здовж муром.
   Сагайдачний почув за собою якийсь шелест, щось  сунулося  по  кришi,  а
далi впало на подвiр'я. Вiн оглянувся, Антошка вже за ним не було. "Пропав
хлопець та ще бешкету нам наробить".
   Вiн тепер пустився бiгцем, щоб чимшвидше взяти башту.
   Зараз з муру вели дверi до  башти.  Крiзь  щiлину  побачив  Сагайдачний
свiтло. Вiн заглянув туди, всередину. На столi  блимав  каганець,  хитаючи
сво?м малим свiтлом. Було тут  кiлька  туркiв.  Один,  старший,  сидiв  на
помостi i курив свiй чубук. Один проходжувався мовчки по  хатi,  а  кiлька
спало на сво?х лежанках. Вони не показували по собi, щоб пожар у  пристанi
?х турбував. Впрочiм, ?х дiло було сторожити на баштi, а не в пристанi.
   Сагайдачний стояв з кiлькома козаками пiд дверима.  Вiн  порозумiвся  з
ними шепотом, i кiлька  дужих  козакiв  пiдперлися  плечима  пiд  зачиненi
дверi. Потиснули з цiло? сили i виважили iз бiгунiв. Дверi впали, а козаки
кинулись на збентежених туркiв i порiзали всiх в один мент, що i  крикнути
не було коли.
   Сагайдачний дивився по стiнах i тут, бiля дверей,  побачив  на  кiлочку
великий ключ.
   - Пiти до наших, щоб Марко мерщiй  пiдступив  з  вiйськом  пiд  ворота.
Взяти смолоскипи i ракету червону, одну, другу.
   Сам пiшов другими дверима i тут зараз потрапив на схiдцi, що вели вниз.
За ним пiшли козаки.
   Збiгши надолину, зараз на другiм кроцi наткнувся  на  якогось  лежачого
чоловiка i трохи не впав. Кинувся до ворiт i тут побачив у сутiнi  когось,
що з замком мозолився. Сагайдачний скочив до нього з ножем, та в саму пору
почувся шепiт:
   - Це я, Антошко. Я впав з кришi, та аж сюди напомацки забрiв.
   - Де вартовий вiд ворiт? - пита? Сагайдачний, шукаючи замка.
   - А ондечки лежить;  либонь,  вже  неживий.  Я  пiдступив  непомiтно  i
зацiдив його лобом у живiт. Хотiв я вiдчинити ворота, та вони,  клятi,  не
даються.
   Сагайдачний перекрутив ключем  замок  i  при  помочi  козакiв  вiдсунув
великого засува, що заходив  через  цiлi  ворота  у  дiру  в  мурi.  Тепер
вiдчинили замковi ворота на оба крила. За хвилю надбiгли козаки з берега i
всипались на подвiр'я.
   - Треба засвiтити. Кидайте смолянi галушки на кришу.
   Який десяток смоляних куль попало на  кришу,  стали  лускати,  i  криша
зайнялась та стала горiти.
   Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непроханi гостi.  В  замку
стали сурмити на тривогу. Яничари повибiгали з сво?х домiвок,  на  майданi
стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись  на  яничарiв  з  шаблями.
Яничари не могли  очуняти  i  гинули  на  козацьких  шаблях.  Та  яничарiв
виходило щораз бiльше, i тепер стали оборонятися.
   З горючих будiвель виходили розпучливi крики невольникiв:
   - Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо.
   - Хлопцi! Розбивайте дверi, бо невольники згорять.
   Козаки стали розбивати дверi, i звiдтiля вибiгали  покованi  в  кайдани
люде. Вони кинулись теж розбивати дверi у  iнших  будiвлях.  Вони  вхопили
велику колоду i гатили  в  дверi,  мов  таранами.  Зараз  стали  розбивати
кайдани чим попало. Помагали однi другим. Хто вже був свобiдний,  хапав  в
руки ломаку та йшов з козаками на яничарiв.
   Мiж яничарами з'явивсь  якийсь  старшина  й  крикнув  на  них  могутнiм
дзвiнким голосом. На те яничари поставились пiд муром в трикутник i  стали
завзято вiдбиватися; цей  старшина  став  на  шпилю  трикутника  з  шаблею
наголо. Був це дужий високий  чоловiк  з  чорною  бородою.  Тепер  даремне
силувались козаки розбити яничарiв, котрi оборонялись шаблями i бердишами,
що небезпечно було до них пiдступити.
   Невольники, бачачи це, узяли з  пожару  довгу  горючу  платву  i  стали
штовхати у яничарiв, мов тараном:
   - Ось як ?х, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.
   Горюче  бервено,  мов  язик  яко?сь  казково?  потвори,  безвпинно   то
стягалося, то висувалося наперед, а за кожним  разом  мотлошило  яничарiв,
котрi з криком та прокльонами падали на землю. Вiд  тих  ударiв  трикутник
розбився. Яничари розскочились, i на них напали козаки  з  шаблями.  Тепер
вже обороняв кожний сам себе.
   Високий старшина скочив з недобитками пiд мур i тут став оборонятися. А
видно, що мистець був на шаблi i стинав голови, мов  макiвки  тим,  що  на
нього наступали. Тодi виступив поперед Марко Жмайло.
   - Лишiть менi його, товаришi, хай помiримось. На хвилю припинився  бiй.
Кожний хотiв бачити той лицарський двобiй. Одна i друга сторона  поставила
свого, найстаршого борця на шаблi. Знайшов свiй свого.
   Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розруба? його
надво?. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.
   Марко нi раз не  збентежився.  Заплiв  iз  його  свою  шаблю.  Короткий
млинець - i шабля турка вибита, полетiла геть у воздух.
   - Живого берiмо, - кричали козаки.
   Та вже було пiзно, бо нестямились, як Марко рубонув  турка  по  ши?,  i
голову вiдрубав одним махом.
   Усi крикнули. Яничари пiшли врозтiч, i хто не вспiв скритися, той гинув
напевно. До Жмайла приступив один невольник i каже:
   - Шкода було його,  козаче,  вбивати.  Хоч  вiн  i  турок,  але  добра,
лицарська була людина, нашим катом був хто iнший.
   - Тим я не турбуюся, пропало. Вiн був би мене, певно, не пощадив,  коли
б менi шаблю з руки вибив.
   - Як ми того потурнака Iбрагiма пiйма?мо, то спалимо його живим.
   - Шукаймо за ним, братики!
   Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли iншi.
   На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертiй одежi.  На
головi у нього не було  чалми,  i  вiн  свiтив  оголеним  лобом.  Вiн  був
скривавлений. Дрижав усiм тiлом. Знав, що з ним невольники зроблять.
   - Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.
   Вели його попри Сагайдачного.
   - Давай його сюди, - крикнув, - то наш бранець.
   - Вiн наш, ти до його  не  ма?ш  нiякого  права,  -  кричали  розбiшенi
невольники i вели потурнака далi, поштовхуючи.
   - Ми тобi вiдплатимо за всi нашi кривди, - вiдгрожувались.
   - Сюди давай! - скрикнув Сагайдачний i стукнув ногою. Та коли i  це  не
помогло, вiн став бити плазом по спинах.
   - Я тобi дам  не  слухати,  собачий  сину,  на  те  ми  тебе  з  неволi
визволили?
   До Сагайдачного пристало ще  кiлька  козакiв  i  так  з  бiдою  вирвали
Iбрагiма з-посеред розбiшено? товпи.
   Iбрагiм став перед Сагайдачним i зараз упав йому в ноги:
   - Помилуй мене та спаси, повiк тобi вдячний буду. Не  пора  менi  зараз
без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрiбний.
   Сагайдачний поступився назад i плюнув:
   - Не каляй мо?х козацьких нiг  тво?м  потурнацьким  язиком.  Вставай  i
вiдповiдай, що тебе питати буду. Де суть каземати  i  льохи,  де  мучаться
упiрнi невольники?
   - Я покажу.
   - Де скарбниця твого пашi?
   - Покажу.
   - Де зложена зброя i во?ннi прибори?
   - Усе покажу.
   - Де палата твого пашi?
   - В городi над морем. Там його статки i гарем.
   - Гаразд! Тепер поведеш мо?х людей i все покажеш, а  коли  збрешеш,  то
вiддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знiмуть.
   Сагайдачний прикликав одного свого сотника.
   - Вiзьми кiлька десяткiв козакiв. Цей потурнак покаже тобi,  де  що  ?,
поперед усього випусти невольникiв. Вони, либонь, прикованi до стiн...
   - Я маю ключi, - каже Iбрагiм.
   - Опiсля забрати все, що ма? для нас  вартiсть,  i  перенести  на  нашi
судна. До помочi прибери ще невольникiв. А сього  потурнака  бережи  менi,
мов ока в головi, бо ти за нього менi вiдповiдатимеш головою, його  опiсля
перевести на мо? судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще...  Та  ще  пошли
посильне судно до отамана, щоб сюди прислав бiльше порожнiх суден,  бо  на
сво? ми усього не заберемо... Ти, Марку, пiди з кiлькома сотнями у  город,
треба трохи туркiв у городi поскоботати i  палату  пашi  вичистити...  Щоб
було все виконано, як я запорядив...
   Тим часом Жуковi судна стояли довкруги пристанi i виловлювали  втiкаючi
турецькi судна. Вiн сам стояв на лiвiм крилi вiд пiвдня. Тут  здобули  вже
кiлька турецьких во?нних суден i поставили позаду сво??  лiнi?.  До  нього
добилось посильне судно вiд Сагайдачного. Жук з великою радiстю довiдався,
як гарно Сагайдачний справився. Вiн дав приказ.
   - Десяток суден горi рiчкою до Сагайдачного!
   Та в цiй хвилi надплила вiд пристанi одна галера.
   Жук кинувся на не? з  сво?м  байдаком,  за  ним  пiшли  другi.  Вже  ??
загачили i дерлися на  стiни.  Яничари  стали  оборонятися  i  стрiляли  з
рушниць.
   Жук стояв на палубi свого судна i давав прикази.
   Та в тiй хвилi захитався, розвiв руками i повалився на помiст судна.
   Козаки охнули, кiлька кинулись його рятувати. У нього  плила  з  грудей
кров. Вiн проговорив тiльки:
   - По менi Сагайдачного вибирайте...
   I сконав.
   Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутiй галерi вирубали усiх
до одного, а галеру пустили на дно.
   Але славного отамана Жука вже не було в живих.  Поклали  товаришi  його
лицарське тiло на дно байдака i прикрили малиновою коругвою.
   Тепер не було вже туркам пощади.
   Посланi до Сагайдачного судна стали поруч з другими.
   На них стали нагружати здобуте добро.
   - Тепер у город, голуб'ята, -  розпоряджався  Сагайдачний,  -  лише  не
рушайте менi християнського добра,  буде  з  нас  того,  що  здобудемо  на
турках.
   У замку метушня не вгавала, хоч не було тут  кого  бiльше  бити.  Тепер
виводили з льохiв нещасних  невольникiв,  виносили  усяке  добро,  двигали
гармати. Байдаки пiд'?здили, забирали i ви?здили на море.
   Бiднi невольники, що давно не бачили свiтла, прислонювали  собi  очi  i
ходили, мов слiпi. Iншi були так обезсиленi, що треба ?х  було  вести  пiд
руки.
   Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пiшло у город i стало  грабити
турецьких купцiв. Виносили дороге сукно цiлими поставами, шовк,  адамашок,
парчу, виносили золото та срiбло i насипали в байдаки.
   - Гей, товаришi! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру?
   - Здобули не одну. Там сам отаман пильну?...
   - Отож везiть це добро i  передайте  на  галери.  Лише  вибирайте  самi
легшi, бо важка у Днiпрi на мiлинi загрязне, i  вертайте  швидше  сюди.  А
поспiшайте, бо нам треба вертати. Турки з Царгорода незабаром наспiють...
   Перша партiя суден, яка вернула, принесла Сагайдачному сумну вiстку про
геройську смерть Жука.
   Сагайдачний зняв шапку i перехрестився.
   - Вiчная йому пам'ять!
   Вiн послав зараз за Жмайлом.
   - Тепер ти тут порядкуй усе, а коли побачиш двi  ракети  вiд  моря,  то
звели сурмити збiр i вертайся з байдаками на море, не лишаючи тут  нiкого.
Менi пора на море, бо Жука вже нема в живих.
   - Хлопцi! Вам тут приказу? Жмайло, я вертаю на море.
   Сагайдачний сiв на свiй байдак враз з Антошком. На його  байдаку  сидiв
на помостi, зiгнувшись удво?, потурнак Iбрагiм. Вiн ждав сво?? долi.  Знав
вiн, як козацтво з потурнаками поводиться, i не ждав  нiчого  доброго  для
себе.
   Човен Сагайдачного поплив стрiлою на море.
   На дорозi вже розвиднiлось. В пристанi догарювали турецькi  галери.  По
водi плавало багато недогаркiв i поламаного дерева.
   Сагайдачний пiдплив пiд отаманське судно i перейшов на нього.
   Вiдкрив тiло Жука, приклякнув над ним i поцiлував в голову. Жук лежав з
заплющеними очима, начеб спав. Поклали трупа позаду судна i вкрили сукном.
Малиновий прапор знову пiднесено вгору.
   Сагайдачний вiдплив на море i дав знак, щоб до нього всi зiбралися.
   - Товаришi! Наш славний отаман полiг лицарською смертю.  Повеземо  його
тiло на Сiч i там гарненько похова?мо. Тепер вибирайте нового отамана.
   - Нiчого нам вибирати, бо  покiйник,  вмираючи,  передав  на  тебе  усю
владу. Тобi це належиться, бо ти наш обозний.
   - Слава Сагайдачному!  -  гукали  козаки,  пiднiмаючи  шапки  вгору.  -
Отамануй нам i веди до слави.
   Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всi сторони,
взяв в руки булаву, поцiлував ?? з пошаною, а вiдтак перейшов з  малиновим
прапором на сво? судно.
   А тим часом байдаки все увихались i перевозили добичу. Галери були туго
нагруженi всячиною.
   На приказ Сагайдачного стрiлили у воздух двi ракети.  Це  умовний  знак
для Марка, що пора йому вертатися.
   Марко Жмайло, упоравшися по вiд'?здi Сагайдачного з фортецею,  пiшов  у
город. Тут козаки аж прiли при роботi.
   Тепер Марко зiбрав сотню козакiв i пiшов шукати палату пашi.  Визволенi
невольники показували дорогу. По  дорозi  один  невольник  знову  пригадав
Жмайловi, що треба було пашу пощадити, бо вiн був добрий чоловiк.
   - А хiба ж я пашу вбив?
   - Еге ж, це той високий турок, якому ти вiдрубав голову.
   - Для нього так краще. Бо коли б був уцiлiв, то султан пiслав  би  йому
шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив.
   - А це на що?
   - От дурний! У турецькiй неволi побував, - каже другий невольник,  -  i
не зна?ш, що кому падишах шовковий шнурок пiшле, то мусить  сам  на  ньому
повiситись.
   Прийшли пiд величаву палату при  затишнiй  вулицi.  Це  була  поверхова
мурована будiвля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усi вiкна вiд  вулицi
були позабиванi густою залiзною решiткою. Туди вели вiд вулицi однi  грубi
кованi дверi. По обох боках будiвлi стояв високий мур, за яким видно  було
високi розкiшнi зеленi кипариси, дуби, тополi та й таке, що не  знати,  як
воно назива?ться. Це був огород, призначений для гарему пашi.
   Як Жмайло  прийшов,  то  кiлька  козакiв  розбивали  дверi  сокирами  i
келепами. Дверi не  подавались.  Хотiли  дiстатись  вiкном,  ставали  один
другому на плечi,  та  лиш  котрий  пiдвiвся,  то  до  нього  крiзь  вiкно
стрiляли. Кiлька козакiв полягло.
   Жмайло крикнув:
   - Пiд мур, бо усiх вистрiляють, давай сюди драбини.
   Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося  пiд  мурами,  i  стрiли
замовкли.
   Аж принесли кiлька мотузяних драбин i закинули на  мур  огорода.  Марко
полiз перший, за ним полiзли другi i позiскакували на землю.
   У тiм огородi було гарно, мов у раю. Все, що орi?нтальна фантазiя могла
видумати, усi вимрiянi розкошi були тут. Грубi кипариси, високi дуби росли
вгору, розставляючи сво? гiлки на  усi  сторони.  На  землi  повно  стежок
рiвнесеньких, чистеньких, мов тiк витолочених. Травники  з  рiвностриженою
травою, а далi квiтники з заморськими квiтами,  що  розносили  усюди  сво?
пахощi. Посерединi стояла криниця з водогра?м. Тонкою  цiвкою  стрiляла  у
воздух вода з легеньким шумом, вгорi розбивалася на дрiбнесенькi краплини,
котрi, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з  чорного  мармуру.  Вiд
цього  над  криницею   стояла   чарiвна   радуга.   У   басейнi   плавали,
переганяючись, дрiбнi кольоровi рибки за мушками  i  хробачками,  якi  тут
накидала служба для них на поживу.
   З того басейну вiдпливала чистенька вода кам'яним  рiвчиком  у  другий,
бiльший басейн. Звiдси вода пливла на невеличкий водопад.  Пiд  ним  стяло
невеличке млин-ське колесо, котре оберталося i  порушало  рiзними  гарними
фiгурами. Два трачi рiзали пилою  дерево;  один  стояв  нагорi,  другий  -
внизу. Вони безвпинно рушались. Далi якийсь невольник молов  жорнами.  Тут
знову бородатий жид хитався над книжкою, а в кутi баба робила масло. Тако?
чудасi? було тут бiльше, а все  рушалось,  мов  живе.  Виладив  це  якийсь
невольник-iталi?ць на втiху його свiтлостi пашi, а його свiтлiсть казав це
поставити в цiм садку на втiху сво?м жiнкам гарему. По боках стежок i  пiд
кипарисами стояли низенькi лавочки, вистеленi килимами i подушками.
   Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз бiльше  козакiв
перелазило. З цього боку не виходило з палати нi одне вiкно,  i  нiхто  не
бачив, що тут робиться.
   Жмайло рушив до палати на заднiй вихiд. Тут  стояв  чорний,  мов  чорт,
?внух i заступив йому дорогу. Жмайло його вiдтрутив, а вiн, блискаючи люто
очима, що аж бiлки йому наверх повилазили, добув ножа i кинувся на Жмайла.
Козаки зарубали його шаблями.
   - Хлопцi! Всередину i вибити усiх!
   Козаки вперлися в сiни i розбiглися по кiмнатах. Однi добивали ?внухiв,
що на них стрiляли з вiкон. Другi вiдчинили дверi вiд улицi i туди ввiйшли
козаки, що на улицi пiд муром ховалися.
   Козаки пiшли схiдцями нагору, де в однiм крилi помiщений був гарем.
   Палатна сторожа, дiзнавшись, що  в  городi  ско?лося,  позаганяли  всiх
жiнок в одну кiмнату, зачинили дверi i стали до оборони. Тут  було  кiлька
?внухiв, якi кинулись з ножами на козакiв, ?х вибили вмить. Прийшов сюди i
Жмайло. Вiн забрав у вбитого ?внуха колiсце з  ключами  i  став  вiдчиняти
дверi.
   В першiй кiмнатi  сидiли  старi  баби,  поганi,  мов  вiдьми.  Це  були
невольницi,  що  послугували  гаремовим  жiнкам.  Вони  стали  верещати  i
попадали на вид козакiв лицем до землi. Одна заступила Жмайловi дорогу  i,
зложивши на грудях руки, виговорювала сво?м беззубим  ротом  якiсь  слова,
чого вiн не розумiв. Жмайло вiдсунув ?? набiк i пiшов у дальшi дверi.  Тут
побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких  двадцять  напрочуд
гарних молодих жiнок. Вони були одягненi у шовки i  адамашки,  з  золотими
прикрасами на головi i ши?, дiадемами з жемчугiв у волоссi. Одна краща вiд
друго?. Всi були одягненi в широкi штани  та  убутi  у  гаптованi  золотом
черевики.
   Жмайло стояв на порозi з скривавленою шаблею i не знав, що йому робити,
бо жiнки пiдносили зразу великий писк, а вiдтак притихли. Козаки, пхаючись
сюди, потрутили його усередину. Тодi жiнки  стали  заслонювати  собi  лице
долонями, хустинками, котра що мала.
   Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити?
   - Гей! Кажiть, молодицi, котра з вас хрещена? З гурту вийшли три  гарнi
дiвчини, а одна заговорила по-укра?нськи:
   - Ми християнськi невольницi. Ми двi з Укра?ни, а це  ляшка,  визвольте
нас...
   - А цi другi?
   - Тим дайте спокiй. Вони радi, що у гарем попали, коли звiдсiля пiдуть,
то собi пошукають iншого пана...
   - Так нiчого нам гаятись. Одягайтесь мерщiй у що  попало  i  ходiть  за
нами. Хлопцi! Забирайте оцi всi килими, це нам також придасться. Забирайте
все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо ?? пан i так не
жи?.
   Тепер стали козаки виносити цiлими оберемками усяке добро з палати. Все
понесли на байдаки.
   Запалав увесь город. Вiд моря побачили двi ракети.
   - В саму пору ми упорались.
   Сурмачi сурмили збiр.
   Козацтво збиралось, познiмали мотузянi драбини  з  муру  i  забрали  на
байдаки.
   Над рiкою застав Жмайло гурток обiдраних невольникiв, яких купили  собi
турки на базарi. Вони тепер повтiкали i прийшли просити  козакiв,  щоб  ?х
забрали з собою.
   - Не говорiть багато, лише сiдайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по  це
сюди i прийшли, щоб християн визволяти.
   Настала на березi велика метушня. Усi пхалися, щоб швидше вiдплисти.
   Вiдплили всi байдаки на море. Жмайло плив на  послiдньому.  Поплили  до
Сагайдачного.
   - Чи всi вже тут? - пита? Сагайдачний.
   - Я вiдчалив послiднiй.
   - Пливем на море, а там спочинемо по тяжкiй працi.
   Вдарили веслами i вiдплили геть на море, де всi  байдаки  зi  здобутими
галерами зiбрались вкупу. Лише сторожнi човни поставили довкруги подальше.
   Звiдсiля вже i Варни не було видно.
   Козаки дуже  радi  були,  що  похiд  так  гарно  повiвся.  Варна  довго
попам'ята? таку гостину.
   Сагайдачний пересiвся на одну з галер,  i  там  застромили  отаманський
прапор. За  ним  повели  Iбрагiма  i  три  християнськi  невольницi.  Вони
понадягали на себе кире? i подобали на монахинь.
   На палубi сiв Сагайдачний на якiйсь бочцi i прикликав потурнака.
   - Хто ти?
   - Я потурнак Iбрагiм.
   - З якого ти роду, звiдкiля i як тебе по-християнськи звали?
   - Я з Укра?ни, але мого роду й iмення не скажу.
   - Чому?
   - Бо я з славного козацького роду, i не хочу його каляти  тим  страшним
поганим п'ятном, яке до мене приплило через те, що  потурчився.  Хай  мене
моя рiдня згаду?, що я загинув, полiг. Хай i плачуть  за  мною.  Легше  ?м
буде вмирати з молитвою  за  мою  душу,  чим  мали  би  довiдатись,  що  я
поганець, урод, якого нi земля, нi вода не повинна прийняти.
   Ця вiдповiдь усiх дуже зацiкавила. Сагайдачний собi подумав: "Не  такий
вiн поганець, коли шану? свiй рiд i ймення".
   - Що тебе спонукало, що ти потурчився?
   - Отамане, батьку!  -  крикнув  несамовитим  голосом  потурнак  i  впав
навколiшки. - По  козацькому  звичаю  у  морських  походах,  коли  грозить
небезпека  загибелi,  коли  настане  скрутна  година,  тодi  отаман  каже:
"Сповiдайтесь, товаришi, господу Богу i менi, отамановi кошовому,  з  усiх
сво?х грiхiв". Я не маю  права  покликатись  на  козацький  звичай,  бо  я
вiдстав вiд козацтва i я недостойний козаком себе називати. Ще  й  те,  що
нам зараз небезпека не грозить. Та я тебе благаю, отамане,  вислухай  мо??
сповiдi. Я знаю, яка кара мене жде. Яка  вона  не  буде,  я  ??  прийму  i
спокутую без ропоту, але зглянься на мене, окаянного,  дозволь,  вислухай,
ачей же менi хоч трохи на душi полегша?. Я не смiю вимовити божого iмення,
такий я грiшник.
   Вiн  просив  таким  голосом,  як  мала,  провинившися,  дитина  просить
прощення у матерi.
   - Говори! Я слухаю.
   - Я потурчився не для користi для себе. Коли б я  був  мав  користь  на
думцi, то я при мо?й освiтi i проворностi був би високо пiшов мiж турками.
А я вдоволив себе тим, що мене поставили звичайним наглядачем, посiпакою i
катом над невольниками. Я зробив це, налякавшись невольничого  життя,  тих
кар,  того  знущання  над  християнськими  невольниками.  Вони  надi  мною
знущались тим бiльше, що пiзнали в менi кращу людину  i  хотiли  мене  для
себе при?днати. Ще як я побував у Синопi, приходило менi на думку покласти
на себе руки i  зробити  мо?м  терпiнням  край.  Та  я  цього  не  зробив,
надiючись, що моя доля, може, поправиться. Тодi мене повезли в Царгород  i
замкнули у Чорну вежу. От тут було пекло. Я не видержав.  Я  зголосився  у
старшини,  вiдцурався  Христа  i  признав  Магомета  мо?м  пророком.  Мене
заставили турки плювати на хрест i я, окаянний,  це  зробив...  -  Iбрагiм
став себе бити кулаками в груди, по  головi,  дряпав  нiгтями  сво?  лице,
вiдтак, мов божевiльний, впав на землю, попав всудороги i ридав  не  сво?м
голосом, що  усiх  аж  дрожем  проймало.  Тривало  так  довгий  час,  поки
успоко?вся i говорив далi:
   - Ти, отамане, читав в книгах, зна?ш, що там  про  пекло  написано.  То
неправда. Нема там нi огня, нi смоли, нi сiрки. Там ? те, що то?  хвилi  в
мо?й душi дiялось. Страшнiшого пекла не можна  собi  з'ясувати,  як  грижа
нечисто? совiстi, почування за собою великого грiха. Менi пекло в  душi  i
день i вночi. Мене совiсть так страшно мучила, що добрий чоловiк з  чистою
совiстю не пойме, не зрозумi? того. I так воно бува? в окаянних, проклятих
вiчно i вiчно, та ще з тою певнiстю, що нiколи тому кiнця не буде i нiколи
не побачать лиця божого. Ось так вигляда? пекло, котре донинi в мо?й  душi
горить...
   Мене поставили наглядачем над бiдними християнськими невольниками, тими
самими, що я з ними недавно терпiв, з котрими дiлив ?хню долю. Тепер я був
в болотi, а вони чистi. Я ?м завидував, i це мене злило i дратувало,  чому
вони не такi самi, як i я? Я хотiв ?хню долю з мо?ю зрiвняти  i  потягнути
?х у те саме багно, в якому я калявся. Так робить упавший ангол i  другого
на грiх наводить, щоб кожний був таким самим чортом, як i вiн.  Тому-то  я
вигадував для мо?х колишнiх братiв рiзнi муки i  шукав  забуття,  насолоди
для себе в ?хнiх муках i стонах. Та мене це ще бiльше злило,  що  вони  до
християнського бога молились, а менi цього не було вiльно, i  я  ?х  хотiв
змусити, щоб цього не робили. Я став для них  страшним  катом.  На  спомин
мого iмення вони дрижали. Мене брала розпука, що я цього доконати не можу,
i я бiсився. Бачите перед собою Юду Iскарiота i  Ка?на  в  однiм  тiлi.  Я
продав Христа i убив брата. Для мене не може бути  пощади.  Та  дозвольте,
козаки, що я сам собi смерть виберу. Пустiть  мене  мiж  цих  невольникiв,
яких ви нинi визволили. Вони, певне, розiрвуть мене на куски i покидають в
море.
   Козаки, слухаючи то? сповiдi, хрестилися. На них напав  жах  на  спогад
цих мук, якими ця людина мучилася.
   - Та перед смертю одно  дiло  добре  зробив,  що  помiг  вам,  козакам,
перетрясти всi турецькi скритки, забрати золото, срiбло, зброю, освободити
мучених по льохах невольникiв. Менi зда?ться, що вiд цього менi  трохи  на
душi полегшало, бо я таким побитом на турках помстився,  що  мене  в  таке
болото загнали... Не довго вже мого життя... Я пропащий, окаянний.  Але  я
хочу вам ще одне добро зробити... Хотiв би я  вас  хитро  перевести  попiд
Очакiв. Це буде нелегка для  вас  справа,  бо  вашi  судна  навантаженi  з
добичею. Як вважа?те, якби я вам мiг придатися, то пощадiть  мене  до  то?
хвилi, коли будете безпечнi. Я  знаю  всi  турецькi  звича?,  яких  ви  не
зна?те, а коли мене ощадите тепер, то  буду  мати  двi  потiхи,  що  знову
помщуся на турках та що мо? ледаче тiло з'?дять хробаки на рiднiй Укра?нi.
   Сагайдачний подумав хвилю i каже:
   - Гаразд! Вволимо твою  волю.  А  може,  ти  нам  так  прислужишся,  що
козацтво  тобi  простить?  Побачимо.  Ти  в  розпуку  не  завдавайся.  Бог
милосердний, а його милосердя бiльше, нiж всi  грiхи  свiта.  Бог  був  би
помилував i Юду, коли б вiн був не покiнчив сам з собою. Ти вмий собi лице
i перевдягнись з того лахмiття. Давайте йому яку одежу.
   - Лише не козацьку, бо я недостойний ?? носити.
   В тiй хвилi надплив сторожний човен, а з нього гукав  козак,  приклавши
долонi до рота:
   - Отамане! З полудня якiсь судна показуються. -  Усi  поглянули  у  той
бiк, прикриваючи долонею вiд сонця.
   На це схопився з землi потурнак i, мов  кiт,  полiз  на  щоглу  галери,
звiдсiля роздивлявся по полудневiм обрiю. Вiдтак  зiсунувся  на  помiст  i
каже:
   - Двадцять турецьких кораблiв пливе на нас вiд  полудня,  це  турецький
флот з Бургаса. Певно, якесь судно з Варни перекралося через вашу лiнiю  i
повiдомило в Бургасi, що у Варнi робиться. Вам треба зараз втiкати,  бо  з
погруженими добичею суднами не усто?тесь.
   Сагайдачний крикнув:
   - Судна з гарматами в послiдню лаву, галери всередину i прямо додому!
   - Моя думка  iнша,  отамане.  Додому  не  допливете;  вас  здогонять  i
розiб'ють, ?м на  пiдмогу  надпливуть  судна  з  Хаджi-бея,  а  очакiвськi
заступлять вам дорогу. Тодi всi пропадете, i шкода  вашо?  працi  i  тако?
добичi. Вам треба ховатися у лиман Днiстра. Тамтуди великi турецькi  судна
не запливуть, а там побачимо, що треба нам далi робити.
   - Хiба ж i нашi галери у лиман не запливуть?
   - Цi запливуть, лише треба з них набору здiймити.
   Така порада подобалася всiм.
   Сагайдачний, приклавши руки до рота, закликав:
   - У Днiстровий лиман! Невольникiв перебрати з галер на байдаки!
   Поки це було переведено, ворожий флот став чимраз наближатися. Потурнак
Iбрагiм полiз знову на щоглу.
   - Це во?ннi  турецькi  судна  з  гарматою.  Видно  турецьку  коругву  з
пiвмiсяцем. Нам треба втiкати щосили.
   Старшина пiзнала, що потурнак справдi освiчена i  з  морем  ознайомлена
людина, котра тепер може  ?м  стати  у  пригодi.  Сагайдачний  у  морських
походах  був  новиком.  А  тут  така  велика  вiдповiдальнiсть  на  ньому,
прийдеться не лише життя втеряти, але  i  козацьку  славу.  Шкода  стiльки
працi, стiльки зусиль, тако? гарно? побiди. Турецький флот непремiнно  йде
на те, щоб це все йому видерти в такий мент, коли почував  себе  безпечним
побiдником. Вiн задрижав. Тепер потурнак видався  йому  одинокою  людиною,
яка його з цi?? топелi може вирятувати. Яке щастя, що не дав  його  вбити.
Вiн каже до потурнака:
   - Ти, небоже, як бачу, неабихто. Поможи нам сво?ю  радою,  а  Бог  тобi
простить, i козацтво прийме знову помiж себе. Про це вже я подбаю.
   В потурнака начеб iнша душа вступила. Перший раз почув полегшу. Вже вiд
цi?? сповiдi перед козацтвом блиснула в його душi надiя, що, може, вiн  ще
спокуту? свiй грiх... Вiн осмiлився спитати Сагайдачного:
   - Правда, отамане, що ти ще не бував у морських походах?
   - Звiдкiля це зна?ш?
   - По тво?й ходi. Так моряки на помостi не ходять. Тобi все зда?ться, що
впадеш... Чи так?
   - Нiде правди дiти...
   - Коли я бачив тебе, пане отамане, при роботi, то я зараз пiзнав,  чого
ти вартий. Так хитро здобути Варненський замок, то не  хто-будь  може.  На
сушi ти показав себе неабияким ватажком. Але що iншого  робити,  як  земля
пiд ногами, а iнше, коли ми мiстимось на байдаку i пливем по водi. Я  море
знаю добре, бо перепливав його поздовж  i  впоперек  i  з  козаками,  i  з
турками. Тому я дуже радий з того, що  можу  тобi,  мiй  спасителю,  тепер
стати в пригодi. Бачиш, що я перший раз по довгiй-предовгiй душевнiй  муцi
зрадiв. У мене вступила надiя не на врятування  мого  життя,  що  ти  менi
пообiцяв, але на те, що зможу  щось  доброго  перед  смертю  для  козацтва
зробити.
   Iбрагiм став знову плакати i бити себе в груди.
   - Та ти мене, небоже, переоцiню?ш, тобi  треба  знати,  що  не  я  сюди
вiйсько привiв. Мали ми славного опитного отамана, вiн  полiг  пiд  Варною
лицарською смертю. Я був обозним, i на мене перейшло отаманство. Але  дуже
боюся, що тому не дам ради i що усе  козацтво,  i  здобич,  i  слава  наша
потоне в морi.
   - Не турбуйсь, отамане, все буде гаразд. Коли ми лише успi?мо  у  лиман
перебратись, поки нас турки догонять, тодi ми дiло виграли.  У  Днiстровiм
лиманi лежить гарний острiвець не менше Мало?  Хортицi.  Там  ?  багато  i
звiра, i риби, i дерева.
   - Нам прийдеться стiльки народу виживити. Самих невольникiв буде кiлька
тисяч, а все хоче ?сти. У нас хiба сухарi, каша та в'ялене м'ясо.
   - Будемо ловити рибу, полювати звiра...
   - Я клопочу собi голову, як нам з такою  здобиччю  перебратися  на  Сiч
через татарськi степи, через стiльки рiк.
   - Нi, ми перепливемо водою аж пiд саму Сiч. У тому вже  моя  голова.  -
Опiсля поглянув Iбрагiм на пiвдень i каже: - Чортовi сини  поспiшають,  що
прийдеться ?х гарматою здержувати.
   Поглянув у цей бiк i Сагайдачний. Тепер  можна  було  вже  i  людей  на
палубi побачити.
   Iбрагiм дививсь по небу i похитав головою.
   - Ще одного ворога матимемо, - каже.
   - А це що?
   - Буря буде i то вже незадовго. Подивись на небо, оцi  маленькi  хмарки
що поперед сонця шниряють... Дивись, як море  непоко?ться,  як  знiмаються
хвилi. Це  признаки  недалеко?  бурi.  Наше  море  дуже  химерне,  i  коли
розгуля?ться, то усе блискавкою пiде шкереберть.
   Сагайдачний дивився на небо.
   Зразу  пливло  кiлька  облачкiв  по  небу,  бiлих,  мов  лебедi.   Вони
прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тодi подував вiд полудня вiтер,
що роздував вiтрила  i  гнав  бистро  байдаки  вперед.  Тi  облачки  стали
густiшати i темнiли, а тодi вiтер здiймався щораз  сильнiший.  А  далi  тi
облачки стали звиватись у хмару, а тодi  вже  i  вiтер  не  вгавав.  Хвилi
здiймалися щораз вище, i байдаками стало пiдносити вгору.
   - Вiтер байдаки повиверта?, - зауважив Сагайдачний.
   - Нi, цього не буде... Вiтер вi? байдакам  в  потилицю,  а  у  той  бiк
байдак не вивернеться, хiба його водою залл?, але байдаки обшитi  комишем,
то не потонуть.
   Наступили звiдкiлясь густi синявi хмари. Вони спускалися  щораз  нижче,
начеб на хвилях плисти захотiли.  Хвилi  йшли  щораз  вище.  Пiдносили  на
сво?х, пiною вкритих, бiлих гривах байдаки i галери високо вгору, а  потiм
скидали в безодню. Опiсля стали хвилi заливати водою байдаки.
   Сагайдачний  хитався,  трохи  не   впав,   його   пiддержав   потурнак.
Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив.
   - Сiдай тут, отамане, бiля мене, на помостi, та  держись  обiруч  цього
колiсця, а то вода тебе у море зми?.
   В цiй хвилi загуркотiло у хмарi i вдарив грiм, що приглушив усе. За тим
йшли другi, начеб з великих гармат стрiляв. Один вдарив у щоглу  галери  i
розколов ??. Тепер пiзнав Сагайдачний, чому воно пiд бурю  небезпечно  пiд
щоглою стояти.
   Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах  застигала.  Завив,
заревiв страшний вихор i розкидав суднами, мов  горiховими  лушпинами.  На
свiтi цiлком потемнiло. Iбрагiм кричав, щоб усi сходили пiд помiст.
   Тягнув туди i Сагайдачного, та вiн не пiшов.
   - Не ялось отамановi скриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш,
то йди.
   Остались обидва на помостi, держачись з усi?? сили колiсця. Вода кiлька
разiв ?х заливала. Виття вихру заглушало удари громiв, що безвпинно  били,
iнколи кiлька вiдразу. Кожний мусив дбати за себе, бо  приказiв  не  можна
було давати, коли нiхто не чув свого  слова.  Тим  бiльше  не  можна  було
приказу виконати, бо нiхто його не чув.
   - Не журись, отамане, - кричав йому в ухо Iбрагiм. - Ми пливемо  добре.
Цей вихор пожене нас прямо в лиман.  Може,  якраз  ця  буря  стане  нам  в
пригодi, щоб уйти вiд турецько? неволi.
   Байдаки i галери  гнали  стрiлою  у  Днiстровий  лиман.  Де  були  тодi
турецькi кораблi, нiхто не вiдгадав.
   Тривало так довший час, а буря не  вгавала.  На  морi  завелось  пекло.
Сагайдачному  зацiпенiли  руки,  котрими   держався   колiсця.   З   вихру
прочувались йому якiсь людськi голоси, то знову  -  звiрячий  рев.  Та  не
зважаючи на тi страхiття, йому не сходило з ума, що з суднами  сталося,  i
тим дуже турбувався. Вiн промок до сорочки, його  кинуло  в  дрож,  мов  в
лихорадцi.
   Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкiй працi,  невиспанiй
ночi вiн попав у памороку, в якийсь пiвсон, що хвилями забувався, що з ним
робиться, Потурнак,  держачися  колiсця,  держав  зубами  Сагайдачного  за
рукав, коли йому надто рука закостенiла.
   Нiхто не вгадав, як довго плили,  поки  стала  вихура  меншати;  галера
менше хиталася, хоч дощ лляв, мов з бочки.
   Iбрагiм каже:
   - Менi зда?ться, що ми вже в лиманi, чую менше хвилювання, хоч буря  ще
гуля?.
   Згодом став i вiтер меншати, i на свiтi трохи прояснилося.
   - Так воно i буде, - говорив потурнак. - Ми вже,  певно,  не  на  морi.
Коли буря стишиться, треба давати знак байдакам, щоб збирались до нас, хто
уцiлiв. Я найбiльше боявся, щоб так часом одна галера не вдарила о  другу,
тодi би обидвi пiшли на дно. Держись цупко колiсця, а я  пiду  пiд  палубу
галери, та, може, знайду яку ракету...
   Йдучи в чотири боки, так, як моряки ходити знають,  по  мокрiм  ковзкiм
помостi, зайшов Iбрагiм до перелазу i полiз туди, всередину. Там  молились
козаки та гребцi, яким не було тепер жодно? роботи,  а  Антошко  ревiв  за
паном i рвався наверх. Другi його не могли вдержати.
   - Отаман приказав поглядати за ракетою. Давайте менi мiрило  i  льотку,
менi зда?ться, що ми вже у лиманi. Давайте менi ще яке кресиво, щоб ракету
пiдпалити.
   Галера стояла на мiсцi i дуже хиталась.
   Тривало довго, поки знайшли ракети.  Пiд  палубою  було  темно,  мов  у
льоху.
   Iбрагiм полiз з тим нагору, роздививсь на секстантi,  помiрив  глубiнь.
Тепер  повиходили  i  другi.  Iбрагiм  приказував  усе   iменем   отамана.
Сагайдачний задеревiв i не мiг з мiсця рушитися, його пiдвели пiд  руки  i
завели пiд помiст. Там його треба було передягти у сухе.
   Iбрагiм закинув якiр, бо днiстрова вода пхала галеру взад, до моря.
   Тепер запалено ракету. Вона стрiлила високо вгору, полишаючи  за  собою
огняний слiд.
   Тим, що плили в байдаках, прийшлося тяжче переживати страшну бурю.
   Морськi хвилi кидали байдаками, мов лушпинкою  на  всi  сторони.  Хвиля
води позаливала судна. Люде, стоячи у водi, мусили держатись цупко  борту,
щоб ?х вода не змила у море. Про веслування  не  було  мови.  Лише  деколи
керманич справляв кермо так, щоб судно не стало  до  хвилi  боком.  Кiлька
суден розбилося через те, що одно  ударило  друге.  Люде  плили  по  водi,
держачись плаваючих  дощок,  поки  не  потонули.  Нiкому  було  потопаючих
рятувати. Кiлька суден кинула вода на галеру,  i  вони  теж  порозбивались
зовсiм. Щасливим вважав себе той, кому поталанило добитись цiлим судном  у
лиман.
   Побачивши ракету на отаманськiй галерi, усi охнули з  радостi  i  стали
хреститися та дякувати Богу за врятування  з  цього  пекла  вiд  неминучо?
смертi. Судна, наповненi по край водою, плили з натугою  у  те  мiсце,  де
вискочила ракета. Люде стали вичерпувати воду з байдакiв чим попало.
   На свiтi ставало щораз яснiше, хоч сонце давно зайшло.
   Вiд моря доходило гудiння б'ючих хвиль. Iнколи хвиля порушувала воду аж
у лиманi, i вiд цього судна колихались.
   Сагайдачний вийшов на палубу галери i приказав плисти далi горi  водою.
Козаки черпали далi воду i робили веслами, пливучи проти води.
   Порушались черепашиним кроком цiлу нiч. Судна були тяжкi i неповороткi,
бо годi було усю воду з них вичерпати.
   Вже стало свiтати, як добрались до острова, про який говорив потурнак.
   Острiв забовванiв здалека, i козаки добували останнiх сил, щоб до нього
добратися.
   На островi, цiлком пустiм, щойно пробудилось життя,  защебетали  птицi,
заколихались високi дерева. Судна причалили до  острова,  i  козаки  стали
виходити на берег. Кожний стрясував з  себе  воду,  а  далi  пороздягались
догола, i пiшли з сокирами в лiс за паливом та  стали  волокти  до  берега
сухi зломи та галуззя. На березi  запалали  яснi  огниська.  Повиносили  з
суден казани, порозвiшували на тринiжках над огнем i  стали  варити  кашу.
Пожива була захована в  бочках,  i  тому  вона  не  замокла.  Тепер  стали
викручувати одежу з води i сушили бiля вогню.
   Знайшовся на байдаках великий волок, його  затягли  у  воду  i  набрали
стiльки риби, що ледве притягли до берега. Козаки йшли у воду з  ножами  i
келепами, щоб побити пiйману рибу. Пiймали тут сомiв, i осетрiв, i  багато
дрiбнiшо? риби. Витягнули кiлька човнiв на берег, обернули горiдном  i  на
цiм справляли рибу, мов на столi, рубали на куски i кидали у казани.
   За той час походжав Сагайдачний по  острову  i  промишляв,  як  би  тут
переждати час, поки  буде  можна  вiдплисти  додому.  При  ньому  держався
Антошко i потурнак, котрий все ще боявся, щоб на нього не кинулись бранцi,
бо вони все ще дивились на нього бiсом.
   Сагайдачний приказав Жмайловi  почислити  втрату,  оглянути  байдаки  i
поправити, що треба, оглянути мунiцiю i зброю. Вiн наставив Марка обозним.
   Люде увихалися, мов мурашки, хоч були голоднi i  знеможенi.  Щойно,  як
кухарi зварили ?жу, як повиймали з  байдакiв  коритця  i  всипали  варено?
страви, тодi в кожного душа вступила.
   По обiдi поклались на травi вiдпочити, опiсля, як просушилась одежа,  i
поодягалися. Тодi розпочалось стукотiння коло направи байдакiв.
   Сагайдачний послав Жмайла з  кiлькома  човнами  розглянути  край  моря.
Треба було незамiтно пiдглянути, де дiлись турецькi  судна,  чи  сторожать
лиману, чи, може, пропали в часi бурi.
   Жмайло плив, криючись  у  прибережних  очеретах,  аж  на  кiнцi  лиману
помiтив турецькi галери. Козацькi човни ховалися в очеретах  i  пiдпливали
далi плесами, якi тут були.
   Тут побачили, як з одного великого турецького корабля спущено  на  воду
човен, в який залiзло дво? гребцiв i дво? туркiв. Вони поплили горi водою.
   - Ми цих гарненько захопимо, а вони нам вже все скажуть.
   Турки  минули  козакiв  i  плили  далi.  Тепер  за  ними  стали  козаки
пiдкрадатися, все ще ховаючись помiж трощею.  Як  вже  вiдплили  вiд  моря
шматок дороги, Жмайло каже:
   - Чого нам тепер ?х соромитися, ми ?м тепер заступимо  дорогу  i  -  на
аркан.
   Козацькi човни виплили на чисту воду i подались  за  турецьким  судном,
поспiшаючи, щоб його догнати. Турки думали зразу, що  це  турецьке  судно.
Лише як наблизилися, пiзнали помилку. Вони завернули свiй байдак,  думаючи
втекти. З турецького човна показались два дула рушниць.  Та  в  тiй  хвилi
один весляр пiдняв весло i вдарив турка  по  головi,  а  другого  штовхнув
веслом в груди так, що вiн впав через борт у воду враз з рушницею. Веслярi
стали кликати до козакiв:
   - Ануте, брати, до нас! Ми турецькi невольники.
   Жмайло кликав до них:
   - Витягнiть цього з води, щоб не втопився, нам "язика" треба добути...
   А турок, що упав  у  воду,  вхопився  руками  за  човен  i  хотiв  його
вивернути. Гребцi не давались, поки надплили до них козаки. Пiймали  турка
за шиворот i витягли до себе. Вiн був мокрий i дуже задихався,  ледве  дух
переводив.
   - Ви пливiть за нами, - каже Жмайло, -  а  коли  б  тамтой  очуняв,  то
привезiть його живого теж.
   - Що привезли? - питають козаки, як Жмайло приплив до острова.
   - Гостинця вiд султана.
   Зв'язаного турка повели перед Сагайдачного. За  товмача  став  Iбрагiм.
Вiн став його розпитувати.
   А турок - нi словечка. Сто?ть i дивиться з погордою i страшною  лютiстю
на козакiв.
   Треба його було  припекти.  Сагайдачний  обiцяв  йому,  що  коли  скаже
правду, то його помилують. I турок послухався та розказав таке:
   - Про варненський погром донесло одне судно, якому поталанило втекти  з
пристанi  до  Бургаса.  Паша  вирядив  зараз  погоню  з  двадцяти  во?нних
кораблiв, котрi в пристанi були пiд рукою. Турки думали, що  ще  застануть
козакiв у Варнi. Але приплили запiзно i пустилися  здоганяти.  I  були  б,
певно, здогнали, бо поставили по двi пари веслярiв до  одного  весла,  щоб
гребли наперемiну. Та ?м перебила буря. Чотири кораблi потонуло.  Осталось
ще шiстнадцять, i тi розставились при кiнцi лиману так, що нiкуди  козакам
перекрастися. На кораблях ? гармати. Кораблi  стоять  на  якорях  боком  з
налаштованими гарматами. А щоби пливуча з рiки вода не  пообривала  якорi,
то поприпинано ?х збоку, ще й вiд рiки. Вони  там  можуть  стояти  хоч  би
мiсяць, бо харчiв у них доволi. Паша, висилаючи флот на козакiв,  загрозив
ватажковi, що коли б козакiв не розбив i не знищив усе вiйсько,  то  нема?
чого вертатися, бо жде його неперемiнно смерть. За пiдмогою послав ватажок
до Хаджi-бея i до Очакова, i нi одна козацька голова звiдси не втече.
   Сагайдачний став тепер перед важким питанням: що йому далi робити,  щоб
звiдсiля видiстатися? До цi?? пори зробив добре,  що  потурнака  в  усьому
слухався; коли б не сховалися у лиман, то  досьогоднi  турки  були  би  ?х
розтрощили. Тепер хiба знову в  потурнака  ради  питати?  Нi,  треба  щось
путнього самому видумати. Годi все робити чужою головою, а  потiм  зiбрати
признання за те, що другi зробили, i стати мальованим отаманом.
   Отож перша рiч - виплисти на море i або перехитрити туркiв, або таки  в
одвертiм бою ?х поконати, i то ранiше, чим наспi? ?м пiдмога з Хаджi-бея.
   Однiй половинi вiйська сказав спочивати. Другiй частинi приказав рубати
в лiсi великi дерева, пообчимхувати гiллячки i на мотузах пускати на воду.
   Застукали в лiсi сокири, i повалилися столiтнi  велети,  здавалося,  що
цього лiсу не ткнула ще сокира, як довго вiн ?.  Багато  лежало  зломiв  i
гнило на мiсцi. То був пралiс.
   Частини мiнялись. Уставляли на галерах найтяжчi гармати, котрi  забрано
з Варни.
   Усюди сам Сагайдачний доглядав роботи. Козаки пiдганяли до роботи  однi
других. Сагайдачний пiшов на часок на свою отаманську галеру припочити, як
почув на галерi в комiрчинi стони. Вiн устав, i  пiшов  на  те  мiсце,  та
слухав. Стони повторялися. Вiн хотiв  вiдчинити  дверцята,  та  вони  були
замкненi, i ключа не було. Шарпнув з  цiло?  сили  i  виважив  дверi:  там
лежали усi три турецькi бранки,  майже  неживi.  Про  них  цiлком  забули,
замкнули дверi на ключ. Вони були наляканi, голоднi, що ледве дихали.
   - Що з вами, дiти?
   - Ми не зна?мо, - говорила одна слабким голосом, - даремно ми кричали i
плакали, нiхто до нас не приходив...
   - Зараз буде все, та виходьте з цього льоху на палубу.
   Сагайдачний приказав Антошковi принести ?м ?сти.
   - Гарну вони свободу здобули, голод був би ?х зморив.  Та  годi,  серед
тако? метушнi можна було про три красавицi забути...
   Сагайдачний заповiв, що перед  досвiтом  рушають  в  дорогу.  Запорядив
отаманам таке:
   - У першiй лавi йдуть галери з великими  гарматами  i  бiльшi  козацькi
судна. Кожна галера i бiльше судно держатиме на мотузах по кiлька зрубаних
велетiв, наче гончих собак на припонi, ?х  пустити  на  воду  передом.  На
даний знак треба випустити  з  рук  бервена,  вiдв'язуючи  або  вiдрубуючи
мотузи. Тодi треба галери i судна  веслами  здержати  на  мiсцях,  чекаючи
знову знаку.
   Усi прикази переходили вiд судна до судна.
   В другiй лавi стояли меншi судна з гаками i мотузяними драбинами, котрi
мали поспадати на турецькi галери, загачувати i здобувати.
   Як же рушили з мiсця, говорив потурнак до Сагайдачного:
   - Ти, отамане, гарно обдумав дiло. Коли усе викона?ться як слiд i добре
розмежиться час, то туркiв чорти вiзьмуть.
   Усi завважали, що на Днiстрi прибуло води. Вона була жовта i каламутна.
Десь в Галичинi великi дощi впали. Сагайдачний знав добре свою рiку.
   Тепер при першiм свiтi побачили на обрi? турецькi кораблi.
   Усе так було, як говорив турок. Вони стояли боком один за другим; майже
цiлий  лиман  загородили.  Турки  завважили  козакiв   теж.   На   палубах
заметушились люде i накликали себе.
   Коли зблизилися на  вiддаль  стрiлу  з  гармати,  судна  задержалися  i
попускали бервена.
   Наче гончi собаки, коли ?х попуска?ш з припону, рушили  велети  наперед
прямо, мовби ?х з лука вистрiлив. Вода була така рвучка, що треба  було  з
цiло? сили робити веслами, щоб судна спинити. Сагайдачний не вiдводив  ока
вiд турецьких суден, цiкавий, як поведеться його штука.
   Вода несла бервена з великим розгоном.  Турки  цього  не  помiтили,  бо
жовта, каламутна вода закривала все.
   Аж вдарила з великою силою  в  турецькi  кораблi,  ломлячи  боки.  Вони
задрижали i обертались,  крутились,  зразу  придержуванi  якорями.  Деякi,
дiставши дiру в боцi, набирали води i стали потопати.
   Тодi пiднiс отаман булаву i крикнув:
   - Рушай!
   Пiднеслись вгору весла i байдаки рушили вперед.
   - Пали!
   Заревли гармати i важкi залiзнi кулi попали  в  бажану  цiль.  I  знову
поцiленi кораблi стали набирати води. Мiж турками настала метушня.
   Кiлька кораблiв пiшло на дно. По водi  плавали  люде,  чiпляючись  чого
попало.
   - Рушай! - гукав Сагайдачний.
   Друга лава суден  поплила  бистро  наперед  та  стала  окружати  великi
турецькi  кораблi.  Зачалась  козацька  робота.  Пiдносилися  вгору  гаки,
фурчали у повiтрi мотузянi драбини.
   Козацтво дерлось по них на палуби. Наставав великий крик  i  рукопашня.
Турецькi кораблi, тi, що уцiлiли, не могли з мiсця рушитись,  бо  не  було
часу стягнути вгору якорiв.
   Особливо завзятими показались визволенi бранцi. Вони не прощали нiкому,
а рiзали усiх впень.
   Не минуло години, а козаки здобули усi тi судна, якi не  потонули.  Усе
перерiзали, що  не  осталось  живо?  турецько?  душi.  Невольники  сидiли,
прикованi ланцюгами при веслах, ?м зараз порозбивали кайдани.
   I весь час того бою Сагайдачний стояв на  сво?й  галерi  пiд  малиновим
прапором i видавав прикази.
   Козаки славно побiдили.
   До нього пiдступив Iбрагiм.
   - Не дай, отамане, здобутих кораблiв нищити. Вони будуть  потрiбнi  пiд
Очаковом, нам знову прибуло турецьких бранцiв, а на  наших  суднах  вже  i
мiсця не буде. Гребцi остануться на сво?х мiсцях. Не дай теж кидати у воду
побитих туркiв з одежею. Вона нам теж пригодиться. На  кораблях  поставити
наших людей. Всi вони хай зараз перевдягнуться за туркiв. Для мене прикажи
принести з варненсько? добичi турецьку одежу, та  неабияку,  а  знатну.  Я
тепер мушу стати важною особою, щоб очакiвському пашi туману пустити.
   Сагайдачний зрозумiв тепер, куди потурнак мiрить. Вiдразу на  турецьких
кораблях i галерах заро?лось вiд  перевдягнених  по-турецьки  козакiв.  На
щоглах замаяли  турецькi  прапори  з  пiвмiсяцем.  Iбрагiм  перевдягся  на
знатного турецького генерала. Сагайдачний зразу його не пiзнав.
   - Тепер, отамане, я буду ватажкувати  над  турецькими  суднами.  Очакiв
минемо хитрощами, бо коли б прийшлося битися, то з тою тяжкою здобиччю  не
дамо ради. Тобi треба також перевдягтись, а бодай на голову взяти турецьку
чалму. З тво?ю бородою, то подобатимеш на турка, як нiхто.
   - Отамане! - гукали козаки. - Якась флотилiя пливе вiд пiвночi...
   - То iз Хаджi-бея пливуть на пiдмогу, - говорить Iбрагiм. - Ну  нiчого.
Хай прийдуть, а ми околимо ?х i вiзьмемо. Видно, що нам таланить.  Господь
нам помага?...
   Iбрагiм замовчав на словi i вдарив себе в губи.
   Та тi новi турецькi сили змiркували вiдразу, що прийшли запiзно. Коли б
не те, то не браталися б козацькi судна з турецькими кораблями. Тут вже по
всьому.
   Заки Сагайдачний видав приказ, щоб козацькi судна ховались за  кораблi,
флот завернув зараз додому.
   - Шкода, - каже потурнак, - та  непорядно  нам  ганятись  за  ними.  Ми
попливемо сво?ю дорогою...
   Мiж козаками було дуже весело. Вони  радiли  з  тако?  велико?  побiди.
Старi досвiднi сiчовики говорили, що такого вдатного морського  походу  ще
Сiч не запам'ятала. Уся слава була за Сагайдачним. Козаки вихвалялись,  що
його слiдуючим разом кошовим виберуть, а тодi  козацтво  стане  славним  i
зможе з ляхами помiрятись.
   Вже сонце заходило, як приплили пiд  Очакiв.  Козацькi  судна  остались
геть позаду. Здобутi кораблi i галери заступили ?х перед  турецьким  оком.
Вони вплинули всi до пристанi в Очаковi i загородили собою ви?зд звiдсiля.
   Iбрагiм злiз з корабля i, взявши  з  собою  кiлька  бранцiв,  що  вмiли
по-турецькому  говорити,  приказав  завести  себе  до  очакiвського  пашi.
Iбрагiм поводивсь так достойно, що всi вважали його  за  якогось  великого
царгородського старшого i низько йому кланялися. Очакiвський  паша  вийшов
до нього назустрiч, йому донесли, що приплила до Очакова знатнiша турецька
флотилiя. Вiн дуже налякався, аж дрижав. Вiн дiстав був приказ виплинути з
очакiвським флотом на допомогу проти козакiв пiд Днiстровий лиман,  а  вiн
цього не зробив. Цей знатний турок може його зараз за це  ув'язнити  i  до
Царгорода повезти, та якось воно буде. Цього пана придобрить якимсь добрим
словом i бакшишем. Але хто його зна... Треба братись за дiло хитро...
   Стрiнувши ?х перед конаком, вiн вклонився перший Iбрагiмовi.  Приклавши
праву руку до чола, губ, грудей поклонившись нею до землi, привiтав:
   - Салем алейкум!
   - Алейкум салем! - вiдповiв Iбрагiм, кланяючись теж.
   - Яке велике щастя для мене, мiзерного твого слуги, повiтати перед мо?ю
домiвкою  такого  достойного  гостя  i  славного  побiдника   джаврiв   на
Днiстровiм лиманi. Будь свiтлом мо?х очей  та  повелителем  мо?х  думок  i
приказуй, чим вашiй свiтлостi можу служити...
   -  Веди  мене,  пашо,  до  сво??  домiвки.  Непристо?ть  так  достойним
правовiрним розмовляти в присутностi чернi.
   Iбрагiм  поглянув  на  пашу  грiзно,  а  цей  волiв  краще  пiд   землю
провалитися. "Пропав я, - подумав, - може, вiн менi вже i шовковий  шнурок
привiз вiдразу".
   Пiшли мовчки у конак, i паша повiв Iбрагiма у гостинну кiмнату.
   - Слава Аллаховi! - сказав Iбрагiм, ввiйшовши  сюди.  Гостинна  кiмната
була пишно прибрана i застелена дорогими турецькими килимами.
   - Позволь менi, достойний гостю  i  великий  витязю,  позамiтати  чолом
порох з того мiсця,  на  якому  зводиш  ласкаво  сiсти.  Твоя  побiда  над
шайтанами-козаками притьмила сво?ю свiтлiстю промiння сонця...
   Посiдали зараз на низеньких софах. Iбрагiм дививсь суворо. Паша плеснув
у руки i зараз вiдчинились дверi,  i  два  чорномазi  хлопчики  внесли  на
пiдносi чарки з кавою, солодощi  та  велику  общеську  люльку,  завбiльшки
церковно? кадильницi з двома бурштиновими чубуками...
   - Перше обговоримо  дiло,  -  заговорив  суворо  Iбрагiм,  -  а  опiсля
гостина.
   Паша задрижав, йому здавалося, що шовковий шнурок вже його шию душить.
   - Назива?ш мене, пашо, витязем з Днiстрового лиману, а я  спитаю  тебе,
чому не подiлив ти зi мною тi?? слави? Ваша  милiсть,  поступа?ш  так,  що
мусиш стягнути на себе гнiв нашого пана i повелителя падишаха. Вiн, свiтло
свiтлостей, син сонця, пан цiлого свiту, зiрниця i розум усiх правовiрних,
ставля? на важких мiсцях свого безмежного царства сво?х  урядовцiв  не  на
те,  щоб  вони  ледачiли  i  не  пильнували  свого  уряду.  Ваша   милiсть
поставлений пашею на тiм важнiм мiсцi головно на те, щоб  пильнував  i  не
перепускав шайтанiв-козакiв на море. Перед кiлькома днями вони  таки  туди
перейшли без перешкоди, а ваша милiсть тодi в гаремi женихався. I ти  тодi
веселився, коли Варна горiла i правовiрних мордовано. I тодi ти,  ледачий,
не рушився, як приказано тобi вiд мене поспiшати на допомогу пiд лиман.  I
коли б флот з Хаджi-бея не був впору наспiв, не були би  ми  тут  сьогоднi
разом сидiли.
   Заки його султанський ма?стат о тiм тво?м злочинi довiда?ться, я iменем
падишаха - бодай би Аллах дав йому тисячу  лiт  прожити  -  арештую  тебе,
пашо, i везу в Царгород...
   Паша, почувши такi грiзнi слова, одну ясну точку бачив у цьому нещастi,
а iменно, що падишах ще того  всього  не  зна?,  i  можна  буде  вiд  бiди
вiдкупитись.
   - Я винуватий, ваша милiсть, остiльки, що тодi занедужав i повiрив мо?м
пiдчиненим пере?зду пильнувати, а вони цього не зробили, ще  нинi  прикажу
?х повiшати.
   - Це, однак, не вменшить шкоди, яку понесла  Велика  Порта  Оттоманська
через те недбальство. Обов'язком  коменданта  ?  наглядати  пiдвладних,  i
недуга його не виправда?. Я мусив аж  з  Бургаса  гнатися,  щоб  обиду  на
невiрних  помстити,  i  сюди  трудитися,  ваша  милiсть,  пригадати   його
обов'язки. Лагодься, пашо, в дорогу, завтра вранцi вiдплива?мо.
   - Слава хай буде вашiй милостi, -  говорив  паша,  кланяючись.  -  Ваше
славне iмення буде виписане пламенними буквами у сьомому небi  пророка,  а
на землi останеться вiчна дяка вашiй милостi  вiд  усього  мусульманського
свiту.
   - Подяка належиться Аллаховi, не менi, але, ваша милiсть, не  заговорюй
i будь готовий  в  дорогу,  де  тебе  жде  нагорода  в  постатi  шовкового
шнурочка.
   Iбрагiм устав i хотiв вiдходити. Тодi паша заступив йому дорогу i  впав
ниць на землю, повзучи до його нiг.
   - Не губи мене, ваша милiсть, повiк за тебе молитись буду.
   - Молитись - то я сам буду за себе. Молитви негодя?в Аллах не  прийма?.
Менi того мало, а вашiй милостi грозить шнурок...
   Паша став стогнати i дрижав, мов у лихорадцi.
   - Я винагороджу всi труди вашо? милостi, лише не губи мене, а  рятуй...
я скажу по-нашому: скiльки тво? труди цiну?ш?
   - Скiльки тво? життя варте?
   - Тисячу цехiнiв дам зараз, - каже паша, пiдводячи очi вгору.
   - Мало ти цiну?ш сво? життя. Коли воно так мало варте,  то  кращий  для
тебе шнурок. Я цiную його на п'ятнадцять тисяч.
   Паша застогнав.
   - Не маю стiльки. Моя позицiя тут не така свiтла, якби се здавалося.
   - Не говори! Те, що ти  рiчно  недоплатиш  сво?м  пiдвладним  урядникам
Високо? Порти та жовнiрам, приносить тобi гарний дохiд. Козаки тобi  також
досить пiд-платили, заки ти заплющив очi, як перекрадалися...
   - Нiчого! Хай мене Аллах вб'?, коли брешу...
   - То тво? дiло, а менi таки п'ятнадцять тисяч давай, коли не  хочеш  за
кiлька днiв помандрувати до геджени. Ти подумай, що цi грошi не пiдуть для
мене.  Треба  i  великому  вiзировi,  i  султанським  достойникам   чимало
перекинути, щоб дiло зам'яти. Без бакшишу,  як  зна?ш,  у  нас  нiчого  не
робиться.
   - Не можу стiльки, - стогнав паша.
   - То надiйся шовкового шнурочка. Вiн такий нiжненький, що ши?  тобi  не
подряпа?.
   - Змилуйся, не губи мене, дам десять...
   - Нi одного менше, я знаю, хто скiльки вартий, знаю наших людей.
   - Дам дванадцять...
   - Торгу?шся, мов за козу на базарi. Або давай зараз, а нi, то тебе беру
на корабель, - говорив потурнак грiзно,
   - Аллах, хай буде менi ласкавий, - простогнав паша,  встаючи  з  землi.
Узяв ключ i пiшов до скринi, що  тут  стояла,  i  став  вибирати  грошi  з
мiшечками.
   Iбрагiм  прикликав  одного  з  сво?х  людей  i   приказав   по-турецьки
перечислити грошi та винести на корабель.
   - Це його милiсть да? до Високо? Порти зiбрану дань; берегти менi цього
скарбу добре, - каже Iбрагiм до переодягнених козакiв.
   Козак вклонився по-турецькому i мовчки вийшов з грiшми.
   - От бачиш, що можеш, - каже Iбрагiм, як козак вiдiйшов.  -  Коби  лише
добра воля. З тими грiшми прийдеться менi  легше  тво?  дiло  в  Царгородi
придавити. Мо? слово теж багато заважить. Для твого  заспоко?ння  я  подам
звiт, що я тебе на пiдмогу зовсiм не кликав.
   Але я ще мушу заслужитися, бо я не хочу остатись на мiсцi, а пiти вище.
Отож, коли тебе не потребую вже вести в Царгород, то я  загадав  ще  одним
дiлом для Високо?  Порти  прислужитися.  Тепер,  коли  поталанило  знищити
козацький флот, хочу доконати решти. Знаю вiд бранцiв, що на  Варну  пiшли
майже всi козацькi сили. На Сiчi осталось трохи. Тепер найкраща пора  пiти
Днiпровим лиманом на Сiч i  задавити  решту.  До  помочi  прикличу  татар.
Висилаю зараз гiнця до перекопського мурзи, щоб зiбрав усi сили, якi  ма?,
i йшов до мене . А коли Аллах допоможе менi у цьому благородному  дiлi,  -
потурнак пiдвiв очi вгору i так завернув, що аж бiлки попiдходили, -  тодi
не мине мене ласка падишаха i вiзирство.
   Паша дививсь на нього з великою злiстю i побажав йому зломання  ши?  на
першому ступнi.
   - Тепер слухай мене, пашо! Давай менi всi тво?, судна,  якi  ма?ш,  пiд
мо?  прикази.  Менi  треба  бiльшо?  сили  на  кожний  припадок...  Козаки
множаться, мов саранча, i не знаю, скiльки ?х тепер на Сiчi може бути...
   - Я, ваша милiсть, суден дати не можу, без приказу з Царгорода...
   - Нi? - крикнув люто потурнак. - Так, добре. Я завертаю  до  Царгорода,
як задумав перше, але i тебе повезу в кайданах.
   - А мо? грошi?
   - Чи тобi заложило, що не чув, що тi  грошi  -  то  дань,  яку  ти  для
Велико? Порти зiбрав i вiдсила?ш? Я говорив голосно до мого пiдчиненого, i
вiн це засвiдку?, де буде треба, коли б тобi захотiлось  мене  оклеветати.
Ти не з дурним гра?ш...
   Паша побачив, що цього диявола не перехитрить.
   - Хай станеться воля Аллаха,  бери,  ваша  милiсть,  судна,  яких  тобi
треба...
   - От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, мунiцiя i  добра
обслуга... Усе ма? бути ще сьогоднi готове до вiдпливу, завтра  дуже  рано
руша?мо. Прикажи поспускати  поперечнi  ланцюги  з  води,  щоб  завтра  не
гаятись...
   - Там ланцюгiв нема...
   - Так?! То ти навiть i цього не зробив,  що  з  Царгорода  строго  було
наказано? Вибачай, але  таке  недбальство  мусить  бути  окремо  покаране.
Докинь, серце, ще п'ять тисяч, а то нiчого з того не  буде...  Ти,  певно,
ланцюги попродав, бо я знаю, що вони тут були.
   - Пропав я, - застогнав паша, -  тепер-то  вже  менше  маю,  Як  убогий
дервiш...
   - Ти ще  доробишся.  Краще  бути  на  часок  убогим,  мов  дервiш,  чим
повиснути. Давай грошi...
   Паша пiшов до скринi хитаючись, мов п'яний; грошi перебрав  потурнак  i
сховав при собi.
   - Тепер, коли ми знову приятелями, так звели  принести  свiжо?  кави  i
чубук. Тепер погостимось.
   "А щоб ти подавився тi?ю  кавою,  щоб  тобi  внутренностi  спалила",  -
проклинав паша в душi, плескаючи в долонi на службу.
   Потурнак курив чубук i попивав каву.
   "То розбiйник, шайтан, гiявр, щоб тебе огонь геджени спалив  за  життя,
щоб тебе чорт узяв у тiм походi, щоб  ти  пророка  не  побачив,  щоб  тебе
козаки  на  кiл  посадили,  щоб  перед  тобою  райськi  ворота  нiколи  не
вiдчинилися! Шельма, обдер мене зi  шкiри.  Вiн,  либонь,  з  султанського
двора, бо лише вони так знають лупити", - думав собi паша.
   - Ваша милiсть зводять менi посвiдчити на письмi, що я видав  судна  на
ваш приказ.
   - Дiстанеш. До побачення! Вступлю до тебе, вертаючи з походу, i привезу
тобi в подарунок який десяток здорових бранцiв...
   - Ваша милiсть не зволили заночувати пiд кришею свого невольника?
   - Нi. У вашо? милостi надто м'яко i вигiдно, боюсь, щоб  не  заспати...
впрочiм, ватажок повинен ночувати мiж сво?м вiйськом. Прощай...
   Паша вивiв його з почестю i поклонами до ворiт конаку.
   Потiм прикликав сво?х пiдручних i видав ?м потрiбнi прикази.
   Коли вже був сам, вдарив себе рукою по лобу i каже:
   - От дурень з мене! Нащо було давати грошi зараз? Вiн, певно,  з  цього
походу не верне i в'язи собi скрутить. - Паша бажав йому  цього  з  цiлого
серця.
   По виданню приказiв Iбрагiм став отаманом Очакiвського флоту.
   Ввiйшов на корабель i стрiвся зараз з  Сагайдачним,  та  розповiв  йому
все. Сагайдачний не мiг з дива вийти над проворнiстю потурнака.
   - Це, безперечно, тво? золото, - каже Сагайдачний.
   - Так, воно менi потрiбне. Завезу на Сiч i окуплюся козакам,  щоб  менi
простили. Двадцять тисяч турецьких золотих  цехiнiв  -  то  вже  гостинець
гарний.
   - Ти вже окупився тим, що зробив для козацтва дотепер.
   - Очакiвський флот тепер, отамане, пiд мо?ю  владою.  У  лиманi  я  все
потоплю,  мов  котенят.  Тобi,  отамане,  не  можна  поки  що  на   помiст
показуватися. Ти лише, як смеркнеться, пiшли тихцем,  щоб  вночi  перейшли
попiд Очакiв, поки ми тут дорогу з пристанi загатили. Ланцюгiв нема. За це
заплатив менi паша окремо п'ять тисяч.
   Пiзно внiч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний  вiд
отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в  лиман,
i там ховатися, поки не надпливуть очакiвськi судна та не  застрягнуть  на
мiлинi. Тодi Жмайло мав на них з козаками наскочити i вибити усiх, а судна
пiдпалити.
   Вночi перекрались козацькi судна так тихесенько,  що  в  Очаковi  нiхто
цього не помiтив.
   В каютi отамана сидiв потурнак i важко задумався.
   - Ти, отамане, приляж та проспися. Я буду пильнувати, мене i так сон не
береться.
   - Тобi би теж вiдпочити, бо ти менше спав, як я,  а  удесятеро  стiльки
робив. В рiшучу хвилю ти охлянеш зовсiм.
   - Я не засну. В менi якесь таке твориться, що я цього i висказати не  в
силi. Мою душу якийсь несупокiй огорта?. Сам не знаю чому. Я його вiдганяю
вiд себе як можу...
   - Заспокойся, ти поводишся так,  що  козацтво  мусить  тобi  вiд  серця
простити лише за те одне, що ти дотепер зробив. Ти подумай, що Очакiвський
флот вже пропав. Очакiв останеться без  флоту.  Тепер  можна  буде  Очакiв
легенькою рукою взяти i зробити там другу Варну. Коли паша довiда?ться, як
хитро ти його одурив,  то,  певно,  сказиться.  Така  помста  над  турками
повинна тебе заспоко?ти i вдоволити...
   -  Моя  совiсть  не  зараз  ще  заспоко?ться.  Я  в  десятiй  частi  не
висповiдався перед тобою з мо?х грiхiв. Вони дуже тяжкi.
   - Зна?ш, Iбрагiме, що не без цього, що  провидiння  нарошно  спрямувало
тво? кроки туди, кудою ти пiшов. Нiде правди дiти, що коли б не ти, ми всi
пiд Варною були б пропали. I нинi, хто не спочив би на днi  моря,  стогнав
би вже в турецькiй неволi. Коли б ти був не  побiсурменився,  не  навчився
турецьких звича?в i мови, не узяв  би  торбу  очакiвського  пашi.  А  коли
Господь вибрав тебе  на  сповнення  сво??  свято?  волi,  то  вiн  тебе  i
простить, i ти знову  будеш  добрим  козаком  i  не  раз  обороняти  будеш
батькiвську вiру.
   - Спасибi, отамане, за цi слова вiдради. Вони, мов цiлюща  вода,  гоять
рани мо?? душi.
   Потурнак узяв руку Сагайдачного i крiпко поцiлував.  Сагайдачний  почув
на сво?й руцi сльозу.
   - Коли мене козацтво простить, я зараз пiду у Ки?в висповiдатися.  Там,
у Ки?во-Печерськiй  лаврi,  при  мощах  святих  угодникiв  божих  шукатиму
заспоко?ння i прощення мо?х грiхiв, там i до смертi покутувати буду.
   - Не треба тобi i у Ки?в за цим ходити. У нас на Сiчi ? своя  церква  i
сво? попи, люде розумнi i благочестивi.
   - Невже ж ?? - каже врадований Iбрагiм, начеб йому  хто  вiдкрите  небо
показав. - Вiдколи ж воно так?
   - Недавно. Щойно минулого  року  церкву  ми  поставили  i  свою  сiчову
парахвiю завели...
   - Догадуюся, що се твоя робота, отамане.
   - Моя не моя, я церкви побудувати не годен.
   - Воно так говориться, зна?ш, як говориться: Caesar pontem fecit (цезар
збудував мiст), хоч вiн й одного кiлка там не затесав.
   - Чоловiче, - каже здивований Сагайдачний, - ти мене цiкавиш,  хто  ти?
Звiдкiля ти латину зна?ш? У якiй школi ти вчився?
   - Там, де й ти, пане Конашевичу. Я тебе знаю з Острозько?  школи.  Хiба
що я вчився вище вiд тебе, бо я туди раньше прийшов i раньше вийшов. Як ти
зачав, то я кiнчив.
   - Скажи ж менi тво? iмення...
   - Називай мене Iваном, коли ласка, далi поки що не скажу, коли ти  мене
не пiзнав. Я ще непевний сього, чи запорожцi мене не покарають, як  Юду  i
Ка?на в однiй особi, а тодi п'ятно  з  мого  iмення  могло  б  i  мiй  рiд
споганити... I що ж з сього, що я вчора каявся, а нинi то я знову згрiшив,
прославляючи перед сим болваном пашею iм'я Магомета i Аллаха...
   - Се було не з серця, а так собi ради хитрощiв, для добра других  а  се
вже не грiх.
   - Я се зробив останнiй раз...
   - Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми  самою
Варною дiла з турками не  покiнчили...  Тiльки  я  не  можу  собi  нi  раз
нагадати, чи я тебе в Острозi знав...
   - Я тобi опiсля нагадаю, а тепер не можу...
   Сагайдачний бiльш не допитувався, хоч ще  довго  балакали.  Сагайдачний
таки задрiмав, а Iван вийшов на помiст  i  тут  поклався,  лелiючи  рожевi
надi?, що грiхи будуть йому прощенi.
   Як лише стало свiтати, потурнак вже був  на  ногах  i  видавав  голосно
прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартiв
не було. Прикликав до себе на помiст до  свого  боку  одного  очакiвського
бiм-башу на свого прибiчного.
   Тепер вийшли з пристанi всi галери. Очакiвським суднам приказав  плисти
передом.
   Коли  вже  було  далеко  вiд  Очакова,   Iван   прикликав   на   помiст
Сагайдачного.
   Бiм-баша, побачивши Сагайдачного, озбро?ного, та ще з булавою в руцi, в
козацькiй шапцi - чалми вiн нiяк  не  хотiв  надягати,  скочив  наляканий,
начеб самого чорта побачив.
   - Ваша милiсть! Що цей джавр тут робить? Коли вiн бранець,  то  чому  ж
при збро??
   -  Заспокойся.  Се  козацький  отаман  цiлого  того  флоту,  а  ти  мiж
козаками... у гостях...
   - Так то була зрада!  -  крикнув  бiм-баша  i  скочив  з  кинджалом  на
Сагайдачного, та Iван схопив його за руку i стиснув так, що кинджал з руки
випав на помiст.
   - Зв'яжiть його, хлоп'ята, i причепiть до щогли його власним  тюрбаном,
щоб краще усе бачив...
   Зараз прискочило кiлька переодягнених козакiв i присилили  бiм-башу  до
щогли.
   - Ти назвав се зрадою, - каже Iван, - та се не була зрада, лише  во?ннi
хитрощi, на якi дав взятися твiй дурний паша. Незадовго ти ще побачиш,  як
очакiвськi кораблi один по другiм пiдуть з димом. З  мого  боку,  се  була
також моя особиста помста над вами, турками, за  мо?  терпiння  i  муки  у
вашiй неволi, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив  вам  вiдплатити  за
те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся  i
про себе не бiйся. Ось бачиш сей човен, що до нашо? галери причеплений  i,
мов собачка, за нею  бiжить?  Вiн  призначений  для  тебе.  Коли  ми  дiло
зробимо, то ти собi гарненько попливеш додому. Там скажеш тво?му пашi, щоб
на мiй поворот даремне не ждав. Скажи йому вiд мене, що вiн дурний цап  та
що його цiлий розум - у великому животi.
   Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого вiн так бо?ться, певно,
його не мине. А щоб тобi не було скучно самому, то попливе з тобою ще один
правовiрний, якого ми пiймали в Днiстровiм  лиманi,  якому  обiцяв  отаман
свободу.
   Плили так довгенько. Iван не зводив ока з переднiх кораблiв.  Аж  тепер
на них заметушилось, стали давати заднiм кораблям знаки...
   - Ну, отамане, тамтим вже нi взад нi вперед, вони вже на  мiлi  засiли.
Давай ти сво?м знати.
   Галери пiдплили на вiдстань стрiлу. Тодi Сагайдачний приказав стрiляти.
Пiшов гомiн по лиману. Козацькi кулi падали на очакiвськi судна  i  робили
багато шкоди.
   Жмайло, коли щасливо минув Очакiв i був у  лиманi,  казав  зо  тридцять
козацьких суден спорожнити зi здобичi, яку перенесли на  малi  байдаки,  а
сюди посадив найзавзятiших товаришiв з гаками та драбинами.
   Як тiльки Сагайдачний став розбивати  туркiв  гарматою,  з  усiх  бокiв
випливали козацькi судна i  обскакували  турецькi  кораблi,  що  не  могли
повернутись, мов собаки дикого кабана. Тодi Сагайдачний здержав  пальбу  i
козаки з великим  криком  кинулись  на  туркiв.  Зачiпали  гаками,  кидали
мотузянi драбини i дерлись на кораблi. Турки оборонялись зразу скажено, та
коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали i  просили  пощади.  Та  ?м
нiхто не давав прощення. Вибили  всiх,  розкували  гребцiв  з  кайданiв  i
перебрали на сво? судна.
   Переносили на байдаки все, що було  ?м  потрiбне.  Сагайдачний  пiдплив
ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вiтав його весело.
   - Добре ти, Марку, справився. Як кораблi порожнi - пiдпалюйте.
   Незадовго запалили очакiвськi кораблi, мов велетенськi смолоскипи.
   На це все дивився бiм-баша, закусуючи губи аж до кровi.
   - Тепер, бiм-башо, коли ти все бачив, сiдай у човен i пливи додому,  та
розкажи усе тво?му дурному пашi, що ти бачив, поклонися вiд козацтва i  не
забудь переказати те, що я сказав тобi ранiше.
   Його розв'язали i спустили на човен. Зараз  привели  i  другого  турка.
Бiм-баша не сказав нiчого. Схопив у руки весло i помчав долi водою.
   Мiж козацтвом не було радостi кiнця. Такий похiд  вкри?  ?х  невмирущою
славою на всю Укра?ну. Козаки вигукували i викидали вгору шапками.
   Отамана Сагайдачного славили попiд небеса.
   Позакидали якорi i спочивали на мiсцi.  ?х  тепер  ждала  велика  тяжка
праця  -  веслувати  горi  рiкою  байдаками,  нагруженими  багатою  важкою
здобичею. Сагайдачний радiв усi?ю душею.
   - Веселiться, товаришi, - гукнув отаман, - ануте бандуристи!
   Козаки, почувши це, дуже зрадiли. Вони вже давно не бачили Сагайдачного
таким веселим, як тепер.
   Сагайдачний не пiзнав сам себе. Заволодiло ним одушевлення,  захоплення
силою козацького вiйська, коли воно стане впорядковане пiд сильною  рукою.
Варна була вихiдною точкою його мрiй про козацьку славу.
   Задзвенiла бандура, i заспiвав його сильний голос  думу  про  похiд  на
Варну, яку у цю хвилю складав вiдразу. Байдаки обсiли  отаманську  галеру,
начеб бджоли матку в часi рiйки.
   Пiсня лунала по Днiпровому лиману:

   Ой в недiленьку та пораненьку
   Зiбралися громадоньки
   До козацько? порадоньки,
   Стали раду радувати,
   Вiдкiль Варни дiставати:
   Ой чи з поля, ой чи з моря,
   А чи з рiчки-невелички?
   Бiжать, пливуть човенцями,
   Поплескують весельцями.
   Ударили з самопалiв,
   Пiвсоткою iз гармати
   Стали ?? добувати,
   Стали турки нарiкати,
   Тую рiчку проклинати,
   Бодай рiчка висихала,
   Що нас, туркiв, в себе взяла.
   Була Варна здавна славна.
   Славнiшi? козаченьки,
   Що то? Варни дiстали
   I в нiй туркiв забрали.



   III

   Був гарний погiдний день, чисте голубе  небо,  нi  одно?  хмарки.  Було
рано. Ясне сонце лиш що пiднялось на обрi?.  Легенька  мряка  простягалася
над водою Днiпра-Словутицi. На Великiй Хортицi  зеленiв  лiс,  а  в  ньому
щебетала птиця, аж заходилася. Трава зама?лася  рiзноколiрним  цвiтом.  По
болотi проходжались поважнi довгоногi  бузьки,  а  вгорi  скиглила  чайка,
вiдводячи хитрощами свого ворога вiд немiчних сво?х  дiток.  Пiд  небесами
високо спiвав свою одноманiтну пiсеньку жайворонок. В травi  перекликались
перепелицi. Бджола  бринiла  по  цвiтах,  збираючи  для  себе,  що  найшла
пригожого. Повiтря було чисте i свiже. Усiм було весело.
   На Сiчi всi вiд раннього-рана прочували щось добре, радiсне.
   Ось-ось, сьогоднi, наспi? якась добра вiстка про тих, що ?х Сiч-мати  у
похiд вiдправила в далекий  турецький  свiт  ширити  славу  християнського
козацького низового лицарства...
   З того часу, як Жук вибрався на Варну, не  приходила  вiд  нього  жодна
вiстка. Коли б похiд не повiвся, то вернув би хтось звiстити нещастя. Хiба
ж усi не пропали.
   Аж то? погiдно? гарно? днини рано почувся далеко внизу Днiпра гарматний
пострiл, за ним другий, третiй. Iзгук гармат не  вгавав,  начеб  здобували
фортецю.
   - Гей, братики! Та це хiба нашi вертають.
   Хтось побiг на дзвiницю i вдарив у дзвони. По Сiчi пролетiв  блискавкою
веселий гомiн: нашi вертають!
   Усе заворушилося. Кожний кидав роботу i бiг на сiчовий вал. А дехто  на
радощах забувся i бiг з тим, що держав у руках: той - з сокирою, той  -  з
молотом, цей - з рушницею. Сiчовi вали вкрились людьми, мов мурашками. Усi
видивляли очi вниз Днiпра. Дехто повилазив на баню церкви.
   Аж ось показалися на  Днiпрi  байдаки.  Помiтили  ?х  тi,  що  були  на
церковнiй банi.
   - Вертають, справдi вертають. Пливуть i турецькi галери...
   Вони плили рядком одна за одною.
   Козаки  вигукували  i  викидали  вгору  шапками.  Тепер  вже  нiхто  не
сумнiвався, що вертали з побiдою.
   На валах стали стрiляти з гармат на привiтання.
   Вийшов кошовий батько з  булавою  пiд  бунчуками  з  старшиною,  вийшов
сiчовий пiп з процесi?ю.
   - Слава нашим лицарям!
   - Побiда! - гукали  з  байдакiв.  -  Турки  дiстали  доброго  чосу,  що
попам'ятають...
   - Де отаман? - питали.
   - Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.
   - А Жук?
   - Полiг, сердега, царство йому небесне.
   Надплили i галери. На помостi отамана маяв малиновий козацький  прапор.
Побiч нього стояв Сагайдачний iз  старшиною.  Тут  стояла  сiчова  музика.
Бринiли бандури, дзвонили решета, свистiли свистiлки.
   - Слава Сагайдачному! - гукали з усiх  сторiн.  Коли  трохи  стишилося,
заспiвав сiчовий пiп:
   - З нами Бог, розумiйте язици i покоряйтеся, яко з нами Бог.
   Зараз пiдхопили пiсню дячки, а за ними увесь народ,  познiмавши  шапки.
Козаки на байдаках хрестилися на церкву i дякували  Богу,  що  ?м  щасливо
дозволив вернутися. А вже турецькi бранцi  впали  на  колiнки,  хрестилися
днiпровою водою i плакали з радощiв, що знову вернулися на яснi  зорi,  на
чистi води, у край веселий.
   Пiп благословив ?х хрестом. Тодi стали припинати байдаки до  повбиваних
палiв,  галери  закинули  якорi,  i  козацтво  стало  виходити  на  берег.
Заро?лося народу, мов у муравейнику. Позбiгали з валiв i шукали  знайомих.
Повiтанням не було кiнця.
   Був тут старий Жмайло. Вiн обнiмав Марка i Сагайдачного.
   Сагайдачний пiшов  прямо  у  церкву  за  попом,  тут  впав  ниць  перед
тетраподом i дякував Богу. Залунала  благодарственна  пiсня  за  вiднесену
побiду.
   З церкви пiшов Сагайдачний до кошового з докладом про похiд.  Старшина,
слухаючи цього, не могла з дива вийти.
   - Так воно, панове отамання, - кiнчив Сагайдачний. - Варна  зруйнована,
а Очакiв без суден... Тепер можна йти у морський похiд  хоч  би  й  зараз.
Поперечних ланцюгiв теж нема?...
   Зараз по обiдi стали переносити  здобичу  з  байдакiв  у  Сiч.  За  тим
наглядав Жмайло. Гармати поскладано пiд  майстернею.  Iншу  зброю,  одежу,
сукна, оксамити, шовки, парчу поскладано в магазинах,  а  грошi  в  мiшках
зложено в домi кошового.
   Сагайдачний був дуже знеможений. За той час вiн дуже змарнiв на лицi  i
висох. Вiн же увесь час походу мусив про все тямити.
   Вiн зайшов у домiвку  генерального  обозного,  поклавсь  на  лежанку  i
крiпко заснув. Потурнаковi  порадив,  щоб  той  по  Сiчi  не  вештався,  а
держався його боку. Антошковi приказав пильнувати дверей i нiкого сюди  не
пускати.
   Друго? днини  сонце  вже  стояло  високо,  як  Сагайдачний  прокинувся.
Поперед усього вiн викупався в Днiпрi  i  перевдягся  у  празничну  одежу,
котру принiс йому Антошко з куреня.
   На майданi проходжалося  багато  народу.  Населення  Сiчi  побiльшилося
шiстьма тисячами турецьких бранцiв. То був рiзноманiтний народ.  Були  тут
переважно укра?нцi: козаки, селяни i  мiщани.  Були  ляхи,  волохи,  угри,
серби i болгари. Усi вони дiлили однакову долю, носили  однаке  ярмо,  тож
покористувались доброю нагодою та видобулися з турецького  пекла.  Тi  три
дiвчини, що втiкали з гарему варненського пашi, жили тепер таки на галерi,
бо у Сiчi жiнкам не вiльно було жити. З ними було найбiльше клопоту, бо не
було ?х де примiстити. У степ годi було ?х прогнати.
   Остаточно Сагайдачний передав ?х одному сiмейному козаковi-старшинi, що
вертався у хутiр i згодився забрати ?х до себе.
   В домi кошового переночували i попаювали золото. Подiлено його  на  три
частини. Одна йшла на сiчову церкву i майбутню  школу,  котру  Сагайдачний
настоював заснувати, одна - на  сiчовий  скарб,  третя  частина  пiшла  до
подiлу мiж товаришiв, якi були  у  походi.  Коли  хто  полiг  iз  сiмейних
паланчиних товаришiв, то його пай передавали  для  сирiт.  На  тому  знову
настоював Сагайдачний.
   По тiм узяв Сагайдачний кошового на сторону i каже:
   - Перш усього, кошовий батьку, у  мене  одно  пильне  дiло,  яке  треба
негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що при?хав з  нами
один потурнак, котрий у сiм походi козацтву багато прислужився. Я  був  би
сво?ю головою, нiде правди дiти, цього  не  вигадав,  i  ми  всi  були  би
попропадали, як рудi мишi, коли б не вiн. Людина освiчена, розумна,  хитра
i щира. Вiн сердечно сповiдався перед нами i каявся.  Треба  повести  дiло
так, щоб козацтво простило цього наверненого грiшника i прийняло  його  до
громади. Вiн може на будуче козацтву дуже  прислужитися  сво?м  розумом  i
досвiдом. Я йому поручив безпечнiсть, i у цьому моя  честь  зачеплена,  бо
Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився.  Треба  би  робити
усе iззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з велико?  побiди.  Треба
завтра скликати велику  раду.  Потурнак  ма?  багато  ворогiв  помiж  тими
бранцями, що ми ?х з Варни привезли. Не треба ?м багато лишати часу, бо як
рознесуть помiж козацтвом про його  вчинки,  то  можуть  нам  його  з  рук
вирвати i на куски пошматувати.
   - Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний  похiд.  Мушу
тебе звеличати, щоб тобi з'?днати пошану у  всiх,  а  тодi  хай  вже  твоя
голова промишля?, як дiло повести.
   Сагайдачний, вернувши вiд кошового, каже до потурнака:
   - Ходи, вашмосць, зi мною до церкви...
   На те слово потурнак задрижав усiм тiлом i каже:
   - Я боюсь переступити порiг божого дому, щоб мене господь не покарав на
мiсцi.
   - Не бiйсь! Знай, що Бог не хоче смертi грiшника. Я тебе проведу аж  до
попа. Тобi треба висповiдатися i прийняти покуту, яку тобi  наложать.  Вiд
того тобi на серцi полегша?.  Уповай  на  Боже  милосердя.  Тобi  i  перед
козацтвом гладше пiде дiло. У сьому буде вже моя голова. Я вже  говорив  з
кошовим про тебе, i завтра збира?ться велика рада.  Кошовий  менi  поможе,
товариство тобi простить i заживеш мiж козацтвом давнiм лицарським життям.
   Iван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не  мiг  iти  власною
силою, i держався руки Сагайдачного. Вiн хитався, мов п'яний. Пiшли так  у
церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли  вiн
йшов пiд руку з Сагайдачним, нiхто не посмiв його зачiпати.
   На порозi церкви Iван впав навколiшки, бив себе в груди i плакав.
   Вийшов ?м назустрiч пiп.
   Сагайдачний каже:
   - Оцей каючийся грiшник приступа? со страхом  i  трепетом  до  сповiдi.
Бiльше тобi, отче, говорити не треба, бо се вже не мо? дiло.
   Сагайдачний лишив Iвана в церквi i пiшов на майдан.
   Пiп приказав зачинити церкву, i розпочалася сповiдь...
   Сагайдачному аж навкучилося ждати.  Вiн  не  хотiв,  щоб  потурнак  сам
вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого  куреня,  балакав  з
козаками, а сповiдь не скiнчилася.
   Аж вийшов пiп з церкви i прикликав Сагайдачного.
   Насеред церкви лежав на помостi, навхрест руки розвiвши, потурнак Iван.
   Вiзьми його з собою, пане Конашевичу, а  то  околi?  чоловiк...  Такого
щирого каяття я ще не бачив...
   Сагайдачний нахилився i взяв його за одежу.
   - Устань, товаришу, пiдемо обiдати. Господь простив тобi тво? грiхи.
   Iван встав. У нього були червонi очi вiд плачу.  Пiшов  з  Сагайдачним,
мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.
   - Хто се?
   - Се той потурнак, котрого Сагайдачний привiз iз Варни.
   - Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.
   Другий козак каже:
   -  Вiн  пiд  рукою  Сагайдачного.  Не  раджу  нiкому   його   зачiпати.
Сагайдачний добрий чоловiк, але зачiпати його небезпечно.
   Потурнак, увiйшовши в хату, приклякнув перед iконою i став молитися,  i
так моливсь довго-довго, ?сти не хотiв нiчого i просив  Сагайдачного,  щоб
йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провiв  у  церкву
запричащатися. Цiлу службу Божу лежав у  притворi  хрестом.  До  причастiя
треба його було пiдвести пiд руку, як недужого. Як  вернулися  у  домiвку,
потурнак кинувся Сагайдачному в обiйми i став дякувати.
   - Тобi, отамане, одному подякувати за спасiння мо?? душi. Тепер я  себе
щасливим почуваю. Хоч би нинi присудило товариство розiрвати  мене  кiньми
або настромити на кiл, то це прийму, як заслужену кару. Про  земське  менi
тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.
   - Слухай, Iване, зараз збира?ться радне  коло.  Не  роби  собi  з  того
нiчого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить
бути.
   В тiй хвилi вдарили на  майдан  в  литаври.  З  усiх  сторiн  сходилося
козацтво. Кожний був цiкавий почути, чого ?х кличуть.
   Вийшла старшина з сво?ми знаками  уряду.  Кошовий,  кланяючись  на  всi
сторони, говорив:
   - Панове отамання i усе сiчове товариство, лицарство!
   Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звiстити  вам  про  славний
похiд на турка, бо вже всi про се, здоровi, зна?те. Багато з вас  у  сьому
походi були, i вони розповiли другим товаришам краще за мене. Я  вам  лише
хочу сповiстити, яку добичу привезли на Сiч  нашi  славнi  лицарi-молодцi.
Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.
   Писар став вичитувати з ре?стру, а  козаки  перебивали  його  окликами:
"Слава!"
   Скiнчився ре?стр тим, що  визволено  з  турецько?  неволi  шiсть  тисяч
християнських бранцiв.
   Тепер кошовий говорив далi:
   - А чия в цьому найбiльша заслуга, панове товариство?  Правда,  що  без
вiйська, то кожний найкращий ватажок нiчого  не  зробить,  та  коли  знову
найкраще вiйсько не ма? тямущого ватажка, то пропаде вся громада...
   - Правда! Правда! Добрий ватажок за половину вiйська стане.
   - Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiдносячи шапки вгору. - Давайте
сюди Сагайдачного, чого хова?ться за спину других?
   Сагайдачного випхали на пiдвищення, i вiн кланявся на всi сторони.
   - Тихо! Сагайдачний буде говорити!
   - Панове отамання, i ви, мо? добрi, щирi i вiрнi  товаришi!  За  що  ви
мене славите i велича?те? Я лише думку пiддав, щоб йти на Варну,  а  похiд
повiв i все запорядив наш славний отаман Жук, вiн  там  i  голову  поклав,
його тiло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на сiчовому
кладовищi поховати. Та буря на морi затопила його враз з байдаком,  i  вiн
на днi моря спочива?. Царство йому небесне i слава  на  вiки  вiчнi,  йому
треба подякувати, його досвiдному отамануванню, а не менi.
   - Що й казати, - говорив хтось з гурту, - а Варнянський замок  таки  ти
здобув, не хто другий...
   - А хто нас так хитро вивiв iз матнi, як не ти?
   - Нi, не я, товаришi. На здобуттi замку був мо?й роботi кiнець. I  коли
ми були у найбiльшiй небезпецi, коли турецький флот з  Бургаса  сидiв  вже
нам на спинi, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвiду  у  морськiм
походi. Тодi послав нам Господь на щиру пораду мудру i досвiдну голову,  i
це нас врятувало вiд неминучо? загибелi. - В цю хвилю коло заворушилося, i
всi були цiкавi знати, про кого Сагайдачний дума?. - Та цьому не кiнець, -
говорив Сагайдачний. - Той самий чоловiк славно убрав у шори  очакiвського
пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опiсля в лиманi спалили,
видурив вiд нього двадцять тисяч золотих турецьких цехiнiв  i  не  взяв  з
цього нi шага для себе, а все вiддав сiчовому товариству.
   Коло розступилося, i тепер привели козаки з шаблями наголо  в  кайданах
потурнака i поставили перед Сагайдачним.
   - Боже провидiння  заставило  одного  славного  козака,  що  побував  у
турецькiй неволi, потурчитись. Се дало йому спромогу  вивчитись  турецько?
мови, звича?в, пiзнати всi бусурменськi штуки,  розвiдати  усi  скритки  у
Варнянськiм замку. Коли його  невольники  пiймали,  хотiли  його,  живого,
кинути в огонь. Та голос Божий наказав менi до  сього  не  допустити.  Сей
потурнак показав  нам  сi  каземати,  де  мучились  закованi  християнськi
невольники, показав  нам  комори  та  скриньки,  де  було  турецьке  добро
зложене. Без того ми самi хто зна, чи були би що знайшли, а тi  нещаснi  у
льохах були б повмирали голодною смертю.
   А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня.  Я  дав
приказ втiкати прямо додому. Коли б се було сталося, ми  були  би  пропали
вiд страшно? бурi. Вихор, вiючи нам в бiк, був би повивертав усi судна,  а
недобиткiв були б захопили пiд Очаковом. Тодi сей потурнак порадив  плисти
в Днiстровий лиман з  вiтром.  I  се  нас  врятувало.  Що  далi  було  пiд
Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя.
   Вiн сповiдався передi мною i старшиною нашою каявся, забажав  вернутися
в рiдну землю i тут спокутувати сво?  грiхи  сво?ми  добрими  вчинками  на
службi сiчового товариства. Вчора вiн примiрно  висповiдався,  а  сьогоднi
запричащався. Значить, що вiн вже по?днався з Богом i вiн його простив.  А
що ж ви гада?те з ним  робити,  панове  товариство?  Чи  простите  йому  i
приймете у товариство як товариша, чи будете строгiшi вiд  самого  Бога  i
покара?те його?
   - Коли Бог його простив, то й ми проща?мо, - каже старий Жмайло,  -  чи
правда, панове товариство?
   - Вiн вартий того, щоб його живого у землю закопати, - обiзвався якийсь
голос.
   - Се правда, панове, -  каже  Сагайдачний,  -  потурнак  Iбрагiм  сього
вартий, але потурнак Iван вартий i велико? нагороди  за  те,  що  вiн  для
козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правдi, то  треба  його  в  першу
чергу нагородити, а вiдтак покарати. Та я гадаю  так:  хай  наша  нагорода
зрiвня?ться з карою, бо обi вони однаковi.
   - Добре говорить Сагайдачний, так сьому i бути. Ми проща?мо.
   - Проща?мо, зняти з нього кайдани, - кричали козаки.
   - Чи всi згоднi? - пита? кошовий.
   - Усi!
   - Нема  згоди,  -  кричав  якийсь  турецький  бранець  позаду  кола.  -
Розiрвати його на куски...
   - А ти що? - кричали козаки. - Яке ти ма?ш право тут говорити? Хто зна,
чи тебе у сiчове товариство приймуть, йди собi з богом та мовчи.
   Зараз приступили до потурнака i зняли з нього  кайдани.  Вiн  плакав  з
радостi, кланявся i дякував.
   - Панове лицарi! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам  словами
подякувати. Ви менi зробили велику ласку, але i собi ви зробили добре.  Бо
те все, на що я надивився i  наслухався,  чого  я  мiж  турками  навчився,
складаю се на вашi послуги. Я знаю  всi  турецькi  та  татарськi  штуки  i
замисли, а се охоронить козацтво не вiд одного лиха.  Знайте  те,  що  моя
помста над турками далеко ще не заспоко?на. Я мушу страшно  вiдомстити  ?м
за те, що вони менi нако?ли i до потурнацтва присилували, а коли б  я  був
пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще,  панове  товаришi,
знайте тепер, хто я... Я багато знайомих пiзнаю мiж вами, та  ви  мене  не
пiзнали,  бо  я  дуже  за  той   довгий   час   змiнився...   Я   -   Iван
Iскра-Iскрицький, отаман Гадяцького куреня... Я пропав у походi  на  татар
лiт тому десять назад, i ви, певно, за мене досьогоднi молились...
   Мiж козаками заворушилось. Хто ще пам'ятав отамана Iскру, аж охнув  вiд
неждано? вiстки...
   Iскра скочив з пiдвищення i пропав в юрбi.



   IV

   Сагайдачний, вiдпочивши кiлька днiв, узявся за свою ранiшу  роботу.  На
Сiчi було стiльки народу. Прибули турецькi  бранцi,  з  котрих  багато  не
хотiло або не могло вертатися  додому.  Прибуло  знову  багато  збiгцiв  з
Укра?ни. У всьому тому треба було навести  лад,  i  привчити  ?х  во?нного
дiла. До того Сагайдачний був  мистець  i  зараз  взявся  за  органiзацiю.
Подiлив усю ту громаду на сотнi i полки, понаставляв старшини. Цiла  штука
була у тому, щоб нiкому не дати дармувати, щоб нiкому "гумори до голови не
били та джмелi не заводилися". Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав,
яка в ньому сила, i як тую силу треба в руках держати, бо як вона  з  руки
вирветься, то цiлий свiт переверне i сама у пропасть провалиться.
   На Сiчi i сiчовому майданi ставало тiсно. До  того  ще  купцi  i  всякi
крамарi,  прочувши,  що  запорожцi  привезли  з  Варни   велику   здобичу,
злiтались, мов гайвороння на Сiч для торгiвлi. Треба було поза валами Сiчi
покласти базари, де цiлий день клекотiло, мов у казанi.
   Сагайдачний виводив сво?х новикiв на берег Днiпра у степ i там ?х вчив,
пiшки i на конi, то з гарматою, то з заступом.
   Поперед усього вiн вчив старшину, а тi опiсля вчили других.
   Одного дня взяв гурток вибраних i за рiчкою пустився у  недалекий  степ
на конях.
   Почулась команда: "Списи вниз!" Усi вiдразу познiмали списи i наставили
?х вiстрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потiм щораз швидше, аж
до найшвидшого бiгу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб нiхто  передом
не виривався, а щоб йшли усi рiвною лавою. Гнали так досить далеко, потiм,
виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кiлька разiв.
   Аж  ось  побачили  навпроти  себе  ватагу  людей,   що   ?хала   степом
навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козакiв,  що  в  ту  сторону
гналась, дуже збентежилась i ладилася до оборони.
   Сагайдачний здержав сво?х. Вони пiднесли списи i позавiшували на  руку.
Опiсля з кiлькома козаками пiд'?хав до ватаги, даючи шапкою знак,  щоб  не
лякалися.
   То була компанiя ляхiв. Було мiж ними кiлька старших людей,  а  далi  -
панськi козаки та чури озбро?нi в шаблi i мушкети.
   З ватаги пiд'?хав  до  Сагайдачного  старший  чоловiк  з  сивою  довгою
бородою i, вклонившися Сагайдачному, каже:
   - Ми ?демо в посольствi у Крим  з  Польщi  невольникiв  викупляти,  про
котрих ?хнi рiднi довiдались, де вони живуть. Ма?мо поручаючi  письма  вiд
гетьманiв коронного i польного та вiд укра?нних старостiв. Ми, зда?ться, з
шляху збились, та в степу заблукалися, так що не зна?мо, де ми  опинилися.
Я бачу, що ми з запорозьким козацтвом стрiлися, вiд котрого  не  буде  нам
напастi.
   - Вiтайте, панове, на запорозькiй землi!  Кожний  посол  ма?  право  на
охорону, вiд кого би вiн не був, куди би не йшов. Тако? охорони не вiдкаже
вам i Запорозьке вiйсько, будьте цiлком спокiйнi за вашi особи i  майно...
З шляху ви не збились, бо саме через Сiч найближча i найпевнiша  дорога  у
Крим. За вашу безпеку я поручаюсь вам  лицарською  честю.  Тепер,  панове,
прошу вас на Сiч у гостi. Вiдпочинете,  а  тодi  по?дете  далi.  Дамо  вам
певного провiдника, та ще яку чету козакiв для вашо? безпеки...
   Сагайдачний вклонився шапкою i пристав до польського гурту.
   Вертали так всi разом. Ватагу окружили запорожцi  i  стали  балакати  з
двiрськими козаками та чурами.
   Ляхи, незважаючи на те, занепоко?лися, побачивши себе серед  сiчовикiв.
Вони не дуже-то Сагайдачному довiряли. Один з них каже до одного  старшого
шляхтича, який, зда?ться, усьому приводив:
   - Oqae omnia pulcherima sunt, sed semper melius  est  cavere,  ne  haec
turba nos spoliet'.[17]
   А Сагайдачний зараз йому на це вiдрубав:
   -  Si  haec  turba  vos  spoliare  vellet,  adhuc  nemo   vestrum   iam
viveret.[18]
   Ляхи дуже збентежились, а цей, найстарший вiком, каже по-латинi:
   - Вибач, вашмосць, ми не могли вiдгадати, що пiд сим простим  козацьким
одягом
   кри?ться шляхетська душа. Невже ж що вашмосць  -  польський  шляхтич  з
вищою освiтою?..
   - Вашмосць, що  до  одного  помиля?шся,  що  до  того,  будто  би  лише
польський шляхтич мiг здобути собi вищу освiту. Я - Острозький учень, а ця
школа з Польщею не мала нiчого спiльного, бо  там,  мiж  учительством,  не
було тодi нi одного патра ?зу?та, без котрих у Польщi нема науки.
   - Вибач, вашмосць, я про це нiчого не знав.
   - У тому-то цiла бiда, що панове з Польщi не зна?те про Укра?ну правди.
Вас дурять, а ви дурите самих себе. Ви вважа?те  нас,  козакiв,  за  банду
розбишак. А се справдiшн? християнське лицарство. От, може, вашмосцi й  не
вiдомо, що ми лиш що вернулися з  морського  походу  на  Варну.  Ми  Варну
спалили, знищили Очакiвський флот,  визволили  шiсть  тисяч  християнських
невольникiв та привели з собою. Мiж ними знайдете i  ваших  землякiв,  та,
певно, вiзьмете ?х з собою, вертаючися. Поки що вони у  нас  гостюють.  За
таке дiло купа розбишак не вiзьметься, а хiба добре впорядковане вiйсько.
   -  Невже  ж  Варна  ограблена!  Господи!  Велика  Порта  знову  на  нас
помститься, i будемо мусили знову солено оплачуватися.
   Сагайдачний поглянув згiрдно на шляхтича i каже:
   - Ми, козацькi шизматики, помстили смерть  вашого  католицького  короля
Владислава Варненчика, що пiд Варною полiг лицарською  смертю.  Дарма!  Не
спромоглись на таку помсту польськi магнати, то мусила це зробити козацька
голота...
   - Вашмосцi жартувати хочеться, а мене дрожею пройма? на сам спогад,  що
з сього може вийти... Зараз посиплються  з  Царгорода  погрози  на  адресу
Польщi, зараз пiдуть татарськi набiги на Покуття,  Подiлля,  Волинь.  Який
настане страх мiж шляхтою. Наш гетьман одганя?ться вiд се? поганi, мов вiд
вовкiв... i тепер мо? посольство у Крим стрiне новi перепони i може  увесь
мiй труд пiти внiвець...
   - Сього останнього  вашмосцi  найменше  лякатись.  З  бакшишем  в  руцi
потрапиш до самого хана, а через те, що Варна була б цiла, то  вам  одного
золотого з окупу не опустять. Так само не пiдiб'ють в цiнi через те, що ми
туркiв у Варнi погромили. А  що  вже  до  турецьких  погроз,  то  не  слiд
лякатися погрози, а зараз помiрятися з поганцями.
   - I пропасти...
   - Хто? Польща? Така велика сильна держава? Як менi жаль вас, ляхiв,  що
ви так себе недооцiню?те. Треба лише  мати  вiдвагу  i  хотiти.  Польський
король, на мою думку, завеликий пан, щоби ледачо? Порти боятися, якщо  ми,
сiроманцi, ?? не бо?мось.
   - Ви зле робите. Його милiсть король заказу? вам виразно  пiд  строгими
карами ходити на море i невiрних зачiпати...
   - А ми, розумi?ться, сього  не  слуха?мо,  ходимо  у  походи  i  будемо
ходити... Приготов, вашмосць, сво?х землякiв, що ми пiдемо аж на Царгород,
а саме тому, щоб Польщi показати, що турки нам  не  страшнi.  Може,  се  i
панiв з Корони пiдбадьорить i осмiлить, i страшка вiд них вiджене.
   - Чи, панове запорожцi, не уявля?те собi, як воно  негарно  не  слухати
приказiв свого пана?
   - У нас, козакiв, ? така думка, що то не його королiвська милiсть,  наш
пан, да? такi прикази, лише можновладна  шляхта,  до  дiла  лiнива,  а  до
розкошi привикла. Дай Боже, щоб наш король  став  колись  паном  у  сво?му
царствi та щоби його шляхта слухала, а не вiн ?? слухати мусив...
   - Бачу, що вашмосць не ? сам шляхтич, коли таку герезiю  говориш...  Ти
би хотiв золоту вольнiсть шляхти знищити.
   - Не в тiм дiло, чи я шляхтич або нi,  а  в  тiм,  що  я  соромивсь  би
по-шляхетськи жити. Золота шляхетська  вольность,  коли  не  буде  завчасу
приборкана королiвською волею, заведе Польщу в загибель.  Таке  мо?  святе
переконання. Подумай,  вашмосць,  куди  така  держава  зайде,  де  стiльки
самовладних королiв, стiльки магнатiв, а вибраний король, пiдписавши расtа
соnvеntа, залежить вiд ?х ласки...
   - У Польщi прецiнь ? сейм...
   - Теж шляхетський, i робить те, чого шляхта хоче, i  з  чим  ?й  добре.
Сейм, який можна кожно? хвилi  зiрвати,  одним  словом:  vеtо,  нiколи  не
вирiшить того, чого хоче бiльшiсть.
   - На цiм ми не згодимось...
   - Я це бачу, i тому говорiм про  що  друге,  та  говорiм  щиро,  не  як
вороги, стоячи на противних кiнцях, а як приятелi.
   - Ви ?дете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут?
   - Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо  звiдтам  прийшов  до
нас голос розпуки, щоб бранцiв рятувати, поки ?х не вивезуть в Азiю або  в
Африку, звiдкiля вже вороття нема?.
   - Зна?те, панове, я мав би велику охоту по?хати з вами, коли б ви  були
згоднi взяти мене з собою. Заважати вам не буду, сво?м  коштом  по?ду,  не
раз можу вам в пригодi стати.
   -  Невже  ж,  вашмосць,  не  жарту?ш?  Я  дуже  радий  буду  з   такого
товариства...
   Вiн подав Сагайдачному руку:
   - Мо? iм'я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженб?ц...
   - Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Сiчi Сагайдачним.  Зi  мною
по?де ще Марко Жмайло-Кульчицький, Iван Iскрицький, мiй чура Антошко та ще
кiлька  товаришiв.  Та  вашмосцi  дозволите,  що  ми   переодягнемося   за
шляхтичiв, i нiхто з вас не смi? того перед татарами зрадити, а то ми  всi
пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигiв, а вас за таких, що  шпигiв  у
Крим перевозите.
   - I на це згода...
   - Я знаю, що вашмосцi додержите слова, але вашiй службi я  довiряти  не
можу, щоби мiж татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо  так,
що ваша служба остане i ждати буде  на  Сiчi  аж  до  нашого  повороту,  а
замiсть ?х я виберу мiж нашими запорожцями людей певних,  що  i  татарську
мову знають,  i  цiлий  Крим.  Супроти  них  то  вашi  пахолки  -  телята.
Розумi?ться, що мусите менi, вашмосцi, вiрити, бо без того нема дружби. До
сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а iнакше я  би  не  по?хав.
Вашi милостi, розважте се добре, а вiдповiдь дасте менi  опiсля.  Ось  вже
наша Сiч-мати. Побачите наш побут i помiрку?те, чи можна нам вiрити. Тепер
я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в несво?й шкурi. Зна?ш, вашмосць, що
ми у Криму частими гостями бува?мо, але цiлою громадою,  а  одному  нашому
братовi зайти туди небезпечно... Я мушу мати певнiсть, що  нiхто  мене  не
зрадить i не виговориться.
   Пшилуцький подумав хвилю i каже:
   - Вiрю вашмосцi. Тво? резони мене переконали. Приймаю тво? умови  -  на
те моя рука...
   - Гей, хлопцi! - крикнув Сагайдачний до сво?х, що пустилися через рiчку
вплав. - А подайте нам кiлька суден сюди, щоб гостей перевезти.
   Пiдплили байдаки, i  туди  посiдали  ляхи  враз  зi  сво?ю  службою  та
позаводили коней.
   Як перейшли ворота Сiчi, Сагайдачний повiв Пшилуцького до кошового.
   Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у  Крим  ?дуть,  давав  ?м
поради, куди повернутись, щоб дiло як слiд перевести.
   - Та от, кошовий батьку, - говорить Сагайдачний, -  я  рiшився  по?хати
сам з тими панами у Кафу.
   - Свербить в тебе шкура, чи голова тобi заважила? Ти лиш  покажись  мiж
татарами, а живий звiдтам не  пiдеш.  Вiд  останнього  погрому  татар  над
Iнгулом усi татари на нашого брата бiсом дивляться. А вiд набiгу на  Варну
то турки i татари тебе вже  знають,  i,  як  менi  донесено,  нема  у  них
бiльшого шайтана над Сагайдака.
   - Я там мушу бути, щоб  гаразд  роздивитися.  Може,  воно  менi  на  що
придасться, а щодо мого iмення,  то  хто  зна,  чи  воно  не  переборщене.
Звiдкiля вони мене можуть знати, коли я ?м нiгде не пiдписувався?  Але  на
те все я маю спосiб. Я, за згодою  ?хмосцiв,  перевдягнуся  за  польського
шляхтича i, значиться, що ?ду в посольствi викупити бранцiв. Беру з  собою
Жмайла, а щоби служба ?хмостiв не виговорилась, то вона лишиться  на  Сiчi
аж до нашого повороту, а ми вiзьмемо кiлькох наших  запорожцiв  до  почту,
переодягши ?х за панських пахолкiв...
   - Раджу взяти Iскру. То розумна голова, ?хнi звича? i мову зна?...
   На це всi пристали. Кошовий просив сво?х гостей,  щоб  кiлька  днiв  на
Сiчi вiдпочили, а то за той час усе приладиться.
   - Так, може би, ми зложили в переховання тi грошi, якi веземо на  окуп,
тут, у сiчовiй скарбницi, - каже пан Пшилуцький, - так буде безпечнiше.
   - Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Сiчi  усюди  безпечно,
так у канцелярi?, як i на майданi. У нас крадежi не може бути.  На  спробу
покладiть на майданi гаманець з грiшми, а вiн вам певно не пропаде.
   - Невже ж?
   - Так воно i ?. Кожна крадiж кара?ться смертю так само, як забiйство.
   - Я сього не знав, що тут така карнiсть...
   - Бо ви у Польщi замало або i  зовсiм  нiчого  про  нас  не  зна?те,  а
вiрите, в те, що вам рiзнi авантюристи про нас  нагородили.  Якби  ви  нас
справдi пiзнали, то i вам, i нам краще би жилося. I  не  треба  би  вам  у
туркiв  та  татар  харачами  оплачуватися.  Ми  би  спiльними  силами   ту
бусурменську погань геть винищили.
   - Говорiть що хочете, а Турцiя - то сила, з якою нам числитися треба.
   - Для нас вона не сила, i ми Турцi?  не  бо?мося.  У  нас  не  раз  вже
родилася думка, щоб зайняти увесь Крим i поселити там наших козакiв.  Тодi
б присмирнiли, мов овечки, i ногайськi, буржацькi татари, та  чи  спромога
нам се зробити? Коли Польща на сво? i наше лихо держить нас за  рукав?  Не
пускають до нас людей з Укра?ни, бо нiкому буде на панських ланах  робити.
Нас вiдгородили вiд Укра?ни. Нi туди, нi сюди не можна нам переходити.  За
нами стежать, як за вовками,  хоч  ми  так  вiрно  заступа?мо  Польщу  вiд
татарських набiгiв.
   - Признаюсь, що я з сi?ю справою замало познайомився.  Коли  краще  тут
роздивлюся, то стану найбiльшим вашим приятелем.
   Гостi вiдiйшли, а кошовий подумав собi: "А щоб ти так здоров був, як ти
правду говориш. Всi ви однаковi, коли вам нас треба, а коли  приходить  до
дiла, то всi ви в незнайкiв перекида?тесь, а в душi ви такi самi ляхи..."
   Сагайдачний пiшов зараз шукати  Жмайла.  Його  якраз  вибрали  курiнним
отаманом Полтавського куреня, де старий Жмайло був осавулою.
   Жмайло був з того, що йому Сагайдачний сказав, невдоволений.
   - Та що робити? Мушу ?хати в Крим, хоч я мав iнший намiр, i саме  хотiв
з тобою про це поговорити. Ти зна?ш, як ми би  Очакiв  скубнули.  Кораблiв
там нема, вiйська ми теж багато намотлошили. В Царгородi про  це,  либонь,
ще не знають, бо пашi непильно про це в Царгород писати i заробити собi на
шовковий шнурочок. Менi  прийшло  на  думку,  що  коли  б  так  на  Очакiв
наступити, то можна би його взяти i зруйнувати до тла.
   - Думка гарна. Чи ти загадав до цього братися?
   - Так. Треба й менi чимсь показатись.
   - Боже тобi помагай! Я ще поговорю про це з кошовим i  старшиною.  Воно
дуже важна рiч - зруйнувати Очакiв, який нам все буде перепиняти дорогу на
море... У мене теж зародилась велика думка,  i  не  спочину,  поки  ??  не
переведу в дiло. Так ми розстанемося на часок, тiльки не знати, хто iз нас
ранiше вернеться. Йди  ти  з  цiлим  сво?м  куренем  i  забери  стрия.  То
досвiдний, бувалий чоловiк, i багато тобi поможе. Тепер iду за Iскрою.
   Iскра дуже зрадiв, як довiдався, що по?де з  Сагайдачним  у  Крим.  Вiн
хотiв Сагайдачному вiддячитися. Сам  вибрав  десяток  товаришiв  певних  i
дотепних. Вони перевдяглись за  панських  козакiв.  Сагайдачний  дав  собi
обтяти козацького чуба, пiдголити довкруги  голови  волосся  i  перебрався
враз з Iскрою у шляхетську одежу.
   Його довга борода не дасть татарам пiзнати у ньому  козака,  бо  татари
знали, що молодi козаки бриють лице.
   Переплили враз з панами на байдаках до найближчо? татарсько?  переправи
i тепер по?хали прямо у Крим на конях.
   Незадовго перед самим Перекопом стрiнулися з  татарською  четою.  Iскра
розповiв, куди i за чим iдуть,  а  чета  повела  ?х  до  мурзи,  який  був
поставлений найвищим ханським старшиною в Перекопi.
   Тут треба було дати першого хабара. Хоч татари  нiкого  не  перепиняли,
хто ?хав у Крим з грiшми, то  все  ж  старшина,  коли  не  дiстав  хабара,
видумував рiзнi перешкоди, щоб подорожнiх довше задержати, хоч як ?м  було
пильно. Подорожнiй, що потерпав за кожну  втрачену  хвилю,  чи  не  при?де
запiзно, мусив вiдкрити гаманець. Мiж бусурменами можна було кожний  зам