го, що завтра вранцi принесеш менi води вмитися. А тепер йди собi, бо я лягаю спати. Антошко вийшов нерадо. Вiн хотiв усе розповiсти сво?му добродi?вi, що йому на серцi лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою i хотiв, не ждучи вечерi, лягти вiдпочити. Але довго не мiг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлi пекло. Вiн заснув геть аж по пiвночi. Цi?? ночi i паннi Зосi зле спалося, ?й було не по нутру, що Петро не прийшов до вечерi, ?й так дуже хотiлося з ним розмовляти. Опiсля, як вже поклалась спати, ?й все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то ?? мучив поганий сон, що наскочила татарва i ?? в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра i кликала рятунку, та вiн вiдвернувся i пiшов собi байдуже далi. Вона вже мала на устах проклiн для нього за таку нелюдянiсть, та, на щастя, прокинулась зi сну. Вона облилась гарячим потом i тряслась усiм тiлом з переляку. Недобре спалось також i Станiславовi, бо цiлу нiч прикладав собi мокре рядно на болюче мiсце. VII На другий день Петро умився, i одягнувся вранцi, i ждав на хлопцiв, та вони не приходили. Вже було пiзно, як прийшов лакей i заявив, що вельможна панi кличе пана вчителя до себе. - Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна панi ма? мене навчити. Лакей повiв його у поко? вельможно?. Тут було таке багатство, така розкiш, що хiба у султаншi не було краще. Панi сидiла на канапi одягнена в оксамитний халат рожево? краски. Петро змiркував, що з цього халата вдалося б два жупани викро?ти. Халат був спереду пiд ши?ю викро?ний так, що ?? лебедино? ши? не закривав. Так само широкi розлогi рукави не прикривали бiлесенько? та округлесенько? руки вище лiктя, як лише пiднесла руку вгору. Зося крутилася бiля панi. У не? порожевiв кiнчастий носик, на кiнчику котрого держалася краплина прозоро?, мов роса, течi. Петро вклонився i приступив, щоб поцiлувати ручку ясновельможно?, а вона каже: - Добрий день, вашмостi! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими дiтьми, хотiла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Нашi дiти дуже нiжно вихованi i слабосильнi, i з ними треба поводитися нiжно, делiкатно, без крику i, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб чия рука дiткнулася тiла мо?? дитини. - Чи вельможна панi думають, що без крику i карання наука неможлива? ? ще iншi доцiльнiшi способи, щоби наука йшла i була корисна. Перший спосiб, щоб науку подавали дитинi в займаючiй зрозумiлiй формi. Вiдтак, щоб учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила i йому вiрила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би для того, щоб учителевi не робити прикростi. Звичайно дитина радi? тодi, як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того, щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для не? скучний, щоб був карою. Тою справою займалися стариннi фiлософи, люде розумнi i дуже вченi. Не я такi способи видумав, а мудрiшi за мене. Це в книжках написано, i я, хоч нiколи не був вчителем, такого способу хочу держатися. Вельможна панi дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе, щоб ?? дитина полюбила чоловiка з простого нешляхетського стану, якому за науку платиться, i нiчого бiльше? Та коли Петро заговорив про старинних фiлософiв та про книжки, в котрих таке написано, то ?й це подобалось, бо такого вченого учителя при ?? дiтях ще не було. Вона ласково усмiхнулася i позволила Петровi поцiлувати знову свою бiлу ручку. А вже панна Зося бачила в Петрi такого великого чоловiка, який переходив ?? уяву. Вона вiдразу залюбилася в ньому по самiсiнькi вуха, хоч високо було до них через ?? довгу гусячу шию. Вельможна обiцяла зараз послати до нього хлопцiв i вiдпустила в ласцi. Але ?й таки зараз прошибла голову якась недовiрливiсть. Вона прикликала охмiстра i приказала йому сидiти увесь час при науцi i на кожне слово пильно вважати. Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопцiв зацiкавити, став ?м щось дуже веселого оповiдати. Хлопцi слухали, цiкаво вп'яливши в його лице оченята. В тiй хвилi ввiйшов охмiстр i, не кажучи нi слова, сiв при столi. Петро спитав його вiдразу: - Як, вашець, ма?ш до мене яке дiло, то прийди опiсля, а тепер менi не перебивай. - Вельможна панi приказала менi сидiти тут в часi науки й уважати за все, що тут говориться. - Вашець мо?? науки розумiти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще раз -не перебивай менi, бо я того не люблю. Але охмiстр не гадав вступитися. Тодi Петро каже до хлопцiв: - Те, що розпочав вам оповiдати, докiнчу, як цей чоловiк звiдсiля пiде. - При тiм Петро подивився на охмiстра таким оком, що, мовляв: iди собi, небоже, поки я добрий, а то вiзьму за шиворот i викину за дверi. На охмiстра стали напирати i хлопцi, щоби той пiшов, бо пан Конашевич зачав ?м щось дуже цiкаве оповiдати, а через нього не хоче кiнчити. Не лишалося охмiстровi нiчого другого, як винестися. Вiн зараз пiшов з рапортом до вельможно? панi i розповiв усе. Вельможна панi була подратована, що ?? приказiв не слуха?ться, i пiшла зараз до чоловiка з жалобою. - Хiба ж я тобi вчора не говорив, щоб ти цьому дала спокiй, бо Конашевич цього не стерпить, бо я би сам так зробив i не позволив би, щоб менi насилано до нагляду чоловiка освiтою нижчою. Не треба було цього робити, а ти найкраще зробиш, коли будеш по собi показувати, що ти про це нiчого не зна?ш. Але вельможна панi не дала переконатися, ?? ще бiльше брала досада, що ?? не хочуть слухати. I ще хто? Якийсь там степовий дикун, хоч вiн i фiлософiв зна?, i старi книги вивчив. Вона мусить на сво?му поставити, щоб i свiт провалився, i учитель вилетiв з хати. Вона передумувала способи, i була лиха, бо нiчого путнього не видумала. Але вiдчинилися дверi, i в поко? вбiгли обидва хлопцi. Вони були дуже радi i веселi. Зараз повисли на ши? у матерi i стали наперегони оповiдати, якi гарнi iсторi? оповiдав ?м пан Конашевич, як вони його за те люблять. Мама казала ?м переповiсти те, що вони чули, i вони, то один, то другий, розповiдали все, чого сьогоднi вiд Конашевича навчилися. Один поправляв другого. Вельможна мусила признати, що в цiй науцi нiчого такого не було, щоб ?й могло не подобатись. - Пан Конашевич говорив, що вiд завтра зачнемо вчитися латини. - Я його питався, як сказати по-латинi: люблю тата i маму, i вже знаю як. - То скажи менi, - каже панi. ?? гнiв уже минувся. - Amo patrem et matrem. Вельможна вже бiльше охмiстра не посилала. Петро пiзнав невдовзi, що його хлопцi дуже понятливi i можна з ними багато зробити. Зайнявся ними цiлою душею i вчив ?х безвпинно навiть тодi, коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що дiти пристали до Петра цiлою душею, що те, що скаже пан Конашевич, ? святе. Родичi дивувались, що може бути якась така метода учення без крику i без кари. Надiйшов новий рiк. Петро зладив для хлопцiв невеличкi повiтання по-латинi, для кожного окремо. Пiшли всi три вранцi до пана Аксака. Петро привiтав його з Новим роком, а тодi виступив Олесь, а опiсля - Микольцьо з латинською промовою. Аксак був з того радий. Вицiлував хлопцiв, стиснув щиро руку Петровi i подарував йому дорогий перстень з камiнцем. - Я на це не був приготований, мо? любi, - каже до дiтей, - i не подумав ще, чим вас обдарувати за таку любу несподiванку. - За це я вже сам вашу милiсть попрошу. Мо?м любим хлопчикам треба би по кониковi справити, щоби вчилися кiнно? ?зди. Це було знову для хлопцiв несподiванкою. Вони стали плескати в руки з радостi. Вони бажали собi цього давно, чуючи не раз вiд Конашевича, як то гарно ?здити на конi. Та ?х виховували по-панськи i по-городськи. Мама про те ?х слухати не хотiла, щоб ?? сини коли-небудь були жовнiрами. А ?здити на конi, то можна з нього впасти, скалiчити себе або й забитися. На таку думку вона дрижала. Для синiв вона призначила роль панську, спокiйну, десь на королiвському дворi. Така служба може завести ?х дуже високо. Врадуванi хлопцi побiгли ще до матерi, а Петра задержав Аксак у себе: - Сiдай, вашмосць, прошу, та поговорiм про тi коники. У мене ? того доволi на мо?х економiях, лише вибрати. - Я це зроблю, ваша милiсть, як запорожець, я на конях розумiюся. Я вже давно хотiв поговорити з вашою милiстю на цю тему, щоби у хлопцiв перемiнити спосiб життя. Менi повiрено ?х духовне образування; признаю, що дiти добрi, гарнi й понятливi. Але вони слабосильнi i нiжнi. Треба би рiвномiрно подбати ще про ?х тiлесне виховання. Ваша милiсть мусили самi це завважати. Не дай Боже на них яко? недуги, то прийшлось би важко ?? перебути, бо ?х органiзм слабий, мало вiдпорний. Я не маю того на думцi, щоб ?м визначити вiйськову кар`?ру, але фiзичного здоров`я потреба кожному, хто ма? жити. Я завважав, що вони невiдповiдно живляться i замало вживають руху та повiтря, а це для молодого органiзму дуже потрiбне. - Невiдповiдно живляться? Хiба ж у мене хто голоду?? - Тож бо i ?, що вони ?дять забагато невiдповiдно? для них поживи. Для них було б краще часом зголоднiти. ?м би живитися стравами простими, багато молока, а нiколи вина, бо це забiйче. - Ет! Та з челяддю не заставлю мо?х дiтей ?сти. - Не з челяддю, бо челядь у вашо? милостi ?сть те саме, що й пани. Ваша милiсть вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дiтей щирий. Прошу менi ?х вiддати цiлком пiд мою опiку. Не надовго, лише на два мiсяцi. Вони будуть разом зi мною жити. Але ми не будемо приходити до спiльного столу, лише будемо ?сти у себе такi страви, якi я кухаревi приладити прикажу. Аксак подумав хвилю i каже: - Я мушу це дiло обговорити наперед з жiнкою. - Я лише одне повторю: на два мiсяцi. На цiм розiйшлися. При тiм Петро заповiв, що мусить сьогоднi пiти до Лаври, повiтати о. Архiмандрита з Новим роком, бо й так вже давно там не був. Виправдався також, що сьогоднi на обiдi не буде. О. Плетенецький привiтав Петра дуже сердечно: - Що ж ти собi, сину, гада?ш, що не показу?шся? Жду на тебе i не можу дiждатися. Я вже гадав, що ти втiк на Запорожжя. Скажи менi, як тобi живеться? - Я вже привик до цього ярма i живу, як можу, коли б лише не довго, бо на панському хлiбi зледачiю цiлком. - Пан Аксак дуже тебе шану?. Я бачився з ним i чув це вiд нього самого. - Багато я намучився, поки наломив себе до тих бакалаврських обов`язкiв. Тепер опанував ситуацiю i тепер зроблю, що схочу. - Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогоднi пiд Новий рiк до мене зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками. - Хто це вони? - Зараз побачиш ?х при трапезi. Пiдемо туди, як лише задзвонять. Я маю тепер багато роботи у боротьбi з унiатами. Усюди менi лiзуть. Мушу вести процеси в оборонi церковного майна, а це може остогиднути. Через тi процеси я занедбав мою культурну роботу. - А звiдкiля цi галичани тут взялись? - Я ?х сюди нарочно спровадив, по найбiльшiй частi зi Львова, i спроваджую зi всiх сторiн людей вчених, православних. Ки?в мусить бути не лише столицею Укра?ни, та ще й культурним ?? осередком. Ти i не повiриш, яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго менi на свiтi жити, а не хотiв би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти такого чоловiка, щоб мiг по менi вести начату роботу далi. - А що тепер в Острозi робиться? - Острог вже сво? доспiву?. Вiн сповнив славно свою мiсiю, а тепер його джерело висиха?. Воно всюди так мусить бути, де коренем ? одна одиниця. Князь Костянтин вже над гробом, а нема ким його заступити, хто взяв би тi засоби в сво? руки, якi вiн нагромадив i ними оруду?, його синок зляшився i по смертi старого князя все для нас пропаде. Лише така iнституцiя може запевнити собi iснування, котра опира?ться на гуртi, на громадi. До тако? мiсi? вибрало провидiння нашу Печерську лавру. Тут мусить стати осередок нашо? культури. Тут мусить вона пустити сильне корiння i зацвiсти, ще заки Острог скине сво? листя i зiв'яне. До того я вжию всi тi багатства, якi мо? попередники нагромадили. Я ще iншi засоби до того роздобуду i прибавлю. Тут, а не в Острозi, можна знайти опору в народi, в мiщанствi, в козацтвi, в православних вельможах. Я не годен тобi це все так наприхапцi з'ясувати, але ти дивися сам. Ти надто в панськiй палатi не залежуйся, не бiльше понад сповнення тво?х учительських обов'язкiв, а заходи помiж мiщанство, придивляйся всьому, прислухайся, та вчи, та освiдомлюй меншого брата. Духовенство я вже держу в руках, мiщанство я вже гуртую. У цьому ти менi помагай, а вже до козацтва так ти сам берись, коли повернеш до нього. О. архiмандрит говорив з жаром, а Петро захоплювався кожним його словом. Вiн не зводив очей з того аскетичного монаха, марного тiлом. Не мiг вийти з дива, звiдкiля у цього чоловiка береться стiльки сили. - Ки?в мусить стати невисихаючим джерелом життя усе? Укра?ни. Звiдси мусить виходити свiтло сонця Укра?ни на всю укра?нську землю й огрiвати ??, розморожувати серце i душу народу. Того ми докона?мо, коли переймемося одною iде?ю, i до такого дiла подамо собi руки. - Йдучи сюди, завважив я багато крiпких монахiв, що то за люде? Плетенецький усмiхнувся: - Це моя прибiчна гвардiя. Тi братчики - то козаки. Я мушу приготовитися на кожний випадок, бо бiда не спить. Мо? вороги лише вижидають хвилi, щоб напасти i мене звiдсiля прогнати, а тодi треба би знову здобувати ту нашу фортецю, як це робив мiй славний попередник Никифор Тур, що мусив нашу Лавру збройною рукою вiд унiатiв вiдбирати. В тiй хвилi подзвонили, i о. Плетенецький повiв гостя у трапезницю, куди збиралась братiя. Тi монахи, що знали Конашевича з попереднього разу, вiтались тепер з ним. Тепер пiзнав Конашевич ще одного високого худощавого монаха. Це був Памва Беринда, котрий пiд той час займав мiж укра?нськими вченими не послiдн? мiсце. По обiдi зiйшлось кiлька монахiв у келi? о. архiмандрита на дружню розмову. Це зiбрався щойно заснований Плетенецьким "Ки?вський кружок". У ньому зiбрався справдi цвiт тодiшньо? укра?нсько? iнтелiгенцi?. Петро мав велику при?мнiсть познайомитись з цими людьми, переважно галичанами, i прислухуватись ?х розумнiй розмовi. Обговорювали тут рiзнi бiжучi теми i плани о. архiмандрита. Показалося, що були рiзнi пекучi недомагання, котрi треба було вiдразу заспоко?ти. Треба видавати негайно церковнi книги i шкiльнi учебники, а до того треба друкарнi, яко? Лавра не мала. Отож треба заложити свою друкарню. Де ?? роздобути i де взяти на це засоби? Предкладали рiзнi способи. Однi радили послати до Острога або до львiвсько? ставропiгi? i купити часть друкарнi, а решту доробити у себе дома. О. архiмандрит запевнив, що грошi на це будуть, бо мусять бути, i то з монастирських доходiв, треба лише завести в життi монахiв деякi ощадностi. - Бо ми живемо погано, не по уставу, не по-монашому. Живемо достатньо, хоч ми присягали па убожество. - Ми всi, якi тут ?, на те пристанемо, та чи згодиться на це проча братiя? ?х божищем - живiт, можуть пiднести бунт. - А я бунт здавлю зараз, - говорив твердо о. архiмандрит, - бо де рiч йде про рятування батькiвщини i церкви, там треба усе посвятити. Говоримо всi, що наша церква занепада?, що треба ?? пiднести, зреформувати. Зачинаймо те святе дiло вiд себе. У нас ? свiй твердий монашеський устав, якого ми держатися обiтували. А монахи що? ? мiж ними жонатi, котрi лише що жiнок у келi? не приводять. Другi удержують поза мурами монастиря любовниць i на них видають грошi, котрих монахи не повиннi мати. Тi беззаконiя i безпутствiя з нашо? Лаври прогналося. Лишився лише брак умiреностi в яденiю i питiю, i до цього нам треба братися зараз. А з тих ощадностей ми купимо друкарню i то не одну. А коли я, настоятель монастиря, i ви, старшина монастиря, вдовольня?мося кулешиком, то можуть це зробити i всi iншi. Зачина?мо вiд завтра. Нинi послiднiй раз, празника ради, була обiльна трапеза, бiльше я такого не хочу бачити. Кому не подоба?ться, то проженемо з монастиря, i так усьому бунтовi буде кiнець, i свiт про це нiчого не буде знати. Петровi така постанова дуже подобалась. Вiн вже попереднього разу помiтив, що ?дять тут i п'ють далеко не по-монашому. Як Петро прощався перед вiдходом, о. архiмандрит каже: - Поправжеся'[15], Петре, i заходи сюди частiше. Ми мусимо стояти з собою в злуцi. Петро признавав правду цим словам. О. архiмандрит задуму? велике дiло при?днання козацтва до церкви. Треба добре обмiркувати, як до цього пiдходити. А таке обмiркування вимага? багато часу, багато дискусi?. Аксак вижидав нетерпеливо Петра. Вiн був стурбований, бо цьому плановi, котрий йому дуже подобався, супротивлялася вельможна панi. Вона анi чути про те не хотiла, щоб ?? дiти живились простими стравами. Що свiт на це скаже, той панський свiт, коли слуги про це в городi розтрублять. Петро, заслухавши турбот Аксака, нi раз тим не збентежився i не гадав вiд сво?? думки поступатися. Вiн мусив свого доконати, хоч би прийшлось забiгти ласки у панни Зосi. I якраз стрiнувся з Зосею в сiнях. Вона, охнувши два рази, сказала йому, що вельможна панi дуже схвильована тим планом пана Конашевича. Вона бо?ться, щоби з цього не вийшло яке лихо, через котре вона була б дуже нещаслива. - Пане Конашевичу, - говорила Зося, складаючи руки, мов до молитви, - покиньте цю вашу чудовижню думку, бо я боюся, що. втратите мiсце. Те, що я нинi вiд вельможно? почула, то страшне, i я навiть вам цього повторити не смiю. - Це було б для мене дуже побажаним, коли б я втратив це. Та я цього не хочу i не втрачу, i буде так, як я хочу i як я задумав. Я завтра з вельможною сам поговорю. На другий день послав Антошка прохати у ясновельможно? дозволу явитись у не?. Антошко за той час, як побував пiд руками Петра, показався таким проворним, стiльки навчився, що можна його було усюди послати. Вельможна панi, почувши вiд Антошка, що Петро хоче у не? явитися, трохи затривожилася, чи не схоче вiн за мiсце подякувати. А була б велика шкода втратити такого вчителя. Його нiхто не заступить, а дiти так до нього прив'язались, що було б плачу на тиждень, коли б вiн подiвся. Конашевич, йдучи до вельможно?, прибрався i причепурився, як на празник. Надяг кунтуш, сап'янцi, пiдперезався, вичесав свого чорного чуба i пiдкрутив вусики. На його прибуття ждала панна Зося з б'ючим серцем: "Нинi рiшиться моя доля. Коли б вiн звiдсiля мусив вiд'?хати, так i я втiкаю з ним на край свiту". Петро ввiйшов сумний, вклонився ясновельможнiй в пояс i поцiлував у руку: - Приходжу до вельможно? панi з одним важним дiлом, яке дотика?ться дiтей вельможного панства, а мо?х любих учнiв i молодих приятелiв. Прошу вельможно? панi, я в Острозькiй школi вчився не лише класичних язикiв старинних грекiв i римлян, але також i медицини. Мо?м учителем був славнозвiсний учений i ректор академi?, котрий вчився на славному Паризькому унiверситетi. Отож я знаю i лiкарювати, хоч не охотно цим займаюся. Вельможна панi, як дбайлива i печоло-вита мати, мусила завважити, що ?? оба многонадiйнi сини не зовсiм здоровi. Вони марнi, слабосильнi, i треба ?х завчасно братися лiкувати. Вони добро? конституцi?, iз здорових родичiв, i лiкування певне, i то в короткiм часi. А лiчити ?х треба так, щоб не заливати ?х мiкстурами, як це лiкарi роблять, лише допомагати самiй природi, а вона, могутня панi, дасть собi раду з такою недугою. Панi слухала з великою увагою i немало затривожилась, почувши про недугу: - А по чiм, вашмосць, судиш, що вони нездужають? - По ?хньому виглядi i по цiлiм ?х поведеннi. У них блiдi лиця, попiд очима пiдкови, вони не можуть на одному мiсцi довше спокiйно всидiти, ?м частенько поболюють голiвки. Це признаки ненормального стану не лише для лiкаря, але i для кожного розумного чоловiка, що уважно дивиться i обсерву?. - Яка ж на це рада? - Заки лiкар пiзна? недугу i подума? над лiками, мусить дослiдити недугу. У дiтей цих я вже причину пiзнав, бо мав на те досить часу: у них брак свiжого повiтря, руху i харч, який вони вживають, шкiдний. Треба змiнити поживу вiдповiдно до вимогiв молодого тiла. Така пожива, яку вони тепер приймають, ? гострими корiннями заправлена, затовста, заобiльна. Вино для дiтей, безуслiвно, шкiдливе. Це все виклика? небажанi гумори i приспiша? обiг кровi, а це для дитини недобре. - Говорив менi вчора муж, що вашмосць хочеш ?х на челядну страву поставити. - Очевидно, що або я недобре висловився, або вельможний пан суддя не вирозумiв мене. Я не говорив про страви челяднi, лише страви простi. Я знаю, що челядь у вельможного панства живе так, що i ця страва була б невiдповiдною для дiтей. - Простiшо? страви, як у мене челядь ма?, я не знаю. Петро усмiхнувся: - Я зараз скажу i назву такi простi страви, як борщ, галушки, вареники, каша, трохи м'яса, а потiм овочi, мед, молоко, того якнайбiльше. - Але ж таке ?дять мужики на селi. - Так, i для того вони здоровi, а ?х дiти розумнi, - Дарма. Наш французький кухар такого варити не вмi?. - Не треба французького кухаря. Прошу прийняти яку молодицю-мiщанку на кухарку, а я ?й скажу кожного дня, що нам ма? варити, бо i менi вже навкучилось за такою простою стравою. - Щоби в мо?м домi кухарка варила? - Прошу вельможно? панi, за мо?х учнiв я вiдповiдаю мо?ю совiстю. Тепер, коли я панству вiдкрив цiлу правду, моя совiсть чиста i спокiйна. Гадаю, що для добра дiтей, i то ще таких гарних дiтей, можна зробити з моди таку жертву, щоб побiч кухаря поставити кухарку. То все в руках вельможного панства, а не мо?х. Коли не те, то мо? учителювання не потрива? довго. - Хочеш, вашмосць, нас покинути? - Воно так ?, що з розво?м ума мусить поступати в парi i розвiй тiла. Одно другого не смi? на крок випередити. В тiм разi не може бути мови про те, щоб цi два розвитки йшли в одну ногу. Як розвiй тiлесний припиниться, а вiн вже припиня?ться, то i душевний не зможе далi поступити. Тодi моя мiсiя скiнчена. - Але, не дай Боже того, я би вмерла, - роби, як зна?ш. Вашмосць розумний i вчений чоловiк. Вiд завтра буде у нас кухарка. За той час панна Зося дивилась в Петра, мов в образок. Кожне його слово захоплювало ?? душу. В ?? очах Петро вирiс на великого, на мудрого й ученого. Вона його обожала. Петро вийшов вiд панi вдоволений. Поставив на сво?му, доп'яв того, чого хотiв. Був вдоволений з сво?? сили, коли таку дурну павичку потрафив нагнути до сво?? волi. "Тепер всi будуть так танцювати, як я ?м заграю". Панна Зося вижидала Петра в сiнях. - Пане Конашевичу, ви вмi?те чудес доказувати. - Вельможна панi дуже розумна людина, а розумного не тяжко переконати. "Ось та, то вже зачемеричила собi геть мною свою голiвку, коли б ще тамтiй павичцi не прийшла охота влюбитися в мене, бо щось дуже при кiнцi мо?? мови пiдслiпкувала на мене очко. Бiда менi з тими бабами". За обiдом вельможна панi була для Петра дуже ласкава. Часто до нього заговорювала i припрошувала ?сти, чого до тепер нiколи не було. - Мо? любенькi, - каже Петро до хлопцiв, - вiд завтра будемо ?сти ми три разом окремо. Пан Аксак подивився на жiнку. Вона притакнула головою: - Я доперва нинi довiдалася, що пан Конашевич також i лiкар. - Я не хочу тим мо?м знанням користуватись, i я буду радий, коли про це нiхто не буде знати. Пан Аксак не мiг з дива вийти, як воно сталося. Вчора уговорював жiнку на всi лади i не довiв дiла до путнього кiнця, не покопав ?? упрямостi. А цей чоловiк доказав цього за кiлька хвилин розмови. VIII На другий день вже стала варити кухарка. Конашевича примiстили з хлопцями разом в однiй кiмнатi. Охмiстр стався вже не потрiбний i пiшов на ласкавий хлiб. Антошко усiм услугував i приносив харч з кухнi. Уся служба не могла з дива вийти, що Петро так охотно промiняв панськi вибагливi страви на борщ, вареники, голубцi, кашу. Але хлопцi були з цього дуже радi. ?м це подобалося, що не треба при обiдi в'язатися рiзними церемонiями приличностi, доброго виховання, про якi ?м морочив навчений охмiстр. Конашевич завiв новий порядок вставання рано, миття, снiданку, обiду, далеких прогулянок i дбав про те, щоб хлопцi сiдали до ?ди голоднi. Життя пiшло новим ладом. Вельможна панi придивлялася пильно усьому тому, заходила до ?х кiмнати, майже щодня мiряла ?х личка, чи не потовстiли, а на Петра дивилась ласкавими очима, усмiхалася до нього, задержувала його руку довше в сво?й. А все те з вдячностi за таке щире пiклування ?? дiточками. Петро добився у домi Аксака такого значення, що усiм кермував пiсля сво?? вподоби, а нiхто цього не змiркував. Це завважала у першу чергу прислуга, а при тiм усi пiдсудки та урядники канцелярi?. Вiн був для всiх повагою i тепер, коли його значення через службу й урядникiв рознеслось по городi, стали всi забiгати у нього ласки. До нього стали заходити люде з рiзними справами та просити, щоб за ?х дiло поперед поговорив з паном суддею. Через це Конашевич знайомився з рiзними людьми i багато людям помагав, особливо ки?вським мiщанам. Iмення Конашевича стало звiсне в цiлому Ки?вi. Його звали прямо: козаком Петром. Дiзнався про те i о. архiмандрит i дуже з того зрадiв. Конашевич мусив йому оповiсти, яким чином виробив собi значення i заволодiв Аксаками так непомiтно, що вони самi цього не помiтили. - Славно, мiй дорогий земляче, хай тобi Господь благословить. Я дуже радий, я прямо гордий з цього. Галичина ста? сiллю укра?нського народу. Тепер ти сам зрозумiв, чого я тебе у Аксака поставив учителем. Тепер ти зможеш при?днати його, прив'язати крiпко до церкви i до народу. Вiн ма? мiж православними вельможами велике значення, i за ним пiде багато других, котрим благочестя байдуже i вже одною ногою ступили за римську межу. Тепер ми ?х, певно, з блудно? стежки завернемо. Держи Аксака крiпко. Та хоч би мiж цими панами не було великих ревнителiв, то вони нам допоможуть матерiально, дадуть грошi на нашi цiлi, а у Варшавi на сеймi за нами постоять. Вони не вiд одно? бiди та пониження заслонять нас сво?ю повагою сенатора. А подумай, якими вийдуть Аксаковi сини, котрих ти вчиш. За примiром Аксака пiдуть iншi, прийматимуть за вчителiв наших православних людей, тодi на ?зу?тський лiцей жоден православний вельможа не подивиться. А як ми матимемо свою добру школу, вихова?мо сво?х вчителiв, тодi, може, нам поталанить позасновувати сво? православнi лiце?. Тепер ти розумi?ш мою цiль, мою iдею, тож помагай менi. Конашевич, запевнивши сво? становисько в Аксакiв, iшов смiливiше до намiчено? цiлi, а iменно - перетягти Аксакiв вiд панiв до народу, а так само його дiтей виховати на вiрних синiв свого народу. Хлопцям став вiн тепер оповiдати дивнi дива про козакiв, звiдкiля вони взялись i чого вони хочуть, до чого йдуть, про ?х походи, терпiння, про оборону Укра?ни, про те, що козаки могли би зробити, коли б пани ?х не зупиняли, на що завели унiю. Хлопцi пильно слухали i цiлою дитячою душею стали по сторонi козацтва та того бiдного, через панiв мученого народу, що мусить усе покидати та втiкати мiж козацтво. В ?х молодих головах прошибала думка, що, як лише пiдростуть, непремiнно пiдуть на Запорожжя i там зробляться славними. Та раз з того, що чули вiд Конашевича про гнiт народу вiд панiв, виговорилися перед батьком: - Татку! Чого пани знущаються над простим народом, не дають йому жити? Таж перед Богом усi люде рiвнi. - Як то не дають жити? - А от, роблять хлопами як волами, не дають ?м до козакiв йти, люто карають тих, що перекрадаються на Запорожжя, а Запорожжя обороня? весь край вiд татарських набiгiв. Хай би козаки жили собi так, як ?м подоба?ться. Аксак аж задеревiв, почувши таке вiд свого малого сина. Таж вiн, укра?нський вельможа, робив з сво?ми пiдданцями так само, як i другi пани. Вiн теж радiв з того, що Жолкевський так дощадно розгромив свавiльство. - Хто тобi таке наговорив, моя дитино? - Нам пан Конашевич таке говорив, а цьому мусить бути правда, бо пан Конашевич все говорить правду i нам каже все правду говорити, бо говорити неправду, то великий грiх. Аксак непотрiбно питав, вiд кого дiти таке чули, бо вiн добре тямив, що нiхто iнший не мав приступу до його дiтей. Вiн дуже налякався i пiшов зараз до жiнки, щоби ?? оповiстити про ту небезпеку, яка дiтям грозить. Конашевича треба зараз прогнати, щоби не затроював молодих сердець ненавистю до панiв, До кiмнати жiнки прийшов схвильований i зачав вiд того, що Конашевича треба зараз прогнати. Оповiв вiдтак все, що чув вiд дитини. Вiн думав, що жiнка безумовно згодиться з його думкою, бо вона вiдразу боялася того i не хотiла Конашевича за вчителя. Вельможна панi, вислухавши усе, заговорила так: - Ти береш рiч дуже гаряче i непотрiбно хвилю?шся. Ми не зна?мо, в якiй цiлi Конашевич це хлопцям говорив, бо наприкiнцi мав ?м сказати, що неправду говорити - то грiх. Я не бачу найменшо? причини видаляти з нашого дому пана Конашевича. Подумай, чи ми знайдемо кращого вчителя. Мали ми вже ?х кiлькох, та лиш вiчнi жалоби, клопоти, плачi. А тепер дiти вчаться гарно, вчителя люблять i слухають, а як виглядають? Не минуло ще два мiсяцi, як позаводив у домi тi новостi з простими стравами, а яка змiна. Хлопцi виглядають, як саме здоров'я. Рум'янi, мов яблучка, здоровi, пiдкови з-пiд очей пропали, сплять добре, болiв голови нема i гарно вчаться. Ти забув те латинське новорiчне повiншування? Прошу, це за пiвроку. А чи котрий болван з попереднiх вчителiв звернув на це увагу? Чи потрапив би цього доказати який патер ?зу?т? - Аксакова говорила про сво?х дiток з таким захопленням, що ?й аж сльози в очах стали. Вона закiнчила: - Я на це нiколи свого позволення не дам, щоби такого розумного та щирого нам чоловiка позбутися. - Та ти подумай, вiн говорив про запорожцiв, про гнiт панiв над простим народом. Що з цього вийде, як вони такими хлопськими iдеями в дитинствi пересякнуть? - На запорожцiв стала я дивитися iншими очима, вiдколи пiзнала пана Конашевича. Вiн теж жив на Сiчi козаком, а дивись, який вiн вчений, розумний i як мiж нами гарно ведеться, начеб уродився i вирiс на панських покоях. Вже на Сiчi не мусить бути таке дикарство, коли чоловiк з вищою освiтою мiг там жити. Та не лише вiн один. Скiльки-то князiв та панiв мiж козаками побувало? Пан Аксак не мiг знову з дива вийти, що з його жiнкою сталося? Звiдкiля така перемiна? А вже як жiнка противиться тому i хоче, щоб Конашевич остався, то так воно i мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири очi, щоби понехав такi оповiдання i не псував йому дiтей, бо вiн собi цього не бажа?. Зараз того дня Петро знав про цю розмову мiж панством вiд Зосi, котра - нi питана, нi прошена, здибала його в сiнях i все йому виляпала. Аксак вибирався до сво?? економi? близ Ки?ва i запросив з собою Петра. Вони мали ?хати самi, а щоб нiхто, навiть вiзник, не розумiв ?х розмови, то Аксак поклав собi розмовляти з Петром по-латинi. Люде, що бачили, як козак Петро ?де в повозцi поруч з паном суддею, ще бiльше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як нiхто другий. Як ви?хали за город, Аксак розпочав розмову: - Перед кiлькома днями прийшов до мене Олесь i повторив менi одну з ваших наук про запорожцiв, а потiм поставив менi таке питання, на яке я йому не мiг вiдповiсти: чого пани не дають жити простому народовi, роблять ним, мов волами i таке iнше. Я дивувався, як таке питання може постати в маленькiй голiвцi, в непорочнiм дитячiм серцi? - Такi питання повстають найбiльше в молодiй голiвцi i в непорочному серцi, бо воно ма? ту ласку божу вiдчути чужу кривду. Коли серце обросте товщею его?зму, жадобою наживи, легким коштом без працi i чужими руками, то людина такi питання вiдганяти буде вiд себе, як наскучливу муху. Але Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, вiн сам знав найти вiдповiдь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було питання до вашо? милостi, то був докiр, зроблений вельможi. Аксак аж спаленiв вiд гнiву: - I вашмосць такi речi, так прямо у вiчi без обинякiв говориш менi тому, що я вельможа? - Правда не повинна одягатися в дорогi сукнi, вона повинна все ходити гола. - Як смi?ш, вашмосць, такi квестi? перед мо?ми дiтьми роздивляти? - Не хвилюйтеся, ваша милiсть, а говорiм холодно. Тодi усе виясниться. Ваша милiсть поручили менi науку, та не саму науку, але i виховання ваших дiтей. Мо?м обов'язком ? виховувати ?х у правдi божiй. Я не ?зу?т, i правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правдi божiй дi?ться, виправдувати. Ваша милiсть зна?те з щоденного життя, з цих рiзних справ, котрi через вашi руки переходять, яка страшна пропасть мiж тими, що працюють, i мiж тими, що панують i з ?хньо? працi живуть. Всi те знають, що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту i кровi. А чи пiднесеться голос остороги в оборонi то? бiдно?, темно?, працюючо? чернi? - Так вже Бог дав, що всi люде не можуть бути рiвнi. - Так Бог не дав. Вiн сотворив усiх людей рiвними, а лише тi, що мають i чужим живуть, зложили цю несправедливiсть на Бога, щоб ?х сумлiнню легше стало. Я знаю письмо святе наiзусть, а того я нiде не здибав. Ми взагалi навчились вiд жидiв, що не одне шельмовство, яке люде роблять, склада?мо на Бога. Я не говорю цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на пересторогу тим, що мають та ще деруть з бiдного пiдданця. Я хотiв би, щоб нашi православнi пани не мавпували польських панiв, цих зайдiв з Речi Посполито?, а навернулися до життя сво?х славних предкiв з княжого перiоду, коли то хлiборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за часiв литовського панування не згаду? iсторiя про такi антагонiзми помiж шляхтою i хлiборобською чернею. Я цього не хочу i на те пожертвую мо? сили. - Ледве чи зможеш цю пропасть сво?м словом, хоч би воно було не знать яке палке i вимовне, вирiвняти. - Тут слова замало, треба дiла. Призна?тесь менi, ваша милiсть, що з того, що тепер робиться, вийде мiж укра?нським народом i панами таке, що народ проти панiв вiчно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усi?? Укра?ни не вимордував. Нашi пани православнi, не маючи в народi опору, будуть i далi приставати до ляхiв, а потiм потонуть усi в польськiм морi. Укра?нський народ остане сам без шляхти сво??. А що тодi станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний i пригноблений, зможе ?? оборонити вiд цiлковитого занепаду? Отже, дальшим наслiдком цi?? распрi буде упадок нашо? церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спiйлом мiж панами, козаками, мiщанами i простим народом. А цього, що й говорив синам вашо? милостi, я не жалую, i не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такi пани, якi пiзнають кривди, заподiянi простому народовi, котрi би цi?? пропастi не поглубляли, а, навпаки, ?? усували i мостили дорогу до з'?днання всiх православних в нашiй благочестивiй церквi. - Як же, вашмосць, це зробиш? - Так, як я зачав з синами вашо? милостi. Так повиннi робити всi. За вашими синами пiдуть другi, коли ?м очей бiльше его?зму не заслiпило. Те саме робить отець архiмандрит. Вiн же теж шляхтич, а грима? на шляхту за ?? лукавство. - Щось раз менi справдi преосвященний говорив. - Говорив, певно. Тiльки що його мова iнша, як моя. Я чоловiк простий, ще без досвiду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, i говорю прямо. Отець архiмандрит говорить iнакше. - Вашмосць забив менi цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я прослiджу, чи так справдi було. Та справдi. про бунти тодi не було чути. - Не було гнiту. - Не було Наливайкiв, Косинських. - Наливайкiв i Косинських створили поганi обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зiбрав би був довкруги себе тако? сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили. - Мене зразило це звiрство, цей вандалiзм, жадоба нищення. - А це таке природне i зрозумiле. Хлопи видять у цьому, що пани посiдають результат ?хньо? працi, поту i кровi. Хлоп ненавидить сво?х гнобителiв i тому вважав панське добро як свою власнiсть. А що нею користу?ться його ворог, тому вiн ?? нищить. Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на iнший шлях. - Який же то шлях на думку вашмосцi? - З'?днання всiх православних в православнiй церквi. Коли пiд ?? крилами з'?дна?мось, тодi антагонiзм вирiвня?ться [.] [16]'. - Ну гарно. Укра?нська шляхта з'?дна?ться з народом в православнiй церквi, i що ж далi? - Треба дати полегшi народовi, заводити церковнi братства, заводити усюди школи вiд найменшо? до найвищо?, посилати талановитих хлопцiв за границю на науки, витворювати сво?х вчених, освiчених людей, ставати до конкуренцi? з ?зу?тами, не допускати унi?. - Вашмосць, справдi бачиш таку небезпеку в унi?? - Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно, по-магометанськи, огнем i мечем. Вона ? помостом до латинства. Я тепер догматiв не чiпаю. Латинська вiра може бути i добра, але вона не для нас, вона панська вiра, вона нас зляшу?. Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не з Польщi, може би, тако? небезпеки не було. Аксак мовчав задумавшись. Конашевич вiдкрив йому рубець занавiси до якогось iншого свiту, на котрий вiн дотепер не дивився, хоч так близько бiля нього стояв. Конашевич каже: - За ваших синiв, ваша милiсть, будьте цiлком спокiйнi. Вони вiд мене не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав, на якому шляху я хотiв би ?х бачити. На них я покладаю великi надi? i багато будую на ?х характерах, якi я сам хочу викувати з тих молоденьких, чистих, непорочних душ. IХ Одного дня прикликав Аксак до себе Петра i, усмiхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахiв Ки?во-Печерсько? лаври на свого архiмандрита на те, що ?м забира? ?хнi монашi доходи, що да? ?м менше ?сти, а не знати куди тi доходи монастиря поверта?. Петро, прочитавши письмо, усмiхнувся теж. - Що ж, вашмосць, на це скажеш? - Я знав, що до цього прийде, а тiльки цiкавий знати, чи ця реформа отцевi архiмандритовi повелася легко i без бунту? - Нащо ж отець архiмандрит таку реформу заводив? - Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а ?дять i п'ють по-панськи. Треба було ?м вiвса вiдняти, а зложити на iншу хосеннiшу цiль. Цi ощадностi призначенi на церкви i школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати вiд малого, вiд початкових шкiл. У нас нема учебникiв, а до цього треба друкарнi i паперу тут, на мiсцi, бо львiвська ставропiгiя сво?м потребам настарчити не може. Треба нам вчителiв, а тих треба стягти з усi?? Укра?ни, поки ми сво?х тутешнiх не вихова?мо. Та щоби i всi доходи монастирськi на це видати, то того всього буде замало i треба благороднi змагання отця архiмандрита iншими фондами пiдперти. До того великого дiла мусять i нашi укра?нськi вельможi свою лепту докинути. А прошу, ваша милiсть, розглянутись мiж нашим духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе пiдняти нашу церкву i оборонити ?? перед ворогами? - Так, вашмосць, дума?ш, що треба нам грошi складати? - Якнайбiльше i негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милiсть, ма?те значення i повагу мiж православними вельможами i ваше одне слово прихилить ?х до щедростi. - Скажу вашмосцi одверто, що наша православна шляхта бо?ться i не хоче давати на такi цiлi, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, i не без рацi?, що у тих православних школах буде виростати нове сво?вiльство, яке треба буде опiсля збройною рукою поборювати i до слухняностi приводити. Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить i сам за себе, бо вiн з нею на однiй лавi сидить. - Це дуже не влучна думка. Коли шляхта жалу?ться на сво?вiльство народу, то вона тому винувата, що до цього сво?вiльства сво?ми утисками доводить. Коли ж жалу?ться на вандалiзм i жадобу нищення у народу, то вина цього у браку освiти. Конашевич, вертаючи вiд Аксака, цiкавився тим, як повелось о. архiмандритовi заведення реформи, чи справдi була яка опозицiя i як ?? зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу внесли перед свiтську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу недiлю пiти в Лавру i там розвiдати. Пiд порогом сво?? кiмнати стрiнула його така несподiванка. Антошко передав йому запечатане письмо, писане жiночою рукою. Вiн нахилився до вуха Петровi, оглянувся, чи хто не пiдслуху?, i шепнув: - Це передала менi панна Зося i наказала, щоб нiкому не показувати i про це не говорити. Петро, ввiйшовши в кiмнату, розпечатав i став читати. Панна Зося заявляла Петровi свою любов i просила на все в свiтi, щоби вийшов до не? на розмову перед пiвнiччю у пiвнiчний куток сiней. Петро вiдписав зараз на тiм самiм листi: "Не раджу вам вночi по сiнях ходити. Тепер зима, i можна перестудитися. У пiвнiчному кутку, зда?ться, буде зимнiше, нiж деiнде. Шануйте сво? здоров'я i бережiть вiд перестуди. Я з тих самих причин не прийду". - Вiзьми це, Антошку, i передай паннi Зосi, та хай тебе Бог боронить, щоби про те хто-небудь довiдався. Панна Зося, прочитавши цi рядки, лиш руки заломила i проговорила з розпукою: - Невдячний. У найближчу недiлю пiшов Петро у Лавру. О. архiмандрит запросив його обiдати. Яка ж велика перемiна! Усi тi вибагливi страви, дорогi, добiрнi вина - все те не показувалося. Натомiсть подавали простi. Монахи обiдали, похнюпивши голови. Конашевич догадався всього вiдразу. Коли по обiдi зiйшов у келiю архiмандрита, вiн каже: - Як тобi, земляче, наш монаший обiд подобався? Ти, певно, голодний, i на обiд наш нiколи тебе не заваблю. - Я вже й жалобу читав на вашу милiсть. - Невже ж внесли жалобу? Цiкавий я, що в нiй написано? - Жалуються, що отець настоятель, i старшi податники, i застольники "неЬдати где оброчають" значну надвижку доходiв монастирських, "которея би рачей на потреби монастирськi? яко i чернецькi? оборочатися мЬла". - А чи ти вiдгада?ш, на що я призначаю i тi лишки, i тi ощадностi з того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати? - Знаю, ваша милiсть, на школу, на церкву, на народну культуру. Я це зараз пояснив пану Аксаковi та ще додав, що цього мало, щоби всi потреби заспоко?ти, що до цього великого дiла ще нашi вельможi повиннi би грiшми причинитися. - Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це? - В письмi святiм говориться, що легше верблюдовi крiзь iгольне вухо перелiзти, чим богачевi до небесного царства дiстатися. Таке i тут. Багато причин, багато вимiвок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять, коли ?м казати: "на!", а не люблять слово "дай!". Та я цього не пускаю з ока i невпинно буду говорити сво?ми резонами, поки не доб'юсь до пуття, бо "толците, а отверзеться вам". - Ти, Петре, гарно сповня?ш свою мiсiю. Лише ти знай, що як будеш дуже у ?х кишеню лiзти, то тобi подякують, заки ще ти сповниш свою другу гарнiшу мiсiю. - Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотiв мене прогнати за те, що хлопцям про запорожцiв толкував та про панськi бездiльства говорив, та вельможна панi за мною заступилась i говорити собi про це не дала. - Вельможна панi? - О. архiмандрит подивився значуще i суворо на Петра: - Петре, пам'ятай на шосту заповiдь! - i погрозив йому пальцем. - Преосвященний отче! - говорив Петро, смiючись. - Я не промiняв би одно? мо?? Марусеньки за сотнi вельможних павичок. - Ось воно як! Гарний ти чоловiк, Петре. Хай тебе Бог благословить. - Архiмандрит обняв його i цiлував, мов сина. - Я тепер догадуюсь, що ти вже жонатий. - Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милiсть зволив менi перепинити весiлля, взиваючи мене сюди, i я вiдложив його на пiзнiше, коли сповню мою мiсiю. - Жертва твоя велiя, i Богу угодная ?сть. - Прошу, ваша милiсть, коли ми вже за те зговорились, як довго ще я мушу тут сидiти? - Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопцiв довший час, то не лише що ?х з'?дна?ш для нас, але Аксаки будуть тобi зобов'язанi, за ними пiдуть другi вельможi, i наша справа на цiм вигра?. Бачу, що отець Дем'ян вмi? людей вибирати, - мистець i знаток. - Ваша милiсть велича? мене, як не знати що. Ще не знати, чи я дам цьому завданню ради. Кiнець дiло хвалить! Я не раз маю вагання, чи не шкода мо?? роботи. Я не можу вiчно з ними жити, аж пiдростуть i людьми будуть, бо вiд цього хорони мене Боже. Поки вони дiти, то захоплюються мо?ми словами. По менi дiстануть iншого вчителя, а може, пiдуть до якого ?зу?тського лiцею. А цi добродi? зумiють невдовзi вивiтрити цi православнi народолюбнi пахощi. - Сину мiй! Як я дивлюся на тебе, на таких, як ти, то серце в менi скаче, душа радi?, заповня? мене надiя - нi, певнiсть, що наша церква, наш народ православний не пропаде, не загине. Ми сто?мо на ру?нi i зачина?мо спочатку нашу роботу. Вона не скiнчиться за нашого життя i перейде на грядущi поколiння. Але тi грядущi поколiння благословити будуть наш почин. Ще наш Днiпро-Словутиця чимало понесе благородно? кровi в укра?нське море, але на кiстках тих мученикiв встане Укра?на i зася? сво?ю красою на усю землю. Укра?на буде, буде, буде, бо мусить бути. Не пропаде народ, що вида? з себе те славне лицарство-козацтво. Ми здобудемо собi волю наукою i мечем, бо iнакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волi. Ця мова, виголошена з такою певнiстю, зробила на Конашевича велике враження. Та певнiсть перейняла i Конашевича. Йому стала перед очi та велична праця, яка сто?ть перед укра?нським народом, в якiй мусить брати визначну участь. Стояли так напроти себе мовчки. Думали за одно i розумiли себе, хоч обидва мовчали. Петро вже мав вiдходити, як ще спитав архiмандрита: - А як монахи прийняли цю реформу? - Так, як можна було передбачити, - бунтувалися. Та вiд чого ж моя прибiчна гвардiя? Я упiрних позамикав у холодну на хлiб i воду, поки не присмирнiли i не приобiцяв кожний зокрема покоритись розпорядкам старшини. - Я думаю, що багато iз них подяку? за хлiб-сiль i вийдуть з монастиря. - Тi, що прийшли сюди на те тiльки, щоб добре ?сти i пити, а нiчого не робити, хай iдуть зараз, бо менi таких не треба. Як Конашевич вернув додому, завважав у цiлiм домi метушню i якесь приготування до чогось важного. Антошко сказав йому, що завтра мають при?хати якiсь великi гостi аж з Польщi. Якийсь великий пан, лише не знав, як його назвати. Вiн тут, у Ки?вi, ма? пересидiти кiлька днiв. Те саме довiдався Петро вiд Аксака. Мав при?хати польський вельможа пан Хлоднiцький, сенатор Речi Посполито?, з котрим Аксак колись давнiше приятелював. Вони вже давно не бачились. То великий дук, статиста, королевi рiвня. Аксак став натякати Петровi, що з цим магнатом треба дуже вважливо говорити, щоб його найменшим словом не вразити. Коли Петро йому сподоба?ться, то може йому дуже помогти в кар'?рi, бо вiн ма? великi конексi? з панами. - Я можу за той час цiлком йому не показуватися на очi, можу навiть з дому де подiтись, а коли б конче випало з ним говорити менi, то говоритиму так, як присто?ть говорити з чоловiком старшим i таким достойником. Але я нiколи не думав i не думаю робити у Польщi кар'?ри. Там, у погонi за кар'?рою, я мусив би виректися сво?х iдеалiв i дiйшов би, може, до становища сотника надворних козакiв у якого вельможi. Вже волiю бути i меншим, та коли б лише мiж сво?ми. - Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловiк i гордий на свiй козацький оселедець, та ти дуже себе мало цiну?ш. При добрiй протекцi? i при тво?й освiтi тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками. Конашевич всмiхнувся i каже: - Спасибi! Цей накинений старший не значить на Сiчi за вiхоть соломи. Запорожцi називають його паперовим старшим, що не смi? там носа показати. Я таким не хочу бути. Буду старшим тодi, як мене козаки виберуть. До такого вибору ма? кожний сiчовий товариш право А що до мого козацького чуба, то я справдi ним дуже величаюсь i не перемiняю його за жоднi польськi гонори. - Та годi вже. Завтра вашмосць будеш при нашiм пирi. Я мушу поставитись, бо цього вимага? моя честь i становище урядника Речi Посполито?. Не можу себе дати засоромити i дати людям притоку, щоб мене скуп'ягою проголосили. Петро не вiдмовлявся вiд цих запросин. I це добре побачити, як великi пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнiм обiдi в Аксакiв бував великий збиток i марнотратство, а воно тепер буде ще бiльший. Конашевич приладив на завтра свiй празничний одяг i ждав друго? днини. Зараз перед полуднем за?хала у двiр Аксака велика панська карета на санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвiркою карих коней. За нею ?хали iншi сани зi службою. Крiм того, при?хало на конях кiльканадцять панських гайдукiв, озбро?них до зубiв. В цiлому домi заметушилося усе, мов у муравельнику. На стрiчу повибiгала служба i стала помагати. Iз пансько? карети, що звалась "корабом", витаскався при помочi двох льока?в чоловiк, закутаний в кожух, що не мiг сам рушитися. Його зараз пороздягали, i вiн пiшов у сiни. Тут зняли з нього ще послiднiй кожух, i тепер лиш що можна було до нього придивитися. Пан сенатор Хлоднiцький був чоловiк середнього росту i середнiх лiт, кремезний, приземистий i череватий. Вiн страшно сопiв. Був одягнений в якийсь халат. Пан Аксак вже ждав тут на нього i привiтав на порозi, та повiв у гостинну, призначену для гостя, з двома сумiжними покоями, i тут оставив його самого зi службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки. Конашевич стояв на горi над сходами i, непомiчений нiким, придивлявся усьому i свою думку думав: "Одному чоловiковi мусить кiльканадцять iнших служити тому, що йому самому не хочеться нiчого робити. I то кому? Такому череватому непотрiбовi, з якого кiлька горцiв сала натопив би. Та нам нiчого спiшитися. Ми скорше успi?мо перевдягтись, як вiн при помочi десятка прислужникiв". До Петра в кiмнату вбiг Антошко: - Чи пан бачили, який вiн череватий? - Ма? з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота нiколи не будеш мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, i тебе буде до чого потреба. - Нi, там вже призначено iнших. Я маю тут бути i служити пановi i паничам. Конашевич вiдчинив шафу i став перевдягатися. Надiв широкi козацькi штани, жовтi сап'янцi, жупан, пiдперезався цвiтастим шалевим поясом та надiв кунтуш. Потiм пригладив чуба i причесав вуса. Антошко не мiг очей вiдвести з свого пана, такий був радий: - Я ще шаблю подам. - Хiба я на вiйну йду? Ти краще поможи паничам прибратися. Прийшла обiдна пора, i Конашевич пiшов у ?дальню, в якiй вже давно не був. Тут вже усе було готове. Застелений стiл, на ньому позолочуванi тарiлки, ложки, ножi, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут зiбралися всi, яких Аксак запросив до обiду. Був тут комендант польсько? залоги, що у Ки?вi стояла, райцi, усi багато одягненi. Стояли гуртками, вижидаючи панства. Маршалок дому вiдчинив дверi i проголосив врочисто, що йдуть пани. В ?дальнi заметушилось. Всi звернулись лицем до дверей. Звiдси вийшов пан Хлоднiцький, ведучи панi Аксакову пiд руку. За ним йшов Аксак, ведучи якусь iншу. Всi вклонилися, i Аксак став представляти ясновельможному гостей, аж дiйшов до Конашевича: - Презентую пана Конашевича, вчителя мо?х дiтей. Пан Хлоднiцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку стать, на його козацький чуб з задивуванням i якимсь страхом; - Вашмосць, як бачу, iз Запорожжя, чи там i латини вчать? - Я iз Запорожжя, ваша милiсть, а латини я вчився в школi його милостi князя Костянтина Костянтиновича в Острозi. - I мимо того на Запорожжя пiшов? - Не я один. Там наша во?нна практична школа. Пан Хлоднiцький, видно, запорожцiв вiд серця не любив, бо сказав так: - Не можу цього поняти, щоб мiж такою диччю можна чогось iншого навчитися, як розбою i крадежi. - Ваша милiсть недобре про Запорожжя поiнформованi. Запорозьке християнське лицарство неабиякi поклало заслуги для християнства i Речi Посполито?. На жаль, пани з Польщi не стараються пiзнати Запорожжя ближче, лише вiрять наклепам лихих людей, якi навмисне повертають правду горiдном. Минулого лiта розбили запорожцi сорокатисячну орду, яка вибралась християнськi кра? плюндрувати. Багато там запорозького лицарства полягло, але ордi перешкодили перевести свiй розбишацький замисел. На жаль, в Польщi того оцiнити не вмiють, i ?м байдуже, що Грицьки та Iвани за них життя дають. Розмова велась по-латинi. Пан Хлоднiцький не мiг з дива вийти, що цей чубатий козак так плавно вмiв говорити латинською мовою. - Вашмосць, удивля?ш мене сво?м резоном, мовою i манерами. Це для мене новина, мила несподiванка. Коли його милiсть, мiй господар, позволить, то опiсля попрошу вашмосцi о дискурс на цю тему. Може, справдi вiдкри?ш менi новi горизонти на цю справу, i я вiд'?ду з iншими поглядами, як сюди при?хав. - Буду служити вашiй милостi по приказу, - сказав Конашевич, кланяючись. Аксак був дуже радий з цього. Зараз гостi стали за столи сiдати, де кому було призначено. Як лиш гостi посiдали, вiдчинились бiчнi дверi, i туди всипались до ?дальнi мов з рукава, слуги з умивальницями. Кожний держав у руцi посудину з теплою водою, перевiсивши через плече рушник. Розпочалась прелюдiя панського пиру - умивання рук перед ?дою. Опiсля друга партiя слуг з'явилася з полумисками i вазами. На полумисках було краяне м'ясо рiзного роду: свинина, воловина, телятина, дичина. Кожний гiсть нагортав на свою тарiлку руками. У вазах були рiзнокольоровi пiдливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулi. Гостi черпали варехами на сво? тарiлки, мочали в це куски м'яса i ?ли руками. Потiм нагортали ще на сво? тарiлки i подавали сво?м слугам, що стояли кожному за спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панiв. Слуги зараз пряталися, мов собаки по кутках, i ?ли спiшучись, щоб бути на сво?му мiсцi перед слiдуючою стравою. То було перше дання. Тепер з'явились новi полумиски а печеним та смаженим м'ясом. Йшло так, як першого разу. При цьому пили пани пиво. Це м'ясиво було так солене i перчене, що непривикшому до таких смаколикiв Конашевичевi аж сльози в очах стали i язик задубiв. Коли б це не було при панському пирi, був би, певно, сплюнув вiд цi?? пансько? поганi. На третю чергу йшли рiзнi солодощi, смаженi в медi, овочi тутешнi i заморськi. Тепер йшло пиття. Служба наливала в чарки малмазiю, меди, вина. Тепер розв'язалися гостям язики, i стали говорити собi всiлякi чемностi. Бо дотепер усе мовчало, i чути було лише жування i цьмакання. Розумi?ться, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя. Цей йому опiсля вiдповiв i так йшло чергою, сусiд промовляв до сусiда. Конашевич сидiв бiля якогось шляхтича, котрий вшанував Конашевича чаркою i гарною промовою по-польськи, в якiй не було, крiм пустих фраз, нiчого мудрого. Конашевич, щоб його не обидити, мусив йому вiдповiсти, а що по-польськи говорив не добре, то вiдповiдав по-укра?нськи. Наприкiнцi висказав бажання, щоб Рiч Посполита, спiльна ?х вiтчизна, пересвiдчилася в щирих намiрах козацтва i пригорнула його до себе як рiдна мати, щоби злучила сво? сили з силами того молодого лицарства на добро християнського свiту в боротьбi з ворогами Христа. Коли Конашевич говорив, у ?дальнi стишилося. Пан Хлоднiцький пильно слухав, питаючись iнколи пана Аксака про значення деяких слiв. Всi крикнули "вiват". Пан Хлоднiцький говорив стиха до Аксака: - Той чоловiк для мене загадочний. Менi не хочеться вiрити, щоб це був запорожець з таким вульгарним назвиськом: Конашевич. Бачив я запорожцiв у Варшавi, та воно зовсiм не те. Пiдозрiваю, що то якийсь замаскований шляхтич. Я буду вашiй милостi дуже вдячний, коли позволите менi з ним на самотi поговорити. Пир протягся дуже довго. Питтю не було кiнця. Пили i балакали. Пили пани i слуги. Деякi стали дрiмати таки "на пнi", не зважаючи на те, що в ?дальнi був великий галас. Кожний хотiв переговорити i перекричати другого. Наприкiнцi гостi стали вставати вiд стола i дякувати собi вза?мно. Деяких мусили слуги вести пiд руки до ?х повозок. Конашевич пiшов до сво?? кiмнати. Вiн, як усе, пив дуже мало. Хотiв тверезо стати до дискурсу з ясновельможним. Його страшенно пекло i в губi, i всерединi вiд того перцю, й солi, та рiзних кухарських приправ. Здавалось йому, що язик спух. У себе став полоскати горло студеною водою. Ледве докликався Антошка. Вiн також замiшався мiж слуг i добре випив. "I то назива?ться життя по-панськи. Скiльки-то людей можна було поживити i напо?ти тим, що змарнувалось. I то все з людсько? креваво? працi, з поту пiдданцiв. Говорiм, що хочемо, а ще наш православний Аксак дуже вiдбився вiд цього польського панства. Хай ?м всячина! Цiкавий я знати, коли цей ясновельможний сенатор прикличе мене на розмову? Сьогоднi вiн-то, либонь, не зможе язиком повертати. А дививсь на мене, начеб чорта побачив. Йому мiй козацький чуб не подобався. То би то цiкаво було пiдслухати, що тi панове мiж собою про козакiв говорять? Вони нас не знають нi трiшки, а вiрять у те, що ?м тi лицарi з укра?нних границь про нас наторочили. Конашевич став перевдягатись з празника у будень. Коли вже з тим упорався i поклавсь на постелi вiдпочити, як зайшов до нього пан Аксак. Вiн був дуже вдоволений з пиру i тверезий, бо, як господар дому, пив мало. - Гарно, вашмосць, списався, далебi гарно, i лях не може собi дати ради з вашмосцем. А я зразу побоювався, щоб вашмосць зараз зразу яким гострим словом йому не вiдрубав, бо признати треба, що початок його мови на те заслуговував. А треба знати, що пан Хлоднiцький ще перед обiдом бажав собi побачити мо?х хлопцiв i я йому ?х привiв. Питав зараз про ?хню науку, чому вони не пiшли до якого лiцею? Опiсля став з ними розмовляти. Розумi?ться, що говорили за латину, бо без цього годi шляхтичевi на свiтi жити. Дивувався ?х знанню i був певний, що ?х вчить якийсь патер, бо вони по всiх панських домах учителюють. Я за них вiдповiв, що ?х вчить чоловiк свiтський, до того православний. Я зараз хлопцiв вiдправив, побоюючися, щоби котрий не виговорився з чим, що вашмосць iз Запорожжя, та не заговорив дещо про запорожцiв. Вiд того мiг би лях з дому втекти. - Пан Аксак смiявся. - Дуже я вашмосцi зобов'язаний, що так достойно поводився, та ще тебе за одно прошу: вiн хоче з тобою говорити. Вiн пiдозрiва?, що вашмосць - перевдягнений шляхтич, може, який банiта польський, що перед урядом хова?ться. Вiн буде до тебе пiдходити, не вiдповiдай йому рiзко. Я знаю, що вашмосць iнколи гаряче купаний. - Я буду говорити правду. - Я знаю, що тво? уста неправди не скажуть. Та правда не бува? така пекуча, коли ?? у гарну форму прибереш. I ти так роби. Не дуже на панiв гримай. А як тобi подобався панський пир? - Скажу правду, що менi зовсiм не подобався. Це отруя i марнотратство. - А польськi пани так живуть щодня. Я те сам бачив i не хотiв перед ляхом показати, що я скуп'яга i також знаю поставитися. Мiй кухар служив по панських домах i знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справдi того в життi ще не бачив? - Не бачив. Я в Польщi нiколи не бував. - А у князя Острозького? - Я до князя на пири не заходив i мiж блюдолизiв не пхався. Але те знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував я також про пири у князя. Великих панiв з Польщi у нього не бува?. Як вiдомо вашiй милостi, вони його не люблять, а вiн ?х теж не дуже. Меншу братiю прийма? князь скромно. Йому байдуже, що про нього говорять, бо i так окричали його скупарем. Нарештi, коли б князь тiльки видавав на пири, що польськi пани, не набивав би стiльки бочок золотом та срiблом. - Пан Януш його у цьому виручить. Вiн тепер одинокий спадко?мець, як його брат, один i другий, вмер. - Хiба ж i князь Олександр вже не живе? - Не зна?ш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобi вiршу чи там лемент на його смерть, скомпонований через Острозьку школу. - Було чого лементувати, - говорив Петро, - здавалося, що бодай половина велико? фортуни Острозьких останеться при православних, та й це пропало. Така наша доля. Князь Януш зляшився з тiлом i кiстками. I школа, i друкарня - усе загириться. Менi дуже старого князя жаль. Не завидую його багатству. Доля люто його переслiду?. Конашевич обняв голову руками i важко задумався. Йому нагадалася його молодiсть. Величава стать старого князя стала йому перед очима. Аксак помiтив, що Петровi канула сльоза на стiл. - Не гадав я, що вашмосць цього не зна?ш, я був би тобi цього нинi не говорив. Бачу, що ти спiвчува?ш горю князя. - То мiй добродiй. Йому завдячую те, що знаю, i чим я ?. Коли б не ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищо? освiти. Нинi я був би в душевнiй темнотi орав невеличкий батькiвський загонець. Смерть князя Олександра - то не лише горе для старого батька, i так вже надто прибитого горем, але це горе всю православну Русь дуже болить. То цiла Укра?на втратила в особi князя Олександра велику могутню опору, одну з цих нечисленних, якi нам лишилися. Вiд межi Польщi щораз ближче до нас падуть цi опори одна по однiй. Ляхи добираються щораз до серця Укра?ни. Яких-то треба буде зусиль, яко? боротьби, щоб ту навалу здержати. Цiлий той тягар звалиться тепер на нашi плечi. Вже i в Ки?вi лях ста? твердою ногою. Ось чому я намагаюся пiдготовити синiв укра?нського православного вельможi до того, щоб вони, як виростуть, - дай ?м боже здоров'я - не пiшли слiдом других, а держалися свого рiдного, православного грунту. Якби у мене була до цього спромога, я би скрiзь учителював по домах наших вельмож i усюди ширив би ту саму правду. Та в мене тако? спромоги нема?. Я лише хотiв би бути того певний, що мо? дорогi учнi не пiдуть тою дорогою i стануть колись славними оборонцями церкви i народностi. Не знаю, як довго доведеться менi цю мою мiсiю в домi вашо? милостi сповняти. На мою думку, ?х образування на мо?й науцi не скiнчиться. ?х треба буде вислати у свiт. I я потерпаю, що як вони пiдуть на захiд (а куди ж могли би пiти?), щоби моя праця не пiшла намарне, щоби цих молодих душ не повели туди, куди пiшов князь Януш, син славного православного батька. - Без поради вашмосцi я нiчого не зроблю. Та чого ж би нам так швидко розставатися? - Спасибi вашiй милостi за довiр'я та честь. Але я тут не можу сидiти аж до ?х виросту. Мене жде iнше завдання. Я мушу ще за iншими пiдпорами нашого побуту, нашого iснування шукати. - Не розумiю цього добре. - Це козацтво, ваша милiсть. Його так лишити не можна. Його треба зорганiзувати так, щоб воно стало поважною силою, з якою Польща мусить числитися. Козацтво тепер-то молодець, повний енергi? i сили, перейнятий благородною думкою, але без житт?вого досвiду. Такий юнак, полишений сам собi, робить промахи, а навiть може зiйти нiнащо. Навпаки, коли вiн мати буде розумний провiд, може стати славним чоловiком. Якщо з козацтва таке станеться, тодi солоницький погром не повториться. - Вашмосць, чи не надто iдеалiзу?ш козацтво? Тi промахи, як ти ?х назива?ш, переступили межi промахiв, це вже гiльтайство, супротивне прийнятому порядковi. - Ваша милiсть, не зна?ш козакiв так, як я. То були лише промахи, а не гiльтайство. Не козаки дали до цього причину, а сво?вiльство i утиск панiв. Пани допускалися на простому народi безправства супроти законного порядку i не дивно, що козаки безправством хотiли безправно побороти. - Не легкого завдання пiднiма?ш, вашмосць. З свавiльно? буйно? купи зробити карну, здисциплiновану силу, то праця Сiзiфа. На те Конашевич, усмiхаючись: - Коли б був Сiзiф познайомився трохи з правилами механiки, коли б був прочитав науку Архiмеда або познайомився з великими будiвничими Ассiрi?, Вавiлона та ?гипту, був би стiльки не намучився i був би, певно, доконав свого. Жодне завдання не може бути неможливе до переведення, коли зна?мо способи i засоби до того. Сiзiф не вмiв собi ради дати з одним каменем, як його нагору витягти, а стариннi механiки знали витягти вгору велетенськi каменi i полишити на це такi свiдоцтва, над якими теперiшнiй свiт з дива не може вийти. - А вашмосць вже збагнув, якi правила Архiмеда треба примiнити до козацтва? - Так! Козацтву треба вказати благородну християнську мету. Треба йому вказати iдеал, запалити в ньому невгасаючий огонь любовi до того iдеалу, одушевити його, а тодi все зробиться легко. То, однак, праця на десятки лiт, i мого життя до закрiплення цього замало. Але я мушу зробити початок, покласти фундамент до це? будiвлi. За цим пiдуть другi, третi поколiння, i наше козацтво стане славне. - Яка ж то мета, той iдеал? - Наша православна благочестива церква, наша мати. У нiй з'?диниться увесь укра?нський народ. Треба лише довести до того, щоб козацтво пристало до церкви. Все лишиться, а ця одна опора останеться тверда, мов скеля. За те, що козацтво стане охоронним муром для церкви, вона його облагородить, поборить його дикi iнстинкти, пiднесе його, виведе з хаосу, поставить його в iм'я iдеалiв на твердiй почвi. - Гарно, вашмосць, говориш. Хай тобi бог помага? цього доконати, а менi дай боже хоч початки цi?? працi побачити. Аксак стиснув Петровi руку i вийшов. По його вiдходi думав собi Конашевич: "Звiдкiля у мене сьогоднi такий резон узявся? Не раз я хотiв з цим паном ширше на цю тему поговорити та мо? замисли ясно виложити, а нинi так нi з того нi з цього прийшло до того". Опiсля забрав хлопцiв i пiшов гуляти по городу. Другого дня, коли Конашевич сидiв з хлопцями при науцi, прийшов Антошко i сказав, що цей грубий пан прислав за ним свого лакея. Конашевич пiшов зараз так, як стояв. Пан Хлоднiцький лиш що поснiдав. Надяг на себе оксамитний халат, рамований соболевим хутром. Вiн курив люльку i проходжувався по кiмнатi. Конашевич ввiйшов i поклонився. - Добрий день вашмосцi. Сiдай, прошу, - вiн вказав Петровi стiлець. - Вашмосць мене вчора дуже зацiкавив сво?ю особою. - Ваша милiсть звернули на мене, худопахолка, свою ласкаву увагу. - Бо так мусило статися. Поява вашмосцi була для мене милою несподiванкою. Про вас, запорожцiв, я iнакше думав. - Гiрше, неправда ж? - Далеко гiрше. Я багато наслухався про них вiд мо?х землякiв. Вiдтак бачив я, як привезли у Варшаву Наливайка i його товаришiв i не мiг мати добро? думки про вiйсько, що таких ватажкiв ма?. - Правда, ваша милiсть, що вони були збiдженi, зломанi, обдертi i в кайданах? Але я бачив того самого Наливайка, як вiн був на волi, коли мав славу першого лицаря, першого гармаша на всю Укра?ну. Тодi виглядав вiн так, що я був би перший подав голос, щоб його ватажком вибрати i був би пiшов за ним в огонь i воду. Та жовнiри пана Жолкевського, пiймавши його, не жалували собi. Таке знущання може й залiзо стерти, зломити, не то чоловiка. - Не розумiю, як може чоловiк з вищою освiтою так iдеалiзувати звичайного розбiйника i жалiти його. - Припустiм, ваша милiсть, що Наливайко був розбiйник, то спитаймо себе, хто його до такого довiв? То був чоловiк, повний лицарського анiмушу, молодечо? залiзно? енергi?, котру мусив з себе видавати великою стру?ю. Чому ж Рiч Посполита не узнала цього i його козацького завзяття не використала для себе? Навпаки, пiдсувала йому багато пального матерiалу до невдоволення i до бунту? - До чого ж Рiч Посполита мала його вжити? - До того, до чого судьба призначила увесь козацький рiд: до оборони християнського свiту, до боротьби з ворогами Христа. Я того певний, що коли б який християнський край, що стика?ться з мусульманством, мав такого Наливайка, ватажка з такою iнiцiативою, таке лицарство козацьке, то по турках i татарах при малiй допомозi i слiду не стало би в ?вропi. - Через це сво?вiльство козакiв на турках Рiч Посполита ма? вiчнi клопоти з Великою Портою, вiчнi оправдування i оплачування великим вiзирам, пашам. А чи того треба? Чого Речi Посполитiй Турцi? боятися? - Гада?ш, що Польща спростала би Турцi?, коли цього не може зробити багата Венецiя, цiсар римський i угорськi князi? - Вони цього не можуть зробити, бо не мають козакiв. Такий погляд - то велике неоправдане недооцiнювання сво?х сил. Польщi треба лише дати козацтву волю i лише козацтву це завдання доручити. Тi грошi, якi Польща непотрiбно топить в кишенях вiзирiв, башiв, ханiв i мурзiв, треба би краще видати на узбро?ння козацтва. Треба знести козацький ре?стр. Хай кожний буде козаком, хто схоче. Тодi стане до бою козацького вiйська не тисячi, а сотки тисяч, тодi на святинi свято? Софi? засiя? замiсть пiвмiсяця хрест. - Го-го-го! Вашмосць, знову не туди забiга?ш. Як тепер не можна собi дати ради с тисячкою збунтованих козакiв, то що воно було би, якби ?х зiбралися сотки тисяч? Вони би всю шляхту вирiзали впень, цiлу Рiч Посполиту вивернули би горiдном. Впрочiм, як всi будуть козаками, лицарями, то хто ж буде на панськiм ланi робити панщину? - На панiв? Прошу менi вибачити, що я обставин пiдданчих в Польщi не знаю i можу говорити лише про те, що у нас на Укра?нi твориться. Говорю про панiв тутешнiх. Вони прийшли сюди не кликанi, непрошенi, а лише для легко? наживи на плодючiй укра?нськiй землi. Те, що говориться на Западi, у Польщi, про культурну мiсiю панiв на Укра?нi, це неправда. Культура була тут за укра?нських, а опiсля за литовсько-укра?нських князiв. Тi всi королiвськi надання на Укра?нi, тi подарованi панам землi були по найбiльшiй частi вже заселенi укра?нським людом i козаками. Вони це все захопили для себе i хочуть витиснути з цi?? багато? землi всi користi за помiччю працi, кровi i поту укра?нського хлопа. Тому вони хочуть мати найбiльше пiдданцiв, а найменше козакiв. Козаки на Польщу не пiдуть, бо нема чого. Я не знаю, як у Польщi поводяться пани з сво?ми одновiрцями-пiдданими, але тут, у нас, обходяться, мов зi скотом, називають його бидлом, забирають навiть його вiру, знасиловують душу. Тому народ втiка? до козакiв, а потому верта?, щоб помститися на панах за себе i за сво?х рiдних. Польща для вигоди укра?нських панiв нищить у себе найкращий вiйськовий матерiал. Не буде утиску, не буде i бунтiв. Польща забороня? козакам ходити на море проти татар i туркiв, котрi не дають нам жити. I це виклика? невдоволення, Енергiя замiсть на мусл?мiв виладову?ться на панiв. Так буде доти, поки Польща не схаменеться, не приборка? укра?нських панiв, щоб народу i грецько? вiри не угнiтали. Хай цi пани будуть змушенi сво?м пiдданцям дати волю, а тодi i одним, i другим буде добре жити. Ваша милiсть натякнули, що не було би кому на панськiм ланi робити, коли б усi стали козаками, цебто людьми вiльними. А що роблять тi пани, що закликають людей до себе на слободу i зобов'язуються через 25 лiт не жадати вiд слобожан нiчого? Вони якось обходяться через цей час без панщизняних пiдданцiв i якось живуть. Чому би не мало так усе бути? Пан Хлоднiцький не знав, що на те сказати, i заговорив так: - Годi ж, щоб пан був з хлопом за пан?-брац?. - Такого нiхто не вимага?. Хлопу навiть на думку не прийде з панами за одним столом сiдати, але хай йому дадуть жити, щоб вiн знав, що його i чим може довiльно розпоряджатися. Не треба його доводити до одчаю, бо то колись страшно помститься над Рiччю Посполитою. Нас не задавите. З Наливайком козацтво не загинуло. Воно живе i крiпша? за Днiпровими порогами, там його ваша рука не досягне. Там ми безпечнi i звiдтам не перестане грозити небезпека панськiй владi i свавiльству. Людей нам нiколи не забракне. Мальконтенти усе знайдуть щiлину, якою на Запорожжя дiстануться помимо погроз, шибениць i паль. Зброю ми самi вмi?мо кувати, а решту добудемо на вороговi. А тим часом Рiч Посполита обезсилиться, створить ордi ворота у свiй край, а польськi посли муситимуть вибивати поклони перед вiзирами, ханами i всякою мусульманською наволоччю, котра дрижить на спогад козакiв, i набива? польським золотом турецькi кишенi. А це золото опiсля дiстанеться нам, козакам. Вкри?ться Чорне море козацькими байдаками, задрижать мури Царгорода й iнших приморських городiв, i те польське золото привеземо до нас. - Вашмосць, менi не поетизуй! - говорив пан сердито. - Ми приказали вашi байдаки попалити. Конашевич на те лиш усмiхнувся: - Буцiмто ми цього приказу послухали? Не жити нам без байдакiв, без походiв. Ми ?х безвпинно буду?мо. - Такий непослух буде строго покараний, - каже сердито пан Хлоднiцький. - Козаки до цього зобов'язанi загодою. - Неможливого зобов'язання нiхто не додержу?, i той, хто такi вимоги ставить, повинен про це знати. На Укра?ну нам дорога заперта, куди ж ми дiнемось? Нас орда шарпа?, забира? тисячки людей в ясир, а ми ?х ма?мо шанувати? А як нам без байдакiв на них iти? Козацтво витворило конечнiсть. Зразу самооборона перед невiрними, а опiсля - гнiт панiв. А Польща, замiсть нам пособляти, нищить нас. Коли бiда Польщу притисне, тодi козацтво ?й добре, тодi, сипле обiцянками на всi боки. Коли ж небезпека мине, тодi козаки кидайте зброю i йдiть на панський лан, пiд канчук. А хто ж на таке згодиться, хiба нерозумний вiл, а не лицар. Ми хочемо робити для iнтересу загалу, пани роблять для iнтересу власного. Чим бiльше Конашевич запалювався, тим бiльше пан злився i багрянiв. Вiн каже: - Ти, вашмосць, засмiло зi мною говориш. Ти подивись, на яких рiзних суспiльних щаблях ми сто?мо. Ти занадто висунув сво? козацькi рiжки. - Ми на таких щаблях сто?мо, на яких нас провидiння поставило. Я не кликаний, був би не смiв сюди прийти, не питаний, я був би того не говорив. Коли мене питають, мушу говорити правду. Мо?х козацьких рiжкiв я нiколи не ховав i не мав потреби ?х тепер висувати. Я сказав нагу правду, хоч вона була гiрка, i я з цього радий. Чи краще було би, коли б я був лукавив, пестився до пансько? ласки та притакував поганим сплетням на мо?х братiв? Тодi би я сам собою мерзився. Пан Хлоднiцький був лихий i нiчого не говорив бiльше. Настала прикра мовчанка. Конашевич ждав. Пан навiть не подивився на нього. "Дурний черевань, - думав Петро, - зарозумiлий, чорт не знать на що. Ой пани, пани! Проклянуть вас колись вашi внуки, як знидiють i пiдуть пiд чуже ярмо. Ми не раз ще впадемо, але пiднiмемося." По дорозi стрiнув його Аксак i покликав до себе: - I яка ж там випала диспута? - Так, як можна було сподiватися, ?х милiсть пан сенатор не дуже був з мене радий. Не розумiю, чому тi люде нiчого не хочуть розумiти, хоч би викладав ?м правду, мов на лопатi. Вiн так огородився сво?м становим великопанським его?змом, що поза це не може видiти наго? правди. Дальшу розмову перебив лакей, котрий принiс вiд ясновельможного сенатора прошення, щоб мiг зараз говорити з вельможним паном. Аксак вийшов. - Слухай, ваша милiсть, мiй достойний господарю. Я мушу звернути твою увагу, що ти держиш гадюку за пазухою. Як можна такому харцизовi поручати виховання шляхетських дiтей? Вiн ?х вихова? так, що вони колись тебе самого зарiжуть. - Що ж тут такого сталося? - То харциз! - крикнув пан Хлоднiцький. - То другий Наливайко росте. - Що ж вiн такого сказав? - Бiльше не мiг сказати. Коли б це сталося в мо?м домi, то я би його на тiм проклятiм чубi казав повiсити. Вiн заповiдав упадок Польщi, нашо? спiльно? матерi, заповiдав бунт, непослух, розпинався за тим хлопством, з якого сам вийшов. Ну прошу, - говорив сенатор, б'ючи рукою по чолу, - i я мiг на хвилю пiдозрiвати, що то перевдягнений шляхтич. Так мене той хам сво?ю огладою обманув. Кажу, ваша милiсть, i прошу в iм'я наших шляхетських спiльних iдеалiв, прожени його зараз з дому, не дай затруювати шляхетських дiтей бунтарською, хлопською отрутою, вижени його зараз, бо я не можу однi?? ночi пiд одним дахом з ним ночувати. - Не хвилюйтесь, ваша, милiсть. Я Конашевича знаю, та його спосiб говорення, але вiн зовсiм не ? кровожадним, то чоловiк правий!. - Ха-ха-ха! - смiявся злобно пан Хлоднiцький, аж йому черево тряслось. - Хлоп - i правий чоловiк! Зi мною повинен був говорити iнакше, бо я йому нерiвня. Ваша милiсть, не фортунний вибiр. Хто вашiй милостi таке порадив? То, певно, яко?сь шизматицько? голови концепт. Пан Аксак побагрянiв: - Ваша милiсть зволили забути, що i я належу до грецько? церкви, i прошу покiрно так зневажливо не висказуватися про мою вiру. - Нема що багато говорити: прожени його зараз. Його мiсце при конях, а не в шляхетських покоях. - Не можу вволити волi вашо? милостi, бо я господар в мо?му домi i я не малолiтнiй. - Знайшов свiй свого, - говорив сердито пан сенатор. - Ви всi однаковi i тiльки блахманите очi Речi Посполитiй, що ви ?й вiрнi, а держитесь то? клято? шизми. - Ваша милiсть! Гостиннiсть ма? сво? права, але рiвночасно наклада? на гостя певнi обов'язки. Я ще раз прошу не обижати мо?? вiри. - Я зараз звiдси забираюся, - кричав пан Хлоднiцький. - Не обмежую волi вашо? милостi, за мою щиру гостиннiсть платите менi обидою. Пан Аксак вийшов вiд Хлоднiцького червоний, мов буряк. За ним услiд вийшов i пан Хлоднiцький та став кликати свою службу, якiй приказав зараз складати у купу речi i збиратися в дорогу. Нiхто не знав причини тако? змiни. Служба знала, що тут посидять кiлька днiв, i розтаборились з цiлим крамом. Аксак пiшов до жiнки i розповiв ?й свою розмову з гостем. - Хай собi ?де. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на будуче, щоб з ляхами у жоднi приятелювання не заходити. Чого пан сенатор Конашевича чiпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цiлою родиною прямiсiнько пiдемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак пiдстав товарисько? оглади, чи польська зарозумiлiсть? Пан Аксак вдоволився тим, що почув вiд жiнки, i пiшов до Конашевича: - Прогнiвив вашмосць сенаторський ма?стат мого гостя, вiн зараз вибира?ться вiд мене. - Коли я його прогнiвив, то чого ж на вашу милiсть свою злiсть зганя?? Я запевняю вашу милiсть, що я поводився i говорив чемно i достойно. Краще менi було до нього на розмову не йти. - Не роби собi, вашмосць, з цi?? пригоди нi раз нiчого. Вiн, погнiвавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву вiру, а я, рiч природна, цього собi чемненько, навiть надто чемненько, випросив. Я такого, не зважаючи на обов'язки господаря, не мiг стерпiти. У Конашевича заблищали радiстю очi: - Цього я i надiявся. Виходить, що наша церква знайде в потребi могутнiх оборонцiв мiж нашими православними вельможами. Передi мною пан сенатор якось про шизму нiчого не говорив, а це щастя, бо я був би не змовчав, а могло вийти ще поганiше. Пан Хлоднiцький, ви?жджаючи, хотiв попрощатися з панею Аксаковою, та вона заявила, що нездужа?, i до нього не вийшла. Вiн ви?хав вiд Аксакiв, не попрощавшись нi з ким. Того дня вже панського обiду не було. Конашевич зi сво?ми хлопцями на?дав борщ i вареники зi сметаною. В цiлiм домi настав давнiй порядок. Конашевич заходив мiж ки?вське мiщанство. Всюди його радо приймали. Заходив мiж купцiв та ремiсникiв цехових, бував на весiллях i хрестинах. Усi не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, "той пан Петро, що у пана суддi Аксака живе, паничiв учить i ма? у нього велике слово". О. архiмандрит, коли про це довiдався, по?хав зараз до Аксакiв. Вiн тою справою дуже зацiкавився. Це копало пропасть помiж шляхтою римсько? i грецько? вiри i тим самим зближало вельмож до церкви. - Петре, ти моя надiя. Коли б ти знав, чого я по тобi жду, то ти би аж злякався. Увесь час свого побуту в Ки?вi не мав Петро жодно? вiстки з Чепелевого хутора. Часом стрiчав Петро козакiв з Сiчi, та нiхто не знав сказати, що у Чепiля дi?ться. Х Як Петро ви?хав вiд Чепеля з запорожцями, стало на хуторi, мов по вiйнi. Сiчовi гостi нiчого собi не жалували - нi ?жi, нi напиткiв, i цiлий домашнiй порядок пiшов горiдном. Тепер по тих спiвах, музиках i гульнi стало в хуторi тихо, мов вмерця винесли. Усi вiдчували брак Петра, а особливо Маруся. Вона зразу не виходила цiлими днями з сво?? кiмнати, де ?й усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався сво?ю рукою, вона цiлувала нiжно i берегла, мов дорогу пам'ятку. Мама до не? не торкалася. Краще ?? було оставити саму, чим розважати, а воно само вiд себе перейде. Те саме робили i всi домашнi. Горпина заходила до не? частенько, а тодi не було мiж ними iншо? розмови, лиш про Петра. За кiлька днiв важкого смутку Маруся отямилась i взялася знову за свою буденну роботу. Але вона дуже перемiнилась за той час. Вона споважнiла i зробилась мовчазлива, начеб ?? десять лiт вiку прибуло. Коли спiвала, то лиш у себе в кiмнатцi i то лише тi пiсеньки, котрих Петро любив слухати. Якось зимою випало сотниковi по?хати з кiлькома козаками в дорогу на кiлька днiв. В хуторi хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це нiчого незвичайного, бо таке не раз траплялося, тепер, взимi, був час спокiйний i не було жодно? небезпеки. Одно? ночi, коли всi вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторi загавкали та й вiдразу замовкли. Це ?? чогось занепоко?ло, i вона встала. Мати каже: - Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у тiчки збираються. - Менi чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я пiду в челядну та розбуджу кого, щоб подивився. - Так бодай надягни кожушину та обуй чоботи, бо, чого доброго, ще перестудишся. Лиш що Маруся вийшла в сiни, як вдарило луною крiзь оболонки. Маруся вiдчинила дверi i скрикнула. Це загорiлась стайня. А там стояли воли, корови та конi. Вони, прочуваючи небезпеку, стали ревiти. Маруся кричала: - Гей, вставай, бо горимо! А сама побiгла у двiр, щоб вiдчинити стайню та випустити товар, поки челядь повста?. Не перейшла ще половини обори, як ?? хтось сильними руками позаду, мов клiщами, обхопив. Маруся скрикнула раз, та в цiй хвилi заткали ?й рота i при-слонили рядном голову. Вона чула, що ?? хтось несе поперед себе i втiка? щосили. З хати повибiгала челядь i стала рятувати стайню. На селi вдарили на пожар у дзвiн церковний. Люде стали збiгатися до пожару i гасити огонь. Огонь був очевидно пiдложений. У цiй метушнi про Марусю усi забули. Вони почули, як скрикнула, та думали, що пожар тому причина. Лиш згодом, як потушили огонь, сотничиха оглянулася за дочкою. Нiхто не знав, що казати, бо нiхто ?? не бачив. Мати була в одча?, шукала за нею усюди, кликала. Усе даремно. Усi потратили голови - дiвчина пропала. А тут така нiч, що й слiду не побачиш. Козаки посiдали на коней i роз'?хались у рiзнi кiнцi. Старий Онисько каже до сотничихи: - Нашу Марусю хтось викрав, бо в огнi згорiти не могла. Менi дивно, що нашi собаки цього злодiя через ворота пустили. То мусив бути хтось такий, кого вони знають, бо чужого би на куски порвали. - А далi Онисько скрикнув: - Господи святий, це, певно, Срулькова робота! Усi тепер нагадали собi жидка. Старий Онисько схопив з стiни рушницю, вибiг до стайнi, сiв на коня таки без сiдла, прикликав за собою собаку i полетiв за ворота. За ним по?хали два козаки. Марусю понесено геть за хутiр, де не доходило свiтло пожару. Вона пручалась з усi?? сили та не могла себе освободити. На тiм мiсцi стояли якiсь двi постатi на конях i держали третього коня за поводи. Той, що ?? нiс, сiв на коня. Йому пiдсадили Марусю i всi тро? помчали вихром у степ. - Тепер ти будеш мо?ю, хочеш ти чи не хочеш. Мусиш забути свого Петруся, чортового сина. Дiвчина аж завмерла зi страху вiдразу, побачивши бiля свого лиця погане рябе лице Сруля. Гнали так аж до свiту. Тодi стали пiд якимсь деревом, позлазили з коней. Маруся вже не мала рядна на лицi та усiх бачила. Крiм Сруля, було тут ще дво? обiрванцiв, розбишак страшних, мов чорти. Марусi вiдiткали рота, але зв'язали позаду руки. Тепер, вдень, побачивши таку красу, аж язиками прицмокували. Срулько не зводив очей з дiвчини, аж горiв увесь. Один з розбишак каже: - То ти, миршавий, хочеш, щоб ця чудо-дiвчина з тобою, поганим, жила? - По це ж я з вами ?хав. Тодi той розбишака узяв його за вухо i каже: - А ми за що з тобою ?хали? Чим ти нам заплатиш за труд? Срулько поблiд: - Те, що я вам обiцяв, уже почасти дав, а решту дам зараз. - Вiн вийняв гаманець з кишенi i подав розбишацi. - Вибачай, небоже, не для пса ковбаса, не для кота сало. Дiвчину ми беремо собi. Вона варта султаншею бути, а перший стрiчний татарин дасть за не? п'ятсот червоних, а два рази стiльки вiзьме за не? на базарi у Кафi або де-небудь. Маруся чула те все i вiдразу зрозумiла, яка ?й доля призначена. Вона перелякалась так, що серце геть застигло, i не могла промовити словечка. - Так ви менi хочете вiдiбрати мою добичу? - скрикнув Срулько не сво?м голосом i блимнув люто очима, мов вовкулак, та заскреготав зубами. Розбишаки стали смiятися: - Не хвилюйся, козаче, i не сердься, бо ми ?? вже взяли. - А мо? грошi, що я вам заплатив? - Говорiм на розум. Де нам на думку прийшло, щоб таке гороб'яче опудало, як ти, посмiв посягнути на таку кралю? Ми думали, що це буде якесь гоже-негоже. Ти навiть набрехав перед нами, що вона тебе любить, а вона дивитись на тебе не може не сплюнувши, а це дiвчина - хоч у султанський гарем. Та ми тво?? кривди не хочемо, ось ма?ш тво? грошi, а дiвчина - наша. Вiн шпурнув Срульковi гаманець з грiшми в лице. Срулько посатанiв. Хвилинку подумав. Вони гадали, що вiн з тим погодився. Та вiн миттю вихопив ножа i штовхнув Марусi в груди в саме серце. Дiвчина застогнала раз i впала, мов пiдкошений цвiт, на снiг нежива. Розбишаки скрикнули: - А ти, злодiю, що зробив? - Хай не буде нi менi, нi вам, коли так, - говорив Срулько, запiнившись мов скажений пес. Дрижав усiм тiлом. - Ти, душогубе, на таке лиходiйство зважився? Пiдожди. - Один вхопив його так сильно, що не мiг ворухнутися. - Давай, товаришу, мотуза. - Люде добрi, що ви хочете зi мною робити? - жебонiв Срулько, пручаючись. - Пожалiйте мене, не губiть. Я ?? дуже любив. Берiть усi мо? грошi, а мене пустiть. Бога бiйтеся. - Грошi не тво?, бо ти ?х вкрав, може, сотниковi, i вони будуть нашi за наш труд, що тебе повiсимо. Пiдеш вгору. Ти нам видер п'ятсот дукатiв. - Якi був би виплатив сам сотник, - каже другий, - i не треба нам було за татарином шукати. Ну, остання тобi година вибила. Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота. - Ви?, шельма, та ще вовкiв накличе. Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулевi петлю на шию i пiдтягнули вгору. Сруль повис. Здригнув кiлька разiв i сконав. Пiшла душа чортовi в зуби. - Що ж ми з цi?ю бiдною зробимо? Годi ?? так лишати в степу вовкам на снiданок, - каже один. - Не турбуйся. Сотниковi люде наспiють зараз. Ми даваймо ногам знати, щоб з ними не стрiнутися, а то не жити нам. Пiдняли гаманець з грiшми з землi, обшукали ще Срульковi кишенi, посiдали на конi i по?хали в степ. Побачив ?х Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слiдом, мов вихор. Пристанув пiд деревом i став жалiбно вити. Значить, що знайшли Марусю. Онисько пiдганяв коня щосили. Аж до гриви прилiг цiлим тiлом. Так. Вони Марусю знайшли. Лежала боком на снiгу з створеними переляканими очима у калюжцi сво?? кровi, яка ще не застигла. На деревi висiв Срулько. Онисько скочив з коня i припав до дiвчини. Гадав зразу, що, може, ?? вряту?. Та вона вже застигла. Дiд припав головою до мертвого тiла i плакав, мов мала дитина: - Марусенько моя люба, от чого дiждалась. Замiсть весiльного вiночка ти у сво?й кровi купа?шся. Бодай я був не дожив цього. Чи на те я тебе няньчив, лелiяв, мов квiтку в садочку, моя ягiдко. Вже не почу?мо твого щебетання, твого срiбного голосочка. Боже, боже! За що ж така страшна кара? Бiдний сотник, бiдна мати, всi ми бiднi без тебе будемо. Козаки позлазили з коней i плакали теж. Нiхто не знав, що тепер ?м робити? Один з козакiв, втираючи рукавом очi, каже: - Годi, дiду, нам пора вертати з мертвим тiлом на хутiр. Що тут сталося, хто ? той душогуб проклятий, нiяк не розберу. Аж ось побачили вiсельника на галузi. - Господи святий, спаси нас! Та дивiться, люде, це ж Срулько, то його робота. Козаки позлазили з коней i стали розглядатись за слiдами. - Глядiть, ?х тут було бiльше. Видно, що нi вона, небога, себе не зарiзала, бо у не? пов'язанi руки, нi Срулько сам не повiсився, бо вiн теж мотузом пов'язаний. Хто його розбере, як воно було? Онисько не чув цього говорення. Вiн розрiзав мотуза, котрим зв'язали Марусю. Сiв на осiдланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тiло, i вiн держав ?? наперед себе, мов малу дитину. Мертва ?? голiвка склонилась на плече дiда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у пасiцi. I тепер вона спить i вже нiколи не прокинеться. Онисько придержував ?? голiвку рукою, i так поволi вертали додому. Чого ?м було поспiшати? У хуторi здалека вже побачили сумне товариство i поспiшили назустрiч. Бiдна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомлiла. Дiвчата i молодицi зливали ?? водою. Коли прочуняла, стала голосити. Рвала собi волосся з голови з одчаю. Настала страшна хвиля на хуторi. Збiглося усе село, допитам не було кiнця. В цiлому хуторi зойки i голосiння. Сруля проклинали усi. Марусю вмили молодицi, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в свiтлицi. На ?? гарнiй головi пишався дiвочий вiнок з зеленого барвiнку. Маруся лежала, начеб сонна. Тiльки карих очей не далось закрити. Даремно силкувався на це старий Онисько. З цих очей визирав перестрах в передсмертнiй тривозi. Бiдна мати сидiла безвпинно при Марусi в тяжкiм отупiннi. Не далось од не? вiдвести. Уста ?? шевелiли, начеб промовляла. Iнколи на ?? устах появлялась на один миг зболiла усмiшка. Сотничиху загорнули кожухом, бо в свiтлицi було холодно. Не рушилась, як i пiп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба було заждати, аж сотник вернеться. За ним послали кiнних гiнцiв, щоб швидше вертався. А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, i мале, i велике приходило поглянути востанн? на любу Марусю. Дячки читали псалтир. Не годен цього нiхто описати, що дiялось з сотником, коли, вернувши, побачив ?дину дитину на столi помiж свiчками. У нього рвалось серце з жалю на шматки. Замiсть пiд вiнець, повезли Марусю на кладовище бiля церкви. Поховали Марусю в замерзлу землю. З весною загадали висипати могилу, обсадити барвiнком, у головах посадити червону калину та поставити хрест. Не стало в хуторi гарно?, добро?, мов янгол, Марусi. ХI Конашевич вже два роки з половиною учителював у Аксака. За той час лише одного разу стрiнув у Ки?вi запорожцiв. Вони розповiли йому про сучасне становище на Сiчi, але там нiхто ще не знав про те нещастя, яке ско?лося у Чепеля. Через увесь той час Конашевич працював пiд рукою о. Плетенецького невпинно. Через Аксака при?днував шляхту православну, гуртував мiщанство у церковних братствах i пильно слiдив за тим, що на Укра?нi дiялось. Те, що вiн бачив i над чим сумувала його душа, було дуже невiдрадне. Ляхи, оп'янiлi ще вiд солонецько? рiзнi i поменших мiсцевих козацьких розгромiв, раювали по всiй Укра?нi. Жолкевського всi благословили i виносили попiд небеса. Вiн називався одиноким оборонцем шляхетчини перед роззухваленим гiльтайством. Пани, почуваючи за собою силу, щораз бiльше угнiтали нещасних пiдданцiв. Народ втiкав на Запорожжя. Укра?ннi пани слали безперестанку жалоби у Варшаву, а звiдтам йшли прикази до укра?нних старостiв, щоб нiкого на Запорожжя не пускати. Та це помагало небагато, а втiкачiв було стiльки, що не можна ?х було зупинити. Конашевичевi ставало в Ки?вi тiсно. Його душа рвалась у широкий козацький свiт. Вiн склав собi, вилелiяв у сво?й душi план органiзацi? сiчового товариства i хотiв зачинати свою роботу. А тут прив'язали його в однiм магнатськiм домi, вiдiрвали вiд почви, на якiй мав працювати. Конашевич заговорював кiлька разiв до о. архiмандрита, та о. архiмандрит усе заговорював чим iншим. Видно було, що не хоче його ще звiдсiля пустити. "Господи святий, - думав собi Конашевич, - невже ж менi тут вiкувати прийдеться на цiм бакалаврствi? Цю роботу може зробити хто iнший, який мiж козацтвом на нiщо не здався. Далi вiрветься у мене терпець, начхаю на всiх панiв i втечу на Запорожжя". Тiльки не знати, що би на це сказав кошовий, котрий його сюди призначив? Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що з ним робилося, вважав за важке ярмо, яке треба вже раз скинути. Одного разу сказав вiн о. архiмандритовi свою думку без обинякiв. - Признаю тобi повну рацiю, Петре. Ти зробив дуже багато, та дiло далеко ще не покiнчене. - Я його i цiлим мо?м життям не покiнчу. - Годi так серед року Аксака лишити. Я про це думаю i глядаю за яким достойним заступником. Вже одного я намiтив таки з-помiж наших галичан. Але року треба вже добути. Петро заспоко?вся. Пiвроку - то не вiк, треба видержати. А тим часом сталося щось таке, що негайно приспiшило втечу Петра на Запорожжя. Наспiв час насильного ширення унi? на Укра?нi. Православних попiв стали силувати на послушенство унiатському владицi. В Ки?вi вiн сам боявся жити i посилав сюди сво?х вiкарi?в. Упiрних православних попiв викидали силою з церкви i давали сюди унiатських. Одного разу в недiлю, лiтом, на третьому роцi побуту Конашевича в Ки?вi, вийшов вiн вранцi з дому i зайшов на Подiл. Вiн побачив тут щось таке, що його страшно подратувало. Унiати хотiли забрати силою одну малу церковцю, що тут стояла. Мiсцевий священик не хотiв пiдчинитися унiатському владицi i не хотiв з церкви уступитися. Народ зiбрався на утреню. В церквi i довкруги ?? зiбрались мiщани з жiнками i дiтьми, святочно одягненi. Нараз з'явився заступник унiатського владики в товариствi пахолкiв, ведучи з собою унiатського священика, якого мав тут помiстити. Вони розтрутили народ i ввiйшли до церкви. Передерлися помiж народу аж до царських врат i до престолу. Пахолки схопили пораючогося коло престола попа за бороду i волосся та виволокли надвiр, його мiсце зайняв зараз пiп унiатський i став правити утреню. Народ збентежився. На криласi дяки замовкли. Заступник владики, стоячи у царських вратах i погрожуючи кулаком до криласа, кричав: - Я вас, гiльта?, бунтiвники, клятi шизматики, в кайдани закувати прикажу та у холодну, там будете свою шизматичну утреню правити. Та його таки нiхто не послухав. Крилас мовчав, а люде, охкаючи та плачучи, стали виходити з церкви. Унiатський вiкарiй пiнився зi злостi, а далi сам пiшов до криласа i став спiвати. А тим часом пахолки виволокли попа аж за церковну огорожу, не щадячи йому стусанiв, аж його покривавили. Кров текла йому з носа i губи та спливала по ризах. Народ став гомонiти i вiдгрожуватися. Та нiхто не посмiв зачiпати узбро?них пахолкiв. Конашевич, дивлячись на таку зневагу православно? церкви, скипiв. Злiсть аж пiдкидала його. Не надумуючись довго, прискочив до церковно? огорожi i виломив кола. - Гей, люде, кияне, народе православний! I не сором вам дивитися бездiльно на такий злочин? З ломакою в руках кинувся на пахолкiв i бив, мов цiпом, кого попало. Пахолки збентежилися, що зразу i про сво? палашi забули. Народ отямився. - Гей, люде, не даймося, мiж нами козак Петро. Затрiщала церковна огорожа. Мiщани ламали коли i рушили Петровi на допомогу. Вони страшно роззвiрились. Побивши пахолкiв, кинулись цiлою юрбою в церкву. Владичого делегата вбили в криласi на смерть i виволокли збите тiло на майдан перед церкву, знущаючись над трупом. Пiп, побачивши вiд престола, що це не жарти, покинув правити i сховався пiд столом у презвитерi?. Мiщани там його знайшли i поволокли на майдан, страшно б'ючи. - От тобi, поганче, унiя, останнiй раз ти правиш! Навiть жiнки не остались позаду сво?х чоловiкiв. Вони рвали одежу на побитих на куски i маяли ними в повiтрi, мов хоруговками. Коло церкви знявся великий крик. Те все сталося дуже швидко. Народ трiумфував. Православного попа умили з кровi i хотiли завести в церкву, щоб правив далi. Та пiп був такий побитий, знесилений i схвильований, що ледве стояв на ногах. Один з пахолкiв вирвався з товпи зразу i побiг на найближчий постiй. Звiдсiля рушила цiла сила пахолкiв та жовнiрiв на Подiл. Петро, побачивши це, змiркував вiдразу, що такiй силi неозбро?нi мiщани не дадуть ради i не встояться. Вiн крикнув: - Люде, врозтiч! Ховайтесь, де можна! Велика бiда на вас йде! На майданi стало тихо. Люде стали розбiгатися по хатах. Петро подумав тепер про себе i став утiкати. Гайдуки пiзнали його, що то звiсний усiм козак Петро, що у пана Аксака живе. Одна частина пустилася за ним в погоню. Петро втiкав щосили. Вiн знав, що коли його роззвiренi гайдуки догонять, то тут йому i кiнець буде. Втiкав огородами, перескакуючи плоти, найближчою дорогою до Лаври. Там його безпечно сховають. Мiщани, яких вiн стрiчав, кликали: - Втiкай, вашмосць, бо тобi смерть. Пахолки гнали за ним аж до само? Лаври. I тут зчинився великий галас. Гайдуки хотiли йди далi, та заступила ?м дорогу архiмандритова гвардiя, узбро?на в бердишi, списи i шаблi. Петро так задихався, що ледве дух переводив. Але вiн був урятований. О. Плетенецький був дуже роздратований цiлою тою подi?ю: - У мене ти цiлком безпечний, а що буде далi, то побачимо. О. архiмандритовi сказали, що Лавра в облозi, що ворiт i всiх виходiв пильно стережуть i нiкого не хотять з монастиря випустити. О. архiмандрит приказав сказати ватажковi облягаючих, що коли по доброму не уступлять, то прикаже стрiляти з мушкетiв. Петро побачив, як з усiх усюдiв виходили озбро?нi ченцi з мушкетами на сво? становиська. О. архiмандрит говорив: - Сьогоднi недiля. Як збереться народ до обiднi, а побачить Лавру в облозi, то прийде до пролиття кровi. Я би цього не хотiв, але я жодному ляховi не позволю переступити порога цi?? обителi. Ченцi заповiли облягаючим, що коли не вступляться, то по приказу о. архiмандрита зачнуть стрiляти. Зараз опiсля вiдчинилися ворота, i гайдуки побачили за воротами двi лаштованi гармати, при яких стояли гармашi у чернечих рясах з позапалюваними льонтами. Це помогло. Гайдуки уступилися, i тодi зiбраний на площi перед Лаврою народ всипався досередини. Архiмандрит полишив Петра у сво?й келi? i пiшов до обiднi. Лиш як вернувся, став розпитувати Петра, що сталося. - Годi! Хто сi? вiтер - збира? бурю. Не ти ?х зачепив, а вони тебе. Ти, сину, зробив добре, виступаючи в оборонi церкви. Таке злочинство не могло остатися без кари. Воля божа ужила тебе за караючу десницю. Не раз вже православнi заносили жалоби до актiв гродських на утиски i гвалти унiатiв та насильне загарбування майна православно? церкви. Це нiчого не помогло. Ми й тепер подба?мо про таку жалобу не на те, щоб помогло, лише щоб осталось записане на вiчнi часи для грядущих поколiнь. А поки що треба насильство вiдбивати силою. Якою мiрою мiриш, такою буде тобi вiдмiряно. Дарма, що полл?ться багато християнсько? кровi, аж Днiпро побагрянi?, але так мусить бути. У Ки?вi мiж унiатами i католиками зчинився великий гвалт i замiшання. Занесено жалобу до актiв i розпочалося слiдство за гвалт на пахолкiв i за вбиття двох унiатських священикiв. Багато людей ув'язнено, та нiкому не можна було нiчого доказати. Уряд довiдався лише, що цiлий той бунт пiдняв вiдомий усiм козак Петро, а той пропав за воротами Лаври, а звiдтам його не дiстане, хiба пiдступом. Коли б його за ворота у город можна було заманити. Лише щоб тайком iз Лаври не перекрався, i тому треба запобiгти. Стали i день i нiч наглядати усi виходи з монастиря. О. архiмандрит бачив сам, що якiсь пiдозрiлi люде коло мурiв Лаври швендяють i пильнують. Довiдався зараз про все i пан Аксак. Вiн зараз по обiдi в недiлю по?хав до о. архiмандрита. - Наробив ти менi, вашмосць, великого бешкету на цiлий город. Не треба було так дуже гаряче братися за дiло, - але сталося. Я, вашмосць, зовсiм оправдую, менi дуже жаль, що мусимо розстатися. У мене вашмосцi не було би безпечно одно? години, бо я не маю тако? сили, щоб тебе перед цими розбiшеними юхами оберегти. Впрочiм, вони зажадали би суду над тобою. То не щ