Андрiй Чайковський. За сестрою

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   (Оповiдання з козацько? старовини)


   I

   На правому березi рiки Самари, яких  десять  миль  вiд  Днiпра,  лежало
укра?нське село Спасiвка. Даремно шукав би хто його в теперiшню пору. Воно
пропало. Зруйноване, поросле травою,  як  багато-багато  iнших  тогочасних
укра?нських осель.
   Спасiвка не вiдрiзнялася сво?ю долею вiд iнших  осель.  Так  само  була
подiбна сво?м зверхнiм виглядом до iнших осель: такi самi хати з дерева та
глини, вкритi соломою або очеретом.
   Хати стояли рядком вiконцями на пiвдень, оточенi огородами та  садками.
Посерединi села великий майдан, де стояла невеличка  дерев'яна  церква,  а
побiч не? вбоге попiвство.
   Не було тут видко яко?сь заможностi. Кожний клав таку хатку, щоб  легше
перед холодом i спекою захиститися, а  бiльш  нiчого.  Нiкому  не  снилося
будувати гарних домiв з хоромами, бо нiхто не знав, що  завтра  станеться,
чи його праця вiдразу не спопелi?. То були страшнi часи татарських набiгiв
на Укра?ну.
   В тих часах вибирали люди пiд сво? оселi такi мiсця, якi, на ?х  гадку,
давали б найпевнiший захист  перед  ворогом  та  в  яких  можна  б  знайти
найвигiднiшi умовини до життя: отож недалеко води або над водою, а  вiдтак
близько лiсу або очерету, де б на випадок татарського набiгу найбезпечнiше
скритися та втекти вiд погансько? неволi.
   Спасiвку заложили на тому мiсцi, бо там найшли цiлий терневий гай, та й
до Днiпра було недалеко, а там росли  великi  лiси,  звiдкiля  можна  було
набирати досить дерева.
   Першою роботою спасiвчан,  що  тут  поселилися,  було  пробувати  серед
терневого гайку крутi стежки та покопати ями на сховок  свойого  добра  на
випадок якогось татарського набiгу.
   Розмеживши вiдтак землю  на  оселi,  вони  обставились  густим  дубовим
частоколом.
   Ця праця тривала кiлька рокiв, заки хати стали готовi й село  розжилося
як слiд.
   Спасiвчани зайшли сюди з-за Днiпра, також по татарськiм погромi,  а  що
станули на тому мiсцi на самого Спаса, то й прозвали сво? село Спасiвкою.
   В той час, як почина?ться наше оповiдання, Спасiвка  була  вже  старшим
селом. Вказували на це  старi,  зеленим  мохом  порослi  стрiхи,  втоптанi
вулицi, стара церковця i чималий цвинтар iз дерев'яними,  почорнiлими  вiд
старости похиленими хрестами; а далi навкруги частоколу повиростало чимале
терня, з чого спасiвчани дуже радiли, бо це також спиняло доступ  до  села
незгiрш частоколу. Лише двi прогалини були на противних  кiнцях,  зачиненi
воротами.
   Спасiвчани жили тут, наче в якiй фортецi. Були вони козацького роду, то
й розумiли вагу небезпеки й були  настiльки  обережнi,  що  на  кожну  нiч
ставили чергою вартових при обох воротах, щоб ?х ворог не напав зненацька.
   До того вони ще умовились iз сусiднiми селами, щоб у  кожному  були  на
поготiвлi бочки  iз  смолою,  якi  на  випадок  татарського  набiгу  треба
запалити й так остерегти iнших перед небезпекою.
   Такий лад завiв у селi старий досвiдчений  козак,  що  прийшов  сюди  з
першими поселенцями. Та хоча старий Охрiм уже давно лежав у  сирiй  землi,
то спасiвчани й дальше придержувались тих звича?в.
   Та якось спасiвчанам до то? хвилини жилось  безпечно.  Чи  Спасiвка  не
лежала на татарському шляху, чи з яко? iншо? причини, досить, що до  тепер
нiщо ?? не тривожило. Спасiвчани  жили  безпечно,  орали  землю,  годували
худобу й кохали пасiки, славнi на цiлу Заднiпрянщину, та позаводили  гарнi
сади.
   В Спасiвцi жив славний козацький рiд Судакiв. Вони славились тим, що не
було мiж ними одного, який не бував би на Сiчi мiж низовим товариством. Iз
цього виходило, що було ?х мало. Багато з них полягло в боях, багато пiшло
в неволю, а жiноцтво переходило до iнших родiв.
   Тому то цi Судаки, що остались живими, багатiли на цiле село i  з  того
були в усiх у великiй пошанi.
   Рiдня Судакiв у той час складалася з старого  дiда  Андрiя  -  яких  70
рокiв, його сина Степана, жiнки Палажки, двох синiв Петра й Павла та дочки
Ганни.
   Властиво, Петра тодi вже не було дома. Пiшов на Запорiжжя.
   Другому синовi Павловi  було  п'ятнадцять,  а  дочцi  Ганнi  тринадцять
рокiв. Поки дiти були молодшi, цiлим господарством клопоталися  Степан  iз
жiнкою. Дiд Андрiй пильнував пасiки, наглядав хати й дiтей. Уважав за свiй
обов'язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його  ?здити
на конi, кидати списом  та  арканом,  стрiляти  з  рушницi  та  з  лука  й
орудувати шаблею.
   В iнших хвилинах розповiдав йому про Запорiжжя, про козакiв, ?х  звича?
та про походи й пригоди iз свого життя.
   Дiти слухали залюбки оповiдань дiдуся, а Павлусевi снилися вiдтак бо? з
татарвою, широкий степ, i вiн мрiяв усе про те, коли то й вiн пiдросте  та
стане славним козаком. Павлусь i Ганна дуже любилися. Вiн  ??  вчив  потай
дiда тих усiх штук, яких навчився вiд дiдуся, бо дiдусь усе говорив, що це
не жiноче, а козацьке дiло.
   Вiд цих оповiдань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такiм
молодечiм поривi робив  вiн  не  одне  таке,  за  що  хотiли  його  батьки
покарати. Тодi вiн утiкав або до дiда в пасiку, або в тернину,  звiдки  не
вийшов би нi за що в свiтi, хоч не раз бував дуже голодний.
   Тодi вже Ганна просила за нього, так уже просила, так плакала, поки  не
випросила вибачення.
   Тодi бiгла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь  ховався,  i  звiщала
йому добру новину.
   Верталися разом додому веселi й щасливi...
   Батько, звичайно, в такiм випадку грозив Павлусевi пальцем, а до  Ганни
промовляв:
   - Козир-дiвка! Тебе лише в посли слати...
   З цього завелась мiж дiтьми така любов, що  одне  без  одного  жити  не
могло i, здасться, не було нiчого такого, чого б  не  зробив  Павлусь  для
Ганнусi...
   Було це одно? лiтньо? недiлi в червнi.
   Люди поприходили вполудне з церкви.
   На дворi стояла гарна погода. Пообiдавши, розiйшлися  спочивати.  Старi
полягали в холодку пiд деревиною, жiнки  порались  iз  посудою,  а  молодь
проходжувалася по майданi. Так тривало, поки не задзвонили до вечiрнi.
   Тодi все, що могло ходити, пiшло до церкви. Та церква була  маленька  й
не могла всiх помiстити.
   Тож хто приходив пiзнiше, ставав або сiдав пiд церквою. Парубки йшли на
дзвiницю, а дiвчата ставали гуртками по другому боцi.
   По вечiрнi розбрелися всi по майданi. Старi посiдали  на  призьбах  пiд
хатами або таки на травi. Недалеко церкви сидiли, балакаючи, старшi жiнки.
   Дiтвора ганялась по майданi, а парубки, засунувши бадьоро шапки на одно
вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи  за  дiвчатами,  що  теж
оподалiк збиралися й ладились заводити вулицю.
   Як тiльки сонце перестало пекти,  взялися  дiвчата  за  руки  й  почали
спiвати пiсень. До них наблизилися парубки i стали собi ж пiдтягати.
   Пiсня  притягнула  i  старих  людей.   Вони   теж   окружили   молодих,
придивляючись до ?х забави, хоч була  така  звичайна  рiч  в  укра?нському
селi, яка кожного лiта в недiлю або свято повторялася. Оподалiк  вiд  того
гуртка те саме робило молодше поколiння Спасiвки: дiти недолiтки, хлоп'ята
й дiвчата. А все те в святочних строях, вмите та  вичесане,  заквiтчане  й
прибране.
   Любо було глянути.
   Навiть панотець Амвросiй не видержав i вийшов на майдан  подивитися  на
вулицю та послухати пiсень.
   Над самим вечором пригнали пастухи худобу з пасовища.
   Знову новий образок. Пастухи вигукували  й  заганяли  товар  у  ворота.
Поважнi корови та воли, гойдаючи головами, йшли до  сво?х  загород.  Вiвцi
мекали, тиснулись в гурток, а конi розбiглися по майданi та скубали траву.
   Корови й не гадали виминати вулицi, а йшли в саму середину мiж  дiвчат.
Настав великий крик i смiхи, усе розбрелось. Дiд Андрiй сидiв  iз  сусiдом
Панасом на призьбi. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.
   - Цього року, мабуть, урожай буде, - каже Панас.
   - Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити...
   - Ходив я  сьогоднi  вранцi  в  царину,  -  аж  душа  радi?,  таке  все
повиростало.
   - Щоб хоч сарани не було...
   - От i не говори!  Хай  свята  Покрова  заступить,  -  сказав  Панас  i
перехрестився...
   - Та я цього не бажаю, але всяко бува?...
   В цiй хвилинi надбiг гурток малих  хлопцiв,  що  гнались  за  дiвчатами
ровесницями та вигукували, смiючись...
   - Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть...
   - Не викликуй чорта з пекла! - гукнув дiд Андрiй.
   Та хлопцi на це не зважали, а ганяли далi. Один хлопець пiймав Ганю  за
плече та так сiпнув, що дiвчина впала на землю. В цiй хвилинi прискочив до
нього Павлусь i схопив за в'язи.
   - Як" ти смi?ш? Це моя сестра...
   Цей обернувся i вхопив Павлуся теж.
   Стали борикатися.
   Павлусiв противник був старший i дужчий. Вiн ухопив Павлуся пiвперек  i
тиснув цупко руками. Оба  червонi,  мов  буряки,  стали  змагатися.  Зараз
обступили ?х iншi i придивлялися, хто кого переможе, хоч  усiм  здавалося,
що Павлусь не дасть ради.
   Та воно не так сталося. Павлусь пiднiс вгору свого  противника  та,  як
лише цей вiдстав вiд землi, розмахнув ним i кинув на землю.
   Тому стало соромно i лежачи ще, вiн став Павлуся бити кулаками...
   - Гов! Пiвнi! - гукнув якийсь парубок i  вмить  розiрвав  воюючих...  -
Досить з вас, обидва ви славнi козаки будете...
   Хлопцiв наче б водою обiлляв...
   - Не зачiпай Ганi, - говорив Павлусь, - нiхто не смi? ??  торкнути,  а
то поб'ю...
   - Хiба ж вона мальована? Чого лiзе до гурту таке "не чiпай мене"...
   - Павлусю, ходи сюди! - закликав дiд Андрiй...
   - Воно гарно, що ти за сестрою так обстою?ш, та бач, вiн це невмисно, а
випадком... ну досить... спати час...
   I всi стали розходитися до дому. Тепер залунала пiсня  по  цiлому  селi
мiж хатами. Нiкому не  хотiлося  розставатись  iз  таким  напрочуд  гарним
укра?нським вечором...
   Гомiн почав стихати. Де-не-де мекала вiвця. Вiд степу  долiтали  гомони
дико? птицi. Дiд Андрiй, повечерявши  з  сiм'?ю,  сидiв  ще  довгенько  на
призьбi, покурюючи люльку.  Вiн  поглядав  на  зорi,  мiркуючи,  яка  буде
погода. Надходив час сiнокосiв, людям треба було погоди.
   Вiдтак зняв шапку i почав пiвголосом молитися.
   Серед  молитви  почував  якийсь  внутрiшнiй  неспокiй,  наче  б  чогось
тривожився.  Вiдмовляючи  акафиста,  якого  знав  на  пам'ять,  вiн  пiшов
поглянути, чи вартовий бiля ворiт не спить.
   Вартовий,  загорнувшись  кожухом,  похожав  з  рушницею   бiля   ворiт,
муркотячи якусь пiсню пiд носом.
   - Спiва?ш, Филимоне? - заговорив дiд здалека. Вiн знав, що  так  то  не
конче безпечно зближатися до вартового.
   - Не спiваю,  а  пiдспiвую,  бо  дуже  мене  сон  бере,  аби  часом  не
заснути...
   - А не чути нiчого?
   - А хiба що? Тихо, як в усi... Що воно таке мало б бути чутно?
   - Менi чогось лячно, наче б денебудь недалечке вовкулака блукав.
   - Ет! Який там вовкулака! Вам би, дiду, спати пора...
   - Здоров будь, Филимоне!
   - Здоров, дiду!
   Дiд Андрiй  завернув  у  село,  розпочинаючи  акафиста  далi  вiд  того
кондака, на якiм зупинився, розмовляючи з козаком.
   Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже  не  йшов  на  другi
ворота, а простував до хати
   В цiй хвилинi пролетiв над сивою головою лилик i легенько зачепив  його
по головi крилом. А може лиш вiтрець вiд крила повiяв. Та вiд цього дiд аж
на бiк вiдскочив.
   "Господи, що менi сталося?" заговорив сам до себе... "Хiба ж  менi  вже
смерть у вiчi заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такiй  небезпецi  бував,
та не лякався, а ось i лилик настрашив..."
   Неждано серед тихо? ночi залунав церковний дзвiн на тривогу.  "Тьфу  на
тебе! Господи, Спасе, помилуй!.."
   Дiд Андрiй, що лиш задрiмав, зараз же схопився й  поглянув  у  вiконце.
Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! - подумав.
   - А нуте, дiтки, вставайте! - гукав дiд, - в селi пожежа.
   Усi посхоплювалися вiдразу. Дiд вибiг на двiр. Тут вже гамiр  i  крики.
Вiн розглянувся. Пожежа розгорiлася на всiх чотирьох сторонах села...
   Дiд змiркував вiдразу, що це не випадок, а пiдпал... Це напевно татари.
   Вiн скочив у хату i вхопив довгий спис у руку.
   - Степане! Зброю бери! В селi татари!
   Дiти стали плакати, а дiд вибiг прожогом з хати...
   На дворi стало ясно вiд пожежi. Цiле село прокинулось. Люди  з  криком,
галасом та зойком стали рятувати свою мiзерiю. Виганяли товар iз стайнi та
виносили з хат сво? майно.
   Про рятунок горючих хат не було що й думати.  Не  було  чим  гасити,  а
солом'янi дахи, висушенi сонцем, займалися один по однiм.
   У селi стало, мов у пеклi.
   Товар ревiв, вiвцi мекали та вертались до горючих повiток, конi бiгали,
мов скаженi, по майданi та перевертали людей, наляканi  птицi  кружляли  в
округ полум'я. Дiти плакали, жiнки голосили, козаки накликували, та  нiхто
нiкого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто  таки  не  знав,  що  йому
робити, i стояв без дiла.
   Але татари не показувалися...
   В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з  хати  що  пiд  руку
попаде, i бiльше нiчого.
   Судаки найскорше повставали, та й ще не велiли повиносити усього  добра
з хати й комори. Увихалися всi, аж попрiли...
   - Аллах! Аллах! - залунало з обох бокiв, де були ворота. Цей  крик  був
такий могутнiй i дикий, що приглушив усi крики та зойки в селi. Та не  те,
що приглушив, але вiд того  чортового  крику  все  в  селi  притихло.  Лиш
трiскiт горючих хат та лускiт падаючих покрiвель i стель було  чути.  Все,
наче б зачароване, замовкло.  Навiть  товар  занiмiв.  Кожний  стояв,  мов
закаменiлий, i не знав, що робити.
   - Зброю бери, чого став? - гукнув якийсь голос.
   I знову всi заворушилися, як мурашки. Кожний хапав, що пiд руку попало,
i ладився до оборони.
   У цiй хвилинi з обох бокiв на майдан сунула чорна валка, збита в  купу.
Здавалося, що якась чорна, як нiч, хмара впала на землю  i  суне  лавою  з
двох бокiв у село. А з то? хмари безупинно  лунав  чортячий  крик.  Аллах,
аллах! Почулось декiлька пострiлiв з рушниць, та це ?х не спинило.  Татари
вже були на майданi. Тепер можна ?х було  при  свiтлi  пожежi  розпiзнати.
Вони розбiглися й почали ловити людей.
   Дехто  був  так  наляканий,  що  давався  без   опору   в'язати.   Iншi
оборонялися, хто чим мiг.
   Дiд Андрiй iз Степаном стали зi списами в руках перед хатою, яка ще  не
зайнялася. За ними на призьбi сидiли наляканi дiти, притулившись  одне  до
одного. Палажка поралась ще в хатi. Павлусевi приходило на  гадку  забрати
Ганю, скочити в город та сховатися в бур'ян.  Та  йому  здавалося,  що  за
плечима  тата  й  дiда  безпечнiше.  Дрижачи  iз  страху,  вiн  голубив  i
заспокоював сестру.
   Якийсь татарин розiгнався до них, висунувся довгий спис,  наче  гадючий
язик, i татарин злетiв з коня. Перед ним лежало  вже  декiлька  татарських
трупiв... Та в цiй хвилинi, наче шулiка на курча, впав татарський аркан на
голову Степана i повалив його на землю.  Дiд  Андрiй  нахилився  розмотати
сина, та в тiй хвилинi татарська шабля розчерепила йому голову...  Оборона
пропала. Дiти закричали в один голос i задеревiли.
   Татари позлазили з коней i зв'язали Степана. Один  вхопив  налякану  на
смерть дiвчину, ?? вчепився з усi?? сили Павлусь. Татарин тягнув ?х обох.
   Павлусь у розпуцi схопив татарина зубами  за  руку  i  вкусив  так,  що
татарин аж засичав з болю. Вiн пустив Ганю i вдарив з усi??  сили  Павлуся
кулаком по головi. Павлусь втратив пам'ять i впав на землю. Ганя  кинулась
прожогом у хату. Другий татарин зловив ?? за довгу косу i почав тягнути до
себе.
   Тепер стала на порозi Палажка.
   В однiй спiдницi, простоволоса, виглядала страшно. Очi набiгли кров'ю з
лютости й розпуки. В руках держала сокиру.
   Заки татарин успiв зв'язати Ганю, Палажка кинулась, мов ранена  левиця,
й розрубала йому голову. Вiдтак скочила  перед  дитину  i,  закриваючи  ??
сво?м тiлом, рубала сокирою на всi боки.
   Татари нерадо вбивали жiнок. То була  для  них  найкраща  добича.  Один
зайшов з боку i вирвав ?й сокиру з рук.
   Тодi Палажка стала оборонятися кулаками, мов  довбнями,  i  зубами.  Не
могли ?? перемогти, бо коли бачила, як ?? Ганю  взяв  татарин  на  руки  i
понiс, зомлiлу, вона, мов несамовита, кусала й била кулаками та  розкидала
татар, мов околоти.
   Татарин добув ножа i штовхнув ?й у груди. Кров жбухнула далеко, Палажка
застогнала й повалилася мертва...
   В цiй хвилинi Павлусь розплющив очi й побачив трупа матерi.  Тепер  вже
нiкому його боронити, i вiн полiз поза хату i сховався в бур'яни.
   Звiдси мiг бачити все, що тодi дiялося.
   Не багато було таких, що оборонилося.  Татари  порiзали  або  пов'язали
всiх, що були на майданi, а  тепер  уганялися  за  дiвчатами,  ловили  ?х,
в'язали й тягнули в одне мiсце коло церкви. Iншi кинулися  зганяти  товар,
ловити коней та грабувати. Павлусь бачив, як татарин витягнув  панотця  за
бороду i таки  пiд  церквою  вiдрубав  йому  голову.  Iншi  татари  почали
витягати козацькi вози, запрягали воли та вантажили награбоване добро.
   Вони радiли, мов чорти. Добича була добра, бо Спасiвка була дуже багате
село.
   Татари розбивали сокирами скринi й витягали грошi та лiпшу одежу, а все
iнше кидали в огонь.
   Павлусь дивився на все наляканими очима. Йому здавалося, що  це  якийсь
страшний сон, з якого не може прокинутися. Наслухавшись  не  раз  пiд  нiч
оповiдання дiдуся про татар, вiн мав  не  раз  такi  сни.  Тодi  плакав  i
кидався, поки його хто не збудив. Тепер нiхто його  не  збудить.  Йому  ще
шумiло в головi вiд татарського удару. Голова болiла. Вiн знав, що  це  не
сон, а все ж таки не мiг рушитися з мiсця, так задеревiв увесь.
   З того одубiння прокинувся вiд плачу полонених людей, що  стояли  купою
пiд церквою. Татари церкви не пiдпалювали, аж повиносили усе до  чиста.  А
хата займалася одна по однiй. Було ясно, як удень.
   Лише мала частина спасiвчан змогла втекти в тернину й сховатися.
   Про тернину нагадав i Павлусь. Та йому треба було бiгти майданом, а там
повно татарви.
   Вiн хотiв бодай побачити Ганю, та не мiг ?? доглянути мiж бранцями.
   Вiдiзвалося в ньому почуття самоохорони. Втекти, втекти куди-небудь  iз
цього пекла! - вiдзивалось йому в душi... Та вiн не мав  сили  рушитися  з
мiсця. Його наче прикув хто до того пекельного образу, який бачив.  Татари
ввихались по селi, мов чорти. ?х стiжкуватi шапки й горi  вовною  оберненi
кожухи надавали ?м такого страшного вигляду, що  дивлячись  на  них,  кров
замерзала в жилах. Павлусь не раз бачив татарiв,  тато  були  крамарi,  що
заходили в село. Вiн не раз  iз  них  смiявся,  прозивав  ?х  з  iншими  i
ровесниками, скубав за кожух, а не раз i грудками за ними кидав.  То  були
люди спокiйнi, а при тiм смiшнi, смiшнi...
   Тепер не те. Цi татари, хоч i подiбнi до тих  крамарiв,  але  якi  вони
страшнi тепер при сво?й розбишацькiй роботi!
   А село все ще палахкотiло i присвiчувало ?м...
   Нараз завважив Павлусь, що татари, виловивши  або  перебивши  людей  на
майданi та мiж  хатами,  пiшли  поза  хату  шукати  по  бур'янах  тих,  що
сховалися. Знову розпачливий крик пiйманих дiтей, яких несли татари докупи
на майдан.
   Павлусь кинувся, наче б з ланцюха хотiв вiдiрватися, i нишком вибираючи
такi мiсця, де не свiтилося, побiг просто до частоколу. Тут знову  бур'ян.
Кропива парила йому руки й лице, але вiн на те не зважав.
   Оглядаючись на всi сторони, вiн видряпався на частокiл. На другiм  боцi
частоколу було густе терня. Але за ним стояв татарин на сторожi  й  пильно
розглядався...
   Павлусь зсунувся з частоколу в бур'ян. - Коли  оглянувся,  побачив,  що
бiля ?х хати нишпорив татарин, розгортаючи ногою бур'ян. Тепер Павлусь був
би напевно попався в татарськi руки.
   I звiдсiля треба було втiкати. Поганцi й сюди прийдуть... Павлусь почав
розгортати бур'ян i втiкати попiд частокiл. Вряди-годи пiдносив  голову  й
розглядався, чи його хто не слiдить...
   Так дiйшов аж до ворiт, але тут утратив усю надiю на втечу. Бiля  ворiт
крутилися пiшi й кiннi  татари.  Вони  щось  розмовляли,  але  Павлусь  не
розумiв.
   При воротах стояли осiдланi конi, поприпинанi до частоколу.
   Павлусь пiдкрався пiд сами ворота i сховався в гущу дикого бозу... Йому
сильно билося серце. Вся увага звернена була на те,  щоб  вiдiпняти  коня,
сiсти й непомiтно втекти.
   Та це видалось йому неможливим. Татарам i  не  снилось  вiдступати  вiд
коней.
   В тiй хвилинi захвилювало на майданi. Розляглися татарськi крики,  наче
б за кимсь гонились. Павлусь розхилив галуззя базнику i придивлявся.
   Крики наближалися саме до цих ворiт, де був Павлусь.  Вiн  побачив,  як
кiлька волiв iз страшним ревом  i  задертими  в  гору  хвостами  гнало  по
майданi в сторону ворiт, розбиваючи усiх по дорозi. Павлусь  таке  вже  не
раз бачив у лiтi на степу, де паслися воли. Тодi саме, як муха дуже  тяла,
рогатий товар бiсився, зривався i втiкав у село. Тодi нiяка сила не  могла
б його спинити. Та тепер не було нi спеки, нi мух; вiд чого  ж  воно  таке
сталося?
   Невже ж. вони налякалися чогось, щось ?х сполошило i вони тепер летять,
мов несамовитi?
   Справдi, вони посатанiли. Вони  рванулись  у  ворота.  Татари,  що  тут
стояли, хотiли ?х спинити.
   Воли заревiли глухо, вдарили на татарiв мов  тараном  i  взяли  ?х  пiд
ноги. Кiлька наляканих коней зiрвалося з припони i пiгнало в степ. Лишився
тiльки один кiнь, що стояв збоку. Вiн теж налякався, але  не  мiг  зiрвати
уздечки i, хоч ставав дуба, залишився на припонi, а  воли  перебiгли  бiля
нього.
   Цю хвилину використав Павлусь. Вiн вилiз iз  куща,  пiдв'язав  уздечку,
заспоко?в коня, закинув поводи на шию i видряпався на сiдло.
   Кiнь, почувши людину коло себе, заспоко?вся.
   Тепер Павлусь поправився на сiдлi i рушив  щосили  з  мiсця  в  степ...
Татари, яких воли порозганяли, не помiтили цього.
   Зате один вартовий татарин, що стояв за частоколом та вступився волам з
дороги, побачив Павлуся. Хлопець  був  у  бiлiй  свитинi  й  вiдбивав  вiд
чорного сiдла.
   Татарин домiркувався, що це хтось iз бранцiв, i пустився  доганяти.  На
щастя кiнь у Павлуся був швидший, а ще й хлопець не затяжив йому  стiльки,
що рослий татарин. Поганець змiркував, що бранець утече.  Вiн  взяв  iз-за
плеча лук i почав стрiляти.
   Павлусь почув, як стрiли свистiли йому попри  голову.  Вiд  цього  кiнь
налякався i став гнати, мов вихор. Хлопець не мiг  досягти  сво?ми  ногами
стремен, i вони били коня по ногах. Серед тако? шалено? ?зди мiг вiн легко
злетiти з коня, мов перце. Тому схилився i держався обiруч його гриви.
   Вiн вже був певний, що татарин його не догонить.  Та  нараз  щось  йому
заболiло за лiвою лопаткою, наче б ножем рiзнув.  Хлопець  помацав  рукою.
З-за плеча звисала стрiла, що зачепилась залiзцем за жупан. Павлусь почув,
як щось тепле плило йому по спинi i дуже цього налякався. Але  чути  було,
як тупiт погонi втихав.
   Надворi почало на свiт заноситися,  коли  Павлусь  опинився  над  рiкою
Самарою. Не чуючи за собою погонi, здержав коня. Через рiку пустився  кiнь
вплав.  Павлусь  чув  вiд  дiдуся  не  раз,  що   татарський   кiнь   умi?
по-майстерськи плавати, i не лякався,  що  кiнь  утопиться.  Кiнь  форкав,
пiдгулькуючи вгору, поки не доплив до другого берега.  Тут  видряпався  на
сухе й так сильно потряс собою, що трохи хлопця з себе не скинув.
   Настав ясний день. Павлусевi здавалося тепер, що  йому  грозить  бiльша
небезпека, як уночi. Тепер його з усiх бокiв видко... Татарва сну?ться  по
степу, його побачать i напевно зловлять.
   Його напав страх. В його уявi татарва була такою силою, що ?? нiхто  не
переможе. Дiдусь розказував йому, як козаки били татар. Та ось вiн  бачив,
як татарiв нiщо не  стримало,  i  дiдусь  i  багато  iнших  дужих  козакiв
полягло. I вiн знову став утiкати, хоч сам не знав, куди i  до  кого,  щоб
лише дальше вiд цього страшного пекла, в якому вiн недавно був.
   Вiн в'?хав у широкий степ.



   II

   Що це? Невже степ, про який у пiснях спiвають?
   Уявiть себе малим, дуже малим чоловiком, оттак  на  палець  завбiльшки.
Уявiть собi, що вас - того маленького чоловiка  -  поставили  на  широкому
рiвному  оболоннi,  на  якiм   iзрiдка   стоять   зарослi   травою   старi
муравельники. - Оболонння вкрите травою, що вам сяга? до пояса. Мiж травою
цвiти аж хапають за очi сво?ми красками; А гляньте довкруги  себе...  Нiде
краю не видно. Обрiй неба  наче  вижолоблена  пiвкуля  кругом  вас  далеко
спочива? на землi. Нiде нi лiсу, нi гори, лиш  муравельники...  А  по?дете
десяток миль у який-небудь бiк, те саме й те саме... Нi краю, нi берега.
   Це степ, укра?нський степ, iз  сво?ми  високими  могилами.  Це  одинокi
дороговкази для людей, що туди  заблукають.  Деякi  могили  й  називаються
сво?м iменням, про iншi нiхто не  зна?,  нi  iмени  ?х,  нi  вiдкiля  вони
взялись.
   Ось над одною з менших рiчок, якi вливаються в  Самару,  сто?ть  висока
могила, ?? прозвали Свиридовою. Нiхто не знав, чому вона  так  зоветься  i
нiхто не перечився за це, щоб ?? назвати iнакше.  Але  всi  старшi  козаки
знали, де сто?ть Свиридова могила i кожен  до  не?  потрапляв,  хоч  би  й
уночi. Тому то частенько козаки змовлялися  на  Свиридову  могилу,  як  на
збiрне мiсце, де можуть напевно з'?хатися. Тут i рiчка пiд боком, де можна
коня напо?ти, i трава тут краща для  попасу,  i  кущi  над  рiчкою,  де  в
пригодi i сховатися можна. Ось i тепер спить пiд Свиридовою могилою козак.
   Як лиш на свiт Божий почало заноситись, озвалась степова звiрина.  Цiле
степове царство прокинулось i загомонiло на свiй лад.
   Вiд цього гамору козак прокинувся. Сiв  на  свойому  кожусi,  де  спав,
протер очi й перехрестився.
   В одну мить став на ноги й почав розглядатися. На заходi побачив широке
зарево.
   Козак став придивлятися та хитати головою.
   "Що за мана? Вчора в цiм боцi заходило сонце, а сьогоднi сходить?  Хiба
ж воно верта?ться?".
   Козак полiз на могилу й зараз зрозумiв усе. Пiзнав, що це якась  велика
пожежа. Це вже певно поганцi  десь  бенкетують.  Господи,  спаси  хрещений
народ!
   Вiдмовляючи голосно молитву, пiшов до рiчки вмитися. Його вороний кiнь,
що пасся недалеко на припонi, як побачив свого пана, заiржав весело,  наче
б хотiв його з дниною привiтати.
   - Здоров будь,  товаришу!  Гаразд  ночував?  -  заговорив  козак  серед
молитви.
   Не перестаючи молитися, козак почав умивати водою свою бриту голову.
   Вiдтак вийняв iз-за пояса малий гребiнчик i кусок  дзеркальця  та  став
причiсувати свiй чорний довгий оселедець та й закручувати  його  за  вухо.
Так само розчесав вуси i зложив ?х складно по-запорозьки вниз.
   Семен Непорадний - так вiн звався - був кремезний козак  лiт  тридцяти.
Одягнений у широчезнi червонi штани,  якi  пiдперiзував  широким  шовковим
поясом. На ногах добрi шкаповi чоботи.  Сорочка  подерта  й  замащена,  на
грудях широко  розхристана,  звiдки  визирали  широкi  косматi  та  сонцем
опаленi груди. Миючись, засукав рукави вгору поза лiктi i показав  жиластi
руки, закiнченi п'ястуками, мов довбеньки.
   Непорадний уходив на Сiчi за неабиякого силача. Згинав залiзнi штаби, а
коня пiдносив, мов барана.
   А мимо його лицарсько? справности його прозвали на Сiчi  Непорадним  за
те, що в якiйсь зустрiчi не вмiв собi з татарином дати ради,  аж  товаришi
його визволили.
   Та вiн цим не ображався. На Сiчi не  питали  нiкого,  як  зветься;  там
зараз причiпали кожному ймення, з яким не розставався вже до  смерти.  Хоч
би як козака негарно назвати, вiн цього не  соромиться.  Козаки  говорили:
"Не ймення тебе красить, а ти його краси". Найбiльше чванився  козак  тим,
коли на дiлi показував, що вiн не ? такий, яким  його  при  перший  нагодi
прозвали...
   Причепуривши свого чуба й вуса, Непорадний набрав у боклаг води й понiс
коня напувати. Кiнь пив воду, любуючись нею, а вiдтак торкав  лобом  свого
пана в плече, наче б йому дякував.
   Тепер козак взявся варити снiдання. Вирубав мiж корчами над  рiкою  три
колики й застромив ?х у землю так, що  верхом  вони  сходилися.  До  цього
вершка мiж коликами прив'язав мiдяний казанок, до  якого  всипав  з  мiшка
кашi. Опiсля налляв води й назбирав сухого бадилля на пiдпал.
   З-за пояса вийняв кресиво та тубку, напо?ну порохом, i викресав  вогню.
Запалену губку вклав у вихоть сухо? трави i  почав  нею  махати,  поки  не
загорiлась. Тепер розвiв ватру,  що  сво?ми  жовтими  язиками  пiдлизувала
казанок з усiх бокiв. Вогонь палахкотiв весело, прискаючи iскорками на всi
боки.
   Непорадний любувався вогнем. Йому ще вчора хотiлося розложити ватру, бо
комарi дуже кусали, та не зробив цього з уваги на татар.  Тепер  ?х  повно
вешта?ться по степу,  а  вогонь  видко  здалека.  Тож  волiв  терпiти  вiд
комарiв, нiж виставляти себе непотрiбно на небезпеку.
   "0т, заки заварю кашу, то й товаришi прийдуть; - думав собi Непорадний.
- Та цього добра досить i на п'ять ротiв".
   Непорадний вийняв люльку й гаманець з тютюном i почав набивати.  Поклав
вiдтак вуглика i став пихкати, поправляючи цiпком ватру, в яку  з  любiстю
вдивлявся.
   В тiй хвилинi його вороний форкнув два рази, пiдвiв голову i  насторчив
вуха.
   Козак уже стояв на ногах. Кiнь оглядався на пана i звертався головою  в
той бiк, де рано видко було пожежу. Непорадний пiдбiг до  свого  леговища,
вхопив рушницю i став  на  могилi.  Тепер  почув,  як  земля  дуднiла  вiд
кiнських копит i в одному мiсцi захвилювала трава.
   Нараз у травi щось забiлiло. Козак побачив млае хлоп'я в бiлiй  свитинi
на чорному татарському конi. Воно держалося обiруч  гриви,  а  кiнь  садив
просто до могили. Прийшовши над рiчку, кiнь  одним  скоком  перескочив  на
другий бiк. Такого отрясення не видержав хлопчина i впав з коня в траву.
   Кiнь побiг просто до .вороного i почав з ним обнюхуватись,  наче  б  iз
старим знайомим вiтався.
   Хлоп'я лежало обiмлiле горi спиною на травi. Це був Павлусь.  З  плечей
текла йому кров.
   Непорадний принiс води, роздягнув хлопця iз  свитини  й  сорочки  та  й
почав промивати рану. Нарвав вiдтак листкiв, приклав, вiддер  кусок  свого
пояса й обв'язав цупко. Вiдтак взяв хлопця наперед себе й  занiс  на  свою
лежанку та вкрив кожухом. Павлусь  лежав  iз  заплющеними  очима  й  важко
вiддихав. У нього було лице блiде, як у мерця. Вiд того, що вiн бачив  це?
ночi i переживав, можна й розум утратити, не то що...
   Непорадний догадувався, що бiдне хлоп'я втекло вiд татарiв  та  цiкавий
був дечого вiд нього довiдатись. Козак вiдкрив хлопцевi  рота,  вляв  йому
трохи горiлки з пляшки та почав нею натирати виски...
   Хлопець скривився, а вiдтак вiдкрив очi;  зразу  не  тямив,  що  з  ним
робиться, та згодом опритомнiв. Побачивши над собою  козака  з  люлькою  в
зубах, не знав, що й гадати про це,  чи  це  на  явi,  чи  може  йому  так
сниться...
   - Скажiть, дядечку - каже Павлуоь слабим голосом - що зi мною, чи я  ще
живу?
   - Живеш, небоже, i здоров будеш! Ти звiдкiля?
   - Iз Спасiвки... Татари розграбили,  спалили,  людей  вимордували,  мою
маму, тата й дiда вбили, сестру взяли... - Хлопець скривився  до  плачу  i
став дрижати на тiлi, як у пропасницi...
   -  На  тобi,  хлопче,  глоток  горiлки,  заспокiйся,  засни,  все  буде
гаразд... бiля мене ти безпечний... Павлусь послухав i перестав дрижати.
   - Багато було поганцiв?
   - Багато, дядечку, цiла хмара. Вони пiдпалили село з  чотирьох  кiнцiв;
люди вийшли з хат: вони тодi ловили, страшно було, ой як страшно...  Сетру
Ганнусю взяли... - i хлопець знову став дрижати й плакати...
   "Нерозумно я чиню!"  подумав  Непорадний:  "Я  його  лише  дратую  цими
питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спочине, то згодом усе розкаже"...
   - Егеж, хлопче! Козаковi соромно  плакати:  Виростеш,  козаком  станеш,
тодi й засоромишся. Ти  заспокiйся,  проспись...  Кажу  тобi,  ти  в  мене
безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут,  iншi  прийдуть,  буде  нас
бiльше, безпечнiше. Цить бо!
   Непорадний почав сво?ми грубими руками загортати хлопця кожухом з  усiх
бокiв.
   Павлусь знову  заспоко?вся  i  став  засипляти...  Непорадний  пiдвiвся
потихеньку з землi й пiшов до ватри. Каша вже кипiла. Вiн  пiдмiшав  ??  i
вкинув добрий кусник сала...
   Вiн задумався... Тож саме тодi, як вiн отут спав, татарва рiзала  народ
хрещений. Боже, Боже! Як воно бува? на  свiтi;  одному  добре,  весело,  а
iншому бiда та смерть... Тепер нагадав Непорадний  про  Павлусевого  коня.
Кiнь стояв бiля вороного i хрупав траву. Непорадний прийняв його i здiйняв
сiдло.
   Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.
   Вiн став його обмацувати та й усмiхнувся...
   "Далебi червiнцi!.. о! i таляри... ну дав Бог  сиротi  долю...  доброго
коня собi вибрав... Ото поганець награбував, а як  поховав  штудерно...  я
бачу, що в татарiв вартнiше сiдло, нiж сам кiнь з татарином".
   Занiс сiдло до сво?? лежанки й поклав бiля Павлуся, що тепер  спав,  аж
хропiв.
   "Та щоб лиш татарин не схотiв доганяти його iз сво?ми побратимами, поки
мо? над'?дуть... Та нехай! Не дам себе отак нiзащо в кашi ззiсти...".
   Знову нагадав кашу й подався туди...
   Вороний знову зафоркав на тривогу. Кiнь Павлуся  рванувся  втiкати,  та
припона не пустила, i вiн став.
   Непорадний заспоко?вся, бо вороний обернувся  головою  на  схiд  сонця,
значить не звiдси, де татарiв сподiватися.
   Непорадний був уже на могилi з рушницею i побачив  гурток  козакiв,  що
звiдси над'?жджали.
   - Пугу! пугу! - гукнули козаки, побачивши Семена. Семен не вiдгукнувся,
щоб не збудити хлопця.
   - Це ти, Семене? Чому не вiдгукнешся?..
   Непорадний збiг iз могили й подався до них.
   - Тихше, братiки, тихше! Дитину менi розбудите...
   - Ого! А ти звiдкiля узяв дитину? Чи ти ?? вродив, чи Свиридова могила?
   - Та бо ви не глузуйте, я правду кажу. Сьогоднi раненько  над'?хало  до
мене ранене  хлоп'я  iз  Спасiвки.  Вирвався  з  татарсько?  петлi.  Бiдне
змучене, аж жаль дивитися. Небагато мiг i розвiдати, зараз i заснув...
   - Зварив, братiку, ?сти? - заговорило кiлька голосiв ..
   - Та трохи  зварив,  -  каже  Непорадний,  оглядаючись  заклопотано  на
козакiв: - Не сподiвався тiльки гостей... я ладив на п'ятьох, а вас, слава
Богу, чи не п'ятдесят.
   - Вгадав, отаманом будеш; далебi  нас  п'ятдесят.  Стрiнули  по  дорозi
ватагу Трiски Остапа, зна?ш? Так злучилися...
   - Як не знати? А де ж вiн?
   - Здоров, Семене! -  обзива?ться  Трiска,  злiзаючи  з  коня:-  Ну,  не
турбуйся, решту доваримо самi та й нагоду?мося...
   - Хiба ж ви цiлу нiч ?хали?
   - Авжеж. Вiд вечора дотепер.
   Козаки оглянулися на сонце. Воно ж  уже  пiдiйшло  високо  й  озолотило
сво?ми промiннями  степ...  Вiд  того  стала  роса  парувати  й  пiдходити
вгору...
   Козаки розсiдлували та  припинали  коней,  вiдпинали  казанки,  збирали
паливо й заходились коло варення кашi. Поклали на двох росохатих  колисках
списи й повiшали на нiм казани...
   Вогонь розгорiвся з усi?? сили...
   Тепер стали козаки пiдходити тихо до Павлуся i придивлятися  до  нього.
Мiж тими козаками був старий сiчовий дiд Панас.
   Йому було 80 лiт. Хоч час було йому спочити у якомусь зимовику, вiн "не
давався  старостi"  i  волочився  з  козаками,  граючи   на   бандурi   та
розвеселяючи ?х грою i спiвом. Приставав вiд  одно?  ватаги  до  друго?  i
всюди його приймали. Правда, що не годен  був  шаблею  гаразд  вимахувати,
зате стрiляв з рушницi так, що птицi на лету не хибив. До  того  вiн  знав
лiкувати рани зiллям i через те радо його приймали до  гурту.  Його  знала
вся Укра?на як характерника, цебто, такого, що його куля не береться.
   Бо й справдi! Дiд Панас був у походах на Крим, у Польщу, в турецьку  та
волоську землю, був у не однiй бiдi, а нiколи жадна куля, нi шабля його не
дряпнула. Мимо сво?? старости вiн голив чисто лоб  й  бороду  та  заплiтав
по-молодецьки свого сивого чуба. А  довгий  на  аршин  вус  двома  мiтлами
звисав аж на груди...
   - Чи ти йому промив рану? - пита? дiд Панас Семена.
   - Промив водою i приложив листкiв.
   - Це пусте. Рану промивай горiлкою, бо вода нечиста. Та ми побачимо, як
прокинеться...
   - То, кажеш, Спасiвка в попелi? - пита? один козак .
   - Либонь, що так: я бачив сьогоднi на свiтаннi велику  пожежу  з  цього
боку. Хлоп'я говорило, що Спасiвку спалили татари; решти не допитався,  бо
хлопець заснув...
   Козак зажурився i похнюпив голову...
   - Ну, а ти чого?
   - Е, не питай! Я ж i сам iз Спасiвки... там батька-матiр залишив...
   - Семене! А як хлоп'я назива?ться?
   - Не вспiв запитати.
   Козак присiв бiля Павлуся i став йому пильно приглядатися.
   - Стiй, козаче! Так не можна, - каже дiд Панас.  -  Наврочиш  хлопця...
Ось йому сонце в лице свiтить..., йому холодку треба.
   Дiд Панас принiс два колики, застромив  у  землю  i  розвiсив  на.  них
свитину, щоб заслонити голову сплячо? дитини...
   - Чи в вас, дiду, були сво? дiти?
   - Чого пита?ш?
   - А того, що ви заходитесь коло нього, як пестунка...
   - Хiба ж це не наш брат, не козацька  дитина?  Хто  зна?,  що  з  нього
виросте? Тодi i спасибiг скаже...
   - Та я питаю вас, чи були в вас дiти?
   - Хоч i були, так що? Тепер нема сво?х, то хай i чужими попiклуюся...
   - Що ви, люди добрi, таку нерозумну балачку завели? - обiзвався один: -
Яке кому дiло розпитувати? Це не по-козацьки, не питай, а  на  вус  мотай,
чого тобi треба... Нам би краще  ось  танець  завести,  повеселитися;  хто
зна?, яке буде завтра... Нуте, дiду! Замiсть дiтей лiкувати, вшквар  щось,
щоб аж жижки задрижали...
   - Та я прошу вас, товаришi, не дуже вигукуйте, щоб хлопця не розбудити,
- говорив вже сердито Непорадний.
   - Який нам чорт до  твого  хлопця!  Сховай  собi  його  за  пазуху  або
де-небудь... степ широкий...
   Дiд Панас присiв оподалiк та й став пiдстроювати бандуру. Вiн  затягнув
козацьку стару думу. Козаки його обступили довкола й уважно слухали.
   Той, що хотiв танцювати, був невдоволений з  цього.  Вiн  переступав  з
ноги на ногу, чухав потилицю i спльовував крiзь зуби.
   Але перебирати не смiв. А далi вiдiйшов на бiк i лiг у травi...
   Дума була довга  сама  собою,  та  коли  почав  ??  дiд  перетягати  та
переплiтати грою, вона вийшла ще довша.
   Настала тишина. Гамiр замовк. Усе слухало.
   Вiд монотонного спiву деякi стали дрiмати, не виспавшися вночi.
   Дiд закiнчив, вдаривши це кiлька акордiв.
   За той час i каша заварилася.
   Порозбирали казани. Кожен виймав  з-за  халяви  ложку  i  став  голосно
сьорбати, дмухаючи в кашу...
   Дiд Панас був з себе радий. От чого вiн доказав сво?ю пiснею: заспоко?в
козакiв, що вже починали сваритися...
   А той козарлюга, що так хотiв танцювати, хропiв у травi...
   - Чому йому танцювати забаглось? У животi бурмоче, наче б гримiло, цiлу
нiч не спав, а вiн танцював би...
   - А хiба ж ти його не  зна?ш?  В  нього  така  вдача,  що  й  в  могилi
танцюватиме. Раз були ми в походi... його поставили на сторожi.  Усi  були
втомленi, кожен був радий, що прилiг у травнi, а  вiн  не  видержав  та  й
пiдсвистуючи, пiшов навприсядки...
   - А з ворогом теж любить потанцювати, бравий козак.
   - Та й хропiти вмi? не абияк...
   - Ану, Петре! скажи що не будь... Твiй язик не любить дармувати...
   - Не можу, братчики...
   - А то чому?
   - Кашу ?м...
   - Хiба ж не можна ?сти й говорити?
   - Можна, та, не при кашi. Кашi шкода...
   - А хiба ж воно як?
   - Ов недотепний! Сказано: мовчи язичку, ?стимеш кашу...
   Значить: балакатимеш, кашу вiдберуть...
   Всi засмiялися...
   - Не бiйся, не вiдберуть... Ось ти що-небудь збреши та душу розведи,  а
ми усi подба?мо, щоб тобi каша лишилася...
   - А зна?те, братчики мо? любесенькi, вiд чого каша гаряча?..
   - Вiд чого?
   - Егеж!
   Нiхто не вiдповiдав. Кожен задумався,  яку  дати  б  вiдповiдь,  аби  й
дотепно й не по-дурному... Воно щось у тiм ?, коли Петро таке загадав.  То
дуже хитра голова...
   - Нiхто не зна??..
   - Та вiд цього, що при вогнi варилася...
   - Овва! Хiба ж ми цього не знали... то не жадна штука...
   - А чого ж не сказали, як знали?..
   - Воно, братчики, так: я тобi покажу коня та питаю: це кiнь, правда,  а
чому вiн кiнь?
   - А може бути й кобила...
   - Може, але воно тому кiнь, бо ма? чотири ноги, хвiст,  гриву,  вуха  й
можна на ньому сiдати...
   - Ти щось нинi недотепний. Тобi спати хочеться...
   В тiй хвилинi Павлусь прокинувся i сiв на лежанцi.
   Того лише ждав Петро Судак, який щойно балакав про коня.
   Вiн пiдiйшов до хлопця.
   - Ти, хлопче, iз Спасiвки? Чи зна?ш ти Судакiв у Спасiвцi?..
   - Як не знати? Це мiй рiд... Я Павло Судак...
   - Братiку мiй рiдний, - заговорив Петро i кинувся хлопця обiймати: - Ти
й не пiзнав мене, я ж Петро...
   Павлусь дуже зрадiв...
   - Скажи, Павлусю, чи живi батько-мати, сестра Ганя  вже  мабуть  велика
буде... та й вирiс ти не абияк... А що дiдусь Андрiй?
   - Батька й сестру в ясир взяли, дiдуся й маму вбили на мо?х очах...
   Петровi показалася сльоза в очах, вiн ?? обтер, щоб нiхто  не  бачив...
та перехрестився...
   - Як же ти втiк? Розкажи...
   Павлусь розплакався. Козаки обступили ?х, i вiн почав  розповiдати  всi
сво? пригоди...
   - От чого Петро сумний був, як сова вполудне, - говорили козаки...
   - Тепер, панове товаришi, нам би подумати ось що, - говорив  Трiска.  -
Татарва недалеко, вона тепер верта?ться з тим, що награбила. Чи не скочити
б на них так зненацька та перерiзати, а добичу вiдбити?
   - Воно б гаразд було, - обзива?ться хтось iз гурту. - Тепер татарин, як
спутаний кiнь або свиня, що добре на?сться. Вiн неворухливий. А воно пiшла
б слава, що ми вiдбили християнськi душi з ясиру...
   - Дайте й менi старому слово сказати! - говорив дiд Панас. - А  вiдтак,
коли моя мова вам не до ладу, то вже робiть, як зна?те...
   - Говори, дiду, говори! - гукали.
   - Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злiтити на  татарву  та
вiдбити добичу. Та ось воно говориться: не  скачи  в  воду,  як  не  зна?ш
броду... Ми не зна?мо, скiльки поганцiв ?. Я гадаю, що ?х буде бiльше,  як
нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасiвку. Там були  славнi
лицарi, сiчовики, а було ?х багато. Ну, коли б ми так напали на  Спасiвку,
то як нас ? 51, ледве чи вийшов би один живий.
   - Правда твоя, дiду, правда...
   - Це би все гаразд розповiдати, а тодi, як  можна,  так  помагай  Боже!
Коли ж покажеться, що нi, так годi починати, бо було б нерозумно  йти  так
на зарiз, як з цього нiчого путнього не  вийшло  б...  Вам  би  насамперед
розвiдати...
   - Пiшлiмо кiлькох... Добре, гарно!
   - А  друге  дiло  таке:  нашi  конi  хай  спочинуть.  Цiлу  нiч  ?хали,
знемоглись,  вiдпочити  треба  бодай  до  полудня.  Татарин,  навантажений
добичею, лiзе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!
   - Отак i зробимо!'-гукали козаки.-Спочинемо, а вiдтак побачимо...
   Всi пристали на те, що говорив дiд. Вони напо?ли  коней  i  полягали  в
траву, декому по пояс...
   За той час дiд Панас перев'язав як  слiд  рану  Павлусевi  й  лiг  бiля
нього. Павлуся нагодували кашею, i вiн заснув знову...
   Один Непорадний лишився на сторожi. Поклався на  могилi  з  рушницею  й
закурив люльку...
   Сонце пiдходило вище й почало припiкати. На небi не було нi хмаринки, а
тi, що зрання пiдносилися з нiчно? роси, позабирав вiтрець i понiс далеко.



   III

   Навкруги царювала  тишина;  Здавалося,  що  тепер  вiд  променiв  сонця
степова трава з собою розмовля?, бо щось увесь час в нiй  бринiло,  як  це
бува? в лiтню спеку.
   Непорадний, звернений головою в сторону Спасiвки,  завважив  незадовго,
як захвилювала трава, а далi побачив татарина на конi. Татарин ?хав поволi
та все розглядався за слiдами, куди рано пере?жджав Павлусь. Вiд того часу
потоптана трава попiдносилася, роси не  стало  i  слiд  позатирався.  Тому
татарин так помалу про?хав ту просторiнь, яку Павлусь минув ще рано.
   Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно  зорив  за
татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготовi
рушницю...
   Татарин при?хав аж над саму рiчку i злiз з коня...
   "Тепер пора",  подумав  Непорадний  i  почав  прицiлюватися...  Татарин
прив'язав коня до куща, а сам пiшов убрiд на цей бiк...
   Але  Непорадний  вiдразу  поклав  рушницю  бiля  себе  й  почав  мерщiй
зсуватися з могили вниз...
   "Дурень я, тай годi!"  -  думав,  наближаючись  поза  могилу  до  свого
леговища. "Чи то штука на таку  вiддаль  татарина  вбити  та  й  товаришiв
розбудити? Я його живого пiймаю".
   Вiн вмить вiдв'язав вiд сiдла свiй аркан i скочив  за  могилу  так,  що
татарин його не помiтив.
   Непорадний був мистець орудувати арканом.  У  цьому  була  сильна  його
сторона. Нiхто з товаришiв не запам'ятав, щоб  Непорадний  не  втрапив.  I
славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий i дуже мiцний. На  аркан
ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й  дику  козу,  сугака.
Непорадний аж усмiхнувся, беручи свiй струмент  у  руку.  Затягнув  петлю,
вiдтак поскладав увесь аркан. Один кiнець держав цупко в лiвiй руцi,  а  в
праву узяв петлю iз складками мотуза... Приладившися отак i криючись  поза
могилу, вiн стежив, що татарин робитиме
   Татарин пiдкрадався до обозу, як кiт. Вiн, ще як сидiв на конi,  бачив,
що козаки спали як мертвi, що сонце пекло ?м  голови,  i  знав  добре,  що
чоловiк, сплячи на сонцi, ма? важкий сон, наче б зачадiв... Такий не легко
прокинеться.
   Йому майнуло в головi зайти сюди й вирiзати всiх, як баранiв, заки  хто
видасть iз себе голос.
   Те, що вiн думав, можна було змiркувати з того, що вiн тепер робив.
   Татарин,  високий  i  плечистий  хлоп,  засукав  рукави  сво??  свитки,
поправив шапку й витягнув iз-за пояса довгого ножа. Нiж заблищав на сонцi,
як срiбло. Татарин поправив ще щось на собi й узяв ножа в зуби...
   Цю  хвилину  використав  Непорадний.  Повернувся  до  татарина   боком,
розставив широко ноги i махнув правою рукою.
   Аркан фуркнув у повiтрi, став блискавкою розвиватися i впав  на  голову
татарина в хвилину... коли вiн брав ножа в руку.
   Петля вхопила його впоперек.
   Коли перша труднiсть з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слiд, то
ще бiльша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пiйманий, не мав часу
розмотатися. Легше це  зробити,  коли  пiйманий  на  бiгу;  тодi  вiн  сам
засиля?ться. А тут татарин стояв на мiсцi й треба було його засилити.
   В Непорадного бiгали руки, як у  ткача.  Вiн  великими  куснями  стягав
аркан до себе, а вiдтак, сiпнув з усi?? сили, й татарин упав  горiлиць  на
землю...
   Миттю прискочив до нього Непорадний i вхопив лiвою рукою за горло.
   Настала скажена боротьба. 'Татарин, пiйманий в петлю, випустив  з  руки
ножа. Вiн став пручатися й звiльнився настiльки,  що  мав  свобiднi  руки.
Непорадний  змiркував,  що  татарин  дужчий  вiд  нього...  Гукнути  б  на
товаришiв, щоб помогли? Знову б його прозвали  та  ще  й  насмiялиси.  Нi!
Мусить собi сам помогти. Скрутив татарина з усi?? сили. Обом зайшли кров'ю
очi. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабiгали, як мотузки.
   Татарин придавив Непорадному руку костистим пiдборiддям до  грудей  так
сильно, що йому аж заболiло. Хотiв ?? звiльнити, та не мiг. В  цю  хвилину
вихопив татарин у Непорадного з-за пояса гострий нiж, а Непорадний  вирвав
руку з-пiд татариново? бороди i вхопив його за руку,  в  якiй  цей  держав
ножа. Ще хвилина, i Непорадний  зацiпив  з  усi??  сили  татарина  кулаком
меживiч.
   З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам'ять, а  тодi  заки  отямився,
вже був зв'язаний. Непорадний устав з землi i так важко дихав, що йому  аж
дух захоплювало.
   - Гей, козаки! Уставайте, - кричав захриплим голосом, - ма?мо гостя.
   Козаки посхапувалися з трави.  Кожний  був  заспаний  i  не  мiг  зараз
очуняти. Ярке сонце освiтлювало ?х. Протирали  очi,  та  й  лягали  знову.
Другi, повстававши, ходили один поза одного, як соннi.
   - Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина пiймав.
   Найскорше отямився дiд Панас. Вiн перший прийшов до Непорадного.
   - Гей, дiти, очуняйте, - гукав дiд. - Воно не жарти. Один  татарин  вже
тут, а за хвилину може ?х бути бiльше.
   Непорадний поспiшив до.  татарського  коня,  бо  то  була  його  во?нна
добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усi?? сили.
   - Хiба в нас ножа нема?? - гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви.
- Чого з ним воловодитись?
   - А не сором тобi пов'язаного рiзати? - каже дiд  Панас.  -  Живий  все
бiльшу цiну ма?, як мертвий, не руш його!
   Козак вiдiйшов, сплюнувши. Дiд Панас наблизився до татарина, якому кров
текла з носа й заливала уста.
   - Як би воно помогти, щоб не околiв, - каже  повагом  Трiсска,  -  його
язик може нам придатися. Принесiть, хлопцi, води, а  ти,  дiду,  роби,  що
зна?ш, щоб татарин був живий.
   Принесли води. Дiд присiв до татарина  й  обмивав  йому  кров  з  лиця.
Татарин закляв по-татарськи i заскреготав зубами.
   Дiд Панас знав татарську мову й каже:
   - Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори  правду,  про  що  тебе
питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартiв. Не те, щоб тебе
вбили, та ще мучитимуть поперед.
   Татарин знову став злитися i страшно проклинати.
   - Що вiн каже? - питали козаки.
   - То ж то й бiда, що нiчого не каже... Ти менi кажи зараз,  кiлько  вас
було це? ночi у Спасiвцi i де тепер твiй кiш бува??..  Татарин  нi  слова,
лише вiдвернув голову набiк...
   - Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! -  говорив  один  козак,
наближаючися  з  розпаленим  залiзом:  -  Я  заздалегiдь  приладив.  Трохи
припечемо п'яти, так. скаже, усе виспiва?. Подержiть, хлопцi, ноги.
   Козаки пiдняли татариновi ногу вгору...
   - Не дай пекти ноги, - каже татарин до дiда, - я все скажу.
   - Лишiть його, хлопцi! - каже дiд: - Ну, говори, а не дуже бреши!..
   - Ми були  це?  ночi  в  Спасiвцi.  В  нашому  загонi  було  400  люда.
Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлетгiрея[1]
Ми пiшли на Укра?ну на свою руку грабувати й брати  ясир.  Що  сталось  iз
Спасiвкою, чи багато взяли бранцiв, я не знаю, бо я стояв за частоколом на
сторожi, а вiдтак пiгнав за якимсь хлопцем.
   - Чи варто було за хлопцем ганяти?
   - Так казав ватажок, значить, нiхто не  смiв  втекти...  Ми  знали  про
Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi.  На
це село ми .давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю... Мабуть,  додому
верта?ться.
   Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв ??.
   - Багато вас перебили в Спасiвцi? - пита?.
   - Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив.
   Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо  вже  мав  у  головi  готовий
план, що йому робити: треба  до  татар  зблизитися,  а  нiччю  на  ?х  кiш
напасти. Вони ще не будуть далеко, бо  з  грабiжжю  та  з  ясиром  iдеться
поволi...
   - Аллах! Аллах! Аллах! - заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла...
   Козаки усi розскочились вiд татарина й кинулись до збро?...
   Дивляться, а ?х з усiх бокiв обскочило бiльш як сотня козакiв...
   - Чорт батька твого! - сердяться козаки: - От налякали!
   - Ха! ха! ха! - смiялися тi, що тепер прийшли: - Правда, що налякали?..
   Попереду ви?хав сотник Андрiй Недоля на буланому турецькому конi.
   - А в вас до бiса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались,  як
вiвцi над сiном, та й про свiт забули... А де вартовi, де сторожа?
   - Якого бiса нам удень сторожi? - обiзвався Трiска. - Хiба ми послiпли?
   - Видно, що й послiпли й поглухли. Ми пiд'?хали пiд самiський  обоз,  а
ви нi чичирк... Вам би  чабанами  бути,  а  не  козаками;  тьфу,  крамарi!
Татарина торгують.
   Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу...
   - Ти н? гримай! - каже i вдарив рукою по шаблi.
   - Звiдки Господь привiв? - спитав дiд Панас.
   - Що тут у вас сталося? - пита? Недоля.
   Дiд Панас розповiв йому усе...
   - Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi  трохи  спочинуть...  Як  тебе
звуть?
   - Я Остап Трiска, ватажок...
    Ось i добре, - каже Недоля.
   - Пристаете, панове козаки, пiд мою руку? - гукнув Недоля.
   - Нема що говорити, а треба пристати! - каже дiд Панас: - Хай буде один
ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю
й скажу, що славний козак...
   - Хай буде й вiн, аби добрий! - гукали козаки.
   Недолинi козаки пустили сво?х  коней  у  рiчку,  а  вiдтак  поприпинали
пастися.
   Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з  ними  на  могилу
порадитись.
   Тим часом козаки забавлялися з татарином. I  мiж  ними  були  такi,  що
знали по-татарськи.
   Татарин просив  ?сти.  Йому  розв'язали  руки,  дали  чарку  горiлки  й
пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в
себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти...
   - Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?
   - Ану, покажiт...
   - Павлусю, ходи сюди!
   Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi... Не хотiв iти...
   -  Ну,  ходи,  не  бiйся,  вiн  тобi  нiчого  не   зробить   тепер,   -
пiдбадьорювали його козаки.
   Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
   Татарин махав до нього рукою й усмiхався.
   - То бач, сину, во?нне дiло! До цього треба звикати, -  пояснював  один
козак. - Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.
   Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька.
Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село  заходили.  А  якi  вони
вчора були страшнi! Вiн гадав, що ?м нiхто не всто?ть, а  тут  ось  зловив
його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.
   - Ти налякався вчора? - пита? татарин.
   Павлусевi переклали цi слова на укра?нську мову.
   - Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, - каже Павлусь.
   Татарин засмiявся...
   - Ну, вибачай, це во?нне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу...
   - А де твiй кiнь?
   - Пасеться.
   - А сiдло ??
   - Егеж!
   - Ти менi подаруй  тво?  сiдло,  а  я  тобi  мо?  дам.  Замiня?мося  та
побратимами будемо.
   Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останнi слова, не
розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за  козацьке  побратимство,  але
хiба з татарином можна?
   - Мiняйся, хлопче, це можна, - кажуть козаки. - Як треба, то й з чортом
покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, - дораджував йому хтось.
   Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь  не  жалiв  нiчого,  себе  самого
вiддав би.
   Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був.
   Павлусь уже йшов з сiдлом, тай стрiнув Непорадного й розповiв йому  про
замiну сiдла. Непорадний його задержав.
   - Так ти, татарине, сiдло мiня?ш з хлопцем?
   - Вже й замiняв...
   - Егеж? А ти ма?ш сво? сiдло? Вибачай, це моя во?нна  добича,  i  ти  i
твiй кiнь i тво? сiдло...
   Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного...
   - Ось що, небоже! Тобi не побратимства  хочеться,  а  червiнцiв,  що  в
сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого  коня  хлопець
забрав?
   Татарин мовчав.
   - От хитрий поганець! - говорили козаки  смiючись.  -  Якого  побратима
знайшов... Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi...
   Татариновi не вдалося.
   За той час обидва ватажки порадились зробити так:  Вони  пiдiйдуть  пiд
татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з  Трiскою  i
стануть  зачiпати  татар,  щоб  ?х  з  коша  заманити.  Трiска  iз  сво?ми
втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля  й  привiта?
?х гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то  це  значить,  що  ?х
небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний.
   Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi.



   IV

   Павлусевi  забилося  серце,  як  почув  сотникiв  наказ.  Вiн  сьогоднi
побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить,  як  козацтво
зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цi?? ночi так лютували
у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
   Павлусь дрижав усiм тiлом, хоч надворi  була  спека,  i  дивувався,  що
козакам було все байдуже, наче б на  празник  iшли.  До  нього  наблизився
Петро.
   - Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав.  Держися  сотника,  або
дiда Панаса. Держи добре коня... Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу.
   Петро осiдлав  татарського  коня,  на  якiм  Павлусь  утiк,  прикоротив
стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня.
   Петро був вiдважний козак i не жалiв себе...Тепер йому  стало  нiяково,
як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою.
Хлопцевi саме тепер  треба  опiки,  а  йому  честь  козацька  не  дозволя?
лишитись позаду та й пильнувати
   брата.
   Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня.
   Павлусь вийняв щось iз кишенi.
   - Петре, братiку, на тобi...
   - Що це?
   - Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та  з  цим  i
втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! - Його лице  скривилось  i  вiн  став
хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв  бублика  й  роздiлив
надво?.
   - На, брате, разом ззiмо.
   Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це  сотник
Недоля i пiд'?хав ближче. Вiн вiдразу зрозумiв, у чому справа...
   - Ти, Петре, лишишся при менi мiж посильними козаками, хлопець теж...
   Петро аж зрадiв. Сталося, як хотiв. I нiхто йому докоряти не  буде;  бо
це наказ старшини,
   А поки  що,  Трiска  iз  сво?ю  ватагою  по?хав  вперед.  З  ними  ?хав
Непорадний i вiв татарина на мотузi iз зв'язаними позаду руками,
   Татарин показував дорогу.
   На самiм передi ?хали два козаки без списiв. У вiддалi яких  50  крокiв
?хав один  козак,  що  мав  ватажковi  переказувати  вiстi  вiд  передньо?
сторожi. Ще далi за цим лучником рушила цiла ватага.
   Татарин показував головою  напрям  дороги.  Переднi  козаки  оглядались
вряди-годи позад себе, а тодi козаки показували ?м знаками, куди йти.
   Ватага Трiски вже далеко вiдiйшла, як Недоля рушив  iз  сво?ми.  Недоля
йшов слiдом за ними. Вiн ?хав передом на сво?м буланiм.  Бiля  нього  ?хав
дiд Панас iз бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нiчого.
   Був пiвдень. Сонце страшенно пекло. I конi й люди  попрiли  вiд  спеки.
Земля  гудiла  глухо  вiд  кiнського  ступання.  Конi  обганялися  довгими
хвостами та й головами вiд мух, що ро?м лiтали над ними.
   Переднi козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й  Самара  недалеко.
Один iз них злiз з коня i дав його держати товаришевi.
   I лучний козак i цiла ватага стали.  Козак,  зiгнувшись,  простував  до
могили. Прийшов пiд саму могилу i став крадькома, як  кiт,  закрадатися  в
гору, лiзучи на руках i ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на  могилi,
побачив татарина.
   Це був вартовий татарин. Вiн лежав на розстеленому кожусi спиною  вгору
й опер голову на схрещенi руки. Вiн, очевидно, заснув на степу, не  спавши
цiлу нiч.
   Козак пiдлiз ще вище, запираючи в собi дух. Татарин хропiв. Козак добув
ножа.
   З-пiд ноги йому усунулась земля й зашелестiла, злiтаючи з  могили  вниз
по травi. Вiд того татарин прокинувся, пiдвiй голову й поклав ?? знову  на
руки. Навiть сонних повiк не пiдвiв.  Ще  раз  розплющив  очi  та  вже  не
замкнув ?х, бо в цiй хвилинi  козак  одним  махом  вiдрiзав  йому  голову.
Татарин i не застогнав.
   Козак пiдняв шапку татаринову, надiв на свою  голову  i  став  обережно
пiдiйматись i розглядатися навкруги.
   Перед ним лежав татарський кiш. Конi лежали  в  травi.  За  ним  стояли
рядом козацькi вози.  В  такий  спосiб  уставляли  козаки  сво?  вози,  як
обозували, i хоронилися за ними, мов за валом твердинi. До возiв з другого
боку поприпинанi були воли, що лежали в травi. А  далi  стояли.  татарськi
арби (вози) помiж татарами. За шатрами плила рiка Самара.
   Козак рахував оком шатра. Пiсля цього  мiг  обмiркувати,  скiльки  було
татар, бо ?х не було видко. Усе поховалося в холодi пiд шатрами.  Навкруги
панувала тишина.
   Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кiш, нi один  не  втiк
би живцем. Та, заки  зсунувся  з  могили,  щоб  пiд'?хати  до  сво?х,  вiн
побачив, як iз шатра вийшло двох татар i, розмовляючи щось, показували  на
могилу, де сидiв козак. Вони почали туди простувати.
   Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Вiн  ухопив  його  за
руку, потягнув вниз i тут сховав його в травi. Та годi було слiд  затерти,
бо пiд татарином на могилi стояла калюжа крови.
   Козаковi прийшло на гадку прикликати товариша i так удвох i цих  татар,
прита?вшись, порiзати, але вже було запiзно. Татари, не бачивши на  могилi
вартiвника, затривожились i почали бiгти до могили. Вони скорше  добiжать,
як товариш. Цiлий плян пропав. Козак скочив з могили й побiг до товариша.
   На могилi були татари й побачили козакiв. Тепер вони стали приглядатися
до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.
   Козаки завернули коней i пiгнали вихром до  сво?х.  Козак,  що  зарiзав
татарина, розповiв усе Трiсцi.
   - Бiжи, Ониську, до сотника й розкажи, що зна?ш.
   - Розвивайся! - командував Трiска. - Списи готов!
   Козаки станули лавою, поздiймали списи з ремiнцiв  i  насторчили  перед
себе...
   - З Богом! Вперед!
   Козаки рушили спочатку ходом, а вiдтак пiдбiгцем...
   Татарин, що прибiг у кiш, засвистав на тривогу. В кошi заворушилось, як
у муравлищi. Молодий Мустафа-ага вже сидiв на конi й порядкував.
   Татари кинулись до коней, миттю посiдлали ?х i виступили перед  кiш  та
уставились по-татарському звичаю пiвмiсяцем. Вони хотiли лиш  оборонятися,
а не нападати. На те не було в них нi охоти, нi спроможноети.
   Не знаючи, яка в козакiв сила, Мустафа наказав запрягти  вози,  звивати
шатра й готовитися в похiд.
   Коли Трiска наблизився, застав татар готових до бою. ?х середина стояла
не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.
   Це змiркував Трiска вiдразу. Вiн пiдвiв шаблю вгору i скомандував:
   - Завертай!
   Мустафа не хотiв пустити ?х. Козакiв так мало, що  можна  ?х  на  аркан
половити... Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо бiльше нiкого й не
було видко.
   Тепер з усiх бокiв засвистали по татарськiй сторонi бо?вi свиставки,  й
татари з пекельним криком "аллах! аллах!" кинулись наздогiн  за  козаками.
Татарськi конi, витягнувши ши?,  як  гуси  в  лету,  з  створеними  широко
нiздрями, гнали так, що животами мало не доставали землi.  На  них  сидiли
поганцi в сторчатих шапках та вивернених кожухах,  похилившись  уперед.  У
кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли  козакiв.  Вiддаль  мiж  ними
меншала.
   Позаду ватаги ?хав Трiска. Нараз Трiска завернув пiвкругом коня i  став
проти татар. Пiдчас погонi татари помiщалися трохи. Деякi конi  висунулись
наперед.
   Трiска першому стрiчному  татариновi  вiдрубав  голову.  Вона  впала  в
траву, а кiнь пiгнав з татарином дальше. Вiн все ще  держав  шаблю  вгору,
поки не звалився з коня. Нога лишилася в стременi i кiнь поволiк його отак
у степ.
   Коло Трiски збиралася щораз бiльша купа  татар.  Вiн  рубав  на  обидва
боки.
   З того одна частина татарсько? сили здержалася.
   Козаки змiркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:
   - Хлопцi, ватажок мiж татарвою... Хто в  Бога  вiру?,  не  даймо!  Який
десяток козакiв завернули коней i пустилися виручати Трiску. Вони  бачили,
як Трiска ввихався, врубаючи поганцiв. Але й  татари  роз'?лися,  як  оси.
Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козакiв сорок. Вони готовились
вже на певну смерть, i кожен молився Боговi в передсмертнiй годинi. Татари
згуртувались у подовгасту валку i вже досягали козакiв.
   В одного козака  кiнь  спотикнувся  i  впав,  його  сердегу  розтоптали
татарськi конi.
   А поки те, Недоля заходився привiтати татар. Вiн роздiлив свою сотню на
двi частини к поставив ?х лицем до дороги,  куди  мали  втiкати  Трiска  з
сво?ю ватагою. Для бiльшого  розгону  лишили  мiж  собою  вiддаль  шiстсот
ступенiв.
   Татари були такi певнi перемоги, що й не дивились на боки.  Вони  гнали
вперед, як хорти за серною.
   Як наблизилися до того мiсця, Недоля дав умовлений знак.
   Козацтво рушило з мiсця, i в найбiльшiм розгонi вдарили на татар з обох
бокiв.
   Залунало козацьке: "Слава Богу! "
   Татари не були в силi  здержати  розiгнаних  коней.  Вони  гнали  одною
збитою валкою. Розвитися по боках проти козакiв вони й не  гадали.  Козаки
насторчили сво? списи i кололи ними завзято у збиту купу.
   Козакам не стало часу витягати списiв,  бо  з  великого  розгону  списи
прошибали  татарськi  тiла;  вони  взялись  до  шаблюк.  Настала   страшна
рубанина.
   Козакам аж руки млiли, а татари помiщались так, що один  одного  рубав.
Татари верещали, конi кричали i ставали дуба, а це все  заглушав  могутнiй
крик з козацько? груди: "Рiж, бий!"
   Татари загадали перебитися iншим боком i вийти  з  то?  тiсно?  вулицi.
Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду.  Ватага  Трiски,
побачивши, в чому справа, завернула i вдарила спереду.
   Козаки встигли стiльки нарубати татарських трупiв, що зробилася  з  них
гребля.
   Конi без ?здцiв пiгнали в степ.
   Тi татари, що йшли ззаду, завернули коней i втiкали.  За  ними  пiгнали
козаки.
   Мiж ними був i Непорадний. Вiн довго не знав, що йому  робити,  держачи
на мотузi татарина, якого велiв йому сотник пильнувати. Коли його товаришi
втiкали  вiд  татар,  вiн  втiкав  мiж  ними,  поганяючи  перед  собою   й
татарського коня. Йому самому смiшно стало, бо держав татарина, як теля на
мотузку. Було й таке, що  коли  татарський  кiнь  побiг  швидше,  то  мало
татарина не стягнув з коня. Тепер, коли дiло пiшло iнакше,  Непорадний  не
втерпiв. Вiн передав татарина якомусь молодому  козаковi,  велiв  його  iз
сотникового наказу берегти, а сам  кинувся  у  вир  бою.  Та  нiкуди  було
приступити до того мiсця,  де  козаки  рубали  татар.  Непорадний  об'?хав
другим боком i тут знайшов роботу, яку вiн любив.
   Татари один по одному вiдлучалися вiд гуртка й утiкали до свого коша.
   "Ось i на мо?й вулицi празник!" - подумав  Непорадний  i  вiдiпняв  вiд
сiдла свiй шовковий аркан.
   Аркан форкнув у повiтрi i вхопив татарина, за шию та звалив з коня.
   Непорадний вийняв шаблю i взяв ?? в зуби. Руками звивав аркан, поки  не
до?хав до татарина та вiдрубав йому голову.
   - А в мене пiде воно швидше, - говорив бiля нього дiд Панас, прицiлився
i стрiлив в найдальшого татарина.
   - Коби так хто набивав вам рушницю! - каже Непорадний. - А я то  швидше
шнурок розмотаю.
   Вороний пiгнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив  його
на голову татариновi.
   Повторив так кiлька разiв. Багато козакiв розпустили теж сво? аркани, а
деякi стрiляли з рушниць.
   Погром татарiв повний.
   Непорадний впiймав ще одного татарина. Кiнь шарпнув, а татарин впав  на
землю.
   Татарин успiв розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв  уже
Непорадний з пiднятою шаблею.
   - Не  забивала  мене  козак...  Татарин  да  грошi,  много  золота  син
девлет-гiрей, - лепетав татарин, заслонюючи себе руками.
   Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала  його
багата одежа.
   - Вставай! - гукнув Непорадний.
   Татарин пiдвiвся, а козак зв'язав йому руки i повiв мiж сво?х.
   Битва скiнчилася. На побоевищу  лежали  трупи  людей  i  коней.  Козаки
добивали ранених. Iншi пiгнались з арканами по степу ловити наляканi  конi
без ?здцiв...
   Помiж козаками ?здив на сво?му конi Недоля, опершись рукою пiд  боки  i
порядкував.
   - Де Трiска? - пита?.
   - Вiн поляг перший, - вiдповiли козаки. -  Вiн  здержав  на  собi  цiлу
татарську навалу.
   - Треба його вiдшукати...
   Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась  татарва,  та  ледве
дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова  та
поламанi ребра й ноги.
   Сюди при?хав Недоля i злiз з  коня.  Трiска  ще  дихав.  Вiн  розплющив
очi... Побачивши козакiв, вiн сказав, тiльки:
   - Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу.
   Вiн сконав.
   Сонце вже заходило та озорило сво?ми червоними промiннями закривавлений
степ...
   Козаки i ?хнi конi такi були знеможенi, що тепер не можна було  гнатись
за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велiв вишукати ранених та
збирати побитих, щоб ?х вiдтак  похоронити  за  козацьким  звича?м.  Тепер
кожний мав свою роботу. Однi збирали козацькi трупи  в  одне  мiсце,  iншi
копали велику яму, третi перешукували татар, iншi знову пильнували  коней.
Найбiльше роботи мав тепер дiд Панас.
   Засукавши по лiкоть рукави, вiн ходив вiд одного раненого до другого  i
перев'язував рани.
   Коли вже смерклося, робота йшла при ватрi довго вночi.
   В козацькому обозi гомонiло ще. Козаки,  розставивши  вартових  з  усiх
бокiв, кiнчали свою роботу. До Недолi приблизився Непорадний.
   - Пане сотнику, в мене татарський бранець...
   - Чи цей з розбитим носом? Чорт його вiзьми, невеликий  тепер  з  нього
хосен.
   - Ба нi! Я йому обiцяв пощаду, коли  правду  скаже  -  обзива?ться  дiд
Панас.
   - Та вiзьми собi його...
   - Та в мене ще другий бранець - каже Непорадний.
   - Якого бiса тобi з бранцями воловодитись?
   - То якийсь визначний, обiцяв окуп...
   - Давай його сюди!
   За хвилину привели молодого татарина перед сотника.
   Це був молодий i гарний татарин. Одежа на ньому багата.
   - Як тебе звуть? - пита? Недоля по-татарськи.
   - Я Мустафа-ага, син  Iбрагiма,  ханського  девлет-гiрея,-сказав  гордо
татарин.
   - А я тобi кажу, - обзива?ться один козак, - що ти чортiв син,  а  твiй
Магомед i твiй хан чортовi братами приходяться...
   - Не смiй, джавре, зневажати його свiтлости хана ханiв, бо вiн вас усiх
перерiже, або в полон вiзьме, - крикнув люто татарин i затупотiв ногами.
   - А заки ти йому це скажеш, то  пiдеш  за  твого  дядечка  в  пекло,  -
вiдрубав козак i брав уже за шаблю.
   - Тихо, - гримнув Недоля. - Не тво? дiло, не твiй бранець, Тихоне!
   До сотника приступив молодий гарний козак.
   - Як засвiта?, вiзьмеш десяток козакiв i. поведеш оцього бранця в Лубни
та вiддаси його пановi полковниковi. Розкажеш усе, що було, та  не  забудь
поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втiк та щоб його приставили живого  i
цiлого.
   - Ба, а мiй окуп? - каже Непорадний. - Це мiй бранець...
   - Добре! Скажи, Тихоне, пановi полковниковi, що  окуп  прийде  козаковi
Семеновi Непорадному... Тобi,  Семене,  так  краще  буде,  як  возитися  з
татарином, мов цигановi з ведмедем.
   - Воно й правда! - заспокоював себе Семен.  Вiн  став  перелiчувати  на
пальцях: "воловодитись з ним, годувати, пильнувати"...
   - А ще тобi при нагодi голову вiдрiже, - докинув хтось з гурту.
   - Ну, прощай, пане ага!  -  говорить  Семен  .татариновi.  -  Поклонись
гарненько твому батечковi... Ось забув, як його величають,  та  чорт  його
бери... вже ти на мене сердься... во?нне, зна?ш, дiло, - говорив  Семен  з
повагою, кланяючись татариновi шапкою. - Та ще спасибi, що ти менi,  а  не
кому iншому дiстався.
   Усi козаки реготались, аж за  боки  брались.  -  Цей  татарин  для  нас
важнiший, як сьогоднiшня перемога, - говорив  Недоля  пiвголосом  до  дiда
Панаса. - Полковник наказав менi дiстати якогось визначного татарина.  Вiд
нього гада? полковник дiзнатися дещо про намiри орди...
   На те все дивився Павлусь. Вiн перший раз  дивився  очима  на  битву  з
татарами. Вiн побачив те, що  дiдусь  йому  розказував,  i  це  показалося
правдою. Тепер татари не видавалися йому такi страшнi,  як  учора.  Козаки
сильнiшi. Коли б так було вчора, не вбили б вони дiдуся й маму, не взяли б
сестри в полон.
   I в нього вступила надiя, що козаки вiдiб'ють ще й тата й сестру...  Та
коли це буде? Павлусевi бажалось, щоб зараз  погнались  козаки  й  розбили
татар до решти та освободили полонених.
   Про це говорив вiн до Петра.
   - Так не можна, братчику, - говорив Петро. - Пан сотник зна?,  що  йому
робити, i так буде, як вiн хоче. Потерпiмо до завтра.  Онисько  казав,  що
татарський кiш невеликий. Вони навантаженими возами  недалеко  за?дуть  до
завтра. Здогонимо...
   Павлусь заспоко?вся. Вiн прилiг бiля Петра при ватрi i крiпко заснув.
   В козацькому обозi стали вогнi пригасати. Усе  притихло,  хiба  вартовi
перекликалися.
   Козаки посхапувалися, як тiльки на свiт стало заноситися.
   Вони помолились i взялися хоронити побитих товаришiв. Яма вже  вiдучора
була готова.
   Позносили козацькi трупи i повкладали рядком.
   Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами  молитву  i
тепер почали складати ?х на дно ями так обережно, як мати вклада?  скупану
дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Бiля кожного поклали
його зброю, перехрестили i почали  мовчки  засипати  землю.  Кожний  козак
вкинув бодай грудку землi.
   Тепер стали засипати землею, обкопуючи ?? довкруги,  поки  не  висипали
чимало? могили.
   Татар нiхто не хоронив, ?х трупи залишили вовкам i гайворонам на жир.
   З це? битви добули  козаки  чимало  користи.  У  татар  знайшли  багато
червiнцiв, талярiв, пiймали бiльш сотнi добрих коней i  забрали  татарську
зброю.
   А Непорадний водився iз сво?м татарином, що ледве лазив. Мотуз в'?дався
йому в тiло.
   Побачив це Недоля.
   - Семене, та пусти його до чортово? мами. Не ма?ш кращого дiла, як його
пильнувати. На базарi його не продаси, бо ми людьми не торгу?мо.
   Непорадний розв'язав йому руки:
   - Йди собi, куди хочеш!
   Татарин кинувся тепер на останки ?ди i повилизував усi казанки. Вiн був
знову веселий, як дитина.
   - Я лишився б з вами, - каже татарин до Недолi.
   - Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську вiру i вiдречешся  свого
Магомеда?
   - Хоч би й зараз! - каже татарин: - Бог один...
   - Дайте йому, хлопцi, зброю i коня татарського.
   Татарин радiв дуже. Вiн не  надiявся  такого  кiнця  i  почувався  дуже
щасливо. Скочив мiж татарськi конi i вiдшукав зараз свого. Обняв його  за,
шию i став пестити. Кiнь пiзнав зараз свого пана.
   - А гов, свату, не руш! - кликав Непорадний: - Це моя добича, не дам!
   Татарин i не гадав пускати коня. Вiн вискалив зуби i затиснув кулак.
   - Згода! - гукнув Недоля:, - За цього вiзьми собi два татарськi.
   - В похiд! - командував Недоля: - Просто на татарський кiш!



   V

   Татарськi бранцi, що були  в  кошi,  змiркували  зараз,  що  воно  щось
робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та збро?  i
вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть,  козаки,  i  в
них блисла надiя, що може ?х вiдiб'ють.  Вони  почули  татарський  бойовий
оклик та зараз i побачили, як татари почали звивати сво? шатра,  запрягати
вози й татарськi арби. Татари пороздiлювали бранцiв пiсля  того,  що  вони
були вартi. Дiвчат та малих дiтей окремо, жiнок  та  козакiв  теж  окремо.
Усiх стерегли пильно i не розв'язували ?м рук. Гiршу частину  добичi  вели
на мотузках попри конi.
   Бiднi бранцi були страх помученi i  мали  велику  спрагу.  Коли  татари
розклалися кошем, кожен бранець прилiг на травi; де стояв.  Мiж  тими,  що
йшли пiшки, був i Степан Судак, Павлусiв тато. Без шапки, босий,  в  однiй
свитинi, iз зв'язаними руками.
   Вiн прилiг на травi.
   Татари кинули ?м, як собакам, яко?сь паляницi, i кожен пiшов до  шатра.
Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живi, чи
в неволi. Вiн волiв би, щоб  ?х  убили.  На  згадку  про  неволю  в  нього
завмирало серце з  болю.  Така  неволя  гiрша  смерти.  А  вiн  лежав  тут
безрадний.
   Лежачи так, вiн сiпав з усi??  сили  мотуза,  та  тим  бiльше;  затягав
вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, вiдтак горi спиною  i,  нiби
то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радiсть  вузол
попускав щораз бiльше. Степан оглядався на вартового й  розмотував  зубами
вузол. Вкiнцi почув сво? руки свобiдними.
   Не рухаючися з землi, вiн вийняв обережно з кишенi ножа  i  найближчому
товаришевi розрiзав мотуза. Нiж пiшов по руках, а вартовий  татарин  i  не
догадувався нiчого. Поглянувши на бранцiв, що лежали вкупi, не  рухаючись,
вiн пiшов далi. Бранцi одначе не рухались, дожидаючи слушного часу.  Та  в
тiй хвилинi пригнало в кiш кiлька татар i стали щось балакати. Вiд того  в
кошi наче запалило. Татари сiдали на вози i почали рушати з мiсця.
   Бранцi посхапувалися i гуртом скочили над берiг рiки в комиш.  За  ними
пiгнало багато й таких, що не вспiли розв'язати рук. Татари бачили це,  та
не було часу ?х ловити. Вони втiкали з тим, що ?м лишилося.
   Тi, що  не  вспiли  втекти,  мусили  тепер  бiгти,  мов  собаки,  попри
татарськi конi, а  хто  нездужав,  тому  зараз  вiдрубували  голову,  коли
нагайкою не могли його пiдiгнати.
   За хвилину лишилось тiльки потоптане мiсце, де стояв татарський кiш.
   Втiкачi сидiли тихо в комишi, боячись промовити й слово. Вони не  знали
напевно, що сталося. Може ще  поганцi  вернуться?  Догадувалися,  що  була
стрiча з козаками, та хто побiдив?
   Настала темна нiч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втiкачi.
   - Не багато либонь наших спасiвчан урятувалось, - каже один, зiдхнувши.
   - От лiпше не говори, - каже Степан, - бо серце ножем кра?ш. Мо?х  усiх
чи не в полон забрали...
   - А мо?х вимордували на очах.
   - Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! - стогнав другий.
   - От мовчи, не стогни, а то ще бiду накличеш.
   - Всi ми на однiм конi ?демо, усiм дiсталося.
   - Та, либонь, дехто заховавсь у тернину...
   - Хiба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кiлько трупiв лежало...
   - А якби ми так були всi боронилися, таки були, б не дались. У нас було
козацтво...
   - Говори здоров! Та хто ж сподiвався? Це вночi, усе спало...
   - Гей, братiки, здiймiть з мене мотуза!
   - У кого нiж, признавайся!
   Знайшовся нiж, i стали розрiзувати решту.
   - Ах, бодай тебе! Руку менi скалiчив...
   - А хiба ж я по ночi виджу!
   - Братчики, ?сти страх хочеться.
   - Ходiть напитися води, та за ?ду вибачайте. Завтра  вернемось  у  нашу
Спасiвку, то може дещо i знайдемо.
   Пiшли усi до води. Вода була тепла. Вiдтак знову в  комиш.  Посiдали  в
колесо i кожний важко задумався. Не бiльш, як доба, як кожен був  щасливий
у сво?й хатi, серед любо? сiм'?! Те щастя нiколи вже не вернеться.
   - Ой, бiдний мiй синку, що з тобою  сталося!  -  заплакав  один:  -  Не
побачать тебе бiльше мо? очi на цiм свiтi...
   Кожний, сперши голову на колiна, задрiмав. Вже було  рано,  як  втiкачi
почули якийсь гамiр. Усi  прокинулись.  Один  пiдвiв  голову  з  комишу  i
крикнув:
   - Нашi!
   Посхапувалися. На те мiсце, де стояв татарський  кiш,  при?хали  козаки
Недолi.
   - Гей, козаки братчики, .не дайте пропасти!
   Втiкачi гнали прожогом до козакiв, хапали ?х за стремена  i  плакали  з
радощiв.
   - Хлопцi, - гукав Недоля: - Нагодувати голодних!
   Козак добував з торбини, що мав, i подавав.
   - Якби вас так передучора Бог принiс, не було б то? халепи, i  хрещений
народ не пiшов би в неволю!
   - Не журiться, догонимо...
   В цiй хвилинi скочив з коня Павлусь i прибiг до батька.
   - Таточку, тату, де наша Ганна? - вiн обiйняв батька за шию.
   - Пропала, синочку, пропала! - говорив Степан. - Татари зловили Ганну i
маму...
   - Маму нi - ?? татарин вбив, я бачив...
   - А мене ж, тату, не пiзна?ш? - обзива?ться  Петро.  Степан  не  пiзнав
зразу, а вiдтак обiйняв старшого сина.
   - Сини мо?, соколи, ось де ми стрiнулись!
   - Гей, люди добрi! - гукнув сотник: - Кому воля, бери коня та  зброю  i
приставай до нас. Нам не можна часу тратити.
   Небагато спасiвчан вернулося додому. Хто  сподiвався  когось  iз  сво?х
знайти, той i вертався. Iншi взяли татарську зброю i пристали до козакiв.
   До них пристав i Степан. Йому не було до кого вертатися.
   Тепер Недоля залишив частину козакiв при таборi, а з  iншими  вибраними
пiгнав слiдом за татарами.
   Слiд був значний, бо татари ?хали возами.
   З тими козаками пiшов i Степан. Вiн надiявся вiднайти дитину.
   Козаки пустилися скоком. Слiд показував до берега рiки.
   Вже було коло полудня,  як  передовi  козаки  повiдомили,  що  побачили
татарський табор.
   Недоля казав напо?ти конi й вiдпочити. Тепер уже татарва не втече.
   Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо  татарин  лiнивий
вiд спеки i неворухливий. Посiдали знову на конi й рушили.  Татари  рушили
теж. ?м пильно було до Криму. Козаки ?хали пiдтюпцем.
   Недоля послав  бiльшу  частину  сво??  сотнi  далеко  вбiк.  Вона  мала
об'?хати колесом i забiгти татар збоку. Так i сталося. Козаки  наближались
з двох бокiв. Вони бачили табор, як на долонi. Вiн тягнувся довгим мотузом
понад берiг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а  татари  ?хали  на
конях боками.
   Тепер козаки рушили з усi?? сили. Татари побачили ?х i  зараз  загадали
отаборитися возами  так,  як  це  робили  козаки.  Почали  пiдганяти  воли
батогами й за?здити на боки. Але було запiзно.
   Козаки налетiли на них, як яструби. Татарi? не вмiли гаразд боронитися.
Деякi стали по одному втiкати, та тих половили на  аркан.  Цiлий  табор  з
усiм награбленим добром дiстався в руки козакiв. Степан з Петром увихалися
помiж: возами, де були бранцi. На кiлькох арбах знайшли кiлька спасiвських
молодиць i парубкiв.
   - А да Ганна? - кричав Павлусь, iдучи вслiд за батьком.
   - Нема ??, синочку! - обiзвалась одна  молодиця.  -  Ще  вчора  забрали
татари всiх дiвчат i малих хлопцiв i по?хали наперед.
   Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнiв. Уся надiя пропала...
   - Таточку, Петре, просiть пана сотника, хай прикаже  здоганяти,  ми  ?х
пiймемо напевно... Господи, що з Ганною сталося?
   Козаки не втратили в цiй стрiчi нiкого.
   Недоля загадав спочивати  тут  довше.  Козаки  розтаборилися,  зарiзали
кiлька волiв i почали пекти м'ясо.
   Спасiвчани, що тут  були,  порадились  i  рiшили  з  возами,  кiньми  i
вiдiбраним добром вертатися вранцi додому. Степан випросив у сотника,  щоб
пустив i Петра. З цього не був радий Павлусь. Вiн знав з оповiдань Андрiя,
що то ? татарська неволя, в яку попала Ганна. Вiн знав, бо це знала кожна,
дитина в Укра?нi, що поганцi виробляють iз бранцями,  що  ?х  продають  на
базарi. I вiн уявляв собi, як його любу сестричку татарин веде  на  мотузi
на базар, як ?? поганцi оглядають та торгують, а вiдтак  везуть  в  далеку
турецьку землю, геть за море, i звiдти нiколи ?й вже  не  вернутись.  Йому
збиралось на плач.
   - Хiба ж, тату, так ?? нещасну залишимо без помочi?
   - Так мусить бути, коли не можна, iнакше, - каже батько. - От  не  рви
мого серця... Не вона одна...
   - Чому не можна? Ось ми три ?дьмо в Крим, то ?? освободимо.
   - А зна?ш ти, братiку, де Крим? - вiдзива?ться Петро.  -  Там  усi  три
пропадемо, i нас розлучать, та й ?? не видобудемо. Пропало!...
   Павлусь затяв зуби i не говорив бiльше нiчого. Вже над вечером надiйшла
решта козакiв з табором. Настала нiч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав
мiж батьком i братом, нiби спав. В обозi затихло.
   Тодi Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину,  взяв  сумку  з
сухарями в брата, його двi пiстолi, мiшочок з кулями й  рiжок  з  порохом,
припняв свою шаблю i пiшов, несучи сво?  сiдло  на  головi  помiж  сплячих
козакiв просто до того мiсця,  де  паслися  конi.  Знайшов  свого  коня  i
обережно ви?хав помежи ватри вартових козакiв у степ. Вiд'?хавши  на  таку
вiддаль, що його кулею не досягне, вiн потиснув коня i пiгнав скоком.
   Тепер поглянув на зорi i завернув коня на пiвденний захiд. "Там i  Крим
лежить", думав собi хлопець. Бо покiйний дiдусь показував  йому  частенько
зорi на небi, по яких i серед ночi не  заблука?ш,  i  хлопець  добре  собi
запам'ятав. Дiдусева наука стала йому в пригодi. "0сь це  великий  вiз,  -
повторяв собi Павлусь, - а ця зоря над нами показу?  пiвнiч.  Ну,  напроти
не? мусить бути пiвдень". I туди вiн по?хав.
   Коли Степан  з  Петром  .рано  прокинулись,  Павлуся  не  було.  ?х  аж
заморозило. Вони вiдразу догадалися,  що  завзяте  хлоп'я  по?хало  шукати
сестри, а звiдти напевно не вернеться, пропаде.
   Коли це сказали Недолi, вiн говорив:
   - Як хлопець з цього вийде цiлий, то знайте, що з нього кошовий буде...



   VI

   Хлопець за цi два днi осво?вся iз степом  i  з  татарами,  а  тепер  не
лякався нiчого. В нього ж була шабля й два  пiстолi,  то  не  те,  як  вiн
утiкав iз Спасiвки. Тепер вiн вже мiж козаками бував у походi i бачив,  як
татарва б'?ться...
   ?хав так пiдтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь рiчку  i  напо?в
коня та дав йому трохи спочити. Сам з'?в кусок  сухаря  й  по?хав  дальше,
держачись усе пiвденного заходу.
   Коло пiвдня вiн дуже знемiгся,  спати  йому  хотiлося.  Муха  страшенно
кусала, ?дучи так, натрапив Павлусь на  балку.  В  балцi  в  найвужчiм  ??
заглибленнi росли кущi, а з-межи них випливала вода  з  джерела.  Тут  був
гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут  спочити  до  то?
пори, аж трохи перестане палити спека. Вiн розсiдлав коня i  припняв  його
на мотузi до куща. Кiнь напився води i почав над потiчком пастися. Павлусь
з'?в жменю смажено? в салi кашi, напився  з  джерела  води  i  поклався  в
холодку на сiдлi спати. Якийсь час чув, як кiнь хрупав траву,  як  бринiли
комахи в травi, перекликались пiльнi коники, а далi й заснув твердо.
   Прокинувся вiд того, що  сонце  вихилилося  з-поза  високого  берега  i
заглянуло йому в вiчi. Вiн вiдразу нагадав, де вiн. Вiд здорового сну йому
весело стало на душi. Вiн почував у душi  певнiсть,  що  сестру  знайде  й
визволить. Загадав зараз ?хати далi, поки нiч настане.
   Тепер краще було ?хати. I кiнь вiдпочив, i  вiн  почувався  здоровий  i
ситий. Вже над вечором до?хав до яко?сь рiки. Вода плила мiж двома  досить
стрiмкими берегами. Тут i ночувати буде, аби лише пригоже мiсце знайти. Та
як лиш з'явився над берегом, обсiла його хмара комарiв, що аж в очi лiзли.
Вiд комарiв найкраще обiгнатися ватрою. Вона й вовка вiдстрашить, але зате
татарина може звабити. Треба б десь так у захистi, щоб не видко. Вiн  узяв
коня за поводи, пiшов понад берiг i пильно розглядався.  Тут  натрапив  на
два високi каменi, що стоячи один коло одного, лишали мiж собою  невеличку
прогалину. Недалечке тих каменiв була вiдстань  вiд  води  до  берега,  де
можна було коня попасти.  Перед  тою  прогалиною,  що  мiж  каменями,  рiс
високий кущ верболозу. Павлусь аж усмiхнувся, побачивши таке гарне  мiсце.
Зараз завiв коня пiд берiг i припняв до куща.
   Далi побiг на берiг i почав збирати  цiлими  оберемками  суху  траву  й
бадилля. Все те скинув з гори в прогалину  мiж  каменями.  Тепер  викресав
вогню, запалив вiхоть сухо? трави й пiшов поза верболоз у  прогалину.  Без
того не зважився йти. Вiн знав, що в  таких  мiсцях,  гадя  бува?.  Гадюка
вдень не страшна. Егеж! Кiлька ?х сам Павлусь винищив у степу таки цiпком.
Та вночi - то вже не те. Вона вкусить так, що людина  або  скот  пухне,  i
треба ?хати до знахаря. Павлусь не раз це бачив, а тут знахаря нема?.
   I справдi, коли Павлусь засвiтив у прогалинi, зашипiла гадюка, втiкаючи
помiж кущi.
   - Вибачай, панi-матко, - говорив стиха Павлусь, - що не дав  виспатися.
Цим разом поступись гостевi. За це вранцi спасибi тобi скажу.
   Павлусь  розвiв  невеличку  ватру.  Комарiв  прогнав.  Оглядаючи   сво?
леговище, вiн побачив пiд берегом печеру i подався туди з  вiхтем  горючо?
трави. На землi розлазилися малi гаденята. З печери вилетiла сова i  трохи
не скинула хлопцевi шапки з голови. Випаливши печеру, вiн принiс сюди сво?
сiдло i лагодився спати.
   Тепер вiн нагадав, що йому хочеться ?сти. Вiн  не  хотiв  з'?дати  усiх
сво?х припасiв. Забавляючи себе, вiн збирав потоптанi гаденята i  кидав  в
огонь. Вони на  жару  вертiлися,  пухли,  а  вiдтак  трiскали,  аж  вогонь
розприскувався.  Але  тою  забавкою   голоду   не   заспоко?в.   Павлусевi
нагадалося, чи не можна б ?сти печену гадюку або... жабу. Таки жабу лiпше.
В рiцi, мабуть, ? жаби. Якби лише зловити, бо ?сти страх хочеться. Можна б
i птицю вбити з пiстоля, та тепер нiч. Нiчого не поможе, треба пекти жабу.
Вiн узяв жмуток трави, запалив i  пiшов  до  рiки.  Кiлька  наляканих  жаб
справдi скочило у воду.
   Хлопець полiз у воду i став собi свiтити, забуваючи на  всю  небезпеку.
Такого дива вiн ще не бачив. Вода була йому вище  колiн.  Була  чиста.  На
сподi видко було пiсок. Вiд свiтла вiдбивало бiле тiло його нiг.
   Аж дивиться, а  бiля  нього  щось  плеснуло  по  водi.  Вiн  стояв,  не
рухаючися. Трава горiла ясно. З не? вiдпадали горiючi iскри на воду i  тут
гасли, шиплячи. Павлусь  побачив,  як  надплила  риба.  Вона  дивилась  на
Павлусевi бiлi ноги i, повертаючи хвостом  та  порушуючи  зябрами,  почала
наближатися но ноги. По дорозi проковтнула вуглик,  та  зараз  i  викинула
його з  рота.  Павлусь  стояв  непорушне.  Трава  догоряла.  Тодi  Павлусь
запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову i вп'ялив пальцi  в
?? зябри. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пiтьма. Лише бачив
бiлу рибу у сво?й руцi, що пручалась на всi боки.
   - Це мабуть краще, як жаба, - подумав Павлусь. - Слава тобi, Господи!
   Вилiз на берiг i пiшов у свою печеру, де  вже  вогонь  став  пригасати.
Докинув бадилля, полум'я спалахнуло, а Павлусь почав справляти  рибу.  Вiн
?? зарiзав ножем, випотрошив i поклав на грань. Вiдтак обертав ??  на  всi
боки, поки не спеклася.
   Павлусь не тямив, чи йому  щось  так  смакувало,  як  оця  риба.  Тепер
помолився, вкрився кожухом i заснув безжурно.
   Вiн прокинувся вранцi вiд того, що хтось сильно штовхнув його в бiк.
   Розплющив очi й побачив над собою високого чоловiка з люлькою в зубах.
   Чоловiк був одягнений в подерту, замазану одежу i в татарську шапку. На
ногах у нього були постоли, пов'язанi мотузками. Лице чорне,  пожовкле  та
розкуйовджена чорна борода. Не було  на  ньому  нiчого,  що  нагадувало  б
козака. Вся зброя в нього - довгий нiж за поясом.
   - Вставай, козаче, пора в дорогу! - гукнув i плюнув крiзь зуби...
   Павлусь присiв на лежанцi й таки налякався.  Таж:  це  напевно  харциз,
розбишака, про яких стiльки вiд дiдуся наслухався.
   Одного разу у Спасiвцi зловили парубки такого самiського при конях. Вiн
його бачив...
   - А хто ви, дядьку, будете? - пита? Павлусь i чу?,  як  у  ньому  серце
затривожилось.
   - Не будь надто цiкавий, а  то  в  пекло  попадеш!  Роби,  що  велять,
збирайся.
   - Куди ж ви мене?
   - Побачиш, вiзьму тебе з собою.
   Павлусь вхопив миттю пiстоль i натягнув курок...
   Та заки вспiв стрiлити, харциз копнув його ногою  по  руцi,  i  пiстоль
випав геть з руки.
   - А диви, жаба! До пiстоля береться!
   Харциз одною рукою придержав Павлуся, а  другою  зв'язав  йому  мотузом
руки.
   - Дядечку, пустiть мене! - просився Павлусь, аж  плакав.  -  Я  так  iз
страху, ви мене страх налякали... я далебi нiчого... я за сестрою шукаю...
?? татари в ясир взяли. Пустiть, дядечку, пустiть; Бога за вас молитиму, а
то я припiзнюся.
   - Ну, заспокiйся! Я тобi дорогу до татарiв покажу, та  вибач,  що  тебе
трохи спутав, ти кусати любиш...
   Розбишака осiдлав коня. Вiн зараз змiркував, що в  сiдлi  ?  грошi,  бо
усмiхнувся. Пiстолi заткнув собi за пояс, а шаблю шпурнув  геть,  бо  йому
тако? мало? не треба.
   Павлусь мало не розплакався за сво?ю шаблею.
   Харциз скочив на коня i посадив Павлуся наперед себе.
   - Ну, тепер по?демо до татар!...
   - Дядечку, менi болять руки; розв'яжiть, бо зiмлiю.
   - Добре, я тебе розв'яжу, та гляди, якби  тобi  забаглось  втiкати  або
те?, то не прогнiвися, а головку тобi скручу, як горобцевi.
   Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревiв. У нього свiтили очi,  мов
у вовкулаки.
   - Куди ж ви мене везете?
   - Тобi кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шука?ш?
   - Авжеж за сестрою, за Ганною.  Вона  така  добра,  як  янгол,  татари
набiгли на нашу Спасiвку, багато людей пiймали й ?? теж.
   - А ти?
   - Я втiк на татарськiм конi та по дорозi козакiв  здибав.  Вони  вiдтак
розгромили татар i багато наших спасiвчан освободили.
   - Далеко звiдсiля?
   - Мабуть, далеко. Десь над рiкою Самарою, коли зна?те...
   - Дядьку! - сказав по хвилi.
   - А чого?
   - Ви чоловiк бувалий, поможiть менi,  будь  ласка,  сестру  вiднайти  i
визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до  того  я  вам  ще  гарненько
заплачу...
   - А в тебе ? грошi?
   - ?, далебi, ? i червiнцi i таляри. Усе те буде ваше,  коли  Ганя  буде
вiльна...
   Харциз усмiхнувся злобно:
   - Ну, заспокiйся, побачимо...
   За грошi бiльше не питав. Вiн знав, де вони схованi.
   Павлусь справдi заспоко?вся. Хоч як харциз йому не подобався, вiн  собi
мiркував, що за грошi все зробить. Тож то зрадi?,  як  сестру  викупить  i
визволить та привезе додому! Харциз вiдгадав думку хлопця i був певний, що
вiн не втече, а буде його держатися.
   Коло полудня  натрапили  на  невеличку  ватагу  татарських  купцiв,  що
вертались iз Киева в Крим.
   Було ?х не бiльше, як двадцять людей. Вони сидiли то на  конях,  то  на
татарських арбах, навантажених усяким крамом. Волiклися поволi. Вони зараз
спостерегли харциза i пристанули.
   Харциз, в'?хавши мiж них, став щось по-татарськи розповiдати, показуючи
на Павлуся. Його взяли татари з коня i стали оглядати. Мацали  за  руки  й
ноги, повертали його головою i дивились в зуби, достоту  так,  як  роблять
купцi iз  скотом  на  базарi.  У  Павлуся  зродилось  лихе  прочуття.  Вiн
догадувався, що харциз прода? його татарам.
   Впевнився у сво?му почуттi, коли татарин виймав, гаманець 'з  грiшми  i
став ?х числити на руку харцизовi, що не злазив з коня. Вiн сховав грошi в
кишеню i, заговоривши ще кiлька слiв, завернув коня й подався в степ.
   - Дядьку, дядечку, чого мене лиша?те? - кричав Павлусь.  Вiн  хотiв  за
ними бiгти.
   Харциз оглянувся й каже:
   - Шукай, дурню, сестри; вони тобi дорогу покажуть.
   Павлуся придержав татарин за руку:
   - Не втiкала, бо зв'язала тебе  на  мотузок;  твiй  тато  спродав  менi
тебе...
   - Який вiн менi у чорта тато! -  кричав  сердито  Павлусь,  а  наздогiн
харцизовi гукнув:
   - Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покара?!
   Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сiдло  з  червiнцями,
та ще й за хлопця грошi взяв. Тепер по?де де-небудь  у  город  i  загуля?,
загуля?, аж чортам стане заздро. Вiн  почав  спiвати,  аж  луна  по  степу
пiшла.
   Вiн був такий зайнятий собою та тим, як вiн загуля?, що не зважав нi на
що. Кiлька разiв iз радощiв потягнув коня нагайкою i ?хав так  до  вечора.
Був голодний. Коли так де-небудь поживитися...
   Аж ось побачив ватагу козакiв, що над'?хали з протилежного боку. З ними
не радо хотiв харциз стрiнутися, аби часом не трапити на якого  знайомого.
Про нього недобра слава ходила  по  Укра?нi.  Його  знали,  як  потурнака,
харциза, що зарiзав би рiдного батька. Чимало було в нього грiхiв на душi.
Вiн показував татарам дорогу в Укра?ну, крав  козацькi  конi,  хлопцiв  та
дiвчат, де трапилося, i  перепродував  татарам.  Тепер  наткнувся  вiн  на
козакiв так неждано, що нiкуди було втекти. Напевно зловлять на аркан  або
уб'ють з рушницi, а так, то може ще вибрехатися.  В  Укра?нi  не  був  уже
кiлька рокiв, змiнився з лиця й може нiхто його не пiзна?.
   Вiн здiйняв шапку i став вигукувати:
   - Пугу, пугу!
   То була ватага Недолi.
   Харциз пiд'?хав ближче.
   - Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрiнувся...
   - Ти звiдкiля?
   - Я з татарсько? неволi втiк. П'ять лiт мене поганцi мучили, та вдалось
менi на татарському краденому конi втекти. Десять днiв степом ?хав та хiба
сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте,
братцi, .що-небудь ?сти.
   - Ну, гарно, - каже Недоля, - будь нашим гостем. Дайте  йому  що-небудь
?сти.
   Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушено? риби. Вiн, не  злазивши  з
коня, за?дав, аж трiщало. Козаки  почали  до  нього  пильно  приглядатись.
Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.
   -  Добрий  у  тебе  кiнь,  небоже,  звiдкiля  ти  його  взяв?  -  пита?
Непорадний.
   - Татариновi вкрав, прости Боже грiха, - каже харциз, усмiхаючись.
   - Пане сотнику, - каже Непорадний, - вiн бреше, цього коня я  знаю,  це
той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме. Харциз поблiд.
   - Про якого хлопця, - каже, - ви говорите? Я нiчого не знаю.
   - Ось зараз будеш знати, чортiв сину,  -  крикнув  Непорадний  i  вмить
закинув йому петлю на голову.
   Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього  кiлька  козакiв.
Його стягнули з коня i зв'язали.
   - А дивiть, хлопцi, - каже один, - i Петровi пiстолi ма?.
   - Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв? - гримнув Недоля.
   Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.
   - Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак  припекти  його
залiзом, поки не скаже 'правди.
   До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.
   Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.
   Харциз мовчав.
   - Я його знаю, - каже татарин  до  сотника.  -  Вiн  потурнак,  татарам
служить, людей прода?. Його звуть Карим. Харциз поблiд  ще  бiльше,  тепер
йому амiнь.
   - Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина  зна?,  жiнки  дiтей  ним
лякають... Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..
   - Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? - пита? Недоля. - Я з
тебе шкуру зняти накажу.
   - Я продав його татарським крамарям.
   - Панове молодцi, в сiдлi ще захованi ? грошi, так як були.
   - Панове товаришi, - пита? Недоля, - зробiмо над цим  безбожником  суд.
Вiн вiдрiкся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братiв
сво?х, продавав християнськi дiти поганцям. Що йому за це зробити?
   - Смерть! - гукали козаки.
   Вони готовi були кинутися на нього й розiрвати на шматки.
   - Чу?ш, Гусейне, - каже Недоля до татарина, - вiзьми його i скарай  на
голову.
   Татарин махнув ножем i вiдрiзав голову харцизовi. Тодi взяв  Карого  за
ногу й поволiк у степ.
   Проклiн Павлусiв здiйснився.



   VII

   Павлусь заспоко?вся. Вiн сидiв на татарськiй  арбi,  пiдiгнувши  колiна
пiд бороду i задумався, що йому тепер робити. Татарин пiдсунув йому  кусок
паляницi й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Вiн з'?в  паляницю  i
випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.
   "Може воно так лiпше", подумав Павлусь, "що я мiж татар  попався.  Вони
мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду".
   - А куди ви ?дете? - осмiлився запитати Павлусь.
   - Ми ?демо в Крим, i ти ?деш з нами. Як будеш добрий, то  й  тобi  буде
добре.
   Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi,
що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi  самi,  як  тi,  що  не  раз  у
Спасiвку заходили.
   Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про  все.  Вiн  ?м
подобався. За кiлька днiв вiн осво?вся з таким життям. Помагав  татарам  у
всьому i вчився запопадливо татарсько? мови. Вiн був понятливий, i  татари
не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були якiсь неприступнi, дикi,  все
плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.
   - Ти вiд нас не втечеш? - пита? його раз найстарший  татарин  iз  сивою
бородою.
   - А куди менi втiкати? Без коня, без збро?? Менi мiж вами добре. Я й не
знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають...
   - Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.
   - Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?
   - Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.
   Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнсько? вiри.
   - Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм...
   - Добре, добре!- говорив татарин - Коли станеш мослемом, то  й  вiльний
будеш, а потому можеш до велико? почести у нас дiйти... ти гарний хлопець.
Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi...
   - А що це падишах?
   - Не зна?ш? То цар турецький, дуже великий пан, зна?ш?
   - Того не знаю. У нас в Укра?нi нема? царiв, а ?  гетьман,  а  на  Сiчi
кошовий отаман...
   - То ще бiльший. Вашого гетьмана, можуть скинути i вибрати другого. А в
нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним
буде...
   - А кiлько ви за  мене  заплатили  тiй  собацi?  -  пита?  iншим  разом
татарина.
   - Двадцять золотих.
   - Ов, так мало! - каже Павлусь, смiючись.
   - - А ти вартий бiльше?
   - Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.
   - Хiба ж у тебе ? грошi?
   - Тепер нема, але були в сiдлi;  той  собака  харциз  забрав  разом  iз
конем.
   - Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили...
   - Може, я колись з ним стрiнуся... Як вiн зветься?
   - Ми його звемо Карим.
   - А чи у вас, татарiв, продають теж?
   - Нi, не можна людей сво?? вiри продавати; за це велика кара.
   - От бачите, а вiн свою вiру продав...
   - Вiн не ма? вiри. Ми зна?мо його. Вiн з нами торгу? .
   "Такi то й ви", подумав Павлусь, "що з злодiями крамарю?те!".
   Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi  i  запитав
раз про те татарина.
   - Добрих хлопцiв нiхто не прода?, а держить собi.
   Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися.  Вiн  гадав,  що  з  ними
?здитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшука?.
   Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантаженi арби волiклись  поволi,
а вже кожна переправа через рiку була  дуже  тяжка.  За  той  час  Павлусь
пiдучився татарсько? мови настiльки, що розумiв, коли до нього говорили, i
знав дещо вiдповiсти.
   Хлопець показувався до всього охочий  i  щирий  i  сповняв  усi  роботи
справно.
   Татари були з нього радi й були певнi, що вiн  збусурманиться.  Хлопець
був супроти них  на?вний,  розказував  ?м  просто,  що  його  питали.  Вiн
розказував ?м, як татари зруйнували Спасiвку, як вiн утiкав, та й як потiм
козаки розгромили татар. Одного лише не сказав i це заховав  собi  на  днi
душi, що вiн ?де в Крим, щоб рятувати сестру з полону. Коли б не  те,  вiн
вже давно втiк би, не надумуючись, бо мав до цього багато нагоди.
   Татарiв навiть це дивувало, коли раз стрiнули в степу  чумацьку  валку,
Павлусь розмовляв з чумаками, але не просив, щоб його  викупили  та  взяли
додому. Пiд час дороги Павлусь пильно придивлявся,  куди  ?хали.  Старався
запам'ятати кожну рiчку, кожний брiд i все те, по чому цю дорогу  можна  б
пiзнати. Так, за?хали аж до Перекопу. Павлусь побачив  уперше  море,  i  в
нього сильнiше забилось серце.
   Тепер зачиналася Татарщина. Зараз за Перекопом побачив першi  татарськi
улуси. Якi ж вони були неподiбнi до укра?нських  сiл!  Чужина  аж  била  в
вiчi. Павлусевi тепер стало лячно. Поки ще бачив степ, йому здавалося,  що
вiн дома. Тепер нi слiду по Укра?нi. Його звичайна вiдвага кудись пропала;
йому стало моторошно.
   Пере?хали кiлька улусiв. Ватага й тут тягнулася поволi. Татари виходили
й придивлялися до них, а дехто розпитувався за сво?х  знайомих,  що  пiшли
загоном по Укра?нi.
   Та купцi не знали, що на те сказати; вони нi з ким не бачилися.
   Нарештi стали в селi Коджамбаку, де була ?хня  оселя.  Сулейман-ефендi,
той старий iз сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатий татарський
купець. Вiн вiв широку  торгiвлю  мiж  Царгородом  та  всiми  надморськими
мiстами й Укра?ною. Сво? головнi склади мав саме в Коджамбаку. Тому  оселя
виглядала, як мале мiстечко. Стояли тут рядком кам'янi  доми,  звичайнi  i
поверховi, були шопи на вози й конi, склади з крамом,  а  при  однiм  боцi
стояв великий поверховий дiм, де мешкав