Петро з пересердя спустив молоток - i  розлягся  стрiл.  На
хвилю притихло гаркотiння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки  не
розшарпали застреленого товариша.
   Петро, упевнившися, що дверям нiчого не станеться, пiшов у хату й полiз
на лежанку, де незабаром i заснув.
   Як нашi подорожнi прокинулися, то вже був ясний день, хоч того  в  хатi
не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав,  запалив  у  печi,  обiйшов
коней  i  став  варити  снiданок.  Надворi  було  тихо  й   гарно.   Днина
заповiдалася погiдна й морозна.  Вовки  пiшли  собi,  лише  слiди  по  них
остались: куски шкiри розшарпаного вовка й останки костей бiдного  дiдуся,
якого вовки випорпали з снiгу й з'?ли. Немило воно вразило хлопцiв,  що  з
?х причини  не  судилося  бiдному  мiрошниковi  зложити  костей  у  святiй
землицi. Марко кiлька разiв заговорював, щоб ?хати далi, та Петро й думати
про те не хотiв. Поки стане харчiв для них i коней, треба пересидiти  тут,
бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро вилiз на сам  вершок  вiтряка  й
розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити,  а  то  один  непроглядний
степ, вкритий бiлою плахтою. Втiкачi збилися зовсiм з дороги. Не знали анi
де вони ?, анi в який бiк ?м повернутися.
   Пересидiли так три доби в хатчинi мiрошника. Харчiв вистало б ще на два
днi, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два  днi  знайшли
яку людську оселю. Чим далi вiд Острога,  тим  менше  треба  було  боятися
людей i погонi. Пiд вечiр останнього дня прилагодили все до  дороги.  Мали
ви?здити, - скоро на свiт божий займеться. I вони, i конi вiдпочили добре.
У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже бiльше не  приходили.  I  знову
днина заповiдалася гарна, коли, помолившися, посiдали на конi й рушили  до
полудневого сходу. Конi порскали весело, бiжачи по скрипучому снiгу, й  ?м
було весело. Як зiйшло сонце, то вiтряка вже  не  було  видно.  В  полудн?
нагодували коней, з'?ли трохи сушено? риби, паляницi й  по?хали  далi.  Та
чим ближче було до вечора, тим сумнiше ?м було. Одна турбота ?х мучила, де
тут у пустинi взимi переночувати? ?хали навмання все  в  один  бiк.  Треба
хiба так цiлу нiч ?хати, бо приставати нiде.  Настала  зоряна  нiч,  мороз
побiльшав, аж трiскотiло. Конi пообмерзали iмлою. Нараз стали перед якоюсь
загородою. Невеличкий кусок землi,  огороджений  високим  плотом,  у  якiм
стирчало декiлька присадкуватих верб.
   - Це, либонь, якась пасiка буде.
   За плотом  не  видно  було  нiякого  домiвства.  Позлазили  з  коней  i
вiдчинили хвiртку. Це була справдi пасiка.  Попiд  плотом  пiд  острiжками
стояли рядком улi?, обвитi соломою. В однiм кутi  лежали  порожнi  улi?  й
сухе вербове пруття, присипане грубо снiгом.
   - Може, знову якого мерця знайдемо? - каже Марко.
   - Цим разом дуже шукати не будемо.  От  слава  Богу,  що  ?  де  як-так
сховатися.
   Вони розсiдлали коней,  витерли  вiхтями  i  дали  в  мiшечки  пшеницi.
Розвели огонь i стали лагодити леговисько на нiч. Так не спали ще  нiколи.
Вправдi, як були ще хлопцями, не раз ночували з кiньми в полi, та це  було
лiтньою порою. А тут - зима. Мороз трiщить. Небо засiяне  рясно  звiздами,
що мерехкотять, а ?х свiтло сипле мiльйонами  дорогоцiнних  камiнчикiв  по
замерзлому снiговi. Лежачи бiля огню лицем вгору, дивився  Петро  на  яснi
зорi й згадував колишн?: рiдне  село,  широке  оболоння,  поки  не  заснув
твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня i зараз вибралися в
дорогу. Марко втратив цiлком надiю, щоб вони могли Добратися до цiлi сво??
дороги, до Запорозько? Сiчi. Прийдеться ?м загинути в  степу.  Совiсть  не
давала йому супокою, що спричинив загибель нiчого  не  повинного  приятеля
Петра, якому всмiхалася така гарна будучнiсть пiд могутньою  опiкою  князя
Острозького. Петро був iншо? думки. Колись до краю якогось мусять до?хати.
Знайдуть людей, що не дадуть ?м загинути, й Господь не дасть ?м  пропасти.
З полудня того дня побачили далеко на обрi? великий лiс, i туди  завернули
коней.  Той  чорний  лiс  був  окутаний  темно-синьою  хмарою,  бiльшав  i
поширювався в мiру того, як до нього зближалися. Якесь  прочуття  говорило
?М,  що  там  знайдуть  безпечний  захист  i  спроможнiсть  вижити.   Конi
вiдгребають собi сухо? трави з-пiд снiгу, а звiра в  лiсi  досить,  бо  не
можна собi без того лiсу подумати, особливо взимi.
   Справдi, лiс був великий,  хоч  не  дуже  густий.  Велети-дуби  й  буки
витягали сво? безлистi конарi високо вгору. Корчiв було мало. Декуди купка
тернини, лiщини або малинника, бо пiд  тинню  таких  велетiв  годi  меншiй
деревинi вирости. Якраз сонце заходило, як вони ви?здили до  лiсу.  Високо
на деревах лопотiли та  покракували  ворони,  лагодячися  до  сну.  Хлопцi
оглядалися на всi боки, шукаючи для  себе  догiдного  пристановища.  Петро
побачив пiд корчами великого цапа. Вiн дивився  здивовано  на  подорожнiх,
неначе б хотiв спитати, чого ?м тут треба? Петровi прийшла добра  думка  в
голову. Вiн злiз з коня, здiйняв з плеча свiй лук, нап'яв  стрiлу  й  став
хильцем до цапа наближатися. Стрiла фурнула, поцiливши цапа в  груди.  Вiн
пiдскочив угору й простягнувся мертвий.
   - Буде вечеря, яко? ми давно не ?ли.
   Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й  став  форкати.
По?хали далi, шукаючи мiсця, де би ?м  переночувати.  Була  тут  невеличка
полянка,  окру-жена  лiщиною  i  терням....  Тут  здавалося  ?м  найлiпше.
Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею лiщини,  а  Петро  патрошив  цапа.
Незабаром загорiвся весело вогонь. Петро вирубав здоровий  кусень  хребта,
застромив  на  тичку  й  став  пекти  над  огнем.  Огонь  порскав,   м'ясо
припiкалося й розносило  при?мну  воню.  Тим  часом  конi  зачали  порпати
копитами за сухою травою. Хлопцi так запряталися сво?ю роботою, так пильно
?м було повечеряти, що й не зчулися, як до них пiдiйшов чоловiк i  гримнув
над головою:
   - А якого бiса шля?теся по мо?му лiсу?
   Хлопцi схопилися з мiсця, мовби хто над ними стрiлив.  Бiля  них  стояв
чоловiк у короткiй кожушинi й постолах, пообвиваних ганчiрками. На  головi
стирчала кiнчаста татарська бараняча шапка. На  плечах  -  рушниця,  а  за
мотузяним поясом - довгий нiж.
   - А ти, чоловiче, якого бiса зачiпа?ш поночi добрих людей  та  не  да?ш
спокiйно повечеряти? Це такий твiй лiс, як i наш.
   Петро стояв, держачи на тичцi недопечене м'ясо.
   - Ти, жовтодзьобе, я тобi зараз покажу, чий це лiс!  -  кричав  старий,
хапаючи за рушницю.  Петро  вмить  вiдкинув  тичку,  вихопив  iз-за  пояса
пiстоль i натягнув молоток.
   - Не рушся, - гукнув, - а то далебiг уб'ю!
   Старий пристав на хвилю здивований, а далi став сердечне смiятися.
   - От, козаки, молодцi! Далебiг  я  лише  вас  налякати  хотiв.  Бачу  -
школярi якiсь, втiкачi, налякаю, то плакати стануть, та проситися  будуть,
а я посмiюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
   Вiн наставив на Петра обi  руки.  Петро  встромив  пiстоль  за  пояс  i
приблизився до старого.
   - Ну, а ти чого став, як намальований? - каже старий до Марка.  -  Бери
печеню та вiнчай пекти, бо  на  снiгу  ледве  чи  спечеться  i  я  з  вами
повечеряю, коли мене не проженете...
   - Милостi просимо до гурту!
   Старий поклав рушницю коло себе в снiгу,  прикучнув  до  вогню  i  став
грiти руки.
   - Одного не можу я змiркувати: звiдки ви цапа взяли? Бачу,  що  недавно
вбитий, а я стрiлу не чув.
   - Це таке, що голосу не вида?, а стрiля? певно, - каже Петро i  показав
дiдовi свiй лук. Старий став оглядати цапа.
   - Мистець, далебiг, мистець, поцiлив в саме серце. Ну,  ну...  та-бо  й
лук - якась панська штука.
   - Вiн птицю на льоту з лука поцiлить, - прихвалював побратима Марко.
   - Ну, хлопцi, лагодьте мерщiй вечерю, та ходiть спати  до  мене  у  мiй
зимiвник.
   Петро врiзав ще м'яса i поклав на грань.
   - То у вас, дiду, десь тут недалеко зимiвник?
   - ? зимiвник, i пасiка, i стайня, буде i вам, i вашим коникам безпечно.
Сиджу в самотi, та хiба що деколи гiсть трапиться.
   - Ви, дiду, певно iз запорожцiв, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
   - Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школi, десь там щось  провинилися
та тепер втiкають...
   - Чому ж зараз говорите: провинилися...
   - Авжеж, бо зимою втiка?те. Коли б не те, заждали би до  лiта  так,  як
ваш брат-школяр робить. А вам було пильно,  хоч  як  воно  в  степу  зимою
небезпечно.
   За той час м'ясо спеклося. За?дали смачно, а  дiд  вийняв  ще  з  торби
кусок паляницi та обдiлив усiх.
   - Тепер пора в дорогу, незадовго й пiвнiч буде.
   - А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати,  бо  дуже-то
пiдбилися.
   - Дурний ти, хоч вчений. Гада?ш, що в лiсi так безпечно?  А  вовки!  Ти
втечеш, може, на дерево, а що з кiньми? Останеться сiдло та й  копита.  Не
цурайся гостини, коли добрi люде просять, а то певно того пожалу?ш.
   Хлопцi зiбрали сво? статки, забрали решту м'яса i, ведучи коней таки  в
руках, йшли за старим.
   Той лiс показався дуже великим, йшли бiльше години, а краю не  було.  В
такiм лiсi можна справдi пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту
i частоколу. За  плотом  гавкали  люто  собаки.  Старий  вiдчинив  ворота,
придобрив собак, i подорожнi пiшли туди  за  ним.  Недалеко  ворiт  стояла
хатина, обведена загатою з лiсово? трави. Бiля не? стояла  клуня.  До  не?
завели конi, яким старий занiс оберемок сiна. За той час двi собаки вовчо?
породи обнюшили подорожнiх зi всiх  бокiв  i  стали  лащитися.  Одна  таки
пiдскочила i лизнула на привiтання Марка по лицi.
   - Добрi ви, бачу, люде, коли  Лиско  так  з  вами  лащиться,  то  мудре
сотворiння: лиху людину нюхом пiзна? i не попустить ?й. Зна?те, що вiн раз
на смерть загриз розбишаку, що  хотiв  мене,  самiтнього,  ограбувати.  Як
схопив зубами за горло, то i не пiкнув.
   Старий вiдчинив хатчину i попросив туди гостей. На припiчку тлiло.  Вiн
розвiяв огонь i засвiтив грубу воскову свiчку.
   - Вiтайте менi, любi гостi! Слава Богу, що напутив вас  до  мене,  дуже
вам радий, сiдати просимо.
   Хата була зовсiм проста: пiч, лежанка, одна лава, стiл, полиця - усе  з
простих дощок. Над столом - образ богородицi, а доокола нього  повiшана  в
порядку зброя: шабля, пiстолi, двi  турецькi  рушницi.  Видно,  що  старий
колись-то козакував. Старий  розвiв  у  печi  вогонь  та  став  подорожнiх
приймати, чим хата багата. Принiс  iз  погребу  глечик  меду,  поставив  з
мищиною патоку, поклав велику паляницю.
   -  Будь  ласка,  споживайте  здоровi  та  напийтеся,  лише  за  горiвку
вибачайте, бо ?? не маю.
   - Не дуже-то i нам за нею [3][4]банно '.
   - Ну, коли так, то ладно. Деколи i у мене  вона  появиться,  коли  який
купець барильце привезе.
   - Хiба ж сюди купцi заходять?
   - А заходять, - я з них живу, продаю ?м мед, шкури, вiск.
   - Якi шкури?
   - Та вже ж, що не  з  мишей,  а  звiрячi.  ?  лисячi,  вовчi,  ведмежi,
сарнячi, оленевi, - звiра тут досить. Вiд них  я  купую  всiляку  потребу,
особливо порох, одежу, борошно, - що треба.
   - А цей лiс чий?
   - Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав,  що  мiй,  а  ти  за  пiстоль
хапа?ш. Вгадай сам, чий вiн.
   - Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не  знав  я,
який ви чоловiк, а ми все ма?мося на осторозi.
   - Що й казати, - обзива?ться Марко, - ми все погонi вигляда?мо.
   - Погонi? А звiдкiля?
   - З Острога, вiд князя...
   - Смiйтеся з того, кому б там хотiлося  зимою  за  втiкачами  ганятися?
Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би.  Зима  -
не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i  як  у  вас  був  який
приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.
   - А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?
   - От вигадав! Чого ж лячно? Усюди ? Бог. Чого  ж  менi  боятися?  Я  iз
цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре,  як  у
Бога за дверима. Не те, що не голодую,  та  ще  i  другого  нагодую,  коли
трапиться. Два рази до року при?жджа? до мене купець: восени -  по  мед  i
овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi,  тютюну,  пороху  та
олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба?  А  коли  б
лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мо? вiрнi собаки
теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут
у лiсi гарно живеться.  Нi  зимою,  нi  лiтом  менi  не  вкучиться.  Взимi
мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на  лови,  лише
прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке  мiсце,  що  не  жаль
буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було
краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як  трава  зацвiте,  як
пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий
аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей  не  хочу.  Навештався  я  по  божому
свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер  вiдпочиваю  та
Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.
   - Де ж ви, дiду, бували?
   - Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям  сiно  на
долiвцi. - Бував на Запорожжi, з козаками на турка  ходив  походами.  Крим
мене зна?, побував я i в тяжкiй неволi бусурменськiй, лише  слава  Боговi,
що не довго, бо вдалося менi втекти, поки на мiсце, у Бахчисарай,  завели.
Як  будете  на  Сiчi,  то  поспитайте  старих  сiчових  дiдiв  за  Ониська
Печеного... Що я тепер? Старий гриб, а  тодi  я  молодець  був,  та  що  й
говорити? Потому я з козаками на море ходив...
   - А скiльки вам, дiду, рокiв буде?
   - Скiльки менi буде, я того не знаю, скiльки менi ?: вiсiмдесят  минуло
i на перший пiшло.
   - Молодший вiд нашого дiдуся, - каже Марко до Петра.
   - А твiй дiдусь хто такий?
   - Далеко звiдсiля, аж пiд Самбором, коли зна?те. Йому минуло сто рокiв,
як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога ви?здили.  Грицьком  Жмайлом
звався, не знать, чи ще живий?
   - Коли живий, то нехай здоровий  буде,  а  як  вмер,  то  царство  йому
небесне... Жмайлiв я знав на Запорожжi кiлькох.  У  мiй  час  було  ?х  на
Запорожжi кiлька. Та не кожний там  i  Жмайлом  мусив  зватися.  Запорожцi
такий химерний народ, що  кожному  сво?  iмення  приложать,  до  чого  хто
вдався, або й так.  Ось  мiй  батько  звався  Залужний,  а  мене  прозвали
Печеним, а як прозвуть раз, то не вiдпросишся i не вiдкупишся. Коли  будеш
за це сердитися, то вони ще бiльше при сво?м будуть стояти.  Ось  iз  чого
мене Печеним прозвали. Пiшов я раз з  козаками  в  Крим.  Послали  мене  з
другими на розгляди ворожо? сили. Так трапилося, що татари  мене  пiймали.
Привели мене до якогось мурзи та  давай  розпитувати,  що  i  як,  скiльки
козакiв прийшло. А я начеб води в рот,  -  нiчичирк.  Хiба  ж  сво?х  буду
зраджувати? Тодi стягнули з мене сорочку  та  давай  припiкати  розпаленим
залiзом. Шкварчало мо? тiло, а я затяв зуби та й мовчу. I були б  мене  на
смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не  заступилася...  Як  мене
так мучили, зробився крик: шайтан!  Аллах!  Аллах!  А  тут  чую  гомiн  та
стукiтню наших... Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали  татар,
а мене освободили... Довго я лiчився з ран, але таки не пропав...  I  тодi
прозвали мене Печеним.
   - Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила...
   - Еге ж! Побратим мене  виручив...  От  був  товариш,  щирiший  рiдного
брата... Царство йому небесне! У морi потонув, а я остався.
   Старий присiв бiля печi, порпав цiпком огонь i важко задумався. Дивився
старечими очима на грань, може, там кого iз сво?х знайомих  у  сво?й  уявi
побачив...
   - Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо  я
неграмотний, але менi зда?ться, що в Господа милосердного ? така книга, де
всi люде списанi  i  кожному  приписана  доля,  вiд  яко?  не  втечеш,  не
встережешся. Так цьому й бути. Тому-то нашi запорожцi нiчого не бояться  -
що мав бути, то  й  буде.  Козак  -  то  так,  як  муха:  бринить,  лiта?,
веселиться, аж поки в мед не впаде...
   - Або в дьоготь, - добавив Петро.
   - Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.
   В хатi стало гаряче,  мов  у  парнiй.  Хлопцi  роздяглися  до  сорочок.
Довгенько ще внiч балакали. Петро став розказувати,  якi  тепер  на  свiтi
порядки, та старий йому перебив:
   - Не хочу слухати нi про людей, нi про ?хнi порядки, вони були i будуть
все однаковi, досить менi ?х. Ти краще  переказуй  менi  молитву  "На  сон
грядущий", а то далi забуду все.
   Петро став говорити молитву, а дiд повторяв за ним кожне слово.
   В хатi стало тихо. Всi позасинали. На дворi iнколи собаки гарчали, коли
пiд сплiток який звiр приближався.
   Вранцi старий заварив кулешу  i  побудив  хлопцiв.  Вони  хотiли  зараз
вибиратися в дорогу.
   - Ого! Так менi гостину вiдплачу?те? А не думай один  з  другим  ?хати.
Перед весною не пущу. Слава Боговi, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а
таки iнколи за миром божим скучаю i хочу з добрими людьми повеселитися  та
побалакати.
   - Нам, дiду, пильно на Сiч...
   - Гада?ш, що Сiч он там, за оплiтком, або край цього лiсу? Ще,  небоже,
не одну паляницю треба буде з'?сти, заки туди дiстанешся.
   - Хiба ж воно так далеко?
   - А ти гада?ш, що близько? Коли по?дете тодi, як я схочу, то  покажу  i
дорогу, а коли наперлися, то ?дьте, але надвечiр  знову  до  мо??  зимiвки
завернете...
   - А то ж як?
   - А так, що я вас зачарую i колесом будете ?здити... я характерник... -
старий став смiятися. - Може, ви, школярi,  й  не  зна?те,  що  воно  таке
характерник?
   - Характерник  -  то  такий  козак,  що  iз  всяко?  халепи  може  себе
вирятувати... що його куля не береться...
   - Ось-бо то й ?.
   - Що з чортом зна?ться...
   - О, то вже неправда. Хiба таке в книжках  написано?  То  неправда,  бо
характерник i чорта не ляка?ться, та й чорта перехитрить, окульбачить,  та
мов на шкапi ?здить. А при тiм вiн Боговi молиться, в церкву ходить, людям
добре творить... Ось який характерник, i про таких я знав... А коли в мене
ще останете, то i про тих характерникiв, яких я знав на Запорожжi, розкажу
вам.
   Нiчого було робити. Хлопцям стало нiяково вiдказуватися вiд  то?  щиро?
гостини. Хто зна?, як воно буде далi, чому ж не вихiснувати хвилi. I  вони
осталися.
   Зараз друго? днини пiшли на лови. Старий пiшов лише з Петром, бо  Марко
не мiг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду  показати
сво? мистецтво з луком. Не хибив нi разу. Старий не мiг з дива вийти. Того
дня вбили кiлька бiльших штук i з бiдою дотащили ?х додому.
   По вечерi старий порався коло добичi, знiмав шкуру, чвертував i вiшав в
димарi м'ясо, а коли по вечерi полягали, зачинали балачку.
   - Дiду, - каже Марко, - ви обiцяли розказати нам про  характерникiв,  я
дуже цiкавий почути.
   - Ти собi будь цiкавий на все. Старайся  все  сво?м  розумом  збагнути.
Чоловiк, що не цiкавий, остане до смертi дурнем. Але ти нiколи не кажи, що
ти на що-небудь цiкавий. Ти або слухай, що другi говорять, i на вус мотай,
або питай полiтичне так, щоб  нiхто  не  знав,  куди  ти  мiриш.  Розумний
чоловiк, та ще й козак, куди-iнде мiрить, а поцiлить там, де нiхто того не
сподiвався.
   - Спасибi, дiду, за науку, вона нам придасться,  та  ти  не  заговорюй,
лише розкажи, що обiцяв, а то завтра  нi  одного  звiра  не  поцiлю.  Буду
мiрити в оленя, а поцiлю в дерево...
   - От i не говори! Хiба ж не знаю  нашого  брата-мисливця?  А  що  скаже
стрiлецька слава? Та вже досить, що обiцяв, то й додержу.  Слухайте,  поки
не заснете...
   У мiй час жив на Запорожжi характерник - старий Артем Похожий. Нiхто не
знав, скiльки йому лiт, бо  вiн  раз  показував  себе  старим,  столiтнiм,
дiдуганом, а другий раз - молодцем, хоч  пiд  вiнець  ставай.  Вiд  других
запорожцiв держався  осторонь,  усiх  називав  жовтодзьобами  та  дурнями.
Говорив мало. От так вiднехочу кинув кiлька слiв та  й  замовк.  Всi  його
поважали i боялися. Старшина поважала його тому, що нiхто так не  порадив,
так дiла не повернув, як Артем. А на язик з ним було пiти дуже небезпечно,
бо вiдрубав, мов сокирою. При тiм був вiн неабиякий силач.  Возьме,  було,
коня поперед себе i несе, як ягня. Пiднесе на плечах гармату  з  колесами,
то нiчого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то вiн  i  оком  не
моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей,  та  ще  до  них  по-?хньому
говорив не гiрш татарина. Раз якось  наскочив  татарський  загiн  на  нашi
степи i зайняв табунець козацьких коней.  А  тодi  якраз  коней  нам  було
треба, бо у похiд ладились. Татари захопили i кiлькох молодикiв, що  коней
пильнували. Дiзнався про те Артем, i, не говорячи нiкому нi слова, сiв  на
коня, i по?хав. Кошовий навiть погонi не  посилав,  бо  тi,  що  спаслися,
говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать,  куди  Артем
по?хав, але вiн скорше при?хав до Перекопу i тут вижидав кримцiв.  Це  все
розказували опiсля тi пiйманi хлопцi. Кримцi такi радi,  женуть  добичу  i
ясир, аж тут на дорозi сто?ть старий жебручий татарин. Здержав ?х та  щось
по-?хньому з ними галака?. Татари здержалися i його обступили. Йому  якраз
треба було мати ?х всiх у купi, щоб не розбiгалися. Тодi вiн миттю  скинув
татарську шапку,  вiдкинув  сиву  бороду  -  вона  була  у  його,  бачите,
причеплена, а тут довгi козацькi  вуси  показалися.  З-пiд  поли  витягнув
кусень довгого залiза. Говорили опiсля хлопцi, що вдвох  ледве  то  залiзо
пiднесли. Тодi як зачне бити, кого попав по  спинi,  то  так  i  переломив
хребет, а кому по головi достанеться, то й  мiзок  зараз  на  верха.  Усiх
побив. Тодi порозв'язував хлопцiв, закурив люльку та й каже: "Ну,  хлопцi,
пора нам додому".
   I утрьох пригнали табун коней додому. I гада?те, що  хоч  одним  словом
почванився з свого дiла? Нi. Махнув рукою, начеб вiн лише муху забив.
   А раз його ляхи пiймали. Намотлошив вiн тих панiв-драгунiв, чи  як  там
вони називаються, а опiсля став та й нi вусом не моргне. В нас усiх i  дух
завмер, бо вiн нам тодi ватажкував. Ну, не оборонимо, як вiн сам  себе  не
оборонить, - пропало. Кожний втiка? в комиш. А вони вже й не дивляться  на
нас, лише в'яжуть Артема,  але  вiн  за  кожним  разом,  як  його  в'яжуть
мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всi мотузи потрiскають, мов
те павутиння. В'яжуть знову, а вiн - те саме. Ми з  комишiв  дивимось,  що
воно буде.  За  третiм  чи  четвертим  разом  вiн  вже  -  нiчого.  Сто?ть
зв'язаний, як вiвця. Його повели - такий смирненький, що годi. Що сталося?
Чи так знемiгся? А вони такi  радi,  вигукують  та  веселяться.  Неодмiнно
настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо  ночi,  щоб  до  себе
перекрастися, аж тут Артем як не  гукне  над  нами:  "Хлопцi,  збирайтеся,
тепер ворогам справимо бенкет".
   Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а  то  сам
Артем сто?ть, як i перше; люлька в зубах, а шабля в руцi.
   Повiв нас опiсля вночi на ворожий  обоз...  Господи,  що  там  тодi  за
бенкет був!.. Усiх перебили, багата здобича лишилася  нам  у  руках.  Тодi
Артем каже: "Ходiть, хлопцi, покажу  вам,  кого  то  вороги  замiсть  мене
пiймали".
   Приходимо помiж обозовi вози, а там  -  до  великого  паля,  вбитого  в
землю, сто?ть на грубiм ланцюгу прив'язаний цап.
   - Що, що?
   - Ну кажу вам - цап. Гада?мо собi, воно ж i правда, що Артем, бо хiба ж
цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що  то  значить  бути
характерником!
   - Може, вiн з чортом знався? - каже Марко.
   - Грiх тобi,  синку,  таке  говорити.  То  був  богобоязливий  чоловiк,
молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого  не  поминув.  То  вже  такий
угодник у Господа був, i Пречиста йому в усiх пригодах помагала...
   Такi балачки й оповiдання вели вони кожного вечора.
   Петровi таке життя в лiснiй пустелi дуже подобалося, i радо був би  тут
посидiв до весни. Та Марко  намагався  дуже  ?хати.  Йому  вже  не  давала
супокою та думка, що можуть ?х догнати. Вiн просив Петра, трохи не плакав,
щоб уже зараз ?хати далi. I Петро дав наклонитися.
   П'ятого дня заговорив до дiда:
   - Нам, дiду, пильно на Сiч.
   - Останьте ще трохи, - просив Онисько, - хiба вам у мене зле?
   - Нам пильно.
   - Та воно небезпечно тепер ?хати,- мороз пустив, буде снiг, а  може,  й
метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема нiяко? оселi, нiякого  захисту,
та ще як iз шляху зiб'?тесь, то пропадете.
   - А весною, як води порозливають, а опiсля,  як  татарва  рушиться,  ще
небезпечнiше буде.
   - Що ж порадиш? ?дьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.
   Другого дня вранцi попрощались iз старим,  подякували  за  хлiб-сiль  i
по?хали.
   Старий дав ?м  багато  харчiв  на  дорогу,  нав'язав  сiна  для  коней.
Виправляв ?х у дорогу, мов рiдних синiв, розповiв ?м, кудою ?хати. Та коли
вже мали  ви?здити  за  ворота,  вiн  зняв  з  стiни  iкону  богородицi  i
благословив ?х у дорогу, достоту так, як дiд Грицько Жмайло  зробив,  коли
ви?жджали з Кульчиць.
   - Поклонiться вiд старого Ониська матерi Сiчi та Днiпровi-Словутицi,  i
мене пом'янiть у ваших молитвах!
   - Оставайте здоровi, дiду!
   Зразу ?хали лiсом, поки знову не опинилися в чистому полi без краю.
   - Жаль менi цього зимiвника, та й старого дiда.  Ти  завважав,  що  вiн
прощав нас так, як наш дiдусь?
   - Його благословення пiде вслiд  за  нами,  -  каже  Петро,  -  бо  вiн
богобоязливий, праведний чоловiк.
   - Коли б я почував себе безпечним, я увесь вiк звiдсiля не  рушився  б.
Так тут гарно жити...
   - Добре так жити старому, що вже  покiнчив  зi  свiтом,  а  молодий  не
видержав би. Молодого кортить у свiт, мiж людей  розуму  добути  та  слави
нажити. Старi люде говорять, що  те  все,  за  чим  люде  ганяють,  су?та,
Молодий, хоч вiрить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, iнакше не може
бути, бо свiт звiвся б нiнащо. Старий Онисько лиша?ться в сво?му лiсi  при
пасiцi, бо вiн уже сво? вiдробив. Тепер черга на молодих,  поки  знову  не
доведеться лягти за пiччю. Ми призначенi до дiла, до слави...
   Було вже з полудня. Небо занеслося  чорними  олив'яними  хмарами.  Чути
було у воздусi вологiсть. Сонця не видно стало. Довкруги стало темнiти.  А
далi почав падати грубими пластами  снiг.  Зразу  рiдко,  а  вiдтак  щораз
густiше. Хлопцi нагодували коней, перекусили, що було в торбi, i поспiшали
щосили далi. Онисько розповiв ?м дорогу, куди ?м треба ?хати. Та чи  можна
було тепер потрапити та й шляху не збитися? Снiг падав  щораз  густiше,  а
далi завелася хуртовина. Мело снiгом з усiх бокiв,  що  на  кiлька  крокiв
нiчого не було видно. Хлопцям стало  страшно.  Вони  мовчали,  думаючи  те
саме. Нарештi простогнав Марко:
   - Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снiгу загинемо.
   - Не говори так, Марку! Бог-батько... От краще  ми  помолимося...  Щира
молитва iз дна моря добува?. Як тяжко було з нами недавно, а дав  Бог,  що
знайшли захист один i другий, знайдемо ще...
   Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.
   Снiгу нападало багато. Конi cтали постогнувати. Вони  дуже  знемоглися,
бродячи у мокрому великому снiгу.
   - Менi страшно пече рана, - говорив Марко, - до  сiдла  обтер....  Може
би, лiпше пiшки йти?
   - Куди? Все ж, що кiнь на чотирьох ногах, то не чоловiк на двох.
   - Онисько говорив, що тут нiяко? оселi близько не буде.
   - Хiба ж ми вже вiд Ониська  близько?  Цiлу  днину  ?демо.  Не  журися,
трапиться який-небудь хутiр.
   Та Петро сам не вiрив у те, що говорив. Вiн говорив на те  тiльки,  щоб
свого побратима не тривожити, але й потiшити.
   - Петре!
   - А що?
   - Чи ти пам'ята?ш нашi Кульчицi?
   - Як таке можна забути?
   - Я вже там нiколи не буду... - i вiн зiтхнув важко.
   - Не говори! У всiм воля Божа, не бути тобi, то й менi не бути.
   - Я прочуваю мiй кiнець. Менi  привиджу?ться,  що  це  наше  кульчицьке
оболоння. Ось там сто?ть наша  стара  церковця,  пiд  якою  твiй  покiйний
батько поляг... Гм... Бачу i старого дiдуся Грицька: сто?ть з образом,  як
тодi, коли нас прощав... вiн таки мене кличе, ?й-богу!
   - Тобi, Марку, так привиджу?ться, то все так бува? пiд снiгову пору.
   - Сам не знаю. А чому тобi не привиджу?ться? Це так перед смертю. Я  це
знаю. Тiло завмира?, а душа  освободжу?ться  i  тому  бачить  таке,  якого
чоловiк здоровий не видить.
   - Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут  нi  Кульчиць,  нi
оболоння, бо це зi сто миль звiдсiля! - жартував собi Петро, хоч  йому  нi
раз не було до жартiв, бо вiд слiв Маркових його проймало жахом, тривогою.
   Вiн боявся ще одного, про що Марковi не  згадував:  коли  б  так  тепер
надбiгла тiчка вовкiв, тодi було б ?м амiнь.
   Петро зблизився до Марка й  приложив  руку  до  його  чола.  Воно  було
гаряче, мов грань, хоч холодний снiг безупинно його облiплював.  У  висках
бив живчик, наче молотком.
   - Ти, Марку, нездужа?ш...
   - Тихо! Чу?ш? Десь  недалеко  дзвони  дзвонять.  Так  само  дзвонили  в
самбiрськiй церквi, як при?хав владика на наш  екзамен.  Ти  ма?ш  ще  той
хрестик?
   - Певно, що маю... Владика говорив, що вiн нас вiд усяко? бiди виряту?.
   - Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.
   - Це в тобi так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися
до Пречисто?, щоб за нами заступилася...
   - Молитися буду, щоб Господь грiхи простив, менi вже не жити...
   - Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.
   - Менi вже загибати, так загибати. Оцим грiх свiй спокутую.  Я  ж  вбив
чоловiка. Але чого ти зi мною гинеш? Ти нi в  чому  не  повинен,  тобi  би
тiльки жити... А менi все одне, чи на шибеницi повиснути за вбивство, чи в
снiгу закостенiти, може, так i краще...
   А тим часом курява не вгавала, але ще бiльше з кожною  хвилею  дужчала.
Петро знав, що це значить. Вiн втратив усю надiю.
   - Пропало! - крикнув Марко в передсмертнiй розпуцi.  -  Слухай,  Петре.
Послухай мене ще раз перед смертю... Лиши мене тут, а  сам  втiкай,  рятуй
себе! Я вже не можу на конi всидiти. Рана огнем  пече,  я  мушу  злiзти  з
коня, а йти нездужаю... А як вернеш у нашi Кульчицi, так постав  менi  пiд
церквою на цвинтарi хрестика.
   - Марку, не говори небилиць, забороняю тобi це.
   Надворi стемнiло зовсiм. Метелиця  не  вгавала,  а  снiгу  насипало  по
колiна. До того взявся ще сильний вiтер, що кидав масою мокрого  снiгу  на
всi боки й залiплював очi та запирав духа.
   - Бачиш, Марку, зараз буде кiнець бiдi, цей вiтер геть розжене  снiгову
хмару й випогодиться.
   Марко мовчав. Конi страшно потомилися,  вони  тяжко  стогнали  й  ледве
волокли ноги. Часто вони приставали й треба було ?х пiдганяти. Петро  став
стиха вiдмовляти передсмертнi молитви, йому  страшно  було  жаль  молодого
життя. Ладився, мов сокiл до лету, та крила передчасно пiдломило.
   В тiй хвилi кiнь Марка спотикнувся й упав зразу на  переднi  колiна,  а
опiсля повалився в снiг боком, застогнав  i  простягся.  Петро  скочив  зi
свого коня й з бiдою витягнув Марка з-пiд неживого коня.
   - Ет, може й так бути, сiдай на мого коня, а я прочуваю,  що  тут  десь
недалеко буде людське житло.
   Марко отягався.
   - Лиши мене, Петре, тут; менi так страшно спати  хочеться.  Я  ось  так
приляжу бiля того бiдного коня й трохи продрiмаюся... А  ти...  Ти  втiкай
звiдсiля, бо тут смерть!
   Вiн скрикнув тi слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втiкай!"
   - Марку, я старший, мене ма?ш слухати - говорив твердо Петро.  -  Зараз
сiдай на коня!
   Вiн з бiдою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й,  бродячи  по
глибокiм снiгу, йшов навмання.
   На свiтi стояла нiч, нiч бiла, як сорочка мерця.
   Волоклися якийсь час, а далi й кiнь пiд Марком став  спотикатися,  поки
не впав, як i його товариш.
   Петра аж заморозило. Пропала остання надiя. Вiн узяв Марка пiд  руку  й
так бродили далi нога за ногою.
   - Не можу далi й кроком рушитися, - говорив Марко, сiдаючи в  снiгу.  -
Лиши мене тут.
   - Не лишу, - говорив завзято Петро, - пропадемо так  вкупi,  в  братнiх
обiймах, як слiд щирим побратимам. Сiдай менi на плечi...
   - Не хочу... Я останусь тут, а ти втiкай.
   - Мусиш! Чув? Я приказую!
   Вiн скинув з себе кожух, нагнувся й пiдсадив на  себе  Марка,  та  взяв
його попiд ноги.
   - Держися ши?, та не души, щоб можна було дихати.
   Тяжко було Петровi нести недужого товариша. Хоч зимний  вiтер  прошибав
до костi, вiн прiв i добував останнiх сил,  щоб  наперед  крок  за  кроком
поступати.
   Аж нараз... Господи! Чи це  може  бути  правда?  Петро  почув  гавкання
собак, що неслось десь здалеку збоку... А може, це лише причулося? Марковi
причулися дзвони, а йому - голос собак. Та нi, воно справдi так...
   - Марку, чи ти чу?ш що?
   - Я давно вже чую голос собак та нiчого не говорю, бо ти кажеш, що менi
прочува?ться й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти  мене,  я  вже
вiдпочив i пiду сам.
   Марковi справдi прибуло сили. Держачися за руки, поспiшали щомога  далi
на голос. Собаче гавкання ставало щораз  ближче,  виразнiше  помимо  виття
вихру.
   - Як ? собаки, то ? й  люде,  якась  оселя  недалеко.  Радiй,  братику,
молитву нашу вислухала Свята Покрова.
   Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним  щось
сiрiло, начеб лiс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там  живе...  Хай
би й татарин, а все ж - людина. Собаки,  почувши  чужих  людей,  ще  дужче
стали гавкати та присiкатися.
   Петро став гукати з цiло? сили:
   - Гей люде добрi, пустiть подорожнiх! Товариш менi  занедужав.  Рятуйте
ради Бога!
   - Я тут трохи приляжу, та й вiдпочину... Менi дуже спати хочеться.
   - Не можна тепер спати,  -  крикнув  сердито  Петро.  -  Хочеш  заснути
навiки, тепер, коли ми людей  знайшли?  Крiпись,  Марку,  вже  нашiй  бiдi
кiнець. Люде добрi, рятуйте мерщiй, душа християнська пропада?...
   Собаки гавкали, аж землю гризли.
   За тим лiсом щось  заметушилося,  скрипнули  десь  дверi,  чийсь  голос
закричав:
   - Пугу! Пугу!
   - Христа ради, пустiть, бо загинемо.
   - Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу...
   - Не роби цього, добрий чоловiче, грiха на душу не бери... Ми подорожнi
козаки, з шляху збилися, а мiй товариш хворий...
   - Такий ти козак, що козацького звичаю не зна?ш, верещиш, мов баба...
   Знов собаки прискочили й стали гавкати.  Знов  скрипнули  дверi.  Тепер
побачив Петро свiтло.
   Перед ними вiдчинилися ворота, яких Петро досi не помiтив.
   Вiн рушив наперед, а Марко впав зiмлiлий на землю.
   - Стiй, дурню, - кричав той чоловiк, - не йди, бо  в  рiв  упадеш,  хай
спущу мiст.
   Щось заскрипiло, один чоловiк свiтив смолоскип, другий спускав  великий
дерев'яний мiст пiвперек рова.
   - Тепер ходи!
   - Не можу, товариш зiмлiв, поможiть!
   Дво? людей перейшло мiст i взяли Марка на руки. Один свiтив смолоскип i
вiдганяв собак.
   - А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?
   - Був у мене кожух,  та  я  його  скинув,  тяжко  було  нести  недужого
товариша...
   - То ти його нiс? Ну, ну...
   - Годi було побратима в бiдi лишати...
   - А лука-то таки не кинув.
   Ввiйшли в сiни, а звiдси в простору теплу хату...
   Були врятованi.
   Напроти них вийшов iз друго? кiмнати високий козак з довгими вусами  та
чубом, закрученим за ухо. Вiн був босий i в сорочцi. Сво? широчезнi  штани
попiдв'язував здолу мотузками. Видно було, що вiн тут хазя?н. Марка  казав
занести до друго? кiмнати  й  покласти  на  печi.  З  нього  зняли  кожух,
роздягли й ззули чоботи, перемоклi вiд снiгу. Козак розняв  йому  пальцями
рота й влив ковток горiлки.  Вiдтак  натирав  йому  груди  й  виски.  Йому
помагав у тiй роботi другий старший чоловiк.
   Марко вiдiтхнув важко й  створив  очi,  та  знову  ?х  заплющив.  Козак
обернувся до Петра й каже:
   - Твiй товариш хворий, його треба довший час лiчити...
   - Та чей же видужа?,-сказав заляканий Петро.
   - Як Бог схоче, то видужа?.
   Марко вiдкрив знову очi, оглянувся довкруги й спитав:
   - Петре, де ми тепер?
   - У добрих людей, парубче, - каже козак.
   На те Петро:
   - Ми подорожнi козаки, в степу заблудили...
   - Хiба я тебе питаю? Бачу, що хрещенi, та й цього менi  досить.  Зна?ш,
що в Святiм письмi  говориться  про  милосердного  самаритянина?..  Як  ти
голодний, то сiдай ?сти, а як  нi,  то  лягай  спати,  а  завтра,  то  вже
поговоримо.
   - Я дуже голодний, бо вже давно не ?в.
   - Максиме, подай йому з печi вареникiв, а твiй  товариш  хай  вибачить,
сьогоднi нiчого не дiстане, хiба - молока.
   Петро, за?даючи  вареники,  мав  час  роздивитися  по  хатi.  В  першiй
кiмнатi, куди ввiйшли з сiней, напроти дверей стояв стiл, застелений бiлою
скатертю. На ньому лежали хлiб, сiль, i стояла пляшка.  За  столом  i  пiд
вiкнами - довгi дерев'янi ослони, застеленi багатими турецькими  килимами.
На стiнi - образи в золочених рамах. Понад вiкнами - на цiлу довготу стiни
полиця, а на нiй - рiзна посудина: дерев'яна, мiдяна,  а  то  й  срiбна  -
миски, полумиски, збанки та чарки. На противнiй стiнi вiд  вiкон  навiшано
всiляко? збро?: рушницi, шаблi, кинджали, келепи, ножi, все багато срiблом
коване.
   При дверях грубка з зелених кахлiв. Це була свiтлиця для гостей.  Петро
змiркував, що попав до славного козацького лицаря.  Це  все  по-тодiшньому
звичаю не було куплене в краму на базарi, це  була  во?нна  здобича,  якою
тодiшнi люде величалися, й про кожну рiч умiли сказати, де ?? здобуто.
   В другiй кiмнатi стояла велика пiч на хлiб з  грубкою  для  тепла  i  з
припiчками, на яких можна було спати. Пiд стiною  стояла  лежанка,  вкрита
кожухами. Кiмната не вибаглива, яка трапля?ться усюди по селах.
   Максим постелив гостям на печi. Марка непритомного ледве туди висадили.
   Надворi змагався страшний вихор. Вiтер бив скажено об стiни хати, начеб
хотiв ?? вивернути. Петро вкрився кожухом. Вiн був мокрий до самого  тiла.
Дякував Боговi за спасiння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому
дзвонило в ухах, переходило через  голову  страшне,  тiльки  що  пережите.
Вiдтак заснув мертвецьким сном. Захрiп i Максим на лавi.  Один  хазя?н  не
спав. Вiн шептав молитву за "путешествуючих".
   I хуртовина там, на свiтi, не хотiла вспоко?тися...



   ХII

   Марко став спросоння балакати:
   - Господи, я ж не хотiв того... я... не хотiв  його  вбити..  раз  лише
вдарив з пересердя... за мою кривду... за неповиннi побо? ще й глузував  з
мене...  Ох  Боже,  прости  менi  грiха  в  передсмертнiй  годинi!  Петре,
Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину,  та  мiй  грiх  спокутую...  а  ти
будеш... ти мусиш жити... ти нi в чому не повинен... ти втiкай мерщiй, тут
смерть!
   Марко скрикнув страшно, начеб справдi побачив смерть з косою.
   - Дiдусю, ой, дiдусь прийшли, - говорив, мов врадувана мала  дитина.  -
Йду вже, дiдусю, йду зараз... Тiльки  з  Петром  попрощаюся...  Дiдусю,  -
говорив крiзь плач, - я нiчого не винен, я  вiкон  ректоровi  не  вибивав,
бiгме Боже! Дiдусеньку, чи далека нам дорога на  той  свiт?..  До  Господа
небесного... Не лишай мене самого... я дуже боюся...
   - З ним щось недобре, - говорив до себе старший козак. Встав з  лежанки
й засвiтив свiчку. Марко сидiв на печi. У нього горiли очi, усе лице було,
мов у полум'?. Розкидав руками й безупинно балакав уриванi слова.
   Козак прийшов до нього й обмацав голову й тiло. Марко його не видiв.
   Хазя?н закликав Максима, що спав на лавi:
   - Вставай, небоже, з тим  парубком  недобре  щось  ко?ться.  Вважай  на
нього, я розведу огонь. Зiлля треба заварити.
   В тiй хвилi Марко крикнув:
   - Вже йду! - й скочив з печi в обiйми Максима, що його придержав.
   - Покладь його на мою постелю.
   Пiшов хазя?н, принiс липового цвiту, кинув у кипучий  глечик  i  всипав
патоки.
   Марко не давався Максимовi:
   - Гайдуки, голубчики, пустiть мене, не вiддавайте на муки, не  саджайте
в тюрму!
   Вiн страшно плакав.
   Хазя?н помагав Максимовi та заспокоював:
   - Не бiйсь, синку, нiчого тобi гайдуки  не  зроблять,  ти  в  безпечнiм
мiсцi мiж козаками.
   Коли дiткнулися болючого мiсця, Марко засичав з болю.
   Поклали його  на  лежанку  горi  спиною.  Хазя?н  став  осторожно  його
роздягати,  поки  не  добрався  до  болючого  мiсця.  Скривавлена  сорочка
пристала до рани. Треба було вiдмочувати сорочку теплою водою.  Показалася
велика рана.
   - Здорово вибили, чортовi сини, дивись,  Максиме,  та  держи  його-таки
так, поки я не вернуся.
   Хазя?н пiшов до комори, принiс якогось сушеного листя, яке  розмочив  у
водi. Рану промив теплою водою,  обложив  розмоченим  листям  i  обв'язав.
Тепер обернули Марка i посадили. Хазя?н подав йому кухоль липового  вивару
з медом.
   - Пий це, парубче, здоровий будеш.
   У Марка запеклись уста,  аж  почервонiли.  Вiн  жадно  глотав  солодкий
напиток, бо спрага його мучила.
   Вiд того хворий начеб прочуняв. Дивився на всiх наляканими очима:
   - Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?
   - Твiй Петро спить, i ти проспися, ти безпечний, нiхто не рушить  тебе,
i гайдукiв не бiйся, бо ти мiж добрими людьми, що тебе не зрадять i нiкому
не видадуть...
   Марко знеможений впав на лежанку. Хазя?н поклав йому мокре полотенце на
голову i груди.
   Марко дихав важко й заснув.
   Хазя?н просидiв коло нього усю нiч, змiняючи полотенця. Максим куняв на
лавi, далi прилiг i захрiп.
   А надворi не вгавала завiрюха.
   Вихор вив та свистiв на всi тони, бив об стiну снiгом. Достоту  чортяче
весiлля завелось там, надворi...
   Надраном здавалося, що минулася в Марка  гарячка.  Вiн  спав  спокiйно.
Петро прокинувся аж коло полудня.
   Перше його слово, як не побачив бiля себе товариша, було:
   - А Марко де?
   - На мо?й лежанцi. Добре ти спав, хлопче?
   Петро злiз з печi й приступив до Марка:
   - Що з ним, батьку?
   - Нiчого, подужа?, нехай лише  зiпрi?  добре.  Ми  його  зараз  на  пiч
перенесемо та добре кожухами вкри?мо.
   Перенесли його на пiч, у якiй горiв огонь, наче пiд хлiб.
   - Тепер менi розкажи, Петре, куди ви,  небожата,  в  таку  лиху  годину
чимчикували?
   - Ми козаки, на Запорожжя ?хали, та в дорозi  в  снiгу  заблукались,  з
шляху збилися.
   - А ви ж знали шлях на Запорожжя?
   - Кожна дорога веде на Запорожжя...
   - Те-те-те... Як не вмi?ш брехати, так кажи правду, ось  що.  Ви  й  не
козаки, й розуму козацького у вас дасть бiг. З  Острога  не  туди  на  Сiч
дорога. Не козаки ви, а школярi, бо козацького звичаю не  зна?те.  Нема  у
вас козацького розуму, бо добрий козак не пуска?ться в дорогу в таку пору.
   - З острога? - пита? наляканий Петро. Йому вже тодi  нiяково  було,  як
хазя?н назвав його по iменi. Звiдкiля вiн те все зна??
   - З Острога? - пита? наляканий Петро. Йому вже скажу, що я  знаю.  Твiй
товариш був суджений в школi за те, що вибив ректоровi вiкна, хоч вiн того
не зробив. За це вибили його дуже болюче рiзками. А опiсля вiн  спересердя
вдарив брехуна i вбив вiдразу. Через  те  ви  перевдяглися  за  козакiв  i
втекли в свiт навмання, мiркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким  тином.
Коли б були так трохи ще по?хали направо,  були  б  попали  мiж  буржацьку
орду. Тодi було б вам Запорожжя. На щастя ваше, -  так  вже  вам  Пречиста
Дiва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було  би  вам  амiнь.  Бо
кого степова зима вiзьме в сво? обiйми, того не випустить аж до  страшного
судища Христова.
   Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазя?н те все зна?. Хiба ж  тут  були
вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали?  Петро  зложив
перед козаком руки, як до молитви, i став благати:
   - Батеньку рiдний! Не видай нас  княжим  слугам!  Помилуй  нашi  молодi
голови! Мiй побратим нiчого не винен,  вiн  лише  спересердя,  що  його  з
наклепу скарали. Довiку вам служити буду, лише захистiть нас,  сховайте  в
себе.
   - Ех ти, зелене, дурне! Хiба ж я княжий гончий,  щоб  втiкачiв  ловити?
Знай мене: я сотник Запорозького вiйська, Iван Чуб, а то моя славна на всю
Укра?ну редута Чубiвка. Хто попав пiд мiй  покров,  той  безпечний,  як  у
Господа за пазухою.
   - Та коли б сюди наспiла княжа погоня, гайдуки, так...
   - Начхати менi на твого князя i його гайдукiв. Хай попробу? мене взяти.
Не доказала того орда, скiльки разiв собi зуби вищербила,  не  вiзьмуть  i
княжi гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.
   Петро приступив i поцiлував сотника в руку. Вiн цiлком заспоко?вся та й
пита?:
   - Пане сотнику, звiдкiля ви все  про  нас  зна?те,  це  для  мене  дуже
цiкаво.
   - Ха-ха-ха! Невелика штука, а  дурному  чудо:  твiй  брат  виговорив  у
гарячцi цiлу вашу iсторiю.
   - Вiн не брат менi, тiльки побратим.
   - То ще краще, коли так твердо побратимство держите.  Ти  його  нiс  на
плечах?
   - Конi нам  попадали,  годi  було  його  в  степу  оставляти  на  певну
смерть...
   - Гарно, синку! Люблю за це i давай хай тебе поцiлую, як  твiй  батько.
Ти ж з Острога лише задля побратимства утiкав. Будуть з вас люде. За твого
Марка заспокойся. Я не таких лiчив, та й вилiчив.  Тепер  приймаю  вас  до
свого товариства. Побудете тут, козацького  звичаю  навчитеся.  Скучати  в
мене не будете. А як прийде слушний час, тодi з Богом на Запорожжя  я  сам
вас вишлю. - Сотник обняв i поцiлував Петра в голову. -  Тепер  посидь  ти
коло Марка, а я вийду. Там, у печi, ?  глечик  з  завареним  зiллям.  Коли
прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я  вас  у  мiй
козацький ре?стр заведу.
   - Я - Петро Конашевич, а мiй побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.
   - Невже ж! - скрикнув врадуваний сотник. - Ви, певно, з-пiд Самбора?
   - Так, справдi.
   - Петро Жмайло товаришував зi мною на Сiчi.  Враз  ми  у  Крим  ходили.
Славний козак був, на шаблi мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.
   - Це був рiдний стрий оцього Марка.
   - От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опiсля товаришами.
   - А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.
   - Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного  диякона  погоню
висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи менi, звiдкiля ти  роздобув
такого лука? Штука неабияка, панська...
   - Це подарував менi князь, як вернув з походу на Косинського.
   - Видно, що князь дуже радий з того,  що  побив  Косинського.  Невелика
штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими  дуками,  не
обчислив гаразд сво?х сил.
   Сотник вийшов.
   В тiй хвилi Марко пiдвiвся й сiв на печi.  Вiн  дивився  кудись  широко
вiдкритими очима.
   Петро прискочив до нього, врадуваний:
   - Марку! Голубе мiй! Ми безпечнi, в добрих людей, промов  до  мене  хоч
слово.
   Марко не пiзнав товариша. Як Петро наблизився до нього,  вiн  вiдтрутив
його з цiло? сили:
   - Геть вiд мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене  другий  раз
до грiха, я ще одного не спокутував... - Марко кричав.
   Надiйшов сотник.
   - Вiн iще в гарячцi, ще не отямився. Ти  його  напувай  пильненько  тим
зiллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.
   Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.
   - От поглянь, як здорово били.
   Петра  аж  серце  стиснуло.  Рана  була  бiльша,  як   зразу.   Мiсцями
повiдпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пiшов з  Петром
через сiни до куреня обiдати.
   Курiнь - то була простора  кiмната,  на  яких  сто  людей.  Стiни  були
городженi з хворосту й обмазанi глиною. Попiд стiнами  стояли  лежанки,  а
насерединi, на гаку, висiв чималий казан, з якого  йшла  густа  пара.  Пiд
казаном горiв огонь. Дим виходив димарем угору, аж пiд стрiху.  На  стiнах
висiла козацька зброя. На почеснiй стiнi висiла iкона Покрова, а  пiд  нею
горiла на срiбнiм ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стiл, а  по
обох боках - лави.
   Петро такого ще не бачив. Вiн не знав, на яку ступити,  й  що  з  собою
зробити.
   Сотник каже:
   - Приймiть до гурту нового товариша,  назива?ться  Петром  Конашевичем.
Дайте нам ?сти.
   Козаки пiдходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав  кожному
великою варехою. З цими мисками йшов кожний до  стола  й  сiдав,  виймаючи
з-за халяви ложку. Знайшлась миска i для Петра. Сотник  сiв  на  почесному
мiсцi. Вiдтак  стукнув  до  стола  i  всi  повставали.  Сотник  проговорив
голосно: "Отче наш", перехрестив тричi стiл i тодi всi посiдали.  У  Петра
не було ложки.
   - ?ж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкро?в  кусок
хлiба й зробив собi ложку.
   - От бачите, що вмi? собi дати раду.
   - Коли б менi роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.
   - Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий нiж, - каже сотник.
   По обiдi пiшов  сотник  спочивати,  а  Петро  остався  i  знайомився  з
козаками.
   На стiнi висiла бандура.
   - Чи можна взяти? - пита? Петро.
   - Як вмi?ш грати, то можна.
   Петро навчивсь грати на бандурi в бурсi. Пристро?в iнструмент i  вдарив
по струнах. Зразу "пробував пальцiв", а вiдтак заграв дрiбненького, що  аж
жижки скакали.
   - Ось мистець! - говорили козаки, обступивши його довкруги. Далi  стали
притупцювати i вдарили тропака.
   Петро грав, козаки гуляли, аж попрiли.
   Тепер вдарив кiлька акордiв i заспiвав думу. Голос у нього був  гарний,
дзвiнкий та сильний. Усiх узяв за серце, кожний слухав, запираючи  в  собi
дух. У куренi стало тихо-тихесенько. За тим пiшла друга пiсня,  як  батько
виправляв сина в похiд,  як  сестра  виводить  братовi  коня  вороного,  а
мати-жалiбниця нишком плаче та молитвою супроводжу?, як козак дiста?ться в
турецьку неволю...
   Так усi заслухались, що не бачили, як ввiйшов у курiнь  сотник  i  став
позаду iнших.
   Петро скiнчив сильними акордами бандури.
   - Бог тебе прислав сюди, сину, - каже сотник i поцiлував його в голову,
- такого голосу я ще зроду не чув. Не ?в ти дармо хлiба в бурсi.  Спасибi,
що розважив душу та повеселив. А що, хлопцi, радi з нового товариша?
   - Дуже радi! Хай здоровий буде
   - Хвалiть, та не перехвалюйте, - обiзвався осавул, Касян Байбуза.
   То був старий високий та сухий, мов вуджена  козяча  лопатка,  дiдуган.
Вiн шелепiв тому, що в нього зубiв не було. Був дуже строгий i  злючий,  а
до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотiв, мов старий  пес.  Сотник
зробив його осавулом тому,  що  знав  козацький  звичай,  як  "Отче  наш".
Розумiв добре всi козацькi й татарськi хитрощi й провадив  усюди  порядок,
як у годиннику. Навпаки, сотник був м'якого  серця  й  на  вискоки  молодi
дививсь крiзь пальцi. Найбiльше  ремствував  Касян,  що  сотник  псу?  тих
шибайголiв i не да? ?х вивести на добрих козакiв.  На  Петра  дивився  вiн
спiдлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив  у
редуту.
   - Хвалiть, та не перехвалюйте, - повторив ще раз  Касян.  -  Не  кожний
бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблi, а не в бандурi.
   Така бесiда всiм не подобалась, бо Петро всiх взяв за серце,  та  нiхто
не посмiв старому противитись. Навiть сотник скривився на це, та не  казав
нiчого, лише махнув рукою.
   Петро показував, що цього не бере собi  до  серця,  та,  щоби  звернути
бесiду в iнший бiк, каже:
   - Товаришi, а дайте менi кусок доброго дерева та й того кривого ножа, -
я собi витешу ложку, бо не буде чим вечерi ?сти.
   Петро сiв на лавцi й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.
   Сотник оглянув i каже:
   - Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець. Ложка пiшла  по  руках,  аж
дiйшла до Касяна. Йому вона не подобалась.
   - Такою ложкою треба два рази так довго ?сти. То для дитини ложка, а не
для козака.
   - Годi, батьку! В кого нема в ротi зубiв, то може там i волами за?хати,
а в мене помiж здоровi зуби велика ложка не влiзла б.
   Касян аж закипiв зi злостi. Всi пiзнали, що Петро б'? до його беззубого
рота, й радi були, що старому хрiновi так вiдрубав.
   Старий не знав, що вiдповiсти, й зараз вийшов з куреня.
   - Чого вiн такий злючий, усе йому невлад.
   - Вiн тако? вдачi, та при тiм добрий, характерний козак.  Але  в  тебе,
Петре, гострий язик.
   - То лише тодi, коли за що нелюбого завадить,  а  так  я  не  страшний,
побачите.
   Марко приходив помалу до себе. Дуже  пiдупав  на  силах.  Гарячка  його
знемогла так, що зразу Петро мусив його водити  попiд  руку.  За  той  час
Петро мав нагоду пiзнати цiлу редуту й порядок, який тут заведено.
   Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубiвкою, була одна  з  тих,  якi
козацтво ставило на пограниччi земель татарсько? орди. Вони мали  на  метi
не лише зорити за рухами татар, але ще  в  разi  татарського  набiгу  орду
здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано iз Запорозько?  Сiчi
вiддiли запорожцiв, якi змiнялися.
   З Чубiвкою було iнакше. Тут засiв запорозький сотник Iван Чуб.  Вiн  ??
побудував, i випосажив у  всi  потреби,  i  не  хотiв  звiдсiля  рушатися.
Навпаки, вiн завiв тут козацьку  школу  на  подобу  Сiчi.  Сюди  приходили
молодi люде, хто мав охоту козакувати, й тут пiд умiлою рукою сотника, пiд
умiлою  й  твердою  рукою  осавула  Касяна  Бай  бузи  ставали  справжнiми
козаками.
   Таких вишколених у во?нному ремеслi людей посилав сотник  вiд  часу  до
часу на Сiч з окремим ре?стром. Хто в той ре?стр попав, приходив на Сiч не
як новик, а як козак-товариш.
   Чубiвка лежала на правому березi Синюхи, що впливала до  Бога.  То  був
чотирикутник, окопаний iз трьох бокiв високим  валом.  З  четвертого  боку
притикала вона до великого лiсу. З  того  боку  була  забезпечена  ровами,
засiками, вовчими долами i такими iншими штуками.  В  потребi  можна  було
випустити з недалеко? Синюхи воду,  а  тодi  цiлий  простiр  мiж  лiсом  i
редутою заливала широко вода. Щоби остерегти  добрих  людей,  що  не  туди
дорога  в  редуту,  понастромлювано  на  краю  лiсу  на  тичках  черепи  з
татарських голiв.
   На двох рогах валiв  редути  стояли  нарiжники,  де  мiстились  по  двi
гармати. Вали були порослi терниною i  дикою  рожею,  а  на  верху  дубовi
палiсади з дiрами до стрiляння. Навкруги валiв був широкий рiв, а в  ньому
застромленi кiнчастi коли. Хто в той рiв упав, мусив застромитися на палi.
В редуту вело дво? ворiт з противних бокiв, з  мостами  до  пiдношення  на
ланцюгах. У ворота заходилося попiд земляний вал.
   Редута виглядала зверху, мов який лiс.
   Всерединi стояла хата сотника з прилiпленим до не? куренем.  Хата  була
широка, присадкувата. Крiм тих двох кiмнат, якi вже  зна?мо,  була  тут  i
комора, вiд яко? ключ носив або сотник,  або,  коли  його  не  було,  його
вiрний товариш Касян. З комори то?, де хазя?н ховав сво? скарби, входилося
в та?мний хiдник глибоко i далеко попiд землю -  геть  аж  до  лiсу  серед
велико? гущавини. Коли б у редутi неможливо було вдержатися, то можна було
втекти тим льохом у лiс, а тодi поминай, як звали.
   У самих валах, довкруги невеликого майдану, мiстилися будинки й  стайнi
та склади на хлiб i пашню, бо Чуб завiв сво? хазяйство. Зараз за  редутою,
по другу сторону рiки, були розлогi поля з усяким хлiбом i пасовиська  для
товару й коней.
   В редутi був вiйськовий сiчовий порядок. Були поготiвля й  сторожi.  Як
лише сторожний козак  помiчав  небезпеку  -  давав  умовлений  знак.  Тодi
робiтники утiкали з поля, скотарi й конюхи заганяли товар i конi всередину
редути. Пiдносили  мiст  i  зачиняли  ворота.  Ця  редута  стояла  близько
буджацько? орди, й частенько стрiчала непроханих гостей оловом.
   Згадати б ще, що крiм хати всi будiвлi були  вкритi  землею,  й  нiяким
способом не можна ?х було iззовнi пiдпалити.
   Нiхто тут не дармував i не нудьгував. Кожний мусив робити, до чого його
приставили. Робота була розложена на кожну годину, а хто би зробив не так,
стрiнувся з твердою рукою Касяна, який побо?в не жалував.
   Сотник  Iван  Чуб,  чоловiк  п'ятдесяти  рокiв,  невеликого   росту   i
кремезний, довгi роки працював i думав над тим,  як  свою  редуту  зробити
нездобутою. Завжди щось улiпшував i щось  нового  додавав.  Його  збро?вня
мала всього подостатком, а хлiба, солоно?  риби,  в'яленого  м'яса,  меду,
було стiльки, що можна було перетримати облогу цiлий рiк, коли не бiльше.
   Слава Чубово?  школи  розходилась  по  цiлiй  околицi.  Охотникiв  було
стiльки, що сотник не мiг вибрати, бо бiльше, як стокiлька людей не  хотiв
приймати.
   Касян завiв такий порядок, що однi йшли до  хазяйсько?  роботи,  других
вправляв у во?ннiм ремеслi: вчились  ?здити  на  конi,  стрiляти  в  цiль,
поводитися з гарматою. Так було щодень. В недiлю i свята спочивали, читали
Святе письмо тощо.
   Крiм людей, сторожили редуту ще й собаки, яких  було  кiлька.  То  була
незвичайна порода собак сильних, розумних i чуйних. Такий  пес  за?дав  на
смерть вовка, а татарина занюхав здалека, ?х не припинали, бо сво?м нiчого
не робили. За ворогiв вважали самих татар.
   Сам сотник, славний  низовий  лицар,  був  м'яко?  вдачi.  Хотiв,  щоби
кожному було добре. Любив поговорити i пожартувати, i для того може би  не
вспiв завести во?нно? карностi, якби не старий Касян. Той  завжди  дивився
на всiх бiсом, був непривiтний, воркотун i дуже строгий до себе i  других.
Тi супротивнi вдачi двох людей доповнялися дуже добре. Не  раз,  як  Касян
починав воркотiти, то сотник тiльки махав  руками  i  втiкав  у  свiтлицю.
Касяновi було все вiльно. Зате нiхто так не ?здив на  конi,  хоч  би  який
дикий, нiхто так у цiль не потрапив, нiхто так роз'?зду не провадив, язика
не дiстав, як старий Касян. Козаки вважали Касяна  за  характерника,  дуже
його боялися, але поважали його за його лицарськi прикмети. Вiдважний,  що
самого чорта б не злякався. Не завагався б  пiти  до  самого  Царгорода  i
висмикати султановi бороду, коли б йому сотник це приказав. Але  й  кожний
йому пiдчинений мусив виконати приказ, хоч би прийшлося i голову покласти.
   Тому-то з Чубово? редути виходили славнi лицарi, i на Сiчi мали  велику
пошану. Нашi кульчичане попали сюди взимi. В цю пору не ви?здили роз'?зди.
   Займались роботою домашньою. У?жджали коней,  молотили  збiжжя,  мололи
борошно, заходили товар i ходили на лови в лiс. Робили припаси на лiто.
   Увечерi сходилися всi в курiнь: i тут не було теж без роботи. А при тiм
спiвали пiсень та розказували усячину, або читав один Святе письмо, а  всi
слухали, хто стругав дещо, кравцi шили, ткачi ткали полотно  або  сукно  -
нiхто не був без дiла. Сюди заходив i сотник. Аж дядько  Касян  вийшов  на
двiр, поглянув на зорi, а коли пiзня пора була, кричав з порога:
   - Досить того, спати пора!
   Кожний кидав свою роботу, вiдмовляв молитву i лягав на лежанку.
   Нашi новики мусили вчитися кiнно? ?зди. Коли  перший  раз  посiдали  на
коней, то цiла громада аж за боки бралась зi смiху.
   - От жаби! У козацтво преться, а на конi сидить, мов гуска на вербi. От
вченi! На бандурi гра?, а до коня треба його  прив'язати.  Татарин  тiльки
дмухне, вже тебе нема.
   - Та не сердься так, дядьку, поки б вiн мене здув,  то  я  його  дмухну
стрiлою - каже Петро.
   - Ов, хвали мене, роте, бо тебе розiрву.
   - Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу пiти об
заклад, що поцiлю в мiсце, де менi наперед прикажете.
   - З дурнями не закладаюся, - воркнув Касян.
   - Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще iнших.
   На те каже сотник:
   - Добре, я пiду з тобою об заклад, коли поцiлиш в оцi дверi.
   - Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях  вугликом  колiсце,  а  я
потрафлю звiдсiля десять разiв.
   - Ти, мудрагелю, глумишся з мене, - каже сердитий Касян. - Я залежуся з
тобою, але так, що на десять разiв не поцiлиш анi разу, вчищу тобi  десять
прутiв на спину оцi?ю рукою.
   - То коли йде об заклад, то мусило б бути те таме й навпаки. На  десять
разiв скiльки разiв поцiлю, стiльки ж би вам, дядьку, прийшлося  хiба  вiд
мене вiдiбрати прутiв на спину.
   - Ех, то язиката шельма, - сказав Касян.
   - Нi, я закладаюсь направду, - говорив сотник. - Що ставиш?
   - Ставлю червiнця, бо бiльше не маю.
   - А я ставлю коня, якого собi сам вибереш.
   - Менi краще кожух придався би, бо мiй десь у снiгу пропав.
   - Хай буде за першим разом кожух, за другим кiнь, за третiм шабля.
   - Отже, до трьох разiв. Та  ба,  у  мене  лук  ?,  та  стрiли  пропали.
Товаришi, напишiть на дверях колiсце, таке завбiльшки чоловiчо? голови.
   Сталося це миттю, бо всi були дуже цiкавi. Петро вийняв червiнця i  дав
Касяновi на руки.
   Петро принiс свiй лук, подали йому три стрiли.
   - Нi, - каже сотник, - давай десять. Заклад був, що на десять стрiл ма?
три рази втрапити.
   Петро поставився. Першi три стрiли попали в колiсце, одна при другiй.
   - Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собi
коня. Будуть з тебе люде. Касяне, вiддай йому червiнця.
   А Петро каже:
   - На конях я не знаюся. Я  прошу  дядька  Касяна,  щоб  для  мене  коня
вибрав, з кожухом то я скорше дам собi раду.
   - Не так, хлопче, тобi два конi належиться, бо ти три рiчi виграв.
   - Коли ласка, то цей кiнь буде для мого побратима Марка.
   - Нi, це для тебе обидва. Побратим нехай сам  доробля?ться.  А  що  вiн
умi??
   - Вмi? Жмайлову штуку на шаблi, - пiдхопив Петро, - тiльки не знаю,  чи
здужа? ще, бо дуже охляв у тiй недузi.
   - Я попробую, - каже Марко.
   - Виступай котрий! - говорив Чуб.
   Знайшовся охотник. Принесли шаблi, а Марко показав таку саму штуку,  як
тодi в бурсi.
   - Далебi, Жмайло, - говорив врадуваний сотник. - Пiзнати птицю, з якого
гнiзда. Марку, йди вибирай i собi коня. Будеш мати й кожух новенький.
   Касян пiшов з хлопцями до стайнi. Старий говорив:
   - Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарствi незнайко,  так
бачу, що нi... Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на конi ?здиться.
   Довкруги редути в степу стiльки напало снiгу, що не можна було туди  на
конi пускатися. Конi западали по груди й не хотiли йти. Треба було  ?здити
всерединi редути по майданi, звiдки снiг вiдгорнули.
   Касян вчив хлопцiв щодня,  й  був  з  них  вдоволений,  хоч  нiколи  не
переставав воркотiти й сердився за найменшу похибку. Хоча ?х поважали  всi
й любив ?х сотник, Касян нi в чому не  змiнився  й  так  строго  й  суворо
поводився з ними, як i з iншими.



   ХIII

   Зараз по Йорданi заповiв Касян лови в великiм Чубовiм лiсi.  Такi  лови
вiдбувалися кiлька разiв зимою, а то iнколи й лiтом. Козаки готувались  на
це, як на яке свято. В лiсi було повно звiра, i то грубшого. Були тут цiлi
стада оленiв, цапiв, диких кабанiв, можна було  стрiнутися  з  ведмедем  i
диким котом. На тих звiрiв полювали хiба лише взимку, бо ?х ловлено  задля
хутра, яке вiдтак сотник продавав при?зним купцям.
   Як лише стало на свiт заноситися, Касян подiлив  козакiв  на  гуртки  й
порозсилав на призначенi мiсця. На лови йшов  сотник  теж.  Лише  молодики
мали остатись в редутi, а це дуже не подобалося  Петровi.  Вiн  зайшов  до
сотника й каже:
   - Пане сотнику, невже ж i я мушу  остатись  в  редутi?  А  менi  б  так
хотiлося попробувати мого лука. Вже бiльше двох лiт його маю, та лише  раз
довелось менi застрелити цапа, як ми з Острога втiкали.
   - Лук - то заслаба зброя на грубшого звiра. Добре, ти пiдеш з  нами  на
лови, але вiзьми рушницю. Там можеш i з кабаном стрiнутися.
   - Кабановi теж дам ради з лука.
   Сотник запорядив, щоби й обидва кульчичане пiшли на  лови.  Марко  взяв
рушницю, а Петро таки пiшов з  луком,  узявши  двадцять  добрих  вибираних
стрiл
   Зi сходом сонця були вже всi в лiсi. Снiгу було  повище  колiн.  Зверху
вiн трохи примерз,  однак  не  так,  щоб  чоловiк  наверху  вдержався.  Як
поставали на мiсцях, Касян заграв у сурму i  розпочались  лови.  Козаки  з
другого  боку  стали  викрикувати.  Вони  звiра  полошили  i  наганяли  на
стрiльцiв.
   Петро стояв пiд грубим буком. Коло нього  зараз  стояв  Марко,  далi  -
сотник, а з другого боку - Касян.
   На Касяна вийшов великий олень. Побачивши чоловiка,  вiн  став,  потряс
сво?ми великими рогами i став фучати.  Петро  побачив  щось  такого,  чого
дотепер не доводилось бачити. Касян не мав рушницi, лише невеликий нiж.  I
по-мистецьки вiн тим ножем орудував. Вiдвiв праву  руку  назад  i  викинув
нiж, котрий улучив оленевi в самi груди.  Олень  пiдвiвсь  на  заднi  ноги
вгору, заричав страшно i повалився на землю. Тепер пiдступив  до  неживого
оленя, вийняв ножа i обтер його об шерсть звiра. "От тако? штуки навчитися
б; це краще, чим мiй лук", -  подумав  Петро,  але  в  тiй  хвилi,  порючи
великою головою снiг на всi боки, йшов на Петра великий кабан.  Вiн  фучав
люто, що вигнали його з  логовиська  серед  морозу.  Петро  нап'яв  лук  i
вижидав хвилi, коли кабан обернеться до нього боком.  А  тим  часом  кабан
ступав щораз далi. Окружився цiлий снiговим порохом, начеб у хмарi.  Петро
скрикнув, i кабан справдi подався вбiк. Тепер прицiлився Петро i  випустив
стрiлу. Вона поцiлила кабана пiд лопатку. Кабан  пiдскочив  угору  i  лише
тепер побачив свого ворога. Стрiла стирчала йому в боцi, i вiн  кинувся  в
сторону Петра.
   - Втiкай на дерево, - кричав Касян, бiжачи з усi?? сили з ножем. Та вже
було запiзно. Кабан вдарив рилом Петра i пiдкинув  вгору.  Петро  впав  на
землю. Здавалося, що йому буде амiнь. Сотник i Марко аж скрикнули i  стали
щосили бiгти на пiдмогу.
   - Пропав хлопець! - крикнув, бо саме тодi скочив кабан на  Петра,  який
не мiг видобутись iз снiгу. В ту хвилю  надбiг  Касян.  Надлюдською  силою
пiймав кабана за оба уха. Ножа держав у  ротi.  Кабан  виривавсь  з  усi??
сили, намагаючись зачепити iклом. Та Касян  держав  його  сво?ми  жилавими
руками, мов клiщами. Вiдтак виждав хвилю, вихопив правою рукою нiж з  губи
i штовхнув кабана пiд ребро, в саме серце. Кабан захарчав i  повалився  на
землю неживий. Позбiгалися на те диво  iншi  козаки,  що  стояли  близько.
Нiхто навiть не прочував, щоб у того старого сухого  козака  стiльки  сили
взялося, бо, говорили всi, легше вола  за  роги  повалити  на  землю,  чим
кабана вдержати за вуха.
   Касян вiддихав тяжко, обтираючи одежу з кровi.  Петро  встав  на  ноги,
приступив до Касяна i поцiлував його в  руку.  Те  саме  зробив  i  Марко,
котрий гiрше налякався, як Петро i трясся, мов у лихорадцi.
   - Чей же хоч раз призна?шся, - каже Касян до Петра,  -  що  лук  не  на
дика. Був би тобi тельбухи випустив.  Ну,  чого  поставали?  На  мiсця!  -
крикнув на козакiв. Усi порозходилися.
   Лови пiшли далi. Петровi пощастило, що вбив ще два цапи й оленя.
   На сотника вийшов дик, i вiн його  вiдразу  положив  з  рушницi.  Стрiл
загудiв по лiсi. За тим почулось ще кiлька стрiлiв. В другiм кiнцi  дались
чути крики. Туди побiгли всi й застали таке, що кiлька козакiв iз собаками
обступили ведмедя. Пси присiкалися до нього,  торгаючи  за  кудли.  Козаки
смiялися та радились, як до нього взятися. Ведмiдь певно  не  втече.  Один
хотiв стрiляти з рушницi, та iншi не дали.
   - Пiдожди, Охрiме, шкода псувати;  ану  хто  пiде  на  нього  з  ножем?
Говори! Поки хто знайдеться, то собаки порвуть на ньому хутро.
   - Пiдождiть, я пiду, - говорив  молодий  кремезний  козак.  Вiн  скинув
рукав кожуха з право? руки. Пiдступив до ведмедя,  який  стояв  на  заднiх
ногах, а переднiми обганявся  вiд  собак,  мов  здоровий  хлоп.  Побачивши
нового ворога, не зважав уже на собак i пустився, ревучи люто, на  козака.
У нього був отворений червоний рот з  бiлими  зубами.  Козак  миттю  впхав
ведмедевi в рот руку, обвинену рукавом кожуха, а правою встромив йому  нiж
у серце. В саму пору ухилив голову, з яко? злетiла шапка, бо  ведмiдь  був
би його зачепив за пошиття.
   - Козак з тебе, Панасе! Далебi юнак.
   З противного боку надiйшла партiя козакiв, що робила галас у лiсi. Лови
скiнчилися. Касян послав додому по вози. Лови вдалися гарно; привезли  два
кабани, ведмедя, два оленi, кiлька цапiв i лисiв.
   Того дня не було iншо? бесiди, як про лови.  Всi  дивилися  на  старого
осавула з пошаною. А вiн анiчичирк. Знову  сердитий  воркотун  дивився  на
всiх бiсом. Коли зiйшлися увечерi до куреня, пiшла розмова за  сьогоднiшнi
лови.
   - Воно пiшло б було краще, коли б менше снiгу було... Як тут ловити, як
треба по пояс в снiгу бродити?..
   - Тут ще у вас не великi снiги бувають, а там, у нас, на Полiссi, то як
звалить снiг, то так занесе хати, що треба людей лопатами вiдгрiбати.
   - От не говори так, я такого снiгу ще не бачив, щоб хату цiлу засипав.
   - А я такий снiг бачив, що не то хату, а ратушевi вежу засипало, - каже
Петро.
   - Як? До верху?
   - До само? шпички то?, що на вершку вежi поставлена.
   - Це вже неправда.
   - Як неправда? Ось послухайте, як то було. Раз у  Самборi  падав  снiг,
бiльше як мiсяць безупинно. Старi  люде  не  пам'ятали  такого,  й  декому
здавалося, що  господь  хоче  заморити  свiт  потопою  зi  снiгу.  Нанесло
стiльки, навiяло, що засипало цiле мiсто, а з ратушево? вежi  сама  шпичка
осталася. В той поганий час випала одному шляхтичевi в  Кульчицях  потреба
до Самбора. Осiдлав коня, закурив люльку i  ?де.  Байдуже  йому.  Пере?хав
Днiстер, дивиться, а мiста нема?, лише величезна гора  снiгу.  Що  робити?
Мiсто буде пiд тою снiговою горою, пiд  землею  не  провалилося,  ?де  вiн
далi, снiг примерз, кiнь не западався, рветься вгору, мусить десь до?хати.
Дивиться, а на серединi сто?ть шпичка з ратушi. "Ну, слава богу, що  я  не
заблудив". Прив'язав вiн коня до то? шпички, а далi,  як  стане  порпатися
вниз, як стане порпатись, аж  добрався  до  знакомого  мiщанина,  в  якого
полагодив сво? орудки. А тим часом, поки це та те, засвiтило боже сонечко,
подув теплий вiтрець i снiг геть стаяв та поплив у рiку. Виходить  шляхтич
той на ринок, а його коник висить у воздусi на тiй шпичцi та  хвостом  вiд
бджiл обганя?ться. Бачить шляхтич, що не жарти, що коня муха закуса?,  да?
пахолковi городському золотого,  щоби  вилiз  на  вежу  i  коня  вiдрiзав.
Пахолок полiз, як рiзне ножем по узденицi, а кiнь бебех униз.
   - Забився?
   - Куди там! Шляхтич наставив шапку, i кiнь попав йому в саму середину.
   - Ха-ха-ха-ха! - стали усi реготати. Касян не вдержав  сво??  поваги  i
реготався з iншими.
   - Здорово ти  брешеш,  небоже,  та  скажи  менi,  звiдкiля  там  бджоли
взялися?
   - Ось як воно було, дядечку, зараз скажу. Городський сторож  держав  на
вежi кiлька пнiв бджiл, котрi якраз тодi заро?лися.
   Тодi настав ще бiльший регiт, аж стiни  куреня  трiщали.  Старий  Касян
поплескав його по плечi та й каже:
   - З тебе характерник вийде, лише не  берись  бiльше  в  кабана  стрiлою
стрiляти. Не жаль менi, що тебе сьогоднi з бiди вирятував. Я ще зроду  так
не смiявся, як сьогоднi. Спасибi, що душу розвеселив.
   - Розкажи ще що, Петре, далебi! - говорили козаки.
   - Вже пiзня пора, i дядько Касян нажене нас спати.
   - Сьогоднi-то й дядько Касян нiчого не скаже.
   Касян не говорив нiчого. Пiдпер обома руками свою стару голову i  важко
задумався.
   - Коли так, то слухайте, - каже Петро.  -  Говорив  я  за  снiг,  тепер
розкажу вам за воду, бо снiг i вода - то одне.  Слухайте.  У  нас  ?  рiка
Днiстер. Вона дуже химерна. ? рiки поважнi, от наш Днiпро-Словутиця, якого
я, нiгде правди дiти, зроду не бачив. Вiн поважний, статечний, от якби наш
дядько Касян, дай йому боже вiк довгий. Днiпро пливе з повагою до моря, як
необережного кого на собi зловить, то не пустить, але щоб вiн аж на  берег
виходив i людей або кого ловив, - то нi. А наш Днiстер, лише коли б  трохи
води прибуло, зараз пнеться на берег i хапа? що попало, коли не  чоловiка,
то скота, то бодай вiхоть соломи, аби лише з порожнiми руками до  моря  не
плисти. Вiн собi дуже химерний, та це не трива? довго. Не  стане  води,  а
вiн знову останками з камiнцями бавиться, та й муркоче, наче кiт, що  мишу
зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною  бiльше  води,  i
давай гуляти по-сво?му. А в ту пору гнав один вiрменський  купець  воли  у
Кракiв чи Львiв - не знаю.  Днiстер  якраз  розгулявся  i  всi  воли  йому
забрав, як через рiчку ?х переганяли. Вiрменин переходив кладкою,  i  його
забрало.  З  тяжкою  бiдою  чепивсь  мотуза,  що  йому  пiдкинули,  i  вiн
вирятувався,  але  такий  мокрий,  як  хлющ.  Занесли  його,  сердегу,  до
поблизького панського двора. А в тiм дворi чорт  завiв  сво?  володiння  й
коверзував по ночах так, що нiхто не мiг видержати.  Знайшлись  смiльчаки,
що завзялися з чортом погерцювати, та кожного  з  них  найшли  вранцi  без
голови.
   Про те знав той вiрменин, але не мiг нiчого говорити,  бо  сливе  живий
був. Про ту нiч страшну розказував вiн сам менi ось як: "Зразу, - каже,  -
я заснув i прокинувся аж  десь  коло  опiвночi,  саме  в  чортову  годину.
Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене  приходять.  Що  ж
менi було робити iнше, як молитися? Бо я так задеревiв зi  страху,  що  нi
ногою, нi рукою не можу рушити. А воно все свистить. Раз  бiля  вiкна,  то
знову бiля дверей, то десь в печi. А я молюся, та душу господовi  поручаю.
Чортяки сходяться з рiзних  бокiв.  Говорю  всi  молитви,  вже  й  "Вiрую"
проговорив, а воно вже менi пiд подушкою свистить.  Менi  виступа?  зимний
пiт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще "Ослаби, остави", i
якраз господовi душу вiддати... Не договорив я ще половини... слухаю, а то
менi так в носi свистить..."
   Знову настав страшний регiт. Дядько Касян вiдвiв руку вiд голови, i сам
за боки держався вiд смiху.
   А Петро замовк i нi вусиком не моргне.
   Касян пiдступив до Петра, поцiлував його в голову i каже:
   - Спасибi, синку, стократ спасибi! Давно  я,  дуже  давно  не  смiявся,
здавалось, що й забув смiятися, аж ти мене розвеселив.
   - Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й смiятися забули? -  питали
осмiленi тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.
   - Дiти мо? любi, не дивуйтеся менi, старому, що я для вас такий суворий
буваю, та хто таке перейшов, як я, той на  вiки  вiчнi  розбратався  i  зi
смiхом, i з веселiстю. I я був молодий i веселий, i  до  мене  свiт  божий
усмiхався. I радiв свiтом, кожною ростинкою, що з весною до  сонця  божого
свою голiвку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля.  На  ??  спогад
мене мороз пройма?.
   - Та розкажiть нам, дядечку, будь  ласка,  -  говорили  молодi  козаки,
цiлуючи старого по руках. Старий знову задумався i не говорив нiчого.
   - Я молодо оженився. Зажили ми з жiнкою молодою в однiй балцi. Що вам з
того, як вона назива?ться. Вона  для  мене  ра?м  була.  Ми  поробилися  й
придбали таких статкiв, що бiльше собi  i  не  бажали.  Було  у  нас  дво?
дiточок. Донечка Настя, семи лiт, i п'ятилiтнiй хлопчик Iвась.
   Наслав на нас чорт загiн татарський. Хто зна?, звiдкiля вiн прийшов, бо
мiй зимiвник не був при шляху, i добре був закритий у гущавинi.  Наскочили
нас ненадiйно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацiдив татарин ломакою  по
головi. Я впав без пам'ятi на землю i не знав нiчого, що  робилося.  Як  я
прочуняв, то побачив  таке,  що  краще  було  вмерти.  Моя  хата  i  клуня
догорали. Скота анi слiду. Не було анi мо?? небоги, а дво?  мо?х  дiточок,
безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими  голiвками.  Жiнку,  вiдай,
повезли в ясир, i нiколи я ?? вже не побачив. Пiдвiвся я  насилу,  викопав
оцими руками яму i поховав мо?х соколят,  а  сам  пiшов  у  свiт  за  очi.
Опинився я на Запорожжi у Сiчi. Тут я сидiв так довго,  поки  не  вивчився
вiд одного старого дiда татарсько? мови. Перевдягся я за татарина, помазав
тiло горiховим вiдваром i з тим пiшов  у  Крим  за  мо?ю  небогою  шукати.
Перейшов його вздовж i поперек.  Ходив  по  тих  городах,  де  ярмарки  на
християнських людей вiдбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та  не
знайшов того, чого бажалося.
   Вiд то? страшно? ночi не покидав мене сум нiколи, i не покине, хiба  що
стiльки татар-злодi?в наб'ю, що моя помста насититься...
   Касян замовк i задумався. Всi мовчали. Аж  Касян  прочуняв,  обтер  очi
рукою, либонь плакав, i сказав твердо:
   - Хлопцi, пора лягати спати.



   ХIV

   Усюди ми бачили весну, та усюди вона iнакше виходить: не так у  городi,
як на селi; не так у горах, як у степу.  I  не  кожному  прийде  на  думку
стежити за ?? приходом i розвитком. Зачина?ться  вiд  прибiльшування  дня.
Сонце йде щораз вище, воно набира? сили, i дужче грi?. Вiд того тане снiг,
зима бореться з лiтом  i  змага?ться  не  попускати  свого  володiння  над
землею. Бува? боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снiгом, зимний  вiтер
повi?, та таки весна переможе. Приходить теплий вiтрець з далеких  сторiн,
забира? з собою усю вогкiсть i жене  далеко  на  пiвнiч.  Рiчки  й  потоки
набирають жовто? води i несуть останки  зими  геть  до  моря.  Показу?ться
перелiтна птиця.  Крюкають  журавлi,  лопотять  та  погегують  дикi  гуси.
Злiтаються бузьки i бродять по болотах за  жиром.  Десь-кудись  покажеться
зелена травка, покажеться вчасна квiтка. Дерева випускають пуп'янки i  все
так перемiня?ться. Де недавно була бiла плахта снiгу, тепер  простираються
зеленi  коври.  Пiд  небесами  жайворонок  свою  пiсеньку  до  бога-творця
защебече, а тут по болотах скиглить чайка, вiдзиваються цiлi стада жаб, як
лише сонце пiде на супо-чинок. Хазя?ни лагодять плуги та  борони,  iз  хат
висипаються веселi дiти, радiючи, що можуть вийти на  свiт  божий.  Ожива?
надiя у серцi кожного на краще, вiльнiше життя.
   Та не все так бувало на божому свiтi. Нашi батьки не все радiли весною,
бо то  була  пора  лихолiття  татарського.  Не  один  вiтав  весну  з  тим
почуванням, що це його остання весна буде.  Бо  то  була  пора  татарських
набiгiв. Як лише снiг стаяв, вода сплила i теплий вiтер сушив  степ,  коли
стало трави попасти  конi,  голодна  орда  бiгла  на  Вкра?ну  поживитися.
Збиралися поганцi в купи, ладили коней, зброю i сирiвцi ясир в'язати, та в
свiй поганий край, мов товар, гнати.
   Так було кожного року на весну.  Це  знав  добре  укра?нський  народ  i
ладився до оборони. Сподiвалися того i в Чубовiй редутi i, як  лише  конем
можна було про?хати, ви?здили роз'?зди  в  степ  зорити  за  рухами  орди.
Ви?здили в рiзнi сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал  вiд
пожарiв на обрi?, то татари так давали хрещеному мировi знати, що вони вже
при сво?й поганiй роботi. Бережись, християнський  народе!  Не  одна  твоя
оселя пiде з димом, не один головою поляже, не  одна  людина  в  татарськi
пута попаде, i не побачить бiльше рiдно? Укра?ни, i його не  побачить,  не
приголубить рiдна ненька. Сторожа, бачачи  далекi  попали,  хрестилася  та
молитву вiдмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".
   ?здили щоднини роз'?зди, по кiлька миль далеко i верталися нi з чим.
   Аж одного дня вернувся роз'?зд iз пiвночi i  сповiстив,  що  татарський
загiн розтаборивсь по цiм боцi Бога, якихось  двi  милi  вiд  Чубiвки.  Iз
табору було чути плач i крики. З того мiркували, що татари ясир везуть.
   Сотник порадився з Касяном. Поки можна було  на  щось  рiшитися,  треба
було гаразд розвiдатися, яка там сила i чи дасться ?м ради. Касян  рiшився
по?хати сам на розслiд i з невеличкою дружиною вибрався пiд  вечiр.  Ждали
на нього досвiта. Сторожа пильно зорила  за  ним  з  валiв.  Всi  дожидали
нетерпеливо. Цiлу околицю закривала мряка,  як  почувся  вiд  степу  тупiт
коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:
   - Пугу, пугу!
   Всi пiзнали Касяна. Забряжчали ланцюги i спустили мiст.
   Касян вiддав коня козаковi й пiшов до сотника.
   - Дамо ?м раду: це не орда, а табiр. Орда пiзнiше наспi?. Табiр вижида?
на орду, бо розтаборився неабияк i шатра порозпинав.  В  таборi  ?  досить
награбованого добра, ? i бранцi. Треба на них скочити, поки  орда  наспi?.
Вони  з  Подiлля  вертають.  Безпечними  почуваються,  бо  i  сторожi   не
поставили, я пiдповз пiд  сам  табiр  i  ?х  розмову  пiдслухав.  Я  лежав
недалеко татарсько? арби i добре чув. Так само  непомiтно  вiдiйшов  я  до
сво?х, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо  цiлому  загоновi  в
чистому полi не дамо ради.
   - Як так, то так, - каже сотник. Вiн вийшов до куреня й запорядив  так:
-  Нинiшн?  поготiвля  остане  в  редутi.  Слiдити  пильно  й  не   спати.
Налаштувати всi гармати. Може, ми вернемо аж уночi, тому  треба  нам  мати
гасло: "Ки?в", вiдзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слiд, пали з
мушкета. Решта козакiв - сiдлати  коней  i  поживитися.  Не  завадить  яку
паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обiдати. Скажiть кухаревi,
щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранцiв. У Чуба нiхто не  смi?
бути голодний.
   Пiшли до куреня,  по?ли  що  попало  й  вже  сидiли  на  конях.  Ватага
складалася з вiсiмдесятьох людей.
   Вiдчинили браму, спустили моста, й цiла чета висипалася з редути, мов з
рукава. Оставшi в редутi козаки супроводжали ?х зором, поки  не  запали  в
степ далекий. Попереду ?хало дво? козакiв. Вони мали дати знать,  коли  би
що помiтили. Попереду чети ?хав сотник з Касяном. Вони мiж собою радилися,
як ?м робити. До?хали так до рiчки Бога, й тут запали пiд  берегом,  начеб
пiд землю провалились.
   - Як нас лише татари не помiтили, то ми виграли, - каже сотник.
   -  Не  могли  нас  помiтити,  бо  це  ще  дуже  далеко,  й  мряка   нас
прислонювала.
   Сотник дививсь по небi.
   - Сьогоднi погода буде. Ми пiд'?демо до табору й пiдiждемо пiд  берегом
до заходу сонця.
   - Розумiю, i я так думав, - каже  Касян,  -  над'?демо  вiд  сонця,  то
побачать нас аж пiд табором.
   Довгенько ?хали понад воду,  пiд  берегом,  довгою  варiвкою,  кiнь  за
конем.
   Сотник злiз з коня, пiдповз пiд берег  i  розглядав  татарський  табiр.
Звiдсiля доходив гамiр i плач бранцiв. Сотник каже:
   - Ще того нам треба було, чорт татарина до рiки несе.
   - Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.
   - Справдi. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пiрне
у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити "язика".
   - Ми задалеко за?хали. Пiйма?мо одного злодiя, прийде десять, як той не
верне, i нас вiдкриють. Мерщiй завертайте,  ось  там  на  закрутi.  Я  тут
остану.
   Завернули коней i по?хали назад, аж скрилися за закрутом.
   Касян сидiв пiд берегом за кущем  i  чатував.  Татарин,  не  прочуваючи
лиха, зсунувся з берега й пiшов  з  кожаним  мiшком  черпати  воду.  Касян
пiдокрався, мов кiт, i пiймав татарина за карчило:
   - Як крикнеш,  -  каже  до  нього  по-татарськи,  -  зараз  зарiжу.  Не
надумуючись довго, накинув татарина на плечi й  побiг  до  сво?х.  Татарин
налякався, що слова не мiг промовити.
   Касян, держачи нiж у руцi, став його розпитувати. Довiдались, що зараз,
з весною, вибралась орда на Подiлля. Пограбили кiлька сiл, набрали  добичi
та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табiр, а орда скочила ще на бiк
за здобиччю. Сюди мають прийти завтра  й  тодi  переправляться  на  правий
берег Бога.
   - Дурнi ви, - говорив Касян. - Вам було вчора так  зробити.  Чи  ви  не
знали, що тут недалеко сто?ть фортеця?
   - Ми знали, та ми не сподiвалися нападу, бо все ж до фортецi далеко.
   - Зв'яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не  втiк,  бо  наробив  би  нам
бешкету.
   У тiм мiсцi перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркi променi
сонця освiтлювали цiлу околицю. Тодi рушили на давн? мiсце й пови?здили на
берег.
   - Клином, - скомандував сотник.
   Уставились у клин. Напередi став  сотник  iз  Касяном,  вiдтак  ставали
козаки один за другим, вiддаляючись щораз далi, достоту, як ключ журавлiв.
   - Боже нам помагай! - Сотник перехрестився  й  рушили  з  мiсця.  Зразу
?хали ходою, далi - пiдтюпцем. Татари ?х не помiтили, бо сонце з того боку
не давало
   дивитись.
   Як були вже близько табору, сотник крикнув:
   - Списи в руки й скоком!
   Задудонiла земля. Козаки крикнули: "Слава  богу!"  -  й,  мов  сокирою,
вбились у татарський табiр.
   Татари не могли змiркувати, що з ними сталося. Мало  хто  боронився.  З
криком: "Шайтан!" - кожний ховався пiд вози, по шатрах. Козаки перевертали
шатра, ганяючись помiж вози, й кололи, кого попало. Навiть тi, що пiд арби
поховались, не минули смертi. Бранцi, побачивши сво?х спасителiв,  пiдняли
великий крик  з  радостi.  Один  другому  помагав  розв'язувати  сирiвець.
Помагали собi зубами, заки козак подав ?м ножа.
   - Бранцi! - кликав сотник. - Сiдайте  на  арби.  Хто  мiцнiший,  женiть
скот. Мусимо перед нiччю бути в редутi, бо орди йно що не видно.
   Козаки й бранцi стягали  татарськi  шатра,  впрягали  коней,  до  арбiв
зганяли товар i конi, - й так цiла  валка,  околена  козаками,  вертала  в
напрямi редути. Касян ?хав з самого заду.
   Як прийшли пiд ворота Чубiвки,  то  вже  було  темно.  На  ясному  небi
показувались одна за одною зорi. Вiд заходу ще тiльки  рожевiло  небо.  По
болотах залунали цiлi хори жаб.  Здалека  чути  було  летючi  стада  диких
гусей.
   Обмiнялись гаслами, а тодi заскрипiли ланцюги, впав мiст через  рiв,  i
вiдчинилися важкi ворота.
   - Що чувати? - пита? сотник.
   - Усе гаразд, пане сотнику. Було спокiйно.
   На майдан редути за?здили татарськi арби з жiнками  й  дiтьми.  Загнали
товар i конi. Стало так глiтно, що нiкуди було поступитися.
   - Що ми з тим цiлим крамом зробимо? - журився сотник; а на те Касян:
   - Ма?мо порожнi стодоли. Позаганя?мо туди  товар,  а  опiсля  пiде  все
пастися,-тепер весна.
   - Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не  подару?,  що  ?м
сьогоднi  виладили.  Що  нам  з  бранцями  робити?  Вiдсилати  ?х   додому
небезпечно.
   - I тим нема чого журитися. Заоремо  трохи  бiльше  степу  i  хлiба  не
бракне.
   - Порядкуй же тут, Касяне, а я навiдаюсь до кухаря.  Треба  тих  бiдних
нагодувати, бо,  певно,  добре  голоднi.  Запорядкуй,  щоб  те  все  трохи
попрятати. Коли б так зараз татари до нас навiдалися, то далебi подушимося
всi.
   На приказ сотника запалено  смолоскипи.  Кухар  виносив  з  козаками  з
куреня цiлi казани тепло? страви та оберемки хлiба.
   - Люде добрi, поживайте здоровi, що бог дав.
   Не треба ?х було довго просити.  Народ  кинувся  на  страву,  розбирали
коритця й сiдали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матерi  годували
та заспокоювали плачучих дiток. Сотник казав ?м дати по михайлику меду.
   - Касяне, зараз по вечерi понаганяй ?х спати. Менi  аж  лячно,  що  тут
стiльки народу. Я все ще сподiваюся непроханих  гостей,  а  цiлий  порядок
перевернувся догори дном. Гляди, щоб нашi нiчого не пили. Ще би  нам  лише
цього треба було. Треба поготiвля здво?ти, коли б лише ординцi показалися,
створити заставу i пустити воду з рiки.
   - Чого ти, пане сотнику, такий сьогоднi схвильований? - говорив  Касян.
- Сам кажеш, що тво?? редути татарин не вiзьме. Чого ж боятися? Ще  й  мiж
бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А збро? i пороху  буде  у  нас
доволi.
   - Моя душа щось недобре вiщу?. Ми зачепили собi чорта, а глота в редутi
мене страшно драту?. То все пiдiйме крик i буде попiд ноги  плентатися  та
заважати.
   - Годi ж ?х у степ вигнати...
   - Цього я не кажу, але ти завчасу йди помiж бранцiв та вибери  путнiших
людей. Я тепер пiду на хвилю спочити, бо мене  сон  бере.  Опiсля  я  тебе
змiню.
   - На якого диявола брали ми татарiв у полон! Який з них пожиток?
   - У лiтi треба нам буде робiтника.  Ти  ?х  запри  у  льоху  та  постав
сторожу.
   - Звiдкiля стiльки сторожi набрати? На валах  -  сторожi,  вiд  лiса  -
сторожi, поготiвля ставляй, посилай на роз'?зди, - звiдкiля людей взяти?
   Сотник уже не чув того воркотiння, бо пiшов у хату. Його  приказ  мусив
бути виконаний, бо й ще дехто з козакiв його чув, а Касян не  хотiв  перед
сво?ми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати,  Касян  був
би найохотнiше казав полоненим татарам поскручувати в'язи.
   Згодом стало усе стихати. Бранцi позасипали. Сторожi козаки  ходили  по
валах. Касян таки на майданi редути поклався на кожусi...
   Нараз  посхапувалися  собаки  i  стали  непоко?тися,  а  далi  побiгли,
гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:
   - Пугу, пугу!
   В тiй хвилi поцiлила його стрiла, i вiн повалився на землю, стогнучи.
   Касян вже був на ногах, скочив на вал i звiдсiля побачив щось  неждане:
редуту обступила цiла хмара  татар.  Заки  здужав  збiгти  з  валу,  почув
скрипiння ланцюгiв. Якiсь чорнi постатi спускали мiст.
   - Сурмач! Труби... - не докiнчив слова, бо в тiй хвилi почув  петлю  на
сво?й ши?, i заки вспiв зняти ?? рукою, вона затяглась, i Касян  повалився
на землю. На нього налягло кiлька  людей  i  стали  в'язати,  його  душила
петля. В головi шумiло, а очi вилазили наверх...
   Та в тiй хвилi послав йому бог таких оборонцiв, про яких  i  не  думав.
Йому на пiдмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка,  як  занюхали  татар,
прискочили й кинулись на  ворогiв.  Татари  ?х  не  сподiвалися.  Султанка
хватила татарина за ногу i вп'ялила сво? здоровi зуби, аж татарин завив  з
болю. Лиско скочив другому татариновi до горла  i  повалив  на  землю,  аж
прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобiднi  руки,  здiйняв  петлю  й
пiдвiвся. Вiн гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.
   Касян побачив щось таке, що  його  аж  заморозило.  Татари  силкувалися
вiдчинити ворота, лиш ?м те не йшло.
   Те все вiдбулося бiля брами серед метушнi, але без крику.  Крик  Касяна
за сурмачем прогомонiв безслiдно. Вартовi пильнували валiв i не знали,  що
тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян  добув  пiстоль  iз-за
пояса i стрiлив на тривогу. Вiд того посхапувалося все iз першого твердого
сну.  Надбiгло  поготiвля  i  кинулося  до  ворiт,  куди  пхалися  татари,
силкуючись виломити тяжкi ворота.
   Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Вiн чув  пiд  воротами
метушню i галас, та нiчого не бачив. Побiг на  вал  i  запалив  смолоскип,
вiдтак запалив бочку зi смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.
   Бухнуло великим полум'ям i стало ясно в цiлiй редутi.  Татарва  заревла
пекельним голосом i рвалась у браму, як нетлi до свiтла.
   Поготiвля стала до оборони й стала густо стрiляти з рушниць. Та тим  не
можна було ординцiв  здержати.  Вони  пхались  густою  даною  через  мiст,
поломили поруччя й стручалися в рiв, де калiчилися на гострих стовпах.
   Сотник прокинувся зi сну й вибiг босий,  у  сво?й  куцiй  кожушинi,  на
майдан.
   Напад був такий нагальний, що всi потратили голови. Вартовi  не  знали,
що ?м робити: чи бiгти на пiдмогу, чи пильнувати валiв.
   Тодi Петро задумав щось на власну руку.  Прикликав  кiлькох  молодикiв,
пiшли пiд шопу й виточили звiдти гармату.
   - Хлопцi, берiть порох i сiканцi, давай льонт.
   Затягли гармату, мов сикавку, пiд браму й налаштували сiканцями.
   - Геть сюди, козаки, геть вiд брами на майдан!  -  кричав  Петро.  -  Я
гармату поставив.
   Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила  густо
перехiд пiд валом. У цю дiру звернув Петро гармату  й  приложив  льонт  до
запалу. Було це в ту хвилю, як кiльканадцять татар висипалося на майдан.
   Гукнув стрiл, мов у бочку, й аж оглушив  усiх.  Навiть  тi  татари,  що
вспiли  на  майдан  дiстатися,  замiсть  кинутися  на   обслугу   гармати,
поставали, мов вкопанi.
   - Давай другу гармату, - кричав Петро. - Стрiляймо наперемiнку!
   Заки те сталося, гукнув  другий  стрiл.  Перехiд  завалився  трупами  й
раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.
   - Бий собачих синiв! - кричав Касян.
   Козаки кинулись на горстку татар i били,  чим  попало.  Касяновi  подав
хтось великого келепа. Настала рiзня.
   Петро налаштував гармату залiзною кулею. Вона пробилась крiзь  трупи  й
ранених i попала аж на мiст. За тим пiшла друга, третя...
   Петро вiддав льонт пушкаревi й пiшов iк хатi, бо почув,  що  йому  кров
лице залива?. Хтось утяв його шаблею по головi. Мiг у замiшаннi  хтось  зi
сво?х його скалiчити.
   Сотник стояв недалеко  хати  й  дивився  на  храбрування  сво?х  бравих
борцiв. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що  за  його  плечима  щось
тяжко впало.
   Сотник оглянувся. На землi лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро
з скривавленим ножем:
   - А це що?
   - Нiчого, - каже Петро, обтираючи кров з лиця. - Я йшов саме до куреня,
щоби перев'язатися, бо кров менi  очi  залива?,  та  побачив,  як  татарин
пiдвiвся з землi й хотiв тебе, пане сотнику, ножакою  штовхнути  ззаду.  Я
його випередив i зробив йому те саме.
   - Хлопче, тебе ранено.
   - Нiчого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.
   - Ходи, я тебе перев'яжу, тут тепер без нас обiйдеться.
   Пiшли  в  хату.  Показалося,  що  рана  була  значна.  Шабля  на  шапцi
задержалась. Якби не те, то був би йому  голову  розчерепив.  Так  говорив
сотник, засипав рану порохом i перев'язав полотенцем.
   - Ти вже там не ходи, без тебе  обiйдеться.  Ми,  слава  богу,  татарву
вiдбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.
   Петро не сказав нi слова. Вiн чув, що рана зачина? долягати,  бо  перед
тим серед бойово? гарячки того не завважив. В ушах стало  шумiти,  в  очах
iскорки скакали.
   Зразу хотiв ще пiти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги.
Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.
   Прочування сотника, що  буцiмто  вже  всьому  кiнець,  не  справдились.
Татари, побачивши, що туди, до редути, не дiстануться, стали шукати iншого
проходу. Вони облягли ?? зi всiх бокiв та стали добуватися до  валiв.  Тут
були перешкодою широкi рови з  понастромлюваними  колами.  Багато  ?х  тут
застромилося. Козаки з валiв з-поза частоколу пражили  ?х  iз  рушниць,  з
гармат, а дехто таки колодки  шпурляв  у  збиту  масу  ворогiв.  Найслабша
сторона показалася вiд лiсу, де, крiм вовчих долiв i ям, не було нiчого. З
того боку були дорiжки, вiдомi мешканцям  редути.  Коли  б  вороги  на  тi
стежки попали, то нiчого би не  здержало  ?х  увiрватися  в  редуту.  Один
рятунок був би, коли б витягти заставу на греблi й пустити туди  воду.  Та
серед то? велико? метушнi нiхто про це не пам'ятав.
   Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав  собi  Петра,  й
пiшов за ним шукати. Довiдався, що Петро лежить ранений i побiг до  нього.
Гадав, що застане його в куренi  й  побiг  туди.  В  куренi  горiв  огонь.
Пасмуга свiтла виходила заднiм вiкном i освiчувала цiлу сторону далеко.  В
тiм свiтлi побачив, як ватага пiдходить дорiжкою вiд сторони лiсу.
   - Мати божа, рятуй! - скрикнув вiн. Коло нього не було нi  живо?  душi.
Вмить пригадав греблю й заставу.
   "Коли б лише на час наспiти", - подумав. Вибiг з куреня  й  кинувся  до
греблi. Йшов хильцем, щоб його не помiтив хто. Добравшись до греблi, побiг
до застави й став ?? пiдносити. Робота не була пiд силу  одного  чоловiка,
тим бiльше, що рiчка весною багато води набрала  й  на  заставу  налягала.
Надлюдською силою, тямлячи, що вiд такого залежить  доля  всiх  товаришiв,
вiн так довго силкувався, поки застави не  рушив.  Поволi  цаль  за  цалем
пiдносив  заставу  вгору,  аж  вода  рванула  цiлою  силою.  Задиханий   i
знеможений не мiг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.
   Вiн присiв з умучення й забув, що з ним робиться,  аж  почув,  як  сюди
бiгли якiсь люде, а рiвночасно з долини почувся крик.  Вода  стала  долину
заливати.
   Татари побачили небезпеку й хто мiг, то звертав.
   До застави прибiгло кiлька людей.
   - Гляди, Пархоме, заставу вже хтось вiдсунув, вода рветься цiлою силою,
а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.
   - Та ось тут хтось ?... - каже  другий,  що  наткнувся  на  знеможеного
Марка.
   - Поможiть, братики, - говорив слабим голосом Марко, - не  можу  сво?ми
силами пiдвестися.
   - Та це Марко! Тебе ранили?
   - Нi, я знемiгся.
   - Хiба ти сам заставу вiдсунув?
   - Як бачите, сам, нiкого тут не було.
   - Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.
   Марка насилу пiдвели, вiн ледве ноги волочив. Надворi стало свiтати,  а
ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нiчого не вдiють, редути
не вiзьмуть. Вони стали вiдступати.  За  ними  стрiляли  з  гармат.  Дехто
пiддавав думку, щоб сiсти на конi та погерцювати з поганцями в полi.
   - Буде з них, - говорив Касян. - Ми знемоглись.  Татарин  подякував  би
нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.
   А тим часом в стодолi жiнки з дiтьми аж тряслися зi страху, що  з  ними
станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмiнно всiх порiжуть.
   Тепер, коли стрiли переставали, аж душа в них вступала, всi були радi.
   - Гей, баби, - кликав Касян, -  виходьте  козакам  снiдання  варити  та
ранених обходити! Збiр! - кликав Касян.
   - Скажiть, хлопцi, кому впало в голову викотити гармату до брами?
   - Та я помагав, але Петро мене до того закликав...
   - Славний хлопець, де вiн?
   Сотник каже:
   - Вiн трохи ранений, лежить на мо?й лежанцi. Тепер я був у  нього.  Вiн
спить.
   - А тяжко ранений? - пита? Марко.
   - Нiчого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по головi. Шапка його
врятувала.
   - Тепер скажiть, хлопцi, хто з вас заставу на греблi вiдсунув?
   - То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так iзнемiгся.
   - Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила...
   - Нiде правди дiти, пане сотнику, -  каже  Касян,  -  цих  двох  бравих
козакiв слiд нагородити. Вони врятували редуту. I серед тако?  метушнi  не
втратив жоден голови i робив з власного розуму, що було  треба,  i  зробив
добре.
   - Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки.  -  До  того  Петро
менi життя урятував, того ви всi  не  зна?те.  Вiн  в  саму  пору  заколов
татарина, як пiдходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петровi  за  те,
що менi життя врятував, - сто червiнцiв, а за те, що вони обидва так гарно
знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблi i рушницi  з  мо??  збро?внi.
Марковi ще дати коня, щоб пiшки не тьопав. Тобi, Касяне, старий товаришу i
друже, - мо? двi пiстолi срiблом кованi, турецькi, що  над  мо?ю  лежанкою
висять. Вам усiм - мо? сердечне спасибi.  Сьогоднi  в  нас  празник  буде.
Бранцi нехай погребуть татарськi трупи. Пiд лiто йде, i стерво занечистить
повiтря, що дихати не буде чим. Тепер скажiть, скiльки вас полягло?
   - Буде п'ять, - каже Касян.
   - Тих похова?мо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять.
Ще одне хочу сказати: обидва  нашi  молодi  лицарi  вiднинi  переходять  з
новикiв у козацтво.
   - Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин  нинiшнього
дня даю ?м вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.
   - Славно! Ходiмо до Петра! - гукали козаки.
   - Кажу, що  не  можна.  Вiн  спить,  нехай  перш  подужа?,  а  це  буде
незадовго.
   - А я ще мало не забув на сво?х оборонцiв, - каже Касян.
   Вiн став свистати, i на це прибiгли пси,  мiж  ними  була  Султанка,  а
Лиска не було.
   - А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?
   Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за  горло.  Вiн
дивився на козакiв зизом i махав хвостом.
   - От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.
   Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць
розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.
   - Йому зараз теплого молока дати. Бiдний,  добрий  Лиско!  -  Всi  його
стали гладити. Пси  стали  його  нюшити.  Султанка  була  дуже  врадувана,
пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.



   ХV

   Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не  можна  було  завести  давнього
порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив,
що карнiсть у редутi псу?ться, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями  були
гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови.  Козаки  ходили,
наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося,  не  було  кiнця
жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i  пiд
спiв соловейка заводили сво? ахи та охи.
   Кiлька разiв зачинав розмову з Касяном, та нiколи  путнього  нiчого  не
договорився. Касян все розводив руки i говорив:
   - Годi, сотнику, у степ не виженемо, не на те ?х висвободили, щоб знову
в пута попали. Ординцi лише того ждуть, щоб сво? вiдiбрати.
   - Та бiйся бога, Касяне, у нас сiчовий порядок,  як  можна  з  жiнками?
Козацтво геть знiвечилось, збабiло. Якби так тепер орда на нас  наскочила,
то далебi, що кожний козак поперед усього хапав би  свою  дiвчину  наперед
себе та ховався б у мишачу дiрку, щоб ?? личка  часом  татарин  нiгтем  не
задряпнув. Тодi ми пропали, а тепер пропада? наша добра  слава  у  низових
товаришiв. Господи! Нащо менi треба було того всього?
   - Не гнiви бога, сотнику. Дав  нам  бог  велику  побiду  над  поганцем,
привели добичу,  освободили  хрещений  народ,  а  ти  ремству?ш  i  боговi
хулиш...
   - Тьфу на вас, старих i молодих дурнiв. Прийдеться мiж вами вдурiти. Та
нi, я кину все, заберу свою мiзерiю i пiду на Сiч, а ви тут  робiть  собi,
що вам завгодно; вибирайте собi за сотника яку  Палажку  або  Катерину.  -
Сотник сердився, як ще нiколи, i пiшов  у  свою  свiтлицю.  -  Тим  дурним
жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить  хвартушину,  то
вже м'якне, як вiск, але не можу з дива вийти, що сталося Касяновi?  Може,
вiн залюбився? От, старий здурiв до краю, i козацьку славу  занапастив!  -
Сотник став сердечно смiятися. - Та я мушу його вислiдити, котра-то йому в
серце запала. Тодi бiгме на смiх його поставлю, хай смiються, та, може, це
його отямить. Бо так, справдi, не може бути. Старий був строгий i суворий,
карав кожну провину в службi, а тепер-то молодики по головi йому  скачуть,
мов горобцi по полукiпку. Мушу його виловити.
   I сотник став слiдити за Касяном. Виходив на  майдан  тодi,  коли  його
нiхто не сподiвався.
   I вдалося йому.
   Одного пообiддя, тодi як звичайно  йшов  спочивати,  вийшов  сотник  iз
свiтлицi. Перейшов майдан i зайшов до стодоли. I тут побачив таке, що йому
й на думку не прийшло би.
   Старий Касян сидiв на пеньку й стругав якусь iграшку ножем. Бiля  нього
бавилось на  землi  дво?  дiток:  дiвчина,  може,  десяти  лiт,  i,  може,
шестилiтнiй хлопчик.
   - Дiдусю, - каже хлопчик, оперши свою рум'яну голiвку на його колiнi, -
а вистружи менi шабельку, я хочу татарина бити.
   - Добре, Iвасю, вистружу тобi  шабельку  i  вчити  тебе  буду,  як  нею
орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був...
   - А наш татко, - обзива?ться дiвчинка, - мав шаблю справдiшню,  гостру.
Вiн так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.
   - Татари - поганий народ, моя дитинко, ?х треба нiвечити,  бо  то  нашi
вороги.
   - Дiдусю, а менi не можна шаблi так, як Iвасевi, чому  воно  так?  А  я
сильнiша за Iвася.
   - Так уже бог дав, що жiноче iнше дiло, а козацьке iнше...
   - А я тобi покажу, - каже Iвась, - що я сильнiший i тебе поборю.
   Вiн схопився i хотiв поборотися з сестричкою.
   - Годi, дiти, так не можна, - говорив Касян. - Коли б ви побилися, то я
нiчого вам не зладжу i сердитись на вас буду. От, краще ви поцiлуйтеся,  -
ось так, то люблю, а тепер поцiлуйте вашого дiда.
   Дiти прискочили до Касяна i взяли його за шию та стали цiлувати.  Касян
кинув стругання i обняв ?х, цiлував у русяву голiвку то одне, то  друге  i
гладив по личку. Не мiг очей вiд них  вiдiрвати,  як  в  образок  дивився.
Сотник дивився на те крiзь щiлину. Бачив лице старого  Касяна,  i  не  мiг
його пiзнати. Уся суворiсть щезла, лице випогодилося, прояснiло, вiн цiлий
сiяв з радощiв. Сотник побачив, що в його яснiючих очах блистiли сльози.
   "Нагадав, сердега, сво?х небожат, може, вони якраз на них схожi, радi?,
мов мала дитина. От яку собi мiй друг любов  знайшов.  -  Сотник  вiдiйшов
зворушений,  не  показуючися  Касяновi.  -  Не  треба  старого   соромити.
Очевидно, вiн не хоче, щоб його пiдглядали".
   Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.
   "Може, хоч той не звiвся з глузду та,  може,  щось  путнього  порадить.
Нехай буде, як хоче, але перемiнитися мусить".
   - Петре, заходь до мене, дiло ?.
   Як ввiйшли в свiтлицю, сотник зачинив дверi i присiв на лавi.
   - Чи ти бачиш, що в нашiй род