свого сина лейтенанта Вiталiя, що згорiв у танку пiд Сталiнградом, - бо таким ще нiхто не бачив генерала. Здавалось, всi затамували подих i на якусь мить нiби вiдiрвались вiд землi. - Любiмо ж нашу росiйську шинель, - посмiхнувся генерал, - найчеснiшу з усiх одягiв свiту. I нiколи не забуваймо, як проносили ми пiд нею по шляхах свiтово? вiйни сво? братнi серця до перемоги, до миру, до щастя народiв. На цьому й скiнчилося вiнчання. Коли молодi йшли до машин, пролунав громовий салют з дев'яти танкiв, що спричинився до веселого переляку й радого смiху. Тiтка Антонiна посiяла молодих зерном i, хрестячись, шепотiла принагiднi стародавнi добрi слова. Старi народнi звича? перекликались iз звучанням бурхливого часу й самi оновлювались, набуваючи вже iншого, новiтнього змiсту й надаючи новому м'якiсть i водночас мiць пiдвалинам часу. Весiльний похiд рушив додому. Чемнi дiвчатка почали спiвати старовинних весiльних пiсень. Водi? озирались на сво?х пасажирiв i радо посмiхались. А почувши, що пiсня стосувалась саме ?х, вони почали пiддавати такого газу, що нiхто й незчувся, як вiлiси вскочили вже в село. Аж ось i рiдне попелище. Тут же, на ходу, складають нове продовження старо? весiльно? пiснi: Повернулись додому, Повернулись додому, Пiсля довгого грому, Як фашистiв побили, Весь Свiт звесiлiли Стрiляли з гармати, - Нiде й ночувати! Цi слова дiвчата спiвали вже бiля хати, сiдаючи за стiл. Столи стояли вряд бiля розбито? хати просто в саду, одним сво?м кiнцем врiзавшись аж у город i мало не сягаючи днiпрово? кручi.I тут на древнiй, пiдмитiй водою горi, пiшли спогади, розповiдi. За всесильним законом життя й моцi народного духу говорилося й спiвалося про веселе й радiсне, i про найдужче, що так щедро виявлялось в радянськiй людинi в цi полум'янi лiта. При?хав партизанський генерал Рябошапка, запитав, хто тут буде Антонiна Троян. Коли генераловi показали на тiтку Антонiну, вiн пiдiйшов до не? й пiд грiм оплескiв поцiлував ?й руку. - Ой пусти! Не лякай... чого тобi? - сказала Антонiна. Тодi генерал виголосив довгу промову, з яко? всi присутнi гостi не тiльки зрозумiли, хто така була Антонiна, але й вiдчули до не? глибоку повагу. I як же не зродитись повазi, коли вона, лiтня вже, немiчна жiнка, десятки разiв переправляла через Днiпро рiдних партизанiв, рятувала вiд переслiдувань вiйськовополонених, що опинились в оточеннi, яку катували в гестапо, внаслiдок чого вiн, генерал Рябошапка, й при?хав сюди, щоб особисто вручити ?м медаль за бойовi заслуги. - Медаль? Не хочу, - запротестувала Антонiна. - Хто на мене подивиться, - скажуть: "Стара баба з медаллю!" - та ще на смiх вiзьмуть. - Бути цього не може! - сказав генерал i вже хотiв був грiзно насупитись. - От побачите! Не зна?те ви наших людей. Тут же всi такi заздрi та язикатi? Ти менi, голубе, коли вже твоя ласка, що я тебе попрошу. Не сердитимешся? - Кажiть! - сказав генерал Рябошапка. - Купи менi золотi сережки, - сказала Антонiна, показуючи пальцем вухо. - От бачите, вже й смiються! - докiрливо похитала вона головою, бачивши, що дехто справдi засмiявся. - Були в мене сережки, золотi, материнськi, то хiба ж не видерли з вух клятi гiтлери! Та ще й побили. А я тепер без сережок геть оглухла, нiчого не чую, гуде в головi, та й годi! Генерал почухав потилицю й замислився. Вiн був проста людина й тако? доброти, що навiть грiзнi золотi погони мало що йому помагали. Вiн скидався на перевдягнутого колгоспника середнього вiку. хоч висококалорiйний харч i споживання деяких напо?в трохи зiпсували йому колгоспну талiю. - Як ви? - вапитав вiн якось невпевнено старого колгоспника Максима Трояна, чоловiка Антонiни. - Подумати треба, - розсудливо вiдказав Максим. - Взагалi, звичайно, вона завжди в мене була бiдова жiнка, ну, та в мiркуваннях, так би мовити, медалi, воля ваша, звичайно, а я б не давав. Чому? А тому що, по-перше, в синiв же будуть ордени, коли повернуться, а хтось та мусить повернутись, та чотири внуки в армi?, а там же не внуки, а прямо, я не знаю, коли вже досi не загинули, то там вже всi груди в медалях, вогонь, а не хлопцi! Так що треба зважати, сказати б вам, на вiк, щоб не було мороки: медаль - це дiло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та тим i обiйдеться. - Нi!категорично заперечив генерал Рябошапка. - Не згоден. Сережки це iнша мова. Це не полiтична справа. - Правильно? - озвались хором бойовi гостi. - Сережки, матiнко, ми тобi розшука?мо в Берлiнi, - сказав сибiряк артилерист Дубровiн. - Уже як-небудь та добудемо. Повiрте мо?му руському слову! Грiм оплескiв покрив слова лейтенанта Дубровiна. - А поки що, матушка, одержуй по заслугах без опору i не сердь генерала. Шд новий вибух оплескiв генерал Рябошапка вручив геро?нi медаль. Антонiна заплакала, але не витримала, щоб тут же не сказати, зиркнувши на чоловiка: - Чого очi витрiщив? Завидьки беруть? - Ну, буде вже тепер, - подумав уголос Максим Троян i, докiрливо подивившись на генерала, невдоволено махнув рукою. Всi засмiялись. - Дарма обража?тесь i смi?тесь дарма, - сказав повчально лiтнiй вже й напiдпитку колгоспник Богдан Шамрило, що з нагоди торжества вдягнув сво? старi георгi?вськi хрести. - На все треба мати сво? спостереження. Баба з медаллю - вiйна при благополучному завершеннi. Примiчайте спостереження. - Цiкавий прогноз! - зауважив один танкiст. - А, не вiрите в прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, а фашистiв геть нужа понападала? Щоб ви знали, теж провiщення - печаль. Е-е!.. Я примiчаю, та оповiстку даю народу, кажу, - Гiтлеру могила. Та хiба не смiялись тодi з мене, а десь за тиждень листiвки почали скидати вашi вже, чи, сказати б, нашi. - Товаришi, чи не забрати нам мого хазя?на в штаб розвiдки й во?нних передбачень, - сказав капiтан Нетудихата й сам засмiявся, трохи голоснiше й трохи ранiше, мабуть, нiж годилось. - Смiйтесь, а прикмета велике дiло, - сказав Шамрило, нiби й не чувши його жарту. -_ _От_,_ скажiмо, помiчаю я, - заходить до мене до хати капiтан. Шапки не скида?, не здоровка?ться, недокурок додолу, - три прикмети зразу. А що воно? Хто скаже? Не зна?те, то я скажу: командир полку поганий, - Шамрило подививсь на капiтана Нетудихату з таким виглядом, нiби те, що вiн казав, нiякою мiрою капiтана не стосувалось. - Неправда! Наш командир полку Герой Радянського Союзу! - сказав капiтан Нетудихата й дуже почервонiв. - Так я ж не про вашого кажу, - сказав Шамрило, - а коли й про вашого, то вiн же Герой Радянського Союзу, щоб ви знали, на ворога. А на друга, на сво?х, так би мовити, людей потрiбне не тiльки геройство, а ще й привiтнiсть його капiтанiв, при?мнiсть й iншi прикмети. Ну, та хвала боговi й за те, що ?. Будьмо здоровi! - Тут двiчi хрестоносець старий драгун Богдан Шамрило пiдняв чарку й так якось несподiвано, наче на очах одмiнився, сказав зворушливо з батькiвською глибокою стриманою нiжнiстю, немовби здоровлячи рiдних сво?х дiтей: - Щоб же здiйснилось ваше бажання! - Спасибi! - сказали всi. - Вип'?мо за вашi найкращi прикмети, - за доблесть вашу, й за труд, i за нездоланнiсть нашо? радянсько? землi. - Спасибi! - Хай благословить вашу путь вся ?вропа, i хай полюбить вас людство! Щоб вашi гармати були страшнi, а голоси вашi завжди людянi. Коли всi випили, зразу пiдвiвся Орлюк. - Дяку?мо за хорошi нашi прикмети, - i вип'?мо, товаришi, за найблагороднiшу прикмету дядька Богдана Шамрила! Яка ж це прикмета? А та прикмета, що за нашу Батькiвщину четверо синiв рядових комунiстiв полягло, кажуть, ще в перших боях - Петро, Семен, Володимир i Павло Шамриловi. За цю головну прикмету не соромно зняти шапки в дядькових сiнях всiм капiтанам, всiм генералам! Всi встали й потяглися з чарками до старого осиротiлого батька. - Спасибi, - сказав вiн, посмiхнувшись раптом, i поклав на серце руку. Голос його тремтiв. - Сьогоднi не поминання в нас, а весiлля. Тож будемо про життя й про радiсть думати, - звiдки вона приходить людинi? А приходить! Неодмiнно? -? ще в мене одна собi прикмета, - мусить же хтось та вернутись... - Товаришу генерал армi?, дозвольте привiтати батька, - дзвiнко вигукнув раптом молодий офiцер, з'явившись, як у казцi, з фронтово? дороги. Шамрило глянув - Володимир! - Здрастуйте, тату! Обняв старий Шамрило свого Володимира, обняв Володимир батька, один за всiх братiв, мiцно-мiцно. Потiм вiдхилився вiд нього, немовби хотiв знову побачити перед собою й, не соромлячись слiз, що зволожили очi, знову обiйняв його, радiсно зiтхнувши: - Ах, батьку! Боже ж ти мiй! Потiм вiн узяв його ширококосту руку й довго тряс молодими сво?ми руками, дивлячись в очi без слiв... Потiм вiн звучно поцiлував батькiвську руку, як маленький, хоч i було в нього шiсть бойових орденiв. Так прийшла радiсть. Звеличений жертвами й любов'ю стояв перед сином батько. В лiвiй його руцi тремтiла невипита чарка, й прозорi краплини падали на землю, виблискуючи на сонцi. I тому, що за ним то? митi незримо стояли iншi батьки, багато хто, бачивши цю просту сцену, замислився на якусь хвилину. Чи прийде ж щаслива зустрiч i чи далеко попереду вона? Чи принесе во?н радiсть додому? Чи тiльки сама слава ося? рiд його холодним небуденним свiтлом, а сам вiн спопелi? в сталевому сво?му палаючому танку де-небудь пiд Бреславом, Будапештом - скiльки мiст, скiльки битв попереду! Антонiна, мабуть вiдчувши все це, руками сплеснула. - Та годi вже тобi... Чого б я тут плакав! - сказав ?? чоловiк Максим Троян, з неприхованим незадоволенням Ставлячись до тако? слабостi. - Медаль i сльози - все в одну купу! - Так жалiсно, ка?не ти нечуственний! - сказала Антонiна, що любила-таки поплакати i при прощаннi, й при стрiчаннi. - А хто ж нас тепер жалiтиме? - А чого нас жалiти? - сказав Максим. - Тепер не жалiти, а боятись нас будуть. На другому кiнцi столу, куди, залишивши молодих, пiдсiв генерал Глазунов, розмови точились про iншi речi, але куди, власне, йшла мова звивистою стежкою, вiн довгенько не мiг добвати. Розмовляли дуже тихо й стримано тро? колгоспникiв, що були вже напiдпитку i, як завжди бува? в таких випадках, заважали один одному говорити. - Дозвольте, дозвольте! Ну, що ти менi кажеш? - А що я кажу? - сказав колгоспний бригадио Роман Клунний. - Сказав я хiба що? - Та нiби - нi. - Дурня знайшов. Треба ж думати, що до чого, коли й як. А не так от - сказав та сказав! - Та про це ж i мова мовиться! - А певно. Треба ж таки метикувати. Аякже! - Iменно. "Хитра дядькiвня", - подумав Глазунов i присунувся ближче до дядькiв. - Я що кажу? - звернувся Клунний до генерала. - Я кажу, що розор справдi-таки величезний, нечистий би його взяв, того Гiтлера, але не знаю вже, як воно там вийшло по сукупностi рiзних причин i обставин, тiльки з одного боку це, з другого ж навпаки, я кажу, будь ти неладне, що може бути... Власне, я не кажу, що може iменно бути, я цього не кажу, та тiльки я так собi мiркую, та навiть, коли вже чисту правду казати, то й нема в мене тако? думки, а буцiм от питаю, що, може, й отак можна думати, чи нi, товаришу генерал? Вам уже воно виднiше, чи як ви... Хомо! - Та ми, що ми. Ми, як усi, - сказав Хома i запитливо подивився на генерала. -_ _Це дуже делiкатна справа! - А ти, Сильвестре? - Та й я так само. - I я кажу, що так, - сказав Клунний. - Хiба я що кажу? - А певно! Ти що казав? - А що я казав? - Ти_ _сказав... - Та нiчого такого я не казав. - Клунний повернувся до генерала. -Товаришу генерал, що я сказав? Я сказав, - як люди, так i я! Та що там говорити! Я сво? дiло знаю. - Е, Романе!.. - сказав Хома, маючи, певно, на думцi впiймати його на якомусь словi. - А ти не екай менi перед генералом! Сьогоднi з ними гуляю, а завтра вони мене в атаку посилатимуть, так ти ?м про мене будеш тут екати! Тобi скiльки? П'ятдесят п'ятий? - П'ятдесят шiсть. - Ну, ось бачиш. А я призваний. - Клунний видобув з кишенi призивну посвiдку. - Ось! Ти про мене ека?ш, а я завтра подвиг зроблю! От вiзьму й зроблю! - Роби, - сказав Хома, - тiльки ж не треба так неполiтично розмовляти. Роман образився. - Ну, ви подумайте... Товаришу генерал, що ви скажете? - Не розумiю, про що мова, - сказав генерал, остаточно зацiкавлений цi?ю дипломатичною розмовою. - А мова про те, - Роман рiшуче махнув рукою, - що я хочу запитати вас, як рiдного, вибачайте, брата, так ось рота затуляють. - Хто? - Нiхто не затуля?. А тiльки ми його зна?мо: за хвилину такого може наговорити, що за п'ять рокiв потiм не вiдкрутишся. - Дурниця! - Про мене, нехай, нехай буде дурниця, питайся, тiльки нас не вплутуй, - сказав Хома. - Ми на цю мову не приста?мо. - А в чiм рiч? - спитав генерал. - А в тому, що страшнi речi ско?лись. Генерал помiтив, що Роман був добре напiдпитку й що його мучить якась нiсенiтна думка. - Вже ж такого розору, вогню та нiвечення вiд сотворiння свiту не бачено. Вiрно я кажу? - Ну_,_ припустiмо, - сказав генерал. - Так от спало менi на думку... - Та помовч, Романе, годi. - Менi не шкода! - випалив Роман, вдаривши себе кулаком у груди й пильно вдивляючись в лице генераловi. - Чого саме? - Анiчогiсiнько! Нехай горить! I нехай воно прахом ляже! Бо все ж iде на краще, от пригада?те мо? слово! - Романе, чи ти здурiв, чи п'яний? - Не п'яний я. - Ну, годi! Кинь-но вже. - Ковалевi Сильвестру було дуже нiяково й прикро. - Вибачайте, товаришу генерал. - Не перебивай. Дай перевiрити душу на розумнiй людинi. Я тверезий. Я такий тверезий, товаришу командуючий, - казав Роман генераловi, що мене вже нiчим не напо?ш... Нема жалю! Був, i нема. Отак от. Зрозумiло? I от я думаю - чому? Що я за людина? - Совiстi в тебе нема, - з докором сказав Хома. - Нi, ?. А в вас нема iнтелiгентностi нiяко?! - розсердився Роман. - Образливо менi, так! Приходять дво? гiтлерiвцiв, один по-нашому навiть говорить, мабуть, чи не з колонiстiв. У вас, каже, все погане, а самi ж завидющi, жаднючi, аж трусяться. Ах, ти ж, кажу, розтуди твою, грабiжнику, злодюго! Геть, кажу, злиднi! Напiдпитку трохи був. - Ну й що? - Розстрiляли, сучi сини. Ось, бачите, дiрка. Сюдою увiйшла, а сюдою ось вийшла. А це друга. Мало не пропав... А оте все, - Роман махнув в напрямi вигорiло? вулицi, - все тлiн, мотлох... Хiба це... не довiку ж пiд стрiхою та стрiхою. Хiба це житло? - Романе! - Та коли вже нiяко? тобi влаштованостi нема, а в вiйнi ми, бач, гору взяли, наше таки зверху, то й краще, виходить, ма? тепер прискоритись, душа з нас геть! Як ви гада?те, мушу я жалкувати за цим усiм? - Роман ударив себе кулаком у груди i вп'явся очима в генерала. Всi принишкли. - Якого року? - спитав генерал, посмiхаючись. - П'ятдесят! - вiдповiв Роман. - Однолiтки. Питання цiкаве. Хай молодi скажуть. Бо ж вони в основному воюють. Орлюк ! - ?сть. Орлюк_ _встав. - Народ цiкавиться, як воювали, як проливали кров. З чим додому вертали. Чого жаль, чого не жаль, якi думки? Якi бажання? - Бажаю перемоги! - сказав Орлюк. - Нi, ти особисто скажи! - перебив Роман. - Кажи особисто! - Особисто я, безумовно, воював, сказати б, три роки майже. ? поранення... - Це не вiдповiдь, це факти, в мене теж_ _вони ?! - Кажiть цiлком особисто... - Особисто я не з Америки прибув, а з фронту, - сказав Орлюк, звертаючись до Романа. - I цiлком не розумiю, де воно почина?ться, це ваше питання. Коли я скажу, що бажаю розкiшну хату на мiсцi оцих ру?н, чи дiтей у цьому саду, чи багатий врожай пшеницi, саду, чи гарно? одежi зажадаю, чи картини, - хiба це цiлком особисте?.. Дозвольте товаришу генерал? - Кажiть, кажiть. - Нiколи в боях, або коли лежав поранений, чи побачив розвалену хату, де на печi замерзли батько мiй i мати й сестер мо?х занапащено, нiколи не хотiлось менi нашо? перемоги так, як сьогоднi, коли стояв з Уляною перед законом. Коли ви говорили про продовження роду в iм'я блага держави, я раптом нiби побачив на мить усiх загиблих товаришiв, усiх! I я збагнув сьогоднi життя. - Орлюк оглянув сво?х гостей, ру?ни навколо й величну далечiнь Заднiпров'я. - Так! Менi дуже жаль! Жаль менi вбитих, замордованих, жаль кожно? вдови, сироти, жаль кожну хатину, кожну потолочену ниву, кожне зруйноване мiсто. Ненависть i презирство ношу я в сво?му серцi до фашизму, бажаю добра народам, тому цiлком особисто битись хочу, тому що бажаю перемоги й бiльше поки нiчого не бажаю! Генерал подивився на Романа. Бригадир колгоспу стояв перед Орлюком схвильований до глибини душi. Вiн вiдчув безплоднiсть, пустопорожнiсть свого домислу. Не можна вiдокремлювати пожежi, ру?ни, страждання людей i величезне напруження ?х сил у вогнi й бурi, не можна вiдокремлювати це все вiд бажань i завбачень кращого. Ця хибна думка зродилась у нього вiд самотностi, що в нiй задихалась його пристрасна натура бiльше двох рокiв. Вiн дивився на Орлюченка i не впiзнавав його. Риси суворо? мужностi наклала Вiтчизняна вiйна на його молоде добре обличчя. Це був зрiлий офiцер-солдат, звершитель перемоги. Роман уперше за п'ятдесят рокiв життя до кiнця зрозумiв, що в перемозi сьогоднi заховане життя, весь його вирiшальний змiст i життя. Стиснувши кулаки й щелепи, вiн аж затремтiв вiд припливу волi. Вiн зажадав подвигу, захотiв побрататися з перемогою. - Ми молодi, - казав далi Орлюк, обнявши здоровою рукою Уляну, - але оскiльки загинули батьки й матерi нашi, й нема в нас нiкого, крiм товариства, i ми з Уляною почина?мо рiд спочатку, казатиму, як старий, вiд батька й матерi й усiх предкiв i нащадкiв наших: нiколи нi перед ким не вiдступить мiй рiд з цього днiпрового берега, з цих колгоспних полiв! Нiколи! Саме тодi генераловi Глазунову подали пакет. Запанувала тиша. За якусь мить генерал пiдвiвся. В глибокiй тишi пiдвелись всi командири й бiйцi. Це був iнший уже генерал, i iншi бiйцi й командири. Був вечiр. Танки йшли на захiд з важким гуркотом та виском. Пiд хатами, що аж стугонiли вiд того гуркоту, прощалися танкiсти з дiвчатами. Гула й двигтiла земля. З заходу нескiнченним потоком iшли зустрiчнi машини з безлiччю слiдiв вiйни на сво?х забризканих кузовах. На машинах громадились покалiченi машини, потрощенi, посiченi кулями лiтаки, забинтованi солдати. Бiженцi котили на двоколках убогий свiй скарб. Визволенi з концтаборiв, змученi, виснаженi люди тривожно подивлялись навколо, наче не вiрили ще в свiй порятунок. - Геро? вiйни, iнвалiди поверталися зi Сходу в сво? вiдвойованi села, здивованi й схвильованi. Зустрiчi. Сльози. Розпитування. Обнiмалася радiсть з горем на дорозi вiйни, в немазанiй хатi: син повернувся в старiй потертiй шинелi на нових милицях. - Iнвалiд я,батьку! _Батько_. Бачу. Обмiркувати треба цю справу. _Син_._ _Яку! _Батько_. Справдi-бо, синку, iнвалiд ти. Тепер вже ти не просто людина, а людина безнога. _Син_. Точно. _Батько_. А безногiсть це дуже делiкатна й непроста штука. _Мати_. Калiка нещасний!.. _Син_. Ви менi, батьку, лекцiй не читайте. _Батько_. Я не читаю. Сам бачу, що одно? ноги нема. Болить? _Син_. Уночi. Прокинусь, лап! - пусто, а-ай! _Мати_. Ой горенько! _Батько_. Не плач, наплачешся. _Мати_. Камiнь! _Батько_. Помовч. Iнвалiди, сину, рiзнi, як i все на свiтi. Однi вiд геройства, iншi по случаю, а ще iншi вiд неакуратностi. На те вiйна. ? навiть iнвалiднiсть вiд боягузтва й вiд горiлки ?. _Син_. Не злiть мене, батьку, я в атаку йшов! Зрозумiли? _Батько_. Тепер однаково, - в атаку, не в атаку. Вiйна кiнча?ться. _Син_. Це Б?лгородська дуга! Зрозумiв? _(Постукав по тлилицi)._ _Батько_. Хай буде дуга. Тiльки ти ?? поменш виставляй, щоб людям на тебе не було незручно дивитись. _Син_. Тобто як це так? _Батько_. А так, що не обтяжуй людей. Людям i без тво?? дуги важко, синку. _Син_. Ну, спасибi, тату! Он якi люди! _Батько_. Люди як люди. У кожного своя бiда. Так що подякуй долi та й кульгай собi делiкатно, не пияч, не горлай та утримуйся вiд брехень. Чому? Тому що вiд поранення до брехнi - раз плюнути! По собi знаю. А балакати почнеш годiв через десять, як воно вже там було не було. I буде тобi й шана, й повага... А певно, горе, що тут казати. _Мати_. Яке горе? Живий повернувся! Щастя! _Батько_. Мовчи вже з сво?м щастям. Щастя, щастя! Вiтчизна мало не загибла, - треба ж кров проливати! До мало? пiдслiпувато? хатини край села пiд'?здить на вiлiсi генерал i два полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату, _Дiд_. Це ти, Опанасе? _Генерал_. Я, дiду. _Дiд_. А це? _Полковник авiацi?_. А це ми - Володимир та Максим. Невже не впiзнали? _Генерал_. Яка мала хата. Дивно! _Полковник _Володимир. Дивно. Пригаду?ш? Боже мiй! _Полковник Максим_. Так. Адже вона була велика? _Дiд_. Розкажiть же, онуки, звiдки ви?, Живi чи вбитi? Чи вже сам я помер? I вже душа моя говорить з вами. Чи як же менi думати, прости господи? _Генерал_. Живiсiнькi, дiду! _Полковник_. Ми авiацiя. Важкi бомбардувальники. Прольотом. _Дiд_. Так-так. Важко, кажете. _Полковник_. Не важко, - лiта?мо з важкими бомбами. _Дiд_. Де? _Полковник_. Над всенькою землею. Були над Халхин-Голом. _Дiд_. Чого? _Полковник_. Над Мадрiдом. В Америцi - переганяли лiтаки. Над Берлiном, Пло?штами! I взагалi облетiли, дiду, всю майже планету. _Дiд_. Планети не знаю. Чув, а бачити не доводилось. Комету бачив. Пролiтала колись отам за хлiвом з великим хвостом. Японську вiйну провiщала. А от нiмець двiчi приходив уже без комети. _Полковник_. Уже вiн, дiду, без комети й без хвоста. _Дiд_. Он як. Ну, розказуйте ж, який той свiт, що ви його облетiли! _Полковник_. Свiт? Це питання! _Полковник_. Справдi! _Генерал__. _Свiт_,_ дiду, малий. _Дiд_. Малий, кажете? _Полковник_. Невеликий вiн, дiду. Зовсiм невеликий. _Дiд_. Ай-ай-ай! Шкода менi вас, що так ото свiт ваш всохся та поменшав. Колись-то свiт великий був. Вирушимо було з Полтави на Кременчук, давно вже, ще хлопцями чумакували. То ви?демо було в степ, а степ широкий-широ-о-окий-широкий! А там шляхiв на Микола?в, Молдавiю... Великий свiт та веселий... Так, кажете, поменшав?_ _Ну, що ж, така вже ваша доля. _Генерал_. А скажiть нам, дiду... Що мати наша казала перед смертю? _Дiд_. Мати? Та щось казала, тiльки забув. Генерал витяг з запiчку пучечок сухих чорнобривцiв, понюхав i ледве не заплакав. А на другому кутку села пiд горою, звiдки так далеко видно Заднiпров'я, мати з дочкою зустрiчаються в хатинi. Невесело й смутно. В сутiнi сiней прича?лась по кутках печаль. А мати змарнiла й дуже постарi-лась. _Марiя_. Мамо! _Ганна_. Донечко! Марi?! _Марiя_. Матiнко... _Ганна__. _Жива? Чи я сплю, Марi?чко?! _Марiя_. Я, мамо, я... _Ганна_. Повернулась... Людоньки! _Марiя_. Здрастуйте, мамо... А Павло? Не чути Павла? Не повернувся Павло? _Ганна_. Вдома. _Марiя_. Павло! Вдома? Де ж вiн? Павле! _Ганна_. Сто?ть на майданi. _Марiя_. На майданi? _Ганна_. На тебе чека?. Невже не стрiлась? _Марiя_. Не бачила. Я йшла низом. Боже! Ну, що ж вiн? Не поранений? _Ганна_. Цiлий. _Марiя_. На вiйнi був? _Ганна_. Бився довго. _Марiя_. Ким був? _Ганна_. Капiтаном. _Марiя_. Капiтаном? Що ти, мамо? _Ганна_. Чи геро?м, - вже не пригадаю. Казали щось. _Марiя_. Побiжу! _Ганна_. Тихо йди. _Марiя_. Не лякайтеся! Мамо?! _Ганна_. Тихенько йди, доню. Набирайся сили. _Марiя_. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б'?ться! Ой рятуйте! Страшно менi, мамо! Не чуючи землi пiд собою, нiчого не помiчаючи навколо, слiпа й глуха пiшла, побiгла на сiльський майдан, спотикаючись i тяжко й тривожно зiтхаючи вночi : - Ой пiду я не берегом-лугом. Ой пiду я не берегом-лугом, та чи не зустрiнусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений друже... Нi, не так... Що це я? Нi!.. Ой пiду я, молода, не берегом-лугом... Нi... Iду я, молода, берегом-лугом. Нi, не берегом-лугом, - низом-долиною... Ой iду я, молода, низом-долиною, та чи не зустрiнусь з мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж це я! Це ж пiсня. Це пiсня. Нащо? Я скажу сво? слова. Таких слiв, як у мене, нi в однiй пiснi нема. Всього не можна сказати, я знаю, але я зберу всi сили, всi смутки, всю муку... Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!.. Де ж вiн? Чому я не бачу його? Павле, обiзвись! Це вернула з неволi твоя безталанна Марiя-полонянка, дружина твоя. Принесла тобi свiй сором i муку, дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалiй, коли ти герой. Де ти, Павле? Чого менi так темно? Що це менi? Де я? Павле!!! Не обiзвався Павло, хоч i був близько. Пам'ятник з бронзи належав уже не ?й, а цiлому свiту. Вона поклала бiля його пiднiжжя дитину, а сама припала до бронзових грудей i застигла, як бронза, доповнила пам'ятник. - Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластiвко моя? Пожалiй мене. Де ти бродиш, гуля?ш з iншими, чорна моя сестро? Прилинь, усмiхнися до мене... Не хочу я жити!.. Павле, Павле!.. Як менi жити?.. - Втiшся, жiнко. Доки ? молодiсть, виконуй свiй закон. Хай плаче по менi материна старiсть. - В чому мiй закон, чим утiшусь? - Працею, любов'ю, дiтьми. - Де я найду? - В добрiй течi? добрих часiв. - А коли нема ?х там для мене? Безлiч нас... - Тодi звелич себе в стражданнi. - Нi, не можу. Не хочу.. Не зумiю. Немiчна й мала я для страждання. Я не вмiю думати про велике. Я народилась для звичайного життя. Поможи, порадь мене, як побороти страждання? Якою збро?ю? - Працею. - Ще чим? - Iнших шляхiв не знаю. Нема ?х, мабуть. - Ти правду кажеш, великий мiй герою? - Я не великий i не герой, хоч товаришi мене й запевняли. Але я трудився для Батькiвщини у великий час з великими людьми i частку ?х великостi прийняв на себе, i от я бронзовий стою на сторожi нащадкiв. Ти пам'ята?ш, - сам я мало думав про велике, i говорив я негарно, й жартував часом нерозумно. - Ти завжди з усього смiявся. - Я дiяв, i менi повсякчас було нiколи. Було менi нiколи аж до самого кiнця. Мало любив тебе, хоч i народжений був для любовi та миру. - Прощаю... - Мало голубив... - Мало. - Часом забував зовсiм. В походах жалiсть гнав. Суворий був я й часто навiть злий i грубий, щоб не розслаблювати себе серед прокльонiв, крикiв про пощаду, труднощiв та iншого. Клятвеним був мiй час, i я виконував свою клятву серед гуркоту й скреготу залiза, поки одного разу не розлетiвся кривавим шматтям. - Мученику!.. - Нi. Мо? страждання було хвильовим. Ти хочеш знати - я нiби весь зрiсся з цим страшним ремеслом битв. Я знав навiть радощi свого ремесла, i помер я в хвилину захвату. Я йшов тодi в наступ, i ворог тiкав перед мене. Так i перекажи сво?м дiтям - пiд кiнець тiкав мiй ворог передо мною, тiкав. Довго дивились Орлюк i Уляна вслiд танкам. I тiльки коли останнi машини зникли в пiтьмi за горбом, i гул моторiв, i брязк залiза злилися вдалинi в знайому музику похiдних ночей, Орлюк поглянув на молоду дружину. - Ну, Улю, пiшли. - Ходiмо. Навiть не вiриться, - тихо зiтхнула Уляна, вiдповiдаючи на щось сво?. - Так, розумiю. - Залишились удвох, i я неначе, правду тобi скажу, i з тобою, й нi. Половина з тобою, щаслива, - половини нема. Пiшла з ними й не може повернутись до тебе. - I менi так. - Менi так сумно. - I менi. - Правда? - Еге. Я ж про тебе зовсiм часом забувала. - I я. - Правда? - Ну, де там не забути... Вони зрозумiли, що не вийшли ще з вiйни. Вони належали ще ?й, як палаюча будiвля належить вогню. Перед ними поставали в пiтьмi кричущi заграви трьох полум'яних лiт. Вони згадали, як гнiв загиблих товаришiв мiцнив ?х вiдвагу. Як, забуваючи одне про одного на нескiнченно важких дорогах вiйни, вони частку сво?? любовi переносили на товаришiв по збро?. Як любили вони ?х, мов частинку самих себе, свого гнiву, й чим далi, тим дужче, i ця любов пiдносила ?х дух i привела додому. Смерть довго полювала за ними i не вполювала. Вони пiдiйшли до сво?? хати. - Хто тут? - пролунав незнайомий голос вартового. - Сво?. - Тут зайнято. Виявилось, ?хню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовикiв спало вже на долiвцi, на лiжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навiть на столi й тихо стогнав. Вони пiшли до Антонiни. Там було те ж саме. Тодi Антонiна постелила ?м шлюбну постiль у садку на старих санях. Вони були щасливi пiд вiдкритим зоряним небом. - Яке небо! Iване, глянь... Кiнчилась наша вiйна. - Нi. О нi! - Яке величезне неймовiрне життя! Яка вiйна! - Ага. - Ми нiде про це не читали. - Не читали, не думали. I нiхто не думав. - Все наче сон. _-_ I менi. Так, нiби ми цiле сторiччя прожили. - Атож. Ти помiтив? Все-все стало iншим. Все змiнилось. - Так. I я? - I ти. - А ти? - I я. Але ж ти весь вже зi мною? - А ти? - Менi зда?ться - так. А ти? - Я? Пам'ята?ш, я не раз казав тобi перед вiйною про свою жадобу до життя? - Так. - Менi завжди хотiлось нiби роздво?тися, розмножитися, розiрватися на сто шматкiв, i щоб кожна моя частина жила, й творила, й пiзнавала рiзне гарне, i щоб все це був я. - Пам'ятаю. - Тобi вже нiчого не шкода там? - Нi. - Ти любиш мене? - Я люблю тебе. - Я люблю тебе. Я люблю в тобi все - люблю землю, по якiй ти так багато пройшла. Люблю небо й повiтря, яким ти диха?ш. - Коханий мiй. - Кохана моя. Я люблю тебе, як хлiб i мед i як воду. Люблю цей сад, i цей берег, i Днiпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього, й смiялась на його пiщаних берегах. - Я заплющу очi, - кажи. - Я багато... вбив. - Не треба. - Не буду. Я ж бо й сам весь поранений... - Нi. Нi. Кажи, що ти думав. - Я думаю, що ми з тобою знов сто?мо бiля основ життя. Вся найголовнiша праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, яко? шукають художники, поети, всi пейзажi, всi сходи й заходи сонця, всi трави, квiти, плоди, насiння, всi жнива, всi пори року, - все, що дороге й любе живiй людинi, все це наше. Роса вечiрня i вранiшня роса... - Роса! Iваночку, як я люблю вранiшню росуi - Багато людей не знають, що то - роса. - Бiднi. _- _?м не потрiбна роса. В них iнше щастя. Схiд Сонця ?м теж нi до чого. - Так. Вони нiколи не бродили по росi босонiж. - В них дуже тоненькi пiдошви. - Я б усiх примусила ходити по росi. - Це поки що неможливо. - Чому? - Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранiшню росу. Навколо не? цвiстимуть сади. А в квiтучому саду неможливо не те що вбити, а навiть лаятись. - Правда. Я пам'ятаю... - А зараз не роса людинi, а дах потрiбен. - Не треба менi даху. Я хочу спати з тобою просто неба й бачити зорi. Так почалось ?х нове життя. Дорогою вiйни йшли вдалинi силуети машин i гармат. До них долинала нiчна музика та?мних пересувань, чи то ?м здавалось, поки вони не поснули. На високiй днiпровiй кручi бiлiли ру?ни. На ру?нах зацвiтала перша молода вишня. А за вишнею в прозорiй синявi ночi далеко внизу мерехтiла, танучи у пiтьмi, могутня днiпрова повiдь. I от на Уляну найшов сон. - Хто тут? - Кияни, - сказав той, що пiдiйшов. - Князь Святослав i во?ни. Ми - сон. - Нi, нi... - прошепотiла Уляна. - Хiба може приснитися людина людинi через тисячу рокiв? - На цьому мiсцi, так, - сказав Святослав. - Це старий берег. Он там стояли мо? човни. - Але ж якi лiта минули. Столiття пройшли... - Вони зiйшлись нинi край тво?? постелi, ланки часiв минулих i лiта прийдешнi. - Не розумiю, не збагну... Iване. Ти спиш? Iване... - Яка древня трава, - сказав Святослав i взяв жмут трави, - i так само пахне. I тi ж зорi. I Днiпро вже тодi був старий, коли я линув думкою за Дунай. - Але чому цi?? ночi... товаришу генерал? Ви хочете хрестити мо?х дiтей?.. Iваночку, це ти? - Що тобi? - Ти спав? - Нi. - Нi?.. - Я думав про Дунай. - Ой коли? Скажи, коли це було? - Га? Не знаю. Я сплю, я сплю пiд цим небом. - А що ти сказав? Iваночку, що це було! - Що було? - Ти сказав про Дунай. Ти сказав, що всi сторiччя зiйшлись, розiрванi... Що ти ще сказав? Ну, пригадай! - Це тобi приснилось. - Менi страшно. Це така давнина... Що це було, ти зрозумiв? Що це? - Це було почуття. Тiльки це сон. - Та хiба ж може двом приснитись той самий сон? Пригорни мене, пригорни мене. Боже, як хороше... Якi зорi! Якi! Ми щасливi. Та хiба ж можна бути такими щасливими?! Вiн обняв ?? сво?ми мiцними руками. Вона дивилась на зоряне небо, i дорогоцiнна та?на щасливого майбутнього засвiтилась у ?? очах. Свiтало. Незабаром все Правобережжя Днiпра прийшло в рух. Всi чотири укра?нських фронти вiд полiських болiт до самого Чорного моря знялись помахом ?дино? руки й рушили на захiд. Але коли скресли раптово рiки i древнiй бог весняно? грязюки пустив у дiло сво? ресурси, що нi кiнному, нi пiшому не стало ходу, куди не поткнись, загули моторизованi армi?, забуксували, залаялись всiма мовами водi? машин i стали. Тодi чотири укра?нських фронти вiдокремились вiд сво?? технiки з самою лише легкою збро?ю й пiшли наперекiр стихiям i во?нним доктринам громити ворога й гнати його так, як не гнав ще нiхто нiколи. Багато напишеться книг про цю дивовижну весну, багато складуть пiсень, наукових праць та спогадiв. Ненависть воюючих була такою великою, незлiченнi маси обох сторiн так пристрасно жадали загибелi одна однiй, убитих було так багато, що смерть часом нiби вiдмовлялась приймати загиблих, i тодi вони нiби проламували вутлий човен життя i, здавалось, силою поринали в небуття нескiнченними Дантовими рядами. Iншi ж виходили живими з самих глибин пекла й, оглядаючись з на?вним подивом на смертну свою путь, вражали нечуваною силою й мiцнiстю сво?х натур. Нiколи, мабуть, iсторiя не стискалась у такий химерний клубок, нiколи серця мiльйонiв не бились у такому наднапруженнi, нiколи ?вропейський Захiд не падав так низько в особi найпiдлiших представникiв, але нiколи не являла людина й стiльки благородно? сили й величi духу, скiльки явила у свiтовiй вiйнi незмiрна радянська душа. Визволялись мiста. Визволялись тисячi сiл. Виходили партизани з лiсiв. Мiльйони правобережних чоловiкiв i парубкiв влились у довгождану Червону Армiю. Якi зустрiчi, якi прощання за Днiпром та Бугом! - Здрастуйте! - Прощавайте! - Не забувайте! - Рятуйте! - Визволяйте! - Знайдiть! - Повернiть! - Пометiться! - Чекайте! Прощалися поспiхом, де як доводилось, нашвидку й рушали, кваплячись, неначе навздогiн за долею, i тiльки на останнiх пагорках, за якими надовго чи й навiки зникали рiднi хати, озирались i, тамуючи хвильову тугу неповторним помахом руки, прискорювали крок. Багатьом з них нiколи вже не повернутись до рiдно? хати, не побачити нi роду свого, нi неба, нi гарно? землi. Пронесуть вони славу Вiтчизни сво?? по багатьох мiстах i поляжуть навiки, хто пiд Львовом, хто пiд Сандомиром чи Варшавою, хто пiд Будапештом, а хто й пiд самим Берлiном. Кого поховають товаришi в братських могилах, кого птахи поклюють по чужих болотах, хто пошматований розлетиться в прах на гiгантських фугасах, наче й не було його зовсiм на свiтi, i тiльки гнiвний його дим понесуть над землею схiднi вiтри, та невтiшна мати до кiнця сво?х днiв питатиметься в подорожнiх: "А чи не бачили, чи не чули?" Але про це нiхто не думав. Не було вже коли. Iшли в атаки, форсували рiки серед бито? криги. Зникали у весняних вiхолах. Провалювались у воду. Червонiли каламутнi води, пiдмивали береги. Фашистськi загарбники, вiдступаючи, метались величезними зграями. Цепи брели по колiна в багнюцi, в дощ, в снiгопад. Вже вiлiси позастрягали в баюрах, i генерали спiшились i брели непролазними шляхами. Генерал Глазунов на ходу розглядав географiчну карту. Дощ, снiг, вiтер. Витягали гармати з ковбань та багон. Снiг. Наводили мости по шию у водi серед бито? криги. Скресали рiчки. Стрiля?ться гiтлерiвське офiцерство у великих i малих оточеннях. Дощ. Валки машин в невилазних калюжах. - Воздух! Генерали, офiцери, гауляйтери, продажнi жiнки вискакують з машин i падають живi й мертвi в багнюку. - Вооздух! Друга хвиля "iлiв". Третя. Четверта. _- _Гальт! Куди? _- _Я! Я туди... - Тiкати? Старий укра?нський пес! - Брудний офiцер пiдповз до Грибовського. - Ви мiй наказ одержали? - Нi, пане полковник, - зблiд Грибовський, пiзнавши з голосу Шредера й вiдчуваючи, що вiн попався. - Перевiрю... Тiльки дарма ви намага?тесь вислизнути з ваших болiт. - Я... - Ви пiдете в тил для диверсiй. - Я втратив всiх людей. - Брешете! Ви завжди брешете, чорт би вас узяв! Майте на увазi, виходу у вас нема. Про перехiд до бiльшовикiв, натурально, можете не думати. Однак вам там вiрьовка. Але тут бережiться! Зрозумiли? Не забувайте, що я вас уже раз розстрiляв. Виходить, ви стрiляний, тобто караний, тобто винуватий, зрозумiло? Чорт би вас забрав з усiм вашим народом. - Пане полковник! - Всi ви нас ненавидите! Розкусив я вашу Укра?ну, проклятi. О, будь вiн проклят навiки, той час i той день! - згадав фон Шредер старого вчителя Рясного, його пророчi слова перед розстрiлом. - Ляга-а-ай!!! Все бухнуло в грязюку, Командуючий фронтом генерал фон Бреннер сидiв у безнадiйно загрузлому посеред дороги "опель-адмiралi". Навколо нього по колiна в рiдкiй багнюцi стояла група штабних офiцерiв. Офiцери ледве тримались на ногах. Багато днiв вiдступали вони пiд могутнiм натиском Радянсько? Армi?. Поглядаючи назад, на схiд, на чорнi поля й розмитi дороги, де залишилась вся ?х технiка, вони не раз падали долiлиць куди попало, рятуючись вiд авiацi?. Охопленi психозом оточення, вони кидались на всi боки й, кленучи долю, брели, ледве тягнучи ноги. Це так змiнило ?х зовнiшнiсть, що майже нiхто нiкого вже не впiзнавав. Багато хто з них був п'яний або скидався на п'яного. Генерал фон Бреннер збожеволiв. Це сталося з ним ще позавчора, але про це не наважувались говорити, або ж просто всiм було не до нього: все плазувало до прикордонно? рiки, задихаючись вiд втоми. - Майне дамен унд герен, прошу налити бокали!- сказав фон Бреннер з безтурботною посмiшкою. Офiцери застигли зчудованi. Генеральськi слова ще не дiйшли до ?х свiдомостi. Але землиста жовтизна обличчя, сухий вiдсутнiй погляд i безтямна посмiшка генералова вразили багатьох з них дужче, нiж загибель полкiв i захоплюючих iлюзiй. - О готес вiль! - глухо застогнав один, немолодий вже, брудний полковник i озирнувся на захiд. - Панове, прошу сiдати, - посмiхнувся фон Бреннер, зробивши при цьому такий вишуканий жест рукою, що слухнянi штабiсти навiть озирнулись на примарнi крiсла, але, побачивши пiд собою рiдину земного покрову, утримались. - Ляга-а-ай! - пролунав хрипкий зойк. Офiцери впали, насмiшивши тим фон Бреннера до слiз. Посипались бомби. Але поблизу нiхто не був убитий, i за хвилину офiцери повставали. - Сьогоднi вночi, панове, спала менi одна щаслива думка, - сказав фон Бреннер. - Я почав помiчати, що маршали Кон?в i Ватутiн абсолютно iгнорують вiйськову думку. Внаслiдок цього цiлi танковi армi? захрясли в багнюцi невикористанi. Ми з дружиною вiдразу звернули на це увагу... Я ж, панове, одружений, ви зна?те. Одружений з Гiтлером. Сподiваюсь, вам вiдомо, що наш фюрер - жiнка, якщо не брати до уваги вусiв i схiдного житт?вого простору. Айн, цвай, драй, фiр! Айн, цвай, драй, фiр!!! Офiцерам стало моторошно. У полковника Тiца, що перебував у станi надзвичайного нервового напруження, з'явилось бажання застрелити генерала, але маузер був геть у болотi, руки в болотi, i рух так i лишився недовершеним, i Тiц, зцiпивши зуби, раптом почав дрiбно тремтiти в нападi м'язового пароксизму. - До речi, хто вигадав цей схiдний житт?вий простiр? - запитав раптом генерал фон Бреннер. - I чому вiн житт?вий, а не смертний простiр? Вiдповiдайте! Генерал Гiммельшток! - Я не генерал Гiммельшток! - А де генерал Гiммельшток? - Його вбито. - А я що сказав? - Ви сказали - генерал Гiммельшток! - Неправда. Я не мiг цього сказати. Я хотiв сказати щось iнше. Вбитий полковник Гаус, нi? - Вбитi Гаус, Шмiдт, фон Редiгер, Ратценау, фельдмаршал Манштейн. - Дозвольте, а хiба не ви фельдмаршал Манштейн? - Нi. Я капiтан Шульц, - сказав брудний капiтан, нiмiючи з страху. Генерал фон Бреннер встав i витягся перед ним, як перед маршалом, i Шульц вiд цього мало не збожеволiв. - Але ж ви були вбитi, пане фельдмаршал! Нi? - Нi! - пробелькотiв Шульц. - Я бачив вас особисто перед смертю, пане фельдмаршал! - Я не фельдмаршал, ви помилились! - Ви бiгли з маршальським жезлом по цьому житт?вому простору, потiм ви впали, i в мене так заболiла голова, а-ай! - Я капiтан Шульц! - Лягаа-а-й! Пройшла ще одна хвиля винищувачiв. О дiти Нiмеччини! О сироти i вдови велико? кра?ни! Генерал дон Бреннер сто?ть по колiна в багнюцi. Водянистi очi його спрямованi назад, на пройдений кривавий шлях до само? Волги, вони позбавленi проблиску думки. Скiльки загинуло умiв, роботящих рук у розквiтi сил! Якi майстри, умiльцi, якi таланти укрили трупом землю на тисячi верст! Сумна слава... В серединi XX столiття, коли все уже ?, щоб перетворити всю землю в рай, в сузiр'я ?? народiв, великих i малих, - що зробили з ?вропою вашi загиблi батьки, якi були отру?нi мертвою iде?ю фашизму?! О юнi сини фатерлянду! Якщо минулi iмперiалiстичнi вiйни нiчому не навчили ваших батькiв, прозрiть хоч ви при свiтлi сво?х палаючих будинкiв: нiчого, крiм горя й ру?н, не здобудете нi ви i нiхто вже в ?вропi з допомогою багнетiв i унтер-офiцерiв. Зустрiчайте ж бурю, якщо посiяли вiтер. Зазнайте тягаря вiйни i на сво?й землi, i кривавого жаху вiйни, i всi ?? грiзнi чесноти. До вас iдуть зi збро?ю розгнiванi радянськi люди, яким нiколи не хотiлося бути вашими ворогами. Фон Бреннер стояв у болотi пiд самим румунським кордоном. Нестямнi очi його свiтились божевiллям. Праворуч i лiворуч з'явились грiзнi цепи маршала Жукова. Офiцери пiдняли руки. Потяглися довгi валки полонених. Випавши з орбiти загального планового руху, брели поволi й без мети, нiби не пiдлягаючи вже закону тяжiння, й здавались невагомими. Це йшла вже людська спустошенiсть. I зустрiчнi потоки радянських солдатiв дивились на них байдуже, без злоби й ненавистi, як у порожнечу. Прямуючи на захiд, всi думали сво? думи. В Павлiвськiй школi почалось нове життя. Уляна прийшла в свою школу з чоловiком. Уляна. Знайомi? Вчитель Мандрика, Гордiй Павлович. _Мандрика_. Пробачте, ми знайомi. Ви, зда?ться, хм... _Орлюк_. Еге ж! _Мандрика_. Чи, може, я помиляюсь? _Орлюк_. Нi. Орлюк. _Мандрика_. Ага! Ка-хи... Пробачте, я , зда?ться, на вас дихнув? _Орлюк_. Що? Нi, що ви! _Мандрика_. Не дихнув? То пробачте. Менi здалось, що дихнув. Пробачте ласкаво. _Орлюк_. Прошу. _Мандрика_. Так не дихнув? _Орлюк_. Нi, нi. _Мандрика_. Ну, пробачте, хм... Нi, то ви той, ви пробачте, хм... Як же це, хм... Уляно Василiвно! Ой! Пiшла. Куди це вона? _Орлюк_. Пiшла в клас. _Мандрика_. Так, так. _Орлюк_. Як все змiнилось. _Мандрика_. Ага. Так от, ви зна?те, я дуже радий. Я зразу хотiв сказати це Улянi Василiвнi й вам, що я дуже радий, що можу чесно дивитись вам в очi. _Орлюк_. Важко вам було? _Мандрика_. I не кажiть!.. Дозвольте потиснути вашу руку. Ой, я, зда?ться, знову дихнув? _Орлюк_. Дурницi._ _Ну_,_ що ви, справдi! _Мандрика_. Спасибi вам за визволення з нiмецько-фашистського ярма. Тут таке робилось! Жах! Де ж це Уляна Василiвна? _Уляна _стояла посеред класу. Перед нею в тишi сидiли дiти. Половина класу пустувала. - Що ж це вас так мало, дiти? - Нема бiльше. Уляна зайшла до другого класу, - те саме; в третiй, четвертий, - та ж картина. В сьомому класi не було нiкого - клас стояв пусткою, потрощенi парти, бруднi голi стiни. - А! Тодi вона сiла за припалий пилом стiл i схилила голову. Минуле постало перед нею: тридцять шiсть чепурних хлопцiв i дiвчат засiли лави. На стiнах виникли портрети великих дiячiв людства. На столi квiти. Школярi вродливi, з добрими очима. У дiвчат чудовi голоси. Пригадався урок спiву. Тихо виводили веснянку: Поставлю свiчу Проти мiсяця, - Тихо йду, тихо йду, Та вода по каменю, Та вода по бiлому, Тихо йду. Потiм клас почав мiнятися на очах: учнi немов зникли й тодi знову повернулись звiдусiль - худенькi, заморенi дiвчатка з фашистсько? неволi, геро? фронту, повiшенi молодi партизани з зашморгами на шиях, пораненi, понiвеченi, живi з концтаборiв, перевдягненi в чужий одяг. Тихо йду, тихо йду, Та вода по каменю, Та вода по бiлому, Тихо йду. - Уляно Василiвно! - пролунав у тишi тоненький дитячий голосок. Уляна пiдвела голову. Еа дверях стояла дiвчинка Настя Гулакова з сiрими очима, сповненими цiкавостi. - Ви вбивали фашистiв? Уляна стенулась i випросталась. Настя причинила дверi. Уляна ще раз обвела очима порожнiй клас i повернулася в учительську. _Мандрика_. Уляно Василiвно. Дозвольте подякувати вам за визволення з нiмецько-фашистського ярма. _Уляна_. Скажiть, це ви замазували в пiдручниках портрети? _Мандрика_. Я мусив. Тут жах, що робилось. Спочатку я гадав... _Уляна_._ _Що? _Мандрика_. Слово честi, нiчого, клянусь честю. Той, як його, це ж, повiрите, я мало не втiк до партизанiв. _Уляна_. I що ж вам перешкодило? _Мандрика_. Ну, якось так зразу не той, не бiгтимеш. Ви не зна?те фашистiв. Це такi страхiтливi вороги людства. Я плакав. _Уляна_. Я розумiю сльози вдiв, матерiв, дiтей. _Мандрика_.Я проклинав ?хi _Уляна_. Справдi? _Мандрика_. Я ?х ненавидiв! _Уляна_. Саботували? Чинили озбро?ний опiр? Навчали стiйкостi учнiв i батькiв? _Мандрика_. Я? Так, безумовно. _Уляна_. Сiяли вiру в нашу перемогу? Чекали на нас? _Мандрика_. Вас? Ви ще пита?те!.. О! _Уляна_. Не треба. _Мандрика_. О!.. Ага, ой... _Уляна_. Скажiть, що говорив мiй батько перед смертю? Як загинули Сотник, Гомон, Гнатюк? Де учнi? _Мандрика_. Якi? _Уляна_. Де дiвчатка, де майбутнi матерi нашого народу? _Мандрика_. Не знаю. Там, у них. _Уляна_. Що ви сказали ?м на дорогу? Що заповiли? _Мандрика_. Це що - суд? _Уляна_. Нi. Вчителя запиту? вчитель серед живих i мертвих мiльйонiв. Ви злякались? _Мандрика_. Нi... я... _Уляна_. Не бiйтесь. Сьогоднi судиться весь свiт, всi народи, вся фiлософiя, iсторiя, полiтика. Судиться сучасне з минулим, людське й геройське з нiкчемним i злочинним. _Мандрика_. Так... той... Дозвольте. _Уляна_. Хто ви? Для чого ви живете на свiтi? Скажiть, що винесли ви з страшного змiсту вiйни? Що ви робили тут? _Мандрика_. Але ви не зна?те, що тут робилось. В свiтi дi?ться щось таке... _Уляна_. Я питаю вас про мале: що робили ви? _Мандрика_. Я страждав. Тут таке дiялось... _Уляна_. Те, що тут дiялось, не сподi?ться нiколи. Це був час геро?в i мученикiв нашого народу. Шкода менi, що ви не стали нi тим, нi другим. Все життя ви проходили навшпиньки, - сказала Уляна i пiшла до дiтей. - Уляно Василiвно, ви вбивали фашистiв? - знов запитала Настя Гулакова. - Нi_,_ дiти, нi, я не вбивала. Я тiльки рятувала наших солдатiв вiд смертi. - А як ви рятували ?х? - Я виносила ?х з вогню, поранених. Я перев'язувала ?х рани, давала ?м свою кров. - I багато ви кровi вiддали? - Багато. - Ще розкажiть. - Я посмiхалася ?м, говорила привiтнi слова. - А ви не бачили мого батька? Ви не врятували його? - Нi, твого батька я не бачила. Уляна вирiшила перемiнити тему розмови. - Слухайте, дiти, сьогоднi великий день. Нашi вiйська очистили Батькiвщину й б'ють ворога на його територi?. Сьогоднi в нас не буде навчання. Ми поговоримо про те, що ми робитимемо, коли виростемо. - Тарас теж убив двох фашистiв, - сказала Настя. - Трьох. - Який Тарас? - Бовкун! - пожвавiшали школярi, показуючи на мiцного, як горiх, хлопчиська Тараса Бовкуна. - Тарасе, це правда? - А!.. Мадьяри були, - дiловито сказав Тарас. - Вони вбили нашого батька, i його батька, й дiда, й Гальку, а Тарас повбивав ?х, - сказала Настя. - Я тепер, коли виросту, буду Тарасова. - Ото не бачив, - махнув рукою Тарас i вiдвернувся. - А я, коли виросту, теж вбиватиму фашистiв, - сказав зовсiм ще малий школяр. - Так, - замислилась Уляна. - А ти чого хочеш? - запитала Уляна дiвчинку. - Я хочу рятувати поранених. Я сестра-жалiбниця. - А я хочу хлiба. - Так. Ти? - I я хлiба. - Ти? - Я хочу автомат. - А менi плакати хочеться i ?сти хочеться. - А ти? - А я хочу, щоб батько мiй i дiд повернулися з вiйни а орденами. I хочу спати в хатi. - А ти, Гупало? - Я? Менi б тiльки швидше вирости, - я ?м тодi покажу, - сказав поганенько вдягнутий хлопчик i гидко вилаявся. - Не смiй лаятись. Це соромно й гидко. - Вiн самогон пив. - Вiн уже був п'яний. I курив сигарети. - Ти був п'яний? - Був гетрункен драй маль. - Бiльше не будеш? _- _Не буду... Менi б лише вирости. - Я знаю, щоб скорiше вирости, треба спати. Менi баба казала, що я росту ввi снi. Це правда? - спитала цiкава Настя. - Правда. - А Вася Ступак женитись буде. - Я сам скажу. - Ти хочеш одружитись, Ступак? - Думаю, - тихо сказав Василь Ступак i подивився на вчительку. Було щось зворушливе в особливому виразi його не по-дитячому вдумливих темно-сiрих очей. - Скiльки от живу на свiтi, нiколи не думав, а зараз думаю. - Але ж ти малий ще. Скiльки тобi рокiв? - Тринадцятий. Полiца? батька вбили. А матiр повiсили потiм. Так баба з переляку померли, а дiвчата - одна в Нiмеччинi, а друга хтозна-де. А на менi дво? малих. I корова скоро отелиться, молоко буде. I город же треба обробити. То от я й думаю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, я розумiю, що я ще не вирiс, та не пропадати ж дiтям. Чи вже почекати хiба? Тепер же колгосп не дасть менi пропасти з дiтьми? Якви? - Нiколи. Колгосп нiкому не дасть загинути, нiкому! - сказала Уляна впевнено, нiби вiдповiдаючи на якесь бiльш загальне й глибоке питання. - Колгосп не дав загинути державi, Ступак, а вже тобi й поготiв не дасть. Ми прийдемо до тебе додому сьогоднi ж i все влашту?мо. - То не женитись? - Не треба женитись. Вчитимешся. Ти хочеш вчитись? - Нi, не дуже. - Чому? - Так. - Але ж ти вивчишся й зможеш стати великою людиною. - А батько мiй не був ученим, а був велика людина, - сказав Тарас, подумавши. - Я знаю. Батько твiй був велика людина. Вiн був органiзатор i голова колгоспу, i вiн був партизаном i великим комунiстом. А коли б ще вiн був учений... - Нiмцi! - скрикнув хтось з школярiв, побачивши у вiкно валку полонених. Дiти перелякались - кинулись хто куди. Дiвчатка почали плакати. Всi вони були травмованi вiйною. Тiльки Тарас Бовкун не розгубився. Побачивши нiмцiв, вiн вiдразу зважив ситуацiю i вмить зник. По дорозi до землянки, викопано? неподалiк спалено? хати, вiн угледiв ще одну групу полонених, що входили в село iншою дорогою. Це були мадьяри. Побачивши довгу валку нiмцiв, вони зразу почали хвилюватись. Занепоко?лись конво?ри. - Куди? Куди побiг? - Гаття назад! Назад! Куди? - Гей, забирай полонених! Не пускай до нiмцiв! Нiмецькi фашисти вже виходили на сiльський вигiн. З друго? вилучки з'явились мадьяри. Нiмцi вiдчули загрозу. Галас серед мадьярiв зростав. - Затримай колону! Зупини, кажу тобi, - кричав конво?р угорсько? групи. - А ти не кричи, - вiдповiв старший по нiмецько-фашистському конвою. - Так я за сво?х не ручуся, зрозумiв?! I справдi, мадьяри не витримали i кинулись на нiмцiв. - Ну, не казав я тобi?! - Стiй, злодюги! Стрiлятиму! - закричав начальник над мадьярами й пiдняв автомат... - Ну, ти, обережнiш!! Дивись сво?х фашистiв. Зрозумiв? - А ти не лякай, - ляканi! - Я не лякаю. - I не лякай! - А то що? - А те, що вiд тво?х мадьярiв теж сама квитанцiя може зостатись. У мене есесiвцi, не бачиш? - Конво?р нiмецько? групи загрозливо змахнув автоматом. - Та не сердьтеся. Годi-бо вам. Чорт ?х не вiзьме. Здрастуйте! - сказав старий колгоспник Дмитро Клунний. - I я то? думки, товаришi, - нехай почубляться. Здрастуйте! - додав i голова колгоспу Демид Сорока. - Мадьяри колись бiльше в кiннотi воювали. А зараз ?х Гiтлер вже в пiхоту перевiв. Ото, певно, й ремство мають. Нехай хоч на кулаках вiдведуть душу, не чiпайте... Ох i рвуть, дивiться! Тю!.. I справдi, полоненi являли картину, не варту путнього слова. Якби могли тiльки бачити дiти, до якого падiння дiйшли ?хнi батьки, отру?нi отрутою расизму! Якби матерi Захiдно? ?вропи поглянули на обезумiлих сво?х синiв - брудних, неголених, нещасних, що загубили злочинну свою зброю на широких степах Укра?ни! Вони душили один одного, кусали, штрикали складаними ножиками, провалювали один одному носи чим попало. Це був уже злiсний шарж вiйни. Мадьяри явно перемагали, жестикулюючи й гукаючи до сво?х конво?рiв по-угорському, апелюючи, як ?м здавалось, до справедливо? помсти за сво? нещастя. На старих колгоспникiв ця бiйка, однак, не справила особливого враження. Людям хотiлося жити, тобто творити, працювати. Хотiлось забути про злочинне й безглузде за всесильним законом буття й невичерпно? снаги свого характеру хлiборобiв, що тисячолiттями звикли сiяти, стверджувати життя в усьому, що може жити й рости. Жiнки порались в городi, вив'язували з вузликiв насiння й висаджували з пристрасним запалом в нагрiту весняним сонцем землю. На бiйку полонених нiхто навiть не глянув. - Еге, - говорила Антонiна до сво?? сусiдки, сiючи мак. - Заходить до мене генерал. Генерал! П'? молоко й пита?: "Скажiть, тiтонько, коли ця проклята вiйна кiнчиться?" Тож тiльки подумати, - самi генерали не знають! А я ж, кажу, звiдки знаю? Одне б'ються, та й б'ються, та лiзуть на смерть, на хтозна-яке калiцтво. - Ой правда, - обiзвалась сусiдка, не розхиляючись. - Та здоровi, нiвроку, поробились на свiжомуповiтрi! А харч який! Ти бачила, якi харчi! Тепер котрого то й не заженеш додому. - Авжеж! Хiба що? Так ото вiн, генерал той мiй, молоко собi випив, та ще там щось, та й заснув, а коло нього жекський пол аж двi з опалетами та телефонами: "Товаришу генерал, товаришу генерал!" Який, кажу, вiн вам товариш, безсоромницi! Вiн же, кажу, в батьки вам годен! Ач, понакручували куделикiв! ?й-бо, правда! А вiн спить, сердешний, опалетики блищать, ну так менi жалько його стало!.. Скiльки вiн того люду на смерть посилав! - Тут Антонiна мало не заплакала. - Еге ж. Чи дорого за мак дали? - запитала сусiдка. - Аякже! У нього ж десь-то жiнка й дiти страждають, а вони крутяться й крутяться, от щоб менi вечора не дiждати! "I коли ця вiйна кiнчиться, не знаю, каже, тiтонько..." Так уже в нього на серцi погано. Господи!.. Куди тебе чорти несуть?! - скрикнула Антонiна, побачивши, як один дуже-таки побитий нiмецький офiцер, вислизнувши з мадьярських рук i перехопившись через тин, бiг до не? городом. Це був Грибовський, але Антонiна не встигла роздивитись на нього. Раптом сильний кулеметний вогонь припинив мадьяро-нiмецьке побо?ще. - Господи! Вже стрiляють! - Хто там стрiля?? - Припинiть вогонь! - Хто стрiля?? Яка сторона? Кулеметний вогонь вщух i раптом почався знову. Полоненi попадали, де хто стояв. Конво?ри кинулись до розвалено? печi, що стояла посеред городу, звiдки й iшла стрiльба. - Не пiдходь! - пролунав вiдчайдушний крик з пiдпiччя, пiсля чого знов зацокотiв кулемет. Бiйцi залягли. Дво? автоматникiв побiгли в обхiд противника. - Куди ви? Стiйте! Вiн же вас пострiля?, голуб'ята мо?! - Стара Бовкуниха мало не впала, поспiшаючи назустрiч бiйцям. - Хто стрiля?? - Звнняйте, голуб'яточка, мiй це. Ну що ти з ним у свiтi робитимеш? Вже ж я два автомати забрала, бомби, патрони! I знову десь викопав, щоб йому добра не було!.. - Мамо, тiкайте, не заважайте, мамо!.. - Пiдожди-но, я тебе пострiляю!.. Я тобi... Обережно, дiти. За мене, за мене ховайтесь, - i Бовкуниха, а за нею два автоматники почали наближатися до печi. Тарас зрозумiв, що бiй програно, i почав голосно плакати. Його войовнича маленька душа вiдчувала, що настав час розпрощатися з незвичайними чудовими iграшками, якими здарувала його доля. Чого тiльки не було в Тарасовому дзотi, - два автомати, якi вiн поцупив у фашистiв, парабелум, десяткiв зо три мiн, патрони простi й трасуючi, якими вiн стрiляв щоночi в небо, хтозна-якi пляшки, банки, диски, бляшанки, порох гарматний i мiнометний, - все, що принесли окупанти, що отру?ло його маленьку душу. - Не пiдходь, стрiляю! - загорлав вiн на матiр погрозливим дитячим басом i гiрко заплакав. - Кинь, кажу тобi! Голуб'яточка, не визирайте! Пропадете! Кинь, чу?ш! Однак автоматники кинулись на Тараса в атаку, й пiсля нетривало? рукопашно? Тарас здався, дуже-таки боляче вкусивши одного з автоматникiв за Руку. - Пусти! - Дивись ти, який гедзь! - Гедзь? Це тигр, а не гедзь! Вiн же менi хату розвалив! Оце от, бачите, його ж це робота! Ой лишенько менi! - сказала Бовкуниха, коли обеззбро?ний Тарас стояв перед начальником конвою. _- _Як? Розвалив хату? Оцей хлопчисько? - Взимку. Прийшло четверо офiцерiв, повечеряли, сiли в карти гуляти, напилися. Так вiн зброю в них позабирав, та бомбу з печi та пiд образи! Ще хвалити бога, що мене з хати вигнали. Сказали, що повiтря ?м мо? не наравиться. Пропала б, хрест мене побий, пропала б! - А нiмцi?.. - Мадьяри були, - схлипнув Тарас. - Брешеш! Кажи, хто хату розвалив? - Вона сама завалилась. - От дитина, нехай бог милу?! - почувся голос Антонiпи, що й собi надiйшла. - I в кого воно вдалося, лиха година його зна?! Солдатики! Визволiть наше село, - заберiть з собою цього убиясника! З нього такий великий генерал вийде, що не те що Гiтлер - сам нечистий проти нього не всто?ть! Ось побачите! Всi засмiялись. Пробiгши повз Антонiну, Грибовський шмигонув за рiг хлiва, потiм подався садом повз погорiлi тягачi й шаснув з чорного ходу до школи. _Мандрика_! ?дина несподiвана нагода. Тонюсiнька соломинка, за яку, можливо, зможе вхопитись, попросити, настрахати, пригрозити. Ось вони, дверi його квартири. Яке щастя: в коридорi нiкого! I тут на порозi став Мандрика. - Гордiю Iвановичу!.. Павловичу... Пiзнавши скорiш з голосу, нiж з вигляду, Грибов-ського, переляканий Мандрика швидко зачинив дверi перед самим носом бандита. - Вiдчинiть! - Пропав! Боже мiй... - жахнувся Мандрика. - Е-е... Я вас не знаю! - Гордiю Степановичу, ради бога! - Я не знаю вас! - Це я! - Е-е... Не знаю! - Грибовський! - Не знаю. Я з вами незнайомий! Це провокацiя! Слухайте, я зайнятий! - Вiдчинiть дверi! Чу?ш!? Дверi вiдчини, уб'ю! - засичав Грибовський i, рвонувши що було сили, вiдчинив дверi. Вiд сильного ривка Мандрика, що держався за ручку, вилетiв у коридор. Але не вдалось Грибов-ському вскочити в кiмнату. - Громадянине, зупинiться, - почувся спокiйний жiночий голос. Грибовський озирнувся - Уляна. Тодi, зiбравши всю силу волi, вмiння прикидатись, набуте за довгi роки блукань по свiтах, вiн раптом випростався й, раптово заспоко?вшись нiби, чемно вклонився, заговоривши французькою мовою: - Даруйте ласкаво, мадемуазель, я не розумiю, що ви сказали. Я не знаю вашо? мови. Ви мене зрозумiли? Потiм вiн додав кiлька слiв ламаною росiйською мовою: - Же сю? франсе... Я Францiя... Де Голль, де Голль. Бiтте, немножка вада, пжалюста. Це було сказано з такою артистичною переконливiстю, що не тiльки Уляна, а навiть Мандрика пiддався сумнiвовi, що перед ним сто?ть нiмецький агент, який щойно називав його на ймення. Вiн подумав, що йому причулось. Грибовський помiтив удачу i вмить повiрив у рятiвну брехню. Перед вчителями стояв немолодий вже француз у нiмецькiй формi, "жертва фашизму" з розбитою фiзiономi?ю, геть запухлими очима, якого i не впiзнати! Вiн був дуже щасливий. Вiн хоч i завтра готовий воювати проти нiмцiв у лавах Францi?... Ах, цi нiмцi, отi дикi мадьяри! Та вiн!.. - Нечиста сила! Таж це вiн i е! Антонiна, увiйшовши, вiдразу впiзнала Грибовського. Суд над зрадниками Батькiвщини й катами народу вiдбувався в будинку цi?? ж школи. Уважно оглянули всю нiмецько-фашистську групу вiйськовополонених. Серед них впiзнанi були Курбацький, ще один бандит i навiть комiсар фон Шредер, що навiв жах на зсю округу. Головував на судi вiйськюрист першого рангу Петро Самiйлович Величко. Головним обвинувачем вiд народу призначили Iвана Демидоаича Орлюка. На вiдмову Орлюка виступати в такiй вiдповiдальнiй ролi через молодiсть та брак житт?вого досвiду голова райради Демид Сорока еаявив на загальних зборах: - Товаришi, в наше село прийшла слава. Славу цю нам принiс вiдомий усьому Радянському Союзу Iван Орлюк. Тепер ми не простi люди. Тепер уже, коли хтось десь спита?, а де, мовляв, отi Старi Павлiвцi, то кожен скаже: "А це там, де народився той самий Орлюк, який прийняв па вiйнi дванадцять поранень!" - Шiсть, - виправив Орлюк. - Шiсть для тебе, а для нас i для потомства ми згоднi додати. Кому ж, пита?ться, як не тобi, обвинувачувати ворога нашого. Кров проливати, то ти не був молодим? Орлюк погодився, але дружинi сво?й вiн категорично заборонив бувати на засiданнях суду. Коли вона зовсiм уже зiбралась було, схвильована тяжкими спогадами, вiн обiйняв ?? й пригорнув до грудей. - Ти не пiдеш на суд. _Уляна_. Як це так не пiду? Чому? _Орлюк_. Я не хочу, щоб ти буча на судi. Не хочу, щоб ти обвинувачувала... _Уляна._ Iване, вони вбили... _Орлюк_. Наших батькiв... Саме тому я й хочу оберегти тебе. _Уляна_. Я прошу тебе. _Орлюк_. Нi, я прошу тебе. Те, що ти змушена була зробити на вiйнi, вже надто багато для жiнки. _Уляна.__ _Нi_._ _Орлюк_. Я прошу тебе, розумi?ш? Я не хочу, щоб ти знову вдихала цей сморiд жорстокостей i злочинiв. Iди в школу, вчи дiтей добра. Там тво? царство. _Уляна_. Я буду на судi. Я хочу ?х бачити. _Орлюк_. Нащо? Ти плакатимеш там i здригатимешся вiд прокльонiв. _Уляна_. Не буду. _Орлюк_. Будеш. _Уляна_. Я розтерзаю ?х! _Орлюк_. От бачиш, ти вже плачеш. Ти не пiдеш туди. _Уляна_. Прошу тебе, Iване! Я потерпiла людина. Я маю право! _Орлюк_. Я так само потерпiлий. Але я повинен мислити й дiяти залежно вiд сили речей. Коли я вiдступав до Волги, я ненавидiв увесь свiт i себе. Коли мене ранили, я навалювався на тебе всi?ю вагою, i ти тягла мене з поля бою, брудна, замазана мо?ю кров'ю. Чи сказав я тобi хоч раз - не надривайся, не виснажуй себе, бережи свою вроду? Нi. Ми тодi рятували державу. _Уляна_. А зараз годi? _Орлюк_. Я не сказав - годi взагалi. Але там, де вже можна, - годi. Ти призвича?лась, Улю. Ти сама себе вже погано бачиш. Тобi хочеться самiй особисто нищити людську мерзоту, а вона не гiдна твого погляду. Нащо тобi це? Я вб'ю ?х i без тебе. _Уляна_. Ти гада?ш замкнути мене в клiтцi? _Орлюк_. Так. Я хотiв би замкнути тебе в золоту клiтку, щоб нiяке зло не сягало тебе. _Уляна_. Як тобi не соромно? Що таке ти кажеш? _Орлюк_. Тобi не подоба?ться? Можеш скаржитись на мене. Хоч у ЦК партi?. _Уляна_. I поскаржусь. Який его?ст. _Орлюк_. Будь ласка. Я скажу вiдверто, що без тебе нема нi щастя менi, нi радостi анi в чому в свiтi. Нема життя без тебе. _Уляна_. Ну й виженуть з партi?. _Орлюк_. Не виженуть. Бувай здорова. Я все розкажу тобi сво?ми словами. Зал був переповнений. Вiдчинили вiкна й усi дворi, щоб чути було всiм, навiть тим, що стояли на площi перед школою, що говоритиметься на судi. Багато поприходило з сусiднiх сiл, чимало було й рiзних городян, що позалишали далекi сво? мiста, аби лишень врятувати життя. Коли б горе могло красити людину, коли б сльозам притаманнi були властивостi не отрути, а столiтнiх благородних вин, що звеселяють людинi душу, коли б розмах смертей, ру?ни, фашистських провокацiй, грабiжництва й обману яснiв на людських обличчях сяйвом усмiшки, не було б у цiлому свiтi народу осяйнiшого за той, що посходився на цей суд. Тут зiйшлась немовби вся Укра?на. Багато посиротiлих матерiв i багато вдiв прийшло сюди. Були тут калiки-iнвалiди. Були сироти, що бачили батькiв i матерiв сво?х на нiмецьких шибеницях. Були дiвчата з фантастичними бiографiями, що втекли з фашистсько? неволi, були викинутi з Нiмеччини за непридатнiстю понiвеченi дiвчата. Були сумнi люди, яких вигнали з мiст злиднi й страх, якi втратили родину й притулок. Були битi, стрiлянi. Були невiдомi розгубленi люди, що на якусь фатальну мить повiрили в реальнiсть "ново? ери" i тепер терзаються потай сво?ю слабодухiстю, що пiшли тодi на службу до ворогiв, що тепер приховують це, кленучи фашистiв i свою ганьбу, i все на свiтi. Але бiльшiсть було мiцного старого люду, що такого зазнали й надивились на сво?му вiку, що якби засурмили знагла ангели на страшний суд, то й не зморгнув би нiхто, так надокучила ?м людська су?та. Всi дивились на Орлюка. Орлюк дивився на народ. Потiм перевiв очi на пiдсудних. Хвилювання перейняло його, як перед бо?м, можливо, навiть бiльш високе. Вiн вiдчув себе як приналежнiсть народу, як виразник його волi. Зверненi до нього очi народу немов пiдносили його. Голова суду Величко посмiхнувся до нього розумiючим батькiвським поглядом i злегка кивнув. Орлюк почав суд. - Пiдсудний Грибовський! Грибовський мовчав. Вiн роздивлявся подряпину на сво?й бруднiй руцi, не чуючи, здавалось, що йому наказують стати перед судом. - Пiдсудний Грибовський! Грибовський не обзивався. I тiльки коли його поставили перед Орлюком, вiн вкрай здивовано подивився на Величка й Орлюка. - Вiдповiдайте! - ?х вайс нiхт, вас заген зi? ?х бiн кайне Грибовський!.. Же сю? Леон Жерар... _Орлюк_. Пiдсудний Шредер, ви пiзна?те цю людину? _Шредер_. Нi. _Орлюк_. Ви визна?те, що це укра?нський нацiоналiст, агент нiмецько? розвiдки Грибовський? _Шредер_. Нi. _Орлюк_. Пiдсудний Курбацький! _Курбацький_. Не знаю. Не бачив нiколи... _Орлюк__._ Свiдок Мандрика! _Мандрика_. Я... той, як його... _Орлюк_. Iм'я, по батьковi? _Мандрика_. Гордiй Павлович. Мо?? _Орлюк_. Так. Рiк народження? _Мандрика_. Але дозвольте... Тисяча дев'ятсот десятий. _Орлюк_. Професiя? _Мандрика_. Вчитель... Хiба ж... _Орлюк_. Де були в час окупацi?? _Мандрика_. Клянусь, нiде! Тут... Iване Демидовичу, хiба я... _Орлюк_. Не працювали на окупантiв? _Мандрика_. Нi. Власне, як? _Орлюк_. Ви один залишились на школу? _Мандрика_. Так. Бо ж усiх... _Орлюк_. Що сказали вам товаришi перед смертю? _Мандрика_. Не пам'ятаю. Тут таке дiялось... _Орлюк_. Чи пiзна?те ви в пiдсудному, який ври-вався до вас на квартиру, укра?нсько-нiмецького нацiоналiста Грибовського, який разом з фашистськими катами знищив третину нашого села, нашу школу, директора?.. _Мандрика_. Е-е... _Орлюк_. Пiзна?те? _Мандрика_. Так це, як його? Ну, начебто вiн - i не вiн. Дуже важко сказати зразу, отак-от, "так" чи "нi". Ви поспитайте, людям же виднiше, то й я придивлюся й скажу... Е-е... треба ж придивитись. _Сорока__. _Ото плете мережу! _Орлюк_. Свiдок Вiрський Павло Iванович. _Вiрський_. Я. _Орлюк_. Рокiв? _Вiрський_. П'ятдесят. _Орлюк_. Професiя? _Вiрський_. Лiкар. _Орлюк_. Народились? _Вiрський_. В Дубно. _Орлюк_. Бiженець? _Вiрський_. Так. _Орлюк_. На фашистських загарбникiв працювали? _Вiрський_. Нi. _Орлюк__. _Не втрачали надi? на наше повернення? _Вiрський_. Нi. _Орлюк_. Не вдавались у вiдчай? _Вiрський_. Вдавався. _Орлюк_. В невiру? _Вiрський_. Впадав... Нi... Впадав! _Орлюк__._ Не зраджували народу? _Вiрський_. Нi. _Орлюк_. Ненавидiли ворога, його злобу?.. _Вiрський__._ Злобу, жорстокiсть, жаднiсть... _Орлюк_. Втратили дiм? _Вiрський__._ Так. _Орлюк_. Одяг? _Вiрський__._ Одяг... Книжки... _Голоси з мiсць_. Усе втратив. _Орлюк_. Сiм'ю? _Вiрський__._ Сiм'ю - батька, дружину, дiтей. _Орлюк__. _Ви втекли з концтабору? _Вiрський__._ Так. _Орлюк_. Ховались? _Вiрський_. По лiсах, по ярах. _Орлюк_. Як ви потрапили сюди? _Вiрський_. Забрiв. Свiт за очi. _Орлюк_. У кого жили? _Вiрський_. У вашого покiйного батька... Спершу. Потiм... Ох, мерзотники! _Орлюк_. Ви в нашому селi заражали людей коростою? _Вiрський_. Так. Коростою, лишаями, трахомою... _Голоси з мiсць_. Вiн рятував нас вiд неволi! Вiн дав менi коросту! _Орлюк_. Що ви думали, бачивши весь цей жах, жорстокiсть, грабiж? Що ви думали? _Вiрський_. Я не думав. Були часи, коли я зовсiм не думав. _Орлюк_. Тобто? _Вiрський_. Цього було так багато, що я бiльше почував, нiж думав. _Орлюк_. Чого - цього. _Вiрський_. Страждання. _Орлюк_. Цi страждання, i втрати, й споглядання жахливого, - чи облагородили вони вашу душу, очистили? _Вiрський_. Вiд чого? _Орлюк_. Вiдповiдайте на запитання. _Вiрський_. Не розумiю запитання. Коли загинув ваш батько й мати, i всi рiднi вашо? дружини... _Орлюк_. Я не питаю вас про загибель мого роду. Я прокурор i прошу вас вiдповiдати на запитання. Я повторюю: нещастя, що впали на вашу голову, зробили кращою, благороднiшою вашу душу, як про це пишуть у книжках ось уже кiлька столiть? _Вiрський_._ _Нi_._ _Орлюк_. Вони принизили, приголомшили вас? _Вiрський_. Так. Мабуть, що так. Людина народжена для радостi, працi, для братства. Фашисти принизили в мо?й свiдомостi високе iм'я людини. Я перестав вiдчувати себе вiнцем творiння. _Орлюк_. Ви можете сказати про це докладнiше? _Вiрський_. Не хочу. Я можу лише додати, що вони дали менi багато пiдстав бути недобрим, жорстоким i мстивим ненависником людства. _Орлюк_. Але ви радянська людина. Ви не можете не любити людства й погано про нього думати. _Вiрський_. Дякую вам. Звичайно. Але зараз я взагалi не можу про людство думати. Нехай воно саме подума?, дивлячись на мене. Я прошу не задавати менi таких питань. _Орлюк_. Вам важко? _Вiрський_. Не питайте багато. Можна померти вiд спогадiв. _Орлюк_. Заспокойтесь. Ви на трибунi свiдкiв. _Вiрський_. Я не свiдок. Свiт, про який ви пита?те, вiнсвiдок... _Величко_. Товаришу прокурор, конкретнiше. _Орлюк_. Ви пiзна?те цю людину? Хто ця людина? _Вiрський (пильно дивлячись в самi очi Грi?бовського)._ Це не людина. _Орлюк_. Грибовський? _Грибовський_. Найн, iх бiн кайн Грибовський. ?х бiн Леон Жерар фон Ельзас-Лотарiнгiя. _Вiрський_. Дозвольте, де ж я його бачив? _Орлюк_. _(до Грибовського)._ Може, вам страшно говорити рiдною мовою? Страшно вимовити слова: тато, мамо, брат, сестра, люди, вбив, занапастив, знедолив, вiддав у неволю? _Грибовський__. _?х ферште? нiхт. _Вiрський_. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстрiляних! _Орлюк._ Введiть розстрiляних. Вiдчинилися дверi. П'ятеро розстрiляних пiдiйшло до столу - Антонiна, Демид Сорока, Олена Ступако-ва. Подорожнiй i Глiб Бовкун. Грибовський глянув на них i затремтiв. Затрусились Курбацький i Шредер. _Орлюк_. Олена Ступакова! _Ступакова_. Я. _Орлюк_. Рокiв? _Ступакова_. Двадцять чотири. Однолiтки. _Орлюк_. Удова? _Ступакова_. Вбили ж Андрiя. Партизан був. I дiток дво? вбили, i батька Андрi?вого й мого. Удова й сирота. Кругом сирота. _Орлюк_. Ви були розстрiлянi? _Ступакова_. Була. Я? Була. _Орлюк_. Чому ви весь час посмiха?тесь? _Ступакова_. Не зважайте. Вона поза мо?ю волею, ця посмiшка. I голос, кажуть, змiнився вiдтодi. _Орлюк_. Вам не смiшно зараз, громадянко Ступакова? _Ступакова (смi?ться)._ Нi. _Орлюк_. Вам хочеться плакати? _Ступакова_. Робити щось хочеться. Працювати. _Орлюк_. Не журiться. Ми з вами ще попрацю?мо. Тiльки не треба смiятися. Прошу вас, не смiйтеся. _Ступакова_. Я не смiюсь, Ваню, -я плачу, як i ти. З Орлюкових очей текли сльози гнiву. Але вiн не плаказ. Свiт вiдбився в ньому. I цього не витримав один з злочинцiв. - Питайте мене! Все скажу! - застогнав Курбацький i вдарився головою об лаву. _Величко_. Хвилинку! _Орлюк_. Прошу. _Величко_. Пiдсудний Шредер, станьте тут. Пiдсудний Шредер, скажiть, чи входило в плани нiмецького уряду створення яко?-небудь форми укра?нсько? державностi? _Шредер_. Нi. _Величко_. Чи входило в плани вашого уряду знищення всiх сепаратистськи настро?них укра?нцiв? _Шредер_. Так. _Грибовський_. Я - Грибовський! _Мандрика_. Це вiн! Ой же й хитрий! Тож-то я дивлюсь - нiби вiн. Це ж така паскудна людина!.. Жах!.. Була вже пiвнiч. По темних дорогах тяглися з заходу визволенi з неволi радянськi люди. Несли рештки свого добра, гнiв, i горе, й страшнi вiстi про кривавi розправи. - А хто там? Хто йде? Стояли коло хат i по дорогах i гукали в пiтьму, чекаючи на повернення рiдних. - Хто там? Якi? Чи не тутешнi? Чи не сво?? Нi, не сво?. Iшли полтавськi, донськi, воронезькi. - А чи не доводилось, не стрiчали_ _наших? - Нi, не доводилось, не стрiчали! I знову рипали дверi. I знову гукала в пiтьму надiя. - Ой хто там, хто? А чи не бачили? А чи не чули? - Не бачили, не чули... Пустiть переночувати! Другого дня суду Грибовський вiдповiдав на всi запитання прокурора з особливою жадiбною поспiшливiстю. Вiдповiдав вiдверто, точно. В кожному запитаннi вiн вбачав продовження життя. Вiн жадав запитань. Iнодi запитання шматували його, вивертали, розтинали, четвертували, i тодi вiн вiдповiдав у знемозi короткими: так, було, так. Поступово з нього видобули всю його бiографiю, всi тиняння, зради, всю аморальнiсть. - Що ви думали? Як ви могли? Невже вас не жахав розмах смертей i розору? Скiльки мiльйонiв нещасних загнано в рабство? Скажiть, скажiть, скажiть! - Скажу, все скажу! _Орлюк_. Де перебува? ваш напарник? _Грибовський_. Сайгак? Розстрiляний. _Орлюк_. Ким? _Грибовський_. Шредером. _Орлюк_. Пiдсудний Шредер, ви розстрiляли агента Сайгака? _Шредер__._ Так. _Орлюк_. За що? _Шредер_. За нерозумiння вiдведеного йому мiсця в Третiй iмперi?. _Орлюк_. Тобто? _Шредер_. Вiн уявив, що фюрер створить для нього на Укра?нi протекторат. _Голос з публiки_. Казали ж, що вiн i його розстрiляв, Грибовського? _Орлюк_. Пiдсудний Грибовський, ви були розстрiлянi? _Грибовський_. Так. _Орлюк_. Пiдсудний Шредер, де й коли ви розстрiляли Грибовського? _Шредер_. В Iванькiвцях у сорок другому роцi. _Орлюк_. За що? _Шредер_. За те саме. _Грибовський_. Вибачте, це не зовсiм так. У мене з Сайгаком були розходження в деталях. _Орлюк_. Мовчати, виродку! Перед ким ти вибача?шся? _Величко_. Товаришу прокурор, закликаю до спокою! _Орлюк_. Прошу вибачити. Менi здалося раптом, що в мене вiдкрились рани. Пiдсудний Грибовський, як ви залишилися в живих? _Грибовський_. Я був тяжко поранений. Я вночi вилiз о ями. _Орлюк_. Хто вас виходив? Грибовський. Одна стара жiнка. _Орлюк_. Ви признались ?й, хто ви? _Грибовський_._ _Нi. _Орлюк_. В яких iноземних розвiдках ви перебува?те на службi? _Величко_. Пiдсудний, подайте назву розвiдок на записцi. _Орлюк_. Як ви знову зустрiлися з Шредером? _Грибовський_. Я не зустрiчався з ним. Я працював в органiзованому гiтлерiвцями нiбито партизанському загонi, який боровся з вашими партизанами. _Орлюк_. Потiм? _Грибовський_. Потiм нас розбили, i я втiк. На шляху втечi я зустрiвся з Шредером, i зразу ж ми потрапили до вас у полон. _Орлюк_. Яке було ваше останн? завдання? _Грибовський_. Органiзувати в тилу диверсiйну групу. _Орлюк_. Вiд кого ви дiстали завдання? _Грибовський_. Вiд Шредера. _Орлюк_. Пiдсудний Шредер, ви пiдтверджу?те? _Шредер_. Нi... Проте так. _Орлюк_. Чому - проте? _Шредер_. Бачачи цього суб'?кта, менi хотiлося б заперечити абсолютно все. _Антонiна_. Iване, скажи йому, щоб був вiн проклятий! _(До Шредера)._ Убивця ти, жорстокий кат, як носить тебе нещасна земля... _Орлюк__. _Ця жiнка прок. ина? вас. Вона вважа? вас безсердечним катом. _Антонiна_. Кат ти, гiрше звiра кусючого. _Орлюк_. Ви принизили звання людини. _Шредер_. Я персонально не принижував. _Орлюк_. Ви брешете. Ви поводились на нашiй землi не як офiцер окупацiйних вiйськ, а як аморальний убивця. _Шредер_. Це питання полiтики. А полiтика вiльна вiд моралi. Це вiйна, й усi ми дi?мо в ?? орбiтi, а Гегель сказав: "Вiйна вiчна й моральна". _Орлюк_. Нi, вона не вiчна й не моральна. Вона зникне разом з вашою темною силою. Ви насмiлю?тесь тут заперечувати сво? злочини? _Шредер_. Нi, я тiльки хотiв сказати, що я дiяв не тiльки в силу присяги, але й на пiдставi вчення великих умiв: Гегеля, Нiцше, Фiхте. Фiхте каже: "У вза?минах мiж державами нема iншого права, крiм права сильного". Це вчення Гiтлер модернiзував. Але коли ми зрозумiли минулого року, що вiйну ми програли й що ми загинули, ви зрозумi?те, як зросла природно наша жорстокiсть. _Орлюк_. Пiдсудний Грибовський! На пiдставi якого вчення ви дiяли? В iм'я чого ви брехали, провокували на зраду, на продаж Укра?ни, нашо? нацi? в рабство на загибель? _Грибовський_. Почекайте, я зараз все поясню... Коли я прийшов на Укра?ну з ними, я зрозумiв, що я тут чужий. Я дiяв в iм'я страху смертi, лютi, помсти. Я зараз все скажу. Все! - Грибовський трагiчно змахнув руками й повернувся до народу. Вiн щось хотiв сказати. Але в цей час понад самою школою прогув лiтак i закидав листiвками всi хати, городи, вигiн. - Листiвки кидають! - гукнув у вiкно Тарас Бовкун. _- _Якi? _- _Про дядька Романа. Шiсть танкiв розбив! - Хто? - Дядько Роман танки побив! - крикнули у вiкно дво? ясноголових хлоп'якiв i бiгом подалися вулицею. Народ витовпився з школи. - Послухайте! - жахнувся Грибовський, але нiхто вже його не слухав. - Обридло слухати всяке падло, досить. Робота сто?ть! - 3 цими словами пiшли з залу суду останнi свiдки Сильвестр Волощук i Платон Злотаренко. - Народ не цiкавлять вашi зiзнання. Народ зайнятий, - сказав пiдсудному голова суду. Тим часом босоногi гiнцi прибiгли з листiвками додому. Старий Семен Клунний порався в садку. - Дiду ! - батько танки побив!-загорлали вони, задихавшись, i поквапом почали читати старому листiвку. - "Шановний Семене Власовичу!.." - Пiшли геть, нечистий вас носить! Не дражнiться! - розсердився дiд. - Дiду, таж справдi! "Радiсну вiстку пода?мо вам! Син ваш Роман Семенович удосто?ний найвищо?... Героя Радянського Союзу! - читали хлопчаки привiтання Вiйськово? ради. - Ви з повним правом можете пишатись..." В цей час з хати вийшла мати. - Мамо! - кинулись дiти до матерi. - Мамо, наш тато Герой_!_ З цi?? причини не довелось виступити з обвинувальною промовою прокуроровi Орлюку. Бiльше того - коли через пiвгодини Грибовського й Курбацького повели за село в провалля, нiхто в ?х бiк навiть не глянув. Народ купчився вже бiля Романово? хати. Перед Семеном Клунним зiбралося пiвсела. Старий коваль не був письменним, тож листiвку про сина йому читав уголос немолодий уже колгоспний рахiвник Макар Падалка. - "Шiсть ворожих танкiв знищив ваш син у нерiвному бою на кордонi..." - Шiсть танкiв! - Тихо! - "Тiльки кращi сини нашого народу, для яких нема в свiтi нiчого вище за захист Вiтчизни, тiльки такi люди здатнi творити чудеса доблестi..." Читайте хтось, бо в мене чогось букви стрибають... З цими словами розчулений Макар подав листiвку Подорожньому. Але не встиг Подорожнiй роздивитись, звiдки починати, як не менше десяти голосiв пiдхопили текст: - "Недалекий той час, коли ворог буде розгромлений!" Потiм разом всi замовкли. Лунав лиш голос молодо? вчительки: - "I тодi син ваш повернеться додому до вас, до дружини, до дiтей, повернеться з перемогою, й слава про нього, як про богатиря землi укра?нсько?, буде жити й гримiти в вiках! Спасибi вам, батьку Героя. Вiйськова рада фронту". Запанувала врочиста пауза. Всi з повагою дивились на старого, чекали вiд нього слова. - От вам i Роман! - почувся чийсь голос. - Що ви скажете, Семене Власовичу? Але Семен i тепер, в урочисту хвилину життя, не зрадив себе, - суворiсть оберiгала його горду душу вiд марнолюбства й сусти. - Не знаю, - сказав вiн, спокiйно вдивляючись кудись вдалину i дослухаючись до людського слова - чи нема часом у кого сумнiву, невiри або й заздростi, - щоб не видатись смiшним чи недостойним суворого свого часу, додав байдуже: - Як на мене, то це або агiтацiя якась, або ж брехня. Як же це, справдi, щоб отак от шiсть танкiв? Що це вам, крижаки на болотi? Та на який ляд тодi кувати ?х, залiзо переводити, коли отак! - Це вже не нашого розуму розпорядження, - зауважив Хома Чепурний. - Виходить, так от! - Ну, коли так, то й так. Нехай-но вже. Я радий, - здався старий коваль. I тут з-за повороту з'явився раптом на вiлiсi - хто б подумав? - Роман! Спершу нiхто його не впiзнав. Вiн був без бороди i весь у пилу. Тiльки яснi, як колосся ячменю, вуса свiдчили, що це Роман. Легка гiмнастьорка, погони, пiлотка й перебування в походах омолодили його рокiв на двадцять. За плечима - гвинтiвка. На грудях - Золота Зiрка. За вiлiсом гуркотiла пара трофейних тягачiв. Це генерал Глазунов прислав на посiвну обiцяну допомогу. Оточений народом, вiлiс зупинився просто само? хати. - Романе Семеновичу! Посипались запитання, вигуки, смiх i знову розпитування. - А як той? А той? А чи живий такий-то? А чи далеко звiдси? А як вою? Павло Горобець? - Нiчого вою?! Погнали Гiтлера вже к чортовiй матерi аж у Румунiю. - А як Лобода? Як Бухало? - I Лобода, i Бухало, i Гаркавенки, батько й сини, - доповiдав Роман. - А мого Опанаса не бачив?-спитала одна мати. - Опанаса вашого, вибачайте, тiтонько, нема вже, - тихо сказав Роман i зняв пiлотку. - Нема Опанаса, й Левка Чепурного нема. - Ну, а чи правда, що ти там побив щось, - обережно запитав Семен, коли Опанасова й Левкова матерi побiгли голосити на самотi. - Шiсть танкiв! - пiдтвердили Романовi товаришi, що сидiли в вiлiсi. - Чим? - Пляшками, - сказав Роман. - Дай, думаю, спробую, що воно за пляшки. Кинув - горить! - Що? - Танк. Прорвались же до окопiв. Так я тодi другу! Горить! Я бiгцем до окопу, бiжу, бiжу, - третiй вже через окiп. Я - рраз! Горить, аж гуде! То я тодi бiгом до товаришiв, а вони - ну мене цiлувати. Стiйте, кажу, дурнi, не цiлуйте, давайте, кажу, пляшки! Та за пляшки, та туди, вогонь його бери! _- _Не брешеш? - Чого ж брехати?! На очах у людей все ж було! - А може, вам там з переляку заслiпило трохи? - Пожди. Не перебивай! Ну? - Так от. Гульк! - а вони вже на окопах! Один, ну прямо на голову суне. Ой! Повiрите, аж наче жаром сипонуло по спинi. Нахиляюсь - пройшов! Дак я тодi розгинаюсь та в гуз четвертому!!! А тодi п'ятому! Шостому!.. От пляшки!.. - Оце виробив! Це ж, чув я, по п'ятсот за танк платять? - Невже? - А ти думав! _- _Ну, а як же ти ?х там кидав? - Як командир учив. Прямо на зад, на гузку. - Слабенький зад, чи що? - А сатана його зна?. Гази якiсь там... Ага! От чого менi шкода, кат би його взяв, - пiджака загубив. - Пiджака?! - Атож. - Де? - Та там-таки. Довелось скинути, щоб замашнi- ше було. То хiба ж не занесло десь вогнем чи гусеницями. Аж досадно. - Казав я тобi, - не бери пiджака, не бери пiджака, - з докорою сказав Семен. - Отепер попокрутишся без пiджака, вояко! - Ну, батьку, на те вiйна. Народне дiло. Тут уже кому яке щастя. - Лиха година! Такого пiджака загубити, - сказав Семен. - Ну, треба вже радiти, бог з ним. Ходiть, прошу, обiдати! ? мiсцевостi веселi, радiснi, ? похмурi, тривожнi й недобрi мiсця. ? благодатнi долини й овiянi смутком гори. I назви е веселi, як от Ворскла й Десна, i тихi, мрiйнi, як Сейм або Дон. I ? зловiснi, трагiчнi звучання назв, як Горинь-рiка на Волинi. Кожна мiсцевiсть ма? свою душу. Старi Павлiвцi мали душу врочисту, древню. Вони розташувались на горi й попiд горою в мальовничих долинах. Привiтнi хати бiлiли серед садкiв та городiв. Вiд широкого шляху, що пролягав селом, бiгли врозтiч мальовничi вулички й стежки до розкиданих у зеленi подвiр'?в та хат. По городах та за селом височiли стародавнi безплоднi горби, що скидались, особливо ввечерi, чи то на рештки якихось давно зруйнованих, вкритих прахом споруд, чи на могили безвiсних велетнiв. В селi жили вродливi задумливi люди, й була тут у жiноцтва своя давня мода вишивати рукава сорочок пишними червоними квiтами, то й одяг людський схожий був на садки та городи. I хто було не переходив, хто не про?здив Старi Павлiвцi, влiтку чи навеснi, вдень чи ввечерi, той нiколи вже не забував ?х, i особливо поле, що починалося зразу, як вийти на гору, за просторим колгоспним двором. Тут вже хто б не йшов шляхом, в якому б не був настро?, а мусив зупинитись. "Стiй, людино! Ось твiй свiт, вiчний i прекрасний, i ти в ньому живеш коротку свою мить", - звучало в урочистому споко?. "Радiй, добрiй. Перепочинь вiд повсякденного, буденного, дрiбного. Дивись". Перед людиною, скiльки око сягало, простяглись чернiгiвськi й полтавськi землi - зеленi сiножатi, озера, села на пагорбах, поля й дрiмучi бори. А мiж борами i тут, i там яснiли плями древнiх пiскiв. Попiд зеленими горами через луги простяглися старий Днiпро в срiблястих берегах. По горах, понад кручами йшов повз Вишгород шлях на Ки?в. На вишгородському пагорку цвiли вишнi, й старезний самотнiй прадуб, що шумiв вiттям не один вiк, похилився над Днiпром вже майже без гiлля. Щось епiчне й святкове почувалось у полi, одвiчний перебiг часу й величний спокiй... Колись тут попасались конi Святослава. Сiроокий князь ночував у лузi над Днiпром i, задивившись на зорi, мрiяв про Дунай. I так само пахло чебрецем i полином. Тiльки Днiпро був широкий, трави буйнiшi й Дунай далi. На небi й у Днiпрi гримотiли велетенськi битви мiж весняними хмарами, а над заднiпрянським низом одна багатюща хмара заполонила мало не пiвсвiту й десь ген-ген, аж за Остром та Козельцем, майже над самим Чернiговом, спадала на землю синiми пасмами дощу. Вийшли в поле сiяти. Незвичайною була сiвба над Днiпром у сорок четверту весну. Не гули моторнi машини в полi, не красувались свiжою фарбою широкi сiялки. Вiйна пожерла багату колгоспну технiку, винищила й покалiчила коней, засмiтила зерно. Орали тракторами, але орали й коровами, й скопували лопатами. Сiяли прадавнiм способом з щедрих хлiборобських рук. Старi колгоспники iшли цепом, як во?ни, поволi, з непокритими головами. Далi йшли сiячки - жiнки й удови солдатiв на чолi з Василиною Бовкуновою. Сiяв лiкар Вiрський, а за ними народний суддя Iван Орлюк з Уляною й чимало хто ще, а малеча бiгла босонiж за боронами або гуляла у вiйну круг мертвих "тигрiв". У декого на грудях виблискували бойовi ордени. Весняний вiтер надимав порожнi рукава у Платона Вернигори i Юрка Мирси. Сiячi проходили з повними iiригорщами давцiв по полю недавнiх битв i, поглядаючи на широкi заднiпрянськi простори, згадували хоробрих товаришiв сво?х i командирiв. I тому що кров загиблих ще не цiлком всочилась у землю, й рани на живих ще нили на негоду, й уночi болiла порожнеча на мiсцi вiдiрваних рук, спогади, як хвилi, перекочувались старим полем, i картини бою над Днiпром виринали з пам'ятi людсько? з нестримною силою. Тодi повiтря розтинали брязк й гуркiт. Поле двигтiло пiд вагою танкiв, гармат i рiзного iншого рухомого кричущого залiза. Ревли лiтаки. Стрiмголов! бомби освистували людське життя катастрофiчним свистом. На вншгородських пагорбах, на старому кладовищi, горiли танки. Чорнi стовпи диму над Днiпром провiщали загибель Гiтлеру. Горiло село. Тисячi гармат било по вороговi без-перестань, i безупинно грiм гримiв, i люди метались у курявi, в диму, в блисках сво?х гармат, як привиди епохи. Земна куля оберталася в порожнечi. _(Мультиплiкат)._ Величезна смуга пожеж над Росi?ю, Бiлорусi?ю, Укра?ною вгорнула ?? в дим. Лiтаки вершили свою нищiвну справу, - здавалось, чути було, як стогне земля. _(Знайти вираз у музицi)._ "Вони винайшли крила й поменшили мене, знищили мо? вiддалi й та?мницi, i я вже затiсна для них. ?х генi? вже розтлiвають iдеальну мою сферу, проникаючи в мiй атом i розщеплюючи його всесвiтню узгодженiсть. Що буде? Зникну я, вибухнувши одного разу в свiтовому просторi? Згорю? Розвiю в космосi свою неспокiйну людську плiсняву й перестану бути?.." Але ось поступово з радiосвисту, й вищання, й стукоту радiошифрiв та злобного гарчання ефiру вихопився людський голос: - Нi! Не припиниться буття, краща з планет, наша Батькiвщино, Мати-Земле! Зникнемо ми, змiняючись на тво?му лонi, поколiння за поколiнням, як хвилi в океанi, в кривавих обiймах страждання з радiстю. Але, зникаючи, завжди казатимемо: "Слава тобi! Слава тво?му хлiбовi, винограду й вину, слава приходу й вiдходу, веснi й осенi, дням i ночам, росi вечiрнiй i вранiшнiй росi, любовi, й працi, й дорогоцiннiй кровi, пролитiй в iм'я волi й братерства народiв, в iм'я збагнення найголовнiшо? та?мницi життя на тобi - та?мницi нашо? людсько? спiльностi. Ми тво? дiти, i ми твоя мiра: ти прекрасна!" Тихо в полi. Принишкли гармати. Загасли жертовники на пагорку, iржавi танки зяяли чорно-рудими пробо?нами. Нi на що вже не потрiбнi, пошматованi гусеницi поблискували сталевою лускою, наче побитi велетенськi змi?. Ями, патрони, гiльзи, дрантя й мотлох, i без лiку вбитих. Iван i Уляна зупинились на пагорку. Перед ними простяглось Заднiпров'я. - Яка краса! - Про що ти дума?ш? Скажи... Ти хотiв би жити тут не тепер? За княгинi Ольги, при Ярославi, при Хмельницькому? Або через сто рокiв? - Тепер. - I я. - Бо ж ми, справдi, вiдстояли псi минулi сторiччя, - сказав Орлюк, дивлячись на вiчне свято Заднiпров'я. - Всю нашу iсторiю, миiiулу й майбутню. - Ти щасливий? - Так! Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненавистi й страху, що збагнув сво? мiсце на землi. В цiй жменi колгоспного зерна, - Орлток розтулив перед Уляною широку долоню з насiнням пшеницi, - в цьому-от виявилось справдi бiльше змiсту, нiж у всiй фашистськiй iсторi?. Ти помiтила, як сiють? - Помiтила. Орлюк глянув на сiячiв. - Ось вiн iде "над вiйною, наш народ". Це безсмертнi слова твого батька. Яка битва може зрiвнятися з цi?ю картиною! Старi сiячi, жiнки, пiдлiтки й фронтова бригада Романа йшла цепом i, засiваючи поле бою зерном, гомонiли про сво?: - Ну, рука вже, кат з нею, менi не шкода, - казав Платон Бернигора, сiючи правою. - А що жалiть? - спитав Сорока. - Еге ж. А от за чим жалкую, що не став геро?м. Не вийшов! - Боявся, чи що? - спитав Роман. - Раз, що боявся, а друге, й головним чином, якось не щастило. Було пiдвернеться, ну, явно геройський результат, вже й почнеш було таке, що потiм i здумати страшно. Коли - беркиць! Прокинувся - госпiталь! З очей далi - з серця геть: рiжуть! - Точно. - Потiм повернешся в частину, нiхто заслуги визнавати не бажа?: новi всi! Нема справедливостi! - Точно. За сiячами йшли з боронами iнвалiди й школярi-пiдлiтки. За ними поспiшали ледве виднi з борозни босi ясноголовi геро? майбутнiх безкровних битв за перебудову природи, а вже за цими героями, кiнець трудового походу, метушились галич та гайвороння. Раптом вiдчайдушний зойк примусив усiх озирнутись. - А, боже ж ти мiй! Кинь, кинь, щоб ти луснуло! Ой рятуйте!.. - Антонiна бiгла за сво?м п'ятирiчним онуком Василиком. Спостигнутий цим скриком, Васи-лик вiдразу ж подався навтiки вiд баби. Велика батькiвська шапка насунулась йому аж на нiс i заважала бачити. Але Василик не падав i бiг прудко, притримуючи лiвою рукою штаненята. В правiй руцi була в нього велика граната, яку вiн знайшов у борознi. - Кинь, кидай, кажу, щоб тебе об землю кидало! - Не кидай! - Кидай! - Не кидай! Уб'?шся! - гукнув Орлюк i побiг навздогiн за хлоп'ям. - Переймайте його! - Ах, сучий синi Уб'?шся к чортам! Антонiно! Тiкай, не пiдходь до нього! - гукали сiячi, поспiшаючи навперейми й навздогiн бомбометателю. Василик перелякався. Така сила грiзних вигукiв остаточно збила його з пантелику. Вiн бiг щодуху, але гранати не кидав. Вискочивши з борозни, вiн подався полем до "тигрiв", де грали дiти. - Стiйi Не пускайте його до дiтей! Уляна не зразу зрозумiла, що трапилось з хлопцем. Потiм вона помiтила в його руцi гранату й, жахнувшись, з криком кинулась наздоганяти Орлюка. - Iване, Iване, вернись! Не пiдходь!.. Iване! Василик бiг якраз навстрiч Орлюковi. Але, почувши крик учительки, вiн крутнув назад i потрапив у полон до бабусi. Антонiна зразу ж кинула далеко геть гранату. Коли граната вибухнула, звеселивши все поле, Антонiна почала старано вибивати дурощi з Василика. Скривджений Василик заплакав великими дитячими сльозами. Плакала й Уляна. ?й хотiлось припасти до Iванових грудей, але вона соромилась, бо ж кругом були люди. - Улю, що з тобою? - здивувався Орлюк. - Ти ж у бо? ходила! - Iваночку, то зовсiм iнше, - посмiхнулась Уляна крiзь сльози. - То вiйна, а це життя. Незабаром Орлюк попрощався з селом i молодою дружиною. Ще цiлий рiк життя i смерть розкривались перед ним у битвах, перед якими мерхли всi битви, на якi будь-коли спроможна була людина. I людина перемогла. Вiн стояв бiля Бранденбурзько? брами. Перед ним проходили незчислимi ряди його товаришiв, i вiн бачив над ?х головами сяйво матернiх благословень Батькiвщини. _1944-1945 рр._