------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   1943 рiк

   26/Х/1943
   Сьогоднi я знову  в  Москвi.  Привiз  з  Києва  стареньку  свою  матiр.
Сьогоднi ж узнав од Большакова i тяжку  новину:  моя  повiсть  "Україна  в
огнi" не  вподобалася  Сталiну,  i  вiн  її  заборонив  для  друку  i  для
постановки.
   Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душi i тоскне. I не тому тяжко, що
пропало марно бiльше року роботи, i  не  тому,  що  возрадуються  вразi  i
дрiбнi чиновники перелякаються мене i стануть  зневажати.  Менi  важко  од
свiдомостi, що "Україна в огнi" -  це  правда.  Прикрита  i  замкнена  моя
правда про народ i його лихо.
   Значить, нiкому, отже, вона не потрiбна i  нiщо,  видно,  не  потрiбно,
крiм панегiрика.

   28/Х/ 1943
   Умираючи в Києвi од голоду, од голодної водянки, нещасний мiй батько не
вiрив у нашу перемогу i  в  наше  повернення.  Вiн  вважав,  дивлячись  на
колосальну нiмецьку силу, що Україна загинула навiки разом  з  українським
народом. Вiн не мав надiї зустрiтися уже  з  своїми  дiтьми,  що  поневолi
кинули його на поталу. Вiн думав, що ми житимем усе  своє  життя  десь  по
чужих країнах. Так в тяжкiй безнадiйностi i помер у великих муках...
   Життя батькове було нещасливе. Вiн помер  вiсiмдесяти  рокiв.  Вiн  був
неграмотний, красивий,  подiбний  зовнiшньо  на  професора  чи  академiка,
розумний i благородний чоловiк. Родись i вирости вiн не в наших умовах,  з
нього вийшов би великий чоловiк.
   Прожив вiн усе своє життя невдоволений, не здiйснений пi в чому, хоч  i
готовий народженням своїм до всього найвищого i  тонкого,  що  є  в  життi
людства.
   Шiсть день лежав вiн непохованим,  поки  мати  не  зробила  йому  гроб,
продавши рештки своєї одежi, i не одвезла  його,  стара,  самотня,  кинута
всiма, на кладовище.
   Мати каже, що вiн у гробу був як живий i красивий. У нього  i  в  гробi
було чорне хвилясте волосся i бiла, мої! снiг, борода.
   Його вигнали з моєї i сестриної квартири нiмцi i навiть сильно  побили,
так сильно, що вiн довгий час ходив i увесь синiй  од  побоїв.  Його  було
пограбовано, обкрадено i вигнано на вулицю.  Батькове  життя  -  це  цiлий
роман, повний iсторичного смутку i жалю.

   5/ХI/ 1943
   Розпочну я краще писати новий сценарiй про народ.  I  не  буду  я  його
писати нi про дважди героїв, нi про трижди зрадникiв, нi  про  во:дiв,  що
самою  присутнiстю  своєю  вже  прикрашають   твiр   i   збуджують   надiї
постановщикiв на безапеляцiйнi путеводнi сентенцiї, а  напишу  я  сценарiй
про людей простих, звичайних,  отих  самих,  що  звуться  у  нас  широкими
масами, що понесли найтяжчi  втрати  на  вiйнi,  не  маючи  нi  чинiв,  нi
орденiв. Напишу, як їм жити i що робити i як i що думати, щоб краще жилося
по вiйнi по закону божеському i людському. Дiя починається поверненням  на
руїну родини.

   6/ХI/ 1943
   Україна  поруйнована,  як  нi  одна  країна  в  свiтi.  Поруйнованi   й
пограбованi всi мiста. У нас нема нi шкiл, нi iнститутiв, нi  музеїв,  -аi
бiблiотек. Загинули нашi iсторичнi архiви, загинуло малярство, скульптура,
архiтектура.  Поруйнованi  всi  мости,  шляхи,  розорила   вiйна   народне
господарство, понищила людей, побила, повiшала, розiгнала в неволю. У  нас
нема майже вчених, обмаль митцiв...

   11/ХII 1943
   Сьогоднi записав од матерi десять чудесних колядок i п'ять нових старих
пiсень. Так було приємно записувати. Просто сльози наверталися од  радостi
чи зворушення. Колядки мати наспiвувала. У неї лишився чудесний слух. Вона
потонула у спогади дитинства i  проспiвала  менi  п'ять  пiсень  улюблених
свого батька, а мого дiда, ткача Ярмоли, що дуже  любив  спiвати  було  за
своїм верстатом. "Ото було тче i так спiває, тiльки човник бiгає.У Л часом
спiває-спiває та й заплаче, їй-богу, правда".
   Мати розповiла менi, як позаминулої  зими,  вигнанi  нiмцями,  зимували
вони з батьком десь на Бессарабському ринку в темнiй холоднiй  кiмнатцi  в
якiйсь пiдозрiлiй квартирi базарникiв-циякiв.
   В нiч рiздвяну батько, згадавши, очевидно,  молодiсть  свою,  дитинство
усе своє, одним словом, життя, попросив матiр заспiвати йому колядок. Мати
почала, спiвати. Згадав батько, слухаючи  старечий  голос  матерi,  молодi
свої лiта, рiздво дома, кутю, пiснi, гостей, колядки - увесь  згинувший  у
небуття наївний i прекрасний свiй свiт, почав тихо плакати.
   Раптом одчинилися  дверi.  Сусiди  п'яненькi,  почувшiї  материн  спiв,
прийшли запросити старих на колядки до себе.
   - Нi, не пiйдемо.
   Так ми й не пiшли.

   21/ХI/ 1943
   Починаю негайно й уперто правити "Україну в огнi". Зараз  менi  починав
здаватися, що я зробив  велику  помилку,  що  погодився  з  ...  редакцiєю
"Знамени" друкуватися. По сутi кажучи, ця  ...  редакцiя  вирвала  у  мене
сценарiй, бодай їй добра не було. Безумовно, був правий Щербаков,  радивши
менi не поспiшати з друком i працювати над повiстю далi. Так менi й треба.
Не мiг одмовити двом редакцiйним манiячкам, тепер буду довго каятись.

   1944 рiк
   1 I1 1944
   Новий рiк стрiчав  у  симпатичного  старого  руського  генерала  О.  О.
Iгнатьєва. Обоє вони - i Iгнатьєв, i дружина  його  Наталiя  Георгiївна  -
були виключно добрими i зворушливими. Я згадую  сьогоднi  свою  зустрiч  з
ними з почуттям теплої подяки. Мене зворушила їх iнтелiгентнiсть...

   19 I1 1944
   З великою приємнiстю працюю над  лiтературним  сценарiєм  "Мiчурiн".  Я
розпочав сю роботу перед вiйною i зараз повернувся до  неї  як  до  теплої
рiдної хати. Се нiби не в'яжеться трохи з моїм  "нацiоналiзмом".  Адже  се
тема руська, про руський народ, проте  я  думаю,  що  менi  не  заборонять
писати про його добре, люблячи палко i свiй народ.
   Свiте мiй, чому любов до свого народу є нацiоналiзм? В чiм його злочин?
Якi нелюди придумали отеє от знущання над життям людським? Ну,  цур  йому.
Пишу про воїна-мученика i борця великої i рiдної менi iдеї: облагородження
нашого народу радянського через сади. Мiчурiн. Так, отже, нi.  Оказується,
що ее "уход от действительности, могущий навлечь на себя..." i  т.  iн.  А
мiж тим мiй фiльм про Мiчурiна сказав би  радянському  (всiм!)  глядачевi,
їй-богу, багато бiльш, нiж усi нашi  камери  тортур  на  екранi,  iменуємi
фiльмами на "военном материале", з вбивством дiтей,  жiнок,  i  криком,  i
жахом, i жорстокiстю, що їх i так пребагато у нашому  життi.  Про  людину,
про життя, про труд i благородство високої мети.

   25/1 1944
   Я нiколи не був метким. У днi  диспутiв,  якими  таке  рясне  було  моє
життя, я знаходжу потрiбнi слова не  зразу,  а  вже  пiсля  бою,  десь  на
самотi, встромивши голову в подушку. Отодi я знаходжу для свого противника
найсильнiшi аргументи, я обдаровую його найгострiшою словесною  зброєю,  я
пiдставляю пiд них свої слабкi мiсця терпеливо, зате тут же  побиваю  його
вщент  такими  досконалими,  яскравими  влучаннями,  що  все  тремтить   в
захопленнi навколо, все радiє, та вже запiзно, марно. Нема нi бою вже,  нi
перемоги. Одна досада i нещастя реальностi.

   22/ 1/ 1944
   Дописую "Мiчурiна". Чим бiльш пишу i вдумуюсь в  написане,  тим  бiльше
люблю сю людину. Може, вiн був i не такий, напевне  не  такий.  Я  одкинув
майже всю суму невеликих приватних побутових  правд,  прямуючи  до  єдиної
головної правди сiєї Людини. Се менi дає багато для думання. Менi  приємно
писати про сього справжнього сподвижника  Ленiна,  скромного  i  органiчно
глибоко вiдданого комунiзму трудного i складного  чоловiка.  Я  почуваю  в
ньому себе, прости менi, свiте, за порiвняння..,

   I/Ill [19]44
   ...Письменник, коли вiн щось пише, повинен  почувати  себе  врiвнi,  на
висотi найвищого полiтичного дiяча, а не учня чи прикажчика,,,

   I/Ill 1944
   Учора N,  привiз  менi  з  Києва  звiстку  про  зняття  мене  з  посади
художнього керiвника студiї. Таким чином, я повернуся до Києва  на  студiю
хоча й ще бiльше посивiлим, але убогим, побитим i пораненим.
   Понесу  стид  свiй  по  Шулявцi  на  довгi,  очевидно,  часи,  поки  не
забудеться.
   Годi б уже менi мучитися i спокутувати свiй грiх перед Сталiним.  Треба
прийматись за роботу i роботою довести йому, що я радянський митець...,  а
не одiозна талановита постать з "обмеженим свiтоглядом".
   Треба взяти себе в руки, закувати серце в залiзо, волю i  нерви,  бодай
останнi, i, забувши про все на свiтi, створити сценарiй i фiльм, достойний
великої нашої ролi у велику iсторичну добу.
   Учора у  Козловського  сказав  менi  Самосуд:  коли  Москвiн  узнав  по
усунення мене з Сталiнського премiального комiтету, вiн сказав: "Як  жаль.
З комiтету вийняли серце й душу".
   Смутно менi, смутно.

   8/IV 1944
   //Якою б не була страхiтливо руйнiвна вiйна, яким би  брудним  ураганом
не пройшлась вона по Українi, її величезне позитивне значення для  iсторiї
українського народу безперечне.  У  цiй  пожежi,  хаосi  й  кровi  злились
воєдино всi українськi землi. I якою б не була, очевидно,  напочатку  їхня
доля тяжкою i  трудною,  в  кiнцевому  рахунку  український  народ  робить
рiшучий  i  неминучий  крок  вперед.  До   речi,   об'єднання   -   кiнець
нацiональному  дрiбному,  другорядне  кон'юнктурному,  [...несе   кiнець].
Очевидно, його пiдставою була розiрванiсть земель i рiзнобожжя.//


   91 IV 1944
   Москва
   //Уся Росiя їде сьогоднi на бабi. Те, на що виявилась здатною росiйська
баба, незбагненне.
   Так само незбагненний i так само сповнений величi  наш  наступ.  Наступ
нашого  радянського  воїна  в  це  бездорiжжя  -  бiльше,  нiж  чудо.   Це
непосильний, немислимий труд.  Люде  нiби  бояться,  що  зменшиться  їхнiй
священний гнiв, i прагнуть швидше його реалiзувати, не шкодуючи  нi  працi
для цього, нi життя, нi страждань.
   Що е в бруднiй, некрасивiй, непричесанiй росiйськiй людинi? Споконвiчне
прагнення  чуда,   великого,   найкращого,   всезагальностi...   Прагнення
перебудувати свiт. Звiдси i  Жовтень.  Вiн  живе  в  нiй  i  сьогоднi  для
великого, кiнець кiнцем, щастя всього людства.//

   9/IV 1944
   Америка одмовилась дивитися мiй  фiльм  "Битва  ва  н[ашу]  Р[адянську]
Україну".
   Вона, пiдла, i перекупка, i спекулянтка, не захотiла навiть глянути  на
ту кров, яку купує вона за свiй свинячий бекон у консервних банках.
   Будь  же  ви  проклятi,  панове  i  (нраб)  американцi,  а  усiм  вашим
добробутом i лагiдними: усмiшками.
   Проклинає вас мiй батько, мати i я з усiм народом українським.

   S6 / IV [19]44
   Я не вмiю писати.
   Або я зовсiм не вмiю писати  i  все  те,  що  я  роблю,  лише  здається
писанням за принципом - на безриб'ї  i  рак  риба,  або  ж  я  втомився  i
виснажився увесь вщент. Написати  пiвсторiнки  для  мене  вже  канальський
труд. Я втомлююсь часом вiд одного рядка.
   Тисячi думок i картин збиваються в купу i мучать мене. А витiкають вони
з голови неначе через мiкронне  тоненьку  щiлинку,  i  все  написане  мною
здається завжди менi нiкчемною краплинкою того, iцо я так пристрасно хотiв
сказати.
   Тодi я журюся i знову мучуся од знесилення.

   28 / 1V 1944
   Учора в ВОКСi шанували творчiсть Чаплiна.  Гарно  виступив  англiйською
мовою Пудовкiн.
   ...Потiм дивилися "Золоту лихорадку" - чудесну молоду картину  Чаплiна.
Я смiявся, як давно не смiявсь.
   Був Литвинов.  Сiра  форма  зробила  його  трохи  подiбним  до  старого
швейцара в гарному домi. I нащо завели форму для мiжнародного Наркомату  -
не знаю, господи прости!

   29 / IV 1944
   Учора дзвонив менi мiй главковерх кiно.  Bin  повiдомив  мене,  що  мiй
сценарiй (лiтературний) "Жизнь в цвету" вiн приймає. Що  сценарiй  "ничего
себе, только надо  его  сократить,  особенно  в  первой  части,  в  первой
половине, менее удавшейся (якраз навпаки). Потом я предлагаю вам выбросить
началоцарей. Не трогайте их. Ну их, бог с ними. Знаете, сейчас царей лучше
не трогать. Выбросьте их".

   30/IV 1944
   Якщо вибирати мiж красою i  правдою,  я  вибираю  красу.  У  нiй  бiльш
глибокої iстини, нiж у однiй лише голiй  правдi.  Iстинне  тiльки  те,  що
прекрасне.
   I коли ми не постигнемо краси, ми нiколи  не  зрозумiємо  правди  нi  в
минулому, нi в сучаснiм, нi в майбутньому.  Краса  нас  всьому  учить.  Ся
проста iстина лишилася, проте, не  признаною,  особливо  ворогами  високих
мислей i почуттiв. Краса - верховний учитель.
   Доказ цьому мистецтво - малярi, скульптори, архiтектори,  поети.  Що  б
нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було?
   У всьому людському я хочу шукати красу, себто iстину.
   З А. Ф[ранса].
   (Без дати. Листок мiститься пiсля запису вiд 30/IV 1944 p.)
   Записати Iсторiю постановки фiльму "Щорс" вiд самого початку до кiнця.
   Роль Шумяцького, Панаса, Кошара. Розмова на дачi  Панаса  з  Будьонним.
Читання сценарiю на У[кр]полiтбюро. Знiмання фiльму.
   Арешт Дубового. Дзвiнок N. в справi нової версiї смертi Щорса.
   Поїздка в Москву до Сталiна.
   Як родивсь у мене кiнець фiльму... i т. д.
   На "Щорсi" я заболiв грудною хворобою.
   Фiльм у Москвi. "Прийом" у Дукельського. Прийом у Сталiна.

   З IV [19]44
   "Повiсть полум'яних лiт"  не  повинна  бути  звичайним  оповiданням  на
екранi з боку побутового, натуралiстичного, манерою  тлумачення  реалiзму.
Се мусить бути рiч  реалiстична  в  розумiннi  високому,  мистецькому,  її
поетичний  дух,  мистецький  хiд  узагальнень,  вибору  прекрасного  серед
красивого, вiчного в тривалому, епiчного у звичайному -  все  мусить  бути
пiдпорядкованим єдиному стильовому комплексу строгого  мистецького  твору.
Не  повинно  бути  нi  одного  порожнього,  байдужого  метра,  нi   одного
випадкового, нiчого не значущого слова.
   Треба вкласти в уста персонажiв  все  краще  i  високе,  що  сприяло  б
художнiй  висотi  i  високiй  життєвiй  поетичнiй  правдi   твору.   Треба
вiдповiдно мистецькому стильовому плану i вибрати i персонажiв, i одежу, i
особливо  пейзаж.  Останнiй  мусить  вiдiгравати  особливу,  вирiшальну  в
великiй мiрi роль.
   А народ увесь в цiлому треба поставити над вiйною. Щоб  вiн  у  картинi
був бiльший за вiйну, народ радянський, смертю смерть поправший.

   19/VI [19]44
   //Жахливi речi творяться в менi.
   Я не можу писати статей. У мене в головi нiби обiрвались усi  абсолютно
проводи, i жодна думка не може вилетiти з неї, не  може  ширяти,  не  може
линути на крилах до читача. Що сталося зi мною? Менi здається, що читач не
читає мене, ненавидить i недовiряє менi в великi часи  Вiтчизняної  вiйни.
Керiвництво навiяло йому думку, що я ворог народу, небезпечна  i  шкiдлива
людина, нацiоналiст, контрреволюцiонер, поплiчник  Гiтлера  i  диявола.  Я
душевно захворiв. Те, що зi мною вчинили, не треба було чинити...//.

   9/VII [19]I4
   Каже менi сьогоднi мати:
   - Ти знаєш, Сашко. Отже, як хочеш, а наш виграв. Оце ворожила, виграє.
   - Хто?
   - Сталiн. Ось  побачиш.  А  на  того  ворожила,  так  буде  вбитий.  На
нiмецького, як його?
   - Гiтлера?
   - Еге. Все, що набрав, заберуть i той... i вб'ють, от  побачиш,  щоб  я
так жила.
   Я засмiявся, дивлячись на  стару-стару  свою  матiр  з  її  мiжнародною
ворожбою на картах. Вона слiдкує за всiма самольотами, скiльки гармат коли
вдарили, яке мiсто  забрали,  українське  чи  бiлоруське,  хочеться  й  їй
вигнати нiмецьких ворогiв  з  нашої  пограбованої  нещасної  i  нещасливої
землi.

   IЗ/IХ [19]44 Москва
   Сьогоднi менi сповнилось п'ятдесят рокiв. Коли б  я  вiрив  у  бога,  я
попросив, помолився б йому, аби послав вiн менi ясного  розуму  на  десять
лiт, аби зробити щось  добре  для  свого  народу,  i  бiльш  нiчого  б  не
просив...

   1945 рiк
   15/11 [19]45
   //Незмiрний, неприступний розумiнню захiдної людини гнiв одних...
   Незмiрний, неприступний розумiнню старої захiдної душi  всеперемагаючий
гнiв  слов'янина  зiткнувся  на  рубежах  тисячолiть  з  холодним  методом
злочинного германця i, скоряючись уже не тiльки рукам полководцiв, а  нiби
самому  iнстинкту  життя...  (Пропуск  у  записках),  тут  бились  вороги,
здавалось, па тисячу лiт вперед, так  не  жалiли  життя  i  добра.  Тут  у
розжарених небачених тиглях виплавлялася iсторiя нового свiту...
   Свiт огидний i страшний. Планетарне  безумство  цiлком  очевидне,  коли
дивлюсь  пiдряд   коробок   двадцять   хронiки-кiно,   нiмецької,   нашої,
англiйської i американської. Все як на долонi. Вся  розтерзана,  споганена
земля...

   24 / II [19]45
   //Радянський народ весь вихований у прагненнi подвигу.
   I все його життя, не вiдоме i не зрозумiле нiяким iноземцям  i  глибоко
приховане  вiд  них,  -  це  життя  подвижникiв,  що  проходило   саме   в
спрямованостi подвижництва.
   Чверть столiття цього життя, сповненого подiй, безприкладних  злигоднiв
i  обмежень  во  iм'я  всесвiтнього  щастя,  були  нiби   пiдготовкою   до
велетенського подвигу, який потряс на довгi вiки весь свiт.
   - "Чому ви перемогли? У нас в Америцi думають усi: тому що у вас  кожен
такий бiдний, що йому нiчого  втрачати  i  тому  не  шкода  розлучатися  з
життям" (мiс Чiнтер).
   - Дурницi говорять у вашiй Америцi.
   "Дорога моя, любима мама. На моєму  бойовому  рахунку  вже  п'ятнадцять
фашистiв. Так що тепер уже якщо мене i вб'ють - не  шкода..."  -  з  листа
бiйця.
   Розiйшлись поняття про щастя.
   Щастя Спарти i Афiн.//

   28 / III [19]45
   Дивився випуск "Од Вiсли до Одера". Є сцени  боїв  у  Познанi  величнi.
Полоненi нiмцi на вулицях, де їх б'ють люде,  як  собак,  чим  попало.  Се
картина епохи потрясаюча, як потрясаючi й величезнi  натовпи  розстрiляних
нiмцями в'язнiв у дворi тюрми. Знову женуть полонених, що залишились пiсля
нечуваних боїв у Цитаделi. Багато старих, багато ранених...

   141IV [19]45
   Сьогоднi п'ятнадцятi  роковини  смертi  найбiльшого  поета  нашої  доби
Володимира Маяковського. Як сумно  згадувати,  що  найбiльший  поет  нашої
епохи покинув нашу епоху.
   Пригадую, напередоднi самогубства  ми  сидiли  з  ним  у  садочку  Дома
Герцена обидва в тяжкому душевному станi, я з приводу звiрювань,  учинених
у     вiдношенню     до     моєї     "Землi",     вiн     -     знесилений
раппiвсько-спекулянтсько-людожорськими  бездарами  i  пройдами.  "Заходьте
завтра до мене вдень, давайте порадимось, може, нам удасться створити  хоч
невеличку групу творцiв на захист мистецтва, бо те, що дiється навколо,  -
се нестерпне,  неможливе".  Я  обiцяв  прийти  i  потиснув  востаннє  йото
величезну руку. На другий день, у недiлю, збираючись до нього  з  Юлею,  я
почув моторошну новину...
   Пройшло п'ятнадцять лiт. Недавно у кремлiвськiй лiкарнi  престарiлий...
Дем'ян Бєдний зустрiв мене i каже:
   "Не знаю, забыл уже, за что я тогда обругал вашу "Землю". Но скажу  вам
- ни до, ни  после  я  такой  картины  уже  не  видел.  Что  это  было  за
произведение подлинного великого искусства".
   Я промовчав...

   5 / VI [19]45
   Пригадую: основна риса характеру нашої сiм'ї - насмiхались над усiм i в
першу чергу один над одним i над самим собою. Ми любили смiятись, дражнити
одне одного, смiялись у добрi i в горi, смiялися над владою, над  богом  i
над чортом, мали велику любов i смак  до  смiшного,  дотепного,  гострого.
Дiд, батько, мати, брати i сестри.
   Слiз нам випало, проте, в життi багато, бiльш нiж смiху.
   I всi ми були добрi до людей.
   Своєрiднiсть гумору було нашою родинною i нацiональною ознакою...
   Я патрiот Радянського Союзу i комунiст, хоча й  недосконалий,  проте  в
великiй мiрi вищий за добру половину гнобителiв моїх.
   //Народ може бути великий у кожен даний момент тiльки в однiй  областi.
Нема поетiв - є генерали, маршали. Бувають  епохи  художникiв,  бувають  i
iншi епохи, якi породжують людей розумних i сильних, надзвичайно мужнiх.
   Але все ж, щоб бути художником, треба мати залiзну мужнiсть...//

   30/Vl [19]45
   Сьогоднi, в суботу, ЗО/VI 1945,  сталася  велика  подiя  в  життi  мого
народу. Уперше за тисячу лiт, за всю свою  нещасливу  iсторiю,  об'єднався
вiн в єдину сiм'ю...
   Сповнилась мрiя столiть. Сповнилась i моя  мрiя,  мрiя  мого  красивого
Кравчини. Благословенна будь,  моя  многостраждальна  земле!  Щасти  тобi,
доле! Дай розуму i сумлiння керiвникам твоїм. Благословенний будь,  народе
мiй ласкавий, добрий! Будь сильний, терпеливий.
   Пом'яни мене, мученика. Не презри моїх слiз, коли плакав  я  над  твоєю
долею в страшнi часи нiмецької неволi. I коли топтатимуть перед тобою iм'я
моє мале, якщо се буде треба нащось нечистим, злим людям, не одкинь мене г
дай менi вмерти на своїй землi, що дала менi хлiб i серце, любов i  звичаї
твої, i радiсть творчостi, i труд, i велику печаль, i страждання.
   На засiданнi сценарної студiї Червень 1945
   //Трудно було письменниковi N. викладати свої думки. Не було  в  думках
нi ясностi, нi ваги, не те що прозрiння.
   Письменник почав збиватися, екати, нукати: ну, ну, ну! Я сказав,  що  я
не придумав усiх деталей. Я хочу - ну, ну! - показати в своєму  творi  (де
вiн?), вирiшити ось яке завдання - ну, ну, ну! -  єдностi  протилежностей,
показати, що не можна рiзати купони... Пiсля  вiйни  ми  повиннi  жити  ще
краще i ще бiльше працювати. Ну, ну, ну, все, мабуть.
   Нi ще трошки. Цi думки прийшли менi в голову недавно, днiв п'ять  тому.
Тепер усе.
   Директор студiї. Так, товаришi, зрозумiло? Почнемо обговорення.//

   Червень [19]45
   Розмова батька чи дiда з синами офiцерами-льотчиками далечезних рейдiв,
що повернулися з вiйни.
   - Розкажiть же, де ви були?
   - Були скрiзь. Лiтали над усiєю землею.
   - Над чиєю?
   - Над усiєю. Над цiлою планетою.
   - А, планета.  Знаю.  I  комету  бачив.  Гуркотiла  колись,  з  великим
хвостом. Вiщувала турецьку вiйну.
   - Кидали бомби на землю. (Планету).
   - Тьху.
   - Нищили ворогiв на всьому свiтi.
   - Ну, який же вiн, свiт?
   - Малий. Маленький, тату.
   - Маленький, кажете? Як жалько менi вас.
   - Така нудьга.
   - Ранiше й свiт великий був. Такий великий. Було їдеш до Кременчука,  а
там же ще степи на Бессарабiю. Великий був свiт. Повний таємниць. I повний
краси. Виїдеш було в степ, а степ широкий!.. i т. д. (широокий).
   - А де загинув Владимир?
   - В Мадрiдi.
   - Там десь за Одесою.
   Червень Дитинство дивується. Молодiсть обурюється.  Тiльки  лiта  дають
нам мирну рiвновагу i байдужiсть.
   - Найбiльший скарб всього людства є сама людина. Хiба не так?
   - Чому ж людське  суспiльство  тримається  на  жорстокостi?  На  злi  i
насильствi?
   - Народились новi умови iснування.  Вони  так  же  неухильно  примусять
народи до загального миру, як ранiше примушували  до  обов'язкової  вiйни.
Правда!
   Се зовсiм, проте, не визначатиме, що люде стануть кращими. Нi.
   Сьогоднi ми не належим уже собi. Ми належим вiйнi, яка змiнить свiт. Ми
належим майбутньому, бредучи по колiна в кровi,  окрашенi  минулим,  якому
також ми належим.

   4/VII [19]45
   Я кiнорежисер. За все своє творче життя  я  по  бачив  нi  одної  своєї
картини в хорошому кiнотеатрi на хорошому справжньому екранi, видрукуваної
на хорошiй плiвцi квалiфiкованими лаборантами.
   Кiнотеатри жалюгiднi, екрани подiбнi до поштових  марок,  маленькi,  як
правило, скрiзь, i нiкому в голову не  приходить,  що  екрани  можут  бути
великими i враження од картини зовсiм iншим - величним i прекрасним.  Звук
аморальний i аморальна обробка плiвки, брудної, з миготiнням "брильянтiв",
засвiченої i вбогої. На мене находив завжди гнiтючий сум  при  однiй  лише
думцi про перегляд картини. Вона скрiзь i завжди була гiршою, нiж я уявляв
її i творив. I се було одним  з  нещасть  мого  життя.  Я  був  мученик  в
результатах своєї творчостi. Я нi разу не мав- насолоди, навiть спокою  од
споглядання результатiв своєї безмiрно тяжкої  i  складної  працi.  I  чим
далi, тим все бiльш  переконуюсь  я,  що  20  рокiв  кращого  свого  життя
потратив я марно. Що б я мiг створити!

   17/VII [19]45
   Читав "Повiсть полум'яних лiт" на сценарнiй студiї. Таким чином, у мене
сьогоднi знаменитий день.
   "Повiсть" на них справила велике  враження,  але  що  вони  могли  менi
сказати?
   ...Яка буде доля "Повiстi" - не  знаю.  Може,  попаду  з  "Огня"  да  в
"Полум'я", може, нi, - всi ми ходимо пiд одним богом, всi в  його  властi.
Читаючи, помiтив, як багато ще треба над нею працювати, i помiтив ще  свое
невмiння все ж таки писати. Трудно писати. Трудно викласти душу,  безмежно
трудно бути точним i ясним. Недостача  слiв,  образiв  раптом  забиваються
навалою многослiв'я, епiтети лiзуть скрiзь, як комарi, i нi  видавити  їх,
пi прогнати. Мова одноманiтна. Дiя надмiрна. Недостаток  ерудицiї  затулив
гiперболами. Довго ще треба вчитися.

   27/VII [19]45
   N. розповiдав менi про свою бесiду з N.N. А в  зв'язку  з  цим  виникла
знову Україна...
   Товаришу мiй Сталiн, коли б Ви були навiть богом, я й тодi  не  повiрив
би Вам, що я нацiоналiст, якого треба плямувати й тримати в  чорнiм  тiлi.
Коли немає ненавистi принципової, i зневаги нема, i  недоброзичливостi  нi
до одного народу в свiтi, нi до його долi, нi до його щастя,  нi  гiдностi
чи добробуту, - невже любов до свого народу є нацiоналiзм? Чи  нацiоналiзм
в непотураннi глупотi  людей  чиновних,  холодних  дiляг,  чи  в  невмiннi
художника стримати сльози, коли народу боляче?..

   З / VII / [19]45
   З великим задоволенням  прочитав  меморандум  Берлiнської  конференцiї.
Тепер я вже вiрю, що огидне гнiздо  європейських  бандитiв  -  Германiя  -
осiдлана всерйоз i обеззброєна. Слава богу. Починається нова ера  життя  в
Європi i у нас. Перед нашою молоддю  одкриваються  величезнi  перспективи.
Народ - герой i переможець у такiй тотальнiй вiйнi! Пошли йому, доле, сили
вiдновити утрати, народити дiтей i вирости в перемозi до заслужених висот.
Ми стали свiтовою державою, наша культура мусить стати свiтовою культурою.
Врештi-решт, не повиннi пропасти марно нi краплини поту, анi кровi нашої.
   Сьогоднi на стадiонi фiзкультурного параду репетицiю дививсь. Милувався
з молодi, з юної пластики, з молодих м'язiв, руху. Багато краси,  радостi,
сили. Багато виявлено справжнього смаку i таланту...
   Радуюсь за всiх добрих людей Союзу.

   5 / VII / [19]45
   ...I не Українi однiй я належу. Я належу людству, як художник, i йому я
служу.
   Мистецтво моє - мистецтво всесвiтнє.  Буду  творити  в  ньому,  скiльки
вистачить сил i талану. Буду, хочу жити добром i любов'ю  до  людства,  до
найдорожчого й великого, що створило життя, - до людини, до Ленiна. I де я
вмру, однаково менi.  Якщо  сьогоднi  я  не  можу  найти  в  Києвi  могилу
замученого мого батька, - однаково менi.

   14/ VII / [19]45 Учора стрiв на вулицi Москви артиста-естрадника А., що
вже другий  рiк  читає  моє  оповiдання  "На  колючому  дротi"  скрiзь  на
гастролях з безупинним, як вiн каже, громовим успiхом, провiреним на самих
рiзноманiтних авдиторiях. В Днiпропетровську i десь коло  Криворiжжя  йому
читати заборонили, спираючись на заборону взагалi читати мої твори. Щоб не
зривати програму i,  так  би  мовити,  "коронного"  номера  артиста,  йому
дозволяють читати моє оповiдання  або  без  вживання  мого  прiзвища,  або
вигадуючи якесь iнше прiзвище автора...
   Треба знайти артиста i докладно розпитати  про  деталi  мого  духовного
життя на вкраїнських землях.

   14/VII / [19]45
   Ходив "закрiплятись" на "Мосфiльм".  Директор  Миша  Калатозов  прийняв
мене гарно, як i  завжди.  Я  подививсь  на  жахливу  споруду  "Мосфiльм",
пройшовся, як по  тюрмi,  згадав  мою  Київську  студiю,  де  пройшла  моя
молодiсть, де поклав я стiльки працi, стiльки нервiв, турбот i клопоту ...
Радуйтесь, мої бувшiї друзi, нема мене серед вас. Пишайтеся,  розквiтайте,
хай вам бог поможе. Нiхто вже з вас не посмiється, не обурить  вашу  пиху,
не пiдведе авторитет, не плюне  на  пiдлабузництво  й  духовну  байдужiсть
вашу. Забуду й я вас. Не для того, щоби втiшати себе  марними  мрiями,  що
все обiйдеться чи, мовляв, пройде час...

   15 / VIII [19]45
   Закiнчилась свiтова вiйна.
   В кровi i трупному смородi завершило людство  свою  трагедiю  винаходом
атомної бомби. Атом розiрвано,  всесвiтнiй  грiх  учинено.  Бомбу  кинуто.
Впала велетенська державна споруда японського  божественного  iмперiалiзму
людожерiв.
   Що е атомна бомба? - питають сьогоднi  тисячi  людей.  Скiльки  нещастя
принесе вона? Скiльки лиха заподiє? Могутнiй засiб енергiї комунiзму  -  в
руках у капiталiстiв, очолених крамарем дрiбним. А що, коли й ми здобудемо
сю бомбу? А здобудем неодмiнно. Не  можем  но  здобути.  Тодi:  чиї  атоми
дужчi?  А  що,  коли  фашистськi  бандити  й  пiдпiльнi  манiяки-людожери,
озброєнi величезними капiталами, вкрадуть у Труменових молодцiв чи куплять
нишком  пiвдесятка  бомб  i  знищать  Москву?   Якi   страшнi   можливостi
iндивiдуального терору може нести в собi отсей недобрий винахiд. Зникли  з
неба смертоноснi  самольоти,  та  не  прояснилося  небо.  Десь  в  далекiй
безмежнiй блакитi ввижається двоногий злочинець, предвозвiсник  фiнального
акту трагедiї людства. Господи, хоч би я помилився. Хай не буде так.

   16/VIII [19]45
   Показалося якось менi, що я мiг би написати комедiю. Сьогоднi,  кинувши
"Повiсть полум'яних лiт", я цiлiсiнький паркий день просидiв за столом над
задумом. Смiх i грiх! Пробував  смiятися,  а  хочеться  плакати.  Придумав
назву "Молода кров", перебирав прiзвища дiйових  осiб,  персонажiв,  типаж
знайомих, сюжетну в'язь, i голова втомилася до впаду.
   Що зi мною? Висохла уява, погасла пристрасть? Чого менi так важко? Чи я
просто втомився од роботи? Так i зробив же  неначе  небагато...  Проте  не
буду занепадати духом. Поволi  одкристалiзується  основа  фабули,  сюжетнi
ходи персонажiв, а змiст, i деталi форми, i гострота, i гра знайдуться. Як
би менi хотiлося зробити веселу комедiю. Адже  до  кiно,  пригадую  добре,
пiшов я дев'ятнадцять лiт тому з єдиною метою - робити  комедiйнi  фiльми.
Все в мене не так, як у людей.

   МОЛОДА КРОВ
   До 16/VIII 1945
   - Ви подумайте. Старий хрiн - хiба ж не женився!
   - Дiд Годун? Дiду! Ви ж старi вже. Нащо вам жiнка?
   - Як нащо? А лаятись.
   - Ну що ви скажете!
   - А що казать. Конечно, вже воно не теє. Тепер вже я хiба  вщипну  коли
чи полаємось, а все-таки жива людина требує чогось...
   //Пiдлабузництво - це свого роду наркотик. Вiн потрiбен, iнакше б  його
не було.
   - Кому вiн потрiбен?
   - У першу чергу всiм особам, що займають не свої пости. А тому що...
   - Розумiю.//
   - Так хто ж винен?
   - Покараний.
   Професор,  великий  вчений.  Бог  асистентiв  i  студентiв.   Дивовижна
ерудицiя. У нього склеротичне  недержання  прiзвищ.  Вiн  їх  забуває.  Це
дратує його i завжди псує йому настрiй. Найближча йому людина - слабенький
нецiкавий асистент, який умiє пiдказувати йому прiзвища...
   1. Персонаж жiночий - вищить.
   2. Персонаж мужика - нроспав усю п'єсу.
   3. Персонаж, що кашляє, - прокашляв усе, махаючи рукою.//
   ЗАСТУПНИК ДУРНЯ
   (ДРАМА)
   26 / VI1I [19]45
   Нiщо так не повинно дратувати гарного керiвника,  як  наявнiсть  рiзних
неподiбностей взагалi,  всiляких  рiзниць,  рiзноманiтностей  людських.  I
клопоту од них багато, i турбот, i непорозумiнь,  i  всяких,  одне  слово,
випадковостей, якi завжди, як показує досвiд, водяться в темних закапелках
iндивiдуалiзму.
   Правда, за останнi часи передове суспiльство i особливо його начальники
багато зробили для унiфiкацiї, щоб забезпечити спокiй собi i вищестоящому.
Деякi начальники прославились на фронтi боротьби з людською  неподiбнiстю.
Проте  й  саме  громадянство  теж  не  дрiмало,  аби  вдовольнити  iнтерес
керiвництва i тим самим свiй iнтерес.
   Вiзьмiть, припустим, людське iм'я. Уже  тепер,  примiром,  щодо  молодi
куди не  глянь:  Олег  чи  Iгор,  дочка  -  як  не  Свiтлана,  то  Тамара.
Безпомильно. I хороше. I  зрозумiло,  i  красиво,  а  головне,  нiкому  не
образливо. Нiхто не засмiється i не плюне - се вам не Грицько i не Срулик,
не Акакiй i не Мордохайчик.
   От через що, коли директор лялькової артiлi Кабанець-Певний сказав,  що
його звуть Торохтiй Макогонович,  всi  аж  присiли.  Пiхто  не  сподiвався
такого iменi. Iностранець, так не iностранець. Бiльш того, мов не знає, за
кордоном не був, родичiв не мав - чиста,  незаймана  людина.  От  iм'ячко,
Торохтiй. Треба ж бул,о умiти читати святцi, щоб найти отаке  гучне  iм'я.
Се вам не Олег  i  не  Джек,  се  Торохтiй  Макогонович.  Те,  що  вiн  не
iностранець, хоч i Торохтiй, видно було i по його обличчю, i по  одежi,  i
по манерi. Все у нього було точнiсiнько таке, як i у нас. Церобкопiвське.
   Вiн любив радiо (з радiоапарата). Вено грало в нього безугавно  день  i
нiч. Вiн любив вiдповiднi портрети i розшував їх в великому числi на самих
видних точках. Любив також чорнi гiпсовi статуетки.
   Вони у нього були скрiзь.
   Люди злi i невдячнi.
   I скiльки на них не працюй, нiколи всiм не вгодиш. ' Завжди  знайдуться
розумаки, що почнуть тебе шпигувати так чи iнакше. Скiльки голiв,  скiльки
смакiв. На всi смаки не догодиш. Тому краще догоджати начальнику.
   Торохтiй Макогонович робив ляльки вiдповiдно до житейської мудростi.  I
треба сказати, що вiн не помислився.
   Я  помiтив,  що  характерною  рисою  тупих  людей,  що  займають  iнодi
вiдповiдальнi посади,  е  умiння  швидко  приймати  радикальнi  рiшення  з
усякого питання.
   Тут  актом  дiї  компенсується  пустота.  Се  в  твердiсть.  Звiдси  до
гнучкостi дистанцiя велика. Другi властивостi людської душi, як, примiром,
поряднiсть,   чеснiсть,   благородство,   уважнiсть,   навiть    простота,
обов'язкова  ввiчливiсть,  не   кажу   вже   про   люб'язнiсть,   чулiсть,
[трапляються] так рiдко, що я  завжди  плачу  од  зворушення,  коли  серед
людської тайги знаходжу оцю рiдну квiточку женьшеня дорогого.
   МАНIЯ
   Всi прагнуть посад... так лiзуть до посад. Що ної  роботи,  вiд  умiння
свого суспiльства!
   До смертi не  зрозумiю,  чого  може  бути  кращого  вiд  конкреттворити
конкретну цiннiсть для

   ЗI IX [19]45
   ...Отже - мир. Про яку небезпеку балакає сьогоднi американський  крамар
Трумен, показуючи з кишенi атомну бомбу, хто його знає. Чого йому боятись?
Люде цiлi. Бомба в кишенi, грошей багато. Чи  не  боїться  вiн  часом,  Що
появиться бомба i в нас, та ще бiльша  й  лютiша,  i  тодi  нам,  людським
масам, буде житися весело, як па пиру перед останньою всесвiтньою чумою.
   Промова Трумепа сьогоднi була теж  iсторичною:  в  однiй  руцi  бог,  в
другiй - атомна бомба, па устах загроза по неприхованiй адресi.
   Закiнчилася свiтова вiйна.
   Полягло в муках сорок  мiльйонiв  радянських  громадян  братiв  моїх  i
сестер. Загинув вiд голоду в Києвi мiй  вiсiмдесятилiтнiй  батько,  i  сам
я... ледве остався живий.
   Чого я хочу? Що менi треба? Роботи. Я хочу роботи. I трохи  радостi.  Я
матиму роботу i не матиму радостi. Я не можу радуватися, коли навколо мене
людям погано. Менi соромно, так соромно, нiби  я  винен,  що  люде  бiднi,
погано одягненi, невлаштованi i перевтомленi. Нiби я обдурив їх, чогось їм
набрехав i витягаю з них жили, нiби я одняв  у  них  свята,  i  спокiй,  i
лагiдну вдачу i зробив їх нещасливими... Герої вони чи нi? Герої. Бiльш  -
дважди, стонажди герої i страстотерпцi.
   По своїй натурi я не можу, не вмiю бути вдоволеним. Я з нещасливими,  з
бiдними, з невлаштованими. Я помiчав се за собою завжди. Очевидно, се  вiд
моєї  невгамовної  уяви  i  од  якихось  житейських   стародавнiх   травм.
...Свiтова вiйна закiнчилась атомною бомбою.  Я  хочу  працювати.  I  хочу
вiрити до смертi, що не потрiбнi будуть уже людству танки,  i  гармати,  i
весь оцей смiтник атавiстичних дурниць, всi оцi пам'ятники великим вбивцям
i їх коням i готтентотськi почестi снайперам, маршалам... Що буде мир.  Що
не потрiбнi будуть герої-мученики.
   Академiя наук стала  на  сторожi  миру.  Учений,  благородний  людський
iнтелект  єдиного  суспiльства   без   вражди.   Благородству   создателя,
мислителю, защитнику  свободи  людини,  добра  i  життьової  незалежностi,
героям состраданiя. Всiм, хто  унеможливить  стопроцентну,  безоговорочну,
увiшану iдiотськими прикрасами мерзоту вiйни, хотiв би творити я пам'ятник
вкупi з людьми-братами...
   231 IX [19]45
   Благословен мiй день! Старiю. Сьогоднi снилося менi, що є на свiтi бог.
Що покликав вiн мене до себе i повелiв ангелам своїм випалити з моєї  душi
i вирубати огненними мечами смуток i печаль пригноблення, страх  за  матiр
отчизну свою, за родину i жiнку, i за себе, й за все, що я люблю. I ангели
здерли з мене скривавлену шкiру i кинули її в огонь, аби  я  став  чистим.
Потiм вирубали вони по його святому  повелiнню  мiй  талант  i  дали  менi
новий. I став я нiмий, забувши всi слова, всi лiтери  i  всi  їх  значення
умовнi.
   - Я знiмаю з тебе бром'я Слова, людино моя, - сказав менi  вiн.-  Я  не
давав тобi його. Ти сам хвативсь за нього, мов дитина за огонь чи  склянку
отрути. Воно є лож сьогоднi на землi. Я помиливсь в твоєму талантi, хоч  я
i бог. Однинi я звiльняю тебе од кайданiв, скованих iз  лiтер.  Бери  собi
другий талант. Я не пiдказую тобi нiчого. Ти не помилишся тепер у виборi i
сам, бо ти стаз нещасливим.
   "Дай менi Музику, боже".
   "Бери".
   I став я композитором. Все, що я знав,  вiдчував,  все,  що  бачив  мiй
духовний зiр, - все обернулось у звуки. I я став свободний.  Я  розчинивсь
на мiльйони звукiв у трансцендентнiй своїй найвищiй сферi  i  написав  для
людей, яких я люблю бiльш за все на свiтi, правду, всю,  без  страху,  без
ложних слизьких, солодких i пiдлих прикрас, без угодництва, без тупостi  i
без потурання тупостi застарiлих неукiв i холодних  честолюбцiв,  безмiрно
лячних i ненаситних, жорстоких невiр i ненавидцiв людини.
   Яку я музику створив? Чому продзвенiла вона благовiсним  дзвоном  понад
усiм свiтом? Чим звеселила й пiдкорила собi всi людськi душi? В  чому  був
її змiст, в чiм сила?
   Се була патетична симфонiя боротьби про Радянський Устрiй на Землi. Був
гiмн Радянському Всесвiту.
   Я  створив   його   з   безлiчi   найскладнiших   сполучень   звукових.
Найрiзноманiтнiших, протирiчивих. Як хiмiк чи коваль, я  сплавив  героїчнi
звучання  з  пустими,  нiкчемними  акордами  шелесту  паперiв   i   скрипу
канцелярських пер, широкi, як море, пасажi юнацьких благородних поривань i
стремлiнь до чистого, всезагального, одвiчного  з  нудними  цифрами  тупих
барабанiв. Труби захоплення з плачем голодних саксофонiв. Громи всесвiтнiх
небачених напружень мiдного iнструменту, казковi лунання слави перемоги  з
сичанням кляузництва, грубостi i поганої невеселостi. I десь на  сорокових
поверхах, на самих верховинах симфонiчних  хвиль  мого  твору  сплелись  у
трагедiйному  танку  радiсть  з   невдоволенням,   слава   з   непотрiбним
фасадництвом, i гiмпи, i крики, i восторги, i стогнання  труда  з  бурними
каскадами дармоїдства i невмiння. А ще вище понад усiма звуковими  армiями
i стратосферичними ескадрами звучань розливалася на цiлий всесвiт нечувана
в iсторiї звучань щедрiсть на смерть i невмiння жити. А  знизу,  по  самих
густих i важких-преважких басових низах, скрипiли, гули, затухали i  знову
гули i ревли ревом i плакали  одинокими  душерозпинаючими  сурмами  тисячi
невисказаних запитань придавленої сiрої, бiдної,  невеселої  некрасивостi.
Твiр почав жити, бо вiн не був Словом.
   З чого складається красота? З того, з  чого  и  життя,  и  перемога.  З
осердечненого  любовного  сполучення  всiх  мого  явищ.  У  моїй  Симфонiї
перемагала Радiсть, i сила її оптимiзму i всеїюкоряюча Краса були якраз  у
подоланнi наявностi безлiчi лихого.
   Як все просто! Стоїть лише виховати любов до Людини i уникати пiдозри i
ненавистi, як смертi.
   16 / Х [19]45
   "Повiсть полум'яних лiт"  лякає  начальство.  N.,  прочитавши,  уникнув
розмови. N. N., прочитавши, прийняв, але думок своїх не висловив, заявивши
про те, що повiсть важка для розумiння, її вже  боїться  К.,  який  ранiше
вдавав iз себе захопленого нею. Ну, й  бог  iз  ними.  Пошлю  я  краще  її
Сталiну. Пошлю i попрошу подати якийсь знак, бо так далi жити не можна. Се
не життя. Можна загубити не тiльки талант, можна втратити розум i  бажання
жити в цiй iнерцiї пiдозри,  перестраховнпцтва  (фу,  яке  гидке  прокляте
слово!) i приниження.
   З України нi вiтру, нi хвилi. Я вмер.
   5 / Х / [19]45
   Починається iсторiя  з  "Повiстю  полум'яних  лiт".  Коли  б  розказати
нормальнiй живiй людинi, напевно, реготала  б  до  упаду,  а  може,  й  не
повiрила б, що се не вигадка зловредного сатирика.  N.  уникає  мене.  Три
рази при зустрiчi нагло заявив на  моє  запитання,  що  "Повiстi"  вiн  не
читав. Далi ховатись незручно. Не пущать на очi!
   Сього сказалося досить, щоб почали ховатись i  шептатись  меншi  сошки,
заступники, редактори i вся, одне слово, служила челядь, що  захоплювалась
сценарiєм як чимсь надзвичайним...
   6 / Х / 1945
   Як менi жаль, що в мене грип. Так би хотiлося сьогоднi вечором пройтись
по центру столицi серед народу, пройнятися  настроєм  урочистого  великого
свята. Ожити, помолодшати.
   За два роки остракiзму в мене так  збiднiла  й  виснапаслась  душа.  Як
страшно жити менi серед своїх людей, що мусять дивитись  на  мене,  як  на
мерця чи як на ворога народу. Як трудно бути одному, коли хотiлось би буть
з людьми, хотiлось  дiлитися  думками,  досвiдом,  званнями...  Побажаю  i
великому мойому радянському яароду-велетню щастя i слави. Бо його щастя  -
мов щастя! I життя моє - служiння йому. А собi побажаю п'яти картин.
   7 / Х / 1945
   Коли б не вiдбулася у нас в сiмнадцятому роцi  Вели,  ка  соцiалiстична
революцiя, сьогоднi цiла Європа перебувала б пiд  диктаторськими  чобiтьми
Гiтлера i Муссо. лiнi...
   11 / Х / [19]45
   Основна мета мого життя зараз - не кiнематографiя.  У  мене  вже  немає
фiзичних сил для неї. Я  створив  жалюгiдно  малу  кiлькiсть  кiнофiльмiв,
вбивши на се весь цвiт свого життя,  не  по  своїй  провинi.  Я  -  жертва
варварських умов працi, жертва убожества i  нiкчемства  бю,  рократичного,
мертвого кiцокомiтету. Знаю, що не повернуться назад лiта i що  нiчим  уже
їх  не  догнати.  Тому,  :  спохватившись  лише  зараз   i   думаючи   про
марнотратство часу i сил в кiно, я не до  кiноплiвки,  химерної  целюлози,
звертаю свiй духовний зiр. Я хотiв би вмерти пiсля того,  як  напишу  одну
книжку про український народ  10.  Коли  "  я  оглядаю  межi  сiєї  книги,
сусiднi, так би мовити, її дер"' жави, я бачу Дон-Кiхота, Кола  Брюньйона,
Тiля Уленшпiгеля, Моллу Насреддiна, Швойка.  Я  думаю  про  се  вже  рокiв
п'ять, шукаючи форми. I часом вже здається менi, що я  знаходжу  форму.  Я
хочу так її написати, щоб вона стала настiльною книгою  i  принесла  людям
утiху, вiдпочинок, добру  пораду  i  розумiння  життя.  Сьогоднi  Жовтневе
свято. Гримлять салюти. Вечiр. На вулицi спiг. Починається пiвроку холоду.
Болить серце. Чи дiждусь я тепла по зимi?
   9 / Х / 1945
   Сьогоднi точно i вповнi вiдчув я усiм серцем, що менi судилося, якщо  я
не вмру наглою смертю, написати одну велику книгу, ту  саму,  яка  жила  в
моїй пiдсвiдомостi багато вже лiт. Вона просилася на свiт в якихось  своїх
деталях ще в двадцять восьмому роцi в ненаписаному "Царi" - моєму  кращому
нездiйсненому сценарiї, вона жила вже в епiзодах "Мiри життя", в дiалогах,
в сентенцiях, в постiйному моєму стремлiннi до синтезу. Я вже вiрю в неї i
вже щасливий. Мене вже можна садовити на хлiб i  воду,  затулити  од  мене
свiт, не приймати мене. Менi нiчого не треба. Менi треба  принести  народу
радiсть у мистецькому своєму творi. I бiльш менi нiчого не  треба.  Вiрую,
вiрую, вiрую!
   Я почну вiд сього дня берегти себе од лихого ока, од нерозумного слова,
од  житейських  дрiбниць.  Полiтицi  придiлятиму  найменшу  долю  часу.  В
полiтицi  я  житиму  тiльки   на   сталiнських   iнтегральних   верховинах
споглядання. Всю свою силу, весь розум очищу од  дрiбного,  повсякденного.
Заклинатиму себе пiднестись до висот написання тривалого  твору  на  довгi
лiта. Встановлю вечiрнiй час, як молитву  народу,  полечу  духовним  своїм
зором на Україну до рiдного народу, якого нiжним сином я є, був i буду  во
iм'я отця.
   9 / Х / [19]45
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   III
   Як я попав, втiкши з полону, до партизанiв.
   Як вони приймали мене, як допитували.
   Як хотiли вбити, бо їм треба було вiдходити по болоту, але я впросився.
Вони пiдозрiвали, що я шпик.
   Тиждень по болоту вдень i вночi. Труднощi.
   Партизанський край. Як легко стати винуватим.
   Мене приймають.
   Читають лист Д-ка.
   Кара зрадниць. Написати з солоним гумором i злом. Все.
   Примiтка. Отсю сцену, що я вам абсолютно точно i  правдиво  описав,  як
очевидець, я пригадував два рази. Вдруге вона видалась менi хоч i не такою
правдивою, зате бiльш  неначе  художньою.  Поскiльки  пiднесена  правда  є
дорожча за звичайну. I красота. А раз я почав уже вам  писати,  то  я  теж
мушу думати про красоту як персонаж iсторiї. Така красота, кажу, є  бiльша
нiж правда, бо вона вмiщає в собi i iстину i є єдиним учителем життя, то я
мушу в видi примiтки описати вам точно i другий свiй спогад про сю ж  таки
iсторiю. (Молiння про кулю).
   Зустрiч з нацiоналiстичними бандитами.
   Бандерiвська чума: Веремчук у лiсi.
   - Вилазьте. Нi. Кидаєм  бомби.  Будь  ласка.  Кинули.  Веремчук  (нрзб)
згадує - як трудно йому вбивати людину. Веремчук i гад-нацiоналiст.
   10 /Х / [19]45
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   III
   Все, що записано в мене про лiтературу й народ, мусить цiлком увiйти до
роману.
   Все, що призначалось для п'єси "Молода кров", i якщо можна  навiть,  що
написано для п'єси "Мiра життя".  Звiдти  можна  взяти  дiалог  Скидана  з
Верещакою, звичайно, переробивши його по стилю i частково по змiсту.
   "Я страшенно розсердився. Тiльки не думайте,  що  я  образив  чи  побив
його. Нi. Навпаки. Я вийняв з кисета два хрести  i  нагородив  його.  Йди,
кажу, i признавайся".
   Дивна рiч. Усякий блазень з вiчним перцем у руцi пнеться  показати,  що
вiн письменник не селянський. I пiколи письменник, щоб ви знали, не  стояв
так далеко од нас, як от зараз.
   Переглянути матерiали чернетки до "Мiри життя"...
   - Коли в якомусь там колгоспi дiло дрянь, кажу завжди - шукайте дурня.
   - Находять?
   - Точно.
   - Яка велика роль припала дураковi!
   - Себто?
   - Велика i страшна.
   - А що страшнiшого? Дурiсть i дурiсть.
   - Колись, у приватницькi старi часи, навколо дуростi народжувався смiх.
А зараз усуспiльнений дурак - се вжо соцiальне лихо i колективний смуток.
   Тому мiй лозунг: граждане, увага дураковi!
   Мiй полiтичний рiвень невисокий. I деяких речей я й досi ще не розумiю.
   От тiльки не знаю, чому зараз люде так не люблять  трудитись?  Чому  їх
треба пiдганяти газетами! I для чого, скажiть менi, труд розглядається вже
як щось виключне? Чого його оголосили дiлом честi, доблестi  i  геройства,
коли вiн сам по собi є просто дiло.
   Як собi хочете, ну, по-мойому, не треба буть героєм, щоб  трудитись.  I
доблестi особливої не треба. Не слiдує так залякувати людей трудом. Труд -
штука приємна, радiсна. Боже мiй, як ото виїдеш було  в  поле  рапанорано.
Сонечко сходить, жайворонки спiвають. (Великий абзац про красу  труда).  А
на геройство не всякий способен. А тепер якось так вийшло, що од  доблестi
i геройства труда всi тiкають  по  канцелярiях,  той  у  iнженери,  той  у
офiцери, а дiвки в мiлiцiю. А менi ото, як побачу дiвку в мiлiцiї,  -  ну,
жить не хочеться, не хочеться  з  жiнкою  спати  лягать  i  любити  її  не
хочеться: ще родиться, чого доброго, мiлiцiоперша та й оштрафує.
   Ай, бiда... А гончара,  плотника,  критника  чи  гарного  шевця  немає,
вивелись дощенту ... Вже нема нi  шевця,  нi  кравця,  нi  прикажчика,  нi
рiзника - ще тiльки завiдують чимсь да в кiно. I iнтересно, ще я  помiтив,
що в книжках виводити їх можна тiльки з красивого боку. А щоб там показать
подлеця, жулика, пройдисвiта, трутня,  мошенника  -  боже  сохрани.  Нема.
Колись, кажуть, були. Зараз нема. Увесь реалiзм став  такий  благоприятний
до їхнього  образу  в  епосi,  що  краще  я  приєднаюсь  до  нього,  та  й
пошкандибаю собi дальше.
   Треба найти форму i вiдповiдне мiсце для  цiлого  роздiлу:  Кравчина  в
роботi. Хто робить, хто не робить.  Проблема  роботи,  проблема  створення
матерiальних  цiнностей'!   проблема   паразитаризму.   Паразити   навколо
Кравчини, їх багато. I не бiда, що їх багато. Бiда, що  вони  iснують,  як
паразитаризм активний, що об'їдає Кравчину, а ще  гiрше,  що  вiн  заважає
працювати. Се бюрократизм. Бюрократизм у сiльському господарствi. Режисура
чи масовка на полi. Творення, творчiсть чи виконання.
   Дiти,  баби,  дiди.  Що  робити?  Сторожi,  пожарнi,  конюхи,   доярки,
свинарки, пастухи, кладовщики,  бухгалтери,  рахiвники,  ланковi,  заготи,
голови,  секретарi,   продсiдателi,   завкадри,   мiлiцiя,   птахiвництво,
пасiчники, емтеесiвцi i т. д. i т. п. Це - робкоп. Можна й так.
   Тiльки скажiть менi, чому ж не весело стало житися  в  селi?  Чому  так
почали уникати фiзичної працi? Хто прокляв її?  Хто  заворожив,  зневажив?
Для чого з  людини,  що  обробляє  землю,  зняли  красу  вишивки,  покрою,
кольору? Чого стала людина землi карикатурою  на  городського  гультiпаку?
Для чого се? I звiдки? Фiзичну роботу ненавидять раби i наразити! Так  хто
навколо мене?
   Чому я перестав цiкавити письменника?
   Чому поет вважається вiдсталим, коли складе  якийсь  хороший  вiрш  про
мене?
   Чому дiтям моїм учитися важко?
   Чому тiкають вони з села? Чого розлiтаються з нього?
   Те, що мене полягло в боях Вiтчизняної вiйни, як нiкого, се я знаю, i з
цим я мирюся, бо iнакше, припустим, i не могло бути. Але чому  письменники
пишуть про моє життя зараз рiзнi блюзнiрськi комедiйки, для чого затуляють
перед свiтом мою велику i високу правду?
   10 / Х /1945
   Я проведу Кравчину через ад два  рази  i  раз  через  чистилище.  Я  не
Вергiлiй, i Кравчина не Данте. Вiн солдат-пiхотинець, не закований в броню
перед всесильною зброєю двадцятого вiку. Його рятує земля i нове Слово.
   Через пекельнi огнi вiн перейде обпалений i в темних водах  Стiксу  вiн
потопатиме не раз. Кров грiшних i  праведних  не  раз  змiшається  з  його
кров'ю.
   Але рай в своїй душi вiн пронесе чистий, хоч  i  обпалений  на  вуглах,
закурений димом i в кривавих плямах. I  Слово  -  як  краєугольний  камiнь
нових тисячолiть. Ленiн.
   141Х1 [19]45
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   III
   Одна з основних лiнiй книги - дочка Кравчини, його
   улюблена дитина Марiя. Вiн шукає її скрiзь. Вона в полонi.
   Вiн розпитує всiх. Вiн сперечається з солдатами й офiцерами...
   Дати його зустрiч з нею. Вона погвалтована. Вона плаче. Вона  проклинав
життя. Вона хоче вмерти. Вiн благає її жити.
   - Вони принизили моє достоїнство людське.
   - Голубонько моя, вся вiйна - приниження достоїнства.
   - Я гидка й брудна.
   - Ти прекрасна, як оця розбита церква. Як  оця  руїна.  Вопа  огидна  i
прекрасна разом.
   - Я понiвечена.
   - Понiвечена вся країна. Чим ти краща за неї?
   - Нi в кого не хватило для мене жалю.
   - Не жаль нас гнав сюди, а гнiв i ненависть.
   - Хто мене вiзьме тепера?
   - Якщо пе вiзьмуть, так хiба тому, що нiкому брати. Радiй, що не  взяла
тебе земля. Нас вона прийняла мiльйони...
   14 / Х / [19]45
   Вставити, можливо, "Перемогу", якщо не цiлком,  то  частинами.  Було  б
здорово зробити так, коли б капiтан Кравчина, що вмер  у  "Перемозi",  був
сином того Богдана Кравчини. I перебудувати "Перемогу" треба  як  главу  з
його оповiдання про смерть сина. Виписати обов'язково, як вiн  на  мiтингу
там, де говорив про Україну, посварився з  полiткомiсаром  з-за  того,  як
ставити слово "саме" - попереду чи позаду.  "Iди  ти  к  чортовiй  матерi,
убога твоя скаредна душа. Хiба не однаково, де воно стоїть.  Ти  на  людей
дивись, а не на  слова.  Хiба  ми  тут  на  дипломатичному  прийомi  чи  в
президiуми збираємося сiсти? Я пе слова бачу,  а  кров.  Ми  перед  смертю
стоїмо. А вмирати я годен за Ленiна на всiх мовах - за матiр, за предкiв i
потемкiв, коли вгодпо. Як ви, тату?" - "Iстинна правда, синку, аби  вмерти
достойно i чесно, а хоч перемогти. Людипу прикрашають дiла,  а  не  слова.
Треба, щоб дiло стояло мiцно, а слова... що слова!  Слово  -  добро,  коли
вопо в лиху годину веселить  душу  товариша,  коли  воно  пiднiмає  її  на
подвиги чи на добру роботу".
   Дак вони тодi подали один одному руку та й кинулись в огонь.
   Як поховав Кравчина свого сина,  що  вони  сказали  один  одному  перед
смертю. Як перед тим, як умерти,  сип  попросив  поставити  його.  Тодi  я
пiдняв його i держу:
   "Що,  Василю,  бачиш  Україну?"  -  "Бачу,  тату".-   "Яка   вона?"   -
"Благословенна, тату. Палаєi"
   15 / Х / [19]45
   ЗОЛОТI ВОРОТА III
   Двi глави.
   Зустрiч з американцями. Се були [з] Канади i США.
   Вони були переважно українцi.
   Розмова Кравчини з американськими українцями мусить бути блискучою...
   I не  американцi,  i  не  свої.  Чужi,  заграничнi...  Сервiс  теж  вiн
зневажав. Гарне, та ж воно не ваше. Воно американське. А в мене хоч  i  не
той, та воно своє.
   - У нас є сервiс.
   - Ну й що?
   Друга.
   Кравчина дiє проти бандерiвцiв.
   Переговори   з   оточеними   бандерiвцями.   Його   послали,   можливо,
парламентером. Можливо, що там, в каменоломнi, де вони були,  де  їх  було
застукано, був i один його син.
   Як вони не хотiли взнавати один одного чи не показали виду  нiкому,  що
впiзнали. I син був, може, старшим групи.
   Так чи  iнакше,  по  довгiй  i  глибокiй  розмовi  про  iсторiю  i  про
ультиматуми вони всi були знищенi. Я нiкому не  признався.  Тяжко  менi  i
соромно, що виродивсь мiй рiд. Нема в мене гордої вдачi Тараса Бульби.  Не
став я при всiх, не назвався. Не сказав:  що,  синку,  помогли  тобi  твої
ляхи? Не сказав.  Побоявсь,  що  не  повiрять  та  почнуть  пiдозрiвати  в
родствених связях. Убив мовчки. Ще й, признаюсь, убивши його, зрадника, як
собаку, i глянувши навiть па його красивий труп, як Тарас отой  Бульба  на
свого зрадника-сина, навiть бровою не повiв отакечки, неначе  не  син  вiн
був мiй, а падло. Не скоро, вже аж  уночi,  пiшов  я  в  хлiв,  зарився  в
солому, затулив шапкою рота та й  до-о-вго-довго  ридав,  приказуючи  такi
слова, яких уже нiхто тепер i не говорить.
   Вiн дiяв i мислив вiдповiдно силi речей. Вiдступаючи перед ворогом, вiн
ненавидiв свiт i самого себе.
   Вiн кляв своє воєнне щастя.
   Се не значило, однак, що вiн не вiрив у своє щастя чи вiрив  у  конечне
щастя ворога.
   Нi. Йому просто iнодi були  недоступнi  всi  складнi  механiзми  шляхiв
управлiння i планування (планiв) щастя, вся складнiсть його шляхiв.
   Наступаючи, вiн проймався натхненням, вiн жадав наступу,  не  дивлячись
на велетенськi втрати, на кровопролиття жахливi.
   Одне слово, вiн був такий, якою була сила речей.
   Одночасно вiн був продуктом сiєї сили i її чинником.
   15 / Х / [19]45
   Старший лейтенант. Пробув  на  вiйнi  чотири  всi  роки.  Повернувся  з
Нiмеччини.
   - Скажи менi, що ти винiс узагалi зi страшного з усього смислу вiйни? -
спитав я його по досить довгiй розмовi.
   - Що винiс? - подумавши, сказав вiн менi. - Я прийшов до висновку, що в
-життi все  набагато  грубiше,  нiж  писали  нам  колись,  i  говорили,  й
говорять. - Вiн одповiв на свої якiсь складнi думки по множеству, напевно,
найконкретнiших явищ.
   - Що скажу? От у всiх письменникiв у книгах чи статтях: вiйна - так  се
сльози, плач, горе. Се неправда. Я не бачив нi слiз,  нi  горя.  Все  дуже
просто. Хлопнули - чоботи геть i в яму зарили, - готово. Нiхто нiчого й не
думає. Навпаки, весело i повно смiху.
   - А люде?
   - А я їх не бачив, їх там взагалi нема. Вони виселенi.
   - А в ямах, у байраках, лiсах, льохах? А пiд  час  наступу?  Ти  ж  усю
республiку пройшов, да не одну, а кiлька?
   - Да я з людьми не стрiчався. Може, й свiдомо.
   - Друже мiй, ти був на вiйнi душевно i фiзично слiпий, - сказав я. Менi
хотiлося  додати:  "Ти  був  дрiбненький  егоїст  i  боягуз.   Ти   боявся
зустрiнутись з людським лихом. Ти обминув його. Бо ти порожнiй".
   Отсей молодий чоловiк тепер хоче i буде творити фiльми про вiйну.
   18 / Х / [19]45
   КНИГА
   Не спав я цiлу нiч. Писав.
   - Запиши пас, Кравчино, до своєї книги. Узнали  ми,  що  завтра  зранку
помремо. Загибаєм всi.
   Се не було нiяке надприродне передчуття. Се було точне знання на основi
досвiду  й  характеру  приказу.  Се  знали  командири  всi  i  знали   ми.
Надприродним було те, що ми дiяли.
   I от почали солдати проситися до мене в книгу. "У мене, - кажу,  -  для
себе паперу не стає".
   - Запишiть хоч на один рядок. Що був отут пiд Сандомиром такий-то...
   - Чим можеш похвалитися, в чому показатись? Що має посвiдчити за себе?
   - Дiвку оскорбив. Визволену з неволi.
   - Ти?
   - Брехав усе життя з трибуни. Я заворожив у своєму селi трибуну, i  так
заворожив, що нiхто не мiг сказати з неї того, що думав.
   - Дурень, у трибуни своя правда.
   - Я перейменовував свiй город так часто, що вже й не знаю, звiдки я.
   - А мене запишiть у партiю. Такий-то.
   - Записую.
   - I мене запишiть. Пишiть, що вмер геройською смертю, бiльшовиком.
   _ Всi ми хлопче, тут бiльшовики. I всi вмремо. Кажи,  якщо  вже  хочеш,
щось таке просте, житейське. Може, маєш грiх який чи особливу заслугу. Чим
одрiзнявся ти од нашого народу.
   - Пишiть: великому Сталiну слава. Сержант Горобець.
   - Пишу "славу". Слiдуючий.
   - Напишiть про... (Запис обривається.)
   (до 18 / Х1 [1945)
   Написати велику главу прагнень. Бажали перед битвою. Юнаки i юначки.  А
вiй записував. Се були найчистiшi  романтичнi  душевнi  програми  кращого.
Стосувалися вони переважно моральних сфер, проте багато з них носило чисто
життьовий характер. Нiби перед смертю прозрiли очi на те, що  завжди  було
перед ними i чого вони не  бачили.  I  тепер  вони  самi  дивуються.  Один
сказав: "Товаришi, як же се все просто, я все бачу, я можу сказати  всьому
свiту, як треба жита! Записуйте". Тарас записував, вдивляючись в юнака,  i
якимсь одним властивим його лише землянiй душi  способом  вiдчув,  що  так
говорять перед смертю. Велика туга обхопила Тарасову душу. Невже  те-то  й
те-то, невже ве обнiме вiн уме дiвчину, не  назове  її  своїм  щастям,  не
порадується на дiтей своїх, не зробиться професором... i т. д.
   Дiйсно, вiн був убитий.
   1. Написати дiалог перед смертним боєм.
   2. Се може бути окрема новела, може бути роздiл "Золотих ворiт".
   3. В "Золотi ворота" внести "составителя законов" - солдата  рокiв  пiд
п'ятдесят з гаком.
   //Нацiональний епос - втiлення iсторичної пам'ятi народу.
   Роман мав бути написаний народною мовою.
   Життя послало нам сюжети незвичайнi, їм треба дати художню обробку.
   Фантастичне змiшалося з героїчним.
   Жорстокiсть - зi спокоєм i благородством людського
   духу.
   Ницiсть iз вiрнiстю.
   Хихикання i агакання безумцiв з неухильним сарказмом смiлого розуму  на
шляху до справжньої мети людської революцiї: до єдностi свiту  в  думцi  i
дiї.
   Iдея революцiйного гуманiзму.
   Революцiйної героїки.//
   КРАВЧИНА
   II
   СМЕРТЬ ДIВЧИНИ
   Дiвчина вмирала, дивуючись. Невже отеє i все  i  I  вже  смерть?  Невже
нiхто мене вже й не пригорне, не приголубить? Мене ж iще нiхто не цiлував.
   Я ще не займана. Господи! Товаришi! I вже в мене не родиться  дитина!..
Вмираю. Людоньки!
   Що ж я знала? Солдатську одежу та роботу.  А  чоловiки,  що  намагались
пiдiйти до  мене,  все  були  такi  безстиднi,  i  не  так  безстиднi,  як
некрасивi.  А  я  так...  Менi  так  хотiлося  красивого,   так   хотiлося
красивого-красивого.
   Я дiвчина. Товаришi лiкарi, не солдат я. Дiвчина. Прощайте...
   19/ХI [19]45
   Менi сказав сьогоднi Николай Митрофанович  Крилов  13  (академiк),  мiй
великий приятель:
   //Я вiдчуваю i знаю тепер одне. Ми живемо  па  початку  епохи  загибелi
цивiлiзацiї, принаймнi європейської. Усе, що вiдбувається в свiтi,  нiчого
iншого менi не говорить.
   - Чи припускаєте ви можливим, як учений,  що  нашiй  планетi  в  цiлому
загрожує катастрофа вiд розриву атома?
   - Безумовно. За весь час свого iснування людина вперше торкнулася  явищ
космiчного порядку. Безумовно. Ну, що ж! В усякому разi, коли я, сидячи  в
цьому номерi готелю, бачитиму, що свiт руйнується, я скажу  без  жалю,  що
нiчого кращого людство не заслужило.//
   Довго й багато говорив менi старий. Думки його часом в'язались  погано:
склероз вже заморозив його прекрасний  мозок,  але  крiзь  непослiдовнiсть
думки,  сарказм,  iронiю,  часом  чудакуватiсть   i   крайнiй   скептицизм
проривається велика житейська драма видатної людської  iндивiдуальностi  з
величезною ерудицiєю, гордої й вибагливої. Таких людей  зараз  нема.  Весь
стрiй його iнший. Се дев'ятнадцятий вiк Європи. Часом  вiн  здається  менi
персонажем з якоїсь п'єси. Се образ многогранний, багатий, натхненний i...
комедiйний трохи.
   19/ХI 1945
   Аморальнi мiркування Тараса Кравчини на шляхах вiйни...
   - Господи, хоч би вже мене вбили чи розiрвали мiною.  Голова  пухне  од
думок. I нащо я почав писати, прах його вiзьми. Ну повiрите, не  можу  вже
ступити, щоб не думать. От лиха година. Да думки ж  якi  поганi  лiзуть  в
голову, неначе чорт який нашiптує па ухо: пиши,  пиши.  Ну  й  пишу.  Пишу
таку, наприклад, думку, що всяка вiйна безнравственна в  своїй  внутрiшнiй
основi. Тому i зображати її в книгах  як  благородство  i  красу  людських
вчинкiв - злочинство й глупота. Вiйна -  дурна.  Жорстокiсть  i  всесвiтня
дурнота, одягтись в атавiстичне пiр'я, прославлене  тисячолiттями  книжної
брехнi i кровожадних дурощiв, перетворюють мене в щось  гiрше,  дурнiше  й
страшнiше за дикого звiра. Я вже не кажу про таких благородних i достойних
пошани тварин, як собака, кiнь чи корова.
   Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво,  як  шизофренiя  або
чума.
   Продажнi писательськi пера освятили її в вiршах  i  товстенних  книгах.
Малярi дурноголовi споконвiку придумували для неї  одяг,  фарби,  рiзьбярi
ставлять на майданах пам'ятники не ганьби i глупства, а слави  ватажкам  i
їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського  сорому  i
непристойностi, возвеличується. Атавiзм дикунський iснує.  I  вченi  дурнi
служать атавiзму, як раби з мiзерною фантазiєю i  вiдсутнiстю  достоїнства
людського, - атомна бомба.
   Чому всi правителi так ненавидять всiх, хто проти вiйни  принципiально?
Тому, що всi вони раби атавiстичних iнерцiй.  Попробуйте  сказати  голосно
проти вiйни - i зразу суд за аморальнiсть. Отже, вiйна моральна.
   В Нюрнберзi суд. Тече з Нюрнберга  кров,  гнiй,  злоба,  жорстокiсть  i
безпросвiтна людська дурiсть фашистських людожерiв. Не придумати  кари  нi
для одного. Посадити. Нi, не карав би я їх.  Посадив  би  голих  у  великi
банки зi спиртом i  розставив  би  банки  на  всiх  майданах  європейських
столиць на триста лiт. На пам'ять i в  науку  про  iдiотизм  атавiстичного
(нрзб).
   А суддi хто? Американцi. Англiйцi. Хрещенi батьки пiдсудних i до якоїсь
мiри учнi. Мрiяли ж  вони  про  знищення  людоїдами  Росiї,  України?  Про
загибель десяткiв мiльйонiв наших  людей,  щоб  потiм  приставити  нiж  до
Гiтлерової пельки. Ну, сталося не так трохи. Суд iде.
   Готується нова вiйна.
   Новi герої, новi сироти, новi калiки, новi злочинцi, спасителi.
   24 / Х / [19]45
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   III
   - Не покладу, каже, оружiя! А той собi каже - не положу. Он  якi  були.
Ну, що поробиш. Так ми й собi, раз так, то так, будеш  уже  битися.  А  що
людей набили, як г... Трупом смердить, понас... скрiзь, а вошей було! Хiба
тепер оце вошi!? Де-пе-де тобi частично вошка проповзе, та й та  нiмецька.
Я своєї вошi давно вже не годував, забув уже й яка вона.  Хiба  вже  десь,
видно, пiсля вiйни полiзе. Уже тепера до кiнця вiйни i не побачу.
   Сiм'я в мене є.  П'ятеро  синiв  i  дочка.  Двi  дочки.  Правда,  синiв
повбивано. Ну, дочка старша не проста. Знаменита дiвка на цiлий свiт.- Вiн
так розповiв про її красоту, яка вона була малою, що  сльози  виступали  в
усiх на очах. Олеся.
   - Героїня?
   - Нi. В тилу прославила епоху,
   - Чим?
   - Не скажу.
   - Ну, скажiть.
   - Не скажу, догадайтесь самi, чим могла  прославити  двадцяте  столiття
молода красива вдова, розумна, з середньою освiтою?
   - Нi.
   - Нi.
   - Нi.
   - Нi.
   - Нi.
   - Ну, кажiть же, люде добрi. Нiхто не вгадав. Тодi я  вам  скажу.  Вона
ходила в ярмi удвох з коровою. В епоху пари, електричества.
   Я думаю, що не радiо, не розклад атома,  не  пенiцiлiн  ї  не  "лiтаюча
крiпость" найбiльшi подiї у свiтi. Я презираю крiпостi  i  атоми,  хай  на
мене не гнiвається Америка. Найбiльша подiя у свiтi - моя  дочка  Олеся  з
коровою у плузi, її душа i моя нiкому  i  нiколи  не  простять.  Хоча  нi,
прощу. Нащо менi носити ярмо ще й у серцi своєму?
   Прийде додому, нап'ється горiлки, заспiває - та й "му". А потiм  плаче,
приказуючи  такi  слова,  яких  ще  свiт  не  чув  i  нi  одна  газета  не
видруковувала. "Му" та "му".
   Моя рiдна дiвчинка, дочка моя Олеся.
   Коли б я був великий художник чи рiзьбяр, чи коли б я завiдував  чимось
великим, от кому б я створив пам'ятник епохи. Не синам моїм, не героям, що
лiтали попiд небесами, кидаючи бомби, не полководцям, що водять нас в бої,
не парубiйкам полум'яним, що кидались  в  високiм  пароксизмi  грудьми  на
кулемети. Нi, я створив би пам'ятник Олесi. Я поставив би  її  в  упряжцi,
пам'ятник iз золота, створений  руками  великих  майстрiв.  Я  повелiв  би
майстрам, перед тим як кувати її постать на вiчнi  наповнюють  його  щодня
духовною їжею в видi рiзних однакових для всього людства  вiдомостей.  Вiн
пожирає ту їжу. Вiн  був  просто  нерозумною  людиною,  людиною,  так  .би
мовити,  малолiтражною  розумове.  Зате  вiн  був   слухняний,   позитивно
слухняний, чесний,  завжди  готовий  до  всяких  позитивностей,  з  гарною
усмiшкою, хоч-не-хоч, як гусак у сажу.
   - Е, якби йому дати пару хороших розумних заступникiв! Хiба  ж  так  би
було!  Заступники  сволочi,  -  зiтхали  роками   спiвробiтники   Торохтiя
Макогоновича, ненавидячи його заступникiв.
   25/Х/ [19]45 Начальнику  i  предсiдателю  кiнематографiї.  Користуючись
пiдготовкою до знiмання фiльму "Життя в цвiту", шанобливо повiдомляю  Вас,
що вiд сього дня я перестаю одержувати заробiтну платню. Я прошу  Вас,  не
вбачайте в сьому моєму вчинковi нiчого такого, що могло би Вас  дратувати,
примiром, абощо. Я роблю се не з  метою  демонстрацiї  чи  непослушенства.
Навпаки, я хочу  сим  особливо  пiдкреслити  свою  лояльнiсть  щодо  своєї
оплати. Але разом з тим я не можу й не думати про якiсть  картини,  яку  я
розпочинаю знiмати. До сього часу я розглядав себе як одного  з  найкращих
режисерiв кiнематографiї. Я звик до сiєї думки, i  вона,  певно,  помагала
менi триматися па  високому  моральному  рiвнi  у  виробництвi.  Зараз  же
призначена менi мiсячна плата  по  третьому  розряду  щомiсячно  два  рази
пригноблює мою свiдомiсть  i  поселяє  в  менi  сум  i  зневiр'я  в  своїх
здiбностях. Тому я для того, аби  зберегти  свою  душу  од  непотрiбних  i
шкiдливих для мого стану натякiв па  свою  творчу  неповноцiннiсть,  прошу
вважити мое прохання, аби я мiг спокiйно вiддаватись владi своїх мрiй i не
порушувати звичної уяви  про  свою  гiднiсть.  Платню  за  роботу,  будьте
ласкавi,  визначiть  менi  в  якiй  iншiй  формi  по  закiнченню   фiльма,
вiдповiдно до його якостi.
   З пошаною заслуж., лауреат i т. iн. Ол. Довженко
   26/Х/ [19]45
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   II
   Географiю  роману  треба  виписати  особливо  точно,  з  документальною
правдивiстю.
   Треба описати село, краєвиди, район. Припустим, вiн з Великого Перевозу
або з Шишакiв.
   Отже, мусить бути описано, як нiмцi пiд час бою чи  вiдступаючи  палили
село, як утворилася замiсть села пустеля.
   Рiка. Пригадати бiй коло рiки з "Перемоги".
   Озера, сiнокоси. Дерева, рослини, трави,  все,  що  росло  в  полi,  як
звалося. Зробити iлюстрацiї i фотографiї флори i фауни  села.  Можна  дати
також i фотографiї вулиць, хат. Людей окремих.  Ландшафту.  Надати,  таким
чином, усьому вигляд справжньої i точної документальностi.
   Таким чином, мiй рукопис мусить бути оздоблений не  тiльки  заставками,
кiнцiвками, заглавними лiтерами, не тiльки великою кiлькiстю iлюстрацiй, а
й фотографiями. Зробити все рукою любовно i досконально,  як  твiр  життя.
Лiтопис.
   Розподiлити книгу, власне її внутрiшню основу - характеристику  Тараса,
па роздiли. Кожний роздiл, будучи  органiчно  об'єднаним  з  усiма  iншими
роздiлами, мусить мати своє точно визначене спрямування:
   Роман - наївний, простий i недотепний.
   Роман - розумний, складний i дотепний.
   Веселий i безжурний.
   Нi, сумний i глибоко замислений.
   Добрий i недобрий. Вiн м'який як вiск. Вiн i твердий як криця.
   Мстивий i великодушний.
   Лiнивий, не лiнивий трудяка.
   Одне  слово,  вся  повнота  народної  психологiї,  народного  характеру
повинна знайти в ньому собi мiсце,  розмежувавшися  в  належних  правдивих
пропорцiях,  вiдповiдних  основам  українського  нацiонального,  народного
характеру.
   "Мiра життя" може й повинна увiйти до епопеї як складова частина другої
частини.
   Тарас Кравчина - Петро Скидан. Може бути i  другий  варiант:  не  Петро
Скидан, а Мина Нечитайло. Можливо i напевно се буде що краще.
   Приїзд С. в колгосп  остається,  звичайно,  з  послiдуючими  Тарасовими
коментарями.
   В першу половину,  власне  па  початок  третьої  частини,  епопеї  ляже
перероблена "Україна в огнi", де Тарас Кравчина -  Лаврiн  Запорожець  або
Мина Товченик.
   Очевидно, проте, Запорожець.
   Далi  йде  повернення,  могутнiй  наступ  Червоної  Армiї.  Запорожець-
Кравчина їде до армiї.
   ЙОГО СОН
   Сон - форма, спосiб монтажний, композицiйний для  висловлювання  рiзних
цiкавих i надзвичайних речей i можливостей нездiйсненних.  Часом  губиться
межа мiж сном i дiйснiстю.
   ЙОГО ЖАЛЬ
   Можлива форма лiричних екскурсiв. "Як жаль  менi,  що  я  не  писатель,
написав би я тодi книжку чи казку, як одну людину..."
   КОМПЛЕКСИ - ЕТИЧНИЙ, МОРАЛЬНИЙ, ЕСТЕТИЧНИЙ
   Збагнути все, чим мучився все життя.  Основний  комплекс  пристрастi  -
етичний.
   ЛЮБОВ ДО КРАСИ
   "ПОГИБЕЛЬ БОГIВ" Може цiлком ввiйти до одної з частин.
   "Перемога",  "Тризна",  "Зачарована  Десна",  "Китайський  святий",  "У
країна в огнi", "Велике товариство".
   Пристосувати, переробивши все вiдповiдно до бiографiй синiв i  до  його
власної бiографiї.
   СНИ I ПРИКМЕТИ
   Снам, i прикметам, i спостереженням придiлити особливу увагу.
   МРIЇ I БАЖАННЯ УЯВЛЕННЯ
   Вiн  мiг  уявити  себе  конем,  убитим,  повiшеним,  спаленим,  деревом
плодовим пiдрубаним. Вiн уявляв собi, як пiймав Гiтлера i як судив його.
   Зробити велику сцену, велику главу уявленого суду. Суд -  це  моральний
кодекс Кравчини.
   Кравчина i Гiтлер. Кравчина i Гесс.
   Розмова з Гессом( начальником концтабору). Гессу забажалося, знищивши 2
мiльйони людей, побалакати з 2 000 001 жертвою. Се був Кравчина.
   Через всi "Ворота" i особливо через третю  частину  проходитиме  думка:
"Вiдстала Європа. Передова Азiя".
   Отже, ми нiби пе вiдстала Європа, а передова Азiя.
   Європа має палке бажання забути про нашi жертви.
   Хотять  забути,  не  помiчати  нас.  Тому,  що  ми  їм  пе  подобаємось
органiчно,  вони  хотять,  аби  нас  не  було  в  їхнiй  свiдомостi.  Вони
витiсняють нас  в  пiдсвiдоме.  Тiльки  полiтики  не  забувають  про  наше
iснування, загрозливе memento mori, i пильно  стоять  на  сторожi  старого
європейського свiту.
   Старий свiт боїться нас.
   ОПИСАТИ БIЙ ПIД ГРАЙВОРОНОМ
   //1. Артилерiя.
   2. Танкова атака.
   3. Пiхотна атака.
   4. Женцi.
   5. Бронебiйники бiля рiчки.
   6. Дiвчата купаються.
   7. Переходять рiчку вбрiд i
   8. Снаряди падають у рiчку.
   9. Сцена в госпiталi (пiд Харковом).
   10. Убита жiнка в долинi.
   11. Жiнка плаче в госпiталi там те.
   12. Бiля кiп цiлуються та iн.
   13. Несуть на носилках для гною полоненого пораненого чорта.
   14. Мимо везуть померлу матiр дiтей.//
   Описати хату Кравчини з iлюстрацiями i фотографiями. Фотографiї  богiв,
святих i великих людей. Пiл, пiч, долiвка земляна, помийниця, сiни, двiр в
натуральному  виглядi,  бувший  двiр  з  непотрiбними   хлiвами,   клунею,
повiткою. Вбиральня, як дикий i непристойний (нрзб). Вбиральня на  свiжому
повiтрi.
   Колодязь. Вода.
   Страва. Взагалi харч.
   Iкони. Боги. Як при нiмцях вiдновлювали церкву в селi.
   Як художники писали з Кравчини апостола i як се признати  було  йому...
(нрзб).
   Правда про релiгiю.
   "Загибель богiв".
   Як,  проте,  служили  в  церквi,  що  була  перероблена   га   крамницю
промкооперацiї. I як нiчого з сього не вийшло.
   У богiв пе вiрили, проте тримали їх на покутi для краси i  для  всякого
случаю.
   301Х1 [19]45
   Ранок пройшов у роботi з Чинир'яном над  текстом  вiрменської  картини,
яку я роблю... Вдень  провiв  бесiду  з  братом  Героя  Радянського  Союзу
Супруна, що прийшов до мене з Ляховецьким  у  справi  можливого  створення
сценарiю про брата героя. Зараз iду до Рошаля i Строєвої обiдати. Вiтер  i
холод надворi. Болить серце, i нерви напруженi  до  краю.  Невесело  менi.
Смуток оволодiває моєю душею. I тривога. Неначе я вмер уже,  коли  подумаю
про Україну. Нiщо пе долiтає до мене.
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   Листопад 1945 р,

   III
   Людина родиться для щастя й для радостi, i бореться вона i дiє во  iм'я
щастя. I розцвiтає людина в щастi, а не в журбi, в свiтлi, а не в  темрявi
й незнайствi, в сiм'ї, а не в розлущ, i нiколи не в неволi.
   Самотнiсть людинi потрiбна в свiй час i в своїй мiрi.
   Руїни обурливо огиднi. Вони пригноблюють душi, i в них не хочу я шукати
красу. Народ не бачить краси в руїнах. Пробував заспiвати на руїнах веселу
пiсню. I замовк.
   Благороднi руїни? Не знаю. Я знаю жалюгiднi руїни.
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   Листопад 1945 р.
   III
   Доля моя!
   Свiте мiй великий!
   Благословляю вас, що не впiймали ви мене. Що не дали  менi  в  руки  нi
меча, нi клейнода, нi печатi, нi заборонного статуту. Що звiльнили ви мене
од тягаря управлiння чи його видимостi, що не дали в  мої  руки  скрижалiв
законiв людських, не примусили забороняти, гнати, не терпiти, розлучати.
   Що ношу я царство свободи в своєму  серцi.  Що  можу  думати  неухильно
тiльки про велике i пiднiмати природу до самого себе, аби вона вiдображала
мою душу. Що можу радуватися малому,  i  сорадуватися  одверто,  i  жалiти
вiльно, знаючи, що тiльки через повноту й свободу жалостi людина остається
людиною,  а  не  каменем  з  викарбувапими  на  ньому  письменами  законiв
людських!
   Що можу простити стiльки, скiльки не дано простити нi одному царевi.
   Я прощаю многих, многих.
   Я суджу в своєму душевному трибуналi за живими законами народного  лиха
i прощаю...
   Листопад [19]45 p.
   Розмова солдат про Е.
   - Коли читаю я його чи слухаю, як хтось читає,  чомусь  так  жаль  менi
його стає.
   - А чом?
   - Скiльки в цiм ненавистi. Подумать, отака безодня.
   - I де вона в ньому береться. Тяжка i пристрасна душа. У ненавистi,  як
у коростi.
   - Еге. А може, просто страх його бере,  що  не  вистачить  у  нас  його
отруйного чуття - знаряддя.
   - I я так думаю. Не вiрить вiн в наш гнiв i розум,  в  нашу  свiдомiсть
iсторичного часу.
   I по жалiє серця нашого,  що,  так  одстукавши  боїв  чотириста  аж  до
Берлiна, мусить, якщо не перестане битись,  знайти  в  собi  ще  сили  для
життя, для товариства...
   - Для милої, браття мої,  i  для  творення  потомства.  Немає  в  нього
жалостi до нас живих. Є тiльки крик по мертвих. Тому  й  но  хочу  я  його
читать. Досить з мене мого гнiву i всiх картин, що бачу вже чотири роки  i
сам творю обов'язок кривавий.
   - Не надавайте значення. Хай пише. Нам воно нiчого,
   а нiмцiв дражнить...
   4 / ХI/ [19]45
   Я абсолютно перекопаний, що зараз  я  вступив  в  найважливiший  перiод
свого життя, себто що зараз моя творча вартiсть, що все те, що  я  ношу  в
собi, все, що продумав, перетворив  в  образи,  сформував  у  мислi,  -  є
найбiльше вiд усього, що я зробив по сей день. Менi зараз потрiбно  тiльки
одне - десять рокiв повної фiзичної  сили,  ясностi  мозку,  бездоганностi
серця. I я сього не матиму. Менi часто здасться, що я скоро помру.  Серце,
мов ворог, турбує мене i пригноблює, роблячись часом таким  важким,  що  я
падаю, i то менi мало. Мене нiби  тягне  вже  в  небуття.  I  я  вмру,  не
здiйснений в самому головному - у книзi, що  її  хотiв  б  її  я  оставити
народу, одну-єдину книгу. Я знаю - її нiкому  там  зараз  написати.  I  се
особливо гфигпоблює мене. Як жаль менi себе, що так мiй день  повечорiв  i
сонце моє зайшло, не встиг i оглянутись.
   6/ХI/ 1945
   П'ятнадцять лiт обробляв я свою чи,  сказати  б,  громадську  ниву.  Не
жалiв нi сили, нi часу. Не знав часом свят i навiть недосипаючи ночей. Все
думав, як би краще знять врожай. 1 в  мене  родило.  Був  добрий  хлiб  на
'моєму полi, були яблука в сяду i мед на радiсть усiм, хто їв,  хто  хотiв
їсти. Один лише раз не вийшов у мене врожай. Не так якось  виорав,  не  те
посiяв чи молитву не ту прочитав, i болiла  до  того  ж  вельми  голова  i
серце. Тодi прийшли на мою политу марним потом ниву  недобрi  люде,  серед
зiв'ялого саду поставили наспiх збиту  трибуну,  подiбну  до  ешафота,  i,
прикриваючи свiй сором, а хто не сором,  а  недобрiсть  чи  пустоту  свою,
кричали голосно:
   - Ось вiн! П'ятнадцятьма врожаями обдурював нас. Забивав нашi  памороки
красотою труда свого. Але нам пощастило нарештi. На шiстнадцятому роцi вiн
викрив своє справжнє лице. Розiпнiть  його,  розiпнiть  його!  Ненавидьте,
зневажайте! Iменем великого бога, отця панюго, - розiпнiть його. Не  своїм
iменем, бо в нас його нема, iменем соратника...
   Тодi я мовчки впав i вмер...
   9 / ХI/ [19]45
   Ми  єдипа  в  свiтi  країна  побудованого  соцiалiзму,  в  якiй   слово
"iнтелiгент" звучало (колись) як зневажливе слово.  У  пас  було  заведено
поняття "гнилий iнтелiгент". А мiж тим iнтелiгент  нiколи  не  був  у  пас
гнилим. Навпаки, вiн був полум'яним, чистим, передовим. Гнилою у нас  була
не iнтелiгенцiя, а мiщанство. Воно осталося гнилим i нестерпно смердючим i
зараз, не дивлячись на високi державнi посади, що воно їх посiдає.
   Сьогоднi iнтелiгенцiя "завоювала" собi честь стояти на  третьому  мiсцi
пiсля робочих i селян. Знаменний розподiл. Кажу собi: людино,  пам'ятай  -
вища твоя мета - стати на третє мiсце, на  мiсце  найвище,  найдостойнiше,
найпрогресивнiше.
   Люби се слово, хай буде воно твоїм символом - людинаiнтелiгент,  бо  не
може бути радостi життя сьогоднi у країнi, де тебе немає, де ти занедбана,
третьорядна, фальшива чи пiдроблена, якi б високi  слова  не  написала  па
кам'яних скрижалях рука великих iнтелiгентiв Маркса, Енгельса i Ленiна.
   1 / ХI / [19]45
   "ЗОЛОТI ВОРОТА"
   II
   Все переходить, мiняється.
   Все тече. Повинуючись закону гiдростатики, Тарас Кравчина прийняв форму
того сосуда, в який його влили. Правда, при вливаннi чимало  розхлюпалось,
да i влившись, i розташувавшись всiма своїми молекулами паралельно стiнкам
сосуда, вiн довго ще смердiв старою  попередньою  посудиною  приватництва,
власної думки тощо. Деякi його  молекули,  наприклад,  довго  ще  базiкали
казна-що, деякi вiрили в бога, а деякi, та що й казати, хотiли б збiльшити
трохи присадибну дiлянку, - одним  словом,  вещество,  з  якого  складався
Тарас Кравчина, було неоднорiдне. На  чому  сходились,  правда,  усi  його
молекули - на фашистах. Вiн ненавидiв їх всiм своїм єством.
   15 / ХII // 1945
   РАБСТВО
   (ТЕМА СЦЕНАРIЮ)
   1. Люде, пошуки першого класу. Цвiт людського мозку - знання.
   2. Вiйна охоплює всесвiт. Не хватило уяви у вчених. Вистачило  на  все:
на  електрони,   позитрони,   нейтрони.   Пронизали   пайтоншим   аналiзом
доскональним мiкроннi всесвiти, проникли в тайни мiкрокосму. I... стали.
   3. Що робити? Ступати останнiй крок чи нi? Сказати  слово  -  хай  буде
атомна бомба? Чи не сказати? В отсей  роковий  для  iсторiї  землi  момент
великим ученим не прийшло на допомогу серце. Воно було  глухе.  Вони  були
духовно вбогi люде. Вони були  позбавленi  уяви,  голосу,  серця,  чулостi
душевної. Вони були раби своїх винаходiв. Слово було сказане.
   4. Перед сим сперечалися дома. I все-таки мислили  вони  не  па  висотi
свого винаходу, як слуги капiталу.
   5. Бомба була випробувана.  Резонанс  всесвiтнiй.  Всесвiтпi  наслiдки.
Тiльки вони вже не знали їх. Нiхто  їм  не  рукоплескав.  Не  осаждали  їх
журналiсти. Не знiмали кiнооператори.
   Якимсь педобрим вiтром повiяло по свiту.
   6. Вони були замкненi. Їх розлучили з рiдними, з дiтьми, з усiм свiтом,
їх стерегли в пишних тюрмах як соцiальне  небезпечних  людей,  якими  вони
справдi вже стали, доторкнувшись до космiчних сфер.
   7. Твiр їхнього духовного генiя дiстався злочинцям, жорстоким i дурiгим
правителям, що перебували по горло в атавiзмi.
   8. Вони знищили цивiлiзацiю. Чи, може, й усю землю.
   21 / ХI/ [19]46
   Суд над фашистськими фюрерами є найстрашнiший i найзловiснiший  процес,
який будь-коли вiдбувався в iсторiї людства.  До  такого  дикого  занепаду
людство ще не доходило. Пiд час вiйни ми всi мiряли подiї боями, пожежами,
звiрствами чи проявами iнших ганебних блюзнiрств з боку нiмцiв... I тiльки
зараз па процесi в Нюрнберзi виявляється, виникає з-понад  усiх  масштабiв
звiрювань, нещастя, мук i страждань, з усього, що творилося в Європi i  по
всьому свiтi, з усього, що творилося в Нiмеччинi, тiльки зараз  постає  на
цiлий  свiй  зрiст  справжня  картина  фашизму,  справжня  суть   свiтової
трагедiї...
   Потрiбнi антиподи Гiтлера, новi свiтлi нiмецькi генiї,  i  не  один,  а
много, якi б осяяли  людство  чистим  промiнням  такої  незмiримо  високої
творчостi, такої радостi i чистоти, яка могла  б  заповнити  всi  бездоннi
провалля зла, що вчинив  народ  нiмецький  свiтовi,  родивши  Гiтлера.  Чи
вистачить у нiмецької нацiї сили на такий злiт?
   Стою на колiнах. Цiлую землю, по якiй проходили нашi солдати з боями, в
якiй полягли в множеств! мiльйонiв, рятуючи себе й стару Європу.
   27 / ХI/ [19]45
   Тiмiрязєв, Мiчурiн, Ушаков...
   Особливiсть великих людей полягає, очевидно,  в  тому,  що,  викопуючiї
iсторичну задачу своєї державної системи,  вони  переростали  задачу  i  в
момент переростання входили тим самим в конфлiкт з системою.
   281ХII [19]45
   Треба мати залiзнi нерви, кам'яну душу i серце раба, аби витримати  те,
що робив я сьогоднi. Сьогоднi у  мене  дома  засiдали:  я,  С.,  А.  i  С.
Розробляли план i змiст поправок до сценарiю  "Жизнь  в  цвету"  згiдно  з
вимогами N. Нема сил писати,  що  се  було  за  засiдання.  Жива  картина,
достойна  пера  Гоголя,  Щедрiна,  Свiфта.  Се  був  живий  документальний
Сатирикон Крокодилович. Саме жахливе в тому, що i С., i С., i А., який, до
речi, увесь час мовчав, - що всi вони  культурнi  i  розумнi  люде  i  всi
знають, що творять абсурд i не можуть не творити. Нема у них  своєї  волi,
думки, смаку, гiдностi, не повинно бути. Якi тут можуть бути  розмови  про
мистецтво?..
   Не пройшло менi даром засiдання. Трапився напiвудар. Припадок важкий  i
довгий серця в якiйсь новiй формi з головним болем i памороченням  голови.
Страшно менi. Невже я вже не робiтник мистецтва? Невже я iнвалiд? Невже  я
напередоднi смертi чи нещасного убогого  калiцтва,  нiкому  не  потрiбний?
Зайвий? У вовчому царствi кiнопотвор?
   [1945 рiк]
   Описувати треба красивi дiла, розумнi розмови  людськi,  а  не  оцi  от
неприроднi вигуки, да руїни, да головешки чи смердючi трупи.
   Написали б щось, як вiрно любили одне одного, та про що  гарно  думали,
та що треба знати, аби краще на свiтi жити.
   Да як, примiром, чоловiк щось там любить, чи чогось умiє добре,  чи  як
воює невтомно i щедро, думаючи.
   А ви все пишете - убив та вбив, та спалив, та засмажив, повiсив, та  ще
вбив так да сяк. Да все лайки, да крики, да прокльони.
   - Еге, щось протиприродне, одне слово.
   - Ми ж самi бачимо, нащо його писати.
   - I чому ее так, що, аби попасти в письмо, треба вбитися, спалитися  чи
повiситись?
   - Напишiть нам щось веселе, смiшне.
   - Так над чим же смiятись, дозвольте?
   - Ну, посмiйтесь хоч падi мною, як я  i  Устя  запрягаємось  у  плуг  i
оремо, як корови. Да щоб пе плакати,  мукаєм  або  смiємось  самi  одна  з
одної.
   (1945)
   - ...Я не розумiю, чого ви хочете од мене?
   - Любовi, ось чого. Чогось веселого, смiшного, доброго. Радостi  треба,
а ви лякаєте. Зроблено так багато зла, що вже  помстою  його  не  затулиш.
Потрiбна не лють i ненависть, а висота розуму.
   - Глупостi ти говориш. Не слухайте його. Пишiть усе, що бачите, -  весь
жах, весь бруд, всi нелюдськi жертви i страждання. Хай знає  людство.  Хай
пожалiє нас!
   - Хто смiє пас жалiть?
   46 рiк
   1 / 1 [19]46
   В усiх моїх творах є сцепи прощання.  Прощаються  чоловiки  з  жiнками,
сипи з батьками. Прощаються  й  плачуть  чи,  махнувши  рукою,  подавляють
ридання, оглядаючись на рiдну хату в останнiй наче раз. Є,  треба  думати,
щось глибоко нацiональне  в  сьому  мистецькому  мотивi.  Щось  обумовлене
iсторичною долею народу. Прощальнi пiснi...  Розлука  -  се  наша  мачуха.
Оселилась вона давнодавно в нашiй хатi,  i  нiкому  й  нiколи,  видно,  не
вигнати її, не приспати, не вкрасти.
   Основний мотив пiсень народних наших - смуток. Се мотив розлуки...
   2 / 1 [19]46
   Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять сiм рокiв,  майже  не
згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловiк. Зараз я  постиг
невеличку краплину своєї облуди...
   Бог в людинi. Вiн є або немає. Але повна його вiдсутнiсть - се  великий
крок назад i вниз. В майбутньому люде  прийдуть  до  нього.  Не  до  попа,
звичайно, не до приходу. До  божественного  в  собi.  До  прекрасного.  До
безсмертного. I тодi  не  буде  гнiтючої  сiрої  нудьги,  звiрожорстокого,
тупого i скучного, безрадiсного будня.
   5/1 1946
   Вiйну в мистецтвi треба  показувати  через  красоту,  маючи  на  увазi,
великiсть i красоту людських вчинкiв персональних на вiйнi.  Всякий  iнший
показ вiйни позбавлений всякого смислу.
   Се парадокс, один з найбiльших в iсторiї людства.
   Бо: вiйна -  дурна.  Жорстокiсть  i  дурiсть,  одягшися  в  атавiстичнi
одiяння, оволодiвають масами злочинцiв, затикають на час  своїх  злочинств
рот мистецтвам, себто тому, чим людира одрiзняеться од  тварин.  Освячують
сей критиничний акт невмирущим твердженням: коли стрiляють  гармати,  музи
мовчать.
   I сам iдiотизм убивства i найганебнiшого масового гвалту возводиться  в
ранг - мистецтво вiйни! Воєнне мистецтво!
   Воно таке ж мистецтво, як шизофренiя.
   Чому правителi ненавидять пацифiзм завжди i особливо напередоднi сказу?
Тому, що всi вони по сутi своїй - раби глибоких атавiстичних  iнерцiй,  на
яких базується й процвiтає вся сила й природа їх влади. Гляньте на  Землю.
Вона вкрита пам'ятниками вбивцям i їхнiм коням у  багато,  багато  бiльшiй
мiрi, нiж їх антиподам.
   I ще одне: всi пам'ятники антиподам вбивць i мучителiв дешевенькi.
   15/1 [19]46
   ...А   вчора   менi   снилося,   неначе   мене   обнiмав   i    цiлував
Станiславський-небiжчик, з яким я персонально i не був  знайомий  за  його
життя.
   Пишу. Поглиблюю Мiчурiна. Паморочиться в головi I серце болить-болить.
   20/1 [19]46
   Починав гримiти "Молода гвардiя"  О.  Фадеева.  Читають  по  радiо,  по
школах, друкують. Автора обирають до Верховної Ради Союзу РСР.
   I я радий його успiху, нiби се є мiй власний успiх. Радий i вдоволений,
що вистачило сил i наполегливостi у  Сашi  пiднести  такий  великий  труд.
Радий, що втихомиряться лiтературнi парвеню,  що  вже  намагалися  здавати
його в архiв...
   Фадеев крупний талант, i Фадеев справжнiй комунiст, i за  се  я  завжди
шанував його, при всiх його невдачах, довгих  простоях.  Починається  його
друге народження - зрiлий вiк.
   Якщо не встрягне друг мiй знову в Удеге, що одняло в нього стiльки сили
й часу, створить безумовно щось значне i велике. Щасти йому, доле!
   20/ II [19]46
   Сьогоднi закiнчив "Життя в цвiту" - лiтературний i режисерський.
   Нi над чим ще так багато не працював.
   Тепер менi треба забути все i писати  далi.  Проте  нi.  Тепер  я  мушу
повiсити замка на свiй розум  i  бажання  i  добрий  рiк  повторювати  вже
здiйснений i закiнчений творчий  процес  на  плiвцi  в  тяжких,  каторжних
умовах, з щоденними неполадками, хаосом убогостi  виробництва,  холодом  i
злом. I так усе життя.
   Господи, поможи менi!
   З/II/ [19]46
   //Учора в "Советском искусстве" читав "Жизнь в цвету". Читати менi було
важко фiзично.
   Очевидно,  читання  справило  велике  враження.   Тепло   реагував   i,
виступаючи, тепло  промовляв  мiй  друг  В.  Шкловський  i  С.  Герасимов.
Очевидно, рiч має в собi якусь магiю, її однаково сильно  сприймають  всi,
хто читав чи слухав...//
   16/II/ [19]46
   Пишу книгу. Я пришлю її Вам через три роки. Якщо ж я її не допишу, якщо
я, що втратив усе за одну лише помилку серця свого, умру отут од печалi  в
тяжкiй самотностi, я прошу Вас тiльки про одне - хай вiзьмуть тодi в  моїх
грудей серце  i  поховають  його  на  скривавленiй  батькiвщинi  моїй,  на
Українi, на українськiй землi.
   Чи може бути надмiрною любов до батькiвщини? Нi. Немає такої любовi.  I
моя не була, хоч я i вмер вiд неї.
   Єдиною метою мого трудного життя було возвеличення  радянського  народу
засобами мистецтва, яке дослала менi доля i батько з матiр'ю...
   23/ II/ [19]46
   Сьогоднi знову мевi дякували вiрмени за фiльм "Страва родная",  який  я
зробив для них, змонтувавши його й написавши... дикторський текст.
   Вони радiють, вони вiтають мене, отсi  культурнi  брати  мої,  вiрмени.
Вони кажуть: ми всi говоримо, що  так  зробити  про  нас  фiльм  мiг  лише
майстер, що любить свою батькiвщину. Я слухаю  сей  високий  комплiмент  i
плачу. Так, я люблю Батькiвщину, люблю народ свiй, люблю палко i нiжно, як
син може любити, як дитя, як поет i громадянин...
   2/IV [19]46
   Двадцять дев'ятого березня читав у Спiлцi письменникiв "Життя в цвiту".
Читав аж три години. Народ слухав, як заворожений. I тiльки пiсля  читання
я помiтив, як всi були збудженi i схвильованi.
   Всi встали i довго вiтали мене оплесками. Я поклонився їм,  вдячний  за
увагу i пошану. Проте менi було дуже сумно. Було в цьому вiтаннi, у всьому
щось трохи подiбне до демонстрацiї. Я бачив перед собою людей, якi  радiли
моєму твору i радiли моїй працездатностi. Радiли,  що  не  загинув  я  вiд
удару грубого i жорстокого кулака,  не  став  духовним  калiкою,  хамом  i
лакизою, не впав у розпач i не прокляв свiту.
   Вже рознеслися чутки по Москвi. Театри, шiсть  театрiв,  вже  вимагають
п'єси. Напишу п'єсу. Признатись, так чомусь не хочеться ставити фiльм.
   Коли  згадаю  Потилиху  -  Майданек,  всi  труднощi,   все   нiкчемство
кiностудiй, жалько робиться свого дорогого часу, якого вже не  так  багато
осталося в мене. Жалько.
   16/IV [19]46
   Згинув патрiархальний устрiй одноосiбництва. I  разом  з  ним  щезла  з
життя  безповоротно  краса  побуту,  повiр'я,   одежi,   тихої,   лагiдної
помiркованостi. Розпався клас селянства, обернувшись у людство.
   Розпад висвободив таку енергiю, з  якою  не  зрiвнятися  й  атомнiй.  В
великих трудах, жертвах, утратах,  напруженостi,  самовiдданостi  родились
герої, труженики.
   - Хоч я в колгосп iти i не хотiв, i лаю  я  його  нишком  на  чiм  свiт
стоїть, - ну захищаю я його, як своє життя, бо вiн є  мiй  колгосп.  А  не
чий-небудь. Захищав i захищатиму, хто б на його не  пробував  iти  землею,
водою, небом, воздухом чи дипломатичною поштою...
   На початку нової ери я до колгоспу iти не хотiв, сс  факт.  I  записали
мене в нього так, на "ура". Ну, я крутивсь, крутивсь i  так  i  сяк  -  не
виходить, живе. Тодi я розсердився i не  посiяв.  Пропаду,  думаю,  i  вас
потягну за собою в могилу. Отакий грiх совершив нечуваний, небачений. Боже
ж мiй, як почали ж ми вмирати! Лежали покотом,  як  гнiй  (взяти  з  "Мiри
життя" велику сцену докладно про Нечитайла, Верещаку). I от  з  того  часу
рiшив я критично поставитись до свого нехотiння. Мало чого я не хотiв  би.
Не та доба. Отак як не потече Днiпро назад, не потече назад життя...
   Вiн буде розказувати, як його брат Оверко не давав Любченковi хлiба  i,
коли той  пристав  до  нього,  який  вiн  гордий  вихiд  знайшов  з  сього
становища...
   Отаке-то. Я помiчаю в цiй картинi, що тiлечки змалював, веселу i лукаву
усмiшку недовiр'я читача. Знаем, мовляв, усi твої брехнi з коровою в бою i
з... рушницею, що б'є з-за вугла. Смiйтеся, се мене тiшить,  дуже  тiшить.
Тепер життя ще поки що трудне i слiз (нраб) ще пролито так  багато,  що  я
годен би з дорогою душею зробитися блазнем, аби викликати посмiшку у друга
свого читача.
   Що ж до випускання Оверкових книжок, то тут я  собi  думаю:  нехай  мiй
твiр буде мов та рясна яблуня, з якої кожний може  струсити  по  мiрi  сил
своїх. Кажуть, що справжнiй мистецький твiр має в собi не один,  а  кiлька
смислiв i вiрним завжди лишається той, який людина для себе вибирає. Да  й
не в Оверковi дiлоРозказав я про смерть Оверкову, проте не  для  смiху,  а
зовсiм для другої мети. Я хочу прославити в ньому свiй рiд.
   Багато вже прошумiло часу, мя виросли  всi,  порозумнiшали,  постарiли,
щоб дiлити великий i прекрасний свiт на двi убогi половинки:  куркульську,
некуркульську.
   Сила була. Сила  буяла  в  Оверку.  I  гордiсть,  як  у  царя.  Ое  був
цар-парубок з двома орденами первої сотнi Червоного Прапора. Я  його  бачу
навколо себе, в багатьох героях. Вiн i Берлiн забрав сьогоднi...
   12IV [19]4б
   Я видiв сон.
   У полi жито золоте, скiльки око гляне. I небо таке сине, таке барвисте,
якого нiколи в свiтi не буває в життi. А коли й буває, а коли й  здається,
то хiба в надзвичайнi часи. А було небо i степ України.
   А на передньому планi посеред жита стояли три молодi, прекраснi дiвчини
з серпами. Стояли, одягненi в ту одежу, в яку вже не одягаються.
   I плакали. Мовчки.
   Небо, жито, дiвоча краса, сонце i пекучi  сльози  трьох  не  здiйснених
жiнок.
   А був навiть не плач. Була невимовна мовчазна туга i сум.  Не  котилися
сльози додолу. Застигли в очах.
   Де ви?
   25/V 1946,
   Я бачу картину.
   Запрягшись у важкого плуга, Три вдови,
   Зiгнувшись вiд потуги над проклятою, политою кров'ю i потом землею, Три
вдовицi, Зцiпивши зуби й витрiщивши очi,
   Тягнуть соху, спотикаючись,  в  тваринячих  шлеях,  Три  вдовиченьки  -
сестри мої, ластiвки, Важко дишуть i  проклинають  свiт  Увесь,  до  одної
людини. I я кляну i плачу разом з ними.
   - Де ти була? Звiдки ти? Тебе не убили? Невже тебе не вбили?
   - Нi.
   - I нiхто тебе не мучив, не гвалтував?
   - Нi.
   - Правда?
   - А коли б i нi, яке се мав значення тепер, коли нiчого, куди й  на  що
не глянь, не осталось на своєму мiсцi?
   - Прости мене.
   - Прощаю.
   - Се спiвчуття, се не ревнощi.
   - Я вiрю. Я теж боялася щодня.
   КРАВЧИНА
   18/VI [19]46

   II
   Один син Кравчини, льотчик, ас знаменитий,  улюбленець  цiлого  фронту,
попав до полону. Власне, не до полону. Вiн  був  убитий  в  бою.  Товаришi
бачили, як падав на ворожу землю його самольот,  мов  огненний  язик.  Вiн
загинув, i всi його оплакували. I вже аж через три роки з'явився вiн живий
з полону (прототип Б.). Його нiхто не  прийняв  до  армiї.  Од  нього  всi
одвернулися, нiхто з ним не знався. Чому ти живий? Чому не вбився? Чом  не
вмер за колючим дротом? Ти живий? Ти живий  -  чи  не  слуга  ти  "їхньої"
розвiдки? I т. д.
   Вiн жалiється  своєму  батьковi.  I  тiльки  в  ньому  знаходить  утiху
Кравчина. Старий Кравчина посмiявся над сином,  як  над  малим  хлопчиком.
Вони дурнi, позбавленi людської уяви.  I  старий  так  розповiв  йому  про
життя, про щастя, про добро i про радiсть, що вiн на хвилину заспокоївсь i
заснув у нього на колiнах.
   Описати, як падав пiд Харковом з неба мiй син  божественний.  Як  лежав
вiн, жарений на алюмiнiєвi,
   КРАВЧИНА II
   ...Я бачив сотнi тисяч убитих моїх товаришiв. Вони вкрили  своїм  сiрим
трупом безкрайнi, безконечнi шляхи од Кавказу i Волги  до  центру  Європи.
Вони падали в кавави, в ями, на дорогу, розлiтались в шмаття,  валялися  в
осiннiй грязi, як темнi барельєфи героїв  i  великомученикiв  на  царських
вратах епохи. Золотих воротах епохи!
   241Х [19]46
   Написати цiлий роздiл, як один з синiв Кравчини з якогось  драматичного
приводу оплакує долю народу. Сей плач великий, глибокий i такий по  своєму
змiсту, пристрасний в такiй мiрi, що  десь  на  своїх  верховинах  розпачу
перекликається з бiблейським плачем. Плач, що свiдчить про бездоганну душу
синову, попадав в  руки  батька.  Як  Кравчина,  прочитавши  його  уважно,
дивується, чого така нiсенiтниця лiзла в голову хлопцю. Вiн заперечує плач
по всiх пунктах. Все навпаки.  Вiн  смiється  над  його  тугою-журбою.  Се
зробити слiд так, щоб  вiн,  власне,  все  признав  i  все  поняв,  тiльки
приховував розумiння, щоб не бентежити сусiда, чи сусiдiв. А потiм, вже на
самотi, подивився на небо, як Чабан у "Колючому дротi", i подумав про сина
й про все.
   Тремтiли зорi в урочистому вiчному небi.
   27/Х [19]46
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   III
   Довго лаявся Кравчина з  канадськими  солдатами...  I  от  один  з  них
раптом:
   - Дядьку, а скажiть менi, чи стоять над Ворсклою отi три верби,  де  ми
гуляли колись? Отi вербички, чи стоять вони над водою?
   Та й заплакав. Тiльки їхнiй унтер не знав, чого вони...  Тодi  Кравчина
пожалiв їх, почувши, що де б людина
   не тягалася, як би не потопала в розпустi i безвiрництвi,
   вона остається людиною.
   13/Х/ [19]46
   Закiнчення картин своїх я не дививсь нiколи. Колись прогляну всi зразу.
Тiкав од них, i всi їх помилки, вiд яких душа моя переверталась сотнi раз,
i недоробленi мiсця, i недостаток працi й талану знав бiльше вiд усiх. Так
знав роботяща українська мати все ластовиннячко i всi родимi плямочки  пiд
сорочками i штанцями ледачих дiточок своїх i  по  старинному  вкраїнському
звичаю:
   - А чиї ж бо се такi дiточки гарнi? - одповiдає сумно:
   - Ото? Чи не мої, нехай вони повиздихають. Як, очевидно, й усi митцi, я
бачив помилки свої в бiльшiй мiрi i завсiгди чомусь не там, де  бачили  їх
великоухi критики, чiпляючи на мене свої убогi книжнi  ярлики  i  тавруючи
вимучену мою шкiру таврами рiзноманiтних "iзмiв".
   29/Х/ 1946
   Один з плотникiв - составитель законiв. Можливо, вiн не дуже  балакучий
i промовляє тiльки законами.  Всi  його  закони  дотепнi  й  мудрi,  повнi
житейського гумору й смислу.
   Деякi  закони  вiн  носить,  виголошує   вiдповiдною,   запозиченою   з
радiогучномовцiв мовою, вродi:
   - Товаришi  робочi,  робiтницi,  генерали  й  адмiрали.  Приказую  один
процент щорiчного врожаю жита й пшеницi молотити в  околот...  Повинних  у
порушеннi  приказу  притягти  до  суворої  вiдповiдальностi  як  помилково
усуспiльнених   дурнiв,   позбавлених   смаку   i   почуття   красоти    i
iнтелiгентностi.Регiт.
   Щоб голови колгоспiв мали всi вищу освiту. Кому потрiбна  вища  освiта?
Кому нi? Про довголiття й продовження життя.
   31/ХII [19]46
   ...Сьогоднi здав Комiтетовi мистецтв "Життя в цвiту". Беруся за  "Хату"
чи за "Мiру". А може, чи не вiзьмуся я за "Повiсть полум'яних лiт" i чи не
зроблю я що хоч що-небудь.
   Як менi хочеться створити чистий i високий твiр, хоча б один,  тривалий
у часi, одну бодай ланку буття, одну краплину безконечного.
   1947 рiк
   29/II/ 1947
   Благословен день!
   Сьогоднi у моє вiкно заглянуло щастя.
   Я придумав перемогу тепла над холодом, життя над смертю.  Пiсля  смертi
Ленiна весною: повiдь, льодохiд, повiдь, розцвiтання квiтiв, рiст корiння,
повiдь, сади в цвiту з панорамами, надзвичайнi торжества в  небi,  весiннi
хмари, гарнi потоки в цвiту, птицi в небi перельотнi.
   Гiмн життя,
   Музика,
   I всiм отсим диригує Мiчурiн, натхненний i щасливий.
   Розцвiтає радiсть в душi творця. Власна юнiсть i любов проходить  серед
спогадiв весни.
   I неодмiнно весняний перший грiм. Нехай  зливається  вiн  з  музикою  в
серцi...
   29/II/ [19]47
   Весь  час  на  рiзних  художнiх  радах  порiвнюють  кольорове  кiно   з
малярством.
   Невiрне, поверхове порiвняння.
   Малярство статичне. Колiр в кiно процесуальний, динамiчний. Вiн iснує в
станi невпинного руху.
   Отже, колiр ближче до музики, нiж до малярства.
   Вiн є - зорова музика.
   I так, як нiякий акорд не робить музики один, - не робить фiльму i один
кольоровий комплекс.
   18/Х [19]47
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   III
   Одна з тем,  з  лiнiй  "Золотих  ворiт",  з  тернистих  стежок  -  тема
перемiщеної особи.
   Складаючи велику трагедiйну повiсть двох осiб - одної, що  мусить  десь
загинути, i другої, що повертається на Батькiвщину, автор мусить змалювати
весь велетенський хаос аморального всесвiту середини XX столiття.
   Хто сi особи?
   Одна може бути дочка Кравчини.
   Або син?
   Чи, може, сам Кравчив?
   Краще хтось з  синiв.  Нехай  навколо  його  долi  сплететься  все,  що
довелось продумати менi, читаючи виступи Вишинського...
   Перемiщена особа - об'єкт  випробувань  всiх  модерних  видiв  зброї  -
хiмiчної, бiологiчної i атомної бомби.
   Написати великий роздiл абсолютно детально, як вiн ровряджав мiну чи як
споживав бiологiчну отруту, що з ним робилось, як йому  болiло  чи  як  не
болiло, що думав про роботу чи про емерть, очевидно, таки про роботу,  про
механiзм. Як стався вибух i як вiн розлетiвсь у прах, як  його  не  стало.
Зовсiм. На 10 сторiнках оцей ультрарапiд мiльйонної долi секунд".
   I написати, що таке свiт без мене. I  що  таке  страждання.  I  взагалi
почуття.
   16/III/ [I9]47
   Поранений.  Перед  смертю  в  остаивю  хвилину  (нпл).  Оповiдання  про
народження його.
   НАРОДЖЕННЯ ДИТИНИ
   Яке велике торжество в свiтi - вароджеиня людини.  Яка  краса  i  диво!
Муаика матерi. Радiли й величалк матiр i його,
   ВЕЛИЧАННЯ ДИТИНИ
   Приказували: рости такий-то i такий-то. Людина народилась  для  любовi,
радостi,
   ЧИ НЕ ГЕНIЙ ВОНА, ДИТИНА ОТСЯ?
   Чому не бути їй генiєм? Якi батьки й увесь рiд! Дiди, нрадiди.
   Як любились батько й мати замолоду, як бажали одне одному любовi.
   Вiн родився зимою. Спiвали йому "Щедрик", "Будеш мати вiк хороший".
   Всю дивну поезiю пiснi радостi"народження.
   Душе моя, душе моя!  Очистилась  ти  в  стражданнях,  умившися  кров'ю?
Украсила свiт? Пречисту петавку друга їла в Європi  в  серединi  XX  вiку?
Гай, гай." "О  поле,  поле,  хто  тебе  засiяв  мертвими  костями".  Нiмий
страждалець умирав. Музика  й  потрясаючi  дiалоги  чи  монологи.  Свiтове
звучання.
   МАРИНI ДУЖЕ ВАЖКО
   1. Вона зразкова трудiввиця,
   2. Її люде шанують.
   3. Скидан її любить.
   - Який я щасливий. Ти щастя менi повернула, Марисю. Я такий став  дужий
а тобою.
   - I я.
   4. Але її замучила пiдозра почуття неповноцiнностi.
   5. Загрози.
   6. Шантаж.
   Йому i їй хочеться дiтей багато. Хочеться творити так, нiби  щодня  вiн
розривається в захопленнi на десять частин i кожна щоб дiяла  i  пiзнавала
свiт. I перетворювала свiт.
   - Ти щасливий, Петре?
   - Да. Сьогоднi я кажу Гусаковi: все одно я знищу тебе. Не треба i бiйся
його, заклинаю.
   - Вiя руку має у райкомi.
   - Ти, каже, всмiхатися не вмiєш... Н-ну!
   - Ти не вмiєш усмiхатись.
   - Петре, скажи, коли вже буде повний комунiзм, люде страждатимуть?
   - Да. Любитимуть - значить, i страждатимуть.
   - Я так страждала вчора, коли  ти  довго  не  приходив,  ти  став  мене
пiдозрiвати.
   В громадськiй дiяльностi iгнорується минуле.  В  нiй  важить  одне  лиш
сучасне.
   Коли б нашi письменники та не були столичними птицями,  вони  б  знали,
хто має око  видiти,  як  гiрко  доводиться  колгоспниковi  трудовий  його
героїзм, отой самий, Що приносить славу писарям красномовних тирад.
   - Залиште. Вже як хочете знати -  сама  чеснiсть  обертається  часом  в
порок, якщо вживати її помилково.
   //Улянi треба зробити монолог, глибокий змiстом i частий формою.  Треба
пiдяяти її зворушлиний образ над побутом, дати їй змогу розкрити свою душу
в глибокому внутрiшньому самоспогляданнi.
   Щось на зразок монолога: "Не покладав я рук".
   Може бути саме:
   "Не покладала рук". Нi, рано.
   1. Що про нас говорять? Не довiряйте мужиковi. В ньому й досi ще сидить
власник i т. д.
   А хто бiльше вiддав державi? Ми чи вашi злопихател i?..
   2. Моя республiка. Мiй свiт. Мов майбутнє! Але чому i до якого  часу  я
думатиму по шпаргалцi, говорити по писаному, любити тiльки ударника?
   Прагнути тiльки до поголiв'я?
   Радiти тiльки перевиконанню?
   Жити тiльки заможним, щасливим життям?
   Де моє щастя? Хто звеличив мене в стражданнi? i т. д.
   Не покладаючи рук (цiлком).
   Конкретна мета: загальнi збори.
   Доробити сцену загальних зборiв. Прийняття в колгосп Нечитайла i виступ
Царя. Точно визначити i драматично оформити мету  зборiв.  Очевидно,  вона
зводиться до вирiшення однiєї з багатьох "простих" колгоспних земельних та
iн. органiзацiйних справ. Тодi  все  написане  надасть  сценi  незвичайну,
гостру i життєву красивiсть.//
   Куркульське прiзвище:
   - Скоробагатько,
   - Дубенко.
   - Рубленко.
   Пiсля блискучої промови.
   - Ну, чого лiзеш?
   - Не лiзу я, а йду по-людському.
   - Що треба?
   - Скажiть, а чи не можна...
   - Не можна.
   УЛЯНА ПРО ЗАГИНАЙЛА
   - I що воно таке пак за людина? Ото як вийде на трибуну,  поверх  людей
як гляне, да так красиво й гарно промовляє, да довго так, що плачеш  i  не
знаєш, на небi и чи на землi. Еге. Злiзе додолу - вовк. Не пiдiйти,  казав
той, не забiгти. Похмурий да неуважительний  -  страх,  нехай  бог  милує,
їй-богу.
   - Освiта в нього, кажуть, вища, а середньої нема - дiрка. А  воспитанiє
нижче (дописать).
   Пригадати розмову з моїм батьком.  Як  молодим  ще  дев'ятнадцятилiтнiм
парубком їздив батько в Каховку до Фальцфейна на заробiтки.
   - їхали човном  до  Днiпра,  Днiпром  до  Каховки,  де  вже  човен  той
продавали.
   - А як же ви переправлялись через пороги?
   - А так i переправлялися. Човном.
   - А хто ж човном правив?
   - Я й правив.
   //Наплив. 1887 рiк. Пливуть  по  Днiпру  з  Десни  дванадцять  хлопцiв,
тiльки не в Царгород, а в Каховку, найматися до Фальцфейна. Каховка. Ринок
робiтникiв i т. д.
   Отже, можна використати, почавши з старовинних пiсень.
   Наплив: дiстати пiсню давньоiсторичну.//
   (1947)
   Тиха, добра, чесна, пересiчна людина. Приємна i лагiдна.
   Рокiв 45. Бригадир. Має медаль.
   Був на виставцi в Москвi.
   Призначається на посаду голови колгоспу,  на  яку  посаду  у  нього  не
вистачає розуму власного.
   У нього жiнка i дiти, син i дочки.
   Зробився поволi нетихим, недобрим, нечесним i неприємним, злим.
   Зробив нещасними всiх майже, хто йому пiдлягав.
   1. Завiв кабiнет. Крiсло. Телефон. Секретаря.
   2. Чергу. Без черги не приймав. "Ну як? Бачив,  яка  черга?"  Черга  як
знак, атрибут влади.
   3. Охорона. Щоб не вбила мiжнародна контрреволюцiя.
   4. Пiдлабузники. Борис Петрович Пiдлабузник.
   5. Працював поночi. Викликав бригадирiв на доповiдь поночi.
   6. Електрифiкував власний дiм - "кожному по потребi".
   7. Портрети вождiв. Скульптури в письмовий стiл.
   9. Карта свiту. Карти колгоспу нема.
   10. Цитати.
   11. При нiмцях сидiв у погребi.
   12. Пишуща машинка.
   13. Прошу подати в дисьменнiй формi. "Сказивсь".
   14. Його почали боятись як вогню.
   15. Все знав. Про все мiг говорити.
   16. Дiти критично ставились до нього.
   17. Перед молоддю: "Ех, ми  були  колись.  Я  за  бандитами  в  17  лiт
гаялася..."
   18. "А ми колись в окопах знаєш як..."
   19. Розвалив колгосп. Нiкому стало робити. Всi службовцi.
   20. Учитель дешанований.
   21. Всi родичi в доярках, снабах, плановиках.
   22. Коли його зняли...
   23. Грандiозна сцена звiльнення з посади. Як страшно: я - нiхто.  Ти  й
був нiхто.
   24. Виявилось, що призначили його помилково.
   25. Любив понад усе на свiтi щось забороняти.
   26. В нього приятель i друг "непропускатель", бувший  сторож  закритого
розподiлителя.
   26а. Мета - зробити кращий в Радянському Союзi кол" госп.
   27. Завжди риба воняє з голови. Так от, щоб риба (колгосп) була здорова
й свiжа, я хотiв, щоб була здорова, культурна голова.
   28. Вiн не знав, за що його судять.
   29. Свiдки: вдова, яку вiн викликав уночi на допит:
   чому я напилась.
   30. Вiн копiював великих. Мiй колгосп.
   31. Вiн почував себе вождем села.
   32. Якщо ти стоїш на чолi, ти  не  повинен  пiдпускати  близько  нiкого
(пафос дистанцiї).
   33.  Манилов:  мрiяв  об'єднати  в  колгоспи  пiд  свою  владу   млини,
електровню. I сидiтиме все життя.
   34. Вiн возвеличився.
   35. Огромний апарат.
   35а. Нiкому не довiряв. Учинив контроль над контролем.
   36. Вважав, що народ треба "тримати в руках, щоб боявсь".
   37. Iдучи по селу, нi а ким не вiтався. Проте вимагав, аби всi  знiмали
шапку.
   38. Свiдок-дiд: "Василь Федорович, прибуло до вас начальство".
   "Ну й що ж. Приїхало, так хай мене найде".
   39. У нього не було кар'єризму. Вiн був позбавлений  високого  iдейного
рiвня. Василь Федорович Ступак.
   40. "Мiй колгосп". Моє, моя. Мої люде. iїеокуркуль.
   41.  Все  викрилось  пiсля   Постанови   ЦК   про   порушення   Статуту
сiльськогосподарської артiлi.
   1948 рiк
   5/II/ [19]48
   //У поводженнi з вищестоящими треба завжди бути скромним i не  втрачати
шанобливостi,  в  усякому  разi,  треба   зробити   все,   щоб   видимiсть
вищесказаного була помiчена начальником.
   Якщо начальник, спонукуваний невiдомими вам  домашнiми  або  службовими
драмами, дiставши  де-небудь  у  ще  вищого  начальства  прочухана,  почне
кричати на вас, не падайте  духом,  не  бiжiть  вiшатись,  не  проклинайте
життя. Ви можете дуже ласкаво,  бiльше  того,  спiвчуваючи  йому,  сказати
чемно:
   - Не утруднюйте себе криком. Повiрте, що навiть звичайна розмова з вами
приносить менi справжнє страждання завжди.
   Начальник тут же посмирнiшав. Вiн не зразу зрозумiв справжню суть вашої
чемностi, i тодi перш нiж приступ нiкчемностi i злостi спалахне в ньому  з
новою силою, ви постарайтеся пiти  додому,  отруєний.  Дома  ви  поплачте,
поскреготiть зубами i сiдайте писати що-небудь бадьоре, героїчне.//
   23/II/[19]48
   Мати. Отеє ж як хочете, а буде знов вiйна.
   Ми. Невже?
   Мати. Бачу. Ось пригадаєте мене.
   Ми. Що за прикмета?
   Мати. Спiдницi знов коротшають у женського полу. Вже скiльки я за  своє
життя помiчала  -  спiдницi  у  женського  полу  коротшають,  задираються,
пiднiмаються-пiднiмаються. I вже як за колiна пiднiмуться - зразу вiйна.
   Потiм опустяться, подовшають, - вiйна затихає, замиренiє.
   Дак отеє, помiчайте, зараз були подовшали, а це знов почали задиратись.
Буде вiйна. В Америцi вже, кажуть  по  радiо,  вже  так  позадирались,  що
тiльки воювати. Ну що ти зробишi.. Не смiйтесь, ось побачите.
   ЗО/I [19]48
   По  закiнченнi  картини  зразу  ж  написати  книгу  про  своє  життя  в
мистецтвi.
   Написати докладно i абсолютно одверто, як труд цiлого фактичного життя,
з великими  екскурсами  в  бiографiю,  в  дитинство,  в  родину,  природу,
пригадати  всi  чинники,  якi  створювали  й  визначали   смак,   тонкiсть
сприймання.
   Що створило мене як кiномитця?
   Яка лiтература? Класика? Малярство?
   Чи, може, пiснi й думи? Чи вражливiсть бездонна й бездонна фантазiя? Чи
зачарована Десна?
   Як я йшов на зйомку не готовившись, не маючи в цьому  потреби.  В  мене
все ставало ясним з початку створення сценарiю.
   Я просто повторював процес.  Я  мiг  знiмати  коли  завгодно,  з  якими
завгодно артистами, нiколи не ганявся за великими именами.
   Кiно як спосiб суспiльно-полiтичної дiяльностi.
   Мої поеми - моє сучасне.
   Я творив, що хотiв, що думав. Я дiйсно був i е вiльний  художник  свого
мистецтва.
   Полiтична обстановка на Українi. Всi її перипетiї. Культурне життя.
   Мої позакiпематографiчнi iнтереси. Ким би хотiлося бути, до  кого  себе
примислити?
   Їзда на кiностудiю в Одесi.
   Бiгом Київ - Шулявка - вища мiра.
   Потилиха. Нiкчемство i краса.
   Мрiйництво.
   Мої  проекти  перебудови  життя,  господарства,  мiста  (нраб),  садiв,
ансамблiв архiтектурних.  Комедiя.  Любов  до  комедiї.  Нездiйснена  мрiя
життя. Все навпаки. "Цар" - мiй кращий  непоставлений  сценарiй.  Перегляд
фiльмiв у Харковi, Києвi, Москвi. "Звенигора", "Арсенал", "Земля". Веремiя
навколо переглядiв. Диспути...
   Як я знiмав у селi Яреськи. Народ.  Думи.  Мене  запрошують  на  посаду
голови колгоспу. Хто мої герої? Батько, мати, дiд i я. Я -  Василь,  Щорс,
Боженко, Мiчурiн. В "Землi" вмирає мiй дiд.  Шкурат  -  мiй  батько.  Я  -
парубок, що сидить з дiвкою на призьбi. Я - Кравчина. Орлюк. Як мучивсь  я
i проклинав адмiнiстрацiю, що з їдала мої нерви, мою душу,  всi  мої  сили
своїм нiкчемством. Яке розчарування я мав по закiнченнi  картини.  Чому  я
нiколи не дивлюсь своїх картин? Документальнi мої фiльми. Захiдна Україна.
Виступи. Вiйна. I вся моя трагедiя воєнного часу.
   Одне скажу: хоч я зробив картин i небагато,  однак,  з  того  часу,  як
розколовся свiт i Ленiн став на сторонi людського, не покладав я рук.
   51 IV [19]48
   "ЖИТТЯ В ЦВIТУ"
   //Ось уже кiлька рокiв тягнеться моє "Життя в цвiту". Я написав його як
повiсть i як п'єсу. Я вистраждав  його  як  кольоровий  фiльм,  видушив  i
вистогнав, знемагаючи вiд приступiв  стенокардiї  i  тупого  бюрократизму.
Потiм, коли все нарештi з  таким  граничним  трудом  було  зроблено,  коли
картина стала жити i радувати  навiть  натасканих  снобiв,  я  потрапив  у
дивовижну мiстичну смугу її обговорень на  художнiй  радi  великiй.  Потiм
мiнiстр кудись бiгав з нею i  кожного  разу  вимагав  все  нових  i  нових
купюр...
   Тодi мене врятував вiд ядухи Жданов. Пiсля зустрiчi з ним я, здавалося,
ожив. I хоча п'єсу також задушили, всупереч його думцi, я спочивав начебто
в Барвнсi тижнiв зо три i повернувся звiдти знову хворим.
   Тепер мене вже знову розпинає кiноорганчик. Я сиджу цiлiсiнький день за
столом. Я наступив на гораянку i задушив  усi  мої  плани,  всi  мрiї  про
п'єси, про мiй рiдний край, про Днiпро, i тепле повiтря,  i  нiжнi  береги
моїх рвчоя, про вiчне свято просторiв.
   Я  повинен  нехтувати,  заперечувати  створене,  ненавидiти   те,   чим
захоплювалися, що утворено  з  багатьох  тонких  компонентiв.  I  написати
твiр-гiбрид - стару поему про творчiсть i нову  повiсть  про  селекцiю.  А
серце болить. I часто, йдучи вiд столу пiсля цiлого дня трудiв, я озираюсь
на зроблене - як його нiкчемно мало.
   А втома така, неначе цiлий день ворочав камiввя в неспокої.
   Як би знову не бути кимось удареним за що-небудь.
   О жорстокiсть, я пiзнав тебе.
   Важкi передчуття гнiтять мене.//
   18/IV 1948
   Людськеє.
   Порiзавши палець,  хлопчик  спочатку  заплакав,  забiгав,  потiм  трохи
згодом, коли ущухла кров, пiдiйшов до дядька.
   - О! Вавка.
   Дядько сидiв на призьбi, простягши вперед єдину свою цогу й милицi.  На
грудях у нього був чималий iконостас.
   Дивись, мов, i я маю вже дещо, i хоч воно й болiло, та не дуже.  Колись
i менi повiсять золотi оцi iграшки.  I  одрубають,  може,  ногу  чи  руку.
Нехай. Ось який я мужчина.
   Дядько подивився на хлопця i нiжно засмiявсь. У нього трохи  сльози  не
виступили на очах. Зразу куди й дiвся сум i жаль.  I  калiцтво  показалось
йому чимсь природним, як шлюб чи робота. Як неодмiнний атрибут життя.
   Хлопчик дивився на його медалi, зачарований красою. Вiн  був  гордий  i
сильний. Готовий  до  подвигу.  Вiн  заспокоївсь.  Вiн  бачив,  що  дядько
зрозумiв його. Вiн полюбив свою рану i вже пишався нею.
   11V [19]48
   //Київ - город-генiй.  Красивий,  незважаючи  иа  многолiтаi  яамагання
архiтекторiв i горе-керiвникiв занапастити його красу витворами  убожества
i нiкчемства.
   Написати  докладно,  як   пiдлабузники   а   архiтектурної   управи   i
пiдслiпуватi  дилетанти  нiвечили  його,  ставлячи  на  записках  "великих
товарищей"... жалюгiднi коробки на самих  видатних  точках,  якi  вимагали
абсолютно iнших.
   Київ - генiальне мiсто, генiальне мiсце.  Київ  -  старець,  руйнований
вiсiмсот рокiв iсторичної свовї драми.
   Описати докладно красу його вечорiв i ночей.  Днiпро  i  гори.  Вулицi.
Повiтря. Весну, веснянi вечори.
   Написати, як я переробляв його двадцять рокiв. Присвятити щоденнiй оцiй
перебудовi  Києва  досконально  розроблену  главу,  нiби  ее  ив  а  книги
кiнорежисера, а з  дисертацiї  архiтектора  мiста  й  ландшафту.  Принципи
перебудови згiдно з  характеристикою  мiсцеположення,  динамiкою  епохи  i
загальною характеристикою епохи. Окремi вулицi,  майдани.  Виеотиi  точки.
Панорами.  Ансамблi.  Окремi   розробки:   Хрещатик,   бульвар   Шевченка,
Володимирська.  Нова  площа  Софiївська,  об'єднана  з  площею   Калiиiна.
Вiадуки. Мiст  через  Днiпро  i  його  архiтектура  -  мiст  -  iсторiя  в
скульптурi.
   Зразковi села бiля Киева - Вишгород, Межигiр'я, Ходорiв.
   Євбаа - площа з озером. Пам'ятники.
   Пам'ятник народу. Пам'ятник Герою. Пам'ятник жiнцi над Днiпром.
   Бiблiотека. Мiськрада.  Вiдсутнiсть  iєрархiчних  атрибутiв.  Матерiал.
Колiр. Ознака нацiонального в стильових виразах.
   Нова роль золота i банi.
   Написати проекти пам'ятникiв на майданах. Сади - фруктовi на майдаяах i
вулицях принципiально.
   Виноград на пiсках пiд Києвом на основi штучної системи водопостачання.
   Мiсто Київ - сад. Київ - поет. Київ - епос.  Київ  -  iсторiя.  Київ  -
мистецтво.  Київ  -  поема.  Київ  -  наймодернiше  мiсто   комунiстичного
суспiльства.
   Трактовка пам'ятника Ленiну: розмiр, матерiал, точка, виконання.//
   25 / ХI/ [19]48
   //Вiн не був людиною  мистецтва.  Все  в  ньому:  хода,  манери,  нудне
нерозумне лице i такий самий  нудний  голос,  -  усе  було  протипоказане,
здавалося, його посту.
   Коли ви розмовляли з ним десять хвилин, ви починали  вiдчувати,  що  ви
стаєте дурнiшим.
   Вiн був схожий на великий  рояль,  у  якому  чомусь  грали  тiльки  три
клавiшi. Решта вистукувала розпорядження.
   Усяка теперiшня хвилина його життя  до  останку  витiснялась  наступною
хвилиною. Нема для нього нi досвiду, нi звичаю, нi  можливостi  нормальних
умовиводiв.//
   1949 рiк
   22/1 [19]49
   Н-ам i НН-ам
   Прощайте, товаришi, друзi i недруги, прощайте. Продовжуйте топтати  моє
iм'я, якщо комусь треба, нехай я швидше вмру. Бажаю вам довгого вiку.  Вiд
усього поруйнованого серця бажаю кожному з вас  зробити  багато  бiльш  за
мене i, склавши колись у прекрасному майбутньому трудовiї  свої  руки,  не
будучи  нiким  нi  перебiльшеним,  нi  засудженим,   нi   заплямованим   i
зневаженим, оглядаючи шлях свiй i рiднi народнi "лани широкополi", засiянi
невмирущими словами з душами чистими, не  спустошеними  брехнею,  взаємною
ненавистю, жаднiстю, жорстокiстю,  кар'єризмом,  зiтхнути  легко,  тихо  i
щасливо i втiшитись думкою, яка не судилась менi, що мрiяв усе  життя  про
творення добра: благословен труд, i день, i дом.
   ...Чим утiшусь на чужинi? Де преклоню голову сиву? В далекiм Китаї, пiд
чужим небом? Прощайте.
   Чи, може, й там ви  знайдете  мене  зi  своїм  злом,  ви,  мої  щасливi
бездоганнi недруги?
   7/II/ [19\19
   Що зi  мною  сталося?  Я  розучився  неначе  писати.  Пишу  статтю  для
"Лiтгазети" про суд над "Летр франсез" i за два днi не можу зiбрати думок,
не можу пером повести. Ще не написав i одної сторiнки, а вже втомився так,
неначе каменi ворочав на тяжкому шляху, i серце болить, i  смуток  обнiмає
душу. Нiт, не редакцiям належу я, мабуть, а лiкарям. I тормоз в писаннi  -
се травма моя, що вже нiколи не покине мене. Ловлю себе на  думцi:  неначе
стоїть мiй грiзний критик за плечима й розглядав безсердечним  оком  кожну
лiтеру мою i кожну кому, чи немає в нiй зради  i  пiдкопу.  I  я,  замiсть
писати, страждаю. Мене зламано.
   Я сприймаю вже свiт як страждання. Я постиг:  мiряється  воно  глибиною
потрясiння  внутрiшнього,  всiєї  душi,  а  не  тiльки  гнiтом   зовнiшнiх
обставин. Я мiг би довго жити й творити багато лише на  основi  добра,  на
основi позитивних стимуляторiв.
   23/IV [19]49
   ВЕЛИКА БАГАЧКА
   Псьол. Вулицi Багачки. Люде. Краєвиди з гори. Там  ми  ховали  Боженка,
несли житами понад лугом.  Урочистi  панорами  пiд  героїчним  небом,  пiд
хмарами  такої  краси  i  такого  пафосу  всесвiтнiх  змагань  велетнiв  i
пророкiв, що пiснi "Як умру,  то  поховайте"  не  можна  було  спiвати,  i
артисти тремтiли од хвилювання i спiвали глухо, придавленими  голосами,  а
Боженко лежав у них на плечах на своїх носилках i плакав не акторськими, а
справжнiми сльозами. Уперше за довгий свiй вiк лицедiйства опинився вiн на
таких просторах  перед  лицем  одвiчностi,  i  прибита  пилом  i  мiзерiєю
многолiтнiх дрiбниць душа його нiби вирвалась з кайданiв  i  полинула  мiж
хмари, жахаючись, i плачучи, й радiючи трепетно, що єсть вона,  душа,  яка
причастилась великого.
   23/IV [19]49
   Як люде, дивлячись на нас, не знаючи, що воно й до чого,  та  розумiли,
проте, цiлком через свою тонку народну чутливiсть,  що  йдеться  про  щось
серйозне i глибоке. Бо нiхто не перешкодив нам нi одним словом.
   Ми вертаємося до хати. Вона була - цариця хат. Бiла, велика i простора,
з великою стрiхою зеленого оксамиту.
   Грабарi i їх конi.  Я  виходжу  в  двiр  до  грабарiв.  Тепла,  зоряна,
прославлена в пiснях українська нiч. Бездоняе небо, уроч-истий всесвiт вад
нами. Розмова з грабарями.
   Як почалась вона, як протiкала ргисою 1ю зсiк питаннях.
   Отак i вiч минала, i почало свiтати. Зiтхнув один красивий чоловiк (вже
всiх їх стало видно).
   - Спасибi вам, дай боже здоров'яi Не то  всю  нiч,  усе  ятаття  тисячi
верст iшов би за вами, аби тiльки слухать.
   27/IV [19]49
   Болять руки, голова болить, i болить серце. Я  тяжко  хворий.  I  нiхто
сього не номiчає. А в меае таке почуття, иiби я стото перед катастрофою.
   1. Написати оповiдання про народну Середу i щуку.
   2. Оповiдання про оержантя ЇЯвеар. Про до нiмецьких загарбникiв.
   3. Про погибель богiв.
   4. Про Шосгаковята.
   Сен Святослава.
   Соя насьметанiса.
   12/VI [19]49

   медицину, про його ненависть
   IV/VI 1949
   ФАТАЛЬНА ХВИЛИНА
   ОПОВIДАННЯ
   //Про художника. Зробив грандiозний твiр мистецтва. Все в  ньому  булх"
незвичайне. Все було приведене в таке гармонiйне поєднання -  сюжет,  гра,
композицiя,  колiр,  правда,  -   що   люде   плакали   вiд   незбагненної
розчуленостi. Нiби клаптик неба спустився на землю у виглядi сходiв. От  у
цьому станi, весь  ще  в  полонi  цiєї  внутрiшньої  гармонiї,  досягвутої
величезним зосередженням усiх фiзичних i душевних сил,  i  з'явився  я  до
начальника. Начальник показав уже твiр там  i  був  обласканий.  Тому  вiй
звернувся i до художника в чимось подiбним. Але душа у нього  була  бiдна.
Вiн був схожий  на  рояль,  у  якого  звучали  два  клавiшi.  Решта  могла
вистукувати тiльки накази.
   - От ви знаете, добре ви вробили картину. Картина вдалася.  Ви  знаєте,
ви можете краще за всiх працювати.
   Чего ви смiєтесь? Не вiрите? Даремно, у вав завжди що-небудь  та...  Не
розумiєте ви, ось що... життя не роаумiвте,  життя.  Вам  ба  полiнуватися
слддё. еге, мiсяць. Мiсяць полiкуватися, потiм той вi'дшвтати i петшггапги
трохи, попрацювати над собою. Дуже хорошi фарби, его. I iнше, i iнше. Все.
Можете iти спати.
   Вiн так звик не поважати" що навiть, кости не  похвалити  вже  було  не
можна, вiн i хвалив таж,, иiби робев догану.
   Художник  пiшов  додому.  Йому  захотiлось  повiситись.  Але   вiн   не
повiсився. Повiсилась,  примiром,  задавилась  безповоротно  частина  його
(араб}./
   //Ця пихата, жорстока i безнадiйна оврежия мiкролюдина зробила все  для
того, щоб художник вiдчув себе меншим i нэкчемнапнав за тем.  I  начальник
явимсь незрозумiлим чином досяг цього:  чи  те  безбарвною  нудьгою  сиего
голосу-ажгомати добором слiв, жестiв", вiдчуженiстю i  глибоко  прихованою
ненавистю до iнших. Художник щохвилини дурнiшав, мовчазно пошлiв,  меншав.
Спустошений пiшов вiн додому i, не  проклявши  навiть  життя,  помер.  Цей
процес меншавия тривав 10 рокiв...
   Йому здалося, що вiн нi на  що  вже  не  здатний,  що  вiн  иозбавяеиий
найменшого ироблиску думки. Почуття його теж стали нiкчемнi i тьмяна.  Вiн
забув про свiй твiр, нiби вiд i не створював йото зовсiм.
   Вiн не зрозумiв, що начальник намiрявся його, так би мовити, похвалити.
Але й хваливши його, вiй нiби робив догану.
   Вiн  потребував  зустрiчного  поруху  душi,  як  людина,  дiйшовши   до
останньої стадiї справи, потребує краплини води. Але у начальника не  було
душi. А треба було сказати одне тихе слово: "Спасибi'". Та для цього слова
треба бути людиною.//
   //"Найбiльшi подiї, проникаючи в їхню свiдомiсть,  пристосовувались  до
їхньої мiрки i ставали такими ж мiзерними, як вони самi^ жалюгiднi  рвачi,
режисери - угодники i лакеї".//
   //Його лице, широке i грубе, i груба фiгура свiдчили про шкоду,  що  її
робить сидяче життя,  затворницьке,  канцелярське,  людям,  створеним  для
здорової фiзичної ирацi.
   Вiн був прекрасний працiвник, не дуже далекий, позбавлений всякої уяви.
   "Немає кращого засобу пiдняти бойовий дух генералiв,  як  присудити  до
смертi одного з них".//
   А. Франс
   //Одним  словом,  це  була  людина  не  гiрша  i  не  краща  за  iнших.
Бездоганнiсть - найчастiше справа щастя,  а  не  властивiсть  i  результат
доброчинностi.
   Телеграфний стовп - вiдредаговане дерево. Знайомтесь, -це моє пряме, як
палиця, начальство.
   - ...I ця ось людина!..
   - Я не людина. Я iнженер.
   Вiн був сутулуватий i дивився завжди в землю. Казали, що ще  малим  вiн
знайшов монету в двадцять копiйок. Ця, здавалося, незначна подiя зiпсувала
його на все життя.//
   ОРГАНЧИК
   //"Я скоротив мистецтво  втроє.  За  це  я  одержав  орден  i  захистив
кандидатську дисертацiю. Тепер захищаю докторську. Доктор виродження кiно!
Звичайно, я зворушений, страждаю".
   Все, включаючи i тему страждання, вiн вимовляв, як манекен, без усякого
душевного поруху. Це мерзотна фiгура, жорстока, тупа,  егоїзму  крайнього,
огидного. Нiчого в свiтi, крiм його персони. Комплекс лакейський.
   Вiн  був  пересiчною  ординарною  людиною,  призначеною  випадково   на
неординарний пост. Тому вiн перестав бути  пересiчним  i  ординарним.  Вiн
перетворився в щось у своєму родi, що виходить поза рамки звичайного.//
   Проїхали Нiжин. Тут учився Гоголь. Згадав Боженка й Савку Трояна...
   17/VII [19]49
   Як важко болить  серце.  День  i  нiч,  невпинно,  невблаганно.  Важке,
немовби в ньому сто пудiв. Болять руки. I такий бiль у  грудях,  i  так  я
знесилiв. Не можу не то що ходити, сидiти вже важко, навiть важко  лежати.
Невже настав мiй смертний час?
   Пишу сценарiй. Так працювати важко, як ще нiколи. Уперто  вiдчуваю,  що
бiль у серцi не дозволяв думати, не дозволяє  почувати  життя,  не  пускає
навiть писати, водити олiвцем чи пером по паперу.
   Коли б менi  пощастило  написати  як  слiд  отсей  сценарiй.  Я,  може,
одмовлюсь його ставити. Я мушу лiкуватися довго, якщо можна ще лiкуватися.
   18/VIII [19]49
   ФУТБОЛ
   //Написати оповiдання про футбол. Як був я на футболi в 1938 роцi, що я
там бачив, що чув i що говорив. Внести в "Футбол" вставне  оповiдання  про
Н.
   I закiнчити оповiдання складним ходом думок, що виникли тодi в мене. От
чого я й до сього часу ненавиджу отсю дурну i темну гру.//
   //Оглядуюсь, - як я постарiв.
   Не встиг роздивитись неначе, i вже пiвстолiття майнуло в  далечiнь,  як
один день. Як я жалiю, що  не  встиг  написати  найголовнiшого.  Все  було
нiколи неначе. I як тепера братись за перо? Що знаю  я?  Молодь  вiд  мене
далеко. Почати писати про старих людей, про старi часи.//
   30/Х [19]49
   Сьогоднi свято в Українi... Возз'єднання земель. Здiйснення мрiй народу
мого на протязi довгих столiть i мрiй моїх, моєї юностi.
   Святкують всi трудящi.., святкують всi сьогоднi на Вкраїнi...
   Осталося чотири днi до закiнчення сценарiю. Чи й  витягну:  так  все  в
менi пошматоване болить...
   1951 рiк
   17/I/ [19]51
   ПРО ЗОЛОТИЙ КЛЮЧ
   Нещодавно В. Шкловський зустрiв мене в Спiлцi письменникiв i каже:
   - Я  думаю,  що  найвиразнiшим  за  глибиною  i  вiрнiстю  основного  i
головного, що було i є в нашому життi,  -  мiсце  в  "Щорсi",  де  богунцi
мрiють про  майбутнє,  зокрема  Чиж  -  хлонець-богунець  з  напiвоголеною
шаблею. Ось ключ, який кiнематографiя повинна була пiдняти,  щоб  вiдкрити
доступ  до  найвеличнiших  справ...  i  не  пiдняла,  пiдiбравши  вiдмичку
протилежного призначення...
   Пам'ятати про сей ключ.
   Всi так забули про нього, наче його i не було зовсiм.
   Пам'ятати про сей ключ.
   7/VI [19]51
   ТЕМА ОПОВIДАННЯ
   //У мiстi зруйнована головна  вулиця.  Зруйнували  її  вороги  пiд  час
вiйни. Усе мiсто брало участь у прибираннi руїн протягом  трьох  лiт.  Усi
уявляли вiдбудовану нову вулицю з прекрасними будинками.
   I от почали будувати перший дiм. Цей перший блин будував найвпливовiший
архiтектор, який при  всiх  своїх  незлiченних  довершеностях  вiдзначався
браком смаку.
   Будинок був такий нiкчемний,  що  викликав  хвилю  обурення.  Обурення,
уїдливi дотепи, невдоволення, гнiв не  тiльки  спецiалiстiв,  а  й  усього
народу, всiх перехожих, якась непримиренна ворожнеча  до  будинку,  що  не
виправдав сподiвань, свiдчать про зростання народу, про закладенi в  ньому
вiд природи багатства, ненависть до "мертвих каменiв".//
   8/VI [19]51
   ШВЕДИ
   //Написати повiсть. Полонених шведiв при Катеринi женуть у  заслання  з
островiв балтiйських на пiвдень України.  Частина  дорогою  загибає.  Село
Шведiвка. Минуло [майже] двiстi лiт. Шведи в колгоспi. Нiмецька  окупацiя.
У шведiв-колгоспяикiв нейтралiтет.
   Пiсля вiйни шведський уряд зажадав  репатрiацiї.  Наш  уряд  погодився.
Плебiсцит. Агiтацiя. Патрiотизм. Збентеження. На батькiвщину!
   Пароплав в Одесi "Швецiя". Турне навколо Європи. У  портах  кiнозйомки,
хронiка, репортери. Антнрадянська безсоромна маячня.
   Швецiя. В порту мiтинг. Гендлярi патрiотизмом. Оселяють шведiв у  горах
на убогих кам'янистих дiлянках. Убогiсть i вiдсутнiсть перспектив.  I  все
поступово стало на своє мiсце. Все  маленьке,  а  головне,  нема  простору
життя, нема польоту, нема великої мети. Вони духовно стали  оскудiвати.  I
тодi вони зрозумiли, що втратили. Бунт молодi.
   Назад, на Батькiвщину. "Хай живе Радянська Україна!" ...Знову пароплав,
на цей раз наш, радянський, "Україна" везе шведiв  на  Батькiвщину  уже  з
Швецiї. Такi самi мiтинги в портах Європи, тiльки все навпаки. Приїхали на
Батькiвщину i стали будувати комунiзм.//
   1952 рiк
   - Скажу вам, товаришу, щоб ви знали: тут, на стройцi, я мала людина.  I
взагалi я людина невелика i незначна.  Я  та  людина,  щоб  ви  знали,  за
допомогою якої, що коли їх зiбрати докупи i направити на якесь добре дiло,
то вже з них може видiлитись щось там героїчне i  видатне,  що  заслуговує
уваги. А сам я в окремностi своїй такий, як я  вже  вам  сказав.  Виробляю
норму, плачу всi внески, бо неприлично ж робочому чоловiку в своїй державi
їх же не платити. Роботу я люблю.
   Серафим Н. був одягнений гарно, носив умiло пов'язаний галстук.  Гладко
причесаний. Здалека вiн чимось вагадував менi  Андрiя  Малишка.  У  фiльмi
iнтересно подати його отак на урочистих зборах, пiсля чого  зразу  перейти
на робочий процес, де вiн, як каменяр, вже мав зовсiм iнший вигляд, а його
молода дружина - красива i  струнка  штукатурниця  в  прозодежi,  ще  й  з
покраплеиим крейдою чи вапном обличчям...
   16/11 [19]52
   НIЧ ПЕРЕД РIЗДВОМ
   1. Приїзд у Москву Iвана Тимофiйовича Хапуго-Соловейчика.
   2. Отримання сукна в Кунцевi.
   3. Мрiї на дорогах.
   4. Є така машина. Слабi гальма.
   5. Зрадницькi гальма *.
   7. На кiльцi В.
   8. Що робити?
   9. Хаиуго-Соловейчик у вiдчаї.
   10. Троє в однiй кабiнi.
   11. Суперечки. Пошуки адреси.
   12. Обiйшовши весь двiр, всiх розпитавши про  ХапугуСоловейчика.  Немає
Хапуги! Нiхто не знає. Провалився Хапуга. Що робить?
   13. Зрада i вiдступництво. Зваживши всi  "за"  i  "проти",  вирiшив  не
повертатися в машину. До речi, у нього справа. Правда,  вiн  перший  завiв
невизначену розмову в кабiнi.
   14. Що робити двом? Крадiжки, звичайно, нiякої немає. Але, з другого  ж
боку, можуть же подумати? I куди дiвався оцей?
   15. Їздили до вечора. Витратили бензин. Купили нового. Куди? Вихiд!  На
фабрику в Кунцево.
   16. На фабрицi бiля ворiт. Генiй непропускательства. Вставна новела.
   17. Знову мрiї на дорогах. Нiч. Чорт мiсяця вкрав. Хурделиця.
   18. Приїздять на базу. Не приймають без начальника бази т. Кума.
   19. Кум гуляє в Солохи. Побiгли за Кумом. По дорозi розминулися.
   20. Кум знаходить у машинi сукно.
   21. Здiйснюються Кумовi мрiї. Вiн може творити добрi дiла. Лише добрими
дiлами можна прославитись. Але якi ж добрi дiла можуть бути  у  начальника
автобази будiвництва?
   22. За рулон сукна -  i  в  дитячий  будинок.  Вихованцiсироти  i  їхнi
виховательки.
   23. Суд.
   - Чорт його знає. Таке дурне наснилося, що до цього часу не можу прийти
до пам'ятi. Чи це сон, чи, може, справдi... Слухай! Де ж це я вчора?.. Хм!
От iсторiя... Вiра!
   Тиша. Нiхто на крик не вiдiзвавсь.
   10/ III [19]52
   //Все  спрямоване  в  завтра.  Ця  спрямованiсть  у  недалеке  майбутнє
становить душу нашого часу.
   Це молодiсть, реальнiсть, оптимiзм.
   Це не мрiї про далеке щастя. Ми вже пiдiйшли до щастя дуже близько.
   Зроблено так багато, що здається,  вiд  смертi  Ленiна  до  наших  днiв
минули столiття, так багато вмiстилося великих  подiй  за  двадцять  вiсiм
лiт.//
   //Продовження життя.
   Чую в вагонi пiснi азербайджанського] соло пiд  акомпанемент  музики  i
хору. Це прекрасно. Записати докладно, що це: це життя людини. Помер Н., i
зразу все життя на 50 метрах пiд цю музику.//
   //Треба шукати в усьому поетичний вираз. А скiльки його навколо! Тiльки
погано ми бачимо i мало прислухаємось до голосу свого серця.//
   Про все можна складати вiршi.
   Про найменшi нiби речi, про все звичайне нiби i буденне, аби стало воно
незвичайним i небуденним.
   Диктор.  Тема.  Схилимо  голови  перед  мiльйонами   убитих.   Траурний
урочистий марш. Тиша. Салюти гармат. Небо темно-вороне - така  велетенська
хмара.
   1. Плотники спинились на хвилину.
   2. Другий варiант, їм нiколи спинятись. Вони  говорять,  роблячи  своє.
Мимо них провозять жiнки вози чи плуги.
   3. Се є лиш спогад про Гришу Нагнибiду. Про смерть його i про  печiнку.
Про те, що вiн бачив перед смертю i що сказав (Роману).
   4. Тут можуть бути музикальнi паузи. Нiби радiо - то голосно, то  тихо.
Гра на тишi й на повному звучаннi.
   12/IV [19]52
   //Сценарiй "Вiдкриття Антарктиди" я писав не для N. i не для NN.
   Я писав його для молодих початкуючих сценаристiв. Для  них  я  працював
близько восьми мiсяцiв, не шкодуючи сил. Менi хотiлось створити  зразковий
сценарiй, в якому iдея, людськi образи i вся обстава перебували в  єдностi
форми i змiсту.  Щоб  усе  абсолютно  в  ньому,  бувши  легко  прочитаним,
драматичним,  спрямованим,  було  сповнене   руху,   тобто   було   завжди
кiнематографiчним.//
   l/V [19]52
   ЗАСТУПНИК ДУРНЯ
   ДРАМА
   1.. Пiсля призначення на пост приходить у кабiнет. Рекомендується  йому
перший заступник. "Що це таке?" - "Графин" - "Який?" i т. д. (всю сцену  з
Д-м).
   2. Секретарш!: "Якщо будуть до мене проситися на  прийом  або  дзвонити
особи, що iменують себе моїми товаришами або родичами, не пускайте. У мене
немає родичiв i товаришiв".
   3. Їздить з мiнiстерства на квартиру о першiй годинi  ночi  або  вдень,
обов'язково машиною. Вiддаль - два квартали.
   - Чому ви їздите машиною? Чому б вам не  пройтися  прекрасною  вулицею?
Тим бiльше це так близько.
   - Не хочу. Отак, знаєте, пiдеш, а на вулицi будуть до тебе приставати а
рiзними просьбами...//
   5/V [19]52
   //На всiй картинi поввина полум'янiти печать величi iсторiї. Але  не  в
знеособленому  мiсивi  тисячних  бентежних  юрм,  а  в  iндивiдуалiзованих
образах, у вчинках, думках, у  висотi  намiрiв.  Чим  вимiрюється  людина?
Висотою намiрiв i цiлей, а не висотою хмарочосiв.//
   //Все повинно  бути  в  безперервному  русi  з  змiнним  ритмом  -  вiд
бурхливого до урочисто повiльного.//
   //Усi пори дня i року. Сходи i заходи.//
   13/VII [19]52
   //Один з основних персонажiв Мовчан Iлля,  багатодiтний.  Вiн  веселий.
Вiн втiлення радостi, працi. У цьому його талант.
   Такi його дружина i дiти. Вiн любить дiтей.
   Може бути винятковою своєю чарiвнiстю сцена, коли,  посадивши  собi  на
живiт напiвголого малюка, вiн пiсля трудiв грається з ним i про що  тiльки
не розмовляє. Згадати вiдомий малюнок  у  (нрзб),  де  вiн  держить  його,
лежачи, на витягнутих руках.
   Старшi три розумники. Взагалi дiти  його  гарнi,  здоровi,  привабливi.
Гарна дружина. Згадати: В. Мовчан у тайзi. Розумник. Знаки  вiспи  зробили
його лице сяючим.
   Докладно описати його в роботi.
   Що вiн умiє робити.
   Якi слухнянi йому iнструменти.//
   //Але це був уже хор.
   Згадати, як, роблячи вулик для бджiл, вiн спiвав  у  садку  пiд  грушею
бiля хати. Описати цю  грушу  роду.  I  подвiр'я,  сад.  I  як  дiти  його
пiдспiвували йому. Деякi були такi ще малi, що спiвати не вмiли. У них  ще
ве вистачало слуху та протяжностi звуку. Як у маленьких птиць не  вистачає
сили в крильцях i в спiваннi. Пiснi були рiзнi, i все це радiсть життя.//
   //Молодому космополiтовi не сподобалось у Каховцi.
   - Не подобається менi Каховка.
   - Так? Не подобається! Ай-ай-ай! А скажiть менi, ви їй подобаєтесь?
   - Кому?
   - Каховцi. Чим ви порадували її,  чим  натхнули?  Якими  iдеями,  якими
планами ви схвилювали серця каховчан  -  будiвникiв  комунiзму?  А  що  ви
знаєте  про  неї?   Якi   пропозицiї   внесли   на   предмет   виправлення
недосконалостi видимого порядку речей?
   - Та я просто...
   - Ви нахлiбник i нiкчема. Каховка навiть не помiтила вашої  присутностi
в нiй.  Ви  як  муха  в  їдальнi.  Йому  не  подобається  Каховка!  Нудно,
неефектно, не, не... Ви слiпа нiкчема, слiпа, не здатна бачити, без любовi
до людей, без радостi творчостi, без здатностi захоплюватись. Ви молодi, а
душа  у  вас  стара.  Стара  заперечуюча  душонка  з   такою-от,   знаєте,
саркастичною дотепнiстю. Я бачити вас не хочу! Iдiть.//
   Тодi Гриша Нагнибiда подивився на нас своїми великими чистими очима,  i
ми помiтили, що вiн вiдходить од
   нас.
   - Що, Гриша? - сказали ми йому нiжно, наскiльки дозволяло нам  зовнiшнє
безобразiв i смердота, що йшла з наших ротiв.
   - Умираю, - прошептав Нагнибiда i якось не то всмiхнувсь, не  то  хотiв
заплакать. Потiм вiн повернув своє
   лице' до мене, як до старшого лiтами. Тодi я нахилився i  до  нього  i,
дивлячись в бездонну прозорiсть його очей,
   що ось-ось закриються навiки, помiтив, що очi його вже бачать не нас, а
щось iнше, дивлячись кудись поза нас.
   - Кажи менi, Григорiй. Що ти бачиш? Запишу.
   - Я бачу все...
   - А чи нема там України? Чи не бачиш ти її?
   - Бачу, брате.
   Що вiн розповiдав про Україну, я не чув. Я знепритомнiв  од  голоду,  i
перо випало з моїх рук. Коли я прийшов до тями i розплющив очi...
   Я составляв закони. Я пропонував їх вождям мого народу на затвердження.
   Я пропоную план саду. Мене провалили. Виступаю  па  пленумi  комсомолу.
Мене слухають. Потiм закон приймають, тiльки я щоб  не  думав  багато  про
себе.
   - Я мрiйник. Я реконструюю мiсто перший. Я провiдник -  (2-го  травня).
Обком-iнтурист.  Розмови.  Мости.  Озеро.  Сади.  Мiсто.  Площi.  Принципи
забудови. Закони для села. Для школи. Для батькiв. Основна моя  пристрасть
- етична. Перебудовую в уявi свiт. Не сплю ночi. Картини шумлять в головi,
проносяться одна за одну краща й  величнiша.  Мiг  усе.  На  все  добре  i
розумне був здатний i  готовий  цiлком.  А  бачив  навколо  себе  дрiбноту
душевну й розумову. I нi на грiш смаку навколо.
   Творець мусить любити життя й показувати, що воно прекрасне. Без  нього
люде б мали сумнiв. Себто творець мусить писати... правду.
   Сорадуйся  i  сострадай.  Тiльки  через  жалiсть,   страждання   людина
зостається людиною, а не  каменем  з  викарбуваннми  на  ньому  письменами
законiв людських.
   //Обов'язково в картинi повиннi бути археологи i розкопки.
   Згадати i розписати докладно цю унiкальну Кам'яну Могилу, i нiч розмов,
i як доiсторичний учений ловив менi вночi ракiв теж доiсторичним способом.
   Докладно описати. Порiвняти, як мiй дiд-чарiвник ловив рибу.
   Археологи потрiбнi як носiї призми часу.//
   //Виступала  молода  вiрменська  поетеса.  Прекрасний,  гiдний   подиву
виступ. Я буквально зачарований цiєю промовою. "Це нове начало". Узнати її
iм'я i адресу i обов'язково написати листа.//
   //-Та нiчого, ну що ви,  їй-богу,  на  мою  думку,  все  в  абсолютному
порядку. Шкода тiльки, що час марно гине.
   - Не час гине, а ми.//
   - Дуже iнтересно. Хоча в мене є кiлька аргументiв,  якими  я  хотiв  би
обгрунтувати протилежну точку погляду. Ви дозволите?
   - Прошу.
   - Почну з того, що ви говорили неприпустимiї дурницi взагалi...
   //Багато говорите про щастя. Щастя, щастя... Є речi набагато  значнiшi,
нiж щастя, набагато глибшi i, якщо хочете знати, набагато достовiрнiшi.//
   У нього так довго не було успiху, що вiн постарiв,  зiв'яв  i  зробився
некрасивим. Для красоти потрiбно щастя, потрiбна гармонiя:
   у фiзичних насолодах,
   у здiйсненнi бажань,
   в сприятливiй роботi.
   //Нерозумно i пошло  було  б  ненавидiти  i  "розвiнчувати"  Гоголя  за
"Листування з друзями", що викликало лист Бєлiнського.//
   ПРО ЛЮДЕЙ
   слiд судити з того, в чiм вони мали успiх, а не  з  того,  в  чiм  вони
зазнали невдачi.
   Боєць i з  хибами  все-таки  боєць,  а  муха  без  хиб  -  всього  лише
бездоганна муха.
   //Перетворення прароди в Китаї,, зiбрвтя яомери журналiв, книги.
   Природа Iндiї в оковах. Розтагiнева земля. Америка.
   "Людство загине вiд пустелi, рано чи ино їй  судилося  покрити  мертвим
саваном усю земну кулю. Земля стане царством посухи. Таке  є  її  фатальне
нркречення. I главний фактор в утвореннi пустелi-людина".//
   (Буржуназна наука)
   Дiалог про вдячних нащадкiв. Проспiвавши Солюв: 1. велевi....
   2. Темнiє. Паотшпсв поснули. На iснавах чи просто на землi  пiд  небом.
Починає мiнятися небо. Свиться сон.
   Пiд час сну проїжджають машини чи хтось пiдходить i  спиняється  втаюча
тоявсно: "Куди звертати?"" Пiдходить не один, а двоє  чи  троє,  щоб  дати
можливiсть вести паралельнi дiалогв  надореневам  мiж  собою  i  "сил  мiж
собою.
   3. Один з плотникiв - закаяодавець- i пророк. Колидуб.
   4. Другий - Кола. Товченик. Нечитайло.
   5. Один - зовсiм, юдлiгок. Почував в сей всi 'таланти, якi тiльки в  ва
свiтi.
   6. Третiй -  практична  людина"  Не  любвiь  нiяких  нриявiв  почуттiв.
Любить, щоб усе було- так, як едви.
   Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат,
   - Пусть солдаты немного поспят.
   Сю теню сшиахгаь мої плотники пiд кiнець одної дiї вечорами весною  швд
спiвв солов'я.. Потiм: они.
   Неодмiнно скористати в напливах.
   Переглянути для цього  "Прощай,  Америко!"  i,  можливо,  звiдти  взяти
епiзод.
   //Приїзд на Каховку делегатiв Америки, Iндiї, Китаю.
   1. Дiйовi особи можуть ешдкунатися  з  допомогою  радiоапаратiв.  Таким
чином, можна обiйняти кiлька точок. Каховка  -  Тершиня  або  Заворiжжя  -
Керч.
   2. Поїздка автомашиною по трасi Москва - Сiмферополь.
   3. Або лiтаком.
   4. Над пустелями нашого пiвденного сходу i, можливо, i iнших країн.//
   //Коли президент Академiї наук О. М. Несмеянов читав свою iмпровiзовану
доповiдь про "точки росту", якi лежать завжди "десь мiж", по краях иаук, я
додумав:
   i в поезiї ми знаємо дуже яскравий приклад - Маяковський. Зумiв же  вiн
мову поезiї, газети, гасла i прози  найсiрiшої  об'єднати  в  новий  сплав
могутньої нової, нечуваної сили.
   Це зрозумiв Б. Агаяов.
   Взагалi виступ Несмеянова був винятково топким i цiкавим, що  розкриває
в ньому дуже обдаровану людину.//
   Про стик далеких атомiв.
   //Довго дививсь Кравчина на роботу крокуючого екскаватора.  Бiля  нього
захопленi шепоти журналiстiв. Нарештi, коли його  спитали:  "Ну,  як?!"  -
вiдповiв несподiвано, чим i збентежив декого://
   - Рука довга. Щось  не  те.  Неестественная  стать.  Не  смiйтеся.  Ось
пригадаєте мое слово - не пройде. Буде роботать якась iнша  машина.  А  це
все рiвно, що жирафi приточить ще шию втрое. Розпадеться:
   - Що?
   - Розпадеться отая машина на двi чи три, а може,и п ять машин, i всi  д
ять, разом взятi, зроблять всю її роботу, а електроенергiї пожеруть  удвоє
менше. От щоб ви знали. Руки довгi.
   - Шия?
   - Хай буде шия.
   16/VII/ [19]52
   Може, ввести в фiльм автора? Дикторський текст.
   - Те-то i те-то... Ось тут батрачив колись мiй I9-лiтнiй батько.
   Все в показi: екскаватор "хватає" цiлу скiфську могилу й пiднiмав вгору
(напливом).
   Три тисячi лiт назад скiфи.
   Половцi, хозари,
   Запорожцi.
   Сiрко... Долина.
   Фальцфейн, революцiя, вiйна.
   1. У Сталiна.
   2. Андрiанов дома.
   3. У степу на машинах.
   4. На Днiпрi на пароплавi.
   5. В лiтаку над Україною.
   6. Каховка.
   7. Хто прийшов (прийом на роботу)
   I ДЕСЬ У СЕРЕДИНI
   цiєї семiрки дiм мого героя, i  виїзд  його  з  сiм'єю,  i  прощання  з
матiр'ю Фелiкси - i вона в степу (її забрали проїжджi геологи на вантажнiй
машинi). Вантажна машина у степу серед безбережних бавовникових  полiв,  i
вона на нiй стоїть, вся спрямована в майбутнє.
   Люди радiють. Сталася подiя величезна в їхньому життi, в життi  народу,
в життi i долi їхнiх дiтей i всiх їхнiх поколiнь. Це велике торжество.  Це
величезне самоспоглядання,  i  це  на  межi  дiї.  Дiя  невiддiльна.  Вона
починається зразу.
   Вирiшили проект. Пiсля довгих дослiджень, спорiв,  перевiрок  i  т.  п.
прийшли до варiанта, прийняли. Великий, незабутнiй день! У такий  день  не
можна бути на самотi. Навiть мало говорили, але  думали  разом  (винятково
цiкаво i виразно).
   У драмi один з геологiв говорить: "Господи, як вiдрiзняється  теперiшня
драма вiд минулої".//
   ШЕХОВЦЕВ
   //Чоловiк  швидкий,  рухливий   i   якийсь   увесь   нiби   невловимий,
вислизаючий. Вiн пе ходив, а забiгав, заскакував, наскакував,  зiскакував.
Його не можна було кудинебудь пiдвезти, а лише пiдкинути, викинути.
   Голос у нього гучний i спочатку завжди впевнений i респектабельний,  як
кажуть, голос людини з знанням справи. Але знання справи раптом виявлялося
сумнiвним, i тодi  голос  у  нього  зразу  слабшав  i  починав  невпевнено
деренчати. Так було i цього разу.
   Довго сидiли робiтники, притихши  в  глибокому  знiяковiннi,  коли  вiн
розкрив їхнє неподобне ставлення  до  працi  "з  цiлковитою  бiльшовицькою
прямотою i вiдвертiстю". I як не  просили  в  президiї,  як  не  викликали
робiтникiв на дискусiю, нiхто не вiдгукувався. "Що тут уже  говорити,  все
зрозумiло". I сидiв пiсля  своєї  блискучої  доповiдi  приємно  збуджений,
поправляючи п'ятiрнею, нiби гребенем, волосся, що злегка скуйовдилося  пiд
час виступу.
   Але от якось умовили виступити бригадира рiзноробiв  Романа  Ляща.  Лящ
був людиною на вигляд  непоказною  але  вдумливою.  Був  вiн  i  непоганий
бригадир.
   Свої рiзноробочi справи або те, що звалося ранiш  чорною  роботою,  вiн
виконував дуже старанно. Ораторських даних за ним помiтно не було, але тут
раптом вiн знайшов справдi класичний ораторський прийом,  який  розвеселив
усiх, крiм, мабуть, президiї.
   - Так, товаришi,  -  сказав  Лящ  i,  повернувши  голову,  добре  потер
потилицю, - наш виконроб Ш., що виступав тут, правильно викрив i вивiв  на
чисту воду, ну, тобто буквально всi хиби в нашiй, так би мовити, мiж iншим
роботi i так i далi. Картина, або ще бiльше, так  би  мовити,  художество,
яке ми являємо з себе, та ще, так би мовити, ну, буквально, на  найкращому
березi Днiпра, нiкуди, тобто, не годиться, абсолютно. I  немає  тут  серед
нас жодного чесного робiтника, якими ми тут є, щоб цiлком не погодитись  з
тими неподобствами, якi, знов же таки,  ми  тут  щодня  творимо.  Тому  ми
можемо сьогоднi цiлком так би мовити, свiдомо заявити нашому виконробовi i
вiдповiдально: так, ви, товаришу Ш., справдi по-варварському ставитесь  до
матерiалiв великої будови комунiзму, про яку ви так чiтко i правильно, так
би мовити, говорили. Ви по-варварському ставитесь до нашого робочого  часу
до нашої працi. Скiльки ми тут простоюємо через вас  через  ваше  невмiння
органiзувати наш робочий, так би мовити, процес i так i далi.  Скiльки  ми
тут щодня лаємо вас за це тайкома, можете, так би мовити, жiнок спитати  i
перевiрити.
   Ш. був тихо приголомшений. Що  завгодно  чекав  вiн  почути  вiд  Ляща,
тiльки не такого повороту справи.//
   //"Ти скажи менi, чи рiчки назад потечуть?
   - I рiчки потечуть, куди накажемо". (Солдатська розмова) .//
   //А смисл який? Чому треба робити все обов'язково наперекiр? I чи  в  в
цьому мудрiсть?
   - Те, що ми робимо, таке саме безсмертне, як Сталiнградська битва, таке
саме незмiрне, як наша перемога.
   Це давня мрiя людства. Погаснуть грiзнi  бурi,  посуха,  облагородиться
клiмат. I ми ввiйдемо в Безсмертя, красивi, як i дiло наших рук.
   Тридцять  мiльярдiв  дерев,  що  їх  посадимо  ми...-   ось   iсторична
вiдповiдь,  що  її  дає  сьогоднi  комунiзм   анархiчному   капiталiзмовi,
розтлителю землi.
   - Спасибi за великий приклад. Нема нi барв,  нi  слiв...  Може,  тiльки
музика спроможна втiлити сьогоднi цей неосяжний рух нових людських сил  на
землi.
   Це справдi  географiчний  труд.  I  коли  е  розумнi  iстоти  на  iнших
планетах, то й звiдти побачать вони в  свої  телескопи  наш  бiльшовицький
знак на Землi.
   - Вiсiмдесят тисяч колгоспiв СРСР! А Румунiя,  Болгарiя,  Китай!  Важко
уявити собi, що буде в свiтi через п'ятнадцять лiт.//
   17/VIII [19]52
   Проблема часу
   Розробити найрiзноманiтнiшi способи рiшення часу на екранi.  Треба  так
розташуватися в картинi, щоб почуватися  цiлком  вiльно  в  часах  минулих
рокiв за двi тисячi. Сучасники.
   Те ж саме i в просторах.
   81 IX [19]52
   ЗОЛОТI ВОРОТА*
   (НОТАТКИ Й МАТЕРIАЛИ ДО РОМАНУ • НАРОДНОЇ ЕПОПЕЇ НА ДНIПРI)
   Подумати треба зараз же - поки не до  кiнця  зiпсували  -  i  про  Нову
Каховку. В нiй минуле не матерiалiзоване нi в пам'ятниках старовини, нi  в
iсторичних будовах. Вона, Стара Каховка, має минуле iсторичне, полiтичне.
   Отже, деякi будови треба будувати, уявляючи себе в майбутньому.
   13/IХ 1952
   Написати цiлу лiнiю "аморального" поводження хлопцiв з дiвчатами. На 10
рожениць у родильному домi вiсiм байстрят. Вивчити найбiльш  цiкавi  дiла,
iсторiї, драми.
   Їм протиставити хороше подружжя з любов'ю, щастям, дiтьми.
   Дiвчат багато бiльше, нiж хлопцiв взагалi у нас. I  дiвочкам  горе.  Се
бiда велика, загальна.
   Дiвчатам присвятити окремий роздiл i взагалi багато уваги. Про них  так
багато можна сказати.
   Пригадати дiвчину, що не виходить замiж, бо сватаються некрасивi.
   Тут впадав у вiчi багато красивих дiвок i хлопцiв.
   ПОЕТ НАРОДУ
   На великих зборах, на пленумi, лаяли поета Р.
   Лаяли й шельмували його молодi, власть iмущi люде, якi вважали сю лайку
й шельмування народного  старого  поета  за  свiй  священний  обов'язок  i
службовий подвиг.  Поету  не  простили  нiчого,  нi  одної  його  життєвої
помилки. Драму його життя, що попсувала йому все на свiтi, ще коли  власть
iмущi ходили без штанiв або гадили в пелюшки, [сю] драму особливо грiзно i
пристрасно пригадували як непростимий, незабутнiй, пiдлий злочин поета, що
заслуговує вiчної кари, презирства i помсти. Що вже нiяка нi партiйна його
приналежнiсть, нi талант, нi третина столiття творчої працi,  нi  сивизна,
нi велетенська праця для народу, для партiї, для комунiзму не затулять  нi
його ганьби й злочинства, нi їх пильностi й непримиренностi.
   Навiть бездонну душевну доброту  поета  вважали  за  безпринципнiсть  i
маскування.
   Поет у сей час сидiв поверхом нижче в буфетi i тихо собi  випивав  щось
алкоголiчне. Вiн був у всьому подiбний до свого народу.
   - Поете! Нагору поспiшайте. Там про вас iде грандiозна мова. Сам N. вас
критикує. Швидше!
   Поет посидiв трохи ще,  схилившись  над  бокалом.  Про  що  вiн  думав,
невiдомо. Потiм пiшов нагору, почувши обов'язковi оплески.
   Пiшов поет нагору... Нагорi в шанобливiм оточеннi всiх тих,  що  треба,
iшов сам власть iмущий, проповiдчик грiзний.
   Его.глаза сверкают. Лик его ужасен. Движенья быстры. Он  прекрасен.  Он
весь, как божия гроза".
   Пiдiйшовши до "божої грози", поет  ввiчливо  поклонився  i,  потискуючи
длань, сказав, аби не подумала "гроза", що вiн її зовсiм не чув:
   - Вiтаю вас. Промова епохальна. I переконлива до краю  по  формi  i  по
змiсту. Пiдписуюсь пiд кожним її словом.
   - А що ж ви думаєте, не правда? В таких дiлах треба бути  одвертим,  не
взирая... - сказала "гроза".
   - Абсолютно згоден. Я навiть не ждав од вас такого. Я зачарований.
   - А ви не дуже бравiруйте, - доповiдчик грiзно  пахмурився  i  зловiсно
блиснув очима.- Вам би плакати треба, а  не  вчиняти  жалюгiднi  намагання
жартувати.
   - Я дуже вдячний вам за милостиву пораду. Дiйсно, пiду я  краще  додому
да поплачу, - сказав поет.- Будьте здоровi й  щасливi.  Бажаю  вам  добра.
Тiльки два слова на прощання: ви прийшли i пiдете, а я вже остався...
   Поет повернувся i поволi пiшов по схiдцях  униз.  Спина  в  нього  була
зiгнута од великої ношi, голова бiла, нiби весь огонь уже згорiв у  нiй  i
лишився один тiльки попiл.  Дома  вночi  вiн  склав  вiрша  прекрасного  i
чистого, як ручай, для свого i всiх народiв про те, що комунiзм  поборе  i
запанує в усiм свiтi, не дивлячись нi на якi  темнi  сили,  що  стоять  на
переможнiм його шляху, i буде братство на землi, i любов, i жалiсть.
   Наймогутнiша машина епохи - земснаряд - має абсолютно неоригiнальний  i
неефектний вигляд. За допомогою сiєї машини ми перетворимо Землю.  Те,  що
мрiялось лише в казках чи в снах, може стати реальнiстю наших днiв. От  що
таке земснаряд. I нiчого показного. Се не машина, а цiлий образ.
   21/IХ [19]52
   Секретар Херсонського обкому виступив з доброю доповiддю.
   Голос у нього молодий, i сам вiн мiцний i здоровенний.
   Намагався говорити найчистiшою руською мовою, що йому й удалось на  150
%: вiн акав бiльш, нiж се роблять самi руськi люде... Перестарався.
   За змiстом промова була хорошою.
   12/Х [19}52 Недiля, ранок над рiкою Пiдпiльною
   НАД ВIЧНИМ ПОКОЄМ
   Преклоняю колiна перед тобою, повний невимовної вдячностi, що  породила
мене в великi часи, що напуваєш i годуєш  мене  всiма  твоїми  багатствами
хлiба, меду, молока твого, твоїх пiсень i музики, що даєш  менi  радощi  й
страждання i приймеш до свого лона, як прийняла  дiдiв  моїх  i  прадiдiв,
мати моя.
   Чому так любили тебе, i так оспiвували, i так серцем тяглися до тебе, й
думками, i всiма найвищими почуттями, що тiльки було вищого й чистiшого  в
мужнiй людинi.
   Благословляю день, i  осiнь,  i  теплий  вечiр,  i  шум  сокориний,  що
доноситься до мене з того берега.
   21/Х [195й2
   Коли менi пощастить написати сценарiй в доброму здоров'ї i я не  втрачу
працездатностi, я зроблю фiльм свiй на Київськiй студiї.
   Я повертаюсь на Україну i творитиму серед свого народу. Я не  можу  без
нього далi писати. Як би важко менi не було. Як не доведеться поневiрятися
менi в Києвi, я мушу, зiбравши всi сили, не звертати уваги  на  людей,  що
мене ненавидять, творити для народу,  молитися  народу,  iдучи  з  ним  до
великої мети - побудови комунiзму, i жити  одним  -  картиною  про  велике
будiвництво на Днiпрi i в степах України.
   ПРО Г. I Л.
   Є й такi. Приїздять, сновигають. Закопилюють губи. їм  не  подобається.
"Скучно. Сiро. Неефектно". "I чим бiльше придивляєшся, тим сiрiше..." i т.
д. Отсi пiдслiпуватi виродки, лжеписъменники, псевдокореснонденти...  яких
не слiд би пускати сюди •на пiстолетний пострiл...
   Дивитись соромно. Не могли найти нiчого кращого прислати.
   24/Х [19]52 18 годин
   Iду з аптеки. По дорозi коло Управлiння  Днiпробуду  стоять  двi  жiнки
молодих.  Простi  собi  трудiвницi.  У  одної  немовля,  сповите  у   бiлу
простиньку. Вона гойдає його на руках i сама ритмiчно похитується, щасливо
усмiхаючись дитинi. I мене, що пройшов у п'ятнадцяти  кроках  i  бачив  їх
всього лише п'ять секунд, обнiмає радiсть.
   Потiм на дорозi спинився самоскид. Друга молода робiтниця  з  привiтним
чистим лицем кивнула водiєвi. Вiн снинив  машину.  Вона  сiдає  в  кабiну,
посмiхаючись водiєвi - своєму, очевидно, знайомому, - а  в  мене  на  очах
сльози радостi. Чому?
   Життю. Його  простим,  нiби  звичайним  явищам  прекрасного,  людяного,
нiжного...
   ХАМ
   Зайшов до N. в кабiнет. Передi мною сидить свиня... Через кiлька хвилин
мовчанки вона запитала мене, чи я до неї прийшов. Коли я  сказав  "так"  i
назвався, вона, не дивлячись на мене, спитала, що менi треба. Потiм  таким
же... трактирно-хамським чином вона спитала мене, для якої мети,  i  потiм
помовчала  хвилин  зо  три,  займаючись  пiдписуванням  якихось   паперiв.
Соiзволила сказати менi, також не дивлячись, що вона не може менi видiлити
нiкого в провожатi для огляду дiльницi бетонних заводiв  i  що  вона  може
менi дати записку до виконроба N., якого я мушу десь там знайти. Я  пiшов.
Свинтус так i не глянув на мене.
   Противно менi було так, що аж у головi заболiло. Потiм я подумав  собi:
та  се  ж  прекрасно.  Слава  богу,  найшов-таки  свинтуса,  що  зi  своєю
хамуватiстю теж будує комунiзм..., що, може,  десь  в  його  онуках  щезне
тавро хама...
   У кутку бiля нього стояло перехiдне знамено  комсомольське  -  хiба  не
парадокс!
   14/Х1 1952
   ЮЛIАНА
   Я так люблю мою Юлю, як нiби й не любив ще  нiколи  за  двадцять  п'ять
рокiв родинного з нею життя.  Я  беаудинио  говорю  їй  иайнiжнiшi  слова.
Милуюсь нею, весь переполнения до неї глибокою нiжнiстю.
   ...Так, я люблю її, мою Юлю, i з того щасливий. Хто послав менi любов?
   Пречиста вода великої Рiки мого народу! Се її  цiлюща  волога  оповила,
омила мене, її вiчно дiвоча  українська  ласка  i  бездогавиа  чистота  її
багато-щедрих фарб.
   М'яка тепла вода її оновила мою душу, очистила  вiд  журби  i  скорбот,
повернула до краси. I став я тим, для чого родида мене Мати моя, добрим  i
радiсним.  Вона  наповнила  серце  моє  любов'ю,  миром,   щастям.   I   я
благословлятиму тепер усе життя чистi її береги,  i  плескiт  ласкавий  її
хвиль, i синє небо в її водах нiжних, i теплоту материнсько-дiвочу,  святу
вiд кожного дотику її рiдної води до мене.
   Рiчко, рiчко, душа мого народу, який безцiнний дар ти принесла менi!  З
кожним спогадом я купаюсь в тобi, з кожною свiтлою думкою ливу до тебе  на
тихiї води,, на яснi зорi, несу тобi в жертву найдорожчi  мислi,  припадаю
до тебе.
   Свята моя, незабутня, вiчна! Поклич мене, прийми  на  свої  береги,  де
трудяться мої люде, де чую спiв...
   1953 рiк
   31/1 [19]53
   Милого її забили на яионськiй вiйнi в той саме час, коли  ще  тiльки-но
зiйшла її зоря. Не наложила вона на себе руки. Не прокляла всесвiт i бога.
Не втопилась. На всi  цi  драматичнi  речi,  вчинки  у  неї  не  вистачило
героїзму. Вона не була глибока, як безодня, чи гостра [як] блискавка. Вона
була вiжна, як вода. Тихо плакала вона на самотi по своєму Василю. А  коли
хтось  пожалiв  її  i   приголубив,   вона   невiльно   вiддалася   своєму
покликанню...
   - Чим же хату покриємо?
   - Єоломою. Чим.
   - Кажуть, що соломою ж тепер не можна.
   - Чому?
   - Погана солома. Перестали молотити в околот.
   - Нi, не тому. Солом'яна стрiха, писателi кажуть, в ознакою  мiщанства,
нацiоналiзму.
   - Дурницi. Солома в головi - ото мiщанство чи дворянство, а стрiха може
бути всяка. Аби не протiкала.
   - Еге. У його, мабуть, грошей багато.
   - Стрiха не мiщанська, а людська, якщо в в вас серце.
   - Мiщанська вона для мiщанина, а  для  нас  людська.  Солома  у  них  в
головi. Солом'яне серце i блудлива холодна душа.
   - Красива.
   - Тю, лихо його забери! Вже в соломi нацiоналiзм завiвся.
   КИТАЙ
   ЗУСТРIЧI ТВОРЧI
   //Полетiли в Китай. Або прибула делегацiя китайських робiтникiв i селян
на Каховку.
   Глибоко  iнтимна   розмова   українських,   росiйських   i   китайських
трудiвникiв землi.
   Трудiвники землi.
   Про лiси, про фруктовi дерева...
   41VIII [19]53
   ПЕРСОНАЖI "ХАТИ"
   //Один з персонажiв хоче, щоб у майбутньому було багато звiра в степу i
птицi. Все хлiб та хлiб. Я хочу, щоб усе було.
   Вiн мрiє про майбутнє. Щоб було цiкаво.
   I щоб були хижi звiрi.
   Нiчого. Ми виховаємо у них новий iнстинкт - дружби до людини.
   Досить хижацтва.//
   //Неодмiнний персонаж фiльму - археолог. Може бути комедiйним.
   Введення археолога i  археологiчних  дослiджень  у  районi  будiвництва
дасть змогу часових рiшень у фiльмi.//
   //Краще, коли археологiв буде два: один старий, як-от покiйний професор
Яворницький, другий молодий, який трохи iронiчно дивиться на Яворницького.
Це молодий учений, весь спрямований вперед, а не назад.
   - Дивись назад, - це суть нашої нацiї.
   - Дивись вперед, а то  лишишся  позаду,  -  i  через  минуле  утверджуй
майбутнє в сучасному.//
   Т-ко недотепний. Вiн нiколи  не  мiг  захистити  як  слiд  свою  думку,
губився, говорив дурницi,  -  одне  слово,  справляв  невигiдне  враження.
"Знаходився" вiн щось через три-чотири години.
   "ЗОЛОТI ВОРОТА"
   Се було звичайно дома. Тодi диспут продовжувався,  вiдбувався  ще  раз.
Ворогом була його дружина чи... Вiн вкладав їй в уста  переконливi  гострi
аргументи проти себе, значно гострiшi, нiж  тi,  з-за  яких  вiн  потерпiв
фiаско, але зате i одповiдав же вiн їй! Через годину од неї не  оставалося
цiлої кiсточки. I тiльки тодi вiн заспокоювавсь, до нього верталася творча
сила. Жiнка се знала i терпiла.
   Прославитись можна  було  колись  надлюдським  стражданням,  пекельними
муками чи диким злочинством.
   Хто був славним через працю?
   Назовiть менi одну душу за тисячу  лiт,  що  прославила  би  ся  трудом
праведним.
   Нема такої селянської душi.
   Труд був марним.
   Шлунковим, рослинним.
   Знайдiть бодай один пам'ятник щасливiй людинi. Ось пам'ятник людинi, що
вмiла красиво й щасливо прожити життя.
   Дивiтесь на нього, нащадки! Нема такого...
   181 VI [19]53 У вагонi
   Народ  народу  подарував  рiку.  Тема  для  блискучого  оповiдаїшя  або
сценарiю.
   ЗОЛОТI ВОРОТА
   Золотi ворота в комунiзм. Юнацтво мрiв збудувати їх серед степу  i  щоб
через них текли води Днiпра по стелах України.
   ТАК ВОЮВАТИ, ЯК МИ
   //Пам'ятайте тiльки одне: так воювати, як  ми  воювали,  i  не  снилось
нроклятiй вашiй крамарськiй натурi.
   I яе вмирали ви в битвах так, як умирали нашi герої,  i  не  перемагати
вам нiколи так, як перемагали ми.
   Такої мiри любовi до життя i  подвигу,  такої  пристрастi  перемоги  не
видавити вам iз своїх крамарських душ i не купити нi за яке золото.
   Що ваше золото? Якi смiшнi i дурнi ви сьогоднi з вашим золотом.//
   //У нього слабе мiсце - вважати себе важною перселою.
   - Вiн пiднявся все ж до високої посади.
   - Так, але ж i ящiрка  не  гiрше  за  орла  досягає  найвищих  гiрських
верховин.
   - Господи, це неможливо.//
   ДО ДРУГОГО СПОРУ
   //Заходи  для  врятування  народу  i  держави   не   завжди   лишаються
однаковими.
   "Сама доброчиннiсть стає пороком, коли застосовують її помилково".//
   23/VIII [19]53
   Журнал "Нейшнл перентс тiчер" - про систему виховання в США. "Все, чого
потребує країна, - це люди, якi будуть вбивати iнтих для того, аби  вижити
самим".
   "Капiталiсти володiють школами i  унiверситетами  на  правах  приватної
власностi, подiбно до того, як володiють вони банками, валютою, пресою".
   Готування до вiйни, до нищеяня.., штучно створений психоз  небезпеки  i
т. iн.
   Пригадати всю "Прощай, Америко!" i статтю в "Новом времени".
   Епiзоди в лiтаку
   //Хочете писати про майбутнє?  Приїжджайте  до  нас  на  будiвництво  i
розкажiть людям про те, що буде через... рокiв.
   Коли закiнчилось це дивне оповiдання  про  те,  яким  буде  степ  через
п'ятнадцять лiт, молодий хлопець зiтхнув i, дивлячись у далину, спитав:
   - А яким стану я в той час?//
   //Навiщо ти написав те-то i те-то? Лдже цього ще нема.
   - Це наукова фантастика.//
   //Великi будови - це кульмiнацiйнi вишки нашого господарства.//
   //Треба написати п'ять оповiдань.
   Вiд мрiї Ленiна до гiгантського сучасного - майбутнього.
   Народи нашої країни пройшли уже гiгантським шлях.
   Полезахиснi зони - лiси комунiзму.
   Новий пейзаж комунiзму - це краса майбутнього,  i  в  цiй  красi  краса
наших душ, нас, як авторiв i творцiв майбутнього, нових людей на землi.//
   24/VII [19]53

   Годинна бесiда з т. Кузнецем Я. М. про два варiанти.
   1. Самотьочнии (прийнятий урядом).
   2. Механiчний (Геден).
   Другий дешевший на 5 мiльярдiв без Молочанського водосховища. У  когось
у вереснi забiгають "мальчики кровавые в глазах".
   Образ Кузнеця iнтересний.
   Говорив йому про сибiрськi рiки, про Давидова"  Вiнтера  i  т.  д.  Все
розумiє. Правда, треба тему трактувати у всесвiтньому масштабi.
   Пристрастi великi.
   Пригадав йому Лисенка-Цицина.
   ПРОПАВ
   1.. Iван Iванович, що займав великий пост, бувши  викликаний  до  Петра
Петровича, який займав ще  бiльший  пост,  почув  раптом  на  свою  адресу
несподiвано грубе:
   - Геть! Iди геть! Мерзотник, так i так!..
   2. Зовсiм збитий з пантелику, вмить вийшов, в очах  потемнiло...  плило
все в головi... "Пропав".
   3. Дома всi стурбованi. На роботу вже не поїхав. Но їв, не пив. Усю нiч
не спав. Вiв внутрiшнiй дiалог. "За що?"  Перелiчував  усi  свої  заслуги,
свою вiдданiсть працi, мрiї... За що?! Не можу я  бiльше  працювати.  Руки
опускаються.
   Йому здавалось, що всi уже знають про його ганьбу, про його падiння.
   А може... не дай боже... невже?
   4. На другий день був знову викликаний до П. П. Iшов - ноги  не  несли.
Ввiйшов. Був зустрiнутий ласкаво, з вибаченням:
   - Простiть мене. Я одержую ось уже два роки скарги на вас за  брутальну
поведiнку i вирiшив дати вам змогу перевiрити це на собi... Жалiйте людей.
Не ображайте.//
   1954 рiк
   26/11 1954
   ...Через тебе, негiдника, немає щастя у  колгоспi.  -  Поживете  й  без
щастя, чорт вас не вiзьме. Щастя, щастя! Є речi  бiльш  важливi,  нiж  оте
щастя.
   18/VIII [19]54 Поїзд
   А НАЙГОЛОВНIШЕ З ГОЛОВНОГО
   Синтезувати нову комунiстичну психологiю. Виразно зобразити всi можливi
її прояви в роботi, в спрямуваннi, в етицi i естетицi.
   Мусять родитись у картинi  люди  нової  нашої  безпрецедентної  доби  -
комунiзму.
   Фiльм про Великих маленьких людей, що творять нову еру на землi  -  еру
комунiзму.
   31/Х [19]54
   ГЕРОЇ I ЖЕРТВИ
   (ДО ПИТАННЯ ПРО ПРЕКРАСНЕ)
   //Для повноти картини потрiбнi в селi не тiльки герої працi й битв, а й
мученики, тобто жертви самоуправства, беззаконня i сваволi. Це люди  чеснi
i морально пристойнi, яких нi за що нi  про  що  висилали,  потiм  прощали
незаподiянi злочини, i вони сьогоднi ходять серед нас, не  знаходячи  собi
нiякої вже точки опори,  подiбно  до  грiшних  душ  у  мiкеланджелiвському
страшному судi.
   Це до епiзоду питань. До речi, згадати Кравчину, де вiн  записує  перед
смертним боєм у партiю i де всi сповiдаються перед ним. Усе це до питання,
до великого многогранного питання про прекрасне.//
   12/IХ [19]54
   Сьогоднi менi шiстдесят рокiв минуло...
   Учора й сьогоднi я одержав  багато  привiтальних  телеграм.  З  Москви,
звичайно, не з убогого Києва.
   Нацiональну форму i змiст я вiдчуваю завжди, й сьогоднi особливо. Гiрко
менi? Гробить  мене  розпач  чи  жаль?  Нi.  Небо  таке  ясне,  i  повiтря
прозоре...
   Люблю народ свiй палкою любов'ю. Ущухло  много  бур  в  моєму  серцi  i
пристрастей ущухло багато, тiльки одна з них  лишилася  в  менi  назавжди:
пристрасть етична, i за це я благословляю свою долю i свiй час...
   25/IХ [19}54
   Сьогоднi я чомусь згадав про виступ Чарлi Чаплiна у пресi чи в  промовi
зi слiв Андрiя Малишка.
   Чаплiн заявив, що слов'янство поки що  дало  свiтовi  в  кiнематографiї
одного митця - мислителя i поета. Вiн назвав моє iм'я, вiд чого, очевидно,
українська частина нашої  радянської  делегацiї  дiячiв  культури  нiяково
опустила очi, не знаючи, як реагувати...
   //С. красуня. Струнка, з красивими руками,  з  великим  низьким  лобом,
голубоока. Чорт знає, якi дияволи таяться в нiй.  Вона,  звичайно,  завоює
його.
   Сидячи на однiй партi в гiдротехнiчному  iнститутi,  вона  не  може  не
завоювати його, тому що та, дружина, вдома. Вона вдома - i бiльш нiчого. I
все за С. Все говорить про те, що пара його - С. Так вiн i поїде з нею  на
нове будiвництво, в нове життя. А дружина лишиться на  березi  нещасна.  I
буде плакати вона, i проклинати долю, i кликати його, але  нiчого  вже  не
змiниться. Судилась їй сирiтська доля покинутої.//
   //Критики скажуть, звичайно, -  вигадав  автор  конфлiкт.  Нема  такого
конфлiкту. Нашi маси давно вже переросла i виросли з цього кола  нiкчемних
приватновласницьких проблем. Де вiн їх побачив? Де вiн побачив цих  уявних
матерiв, якi замiсть того, щоб з радiсною усмiшкою на устах переселятися з
тiсних мазанок у свiтлi новi будинки, раптом  почали  плакати  i  цiлувати
одвiрки,, та ще з такими слiзливими иричитаннями? Нема цього! Нема!
   Тут автор зразу змушений буде поспiшити назустрiч  критикам  з  заявою,
якщо не про свою цiлковиту з ними згоду, то в усякому  разi  з  виявленням
радостi, що вони цього нiде в життi не помiтили.  I  навiть  заздрощiв.  А
втiм, нi. Заздрощiв до критикiв автор не вiдчуває.//
   У СЦЕНАРIЯХ I ФIЛЬМАХ
   //Скiльки на думцi?
   Що на думцi, те й на язицi.
   Усе персонажi сповiщають у тiй чи iншiй нескладнiй  формi  один  одному
про те, що вони зараз робитимуть.
   У пiдтекстi майже нiчого нема. Все однопланове.  I  немає  мислення.  I
кожному вiдведено судити не вище чобота.//
   //Вiдсутнiсть пiдтексту в ролях не  дозволяв  акторам  творити  образи.
Тому вони не живуть, тобто не мислять ("Я мислю,  отже,  я  iсную").  Вони
читцi реплiи.//
   1/Х 1954
   //Що може людина? Могутня нечувано наша людина сьогоднi. Взагалi людина
сучасностi - якими засобами вона володiє?//
   Верещака. Працюєте погано. По-старому.
   Тихий. Скажiть менi: коли б були ви не письменник, а  хлiбороб,  як  ми
от, як би землю краще по-новому обробляли,?
   Верещака. Я? Я про це не думав. Я взагалi кажу.
   Ти. хдй. Жаль. От бачте.
   Верещака. А ви? Коли б були ви не колгоспник, а письменник, про що б ви
книжку написали? Еге. Ви про це думали?
   Тихий. Думав. Я написав би книжку про гарну, лагiдну  людину,  добру  i
чесну. Про те, як призначили її, цю людину, на роботу, таку,  для  якої  у
неї ума-голови не хватає. I як оця людина  поволi  стала  злою,  нечесною,
гидкою i нещасливою. I як  через  неї  стало  нещасливими  багато  гарних,
розумних людей. Не перебивайте. I як  потiм  у  це  село  приїхало  високе
начальство i цю людину вродi неначе вигнало з посади, i як усiм нам  знову
стало легко й ловко жити. I тiй людинi теж.
   Верещака. Так. Може, ви назовете прiзвище цiєї людини?
   Тихий. Можу назвать. Можу й не назвать.
   Запорожець. Не називай, Трихван! Усi вони один у одного горiлку  п'ють.
Правди не доб'єшся все одно.
   Тихий. Доб'юсь.
   Верещака. Одне можу вам сказати: напевно високе начальство  до  вас  не
приїде...
   РОМАН
   11/Х [19]54

   У всiх його проявах розiкласти на п'ять пар:
   //Любов i радiсть. Ревнощi i страждання. Народження дiтей. Розлуку.
   Злиття сердець, щастя владання. Обман i мерзотнiсть.
   Прагнення до висот i допомога друга. Прагнення до висот  i  гальмування
мiщанки. Похибки серця. Гармонiя.
   З  усiх  повсякденних  явищ  поєднати  один  вiрний  i  точний   роман.
Переплести всi долi пар.
   НIЧ
   1. Вони в степу обiйнялись (тема моря).
   2. Вони потонули, море закрило їх.
   3. Друга пара па човнi на Днiпрi,
   4. Човен на Днiпрi. Вони в ньому лежать.
   5. Сцена пiдла.
   6. Вона одна в степу. Страждання. Музика.
   7. Фiвчук лягав спати.//
   221/Х [19]54
   Н. Каховка
   Деталь.
   Їздив з М. в Стару Каховку. Хотiв знайти невловимих водобудiвцiв. Двiчi
не заставав. I обидва рази мене вражали секретарки зава i парторга. Обидвi
досить гарнесенькi, молодi, з гарними фiгурами. Але пики в обох злi, як  у
гадюк. Вони нiколи не бачили мене в життi, не знають, хто  я.  Але  обидвi
огризалися на мої запитання, наче перед ними стояв не сивий вiдвiдувач,  а
їхнiй найлютiший ворог.
   Яка дивацька вiдсутнiсть елементарного виховання! Так хотiлося сказати:
"Посмiхнись ти, дурепо паршива! Попроси мене люб'язно  сiсти.  Якi  iдiоти
тебе виховали? Який дурень узяв тебе до себе на роботу?"
   Потiм я подумав: "Нi, змовчу. I тихо пiду".
   Можливо, вони копiюють своїх начальникiв?..
   23/Х [19]54
   Рiзне. ...Да! Заходжу я до Петра Iвановича. Скiльки рокiв не  бачилися!
Людина культурна, море чарiвностi. Є нам що згадати. Одне слово -  зустрiч
майже близьких друзiв.  Розмови  високi,  полiтичне  спрямованi  до  самих
вершин комунiзму. Просунувся Петро Iванович, просунувся  здорово!  Ось  як
злетiв! Ну i досвiд, звичайно, керiвної роботи, i зовнiшнiсть, i голос,  i
посмiшка, i щось таке, знаєте, високе i принадне, керiвне на обличчi...
   Але ось дзвоник секретарки. Коротка розмова.  Петровi  Iвановичу  треба
когось прийняти. Хтось зараз повинен до нього ввiйти з пiдлеглих.  Чому  я
це знаю? Я бачу: Петро Iванович непомiтно  для  себе  i  для  мене,  через
звичку, вже iнша людина... Вiдвiдувач заходить...  Розмова  вiдвiдувача  з
строгим,  жорстким  керiвництвом  коротка.  Похмуре   керiвництво,   важка
бездушнiсть i нечутливiсть цього наймилiшого  Петра  Iвановича.  "Вправляв
мозги" прибулому, очевидно, розумнiй i нещаснiй людинi.
   Вiн виходить пригнiчений, супроводжуваний важким поглядом.
   Крiсло повертається в мiй бiк, i передi мною знову лiричний шанувальник
вiльного жарту, трохи скептик i прочая, i прочан, i прочан.
   Милий Петро Iванович:
   - Да! I ось, значить, це саме, приходжу я додому...
   Я думаю: господи, звiдки ся артистичнiсть? О,  порожня  посудино...  Ти
вже недосяжний, непроникний, обтiчний.  Ти  всемогутнiй.  Скiльки  ж  тобi
рокiв? Нiкому  не  вирахувати.  Ти  старий  як  свiт...  Чи  є  ти  плямою
капiталiзму? Чи ти ще при феодалiзмi був таким сучим сином?  I  будеш  при
комунiзмi? Ба, мабуть, будеш, бестiє!
   26/Х 1954
   Сьогоднi у мене приємний ранок. Наче менше стала болiти голова. Отримав
велетенське душевне полегшення вiд телефонної розмови з Юлею. N.  надiслав
менi дружнього листа з вкладеним  у  нього  рецептом  i  двома  пакетиками
дидретину. Сповнений до нього почуття глибокої вдячностi, до цiєї  доброї,
розумної людини. Спасибi йому.
   I ще одна хвилююча зустрiч буквально збудоражила  всього  мене,  як  то
кажуть, до краю. Сьогоднi я отримав деяке ствердження однiєї своєї  старої
таємної здогадки.
   Я думав влiтку ще в Москвi, i особливо тут, в Каховцi, i головним чином
у Грушiвському Кутi, а також пропливаючи пароплавом по Днiпру:
   Чи ее все так? Ну, добре, Каховську станцiю i  водоймище  -  море  -  я
розумiю, визнаю повнiстю  i  люблю.  Ся  споруда  варта  всiх  жертв  -  i
зруйнування сiл, i затоплення плавнiв, i всiх  найдорожчих  трудiв  нашого
народу. Чому? Тому, що  воно  породжує  Пiвденний  життєдайний  канал.  Се
зрошення, обводнення, се життя i благополуччя наших степiв. Воно абсолютно
прогресивне.
   Iншi греблi? Зокрема, Кременчуцька? Та сама, яка  повинна  затопити  45
000 домiв серця України? Чи потрiбна вона? Чи така вже вона необхiдна? Для
чого вона? Для постачання запорiзьких турбiн? А може, плюнути  нам  на  цi
турбiни,  на  сiї  вiсiм  тощих  фараонових  корiв?  Чи  не  надто  дорого
обiйдуться сiї запорiзькi  їхнi  кiловати?  Можливо,  ми  далi  обiйдемося
невеличкими  греблями  для  пiдтримання  нормального  судноплавства  i   в
невеликiй мiрi для енергiї?
   Адже людство  вступило  в  нову  енергiйну  еру!  I  яку!  Оволодiвання
термоядерною енергiєю робить нас всемогутнiми  володарями  всiєї  Сонячної
системж, а не дише Землi?
   Навiщо ж сi складнi архаїчнi, божевiльне" дорогi гiдроелектрогiганти на
прекрасних рiках? Цi затоплення мiст i сiл?
   Я задавав отсi питання А-ву, але переконливої вiдповiдi  вiд  нього  не
отримав. Очевидно, вiн не до кiнця розумiє все, будучи поспiль  захоплений
своею прекрасною i благородною справою.
   I ось сьогоднi один професор Одеського гiдротехнiчного iнституту пiдняв
раптом передi мною завiсу.
   Очевидно, саме у зв'язку з атомною  ерою  вже  почали  переглядати  всю
проблематику гiдробудiвництва. I той  факт,  що  зараз  закрили  всi  новi
гiдротехнiчнi в у а й, залишивши лише один старий, Одеський, свiдчить  про
дещо.
   ...Ми будемо робити новий стрибок у розвитку енергетики. Атомний.
   Греблi ва основних великих наших рiках, очевидно,  будуть  невеликi,  з
скромними вiдмiтками для полегшення судиоилавства i  зрошення,  беа  ломки
сiл i мiст,  без  знищення  прибережних  лiсiв  i  затоплення  гiгантських
[просторiв] дорогих земель.
   Не кажiть - немає конфлiкту. Є конфлiкт. Вчора увечерi я довго сидiв  у
А. Ми перебрали багато тем i не помiтили, як промайнуло двi години.  Як  i
завжди, ся людина подобалася менi. Тому я мав задоволення вiд  спiлкування
з нею.
   - Скажiть менi, чого ви могли вiльно i,  так  би  мовити,  безкарно  не
робити в Каховцi всi о/гсi чотири роки?
   - Тобто? - А. пiдвiв свою могутню голову  i  ледь-ледь  примружив  очi.
Вiн, очевидно, трохи втомився.
   - Ну, могли ви не асфальтувати вулиць, не саджати  дере",  не  будувати
Будинку культури?..
   - Боже мiн! -  в  голосi  А.  забринiли  складнi  iнтонацiї  здивовання
[через] наївнiсть питання, смiх, гiркота.
   - Та я нiчого не повинен цього робити. Це  все  мої  злочини?  Будинки,
театр, асфальт, озеленення, архiтектура, все-, що вас  тут  приваблює,  що
радує людський погляд, що надало будовi  вiдчуття  благоустроєного  нового
мiста, - все ж це суцiльний докiр менi. Все менi поставлено на вид: "Що ви
тут накоїли? Хто ви? Гiдробудiвник чи градобудiвнин?"
   А. почав оповiдати менi всю iсторiю створення мiста - се разюче.
   Ось на чому можна створити  п'єсу,  роман  про  народження  мiста,  яке
люблять уже городяни i вже пишаються ним i за яке будiвник отримує  докори
вiд високопоставлених свинтусiв.
   - Ви що тут набудували? Хто вам дозволяв? Ви  бачили  в  К...?  Як  там
Iванов - Петров - Баранов працює? Збудував простенькi бараки, койки в  три
яруси, по сто, сто двадцять чоловiк на барак - i все! I працюють! А ви  що
думали? Не працюють? Працюють! Ось як.  А  ти,  так-перетак,  двоповерховi
лазнi тут, та кам'янi двоповерховi  квартири,  та  асфальти...  ти  на  це
розбазарюєш?.. I так далi i тому подiбне,  неуявно  дике.  ї  хто  це,  ви
гадаєте? Заступник мiнiстра.
   Я сидiв вражений.
   - А на чому втримався? - А.  замислився.-  Мене  пiдтримав  український
уряд. Так, так, вони всi мене пiдтримали, i  український  ЦК.  Тут  зовсiм
iнше розумiння речей...
   Ось, власне, i все.
   -  А  якi  тут  iнженери,  майстри,  робiтники!  Се  -  гвардiя.  Се  -
аристократи духу. Дивовижно благородний, щасливий якийсь колектив!..
   26/Х [19]54
   Диво зi мною.  Менi  стало  легше.  I  настрiй  змiнився.  Трохи  впало
тиснення. Почав писати, ходив до глазної лiкарнi,  аптеки.  I  хоч  ходити
важко, болить за грудиною, я став веселий i бадьорий. Мабуть, тому, що Юля
подзвонила. А день знову казковий. Днiпро, i небо, i сокорини, i Козацький
острiв - все мене чарує. Тепло i тихо. Благословенна осiнь...
   28/X [19]54
   Вчора закiнчив свою доповiдь про сiльське будiвництво для подачi в Раду
Мiнiстрiв i вiддав передруковувать. Увечерi  перед  сиом  розповiв  своєму
новому сусiду Г. Д. iдею створення  в  Києвi  пiд  безпосереднiм  шефством
уряду невеличкої групи художпикiв-мопумоiгталiстiв, архiтекторiв, рiзчикiв
по дереву i керамiстiв для того, щоб, вибравши  село,  скажiмо  Опiшию,  i
завчасно домовившись з колгоспниками, перебудувати його  за  кiлька  рокiв
так, щоб воно стало зразковим центром уваги всiх будiвникiв, колгоспникiв,
туристiв, мистецтвознавцiв. Ще краще створить би двi чи  навiть  три  такi
групи, щоб вони працювали в рiзних селах. Треба створювати  новi  зразковi
вогнища культурного будiвництва на селi.  Я  згадав  Пiкассо  i  Леже.  Що
зробив Пiкассо в одному глухому  керамiчному  мiстечку!  Се  я  запропоную
урядовi i президентовi Академiї архiтектури N. Тiльки не пiднiме сього  N.
Побоїться i поледачиться. Вiн уже вiдступив за  стiни  свого  Софiївського
монастиря i далi золотих бань навряд чи рушить.
   30/Х [19]54
   ...Зустрiч з президентом Академiї архiтектури  була  трохи  комедiйною.
Вiн через годину заявив, що вiн стомився "вiд напору моїх думок"...
   41Х1 [19]54 Київ
   Сьогоднi лечу, себто не лечу, а їду до Москви. Речi  складенi.  Надворi
глибока похмура осiнь...
   Що я зробив тут хороше?
   В колах архiтектурних.
   Я розпочав тут справу справжнього державного плану, якщо архiтектори її
пiдiймуть.  Дев'ятнадцятого  листопада  виступатиму  на  пленумi  Академiї
архiтектури з питань будiвництва нового села. Доповiдь я  вже  написав  i,
прочитавши її особисто т. Н., вручив йому. На другий день вiн на  зустрiчi
в Академiї архiтектури запропонував менi прочитати її па цьому пленумi.
   6/ХI [19]54
   Москва. Похмуре сiре небо. Гримлять важкi машини за вiкном.
   За двi години я вже почув тут про свiй стан так багато  прикрих  речей,
що вже не рад поверненню. Вже не з моїми нервами боротися з недолею. А  до
того ще й грошей у домi нема, i дiстати нiде, i вже навiть  заїкатись  про
них не можна, бо й тут уже оббрехано мене. Вже К. дiстав фальшивку, нiби я
за рiк минулий заробив якусь шалену суму.
   З О-вим зустрiвся хороше. Се єдина людина, що ставиться до мене  добре.
Тiльки що вiн може?
   Перед вiд'їздом з Києва мав велику розмову  з  N.,  який  хоче,  аби  я
переїхав працювати на Київську студiю.
   - Олександр Петрович, студiя загибає. Вона зайшла вже так  далеко,  так
тяжко пала, що далi iснувати так не може.  Потрiбнi  ви  тут  як  повiтря.
Тiльки ви один можете ще врятувати українську кiнематографiю. Ви ж  бачите
самi, що кругом робиться, i т. д. i т. п.
   А далi рiч пiшла  про  кiномистецькi  керiвнi  верхи,  про  їх  рiвень,
байдужiсть, обскурантизм. Картини дiйсно  жахливi.  Нiколи  ще  українська
кiнематографiя не падала так низько, не обезлюднювалася  так  українськими
кадрами.
   - А чому ж ви не пропонували менi переїхать додому хоч би  п'ять  рокiв
тому?..
   7/ХI [19]54
   Дуже радий, що на засiданнi президiї Академiї архiтектури в присутностi
тт. Н., С. i К. прийнятi мої запорозькi чайки  на  ввiдних  воротях  шлюзу
Каховської ГЕС. Тепер, якщо вистачить у  скульпторiв  пороху  i  культури,
буде хоч один пам'ятник нашим збройним предкам. Адже нiде нiчого за триста
рокiв! Наче їх i не було на свiтi...
   I доповiдь моя в Радi  Мiнiстрiв  про  художнє  оформлення  Каховського
моря, очевидно, вiдiграє свою роль.
   21/ХI [19]54
   Доповiдь моя на пленумi Академiї архiтектури вiдбулася  досить  влучно.
Народ прийняв мене гарно.
   Тiльки я захворiв. Тиснення пiшло знову вгору.  Перебуваю  в  гнiтючому
моральному станi.
   21/ХI [19]54 Москва
   Холодно. Гудуть машини за вiкном день i  нiч',  не  вгаваючи.  Просидiв
цiлий день над сценарiєм...
   23/ХII [19]54
   Художнiй твiр є завжди до певної мiри протестом  на  користь  чи  проти
когось чи чогось.
   Не слiд хитрити з читачем. Коли ви пишете, уявляйте собi, що ви  завтра
помрете i що ви пишете заповiт для любих своїх дiтей.
   Не бiйтесь захоплення. Бiйтесь лжi i утрировки.
   Нiщо, нiякий ряд живих i ловких сцен, не затулить вiдсутностi  основної
iдеї.
   А iдея являється сама, якщо в  романi  є  двi  живi  неоднаковi,  рiжнi
особи.
   По аакону природи: досить дотику двох пластинок  металу  -  холодної  i
гарячої, щоб уже потекла електрика.
   26/ХI/ [19]54
   ДО ПИТАНЬ ФОРМИ
   Зробити у  фiльмi  один-два  великих  епiзоди,  цiлком  побудованих  на
стрiмкому руховi. Беэ жодного слова. На якiйсь однiй стрiмкiй нотi.
   Один з цих епiзодiв - звичайно, наступ моря, розлив чарiвний,  веселий,
величний. Вiд Києва до Каховки. Се незвичайна весна.
   Другий, можливо, епiзод Сiрка. Се лiт запорозької кiнноти в степах.  Се
битва, погонi, угон людей, худоби. I анову битви. I знову рух у степу.
   I потiм уже слово кошового.
   ПРОСТIР
   Лiтаки, радiотелефонування.
   Треба зробити так, щоб у картинi не було тiсно.  I  щоб  вона  була  не
рвана, не фрагментарна. Треба дiю, що вiдбувається  на  великому  просторi
будiвництва, правильно розташувати i об'єднати на загальному тлi.
   Один з персонажiв - молодий хлопець. Очi талановитi, широко розкритi  в
життя. Всьому дивується радо. Одкривав сам у собi щоразу все новi  й  новi
таланти.
   - У мене, дядьку, учора ввечерi одкрився новий талант.
   Писанка. Дивуючись, ставить найнеможливiшi  несподiванi  запитання,  на
зразок:
   - Нащо оцi верби?
   - Чого так стало некрасиво?
   Вiн щасливий. Все, чого хоче, здiйснюється. Бажаю -  те-то  (спогади  в
Щорсi). Дiалог про красоту i соцiалiзм. Не хочу я верб.
   СКОРИСТАТИСЯ НЕОДМIННО
   //Н.Н. знав, що вiн нiколи не любив людей. Зовсiм яв любив  нi  народу,
тобто нi робiтникiв, нi селян, нi буржуазiї.
   Це презирство до всього на свiтi рятувало його, як йому вдавалось,  вiд
усвiдомлення власної нiкчемностi i пустоти, було єдиним вiдкритим  девiзом
його життя. Вiйна, мир, - чи не все одно? "Важливо бути на хвилi",  -  ось
який це був письменник Яковець-Яковченко.
   У нього немає друзiв.
   - Не треба менi друзiв. Досить з мене дружби народiв.
   Коротше кажучи, вiн хам.//
   - Я людина. Менi властиве все людське. Не можу  я  складатися  з  самих
молекул ентузiазму.
   Я мушу їсти, пити. I щоб на мене дощ не йшов у хатi.
   I хочу я не бути похожим зовнi на страхiття...
   Я не хочу своїм зовнiшнiм видом  принижувати  мою  прекрасну  Радянську
державу.
   - Є керiвники, є й письменники, що з-за високих iдей не бачать людей.
   - Коли це так, вiн просто їх не бачить, без всяких iдей.  Нiкого,  крiм
себе, не любить.
   27/ХII [19]54
   Закiнчився з'їзд письменникiв  Радянського  Союзу27.  Дванадцять  днiв.
Урочисте  вiдкриття  в  Кремлi.  Багато  виступiв.  Промови  писанi.   Всi
говорили, уткнувшись  носом  у  написанi  свої  слова.  Промовець  окремо,
аудиторiя окремо.
   Мiй виступ народ сприйняв прекрасно. Не вподобався я тiльки моєму другу
Н. i його родичу i двiйнику Н.Н.
   Був цiкавий чесний виступ Шолохова...
   30/ХII [19]54
   ПРО КОЛIР, ПРО КРАСУ
   Записати в сценарiї кiлька разiв. Розкидати сi  думки  по  всьому  полю
сценарiю.
   Описати детально крижини, розливи, сади в цвiту.  Всю  душу  природи  в
цвiту. Весь порух сил.
   Прикласти вухо до землi.
   Лiтати з бджолами в кожну квiтку. Навiщо?
   Адже се буде знято, а може, й нi, дивлячись за обставинами. Все  рiвно,
записати так, наче буде зняте точнiсiнько саме так, i люди будуть дивитись
зазняте через сто рокiв як лiтопис, як живопис.
   ВНЕСТИ В ТЕКСТ СЦЕНАРIЮ
   Такий герой мiй чи не такий? Розпитаю людей, - хто скаже  правду?  Адже
всяк уже носить його, створивши по образу й подобiю свому.
   Один скаже - вiн був скажений, другий - дурний. Маленькi душi  зменшать
його до своїх пiгмейських розмiрiв i  скажуть  про  його  свою  пiгмейську
правду: вiн матюкавсь, був мовчазний, багато їв, i пив, i їздив у  ЗIМi  -
саме те дрiбничкове, що, зменшуючись до пiгмейських розмiрiв (нрзб). Не то
що мiй герой, а  навiть  велика  людина  робилась  близькою  i  зрозумiлою
пiгмеям.
   Горобцiв спитати - скажуть, напевно, що орел погано  лiтав  у  кущах  i
коноплях. А як орел за хмарами лiтає, спитати треба орлину зграю.
   В селi Любимiв ка
   ЧОМУ?..
   На зборах серед людей, дуже стриманих i м'яких, один п'яний. Се блондин
середнiх лiт з вицвiлими на сонцi вусами, порiвняно пристойно  зодягнений.
Сидить серед жiнок. Вiн п'яний.
   Але, бачачи перед собою в президiї приїждже начальство, тобто секретаря
райкому i мене, вiн з усiх сил намагається бути коректним.  Йому  безтямно
хочеться  виголосити  щось  невисказане,  гiрке.  Його  обличчя   сповнено
страждання. Голос гихии  i  сумний.  Вiн  боїться  порушити  порядок.  Вiн
несмiливо пiдiймає руку. I коли йому дають слово, вiн  скрушно,  вкладаючи
найскладнiший пiдтекст, вимовляє одне лише слово:
   - Чому? Ну... ну, ч-чому-у? Ах!
   I притискує до серця кулак. Що "чому" - я так i не  зрозумiв.  Але  всi
iншi, здається, всi зрозумiли його i мовчки згодилися.
   Вiн був вкрай сумний...
   Потiм пiсля зборiв вiн пiдiйшов до голови i з таким же сумом i скрухою:
   - Ах, я ж зовсiм не те хотiв сказати...  I  ось,  розумiєте,  вiдчуваю:
п'ятдесят грам перебрав, ех!..
   Дивовижно симпатичний чоловiк.
   1955 рiк
   ТЛО
   5/1 [19]55
   Для всього фiльму пам'ятати: тло нiколи не повинно  бути  порожнiм.  На
другому, третьому i навiть на четвертому планi завжди повинно  вiдбуватись
щось побутове, гранично правдиве.
   Тодi образи будуть плавати в живому середовищi, а не  в  безповiтряному
вибiрковому просторi.
   Iнодi те, що вiдбувається на тлi, може  виходити  на  перший  план.  Се
деталi крупноплановi, почерпнутi з середовища.  Вони  короткi,  йдуть  пiд
фонограму головної дiї.
   Примiтка. Дiти, що грають бiля президiї, жiнки з дiтьми на руках,  яким
герої дають дорогу, i т. д.
   З година ночi, субота 12 листопада (1955)
   //Писати тiльки правду. Не зраджувати її нi за яких обставин. Пам'ятати
про час, про народ, про свої лiта.
   Пiднести її високо i нести бiля самого серця.
   Катерину i Голика трактувати  однаково,  без  подiлу  на  позитивних  i
негативних. Не боятися нiяких пристрастей, нiяких узагальнень.
   Боятися тiльки брехнi i утрировки.
   Думай неухильно тiльки про велике. Пiдпсси природу до  самого  себе,  i
хай всесвiт буде вiдображенням твоєї душi.  Борись  во  iм'я  честi.  Якщо
доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу,
i усмiхайся.
   - Щастя, щастя... Обiйдемось i так. Є речi важливiшi, нiж щастя.
   - Якi?
   - Якi? Повиннiсть. Обов'язок.//
   ПЕЧАЛЬ
   //Гпiв може бути дуже  сильним.  Але  печаль  не  доводить  до  вiдчаю,
iстерiї. Це загалом не драма. Це життя наше. А життя прекрасне. I люди, що
творять його, загалом прекраснi.
   Сцени  печалi  повиннi  бути  легкими,  як  бiлi  хмарки.  Нерозтрачена
нiжнiсть повинна бути знайдена i виражена, фiлософiчна мудрiсть i щедрiсть
народу - творця, воїна, художника.
   Звiдси: сцена жалю з приводу затоплення, прощання  з  хатою,  або  коли
рубають грушу, прощання з синами i т. д. i навiть розлуки  в  драматичному
романi, якщо треба, - хай будуть... хай  зворушують  i  викликають  навiть
усмiшку,  але   не   страх   i   страждання.   В   усьому   повинне   бути
життєутвердження, душевна краса народу.//
   30/ХII 1955
   КРАВЧИНА
   IIМи ж були з тобою хто? Найзвичайнiшi люде.
   - Ну, а тепер? Ми хто?
   -  Як  хто?  Тепер  ми  незвичайнi  люде.  Я  подивився   сьогоднi   на
будiвництво,  послухав,  що  говорять,  -  це  зовсiм  iнший  свiт.   Саме
незвичайний. До сього дня я, признаюсь тобi, ось навiть вiйну пройшов. Три
ордени не добрав - не розумiю життя - сьогоднi зрозумiв.//
   1956 рiк
   (1956)
   Є щось глибоке в цьому твореннi моря,  щось  схоже  на  iсторичну  долю
нашого народу. Розширюються береги,  новi  морськi  обрiї  хвилюють  серця
будiвникiв.
   По закiнченню цього  фiльму  я,  очевидно,  вiдiйду  вiд  своїх  старих
принципiв i зроблю "Тараса Бульбу"  за  Гоголем.  Це  давнє  бажаиня  моїх
друзiв.
   7/Х/ [19]56
   Оповiдав полковник К. таку бувальщину про свого друга. Сюжет, достойний
Шекспiра. Пiд час його [вильоту] аагабав кращий командир ланки. На очах  у
бойового товариства вiв вбивав одну за одною три бойовi машини ворога, iде
на таран, збиває четверту i сам пiдпалений, в ту мить падає вогневою кулею
на ворожу територiю. Пам'ять його вшанували урочистими словами. I иагоро-'
дили посмертно званням Героя Радянського Союзу...
   Минула свiтова вiйна. Виявилось, що вiн упав  на  терен  ворога  живий,
нанiвзгорiдий,  поламаний.  Його  вилiкували.  I  от...  дома  дiзнається:
позбавили його звання Героя i т. iн. i т. п.
   - Товаришi, за вiщо?
   - Як за вiщо? Адже вд буди приказом нагороджеш званням Героя...
   - Да!
   - Посмертно. А ви живий.
   - Ну й що? Хiба мiй нодвиг зменшився вiд того?
   - Дiло не в подвигу. Був наказ - посмертно. А  раз  вж  живий,  ви  тим
самим вже не вiдповiдаєте формi наказу. I тому...
   - Що - тому?
   - Тому ви нiякий не Герой. Для звання Героя ми мусимо  представити  все
заново, а де пiдстави? Хто може засвiдчити вашi подвиги?
   - Такi-то й такi-то.
   - Але ж вони загинули всi...
   - Так що це воно виходить, як же ее так?
   - А так, що ви живi. Могли б же ви, попавши до полону, застрелити себе?
   - Постiйте... Що ви сказали?
   - Якщо ви герой, як же ви могли здатися в полон?
   - Я не здавався. Я впав разом з лiтаком i чудом залишився живий в огнi.
   - Так. А де дiстанете ви докази, що саме ви були в огнi i руки вашi  не
могли тримати пiстолета?..
   ...Довго оповiдав менi полковник К., а я слухав його i жахався. Се було
одне з пайжахливiших оповiдань моєї доби...
   7/ХI/1956
   Запишу на сон грядущий: "Поему про море"  я  хотiв  знiмати  спiльно  з
Київською студiєю. Домовився про се з заступником мiнiстра. Сказав йому:
   "Я син українського  народу,  i  менi  немало  вже  лiт.  Сценарiй  мiй
присвячений життю українського народу, на Вкраїнi вiдбувається дiя. Цiлком
ясно, що й знiмати фiльм треба на  Вкраїнi,  в  основному  а  українськими
акторами. Iнакше я не мислю собi. Iнакше се буде щось аморальне i, по сутi
кажучи, глибоко неприродне й дикуиське".
   Вiн погодився зi мною.
   Не  погодився  лише  один  дiяч  української  некультурностi.  Нi   моє
прохання, нi посилання на думку заст. мiнiстра культури СРСР  не  вплинули
на N...
   24/XI 1956:
   Причини  сiростi,  безкрилостi,  нудної   буденностi   того   мистецтва
полягають головним чином у тому, • автори творiв стоять холоднi i  байдужi
в однiй площи, з фактами, з предметами своїх творiв.
   Високе  "умственное  плоскогорье",  висота  i   яснiстї;   точки   зору
художника-митця i глибина  його  свiтогляду  пiд  впливом  тридцятилiтньої
енергiї  уступили  своє  мiсце  дiлячеству,  байдужостi  i  спекуляцiї  на
реалiзмi плазунiв безiдейних i дрiбних.
   Нема нi любовi, нi пристрастi немає.

Популярность: 62, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT