о-будь сталося. Вбито  унiатського  вiкарiя,  i  унiати  цiлу  Варшаву
порушать, щоб тебе покарати. Це я роблю i говорю для твого добра.  Але  що
мо? хлоп'ята скажуть, як довiдаються, що ти вже до них не  вернешся?  Буде
плачу повна хата. Кажу вашмосцi одверто, що в тобi я трачу щирого друга  i
доброго дорадника. За твою щиру службу я тобi сердечно дякую.  Прощаюсь  з
тобою iменем усього мого дому. Останьмо  другами  i  надалi.  А  ось  тобi
скромна нагорода за тво? труди коло мо?х синiв.
   Аксак стиснув руку Конашевичевi i поклав перед ним на столi гаманець  з
червiнцями.
   Петро був зворушений:
   - Спасибi, ваша милiсть, за таку ласкавiсть i признання. Коли вже ма?мо
розстатися, так прошу вашу милiсть вибачити менi,  як  я  коли  недоладним
поведен-ням або словом непристойним зробив яку прикрiсть. Та маю  ще  одну
просьбу до вашо? милостi - я бажав би ще раз побачити мо?х любих учнiв  та
попрощати ?х.
   - Гаразд! Я вволю твому бажанню i привезу ?х завтра сюди. Та тепер  моя
просьба до отця архiмандрита. Чи не ма?те,  преосвященний,  якого  вчителя
для мо?х
   дiток? Такого, як пан Конашевич, другого я вже не знайду, але годi менi
дiток без науки лишати.
   - Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще  нiчого  про  це  з  ним  не
говорив, бо я не сподiвався такого нагального кiнця.
   - Я з ним мушу поговорити, - каже Петро. - Я хочу, щоб  вiн  не  вживав
iншого старого методу навчання, бо мiй метод показався добрий.
   - Спасибi вашмосцi, - каже Аксак, - це новий доказ приязнi.  Тепер  моя
рада для вашмосцi така: бережись, бо тебе вороги оточують.  Втiкай  звiдси
при першiй нагодi, бо i тут, пiд крилом отця архiмандрита,  ти  не  зовсiм
безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.
   - Я подбаю, що в найкоротшiм часi пан Конашевич буде звiдсiля вивезений
в таке мiсце, куди польська рука не досяга?.
   - Чи можу спитати - куди? - каже Аксак.
   - Не роблю з цього перед вашою милiстю секрету: на Запорожжя.
   - Але його пильнують i окружають Лавру шпигами.
   - А я пильную ?х.
   На другий день по обiдi привiз Аксак хлопцiв попрощати пана Конашевича.
Вони були заплаканi. Зараз повисли Петровi на ши? i  стали  його  просити,
плачучи, щоб ?х не кидав. Петровi аж сльози в  очах  стали.  Вiн  став  ?м
пояснювати, що сталося, що вiн зробив, що йому за це грозить, отож  мусить
втiкати. Його засудили б на смерть, коли б пiймали, i батенько би його  не
зберiг.
   - Вас, мо? любi, я нiколи не забуду i запевняю вас, що незадовго я  тут
буду знову i вас навiдаю. Тепер лише одне вам нагадую з мо?х наук:  все  i
кожному говорiть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обiця?те менi
це?
   - Обiця?мо i все будемо говорити правду.
   Тепер став ?х обнiмати i цiлувати.
   З хлопцями при?хав i Антошко i  аж  сюди  забiг,  щоб  пана  Конашевича
побачити.
   Разом з паничами плакав, а далi,  утираючи  сльози  рукавом,  поцiлував
його в руку i каже:
   - Хай пан Конашевич i мене вiзьме з собою, я буду  вам  вiрно  служити,
мов пес.
   - Ти, хлопче, не ? власновiльний, а панський. Я тебе радо зараз  забрав
би з собою, та не можу.
   Тодi Антошко кинувся Аксаковi в ноги i став жебонiти:
   -  Ваша  милiсть,  ласкавий,  добрий  пане,  пустiть   мене   з   паном
Конашевичем, подаруйте мене йому, я  вiчно  буду  дякувати  i  господа  за
здоровля вашо? милостi просити.
   О. архiмандрит подивився на Аксака, начеб очима  його  просив,  а  далi
каже:
   - Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичевi до  послуги,  щоб
було кому клунки понести, та бачу, що щирiшо? людини, як цей хлопець, я не
знайшов би.
   На це пан Аксак до Антошка:
   - Не можу тобою, хлопче, подарункiв робити, бо ти не  кiнь,  а  людина,
але я тебе освободжую з пiдданства i пускаю на волю. Хочеш, то ?дь собi  з
богом.
   Антошко став тепер плакати з радостi i плескати в долонi,  мов  дитина.
Вiн цiлував одежу Аксака, цiлував усiх по руках. Хлопцям стало заздро,  що
Антошко по?де з паном Конашевичем, а вони остануться.
   Пан Аксак сидiв тим часом за столом i  писав  для  Антошка  грамоту  на
свободу.
   Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак i передав, не рахуючи,  о.
архiмандритовi.
   - Даю це, ваша милiсть, на народну цiль, на школу, як мою  лепту.  Менi
грошей не треба. Як при?ду мiж сiчове братство, там менi усе дадуть,  чого
менi буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, i тепер  посиплються
грошi, мов з рукава.
   - Нi, Петре, - каже о. архiмандрит, - усього вiд тебе брати не можу, бо
ти ще не на Сiчi, а лиш що в дорозi, а там, може, не одне таке  трапитись,
що грошей тобi буде треба. Половину вiзьми назад, а коли тобi  поталанить,
то додаси опiсля.
   Архiмандрит розв'язав гаманець i став вiдчислювати половину.
   - Не можу я дати себе засоромити вашмосцi, - каже Аксак. - Коли ти  дав
усе, що ма?ш, то я дам хоч стiльки. - Вiн поклав другий гаманець на  столi
о. архiмандрита.
   - Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Укра?на пiде  слiдом  за
вами, тодi матимемо таку школу, що й патри ?зу?ти  кращо?  не  поставлять.
Моя школа ма? бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог,  то  з
не? вийде i руська академiя.
   Аксак вiд'?хав з синами додому, а Конашевич з Антошком  остались  серед
монастирських мурiв.
   Конашевич довго толкував з сво?м наступником, як вести  науку  далi,  i
чекав нагоди, коли зможе з Ки?ва втекти.
   За кiлька днiв покликав о. архiмандрит через iнока Петра до  себе.  Тут
стояв кремезний, присадкуватий чоловiк з довгим чорним вусом. Широкоплечий
i з сильними, мов довбнi, руками. То був  буцiм  козак,  буцiм  мiщанин  у
простiй старiй одежi, дуже замараний. Вiд нього заносило свiжою рибою.
   - Це, Петре, твiй провiдник, Артим Халява, рибалка  з  Канева,  чоловiк
певний, а байдаком так справно оруду?, як ти шаблею або  пером.  Вiн  тебе
повезе до Канева,  а  там,  то  вже  будеш  безпечний.  Канiвцi  вже  тобi
порадять, як на Сiч дiстатися. Тобi треба знати, що Канiв i Черкаси  -  то
найпевнiшi козацькi гнiзда.
   - Як ваша  милiсть  так  приказали,  то  так  цьому  i  бути.  Перевезу
безпечно, хоч би я мав i голову покласти, - каже Артим.
   - Коли ж ?демо?
   - Сьогоднi вночi. Мiй байдак добрий i певний, а легенький,  мов  перце.
Помчимо, мов стрiла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.
   Артим вийшов, а Конашевич каже:
   - Цiкавий чоловiк. Звiдкiля вiн тут узявся? Та ж тепер козакiв сюди  не
пускають.
   - Але в городi  риби  треба,  i  його  пускають,  розумi?ться,  не  без
хабарчика для стражникiв у пристанi. На тi хабарi  даю  я,  бо  цей  Артим
привозить менi листи з того боку вiд козакiв та мiщан. Вiн хитра людина, а
по-мистецьки зна? скидатися  великим  дурнем  перед  ляхами.  То  козак  з
дiда-прадiда, для нашо? справи усi?ю душею щирий. Я дуже  рад,  що  вiн  у
добрий час у мене з'явився, а то певнiшого перевiзника  я  не  знаю,  його
пропустять стражники певно, а як вiн тебе схова?, то будеш безпечний.  Вiн
вже зна?, хто ти ?.
   Вже було близько пiвночi, як з'явився Артим у  келi?  Петра,  а  з  ним
прийшов з  клунком  чернець.  Петро  i  Антошко  надягли  чернечi  ряси  з
каптурами. Опiсля прийшов i о. архiмандрит Петра попрощати.
   - В щасливу дорогу, мiй  сину.  Подай  менi  вiстку  на  Ки?в,  що  там
робиться. З богом!
   Чернець засвiтив свiчку. Артим узяв Конашевича клунок на  плечi.  Пiшли
всi довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, i тiльки
гомiн ступаючих нiг вiдбивався глухо о склепiння.
   Зiйшли вiдтак сходами вниз i йшли пiд землею, поки стали перед  якимись
дверима. Монах вийняв ключ ?, ховаючи свiчку за дверима, вiдчинив.
   - Артиме, ти тепер веди далi. Тут нiхто не пильну?,  бо  за  цей  вихiд
нiхто не зна?. Щаслива дорога!
   Дверi зачинились знову, а вони опинились серед велико?  пiтьми.  Стояли
пiд горою, порослою кущами.
   Артим дав Петровi полу свого жупана триматися. Антошко,  несучи  клунок
Артима, держався поли Конашевича i так йшли один за  другим.  Густi  хмари
прислонювали зорi. Не говорили до себе нiчого. Артим ступав  певно,  начеб
по сво?й хатi. Аж опинились над берегом  Днiпра,  котрий  хлюпотiв  сво?ми
хвилями серед нiчно? тишi. Iшли прямо до байдакiв. Тут стояла сторожа.
   - Стiй! - крикнув сторож. - Хто ви?
   - А хiба ж не пiзна?те Артима, хе-хе-хе. От забули пани  вiд  рана,  як
вiд Артима гостинця дiстали.
   - А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?
   - Як не продати, коли купцi трапились?
   - За скiльки?
   - Еге ж! Пiвкопи взяв, бо бiльше не хотiли дати.
   - Давай менi половину.
   - Ба, а менi що лишиться?
   - Лишиться тобi, дурню, друга половина.
   - Хай буде панська воля, а я жiнцi скажу, що у  мене  грошi  пiрнули  в
воду. Я так i думав за половину i ось для вас вiдлiчив.
   - Бачу, що ти мудрий чоловiк, а цi два, хто?
   - А то святi отцi з монастиря, цих я лише перевезу на другий бiк рiки.
   - Вони, може, з Лаври? З Лаври нiкого не вiльно перепускати.
   - Нi, вони з Михайлiвського монастиря, я тiльки що звiдтам ?х веду.
   - А чому ж вони самi за себе не говорять.
   - Бо у них таке свято сьогоднi, що через добу не можна нiчого говорити,
- законом запрещено, еге ж! Та хай менi ще пан скажуть, чи багато вас  тут
? на постою?
   - Нащо тобi знати?
   - Я мiркую, що як кожен заправить у мене, щоб йому  дати  половину,  то
менi не стане.
   - Не бiйсь, дурню, я тут сам-один стою. Тамтi полягали спати, а  такого
одного цапа впильнувати, як ти, то i я потрафлю.
   Артим всунув йому грошi, i напотемки пустились далi.
   Стражник недовiрчиво приглядався монахам.
   - Де твiй байдак?
   - От там в комишу поставив, щоб хто менi не вкрав.
   Стражник пiшов за ними  аж  до  комишiв.  Артим  пiшов  за  байдаком  i
притягнув його до берега. Тепер стражник вхопив Конашевича за руку:
   - Дай-но i ти, шизматику, за вас обох копу, а то не пущу. - Вiдтак здер
йому каптур з голови ураз з шапкою.
   - Го-го! Гарний менi монах з вусом i оселедцем! А де  ж  борода?  Тепер
хоч три копи давай, то не пущу!
   Та в тiй хвилi  сталося  щось  несподiваного.  Антошко  перекинув  свiй
клунок на байдак, що пiд'?хав пiд берег, поступився трохи  взад,  прихилив
голову i так вдарив стражника в бiк, що той пiдскочив, мов м'яч, i впав  з
берега в воду. Тут була глибша вода, i за ним тiльки забулькотiло.
   Петро з Антошком поскакали в човен,  i  заки  стражник  виплив  наверх,
Артим зiперся веслом о берег i  помчав  униз  по  водi,  вiдбиваючись  вiд
берега.
   - Чим ти його так вдарив? - пита? Конашевич Антошка.
   - Лобом, - каже Антошко, смiючись. - У мене такий твердий лоб, що  я  i
цапа поборю.
   Артим став смiятися:
   - Таким лобом добре горiхи торощити.
   - Я так i роблю.
   - Добре, що ми вiд цього псубрата одв'язались. То така бестiя, що  коли
не викупишся, то тобi багато напакостить.
   - Що би вiн з нами зробив?
   - Я був би пересидiв у холоднiй який часок, а з тобою не знаю, що  були
би зробили, коли вашмосць - той козак  Петро,  про  якого  у  городi  нашi
мiщани не вiднинi говорять. Менi говорили  сьогоднi,  що  на  твою  голову
нагороду поставили для того, хто тебе пiйма?.
   - Варто би взяти нагороду, - жартував Петро.
   - Це вже не для  нашого  брата.  Вашмосць  так  по-козацьки  храбрував,
церкву обороняв, за тебе всi православнi моляться. А вже отець архiмандрит
так менi наказував, щоб тебе у безпечне мiсце перевезти. То, каже, Артиме,
коли б йому що лихого сталося, то ти анахтема будеш  i  душу  запропастиш.
Тому я собi поприсягнув, що перевезу. Коли би чура вашмосцi його так гарно
у воду не чоломкнув, я би був його i ножем  пiд  ребро,  а  тебе  би  таки
оборонив. Та коли ми  тепер  посерединi  рiчки,  то  нiчого  нам  боятися.
Пливемо з водою, а то я ще i веслом пособляю. Дивись!  Мчить,  як  стрiла.
Добрий байдак, якого нема? другого у цiлому Каневi.  Я  сам  його  зладив.
Заки стражник вилiзе на берег, побiжить до стражницi та  тамтих  побудить,
то ми вже далеченько будемо. А тепер ви оба лягайте безпечно  спати,  а  я
вас певно повезу. Байдак добрий, з подвiйно?  смолено?  дошки,  цiлий  рiк
сто?ть у водi, а одна капля не протече.
   Артим вдарив веслом. Днiпро був спокiйний. Лише  деколи  риба  плюснула
вгору i блиснула сво?ю бiлою лускою. На небi  стало  прояснюватися,  хмари
кудись подiлися. Iз-за гори виходив мiсяць.  Довкруги  нього  синiло  ясне
небо. Свiтло мiсяця вiдбивалось вiд плеса води, в  котрiй  переморгувались
зорi.
   - Чому не ляга?те спати?
   - Якось не хочеться. Нiч дуже гарна. Та ти,  Антошку,  коли  хочеш,  то
лягай.
   Антошко зараз поклався на дно байдака i заснув.
   - Ти, Артиме, зна?ш добре дорогу i не проминеш Канева?
   - Не лише дорогу у  Канiв  знаю,  але  i  через  Ненаситець  спливав  з
покiйним батьком, а опiсля i сам i на Сiчi був, i на лиманi, i на  Чорному
морi. Я ж рибалка з дiда-прадiда. На Днiпрi я знаю усi глибини  i  мiлини,
усi кручi i топелi. Коли б у мене  стiльки  золотих,  скiльки  разiв  туди
пере?здив. Тут лише одна ? небезпека для нашого брата, що вночi по  березi
шля?ться.
   - А це що таке?
   - Незадовго  плистимемо  попiд  берег-скелю,  де  нечистий  собi  житло
обiбрав.
   - Невже ж?
   - Воно так i ?, як кажу,  сам  я  бачив  цiлу  чортову  сiм'ю  о  самiй
пiвночi. Сьогоднi його не побачимо, бо вже по пiвночi.
   - I що ж той чортяка, людей топить?
   - Це нi. Нечиста сила на воду не пiде, бо Днiпро - свята рiчка,  щороку
на Ярдан воду у Днiпрi святять, то  чортяка  вже  не  ма?  сили.  Та  вiн,
клятий, заманю? людей пiд скелю, i тут байдаки розбиваються.
   - То розкажи, Артиме, як ти його бачив?
   - Чому, розкажу. По?хав я раз з жiнкою та  дитиною  на  прощу  у  Ки?в.
Жiнка не мала з ким лишити дитини i взяла з  собою.  Миколка  тодi  у  нас
одиначком був. Якраз пiвнiч була, як ми доплили  до  того  клятого  мiсця.
Дивлюсь я, а на скелi сто?ть чортяка з рогами. Надворi було мiсячно,  i  я
усе добре бачив. Сто?ть собi та лиш головою помаху?, i бородою потрясу?. Я
не страшкiв син. По морю плавав, пiд Трапезонт ходив, не одну бiду  бачив,
а таки мене морозом пройшло поза спиною. Я аж задеревiв i  не  в  силi  на
собi хреста покласти. Жiнка каже: "Чого дрижиш, Артиме?" -  "А  хiба  ж  я
дрижу, а звiдкiля ти зна?ш, що я дрижу?" - "А чого зубами дзвониш?" - А  я
кажу: "Подивись на скелю, то й ти задрижиш". I дивлюсь я на скелю, бо очей
не можу вiд не? звести, а там вже i другий, i третiй, i четвертий чортяка,
цiлий чортячий курiнь, вийшов нам на стрiчу. Моя небога, як  це  побачила,
та у смiх: "Хiба, - каже,  -  ти  цапiв  так  налякався?  Ей  ти,  небоже,
забагато сьогоднi випив, та  чортяки  тобi  привиджуються".  Я,  щоправда,
випив тодi одну, другу, але п'яний я не був, що то й казати. Я думаю собi:
що жiнцi сьогоднi сталося, що ?й цапи привиджуються? А тут як скрикне  мiй
Миколка, може, йому що в животi заболiло. I зараз начеб хто свяченою водою
покропив: всi пощезали. Я опiсля думав над цим, чого я так  налякавсь,  як
зi мною була  мала  дитина?  Мала  дитина  не  ма?  за  собою  грiха,  мов
янголятко, вiдганя? нечисту силу, краще, як свячена вода. Та й ми, коли  б
не були грiшнi, то чорт  би  нам  не  смiв  пакостити.  Хiба,  як  чоловiк
характерником трапиться, то такий i самого чорта окульбачить,  не  бо?ться
його, та робити собi заставить. ? такi характерники.
   - А ти бачив, Артиме, характерника?
   - Бачити не бачив, але старi люде розказують, що такi ?,  особливо  мiж
запорожцями.
   Конашевичевi хотiлось ще балакати, щоб серед цi?? мертвецько? тишi чути
людський голос:
   - Зна?ш, Артиме, що твоя жiнка, зда?ться, розумна людина.
   - Дай ?й боже, здоровля,  гарна  вдалась  менi,  а  чому  вашмосць  так
говориш, коли ?? зроду не бачив?
   - А тому, я так мiркую, що вона не взяла цапа за чортяку. Правда,  вона
тодi була твереза. А тобi, Артиме, хоч чорт по п'яному привидiвся, то слiд
було помiркувати це, коли витверезився,  а  ти  ще  донинi  вiриш,  що  ти
чортяку бачив. Ти зна?ш, що п'яному море по колiна?
   Артим засоромився. Вiн собi розказував от так, щоб ротовi була  робота,
а цей взяв те за щось важне i так йому вiдрубав. Артим замовк вiдразу.
   Тим часом бiлолиций мiсяць пiдплив високо на небо. Байдак плив рiвно  i
незамiтно серединою рiчки. Далеко вiд берега, десь  iз  скелi  вiдзивалась
сова.
   Конашевича став морити  сон.  Вiн  прилiг  на  днi  байдака,  прикрився
кобеняком i дививсь прямо в небо на яснi зорi, що  тепер  блiднiти  стали.
Так само горiлиць лежав на возi, коли ви?здив з Самбора.  Став  переходити
думкою усе, що дотепер пережив. Згадав,  i  на  свою  любу  дiвчину,  свою
Марусю. Скiльки-то часу вiн ?? вже не бачив, i жодно? вiсточки вiд не?  не
було.  Яка  вона  тепер?  Тодi,  як  розлучались,  вона  була  молоденьким
пуп'яничиком, тепер вже, певно, розкiшною квiткою стала. Чи вона  ще  його
однаково любить? Не може бути, щоб перестала. Його душа йому говорить,  що
вона йому вiрна. Тепер вже  нiчого  не  перепинить  його  щастя.  Як  лише
поговорить з кошовим, так зараз бистрою пташкою полетить до сво??  галочки
у батькiвський хутiр.
   В цю хвилю здавалася йому дорога дуже повiльна, i трохи не  крикнув  на
Артима, щоб швидше веслував. Скiльки-то часу треба, щоб до Сiчi  добитися,
а опiсля до хутора. Тепер, як вiн  з  Ки?ва  вирвався,  то  кожна  хвилина
здавалась йому задовга. Чому-то  ранiше,  як  зараз,  у  першому  роцi  не
приключилася така пригода на Подолi, був би вже давно чоловiком сiмейним.
   Згадав i побратима Марка. Чи вiн живий? Може, де у  походi  пропав?  Не
без цього, щоби за той великий час запорожцi сидiли без дiла i не рушались
нiкуди. Ляхи вiдгородили Запорожжя вiд Укра?ни, що годi  путньо?  вiсточки
звiдтам дiстати, та пiдождiть, ми розiб'?мо ту стiну i злетимо на Вкра?ну,
що аж вам лячно стане.
   Далi думав про те,  щоби  то  в  першу  чергу  зробити,  як  при?де  на
Запорожжя? Ба, коли ж бо вiн мусить, одружившись, посидiти якийсь часок на
хуторi при молодiй жiнцi?
   Вколисаний такими думками, якi щораз бiльше переплiтались  i  путались,
вiн заснув твердо.
   Вже було геть з полудня, як Артим збудив Конашевича:
   - Вставай, вашмосць, вже недалеко. Вже би i перекусити час.
   Конашевич вiдкрив очi. Сонце стояло геть з полудня, Десь  здалека  чути
було якiсь голоси. Вiн присiв у човнi i побачив, як  по  Днiпрi  увихалися
човни, мов  осiннi  листочки,  що  поспадають  на  воду.  Вiн  придивлявся
щетинуватiй головi Антошка. Вона нiчим не  була  замiтна,  i  нiхто  б  не
вiдгадав, що вона така мiцна.
   - Антошку, вставай! Може, i ти дещо перекусиш. Антошко розплющив очi  i
замкнув знову. Повернувся на бiк i спав далi.
   - Покропи його водою, зараз очуня?.
   Артим повернув весло i переступив на зад човна. Тут iз скриньки  вийняв
узлик з поживою:
   - Це наладили менi у Лаврi для вашмосцi, от i пляшка, i риба, i хлiбець
бiленький.
   - Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми i вночi  випили  по
чарцi i закусили.
   - Нi, цього не можна. Я в дорозi не п'ю нiчого, а особливо тепер не пив
би, коли довелось менi везти таку важну особу. Я вiдвiчаю  за  все,  i  не
хочеться менi анахтемою стати. Вже-то наш брат-рибалка любить випити,  але
в супокою, як нiчого на головi не ма?. А козаки у морських походах п'ють?
   - Хорони боже! Пiд карою горла не вiльно. Який би то похiд вийшов, коли
б козаки пили? А воно на водi i небезпечно  пити.  Раз  тому,  що  чоловiк
мусить про те тямити, що йому пiд ногами нема землi, лиш вода. Опiсля вода
ма? то до себе, що на водi можна багато випити, так вона  хмiль  з  голови
вiдтяга?. А станеш ти на сушi так i на ногах  не  всто?ш,  зараз  i  спати
лягай.
   - Та тепер, коли ми вже близько дому, то i я можу  чарку  випити,  коли
мене почасту?те. На байдак то я нiколи з собою горiлки не беру.
   Вони сидiли усi три i частувалися. Байдак i далi плив  прямо  серединою
рiчки. Артим каже:
   - Глядiть на мiй байдак. I без весла, i без керма, а пливе прямо, мовби
свiй розум мав. Iнший човен-то вертiвся би з нами, мов навiжений. Чому? Бо
це я його робив оцими  руками,  при  помочi  оцi??  голови.  То  не  штука
збудувати байдак, хоч би такий, що каплi води не пустить. Але треба знати,
як байдак скро?ти, де перед, де середину, а де зад  поставити,  чи  ширина
вiдповiда? довготi. То так, начеб одежу краяв.
   - А вiд кого ти цi?? штуки навчився?
   - Я вiд батька, а батько вiд дiда, i так як  вгору,  вони  всi  рибалки
були. Та вже коли перекусили, то спасибiг за хлiб та сiль, i треба далi до
весла братись. Коби хоч пiд вечiр наспiли.
   - Може би, ми тебе оба виручили, а ти спочинь, бо цiлу нiч не спав.
   - Що то, то нi. Жоден з вас на водi не був i не зна?ться з нею. Весла я
неопитному в руки не дам. Вже я собi вiдпочину дома.
   - А звiдкiля ти зна?ш, що ми на водi не бували?
   - От вигадав! Як це зараз не пiзнати? Пита?ш мене за такi речi, про якi
мiй Миколка вже зна?. - Десь далеко з правого боку почулись дзвони. - Це у
Каневi
   дзвонять. Вже ми незабаром будемо на мiсцi. Та ви оба познiмайте з себе
цi чернечi ряси та перевдягнiться на козакiв. Тут нам вже нiчого боятися.
   - А до Канева ляхи не доходять?
   - Доходять iнколи i б'ються з нашими. Та тут начеб пiд високим  берегом
вода хлюсне, та й вiдплине назад. Тут i ляцький староста  ?,  та  вони  не
мають вже тако? сили, що у Ки?вi. У нас  вони  не  зважились  би  налазити
сво?ю унi?ю. У нас козацтва досить, i то знатного. А  наше  мiщанство?  Як
один, усi би повстали.
   Як наблизились, щораз бiльше стрiчали байдаки та судна рiзно? величини.
Рибалки затягали сво? сiтi та ловили в Днiпрi рибу. Усi вони були  знайомi
з Артимом i здоровили його весело, вигукуючи.
   Артим робив завзято веслом, поки причалив до  берега.  Вiдтак  вискочив
швидко на берег i притягнув байдак до палi. Конашевич з Антошком позбирали
сво? статки i повилазили. Антошко нiс клунок Конашевича,  i  так  пiшли  з
Артимом до мiста. Зараз над берегом ро?лось багато людей.
   - Кого привiз, Артиме? - питали сусiди.
   - Не бачиш, що козакiв? Та ще й запорожцiв.
   - Цей другий то хiба не запорожець.
   - То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як  вдарить  лобом,
то полетиш, мов м'яч.
   - Еге ж, то якийсь цапiв син, мабуть. Всi стали смiятися.
   - Кажу, не займай його, щоб опiсля не каявся.
   Довкруги дорожнiх зiбралась велика юрба, що вертали тепер додому.
   Артимова хата стояла при вулицi, що йшла вiд  рiчки.  Вона  була  гарно
побiлена з сивою пасмугою довкола вiкон i дверей.
   Артим ввiйшов у хату i звiтався з жiнкою.
   - Ну, жiнко, гостей я тобi з Ки?ва привiз, почастуй нас  чим  добрим  з
дороги.
   Артимиха, здорова i рум'яна молодиця, сидiла якраз на лавi мiж  вiкнами
i кормила товстенького хлопчика.
   На привiтання чоловiка вона  встала,  прикрила  грудь  бiлою  мережаною
сорочкою i поклала дитину в колиску.
   - Здоровi будьте, ми радi гостям, сiдати просимо.
   Конашевич звiтався i присiв на лавi. Антошко стояв коло мисника.
   Iз-за припiчка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою  i  чорними,
мов терен, очима, та цiкаво, хоч несмiло, приглядався гостям.
   - Ходи до мене, козаче, - каже Конашевич, пiдморгуючи.
   - Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, - каже  батько,  -  та  гарненько
привiтайся.
   Несмiло посуваючи ногу за ногу, наблизився  Миколка  до  Конашевича,  а
вiдтак, простягаючи до нього руку, каже:
   - Здоровi були!
   - Здоров був, козаче! - вiдповiв Конашевич,  узяв  хлопця  попiд  пахи,
посадив на колiна i став цiлувати.
   - От таких-то я дуже люблю.
   Артим був з цього дуже радий.
   А тим  часом  молодшому  у  колисцi  стало  заздро,  бо  став  викидати
ноженятами i кричати з усi?? сили.
   Батько мусив його взяти на руки.
   Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за  шию  i
бавився його вусами.
   - Та де ти полiз, поганий, геть, пана обмара?ш. Скарана  година  з  цим
хлопчиськом, лише надягну на нього чисту бiлизну, так зараз обмажеться, що
аж сором перед людьми. Геть зараз!
   Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:
   - Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець,  i  ми  дуже  любимося.
Покажи, синку, як ти мене любиш?
   Хлопець обняв його рученятами за шию  i  душив  з  усi??  сили.  Батько
смiявся.
   - По?деш зi мною на Сiч?
   - По?ду, як великий виросту.
   - От i добре, та менi нiколи так довго ждати, але я по тебе при?ду,  як
пiдростеш, дам тобi шаблю, коника i по?демо татар воювати.
   - А мушкет?
   - Не то мушкет, але i гармату, ти зна?ш, яка гармата?
   - Знаю, я бачив, така велика, довга i дуже гримить.
   - Гарна з тебе дитина, рости здоров на потiху тво?м батькам.
   Тим часом Артимиха ставила на  столi  пляшку  з  запiканкою,  вареники,
ковбасу, кислi огiрочки, хлiб пшеничний, кринку меду.  Вона  була  гостевi
дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловiк, як дитина зараз до  нього
пристала.  Дiти  звичайно  пiзнають  душею  добру  людину,  а  вiд   лихо?
строняться - мiркувала собi жiнка. Вона стала  гостя  припрошувати.  Артим
вiддав дитину жiнцi i сiв  при  столi.  Конашевич  прикликав  Антошка,  що
присiв пiд мисником i не смiв сiдати при столi з сво?м паном.
   Артим налив михайлик горiлки i каже:
   - Слава господовi, що ми щасливо при?хали, а вам боже дай  здоров'я  та
гаразду.
   - Дай боже i вам, i нам усiм.
   До хати Артима стали сходитися сусiди. Кожний хрестився  до  образiв  i
вiтався з господарем i гостями. Артим частував кожного горiлкою  i  просив
закусити. Артим по чарцi став балакучий.
   - Слава богу, що допомiг довести дiло до пуття так, як  приказав  отець
архiмандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпецi, як
цей диявольський стражник присiкався до пана Конашевича. Але дiстав  лобом
у живiт вiд цього парня, що аж в Днiпрi скупався.
   З тих слiв помiркували сусiди, що Конашевич неабиякий чоловiк, коли ним
о. архiмандрит так пiклу?ться.
   Вiн говорив це навмисно, щоб перед сусiдами почванитись: ось  дивiться,
люде, яких я людей вожу.
   По третiй чарцi Артим  розбалакався  на  добре  i  став  оповiдати,  як
Конашевич сам-один ломакою розiгнав цiлий  гурт  гайдукiв,  унiатiв,  коли
хотiли брати нашу церкву. I через те мусив з Ки?ва втiкати.
   Тепер люде стали дивитися на Конашевича  з  пошаною,  а  один  канiвець
каже:
   - Мiж нами ти, козаче, цiлком безпечний, бо коли того  треба  буде,  то
всi, як один, за тебе станемо i не дамось.
   В хатi ставало глiтно. Люде не мали мiсця та зазирали крiзь вiкно.
   Артим розходився, мов у великий празник. Частував усiх i пiдганяв жiнку
до поспiху, щоб приносила щораз свiжi пляшки з горiлкою та збанки з медом.
   - Пийте, люде добрi, сусiдоньки мо?. У мене сьогоднi велике свято, бо я
ще такого гостя у мо?й хатi не приймав. Та ви подумайте,  священний  отець
архiмандрит  з  Лаври  наказував  менi:  "Слухай,  Артиме,  коли  йому  що
приключиться, буде анахтема". А зна?те ви, що таке анахтема? Го-го-го! То,
пане-брате, не жарти! Анахтему то по смертi нi пекло, нi небо не прийме, а
так бiдна душа не ма? де голови приклонити аж до само? смертi.
   - А хiба вона буде вдруге вмирати? - спитав хтось з гурту.
   - Нi, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей,
музик давайте! - кричав Артим.  -  Семене,  а  побiжи,  голубе,  та  музик
приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться,
то ногам заздро. Давно я так радiв, як сьогоднi.
   За часок прийшли музики, ?х посадили на зачiпку. Артим кричав:
   - Ану же,  хлопцi,  хто  в  бога  вiру?,  зi  мною  то  викрутасом,  то
вихилясом! А ви, музики, нi рук, нi струментiв не жалiйте, а з  вогнем  та
серцем!
   Музики пiдстро?ли iнструменти i зразу стиха, а  вiдтак  з  усi??  сили,
вдарили по струнах.
   Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за  потилицю,
перебирав ногами, злегка притупцював, аж вiдтак  пiшов  вихором  по  хатi.
Ногами переплiтав складно i пустився навприсядки, держачи  праву  руку  за
потилицею, а лiву пiднiс угору. Артим був неабиякий  гуляка  у  Каневi,  i
тепер дав себе знову знати.
   Люде зразу дивились на нього, а далi не втерпiли, i один по однiм пiшли
i собi ходором. Охота перенеслась i до сiней,  i  надвiр,  i  всюди  стали
гуляти.
   Аж Артим iзнемiгся. Тупнув  ще  раз  твердою  ногою  об  землю  i  став
зiпрiлий, цiлий, важно дихаючи. А в хатi, в  сiнях  i  надворi  гульня  не
вгавала. На мiсце тих, що втомились, ставали другi. Артим зi сво?м  братом
Панасом ходили помiж людей з пляшками i частували.
   Аж вже пiзно внiч потомились музики i люде стали розходитися по  домах.
Музики пiшли, ?м кинув Артим цiлу жменю грошей.
   У хатi стало душно вiд людського поту,  хоч  i  вiкно  було  вiдчинене.
Конашевич вийшов надвiр i присiв на приспi.  Надворi  царила  гарна  лiтня
нiчка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зiрками. Усюди  було  тихо  i
спокiйно, лише сичi та сови перекликались. Десь  здалека  гудiли  Днiпровi
пороги.
   - Вашмосцi, наш любий  гостю,  постелено  буде  в  другiй  кiмнатцi,  -
говорив Артим, вийшовши з хати. - Не так буде добре,  як  у  тих  панiв  у
Ки?вi, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись.  Буде  тобi  спокiйно
спати, поки в садку пташка не защебече, а тодi поминай, як  звали.  Тут  у
мене в садку стiльки цi?? божо? птички  живе,  що  вiд  ранньо?  зорi  вже
спiвають. Я ?х дуже люблю, бо як защебечуть, то  так,  як  у  божому  раю,
любо. Ну, добранiч вашмосцi. Ще раз слава господовi, що я тебе  щасливо  з
Ки?ва привiз, а звiдсiля  то  ми  собi  на  Запорожжя  гарненько-рiвненько
пере?демо. Може, я сам тебе перевезу, та у  бога  заслужуся.  Бо  коли  ти
славно обороняв нашу церкву, не пожалiв сво?? голови, не дав ?? зневажити,
то тобi, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може,  попри  тебе  i
менi дещо з цього капне. Ось воно як.
   Артим був напiдпитку, до того iзнемiгся,  танцюючи.  Вiн  присiв  побiч
Конашевича на приспi пiд хатою, бурмотiв щось i  став  куняти,  позiхаючи.
Надiйшла жiнка i нагадала йому, що пора спати.
   Артим прочуняв:
   - Хiба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Нi ж, нi, нiколи  цього
не буде. Ми помолимось гарненько, а тодi вже пiдемо у стебло.
   Вiн пiшов у хату i став бити перед образами твердо поклони.
   Конашевич пiшов у свою кiмнату.
   Через вiдчинене вiкно заходили в кiмнату пахощi з садка, i соловейко на
вишеньцi щебетав, аж заходився.
   Конашевич поклався на постелi i твердо заснув. Кiлька  разiв  спросоння
заплакала дитина, десь у городi перегавкувались собаки.



   ХII

   Конашевич спав так твердо, що не чув нi птичого ранiшнього щебетання  у
садку, нi ранiшньо? метушнi в хатi; його збудив Миколка. Вiн  зайшов  сюди
i, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбiгла
Артимиха i тягла його насилу геть.
   - Та куди ти, навiжений, полiз, - шептала до дитини, - не  да?ш  пановi
спати.
   Вiд того зараз прочуняв Конашевич. Вiн змiркував  вiдразу,  де  вiн.  У
нього на душi було легко i весело. Узяв хлопчика пiд пахви  i  посадив  на
сво? груди:
   - Лишiть його, Артимихо, я дiток дуже люблю,  а  особливо  таке  дрiбне
гарне козацтво.
   Мама була з цього дуже рада, як кожна мати,  котро?  дитину  похвалили.
Вона усмiхнулась i пiшла до сво?? роботи.
   А Микола був теж з цього радий.  Вiн  став  пригладжувати  Конашевичевi
вуса.
   - Скажи менi, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?
   - Я буду перше рибалкою, опiсля козаком, а опiсля кошовим.
   - Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Днiпру
плавати, а опiсля.
   - А опiсля тато обiцяв мене взяти на море. Воно таке  велике-велике,  -
хлопець став показувати  руками,  яке  море  велике.  -  Мама  напече  нам
бубликiв  i  медяникiв,  i  ми  попливемо,  а  опiсля   я   мамi   привезу
велику-велику рибу i гостинця вiд самого султана турецького, що  за  морем
живе.
   - То ти i до султана в гостi вибира?шся?
   - Авжеж. Я пiду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у  турецький
край, а там султан ? кошовим.
   - А хто тобi таке розказував?
   - Козаки  розказували.  До  нас  iнодi  козаки  заходять  i  таке  менi
розказували.
   - Гарно, синку, що ти до такого прислуха?шся. З тебе будуть люде. Та ти
пiдожди трохи, менi вставати пора.
   Конашевич поставив хлопчину на землю i встав та пiшов у сiни  вимитися.
Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.
   - Навiщо ти це виймав? Ми тут вiкувати не будемо.
   - А хоч би одну днину, то не ялось пановi в буденнiй  одежi  мiж  людей
показуватися. Хай знають, хто ми.
   Конашевич обмився,  оббрив  лице,  впорядкував  вуса  i  чуба,  i  став
одягатися
   по-празничному, та прип'яв шаблю.
   Якраз надiйшов Артим, що вiд рана порався бiля господарства.  Побачивши
Конашевича в кунтушi i сап'янцях, аж язиком прицмокнув:
   - Далебi, гарно. Ну, любий гостю, коли ласка, так ходiмо поперед усього
в церкву божу помолитися. Я якраз був у попа i службу божу найняв  за  те,
що господь дав нам щасливо сюди перебратися.
   Вiн пiшов у хату i перевдягся по-святочному теж.
   Тепер пiшов Конашевич у хату з господинею звiтатися на добрий день.
   Артимиха, побачивши Конашевича  таким,  дуже  зрадiла.  У  не?  аж  очi
горiли:
   - Я гадала, що сам кошовий у хату ввiйшов.
   - От вигадала! Хiба ж кошовий краще всiх? Ми тепер снiдати  не  будемо,
аж по службi божiй. Надще краще молитися.
   Вони  пiшли  у  церкву.  Артим  ступав  побiч  Конашевича,  на  котрого
ззиралися всi стрiчнi,  котрi  ?х  поздоровляли.  Конашевичевi  показували
велику пошану.
   Так само було i в церквi. Благочинний  став  зараз  правити.  Конашевич
змiркував, що його вважають всi за якусь велику знатну особу. Догадувався,
що Артим про нього таке розголосив, не знать  чи  тому,  щоб  самого  себе
вивищити, чи йому таке о. архiмандрит наклав на голову.
   Воно так справдi було, i одне,  i  друге.  Те  саме  розповiв  Артим  i
благочинному.  О.  архiмандрит  був  у  великiй  пошанi  у   православного
духовенства на Укра?нi. О. архiмандрит не без причини так тим  Конашевичем
пiклу?ться.
   Iз цього повзяв  Конашевич  думку  покористуватися  цим  для  загально?
справи i завести у Каневi яку-таку органiзацiю. По обiдi  пiшов  Конашевич
до благочинного  привiтатись,  а  вiн  запросив  його  до  себе  у  гостi.
Розумi?ться,  що  запрошено  й  Артима.   Хоч   вiн   був   простим   собi
козаком-рибалкою, та його люде  шанували  за  його  проворнiсть  i  лисячу
хитрiсть супроти ляхiв. Нiхто другий не  вмiв  ?х  так  перехитрити,  коли
треба було подати яку вiстку у Ки?в або на Запорожжя.
   Тими запросинами задобрився Артим за те, що  його  Настя  даремне  буде
ждати зi снiданням на гостя.
   В гостях у благочинного йшла розмова за православну  церкву,  якiй  так
дуже загрожу? унiя. Усi ремствували на утиск i гвалтовне заводження  унi?,
вiдбирання церковного майна, на ?пископiв-зрадникiв. Усiх  очi  зверталися
на Конашевича, яку вiн дасть на це раду, а далi  стали  прямо  питати,  що
каже на це о. архiмандрит Плетенецький.
   Конашевич, як звичайно, був мовчазливий  i  прислухався,  яка  думка  у
других. Тодi каже:
   - Воно, панове, тепер зле, нiде правди дiти, i  коли  б  так  усе  мало
бути, то наша свята благочестива церква пропала би, а з нею  пропав  би  й
увесь православний укра?нський народ. Бо треба  вам  знати,  що  по  думцi
ляхiв i ?х дорадникiв-?зу?тiв, унiя ма? бути  тим  мiстком,  котрим  мають
перевести православних у латинство, до костьолу. Не я сам  змiркував,  але
змiркували це не такi, як я, вченi люде. До такого я добре прислухався  ще
в Острозькiй академi?. I коли я опiсля жив у Ки?вi, то я побачив наглядно,
що це правда, що говорили мо? колишнi вчителi.
   Я не берусь говорити про те,  яка  вiра  краща:  наша  благочестива  чи
латинська, але я те знаю, що наша вiра для  нас  найлiпша,  бо  то  церква
укра?нська, а латинська церква - то польська. Хто у латинськiй вiрi живе -
то лях. Для того нам треба берегти нашу церкву, мов  око  в  головi;  коли
вона пропаде,  то  пропадемо  i  ми  всi,  цiлий  наш  народ.  Ця  оборона
приходиться нам важко, бо ми розбитi. У  нас  нема  ?пископiв.  Польща  не
допуска? до того, щоб у нас були ?пископи добрi, яким лежало би  на  серцi
добро церкви. Бачите i зна?те, що дi?ться у нашiй столицi, у  золотоверхiм
Ки?вi.  Осталась  нам  одна   Ки?во-Печерська   лавра   завдяки   ревностi
преславного отця архiмандрита ?лисея Плетенецького. Нашi владики,  тi,  що
ще остались, нiде правди дiти, ледачi. А ви зна?те, що яка голова  церкви,
така й церква, бо вiд голови риба смердить. Духовенство розбите, темне, не
може собi дати ради, хоч воно хотiло би щось зробити i церкву  пiддержати.
Нема проводу. Про народ нам нема чого говорити, бо вiн не ма?  волi.  Наше
козацтво замало церквою iнтересу?ться.  Як  товариш  Запорозького  вiйська
мушу сам це признати.
   Як  же  це  лихо,  яке  у  нас  завелось,  направити?  Ми  всi  повиннi
згуртуватися пiд стягом православного благочестивого  хреста,  всi  -  вiд
пана до послiднього мужика. Ми  повиннi  сказати  собi  тверде  слово,  що
церква i ми - то одне, нерозлучне, недiлиме, сковане, мов  залiзо.  У  тiй
нашiй злуцi повиннi ми придбати для церкви все, що може  поставити  ??  на
ноги, а це ? наука, освiта,  вишколення,  освiчення  борцiв  за  церкву  i
народнiсть. До освiти веде школа. У нас не смi? бути одно? закутини, де би
школи не було. Вiдтак з нижчо? школи треба посилати талановитих хлопцiв  у
школу вищу, але не ляську, не ?зу?тську, а нашу, православну. Це  не  таке
тяжке дiло, як би воно здавалося. Лише треба хотiти, хотiти, хотiти.  Коли
капля води, падучи частенько на камiнь, може у ньому вижолобити  дiру,  то
добра тверда воля зможе гору вивернути. Вищих шкiл у  нас  мало.  Школа  в
Острозi так довго сто?ть, як довго живе старий  православний  князь.  Коли
вiн замкне очi, то його зляшений синочок  Януш  за  пiдшептом  ?зу?тiв  цю
школу загирить. Львiвська ставропiгiя не може подолати  потреби  Галичини.
Тепер приходить черга на Ки?в. Там мусить стати славна вища школа на  цiлу
Укра?ну. За це подба? отець архiмандрит, але йому слiд помагати. Складаймо
на це грошi в певнi руки. Отець архiмандрит - це жемчуг серед укра?нського
народу, це зоря, яка свiтить на цiлий укра?нський свiт. Це  пророк,  якого
пiслав нам господь, щоб вивести укра?нський народ  з  кромiшньо?  темряви.
Гуртуймось всi пiд його мудрий провiд, помагаймо йому по наших  силах,  бо
коли б через нашу байдужiсть не  повезло  йому  перевести  цього  великого
дiла, то прокляне нас господь, як хамове плем'я.
   Конашевич говорив з таким жаром, що случахi  захоплювались,  вони  були
прикованi до його думки. У хатi стало тихо, лиш слова Конашевича дзвенiли,
начеб у срiбний дзвiнок дзвонив.
   - От що, мо? брати. Коли так гарно сьогоднi зiбрались, коли у нас  одна
думка, так скиньмось, хто що може, а товариш Артим при  найближчiй  нагодi
вiдвезе у Лавру i передасть отцю архiмандритовi вiд канiвцiв  гостинця  на
ки?вську школу.
   Дехто, хто не мав грошей при собi, позичав вiд сусiда.
   Конашевич перечислив те, що було в шапцi при всiх, пов'язав у вузлик  i
передав Артимовi.
   Артим був тим затурбований i почухав себе в потилицю:
   - Хiба дам поки що переховати Настi. Я ще не раз по?ду у Ки?в,  поперед
усього треба менi пана Конашевича перевезти.
   - Щодо того гостя, Артиме, - каже благочинний, - то ми його  так  зараз
звiдсiля не пустимо, i ти би мiг ще з Ки?ва вернутися. За той час я вiзьму
його до себе. У мене i просторiша хата, i вигiднiше буде.
   Це Артимовi не подобалось, а Конашевич каже:
   - Дякую, ваша милiсть, за запросини, але покористуюсь  ними  аж  другим
разом. Тепер я обидив би мого товариша  i  господаря,  коли  б  вiд  нього
перебрався в iншу хату, поки я тут живу. Такого деспекту цим добрим чесним
людям я не можу робити. Менi в Артима дуже добре i свобiдно.
   - Як же там може бути свобiдно, як там дво? малих дiтей?
   - Я дiток люблю, а особливо таких, як цей Миколка у  Артима,  хай  йому
здоровi ростуть.
   Артим, чуючи таке про себе i свого Миколку, аж горiв  на  радощах.  "От
щира козацька душа, - подумав, - що не цура?ться нашого брата".
   Вже було до заходу сонця,  як  гостi  вiд  благочинного  порозходились.
Тепер, йдучи з Артимом, Конашевич попрямував на базар.
   - От спасибi вашмосцi, що не кида?ш мо??  вбого?  козацько?  домiвки  -
говорив Артим по дорозi.  -  Коли  б  ти  справдi  був  перейшов  жити  до
благочинного, то це б мене мов ножем по серцю рiзало. Я би  собi  подумав,
що й мiж сiчовим товариством бувають пани i простi.
   - Я це знав i тому вiдказався. А ти, Артиме, не думай, що я з панського
кодла вийшов. Ти родивсь у городi, а я пiд селянською стрiхою. Я такий сам
козак, як i ти, а що я вмiю пером писати, то ти вмi?ш байдаком  та  веслом
орудувати, i на водi твоя штука бiльше корисна, як моя. Та ти  одне  знай,
що в козацькiм товариствi потреба i таких, i таких, i однi без  других  не
могли б жити.
   На   базарi   покупив   Конашевич   медiвникiв,    бубликiв,    овочiв,
розмальованого дерев'яного коника, маленьку бандурку,  свистiлку  i  гарну
шовкову хустку.
   - На що, вашмосць, це купу?ш?
   - А що? Гратимусь, коли не буде iншо? роботи. Ти  знатимеш,  як  додому
вернемось.
   Артимиха вижидала гостя, начеб ?? хто в окрiп кинув. Снiдання  пропало,
обiд давно зварила, а гостя i чоловiка не було. "Чи не до  шинку  забрели?
Дiстане вiд  мене  Артим  на  горiхи!  Такий  йому  отченаш  прочитаю,  що
нестямиться".
   Та вони вернулися. Обидва  були  тверезi,  i  це  Настi  вiдняло  охоту
докоряти.
   - Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобi переказати, що ми
були запрошенi до благочинного обiдати, ти вибачай.
   - I я прохаю вибачення, - каже Конашевич,  -  те,  що  наварили,  по?мо
завтра, а вiдмовитись було годi.
   - На, жiнко, заховай це в скриню, поки я у Ки?в не по?ду, а  тодi  менi
вiддаси. Це  скинулись  гостi  у  благочинного  на  велику  школу  у  отця
архiмандрита.
   Бiля Настi стояв, держачись  фартушини,  Миколка.  Вiн,  видячи  такого
важного пана, не мав  уже  тако?  смiливостi,  як  учора,  йти  до  нього.
Молодший хлопчик спав в колисцi.
   Тепер Конашевич  став  роздавати  подарунки.  Настi  дiсталась  шовкова
хустка, яка ?й дуже подобалася. Вона ?? оглядала i повертала на всi  боки,
а далi не втерпiла, пов'язала на голову i  стала  придивлятись  до  малого
дзеркальця.
   Микола дiстав коника, бандуру i медiвникiв.  Одного  зараз  встромив  в
ротик, а на коника i бандуру дививсь з великою пошаною.
   - Не шкода-то було стiльки грошей збавляти? - каже Артим. - Вiн це  все
зараз поломить.
   - Я не поломлю, - каже Миколка.
   - Та подякуй же, - каже батько,  -  бере,  начеб  йому  це  належалось,
анiчичирк.
   Миколка пiдступив несмiло i поцiлував Конашевича в руку. Конашевич узяв
його на колiна:
   - Не так менi, синку, дякуй, а вiзьми за шию, ось так, гарно,  а  тепер
поцiлуй гарно. Тепер я тебе поцiлую, i будемо любитися, як два  побратими.
Ти мене любиш?
   - Люблю.
   - Покажи, чи дуже мене любиш?
   Хлопчина обняв  його  рученятами  i  тиснув  з  усi??  сили.  Не  треба
говорити, якi були радi з цього батько й мати.
   - Тепер, мiй любий гостю, вiдпочинь, а я пiду за сво?м дiлом. А  увечiр
- то вже потолку?мо, як тебе повеселити.
   - Можна  вiдпочити,  а  увечерi  ти  мене  заведи  до  якого  важнiшого
мiщанина. Я хочу у Каневi i мiщан пiзнати.
   - Гарно! Ось пiдемо до нашого вiйта, це дуже важна особа в городi.
   Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пiшов у свою кiмнату, та  Миколка
не мiг видержати, так йому було пильно до тих гостинцiв, що пан iз  города
йому принiс. Конашевич лiг спати.
   Канiвський вiйт  Остап  Семирозум  мешкав  у  самому  ринку.  Був  дуже
багатий. Крiм дому, мав ще хутiр близь Канева, де господарював  його  син.
Вiн сам займався купецтвом.
   На Артима вiн був би не дуже то дививсь, якби не Конашевич, котрого вiн
пiзнав у благочинного i довiдався, що то якась важна особа, бо знайомий  з
самим архiмандритом. Вiйт прийняв гостей дуже чемно i просив сiдати.
   Зараз зiйшлось кiлька мiщан, з котрими Конашевич ще рано у благочинного
познайомився. Прийшов i благочинний  з  двома  попами.  Завелась  балачка.
Конашевич спитав:
   - А школа у вас ?, панове?
   - Така то школа, як би i без не?. Нема? у нас доброго вчителя.
   - То зле. Заплатiть добре, то й гарний вчитель  знайдеться.  Неможливо,
щоб у такому городi, як Канiв, не було добро? школи. Хiба  ж  у  вас  таке
убожество, щоб не було вчителя чим заплатити?  От  коли  ми  сьогоднi  тут
зiйшлись, так обмiркуймо дiло, як слiд.
   Нiхто не посмiв перечити.  Конашевич  пiддав  думку,  щоб  при  церквах
позаводити церковнi братства, до яких належали би всi вiрнi, а цi братства
матимуть обов'язок удержати школи, скiльки ?х буде потреба. Цю  думку  усi
прийняли.
   Того вечора вертав Конашевич додому дуже радий. Вiн мiг  собi  сказати,
що нинiшнього дня не змарнував. "Коли б таке  можна  перевести  усюди,  ми
незадовго пiдкрiпились би, що ляське панування не було б нам страшне".
   У Каневi побув Конашевич три днi. Його  запрошували  усюди  i  угощали.
Народ сходився. Заводились приязнi гутiрки, а з  них  виходило  усе  якесь
гарне,  народне,  хоч  мiсцеве,  не  велике,  а  важне   дiло.   Конашевич
познайомився з усiма тямущими канiвцями. Мiж  iншими  було  вирiшено,  щоб
держати готовi списки людей, здiбних до збро?.  Вони  мали  гуртуватися  у
сотнi, приладити зброю i ждати, коли ?м дадуть знак з Запорожжя. Тодi мали
ставати пiд прикази виборних старшин. Про  це  во?нне  дiло  мали  подбати
товаришi сiчового вiйська, котрi  жили  сiмейно  в  Каневi.  Тодi  просили
канiвцi Конашевича, щоб мiж ними лишився на все та став на чолi вiйськово?
органiзацi?. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини вiн
не смi? поза Сiччю жити. Це  дiло  вiн  предложить  старшинi  на  Сiчi  до
вирiшення, а тодi мiг би вернутися. Тепер йому треба непремiнно ?хати.
   Артим пiднявся провести Конашевича до Черкас.
   Конашевич побоювався ще одного. Коли б вiн тут побув довше, то  ляхи  у
Ки?вi можуть про це довiдатись, i його, хоч не явно, то  зрадою  захопити.
Артим признався Конашевичевi, що вiн того самого  побою?ться.  В  Черкасах
мав Артим передати Конашевича братовi сво?? жiнки Панасовi Крутовi, а  вiн
його проведе далi.
   Черкаси вважав Артим бiльш небезпечнi, як Канiв. Там старосту?  великий
ворог козацтва князь Олександр Вишневецький.
   - А коли б не поступати у Черкаси, а так прямо байдаком та й на Сiч?
   - Воно б добре було, коли б у мене була спромога  завезти  вашмосць.  Я
чужим байдакам не дуже-то вiрю, а сам ?хати тепер не можу. Вашмосць  надто
важна особа, щоб на небезпеку пускатися.
   - Чого ви, люде, в менi якусь важну особу бачите? Я  собi  такий  самий
козак, як i другi.
   - У Черкасах треба вашмосцi купити два конi. Як не ма? на це  грошей  у
тебе, то Панас позичить; то чоловiк не убогий. Треба коня i для  вашмосцi,
i для чури, бо вiн з клунками не побiжить. Що й говорити. Панас подба? про
все i товариство безпечне знайде. Вiн це краще заоруду?, як я. В  Черкасах
не радив би давати про себе знати, а саме через цього клятого князя.
   Перед вiд'?здом перевдягся Конашевич у  буденну  одежу  i  виглядав  на
худопахолка, на котрого нiхто не звертав би уваги. Але  канiвцi  зiбрались
над берегом рiки його попрощати.
   Йшли пiшки до рiчки. Антошко нiс його  клунки.  Вiн  вiдпочив  i  добре
вiдживився, бо Настя годувала його добре.
   Як вже Конашевич вiдплив вiд берега, гукали за ним канiвцi:
   - Вертай до нас козацьким гетьманом.



   ХIII

   - Може, воно i краще сталося, що ти вернув до  нас,  замiсть  нидiти  у
Ки?вi, - говорив кошовий до Сагайдачного, як той вернувся на Сiч i  здавав
йому справу з свого посланництва. - Тут у нас таке тепер позаводилось,  що
треба конечно покласти цього край. До того менi треба людей певних. Коли б
ти був тут, може би, до цього i не прийшло, бо тебе всi любили i  були  би
послухали. Коли б я був знав, що преосвященний  Плетенецький  на  те  тебе
кличе, щоб з тебе бакалавра для панських дiтей зробити, я був би  таки  не
пустив.
   - Що ж тут таке завелось?
   - От що! Молоде пиво мусить вишумiти.  Позаводились  два  сторонництва,
двi партi?: поважних i неповажних. Хiба би так назвати. Тi неповажнi -  то
молодi люде, шибайголови, хотiли би йти з мотикою  на  сонце.  Рвуться  до
чогось великого,  не  мiркуючи,  чи  тому  дадуть  раду.  Хотять  помстити
Косинського i йти вiйною на панiв, помстити солонецьку рiзню. До того,  ще
тi втiкачi з Укра?ни, якi  приходять  сюди  цiлими  громадами,  пiддувають
вогонь сво?ю балачкою про утиски панiв над народом. Я  це  знаю,  що  пани
показилися. За козаком ганяються, мов за скаженою собакою. Нашому  братовi
не можна на Укра?нi носа показати, коли не хоче повиснути  або  зiгнити  в
тюрмi. Повiдбирали  укра?нським  козакам  усi  вольностi  i  роблять  ними
панщину. Це все запорожцiв страшно драту?. Менi самому серце кра?ться,  та
годi що на це порадити. Виступати проти Польщi нема з чим. До такого  дiла
ми ще не пiдросли. ? у нас десять тисяч народу, та  то  по  бiльшiй  частi
втiкачi, у яких ? крiпкий кулак,  та  нема  вiйськового  вишколення,  нема
карностi, нема во?нного досвiду. Що з  такою  юрбою  зробити?  При  першiм
сильнiшiм ударi вона не вдержиться i розскочиться на чотири вiтри. А  коли
б не було куди  втiкати,  то  видадуть  ляхам  старшину,  як  зробили  над
Солоницею, i самi потiм пропадуть. Та  друга  Солониця  була  б  страшнiша
першо?, бо тодi ще ляхи не були такi певнi себе на Укра?нi,  як  тепер.  I
тодi не було б вже сили пiднестися козацтву, i ми втратили  би  i  те,  що
тепер ма?мо. До нас вернула би Полоусiвщина, яку з  тяжкою  бiдою  вдалося
нам приборкати. Я  боюся,  що  тi  двi  партi?  можуть  пiднести  на  себе
братовбивчу руку, i полл?ться знову братня  кров,  а  нашi  вороги  будуть
дякувати. Нащо ?м тодi ганятися аж на Лiвобережжя, нащо  ?м  Жолкевського,
коли козаки зроблять цю роботу самi мiж собою. Вони тодi прийдуть  вже  на
готове i вiзьмуть одних i других  за  чуба.  Бо  як  була  мiжусобиця  мiж
полоусiвцями i василевичiвцями, то однi, то другi закликали на себе ляхiв.
Та мудрi ляхи не хотiли до цього мiшатися. Я дуже  боюся,  щоб  до  такого
знову не прийшло.
   - А не можна би ?м знайти iншу роботу i повернути ?х завзяття  в  iнший
бiк?
   - Пробували ми i цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло?
От забавочка. Татарва вiд останнього погрому над  Iнгулом  притихла.  Хiба
нам йти було на  ногайських  конокрадiв.  Поведуть,  було  поганяються  по
степу, приведуть який табунець коней, та й кiнець походовi.
   - Треба щось бiльшого обдумати.
   - Заки обдума?ш, то i лихо  ско?ться.  От  зараз  на  завтра  сходиться
велика рада, щоб на ляхiв йти. Моя булава повисла на волоску, i  я  гадаю,
що завтра скiнчиться мо? отамування. Та менi самому це байдуже,  бо  тепер
булава дуже важка, але жаль менi мо??  працi  на  Сiчi,  цих  зусиль,  якi
непремiнно знiвечаться. Пiду тепер на  Польщу,  пропаде  стiльки  молодого
цвiту. Вороги будуть ликувати, а на Укра?нi настануть ще бiльшi утиски, як
тепер. От чого я боюсь.
   Кошовий ходив великими кроками по  хатi,  понизивши  голову  у  великiй
задумi, як чоловiк, якому нема виходу з розпучливого становища.
   В цю хвилю ввiйшов у хату старий Жмайло з Марком.
   - Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так  ми  горiли  з
нетерплячки, щоб земляка привiтати.
   - Вiтайте здоровi, я не противний.
   Настало  вiтання  щире,  сердечне.  Обнiмали  чергою  Сагайдачного,   i
питанням не було кiнця.
   - Що ж там товариство загаду? завтра робити? - спитав  кошовий,  стаючи
серед хати.
   - Наше дiло, батьку, сто?ть недобре. Знову прийшов  гурток  збiгцiв,  i
оповiдають страшнi речi. Товариство заворушилось ще бiльше.  Усе  молодшi,
усi шибайголови кричать, щоб на ляхiв йти.
   - Я ?х не поведу.
   - Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А ?х бiльше,  як
нас, i коли яке  чудо  не  зробиться,  то  на  завтрашнiй  радi  усе  пiде
шкереберть.
   - Тiльки ви, панове, не журiться так дуже. На тiй радi ще не одно  може
таке зробитися, що усе буде гаразд, - каже Сагайдачний.
   - Роби, як зна?ш, та я не знаю, чи що вигада?ш.
   - Хто зна? добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, -
каже Сагайдачний.
   Зараз попрощались з кошовим  i  вийшли.  Сагайдачному  пильно  було  до
куреня привiтати знайомих. Зараз прийшла йому в  голову  одна  думка,  яка
видалась йому доброю. Узявши Марка пiд руку, йшов Сагайдачний через майдан
у курiнь та розпитував землякiв, що за той час  робилося.  Спитав,  чи  не
було яко? вiстки вiд Чепеля.
   Та Жмайли були якiсь стурбованi. Заговорювали, чим  могли,  розказували
про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом,  що  звiдтам  вiсток
мало, що старий не при?здив на Сiч нi разу.
   Сагайдачний брав цю ?х турботу на рахунок завтрашньо?  велико?  ради  i
знову став ?х заспокоювати, що якось воно зробиться.
   На Сiчi рознеслась блискавкою вiсть, що Сагайдачний вернувся  з  Ки?ва.
Дiзналися також, через що вiн з Ки?ва мусив утiкати. За  подiю  на  Подолi
ходили перебiльшенi гутiрки. Та всi були  радi,  що  вiн  вже  повернувся.
Дехто  вередував  на  кошового,  чого   вiн   такого   славного   товариша
бакалаврувати заставив.
   В куренi не було нiяких змiн. Жук все ще отаманував  з  вибору.  Багато
товаришiв тепер, пiд лiтню пору, повиходило поратись  коло  хлiба,  ловити
рибу, пильнувати пасiки тощо.
   Сагайдачний вписав зараз до куреня  свого  чуру  Антошка,  якому  зараз
приложили iмення Твердолоб.
   Пiд вечiр зiйшлось до куреня  багато  народу.  Сагайдачний,  як  колись
перед роками, грав на бандурi, приспiвував i розказував таке, що всi аж за
боки брались вiд смiху.
   При?днав собi вiдразу всiх i був того певний,  що  на  завтрашнiй  радi
поведе усiх за собою, куди захоче.
   Як лише сонце пiднялось на небi, на сiчовому майданi вдарили в бубни  i
литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули  ходили
по усiх закутках i закликали людей, а упiрних пiдганяли палицями. На  раду
у великому колi мусили всi бути. Розходилося о важну справу, о похiд проти
Польщi. Козаки вiдгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то  в
Днiпрi потопити, а вибрати iншу. Старшина прогавила стiльки часу i  нiчого
не зробила, а товариство нiвечиться, ледачi?. На майданi ставало гаряче.
   Серед майдану  поставлено  пiдвищення  для  старшин  i  для  промовцiв,
поставлено стiл пiд клейноди.
   Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли ?х кийком розпорпа?ш.  Тут
був такий гамiр, що свого слова не було чути.
   Вiдтак, коли замовкли литаври, вiд дому кошового  розступився  народ  i
пропустив сiчову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою пiд  бунчуками.
За ним йшов генеральний суддя з  печаткою,  генеральний  писар  з  великим
каламарем,  генеральний  обозний  i  курiннi  отамани  з  осавулами.   Усi
повиходили i поставали на пiдвищеннi. Кошовий дав знак  булавою,  i  усюди
затихло, наче маком посiяв, наче горобцi весною на вербi, коли хто до  них
приблизиться.
   Кошовий зняв шапку, поклонився на всi сторони i промовив так:
   - Славне сiчове товариство, панове отамання i всi  козаки-товаришi!  Ми
вволили вашу волю, бо таке наше право, i на  бажання  товариства  скликали
сьогоднi велику  козацьку  раду.  Тепер  ви  обмiркуйте,  що  нам  робити?
Обмiркуйте розважно, щоб потiм не вийшло щось такого,  вiд  чого  могла  б
наша козацька справа потерпiти. Прохаю промовцiв, щоб виступили i  сказали
сво? мудре слово. Опiсля ж буде те, за чим подасться бiльше голосiв.
   - Чого багато говорити? - обзива?ться один з переднiх.  -  3  говорiння
кашi не буде. На ляхiв ходiмо, та й годi, зараз вибираймо наказного.
   - На ляхiв, на гнобителiв укра?нського народу! - гукала уся юрба.
   На радi зчинився великий галас i крик. Нiчого не було чути, лише:
   - Смерть ляхам! На ляхiв, на панiв ходiмо!
   Тодi виступив на пiдвищення Сагайдачний. Вiн  кланявся  шапкою  на  всi
сторони.
   - Тихо, товаришi, Сагайдачний хоче говорити, - почулись голоси.
   - Хто це? - спитав хтось.
   - А ти де був? Сагайдачного не зна?ш?
   - Тихо. Слухаймо.
   - Панове старшино, панове отамани i  товариство  славного  Запорозького
вiйська!
   - Перше мо? слово до вас буде таке: вiтаю вас  усiх  вiд  Укра?ни,  вiд
золотоверхого  нашого  святого  Ки?ва,  вiд  Ки?во-Печерсько?  лаври,  вiд
славнозвiсного ?? архiмандрита отця ?лисея Плетенецького. Вiн посила?  вам
сво? поздоровлення i благословення!
   - Слава йому, слава!
   - Та, окрiм повiтання, нiчого доброго вам з Укра?ни не  приношу.  Усюди
горе та стони поневоленого панами укра?нського народу. Пани розбiсились  i
сприсяглись  на  загибель  православного  народу  i  його   церкви.   Унiя
поширю?ться i нашi церкви забира?  силою,  наших  владик  нема,  а  просте
духовенство темне, розбите, безрадне i нiкому дати йому проводу.
   - На погибель ляхам, геть iк бiсовi з унi?ю! - залунало на майданi.
   - Зближа?ться година порахунку  з  панами  за  утиски,  за  кров  наших
братiв. Цей порахунок зробимо ми, запорожцi. Помстимо люто Солоницю.
   - Так! Помстимо так, що у пеклi радiти будуть.
   - Обираймо Сагайдачного наказним, i далi - на ляхiв!
   - Послухайте мене далi!  -  говорив  дзвiнким  голосом  Сагайдачний.  -
Товаришi! Ма?мо йти на оборону нашо? церкви i треба нам iти, це наш святий
обов'язок.
   Кошовий, слухаючи того, не мiг з дива вийти: "Вiн  пiдсипа?  пороху  до
вогню, - думав, - ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться".
   - Я ?? обороняв оцими руками, якi вам показую, i тою ломакою, яко?  тут
нема?, на чолi гуртка мiщан на Подолi, у Ки?вi. Оборонив ??  на  часок,  а
така оборона нiчого не варта. Прийшла сила вiйська, гайдукiв i пахолкiв, i
ми мусили йти врозтiч, а менi загрожувала  смерть,  коли  б  не  втiк.  Що
опiсля там сталося, я не знаю. Зда?ться, що ляхи й унiати  таки  поставили
на сво?м, бо не було спромоги оборонитись. Iз Сiчi мусить пiти ?м  пiдмога
i то неабияка, бо Польща сильна i могутня, i на не? треба неабияко? сили.
   - То козак Петро! - гукали козаки. - Ми про тебе чували.
   - Послухайте мене далi. Чи достойнi ми то? честi, щоб господь ужив  нас
за свою десницю  в  оборонi  церкви?  Чи  живемо  ми  по-християнськи,  чи
сповня?мо заповiдi божi? Ми, коли подума?ш, лише хрещенi, а бiльш  нiчого.
Молимося, це правда, але цього теж  мало.  Дивiться  поза  себе.  Де  наша
церква? На цiм мiсцi заснував  козацьку  Сiч  перший  ??  отаман,  славний
Дмитро Байда. З того часу стiльки лiт минуло, славна Сiч Запорозька  стала
грiзною для орди, для Туреччини, але не спромоглась  побудувати  для  себе
церкви. Нас, запорожцiв, ? тепер десять тисяч, коли не бiльш. Ми  ростемо,
мов гриби по дощi, а церкви таки нема.  Десятки  i  сотки  без  сповiдi  i
покаяння, бо на Сiчi церкви нема. Чи ж не сором це для нас? I чим  ми  цей
грiх байдужостi спокуту?мо? Рвемось на оборону церкви, а самi ?? не ма?мо,
бо не хочемо мати. Не приступа?мо як слiд до господньо? трапези, бо у  нас
нема? церкви. Чим наша Сiч рiзниться вiд татарсько? оселi? Тим, що коли  б
тут сидiли татари, був би у них давно свiй  мечет.  Так  само  зробили  би
турки. Ми не ма?мо церкви не тому, що у нас ?? унiя вiдняла,  а  тому,  що
нам не хочеться ?? поставити. I тому не диво, що i господь до нас байдужий
i не спiшиться нам пособляти. Поки у нас  тут,  на  Сiчi,  не  буде  сво??
церкви вiдповiдно до нашо? сили, я у жоден похiд не пiду, хоч голову  менi
вiдрубайте. Важнiше для мене спасiння душi, як  туземна  слава.  Товаришi!
Нас тут, на Сiчi, десять тисяч. Коли б кожний принiс в кишенi один  кiлок,
то з цих кiлкiв побудував би великий храм господень. Ми всi  согласнi  йти
на ляхiв, визволяти братiв з неволi, мститися за нашу кривду.  Цього  року
того робити не можна, бо далi кiнець лiта буде, а цей  великий  похiд  так
скоро не скiнчиться. Отож, на мою  думку,  попри  приготування  до  такого
походу, узятись би нам за будову  церкви.  До  осенi  ??  збуду?мо,  а  на
рiздво, певно,  вже  заспiва?мо  собi:  "З  нами  бог,  розумiте  язици  i
покоряйтеся."
   - Добре говорить, ?й-богу.
   - З тою роботою не буде нам важко,  бо  ?  кому  робити.  Ми  навiть  i
богомазiв помiж нами знайдемо. А коли ось тут, на великiй  радi,  це  дiло
вирiшимо, коли у сво?й церквi помолимось  гарненько,  коли  свiй  пiп  нас
покропить свяченою водою i хрестом  у  християнський  похiд  благословить,
тодi ми смiло пiдемо не то на ляхiв, а на  самого  чорта,  бо  тодi  смiло
зможемо собi сказати: "З нами бог, розумiте язици  i  покоряйтеся,  яко  с
нами бог".
   - Славно, славно, ставимо свою  церкву,  таки  зачинаймо  в  божий  час
завтра. Ти, Сагайдачний, порядкуй, а ми всi слухатисямемо. Ти  вже  ставив
церкву у Чубовiй редутi, ми це зна?мо.
   Кошовий дав знак булавою, i всi замовкли:
   - Чи згоднi панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний?
   - Усi згоднi! Нема що бiльше радити, хiба до роботи братись.
   Народ став розходитися. Кошовий не мiг з дива вийти.  "Цей  зна?  добре
козацьку душу".
   По радi прикликав кошовий Сагайдачного до себе:
   - Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, i в словi, i хитрощах. Давай, хай
тебе обнiму. Будемо мати довший час супокiй.
   - Козацтво - то велика дитина. Розумна, пiдступна, одним словом, поведе
його рiвною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.
   -  Той  час,  кошовий  батьку,  треба  використати  на  органiзацiю   i
пiдготовку. Усi нараз церкви ставити не будуть. З цi??  сiро?  юрби  треба
зробити справне  вiйсько,  проворне  i  слухняне,  i  доперва  тодi  можна
мiрятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили,  постара?мось,
щоб Польща охляла, а тодi сили вирiвняються.
   - Добре, брате, я бачу, чого ти вартий i чого ти  можеш  доконати.  Даю
тобi волю, роби, як зна?ш. Я тебе пiдопру  мо?ю  владою.  Будуй  церкву  i
переводи органiзацiю.
   - Я церкви будувати не вмiю. Знайдуться до того другi. У нас знайдуться
майстри-сокирники. Органiзацiю зачну за дозволом старшини. А  коли  будемо
мiркувати, що на рiк ми ще не будемо готовi до вiйни з Польщею, то i  тодi
ще знайдеться робота iнша, яка козацтво захопить i здержить його вiд якого
нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти  мене  у  курiнь.
Тим говорiнням я собi геть пiдiрвав горло.
   - Го-го-го! Ти пiдожди, у мене на горло теж лiк знайдеться.
   Кошовий пiшов у сiни i послав посильного козака за старшиною, щоб зараз
сходились. Приказав i Марка Жмайла прикликати.
   Сво?му чурi приказав приладати стiл та понаносити, що треба.
   - Як бачу, - каже Сагайдачний, - тут щось на празник похоже.
   - Вибачай! Празник був у мене тодi, як я твого слова слухав, а тепер-то
хiба попразен.
   Посходилася старшина. Генеральний писар каже:
   - Хитрий  ти  з  бiса,  Петре!  Я  гадав,  що  рада  скiнчиться  бучею,
роздво?нням, що козацтво до шабель вiзьметься, а воно так гладко пiшло, ще
й церква своя буде.
   - Бог тебе прислав у саму пору, - каже суддя. - Нам учора здавалося, що
сьогоднi будемо вже по сво?х куренях кашу ?сти.
   - Тим шибайголовам треба все яко?сь роботи пошукати.
   - Тво? здоровля, Петре, - каже кошовий, наливши чарку.
   Пiшла чарка чергою, посiдали за стiл закушувати i за цим  пiшла  весела
гутiрка. Сагайдачний розказував, що у Ки?вi  бачив  i  пережив.  Найбiльше
цiкавились  о.  архiмандритом,  которий  остався  з  Запорожжям  у   живих
зносинах.
   Як вже гостi стали розходитись, Сагайдачний хотiв у кошового сво?  дiло
поладнати i каже:
   - Пане кошовий! Коли ми тепер  разом,  а  нашi  дружнi  вiдносини  такi
гарнi, то позволь менi попросити одного. Я прошу вашу милiсть до  мене  за
старосту. Не знаю ще, коли вiдгуля?ться  мо?  весiлля,  бо  я  ще  з  мо?м
тестем, сотником Чепелем, щодо  того  не  змовився,  то  я  рад  би  знати
наперед, що ваша милiсть не вiдкажеш менi тако? честi. Тодi я усю старшину
на весiлля попрошу.
   Сагайдачний, говорячи це, понизив очi i не бачив, з яким видом  кошовий
його слiв слухав. Вiн був дуже затурбований, бо  усi  добре  знали,  що  з
Марусею Чепе-лiвною ско?лося. Кошовому стало жаль бiдного Петра, знав,  як
тяжко його ця вiстка придавить,  та  хотiв  цю  болючу  хвилю  якнайдальше
вiдсунути. Кошовий моргнув значуще на усiх, щоб не зрадився хто з тим,  що
всiм було вiдомим.
   -  Ти,  пане-товаришу,  не  проси,  а  приказуй.  Ми  всi  готовi  тобi
послужити. Про це, коли воно буде, нiхто ще не зна?, але вже як  буде,  то
запевняю тебе, що нiхто не вiдкажеться. А поки що ти порядкуй i  приказуй,
як церкву ставити. Ми зна?мо, як ти  у  Чуба  гарно  церкву  поклав  та  й
слободу вистро?в. У тебе неабиякий органiзацiйний талант.
   - А що старий Чуб робить?
   - Те, що й робив досi. Збира? молодь, вчить ?х козацького дiла,  а  нам
присила? щороку кiлька десяткiв  гарних  товаришiв.  Нам  би  таких  Чубiв
бiльше, а тодi стояли би ми краще, та й Польщi зуби показали би. Та ти  не
заговорюй, лише скажи, як будеш братися за дiло? Ти знай, що в цiй порi не
можна рубати дерева на будiвлю.
   - На Сiчi ? досить дерева пригожого, зрубаного i зрiзаного. Я  вже  все
оглянув. Те дерево  призначене,  либонь,  на  байдаки.  Поки  що  байдакiв
будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я  вже  казав,  що  сам
церкви ставити не буду. Це заоруду? краще мiй побратим Жмайло Марко. Вiн у
Чуба ставив, а я лише дораджував. Вiн цього вчився  в  Острозi,  якi  нашi
церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому  додати  лише  до  помочi
майстрiв i помiчникiв. Треба пошукати богомаза, а коли б не те,  то,  може
би, послати у Ки?в, бо щоби нам який недотепний запорожець яко? поганi  не
понамальовував.
   - Роби, як зна?ш.
   - Моя робота, панове, була б iнша. Менi треба зiбрати у  купу  оцю  всю
сiрому втiкачiв та козакiв з них поробити. На цiм-то я добре розумiюся.  Я
був в добрiй школi у Чуба, а що вiн признав мою роботу доброю, то видно  з
того, що поручив менi других вчити. А попри  саме  вчення  во?нного  дiла,
треба всiм повиганяти з лоба усi джмелi про козацьку свободу так, як  вони
?? розумiють. Треба завести у нашiм вiйську послух старшинi i  дисциплiну,
щоб це справдi було вiйсько, а не юрба дармо?дiв, лежнiв  i  свавiльникiв.
На це я мушу добути дозвiл вiд вашо?  милостi,  що  я  не  самозванець,  а
наказний. Тодi вже я дам собi раду.
   Кошовий засмiявся:
   - Я чував вiд Чуба, що ти строгий старшина, i у тебе кулака та  кия  не
просити. Вважай, що коли на Сiчi таке заведеш, то багато втече.
   - Я цього  хочу.  Я  поперед  усього  скажу  мо?м  учням:  "Всi  ледарi
забирайтесь звiдсiля до бiсово? мами, i  не  ?жте  хлiба  дармо".  Те,  що
лишиться, можна буде колись назвати вiйськом, яке пiде зi мною в  огонь  i
воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось  полягти  усiм  до  одного,  то
жодному не прийде така погана думка в  голову,  щоб  на  сором  козацькому
iменi видавати свого старшину ворогам. Хай у  мене  буде  сотня  справжнiх
лицарiв, то краще менi буде, як тисяча чернi, що при сильнiшiм ударi  пiде
врозтiч.
   - Твоя думка гарна, -  обiзвався  генеральний  обозний  Палiй.  -  Лише
кошовий батько жалi? ?х, що вони бiднi збiгцi з-пiд панського ярма.
   - Як вiн з-пiд ярма втiк, то нема? йому вороття. Хай же слуха?ться,  бо
його доля тут далеко краща. Там мiг пан зробити з ним, що  йому  завгодно,
хоч би i на кiл застромити, а нiхто за ним словом  не  промовив.  Тут  вiн
людина свобiдна, рiвна, ма? рiвне право до всього. Може i  кошовим  стати.
За те  мусить  служити  товариству  так,  як  i  товариство  йому  служити
зобов'язане. Тут дiста? все, що  йому  треба,  за  це  мусить  робити,  що
товариство робить, ма? служити до вiйни. Вчення во?нного ремесла,  то  так
козаковi потреба, як писаревi знання грамоти.  Та  вже,  коли  за  грамоту
зговорилися, то ось я думав би, панове  старшино,  чи  не  добре  було  би
завести на  Сiчi  свою  школу  для  неграмотних  i  поставити  ?м  кiлькох
вчителiв? Неграмотному чоловiковi зле на свiтi жити, а охочих знайшлося би
багато, i старших, i новикiв, i дiтей, цих сирiток по полеглих козаках, що
так в темнотi  виростають.  Бо  треба  нам,  панове,  пам'ятати,  що  наше
Запорожжя - то неабищо. Ми творимо вольну, лицарську  республiку,  а  наша
Сiч-мати - то ??  столиця.  Ми  мусимо  тут  усе  мати  сво?.  Ма?мо  свою
майстерню, треба мати i свою церкву, i школу. Як не  тепер,  то  в  четвер
треба буде нам виступити проти панiв. Те,  що  робив  Косинський,  Лобода,
Наливайко, це був початок, котрий не  повiвся.  Але  хтось  мусив  зробити
початок. Ми мусимо панське панування на Укра?нi зломити. Може, ми цього не
доживемо, але це зроблять нашi потомки, цi молодики,  яких  треба  грамоти
вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою,  недотепною,  та
коли ви ?? не приймете, то я вийду з нею на найбiльшу велику
   раду.
   - Те, що Сагайдачний говорить, - каже кошовий, - то я з цим  согласний,
лише що таке дiло буде дуже тяжко перевести.
   - При добрiй, твердiй волi нема труднощiв. Дайте менi спромогу, а я  це
переведу не ки?м, як би хто думав i як по наших школах водиться, а  добрим
словом i заохотою. Але до того потреба менi i церкви.
   - Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш дiло до путнього  кiнця,
то тво? iмення стане славним в козацтвi вiд рода в рiд.
   Вже сонце хилилось до западу,  як  гостi  вiд  кошового  порозходилися.
Сагайдачний вертався до куреня з отаманом i обома Жмайлами. По дорозi каже
Сагайдачний до Марка:
   - А ти менi, Марку, будеш боярином  на  весiллi.  Це  розумi?ться  само
собою. Чей же не вiдлюбиш менi дiвчини, як ти мене колись лякав.
   Марко дуже збентежився i став цiдити крiзь зуби слово за словом:
   - Воно, бач, Петре, таке ско?лося нещастя. що.  не  знаю,  як  тобi  це
сказати. - У Марка задрижав голос. - Твоя Маруся не жи?.
   - Не глузуй з мене, це грiх, - каже грiзно Сагайдачний.
   - На жаль, воно так ?. ?? зарiзав той рудий жид, що у Чепеля служив.
   Сагайдачний став на мiсцi, наче задеревiлий. Уся кров збiгла до  серця,
голова закружляла, поперед очi скакали iскорки, в ушах  зашумiло,  поблiд,
мов полотно. Йому здавалося, що сiчовий  майдан  одним  боком  пiдноситься
вгору, а всi куренi впадуть на нього. А ноги начеби  прикував  залiзом  до
землi. Слово завмерло йому на устах, йому вiдняло вiдразу мову.
   Марко з Жуком пiдхопили його пiд руки, бо вже падав на землю.
   - Заспокойся, мiй побратиме, - говорив Марко, - так судилось, така була
воля Божа.
   Сагайдачний застогнав важко:
   - Боже, мiй Боже! За вiщо така кара на мене? - Вiн вирвався з рук Марка
i Жука i побiг к воротам Сiчi, мов божевiльний. Марко побiг за ним  услiд,
а старий Жмайло крикнув за Марком:
   - Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить.
   Сагайдачний вибiг з сiчових ворiт до рiчки. Марко - вслiд за  ним.  Тут
сiв над берегом Днiпра пiд вербою. Марко став над ним, готовий його в пору
здержати. У Сагайдачного були широко вiдкритi  очi,  мов  у  божевiльного.
Дивився кудись вдаль i нiкого бiля себе не бачив. Дививсь,  начеб  побачив
якесь незвичайне страхiття. Було так довший час. Марко не втерпiв, щоб  не
заговорити:
   - Петре, Петрусю, не вдавайся в розпуку, цим мертво?  не  воскресиш,  а
свою душу погубиш. Хай тобi не стане за потiху, що любила тебе найкраща на
всю Укра?ну дiвчина.
   Сагайдачний устав, припав до верби i став до не? товкти головою.  Шапка
з його голови впала, i вiн став рвати собi на головi волосся.  Тодi  Марко
схопив його iззаду з усi?? сили i вiдтяг вiд верби.
   - Петре, схаменись, прийди до пам'ятi, призови Бога на помiч, щоб  тобi
помiг це важке горе перенести. Так судилось.
   Петро повалився на землю в судорогах, а вiдтак страшно заплакав. Та  це
не був людський плач, то був рев смертельно раненого  звiра.  Марко  стояв
безрадний над ним i собi плакав над горем  побратима.  Згодом  плач  Петра
минався. З очей текли сльози на пiсок. Вiн знову присiв, пiдпер голову  на
колiна, закрив лице долонями i хлипав з жалю:
   - Марусенько моя ?дина, моя зоре ясна.  Вилелiяв  я  тебе  у  молодечих
снах, ти менi безупинно перед очима стояла. Ти була менi провiдною  зорею,
я  все  робив  для  тво??  слави,  щоб  цiлий  свiт  говорив:  "Це   жiнка
Сагайдачного". I коли я вважав себе так близько мого щастя, коли гадав, що
вже нема i не може бути нiяко? перешкоди до нашо? злуки, ти  вже  давно  в
сирiй землi. Тво? нiжне личко вже розтлiло, а  я  в  ту  хвилю  веселився,
почував себе щасливим. Пропали тво? карi очi, твоя краса дiвоча. Боже мiй,
Боже, i це ма? бути правда, що я вже нiколи тебе не побачу?
   Вiн скрикнув диким голосом, схопився з  землi  i  кинувся  прожогом  до
рiчки. Марко вхопив його попiд пахи i задержав:
   - Побачиш ?? на тiм свiтi мiж праведними, коли сво?? душi  не  погубиш,
Петре! Бог з тобою. Спам'ятайся i не  губи  себе.  Пам'ятай,  що  самогуби
нiколи лиця Божого оглядати не будуть i не дiстануться в тi мiсця, де твоя
Маруся тепер веселиться.
   Сагайдачний був чоловiком велико? побожностi  i  вiри.  Цi  щирi  слова
побратима його спам'ятали. Вiн присiв на березi i знову став сердечне, вже
по-чоловiчому, плакати. Марко не говорив вже нiчого i стояв над ним довший
час.
   Сагайдачний, виплакавшися, встав. У нього було мокре вiд  слiз  лице  i
червонi вiд плачу очi. Зiтхнув важко i перехрестився. Вiдтак узяв Марка за
шию, склонив голову на його плече i сказав, сумно усмiхаючись:
   - Вже, Марку, не будеш менi боярином. - I знову став плакати  кривавими
сльозами. Марко гладив його рукою по головi, по лицi i приговорював нiжно:
   - Виплачся, брате, сердечно, я з тебе не поглузую, я сам щиро  з  тобою
заплачу. Сльози облегчать тво? горе, а час заго?ть рану.  Тепер  тобi  для
нiкого бiльше не жити, хiба для церкви,  для  козацтва,  для  Укра?ни.  До
великого дiла тебе Господь покликав, а щоб ти нiчим  не  був  зв'язаний  у
виконаннi твого посланництва, то узяв ?? Господь  до  себе,  щоб  ви  обо?
опiсля на вiки вiчнi були з собою злученi там,  "iдiже  нiсть  болiзни  нi
печали.". Господь  зна?,  що  робить,  на  прю  ставати  не  можна.  Вона,
сердешна,  бачить  тво?  горе  i  певно,  собi  мiрку?:  "Чого   вiн   так
побива?ться? Хiба ж ми жили би вiчно на землi? Та ж  це  одна  хвилинка  в
порiвняннi з вiчним життям".
   Сагайдачний випрямився i втирав  сльози.  Марко  надiв  йому  шапку  на
голову.
   - Ще крихiточку тут побудьмо, - каже Петро, - а ти, мiй брате,  розкажи
менi все про ?? кончину, що зна?ш. Не турбуйся, я вже заспоко?вся.  Видно,
що так було на мо?й долi написано.
   Посiдали над берегом, i Марко став усе подрiбно розказувати, що чув вiд
Чепеля, котрий незадовго опiсля при?здив на Сiч.
   Вже геть смерклося. На небi сiяли зорi, як  вони  подались  до  сiчових
ворiт.



   ЧАСТИНА ДРУГА

   За сво?го гетманства взяв в Турц?х мЪсто Кафу,
   Аж и сам цесар турскiй был въ великом страху;
   Бо му чотырнадцать тисяч тамъ люду збил.
   Катарги ?дины палил, другiи потопил,
   Много тогды з неволЪ христiан свободил,
   За што го Бог зъ воинством ?го благословил.
   З книжки "ВЪршЪ..."_

   I

   Вiд того часу перемiнився Сагайдачний, що й пiзнати його було годi. Вiд
того дня, коли довiдався про смерть Марусi, вiн не брив бороди. Мимо  його
молодого вiку показалося у нiй кiлька сивих волоскiв. Тепер говорив  мало.
Веселiсть його пропала. Нiхто вже не чув його спiву, а на свою бандуру  то
не мiг  й  подивитися.  Курiннi  товаришi  знали  причину  його  смутку  i
спiвчували йому. Усi зусилля, щоб його розважати, були даремнi.
   Через кiлька днiв Сагайдачний нi до чого не брався, не хотiв ?сти,  хоч
оба Жмайли уговорювали його, як могли. Вiн висох, i  помарнiв,  та  втiкав
вiд людей. Виходив з Сiчi за ворота над берег рiки i  тут  сiдав  пiд  тою
вербою, де першi його сльози пролились. Тут  сидiв  цiлий  день  в  тяжкiй
задумi. Йому здавалося, що на тiм мiсцi вiн востанн? попрощався з Марусею,
i сюди його тягло, мов магнiтом. Тут вiн iнколи говорив сам до себе, начеб
з ким розмовляв, всмiхався болючо i плакав наперемiну. За ним зорив пильно
Марко i Антошко, та Сагайдачний ?х не помiчав. Вечером Марко забирав  його
у курiнь. Сагайдачний нiколи йому не противився  i  слухав  голосу  Марка,
наче дитина сво?? пiстунки. Товаришi  стали  побоюватися,  що  Сагайдачний
збожеволi?. "Пропав козак, та й годi, шкода його", - говорили  козаки  мiж
собою.
   Так тривало цiлий тиждень.
   Тодi вiдразу Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Устав  рано,  умився,
поснiдав з товаришами i проговорив:
   - Ну годi! Живий живе гада?, треба за роботу братись.
   I, хоч смуток не сходив з його лиця, хоч як усе говорив мало, вiн пiшов
помiряти мiсце пiд сiчову церкву, пооглядав дерево, порадив Марковi, як до
того братися, а сам узявся за органiзацiйну роботу.
   Скликав на майдан усiх новикiв i оглядав кожного, до чого хто вдався, i
вiдповiдно до того дiлив ?х на сотнi i чети та наставляв ?м  старшину.  До
того вишукав вiн на Сiчi колишнiх чубiвцiв.
   Зразу вiн говорив до них так:
   - Будемо вас вчити во?нного ремесла. Не думайте собi, що робимо це  для
примхи, що нам так подоба?ться. Нам немало прийдеться намозолитись з вами,
поки з вас козакiв зробимо. Се робиться для вашого добра. Пiдеш у  бiй,  а
не знатимеш, як збро?ю орудувати  i  куди  повертаться,  то  тебе  i  баба
переможе, а вже перед одним кварцяним, то втiкатимеш певно i пропадеш, мов
руда миш. З твого вишколення на доброго козака мусить вийти для Сiчi  така
користь, що не будеш даром хлiба ?сти i опiсля будеш  обороняти  ??,  нашу
матку, i нашу церкву, i наш укра?нський народ, з котрого ти вийшов,  i  ту
землю, з котро? тебе злиднi прогнали. Тому вчися, а не тому,  що  тебе  до
того силують, лише з добро?  волi,  що  так  треба.  Коли  б  це  кому  не
подобалось, i хотiв тут лежаного хлiба, то йди собi зараз iк бiсовiй мамi,
а то поки я сам прожену, та такого прочухана дам, оцею рукою, що тобi твiй
пан, вiд котрого ти втiк, враз зi всiма економами присниться. Вимагаю  вiд
вас слiпо? безумовно? слухняностi старшинi,  i  за  непослух  строго  буду
карати. Без старшини нема вiйська.
   Розпочалося зараз вчення на сiчовiм майданi, i геть далi за  валами,  i
на березi Днiпра, бiльшими i  меншими  гуртками.  При  кожнiй  сотнi  були
вибранi могильники, що мали копати рови i вали. Всi мусили  вмiти  пiшу  i
кiнну службу, стрiляти з мушкетiв, орудувати шаблею i  списом,  кидати  на
вiддаль ножами. Кожна сотня мала  сво?х  розвiдникiв,  котрi  вмiли  довгi
простори повзанути по землi, мов гадюки.
   Окремо вибрав кремезних людей з добрим зором на гармашiв. Старi  козаки
дивилися на цю роботу з подивом i радiли, що знайшовся мiж  ними  чоловiк,
що хоче других навчити. За ?х часiв було iнакше, вони самi просили других,
щоб навчили.
   Сагайдачний працював вiд  рана  до  ночi  i  всiх  пiдганяв.  Потомленi
вправами йшли вiдпочивати, на ?х мiсце виходили другi, а  Сагайдачному  не
було спочинку.
   У тiй працi вiн потонув усiм сво?м ?ством i шукав в нiй забуття.
   Вiн взорувався на старiм Касянi Байбузi з Чубово? редути.  Для  всiх  i
для себе був суворий, строгий, не пропускав  нiкому  провини.  У  нього  з
Касяном були схожi причини смутку, тiльки  що  Касян  усе  воркотiв,  усiх
лаяв, а Сагайдачний, навпаки, був  для  кожного  привiтний,  приступний  i
кожному рад був помогти. Поза службою вiн був начеб iншим чоловiком.
   До цих вправ, якi на Сiчi були вiдомi i заведенi, додав  вiн  ще  одну,
тут не звiсну: як добувати ворожих мурiв. Дотепер йшли на мури  з  довгими
драбинами, до яких треба було кiлька дужих козакiв, щоб ?х пiднести  i  до
стiни приставити.
   Сагайдачний видумав на це iншу штуку. Настругав коротких дубових щаблiв
i пов'язав  з  них  мотузянi  драбини.  Одним  кiнцем  така  драбина  була
прив'язана до округлого дерева, на котрому  звивалася.  На  другому  кiнцi
були до драбини прив'язанi два великi залiзнi каблукованi гаки. Дво? людей
брали за кiнцi округле дерево руками i викидали вгору.  Гаки  зачiпали  за
стiну, i драбина розвивалась вниз.
   Зразу Сагайдачний не хотiв нiкому  сказати,  на  що  воно  ?,  поки  не
випробував цього з Марком. Вони пiшли оба на вали, перепливли човном рiчку
i тут стали перед  стрiмким  берегом.  Узяли  драбину  i  викинули  вгору.
Дерево, летючи вгору, зачепило гаками  за  берег,  i  зараз  дерево  стало
спадати вниз i розвинуло драбину. Гаки зачепились за камiнь на  березi,  i
тепер обидва сюди повилазили. Попробували так кiлька разiв, хоч не  раз  з
драбиною треба було по?хати вниз, бо гаки не попали на тверду почву  i  не
мали сили вдержати тягару чоловiка.
   По такiй удалiй пробi Сагайдачний дуже оживився.
   - Се лише початок. Таких драбин ми зладимо  бiльше  i  навчимо  козакiв
ними орудувати. Тодi здобування мурiв не пожре  стiльки  людей,  що  досi.
Зараз треба  се  старшинi  показати,  а  тодi  подума?мо  про  решту.  Ми,
зда?ться, весною пiдемо в похiд...
   - На ляхiв?
   - Хiба  що  нi.  Ми  до  цього  ще  заслабi  будемо.  Нам  треба  зразу
попробувати на турках i ?м пригадатися. Вони далi i забудуть, що козаки ще
живуть на свiтi,
   Перед старшиною вийшла проба добре.
   - Менi зда?ться, що такими драбинами ми випередили всiх на свiтi, бо  я
не пам'ятаю, щоб у якiм вiйську такi драбини були.  На  дерев'яну  драбину
влiзе десяток людей, а ?? можна дрючком додолу скинути, а тодi  скiльки-то
люду нiвечиться.
   - Нiчого говорити, - каже кошовий. -  Така  драбина  -  то  собi  хитра
штука, треба таких наробити про запас.
   Вiдтепер Сагайдачний заходив часто в  майстерню,  де  сплiтали  мотузи,
стругали щаблi i кували гаки. До того вигадав Сагайдачний легкi  вiзки  на
двох колесах, якi можна було пiд мур фортецi пiдвезти. Сагайдачний  вибрав
на робiтникiв кремезних i сильних людей.
   Вони вправлялися цiлими днями, викидали драбини на скелю i лiзли  туди.
Показалося  ще,  що  коли  на  драбинi  заважить  здолу,  то  дуже   важко
приходилось поскидати згори гаки.
   Сагайдачний думав все над тим, щоб теперiшнiй спосiб воювання улiпшити,
i все, що вигадав, виходило  гарно.  I  так  вигадав  вiн  скорострiльний,
рушничний, бiй. Вибирав справних  стрiльцiв,  якi  кулею  на  льоту  птицю
трафляли. Вони сiдали на землi, загнувши ноги по-турецьки, за ними  сiдало
кiлькоро звичайних людей з мушкетами, якi безвпинно  лаштували  рушницi  i
передавали стрiльцевi. Вiн брав одну рушницю по другiй,  стрiляв  миттю  i
подавав поза себе, а брав налаштовану.
   Таким способом можна було в однiм мiсцi прибiльшити вогонь до небувало?
швидкостi, коли ходило о те, щоб здержати наступаючого ворога на  конi  чи
пiшки.
   В недовгiм часi став Сагайдачний душею усi?? Сiчi.
   Всi його поважали, наче самого кошового. Те вплинуло теж i на  новикiв,
котрi його подивляли i слухали. Старi  сiчовi  дiди  говорили,  що  за  ?х
пам'ятi такого запорожця на Сiчi не було. Йому ворожили,  що  вiн  кошовим
буде, а тодi не буде важко розбити Польщу на порох та повиганяти з Укра?ни
всiх ляхiв i жидiв.
   Сагайдачний не був з цього радий, що про нього таке говорять. Вiн сво?ю
важнiстю не величався, бо знав, що цього козаки не люблять.  Старшинi  вiн
уступався, давав ?м зразок слухняностi i всiм говорив, що те, що вiн тепер
робить, все лише для добра i слави сiчового товариства.
   Його молодi сотнi робили вправи, мов на  шнурочку.  Сагайдачний  зложив
свою питому  команду,  яку  всi  мусили  знати,  позаводив  знаки  сурмою,
ракетами i iншi,
   котрими порозумiвалися в полi. Рiвно йшли до бою i кiннi, i пiшi. Рiвно
i на команду похилялись списи, добувались i пiдносились шаблi. Сагайдачний
витворив з сiро? юрби збiгцiв справжн? вiйсько, вишколене i карне.
   Церкву  посвятили  ще  того  самого  року  на  Святу  Покрову.   Окреме
посольство привезло з  Ки?ва  iкони,  ризи  i  всi  церковнi  потреби.  О.
архiмандрит, до котрого Сагайдачний за цим посилав, дуже був цьому радий i
прислав сво? архi?рейське благословення.
   Пiд час цього богослужiння став Сагайдачний з сво?ми сотнями в  порядку
на майданi бiля церкви. На це свято поз'?здилися на Сiч знатнi товаришi  з
паланок з усього Запорожжя. Сагайдачний завiв стрiляння сальвами з рушниць
цiлими сотнями, що усiм дуже припало до вподоби.
   На такiй працi плив швидко час, i наспiв рiк 1605. Сiчове вiйсько  було
у зразковому порядку. Збро? було  доволi,  байдакiв  повнiсiнько  довкруги
Хортицi, а багато готових човнiв на березi. Конi були у?ждженi,  пороху  i
куль повнi склади, харчiв назбирано багато. Козаки були певнi,  що  весною
пiдуть у якийсь похiд, певно на ляхiв.
   Кошовий скликав велику раду зараз по великоднi. Вiн говорив перед радою
так:
   - При Божiй помочi ми стали на сво?х ногах так,  як  ще  нiколи.  Тепер
пора нам, щоб козацтво не залежувалось,  а  попробувало  сво?х  сил.  Може
бути, що ще щось покажеться недоладне i треба буде справити або  добавити,
а дещо закупити, то ми так i зробимо, а ви, панове товариство, як гада?те?
   Тепер кошовий, знаючи, що мiж козацтвом ?  ?днiсть,  не  боявся  жодних
партiй.
   - На ляхiв пiдемо, шкода втрачати слiв, - крикнув хтось з гурту.
   - Ведiть нас на ляхiв; вже досить знущалися над бiдним народом...
   - На ляхiв, на ляхiв, вигнати  псубратiв-кровопийцiв  з  нашо?  Укра?ни
геть у Польщу.
   Тепер Сагайдачний вийшов на пiдвищення. Вiн виглядав  поважно  з  сво?ю
довгою бородою.
   - Тихо, товаришi, хай Сагайдачний говорить.
   Сагайдачний кланявся довкруги шапкою.
   - Панове старшино, отамання i ви, мо? товаришi та брати! Iз душi вийняв
менi слово той, хто перший крикнув: на ляхiв! На ляхiв треба нам йти,  щоб
помстити кривди цiлого народа та освободити його з пансько? ?зу?тсько?  та
жидiвсько? кормиги. Там народ нiвечиться, i треба  йому  помогти.  Я  знаю
добре, чого нам на такий великий подвиг конечно потреба, бо у се дiло,  як
зна?те, я вложив цiлу свою душу.
   - Гарно ти впорядкував вiйсько, нiде правди дiти.
   - Я сим не величаюся. Хто пристав до запорожцiв, то його  обов'язком  ?
робити по сво?х силах для товариства, я робив по мо?х силах  i  не  вважаю
сього за заслуги. Я лише про це тому сказав, щоб ви менi  повiрили,  що  я
найкраще знаю, чого нам ще треба. У нас замало гармат... Усе ми  робимо  у
нашiй майстернi, але гармат ми поки що не зладимо.
   - Ми ?х здобудемо.
   - Певно, що ?х здобути мусимо, бо нiхто нам ?х не подару?, але тепер  я
вас питаю, де ?х здобути?
   - На ляхах здобудемо, по городах i панських замках сього  добра  -  хоч
греблi гатити...
   - Та хiба що сими гарматами греблi гатити, бо до  бою  вони  ледачi.  У
панських замках i городах гармати лихi, що шкода на ?х здобування втрачати
сили. Добрi гармати  найшов  би,  може,  в  Польщi,  та  заки  ми  до  них
доберемось, то й сил нам не стане. Але я знаю  краще  мiсце,  де  ?  добрi
гармати, i багато: у туркiв! Треба лише пiти до них поклонитися  козацьким
способом, попросити гарненько i взяти. Я знаю, що нам це  вдасться,  i  ми
цього докона?мо. А  попри  ми  зробимо  ще  одно  благородне  козацьке  та
християнське дiло...
   Усi зна?мо, що ляхи угнiтають наш народ. Вiн мучиться, та як йому надто
допече, то вiн втiка? вiд свого пана гнобителя, i на десять втiкачiв певно
восьмеро доб'?ться до нас, у Сiч. Але гiрша  неволя  вiд  пансько?,  гiрша
мука нашому братовi неволя бусурменська. Там мучиться народ в кайданах  на
турецьких галерах, в тюрмах та пiдземних  льохах.  Спитайте  тих,  що  там
побували, яка гiрка доля до турчина в неволю попасти.
   - Правда, правда, хай Господь хоронить в турецьку неволю попасти.
   -  А  втеча  звiдтам  тяжча,  як  вiд  ляха  з  Укра?ни,  а  скiльки-то
християнських душ пропада? через те,  як  не  може  видержати  знущання  i
збусурмениться? Тож подумайте, панове товариство, як би воно  було  гарно,
коли б ми, забираючи собi турецькi гармати, освободили  ще  яку  сотню-двi
християнського люду з турецько? неволi. А ще подумайте, скiльки у ледачого
турка золота набралось? А це також би не завадило нам роздобути...
   - Добре говорить, йдiмо на турка...
   - Нi, краще ходiмо на ляха.
   - Не говори небилиць, хiба не чув, як гарно нам вичитав.
   Кошовий каже:
   - Хто за тим, щоб йти на турка, пiдняй шапку!
   Цiлий майдан вкрився пiднесеними вгору шапками. Кошовий  пiднiс  булаву
вгору.
   - Бiльшiсть хоче на турка, так воно i бути мусить...
   -  Тепер  подавайте,  товаришi,  голоси,  кому  бути  наказним  у  тому
майбутньому походi, бо вже ж цiлим кошем не  можемо  йти,  пiдемо  усi  на
турка, то тут нам татарин на шию влiзе.
   - Сагайдачний хай буде отаманом, нiхто так гарно дiла  не  зробить,  як
вiн. Як вiн гарно впорядкував вiйсько...
   - Славно, Сагайдачний, бери булаву!
   Сагайдачний кланявся на всi сторони.
   - Панове товариство!  ?  старий  сiчовий  святий  звичай,  що  вибраний
старшина до трьох разiв вибору не прийма?ться, аж доки його  до  сього  не
вислухають. Я клянусь мо?ю козацькою честю, що не для поведенцi? i  звичаю
не приймаю се? честi, а лише для  того,  що  я  такого  дiла  не  подолiю.
Панове! Ви помiркуйте, що я ще як живу, моря не бачив, у мене нема досвiду
на пiвшага. Мав би я мо?м недосвiдом загирити сiчове вiйсько  i  споганити
мою козацьку добру славу, а потiм вiдповiдати на судi божiм, або коли б  я
оцiлiв ставати перед козацький суд, так краще хай менi зараз  кат  одруба?
голову. Я пiду з вами у похiд, я пiду до приступу хоч би на яку фортецю, я
самого султана пiду скубнути за бороду, але отаманувати на морi я не  вмiю
i не буду.
   Козаки були невдоволенi i стали гомонiти.
   - Послухайте мене, братики, до кiнця. Ось  вам  вкажу  такого  отамана,
якого кращого не може бути. Давайте вашi голоси на курiнного отамана Жука.
В таких походах вiн опитний, бо бував на морi. Його Трапезунд зна?, хай же
його пiзна? i Варна. На Варну пiдемо, товаришi, i хай нас поведе  у  божий
час отаман Жук.
   По тих словах Сагайдачний зiйшов з пiдвищення i сховався мiж юрбою.
   - Гаразд! На Варну йдемо i вибира?мо Жука. Де вiн? Давай його сюди...
   Юрба стала Жука випихати на пiдвищення.
   - Славно, Жуку! Отамануй нам i веди на Варну. Дорогу зна?ш добре.
   Отаман Жук не сподiвався, що  дiло  туди  повернеться.  Вiн  був  тако?
думки, що таки Сагайдачного виберуть, а на його курiнь впаде з цього добра
слава, що такий славний козак iз куреня вийшов.
   Рада скiнчилася, отаман був вибраний, i тепер на його головi  було  все
обдумати i приладити до походу...
   - Бодай тебе, Петре! Чого ти так дiло повiв i на мою голову таку  тяжку
вiдповiдальнiсть звалив? - говорив Жук за обiдом, хоч був радий з того, що
йому така честь припала.
   - Пiдожди, отамане, я ще одну штуку видумав i пiсля обiду тобi покажу.
   По обiдi пiшли Сагайдачний, Жук i Марко за сiчовi вали. За ними Антошко
щось нiс у мiшку i не хотiв сказати що. Аж зайшли на мiсце. Вiн  розв'язав
мiшок i  вийняв  з  нього  звичайну  пращу,  себто  кусок  шкури  з  двома
мотузками, i кiлька куль  завбiльшки  з  диню.  То  були  кулi  з  соломи,
помiшано? зi смолою. При кожнiй звисав шнурок, напо?ний порохом.
   Сагайдачний  запалив  кресивом  шнурочок,   поклав   кулю   на   пращу,
розмахнувся i викинув далеко. Куля впала на землю i  лежала,  поки  шнурок
згорiв. Опiсля  стрiлило,  куля  розпуклася,  куски  розлетiлись  i  стали
горiти.
   - Тож вже зна?ш, що в сих кулях ?, i нащо вони?
   - Ти сим хочеш кришi запалювати?
   - Можна й кришi, але воно буде добре i на турецькi судна.
   - Воно гарно, та кажи менi, як ти обляв порох гарячою смолою, i вiн  не
запалився?
   - Я набрав мокрого пороху в платок, причепив до нього  шнурок  i  обвив
клоччям. Вiдтак обвинув смолою i облив довкруги смолою, поки порох  висох,
щоб мiг загорiтись, то i смола застигла.
   - Таких смоляних гарбузiв треба наробити бiльше, - говорив Жук. -  Коли
пiдкрадемося вночi пiд турецькi судна, то можна буде увесь флот спалити  у
пристанi. Помости на суднах смоленi добре, щоб не протiкали.
   Жук наставив Сагайдачного  сво?м  обозним.  Пiд  ним  стояло  усе  пiше
вiйсько, гармата, могильники i драбинники.
   Тепер вони заходились обидва  запопадливо  коло  влаштування  морського
походу на Варну. Сагайдачному прийдеться здобувати фортецю, i до цього вiн
хотiв усе зараз обдумати.
   Жив тодi на Сiчi старий дiд Семен Нетопа, котрий довгий час  побував  у
турецькiй неволi. Вiн там втратив сво? здоров'я i силу. Був дуже немiчний,
не довиджував, приглух, у нього голова хиталась i тряслись  руки.  Не  мiг
нiчого робити i усю зиму пересиджував за пiччю у куренi, а лiтом грiвся на
сонцi, але на Сiчi дуже шанували старих людей, не  жалували  хлiба-солi  i
слухали ?х мудро? ради.
   Сагайдачний заходив до нього вечорами та випитував  про  Варну.  Нетопа
побував там довший час i знав  ??  добре;  знав  вiн  i  стан  Варнянсько?
фортецi.
   Вона славилась сво?ю недоступнiстю.
   Дiд виложив свiй погляд, що Варну  можна  взяти  лише,  як  здобудеться
фортецю, а до не? можна добратися лише вiд рiчки, яка пливе попiд сам мур,
дуже високий i грубий. Гарматою його не розiб'?ш, а на нього хiба драбиною
дiстанешся.
   Зараз  пiд  самим  муром  стоять  будiвлi,  сюди   замикають   на   нiч
невольникiв, пригнаних з роботи. Мур такий грубий,  що  по  ньому  перейде
дво?, а то i тро? людей. Йдучи муром,  приходиться  до  дверей  башти,  що
сто?ть над воротами  фортецi.  У  тiй  баштi  сто?ть  замкова  сторожа,  з
яничарiв. Вiдсiля виходять вартовi, i там держать ключi вiд ворiт.  Ворота
засуваються великим дубовим засувом, що входить глибоко в мур.
   Iншого входу i виходу нема, ? хiба, може, яким пiдземним льохом, та вiн
цього не зна?.
   Коли б так повелось взяти сторожу, щоб не розбiглася i  не  затривожила
вiйська, що сто?ть в замку, то можна, забравши ключi, вiдчинити  ворота  i
впустити через них козакiв, тодi було б гаразд.
   Сагайдачному тепер стало все ясно.  Треба  лише  подумати,  як  це  все
зробити.



   II

   За час, коли вiдомо стало, що пiде похiд на  Варну,  заборонив  кошовий
кому-небудь з Сiчi виходити. Обставлено сторожею проходи; а  сторожа  мала
право кожного застрелити, хто би хотiв переплисти  за  рiчку.  Треба  було
держати все в тайнi, щоб ворог про те не дiзнався, бо  тодi  усе  пiшло  б
внiвець. По степу пiд той час ганялись меншi  купи  татар,  котрi  слiдили
пильно за тим, що на Сiчi робиться.
   День походу проголошено попереднього  дня.  Шiстдесят  п'ять  байдакiв,
навантажених усяким добром, харчами i всякими во?нними  припасами,  стояло
на припонi на Днiпрi. Крiм того,  було  багато  порожнiх  суден  на  всяку
потребу. У цей похiд йшло двi тисячi вибраного лицарства.
   Раненько того дня вiдслужив сiчовий пiп службу  божу,  ходив  вiдтак  i
благословив вiйсько хрестом та кропив свяченою водою на щасливу дорогу.
   Мов духи, виходило козацтво з сiчових ворiт i сiдало  на  байдаки.  Уся
Сiч вилягла на валi i прощалася з вiдпливаючими, викидаючи вгору шапками.
   Повiдпинали байдаки i вдарили веслами. Попереду помчали  два  невеличкi
човни, котрi мали розглядати рiчку. За ними у вiддалi плив байдак  отамана
пiд малиновим стягом. Тут був i Сагайдачний з Марком  i  Антошком,  котрий
вiд свого пана не вiдступав.
   Отаман Жук зняв шапку i перехрестився на сiчову церкву,  другi  зробили
те саме. У Сагайдачного забилось сильнiше серце. Це його  перший  морський
похiд. Вiн горiв з нетерпячки побачити те все, переконатися  наглядно,  чи
його зусилля покажуться корисними.
   - Благослови, Боже, в щасливу дорогу на лицарське жниво, i  дай,  Боже,
щасливо повернутися! - молився Жук.
   До лиману мали заплисти вночi. Там стояла турецька залога з  гарматами,
котра мала не допустити козакiв на море. Наближаючись до лиману, козацький
флот роздiлився i плив двома шнурками, судно за судном попiд  береги.  Пiд
нiч сходились i пливли  серединою.  Прикази  отамана  розвозили  розсильнi
малими човнами.
   Наприкiнцi отаманського судна  стояла  бочка,  у  якiй  держали  козаки
пiвня.  Вiн  мав  ?м  звiщати  день  i  був  у  великiй  пошанi.  Тут,  на
отаманському суднi, був ще i секстант - голка, бо без цього  не  можна  на
море пускатися. Сагайдачний говорив до Жука:
   - Чи ти, товаришу, зна?ш Варну?
   - Я там ще не був. Коли ?? здобудемо, тодi i пiзнаю.
   - Так ти послухай мене i поглянь, чого я в школi про Варну  навчився  i
чого вiд людей довiдався.
   Сагайдачний розложив кусок паперу з рисунком i, показуючи пальцем,  так
пояснював:
   - На Чорне море ти краще дорогу зна?ш, бо ти перепливав  його  не  раз.
Будеш i се знати, кудою плисти пiд береги Болгарi?. Ось тут - гирло Дунаю,
з його семи рукавами, а тут  лежить  Варна,  як  кажуть  бувальцi,  славна
неприступна турецька фортеця. Перед нею  -  морська  пристань,  де  стоять
турецькi галери i байдаки. Ось тут замок. Нам поперед  усього  треба  його
здобувати, та вiн, як бачиш, подальше вiд моря. Попри його вплива? до моря
невеличка рiчка Девна. Пливе попiд сам мур. На цей мур дiстанемось  нашими
мотузяними драбинами, дiстанемось з байдакiв, якими треба вночi  непомiтно
пiдплисти в рiчку. Цього муру дерев'яними драбинами не  вiзьмеш,  бо  нема
берега i нема на чiм ?х поставити. Дерев'янi драбини держаться  в  долинi,
нашi мотузянi держаться гаками на горi. Тепер  ти,  отамане,  розпоряди  i
прикажи, що кому треба робити.
   - На те ще буде час, коли ми туркам попiд Очакiв на море перекрадемось.
Там чатують турки  днем  i  вночi;  цiла  штука  в  тому,  щоби  турецьких
сторожних собак перехитрити...
   Як доплили до лиману, сховалися в прибережних комишах, дожидаючи  ночi.
Тодi рушили тихесенько попри Очакiв. Треба було плисти так тихесенько, щоб
навiть веслом по водi не  плеснути,  бо  вiд  того  усе  залежало,  щоб  в
Очакiвськiй фортецi нiхто ?х не помiтив. Перепливали так  цiлу  нiч,  поки
усi байдаки не переплили. В очакiвськiй фортецi блимало свiтло.
   Коли стало заноситися на свiт, усi байдаки були вже  на  повному  морi.
Усi хрестилися i дякували  Богу.  Залунали  по  байдаках  козацька  пiсня,
забринiла бандура.
   Взялася напрочуд гарна днина. Вiд сходу зарожевiло небо,  а  далi  цiле
запалало. Мiльйони огняних стрiл височiли з моря вгору, i випливло  велике
червоне сонце, котре пiдносилося  щораз  вище  i  вище  i  заяснiло  такою
яснiстю, що аж слiпило очi. Байдаки зiбрались вкупу довкруги  отаманського
судна. Отаман зняв шапку i став голосно вiдмовляти молитву. Вiн тепер  був
i духовником запорозькiй братi?. По козацькому звичаю,  то  коли  по  морю
прийшла скрутна година, козаки навiть сповiдалися перед отаманом.
   Потiм запалили по байдаках огнi на широких кам'яних плитах. Над  огнями
позавiшували казани на тринiжках. Воду возили з собою бочками. Усi байдаки
були пообшиванi очеретом, щоб не потонути, коли б у  байдаки  багато  води
набралось.
   Поживилися  i  попливли  далi.  Байдаки  згуртувались  в  чотири  лави.
Довкруги цiлого флоту пливли таким пiвколесом малi прудкi човни.
   - Тепер ма?мо свобiдну голову i можна зараз  цiлу  рiч  добре  спокiйно
обмiркувати, - каже Жук, - покажи менi ще раз сей папiрець, бо я тебе лише
одним ухом слухав. У  мене  була  iнша  турбота  на  головi.  -  Вiн  став
придивлятися нарисовi ситуацi? i поводив по ньому пальцем.
   - Як же ти дума?ш, Петре?
   - На мою думку, нам би пiдождати на морi, щоб нiкому не  лiзти  в  очi,
або ховатися десь пiд болгарським берегом  i  пiдождати  до  ночi.  Вiдтак
поплисти пiд Варну до пристанi i запалити турецькi судна. Вiд  цього  цiла
Варна заворушиться. Дамо ?м трохи роботи i вiдвернемо увагу вiд того, що я
маю зробити. Я запливу у Девну пiд замок, його треба буде  вмить  здобути,
там,  либонь,  сидить  уся  варнянська   залога.   Там   сидять   узапертi
християнськi невольники. Туди заганяють у спокiйний час i тих невольникiв,
що по галерах мучаться. Тут хова?ться турецька каса,  i  вся  гармата,  та
багато во?нного добра. Коли б тобi, отамане, яка гармата в руки попала, то
бери ?? без лафети. Це забира? багато мiсця на суднi; а лафету то ми  собi
у Сiчi доробимо. Добре було б захопити кiлька менших суден, таких,  щоб  у
Днiпро перевести можна. А як на замку покажеться огонь, так  знай,  що  ми
замок взяли i пiдпалили.
   Марко, слухаючи це, дивився на свого побратима з подивом. У сво?й  уявi
вiн бачив зараз того малого Петруся з  Кульчиць,  коли  разом  на  оболонi
пасли товар. Як воно гарно сталося, що такий талант не  змарнувався  серед
сiро? селянсько? маси в буденщинi пiд солом'яною стрiхою або мiж  книжками
та паперами.
   Мiж козацтвом було весело. Море було спокiйне, сонце свiтило  ясне,  не
стрiчаючи по сво?й дорозi нi одно? хмари.
   По чистому рiвному морському плесi лунала козацька пiсня.
   Не було поки що нiяко? небезпеки. Нiде нi слiду ворожого судна. Байдаки
держалися берега на таку вiддаль, щоб ?х з берега не можна було помiтити.
   Минули Хаджi-бея  i  наблизилися  до  гирла  Дунаю.  Тепер  треба  було
поводитись обережно, бо туди могли швендятись рибальськi судна, а мiж ними
i турецькi. Вiдразу замовкла пiсня.
   Задержалися тут у комишах i чекали ночi.
   Сагайдачний зараз вiддiлив сво? судна, щоб у слушний час  вiдплисти  на
сво? мiсце.
   З того, що кiлька днiв була гарна погода i сонце нагрiвало, назбиралося
пiд вечiр у повiтрi багато пари, яка затягла туманом i море, i його берег.
   Це було якраз на руку козакам, бо могли непомiтно плисти. Жук  розвинув
сво? судна в довгу лаву i, коли настала темна нiч, пiдплив до пристанi.
   Розвiдчi човни  закралися  передом  до  пристанi  всередину  i  донесли
отамановi, що там сто?ть багато турецьких галер i суден, на яких не  чутно
нiякого гамору. Значить, що там не прочувають небезпеки, стоять на якорях,
а людей там дуже мало.
   Сама добра пора зачинати. Байдаки окружали цiлу пристань, особливо  вiд
Царгорода, щоб туди нiяке судно не перекралося. Другi байдаки  запливли  у
пристань.
   На них заблищали iскорки  вiд  кресива,  яких  прислоняли  до  пристанi
полою, i смолянi галушки посипались на помости турецьких суден.  За  хвилю
почулося в рiзних мiсцях трiскання лускаючих  куль,  куски  гарячо?  смоли
розлiталися  по  смоленiм  помостi.  За  часок  усе  те  спалахнуло  ясним
полум'ям, судна зачали горiти. Вiд них займалися й тi, що  не  досягла  ?х
смоляна куля. В цiлiй пристанi постав великий пожар. Тодi  козацькi  судна
повтiкали на море i стали поруч других у колесi.
   Цiла Варна заворушилась. Турки з великим криком поспiшали до  пристанi.
Усе кинулось рятувати. Моряки вскакували на судна, якi  ще  були  цiлi,  i
поспiшали ви-дiстатися з  вогню  на  море.  Та  тут  натрапили  на  ланцюг
козацьких суден, козаки зачiпали втiкаючих гаками, вскакували на  судна  i
вибивали усiх впень, а судно -забирали. Тепер  турки  догадалися,  хто  ?м
запалив флот.
   А тим часом Сагайдачний, ще поки у пристанi вчинився пожар,  заплив  зi
сво?ми суднами у лиман Девни i поплив горi рiчкою. Звiдсiля  побачив  вiн,
яке пекло зчинилося у пристанi. Сагайдачний пiдплив аж пiд мур замку.  Тут
було темно, свiтло пожару туди не доходило. Кiльканадцять мотузяних драбин
загурчало в повiтрi. Гаки позачiплялися за вершок муру.
   Сагайдачний, заткнувши шаблю за пояс, з ножем у руцi  полiз  перший  по
драбинi, слiдом за ним полiз Антошко з ножем в зубах.
   Вiдразу показалося кiльканадцять голiв. На вершку муру  вже  було  ясно
вiд полум'я. Сагайдачний бiг муром до дверей башти над воротами.
   Зараз при самiм фортечнiм мурi стояли вiд середини  будiвлi.  ?х  кришi
сягали боком аж до вершка муру.
   Нiхто не звертав увагу на тi тiнi людей, що бiгли