очила  на  невелику  купу
татар,
   - Цих можемо взяти, - говорив Петро, роздивившись. Вiн  розпустив  свою
ватагу великим колесом i став татар окружати. От трапилась  нагода  перший
раз показати себе.
   Та показалося, що не всi татари були тут разом. Вже кинулись козаки  на
цю ватагу зi списами, як десь, наче з-пiд землi, стали  збiгатись  з  усiх
сторiн татари, що насiдали на козакiв густою  лавою.  Тодi  i  тi,  що  ?х
окружили, обернулися на них.
   - До обозу, товаришi! - гукав Петро,  рубаючи  шаблею.  Татари  хотiли,
очевидно, заступити козакам дорогу до  табору,  а  ?х  була  велика  сила.
Козаки оборонялись завзято. Вони надiялися, що Жук пошле ?м пiдмогу.
   - До купи, товаришi, не розбiгатися!
   Так вiдбиваючись, стали козаки вiдступати. Петро  боровся  у  послiднiй
лавi. Вiн не тратив надi?, що переб'?ться. Аж  ось  задуркотiв  у  повiтрi
аркан, i Петро почув, як в тiй хвилi затягнула його петля за шию. Вiн впав
з коня. Опiсля його так здавило, що втратив пам'ять i  не  знав,  що  далi
робиться.
   Коли прийшов до пам'ятi, побачив, що йому i другим товаришам  пов'язали
сирiвцями руки. ?х посадили на  конi,  пов'язали  ноги  попiд  животами  i
помчали далi. Очевидно, що  прямували  до  Днiпра.  Як  перебрались  через
Iнгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нiчлiг. Козакiв познiмали  з
коней i, пов'язавши ?м ноги, поклали рядком на землi. Порозпалювали огнi i
пустили коней пастися.  Над  козаками  сторожив  дужий  татарин  з  довгим
списом.
   - От ми в полон попали,  -  шепнув  Сагайдачний  до  свого  найближчого
товариша, -далебi, що краще б нам була смерть, нiж неволя.
   Тим  часом  недобитки  Петрово?  ватаги  прискакали  до  обозу  Жука  i
розповiли, що сталося.
   - То все так бува?, коли пiшлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. -
Шкода менi тiльки людей i цього Петра менi жаль, бо  з  нього  могло  щось
бути. Пiслати би на вируку, та чортзна, де вони тепер ?? Певно, що  татари
на нас ждати не будуть. Менi нiколи тут довше гаятися. Пропало.
   Стало заноситися на дощ. На небi не було нi одно?  зiрки.  Петро  лежав
горiлиць  i  думав  над  сво?ю  долею.  Став  стиха   молитися.   Товаришi
перешiптувалися мiж собою. ?м всiм задеревiли пов'язанi сирiвцями руки.
   Марко, коли довiдався, що Петро пропав, мало з глузду  не  збився.  Вiн
ломив руки i голосно плакав, мов мала дитина.
   - Боже мiй, чого я пустив його самого, чому не пiшов з ним ураз?
   - Говори, Климе, хай тво? не гине, - говорив йому старий  козак.  -  Те
саме було б сталося з тобою, що i без тебе. Були би ви оба  пропали.  Йому
так на долi було написано, а долi конем не об'?деш. Покинь  дурне  гадати.
Йому нинi, а тобi завтра. Така наша козацька доля. А вже  то  козаковi  не
слiд плакати, мов дитинi, - тебе козацтво на смiх пiднiме.
   Так уговорювали його козаки, та вiд цього йому  нi  раз  не  полегшало.
Йому розривало душу. А далi побiг до Жука.
   - Батьку рiднесенький, позволь менi  зiбрати  охочих  товаришiв  та  на
роз'?зд по?хати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.
   - Я роз'?зд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести
не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе,
i других. Вже й так не можу вiджалувати, що  одного  жовтодзьоба  необачно
пiслав. Ти як хочеш, то ?дь з  котрим-небудь,  але  пiд  рукою  досвiдного
ватажка.
   На те обiзвався козак, що з Петром ходив:
   - Нi, батьку, вибачай, так на Петра  казати  не  можна.  Вiн  вiв  свою
ватагу умiло, по-козацьки, та цього, що сталося, вiн не завинив.
   - Може, й так, але пропав сам, та й годi.
   Марковi i того було досить, чого добився. Вiн побiг мiж козакiв i  став
?х пiдмовляти до поспiху.
   - Братики мо?, поспiшайте, рятуйте, повiк вам цього не забуду, може, ще
виручимо.
   - Гада?ш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай,  що  з
великого поспiху користi не буде.
   Вкiнцi Марко дiждався того, що роз'?зди згуртувались i по?хали. З одним
по?хав i Марко.
   Вже було по пiвночi. Став покрапати теплий дощ. Пов'язанi бранцi лежали
на мокрiй землi i самi промокли до сорочки, ?х стало проймати  дрожем,  бо
не можна було ворухнутися.
   Коли Петро передумував, яким би побитом ?м з петель визволитись,  почув
бiля себе якийсь шелест, - хтось до нього пiдсовувався. Над  ним  замрiяла
чоловiча
   постать у татарськiй кiнчастiй шапцi. Вона приблизилась до його вуха:
   - Слухай, осавула, ти мене не пiзнала, а я тебе пiзнала зараз. Я Ахмет,
твiй вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожi при вас.
   Вiн став обмацувати рукою, потiм перерiзав сирiвець ножем  на  руках  i
ногах. Петровi задибенiли руки i ноги так, що не мiг ними ворухнути. Ахмет
шептав далi:
   - Зараз втiкай! Там пасуться нашi конi, бери одного i втiкай, хай  тебе
аллах береже!
   - Спасибi тобi, добрий Ахмете. Дай менi ножа, хай i товаришiв  визволю,
я сам без них не рушуся.
   Ахмет надумався, що йому робити, а потiм вiддав Петровi ножа:
   - Хай буде благословенне iм'я  аллаха!  Коли  хочете  втiкати  усi,  то
вiзьмiть i мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не  вернути  би
менi бiльше додому i не побачити мого улуса i мо?х дiток.
   Петро повзав вiд одного козака до другого i розтинав сирiвцi. У  декого
був свiй нiж, i робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета i шепнув:
   - Веди нас до коней.
   Пiшли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вiв за руку Ахмет.
   Татарськi конi паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю,  ?х
пильнували вартовi татари, що куняли, опершись  на  списи  або  сидячи  на
землi.
   Петро каже до товаришiв:
   - Поперед усього з вартовими справитись. Пiдповзти i  задушити  руками,
щоб жоден не крикнув.
   Так воно i сталося. Сторожi падали на землю один за одним.
   Тепер розбiглися козаки мiж коней. Кожний вiдв'язував  коня,  сiдав  на
хребет без сiдла, без узденицi. Ахмет держався Петра. Цiла  валка  козакiв
ви?хала непомiтно з татарського обозу. Та куди ?хати, в який бiк, нiхто не
знав. Нiч була темна, нi одно? зорi. Петро пита? Ахмета:
   - З котрого боку Днiпро?
   - Ось з цього.
   - Добре, так нам на Iнгул туди дорога. За мною,  хлоп'ята!  -  Кермуючи
руками коней за гриву i пiдганяючи ногами, вони рушили скоком на Iнгул.  -
Товаришi, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б мiж  нами  був
хто з чубiвських козакiв, то, певно, нагадав би собi його. Це  той  самий,
якого я не дав  убити  i  коня  подарував.  Бачите,  що  i  бусурмен  вмi?
вiддячитись.
   Тепер  почули  козаки  за  собою  в  татарськiм  обозi  галас.   Татари
прокинулись зi сну вiд тупоту коней. Здавалося ?м, що це, певно, козацький
набiг. Про те, щоб бранцi повтiкали, вони  й  не  думали.  Аж  згодом,  як
надворi стало свiтати, побачили подушених вартових,  не  стало  коней,  не
було i бранцiв. Та козаки були  вже  далеко.  Вони,  прочуваючи,  що  буде
погоня, втiкали щосили. До того ще ?х мучив голод i спрага, бо вже стiльки
часу не подав ?м нiхто куска хлiба,  нi  каплi  води.  Коли  б  ?х  татари
здогнали, не мали чим боронитися. ?м лишалася тiльки швидка втеча.
   - Хлопцi! Ось Iнгулець! - гукали тi, що були напередi.
   Козаки кинулись прожогом у воду i перейшли на другий берег. Вони  якраз
попали на старе побо?вище з-перед учора, на татарський  обоз.  Лежало  тут
чимало татарських та кiнських трупiв враз iз сiдлами.
   - Хлопцi, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сiдла та  узденицi,
хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втiкати далi.
   - А пошукаймо теж при  трупах  якого  сухаря  або  в'яло?  конятини,  -
говорили другi, - бо голодом заморимось.
   Цiла сотня, мов тiчня голодних вовкiв, кинулася на побо?вищi шукати  за
тою марною поживою. Видирали собi з рук погану вонючу конятину  або  кусок
паляницi чи сухаря. Петро надiв на голову татарську кiнчасту шапку,  добув
собi шаблю i кинджал. Вiн побачив, що голоднi  козаки,  заспокоюючи  голод
окрушками сухарiв та пряженою пiд сiдлом  кобилятиною,  забули  про  божий
свiт, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета,
то забрала би ?х усiх, мов зимою куропатви з-пiд копицi. Вiн став гукати:
   - Досить того! Сiдлати швидше коней, бо татар поки що не  видно,  а  до
наших ще дуже далеко.
   Деякi послухали, а iншим було це байдуже. Вони нишпорили по  побо?вищi,
перешукуючи трупiв за ?жею i добичею.
   - А ви, диявольськi сини! Гада?ш, що просити буду? Хочеш знову у  петлю
попасти? - Петро ганявся по побо?вищi i не жалiв руки. Деякi озвiрились  i
кинулись на Петра.
   - А ти звiдкiля приходиш нам приказувати?
   Та Петро не був страшкiв син. Першого  скраю  так  почастував  ки?м  по
руцi, що аж шабля йому з руки випала.
   - Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе  з  путiв  освободив,  ти
шаблю пiдносиш?
   Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до  нього  з  шаблями
присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:
   - Ось тобi бунт, гiльтаю!
   Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один  чоловiк  з  ломакою  в  руцi
гонив перед себе гурток як так узбро?них козакiв, мов череду баранiв.
   - На конi!
   Всi мовчки повсiдались.
   - Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!
   Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом ?хали позаду.
   - В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж  собою  старшi
козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а  могли  його
на шаблях рознести.
   - З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
   Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньо?  чети
i до Петра:
   - Проти нас йде якась чета.
   Тодi Петро ви?хав перед сотню i скомандував:
   - В лаву! Ти вертай до сво?х. Дати менi зараз знати, хто йде проти нас.
   Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки пiдкидали
шапки вгору i вигукували:
   - То нашi, нуте тепер скоком!
   То справдi була одна з тих чет, котрi отаман послав на  роз'?зди.  Коли
зiйшлися разом, повiтанню кiнця не було. На Ахмета  дивилися  бiсом,  поки
Сагайдачний не пояснив усiм, яка  дяка  тому  татариновi  належиться.  Вiн
перший остерiг козакiв, ще минулого року, що орда збира?ться на Укра?ну.
   Усi разом  рушили  до  козацького  обозу  Жука,  що  чекав  на  поворот
роз'?здiв. Вiн дуже втiшався, що Петровi повелося освободитись.
   Роз'?зди верталися один за одним. Вернувся i Жмайло.  Козаки  зараз  на
першiм словi сказали йому, що Петро вернувся цiлий i здоровий. Радостi  не
було кiнця. Марко трохи не задушив Петра, обiймаючи. З тих роз'?здiв  була
така користь, що можна було вiдгадати, куди пiшла головна татарська сила.
   Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пiшла орда, то ??  не
спинить пiти на  Укра?ну,  а  Чепiль  не  буде  мати  спроможностi  з  нею
стрiнутися.
   Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собi голову отаман.
   Не могло бути про це мови, щоби Чепiль зi свого мiсця  мiг  так  швидко
рушитись, бо у нього мало було кiнноти, а багато таборових тяжких возiв.
   - Нiчого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарвi  за
всяку цiну дорогу заступити.
   Забрав Жук iз собою усiх  кiнних  козакiв,  легкi  гармати  i,  колуючи
здалека, помчав на пiвнiч. Табiр мав поступати за ордою.
   Жук ?хав зразу правим берегом Iнгульця вгору. Поспiшав щосили, поки  не
зайшов на бажане мiсце. Треба було спочити i людям, i  коням,  бо  однi  i
другi таким поспiшним маршем дуже знемоглися.
   По вiдпочинку завернув Жук з цiлою силою на захiд. ?хали цiлу нiч.  Над
раном стрiнулися з першим татарським загоном.
   Козаки вдарили на нього i розбили. Решта вспiла втекти до головно? орди
i тут звiстила, що вiд пiвночi сто?ть велика козацька сила, яко? не  можна
переломити. Вслiд за ордою пiшов Жук.
   - Ма?мо цим разом щастя,  -  говорив  отаман,  -  коли  б  татари  були
змiркували нашу силу, нi один з нас не вийшов би живий, нас  роздавили  б.
Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а  вiн  ?м  вже
всипле бобу та гороху.
   Отаман прислав приказ до табору,  щоби  йшли  прямо  на  Iнгул,  а  там
розставили вози так, щоб татарвi заперти дорогу, коли б  хотiла  завернути
назад, звiдки прийшла.
   Вже було геть з полудня, як над Iнгулом почулись гармати.
   - Чу?те? Це вже Чепiль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспiшаймо.
   Гармати ревiли щораз густiше. Жук  наближався  i  наступав  татарам  на
п'яти. Вже було  чути  рушничнi  стрiли.  Татари  наскочили  на  Чепеля  i
пiзнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша  лава  пiхотинцiв
вступилася i схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися  на  табiр  iз
возiв, пов'язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а помiж возами  були
розставленi пiхотинцi з рушницями. Татари гинули цiлими лавами.  Завернули
назад, та тут теж табiр iз возiв Жука, i тут гармата та рушниця.  Не  було
для них вороття. Одиницi розбiглися на пiвнiч i пiвдень. Вiд пiвночi стояв
Жук з сво?ю кiннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловiка, що попав у
розпуку, або зраненого звiра. Вони скаженiли. Петро стояв зi сво?ю четою у
найнебезпечнiшому мiсцi. Пiд ним вбито коня списом, i вiн впав  на  землю.
Заки змiг з-пiд коня  видобутися,  татарва  перелетiла  через  нього,  мов
вихор. Кiнь вдарив його копитами по головi, i вiн втратив пам'ять.
   Надвечiр було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкi чети, що уцiлiли,
пропали в степу. Козаки  вiднесли  повну  побiду.  Отаман  Жук  з  Чепiлем
обнялися.
   - Нiчого нам гаятись, - каже Жук, - переночу?мо  тут,  похова?мо  наших
лицарiв i зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що  там  дi?ться?  Може,
якраз татарва пiдступила пiд Сiч та руйну? ??.  Тепер,  хлопцi,  порахуйте
себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великi втрати ма?мо.
   Втрати були справдi дiймаючi. Не було нi Петра, нi Марка.
   - Марка Жмайла бачив я на побо?вищi, -  каже  один  козак,  -  вiн  там
свiтить вiхтем трави i побратима шука?.
   - Годi нам,  хлопцi,  гаятись.  Свiтiть  смолоскипи  i  перешукайте  та
позбирайте ранених товаришiв. Грiх ?х так, безпомiчних, оставляти.
   Загорiлись смолоскипи i, мов блуднi огники,  розбрелись  по  побо?вищi.
Тут натрапили на Марка. Вiн вже вiднайшов Петра з  розбитою,  скривавленою
головою, без пам'ятi, без руху. Марко подобав на  божевiльного.  Заходився
коло побратима, та не знав, яку раду йому дати.
   Козаки поклали напiвмертвого Петра на  кобеняк  i  обережно  понесли  в
табiр. З нього текла кров. За ним  йшов  Марко,  мов  сновида,  не  знаючи
гаразд, що з ним робиться. В таборi взялись його рятувати. З тяжкою  бiдою
спинили кров i пов'язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, що  в  нього
було ще зламане ребро.
   - Багато кровi втратив, - каже козак, що коло нього заходився. -  Треба
дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав.
   - Я його вiзьму до себе на хутiр, - каже Чепiль, - у мене  ?  жiноцтво,
то його вiдгодують. Менi тепер нiзачим на Сiч ?хати,  бо  треба  з  весною
поле обробити.
   Зда?ться, що орда по такiй прочуханцi цього разу  сидiтиме  тихо.  Оцим
Сагайдачним то я буду пiклуватись, мов рiдним сином.
   А на те каже Марко:
   - Так вiзьмiть i мене, пане сотнику, на свiй  хутiр,  я  без  побратима
жити не можу, i буду його доглядати краще всiх.
   - Ти верта?ш на Сiч, - каже Жук, - тобi нема вiд  старшини  дозволу  на
хуторi жити. Не тобi з недужим возитися. Там ? такi, що  краще  про  нього
подбають.
   Нiчого було робити, бо непослуху сiчова старшина не стерпiла б.
   По побо?вищi ро?лося вiд смолоскипiв. Збирали ранених, заносили в табiр
i тут ?х перев'язували знахарi. Вистелили вози сухою  степовою  травою,  i
тут ?х складали.
   Для полеглих викопали  могильники  велику  яму  i  сюди  поскладали  ?х
обережно, мов рiдних дiток. Понакривали козацькi очi i  присипали  землею.
Кожний товариш кинув свою грудку. Чепiль вiдчитав молитву. Хвиля була дуже
поважна. Не одна гаряча козацька  сльоза  поплила  по  суворому,  степовим
вiтром осмаленому лицi за добрим товаришем або й побратимом.
   Рано рушили походом прямо на Сiч. Поки ?хали разом  з  Чепелем,  Марко,
сумний мов осiння хмара, сидiв на возi бiля Петра, пiддержував рукою  його
бiдну безталанну голову i не вiдвертав вiд нього очей.
   Та прийшла хвиля розлуки. Чепiль вiдлучився вiд сiчовикiв i  подався  з
сво?ми козаками до свого хутора.
   Марко цiлував Петра в блiдi уста,  перехрестив  його  i  заплакав,  мов
рiдна мати.
   Опiсля сiв на коня  i  почвалав  за  сво?ми.  Його  серце  мов  клiщами
стискало. Чи побачить його коли ще на цiм свiтi? Вiн за?дно  оглядався  за
ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу...



   III

   Чепелева ватага мусила ?хати поволi, бо  везла  багато  ранених.  Петра
цiлу дорогу заливали водою, рознiмаючи йому зуби ложкою.
   При?хали на хутiр аж третього дня з  полудня.  Як  ватага  наблизилася,
настав у цiлому селi великий  рух.  Усе  село  вийшло  назустрiч.  Питання
перехрещувалися. Не  одна  мати  заплакала  за  сином,  не  однiй  дiвчинi
защемiло серце за милим, за братом, а  старi  батьки  та  сивi  дiди  лише
хрестилися та головами хитали. Вони вже  привикли  до  того,  бо  не  одну
втрату доводилось ?м на сво?му життi переболiти. Така вже  козацька  доля,
що не зна?ш нi дня, нi години,  коли  треба  все  покинути  та  передчасно
покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.
   А тi, що стрiчали живих та здорових, радiли i повiтанням не було кiнця.
   Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.
   Сотник звiтався з жiнкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию i
сердечно радiла, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.
   - Годi-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти менi
сво?ми пестощами вiку вкоротиш. От  ти  краще  подбай  про  цього  бiдного
раненого та поклич сюди негайно пасiчника, старого Ониська, щоб йому  рану
перев'язав.
   - А хто це такий, тату?
   - От цiкава! Козак, та й годi, а до того ще самий славний, а тепер  наш
гiсть. Я гадаю, що мiж вами швидше вилежиться з  рани,  як  на  Сiчi.  Ти,
Марусю, перенесешся з сво??  кiмнатки  у  свiтлицю,  а  ми  там  покладемо
недужого. Йому треба великого супокою.
   - Коли б хоч не вмер, - каже налякана Маруся. - Менi б було  дуже  його
жаль.
   - Коли досi не вмер, то, може, й подужа?, а це все в божiй руцi.
   Прийшов з пасiки Онисько, старий дiдок, з лисою головою, босий, лише  в
штанах, сподом мотузками пiдв'язаних, i в  сорочцi.  Вiн  уходив  на  цiлу
околицю за доброго знахара. Славно вiн  знав  складати  поламанi  костi  i
лiчив усякi недуги зiллям.
   Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк i  так
його понесли у Марусину свiтличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними
очима. Лице було блiде, мов полотно. Як його несли, то Маруся пiддержувала
руками його голову.
   Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести  тепло?  води,
роздягнув його i став розвивати рани. Крiм рани на головi,  було  ще  одне
ребро зломане i кiлька великих синцiв на тiлi.
   Онисько понаганяв усiх з хати, щоб йому не заважали,  i  довго  порався
бiля недужого.
   Увесь той час ждала Маруся пiд дверима, поки Онисько не вийшов.
   - А що, дiдусю, чи подужа? вiн?
   - Дасть Бог що подужа?. Кiсть не рушено, лише що  живчик  прорвало,  то
через це багато кровi втратив.
   - Дiдусю, вилiкуйте його, прошу, а коли вiн подужа?, то, далебi,  вашiй
Настi мо? золотi сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то  гарного
гостинця у батенька випрошу ?й-богу! Лише не дайте йому  вмерти,  бо  менi
цього козака дуже жаль.
   - Еге ж, Марусенько, ? кого жалувати, бо справдi  хлопець  мов  тканий,
для тебе якраз пiд пару. -  Старий  моргнув  оком  i  погладив  Марусю  по
голiвцi
   - ?й-бо, дiдусю, ви зараз таке вигаду?те, ще хто почу? та що подума??
   - Но-но, вже нiчого не скажу, але  я  тебе,  Марусенько  моя,  беру  за
слово, i сережки  вже  так  мовби  були  в  руках  мо??  Настi.  А  тепер,
серденько, принеси менi кухоль теплого молока та й  поможи  менi  недужого
напо?ти.
   Марусi не треба було цього двiчi казати. Побiгла  миттю  до  пекарнi  i
прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик i приткав до губи.
   - Ех, Марусенько, так гаряче не можна до  нього  вiдразу  пiдходити.  -
Онисько моргнув знову: - Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би  йому
рота попарили, i треба би знову лiкувати. - Так балакав старий, продуваючи
молоко та повертаючи кухликом у руцi. - Тепер ходiмо.
   Ввiйшли всередину. Петро лежав на постелi горiлиць i слабо дихав. Через
вiдчинене вiкно весняне сонце пускало сюди сво? яснi променi й  освiчувало
усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусi  билось  серце,  коли  сюди
ввiйшла, мов у пiймано? пташки. Петро видався ?й гарним, мов янголятко.
   Онисько прикликав Марусю рукою ближче,  пiдвiв  голову  Петра  i  казав
дiвчинi напувати його молоком. У не? дрижали руки,  i  трохи  вилилося  на
вiдкритi Петровi груди.
   Вiн здригнувся i глибоко вiдiтхнув. Дiвчина стала ще бiльше дрижати.
   - Нi, так не буде, - каже Онисько, - ти держи  його  голову,  а  я  сам
напою. Йому треба буде, либонь, ще i зубiв розвести.
   Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув  раз,  а  вiдтак  став
проликати. Його лице  начеб  оживилося,  начеб  порожевiло  вiд  сходячого
сонця.
   Маруся держала руку пiд головою,  яка  ще  не  висохла  вiд  недавнього
миття. Чорний козацький чуб лежав на бiлiй подушцi, наче гадюка.
   Опiсля Петро вiдiтхнув ще раз глибоко i вiдкрив очi. Перший його погляд
впав на Марусю, та вiн зараз заплющив очi.
   - От бачиш, моя голубко, яка твоя  рученька  чудотворна,  коби  здорова
була. Я його i горiвкою заливав, i це, i те, та й нiчого не  вдiяв,  а  ти
лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але
ти менi помагай, ти тут бiльше вдi?ш, як я.
   Маруся стояла, мов на  вуглях.  Почервонiла  уся,  мов  рожа.  По  тiлi
проходила якась люба дрож, ?й так було весело на серденьку, як ще нiколи.
   - Тепер вiн спить направду. Заглядай до  нього,  а  коли  б  було  чого
треба, то поклич мене.
   Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра  очей  звести.
Дивилася, мов в образок. Числила його вiддих i  хотiла  б  тут  якнайдовше
остатись.
   Аж дiвчина Горпина, ?? подруга i повiрниця, вiдчинила легенько дверi  i
вивела  Марусю  з  задуми.  Горпина,  побачивши  Петра,  трохи  руками  не
сплеснула:
   - Матiнко рiдна! Який вiн гарний, цей козак!
   - Тихше, Горпино, вiн спить, не можна його будити.
   - А який вiн, бiдний, немiчний, коли б хоч не вмер.
   - Не дай боже! Дiд Онисько казав, що  видужа?.  Вiн  лиш  багато  кровi
втратив.
   - Марусю, я вiд нього очей вiдiрвати не можу.
   - Ходи звiдсiля, а то ще наврочиш, - говорила Маруся,  тягнучи  Горпину
за рукав. -
   - I що ж, вiн не отямився?
   - Нi, лише раз вiдкрив очi i знову заплющив.
   А тим часом сотничиха питала чоловiка, кого вiн привiз iз собою.
   - Гарний то чоловiк i вчений. В Острозi, в цiй великiй школi, вчився. А
на Запорожжi вiн теж неабищо. Пiшов, сердега, перший раз у похiд, та й  не
повезло. Зразу пiймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а
потiм у битвi трохи не пропав так,  його  конi  потратували.  Йому  козаки
ворожать, що кошовим буде.
   - А може, не вийде з того.
   - А от Онисько йде якраз вiд нього. Гей, дiду!  Ходи  сюди,  а  що  там
хорий?
   - Нiчого, здоровий буде, видужа?. Лише треба йому спокою та часу,  поки
втрачено? кровi не придба?.
   - Пам'ятай, Ониську, пiклуйся  ним,  доглядай,  а  коли  його  вилiчиш,
нiчого тобi не пожалiю. Ти зна?ш, що сотник Чепiль вмi? нагороджати.
   Онисько усмiхнувся, а Чепiль говорив далi:
   - Iз нього кошовий вийде.
   Маруся ввiйшла в хату запаленiла, мов рожа.
   - Ти була коло недужого? - пита? мати.
   - Була. Дiд Онисько напував його молоком, а я пiддержувала йому голову.
   - Ну, ладно, -каже сотник, -доглядай його, доню, мов брата, а вiн тобi,
певно, подяку?.
   Того не треба було ?й двiчi казати.
   Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Iвана  Чепеля.  Старший
його син полiг, а бiльше дiтей не було. Маруся була тою зiркою, тим сонцем
ясним на батькiвському хуторi, до котрого все, що тут жило, звертало  сво?
голови. Була гарна, мов писанка,  струнка,  весела,  щебетуха,  з  золотим
серцем дiвчина. Всi ?? любили. I  старi  бабусi-удови,  що  у  сотника  на
хуторi вiку доживали, такi ж старi дiди, i  молодицi,  i  козаки,  i  малi
дiти. Вона для кожного мала ласкаве  слово,  нiкому  не  вiдмовляла  сво??
помочi.
   Батьки дивились на не?, мов  на  того  янгола,  i  нiчого  для  не?  не
пожалiли б. А вже, як за ким Маруся батенька або  маму  попросила,  то  не
могли, не смiли ?й вiдмовити. Маруся вмiла вибрати  хвилю,  попрохати  так
гарненько i так крiпко обняти за шию, що старий  суворий  сотник  м'якнув,
мов вiск.
   Для всiх Маруся була "наша" панночка, "наша" Марусенька.
   Вiд рана до ночi всюди було  ??  повно,  всюди  було  чути  ??  срiбний
голосочок, ?? солов'?не щебетання.
   Марусю любило усе село. Всi молили для не? щастя, долi, бо  вона  всiма
пiклувалася. А  особливо  тi  немiчнi,  недужi  знаходили  у  Марусi  щире
прихильне серце i помiчну руку.
   Сотничиха роздивлялася мiж козацтвом за парою для  сво??  донi,  та  не
знаходила нiкого пiд пару. Тодi сотник потiшав ??:
   - Не журись, жiнко. Бог - батько. По нашу Марусю при?де якийсь  на  всю
Укра?ну славний козак.
   - А може, князь? - жартувала сотничиха.
   - Цур йому! За князя дочки не  вiддам,  хiба  за  козака.  Хай  буде  i
вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусi був по серцю,  бо
я силувати дочки не стану.
   Так  мiркували  собi  батько  й  мати,  не  прочуваючи,  що  доля   вже
переступила порiг ?хньо? хати, та судьба Марусi вже була вирiшена.
   Вiд то? хвилi щось сталося з Марусею таке, чого  перше  не  було.  Вона
бачила вже не одного гарного парубка, були у  батька  в  гостях  славнi  i
гарнi козаки, та нiким вона дотепер не зацiкавилась. Тепер, як побачила це
блiде терпляче лице з заплющеними очима, як дiткнулася  сво?ю  рукою  цi??
бiдно?, розбито? голови, то начеб стрiлою ?? серце прошибло. А тими синiми
очима, що на одну мить на дiвчину глянув, зачарував ?? зовсiм.
   Вона не могла того погляду нiколи  забути,  i  образ  Петра  ставав  ?й
навiть у снi перед очi. Вона бачила його на воронiм конику  у  боротьбi  з
поганцями, бачила усе те, що ?? уява зобразити могла. Бачила, як вiн  впав
з конем i попав пiд кiнськi копита. Маруся стала  крiзь  сон  плакати.  Аж
мати прийшла до не? в свiтлицю.
   - Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.
   - Поганий сон менi, мамо, приснився. Таке страхiття, що господи!
   - А розкажи менi!.
   - Не можу тепер, хiба вранцi, коли не забуду. Тепер спати хочеться.
   I вона буцiмто засинала, але козак, якого  вона  не  знала  назвати  по
iменi, не сходив ?й з  думки,  i  так  мучилася  до  рана.  Уставши,  вона
помiркувала,  як  дуже  вона  змiнилася.   Де   подiлась   ??   веселiсть,
щебетливiсть? Вона посумнiла i стала  мовчазливою.  Стiльки  в  не?  тепер
роботи, що бiля недужого сидiти та за Ониськом у пасiку бiгати.  Завважали
цю перемiну в цiлому хуторi. Тим часом Петро iз кожною  дниною  очевидячки
приходив до себе.
   Третього  дня,  як  його  привезли  сюди,  вiн  вiдкрив  очi   i   став
розглядатися довкруги. Бiля нього сидiла Маруся сама.
   Петро довго дивився на не? сво?ми синiми очима. Йому здавалося, що  вiн
вже не на цьому свiтi, а бiля нього сидить якесь надземське явище.
   Маруся усмiхнулася до нього i заговорила:
   - Здоров будь, козаче, як тобi тепер, полегшало?
   - Я не вiдаю, де я тепер, - сказав слабим голосом.
   - Ти у добрих людей в гостях.
   Петро задумався, щось собi нагадував, i каже:
   - Чи ти дiвчина, чи ти, може, янгол з неба?
   Маруся запаленiла вся,  понизила  очi  та  закрила  ?х  сво?ми  довгими
гарними вiями.
   - Я донька сотника Iвана Чепеля, а ти у його хуторi спочива?ш.
   - Сотника Чепеля? Пiдожди. Не тямлю.
   - Ти був у походi з мо?м батеньком, тебе ранили i батенько забрав  тебе
сюди лiкувати. Ти довго лежав без пам'ятi.
   - Так, так, вже нагадую. менi коня вбито. А не зна?ш ти,  панночко,  де
мiй побратим Марко Жмайло дiва?ться? Ох, як менi голова болить!
   - Пiдожди, я батенька спитаю. Я зараз.
   Маруся вибiгла з кiмнати, ?й спiшно було подiлитись зi  всiма  вiсткою,
що недужий ожив.
   - Батеньку! Та вiн вже говорив до мене.
   Сотник з жiнкою пiшли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив  очi  i
спав.  Маруся  тим  зажурилася.  Хто  зна,  коли  вiн  знову  отямиться  i
заговорить?
   Дiвчина не могла зрозумiти, що з  нею  сталося.  Не  могла  собi  цього
пояснити. Не мала вiдваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась  для
не? одна Горпи-на, перед  нею  Маруся  не  мала  нiчого  скритого.  Маруся
стрiнула ?? i виговорила в кутку цю свою турботу  так,  як  дiвчина  перед
вiрною подругою виговоритися вмi?.
   - Так мене все до нього тягне. Не можу очей вiд його лиця  вiдвести,  а
коли на нього не дивлюся, то менi все перед очима ста?.
   - Батеньки! Я вже знаю, що це ?. - Горпина нахилилась до вуха Марусi  i
прошептала: - Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.
   - Не говори так, Горпино, бо менi аж соромно. Коли б так хто пiдслухав,
пiшла б про мене лиха слава по  селу.  У  цьому  нема  глуздiв.  Як  можна
влюбитися, коли не зна?ться, чи вiн мене любить? Я навiть не знаю, як  вiн
назива?ться.
   - А я знаю, як вiн назива?ться, - каже Горпина, посмiхаючись, -  але  я
не скажу.
   - Скажи, голубко, скажи, - просила Маруся, обiймаючи ??  за  шию,  -  я
тобi щось гарного подарую за це.
   - Ха-ха-ха! - смiялася Горпина, плещучи в долонi. - А що? Не казала  я,
що ти влюбилася? Я зараз пiзнала сама, що тут ско?лося. Як ти, Марусенько,
за той час перемiнилася! Де подiлась твоя веселiсть, шебетливiсть? Вiдколи
тут Петро лежить, нiхто вiд тебе пiсеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.
   - Так вiн Петро назива?ться. Воно не так, Горпино, як ти говориш.  Годi
менi спiвати та вигойкувати, як в хатi недужий чоловiк лежить. Дiд Онисько
казав, що йому супокою треба, а годi менi веселитися, коли вiн  зi  смертю
бореться.
   - Те-те-те. Чимало було у вашiй хатi недужих, а ти була весела? От,  не
випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш. - Горпина обняла Марусю,
i поцiлувала, та каже: - Воно й не жаль такого козака полюбити.
   - А може, й ти його любиш, Горпино?
   - Я? Нi. А втiм, я не можу.
   - Хiба ти вже кого любиш? А бачиш, ти передi мною зата?ла.
   Горпина зiтхнула важко:
   - Я тобi нерiвня, моя ясочко. Ти сотникiвна. У тебе батько - дука, а  я
- бiдна сирота. Менi хiба такого круглого сироту полюбити, як я сама.
   - Грiх тобi таке говорити, моя люба подруго. Мо? батьки  люблять  тебе,
мов рiдну дитину, i нiчого тобi не жалiють. I вiно для  тебе  буде.  Та  ж
твiй покiйний батько з мо?м приятелювали. А тепер ти менi скажи,  кого  ти
любиш? Я дуже цiкава знати. Ну, скажи.
   Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи нi?
   - Тобi, Марусю, я скажу, а бiльше нiкому, а ти теж нiкому не кажи.  Мiй
любий - то Остап Бондаренко.
   Маруся сплеснула руками i обняла Горпину:
   - Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весiлля, то тiльки  менi
скажи, а я зараз батенька попрошу, а вiн поблагословить. Твiй Остап гарний
козак на усе село, i нiхто про нього лихого слова не скаже.
   - Чого ви, дiвчата,  такi  радi,  що  безупинно  цiлу?тесь?  -  спитала
сотничиха, що вийшла у садок, де ?х i  стрiнула.  Дiвчата,  мовби  ?х  хто
пiймав на якiм злочинствi, почервонiли обидвi, мов рожi, i  не  знали,  що
казати.
   - От я побiжу до недужого поглянути, - сказала Маруся i  побiгла  далi,
мов сполошена серна.
   ?й було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспiвати, та таки  не
видержала. Побiгла у садок, а за хвилю розходився ?? срiбний  голосок,  аж
соловейко замовк, почувши.
   Почув той спiв i Петро. Вiн створив очi i став наслухуватися.
   "Що це? Нiяк не розберу, що зi мною робиться? Чи я в  яко?  зачаровано?
царiвни? Вже кiлька днiв ту чудову дiвчину бачу, а бiльш нiкого".
   Аж тут вбiга? в хату Маруся. Вона усмiха?ться до Петра:
   - Правда, Петре, що тобi вже полегшало?
   - Правда, моя панночко, та ти менi скажи, хто так  гарно  перед  хвилею
спiвав пiд вiкном?
   - Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай  мене  панночкою,  а  таки
прямо Марусею, бо я так називаюся.
   - Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай менi свою  рученьку,  хай  тобi
подякую, що ти так мною пiклувалась.
   Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така  була  слаба,
що насилу пiднiс ?? вгору. Вони взялись за руки i дивились собi в очi  так
глибоко, у саме дно душi. Очi Петра виказували  велику  радiсть,  вдяку  i
подив. Маруся радiла всi?ю душею. Не смiла взяти сво?? руки назад, ?й любо
було чути у сво?й руцi слабкий живчик руки любого козака.
   - Звiдкiля ти зна?ш, що я Петром звуся? Хiба я спросоння говорив?
   - Ти нiчого не говорив, i  я.  i  ми  боялися,  що  ти  вже  нiколи  не
заговориш.
   - Бог милував i не дав пропасти. - Петро хотiв сiсти, та не  мав  сили.
Немiчна голова впала знову на подушку.
   - Може, тобi помогти? - Маруся взяла його за плечi i пiднесла.  Петровi
зашумiло в ушах, голова закрутилася, i вiн знову упав на подушку.
   - Я ще дуже немiчний, - каже слабим голосом, а цiле лице поблiдло,  мов
полотно, - та я тебе попрошу, коли б така ласка,  щоб  пан  сотник  зайшов
сюди на часок.
   Маруся вже була за дверима, ?й так було  любо,  так  весело,  начеб  на
крилах летiла.
   Ввiйшов сотник в кiмнату:
   - Здоров, товаришу! Ну, славити господа небесного, з тобою  вже  добре,
лиш тебе пiдгоду?мо, а тодi тебе на Сiч вiдвезу. Я дуже радiю, що ми  тебе
смертi не дали.
   - Пане сотнику, батьку, прийми мою сердечну подяку за те, що надi  мною
зжаливсь. Повiк тобi цього не забуду. - Петро наставив руку до сотника,  а
вiдтак пiдвiв сотникову руку до себе i поцiлував з пошаною, як  цiлу?  син
батька.
   Сотник поцiлував його в чоло.
   - Добре, добре, пане брате, ще не раз пiдемо орду бити.
   Маруся iз цi?? зустрiчi ще бiльше повеселiшала.
   - Не зна?ш, пане сотнику, що сталося з мо?м побратимом Марком Жмайлом?
   - Чому не знаю? По?хав здоровий на Сiч з  козаками.  Боже,  як  вiн  за
тобою побивався. Вiн тебе вiдшукав на побойовищi над Iнгулом. Ходив  вночi
з запаленим вiхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотiв сюди ?хати,
тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив ?хати на Сiч. Та нiде  правди
дiти, вiн би тут був нi при чiм. Жiнки тебе краще заходити будуть, як  ми,
козаки. Але такого, як цей Жмайло, то  варто  побратимом  звати.  Вiн  над
тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слiд  козаковi
плакати, мов бабi.
   - Воно правда, що бiля недужого то жiнки краще заходитися знають.  Ваша
Маруся, пане сотнику, то янгол.
   Маруся, почувши це, спаленiла i зараз вийшла прожогом з хати.
   - Ти, козаче, менi дiвчину засоромив i сполошив. То  ще  добра  дитина,
вона в мене одна, як одна душа в тiлi, бо сина я втратив.
   Сотник не видержав, щоб цього не  сказати  кожного  разу,  коли  зайшла
розмова про його Марусю.
   Надiйшов дiд Онисько. Дотепер то Петро його ще нi раз  не  бачив  i  не
знав. Вiн, стрiнувши в сiнях Марусю таку веселу, догадався зараз,  що  тут
щось доброго сталося, - Петра застав вiн перший раз при пам'ятi.
   - То твiй лiкар, - каже сотник, - наш старий Онисько.
   Онисько пiшов за теплою водою i став поратись коло рани.
   - Чи ще дуже тебе голова болить?
   - Ще болить, особливе, коли хочу ?? вгору пiдвести. Тодi в головi гуде,
а у вухах страшно шумить.
   - Ти ще трохи потерпи, лежи спокiйно, не пiдводячись, а за кiлька  днiв
то ми помандру?мо у садочок, там буде краще. Сонце тобi бiльше поможе,  як
усi лiки.
   - Спасибi тобi, дiду, за твою опiку, що не дав пропасти.
   - Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобi бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що
тебе не вiдступав.
   Маруся, що ввiйшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.
   - А хочеться тобi ?сти?
   - Щось воно так, начеб мене мло?ло з голоду...
   - Це добре, я зараз тобi заорудую. - Вiн оглянувся за Марусею.  -  Ого,
поминай як звали, пiду сам. За хвилю принiс кухлик теплого молока.
   - Поки що бiльше не дам, вибачай.



   IV

   Петро приходив до себе з кожним днем. За мiсяць опiсля,  як  його  сюди
привезли неживого, вже ходив сам, пiдпираючись палицею. Виходив у садок  i
грiвся на сонцi, бо Онисько все говорив, що вiд променiв сонця  чоловiковi
кровi прибува?. Тут стелили йому кожухи i подушки. Маруся звичайно  сiдала
бiля нього, i любенько собi розмовляли.
   Одного разу почув голос бандури. Вiн дуже зрадiв i спитав  Марусi,  хто
це гра??
   - Хiба ж вiн гра?? От йно що вчиться.
   - А принеси менi бандуру, будь ласка, хай попробую.
   Маруся принесла бандуру.  Петро  попробував,  а  вiдтак  став  спiвати.
Маруся задивилась на нього i слухала.
   Петро,  спiваючи  пiсню,  дуже  зворушився.  Йому  зашумiло  в  головi,
потемнiло в очах, i вiн зiмлiв. Упав ниць i дивився скляними  очима,  наче
вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього i скрикнула в розпуцi:
   - Козаче мiй, мов сонце, що ж я тобi наробила! Рятуйте!
   На той крик перший прибiг Онисько з пасiки. Вiн принiс  кухоль  води  i
став Петра тверезити.
   - Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну,  не  лякайся,
Марусю, других сережок не обiцяй, вiн i без того очуня?.
   Петро справдi очуняв.
   - Ти, небоже, нiчим не хвилюйся - ще не можна. Коли  подужа?ш,  то  сам
бандуру тобi принесу i заграти попрохаю, може, ще i тропака вдарю, лише ще
не зараз. А тобi, Марусенько, хай не захочу?ться печеного леду, бо усю мою
роботу попсу?ш, знiвечиш. Ти сама, коли хочеш,  то  спiвай  собi,  скiльки
тобi завгодно. Це навiть добре буде: як ти спiва?ш, то  в  мене  в  пасiцi
краще бджоли мед носять. Але Петровi спiвати ще не можна. Ще мало кровi  й
мало сили. Коли людина хвилю?ться, то уся кров у  серце  набiжить,  а  для
голови вже не стане. Вiд того морока приходить. Ось воно як.
   Петро кожного дня нагадував Марусi, що дiд  Онисько  говорив  i  просив
Марусю пiсеньок спiвати, щоб бiльше меду було.
   Тепер було так, що Петро сидiв неподвижно, а Маруся сiдала  оподалiк  з
якою мережанкою i пiсеньок спiвала.
   За той час йшла весна цiлою силою. Дерева  вкрились  бiлим  та  рожевим
цвiтом i розводили пахощi по садку. Бджоли увихались помiж квiтами, птичка
щебетала, а Петро з Марусею сидiли у цьому раю i  не  тямили  серед  любо?
розмови нiчого, забули про свiт божий.
   Часом прибiгала Горпина, пожартувала,  посмiялась;  заходила  i  Настя,
Ониськова внука. Приходила i сотничиха, i сотник на хвилинку, i так минали
днi за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами  заходив  Петро  до
свiтлицi, i тут заводили поважнi розмови.
   Старi догадувались, що мiж молодятами щось ко?ться, та не мали  причини
це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом i статечнiстю Петра.
   Сотничиха говорила до чоловiка:
   - Менi зда?ться, Iване, що мiж молодими вже любов ско?лася.
   - Менi не зда?ться, але я вже не вiд нинi бачу, що воно так ?  справдi.
Козак мало не з'?сть дiвчини очима.
   - Що ж нам на це сказати?
   - А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина  найшла  долю  i  такому
бравому,  статечному  козаковi  дiстанеться.  Хоч  Петро  ще  молодий,   а
розумний, що й старого досвiдного перейшов. До того - ма? освiту, що набув
у тiй школi в Острозi. Багато я про нього на Сiчi вiд товариства чував.
   Вiн не п'?, значиться, що не проп'? долi, не заспить, а все на час буде
на сво?му мiсцi. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як  вiн
тверезо на все дивиться, як вiн розумi?, чого козацтву треба, якою дорогою
повести його треба до слави, а укра?нський народ  -  до  визволення.  Кажу
тобi, що це гетьманська голова. А при тому який вiн чемненький, розумом не
велича?ться, цiлком не чванькiв  синок.  Кажу  тобi,  жiнко,  що  з  нього
кошовий або й гетьман вийде.
   - Чи вiн тобi що говорив?
   - Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годi говорити  про  весiлля
чоловiковi, що на ногах стояти не може. Але  я  мiркую,  що  слiд  би  нам
рушники ладити та весiлля  готовити.  А  весiлля  славне  у  нас  буде,  я
половину Запорожжя запрошу.
   - Ти вже зараз i про весiлля. Хто ще зна?, чи з того що буде.
   - Зараз - не зараз, але повеселитись думкою, то не грiх. Я  тобi  кажу,
жiнко, що про Марусину долю я зовсiм спокiйний, кращо? пари ?й i не ждати.
Один вдалий похiд, а наш зять вийде мiж козацтвом високо. А  яка-то  слава
на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.
   - Але з походу може й не вернути.
   - Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим  зжився,
до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би i  так  судилося,  щоб
поляг славною лицарською смертю, то слава  його  не  вмре,  не  поляже.  Я
мiркую, що Петро не з тих, щоб  замолоду  на  пiч  лiзти,  йому  до  слави
дорога. А та слава - то й на нашу дитину i на нас упаде.
   Сотник був дуже радий i  веселий.  Навпаки,  сотничиху  облiтали  сумнi
думки, сумнi прочуття. Вона походiв дуже лякалась, i  скiльки  разiв  Iван
iшов у похiд, вона гаряче молилась до  свято?  Покрови  за  ним,  за  всiм
хрещеним миром.
   Одного дня каже Петро до Марусi:
   - Я не можу так дармувати, треба менi конче до  яко?сь  працi  взятись.
Пiшов би я з косою на леваду, та ще сили у мене нема?, йно людей  насмiшив
би.
   - А до яко? ж роботи тобi братися, як сили у тебе  нема??  Пiдожди,  аж
подужа?ш.
   - Я шукаю тако? роботи, до яко? не потреба сили, та ще щоб робота  була
менi по серцю. Зна?ш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.
   - Мене? А хiба ж козацькi дiвчата грамоти вчаться? Хiба якi  панянки  в
городi, а я собi проста сiльська дiвчина,  козацька  дитина.  Мо?  дiло  в
хазяйствi.
   - Попри хазяйство добре i грамоту знати.
   - Ти, Петре, краще менi скажи, що у цих книжках написано?
   - Усяке написано, i те, що було i те, що  тепер  ?.  Писано  там  науки
божi, про зорi i такого багато дечого.
   - Я усього того не можу зрозумiти.
   - Зрозумi?ш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це
його згоди. Ти менi лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нiчого
не вдiю.
   Маруся лише поглянула на Петра.  Самi  ??  очi  говорили:  "Хiба  ж  ти
дума?ш, що я можу не хотiти того, чого ти бажа?ш? Хiба ж я можу тво?й волi
спротивлятись?" I сотник на те згодився.
   - Про мене, роби, як зна?ш, та лише не думай, що я тобi хлiба жалiю. Та
вся наука, то, либонь, буде хiба забавка, ?? не можна буде  покiнчити,  бо
як йно подужа?ш, тобi на Сiч пора.
   - На Сiч менi пора буде, коли зможу на конi сидiти та шаблею орудувати,
а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немiчний. А  за  той
час Маруся навчиться письма, бо у не? мудра та пойнятлива голiвка.
   Знову ж сотничиха про науку говорити собi не давала:
   - ?? дiло жiноче. Коли б доброю господинею була, а це вже мо? дiло, мiй
обов'язок навчити ??, бо я ?? мати. А що там якiсь панянки та городянки  з
книжок читати вмiють, то це для нас, селян, в примiр йти не може.
   Петро не хотiв проти води плисти i що-небудь проти волi матерi  робити.
Вiн махнув рукою на книжну науку. За те вчив вiн  Марусю  iншим  способом,
без книжки, й оповiдав ?й багато про те, що  у  свiтi  робиться,  як  люде
живуть по городах. Маруся пильно його слухала i  все  запам'ятовувала.  Як
йно Петро почув себе в силi, узявся  до  господарства.  Якраз  йшло  тепер
лiто, i робота коло сiна на левадах та у полi коло хлiба аж горiла.  Петро
був усюди i виручав сотника. Сотник не мiг  начудуватись,  що  Петро,  хоч
вчений чоловiк, так добре на хазяйствi розумi?ться.
   Зате вечорами був у Петра рай. На  небi  свiтить  бiлолиций,  мерехтять
зiрки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок.  Вони,  взявшись
за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.
   Хоч собi цього й не говорили, та вони знали, що вза?мно  любляться  тою
першою, святою любов'ю, що вони для себе призначенi.
   Раз Петро каже:
   - Що буде, Марусю, коли я до тебе сватiв пришлю?
   - А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готовi.
   - Моя ясочко, моя зiронько, так ти мене любиш?
   - Грiх тобi таке питати. Я тебе не питаю про це, бо  сама  добре  знаю,
мiй соколе сизий, усе село про це зна?, що ти менi небайдуже.  Вiд  першо?
хвилi, коли тебе, немiчного, сюди привезли, я  тебе  зараз  полюбила,  мiй
Петрусю, i нiколи тебе не перестану любити.
   - От дiвчина, козацька дитина! - говорив Петро, обнiмаючи ??  за  стан;
без великих слiв так i змовились до ладу.  Вони  обнялись  i  поцiлувались
перший раз.
   - А зна?ш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не зна?ш нi  мого  роду,  нi
села, з котрого я прийшов, та й так менi повiрила? Тобi треба знати, що  я
з дуже далеко? сторони сюди зайшов. Стежки у мою батькiвщину давно поросли
травою та терням. Я - круглий сирота без роду.
   - Твоя батькiвщина - уся Укра?на-мати. Ти менi про не? не раз  говорив.
А сиротою ти вже не будеш, бо  мо?  батьки  будуть  тво?ми,  i  вже  тепер
пригорнули тебе, мов рiдного сина. Люблю тебе,  Петрусю,  i  хай  тобi  це
вистане за довгу розмову. Ти мiй, козаче, мiй, соколе ?диний.
   - Не знаю, чим тобi за твою любов вiддячитись.
   - А вже ж, що любов'ю, бо серця за грошi не купиш.
   Петро в цiй хвилi завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло i
зашелестiло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди i пiймав  когось  за
чуприну.
   - Ти хто?
   Пiйманий став пручатися, силуючи вiдiрвати Петрову руку вiд волосся. Та
не здужав. Петро держав його, мов  клiщами,  i  витягнув  з  малинника  на
свiтло мiсяця.
   Маруся його зараз пiзнала.
   - Чого ти, жиде, шля?шся та пiдслуху?ш?
   Петро спересердя вдарив його кiлька разiв кулаком  в  потилицю  та  так
вiдтрутив, що вiн аж впав на землю.
   - Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.
   - Я все пану сотниковi скажу, - каже, втiкаючи щосили.
   - Хто це такий? - пита? Петро Марусi.
   - Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привiз тато з  якогось  города
ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком  назвали,  хоч  усi  його
Срульком дражнять. От так вiн до цього часу у хуторi  валя?ться  та  вiвцi
помага? пасти. Усi в хуторi його не люблять i давно хотiли прогнати,  лише
менi жаль було сироти, i я впросила батенька, що його держать.
   То? людини Петро дотепер на хуторi не помiтив. Його все держали здалека
через його нехарнiсть i навiть до одного стола ?сти не пускали, вiдганяли,
мов собаку.
   Срулько справдi друго? днини, стрiнувши сотника, сказав:
   - Пане сотнику, я вчора пiдглянув, що панночка Маруся з цим  козаком  у
садочку жениха?ться.
   Сотник замiсть вiдповiдi пiймав його за вухо:
   - А тобi, ледаре, яке дiло до мо?? доньки? Хто тобi  казав  пiдглядати?
Коли
   ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.
   I знову дiсталось Срульковi кiлька стусанiв.
   Аж тепер Петро став Срульковi ближче придивлятися. То був  собi  дужий,
молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до  того  поганий,  з  поораним
вiспою лицем. У нього були зеленi очi, мов у кота, i здавалося, що вони  i
вночi, мов у кота, свiтилися. Петро завважив, що кiлька разiв  бiля  нього
йшла Маруся, вiн за нею водив очима, мов вовк.
   Та нiкому i на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю
на смерть,  а  Петра  завзято  ненавидiв.  Петро,  хоч  усiх  людей  любив
однаково,  кiлька  разiв  стрiнувши  Срулька,  вiдвертався  вiд  нього   з
вiдразою.
   Настали жнива. Петро по?хав з козаками в поле  коло  хлiба  робити.  На
хуторi осталась сотничиха з дiвчатами i старий Онисько  в  пасiцi.  Маруся
пiшла в село навiдати одну недужу бабусю,  котрiй  вiд  сотника  приносили
?сти.
   З села вертала вже надвечiр. В ту пору  пригнали  чабани  з  пасовиська
товар.
   Коло оплiтка почула Маруся, що якiсь сильнi руки пiймали ?? ззаду. Вона
скрикнула налякана i стала оборонятись. Вона не бачила, хто  ??  напасту?,
лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив ?? i став пристрасно
цiлувати.
   - Геть вiд мене, мерзенний, - кричала дiвчина, вiдвертаючи лице.  В  ту
хвилю надiйшов звiдкись Онисько, а почувши крик Марусi, побiг сюди  щосили
i пiймав напасника за шиворот. Вiн почав пручатися. Онисько кричав:
   - Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходiть-но сюди,
хлопцi, бо дужий бестiя, що не дам ради.
   Прибiгли чабани з кошари i одолiли. Це був  Срулько.  Маруся,  пiзнавши
його, плюнула йому спересердя в лице та побiгла з плачем у хату.
   Чабани заволокли Срулька на обору i тут його зв'язали. Розумi?ться,  що
стусанiв нiхто не жалував, коли було за що.
   - Хай пан сотник розсудить, що йому за  це  ма?  бути.  Тобi,  поганче,
нашо? панночки захочу?ться?
   Над'?хали козаки з поля з снопами. При?хав i сотник з Петром. Всi стали
розповiдати один перед другим, що сталося, що годi було розiбрати.
   Сотник узяв себе за голову:
   - Та говори один, а не всi нараз, мов сороки на плотi, - бо  нiчого  не
розумiю.
   Як вислухав старого Ониська, каже:
   - Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.
   Застав у хатi заплакану Марусю. Вона дрижала з  переляку  i  досади  на
таке зухвальство попихача i плакала. Мати з дiвчатами заходились коло не?.
Стара Варвара передерла ?? сорочку, вiдлила вугiль i змивала ?й лице.
   - Що тут сталося? - пита? сотник.
   - Я давно казала, щоб того  рудого  жидиська  прогнати.  Налякав,  менi
дитину.
   - Що вiн ?й зробив?
   - Як що? Хiба того мало! Пiймав дiвчину  нечайно  i  став  ??  цiлувати
сво?м мерзенним писком.
   Сотник вийшов з хати сердитий i прикликав з порога свого осавула.
   - Гей, Панасе, ходи сюди!
   Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:
   - Краще тобi було, небоже, повiситись. Ти побачиш, як солодко тобi буде
вiд цих поцiлункiв. Вицiлу? тебе пан сотник, аж тобi голова облiзе.
   - Я би його за це на палю. Так сотниковi вiддячу?ться за те, що його ще
малим  щенюком  бiля  себе  примiстив.  От  дивiть!  Йому  нашо?  панночки
забаглось.
   А сотник говорив до Панаса:
   - Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити i прогнати в степ.
А коли б поважився вернути, так повисне на сухiй гiлляцi.
   Панас повторив козакам сотникiв приказ.
   - Та що ми, братцi, до завтра будемо вiдкладати! От  краще  ми  виб'?мо
здорово зараз, буде й  йому  легше  спатися.  А  завтра  -  то  i  в  степ
проженемо.
   - Пан сотник казав завтра, - говорив Панас.
   - Йди собi з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й
годi, а чи нинi, чи завтра, то все одно.
   Панас пiшов вечеряти. Тодi козаки затягли Срулька  в  стодолу,  заткали
рота шматою, щоб не кричав i били, били так, як козаки  вмiють  бити.  Жид
млiв з болю, його вiдливали водою i били ще.
   Панас не втерпiв i прибiг сюди:
   - Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.
   - Заспокойся, Панасе, ми ще виб'?мо i завтра, як через нiч вiдпочине.
   Тепер затягли Срулька до льоху, i замкнули, та пiшли вечеряти.
   Але над ранок по  Срульковi  i  слiду  не  було.  Вiн  якимсь  способом
розв'язався, видер руками в льоху дiру i пропав.
   Старий Онисько каже до сотника:
   - Зле воно сталося. Його треба було звечора повiсити. Вiн нам  ще  яко?
бiди нако?ть. То завзята бестiя, перед ним не встережемося, бо  його  нашi
собаки знають.
   - Годi нам одного свинопаса лякатись. Вiн же добре  чув,  якби  в  селi
показався, то його шибениця не мине.
   Але Срулько бiльше не показувався i згодом про цю пригоду забуто.



   V

   Була вже пiзня осiнь. Робота в полi  давно  покiнчена.  Тепер  молотили
хлiб на токах.
   Одного дня при?хало у Чепелiв хутiр  кiльканадцять  запорожцiв,  а  мiж
ними обидва Жмайли. Марко випередив усiх i почвалував до  хутора,  як  лиш
йому показали, де вiн лежить.
   Перше його слово було за Петра. Марко горiв  з  нетерплячки,  чи  живий
його побратим. Петро вибiг миттю з хати, бо Марка пiзнав по голосу.  Марко
зрадiв, побачивши його живим та здоровим. Обнялись  крiпко  та  нiчого  не
було чути, лише: "Брате мiй, побратиме, любий, ?диний".
   Маруся вийшла з хати теж. Вона  дуже  зацiкавилась,  з  ким  Петро  так
сердечно вiта?ться.
   - Дивись, Марку, це моя люба дiвчина, моя Маруся ?дина.
   Марко зняв шапку i став вiтатись. Вiн  так  задивився  на  дiвчину,  що
забув язика в ротi i не знав, що казати.
   - Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вiтай у нас, та
будь милим гостем.
   - Здорова будь, панночко, та спасибi за щирий привiт.
   За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудонiла. Сотник  вийшов
на порiг i вiтав гостей, просячи в  хату.  Сотниковi  козаки  забрали  вiд
гостей конi i повели в стайню. Гостi пiшли гуртом у хату. Тут привiтала ?х
сотничиха i зараз поставила на столi пляшку та  що  бог  дав.  Сотник  був
добре знайомий з усiма, а особливо з старим Жмайлом.  Гостi  позасiдали  в
свiтлицi, а Чепiль ходив помiж них з пляшкою i чаркою та частував  чергою.
Зачалася весела дружня гутiрка. Запорожцi були голоднi i змiтали  все,  що
сотничиха з дiвчатами на стiл ставляли, не  даючи  себе  дуже  просити.  А
Марко Жмайло i за ?жу забув, так дуже Петром утiшився. А вiд Марусi  то  й
очей не зводив.
   - Чи ти, Петре, може, вже i одружився?
   - Куди пак? Ще нi сватання, нi заручин не було. Ми лише так  мiж  собою
вмовились, а батьки про те добре знають i з тим согласнi.
   - Гм. а ми тобi це трохи припинимо.
   - А це як?
   - Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже  пильне  дiло.  Треба
тобi не гаючись на Сiч вертатися. Я й не догадувався, що таким дiлом  тобi
пiвперек стану, та, бачиш, приказ  старшини  святий,  i  треба  слухатися.
Впрочiм, не був би я при?хав по тебе, то другi без мене  були  б  те  саме
зробили. Петровi було невлад. Але не сказав нiчого. Може, сотник зi старим
Жмайлом що на те порадять. Петро викликав старого Жмайла на бiк i розповiв
йому свою турботу.
   - Ну що ж? Чого тут журитися? На весiлля, певно, часу вже не буде.  Але
сватання та заручини можна вiдбути зараз. Тебе посила?  кошовий  з  якимсь
дiлом у Ки?в. По що, то ми цього не зна?мо. Вiку там вiкувати не будеш,  а
все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не  кого  другого.
Це ж не в Крим, а нi в Польщу. Заручена дiвчина пiдожде, а тодi i  весiлля
вiдгуля?мо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обмiрку?мо.
   - А чи менi так непремiнно треба ?хати? А коли б я ще нездужав.
   - Але ти, славити бога,  здужа?ш,  а  ми  перед  старшиною  брехати  не
будемо, бо бачимо тебе здоровим.
   Маруся, як почула, що треба ?м розлучитися, поблiдла, мов полотно. Вона
лиш руками сплеснула:
   - Так ти мене покида?ш, Петре?
   - Не говори так, моя ластiвочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув
би бог. Я ще нинi до тебе старостiв шлю,  а  завтра  заручимося.  Позавтра
менi вiд'?здити треба. Можна зараз i звiнчатись, бо пiп в селi ?,  та  пан
сотник на це не пристане, бо обiцяв собi половину сiчового  товариства  на
весiлля запросити. Тому-то весiлля треба трохи вiдкласти. Я ?хати мушу, бо
запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового  святий,  i  перечитися
годi. Мене посила? кошовий з якимсь дiлом у Ки?в. Сам я не знаю,  що  воно
таке.
   Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз вiдгуляти
весiлля, та Чепiль стояв при сво?м, що весiлля його одиначки буде славним,
i пан кошовий, певно, на весiлля при?де.
   Петро попросив двох старших запорожцiв на сватiв. Просив зразу до цього
старого Жмайла, та той вiдказався такою речею:
   - А хто ж тобi за батька буде, коли б я був сватом? Я тобi найближчий.
   Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.
   - Здоровi були, пане сотнику,  ось  ми,  подорожнi  люде  в  хату  твою
прийшли та у гостi просимось, а ось гостинця тобi принесли.
   Один староста вийняв  бохонець  хлiба  з-пiд  пахи,  поцiлував  його  i
передав сотниковi. Сотник вiдiбрав хлiб, поцiлував теж i доклав на столi.
   - Будьте гостями, сiдати просимо, та скажiть,  за  чим  ви  до  мене  з
далеко? сторони прийшли?
   - Та то ми чули, що у  вас  гарна  дiвчина  ?,  а  у  нас  парубок  теж
неабиякий, та, може би, пан бiг допомiг ?х вкупу звести.
   - Е-е, люде добрi, у мене дiвчина ще молода.
   А на те сотничиха:
   - Вона ще не нагулялася, ще й рушникiв не ма?.
   - Як нема рушникiв, то сво?х дамо, у нас цього добра доволi
   Сотник каже:
   - Як воно з чужими рушниками замiж виходити?
   Маруся, що стояла в свiтлицi коло печi, вибiгла прожогом  до  сiней,  а
Петро за нею.
   - У нас молодець неабиякий, - говорив перший староста, - козак,  лицар.
У походi вславився, з лука по-мистецьки стрiля?, та ворога б'?. Далеко вiн
зайде, а то i кошовим буде. Такого молодого то й шукати.
   Сотник каже.
   - Не знаю, чи дiвчина согласна,  а  коли  так,  то  боже  благослови  i
поможи.
   Другий староста вiдчинив дверi i прикликав Марусю. Вона прийшла i стала
бiля печi. Прийшов i Петро i став бiля порога
   - Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти замiж чи нi?
   Маруся, колупаючи пiчку, каже:
   - Я согласна, коли б лише батько-мати вiддали.
   - I що ж, батьку, i ти, панiматко,  -  пита?  старший  староста,  -  чи
вiддасте, чи нехай ще пiдросте?
   - Благослови боже в добрий час! - заговорили обо?.
   Старости повставали з лави i ладились вiдходити, та сотник ?х задержав:
   - Пiдождiть, я гостинця дам. - Узяв хлiб зi стола, поцiлував i  передав
старостам.
   - Та коли вже хлiбом обмiнялись, то слiд нам i випити по чарцi.
   Маруся була Петровi засватана.
   На другий день вiдбулися заручини. Сотник запросив ще i знатних  гостей
з села. Мiж ними прийшов i мiсцевий  пiп,  бо  Петро  хотiв,  щоб  ?х  пiп
поблагословив.
   Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком i  з  батьком,  якого  йому
заступав старий Жмайло.
   Петро,  ввiйшовши  в  хату,  вклонився  тричi  i  поцiлував  сотника  i
сотничиху в руку. Зараз посiдали гостi за стiл, а сотник ?х угощав.  Петро
з Марком посiдали на покутi. Тодi старий Жмайло узяв чарку i каже:
   - Будьмо здоровi, пошли боже молодим щастя!
   Петро з Марусею поклонилися.
   По чарцi та по закусцi устав пiп, надiв ризи i став голосно  вiдмовляти
молитву. Опiсля молода  стала  роздавати  дарунки,  зачинаючи  вiд  Петра,
котрому  прип'яла  до  боку  шовкову  хустку  i  вклонилася  йому.   Петро
вiдклонився i сказав:
   - Спасибi!
   Маруся перев'язала потiм старого Жмайла хусткою, а опiсля роздавала мiж
гостей дарунки, нiкого не минаючи.
   На тiм заручини скiнчилися. Та ось  в  сiнях  заграла  тро?ста  музика,
котру сотник прикликав з села.
   Розпочались танцi. У першiй парi пiшов Петро з Марусею. На них дивились
усi. Марко пiшов з Горпиною. Козаки пiшли за ?х примiром i гуляли так,  як
запорожцi вмiли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до бiлого дня. Сотничиха з
дiвчатами та молодицями приносили рiзнi страви та припрошували:
   - Пiдождiть, панове товариство, це нiчого.  Ви  побачите,  яке  у  мене
весiлля буде. Для мо?? одиначки я нiчого не пожалiю.
   Прогуляли до рана, i гостi стали розходитися. Запорожцi стали  ладитись
в дорогу.
   Сотник вважав вiдтепер Петра сво?м зятем i виправляв його на  Сiч,  мов
рiдного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу -  на  свято  i
будень. Подарував багато золотом та срiблом ковану збрую i найкращого коня
зi сво?? стайнi з цiлим убором. Крiм того,  всунув  у  кишеню  гаманець  з
червiнцями на всяку потребу. Бо  Петро  мав  ?хати  в  Ки?в  вiд  сiчового
товариства i повинен там достойно виступити, а  не  як  який  худопахолок.
Петра привезли на хутiр, мов старця в подертiй одежi. Вiн не мав у чiм  на
Сiчi показатися, а не то у Ки?вi.
   Жiноцтво подбало про бiлизну, i Петро мав чим навантажити свiй клунок.
   За той увесь час Петро пересидiв з Марусею на солодкiй розмовi.
   Конi стояли вже осiдланi. Старий Жмайло ввiйшов у хату.
   - Петре, нам пора ?хать.
   Петро вклонився батькам:
   - Благословiть, рiднесенькi, в щасливу дорогу!
   - Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова  береже  у  всякiй
пригодi.
   Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла блiда, мов полотно.
   - Здорова будь,  моя  ?дина  подруго,  -  сказав  Петро,  обняв  ??  та
поцiлував.-Дожидай в щасливу годину. Я  не  довго  забарюся  i  на  крилах
прилечу до тебе, моя ясочко.
   Вiн цiлувався вiдтак  з  усiма  чергою.  Горпина  теж  отирала  сльози.
Сотничиха обняла Петра, мов сина, цiлувала i хрестила.
   - Здоровi будьте усi та згадайте мене добрим словом.
   Петро вийшов i скочив на коня.
   - Щаслива дорога!
   Товариство ви?хало за ворота, пере?хало село i  подалось  у  степ.  Вже
про?хали шмат дороги, як за ними почувся тупiт чвалуючого коня  i  жiночий
голосок:
   - Пугу! Пугу!
   Всi оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили  на  сво?му  буланому
конику. На голову надiла козацьку шапку i  подобала  на  молодого  козака.
Нiхто зразу не пiзнав би, що це дiвчина.
   Петром перейшла люба дрож. Козаки вiтали Марусю шапками:
   - Ось козацька дитина, козир-дiвчина.
   Петро пристанув i тепер ?хав побiч Марусi позаду.
   - Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мiй дорогий
Петрусю, та не обмiнятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на
Сiчi не можна жiнкам жити, я все покинула б i по?хала з тобою не тiльки  у
Сiч, але всюди: i в Ки?в, i на край свiту.
   - Годi, моя люба дiвчино. Менi самому треба ?хати, а тобi нiде не  буде
так добре i безпечно, як  у  рiдного  батька  i  матерi.  Я  мушу  слухати
старшини, та повiр менi, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це,
якесь незвiсне менi дiло,  то  зараз  прилечу  до  тебе,  а  тодi  вже  не
розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я i  слави  вiдкажусь.  Мо?м  цiлим
щастям ти одна. Ти для мене будеш усiм на свiтi.
   - Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрiкався  козацько?  слави.
Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобi  ставати  на  дорозi  до
слави. Тодi люде будуть менi завидувати i кожний скаже: дивiть,  це  жiнка
Петра Сагайдачного. Я цим нi раз не турбуюся, що ми розлуча?мось, бо  поки
що ти в похiд не йдеш, i нiчого тобi не станеться, а хоч би i похiд, то  я
випрошу собi мо?ми молитвами у Бога небесного,  що  мого  любого,  ?диного
Петра берегтиме у всякiй пригодi.
   - Я дуже радiю, що у мо?? ?дино?  попри  доброту  ще  й  такий  великий
розумець ?. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним,  щоб
нiколи нi ти, нi твiй козацький рiд не мав причини соромитись,  щоб  нiхто
не мiг сказати, що сотник Чепiль  видав  доньку  за  якогось  пройдисвiта,
ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.
   - А оце прийми вiд мене, мiй Петруню, на спогад. Оце хрестик iз  Ки?ва,
з Печерсько? лаври. Я його дiстала вiд мого хрещеного батька. Це для  мене
дуже дорога рiч, але для мого Петруся нема? нiчого у мене надто дорогого.
   Вона розiп'яла жупан i вiдв'язала з ши? маленький  золотий  хрестик  на
дрiбному золотому ланцюжку.
   Петро поцiлував його i завiсив собi на шию.
   - Спасибi, моя люба!
   - Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся,  то
ця молитва виряту? тебе з всяко? пригоди, то з тво?ю молитвою пiде враз  i
моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене iнколи хоч словечко,
коли б з нашими людьми стрiнувся.
   - Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не зна?ш. Ти би до мене  листа
написала, а я до тебе, хоч би окремим пiсланцем прийшлось його переслати.
   - А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матiнки  згоду
на мо? вчення. Тепер пропало.
   - Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.
   Маруся засмiялася:
   - Нащо менi  тодi  письма,  як  ми  разом  житимемо?  Ти  менi  i  далi
розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде менi досить.
   - Моя дiвчино люба! Солодко менi з тобою розмовляти, та тобi  вертатися
пора, ти задалеко у степ по?хала, та  вiд  хутора  вiдстала.  Дивись,  мо?
товаришi вже далеко, далi то з очей ?х втрачу, а сам я дороги не знаю.
   Маруся пiд'?хала до Петрового коня i обняла його за шию. Вiн обняв  ??,
мов перце, i посадив наперед себе на сiдло. Маруся забула про божий свiт i
випустила поводи з руки. ?? коник вiдбiг i став по степу гуляти.
   - Вiн втече, а ти хiба пiшки до хутора  йтимеш,  -  говорив  стурбовано
Петро, - ще тобi яка пригода трапиться.
   Маруся обняла його крiпко, поцiлувала i з коня зсунулася на землю.
   - Ось зараз побачиш, що не пiду  пiшки.  Вона  свиснула  в  пальцi,  ??
буланий, що гуляв з пiднесеним вгору хвостом i  на?женою  гривою,  на  той
свист став, заiржав весело i прибiг до Марусi, мов пес до свого пана.
   Маруся попестила його, погладила, дала кусок медiвника. Вiдтак  скочила
на сiдло, поправилась i каже:
   - Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось  бачиш?  -  Вона  витягла  з
кишенi малий гарний пiстоль. - Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що  воно
було свiдком нашого прощання.
   На цьому мiсцi стояла самiтна груша. З тим словом вона завернула коня i
погнала вихором до хутора. Про?хала шмат дороги, як ?й назустрiч  над'?хав
старий Онисько:
   - Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади
менi турботи i не заганяйся далеко у степ. Менi нiколи з  ума  не  сходить
той рудий диявол Срулько. Моя душа прочува?,  що  вiн  десь  тут  недалеко
крутиться i на тебе чату?.
   - А я про нього давно забула. Де ж би вiн посмiв. Вiн добре зна?, що  у
батенька жартiв нема, а нашi козаки, коли б його зловили,  так  непримiнно
повiсили б.
   - Стереженого Бог береже. - Вони вертали тепер разом.
   Петро дивився довго за Марусею. Вiн стояв все ще  пiд  старою  розлогою
грушею:
   - Чудо-дiвчина. Щасливо спрямував  Господь  мо?  кроки  у  цю  блаженну
сторону. Хай буде його iм'я благословенне.
   Петро потиснув коня i погнав за сво?ми.
   На нього ждав Марко:
   - Зна?ш, Петре, як воно добре сталося, що тодi Жук  не  пустив  мене  з
тобою у Чепелiв хутiр.
   - А це чому?
   - Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тодi ми з побратимiв  стали  би
до себе найзавзятiшими ворогами.
   - I ти би таке зробив?
   - Задля тако? дiвчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я
так хотiв чимшвидше з хутора по?хати.
   - Говориш як дiтвак, стидайся!
   - Серця не навчити.
   - Та що ти - такi нiсенiтницi верзеш? Тобi хiба заздро, що  крiм  тебе,
мене хтось полюбив?
   - Як ти, Петре, одружишся, то я не  буду  часто  у  тебе  гостювати,  я
боюся.
   - Зна?ш, що я тобi пораджу? Ти пошукай  собi  яку  гарну  дiвчину  теж,
влюбися, та й спокiй буде. На нашiй Укра?нi гарних дiвчат -  мов  макового
цвiту.
   - А ти хiба не зна?ш то? поговiрки, як батько синовi радив женитися, та
що син йому вiдповiв?
   - Не знаю, а може, не пам'ятаю.
   - Отож слухай, як син батьковi вiдповiв: "Не штука,  що  тато  з  мамою
оженився, а я з ким оженюсь?"
   - Годi, казка чи приказка гарна, та ми говорiм  про  що  друге.  Чи  ти
справдi не зна?ш, за чим мене кошовий у Ки?в посила??
   - Нiхто, нi я, нi дядько Жмайло, нi отаман Жук цього не зна?.  Ти  ма?ш
по?хати у Печерську лавру, а там тобi вже все  скажуть.  Може,  i  кошовий
цього не зна?.
   До нього пiд'?хав старий Жмайло:
   - Ей-бо ти, Петре,  вибирати  зна?ш!  Таку  вибрав  кралю,  що  кращо?,
либонь, на всiй Укра?нi нема?. Я хоч i  старий,  а  не  можу  з  не?  очей
звести.
   Обидва стали смiятися, а старий каже:
   - Коли б менi так яких сорок лiт з мо?х плечей зняти, то далебi,  я  би
тобi ?? вiдбив.
   - Не говорiть такого, стрию, - каже Марко, - бо далебi Петро з вами  на
шаблi пiде. Вiн страх заздрiсний за свою кралю, от трохи  що  побратимства
задля не? не зiрвали.
   - Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до мо??  дiвчини
присiкалися? От земляки! Господи!.
   Марко став смiятися, а старий каже:
   - Не бери собi цього, козаче, так  дуже  до  серця.  Не  повадить  тебе
трiшечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав  дружину,  як  не  можна
кращо?. Боже тобi благослови!



   VI

   Як Сагайдачний при?хав на Сiч, пiшов зараз до кошового.
   - Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.
   - Подужав, батьку, та до шаблi ще я, либонь, не набрав сили.
   - У сотника Чепеля, бачиться, дочка ?.
   Петро мимоволi почервонiв, а кошовий, смiючись, каже:
   - Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто  було  хворiти
тому, коло кого така пiстунка заходилась. Що ж, може, вже й  одружився?  А
чому на весiлля не запросив? Боже тобi благослови!
   - Ще не одружився, а лише що по заручинах.
   - Так значиться, що ще на весiллi погуля?мо.
   - Я смiю вже тепер просити вашу милiсть за старосту.
   - Гаразд! А тепер поговоримо про iнше  дiло.  Отож,  мiй  козаче,  тобi
негайно  у  Ки?в  ?хати  треба.   Пiдеш   прямо   до   отця   архiмандрита
Ки?во-Печерсько? лаври
   ?лисея Плетенецького. Вiн тебе до себе взива? i листа менi написав.  Чи
ти його зна?ш?
   - Нi, навiть не знаю, хто ? в Лаврi тепер архiмандритом.
   - А бачиш, що вiн тебе звiдкiлясь зна?, i пише до нас на Сiч, щоб  йому
зараз прислали козака Петра Конашевича,  що  в  Острозькiй  школi  вчився.
Писав менi ще, що це  якесь  полiтичне  дiло  з  укра?нськими  вельможами.
Приготовся на те, що там треба буде довший час посидiти.  У  тебе  ?  свiй
розумець, i ти вже там на мiсцi змiрку?ш, що тобi  зробити.  Ти  у  всьому
слухайся. Отець архiмандрит - то наш чоловiк i  розумна  голова.  Я  цього
всього добре не знаю, бо виразно вiн про  це  не  пише.  Може,  лише  тобi
самому це об'явить. Але я знаю, що усе, що робить  отець  архiмандрит,  це
для нас добре.
   Тепер ти спочинь одну днину або й  двi  i  -  в  дорогу.  Пiдведе  тебе
десяток  товаришiв.  Вiд  пограничного  старости  вже  ?  дозвiл,  i   вас
перепустять. Та ще одно: чи ? в тебе яка достойна одежа?
   - Сотник, коби здоров, обдарував мене i  виправив  гарно,  мов  рiдного
сина, - не з порожнiм клунком. ? в мене  i  кунтуш  новий  оксамитовий,  i
кожух гарний, i одежа на будень.
   - Так i гарно. Вдома, отут на Сiчi, можна i без сорочки ходити, коли не
зимно i комарi дуже не тнуть, але на великому свiтi, у Ки?вi, перед чужими
людьми, то слiд гарно прибратися, хай знають  пани,  що  запорожцi  то  не
старцi, а багатирi. Та коли одежа ?, я знаю, що сотник для  свого  зятя  з
чим-будь не вихопився, то ми тобi ще грошенят яку копу дамо. Покажись,  та
не прогуляй, - говорив кошовий, смiючись, - з дiвчатами не  женихайся,  бо
сотникiвна би тобi цього не вибачила, та, може, й очi видряпала мов кiшка.
Отож кiнець такий, що позавтра iдеш. Поступиш ще до мене.  Дам  письмо  до
отця архiмандрита i дозвiл вiд старости, а тепер йди собi спочити.
   Петро пiшов до свого Переяславського куреня, де його щиро всi  товаришi
вiтали. Багато знайшов тут людей нових, якi тiльки що з Укра?ни повтiкали.
   Сагайдачний був дуже веселий i веселив товаришiв.
   - А де твiй лук, Петре?
   - Лук справдi був гарний, та я вже  його,  либонь,  нiколи  не  побачу.
Певно,  сам  хан  з  нього  стрiляти  буде.  На  ньому  срiбла   було   за
кiльканадцять золотих.
   Петро гадав, що у  Ки?в  по?де  на  конi  i  там  пишатись  буде  сво?м
подарованим карим, та вранцi  довiдався,  що  на  конях  по?дуть  лише  до
Черкас, а звiдсiля вже байдаком. Коня треба буде  лишити  в  Черкасах,  не
знати на чи? руки. Це йому було не по нутру, та не було на це  ради.  Коня
будь-що-будь приведуть товаришi на  Сiч,  а  там-то  вже  Марко  ним  буде
пiклуватись.
   Вiдколи Петро ви?хав з Острога,  не  довелось  йому  бачити  городських
людей. Увесь той час вiн жив серед вiйськових обставин. Вiн мiркував собi,
що важко прийдеться йому навикнути до нового життя,  та  ще  в  товариствi
панiв. Та треба було привикати i помиритись з цi?ю думкою, що  так  мусить
бути. Очевидячки, доля пхала його, не даючи вiдiтхнути, наперед,  у  вищий
свiт.
   Дорога тривала довший час, особливо, як посiдали  на  байдаки,  котрими
треба було плисти проти води.
   Але таки доплили до золотоверхого Ки?ва. Козаки хрестилися.  Петром  на
вид Ки?ва, матерi руських городiв, заволодiло  невиясненне  почування  мiж
радiстю i побоюванням.
   На пристанi  показав  Петро  стражникам  старостинський  дозвiл,  i  ?х
пустили у город.
   Нараз побачив себе серед незвiсно? йому дотепер новини. Йому треба було
пiти у Ки?во-Печерську лавру i тут пiшов з товаришами, котрi знали  дорогу
дуже добре. Забрав свiй клунок на плечi i пiшов на гору, Зайшли  у  Лавру.
Церква була отворена, i сюди зайшли в першу чергу. На порозi вдарив  Петро
тричi поклони. Та велич, яку тут побачив, пригнiтила його важким  каменем.
Почував себе серед того таким малим та слабосильним, що аж страшно стало.
   Помолившись, спитав якогось монаха за о. архiмандрита.
   - А чого вам, козаки, до отця архiмандрита треба? - спитав монах.
   - Це я вже сам скажу ?х милостi. Ми привезли вiд пана кошового письмо.
   На це слово монах дав знак Петровi, щоб  йшов  за  ним,  i  повiв  його
вузькими та крутими сiньми в монастир. Довгенько так йшли,  аж  зупинилися
перед дверима одно? келi?. Монах пiшов  всередину,  а  Петровi  казав  тут
пiдождати. Опiсля його покликав той самий монах всередину,  та  лише  його
самого, бо прочих товаришiв забрав монах з собою i повiв у гостинну. Петро
опинився в простiй невеликiй убогенькiй монашiй келi?. За столом сидiв над
грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову.  На  його  грудях
блистiв золотий хрест на такому ж ланцюгу.
   - Слава да будеть вiчному Богу! - сказав Петро i низенько вклонився  до
образiв, вiдтак монаховi, i поцiлував його в руку.
   - Слава вовiки, а на землi мир! Здоров,  козаче!  Чи  не  Конашевич?  -
каже, беручи в руку письмо вiд кошового.
   - Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.
   - Вiтай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини,  а  ?
тут бiльше з наших.
   - Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Укра?нi такими  славними
людьми пособля?.
   - У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.
   Це був о. ?лисей Плетенецький, архiмандрит Ки?во-Печерсько? лаври.
   Вiн довго читав листа вiд кошового.
   - Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозi?
   - Бiльш як чотири роки.
   - Я знаю, через що ти з Острога мусив утiкати. Отець  Дем'ян  Наливайко
багато менi про тебе писав i розказував, як тут у мене пробував.
   - Отець Дем'ян все був на мене дуже ласкавий, дай йому  Боже  здоров'я,
многих лiт дожити.
   - Чому ти ранiше не  при?хав?  Менi  тебе  дуже  треба  було.  Ледве  я
припинив, що мiй план не попсувався.
   - Я довго нездужав,  преосвященний  отче.  У  походi  проти  татар  над
Iнгулом мене таки добре шарпонули, трохи не минувся. Добрi  люде  не  дали
загинути.
   - Правда, що того року запорожцi справились з ордою. Тут про те знають.
- А по хвилi каже: - Зна?ш, Петре, на що менi тебе треба?
   - Приказуйте, ваша милiсть, я на вашi услуги. Пан кошовий  казав  менi,
щоб у всьому вас слухати.
   - Я не хочу вiд тебе силувано? слухняностi, а таки  добровiльно?.  Таке
дiло: тут ? один укра?нський православний вельможа Аксак, гербу  Акшак.  У
нього ? два хлопцi, ?м треба якраз вчителя, i я за  порадою  отця  Дем'яна
призначив тебе за вчителя.
   Петро узявся за голову:
   - Боже мiй! Та де ж я дам цьому раду? Я нiколи вчителем не  був,  а  до
того я все позабував, що знав.
   - Що забув, то собi пригада?ш. Це мусить бути, i я  iнакше  зробити  не
мiг. Ти, либонь, зна?ш, що тепер таке зайшло, що нашi православнi вельможi
чужими людьми, ворожими нашiй вiрi, церквi i народовi послугуються.  I  то
виручаються в таких справах, як  виховання  православно?  молодi,  з  чого
виходить для нас велика шкода, бо роблять з не? перевертнiв  та  яничарiв.
Ти бачиш, а може, на Сiчi i не знають цього добре, що у нас всюди на  Русi
заводиться унiя i нашi вельможi один по однiм вiдпадають вiд  батькiвсько?
православно? вiри, а хто вiдпаде вiд батькiв,  той  i  для  народу  пропав
навiки.  Патри  ?зу?ти  всюди  швендяють  i  на   вчителiв   пхаються   по
великопанських православних домах. Так само хотiв зробити й Аксак. Як його
хлопцi вийшли поза азбуку, хотiв узяти до свого дому патра  ?зу?та,  якого
йому поляшенi вельможi порадили. Щастя, що його жiнка не хоче  з  хлопцями
розстатися, а то були б хлопцi помандрували до якого ?зу?тського лiцею.  З
тяжкою бiдою я його вiд цi?? думки вiдвiв i переконав, що  наша  Острозька
школа вивела вже чимало вчених людей. I менi поталанило цього доконати.  А
Господь так покермував, що ти впору при?хав. Аксак  дуже  нетерпеливиться.
Знай же, Петре, щоб Острозько? школи i мене ураз не засоромити.
   - Я справдi боюся, чи цьому дам раду.
   - Петре! Щоб  учень  Острозько?  школи  не  вмiв  учити  двох  панських
жовтодзьобiв, то не можу повiрити. Та ти, крiм наук  книжних,  вчи  ?х  ще
дещо такого, чого в книжках нема. Вчи ?х любити свою церкву,  свiй  народ.
Нам унiя i латинство грозять, розумi?ш?
   - Чи унiя уже заведена? Я той увесь час  жив  далеко  вiд  свiту  серед
козакiв i дуже вiдстав вiд цього,  що  у  свiтi  робиться.  Серед  во?нно?
метушнi мене мало це захоплювало.
   - То зле. Ми всi повиннi тим iнтересуватися, ми всi повиннi подати собi
руки,  всi  вiд  малого  до  великого,  до  завзято?  боротьби  в  оборонi
батькiвсько? церкви i народу. Ти, може, i не зна?ш добре, що це унiя i  до
чого вона нас веде?  В  книжцi  воно  назива?ться  з'?днання  православно?
церкви з римською i пiдчинення обох  церков  римському  папi.  Нашi  деякi
владики дались вже до унi? заманити i зрадили свою церкву, гадаючи, що  ??
таким побитом врятують вiд пониження  i  занепаду.  Вони  зробили  це,  не
питаючи вiрних. Гадали, що всi пiдуть за ними, мов телята за  коровою.  Та
не туди дорога до врятування нашо? церкви  вiд  занепаду.  Треба  над  цим
працювати у ?? серединi. Польща, опанована ?зу?тами, веде завзяту боротьбу
з благочестям на життя i смерть. То лише на паперi таке гарне. А на  дiлi,
то унiя ма? бути тим помостом, через  котрий  православ'я  ма?  перейти  у
католицтво, а за нею увесь народ, а через католицтво  усе  ма?  зляшитися.
Унiя, то лише форма одежа, а одежу  можна  легко  змiнити.  От  бачиш,  де
небезпека. А тепер друге: унiати, пiдпиранi ?зу?тами i  польським  урядом,
йдуть на нас гвалтовно, перебирають силою нашi церкви на сво?,  загортають
пiд  себе  церковне  майно,  усюди  наставляють  сво?х   ксьондзiв.   Коли
спорожниться православний владичий  стiлець,  то  вже  православному  його
бiльше не бачити. Скiльки я мушу вести  процесiв  i  боротьби,  обороняючи
монастирське добро вiд напастi? А хто ж менi у цьому  поможе?  Нашi  пани?
Вони з магнатами з Польщi кумаються i пропадають. Народ? Господи! Хто  той
бiдний темний народ? Це ж або пригнiченi мiщани  або  мужики,  невольники,
прикованi до панського лану. Вони не смiють голови пiднести. Лишаються нам
козаки. Та ?х треба для церкви при?днати,  щоб  вони  справу  православно?
батькiвсько? церкви вклали у свою козацьку  справу.  Я  ?м  побожностi  не
вiдмовляю, але ?х треба конче вивести з то? байдужостi для вiри i  церкви,
в яку вони серед твердого непевного степового життя попали.
   - Це свята правда.
   - От бачиш! Завданням твого життя хай буде перемiнити це, що б  там  не
було. Ти ма?ш працювати над цим мiж козацьким лицарством, а я  тут,  серед
православно? церкви, а тодi обидвi сторони подадуть собi руки, от так,  як
ми собi тепер пода?мо.
   Архiмандрит наставив Петровi свою суху слабу руку, на якiй виднiли синi
жили. Петро ?? з пошаною поцiлував.
   - Я, преосвященний отче, з тим згоден. Та з того би  виходило,  що  мо?
завдання мiж козацтвом, а не мiж вельможами, з котрими  я  i  говорити  до
ладу не вмiю.
   - Ти мене за слово не хапай, а краще ти сiдай тут бiля мене,  а  ми  як
добрi земляки ще потолку?мо. - Вiн посадив Петра на стiлець побiч  себе  i
говорив далi: - До цього завдання, яке ти сповнити ма?ш мiж козацтвом,  ти
ще гаразд не пiдготовився. Тобi треба побути трохи у городi i придивитися,
як живуть православнi i чого нашiй церквi треба. В  Острозi  ти  цього  не
бачив, бо там нiхто православно? церкви не гнiтить, не нiвечить. Побудь ти
трохи тут,  придивися,  побудь  мiж  православним  панством,  придивись  i
прислухайся. А при тiм ти  ратуй  двi  молоденькi  душi  перед  упадком  i
затратою. Ти будеш мо?м частим гостем. Не одне я тобi ще маю  сказати.  Не
одне ми враз обговоримо i обмiрку?мо. Ти мусиш у те все вжитися,  захопити
цим усю свою душу. Поки що ми поговорiмо тепер про буденнi вещества.  ?  у
тебе яка пристойна одежа?
   - У мене ? все, сво?, що i на княжому дворi не треба соромитися.
   О. архiмандрит подзвонив у маленький дзвiночок, що лежав  на  столi,  i
зараз з'явився у келi? iнок:
   - Принести сюди ?сти для пана Конашевича.  За  тво?х  товаришiв  ти  не
турбуйся, ?х угоститься, i вони вернуться, -  каже  до  Конашевича.  Петро
остався в монастирi на обiдi.
   За той час перевдягся у кращу одежу,  яка  його  цiлком  перемiнила.  З
убогого подорожнього козака став гарним молодим  запорожцем  в  кунтушi  i
сап'янцях, з гарною шаблею при боцi.
   - Добре  так,  хай  знають  наших,  -  говорив  архiмандрит,  любуючись
поставою Петра.
   Обiзвався серед монастирських мурiв дзвiн, скликаючи до  трапезницi  на
обiд. Петро йшов з архiмандритом. По дорозi стрiчали монахiв з  похиленими
головами у каптурах. Всi покiрно кланялися сво?му настоятелевi i не  могли
вiдгадати, якого то знатного гостя веде обiдати з ними.  Трапезниця  стала
наповнятися монахами, аж заро?лося вiд ряс i каптурiв.
   Архiмандрит сiв на першому мiсцi i посадив  коло  себе  Петра.  Один  з
монахiв прочитав уголос молитву, i всi посiдали.
   Петро не мiг з дива вийти, що у монастирi,  де  убожество  належало  до
монашеських правил, давали обiльнi вибагливi страви i пили добрi  вина  та
меди. Петро не менше дивувався, що архiмандрит не ?в разом з другими. Йому
подавали убогi страви окремо. Петро пив дуже  мало.  По  обiдi  мав  стати
перед вельможного i хотiв мати ясну тверезу голову.
   По обiдi архiмандрит приказав запрягти повозку  i  по?хав  з  Петром  у
город до пана суддi Аксака.
   Суддя, пан Аксак, жив у пишному панському домi. Вiн був дуже багатий  i
мав у Ки?вщинi розлогi посiлостi.  Його  економi?  приносили  йому  великi
рiчнi доходи, i мав з чого достатньо жити. Провадив великопанське життя  i
держав багато служби.
   Слуги оповiстили при?зд гостей, i пан суддя вийшов  гостям  на  стрiчу.
Звiтався з архiмандритом i поглянув уважно на Петра.
   - Рекомендую пана Петра Конашевича, острозького  учня,  про  котрого  я
вашiй милостi мав честь говорити. При?хав прямо iз Запорожжя.
   Видно було, що Аксак не був з того радий, Конашевич виглядав  радше  на
козацького сотника, чим на вчителя.
   Аксак попросив гостей у поко?, а по дорозi подумав собi,  що  з  цього,
певно, нiчого не буде, бо Конашевич не виглядав  на  такого,  щоб  у  його
головi помiстилась латина поруч з iншими тогочасними мудрощами. "Я  з  ним
коротко  справлюся,  -  подумав  Аксак,  -  а  тодi  i  отець  архiмандрит
перекона?ться, що помилявся". Аксак просив о. архiмандрита  сiдати,  а  до
Петра каже:
   - Nosti linguam latinam? '[11]
   - Si vestra Ьепеvоlentiа id dubitas, nоn оpus  еrat  iubere  me  huc  e
Zaporogie venire[12]
   - Tuum responsum acre et ineptum est,[13] - говорячи це, Аксак поморщив
чоло. I Плетенецькому така вiдповiдь не подобалась, i  вiн  жалував,  чого
завчасно не змовився з Конашевичем,  як  йому  поводитися  i  з  вельможею
говорити. Та Конашевич не  дав  себе  збити  з  пантелику.  Вiн  вклонився
Аксаковi i усмiхаючись вiдповiв:
   - Mihi respondendum erat uno verbo: "intelleqo"  guod  vero  dokumentum
non erat me scire latine logui.  Ita  enim  guilibet  organarlus  litteris
nesciens responder potest.[14]
   Чоло Аксака прояснилося. Йому це подобалось.  Поглянув  значуще  на  о.
Плетенецького, а клепаючи по плечу Конашевича, каже:
   - Дуже добре. Подоба?шся менi, вашмосць, лишаю тебе  в  мо?му  домi  та
поручаю виховання мо?х хлопцiв.
   Пан суддя аж тепер попросив Конашевича сiдати. Вiдтак плеснув i старому
лаке?вi, що на  цей  знак  явився,  казав  привести  хлопцiв  i  попросити
ясновельможно? панi.
   По хвилi ввiйшла панi Аксакова, ведучи за руки двох хлопцiв, дев'яти  i
дванадцяти лiт.
   Конашевич i о. Плетенецький встали i  вклонилися,  а  Аксак  представив
жiнцi нового вчителя.
   Панi Аксакова, жiнка не бiльше тридцяти рокiв вiку,  дуже  гарна,  була
одягнена  по-панськи.  Вона  вiдклонилася  головою  i  привiталася  з   о.
архiмандритом. Хлопцi вклонилися i подали Петровi на привiтання руки. Були
б цього, певно, не зробили, коли б то був собi який звичайний  вчитель,  з
яким можна робити, що ?м буде завгодно, якого не раз пан дому i  канчуками
вибити приказував, але тут, судячи  по  його  оксамитовому  кунтушi  i  по
багатiй шаблi, - неабищо.
   - Знайте, сини, що пана Конашевича  треба  в  усьому  слухатися,  а  то
погнiваюсь, коли б на вас пожалувався. Вiд завтра  розпочнеться  наука,  а
тепер можете вiдiйти.
   Хлопцям не треба було цього двiчi казати, i зараз пропали за дверима.
   - Сiдай, вашмосць, з нами, - запрошувала Аксакова Петра.
   О. Плетенецький слiдив пильно за поведенням Петра i видно було, що  був
з нього вдоволений. Бо Петро поводився цiлком природно, з  досто?нством  i
повагою. начеб на панських покоях вирiс. О. Плетенецький боявся  зразу  за
нього, що такий степовик не знатиме, як ступати по панському помостi.
   - Умовимось зараз за вимоги, вашмосць, - каже Аксак.
   - Полишаю  це  вашiй  милостi,  -  каже  Петро,  легко  склонившись  та
поправляючи свого козацького чуба на  головi.  -  Я  мушу  поперед  усього
показати, чи я вiдповiм мо?му завданню на такому почесному становиську,  а
потiм вже, ваша милiсть, мою працю оцiните.
   Це дуже Аксаковi подобалось.
   Опiсля о. Плетенецький попрощався i вiд'?хав, а  прощаючись  з  Петром,
каже:
   - Гарно ти, Петре, поводився, помагай бiг! Не  забувай  на  мене.  Твiй
клунок то я тобi ще нинi пришлю.
   Петровi визначили гарну кiмнату  в  Аксаковiй  палатi,  з  виглядом  на
Днiпро. В кiмнатi стояв один стiл, кiлька стiльцiв, велике лiжко  i  шафа.
Невдовзi опiсля принiс слуга клунок Конашевича, котрий прислали  з  Лаври.
Конашевич зараз розв'язав його i став складати  у  шафу  сво?  статки.  За
слугою ввiйшов у кiмнату панський лакей  по-чужинськи  одягнений.  То  був
дужий, добре вигодуваний парень з оголеним лицем. Вiн держав голову вгору,
узявся пiд бiк рукою i оглядав цiкаво Конашевича. Вiдтак сiв  на  стiльцi,
висунувши далеко на кiмнату ноги.
   - Вашець, будеш тут учителем?
   - Побачиш, - каже Конашевич, не перепиняючись у роботi.
   - Я хотiв вашецi сказати, який тут порядок у нас, а то  блукати  будеш,
мов вiвця. Ми тепер оба тут служимо, i я, як старший  товариш,  вважаю  за
свiй обов'язок зi всiм тебе познайомити, увi всiм тебе поучити. Гадаю,  що
згодом ми будемо приятелями. Наш пан - великий  дук,  ну,  вельможа.  Вмi?
нагородити, але i покарати зна?. Тут одного вчителя  -  то  приказав  таки
канчуками вибити i до  льоху  замкнути.  Вельможна  панi,  як  собi  якого
подоба?, то йому добре. Хто у ?? ласку попаде, то  щасливий  i  може  собi
вiдтак не на одне позволити, до чого iншому зась. Вашець гарний хлопець, i
можеш подобатися. Попробуй, а буде тобi добре життя,  а  тодi  i  менi,  i
другим слугам мiг би ти багато помогти. Хлопчиська, себто  паничi,  пустi,
як звичайно панськi  дiти.  Не  хочуть  вчитися,  а  ти  перед  вельможним
панством нiколи на них не жалуйся, а навпаки  хвалися,  та  не  дуже  собi
морочи голову ?х наукою. Правду кажучи, на  якого  чорта  ?м  наука?  Вони
будуть багатi, а цього ?м досить, що будуть i мудрi. От  так  щось  зверха
полизати, та й годi. Тут був такий один вчитель, що хотiв поробити  з  них
Соломонiв, а вони йому кiлки на головi тесали. Вiн якось раз  всердився  i
сiпнув старшого, того Олеся, за вухо. Господи! Що тут було  герезi?!  Панi
такого бешкету наробила, плакала - я чув усе з  друго?  кiмнати  -  i  пан
мусив згодитися на це, що вчителя гайдуки  вибатожили:  тридцять  канчукiв
дiстав, всадили на одну нiч до льоху, а на другий день прогнали. Ага! Мало
що я не забув. ? тут ще на респектi у вельможно? панi стара панна Зося. До
не? також добре пiдлобизатися, бо вона у вельможно? панi ма? слово.  А  цю
цяцю найлегше взяти на гарнi словечка, бо  вона  у  великих  претензiях  i
зда?ться ?й, що кожний мусить в не? влюбитися. А то таке старе опудало, що
аж гидь дивитися. Впрочiм, сам побачиш, ?й безвпинно  голова  болить  i  з
носа капа?. А мастить себе такими пахощами, що аж на вулицю  чути.  У  не?
вiчно ахи та охи. Ти трохи поахай та поохай, то так ?? прив'яжеш до  себе,
що з руки ?стиме i зробить тобi, чого ти  захочеш.  -  Лакей  говорив  це,
показуючи  свою  вищiсть,  яку  панськi  лаке?  так  по-мистецьки   вмiють
показувати супроти рiвних собi або нижчих.
   Конашевич  робив  свою  роботу  i  лише  посмiхався,   слухаючи   цього
базiкання.
   Та як Петровi треба було перейти коло лакея, то встав,  поклепав  Петра
по плечу i каже:
   - Будь, вашець, проворний i хитрий. Ти гарний хлопець  i  можеш  жiнкам
подобатись, а то грунт. Того би на воловiй шкурi не списав, що я  знаю.  Я
тут служу вже десять лiт i мав час усе спенетрувати, але так годi  вiдразу
все вичитати, мов з книжки.
   - Послухай же тепер, пане-товаришу, що я тобi скажу, а потiм  то  ледве
чи будемо приятелями. Як ти, ледаре, поважишся ще раз менi  такi  теревенi
плести, як тепер, то так тобi морду поб'ю, що тобi пика вище носа  спухне.
Розумiв? На те тебе панство году?, щоб ти  пiдслухував,  та  обмовляв,  та
язиком обносив? Геть звiдсiля! На очi менi не показуйся, бо  як  тобi  дам
ляпаса, то носом  землю  запореш.  Тепер  рушай  звiдсiля  i  пришли  менi
послугу.
   При першiм словi "ледаре", лакей встав i створив  рот  iз  зачудування.
При другiм словi вiн випрямився в струну, а  при  послiднiм  вже  був  при
дверях.
   "Горда штука, ге-ге, - говорив до себе вже в сiнях, -  поводиться,  мов
пан, а то собi простий козак.  Що  вiн  собi  дума?  мене  так  зневажати?
Пiдожди! Я небо i пекло порушу, а тебе звiдсiля викурю.  Буду  по  кожному
кроцi пiдглядати i пiдслухувати, а таки щось на тебе знайду.  Ба!  Але  то
небезпечний чоловiк, бо тi козаки усi небезпечнi горлорiзи. Я не хотiв  би
в його лабети попастися. Мiг би мене  скривдити,  бо  йому  все  одно.  то
зайда. Ага! Ти хотiв, щоб тобi прислати якого служку.  Добре,  будеш  мати
такого, що якраз для тебе, який пан, такий крам".  Льокай  усмiхнувся,  що
знайшов такий гарний спосiб помсти за зневагу.
   Тим часом Петро присiв на стiльцi i задумався.
   "Гарно я попався. Тут вчителiв i канчуками частують. Бiдний той, якийсь
сiрома-бакалавр, що на собi таке витерпiти мусив. I я маю бути не знать як
довго панським блюдолизом! Сама душа проти  цього  бунту?ться.  Що  отцевi
архiмандритовi на ум прийшло мене на це мiсце ставляти, в такiй понижуючiй
ролi, бiгме не розберу. Вiн, очевидно, менi ще не доповiв усього.  Говорив
про злуку козацтва з церквою, а мене, замiсть оставити мiж цим  козацтвом,
загородив сюди мiж вельмож на блюдолиза. I я маю тут мучитися посеред  тих
лежнiв,  дармо?дiв,  лаке?в,  що  за  пан?-брац?  до  мене  сунуться?  Цих
годованцiв держить пан i грошi на них витрача? лише для сво?? примхи,  щоб
показати, що ось-от  вiн  великий  пан  i  служби  у  нього  багато.  Менi
зда?ться, що я тут довго мiсця не зiгрiю."
   Тепер  вiдчинились  дверi  i  в  кiмнату   ввiйшов   невеличкий,   може
п'ятнадцятилiтнiй хлопчина. Вiн був босий i засмалений, мов  кочерга.  Вiн
склонився сво?ю щитинуватою головою i став смирненько бiля порога.
   - Чого тобi, синку, треба?
   - Мене прислав сюди старший лакей, пан Станiслав, пановi до послуги.
   Конашевич усмiхнувся. Змiркував зараз, що це була лакейська помста.
   - А що ти вмi?ш робити?
   - Я, прошу пана, нiчого не вмiю. Досi-то я був при кухнi i хiба в  печi
вмiю затопити, - хлопчисько був наляканий. Вiн знав, що як чого не вмiтиме
зробити, то будуть бити.
   - А як тебе кличуть?
   - Антошком.
   - А тобi тут добре у панiв i звiдкiля тебе сюди привезли?
   - Часом добре, а часом зле. Часом мене вдарить у  потилицю  пан  кухар,
часом старший кухта, а раз мене добре вибатожили  за  те,  що  я  посудину
розбив. А мене привезли  з  пансько?  економi?,  я  пiдданець.  -  Хлопець
понизив голову i мовчав. Вiн боявся,  чи  не  забагато  говорив,  i  знову
битимуть.
   - А тво? батьки живуть?
   - Повмирали. Батько робив панщину; по смертi  батька  маму  з  пансько?
хати прогнали, а другого там посадили. Потiм  мама  ходила  на  заробiтки,
поки не вмерла.
   - А в тебе нема нiяко? рiднi?
   - Була сестра старша, та теж вмерла.
   "Однакова доля цiлого укра?нського народу чи у польського  пана,  чи  у
православного вельможi", - думав собi Конашевич.
   - Добре, Антошку, ти будеш вiд сьогоднi тут робити  порядки,  я  покажу
тобi як. Вважай добре, нiчого менi не рушай, не перевертай, а що  знайдеш,
то вiддай, бо я так люблю. Я тебе не буду  бити,  як  ти  будеш  для  мене
щирий.
   Конашевич узяв його за пiдборiддя, пiдвiв вгору голову i дивився в його
чорнi наляканi очi, бо Антошко на рух руки Конашевича  нагнувся,  думаючи,
що його вдарять.
   - Не лякайся мене, Антошку, я тобi нiчого лихого не зроблю.
   В очах хлопця заяснiла радiсть:
   - Так значиться, я вже пiд кухаря не пiду?
   - Не пiдеш. Впрочiм, я з паном про тебе поговорю,  бо  я  тут  не  пан.
Тепер йди собi, обмийся гарненько, вiзьми чисту сорочину, коли яку ма?ш, i
заходи сюди надвечiр.
   Хлопець був такий радий, що поцiлував Петра в руку звдяки.
   Петро знову остався сам i не знав, що з собою  робити.  Аж  вiдчинились
дверi, i ввiйшов сам вельможний пан суддя. Конашевич надяг миттю  на  себе
жупан i вклонився.
   - Я прийшов оглянути, чи все у вашмосцi в  порядку,  бо  на  службу  не
можна покладатися. Що ж? Був тут Станiслав? Я його призначив до  служби  у
вашмосцi.
   - Ваша милiсть будуть менi вибачати, що я  за  одну  рiч  попрошу.  Пан
Станiслав завеликий пан для мене i замудрий, i я  йому  вже  подякував.  Я
прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка.  Це  буде  якраз
для мене, лише щоб ваша милiсть приказала його вмити та перевдягти. Я його
сам усього пiдовчу.
   - Навiть не знаю, чи ? у мене кухта Антошко. Але звiдки, вашмосць, його
зна?ш?
   - Пан Станiслав менi не був по нутру, i я вiдiслав його та  казав  собi
прислати кого другого. I вiн прислав менi хлопчину з  кухнi,  засмоленого,
мов  кочерга,  i  брудного  та  босого.  Я  з  хлопцем  розмовляв,  i  вiн
понятливий. Отож я хочу пану Станiславу  показати,  що  коли  той  Антошко
вми?ться i прибереться, а при менi якийсь часок  побуде,  то  стане  таким
самим лаке?м, а може, ще лiпшим, нiж пан Станiслав.
   - Я вже знаю, що то було. Цей ледар Станiслав  хотiв,  певно,  вашмосцi
показати свою вищiсть i вагу в тiм домi, а може, хотiв помститися,  що  ви
його услуг не прийняли. Я знаю цих ледарiв,  як  вони  вмiють  носи  вгору
задирати. Поводивсь супроти вашмосцi непристойно,  i  тому  вашмосць  його
прогнав. За це дiстане батоги, а той Антошко прийде сюди.
   - Я прошу, вашмосць, вибачити йому, вiн же менi нiчого непристойного не
сказав, бо не смiв би.
   - Але я вже сказав слово i його не заверну.  То  шельми.  Пiдслухувати,
обмовляти, розносити сплетнi, висмiювати тих, що ?х годують, до того  вони
мистцi. Коли б це в мо?й силi, я це дрантя  понаганяв  би  на  усi  чотири
вiтри, та годi. Цього мо? становисько вимага?, щоб коло мене багато служби
крутилося, ми ? невольниками свого стану i публiчно? опiнi?. Не  треба  ще
чогось вашмосцi?
   - Спасибi! Усього доволi. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи  ?
якi книжки?
   - Я думав, що вашмосць схочеш трохи вiдпочити. Та про мене, зачинай хоч
би завтра. А книжки. якiсь там ?, може, треба дещо докупити, то скажи.
   Аксак кивнув головою i вийшов. Петро тепер подумав: "Якi ж пани бiднi".
   Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому i видав приказ:  Станiславовi
всипати тридцять канчукiв, а кухту Антошка вмити, перевдягти за  панського
козачка i послати на послугу до пана вчителя.
   Конашевич сидiв у сво?й кiмнатцi,  як  прийшов  якийсь  iнший  лакей  i
попросив до столово? обiдати. Вiн завважив чемненько, що тут такий звичай,
що кожний явля?ться в столовiй пристойно одягнений.
   Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького  чуба
i вусики i пiшов за лаке?м в столову, яка  мiстилася  на  долинi.  Столова
нiчим так дуже не рiзнилася вiд столово? у князя Острозького. Лише шафа  з
посудиною, так званий креденс, була менша i не була так суто рiзьблена, як
та.
   Панства ще тут не було, як ввiйшов у столову, хоч на столi  стояли  вже
тарiлки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кiлькоро людей, а мiж ними  панна
Зося, про котру Станiслав так гарно розказував. То була справдi вже старша
дiвчина,  суха,  мов  скiпка,  з  довгою  гусячою  шийкою,  сухим,  довгим
кiнчастим носом. Вона кивнула  Петровi  головою  на  привiтання,  зложивши
блiдi уста до любо? усмiшки, котра виглядала на  якийсь  внутрiшнiй  бiль.
Усточка вона складала так, що не можна було змiркувати, чи  вона  цiлувати
хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петровi, а вiдтак не  втерпiла
i заговорила:
   - Чи пан вчитель зна? Ки?в?
   - Я тут перший раз, i не було ще часу придивлятися,  бо  лише  сьогоднi
при?хав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогоднi я ще таки запорожець,
а доперва вiд завтра обнiмаю обов'язки вчителя.
   - Я чула вiд вельможно? панi, що пан був у походi на татар  i  там  був
тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на  вiйнi,  але  як  страшно  в
татарський ясир попасти. Кiлько-то я про  те  наслухалась  вiд  очевидцiв.
Краще вже смерть, чим татариновi достатись. Там жiнок  продають  туркам  у
гарем, продають, мов скотiв.
   Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосi, трохи уголос не засмiявся,
та подумав собi: "На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, i  ти  би
турецького гарему, певно не побачила".
   Зося хотiла ще щось говорити, та в тiй хвилi ввiйшов  старий  маршалок,
себто старший над домашньою службою, i  оповiстив,  що  вельможнi  панство
йдуть. Зося замовкла i пiдбiгла до  вельможно?,  поправляючи  щось  на  ??
одежi. Вельможна панi вела обох хлопчикiв за руки.
   Пан суддя кивнув Петровi головою на привiтання i зараз засiв за столом.
Бiля нього сiла вельможна, далi - Зося, з другого  боку  батька  -  обидва
хлопцi, Олесь i Микольцьо, i зараз потiм вказали мiсце Петровi.
   Панi поглянула на Петра i мов кисле яблуко вкусила. Усiм  не  подобався
його чорний оселедець, закручений за вухо.
   Зараз стали приносити страви, яких Петро навiть не знав, як звати. Було
тут стiльки всiлячини, що вистало би на пiвчети.  При  ?дi  не  говорилося
нiчого. Всi мовчали, мовби ?м  роти  на  колодку  позамикав.  Доперва,  як
принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж
вельможнi це завважали.
   - Чому вашмосць так мало п'??
   - Не привичний до напиткiв.
   - Я чував, що козаки чарки не цураються.
   - Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вiльних вiд працi, а вже у походах
не вiльно пити пiд строгою карою.
   - Я цього не знала, - каже вельможна.  -  Навпаки,  менi  говорили,  що
козаки лише тим i славнi, що здорово п'ють.
   - Воно так ?, як я кажу. Я придивився тому  i  на  Сiчi,  i  в  походi.
Правда, що козак, видiставшися iз Сiчi, вмi? добре забавитися i загуля?, а
з того вийшла лиха слава у ворогiв козацтва.
   Панство звели розмову на останнiй козацький похiд  на  татар,  в  якому
Петро був. Петро розповiв усе. А говорив вiн так ясно i складно, що всi  з
захопленням слухали. Про себе не згадував нiчого, начеб його там не було.
   Особливо  обом  хлопцям  це  оповiдання  дуже  подобалося.   Вони   так
заслухалися, що про все забули i лише дивились на Петра, мов на образок.
   Завважив це Петро i заговорив до них:
   - Вiд завтра, мо? паничi, зачнемо вчитися.
   Хлопцям це не подобалось, бо ?м усяка наука була осоружна.
   На те каже панi:
   - Ми перед тим мусимо обговорити спосiб, в який та наука  ма?  вестися,
щоб потiм не було непорозумiння.
   Так минув перший обiд. Петро вклонився i вийшов у свою кiмнату. Усе, що
тут бачив, йому не подобалось.
   "?дять стiльки, що пiв голодно? чети поживилося би.  ?дять  погано,  що
чоловiка у горлi пече,  а  в  шлунку  давить.  П'ють  здорово,  а  козакiв
називають п'яницями. Панство вида? грошi,  зiбранi  кривавим  потом  сво?х
пiдданцiв. Людська бiда i горювання ?м байдуже. Та ще та дурна гуска  хоче
до науки мо?? мiшатися та якiсь плани складати. Чи я те все видержу довго,
чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене  отець  архiмандрит  у
золоте ярмо впряг. Спасибi за ласку! Що вiн у менi такого побачив,  що  аж
до цього мене вибрав? Таж це мiг зробити який перший-лiпший бакалавр. Що ж
менi тепер робити? Якби я був вiдразу сказав:  отре-цаюся,  то-що  iншого.
Але я згодився i дав себе сюди завести. Тепер нiяково  завертати.  Я  мушу
усiм показати, що до чого, раз вiзьмуся, того мушу доконати, щоб свiт  мав
провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут  остатись,  хiба  що
самi мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли  ця  пава  схоче
менi давати науку, то, може, не втерплю, а скажу ?й слово правди, а  потiм
подякую, а може, менi подякують".
   А панство говорили мiж собою про Петра таке:
   - Йому ще багато треба оглади товарисько?, - говорила панi, - щоб мiг i
знав на покоях повертатися. Ще дуже вiд нього козацьким кожухом  заносить.
Не знаю, чи не буде вiн для  наших  дiтей  загрубий,  та  i  ?х  самих  не
помужичить. Але нiде правди дiти, це дуже гарна, зразкова степова квiтка.
   - Я лише то знаю, що по-латинi говорить краще ?зу?тського патра. Що  за
класична форма кожного речення! Я переконався, що  в  Острозi  вчили  його
добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо  вiн  прямо  iз
степу до нас прийшов. По часi то все змiниться на лiпше, як тут побуде.
   - Я лише боюся, щоб нашi дiти не набралися вiд нього простацьких ман?р,
та щоб ?х дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не  пережила,  коли  б
мо? дiти по примiру тiльки шляхетських авантюристiв на Сiч чкурнули.
   - Ти без потреби побою?шся. То ще дiти, i навiть не зрозумiють цього. Я
завтра напишу, що ?х ма? вчити, та й годi.
   - А я все-таки для мого супокою прикажу охмiстровi, щоби при науцi  був
присутнiй i на все уважав.
   - Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо i я би сам  не  згодився.
Подумай. Вiн острозький академiк з  вищою  освiтою.  А  охмiстр?  От  собi
вивчений песик, що гладко танцювати вмi?, а освiти у нього нема жодно?.
   Як лише Петро  ввiйшов  до  сво??  кiмнати,  прийшов  за  ним  Антошко.
Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в  широкi  штани,  обутий  i  в
синьому жупанi, пiдперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях  нiколи
не ходив, бо ступав по помостi, мов спутаний.
   Антошко горiв з радостi. Вiн припав до Петра i став  його  сердечно  по
руках цiлувати, а далi впав навколiшки.
   - Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?
   - Бо вже не буду босий ходити, i кухти не будуть мене  поштуркувати,  а
вошi -?сти. Тепер я буду пановi так вiрно служити, як лише зможу.
   Хлопець дивився Петровi у вiчi яснiючими вiд радостi очима.
   - Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки i зачнеш вiд то