Олександр Довженко.  Повiсть полум'яних лiт

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Кiнчилася свiтова вiйна! Стою з  автоматом  на  порозi  ново?  епохи  й
думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!
   Молодий солдат оглянувся на груддя тлiючих ру?н i, нiби вражений раптом
величезнiстю перейденого шляху, застиг, як пам'ятник.
   Це був мiцний i пристрасний солдат. Голова  в  нього  була  перев'язана
бинтом. Та вiн,  здавалось,  не  пам'ятав  про  рану.  Неголений,  мокрий,
укритий кiптявою й прахом Берлiна, вiн щойно вийшов з бою й весь ще  курiв
на осоннi бiля Бранденбурзько? брами. Вiн  казав,  усмiхаючись  i  думаючи
вголос:
   - Передо мною проходять вiйська - товаришi  мо?.  Я  пропускаю  ?х,  як
командуючий, хоч я й не генерал, звичайно, i не маршал, - простий  сержант
Iван  Орлюк,  колгоспник  з  Надднiпрянщини,  звичайний,  так  би  мовити,
переможець у свiтовiй вiйнi.
   Та оскiльки нашого брата полягло  в  боях  за  визволення  людства  вiд
фашизму, як нiяких iнших солдатiв у свiтi,  -  величезна,  скажемо  прямо,
кiлькiсть, - i сам я особисто пролив кровi ворожо? й працi доклав  чимало,
i оскiльки, до того ж,  наставники  й  журналiсти  всього  свiту  почнуть,
певно, тепер балачки: що, та як, та чому, та яка в  мо?й  радянськiй  душi
може бути сила гнiву й ненавистi, та взагалi, так би мовити, мiцностi, от,
- я, народжена для добра людина, мушу якось освiдчитись  мо?м  сучасникам,
друзям i ворогам усього свiту, разом iз мо?ю дружиною, батьком-матiр'ю,  з
усiм, як то кажуть, домом, з криницею, з яко? я пив колись воду, з  садом,
городом, де спiзнав першi мозолi на руках, -  одне  слово,  з  усiм  сво?м
родом i долею.
   В осiнню нiч сорок першого року прощання лунали над Днiпром.
   Батьки й матерi  прощалися  з  дiтьми,  чоловiки  з  жiнками,  брати  з
сестрами.  Розлучалась  любов  з  любов'ю,  надiя  з   надi?ю,   прощалось
нездiйсненне замiжжя, несуджене материнство.
   Був вiтер то?  ночi.  Небом  пропливали  тривожнi  хмари  з  заходу,  з
нiмецько? сторони, i тягло трупом i пожарищем.
   Прощались поспiхом, тамуючи тугу, вiдходили швидко, нiби  навздогiн  за
сво?ю незвичайною долею.
   Нiхто не знав обсягу прийдешнього в ту нiч.  Не  знав  i  герой  нашо?'
повiстi, червоноармiець початку Велико? Вiтчизняно? вiйни, Iван Орлюк.
   Тiльки вiдчував вiн, рушаючи на схiд зi сво?м полком, що настав великий
час, i, збентежений незвичайнiстю почуття, мовчав.
   Впали мости на Днiпрi. Важкий гуркiт покотився понад водним  простором.
З високих круч посипалась земля.
   На покинутому березi, вже по той бiк, на  стрiмкiй  кручi  стояла  мати
Iвана Орлюка - немолода колгоспниця Тетяна.
   - Вiдведи,  господи,  руку  смертi  вiд  мого  сина-во?на!  -  урочисто
наказувала вона, й вiтер нiс ?? слова в пiтьму. Потiм,  змахнувши  руками,
наче птиця крилами, вона стала навколiшки  й,  подавшись  наперед,  ладна,
здавалось, полинути за Днiпро, затужила:
   - Iваном звуть його, моя доле, Орлюком Iваном, а я його мати!  Стою  на
зорях вечiрнiх i вранiшнiх, заклинаю дороги. Стою  опiвночi  над  безоднею
скорботи, аби не взяв його нi меч, нi вогонь, нi вода. Сину  мiй,  обороно
моя!..
   Земна куля оберталася  у  мiжнародному  просторi.  Димiла  планета  вiд
Нордкапу до Чорного моря, а над  ??  iдеальною  сферою  сновигали  лiтаки,
вивергаючи з сво?х черев тисячi бомб. I весь ефiр  звучав  новою  музикою,
яко? ще не вiдало життя. Це не були нi гiмни його красi, нi величання його
генi?в, нi реквi?ми героям. В холодне безмежжя неслись свист, i  виття,  i
вищання  радiошифрiв.  У  злобне  гарчання  заневоленого  ефiру  вривались
недоречнi мелодi? пеленгiв, лютi  вигуки  атакуючих,  заклики,  накази  на
мовах  великих  народiв.  Але  все,  що  звучало   в   свiтi,   перекривав
катастрофiчний гуркiт моторiв епохи.
   Палали мiста.
   - Пiдсудний Iван Орлюк, у вас пiд час арешту знайшли серед  речей  оце.
Що це? - запитав вiйськовий юрист Величко, слухаючи зiзнання пiдсудного  у
вiйськовому трибуналi.
   Пiдсудний важко зiтхнув i почервонiв.
   - Вiдповiдайте, що це?
   - Земля... - сказав пiдсудний i опустив очi.
   - Яка?
   - Укра?нська.
   - Так. Ви були комсомольцем?
   - Атож. Я i ? комсомолець.
   - Припустiмо.  А  нащо  це?  -  Вiйськовий  юрист  розгорнув  на  столi
маленький вузличок з землею.
   - Це я взяв на спомин, коли покидав Укра?ну. Вночi. Удосвiта жiнка одна
плакала, казала, що це кiнець Укра?ни, ну, кордон, сказати б, межа.
   - Ну?
   - Ну, то я тодi вiдiйшов набiк, став на колiна й
   сказав:
   - Прощай, Укра?но.
   - Ще що сказали?
   - Бiльш нiчого. Зараз пригадаю... Зда?ться, все.
   - Так. Продовжуйте. Можете продовжувати бiографiю, тiльки коротко.
   - Так! - раптом якось стрепенувся Орлюк  i  посмiхнувся  самими  тiльки
губами, в очах застигло страждання. - Отож я й  кажу,  що  в  косовицю  ми
ходили круг стiжкiв по насiнню. Все сво? дитинство  я  ходив  по  насiнню.
Воно в нас було скрiзь, де  не  повернись;  в  горщиках,  у  вузликах,  на
жердках у сiнях,  в  повiтцi  попiд  стрiхою,  в  сипанках,  в  мiшках  та
мiшечках.
   Я часто й спав у насiннi: в житi, в просi, в ячменi й горосi на печi. Я
любив, як насiння пахне. Я вирiс у насiннi. I мати мене народила в насiннi
- в жнива пiд копною.
   - Доволi.
   - Але це дуже важливо. Я зараз поясню...
   -  Ви  краще  зразу  розкажiть  про  свiй  злочин,  -   сказав   другий
вiйськюрист. - Як ви вбили двох сво?х товаришiв?
   - ...Якi теж, мабуть, виросли серед насiння, - додав Величко.
   - Так я ж ?м казав, не можна ж, кажу, так пiдло  мiркувати.  Власне,  я
так подумав.
   - Що саме?
   - Ну, от про те, що вони казали.
   - Але ж ви не мали права ?х розстрiлювати?
   - Не мав.
   - Отже, ви визна?те себе винним?
   - Нi... Я ж вам пояснюю... Я що кажу? Я...
   - Вiдповiдайте на запитання точно! Ви вбили...
   - Я ?х розстрiляв! Перед розстрiлом я спитав дозволу...
   - У кого?
   - У капiтана Кравчини.
   - Капiтан Кравчина не мав права дозволу.
   - Вiн i не дозволив. Вибухнула мiна, i вiн упав поранений. Тодi  я  сам
уже розстрiляв.
   - Вас нiхто на це не уповноважував. Чому ви не визна?те себе  винним  у
вбивствi двох товаришiв?
   - У мене серце скажене.
   - Вiдповiдайте: так чи нi.
   - Я... менi... я не можу цього сказати.
   - Ви сто?те перед вiйськовим трибуналом. Вас буде розстрiляно!
   - Скажу.
   - Кажiть.
   - В мене самого тодi  виникло  трохи  ?хнього  почуття.  Воно  нiби  як
повiтрям  перелетiло  на  мене.  I  це  мене  так  якось  образило,  аж  я
розсердився. А думати вже нiколи було, i  потiм  землi,  бачите,  скiлечки
лишилось... Я вас прошу, не ремствуйте на мене за мову про насiння. Я ж на
агронома вчився. Хотiв був уславити свою область, а тепер ось що лишилось!
   Далi пiдсудний не витримав i, схопивши зi столу  зав'язану  в  хустинку
жменьку землi, заплакав.
   Вiкна бринiли вiд вибухiв.
   Це сталося так:
   В непозбутньому горi плакала жiнка пiд хатою. Було темно  й  не  темно.
Зловiснi спалахи  шарiли  навколо,  й  така  туга  розлита  була  в  цьому
невiрному свiтлi, такi  недобрi  звуки  порушували  нiчну  тишу,  що  вся,
здавалось, земля стогнала вiд тяжкого передчуття.
   Пiсля  тривалих  кровопролитних  битв  вiйсько  вiдходило,   згiдно   з
стратегiчним планом командування.
   - Прощай, Укра?но... -  сказав  Орлюк,  зупинившись  i  обернувшись  на
захiд, туди, де жеврiли заграви. Голос його уривався вiд страждання. Потiм
вiн став на колiна, а за ним i його товаришi.
   Вiн говорив тихо, втративши з туги силу голосу.  Говорив  спроквола,  з
паузами, вдивляючись праворуч i лiворуч в нiчнi пожежi.
   Потiм погляд його полинув далеко вперед, аж до  днiпрових  берегiв,  до
Карпатських гiр, якi вiн покинув ще так недавно.
   - Прощай... Присяга?мось, де б ми не були, доки ми живi, житимеш i  ти!
I нiколи не загинеш, дорога наша земле, поки трима? зброю Батькiвщина, хоч
одна  пара  комсомольських  рук!  Нiколи!  Вiзьмiмо,  товаришi,  по  жменi
землi... - звернувся Орлюк до товаришiв.
   I коли вони взяли отак по жменi землi,  Орлюк  гукнув  у  пiтьму  всiма
силами сво?? душi - всiм гнiвом, образою, горем:
   - Смерть фашистським окупантам!
   - Тихо! Хто там горла?? Вiдходимо тихо... - долинув  вiд  дороги  голос
командира.
   I тут Орлюк помiтив, що дво? з його товаришiв кинули  землю  й  гнянули
один на одного мигцем з якоюсь лихою, майже непомiтною усмiшкою, i  навiть
не усмiшкою, а з якимсь iншим вирiшенням.
   -  Так,  палахкотiли  зловiщi  заграви,  -  неуважно  проказав   суддя,
дослухаючись до сигналiв тривоги. - Ви зупинились. Ну й що ви сказали?
   - Я сказав: прощай, Укра?но, смерть фашистським окупантам, ще якiсь там
слова.
   - Потiм?
   - Потiм ми взяли ось це. Потiм я бачу,  що  вони  кинули  це-от  i  так
якось... Я тодi ?м i кажу, загалом почали говорити, i я побачив, що або  я
розстрiляю цих гадiв, або клятвi мо?й грiш цiна i додому я  не  повернусь.
Потiм, друго? вже ночi, коли фашисти прорвались, я бачу - вони в сiно.  То
я тодi за автомат, - стiй, кажу, боягузи й зрадники Вiтчизни!!!
   Тут Iван Орлюк так обурився, що стiл, за яким  сидiли  суддi,  затрiщав
пiд ударом його кулака.
   Велика авiабомба вибухнула перед самим будинком суду. Промчали нестямнi
конi, обiрвавши поводи. Почалось бомбування.
   Орлюк з суддями сидiли в бомбосховищi. Суддя Петро  Самiйлович  Величко
був незадоволений.
   - Любий мiй, як захисник Батькiвщини й комунiст, i як суддя, прошу  вас
як слiд зрозумiти те, що я казатиму: коли б ви були мо?м ?диним сином, все
одно пiдете...
   - В штрафну роту! - сказав Орлюк таким тоном, нiби просився  до  Москви
на Сiльськогосподарську виставку. - Хоч три днi поб'юсь! Будь ласка.
   - Три днi. А далi хоч i смерть?
   - Будь ласка!
   - Безглузда ви людина. Прiзвище орлине, а  голова  дурна.  Недалеко  ви
втекли вiд тих дурнiв, що самi ?х пострiляли... Нi, любий мiй...
   - Товаришу...
   - Заждiть...
   - Товаришу суддя!
   - Увага! Возду-ух! - почулося звiдкiлясь згори. Створилась мертва тиша,
пiсля яко? так загуркотiло й так задвигтiла земля, що про суд усi  забули.
Потiм раптом все вщухло.
   - А про насiння ви дуже добре сказали, - озвався  Величко,  стежачи  за
ворожими бомбардувальниками, що вже вiдходили. - I  я  вiрю,  що  рано  чи
пiзно, але  ви,  Орлюк,  ще  сiятимете  десь  над  Днiпром  це  насiння...
Запам'ятайте мо? слова.
   - Так ви за насiння не образились?
   - За насiння - нi. Навпаки.
   - Я так люблю сiяти! - зiтхнув Орлюк, весь час намагаючись  забути,  що
вiн пiдсудний. - Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сiяти,
садовити, плекати, щоб росло. Тодi я сторукий, i  рука  в  мене,  товаришi
суддi, ну така легка, нiде було так  не  родило,  як  там,  де  я.  Медаль
одержав на виставцi. Он!.. Пiшли, пiшли, пiшли!.. - Орлюк  побачив  раптом
ескадрилью наших винищувачiв i пожвавився. - Як  я  заздрю  льотчикам.  Не
попав я в льотчики.
   Штрафна чи не штрафна рота? Всiм однаково  важко.  Всi  повиннi  колись
привести до торжества.
   - Вогонь на мене! Вогонь на мене!  Фашисти  близько!  Я  -  "Ластiвка"!
Вогонь на мене! Ворог рядом! Я - "Ластiвка"!.. "Ластiвка"!..
   Орлюк сидiв у гнiздi навiдника й кричав у телефонну трубку. I чи  тому,
що нiхто вже йому не вiдповiдав, чи тому, що  оглух  вiд  вибухiв,  чи  що
вороги вже справдi були близько, обличчя його  вiдбило  страждання.  Потiм
вiн затамував подих i весь побагровiв: поряд нього лежали трупи ворогiв, i
нiкуди було дiтись вiд них, анi сховатись вiд нестерпного смороду.
   - Вогонь на мене!
   Вiн згоден був, щоб його пошматували власнi мiни, тiльки  б  не  дихати
цим смородом.
   - Я - "Ластiвка"!.. Давай! А, будь ти прокляте!..
   Але артилерi? було вже не до  "Ластiвки".  Битва  гримiла  п'яту  добу.
Пiдходили резерви на машинах. Бiйцi озирались на стрiчний потiк  поранених
i проносились вперед, думаючи сво? труднi думки.
   Виходили пораненi з бою. Пiд важким  гупанням  бомб  здригалась  земля.
Ворог не шкодував нiчого. Вiн кидався в атаки буквально по власних  трупах
i докотився до артилерi?.
   Коли на старшого лейтенанта Пахомова наринув ворожий  вал,  артилеристи
запрацювали в граничному темпi.  Упав  важко  поранений  Пахомов.  Тодi  з
флангу вдарив кулеметник Гаркавенко. Але й вiн загинув, поранений багатьма
кулями. Пораненого Гаркавенка вiдразу ж замiнив його напарник Грачов.  Але
недовго попрацював Грачов,  одну  лиш  хвилину.  Не  стало  Грачова.  Тодi
Попельнюк залiг мiж поранених i поклав весь фашистський цеп зблизька.
   - Вогонь на мене!.. - кричав Орлюк, вiдчуваючи вже, як  двигтить  земля
пiд вагою ворожих танкiв. Цього разу Орлюка почули.
   - Да?мо! Тiкай, поки  цiлий!  -  закричав  у  телефон  старший  сержант
сибiряк Дубровiн, що замiнив пораненого Пахомова.  Це  був  веселий  дужий
парубок, який нiколи не занепадав духом. Вiн  давно  вже  носив  у  кишенi
листа до рiдних, в якому дбайливо сповiщав про  свою  смерть  у  бою,  щоб
знали вони всi i весь Сибiр, як загинув вiн на полi бою.
   - Вогонь!
   Орлюк вибрався з вогневого котла якимсь чудом. Коли  оглянувся,  кiлька
ворожих танкiв уже горiло, а один, найближчий до нього, злетiв  у  повiтря
вiд прямого влучання й вибухнув такою буйною багрово-чорною  кулею,  що  в
нього серце затрiпотiло, мало не  луснувши,  й  гаряча  хвиля  нiби  жаром
сипнула.
   Скориставшись з хвилинного ворожого замiшання. Дубровiн викотив батарею
на вiдкриту позицiю. I хоч немало бiйцiв полягло вiд танкового вогню д сам
вiн, Дубровiн, був поранений, артилеристи знищили ще шiсть  танкiв  i  цим
врятували фланг. Але вони теж витримали недовго. На них рушили новi  хвилi
автоматникiв, i хоч незабаром усi вони до одного були вбитi  чи  пораненi,
нiхто не вiдступив. Бiй було виграно.
   - Танки! Дубровiн! Нашi танки! - закричав Орлюк, поглянувши назад.
   Танки генерала Глазунова йшли в атаку. Орлюку здалось, що  вiн  крикнув
"ура", але вiн тiльки прошепотiв це слово. Вiн був поранений двiчi.
   В завзяттi бою вiн не помiчав нi болю, нi кровотечi. Його  запал  досяг
такого високого градуса пристрастi, що тiльки втративши  майже  всю  кров,
вiн якось немовби втратив злiсть, засумував, i, танучи, як вiск на  сонцi,
упав.
   I здалося раптом Орлюку, що впав вiн, з якогось дива, не на  землю  мiж
здутi конi й нiмцi, нестерпно смердючi, а в дiдiв човен, i весняна  повiдь
пiдхопила його й понесла хутко-хутко, кружляючи помiж  сокорами,  вербами,
дубами, крiзь чудовi заростi вербняку й  лози.  Розпукувались  бруньки  на
затоплених деревах, бринiли нiжнi кетяги цвiту. Потiм човен  поплив  серед
водяних квiтiв, поминаючи села,  хутори,  а  в  весняному  небi  снувались
навдивовижу нiжнi хмарки. Потiм вода зникла, i старезний просмолений дiдiв
човен поплив по травi, по квiтучому садку, кружляючи помiж кущiв  порiчки,
агрусу, повз пасiку та омшаник, i приплив, як у казцi, попiд рiдну хату.
   - Iване! Це ти, наш Iваночку! - бiгли до нього батько-мати, дiд,  баба,
сестри. А вiн лежав у човнi не поранений, а зовсiм  здоровий  i  радiсний,
тiльки йому невiльно було встати.
   - Iване! Iваночку! - бiгла  до  нього  стежкою  вона,  найдорожча  його
Уляна. - Iваночку, повернувся!
   Вони схилилися  до  нього  всi,  добрi,  люблячi,  тiльки  вiн  не  мiг
пiдвестися.
   - Iваночку, та озвися ж до нас хоч словечком! Та чого ж  на  тобi  така
бiла сорочка?
   - А я сьогоднi  переходив  у  другий  клас,  -  сказав  Орлюк,  щасливо
посмiхаючись.
   - Да там же вiйна, де ти був? - поспитала мати.
   - Вiйна, мамо... Там все. Всенький свiт. А видно!..
   - Горить?
   - Ой горить!.. I видко, мамо, на сто рокiв уперед.
   - Та й коли вже воно скiнчиться?
   - А наказ же був.
   - Який наказ?
   - А шукай мене, моя мати. Шукай мене, моя мати, в степах  край  дороги.
Там я  буду,  моя  мати,  тричi  зимувати,  сво?м  чубом  кучерявим  степи
устилати, сво?м тiлом комсомольським орлiв годувати, сво?ю кров'ю  гарячою
рiчки виповняти, людство визволяти.
   - Так це ж пiсня?
   - Нi, спiва?мо iншо?. Ось пiсня, - посмiхнувся Орлюк i стиха  заспiвав:
"Дiвчино Уляно, збуди мене рано, та так збуди рано, а ще й не свiтало. Щоб
у барабани та не вибивали, золотi? труби та не вигравали..."
   Уляна не витримала пiснi й тихо заголосила.
   - Ну, а це що за мертвяки? - запитав дiд, показуючи на побитих фашистiв
у ногах Орлюка на днi човна.
   - Це вороги, - сказав Орлюк. - Я був  навiдником.  Кричу  -  вогонь  на
мене! Вогонь на мене!.. Вони до мене: "Вер iст дорт?" А я: "Смерть!" Ай!..
   Гiтлерiвцi тримали його за ноги задубiлими руками.
   - Втрачаю свiдомiсть, - сказав Орлюк тривожно  й  голосно,  неначе  щоб
пробудитись, зупинити прудководу рiчку. Вiн лежав на полi битви в кровi  й
брудi, вчадiвши вiд трупного смороду.
   Потiм,  непритомнiючи,  вiн  знов  полинув  додому,  але  вже  не   мiг
наблизитись.
   - Гей, гей!.. Уляно!.. - гукнув вiн до сво?х рiдних, простягаючи  руки,
але вони хутко вiддалялись. Щось нестримно несло його геть з рiдного саду.
   До  Орлюково?  хати  пiдходили  з  Захiдно?   ?вропи   найогиднiшi   ??
представники - гiтлерiвськi фашисти.
   Вони ввiйшли в село пiд барабанний дрiб i музику губних гармошок.  Вони
стукали в кожнi дверi, в кожне вiкно. Вони майже  всi  щось  ?ли,  жували,
деякi здавались п'яними. У водяних очах окупантiв заяяла духовна вбогiсть.
   Йшла  вiйна  в   ефiрi.   Вiдбувалися   сутички   мiж   радiостанцiями.
Радiостанцi? Берлiна, Ки?ва, Братiслави, Праги,  Парижа,  Будапешта,  Рима
розносили по всьому свiту промову фюрера Укра?ни Ерiха Коха:
   - На безмежних просторах Укра?ни ? земля для всiх солдатiв. Солдати, ви
менi можете повiрити, що я витягну з цi?? кра?ни останн?, щоб  забезпечити
вас. Сорок п'ять гектарiв на солдата! Ось що значить  воювати,  коли  тебе
веде Гiтлер!!!
   - Хайль! Хайль! Хайль! - хрипiв ефiр.
   -  Говорить  радiостанцiя  iменi  Тараса  Шевченка!   Дорогi   товаришi
робiтники, колгоспники й трудова iнтелiгенцiя Укра?ни! Гiтлер i його банди
прагнуть завоювати свiт i створити свiтову рабовласницьку iмперiю...
   - Говорить Будапешт! Хайль! Хайль! Хайль!
   -  Говорить  Берлiн!  Солдати!  Збува?ться  вiкова   паннiмецька   мрiя
об'?днання Балтiйського й  Чорного  морiв  пiд  скiпетром  фюрера!  Хайль!
Хайль! Хайль!
   - Говорить Москва!.. Що сталося б з  людством,  коли  б  не  було  нас.
Радянського Союзу? Де черпали б  народи  силу  й  мужнiсть  в  боротьбi  з
фашистським гiгантом? Куди покотився б свiт? В яку безодню?..
   - Говорить Берлiн!.. Убивайте, вбивайте, вбивайте нещадно партизанiв  i
всiх, що дiють разом з ними, наказую в полон не брати й не  розстрiлювати,
а тiльки вiшати.
   - Говорить Москва!.. Брати й сестри! В цiй велетенськiй  боротьбi  двох
свiтiв вирiшу?ться доля Радянського Союзу, а з ним Укра?нсько?  Радянсько?
держави. Вирiшу?ться питання життя народiв взагалi  i  нашого  народу.  Чи
розвиватиметься наша культура, чи загине разом з  нами?  Чи  буде  Укра?на
вiльною  Радянською  республiкою,  чи  щезне   й   обернеться   навiки   в
фашистсько-нiмецьку колонiю?..
   Тоне звернення уряду в хрипiннi й виттi радiостанцiй Заходу.
   - Хайль, хайль,  хайль!  -  вигукували  продажнi  диктори  цiло?  майже
?вропи, а слiдом за ними надривали голоси й  нужденнi  укра?нсько-нiмецькi
нацiоналiсти.
   Але ось радiостанцiя Тараса Шевченка знов заволодiла ефiром:
   - До збро?, народе-во?не, до  збро?!  Винищуйте,  громiть  фашистського
звiра! Хай до неба здiйма?ться священний вогонь  ненавистi  до  окупантiв!
Слава кровi вашiй i безстрашшю! Смерть фашистським окупантам!
   - Говорить Москва! Говорить Москва! Говорить Москва!
   - Живу! - прошепотiв Орлюк сержантовi Дубровiну, що  пiдбiг  до  нього.
Анi кровинки не мало вже в собi його обличчя. Дубровiн сам був поранений в
голову, але йому ще вистача? сили пiдняти Орлюка.
   - Живемо... Звичайнiсiнька рана... Ага, друга. Ух,  ти!..  Тамуй  кров!
Затискуй!
   - Не кидай мене, Степане.
   - Не чую. Глухий!
   - Не давай менi лягати! Тримай на ногах!
   - Ага! - вiдказав Дубровiн. - А ти опинайся, топчи ??!
   - Топчу...
   - Топчи, не давайся!
   - О Стьопо! - заскреготiв зубами Орлюк. - Топчу...
   - Топчи-и! Ми ще себе покажемо! Ще вони побачать нас  усi!  -  Дубровiн
глянув на захiд i взяв Орлюка на плечi.
   Пораненi виходили з бою, пiдтримуючи  один  одного.  Багатьох  виносили
санiтари, вiдправляли машинами. На зустрiчних машинах  надходили  резерви.
Кипiла робота в хiрургiчнiй. Вiкна деренчали вiд вибухiв. Часом чути  було
рокотiння великокалiберних кулеметiв. Одна з сестер знепритомнiла.
   - Гей, заберiть сестру!
   Хiрурговi лiкаревi Богдановському вкладали в  рот  бутерброди.  Гумовий
фартух на ньому був у кровi, халат у кровi. Змарнiле  вiд  утоми  немолоде
лице пiтке, очi запаленi. Руки в гумових рукавицях пiднятi вгору.
   - Вина!
   В хiрурга вливали вино.
   Велика бомба розiрвалась неподалiк. Посипалося скло вiд дужого  вибуху,
штукатурка, щебiнь. Все затрiпотiло й зрушило  з  сво?х  мiсць.  Повiтряна
хвиля вдарила хiрурга об стiну, жбурнула додолу.
   - Уляно, Уляно! - кричав сержант Орлюк, лежачи на  операцiйному  столi.
Вже  непритомний,  догравав  вiн  свою   страшну   гру,   жестикулюючи   й
здригаючись.
   - Вогонь  на  мене!  Вогонь  на  мене!  Я  "Ластiвка"!  Фашисти  рядом!
"Ластiвка"!.. На мене!.. Я "Ластiвка"!.. Уляно!.. "Ластiвка"!..
   Госпiталь двигтiв i трiщав вiд могутнього реву вiйни.
   Саме в той час далеко за Днiпром у рiдному Iвановому селi зловiсний рев
вiйни вдирався в школу.
   - Уляно, спокiйно. Йдуть... Найголовнiше - це спокiй... Прошу тебе...
   - Ахтунг!
   - Встати! Встати!
   В  супроводi  перекладача  й   двох   озбро?них   автоматами   солдатiв
гiтлерiвський  комiсар  Курт  Шредер  швидко  пройшов   по   всiх   класах
Старо-Павлiвсько? десятирiчки.  Учнi  й  учителi  пiдводились  у  гробовiй
мовчанцi. Бiля виходiв iз школи та в переднiй стояли полiца?.
   Директор школи Василь Маркевич Рясний був схвильований вкрай. Вiн  дуже
боявся, що хтось з  учнiв  не  встане  або  ж  нешанобливо  вiдповiсть  на
яке-небудь ко-мiсарове запитання. Вiн знав, як ненавидять  його  вихованцi
фашистiв, як ненавидять ?х учителi. Йому  вiдомо  було,  що  комсомольська
група вчителiв i учнiв збиралася вже формувати пiдпiльну  бойову  дружину,
щоб при першiй нагодi органiзовано пiти в партизани. Вiн спiвчував ?м всiм
серцем i сам радо пiшов би в дружину, коли б не його  немолодi  вже  лiта.
Вiн не був простим вчителем. Освiчення народу  було  спадковою  дiяльнiстю
його роду. Вчителями були його  батько,  й  дiд,  i  дiти  його  теж  були
вчителями - два сини, що  пiшли  в  Червону  Армiю,  й  дочка  Уляна,  яка
тiльки-но   закiнчила   педагогiчний   iнститут   у    Нiжинi.    Портрети
Чернишевського,  Писар?ва,  Добролюбова,  Ушинського,  Шевченка,  на  кому
виховувались цiлi поколiння народного вчительства, шанували в його родинi,
як i портрет Ленiна. Василя Маркевича поважала вся округа, i  зараз,  коли
представники влади  й  партiйний  актив  вирушили  на  схiд,  залишивши  в
пiдпiллi окремi лише групи
   органiзаторiв опору, вiн тим часом залишився майже  ?диним  авторитетом
на селi. Вiн знав це, i його це лякало.
   Передчуття грози гнiтило його. Важкi хмари облягали  небо,  й  не  було
майже просвiтку.
   Комiсар зупинився в сьомому  класi.  Запанувала  зловiсна  тиша.  Перед
комiсаром, за кафедрою стояла директорова дочка - молода вчителька iсторi?
Уляна Василiвна. Глянувши на  Уляну,  Василь  Маркевич  вiдчув,  що  зараз
станеться те страшне, неминуче,  чого  вже  не  можна  нi  вiдвернути,  нi
виправити. Те, що заховане було в нього в серцi, вiн  побачив  на  обличчi
доньки. Горда молодiсть не могла пота?ти сво?х почуттiв. Уляна дивилася на
комiсара Шредера з неприхованим презирством.
   - Це моя дочка. Прошу вас  далi,  до  iншого  класу,  -  сказав  Василь
Маркевич.
   - Дуже добре, - посмiхнувся Шредер. - Дозвольте?  -  звернувся  вiн  до
Уляни й, не дiждавшись вiдповiдi, сiв, поклавши на кафедру стек i кашкета.
   - Продовжуйте. Скажiть ?й, хай продовжу?.
   - Продовжуйте.  Пан  комiсар  хоче  послухати  вашу  лекцiю,  -  сказав
укра?нською мовою офiцер-перекладач. Це був середнiй на  зрiст,  непевного
вiку, якийсь нiби весь збляклий суб'?кт. Звали його Грибовський.
   Вигнаний в числi гетьманських недобиткiв  з  Укра?ни  у  вiсiмнадцятому
роцi, недолугий син волинського попа ?вген Грибовський прожив за  кордоном
двадцять п'ять рокiв. Чверть сторiччя носило його  по  Нiмеччинi,  Канадi,
Бразiлi?, Аргентiнi, Пiвденнiй Африцi, Францi?, Балканах.
   За довгi роки блукань, зазнавши стiльки пригод, що ?х стало б на добрий
десяток  бульварних  романiв,  вiн  зробився  вiдомим  не  одному  десятку
контррозвiдок. Не один та?мний шеф ховав у себе його фотографi?, доноси  й
клятви на вiрнiсть. "Комiвояжер  терору",  як  звали  його  у  вiдповiдних
колах,  мав  пiдданство  Латвi?,   Чехословаччини,   Францi?,   Нiмеччини,
Болгарi?, Аргентiни. Був агентом багатьох держав. Любив  вродливих  жiнок,
вино, кохався в коштовних самоцвiтах i  полюбляв  вишукано  гарнi  костюми
авантурникiв. Брався робити  все,  нiчого  не  вмiючи,  не  маючи  жодного
людського фаху.
   Довго  блукаючи  чужиною,  сiяв  ненависть  до  уряду   свого   народу,
манiакальне марячи Укра?ною, вже тiльки як приводом помсти.
   Але  вiдшумували  вже  жалюгiднi  роки   розчарувань   по   ресторанах,
другорозрядних готелях, купе вагонiв. Минулась молодiсть,  пролинула  цiла
епоха  в  химернiй  авантурницькiй  метушнi.  В  стомленiй   хворiй   уявi
переплуталися  всi  шляхи-дороги  цiлого  свiту,   й   рiднi   люди   десь
порозгублювались i  давно  забулись,  i  навiть  забувся  батько  в  селi,
нiкчемний нерозумний попик.
   Це була вже мiнус-людина. Використовуючи його для  загарбницько?  мети,
нiмецькi фашисти не  вiрили  жодному  його  слову  й  зневажали  його,  як
людський покидьок, який завжди  потрапля?  пiд  ноги  на  непрямих  шляхах
мiжнародно? полiтики.
   Таким був Грибовський. Вiйна Нiмеччини з Радянським Союзом застала його
чортзна-де, в Iталi?, Тунiсi чи в Мадрiдi. За кiлька днiв вiн  був  уже  в
нiмецько-фашистськiй  формi.  Грiзним  потоком  понесло   його   разом   з
фашистською ордою на Укра?ну.
   - Продовжуйте! - наказав вiн вчительцi.
   - Лiтописець оповiда?: князь Святослав ходив легко, як барс, -  сказала
Уляна, звертаючись до учнiв. - Вiн нiколи не брав у походи возiв, нi м'яса
не варив, але, покраявши конятину, чи звiрину, чи яловичину, пiк на  жару.
Нi намету не мав, нi постелi, й нiколи  не  рушав  на  ворогiв  сво?х,  не
оголосивши  вiйни.  Благородний  i  простосердий  слов'янин,  вiн   завжди
попереджав про свiй похiд: "Хочу йти на ви". Вiн вирiс тут, де  й  ми.  Он
там за горою, у Вишгородi, жила його мати Ольга. Ось  тут  за  вiкном,  де
сто?ть Троянова хата, паслись його конi тисячу рокiв тому...
   Уляна зробила невелику паузу, тамуючи хвилювання. Клас не спускав з не?
очей. Було так тихо, що, здавалось, чути рух кровi в серцях.
   Нiяка промова не могла дужче  зворушити  юнi  натури  учнiв,  викликати
бiльшу схвильованiсть, нiж цi простi  слова.  В  устах  молодо?  вчительки
голос народу пролунав невмирущим тисячорiчним дзвоном, немовби  звiдкiлясь
здалеку  засурмили  над  Днiпром  прадiдiвськi  сурми,  заiржали  конi  на
степових пагорбах, потягло потом i кров'ю древнiх сiч, i могутнiй  брязкiт
старих мечiв розлiгся над гуркотом нещодавно вiдгримiлих рiдних  гармат  i
танкiв. Все було зрозумiло до кiнця. Все кликало на подвиги.
   Комiсар не зводив з Уляни водяних очей.  Грибовський  шепотiв  на  вухо
йому переклад i так само жер ?? очима.
   Уляна вiдчувала на собi погляди ворогiв,  ?й  було  страшно,  як  бува?
страшно в  першому  бою  молодому  недосвiдченому  во?ну,  коли  з  флангу
починають поливати  його  безперестанним  нищiвним  вогнем.  Але  ось  пiд
натиском благородно? волi до життя й  перемоги  стишу?ться  хвиля  страху.
Увiльнившись вiд житт?вих пут, кида?ться во?н вперед з  удесятеро  бiльшою
снагою, й тодi особливо? влучностi набувають його удари по  вороговi  i  з
особливою владною силою луна? його бойовий клич.
   ..Голос Уляни змiцнiв. За якусь мить вiн нiби  постарiшав  на  декiлька
рокiв. В ньому пролунав вiдвертий уже заклик.
   -  Коли  дев'ятсот  сiмдесят  другого  року  орди  печенiгiв,  керованi
вiзантiйцями, оточили його бiля днiпрових порогiв i вiн побачив, що виходу
нiби нема, вiн все-таки знайшов для себе й сво?? дружини  вихiд  у  битвi.
Коли всi були пораненi, й мечi потупились, i смуток закликав  до  втечi  з
поля битви, вiн сказав: "Во?ни, не посоромимо землi Русько?, поляжемо  тут
кiстьми. Мертвi сорому не ймуть".
   Тодi вiдповiла йому дружина: "Князю, де ти сво?ю накладеш головою..."
   - "Там i ми накладемо сво?ми!" - загомонiв раптом весь клас i замовк.
   Запала недобра тиша. Шредер пiдвiвся.
   -  Смерть  нiмецьким  окупантам?  Дуже  добре!  -  Зловiсний  рум'янець
забагрив його обличчя. Вiн знавiснiв, почувши те все.
   - Встать! - гаркнув Грибовський. Учнi встали.
   - Ахтунг!!
   На дверях з'явились озбро?нi солдати.
   - Пане камiсар, але ж це лекцiя! - хвилювався Василь Маркевич.  -_  _Це
тiльки лекцiя з нашо? стародавньо? iсторi?!..
   - Зараз ви дiстанете можливiсть знати дещо з ново?  iсторi?,  -  сказав
Шредер.
   Грибовський перекладав. Шредер з ненавистю подививсь на Уляну.
   - Я звик шанувати жiночiсть, навiть коли я зустрiчаю ?? в особi, вартiй
не шани, а, припустiмо, кулi чи зашморгу,  за  iмперськими  законами,  але
я...
   - Пане комiсар!..
   _-_ Тихо!
   - Я прощаю фрейлейн Уляну...
   - Я не потребую вашого прощення! - сказала Уляна.
   - Беру це до уваги, - сказав Шредер i, жестом
   звелiвши вивести Уляну, подививсь на вчителiв.
   -Я мушу взяти всю школу пiд захист вiд ?? нерозумного впливу. Вона,  як
менi вiдомо, комсомолка.
   - Тут всi комсомольцi, - сказав молодий учитель
   Сергiй Гомон, коли полiца? виводили вчительку.
   - Неправда, я не комсомолець! Ви не смi?те так говорити! - захвилювався
вчитель молодших класiв Гордiй Мандрика. - Уляно Василiвно, скажiть, що  я
не комсомолець!
   - Ви? Певно, що нi, - сказала Уляна, оглядаючись на Мандрику. - Нi, нi,
який же ви комсомолець!
   - Зрештою, менi байдуже, комсомольцi ви чи нi, -  сказав  Шредер.  -  Я
хочу, щоб ви всi, вчителi й учнi старших класiв, однаково добре  згадували
мене в Нiмеччинi, куди ви по?дете сьогоднi ж...
   - Дозвольте!.. Сьогоднi?..
   - Тут вам нема чого бiльше робити. Зрозумiли?
   - Але ж ми вчимось! - пролунав учнiвський дiвочий голос.
   - Ви не будете вчитись. Ви будете працювати. Нерозумно вчитись у  селi.
Ви ? землероби. Цим сказано все!
   - Це неможливо? Це помилка! Я не вiрю! - спалахнув Василь  Маркевич.  -
Нiмеччина Гете, Шiллера!.
   - Помовчте! Це нетактовно, - сказав Грибовський. - Залишиться три групи
молодших i вчитель Мандрика.
   - Мандрика? Стривайте! Перекладiть йому!  Вибачте,  пане  комiсар,  вас
невiрно iнформували вiдносно нашого  села!  -  Василь  Маркевич  побiг  за
комiсаром до сумiжного класу.
   - Наше село не таке, як ви дума?те. За роки радянсько?  влади  в  ньому
виросло багато iнтелiгенцi? - лiкарiв, iнженерiв, педагогiв. ? вже  вченi,
агрономи, хiмiки... Адже у нас...
   - У нас, у нас! - розсердився Шредер. - Не забувайте, що  сьогоднi  тут
вже не ми у вас, а ви у нас!
   _- _Ви не тямите, що ви кажете.  Дурень  ви!  -  скипiв  раптом  Василь
Маркевич.
   - Не кажiть таких слiв, - прошипiв Грибовський.
   - Що вiн сказав?
   - Вiн збожеволiв.
   - Що вiн сказав?
   - Я сказав, що вони не по?дуть до Нiмеччини. Грибовський переклав.
   - Вони вам про це сказали? - Шредер зблiд.
   - Я ?м це сказав, - вiдповiв тихо, але твердо Василь Маркевич.
   - Неправда! Василь Маркевич цього нам не казав! - почувся  схвильований
голос молодо? вчительки. - Вiн клепле на себе.
   - Перекажiть цьому бiльшовиковi, що вiн може
   вважати себе повiшеним!
   - Слухайте, збагнiть же ви, що вас  завойовано  !  -  сказав  учителевi
Грибовський, зцiпивши зуби. - Комiсар сказав, щоб ви  були  обережнiшим  у
висловах. Вас
   можуть покарати...
   - Брешете! - сказав раптом Шредер укра?нською мовою. -Я сказав,  що  ви
можете вважати себе вже повiшеним, а ви зниженим на чин. Курбацький!
   Начальник полiцi? Федiр Курбацький у три скоки опинився перед Шредером.
Це був молодий дезертир, жорстокий i безвольний, бандит i грабiжник, що не
раз сидiв у тюрмi, вiдбуваючи мiзерно легкi  покарання  за  сво?  злочини.
Начальником полiцi? вiн став з  першого  ж  дня  фашистсько?  навали  i  з
першого ж дня почав наганяти жах на весь район.  Вiд  руки  цього  пiдлого
виконавця фашистських наказiв  загинули  десятки  людей,  що  кляли  перед
смертю свою нерозумну благодушнiсть, бо свого  часу,  коли  мали  владу  й
обов'язок знищити злочинця, жалiли його матiр i нiкчемного скнару батька.
   - Бий! - наказав комiсар.
   Курбацький озирнувся й закляк: перед ним стояв старий директор школи.
   - Не чiпай! - загув клас.
   Курбацький розгубився. Навiть йому не ставало зухвальства пiдняти  руку
на Василя Маркевича.
   Тодi Шредер, побачивши, що справа набува? зовсiмне  бажаного  повороту,
щосили вдарив Курбацького стеком - раз, два, три! - i тодi бандит, хропучи
з болю, як пес на припонi, кинувся на директора.
   - Товаришi! Тiкаймо! - захвилювались учнi в сусiднiх класах.
   - Чу?те? Куди ж тiкати?
   - Вони оточили школу!
   - Прориватись! Прориватись!
   Учнi, хлопцi й дiвчата, восьмого й дев'ятого класiв стояли за партами й
дивились у вiкна. До  школи  пiд'?хали  вантажнi  машини  з  солдатами.  З
сьомого класу чувся крик.
   - Пiдожди бити, ка?не! - сказав Василь Маркович, знайшовши в собi  силу
вiдiпхнути Курбацького й пiдiйти до Шредера.  -  Дай  подякувати  кату  за
мотузку. Не бiйся, не битиму... - глухо сказав  вiн,  коли  Шредер  раптом
вiдступив перед ним на два кроки.
   - Не пiдходь до мене! Слухай!
   - Нi, ти послухай! - випростався Рясний. Вiн знав, що вiн  загинув,  що
йому вже не вийти з цього класу. Але нi страху, нi жалю  не  було  в  його
душi. В останнi хвилини чесно прожитого життя на помiч йому прийшов  гнiв.
- Послухай i запам'ятай, куди ти прийшов.
   - Я завоював...
   - Нi. Це так зда?ться тобi.
   - Ти смiшний.
   - Я вiльний. Перекладiть йому точно, мерзотнику!.. Я вiльний. Я  i  мiй
народ.
   - Я винищу половину твого народу!
   - Друга половина знищить тебе.
   - Я уб'ю тебе!
   - Бачу. I сам тут помреш. Але перед тим, як померти, ти проклянеш того,
хто поставив тебе на шлях смертi.
   Тодi Шредер ударив його кулаком.
   - Не завдавай собi працi, -  сказав  старий  учитель.  -  Ти  не  можеш
образити мене. Я надто зневажаю тебе. I, щоб довести це тобi, я плюю  тобi
в лице при дiтях.
   - Я тебе повiшу!.. На палю!!! - сатанiв Шредер, витираючи плювок.
   - Ну, що  ж,  услав  мене  жахом.  Це  предкодавня  укра?нська  смерть.
Тремтиш? Садови на палю!  Високо  пiднiми,  щоб  бачили  всi  потомки,  як
зневажаю я всi тво? вчинки, фашисте.
   Цi слова чула вся школа, i раптом...
   Чи ? школа на нашiй землi, що, почувши такi слова вчителя, не  кинулася
б на ворога, яким би жорстоким i нещадним вiн не був? Чи ? такi дiти?
   Нема.
   Василя Маркевича не повiсили. Вiн лежав посеред класу  з  простреленими
Шредером  грудьми,  оточений  розпростертими  тiлами   сво?х   безстрашних
потемкiв, якими споконвiку славилась наша земля.
   Розгромлену  десятирiчку  погнали  з  усiма  вчителями   в   Нiмеччину.
Залишилось тiльки три перших класи та тихий Мандрика,  що  боявся  власно?
тiнi.
   Уляна зникла  невiдомо  куди.  Потiм  казали,  що  коли  ??  привели  в
комендатуру на допит,  вона,  немовби  скоряючись  натхненню,  що  навiду?
людину раз на вiку в  найвiдповiдальнiшу  неповторну  хвилину,  зразу  вiд
порога попрямувала до столу  й,  спритно  взявши  маузер,  що  лежав  там,
застрелила двох офiцерiв гестапо й двох солдатiв. Далi, вийшовши  в  сiни,
вона вбила наповал ще одного солдата й одного вже в дворi. Все це  сталося
за кiлька секунд.
   Казали ще, нiби  вона  перехову?ться  у  лiкаря  Вiрського,  що  жив  в
Орлюковiй  хатi,  i  нiбито  лiкар  невпiзнавано  спотворив   ??   обличчя
страхiтливими лишаями, а руки  якоюсь  коростою,  щоб  нiхто  не  мiг  анi
впiзнати ??, анi схопити за руку.
   Лiкаря майже-таки вбили за це, але вiн заперечував  чутки  й  залишився
живий чудом, завдяки сво?му велетенському здоров'ю.
   Уляни й слiд прохолов.
   Прогримотiли осiнь i зима.
   Проминуло й друге полум'яне лiто.
   У Iвана Орлюка було багато нових друзiв. Бойова дружба народжувалась  i
мiцнiла швидко, як швидко часом i кiнчалась, через  скороминущiсть  життя.
Все тут було по-iнакшому.
   Думки проносились одна одно? вищi й значнiшi.  Розумiння  товариськостi
стало сердечнiшим i ясним, як нiколи нi вдома, нi в школi.
   Тiльки закордонних  друзiв  не  розумiв  Орлюк,  так  само  як  i  його
товаришi. Вiн вважав  ?х  шкурниками,  i  закордонну  ?хню  ковбасу  ?в  з
незадоволенням, особливо пiсля гарячого дiла, коли й ?сти ?? часом не було
кому.
   Тут брала верх його молодiсть.  Крiм  того,  розумiнню  iноземно?  душi
перешкоджали деякi риси його виховання i вдачi, деяка прямолiнiйнiсть.
   Йому хотiлося в вiйнi зразу ж подiляти з союзниками  все  нарiвнi  -  i
кров, i  пiт,  i  злигоднi.  Вiн  не  був  дипломатичним  анi  наймалiшою,
потрiбною в життi, мiрою. Був вiн гордий  i  вразливий.  Про  нього  вiрно
писав  один  iноземний  дружнiй  письменник:  у  Iвана   було   драматичне
свiтовiдчуття. Справдi, злодiяння фашистiв не давали йому спокою нi  вдень
нi вночi. Вiн проливав кров.
   Вiн увесь  дiяв  пiд  владою  великого  бiля  самого  кратера  вулкана,
осяваний його виверженням й готовий щомитi щезнути, як порошина.
   Iнодi йому доводилося на довгi години влипати в  двигтючу  землю.  Тодi
вiн видавався собi жалюгiдним, як черв'як, i туга томила його  до  сьомого
поту.
   Iнодi, навпаки, натiшившись помстою, вiн почував себе  заговореним  вiд
смертi й надсильним. Тодi командири могли посилати його  на  якi  завгодно
завдання. В нього нiби крила виростали, i уява грала з таким  запалом,  що
перемога, яку великi маршали бачили в пiдзорну трубу десь далеко попереду,
здавалась йому такою близькою, аж вiн чув на собi ?? подих.
   Але цi високi хвилини вiйна посилала Орлюковi не так-то  вже  часто.  А
чого було багато? Багато було поту, труднощiв, щоденно? виснажливо?  працi
переходiв. I було надмiрне, напруження всiх почуттiв.
   Кидаючись в атаки, вiн горлав нелюдським  голосом.  Такими  ж  голосами
кричали поряд його товаришi, i тiльки пiсля бою, та й то не вiдразу,  коли
лихоманка переставала трусити ?х тiла, говорилося, й писалося, й  читалося
по армiйських газетах, що в найгрiзнiшу хвилину ринули вони  на  ворога  з
гучними й високими словами на вустах, i це була  правда,  бо  тiльки  такi
слова й могли вихопитися з напружено? вкрай душi комсомольця Орлюка.
   Немовби  мiльйони  голосiв  усього  народу  вихоплювались  вочночас   з
Iванових вуст, зливалися вiд бiгу й гостро? працi мозку в цей  неймовiрний
хрип i рев i несли його, доброго радянського юнака, назустрiч вороговi,  i
смерть поступалася перед ним, хоча й пiдставляла часом свою кощаву ногу, i
й тодi вiн падав, поранений.
   Одне поранення було мiнними осколками в спину  й  бiк.  Роздягнутий  по
пояс, вiн стояв у садку в медсанбатi перед сестрою  й,  пiднявши  руки  на
голову, поволi повертався,  вмотуючись  таким  чином  в  бинт.  Вiйськовий
кореспондент, що був якраз тут, дивився на нього з  затамованим  захватом.
Вiн сам був вiдважний чоловiк, бувалий у бувальцях, що нiколи  не  втрачав
привiтно? усмiшки.
   Проте Орлюк не дуже-то полюбляв вiйськових кореспондентiв. ?х  фронтовi
нариси здавалися йому поспiль  невiрними  й  викликали  в  нього  смiх  чи
iронiю.
   - Орлюк?! Привiт! Мати рiдна!
   - Еге ж. Обробили, гади! Кров, розумi?ш ти, цебенiла, як з кабана.
   - Ой-ой-ой! Я писав про вас, що ви перший пiдняли в атаку всю  роту,  -
сказав кореспондент.
   - Хто? Я?
   - Так! Вийшов чудовий нарис. Краса!
   - Дурницi, - тихо сказав Орлюк i посмiхнувся. - Ви бачили цю красу?
   - Дозвольте!
   - От пiшов би хоч раз в атаку, добрав би, що  за  краса,  -  простогнав
лежачий поранений.
   - Признатися, не ходив.
   - Тож-то! Знав би, де раки зимують, писар! - сказав один немолодий  уже
поранений, тримаючи на грудях забинтовану руку, як немовля  в  бiлоснiжних
пелюшках.
   Пораненi посмiхнулися. Але багато кому було не до смiху. Вони неначе  й
досi перебували ще "там" i  пiсля  важких  трудiв  сво?х  лежали  немiчнi,
запорошенi, змалiлi, як поламанi iграшки. Один пожовклий вiд  болю  солдат
простогнав:
   - Яка там в бiса краса? Пишуть казна-що! Ай!..
   - Так, - сказав кореспондент. - Але я про iнше.  Бо  ж  пiдвестися  пiд
вогнем на весь зрiст - це безстрашнiсть... це...
   _-_ Яка безстрашнiсть? Ану бiжи пiдведися без страху!
   - Звичайно! Адже я так i пишу,  що  це  подвиг.  I  в  цьому  краса!  -
посмiхнувся кореспондент. - Весь свiт вражений! Тiльки ви цього не  можете
зрозумiти. Ви вже не можете дивитися на себе збоку.
   - Кажи-и.
   - Ну, гаразд, - сказав поранений з  бiлоснiжним  немовлям.  -  Не  можу
дивитись на себе. Ну, от я ?х бачу, вони такi ж самiсiнькi, як  я.  Що  ви
побачили на них гарного? Ну, покажiть менi хоч одного гарного!  Хiба  може
бути краса в убивствi людей?
   - Чорт його зна, - сказав Орлюк, намотуючись на бiлоснiжний бинт.  -  Я
про  себе  можу  сказати  лише  одне:  скiльки  не  ходжу  в  атаки,  крiм
роздратування й злостi, нiчого не вiдчуваю. Волосся на  головi  мерзне.  -
Орлюк обернувся до журналiста. - Я розумiю,  чому  деякi  навiть  сивiють.
Замерза? волосся, язик не слуха?ться, кам'янi баби вдавлюють вас у  землю,
а земля двигтить i ворушиться круг тебе, й тягне  тебе,  тягне.  То  як  i
пiдвестися з не?, коли ти при сво?му розумi. Тодi  наста?  така  мить,  що
один якийсь з роти, не знаю вже, вiн там чи я, вискаку? на прокльон усьому
свiту...
   - Точно.
   - Гiтлеру собацi!
   - А-а-а!..
   - I вже не "ура" виходить, а не знати що! Ревище!
   - Точно.
   - А позаду вся Росiя грiзно на тебе: "Вперед! Чого  прилип!  Вставай!!!
Не прогай секунди! Секунди не прогай!.." Ось картина. Чи ж не правда?
   - Правда, Орлюче, правда! - загув весь медсанбат.
   Орлюк  стояв  перед  журналiстом  з  пiднятими  на  голову  руками,   з
забинтованим голим торсом на тлi захiдного багрового сонця. Житт?ва  снага
його була такою дужою, що й пiд час важкого поранення, й тепер,  втративши
майже половину кровi,  вiн  не  знепритомнiв,  i  тiльки  в  найкритичнiшi
моменти непритомнiсть брала над ним гору, але й тодi, випорскуючи на  волю
з-пiд гнiту болю, його мозок  продовжував  працювати  з  надмiрною  силою,
несучи його бозна-куди, неначе степового коня, що зiрвався з приколу.
   Це було в трете поранення  пiд  Сталiнградом.  Вiн  упав  з  розгону  в
контратацi на земну кулю, i хоч куля вислизала з-пiд нього,  вiн  все-таки
пiдвiвся з закривавленим обличчям, але довше триматися на ногах не  мiг  I
знову впав, цього разу на великий, критий червоним сукном  стiл,  за  яким
товпились представники  дружнiх  кра?н  усього  свiту.  Не  ховаючи  свого
захоплення, вони зразу почали гучно аплодувати йому. Але вiн  не  зрозумiв
?х. Вiн ще не опам'ятався вiд оглушливого бойового грому й не розiбрав, що
то за люди - чи то журналiсти, чи письменники, чи продавцi,  чи  якi  iншi
персони свiтово? iсторi?, ?х було багато. Вони були дуже  рiзнi,  але  всi
однаковою мiрою делiкатнi й винятково чемнi.
   Деякi з  них,  як  видно  з  погонiв,  перевдягнутi  були  в  вiйськовi
кофтинки, що надавало ?м, однак, не войовничого, а, навпаки, якогось  нiби
жiночого вигляду, ?х виразнi лагiднi очi свiтились розумом i цiкавiстю,  а
свiжовиголенi щоки грали таким  благодушним  рум'янцем,  що  Орлюк,  якому
притаманна була, як уже згадувалось, прямолiнiйнiсть i запальнiсть  навiть
у нормальному станi, раптом знавiснiв.
   Шматований нестерпним болем, закривавлений i брудний, вiн  закричав,  i
важко, й голосно, й зло застогнав, i заговорив казна-що, а вони аплодували
йому й навперебiй записували кожен його стогiн. Один з них знав  росiйську
мову й перекладав всю його фонограму на ?х незрозумiлу мову.
   - Джентльмени, вiн просто кричить. В нього кiнчився шок.
   - Але що вiн кричить?
   - Вiн кричить: "Мамо, заберiть геть м'ясо".
   - М'ясо?
   - Яке м'ясо? Запитайте.
   - Що вiн ма? на увазi?
   - Йому не подобаються консерви?
   - Вiн ла?ться, вiн вигуку? брутальнi лайки.
   - Ай! Ай! Ай!!!
   - Який хвацький хлопець!
   - Ай, ай! Заберiть геть банки! - кричав Орлюк, плюючи кров'ю.
   - Мiстер Iван, ви не кричiть, - лагiдно сказав росiйською мовою дружнiй
представник. - Джентльмени не повиннi кричати.  В  цьому  ?  певна  частка
похвальби. Ви можете бути смiшним.
   - Виходь на вiйну!..
   - Мiстер Iван, ви не повиннi так говорити.
   - Що вiн каже?
   - Вiн каже негарнi речi. Вiн уже дорiка? нам.
   - Но?
   - О! Вiн, без сумнiву, дуже прямолiнiйний.
   - Виходь на вiйну!!! Растуди-перетуди!
   - Мiстер Iван, вашi слова надто декларативнi, - сказав перекладач такою
при?мною й правильною росiйською мовою, немовби вiн  народився  в  старому
Петербурзi чи в Одесi. - Ви не повиннi казати цього. Я хочу думати, що  ви
не простигли ще вiд вбивства  цих  фашистських  молодчикiв  i  тому  такий
збуджений. О_,_ як ви повиннi ?х там колошматити!
   - Колошмачу, чорти б колошматили вашу маму! Ай!.. - задихався Орлюк.  -
Чого ти посмiха?шся? Я не розумiю тебе!
   - Дозвольте, мiстер Iван, хто вас  навчив  ставитись  до  нас  з  таким
упередженням? Адже ми вашi союзники. Ми поважа?мо вас.  Наш  уряд  поважа?
вас.
   - Наш уряд також поважа? вас.
   - Ави?
   - А я нi.
   - Як - нi? Чому? Може, ви не зрозумiли  запитання?  Ви  цiлком  свiдомi
себе?
   - Так.
   - То чому ж ви таке кажете?
   - Мене часто ранять... Ай... Я кажу, що кажуть всi нашi солдати,  живi!
Ай!.. Ай!.. - застогнав Орлюк на сво?му закривавленому ложi. - Я знаю,  що
ви дума?те!
   - Що вiн сказав?
   - Вiн сказав, що зна? нашi думки.
   - Слухайте, припинiть розмову! Вiн стомився.
   - Дозвольте...
   - Ви дума?те, нехай тече про всяк випадок, признавайтесь!
   - Що тече?
   - Кров моя!!
   - Мiстер Iван, ви не повиннi так думати.
   - Менi боляче!!!
   - Але ми за це любимо вас. Ми любимо вас за жертви. Ми захопленi  вашим
геро?змусом. У нас кожна дитина захоплена! Тiльки пам'ятайте, мiстер Iван,
гiтлерiвськi фашисти такi жорстокi, як i пiдступнi. Вони  вже  прищеплюють
вам антипатiю до нас за те, нiби ми щадимо свою кров, не шкодуючи вашо?...
   - А хiба не правда? - гукнув Iван. - Звичайно, нi. Адже вони  обдурюють
1 декого iз наших джентльменiв. Вони запевняють ?х, що ви хочете завоювати
?вропу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумiйте, який хитрющий ворог.
   - Хитрющий? - застогнав Орлюк. - А чому ви не вою?те?
   - Це во?нна та?мниця. Вiн пита?, чому ми не вою?мо. Ми не можемо на  це
вам вiдповiсти.
   - Чому?
   - Ми хочемо ввести в оману противника.
   - Неправда! Де вашi солдати? Подати менi ваших солдатiв!!!
   Джентльмени зникли.  З'явились  веселi  солдати,  зовсiм  не  схожi  на
вiдомих Орлюковi  солдатiв.  Вони  грали  на  губних  гармошках  бравурний
мотивчик i посмiхалися до Орлюка, як у театрi.
   - Струнко! - закричав Орлюк, пiдводячись на закривавленому столi. -  Ви
обража?те мо? рани!!
   Солдати вмить зникли.
   На ?х мiсцi з'явився хiрург i  поклав  на  обличчя  йому  бiлу  марлеву
маску.
   - Ай!.. Ай... Ай... Виходь на вiйну! - заплакав Орлюк i  зiрвав  маску.
Потiм вiн пiдвiвся з столу. I тут вiн помiтив, що вiн величезний, метрiв з
двадцять, коли не бiльше, заввишки. Вiн стояв закривавлений на п'?десталi,
як пам'ятник, освiтлений  прожекторами.  На  ньому  була  його  солдатська
шинель. Голова його майже торкалася стелi великого залу.
   В залi повнiсiнько добре вдягнених крихiтних незнайомих людей.
   Вони дивились на нього зворушено й  байдуже  спiвали  знайомий  дорогий
мотив.
   Раптом вiн покинув ?х. Вiн зробив це якимсь одним рухом  i  полинув  до
хмар. Потiм вiн плив морем, чи, вiрнiше, не плив, а летiв понад морем, без
лiтака, просто, як пташки, i море клуботiло пiд ним, як велетенська ваза з
перлiв, i звучала дивна музика, а  над  морем  клуботiли  такi  ж  казковi
хмари. I все звучало захватом безмежжя, безкрайностi.
   Потiм вiн опустився на  воду,  i  ним  почало  кружляти  з  неймовiрною
швидкiстю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.
   - Iваночку, Iваночку! - почулися крiзь музику здалеку звiдкiлясь  рiднi
голоси.
   - Iваночку! - кричали на березi  його  батько,  мати,  дiд,  сестри  та
Уляна.
   Тодi, зiбравши останнi сили, вiн  виринув  з  ворон-ки  на  поверхню  й
закричав:
   - Я тут! Живу-у!..
   - Молодець! Оце я розумiю, оце бо?ць! Пiд хлороформом, з-пiд ножа пода?
сигнали! - казав  хiрург,  обробляючи  пораненого  Орлюка,  якому  все  це
примарилось.
   - Живи, любий мiй! Живи хоч сто рокiв... Бинт?
   - Приймаю командування! - вигукнув Орлюк, випiрнувши на мить у буття  й
знову непритомнiючи.
   - Нi, вибачте! Тут уже я  командую!  Так.  Тримайте!  Так...  -  бурчав
хiрург. - Давайте, хто там далi!
   - Приймаю командування! За мною, вперед! - Орлюк  пiднiмав  солдатiв  в
атаку.
   Окопувався пiд кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготiли, до сьомого
поту.
   Перебiгав з воронки в воронку, в поросi, в брудi,  в  снiгу.  Переносив
убрiд через рiчки поранених товаришiв, сам мало не тонучи.
   Кидався в атаки з криком - ура-ура-ура!
   Брiв з товаришами по  глибокiй  осiннiй  багнюцi,  несучи  важкi  мокрi
колоди для переправ.
   Витягав гармати з вибо?н та ям, машини, що забуксували, легко при  тому
посмiхаючись i жартуючи, тому що кiнець кiнцем наша справа справедлива, ми
переможемо.
   Наводив переправи по горло в водi, пiд  диявольським  обстрiлом,  серед
бито? криги.
   Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозi в снiгу, коли  санiтари,
поклавши поранених на ношi, почали брати i його.
   - Сплю, куди тягнете! Живий! - гукнув, прокидаючись,  до  санiтарiв.  -
Клади назад! - I знов задавав хропака. Може, снилися йому тодi батько-мати
далеко десь за Днiпром. Скiльки бо?в попереду!
   Вони лежали на печi, Демид i Тетяна Орлюки, i хоч були вони в чоботях i
кожухах, ?м було холодно. Стара пiч вже не грiла. Вона  стояла  бiла,  пiд
зоряним зимовим небом,  неначе  ввi  снi,  а  довкола  димiло,  попелiючи,
пожарище. Хату спалено, а старого  Демида  нещадно  побито.  Не  жити  вже
Демидовi на бiлому свiтi, бо ж такий вiн синiй та пухлий, i так  нестерпно
болять  руки-ноги,  й  болить  голова,  й  нiхто  вже  не  прийме  в  хату
переночувати, - погорiли хати до одно?, спалено село аж по саму  рiчку,  а
на Зарiччi що не хата - повнiсiнько окупантiв.
   I нiде не спiвали, хоч i був Новий рiк.  Тiльки  здаля,  з-поза  рiчки,
долинав часом п'яний фашистський рев, та одинока  жiноча  душа  розпачливо
кликала на помiч:
   - Рятуйте-е-е!..
   Був  великий  мороз.  Холоднi  зiрки  мерехтiли  в  темному   небi,   i
нескiнченний Чумацький Шлях простягався  у  вiчнiсть  двома  велетенськими
кривими колiями.
   Притулившись до холодного комина, Демид тихо
   стогнав:
   - Ой... Затопи, Тетяно, пiч. Щось не нагрiюсь нiяк. I  вижени  отих-от,
як ?х, коней, чи що... Хай не гудуть менi... Бачиш, знов повна хата...
   - Добре, вижену. Киш!.. - сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище.
- Вже нема. I вже тобi тепло,правда ж?
   - А вiрно, що правда. Ой...
   Демид стишився, i на його змученому обличчi  промайнула  ледве  помiтна
усмiшка. Вiн посмiхавсь увесь свiй вiк - у радощах i в горi, в веселощах i
в працi, i в незлобивому глузуваннi з людей i з самого себе.
   - Вже ми  нiмцi  тепер,  Тетяно,  он  що.  I  дiти  нашi  теж  пропали.
Блукатимуть по чужих державах.
   - Та що ти, Демиде. Всi будуть удома, й нiяко? Нiмеччини не буде.
   - Справдi? Ну, спасибi...
   - Все минеться. Вiдшумить, як хуртовина, - сказала Тетяна.
   Але хуртовина не  вщухала.  Знову  насупилось  небо,  в  каламутi  хмар
потонули зiрки, снiгом замело по ру?нах.
   - Рятуйте?.. - долинало крiзь заметiль.
   - Це ти, Тетяно? - сказав Демид, нiби прокидаючись  зi  сну  або  щойно
повернувши з далеко? дороги.
   - Я, Демиде, Тетяна. Тобi погано?
   - Заспiвай менi, Тетяно, колядки.
   - Колядки.
   - Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно  ж  рiздво.  Гостi
поприходять. Iван з дiвчатами. Га? Iван!.. Заспiвай про нашого Йвана.
   - Про Йвана? Ну, добре...
   I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка Орлюково? матерi:
   Молодець Iваночко та вибив ворота, -
   Святий вечiр!
   Пу-гу-у! - вила-гула хуртовина,  заносила  кра?ну  завальними  снiгами,
замiтала бездомних, розорених по лiсах та болотах.
   Ой вибив ворота у чужi городi, -
   Святий вечiр !
   Та назбирав вiйська аж землi важко, -
   Святий вечiр!
   А молодця Iваночка  цього  вечора  викликали  до  штабу  дивiзi?,  куди
при?хав командуючий армi?ю Глазунов.
   - Орлюка!..
   - Старший сержант Орлюк з'явився за вашим розпорядженням!
   Сержант Орлюк стояв у землянцi  перед  генералом  Глазуновим  у  повнiй
готовностi. Це було вночi в донецьких степах.
   - Завдання одержали?
   - Так точно, товаришу генерал армi?!
   - Це завдання, Орлюк, винятково? ваги. Його  успiх  -  не  тiльки  наша
перемога, це збереження тисячi людей. Завтра ми втратимо приблизно...  ну,
не  буду  передрiкати.  Багато  залежатиме  вiд  успiху  вашо?   розвiдки.
Зрозумiло? Отже, на  вашiй  розвiдцi  доля  приблизно  п'яти  тисяч  ваших
товаришiв. Я нiколи не перебiльшую. Зрозумiли?
   - Так точно, товаришу генерал армi?!
   - Я ?? доручив вам.
   - ?сть...
   - Пiдождiть. Перша умова - ви це зробите з сво?м вiддiленням зараз  же.
Орудуйте ножем,  багнетом,  чим  хочете.  Але  жодного  пострiлу,  жодного
вигуку.  Цiлковита,  так  би  мовити,  хiмiчна  тиша.   Зрозумiло?   Язика
приведiть.
   - ?сть!
   - I ще. Наказую персонально повернутись живим.
   - ?сть, виконати тихо й привести язика.
   - Все.
   - Дозвольте виконувати завдання?
   - Iдiть...
   Орлюк вiддав честь i, круто повернувшись, вийшов.
   - Сержант Орлюк! - почув вiн генералiв оклик, коли вже причинив дверi.
   - Сержант Орлюк!
   - Орлюк!
   - ?сть, сержант Орлюк!
   Генерал Глазунов пiдiйшов до сержанта.
   - Ви мене пам'ята?те? - запитав вiн зовсiм iншим, тихим голосом.
   - Так точно.
   - I вiдразу впiзнали?
   - Так точно.
   - Чом же ви не сказали?
   - Винуватий, товаришу генерал.
   - Не гаразд. А все-таки?
   - Я тодi дуже вас лаяв.
   - Материв?
   - Було всяке, - признався Орлюк i почервонiв.
   - Гарний. - Генерал Глазунов звернувся до присутнiх офiцерiв  штабу.  -
Несе пораненого командира дивiзi? i ла? його матiрно п'ять кiлометрiв.
   - Винуватий, товаришу генерал армi?, - я не знав тодi, хто ви.  Бачу  -
кадр.
   - Ну от. Добре, що я тодi був непритомний мало не  весь  час  i  нiчого
того не чув.
   - А зовнiшнiсть у вас, товаришу генерал, чимала,
   пудiв на шiсть, а кругом всi пораненi, ну, хоч плач,  а  тут  противник
насiда?, а тут ще й рiчка. Переправа розбита...
   - Так ти лаяти?
   - Нi. Ви самi почали кричати й лаятись. То я  тодi  бачу,  що  ви  мене
втопите в нервовому станi.
   - Ну?
   - Вдарив... по головi, щоб заснули.
   - Чим_ _вдарив?
   - Кулаком... Чим же?..
   - I я заснув?
   - Так точно.
   - Гарний. Уплав тягнув?
   - Точно. Потiм на собi. За рiчкою вдвох тягли. Той поранений  хлопчина,
що допомагав менi потiм, лейтенант, казав, що вiн ваш син.
   - Вiталiй?
   - Точно.
   - Нема вже Вiталiя, Орлюк... Ну  добре.  Спасибi  тобi,  брате.  Як  то
кажуть - гора з горою не сходиться...
   - А людина з людиною сходиться, товаришу генерал армi?! - сказав Орлюк.
- Дозвольте виконувати завдання!
   Генерал  Глазунов  якусь  мить  помовчав.  Вiн  дивився   на   сержанта
батькiвським поглядом. Був засмучений i тривожний. - Iди, солдате. Виконуй
свiй обов'язок, - сказав вiн тихо, як рiдному сину.
   Не наша справа описувати в подробицях, де саме це вiдбувалось  i  перед
яким наступом. Таке й подiбне до цього дiялось скрiзь, де захищали життя й
честь Батькiвщини великi радянськi люди, вихованi для мирно? працi.
   Сержант Орлюк повз у снiгу в бiлому халатi, а за  ним  бiлими  грудками
поволi просувались його гвардiйцi. Буря йшла зi сходу.
   Перший гвардi?ць:
   - Кришка менi зараз чи нi? Кришка менi зараз чи нi? Нi! Я дуже молодий,
i менi властиво бiльш думати про смерть ворога.  Взагалi,  я  можу  думати
тiльки про гарне щось, i сон менi гарний приснився... Ага, правiше.  ?сть,
правiше, так... Тiльки про гарне... Я вби ваю ?х, це так. Це я уявляю собi
точно...  Дивлюсь  на  годинник:  дванадцять  нуль-нуль.  З  Новим  роком,
громадяни всього свiту! З новим щастям!
   (Це думки гвардiйцiв. Слова промовлятимуть диктори.  Самi  ж  гвардiйцi
мовчки повзтимуть до сво?? мети. -_Прим. автора_)
   Другий гвардi?ць:
   - Я не доповзу, звичайно, до Берлiна, брати й сестри. Це  дуже  далеко.
Де я, де Берлiн. Подивiться на глобус. Ну, та чорт з  ним.  Я  не  про  це
думаю, не про смерть мiльйонiв мо?х братiв i  ворогiв.  Берлiна  нема  для
мене. ? оцей от населений пункт... Ось вiн зараз...
   Буря йшла зi сходу. Снiжна хуртовина розгулялася по всьому,  здавалось,
свiту. Все живе залягло, заховалося в землю, в лiгва, в житла.
   Третiй гвардi?ць:
   - Страшно менi. В головi нi думок, нi  почуттiв.  Я  нiби  розтанув,  i
холод розповза?ться в мене по кишках. Та я перемагаю страх, бо  я  хоробра
людина. I сержант в мене попереду хоробрий душогуб,  Орлюк,  чума  б  його
забрала. Нi, я подолаю все на свiтi присягою сво?ю.  Все  одно.  Прощайте,
брати й сестри, буду  орудувати.  На  випадок  загибелi  сержанта  приймаю
командування.
   Четвертий гвардi?ць:
   - Пишуть. Написати можна все. Щастя померти в бою. Яке щастя? Не  треба
менi такого щастя! Ти менi махорки дай, скiльки  душа  моя  потребу?.  Без
махорки я не во?н, розтуди твою Гiтлера, Герiнга, Геббельса, Рiббентропа i
весь свiтовий фашизм... Або горiлки дають - сто грамiв! Хiба це  дiло!  Ти
менi дай ?? раз на три днi, але щоб я почував. А тут мете, прости господи.
Хоч би вже поранили чи чорти його маму знають. Ну, де ти  тут,  фашистська
наволоч, де?
   Орлюк:
   - Вiтре, вiтре, солдатське щастя, заступи мене перед ворогом  заметiллю
сво?ю! Трудний i страшний повзу я до ненависно? мети, так чи  нi,  так  чи
нi? Так! Посуваюсь точно. I взагалi - так, нi пера нi пуху...  Приготуйсь!
_(Пошепки)._ За Батькiвщину! Благословiть, мамо... Тихо...
   Кинувся Орлюк на вартового фашиста й беззвучно
   всадив ножа йому мiж лопатки. Метнулись гвардiйцi в  Iмлi  й  зникли  в
ворожих землянках. Завила хуга.
   А його матiнка випроводжала, Випроводжала,научала;
   Ой ти мiй синку, мiй Iваночку, Поперед вiйська  не  вихвачуйся,  Позаду
вiйська не зоставайся. Держися вiйська та все середнього, Та  за  товариша
за сердешного, А Iван матiнки не послухався, -
   плакала в хуртовину Тетяна.
   - I добре зробив, - посмiхнувся в думцi сам до себе Демид. - Воювати  -
кров проливати.
   Поперед вiйська мечем маха?, Мечем махав, сiче, рубав!..
   - Отож. "А позад вiйська п'? та гуля?!" - прошепотiв Демид, побачивши в
снiжнiй вiхолi всю проспiвану картину.
   - Дозвольте доповiсти, товаришу генерал армi?!сказав Орлюк, виринувши з
темряви перед генералом Глазуновим. - Наказ виконано!
   - Добро. Ага, добро... А де  Орлюк?  -  запитав  генерал  Глазунов,  не
вiдразу впiзнавши Орлюка. - Ах, це ти, Орлюк?..  Ой-ой-ой-ой!  Дайте  йому
вина!
   Орлюка, справдi, важко було пiзнати. Обличчя його  було  блiде,  все  в
липкому зеленкуватому потi й у  кровi,  пошматоване  нiби  пазурами  хижих
птахiв чи звiра. Темно-лiлова  подряпина  над  запухлим  червоним  оком  в
кровi, пошматований мокрий  халат  у  кровi.  Вiд  нього  йшла  пара.  Вiн
хитався.
   - Тиша цiлковита, товаришу генерал,  -  сказав  вiн  пошепки  i  раптом
затремтiв - його морозило.
   Генерал швидко пiдiйшов до нього й по-батькiвському обняв за плечi.
   - Ух, ти боже мiй. Ну що ти? Що з тобою? Поранений?
   - Нi. Гидко, - махнув рукою Орлюк i,  гiрко  посмiхнувшись,  глянув  на
генерала.
   Випивши вина, вiн не захотiв закушувати i, щоб нiхто не помiтив, нишком
засумував у пiтьмi, посилаючи всьому проклятому свiту гiркi сво? докори  й
погрози, поки не здолав його сон.

   А король не зна?, вiйська пита?, -
   Ой коли б же я знав, чий то син воював,
   Я ж би за нього свою дочку дав, - Святий вечiр, -

   спiвала Тетяна.
   Демид посмiхнувся й  подивився  на  Тетяну  останнiм  поглядом.  Снiжна
бiлизна вкрила його обличчя. Iнiй, що  припорошив  бороду,  вуса  й  грубi
пухнастi брови, забiлiв на повiках.
   - Гукай, Тетяно, мороза  та  давай  вечеряти.  Сiдай,  Iване.  Сiдайте,
дочки, - ледве шелестiли старi Демидовi вуста. -  Морозе,  морозе,  а  йди
кутi ?сти! Морозе, морозе, йди...
   I мороз прийшов ?сти кутю. Демидовi стало тепло.  I  мороз,  виявилось,
нiякий не мороз, а його небiжчик дiд Самiйло, а сам Демид  зробився  малим
хлопчиною i якось так легко й вiльно нiби знявся й полинув у свято. I  вже
не Тетяна, а його молода красуня  мати  спiвала  йому  чарiвних  пiсень  -
колядок, яких нiхто вже й не зна? сьогоднi. Вона спiвала про  диво  дивне,
чудне диво, як у них на Петра та Дунай замерзав, а хто б вiри  не  йняв  -
Демид сам там бував, - святий вечiр! Демид сам там бував, - святий  вечiр!
- шаблею лiд рубав, - святий вечiр! - шаблею лiд  рубав  i  коня  напував.
Добрий вечiр!..
   Лютувала хуга.
   I рай далекого  дитинства  розкривався  перед  ними  червоними  маками,
рожевим цвiтом i васильками. Вони бачили його  i  в  ньому  заснули  обо?,
притулившись одне до одного.
   На вустах у них застигла тиха усмiшка до  всього  свiту.  Поступово  ?х
замело снiгом, i так ?х i не знайшов нiхто аж до весни. А навеснi  довкола
печi зацвiли вишнi й грушi, й тлiн  загиблих  батькiв  злився  з  пахощами
вишневого садка.
   Дивовижнi речi дiялись на землi!
   Минула весна. Минуло лiто й зима. Пролинуло  й  трет?  полум'яне  лiто.
Укра?на палала вiд Дону до Днiпра. Розгромленi в запеклих  боях,  котились
за Днiпро величезнi гiтлерiвськi полчища. Пiд натиском грiзно?  радянсько?
збро?  вiдступала  гiтлерiвська  Нiмеччина  з  усiма  сво?ми   сателiтами.
Висаджувались у повiтря мости  на  Днiпрi.  Високi  пожежi  довго  осявали
Днiпро вiд Полiського верхiв'я до Запорозького Низу.
   Чотири укра?нських фронти рухались на захiд чотирма залiзними потоками.
У всеозбро?ннi во?нного досвiду, здобутого  пiд  Сталiнградом,  Воронежем,
Б?лгородом, Харковом, на Дону i в безлiчi  iнших  битв,  вийшли  радянськi
армi? на Днiпро.
   Двi  стародавнiх  столицi  замаячило  вдалинi  на  горбах.  Тисячолiття
слов'янства на Днiпрi благословляло подвиги потемкiв,  i  святi  Ки?всько?
зруйновано? Печерсько? лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися  з
сво?х золочених уламкiв на темну воду велико? слов'янсько? рiки.
   - Днiпро! Це ж тут я купався! Це моя рiчка,  братцi!  -  Сержант  Орлюк
стояв по колiна у водi, а на березi на мокрому холодному пiску стояли його
бойовi друзi.
   - Це мiй берег, дивiться! Онде навпроти, якраз на горi, бачите, грушi й
вишнi? То мо?! А за вишнями й хата моя...
   Але товаришi не  бачили  нi  вишень,  нi  груш.  Бачив  ?х  сам  тiльки
щасливець Орлюк: вони зацвiли цi?? осенi в його серцi.
   Була темна нiч, одна з багатьох осiннiх ночей, сповнених во?нних див  i
грiзного солдатського щастя. Був сильний вiтер. Днiпро неспокiйно нуртував
i кидався в iмлi. Чорнi хмари вгорнули всесвiт, i мряка стала  стiною  вiд
землi до неба - глухого, беззоряного. Йшов дощ.
   Раптом замигтiв, запалахкотiв огнями весь правий  берег  вiд  Ки?ва  до
Вишгорода й Межигiр'я, й стало видно гори за Днiпром, i  Днiпро,  й  пiски
Лiвобережжя. За пiсками в прибережному лозняку й далi за лозами у  лiсовiй
пiтьмi, краянiй безлiччю вибухiв, кипiла робота.
   Рубали щогловi сосни й вiковi дуби,  пиляли  дошки,  стругали  колоддя,
палi для мостiв, крiпили понтони, плоти. Тисячi найрiзноманiтнiших засобiв
переправи - баркасiв, човнiв-душогубок, плотiв,  бочок,  дощатих  ворiт  i
всього, за що тiльки могла вхопитись людина, щоб не потонути, - все рушило
на людських плечах через заростi до Днiпра.
   Важкi колоди й слизькi дошки випорскували з рук, падали в ковбанi разом
з людьми, але десятки тисяч теслiв,  саперiв,  понтонерiв,  мостовикiв  не
помiчали  нi  скалок,  нi  подряпин,  нi  геть  стесано?  шкiри  на  сво?х
мозолястих руках i змуляних спинах, забували, що не спали вже двi  доби  й
майже не ?ли, тому що нiколи було ?сти, i ?жа стигла в куховарiв. Попереду
був Днiпро, i кожен, вiд генерала до солдата, розумiв, що треба  поспiшати
на  правий  берег,  поки  розбитi  в  лiвобережних  битвах  гiтлерiвцi  не
отямились.
   Пiдтягалась величезна артилерiя,  а  вiд  Переяслава-Хмельницького  вже
пiдкочувались до Десни танки славнозвiсного Кравченка, але, не чекаючи  на
повний склад пiдкрiплення, командування фронту звелiло солдатам i офiцерам
армi? Глазунова перейти Днiпро.
   - Все... Почина?мо! - сказав генерал армi? Гла-зунов i,  поглянувши  на
годинник, пiдвiвся над картами.  Пiдвелися  й  усi  генерали,  полковники,
командири й полiтпрацiвники. Вiйськова рада закiнчилась.
   - Залишилась година. - Генерал Глазунов обвiв очима  всiх  присутнiх  i
сказав дуже тихо:-Забудьте на цей час накази, труднощi,  всю  су?ту,  весь
механiзм  вiйни.  Iдiть  до  солдатiв  i  скажiть   ?м   найголовнiше.   А
найголовнiше зараз - це добре слово. Скажiть ?м найкраще, що  пiдказу?  ця
нiч. Я знаю: ?х не трз-ба нi переконувати, нi примушувати,  -  перед  ними
Ки?в. Але Днiпро вiд цього не мiлкiший, i ворог не слабший. Це велика нiч.
Тому не бiйтесь великих слiв. Скажiть ?м, що сьогоднi в усьому свiтi  нема
людей нi прекраснiших, нi чистiших,  нiж  вони.  Мiряйте  життя  й  смерть
великою мiрою. Скажiть найпростiшiй рядовiй  радянськiй  людинi-солдатовi,
чи? дiди й прадiди вимолювали собi  в  бога  за  копiйчану  свiчку  дрiбок
безсмертя, скажiть ?й, що вiчнiсть сама стука? до  ??  грудей  цi??  ночi.
Iдiть.
   - Солдати великого Радянського Союзу! Форсу?мо Днiпро!..
   Полковник Рябов, Зарубiн, Федорченко й iншi полковники й  пiдполковники
пояснили солдатам наказ
   командування. Полки стояли в iмлi. Наказ був точний, i кожен давно  вже
знав свiй маневр i передумав безлiч думок, готуючись до переправи.
   - Тисячу рокiв тому тут приймали хрещення нашi предки.  Сьогоднi  в  цю
священну рiку увiходимо ми! - Полковник Федорченко, незвиклий  до  високих
слiв, вробив паузу, наче  дивуючи  собi  самому.  Вiн  нiколи  ще  так  не
говорив, але вiдчував, що генерал мав рацiю, що  саме  цi  слова  потрiбнi
були солдатам  зараз.  I  сам  вiн  був  сповнений  благородного  вiдчуття
iсторi?. Голос його був ясним у туманi й глибоко людяним: - Хай же кожен з
вас подума?, нащо вiн народився на свiт у цей знаменний час! Чого  чекають
вiд нього народи?  Якого  подвигу!  Роздивiться.  Прислухайтесь  кожен  до
голосу сво??  душi.  Чи  вiльна  вона  вiд  тягаря  особистого,  спогадiв,
бажань?!
   - Смерть фашистським окупантам! - глухо вiдповiв полк з iмли.
   - Це велика рiка, - казав майор Пiдсiкайло сво?му батальйону  вже  край
берега. - I хоч мости всi зруйновано, ми, однак, будемо  на  тому  березi.
Так звелiла нам Батькiвщина.
   Майор Пiдсiкайло подивився в той бiк, де пiд осiннiми вiтрами нуртували
днiпровi хвилi, й грiзно нахмурився. Дощ перiщив його пiд  вiтром,  та  не
про дощ думав командир батальйону.
   - Чого ж нам побажати цi?? ночi й що заповiсти  нашим  нащадкам,  якщо,
виходячи з усiх даних, чимало з нас зачепить, так би мовити, снарядом, або
накри? хвиля? Заповiмо ?м, браття... - Пiдсiкайло ще раз глянув  на  кручi
ки?вських висот. - Тобто, я хочу сказати, що коли наш час настав, значить,
заповiмо ?м безсмертя!
   _Батальйон._ Смерть фашистським загарбникам!
   _Пiдсiкайло_. Значить, пояснюю: перед нами не просто той берег  Днiпра.
Перед нами, так би мовити, той берег долi. Все! Перший човен веде  сержант
Орлюк!
   _Сержант Орлюк_ _(в човнi)._ Не озиратись - раз! Цiлковита тиша -  два!
Дивись обома - три! Давай!
   Так почалася ця битва. Спочатку пiшло ?х небагато,  якихось  пiвдесятка
хистких човнiв. Хвилi кидали ними в рiзнi боки, розносили  ?х,  захлюпуючи
бризками. I пiтьма, хоч око вийми. Але коли на пiвдорозi спалахнув  раптом
з правого берега ворожий вогненний  вал  i  все  осяяло  фе?ричне  свiтло,
побачив Орлюк, який грiзний Днiпро був перед його хатою. Вода клекотiла  й
пiнилась вiд куль. Освiтленi вибухами, водянi смерчi вiд мiн  та  снарядiв
розтинали пiтьму й спадали на тих, хто плив  i  тонув,  важкими  студеними
потоками.
   Геть-чисто вся рiка, скiльки  оком  кинь,  праворучi  лiворуч,  ряснiла
бiйцями. Вони пливли, простуючи вперед i  вперед,  туди,  до  смертоносних
вогнiв, на рибальських човнах, на  плотах,  на  бочках,  на  позриваних  з
ворiтниць воротях, озбро?нi самою лиш легкою збро?ю й мужнiстю.
   Вони перепливли рiку.  Батальйони  Пiдсiкайла,  Сави,  Нефедова,  Чупая
першi кинулись на правий берег, показавши приклад вiдваги на довгi часи. А
першi з  перших  переможцiв  Днiпра  -  Конак,  Сокольников,  Третьяков  i
Трохименко стали iсторичними солдатами. Сконав тiльки ?вген Баряк  уже  на
самому березi в них на руках, та сержанта Орлюка не стало.
   Коли його човен перевернуло й пiдкинуло  вгору  вибухом  снаряда,  вiн,
поранений, вилетiв з нього й шубувснув далеко у воду, й  холодна  бистрина
понесла його вниз за течi?ю разом з тисячами його  сучасникiв.  Промайнули
перед очима берег, вишня, хата, й нiчого не стало.
   Страшний був Днiпро, потемнiлий вiд кровi. Каламутна хвиля.
   - Далi!
   Перед хiрургом лежав Орлюк.
   Вiдтодi, як чи?сь добрi руки витягли його з води, минуло кiлька днiв. I
що не день, йому гiршало. Жар у його позбавленому кровi тiлi  перейшов  за
сорок перший градус. Страшна  газова  гангрена  вразила  його  руку.  Рука
лежала  поряд  нього  розпухла   до   неймовiрного   розмiру,   темна,   в
багрово-синiх плямах та пухирях, i нестерпно смердюча. Три днi не  спускав
з не? очей  Орлюк.  Вiн  дивився  на  не?,  як  на  смертельного  ворога.I
мовчав.Руку Орлюковi врятувати не можна вже було.
   - Пiзно, - сказав хiрург до свого помiчника, - доведеться вiдтяти руку.
   - Вiдтинайте! Рiжте швидше! - рiшуче й швидко сказав несподiвано Орлюк.
   Здивований хiрург повернув голову. На нього дивились широко  розплющенi
серйознi Орлюковi очi.
   -  Рiжте  швидше!  -  наказав  Орлюк  i  навiть  мотнув  головою,  нiби
вiдкидаючи непотрiбну руку.
   Не  допомогли  Орлюковi  нi  протигангренозна  сироватка,   нi   спроба
переливання кровi. Його  спорожнiлi  кровоноснi  судини  спались  i  тепер
чинили вже опiр введенню кровi. Вiд плечового суглоба гангрена поплазувала
вже через надплiччя  до  ши?.  Розпухле  плече  являло  картину  грiзну  й
нестерпну.
   Коли його перевезли в тиловий госпiталь, вiн був уже  без  пульсу.  Вiн
був безнадiйним. Життя покидало Орлюка. Але вiн не здавався. Свiдомiсть не
затьмарювалась нi на хвилину, й жодна душа  в  палатi  не  почула  жодного
стогону. Вiн мовчав, i вся його воля пiшла на цей напружений  i  мовчазний
опiр смертi.
   - Як ти себе почува?ш? - спитав хiрург, що був на обходi палат, i  взяв
його за руку. Пульсу майже не було.
   - Нiчого... Добре... Скажiть, докторе, жити буду? -  прошепотiв  Орлюк,
вдивляючись докторовi, вдавалося, в саму душу.
   -  Жити?  Обов'язково,  аякже!  -  вдався  хiрург  до  сво??  звичайно?
рятiвничо? брехнi й, бачачи,  що  Орлюк  вже  помира?,  що  йому  лишилось
якихось  кiлька  хвилин  життя,  вiдiйшов  до   другого   пораненого,   не
призначивши йому навiть перев'язки.
   Орлюк зрозумiв, що надiя покида? його назавжди.
   - Стривайте!.. Доктор!..
   Хiрург знiяковiло озирнувся. Орлюк прочитав його думки.
   - То перев'язка вже не потрiбна? Га? -  спитав  вiн,  згоряючи  в  огнi
сво?? гангрени й обпалюючи його палаючим поглядом.
   А  що  сказати  хiрурговi?  Що  казати  хiрургам  щодня  бiля   постелi
вмираючого?
   I пiшов хiрург з лiкарями й сестрами-жалiбницями  до  перев'язочно?,  а
Орлюк вiдкинувся на подушки й заридав,Пригадав вiн свою  Ки?вщину,  золоту
свою кра?ну, сво? розлогi  лани,  сади.  Старий  Днiпро  замигтiв  у  його
пам'ятi сво?м вiчним святковим простором. Пригадалась Уляна, з якою  мрiяв
прожити життя над прекрасною сво?ю рiкою.
   - Де ти, Улю? Поглянь на свого Iвана!  Бачиш?..  Заметався  сержант  на
сво?му смертному ложi. Забився, неначе пiдбитий птах. Не помирати хотiлось
   Орлюковi - жити!
   Раптом з'явилась Уляна, або що iнше привидiлось йому.
   - Ай! - застогнав Орлюк 1 глянув по палатi,  а  в  палатi  самi  тiльки
пораненi на бiлих койках.
   - Ось де я...
   I раптом вiн встав.
   Обiйшовши всi палати, хiрург Богдановський  зайшов  у  перев'язочну  й,
розпорядившись щодо перев'язок, присiв  край  вiкна,  чекаючи  на  початок
роботи.
   Ранок був сiрий,  хмарний.  Богдановський  опустив  голову  на  руки  й
замислився.
   Несподiваний дужий стук  у  дверi  примусив  його  здригнутись.  Хiрург
озирнувся - Орлюк!
   Вiн стояв у дверях в самiй бiлизнi, в мокрих вiд кровi й  гною  бинтах,
вкритий холодним потом.
   - Перев'язку!.. - застогнав Орлюк  i,  витягнувши  вперед  праву  руку,
попрямував до столу. -  Жити  хочу!  Давайте  перев'язку  й  усе,  що  там
треба!..
   Сержант Орлюк iшов до операцiйного стола, хитаючись i  заточуючись,  як
на палубi корабля в ураганному морi.
   Вражений неймовiрнiстю того, що сталось, хiрург  застиг.  Страшний  був
Орлюк i прекрасний.
   - Ви думали, я вже помер? Я живий! -  заметався  Орлюк,  шукаючи  опору
здоровою рукою.
   - Перев'язку! Перев'язку дайте... Жити хочу!!! I  Орлюк  упав  на  руки
пiдбiглому хiрурговi. Схвильований хiрург  пiдняв  його,  як  хлопчика,  й
поклав на стiл.
   - Ви гада?те, нам пощастить його врятувати? - запитав його асистент, що
вбiг  саме  до  перев'язочно?,  й  почав  подавати  зi  звичною   точнiстю
iнструменти.
   - Вiн уже сам себе  врятував,  -  сказав  хiрург  дзвiнким  голосом.  -
Держiть. Так... Та держiть, хай йому... Ну!
   З хiрургом сталось  щось  дивне.  Вiн  зовсiм  перемiнився.  Вiн  почав
працювати весело, з  надзвичайною  енергi?ю  i,  працюючи,  вiн  милувався
сержантом.
   - Ах, ви подивiться, який велетень! Яка грудна клiтина!  А  плече  яке,
га? - захоплено казав хiрург, оброблюючи страшну Орлюкову  рану  перекисом
водню й накладаючи на не? асептичну пов'язку.
   - А ноги якi? А шия! А хода яка! Ви бачили, як вiн  увiйшов?  Стрункий,
як бог. Камфору!.. Так... Прекрасно. Ах,  який  юнак!  Ви  погляньте,  якi
м'язи. Як вiн увiйшов!
   - Але ж як вiн увiйшов?  Вiн  же  був  лежачий  хворий!  -  здивувалась
медсестра.
   - А що ви там тямите! Курка!
   - Не смiйте мене ображати.
   - Пробачте...
   - Але де вiн набрався сили? В нього ж не було пульсу? -  сказала  друга
сестра.
   - У нього була воля... Тримайте!.. Тримайте або йдiть пiд три чорти!
   - Ви дума?те, вiн житиме?
   - Вiн житиме довше нас з вами! Тримайте!..  Так...  Повiрте  менi,  вiн
зробив для свого життя вже бiльше, нiж ми робимо зараз... Бинт!
   Хiрург працював з незвичайним натхненням. Нiколи ще не прагнув вiн  так
пристрасно врятувати  людське  життя,  як  зараз.  Iван  лежав  перед  ним
непритомний,  але  його  могутня  воля  до  життя  й  боротьба  передались
хiрурговi й заполонили його. Вiн забув свою втому, сво?  безсоннi  ночi  й
працював, як пiсля чудодiйного сну й ванни, працював легко  й  радiсно,  i
сонце, що вигулькнуло на хвильку з хмар i зазирнуло в операцiйну,  немовби
посмiхнулось до нього, як обiцянка щастя. Так сила опору смертi вмираючого
помножила силу волi лiкаря, i цю силу  лiкар  повертав  хворому  сторицею.
Вливши йому ще  раз  протигангренозну  сироватку  й  пiвлiтра  кровi,  вiн
наказав дати йому теплого вина й гарячого чаю й довго грiти його грiлками.
Поступово пульс у нього почав вiдновлюватись,  порожевiли  щоки,  i  Орлюк
розплющив очi.
   В сiрих очах горiло  ще  те  саме  запитання.  Всi  четверо  -  хiрург,
асистенти й сестри - кивнули йому й  вiдвернулись  вiд  складного  напливу
почуттiв.
   Орлюк глянув на хiрурга й посмiхнувся.
   - Ви виграли генеральну битву майже без будьяких засобiв для  перемоги,
- сказав схвильовано хiрург. - Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь
перед благородством вашо? волi.
   Коли Орлюка везли з операцiйно? на койку, йому аплодувала  вся  палата.
Пораненi з гордiстю дивились на свого товариша й  кричали  йому  "ура",  й
койки двигтiли вiд ?х благородного  зворушення.  Це  була  велика  хвилина
злагоди, ?дностi, щастя.  Все  посмiхалося  Орлюковi  -  всi  люди,  стiни
госпiталю, небо. Вiдчинились бiлi дверi.
   - Товаришi пораненi, визволено Ки?в! - пролунав високий,  чистий  голос
сестри ще з порога.
   Гучне "ура" пiдхопило Орлюка, пiдживило його сили, й вiн  побачив  свiй
Ки?в - Золотi ворота. Щоправда, не зразу вiн його  побачив.  Понад  мiсяць
минуло, перше нiж позбувся вiн сво?х ран i по?хав на  поправку  додому,  в
рiднi Павлiвцi.
   Мине ще пiвроку, а може, й рiк. За невмолимими  законами  вiйни,  пiсля
небачених пожарiв наших мiст спалахнуть аж до  неба  ворожi  мiста.  Впаде
Берлiн. Гiтлер зникне, впадуть його друзi, скуштувавши  отрути  з  скляних
ампул. Дантовими рядами побредуть полоненi по сплюндрованих сво?х вулицях,
серед бито? цегли, пороху й тлiну ру?н, похиливши голови, не пiзнаючи,  не
розумiючи, жахаючись. Стрiлятись почнуть натхненники  безглуздих  Drang`ib
nach Osten, трагiчно? Нiмеччини  й  вiшатимуться  на  шовкових  шнурках  з
дiтьми, вiвчарками й вовкодавами серед  речей,  яким  належали  ?х  неситi
обдуренi душi.
   Пам'ятники iмператорiв та ?х коней з бронзи, i ?х орлiв i левiв з  люто
роззявленими пащами впадуть потрощенi пiд ноги, i будуть кинутi додолу  ?х
знамена, цi трагiчнi символи великих хибних  думок  правителiв  нiмецького
народу, якi даремно шукали щастя за допомогою  штика  майже  сто  рокiв...
Нiчого не знайдено, крiм спустошення i загибелi цвiту людського.
   Але все мина?.
   Новi знамена - i не ворожнечi вже, а згоди i  дружби  -  заполум'янiють
над багатьма розкрiлаченими столицями, й цiлi нацi? в захватi плескатимуть
?м з слiзьми зворушення, припадатимуть  на  площах  до  сiро?  солдатсько?
шинелi сержанта Орлюка, питатимуть, звiдки вона, де шита, ким  заворожена,
чи багато разiв прострелена. Потiм багато хто з них вгаму?ться згодом,  бо
все мина? - i захват, вдячнiсть, i неповне просвiтлення - i,  пiдкоряючись
злобi дня, житт?вiй пошлостi й  застарiлiй  iнерцi?  пропаганди,  почнуть,
можливо, ганити шинель за недосконалий крiй i дражливий  некомфортабельний
запах чужих далеких рiвнин.
   Але господь з ними, з столицями, з захопленням i з чужим комфортом.
   - Додому!
   - Нехай воюють дипломати! Хай журналiсти проливають чорнило!  Зупинись,
кров! Прийди скорiше, мир!
   - Хай живе перемога! I мир!
   _- _Хай живемо ми!
   - Хай живу трохи i я, Iван  Орлюк,  сержант.  Ось  вона,  моя  станцiя.
Бувайте здоровi, товаришi мо?!
   - Бувай здоров, Орлюче! Кляняйся вiд нас сво?му дому i всiй фамiлi?. До
побачення! Не засиджуйся!
   Товаришi випили ще раз на прощання, i Орлюк, що  дiстав  вiдпустку  для
поправки, висадився з вагона.
   По?зд пiшов на фронт.
   Орлюк оглянувся навколо - станцi? нема. Тиша. Така  тиша,  що  в  нього
задзвенiло в вухах. Вiн навiть  похитнувся.  Час,  що  три  роки  мчав  iз
швидкiстю снаряда, раптом зупинився. Яке дивне все. Де ж люди? Де прапори,
плакати? Тихо. Батькiвщина не вийшла зустрiчати свого сина. Не  вийшли  нi
батько, нi мати, нi сестри,нi вона.
   Не було  нi  прапорiв,  нi  привiтання.  Радiохвилi  не  сколихнули  ще
довколишнього благовiстям Перемоги. Не було народу. Не було нiчого, про що
мрiяли захисники Батькiвщини, ляскаючи зубами й збро?ю так довго.  Все  це
буде за другого повернення.
   А зараз Орлюк стояв на сво?й  сплюндрованiй  землi,  на  свiжих  слiдах
недавнiх битв. Перед ним простерлись його  рiднi  ру?ни.  Це  були  мертвi
переддвiр'я Ки?ва -  стертi  з  лиця  землi  Бровари,  Дарниця,  Слобiдка,
Вигурiвщина,  випалений  Труханiв  острiв.  Понiвеченi  усто?  зруйнованих
вибухами днiпровських мостiв пiдносились  над  повiддю  потворними  голими
кiстяками. I скрiзь, куди не кинь оком, бачив Орлюк страшнi слiди ру?ни  й
нещадного палiйства. Тiльки трупами вже не тхнуло, ?х вже прибрала  земля.
Життя перемагало. Вже зеленiли тополi, верби. Починалась весна.
   Пройшовши  через  Ки?в,  Подiл,  поминувши  Вишгород   дорогою   вiйни,
весняного вечора сержант Iван Орлюк прийшов у сво? село  й  спинився  бiля
рiдно? хати.
   Хати не було. Була сама пiч з високим комином серед  ру?н  бiля  грушi.
Спочатку йому здалось, що вiн помилився, що це не його хата, тобто не його
пiч. Вiн почав роздивлятися,  щоб  по  сумiжних  будiвлях  переконатися  у
власнiй помилцi. Але пустка  була  навколо,  i  все  було  незнайоме.  Лиш
де-не-де стовбичили такi ж самi печища,  й  тiльки  попiд  горою  тулилося
кiлька хат, та й то безверхих.
   Дома вiн чи нi?
   Дома.
   Орлюк пiзнав це по грушi.
   Хто не впiзна? сво?? старо? грушi, цього дерева  пiзнання  добра  свого
дитинства?
   Так, удома Орлюк.
   Ось його хата, бiла, з  теплою  солом'яною  стрiхою,  порослою  зеленим
оксамитовим   мохом,   архiтектурна   праматiр   пристановища   людського.
Незамкнена, повсякчас вiдкрита для всiх, без стуку в дверi, без "можна?" i
без "увiйдiть!", житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили
його не людськi руки, а сама природа, немовби зросло воно, як  плiд  серед
зеленi й квiтiв.
   Не було в нiй челядi.  Не  було  нi  вiтальнi,  нi  спалень,  де  довго
висипляються, не було мiсця для лiнощiв. Не було на  бiлих  ??  стiнах  нi
фамiльних портретiв, нi шкiрою оббитих  крiсел,  нi  скринь  у  кутку,  нi
панцерiв предкiв, бо рубались предки в давнину з непокритими грудьми. Були
хлiбороби батько й мати, що весь вiк творили хлiб i мед для людей.
   Де вони? Куди  подiлися  з  цi??  прекрасно?  хати?  Де  похованi?  Якi
прокльони шепотiли перед смертю? Чому так тяжко й так мало  щастя?  I  час
так  летить,  i  iсторiя  так  швидко  старi?ться,  нiби  хата  щезла  вже
давним-давно? Тiльки смуток залишився на печi, щемить розлука й ще щось.
   Орлюк плакав. У цю хвилину вiн любив свою хату над усе в  свiтi,  дужче
за всi палаци й храми, що ? на землi. Скiльки вiн марив нею в  багнюцi,  в
ямах, у водi й вогнi. Скiльки думав про не?, як  боявся  не  побачити  ??,
проносячись по чужих ру?нах. Скiльки розставань, невтiшних розлук, марних,
не здiйснених чекань пiшло з цi?? хати з вогнем i димом?
   Коли вона ще була жива й кущики пшеницi проростали на ?? зеленiй старiй
стрiсi, i кругом було безлiч насiнин, i була вона привiтна, як мати, однак
споконвiкiв кидали ??, i хто кидав - рiдко повертався. Носило його вiтрами
по свiтах, або й сам вiн бiгав, як той собака, за випадковим чужим  возом,
i тiльки  зрiдка  згадував  ??,  як  щасливе  дитинство,  як  свою  юнiсть
занапащену й свою мову призабуту, й звича?, i вiрування, й  красу  неба  й
землi.
   - Я не славословлю тебе, моя стара хата, - здавалось, примовляв  Орлюк,
пiдхоплений нестримним потоком найважчих почуттiв. - Коли нема в живих  нi
батька вже, нi матерi, нi лагiдних сестер мо?х, i нiкого, й тебе само? вже
нема, що менi пишатись,  що  втiшатись  тво?ю  неiснуючою  старою  дiрявою
стрiхою. Я навiть не пригадаю  чи  й  справдi  була  трохи  далi  клуня  з
чорногузом, чи то наснилось менi. Нiхто не дорiкне  менi,  що  я  вихваляв
тебе чи ось плачу за тобою тяжко, чи вславляю тебе сво?ю збро?ю й  ранами.
Я прощаюся з тобою. Я казав  ще  перед  великою  вiйною,  коли  було  менi
весело, i я багато хотiв: щезни з мо?? землi! Хай тебе не  буде!  Обернись
на хороми, вкрийся залiзом, пiдрости, пiдведись над садами, роздайся  вшир
i вгору.  Хай  гасають  по  тво?х  просторих  кiмнатах  веселi  дiти,  хай
спочивають i розкошують у достатках i щастi дозвiлля  тво?  люди.  Хай  це
будеш не ти, аби лишень щез смуток i клопiт  з  тво?х  куткiв  i  холодних
тво?х сiней...
   Прощай. Тебе нема. Я страждаю. Менi  жаль.  В  тобi  так  хороше  пахло
старовиною й споко?м, холодною м'ятою й  висхлою  гвоздикою.  I  з  добро?
тво?? печi пашiло борщем i свiжим хлiбом, печеними  й  сушеними  яблуками,
насiнням, зiллям, корiнням. А в сiнях  тво?х  пахло  маком,  гниличками  й
хомутом. Нема тебе, й нiде менi прихилити свою  голову.  Крiзь  тво?  малi
вiконця так лагiдно зазирало сонце з соняшниками,  й  рiзними  квiтами,  i
всiляким пахучим зiллям. А на покутi над бiлою скатертиною стола й  темний
бiлобородий бог у срiбнiй ризi, i Шевченко, i Ворошилов, i козак Мамай,  i
Будьонний, i Георгiй Побiдоносець на бiлому конi, i ще якiсь добрi люди  й
боги дивилися з стiни на пiч i на порiг, i на всякого доброго чоловiка, що
скидав  шапку,  станувши  на  дверях,  дивились  лагiдно  й  мирно,   нiби
припинивши  трудне  й  завзяте  сво?  змагання,  й  проживали  в   мирному
товариствi  й  злагодi,  розмовляючи,  коли  нiкого  не  було  в  хатi,  з
домовиком, що жив за комином у каглi,  i  з  принишклим,  старим-старезним
укра?нським чортом, i снились усi гуртом бабусi вночi, поки не  хрестилась
крiзь сон бабуся, бурмочучи з переляку "Ом'яця й сина".
   Довго стояв  Орлюк  у  тяжкому  зацiпенiннi.  Дорогою  вiйни  неподалiк
пропливали на захiд величезнi, неначе кораблi в морi, багатотоннi машини з
народом. У весняному небi рокотiли лiтаки. Смеркало.
   Заглибившись у  тисячi  спогадiв,  у  споглядання  картин  незчисленних
пожеж, що в них його хата була лише iскоркою в степу, Орлюк не помiтив, як
неподалiк вiд нього, висадившись з про?жджо? вантажно?  машини,  зупинився
молодий солдат у сiрiй шинелi, великих чоботях i шапцi-вушанцi.
   Орлюковi було не до солдата. Доля батькiв, стертих, здавалося,  з  лиця
землi, заступила вiд нього весь свiт. Мiж тим, солдат поволi  пiдiйшов  до
грушi й,  раптом  обiйнявши  ??,  так  якось  сумно  пригорнувся  до  не?.
Здавалось, вiн плакав, поринувши в свою самотнiсть,  нiчого  не  помiчаючи
довкола.
   Помiтили вони один одного не вiдразу  й,  навiть  побачивши,  не  зразу
кинулись  назустрiч,  таким  неподiбним  було  все  на  ту  давно   минулу
дiйснiсть.
   - Невже це ти?
   - Iване?
   - Уляно?! Уля!
   Вони й не вони! Тi ж самi й не тi! Майже зовсiм не  схожi.  Нi,  схожi!
Але чому все стало iнакшим? Чому весь свiт такий несхожий?.. Де  воно?  Де
воно?
   - Чи ж це ти?
   - Iване!
   Вiд цього обо?  вони  заплакали,  а  тут  ще  двов  поранених  пройшло,
обнявшись, в пом'ятих землистихшинелях, - теж, певно, зiйшовши  з  машини,
прямували дорогою життя i смертi. I так  цi  забинтованi  солдати  пройшли
десь до сво?х попелищ i так спiвали "Забiлiли снiги", що не те що живi,  а
й мертвi не витримали б, такою великою  була  влада  пiснi  там,  де  вона
повсякчас народжу?ться.
   Он i заболiло тiло, козацьке? бiле, ще й голiвонька.,.
   Сотнi розпитувань, сотнi дотикiв. Запитання стикались одне з  одним  на
близькiй вiдстанi, впритул, громадились,  розсипались,  збочували,  i  все
здавалось не тим, не  головнiшим.  Але  любов  розумна  й  прозорлива.  То
посмiхаючись, то придивляючись одне до  одного  з  глибокою  увагою,  вони
майже вiдразу вiдчули, що вони перемогли, що нiяке нi зло, нi помилка,  нi
нещастя не стало мiж ними, й вiдкрилась ?м радiсть життя.
   - Скiльки раз менi здавалось, що я  виносила  з  бою  тебе.  Сотнi  раз
здавалось менi, що це ти, що я тебе несу, тебе, Iваночку! - казала  Уляна,
обмацуючи  груди  й  руки  Орлюковi  й  не  спускаючи  з  нього  очей,  як
зачарована. На якусь мить в ?? очах  спалахували  ще  в  промiннi  радостi
старi страхи, так багато знала вона про смерть i калiцтво.
   - Як же ти живий зостався?
   - Не знаю. А ти?
   - Не знаю.
   - Де ти була?
   Вона була там само, де й вiн. Вона дiсталася туди майже чудом. I  коли,
збиваючись i хвилюючись, вона вiдкрила йому лише соту  частину  перейдених
шляхiв, назв мiсцевостей, подiй, вiдходiв, маршiв, i перемог,  i  знайомих
iмен, Орлюк зрозумiв, що та легендарна сестра  Уляна,  про  яку  згадували
пораненi у багатьох  похiдних  госпiталях  на  всьому  щонайважчому  шляху
вiйни, яку з захопленням  i  вдячнiстю  описували  не  раз  Орлюковi,  яка
частенько була поряд нього в сусiднiх частинах, що це й була вона.
   Оселились  Орлюк  i  Уляна  в  Орлюково?  тiтки  Антонiни.  Вiд  не?  й
довiдались про загибель сво?х батькiв, i матерiв, i багатьох сусiдiв.
   Iншим часом, за iнших обставин, довго,  певно,  оплакували  б  вони  цю
страшну втрату свого роду, але вiйна - теж життя.  Посiявши  довкола  таку
безлiч смертей, життя владно продиктувало ?м сво?  закони.  Iван  i  Уляна
вирiшили стати подружжям.
   На превелику радiсть Орлюковi, в селi стояв ще штаб його пiдроздiлу,  а
в сусiдньому - штаб армi?. Вони з'явились до  генерала  Глазунова  вже  як
мiсцевi жителi просити, щоб вiн ?х звiнчав.
   - Що?! Цього ще тiльки й бракувало командуючому!  -  обурився  вартовий
офiцер, коли Орлюк виклав йому сво? прохання. -  Там  опрацьову?ться  план
наступу, а йому тут загс влаштовуй! Хто його пустив сюди? Прiзвище?
   Орлюк вiдрапортував.
   - А-а!.. Орлюк? - раптом з'явився  на  дверях  командуючий  i  привiтно
посмiхнувся сержантовi. - Ну як, живий-здоровий?
   - На батькiвщинi, товаришу командуючий. - Орлюк доповiв генераловi  про
свою наречену, про смерть рiдних i про мету, з якою прийшли.
   - Я прошу вас, товаришу генерал, зробити нам таку честь,  та  так,  щоб
усе життя згадувати нам цей день, як свято.
   - Розумiю, розумiю, ось тiльки не знаю, як це робиться. Не  доводилось,
- сказав генерал. - А що ви, примiром, хотiли б?
   - Я не знаю, товаришу генерал, але що-небудь не таке, як було до вiйни.
   - Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, - додала Уляна.
   - Цiлком вiрно, щоб трохи врочисто, вiдповiдно до  умов  мiсцевостi,  -
сказав Орлюк.
   - Добре,  постараюсь.  Тiльки  дайте  менi  подумати  трохи,  -  сказав
серйозно генерал Глазунов i, глянувши суворо мимо генералiв i полковникiв,
що стояли близько нього, наказав ад'ютантовi  приготувати  цивiльну  чорну
пару. А коли ад'ютант ледве-ледве, самими тiльки очима посмiхнувся, -  вiн
тут-таки суворо вичитав йому й мало не вперше за всю вiйну розсердився.
   Уляна стояла сама в скромнiй хатинi тiтки Антонiни  й  скидала  з  себе
звичайний свiй солдатський одяг  -  скинула  шапку-вушанку,  сiру  шинель,
гiм-настьорку, спiдницю, поскидала важкi грубi чоботи, до яких насилу була
звикла. Потiм, помившись  холодною  водою,  вона  почала  вбиратись  перед
дзеркалом в давно забуте, здавалось, дiвоче вбрання.
   Тут  невеличке  дзеркальце  вiдразу  почало   показувати   Улянi   такi
зворушливi  змiни  й  перетворення,  що  вона  аж  розхвилювалась,   ледве
стримуючи сльози.
   "Чи й справдi це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я така!  Яке
щастя, що не гнию в ямi, не нидiю в рабствi. Що я жива й отака от! Ой!"  -
дивувалась Уляна, торкаючи легенько сво? брови, обличчя, груди.
   Вона побачила, що в не? гарна нiжна шия й плечi, що в ?? великих темних
очах спалахують iскорки не-розтрачено? нiжностi й юного натхнення, що  вся
вона легка й струнка.
   Вона дивувалася сво?й вродi.
   Перед дзеркалом у напiвзруйнованiй  недогорiлiй  хатi  з  важко?  сiро?
солдатсько? шинелi во?на Велико? Вiтчизняно? вiйни виникла,  як  та?нство,
дiвчина-наречена.
   Материне шлюбне вбрання  -  бiла  сорочка,  вишита  великими  червоними
квiтами, вишнева шовкова спiдниця,  теж  у  квiтку,  i  веселе  намисто  з
коралiв, i розма?тi стрiчки, - все  так  хороше  пахло  домом  i  давниною
безтурботного дитинства, що Уляна, зачарована, забула на хвилинку про  все
на свiтi. Потiм, вже зовсiм  вдягнена,  вона  глянула  зненацька  на  свою
сiреньку шинельку й заплакала. Кинулась  Уляна  до  шинелi,  пригорнулась,
притисла до серця.
   Рипнули дверi, увiйшла Антонiна.
   - Мiсто якесь забрали, та не дочула.
   - Яке?
   - В базарi була.
   - Яке мiсто? Хто казав?
   - Та розсаду ж попродала.
   - Мiсто яке? Що забрали?
   - Атож. Та купила оце чорнобривцiв та маку.
   - Коломию? Чернiвцi?
   - Та барвiнку трохи, та мальви.
   _- _Та чи ви глухi, тiтонько? Оглухли?
   - Авжеж. Хай, думаю, цвiте  собi.  Так  ото  люблю,  коли  в  горiдчику
квiтки. Пам'ятаю, казала моя мати:
   "Цей свiт, як макiв цвiт. Зранку цвiте, до вечора опаде!" Отак i все...
Антонiна порозкладала на  вiкнi  насiння  й  почала  поратись  бiля  печi,
велико?, затишно?, не перестаючи оповiдати Улянi:
   - Ото як стала Нiмеччина, то вони що? В  партизани,  та  давай  вже  ?х
стрiляти, отi тво? Орлюченки. А вони тодi зайшли та пiвсела й спалили.  Та
дiвчат до себе погнали, а нас  по  самий  яр  захопили  та  чисто  всiх  i
пострiляли в яру.
   - От звiрi!
   - Еге ж. А я ж ?х човном возила битись.
   - Фашистiв?
   - Та нi. Партизанiв отих! Везу якось  ?х,  а  вони,  iдоли,  як  почали
стрiляти, тi вже фашисти, щоб ?м добра не було. То я  тодi  кричу  вже  до
партизанiв:
   "Не хитайте човна, потонете. Стрiляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!"
Так i не судилося ?м цього разу дiстатися берега.  Прострочили  кулеметами
всiх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу  й  не  бачу,  що
вони мертвi, i кажу це ?м, нещасним: "Тихо, синочки, не хитайте  човна..."
- Антонiна схлипнула й пiдiйшла до Уляни.
   Так i постали партизани перед очима в  Уляни,  як  розповiла  Антонiна.
Однi лежали, звернувши до неба блiдi сво? обличчя, й  зорi  погасли  в  ?х
мертвих очах. Iншi похилили голови за борт i бачили зiрки далеко внизу пiд
собою, i здавалося ?м в останню смертну мить, що пливуть вони в  надзоряну
сяючу далину.
   - Ой не  хитайте  човника,  синочки,  не  хитайте!..  Антонiна  гребла,
вибиваючись з сили, а води в човнi прибувало. Потонули партизани на  очах,
як лежали, а ?? схопили  полiца?-хижаки  й  поставили  перед  есесiвськими
офiцерами на допит, мокру, биту.
   - Не питайте мене. Нiчого не казатиму, такi ви  менi  гидкi  й  бридкi.
Убивайте. Все одно дiтей мо?х повбивали, щоб вас било од дорогу,  щоб  вас
сира земля не прийняла...
   Тодi гестапiвець ударив ?? у вухо. Вона впала, ?? вкинули в яму,  повну
трупiв. Потiм в не? вистрiлили й  яму  закидали  землею.  А  вночi  почала
ворушитись земля, - Антонiна вилiзла з могили, як праведна душа на  старiй
картинi страшного суду.  I  вилiзли  ще  пораненi  Демид  Сорока  й  Роман
Клунний, якi опритомнiли вже в  могилi.  -  Отак-то,  голубонько,  щоб  ти
знала, - сказала Антонiна Улянi по довгiй паузi. - Вiдтодi  й  оглухла  я.
Таж дурнi дурнями, що там не кажи, нiчогiсiнько по-нашому не тямлять,  ну,
як та деревина чи скотина, одне знають  горiлку  дудлять  та  по-сво?му  -
гала, гала. А гнали ж у Нiмеччину корiв, свиней, коней, всякого  добра.  А
людей вибрали - тисячi тисяч. Дiвчат, хлопчакiв, таж так було жалiсно!  Ой
господи!.. Ну ж i забалакались. Пiду город копати. Давай шинелю винесу.  -
Антонiна взялась за рукав шинелi.
   - Не дам!
   - Та навiщо вона тобi? Ти глянь-но на себе, - бо-женьку мiй, молода  та
гарна, як квiточка, ?й-бо, правда. Давай.
   - Ця шинель найдорожча менi над  усе  в  свiтi,  -  сказала  Уляна,  не
випускаючи з рук шинелi. - Я ??, тiтонько, в скриню замкну, щоб дiти мо? й
онуки дивились...
   - Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хiба що дiрки.
   _- _О, багато побачать!
   - А, вигадуй! Стара  шинеля,  побита  кулями,  теж  менi  хвастощi,  та
брудна, - хто там на не? дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!
   - Тому й кажу.
   - А!.. Забувати треба, щоб не тру?ло душi. Геройство! Не  геройство,  а
напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже
?дуть!.. А, рятуйте мою душу...
   Справдi, кiлька машин  пiд'?хало  до  хати.  На  порозi  став  Орлюк  з
бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весiльному вбраннi, Орлюк  спинився
в захватi й навiть ступив крок назад.
   - Уляно?! Товаришi, ви  гляньте!_  _Нi_,_  ви  подивiть-ся-но.  Картина
вiдродження!
   - По?хали!
   - Вже? Дайте ж поблагословити сирiт, -  захвилювалась  Антонiна.  -  Нi
батька в них, нi матiнки. Самi-однi, як билиноньки...
   -  Нi,  не  самi,  тiтонько,  -  заговорили  бiйцi-танкiсти.  -  Такого
товариства хоч кому побажати!
   Тут танкiсти й дiвчата  оточили  молодих.  Якi  саме  слова  казала  ?м
Антонiна, толком не чути було. Вона  схлипнула  раптом  i  заплакала.  Але
перед тим, як благословити молодих, вона одiбрала-таки в наречено?  шинель
iз словами:
   - Давай, кажу тобi, не сором мене!
   Машини стали бiля  пiд'?зду  сiльськогосподарського  iнституту,  ?дино?
велико? будiвлi, яко? фашисти, геть пограбувавши, не  встигли  висадити  в
повiтря.
   В навстiж вiдчинених дверях молодих зустрiв генерал-лейтенант  Григорiй
Григорович Глазунов. Вiн був  у  цивiльному,  що  робило  його  схожим  на
вченого. Тiльки колодка бойових орденiв, що блищали на грудях, i особливий
владний погляд видавали полководця.
   Нащо вiн так зробив, нiхто нiколи  не  питав.  Але  всi,  хто  був  при
несподiванiй появi генерала в цивiльному, - вiйськовi, невiйськовi, молодi
й старi, - всi зразу збагнули  особливу  значущiсть  хвилини  й  ставлення
генерала до вiйни й миру,  до  життя,  й  усiх  перейняло  особливе  тепле
почуття до нього - вдячностi й любовi.
   Взявши Iвана й Уляну за руки, генерал Глазунов  повiв  ?х  до  залу.  В
пограбованому залi не було нi картин, нi статуй, нi коштовних  старовинних
люстр. Але та жива картина, що несподiвано вiдкрилась молодим, вразила  ?х
сво?ю величчю.
   Триста товаришiв стояли  тут  у  залi  плiч-о-плiч,  триста  танкiстiв,
артилеристiв,  десантникiв,  офiцерiв  i  полiтпрацiвникiв,  а  бiльше   -
простого сержантського й рядового люду зустрiли Iвана й Уляну.
   В свiтлi електричних похiдних ламп i свiчок груди  ?х  сяяли  орденами.
Окремо стояли дiвчата-во?ни й звичайнi дiвчата й пiдлiтки,  з  квiтами,  в
звичайному одязi. А одна група, чоловiк з тридцять, була, як один, у бiлих
пов'язках. Це пораненi з госпiталю прийшли привiтати перемогу життя.

   Пусть ярость благородная
   Вскипает, как волна.
   Идет война народная,
   Священная война!

   Всi спiвали, весь зал. Могутня пiсня  Вiтчизняно?  вiйни  гримнула,  як
тiльки  з'явились  молодi,  з  такою  силою,  що  Iван  i  Уляна  на  мить
зупинились.
   Не спiвала тiльки невелика група лiтнiх жiнок. Це були матерi  забраних
у фашистську неволю дочок i розкиданих долею по всiх фронтах синiв, що вiд
них нi вiстоньки, нi чутки ось уже трет? лiтечко.  Тривожнi  сни  висушили
душi матерiв, i битви вiри й розпачу день у день, нiч у нiч не загасали  в
?х скорботних очах.
   Вони дивились на торжество, жально  всмiхаючись,  i  тихо  плакали  вiд
спiврадостi й примислення до щастя молодих i себе, й любих дiтей сво?х,  i
вiд споглядання краси i врочистостi, яку так полюбля? народ  в  неповторнi
години.
   Орлюк  i  Уляна  зупинились  перед  невеликим  столом.  На  столi,   на
гаптованому золотом червоному прапорi, лежав великий вiнок з колосся, а  в
вiнку - книга, Конституцiя СРСР. Хор замовк.
   -  Прошу  повторювати  за  мною,  -  тихо  сказав  генерал  молодим  i,
повернувшись до столу, на якусь мить застиг.
   - Перед лицем закону, -  пролунав  у  тишi  генералiв  голос,  -  Союзу
Радянських Соцiалiстичних Республiк  ми,  Iван  Демидович  Орлюк  i  Уляна
Василiвна Рясна, виявля?мо свою волю на спiльне життя.
   - Волю на спiльне життя... - повторили молодi.
   - Як подружжя...
   - Подружжя, - сказали Iван i Уляна. - Засновники родини й  продовжувачi
роду свого, - казав генерал Глазунов, - на виконання закону життя...
   - Закону життя, - повторили молодi,  вiдчуваючи  велич  сво??  ролi  на
землi.
   -  ...в  iм'я  блага  нашо?  держави,  безсмертя  народу  й  особистого
добробуту.
   - ...безсмертя народу й особистого добробуту, - сказали Iван та  Уляна,
думкою звертаючись до всього свiту й сво?? совiстi.
   ?м подали книгу, й вони розписалися. Потiм,  коли  розписалися  свiдки,
генерал Глазунов оглянув усiх присутнiх i сказав урочисто й проникливе:
   - Iм'ям закону  Союзу  Радянських  Соцiалiстичних  Республiк  стверджую
вза?мний вияв волi громадян Iвана  Демидовича  Орлюка  й  Уляни  Василiвни
Рясно? на спiльне подружн? життя чоловiка й жiнки, батька й  матерi  дiтей
сво?х, засновникiв родини й  продовжувачiв  роду  в  iм'я  блага  держави,
особистого добробуту й безсмертя народу.
   Потiм вiн сказав подати ?м бокали вина й  звелiв  поцiлуватись.  Молодi
поцiлувалися й випили вино.
   - Я не знав ваших батькiв, Iване й Уляно.
   - Вони були мученики! Вони були геро?! - озвалися  свiдки  життя  ?х  -
колгоспники.
   - Вони були радянськi люди, - сказав генерал, - i я,  що  народився  на
Волзi, схиляюсь перед ?х красою, бо тiльки  красивi  люди  могли  виховати
таких дiтей на Днiпрi.
   Потiм, обернувшись до молодих, вiн сказав:
   - У великий  час  подали  ви  руки  одне  одному,  Iване  й  Уляно.  Ми
перемага?мо наймогутнiшу темну силу - фашизм. Весь свiт з подивом дивиться
на нас.  Хто  ми?  Де  воно  в  нас,  оте  найголовнiше,  нездоланне?  Чим
перемогли? Хоробрiстю? Щедротою? Генi?м? Трудом?
   Знаю, довго будуть народи обмацувати  нашу  зброю,  лiчити  нашi  рани,
сяяти вдячнiстю чи заклякати з ненавистi. Пишатимуться  нами,  боятимуться
нас, лякатимуть нами один одного, збиватимуть  капiтал  на  недосконалостi
нашiй i применшуватимуть нашу перемогу й кров.
   Творiть дiтей, молодi. Були ви щедрi на бойовий труд, будьте щедрi й на
любов, на крики народжень.
   Творiть дiтей, народжуйте смiливо й багато. Повнiть нашу землю.
   Але пам'ятай, Уляно, що й вовчиця народжу?  дiтей  сво?х,  i  зростають
вони вовками на землi.  Велике  покликання  матерi  народити  людину,  але
найвеличнiше - народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а  брата.
Хто, як не ми, спiзнали це, справджуючи свiй iсторичний похiд i бачачи  на
кожному кроцi, як жорстоко скривдила вiйна радянську матiр. Скiльки  синiв
i дочок занапастили вороги, скiльки нездiйсненних зачать висушило  матiрне
серце!
   Схлипували нишком матерi,  згадавши  загиблих  сво?х  дочок,  а  молодi
дiвчата-во?ни широко розплющили очi. Набiгли сльози на Улянинi очi.
   Генерал помiтив це й звернувся до дiвчат-во?нiв, що стояли праворуч:
   - Не в солдатських чоботях i не в сiрих шинелях з'являлись ви, дiвчата,
у мрiях наших юнакiв.
   - Правда, - почулися глухi голоси солдатiв та офiцерiв.
   - Щонайкращi вбрання й запашнi квiти  ввижалися  юним  очам,  але  доля
судила Iнакше. Вона надягнула на вашi дiвочi плечi шорсткий  одяг  во?нiв.
Не музику дарувала вам, а гуркiт гармат, i не квiти, а  полум'я  пожеж,  i
трупний  сморiд  замiсть  пахощiв  цвiту!  -  сказав  генерал  з  глибоким
почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге в сво?му  життi,  -  чи  то  чесну
молодiсть свою, чи геро?чну  смерть