, у полях чорнiли великi протали, й дороги  розвезло.
Богдан сидiв прикутий до свого двiрця. Про полювання не могло бути й мови,
та й яке полювання в березолi,  коли  дикуницi  ходять  пороснi  й  оленки
вилизують сво?х ще мокрих теляток? Цiлий  мiсяць,  добрих  чотири  сiдмицi
ки?вський князь по складах читав грубезну книгу, й що далi вчитувався,  то
бiльше зло розбирало його на Годоя.
   Коли  п'янi  гостi  знайшли  пiд  стiною  непритомного  князя  лугарiв,
вибухнув регiт. I тiльки Богдан тодi  не  смiявся.  Стояв  позаду  всiх  i
думав, що се, може, й ? те диво, якого вимагав од  християнина  й  вiн,  i
веселi гостi.
   То була перша книга в його життi,  бо  в  греках  вiн  тiльки  вивчився
читати. Й коли перегорнув до кiнця шкiряний сувiй, замислився.
   Жорстокий i кровожерливий бог юде?в i всi його боженята.  Свiй  власний
народ розiгнав на чотири вiтри. Тодi Богдановi спало на думку iнше:  невже
той бог такий могутнiй i такий мудрий?  Адже  його  раз  по  раз  обводить
докруг пальця Сатана?л! Якщо бог усе сотворив сво?ми руками -  то  нащо  ж
сотворював грiхи та спокуси? Невже бог ?гова не  вiдав,  що  Змiй  одурить
його й уверне його ж творiння в смертний грiх?
   I коли одного вечора до терема прийшов велiй  болярин  Борислав,  князь
уже мав цiлковито готову думку щодо юдейських богiв.
   - Нашi суть лiпшi, - сказав вiн Бориславовi.
   - Хто? - не второпав той. Богдан вiдповiв:
   - Русинськi кумири.
   В каламутнi шибочки було видно, як розпливчатими  чорними  цятками  над
голим  вiттям  трепет  у  княжому  двiрцi  лiтають  довкола  старих  гнiзд
гайворони, ?хнiй гелгiт линув у свiтлицю, й Борислав сам до себе мовив:
   - Весна йде...
   - Весна, - повторив Богдан, i собi глянувши в вiконечко. - Чи чув  ?си,
де ?... Годой?
   - Нi, - озвався Борислав. - Пощо тобi Годой?
   - Питаю, - вiдповiв князь. - Ото лежить його книга.
   - Виджу.
   - Що дi? Вишата?
   - А що? - безбарвним голосом одгукнувся велiй болярин.  -  Шкребе  конi
тво?. - Й раптом пiдвищив голос: - Забув ?си, княже,  лiта  нашi  молодi??
Сидиш на столi вiтця свого й нас ?си геть охабився.
   - А  що  хiба  дi?ться?  -  здивувався  Богдан.  Велiй  болярин  уперше
нагадував йому про ?хнi далекi мандри  й  про  молодечi  подвиги  в  чужих
землях. - Затужився-с, болярине?
   - Закляк ?смь.
   - Пощо?
   - Пощо, пощо... Бо не виджу о праву руч себе Гатила! Ось пощо!
   Богдана такi слова ще дужче здивували. Йому було й боляче  слухати  той
докiр, i водночас радiсно, бо й сам засидiвсь -  ратному  можевi  нiяк  не
личить триматися подолу жониного полоття. Вiн поклав руки на стiл i схилив
чоло. Щось не так iдеться в його життi, не так, як думалось,  i  Борислав,
мабуть, першим се помiтив. Надворi починалася весна, кров у  жилах  сiпала
дужче, вони ж сидять i чекають не знати чого, живуть  вiд  учти  до  учти,
п'ють пiнявi меди i бешкетують. I справдi, чи личить ратному  можевi  таке
життя?
   Богдан знову зiтхнув, тодi встав, пiдiйшов до  вiкна,  в  яке  виглядав
довготелесий болярин. Борислав навiть не ворухнувся.
   - Яке лiто пiшло... Вишатi?
   - Що ради пита?ш? - ображено блимнув на нього Борислав.  -  Забув  ?си?
Чотирма лiтами вскаку? вiд нас.
   -  Тридесять  i  друге  лiто,  -  не  звертаючи  уваги  на  Бориславове
роздратування, мовив князь. - I ти ?дну жону ма?ш, i я  маю.  Вже  й  чадi
можесько? замали смо...
   Князь пiдвiвся вийшов у сiни, тодi загримотiв схiдцями  в  пiдклiть,  i
звiдти почувся його грубий голос:
   - Туткаю! Меду!
   Й повернувся назад, потому знову вийшов, i вже знадвору пролунало:
   - Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!
   Ввiйшли всi тро?: Богдан, Вишата й роб, наречений Тутка?м.
   -  Став!  -  розпорядився  князь,  i  роб  гримнув  дубовим  корцем  об
стiльницю. - Й страви яко?сь!
   Тодi сiв до столу й кивнув на мiсця супроти себе.
   -  Затужив  i  ти  ?си,  старий  конюше?  -  спитав   вiн   вайлуватого
вогнищанина. - Давай речи й ти: "Забув ?си про нас, княже!"
   Вишата розгублено блимав, i Богдановi стало смiшно, бо  той  нiчого  не
вiдав про розмову, що вiдбулася допiру в свiтлицi.
   - Женитися ма?ш хiть?
   Вишата похитав головою.
   - Не ма?ш? А що б ?си рiк, аби тобi княжу доцю?
   Старий конюший широко всмiхнувся.
   - Повiв би-с княжну до хижi?
   Той ще ширше розтяг вуста. Ввiйшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з
яського полону, поставив поряд iз корцем смаженого журавля  на  дерев'янiй
тацi й мовчки вийшов.
   - То що вречеш, Вишато?
   - А ти речеш про кого? - засовався Борислав, бо й сам ще  не  второпав,
куди гне Богдан. - Про кого мовиш, Гатиле?
   Богдан загрiб з корця меду й вихилив одним духом, тодi  викрутив  нiжку
журавля й почав за?дати.
   - Збирайтеся в дальню путь, - сказав вiн, зиркнувши на того й на  того.
- Мав ?си хрестатих налiжниць, Вишато?
   - Я ?смь мав, - одповiв за друга велiй болярин. -
   Роба в мене жи?, готка.
   - - А ти? - напосiдався князь.
   Вишата почервонiв i закрутив головою, нахилившись над столом.
   - Тепер мати-ймеш. Се речу тобi я. Гатило! Зумiв ?си?
   Старий конюший i досi пiк ракiв.
   - Увидиш, чи не подряпав бiлi перса ?й отой... хрестi А ми з Бориславом
спита?мо. Вiн мав налiжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!
   Бiльше князь нiчого не казав. А вранцi  наступного  дня  три  комонники
вийшли з Полудневих ворiт городу  Ки?вого  й  стали  на  грузький  Соляний
гостинець.
   Iшли поволi, бо конi сковзалися в багнюцi, зострожували ?х тiльки  там,
де в затiнку ще не потанув снiг. Усi були вдягненi  в  теплi  овечi  гунi,
пiдперезанi широкими поясами, при мечах але без щитiв. Борислав  i  Вишата
мали в тулах луки й стрiли, Богдан же припасував до сiдла коване мiддю  та
залiзом гатило. Майже  всю  дорогу  мовчали.  Вечiр  опосiв  ?х  неподалiк
стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночiвлю - звернув через
три-чотири гонi в холодний чорний лiс. У лiсi було моторошно, з вияркiв на
них чатували бiси й лiсовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в
повнiй безпецi.
   Наступного вечора дiсталися Родня  й  теж  заночували  в  лiсi,  тiльки
раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися  плотом
через Днiпро. Рiчка вже скресла, й подорожнi дякували  за  те  всемогутнiй
Данi, бо про переправу Богдан якось i не подумав.
   - То ? добрий знак, - ожвавився князь. - Кумири блюдять нас  i  держать
по нас руку.
   - Таж куди ми йдемо? - вже чи не вдесяте за сi  два  днi  спитав  велiй
болярин, спитав без  особливого  сподiвання  на  вiдповiдь,  однак  Богдан
сказав:
   - У Луги.
   - В Луги? Годо?вi в гостi?
   - Годо?вi. Нехай явить нам ще одне диво. Тодi не ввiрували смо  кумирам
його.
   Борислава се  страшенно  звеселило,  й,  коли  пере?хали  через  широко
розлитий Днiпро, вiн почав квапити:
   - Острож, Гатиле, бо ма?мо спiзнитися! Руки сверблять!
   - Попочуха?ш руки, путь не близька.
   - Вiдаю, княже, та...
   Вони йшли великою Сiврською землею, яка, здавалося, не ма? нi кiнця  нi
краю, четверту пiсля Родня нiч переночували в невеликому  городцi  Олтавi,
добрали там коням вiвса й подалися далi. Скрiзь на шляху траплялися великi
й малi села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусiднiй Нежинi.
   - Сiври! - зневажливо вiдгукувався Борислав. - I речуть не по-руськи, й
носяться не так. Сiверь!
   Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсiм неважка  й
що вiн прихильно ставиться до сi?? князево? вигадки.
   Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка рiчка, й Богдан мовив:
   - Лугань. Так нарекли ?? косарi. - Й повторив: -Лугань.
   - Аж куди забралися! - вигукнув Борислав. - Де Старий Луг у Венедах - а
де ся ?хня Лугань! Лужани - як iуде? - по всiй землi розсипанi. В  Старому
Лузi ? ще ?хнiй рiд? - поспитав вiн князя.
   - Речуть,  ?,  -  непевно  вiдмовив  Богдан.  -  Речуть,  готи  ?х  там
примучують до вiри сво??.
   Ся думка мов розбудила його, й вiн заквапився шукати ночiвлю.  Стали  в
березi мiж густими заростями  верболозу  й  швиденько  скидали  хмизку  на
багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсiбiч, куди сягало  око,  хвилювався
плескатими пагорбами степ, i тiльки де-не-де чорнiли смужки  лiсу,  рожево
зблискували проти скiсних променiв сонця невеликi веснянi  озерця.  За  сi
десять день весна вже набралася сили, й у лузi росла  молоденька  травиця.
Хоч вона була солона й недобра, конi жадiбно хапали ??, скучивши за  довгу
зиму.
   Абияк повечерявши в'яленим  м'ясом  i  запивши  водою  з  Луганi,  вони
полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остiльки  днiв  зряду  не
полишати сiдел, та ще пiсля зимово? сплячки в теремi.
   Знайшовши якусь дорогу, що вела невiдомо куди, вони  поволi  рушили.  Й
незабаром, назустрiч ?м трапився комонний косак.  Вiн  кудись  поспiшав  i
скоромовкою  пояснив  зустрiчним,  де  паланка  князя   Годоя.   Розмовляв
по-лужанському, й .тро? русинiв ледве зрозумiли його:
   - До тего лясу, далей за гуром, за гуром - i юж сте в паланце.
   - Натягнiть клобуки на вуха, - сказав Богдан супутникам. Вашi-бо голови
пiд макотер стриженi, а тут усi ходять iз косами.
   Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дiсталися гори за лiсом,
а попiд горою було повно народу.
   - Масниця?! - плеснув себе по чолi Борислав. - Про?здили  смо  масницю.
Заради тебе! - вдавано насварився вiн Вишатi, й  той  у  вiдповiдь  розтяг
вуста.
   Збiговисько й справдi святкувало масницю. Всi були гарно вбранi, веселi
й п'янi, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.
   - Мислив ?смь, що на Лугах самi лугарi-косаки! -  гукнув  до  товаришiв
цибатий болярин.
   А Богдан пояснив:
   - У паланках жиють i  люди.  Тi,  що  прийшли  у  нашу  землю  з  кра?в
захiднiх. А косарi обiтники -  жiн  не  вiдають,  лише  полчаться  й  ратi
ведуть.
   - Мовиш менi, княже, як отроковi. Й сам те вiдаю, - образився Борислав,
але  розмови  розмовами,  та  треба  було  щось  i   робити.   Й   першому
Бориславовi-таки спало на думку: - Масницю ж хрестатi не блюдуть?
   - Мабути, нi, - без упевненостi вiдповiв Богдан. - Що ради пита?ш?
   - А то, що наша голубка сидить зараз у хоромi. Ви гуляйте попiд  лiсом,
а я пiду й увиджу, як там ?...
   Богдан пристав до думки. Треба було й справдi наперед розвiдати  й  вже
тодi гадати, як умикнути Вишатi красну Дiву.
   Вони зi старим конюшим пiрнули в ще голий лiс, а Борислав подався  поза
весiльниками до паланки, яка виднiла неподалiк. Та минув обiд i  полудень,
короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й  не  було.
Вже коли смерклося й у лiсi стало страшно, Богдан сказав сво?му мовчазному
товаришевi:
   - Ходiм i ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кiстками десь лiг невiсту
тобi здобуваючи.
   Вишата схопився з мiсця. Та зачувся квапливий кiнський тупiт,  спочатку
слабкий, наче хто пальцями по столi тюкав, тодi дужчий i дужчий, i нарештi
бiля самого взлiсся коротко свиснуло.
   - Борислав! - угадав князь i вiдгукнувся тим самим знаком.
   Комонник ускочив до лiсу й напинив коня бiля них.
   - Де був ?си стiльки?
   - Добував ?смь невiсту сьому лежневi!  -  весело  вiдповiв  болярин.  -
Сiдлайте!
   - Ми смо готовi.
   - Тодi бiжiм. Ось вона, голубонька,  в  мене.  Через  сiдло  й  справдi
перевисало щось темне й довге.
   Богдан  пiдiйшов  i  торкнувся  рукою.  В  теплiй   Бориславовiй   гунi
вгадувалось людське тiло.
   - На, забирай! - озвався Борислав до Вишати. - Аби-с  не  рiк  на  мене
чогось лихого за свою княжну.
   Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дiвчину, всадовив ?? поперед
себе, й утiкачi поквапилися через лiсок у напрямку до рiчки.
   - Як же-с умикнув ??? - спитав Богдан.
   Але Борислав лише вiдмахнувся:
   - Нехай завтра повiдаю. Втiкаймо.
   Вийшовши до берега Луганi, вони понад водою пустили  конi  вскач,  тодi
стали на дорогу, що привела ?х сюди, й бiгли чи не до других пiвнiв.
   - Видиш, княже, - сказав болярин, коли зупинялися перепочити. -  Видиш,
вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!
   Князь усмiхнувся в темрявi й спробував уявити,  яка  вона,  та  Годо?ва
сестра, й що зараз дума? й вiдчува?  Вишата.  Конi  стомлено  форкали,  та
злазити не було часу, й Богдан зострожив свого  сiрого  жеребця.  Товаришi
подалися вслiд.
   Погоня таки наздогнала ?х, але Богдан,  кiлька  разiв  крутнувши  сво?м
важезним гатилом, одного вибив iз сiдла, другому посадив коня на  круп,  а
решта - тро? - вiдмовилася битись i повернула назад.
   - Щось не вельми вони охочi до меча, - завважив  Борислав.  -  А  князя
серед них не було.
   - Темно, - тiльки й сказав Богдан, i вони погнали далi.
   Велiй ки?вський болярин аж  наступного  вечора  бiля  багаття  розповiв
товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дiвицю.
   - Зирю, виходить з теремка якась, - казав вiн. - Я ?й речу: "Тут сидить
князь Годой?" А вона рече: "Ту". Й iде собi далi з коромислом  i  вiдрами.
Речу: "А що чинить князь Годой?" А вона:  "Спить!"  Я  речу:  "А  де  його
сестриця-дiвиця?" А вона: "Нема в хроме!" - "А  де  ж?"  -  "Барзо  старий
бундеш!" I йде собi, а я за нею. Дiйшли смо до колодязя,  колодязь  сто?ть
за гайком. Я й речу: "Давай вiдра, хочу помогти тобi!" А вона  як  замаха?
на мене руками: "Н?, н?, н? треба, брат Годой бунде сварився!" - "Так  ти,
- речу, - ?си сестра йому?" Вона рече: "Сестра ?смь". Оте? й ? все.
   Богдан обернувся до  полонянки.  Вона  сидiла  в  Бориславовiй  гунi  й
нишкла, слухаючи розповiдь про сво?  лихо,  та  було  видно,  що  не  дуже
ляка?ться трьох незнайомих, якi розмовляли по-русинському.
   - Як тебе гукають? - поспитав Богдан,  але  дiвчина  тiльки  зневажливо
зиркнула на нього й одвернула очi.
   - Я втечу, - раптом промовила вона  чистiсiнькою  русинською  мовою.  -
Куди не продасте, а я втечу.
   Кияни зареготали, навiть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав
на Богдана та Борислава.
   - А ми тебе не продавати-ймемо. Замiж пiдеш?
   - Замунж? - перепитала вже по-сво?му княжна. - За тебе?
   - Нi, за нього, - кивнув Богдан у бiк Вишати.
   - За тебе-м пiшла б.
   - Я маю жону.
   - Одну? - здивувалася полонянка.
   - Одну.
   - А я-м думала, що ти ?си або князь, або хоч болярин.
   Тако? балакучостi кияни вiд не? не ждали, й Борислав поцiкавився:
   - Як же тебе гукають?
   - Радмилою. А ти скiльки жiн ма?ш?
   - I я одну. Пощо проха?ш? Пiшла б ?си за мною?
   - Н?.
   - А за ким?
   - За ним, - показала Радмила на Богдана.
   Богдан реготнув:
   - Ти ж сестра ?си Годо?вi?
   - Сестра.
   - То ви ж, хрестатi, хiба женитеся по кiлька за один мiж?
   - А я не есмь хрестата.
   - Не ?си?
   Ся думка вразила Богдана, й вiн якийсь час мовчки длубався  гiлочкою  в
жару, де смажилась в'яленина, тодi сказав, не дивлячись на княжну:
   - Однаково пiдеш за ним. Так i буде. Борислав заходився  витанцьовувати
навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну  тiнь.
Вишата сидiв i не всмiхався,  потайки  зиркаючи  в  бiк  сво??  наречено?.
Богдан повитягав смаженину й  розiклав  на  чистому  пеньку.  Тро?  коней,
повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, пiдiйшла  до
Вишати й торкнула його:
   - Ти що ?си, нiмий? Або степовик?
   Вишата широко всмiхнувся й уперше, мабуть, за сi пiвтора тижня промовив
слово:
   - Нi-i...
   Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений рiзанець
в'яленини...
   Й ще тиждень ?хали вони назад, поки дiсталися Днiпра, й хоч  дорога  за
сей час просохла й довкруж зеленiла молода трава, та конi добре потомилися
й схудли, погано годованi й погано по?нi, коли бiля Родня  Богдан  вирiшив
переднювати, всi порадiли. Тут була вже  полянська  земля,  Русь,  i  вони
розташувалися  при  самiй  дорозi,  не  криючись.  Повз  них  ?хали  валки
гречинських возiв - однi на полунiч, везучи з  Ольбi?  сiль,  i  заморськi
овочi, й узороччя, й паволоки, iншi на полудень, вантаженi дорогою скорою,
медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возi були мечi, й  Богдана
се зацiкавило:
   - Звiдкуду везете?
   - З Волинi, - вiдповiв гречник. - Мечi - як вогонь. З городця Харалуги.
   Богдан узяв один, махнув - аж задзвенiло, тодi з усього розгону рубонув
товсту дубову гiлку на взбiччi, й гiлка слухняно лягла пiд ноги.
   - Легковитi, - завважив Богдан, а гречники оточили його з усiх бокiв:
   - Ти хто ?си, може?
   - Князь ки?вський, - вiдповiв той.
   - А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..
   - Привезiть до городу Ки?вого на ту весну.
   - Привеземо.
   - Й щоб ваговитiшi були.
   - Добре, княже.
   Борислав роздивлявся заднi вози, де сидiли  роби  й  робинi  на  продаж
грекам. Кожного  перепитав,  як  гукати  й  зодкуду  вони,  а  тодi  почав
вихваляти свiй "товар"  -  луганську  княжну,  яку  вмикнули  для  княжого
старого конюшого. Гречники бiгали на взбiччя дивитись, i  княжна,  щоб  не
наврочили, всiм сукала дулi. Гречники  реготали,  й  незабаром  на  всьому
Соляному гостинцi стало вiдомо, що  пiд  Роднем-городом  сидить  ки?вський
князь iз умикнутою в Лузi княжною, яка крутить дулi.
   Заночувавши край дороги, Бощан зi  сво?ми  супутниками  раннього  ранку
вирушив далi, бо ж попереду ще лишалося два днi  путi.  До  самого  вечора
конi, спочивши за добу, йшли добре,  навпроти  стольного  Витичева  Богдан
зострожив свого  жеребця,  й  се  виявилося  непоправною  помилкою.  Хтось
перетяв дорогу мотузом, жеребець спiткнувсь  i  полетiв  з  усiх  чотирьох
додолу, Богдан перекинувся йому через голову й добряче  вдаривсь,  i  доки
вставав, з оповитих присмерком кущiв  на  нього  метнули  цупку  мережу  й
скрутили, мов лелечку. За Бориславом та Вишатою погналося  душ  iз  десять
комонникiв, та поки Богдана вели, комонники повернулися нi з чим.
   - Хто ?сте й пощо хапа?те мене  як  татяi  -  хрипiв  ки?вський  князь,
хрипiв од  болю  й  безсило?  лютi,  бо  мережа  робила  його  немiчним  i
безпорадним, як муха в павутиннi.
   Йому нiхто не вiдповiдав; у темрявi, яка вже зовсiм згустилася,  нiчого
не було видно, нi облич, нi навiть одягу можiв, що  так  гвалтiвно  посiли
його серед дороги. Богдан вис на власному конi, мов напiвпорожнiй оленячий
мiх iз медом, а кiнь кульгав на праву передню ногу.
   Богдана пiдвезли до зачинених ворiт, i вiн знав, що то ворота стольного
Витичева, котрийсь iз-помiж його нападникiв крикнув  i  загримiв  рукiв'ям
меча в дубовi обаполи, ворота розчинилися, й вiн  у?хав  до  городу.  Тодi
хтось накинув йому на голову просмерджену кiнським  потом  i  гно?м  гуню,
його зняли й понесли кудись.
   Несли довго, кiлька разiв змiнювали  напрямок,  звертали  й  завертали,
пiдiймалися приступками вгору й сходили вниз, по тому рипнули якiсь дверi,
Богдановi розсупонили руки й ноги, - але мережi не зняли, - й кинули.  Вiн
упав додолу, на якусь мить утратив свiдомiсть, бо, коли прочнувся, довкруг
панували морок i тиша, мов у ямi.
   Богдан ворухнув руки - вони помалу вивiльнилися, тодi розплутав i  ноги
й почав стягати з себе бридку просмолену мережу  й  спробував  устати.  Се
пощастило зробити не зразу, бо лiва  нога  болiла  в  стегнi,  а  права  в
гомiлцi. Нарештi таки пiдвiвся й  почав  обмацувати  примiщення,  в  якому
опинивсь. Воно мало крокiв iз п'ять удовжки й чотири вширшки, але нiде  не
було й слiду дверей - тiльки гладенькi слизькуватi колоди й на  стiнах,  i
долi.
   - Поруб, - уголос проказав Богдан i сiв, бо ноги, забитi  при  падiннi,
болiли.
   Вiдпочивши, вiн знову звiвсь i спробував  дiстати  рукою  стелi,  проте
марно. Що се поруб, не мав сумнiву, тож единий вихiд з нього -  вгорi,  на
стелi, зачинений важкою дубовою лядою.  Такий  самий  поруб  ?  й  у  його
теремi, отже, годi звiдси втекти.
   Богдан простяг руку, намацав гуню, якою йому за-повивали голову,  кинув
?? в куток i лiг, випроставши ноги. Що мало статися, те  станеться,  нiчим
собi не запоможеш, хоч голову об колоди розсади.
   Майже цiлу нiч вовтузився вiн на смердючiй гунi, бо  звiдти  повилазило
безлiч усяко? нечистi, яка жалилась i не давала заснути. Склепив повiки аж
по часi, але враз i  прокинувся.  Над  головою  в  нього  хтось  порипував
дошками. Богдан щосили крикнув:
   - Гей!.. Хто там ходе?.. Вiдчини, бо як вилiзу, то черева випущу  й  на
шию напов'ю!
   Дошки нагорi так  само  рипiли.  Тiльки  згодом  хтось  на  два  пальцi
прочинив ляду й спробував заглянути в поруб, але, нiчого  не  побачивши  в
темрявi, знову зачинив.
   Десь пiд вечiр йому кинули смажену баранячу ногу й мiх iз водою.
   Так потяглися день за днем, нiхто не гукав  його  вилазити  з  погреба,
Богдан теж мовчав, утративши лiк дням. Iнколи крiзь товстi колоди стiн  до
нього долинали глухi голоси, та слiв не можна  було  розiбрати,  й  Богдан
думав свою нескiнченну думу. Знову кумири розгнiвалися на нього, й тут сам
винен i нема чого перекидати свою завину на когось.
   Нагорi ж тим часом було не так спокiйно й тихо, як здавалося ки?вському
князевi. За сей мiсяць, що вiн пролежав у порубi, сталося  багато  дечого.
Звiдти, де сiда? на нiч сонце, посунули лави лужанських сiврiв. Iшли  вони
кiльканадцять днiв, зiгнанi готами з вiтчих земель. Великий князь Рогволод
спрямовував ?х на всхiднi креси, до Сiврського Дiнця й Луганi,  де  гуляли
степи, рiдко заселенi осiлими там ранiше лужанами.  Та  однi,  хоч  i  без
особливого  вдоволення,  йшли  на  всхiд,  iншi  ж  самовiльно  сiдали  на
Сiврських, Деревських i Полянських  землях,  пускали  отари  й  табуни  на
вирськi луки смердiв, i подекуди  межи  смердами  й  лужанами  спалахували
кривавi сутички.
   З тим Рогволод мiг би ще якось  миритися,  бiйки  виникали  б  i  гасли
поступово, та одного вечора з Нежинi примчав гонець i повiдомив, що лужани
вбили ?хнього велiйого болярина й посiли город.
   Великий князь витичiвський зiбрав майже  п'ять  сот  ратi  й  сполчився
проти знахабнiлих гостей. Але лужан у Нежинi було стiльки, що за першим же
приступом од самих тiльки стрiл ?хнiх упала добра третина  можiв.  Великий
князь кинувся вдруге на засiки гостроколу, в  одному  мiсцi  навiть  устиг
пiдпалити ?х, та з пролому, наче з вулика, сипонула тьма лужан.
   Вони билися з вiдча?м приречених, i хоч ?х там полягло теж  чимало,  та
одних княжих можiв вони  вклали  пiд  заборолом  навiки,  решту  повернули
всп'ять, i сам Великий князь Рогволод ледве порятувався втечею й зачинивсь
у сво?му стольному городi.
   День i нiч оружнi можi стерегли ворота Витичева, густо  щетинилися  над
засiкою сулицi, нiхто не вiльний був нi  входити,  нi  виходити  за  стiни
городу. Та якогось дня Рогволод мусив  вiдчинити  сво?  ворота.  З  усього
Витичiвського князiвства й з усiх  прилеглих  земель  зiбралися  старiйшi.
Чиясь невидима для Рогволода рука звела  ?х  до  столицi,  й  князь  мусив
упокоритися ?хнiм сивим бородам.
   - Вiче! - полинуло над вуличками й хижами, щойно старцi, всi, як  один,
убранi в довгi полотнянi сорочки, ввiйшли до городу.
   Рогволод висиджував у горiшнiй свiтлицi хорому, та те страшне для нього
слово лунало вже вiдверто й вiльно, й вiн мусив вийти на ганок.
   - Пощо речете за вiче? - глухим старечим голосом поспитав вiн.
   - Вiче!
   - Вi-че-е!..
   Зоддалiк стояли й Рогволодовi, й болярськi можi,  та  князь  бачив,  що
сьогоднi годi шукати пiдкори собi й серед них.
   Наперед вийшов дiдо Славута з Городища. Дивлячись у тисячне юрмисько, а
не на Рогволода, вiн тихо поспитав, i всi почули, бо враз  настала  мертва
мовчанка:
   - Що намислив ?си робити, Великий  княже  Рогволоде?  Нинi  лужани  вже
сидять i в Нежинi, й у Чорнобилi,  й  до  Чернегового  пiдступають,  i  за
Днiпром стали насупроти стольного Витичева. Що намислив ?си?
   Рогволод сутулився перед вiчем простоволосий, i сухий  квiтневий  вiтер
глузував з його сивого чуба. Чуб то лоскотав  йому  запалу  щоку,  то  лiз
просто в вiчi, й старий князь роздриженою  вiд  хвилювання  рукою  вкладав
його за вухо.
   - Намислив ?смь чолом бити до вас i ваших тисяцьких. Сполчайте смердiв!
   - Смердiв захтiв ?си?! Мало можiв тво?х? I так  у  кождному  селi  й  у
кожднiй вирi году?мо тобi по можевi!
   Се гукав хтось iз-помiж молодших, i Рогволод  з  надi?ю  вичiкував,  що
ректиме дiдо Славута. Старець же суворо спитав:
   - Де можi годованi?
   Князь мовчав, i з гурту знову заволали:
   - Наклали головами пiд Нежинню!
   - Й инчi накладуть!
   - А спроти кого?
   - Не тямиш, княже, то передай меча в инчi руки!
   Рогволода мов бичем по видi шмагонули.
   - Хто то рече? - не тямлячи себе  вiд  лютi,  гримнув  старий  князь  i
занишпорив очима по натовпi. - Сховавсь ?си? - з  надi?ю  кинув  Рогволод,
але помилився, бо з юрмища виштовхався ще не старий смерд iз  пiд  макотер
обтятим чорним чубом.
   - Я речу! - сказав вiн. То був усiм вiдомий коваль з Городища Стоян.  -
Я речу, Рогволоде.
   - Пощо речеш так, ковалю? - вже примирливiше спитав князь витичiвський.
- Менi старцi сi меч у руку дали, не ти. Хай вони й...
   - Що ма?ш повiдати? - не звертаючи  увагу  на  Рогволода,  сказав  дiдо
Славута.
   Коваль Стоян зiйшов на теремний ганок i земно вклонився вiчевi.
   - Нехай Великий князь повiсть нам, де потупив ки?вського князя Богдана.
   Вiче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалевi все  вiдомо,
й ураз мовби зiв'яв i згорбився.
   - Де ? Гатило?
   - Де ? князь ки?вський?
   - Де ?? Нехай повiсть!
   Дiдо Славута суворо пiдохотив:
   - Речи вiчевi, княже!
   Рогволод сердито кинув:
   - У порубi сидить!  То  ?  сво?волець  i  которун.  Вiн  умикнув  князя
луганського  Годечана  сестру.  Сього  днi  княжу  сестру,  заутра  брата,
позаутра й самого князя!
   Вiче завирувало й заревло, й  дiдо  Славута  пiдняв  угору  цiпок,  аби
вгамувати пристрастi. Нарештi старцi й увесь люд утихли, й Славута мовив:
   - То що лихого вдiяв ки?вський князь? Дiв  умикають  на  Купала,  й  на
масницю, й у зелену сiдмицю, й на  русалi?  по  всiй  землi  Сiврськiй,  i
Деревськiй, i в Лугах, та й русичi нашi в Полях зачасто.  Князь  ки?вський
учинив по закону й покону землi нашо? й дiд i прадiд наших. - I  звернувся
вже до старцiв: - Так речу?
   - Так! Та-ак!.. - загукали звiдусiль.
   Сi голоси долинули й Богдановi в чорний поруб, i  того-таки  дня  крiзь
ляду просунулася драбина, й вiн уперше за добрий мiсяць побачив Божий день
i Дажбоже свiтило.


   Мiсяця липня, пiсля Купала

   Три сiдмицi збирав ки?вський князь Богдан Гатило й зi сво?? землi, й  з
Дерев, i з Сiврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло  зо
три десятки, та кожен привiв по собi не бiльш як двi  сотнi  комонникiв  i
пiшцiв, озбро?них абияк й абичим. Комонники прибули майже  всi  наохляпок,
без сiдел, про щити теж навiть не йшлося, ?х можна було  скласти  в  однiй
клiтi.
   Й тепер, укупi з великокняжими чотирма стами, над якими верхував  велiй
болярин витичiвський Ждан, пiд рукою в Гатила була тисяча комонникiв i три
тисячi пiшцiв - не бiльше. Свою сотню комонних можiв  на  чолi  з  Вишатою
Богдан тримав при собi, окремо, над пiшцями ж поставив Борислава, хоч дiдо
Рогволод наполягав, аби ними верхував його син ?утихiй.
   - Дав сси меч у мою руку - буде, як речу, - вперто вiдповiв Рогволодовi
Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло вiче.
   По кому ж потягнуть лугарi? Й Гатило, не  гаючись,  послав  туди  свого
болярина. Борислав зустрiвся, за княжим надумом, не з осердженим Годо?м, а
з Шумилом, i старий готаман утримав свого кошового князя вiд ратi.  Як  те
сталося, Богдан до пуття й не вiдав, та коли його  рать  сполчилася  проти
лужичан, що засiли в Нежинi, лугарiв-косакiв серед них не було.
   - Юнак ?си й хитрiший за грека! - похвалив Борислава  Богдан  i  першим
кинув сулицю свою в бiк нежинсько? засiки.
   - Браття! - гукнув  до  сво?х  пiшцiв  Борислав.  -  Князь  почав  уже.
Потягнiмо й ми за ним! З нами суть i Бог, i Дажбог, i вiтри-стрибожичi,  й
сам Юр усепобiдний!
   I, спiшившися, пiшов уперед серед ро?ська  стрiл,  що  сипонули  з-поза
гостроколу засiк. Пiшцi, кричучи славу, кинулися вслiд йому, й Нежинь було
вийнято з першого приступу й спалено вщент. Богдан iз  Вишатою  та  Жданом
переслiдували втiкачiв до самого Чернегового, де вже теж сидiли лужани.
   Але городу Гатило виймати не став, лиш облiг його з усiх  бокiв  i,  як
робили греки, почав морити голодом. Лужани стояли за  високою  засiкою,  й
було ?х удесятеро бiльше, нiж пакiлля в гостроколi.
   Така рать, коли нiхто навiть стрiлою не втiшився, дивувала й  лужан,  i
?хнiх супротивникiв, бо так нiхто й  нiколи  ще  не  ративсь,  але  Богдан
мовчав, i всi сидiли, однi в городi, iншi широким колом докруж нього, куди
не лiтали жалючi стрiли обложених.
   I по двох сiдмицях з городу Чернегового прислали в Богданiв стан  трьох
можiв сво?х. Були вони худi й виснаженi, десь-то погано готувалися до ратi
й устигли по?сти ввесь харч.
   Богдан зустрiв ?х  перед  сво?ю  полоткою.  Найстарiший  з-помiж  трьох
поспитав:
   - Цо хчеш, княже?
   Богдан суворо глянув на нього й не вiдповiв, а теж поспитав:
   - Хто ?сте й хто сле вас до мене?
   - ?смо люд сiрбський, лужанський. Я ?смь жупан  Сватоплук,  а  сi  суть
мунжi мо?. Цо хчеш од нас?
   - Хочу, аби сте покидали город сей i пiшли вiд-сюду.
   - Для чего? Ми смо сiрби, й у Чернеговому городi жиють сiрби. Ми смо на
родичнiй землi. Ви ж ?сте прийди, русичi.
   - Ви ?сте сiрби, тут же сидять споконвiку сiври. Й хоч ви  ?м  трохи  й
родичi сте, але взяли сте городи ?хнi мечем i сулицею.
   - То цо хцеш?
   - Хочу, аби сте покидали город Чернегiв i йшли на  всхiд,  куди  пуска?
вас Великий князь витичiвський Рогволод.
   - А ви потягнете по нас i зачнете рубати? -  ?хидно  посмiхнувся  жупан
Сватоплук.
   - Нi, - тихо вiдказав Богдан. - Дали смо вам землi доста -  сiдайте  на
сiй землi й орiть ??, коли сте втеряли свою племiнщину.
   Жупан ще дивився на нього з недовiрою, та все-таки мовив:
   - Не з нашо? вини й хотi покидали смо племiнщину свою. Готи...
   - Вiдаю, - перебив його князь. - А пощо не боронили сте ?? так, як  осi
городи, що не полишенi вам нi кумирами вашими, нi дiдьми та прадiдьми?
   Жупан зiтхнув i перезирнувся зi сво?ми супутниками. Тодi сказав ?м щось
тихо, й вони вiдповiли йому.
   -  А  коли  князь  ки?вський  потягне  по  нас,  як  вийдемо  з  городу
Чернегового?
   - Поклянуся на мечi, - вiдповiв Гатило. - Ма?те згоду?
   - Ма?мо, - вiдповiв за всiх жупан Сватоплук.
   - Але й ви поклянiться на кумирах ваших i на оружжi.
   - Об цо? - насторожився жупан.
   - Об те, що сядете на землi, яку вiншу? вам Великий князь. Ма?те згоду?
   Сватоплук знову порадився зi сво?ми "мунжами" й вiдповiв:
   - Повiда?мо заутра. Спроша?мо во?в сво?х.
   - Iдiть, - буркнув Гатило й зайшов до полотки.
   Наступного ранку лужицькi сiрби  потяглися  з  городу  довгою-предовгою
валкою, йшли пiшi й комоннi, ?хали на возах iз жонами, дiтьми й  старцями,
й руська рать, розчепивши коло, беззлобно проводжала ?х очима.
   Та на тому не скiнчилися бiди. Котора важка й  кривава,  що  спалахнула
мiж  князiвствами,  роз'?дала  землю  Руську,  й  Сiврську,  й  Дерева,  й
ки?вському князевi довелося полчитись то супроти одного якогось городу, то
супроти iншого, й тiльки на Житн? свято повернувся вiн до городу Ки?вого.
   Вертався в малiй ратi, бо дорогою тисяцькi лишалися в сво?х землях  або
ж iзбочувались на iншi шляхи, що мали привести втомлених смердiв до рiдних
вогнищ. I вже  коли  поминули  Вишгородець  i  на  Старiй  горi  завиднiли
ки?вськi засiки й вежi, двi стрiли цiвнули в Богдана покрай самого вуха  й
забринiли на високому стовбурi молодого дубця. Вони так i стримiли  поряд,
короткi, товстi, випiренi бiлими лебедячими пiр'?нами. Богдан  пiдiйшов  i
висмикнув ?х, а потiм, у нападi запiзнiлого шалу,  потрощив  i  кинув  пiд
ноги. Сонце вже сховалося за Дiбровою,  й  лiс  був  чорний  i  та?мничий.
Кiлька можiв, що кинулися вслiд за  напасниками,  повернулись  о  порожнiх
руках.
   Борислав нервово смiявся:
   - Встрашилися сте лiсового? Жiн би вам на печi лапати,  а  не  татiв  у
лiсах.
   Гатило тiльки махнув рукою, й усi потягли до  городу  Ки?вого,  де  вже
бiля Полудневих ворiт чекали  побiдникiв  кияни.  Молодi  жони  й  дiвчата
заспiвали сво?му князевi славу й пiднесли на взорочному рушниковi хлiб  та
сiль, Богдан уклонився ?м з коня й попрямував до свого двiрця, що  височiв
над усiм Ки?вим городом.  Борислав  iз  Вишатою  пiшли  за  ним  у  терем,
почоломкалися  зi  старою  княгинею,  торкнулись  пiдлоги   руками,   коли
навстрiч, iз хлопчиком на  руках,  вийшла  блiда  й  змарнiла  Русана.  Не
вiдповiвши на ?? схиляння, Богдан узяв  малого  Юрка  й  стомлено  сiв  на
ближнiй кра?чок столу.
   - Сукупляй, княже, рать стару й молоду, - промовив Борислав. Вiн i досi
стояв, так само, як i Вишата, коло прочинених дверей, i  всi  тро?  думали
одне й те ж.
   - Супроти дiда свого? - поспитав Богдан. - Вiн ? роду мого, брат  мо?му
рiдному дiдовi. То що речеш, боляре? Супроти дiда?
   - Од дiда, княже.
   Сей голос пролунав з  темного  покуття  свiтлицi,  й  усi  тро?  рвучко
зобернулися в той бiк.
   - Ти хто ?си? - спитав  цибатий  болярин.  Там  рипнула  важко  лава  й
почулися кроки. В сю мить iз сiней унесли запалену свiчу, й  усi  побачили
високу постать iз лискучою головою та довгим чубом оселедця над чолом.  То
був луганський кошовий князь Годечан.
   - Од дiда  свою  дружину  сукупляй,  Богдане.  Ниньки  по  менi  стрiлу
пускали. Я-м злапав одного й вельми мучив. I вiн рече:  "Прийняв  тебе  за
ки?вського князя Богдана".
   - Де вiн ?? - швидко поспитав Гатило.
   - Нiде не ?, - сумно вiдповiв Годой. - Вiдказав зрiкатися,  хто  звелiв
йому вбити тебе. Й я його...
   Богдан раптом настовбурчився проти гостя:
   - Пощо ?си тут?
   - Прийшов до тебе, княже.
   - Валчитися?
   Годой примирливо посмiхнувся. Богдан глянув на сво?х товаришiв i нiчого
не второпав, бо Вишата й собi широко всмiхався.
   - Що смi?шся? - гарикнув на нього Богдан.
   I Вишата вiдповiв:
   - Сорок гривен. Бiлими й чорними кунами. Й скорою, й воском.
   - Вiддав ?си Годо?вi за сестру?
   - Вiно, - пiдтвердив старий конюший i почав задкувати до дверей.
   - Iди, йди, - пiдохотив його Борислав. -  Ма?  юну  жону-князiвну,  хай
iде. Йди...
   Наступного  дня,  взявши  з  собою  Борислава,  Годоя  та  сiмох  можiв
комонних, Богдан подався до стольного Витичева. Вiн аж горiв од лютi, й ся
нiч не вистудила йому чола. Вiн гнав свого  жеребця,  й  решта  комонникiв
ледве встигала вслiд йому, й коли ?х  упустили  в  ворота,  вже  смеркало.
Богдан збiг стрiмкими сходинами на повершя терема, звiдки линули голоси, й
шарпнув дверi до красно? свiтлицi. В обличчя йому вдарило  вогнем  кiлькох
свiч, хмiльним духом настояного меду й тiлесними випарами.  Дiдо  Рогволод
сидiв на покутi за тим самим довгим столом, увесь бiлий i  врочистий,  мов
справжнiй  вирський  старець.  Усi  заоберталися  до  дверей,  i   грянуло
недружне, п'янувате вiтання:
   - Слава!
   - Сла-сла-слава-а-а!
   - Слава Богдановi Гатиловi!
   Дiдо Рогволод усмiхнувся до нього й устав назустрiч. I Богдановi раптом
здалися марницею всi його думки й подуми, всi пристрастi та злостi, й  вiн
до землi вклонився пирувальникам.
   - Iди, княже, в праву руч од мене, - лагiдним старечим голоском  гукнув
до нього через увесь довгий стiл Великий князь, i Богдан  пiшов,  на  ходу
потискуючи простягненi до нього руки, простягненi догори  долонями,  як  i
личить вiйникам, бо долоня або ж порожня, або ж у нiй меч.
   Сього днi вони були порожнi й  спiтнiлi,  й  Богдан  iз  легким  серцем
приймав у себе ?хн? тепло. Рогволодiв син, гладкий  ?утихiй  посунувся,  й
ки?вський князь сiв на  звiльнене  йому  праворуч  Великого  князя  мiсце.
Борислав iз Годо?м та семеро ки?вських можiв повмощалися  за  старiйством,
де хто знайшов мiсце,  й  пир,  улаштований  на  честь  миротворцiв  землi
Русько?, набрав ще бiльшого розпалу.
   По пiвночi ж, коли гостi взялися розходитись, Богдана знов  опосiло  те
почуття, що пригнало його сюди, й вiн, притримавши старого князя, сказав:
   - Учора зла рука татя пустила по менi стрiлу.
   - Стрiлу? - щиро здивувався Рогволод.
   - Двi стрiли, - вточнив Богдан, бо йому здалося, що дiдо гра?ться.
   - То скiльки ж стрiл: ?дна чи двi?
   Тепер уже не було нiякого сумнiву,  що  Рогволод  знуща?ться  з  нього.
Богдана посiли чорти, вiн ухопив дiда за барки й пiдняв угору:
   - Збитку?ш?!
   Великий князь дригнув у повiтрi ногами, тодi спробував дiстати з  пiхов
меч, який бив молодого киянина по колiнах, але Богдан поставив його додолу
й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись  головою  об  лаву.  Старий
спробував звестись, ноги не слухались, й вiн тихенько заверещав:
   - Убитий ?смь!.. Держте його!.. Держте татя!..
   Гостi, якi вже встигли були вийти, погуркотiли  знову  схiдцями  назад.
Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руцi меч.
   - Ти послав ?си вбийникiв? Ти?
   - Зiйди з-перед очей! Зiйди, вовкулако!.. Зiйди!..
   - Речи: ти?!
   - А-а!.. Я-а-а!.. -  несамовито  захрипiв  Рогволод,  марно  силкуючись
устати. Вiчi йому лiзли на лоб, червонi й засльозенi. -  Згинь,  маро!  Я.
Я-а, що менi вчиниш? I знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син  мiй
сяде по менi на стiл! Зумiв ?си? Син мiй ?утихiй, бо на сьому столi  сидiв
мiй отець.
   Вiн нарештi пiдвiвся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже
вперся йому лобом у лоб:
   - Зiйди, маро, бо зведу...
   Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:
   - Я Великого князя вбив би-м, а дiда не зачеплю. Й шугнув  у  дверi,  й
усi великi та малi боляри, й князi, й можi в сiнях розступилися перед ним,
i вiн загуркотiв надвiр. Було мiсячно й парко, й ки?вський князь побiг  до
конов'язу:
   - Сiдлай!
   I вже коли вiд'?хали на  добрих  пiвста  гонь  од  Витичева  й  пустили
повiддя, Борислав обiзвався:
   - В тверезого слова на умi, в пiяного - на язицi.
   - То вже лiпше, - погодився луганський князь.
   Борислав ствердно кинув:
   - Угу.
   Тiльки Богдан так i не промовив жодного слова,  доки  при?хали  в  Ки?в
город. А ?хали повiльно, всi четверо  поряд,  лише  можi  князевi  тримали
коней на двi  чи  три  сулицi  позаду,  й  сонце  ?м  зiйшло  перед  самою
Либiдь-рiкою.


   Мiсяця костричника

   Цiлий вересень стояло на  годинi,  сонце  палило,  мов  улiтку,  смерди
встигли обверектися[10], впорати й  посiяти  зимину,  тепер  же  все  небо
вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. I  хоч  зимина
потребувала  вологи,  смерди  молилися  Дажбоговi,  щоб   напустив   сво?х
вiтрiв-онукiв на хмари й порозганяв ?х, чинили требу його синовi Перуновi,
щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грiм  i  молоння,  то  бува?
тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у рiст i набувають сили до
зими.
   Та дощ iшов i йшов, i смерди ховалися пiд повiтi та в  гумна  й  робили
те, що споконвiку  заведено  було  робити  в  мiсяцi  костричнику:  тiпали
вимоченi в Яропiнi льон i коноплi й микали мичку, готуючи собi зайняття на
довгу снiгову зиму.
   Й чи не ?динi в усьому Городищi, кого нi льон, анi коноплi не  цiкавили
й не обходили, бо кожний робить те, що найлiпше вмi?, були коваль Стоян  i
його пiдручний Людота. Пiд довгою стрiхою ?хньо? кувачницi, прихищенi  вiд
дощу, лежали купи лемешiв, передплужникiв, усiляких  рискалiв,  i  сап,  i
мотик, i рiзно? iншо? кузнi, витуплено? й розбито? за лiто, що дай,  Боже,
впоратися до весни.
   Людота спокiйно смикав за важiль мiха, в горнi сапало й сичало.
   - Доста! - сказав Стоян i кинув довгорукi  клiшнi  пiд  горнило.  -  На
сього днi доста ?. Бiжи до жони сво?? й до чада свого.
   - Ви йдiть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, - вхилився Людота.
   - Що би-с робив?
   - Та-а... - невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього,  тодi
пригладив обiтнену пiд макотер чорну кучму й натяг клобука.
   - Щось ворожиш... а мовчиш. Не речеш менi, кри?шся.
   В голосi його був погано прихований усмiшкою докiр, сього Людота ранiше
не помiчав, i йому раптом захтiлося подiлитись iз вуйком Стояном.
   - Вуйку...
   - Речи, Людото.
   - Хотiв би-м ректи, та не вiдаю, як би-сте подивилися на тоте...
   - Що-с намислив?
   Людота, повагавшись мить, шаснув пiд рясний  холодний  дощ  i  витяг  з
околоту  стрiхи  важкого  й  довжелезного  меча.  Меч  був  ще   сирий   i
кострубатий, не мав нi хрестовини на вруччi, нi хребцiв обабiч  леза,  але
то вже був меч.
   - Де-с узяв його?
   - Викував ?смь... - вiдповiв не зразу Людота.
   - Дай сюди.
   Коваль  узяв  мечище  за  вруччя  й  виважив,  тодi  пiднiс  вiстря  до
прокаджених дощок стелi.
   - Ого? Хто се ним орудувати-йме? Ти?
   - Нi...
   - То хто ж?
   Людота махнув ухильно рукою.
   - Не речеш, то й не речи, - примирливо сказав Стоян.
   Але Людота мовив: Ки?вський князь.
   - Гатило?
   Старий коваль ще раз виважив меч у правицi;
   - Хiба Гатило. - Й тут-таки поцiкавився: - Хто ж бив молотом тобi?
   - Та-а, нiхто. Сам.
   - А далiй не вб'?ш, - проказав коваль.
   - Пощо?
   - Бо далi треба вдвох.
   Людота зiтхнув.
   - Скiлько ж вiншу? тобi князь по мечi? Гривну?
   - Нi.
   - А скiлько ж? Двi?!
   - Нiскiльки.
   - Пощо?
   Людота сiв на високому порозi кувачницi й важко  замислився,  й  старий
Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався  вiд  нього  слова.  Й  те,  що
почув, уразило коваля дужче, нiж уразила б Перунова громовиця в стичнi.
   - ?в землю-м Гатиловi здобути йому Юрiв меч.
   - Юрiв?!
   Ковальчук знову зiтхнув.
   - Де ж би-с узяв?
   - Не вiдаю. Осей хiба, - вiн кивнув на залiзило в ковалевих руках.,
   - I землю-с ?в...
   - Землю...
   Стоян поклав мечище додолу й сiв коло Людоти на вискiпаному порозi.  Се
вже було не до смiху, коли смерд ?в землю, й  тут  зопалу  не  втямиш,  що
добре й що погано.
   - Й кождого днi ку?ш?
   - Кождого... коли воля ?.
   Вони знову помовчали, тодi Стоян запитав:
   - Де чув ?си про... Юрiв меч?
   - Я-м уже вам рiк...
   - А-а... - Тодi мало не крикнув: - Невiглас ?си!
   - Пощо?..
   - Бо меч усепобiдному Юровi кував сам... Соварог! Зумiв  ?си?  Той  меч
един у цiлому свiтi й другому не бувати!
   - Висвячу...
   - Як висвятиш?
   - У кровi непорочно? дiви.
   - Збезумiв ?си! - вигукнув коваль i плюнув тричi поперед себе  й  тричi
за лiве плече. Тодi наклобучив шапку й квапливим кроком  подався  грязькою
вуличкою додому, просто в дощ, навiть не попрощавшись.
   Людота ще трохи посидiв, далi важко  звiвся  на  ноги,  пiдняв  з  долу
важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилi.
Роздмухавши, встромив туди меч i запрацював  мотузяним  важелем.  На  душi
було тоскно й порожняво, та коли ти ?в землю, мусиш виконувати клятву,  бо
Земля-мати не проща? наруги над сво?м iменем.
   Вiстря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот бiля  самого  залiза  й
почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат  погано
пiддавався, та Людота грiв його знову й знову брався за молот,  бо  iншого
виходу не було.
   Так вiн працював темними вечорами цiлий костричник i цiлий листопад,  а
в снiжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота  разом
iз сво?м старiйшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати
зуб'я вил, перелаштовуючи ?х в оружжя, кувати маленьким молоточком площики
для стрiл.
   Усе те йшло в сiльську клiть, а там iншi смерди ?днали залiзо й дерево,
бо нiхто ще не знав, як далеко зайшли степовi орди й  чим  кiнчиться  ?хн?
ополчення.
   Воно ж кiнчилося дуже дивно, й  про  се  потiм  гомонiла  вся  Русь,  i
Сiврщина, й Дерева, й Луг...
   Знову закоторилось на Русi. То той, то iнший  князь  чи  велiй  болярин
вiдмовлявся коритись Рогволодовiй руцi й оголошував чи сам, чи слами:  "Ти
?си, княже, сам по собi, ми ж ?смо самi по собi, й не  жди  од  нас  можiв
ратних!"
   I коли  на  стольний  город  Витичiв  пiшли  степовики.  Великий  князь
опинився таки сам зi сво?ми п'ятьма стами комонних i пiших. Рогволод знову
вирядив гайдарiв до всiх земель, але володарi зустрiчали його слiв  медами
й пивом i з тим i проводжали, бо вже було вiдомо, як повiвся  Рогволод  iз
ки?вським князем Богданом Гатилом.
   Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кiньми  та
волами всi  пагорби  навколо  Витичева,  всi  доли  й  видолки,  й  чистий
нетолочний снiг зачорнiв од незчисленних орд. Орди  якийсь  час  вагались,
?хнi мурзи, й кани, й кавкани ще не знали, як повелося на Русi  й  скiльки
во?в стереже засiки городу стольного. Та се невiдання не могло тривати  до
безвiч. Одного дня ?м усе стане вiдомо, й вони полiзуть до стольницi через
застави й гостроколi дубовi стiни.
   Й Рогволод вирiшив послати в  стан  обложцiв  двох  можiв  сво?х.  Можi
знайшли в теплiй полотцi найстарiйшого зверхника й спитали:
   - Пощо прийшли ?сте? 1 - В дань, - вiдповiв яський кан.  .  -  Дань  ми
беремо з вас.
   - Досi брали сте дань з нас, тепер прийшли смо до вас у дань. Так буде.
   Сли повернулися до князя й розповiли йому,  що  чули.  Володець  городу
стольного думав три днi й на четвертий вирiшив одкупитися  вiд  степовикiв
даниною. Вiн вигрiб усе срiбло й усе золото зi сво?? скiтницi, повиганяв з
обор воли й корови, зi ста?нь випустив конi, й щойно зазорилося  на  свiт,
одчинив городськi ворота. Попереду можi несли золотий i  срiбний  скiт,  i
скору дорогу, й вiск, i скору гов'ядну, далi посунули череди корiв i волiв
i табуни коней, а по всiх iшли, скутi ланцюгами  попарно,  молодi  роби  й
робинi.
   - Великий князь витичiвський Рогволод сле вам сi дари малi й  молить  о
мир, - сказали княжi можi, здивовано зозираючись.
   - Так буде, - вiдповiв степовий зверхник. - До лiта Прийдемо ще в дань.
   Степовики вже сидiли в сiдлах, немов тiльки  й  чекали  на  Рогволодовi
дарунки, щоб рушити.
   Рогволод же зорив у ворожий стан i не вiрив сво?м старечим  очам.  Коли
розвiялася темрява й зiйшло сонце, - й горби, й  доли,  й  видоли  навколо
були бiлi й порожнi, й тiльки супроти, край Соляного  шляху,  рябiли  його
череди, й табуни, й вервечки робiв, а степовикiв лишилася жменька  -  лише
тi, що приймали дань.
   Повернулися й сли, теж збентеженi й розгубленi:
   - Степовики знялися, мабути, ще вночi або  звечору.  Мовби  вiдали,  що
принесемо дари з миром.
   Великий князь дивився вслiд сво?м табунам та чередам.  Пiдступна  думка
точила йому старий мiзок, але вiн ще не знав, як пiдрили  його  степовики,
взявши таку данину без жодно? краплини кровi.
   Сталося ж зовсiм несподiване.
   Богдан, почувши про облогу Витичева, зiбрав усiх можiв сво?х,  метнувся
по селах та городищах землi Ки?всько?, сукупив  чимало  пiших  i  комонних
смердiв, i пiшов у спину степовикам. Орди не сподiвалися того. Вони  добре
знали про чвари й незгоди мiж князями, й сей вивiд  у  спину  примусив  ?х
повернути назад. Вони зняли сво? вежi  ще  звечора  й  подалися  в  степи,
лишивши пiд стольним городом Витичевом незначне прикриття для вiдступу. Се
прикриття мало теж знiматись на свiтанку, та тут  йому  до  рук  потрапила
цiлком несподiвана добровiльна дань.
   Князь Рогволод нiчого про те не знав, та коли б i довiдався, то не змiг
би нiчого зробити, бо всi конi пiшли табуном до ворога й на  ввесь  княжий
дворець i на цiлий Витичiв город не знайшлося б i два десятки скакунiв.
   Богдан оповiстив його через Борислава тiльки на сьомий день пiсля  того
дивного замир'я, й  цибатий  ки?вський  болярин  добре  пореготав  у  вiчi
Великому князевi.
   Серед можiв Великого князя  почалось  перешiптування,  вони  ходили  по
вулицях i дворах купками й про щось не-вдоволено сперечалися. Й  на  ранок
шепотiння перейшло в геть одвертi розмови. Коли б ?х почув Рогволод, хто й
зна, як повiвся б i чи витримало б тi розмови його серце.
   - Недоброго князя ма?мо, - казав один.
   Iнший потвердив:
   - Сiрi смо з таким. Данко, хай не  забуде  його  Дажбог,  був  не  пара
сьому.
   - А Велiмир?
   - Я вже про Велiмира й не речу...
   - Не по Рогволодовiй руцi вже меч...
   - Старий став. Деревнiй.
   - I Данко був старим.
   - Так то ж Данко!
   - А так, так ?... Що робити-ймемо з таким? Нi на коня  сiсти,  нi  меча
звертiти вже не тямить.
   - I не тямив одвiку.
   - На що натяк зводиш, отроче?
   - На те, що ма?мо дати меч в инчi руки.
   - Якi инчi?
   - Молодшi.
   - ?утихiй? Вiн i на коня не злiзе, таке гузно роз'?в.
   - Так, так ?.
   - То про кого ж речеш?
   - Про Богдана.
   - Га-ти-ла?..
   - Гатила.
   - Пiд руку князя ки?вського нас турля?ш? Хто ?си? Зодкуду ?си? .
   - Смерд ?смь! Ось хто. Зумiв ?си, може Рогволодiв? I ти-с був  смердом,
та вбрався-с у княжу гуню й мислиш-ся тепер вiщим. Так речу, так i ?.
   - Киянин ?си! За свого князя й руку тягнеш.
   - Вiн такий мiй, як i твiй. Од князя нiчого не маю. Речу тiльки:  треба
нам на столi тверду руку, а не тверду голову.
   Отрок сiв на коня й ударив його в боки поробошнями, кiнь рушив ускач, i
комонник запiдстрибував, бо не мав сiдла й ?хав навохляп. I  коли  пристав
до невеликого гурту, що процокотiв одчиненими ворiтьми з  городу,  один  з
можiв, якi допiру сперечалися, сердито сплюнув:
   - Богданiв послух!
   А другий задумливо мовив:
   - Оддали смо конi сво? степовикам нi за вилущене зерня.
   Третiй же, кахикнувши, завважив:
   - А мабути, iстину рече отрок...
   Тим  отроком  був  Людота,  городиський  ковальчук,  який  пристав   до
Богданового ополчення, коли степовики облягли стольний город Витичiв.


   В ЛIТО 429-е

   Вже  друге  лiто  сидить  патрiархом  у   царi-городi   Константинополi
антiохiйський священик Несторiй. I далi котора?ться прями велiми  Христова
паства. I рiк Несторiй: "Марiя народила не Бога, але Христа,  тож  i  слiд
називати  ??  не  Богородицею,   а   Христородицею".   Й   повстав   увесь
Константинополь проти нового патрiарха свого, й стала супротиву йому  сама
всемогутня Пульхерiя, хоч iмператор i возлюбив Несторiя.
   Варвари ж рвали зубами плоть iмперi? Всхiдньо?, й не було кому вийти на
прю з ними, й вiдкупались  од  них  Пульхерiя,  й  Хрисафiй,  i  Теодосiй,
котораючись у прях богоприятних.


   В ЛIТО 430-е мiсяця серпня

   Повернувшись додому зi сполчення, молодий ковач знову взявся  до  свого
меча. Робота йшла важко - самому тримати довжелезну залiзяку й витоншувати
??, вхопивши молот  однi?ю  рукою  коло  обуха,  було  дуже  незручно,  та
квапитись отрок не мав куди й працював та працював  далi,  нахекавшися  за
день. Коваль Стоян пiсля того бiльше  жодного  разу  не  поцiкавився  його
роботою, чи забув, чи, може, тiльки вдавав забудькуватого, й Людота теж не
розмовляв iз ним про се.
   Та одного разу,  кiнчивши  кувати  косу,  Стоян  подивився  на  червоне
призахiдне сонце й  сiв  на  високому  порозi  кувачницi.  Так  вiн  робив
щовечора - скидав свою довгу передницю з  дублено?  конячо?  скори  ворсою
наспiд i сiдав перепочити на порiг, перш нiж  iти  додому.  Але  того  дня
передницi  не  скинув,  i  се  дуже  здивувало  ковальчука.  Вiн  теж   не
наважувався дiставати зi стрiхи свого недоробленого меча й нишком  позирав
на Стояна. Коваль же, спочивши, пiдвiвся й сказав:
   - А де вiн ??
   - Вiн? - для чогось перепитав Людота, хоч добре  знав,  про  що  мовить
вуйко Стоян, i полiз у зчорнiлу солом'яну стрiху, куди на нiч  ховав  свою
кузнь.
   Коваль Стоян пiдкинув у горнило вугiлля й сам-таки почав роздмухувати -
мовби хотiв пiдкреслити, що тепер не  ма?  значення,  хто  коваль,  а  хто
ковальчук, i Людота зрадiв, бо вуйко заразом цiнував його роботу.
   Се було в мiсяцi серпнi, в розпал жнив, коли смерди  верталися  з  поля
пiзно, майже пiд опiвнiч, i ворота в Городищi стояли вiдчиненi або ж  сухо
рипiли, раз по раз пропускаючи спiзнiлих жатварiв.
   I щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти кра?м i  поклав
його на кувало, як почувся  квапливий  кiнський  тупiт  i  повз  кувачницю
промайнуло дво? верхи.
   То виявились нетутешнi можi, якi ?хали в бiк хоромця,  де  сидiв  ?хнiй
годований мiж Глiб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув  на  них
особливо? уваги. Вiн трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людотi:
   - Не рiк ?си, пощо хочеш дарувати меча свого Богдановi.
   Та Людота не вiдповiв, i досi пильно  дивлячись  услiд  комонникам,  що
проминули Глiбiв дворець i погнали далi, здiймаючи по собi  опаси  куряви.
Стоян повторив запитання, й Людота тiльки тепер повернувся до нього видом:
   - Пощо, речете? А по то... - й махнув рукою туди, де зникли комонники.
   Коваль стояв, i розпечений кiнчик  меча  холов  швидко  й  видимо.  Вiн
посунув його знову в горно й пiдiйшов до дверей.
   - А хто то були?
   - Отi? - перепитав ковальчук. - Не вiдаю. -  Й  лише  по  добрiй  хвилi
додав: - Привидiлося, що то Рогволод iз княжичем сво?м.
   - Рогволод?
   - Мабути, що так i ?. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим...
   - Що ма? чинити тут? Уп'ять заративсь iз кимося?
   - Дажбог вiда?...
   Людота почав смикати за важiль мiха. Тяг невважливе й слiпно,  й  легке
деревне вугiлля розлiталося навсiбiч.
   В цей час дво? комонникiв, одного  з  яких  упiзнав  Людота,  бо  то  й
насправдi був Великий  князь  витичiвський  Рогволод,  в'язали  потомлених
коней на протилежному вiд кувачницi кра? села, пiд  самою  засiкою,  де  в
невеликiй пiвземлянiй хижi мешкав дiдо Смiл, вiдьмак,  вiдун,  ворожбит  i
зiлляр, який умiв шептати вiд урокiв, од  страху,  проти  перестрiту,  вiд
чорно? й морово? болячки й од усiх на свiтi хвороб. Скiльки дiдовi рокiв -
того нiхто не знав, бо найбiлiшi старцi  Городища  пам'ятали  його  таким,
яким був вiн зараз. Однi накидали йому сто двадцять лiт, iншi сто сорок, а
хто й сто п'ятдесят, усi ж мали його за безсмертника чи навiть перевертня,
що блука? з однi?? душi в другу, всi боялися Смiла, й кожен бiг до  нього,
коли траплялася бiда й непереливки.
   Дiдо вже майже нiчого не бачив, лише  зблизька,  впритул  мiг  упiзнати
людину, та не було в свiтi такого, про що б вiн не чув i  не  вiдав,  тому
здебiльшого Смiла й називали просто вiдуном.
   - Держ конi! - сказав сво?му супутниковi Рогволод, i той буркнув:
   - Iди, княже, не поймуть ?х вовки...
   То був витичiвський велiй болярин Ждан. Старий вiдун зустрiв  Рогволода
в порозi, високий, на диво ставний i ввесь бiлий:  i  волоссям,  i  довгою
бородою, й плоскiнною сорочкою, навiть iзбляклi дiдовi очi здалися князевi
бiлими.
   - Хто ?си й пощо?
   Рогволод вагався, що вiдповiсти, його раптом охопив  острах,  але  дiдо
вже завважив його, й треба було вiдгукнутись, та й за спиною  в  Рогволода
лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.
   Великий князь насилу вичавив:
   - Болярин ?смь... болярин.
   - Що волi?ш од мене, болярине?
   Рогволода вiдуновi слова заспоко?ли.
   - Житт? прикинь мо?, дiду Смiле. Прикинь i видь у  ньому  все,  й  речи
менi, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог ? мiй кревний,  i
хто...
   Рогволод,  вимовивши  все  те,  завчене  й   затверджене,   несподiвано
загнувся.
   - Речи, речи, пощо замовк ?си, болярине, чи хто ?си?
   В дiдовiй хижi щось ворухнулося й зашарудiло, й сей шерех i дiдiв натяк
ще дужче спантеличили Рогволода, й вiн утратив самовладання:
   - Коли довiдався-с, що не ?смь болярин, то речи й инче, дiду Смiле!
   - Хто ?си - до того дiла не маю, отроче, -  сказав  Смiл.  -  I  видiти
всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тiльки Бог-Соварог.
   Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нiбито й  звично,  бо
всi проти пiвторастарiчного дiда й справдi отроки. Рогволод крикнув:
   - Хто ? недруг мiй кревний?
   Старець нахилився вперед i майже в вiчi князевi  захихикав,  одверто  й
зневажливо, кивнувши бородою:
   - Зозирнися, княже, й сам увидиш його.
   Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже нiч, i поряд нiкого
не було, тiльки далеко бiля стобору гупали потомленi конi, вiдбиваючись од
комарiв. Хотiлося щось крикнути старому вiдуновi, й  тут  свiдомостi  його
сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:
   - Речеш мене князем? Як вiда?ш про те?
   Старий знову засмiявся тим сипучим регiтцем, що так  образив  Рогволода
допiру, та князь бiльше не звертав на се уваги.
   - Зорий ?си, зорiший за мене, лише дуриш усiх. То  вже  речи,  об  що-м
просив тебе.
   Смiл перестав хихикати й одступив:
   - Зайдь, княже, до господи.
   Рогволод подивився в темряву хижi..
   - Засвiти перш горiло...
   - Страха?шся. Вже-м рiк тобi, кого ймеш страхатися.
   Вiн роздмухав жар у припiчку й засвiтив  маленьке  череп'яне  горiльце.
Рогволод заспоко?вся - в помешканнi не було нiкого.
   Невелика пiч виходила жовтим пошпарованим комином крiзь кулi стрiхи, за
пiччю стояв на козликах пiл, укритий рядниною,  бiля  полу  довга  лава  й
маленький столик о трьох ногах - та й бiльш нiчого. Тiльки з бантин  висли
китицi й снопики сухого зiлля всiх на свiтi барв, та на  виступах  стiн  -
великi, маленькi й ще меншi горни, горонцi й горнята.
   - Сiдь, княже.
   Рогволод недовiрливо примостився на кра?чку лавицi, Смiл же промовив:
   - Вiдаю, хто ?си й пощо-с прийшов.
   - I що повiда?ш менi?
   В чужiй хижi Рогволод почувався непевно, й  голос  його  став  тихий  i
хрипкий.
   - Коли яблуня старi?, смерд садовить у лунку ?й молоде черенце.
   - Який смерд? - не зрозумiв його казання Рогволод.
   - Який? Добрий смерд.
   Князь нарештi збагнув притчу й сумно запитав:
   - А стару яблуню... пiд корiнь?
   - Пощо? В старого дерева немногi листи. Вони молодому  черенцевi  сонця
не заступлять.
   - А тодi? - гiсть  раптом  перехилився  до  дiда  й  почав  благати:  -
Поворожи! Кинь на каменi! Камiнь не золже. Дiдо суворо й поважно вiдповiв:
   - Уже-м кидав.
   - Коли?
   - Тому лiт вiсiмнадцять.
   - Пощо... вiсiмнадесять? - непри?мний холодок пойняв Великого князя.  -
Пощо вiсiмнадесять?..
   - Тому вiсiмнадесять лiт перебрав ?си меч од брата свого Данка.
   Рогволод вiдсунувся й безнадiйним голосом сказав:
   - То не поворожиш?
   - Буде те саме, Рогволоде.
   Князь зiтхнув i видався собi таким слабим, i старим,  i  нiкчемним,  що
йому аж очi защемiли вiд жалю.
   - Й iмено мо? зна?ш... Зразу-м упiзнав тебе.
   - I не кинеш?
   - Пойми вiру й так.
   Рогволод важко пiдвiвся, постояв трохи й вийшов, i вже вслiд собi почув
Смiловi речiння:
   - Не застуй!
   - Га?
   - Не застуй, речу.
   - Кому? - вже й забув Рогволод.
   - Черенцевi.
   Се мов пiдстьобнуло князя, й вiн заквапився до конов'язу, де  чекав  на
нього Ждан. Болярин допомiг сiсти на коня - пiдставив дужу руку пiд кощаве
й нетримке старече колiно,  й  вони  тихим  кроком  подалися  вуличкою  до
сiльських ворiт. Але не встигли вiд'?хати й на двадцять крокiв од Смiлово?
хижi, як назустрiч ?м виринула  з  темряви  довгопола  мара.  Князiв  кiнь
схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:
   - Куди ж то супроти ночi?
   - Хто ?си? - злякано буркнув князь. Глiб, мiж Глiб тутушнiй годований.
   - Що волi?ш? - похмуро спитав Ждан.
   - А нiчого. Речу: куди ж отако супроти ночi?
   - Яке тво? дiло?
   - ?дьте до теремця мого. Й ти, болярине, впiзнав ?смь i тебе.
   Конi йшли,  й  мiж  Глiб,  тримаючи  рукою  за  обротьку,  теж  ступав,
замiтаючи куряву з дороги довгими полами  свити.  Рогволод  зоглянувся  по
боках - i справдi, куди ж проти ночi?
   - Позостанься, княже Рогволоде, й ти,  болярине  Ждане,  бо  як  зазна?
Гатило, що-м опустив вас у нiч голодних i холодних, то присле й...
   Почувши ймено ненависного  онука,  навiть  не  власного,  а  братнього,
Рогволод знестями гаркнув:
   - Гати-и-ло?!
   Тодi здибив  огиря  й  уп'явсь  острогами  в  живiт.  Кiнь  од  болю  й
несподiванки стрибнув уперед i мало не пiдiм'яв  ошелешеного  можа  Глiба.
Болярин Ждан i собi погнав услiд за Великим князем.
   А з кувачницi все те бачили Стоян iз Людотою й усе чули,  бо  Рогволода
взяли бiси вже перед самими ворiтьми Городища,  де  тулилася  пiд  низькою
солом'яною стрiхою прокопчена  й  просмерджена  гореним  залiзом  сiльська
кувачниця.
   - Гей, Глiбе! - звернувся Стоян до княжого  дружинника.  -  Що  се  вiн
ради?
   - Не вiдаю! - спересердя вiдмахнувся мiж.
   - Приходив тобi в гостi?
   - Вiдуновi, - ще сердитiше буркнув Глiб.
   - Вiду-но-овi?
   Коваль стояв i дивився в досi розчиненi ворота,  де  щойно  зникли  два
комонники. Людота пiдiйшов i став поряд.
   - Вiдуновi?
   - Таж чув ?си, - одказав Стоян, а Людотi раптом спало на думку таке, що
боявся й вимовити вголос.
   Вони ще якийсь час кували i витягали  молотом  товсте  лезо  довгого  й
важкого меча, й Людота нарештi не втерпiв:
   - А що, коли дiдо Смiл вiда? про...
   - Про кого?
   Людота зiтхнув, i Стоян теж зiтхнув, здогадавшись.
   - Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!
   - Що ради! - заперечив Стоян. - Ворожити. Або ж по зiлля якесь при?хав.
   - По зiлля мiг би прислати й нарочитого.
   - А так...
   - А ворожити?.. О що б то? - Раптом  його  мов  осiнило:  -  Чи  не  по
наворот-зiлля? Вуйку! Чули сте?
   - Таж не глухий. То й що сто?те!
   Коваль  подивився  на  нього  й  почав  скидати  свою  дублену  скоряну
передницю, жовту згори й гнiду зiсподу.
   Тим часом .Рогволод гнав  коня,  не  даючи  йому  спочину,  гнав  битим
Соляним шляхом повз Ки?в-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й бiси з
усiх дiбров i ярiв. Удосвiта був-таки вдома, та  ледве  здобувся  на  силi
злiзти додолу; його вже роби внесли в хором i поклали на м'якому ведмеднi.
Почалася тiпаниця, вiн цiлiсiнький день прокалатавсь у постелi, нiкого  не
бачачи й не впiзнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну
нiч, i ледве третього ранку  князь  прийшов  до  пам'ятi  й  упiзнав  Харю
Мурина, який чатував коло лiжка.
   - Що тут дi?ш? - ледве витяг iз себе Рогволод.
   - Стережу.
   - Що стережеш?
   - Душу твою, Великий княже.
   - Хай тебе чорти стережуть, - якось байдуже висварив його  Рогволод,  а
Харя Мурин вiдповiв:
   - Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати
все, що з ним трапилося, й не пригадав, i спитав Харю:
   - Де ? Ждан?
   - Певно, вдома.
   - Вдома?
   - Угу. А кiнь твiй ноги вiдкидав.
   - Кiнь?
   - Кiнь.
   - Пощо так?
   - Хiба-с забув?
   Рогволод аж тепер згадав усе, геть  усе,  й  спробував  пiдвестись,  та
навiть руки поворухнути не мiг.
   - А Ждан, речеш, удома?
   - Мабути...
   В князевих очах було стiльки суму й стiльки безпорадно? немочi, що Харi
Муриновi стало шкода його. Вiн сказав:
   - Пощо нурту?шся так? Наречи його в себе мiсто й жий собi красно,  доки
душа диха? в ротi.
   - Кого - його? - болiсно зморщившись, перепитав Рогволод.
   - Сам вiда?ш, княже, - тихо вiдповiв скоморох.
   Рогволод крикнув:
   - Послух ?си Гатилiв!.. Послух!..
   Вiд напруження й схвильованостi Рогволод закашлявсь, Харя ледве  вiдбив
його душу, щосили гатячи кулаком у спину,  й,  коли  впоко?вся  й  лiг  на
ведмедно, вбiгло дво? можiв о мечах.
   - Вiзьмiте його... - вказав ?м князь на скомороха. - В поруб... У поруб
сього послуха!..
   Ввiйшов i Ждан i почав боронити Харю перед князем, але  старий  лишався
невблаганний:
   - У поруб...
   Скоморох тiльки дивився на князя. Все  спiвчуття,  що  заполонило  було
його допiру, тепер геть випарувалося, й вiн посмiхом кривив вуста на  один
бiк i нi вiдбивавсь од можiв, нi намагався просити о милiсть.
   - Не дiяв би-с такого, - сказав Ждан, коли можi вiдвели Харю до порубу.
- Не дiяв би-с.
   У голосi його бринiла похмура неприязнь, i Рогволод одчув се.
   - Й ти, болярине, руку спроти мене...
   - Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, - з  докором  i  серцем  проказав
лiтнiй болярин, - то був би-м давно коло нього.
   В старого заворушилися вуса, перш нiж вiн повторив:
   - "Коло нього..." Всi ви сте послухи...
   Того вже й Ждан знести  не  мiг.  Кинувши  на  Великого  князя  гнiвний
погляд, вiн вийшов, брязнувши довгим мечем  об  порiг  свiтлицi.  Рогволод
почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увiйшла роба.
   - ?утихiя!.. - проказав вiн, i молода жiнка мерщiй побiгла з  можесько?
половини  хорому  геть.  Незабаром,  одсапуючись,  до  свiтлицi   вкотився
?утихiй.
   - Кликали сте, отче?
   - Ходь сюди... Вклякни.
   П'ятдесятирiчний княжич,  гладкий  i  рожевощокий,  був  би  схожий  на
розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилi зуби, що так  i  випирали  йому  з
рота. ?утихiй став перед батьком навколiшки, й старий обхопив йому  голову
обома  руками  й  заходився  гладити  довге,  до  плiч,  волосся.  ?утихiй
розчуливсь од  тако?  ласки  й  почав  пхикати.  Тодi  старий  у  припадку
несподiвано? лютi вiдштовхнув його:
   - Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа... Син устав  i  заглипав
на батька ображеними очима:
   - Чого-бо ви!.. - вуста його скривилися й оголили дiрявий рот. - Молили
б ся лiпше боговi, а не...
   - Геть!.. - закричав старий i знову розкашлявся,  тодi,  заспоко?вшись,
поманив сина: - Ходи речи можам, нехай i Ждана... Зумiв ?си?
   - Зумiв ?смь, - неохоче вiдповiв беззубий княжич. - У поруб.
   I вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи  згуки,  що  долинали  в  хату
знадвору. Там усе було  тихо,  й  князя  почала  тiпати  тiпавка.  Нарештi
з'явився мiж Сто?мен.
   - Учинили смо, княже.
   Князь одвернувся пiд стiну й провiв рукою по тесаних колодах.
   - Убили сте його?
   - Нi... Ждан сам...
   Сто?мен потоптався й вийшов, а старий  князь  пролежав  так  до  самого
вечора, голодний i лихий, бо нiхто навiть не  згадав,  що  князевi,  може,
?сти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, вiн  устав,  накинув
собi на спiдню одiж корзно й заспускався крутими сходинами до пiдклiтей. У
порожнiй пiдклiтi вiдчинив дубову  ляду,  спустив  туди  драбину  й  почав
обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.
   - Тут ?си? - спитав вiн, знадвору не мiг нiчого  розгледiти  в  темному
порубi. В нiс  ударило  застояним  важким  духом  i  плiснявою.  Нiхто  не
вiдгукнувсь, але з кутка зашарудiло.
   - Тут ?си, речу, Ждане?
   - Тут... - знехотя обiзвався велiй болярин.
   - Пощо ж мовчиш?
   - Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув ?си.
   - Й ти забудь, болярине.
   - Що ради? - по хвилi вiдгукнувся  Ждан,  бо  Рогволодовi  слова  могли
означати тiльки те, що й означали. - Чого ради кинув ?си  отрока  до  сi??
ями? Пусть його.
   - Про себе речи.
   - А я про Харю.
   Рогволод закипiв:
   - А чи вiда?ш, о що совiтував менi твiй Харя?!
   - Вiдаю.
   - Й речеш пусть?
   - Речу пусть.
   - То як так?
   У темрявi знову заворушилося. Ждан устав i пiдiйшов до Рогволода,  ледь
осяяного тьмяним свiтлом з дiрки в стелi. Тепер i князь побачив його.
   Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарнiле  князеве
обличчя:
   - Чуй, княже, що ректи-йму тобi, чуй, бо  инчий  того  не  мовить,  лиш
затаму? в собi. Наречи стiл Богдановi.  Наречи  ки?вського  князя  в  себе
мiсто.
   Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв,  не
зводячи з нього похмурого погляду.
   - Й се ти речеш менi?
   - Оддавна-м рiк тобi. ?утихiй до столу негоден.  I  се-м  тобi  рiк.  I
старцi се мислять. Помисль i ти, княже. Закоторилася Русь. Дужо? руки хче.
Ти ж ?си благ. Помисли про се - й сiчи мою голову.
   Великий князь приречено  кивав  до  кожного  його  слова,  мовби  хотiв
сказати, що як сам на себе не покладешся, то на  когось  i  поготiв.  Тодi
несподiвано витяг меча з пiхов i пiдняв над Жданом.
   Ждан мовчки взяв меч i всилив його назад у пiхва. Се нiби  вiдiбрало  в
князя останнi сили, й вiн зiщулився й змалiв. Болярин же, не дивлячись  на
нього, почав пiдiйматися щаблями до  свiтла.  Князь  дивився  на  нього  й
мовчав, i то був присуд, вирок самому собi,  немовби  вiдчув  свою  власну
безсиль.
   - Вже й не страха?шся, що потну тебе ззадi.
   - Я мiг би-м i сам тебе потяти, княже. Не ? вже сили в тво?й руцi.
   Вiн вилiз у пiдклiть i  казав  те  вже  згори,  в  чотирикутний  прорiз
порубу. Князь i собi став на щабель i почав пiдiйматися.
   - Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере  й  тебе  на  бунище
викине.
   Се сказав з темряви Харя Мурин, який досi не промовив  i  слова.  Князь
оторопiло спинився, тодi злiз додолу й замахав мечем, та скомороха не  так
легко було потяти, навiть побачити.
   - Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмiю.
   Князь удруге встромив меча в пiхва й  сього  разу  вже  й  справдi-таки
вилiз, навiть важку драбину сам по собi  витяг  i  грюкнув  лядищем  -  аж
курява встала. Ждана в пiдклiтi вже не було, й вiн лякливо побрався геть.
   Нiч виспав погано, ввижалися  рiзнi  чорти  та  примари.  Кiлька  разiв
уставав i засвiчував од кресала товсту лойову свiчу, та ледве  засинав,  i
свiча гасла, на не? дмухав домовик, або лихий, аби ще  якесь  хатн?  чи  й
нехатн? чортовиння. Й щойно заблаговiстилося на свiт, князь  накинув  собi
на зсохлi рамена вилиняле корзно, спустивсь у  пiдклiтi  й  вiдчинив  ляду
порубу.
   - Вилазь I
   - А то що ж ради? - глузував з нього скоморох, бо князь  i  сього  разу
прийшов сам, i боятися не було кого. - Менi й тутки добре. Тепло, й комарi
не кусаються. Й смiхати нiкого  не  треба:  лежи  собi,  Харю,  й  рипи  в
потемках.
   - Вилазь, речу.
   - Не волiю.
   - Пощо?
   - Не втямлю дострибнути, - сказав Харя Мурин i глузливо зареготав.
   Князь тiльки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й  заходився
спускати ?? в темний спарений поруб.
   Скоморох нарештi пiддався вмовлянням i вилiз у пiдклiть.
   - Ото слухай, що тобi молодшi речуть, - зневажливо  кинув  вiн  старому
князевi.
   Рогволод стусонув його межи плечi, аж Харя з несподiванки мало  не  дав
сторчака, й з порога зареготав:
   - Ще й б'?ться!


   Мiсяця серпня ж

   Кiлька день Рогволод не знав, нi що робити, нi як повестися. Вiн уникав
Ждана, не хотiв бачити й улюбленого скомороха,  тодi  послав  по  великого
болярина сина ?утихiя, й беззубий княжич повернувся нi з чим.
   - Рече, нездужаю. I що вiн чинить?
   - Сидить
   - Нездужа?... - промовив Рогволод. - Усi тепер нездужають, усi... Й  ти
нездужа?ш на коня всiсти. Баба.
   - Христос рече: будьте смиреннi, - завважив гладкий княжич.
   - Глупавий ?си й ти, й твiй Христос.
   - Пощо глупавий, отче! Вiн ? бог.
   - Усякi боги бувають.
   Син тiльки шморгнув носом i нiчого не вiдповiв,  бо,  може,  й  справдi
всякi боги бувають.
   Рогволод вiдмахнувсь од сина, мов од надокучливо? мухи, й ?утихiй пiшов
з красно? свiтлицi. Великий же князь посидiв ще з  годину  й  теж  вийшов.
Княжий двiр був порожнiй, усi роби й челядники подалися на тiк,  за  стiни
городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання цiпiв  долинало  аж  сюди.
Князь подибуляв до ворiт свого двору, а звiдти за городськi ворота на тiк.
Гупання дедалi дужчало й дужчало. Токiв було кiлька: княжий, болярський  i
городський, на якому верекли сво? збiжжя витичiвськi можi,  котрi  мешкали
не по селах, а тут, i всякий стольний народ - кожум'яки, горнчарi, боднарi
та iншi ремiсники. Князь подався до свого  току,  бiля  само?  засiки  над
кручею. В одному кiнцi пара сивих круторогих волiв тягла кам'яний  вал  по
крузi, встеленому товстим шаром порозв'язуваного снiп'я, молоденька ж роба
погейкувала на волiв, махаючи жердиною. В  трьох  iнших  мiсцях  дев'ятеро
робiв i челядникiв верекли пшеницю в три цiпи, - гуп-гуп-гуп! -  i  в  усi
боки стрiляло колюче велике зерня. Ще душ iз  двадцять  подавали  снопи  з
височенно? скирти, вiдгрiбали зверечену солому, складали на воза  й  везли
до княжого двору, iншi ж вiяли над кручею, бо  з-од  Днiпра  тягло  гарним
вiтерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочуванi снопи в кулi - для
околоту стрiх. Пiвскирти було вже  зверечено,  й  роби  та  челядники  пiд
наглядом тивуна працювали не розгинаючись.
   Великий князь пiшов у той бiк, де провiяне зерно зсипали в ряднянi мiхи
та мiшки. Колись вiн найдужче любив сi днi, любив дивитися на сво?  скирти
й на сво? збiжжя, тепер за  старою  звичкою  теж  усилив  руку  до  ще  не
засупоненого смугастого мiха й пересипав жменю ясного важкого зерна.  Того
колишнього вiдчуття втiхи вже не було, й Рогволод поплентався  до  тивуна,
що наглядав за перемiрюванням навереченого жита, й  пшеницi,  й  проса  та
вiвса.
   - Пiди до Ждана.
   - Менi? А тут?
   - Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й  сiв  у  холодку  пiд  засiкою
гостроколу, тивун же,  передавши  сво?  обов'язки  iншому,  потрюхикав  до
городу. Князь i сього разу  не  сподiвався  на  Ждана,  та  велiй  болярин
прийшов, хоч i нешвидко, але таки прийшов.
   Певно, образа вже вивiтрилася з  його  серця  й  сиво?  голови,  й  вiн
торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з  гострим,  задертим  догори
снурованим  носаком.  Князевi  теж  личило  пiдвестися  й  вiдповiсти   на
привiтання, але вiн сидiв i мовчав, дивлячись у  той  бiк,  де  молоденька
дiвчина-роба гейкала на круторогих волiв.
   - Пощо кликав ?си?
   Ждан  був  у  бiлiй  полотнянiй  сорочцi  й  таких   самих   ногавицях,
пiдперезаних широким  чорним  опоясом,  неприкрите  волосся  стояло  сивою
стрiхою докруж голови.
   - Пiди до... нього.
   Велiй болярин знав, про кого мовить князь, i не перепитував.
   - Що ради?
   Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно вiдвiв  погляд  на  сво?
воли.
   - Хай прийде.
   - Пощо?
   - Так...
   - Посли нарочитого.
   Рогволод уперше  подививсь  боляриновi  в  обличчя  пильне  й  нiби  аж
нiяково.
   - Не прийде з нарочитим.
   - А не прийде, - погодився Ждан.
   - Пiди ти, болярине.
   В голосi старого князя бринiло благання, якого Ждан уже давно не чув.
   - Не маю хотi.
   - Пощо?
   - Бо й сам не вiда?ш, що  ма?ш  ректи  Гатиловi.  Великий  князь  важко
зiтхнув. То була суща  правда,  вiн  таки  не  знав,  що  скаже  братовому
онуковi, коли той прийде до городу стольного.
   - Сiдь, - мовив князь. - У ногах правди не ?. Велiй болярин урештi сiв,
але був i далi невблаганний, i Рогволод бiльше не вмовляв його  йти  слом.
Поряд, на сусiдньому току, вереклося Жданове збiжжя, й вони просидiли  пiд
засiкою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був
певен, що думають про те саме.
   А вранцi наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я
з острогами, в безрукавiй ягнячiй гуньцi й довгому дорiжному корзнi.
   - Що ректи йому?
   - Пiдеш?
   - Що йому ректи маю?
   - Хай при?де в двiр мiй.
   Ждан хотiв був iти, тодi роздумав i сказав:
   - Позаутра старцi кличуть на вiче.
   - Вiче? Я-м не чув...
   - Кажу, аби-с вiдав.
   I пiшов. Коло ганку вже стояв осiдланий кiнь. Ждан вихопився  на  коня,
мов молодий можик, i зострожив од самого терема. Разом iз  ним  до  городу
Ки?вого по?хав i мiж Сто?мен.
   Повернувся Ждан до Витичева ледве на третiй день, стомлений i  ввесь  у
курявi. Коли злiз iз коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий
князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумiв, що болярин повернувся
нi з чим.
   - Пощо-с такий укурений?
   Ждан сердито блимнув на  князя  -  князь  хитру?  й  страха?ться,  тому
зумисне обмина? запитувати про сутн?. Вiн хотiв сказати йому  щось  рiзке,
аби зiгнати на чiм-небудь оскому,  натомiсть  мовив  про  те-таки  глупаве
корзно:
   - За вiтром ?хали смо. Вся курява в вiчi лiзе.
   - 3-од самого Кий-городу вiтер сюди дме?
   Ждан вiддав коня  можевi  Сто?меновi  й  пiдступив  до  Великого  князя
впритул:
   - Не при?де.
   - Не при?де? Я-м так i знав, - обiзвався князь  i  раптом  зiрвався  на
крикливцi: - То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вiрно,  Ждане?
- Його навiть порадував такий оберт справи. Хвала Боговi й  Дажбоговi,  що
напоумили того невiгласа не ?хати - так ще й лiпше.
   Та Ждан сказав:
   - Ки?вський князь кличе тебе в гостi.
   - Ме-не-е? Пощо? Менi й тут добре ведеться. -  Вiн  чисто  по-старечому
захихикав i закашлявся. - Й що-с рiк йому ти?
   - Княже, - сказав Ждан. - Узаутра буде вiче.
   Рогволод перестав хихикати. За те вiче вiн уже багато думав i передумав
- сподiватися чогось доброго не належить. Й ось  болярин  знову  нагадував
про вiче.
   - Взаутра по сонцi. Рiкли суть старцi, аби-с нiкуди не сходив.
   Тепер Великий князь  не  мав  уже  нi  найменшого  сумнiву,  що  старцi
намислили  забирати  в  нього  меч.  Ноги  Рогволодовi  пiдламувались   од
хвилювання,  лiва  рука  мимовiльно  лапала  за  яблуко  меча,  витерте  й
вилискане довгими лiтами. Князь не  вiдповiв  на  стриманий  уклiн  Ждана,
просто не помiтив, а мусив бо помiтити, бо коли  ж,  як  не  взавтра,  ма?
востанн? спертися  на  кремезне  плече  свого  великого  болярина.  Старцi
намислили проти нього зле, й вiн не бачив нiякого виходу. Що  ж  робити  й
яким кумирам чинити требу?
   Вiн знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука - й се головне. Великий
князь, повагавшись, озирнувся, тодi витяг лезо з пiхов,  i  замахнувсь,  i
щосили рубонув по стовбурi яблунi. Й  сумно  посмiхнувсь.  Меч  увiйшов  у
деревину на палець, не бiльше, а колись же одним махом геть iзрубав  би  й
не таке дерево. Колись, i в сьому теж було головне...
   Рогволодовi спала на думку дiдова Смiлова притча про  стару  яблуню  та
молоде черенце - й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся  яблуня
й ? вiн. Великий князь витичiвський... Виходить, сам же  й  замахнувся  на
себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, i Дана, певно,
теж проти, а невблаганний Марко десь уже вiдмiряв ту  стегу,  що  нею  йде
Рогволод, вiдмiряв двома пакiльчиками й тепер чека?,  коли  й  сей  путник
дiйде сво?? мiти.,
   - Оружжя не лже, - сам до себе мовив князь i вирiшив узавтра не  чинити
опору.
   Та коли по сходi сонця вiче зiбралось на городському току, по  той  бiк
засiки над кручею, Рогволод не здобувся на силi пiти туди. Якби вiче  було
хоч коло його .терема, вiн таки здолав би себе й вийшов, але старцi обрали
сво?м мiсцем тiк - щоб кожен почувавсь однаково рiвним з усiма.
   Рогволод лежав на критiй кожушком лавi доти,  поки  по  нього  прислали
вдруге.
   - Мусиш iти, княже, бо вiче порiшить усе без тебе, - сказав один з двох
нарочитих од вiча старцiв.
   I Рогволод поплентав ?м услiд, нещасний i геть зневолений. Та  чи  його
приречений вигляд уплинув на старцiв i можiв,  чи  вiчем  в  останню  мить
покерували якiсь iншi почуття й настро?, бо таке часом бува?, коли  докупи
зiйдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали.  Тiльки  про
сина Рогволодового вiче мовби забуло, неначе княжича ?утихiя й на свiтi не
iснувало. Зате того ж дня ,з городу стольного вирушило до  городу  Ки?вого
дво? комонникiв.
   Один з  них  напередоднi  вже  долав  сю  саму  путь  туди  й  узворiт:
витичiвський велiй болярин Ждан.  А  товаришем  йому  видiлили  мiцного  й
високого дiдугана з довгими сивими вусами й ще довшою, такою ж сивою косою
чуприни, що визмiювалася з-пiд порудiлого на сонцi смушевого клобука.  Очi
дiдугана дивилися пильно з-пiд кущу i ватих  чорних  брiв,  а  рука  мiцно
тримала повiд.
   Се був сотенний  готаман  лугарiв-косакiв,  якого  всi  звали  Шумилом.
Гуцаючись на доброму жеребцi, вiн анi на  хвилину  не  замовкав  -  або  ж
говорив до Ждана чи й до свого коня, або  ж  мугикав  пiд  нiс  лише  йому
вiдомо? пiснi:
   Ой гуп та й гуп,
   Та й ще раз,
   Та й ще раз...
   Те гупання не мало кiнця, й Ждан смiявся - його теж брало на пiсню,  бо
сталося так, як вiн хотiв, i вiн би,  може,  теж  заспiвав,  та  соромився
незнайомого косака, трохи соромився,  незважаючи  на  веселу  вдачу  свого
супутця. Прибули до городу Ки?вого  перед  заходом  сонця.  Ворота  стояли
вiдчиненi, та дво? кремезних можiв спинили  ?х,  махнувши  сулицями  перед
кiнськi морди:
   - Хто ?сте?
   - Велiй болярин витичiвський i сотецький з Лугу,  -  вiдповiв  за  обох
Ждан.
   - До кого ?дете? До ки?вського князя?
   - Бери вище! - втрутивсь у розмову косак. - До Великого князя.
   - Великий князь у Витичевi сидить, - нагадав старому один з можiв.
   - А так ?, так, - погодився Шумило. - Той у Витичевi, а сей ще тут.
   Вiн умисне пiдкреслив останнi слова, й можi з сулицями розступилися.  В
Ки?вому городi теж чули про вiче й теж посилали туди сво?х нарочитцiв, але
що там говорили й про що домовились - тут було невiдомо.
   Коли  Ждан  iз  Шумилом,  пов'язавши  коней  бiля  хорому,  ввiйшли  до
свiтлицi, куди провiв ?х домажирич, Богдан з першого погляду мовив:
   - Шумиле... ти ?си?
   - Я ?смь, Великий княже.
   Й уклонився Богдановi рукою до землi. Ждан зробив  те  саме,  й  Богдан
стояв i дивився на них, тодi схаменувсь i собi опустив праву руку.
   - Будьте в мо?му домi.
   Так велiв звичай, i Ждан вiдповiв:
   - Спаси Бiг.
   Шумило дивився на Богдана й з одного, й з iншого боку,  навiть  головою
крутив то сюди, то туди, й Богдан би такого не змiг стерпiти й  розсмiявся
б, але сього днi стояв урочитий i схвильований i  намагавсь  приховати  ту
схвильованiсть докупи зведеними брiвми.
   - Не признаю, - сказав нарештi Шумило. - Не признаю. Тодi-с  був  такий
отрокуватий, о довгiм волоссi, пикатенький, а...
   - Я-м признав тебе вiдразу, - мовив Богдан i не вiдав, що далi  робити:
чи стати, чи пiдiйти й ухопити сього сивокосого старого лугаря в обiйми. Й
доки вагався, Шумило сам пiдiйшов:
   - А нумо ж!
   I вони обнялися. Косак був мiцний, наче дубовий пнисько. Вiн сказав:
   - I не пита?ш, чого ради смо прийшли?
   - I не питаю, - вiдповiв Богдан й одвернувся, мовби на тому  балачка  й
мала кiнчитись. У хатi  запала  тиша,  Ждан  iз  Шумилом  не  наважувались
порушити ?? й собi повiдверталися до вiкон, але нарештi велiй  болярин,  i
голови не повертаючи, сказав:
   - Тодi сiдлай коня.
   Ки?вський князь переступив з ноги на ногу й вiдповiв:
   - По перших пiвнях.
   - Що ради - по перших? - здивувався Ждан.
   - Так...
   - А так - то й так, - сказав Шумило. - Сiно скосив ?си, княже?
   Богдан усмiхнувся:
   - За оборою стоги мо? стоять.
   - То збудиш, коли надума?шся. Присли нам по шмату хлiба  та  по  рiзеню
сала. - Й кинув Ждановi: - Годишся, болярине?
   - Годжусь.
   Вони вийшли з хати надвiр i подалися за  обору.  Коней  уже  завели  до
стайнi. Богдан же сiв коло вiдчиненого вiконечка й сидiв так, аж доки  над
городом пролунали задерикуватi голоси  ки?вських  пiвнiв.  Тодi  пiшов  до
стайнi й заходився сам сiдлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.
   Нарочитi вiд Витичева вже не спали.
   - Чув ?смь тебе, - сказав Шумило, й у  темрявi  було  знати,  що  хитро
всмiха?ться. - Але хтiв ?смь, аби менi хоч раз на життю Великий князь коня
зазбро?в.
   Богдан пропустив його слова повз вуха, й усi тро? посiдали на коней.
   До столицi вони прибули, як сонце пiднялося за Днiпром на двi п'ядi,  й
Ждан iз Шумилом  зрозумiли,  чому  вiн  учора  наполiг  рушити  з  першими
пiвнями. Старцi, й можi, й усi, хто  прибув  на  вiче,  вже  повставали  й
невеликими купками юрмилися на току за городом, i  коли  тро?  комонникiв,
позсiдавши додолу, повели коней у руках,  погляди  натовпу  звернулися  до
них. Так нарадив Шумило - позлазити з коней.
   - Се велить покон, княже. Я-м уже не  раз  видiв,  як  давали  Великому
князевi меч.
   Коли до перших старцiв лишалося  крокiв  iз  двадцять,  Богдан  став  i
торкнувся вiльною рукою землi.
   -  Ходь  ближчiй,  -  махнув  до  нього  маленький  старчик  у   довгiй
непiдперезанiй сорочцi.
   - То ? Пошогод, - шепнув Богдановi Ждан. - Наш старiйший старець.
   Ки?вський князь пiдiйшов i поцiлував старця в руку. Й коли випростався,
побачив з-перед себе свого двоюрiдного дiда. Рогволод стояв  теж  у  самiй
сорочцi, довгiй, як i в  Пошогода,  лише  пiдперезанiй  широким  червленим
опоясом, з-за якого виглядало  яблуко  меча.  Богдановi  пригадалася  ?хня
остання зустрiч  отут,  у  сьому  стольному  городi,  й  люта  сутичка,  й
нестямний старечий хрипiт, i вiн густо зашарiвся.
   - Речи вже, - промовив до Рогволода старець  Пошогод  i  потрутив  його
трохи вперед. Великий князь аж сiпнувся:
   - Зараз.
   Але стояв, i дивився на браточадового сина, й мовчав. Пiсля вчорашнього
сходу в душi його зажеврiла нова надiя, вiн сподiвався на гiрше, вийшло  ж
не зовсiм так, як побоювавсь, i  тепер  Рогволод  подивився  праворуч,  де
стояв його  ?диний  недолугий  син.  ?утихiй  од  напруження  й  цiкавостi
роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба,  висилився  кiнчик
язика. Й се,  й  невеликий  бронзовий  хрестик,  який  випав  з-за  пазухи
п'ятдесятирiчного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина,
й вiн сказав:
   - Нарiкаю тебе в себе мiсто.
   Сказав, не дивлячись на Богдана. Суворий старець Пошогод помiтив се  й,
узявши обох за руки, повернув ?х обличчям до народу:
   - Речи ще.
   - Нарiкаю тебе в себе мiсто.
   - Й утрет? речи!
   - Нарiкаю тебе в себе мiсто? - вже сердито мовив Рогволод.
   - А тепер клянися.
   Великий князь люто зиркнув на впертого  старця,  рвучко  витяг  меча  й
поцiлував його бiля вруччя.
   - Й на землi клянися, - врочистим голосом проказав старець.
   Рогволод завпирався:
   - ?смь Великий князь, i на мечi клялися мiй брат i мiй отець Велiмир!
   - Забув ?си, - не пiдвищуючи голосу, мовив Пошогод. - Землi ще нiхто не
переступав. То ? наша мати. Клянися.
   Рогволод спересердя буркнув, але таки нахилився, взяв з-пiд  нiг,  бiля
самих поробошень, малесеньку грудочку землi й поклав собi в  рот.  I  доки
жував землю й доки ковтав ??, сiпаючи гострим борлаком на ши?, злий вогник
в очах його блякнув i блякнув; Рогволод помiтно згорблювався й  нижчав,  i
те всi бачили  й  удоволено  зашепталися,  бо  князь  перед  усiма  клявся
найстрашнiшою клятвою, переступити яку ще нiхто  не  наважувавсь.  I  коли
нарештi  проковтнув  клейку  чорну  кашу,  натовпом  розляглося  полегшене
зiтхання. Великий князь i собi вiдiтхнув, неначе та грудочка зняла з нього
всю напругу, й пекучi думки, й вагання.
   - Тепер ти, - звернувся Пошогод до Богдана  Гатила.  -  Речи:  "Покладу
голову за Руську укра?ну, й за Сiврську, й за Деревську, й за Луганську".
   Богдан сказав:
   - Покладу!
   - Й за Руську укра?ну, - нагадав Пошогод.
   - I за Руську укра?ну, - повторив ки?вський князь.
   - I за Сiврську.
   - Й за Сiврську. Й за Деревську.
   - Й за Деревську, й за Луганську, - мовив Богдан.
   - Речи: "Й хай скара? мене Бог, i Перун сво?ми  стрiлами  пронозить,  i
хай Морана ввiрве менi житт?, коли переступлю клятву сю". Речи.
   - Нехай покара? мене Бог Соварог, i Перун молоннями сво?ми пронозить, i
Морана втне менi житт?, якщо переступлю сю клятву.
   - "Й мене, й чада мо?". Речи.
   - Й мене, й чада мо?,  -  проказав  низьким  гучним  голосом  ки?вський
князь, i по всьому тiлi йому виступив мороз. Перед очима постало чорняве й
синьооке личечко меншого сина, не обох синiв,  а  чомусь  тiльки  меншого,
Юрка, й князь навiть не задумався про пота?мну причину сього.
   - Тепер на мечi клянися.
   Богдан поклявся на мечi, так само, як те  зробив  незадовго  перед  тим
Рогволод. А тодi, перш нiж  старiйший  старець  городу  стольного  Пошогод
устиг нагадати йому, вiн узяв з долу грудочку сухо? землi, висмикнув з не?
ниточку цупкого корiнця, що заплутавсь у грудочцi, й поклав у рот.
   - ?ж, - сказав старець, коли Богдан уже жував, жував i думав про те, що
вiд сьогоднi його життя пiшло зовсiм iншою стегою, й зовсiм iншим  буде  й
свiт, i люди, й думки його та подуми, й вiн сам, хоч усе нiби лишатиметься
таким, як було досi, до сi?? митi, коли вiн стояв перед вiчем i в усiх  на
очах ?в рiдну землю.
   Богдан болiсно ковтав суху потерть, що облiпила йому ввесь рот, i зуби,
й язик, i горло, ковтав, i всi, повипинавши в'язи, дивилися йому в рот,  а
коли врештi ковтнув i лизнув  губи,  пересохлi  й  спраглi,  сухим  чорним
язиком, усе вiче закричало, неголосно й недружно:
   - Слава! Сла-сла-слав-в-ва-а!..
   Й Богдановi вдруге за сьогоднiшнiй ранок продерло спину морозом.
   Од сi?? митi вiн ставав Великим князем, таким,  як  його  дiд,  i  його
прадiд. I як Рогволод.
   Се, останн?,  трохи  зняло  з  Богдана  врочитостi,  й  немовби  якийсь
черв'ячок заворушився в його серцi.


   В ЛIТО 431-е

   Була паки смута велiя й у царi-городi Константиновому, й в  Олександрi?
?юпетськiй,  i  в  Сiрi?,  й   в   iнших   землях   грецьких.   Ставленець
Несторiя-патрiарха Дорофiй проголосив у церквi анафему всiм тим, хто  рече
на дiву Марiю Богородиця, i сказав:
   - Речiть Христородиця!
   Й  сполчилися  всi  супротиву  Несторiя-патрiарха  -  й  Пульхерiя,   й
Хрисафiй, i Кирило, архi?пископ  олександрiйський,  якому  скорявся  ввесь
?юпет, i  давав  Кирило  хабарi  велi?,  називаючи  ?х  благословенням.  I
прилучилися до котори тi?? чернцi многi, й люд простий, i мiсяця червня  в
сьомий день мусив скликати iмператор Теодосiй собор Третiй вселенський,  i
Несторiя вiддано анафемi, хоч на боцi його стояв сам iмператор.
   Але Несторiй зiбрав сво?х сторонцiв окремо й одлучив Кирила вiд церкви.
Тодi Кирило вирядив потайного сла до городу царського  Константинополя,  й
повстав народ проти Несторiя та свого iмператора. Й найшов  голод  великий
на Константинополь, бо не слав ?юпет хлiба свого морем,  i  паки  повстали
городяни, й кидали камiння в iмператора Теодосiя Другого.
   Й мусив iмператор зламати волю свою, й заточити  Несторiя  в  ?юпет,  i
вiддати його,  й  книги  його,  й  сторонцiв  його  анафемi,  й  оголосити
несторiанство ?рессю. Й тiльки Сiрiя не зреклася Несторiя, й було  гонiння
велике, й утiкали несторiани в Персiю, й Монголiю, й Китай,  i  сiяли  там
смуту супротиву царя-городу Константинового.


   В ЛIТО 432-е

   Явся Великий князь Рогволод по дань у готи, явся вдруге, й  удали  готи
дань, i просили замир'я готи всхiднi, й учинив ряд Великий князь iз ?хнiми
князями Ардариком, i Видимиром, i Велiмиром, i Тодомиром.
   У те ж лiто мiсяця костричника знялися сiрби луганськi з Лугiв, i повiв
?х жупан Сватоплук. I гнався ?м услiд Рогволод, i не здогнав. I заратилися
лужани, й сiча була велика, й знову не змiг воротити ?х Рогволод.


   В ЛIТО 433-е мiсяця листопада, в останнiй день

   За всi три з гаком лiта нiчого сутнього не змiнилося  в  життi  Богдана
Гатила. Вiн, як i ранiше, лишавсь у сво?му Ки?вому городi; Рогволод жив  i
не думав про смерть, i сидiв на великокняжому столi, мабуть, ще мiцнiше  й
упевненiше, нiж до того вiча, раз ходив з дружиною можiв на  сакiв,  двiчi
на готiв аж у  далекi  землi  понад  холодним  Полунiчним  морем  i  завше
вертався з даниною й полоном. Ходив сам, неначе поряд, у Ки?вому городi  й
не було спiввладця. Всi кра?ни якось корилися йому, й хоч кожен  знав,  що
то не Рогволодова в тiм заслуга, проте великокняжi справи йшли на добре.
   Й тiльки Богдановi було вiдомо, що все те до часу, що  кожен  князь,  i
кожен велiй, та навiть малий болярин стереже свого проса  й  за  першо?  ж
нагоди покаже Витичеву спину. Й добре, коли  тiльки  спину,  а  не  меч  i
сулицю. До  городу  Ки?вого  з'?здилися  гостi-гречники  з  усiх  кра?н  i
сходилися всi чутки. Частина лужан, яких  кiлька  рокiв  тому  прилучив  i
засмирив Богдан, подалися за Вислу й ще далi, до велико? рiчки  Райни,  що
несе каламутнi хвилi в Полунiчне море.
   Казали, нiби готи прийняли ?х i приголубили  й  коли  то  справдi  так,
належало стерегтися готiв: плем'я хитре, злопам'ятне й здатне на будь-який
пiдступ.
   Але  Рогволода  те  найменш  непоко?ло,  й  Богдан,  один  тiльки   раз
повiдомивши старого про сво? побоювання, бiльше не втручався,  бо  Великий
князь мовив тодi:
   - Доки-м на столi, паси сво? свинi в сво?му городi.
   Так  переказував  Борислав,  якого  Богдан  ганяв  тодi  до   стольного
Витичева.
   Тепер Богдан майже нiколи не сидiв удома - ходив на  влови  чи  сам,  з
малою дружиною, чи з Бориславом та Вишатою, ходив у близькi й далекi землi
й затримувався в лiсах по кiлька тижнiв. Вiн полював на великого звiра, на
якого можна було йти з ножем або сулицею,  й  оскiльки  такий  звiр  попiд
Ки?вим городом не ходив, доводилося йти за ним у вiдлеглi кра?.
   В перший день передостаннього мiсяця року  Богдан  вирушив  на  лося  в
дiброви аж пiд Чорнобилем, тодi було ще тепло, бабине лiто затрималось,  а
вертався, коли землю скували раптовi морози  й  упав  глибокий  снiг:  був
останнiй день листопада.
   Вертався Богдан додому лiвим берегом i був незвикле  сам:  одного  можа
вдарив лось, iнший занедужав на рiзачку, а третiй лишився в селi за Десною
доглядати ?х. На високiй горi вже виднiли засiки городу Ки?вого й стрiмкий
чорний дах княжого терема. Й десь  коло  болярсько?  вiтчини  Дарницi  вiн
замислився: як же перебратись на той бiк? Рiчку скувало раннiм льодом,  та
чи витрима? лiд коня з комонником?
   Сiрий яблукатий жеребець був обвiшаний ловецьким добром: i з лiвого,  й
з правого боку Богдан припасував до сiдла шiсть сирих i  важезних  лосячих
шкур - здобуток мiсячного блукання. Що робити?
   Переправи вже не було, плоти  й  човни  давно  мерзли  на  тому  березi
Днiпра.  Морозяний  вiтер  протинав  до  кiсток,  ноги  в  не  дуже  сухих
поробошнях коцюбли, й Богдан потяг коня за правий повiд. Сiрий  потрюхикав
униз до берега, та на  самому  березi  став.  Комонник  пiдострожив  його.
Жеребець нахилився, понюхав чисту вiд снiгу смужку криги й дуже  несмiливо
копнув ?? копитом. Лiд витримав, i комонник смикнув повiд.
   У цьому мiсцi Днiпро загинав  сво?  рiчище  навколо  Трухань-коси,  щоб
навпроти Берестового лiсу, з'?днавшись iз повноводою Почайною, пливти  вже
попiд самими кручами високого правого берега. Богдан увесь час  посмикував
за повiддя, бо кiнь, позбивавши пiдкови в лiсах, ступав надто несмiливо.
   - Пiшов! Пiшов! - заохотив князь, й усе було добре, та  десь  на  кидок
сулицi вiд берега кiнь раптом став i  позадкував.  Щось  могло  настрахати
його - але що? Богдан подивився назад, i, крiм верболозу та далеких  стрiх
Дарницi, нiчого не побачив.
   - Ти пощо? - сказав вiн коневi  й  знову  пiдохотив  його  вперед,  але
жеребець стояв i сторожко нюшив чисто виметену кригу пiд ногами.
   - Пiшов! - притис Богдан його шипами  острогiв.  Кiнь  тоскно  заiржав,
тодi став дибки й затанцював на слизькому. В сей час почувся лункий трiск,
а далi ще й ще, лiд увiгнувся, не проломивсь, а таки поволi  ввiгнувся,  й
князь одчув, як осiда? разом  iз  конем.  I  тiльки  встиг  вивiльнити  зi
стремен одну ногу, як лiд провалився, й вiн iз конем пiшов пiд воду.
   Блискавка майнула в головi, що  мусить  вивiльнити  зi  стременi  другу
ногу, бо iнакше кiнець. Та стремено зiслизло йому на гомiлку, мало  не  до
самого колiна, й застряло в товстих сукняних навоях. Борсаючись у крижанiй
водi разом iз конем i задихаючись, Богдан силкувавсь випручати ногу. Думка
працювала чiтко й  точно.  Вiн  уп'явся  коневi  в  бiк  обома  ногами  й,
перекидаючись разом  iз  ним,  нап'яв  стремено  руками.  Размокла  сириця
витяглася й слизла. Вiн уп'явсь iще раз - i таки перервав ?? й з  останнiх
сил виборсався на поверхню. З хвилину чи  менше  тiльки  дихав  i  не  мiг
надихатися, тодi почав гребти. Коли  б  у  сю  мить  вiн  мiг  думати,  то
страшенно здивувався б, як се вода й досi не затягла його пiд  кригу,  але
тут, певно, причиною був кiнь, який кришив ?? й головою, й ногами, й тепер
Богдан, голосно сапаючи, грiб руками за конем, бо й кiнь, звiльнившись  од
вершника, теж виринув. Кiнь вирячував налитi кров'ю очi, й Богдан знав, що
то сiрому смерть прийшла, та не мiг зарадити нi йому, нi собi.
   Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за
край цiло? криги. Вода несла, пальцi коцюбли  вiд  холоду  й  сприсали,  й
Богдан ухопився за гострий край i другою рукою. Се рятувало якось його, та
чи надовго? Вiн не мiг тепер гребти. Кiнь теж, допливши до краю проламини,
сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна  вода  поступово  тягла
його пiд кригу. Ще мить або двi - й  усе,  бо  кiнська  голова  розпачливо
пнулась угору, круп же майже повнiстю затягло. Богдан одвернувся,  щоб  не
бачити смертi свого улюбленого товарища,  й  сю  мить  Богдановi  хлюпнуло
холодною водою просто в обличчя.
   - Держися!..
   Ще не розумiючи нiчого, Богдан цапнув  рукою  по  водi  й  ухопився  за
тверде, мов дерев'яне, змiйовисько линви й почав тягти його до себе однi?ю
рукою, коли ж натяг, загрiб у той бiк, звiдки вилася линва.
   - Держись!.. Не греби - держись!..
   На кризi мiж берегом i провалиною стояла простоволоса людина в  гунi  й
тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув  йому  зашморг  на
задерту голову, що вже по самi вуха була в водi.
   Мотуз нап'явсь, але той, на льоду, не мiг тягти обох разом: i людину, й
коня. Вiн крикнув:
   - Берися сам!
   Богдан тримавсь правою рукою, лiвою ж грiб i линву з конячо? голови  не
скидав.
   Жеребець, вiдчувши допомогу, заборсавсь iз останнiх сил - i таки  витяг
себе з-пiд крижини. Богдан вiдчував, як м'язи дубiють, але, пiдтягтись  на
мiцно напнутiй линвi, таки вилiз на крижину й заходився  ламати  ??  вагою
власного тiла. Ламав i пiдтягався далi, й кiнь, обвiшаний сирими скорами й
оружжям, плив за ним.
   Скiльки часу минуло - Богдан не знав i не думав про се, й  коли  вiдчув
пiд ногами пiсок, не мав нi сили, нi бажання рухатися далi.
   - Ху!.. - сказав хлопець у кожусi - то був молодий отрок, худорлявий  i
чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятiвника, тодi  повернув  голову
до коня. Коневi очi були з пристуленими повiками, й ся  його  несилiсть  i
приреченiсть вивела комонника  зi  стану  смертельно?  втоми.  Вiн  раптом
трiпнув головою й усiм тiлом, трiпнув не по-людському, а так,  як  роблять
конi або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця:
   - Хто ?си?
   - Адамiс, - вiдповiв хлопчина.
   - Роб?
   Отрок згiдливо кивнув головою.
   - Грек. А ти сiдай, княже, верхи, сiдай, сiдай!
   Богдан важко сiв на коня.
   - Ось! - хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й  метнув  князевi  на
мокру як хлющ одiж. - А я так, я бiгти-йму.
   Вiн швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кiнь i не
зрушив, стояв, знесилено повiсивши голову додолу. Тодi Адамiс  розмахнувся
линвою й уперiщив його по мокрому крупi. Кiнь ступив кiлька крокiв i знову
став. Адамiс почав лупцювати його  щосили,  й  тварина  потрохи  вийшла  з
оцiпенiння, закивала головою й побiгла пiдтюпцем. Хлопець не вiдставав  i,
коли кiнь уповiльнював ходу, знову бив його линвою по крупi й по ногах:
   - Iо!.. Iо!..
   Богдана тiпало, й вiн ледве тримався в  слизькому  сiдлi  й  нiчого  не
питав, отрок же гнав коня  навпростець  луками,  й  гнав,  напевно  ж,  до
Дарницi...
   Ки?вський князь пролежав у сьому  малесенькому  городищi  два  тижнi  -
пiсля крижано? купелi в нього почалась пропасниця. Коли  ж  могутня  плоть
узяла гору над хворобою,  Богдан  просидiв  ще  тиждень,  не  маючи  змоги
повернутися додому.
   Дарницький малий болярин Судко доглядав  свого  зверхника  мов  рiдного
сина, хоча батьком i не годився Богдановi, бо був усього рокiв  на  десять
старший. У красну болярську свiтлицю, куди поклали хворого, тричi на  день
уносили залiзну жарiвню, повну  червоного  дубового  вугiлля,  й  се  було
необхiдно його простудженим легеням. Коли ж Днiпро  закувсь  i  вiдкрилася
санна путь, Богдан попрощавсь iз Судком. А вже коло ганку спитав:
   - Де твiй роб?
   - Котрий? - здивувався болярин.
   Богдан вiдповiв просто:
   - Той.
   I Судко зрозумiв, про кого йдеться.
   - Адамiс? А де ж ?? В стайнi або десь у клiтi чи в оборах.
   - Скiльки вiна дав ?си за нього?
   - Скiльки? - Болярина така цiкавiсть починала дивувати, й  вiн  о  всяк
випадок накинув цiну: - Десять гривен.
   - Пощо так дорого?
   - Бо грек! - не розгубився Судко.
   - Скiльки лiт сидить у тво?му домi?
   - Та скiльки? - зам'явся той. - Молодий ще...
   Богдан махнув рукою, тодi вклонився господаревi за звича?м i  пiшов  до
саней i до можiв, що при?хали по нього з городу Ки?вого.
   Того ж таки вечора вiн прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових
блискучих гривен.
   - За того роба, що вирятував нашого князя, - сказав тивун Маас.
   - За грека? - потяг був Судко, та зрештою схаменувся  й  махнув  рукою:
продешевив, хоч мiг злупити з ки?вського  князя  й  бiльше,  та  вже  коли
Гатило сказав, то так i буде.
   - Забирай, - мовив вiн тивуновi. - Зараз гукну.
   Пiзно ввечерi привiз тивун Адамiса до княжого двору й повiдомив про  се
Богдана.
   Незабаром юний роб стояв у порозi й м'яв шапку в руках.  Одягнений  був
не в тiй баранячiй гунi, в якiй запам'ятав його князь на березi Днiпра,  а
в подертiй сiрячинi. Скупий болярин навiть на гуню хлопцеву завидiв.
   - Одiж ма?ш? - спитав Богдан.
   Адамiс поторкав себе за поли:
   - Маю.
   - Maace! - гукнув князь, одчинивши дверi. Тивун прийшов.
   - Дай йому гуню добру.
   - Дам, - вiдповiв циганкуватий  Маас,  теж  колишнiй  роб,  i  зник  за
дверима. В нарiжнiй свiтлицi панувала тиша,  аж  доки  Маас  повернувся  з
новою  гунею,  жовтою,  як  молоде  дубове  лико,  потороченою  червленими
лиштвами.
   - Се хай вiд мене буде, що-с мене порятував.
   Адамiс уклонився й узяв одежину.
   - Тепер iди собi.
   - Куди? - вихопилося в хлопця.
   - Куди хiть ма?ш.
   Адамiс, од натури балакучий, пожартував:
   - Якби на мою хiть, то подався би-м додому, в греки.
   - Вiльний ?си, - повторив князь. - Вiльний ?си йти, куди ма?ш хiть. Хоч
i в греки.
   Молодий роб стояв i мовчки дивився на  нього  сво?ми  великими  чорними
очима, не вiривши в те, що бачив i що сам  чув,  аж  се  почало  дратувати
князя. Вiн раптом запитав:
   - Хреста ма?ш?
   - Кого? - не второпав Адамiс.
   - Хреста, речу, за пазухою носиш?
   Адамiс мовчки витяг з-пiд горлянки товсту сирову нитку, на якiй блиснув
чималий золотий хрестик.
   - Пощо пита?ш, княже?
   - Питаю, та й годi...
   Грек так i стояв, тримаючи в руцi знак сво??  вiри,  й  тiльки  коли  в
сiнях рипнули дверi й зачулися важкi кроки кованого  черев'я,  вiн  укинув
хрестик за пазуху, зиркнув назад i проказав тихим голосом:
   - Хай спасе тебе дiва Марiя, княже.
   - Га? - здивовано перепитав Богдан.
   Адамiс пiдiйшов, i князь не встиг i спам'ятатися, як хлопець  поцiлував
йому колючi поробошнi - спершу один, а тодi й другий.
   Богдан гидливо вiдступив назад, i в сю  мить  одчинилися  дверi,  й  до
свiтлицi ввiйшов луганський князь Годой.  У  нього  були  червонi  щоки  й
червоний нiс, певно, вiд ?зди на морозi, вiн  спершу  потер  долонi,  тодi
торкнувся правицею пiдлоги. Кивнувши в бiк  Адамiса,  який  i  досi  стояв
навколiшки, поспитав:
    Що то ? за отрок?
   Богдан посмiхнувся й по хвилi сказав:
   - Речи тому отроковi, що чоломкати поробошнi не до лиця ?.
   - Чого се маю рiкти йому? - здивувався Годой. - Речи сам, коли  спiткав
?си таку нагоду.
   - Вiн тво?? вiри, - засмiявся Богдан. - Погомони.
   - Хто ?си? - спитав Адамiса Годой. - Грек?
   - Грек.
   - То встань, коли-с грек. На сiй землi ноги не чоломкають.
   - Вiн - князь, - устаючи, завважив Адамiс i, помулявшись трохи, вийшов,
тримаючи нову гуню пiд пахвою. Коли ж дверi  по  ньому  зачинилися,  Годой
сказав:
   - Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гостi, ти  мислиш  про  вiру
нашу?
   - Грецьку, - нагадав Богдан, а тодi ще й поправився: - Юдейську.
   - Пощо ? так? - не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.
   - Не вiдаю.
   - То й я не вiдаю, але на те виходить... А чи не ? то знак?
   - Чи не ма?ш хотi, княже Годечане, за мою душу собi святого заробити?
   Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши,  чи  той  жарту?,  чи
каже без посмiху.
   - Пощо ж мовчиш?
   Годой сказав:
   - Ти-с Великий князь витичiвський.
   - ?смь князь ки?вський. У Витичевi сидить брат мого дiда.
   - Чув ?си, що рече отрок той?
   - Чув ?смь, - одповiв Богдан. - Я-м опростив його. За  опрощення  можна
чоломкати й поробошнi.
   - А ти б чоломкав?
   - Я? - здивувався