ях XV i XVI ст. пiд заголовком "Книги Александр", повiсть почина?ться короткою похвалою Олександровi, його незлiченним во?нним подвигам, високим душевним якостям, во?нному щастю, мужностi. В дальшiй розповiдi про народження Олександра вiд останнього ?гипетського царя Нектанеба, що втiк у Македонiю, i Олiмпiади, дружини македонського царя Фiлiппа, - полемiчний випад проти численних прихильникiв версi? про "законне" народження Олександра (останнiй погляд обстою? з меншим полемiчним запалом бiльшiсть захiдно?вропейських обробок сюжету). Хитрiстю i спритним чаклуванням, не без допомоги бiсiв (або, в iншому мiсцi - ?гипетських богiв - "мнимих", за зауваженням християнина-редактора), Нектанеб зближа?ться з Олiмпiадою пiд виглядом бога Аммона Лiвiйського. Народженню Олександра переду? ряд знамень i пророкувань, якi вiщують його незвичайну долю. Дитина не схожа на батькiв: у нього лев'яча грива, очi дивляться в рiзнi сторони, зуби гострi, як у змiя. Його вчать "книгам" (письму i читанню), "гудhнiю" (музицi), "землемhрiю", "мудростним словам" (красномовству), фiлософi? i вiйськовiй справi. До останньо? сам вiн почува? особливу пристрасть: влаштову? вiйськовi iгри з однолiтками, ходить з во?нами на вчення, ?здить верхи, з дванадцяти рокiв ходить з Фiлiппом на вiйну. Його вчитель Арiстотель пророку? Олександровi велику майбутнiсть. Одного разу ввечерi в пустельному мiсцi Нектанеб навчав Олександра зорянiй мудростi. Бажаючи посмiятись з мудреця, що не зна? навiть власно? долi, Олександр скида? його в рiв. Вмираючи, Нектанеб вiдкрива? синовi його справжн? походження. П'ятнадцяти рокiв Олександр приборку? вологолового коня - людожера Буцефала; тим часом ще ранiше Дельфiйський оракул провiстив Фiлiпповi, що коня приборка? майбутнiй свiтодержець (непосильний слов'янському перекладачевi опис оракула вкрай спрощений: пiфiю перетворено у "вълхву", кастальське джерело - у "воду кладязную" тощо. Так само i Олiмпiйськi iгри, в яких з успiхом бере участь Олександр, перекладач не змiг пояснити iнакше, як "войну", або "брань"). Поряд iз мужнiстю Олександр виявля? надзвичайну мудрiсть: перекону? смиритись повсталих мефонiйцiв. Ще за життя Фiлiппа вiн вiдмовля? в звичайнiй данинi послам Дарiя Перського. Помстившись за Фiлiппа, по-зрадницькому вбитого, Олександр заклика? "вси еллиньстiи языци" в похiд за визволення з-пiд ярма варварiв-персiв. До складу зiбраного 76-тисячного македонського i грецького вiйська слов'янський перекладач включа? також 8 тисяч скiфiв, нiби натякаючи на участь предкiв слов'ян у знаменитих походах Олександра[8]. Приборкавши повсталу Грецiю, Олександр вируша? в довгий похiд проти персiв. Коротко перераховано незлiченнi пiдкоренi землi, ще стислiше згадано про во?ннi сутички. В ?гиптi Олександр молиться боговi Аммону, який визна? його сином; заснову? мiста, оселя? в них "чадь нарочитую". В гирлi Нiла заснову? величезне мiсто Александрiю. В Сiрi? тiльки Tip противиться Олександровi. Перший приступ вiдбито. Не вплива? на тiрян i миролюбна грамота Олександра - вони розпинають послiв. Нарештi, мiсто здобуто. Олександр руха?ться на iуде?в, якi вiдмовили йому в допомозi проти Дарiя. Далi в повiстi йде окреме "слово" про мирний i урочистий вступ до ?русалима Олександра (що поклоня?ться ?диному богу), не цiлком узгоджене з попереднiм текстом повiстi. Особливо докладно описано тут одяг i дорогоцiннi каменi-талiсмани iудейського архi?рея. Одержавши зарозумiлого й грубого листа Дарiя, Олександр порiвню? його хвастощi з гавканням безсильного пса, перекону? "дружину" не боятися грiзних слiв, а сам вiдповiда? пiдкреслено стриманим i дотепним iронiчним посланням. Нарештi, вiдбува?ться рiшуча сутичка. Розгнiваний Олександр "устрhмися на брань и исплъчися на Дарiя". Пiд звуки труб i клич во?нiв почина?ться запекла битва. Вбитi у великiй кiлькостi падають один на одного; "в велцh прасh" (поросi) не можна вiдрiзнити македонянина вiд перса, пiшого вiд кiнного; вiд кровi не видно нi неба, нi землi; навiть саме сонце "съжаливси о бывших и не могый зрhти толика зла, пооблачися". Перси тiкають; Дарiя врятову? тiльки нiч та добрий кiнь, а його дружина, дочка, мати i весь "товар" дiста?ться Олександровi, який великодушно втiша? полонених. Дарiй збира? новi вiйська. Тим часом Олександр руха?ться далi, вiдвiду? капище Орфея (повторю?ться улюблений засiб, - провiщення про майбутнi перемоги) i приходить у Фрiгiю; вiн заздрить щастю троянцiв, що мали "такова проповhдника Омира" (Гомера), якому зобов'язанi сво?ю славою. Олександр переходить ?вфрат, зруйнувавши за собою мiст. Пiсля нового листування противникiв та листiв Дарiя i Олександра до сво?х во?вод (Дарiй говорить тут про свiй намiр "пота утирати, потрудитися... на брань" проти Олександра) вiдбува?ться другий бiй. Олександр вда?ться до во?нних хитрощiв, наляку? персiв i пiдбадьорю? сво?х во?нiв. Вiд стрiл i камiння ста? темно, нiби насунула хмара. Дарiй знов тiка?, гiрко скаржачись на мiнливiсть долi. Зрадники-вельможi тяжко ранять Дарiя, i вiн вмира? на руках Олександра, заповiдаючи йому сво? царство. Дочку Роксану вiн вiдда? Олександровi за дружину. З почестями поховавши перського царя, Олександр заспокою? кра?ну, вiдновлю? старi звича? i обряди; вiн клянеться покарати вбивцiв Дарiя i, коли вони об'явились, розпина? ?х високо над гробом царя. Далi йде листування Олександра з Роксаною й весiлля. Олександр повiдомля? Олiмпiаду i Арiстотеля про загибель Дарiя й дальшi сво? походи: на шляху зустрiчаються йому дивнi народи, на вiйсько нападають велетнi, i тiльки вогнем вда?ться вiдiгнати ?х; дверi ?хнiх осель стережуть триокi звiрi, а блохи там великi, як жаби. Далi трапляються чудеснi дерева, охоронюванi невидимими бiсами, шестиногi звiрi, волохатi безголовi люди й iншi чудеса. Нарештi, вiн досяга? землi блаженних з джерелом живо? води; два птахи еллiнською мовою наказують йому повернутись. Олександр виступа? проти Пора, царя iндiйського, колишнього союзника Дарiя. Слонiв i iнших звiрiв, якi ? у вiйську Пора, вiн перемага? з допомогою розжарених мiдних "болван", розставлених перед македонськими полками. Двадцять днiв трива? бiй. Нарештi, Олександр пропону? розв'язати битву по?динком мiж ним i Пором. Пiд час по?динку Пор оберта?ться, почувши шум у сво?му вiйську. Олександр вбива? його, але змушений вiдмовитися вiд дальшо? боротьби з переважаючими силами iндiян. Поховавши Пора, вiн вируша? до "нагомудрецiв" - фiлософiв рахманiв (брамiнiв). В Iндi? Олександр вiдвiду? також святилище з говорящими деревами, якi вiщують йому скору смерть у Вавiлонi. Вiн поверта?ться в Перейду; по дорозi, вдавши iз себе посла, вiдвiду? царство Кандакi?. Мудра цариця впiзна? Олександра з портрета, та?мно написаного ?? живописцем, але вiдпуска? мнимого посла з багатими подарунками в подяку за врятування дружини i сина. Олександр огляда? кра?ну амазонок; далi на Чорному морi вiн зустрiча? людей-песоглавцiв, людей з очима i ротом на грудях, шестируких людей. Огляд святилища Сонячного мiста, спустiлих розкiшних палат царя Кiра й iнших чудес описано почасти в формi листа Олександра до Олiмпiади. Тим часом Антипатр, намiсник Олександра в Македонi?, утиску? Олiмпiаду. Боячись царського гнiву, вiн посила? сина з отрутою у Вавiлон. З допомогою виночерпiя Iла, ображеного Олександром, на бенкетi якогось мiдянина царя обпоюють отрутою. Випивши чашу, Олександр скрикнув, як вражений стрiлою. Переборюючи бiль, вiн, пiдтримуваний Роксаною, поверта?ться до себе в палати. Наступного ранку все вiйсько македонське iз сльозами проходить повз ложе вмираючого, прощаючись з Олександром. Темрява окуту? землю, з'явля?ться велика зiрка й iншi знамення. Тiло Олександра везуть до ?гипту i ховають в Александрi?. Всього Олександр прожив 32 роки, царював 12 рокiв; воюючи, вiн пiдкорив варварських народiв - 22 i еллiнських - 14, створив 12 мiст пiд назвою Александрiя. Як видно з короткого викладу, в повiстi величезну роль, поряд з во?нними подвигами, вiдiгра? також елемент фантастично? "географi?" та "етнографi?" (в описi пiдкорених кра?н i народiв). В основi повiстi - уснi народнi легенди про завоювання Сходу, якi створилися незабаром пiсля смертi Олександра (323 р. до н. е.) i дуже поширилися як на Заходi, так i на Сходi, доповнюючись в кожнiй кра?нi мiсцевими переказами. З об'?днання народних переказiв, можливо не без участi книжних джерел, створю?ться грецька повiсть про Олександра, автором ?? рукописна традицiя назива?, очевидно, для бiльшо? авторитетностi, племiнника Арiстотеля - Каллiсфена, учасника й iсторика походiв Олександра (насправдi помер ранiше останнього; звiдси за грецькою повiстю закрiпилася в науцi умовна назва Псевдокаллiсфеново? "Александрi?"). В раннiй редакцi? повiстi ще ясно вiдбиваються мiсцевi александрiйсько-?гипетськi перекази: задовольняючи нацiональну гордiсть ?гиптян, повiсть припису? Олександровi, завойовниковi ?гипту, походження вiд останнього ?гипетського царя - чарiвника Нектанеба (реальна iсторична особа), а не вiд Фiлiппа Македонського, так само як мiсцевий перський переказ перетворю? Олександра в сина царя Дараба (Дарiя). Вiдгомони цi?? мiсцево? ?гипетсько? легенди збереглися й у наступнiй редакцi? грецько? повiстi, помiтно еллiнiзовано? i позбавлено? ряду александрiйських деталей. У цiй редакцi?, найбiльш популярнiй у Вiзантi?, розповiдь про боротьбу Олександра з Дарi?м ближча до iсторi?, зате в описi дальших походiв збiльшено число чудес. Саме до подiбно? еллiнiзовано? редакцi? належав i оригiнал, перекладений згодом на слов'янську мову, хоч деякими подробицями вiн вiдрiзнявся вiд грецьких рукописiв, що збереглися до нашого часу. Латинськi переклади Псевдокаллiсфена - раннiй (близько III - IV ст. н. е.), приписуваний якомусь Юлiю Валерiю, i особливо пiзнiший (X ст.), архiпресвiтера Леона - дають початок цiлому рядовi середньовiчних захiдно?вропейських переробок у вiршах i прозi, почасти на живих мiсцевих мовах. Уже в латинському перекладi Леона (так звана "Historia de proeliis"), що вiдбився згодом i в слов'янських лiтературах, Олександровi надано рис середньовiчного рицаря. Ще помiтнiша подiбна "модернiзацiя" дiйових осiб. ?х побуту i характерiв у наступних захiдних обробках. Вiд Псевдокаллiсфена беруть початок i численнi обробки "Александрi?" в перськiй (Фiрдоусi, Нiзамi) i iнших схiдних лiтературах. Але поряд iз грецькими лiтературними джерелами в цих обробках нерiдко вiдбиваються й мiсцевi перекази. Подiбнi перекази про спустiлу столицю Дарiя, про бiй Олександра з Пором iндiйським бiля берегiв Аму-Дар'?, про амазонок i т. д., вiдзначив ще на початку XV ст. iспанський посол Клавiхо в описi подорожi по володiннях Тамерлана. Про надзвичайну живучiсть подiбних переказiв свiдчить поклонiння мнимiй могилi Олександра Македонського, вiдмiчене серед горцiв Схiдно? Бухари. Уснi перекази про Олександра, схiднi, грецькi або захiднi, могли поширюватись i в схiдних слов'ян[9]. Короткi згадки в перекладених ранiше вiзантiйських творах (наприклад, хронiка Амартола, Мефодiй Патарський) також знайомили читача з легендарним геро?м, збуджуючи iнтерес до докладнiшо? грецько? повiстi. Переклад останньо? виконано, певно, в Ки?вськiй Русi мiж половиною XI i кiнцем XII ст. Перекладач не завжди добре розумi? грецький текст. Особливо важко даються йому епiзоди, що мiстять вiдгомони антично? мiфологi? й iсторi?. Зате найбiльш яскравi й рiзноманiтнi, а разом iз тим найбiльш насиченi мiсцевою термiнологi?ю, бойовi сцени. Тут у лексицi й стилiстицi ми знаходимо риси, якi зближають "Александрiю" з такими пам'ятками оригiнально? лiтератури Ки?вського перiоду, як лiтописи або "Слово о полку Игоревh". Уже на слов'янському грунтi переклад був доповнений епiзодом про вступ Олександра в I ?русалим, запозиченим iз готового слов'янського перекладу хронiки Георгiя Амартола. У свою чергу цей переклад Псевдокаллiсфеново? "Алек-сандрi?" незабаром включа?ться в хронiку Iоанна Малали, замiнюючи вiдповiдне коротке оповiдання останньо?. Обидва цi доповнення (як само? повiстi, так i хронiки Малали за допомогою повiстi) показують, що "Александрiя" була, очевидно, сприйнята схiднослов'янськими читачами i переписувачами-компiляторами як суто iсторичний твiр, рiвноцiнний хронiкам. Справдi, пiзнiше повiсть ми знаходимо переважно в складi компiлятивних творiв всесвiтньо-iсторичного змiсту (так званий "Эллинский и римский лhтописец" першо? i друго? редакцi?, "Иудейский хронограф", а пiзнiше Хронограф першо? редакцi? 1512 р. i iн.), хоч, певно, вона поширювалась i як окремий твiр. Разом iз тим доповнення iсторично? хронiки великою повiстю Псевдокаллiсфена (а також, як побачимо, пiзнiшi численнi доповнення i переробки останньо? на схiднослов'янському грунтi) показу?, якого великого значення надавали слов'янськi читачi цьому епiзодовi всесвiтньо? iсторi?, багатому на елементи геро?чного епосу i фантастики. Мiж XIII i початком XV ст. "Александрiя" як окремий твiр зазна? на схiднослов'янському грунтi ново? грунтовно? переробки. Ця друга редакцiя повiстi в готовому виглядi включа?ться знов-таки до складу всесвiтньо? хронiки "Эллинского лhтописца" 2-? редакцi?. Головна вiдмiннiсть ново? редакцi? поляга? в численних вставках, здебiльшого запозичених iз перекладних творiв - "Откровения Мефо-дия Патарского", "Сказания об Индийском царстве", хронiки Амартола, статтi Палладiя про рахманiв i багатьох iнших. Самий обсяг джерел говорить про широку начитанiсть редактора. Здебiльшого вiн вдало пристосову? новий матерiал до тексту повiстi, а також вносить ряд власних дрiбних додаткiв. В цiлому редакторськi вставки трохи змiнюють характер твору i його геро?в: якщо Дарiя сама зрадливiсть його долi примушу? змiнити пиху на покору долi (що почасти намiчено вже в 1-й редакцi? i розвинено в 2-й), то над Олександром, незважаючи на незмiнне щастя, тяжить вiщування про ранню смерть; звiдси в новiй редакцi? повiстi вiн також поступово приходить до висновку про марнiсть земно? слави i щастя, неможливiсть уникнути сво?? долi, що нада? цiлому творовi повчального характеру, наближа? його до поглядiв християнина-аскета. З другого боку, вставки значно розширюють опис чудес, цiкавих, а частiше страшних, що ?х бачить Олександр. До таких страшних картин, яких багато створювала есхатологiчна лiтература, належить вставний епiзод про гогiв i магогiв з Мефодiя Патарського. Ще до походу в Iндiю Олександр вируша? на схiд. Тут вiн зустрiча? нечистi народи, внукiв Афета (бiблiйний Яфет), якi ?дять усяких мерзотних тварин i навiть власних мертвякiв. Боячись, що вони можуть дiйти до свято? землi й осквернити ??, Олександр заганя? з божою допомогою нечистi народи в пiвнiчнi гори; гори зсуваються, а прохiд, що залишився, Олександр замика? залiзними ворiтьми i замазу? синклiтом, якого нi залiзо не сiче, нi вогонь не палить. Але перед кiнцем свiту бог вiдчинить ворота, гоги i магоги вийдуть на волю i осквернять землю. В кiнцi вставки знаходимо деякi подробицi про нечистi народи: частина з них гавкала подiбно до псiв, частина ревла, як худоба. Вони позбавленi людського розуму, як дикi звiрi; серед них ? i людо?ди, якi називаються "песьяглавы". Трохи iнший характер мають вставки iз "Сказанiя об Индiйском царствь", вмiщенi в тому ж роздiлi мандрувань Олександра перед вступом в Iндiю. Це скорiше курйознi "природознавчi" i "етнографiчнi" вiдомостi про птахiв "грифонес", якi мостять гнiздо на 15 деревах, про нiмих людей, п'ятиногих звiрiв "бовешь", напiвлюдей-напiвпсiв пiд назвою "тигрис", однооких людей, про червiв "саламандра", якi народжуються i живуть в огнi; iз ниток, що ?х випускають черв'яки, виготовляють дорогоцiннi одяги, якi очищають вiд бруду, нажарюючи на вогнi (звернiмо увагу, до речi, на назви звiрiв - grifones, boves, tigris, що ясно вказують на латинський оригiнал повiстi, використано? для вставок редактором "Александрi?"). З того ж джерела запозичено вставки, також "природничо-наукового" характеру, про збiр перцю в iндiйськiй землi, на горi, населенiй гадами, i про дорогоцiннi чудодiйнi каменi, якi приносить у цю кра?ну рiка, що тече з раю. Подiбний характер мають i вставки iз "Фiзiолога" про способи ловiв слонiв, географiчнi вiдомостi про рiки, що течуть з раю, i т. д. Особливо характерна для упорядника друго? редакцi? вставка про випробування Олександром висоти небесно? i глибини морсько?, вмiщена перед вiдвiдуванням рахманiв. Так само, як епiзод про рахманiв, розширений у 2-й редакцi? з рiзних джерел, випробування неба також пiдкреслю? марнiсть усiх людських прагнень перед лицем неминучо? смертi: переможно обiйшовши всю землю, Олександр шука? собi безсмертя i, як розповiда? дехто, пiдноситься на небо в клiтцi, запряженiй двома крилатими звiрами, але "не успh ничтоже, трудився". Так само невдалий спуск на дно моря в склянiй посудинi. Цi епiзоди належать до бродячих переказiв, дуже поширених у грецьких i захiдних редакцiях "Александрi?", перекладенiй у нас повiстi про Акiра, в усних переказах Сходу i Заходу. Джерело, з якого запозичив наш редактор, ще не з'ясовано (епiзод цей зустрiча?ться, мiж iншим, в одному росiйському творi XII ст. з посиланням на грецьке джерело). Проте характерно, що в короткiй передачi цього епiзоду в 2-й редакцi? "Александрi?" цiкавi подробицi вiдступають на другий план перед морально-дидактичними висновками. Не спиняючись на дальших численних вставках, присвячених, головним чином, фантастичним тваринам, рослинам, потворам, незвичайним явищам природи i чудовим палацам, вiдмiтимо тiльки ряд улюблених порiвнянь як характерну стилiстичну особливiсть редакторських додаткiв: Олександр у новiй редакцi? "море прескочи, акы пардус, дръзостью воюя землю сурьскую"; або далi, - напада? "на восточные грады, аки лев или леопард, неукротимый звhрь, ловя брашна въсхытити..."; вбитi бiйцi "падаху акы-снопы на нивh" i т. д. Цi барвистi порiвняння особливо нагадують Галицько-Волинський лiтопис. Гомерiвський епос, колись свого роду бiблiя всього еллiнського свiту, в середньовiчнiй ?вропi i у християнськiй Вiзантi? значно втратив свiй авторитет, у кращому разi перетворився в матерiал для вчених схолiй або збiрок сентенцiй. Iм'я Омира-Гомера зрiдка зустрiча?мо й у нашiй лiтературi домонгольського перiоду. Галицько-Волинський лiтопис пiд 1223 р. наводить з приводу зрадництва Iзяслава мнимий вислiв Омира - "О лесть зла есть...", запозичений, очевидно, з яко?сь збiрки типу "Пчелы". Але нi тут, нi у згаданому короткому епiзодi Псевдокаллiсфеново? "Александрi?", який так погано зрозумiв слов'янський перекладач, ми не бачимо за згадкою про "проповiдника Омира" бодай загально? обiзнаностi з самим твором. Iсторiя Троянсько? вiйни, надто тiсно сплетена в античному епосi з мiфологi?ю и легендарною праiсторi?ю стародавнiх грекiв-"язичникiв", залишилась, очевидно, незрозумiлою й чужою слов'янському читачевi; певно, з тих же причин порiвняно малою популярнiстю користувалась i вся перекладена на слов'янську мову хронiка Iоанна Малали, присвячена переважно античному свiтовi, в якiй, мiж iншим, вмiщено коротку, вже трохи перекручену переробку античних переказiв про Троянську вiйну (пор. подiбнi випадки неповного розумiння перекладачем мiфологiчних епiзодiв в "Александрi?"). Популярнiсть теми про Трою в нашiй лiтературi почина?ться, власне, тiльки з появою в XV i XVI ст. нових "слов'яно-романських" i захiдних обробок Троянсько? iсторi?. Навпаки, в зв'язку iз значним iнтересом до бiблiйно? iсторi? (нагада?мо хоча б поширення ?русалимського епiзоду в слов'янських обробках Псевдокаллiсфеново? "Александрi?") i до присвячених ?й творiв (наприклад, хронiка Георгiя Амартола, широко використана в наших лiтописах) особливу увагу слов'янського перекладача повинна була привернути повiсть про останнi днi I?русалима - центру бiблiйно? iсторi?, написана очевидцем i учасником подiй - Иосифом Флавi?м. Твiр "многаго в словеси и пространнhйшаго в разумh прhмудраго Иосифа...", "о плhненiи Иерусалима", подiлений на сiм книг або "слiв", ? по сутi широкою хронiкою боротьби Iуде? з Римом, яка тривала кiлька столiть аж до зруйнування I?русалима вiйськами iмператора Тiта (в 70-х роках н. е.). Але основна частина твору (6 книг), присвячена останнiм 5 - 6 рокам вiйни, так пройнята особистими враженнями автора, так живо i драматично опису? перипетi? боротьби, що може бути з повним правом зарахована до суто белетристичних розповiдних творiв. Вдало i досить вiльно перекладена в Ки?вськiй Русi, мабуть ще в епоху Ярослава, безпосередньо з грецького оригiналу (що вiдрiзнявся вiд вiдомих нам грецьких текстiв рядом iстотних вставок, наприклад розповiддю про Христа, а також деякими скороченнями), повiсть Флавiя поширю?ться як у складi компiлятивних хронографiв, так i у виглядi окремого твору. Слов'янського читача могли зацiкавити широкi вiдступи автора про природу Палестини, зокрема про Мертве море i зв'язанi з ним легенди, про звича? жителiв i т. д. Але особливий iнтерес викликали сповненi драматизму й яскравих образiв сцени во?нних сутичок римських легiонiв з iудеями, де фанатичний патрiотизм останнiх ("крhпость душевная в тhлеснhй немощи", - за висловом автора) одчайдушне бореться з незламною вiйськовою органiзацi?ю римлян. В описi здобуття галiлейсько? фортецi Iотапати, яку захищав сам Иосиф, або в описi тривало? облоги I?русалима ? ряд масових бойових сцен, змальову?ться трiск списiв i скрегiт щитiв, земля, напо?на кров'ю, i небо, похмарене безлiччю стрiл i каменiв. Образи i стиль цих описiв помiтно вiдбились на таких оригiнальних во?нських повiстях, як окремi епiзоди лiтописiв i особливо "Слово о полку Игоревh". Це зайвий раз свiдчить про значну популярнiсть твору Флавiя саме як цiкаво? во?нсько? повiстi, а не тiльки як строго iсторичного твору. Iнтерес до "Iудейсько? вiйни" не припиня?ться на Укра?нi й у пiзнiшi столiття: так, у каталозi бiблiотеки Супрасльського монастиря, 1557 р., серед iсторичних творiв названо i "Плhненiе ерусалимское". В XVII ст., поряд iз старим домонгольським, ми знаходимо пiзнiший переклад "Iудейсько? вiйни", очевидно, з польсько?, з помiтними "бiлорусизмами" в мовi, а в XVIII ст. з'явля?ться новий переклад, виконаний у м. Прилуках на Полтавщинi укра?нським iсториком Степаном Лукомським. До розглянутих перекладних во?нських повiстей домонгольського перiоду тематикою i стилем близько пiдходить так зване "Девгеньево дhянiе", хоч в останньому не помiтно того прагнення до "iсторичностi" (дiйсно? або мнимо?), як в iнших повiстях, i навiть справжню iсторичну основу твору часто ледве можна розпiзнати за епiчними "загальними мiсцями". Цi?ю особливiстю "Девгеньева дhянiя", очевидно, поясню?ться цiлком вiдмiнна доля повiстi на схiднослов'янському грунтi: не включена через явну неiсторичнiсть до складу компiлятивних хронiк i хронографiв, вона, принаймнi в XVI - XVIII ст., iсну? (подiбно до "Слова о полку Игоревh" i навiть в одному випадку разом iз ним) у збiрниках мiшаного змiсту, а пiзнiше, як побачимо, переробля?ться пiд явним впливом мiсцево? народнопоетично? традицi?. Герой вiзантiйського оригiналу нашо? повiстi Василiй Дiгенiс Акрiт (Дiгенiс - дво?родний, народжений вiд сарацинського емiра i матерi-гречанки iз знатного роду напiвнезалежних захисникiв кордонiв вiзантiйсько? iмперi? - Acritas), можливо, iсторична особа, що жила в Х ст., в перiод найбiльш енергiйного контрнаступу Вiзантi? на схiдних кордонах проти арабських завойовникiв. Багатовiкова прикордонна боротьба вiзантiйцiв з "невiрними" ? та iсторична основа, на якiй створюються грецькi народнi перекази i пiснi, що об'?днуються поступово навколо iменi Дiгенiса. Цi уснi твори, вiдомi з численних записiв, дуже поширюють навiть за межами Вiзантi?; вiд них, очевидно, йдуть окремi епiзоди сербських переказiв про Марка Кралевича, нашо? билини про Дюка Степановича або пiснi про смерть Анiки-во?на. На вiзантiйському грунтi тi пiснi були основою для лiтературного твору, вiдомого нам зараз тiльки в пiзнiших переробках - грецьких поемах XV - XVIII ст. Отже, безпосереднiй грецький оригiнал слов'янського перекладу, який був зроблений, судячи з мови i стилю, не пiзнiше XIII ст., до нас не дiйшов. Чи був вiн написаний вiршами, чи прозою, - ми не зна?мо. Тiльки на пiдставi нашого перекладу можемо припустити, що оригiнал його, подiбно до народних пiсень, подiлявся на самостiйнi оповiдання про окремi епiзоди життя Дiгенiса, розмiщенi потiм у хронологiчнiй послiдовностi, а змiстом подекуди значно вiдрiзнявся вiд пiзнiших поем. Текст слов'янського перекладу зберiгся тiльки в уривках у трьох пiзнiших рукописах. Два з них - вiдомий збiрник Мусiна-Пушкiна, мабуть, XVI ст., який мiстив список "Слова о полку Игоревh", а також три роздiли iз Девгенiя (зараз вiдомi тiльки короткi виписки, складенi Карамзiним) i збiрник 1744 р., знайдений Тихонравовим, - зберегли майже однаковий текст повiстi, певно, досить близький до первiсного тексту перекладу. Третiй рукопис - збiрник середини XVIII ст., знайдений Пипiним, мiстить значно змiнений текст: поряд з явними перекрученнями, що виникли при невдалому скороченнi, в списку Пипiна знаходимо ряд нових образiв, порiвнянь, епiтетiв i навiть цiлих сцен, внесених автором пiд впливом билинно? або казково? народно? поезi?, з одного боку, i книжних во?нських повiстей (типу оповiдань про Мама?ве побо?ще), - з другого. Цiкавий як спроба пристосування старо? повiстi до нових лiтературних смакiв XVII - XVIII ст., список Пипiна разом iз тим поповню? почасти пропуски списку 1744 р. Зокрема, тiльки тут (i в коротких виписках Карамзiна з рукопису Мусiна-Пушкiна) зберiгся перший епiзод - "родовiд" Девгенiя. Амiр (титул "емiр" перетворено у власне iм'я), цар Аравiйсько? землi, викрада? дочку в благочестиво? вдови царського роду. Три ?? сини-богатирi, як "златокрылатые ястребы", мчать у погоню. Бiля рiки Багряницi вони зустрiли 3000 амiрових стражiв "и начаша их бити яко добрые косцы траву косити..." Через уцiлiлих стражiв брати по-рицарському попереджають Амiра про свiй при?зд. Вони знаходять царя в розкiшному шатрi за мiстом, оточеного численними хоробрими "кметями" (пор. "Слово о полку Игоревh"); в по?динку менший брат перемага? Амiра. Той ладен хреститися, i на прохання дiвчини брати погоджуються прийняти його в зятi. Амiр збира? сво? багатства i потай вiд матерi вiдправля?ться в грецьку землю. Сам патрiарх хрестить його на ?вфратi-рiцi. Три мiсяцi трива? весiльний бенкет. Тим часом мати Амiра дiзна?ться про його вiдступництво "й нача терзати власы главы своея". Потiм вона посила? трьох вiсникiв на чарiвних конях з "книгами" (грамотою) до Амiра. Завдяки вiщому сну його дружини сарацини-вiсники спiйманi й наверненi в християнство. Дружина Амiра народжу? сина Акрiта, названого при хрещеннi прекрасним Девгенi?м (дитинство Девгенiя подано докладнiше, очевидно, ближче до оригiналу, в списку Тихонравова 1744 р. пiд заголовком "Житие Девгения"). З 12 рокiв вiн гра? мечем, на 13-й - списом, а на 14-й просить батька i дядiв пiти з ними на "лови". "Яко сокол млады", женеться вiн за звiрами, голими руками вбива? ведмедiв; "поскочи яко лев" за лосем, i, схопивши за заднi ноги, роздира? надво?; "лютий лев" розсiчений пополам ударом меча. Зрадiлi батько i "стры?" (дядi) цiлують Девгенiя, вихваляють його красу i "храбрhство". Юнак справдi "вельми лhп, паче мhры"; волосся його кучеряве, очi великi, обличчя, як снiг, i рум'яне, як "червец" (у списку Пипiна - як "маков цвhт"), брови чорнi, груди ширшi сажня. Наста? полудень, "зной зол и велик". Батько кличе. Девгенiя до студеного джерела обмити пiт i змiнити "рудныя" вiд звiрячо? кровi "порты". Вода в цьому джерелi свiтиться, як свiчка, а в нiй живе великий змiй: як тiльки вони сiли бiля джерела, прилетiв триголовий змiй. Девгенiй "вборзе" хвата? меч i вiдтина? всi три голови. Оточуючi хвалять бога за створення такого богатиря, одягають Девгенiя в розкiшнi "ризи", тканi "сухим златом", прикрашенi дорогоцiнним камiнням, з радiстю ведуть його додому. Кiнь же пiд Девгенi?м бiлий, як голуб, у гриву вплетено дорогоцiнне камiння i золотi брязкальця, що видають чарiвний звук на "издивленi? всhм". Фар (кiнь) пiд ним скаче, а Девгенiй гра? збро?ю, мiцно сидячи на конi. Молитовна кiнцiвка вказу? на певну самостiйнiсть i закiнченiсть кожного окремого епiзоду повiстi. Другий епiзод у подвигах Девгенiя - пригода з Фiлiппапою i дочкою його Максимiвною - зберiгся тiльки в списку Пипiна (був i в рукопису Мусiна-Пушкiна; "Сказанi? о Филиппапh и о Максимh и о храбрости их"). Почувши про хоробрiсть i силу Девгенiя, Фiлiппапа з дочкою Максимiвною (у не? чоловiча "дерзость" i хоробрiсть) намагаються спiймати його "яко зайца в тенето". В улесливому листi Максимiвна порiвню? Девгенiя iз квiтучим травнем, царем усiх мiсяцiв, i просить його прийти побачитися на ?вфрат-рiку, де в засiдцi жде вже велике вiйсько ?? батька. Девгенiй розумi? хитрiсть, а все ж вируша? з небагатьма греками на ?вфрат, щоб випробувати хоробрiсть Фiлiппапи. Останнiй зразу ж напада? на посланих уперед грекiв. Тодi Девгенiй, спершись на списа, перестрибу? рiку пiший, "яко сокол дюжей от руку ловца"; йому подають "борзого" коня, i в кожному "поскоке" вiн побива? тисячу ворожих во?нiв, а потiм тупим кiнцем списа збива? з коня самого Фiлiппапу. Максимiвна намага?ться ззаду "пробости" Девгенiя списом. Вiн зв'язу? обох; вони благають пощадити ?х, i Максимiвна, яка досi перемагала всiх царiв та королiв, що сваталися до не?, готова вийти за Девгенiя. Але мудрий Девгенiй з книги дiзна?ться, що коли одружиться з Максимiвною, то проживе тiльки 16 рокiв; якщо ж добуде прекрасну дочку непереможного царя Стратiга ("стратiг" - грецький во?вода; цей титул також вжито тут як власне iм'я), то жити йому 36 рокiв. Батько вiдмовля? Девгенiя вiд непевно? справи, але марно - з великим вiйськом, дорогоцiнним одягом i "звончатими" гуслями вируша? Девгенiй в царство Стратiга. Залишивши вiйсько перед мiстом, вiн на конi iз брязкальцями ?де до двору Стратiга, що в той час був на полюваннi з чотирма синами. По дорозi якийсь юнак розповiда? йому про силу Стратiгового вiйська i про красу та мужнiсть Стратiгiвни (дальша розповiдь збереглася в списку Тихонравова). Стратiгiвна iз вiкна розгляда? Девгенiя, не показуючись йому (в списку Пипiна Стратiгiвна дума? про себе, що Девгенiй "красен, а не силен"). З настанням ночi Девгенiй поверта?ться в свiй табiр, а рано-вранцi пiд вiкнами Стратiгiвни гра? на гуслях з золотими струнами i спiва? про свiй намiр викрасти дiвчину; та з трепетом припада? до вiконця - "й вселись в ню любовь". Через годувальницю вона попереджа? Девгенiя про небезпеку, але той вимага? одного тiльки, щоб Стратiгiвна йому показалася. Через вiкно дiвчина ще раз попереджа? про хоробрiсть батька i братiв. Вона ладна сама тiкати з Девгенi?м у чоловiчому одязi, поки батька нема? дома. Але Девгенi?вi соромно викрадати дiвчину "татьбою". Вiн жде повернення Стратiга i на його очах вiдвозить дочку в свiй табiр, а потiм, повернувшись до мiста, ще раз виклика? батька й братiв на бiй. У таборi Девгенiй засина?, а тим часом Стратiг iз вiйськом наважу?ться, нарештi, розпочати погоню. Стратiгiвна будить Девгенiя, i вiн розбива? вiйсько, а батька i братiв дiвчини бере в полон. Вiдбува?ться примирення i весiльний бенкет, спочатку в будинку Стратiга, а потiм у батькiв Девгенiя. Стратiг при?жджа? до них з усiм родом сво?м i з багатими подарунками. Епiзод знов закiнчу?ться молитовною пiслямовою. Останнiй вiдомий нам епiзод слов'янського перекладу - "Сказание, како победи Девгений Василия царя" - зберiгся тiльки в списку Тихонравова. Весь епiзод близько нагаду? сутичку з Фiлiппапою. Цар кра?ни Каппадокiйсько? Василiй заздрить славi Девгенiя; робиться спроба обдурити Девгенiя улесливим листом; зустрiч i бiй на рiцi ?вфратi. Девгенiй також перестрибу? рiку, спершися на списа, розбива? вiйсько, а царя бере в полон. Батька вiн садовить на царський престол, полонених звiльня?, "и род свой призва и сотвори радость велiю и по моноги дни пребысть". Чи був перекладений на слов'янську мову епiзод про смерть Девгенiя, вiдомий iз грецьких поем, ми не зна?мо. На пiдставi лексичного матерiалу слiд гадати, що переклад повiстi про Девгенiя виконано в Ки?вськiй Русi без участi пiвденних слов'ян. До цiлком iншого жанру розповiдних творiв, здебiльшого схiдного походження, належить повiсть про Акiра премудрого. Повчальнi вислови або майстерно вiдгаданi мудрi загадки становлять ?? основний змiст (пор. апокрифiчнi перекази про Соломона, а також бiблiйнi книги фiлософсько-дидактичного змiсту). Виника? повiсть за кiлька столiть до нашо? ери, в Ассiро-Вавiлонi?. Сюжет ?? вiдбився й у арабських казках "Тисячi i однi?? ночi", i в легендарнiй бiографi? мудреця Езопа, i в рядi iнших творiв (навiть бiблiйна книга Товiта зазнала ?? впливу). Слов'янський текст повiстi, що зберiгся в списках XV - XVI ст., судячи iз залишкiв давньо? мови, належить до дуже старих перекладiв, зроблених у Ки?вськiй Русi, можливо, ще в XI ст. безпосередньо з грецького оригiналу (останнiй, правда, досi не виявлено). Цей, ки?вський, переклад пiзнiше попада? в болгарську i сербську лiтератури. Схема повiстi така:, бездiтний Акiр, сановник Сiнагрiпа (Сенахерiба), царя адорiв i Налiвсько? кра?ни, бере на виховання племiнника свого Анадана. Незважаючи на численнi мудрi поради Акiра, Анадан почина? вести розпутне життя. Новi зауваження i докори Акiра не впливають. Невдячний Анадан обмовив його перед царем, i тiльки з допомогою друга Акiру вда?ться уникнути смертно? кари, сховавшись у глибокiй ямi. ?гипетський фараон, зрадiвши з загибелi Акiра, ставить царевi Сiнагрiпу ряд нездiйсненних вимог (наприклад, збудувати будинок мiж небом i землею); в разi невиконання Сiнагрiп повинен платити ?гиптянам данину. Друг Акiра вiдкрива? царевi, що мудрий радник живий. Акiр вдало розв'язу? всi задачi фараона (наприклад, за його вказiвками хлопчики пiднiмаються вгору в клiтцi, прив'язанiй до двох орлят, i вимагають з висоти, щоб ?гиптяни подавали ?м матерiали для будування будинку мiж небом i землею; ?гиптяни, зрозумiло, не можуть виконати цi?? вимоги). З честю повернувшись додому, Акiр кара? Анадана, гiрко докоряючи йому за вiроломнiсть. Сентенцi? Акiра стосуються правил придворно? поведiнки i житт?во? мудростi взагалi. Так, наприклад, вiн радить Анадану не говорити голосно: "Аще бы великым гласом храминhся создати, осел бы риканiем 2 храминh въздвигал единhм днем"; або: хто слуха? розумну людину, "то яко же в день жаданiя студеные воды напi?ться"; ? тут i правила церковного походження, наприклад про вшанування батькiв, правила поводження з вищими i нижчими, правила "доброго тону" i т. д. Судячи з численних запозичень з повiстi в пам'ятках оригiнально? лiтератури, наприклад у "Моленiи Данiила Заточника" або в "Пчелh" 2-? редакцi?, саме ця дидактична сторона повiстi про Акiра була найбiльш популярною серед слов'янських читачiв. Як бачимо, повiстi здебiльшого сприймаються читачами i переписувачами як iсторичнi, морально-дидактичнi твори, в кращому разi - як пам'ятки геро?чного епосу (пор.: "Девгенiй" i його пiзнiша переробка). Звiдси обмежений добiр перекладених вiзантiйських повiстей, звiдси ж повчальне забарвлення, якого на слов'янському грунтi нада?ться чисто "свiтським" творам. Але якщо белетристика як окремий самостiйний жанр не усвiдомлювалась слов'янським читачем, навiть не вiдбилась у його словнику, це ще не говорить про малу популярнiсть цiкавого читання: пiд виглядом хронiки або навiть житiя воно все ж досить широко проника? в лiтературу Ки?всько? Русi. Сама кiлькiсть перекладiв, зроблених у домонгольський перiод на схiднослов'янському грунтi, незалежно вiд бiднiшо? щодо цього пiвденнослов'янсько? лiтератури, свiдчить про значний попит на цiкаву повiсть. Те саме пiдтверджу? й значна кiлькiсть мiсцевих переробок цих творiв. * * * Такими в загальних рисах були пам'ятки перекладно? лiтератури, що з'явилися на Русi в першi вiки нашого письменства. Отже, не зважаючи на переважний церковний ?х характер, коло лiтературних форм цих пам'яток було досить широким так само, як надто рiзноманiтними були i принесенi ними образи, теми, лiтературнi засоби. В змiстi цi?? лiтератури було багато елементiв, чу- . жих почуттям i настроям народних мас: у рядi творiв iдеалом морального життя виставлялось аскетичне самозречення, проповiдувалось презирство "до земного" життя, песимiстичний погляд на це життя i на людину. Пропагованi новим культом, прищеплюванi з проповiдницько? кафедри, цi почуття i настро? не могли не робити впливу. Але поряд з усiм цим, перекладна лiтература мала i позитивне значення, як не раз уже вiдзначалося вище. Вона, як ми бачили, зближала Ки?вську Русь з iншими, вищими щодо сво?? культури, кра?нами, розширяла свiтогляд, збагачуючи його рiзноманiтними новими вiдомостями хоч нерiдко i фантастичного характеру, вводила в ужиток новi образи, новi прийоми творчостi й допомогла сформуватися оригiнальнiй лiтературi Ки?всько? Русi, зберiгаючи свiй вплив у пiзнiшi епохи, а в окремих випадках - аж до новiтнiх часiв. [1] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 136. [2] Там же, стор. 324. [3] Пiд час селянського повстання 1525 р.- О. Б. [4] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 135-136. [5] Талмуд - старо?врейський збiрник релiгiйних, юридичних i побутових законiв та правил, складений на початку II ст. до н. е. [6] Див. К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., т. II, стор. 29. [7] Скинiя вiд грецького skene - намет, який був похiдним храмом для ?вре?в, що блукали, згiдно з бiблiйним переказом, пiд проводом Мойсея в пустелi. [8] Див. дуже поширену в хронiках XVII ст., в тому числi в "Синопсисh", грамоту Олександра Македонського слов'янам. [9] Див. зображення Олександра, що пiдноситься на небо на грифах, в ювелiрних виробах домонгольського перiоду або в барель?фах вiдомого Дмитровського собору у Володимирi на р. Клязьмi. ** ТВОРЧIСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО ** П'ятдесят рокiв творчо? дiяльностi Максима Тадейовича Рильського[1] - це достатн? випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з цiлковитою пiдставою можемо назвати класиком радянсько? - не тiльки укра?нсько?, а й всесоюзно? - лiтератури. Класиками ми звемо видатних письменникiв минулого. Але за сорок з лишком рокiв наша радянська лiтература достатньою мiрою уже сформувалась i виросла для того, щоб заявити про сво?х класикiв, тобто письменникiв зразкових, письменникiв, якi, досконало володiючи технiкою свого мистецтва, висловлювали i висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких народних мас в ?х русi до висот комунiзму. Цих наших класикiв уже не можна замовчувати; це розумiють не тiльки нашi зарубiжнi друзi, а й тi, хто схильний будь-що, заплющивши очi, заперечувати факт iснування радянсько? культури. Максим Рильський - поет, учений, громадський дiяч - один iз невiд'?мних елементiв цi?? культури. Радiсть творчо? працi, глибокий патрiотизм, що по?дну? палку любов до Батькiвщини з живим вiдчуттям дружби народiв, iнтернацiонально? ?дностi трудящих усього свiту, ясне свiтосприймання, вiльне вiд темних пережиткiв психологi?, що виникла в умовах експлуатацi? людини людиною, - усi цi риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соцiалiстичною революцi?ю, цiлком притаманнi поетовi М. Рильському. Довгий час лiтературно-критичнi роботи про М. Рильського починалися заштампованими словами на зразок таких: "Вiдомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощiв досягнув такого високого i почесного мiсця одного з провiдних поетiв Радянсько? Укра?ни, яке вiн тепер по праву займа?", або: "Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна iстиннiсть цих висловлювань тепер просто-таки зворушу?. Цiкаво було б знати: а хто взагалi, проживши понад пiвсторiччя, лишився таким, яким "був завжди"? I чи багато хто з укра?нських радянських письменникiв старшого поколiння зразу, з перших рокiв революцi?, i без труднощiв зайняв провiдне мiсце в лiтературi? Шлях до висот нiколи не бува? простим i легким. Для тих, хто народився i почав творити ще до найвеличнiшого в iсторi? людства перевороту, обов'язково потрiбно було перегорiти, переплавитися, переродитися - не "пристосуватися", а саме, скинувши з сво?? психiки "ветхого Адама", почати iнакше, по-новому сприймати життя i вiдбивати його у сво?й, свiдомостi. Можливо, для одних це було простiше, для iнших - складнiше. Але рух уперед завжди бува? суперечливим. Бувають випадки самовiддано? любовi з першого погляду, але чи не найстiйкiшою i наймiцнiшою ? та любов, що поступово, але глибоко вроста? в серце. Критикам наших днiв навряд чи варто багато говорити про те. Про що з нещадною щирiстю сказав сам поет: Житт?ву путь свою Нерiвно i хитаючись верстав я. Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокi до самого себе слова Пушкiна: И с отвращением читая жизнь мою, Я трепещу, и проклинаю, И горько жалуюсь, и. горько слезы лью... М. Рильський ще в 1929 роцi у поезi? "Пам'ятник" - сво?рiднiй антитезi прославлених пушкiнських рядкiв ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный") - закiнчував сумну самооцiнку справедливим твердженням: Зате в життi нi разу Неправдi не служивi Щирiсть - це одна з найхарактернiших рис його поезi? i всi?? його дiяльностi взагалi. Вiн мiг помилятися: помилятися, як вiдомо, властиво людинi, але вiн нiколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учителiв, Iван Франко, вiн - "semper tiro" ("завжди учень"), i нiхто не наважиться не повiрити його автобiографiчному визнанню: "Розумна й строга школа життя i голоси великих учителiв - народу. Партi?, Ленiна - зробили з мене те, ким я ? нинi: лiтератора, який вважа? себе передусiм слугою народу, людину, яка в днi велико?, священно? боротьби з гiтлерiвськими звiрами вступила до лав Комунiстично? партi?, твердо пообiцявши звання комунiста сво?ю роботою виправдати...". Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Ки?вi, в дрiбнопомiщицькiй родинi. Його батько, вiдомий укра?нський етнограф, громадський дiяч i публiцист, належав до лiберально-народницько? iнтелiгенцi?. Мати - селянка села Романiвки, колишньо? Ки?всько? губернi? Першi дитячi враження поета пов'язанi з Романiвкою, з ?? природою i людьми, а життя в заможнiй сiм ? до певно? мiри сприяло iдилiчному сприйманню навколишнього оточення. Однак усi цi iдилi?, як пiзнiше визнавав поет, не закривали вiд нього того, чим було тодiшн? село, а тяжкi злиднi знайомих селян викликали далеко не iдилiчнi думки i почуття, яким розвинутися дано було згодом. Про сво? дитинство та юнiсть, про пору навчання в гiмназi? та унiверситетi, про зовнiшнi умови життя в перше десятирiччя Жовтня поет сам досить докладно розповiв у сво?й лiрицi, в поемi "Мандрiвка в молодiсть", надрукованiй у 1944 роцi i згодом докорiнно переробленiй, в прозовому етюдi "Iз спогадiв", i нам тут нема? потреби переказувати сво?ми словами все, ним повiдане, наводити бiо-бiблiографiчнi данi, багато разiв повторюванi в кожнiй статтi про М. Рильського. Звернiмося просто до його творчо? бiографi?, яка почина?ться ще на порозi юностi збiркою 1910 року "На бiлих островах" i поки що доходить до книжок вiршiв, виданих у 1957 - 1959 роках. За пiдрахунком одного з критикiв М. Рильського, у цiлому це склада? бiльше 25 збiрок оригiнальних поезiй i понад 250 тисяч рядкiв поетичних перекладiв, а до того слiд додати ще численнi статтi i дослiдження з iсторi? лiтератури, народно? творчостi, театру, багато публiцистичних виступiв. Початкове формування таланту М. Рильського припада? на роки 1907 - 1917. На Укра?нi в 1913 роцi не стало М. Коцюбинського i Лесi Укра?нки. Останнi роки доживав титан укра?нського слова i дiла Iван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 роцi. В лiтературi дедалi вiдчутнiшим ста? засилля буржуазних нацiоналiстiв, якi прибрали до сво?х рук перiодичну пресу - вiд "Лiтературно-наукового вiстника", редагованого М. Грушевським, до "Укра?нсько? хати" - органу укра?нських "модернiстiв". Недавнiй "трибун" революцi? 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями. Колишнiй "революцiонер" Винниченко, ставши улюбленцем буржуазно? iнтелiгенцi?, у романах i драмах проповiдував "чеснiсть з собою", тобто цiлковите право на всяку пiдлоту в iм'я вимог "сильно?" iндивiдуальностi, що усвiдомлю? лише свободу, незалежнiсть вiд будь-яких суспiльних норм. Критика журналу "Укра?нська хата" одверто жадала розриву з демократичними традицiями укра?нсько? лiтератури XIX столiття i вiдмови вiд ?? заповiтiв "служiння народовi" - несвiдомому i нездатному творити iсторiю "натовповi". Зрiкаючися революцi?, впадаючи то в мiстику, то в безвихiдний песимiзм, то в еротику на межi з порнографi?ю, то в так зване "чисте мистецтво", то в зоологiчний нацiоналiзм, реакцiйна лiтература потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, i понурий хор лiтераторiв намагався заглушити голоси _[..:] _представникiв демократичного табору - таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших - А. Шабленко. Треба сказати, що передовi iде?, не заглушенi i в цi тяжкi часи, найменший вираз знаходили собi у лiричнiй поезi?. Рильський згодом не передруковував першо? сво?? книги цiлком, хоч i не знищив ??, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему "Ганц Кюхельгартен"). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як "Мечты и звуки" Некрасова, до збiрок творiв цих великих росiйських письменникiв. I про молодечi поезi? Рильського варт згадати не тiльки заради "бiблiографiчно? повноти". Книга "На бiлих островах" цiкава, по-перше, як контраст бiльшiй частинi дальших книг поета. Для Рильського доби творчо? зрiлостi характерна викiнченiсть форми, конкретнiсть словника, пластичнiсть образiв. Раннi поезi?, навпаки, частiше схожi на незавершену iмпровiзацiю. Це лiрика "настро?в". Лiричний герой книги - мрiйник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно, неподiленим), як Гейне у "Книзi пiсень". Його ляка? життя, страха? нiч, розчавлюють "грiзнi стiни", вiдокремлюючи його вiд людства. Його мучать жахливi сновиддя, - якiсь примари несуть у чорних трунах його дочасно загиблi надi?. Живих людей вiн бачить здалека; це - "безсилi? раби": вони щось ненавидять, щось кохають, i гинуть, мов зiрванi квiтки. Помiж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетовi iнколи хочеться вдарити в звучнi струни, розбудити сплячих i кликати ?х - але куди? "У даль", поки що для самого поета невиразну. На "бiлих островах" поет знаходить те заспоко?ння, якого не почува? на землi. "Бiлi острови" - це хмари на синьому морi неба. Але й на них не лиша? поета болiсне самоспоглядання i самоаналiз. Iнодi автор сам диву?ться: "За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." I тодi ми розумi?мо, що, читаючи такi рядки п'ятнадцятилiтнього поета, як: Годi! Скiнчилася пiсня моя, Годi! Розстро?лись струни, Привиди бачу кругом себе я, Бачу - несуть якiсь труни, - можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запiзнiлий "романтизм" - той самий, що про нього писав в "?вгенi? Он?гiнi" Пушкiн, малюючи образ Ленського. Ленський також у сво?х елегiях Спiвав, що в'яне серця цвiт, Не мавши й вiсiмнадцять лiт (Переклад М. Рильського). А крiм того, декiлька поезiй у книжечцi давали пiдставу думати, що автор - здiбний поет з перспективами розвитку i що мотиви скорботи i розчарування в нього - неорганiчнi, навiянi лiтературним оточенням, вирватися з якого поки що не щастить юнаковi, хоч поряд iз цими впливами вiн почина? лiтературне життя пiд враженням вiд дiяльностi таких дiячiв укра?нсько? демократично? культури, як Леся Укра?нка i М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко i Я. Степовий, артисти М. Заньковецька i П. Саксаганський. ?х приклад, ?хнi художнi принципи, не кажучи вже про вплив Шевченка, Мiцкевича, Пушкiна i народно? творчостi, допомогли поетовi, хоч i не одразу, побороти впливи занепадницько? лiтератури, якою ще скута була його творча iндивiдуальнiсть. У деяких вiршах уже починають бринiти мотиви почуття любовi поета до трударiв, якi "хлiба не мають" i "волi на мент лиш ?диний бажають". У "Пiснi", присвяченiй М. Лисенковi, поет зверта?ться до жайворонка-спiвця iз закликом: Подивись: женцi схилились, Потомились, I вiд працi од тяжко? Потом вкрились... Найчуйнiшi з старших i молодих читачiв помiтили це тодi ж. ? згадка, що Леся Укра?нка, ознайомившися з збiркою "На бiлих островах", сказала: "От хто повинен був би написати "Iзольду Бiлоруку" (одну з поем само? Лесi Укра?нки). Юний тодi чернiгiвський семiнарист, а нинi також один iз найвидатнiших поетiв Радянсько? Укра?ни, Павло Тичина в поезi? 1940 року згадував, як йому вiдчувся у тоненькiй книжцi молодого побратима протест проти нудно? i сiро? дiйсностi, як, зачитавшись його вiршами пiд час лекцi? з богослов'я, вiн пiднiсся духом й пройнявся ясними, хоч i невиразними сподiваннями на майбутн?. "Дитинство показу?, яка буде людина, так само, як ранок показу?, який буде день", - говорив автор "Загубленого раю" Мiльтон. Але це вiрно тiльки почасти. Нерiдко похмурий сльотавий ранок ста? початком пекучого сонячного дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привiв до свiтосприймання, зовсiм протилежного тому, яке панувало (не цiлком) на зорi його творчостi. Мiж першою i другою книжками минуло вiсiм рокiв. Поет встиг закiнчити середню школу i, вступивши до унiверситету, змiнити медичний факультет на iсторико-фiлологiчний. Протягом 1919 - 1929 рокiв вiн учителював, спочатку по селах, потiм у залiзничнiй школi в Ки?вi i викладав укра?нську мову на робiтфацi Ки?вського унiверситету. За цей час вийшли його збiрки "Пiд осiннiми зорями" (1918), "Синя далечiнь" (1922), "Крiзь бурю й снiг" (1925), "Тринадцята весна" (1925), "Де сходяться дороги" (1929) та "Гомiн i вiдгомiн" (1929). Усе це - кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося перебороти владу лiтературних вражень, владу "книги", що ?? Анатоль Франс називав "опiумом Заходу". I, звичайна рiч, не тiльки самого Заходу. Серед радянських укра?нських поетiв Рильський i тепер вiдзнача?ться лiтературною ерудицi?ю. Ерудицiя - велика справа; але, як i все iнше, - вона дiалектична: вона може животворити, та може й заковувати натхнення, бо ?диним справжнiм джерелом його ? стикання з живим життям. Але в збiрцi "Пiд осiннiми зорями", як i у надрукованiй того ж, 1918 року "iдилi?" "На узлiссi", написанiй класичними октавами, поет все ще живе наче поза часом та епохою. Лiричний герой Рильського (гада?мо, що його не слiд, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) вiдгородився вiд сучасностi й життя книжковими полицями i, йдучи на "безлюднi узлiсся", намага?ться жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменникiв минулого поки що становлять для нього не так засiб пiзнання життя i зброю в боротьбi за передовi iдеали, як предмет пасивно? естетично? насолоди. Для нього однакову цiннiсть мають усi майстри слова, хоч би якi iдеали вони проповiдували, хоч би з якими класами вони себе не пов'язували: Софокл i Гамсун, Едгар По i Гете, Толстой глибокий i Гюго буйний, Петрарчинi шлiфованi сонети I Досто?вський грiшний i святий - Усi книжки, усi земнi поети, Усi зрiднi душi його живiй... Поетовi нiби не спада? на думку, що такий "унiверсалiзм" межу? з чистiсiньким еклектизмом. "Усе зрозумiти i все пробачити" - ця думка здавна здавалася високою, але на практицi вона може привести до iндиферентизму в дiлах життя, як i в дiлi народжуваного ним мистецтва, до великого обмеження горизонтiв власно? творчостi, до загибелi таланту, до обернення письменника-творця на "читача, який взявся за перо", до найнуднiшого епiгонства. "Мудрi книги" тимчасово навалилися всiм тягарем на поета, i ще рiдко йому щастить визволитися з-пiд них i заговорити власним голосом. Саму назву книги "Пiд осiннiми зорями" взято, як вказу? поет у Кнута Гамсуна. З трагедi? Гете виходять Фауст i Мефiстофель i, стоячи серед площi, знову дивляться на вiкно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедiя кохання - вiчна, поет зараз же згаду? Лорелею з вiдомо? поезi? Гейне. Вiн порiвню? себе з Одiссе?м, натомленим блуканнями, але блука? вiн поки що тiльки по свiту, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропiчних кра?н, пiратських фрегатiв, коралових островiв приходять до його вiршiв iз згадок про романи Жюля Верна або Лу? Жаколiо. Задумавшись про ?вропу, вiн зараз же згаду? "спiвучий Лангедок" провансальського поета Мiстраля, Францiю Рабле i Рембо, Англiю Шекспiра i Дiккенса. Iмена Гомера, Сафо, Пушкiна, Л?рмонтова, Тютчева, Iннокентiя Анненського досить часто зустрiчаються в його поезiях. Так писали в XIX столiттi французькi "парнасцi", в XX - росiйськi акме?сти; пiсля Жовтнево? революцi? на Укра?нi цi?? давньо? традицi? дотримувалась невеличка група поетiв, що назвали себе "неокласиками". Вони не змогли знайти широкого вiдгомону у нових, радянських читачiв, Яких дедалi бiльшало й бiльшало. А письменник без читача - це птах без повiтря. Ще "парнасцi" у Францi? друго? половини XIX столiття створили образ "башти з слоново? костi", де, недосяжний для бур сучасностi, повинен жити й творити поет. Але в "баштi з слоново? костi" Рильський не всидiв, та й, сидячи в нiй, весь час мучився. У збiрках 1918 - 1926 рокiв лiричнi теми йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе i читачiв, що в сво?й естетськiй келi? вiн знайшов крижаний, бездонний спокiй, пiднiсшись над земне кохання i земнi страждання. З другого боку, його глибоко мучить цей добровiльно накладений на себе тягар, i вiн гiрко нарiка? на самотнiсть, на внутрiшню порожнечу - нарiка? в iншiй, досконалiшiй технiчно формi, анiж зойки його першо? книжки. Вiн шука? виходу i знаходить його поки що в природi. Уявну "довiчнiсть" прекрасних вигадок змiню? справжня, як йому зда?ться, незмiннiсть основ буття, що вiдкрива?ться спогляданням природи. У першiй книзi поезiй у нього ще не було сво?х власних слiв для вiдтворення цього споглядання. I "бiлi острови", i квiти, i птахи були там якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замiсть квiтiв взагалi тепер з'являються бiла гречка, покошенi проса, яблука; пейзажi, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне промiння, пройшовши по землi, примусило ?? вигравати рiзноманiтними барвами. Свiт ожива?, ста? "веселим", i з вуст поета злiтають незвичайнi ранiше для нього слова: Клянусь тобi, веселий свiте, Клянусь тобi, мо? дитя, Що буду жити, поки жити Менi дозволить дух життя. Правда, цей "дух життя" - поки що поняття хистке, невизначене. Одна з його ознак - незмiннiсть. Лiто, гаряче, дрiма? старий дiм, замислений собака вухом вiдганя? надокучних мух, а над усiм цим нiби зупинився час; зелений лiтнiй день розлiгся на землi, наче на вiчнi вiки, завше бродитимуть у тiнi дерев пiвсоннi кури, завше тремтiтиме в небi шуляк. Це майже фетiвське свiтовiдчування у Рильського все-таки нестале. Та й чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традицiях селянчиного сина? Хоч би скiльки вiн твердив про свiй "крижаний спокiй", до його спокiйно? споглядальностi весь час вриваються дисонанси, що наростають вiд книги до книги, хоч поет i намага?ться показати, нiбито його "солодкий свiт" - непорушний i недоторканий. "Не хочу гнiватись, любити чи коритись", - запевня? вiн. ?дине нiбито його бажання - У тишi над удками Сво? життя непроданим донести. Завдання мистецтва вiн хоче бачити у доброзичливому нейтралiтетi, порiвнюючи поезiю з просвiтом блакитного неба у темних лiсових хащах. Але дедалi частiше книжний серпанок, що оповивав для нього живу дiйснiсть, розходиться, показуючи життя в усiх його змiнах i суперечностях. I зараз же змiнюються самi принципи поезi?, "законы, писателем над самим собой признанные" (вислiв Пушкiна). Перша ж поезiя збiрки "Крiзь бурю й снiг" - вже нiяк не програма "чистого мистецтва". Як мисливець, прислухаючись, приляга? вухом до землi, Так i ти, поете, слухай Голоси життя людського, Новi ритми уловляй, I розбiжнi, вiльнi хвилi, Хаос лiнiй, дим шукання В панцир мислi одягни. Так, як лiкар мудру руку Покладе на пульс дитинi I в бурханнi хворих жил Бачить нам усiм незримий По?динок невловимий Помiж смертю та життям, - Так i ти, поете, слухай, Голоси i лживi, й правi, Темний грiх i свiтлий смiх. I клади не як Фемiда, А з розкритими очима На спокiйнi терези. Цiкаво вiдзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав i перекладав Рильський, у рядках, писаних, правда, до революцi?, iнакше звертався до поета: "Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой взор". У Рильського не те: свiдок, але не холодний. I не тiльки свiдок, а й суддя, i судить вiн не як древня Фемiда, богиня правосуддя - з мечем i зав'язаними очима, а з очима розкритими, що вже починають бачити змiст i сенс навколишнього життя. Свiт розколовся на "бiле" i "червоне", на так i нi, i поет раптом виразно побачив i прокляв представникiв старого свiту - панiв, якi ще докурюють сигари, допивають каву, тодi як прийшла година помсти i по сходах загули залiзнi кроки месникiв, вiд яких нiкуди не сховатися. Цiкаво, що ще в 1927 роцi деякi укра?нськi критики називали Рильського поетом статики, спокою, констатацi?. Але в Рильського були самi тiльки мрiяння про спокiй при безперервному неспоко? сумлiння, при безперервних муках вiд усвiдомлення самотностi, при втомi вiд "екзотики, од хитро вигаданих слiв", i цi муки переходили у вiдчай, коли поетовi здавалося, що його найглибше бажання - ...в безоднi вiщого розмаху Кинутись наослiп, без дорiг I себе, розчавлену комаху, Не жалiти - о, коли б я мiг! Знову згаду?мо (не встановлюючи якийсь там "вплив"!) подiбне бажання Брюсова: О, если б было вновь возможно На мир, каким он есть, взглянуть И безраздумно, бестревожно В мгновеньях жизни потонуть! I знову треба пiдкреслити вiдмiну. Те, про що говорить Рильський, - трагiчне. Це - саме усвiдомлення неможливостi жити далi в станi безтривожному i безроздумному, неможливостi не зiйти з позицiй "парнасця", жерця "чистого мистецтва". Чи мiг Рильський, природжений демократ i реалiст, вихований "соками землi", лишатися "парнасцем", коли вiн iз жахом згадував зустрiчi з голодним, завошивленим хлопчиком на фастiвському вокзалi або матiр-селянку, яка вмира? в нетопленiй хатi, марно сподiваючись побачити сина, що пiшов на вiйну; коли вiн розумiв, скiльки червоточини було в старому свiтi, усвiдомлював, що вже буду?ться мускулистими руками пролетарiату нове життя, новий дiм, що дiм цей - "наш,_ _не твiй, не мiй", i що вiн ...для нас росте, i спi?, I в вiкнах золотом горить - З камiння, дерева та мрi? Мiцно?, як спiвуча мiдь. _("Ганнуся")_ Отак поступово, але невпинно поет визволя?ться з добровiльного ув'язнення в естетичнiй тюрмi, почина? усвiдомлювати свiй зв'язок з масою ("лише гуртом i пущi, i пустинi з пiснями, з гуком можна перейти"), розумi? велич сво?? iсторично? епохи. Думаючи про майбутн?, вiн уже iронiзу? з переляканих революцi?ю iнтелiгентикiв i чуттям митця стверджу? красу нового свiту: Нi, нi! Прийдешн? - не казарма, Не цементовий коридорi Сiя? в небi нам недарма Золотоокий метеор. Уся творчiсть Рильського двадцятих рокiв - повчальний приклад "перевиховування особи", поступового процесу засвоювання матерiалiстичного свiтогляду. Щиро бажаючи служити правдi i народовi, поет побачив, що найвищий вияв гуманiзму - у торжествi ленiнських iдей, що щастя мiльйонiв добува?ться лише в жорстокiй класовiй боротьбi. Засво?ння цих iстин поет iнодi почина? справдi "iз абетки". Вiн так i назива? одну iз сво?х поезiй, стверджуючи в нiй запроваджуваний у нашому суспiльствi справедливий принцип: "Хто робить, той i ?сть". Можна - каже поет - вiльно обирати для естетично? насолоди будь-яку з минулих епох (ми з цим не погоджу?мося, як не погоджу?ться тепер з цим i сам М.Т. Рильський), а проте не можна iгнорувати свiй час: Але любить чи не любити те, Що вколо нас i в нас самих росте, Що творить нас, що творимо самi ми, - Лише слiпець, що замiсть кровi в нiм Тече чорнило струмнем неживим, Тривожиться питаннями такими. Цими видатними словами, що вийшли з глибини душi, визначено весь дальший шлях Рильського. У збiрках "Гомiн i вiдгомiн" (1929), "Де сходяться дороги" (1929) здоровi оптимiстичнi мотиви любовi до життя, захоплення творчою працею ми бачимо все частiше. "Яке це щастя - в радощах земних трудiв i днiв спивати кубок повний", - говорить поет. Небагато хто з поетiв, якi розпочали свою дiяльнiсть до Жовтня, одразу i без вагань увiйшли до лав письменникiв радянських не самою лише назвою, а суттю сво?? творчостi. Для одних це було справою нескладною: "Моя революцiя", - говорив Маяковський. Iншi пройшли шлях перевиховування. Але в результатi дороги перших i других зiйшлися i не могли не зiйтися тому, що все талановите в нашiй кра?нi не могло не бути втягнуте в орбiту великого Жовтня. У пору, коли з'являлися в свiт вищеназванi збiрки Рильського, виходили такi основоположнi книги укра?нських радянських поетiв, як "Плуг" (1920) Павла Тичини, "Червона зима" (1922) Володимира Сосюри, "17-й патруль" (1926) Миколи Бажана. Поряд iз ними книги Рильського двадцятих рокiв можуть здатися не такими показовими i менш "актуальними" для свого часу. Але це вiрно лише почасти. Насправдi ж вони - цiннi свiдчення того, як вплив революцi? перетворював свiдомiсть тих талановитих людей, що намагалися стати осторонь вiд подiй. Поворот Рильського до живого життя був сповiльненим, а проте неухильним. А коли придивитися до його творчостi 1918-1925 рокiв на фонi усi?? укра?нсько? поезi? тих часiв, [...] позитивне значення його творчостi тi?? пори стане особливо виразним. Тепер, здалека, пiсля того, як продукцiя двадцятих рокiв просiялася крiзь сито iсторi?, ми представниками того часу вважа?мо названих вище видатних поетiв. Але поряд iз ними - скiльки iнших проголошувало нове мистецтво як "синтез деформованого мистецтва зi спортом", зрiкалося, найкращих традицiй минулого, робило з деструкцi? принцип, видавало грубий натуралiзм i фiзiологiзм за риси свiтогляду, а анархiзм - аж до межi, за якою починалося звичайне хулiганство, - за революцiйнiсть! По сторiнках журналiв i збiрок розсипалися "драбинкою" рядки без ритму i рими, а часто й без глузду. Мистецтво справдi деформувалось, перетворювалося на блазенство, дуже близьке до того, яке в нашi днi у капiталiстичних кра?нах вида?ться за "творчi дерзання", за смiливе "новаторство". На щастя для нашо? лiтератури, здоровi пiдвалини швидко взяли гору над цими перекрученнями, i завдяки керiвництву партi? i уряду, завдяки впливовi живого життя цей накип на чистому джерелi радянсько? поезi? було знято весь. М. Рильський 1918 - 1925 рокiв лишався осторонь вiд цих деструктивних тенденцiй, зберiгаючи класичнi традицi? ставлення до поетичного слова, художнього образу, майстерно? композицi?. I, звичайно, це не означа?, що вiн був консерватором у галузi мистецтва. Справжн? новаторство нiколи не приголомшу?, не впада? одразу у вiчi. Використовуючи успадкованi вiд класики розмiри i строфiчнi будови, Рильський звертався до форм сонетiв, октав, терцин тощо i в пору панування сумнiвного верлiбру писав ямбами i хореями. Диву? не це, а те, що навiть деякi висококвалiфiкованi критики iнодi ставили йому в провину це звертання до старих строфiчних форм. Найкращою вiдповiддю цим критикам ? збiрка "Троянди й виноград" (1957) не тiльки з низкою чудових сонетiв, а й з дружньою реплiкою талановитому побратимовi поету Андрiю Малишку, який випадково кинув слова: "Сонети куцi - нi к чому". Рильський категорично заперечу?, посилаючись на приклади Петрарки, Мiцкевича i Пушкiна: Сувора простота, Що слова зайвого в сво? рядки не прийме, Струнка гармонiя, що з думки вироста, Не псевдокласика, а класика - i ?й ми Повиннi вдячнi буть. Не iграшка пуста Та форма, що вiки розкрили ?й обiйми! Рильський мiг би посилатися в укра?нськiй поезi? на приклад Iвана Франка, а iз сучасникiв - на одного з найидатнiших поетiв демократично? Нiмеччини Иоганнеса Бехера... А проте навряд чи варто довго спинятися на речах, очевидних i без iсторичних довiдок та аргументiв. Так поступово, вiд збiрки до збiрки, в поезi? Рильського зростала кiлькiсть житт?во цiнних елементiв, i нарештi, перехiд ?х у нову якiсть став неминучим. Радянська дiйснiсть допомогла Рильському вийти за межi свого "малого свiту" у великий свiт боротьби за нове соцiалiстичне суспiльство. Важливим стимулом цього переходу була постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову лiтературно-художнiх органiзацiй" вiд 23 квiтня 1932 року. Про значення цi?? подi? сам поет незабаром писав: "23 квiтня 1932 р. - iсторична дата не тiльки в лiтературi, а й у громадському життi._ _Не тiльки в громадському, а й в особистому життi кожного письменника, що заслугову? на почесне iм'я радянського чи щиро прагне його заслужити. Лiрично кажучи, це один з тих моментiв, що окриляють, що скеровують свiдомiсть, що примушують напружувати творчi мускули... ...Це вiн, той квiтень торiшнiй, помiг менi восени здати збiрку "Знак терезiв", таку далеку вiд збiрок попереднiх - i "по-хорошому", зда?ться менi, далеку. Цей бадьорий вiтер навiяв менi гнiвне закiнчення "Марини", вiн стеле передо мною дорогу, де на верстових стовпах написано: дорога в сонячну кра?ну комунiстичного суспiльства". "Декларацiя обов'язкiв поета й громадянина", що вiдкрива? збiрку "Знак терезiв" (1932), свiдчила про рiшучий перелом, який вiдбувся в свiдомостi поета в роки першо? п'ятирiчки, про рiшуче його бажання бути активним будiвником i спiвцем безкласового соцiалiстичного суспiльства. Декларацiя проголошу? розумiння мистецтва як збро? робiтничого класу в його боротьбi за нове життя: Мусиш ти знати, з ким Виступа?ш у лавi, Мусиш вiддати ?м Образи й тони яскравi, Мусиш сво? iм'я Там написати ясно, Де мiльйонне сiя?: Клас. Дальший творчий свiй шлях Рильський пов'язу? з долею народу, i саме цей зв'язок да? його поезi? новi сили, новi теми й образи, розкрива? перед ним широкi обрi? майбутнього. Вiн вiрить у перемогу нового свiту над старим, соцiалiзму над капiталiзмом, свiтла над темрявою. Терези життя хиляться на сторону робiтника з важким молотом, що владно ставить його на шалю: Знак терезiв - доби ново? знак... Бiйцi, ?днайтесь! Не дрiмай, стороже! Безкрилу тьму навiки переможе Визвольник людства, вiльний пролетар. _("Знак терезiв")_ Цикл "На тому березi" показу? капiталiстичний Захiд - свiт визиску й гнiту. Пишне панство зiбралося на бенкет, щоб у винi, танцях та розпустi втопити свiй божевiльний жах перед неминучою загибеллю. Але грiзний спiв "Iнтернацiонала" нагаду? йому про неминучiсть розплати ("Бенкет"). У збiрцi "Знак терезiв" вмiщено i цикл портретiв "Постатi", якi також ? свiдченням творчо? перебудови поета. Перед його духовним зором постають Прометей, Бетховен, Ленiн, Франко, Шевченко як борцi за краще життя людства. ?х гуманнiсть, а разом iз тим непримиреннiсть до ворогiв ставить М. Рильський за зразок для себе i сво?х читачiв. Поки що постать Ленiна вiн сприйма? скорiше зовнi, в плакатному зображеннi: Всiм злидарям вiн i гнаним Кинув потужне: борiться! Тим же й горить, як зоря, нам Жест огняно? правицi. _("Ленiн")_ Поет рiшуче вiдмежову?ться вiд тих, хто досi не бачить нового в життi, хто захоплю?ться абстрактною романтикою в дусi Уеллса i не бачить Днiпробуду - цього справжнього чуда, створеного людьми кра?ни соцiалiзму. Проти iдеалiзацi? минулого спрямову? вiн i поему "Марина", надруковану в 1933 роцi, прагнучи подати в нiй правдиву картину життя народу за часiв крiпацтва. В обдаруваннi М. Рильського в однаковiй мiрi виявля?ться i лiричний, i епiчний струмiнь. До епiчних творiв у М. Рильського був нахил вiддавна. Вже в збiрцi "Крiзь бурю й снiг" з'явилися поеми "Чумаки" i "Крiзь бурю й снiг", а в збiрцi "Де сходяться дороги" - поема "Сашко". Новим кроком у розвитку епiчного таланту Рильського була поема "Марина", що писалась водночас iз поезiями збiрки "Знак терезiв". Про iдею цього твору автор писав у передмовi так: "Iдея - фальшивiсть усякого "панського народолюбства", чи то "балагульсько-романтичного", чи навiть забарвленого кольорами найлiвiших полiтичних течiй, що на тi часи iснували". У пролозi, звертаючись до радянсько? жiнки-трудiвницi, поет говорить, що вiн написав цю поему "не для плачу та нiжного ниття", а для того, щоб радянська жiнка, востанн? подивившись на "сон важкий", смiливо йшла в ясне майбутн?. Дiйсно, як важкий сон, поста? перед нами з давнини життя Марини. Красуню крiпачку розшукав панський попихач Кутернога i привiв до пана Пшемисловського в його "гарем". Марина ж любить машталiра Марка Небабу i втiка? з ним, але ?х наздоганяють, i панич Генрiх вбива? Марка. Знову Марина у ненависному дворi Пшемисловського, але тепер вже нею цiкавляться не лише старий пан Людвiг, а й молодий Генрiх i сусiдський панич Мар'ян. Мар'ян викрада? Марину, а коли вона переста? цiкавити його, програ? в карти шляхтичевi Замiтальському. Марина ста? акторкою крiпацького театру Замiтальського. Почуття ненавистi до панства все бiльш зроста? в ?? серцi. Однi?? ночi вона пiдпалю? будинок Замiтальського, i в полум'? пожежi, пiд караючою рукою селян, гинуть Мар'ян Мединський i його дружина. Сто?ть вона, зацiпивши уста, Струнка, вродлива, та уже не та, Не злякана, заплакана дитина, - Грiм! гнiв! покара! - месниця Марина. Хоч у центрi твору сто?ть образ Марини, але поема охоплю? значно ширше коло постатей, да? яскраву картину життя польського панства у першiй половинi XIX ст. Панночки зiтхають та розчулюються вiд нiжно? музики i б'ють поко?вок, паничi чемно вклоняються дамам i виголошують гучнi фрази про народолюбство, в той час як на конюшнi за ?х наказом шмагають крiпакiв, - i всi вони викликають гнiв i огиду. Сво? наступнi збiрки поет присвячу? оспiвуванню ясного сучасного i майбутнього Радянсько? Батькiвщини. В творчостi М. Рильського цих рокiв особливо значне мiсце займа? тема дружби народiв. Новими мотивами пройнята i_ _вся його особиста лiрика. Збiрки "Ки?в" (1935), "Лiто" (1936), "Укра?на" (1938), "Збiр винограду" (1940) пройнятi молодечим запалом, бадьорим оптимiстичним поглядом на свiт, пристрасною любов'ю до нашого сучасного життя, до нашого народу i його вождя - Комунiстично? партi?. Основний настрiй лiрики М. Рильського тепер визнача?ться почуттям радостi, що переповню? людину, юнацькою закоханiстю в "нову весну людства", в якiй так високо пiднесено iм'я людини, дано всi умови для розвитку ?? здiбностей. У збiрцi "Ки?в" вмiщено вiршi, присвяченi столицi квiтучо? Укра?ни - Ки?ву. Бiльшiсть вiршiв збiрки написано октавами, однi?ю з найулюбленiших строф М. Рильського. Цей класичний розмiр вiн зумiв наповнити новим актуальним змiстом. Поет добре зна? iсторiю Ки?ва, i, може, через це йому особливо впадають в око тi змiни, якi сталися у мiстi за роки п'ятирiчок. Поет розумi?, що "зелений Ки?в наш" став таким тому, що "вiн червоний", що лише Радянська влада принесла на ки?вськi пагорби справжню весну. М. Рильський малю? Ки?в не тiльки як мiсто красивих будiвель i паркiв, але як мiсто промислове, мiсто, в якому буя? кипуче творче життя: I вже на березi Днiпра-рiки Не днiв минулих туга i скорбота, Нi, - у прийдешн? золотi ворота! Хто ж це зробив? - ?х звуть бiльшовики. Збiрка "Ки?в" вперше в нашiй поезi? давала багатогранний образ столицi Радянсько? Укра?ни, мiста, так невпiзнанне перетвореного бiльшовиками. Оспiвуючи радiснi буднi соцiалiстичного Ки?ва, його невпинне будування й розширення, з любов'ю нотуючи в сво?му вiршi такi деталi, як "чорно-сизий дим над весняним Подолом", "дух фарби свiжо?", поет пиша?ться тим, що Ки?в - рiдний брат Москви та iнших радянських мiст - разом з ними буду? новий радiсний свiт: Цей свiт, обведений небесною стягою I переламаний крiзь безлiч людських призм, Приплив одним шляхом з Батумi i з Москвою В розлогий океан, що звуть соцiалiзм. _("На березi") _ В строфах, де вiдчутнi iнтонацi? пушкiнського "Мiдного вершника" ("Люблю тебя, Петра творенье"), поет висловлю? любов до всього того, що принiс у життя Ки?ва радянський лад: Люблю мiнливiсть рухiв та облич, Люблю знайомих бачить в незнайомих, Люблю дитячу щебетливу рiч, Сiм'ю трудящих в ледарських хоромах. Електрикою перевиту нiч, Денну бадьорiсть по нiчних утомах, I одностайних радощiв зусиль, I в синьому димку автомобiль. _("Октави")_ Збiрка "Лiто" (1936) становить дальший крок у творчому зростаннi М. Рильського. Далеко ранiше поет мрiяв про "пишне творче лiто", i сама назва його ново? книги тепер розкрива? основну iдею ??: це лiто настало i для всього народу, i для самого поета. Нiколи життя не було ще таким прекрасним i багатим, нiколи ще не становила тако? високо? цiнностi людина, нiколи не вiдкривалися перед нею такi широкi творчi можливостi, нiколи не бушувала ще i в людях, i в самому поетi така жадоба творчостi, така воля до активного втручання В життя сво?м художнiм словом. Багатi i повнокровнi поетичнi враження вiд радянсько? дiйсностi М. Рильський втiлював у конкретнi реалiстичнi малюнки, серед яких особливо помiтне мiсце займають портретнi зарисовки нових людей. Ось хлопчик-пастушок маха? рукою по?здовi, що проходить мимо. Так бувало й ранiше; повз багатьох таких селянських хлопчикiв мчали по?зди, лишаючи за собою хмари диму i невиразнi мрi? про якесь iнше, краще життя. Але тепер цей хлопчик, пiдрiсши, ма? всi можливостi здiйснити сво? мрi? - вiн сам водитиме по?зди або стане iнженером, буде прокладати новi шляхи. Ось на палубi пароплава старий винахiдник, що немало зазнавав колись глузувань iз сво?х винаходiв, дiлиться з поетом сво?ю радiстю: його вислухали, зрозумiли, йому вда?ться перевiрити на практицi свiй винахiд ("Чотири поезi?"). Ось прекрасна укра?нська селянка: Глянула - аж засвiтився снiг, I здалося - вiн розтане враз. Пластiвень ?й на плече прилiг, I здалося, нiби то алмаз. Це голова сiльради. В пам'ятi поета за контрастом поста? знана з дитинства мерзенна постать "волосного старшини" дореволюцiйного села з емблемою влади - палицею - в руках. Нiчого спiльного не ма? з цi?ю постаттю образ жiнки, представницi ново? народно? влади: Ти - ялина, сповнена жаги, Що росте на вiтрi й сонцi гiнко... Гей, веселi нашi береги, Горда, смiлива радянська жiнко? _("Голова сiльради") _ Все це - окремi приклади перетворення кра?ни, людей. Правдивий художник, iм'я якого ВКП(б), творить такi чудеса щоденно. Незлiченнi перемоги здобули нашi люди. Вони завойовують Арктику, лiтають у стратосферу - i все це тiльки початок комунiстичного перетворення свiту, остаточно? перемоги над природою. Природа, як i ранiш, близька i люба поетовi. Вiн уважно чита? ?? книгу i знаходить на кожнiй ?? сторiнцi образи-символи, що змiцнюють його вiру в наше прекрасне сучасне, в якому пророста? вже зерно великого майбутнього. Ось картина весняного перельоту журавлiв, за якими поет стежить з однi?? з ки?вських вулиць. У стрункому льотi журавлиного ключа вiн вбача? алегорiю, що вiдбива? творчi прагнення людей нашо? Батькiвщини: Мiркую так: коли б менi схотiлось Подати образ нашо? доби У простiй алегорi?, - я взяв би Отой сталевий журавлиний ключ, Мiцну напругу, силу непохитну, Його жадобу обрi?в, його Непереможну волю, мудрий лад У побудовi, де до того все Скероване, щоб легше розтинати Грудьми повiтря, де в вершинi кута Летить одважний, мудрий проводир, I всi рiвняють лiт свiй по ньому, I зна? всяк мету свою й дорогу. _("Журавлi")_ Характерним прийомом М. Рильського як поета-реалiста в цьому вiршi ? те, що вiн показу?, з яких конкретних житт?вих вражень виникла в нього фiлософська думка, втiлена в образi журавлиного ключа. Перша частина вiрша - це вихоплена з життя сценка: поет, його рiднi та сусiди повибiгали з дому, щоб глянути на перших весняних журавлiв. Поет веде розповiдь п'ятистопним неримованим ямбом з розмовною iнтонацi?ю, з частими перенесеннями речення з одного рядка в наступний. Навмисне усуваючи такi елементи вiрша, як чiткий подiл на строфи i римування, поет зосереджу? сприймання читача на внутрiшнiй динамiцi - виникненнi i розвитку фiлософсько? думки, втiлено? в образ. Ця форма, невимушена i природна, чи не вперше з явившись у М. Рильського в цьому вiршi, потiм не раз повториться в циклах, написаних також вiльним п'ятистопним ямбом, наприклад, у циклi "Ленiнградськi нариси", у вiршi "Мости" та iн. Розвиток тем, мотивiв i образiв збiрки "Лiто" бачимо в наступнiй збiрцi лiрики "Укра?на". Великий вiрш публiцистичного характеру - "Укра?на" - зображу? нову, соцiалiстичну дiйснiсть нашо? республiки. На широких просторах укра?нсько? землi працюють щасливi люди; вiдiйшли у безвiсть i нiколи не повернуться жахливi картини минулого: Вста? в селi, встав у мiстi Нова людина. Гордий вiк Вiнча? слово: бiльшовик. У циклi "Чернiгiвськi сонети" М. Рильський вiдтворю? перед читачем образи людей, якi залишили свiй слiд, пам'ять про себе в цьому колись спокiйному стародавньому мiстi. Пушкiн, Шевченко, Коцюбинський, Глiбов - всi вони боролися за свiтле майбутн?, i це майбутн? стало дiйснiстю в оновленому Чернiговi. Щирi рядки присвячено в сонетах славному сину Чернiгiвщини Миколi Щopcy. У весняному цвiтiннi нового життя особливо гостро i яскраво сприйма? поет усi явища навколишньо? дiйсностi, ?? найдрiбнiшi деталi. М. Рильський вмi? з незначних, звичайних фактiв робити великi i значнi висновки, пов'язувати мале з великим, особисте iз загальним. Вiршi поета, присвяченi Вiтчизнi, сповненi палко? любовi до ?? найкращих синiв i дочок: Я казав синковi, що цвiте Вкра?на, Бо вона - кра?на у Кра?нi Рад, - I пливла у далеч бiла павутина, I смiялось небо, як блакитний сад. _("Ми збирали з сином на землi каштани")_ Остання передво?нна збiрка М. Рильського, "Збiр винограду", вийшла у 1940 роцi. У вiршi "Народам свiту" поет виступа? проти тих, "чий бог - це торг, чий храм - вiйна". Вiн заклика? народи з'?днатися у велику ?дину сiм'ю i покарати "тих, що роззявляють пащi, щоб свiтом володiти всiм, що розбрат сiють помiж нацiй, щоб легше ?х держать в ярмi" ("Народам радянсько? землi"). Основний пафос збiрки - заклик до оборони кра?ни. Жанри лiрики М. Рильського цього перiоду сво?рiднi i рiзноманiтнi. Знайдемо у нього написанi в класичнiй манерi вiршi широкого публiцистичного плану, що нагадують подiбнi твори Пушкiна, Лермонтова або Мiцкевича. Як i ранiше, вiн часто зверта?ться до форми "лiро-епiчного портрета", в нових сво?х книгах даючи нам образи Гоголя, Шопена, Горького, славних чернiгiвцiв. Вiн створю? низку пiсень. Але, мабуть, найчастiше у нього зустрiча?ться жанр лiрично? або лiро-епiчно? медитацi?, тобто роздуму, часто глибоко iнтимного, автобiографiчного характеру. "Особисте" i "громадське" у Рильського - неподiльнi, i його "громадське" саме тому i вплива? на читача, що воно в той самий час - i цiлком "особисте". Вiдомо, що в раннiх книжках М. Рильського тема Батькiвщини не займа? помiтного мiсця. Спостерiгаючи зростання поезi? М. Рильського, можна сказати, що чим глибше входив поет у радянську дiйснiсть, чим бiльше вiн визначався як поет радянський, тим бiльше зростав вiн i як поет укра?нський. Його радянський патрiотизм пiдвищував у ньому почуття нацiонально? гордостi. Рильському, як i кожному визначному поетовi, ставало дедалi яснiшим, що Жовтнева революцiя - такий самий природний, виправданий всiм ходом попереднiх подiй висновок iз iсторi? Укра?ни, як i з росiйсько? iсторi?. Серед його творiв тридцятих рокiв ? великий епiчний уривок - кiлька роздiлiв, написаних до колективно? поеми "Iван Голота". Iван Голота - синтетичний образ укра?нського народу в усi перiоди його iсторичного життя. Тiснять його зовнiшнi вороги - татари i турки, терпить вiн вiд панiв, чужих i сво?х, б'?ться у вiйську Богдана Хмельницького i в загонi Устима Кармелюка, слуха? гнiвну промову поета-агiтатора Шевченка, бачить пiдлу брехню представникiв укра?нського нацiоналiзму i, пройшовши всi стадi? визвольно? боротьби, доходить свiдомостi, що порятунок його народу - тiльки в спiльнiй боротьбi братнiх народiв проти Спiльного ворога. Так виросла основна тема передво?нного i во?нного перiодiв творчостi М. Рильського - тема дружби народiв. Роки Велико? Вiтчизняно? вiйни вiдкривають новий перiод i в творчостi М. Рильського. Як змiнився, як безмежно вирiс i змужнiв поет! А вiн же на початку свого творчого шляху гадав, що враження вiд життя можуть стати предметом мистецтва тiльки тодi, коли вони вiдстоялись у свiдомостi творця, стали предметом лiричного "споглядання". В роки 1941 - 1944 поезiя М. Рильського йшла врiвень з подiями, безпосередньо виростала З них, як пiснi всiх найкращих поетiв нашо? кра?ни. Вона змiцнювала в нас любов до Батькiвщини, ненависть до лютого ворога, волю до перемоги. У далекому тилу i в безпосереднiй близькостi до фронту, на зборах Академi? наук Укра?нсько? РСР, евакуйовано? до Уфи, на мiтингу укра?нського народу в Саратовi, на освiтлених ракетами переможних салютiв вулицях Москви, в Харковi, тiльки-но визволеному вiд нiмецьких загарбникiв, у Ки?вi, що зiяв ще ру?нами Хрещатика, - скрiзь звучав голос поета. Радянський патрiотизм об'?дну? почуття любовi до свого народу з iде?ю рiвностi i братерства всiх народiв - з "чуттям ?дино? родини", як сказав iнший видатний поет Радянсько? Укра?ни (Павло Тичина). У цьому - одне з джерел тi?? велико? радостi, якою, мов сонцем, пронизанi були передво?ннi вiршi М. Рильського. Во?ннi роки посилили у нього, як i в iнших радянських поетiв, почуття любовi до Вiтчизни. До вiдчуття нависло? над нею загрози, до почуття гострого обурення з зухвалостi ворога у поета Радянсько? Укра?ни прилучився ще й гострий бiль розлуки. Чорна хмара фашистсько? сарани спустилася на рiднi поетовi мiсця - на "Ки?в злотолитий, Iрпiнську тишу смолисту, рожеву Романiвку", на укра?нськi яснi зорi, тихi води, на все, створене народом, який за Радянсько? влади вперше в багатовiковiй iсторi? зiтхнув на повнi груди. Укра?нську радянську землю топтав ворог. Охоплений лютою ненавистю до слов'янських народiв, вiн намагався поневолити укра?нський народ, винищити його. В усiх творах М. Рильського цього часу чу?ться один основний мотив: вiра в перемогу людяностi над звiрством. Запорука цi?? перемоги - Радянська Армiя, велика Комунiстична партiя, дружна сiм'я братнiх народiв Союзу, братня сiм'я слов'ян, нарештi, все прогресивне людство, що пiднялося на боротьбу "з нелюдами". Укра?на не може загинути, не може бути стертий з лиця землi народ, що створив велику культуру, що висунув Шевченка, Франка, чудових музикантiв, артистiв: Хiба умерти можна ?й, В гарячiй захлинутись кровi, Коли на справедливий бiй Зовуть i дерева в дiбровi, Коли живе вона в мiцнiй Сiм'? великiй, вольнiй, новiй? _("Слово про рiдну матiр") _ У цiй сiм'? - братнiй росiйський народ, з яким долю Укра?ни з'?днала мудра далекогляднiсть Богдана Хмельницького, тут i iншi народи Союзу, незлiченна "промениста рать", що вийшла назустрiч темнiй силi i ?? посiпакам. У страшнi роки, коли гiтлерiвськi пiднiжки, укра?нсько-нiмецькi нацiоналiсти, намагалися продати укра?нський народ у фашистське рабство, М. Рильський стверджував спiльнiсть iнтересiв свого народу з iнтересами прогресивного людства, невiддiльнiсть Укра?ни вiд iнших радянських республiк i таврував ворогiв-запроданцiв вогненно-гнiвними словами: Я - син Кра?ни Рад. Ви чу?те, iуди, Ви всi, що Ка?на горить на вас печать? Отчизни iншо? нема в нас i не буде, Ми кров'ю матерi не вмi?м торгувать! Не тiльки знесена на камiнь п'?дестала, Квiтками вiнчана i кроплена вином, - Стократ милiшою вона для серця стала, Грудьми стрiчаючи ру?ну i погром. _("Я - син Кра?ни Рад") _ Поет вiрить, що, як повiк не впасти Москвi, "серцю народiв, мозковi землi", так нiколи не покри? морок туманiв улюблено? столицi Укра?ни - Ки?ва. Вiн зна?, що Настане день, настане час - I розiлл?ться знов медами Земля, що освятив Тарас Сво?ми муками-дiлами. _("Слово про рiдну матiр")_ _У_ поезiях "Ленiнград", "Москва", "Друзям по Союзу", "До Янки Купали" та iнших поет стверджу? нерозривну, перевiрену i загартовану у вогнi Вiтчизняно? вiйни дружбу i ?днiсть укра?нського народу з великим росiйським та iншими народами соцiалiстично? вiтчизни. Поезi? М. Рильського запалювали вогонь ентузiазму у тисяч во?нiв на фронтах, тисяч трудiвникiв у тилу, закликаючи до патрiотичних подвигiв в iм'я перемоги ("Бiйцям Пiвденного фронту"). У роки вiйни Рильський - не тiльки поет, а й публiцист i громадський дiяч. Його статтi i публiчнi виступи мобiлiзовували на боротьбу, наближали нашу перемогу. Але i його поезi? цих рокiв - не тiльки художнi твори, а й дiяння громадянина-патрiота велико? Радянсько? кра?ни. Серед цих поезiй ? "Лист до укра?нцiв в Америцi" (1941). Поет вiрить, що його слово дiйде до братiв, якi живуть за океаном, наче райдуга, що велетенською сво?ю дугою ?дна? два материки. Вiн говорить ?м про мету нашо? вiйни, про велич нашо? боротьби, про неминучiсть нашо? перемоги. I слово його справдi було почуте: укра?нцi, якi живуть у Канадi, вiдповiли листом на послання знаного i любимого поета Радянсько? Укра?ни. Це один з багатьох випадкiв безпосереднього вiдгуку читачiв на голос Рильського. Найвидатнiшим iз творiв Рильського за роки вiйни ? поема-видiння "Жага". У творчостi М. Рильського, кажучи взагалi, зрiвноваженi i жар натхнення, i той "холод ума поверяющего", що його Баратинський вважав конче потрiбним для поета. Постiйне звертання до класикiв надало творам М. Рильського ясностi i простоти мови, чiткостi архiтектонiки. Недаремно ж музика була, як ми зна?мо, одним iз найсильнiших переживань дитинства i юностi поета. Досить часто його творча уява, вiдходячи вiд звичайного "пластичного" ладу, переключа?ться на музичний. "Жага" - один iз наочних прикладiв такого переключення. З першого погляду - це кiлька лiричних i лiро-епiчних картин, що не мають нiякого iншого зв'язку, крiм спiльно? iде? - любовi до Батькiвщини i болю з приводу ?? страждань. Поема почина?ться i кiнча?ться лiричними монологами-пiснями: перший ? iнтродукцi?ю; "Тобi, тобi, моя Вiтчизно, у серцi дзвонять голоси", - говориться в кiнцi ??. Далi йдуть партi? цих "голосiв". Перший славить "велику i чисту воду", другий - "святий хлiб", третiй - радiсть весняного вiдродження людини та природи. Не можна жити без них, як не можна жити без Вiтчизни. Це символ безмежно iнтимного, нерозривного злиття з найсвященнiшим - з рiдною землею. Голоси змовкають, вiдхиля?ться завiса минулого, i в туманi встають "силуети": образи людей iз народу, що знемагають вiд голоду, рабства, непосильно? працi. Скарги ?х змiнюються наростаючим рокотанням революцiйно? грози. Урива?ться вона, i гуде голос казки про те, як прекрасна дiвчина Укра?на зустрiлася з юнаком Жовтнем. Сон сторiч про краще життя збувся, хмари розвiялись, вiдкрилась сяюча далечiнь творчого життя. I раптом тон i стиль поеми рiзко змiнюються: вiд запального, вiд пiснi й гiмна - до спокiйного оповiдання. Далекий весняний день в околицях Ки?ва на Iрпенi. Поет з дружиною i сином пораються в сво?му маленькому садку, а високо в небi летять гуси, i в ?х гоготаннi чуються Добросусiдськi вигуки та смiх, Як тут, у нас.- О гуси, гусенята! Прилиньте нинi взяти на крилята Земних дiтей!.. Та нi! Дарма! Дарма! Мiй сад - пустеля, i мiй дiм - тюрма! Рiзким звуком урива?ться течiя мирного речитативу, що повiдав про недавнiй спокiй i радiсть життя. На змiну п'ятистопним ямбам iдуть вiльнi вiршi: вигуки обурення переходять у крики прокляття вороговi. Нове видiння: образа скорбно? матерi, що склика? синiв на боротьбу з ворогом. Фiнал - знову лiричний монолог, уболiвання над стражданням Батькiвщини, який закiнчу?ться ствердженням вiри в неминучiсть перемоги i вiдродження змучено? рiдно? землi. Безпосереднiстю почуття, силою пафосу, мовним та ритмiчним багатством, сво?рiднiстю суто музично? будови "Жага" становить значне явище в творчому розвитку поета. Критика, проте, вiдзначала, що деякi вади_ _поеми знижують ?? iдейно-виховну силу. До них вона вiдносила звужене розумiння патрiотизму, недостатн? розкриття значення радянського перiоду в iсторi? Укра?ни. Не погоджувались критики i з образом Укра?ни - розiп'ято? на хрестi матерi-мученицi, образом, який не пов'язу?ться з уявленням про нескорену Радянську Укра?ну, що всю вiйну продовжувала боротися. Нема? нiчого поганого в тому, що в багатому стилiстичному запасi поета, який у сво?й творчостi чергу? високий ораторський стиль з мелодично-пiсенним i буденно-розмовним, поруч з просторiччям, книжною мовою, неологiзмами також широко використовуються арха?зми (в укра?нськiй класичнiй поезi? ми знаходимо аналогiю у Шевченка), але, можливо, у даному разi, справдi, налiт арха?ки в образнiй системi був зайвим. Ще суворiшiй критицi пiдпала опублiкована в 1944 роцi автобiографiчна поема "Мандрiвка в молодiсть". У нiй поетовi, вiдiрваному вiд Укра?ни (поема писалася в роки евакуацi? в Уфi), схотiлося з усi?ю щирiстю розповiсти про початок свого житт?вого шляху, про ту пору, коли вiн жив як "сучасностi короткозорий син", коли, за його визнанням, його свiтогляд був сумiшшю лiберального демократизму батькiв з впливами занепадницьких гурткiв "золото? молодi". Поет не виправдовував цього, але й не осуджував. Про сво? дитинство i юнiсть вiн розповiв так, нiбито прожитi роки не перетворили його самого на "нову людину". Панiвним у поемi стало почуття безмежно? благодушностi i всепрощення. Але матерiалiстичне розумiння дiйсностi вимага? партiйностi в оцiнках i виключа? об'?ктивiстський пiдхiд до життя. Поет сприйняв цю сувору, але справедливу критику i згодом докорiнно переробив поему. У книжцi поезiй "Мости", виданiй у 1948 роцi, М. Рильський виступив як активний творець i спiвець комунiстичного суспiльства. Провiдною iде?ю книжки "Мости" ? iдея торжества комунiзму. Його переможний похiд бачить поет не тiльки в радянськiй кра?нi, а й за кордоном, в кра?нах народно? демократi?. Це пiдiйма? почуття радянсько? нацiонально? гордостi поета, бо вiн бачить, що наша Батькiвщина стала прапороносцем великих iдей комунiзму, прикладом i зразком для всього трудящого людства, що вона очолю? сили демократi?, миру i прогресу проти сил iмперiалiстично? реакцi?, проти палi?в ново? свiтово? вiйни. В епiграфi до вiрша "Двi сили" показано боротьбу сил_ _демократичного та iмперiалiстичного табору: Одна - це гнiт i кров, це визиск i неволя, Продажа й купля це, омана, смерть i тлiн, А друга - чесний труд у дружбi свiтлочолiй, Горiння смiливе i сяйво верховин Одна - це та, що свiт ще вчора багрянила, Це - глум напасникiв, це - зрадницька вiйна, За вiльнiсть i за мир повстала друга сила, Хвилини кожно? росте й росте вона. Поет вiдчува? себе бiйцем у рядах цi?? друго? сили - демократичного табору, - на чолi яко? стоять комунiстичнi партi? всiх кра?н i миролюбний Радянський Союз. Поетична форма, якою користу?ться автор для вираження думки про незбориму силу демократичного табору в боротьбi проти палi?в вiйни, вiдповiда? значимостi теми. Iнтонацiя вiрша - урочиста. Поет нiби виступа? з мiжнародно? трибуни, кидаючи звинувачення свiтовi iмперiалiстичних хижакiв. Протилежнiсть двох свiтiв зображу?ться в чотирьох строфах, чiтко подiлених на двi пари рядкiв. У перших пода?ться нищiвна характеристика свiту визиску, ру?ни, смертi, в других - картини нашого радiсного, творчого мирного свiту. В двох останнiх строфах поет безпосередньо зверта?ться до палi?в вiйни, голос його сяга? вищого напруження i сили: Ви грому хочете? На вас ударить грiм! Зi спокiйною певнiстю сво?? сили - сили миру, правди комунiзму - поет закiнчу? вiрш рядками: Ми - свiту молодiсть, ми - правота людини, ?дине серце в нас, i прапор наш ?диний, I слово Комунiзм написано на нiм! Урочисте звучання вiрша створю?ться i його композицi?ю, побудованою на антитезi i заключному звертаннi, i розмiреним ритмом шестистопного, чiтко цезурованого ямба, i лексикою, з застосуванням арха?змiв ("олжа", "рать", "тлiн", "зорить", "свiтлочолiй"), i всi?ю образною системою твору. Тему протиставлення двох свiтiв, викриття палi?в вiйни М. Рильський розгорта? i в iнших поезiях збiрки "Мости". При вiдмiнностi окремих формальних моментiв таких вiршiв, як "Океан", "Я голос подаю", деяких роздiлiв циклу "Веснянi води", уся збiрка об'?днана спiльнiстю думки i стилю. Як i в вiршi "Двi сили", поет гнiвно карта? "ворогiв неситих", "дурисвiтiв злостиву рать", славить "комунiзму зорi" i проголошу? себе рядовим "в рядах борцiв, що оновлюють свiт", у рядах тих, хто йде пiд проводом велико? Комунiстично? партi?. Ти, Партi?, вела i привела Крiзь дим бо?в народ до перемоги,- каже поет в однiй iз поезiй циклу "Веснянi води". Провiдним iдейним мотивом збiрки "Мости" ? показ благородно? мiсi? радянського народу, який принiс визволення кра?нам, що стали тепер на шлях народно? демократi? та будiвництва соцiалiзму. Перебуваючи пiсля вiйни у дружнiх слов'янських кра?нах, М. Рильський бачить у них паростки нового життя, любов до кра?ни соцiалiзму, Радянського Союзу, i втiлю? почуття дружби та ?дностi народiв в образi мостiв. Ось у новiй Чехословаччинi перекинуто моста через рiчку, i на ньому поет бачить напис: "Спорудили мiст з наказу Кон?ва бiйцi радянськi". Ось вiн пере?здить Вiслу у вiльнiй демократичнiй Польщi мостом, який також побудовано руками радянських саперiв, синiв багатонацiонально? Кра?ни Рад. Вони клали цi мости не для магнатiв i королiв, а для простих людей, якi будують тут нове, вiльне життя. Отак мости стають символом ?днання братнiх народiв, символом устремлiння в сонячне майбутн?. Це почуття сповню? серце поета гордiстю за наш народ, за нашу Батькiвщину: I горда мисль пронизу? мене; Так, ми мости буду?мо у свiтi - Ми, днiв нових бiйцi i теслярi, Каменярi грядущо? комуни, - Щоб друзi тими ?здили мостами, Щоб брат до брата броду-переходу У рiках бурноплинних не шукав, Щоб наша сила в ?дностi мiцнiла! _("Мости")_ Але горе тим, хто зазiхне на нашу ?днiсть! Будiвники знову стануть бiйцями, i хто з пiдступною метою зiйде на наш вiльний мiст, той впаде у безодню. Вiрш "Мости", що дав назву цiлiй збiрцi, побудовано. на образi велико? узагальнюючо? сили. Для втiлення сво?х думок широкого полiтичного звучання поет знайшов тут сво?рiдну i просту форму, яка дозволя? нам вiдчути, як саме зароджу?ться поетичний образ "мостiв мiж народами" з безпосереднiх житт?вих спостережень поета над явищами дiйсностi. Я бачив мiст в землi Чехословацькiй...- почина? М. Рильський свою спокiйну, просту розповiдь. У словеснiй тканинi цього твору ми не знайдемо нi умовно-урочистих епiтетiв, нi арха?чно? пiднесено? лексики. Це ще раз свiдчить про багатство i рiзноманiтнiсть творчих засобiв поета, про його умiння використовувати всi "роди збро?" поетичного мистецтва. Зразком щиро?, людяно? i просто написано? поезi? ? також вiрш "Записна книжка". Першу частину цi?? сво?рiдно? невелико? поеми, присвячено? пам'ятi геро?в Вiтчизняно? вiйни, написано неримованим вiршем. Поет спочатку нiби лиша?ться в сферi окремих, незавершених вражень: гортаючи стару записну книжку, вiн вдивля?ться в "записи короткi, що деякi, немов i?роглiфи", не зрозумiлi тепер самому власниковi записно? книжки, натрапля? на список телефонiв i адрес, i тут "короткi, урванi слова" нагадують авторовi його друзiв, полеглих на полi бою. Дiвчина "ставна, весела, аж химерна трохи" - геро?ня Гуля Корольова; поет - "з якою пристрастю вiн сперечався про дiло кровне - про лiтературу" - Кость Герасименко; "спокiйний, простий, лагiдний, твердий Десняк Олекса, бiльшовик незламний...". I ось вiд спогадiв про незабутнiх друзiв думка поетова лине до тих, за кого вони полягли, - до радянського народу. Пiдтриманий урочистим ритмом римованих ямбiв, вступа? мотив народно? незборимо? сили: Як дальнiй шум потокiв весняних, Ще не ясний, але вже зрозумiлий, Зроста? серед записiв сумних Висока пiсня, повна вiри й сили. Лети, радянська славо, у свiти, Пливи в вiки. Нема тако? сили, Щоб нашу правоту перемогти, Щоб наш огонь згасить мiльйоннокрилий! Вiрш закiнчу?ться звертанням до народу: В вiйнi за правду ти гримиш, як грiм, В трудi шумиш, як по узгiр'ях води... Оце порiвняння - "в трудi шумиш, як по узгiр'ях води" - розгорнуто в циклi вiршiв "Веснянi води", об'?днаних думкою про те, що на нашiй землi, де радянський народ недавно геро?чно бився проти "ворога неситого", тепер буя? повiнь весняних вод - людсько? працi. Перед нами проходять образи рядових, геро?чних радянських людей - тих, хто боровся з ворогом (лiкар Соснiн, во?н Олекса) i тих, хто працю?, оновляючи рiдну визволену землю (директор МТС, садовод-мiчурiнець). Поет уславля? трудовий переклик Уралу i Донбасу, працю шахтаря i моряка: Немов на бiй, у трудовiй Ти уста?ш напрузi... Нехай же буде голос мiй, Як чересло у плузi. На службу основнiй iде?, яка проходить через усi вiршi збiрки "Мости", - iде? непереможно? сили народу, керованого в боях i в трудi Комунiстичною партi?ю, - поет ставить свою високу поетичну майстернiсть. Засоби образностi, iнструментовки й ритмомелодики М. Рильський пiдпорядкову? змiстовi, пiдкреслюючи думку звуковими повторами ("братську Братиславу", "спочинку i спокою", "правди й прав" i т. iн.), лексикою, почерпнутою зi скарбiв народно? поезi?, ("злотостеблi ниви", "у затишному придолинку" та iн.). Загалом збiрка "Мости" свiдчить про значне розширення обрi?в поета, про змiцнення його на позицiях партiйностi, про творче збагачення i зростання. Особливо? уваги заслугову? дiяльнiсть М. Т. Рильського як поета-перекладача, ?? значення належною мiрою ще недостатньо оцiнено. А проте це новий етап у розвитку укра?нсько? мови i взагалi в розвитку укра?нсько? культури. У Рильського як поета-перекладача були попередники. Пiсля того, як спала хвиля перекладiв-переспiвiв, що ставили со