Олександр Бiлецький. Лiтературно-критичнi статтi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ** ПЕРЕКЛАДНА ЛIТЕРАТУРА ВIЗАНТIЙСЬКО-БОЛГАРСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ** МIСЦЕ ПЕРЕКЛАДIВ В IСТОРI? СТАРО? ЛIТЕРАТУРИ Лiтература Ки?всько? Русi XI - XIII ст. склада?ться з творiв оригiнальних i перекладних. З пам'яток письменства всього старого перiоду перекладним творам належить дуже значне мiсце як щодо кiлькостi рукописiв, так i щодо поширення цих творiв серед читацьких кiл. Перекладна лiтература мала великий вплив на оригiнальне письменство, нерiдко визначаючи i його жанри, i композицiю, i iдейний змiст. Бiльшiсть тих перекладiв, що надходили в Ки?вську Русь з кiнця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релiгi?ю - пануючою формою iдеологi? епохи феодалiзму. Навiть твори свiтського, по сутi, змiсту набували, як побачимо далi, того ж таки церковного колориту. Крiм того, перекладна лiтература старого перiоду ма? сво? особливостi порiвняно з перекладною лiтературою нових часiв. Якщо в новiтнi часи (з XIX ст.) перекладачi намагаються максимально точно вiдтворити оригiнал, то в середнi вiки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до мiсцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певно? мiри спiвавторами. В цьому специфiчний характер перекладно? лiтератури даного перiоду. ДЖЕРЕЛА ПЕРЕКЛАДНО? ЛIТЕРАТУРИ Величезна бiльшiсть пам'яток перекладно? лiтератури в Ки?вськiй Русi XI - XIII ст. ма? сво?м джерелом лiтературу вiзантiйську. Твердження це вимага?, однак, пояснень i застережень. Вiзантiйською лiтературою назива?ться сукупнiсть творiв грецькою мовою, написаних у Вiзантiйськiй iмперi? з IV до XV ст. i сво?м складом дуже рiзноманiтних. Складаючись на основi антично? лiтератури, вiзантiйська лiтература ввiбрала в себе також частину спадщини старо?врейсько? лiтератури, ряд пам'яток схiдних лiтератур, зазнала згодом i впливу лiтератур Захiдно? ?вропи. Складаючись у суспiльствi класовому, лiтература ця не була цiлком ?диною i щодо сво?? iдейно? спрямованостi. В свою чергу спрямованiсть ця мiнялась вiдповiдно до характеру класово? боротьби в той чи iнший момент полiтично? iсторi? Вiзантi?. Твори, що призначалися для вiзантiйсько? аристократi?, рiзко вiдрiзнялись i формою, i змiстом вiд лiтератури, що призначалася для широко? читацько? маси. Це твердження можна iлюструвати прикладом з вiзантiйсько? iсторично? лiтератури. Одним з найвизначнiших iсторикiв Вiзантi? в VI ст. був сучасник iмператора Юстiнiана Прокопiй, який описав подi? його царювання. Послiдовник Фукiдiда, Прокопiй пише ясною, образною i виразною мовою, користу?ться писаними джерелами, усними розповiдями i власними спостереженнями, пiддаючи весь цей матерiал певнiй критицi. Правда, в поясненнi причин подiй вiн посила?ться то на "волю божу", то на волю античного фатуму (долi), але це через те, що, будучи сам християнином, вiн перебува? пiд дуже великим впливом античних образiв. А в тому ж столiттi в провiнцi? (в Антiохi?) пише свою "Iсторiю", або, точнiше сказати, хронiку, малоосвiчений монах Малала, зовсiм чужий самiй iде? iсторично? критики, який про античнiсть зна? тiльки з чуток. Цiцерон i Саллюстiй для нього "мудрi римськi поети"; Вакх-людина, яку язичники обожнювали за те, що вона, розвiвши виноград i написавши кiлька творiв про виноградарство, вiдкрила для людей нове живильне джерело; Парiс, викрадач ?лени, син троянського царя Прiама, суддя в суперечцi трьох богинь перетворю?ться у Малали в ученого i знаючого мужа, який написав панегiрик Венерi-Афродiтi, розумiючи пiд нею iдею бажання i т. iн. З хронiкою Iоанна Малали, перекладеною на слов'янську мову, ми зустрiнемося i далi. Навiть щодо мови Прокопiй i Малала вiдрiзняються один вiд одного: чим далi йшла вперед вiзантiйська iсторiя, тим рiзкiшою ставала вiдмiннiсть мiж мовою освiчених класiв i мовою народною. Неоднорiдною ? вiзантiйська лiтература i щодо ступеня сво?? оригiнальностi. З одного боку, в нiй нiби вичерпалось творче начало: вiзантiйськi письменники або наслiдують античних авторiв, аж до XII ст. переказуючи Гомера, iнодi з безглуздими власними коментарями, або без кiнця варiюючи теми i ситуацi? грецького любовного роману еллiнiстично? епохи, або складаючи незлiченнi антологi?, хрестоматi?, словники, збiрники виписок i т. д. З другого боку, ми знайдемо у вiзантiйськiй лiтературi i новi форми лiрично? поезi?, з новим, християнським змiстом; новi форми роману з посиленням казкового i геро?чного елементу; народну поезiю i зростаючу на ?? основi геро?чну поему про подвиги богатиря Дiгенiса i т. д. Якби вся ця маса творiв ринула в Ки?вську Русь, то ця остання нiяк не могла б ?? засво?ти. Але Ки?вськiй Русi Вiзантiя давала тiльки те, що вважала за потрiбне iмпортувати в слов'янськi землi. Творiв, що призначалися для верхiвки вiзантiйського суспiльства, написаних проза?ками i поетами, якi продовжували античну традицiю в напрямi найвитонченiшого формалiзму i схоластично? казу?стики - цих творiв Вiзантiя не iмпортувала в кра?ни, якi вона хотiла б зробити сво?ми культурними колонiями. Передавалось лише те, що було абсолютно необхiдне для потреб нового християнського культу, або те, що сво?ми властивостями i змiстом могло сприяти вiзантiйськiй культурнiй гегемонi? над "варварами", що ?х вона "цивiлiзувала". А втiм, труднощi зв'язкiв i рiзнi полiтичнi обставини перешкоджали планомiрно керувати iмпортом; до того ж мнимi "варвари" аж нiяк не збиралися безперечно пiдкорятися вiзантiйськiй гегемонi?. Говорити про вiзантiйський вплив на Ки?вську Русь можна, отже, тiльки взявши до уваги, що в складi перекладено? лiтератури приходили насамперед: 1) пам'ятки лiтератури старо?врейсько?, перекладенi з ?врейсько? мови на грецьку i з грецько? на староцерковнослов'янську; 2) пам'ятки грецько? християнсько? лiтератури (вiд I до V cт. н. e.); 3) пам'ятки власне вiзантiйсько? лiтератури. Треба далi пам'ятати, що значна частина цих творiв прийшла в Ки?вську Русь через пiвденнослов'янське посередництво, в перекладах, зроблених у Болгарi? в Х ст. за болгарського царя Симеона, вiдомого сво?м старанням i пiклуванням про рiст та умноження перекладно? лiтератури. Ки?вська Русь дiстала бiльшу частину того, що вже було з письменства в Болгарi?. Перекладна лiтература, у величезнiй сво?й бiльшостi, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплiнувати волю поборникiв нового релiгiйного культу в певному напрямi, прищеплюючи ?м новi поняття, новi почуття, певну поведiнку. Цiлi естетичного впливу зовсiм не мались на увазi, але вплив естетично-емоцiональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався i засобами мистецтва. Лiтописний переказ сповiща?, що, задумавши прийняти нову вiру, Володимир запросив до себе грецького проповiдника. Цей проповiдник, пiддавши критицi всi iншi релiгiйнi культи i довiвши перевагу грецько? ортодоксi? ("православ'я"), розповiв князевi про створення свiту, про iсторiю вiдносин мiж людьми й богом, а на закiнчення розгорнув картину - "запону, на ней же бh написано судище господне", показав йому "одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошюю грhшники идуща в муки"; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого "страшного суду". Картина справила на Володимира величезне враження; зiтхнувши, вiн, за лiтописним переказом, нiбито сказав: "Добро сим одесную, горе сим ошюю". Так само могли впливати сво?ю образно-емоцiональною стороною i пам'ятки перекладно? лiтератури. Серед них ми ма?мо ряд творiв, що цiлком належать до дiлово? прози i тому не входять до нашого розгляду (монастирськi i богослужебнi устави, збiрники церковних правил - Кормча книга, Номоканон i т. iн., коментарi вiзантiйських церковних письменникiв до бiблiйних книг тощо); далi - ряд творiв щодо основного завдання теж прозових, якi, проте, елементами змiсту або форми можуть впливати на почуття й фантазiю (iсторичнi твори, твори про явища природи i т. iн.), i, нарештi, твори, якi бiльше за iншi вiдповiдають теперiшньому нашому уявленню про поезiю i белетристику. ПАМ'ЯТКИ ПЕРЕКЛАДНО? ЛIТЕРАТУРИ. БIБЛIЙНI КНИГИ Найранiше з перекладно? лiтератури з'явилися книги, що входять до складу так звано? Бiблi? (грецька назва, що означа? взагалi "книги"). Так назива?ться звод, що склада?ться, по-перше, з пам'яток старо?врейсько? лiтератури (50 окремих творiв). Цей звод складався з V ст. до нашо? ери до I ст. нашо? ери; найдавнiшi iз збережених до наших часiв рукописних копiй окремих книг належать до Х ст. (повний рукопис усього зводу, що зберiгся до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге, до складу Бiблi? входять пам'ятки християнсько-грецько? лiтератури (27 творiв, що збиралися докупи теж протягом довгого часу - вiд I до V ст. нашо? ери; найдавнiшi рукописнi копi? - IV - VI ст.). Перша частина зводу, за християнською термiнологi?ю Старий завiт, склада?ться з книг розповiдних (книга "Буття", книга "Iсход", книги Iсуса Навiна, Суддiв, Руф, чотири книги "Царств" i т. д.), книг лiро-епiчних (твори "пророкiв", "Книга Iова"), лiричних (Псалтир, "Пiсня пiсень"), законоуставних i iн. В епiчнiй сво?й частинi Старий завiт пода? старо?врейськi мiфiчнi перекази про створення свiту, про життя першо? людсько? пари - Адама i ?ви в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення ними божественно? заборони i ?х вигнання з раю; про життя ?х потомства аж до того часу, коли розгнiване божество вирiшило винищити рiд людський всесвiтнiм потопом, залишивши з усiх людей тiльки праведника Ноя з його сiм'?ю; про мiфiчну iсторiю ?врейського народу, який пiд проводом Мойсея виходить з ?гипетського рабства шукати мiсце нового поселення - "землю обiтовану"; про утворення старо?врейського царства, його подiл i зруйнування ассiрiйцями та вавiлонянами; про "вавiлонський полон" i повернення на батькiвщину i т. д. приблизно до кiнця II ст. до нашо? ери. Елементи народно? творчостi (старо?врейського фольклору), по?днанi в цих книгах з елементами творчостi стародавньо-?врейсько? аристократi?, свiтсько? i жрецько?, були грунтовно переробленi потiм грецькими органiзацiями, якi встановили канон (норму, правило) священних книг у кiлькостi, зазначенiй вище. В другiй частинi Бiблi? - Новому завiтi, теж рiзноманiтнiй щодо складу, в ?? епiчнiй частинi, розповiда?ться про життя, вчення, чудеса, смерть i воскресiння засновника християнсько? релiгi? Iсуса Христа ("Чотири ?вангелiя" - Матвiя, Марка, Луки i Iоанна), про дiяльнiсть його учнiв (апостолiв), а в кiнцi, в книзi, що назива?ться "Апокалiпсис" (одкровення), - про останнi часи людства, про кiнець свiту i "страшний суд" над живими й мертвими. Iсторi?ю свого складання, сво?м змiстом Бiблiя до певно? мiри схожа на священнi книги iнших релiгiй, наприклад на староiндiйськi Веди, староiранську Авесту, вавiлонськi релiгiйно-епiчнi оповiдi, що подекуди мають дуже близьку тематичну схожiсть з оповiданнями Старого завiту, i т. iн. Перша частина Бiблi? вiдбила рiзнi етапи стародавньо? iсторi? ?врейського народу, який вiд кочового стану переходив до осiлого, вiд родового суспiльства - до рабовласницько? держави. Друга частина - Новий завiт - виникла в умовах соцiального ладу Римсько? iмперi?. Вiдбиваючи погляди рiзних суспiльних формацiй, рiзних iсторичних епох, Бiблiя сповнена суперечностей, i недаремно, протягом свого довгого життя з iсторi? нових народiв ?вропи, вона то освячувала "князiвську владу божою милiстю, пасивну покору, навiть крiпосне право"[1] , то, навпаки, давала плебейству й селянству, що повставали проти гноблення, могутн? знаряддя для боротьби, як це було в Германi? XVI ст. або пiд час англiйсько? пуритансько? революцi? XVII ст.[2] Так, у Германi? "сво?м перекладом Бiблi? Лютер дав плебейському руховi потужне знаряддя. За допомогою Бiблi? вiн протиставляв феодалiзованому християнству сво?? епохи скромне християнство перших вiкiв, феодальному суспiльству, що тодi розпадалося, картину суспiльства, яке нiчого не знало про багатоступневу, штучну феодальну i?рархiю. Селяни всебiчно використали це знаряддя проти князiв, дворянства й попiв. Тепер[3] Лютер обернув його проти них i склав на основi Бiблi? справжнiй дифiрамб встановленiй богом владi, кращого вiд якого неспроможний був будь-коли виготувати нi один блюдолиз абсолютно? монархi?"[4]. Повний переклад Бiблi? в давнiй росiйськiй лiтературi вийшов тiльки наприкiнцi XV ст. ("Геннадi?ва бiблiя"), а в укра?нськiй лiтературi - наприкiнцi XVI ст. (Острозька друкована бiблiя 1581 р.). До цього часу використовувалися тiльки тi окремi тексти бiблiйних книг, якi необхiднi були для потреб культу i складали "Паремейник" - збiрник уривкiв iз Старого завiту (паремiй), якi читалися пiд час церковно? вiдправи. Крiм того, у вжитку були й окремi книги Старого завiту в повному виглядi. З новозавiтних книг ранiше вiд iнших з'явились ?вангелiя i "Апостол". ("Дhянiя", тобто iсторiя апостольського служiння i збiрник послань, приписаних апостолам Павловi, Петровi, Iоанновi та iн.). Одна з найстарiших книг, що збереглися до наших днiв вiд Ки?всько? Русi, - це так зване "Остромирове ?вангелi?", списане iз староболгарського оригiналу, як гадають, у Ки?вi дияконом Григорi?м для новгородського "посадника" (намiсника) Остромира в 1056 - 1057 pp. Цей рукопис, багато орнаментований заставками i розмальованими заголовними буквами, з трьома зображеннями ?вангелiстiв, який до того ж прекрасно зберiгся, мiстить ?вангельськi читання, пристосованi для церковно? вiдправи в недiлi i в свята (так зване "?вангелi?-апракос", неповне). Бiблiйнi книги вiдкривали оберненому в християнство читачевi цiлий свiт рiзноманiтних нових настро?в i образiв. Вони давали йому нову вiдповiдь на питання про походження свiту, людини i людського суспiльства; подавали ряд геро?чних саг про боротьбу ?врейського народу з ворогами (деякi iз цих саг вiдбились уже в оповiдях "Початкового лiтопису"), виводили образи мудрих i сильних царiв (Давида i Соломона), образи майбутньо? долi людства аж до його страшного, хоч i не визначеного точно в часi, кiнця. Багаторазово й рiзноманiтне теми, мотиви, образи бiблiйних книг були використанi пiзнiшою лiтературою. В укра?нськiй лiтературi вплив Бiблi? легко простежити аж до XIX ст. включно. Пригадаймо роль, яку вiдiграють бiблiйнi образи, поставленi на службу революцiйнiй боротьбi, в поезi? Т.Г. Шевченка: дiйовi особи з "Книги царств" придалися для антимонархiчно? сатири ("Саул", "Старенька сестро Аполлона"), мотиви так званих пророчих книг - для вiршiв, що гнiвно картають суспiльнi болячки i розкривають перспективи свiтлого майбутнього ("Iсаiя. Глава 35", "Осi? глава XIV", "Подражанi? I?зекi?лю. Глава 19"). Бiблiйний матерiал тут всюди переусвiдомлений, перероблений, сповнений iншого iдейно-громадського змiсту. Те саме бачимо i в iнших письменникiв. Образ бiблiйного Мойсея, наприклад, вирiс у грандiозний символ в однойменнiй поемi Франка; образ Самсона, стародавнього ?врейського Геракла, теми, зв'язанi з вавiлонським полоном, послужили матерiалом для поем i драм Лесi Укра?нки. Цiлком зрозумiло, що поряд з таким використанням бiблiйного матерiалу ми вiдзначимо в iсторi? укра?нсько? лiтератури й випадки звернення до нього для реакцiйних цiлей. Такi випадки - часте явище в XIX ст. Однi?ю з найпопулярнiших книг Бiблi? i в свiтовiй лiтературi, i у нас був Псалтир. Псалтир - збiрник 150 релiгiйних гiмнiв, молитов-пiсень, який складався старо?врейською мовою мiж VII ст. до н. е. i I ст. н. е. Автори цих пiсень невiдомi: очевидно, ?х було багато, хоча традицiя висунула переважно одного - царя Давида. Дослiдження показу?, що сучасний текст Псалтиря ? результатом роботи цiлого ряду поколiнь: найдавнiшi його частини належать до епохи, коли ?врейська релiгiя ще не знала моноте?зму; вони зберiгають залишки первiсних магiчних поглядiв. Рiзними були й приводи до складання псалмiв: серед них ? гiмни хвалебнi, подячнi i благальнi, повчальнi й пророчi пiснi, пiснi-елегi?. ?днiсть враження створю?ться лише загальним пристрасним тоном i грандiознiстю образiв. Людинi протиставлено образ грiзного божества Ягве-?гови, що живе на Синайськiй горi, громовержця, бога вiйни, який любить молiння i хвали, нещадного в сво?й помстi. Вiршований ритм побудований на симетричному (паралельному) розташуваннi думок: у кожному паралельному виразi знаходимо пiдвищення i зниження, наприклад: Ти одяга?шся свiтлом, мов ризою, - простира?ш небеса, мов шатро; Ти буду?ш над водами горiшнi чертоги тво? - робиш хмарини тво?ю колесницею. З такого паралелiзму частин - ритму думок - i створю?ться враження вiрша, рiзко вiдмiнного, отже, i вiд метричного, i вiд силабiчного, i вiд тонiчного вiршування. Виразнiсть поетично? форми псалмiв, стислiсть i закiнченiсть окремих виразiв разом з широким застосуванням Псалтиря в християнському богослужебному культi забезпечили данiй пам'ятцi широку популярнiсть у слов'ян пiсля ?х переходу в християнство. Жодну з бiблiйних книг не любили так часто цитувати: уже Початковий лiтопис раз у раз циту? Псалтир; Володимир Мономах у сво?му повчаннi дiтям розповiда?, як у тяжку хвилину життя вiн бере Псалтир i шука? вiдгуку на сво? почуття: "Взем Псалтирю в печали, разгнух я, и то ми ся выня; вскую печалу?ши, душе? вскую смуща?ши мя?" Георгiй Зарубський, застерiгаючи вiд мирських пiсень, наполегливо рекоменду? замiсть них читати псалми: "А крестьянскы суть гусли прhкрасная доброгласная Псалтиря, ею же присно должни есмы веселитися... То ти драго есть весhлье, то ти прhславная есть пhснь со ангелы ны совокупляющи..." I пiзнiше, в XVI ст., Iван Вишенський рекоменду? замiсть хитромудрих силогiзмiв i "велеречивой риторики" виучувати "богоугодну Псалтирь". Так, крiм свого культового призначення, Псалтир посiв значне мiсце i серед книг постiйного читання: по ньому набували знання церковнослов'янсько? грамоти, окремi мiсця iз псалмiв мiцно осiдали в пам'ятi, стаючи ходячими формулами для виявлення почуттiв i думок; по Псалтирю ворожили - ? спецiальнi списки "гадательних" псалтирiв, де спецiальними приписками до кожного псалма вказано, як i коли даний псалом можна використати як пораду i повчання. Нарештi, Псалтир, безперечно, впливав i естетично. Термiн "псальма" мiцно прищепився в репертуарi бродячих спiвцiв-лiрникiв для позначення пiсень релiгiйного i морально-дидактичного змiсту. Поетична сторона псалмiв привертала до них увагу i новiтнiх поетiв: в укра?нськiй лiтературi до них звернувся, наприклад, Т.Г. Шевченко в сво?х "Псалмах Давидових", якi ? чудовим зразком того, як стара форма може бути поставлена на службу новому змiстовi. Вiршованi переклади псалмiв ми знаходимо також у Гулака-Артемовського, П. Кулiша та iнших поетiв XIX ст. АПОКРИФИ Книгами, об'?днаними назвою Бiблiя, далеко не вичерпувалась вся епiчна творчiсть старо?врейсько? i християнсько? релiгi?. За межами бiблiйного канону лишався широкий цикл легенд i переказiв, якi з рiзних причин не ввiйшли до нього i пiсля встановлення канону дiстали назву "отреченных", або апокрифiчних (грецьке слово apskrnjoz - прихований, та?мний, пiзнiше також - фальшивий). На час прийняття Ки?вською Руссю християнства книги цi у Вiзантi? остаточно визнанi були хибними: вже в одному з найстарiших перекладних збiрникiв, в Iзборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких "отреченных" книг (по-латинi - iндекс): другий список дату?ться XII - XIII ст. Це "нерекомендоване" читання набуло, проте, популярностi не меншо?, нiж книжки "рекомендованi". Воно приваблювало до себе пишним розквiтом фантазi?, крiм того, доповнювало часто стислi вiдомостi книг канонiчних. Апокрифiчнi перекази в складi перекладних вiзантiйських збiрникiв, у складi так звано? Пале? (виклад старозавiтно? iсторi? за Бiблi?ю i легендами, свого роду сурогат повно? Бiблi?, яка ще не була повнiстю перекладена) i в окремих списках тягнуться через усю iсторiю i росiйсько?, i укра?нсько? лiтератури (аж до XIX ст.). Апокрифи лишили дуже помiтний слiд в укра?нському фольклорi: досить розгорнути будь-яку збiрку укра?нських народних казок, щоб зустрiтися там з легендами про створення свiту, про Адама, про всесвiтнiй потоп, про царя Давида, про Соломона, про персонажiв новозавiтних переказiв. Вивчаючи iсторiю образотворчих мистецтв у Ки?вськiй Русi XI - XIII ст. i на Укра?нi в XVI - XVIII ст., ми не раз знайдемо в стiнних храмових розписах та iконах подробицi, безпосередньо навiянi апокрифами. Фреска Ки?всько? Софi? XI ст. на тему "благовiщення" зобража? богородицю, що сто?ть бiля колодязя з водоносом у руках i прислуха?ться до слiв ангела; тако? сцени нема? в канонiчному ?вангелi?, але вона ? в апокрифiчному ?вангелi? Iакова. Переказ про те, як Христос, пiсля сво?? смертi на хрестi, спустився в пекло i, на велике невдоволення Сатани та його приспiшникiв, вивiв звiдти душi старозавiтних праведникiв, вiдомий i в Ки?вськiй Русi, був драматизований на початку XVII ст. в "Словi про збурення пекла", яке дало у XVIII ст. матерiал для безлiчi бурлескних вiршiв на великоднi теми. Весь цей епiзод заснований на апокрифiчному ж переказi "Никодимового ?вангелiя". Цей переказ, у свою чергу, вiдбився i в церковному живопису. Таких прикладiв можна було б навести безлiч. Поширюючись на письмi, апокрифiчнi перекази поширювались i усним способом. Iгумен Данi?л з Чернiгiвщини, що ?здив до Палестини в XII ст., у розповiдь про свою подорож вставля? багато апокрифiчних переказiв, якi вiн чув вiд провiдника, що був "муж свят, стар денми i книжен вельми". В iстинностi i святостi цих розповiдей Данi?л не сумнiва?ться. Апокрифами користувались iнодi i, наново складаючи ?х, так званi ?ретики (представники яко?-небудь ?ресi: грецьке airesiz - окрема думка, партiя, секта), якi повставали проти панiвних, затверджених офiцiальною церквою поглядiв. Апокрифи ?ретичного походження розвивали, наприклад, iдею релiгiйного дуалiзму, боротьби двох рiвноправних сил - бога i диявола, iдею, яка пiдривала принцип феодально? i?рархi? i беззаперечного шанування "нижчими" вищих. Апокрифи були одним iз засобiв пропаганди в слов'янських ?ретикiв Х ст., "богомiлiв", спорiднених iз захiдно?вропейськими альбiгойцями, вальденсами, катарами; всi вони виникли як одна з форм протесту закрiпаченого i обтяженого поборами селянства проти феодальних володарiв. Дуалiстичнi перекази про створення свiту ми знаходимо вже в лiтописнiй розповiдi про ростовських волхвiв ("Повhсть временных лhт", 1071). В укра?нському фольклорi такi перекази утворюють широкий цикл, що змальову? рiзнi епiзоди боротьби бога з Сатана?лом, в якiй бог iнодi зазна? i невдач, але кiнець кiнцем перемага? Сатана?ла. Ними давно зацiкавились фольклористи, i ще М.П. Драгоманов i М.Ф. Сумцов присвячували нiй темi спецiальнi розвiдки. Широкий цикл апокрифiчних переказiв щодо ?х тематики дослiдники подiляють на три групи. Першу становлять апокрифи старозавiтнi - про створення свiту, про Адама i ?ву, про Ноя i всесвiтнiй потоп, про потемкiв Ноя i, зокрема, про Йосифа та його братiв, що продали Йосифа в ?гипет, про Мойсея, про царiв Давида i Соломона тощо. Бiльшiсть цих апокрифiв ще старо?врейського походження. Другу групу - новозавiтнi апокрифи - можна подiлити на двi пiдгрупи: першу становлять перекази про Христа - апокрифiчнi ?вангелiя Iакова, Фоми, Никодима, i легенди, що ?х доповнюють, наприклад, переказ Афродiтiана про народження Христа, переказ, який згодом дав ряд деталей укра?нським шкiльним драмам рiздвяного циклу XVII - XVIII ст.; другу пiдгрупу становлять апокрифiчнi ходiння апостольськi, якi розвивають i доповнюють новозавiтну книгу "Дiянь апостольських". Третя велика група близька до друго? - апокрифи есхатологiчнi (грецьке eskatoz -останнiй), в яких розповiда?ться про потойбiчний свiт, про рай i пекло - мiсця, де блаженствують праведнi i страшними муками караються грiшники, про майбутню долю людства i про останнiй, "страшний", суд. Уся ця лiтература цiкава переважно тим, що подавала конкретнi подробицi, якi доповнювали прогалини або розвивали мотиви бiблiйного тексту. В iнших випадках iнтерес цей загострював тенденцiю розповiдi прямим або побiчним висновком з не?. Недаром особливо популярнi були апокрифи есхатологiчнi. Церква сама охоче поширювала цю лiтературу як засiб впливу на маси; проте й тi верстви населення, якi вороже настро?нi були до iснуючого порядку, але не мали впевненостi, що можна змiнити його власними силами, тяглися до цi?? лiтератури, яка давала можливiсть хоч би в мрiях побачити торжество соцiально? справедливостi. Цим поясню?ться, наприклад, поширенiсть апокрифа "Хожденi? богородицi по мукам". Змiст цього апокрифа зводиться ось до чого: на прохання богородицi архангел Миха?л вiдкрива? перед нею всi муки грiшникiв у пеклi, а потiм ангели возносять ?? до престолу невидимого творця, де вона з усiм сонмом безтiлесних сил i святих блага? свого сина про помилування грiшних. Прохання ?? довго лиша?ться марним, i тiльки нескоро бог погоджу?ться не простити, а полегшити становище засуджених, давши ?м вiдпочинок "вiд великого четверга до свято? п'ятидесятницi". Апокриф дiйшов до нас у рукопису XII ст. i переписувався з додатками та переробками потiм не раз. Ряд укра?нських текстiв XVIII - XIX ст. надруковано у вiдомому збiрнику апокрифiчних текстiв I. Франка. Порiвняно iз старiшими редакцiями, ми знаходимо в них i щось нове. Образ богородицi - заступницi грiшникiв вiдступа?: центр уваги перенесено на картини пекельних мук, розроблених багато детальнiше, нiж у раннiх редакцiях. У редакцiях раннiх перед богородицею проходить по черзi ряд картин - кромiшньо? тьми, вогняно? рiки, вогняно? хмари, смоляного потоку, озера; там караються грiшники, якi не визнавали iстинного бога, а поклонялися iдолам Трояна, Хорса, Велеса, Перуна; в iншому мiсцi в тяжких муках стогнуть патрiархи i ?пiскопи, немилостивi князi й царi. Укра?нська редакцiя 1747 р. вносить у картини мук побутовий елемент, розправляючись з дрiбнiшими гнобителями та ошуканцями трудового селянства i показуючи, як терзаються шахра? - мiрошники, кравцi, кушнiри, шевцi, лимарi i т. д.; у фантастичну розповiдь вторга?ться живе життя, картини реальних соцiально-побутових вiдносин. Образи потойбiчного свiту втiлили мрiю про вiдплату за нескiнченнi гiркi кривди, а разом iз тим виконали, до певно? мiри, i агiтацiйну роль, так само як виконували ?? образи "Божественно? комедi?" Данте, розумi?ться, незрiвняннi з даним апокрифом щодо художньо? сили. Деякi деталi з цi?? картини пекельних мук пригадував, можливо, Котляревський, змальовуючи пекло в "Ене?дi". Але й стара рамка апокрифа "Хожденi? богородицi" та ?? заступництво за грiшних не забулась; вона перероблена в укра?нському фольклорi в одну з щедрiвок, широко вiдомих аж до XIX ст. включно: Ой сiв Христос вечеряти, Прийшла до його та божая мати: "Оддай, сину, райськi ключi Одiмкнути рай i пекло, Випустити грiшнi душi" i т. д. Так i iншi апокрифи з розвиненiшою фабулою проникали цiлком або частинами в народнi маси, ширилися серед них i зберiгалися саме завдяки сво?й соцiально-моральнiй тенденцi?. Серед старозавiтних апокрифiв найбiльш розвинену фабулу мають апокрифiчнi казки про царя Соломона. Термiн "казка" цiлком застосовний до цих легенд, якi лише в малiй мiрi ввiйшли до Бiблi?, але широко представленi вже в так званiй "Агадi", особливiй галузi ?врейсько? талмудiйсько? лiтератури[5] , яка виникла в II ст. до н. е. на основi ?врейського фольклору. В переказах про Соломона досить важливе мiсце займа? тема розв'язання важких загадок. Вiдомо, яке значення часто ма? в казковiй композицi? загадка. На загадках буду?ться нерiдко весь сюжет казки: загадка спрямову? i пожвавлю? казкову дiю, будучи спiвзвучною ?й сво?ю та?мничiстю, зручною для не? сво?ю гнучкiстю, несподiваним виникненням з переплетенням обставин, здатнiстю тримати увагу слухача в напруженнi. На загадках буду?ться жанр апокрифiчних запитань-вiдповiдей ("Бесhда трех святителей" та iн.), якi задовольняли колись примiтивну допитливiсть; з них можна було дiзнатися, на чому держиться земля, вiд чого походить грiм i блискавка, iз скiлькох "частин" був створений Адам, хто двiчi помер (Лазар, якого за ?вангельською легендою воскресив Христос), хто не вмер (Iлля-пророк, живим узятий на небо), хто не зотлiв (дружина Лота, що обернулася в соляний стовп) тощо. Оточена епiчною дi?ю, вкладена в уста дiйових осiб, загадка ста? основою апокрифiчних переказiв про суди царя Соломона, про його змагання в мудростi з царицею Савською i з перським царем Дарi?м. Цариця, що з'явилася "вiд пiвдня", хоче поставити в безвихiдь мудрого царя сво?ми хитромудрими вiдповiдями. Коли ?? запитують, яке м'ясо вона хоче ?сти, - вона вiдповiда?: "М'ясо тих звiрiв, якi ночами лiтають мiж небом i землею, мають кiстянi крила, на небо не дивляться, голосу не мають". Соломон здогаду?ться, що мова йде про рибу. Iншим разом цариця одягнула сво?х отрокiв i дiвчат в однакове чоловiче вбрання, постригла ?х однаково i стала вимагати, щоб Соломон розрiзнив ?х. Соломон звелiв насипати горiхiв i запропонував позбирати ?х: отроки стали класти ?х собi в кишенi, а дiвчата сипати в рукава. Так знову було розв'язано загадку, i цариця, повернувшись у свою землю, "подивилась вельми премудрости Соломонове". В такому ж дусi i всi оповiдання про суди Соломона, якi доповнюють ?диний описаний у бiблiйному текстi суд. Помер якийсь чоловiк, залишивши дочку i шестеро синiв. Помираючи, вiн заповiдав золото дочцi, а все iнше майно старшому синовi. Скривдженi сини пiшли скаржитись Соломоновi. Соломон запропонував ?м викопати труп батька з могили, обрубати йому праву руку i принести: по нiй вiн, нiбито, дiзна?ться, як розв'язати суперечку. Коли почали розкопувати могилу, то старший син почав просити не чiпати тiла, обiцяючи подiлити спадщину порiвну. Почувши про це, Соломон здогадався, що справжнiй син той, хто не дав понiвечити труп, а iншi - нерiднi дiти померлого. Суди Соломона i змагання в мудростi - тiльки частина легендарного циклу про знаменитого царя. Центральною частиною циклу ? перекази про збудування Соломоном i?русалимського храму при сприяннi демона Ашмедая (Асмодея), який у слов'янських обробках перетворився в казкового Китовраса. О.М. Веселовський, що спецiально вивчав даний цикл у планi порiвняльно-лiтературного дослiдження, виводив прiзвисько Китовраса вiд Кентавра старогрецько? мiфологi?. В переказах про Соломона i Китовраса ми знайдемо багато дуже поширених казкових мотивiв: добування рiдкiсних предметiв (для збудування храму добува?ться камiнь, або "черв", - шамир, завдяки якому можна дерево i камiнь обтiсувати без усякого шуму), боротьба з чудесною, напiвдемонiчною iстотою, яка теж зада? загадки (цi?ю iстотою ? Китоврас, необхiдний для допомоги при добуваннi шамиру), закляття демона, що повста? проти свого повелителя, i вмiщення його в посудину, викрадання дружини (Китоврас завозить дружину Соломона) i, нарештi, мотив про гордого царя - чи не найпопулярнiший у всьому циклi. Китоврас, дiставши чародiйний перстень царя Соломона, закида? царя на край свiту, а сам набира? його образу i сiда? на його престолi; Соломон ста? жебраком, мандру? i, тiльки цiлком смирившись, через деякий час поверта? собi царство. Укра?нськi народнi казки не запам'ятали мудруватого iменi Китовраса, але добре знають премудрого Соломона i багато разiв варiюють мотиви, що ? в апокрифiчних переказах. Казки про Соломона легко знайти в першому-лiпшому збiрнику укра?нських народних казок. В "Малорусских народных преданиях и рассказах" М. Драгоманова ми знайдемо, наприклад, казку з епiзодами дитинства Соломона, другу - про зраду дружини i покарання ?? Соломоном, третю - про Соломона та його злу матiр, четверту - про суд Соломонiв. Не позабуто в них i образ Китовраса, але вiн назива?ться тут сатаною, або дияволом. В однiй з таких казок розповiда?ться, як Соломон за вечерею засперечався з сатаною, хто з них сильнiший i владнiший. Сатана похваля?ться, що може обернути всю безлiч сво?х слуг у маковi зерна i замкнути в однiй бочцi. Соломон не вiрить. Сатана викону? те, що обiцяв. Соломон закляв вiщим словом бочку i закопав ??. Так i загинули б демони, якби згодом, спокушений скарбами, обiцяними сатаною, цар Iрод (новозавiтний персонаж) не вiдкопав бочки i не випустив чортiв. Перед нами мотив про "замкненого бiса", який обiйшов казковий епос усього свiту вiд арабсько? "Тисячi i однi?? ночi" до укра?нських казок про те, як бiдний селянин замкнув 12 злиднiв у бочку, а його багатий заздрiсний брат визволив ?х собi на лихо. Замiсть злиднiв iнодi виступа? недоля, iнодi смерть. У писаних апокрифах про Соломона це оповiдання ма? заголовок: "Како Соломон закопа бhси в единой дельвh (бочцi) тьмами тем, тысящами тысяч". Вiдокремившись вiд iменi Соломона, мотив замкненого бiса з фольклору перейшов i в художню лiтературу (оброблений I. Франком, на основi усного переказу, в оповiданнi "Без працi" i Гоголем в "Ночi перед рiздвом"). Мотив про царя, що втрача? царство i ста? вбогим, особливо полюбився фольклоровi прихованою в ньому соцiально-викривною тенденцi?ю. В XVII ст. старовинна лiтература ще раз зустрiлася з ним у повiстi про гордого царя Iовiнiана з перекладного збiрника "Римськi дiяння". Укра?нська народна казка зна? його i з iм'ям царя Соломона, i без цього iменi (наприклад, серед казок, зiбраних Рудченком, - "Южнорусские сказки", т. 2, стор. 36). Бiльшiсть апокрифiв сво?ю формою нагадують кiнець кiнцем бiльш-менш насиченi фабульним матерiалом казки. Зв'язок з церковною лiтературою виявля?ться лише в iменах i деяких деталях оповiдання, яке в цiлому розраховане на цiкавiсть i тому легко переходить з письменства в казковий фольклор. Мораль, що виплива? з апокрифiчних оповiдань, мало спiльного ма? з мораллю офiцiально? церкви. Апокрифiчна лiтература любить зниження священних осiб i подiй: вона часто-густо, так би мовити, демократизу? i божество, i святих, зводячи ?х з ?хньо? висоти на рiвень повсякденних побутових вiдносин. Апостоли ходять по Землi не стiльки як проповiдники християнського вчення, а як звичайнi мандрiвники. Виголодавшись, вони, проходячи полями, просять хлiба у селянина, але бiдняковi нiчого дати. Вiн iде до мiста по хлiб, а тим часом апостоли беруться за плуг, орють i сiють; чудесним способом перед самим поверненням старого селянина нива вкрива?ться спiлим житом. I цей апокрифiчний переказ пiдхоплений був щедрiвками: В чистiм полi плужок оре, А в тiм плужку чотири воли половi?, А в них роги золотi?. Святий Петро за плугом ходить, Святий Павло воли гонить, Пресвятая дiва ?сти носить, ?сти носить, бога просить: "Уроди, боже, жито, пшеницю, Усяку пашницю..." Лiтература панiвних класiв не затримувалась на такiй тематицi. Але часто-густо апокрифiчна розповiдь не тiльки видозмiню? церковну мораль, а й зовсiм знiма? момент цi?? моралi. Так, милостивий образ Христа, проповiдника любовi до ближнього, руйну?ться, наприклад, оповiданнями апокрифiчного ?вангелiя Фоми, якi показують Христа свавiльним, примхливим пiдлiтком, що користу?ться сво?ю силою для жорстоко? помсти сво?м напасникам. Переслiдувачi юного Iсуса слiпнуть, сохнуть, падають мертвими. Вiн творить чудеса, але й вони розрахованi на здивування читача, а не на його душевне розчулення. Церква вносила апокрифiчнi перекази в iндекси заборонених книг, засуджувала ?х як "басни и кощюни", але часто-густо користувалася ними i в сво?му образотворчому мистецтвi, i в проповiдях, i в iнших видах церковно? лiтератури, зокрема в лiтературi агiографiчнiй. АГIОГРАФIЧНА ЛIТЕРАТУРА_ Агiографiчна (вiд грецького agioz - святий, grajw - пишу) лiтература становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До не? входять так званi "житiя святих". Житi? - бiографiя видатно?, з погляду церкви, особи, що написана в тонi ?? вихваляння. Починаючи з епохи сво?? боротьби з язичництвом (з античними релiгiями), християнство зiбрало чимало спогадiв про сво?х ревносних прихильникiв, якi або заплатили за свою вiдданiсть новiй релiгi? мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали ??, зазнаючи утискiв i страждань (сповiдники), або, займаючи керiвний пост у християнськiй общинi, сприяли змiцненню нового культу (святителi; по-грецькому - ?пiскопи, буквально - наглядачi), або прославились життям, строго згiдним з приписами церковно? моралi (преподобнi). Дi? останнiх полягали в аскетичних подвигах, наприклад у вiдмовленнi вiд ?жi (посники), в цiлоденному стояннi на якомусь пiдвищеннi - "столпi", в станi мовчазного самозаглиблення (столпники); ще iншi вiдмовлялись з любовi до бога вiд вищого людського дару - розуму, симулюючи iдiотизм i божевiлля (Христа ради юродивi). Аскетизм як форма морально? поведiнки не ?, як вiдомо, приналежнiстю тiльки християнсько? релiгi? - вiн поширений був уже в античностi, знали його i брахманiйська, буддiйська i магометанська релiгi?. Цих сво?х дiячiв християнська релiгiя називала загалом - "святi". Пам'ять про них становила гордiсть церкви, житт?писи ?х подавались як iсторично-цiнний спогад, як приклад, що заслугову? наслiдування, як одна з форм релiгiйно? християнсько? пропаганди. Однак правдивих iсторичних документiв, що ?х мали пiд рукою автори житiй, було небагато. На допомогу приходив матерiал, нагромаджений античною мiфологi?ю, схiдними казками i легендами - то у виглядi цiлiсних сюжетiв, то у виглядi окремих мотивiв; в iнших випадках образ святого виникав з уособленого абстрактного поняття; iнодi приводом до виникнення легенди служила навiть пряма помилка, наприклад неправильно прочитане iм'я. Наукова критика вiдзначила, наприклад, вiдбиття старогрецького мiфа про Едiпа, батьковбивцю i кровозмiсника, в християнських житiях св. Григорiя i св. Юлiана Милостивого (цi мiфи зв'язанi також з християнськими легендами про Iуду Зрадника). Розповiдь про те, як римський iмператор Август наказав кумкаючим жабам мовчати i вони замовкли, повторено в застосуваннi до багатьох святих, схiдних i захiдних. Староримськi божества Вiрнiсть i Згода мають сво? аналогi? в образах християнських святих - Вiри, Надi?, Любовi та ?х матерi Софi? (по-грецькому - Мудрiсть). Напис на верстовому каменi староримсько? дороги: ("83 milliario" ("83 милi"), прочитаний як "83 milites" ("83 во?ни"), да? привiд до агiографiчно? легенди про 83-х нiби похованих там во?нiв-мученикiв i т. iн. Особливо вдячний матерiал авторам житiй давали ?вангельськi розповiдi про життя i чудеса Христа. Христос - iдеал, що його повинен наслiдувати святий, а тому житi? пристосову? свою розповiдь до ?вангельсько?, поповнюючи недостачу вiдомостей ситуацiями, аналогiчними до життя Христа. Ще в дитинствi святий, виявляючи незвичайну мудрiсть, диву? навколишнiх, як дитина i отрок Iсус в ?вангелi?; так само, як диявол спокуша? Христа в пустинi, так пробу? вiн збити рiзними спокусами з дороги спасiння i святого; чудеса, творенi святими, ? також варiанти чудес ?вангелiя. Отже, перед новою лiтературною формою "житiя" (новизна ??, звичайно, вiдносна, бо самий жанр бiографi? був доведений до високо? досконалостi ще античнiстю) вiдразу поставала небезпека вдатися в шаблон. Цi?? небезпеки вона й не уникнула. Цiлий ряд житiй склада?ться з риторичних схем, загальних мiсць, з якими нема чого робити iсториковi i вiд яких мало користi iсториковi лiтератури. Але поряд iз шаблоном бiльшiсть житiй мiстить i елементи, навiянi живою дiйснiстю: в них вiдбились мiсцевi побутовi риси i риси епохи, в них знайшли свiй вияв iдеали рiзних суспiльних груп, починаючи вiд перших часiв християнства i кiнчаючи епохою капiталiзму, коли новi святi з'являлися вже дуже рiдко. Житi? неминуче повинно було займатися не тiльки зовнiшньою бiографi?ю святого, а i його "внутрiшнiм життям", - iнакше кажучи, його психологi?ю: в цьому лiтературне значення житiй, якi пiдходили, хоч i боязко, до розв'язання художньо? проблеми зображення людсько? психiки. Фантастика житiй, ?х повчальнiсть, подавана в живих образах, в непозбавленiй драматизму формi, цiкавi побутовi деталi - все це забезпечувало жанровi популярнiсть серед читачiв. Житiями захоплювались, як потiм захоплювались романами: в образах головних дiйових осiб вбачали iдеал, зразок поведiнки. За типом перекладно? житiйно? лiтератури створювалась своя, оригiнальна, яка так само пiдготовляла, хоч i повiльно, можливiсть пiзнiшо? появи в читацькому середовищi психологiчного роману. Слов'янськi переклади пам'яток агiографiчно? лiтератури прийшли на Ки?вську Русь, мабуть, одночасно з богослужебними книгами. Звичайно житiя приходили в складi двох збiрникiв. Перший, що по-грецькому називався Мiнологi?м (Мiсяцесловом), або Синаксарем (збiрником), у слов'янському перекладi дiстав назву "Пролога" (за першою статтею грецького збiрника -прологом, тобто передмовою). На початку це збiрник дуже коротких пам'яток, розмiщених у порядку церковного календаря, з доданням таких же коротких замiток про свята "господськi" i "богородичнi"), бiльше довiдник, нiж книга для читання. Далi збiрник значно розширився пiсля додання нових житiй святих (мiсцевих), повчань, цiкавих повчальних легенд з рiзних джерел. Вийшла велика хрестоматiя рiзноманiтного, цiкавого в цiлому, але, звичайно, пiдпорядкованого церковним тенденцiям читання. Другий тип збiрника - "Четь?-мiне?" (вiд грецького mhn - мiсяць) - збiрник широких житiй, також розмiщених у календарному порядку (дванадцять частин за дванадцятьма мiсяцями року), причому на кожний день, в порядку зазначено? вище i?рархi?, пода?ться декiлька житiй рiзного обсягу, аж до розмiрiв повiстi i навiть роману. Найстарiшi списки "Пролога" припадають на XII - ХIII ст.; списки "Четь?х-мiней" збереглися вiд ще бiльш ранньо? пори (найстарiшi, що дiйшли до нас частинами, належать до XI ст.) i iснували на Укра?нi аж до XVII ст., коли один з тодiшнiх укра?нських письменникiв, Дмитрiй Туптало, зробив нову обробку всього житiйного матерiалу, яка вийшла друком у 1689 -1705 pp. i вiдома пiд назвою "Четi?х-мiней Дмитрiя Ростовського". Аж до новiтнiх часiв "Четь?-мiне?" були однi?ю з найпоширенiших книг до читання не тiльки серед панiвних класiв, а й серед письменного селянства. Згадуючи сво? дитинство, Шевченко в епiлозi "Гайдамакiв" говорить: Бувало, в недiлю, закривши Мiнею, По чарцi з сусiдом випивши тi??, Батько дiда просить, щоб той розказав Про Колi?вщину... Ще бiльше читались, звичайно, "Четь?-мiне?" в новооберненiй у християнство Ки?вськiй Русi. Iнок Зарубського монастиря (Ки?вського князiвства) Георгiй у повчаннi (XII ст.) рекоменду? сво?му духовному синовi цей церковний епос, який, очевидно, повинен витiснити язичницькi казки i саги: "Аще ли глума ищеши и веселiя, и всякiе утhnхи, то прi?м животворныя книгы i почhсти (прочитай) святых муж повhсти, и ученiя, и дhла". Вiзантiйська лiтература знала три типи житiй: житiя реторичнi, житiя лiтургiчнi (що читалися пiд час вiдправи культу) i житiя народнi. Само собою зрозумiло, що найбiльшо? популярностi в Ки?вськiй Русi набули житiя останнього типу, названi народними, звичайно, не тому, що вони виникли в народi, а тому, що вони розрахованi були на широкого читача. Виникнення монастирiв - зокрема заснування Ки?во-Печерсько? лаври - викликало iнтерес до житiй засновникiв схiдних монастирiв: уже автор "Житiя Феодосiя" Нестор друго? половини XI ст. посила?ться на вiдомi йому житiя Антонiя Великого, Сави Освященного, ?вфiмiя - видатних пустинникiв Сходу. Особливий слiд в ?вропейському мистецтвi лишило "Житi? Антонiя Великого", написане Афанасi?м Александрiйським (IV ст.) i рано перекладене слов'янською мовою. Тема "спокуси святого Антонiя" довгий час була поширеною темою захiдно?вропейського живопису; у французькiй лiтературi XIX ст. житi? дало матерiал для фiлософсько? поеми в прозi Флобера "Спокуса св. Антонiя". Але Антонiй Афанасiя Александрiйського ще дуже далеко сто?ть вiд Антонiя Флоберового. В житi? постiйно пiдкреслю?ться байдужiсть Антонiя до освiченостi i свiтського знання. В дитинствi Антонiй не вчиться грамоти; пам'ять замiня? йому начитанiсть; вiн премудрий i розумний, хоча зовсiм "не учился книгам". Коли язичницькi фiлософи прийшли його "спокушати", вiн у вiдповiдь запитав ?х: що чому переду? - розум чи письмена: "Разум ли от письмен составися или письмена от разума произыдоша", i фiлософи примушенi були визнати першенство розуму. "Сего ради, - вiдповiда? Антонiй, - аще кому разум здрав ?сть, сей письмен не ищет". I в прикiнцевiй похвалi святому автор ще раз пiдкреслю?, що Антонiй прославився "не хитрости ради книжных словес, ниже мирские ради мудрости и любопрения, ни ради нарочита рода, ниже богатств бесконечное собрание его прослави, но богоугодное житие". З дитинства Антонiй не цiкавиться "миром". Дитячi iгри його не приваблюють. Зате вiн ретельно ходить до церкви. Пiсля смертi батькiв, увiйшовши одного разу до храму, вiн чу? слова, що там читаються: "Якщо хочеш бути досконалим, iди продай майно i грошi роздай жебракам". Так вiн i робить. Дальше його життя - ряд аскетичних подвигiв: пiст, умертвiння плотi, життя в дикiй пустелi, де потiм навколо нього збираються послiдовники i заснову?ться монастир. Саме тут i починають його спокушати демони. Спочатку вони намагаються збентежити його рiзними житт?вими спогадами i турботами; далi вони страхають його звуками грому, примарами диких звiрiв, заслiплюють його чудесним свiтлом, бентежать грою i танками, але святий не пiдда?ться. Одного разу демон постукав у ворота монастиря i почав скаржитися Антонiю на монахiв, якi ненавидять його без усяко? причини: "Я ж ?м нiчого не роблю, самi вони себе i один одного бентежать". Антонiй змушений був визнати справедливiсть слiв демона. Ставши засновником i главою обителi, Антонiй запроваджу? в нiй суворий чернечий статут, викрива? язичникiв i ?ретикiв, повча? братiю, творить чудеса i кiнець кiнцем помира?, вiдчуваючи наближення ангелiв, що прийшли по його душу. Крiм епiзодiв iз спокусами, житi? бiдне на фабульнi моменти i становить iнтерес, головним чином, для чернечого середовища. В ньому заперечу?ться не тiльки сучасний побут, а й усяке мирське пiклування про житт?вi потреби. Це типове житi? аскета, для якого важливi тiльки питання морального самовдосконалення, що розумi?ться як знищення в самому собi всяких бажань i потреб. Читач-мирянин вiддавав перевагу перед Антонi?м iншим святим, що ближче стояли до мирського життя, брали участь у ньому хоч би сво?ми чудесами. В народному середовищi набули слави святi, що ?х образи якимсь шляхом асоцiювалися з образами старих язичницьких богiв i напiвбогiв, утворюючи в результатi нову язичницько-християнську мiфологiю, розвитковi яко? церква не перешкоджала, а з свого боку готова була пристосувати сво?х святих до народних навичок i потреб. Внаслiдок так званого двовiрства (про яке мова буде далi) "язичницьке", змiшуючись з "християнським", фактично взяло гору над ним: населення дохристиянського слов'янського "Олiмпа", зрiсши в багато разiв, зажило з новими прихiдцями бiльш-менш добросусiдським життям. Новий релiгiйний синкретизм утворювався тим легше, що церковна християнська обряднiсть мiстила в собi багато магiчних елементiв, як i обряднiсть язичницька, а християнськi святi поповнили недолiк у рядах "вищих богiв" i дали iмена багатьом безiменним до того часу силам, уособленим в анiмiстичному свiтоглядi. Святий Iлля-пророк увiбрав у себе риси бога-громiвника; в образi Iвана Купали об'?дналась згадка про Iоанна Хрестителя з образом стародавнього сонячного божества; святий Георгiй Побiдоносець, на укра?нському грунтi в пiзнiшi часи вiдомий пiд iм'ям святого Юрiя, став покровителем стад i полiв, повелителем вовкiв, начальником весни, можливо, також будучи прямим заступником слов'янського бога Велеса. Окремi представники церкви протестували проти цi?? "паганiзацi?" (вiд латинського paganus - язичницький) християнських святих: "На Георгия мученика празник диаволский на поле изшедших сатанh офhру танцами и скоками чинти разорhте", - обурювався наприкiнцi XVI ст. Iван Вишенський; але старовиннi звича? держалися мiцно i були вигiднi для само? церкви, яка заохочувала цi, так би мовити, самочинно виниклi культи. Серед iнших святих особливо популярний на Укра?нi був святий Микола Мирликiйський - "Мирноки?вський", як назива? його народна пiсня, переусвiдомлюючи по-сво?му незрозумiлу грецьку географiчну назву. З його iм'ям зв'язаний цiлий ряд укра?нських народних легенд, почасти побудованих на мотивах його житiя, почасти заснованих на якихось дохристиянських переказах. Якщо, наприклад, святий Пантелеймон, на прiзвище Цiлитель, став покровителем народно? медицини, святий Вонiфатiй - спецiалiстом по лiкуванню пияцтва, то святий Микола вiдомий як рятiвник потопаючих, поручитель у грошових справах, який аж нiяк не вiдзнача?ться християнською лагiднiстю. Вiзантiйське житi? святого Миколи вже в XI - XII ст. стало доповнюватися оригiнальними розповiдями про його чудеса, якi вiн зробив уже в межах Ки?всько? Русi. Один киянин вiдпустив на волю взятого в полон половця пiсля того, як той поклявся iм'ям святого Миколи, що доставить викуп. Половець гадав, що iкона Миколи, перед якою вiн поклявся, нiчого йому не зробить, якщо вiн не викона? сво?? клятви. Микола тричi з'явля?ться до половця i нагаду? про викуп. На третiй раз вiн скида? половця з коня, мучить i б'? його об землю. Наляканий половець вибира?ться до Ки?ва i на велику втiху киянина вруча? йому обiцяний викуп, розповiвши про явлення святого Миколи. Ту саму роль вiдiгра? святий Микола i в фольклорi, як можна бачити з оповiдання, записаного I. Манжурою на колишнiй Катеринославщинi. Один бiдний селянин не мiг заплатити подать. Його покликали до "збiрнi", стали бити i, нарештi, прив'язали до стовпа. Знайомий ?врей дав йому грошей, взявши з нього перед iконою Миколи клятву, що вiн ?х поверне. Справи селяниновi пiдправились, вiн розбагатiв, але клятви не виконав. I от одного разу в полi його наздогнав фургон, пере?хав його, зламав йому саме ту руку, якою вiн брав у ?врея грошi. Видужавши, селянин розкаявся i повернув грошi ?вре?вi. Наведенi оповiдання - тiльки незначна частина оригiнального, писаного i усного, легендарного епосу про святого Миколу, епосу, що виник у Ки?вськiй Русi i на Укра?нi на основi житiйних легенд i ще не досить дослiджений лiтературознавцями i фольклористами. Але житiя могли ставати популярними i не лишаючи помiтних слiдiв у фольклорi. Поряд з житiями, пройнятими аскетичними чи строго ортодоксальними тенденцiями, до складу тих самих "Четь?х-мiней" потрапляли i житiя, з офiцiйного погляду, апокрифiчнi, "отреченнi", або тому, що в них подавались факти, зовсiм невiдомi канонiчним писанням, або тому, що в них, хоч i в приглушенiй формi, чулись ноти протесту проти панiвних класiв. Нерiдко сво?ю формою цi житiя далеко вiдходили вiд усталеного агiографiчного типу житiй, проте це не заважало ?м сильнiше впливати на фантазiю i почуття широкого кола читачiв. Такими, ?, наприклад, багатi на есхатологiчнi мотиви житiя Василiя Нового (грецька пам'ятка Х ст.) i Андрiя Юродивого (X - XI ст.). Житi? Василiя Нового збереглося в слов'янських рукописах XIV i наступних столiть, але, очевидно, перекладалось ранiше. Воно набуло великого поширення, i майже нема? жодного великого рукописного збiрника, де не було б списку цього житiя. Почина?ться воно звичайно: святу людину без роду i племенi, бродягу, що видався пiдозрiлим вiзантiйським властям, заарештували, кинули в тюрму i взяли на тортури, але цим не добились вiд нього потрiбних про себе вiдомостей. Кiнець кiнцем його випустили. Добродiйники дали йому притулок, приставили до нього в служницi бабусю Феодору. Василiй живе в столицi разом з гуртком сво?х шанувальникiв, спостерiгаючи двiрцевi перевороти i чвари, що тут вiдбуваються. У нього дар провидiння, i на цьому заснованi його нечисленнi чудеса; загалом вiн особа загадкова, i про нього самого розповiсти майже нiчого: його житi? - привiд для двох великих додаткiв, зв'язаних з житi?м майже механiчно. Цi додатки - розповiдь Феодори, що явилася пiсля смертi учневi Василiя ченцевi Григорiю, про повiтрянi митарства i видiння самого Григорiя npo страшний суд. Феодора докладно розповiда?, що вона почувала пiд; час смертi. Ангели взяли ?? душу i повели до бога. По дорозi. душа робить двадцять двi зупинки; саме вони i називаються митарствами. На кожнiй зупинцi демони в образi страшних ефiопiв затримують душу i подають ?й рахунок ?? грiхiв. Ангели протиставляють йому добрi дiла Феодори i заслуги святого Василiя; зваживши грiхи й заслуги, вiдкупляються вiд злих митарiв i йдуть далi. Iнший епiзод - видiння Григорiя про останнi днi i страшний суд: тут - картини пекла i раю, блаженство праведних, муки грiшникiв - образи, що, за лiтописним переказом, вразили колись уяву князя Володимира i широко були потiм використанi церковним живописом. Поряд з апокрифiчним "Хожденi?м богородицi по мукам" - це ще одна вiзантiйсько-слов'янська паралель до "Комедi?" Данте. Основне джерело оповiдання - Апокалiпсис i "видiння", а разом з ними - враження вiд реально? дiйсностi, реалiстичний змiст, прибраний в "iрреалiстичну" форму. Автор, за словами О.М. Веселовського, любовно опису? картину суду, "з видимим iнтересом стежачи, як спускаються i пiднiмаються ангели, як сонм за сонмом виступа? на сцену, i йдуть яснi юрби вiд великого града до Едема i вiд оновлено? землi до врат неба. Це великий царський вихiд вiзантiйського двору з усiма його церемонiями, перенесений у церковний вжиток i звiдти на небо серед сяяння, у славословлення i риторики. Автор, очевидно, пройшов риторичну школу: його ангели лiтають, як блискавка, як орли i швидколiтнi яструби, святi - як яснi горлицi... Деякi образи не позбавленi поезi?: ангели черпають золотими посудинами вiд нецьогосвiтнього вогню, що росить свiтлом, i несуть його у високостi, на вiвтар господа. Поряд з епiтетами реального характеру iншi позбавлено всяко? образностi: мисленi каменi, розумнi вертогради". Незважаючи на деякi слiди риторично? виучки в автора, в цiлому житi? Василiя Нового вiдступа? вiд шаблону риторичних житiй i наближа?ться до тi?? групи, яку вище названо було "народною". Ще далi вiд традицiйно? форми сто?ть перекладене також у домонгольську епоху "Житi? Андрiя Юродивого" (в уривках збереглося в "Прологах" XIII - XIV ст., повнiстю - у списках, починаючи з XIV ст.). Родом скiф (слов'янин), Андрiй був слугою вiзантiйського вельможi Феогноста. Вiн видiлявся серед iнших слуг розумом i величною красою. Одного разу йому сниться iподром, де один проти одного стоять готовi до змагання люди в бiлому одязi i чорнi ефiопи. Осторонь свiтлий юнак з дорогоцiнними вiнками - нагородою для переможця. Пристрасне бажання здобути вiнець обiйма? Андрiя; втрутившись у змагання, вiн перемiг найстрашнiшого з ефiопiв i тут же у снi дiстав роз'яснення i заповiт: "Вiнцi - це вiнцi Христовi, ефiопи - сили демонськi. Iди з миром, як друг наш i брат, стань юродивим Христа ради". З цього часу Андрiй зрiка?ться свого розуму, його визнано божевiльним, вiн живе в холодi i в спецi просто неба, ночу? на купах смiття, ?сть що попало, зазна? побо?в i знущань. Вiн покинутий - навiть собака, до якого вiн прихилився в лютий мороз, щоб зогрiтися, гарчить i вiдходить вiд нього. Але вiн винагороджений у снi i наяву незвичайними видiннями. Якось, замерзаючи, побачив себе в раю. Замiсть подертого лахмiття, на ньому дорогий одяг, немов витканий блискавками; на ногах, звичайно босих, - позолоченi чоботи, на головi вiнець блискучий. Навколо нього чудеснi дерева, запашнi вiтри. Вiн ходить у райських садах, пишаючись i торжествуючи: "То не мав де голову прихилити, а то ходжу тут, мов цар якийсь". "Чудеснi привиди" (створенi й тут за земним образом i подобою) чергуються в житi? з жанровими малюнками життя великого мiста, сповненого контрастiв бiдностi й багатства, сповненого соцiальних i економiчних суперечностей. В житi? нема? плану, воно все склада?ться з епiзодiв, але крiзь усi епiзоди проходить ?дина соцiальна тенденцiя. От Андрiй спостерiга? похорон багача: померлого проводжа? пишна процесiя, але тiльки одному святому видно, що за гробом iде цiлий натовп демонiв в образi танцюючих i радiючих ефiопiв i блудниць. Ангел роз'ясню? Андрi?вi грiхи померлого. Найтяжчий з них - гноблення багатим сво?х слуг: вiн ?х морив голодом, лишав у холодi без одягу й взуття, бив, розбещував. Iншим разом Андрiй, зустрiвши якогось багача, попросив у нього милостинi, але той вiдмовив. "Правду про вас сказано,- говорить святий,легше верблюдовi пройти крiзь вушко голки, нiж багатому в царство боже". Багатий смi?ться, що юродивий циту? святе письмо, i вiдповiда?: "Ти бачиш нас багатими, а якби знав, скiльки ми для вас робимо". У вiдповiдь Андрiй говорить про те, що багачi ненаситнiшi за море, змiй i саме пекло. Але, дода? вiн - "подщимся, душе моя... и паки в жерновы мелимы: несть бо далече, да пойдем тамо, идеже ?сть зобь добрая и вода медвяная". Цей час - не тiльки за гробом, а в перспективi земного майбутнього, про яке Андрiй розмовля? iз сво?м учнем ?пiфанi?м: "В последняя дни восставит господь царя от нищеты; ходити начнет по мнозе правде и всяку брань уставити, и нищая богаты сотворит и будут человеци во дни его богати... и ходяще без боязни ратного строения, и без печали ходяще по земли, занеже брани не будеть". Перед нами вже не тiльки iндивiдуальний моральний iдеал, а й до певно? мiри соцiальна утопiя. Загалом вона та сама, що й у старозавiтних пророкiв. Лев ляже поруч з агнцем, у кожного буде свiй виноградник: iдеал дрiбного власництва, привабливий для бiдноти, але недосяжний, особливо в умовах феодально? епохи. В цих умовах вiн мiг мати i прогресивне значення, зливаючись з протестом всi?? знедолено? маси. Вже з наведених прикладiв ми бачимо, який рiзноманiтний змiст мiг вкладатися в традицiйну форму житiй. Термiном "житi?" позначалися нерiдко i твори, якi за сво?м типом належать, з нашого погляду, до жанру роману - таке, наприклад, "Житi? святих Варлаама i Iоасафа, царевича iндiйського". Пам'ять цих святих вiдзнача?ться в православному церковному календарi 19 листопада. Слов'янський переклад житiя з грецько? з'явився в Ки?вськiй Русi ще в домонгольську епоху, хоча рукописи, що збереглися, не старiшi XIV ст. Вже в 1637 р. в друкарнi Куте?нського монастиря вийшло друковане видання: "Гисторiя албо правдивое выписанiе святого Iоанна Дамаскина о житiй святых отец Варлаама и Осафа и о наверненю iндiян". В додатку до тексту вмiщено оригiнальну "Пhснь святаго Иосафа, кгды вышел на пустиню", яка стала потiм зразком для цiлого ряду руських духовних вiршiв i укра?нських "побожних пiсень". Пiзнiше, в скороченiй переробцi, житi? було вмiщене в "Четь?х-мiнеях" Дмитрiя Ростовського. Стислий змiст житiя такий. В iндiйського царя Авенiра, гонителя християн, довгий час не було дiтей. Коли, нарештi, народився син, названий Iоасафом, звiздар провiстив, що, пiдрiсши, царевич стане послiдовником християнства. Засмучений цар вирiшив запобiгти здiйсненню провiщення. Вiн вiдводить для Iоасафа розкiшний палац, оточений садом i iзольований вiд усього зовнiшнього життя. Вiдвiвши вiд царевича всякi тяжкi враження, цар сподiва?ться приспати його душу i уберегти ?? вiд шкiдливих християнських впливiв. Але рання допитливiсть розуму царевича призводить до того, що цар, пiсля багатьох просьб, змушений був дозволити йому вихiд з розкiшно? темницi. Ви?хавши, царевич зустрiча? хворого старика i дiзна?ться, що на свiтi iснують старiсть, горе, смерть. Тривога закрада?ться йому в душу, i вiн терза?ться нерозв'язаними питаннями. Тодi, з навiяння божого, пустинник Варлаам, переодягнувшись купцем, приходить до Iоасафа. Вiн заявля?, що принiс дорогоцiнний камiнь з чудодiйними властивостями: глухим вiн поверта? слух, нiмим да? голос, але вручений вiн може бути лише тому, хто цнотливий i ма? чистий зiр, - iнакше, взявши його, ослiпнеш. Купця пропускають, i Варлаам почина? свою проповiдь, внаслiдок яко? царевич ста? християнином. Марно цар-батько наказу? зловити Варлаама, марно прагне переконати сина, органiзовуючи для цього релiгiйний диспут, намагаючись вiдвернути його спокусою жiночо? краси, - Iоасаф лиша?ться непохитним. За порадою одного з вельмож, цар вiдда? синовi в управлiння половину свого царства, щоб зайняти його розум державними справами. Iоасаф оберта? сво?х пiдданих у християнство, ставить ?м пiсля смертi свого батька (який прийняв кiнець кiнцем вiру сина) iншого правителя, а сам iде до Варлаама в пустелю, де потiм помира? смертю святого аскета. Житi? наближа?ться до роману не тiльки розмiрами, -а й елементами психологiчного аналiзу: виникнення сумнiвiв у душi Iоасафа, невиразнi шукання сенсу i мети життя, боротьба мiж любов'ю до батька i любов'ю до вiдкрито? йому Варлаамом релiгi? тощо - така рiзноманiтнiсть у зображеннi внутрiшнього свiту героя не властива житiям i взагалi була новиною в лiтературi. Читачiв приваблювали також i тi вставнi апологи (притчi), якими користу?ться у сво?й проповiдi Варлаам для бiльшо? наочностi тi?? чи iншо? морально? тези. Такою, наприклад, ? "Притча про однорога (?норога)", як вона назива?ться в бiльшостi рукописiв. Усе земне, - проповiду? Варлаам, - примарне, як сон. Люди, поневоленi тутешнiм свiтом, поринули в турботи i не думають про те, що ?х жде за гробом, подiбно до тi?? людини, яка тiкала в пустелi вiд розлютованого однорога (в iнших текстах - скажений верблюд, розлютований лев). Тiкаючи, вона попада? в глибоку яму; падаючи, хапа?ться за деревце i повиса? на ньому. Приглянувшися, бачить, що корiнь деревця невпинно пiдгризають двi мишi - бiла й чорна; на днi ями - страшний дракон з розверстою пащею чека?, щоб мандрiвець упав; iз стiни провалля тягнуться до нього голови чотирьох отруйних змi?в. Але з гiлок деревця капа? мед; забувши про всi небезпеки, людина почина? вкушати цi мiзернi солодощi i тiшиться ними. Далi йде тлумачення змiсту: однорог - смерть, що переслiду? рiд людський; деревце - життя людське, що невпинно вкорочу?ться змiною дня i ночi (бiла i чорна мишi); дракон - пекло (або диявол), що чека? загибелi грiшного; краплини меду - земнi насолоди, мiзерна "сладость мира сего". Притча полюбилась i, вiдокремившись вiд даного житiя, iснувала окремо в старовиннiй лiтературi, у морально-повчальних збiрниках; вiдобразилась вона i в образотворчому мистецтвi. Серед iнших притч Варлаама ? й такi, що згодом можемо зустрiти в творах найвидатнiших письменникiв ново? ?вропи. Так, сцена вибору нареченого у "Венецiанському купцi" Шекспiра повторю? мотив "притчi про ковчеги" з житiя. Щоб випробувати сво?х наближених, якийсь цар наказав зробити чотири ковчеги (дерев'янi ящики). Два були позолоченi, але наповненi смердючими мертвими кiстками; два iнших вимазанi смолою i дьогтем, але наповненi дорогоцiнностями i ароматами. Покликавши вельмож, цар пропону? ?м оцiнити ковчеги. Вельможi, звичайно, обманюються зовнiшнiм виглядом ковчегiв. Цар користу?ться нагодою i повча? ?х: ящики з мертвими кiстками подiбнi до пишно виряджених пихатих багачiв, а ящики в смолi i дьогтi - до бiднякiв, якi одягнутi убого, але благоухають i зачаровують прихованими моральними якостями. Манера вставних розповiдей зближа? "Варлаама i Iоасафа" з розповiдною лiтературою Сходу. Грецький оригiнал житiя припису?ться то якомусь ченцевi Iоанну, то Iоанну Дамаскiну, вiдомому вiзантiйському письменниковi i поетовi VIII ст. Однак уже в XVII ст. помiтили схожiсть iсторi? Iоасафа з переказами про легендарного засновника буддiйсько? релiгi?, iндiйського царевича Сiддарти. Роботи лiтературознавцiв XIX ст. (серед яких почесне мiсце належить розвiдцi I. Франка) показали з усi?ю переконливiстю, що "Житi? Варлаама i Iоасафа" - справдi християнська переробка буддiйських легенд, "перехожа повiсть", яка втягнута була в коло агiографiчно? лiтератури i як житi? набула широко? популярностi у всiх лiтературах ?вропи. Особливо полюбились зазначенi вище притчi Варлаама. Вже наприкiнцi XII ст. ми можемо вiдзначити факт використання однi?? з варлаамових притч вiдомим церковним оратором Кирилом Туровським в "Повhсти к Василию игумену о бhлоризць". "Притчу об инорогh" в росiйськiй лiтературi переказав вiршами В. А. Жуковський; ?? використав у сво?й "Исповеди" Л. М. Толстой. Серед вiршiв I. Франка в збiрнику "Мiй Iзмарагд" ми знайдемо поетичний переказ п'яти апологiв Варлаама, витлумачених уже зовсiм по-новому, в дусi революцiйно-демократичного просвiтительства кiнця XIX ст. Поряд з житiями до агiографiчно? лiтератури належать i малi розповiднi форми: невеликi оповiдання, анекдоти, влучнi вислови пустинникiв одного якого-небудь монастиря або кiлькох монастирiв, зiбранi разом i поданi як записи безпосередньо баченого i почутого укладачем. Звичайна назва ченця - отець, по грецькому patir, звiдси назва таких збiрникiв "патерики" (отечники). Вiзантiйська лiтература знала кiлька таких патерикiв. Найбiльшо? популярностi в слов'янських перекладах набув збiрник, складений Iоанном Мосхом, ченцем кiнця VI - початку VII ст., який об'?хав разом iз сво?м другом Софронi?м монастирi Палестини, ?гипту, Синаю, Сiрi?, Мало? Азi? й зiбрав там багато рiзноманiтного матерiалу. Книгу свою вiн назвав "Луг" (по-грецькому leimwn, leimwnarion); слов'янському перекладi книга ця набула назви "Синайського патерика". В строкатiй сумiшцi, "подiбно до квiтiв лугових", зiбрано тут у ?диний букет понад 200 окремих оповiдань, якi загалом становлять чималий iнтерес i для iсторика побуту, й для iсторика культури. Як i iншi укладачi патерикiв, Мосх не намага?ться лiтературно обробити сво? оповiдання. Оповiдання патерикiв - це звичайнi записи. "У школi божiй не вчать красно говорити, - зауважу? укладач одного з найстарiших патерикiв (Палладiй, IV ст.), - але вчать пiдкоряти свiй розум вiчнiй iстинi, щоб нею пройнятися". Нема? в авторiв, звичайно, i критичного ставлення до зiбраного матерiалу. В збiрнику Iоанна Мосха дослiдники знаходять, з одного боку, вiдгуки ?врейських талмудистських переказiв, з другого, - вiдображення арабського нахилу до розповiдi. Оповiдання суто свiтського змiсту чергуються з оповiданнями про аскетiв, що прославляють духовну мiць ченцiв у молитвi й аскетичних подвигах, ?х покору, постiйне уболiвання за грiхами тощо. Зрiкаючись всяких житт?вих благ, звiвши сво? людськi потреби до мiнiмуму, людина нiбито набува? особливо? сили, яку вiдчувають навiть звiрi пустелi. Таким ? в "Синайському патерику" оповiдання про лева авви Герасима (в росiйськiй лiтературi воно вiдоме в художнiй обробцi М.С. Лескова), яке ма? немало паралелей у казковiй лiтературi, починаючи з оповiдання про римського раба Андрокла та його лева i продовжуючи старовинними нiмецькими народними книгами.[6] Але поряд з такими оповiданнями ми можемо зустрiти у Мосха i суто свiтську новелу, наприклад оповiдання про злочинну матiр. Пiд час плавання корабель став у морi, незважаючи на сприятливий вiтер. Капiтан корабля в розпачi. Раптом вiн чу? голос: кинь у море Марiю й закiнчиш благополучно сво? плавання. Капiтан, не розумiючи, про яку Марiю йде мова, пiсля повторного поклику та?мничого голосу, гукнув: "Марi?!" Одна з пасажирок вiдгукнулась i пiдiйшла. Вiдiйшовши з нею осторонь, капiтан сказав: "Бачиш, Марi?, який я грiшник: через мо? грiхи корабель не може зрушити з мiсця". "Нi, це я грiшниця", - вiдповiда? Марiя i розказу? свою iсторiю. Лишившися вдовою з двома дiтьми, вона, полюбила якогось вiйськового, який, проте, через дiтей не хотiв з нею одружитися. Тодi вона ?х убила. Але, дiзнавшись про ?? злочин, вiйськовий жахнувся i категорично вiдмовився стати ?? чоловiком. Злякавшись, щоб не розкрився ?? злочин, вона втекла. Капiтан, вислухавши розповiдь Марi?, не наважу?ться кинути ?? в море. Вiн пропону? ?й спробу: спершу спуска?ться в човен сам, але корабель не рушив з мiсця; потiм спуска? в човен Марiю, i човен негайно йде на дно, а корабель почина? йти благополучно. Мотив "сповiдання грiхiв" на морi ми знаходимо у вiдомiй укра?нськiй думi про Олексiя Поповича i бурю на Чорному морi. "Луг духовний" Iоанна Мосха, добре вiдомий уже в рукопису XI - XII ст., в 1628 р. був надрукований у Ки?вi друкарем Спиридоном Соболем "в дворh Iова Борецкого, митрополита кiевскаго" - "Лимонар, сирhч Цвhтник иже во святых отца нашего Софронiя, патриарха iерусалимскаго, составлен же Iоанном i?ромонахом в лhто шестьсотное..." До видання додано передмову, яка поясню?, хто був автор i його друг Софронiй, якому присвячено книгу, i рекоменду? ?? увазi "зацного чителника". "Читай теды книгу тую охотною душею и вhрою несумненною и так обычай и живот твой подлуг читання стосуй, абысь таковых и так презацных мужей, которых тут выписаных знайдеш, годным ревнителем стал, а за часом их сполкованню прилучен был..." Крiм "Синайського патерика", в слов'янських перекладах надходили й iншi патерики пiд назвами "Скитського", "?гипетського", "Римського" тощо, що проходили через усе старовинне письменство як руське, так i укра?нське. Пiд ?х впливом виник оригiнальний "Ки?во-Печерський патерик", про який мова буде далi. Мiж оповiданнями перекладних патерикiв i оповiданнями "Ки?во-Печерського патерика" часто спостерiга?ться схожiсть, яка поясню?ться, зрештою, не стiльки запозиченням, скiльки схожiстю побутових умов монастирського життя i схожiстю думок та почуттiв близько спорiднених соцiальних груп. Вплив перекладно? агiографiчно? лiтератури на лiтературу оригiнальну винятково великий. Вище вже говорилось про виникнення в фольклорi цiлого ряду агiографiчних легенд, де вiдгуки житiй переплелись з мотивами, що йдуть вiд язичницько? старовини. Багато чим завдячу? житiям i лiрична поезiя напiвкнижного й напiвнародного походження: так званi "набожнi" або "побожнi" пiснi, що поширювалися серед патрiархально-вiдсталого селянства i через усну передачу, i через збiрники, рукописнi й навiть друкованi, на зразок "Богогласника", що з 1790 p. витримав кiлька видань, у складi якого ? ряд пiсень, взятих iз житiйних збiрникiв (пiснi Параскевi-П'ятницi, великомученицi Варварi, святому Микола?вi, Олексi?вi - чоловiку божому, Онуфрi?вi-пустельнику, Георгi?вi Побiдоносцю та iн.). Але далеко бiльший вплив на всi цi пiснi мала церковна лiрика, iсторiя яко? почина?ться з II ст. н. е. i тягнеться на сходi протягом усi?? епохи iснування Вiзантiйсько? iмперi?. ЦЕРКОВНА ЛIРИКА Перекладна церковна лiрика представлена творчiстю багатьох десяткiв поетiв, серед яких свого часу славилися, наприклад, ?фрем Сiрiн (сiрi?ць) - IV ст., Григорiй Богослов - IV ст., Роман Сладкоп?вець - V ст., Андрiй Критський - VII - VIII ст., Iоанн Дама скiн - VII - VIII ст., монахиня поетеса Кассiя - IX ст. та iн. Вiд первiсно? простоти i нехитромовностi вiзантiйська церковна лiрика йшла до велико? формально? вдосконаленостi, виробивши новi вiршовi розмiри, створивши мудрованi строфiчнi побудови i жанри, зумовленi тим чи iншим способом вокального виконання. Суб'?ктивних елементiв у цiй лiрицi або нема? зовсiм, або вони незначнi. Вона виявля? не особистi, а колективнi почуття всi?? вiруючо? общини. Нема? велико? сво?рiдностi й в доборi поетичних засобiв: вони наперед указанi Бiблi?ю, книгами Старого i Нового завiту, особливо Псалтирем, i книгами пророкiв; тому тi самi образи i поетичнi формули ми знайдемо в поетiв, що належать до рiзних столiть. Оскiльки з християнського погляду особи i подi? старозавiтно? iсторi? - прообрази i передвiсники Нового завiту, остiльки поезiя ця багата на алегорi? i символи, а це, як вiдомо, становить характерну рису всього середньовiчного релiгiйного мистецтва. З формального боку, для не? характернi засво?нi вiд старо?врейсько? поезi? паралельнiсть розташування частин, часте повторення рефренiв. Ця лiрика в деякiй мiрi зазнала впливу i лiрики антично?, i антично? риторично? прози, з яко?, мiж iншим, запозичений нахил до рими. Вибранi й систематизованi в окремих збiрниках, цi лiричнi твори цiлою масою прийшли в слов'янських перекладах у Ки?вську Русь зараз же пiсля прийняття християнства. Залежно вiд вмiщеного в них матерiалу цi збiрники мали рiзнi назви. Так, наприклад, збiрник церковних пiсень, що стосуються днiв церковно? вiдправи на весь рiк, називався "Минея мhсячная", церковнi пiснi, що стосуються до найзначнiшого з християнських свят - до свята пасхи i наступних пiсля нього тижнiв, згрупованi в "Трiоди цвhтной" (грецьке triwdion, слов'янське - "трипhснец"); цьому святу в християнськiй церквi переду? семитижневий пiст. Церковнi пiснi, зв'язанi з пiдготовкою до цього посту й з тижнями цього посту, становлять "Трiодь постную" i т. д. Перелiченi й подiбнi до них книги рiдко були матерiалом для домашнього читання, але пiд час кожно? церковно? вiдправи рiк у рiк слухали в хоровому й сольному виконаннi твори, що мiстилися в цих книгах, - i вони не могли не роботи свого впливу, запам'ятовувались. Церковнi пiснi, читання й обряди, розмiщенi в певному порядку, пiдпорядкованi ?диному композицiйному задумовi, в цiлому становлять "службу божу" - культову християнську драму, яка була цiлковитою новиною для язичникiв слов'ян. Лише деякою подобою тако? драми були в них, наприклад, весiльнi, а також похороннi обряди (старослов'янська тризна). Церковна драма, бувши таким же синкретичним дiйством, вiдрiзнялася вiд нього бiльшою розробленiстю i бiльшою складнiстю. За християнським богослужебним обрядом крились традицi?, якi перейшли до нього вiд старогрецького театрального дiйства. Сама внутрiшнiсть християнського православного храму щодо конструкцi? мала багато спiльного з античним театром. I там, i тут декоративна стiна з трьома виходами; в грецькому театрi - "скене", в православному храмi - iконостас; середнi дверi в старогрецькому трагiчному театрi призначались для виходу царiв, а в iконостасi християнсько? церкви вони називались "царськими вратами". Перед декоративною стiною старогрецького театру пiзнiшо? епохи було пiдвищення - проскенiон, куди виносилась дiя, де речитативнi вигуки акторiв чергувались з пiснями вiдокремленого вiд них хору. У храмi цей проскенiон дiстав назву "амвона", на якому i виконувалась значна частина богослужебного дiйства. Трьом акторам старогрецько? трагедi? - протагонiстовi, девтерагонiстовi й тритагонiстовi - вiдповiдали три служителi християнського культу трьох ступенiв: i?рей (священик), диякон i чтець (псаломщик, дячок), мiж якими i розподiлялась дiалогiчна частина дiйства. Важлива роль хору, наявнiсть елементiв пластики в рухах служителiв культу (поклони, ставання на колiна, здiймання рук, кадiння, повiльне й прискорене ходiння по церквi в рiзних напрямах i т. iн.), речитативний характер вигукiв i читань - усе це було формою християнсько? символiчно? драми, правильнiше сказати, кiлькох драм, якi мiняли свiй змiст i характер залежно вiд часу виконання (ранiшня i вечiрня вiдправи i т. iн.) i вiд того чи iншого моменту в церковному календарi. Рiзниця мiж богослужебним дiйством i театром - у цiлковитiй консервативностi церковного обряду, який не допускав нiяко? творчо? iнiцiативи, зовсiм не мiг розвиватися. "Репертуар" був раз назавжди точно заданий: точнi сценарi? кожного дiйства були закрiпленi в спецiальних порадниках - "служебниках", "требниках" i iн. Проте естетичний вплив мiг бути дуже великим. Ми ма?мо безпосереднi свiдчення лiтописного переказу про те, як Володимир перед прийняттям християнства послав послiв у Вiзантiю та iншi кра?ни подивитися, "какова там вhра". Вiзантiйськi греки повели слов'янських послiв в одну з найрозкiшнiших сво?х церков. Спiв хору, вигляд служителiв культу в одязi, що виблискував золотом та дорогоцiнним камiнням, прекрасний моза?чний живопис, що прикрашав стiни будiвлi, незлiченнi вогнi лампад перед iконами - все це справило на послiв Володимира, що жили на батькiвщинi ще в примiтивнiй вiдносно матерiальнiй обстановцi, разючий вплив. Повернувшись, вони, за переказом, розхвалювали князевi вiру грекiв, а про вiдвiдання вiзантiйського храму говорили: "И придохом же в Грекы, и ведоша ны, идеже служать Богу сво?му, и не свhми, на небh ли есмы быша, ли на земли; нhсть бо на земли такого вида, ли красоты такоя...Есть служба их паче всhх стран. Мы убо не можем забыти красоты тоя; всяк бо человhк аще вкусить сладка, послhди горести не приимаеть, тако и мы не имамы сдh быти". ОРАТОРСЬКА ПРОЗА За межами розглянутих жанрiв сто?ть ще ряд перекладних творiв, якi розрахованi не стiльки на почуття й уяву, скiльки на розум читача, подаючи йому новi поняття, вiдомостi й факти. Межi мiж "поезi?ю" i "прозою", мiж лiтературою художньою i науковою в дану епоху, як уже було сказано, часто бували надто умовнi. Ближче до поезi?, нiж до науково? прози, стоять твори вiзантiйських церковних письменникiв, проповiдникiв i моралiстiв, церковних ораторiв, якi культивували мистецтво виразного слова. Церковна проповiдь вiдiграла величезну роль у поширеннi й змiцненнi християнства. Первiсна проповiдь була усною: агiтатори нового культу мало дбали про художнiсть i закiнченiсть форми, очевидно, доповнюючи сво? живе слово жестами, iнтонацi?ю, внутрiшньою схвильованiстю сво?? мови. Але промови популярних проповiдникiв записувались iнодi ними самими, поширювались у рукописах, ставали лiтературою. Як вiдомо, мистецтво ораторсько? мови було доведено до високо? мiри досконалостi ще в античному свiтi. В системi антично? освiти теорi? ораторсько? прози риторицi вiдводилось чи не найперше мiсце. Iмена Демосфена i Лiсiя в старогрецькiй лiтературi, iм'я Цiцерона - в римськiй були оточенi великою шанобою i повагою. Перед християнськими письменниками ранньо? пори виникло питання, як поставитись ?м до спадщини в галузi ораторсько? прози, залишено? язичницьким свiтом. З одного боку, образна, пiдпорядкована законам струнко? композицi?, перiодизована, ритмiчна проза античних ораторiв; з другого - ?вангелi? й iншi книги Нового завiту, написанi необробленою, з погляду риторики, грецькою мовою, з домiшкою арамейських та латинських слiв i висловiв, - проза, бiдна на перiоди, чужа архiтектурнiй стрункостi, позбавлена звичного для знавцiв стилю ритму. З лiтературного погляду, Новий завiт, порiвняно з творами Демосфена або Платона, не вартий був нiяко? критики. Але водночас ця книга, написана "мовою рибалок", - книга "священна", яка вiдкрила людству з погляду адептiв нового культу незнану до того часу iстину. Розв'язання цi?? важко? дилеми знайдено було, наприклад, одним з вiдомих церковних ораторiв, Григорi?м Богословом, який, подiбно до двох iнших його сучасникiв - Василiя Великого i Iоанна Златоуста (всi тро? - IV ст.), здобував освiту в напiвязичницькiй школi. "Я б наслiдував приклад рибалок, - писав Григорiй, - якби мав силу творити чудеса, як вони: але через те, що моя ?дина сила у мо?й мовi, то я i присвячую ?? добрiй справi". Високу технiку антично? ораторсько? прози було поставлено, таким чином, на службу новому змiстовi, але з тим, додавали церковнi письменники, щоб красномовство було пiдпорядковане християнськiй релiгi?, "як тiло душi, як лiра пiснi". Так розвинулась вiзантiйська ораторська проза, - проповiдь з двома основними типами: повчальним i урочистим. Повчальна проповiдь пропонувала уроки християнсько? моралi, роз'яснювала бiблiйний текст i давала його тлумачення, стараючись впливати на волю i розум слухача; урочиста проповiдь ("слово"), впливаючи на почуття й уяву, прославляла геро?в i дiячiв церкви, подi?, що стали приводом до пiзнiших церковних свят. Твори трьох згаданих вище прославлених у Вiзантi? церковних ораторiв - Василiя Великого (303 - 379), Григорiя Богослова (329 - 389) i Iоанна Златоуста (344 - 407) - незабаром пiсля прийняття християнства прийшли в перекладi в Ки?вську Русь, стали тут предметом читання i вивчення i, до певно? мiри, допомогли сформуватися оригiнальнiй ораторськiй прозi. Цi твори переписувались i виходили друком протягом усього старого перiоду укра?нсько? лiтератури, впливаючи i на пiзнiших укра?нських церковних письменникiв. ЗБIРНИКИ РIЗНОГО ЗМIСТУ Як i бiльшiсть iнших перекладних творiв, пам'ятки ораторсько? прози приходили звичайно в складi збiрникiв, улюблено? у Вiзантi? Х - XI ст. форми лiтературно? передачi. Особливо популярнi проповiдi Iоанна Златоуста ще в Болгарi? вживались в антологiях з назвами "Златоструй", "Учительне ?вангелi?" (вибранi уривки з пояснювальних бесiд Iоанна на ?вангелiя, з додатком повчань iнших вiзантiйських письменникiв, об'?днанi в збiрник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвiтером) та iн. За цими зразками складались i в Ки?вськiй Русi антологi? ораторсько? прози ("Златоуст" i iн.). До творiв Iоанна Златоуста тут прилучалися повчання й iнших письменникiв, а потiм i самостiйнi твори, написанi за вiзантiйськими зразками. Декiлька збiрок антологiй такого типу дiйшло до нас уже в списках ХI-ХII ст. Сюди належить насамперед збiрник Святослава 1073 р. Збiрник цей був переписаний якимсь дяком Iоанном для великого князя Святослава Ярославича i в оригiналi вiдомий пiд заголовком "Събор от мног отець". На слов'янську мову збiрник цей був перекладений ще в IX - Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого вiн спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Григорiя Богослова, ?пiфанiя Кiпрського та iнших тут ми знаходимо й найдавнiший у нашiй лiтературi пiдручник риторики - статтю Георгiя Херобоска, вiзантiйського письменника IX ст., "О образhх". Стаття становить собою перелiк рiзних риторичних фiгур i цiкава сво?ю термiнологi?ю: "инословiе" (алегорiя), "превод" (метафора), "лихорhчье" (гiпербола), "поруганiе" (iронiя), "поигранiе" (сарказм) i т. д. Не менший iнтерес виклика? й другий збiрник Святослава - 1076 р., написаний рукою "грhшного Iоанна", мабуть, того самого Iоанна-дяка, який списав для князя Святослава Ярославича збiрник 1073 р. Збiрник 1076 р. складений, за словами Iоанна, "из мъног книг княжь", тобто на пiдставi тих матерiалiв, якi можна було знайти в тодiшнiй великокнязiвськiй бiблiотецi. Перед нами, отже, антологiя, складена ки?вським книжником. Можливо, що Iоанн, укладаючи свiй збiрник i добираючи до нього матерiал у великокнязiвськiй бiблiотецi, наслiдував збiрник 1073 р. До збiрника увiйшли вибранi твори Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Афанасiя Александрiйського, ?фрема Сiрiна i iн.; виписки iз житiй, iз патерикiв, навiть iз Бiблi?. Ввiйшли сюди деякi статтi й пiвденнослов'янського походження ("Слово некоего калугера о четьи книг" i iн.). Обидва збiрники свого часу переховувалися у великокнязiвськiй бiблiотецi; ними користувався Володимир Мономах, складаючи сво? вiдоме "Поученiе дhтям". Перекладна ораторська проза приносила з собою цiлий свiт нових iдей i понять, але дiяла й сво?ю формою, задовольняючи потреби в зразках яскраво?, виразно? мови. Морально-дидактична мета не усувала можливостi естетичного впливу. Потреби у влучному словi, в стислiй i виразнiй формулi житт?во? мудростi й досвiду задовольняли також антологi? коротких висловiв i афоризмiв, вибраних з Бiблi?, з творiв церковних письменникiв i письменникiв античних ("рhчи и мудрости от ?вангелiя, апостола, святых мужей и внhшних философов"). Звичайна назва тако? антологi? - "Пчела". Подiбно до того, як бджола збира? мед з рiзних квiток, так упорядник вiзантiйського збiрника (чернець Антонiй - XI ст.) старанно добирав "мислi мудрих людей" з книг церковних i свiтських. У слов'янськiй "Пчелh" матерiал розподiлено за темами. Один по одному йдуть роздiли про житi? добродiйне i про злобу, про чистоту й невиннiсть, про мужнiсть i про мiцнiсть, про правду, про братолюбство i про дружбу i т. д. Цитати розмiщено за ступенем авторитетностi: з ?вангелiя, "Апостола", Соломона, Iоанна Златоуста, патрiарха Фотiя, Плутарха, Фiлона, Демокрiта. Солона, Дiогена, Сократа, Менандра, Еврiпiда i iн. Слов'янськi переклади "Пчелы" були вiдомi в Ки?вськiй Русi вже в XII ст.; у XIII ст., як вважають дослiдники, був зроблений у межах Галицько-Волинсько? землi новий переклад безпосередньо з грецько?, а потiм "Пчела" не втрачала сво?? популярностi в росiйськiй лiтературi до XVIII ст., а в укра?нськiй i пiзнiше. В пiзнiших списках "Пчелы" ? спецiальний роздiл про "злих жiнок", який склада?ться з афоризмiв та анекдотiв. Частково цi афоризми належать ?фремовi Сiрiну, якому припису?ться окреме "Слово о злых женах". В якогось чоловiка померла зла жiнка i через кiлька днiв вiн почав продавати сво?х дiтей. Коли люди його лаяли, вiн вiдповiдав: "Боюсь, що коли вони пiдуть у матiр, то вирiсши, мене продадуть". Якийсь чоловiк, побачивши золото на потворнiй жiнцi, сказав: "Тяжко цьому золоту". Якийсь чоловiк кликав знайомого подивитися на муштрованих мавп. "Навiщо, - вiдповiв той, - у мене дома своя мавпа, жiнка злоподiбна". Зустрiчав я в дорозi лева, зустрiчав на перехрестi розбiйника, вiд обох утiк, а вiд зло? жiнки не можу втекти. Краще жити в пустелi з левом i з змi?м, нiж з жiнкою лукавою та язикатою. Добра жiнка - життя домовi й рятунок чоловiковi, а зла жiнка - пустота домовi й сум чоловiковi i т. iн. Зразками для збiрникiв, таких як "Пчела", були збiрники висловiв, що входили до складу Бiблi? ("Книги премудростi Iсуса, сина Сiрахового", книга притч Соломона й книга премудростi Соломона i, нарештi, "Екклезiаст" з його вiдомим афоризмом: "Суета суетствiй, всяческая суета"). В уснiй творчостi паралель до афоризмiв "Пчелы" становлять прислiв'я. Любов народу до прислiв'я i його художн? значення допомагають зрозумiти iнтерес, викликаний "Пчелой", та ?? мiсце в розвитку художньо? лiтератури. Прислiв'я - конденсований художнiй твiр, пiдпорядкований ритмовi логiчному й зовнiшньому, твiр, що подоба?ться сво?ю закiнченiстю, влучнiстю i можливiстю рiзноманiтного житт?вого застосування. Те саме здебiльшого становлять собою i вислови, зiбранi в "Пчелh" - розумi?ться, тодi, коли вони дiбранi вдало. ПРИРОДНИЧО-НАУКОВI ТВОРИ За ораторською прозою i збiрниками висловiв iдуть збiрники i твори, що цiкавили не формою, а змiстом, фактами, що в них подаються. Це - наука в умовному, звичайно, значеннi цього слова. Вона повинна була дати вiдповiдь на питання про природу, про навколишнiй свiт людини, про людське минуле. На питання природничо-наукового характеру перекладна лiтература вiдповiдала такими творами, як Шестоднев, "Фiзiолог", "Християнська топографiя" Козьми Iндiкоплова. Перекладна лiтература зна? не один Шестоднев, а кiлька ?х. З вiзантiйсько? лiтератури прийшли до слов'ян Шестодневи Василiя Великого i Георгiя Пiсiди, вiзантiйського поета VII ст. ("Похвала богу о сотворенiй всея твари"). З болгарсько? лiтератури прийшов у Ки?вську Русь Шестоднев Iоанна, екзарха болгарського. Щодо свого задуму, твори цi однаковi. За старо?врейським мiфом, записаним у Бiблi?, свiт створив бог за шiсть днiв. Шестоднев Василiя Великого й ? докладним коментарем до короткого бiблiйного повiдомлення про цi шiсть днiв творiння. На початку, застерiгаючи слухачiв вiд захоплення теорiями еллiнських мудрецiв про природу, автор, проте, примушений сам згадати i про атомiстичну теорiю, i про астрономiчнi дослiдження небозводу. У коментарях до бiблiйного тексту йому доводиться подавати i деякi природничо-iсторичнi вiдомостi, добутi античною наукою й зiбранi в Арiстотеля, Плутарха, Елiана i Плiнiя Старшого. Але спостереження i пiзнання природи цiннi для нього в такiй мiрi, в якiй явища природи можуть бути витлумаченi як символ релiгiйно-моральних понять. Особливо послiдовно цей символiзм проводиться в збiрнику, що ма? назву "Фiзiолог". У сво?му початковому виглядi цей збiрник складений був, видимо, ще у II - III ст. н. е. Не раз перероблений, вiн прийшов у Ки?вську Русь уже в пiзнiшiй вiзантiйськiй редакцi?. Вiн склада?ться з окремих розповiдей головним чином про тварин, почасти про каменi та рослини. Здебiльшого говориться не про те, що читач (особливо слов'янський) мiг бачити перед очима, а про рiдкiсних напiвказкових звiрiв i птахiв: або про казкового птаха Фенiкса, звiра iнорога (?динорога), або про екзотичних для слов'янства тварин - лева, слона, кита i т. д. Кожна розповiдь склада?ться з двох частин: у першiй описуються властивостi тварин, у другiй встановлю?ться "подiбнiсть" i робиться повчальний висновок. Серед пам'яток укра?нського релiгiйного живопису XVII - XVIII ст. можна часто зустрiти iкону iз зображенням птаха пелiкана (неяситi), який году? сво?х пташат власною кров'ю. Змiст цього зображення розкрива? один iз роздiлiв "Фiзiолога". Пелiкан - птах чадолюбний. Але чада його непокiрнi: ледве пiдрiсши, починають клювати свого батька в обличчя. Той у поривi гнiву б'? пташенят, але потiм, пожалiвши, оживлю? ?х власною кров'ю. Такий i Христос, що розiп'ятий був на хрестi й пролив свою кров для спасiння i вiчного життя людського роду. В укра?нському фольклорi ми зустрiча?мо не раз згадку про ?динорога ("?динорожця"). Пiд час всесвiтнього потопу, розповiда? одна укра?нська легенда, коли Ной збирав у ковчег тварин i птахiв, ?динорожець заявив, що вiн може плавати 40 днiв i 40 ночей i тому не потребу? ковчега. Можливо, так i сталося б, якби iншi птахи не втопили його, рятуючись вiд потоплення на його ж спинi. В одних переказах птах, в iнших - звiр-?динорожець ввiйшов у народну фантазiю й з iншими подробицями, взятими з того ж "Фiзiолога". Там про ?динорога розповiда?ться, що це - звiр, подiбний до козла, але з одним рогом посеред голови. Спiймати його важко, але коли привести до нього невинну дiвчину, вiн наближа?ться до не?, почина? ссати ?? грудь, i тодi вона може привести ?динорога в царську палату. Далi йде тлумачення, яке важко навiть не визнати штучним: "Сию рhчь добро приложите к лицу спаову: воздвиже бо рог спасенiя нашего в дому Давидове отрока своего; не могша ангельскiе силы удержати его, но вселися в чрево истиныя дhвицы, богородицы Марiй, и слово плоть бысть и вселился в ны". В такому ж родi вiдомостi, що подаються в "Християнськiй топографi?" Козьми, вiзантiйського ченця з ?гипту (VI ст.), прозваного Iндiкопловом, плавателем у Iндiю. Книгу свою Козьма написав iз спецiальною метою - заснувати географiю й астрономiю на бiблiйних даних у противагу язичницькому вченню Птолемея, який вважав, що земля ? куля i що сонце бiльше вiд землi. Насправдi ж, - твердить Козьма, - земля не куля, а площина, що ма? вигляд Но?вого ковчега або скинi? Мойсея.[7] На пiвночi землi ? висока гора, за яку заходить сонце. Сонце, мiсяць i зорi рухаються тому, що рухами ?х керують ангели так само, як перемiщенням хмар. Земна площина оточена океаном i сто?ть на якiйсь твердiй основi, так що теорiя "антиподiв", людей, що живуть на протилежнiй сторонi земно? кулi,- безпiдставна: навiть i вниз головою ?м однаково нема? на чому стояти i т. д. Як бачимо, до справдi наукового розумiння тут ще безмежно далеко. Та все ж усi цi на?вно-фантастичнi уявлення будили допитливiсть, примушували працювати думку в певному напрямi, поки не настав час перевiрки цих байок дослiдом i спостереженнями. Географiю, астрономiю й зоологiю такого ж роду ми зустрiнемо i в укра?нських церковних письменникiв XVII ст., хоч там вона запозича?ться вже з iнших - не так грецьких, як середньовiчних латинських джерел. IСТОРИЧНI ТВОРИ Допитливiсть iсторичну повиннi були задовольняти перекладнi вiзантiйськi хронiки, з яких досить назвати згадану вище хронiку Iоанна Малали, вiдому в перекладi вже з XII ст., але менш популярну в схiдних слов'ян, нiж хронiка iншого ченця - Георгiя, на прiзвисько Амартола (тобто "Грiшника"), IX ст.; руська редакцiя староболгарського перекладу цi?? хронiки припада? на першу половину XI ст. Обидва твори дають виклад всесвiтньо? iсторi?, але з традицiйного вiзантiйсько-чернечого погляду, тобто, починаючи з iсторi? стародавнiх ?вре?в (старозавiтно?), продовжуючи iсторi?ю раннього християнства (за Новим завiтом) i кiнчаючи докладно викладеною iсторi?ю вiзантiйською. Хронiка Георгiя Амартола склада?ться з чотирьох книг. У першiй, без певного плану, розповiда?ться про Адама, Немврода, Нiна, персiв, римлян, Фiлiппа Македонського, Олександра Македонського, про брахманiв, халде?в, амазонок тощо. Друга почина?ться також з Адама й да? старозавiтну iсторiю аж до римських часiв. У третiй книзi йде римська iсторiя вiд Цезаря до Костянтина, в четвертiй - iсторiя Вiзантi?, яку Георгiй припиняв на 842 роцi, але продовжувачi повели i далi. Укладач у вступi до сво?? хронiки запевня?, що вiн скористався для сво?? працi як старими еллiнськими, так i новими вiзантiйськими iсторичними працями, так само як i рiзними моралiстичними писаннями, але вибрав з усього цього матерiалу лише те, що йому здавалось "необхiдним" i "корисним", прагнучи подавати тiльки правду й утримуючись вiд усяких прикрас. Про "правду", звичайно, не доводиться говорити; що ж до "необхiдного", то до нього належать не стiльки полiтичнi подi?, як факти церковно? iсторi?: суть чернецтва, виникнення i поширення iконоборства у Вiзантi? (VIII ст.), вiрування язичникiв, вiра сарацинiв i т. iн. Чернечий погляд на свiт, витриманий у хронiцi, яка включила в себе i мiркування на богословськi теми, i розповiдi про чудеса, рiзко засуджу? ?ретикiв i прагне повчати читача. ПОВIСТЕВА ЛIТЕРАТУРА Хронiка зацiкавила читачiв Ки?всько? Русi, якi познайомилися з нею, видимо, iз складено? в Болгарi? широко? iсторично? компiляцi? XI ст., вiдомо? пiд назвою "Еллiнського i римського лiтописця". До цi?? компiляцi? ввiйшли обидвi хронiки - i Iоанна Малали, i Георгiя Амартола, доповненi запозиченнями з бiблiйних книг i з апокрифiчно? лiтератури. У XIII ст. цей "Лiтописець" був значно розширений i збагачений ще iншими пам'ятками, в тому числi такою вiдомою потiм у Пiвнiчнiй Русi й на Укра?нi мiфiчною iсторi?ю Олександра Македонського, яку можна вiднести вже до окремого розряду перекладно? лiтератури - до перекладно? "белетристики". Вже на перекладах старозавiтних бiблiйних книг, апокрифiв i житiй схiднослов'янський читач знайомився з античними мiфами i схiдними переказами, в бiльшiй чи меншiй мiрi християнiзованими. Не тiльки подiбнi "бродячi" сюжети, але й самi жанри ряду творiв на релiгiйнi теми - фантастична казка, змагання в мудрих запитаннях i вiдповiдях, геро?чний епос, часом суто свiтського "богатирського" характеру - не чужi, певно, i мiсцевому слов'янському фольклору, полегшували засво?ння цього нового письменства. Останн? приносить також лiтературнi жанри бiографiчно? повiстi й справжнього роману iз вплетеними, на схiдний зразок, дидактичними апологами, а також жанр iсторично? хронiки ("книги царств"). Тi самi сюжети i жанри ми знаходимо в перекладнiй свiтськiй "белетристицi" Ки?вського перiоду. Очевидно, церковна лiтература, що посилено насаджувалася, в значнiй мiрi пiдготувала грунт для поширення свiтсько? повiстi. Звичайно, вiзантiйська лiтература, яка була i тут основним джерелом або, принаймнi, iнстанцi?ю передачi для лiтератури слов'янсько?, наклада? свiй християнсько-повчальний вiдбиток також на цi свiтськi твори. До того ж тiльки незначна частина багато? розповiдно? лiтератури Вiзантi? переклада?ться на мови пiвденних i схiдних слов'ян. Це здебiльшого популярнi твори типу "народних книг", тодi як любовний або сатиричний роман i iншi жанри розповiдно? вiзантiйсько? лiтератури, почасти ще пiзньогрецького походження, зовсiм невiдомi слов'янському читачевi. Серед перекладених розповiдних творiв центральне мiсце займа? во?нська повiсть, зокрема зв'язана з iсторичними особами i подiями, як-от роман про Олександра Македонського, повiсть, вiрнiше цiла хронiка, про "Iудейську вiйну" Иосифа Флавiя або менш популярнi самi по собi повiстi про зруйнування Тро? та про iншi подi? легендарно? во?нно? iсторi?, в тiй мiрi, в якiй вони вiдбитi в перекладних вiзантiйських хронiках. Особливий iнтерес до повiстей з во?нною тематикою цiлком зрозумiлий у князiвсько-дружинних колах Ки?всько? Русi, бо i в побутi, i в усному геро?чному епосi вищо? верстви феодального суспiльства во?ннi сутички посiдали центральне мiсце, звiдси во?нним подвигам i особистiй доблестi надавалось виняткового значення. Зокрема, одним iз типових епiчних геро?в фольклору слов'ян i iнших народiв ? юний витязь, який з дитинства виявляв незвичайну силу та мужнiсть, нерiдко в по?днаннi iз невластивою вiковi мудрiстю. Цей же образ не раз повторю?ться протягом столiть у писанiй лiтературi схiдних слов'ян, перекладнiй i оригiнальнiй. Його ми зустрiнемо в "Александрi?", у вiзантiйськiй повiстi про Дiгенiса-Девгенiя, в iсторi? геро?в Троянсько? вiйни, в пiзнiших перекладах схiдно? повiстi про ?руслана i захiдно? - про Бову i т. д. Тих же епiчних рис палкого, смiливого, часом навiть необачливого юного витязя нада? сво?му геро?вi (навiть з деяким порушенням iсторично? правди) автор "Слова о полку Игоревh". Винятково сприятливий грунт для створення епiчного образу молодого героя-переможця, що не зна? перешкод, являли справжнi iсторичнi обставини життя й дiяльностi Олександра Македонського. Син македонського царя Фiлiппа й Олiмпiади, Олександр, вихованець Арiстотеля, вже з 16 рокiв бере участь у численних походах батька. Незабаром пiсля вбивства Фiлiппа Олександр здiйсню? задуманий ще його батьком похiд проти могутньо? персько? держави. Вiн завоював усю передню Азiю i ?гипет, а потiм i схiднi областi Персько? монархi?. Дарiя III, перського царя, розбито в двох боях; вiн тiка?, i, нарештi, його вбивають власнi наближенi. Завоювавши захiдну Iндiю, Олександр збира?ться продовжувати похiд на Схiд, до Гангу, але виснаженi вiйська вимагають повернення. В розпалi пiдготовки до нових походiв Олександр, пiсля коротко? хвороби, вмира? у Вавiлонi на 33-му роцi життя. На цiй iсторичнiй основi створю?ться напiвлегендарна повiсть про Олександра. В найдавнiшiй слов'янськiй редакцi?, вiдомiй нам з хронографiчних збiрникiв у пiзнiх бiлоруських або укра?нських копi