ходiн зна?, що мiг  би  довезти  селянина  до  станцi?  або,  ?дучи
ввечерi назад, довезти до села, навiть вiдрiзати трохи хлiба. Взагалi буде
зовсiм iнше становище,  яке?  -  очевидно,  набагато  краще.  Бо  все  так
сприкрилося. Треба щось сказати.
   -  Це  востанн?  тебе  питаю,  -  вiдкарбову?  Отроходiн,   ще   ближче
пiдступивши, - питаю востанн?: де чаша? Дiстанеш зерно i борошно, яке тобi
показано i обiцяно. Ну, не будь божевiльнийi Ти ж на краю прiрви. Я жду...
   Селянин вiдвiв  очi  вiд  поля  i  хворiсним  поглядом  зупинив  ?х  на
Отроходiнi: довго  розглядав,  нiби  впiзнаючи  i  зосереджуючися  думкою.
Здавши собi звiт, хто перед ним, скорбно поворушив губами i пiсля зусилля,
зрештою, вимовив - без  злостi,  без  презирства,  тiльки  з  бажанням  не
бачити, - вимовив, злегка махнувши долонею вiд себе:
   - Iди!..
   Це i образило Отроходiна - в його прихильному намiрi,  i  обурило;  вiн
зiм'яв папiросу в пальцях  i  зв'язав  губи  в  настирливий  вираз.  Круто
повернувся i твердими кроками попростував до свого мiсця в  тягарiвцi.  Не
оглянувшись, не сказав нi слова.

   Коли  тягарiвка  покотила  далi,  таки  випередивши  псiв,  цi  останнi
пiдiйшли до селянина.  Постояли  непорушно  потiм,  знiченi,  померехтiвши
очима i знов торкнувши писками одежу i траву, знов потрусили дорогою.  Там
нюхнули гумовий слiд тягарiвки,  потiм  вiдхилилися  вiд  нього  до  сухих
бур'янцiв, стоптаних людськими ногами.
   Катранник лежав, аж поки нагодилися хлопцi з  села,  що  ?хали  возами:
вони лагодили шляхи i дiставали харчi за роботу  з  того  жили.  Побачивши
лежачого, спинили одну пiдводу i питають:
   - Де ти взявся?
   - Вертаюся, хлопцi, з заробiткiв, - хрипко вiдказу? ?м Мирон Данилович,
- iти не можу
   Помогли йому сiсти на пiдводу i,  повернувши  до  села,  повезли.  Бiля
околицi вiн злiз, а хлопцi, скрутивши на бокову, коротшу дорогу,  подалися
доганяти сво?х.
   Мирон Данилович iшов недовго; не може нiяк! Знов  ляга?  -  коло  самих
хлiбiв, що листками в вiтрi мирно i  лагiдно  шелестять,  мов  хлюпають  в
зеленiй нивi, нахиляючись до селянина. Вiн назривав листя  i  почав  ?сти:
пожувавши трохи, зовсiм знеохотився. Прилiг i заснув.  Прокинувся  жахливо
слабий.
   Якраз тодi  хлопцi,  що  пiдвозили,  верталися  пiшки  додому,  -  знов
побачили лежачого i обступили його.
   - Чого ти й досi тут?
   - Не можу йти...
   Було йому зовсiм недалеко: спершу вниз  через  видолинок,  а  потiм  на
пiвзгiр'я, звiдки навпростець - до хати.
   Пiдождали хлопцi: коли надiйшла ?хня пiдвода,  знов  Мирона  Даниловича
пiдвезли: вже до його двору.Висадили недалеко вiд ворiт  i  по?хали  далi.
Вiн, як став на землю, хоче рушити, але тяжко йому - спиня?ться, пройшовши
кiлька крокiв. Два  односельчани,  батько  i  дорослий  син,  проходили  i
поздоровалися. Старий говорить:
   - Довго тебе не видно було; думали - пропав.
   - Може, те й станеться, що думали! Аби дома.
   Вони завели його в двiр, а самi пiшли сво?м напрямком, через  бур'янища
на вулицi. Тодi постояв вiн i, не  маючи  сили  триматися  рiвно,  лiг  на
шпоришi. Був смертно недужий. Хоч бачив перед собою порiг,  а  дiстати  не
мiг - не мiг навiть рукою ворухнути. Вiдвiв очi вiд порога,  подивився  на
небо i подумав: "Якби на  дiтей  глянути..."  Раптом  в  серцi  проблиснув
короткий, але невмолимо сильний бiль, i все навкруги зникло вiдразу.
   Якраз тодi з хати вийшла родина, бо крiзь вiкна  повидiлося,  що  хтось
прибув i в дворi лiг. Дiти дивляться: то ?хнiй тато лежить i вже  видно  -
неживий.
   - Татусю!  -  закричала  Оленка,  як  не  при  собi,  гинучи  вiд  болю
душевного, а потiм обернулась i знов криком: - Мамочко!  -  i  стала  бити
себе рученятами в груди, раз за разом.
   Мати, побачивши, що дитя ?? пропада?  вiд  нещастя,  вхопила  Оленку  i
пригорнула до себе:
   - Перестань, рiдна моя! Перестань, пiдожди!..
   А синок, збагнувши, що сталось, не мiг  нiчого  вимовити:  йому  кругом
почало плавати, - вiн заплющився i нахилив голову, мов  пiд  чийсь  помах,
застигнувши коло матерi.
   Вона ж, взявши ?хн? горе, вже сама чу?, що от-от пiдкоситься на  мiсцi,
як стеблина, ?й все з свiту стало в очах грiзне i страшне, i нiби валиться
крiзь морок. Ось вона - сама з дiтьми, перед найлютiшим лихом,  вiд  якого
повороту нема. Схилилась до Мирона Даниловича: дивиться на  обличчя  його,
аж землисте, на очi, що позападали. I, потеряна, не добере,  що  робити...
Але, як подумала: "Може, вiн опритомнi?", - враз наказала дiтям:
   - Поможiть менi!
   Взяла мужа  пiд  плечi,  щоб  до  порога  тягти;  а  дiти  плачуть,  не
рухнуться.
   - Не бiйтесь, може, тато ще житиме, - помагайте!..
   Вони беруться, але пiдмоги мало. Втягли  Мирона  Даниловича  в  хату  i
поклали на широкiй лавi, коло вiкна; i внесли торбу.
   Дарiя Олександрiвна пробу? пульс на руцi в чоловiка - не б'?ться! Взяла
тодi дзеркальце: перевiрити, чи ще ? дихання; пiдносить до уст лежачого  i
так трима?. Через хвилину оглянула поверхню стекла - там нема?  слiду  вiд
пари, тiльки вiдсвiтилася сiрiсть стiни, мов стiни  могильно?:  в  глибинi
дзеркальця.
   Дарiя Олександрiвна спершу не довiдомила собi цiлком,  що  це  означа?,
коли це через мить ясно визначилося в ?? думцi всiм значенням сво?м;  вона
мало не зомлiла. Вронила дзеркальце, яке розбилося на два бiльшi кусники i
багато дрiбних скалок, вузьких i нерiвно видовжених, з косими  i  гострими
обрисами: так, мов свiт серця ?? впав i розбився навiки.
   Тяжко ?й стояти; опустилась на дiл коло покiйного i шепотiла:  "Мироне,
мiй, бiдний Мироне!" - сховала обличчя на його рукавi i затихла.
   Дiти плакали, але вона не чула. Зда?ться, пройшов вiк. Вона  пiдвелась;
постоявши трохи, набрала води в миску i взяла рушник. Зляканi дiти глядять
то на не?, то на мертвого тата, - в очах сльози, мов застигли.
   - Подерж рушник! - сказала мати до Оленки. Обмила покiйниковi обличчя i
руки. Посила? сина:
   - Принеси щiтку!
   Вибрала посвiдки з кишенi i поклала в скриню: як коштовнiсть. Обчистила
одежу на чоловiковi.
   Коли посутенiло, вона знайшла надпалену свiчку - ту, що для мами горiла
в похоронi, - i поставила до  рук  покiйника.  Огник  брався  тонкий,  мов
голубиний дзьобик, напроти ночi довкруг, звiдки пiтьма напливала  i  тяжко
обложила, нiби кам'яна, хоч i не спромоглася того  свiчення  вбити.  Стояв
огник: такий сумирний! Ледве, ледве  порива?ться  на  боки,  синястий  при
зiгнутому гнотику, i, мов кривавий, вгорi,  в  вiстрi  прозоро?  пелюстки.
Посерединi вiн ясно бiлiв дрiбною  зiркою.  Розходилось  вiд  нього  трохи
свiтла кругом - до кiстлявих, аж воскуватих пальцiв небiжчика i до  сiрого
обличчя, затопленого глибокими тiнями.
   Вже  дiти  поснули,  не  питаючися  ?сти,  але  мати  все  сидiла  коло
покiйника; вiдходили хвилини, а з ними  -  всi  ??  сподiвання  на  життя.
Зосталась навколо велика i чорна пустеля, i якби не дiти, вже на свiтi для
не? не було б нiчого. Тiльки ?хнi серця ще тут, при нiй:  в  хатi,  як  на
острiвцi, серед моря смертi i темряви.
   Погасила свiчку, що догоряла. Вийшов мiсяць; прокинув крiзь просвiт мiж
хмарами i крiзь хрест вiконно? рами - струмок блiдого холодного свiтла  на
обличчя чоловiка. Воно ж тодi знов вирiзнилося з ночi: в  рiвностi  кожно?
риси, означено? проти тьми,  i  в  та?мничiй  врочистостi,  нiби  пiд  час
дивного сновиддя. Але скоро мiсяць сховався i той вигляд погас.
   Дарiя Олександрiвна, вiдходячи на сон, все повторювала собi:  "Вiн  був
такий добрий до нас! - Лягла, але не могла заснути, i знов  повторювала  в
думцi: - Тихий i добрий до всiх..." А все тяжчi  почуття  напливали,  наче
кiнчалися всi часи i мiри iснування, i надходило саме нещастя. Так, бува?,
повiдь з нiчною кригою перелива?ться через порiг i вже хлюпа? до шибок.
   Однак - тиша в хатi, глибочезна  тиша,  мов  на  днi  могили,  накрито?
стелею.

   Вранцi дiти прокинулися ранiше, нiж  Дарiя  Олександрiвна,  але  ще  не
зiходили з мiсця - довго сидiли мовчки, в великому страховi перед покiйним
татом. Потiм вони, нешумнi, мов примари, але вже дверима  збудивши  матiр,
вийшли за порiг i притулилися до почорнiло? стiни: мружили очi вiд  сонця,
що зiйшло свiтле, аж слiпуче. Почали заступати його хмари i  скоро  зовсiм
заслонили - день смутний настав  при  них,  схожих  на  попiл,  полосканий
негодою i обвiтрений.
   Мати, прибравшися, стала  знов  коло  мертвого.  В  нього  обличчя  так
страшно занепало! По пiдборiддю, давно  не  голеному,  взялась  просивиною
порость, хоч вуса були без не?. Закритi  очi,  посеред  великих  i  темних
ямок, опуклилися сiрувате. Найстрашнiший вираз мертвостi лiг  на  чолi:  в
вiдтiнку невиразимо iншому, нiж завжди був, i прикро вражаючому несхожiстю
на звичайний вигляд. Особливо - при потоцi огнистого свiтла  з  шибок,  що
проливалося на обличчя. Але зберiгся давнiй вiдзнак думки, такий знаний за
багато рокiв. Хоч тепер тлiн, нiби  з  пiдзем'я  пiднявшись,  пройшов  пiд
сiрий покров тiла i проступив загрозливiстю: для того навiть,  хто  гляне!
Але вона не бо?ться; бачить, що крiм грiзно? прикмети, яку тлiн поклав,  -
вже мрi?ться iнший стан. Спостерiга? на вустах, що  розгладилися  i  мiцно
застигли в незрушимий обрис, - там,  крiзь  сухiсть  мертвоти,  позначився
спокiй; глибокий спокiй i добрий, далекий вiд  давнiх  ду.  мок,  i  тяжко
збагнути його: спокiй, як бува? в тихих дiтей. Обличчя диву? змiненiстю  i
поруйнованiстю образу: чуже в iншостi i втеряне для свiту, де вже i  сонце
знов закрилося, а хмарна тiнь  заслонила  шибки.  Настала  така  скорбота!
Найдорожчий в життi, хто лежав пiд тiнню, був ?й  незрозумiло  вiдчужений,
мов стали тут i роздiлили погибельнiстю назавжди - невидимi мури. Подолати
?х нiякою силою людською не можна i не можна нiкому, нiкому  вiдпроситись.
Вiдчувши, що нiби сама вже скована  в  незбагненнiй  i  невмолимiй  неволi
всього лиха, вона заплакала: з такою великою розпукою, що забира? душу, як
буря - кущик. Без крику i стогону, без  шепоту  навiть,  а  з  сльозами  i
судомою всiх грудей, мов воплем, якого людське серце вже не витрима?. Знов
присiвши навколiшки, вона раз по раз стукалася чолом об  край  лави,  бiля
лiктя покiйникового; як потеряна, шепотiла: "Ми з  тобою  ж  не  сварилися
нiколи i гарно жили, нехай дiти колись скажуть;  а  не  судилось  нам  тут
зостатися... I я чую - пiду слiдом за тобою, бо нема? сили менi...  Побуду
з малими, поки зможу! - простиу якщо кривду вчинила, а  ти  ж  нi  в  чому
проти мене не винен... Зустрiнемося там, де Бог покличе".
   Вона, пiдвiвшись, поцiлувала чоло покiйдаковi  i  руку.  Як  вийшла  за
дверi - покликала:
   - Дiти, будемо нашого бiдного тата хоронити!
   Боязко глянули вони i пiдходять: хлопець спокiйнiший,  нiж  Оленка,  що
почина? тремтiти: дрiбно, як недужа; збува?ться з кроку, наче  не  бачить-
нiчого перед  собою.  Але  очi  широко  розкритi.  Мати  вводить  малих  -
прощатися з покiйником.
   - Просiть тата, шов вибачив, коли гнiвали його, i цiлуйте руку!
   Вони пошепотiли i торкнулися устами до татово? руки,  як  мати  велить.
Були такi непораднi, що вона мусила щокроку провадити ?х. Коли сказала ?м:
   - Молiться, щоб Бог помилував тата! - посхиляли вони голови, знаючи, як
треба в думцi проказувати прохання.
   Мати вивела ?х в сiни i тихо загадала:
   - Ходiмте могилу копати!
   Взявши двi лопатки, пiшла в сад, а дiти слiдом за  некь  Вибрано  мiсце
поряд бабусi i  старшого  сина.  Мати  поволi  копала,  часто  спочиваючи;
помагав Андрiй - при другiй лопатцi, а Оленка вигрiбала землю,  коли  iншi
спинялися. Пiвдня рили, хоч яма неглибока.
   Прийшов час хоронити покiйника. Стали коло нього в хатi - як  виносити?
Мати думала: чи класти на рядно i волочити,  бо  пiдняти  неспроможнi;  чи
сунути з лавою, мов з нарами? Вона вербова i суха,  нема  ваги,  -  так  i
вирiшено. Взялася мати тягти за важчий край, а дiти помагали ?й, штовхаючи
лаву, коло татових  стiп.  Довго  так  пересувалися,  зовсiм  повiльно,  з
вiдпочинками, пеки дiйшли до могили.
   Труни нема. Принiсши дошки, на розпал береженi, встелили ними дно  ями,
а  в  голови  поклали  подушку.  Опустили   покiйника   i   накрили   його
простирадлом, замiсто савана; накрили i почали кидати  першi  грудки.  Але
зразу ж i спинились. Коли земля впала на  мертвого,  почався  плач;  дiтi,
припавши до Дарi? Олександрiвни, аж зайшлися i нiяк не  могли  втихнути...
Жалiли тата дуже: був свiтлий словом i серцем  до  них,  як  при  небi,  -
нiколи не чули окрику недоброго.
   Стишилися малi, i мати наказала  пiвголосно:  загортати  могилу.  А  ще
довго не могли зважитись вони. Як скiнчили  похорон,  поставили  збитий  з
двох планочок хрест над свiжою землею могилки.
   Стояли втрьох, тiсний гурток, - несила ?м  вiдiйти;  i  вже  не  знали,
зоставшися самi слабi, без кормителя  свого  i  оборонника,  чи  можна  ?м
вижити на свiтi.
   Коли верталися в хату, сунули лаву назад, бо хтось мiг  взяти  вночi  i
порубати на дрова. Мати лягла, почуваючи, що вже  вона  теж  -  як  мрець.
Лежала безтямна з годину; раптом  глянула  на  дiтей:  дивно!..  вони  все
сидять i дивляться на не?, але так жалiбно, що в не? серце стрепенулось.
   - ?сти хочете! - промовила вона.
   Дiти, голоднi люто, мовчать собi, не скиглять i не просять нiчого: нiмо
терплять, мов сама стареча. Пiшла мати до торби  покiйного.  Знайшла  хлiб
кукурудзяний i вiдкраяла скибки - дiти на них очима вп'ялись! Потiм трiшки
знiяковiли: ждуть.
   - Берiть: це тато нам принiс. Добивався з останнiх сил, щоб  нам  дати.
Спом'янiть, дякуючи, так годиться!
   Дала дiтям ?сти хлiб i вiдвернулась, ховаючи свiй  плач.  Почала  грiти
юшку. Хлопець обачливо ?в - так, що стерiг кожну крихтину, з  долонi  брав
?? устами; в той час, коли Оленка з'?ла половину сво??  скибки  i  поклала
недалеко вiд себе.
   - Чого, дитинко?
   - Вже не хочу.
   - Як же так?
   Оленка мовчить; але згодом пита?ться:
   - А ви, мамо?
   - Я потiм, я вже - потiм.
   Незвичайною стала доня. Байдужна i вже з iншою вiдчутнiстю, нiж завжди:
ще сердечнiшою, але вже дальшою i чужiшою; нiби вiддiлена вiд  всього,  як
свiтелко, що, трiпочучи, пригаса? вранцi.
   24
   Нiч випала  темна  -  нерозглядима;  i  досвiт  видався  безсвiтний,  з
хмарками на всьому небi, наче димучими, що бiгли i бiгли без кiнця. Зрiдка
накрапав дощ i скоро переставав.
   Збудилась  мати  рано  i  почала  варити  незмiнну  юшку:   з   решткою
кукурудзяного хлiба можна поснiдати.  Андрiй  поворушився  з  одяганням  i
пiшов до води - випив пiвкухля; поникавши по  хатi,  говорить  до  сестри.
Потiм пита? здивовано:
   - Мамо, чому Оленка не вiдкрива? очi? - не прокида?ться...
   Раптом рiзко заболiло в грудях  матерi,  нiби  хто  вдарив.  Моторошний
здогад пронизав ?? свiдомiсть; вона задрижала, обернулася вiд стола i  йде
до Оленки, а ноги ?й пiдтинаються i не можуть  ступати.  Подужавши  немiч,
мати кинулась враз до маленько? - та вже почала застигати...
   - Оленко, що ти з нами зробила!
   Пригорнулась мати до пiвтеплого трупика i тiльки повторю?:
   - Донечко моя нещасна, моя нещасна!
   Замовкла, коли вiдчула, що в не?  серце  от-от  зупиниться.  Так  чорно
стало вдень. Подумала: "Тепер нам без тебе, моя зiрочко, життя нема?".
   Брала ?? тоненькi, вже неважучi руки  -  собi  до  обличчя  i  обмивала
сльозами. Все побивалася i не могла втiшитись; тихо примовляла: "Мо?  дитя
- таке любе, нiколи не пам'ятало менi кривди нiяко?, i все менi прощало, i
таке блаженненьке мо? i чисте, як зiрочка менi: чого ж ти впала з неба,  i
вже не зiйдеш менi..."
   На серцi тяжче було, нiж могла терпiти.  Не  було  вже  в  не?  плачiв.
Пiдвелась i стояла, як з каменя сiчена, без мови i рухiв; хоч вся душа  ??
западала в незмiренний морок, як, бува?, птиця - з  крилами,  покалiченими
грозою, опуска?ться в гiрську ущелину, де вiзьме потiк i вiднесе  в  чорну
безвiсть.
   Надворi сутенiло; знов накрапав дощ i стихав. Пускався  i  торохтiв  по
шибках, збiгав: крапля за краплею, що  приставали  на  мить,  а  потiм  ще
швидше спадали, зоставляючи притiненi слiди. Пiд кiнець дня вщух дощ  i  в
синьому повiтрi розлилося огненне свiтло; смугами прорiзалося крiзь вiкна.
   Мати нiяк не збереться хоронити Оленку, навiть бо?ться думати, що треба
винести дитя в садок i загорнути в грунт.
   Але пересилила сама себе.
   День похорону був безвiтряний. Вирили яму i на днi помiстили  верх  вiд
маленького столика, що досi в  другiй,  холоднiй,  хатi  стояв.  В  голови
поклала мати маленький ранчик; його з книжками любила носити доня. "Нехай,
що любила, - буде з нею!" Один зошит зоставила собi, той зошит, через який
було стiльки болю.
   Опустили Оленку в землю. Перед  тим,  як  загорнути,  огляда?ться  мати
навкруг -  скрiзь  бур'ян,  тiльки  одна-?дина  ромашка  зацвiла  поблизу:
невеличка, але з чистою бiлiстю; зiрвала ?? мати i поклала Оленцi в  руки.
Як загортала з сином той похорон i могилку насипала, отямитися  не  могла:
мов сновида. Недалеко був камiнь  -  сiрий,  дрiбний  зернинами.  Сiла  на
камiнь i просидiла до вечора, здавалося, теж застигла, як камiнь.
   Син приходив: щось сказати чи кудись покликати. Але  гляне  на  маму  i
змовкне, постоявши поруч, до порога вернеться.
   Вона ж, опритомнiвши, - враз, як при  блискавцi,  побачила,  який  свiт
став страшний!.. Дикий, мов пустеля, де володарюють змi?,  живучи  з  горя
людського. А сво? вiдiйшли: зоставили тут двох  -  сиротами  нерозрадними.
Незлiченнi душi в погибелi падають навкруг. I  кожний  з  живих  ма?  горя
повно. Безталаннi! - всiх оточено стiнами - з наказу нiчних  каганiв,  щоб
замучити несвiтською напастю i щоб нiде голосу про це нiхто не почув.

   Мина? день i другий; ?сти вже нема чого. Вранцi мати сказала синовi:
   - Збирайся! По?дем, i  гляди,  таки  знайдеться  щось,  бо  тут  смерть
приходить.
   Взяла грошi, що чоловiк привiз: небагато, але досить на квитки, до?хати
до мiста i вернутись. Поклала ключ пiд стрiхою:
   - Коли розгубимося, то, Андрiйку,  добивайся  до  хати,  я  теж  додому
йтиму, - не забудь же, де ключ!
   Переходили полем; воно порожн? i такi  бур'яни  вигнались,  аж  гудуть.
Серед них люди бродять,  а  часом  хтось  визира?  на  дорогу,  де  лежать
знесиленi: в канавi. Мимо них до станцi? тягнуться окремi  постатi.  Iдуть
мати i син - бояться на сторони глянути.
   Бiля станцi? подорожнiх мало;  ждуть  потяга,  сiвши  на  землi.  Дарiя
Олександрiвна подумала, глянувши на них: "Як рiдко людей  зосталось!  -  i
хто цю бiду пекельну навiв?.. Не було такого, вiдколи сонце свiтить". Вона
мiцно трима? сина за руку, хворобливо боячись хоч на  хвилинку  вiдпустити
вiд себе, щоб не роздiлитися в натовпi: "Без мо?? останньо?  дитини,  якби
згубила, - я вмру".
   Потяг сунувся спроквола,  нiби  i  сам  зголоднiв  з  людьми;  i  димiв
страшенно, бо, мабуть, сирими дровами топлено його. Ось при?хали в  мiсто.
Скрiзь - черги. З одного магазину, над яким написано, що то для iнженерних
i технiчних  робiтникiв,  виходили  люди  i  тримали  в  руках  по  одному
червоному буряку: то все, що ?м видано  на  день.  Голодуючi  тягнуться  в
одному напрямку, -  мiж  ними  Дарiя  Олександрiвна  з  сином  добрела  до
двоповерхового i широчезного магазину пiд кольоровою вивiскою.
   - Мамо, що таке "Торгсiн"? - прочитавши, пита? хлопець.
   - Означа?: торгiвля з iностранцями або чужоземцями, так кажуть.
   - З чужоземцями? - перепиту? син.- А з якими?..
   - Ну, всякi чужоземцi ж бувають.
   - Чи французи, чи американцi?
   - Таких нiби тут не чути; нема.
   - Тодi англiйцi або нiмцi.
   - Теж не вони...
   - Шведи, мамо?
   - Звiдки? - ?х давно не видно.
   - Греки чи нi?
   - Нiби i не греки теж!
   - Я знаю: японцi i китайцi.
   - I ?х нема тут.
   Так i не визначила мати з сином, хто - тi чужоземцi.
   Але бiднi сво?земцi сидiли на бруднiй тротуарнiй  цеглi:  хлiбороби,  в
яких вiднято ?хнiй хлiб;  хворi  i  збайдужiлi  вiд  безконечного  ждання,
вбранi в лахмiття, що держалося мотузками,  обкрученими  i  зав'язаними  в
частi вузли. Обличчя - жовтi i сiрi, i такi запалi, що сама шкiра обпинала
лицевi костi; або, як не запалi, то опухлi вiд  водянки.  Дехто  вмер,  бо
з'?в вижебранi скоринки, коли  вже  шлунок  вiд  довгочасного  голодування
збiгся. Одна бабуся, що сидiла пiд стiною, мала перекошену шию, а  обличчя
- в болючiй судомi: так i застигло при смертi; недо?дений кусник витикався
з рота.
   - Мамо, чого тут мертвi сидять? - шепотить хлопець.
   - Бач, аж до хвороби виголоджено, потiм знято з них  золотi  святиньки:
хрестики та iконочки, а дано шматки ?жi i ними добивають.
   Скрiзь снували по Торгсiну розпорядники i схилялися за прилавками, сито
викормленi,  в  м'яких  одягах,  косi  поглядами,  повними   пiвприховано?
зневаги. Навiть, розмовляючи з людьми, не дивилися ?м  в  очi,  а  якимись
хапкими, нiби почасти  прита?ними  рухами  зготовляли  кому  що  належить;
вiддавали i зразу ж вiдверталися -  все  щось  пересували  або  просто  до
чогось доторкувалися.
   Повно всього: зерно i борошно в мiшках, сухарi впакованi, i всяка  риба
в консервних банках, шинка i ковбаси, цукор i масло коров'яче -  все,  все
чого треба людинi; i так багато, що голодних мiста, котрi вмирають,  можна
було б порятувати всiх.
   Але не дiстають вони нiчого! I коли хто просмикнеться вiльно, себто  не
маючи коштовностi з золота i срiбла, або хоч скалки дiаманту, - вiдразу  в
плечi виштовхнуть: грубо, як тварину.
   До вiконця будки пiдходять тi, що приносять дорогi речi: серги, перснi,
браслети, червiнцi царськi,  рiзнi  столовi  приналежностi  з  срiбла  або
алмази i золотi вироби.
   Одна тiтка, виголоджена - худа, як могильна  приява,  пересовувалася  з
дрiбною iконкою в срiбнiй ризi, тримаючи на  мотузочку  через  шию.  Несла
так, що всiм було видно: беруть з не? при самiй смертi. Стала тiтка  перед
опасистим службовцем, що з якоюсь загрозливою  понурiстю,  а  при  тому  з
гострим, мов учепливим, поблиском низьких зiниць, глянув на не?! -  миттю,
нiби величезною голкою, нелюдською прошив серце бiднiй iстотi,  крiзь  оту
iконку, - i враз, на коротеньку частинку секунди, так i ожив  вiд  вигляду
срiбла.
   Коли  тiтка  поклала  iконку  до  вiкна,  вiн  зачепив  ??  гострими  i
необмитими нiгтями. Швидко покрутив ??. Вiддерши ризку, кинув на  вагу,  а
саму iконку швиргнув бабусi - так недбало, як цiлковито  зайву  для  нього
рiч. Сховав ризку в один з ящикiв коло себе, нижче, де не видно  нiкому  з
вiдвiдувачiв. Вiдсунув бабусi квитанцiю; i спонурилася в  сво?й  справi  -
коло коштовностей, обвiяних горем, муками i погибеллю.
   Дарiя.Олександрiвна, страхаючись, погляда? на стареньку:  "Воно  хоч  i
грiх iкону спродувати, але треба! Хоч бабуня не виживе,  з  очей  знати...
Отак через  смерть  багатство  роблять!"  Була  срiбна  застiбка  в  Дарi?
Олександрiвни;  рiч  старовинно?  роботи,  материн  подарунок...  "Продам,
Андрiйка нагодую, а менi хоч i вмирати: чи з подарунком, чи без нього".
   Виписано папiрець. Вона, тримаючи його однi?ю  рукою,  а  сина  другою,
мандру? через будинок, проз склянi прилавки.
   - Що ми купимо? - пита?ться сина.
   Вiн дивиться великими очима на всякi харчi, але мовчить.
   - Чого б ти хотiв?
   - Хлiба.
   - То купим борошно i спечем корж.
   Вiн мовчить: згоджу?ться.
   - Вже ми забули i  смак  справжнього  хлiба,-  сказала  мати.-  Дивись:
борошно, як снiжок.
   ?й дали трохи того борошна, i вона, знявши  торбу  з  плеча  i  добувши
чисту торбинку, всипала його туди: Сховала торбинку i повела  сина  мерщiй
геть, щоб не дражнити неприступними на?дками, вiд яких - спокушення i мука
також для голодних очей, що зазирають з вулицi.
   Iдучи тротуаром до вокзалу,  мати  i  син  бачать  невисокого  чорнявця
середнiх рокiв: фабричного, з вигляду, i пiдлiтка, рокiв  шiстнадцяти,  що
теж мав темний волос. Вони розглядають вiтрини, переходячи вiд  однi??  до
друго? в тому ж напрямi, куди спiшать Катранники; пiдлiток зверта?ться  до
старшого:
   - Харчi дурно в Торгсiнi i на складах лежать, а люди вмирають з голоду.
Я б так не робив,- я б нагодував.
   - Це ти б так робир: по правдi. А вони не хочуть. Хазя? найшлись!
   - Не нашi, i не хочуть,- сказав пiдлiток. - Вони чужi i вбивцi.
   - Звiдки це в тебе?! - злякано озираючись на стороннiх, пита? старший.
   - Якби не вороги, - сумовито продовжував пiдлiток, - не вбивали б народ
голодом.
   Дарiя Олександрiвна вiдзнача? собi: "От ледве хлопець на ноги зiп'явся,
а вже причини шука?, вже бачить, вiдкiля лихо".
   А пiдлiток - сво?, мов вiд наведення, вимовля?:
   - Знаю, для кого вони...
   - Тихiше! Що ти зна?ш? - знов тривожно озира?ться фабричний;  побачивши
тiльки похиленi голови замучених i обшарпаних iстот, вiн заспокою?ться,  в
той час, коли пiдлiток доходить до свого:
   - Це - чорне дiло, оброблене з тими, що звуть себе iностранцями;  вiйна
проти трудящих.
   - Де це навчився? Мовчи, хоч - поки додому дiйдем!
   - Я бiльше нiде не кажу, - захища?ться пiдлiток.
   - Ти в мене раннiй! Он до чого  достуку?шся:  правди  хочеш?  Довго  ??
шукати.
   Вони звернули в бiчну вулицю, звiдки доносився базарний гамiр.  А  тут,
коло магазинiв, величезнi "хвости": товпиться селянська бiда.
   - Там хлiб дають, мамо!
   - Хочеш ждати? Це - довго.
   - Як дуже довго, то краще по?дем.
   Повагавшись трохи i боячися нападiв  на  черги,  хотiла  простувати  на
вокзал, та вже  нехай!  "Може  чогось  ?стiвного  дiстанеться  синовi;  як
почнуть ловити - зразу втечемо".
   Стали в  чергу  за  комерцiйним  хлiбом.  Гризли  останнi  маторженики,
твердi, як кремiнь. Люди юрмилися до вечора, але хлiба  нiхто  не  дiстав.
Розходячись, казали, що треба чергу застояти вiдрання, iще  перед  свiтом.
Дехто зостався на цiлу нiч.
   Дарiя Олександрiвна нагледiла, недалеко  вiд  магазину,  приступцi  при
дверях: там сiла з сином i скоро дрiмати почала, опустивши голову на руки.
Син,  прихилившись  до  не?,  враз  заснув.  Нiч  випала  холоднiша,   нiж
звичайно,- з вологiстю i пронизливим вiтром, який  зривав  навiть  зелений
листок з яблунi в дворi - i кидав через паркан на цеглу,  ледве  освiтлену
вiд номеркового  лiхтаря.  Мати  то  куняла,  то  прокидалась,  промерзши.
Подумала собi, що то всiх вiдрива? лихо вiд життя, як листок,  i  кида?  в
погибель.
   Час тягнувся страшенно поволi: мов слимак волочить свою  домiвлю  через
мокрий пiсок.
   Почали сходитися люди в чергу, якраз тодi,  коли  мати  мiцно  заснула.
Розбудив гамiр: набилося народу, страх! - вся черга б'?ться i кипить; нiби
дiтвора, бавлячись, вужiвкою бунту? воду на обидвi сторони. Всi кричать  i
лементують, штовхаються без перерви i напружують рештки сил, щоб не впасти
пiд жорстокими навалами. Когось потоптано, але голосу його нiхто  не  чу?;
люди, зда?ться, гуртом вiдданi душевнiй лихоманцi, досi незнанiй; вiд  не?
найтихiшi, дичавiючи, коять зло.  Штовханина  вщухла  i  роздражненi  люди
сяк-так розмiстилися в "хвiст", який пролiг ген далеко! Нема? надi?  дiйти
до порога.
   - Треба озвiрiти, з залiзними лiктями, - сказала мати до сина, - а ми з
тобою, як були останнi, так будем i тепер.
   Здалеку ледве манячить  магазин.  Ждали  i  ждали,  поки  сонце  високо
пiдбилося над iржавими покрiвлями. Знов - невдача, бо весь  хлiб  "вийшов"
попереду, нiж четверта частина черги встигла  добути  його.  Тодi  "хвiст"
почав розсипатися, хто куди.
   Дарiя Олександрiвна всилу на ногах сто?ть; от-от голова ?й  закрутиться
i свiт, стемнiвши, пропаде з очей: "Мабуть, смерть моя близько, -  хоч  би
не на вулицi!" Пiшла вона з сином  вiд  тi??  черги,  не  знаючи  що  далi
робити.
   - Може, по?дем додому? - пита? Андрiя. - В черзi не буде щастя для нас.
   Андрiй зрадiв: скорiш додому!.. Там десь можна ховрахiв ловити, а тут i
само? землi не видно - тiльки асфальт i камiнь.
   На вокзалi люди юрмляться, нiби в мурашнику. Обстали будинок довкруги i
полягали на бруковиках - по всiй площi i в скверику з кволими  деревами  i
розламаною загородкою. Скрiзь повно обшарпаних i  виснажених  селян:  нiби
цвинтар, який ворушиться при сонцi.
   Знов ждати, ждати безконечно, поки прикотить потяг, а  вiн  спiзню?ться
надовго. Сидить мати з сином пiд стiною i, зовсiм знесилена, знов куня?.
   Коли прибув потяг, миттю такий заколот зчинився, що тяжко  доступитися.
Вiдпихали один одного, протискаючися з несамовитою натугою до  дверей,  бо
для кожного вони були входом до порятунку, нехай i тимчасового, вiд смертi
на мокрому камiннi - серед тисяч, якi конали.
   Натовп навкруг засоту?, вiдтягаючи вiд дверей i треба  вiдриватися  вiд
нього рукавами i торбою; так само роблять сусiди в загальному вирi. Лiзуть
через плечi i кричать. Потяг рiдко приходить! Кожен, хто смертно змучився,
днями лежавши на холодних бруковиках, знав, що коли пропустить  дверi,  то
зостанеться  на  площi  труп  для  мертвецько?  тягарiвки,  i   божеволiв,
продираючися крiзь  юрму.  Вiд  того  в  дверi  вривався  вир  з  гамором,
стогоном, лайкою, штовханням, шарпаниною: вiн затягнув Дарiю Олександрiвну
i сина, покружив i здавив так, що ребра трiщали, а з одежi, яка  поролась,
вiдскакували гудзики. Раптом чу? мати, що вона з  сином  роздiлена,  i  ?х
вiдносить на протилежнi сторони, - шарпнулася вона, закричала з вiдчаю  до
Андрiйка, але ?? голос потонув серед несвiтського  лементу.  Ще  дужче  ?х
вiддалено в рiзних течiях товпища. Пручалася вона, як спiймана рибина, але
?? штовхали торби i чемодани, лiктi i плечi, збиваючи з нiг, здавлюючи  до
втрати вiддиху i вiдкидаючи далi вiд  дверей.  Ось  потяг  рушив,  i  вона
зосталася! Почала тiкати геть з гущини, бо, коли  син  десь  тут,  вiн  ??
шука? - треба до нього поспiшити. Вже пробиратися легше крiзь натовп, який
пiсля вiдходу потяга знесилiв, мов розмагнiчений; рiдiв i розточувався.
   Побiгла вона мiж людьми, кличучи: "Андрiйку! Де ти? Я  тут,  Андрiйку!"
Обдивля?ться скрiзь, але нема? сина нiде; певно, його внесло з старшими  в
дверi i вiн по?хав. Застигла на мiсцi з страху, при однiй думцi, що вiн же
дороги не зна? i тепер вони з ним надовго  розлученi,  можливо,  назавжди!
Була в невиразимому розпачi. Тодi майнула думка: "Вiн спита?ться в  людей,
як ?хати, i йому скажуть". Втiша? себе мати i вже тiльки одне поривання  в
?? душi - скорiше додому!.. Спекти корж i нагодувати сина,  бо  в  хатi  ж
нема нiчого ?сти.
   Нiколи не ждала потягiв так нетерпеливо, як тепер! Здавалося ?й:  кожна
секунда нарочито затриму?ться i збира? в  собi  велику  вагу,  поки  стане
завбiльшки з брилу, щоб з нечутним гуркотом упасти, а тим  часом  наступна
ледве почина? рости.  Мабуть,  i  сама  вiчнiсть,  наче  скресла  рiчка  в
крижинах-скелях, з мертвою повiльнiстю повзла мимо вокзального будинку.
   Прибув потяг; Дарiя Олександрiвна з раптовою i та?мничою видючiстю горя
i безвинною хитрiстю материнсько?  турботи  супроти  всiх  промкнулася  на
перон, коли тiльки починали впускати. Поспiшила до вагонних дверей i  таки
вбiгла всередину; сiла при вiкнi: щоб бачити людей на  стрiчних  станцiях,
чи там нема? Андрiя.
   Тiльки тепер вiдчула, як смертельно змучена - до гiркоти  незносимо?  i
тихого плачу. В очах ?й темнi?. Скоро заснула, але скоро i прокинулась вiд
постiйного i горючого неспокою.
   25
   Близько додому: переходять степовi примiти перед очима. Сили  зосталося
- тiльки прибути до порога, спекти корж для найменшо? дитини,  так  прикро
загублено?, i впасти в останнiй недужостi.
   Коли потяг пробiгав крiзь тунель, пiд мостом горiшньо? дороги,  селянка
побачила свiй вiдбиток в чорнотi шибки: подобизна черепа i годi! - черепа,
запнутого в хустку, на ши? тонкiй, як висохла гiлка берези...
   " Вже чую, - дума? собi, - не виживу!.. Аби скорiше до хати".
   Дрiма? знов; i слуха? крiзь пiвсоння, то збуджуючись, то туманiючи, про
що розмовляють сусiди: стиха, але виразно. Вже ?м нема чого  боятися,  все
кажуть на вiдчай душi, бо однаково перед ними тiльки болючий край життя.
   Нижчий голос - в тiтки,  засмагло?,  мов  сушена  слива:  хрипкий  i  з
задишкою. Друга сусiдка, молодша, з рiдким волоссям, що нависло на очi,  i
дивно блiднюща, як  снiг,  ма?  голос  чистий,  хоч  слабий,  i  вривчасто
говорить.
   - Це через нечисте наведення викорiнюють людей, - сказала старша.
   - Отак i ?! Пропали ми...
   - I дивiться ж, нарочито напаковують пiвнiч бiдолашними: це  з  листiв,
що назад приходять, показано?  Аби  мучити!  Пишуть  люди,  як  послiднiми
жилами  вклали  залiзницю;  трудивсь  тяжко  сердешний  народ  -   третина
перемерла, а остача трохи обжива?ться, провiвши лiнiю. Зачепилась трохи за
землю: диха?. Хоч би дали очуняти, на небо  глянути.  Нi,  знов  гонять  -
далi. Так i з заводом: построять, помираючи, i декотрi ждуть просвiтку.  А
?м спокою нiякого. Всiх зганяють з мiсця, щоб до людсько? тями не прийшли.
Вiд залiзницi турять на завод, а з завода на залiзницю, а тодi знов назад,
коли того не треба. Женуть  i  мучать,  мучать  i  женуть.  Взяли  звичку:
заганяти в крижане болото, там люди мруть швидше.  Все  так  пiдстро?но  -
тiльки  мучити  i  зганяти  з  свiту.  Головарi  для  цього  ж  поставленi
чортiвською рукою; вишуканi на пiдбiр!
   Жiнки мовчали, коли потяг пробiгав проз черговий роз'?зд.
   Старша зiтхнула i згаду?:
   - От i нашi сусiди, - сiм'ю  ?хню  роздiлено;  сина  взяли  в  армiю  i
служив, поки прийшло повiдомлення, що  батько  арештований.  Бо,  випивши,
сказав дещо не таке при гуртi; до слова необережного придрались i  згадали
- в нього був наймит колись. А то тiльки  родич  його:  жив  одно  лiто  i
помагав. Так проголосили куркулем i вислали на лiсорозробки.
   Сина ж, як непевного, переведено в робочу  команду,  до  тих,  що  люди
звуть дурноробами. I послано десь залiзницею ? вшивати  на  диких  мiсцях.
Дома зосталася мати: сама. Одержувала листи вiд  усiх.  А  через  рiк  вiд
чоловiка вже - нi слова. Тодi  взялась  клопотатися,  щоб  дали  до  нього
пропуск. Чоловiк ?? так  занепав,  що  ледве  рухався.  Робота  страшна  -
надсильна; люди падають мертвi, а нових все гонять i кричать: роби швидше!
Роби бiльше! Вони вже зачали мiшатися розумом,-  ходили  мовчки  i  губили
пам'ять про себе. Одного i разу той чоловiк пiшов до рiчки,  де  сплавляли
зрубане дерево, i там повiсився; його зняли, та вже було пiзно. Якраз тодi
при?хала до нього жiнка, здобувши пропуск, - при?хала, а назустрiч  несуть
?й мертвого.
   "От добре! - кажуть ?й тi, що несли. -  ?  кому  поплакать  над  бiдним
чоловiком. А над нами нiхто не пожуриться, як пропадем".
   - Горе всiм. I висланi мучаться, i дома не краще,- Промовила молодша.
   - Бо це перед пожежею свiту.
   - Авжеж гак! - згодилась молодша.-  Мучать,  як  чорти.  От  i  в  нас:
комiсiя з Москви насiла. Всiх  тягнуть  на  допит.  Одну  вхопили  i  душу
вимотують: скажи, де хлiб!  Зв'язали  ??  руки  за  спину,  посеред  сарая
пiдвiсили за коси: вузлом коси  скрутили  i  скрiпили  з  вiрьовкою,  тодi
пiдтягнули через перекладину. Довго висiла жiнка, з болю  аж  отерпла.  На
босi ноги ?й  зачали  хлюпати  морозну  воду.  Шкiра  схолоднiла,  i  вода
задержувалася; скоро вже льодова кора стала. Вони ж обливали знов,  раз  у
раз, вiд того крига все наростала, поки ноги опинилися в морозних чоботях.
Вода, стiкаючи,  так  i  позоставляла  внизу  шпичаки  крижанi,  схожi  на
бурульки пiд стрiхами.
   "Де хлiб сховано?" - все кричав ?й в обличчя мучитель.
   Вона мовчить; довго мовчить. Пам'ята?, що  пiд  нивкою  в  ямi  сховано
мiшечок зерна - дiтей нагодувати; помруть, коли вiддати його. I  через  те
мовчить. А вже ось ?й стало так недобре! Вона  чу?:  смерть  приходить  до
не?; що тодi з дiтьми станеться?.. Пропадуть без не?. Тепер ?й - аби жити,
вряту? дiтей i без того схованого зерна.
   "Пустiть! - вже не казала, а харчала жiнка. - Я скажу".
   "Ну, так би й раньше, а то замкнула  рот!  -  посмiхаючись,  проговорив
допитувач. - Одв'яжiть! Кажи тепер, а то знов пiдвiшу!" - накида?ться  вiн
з погрозою.
   "На нашiй нивцi, що над яругою коло  горбка,  третього  вiд  межi:  пiд
озиминою", - шепотiла жiнка ледве жива. "Роззуй ??!" - команду?  допитувач
сво?му помiчниковi; i той  ломакою  розбива?  крижанi  чоботи,  тяжко,  до
кровi, ранячи ноги сво?й жертвi. А вона болiсно зiтхнула i затихла навiки.
   - Не жалiють же нiкого, - зауважила старша.
   - Нiкого! Розсобачилися...
   - Нi малих, нi великих  не  жалiють,  -  продовжу?  старша.  -  До  нас
насунули якiсь двадцятитисячнi, чи що, з тi?? ж  Москви,  розгнiздилися  в
несво?х хатах i давай викидати хлiборобiв на вулицю.  Викидають  з  дворiв
кожного, i дорослого, дитину, прямо в грязь i на  холод,  бо  вже  настала
осiнь. Iдуть в один двiр. Там самi  дiти  в  хатi  сидять:  ?хнiх  батькiв
вислано, а матерi померли. Кричить партi?ць на них: "Забирайтесь  геть  iз
хати!"
   Дiти не рушаться - тiльки глядять запалими очима на чужих людей.
   Лаються  тисячники  i,  покликавши  сусiда,  наказують  йому:  "Викидай
дiтей!"
   "Не можу. Що хочете робiть зо мною, я згоден загинути, а дiтей викидати
не можу".
   Вилаяли його брудною лайкою, по-московському, i прогнали з двору.  Самi
взялись до дiтей: похапали ?х i викинули на морозну грязюку. Так  викинутi
дiти i валялись на холодi: хто де притулився, - цiлий тиждень мучились.  А
тi ж, вражi тисячники, i тодi не дали дiтям спокою. Послали  вiз,  забрано
на той вiз дiтей i  також  матерiв,  якi  розшукалися,  i  вiдправлено  за
тридцять верст до байраку: викинуто всiх вниз. А там  же  глибоко!  Багато
дiтей, коли падало, покалiчилось; там i конали, поки  смерть  ?м  прийшла.
Декотрi сiм'? ранiше сховалися в сiльських кутках;  люди  ?м  сказали,  ви
рийте ями в землi, на пригорбах чи схилах - робiть  собi  житло,  ми  дамо
вам, що треба, лопатки i дерево.
   Рили житло бездомнi i там якось тулилися до само?  зими.  А  взнали  тi
тисячники, обступили i повикидали бiдних на снiг: тодi  багато  на  смерть
померзло.
   Жiнка з двома дiтьми тулилася в хлiвцi, в дворi знайомих, нiби в хатцi.
З'явились тисячники i на снiг викинули,- дiти чiплялись, просили, плакали,
а нiкого з тисячникiв не розжалобили: загиньте i тiльки!  Пiд  вечiр  один
старий сусiд каже вдовi: "Так пропадеш! - iди в город, в Харкiв,  до  мого
сина - вiн iз сiм'?ю дещо ма?, там  i  робитимеш,  i  прогоду?шся".  Жiнка
послухалася; одну дитину в того сусiда зоставила, а  з  другою  по?хала  в
мiсто, ?? прийняли в добрiй родинi; на початку годовано  потроху,  бо  вже
була опухла. Отак робиться!
   - Бо все iнакше стало, -  поясню?  молодша.  -  Колись  убивали  тiльки
вночi, а тепер i вдень; i людей до  того  призводять,  таких,  що  вже  не
тямлять себе.
   Потяг стугонiв, перебiгаючи через простори,  вкритi  бур'янами.  А  двi
душi нiяк не вiдстануть думкою - вiд того, що дi?ться.
   - З дiтьми i в нашiм селi так: бiльшiстю попропадали, - згаду? молодша.
- Один чоловiк на околицi, недалеко вiд нас, раз вийшов з хати поратися  в
садибi, слабий i ледве рукою водив. Бачить хлопця, що  тiльки-тiльки  ноги
переставля?; от i журиться чоловiк, знаючи його: "Дивися, сирiтка тут!  Це
б йому шматок хлiба дати, бо мале та бiдне, а де ж я вiзьму? -  сам  скоро
поляжу i дiти зо мною". Зробився той хлопець, як тiнь. Був сирота круглий:
батька на вiйнi вбито, а мати ще не встигла сина виховати, як померла; так
i бродив вiн по людях. Побачив клуню в сусiдньому дворi, туди i зайшов.  А
дядько дума?: "Хай там у куточок заб'?ться сирота i  вiдпочине,  завтра  я
йому чогось iзз'?сти понесу". Увечерi вернувся дядько в хату -  не  бачив,
щоб хлопець iз клунi виступив. Другого дня взяв дядько маторженик: це i  в
вас мабуть, однаково печуть мiшанку, бравши кiльця з шпорй?пiв, серiжки  з
береста, лободу, кропиву i всячину разом: взяв i понiс до клунi.  Прочинив
дверi, зразу протягом  вiйнуло  знизу;  поламаний  реманент  по  кутках  i
соломка, - дивиться дядько, нiде нема? хлопця! Походив сюди i туди, нема?!
- таки нема?. Хiба вночi вийшов,  а  куди?  Постояв  дядько  i  вже  хотiв
вертатися, аж тут його морозом обкинуло - побачив  кров!  В  одному  мiсцi
розлита по соломi. Багато потекло. I видно, хтось затирав ??, вiником,  чи
що, а вона все ж зосталась. "Он що! - прошепотiв чоловiк;  чув,  що  холод
обняв йому всю душу. - Божевiльнi вбили хлопця!  I  -  на  м'ясо...  Тепер
готують з нього ?жу... Страх який! - Дядько вийшов  швидко  i  вернувся  в
свiй двiр. Не знаходить собi мiсця. - Хоч мiлiцiя - собачня,  а  хтось  же
мусить на свiтi за таким дiлом глядiти! Хай  хоч  тут  порядок  наведуть".
З'явився до сiльради i там, зустрiвши мiлiцiонерiв, розказав ?м, що бачив.
Пiшли вони в той двiр робити обшук; i дядько з ними, i ще одного  взяли  в
дорозi.
   В хатi була сама господиня - ?? чоловiк давненько  помандрував  кудись.
Господиня мовчазна i нерухлива: стояла, нiби стовп, тiльки  очi  свiтилися
?й лихоманкою. Враз затремтiла вся i знов - як  стовп,  мовчить;  дивиться
широкими очима i нiчого не тямить. Дядько побачив: "Так i  ?!  Вже  розуму
рiшилась".
   Заглянули в пiч - сто?ть чавун; витягли його,  а  там  хлоп'яче  стегно
порубане: холодець варився. Решта була в погребi.
   Повели господиню до сiльради, там замкнули в  "холодну",  а  коли  знов
прийшли брати i вести в мiсто, вона мертва лежала.
   Слухавши розмову в вагонi, Дарiя Олександрiвна мучилася  вiд  неспокою;
як почула ж  нагадку  про  напасть  на  дiтей,  то  тривога,  мов  залiзна
розпечена гадюка, заворушилась на серцi. Скорiш би додому!
   Бiль душевний i нетерпеливiсть накипали вiд кожного почутого  слова:  з
переказiв про випадки, що i сама Дарiя Олександрiвна знала.  Якраз  тепер,
при спогадi про загибель дiтей, ?й на  душi  зметнувся  найгiрший  розпач.
Страшно навiть  уявляти  нещастя,  хоч  так  настирливо,  з  безжалiснiстю
нав'язу?ться бачення само:  як  син  ??  терпить  подiбно  до  тих,  котрi
пропали. В байрак вкинуто, чи що. Вона обмирала безперестанку при  кожному
проблисковi того уявлення i боялася чути  розмову  сусiдок,  але,  супроти
свого страху, чула ??, пропустивши малу частину, серед вагонного гомону  i
гамору, перебиваного брязкiтливим стугоном потяга. Знов - голос старшо?:
   - В сусiдн? село ?ду, а там бiля крайнiх хат повкопувано дошки i чорним
написано, що нема нiкого.
   - Багато тих дощок iще буде, - говорить спiвбесiдниця.
   - Звiсно, буде!
   - Хто зоставсь, того за дрiбничку судять i - в Сибiр, в снiгу домучити.
   - Бо це домовлено: вигубити найбiльше;  дано  такий  розказ.  Викидають
людей з хат, в лiси, щоб там мерли. Багато з нашого  села  там  опинилося.
Викопували ямки пiд кущами i тулилися. Або зведуть верхи лiщини  докупи  i
позв'язують, як курiнь, i так живуть. На полi вигрiбають мерзлу картоплю -
торiшню, i ще не вмирають.  Тодi  партiйцi,  а  з  ними  червонi  картузи,
ловлять людей i приводять у сiльраду, допитуються: "Чому ти не  вмер?"  Бо
?м того треба, щоб люди пропадали: такий план  ?м  дано  через  Москву,  i
далi, з сiрчаного гнiзда, що не при сонцi назива?ться.
   - I мiй покiйний чоловiк часто казав: то пiдстро?но! А в  святiй  книзi
Божий ученик звiстив наперед про лихо - щоб ми береглись.
   - Чула я, а читать не довелось, i книги тi?? нема, i очi слабi,  хоч  i
дiстану, не вчитаю, - виправду?ться старша.
   Спiвбесiдниця ж переказу? поволi:
   - Написано, що вилiза з моря звiр повсесвiтнiй, значить, сполучка така,
з багатьох разом; звiр розрива? людей,  як  скажений.  От  справдилося:  i
звiр, i розрива?!.. I слуги його однаковi всi - тисячнi, що ви  згадували.
Дивляться на покiйникiв i все, радiючи, примовляють по-ненашому: "Ага, ?ли
хлiб на свiтi, а тепер умерли!"
   - Все показу? на одну причину, - сказала старша.
   В уявi Дарi? Олександрiвни склада?ться вигляд великих тенет,  обтиканих
мертвяками, пiд рукою тисячникiв. Вона зосередитись на тому не могла;  все
рвалася думками до сво?? хати: хоч би скорiше! На щастя, чергова пересадка
вiдбулася скоро i без клято? штовханини. Знов можна сiсти  при  вiкнi.  Он
бiжать за шибкою вибалки i горбки, серед яких ставок  поблискотiв:  ознаки
рiдного мiсця; вже - i станцiя. Не пам'ята? Дарiя Олександрiвна, як вийшла
з потяга i опинилась на дорозi. Скiльки  разiв  ходила  сюди  вiд  села  i
звiдси додому, тодi вiддаль була коротша, а тепер видовжена  в  несходимий
шлях; кожний крок трудний i хворiсний. Нетерпеливилося, мов огонь в  серцi
палив. Небозвiд над дорогою обложило хмарами, хоч серед них - синi затони.
   Поспiшала вона, перечiпаючись  об  приламанi  бур'янцi.  Ось  проминула
горбовини бiля околицi, близько двiр,  i  хотiла  проглянути  наперед,  чи
дитячi руки вiдчиняли дверi, чи нi?
   Дверi замкнутi, як були. Ключ не рушений з мiсця пiд стрiхою. Зайшла  в
хату, нiби в домовину. Переступаючи через порiг, вiдчувала:  вже  не  буде
спокою для душi. Треба вертатись на станцiю i знов - до мiста, можливо,  в
дорозi коло якогось вокзалу побачить сина.
   Серед хати стояла довго, часом  озираючись  навкруги:  чи  не  торкнуте
щось? - видно було б, що синок заходив, i вийшов, i скоро  вернеться.  Нi;
жодно? ознаки.
   Мати прилягла вiдпочинути i зразу ж заснула: сном гiрким,  як  болiсть.
Прокинулась пiзно; вийшла до могилок, що взяли  ??  рiдню.  Земля  помiтно
запала i могилки зробилися  нерiвнi,  -  треба  поправити  ?х  i  посадити
квiток.
   Вона  повиривала  там  бур'яни.  Поплакала  болючо,  але  тихо,  тiльки
вимовляла в думцi: роздiлили нас, не дали дожити вiку з  вами  -  в  нашiй
родинi любiй, роздiлили, i не знаходжу стежки, смерть менi  приходить;  не
судилось бути з вами, мамо,  i  з  тобою,  друже  любий,  -  хотiла  дiтей
доглянути, а вони вже не мо?: всiх згубила я; прийду до вас,  де  не  буде
нашого горя, а тепер вернуся шукати останн? дитя  мо?;  одпустiть  мене  з
миром сьогоднi, стану перед вами скоро - я чую...
   Погорювавши, пiшла  до  хати  -  замiсити  тiсто  на  корж;  i  спекла:
невеликий корж, а бiлий, як мiсяць. На столi скатеркою накрила i  вигляда?
з вiкна: на вулицю i в пустельний сад, - все  ввижа?ться,  що  от  мiг  би
прийти ?? синок - нагоду? його.
   Вiдломила трохи вiд коржа i  з'?ла.  Другого  дня  ждала,  западаючи  в
незносимий смуток.  Мучилась,  як  i  ранiше,  вiд  голодностi,  але  душу
опанував ще бiльший бiль: нiби лихоманка з тривогою, що руйну? думки.  Все
навкруги мов зрушилося для уяви, прагнучи напливти  на  душу,  звихрену  i
повну рiзкого терпiння, для якого нема? назви. Змушена  душа  стати  серед
жорстоко? примари, що досi схована була  в  глибинi  видимостi,  а  тепер,
розкрита, забира?, мов присуд -  на  ватру,  в  якiй  горiти,  клопочучися
безнемiрно.
   Вiд  тi??  гризоти  пiшла  Дарiя  Олександрiвна  на  пустош   назбирати
щавельного листя. Вернувшися, зварила юшку i знов вiдломила кусник  коржа:
пообiдала. Загорнула надламаний корж в  скатерку  i  сховала  пiд  синовою
подушкою i зверху поклала дрiбний лист: щоб Андрiй ждав маму,  вона  скоро
вернеться; а тепер iде його шукати.
   Не могла вийти за порiг, така скорб охопила ?й  серце.  Чу?  вона,  мов
треба тут несвiтську межу перетупити. Прощалася до  куткiв,  обходячи  ?х.
Знайшла зшиток покiйно? Оленки, притулила до обличчя, як  на  похоронi,  i
облила сльозами гiркущими, примовляючи: "Нещасна моя!" - сховала зшиток на
грудях i вийшла з хати. Замкнувши дверi, поклала ключ  на  старому  мiсцi,
пiд стрiхою. Поволi простувала на станцiю, надiючися, що, гляди, з'явиться
синок ще до того, як ?й треба буде сiдати в потяг.
   Проходить околицею села i згаду?: тут завжди бiлiли хатки в садах,  над
ними тополi зеленiли,  в  шнурок  або  парами,  наче  стережучи  ворота  i
хвiртку, а листя вершинок - аж коло сонця. Скрiзь так чисто  було  i  любо
для зору людського. З  кожного  двору  вiд  вiконня  висвiчували  барвиста
квiтнички; мак жарiв,  соняшники  палахкотiли  яскравiшi,  нiж  ткання  на
ризах, дивина здiймалася, зорiючи м'якими квiтами. Дiти в свiтлих одежках,
мов янголята, ходили - бавилися. Пташки скрiзь подавали голос.  Все  було,
як Бог звелiв; жили в красному свiтi, дякуючи за милостi.
   А ось, дивиться Дарiя Олександрiвна - лихо!.. Мов чужа мiсцевiсть. Нiмi
демони пiдмiнили ?? i сiрчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши
темну пустелю. Сади скрiзь вирубано,  самi  пеньки  де-не-де  стирчать  по
дворищах, серед бур'янiв. Все, що цвiло до сонця,  пропало,  нiби  знесене
бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змiнилося в дикi заростi, схожi на вовчi
нетрi. Нема? нi повiток, нi клунь, нi комор, -  самi  порозвалюванi  хати.
Жоден землетрус не мiг так знищити побут, як пiвнiчна сарана,  спряжена  з
золотомлицькою каганiвщиною. Серед бур'янiв чорнiють,  свiдками  страшного
нещастя, самотнi комини - там, де були огнища  родин  з  ?х  радощами  при
безневинному дитячому щебетi.
   Все  зруйноване!  Згра?  гайвороння  кружать  скрiзь,  над  всенародною
пусткою, i через  шляхи  вiдлiтають  геть:  на  степи,  оберненi  в  океан
бур'янiв.
   Селянка, прийшовши до станцi?, розглянулася  навкруги  -  з  дiтей  там
нiкого нема. Сiла i дожида?. Через деякий  час  ??  почало  ввижатися,  що
загублений син десь мучиться, гинучи, тодi всю iстоту ?? охопила нестерпна
туга: як ще нiколи.
   26
   Хлопець розгубився, коли течiя внесла в  вагон  -  самого;  вiн  кликав
маму, а голос тонув серед лементу в бурхливому  тисковi.  Неможливо  назад
пробитися: кида? вiд дверей, мов з прорвано?  греблi.  Потяг  рушав,  тодi
рвонувся хлопець до вiкна: погукати в натовп, можливо,  мати  почу?.  Поки
пролiз крiзь тiсноту, вiкно вiддаленiло вiд юрми.
   Обдивився вагоннi переходи - таки  нема?  матерi.  В  кутку  розпачливо
поплакав; коли заспоко?вся, став стежити  стрiчнi  станцi?.  Декотрi  мали
вигляд, нiби якраз такi, де треба пересiдати, але  чимсь  одночасно  чужi,
тому вiн проминав ?х. Заснув бiля вiкна: там люди дали клаптик мiсця.
   Прокинувся пiзно i вискочив з вагона; знаючи, що в снi пропущено багато
станцiй, пристро?вся на зчепах  товарового  потяга:  ?хати  назад.  Вночi,
знайшовши  станцiю,  схожу  на  Кленоточiвську,  ждав  бiля  стiни,   поки
розвидниться. От прояснiло в  небi  i  полi;  повно  блиску  i  тепла  вiд
сильного сонця, що зiйшло. Незнайома дорога, але вiн  пiшов,  бо  до  села
недалеко; вагони всi такi голоднi, а тут можна поживний корiнь вигребти. В
селi нi душi; бур'яни вигнались над головою, як лiщинник.  Протуляючи  ?х,
пошелестiв хлопець переулками ру?ни i пряму? до цiлiшого житла.
   Всерединi все - так, нiби недавно жили: на столi  полив'яний  глечик  i
кухоль, посуда на миснику, лава пiд стiною i стiльцi коло вiкон. Але  нiде
нi постелi, нi одежi жодно?! Нi ковдри i рядна, чи  матраца,  нi  рушника:
нiчого матерчатого. Також - нiякого харчу нi риски...
   "Чума", -  подумав  хлопець,  виходячи  за  дверi;  пригадав,  як  мати
означувала мертвий стан довкруги. Сусiднi хати порожнi, як гробiвцi.
   Зрештою, натрапив хлопець  на  домiвлю,  де  в  печi  курiв  димок  вiд
вугiлля. Долi - рештки  рубаного  табурета,  але  сокири  нема.  На  столi
горнятко сто?ть з варениною старих бурякiв i свiжих трав. Хлопець випив ??
всю: кислу, як борщ, i шависту, зовсiм несолону.
   Вийшов i почув, що недалеко, в деревистих бур'янах, шумить.  Повагався:
йти туди чи нi?  -  страшно,  бо,  гляди,  там  людо?ди!  Однак  цiкавiсть
переборола. Обережно, нiби мисливець, пiдкрада?ться вiн;  помiча?  зламанi
стеблини i слiди нiг.
   Враз зупинився! На прогалинi бiлiють рiзнi-рiзнi  кiстяки:  пса,  кота,
грака i якихсь iнших дрiбних  iстот.  Поряд  -  кiлька  цеглин,  складених
докупи, як пiч; i зола внизу.  Знов  далi  прокрада?ться  хлопець  i  знов
замира?, бо шелест близько. Переждавши з  хвилину,  ступа?  наперед;  тихо
вiдхиля? рядки бур'янiв.
   Ще кiлька крокiв, i  вiн  застиг!  Перед  очима  -  поляна:  там,  коло
здичавiло? вишнi, дiд перебира? зiлля; вiдклавши його набiк, пiдводиться -
в однiй руцi згострена ломака, в другiй камiнь. А сам худезний i сивий, як
хуртовина,  схожий  на  прияву:  борода  через  груди,  вся  сiда  i   вся
покуйовджена; а з голови пасма, мов димiючи, сипляться вниз.  Очi  вваленi
пiд пониклою сiткою  бров'яною.  Ганчiр'я  на  босому  i  непiдперезаному,
стемнiвши, пацьорками  висить;  мотуззям  пов'язано  окремi  рамтини,  щоб
трималися бiля кiстяка.
   Загледiв дiд непрошеного гостя:
   - Хто ти такий?
   - Я заблудився.
   - Не ходи тут. Пiймають i зварять.
   - А вас?
   - I мене: як знайдуть. Навару не буде. Кiстка суха, а жили твердли - не
годяться. Сам завтра вмру; корiнцi зварю i  завтра  вмру.  Тiкай,  бо  тут
лихо!
   - Дiду, чума забрала всiх?
   - Нi, синку, то - государство!
   - Ви сховались?
   - Як набiгли, то недужий був. Iшов по воду  i  впав.  Трава  висока,  -
обминули мене. Бiжи на станцiю. Тут бродять . помiшанi: зарiжуть.
   - Прощайте,  дiду!  -  Хлопець  побрiв  до  пустельно?  вулицi:  побрiв
недумно; i притьма, в тривозi  вiд  дiдових  слiв  i  безлюдностi,  помчав
звiдти i гак мучилося серце, мов огонь пекельний, в'ючися змiями,  гнав  з
порожнього села. Захеканий вкрай, хлопець почув, нiби гука? хтось: агу!  -
пролунало, як вiд кладовищенського  з'явця.  I  знов  нiмо  скрiзь;  жаска
тишина в бур'янах, з останками хаток.

   Дожидав хлопець бiля станцi?, на  похилi,  проти  якого  потяг  повинен
стишуватися, беручи височину.  Коли  простопаднi  риси  в  обрисi  вагонiв
перестали миготiти розпливчасте, хлопець розiгнався, нiби наввипередки,  i
схопив поруччя. Сiпнуло йому плечовi суглоби,  але  вiн  з  пiдбiгу  вмить
докинув стопи на пiднiжок i пристав до швидкостi.
   При вузлi залiзницi його зiгнали з потяга.  Тодi  побачив,  що  роблять
хлопцi: пiдлазять пiд пасажирськi вагони i там чiпляються серед залiзяччя.
Вiн i собi - туди;  влiгся,  як  iншi.  Мандрував  так  до  пiвночi.  Коли
схотшося ?сти, аж шкiра щемiла, вiн вилiз;  вилiз  на  вокзалi  невеликого
мiста i нишпорив скрiзь, штовхаючись мiж людьми, поки набрiв на лушпайки з
яблука. Пiдiбрав ?х, обтер i з'?в. Знайшов розбиту коробку - там  були,  в
розiрванiй обгортцi, рештки печива;  вибрав  ?х  i  довго  нюхав  запашний
папiр. Напився теплисто-бруднувато? води з бака, вживаючи бляшаний кухоль,
що гримiв на ланцюжку.
   Свiтився мiсяць посеред зiрок, мов карбованець, покладений на са?т, мiж
розсипанi самоцвiти, i при ньому видно було долi: всюди - налiпи  грязюки,
всюди  смiття,   клаптi   газет,   притоптанi   i   запльованi;   покидьки
найрiзноманiтнiшого роду i вигляду,  вiд  розбитих  пляшок  до  махорчаних
"бичкiв". Освiтленою смугою пiшов хлопець до поламано? водокачки,  напроти
яко? акацi? чорнiли вряд.
   Багато вагонiв згромаджено на лiнiях  i  снують  "маневрушки"  -  парою
шиплять, пронизливо посвистуючи. Коло акацiй, зовсiм окремо  вiд  залiзних
нетрiв, сто?ть невеликий товаровий потяг. Можна  почепитися  i  пiд'?хати.
"Хай тiльки машинiсти одвернуться,  я  вскочу!"  -  вирiшив  хлопець.  Вiн
сховався за стовбур,  при  якому  проходила  кущова  огорожа,  порозривана
вiльними стежками.
   Чути було, як варта тупотiла в обходi: певно, перевiряла вагони. Вийшов
наперед начальник, i тодi вiдчинено дверi  -  якраз  напроти  мiсяця  -  i
зачинено  враз,  пiсля  перевiрки.  Вiд  того,  що   вiдкрилося,   хлопець
притерпнув:  повно  мертвих,  складених,  мов  шпали.  Начальник,  тамуючи
низький голос, сказав одному з присутнiх:
   - Скинути в шурх: один завал вантажу, зверх того - дрова i нафта, потiм
знов це, i знов паливо; щоб усе згорiло. Ти вiдповiда?ш!
   - ?сть!.. Усе!.. - вiдповiв пiдручний.
   Начальник i варта вiдмаршували, а потяг скоро постугонiв  вiд  станцi?.
Тодi, на самотi, хлопець подумав: "Якби я вчепився, згорiв би". Вiн  довго
стояв за деревами, боячись виходити.
   Розлягався брязкiт на станцi?, мигтiли i  перебiгали  огнi;  свистки  i
сюрчки прорiзали чорний  простiр;  зрештою,  хлопець  насмiлився  покинути
схованку i покрадьки вiдiйти на перон.
   В той час викинуто з вагонного вiкна паперовий жмут. Розгорнувши  його,
хлопець знайшов скоринки, огiрковi вiдрiзки з хвостиками, курячi  кiсточки
з шматочками шкiри i великi крихти. Забувся жах в одну мить,- iстоту  знов
забира? голодний порив, вiд якого вона  тремтить  в  судомi,  з  холодними
болями. Хлопець вiдiйшов за рiг будiвлi, сховався в тiнь i зразу пооб'?дав
шкiрки, хрящики i рештки м'яса на кiсточках,  а  ?х  погриз,  пообсотував.
За?дав скоринками i огiреччям. Витрусив крихти в рот: вони  приставали  до
язика, мов залiзна тирса до магнета, i зникали вмить.
   Ви?в чисто, як муравлик.
   Бiля стiни присiвши, в затишку проспав частину ночi.  Знов  пристро?вся
пiд пасажирський вагон - мандрував, поки зупинили серед гамору  i  крикiв.
Сторожа загляда? вниз i виганя? "зайцiв" на перон, до гурту,  звiдки  всiх
женуть до зборища коло вокзальних дверей.
   - Це границя Росi?, - розмiрковують старшi  подорожнi.  -  То  не  чути
було, коли наше добро через не? тягли, а тепер об'явилась.
   - Для наших хлiбiв свобiдно, а нам - границя...
   - I замкнули: вмрiть, а не пустим!
   - Чого ж вони такi? Харчi забрали, а нас морять... Вартовi загнали збiр
в товаровi  вагони  i  весь  потяг,  складений  з  них,  пiшов  назад  вiд
замкнутого кордону. Назустрiч, до кордону,  вiльно  бiгли  з  Укра?ни  без
числа - ешелони, навантаженi збiжжям, городиною, м'ясом i всiм,  всiм,  що
да? на землi невсипуща праця людей. Але ?х самих, примерлих вiд голоднечi,
пiсля того, як виробили багатство для сусiда,  гнано  з  пекельною  лайкою
геть: пропадати в розграбованих ру?нах.
   Бiля хлопця - дивовижно довговидий, жорстковусий чоловiк i сивастий, iз
сiрими очима, смутними очима i  тихими,  як  джерело.  Мав  мiшок,  повний
причандалля, з-посеред якого означувалася сокира.  Непоспiшно  i  ретельно
трудився  чоловiк  над  самокруткою:  примiрено  i   видрано   вiдповiдний
прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет i взято,  скiльки  треба,
саморобно? махорки i насипано на прямокутничок,  вижолоблений  мiж  трьома
пальцями лiво? пучки; сховано кисет i приступлено до  побудови.  Скручено,
по кiлькох  спробних  i  поступових  рухах  обвiдного  характеру,  -  туго
скручено папiрець i рiвномiрно обкусано i звогчено слиною його край, потiм
закле?но при повторних жестах для загладження  скрiпи.  Надiрвано  зайвину
папiрця з однi?? протулини i взято цигарку в зуби.  Тодi  здобуто  огневий
пристрiй; до кремiнця притулено дрiбну матерочку,  висушену  i  вим'яту  в
попелi. Вдарено кресалом об гострий  край  i  роздмухано  iскру!  Зрештою,
прикурено. Все  -  з  геологiчною  повiльнiстю  i  флегмою,  супроти  яких
виявилась пекуча дума i насмiшка над собою, в мовi до хлопця:
   - Смачно погостювали в братiшок? Тепер кота зварити на закуску.
   - Котiв нема: вже по?ли! - вiдповiв хлопець.
   - Шкода. Тобi - куди?
   - Додому ?ду, там мати ждуть.
   - З харчами ж як?
   - Борошно ? в хустинi, мати вимiняли - спекти корж.
   - Небагато. Так ви обо? не виживете,  ?дь  зо  мною  на  пiдробiтки,  в
Бiлорусь: там люди, як сво?, не схожi на отих, як ?х...
   - Не можу! Мати ждуть.
   - Як же два роти кормити? Однiй легше; корiнцями прохарчу?ться.  Тужить
i вигляда? тебе? Так обо? ж пропадете дома. От бiда! Ти  б  заробив  трохи
хлiба для не?, - хлопцям платять, гiлки треба тягати.
   - Нi, я до мати по?ду.
   - Як хочеш. Дво? в хатi: нi одно, нi друге не виживе, коли харчiв нема.
Скрiзь так. Дорогу згубив?
   - Згубив; три днi блукаю.
   - Так бiда i так! Нiж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлiбину.
Казатимеш, що ти мiй племiнник. Я сам - штукатур, i на цегельнi  працював;
коли ж нема мого найму, в дроворуби годжуся.
   Хлопець дуже скучив за мамою, але мрiя врадувати ?? заробленим  хлiбом,
перемогла, - вiн обернувся в родича  дроворубовi.  Никифор  Петрович,  або
просто дядько Никифор, дав хлопцевi шатковано? капусти з  олi?ю  i  шматок
перепiчки. Розповiв про свою попередню подорож до столицi на пiвночi.
   - От де повно нашого добра, хлiба i всяко? живностi. Все туди  забране:
масло, сало, цукор, сир,  булки,  ну  -  все!  Я  був  проскочив,  так  не
прописали, завертай голоблi назад. Тепер i границю щiльно притерли.  Ми  в
Бiлорусь  по?дем:  там  добрi  люди;  зберегли  правду  i   по-сусiдському
помагають. Адрес ?, - я прямо б по?хав туди, та  бач,  тут  понадiявся!  А
вiдкiля ж ти сам?
   - Яз села Кленоточi...
   - Пiдожди: це - як знак який! Чи коло вашо?  Кленоточi  сто?ть  паровий
млин?
   - Сто?ть млин; за селом.
   - I цукроварня недалеко?
   - Недалеко; тато брали маляс.
   - А вiддаля курорт, у лiсi?
   - Його видно.
   - Я чого питаю: з тако? Кленоточi двох бачив на цегельгному заводi.  Чи
не ваш - пiчник Бережан  iз  жiнкою?  Мав  великi  очi,  голос  низький  i
трубний; а жiнка чорнява, дрiбненька, як пшеничина.
   - Це нашi! Я знаю.
   - От сама доля приводить, щоб я тобi переказав про Бережанiв. Зустрiнеш
кого з односельчан, хто ?х  знав,  -  скажи:  нема  вже  ?х.  На  цегельню
найнялись обо?, де i я морочився; робота бiсова, а в  зуби  мiдну  копiйку
тицьнуть. Обiлля?шся в кошенячий пiт, коли ж  протяг  -  мов  з  льодовця,
прошива? костi. Там пiчничиха простудилась i,  хворiвши  недовго,  вмерла;
лiкарi сказали: скорбтечний туберкульоз. Чоловiк затужив за нею  тяжко!  -
схуднув i став тонкий, як дротина. Самi очi свiчками  глядять.  Раз,  коли
цеглу виносив, зiрвався з дощано? стежки, впав, i смерть  настала  в  одну
мить. Не мучився. Золотi душi  були  обо?.  Вона  все  горювала,  що  люди
гинуть. А вiн напитував землякiв: щось  ?м  хотiв  сказати;  так  i  вмер.
Добре, що я тобi передаю, а ти - ще комусь.
   Почув про загибель пiчникiв i посмуткував хлопець.  Аж  знiтився!  Коло
того чоловiка з великими очима, що свiтили блакитнiстю,  мов  небесною,  i
коло добро? дружини його так радував спокiй: нiби з весни, в новому сяйвi,
якого ще нiде тут нема?. Збережеться воно на полянi з старими тополями, що
стоять за сутiнковою далечиною. Хлопець мовчав цiлий день.

   Ось прибули до дрiбно?  станцi?,  оточено?  лiсками.  Сотнi  заробiтчан
висипали на погорблену дорогу, що прорiзалася крiзь  ясно-рудавi  глинища,
приодягненi в свiжий мох. Лiсовi нетрi  глибшали  -  здавалось,  нема?  ?м
кiнця; аж до хмар пiдкинуто ?х  згромадженi  верхiв'я.  I  враз  вiдкрився
простiр.
   - Скiльки звалено! - скрикнув хлопець.
   - А немало: мабуть, верстов  з  вiсiм,  чи  що,  завдовжки.  Всiх,  хто
прийшов, узято на працю: чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв; призначено  мiсця  в
бараках, i зразу ж -  до  дiла!  Дужчих  поставлено  спилювати  дерева,  а
слабiших - обрубувати i тягти гiлля. Дано в помiч  хлопчакiв:  поратися  з
силою дрiбного галуззя. Робити цiлий день, вiд досвiту до смерку.
   Високi дерева!  Хто  глянув  на  вершини,  мусив  картуз  придержувати.
Ворушаться люди скрiзь, як  мурашки;  ?х  так  багато,  що  вiд  спiльного
зусилля вiковiчнi дерева лягають однi за  одними,  вишумлюючи,  нiби  буря
валить. Гiлки трiщать, подiбно до стрiлянини з полкових рушниць.  Чиргають
пилки. Вiдлуню?ться стукiт сокир в супроводi шелесту вiдтягуваних  решток.
Швидко пропада? лiс пiд руками натовпiв. Андрiй з хлопцями тяга?  галуззя;
всi, виснаженi i  голоднi,  рухаються  спроквола,  мов  дрiмаючи.  Увечерi
безлiч верта? в бараки до сво?х нар, тапчанiв i койок. Дядько  скаржиться,
що тут теж верховодить москвин, тому платня - марний карбованець, а робота
ж клята! Коли б не суп на обiд, то пропадай, i годi.
   - Доки не здиха?мось попечителя, - нещаснi ми скрiзь!

   В недалекому барацi опухла i вмерла дiвчина: рано винесли,  неприбрану,
як була. Поклали на дно в вогкiй ямi, нагорнули низьку могилку  -  i  все!
Там були iншi гробки з глини, що нерiвне позападала.
   Праця шумить безперестанку: розчищаючи простiр  пiд  аеродром,  людська
многiсть перегриза? столiтнi нетрi, як комашня стеблинки, серед яких  сама
губить свiй збiр.
   Декiлька юнакiв побралися з бiлоруськими дiвчатами i  перейшли  жити  в
?хнi  села.  Слiдом  ви?хала  бабуся  i  ??   дочка,   що   заручилася   з
шофером-бiлорусом; вiн, покинувши табiр, працював на заводi.  Коли  дядько
Никифор i Андрiй вертали з села, де прикупили поживи до  лiсного  супу,  -
той шофер гнав мимо, а враз зупинився i пiдвiз ?х:  рiдко  хто  так  робив
тодi.
   В селi ?х гарно нагодували i вiдмовилися  брати  грошi;  зовсiм  дешево
поцiнили городину, якою щедро надiлили.
   Дядько, в табiр iдучи, повторював хлопцевi:
   - Я ж тобi казав, люди тут сердечнi i спокiйнi.,  З  ними  можна  жити!
Слухай  мене,  не  вiр,  як  казатимуть:  он  або  он  народ  великий,  бо
наплодилося багато i багато крику роблять, - е, то ще не все! Ти подивись,
яке там серце! Раз серце собаче, то i народ  малий,  i  зведеться  здорове
число ?хн? нiнащо. А побачиш серце, повне добром, то знай - народ великий,
перед небом високо став. Хоч не числиться багато,  колись  побiльша?,  так
Бог дасть! - так з  бiлорусами  буде.  Глянь  кругом:  хто  руку  подав  з
помiччю? Тут бiлi хатки, як i в нас; а на пiвночi хатки  -  чорнi.  I  там
добрi душi ?, i немало ?х, з братнiм серцем, так бачиш, на дно  його  десь
зло собi поклали: як змi?ний камiнь. Поки все  гаразд,  вони  такi  добрi,
наче родичi, а прийдеться до чого,тодi вилазить з-пiд каменя  жало!  Бува?
все разом: поможе чоловiк, як дуже-дуже щирий, а потiм вжалить в  печiнку.
Забрали наш хлiб i дивляться, як ми вмира?м, i нiхто, нiхто не  пожалiв  i
не помiг. Нiхто! Нi в городi, нi в селi. Тiльки лаються.  Недарма  ж  ?хнi
хатки чорнi. А тут бiлi.
   Дядько замовк. Зеленими стiнами лiс  пiднiмався  в  небо:  вгорi,  коло
сивих  хмарок,  перекочував  шарахкучий  рокiт  сво?х  чатин  по  свiтлому
простору.
   В таборi першими днями хлопцевi було цiкаво, та скоро вiн  занудьгував,
бо все  -  мати  перед  очима.  Робота  нетерпеливила  i  пiдгони  мучили;
наглядачi ж кричать одно: тягни швидше! Люди прибувають, як потопельники з
голодного моря, i кожен повинен поспiшати, хоч ледве руха?ться.
   Щодня в лiс, на довгу поляну, заповнену могилками, виносять покiйникiв.
   Хлопцевi вся душа болить вiд згадки про самiтню маму,  що  шука?  його.
Вночi вiн прокида?ться. Якась темна  тривога  надходить:  нiби  передчуття
пожежi. Пiсля того вдень, як пiвсонний,  вiн  дивиться  навколо  нетямущим
поглядом. Одного вечора сказав дядьковi Никифоровi:
   - Я до мами по?ду. Може, вмира?.
   - Не хотiв би тебе пускати, бо часто так бува - всi в хатi  пропадають.
Я думав: хоч би одно вижило. Ну, раз вирiшив, ?дь!  Коли  схочеш,  тодi  й
вертайся сюди. Вiзьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю вiрно,  бо
я розпитував.
   Дав грошi i торбинку з харчами. Провiв до станцi?, прощаючи;  подивився
вслiд, прошепотiв собi:
   - Таке бiдне хлопча!
   I повагом, схиливши чоло, вернувся в табiр.
   27
   Заробленi i подарованi грошi берiг хлопець  для  мами:  на  комерцiйний
хлiб. ?хав "зайцем", ховаючись вiд залiзничних  доглядачiв,  що  ловили  з
суворою ретельнiстю. Тому забарився; торбинка  спорожнiла:  тiльки  ложка,
нiж, кухоль, сiль та пiвхлiбини обважнюють ??. Крiм  старого  часопису  як
паперу на розпал, також сiрники - про всякий випадок.
   На  старому  вокзалi,  де  потяг  став  надовго,  Андрiй  вилiз  iз-пiд
вагонного черева: роздивитися навкруги. Вiд темного кооперативного кiоска,
що за  кiлькома  сусiднiми  домиками,  на  порожнинi,  люди  щось  несуть,
тримаючи в папiрцях. Черга всього на два десятки.
   Стрiчний дiдок  з  кругласто  пiдстриженою  борiдкою,  нiби  крейдяною,
ставши коло вокзально? стiни,  розгорнув  папiрець  i  почав  ?сти  якийсь
кусник; ?в, ?в, а тодi враз спинився - не  може  далi!..  Раптом  зблiд  i
вхопився за пiдгруддя, аж захитаний: обперся об  цеглу.  Винесло  назад  з
його уст, що з'?в. Поглянув вiн на  Андрiя  i,  крiзь  сльози  вiд  спазм,
промовив:
   - Не купуй, хлопче! Це - людятина, дешева  i  солодкава;  по  державнiй
цiнi, а м'ясо, як смерть. Згрiшив я навiки. Вернись, не пiдходь туди!
   Андрiй почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи  на  чергу
коло кiоску: чорно там, нiби  в  пеклi.  Скоро  черга  розпалася  i  хтось
голосно промовив - для всiх:
   - Розiбрано!
   Нишпорив скрiзь на станцi? Андрiй; нiчого споживного, крiм  перестояно?
води. А недалеко - розложистi схили i рiвнини з ярками, з  горбиками  коло
зелених нивок, схожi на околицi села, де з батьком полювали ховрахiв. Хiба
спробувати самому? Близько струмок: можна нору залити.
   Поряд смiтярки валялася бляшаниця, як збан,  стара  i  дiрява.  Хлопець
позабивав просвiтлини чопиками  з  гiлочок  i  ганчiр'я;  залiпив  смолою,
набираючи вiд шпал, складених на вiдгонi. Дроту багато навкруги,  iржавого
i поскручуваного, - з нього приробив дужку до цебра. Озбро?вся  подобизною
щупа, кiлочками, ломакою.
   Ховрашиних нiрок на полi багато: обсипаних i зарослих. Коли натрапив на
свiжий вхiд, то, готуючись до наступу, позавалював  сусiднi  печерки,  щоб
нiкуди було вижитому ховраховi вбiгти. Заливав нору - звiрика  ж  нема?...
"Вiн - як качка, чи  що?"  -  досаду?  хлопець;  пробу?  мацати  дротиною:
даремно, бо нора надто крива. Коли вiдпочивав, щось метнулося i вскочило в
одну з незабитих нiрок, геть далi. Зразу ж мисливець  загородив  ??  двома
кiлочками, а всi входи навкруги позасипав.
   Знов вилива? вiдра води, одно по одному, вiд  ховраха  ж  -  нi  знаку!
Хлопець дума?: "Може, втопився?" Скоро наторкнув дротиною i ??  закрючкою,
пiдтяга? звiрика нагору. Той пiдда?ться: вилазить;  от-от  -  вискочить  i
побiжить. Тодi вхопивши ломаку, хлопець пригина?ться до  землi,  стрибнути
готовий.
   Влучено звiрика, коли вибiгав з нори,  влучено  з  недостатньою  силою,
тому, приглушений  на  мить,  знов  пiдплигнув  i  побiг  шукати  вiльного
сховища. Мисливець - за ним. Б'? i нiяк не поцiлить!  Раптом  так  невдало
крутнувся, що пропустив один удар, а наступним,  прискореним  i  зробленим
наослiп, попав звiрика по спинi - хряснуло в нiй... i тодi  ховрак  поволi
полiз, припадаючи до грунту. Самому мисливцевi судома настала в нервах вiд
прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, вiн добив
тваринку, що декiлька разiв сiпнулася, конаючи, i околiла.
   Захеканий стояв хлопець i вражений болiсно, i  збурений,  з  огидою  до
самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю  дихнула
на нього такою ненавистю, що якби ?? почуття обернулося в дiючу силу,  вiн
був би на мiсцi вбитий,  мов  блискавкою.  Вiн  притих  i  пора?ться  коло
здобичi: дикий голод, розбуджений вiд клопiтливого дня, приспiшу?  рухи  i
нiби закрива? очi млистою смугою, крiзь яку вже не видно нiчого  страшного
i огидного. Розрiзано ховраховi живiт i викинуто тельбухи;  голову  теж  -
геть! Зiдрано шкiру i, разом з вiдпадами, впущено в нору i засипано.
   На вибалках рудiли сухi бур'янцi - ними хлопець розвiв  огонь:  смалить
обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротинi, в димку принадливому,
з теплою пригiрклiстю.
   Поклавши смаженину на часописний папiр, здобутий з  торбинки,  вiдрiза?
кусень i жу? швидко, навiть хрумка?, нiби то  -  огiрок.  От,  вже  дума?:
"Досить!" - спиня? свою хижiсть, i знов жу?.
   Але вiдчува? дивну нiяковiсть; пiдводить  голову  i  враз  бентежиться:
поблизу лiтня жiнка сто?ть i спостерiга?, як  вiн  ?сть.  Непорушна.  Нiби
стовпик. Аж чорна: висохла вiд голоду. Сто?ть i всiма  очима  дивиться  на
ховраха, мов заворожена. Нi слова не каже. Тiнь - i годi.  Хлопцевi  стало
так недобре, що вiн похапцем  склався  i  пiшов.  Виправдувався  в  думцi,
мовляв, тепер "кожен - собi". Однак  через  хвилину  стало  ще  гiрше,  аж
похолоднiло ?дкiстю на серцi! Вiн оглянувся...  Де  стояла  жiнка,  там  i
застигла - не зрушилася з мiсця. I не гука?; не просить. Лише дивиться, як
снохода.
   Вернувся хлопець до  пригасло?  ватри;  вiддiливши  частину  ховраха  i
поклавши на папiр, простягнув жiнцi:
   - Тiтко, вiзьмiтьi
   Вона трохи ворухнулась i знов застигла.
   "...Бо?ться мене, бо маю нiж, - вирiшив хлопець,  -  така  перелякана".
Поклав ховрашатину коло багаття i попростував до станцi?; коли ж оглянувся
знов - жiнка сидiла, схилившись коло голубуватого слабiючого диму, i ?ла.
   З допомогою креслення, що склав пiсля  всiх  розпитiв  дядько  Никифор,
легко було знайти свою станцiю. Околицi ж видалися чужими. Бур'яни вподовж
дороги - як нетрi; i ?? саму вкривають,  височiючи  над  колiями.  Обстали
село i двори затопили. Стежок нема? до  хат,  що,  стемнiвши,  хиляться  в
заростi. Скрiзь пустка!
   Андрiй узяв ключ пiд стрiхою i  вiдiмкнув  дверi  -  холодною  вогкiстю
потягнуло в обличчя. Оглянувся по хатi; прочитав лист вiд мами: "Андрiйку,
як прийдеш i мене не буде, не тiкай нiкуди, а жди..."  Так  жаль  маму!  -
нiякими словами не мiг би висловити.
   Знайшов  корж,  надломаний  i  торкнутий  плямками  цвiлi  по  нерiвнiй
поверхнi. Шматок з'?в, а решту, разом  з  половиною  хлiбини,  в  торбинцi
поклав пiд мамину подушку. Вiн тiльки i мрiяв  принести  зароблений  хлiб.
Карбованцi сховав до пiдпiччя, серед ганчiрок: в селi вони  були  простими
папiрцями голодного. Пiшов  по  садибi.  Могалки  почали  заростати  пiсля
недавнього полоття.
   В сарайчику все припало пилом, де не затекло  вiд  дощу.  Вулиця  -  як
рiчечка бур'яну: пливла, стрiчаючися з подiбними ?й,  поки  дохлюпнула  до
площi, недалеко вiд яко?, пiд рештками тину, сидiла  жiнка  з  дитиною  на
руках. Зривала зелену кропиву i ?ла: пожувавши, давала дитинi.
   Рiдко  сновигали  люди,  схожi  на  нецьогосвiтнi  тiнi.  Пiдходили  до
сiльради подивитися, а  там  прикле?но  газету,  звiдки  лiтерами  чорнi?:
"...стало  веселiше",  i  з   фотографi?   надима?ться   товстовусий   вид
посерединi; зиркають по боках дрiбнiшi панки з орденами.
   Також -  оголошення,  що  пiд  страхом  найвищо?  кари  треба  хоронити
померлих.
   Хлопець,  прочитавши,  сiв  бiля  стiни,   трохи   осторонь,   можливо,
хто-небудь знайомий з'явиться. З дверей  виступив  обтеклий  височинець  i
ладна?ться курити. А два старшi вимандрували крiзь бур'яни - читати наказ:
обмiрковують його.
   - Звiсно, покiйникiв треба ховати! Бо як же так? Чума  вчепиться,  тодi
пропали послiднi.
   - Що треба, то треба, а хто ж ховати буде?  Нiхто  руки  з  лопатою  не
зведе. Гiрко сказати, скiльки лягло.
   - Скiльки набереться?
   - Ну, та скiльки: кажуть, iз наших тисячi семисот по цiлому селу, вже ?
вiсiмсот тридцять, про яких знають,  що  готовi  на  мiсцi  -  по  списку.
Половина живих розбрелась.  На  сторонi  попадали.  Хто  ж  зостався,  той
дохлий, самого пiд руки води, i мруть щодня. З половини, що тут була,  вже
теж половина переставилась. Хлопче ти чий?
   - Катранникiв...
   - Чого ждеш?
   - Дома нiкого нема - я один. Там страшно.
   - Бiда тобi,  хлопче!  Держись,  може,  виживешi  Ми  всi,  як  кажуть,
поганя?м до ями.
   Озвавсй тодi одутлий, тяжко хмурячись i прихриплюючи:
   - Таке й скажете! В нас тимчасовi труднощi будiвництва, а вам все -  як
нiч, все - до ями.
   Один старший мружився, слухаючи, i вiдповiв з посиленою байдужнiстю:
   - Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча ?сти!
   Задишкуватий, що  напоготовi  тримав  цигарку,  обурено  скинувся  всiм
виглядом, але не сказав нiчого. Помовчав; потiм махнув  рукою,  з  виразом
крайньо? досади, i пiшов.
   - Чого ви йому про курча? - цiкавиться спiвбесiдник.
   - Хiба не зна?те: це ж той Грицько, що його замкнули в тюрму,  бо  вiн,
сiючи, насiння в картузi сховав. Одсидiв сво?, i випускають, - бачте, таки
ж комунiст, ?м свiй. От вiн iз району верта?ться додому i  втомився  дуже.
Зiйшов з дороги,  присiв  пiд  хатою,  отак,  як  цей  хлопець:  сидить  i
вiдпочива?; очi заплющив. А недалеко куриця греблася в  смiттi,  знаходила
зерно курчатам. Грицько був виморений i голодний, уже i розпух. Почув,  що
куриця землю дряпа?, i очi розкрив: бачить курча близько... вiн  аж  очима
загорiвсь, простяг руку, вхопив курча i - в рот його! Хоч воно ще  живе  i
пруча?ться, вiн його жу? разом з пiр'ям. Квочка зчинила крик, кида?ться на
Грицька, дряпа?, крилом б'?, хоче  врятувати  курча.  А  вiн  уже  до?да?.
Почула хазяйка курячий крик i вибiгла, бачить:  Грицько  до?да?  курча,  а
квочка кида?ться i дряпа? йому руки. Почала  хазяйка  лаяти  його  на  всi
заставки. Люди на дорозi спинились. Грицько тодi пiднявся i мовчки  пiшов,
а вона ?м каже: Грицько живе курча з'?в. Похитали люди  головами  i  пiшли
далi.
   - Так це той Грицько?
   - Вiн; як вернувся, його жiнка мала трохи бурякiв i вiдгодувала.  Тепер
потовстiшав.
   - Дивно: живе курча з'?в, а ще нам вичиту?. Я в селi довгенько не  був;
чув, що судили якогось Грицька з картузом насiння. А де ж Лук'ян, що все -
"за"?
   - Нема Лук'яна.
   - Де дiвся?
   - Та де ж, - хто не спита про Лук'яна, то кажуть: вiн пiд селом i  досi
голосу? "за". Замерз, бiдолаха, снiжком  притрусило,  тiльки  рука  зверху
пiднята була. Люди йшли i, побачивши, сказали: "Лук'ян голосу? "за"".
   - Дивнi  знаки!  -  зiтхнув  спiвбесiдник.-  Хлопче,  а  ти  шастай  по
колгоспнiй яровинi, тебе нiхто не спiйма?; там на?дки будуть. А то пропав.
   Андрiй пiдвiвся i,  коли  вiдходив  додому,  заглянув  крiзь  вiкно:  в
сiльрадi, бiля стола стовбичив гурт, покурюючи i нудячись.
   Всюди на селi - пустош i розвалля серед злих  бур'янiв,  звiдки  навiть
кiшка нiде не нявкне i не вигляне грядкова  цвiтинка,  вирощена  дбайливою
рукою. Чорно, чорно, як пiсля переходу пекла. Тишина смертi.
   Тiльки вiд дитячого будинку чути стишенi  голоси.  Iдучи  мимо,  Андрiй
побачив з десяток дiтей, як вони пiсля мисочки обiдньо? юшки, ступають  до
лiжок, нiби зовсiм стародревнi, хоч i дрiбнi скелетики. I  така  дiдiвська
поважнiсть в обличчях, запалих цiлком i вкритих зморшками, крiзь якi жодна
усмiшечка не засвiтиться. Лобики важко нависають  над  погаслими  очима  i
стемнiлими лицями. Мов на могильних черепах,  виступають  зуби,  обтягнутi
довкола самою шкiрою.
   Животики болять i тому збiр  дитячий  припада?  на  лiжках  -  рачками,
пiдiбгуючи колiна пiд груди, до лiктiв, з опущеними  вниз  животиками,  як
мiшечками: тодi легша? мука. Андрiй зна?, бо iнодi сам так робить.
   Обминувши будинок, вiн околицею добрiв навпростець додому. I думав: тiй
жiнцi, що з дитиною кропиву ?сть, винести треба скибку хлiба, одну скибку,
нешироко вiдрiзану. Того, що зостанеться, досить  на  двох,  поки  куплять
комерцiйний хлiб. Як вернувся додому,  розв'язав  торбинку  i,  вiдкраявши
шматок вiд хлiбини, загорнув його в аркуш; сховав пiд пахву, а то  стрiчнi
побачать i вiднiмуть. Понiс жiнцi, що сидiла в кропивi  i  годувала  дитя.
Але ?? там не було: не знати, чи вiдiйшла кудись, чи вмерла i  ??  забрали
погребники, яких тепер пiдганя? смертний наказ.

   Дарiя Олександрiвна вернулася на станцiю, де загубила сина,  i  вже  не
могла звiдти вiдiйти; все ждала. А раз вирiшила твердо;  ?хати  додому!  -
однак, тiльки склала це в думках, як вiдчула  непевнiсть.  Знов  нещаслива
станцiя, мов тягнущий магнет, непереможно в'язала. З'явився сумнiв, чи син
дома, i настрахав можливий поворот подiй: от вона при?жджа? в село,  якраз
- коли син, шукаючи ??, добiжить до цi?? станцi?, бо тут загубив маму.
   Вiд часу втрати з нею настала перемiна, нiби щось невмолимо зрушилося в
?? життi i в самому душевному складi. Раптовi напади  невиразимого  страху
чергувалися з короткию безпам'ятнiстю: в  мiсцях,  якi  недавно  бачила  i
згадувала. Тепер сто?ть i не зна?, де вона; вiд того жаский, не  вiдчутний
в тiлi, але пекучий, мов ватра, бiль наплива? на ??  свiдомiсть  i  серце.
Часом зляканiсть виростала в найдикiший  жах,  що  обгортав  зiр,  i  вона
знiчувалась  решткою  думок.  Вiдверталася  ними  вiд  нещастя,  нiби  вiд
чийогось близького нападу i помсти, з  обвалами  в  самому  iснуваннi.  Не
дивилась нi  на  що  навкруги  i  думала:  аби  тiльки  не  пропасти!  Аби
втриматися при самому життi - тоненькою ниточкою змислу, що  збережена  ?й
наостанок.
   Надвечiр,  виснажена  вкiнець  вiд  голодного  терпiння,  вiд'?хала   в
напрямку до свого села, вчепившися за березовi дрова,  з  сiрою  скрученою
корою - на  товаровому  потязi.  Але  в  дорозi  зневiрилася:  бо  син  же
вернеться до станцi? або до мiста, куди  його  завезе  кожен  потяг,  якщо
станцiю пропустити. В мiстi знайде тепер щось на поживу - це не зима, коли
все було завiяне; i вiн зна?, де переночувати можна мiж  дошками.  Чого  б
вiн до порожньо? хати ?хав, знаючи, що мама тут зосталась?
   Вернула до мiста, i, розгублена думками, вже не встереглась: ??,  разом
з багатьма селянами, схоплено i на тягарiвцi вiдвезено в глухий степ.  Там
викинуто, - добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.
   Брели знеможенi, з  сонною  повiльнiстю  переставляючи  ноги;  живилися
корiнцями,  виритими  в  ярках,   торiшнiми   перемерзлими   бурячками   i
картоплинками з покинутих городiв. Часом знаходили дрiбнi соняшники  -  ?х
насiння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася  Дарiя  Олександрiвна
до  станцi?;'  щоб  не  мозолити  службовцям  очi  i  перебути  непомiтно,
вiдходила в сусiднi перелiски.
   Оселя бiля само? станцi? чимала: з будiвлями, бiля  яких  можна  знайти
скоринки, картоплянi лушпайки  та  iншу  остачу  поживностi.  Про  ночiвлю
досить i куточкiв по пустельних дворищах, дiрявих сарайчиках, пiдворiтнях.
   Був погожий день; пiшла Дарiя Олександрiвна по полю,  шукати  ?стiвного
рослиння. Знайшла щавель i з'?ла  його  кйслющi  листки.  Коли  верталася,
вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на  нерiвнi  дитячi
лiтери i знов окропила ?х сльозами, за якими вже свiту  не  могла  бачити.
Постояла i трохи втишилася серцем.
   Якраз тодi пiд'?хав потяг i вона поспiшила,  надiючися,  що  мiг  синок
при?хати, - не  побачивши  ??  тут,  помандру?  далi.  А  вона  так  гiрко
задихалась!
   Люди з вагонiв бачать: iде до  станцi?  висока  i  худа,  як  комишина,
жiнка. Раптом пада?.
   Декотрi, вискочивши з потяга i пiдбiгши до не?, взяли ?? i поклали коло
стiни - там, де бак з водою. Набирають води i хлюпають на обличчя. Один  з
тих людей кладе ?й скибочку пшеничного хлiба на рукав.  Знаходиться  серед
них також лiкар: перевiривши пульс, вiн сумно хита? головою:
   - Вже кiнець; надмiрне виснаження!
   Стоять пасажири i не знають, що робити. Жiнка померла на ?х очах.  Риси
обличчя, блiдого, мов хлiб, що лежав на  темному  рукавi,  такi  строгi  i
гарнi, при всiй жахливiй худорлявостi; мов вирiзьбленi в свiтлому каменi.
   Зняли люди картузи i капелюхи, хто що носив на собi; не  зняв  шкiряно?
кепки тiльки подорожнiй з викривленими i брезкливими губами,  одягнений  у
френч жовтастого вiдтiнку.
   - Чорт з нею, - сказав вiн, - такi, як вона, не хочуть робити!
   Сказав це злiсно i пиховито, по-росiйському, хоч i невиразно, бо окремi
звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папiросу.
   Люди всi повернулись до нього i глянули так похмуро, що вiн вiдметнувся
вiд них, погано лаючись.
   Той, хто клав хлiб, знов глянув на покiйницю i пита?:
   - Що в не? в руцi?
   Вiн i лiкар, нахилйвшися, з  трудом  розняли  пальцi  мертво?  i  взяли
зошит. Лiкар розправив  його  i  чита?  вголос:  "Зошит  ученицi...  Олени
Катранник".
   Помовчавши, вiн додав:
   - Найдорожча рiч була в матерi вiд покiйно? донi, мабуть, остання,  вся
оплакана: з нею i смерть...
   Вiн опустив очi;  вiдвернувшись,  пiшов,  нiби  прислiплий.  Саме  тодi
вдарив дзвiнок, i всi поспiшили до вагонiв.
   28
   Вертаючися  через  бур'янистi  садиби,  хлопець  почав  збирати   старi
кiсточки з ягiд. На аркушi бляхи,  покладеному  зверх  двох'цеглин,  рiвно
прогорнув ?х, а внизу розвiв огонь. Смаженi кiсточки  зробилися  крихкi  i
смачнi зернятами. ?в ?х, як лузають  насiння  -  одну  по  однiй.  Частину
зоставив  на  другий  раз,  бо  зробився  скупий  собi  самому   i   також
передбачливий, мов старичок або вивiрка. Але скибку вiн опожив! -  спожив,
бачачи, що хлiб висох i зачав черствiти. Скоро пропаде,  -  то  краще  вже
пiдкрiплятись, поки можна.
   Помiтив: коло низького пенька, вiд  спиляних  ворiт,  незакле?ний  лист
бiлi? на бур'янi. Село i вулиця, район i округ названi вiрно, але прiзвище
iнше, Кантарик. "Як вони не бачать? - диву?ться хлопець.- Це ж не  нам,  а
старим коло перехрестя; я однесуi"
   Довга вулиця - нiби в снi. Бiля того двору,  де  жив  шкiльний  товариш
Дмитрик,  що  помер  вiд  сухот,  збереглася  частина  огорожi.  Там  став
бородатий чоловiк з торбою i пробу? хвiртку вiдчинити, але не  може:  руки
не  слухаються...  "Це  Петрун,  батько  покiйного  Дмитрика",  -  впiзнав
хлопець. Помагаючи, вiн вiдкрив крючок на хвiртцi. А бородань не  входить;
не може нiяк.
   Подумав тодi хлопець: "Такий наш тато був слабий; ми б до  хати  ввели,
якби ранiш побачили".
   Вiн вчепився Петруновi в рукав i пiдсобля? рушати  до  дверей  i  через
сiни, i аж до лiжка довiв, де той лiг,  мов  тяжко  хворий.  Увiйшла  його
жiнка, маючи зiлля на руках, i загомонiла з порога:
   - От i  прийшов!  От  i  добре,  а  я  вже  сон  стратила:  все  жду  -
прислухаюся.
   - Прийшов, та бачиш, який: не ввiйду в хату, - хлопець тягнув.
   - Аби дома був, i поправишся.
   - Менi б трохи хлiба. Ось,  вiзьми  грошi,  всi,  що  зосталися,  пiди,
де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю.  Взяла  вона  грошi  i,  виходячи,
попросила Андрiя:
   - Побудь тут, - я скоро вернуся!
   Пiшла i довго не було ??. Чоловiк дрiмав. Коли  ж  вернулась  вона,  то
тримала пляшку, в хустинi загорнуту.
   - Що це? - вiдкривши очi, спитав Петрун.
   - Не бачиш хiба: горiлка.
   - Як, горiлка? Навiщо менi?
   - Випий,  так  радять.  Бiльше  нiчогiсiнько  в  продажi  нема!  Тiльки
горiлка.
   - Менi хлiба, бо гину, а ти горiлку принесла,- навiщо?
   Жiнка мовчить.
   - Навiщо ж грошi перевела, останнi?! - гiрко докоря? Петрун.- Голодному
випити ??, зразу смерть, як вiд отрути.
   - Так нiчого ж нема нiде  в  цiлому  селi,  -  вiдказу?  жiнка,  -  хто
верта?ться, всi беруть горiлку, кажуть: помага?, бо хлiбна. А при  дорозi,
бiля сiльради, дво? мертвих лежало, мати i дитина. Мабуть,  вони  здалеку.
Кропива пожована в ротi, в не? i в  дитини,  вiд  того  потру?лися.  Зразу
видно: такi доходяцц, що ?м би нi хлiб, нi  молоко  вже  не  згодилось.  А
горiлка ж не з кропиви, - вона з чистого хлiба!
   - Всi мруть i менi пора, - промовив Петрун.
   - Пiдождiть, я принесу скибку! - сказав хлопець.
   Вiн вернувся додому i, розв'язавши торбинку знов, почав ножем розмiряти
на скоринi: скiльки кому. Спершу  подiлив  на  три  рiвнi  частини;  потiм
передумав, бо матерi належить пайка найбiльша, а сам з'?в недавно шматок i
ма? останок коржа, через те зоставить собi окра?ць. Врiзавши  хлiба,  знов
загорта? в папiр i виносить пiд пахвою.
   Коли прийшов до сусiдiв, господиня обмивала моркву,  а  Петрун  ?в;  ?в
жадiбно, хрумкав i затинався. Побачивши хлiб,  так  i  простягся  десятьма
пальцями по нього. Взяв i все примовля?:
   - Оце спасибi, хлопче, спасибi, ти пожалiв мене! Я чую: з'?м хлiба, хоч
скибку, i видужаю. Горiлка i морква не поможе. Хлiб - це  менi  лiкарство.
Ну, спасибi, - колись i я тобi поможу!
   Справдi вiн споживав хлiб, як цiлющу живнiсть, тримаючи обома  долонями
так, що нi крихта не просипалась додолу; скiнчивши, сказав:
   - Слава Богу, я з'?в хлiба!
   Став тихий, зразу лiг i зразу запався в  нерушимий  сон.  Коли  хлопець
виходив з хати, господиня дала декiлька морквинок.  Тiльки  вiн  за  порiг
виступив - згриз ?х, як за?ць:  такi  смачнi!  Навпростець  прокрадаючись,
понiс лист до Кантарикiв. Крiзь дверi, трiшки  прочиненi,  видно  немiчних
старих, що сидять бiля стола.
   - До?мо замiшку, - обзива?ться дiдок, - i так менi буде, як Олефiрцевi;
його внуки розказували... Гудiла хуртовина, а вiн лежав на холоднiй печi i
думав словами вголос: от якби вийти на дорогу  i  побачити  мiшок  грошей,
цiлий мiшок, по п'ять  карбованцiв  бумажки;  i  купити  всього:  печеного
хлiба, бiлого i житнього, i борошна - пекти млинцi, i м'яса телячого  -  в
борщ або смажити, i таравi, молока, цукру i  всього,  всього...  Олефiрець
думав голосно, а  голоднi  внучата  сидiли  на  полу  i  слухали,  як  вiн
перебирав добрi харчi. Так вiн i вмер.
   Бабуся промовила:
   - До?мо щавель з тирсою, тодi - все.
   - Коли б продержатися кiлька тижнiв i дiстати молодо?  картоплi,  ми  б
вижили...
   - Бiда, всiм бiда, i годi! - сказала стара.
   - Або на Воронiжчину, вимiняти борошна й олi?.
   - Мiняти нема на що.
   Дiд лiг на ослiн i, стрепенувшися, важко зiтхнув i задеревiв.
   - Що тобi?! - скрикнула стара, але встати неспроможна: пробу? з натугою
i  зразу  ж,  здригнувшись,  хилиться  головою  на  стiл  i  осува?ться  -
перекидаючи стiлець, пада? на долiвку.
   Хлопець, що вже бачив покiйникiв,  змiг  визначити  в  думцi:  "Вмерли!
Обо?!"  -  але,  як  попереду  боявся  зайти  в  хату,  то  тепер  жахливо
перелякався з несподiванки, аж плечi тремтiли. Впустив лист коло порога  i
тiкав. Йому здавалося: сам вiд кволостi впасти мусить i вмерти на мiсцi  -
в одну мить.

   Пiсля того дня страхався пiдходити до  чужих  дверей.  Здичавiв,  бувши
весь час наодинцi. Дожував корж i хлiб, сплiснявiлий весь.
   Мiж бур'янами ввижався дiд з каменюкою i нiби  шелестiв  шепотом  крiзь
тишу: "Тут не ходи, бо зарiжуть!" Як звiрик, став хлопець чуткий до  шумiв
i вiд кожного тупоту чужих крокiв потихеньку вiддалявся в  хащi,  уникаючи
всiх.
   Випивав колосся, що почало наливатися; розсмакувавши,  зрадiв  дуже!  -
цей харч не вадить. До колгоспного поля пiдповзав непомiтно i швидко,  мов
ящiрка. Скоро шанька, туго прив'язана при боцi, вже вiддувалася i набирала
ваги, - тодi сiренькою тiнню вiн зникав серед бур'янiв i нехворощi.
   Зернини  ставали  смачнiшi  i  споживнiшi,  коли  смажити  на  бляшанiй
накривцi, хоч потiм пiд грудьми дере. На?вшися, вiн швидко запивав  водою,
але вiд того обважнювало живiт. Зварив  воду  -  i  враз  полегшало  пiсля
пиття. Спробував кашу зготувати, але вона розлазилася i пiдгорала; хоч i в
такому виглядi - ?стiвна.
   В  покинутiй  садибi  натрапив  на  торiшню  грядку:  трохи   бурячкiв,
перемерзлих  i  дрiбних;  видно,  господарi  ви?хали  i   вона   зосталась
невибрана. Викопав ломачкою i перенiс додому: про запас.
   Голодуючи без кiнця, запопадливий став  i  пожадливий  на  знахiдки,  а
також дивно гострозорий до них, мов птах. Нiчого проз очi не пропускав, де
що траплялося: чи торiшня макова комiрка, коли зломлена застряла в  травi,
чи стара сливова кiсточка: брав i приховував на дворищi або в  хатi.  Iде,
нiби не придивляючись, проте, вже з iнстинкту,  збуреного  бiдою,  помiча?
навiть потлiлi зернини на землi.
   Не хотiв нiкуди з села вiдбiгати - боявся,  що  тiльки  вiн  помандру?,
якраз тодi мати вернеться i, не заставши  його  дома,  знов  поспiшить  на
розшуки. На столi весь час лежав аркушик:
   "Мамо, я тут, зараз прийду!"
   Журився невиразимо, що нема? мами i нема?.  Згубив  днi,  ждучи,  i  не
знав, коли будень, коли  празник.  Навколишнiй  свiт  став  весь  як  одна
сторона: чужа i ворожа, а вiн, Андрiй, i його  мама,  i  сусiди,  що  живi
тримаються,  -  друга  сторона,  в  яко?  втрачено  мир  з  першою;  треба
стерегтись на кожному кроцi.
   Одного ранку хлопець ворушився мiж бур'янами в садибi,  шукаючи  решток
старо? городини. Серед заростi,  серед  гичi  -  потворно?  i  жорстко?  -
побачив квiти: з бiлими промiнцями вкруг i  охристими  очками  посерединi.
Вириваючи бадилля, вiн захопив також  листочки  м'яти,  -  вмить  пронiсся
могутнiй i та?мничий пахощ: такий милий!.. Мама завжди збирала м'яту i вiд
того хустка ?? проймалася чародiйним  духом,  незабутнiм  довiку.  Хлопець
мало не заплакав вiд спомину.
   Продзвенiв джмiль, бiлявий i дрiбний, але з гарною мелодi?ю  -  кращою,
нiж вiд сопiлки. Довго на сторони вiявся, i невiдомо де була його домiвля.
Раптом, коли хлопець вирвав кущ мишiю бiля горбика, знизу  сотнею  голосiв
задзижчало: в гострiй тривозi.
   Через  хвилину  з'явився  другий  джмiль  -  з  дверей,  що  темнiли  в
сiро-брунастiй  травi.  Кружачи,  розглядав  горбик,   мов   iнженер   або
архiтектор,  посланий  вiд  управи  мiста   обстежити   шкоду,   заподiяну
землетрусом. Спершу гудiв довкруг свого порога, потiм - далi i  далi:  над
лисиною, звiдки вирвано мишiй, натрапив на свiжi листки i,  вплутаний  мiж
ними, впав додолу.  Деякий  час  метушився  при  землi;  злетiв  i,  серед
стеблинок, подзижчав - подряпався лапками. Трохи лiз, трохи  крилив,  поки
вибрався наверх, тодi знов покружив широко.  Мабуть,  не  знайшовши  надто
загрозливо? змiни на свiтi i вияснивши, в чому справа, вернувся в  гнiздо:
повiдомити спiвгромадян.
   Хлопець пожалiв убогi iстоти i вiдiйшов, не розорячи ?хнього життя.
   Того ж дня, коли обмив тарiлку i поставив на ослiнець до вiдра, - перед
очима спустився з стелi павучок;  малий,  мов  мачинка.  Побув  на  вогкiй
поверхнi тарiлки i знов подався  в  височину;  дрiбно  перебирав  лапками:
змотував незриму ниточку.
   Все  частiше  вiдчував  хлопець,  що  в  свiтi  не  сам.  Почав  пильно
приглядатися до кожного iснування: метеликiв, жучкiв,  мурашок.  Наймилiшi
птахи - такi чистi i швидкi,  жвавi,  пильнi  i  обережнi;  вони  належать
височинi, де нема бруду, а тiльки блакить, хмари, сонце,  дощ,  блискавка,
райдуга, вiтер. I також мають голос, що нiби прозорий; обзиваються однi до
одних, i вiд того висоти перестають бути такою нiмою пусткою,  як  низький
обшир села в бур'янах.
   Пташки, мирно погойдуючи галуззя, креслили  дзвенющi  рисунки  окликiв;
перелiтали мiж листками, барвiючи пiр'ям, i  обкидали  круги  над  решткою
саду, що обернулася в невеличкий пташинник.  Там  зачали  звивати  гнiзда.
Хлопець боявся, що вони покинуть свою оселю, коли  вiдчують  його  доторки
або часто бачитимуть його поблизу.  Вiддаля  спостерiгав:  як  вони  через
певний час вертаються до гнiзд i господарюють.
   Одночасно ж прикрiсть затьмарила життя на багато днiв. Вiн пiдповзав до
колоскiв, за звичкою - сам, окремо вiд всiх. Але  шукачiв  набиралося  все
бiльше, коли зерно почало дозрiвати.  Також  зиркання  i  напади  сторожiв
ставали гострiшi i лютiшi. Одного дня, коли знов  зловлено  "колоссяника",
два  його  спiвучасники  задихано  проповзли  мимо  хлопця  i,  спинившись
перевести дух, стиха повели розмову, що чорною журбою обгорнула серце.
   - Скидан пропав!..
   - I вчора судили одного: десять рокiв дали.
   - То зарiзi
   - Слабий вiн, як i Скидан, десять лiт йому - труна в сибiрськiй кризi.
   - Нещасний Скидан...
   - Сторожi нахвалюються, що всiх переловлять.
   - Чого ж? Вони здоровiшi.
   - I то дивися: за жменю колоскiв, наших же колоскiв  -  могила.  Де  це
видано?
   - Уже не наше.
   - А так; уже - бiсове!
   - Бiсове чи совiтове: все напасть.
   - Взяли харч i душу беруть.
   Дядьки проминули, а  хлопець  принишк  до  сiро?  крихкувато?  i  легко
порозколювано? поверхнi землi, при корiнцях  пшеницi:  серед  ??  струнких
рядiв, ними притiнений, пiд колосками, що многiстю похилялися i шелестiли.
   "Хто ж тепер витрима? в лагерi десять рокiв? - жаха?ться хлопець.  -  Я
вмру".
   Виразно уявля? морознi  снiговища,  де  женуть  людей,  зовсiм  хворих,
приречених на загибель пiсля голоднечi. З того часу  подво?в  обережнiсть.
Супроти всi?? ловити на люднiсть по широкому степу, в  пшеницях  i  житах,
скрiзь прибувало не менше виснажених, а щотижня  бiльше.  Там  i  вмирали;
однi до спожиття здобичi, другi - вже по нiй:  такi  смертельно  помученi,
що, на?вшися, конали в лютих болях. ?х обличчя, скривленi, мов на  кутнях,
страхають вишкiреними зубами.
   Все  частiше  хлопець,  повзучи  до  колоскiв,  бачить  покiйних.  Поле
моторошне. Стемнила також навiсна журба з передчуттям, що крають серце,  -
хлопець мiсця собi не знаходив. Оточення  нiби  розкрилось  несвiтськiстю,
складеною з неколiрного полум'я: дихати в очi,  якi  бачать  тiльки  степ,
землю, хмари, коли душа сприйма? ?х, мов одну  неозориму  завiю,  i  треба
жити серед  не?,  хоч  нестерпно  мучить.  Вiн  терявся  чуттями;  виносив
колосся, мов пропасний.

   Звикся з сво?ю пусткою. Але хворiсний смуток приходив до  нього,  i  не
розраджували нi пташки, нi  комахи;  зда?ться,  мiг  би  впасти  ницьма  i
кричати з вiдчаю, плачучи i б'ючи кулачками землю. Це проходило; якщо ж не
зовсiм розвiювалося, тодi вiн, щоб забути бiль, мандрував через село,  але
обережно i з нашорошенiстю, мов крiзь тигрячi хащi. Раз,  в  надвечiр'я  з
широкими i бистрими хмарами, що вели тiнi по зарослях,  -  коли  вiн  брiв
проз сусiднi хати,  його  помiтила  тiтка  Петруниха;  звiдкись  верталася
додому, несучи клуночок.
   - Куди це ти зiбрався?
   Вiн мовчить: не зна?, що сказати, i вже вiдвик вiд розмови.
   - Ходiм до нас! - сказала тiтка, а потiм, бачачи,  що  вiн  недовiрливо
поблиску? на не? ямкуватими очима, додала:
   - Не бiйся, ми  нiкого  не  ?мо!  Сьогоднi  в  нас  борошно:  балабушки
пектимем.
   Вiн заходить до Петрунiв. Ще господар недужий  -  довго  виболю?  пiсля
свого вмирання, але вже говорить значно жвавiше, нiж коли прибився в село.
   - Як же ти живеш? - пита? хлопця. Той тiльки плечима знизу? i  не  може
слiв знайти; зрештою, вiдповiдь сама приходить:
   - Колоски...
   - Ой, бережися, хлопче, з ними! - в Сибiр поженуть, там i замерз.
   - А тут не пропадають? - втрутилася  господиня.-  Повно  покiйникiв  на
колгоспному. Одноосiбнi латки дальшi, туди менше хто лiзе, а й там  разор.
На нашiй нивi мало зосталося: кiлька снопикiв.
   - Там не рвав! - раптом виголосилося в хлопця з уст.
   - Добре робиш, - хвалить Петрун. - Iз тих нивок тiльки й порятунок наш.
А колгоспне, то все грабоване, i пiде кудись, як у прiрву.
   - Подивися: борошенце  з  того  зерна,  з  наших  снопикiвi  -  сказала
господиня до гостя.
   Вона спекла балабушки i стала годувати хворого, що показавши  ?й  очима
на хлопця, мовляв, i його надiляй, споживав i просив:
   - Ще! Неси ще!
   Але,  боячися,  що  вiн  умре,  коли  не  ?стиме  розмiрно,   господиня
вiдрiзала:
   - Вже нема, пiдожди трохи.
   Хлопцевi подарувала хлiбчик - бiльший вiд iнших. Вимовивши:  "Спасибi!"
- гiсть про все забув; миттю вийшов з хати  i  попростував  бур'янами,  де
найглухiше. Гостро оглянувся навкруги, вмостився i почав ?сти.  Вiдкушував
i ретельно жував, жував i одночасно нюхав, бо такий гарний пахощ  хлiбний;
пильно пiдбирав губами навiть найменшi,  мов  квiтковий  пилок,  крихти  з
вiдкушеного мiсця - боявся ?х згубити. ?в i весь час в душу вбирав  пахощ:
iз сухiстю його i теплотою, чистий i добрий,  вiд  малого  хлiбця,  такого
бiлого, як була колись недiльна сорочка.
   Все з'?в i скоро вiдчув, як посильнiшало дихання в грудях - вiд  самого
спожиття хлiбця: кругластого, хоч iз кутиками, i такого свiтлого  тут,  як
тiльки одне сонце, що часом погляда? мiж бiжучими хмарами. Також - як щось
дужче вiд сонця: над всiм свiтом, але вже того вiн  не  мiг  збагнути,  нi
уявити, лише тихо i слабо вiдчував; i  лише  згадував  мамину  ласкавiсть,
утрачену для нього.
   Потiм, бродячи кволою тiнню серед сво?? пустки, нездатною  навiть  рити
городи кописткою як слiд, вiн уже знав, що в одному  мiсцi  всi??  ворожо?
довколишностi  до  нього  добрi.  Часто,  в  переходах  через  хащi,   вiн
окреслював круги, близькi до тi?? хати. Дивився здаля, сам непомiчений, як
дядько Петрун молотить. Снопи, що  тiтка  пов'язала,  були  -  як  вiники.
Господар коло них сто?ть, заточуючись вiд слабостi: не може вдарити цiпом.
Тодi нахиля?ться з тяжким зусиллям i переносить снопи  до  стiни,  а  там,
обпершись плечима об не?, молотить - ледве б'?  цiпом;  i  видно,  бо?ться
впасти  вiд  власного  руху.  Хотiв  хлопець  вийти  з  бур'яну  в   помiч
господаревi, але не насмiлився: "Подумають, на ?хнiй хлiб iду"; i сам  був
слабiший  вiд  господаря.  Вже  не  то  що  боявся,  а   бiльше   дичився,
вiдлюднiвши, як вовченя. Непомiтно вiдступив вiд сусiдського дворища.

   Що  споконвiку  звали  чудовим   словом   "жнива",   стало   "уборочною
кампанi?ю". Врожай 1933 року подекуди видався  невиданий:  нiби  казковий;
важкi колоски схиляли стебло, i вiтер ледве  розгойдував  ?х.  Незчислимою
многiстю свого сухого вiястого скарбу половiли ниви, зблизившися  в  рiвнi
рiчки - пiд горяччю сонця. Ждали женцiв.
   А жати було нiкому. Бо народ страшно вирiдiв. Скiльки ж не  косили  тi,
що вижили, - не могли впоратися навiть з малою частиною. Зерно обсипалося.
Потiм аж до Рiздва  достоював,  гинучи,  той  врожай.  Не  могли  зарадити
присланцi з заводiв i фабрик. А хлiборобiв домучено;  тi,  що  не  вмерли,
бiльшiстю на землi валялися: зовсiм опухлi! - з потрiскано? шкiри сочилась
водиця; або сухi вони, як дошка. Не могли косу  в  руцi  вдержати.  Хотiли
чимсь пiдкрiпитися  i  багато,  багато  повзло  в  лани:  спожити  стиглих
колоскiв. Лежачи, зривали ?х i розтирали  на  долонях,  м'яли  в  хустках,
приполах, торбинках, картузах; сирим зерном наповнювали  собi  виголодженi
шлунки: так i мерли на мiсцi! Скрiзь по нивах  повно  покiйникiв,  але  не
видно сторони; коли ж хто заглянув зблизька, повзучи  мiж  ними,  робилося
моторошно вiд окритого кладовища.
   Хлопець добувався до  колоскiв  кiлькома  завченими  напрямками  i  все
обминав мертвих, що там лежали. Спершу страшився, аж торопiв при  зустрiчi
з конаючими або вже покiйниками, згодом звик; i сам був - як першi з них.
   Схована  трупарня  ставала  дедалi  жахливiша;   тлiла   з   нестерпною
сморiднiстю, хоч i затоплена в хвилях стиглого хлiба, якi  поверх  не?  то
перебiгали шелесткою чергою,  буяючи  вiд  вiтрових  напливiв  i  поривних
нападiв, то - при безвiтрi - затихали, так що чути  було,  як  комашка  на
колоску ворушиться.
   Коли зморений хлопець, вiдпочиваючи, дивився вгору, тодi на густо-густо
синьому   тлi   неба,   засiяного   невстижимими   iскорками   з    сонця,
вирiзьблювалася колоскова численнiсть, мiдясто-рудава i рясна, рясна! Тихо
притулюються колоски однi до одних i перетинають,  як  в  рисунку  золотим
атраментом,  стрiлчастi  промiнцi  свого  озбро?ння.  Простягають  його  i
схиляють наперед: вiд  всiх  сво?х  зернин,  що  ?х  так  чiтко,  в  ритмi
ступенчатого складу, вкрiплено однi при одних. Колихаються колоски легко i
мило; з ними такий щирий i зворушливий настрiй  вi?!  -  можна  без  кiнця
дивитися на них.  Неоцiнитною  ризою  добростi  i  смутку  Божого  накрито
замучених. Видно також: вгорi срiбними скелями  повiльно  пропливають  вiд
пiвдня хмари, слiпучi  з  лицево?  сторони  -  в  сонцi.  Хлопець  застиг,
вражений та?мничiстю дива. Притьма, почувши сильний шорхiт, здригнувся вiн
i миттю вiдповз геть набiк: вiд нив'я тiкати  до  бур'янiв  i  вибалкiв  з
чагар'ям, де нiхто не помiтить. Там вiн випростову?ться  на  свiй  дрiбний
зрiст i вiдносить здобутi колоски додому.
   Коли розгорнулися жнива, то всiх, хто косити  мiг  або  снопи  в'язати,
наймано пiдряд. Ходив i дядько  Петрун:  вже  так  оклигав,  що  спромiгся
працювати в полi, разом з жiнкою.
   Але для хлопця настала  грiзнiша  пора,  бо  при  косарях,  над  ?хнiми
душами, скрiзь стояли наглядачi. Треба дуже обережно пiдступати до  ланiв.
Вранцi, ще ледве зачинало виднiти, вiн прокинувся вiд торохкання в  шибку;
за вiкном стояла тiтка Петруниха i гукала:
   - Збирайся зараз, пiдем на роботу - снопи носити! Дiстанеш хлiб.
   Андрiй миттю вихопився  з  хати.  Вже  як  iшли  в  поле,  сусiд  казав
хлопцевi:

   - Перебрався б ти до нас! Зна?ш, наш синок помер, одно, що -  нужда,  а
потiм хвороба пристала. В хатi все однi?? душi браку?. Якби схотiв, жив би
в нас. Не було б тобi сумно одному, i нам веселiше, - подумай!
   - Пороблю трохи, тодi перейду.
   - От i добре. Дивися ж: ми ждатим