руки маминi i татовi: наче незносимий мороз обвiю?, i хочуть зогрiтися. Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим словом, - нiколи не крикне. Тiльки гляне тихими очима, пiдожде, думаючи щось, нiби зовсiм сторонн? i гарне, тодi зробить, - про що вони просили. Свiтив добрiстю братик ?хнiй, i навiки такого другого не буде. Вони гiрко покинутi без нього. Пiзно ввечерi, бiлiючи сорочкою на грудях, що до них мерехтiла свiчка, лежав Микола в другiй хатi. Було холодно, але стояла купкою родина i все не могла вiдiрватися поглядом вiд покiйного. Матiр не можна впiзнати: за вечiр стала iншою. Як вишня, що недосвiток поранив смертельно, - тодi опав цвiт, i зосталась вона темнiти гiлками, не вiдкликаючись на нове тепло. Треба двiчi повторювати слова до притерпло? душi, бо втратила вiдчуття навколишньостi; як сновида. Навiть не плакала того вечора. Чоловiк, погасивши огник, вивiв ?? з свiтлички, що стала покiйницькою. I дiти вийшли з ними. Погас огник над грудьми старшого сина, мов життя в тутешньому свiтi: назавжди. Зосталась темрява, через яку переходити, прощаючись - ?м i йому. Мати лягла на печi. Попереду вона мала постiль на полу, невисоко пiднятому над долiвкою, мiж причiлковою стiною i пiччю: там, коли був маленький, тулився також Микола. Потiм для нього поставили лiжко, при самому вiкнi. А цi?? зими пересунули до печi, бо з вiкна холодом несло; лiжко тут i зоставили, хоч власник покинув його. Була жива бабуся - на печi спала. Меншi дiти коло не?: слухали казок, поки i заснули. Часом скаженiла хуртовина i, виючи, влiтала в комин. А на печi так тепло вiд нагрiтого зерна, що ним присипаний черiнь. Бабуся оповiдала про сiроманця i вкрадену королiвну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутiнок, в якому живо творилися подi? для настрахано? уяви. Нема бабусi. Зерно зникло; схолоднiла пiч; i темрява запанувала. Лежить на печi мати з дiтьми: горнуться до не?, вона ж, тримаючи ?хнi руки, нiяк не опритомнi?, не вирветься вiд горя, що калiчить серце. I вже змученiсть, дужча вiд нещастя, закрила ?й повiки. Наступний день вiдкрився сiрий. У хатi хвороблива мовчанка; з кутiв диха? холодна сирiсть, i малi кашляють, аж надриваються. Життя почало йти, нiби в туманi чи мряцi. Очi недужi в кожного: з лихоманковою запаленiстю. Мирон Данилович робив труну i копав нову яму, поряд недавньо?. Винесли туди покiйничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землi i, ставши до краю, хоче кинути - впустити з пальцiв, але сама хилиться вниз, розсипавши темнi грудочки. Впала б вона, якби Мирон Данилович не пiдхопив пiд руки. Довго ще не могла отямитись. Уже свiжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо .чорною поруч бабусино? - пiд снiгом нiби срiбно?. До самого смерку пролежала мати недужою; ввечерi пiдвелася з гострим поблиском в зiницях. - По?ду з дiтьми в мiсто: по хлiб! - сказала чоловiковi. - Хоч кусник знайдеться; бо всi поляжуть... 14 Зiбралася в дорогу швидко, та й брати нiчого - тiльки скупi карбованцi на квитки, дещо з теплiшого рамтя i торбинка, в якiй, крiм варених картоплин, були куснi малясника. Сiм'я пiшла на станцiю в пiсляобiднiй час. Спершу мати так спiшила, що дiти пiдбiгали за нею; згодом, трiшки заспоко?на, стишилася. Потеплiло. Хмари низькi по всьому небу, темнi коло обрiю, аж чорнi, як вугiль, iз синявiстю. Там тоненька стрiчна вечiрнього огню, безконечно смутного i мов змореного, пролягла при землi; непомiтно згасла. Окремi постатi, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутiнку над дорогою. Не було заметiлi, i сiм'я встигла до чергового потягу, що опiвночi, а як спiзниться, то перед свiтанком мiг прибути в окружне мiсто. - Не знаю, що з нами буде,- сказала, прощаючись iз чоловiком, Дарiя Олександрiвна, - може, вижебраю для вих... Закрила очi хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скрiпившись духом, наказу? чоловiковi: - Хати гляди! Якщо зайдуть i розвалять, де дiнемось? Пропадем на снiгу. А поки ? куток... Знов зупинилась, бачивши його в такiй скорбi, як нiколи, i тодi зродилося передчуття - нiби повiв з чорного поля прийшов до серця i сповiстив розлуку, не зовсiм близьку, але бiльшу, нiж сьогоднiшня. Треба подужати болiсний напад. - ?демо, як човном на страшне море; думаю про одно: коли додому? - Тiльки обминiть облави - недарма чутка про _них. Вдарив дзвiнок. - Прощайтеся!- звелiла дiтям Дарiя _Олександрiвна._ Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився вiн дуже: перший раз в життi -так! до глибин душi, що ?? страждання шарпнуло, мов буря - дерево, вiдриваючи вiд грунту. Пiшли рiднi вiд нього в вагон i весь час оглядались, подаючи прощальнi знаки долонею i хусточкою. Вiтали наостанок з вiкна, коли потяг вiдходив, аж поки зник вiн коло хмар, безсвiтних, як земля; темрява закрила його слiд. Тодi пiшов Мирон Данилович мимо станцiйного будинку - на дорогу. Дверi прочинялись i чути було з репродуктора передачу: iржавий голос вигукував про велич вождя. Сунуть кволi постатi вiд станцi?, освiтленi електричними стяжинами, що з шибок простяглися в сутiнок зими. Бричка дожида?; мабуть, з начальства придержався в буфетi хтось, бiля дорого? "стопочки". Вiдходить повiльно Катранник! - мов домiвля його тут зосталась. Вiдчув, який покинутий вiн без рiдних, сам-один,- непотрiбний нiкому i чужий, пробiгуща тiнь вiд хмари: нiкому нема? дiла до нього. Порожнiй свiт став i сирiтський; тiльки ж прича?лась люта сила, як на страшнiй сторiнцi з книги дитячих лiт. Сирота вчився тодi в сiльськiй трикласнiй школi. I так приникав до малювання, що вчигелька питала: "Звiдки живi лiнi? тобi приходять, Катраннику?" Вiн ?х, мов нитки пiсеннi, вiв олiвцем на шорсткому паперi: любив ?х. А пропала думка про малярство - за недолею. Одного разу виобразив хижака в степу. Трава безлiччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крiзь нього смугою, ледь помiтною, означу?ться тулуб звiра, манячi? охраста голова. Очi згостренi кутиками i поставленi косо з напнутих щiлин стежить, без жодного проблиску теплого, жорстокiсть, означена в вiстрях двох блискучих клинцiв насерединах. Безмiрно роз'ятрилась вона з жадоби кровi: на жертву, що повинна пiдiйти близько. Необачна! - обдурена сповидною безпекою серед непорушного процвiтання, зближа?ться до смертi в муках. Личина ворога, зловiсно-жовта окрива?, аби знепримiтитись, травинами свiй вигляд: яскравими, як свiчки, в пахощах, що збуджують радiсть. Причаю?ться погубник пiд похил рослин i в повiв вiдворотного вiтру,ховаючи разючий пахкiт. Грозить, як втiлення хижостi безоднi. Зготовлений до вхвату зубами в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви i внизати пазурi в м'ясо..Зубата машина, для кривавого терзання, здiбна гнати з буряною швидкiстю. Прихову?ться до секунди нападу... тодi -плижок i хряск! I, зойкнувши, скона? жива iстота. Ось тепер: скрiзь падають люди; з рiдно? хати двi душi вхоплено. В сумнiй самотi вiдходить Катранник вiд станцi?; враз бричка проторохкотiла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель. Хмари видавались камiнними, непровидними чорнотою, мов обгорiлi - при самiй снiжнiй скатертi, що блiдно посвiчувала крiзь нiч. А здалеку, в мороцi, мерехтiли рiдкi огники села. Прийшов додому Катранник i лiг. Як лiг, в такий сон запався, що вiдкрив очi пiзно другого дня. Зразу ж пожував печива i запив холодною водою, небагато беручи з вiдра: боявся опухнути. Вийшов надвiр; була надiя на знахiдку чи добрий випадок. Коли пускався ворiт, вiдчував, що трохи нiби зв'язаний, невiдомо чому. Оглянувся на перехрестi, лихо!.. Доганяють: Щiкрятов i другий, в сивастiй ушанцi i пальтi землистого кольору. Катранник переходить на другу сторону вулицi i чу?, вони - так само. Схолонуло серце i впало: "Братимуть!" Уже тупав, як на страту. Напасники ж порiвнялись i супровоять. На другому розi Шiкрятов скомандував: - Iди з нами! Проминули сiльраду i ведуть на площу. "Хiба в церкву? -здивувався Катранник.- Вона ж закрита". А нi! - вiдчинено ??. Заведено туди хлiбороба i поставлено перед окуляри Отроходiна, що ждав коло пiдручного гуртка. Селянин до "тисячника" байдужий. Очi заполоненi купами зерна, заввишки в старi могили, посеред церкви i попiд стiнами: скрiзь пiдгнивало. Недалеко вiд дверей - картопля, видно, що обмерзла; долi вона i в мiшках також, по обидва боки переходу. Мiж купами зерна i картоплi складено пилястий лiс, дошки i обаполи - сама соснина. Недокiнчена прибудова запилилася риштуванням i рядами стовпiв, що ?х сполучили з стiною прицвяхованi рейки. Всюди порохнява i павутиння в ру?нi, якою обернувся недавнiй храм,- а був чистий, мов зiрка. Шiкрятов, кинувши на приведеного, доповiв: - Осьде вiн ! - Як звуть? - уда? неуважнiсть Отроходiн. Хлiбороб подумав: вiдомо ж вам, кого взяли. Помовчу. - Тебе питаю, як звуть? - раптом закричав, аж прибагрiв, Отроходiн. Мовчить селянин, коли допитувач пронизу? зором крiзь крижанистi стекла окулярiв. Знов стали насупроти i зiтнулись поглядами на звуженiй життьовiй смузi. Один помiтно обрезкнув пiсля останнiх зборiв. Але другий вимарнiв - на свiй кiстяк; обличчя означувалося тiльки череповими обрисами i темнiла небрита борiдка, нiби з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою сiрiстю вiддавав, надмiрно високий, над запалими очними ямками. Так часом виглядають тифознi. Очi побiльшали i, зда?ться, побiлiшали: стали зовсiм сивастi i висвiчували гiркоту душевну в пристиглому поглядi. Отроходiн, що хотiв криком тiльки розбити мовчання, став вiдчувати, як нерви зриваються справдi в гнiвi. Продовжуючи допит, вiдводить погляд на Щiкрятова. - Як його звуть? - Звуть: Катранник Мирон, злiсний пiдкуркульник; прихову? предмети церкви, коли пiдлягають конфiскацi? i здачi державi. - Он як!протягнув Отроходiн i намагався струсити з самопочуття якусь прикрiсть або приховати вiд власно? думки.- Так вiн злiсний... Мирон Данилович дивиться, нiби мимоволi, на допитувача, здавшись на хiд подiй: як буде - так буде. "Хiба я злiсний? - пита? в думцi. - Аж нiяк; менi однаково". Вимовляючи "злiсний", Отроходiн глянув на селянина, але вiдбiг вiд його очей. Нерiвновага в нервах посилювалася, i несло, як на хвилi, з палючою втiхою. Тiльки непевнiсть була - як допит продовжити далi? Виручив Шiкрятов, земляк бистрий i второпний. - Вирито в попелищi закопанi буряки. Десь там i чаша: золота, зроблена як художня, i кругом дорогi камiнцi. Вiдома постанова комiсi?, щоб передати державi: а вiн сховав. Однесли до нього дiвчата i самi повтiкали з села. - Хто свiдок?- пита?, для судового значення, Отроходiн. Свiдок ?: одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що втекла, розказувала про Катранникiв. А бригадир бачив - чашу брала Катерина. -Негайно здати чашу!- призначив Отроходiн, здобувши металiчний тон, мов командир при окопi.- В противному разi ти вiдповiси i сiм'я з тобою. - Його жiнка з дiтьми втекла,- повiдомля? Шiкрятов,- я сьогоднi взнав. - А, вiдчула, що злочин розкрито. Мабуть, i вiн намiрився тiкати, як спровадив сiм'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович вiдповiв без мови, розвiвши руки i заперечливо головою вiдхитавши,- не брав, не зна?. Бо вирiшив: коли змовчати цiлком, вони думатимуть, що сховав чашу i принiмiв; бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сiм'ю. Отроходiн бачить i радi? в думцi: "Iндус розколю?ться! Натисну" Тупотом набiг на селянина i закричав: -Чого вiдхиту?шся! Де чаша? Зрозумiв тодi Катранник - стiй мовчки i непорушне. Бо вчепиться личина в кожний знак. Застиг селянин: хоч болiсно впекла напасть. Знов викриком допитувач рiзав слух: -Кажи зараз! Бо тут тобi кiнець. Насунувся хмарою, що кида? з зiниць блискавку: -Кажи, поки дiйду до п'яти: раз! два! три! чотири!.. Чу?ш, одчислю п'ять i виб'ю душу з тебе, ну, я жду - кажи! Чого мовчиш? Катранник безмовний. Тодi враз, руку вiдкинувши, розмахнувся Отроходiн i вдарив селянина по головi. Ойкнув той i, скручуючись на мiсцi, впав до нiг допитувача: лiктi стукнули об пiдлогу. Отроходiн потер рукою об полу свого пальта i одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,- чи живий? Якщо вмер, слiди чашi пропали. Можна було б вiддати впертого в сiль?раду пiд арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для вiдзнак: через твою невдачу. Нi! краще - так. Супроти канцелярських шакалiв, ледве влiз сюди, на склад, а то б i досi дерся до млина мiж мертвяками. Про життя селянина, як окрему цiннiсть, гадки в Отроходiна нема?. - Розворуши!- звелiв Шiкрятову. При дверях, поруч мiтли i лопати, стояло вiдро з брудною водою, - принiс Шiкрятов i линув на голову непритомного: той вiдкрив повiки i застогнав; а поливач метко вдарив ногою пiд ребра. Заворушився тодi селянин вiд рiзкого болю i пробу? встати, опираючися руками об запилену долiвку. Шiкрятов i напарник - "сива ушанка" - рвонули його пiд руки i поставили; всилу вiн на ногах тримався. Голова падала на груди. Мов невидющi були очi, без живого свiчення. Вiд того звеселiв Отроходiн несамовито, вимовляючи в думцi собi: "Погас! Погас!"- про брак свiтла в очах селянина. Навiть не прихову? почуття, тiльки уда?, що дуже радий притомностi побитого. - От, проснувся! Хто знав, що ти такий? - торкни i вже валишся, а сам винен, бо роздразнив мене. Залiзного можна збiсити. Ну, кажи, де чаша? Пождавши марно, мiня? голос: - ?сти хочеш, i сiм'я теж. Я нагодую!Повернув обличчя до гурту i звелiв: - Мiшок пшеницi! Два пiдручнi тягнуть вiд стiни обпорошену вагу. - Скажи, де чаша, - мiшок твiй! Катранник, пiдтримуваний з обох бокiв, мовчав, хоч поставлено мiшок перед його очi i розкрито. Дивився безвиразно вiн... А вмить аж сiпнувся i втопив погляд в живий колiр пшеницi! Ось - хлiб, через хвилину можна взяти, тiльки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов i обкинув думки з гiркотою: "Щоб так, за це зерно - продати? А тодi куди? Вiд неба кара буде, менi i дiтям... I хто виживе в селi, проклене Катранникiв; мiсця собi не знайду, краще вмерти". Вiн закрив очi i, звiсивши голову на груди, мовчить. Допитувач сказав до пiдручних: - Борошно принеси! Вже почув Мирон Данилович, що ставлять i другий мiшок; не хотiв дивитись, але подужала примана: бачити ще раз - справжн? борошно, бiлiсть його. Глянув... Крупчатка! З не? пекли празниковий хлiб, який звали в дитинствi - "папка"; можна б сьогоднi спекти, вернувшися звiдси. Ще нiколи за життя таким диким зойком, нiкому не чутним, проте безмiрно пекучим, не рвалася в душi жадоба: з'?сти хлiба! Катранник задрижав весь i простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволiючи, до вiдкритого мiшка. Швидко ж i обпав, знеможено закривши очi, - тiльки здогад проблиснув: "Це пiдстро?но наперед, мене погубити..." Заморочилися думки вiд змори i виснаження. В очах стемнiло. Вiн обвис, як гiлка, що надломилася i зiв'яла. Допитувач побачив: жертва пiвмертвою випада? з рук; а вiдзначив собi: "Подiяло! З'явиться сам i проситиме". Одночасно ж досада впекла, бо примiтив - на мить в очах селянина знов вiджило свiчення, хоч враз сховалося пiд повiками. Отроходiн подав нетерпеливий знак видалення: кiнцями пальцiв. Поведено хлiбороба за дверi i, через схiдцi, кинуто на снiг, i його шапку - слiдом. Вiд холоду вiн очуняв; тихо постогнуючи, ворушився, як калiка. Пiдводився потроху, спершу на колiна, потiм i на весь рiст. Заточуючись, похилив через площу. Вiд морозного повiтря i снiгу, до якого лежав опухлою скронею, швидко полегшало: бiль притих... "Мабуть, я переступив якусь межу - легший зробився". Все думав: казати жiнцi про допит чи нi? "Помовчу, бо за мене душею болiтиме". Додому брiв пiд хуртовинкою, що вже зривалася; почув розпачливий крик неподалеку. Помiтив: на крик прямували iншi - кожен одинцем, не так, як колись гуртками ?дналися, поспiшаючи i знаходячи здогади про подiю. Вже розсипано зв'язки людськi i всяк понурим напрямком сво?м просту? з замкнутою думкою i вiдстороненiстю серця, мов здичавiлий. Рiдко туляться в купу по два чи три чоловiки. Зiбравшись, глядять мовчки, як жiнка бiжить - кида?ться Серед снiговiю то в один бiк, то, стрiчаючи обмерзлу осичину, в протилежний бiк, до хати, i зразу вiдбiга?, мечеться, як слiпа. Одно кричить: - Убийте мене! Убийте мене! Не питаючи нiкого, Мирон Данилович пiдiйшов близько до глядачiв, один з котрих поясню?: - Кажуть сусiди, що тут проходили,- ?? сiм'я все макуху ?ла i стала примiшувати бадилля, назбиране з осенi. Молодиця блекоти через силу на?лася. I чоловiка пригощувала до зiлля, вiн ?в, хтозна що з ним зробиться,- може, те саме буде. Чи не одвести ?? додому? Уб'?ться тут або скалiчиться, як не замерзне на снiгу. - Одвести! А чого ж? Одвести додому, i все!- раптом з настирливiстю, несподiваною для себе самого, заговорив Мирон Данилович до глядачiв. - Берiмся, поки не замерзла! Пiшли назустрiч молодицi, до дерев на розгородженому дворi, схопили ?? за руки вчотирьох i ведуть. Вона дуже пруча?ться, повторюючи кричма, щоб зразу вбили ??,- ледве змогли довести до порога. Вже не розумi?, куди ведуть. Перейшли гурбою через сiни i вiдчинили дверi: побачили бiля печi чоловiка, що мав на собi стрiп'я вiд сорочки i дивинся шалено; верхнi повiки пiднятi високо i погляд врiза?ться на прибулих. Скрiзь по хатi кров: на лавi зарiзана дитина i жаско спотворена. Чоловiк розвiв огонь на самому припiчку: диму повна хата! - i готу? ?жу на сковорiдцi; щось жу?, тримаючи в руцi нiж. Один з дядькiв, якi ввiйшли слiдом за першим, скрикнув: - Вiн дитину зарiзав i смажить! Збожеволiв. Невиразимий страх напав на Мирона Даниловича, що випустив рукав молодицi з сво?х пальцiв; iншi також до порога вiдсахнулися, зляканi, але нiхто з хати не виходив - стоять всi, нiби примерзли на глинянiй долiвцi. Молодиця, як попереду, блукала зором i не розумiла нiчого, що сталося. Зовсiм безтямна i знесилена, опустилась - лягла долi, зразу ж тут, коло нiг свого чоловiка: помучившись хвилину, вмерла. А вiн уже не жував; ковтнувши що було в ротi, так i застигнув: не збагне жiнчино? смертi i власного стану. Враз вiн рвонувся з мiсця, впустивши нiж, i, ледве одягнений, з рештками сорочки на голих плечах, розштовхнув гурт селян бiля порога i вибiг надвiр. Навiжено погнав пiд хуртовиною, мимо стовпцiв, що зосталися вiд ворiт. Дядьки - за ним, але не збiжать, не доженуть нiяк. Вiн мчав у степ, по глибоких заметах, падаючи i миттю схоплюючися. - Доженiм, бо десь упаде i замерзне! - Не побачить нiхто, де впав... Пiдбiгав з дядьками i Мирон Данилович, вкрай захеканий; всi хотiли таки впiймати скаженця - не дати йому згинути на снiгу. Були слабi; стишувалися, вiдсапуючи, i аж хрипiли. Версти завiянi, вже не видно втеклого! - так забiг, що нi догнати, нi примiтити. Постояли люди, облiпленi снiгом, i назад вернулися, схиляючи голови пiд хуртовиною, до того вморенi, що всилу ступали; нiхто слова не вимовить. Бiля села, на стежцi, рiдко протоптанiй, лежав чоловiк, виставивши праву руку вгору; i завiя всього притрушу?. Спинилися люди, що пiсля ловлення безумця тяжко дихали. - Вже переставився! Вже готовий,- сказав один селянин i, знявши шапку, перехрестився, за ним iншi. Другий з гурту додав: - Поперед нас потяг стежку i нас пiджида?. Сказав дядько так i раптом упiзнав покiйника; здивовано вигукнув: - Це ж Лук'ян, що голосу? "за!" Дивiться, рука пiднята! Приглянулися всi i ствердили: - Вiн, вiн сам i нiхто другий. Задубiла правиця мертвого, пiднявшися високо з-пiд свiжого снiгу. - Значить, голосу?! - озвався першим селянин; не до веселостi було i нiхто про це слова бiльше не вимовив. Ледве всмiхнулись. -_ Прибрати б його,- заговорив дядько, що згадав про стежку на той свiт. Iншi огiрчено вiдказали: - Так i самi падати будемо! Духу нема. Скажем, хай пiдвода сюди прийде. Верталися мовчки в село; вже пiдходили близько до крайнiх хат, коли враз - вiд степу тупiт... Хтось крiзь завiю поспiшав за ними. Аж здригнувся Мирон Данилович iз несподiванки, бо подумав, що то бiжить шаленець. - Пiдождiть, люди!- позвав хтось, наближаючись, i поiчили всi зовсiм невiдомого. - Пiдождiть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам ближче, - я нетутешнiй, з приселка Ситнягiв... - Борошно? Ждiть: як зайцi кукурiкнуть, то приходьте з двома мiшками! - Скорiш пiсок на цеглинi вродить. - У крука легше випросити... Дядьки, зачепленi при згадцi про млин i борошно, врiзали, що думають, i знов занiмiли: дивляться на ситнягiвця докiливо, мовляв, здитинiв, чи що. - А-а! Так i досi не дають, - простакувато протяг прибулий: чолов'яга з рiзкими i вiдхиленими рисами небритого обличчя: вiн в низькiй шапцi i в ватянцi, весь бiло обпорошений. Я чув, багато хто збира?ться завтра туди. - Даром збираються! - Хiба, що ноги позиченi. - З шилом по медок... Чолов'яга огризнувся: - А хоч би з шилом! Когось на млинi торкнути в бiк, враз би борошно висипав. - ?х торкнеш! - Там з гвинтiвками i лозиняками. - Стрiляють i в шию дають тако? крупчатки, що снiг ?си... - Як багато збереться, мурав'? ведмедя женуть. - Е, так то ведмедя. В нього мало кiгтiв, коли мурашок сила тьменна. А тут же чорт, а не ведмiдь. Мирон Данилович плекав потайну думку: що в грабiжникiв треба вирвати свiй хлiб, та - як? Хiба збереться хмара людей, то чимало вскочить до млина. Всiм винести борошна i зразу ж сховати. Вiн сказав: - Насунути громадою, тiльки серед ночi, i можна взяти млин. - Серед ночi? - пита? прибулий. - Рано вдосвiта теж можна. - Не знаю, чи можна, - вага?ться Мирон Данилович. Дядьки вiдходили, кожен на свiй куток. Прибулий сказав до Катранника: - З вами пройду через вулицю... На пустельному перехрестку заговорив суворо, нiби наказуючи: - Завтра зарання з нашого села пiдуть на млин, бо все одно - смерть. Нехай пристануть вашi. Кажiть кожному, хто певний! Викрикнув i пiшов пiд завiю. Йому дуже зрадiв Мирон Данилович: от рiшучий чоловiк! - якби так спочатку. Бо вже люди - як мухи, спромоги нема. А вранцi негаразд: почнуть стрiляти вартовi, всiх видно. Вночi ж темрява кри?; а хто пiднiметься? - я по картоплю йшов, i то перед свiтом. Хуртовина погустiшала. Снiжини пiдлiтають до вiкон i спиняються, мов шукаючи входу в житло, але, не вiдкривши, покружляють, поколиваються, полетять набiк i вверх, до стрiхи. Вiддаленiли знов через незмiренний простiр: десь на рiвнину падати i спинятися назавжди. Новi сипнуть; потчуть на бiлих верстатах, поставлених мiж небом i землею. Множиться лiт i множиться, нiби нитi, що розсипанi, легко рушають численнiстю, навiть бунтуються - б'ють, як iз жмень, прямо i на сторони. I несуть чисту завiсу, якою окривають хати. Ось - свiй двiр i дверi; рештки саду, схожi на примари. Мирон Данилович пiдiйшов до могилок: обидвi свiтлi пiд димучою завiсою; впокiйнi i ненашi. Двi iстоти взято, найрiднiшi йому, кров'ю зв'язанi: мати його i син,- в низцi скорбного життя, з минувшин i до будучини, куди нитка первiсткова пропала. Близько домують рiднi - один крок до них, але страшна i найнеприступимiша в свiтi межа вiддiля?. За нею вони незбагненно далекi!.. Нi сказати ?м слово, вiстку даючи, нi вiд них почути,- стiна незрима сто?ть, i нiхто не пройде крiзь не?, не прогляне з мовою привiтiв, мiж найдорожчими. I гляди, поруч двох могилок стануть новi. Хоч би хоронити було кому. Треба вранцi йти вiйною на млин. Бо кволо сидiти - могилки множити. Будь отут дружина, заборонить речами i плачем; побо?ться. А брат Прокiп сказав правду! - хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить i розрива? всiх пiдряд. В хату зайшов Мирон Данилович; пустка холодна. Пожувавши малясникiв, прилiг, бо - нiби кiстками розбитий. Вiдпочинув i взяв сокиру: зрубати вербичку бiля глинища. Робота забарна. Дерево промерзло, а снiг слiпить слабого дроворуба. Пора сходити по остачу картоплi, закопану в кагатi; а от, замiсто цього - похiд на млин. Можна i пiслязавтра вирити запас. Вихряться снiжинки вкруг i женуть, подiбно як думки; все вколо бiди. Чого захожани чужi стали мучити кожного, гарбаючи хлiб собi! - вiд всiх, кого вимордовують. То ж наш хлiб i самi повиннi взяти, коли з дiтьми гинемо. Кому сказати про млин? Пощастить - дякуватимуть, а нi - прокленуть. Гляди, зостався в родинi батько: держить при життi дiтей i жiнок; пропав вiн - сiм'я теж, себто: я вб'ю ?х. _Нi, _пiду сам, а другим хай скажуть тi, що пiзнiй збiр надумали i вранцi видний - для розстрiлiв. Вночi пiвсонну сторожу легше обпасти i ховатися з ношею легше. Лихо жде, але йти треба... Мирон Данилович порубав гiлля i в сiни вiднiс; потiм, пересiкши стовбурець, упрiгся в шворки i перетягнув колоди. Полежав, болiсно дихаючи. Зварив трохи пшоняного супу - рiдкого, аж синюватого. 15 Починало блiднути крайнебо; вже люди виходили з Кленоточi - ?х бiльше, нiж сподiвався Мирон Данилович. "Чутка обiйшла через довiрених!" - подумав вiн. Простували дорогою, потiм звернули в занесений i неходжений степ: здоровiшi протоптували стежку через снiг, який пiд повiвом потеплiлого передсвiтанку злягався, тримаючи рiвнi слiди. В кожного костурець або кiлок, вихоплений з недопаленого тину, i також - мiшок чи торбина. Два дядьки, за якими ступав Катранник, почали притишений розбiр: - Одна смерть, хоч i смирно дихатиi - Це слiпi в колисках бачать... - Хлiб прi? на зсипках i згнива: просто в грязi, пiд дiрявим брезентом. - Не цiпкiв треба, а чогось другого, бо нi прiло? зернини так не дадуть. - Всi зуби виставлять. Якби нас бiльше, - сусiдськi обiцялись... - Будуть! Пiдняли ж нас. Треба швидко впоратись: гуртом, як один. Набрати i зразу розбiгтись нарiзно. - А що якби з сiм'ями, з дiтьми опухлими по?хали i стали в снiг пiд Москвою, не вiдходили, поки не оддадуть наш хлiб, для маленьких! - поможеться чи нi? - Кому ж. поможеться, коли звелiли наших не пускати в Росiю; завертають! Там серця нема - камiнь пiд ребром. Сюди прислали сво?х: цей страх робити. - Я з жiнкою сперечався, казав: наберем борошна чи зерна i назад. Нас багато, хiба всiх зловлять? Не встигнете нiчого, - перечить жiнка, - тi з гвинтiвками, пострiляють. А я кажу: дехто таки доб'?ться до хлiба. Нi, - говорить вона, - тi такi лютi, що всiх покладуть, i ти б зостався дома; страшно менi. Вiдмовляю ?й: одна смерть - сидимо сумирне дома чи пробу?мо хлiб забрати. Все повторю? жiнка: не йшов би, не скiнчиться добром; якби на початку голоду рушили, взяли б, а тепер i людей рiдко, - вже повимирали. Я ?й вичитую: хiба можна дома сидiти, коли всi йдуть? Знаю,- сказала вова з сльозами, - тiльки чу? серце, що нiчого не буде, крiм бiди. Переказав суперечку селянин i замовк; сусiд докоря?: - I так._ досидiлись. Не зумiли зразу зiбратись, тепер ходiм, бо виморять, як комашок! Мiрон Данилович певен: будь жiнка дома, не пустила б сюди. Коли ж сам зостався, не смi? вiдмовити - не буде виправдання, бо нi жiнчинi сльози, нi просьби дитячi не спиняли, а сидiв дома. Була б ганьба тяжка. Мусить iти: i не ради честi само?, але з конечностi - також! От нiчого в мiстi не здобудуть i вернуться такi голоднi i зморенi, що похворiють, тодi без харчiв - хто видужа?? Мерзло? картоплi мало, гляди, i ту хтось вигрiб. Пiвзими, до перших бруньок треба перебути, а вже, крiм решток лузги i пшона в вузлику, нiчого нема?. Страшний край життя, мов прислон при безоднi, зовсiм близько. Тут же, куди всi йдуть, ? хлiб - треба брати його: сьогоднi, негайно, i можна продержатись... Мряка, що облягала снiжний простiр, почала розточуватись, як розiрвана намiтка на окремi невстижимi волоконця. Вони помалу вiдмирали, вiдступаючи перед сiрою виднотою з схiдного обрiю. Небо - в сивих хмарах, повних тiнi. Похiд хлiборобiв роздiлився на окремi течi?; вiд сусiднього села теж кiлька потокiв людських сунуло через снiг. Обидвi сторони, зустрiвшися, постояли трохи i повернули в напрямку до млина. Щодалi, все дужче роздiлялися стрiчки того спiльного руху - на ряди, ланки, гуртки. Зрештою, людська множина, зовсiм розпорошена, темно-сiрими постатями всiяла степ, що виднiв i ставав, проти хмар, бiлий, як березова кора, i рiвний, як празникова скатерть на столi: без видимого кiнця. Рухалися селяни через холодну просторiнь в одну сторону, однi?ю думкою, про яку свiдчив мiшечок чи його подiб'я рiзного роду в кожного. Кволо починався рiдкий снiжок i скоро стихав. Надходячи до млина, людський рух звужувався в переднiх низках, як хвилях, що повиннi навкруг обгорнути прибережний камiнь. Степ, нiби рiвний, але для хiдця приберiга? численнi горби i пагорбки, рiвчаки i видолинки, вимо?ни i меншi скривленостi грунту, вкритi в снiг. Мирону Даниловичу випав, як нарочито, безперервний збiр нерiвного мiсця, що виснажував серце i роз'ятрював досаду. Поки доплуганиться чоловiк, то борошно розберуть, якщо пощастить проскочити в млин. Або - першi вхоплять, а пiзнiших обаранить варта, прислана на пiдмогу: вистрiля? чи арешту?. Невиголоджений, вiн би випередив багатьох, - сьогоднi ж, охлявши, вiдстав i мляво борса?ться в снiговиннi. Iз-за горбiв млина не видно: дряпайся або виходь навскоси. Скрiзь слiди; тут походжено i зрито снiг i землю в розшуках городини. Зайшла тривога: i до кагату теж можуть добратися, хоч то - в другу сторону вiд села. Але скоро сподiванка здобути борошно знов заполонила серце. Вiдчував селянин, що вiн iнша iстота, нiж був, виходячи з двору. Тепер нiби повiдь виносить в обшир, проходжений людьми. Недовiдома досi почутт?ва пружина запанувала над його намiрами, мов закон. Якби спитали попереду про ?? присутнiсть, вiн би плечима знизав з дива: про що спитали?- не зна?. Вона взяла собi, проти хвилювання, всi рушi? свiдомостi, мов видноти, звiдки обкинулося значення в довколишнiй свiт, щоб вiдати його чоловiковi, будучи собою. Здаеться, дужча, нiж сама воля, якраз стала на мiсцi не? i дi? однаково, з необхiднiстю i також з надi?ю, що тут - порятунок для всiх в хатi. Страшно багато це означа? для душi, що замкнута серед глухо? покинутостi, i тiльки той милий острiвець зберiг радiсть: вiд бачення при спiльних вiкнах, де подiлено також нещастя в дожиданнях. Як гнiздо птаховi, там схоронок для серця i майбутнiсть його; i так - кожнiй з темно-сiрих постатей, що мовчки поспiшали до млина. Не здобудуть хлiба, - знищиться свiтло життя: тобi i гуртковi рiдних iстот, при обмерзлих дверях. Вибравшись на рiвнину, Мирон Данилович загледiв на млинi прапор. Червонiсть пiдсилена проти снiжного обширу, дико горюча, враз привiяла грiшну погрозу i стала нею зростати вiдчутно, вже як хижiсть, розлючена до того, що от метнеться вчинити бiду в цiлому життi. Миттю ж i пригасла нею, додавши селяниновi до нетерпеливостi пекучий острах. А люди йшли i йшли безупинно. Близько млин. Спершу сторожа бiля брами, побачивши селян, тiльки трохи ворушилася. Ждала, з гвинтiвками навпереважки, коли ряди спиняться: бо невiдомо: чи то - неслухняний вихiд, чи, можливо, сiльськi керiвники кудись переганяють населення через степ. Вона звиклася з неприродною i неглуздою владущiстю начальства: не могла вiдразу збагнути, що супроти його волi виник вихiд. Як дотямила, похопилася з надмiрною сполошенiстю збивати. Боючися збро? селян, однi вартовi зникли за брамнi стовпи i звiдти вiдкрили обстрiл; iншi лягли на снiг, де перед ними були горбки: там пристрiлювалися в голодних, переднi ряди яких почали вже бiгти до млина. Дехто наблизився так, що якби мав револьвер чи "обрiз", напевно мiг би поцiлити прищулених вартових i проскочити в двiр. Але сторожа з близько? вiдстанi розстрiлювала безоружних пiдряд. Першi вiдразу впали, вбитi на мiсцi; iншi корчилися i стогнали, конаючи, дехто ж, нiби здивований, зупинився, приклавши долоню до прострiлу в грудях i опускався на розкришений снiг. Напад продовжувався з розгону: пiдбiгали новi ряди, в яких, мабуть, рiдко хто усвiдомлював, що сталося - так раптово вчинено розправу з переднiми. Селяни поспiшали до брами, зда?ться, гнанi завi?ю, дужчою нiж страх. Дiяла вiдчайнiсть громади в безвихiддi ??, приречено? з сiм'ями на спiн, коли перед очима - будiвля, звiдки можна брати свiй хлiб: близько вона... кожен, хто поспiшав до брами, надiявся вбiгти туди i насипати собi повно борошна в приготовлений мiшечок. Бо вернутися з порожнiми руками, це - болюча загибель, як досi. Слiдом за переднiми, що впали, натовпилась така хвиля людська, що, котивши швидко, грозила затопити вартових. Вже так пiдбiгла, що пострiли з гвинтiвок не могли ?? всю покласти, - через декiлька хвилин люди, охопленi розпачем, прорвуться в двiр. Але збройнi "круки", як ?х називав брат Прокiп, вискочили на браму; досi, прича?вшися, стояли по обидва боки ??, за огорожею. Начальник iз-за стовпа визирав i примiрявся, коли треба спиняти найгустiший натовп. Визначивши мить, вiн подав знак i враз бiгцем винесено ручнi кулемети "дегтярьови" до передбрам'я: вправо i влiво. Зразу ж застрочили вони; одночасно станковий кулемет почав бити з ворiтно? протулини. Всi хлiбороби, що туди бiгли, трапляли пiд бiчний вогонь вiд менших кулеметiв i прямий - вiд бiльшого. Вартовi, як охоронцi, розстрiлювали кожного, хто наближався з бокiв до переднiх кулеметiв. Мов косарi-крадiжники, поспiшаючи, кладуть колосся чужо? ниви, так кулеметники стрiляниною косили ряди селян. Бiлу поверхню вкрили собою снопи, зваленi завчасно, в беззаконних жнивах. Кров'ю змокши, протавав снiг, коли стогiн останнього болю пройшов крiзь безгомiння поля i наповнив той свiтанок. Посудомленими пальцями дядьки, вмираючи, брали снiг i дряпали промерзлу землю. Дехто пробував пiдвестися, щоб вийти з мiсця погибелi, - того дострiлювали, i вже падав назавжди. Без милосердя косили навiть тих, якi, не дiйшовши близько, спинялися i стояли приголомшенi: втекти не було сили, а лягти не здогадалися; не думали, що також ?х, далеких вiд брами, вбиватимуть. Розстрiл проходив перед очима Мирона Даниловича, як в снi - як марення, коли вмить повиднiвся один з односельчан: кiлькома рядами попереду пiшов близько до брами. Його поранено, i впустив цiпочок, тонкий цiпочок, яким нiкого не можна нi вбити, нi скалiчити... Впустив i сто?ть, мов прислуха?ться: що таке? Що - коло його серця? - нiяк не зрозумi?. Але вiдчува?: далi вже не пiде, - трохи вiдвернувся вiд млина, блiдий, як снiг, на якому стояв. Кров збiга? з .кутика вуст. I бiльше, мабуть, з вiдрухiв душевних, нiж з розмислу, виразив побажання сво?. Пiдвiв порожнiй мiшечок, рiзними клаптями полатаний, що виразно прозначилися - рудi i темнi, - пiдвiв однi?ю рукою мiшечок i держить, а другою рукою сам на нього показу? перед вартою i пiсля того вiдводить в напрямi села. Хотiв сказати: я борошна взяти мушу для тих, що там, у селi, бо мруть, а я не винен, я можу i так згинути... То для них мушу взяти: ось - у цей мiшечок, Раптом розлiгся черговий пострiл i селянин упав; один тiльки короткий рвучкий рух вiдбув лiктем, i кров, як струмок джерельний, линула з рота враз; побагрила снiг i облила мiшечок, мовби показуючи вiдповiдь: он що дано тут для тебе i тво?х дiтей! - дано в мiшечок: неси, коли пiднiмешся. Дальнi трохи рушали вперед, поки виразно побачили, що там - розправа над безоружними. Одна недострiляна ланка ближнього ряду повернулася i побiгла назад з останнiх сил, - тодi, захопленi ?? рухом, почали швидко вiдходити рештки. Вiдступ обернувся в безладну втечу; люди металися по степу, без перерви. Куля поцiлила Мирона Даниловича в бiк: пiд плече. Вiн, взявши костур в лiву руку, притиснув виразку - правою, просунутою пiд ватник. Поспiшив назад i знайшов сво? попереднi слiди на снiгу. "Могло в серце влучити!" - все повторював собi, перебiгаючи через видолинки i обминаючи горбки. На западистiй дорозi кулi проминали вгорi: поки вiддалявся вiд млина; потiм стали рiдшi. При горбовинах, пригнувшися, Мирон Данилович прискорював крок, як тiльки мiг. Через високу згортку грунту переповзав, чувши над головою подзизкування раз у раз. Далi вiдходив глибокою вимивиною i мiг навiть спочинути. Спершу кров викрапувала крiзь одежу, а згодом запеклась. Навiть бiль притих, що дивувало Катранника. Тодi ж, коли вiн рiзко рухнув лiвою рукою, - враз вкололо в м'язах коло ребер. Здогадався вiн: прострелено наскрiзь: куля вилетiла, i виразку можна заго?ти без лiкаря. Стрiлянина вщухла. А скоро потрусив снiжок. "Ще б не збитися i не наскочити на кулемет!" - боязко подумав чоловiк. Хуртовина, зненацька набiгши, не завiяла дуже i скоро вгамувалась. До села близько, а чу? Катранник: неспроможний далi ступити; притуля?ться до стiни безверхого сарайчика - вiддихати. Закривши очi, побув як у снi, щоб через спочинок перемогти немiч i спинити морок перед очима. Втома, нiби чад, зробила недужим i треба виповiтрити ?? з кровi, бо, крок пiдрiзавши, звалить на снiг. Таки пересилив ?? Мирон Данилович. Розкрив очi, що слабували з недокрiв'я, i обернувся поглядом до степу. По бiлостi снiговiй темнiли одягами люди: жертви домагання; мов крихти гречаного хлiба на святковому обрусi. Дивився недужий - болiсно було на серцi; i нiби сам теж серед неживих: уже почуттями вбитий! Чи зготований до гибелi. Тiльки тiнь його iстоти пробу? вiдiйти вiд рудо? стiни, так трудно! - з гiркими зусиллями в кожному кроцi. Крiзь недужiсть, як полон, примарю?ться щось вiд вирiшеностi, ще невiдомо?, але вже вiдсвiчено? в глибинi вiдчуття. Всилу добився до хати; впав i, накрившися старими одежинами, заснув, як в домовину покладений. Нi сновиддя, нi чутт?вих примар! Тiльки, зда?ться, неозначима i неформна струна, провiвшися в обширi, все беззвучно тремтiла: з неспокою, що супроводив сон. Прокинувсь надвечiр i обторкав виразку: прошите пiдплiччя, без широких розривiв; кров, запiкшись на обох вiдтулинах, закрила ?х. Одежа пристала i треба ?? вiдривати, але - боляче. Вiн скип'ятив води i, наливши в миску, набира? долонею: вiдмочу? полотно. Згадав, що збереглася в хатi скляночка з решткою йоду на самому днi. Коли старший син, босий пiшовши в сарай, наступив на дошку з цвяхом, то зразу ж купили в аптецi йод - мазати прокол. Потiм викрапували на дрiбнiшi виразки. Мирон Данилович вирвав пiрце з гусячого крила, що ним колись обмiтали свiжоспечений хлiб чи пироги; чисто обмив, витер, намочив йодом i повiв по вражених мiсцях: запекло гостро. Тодi перев'язався. Вiд малясника, запитого водою, так знудило, що вiдчув падучу кволiсть i холодний, з льоховою вогкiстю, бiль в шлунку. Лiг i заплющив очi. Поклав обидвi долонi на живiт: зогрiти його; вiдчув, як бiль поволi стишу?ться. Навiть думка просвiтлiшала! - знов вiдкрила собi виразнiсть речей. Треба скоро забрати картоплю з кагату, - обмислюючи справу, запада? в сон. Похитуючись, вийшов на околицю ввечорi i побачив: рiдко хто хоронить мертвих. Неспроможнi люди. Тiльки в кiлькох видолинках сiм'?, коло покiйних, копають ями. Здоровiшi вивезли поранених санками - слiди вiд полозочкiв, покропленi кров'ю, простяглися до села. На нiч вiдступили хмари з частини зоряного неба, i при його свiтлi чотири постатi поспiшили в степ. Коли погустiшала темрява, то супроти не? замерехтiли свiчковi огники i кадильнi: мов сузiр'я, що впало i тремтить бiля снiгу. Забринiв один голос - старечий, врочисто проказуючи речення, часом зриваючися хрипко. Три iншi озвалися, як супровiд йому: разом, в скорботi спiву, бiльший за всi ридання земнi, - вести вiдправу; вiд лиця всiх. З благанням: помилувати грiшних рабiв. Огники переходили в один бiк i в другий, нiби по складених напрямках, що сполучають зiрки в рисунок; переходили через темряву i вели з собою спiвучу печаль, звернену в невидимiсть найвищого неба, що зверх всiх свiтiв, мов свiтляна гора. Вiчно бiлi? вiд присутностi Отця людей i янголiв. Катранник слухав i не мiг вiдiйти. Зда?ться, лежала перед очима, на весь далекий обмiр розкрита, книга з тайною значення, що його душа не могла обняти, читаючи з свiтучих лiтер. Але вона належить до не?, мов остання власнiсть, яко? жовтий володар не мiг вiдiбрати, грабуючи життя. 16 Передсвiтанковий сутiнок. Видно вже, як люди тягнуться по снiгу, важко переставляючи ноги; дехто лiг. Багато селян просту? вподовж колi?, випередивши слабiших, що розсипанi в степу. Потяг спiшить мимо мертвих i мимо живих, бiльшiстю теж приречених, хоч намагаються вийти з морозно? пастки. Чи зупиниться потяг рятувати ?х? - нi; так пароплав пiд командою злочинця промина? нещасних, коли борсаються з останнiх сил серед спiненого моря, пiсля крушення. Один з пасажирiв, власник теслярсько? пилки i торби з струентом, приглушено обiзвався: - Застукають кого в мiстi бiля ларка з хлiбом, пруть на грузовик i - в степ! На снiг викинуть, кiлометрiв за сорок. Добре, як хто добудеться. Похолонуло на серцi в Дарi? Олександрiвни, i вона вишепотiла до дiтей: - Чу?те? Глядiть же, не губiться, не вiдставайте вiд мене й на крок! При?хали вдосвiта; вокзал - завiяна цегла i залiзо, серед яких в'?ться дим вiд паровозiв i пара; без перерви свистки, брязкiт, галас, стуканина валiз на дверях i човгiт пiдошов: натовпи спiшать - нiхто нi на кого не гляне. Давно не була в мiстi селянка i вжахнулась, подумавши: "Женуть, байдужi навiки!.. Для iншого - камiнь морозний; i хто вмре, проминуть, мов не бачили". Волочачи важкезнi чемодани, прiють командири з рiзнокутками на комiрах i також партiйцi в шкiряних пальтах. Вилискують рудi портфелi в мiдяних заклацках i нетверезi обличчя "вiдповiдальних" керiвникiв. Крiзь гамiр часом прорiза? дорогу, сизiючи личиною, - з налитими прожилками на очних яблучках,- чи тако? приналежностi, що громадяни в бiжучих юрмах рiзко вiдхиляють напрям, як окунi вiд щуки. Снують службовцi в недорогих, але страшенно вигладжених пальтах, iз смугастими шарфами поверх краваток, i в побляклих капелюхах. Окремо робiтники: худi, до запалостi, важко ступаючи, творять посмальцьованими ватниками i кепками перехiд до вигляду селян, що товпляться, обiдранi i забрудненi вiд ночування в мiських пiдворiтнях, виснаженi вкрай, сiрi i кiстякуватi, як вихiдцi з могил. Або опухлi перед смертю. Несучи порожнi торбинки, вони знесилено протуляються крiзь натовпи; лягають на камiнь, вкритий сумiшкою снiгу i грязюки, ?х пiвживi тiла всюди навкруг вокзалу: долi - на бруковиках i на цементових плитах пiд стiнами, а ще бiльше бiля паркана. Тягнуться голоднi до магазинних вiтрин i вмирають; нiхто не зверта? уваги. Партiйщина високого рангу i звання, з яскравими зiрками на кашкетах i грудях, позирку? в виразi кислувато-погiрдливо? нудьги крiзь шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо нiколи! - позирку? на трупи, розсiянi по вулицях, i вiдверта?ться випасеними обличчями. Страшенна зайнятiсть - треба спiшити на хронiчнi засiдання в хмарi тютюнiв, i виголошувати без кiнця промови про будiвництво щастя. В перервах, згромадившись коло буфетiв, пiдряд перехиляти по стопочцi i за?дати корейкою i рибцем, i копченою, а "заправившись" до сопучо? одишки i вiдгику, знов промовляти про побудову безкласово? мрi? i кадити вождевi, нiби божеству, що, мовляв, мудрiстю привело до веселого життя - народ, себто всiх, що конають за вiкнами. Ще нiколи в свiтi i нiде пiд мiсяцем нiяка iстота жива не купалася в неправдi, як червона партiя: мов колосальна безрога в калабанi; впивалася i вимазувала боки i писок, ноги i вуха, обхлюпувалася i в захлинному впо?ннi на весь свiт вивискувала свою насолоду. Хто ж насмiлився перечити або всовiщати, - вмить розрива? iклами. Мимо конаючих "органiзатори" ?х смертi мчать автами, опустивши брезкливу губу. - Бач якi! - промовила Дарiя Олександрiвна, вижидаючи з дiтьми на перехрестi, коли можна перейти. Довго водила ?х морозними вулицями; стежила, куди прямують iншi голодуючi: така численнiсть, що скрiзь по мiсту темнi? лахмiтинами i скупчу?ться при розподiльниках, магазинах, ларках. Тисячнi черги ждуть вiстки про хлiб, продаваний без карток за комерцiйну цiну, шалено пiдгвинчену. Вiд тиску калiчаться слабiшi серед бiдолашних. Того дня неспроможна була Дарiя Олександрiвна дотовпитися до заповiдних терезiв. Ждання i ждання в черзi - без просвiтку; на стоптаному снiгу. Попереду двi жiнки розговорилися: одна - середнього вiку, свiтловолоса, в брунастому, надто великому для не? чоловiчому пальтi i в старенькому темно-синьому беретi; друга - рокiв п'ятдесяти п'яти, сива, в зношеному, але теплому пiджаку пiскуватого вiдтiнку i в хустинi, що колись була зелено-картата, а тепер вицвiла до блiдостi i слабого слiду рисок. Хустина оповiда?, як доводилося робити в степу i мокнути пiд дощем до самих морозiв. Бесiдниця-берет дода? примiтку: - Без дощу, коли довго нема?, то ще гiрше; все сохне. - Атож! Без дощу - гiрше. Згодившися, старша поворушила устами, нiби шепочучи беззвучно, i почала згадувати: - Позаторiк робили в господарствi, - завод мав його. Як занадилися заводськi комсомольцi до нас: всiх обшукують, одежу на грудях роздирають i дивляться, чи ми носимо хрестик. Риються в наших торбах i чемоданах, - де ? iконка, забирають вiдтiля. Кидають iконки i хрестики додолу, в хатi, або надворi - в грязь, i затоптують тут же, при нас, щоб ми бачили, як вони знущаються, i думали, наче Бога нема, коли за таке не кара?. Один комсомолець зрива з мене хрестик i кричить: "Я тебя задушу, гадюка, ти зачем етот дурман носiш!.." Ми всi вiд раннього ранку до пiзнього вечора працювали на полi. Було посушно, нема дощу i нема. Комсомольцi ж проголосили, що ?м не треба нi Бога, нi його дощу - обiйдуться сво?ю дорогою; кажуть: "Создадiм iскуственний дождь". ...Всiх iз заводу гнали пiсля роботи ще i додатково працювати цiлий вечiр на полi. А в робiтникiв i так на пiджаках сiль залягла: з поту, бо душно на заводi i робота дуже важка. Зверх того, мусять воду тягати з канав та басейнiв або привозних бакiв - поливати городину. Скiльки не поливали, нiчого з того не виходило. Не бере вода. Нiякий росток з грунту не показу?ться, хоч води вилито - пропасть. I тiльки ще дужче пiсля того сонце пече; все чисто чорнi?, i годi. Отак довго возились i мучили народ, роблячи свiй iскуственний дощ, - усiх до смертi заморили поливанням, а нiчого не вирiзу?ться з землi; не зеленi? нiде. Все чорне. I стало видно, як на долонях: коли намiрилися з ворожiстю проти Бога i хотять щось зробити, не вийде нiчого. Ось, пiсля невдачi того штучного дощу, як позакидали вже i самi вiдра, - з'явилась хмарка i стала пiдходити i рости; побiльшала дуже i все закрила, скiльки око бачить. Та як гуркнув грiм! - заблискотiло страшно, та ще дужче грiм розлiгся, аж глушить. I такий тодi полив дощ, що всi, хто був там, поприходили мокрiсiнькi до нитки - просто текло з них. Просвiтлiло пiсля дощу, i потiм зразу земля стала парувати i почало сходити скрiзь: все зазеленiло! Врожай був: давно вже не пам'ятали такого. Повно городини i вся велика. Комсомольцi - як понiмiли; нiхто вже бiльше не казав до нас, що Бога нема. Коли стрiчалися, то очi вiдводили i про iскуственний дощ, замiсть Божого, мовчали весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими безбожниками: ?х дощ посоромив. Жiнка, що в беретi, оглянулась гостро - сусiди злиденнi, як i вона; притамувала мову до пiвшепоту: - I заморок ?хнiй iскуственний i гемонський, аби вже скорiше кiнець. Дарiя Олександрiвна, похилившись, пита? Андрiя: - Чув - про хрестики? - Чув. - Не станеш хрестики з людей зривати? - Нi. - Гляди ж: iнша кривда забудеться, а така - нi. Пам'ятай, що кажу! В черзi зчинився крик при штовханнi. Високобровий старикан з газетою i покрученим цiпком роздражнено бурмотить, нi до кого зокрема не звертаючись, але до всiх: - Що, я не бачу? Поставали спереду i мiняються, - по чотири рази то однi пiдходять, то другi; вони змовились. Мiлiцiонери теж гарнi!.. Своякiв пропускають, а нас - назад. Обурю?ться старий, хоч не голосно. - Через них марну?ться час! - промовивши, поглибився в газету, але нiяк не мiг нерви вгасити. Скаржаться сусiди: - Iдеш по хлiб на цiлий день, вони ж перед очима розхоплюють. - Наш, а нам нема. - Три днi тут - нi крихти не взяла. - Вже ноги не держать. - Ще й бережись, бо в яр одвезуть, - раз був там, ледве вилiз. Хто не мертвий, то вб'?ться, як пада. Знов - тиск, нарiкання, клятьба, штовхання; як обпiненi хвилi з прибою: кидаються i, втративши розгiн, вщухають, щоб повторно зашумiти метушнею. В притишеностi, що настала пiсля гамору, жiнки знов розгомонiлись. - Ви ж самi звiдки? - пита? хустина. - Гляжу на вас: одежа городська, а розмова наша. - Недавно тут; я з села. Привiз сюди чоловiк, бо вже доходила дома: зiллям тiльки й живилася. Врятувала дво? дiтей, а двiйко вмерло. Та й живi були - як трупики, опухли i з порепано? шкiри вода стiкала. Мiй чоловiк по?хав роботу шукати. Чую, вже смерть менi скоро. Саме тодi вiн верта?ться - знайшов роботу i хлiба трохи роздобув; при?жджа? нас вихопити. Сюди привiз i радився з лiкарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть, як на?дяться на виголодженi шлунки. Нас на дi?тi тримав чоловiк цiлий мiсяць. Я ж давно хлiба не бачила, так зголоднiла, що аж тiпаюся вся, коли дивлюсь на скибку, та не давав вiн на?датись - трiшки вiдрiзував менi. Тодi я, мучилась i думала, що вiн iз злим намiром це робить, i казала: хочеш мене замучити. Тi, що взяли хлiб, не доконали мене з дiтьми, так вiн хоче кiнчити. Коли видужала i стала здорова, взнала сама, що вiн добре робив. Згадую тепер, як пiдозрiвала його, нiби хоче з свiту звести. - Що люди витерплять! - зiтхнула хустина. Попереду стояла селянка в зеленастому пальтi, мабуть, колись теплому, тепер вистрiпаному i витертому, з нерiвне злеглою ватою. Стояла, нахиливши голову, так що темнi пасма, як двокрилля галчине, звисали ?й на чоло з-пiд безколiрно? хустки. - Не гнiвайтеся, почула вашу згадку! - сказала селянка. - Я з таких, як i ви, тiльки гiрше було менi. По неправдi судила, i не в той бiк, що ви, не про добре, а про лихе. - Чого гнiватись? Бiдою стуленi докупи. Кажiть i ви, а то все ми однi. - Всього не переказати. Мiй чоловiк помер, а я сюди прийшла: прибираю в школi. Де ми жили, в тому селi чоловiк був активiстом. Не вийшов сам з бiдних - нi, його батько належав, як казали, до "бувших": мав багатий двiр. Дуже добрий хазя?н був, рiдко можна такого знайти. Син же його, мiй чоловiк, зробивсь активiстом, не з користi, а тому що повiрив: так треба для добра трудящих. Люди плакалися; казали: "До всiх прискiпу?ться i обдира... що вiн з нами робить? - нема вiд нього рятунку нiкому, стяга послiдн? з нас". Було раз так. Зустрiв вiн дiда. А треба сказати, що тодi в нас куркулiв дiлили: одних називали "експортними" - для висилки на Урал, тi були здоровiшi; других, старих дiдiв та бабiв, зоставляли. Один дiд був ще крiпкий, хоч мав сiмдесят лiт; ще мiг жити. Вiн сина горбатого мав - цього калiку теж залишили в селi, та вiн скоро виголоднiв i пропав. А дiд ще ходить. Було це зимою; зустрiв того дiда мiй чоловiк i каже: "Ану, сякий-такий, скидай все!" Стягнув з дiда все чисто, не собi, а для колгоспу, думав, що так треба, i старався. Вiн голого дiда пустив по снiгу. Дiд просить: "Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на менi зостав, щоб не босому по снiгу йти!" - так просить дiд. Чоловiк мiй на нього як закричить: "Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!" Так i пiшов дiд босонiж через снiг Я тодi вiрила з чоловiком, що так i треба. Коли хто заё, водив мову про мертвих вiд голоду, я ?м вiдрiзувала в'?дливо: "Чеснi тепер не вмирають, то тiльки куркулi i ледарi. Мiй чоловiк не впаде - вiн працю?". А видно, над всiма ? суд якийсь, по великiй правдi, i для мене гiркий. Хоч мав мiй чоловiк, що ?сти в хатi, а таки i вiн упав i вмер. Я ви?хала в мiсто i тут врятувалася. Розказую вам, що було, i легше менi ста?. Сумно дуже, коли сама, в кутку сидячи, згадую все. Сусiдки горюють з нею. - Бiдна душа! Носiть хрестик i надiйтесь на Бога: скрiзь поможе, - сказала сусiдка, що в карткованiй хустцi. - Носитиму тепер. А глядiть, кара була, бо не самi люди, також i скот гинув: шкiра вiдставала i трiскалась. Пропадала тварина не знати вiд чого. Може, тру?ли тi, котрi були присланi в нашi села - все розвалити. Вони ще гiрше робили: , душу мо?му чоловiковi стру?ли та багатьом, як вiн. Його погубили i других - через нього. До розповiдi про активiста Андрiй мало прислухався, коли ж перейшла мова на розбiйникiв, - вiн нашорошив слух. Хустина, що з слiдами карток, примiтивши зграйку метких пiдлiткiв, оскаржила ?х. - Тут крадуть грошi. I це привiялося вiд чужих. Злодiйства в нас не було, нiхто дверей не замикав; виходячи сiм'?ю в поле, поставлять коромисло до дверей - i вже прохожий бачить: нiкого нема? дома... Повернувсь i пiшов геть. Думки тi?? не було, щоб зайти i взяти щось. Як хто вкраде курку, то десять лiт згадують; кажуть: он пiшли онуки того, хто курку вкрав. Жили без злодi?в; аж тепер набiгло ?х звiдкись, не встережеш нiчого! - все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку. - Так воно ?, - згоджу?ться молодша хустка. - Присланi з хати виганяють: на смерть. А злодi? цього не робили. Жiнка, що в беретi, згаду?: - Я чула, пригуркотiв котрийсь Каганович - забира наш хлiб до зернини. - Он який! - сказала старша хустка.- Був колись один, звався Жульга; тодi хлiб продрозвьорсткою вимiтали i голод косив. А той прибився з Курщини, сказав: я такий; а хто вiн i що робив попереду, нiхто не знав того. Жила вдова поодаль вiд села; вiн i пристав до не?. Нiчого не робив, а все - то одно прибуду? в садибi, то друге. Людям видавалося пiдозрiло, хоч нiхто не мiг нiчого доказати; так i мовчали. Тiльки ж стала худоба скрiзь пропадати: то конi виведено вночi, то корову зайнято в степу, восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено з хлiва. I це - далеко наокруг, на якусь сотню верст; i тяглеся лихо бiля трьох лiт. В наших родичiв добрi конi були i лошата, ?х замикано в конюшнi - на шину, гвинт в одвiрках ключем закручувався. Стали примiчати господарi, що все хтось нагляда? ввечерi. ?м сусiд сказав: глядiть, бо коло вашого двору з десяток ?х вешта?ться, - пiдстерiгають з обротьками напоготовi. Двiр на роговi стояв, i собаки були, через те злодi? боялись шуму. Один з них приходив удень i попереджував: дивiться, бо хотять вашi конi вкрасти, я чув i хто, та не знаю напевно. Ви вже бережiться, я вам добра хочу. - Вони однаковi! - сказала сусiдка, що в беретi. - Все нам про щастя кричать; повнi вуха. - Однаковi, - згодилась оповiдниця. - Той злодiй хотiв на конi глянути. Заходив i все поглядав на замок, куди заклада?ться ключ: тiльки туди очi й косив. Як вiн пiшов, господар каже: отакий Потап! - i вашим, i нашим, прийшов замок обдивлятись. Декiлька ночей спати не могли, бо все кругом злодi? шастали, бували не раз бiля конюшнi, а не одiмкнули. В iнших мiсцях ?м легко йшло: притягнуть вiск i по тому брозмiру заказують ключ i виводять конi. А в наших родичiв свояк був коваль; вiн придумав ще один гвинт зверху в замку: крiзь цей гвинт нарiзка в ключi спершу повинна пройти, а тодi вже можна дiстатися ключем до замка. Злодi? подряпали кругом - все пробували вiдiмкнути, а секрету вгадати не змогли; так i вiдiйшли нi з чим. Вже на веснi в гнойовому кагатi знайшли нашi родичi купу обротьок: то злодi? покинули, вiдходячи. - Теперiшнi розбили б конюшню, а вкрали! - сказала молодиця, що в беретi. - Тодi плохiшi були, - згодилась оповiдниця, - тiльки ж i вони швидко бралися: кругом по селах крадiж, i нiкого пiймати не можна. Бо далеко вiдводили скот i спинялися в лiсi чи iнших скритих мiсцях, перестояти, поки йдуть розшуки. Скрiзь мали сво?х людей - через них крадене гередавали на продаж. - Як i теперiшнi. Силу мають. - Мають, на нашi голови, i нiякого замка нiхто не придума?. Все заберуть. Так i тодi; обкрадали злодi? скрiзь: комори, хлiви, сара?, клунi, хати, мов чума якась, рокiв з три. Сусiдка, що в беретi, числячи, перебира? на пальцях: - Теперiшнi - рокiв з п'ятнадцять. - I хтозна, чи скоро кiнчиться. Хоч би вже ?х... - Аз тими що було? - Раз сторожi через лiс верталися додому, i було вже пiзно. В лiсi зустрiли двох, що гнали четвiрку волiв. Поздоровались i поспiшили далi. А вже як вiд'?хали верст на дев'ять, тодi давай питатися, чого це так пiзно скот гонять? Де це видано, щоб у глупу нiч через густий лiс гнати воли. Вертаються i наганяють тих погоничiв з волами i розпиють: "Звiдки це худобу женете?" "Та он з того дальнього хутора". "А куди?" "На станцiю женем". "До кого?" "Знайомi нашi ви?дуть на ярмарок". Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничiв: нi з тим, чи? воли, нi з тим, чому власники не самi женуть, - бо сторожi знали тих людей. Не повiрили погоничам, забрали ?х з волами i доставили на розслiд. Виявилося: воли краденi. Головних злодi?в схопили, судили ?х i вислали. Вже ?х нiхто в нас не бачив. - Хоч би й цих ми не побачили. - Колись дiждемось. - А що ж тi меншi? - ?х зоставлено: таких, як Потап... Дарували йому, кажуть, хай сидить - цей сам не шкiдливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став дуже пити i п'яний повiсився. Завiвав снiг, мов заблуканий; курiючи, повихрився вподовж бiлих тротуарiв. Коли ж на хвилину порiдшав, тодi пронизали простiр дуже хуткi окремi снiжинки. Скоро метелиця знов понесла тьмами ?х, понесла ?х поривами i враз побушувала так люто, що перетнула всi напрямки. З посвистом i шумом погнала морозну димряву проз сивi будинки. Втомившися, зважила в повiвi плавкi цятки i повела ?х просто, кладучи на заметений брук. Потiм взялася часто сипати. Навiть змiнила хiд: вiйнула назад. Та миттю спам'яталась i знов помела в попередньому розгонi - рiвно i страшною масою, як в обстрiлi бiлими безважними кулями. Декотрi з них близько кружили, нiби чогось шукаючи; поро?лися слiпо i втекли в швидких течiях, мов посланi до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя. Стихла хуртовина раптово, як i схопилась; але вже було холоднiше. Знов довелося, глядiвши на хлiбний кiоск, жувати домашнi малясники з лузгою, привезенi в торбинцi. Багато опухлих: вiдходили вiд черги пiд паркани i опускалися на снiг - конати. Мимо поспiшають "шишки" в чорношкiряних кашкетах або в кольорових картузах, яскравих, як папужки; червонов'язi i вибритi до баклажанно? синьостi. Очi киплять бляклою жовчю: вилиняли вiд безсоння, проведеного в допитi i мученнi в'язнiв. Один безвиразно промовив, проносячи налитий нiс над кислими губами: - Працювати не хочуть. Лiзуть по хлiб. Цi слова вжалили душу Дарi? Олександрiвни, але вона не насмiлилася сказати нiчого; тiльки в думцi вилаяла: "Хай вам так свiту бачити, як нам робити не хотiлось, - тiльки й зна?те жили з людей тягти, а працю ?хню з'?дати, виродки! - щоб вам добра не було!" Настав над лiхтарями чорнющий вечiр: без мiсяця i зоряного свiтла. Черга зморила всiх; Дарiя Олександрiвна то закри? очi, дрiмаючи з дiтьми, то прокинеться - стежити всяку бiду, що могла напасти. Сусiдки в черзi скiнчили спогади i куняли. Чути одноманiтну розмову двох горожан, що вiдступили з рядiв i, обпершись об паркан плечима, набивають папiроснi гiльзи тютюнцем, з дрiбно? машинки. Нiби вчителi; пiд ?х лiктями сiрiють книжечки, вкладенi в часопис. Капелюхи i пальта лихi, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханинi бiля ларка. З приятелiв один - блiдий i великовидий шатен; нерiвне пiдстриженi вуса; i звис чорний дiнурок вiд шкелець, крiзь якi мерехтять бiлястi очi. Другий - тонколиций худець i горбоносий; очi карi, в скорбнiй кротостi теплiли з-пiд вигнутих бровиськ, а губи, нiби в тисячолiтньому терпцi, прилягли за рудими вусами i кучерявою борiдкою того самого кольору. Щось бубнiли старi горожани, возячися з куренням. Поруч селянка, байдужна до ?х справи, пригорнула дiтей, що тулилися, мов пташенята; нагрiла ?х плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами. Подрiмала трохи. Багато хто скраю дожида?, як вона i два курцi,- обпираючись об паркан або сидячи при ньому на цеглi чи на торбi. Так примостилась i Дарiя Олександрiвна з малими: бiля сирих дощок. Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять пiвчутно курцi: якраз коло не?. Коли навiть стишуються до шепоту, ?х слова чути, та й небагато страху перед голодною селянкою, що мучиться з дiтьми на морозi. Довго розмовцi перебирали на всi ребра - i журнали, i спiлки. - Чи зна? "вiн"? - розмислю?ться великовидий. - Зна?! Згори, вiд високого козиря пiшло до нижчого, вiд того - далi вниз, i так по драбинi з сотнею щаблiв спустилося сюди: отже, розiгралась п'?са, коли "хазя?н" обiдав. Вiн квапиться, як ?сть: голову опустив i слуха? члена Цека, який аж тремтить, доповiдаючи: "Смертнiсть масова, вже - мiлiони..." В цю мить був клопiт iз дрiбною жилкою в одбивнiй: "хазя?н" не мiг вiдразу перегризти; i морочився, бо влiзала мiж двома сусiднiми зубами. Витягав i ловив на гостряки, щоб скорiш перекусити. Коли ж перетнув ?? i ковтнув кусок, - враз спорожнив стакан i косо огризнувся, обтираючи вуса: "Не говорiть менi про це: в нас людей досить!" - I знов задвиготiв виделкою i щелепами. - Уявляю: як обурився "вiн", що перебито смак... - Власне. Тверде жилка, мабуть, рiдко стрiчалася в чудовому м'ясi. - Ви сказали: одбивна? - Так. Можливо, мiцна жилка перший раз, а то б вiдклав кусок. - I менi тряпалось - ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо нiж тупий. - Хотiв "хазя?н" неодмiнно перекусити: впертiсть! М'ясо - з господарства, що все достарча? тiльки на його стiл. Лiтак возить свiжозарiзаних барашкiв для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в "Капiталi" Маркса, в роздiлi ."Iсторична тенденцiя капiталiстичного нагромадження". Мiж iншим, соратники, - не тi, що ратицi мають, а, так би мовити, "совождi", хiба гавлять? Iсну? небiдний Лазар: в нього ма?ток - на заздрiсть кожному "предводiтелю дворянства". Там постро?но комунiзм не по Енгельсу, а по циганському королю. Лiкери всюди: де ?сть, де спить, де бри?ться. В кожного подiбний едем, крiм спiльного всiм заведення для ночi, але то - дрiбниця. Пасуться при "мечi революцi?", i грiють казан сатанйла. - Плюс мiраж. Iнодi я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Нi! - iсну? далi. - Бо передвiщено, - сказав рудобородий, - передвiщено для воцарення бельзебула, чи? служники, нiби змi?, гризтимуть життя... - Змi?? Нi, спецпотяги; один бiга? тiльки вночi, i стережуть його та?мницю, але проточу?ться... - Яв школi теж чув. Питаю партiйцiв - бояться сказати. По очах видно: знають. - Декотрi, вже кликанi туди, сказали по секрету родичам, а тi - свiтовi. Бiля ларка, де продають самi кiстки вiд коров'ячих голiв разом з рогами, теж говорять. - Про цi речi скоро дверi i вiкна казатимуть. "...Все - вiрно: про все, що робиться, - дума? Дарiя Олександрiвна, - вiд чого ж гинем..." Великовидий продовжив: - Пригаду?ться вiрш, в якому два рядки повно виявили причину: Й в желтьiх окнах засмеялись, Что зтих бедных провели. Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить: - Це найгiркiшi рядки, писанi в наш вiк. Глянув угору, над обриси заснiжених мiських домикiв: там вирiзнялися крiзь млу величезнi урядовi озi? з яскравими вiкнами. - Дивно, дивно! Менi видалося: звiдти зирнула мара в жовтих шибках. Вiн застиг, мов прислуха?ться до невiдомого вiдшуму. - I я нiби чув крижаний подих, коли читав вiрш, - згаду? великовид. Чомусь i в Дарi? Олександрiвни стрепенулося серце, коли слухала: вмить - мов розлiгся смiх зловiсний: "Лихо буде! ; Треба стерегтись..." Вона гостро роздивля?ться, куди можна тiкати, он, хоч крiзь проламину в парканi - недалеко. Справдi, скоро пригуркотiли вантажнi авта i, позскакувавши з них, картузники ловлять i тягнуть, як скот, всiх, що, судячи з вигляду, - обшарпанi i з торбами, - пустилися села. Кидають ?х на платформи, де чека? озбро?на варта. Дарiя Олександрiвна тривожилася, слухаючи старих горожан i пильнувала рухiв на вулицi, - ще тiльки почався найвад, як вона крикнула до дiтей: - На погибель беруть! Тiкаймо! Потягла дiтей за руки до протулини в парканi: там хтось вiдiрвав дошки на паливо; пропустивши дiтей туди i сама вдершись, побiгла з ними через садок, прикиданий снiгом, i 'через двiр - до хвiртки на другу вулицю, рiвнобiжну до тi??, де черга по хлiб. - Тс, тихенько! - попереджу? мати. - Нишком! - бо, глядiть, собаки недалеко. Хвiртка на крючку. Тремтячи з страху, мати вiдчинила ?? i роздивилась: вулиця порожня; лiхтарi з адресою, пiд бляшаним козирком, свiтять над дверима. Втiкачi побiгли вiд хвiртки i завернули за рiг - подалi вiд нещасливого мiсця, де розлягалися крики жiнок i дiтей, тягнутих i киданих на тягарiвки. Знов зiрвався снiг, хоч не густий, але трудно було йти, бо слiпив i забивав дух - рiзким вiтром. Блукали до пiвночi, поки натрапили на лiсний склад, бiля якого походжав сторож: нiби мiряв тротуар, маючи широкий в'?зд насерединi сво?? мандрiвки. Видно, намерзся, сидячи при воротах, якi зоставив трохи прочиненi. Рiдко стрiчав перехожих - поступався перед ними з дороги. Заметiль, прикра пiд час вiдходу через мiсто, стала в пригодi: запоною окривала непритульних. Коли сторож вiддалявся до другого кiнця прогулянки, вони, попростувавши слiдом, трохи пiдождали пiд завi?ю i зайшли в двiр. Зразу ж вiдступили вбiк - пiд тiнь височезно? купи дощок. Вiдтiля обережно, переставляючи ноги, як рiчковi птицi, перебралися далi, в неосвiтлену глибину: проз гори пиляно? сосни, з бальзамiчнiстю, такою мирною! Мати знайшла куток мiж дошками, що, нависаючи в нерiвному виступi, закривали вiд хуртовини. Там присiла з дiтьми; пригортала ?х, сонних, i цiлу нiч трусилася, сидячи: то задрiма?, то вiд холоду i тривоги знов прокинеться. Голод допiкав - здавалося, вся iстота зiрвана в нечутному стогонi. Треба терпiти. Брала снiг - ?ла, щоб затамувати голод, але мороз почав проникати в душу; покинула снiг. Марилося, що переслiдувачi близько, що невiдомо як бачать, де вона сховала дiтей, i стежать, i коли прийдуть тодi неминуча смерть. Перед свiтом, зовсiм знесилена i хвора, вивела дiтей до ворiт: прочинено, як i ввечерi. Виглянула - сторож, притулившись до стовпа, спить, - i вона з дiтьми мерщiй подалась на тротуар, присипаний пiсля метелицi. Цiлий день мучились, пристаючи до черги по хлiб: скрiзь така штовханина! - найслабiшi в кiнцi "хвоста" туляться, без надi? побачити прилавок. Треба вертатися до вчорашнього мiсця, а там люди товпляться бурхливою навалою, позастоювавши чергу вiдрання. Голод став дужчий за страх. Замiсть одних, вчора схоплених на погибель серед занесеного степу, з'явились iншi: такi ж обшарпанi i змученi, доведенi до вiдчаю, вибух якого гаситься в знемозi. Видно, що сподiванки марнi, - можна тiльки пропасти, як тисячi iнших. - ?дьмо, дiти, додому! - сказала Дарiя Олександрiвна, ковтаючи сльзи. - Коли вмирати, краще в нашiй хатi, не на вулицi. Пiшла з малими на вокзал, але вхiд зачинено: не впускають селян. Зоставайтесь ночувати пiд стiнами, де снiг протанув i в морозному брудi напливли калюжi. Та ще хуртовина завихрила великими вiтровими вузлами, перемiшана з дощем. Пасмами сiкла. Потiм неслася просто, з страшенною хуткiстю. Нiде присiсти. А ждiть потяга цiлу нiч! Дарiя Олександрiвна передумала: нiж тут пiд хвижею i в калюжах катуватися, - чи не лiпше знов перебути на складi?.. Там хоч присiсти з дiтьми можна в сухому мiсцi i трохи подрiмати. - Нi, мо? пташата, ходiм до соснинок! Заснемо в затишку. - Там краще, мамо, краще! - згодились малi. Побрела з ними до складу i, як попереду, прокралася в двiр. Були змiни: частину пиляного лiсу прибрано, а нового привезено i скинуто напроти ворiт. Солома розтрушена по вчорашнiх слiдах: добра знахiдка; втрьох назбирали ?? досить, щоб помостити в закутку, який, на щастя, зостався нерушений. Знов прищулились; пожували малясникiв i схилилися на сон, вбираючи голови в плечi i тулячись докупи, мов пернатi в гйiздi. Спалося спокiйнiше, нiж вчора. Але кволiсть вiд виголодження була така, як недуга, - вранцi ледве змогли встати з мiсця: здавалося, пропадають! Голови йшли обертом i в шлунках холодив i пiк якийсь нудкий, нiби з труйливою лихоманкою, бiль, що нищив життьову снагу i мучив душу. Очi ледве бачили. Вже сiрiло. Бездомнi, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло самого перехрестя з кимсь розкурював. Мабуть, примiчав, що жiнка з дрiбними дiтьми ночу?, але не виказував нiчого! - ще й соломи накидав по ?хнiх слiдах: нехай вiзьмуть, буде теплiше. Чи таки не бачив? Якщо бачив, то мовчав, бо звiльнить начальство, коли взна? про дозвiл на ночiвлю - для селянських душ. Вони ж, змученi, минали чергу, де пiд смертною напастю люди, стративши добрий образ свiй, роздражненими юрбами гдико рвались по хлiб. Катранникам несила на ногах триматися. Дiти стуманiли i вже не бачили, куди йдуть, мов почадiли страшно. I мати думала собi: "Це вже смерть дивиться!" Заранi прибули на вокзал. Навколо - старi i малi, чоловiчки i жiнки в неуявимому лахмiттi i худi, нiби викопанi з могил. Лежать i сидять, оточивши будинок, як мурав'? пень, i розкидавшись по брудному бруковинню та в скверику напроти, мiж обламаними деревцями. Морозна земля i снiг закритi людьми, що з них поволi вiдходить життя, зоставляючи, як свiй огненний слiд в ?хнiх душах, нестерпну муку. Притьма схопився рух! - спершу повiльний, окремими постатями коло стiни: вони пiдводилися i тягли кроки в одному напрямi, потiм пристали новi, з ширшого круга. Зiбрався натовп до сарайчика, бiля вокзальних майстерень: покинутого i стемнiлого. Крiзь широкi дверi, давно вiдчиненi, так що порога не знати пiд снiгом, - видно, як висить на мотузку селянин середнього вiку; недалеко вiд ного нiг сiрi? торба. Два пасажири, чисто, але невиставно вдягненi, вiдiйшли вiд самогубця до чергового станцi?, що стояв на перонi. - Повiсився чоловiк, - кажуть йому, - там, в сарайчику; щось треба зробити. Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звiстку, тодi стиха ?м вiдповiв: - Слухайте, чого ви хочете? Це тут щодня дi?ться; щодня пiдбира?м неживих. А щоночi хтось дiтей викрада? - з тих, що сплять пiд дверима. Навiщо викрада?? Вимовити страшно. Тут... десь ? така... м'ясорубня, а де, нiхто не зна?. Туди й дорослi попадають, - бережiться самi! Я теж не певен, чи завтра стрiну потяг. Пасажири опустили голови i мовчки вiдiйшли вiд чергового. Яка не була зморена i затерпла Дарiя Олександрiвна, стоявши недалеко, - ?? нiби огнем в серцi вдарило вiд тих слiв. - Не вiдступайте нi на крок вiд мене! - з розпукою зашепотiла дiтям, стискаючи ?хнi холоднi пальчики. Смертно змучилася. Навiть торбина, хоч порожня, тiльки з рештками малясникiв, пляшкою води i рушником, стала вагою, мов камiнь накочений. З машин рвалась пара i шипiла; дим тягся - розточувався клоччям: ?дкий дим вiд залiзних iстот, що загадково пересувалися по блискучих лiнiях, брязкаючи, скрегочучи, висвистуючи в вiдповiдь на сурмлення i помахи прапорцями i огниками в сутiнi. Туга, пекуча i нелюдська, мов подув пiдсвiття, обкинулась на всьому обширi пiвтемряви, розриванiй лiхтарями, нiби моторошними слiзьми, що на всi боки розбризкують свiтучий бiль, протягаючи його в смуги гiркого промiння. 17 Пiсля нещасливого наступу на млин Катранник занедужав i спiзнився пiти в добру годину по рештку картоплi. Коли змiг вибратись, побачив свiжi кучугури на вулицях i по всьому полю. Схопилося мести несамовито. В темрявi передсвiтанку вiн збився з дороги i всилу натрапив на кагат - вже, як метелиця порiдшала. Поки розгрiб снiг i прокопав мерзлий шар грунту, виморився геть, задихавшись i впрiвши: аж дрижав. Присiв на мiшок, в затишку вiд горба i накиданого снiгу; спочинув i просох. Коли вiдкопав бiчний сховок i вигрiб картоплю, то пожалiв про спiзнення, бо частина картоплi згнила. Однак чимало набралося цiло?: на тиждень вистачить суп варити. "...Вернуться мо? рiднi - нагодую; i чого ?х довго нема??" Там, де сходило сонце, розливався блiдий огонь по хмарних смугах, при самому обрi?, мов сива пожежа, вiд яко? степ обкидали вiдсвiти - на глибоких заметах. Згодом ще дужче нахмарило i вранiшнiй огонь зник. Вертаючи вiд кагату, Мирон Данилович бачив село в тiнях, мов погорiлий острiв. Нi диму з його коминiв, нi голосу домашнiх тварин, нi круження птахiв, нi гомону людського: так тихо, нiби замiсть хаток з'явився збiр трун, накритих дiрявими вiками з потемнiло? соломи. На сво?й вулицi Катранник спостерiг сани, запряженi парокiнно, що спинилися якраз бiля його садиби. Злiзли два гостi i пiдступили до ворiт; розглядають хату, курять, смiються, коли сам господар принишк до чужо? стiни, на розi, бо впiзнав сво?х злих: Отроходiна i Шiкрятова. Коло пустки, занесено? цiлковито, докурили папiроси i рiзкими жестами, з сумiшкою презирства i зухвалостi, пострiльнули пальцями , недопалки в двiр, пiд вiкна, що залiпленi снiгом. Сiли в сани i погнали - бiла курява збилась вiд копит. "...Зрадiли як! Думають: я мертвий i нiкого нема живого з сiм'?, - от чого хотiли". Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович ?хнi сани, поки звернули за дальнi дворища. Ввiйшовши в хату, вiдразу взявся юшку варити, ?в кусники сиро? картоплi, бо нетерпеливилося страшенно. Вони ж, нiби живi, ходячи в шлунку, кололи. Але в ротi торкались, як цукерки: слина сама вбирала i втягувала в стравохiд, даючи вiдчуття смачностi, хоч також була хворiсна гiркiсть, приуявлювана за нею. Варив юшку i почуттями марив - не самою уявою вже i думкою; зда?ться, всiм ?ством прагнув: хлiба. Випар вiд варено? картоплi помножував жадобу. Хоч би окра?ць житнiй або хоч сухар! I нiчого нема нiде. Одна можливiсть - коло млина. Дивно! - кров i погибель вiдганяють, рана досi вiдчутна, i зна? думкою чоловiк: не дадуть пiдiйти до брами озбро?нi вартовi, вб'ють; а таки, супроти всього, зроджу?ться намiр - знов стати по хлiб до страшного мiсця. Надiя манить: гляди. змiнилося щось пiсля розстрiлiв i вже хлiб видаватимуть. Iншi, що дiждалися, вiзьмуть пайку i виживуть, а ти пропав i рiднi - з тобою. Де ж вони, так довго? Зда?ться, покинув би юшку i зразу пiшов: так манить млин!.. Юшка була - як "порожня". Картопля в присоленому кип'ячi розбiгалась. Посьорбав само? води: зогрiти душу; потiм, смакуючи, ?в картоплю. Все вискрiб, що понакипало на чавунцi. А сирий картопляний запас роздiлив i, позав'язувавши в клуночки, сховав для сiм'?: частину в пiдпiччя, де прикидав ганчiр'ям i хмизом, частину пiд подушками, а частину в сара? закопав i зверху притрусив, як було. Прокидав крiзь снiг дорiжки в дворi i знесилився, - мусив зайти в хату. Лiг i затих у соннiй знечуленостi, не схожiй на звичайний сон. Крiзь не? зоставалися близькими до почуття - довколишнi речi, як ?х сприймала, вчувавши, душа. Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович враз: почув кроки вiд ворiт i голоси за вiкнами. Але це, розбудивши його, вже трохи попереду само було в снi, хоч вiдбува?ться в зовнiшнiй дiйсностi тепер - пiзнiшою хвилиною. Чудно як. Схопився вiн i пряму? до дверей, коли вже вiдчиняються: входить дружина з дiтьми, така змарнiла! - половина iстоти, що вiд'?жджала в мiсто. I дiти також вимученi, мов пiсля коротко?, але зло? недуги. Всi перемерзли; знiтилися i ледве йдуть, як i вiн сам, назустрiч. Притулилась йому до грудей дружина i тихо, тихо заплакала, i дiти до тата пiдходять, припадають до його лiктiв: i собi ласкаво? уваги ждуть. - Бiдна моя родина! Як я ждав вас, i що з вами сталося? Дружина тiльки плаче - нiчого не може сказати. - Тату, хто хотiв хлiба, на машинi в степ везуть, - повiдомив син. - Чого в степ? - Викидають... - Нащо ж так? - Далеко вiд мiста викидають, - поясню? доня, - щоб не дiйшли по хлiб i вмерли. - А ми втекли, - сказав син. - Через двiр бiгли i собак боялись, - додала доня, - бiгли довго, а мiж дошками ночували. - Промучились марно: хлiба для нас нема?! - промовила дружина. Вона вiдразу ж лягла, в лихоманцi, дiти хоч як змученi, ходять по хатi, заглядають на пiч, знов злазять додолу. Мирон Данилович заходився бiля чавуна: варити картопляний суп; вiд пайки, сховано? пiд подушкою, взяв половину. - Страшно було i гiрко,- оповiда? Дарiя Олександрiвна,- але хотiлося хлiба взяти, хоч по скибцi для дiтей! Нi, не дали. - Цеглину дадуть, замiсть хлiба,- сказав чоловiк.- Таких прислано, що рiвнi з чортами. - А правда: вже рiвнi. - ?здять i дивляться в двори; як бачать, що слiду нема, значить, вимерла сiм'я. I вони такi веселi! Радiють, смiються, папiроски викурюють i вцiляють недопалками в вiкно,справжнi пекельцi. - Це я лежу, нехай хвора, а таки в сво?й хатi, тут кожний куток рiдний. I на серцi свiтлiше. Пили картопляну юшку з ложок. Дарiя Олександрiвна, присiвши на постелi, обережно трима? миску перед собою, нiби дорогоцiннiсть. Дiти, хоч хирними примарками вернулись, гомонiли бiля столу, стиха зiтхали, стукали ложками, коли ждали страви. Вибирали ж ?? з мисок незграбно, мов старички, а пожадливо i так пильно. Кожну дрiбку вiд картоплин досмаковували. Миски були - як вимитi. - В мiстi все ?: не про нас! - безнадiйно сказав Мирон Данилович.- Ми запрацювали, а взяли чужi. Дружина скоро заснула i дiти коло не?. Коли ж прокинулася, раптом спитала: - Чи з млина дають борошно? Прикра i приманлива назва вимовилася в хатi. Мирон Данилович хотiв розповiсти про вихiд i розстрiл; мовчав. Нащо лякати? Але борошно тiльки там - за брамою. - Не давали. Ще раз пiду: востанн?. - Навiдайся! - I ми з тобою, тату! I ми пiдемо! - обiзвались дiти; просяться, розохоченi побачити млин, звiдки борошно дають. - Нi, одпочиньте, та вам i глядiти не треба, що там робиться. - Куди б ви пiшли, ледве ж добрели до двору. Сидiть! - звелiла мати. Побрiв сам. Хмари тяжкi i нависли низько, без просвiтiв; сутiнок затоплю? снiжний степ. Але потеплiло i снiг зачав злягатись. Бiля млина людей - як тiней в лiску. Мурашками прилягають на в'?жджену i стоптану землю, де снiг трохи протанув. Весь час пiдходять новi, з Кленоточi i сусiднiх сiл: ждати. Пiдвода руха?ться посеред живого кладовища; ста? коло пухлих мерцiв i погребники кладуть ?х через полудрабки i вiдвозять до ям - ближчих, нiж попереду були виритi. Один з голодуючих проказав: - Снопи повезено, - рiвно кладуть i вапном присиплють, щоб пере?дало зводянiлих; а зверху знов давай... Катранник, мов приском прошитий в груди, жахнувся: "Чи й менi доведеться так лягти? Бач, якi погребники!" Дивиться в сторону ям: як там складають "снопи"; i не хоче - всiм серцем противиться, не хоче повiрити, що впаде i вiн мертвий пiд вапно, в черговий ряд. "...Все чоловiк на щось надi?ться!" - сказав сам собi; очi вiд могил одвiв. Стоять селяни, втеплюючи зiр в заборонену браму або в недалекий похорон - мов бачать лихi сновиддя. Вже знати: даремно ждуть. Вертаються погребники. За час, як вiдвезено i вкладено трупи в ямi, - померло декiлька хлiборобiв серед зборища, i тепер ?х забирають. Пiдвода, вже навантажена, вiдходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться до не? i просить погребникiв: - Вiзьмiть мене! Все одно вмру. Вiн так просить, що один сказав йому, заспокоюючи: - Полеж тут, поки вернемось, тодi вiзьмем i живого - вже так тому бути! Той лежить i дожида?. Вертаються погребники по нього, а вiн - готовий; поклали на пiдводу i ?дуть до iнших, що ?х декiлька лягло бiля дороги. Вартовi позиркують на живi i мертвi тiнi, тримаючи гвинтiвки впоготiв: при самих воротах, звiдки часом виходять партiйцi з мiшечками i, швидко звантажившись на сани або вiз, мчать дорогою. Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму, як приворожений: серед багатьох односельчан, що ?х очi, нiби висохлi i розлущенi плоди, - такi мерхлi, - теж зверненi до сподiвано? вiстки з млина. Але нема ??. Пролунав брязкiт вiддалеки; потiм посилився так, що хлiбороби-тiнi повернули обличчя йому назустрiч. То йшов незнайомець, певно, з котрогось сусiднього села: середнiх лiт мужчина, сiрувато-блiдий, нiби вапняна маска, з небритими щоками i скуйовдженою головою; без шапки i босий. Очi теж бiлiють, повнi недужою, мов кипучою, збудженiстю. На ньому розiдрана сорочка, стемнiла вiд непрання, - самi пострiли з не?, що держаться, бо зверху навинуто цепи: i прямо через плечi, i впоперек через груди, живiт i крижi i до полатаних колiн, як також навхрест по грудях. Облягли його, вкривши i звисши разом з рамтинами вiд полотна. Вiн не дивився на сторони, але з гiпнотичною дiловитiстю обторкував довгастий ящик, вилiплений iз снiгу. Обережно проносив його мiж примерлими хлiборобами, то бурмочучи сам собi в наведеннi, то пiдспiвуючи i пiдводячи голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як вiршик. Мирон Данилович зблизька побачив: то - подобизна труни в руках божевiльного; як модель. Iдучи, чоловiк трима? рiч перед собою, - зда?ться, зобов'язаний комусь ?? скоро доставити. Перевiря?, чи вiко справно пiдходить. Всi, хто був там, глядiли на одягнутого в залiзо i ждали, що далi буде. А вiн кроком зайнятого чоловiка пiдiйшов до варти, виставив снiговий гробик наперед i почав проказувати рiвно, якречення до подарунку: Заразар - заказар наварив цепiв, празник пошив, на костi надiв, рудою запив, ой-ой-о-о-й! Заразар - заказар, кому на, кому нi, кому труна, кому снiг ой-ой-ой! Вартовi i ?х начальство, що виступили слухати причинного, вмить обтемнiли на лицях i схопились бити його лозинами, спершу по плечах i спинi, вiд чого залiзо задзвенiло, а потiм по головi. Але вiн тримав свiй гробик i, розкривши, просив: - Сюди всипте! Борошна: для дiток... Декiлька гвинтiвочникiв кинулись на нього i потягли в двiр, пiдохочуючи прикладами, - так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двiр i вштовхнуто в якiсь дальнi дверi, що наполовину входили пiд грунт. - Просвiтив орду! - озвавсь один з кволих, що прилягли на снiг. Вiдходив додому Катранник, i тривога тiнила, болiсна i чорна, мов пiвнiчна туча, з яко? невидимi вiстря пронизували душу, мучачи погрозою. Нiчого не придума?ш. Пропадай - i годi!.. Бiля крайнiх хат, звернувши круто, пiшов навпростець по вузькому слiду. Сутенiло. Бiля глиняно? стiни, що одна зосталась вiд житла, побачив кiнський маслак, весь кругом обгризений гладко, як кремiнь, - хтось iшов i кинув. Дивився на кiстку Мирон Данилович i тодi, через невиразний вiдрух душевний, проблиснув здогад - з вiдрадою i також непевнiстю. Поспiшив селянин додому: мерщiй збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла врятувати сiм'ю, або хоч позбавити тепер вiд найлютiшо? муки. Жiнка дивиться, чого вiн метушливий. - Як там було? - Жди ?хнього добра! - вiдказу? Мирон Данилович, беручи лопатку i сокиру. - Мiлiцiя помага? партiйному тягти борошно, а кругом хлiборобська кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту. - Скiльки всiх бiду?, i щоб нiхто не вигрiб? - Може, нi. - Скрiзь риються. - Це за колгоспним, де рiдко ходять. - Ну, спробуй! А щось не дуже вiриться. Вiн пiшов на нiч у степ, обминаючи колгоспний двiр; страчував напрям i довго топтався серед снiжних могилок: оглядав, чи схожi на кагат. Розгрiбав звичайнi кучугури або рив грунтовi зморшки. Опiвночi натрапив на загребу. Почав бити лопатою мерзлу землю, i - видно: тут хтось докопувався. Середина порожня. Мирон Данилович витер пiт. Жах обгорнув, коли остання сподiванка розвiялась. Вiн сiв, болiсно горюючи; до того болiсно, що враз зiрвався вiд нестерпного почуття, - ходить по кагату. Мiг кинутися миттю: бiгти! Свiт за очi - бiгти! - вiд мiсця, де так тяжко скривджений. Коли ж притих i став далi рити, то частини коня виступили, мов скам'янiлi, що аж гримлять: ось, переднi ноги з пiвгрудиною i головою, а в другому кутку - заднi ноги, з клубами! I решткою - круп. Радiв копач нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижнi вистачить. Ро?ться здогад про когось: "Iз санчатами приходив, вирубував великi шматки, гляди, заслабнув та потiм i кiнець". Сiкши переднi ноги конячi i грудиння, Мирон Данилович вiддiлив грубiшi костi на другий раз; кращi шматки в мiшок склав, а останок загрiб пiд землю i снiг. Вiдходив поволi i часто спинявся. Поки добрiв до сво?х ворiт, почало сiрiти. I пiтний був, i промерзлий. "Як собака набiгався! - означив собi, йдучи попiд вiкнами. - Прощастило проскочити крадькома, а то б вiдняли". В хату ввiйшов веселий. - Конятина з закритого розподiльника! - сказав дружинi. - На бiлi карточки дають. Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мiшок: - Багато як! Тiльки це - на чорнi карточки. Огляда? здобуток: - Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Грiти будем. Вiн мав сили нарубати хмизу, коли ж лiг - миттю заснув. Дiти роздивляються на м'ясо. - Боятимуся ?сти! - повiдомила Оленка. - М'ясо, як м'ясо, - озвалась мати. - Рокiв понад десять тому в мiстi всi ?ли. Були тодi консерви з нього: смачнi. А скоро зникли. - Куди зникли?-пита? Андрiй. - Десь по?дено. I втишився голод, з-iншого м'яса консерви кращi. - Воно син?, - означила Оленка; простягнула пальцi, |щоб торкнутися, але передумала. - I не син?, а сизе: приглянься! - заперечив брат. Надивилися дiти i вiдiйшли. Дарiя Олександрiвна забула дотеперiшнiй розпач; бачила, що можна всi?ю родиною вiдживитися - вiдступити вiд краю прiрви, бiля яко? тремтiли. Зваривши суп з кониною i картоплею звелiла дiтям: - Тата будiть - снiдати! Вони тормосять i кличуть сонного Мирона Даниловича: - Тату! Коня будем ?сти. Посiдали за стiл. Спершу дивною видалася ?м пожива: упкувата i важка. "Як земля, такий смак", - визначив батько i промовчав. До того голоднi всi були, що скоро перемогли нехiть i вiдсмак, ?ли радо. - Як вам? - пита? мати. - Добрий суп, мамо, добрий! - вiдказують малi. Не торкнули нi крихти з печива; але на вогких тарiлках нiчого не зоставили. Мати боялася давати ?м знов: ще занедужають... Мирон Данилович вiдчував: шлунок повний гарячо? страви, i вiд того при?мно, але по всьому тiлу була, як i ранiше, жадоба; здавалося, кричала в кожному нервi, вимагаючи знов ?сти. I змора - мов недуга. - Ляжу я, - сказав вiн, - бо так знесиливсь. Обмiрковував, лiгши: як перетягти останок здобичi i як схоронити м'ясо, чи з самою сiллю в дiжцi, чи також перекласти кригою. Вибрався в степ через день, теж на нiч, в рiдкому мороцi. Санки легкi, сили ж окрiпли. Аж здригнувся, побачивши чоловiка. Вертати? Нi! Взяв лопатку, що була прив'язана при мiшку з сокирою: так озбро?вся. Зблизька впiзнав невiдомого - i нiяково стало. То хилив старенький односельчанин, Пилип Гiльчак, слабий i тихий; санки волiк. - А добривечiр i вам! - вiдгукнувся Гiльчак, став i покiрно дожида?, чи з смертною напастю пiдходить стрiчний, чи в мирi. - Куди, дядьку? - Признаться, по мерзлу конину. Однi брали, та пiзно було ?м - уже хворiли, i лягли з половини. Котрi вижили, геть вибралися; сказали: вiзьмiть решту, там i там. Менi трiшки. Я старий, i в хатi мало хто диха?. - Я теж по конину. Подiлимося! - запевнив Катранник. - Вам дорогу перебiгаю? - Що там! Вистачить... Гiльчак - тонкий i згорблений; борiдка нiби стiкав, рiдка; крiзь не?, при снiговому вiдсвiтi в сутiнях, видко горло i щелепи; мабуть, хворий чоловiк, так висох. - Подiлимось! - твердить Катранник - як хтось не вiрив. - Сьогоднiшнього слiду не було. Менi казав шуряк про конину; колгоспник вiн, м'яса не ?сть, бо всерединi болячку ма?, через яку не можна. Тi, що з ним одтягали коня, бач, i здоровiшi були, i харчiв брали, нi! - померли. Багато таких: без причини доходять. Гибель кругом: всiх зачiпа. А нам небагато треба, бо в хатi нас дво? старих та донечка; другi дiти переставилися, шестеро ж було. Загледiв вас i думаю: по мерзлятину дужчий чоловiк спiшить, прожене хирного, тодi в хатi всiм край... - Що ви? Бог з вами! - скрикнув Катранник. - Менi б кiстка конева поперек горла застрягла. Подiлимось! Пiдступивши до загребища, вiдгорнули снiг i вiдкопали мерзлоту грунтову. Здобули конячi рештки i подiлили - на чотири душi i на три. Кiнську голову, без ши?, Катранник поклав старому на додачу. Поприв'язували мiшки до санок i потягли до села. Гiльчак, дарма що старий i слабосилий, вiз непогано. Очi йому свiтилися з лихоманковим поблиском при зусиллях, що, пiсля вичерпаностi, приходять, як горiння - з самих нервiв або з та?много запасу спромоги в ?ствi, втримуваного аж до пропащо? години, щоб порятувати. Але того палання не вiдчував Катранник, хоч теж був неможений. Кониною прохарчувалися в лютiй смузi зими. Рiдко з зрiт виходив Мирон Данилович бо, промерзаючи, надто висилювався в марних мандрiвках. Дома був, нехай одномавiтний i прикрий, а поживний харч: коли розмiрити скупо, тижнями можна лишатись на поверхнi життя, далi вiд возi?в при пiдводi, що пригрiбають так мiлко! - здичавiлi собаки гризтимуть ноги покiйних. Тяжко i в хатi; душа порива?ться знайти серед безнадiй|ностi якийсь просвiт i живлющий здобуток для дня - хоч кусник хлiба, хоч пригоршню борошна. Споживаючи конину, всi чомусь нидiють i занепадають. Одного разу, крiзь рiдкий снiговiй, Мирон Данилович переходив вулицею; натужно переставляв ноги в глибокому снiгу, що, стверднувши корою, кришився з лускотом i провалювався. По обидва боки пустельнi двори; в декотрих мертвяки лежать коло заметеного порога - нiкого нема, хто мiг би ховати, в кучугурi, коли не в землi. Садиби обернулися в пустощi: нi людсько? постатi живо?, нi голосу зимово? пташини, нi навiть будки собачо?, не то що гавкоту, - нiде нема. Нi сарайчикiв, нi курникiв i хлiвiв, клунь i комор! - все розiбране i спалене. Тини позникали. Стрiхи, i тi обiдранi. Багато хат зовсiм безверхих; родекуди бiлiють бантини i крокви ?хнi в снiгу, як ребра кiстякiв. Позрубувано сади i пеньки викорчувано, або ?х присипав снiговiй. Нема диму ад коминами, i стiни скрiзь аж чорнi; в вiкнах здебiльшого замiсть шибок темнiють жмути ганчiр'я. Серед снiжного обширу стирчать ру?ни, мов пiсля чуми i пожежi, що пройшли нероздiльно через село, а слiди притрусила зима. Мирон Данилович пiдiйшов до одного вiкна i заглянув, притуливши долоню поруч обличчя, щоб затiнити вiдблиск вiд скла. Всерединi - самi неживi: на полу i долi; одна дитина бiля пiдпiччя, а друга, трохи бiльша, бiля порога. Мабуть, хотiла пiти, куди очi дивляться, i зосталась тут навiки. Моторошно стало. Сiялися дрiбнi снiжинки, мов ткавши пiвпрозорий саван над чорновiконними гробницями. На цiрлий небозвiд розгорнули його - в тишi, що болючiша вiд кожно? скорбi i ридання. Мирон Данилович звернув до середини села. Вiн нiби прокинувся з страшного сну, що сковував його думки. Зда?ться, ближчав i власний вiдхiд звiдси. Тiльки запитання тривожило: де люди? Живi, знанi. Певно, втраченi тепер. Вiн попрямував до хати пiчника - там пустка, як всюди. Збереглися двi величезнi тополi, твердi, нiби мiднi; поки що нiхто не врубав. Коло них - сховок: тайною доброю оповитий пiд бiлими заметами. Хоронить найдорожчу коштовнiсть на свiтi. Покладено ?? в чистому грунтi: чашу, що була вмiстилищем огню i свiтла небесного; i в нiй знов з'являться вони в свiй час!.. Тодi зiйде чаша з глибини, крiзь поверхню морозно? смертi, в новий досвiт; вiдновляться дари Христовi: для всiх, що грiшнi i не мають виправдання, крiм молитви. Прошепотiв селянин: "Вiдпусти, Боже, злочинства мо?!" - i пiшов проз сусiднi хатки. Бачивши i там ру?ну, вiн звернув до середини села: глянути на двори, що вдержалися в напiвгосподарному станi. Через одну садибу переходив активiст, член партi?, який часто старався в "кампанiях" i порядкував на "революцiйних празниках", замiсто церковйих. Звали його: Безрiдний, хоч мав родичiв. Поряд нього жив другий активiст - не був дiяльним, як перший, i пiдбiгав при ньому, нiби мiсяць при землi. Безрiдний мав дiйну корову; тримав ?? в хлiвцi, притуленому до причiлка хати. "...Що ?м голод? - з ображенiстю дума? селянин. - Вони з колгоспу теплу страву беруть, вiднявши вiд сирiтських ротiв, i борошно, i городину всяку". Видно, як перший активiст, в сизастому френчi i темному картузi, здоровий з вигляду, перебира?ться городами до сусiда, а той, накинувши жовтавий полушубок на плечi, дожида? коло сво?х дверей, вже схудлий чомусь. Просту? через снiг до нього Безрiдний ходою чоловiка, що зберiг силу i зна? про не?. Iде, iде i вже до приятеля близько йому. Але враз пада? i не може пiднятися. Пробу? з останнього зусилля - не встане!.. шарпнувся ще раз i затих: непорушний. Пiдбiг до нього сусiд i нахилився, взяв за руку; обзива?ться до нього - марно! Жiнка сусiдова пiдiйшла i поглядiла в обличчя Безрiдному; перехрестилась вона, а ?? чоловiк зняв шапку. "...Вiд чого? - диву?ться, стоячи, як укопаний, Мирон Данилович. - I харчi ? в чоловiка, i здоров'я, а глянь, помер; мабуть, справдi вiд того, що кругом гинуть: так i сказав Гiльчак. Або та?мно труту розсипано, скрiзь i для всiх". Смутно роздумуючи, свiдок вiдходить, супроти снiжин в гострому вiтерцi, що почали вихритись. На площi бiля сiльради метушаться здоровi i тепло вдягнутi "керiвники", - глянув на них селянин i зразу повернув назад; збирав свою думку: "...Це ?сть, як кажуть вони, червоний свiт з кришкою! - народ хребти склада в землю, вони ж, ситющi, зверху клеять накази: по Ленiну стiжок вивершивсь". Вiд середини села, де розмiщенi центри, радянськi i партiйнi, i також квартири осiб, присланих згори, несло спокусливим димком вiд ?стiвного, що готувалося в печах. Вiтер докидав той димок через брунатнi дерева i рудi кущi за ворiтьми. Гризота впеклася на серцi: "Перебути з мiсяць або до кiнця морозiв, i що далi?.. Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий пiдживив; до?мо конину, тодi - край". Швидкi снiжини торкали його плечi, нiби пiдганяючи. Непомiтно збилися рясною густотою, з не? ж завихрили, пiсля чого метнулися в рiзнi сторони i помчали кiлькома великими течiями. Закурiли враз! - мов хвилею вселенською, в непрозорiй бiлостi, закрили небозвiд. Близько ж незчисленнiсть ?хню, пiд страшною тiнню, несло в пливкiй рiвновазi, як iскри в сузiр'ях, а потiм кинуло в один i другий бiк i стало творити ряди бiлих вирiв - тисячi тисяч ?х, обертаючи на кожному кроцi i сиплячи в душу селяниновi. 18 Означуваний сонцем, проминув кiнець зими; з нетерпцем вигляда? сiм'я Катранникiв крiзь шибки: на бiлу запону, простелену всюди. Таки почала западати, марнiти, братися подзьобинами, нiби вiд теплого птаха. Прочорнiли плями крiзь не?. Мирон Данилович ледве ходить; i дружина схуднула, стала з лиця темнiша, нiж вiд весiннього обпалу колись, - як попiл. Дiти снували сонними тiнями вiд холодно? печi до вiкон, звiдти до дверей, i знов до печi, або лежали, схожi на пошесних. Дивно примовкли. Нишком терплять, занепавши; мов сухi галузки, руки в них. Пiдстаркуватi стали дiти i поважнi. Не всмiхнуться. Тiльки очима свiтять так скорботно i так чудно, нiби до цього свiту не приналежнi. Не скаржаться на муку. Тiльки часто лягають, - животик ?м роздутий i болить, то вони лягають ницьма, обличчям до подушечок, пiдiбгавши колiна пiд груди i накрившись ряднами. Оленка на печi, Андрiйко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рiвно, знов корчаться i перевертаються часто; дихати трудно. Що не попадуть, все до зубiв - гризти: чи скалку з кiнсько? кiстки, чи навiть клаптик паперу вiд коробки, на якому слiд ячмiнно? кави зберiгся; нюхають облизують i жують, бо любий сам запах i смак. Мати здоровiша, нiж тато: в нього ноги опухли i вкрилися виразками - звiдти сочиться брунатна рiдина, як гно?вка. Вiн пообмотував ноги i обкрутив мотузками; зверху напустив холошi. Коли трохи потеплiло, зiбрався на здобич. - I я з вами! - покликав син. - Нi, простудитися можна. Потерпиi - Не час виходити, - дода? мати, - i черевики ворванi. Синок мовчить. А доня навiть не пита?, тiльки мерехтить з печi величезними очима. Часом дiста? свiй зошит: учитись; але наука нiяк не йде в недужу голiвку. Зошит верта?ться знов на комин, куди покладено також братiв, скарбик, iз склом, що збирало бризку вiд сонця. Мирон Данилович, ставши за ворота, вага?ться - чи йти коротшою стороною, мимо кладовища. - Ат! - рiша? вiн. - Чи не однаково? Там будемо всi; нiхто не обмине. Пiдходячи ближче, не хотiв глядiти на похованих - очi самi звернулися. Снiг швидко танув; скрiзь мертвi, недавно покладенi: в западинах, зверху, а то й на рiвному мiсцi. Тi, що присипанi, проступали з землi; то голови ?х вивiльненi, то лiктi, то стопи дроти денного свiтла, скрiзь по кладовищу. Такий лан, що Катранниковi, коли дивився, чорна немiч зайшла пiд грудьми, вiн вiдвiв погляд. Поверта? вiн до рiдного поля - глянути, як визволя?ться з мертвоти. Галузочка, вiдломлена вiд куща, обмокла важкими краплями: з снiгу, що був примерз, а сьогоднi розтанув. Трiшки розм'якла кора i злегка подала пахощ, коди ж на зуби взяти ??, розточу?ться терпкою гiркiстю - бадьорить нерви. Будить на серцi втiху, дуже недовгу, бо нема? просвiтку хлiборобовi. Чого хотять ру?нники, що вдерлися з назвою будiвникiв свiтла?.. Самi ж - приблуди, найнятi мучити. I ти, хлiбороб вiд старих предкiв, мусиш гинути з родиною, бо кувачi грiха звелiли кожному виконавцевi сво?му: "Вбий душi!" А так мало ти хотiв - дрiбного мiсця пiд небом; трудячись на клинчику землi" кормити дiтей i одягати. Глянув селянин, - струмки сплескують, жваво дзюркочучи; ?м висвiчують, спрямовуються на схилi до байраку, в шумкий потiк. Над глибочиною рiдкi дерева рудiють. Кружма блукають граки над ?хнiми верховiттями i ховаються, з каркотливими скаргами, в затiнену далечiнь. Стежив хлiбороб, як пробуджу?ться земля - в свiтлостi, бранiй вiд сонця, мирного i ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть? Не чу? серцем, чи це здiйсниться. Вiн хворий став; i земля - не своя; i посiвного нема?. Клапоть лишився на згiр'?, коло садка, - теж заберуть, рано чи пiзно. Викрякують гайворони, кружачи i шукаючи корму на чорноземi, де селянин не ма? собi нi рiски. Забарно вiдходить вiн! Вiд степового повiтря роз'ятрилася в ?ствi дика несить, що, мов незримими кiгтями, пронизувала, в пекучому вiдчуттi. Лихоманила нерви i тьмарила свiдомiсть. В розпалi мучення зневолювала кудись рухатися наослiп, без глузду i стриму; дражнила злiсно, як пораненого вовка, найменшою дрiбницею: ось, мертвою бур'яниною, об яку затнувся чобiт, i також бризками, що вiд не? сипнули на руку. - Що там: ? живi люди? - пита? жiнка. - Крукiв бiльше. - ?х можна впiймати? - цiкавиться син, глядячи пильно, непорушними очима. Батько став: його раптова думка вразила. - Можна, а навiщо? - Так... Можна; тiльки ?х не ?дять-смердючi. Хiба спробувати? Вiн молотком розбив кiнський маслак, поклавши на дривiтню. Обсмоктував кусники i обгризав. Дiти ж вiдмовилися. Хоч не була доня хоровита, як покiйний первiсток, коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що лякав батька: нiби остання прикмета, дитячий погляд - поза довколишнiстго. Блаженненька доня! - терпить сумирне. Навiть пробу? всмiхнутись, але не може; такими i зостаються риси обличчя, як застигли в виразi болiсно? зосередженостi. Безгомiння в хатi. Бiльше iз звички, нiж необхiдностi, Дарiя Олександрiвна ходить коло печi i мисника. Конини мало: на тиждень-другий, найскупiшими пайками. А далi? Обличчя не вiдзначу? в собi жодного настрою, крiм гiрко? понуростi, що вкорiнилася в iстотi, нiби нова вдача. З