ити. "Я же Бог сочита, человек да не розлуча?ть!" Побратимство - свята рiч. О. Дем'ян наклав ?м у кишеню яблук, горiхiв та пряникiв, поцiлував у голову та вiдправив ласкаво. Вертали не в такiм настро?, як сюди йшли. - Що ти, Петре, на це скажеш? - пита? Марко. - Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усi на нас очi звертають. - Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усi на нас закричать, хоч пiд землю ховайся. - Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде. Для Острога був зразу призначений один Онуфрi?вський ярмарок. Вiдтак король для великих заслуг князiв Острозьких визначив ще два: Микола?вський i Йорданський. У тi часи ярмарки дуже важнi були. Без того нi один город не мiг iснувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'?здилися -з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижнi, i немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за поста?нне, за мешкання, ?жу i корм для коней i товару. О признання ярмаркiв дорiчних городи i мiстечка дуже побивалися. Iз-за того були рiзнi спори, коли б ярмарки мали вiдбуватися в один час у поблизьких мiсцевостях. Церкви ж мали з таких ярмаркiв, що припадали в день якогось храмового свята, великi користi через братськi пири. Братствам прислугувало право на такi пири варити мед i продавати його на загальному угощеннi. На те запрошували постороннiх людей з-поза братства, якi вкуповувалися на пир i за це добре платили. З меду зоставався вiск на церковнi свiчки братськi, з того знову приходила користь. Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопцi до Острога, заповiдався величаво. Надворi було морозно, але сухо. За тиждень перед тим святом стали з'?здитися купцi з рiзних сторiн. Не лише в городi, але й на Зарiччi не було одного дому, де би не гостював якийсь при?жджий. На ринку виростали шатра крамарськi, наче гриби по дощi. Турецькi та татарськi купцi мiстились у сво?х одновiрцiв на Зарiччi. Городськi пахолки немало мали роботи, порядкуючи вози та крамарськi шатра. На той ярмарок лагодились i тутешнi купцi. У Плескачiв аж горiла робота. В робiтнi на довгих жердках вiшано готове обув'я, призначене на продаж. Були тут цiлi в'язанки чобiт iз сап'яну, курдибану, з простими i задертими вгору носами, призначенi для шляхти. Плескач казав навiть кiлька пар пiдкувати срiбними пiдкiвками, якi йому зробив мiсцевий золотар. Були тут i жiночi черевички на високих зап'ятках, шнурованi шовковими шнурками. Плескач знав робити чоботи венгерськi з твердими халявами та шовковими, рiзного кольору кутасами. Все то мало бути продане на Микола?вському ярмарку. До слiдуючого, Онуфрi?вського, буде приготовлятися новий крам. Кульчичане заздалегiдь радiли, що такого дива надивляться, хоч iншi бурсаки приймали це байдужо i навiть не згадували про те, що за кiлька днiв ма? наступити. Як котрий iз кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак лише посмiхався пiд носом, не кажучи новикам нiчого. Кульчичане думали ще й про те, що на святого Миколи Плескач сво? iменини святкувати буде. Петро скомпонував навiть якийсь стишок в день "тезоiменiя славетному пану цехмiстру", який вивчив напам'ять. В недiлю перед святим Миколою хотiли хлопцi пiти в город, та немало зчудувались, як застали дверi зачиненi, а диякон заявив, що в часi цiлого ярмарку не вiльно жодному бурсаковi вийти на свiт. Згодом довiдалися, що такий приказ завела вже вiд кiлькох лiт управа бурси i школи тому, що бурсаки ходили помiж крами i тягли, що пiд руку попало та легше лежало. У мiщан не рушали нiчого, бо тi приймали ?х, як сво?х, але у при?жджих годилося покористуватися. Купцi жалувалися перед городською старшиною. Голова пiшов князевi пожалуватися, i з того вийшов такий арешт на бурсакiв. Старшi бурсаки нiчого не говорили про те новикам, ще iнколи розповiдали ?м чуда-дива, щоби ?х зацiкавити, поки не розчаруються, от як тепер кульчичане. Такий заказ не зовсiм виходив купцям на користь. Бурсаки-шибайголови викрадались з бурси вночi i ходили на заробiтки промишляти. I тепер знайшлося кiлька старших, що уложили собi план такого нiчного походу. Не було одно? ночi, щоб чогось не дiсталося поза огорожу бурси з ярмарку. Часом воно i не вдалося, часом декого переловили, а тодi, щоб його засiкли рiзками, вiн не видав товаришiв. Так було й тепер. Зiбралася компанiя шибайголiв. Головна рiч лежала в тiм, щоб даскали, що мешкали в бурсi, нiчого не помiтили, щоби було в що перевдягатися, перебратися через огорожу, справитись добре на базарi, а потiм тою самою дорогою зi здобиччю вернутися та й непомiтно дiстатися до сво?? лежанки. Компанiя вибрала собi ватажка, а вiн над усiм промишляв. Одежу зносили з города довший час i ховали так, що нiхто ?? не мiг знайти. Iншi бурсаки, хоч бачили це, не смiли зрадити. Взагалi слово "зрада" в бурсi не мало мiсця. Зрадник або донощик мiг переплатити здоров'ям свiй вчинок, не сподiваючися коли i не знаючи вiд кого. Одного дня, вже над ранок, зчинився на Замковiй вулицi, де стояла бурса, страшний крик. Люде летiли гурмою, когось ловили. А той хтось вдирав щосили, аж допав високо? бурсово? огорожi i перескочив ?? зручно. Нiчнi стражники добувалися до дверей бурсового дому i приказували собi створити в iменi управи города. Та нiхто не хотiв того слухати, бо бурса була княжа i городська управа не мала тут сво?? влади. За стражниками надбiг цiлий гурт крамарiв, якi нiчого собi з княжого права не робили. Вони були подразненi тим смiлим злодiйством. Вiдзивалися наклики й погрози в рiзних мовах. Стали гримати до дверей, а коли ?м не вiдчиняли, один кремезний москаль пiдпер дверi плечима, i вони подалися. Юрба впала досередини шукати i ловити злодiя. Та ж усi його бачили, як втiкав i перескочив огорожу, мусять його знайти i покарати. Так кричали з усiх бокiв. Одного даскала перевернули i змiсили ногами. Iншi поховалися по кутках. Хлопцi, наляканi, посхапувалися з лежанок i стали кричати. Юрба стала ?х бити. Iншi пiшли до огорода i шукали за слiдом. Городськi пахолки, що прийшли сюди першi, анi прочували, що така буча ско?ться. Хотiли тепер роззвiрену юрбу спинити, але не мали вже сили. Хлопцi ховалися попiд лежанки. Юрба пiймала кiлькох старших i стала немилосердно бити та мучити. Одного бурсака прив'язали до сволока за ноги i били, а вiн з болю признався, що то вiн дiйсно ходив красти, хоч не вмiв сказати, де вкрадене подiв. Один бурсак вспiв вирватись тихцем i побiг на замок, побiг босий, бо нiколи було взуватися; другий розбудив ректора, котрий втратив голову i не знав, що робити. Той, що вспiв перебратися на замок, розповiв отамановi сторожi, що сталось, благав помочi, бо всiх бурсакiв повбивають. На замку, на час ярмаркiв, стягав князь бiльше число гайдукiв, що творили на кожний випадок поготiвля. Могли якi розбишаки напасти на купцiв, могла статися яка пожежа або що iншого. Отаман вислав зараз гайдукiв на помiч, i вони прилетiли миттю, бо вiд замку до бурси не було далеко. З бурси виходив пекельний крик i вереск. Гайдуки вдерлися досередини i стали бити кого попало. Напасники тепер отямилися. З гайдуками не була така легка справа, як з хлопцями. Дехто став оправдуватися. Мучення хлопцiв вiдразу устало. Кожний дивився, як би з цiлою шкурою видiстатися звiдсiля. Та це було неможливо, бо всi виходи були пильно стереженi. Гайдуки шукали всюди, ловили напасникiв i в'язали. Витягали ?х за бороди i тягли до сiней. Тепер хлопцi помагали гайдукам шукати, нiхто не скрився. Вже було рано, як з бурси вивели цiлу юрбу, пов'язану мотузками, i повели на замок, де ?? запроторили до замкових льохiв. В бурсi був нелад, як по татарськiм наскоку. Обстанова поперевертана i поламана, усюди валялася солома з подертих солом'яникiв, порозмiтувана одежа, кiлькох бурсакiв було вбито, одному даскаловi зламали руку i два ребра, багато поранено, одному вибили око, а що повибивали зубiв, то й не злiчиш. Зараз прийшов княжий лiкар з помiчниками та цилюрниками i стали ранених перев'язувати. Прийшов наляканий ректор з учителями. Вони випитували, як воно сталося, i все записували, щоб зараз здати справу його княжiй милостi. Та його милiсть, що вставав дуже рано до церкви замково? молитися, почув галас. Однак не звертав на це уваги, поки сво?х ранiшнiх молитов не скiнчив. Цього був би вiн не вiдложив, коли б навiть татарва напала, бо Бог перший. Ректор, йдучи на замок, вже стрiнувся з посланцем, що йшов вiд князя по нього. Ректор, ввiйшовши до кiмнати князя, низько вклонився, ждучи, аж князь перший заговорить, хоч був першою у нього особою. - Донесли нам про якийсь напад на нашу бурсу. - Так, ваша милосте. Був напад, i зчинилося велике нещастя. ? кiлька вбитих, а багато ранених, та гайдукам вашо? княжо? милостi вдалося всiх напасникiв переловити, i вони тепер сидять у замковiм льоху, дожидаючи заслужено? кари. - З чого ж воно взялося? - Говорять, що якийсь бурсак, викравшися з бурси вночi, пiшов по базару промишляти. За ним гонили аж до бурси, тут вiн перескочив огорожу i скрився. Го-родськi пахолки домагалися, щоби ?х впустити досередини шукати за злодi?м. Притча бурсова не хотiла цього зробити, бо ж то бурса княжа, а не городська. Тодi юрба роз'ярена виважила дверi, вдерлася досередини, одного даскала перевернули i розмiсили ногами, багато хлопцiв побили, як я вже казав. Одного якогось, що мав подобати на того якогось злодiя, страшно, по-звiрськи катували, i вiн з болю признався, та не вмiв сказати, де вкрадене скрив. Князь не втратив холодно? кровi. Вiн плеснув у руки, i явився старий княжий слуга. - Приклич сюди пана Претвича. Претвич, шляхтич гербовий, був довiреним княжим секретарем. Як слуга вийшов, князь каже: - Такого пропустити не можна. Занадто собi тi бороди позволяють за те, що я ?х освободив вiд мита i драчок, для того, що до мо?х городiв безпечно за?жджають, бо усюди моя служба ?х пильну?. Напад i розбишацтво тут, пiд мо?м боком, - то нечуване. Та скажи менi, ректоре, що за причина тако? сваволi, неслухняностi, такого зухвальства мiж бурсаками, чого ходять поночi красти, чи голодують у бурсi? - Причина того, прошу вашо? свiтлостi, - то буйна молодiсть. Я певний, що вони не роблять того анi з голоду, анi з якогось браку, анi для наживи. Це в них назива?ться геройство, удалiсть: помимо замкiв непомiтно викрастись, помимо пильного стороження пахолкiв вкрасти. Ось що цей нещасний, що стiльки лиха нако?в, що вiн вкрав? Пiд огорожею бурси, в огородi, найдено розсипанi фiги, сушенi сливи полудневi, турецький мед i горiхи... та ще й одного в'яленого судака. - Його не дасться викрити? - питав князь. - Неможливо, ваша свiтлосте, сам не призна?ться, хiба на сповiдi, а товаришi не видадуть його, хоч би на тортури брати. Князь задумався i не говорив нiчого. Прийшов Претвич i став перед князем. - Маю для вашмосцi роботу: розслiдити, як i що сталося цi?? ночi в нашiй бурсi, здаси менi справу, потiм вiдiшлемо винуватих судовi городському. Скажи ротмiстровi надвiрно? команди, що я з нього невдоволений. Якби був щоночi посилав ронда по городу, було би до цього, певно, не прийшло. - Я смiю оправдати перед вашою свiтлiстю пана ротмiстра. Замало людей у нього. Багато вiйська розiслав до границь князiвства вашо? свiтлостi, куди йдуть шляхи до Острога, щоби купцiв обороняти перед розбишаками та чужогородськими митниками. - Як то? Вони смiють нехтувати мо? розпорядки i побирають мито? Так ми ?м iншо? загра?мо. - Ваша свiтлiсть зволять прийняти ласкаво це оправдання вiрного слуги вашо? свiтлостi, я кажу, що в нас нема стiльки людей, щоб пiд пору ярмарку сторожити всюди. - Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зараз до мо?х залог Дубна, Ровна i Полонного, щоб зараз присилали вiддiли на пiдмогу. Тих бородачiв я так вiзьму в карби, що ?м вiдхочеться нападати на мене. Далi, то я в мо?му замку не буду безпечний. - Я певний того, що бiльше такого не повториться. - У тих купцiв, що ?х нинi позамикали, сконфiскувати увесь набiр. Покривджених вiдшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав. Претвич вклонився князевi в пояс i вийшов. - Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки не буяли i з бурси не викрадалися. Якi з них будуть, люде, коли в молодiм вiцi на таке беззаконня пускаються. - Позволю собi завважити вашiй свiтлостi, що про них я помимо того спокiйний. Молоде пиво мусить вишумiти i устатку?ться. - Ну, нехай шумить, краде, розбива?. Нехай замолоду привча?ться до розбишацтва, опiсля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак. Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумiв iнтенцi? ректора. - Вибачте, ваша свiтлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю, що в буйностi молодих ? певна границя, яку лише вправний педагог доглянути може. Границя мiж тим, що береться на рахунок дiтвацтва, а що свiдчить про злобу характеру. Навiть те друге дасться у молодого справити, коли б був на те час i можливiсть, коли б таку молоду, зiпсуту парiсть можна вiдокремити i охоронити вiд прокази iнших. На те анi школа, анi бурса не нада?ться, але коли я знаю добрi прикмети дитини, то я йому вибухи дiтвацтва мушу вибачити, розумi?ться, остiльки, щоби не топити його, а вдоволитися звичайною, не шкiдливою карою. В данiм случаю, коли би тi гiльта? робили сво? нiчнi екскурсi? для наживи, я би, ?х викривши, понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тiм, що не крали нi парчi, нi адамашка, нi шовку, лиш фiги, горiхи i мед. Вони колись самi до того признаються i признають свою молодечу похибку. - Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею. - Прошу цього не робити, ваша свiтлосте, бо знайдуться такi, що винайдуть способи, щоби сторожу успити. Це пiдбадьорило би ?х до ще бiльшого гiльтайства, бо поборення аж таких перепон - то ще бiльше геройство, чим обманути городських пахолкiв та купецьких челядникiв. Я маю, ваша свiтлосте, iнший, успiшнiший спосiб. - Який? - Я поставлю сторожу з-помiж них самих. Вони самi ?? вибирати будуть з-помiж себе. Вони самi будуть себе вза?мно пильнувати, навiть без мого контролю, а коли би таке приключилося, як цi?? ночi, то тi стражники, а нiхто iнший за всiх тих, що викралися, вiдповiдають. Тим способом зломиться ?хня псевдосолiдарнiсть в тiм напрямi: поставлений мною на сторожi не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали, лише для того, щоби вiн сам не пiдляг карi за зле сповнений обов'язок, що не допильнував. - Твiй план, ректоре, менi по нутру, попробуй. Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут i о. Дем'яна, i кiлькох мiщан, якi допитувалися про знакомих. Був тут уже i пан Претвич, який пильно вiв слiдство. Показалося, що шкода була з початку прибiльшена, бо лише одного бурсака забито на смерть. Кульчичанам дiсталося теж трохи. Вони поховалися пiд лежанки, i тут ?х покопано чоботами: Петра - в ухо, а Марка - в чоло. За ними розвiдувалися пильно о. Дем'ян i старий Плескач. В тягу скiлькох днiв не було цiлком науки, заки усе привели до ладу. Половина хлопцiв лежала в шпиталi. Острозькi мiщане були мiж молотом i ковадлом. З одного боку, боялися, щоби ярмарок не попсувався, коли би застрого винуватцiв покарали; з другого боку, жаль ?м було хлопцiв, i почували зневагу на собi самих i на князевi, якого дуже поважали. Так само невеликий був пожиток з того, що в купцiв награбили. Бо показалося, що межи ув'язненими був лише один купчик iз Кафи, що привiз полудневi овочi до Острога. Всi iншi - то челядники купецькi, якi привезенi були ?х панами до помочi i до пильнування панського добра, ?х потрафив той купчик, який сам уночi спав при сво?м крамi, пiдбити до того нерозважного кроку, за який прийшлося всiм покутувати. ?х панам i не снилося платити за них, бо вони ?м не казали такого робити i всього вiдпекувались. VI Стрiлою сходив нашим хлопцям час в Острозькiй школi. Життя йшло одноманiтно. Часами дiстали яку вiстку з дому через дрогобицьких солярiв, часами посилали вони письма до сво?х рiдних. Але про це, щоб деколи самi тамтуди по?хали, не було й мови. Дорога до Кульчиць давно заросла травою, та й вони мусили осво?тися з тою думкою, що поки ?хня наука не скiнчиться, то про поворот i мови не може бути. А коли та наука скiнчиться, про те нiхто не знав, нi вони, нi ?хнi вчителi. Треба було вчитися багато, рiзно? схоластично? мертвеччини, та в тiй науцi не було розмеженого плану. Багато хлопцiв не видержало, кидало науку й вертало або додому, або йшло свiт за очi. Кульчичане не могли нi на одне, нi на друге зважитися. До дому далеко, а у свiт широкий йти було страшно. Школа приковувала ?х так, що не могли вiд не? вiдiрватися. Дiдусева наука i напiмнення глибоко засiли ?м у душу, щоб могли ?х забути. Цiлою ?х осолодою були тi признання вчителiв, тi шкiльнi та княжi нагороди, якi ?м рiк рiчно дiставалися. Iнколи кликав ?х на замок князь i казав собi читати книжки, iнколи заводив з ними розмови, бо вiн дуже любив диспути на релiгiйнi теми. Iнколи, коли який вчений монах з'являвся в Острозi на замку, князь прикликав хлопцiв, щоби прислуховувались розмовам вчених людей. Коли ж траплялись ферi? шкiльнi, хлопцi ?здили по численних селищах i економiях княжих i тут вiдпочивали. А вiдпочинком для них було те, що займались газдiвством i ?здили в поле. В такiй роботi вони дуже любувалися, бо це нагадувало ?м рiдне село. При тiй нагодi пiзнали вони спосiб адмiнiстрацi? княжого добра i його велич. Недарма держали його в цiлiй Польщi та Укра?нi за найбiльшого дуку. До князiвства Острозького належали два Волинськi повiти: Луцький i Кременецький. Вiд пiвночi заходило воно в мозирськi мокляки, йшло повз ки?вське во?водство, на полудн? займало чималий шмат Подiлля. Крiм того, належали до князя великi простори в Галичинi, що були вiном його жiнки. На тiм просторi було не менше як 1300 сiл, 100 мiстечок i 40 замкiв, випосажених гарно i узбро?них у все, що до оборони було потрiбне. В Острозькiм князiвствi жило в тiм часi, тобто при кiнцi XVI столiття, 4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторi двох мiльйонiв моргiв. З того третина належала до хлопiв, осадчих. Пiсля того, якi були ?х обов'язки, вони дiлились на три категорi?, але отчичiв, тобто пiдданих, прив'язаних до землi, як водилось у iнших панiв того часу, тут не було. Князь, маючи багато пусто? землi, закликав робучий люд до себе на слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося вiдробляти за землю та платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не хотiлося рушати й деiнде шукати непевно? долi. До того, хлiбороб почував себе тут безпечнiше, як деiнде. Нiхто не чiпав його вiри, а густо розсiянi княжi замки, з добре узбро?ними залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед нападами хижацьких татар. Траплялося iнколи, що загiн татарський нечайно шарпнув яке крайн?? село, та князь переводив ограблених на iншу оселю, а на татарах звичайно люто мстився. Iз то? речi князь жив добре з укра?нським i низовим козацтвом, i тут вони, шануючи княже майно i людей, бували як у себе дома. Кульчичане ?здили кожного року в iншу сторону, пiзнавалися з княжими державцями i економами, пiзнавали народ робучий. Побачивши, що тут живеться людям краще, як у Самбiрщинi, вони чули до князя ще бiльше поважання. За час побуту кульчичан в Острозькiй академi?, якось на другому роцi сталась подiя, яка цiлий острозький свiт дуже заворушила. Перед недавнiв часом жив на службi князя убогий шляхтич з Полiсся, Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив i нагороджував, i здавалося, що вiн остане князевi вiрним до смертi. Що там мiж ними зайшло, нiхто того не знав, але Косинський покинув князя i пiшов шукати щастя на Запорожжi, як багато iнших людей то? доби. Не знати, чи Косинський мав злiсть на князя, чи на його сина Януша, який зовсiм зляшився. На тi рахунки приготовлявся Косинський довгий час. Вишукував собi людей таких самих невдоволених, як i вiн, проти панiв, магнатiв. На Запорожжi серед низового товариства кипiло проти Польщi. Король видавав часто унiверсали до руських во?вод, до "укра?нних" старостiв, щоб не допускали до сполуки мiж низовцями й Укра?ною. Не можна нiкого пускати нi сюди нi туди. Низовцям не вiльно нiчого продавати, анi купувати вiд них. В той спосiб хотiла Польща змусити запорожцiв до покори й послуху. - Польща не призна? наших вольностей, наших старих прав, не призна? нашо? виборно? старшини, а наставля? проти нашо? волi якогось старшого, якого ми не прийма?мо. - Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловiк i козак цiлою душею. - Але нам накинений. Хай живе мiж нами, то коли покажеться, то i виберемо кошовим, хiба ж у нас не отаманували шляхтичi? - Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього спiвають, або Дашковича? Може бути отаманом i Язловецький, але прийди сюди, братику, хай побачимо, якi в тебе зуби, - а накиненого старшого ми не прийма?мо. Так ремствували запорожцi, а Косинський пiддавав: - Ще буде поганiше, панове товариство. Коли ви не вiдруба?те руки, що за вашими вольностями посяга?, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але ще на на- шу Сiч Запорозьку сво?х кварцяних на постiй пришлють... - Не дiждуть! - Це лише вiд вас залежить. Як ви покажете свою силу, тодi й вони пiзнають, що не можна. На Укра?нi було невдоволеного матерiалу дуже багато. Зачнiм вiд уходникiв. Як стало тяжко жити народовi укра?нському через драчi, через панщину, то збиралися ватаги смiливiших людей у степ козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю, вели бджiльництво, ловили та в'ялили рибу, стрiляли звiрину. Було це дуже небезпечно, бо степовi хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир. Треба було орати, держачи зброю напоготiвлi. Але пiдпри?мство оплачувалось, i уходникiв не бракло, а тут було всього доволi, та не було панського гнiту Та пословиця каже, що бiди конем не об'?деш. Пограничнi королiвськi старости пронюхали наживу i здержували повертаючих уходникiв, щоб ?м платили вить, цебто дань, яку собi самi встановляли довiльно. - За що ми ма?мо платити? - гукали роз'яренi люде. - Чи староство пiклу?ться нами, як над нашими головами татарський аркан фуркне? Чи обороня? нас од напастi, чи то його земля, чи помага? нам ?? обробляти? На те казали приклонники Косинського: - Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то i там сяга? лядська рука за вашою свободою i поверне вас у сво?х пiдданих. Так буде доти, поки не проженете ляхiв геть у Польщу. Гуртуйтесь, хапайтесь за зброю i чекайте даного знаку. Ре?стровi козаки були невдоволенi, що Польща не виплачувала ?м на час умовлено? плати. Такi залеглостi множилися все. А на море йти було теж строго заборонено козакам. Польща замiсть вихiснувати могутнiй, молодечий розгiн козацтва проти невiрних, переоцiнювала силу Туреччини i боялася ?? погроз, якi сипалися з Царгорода на Польщу по кожнiм козацькiм набiгу. Отже, заспокоювала козакiв, як могла, коли не грозьбами, то просьбами, щоби на море не ходили. - Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вiрну службу, не позволяе нам йти в похiд i поживитись - значить хiба бiдувати дома, бо так панам подобалось. До них писав Косинський: "Дiйшло до нас те, що не спiшна його милостi пану старостi дорога з тими грiшми до вас, отже, вашмосцi, не барячись довго, зараз до нас поспiшайте". Був ще на Укра?нi другий рiд козакiв нере?стрових, тобто таких, яких в урядовий список нiяк не можна було змiстити. Польща, боячись козацько? сили, встановила, що бiльше тисячки козакiв бути не може. Тi остаються на службi Речi Посполито?, дiстають вiд уряду плату (нiколи не доплачувану), а решта - все то поспiльство, пiдданi, яким вiд козацтва - зась. Але приходили на Польщу прикрi вiйни, де треба було багато вiйська i то дешевенького. Тодi треба було збирати козацькi полки. До того було багато охочих. Кожному хотiлося вийти з хлопського пiдданчого стану в козацький, де були вольностi запорученi. Уряд польський радо ?х приймав в козаки, але лише поки було треба. Опiсля наганяли знову тих охочих до плуга пiд панський канчук. З того виходило велике роз'ярення. - Ляхи нас обманюють. Як треба було за ?хн? дiло головою важити, то нас голубили i золотi грушi обiцяли, тепер показу?ться, що тi грушi на вербi ростуть, - не пiдемо в панське ярмо. Тодi Косинський пiддавав ?м: - Так приставайте до мене, а при Божiй помочi скинемо панське ярмо раз на все з себе. Опрiч того було на Укра?нi того козацтва, мов макового цвiту по мiстах i мiстечках. Живе собi в городi смирненький, працьовитий та тверезий чоловiк. Стане на службу за челядника у якого ремiсника. Дотепний вiн та веселий, вмi? всiлячину розповiсти складно та людей смiхом морити. Нiхто не зна?, хто вiн та й звiдкiля. Дому? вiн цiлу зиму та лише наслуху? голосу, йому самому зрозумiлого. А коли той голос почу?, то мов пiд землю пропав. Ще з вечора лягав спати, а над ранок то й мiсце по нiм застигло. Аж згодом дiзнавалися мiщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо iншо? козацько? роботи тодi не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по дощi. Вони порядкувалися, криючись по широкiй Укра?нi перед оком панiв та дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них одна-одинока цiль: прогнати панiв з Укра?ни i зажити тут без хлопа i пана вольним козацьким життям. Косинський перший повстав проти панського гнiту. То була перша хмара на Укра?нi, вiдколи там Польща запанувала. То була хмара, з яко? вдарив перший грiм народного гнiву. Початок зробив Косинський, кiнчало начате дiло гайдамацтво. Косинський зiбрав ватагу з п'яти тисяч козацтва. На перший раз вибрав собi Януша Острозького, сина Василя-Костянтина, який був тодi ляхом душею i тiлом. До нього належала Бiла Церква. Цей город лежав найближче козацьких земель. Косинський вибрав до того найвiдповiднiшу пору, коли князь Костянтин по?хав з синами на королiвську елекцiю до Варшави. З собою забрав вiн найкращi вiйська з замкiв i постоялих мiсць, те саме зробив i його син Януш. В Бiлiй Церквi орудував iменем князя Януша його свояк старий пiдстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було пiд рукою мало вiйська i то плохенького. Його жовнiри безвпинно зводили бучi з мiщанами, обдираючи ?х з усього добра. Замiтне було те, що те заняття Бiло? Церкви вiдбулося спокiйно, без проливу кровi i нiкого не покривджено, нiкому нiчого не рушено, крiм майна князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiяко? шкоди. Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким i всього низового вiйська. Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпа?, осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з сво?м штабом. Гетьман приймав його. Булика поважився спитатися його, чи йому не совiсно чiпати такого могутнього пана, в котрого вiн ?в хлiб-сiль i зазнав вiд нього не одного добродiйства. Косинський поклепав його по плечу, та й каже: - Проти старого князя я поки що не маю нiякого рахунку. На разi розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде. - Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив? - Чи ти, князю, справдi не зна?ш того, чи, може, лише показу?ш незнайка. Ти також у тiм сво? пальчики помачав, та тобi я вибачу, бо ти так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув, то зараз я тобi нагадаю причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив вiн менi, та не задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я наставляв свою голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi слободи шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся, що треба деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазя?н з конем; поки може робити, то йому да? ?сти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я бачив, що коли рука зiмлi? i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в князя камiнне серце. Я пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало товариство, чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком, бо як у Святому письмi сказано: не зна?ш нi дня, нi години. Положив я там немалi заслуги для козакiв, для князя, для люду, для цiло? Речi Посполито?. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв, спитай самого кошового Богданка Мiкушинського. Не одному нещастю я вмiв вчасно запобiгти, бо всi рухи татарсько? орди я мав на оцi i про все заздалегiдь дiзнавався. - Я це знаю, - каже Вулика. - Ти все зна?ш, та я тобi ще дещо пригадати хочу. За мою вiрну й корисну службу, на вставлення Мiкушинського, мене нагородив король, його милiсть. Я дiстав за мо? заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король обдарував! - Гетьман виголосив це слово значущо, а вiдтак, пiдсмiхаючись, каже: - Дарував менi таке, що йому нiчого не коштувало. Бачиш, якi нашi королi щедрi! Рокитна - то була пустiль: лiс та й болота. Треба було йно усе заселювати, кликати рiзних сiроманцiв на слободу. У його милостi, князя Острозького, йде це гладко, мов по маслi, бо вiн новосельчанам помага?, i селища ростуть, як гриби по дощi. Я, худопахолок, такого не втну. Тi, що до мене йдуть на слободу, мусять самi дороблюватися, а це вже йде тяжче й повiльнiше. - А ти, гетьмане, ремству?ш, що князь недобрий чоловiк. - Певно, певно, але так само добрий чоловiк той хазя?н, що для сво?х волiв та корiв ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали. Та слухай далi. Я не мiг так вiдразу заселити то? Рокитно? - менi йшло пиняво, але я був би того доконав, бо люде чували про мене i були би до мене пiшли. Та тепер зачина?ться друга iсторiя. Зна?ш з Святого письма, як той богомiльний цар Давид побачив гарну жiнку свого сотника, проходжуючись з молитвою на устах по сво?му пишному огородi. Ну i сотника велiв вбити, бо йому заважав, а жiнку його забрав собi. Таке зробив i твiй пан князь Януш, ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила помiж його посiлостi, i заграбав те, що було мо?, де я хотiв на старостi лiт вмирати та мо?й бездомнiй рiднi кусок стрiхи лишити. - Вiн не забрав, а дiстав од його милостi короля надання, на те вiн грамоту ма?. - Вже ?? не ма?, бо та грамота вже в мо?х руках, i вiн ?? тодi побачить, як сво? ухо. Бо вiн ту грамоту у короля вимантив, вишахрував, замовчав, що Рокитна моя. В старину нашi предки скити, пiймавши одного деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю, але як пiймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить. - Не даси ради. За ним уся шляхта посто?ть, старий князь порушить небо i землю, щоб тебе, гетьмане, здавити. - За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нiчого не вдiю. Але таких невдоволених ? тисячi, кожний з них ма? з якимсь паном свiй порахунок. Я поки що з старим князем не зачiпаюся. Але як i вiн проти мене виступить, то я i йому не поступлюся. - Шкода, пане гетьмане, то грiх. Князь Костянтин - одинока пiдпора i охорона нашо? церкви. - Тут церква нi при чiм. Хiба я проти церкви воюю? Я пiдняв боротьбу проти панiв, ненаситцiв-гнобителiв бiдного укра?нського люду. - Князь да? на церкви, на школи. - Да? псовi муху. Вiн назива? себе богомольцем, та богом у його - грошi, нажива... - Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловiка. - Ха-ха-ха! Зна?ш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на цей його портрет, того твого богомольця. Чи правда? Це ж портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Вiн лiчить грошi, не розста?ться з ними навiть тодi, як його малюють. Не дав себе малювати, як клячить та молиться Богу Вселенно?. Нi! Худопахолки, голота, не смiють бачить, як велич земська поклоня?ться величi небеснiй. Нехай дивляться на нього лише тодi, як вiн лiчить грошi. От бачиш, голото! Я грошi маю, золото i за них усе куплю, навiть Бога... Такий той твiй богомолець, як цей фарисей, що випоминав господовi кожний грiш, даний на боже... Тьфу! - Загостре ти його, гетьмане, осуджу?ш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться заколоту на всiй Укра?нi, а боротьба буде нерiвна: вiн - велет, а ти йому не спроста?ш. - Як Господь дасть, в його це руцi. Але пам'ятай, що малий Давид поконав Голiята... В хату ввiйшов козак. - Пане гетьмане, старшина зiйшлась на раду i тебе просять... - Так здоровий будь, князю. Кажу тобi, що й ти, i всi люде в Бiлiй Церквi безпечнi i вiд напастi, i вiд грабежу, як довго я тут гетьманую. Нiкому волос з голови не впаде, i нитка не пропаде... Вулика пiшов додому, а гетьман - на козацьку раду старшини. VII Про повстання Косинського, про заняття Бiло? Церкви та пограблення княжого добра дiйшла до князiв Острозьких вiстка, як вони вертали з елекцi? з Кракова. Обидва запалали страшним гнiвом на таке зухвальство худопахолка. Треба було вiдразу усьому зломити шию, здавити розбiйника, бо коли би це мало повторитися, то не було би гаразду на свiтi. Князь Костянтин хотiв з цього повстання зробити справу загальну, якою повинна зайнятися уся Рiч Посполита. Князь написав листа до польського гетьмана Жолкевського, який сторожив на укра?нних землях за порядком. Жолкевський дививсь на цiлу справу iнакше. Це не була справа загальна. Вона дотикала виключно iнтересу князя Острозького, це була привата, за яку князь повинен постояти сам. Гетьман радив князевi пiти з Косинським на мирову i не роздувати великого вогню, бо з того скористають вороги Речi Посполито? i вийде з цього приватного непорозумiння шкода. Бусурмани лише ждуть на такий заколот, щоби впасти на землi Речi Посполито?. Одним словом, гетьман не хотiв спричиняти поклику до посполитого рушення шляхти, як цього домагався в сво?му письмi князь. А що й король послуха?ться ради гетьмана, то на таку помiч князь не мiг числити. Дiставши таку вiдповiдь од гетьмана, князь дуже розсердився. - Ось як воно! Я маю за гетьманською порадою перепросити гордого шляхетку, кланятися йому i просити прощення. Гарних часiв ми дожили, мiй сину, - говорив вiн до Януша. - Я тобi кажу, що це початок, за тим повстанням пiдуть iншi, бо невдоволених нiколи не забракне. Рiч Посполита тяжко спокуту? за тi примхи пана гетьмана. Та нам самим треба про себе промишляти. Я пiдiйму усю свою силу i провчу як слiд кожного, що важиться мене зачiпати. Збираймо, сину, вiйсько i рушаймо на ворога. Ще нас на те стане. Князь порозписував листи по всiх сво?х ма?тках Острозько? землi. Написав до свого зятя Радивiла й закликав його до походу. Князь вважав у тiм допуст божий, що на старостi лiт не можна йому мирно жити i треба сiдати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити. Князь мав по всiх замках вiйсько добре узброене. Крiм того, його новосельчани обов'язанi були на кожний поклик збиратися й виходити в поле. Збро? було для них доволi, а коней i не перелiчиш. Князя болiло це, що проти нього виступають i козаки, з якими вiн все жив у згодi i ?дностi. У нього були козацькi ватаги мiж двiрською мiлiцi?ю. Князь мусив з жалем довiдатися, що багато його козакiв перейшло до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з сво?ю ватагою. Князь хотiв за нього запевнитися i покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий вплив на свого брата. - I що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув? - Не покинув вашо? свiтлостi i не покине, поки я живу. - Я мав право говорити так i про Косинського, а сталося iнакше, i вiн, забувши страху господнього, пiдняв на мене святотацьку руку, на свого добродiя. - Ваша свiтлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну. - То чому ж менi не сказали? Я ще був би в силi такого Косинського по-княжому винагородити. - То не було дiло вашо? свiтлостi, лише князя Януша. Без Рокитни можна було обiйтися. Косинський далекий вiд того, щоби проти вашо? свiтлостi повстати. Його дiло з князем Янушем, i справу можна би мирово поладнати. О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня i тому його не щадив, а як сповiдник старого князя, маючи в руках ключ до його совiстi, мiг собi позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике зухвальство. - I ти, отче, радиш менi йти на мирову з розбишакою? Нi, того не буде. Я його поконаю збройною рукою i роздавлю, як муху! - Смiю завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги нашi, яко же i ми оставля?мо должникам нашим. - А хiба ж це по-християнськи - нападати по-злодiйськи на другого i його добро грабити? - Я знаю, князю, що Косинський в цiлiй Бiлiй Церквi нiкого не пограбив. - Як нiкого? А князя Януша? - Шукав вiдплати за зроблену йому кривду. - Твiй совiт лукавий, - каже подражнений князь. - Як хочете, то йдiть всi до Косииського, i ти, i твiй брат, всi! - Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашо? милостi, не опустимо вас, хiба нас киями прогнати прикажете. А ще й тодi, вiдiйшовши, величати будемо князя Костянтина, як защитника i добродiя православно? церкви. Але було мо?м обов'язком, як сповiдника i духовного дорадника вашо? свiтлостi, звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий покласти голову, бо за вашу милiсть я перед Богом вiдповiдаю. - Що ж тут не по-божому? Хiба Бог забороня? свого добра захищати? - Якби з цього мало вийти бiльше лихо, то треба таку защиту понехати. - Не розумiю тебе, отче. Яке ж може вийти з того бiльше лихо, як те, що мене той злодiй, мене, православного князя, ограбив? - Вiн не вашу милiсть, православного князя, защитника нашо? церкви, пограбив, лише шукав сво?? кривди на князевi неправославнiм, на католиковi. - Як смi?ш! - крикнув князь i затиснув кулак. - Удар, князю, ось моя сива голова, - сказав о. Дем'ян i склонив голову. - Я сказав правду i ще остерiгаю вашу милiсть, що з то? мiжусобицi повстати може велика шкода для православно? церкви. Князь заспоко?вся, а о. Дем'ян говорив далi; - Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашо? богоспасаемо? церкви мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша милосте, того Косинського, коли би вiн у тво? руки попався. Не треба козакiв доводити до крайностi. Прийде час, коли вони будуть одинокими защитниками православно? церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по вашiй головi? Син найстарший вже для церкви пропав. Вiн - латинник i лях, з то? дороги його не в силi ми завернути. Дiти вашо? милостi не пiдуть слiдами свого славного батька. Рiд Острозьких для церкви пропаде, це почува? моя душа. Хто ж посто?ть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це душа i кров укра?нського народу. Правда, вони ще не з'?днанi, та над цим треба працювати, пригортати ?х до себе, як свавiльнi дiти. Уся шляхта може покинути свою церкву - народ, а цвiт його, козацтво, церкви нiколи не покине, а за не? голову положить. Могутнiсть вашо? свiтлостi покона? Косинського, але не смi? його знищити. Батько покара? свавiльну дитину, але ?? не уб'?. Не дай менi, Боже, дожити такого нещастя. Бесiда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Вiн очевидно м'як, як вiск, вiд слiв свого сповiдника, хоч як його княжа гордiсть проти цього бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможi, як польський гетьман Жолкевський, то доконали упiмнення слабосильного о. Дем'яна. О. Дем'ян, вийшовши вiд князя, пiшов прямо до свого брата-кожем'яки, у якого жив Северин. В домiвцi Северина було замiшання. Северин збирав свою мiзерiю i ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору. - Ти куди? - Ще й пита?ш! Не можу ж я тут бабiти, як козацтво руша?ться? - Чи до Косинського тобi спiшно? - Авжеж... - Бiйся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смi?ш покинути. О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього i каже: - Та я би мав проти козацтва з князем йти? Нiколи! Менi би на Запорожжi того нiколи не вибачили, я би сам себе прокляв, i нашому родовi, мо?й добрiй славi була би ганьба. - А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобi те все розтолкую. Северин зiбрався й пiшов з о. Дем'яном. Як прийшли на мiсце, о. Дем'ян зачинив дверi, щоб ?х хто не пiдслухав, i каже: - Я прямо вiд князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо мiг я вже тебе не застати. Ти в гарячiй водi купаний, бо така рiч вимага? розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе покладав вiн надi?, тому мав ти в його посiлостях певний приют i охорону. Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь свiт пiдняв би на тебе великий крик, а князь нiколи би тобi цього не вибачив. - Чи так, чи сяк, то менi з цi?? матнi не видiстатися. Як не однi, то другi на мене повстануть. До мене пише Косинський i до себе взива?. Ми знакомi не вiд сьогоднi i приятелi. З одного казана ми кашу ?ли. Як менi тепер стояти проти нього з князем, коли пiднявся народ проти панiв-дукiв? Хiба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться. - Нi, ти пiдеш у похiд з князем. Ти дуже будеш там потрiбний. Слухай мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителiв. Козацтво ще заслабке, щоби з такою силою мiрятись. Я вiрю в силу козацтва. Воно побiдить, але не тепер. Скажеш менi: нащо ж зачинати? Так! Та я того не перепиню, до бурi мусить прийти, бо Острозькi тако? зневаги не подарують. Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо -його буде треба. Ти будеш при князевi тою студеною водою, щоб жагу мiркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово i погодиш ?х. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не харциз. Його треба обороняти в пригодi, а ти це можеш, бо ти проворна людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з'?дна? тобi серце князя, котрому зда?ться, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе послуха?. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа гордiсть може перемогти мо? упiмнення, може за них забути, а ти йому це в пору пригада?ш. Мiж князем i козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду доведеш ти, мiй брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що ми з низького ремiсничого роду, i лише власними силами вийшли в люде: я - в церквi, ти - мiж козацьким лицарством. Обидвох нас треба на свiтi, треба для народу, для церкви. Ми при князевi ма?мо тверду опору. Незриваймо того зв'язку з князем, стараймося його змiцнiти. Брате! Не гаючись, йди до князя i проси про прикази для тебе... Севериновi кожне слово брата глибоко западало в душу. Вiн зрозумiв його намiри i в його головi зачав творитися план, як братову думку перевести в дiло. Може, вдасться йому не допустити до проливу кровi i довести до згоди мiж князем i козацтвом. Северин, не гаючись, пiшов на замок до князя. На замку тодi вiдбувалася велика во?нна нарада. При?хали княжi сини: Януш, во?вода волинський, i Олександр. Костянтина там не було, то й так не було з нього пожитку. Погулявши гаразд по свiту, вiн тепер топив сво? гуляцькi спомини в молитвi й практиках релiгiйних. Зате попри?здили приятелi старого князя: князь Олександр Вишневецький, Гулевич i iншi. Вони всi мали спiльнi дiла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив: - Коли так далi пiде, то з нашо? працi слiду не остане. Загине, пропаде шляхта, голота запану? над усi?ю Укра?ною. Пани з Польщi хiба ослiпли, що того не бачать i не хотять нам помогти. Така байдужiсть уряду вiдомститься колись тяжко на самiй Речi Посполитiй. Пани Заславськi та Жолкевськi смiють писати менi адмонiцi?, що то мо? приватне дiло, що я сам наварив того пива й сам його маю випити... - Невже ж так писав? - пита? Вишневецький. - Так би нiхто не поважився, навiть сам король його милостi князевi Острозькому написати, але так виходить з iнтенцi? того письма. Пише менi, щоби йти на мирову з тим розбiйником Косинським. Згадайте, вашi милостi, мо? слова, що то лише початок того, що ма? наступити. Козацтво збунту? всю сiрому. Вони заволодiють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож, поки пора, треба тiй гiдрi шию скрутити, поки вона ще в колисцi, поки ?й ще зуби не виросли. Радьте, вашi милостi, думаймо про рятунок самi, коли панам з Речi Посполито? не пильно за шляхтою постояти. - На мою думку, - каже Вишневецький, - до того й сил великих не треба. За кiлькома стрiлами все те гiльтайство розбiжиться на чотири вiтри. Тепер вони трiумфують у Бiлiй Церквi, бо не було кому ?? обороняти. Замок пiдупав, найлiпший доказ, що сам пан пiдстароста, князь Курчевич-Булика, не мешка? в замку, лише в городi, мiж мiщанами. Не було вiйська, не було чим боронитися, тож Косинський вмашерував без усяко? перепони в город. Iнакше дiло пiде, коли стане проти нього вишколене у во?ннiм ремеслi лицарство. Князь Костянтин, почувши про Бiлоцеркiвський замок, узяв це до себе, бо ходили всюди говори, що князi Острозькi через свою скупiсть не хочуть у сво?х во?водствах направляти замкiв, хоч тих там дуже потреба так супроти орди, як i укра?нського сво?вiльства. - Чи я раз писав до сейму, що всi замки в Ки?вщинi потребують направи, що все занепада?, що замки тi не в силi зупинити непроханих гостей. Писав я, що козаки-низовцi приходять до Ки?ва й забирають для себе всю арматуру. Мо? письма, мо? слова - як горох до стiни. Великi пани з Речi Посполито? дають менi пiзнати, що це я повинен зробити сво?м коштом. Якi вони мудрi! Користь пiшла б на цiлу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають, так i мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби йти з малими силами на того гiльтая, я не згодний. Ми не зна?мо, яка в нього сила. Може бути, що всi козаки панськi, всi ре?стровцi перейдуть на його бiк, я за сво?х не ? певний. А пiдемо ми з малою силою й нас розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще бiльше, й тодi запала? полум'я явного повстання по всiй Укра?нi. - А може, та напасть на вашу милiсть то з iншо? руки походить? - втрутився котрийсь з присутнiх. - Над тим я також мiркував. Панове гетьмани кладуть менi в ухо, що то мо? приватне дiло. З того можна думати, що вони щось знають бiльше, як я. Коли то дiло приватне, то може бути чи?сь, кого я не знаю. Та дай Боже, щоби лише так було! У мо?м приватнiм дiлi я дам собi раду сво?ми силами при божiй помочi й при помочi мо?х приятелiв i сусiдiв. Вашмосць во?водо, - каже, звертаючись до сина Януша, - по?деш у Галичину й там збиратимеш вiйсько. Ми всi збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всiх замках i волостях, щоб кожний обов'язаний ставав до збро?. Часу ма?мо небагато. - Ваша милосте, - сказав потиху старий слуга князевi, - вiд довшого часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з вашою милiстю говорити. - От добре, що ми тут усi зiбранi, - каже князь до гостей, - якраз Наливайко хоче до мене. Мiркую, що хоче вимовити менi службу - то по-лицарськи, бо мiг вiд'?хати, не кажучи анi слова. Нехай тут прийде. За хвилю увiйшов Северин Наливайко. Вбрався, як на велике свято, в кунтуш бронзово? краски з червоним, як кров, сподом, у червонi штани й сап'яновi чоботи. Виглядав, як мальований. Вiн не сподiвався застати таке свiтле товариство, але цiлком не збентежився панами. Вiн вклонився вiд порога, а далi пiдступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив; - Ваша голова, милостивий князю! - З яким дiлом приходиш, пане Северине? - Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милiсть ладиться в похiд на свавiльникiв пiд Бiлу Церкву. Смiю спитати вашо? милостi, що прикажете, ваша милосте: вiрному слузi остати на печi чи йти в поле? На тi слова всi дуже зачудувалися, бо дожидали чого iншого. - Хiба ж ти би пiшов проти козацтва воювати? - Коли ваша милiсть не прикажуть, то не пiду... - Таж козаки - тво? брати. - А ваша милiсть - мiй батько, батько ближчий, чим брати. Було б погано, коли б я опустив у пригодi мого добродiя й пристав до його ворога. - А нема в тво?х словах яко? хитростi, бо самим словам вiри не йму? - Ваша милiсть Наливайка не знають, як видно. Вiн найвiрнiший слуга вашо? милостi, та я ще мушу виправдати свою нетерплячку, я, слуга, повинен ждати, поки пан не прикаже, але я мушу знати волю вашо? милостi наперед. Зiбрати вiйсько - то не через плiт перескочити. Треба негайно зiбрати людей, узбро?ти, нагодувати. Вiдтак треба все впорядкувати. Треба людей заздалегiдь упередити, а то тi шибайголови пiдуть на той бiк. Вони без вiйни, як риба без води, жити не можуть. Усiм та смiлива розумна мова козацького ватажка дуже сподобалась. Князь Костянтин каже: - Твоя мова розумна i щира. Пам'ятай, пане Северине, що хто нам прислужиться, той може бути певний нагороди. Князь слова додержу?. По тiм походi, коли так буде, як ти говориш, будь певний мо?? ласки. Даю тобi дозвiл на збирання козацтва, роби, як зна?ш. Усього будеш мати, а що ти неабиякий ватажок, то я це знаю. Наливайко вклонився й вийшов. - Це певний чоловiк i певно нашо? справи не зрадить, - каже Вишневецький. - Вiн нам бiльше прислужиться, як хто iнший, - каже князь Януш, - По-перше, то справний ватажок i вмi? орудувати гарматою. - I розумiв козацьку тактику. - На Северина ждав на замковiй вулицi о. Дем'ян. - Трохи не подавився сво?ми власними словами, так садивсь на чемностi. Щоб тiльки за тво?ю радою, брате, не втратив козацько? слави. - Не втратиш, увесь свiт дiзна?ться, яку ти козацтву прислугу зробив. - Нiхто того знати не буде, а всi мене побачать там, по тiм боцi, де я не повинен бути. Та вже вороття нема, бо коли я сам заявив князевi сво? послуги, то аж тепер би зрадником остав. Нехай дi?ться Божа воля! VIII В Бiлiй Церквi все заспоко?лося. Козаки Косинського жили з мiщанами в згодi; був у городi порядок; Косинський з старшиною сидiв на замку i тут укладали план дальшо? вiйни. Косинський розписував листи на всi сторони й взивав козацтво ?днатися пiд його булавою. Писав на Запорожжя, писав до сво?х приятелiв, писав до московського царя. Зiйшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрiм настро? духа. Мав надiю, що на весну пiднiме до себе усю козаччину проти панiв, що на Укра?нi заведеться новий лад без хлопа i пана. Мiж його старшиною був сотник Максим Шило. Вiн, вислухавши голоси товаришiв, каже: - Пане гетьмане, ти все бачиш пiд схiд сонця, а воно так не ?. Завчасно ще, щоб уся Вкра?на на панiв встала. Буде доволi наших лицарiв по тiм боцi. От зараз скажу: ти, гетьмане, писав до Наливайка. Ти його сподiва?шся. Для нього оставив ти одну важку роботу, а то впорядкувати гармату нашу, окопати город. Вiн до того мистець. - I вiн це, певно, зробить, то мiй добрий знайомий. - Зробить, але не на цiм боцi. Я дiстав вiстку певну з Острога, що Наливайко держиться цупко княжого хвоста i збира? на нас козацтво. У всiх, що те чули, наче б громом вдарило. - Сотнику, - каже Косинський, - чи це аби не наклеп на славу доброго козака. - Дай Боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пiшов туди. При князевi сто?ть i його брат, пiп Дем'ян. А вони оба нерозлучнi, як можна було на нього надiятися? - Обiйдемося без Наливайка, - каже Косинський,- я теж потрафлю орудувати гарматою. - Не в тiм дiло, а лише в цiм, що на других уповай, а сво?ми силами роби. Ти, гетьмане, надi?шся i на московського царя, i на орду, а з того пуття не буде. Цар тодi вмiша?ться в наше дiло, як побачить у тiм свою користь, а хан татарський на те тiльки прийде нам з помiччю, щоб собi за згодою козацтва ясиру набрати та Укра?ну пограбити. Нiкому я не вiрю, нi на кого не уповаю, хiба - на свою шаблю. - Так, по-тво?му, не зачинати нам нiчого, хiба розiйтись додому? - Я того не кажу, але нiде правди дiти, боюсь, щоб ми задалеко з такими силами не зайшли. Ми задалеко вiд Запорожжя. Коли б вороги позаду нас станули, так хiба на дикi поля. Нам треба десь ближче. - Ми замок Бiлоцеркiвський приведемо до ладу i можна буде довго оборонятися. Припасiв всiляких тут доволi. - Кажу вам, що ви дiти, - говорив старий Шило. - Зачинати вiйну проти панiв-гнобителiв на те, щоби сидiти за валами? Подумайте! На таке дiло йти вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби ?х нищити, щоб пани вiдтак нiде не знайшли захисту. Але нас замало, щоб йти вперед. Пам'ятайте, товаришi, з ким гра?мо, - то неабиякий шляхетка, то - Острозький. Вiн лише десяту часть сво?х грошей видасть, а поставить таке вiйсько, що з нiмецьким цiсарем помiря?ться, не то що. Я кажу так: Бiла Церква не до оборони. Шукати нам пригiднiшого мiсця, а за той час збирати сили, рушити цiле Запорожжя. Тепер би нам лише потроху рвати панiв, де вдасться, а цiло? нашо? сили не виставляти, поки не запевнимось, що ми побiдимо. - На твiй резон, сотнику, то нам нiколи не доконати великого, задуманого дiла. - Пане гетьмане, ти береш рiч гарячо. Не наставляй даремне голови. Ти лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, i то тебе згубити може. Чи докона?мо ми задумане дiло? Нi! Ми робимо початок, уготовля?мо путь грядучим поколiнням, анi ми, анi тi, що прийдуть зараз по нас, не покона?мо панiв, це зробиться пiзнiше. Але початок треба комусь зробити. Треба показати мировi хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те. - А поки що на нас йде королiвська комiсiя, - обзива?ться Павло Жук. - Вони вже в Фастовi отаборились. Самих знатних панiв до нас, худопахолкiв, король посила?. - Кого? - Претвича, Струся, Гульського, разом з ними йде i наш паперовий гетьман Язловецький, - самих старостiв понасилали. - А йде за ними вiйсько? - Нi, вислали самих комiсарiв. То таке дiло, панове, що короннi пани не конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають це дiло приватним самого князя з козацтвом. Це для нашо? справи i добре. Нам леда день сподiватися письма з адмонiцiями, i зачнуться переговори, з котрих нiякого пожитку не буде. - Не може це бути, щоби комiсари без вiйська йшли. Я знаю вiд сво?х людей, що якась там сила з ними, i по якого чорта вони би окопувались у Фастовi... - А я все кажу, що Бiла Церква для нас не добре мiсце, - говорив Шило. - А куди б ти гадав? - Краще в Трипiллi. Звiдсiля заберемо усю гармату та мунiцiю. Зайняли Бiлу Церкву, займемо i те. Чи згода, панове товариство? - Авжеж, що згода! I Трипiлля зайняти не було велико? штуки, бо нiхто не хотiв його обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду. Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як тi, що тут знайшли, так i тi, що привезли з Бiло? Церкви. Не довго ждали, як тут з'явився посланець вiд польських комiсарiв з листом вiд пана Миколи Язловецького. Цей поставлений польським урядом "старший" над низовим вiйськом писав: "Панам молодцям запорозьким, що в Трипiллi пiд той час. Панове молодцi! Хоч ви, не вважаючи на мо? писання, вже показали себе непослушними i королевi, пановi сво?му, i менi самому, забувши свою присягу i обов'язки супроти природженого пана, але я розумiю, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королевi i Речi Посполитiй, i думаю, що за одного лотра всi не схочете терпiти. Тому посилаю до вас ще цього листа, наказуючи вам iменем короля, щоби ви того лотра видали, а самi волi королiвськiй не противилися, бо тут ви породилися i трудно б було вам обiйтися без Польщi, котро? вам би вже не знати. Iнакше замiсть того, що я з вами мав служити королевi й кров поганську розливати, - коли ви зараз не ув'язните того лотра i не вишлете послiв до мене, то я за помiччю божою з людьми королiвськими буду мститися над вами". - Овва! - гукнули козаки. - Не страшний нам пан Язловецький. Нехай лиш прийде, помiримось, хоч би й зараз. Комiсари, не дiставши вiдповiдi, пiдступили справдi з невеличким вiйськом пiд Трипiлля. - Пiддайтесь, панове запорожцi, нам, комiсарам його королiвсько? милостi, видайте нам цього бунтаря Косинського, а тодi не мине вас королiвська ласка, - гукали поляки до зiбраних на валах козакiв. - Краще буде, як самi сюди прийдете, то погляда?те собi мiж нами всiх бунтарiв. У нас ? один Косинський, але то пан гетьман усього низового вiйська. - Покайтеся, бо година помсти близька! - За ласку вам дяку?мо, а вам ми радимо, забирайтесь до диявольсько? мами, бо зараз привiта?мо вас олив'яними галушками, що нi один з вас живий не вийде. Що було робити! З такою малою силою годi здобути фортецю. Комiсари взялись за переговори - козаки пристали на них, i так списано угоду, яко? козакам анi снилося додержати. Вони обiцяли бути послушними i бiльше нiколи Косинського гетьманом не вибирати. Нiхто не вiрив у тривалiсть тако? угоди, але комiсари мали чим похвалитися, що без проливу кровi покорили козакiв. Робили усе, мовляв, лiвою рукою, бо ж це на загальну думку не була справа Речi Посполито?, а гордого князя Острозького. Косинський оставався далi в Трипiллi, не покидаючи думки допекти Острозькому. Його ватаги почали шарпати посiлостi княжi. Мiж iншими напали i пограбили Переяслав, що теж належав до старого князя. З Ки?вщини i Брацлавщини перекинулись цi розрухи на Волинь, а всюди доставалось або Острозькому, або його приятелям. Шляхта жалувалась, що козаки "обычаемъ неприятельскимъ замки i места его кор. милости якъ и шляхецкие поседаютъ и людей забияютъ и мордуютъ... на послушенство сво? примушаютъ". Тi жалоби мали такий наслiдок, що король приказав шляхтi з тих во?водств збиратися пiд руку князя Острозького. Поза те уряд не вийшов зi сво?? байдужостi до козацького руху. Костянтин Острозький змобiлiзував сили i сво?х приятелiв: Претвича, Вишневенького i Гульського Яна i вiддав команду сво?му синовi Янушевi. Косинський сидiв тодi в ма?тностi князя в Острополi. Та це мiсце не видалось йому певним. Вiн пiшов далi на схiд i окопався пiд П'яткою близько Чуднова. Вiйсько князя пiдступало не разом, а частинами. Косинський користав з того i побивав одних по других. Так само було, коли наспiла головна сила. Це було 23 сiчня 1593 року. День був тихий, морозний. Ця зима дала багато снiгу, що зверху примерз. Косинський вдарив смiло на вiйсько княже. Воно не вдержало i стало розбiгатися. - Побiда! - гукали козаки i перли за втiкачами, добиваючи ?х серед глибокого снiгу. Косинський радiв, що одним ударом вдалося ворога розтрощити. Та сталося щось несподiване. В саму пору прийшов князь Януш з новими галицькими силами i вдарив на козакiв, що, ганяючись за втiкачами, порозбiгалися. Усе пiшло шкереберть. Малi козацькi конi западали в глибокий снiг, в якому легше було повертатися великим панським коням. Погром був страшний. Косинському ледве з невеликим гуртом козакiв вдалося втекти за вали П'ятки i тут замкнутися. Пiд час того бою Северин Наливайко робив так, щоб найменше до бою мiшатися i найближче держатися князя. Князевi старому, який нарочно сюди при?хав, пояснив Наливайко, що йому серед такого снiгу нiяк орудувати гарматою, але як прийде до облоги, то вiн уже покаже що вмi?. I справдi зачалася облога. Наливайко мусив лаштувати гармату на сво?х братiв. - Пане Северине! - гукали козаки з валiв. - I ти став панською собакою? Ну, ну, бреши на братiв - не вийде тобi це на здоровля, ще ми стрiнемось. Косинський пiзнав, що чи тепер, чи в четвер, а треба буде здатися. Вiн послав свого довiреного з листом до князя Олександра Вишневецького, просячи його о посередництво. Вишневецький прочитав листа князевi, а цей каже: - Такому лотровi, бунтаревi замала кара згинути на колi. - Ваша милiсть, треба по-християнськи. Ласкою покорений ворог може з вдячностi стати приятелем. - Не треба менi його приязнi. Пане Северине, як довго здобувати будеш це бунтарське гнiздо? - Можу його здобути в однiй хвилi, - каже Наливайко. - Знаю таку одну чудотворну гармату, що нам вiдразу всi брами створить, а це ? ласка вашо? милостi для всiх обложених. - I ти то? само? спiва?ш? - Так, ваша милiсть. Я козак i знаю козацький звичай. Вони доведенi до розпуки, усi вигинуть до одного, а не здадуться, анi свого ватажка не видадуть. Силою ми його живого не дiстанемо. - Так нехай пропадуть усi! - каже сердито князь. - Стiльки кровi християнсько? православно? полл?ться. Ворог уже впокорений, а того лише вашiй милостi було треба. Князь задумався, ходячи по кiмнатi. - Добре, - каже. - Ще той раз, останнiй, прощаю ?м. Пiдеш до них на переговори. - По приказу вашо? милостi пiду зараз. Наливайко взяв iз собою сурмача й пiдступив пiд вали. Його зараз пiзнали козаки. - З чим приходиш, Наливайку? Гляди, що куля тебе не мине, бережись! - Не говори небилиць, а висилайте когось iз старшини до переговорiв. Послали сотника Шила з писарем генеральним Iваном Кречковичем. Шило каже: - Не подам тобi, Наливайку, козацько? руки, ти зрадник козацтва. Чи не мали пани кого iншого послати? - Сотнику, опiсля нехай козацтво мене осудить. Сам я поставлюся на суд, на саму Сiч, або куди хочете, але знайте це,- що я просив за вами всiма, бо вас усiх мали саджати на колi. Ось спитай присутнього тут пана Претвича. Претвич потвердив це. Княжi посли поставили умови мира подiбнi до трипiльських. Але козаки тепер зобов'язалися скинути Косинського з гетьманства i нiколи його не вибирати. Зобов'язалися не нападати анi княжих осель, анi посiлостей тих панiв, що з князем стояли. Поставлена була ще одна упокоряюча церемонiя. Косинський мав три рази вдарити чолом перед князем i його синами. По тiй понижаючiй церемонi? усiх козакiв враз iз Косинським випустили на волю, забравши ?м усю гармату, разом 26 штук. Косинський закипiв ще бiльшим гнiвом на князя. Прямо з-пiд П'ятки подався на Запорожжя зiбрати новi сили до дальшо? боротьби. IХ То був останнiй похiд старого князя Костянтина. Вертався до свого Острога з великим трiумфом, як побiдник. Тих усiх, що йому помагали, нагородив по-кня-жому. Пороздавав ?м рiзнi надання в сво?х посiлостях. Северин Наливайко не хотiв тако? нагороди прийняти. - Такий непосидющий дух, як я, - говорив князевi, - не може придержуватись одного мiсця. Для козака свiт широкий, то його вiтчина. Князь нагородив його золотом i гарною шаблею з сво?? збро?внi, подарував йому гарного коня з багатим сiдлом. На при?зд князя роблено в Острозi великi приготування, в яких брала участь i княжа школа. Скомпоновано канти й вiршований привiт. Петровi Конашевичевi припала честь вiтати князя вiршованою промовою, в якiй величалися великi лицарськi прикмети князя. Було то в мiсяцi лютому. День був погiдний. Далеко в дорозi порозставлювано гончих, якi мали звiщати, коли княжа коляса приблизиться. Усе мiщанство вийшло назустрiч. Поставлено ворота з смеречини. Церкви вийшли з хоругвами. Школа уставилася пiд наглядом ректора бiля школи. Як князь сюди зблизився, школярi вiдспiвали кант, а тодi Конашевич приступив до княжо? карети й виголосив смiло похвальний вiрш, який князевi дуже подобався. - А, то ти, лучнику! Пiзнаю тебе. Гарно ти вирiс. Завтра прийди до мене на замок. Той день був великим празником для Острога. Увечiр палено смолоскипи й смолянi бочки. З вежi княжого замку трубiли на широкий свiт сурмачi славу князя. Цiлий день дзвонили по усiх церквах дзвони, правились молебнi. Одна лише душа була, що не веселилася то? днини: Северин Наливайко. Йому запала гострою колючкою в душу та зневага, яко? дiзнав вiд старого сотника Шила, що назвав його зрадником козацтва й не подав руки. Першим словом, яким привiтав брата Дем'яна, було: - Пропала, брате, моя козацька слава. Менi Запорожжя цього нiколи не вибачить. Вiн оповiв подрiбно цiлий похiд i яку заключили мирову з козацтвом. О. Дем'ян його заспокоював: - Не турбуйся тим, брате, лише трохи потерпи, а все гаразд виясниться, i запорожцi тебе виправдають. Химерний то народ, тi запорожцi - з часом усе забудеться. При найближчiй нагодi пошлеш ?м гарний подарок, i все забудеться. Ти пам'ятай про те, що сповнив ?си гарне дiло. Раз, що добрi вiдносини мiж князем i Наливайками покрiпшали, по-друге, ти охоронив вiд неминучо? смертi такого ватажка, як Косинський. З князем то так, що поки вiн жи?, треба його використати для православно? церкви. Що тепер вiд нього церква дiстане - то наше, по його смертi готово все пропасти. Бо хто ж перейме спадщину? Його зляшений синок Януш, його дочка Радивилева, ну i нiчого не обiцяючий син, а з Олександром, то не знати, що буде, бо вiн слабкого здоровля. По тiм походi Северин довго не важився показатися поза посiлостi князя Костянтина. Петро Конашевич дiстав вiд князя гарно? роботи срiблом кований лук i тридцять ки?вських стрiл. Стрiли ки?вськi, були на той час дуже вартною рiччю. За десять таких стрiл, прикрашених орлиними перами, давали кримцi один човен солi. Розумi?ться, що довгий час говорено в Острозi про похiд князя на всi лади. Конашевич мав одного знайомого мiж придворними жовнiрами князя, який у тiм походi брав участь, i вiд нього довiдався про цiлу кампанiю. Та то були нагi подi?. Причин нiхто не знав, тому цiла справа видалась Конашевичевi неясна, незрозумiла. Петро був дуже маломовний чоловiк, при тiм дуже осторожний. Нi з ким не хотiв про той похiд розмовляти, хiба з сво?м побратимом Марком. - Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний народ, що до них пристав, а завели мiж собою бучу? Дотепер жили вони в згодi. Народовi у князя, як то ми собi не раз бачили, живеться добре. Що за причина? - Вважай, Петре, що перша напасть вiд Косинського пiшла на князя Януша, а це ж не православний, лише лях душею й тiлом. - Хто зна?, чи то була напасть. Говорять, що князь Януш покривдив Косинського, а вiн хотiв лише помститися. Вiн пограбив княже добро, перебрав, а певно, й понищив якiсь грамоти. - То був грабунок. - Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а вiн навiть у князя Булики нiчого не рушив. Очевидно, що то був порахунок мiж ним i князем. - Менi потiм неясно, звiдкiля Косинський набрав стiльки приятелiв, що заризикували сво?ми головами за його справу. - То не так, Марку. Вони всi мали свою справу в тiм теж. На грабiж не йшли, як показу?ться, нiчого не здобули для себе, а полягли в чистiм полi. Видно, що i в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка iнтересiв народу з iнтересами дуки... - Воно виходить на бунт. - Так i менi зда?ться. Тут не йшло анi про церкву, анi про руський народ, лише про буття матерiальне. Ми того добре не зна?мо, бо ми поза княжi посiлостi не виходили, але там було зле. Впрочiм, ми потроху бачили в Самбiрщинi. Пес не втiка? вiд хлiба, лише вiд кия. То був перший зрив працюючого люду проти гнiту панiв. Не вдався вiн, то пiде за ним другий, третiй, бо пани добровiльно свого не попустять. Ця робота й нас не мине... - Ми князевi обов'язанi... - Князь не вiчний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо. - Правда, Наливайко не повинен був iти з князем проти сво?х. - А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собi розбишака, за якого його княжi слуги проголошували. Та тепер бачу, що то собачi язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина iншими очима, як перше. - Гончий пес, та й годi, або обласкавлений вовк, що на панський приказ сво?х братiв розрива?. - Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить нам наш побут в Острозi милим. Зна?ш, Марку, коли б я був знав те, що тепер знаю, я був би не скомпонував тих повiтальних вiршiв, а коли би був хто iнший за мене це зробив, я був би не в силi ?х виголосити. Менi б кожне слово в горлi заков'язло. Вiд то? хвилi Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до князя геть перемiнилося. Вiн вiдразу став по сторонi тих угнетених, покривджених вiд панiв-дукiв. Молода уява творила новi виднокруги. Вiн став мiркувати над тим, чому це так, чому ? люде ненаситнi i яку тому раду дати. Петро став ще бiльше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання засiло йому в головi: чого отець Дем'ян дозволив сво?му братовi на таке грiшне дiло? Певно, що воно сталося без його вiдома i дозволу? Його душу мучили сумнiви. Може, вiн помиля?ться, може, так мусить бути? Вiн сво?ми думками грiшить проти князя, свого добродiя. Таких сумнiвiв не мiг йому розiгнати Марко. Той був м'якшо? вдачi. Критично не вмiв на свiт дивитися, брав рiч так, як вона йому зверху показувалася, а глибше не вмiв мiркувати. Серед таких обставин пережили кульчичане кiлька лiт. Перейшли всi науки, що ?х вчено в Острозькiй академi?. ?х зачали помалу вживати до лiтературних праць в острозькому кружку вчених. Тi працi оберталися коло питань богословських. За одну таку працю дiстав Петро значну нагороду вiд князя. А в тiм часi скiнчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його пiдступом заманили пiд Черкаси в засiдку й вбили. Про таку неславну смерть Косинського довiдалися в бурсi згодом. Це ?х дуже збентежило. Iз того ?х побут у Острозi став ще скучнiшим. Хiба ж так жити цiле життя, поза княжi посiлостi свiту божого не бачити? А що з собою робити? Вертати додому, до Кульчиць i братись до плуга? Нащо ж ?м було тако? науки, знання латини i греки? От добре було би поговорити з дiдусем Грицьком, та Господь зна?, чи вiн ще живий. Давно, давно не було нiяко? вiстки про нього, нi про рiдну сторону. Стати на розстайнiй дорозi й не знати, в котрий бiк повернутися, - це дуже людину драту? й вiдбира? охоту до всяко? працi. Хлопцi дуже посумнiли й робили свою роботу, як панщину, ?х душа рвалась у свiт, та не мали вiдваги отворити власною силою то? золото? клiтки, в яку ?х судьба замкнула. I були б ще довго так мучилися, коли б та сама судьба не зглянулася на них i не вказала ?м дорогу. Сталося це так нагально, що навiть i не помiтили гаразд, коли опинились на волi серед широкого свiту. Х Нема людини на свiтi, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого окруження. Хоч кульчичан усi вчителi i старшина школи любили, хоч князь ?х вiдзначав i милував, був у бурсi один диякон, Артемiй звався, що не злюбив ?х з то? хвилi, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що тi хлопцi у синiх капотах звернули на себе очi усi?? школи, вiн ?х не злюбив i не ворожив для них нiчого доброго. Та вже стiльки лiт минуло, а його ворожба не здiйснилась, вони велись гарно i показували, що з них вийдуть неабиякi люде. Його це ще бiльше лютило. Де лише мiг, мусив ?м пришпилити латку та лише дожидав нагоди, щоби ?м пiдставити ногу. Раз якось по?хав князь Костянтин до Полонного. З ним по?хав i о. Дем'ян. Князь мав звичай ви?здити з великим почтом служби i гайдукiв як для сво?? оборони, так i для свiтлостi свого княжого стану. Такi ви?зди князя траплялися в останнiх часах рiдко. По тiм ви?здi в Острозi наче б усе перемiнилося, наче б людей убуло. Князь самою сво?ю присутнiстю в Острозi вмiв держати порядок. За час його неприсутностi усе попустило трохи. Отже, сталося так, що однi?? ночi якийсь бурсак шпурнув у вiкно ректора каменюкою. Зачалось слiдство. З того скористався о. Артемiй i посвiдкував перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Вiн бачив його на власнi очi, як вночi викрадався з бурси, пiшов на подвiр'я i, оглядаючись на всi сторони, як злодiй, кинув каменем у ректорське вiкно. Прикликали неповинного нi в чiм Марка перед старшину. Диякон сказав йому це у вiчi, та ще й на хрест забожився. Вiн показував, як Марко порпав у снiгу за каменем. Марко тепер щойно придивився сво?му вороговi, бо досi не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька, кахикаюча, з рудим волоссям на головi, з рiденькою борiдкою. Марко присягався у сво?й неповинностi, оправдувався тим, що не було йому нiяко? причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро i iншi товаришi. Не помогло нiчого. Дияконовi дали вiру, а Марка по тодiшньому звичаю порiшено покарати рiзками. Нiчого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усмiхнувся злобно i сказав: - Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голiй лавi тебе не покладуть, килимами пiдстелять. Це тобi належиться. Присуд виконали зараз i вибили Марка болючо рiзками. Та ще бiльше болiло його те, що потерпiв невинно, що така кара приключилася йому в бурсi перший раз, хоч тут не жалували iншим березово? кашки. Його болiло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпiв з ним його побратим Петро. Вiн аж плакав з лютостi, та нiчого було робити. В часi екзекуцi? Петро закусив губи до кровi i затискав кулаки. А опiсля взяв зомлiлого вiд болю Марка, мов малу дитину, i понiс на лежанку. Вiн обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'ятi. Щойно по екзекуцi? дали ректоровi знати, що виновника знайдено i покарано. Ректор був з того невдоволений i сказав вiдразу: - Ви помилилися. Того Жмайло не мiг зробити. Як ви смiли робити суд без мене? - Бо то була справа вашо? милостi. Смотрицький каже: - Бiдний хлопець, я знаю, що вiн не винен. Марко перележав цiлу нiч у гарячцi, а Петро не лишав його анi хвилi самого. Пiклувався ним, як малою дитиною. Вiд того часу Марко не приймав нiяко? поживи. Поклав собi вмерти голодною смертю. - Не варто жити на свiтi, де живуть такi злобнi люде, що на неправду хрест цiлують. - А то б то ти зробив потiху рудому дiяконовi, коли б справдi помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей сво?х не позбира?. Слухай, Марку, викинь з голови тi дурнi замисли, ?ж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу i махнемо на Запорожжя. Аж тепер менi ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь iз кривоприсяжником, щоб вiн i пiд землю сховався. Тими словами уговорив Петро Марка. У нього вiджила охота до життя i почув вовчий голод. - Спасибi тобi, Петре, що ти мене врозумив, справдi воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати? Петро пильнував хворого i не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра. - Кроком вiдсiля не рушуся, поки Марко не подужа?. - То непослух! - говорили вчителi. - Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою. На те не хотiв нiяким чином згодитися ректор: - Ви з глуздiв збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лиша? в бiдi, а ви його карати хочете, ще, може, й рiзками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олiю до вогню, бо хлопцi збунтуються, а тодi що? - Хiба ж нам бунту боятися? А княжi гайдуки для чого? - Ось куди мiрите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дiтей, яких князь повiрив вашiй опiцi i за це вам добре платить? Ректор чимраз бiльше гарячився. - Все пiшло з наклепу диякона. Пiдождiть! Ще вам за Жмайла вiд князя дiстанеться. Хлопцi самi пожалуються, коли князь вернеться, i я не замовчу. Школа пiд мо?ю управою. На те, що задуму?те, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу кровi i споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познiмати. Опiр ректора мов студеною водою ?х облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити. Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не стара?ться зрiвноважитись, а хоче промах направити загаряча. Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями. Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Марково? лежанки i звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-пiд заголовка. - А це що? - пита? грiзно. - Це ректор посила? за терпеливiсть. Марко почервонiв, як рак, i шпурнув даскаловi гаманець у лице. - Йди до диявола! Ти зневагу i кривду червiнцями хочеш заплатити, i то шляхтичевi? Даскал, бачачи, що ще й Петро затиска? кулаки, пiднiс гаманець iз землi i мерщiй втiк зi спальнi. - То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилiчити, заки князь верне. - Треба до нього лiкаря послати, а коли не схоче, то вже й не грiх буде сили вжити. Послали княжого лiкаря. - Йди геть, бо голову розiб'ю! - кричав Марко. - Напосiлися не давати менi супокою - я сам видержу без тебе. Та лiкар привiв з собою помiчникiв, бо його упередили, що без опору не пiде. Тепер виступив Петро в оборонi побратима. В його руцi блиснув нiж. - Котрий з вас хоче пiти перший чортовi в зуби? Виступай! Помiчники лiкарськi не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збiгались з усiх усюдiв. Iншi повибiгали зi школи. Кожний хапав, що пiд руки попало. - Не дамо знущатися над нами, досить пролляли кровi. Бийте напасникiв! В цiлiй бурсi настало пекло. Лiкар втiк мерщiй. Повтiкали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки: - Що ви наробили? Подурiли? Що я тепер зроблю? Ректор пiшов сам до бурси. Його дуже всi поважали й любили. - Дiти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайловi зробилася кривда, i справа пiде перед князя. Чого ви так? - Петра хотiли бити... - То не може бути. Без мого дозволу нiхто не смiв нiкого доторкнутися, але старшину треба слухати. Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що мiг так рiзко проти старшини виступити, хоч завжди ?? слухав. Вiн налякався свого вчинку. - Прошу вашо? милостi, ми обидва були роздратованi тою кривдою, яка Марковi сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лiкаря з пахолками. - А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твiй побратим ще бiльше терпiв? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лiкар, то ви обидва без опору зробите, що вiн прикаже. А ви, хлопцi, - до школи, не робити менi галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить. Наче б олiю налив на розбурхане море, так усе заспоко?лося. Хлопцi розiйшлися, а лiкар мiг в присутностi ректора оглянути та перев'язати Марковi рани. Потiм Марко твердо заснув. Тепер уже Петро не потребував коло нього сидiти, бо лiкар приходив щоднини i доглядав його. За кiлька днiв - Марко став уже виходити та проходжуватися. Однi?? ночi Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Сiч помандрують, не мiг заснути пiзно внiч. Нiч була ясна й морозна. Мiсяць свiтив крiзь вiкна та вiд дерев, що стояли перед вiкнами, виписував рiзнi фантастичнi малюнки по долiвцi. В бурсi усi спали. Чути було спокiйний вiддих молодих грудей. За пiччю цвiркотiв цвiркун. На замковiм годиннику вибила одинадцята година. Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвiр i полюбуватися чарiвною нiччю. Вiн одягся, накинув на себе кожушину i вийшов потихеньку до сiней, а звiдсiля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Бiлолиций плив спокiйно по небесному просторi, мерехтiли зорi, а по замерзлiм снiгу блищали мiльярди iскор, начеб хто дiамантiв насипав. Марко вiдiтхнув повною груддю свiжим морозним повiтрям, i на душi в нього стало легше. Забув за злиднi, що йому недавно лучились, забув заподiяну кривду. Йому стало весело, i вiн став проходжатись по огородi. Ходив так довшу хвилю i не помiтив, що його хтось слiдить. Iз бурси вийшла за ним якась людина i стала за углом. У не? в сутiнi свiтилися очi, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути. "Тепер певно засну по тiм проходi". Зайшов аж пiд вiкна ректора. Там було темно. Вiн завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустрiч диякон Артемiй. Вийшов iз сутiнi на свiтло мiсяця. Марко так налякався цi?? неждано? появи, що трохи не крикнув. - Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, i тепер випрешся, що заглядав у вiкна пана ректора? Лише далi так. Пошукай добре каменюки. Дiстанеш другу порцiю, поки ще давн? не заго?ться. Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемiя його приводило до пам'ятi. Тепер стало йому все минуле перед очi. Заболiла душу стара рана, нагадалася заподiяна кривда. Марко запалав страшним гнiвом. Вiн чув, як кров у нього б'? до голови i залива? мозок. Охота помсти виступила з цiлою силою. - Але ти, кривоприсяжнику, бiльше на мене свiдкувати не будеш, - засичав крiзь зуби Марко i з усi?? сили зацiдив диякона в висок. Диякон без стогону, наче пiдтятий гострою косою комиш, присiв i повалився на землю. З губи жбурнула кров. Тепер Марко пiзнав умить цiлу вагу свого вчинку. Вiн вбив людину. Його напав великий жах. Пiшло поза спину морозом, в очах почорнiло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землi лежав вбитий чоловiк. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побiг до спальнi й припав до Петра: - Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловiка вбив! Вiн обняв Петра i дрижав як у пропасницi. Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись вiд слiв та обiймiв Марка, не мiг зразу прочуняти та нагадати, де вiн тепер ?. - Петре, ради Бога, прочуняйся i рятуй мене, нещасливого! Петро насилу протирав очi, а далi вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тодi по екзекуцi?. - Марку, Бог з тобою, тобi щось погане сниться. - Тихше, Петре, щоб товаришi не чули. Я не з дуру говорю, то дiйсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемiй i знову пiдсунув менi думку, що я йшов ректоровi вiкна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а вiн й околiв. - Де ж вiн тепер? - Лежить в огородi на стежцi. Слухай, Петре, менi треба зараз, не гаючись, утiкати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи менi одягтись i дай менi грошi, я втiкаю у свiт за очi, а ти за той час позатирай за мною слiди, як зможеш. - Втiкати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу. - Нi, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозi заков'яну, та краще менi так, чим гнити в тюрмi або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш i боронити будеш мо?? добро? слави. - Марку! Ми - побратими. Ще пiд кульчицькою церквою не раз визнавали собi, що один одного в нiякiй пригодi не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нiчого говорити бiльше. Одягаймося, а я вiзьму в дорогу, чого нам буде потреба. Петро став поспiшно одягатися, а вiдтак вибирати зi скринчини рiзну мiзерiю. Петро взяв трохи бiлля, взяв гаманець iз грiшми, взяв лук, подарований князем, i стрiли з сагайдаком. Загорнулись кожухами i вийшли на пальцях iз спальнi до огорода. Артемiй лежав на стежцi скулений, а при нiм червонiлась кров. Мiсяць освiчував його. Хлопцi аж задрижали на той вид, а Марко охнув i закрив долонею очi. Петро взяв мерця попiд пахи i заволiк пiд огорожу, де лежала купа снiгу i тут загорнув його снiгом. Вiдтак позасипував кров на стежцi. Робив це з великою вiдразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слiд, що тут зроблено. Поки снiг не стане, нiхто не буде знати, де подiвся Артемiй, а за той час вони будуть далеко вiд Острога. Серед то? роботи укладав Петро план, що ?м далi робити. Марко не в силi був що-небудь думати. Вiн плакав, i дрижав усiм тiлом, та дзвонив зубами. Як покiнчив Петро роботу, каже до Марка: - Ставай менi на плечi та перелазь через огорожу. Марко послухався i за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мiзерi?ю i перескочив сам. Перейшли в тiнi вiд мiсяця вулицю Замкову, перейшли ринок i подались у вулицю Татарську, до ворiт города. ХI Втеча бурсакiв iз школи при кiнцi шiстнадцятого вiку не була чимсь незвичайним. Який втiкав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжi. Кожний бурсак знав, куди в такiм припадку дiватись, бо про те всi межи собою толкували. Знав це й Петро. Пiд самим мiським валом столицi князя Острозького стояла оселя старого вiрменина Аслана. Вiн торгував усiм. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або промiняти за iншу рiч. У нього можна було перевдягтись так, що й рiдна мама не пiзнала б. Аслан мешкав у малiй хатинi, що вiд старостi всiла в землю по самi вiконцята. Малi вiконцята, заслоненi замiсть скла пiхуровими оболонками, коли в хатi свiтилося, виглядали так, як очi яко?сь приземно? потвори, що прилягла до землi й чату? на свою добичу, до скоку ладиться. Петро застукав у вiкно раз i другий. Довкола все спало мертвецьким сном. Чути було лише тiкання великого годинника на вежi замку та хiд по скрипучiм снiгу сторожних. Хоч було вже около пiвночi, на Петрiв стук зараз у хатi заметушилося. Заблисло свiтло, а згодом рипнули дверi сiней. Вони вiдчинилися, й показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а вiдтак i цiла постать Аслана. Аслан був худощавий невеликий чоловiчок, пригорблений вiд старостi. Зате голова в нього була незвичайно велика i не вiдповiдала до його дрiбно? постатi. Дивишся та й мiрку?ш, чи той чоловiк не замiняв голови з яким велетом, що дуби лама?. На головi довге сиве кудлате волосся, така ж, аж у пояс, борода i великi брови. Не вiдбiг вiд цього ще великий нiс, яким старi вiрмени дуже величалися. Довгi руки, що десь до колiн сягали, вкритi синявими жилами, мов мотузками. Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, нiколи не роздягався. Стрiнувши таку цяцю в лiсi, можна було його взяти за лiсовика або яку iншу нечисту силу. Про Аслана ходила по городi недобра слава. Говорили, що за грошi вiн готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б i з города прогнали, коли б не те, що вiн був потрiбний не лише людям, але й самому бургомiстровi, який ним частенько послугувався. - Добрий день, дiду! - заговорив Петро. - Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пiзньою порою? - Не питай багато, а пускай у хату, на морозi толкувати не будемо. - Дуже просимо вашмосцiв, - i дiд вiдчинив перед ними дверi, пускаючи ?х усередину. В сiнях було темно, що годi. Дiд замкнув перше дверi на засув, а вiдтак створив дверi в хату, де вже свiтилося. В ту мить викараскався слуга iз-за печi й прислонив вiкна грубим сукном. - Милостi просимо, сiдайте, панове, та розказуйте, яке дiло? Знеможений зворушенням Марко присiв на лавi зараз. Вiн тяжко дихав i трясся цiлим тiлом. Петро розглядався довкруги. Була це простора низька кiмната з очадiлими брудними стiнами. Пiд однi?ю стiною стояв довгий стiл, неначе скриня з засувами. За столом довга лава, так само - попiд вiкна. В кутi - знову велика пiч з кахлевою грубою для тепла. Пiд задньою стiною - лежанка з подушками та перинами. Мiж пiччю i лежанкою - чорнi грубi дверi до комори. Дивлячися знадвору на цю хату, нiхто не вгадав би, що в нiй стiльки помiститься. По хатi вештався брудний, мов кочерга, слуга. Вiн лише всмiхався, отвираючи рота, в якому не було нi зубiв, нi язика. Тому його Аслан i держав, бо вiн не мiг виговоритися з того, що тут бачив i чув. Старий поглянув ще раз косо на хлопцiв i зараз вгадав, за чим вони прийшли. Вiн уже не одному школяревi допомiг до втечi, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне, що в таку пору втiкати вибираються, бо на Запорожжя втiка?ться лiтом. Дiд догадувався, що якась важна причина до цього ?х змушу?, й поклав собi вихiснувати ?х скрутне положення. - А грошi у вас ?? - Хiба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщiй за козакiв та продай нам ще два конi. Дiд змiрив оком рiст хлопцiв, узяв каганець i пiшов у комору, полишаючи ?х у пiтьмi. Згодом винiс оберемок одежi й поклав на стiл. Були тут штани, жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопцi роздяглися з сво?х бурсацьких халатiв i стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочi Аслана стали справжнiми козаками. Вибрали ще двi шаблi й по два пiстолi. Пильно ?м було, i не довго торгувалися. Старому наказали, щоб вранцi вiдiслав бурсацьку одежу в бурсу. - Справжнi запорожцi, ?й-Богу! - приговорював Аслан, оглядаючи ?х на всi сторони. - Ще би тiльки борiдки вашi оббрити. - Правда! Ми й забули... А чим же бритися? - ?! В мене ? все. Старий вийняв зi стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця i вмить оббрив першi молодi волоски. - Тепер давай конi! Коли нема коней, то на чорта нам того всього! - Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко конi купу?, не то що. У мене самi турецькi, як огонь. Ходiмо в стайню й виберемо - ? в чiм. - Перейшли через сiни в стайню, яка стояла пiд землею мiського валу. Передом йшов без'язикий слуга i присвiчував каганцем. В стайнi стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тiм мало розумiвся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрiн хотiв добре заробити. Марковi було спiшно i сiпав Петра за рукав, щоб кiнчав. Старий таки трохи мусив попустити. Нiмак вивiв купленi конi до сiней, а старий пiшов з хлопцями в хату. - Це такi конi, що пiд кошового давай. Правдивi турецькi, як огонь. - А де ж сiдла i узденицi? - питав Петро. - Хiба ж ви з сiдлами та узденицями купували? Це треба купити окремо. - А хiба ж ми не пiд верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, дiду, нiчого з того, забирай собi оце лахмiття. Пiдемо на Зарiччя мiж татар i знайдемо, чого нам треба. I Петро став згортати в калитку дукати, якi був висипав на стiл, щоб заплатити. А тих дукатiв наскладав Петро з тих подарункiв, якi князь Острозький роздавав мiж пильних школярiв при рiзних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм'як вiдразу, як вiск. Став гостей перепрошувати й винiс з комори два сiдла з узденицями. В мiстi обiзвалися першi пiвнi. Крайнiй час було ви?здити. Марко щораз бiльше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона i ось зараз прибiжать княжi гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усi грошi. - Як до?дете до ворiт мiста, подайте вартовому по золотому, а то, далебiг, ворiт не вiдчинить. - Скажи, дiду, куди дорога на Запорожжя? Дiд став хитати головою. - Держiться на схiд сонця, i бiльше на полудн?. Хлопцi посiдали на конi. - Прощавай, дiду! - Щасливо? вам дороги! - вiдгукнувся дiд, замикаючи дверi. Хлопцi обернулися в напрямi церкви, перехрестилися й подалися до мiських ворiт. В мiстi пiяли пiвнi. За хвилю воротар вiдчинив браму i з Острога ви?хали два молодi козаки. Перед ?х очима розкрилося бiле безкра? море. Вiд снiгу було добре видно, бо мiсяць давно зайшов. Хлопцi так спiшилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчiв у цю далеку небезпечну дорогу, яко? зовсiм не знали. Поклали собi виминати всi людськi оселi, прочуваючи, що за ними непремiнно пiде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше вiд Острога. Пере?хали добре замерзлу Горинь, поскакали на полудн? в тiм напрямi, який вказав ?м Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нiзащо не поважились були поступити в город. ?м здавалося все, що увесь свiт зна? про ?хню втечу, що вони втiкають перед карою, що хто-небудь ?х переловить i вiдставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе нi слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою бiлою плахтою. Надворi вже геть розвиднiлося. На сходi сонця зарожевiло небо, а далi викотилося велике червоне сонце. Його яркi промiння вiдбивалися вiд бiлого примерзлого снiгу й заслiплювали очi. ?хали так до вечора, виминаючи здалека людськi оселi, якi лише здибали на дорозi. То? днини вони i ?х конi не ?ли нiчого. Були голоднi. Конi стали постогнувати та приставати вiд утоми. I тепер ?м прийшла на думку турбота, де тут, у такiй пустинi, переночувати? Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це не могло бути нiчого iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом. Оселя це не могла бути, тому i не боялися пiд'?хати ближче. Та при?хавши близько, помiтили, що це був вiтряк, яких на Вкра?нi було багато. Снiгу стiльки навалило на крила, що ?х ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами. Видно, що давно сюди нiхто не заходив. - Тут якось переночу?мо, - говорив Петро. Вже хотiв висказати свою турботу, що без ?ди для себе i коней годi буде, та здержався, щоби не тривожити хворого Марка. Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що iнколи аж зуби затинав, щоби не йойкнути. - Тут нема чого нi розбишак, нi людей боятися, - потiшав його Петро далi. - А що з кiньми зробимо? - питав тривожно Марко. - Коли трапиться тiчня вовкiв, то завтра знайдемо лише сiдла та копита. Заки Петро на це вiдповiв, побачив зараз за млином якусь малу будiвельку, засипану теж снiгом. Це, очевидячки, була хатина для мiрошника. I тут не видно було людського слiду, значить, що хатина стояла вже давно пусткою. Петро скочив з коня i пiдступив пiд дверi, засипанi снiгом. Намучився чимало, заки вiдгорнув снiг. Дверi були засуненi iзсередини. Петро стукав та кликав, але нiхто зсередини не вiдзивався. Брала його нетерплячка. Зiперся усi?ю силою i виважив дверi iз завiсiв. Вони впали до сiней iз лоскотом. Петро пiдняв ?х i знову вставив на завiси. Тепер злiз iз коня й Марко, i завели сюди коней, та зачинили, i засунули мерщiй за собою дверi. Стояли тепер у великiй непрогляднiй пiтьмi. Петро викресав огню i запалив обережно вiхоть соломи. При свiтлi побачили себе в затишних сiнях з жолобом i драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней тi, що до млина при?здили. За драбиною було ще досить недо?дженого сiна. Конi пiшли зараз сюди й стали запопадливо хрупати. - От буде де переночувати пiд жолобом, - говорив Петро.- Господь на нас ласкавий. - Я такий голодний, що менi аж млiсно, - каже Марко. - Коби лише конi пiдживилися, а ми-то якось витрима?мо; може, яку звiрину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсiдлаю. В тiй хвилi Марко, мацаючи напомацки, знайшов дверi. Запалили знову вiхоть соломи, вiдчинили дверi i ввiйшли до невеличко? кiмнатки. Дуже тим втiшились. В них вступила якась надiя, що, може, що й для себе знайдуть. Петро безупинно пiддержував огонь i розглядався. На зимнiй печi стояв каганець, повний сала. його зараз засвiтили i оглядали хату далi. Стояв тут стiл, збитий з дощок, лава пiд одиноким вiконцем, над ним полиця, на нiй миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашнiй достаток вбогого чоловiка. Пiд задньою стiною лежав мiшок iз борошном, чим вони дуже втiшилися. - Коли ? борошно, то буде i гарячий кулiш. ?м дуже хотiлося попо?сти чогось гарячого. За пiччю була широка лежанка. Петро взяв у руку каганець i подався туди оглядати. Та зараз на перший погляд аж крикнув зi страху. Там лежав чоловiк, вкритий кожушиною. Петро отямився, що нема чого одного чоловiка боятися двом, приступив ближче i став до нього придивлятися. Стягнув iз нього кожух, та чоловiк не ворухнувся. Це був старенький сивий дiдусь. Здавалося, що вiн спить. Петро став його будити. Дiдок закостенiв зовсiм. - Замерз сердега, - говорить Петро. - Ну годi, неживий мусить живому вступитися. Вiн взяв обережно мерця на руки i винiс на двiр. Мерлець закостенiв так, що годi було його розпростувати. Скулився, зiгнувся. Обi руки склав пiд голову збоку, а ноги пiдiгнув. - А де ти його подiв? - питав Марко Петра, як той вернувся. - Поки що я його в снiг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер ходiмо до коней, ти свiти, а я ?х обiйду. I справдi, того було треба. Конi попрiли так, що аж шерсть злипалася. Петро ?х розсiдлав, познiмав уздечки i повитирав вiхтем, з вишки скинув соломи i добре ?м настелив. За драбиною було ще досить сiна, а Петро позмiтав в жолобi трохи зерна. Вiдтак став шукати по сiнях i знайшов пiд соломою в кутi купу рубаних дров. - Покiйник хазя?н був, царство йому небесне! - говорив Петро. - Ти, Марку, коли можеш, затопи в печi, а я ще пiду шукати, менi зда?ться, що я ще щось випорпаю. Зняв з себе кожух, узяв за халяву нiж i подався до вiтряка. Прогорнув снiг, i знайшов схiдцi, та полiз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут ще мiшок з борошном, а другий з зерном. Занiс одне i друге в хату. Тим часом Марко розложив в печi ватру. В хатчинi зробилося тепло i весело. - Можемо тут i цiлий тиждень пересидiти i вiдпочити. - Нашi конi не по?нi. - Правда, годi тепер за криницею шукати. Принесу ?м снiгу. Петро пiшов по снiг. Марко набрав теж снiгу в усi посудини, якi лише в хатi знайшлися, i приставив до огню. Петро шукав далi на полицi та по кутках хати i аж скрикнув з радостi. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонцi засушеного i замерзлого хлiба, коробочку солi, кiлька сушених риб i все те складав на столi. - Дивися, Марку - празник на цiлий тиждень. Як стрiнемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу "раба божiя, ?го же iм'я ти Господи вiси...". - Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, - каже Марко. - Чортзна-що верзеш! Кому би хотiлося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсi, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хiба як снiг стопиться, то значить не зараз. Впрочiм, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, - говорив твердо Петро i тупнув з досади ногою об долiвку. - Ми вже Богу дякувати, не дiтваки, а козаки. За той час в хатi робилося теплiше. Огонь вiд печi блимав по чорних зачаджених стiнах хатчини. Петро набрав кiлька пригорщ борошна i взявся варити кулiш, до якого всипав солi i вкинув сала. Кулiш кипiв, а хлопцям аж слина вiд того набiгала, так ?сти хотiлося... Вiдкололи два куски хлiба i виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже ?м смакувала. - От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика. - Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справдi гостi трапилися? - Ну то що? Хiба такi самi втiкачi, як i ми обидва; було б нам веселiше, а я ?х нi раз не боюся... Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре вiдживляться. Вiн розв'язав мiшок i став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не мiг вийти. Там були завиненi в платку три саленi свiчки. - Не кажу ж я, що покiйник добрий хазя?н був, - царство йому небесне. Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсiм не погас. Вiдтак поклякали обидва й стали молитися Господовi за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печi свiжо? соломи i полягали спати По такiй утомi, по невиспанiй попереднiй ночi заснули вiдразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крiзь сон почув вiн якийсь рух докруг хати. Якась бiготня в рiзнi сторони. Вiн прокинувся i став наслухувати лiпше. Бiготня збiльшувалася. У стайнi стали конi форкати i непоко?тися. "Що це може бути? - подумав. - Хiба ж погоня?" - Петре! Чи ти чу?ш, що там твориться? Петро пiдвiвся, протер очi i слухав теж. - Це нiчого iншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вiтряку! Вовки стали гаркотiти, жертися мiж собою, добуватися до дверей, а далi стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор. - А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. - Не дадуть нам уже до ранку спати. - Коли б хоч дверей не перегризли, бо конi нашi пропали б, а може, й до вiкна доберуться та в хату влiзуть.. - Це нi, бо вiкно засипане снiгом, а на дверi я пiду подивитися. Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пiстоль i вийшов до сiней. Почув справдi, що вовки гризуть дверi. Конi страх непоко?лися. Петро встромив пiстоль в отвiр до засова та й почув, що за пiстоль щось вхопило й стало ним термосити.