а  оглянулась.-  Роботу
знайдем,- пояснив вiн.- Сказали: тут нема.
   Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
   - Чудно якось: голова  колгоспу  Вартимець  зустрiвся,  напроти  так  i
валить - аж ми носами близько  стали,  тодi  вiн  стрiпнув  брови,  неначе
розбудився: "Максиме, ти?" - пита? вiн i дивиться несво?м поглядом.
   "Мабуть, вам прикрiсть або голова болить",- кажу йому. А вiн:
   "Не болить, уже заверта?ться".
   "Чого ж?"
   Вiн оглянувся на розоренi сара?, де худоба подохла.
   "Чого? Дзижчать газетки, що ми замороченi вiд успiлв".
   Як приглушений, сто?ть; протяга? гiрко:
   "Та-а-ак..."
   Жаль стало його, я i раджу:
   "Вiдхилiться думками вiд клопоту!"
   "Куди? - пита? вiн.- Скрiзь однаково, i акти складенi, що  я  винен;  з
посади вiдхилять, от що. Спiшiть i ви  звiдси,  бо  роботи  ремiсникам  не
буде. Звiльнять, аби зоставити без копiйки".
   Вартимець пiшов;  заточувався,  як  сонний.  Думаю:  бiдний  чоловiк  з
посадою i партквитком! Бiсовi приписаний, а той першого ж  його  калiчить.
Нам би тут берегти, що люди довiрили,- нi, тягнися пiд городськi  паркани.
Заб'ю вiкна дошками: комiсiя вгледить пустку i без мацання одши?ться. Хiба
влiзуть злодi?. Та чого, по щербатi горшки?  Я  ?х  сховаю  в  пiдпiччя  i
цеглою закладу: там низько, нiби глухий пiдмузок лiг.  А  робота  в  мiстi
знайдеться. Ти - як?
   - Про мене! - сказала жiнка; себто, ?й однаково.
   Максим зна?: хоч мовчить вона, а прийняла  до  серця.  Чи  сказати,  як
Вартимець про смерть розпитував? Вага?ться пiчник.
   Дощик перестав; розлилась бiляста свiтлота крiзь хмари.
   -  Виходжу  я  з  колгоспного  -  знов  Вартимець  навпроти:  випитливо
дивиться, радить перейти на цегельний завод - тепер печi перекладатимуть i
треба мулярiв. Дають  сiмейнi  кутки  в  бараках.  I  сам  би  пiшов,  так
прив'язь.
   Дякую йому i дивлюся - подобрiшав чоловiк; вiн мою думку вгаду?:
   "Посмi?шся, бо говорю по-другому, нiж колись".
   "Нi! Порадiю..."
   Вiн скинувся i глянув пильно, нiби перший раз бачить:
   "Вартимця  нема  того,  що  був.  Зна?ш,   за   годину   деколи   життя
перевернеться. Служив ?м, як вiл, собi рвав жили i  всiм  -  пiдганяв,  бо
вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на  розпал.  З
нами обходяться, як дурнi хазя? з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i
в концлагер загнати, i на розстрiл,  значить,  я  ?м  нiщо.  Вiриш,  що  ?
чорти?"
   "Злi духи; без личин, як ?х малюють".
   "Що ж вони, в казанах печуть? На кухнi чи де?"
   "Без казанiв i кухнi".
   "Гляди, що так! - сказав  вiн.-  А  то  б  треба  iндустрiю  вести  для
казанiв, на цiлу многiсть; i рудникiв треба - з  безперервною,  на  чотири
змiни, i десятникiв, крiпильщикiв i всяких, бо звiдки ж чавун? - i мулярiв
для печей, i цегельних заводiв теж,-  силу  всього.  Дивися,  в  нас  руди
повно, а пiди казанок купи! - рiдко бува?, i цiна чортова".
   "Там i без казанiв, огонь завжди,- кажу йому.- Чи вже будуть грiшники i
демони, чи ще нi, огонь не гаситься".
   "Вiд чого ж огонь? Ти - пiчник i сам зна?ш: на чомусь огонь iсну?".
   "Не знаю,признався я,- там огонь горить  не  так,  як  наш.  Тут,  коли
вдарив мороз, який без нiчого i нi на чому не держиться, то аж пече. А там
не мороз, тiльки горяч проти нього: сама собою. Становище таке,  де  нема?
милостi вiд Бога - нiяко?! Через те все горить огнем.  Це  однаково,  якби
хто вiд сонця сховався  в  землю:  в  саму  середину.  Вже  нi  хмарка  не
притiнить, нi вiтерцi не повiйнуть, нi деревце нiде не прийме в  холодок,-
нiчого, що вiд сонця з'явлене, а тiльки один огонь. Кажу для прикладу".
   "Похоже, що ти влучив! -  згоджу?ться  Вартимець.-  I  добре,  коли  не
второпа?м досередини, бо, замiсто Сибiрюги,  туди  б  гнали  етапом.  Ось,
тепер i мене. З пiвночi по снiжку втекти можна. Не  забудь  про  цегельний
завод: з десяток мулярiв приймуть,- менi казали. Скорiше, бо тут зав'яжуть
пiд зашморг!"
   Вартимець пiшов; а я не знаю, що думати,- чудний вiн...
   - Чого ж чудний? - обiзвалася Мар'яна,- в нього серце прокинулось:  при
бiдi.
   - Правду сказала; так i виглядав, як вирвався  з  сну  до  живого  дня.
Прийшов на край i чу?, де став.
   - I я чую,зовсiм тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловiк на не? дивиться,
бо зна?: казала завжди, що - на серцi. Видно, велика тривога в не?.
   - Зостанемося тут? - пита? вiн, згадавши про вирiшений вiд'?зд, можливо
- причину страхiв.
   - Будемо ?хати! - заперечила Мар'яна.
   Вiн i сам бачив: треба. Заробiтку по хатах жодного. Скорбота  обгорнула
йому думки  вiд  жiнчиного  передчуття.  Один  просвiток  вiдкри?ться:  як
ви?хати.
   9
   Прибрали на столi Катранники пiсля голодного снiдання i, почувши тупiт,
виглянули в вiкна: комiсiя! - бiжить по садибi, вганя? щупи в грунт.
   Мирон Данилович виступив за порiг; дивиться,  як  нишпорять  пiднаказки
скеповида - важного, нiби iндик, i подiбно  обдутого  сизiстю,  коли  мимо
проходить, натужуючись i палячи охряними очима, аж в  рукавах  стiпу?ться,
мов шкварком крильним. Виклохту? спересердя:
   - Гляжу, ще живий! Де ти ?жу береш, що не здиха?ш?
   Дiткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович:  "Це  менi  смертi
хочеш, присурганивши з сво?? Москви,- за вiщо? Тобi  ж  не  зичу  гибелi!"
Намiрявся сказати, а змовчав: "Хай вiдбiга кудись, бо ще в хату вскочить i
дiтей покуса?".
   Вернувся господар до сво?х, що ждали, чи скоро комiсiю  лихо  вивi?;  а
враз - крик, на сторонi, де попелище.
   Бригадник гукнув пiд вiкно:
   - Виходь, опис бурякiв буде!..
   Старшi сполотнiли: знайдено буряки i тепер скоро кiнець.
   Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши вiд  тривоги.
Небагато  бурякiв,  а  гамору  навкруги  -  мов  знайшли  скарбницю  царя.
Перебирають знахiдку в мiшечок i  складають  опис.  Шiкрятов  радий!  -  i
ла?ться; руками пiдкида? вiд розбурення, сам стаючи з жовтого i сизого  аж
червонастий, трiшки менш, нiж виритi буряки. В руцi щуп,  як  блискавичний
гостряк демона.
   Мирон Данилович немовний сто?ть при всьому гомонi, зна?: ось близько до
хати - смерть.

   Пробули в смутку, мов живими похороненi, пiвдня. Оленка притулилася  до
матерi:
   . - ?сти!..
   - Цить, люба дитино,- терпи!
   Мирон Данилович вирiшив: "Навiдаюся в  магазин";  виходячи,  глянув  на
доню - прозора з лиця, так схудла.
   "...Бiдне мо?,- тужить вiн,- ми  старi  мучимось,  бо  грiшнi,  а  воно
безвинне терпить за нас".
   Згорнувши мiшечок пiд лiкоть, подався до площi, хоч знав, що  те  мiсце
не дуже  поживнiше,  нiж  пустеля;  тiльки  рiдким  випадком  -  харчi  на
прилавках.
   Черга! - привезено чогось, годящого в миску.
   Мирон Данилович  спитав  дiдка,  шкiльного  сторожа,  що  обома  руками
спирався на цiпок:
   - Що?..
   - Аж дивно,вiдказу? дiдок,- дають борошно, не знаю, яке, може, з кiсток
собачих. Животи скручу?, хто куштував: от як! I дороге.
   - Чого ж беруть?
   - А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жiнка тут одна
несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до  мене  -  раз
ступити.
   Мирон Данилович добувся до терезiв; глянув на ?дку мiшанину i як нюхнув
- зразило його звiдти трупною затхлiстю... нерви збурилися дико i щось пiд
грудьми, мов сiпнувши прив'язь, намагалось перекинутися i рвонути наверх з
рiзким болем.  Не  витерпiв  чоловiк:  вийшов  геть.  Подихав  на  чистому
повiтрi, обпершись об стiну; перестояв недугу.
   Багато вiдверталося вiд ?дучо? гнилi, намiшано? на продаж.
   Мирон Данилович пристав до кiлькох, що брали напрямок до хати робiтника
з олiйного заводу: там макуху продають, з високою нацiнкою, а добру.
   Заходять. Батько хазя?на, похилий вiком та бiлий  сивиною  i  сорочкою,
берiг макуху в дiрявому лантусi, пiд лавою.
   От, чотири кружки виторгувано,  маснi  на  дотик,  з  рiзким  i  густим
пахощем; колiр трiшки незвичайний...
   "Темнувата, як на рижi?ву"! - подумав Мирон Данилович;  прикупив  також
колото? на куски, ця - з тютюнового зерна, олiю ж вiд нього на  фарбування
вжито.
   Принiс додому добуток i поклав на  стiл.  Всi  обступили:  розглядають,
обторкують, вiдкришують трiшечки i ?дять,  хто  -  без  води,  як  Андрiй,
тiльки на зубах хрумкiт, а хто розмочу?; всi хвалять.
   - Неначе пряник,- каже бабуся. Пробу? тютюнову:
   - Нi, ця не така!
   - Ця гiрша,згоджу?ться, покуштувавши, Дарiя Олександрiвна,- по?мо, коли
буряки забрано. Радяться, як розварювати i чого додавати.
   Тiтка Ганна приходить - хоровита; пробу? макуху; пита?, в кого куплено.
- Зразу ж пiду сама. Погано менi: була  в  Йосипенкiв,  страшного  борошна
купили, з зерна якогось, нiби льон; i зразу - пекти корж... я попробувала,
тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядiть, не купуйте тi??  гнилi!  По  два
пуди в однi руки вiдпускано,понакуповували люди i скрiзь покотом  лягають,
мертвi. Ой, погано! - а я ж дрiбний шматочок з'?ла.
   Взявши, нiби  празниковий  гостинець,  кусник  рижi?во?,  тiтка  пiшла:
помалу стопи переставляючи.

   Катранники декiлька тижнiв живилися макухою; але i вона стала виходити.
Глянули одного ранку - рештки рудiють.
   Холодний день починався в небi чистому, як вимите дзеркало,  та  швидко
спохмурнiв: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тiнь.
   Знов  купу?  рижi?во?  Мирон  Данилович;  знов  дрiб'язок  визбиру?  на
городах.
   Дiти виголоднiли i не могли висидiти в школi. Мучить ?х.
   - Якби бурячки,- жалi?ться стара,- можна б зварити i  дати  по  одному:
нехай пiдкрiплюються дiти в перервi, а так - чого мордувати?
   - I  наука  чудна;  сьогоднi  пiдуть,  i  годi!  -  сказала  мати.-  Бо
вертаються ледве живi.
   Навчання в селi почалося пiзно, бо, при лихому ремонтi, школа до  осенi
зоставалася ру?ною в риштованнях.
   Побудуть дiти в  школi  i  похворiють;  голови  ?м  наморочаться,  а  в
цiлунках - пекота, i слабенькi стають, рухаються, як тiнi. Дома полежать i
трохи одiйдуть.
   - Чого вас учено сьогоднi? - спитала одного разу мати.
   - Вчитель казав, нашi батьки - саботажники Мати змовчала. Але подумала,
що навчання можна перервати на деякий час.
   "Бо з яко? речi? Змордованi  дiти  вiд  ?хнього  голоду  будуть  душами
калiчитися, завчаючи злу неправду про батькiв".
   Сьогоднi ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:
   - Про що учать?
   - Про партiю,- вiдповiв Андрiй,- як гарно при нiй...
   - Щоб ?х так гарно розiрвало з нею разом, анахтемiв! - сказала бабуся.
   Цього чорного дня "наука" для дiтей скiнчилась.
   Микола став аж землистий; запав очима i щоками, i всi?ю душею.  Сорочка
висiла на раменах, як на жердинцi.
   Мовчить вiн - болiсно дума?. Нiби загадка, за знаття яко? демони  i  ?х
прислужники вбивають зразу, намагаючись i корiння вирвати з життя.
   Раз обiзвався до батька:
   - Половину вчителiв забрано, нема нашо? iсторi?...
   - Недарма ж забрано! - сказав Мирон Данилович.- Помовчуй на  людях  про
цi речi.
   Непоко?ло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.
   Менший зберiг живi поблиски в поглядi, хоч зробився схожий на старичка:
голова велика, а  шия  тоненька,  як  стеблинка  жита,  i  на  нiй  голова
хита?ться: страшно постарiв хлопчик i смiх стратив.
   Тiльки в Оленки трохи радостi в очах, але вже, зда?ться,  нетутешньо?,-
стала Доня схожа на воскову свiчку: догоряти чистим вогником. А зшиток все
тулить собi до грудей i на маму дивиться, як зачарована. Нiби хоче сказати
щось безмежно важливе, але не може.
   Харигина Григорiвна враз ветха зробилася за осiнь -  тiнь  себе  само?;
рука тремтить i зiр погас: неспроможна нитку в голку  всилити,  а  недавно
була видюща.
   I вида?ться, час летить, як буря непрозорима,  -  всiх  разом  з  хатою
вiдносить, наче пором, вiдiрваний  вiд  струни,  до  невiдомого  урвища  i
водяного спаду, чорнiшого, нiж нiч.
   Дарiя Олександрiвна, хоч найменше ?сть,  -  усе  дiтям  вiдда?!  -  але
трима?ться, мов чудом. А висохла; коли  вкута?ться  в  платок,  зав'язуючи
бiля ши?, тодi в його обводi над чолом, схожому  на  звiд  iконно?  ризки,
раптом видно, як висохла хворiсно.
   Губи окреслилися в страдному i строгому виразi, а разом - з  почутт?вою
тихiстю... "Праведниця моя!" - вiдгукнувся враз всiм серцем до  не?  Мирон
Данилович, але не проказав цих слiв:  боявся  стратити  ?х  щирiсть,  коли
вимовить.
   Дiти побули в хатi, жуючи рештки вiд макухи, потiм з батьком  вибралися
на роздобичу; дома-сама бабуся.
   Довго рилися на городi, чи нема корiнцюватих решток ?стiвного.
   Околицею, через глухi садиби, яких чимало пiсля висилок,  дiти  майнули
до польових видолинкiв з грядками i звiдти вернулися в двiр.
   Зiбрали з десяток картоплин, декiлька бурячкiв, соняшничат  з  висохлим
насiнням i капустяних качанiв...
   "Бiдолашнi, бавляться i  не  знають,  яке  нещастя  буде!"  -  сумував,
дивлячись на дитячi розкопини, Мирон Данилович.
   Для нього вже свiт змiнився;  то  був  спервовiку  чiткий  i  несхитний
пiдвалинами, безконечними в свiтлотi, на яких розгорталося  все  неосяжне,
все красне багатство видимого - з явищами, вiдбуваними в твердому  законi.
А тепер зрушився весь, нiби  пiдстави  його  вже  розсипано  i  тому  став
виручий, темний, сторожкий - враз вiдрухнеться  глибиною  i  далекiстю  на
кожний помах тво?? руки чи навiть на короткий позирк. Свiтлота  розвалена;
взявся чорнiстю обшир i збiр подiй  в  ньому;  наситився  ворожiстю  проти
душi. Звiв незнанi досi вихори - страшенно великi i слiпi - i обертати  ?х
почав: швидкiстю, дужчою i злiшою щодня, такою, що для душi  нема?  мiсця.
Мусить сама переконатися,  як  приречена  вийти  з  нього  в  неiснування,
жахливо терплячи в голодних муках, невiдомо вiд чого.
   Гiркуща осiнь! - а ось надходить моторошна зима; як перебути?
   Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався пiти за село -  до
млина:  часом  люди  дiстають  кiлограм  борошна;  якби  попо?сти   хлiба,
справжнього! - можна вiджити.
   Незвичну слабiсть  вiдчував,  аж  недужий,  вiд  яко?  тремтiв  нервами
грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темнi?.  Ноги  неслухнянi;  хоч  i
худющi, а обважнiлi.
   Змiнився зiр! - все навколо  зготувалося  текти  перед  його  поглядом,
утративши i рiвновагу попередньо?  видностi,  i  сталiсть.  Вигляди  речей
зробилися  для  сприйняття  нiби  стривоженими   i   позбавленими   добро?
значущостi.  Все  почало  нервувати  Мирона   Даниловича:   його,   завжди
спокiйного серцем, як вода в ставку... Ось, зачепився рукавом  за  колючки
шипшини i так стривожився, що хотiв рвонути вмить  -  подер  би  одежу.  З
якоюсь, нiби дитячою, образливiстю болючою вражалася  душа  вiд  дрiбницi,
хоч одночасно, при пекучiй дiткливостi i згостреностi, наставало зглушення
в iстотi, через що речi, незвичайно важливi колись, погасли значенням  для
думки, мов зовсiм порожнi. Над всiм - пережиття кривди, без  уявимих  мiр:
вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, вiд  яко?  бiль,  понад
можливiсть терпiти, збира? при собi  горючий  неспокiй.  Зда?ться,  ранить
кожний доторк; а поряд болiсно? досади обпала серце скутiсть: ?? незримими
ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думцi вихiд з круга бiди, як
з незбагненного полону, що  забрав  собi  в  жертву  -  повний  гiркоти  i
подiбний до пошестi. Щохвилини ж тиха сила з iстоти противиться  бранству,
помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиреннiсть...
   "Що буде, те й буде!" - поклав собi Мирон Данилович, прямуючи до млина:
помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, i тому дорога стала  дальшою,
нiж колись.
   Спершу  не  впiзнав  будiвлi  -  якась  крiпость  височiла  над  вiткою
залiзницi та бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи  -  дрiбнi  i  сiрi
проти не?, обшито? свiжою сосниною.
   Мирон Данилович мусив присiсти на  горбику,  бо  пiдбився,-  треба  дух
перевести, бiля потеряних, як вiн сам.
   Сiв i дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано  млин  довкруги:
нащо загорожа страшна?
   Прихiдцi збиралися, i один з них, пiдлiток - боса голова i, як паперик,
бiлява, -  спитав  рiдкобородого  селянина  поблизу,  що  з  нього  звисав
столiтнiй сiряк:
   - Дядьку, чого млин затулено?
   - Од таких, як ти! Скiльки аршинiв буде, як ти скажеш?
   - П'ять буде, або шiсть...
   - Бачиш, не вгадав! - дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить,  от,
якби твiй батько був:  бачить,  що  дiти  голоднi,  то  взяв  рукавець  од
материно? сорочки, наточив борошенця повен  i  викида  через  паркан  -  у
бур'яни. А ти б, скажiм, з братиками та сестричками  пiдiбрав.  По  отаких
перекидах всю дiтвору попухлу, де в бур'янах кругом бродила, виловлено,  а
млин обстукано - дивись, якими государственними дошками!
   Мовчить хлопець, глядячи на крiпосний паркан i на вагони, що все  йдуть
i йдуть, легкi - в браму млина, а важкi - звiдти.
   - Он, залiзним колесом наш хлiб тягнуть:  од  твого  рота  i  од  мого:
прямiсiнько в Москву i там далi, далi, чортовому синовi? - сказав дядько.
   Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи мiлiцiю попiд парканом,  купка
його однолiткiв почала пiдбиратися  до  ворiт.  Дехто  з  старших  i  собi
рухався туди простiшим напрямком; люди, нiби ослiпши  вiд  болю,  втратили
твердий крок.
   Голоднi, старшi i молодшi, хотiли при в'?зних вагонах i собi  вкинутися
в двiр млина. Близько  були  до  входу  всередину,  але  звiдти  вискочили
мiлiцiонери: бистрi, нiби з цепiв спущенi. Лозинами i ломаками  розганяють
- б'ють по чiм попало. Декотрi з селян попадали, скалiченi або неживi: тих
за руки i ноги вiдтягнено вiд ворiт i кинуто на бур'ян.
   Мирон Данилович сто?ть, мов черевики  прив'язанi  жовтою  травою,  коли
страх аж звiва?. Гурти селян в розпачливiй застиглостi: худих, як обгорiлi
стовпцi, в лахмiтинах, замiсть одежi, прикованi  поглядом  до  брами.  Там
?хнiй хлiб, що здобули в кривавицi  чола,  там  борошно!  -  можна  спекти
буханчик i вiджити, i врятуватись... бо хилить бiда до землi, в чорноту, i
нема надi? на пiдмогу i рятунок.
   Зовсiм безсилi i недужi лягають на землю - не рухаються;  дехто  помер:
так близько до брами!
   Стугонiли потяги звiдти, один за одним,  як  великанськi  гусеницi,  що
обпилися  кровi  з-помiж  ребер  мертвякiв;  вiд  Москви  лiзли  сухi,   а
вiдповзають - земля гнеться.
   Мiлiцiонери сизiють: незрушно, мов степовi  боввани  древнi,  сiченi  з
камiння; вицвiли мундирами i дивляться вивiтреними зорами поверх лежачих.
   Торохтить  пiдвода;  возi?  збирають  мертвих  i  вiдвозять   у   степ,
спиняються недалеко вiд млина: там, в ямi,  неглибоко  прикидають  землею.
Скоро вертаються назад, по мертвих.
   Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зiрвуться  кружити,  як
вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою  над
степом, млином i людьми. Але вагони, коли викочуються,  то  заглушують  ?х
каркiт сво?м червоним стугоном, i брязкотом, i  стукотом,  все  йдучи  вiд
млина, нiби харчiвнi - кудись на пiвнiч.
   Мирон Данилович стежить червону низку, що  почина  йому  очi  тьмити  i
кружити голову.
   Очунявши, пiдвiвся вiн i походив поодаль вiд брами - розрухати  суглоби
i притерплi м'язи. Потоптався серед пiвтрупiв i  побрiв  додому,  схиливши
голову.  Молодшi  i  хуткiшi  теж  вертали  вiд   неприступних   ворiт   i
випереджували його; один повторював:
   - Тепер тiльки на Воронiжчину! Там  ?  хлiб;  сусiд  казав:  за  верхню
сорочку вимiняв борошно. Одежа вся йде.
   Тi слова не були для Мирона Даниловича значущi. Але, що далi  вiдходили
бесiдники, ?хня розмова вiдживала все дужче в пам'ятi.  Збуджувала  надiю,
хоч кволу - добути хлiб...
   "А гляди, вдасться? Треба ?хати, от - на Воронiжчину! Раз  мають  хлiб,
вимiняю".
   З  такою  думкою  вернувся.  I  знову  лiг  на  лавi:  заморений!  Руки
безвiльнi, мов чужi, на грудях. Лежав i оповiдав про  млин  -  тихо,  нiби
виписаний з лiкарнi; коли згадав про Воронiжчину, жiнка погодилася:  треба
?хати.
   - ? в нас трохи полотна тонкого на бiлизну; можна дещо з верхньо? одежi
повезти.
   - Знаходь! - просить вiн.- Це вiзьмуть.
   - Удвох по?дем.
   Мирон Данилович вiдхитав заперечливо головою.
   - Нi? - допитувалася дружина.
   - Чого вдвох? - небагато ж речей: на одну руку  перекину.  А  грошi  за
квиток чималi.
   Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж  до  повноти  в  грудях  i
розгону кровi в скронях. Пiднявся, трохи вкрiплений, пожував  дрiб'язку  з
макухи - все-таки поживнiсть, хоч i недобре пiсля не?, скiльки не  запивай
юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак.
   Взяв мiшок i пiшов з хати. В повiтрi щось наче спинилось i  застигло  з
сонною непорушнiстю, супроти подихiв  свiжих,  навiть  пронизливих.  Хмари
сiрi i низькi. Мабуть, скоро снiг завi?.
   За село вибрався Мирон Данилович,-до струмка, що бiжить через Змi?в  яр
i впада? в  рiчечку.  Там,  при  його  бiльшiй  водi,  греблю  загачено  i
поставлено мiсток, попiд яким збiга? допливний надмiр: вниз,  в  калабаню,
по краях окриту ряскою.
   Здобичник закотив холошi  i  скрiзь  почав  рити,  вживаючи  берестовий
сучок, як за часiв найдревнiших; все -  при  берегах  калабанi  i  ставка,
рiчечки i потоку,  ступаючи  вгору,  'проти  течi?,  до  само?  тiснини  в
байрацi. Виривав корiння з тванi, визбирував поживнi низки i  -  в  мiшок;
також i листя очухрував, де м'якше: все - в мiшок. Принiс додому i сказав:
   - Це на обiд! Низки можна сирими ?сти.
   Жували нехотя i вiдходили. Зваривши корiнцi i листя в великому горщику,
налили в спiльну череп'яну миску, посолили i сьорбають. Гаряча юшка  трохи
пiдкрiплю?, хоч так болiсно нудить.
   Дiти мовчать. Аж дивно. То було,  в  звичайний  час,  заведуть  голосну
музику: "?сти хочемо!" - тепер принишкли i нiмо мучаться;  все  розумiють.
Звiдки в них терпець? - як в старих.
   Дружина i мама перерили злидення; вибрали: два рушники,  полотно,  одну
сорочку i скатерть - мiняти на хлiб.
   Поклав речi в торбу господар, а  цю  торбу  -  в  другу  бiльшу.  Почав
прощатися з рiдними. Коли вiдходив вiд порога, стривожився  дуже  -  вслiд
йому тихо плакали.
   10
   Дотлiла на захiдному  крайнебi  цитринна  смуга  i  згинула  в  млистих
запонах, пiд сутiнками вiтряного вечора.
   Зiрвався снiг i косо завiяв: такий густий, що нi билинки  не  видно  на
обочинах.
   Мирон Данилович знав кожний горбок i вибо?ну на дорозi  до  залiзницi,-
певно йшов, схилившись пiд  хуртовиною.  Притьма  наштовхнувся  на  гурток
людський;  теж  -  згорбленi,  з  клунками  бредуть;  i   впiзнав   ?х   -
односельчани, сiм'я Савченка, що був на Сибiру  i  недавно  вернувся.  Всi
тут: вiн, жiнка i два хлопчики.
   Мирон Данилович привiтався i хотiв  обминути,  бо  -  чи  схотять  люди
супутника? Вiдчува?, як проти вiтру йому тяжко  ступати,  i  стишу?  ходу.
Савченко перший гукнув - розговорилися, хто куди мандру?.
   - От, iдем сiм'?ю,- журиться вiн,- не зна?м, де прийдеться жити.
   Крiзь снiг означу?ться кремезний чоловiк; на нiм стерта  шапка,  колись
смушева, i подобизна бушлата; в борiдцi вже бiльше снiгу, нiж волосся.
   - Чого так? -_ пита? Катранник; все дума?: може,  i  нам  треба  сiм'?ю
тiкати, поки не пiзно.
   - Хто б пiшов, якби не гнали? - сказав Савченко.- Я, бачите,  попав  на
заслання, бо не в тiй вишивцi нитку смикнув. А додому принiс посвiдку,  що
вiдбуто повнiстю i вiдпущений, бо робив за двох волiв i  одного  чоловiка.
Тепер забрали все. Зна?те самi: село, мов стара птиця, гребеться - зернину
шука?. Ми сидiли голоднi. Тодi зарiзали пiвня,  останнього  в  дворi:  був
вiн, як годинник, будив раненько, а довелося порiшити. Зварили борщ i сiли
до столу; хлiба зосталось пiвпаляницi. Де не вiзьмись комiсiя -  приходить
розкуркулювати, щука скрiзь. Нiчого нема, так  вони  борщ  i  хлiб  по?ли.
Пiсля того вибили вiкна i звелiли: "Вибирайся  з  хати!"  От,  хилимо  пiд
метелицю. Лихо! Треба цiлу нiч iти: до жiнчино? сестри - ?? чоловiк працю?
в правлiннi колгоспу i ?здить кiньми;  одвезе  за  вiсiмнадцять  верст  до
мiстечка. Звiдти доб'?мося до города, коли грошей стане, i пiдем  до  мого
дядька, нехай щось придума. Вiн добрий  слюсар;  якби  коло  нього  роботу
знайти!
   На перехрестi стали прощатися. "Чого людей по  свiту  ганяють",-  дума?
Мирон Данилович,  глянувши  на  Савченка,  злиденно  вдягнутого,  що  снiг
облiпив, приподiбнивши до привида. Жiнка бiля нього, блiднюща i  тонка,  в
благенькiй кожушанцi, латанiй i перелатанiй, пiдперезанiй  мотузком.  Сiра
хустка опущена, бо снiг забива? зiр. Два хлопчики ?хнi: один  за  материну
руку трима?ться, другий за батькову,- в сукончатих "ушанках"  обидва  i  в
старих пiджачках, натягнутих по два  на  кожного:  рукава  нижнi  видно  з
верхнiх рукавiв.
   Розiйшлися стрiчнi на рiзнi  сторони;  хуртовина  роздiлила,  обкидавши
перехрестя.
   Засiювала суцiльною многiстю i, мов пеленою,  вгортала  степ.  А  скоро
вiдмiнилася  снiжинами:  однi  великi,  як  пiр'я,  мiж  ними  непочислимi
меншi... Кудись летiли разом, нiби сам простiр рушав, вiдносячи ?х.  Часто
змiшувалися в вири, втративши напрямок i силу, але раптом повiвом зразу  ж
далi мчали. Неслися страшенно хутко, нiби вистрiленi,  i  миттю,  змiнивши
рух, кидалися самогубцями на землю.  Потiм  величезною  масою,  притишенi,
движуть плавко; i знов, рвонувшись, бiжать! - без кiнця,  без  перерви:  в
далечину, незупинним безумством хуртовини.
   Закривають весь свiтi - все несамовитiше;  часом,  як  вiд  крил  бiло?
пожежi, з скаженства сiянi. Iнодi такi невстежимо швидкi, що зливаються  в
поземнi пасма, мов струни  моторошного  телеграфу,  через  який  перебiга?
звiстка про свiтову бiду...
   "Ну, й завiяло! дихати не да?",-поскаржився в  думцi  на  негоду  Мирон
Данилович  i  став:  трохи  перепочинути,  коли   снiжини   знов   жахливо
стовпились, наче не встигаючи бiгти в  невiдому  браму.  Згодом  наповнили
весь обшир, як зiрки небо, i тихо осiдають, та  тiльки  -  на  хвилину,  i
зразу ж знов  мчати!  Обернуться  i  закружать  дикий  вихор:  обходити  в
неосяжнiй лiйцi - спусковi вселенсько? прiрви, звiдки шарпнуться вбiк,  на
обличчя землi. Обсипають кожен прижовклий  кущик,  мертву  траву,  бур'ян,
дрiбнi деревця i горби, наповнюють вижолобини бiля них i вибитi  колi?  на
дорозi.
   Понеслися! Летять, нiби  влучають  в  невидимi  марева,  коло  степових
могил: не вичерпаються i не втомляться бiгти блiдими бджолами нещастя,  що
жалять душу, обвiявши ?? холодними смутками.
   До станцi? прибився Мирон Данилович пiзно;  хуртовина  стихала,  поволi
ведучи снiжини навскоси через свiтляну  дiлянку  помаранчевого  лiхтаря  -
на-цеглу. Скрiзь пiд стiнами, на камiннi, люди: в  лахмiттi,  знiченi  вiд
холоду; ?м довго ждати, бо потяги дуже спiзнюються.
   Катранник з натугою проник крiзь юрму при схiдцях чергового  потяга  i,
вскочивши в вагон, поспiшив зайняти верхню лаву. Зразу ж  поклав  торбу  в
голови i випростався на брудному  деревi.  Пасажири  никали  в  переходах;
гомонiли,  клали  i  забирали  речi,  закурювали,  щось  жували,   зрештою
притихли,- Мирон Данилович змiг задрiмати пiд мiрний стугiн.
   Через якусь годину, вiдчувши крiзь сон, що хтось промацу?  напрямок  до
внутрiшньо? кишенi пiджака, вiн шарпко скинувся i грiбнув  по  загроженому
мiсцю,- спiзнився рухом... Темна фiгура безшумно майнула, мов тiнь,  крiзь
вагонний сутiнок, ледве просвiтлений вiд кволого мерехтiння пiд стелею,  i
розтанула: хутко i примарно, нiби не була, тiльки приснилася.
   Вiн довго не мiг заснути знов, так розхвилювався! - ось, дрiбнi рублi в
нього, останнi, на  квиток  додому:  вернутися  до  сiм'?,  що,  тремтячи,
дожида?, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотiла занапастити всiх.
   Лiг на бiк Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню i  придавити  вагою
тiла - до лави; також руку приклав на пiдступi до гаманця. Спав  тривожно.
Марева розкиданi снилися, втопленi в  безмежну  тривогу,  бiгли  швидко  i
прикрi були, i невиразнi - не мiг згуртувати ?х. Почав з  мукою,  висловом
розпачу, домагатися в когось: "Вiддай!  Вiддай,  кажу  тобi!"  -  щоб  той
вернув рiч, схожу на глиняний  кухоль,  з  якого  дома  воду  п'ють,  лише
темний. Домагався з несвiтським болем душевним, а  той  -  хтось,  жахливо
недобрий, не хотiв вiддати i великим димом перемiнявся: нiхто  не  мiг  би
його торкнути; взяте пропало. Але серце криком  прагнуло  вслiд,  поки  не
зморилося вкрай, i вiд того стало гiрко в грудях,- подих стиснутий!..
   Катранник прокинувся; болiв бiк,  натруджений  об  тверду  поверхню,  i
лiкоть  отерп  -  треба  перевертатися  поволi,  обперши  другу  руку   об
перегородку.
   Потяг став надовго в нiмотi степового простору. Враз сiпнувся залiзними
суглобами, i рушив з  мiсця;  спершу  сунув  повiльно,  мов  слимак,  поки
розiгнався на добру хуткiсть. Настала пересадка. Ждання без кiнця i знов -
терзання  в  навалi  до  вагона.  Знов  стояли  годинами:  то  на  глухому
полустанку, то просто серед снiжного поля. Блiда зоря свiтова змiнила  нiч
- розлилася по холодному полю, запнутому  сiрою  завiсою,  куди,  синiючи,
вiдходили перелiски.
   Мирон Данилович весь час тривожився: не про?хати б Воронiжчину! Озвався
сусiд з нижньо? лави, старкуватий горожанин; його капелюх - обшкрябаний  i
вижмаканий, але чиетий на диво. Вуса з пiдвусниками i борiдка, пiскуватi i
претонiсiнького  волосу,  так  ретельно  розчесанi,  наче  розкресленi  на
паперi. Вражала рiзниця мiж  виглядом  обличчя,  вицвiлого,  в  ниткуватих
брижках, i ясними, як брунатне скло, очима - незвичайно спокiйними.
   - Бо?теся проминути? - вам куди?
   - Воронiжчину треба...
   - I менi туди! - зрадiв дiдок.- Я дорогу знаю.
   Приглушив голос:
   - Мабуть, мiняти?
   - Чого б же ще?..
   - Всi за тим. Держiться мене - я вже там був i  дечого  привiз.  Багато
ворiт бачив. Дiти в вас?
   - Тро? в хатi, та ще ми, старшi: ротiв досить.
   - Е-е! - труднiша доля. Що - на обмiн?
   Мирон  Данилович  перечислив  речi,  а  дiдок  хмурно  замислився,  мов
розв'язуючи задачу; потiм в роздумi пожував порожньо, не розкриваючи рота.
   - От що: борошна багато не намiня?те; достанеться торбина, одберуть  на
станцi?. Зерна теж дадуть мало - з сiм'?ю, як ваша, довго не продержитесь.
Берiть лузгу, два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо ?м  лузга?
А в нiй сила з зерна.
   - Хоч би лузги, бо вмремо,- сказав Мирон Данилович.
   На станцi?, куди прибули, всюди облава.
   - Гляньте, обмiтають потяг з Воронiжчини! - шепотiв дiдок. -  I  хто  ж
команду?? Круки душо?днi.
   Мiлiцiя i  "круки"  обшукували  всiх,  переходячи  з  вагона  в  вагон;
торбинки, клунки, вузли, мiшки, сидори,-  все  тягнуто  пiд  жаденющi  очi
оглядачiв. Скрiзь запускаються причiпливi п'ятiрнi, що  звикли  до  одного
зусилля: грабежу останнiх харчiв людських.
   Жiнки в плач.
   - Чи ?хнi сльози поможуться? - сказав Мирон Данилович.
   - Нiяк! Примовка ? про сльози.
   - Що ?м столиця не вiрить?..
   - То не все. Кровушку берьот.
   - Ще як! Цим держиться.
   Тягнувся трус; плач ограбованих жiнок, що, намiнявши на  рештки  одягiв
чогось ?стiвного, везли до примерлих дiтей i тепер стратилися: плач  стояв
на всiй станцi?, тяжкий i розпачливий.
   Нi мiлiцiя, нi червонi жандарi чи, як ?х назвав дiдок, "круки душо?днi"
з гострими очима, анi  трiшки  не  зважали  на  горе;  злiсно  вишарпували
злиденнi бебехи з жiночих рук; штурханами i ?дкою лайкою  вiдганяли  геть,
хто впрошував.
   Надивившися  на  державний  розбiй  серед  бiлого  дня,  сусiди  понуро
мовчали; а ?х потяг прибув, куди треба: в  омрiяну  Воронiжчину.  До  села
йшли. Прикрiсть на серцi, як камiнь.
   - Ви колгоспник?-пита? старий.
   - Нi, одскочив, я "iндус": так дражнять одноосiбника.
   - Чому ж ви так?
   - Бо то - татарщина. Одкаснися сво?? душi, стань побiгайлом.  Об  кусок
рельси дзвякнуть, i ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що
заробив, не бачиш; ти жили собi рви, а другий дурно рукою водить,  мiра  ж
рiвна: робочий день. Погана витiвка - на розор.
   - Не скажiть! Витiвка хитра. Зна?те, за  яку  цiну  добро  з  колгоспiв
беруть?.. За десяту часть i ще меншу,  супроти  цiни  в  магазинi,  де  це
спроду?ться... люди, капiталiзмовi не снилось!
   - Хвалять, що то дорога в радiсть, а я думаю - в хлiвець.
   - Бо силуванi. Якби сво?м намiром, то з хлiвця палац би втнули.  А  раз
душа не прийма - пустяк дiло!
   - Хто не хоче, того чорнять: ворог i пiдкуркульник.
   - Ворог? - смi?ться дiдок.- Проворна вигадка. А скажiть, чого так повно
репету, галасу, гвалту, мовляв, скрiзь ворог i скрiзь? - чого день  i  нiч
кричать, i ревуть, i надриваються, аж вуха всiм глушать, кругом повторюють
без кiнця i краю, i роздруковують без  числа  в  газетах  пiдряд,  аж  очi
слiплять,- тичуть в уха, в очi, в рот, в нiс, що аж  очумiли  люди,-  чого
так i навiщо?
   - Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.
   - Отож! Ярмарковi  джмiлятники  кричать:  "Держи!"  -  i  показують  на
когось, хай народ туди глядить.
   - Значить, вони...- почав Мирон Данилович.
   - Це ж саме i  значить!  -  перебив  дiдок.-  Не  вимовляйте,  бо  десь
вирветься само i тодi смерть. Кожного, хто зна?, що то "значить",  уб'ють,
i його сiм'ю теж. Бо вiдкрива?ться, як пророцтва сповнено:  про  сатану  i
звiра, йому службового, про виконавця i жовту одежу, в якiй вiн  князю?  -
при кiнцi вiкiв, що ось тепер приходить.
   - Може, ще нi?..
   - Вже приходить! - настою? дiдок.-  Вже  близько.  Наш  вiк  пошвидшав:
згори сунеться.
   - Це ж як - близько?
   - А так: скiльки дороги вам додому?
   - Та, буде!
   - Дивiться: скiльки про?хали з дому, то - як всi минулi часи, а  остача
- як вiд нас, он, до крайнiх хаток.
   - До хаток? - диву?ться Мирон Данилович,  глянувши  на  околицю  села.-
Мало зосталось...
   - Мало! Слiд жити, мов ось, перед гробом стою.
   - Це трудно.
   - Воно полегша?; треба рiшитись.
   - Пiзно вже: нас i так поставлено бiля трун.
   - Бо слiд! Бо забували.
   Дiдок дедалi сумовитiший; потiм i затих. Коло самого села спитався:
   - Як звуть вас? Ми досi - нiби чужi.
   - Катранник Мирон.
   - Мирон? - так i зватиму. А я - Прокiп; кажiть: брат Прокiп.
   ?х випереджали гуртами при?жджi i, входячи до села, зразу висипалися  в
вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи дверi  або  стукаючи
цiпками об хвiртки i ворота, що означало виклик на  торг.  Декотрi  мовчки
стояли проти дворiв, ждучи, що господарi побачать  i  запросять  самi.  Не
багате село, але ще не обдерте, як там - дома.
   "Чудний чоловiк! - гада? Катранник про супутника.- Не питав, як  звуть,
поки прийшли, мабуть, стерiгся мо?? недовiри, мовляв, вiн вивiду?, бо  вiн
перший заговорив... Нi, вiн добрий! Чому "брат Прокiп"? Хiба з  таких,  як
пiчник: в них прийнято".
   Тим  часом  брат  Прокiп  провадить  супутника  дрiбними  вуличками   i
завулками до сiрих ворiт при кiсткуватих  тополях  i  входить,  як  давнiй
знакiмчик господарiв.
   Тепло  в  хатi.  Двi  жiнки,  з  похожостi  ?хньо?  -  сестри,   обидвi
веснянкуватi i лобатi, в зелених хустках, поралися бiля стола i мисника.
   Дiдок вiдбув звичнi чемностi в привiтаннi,  з  розпитами  про  здоров'я
всiх без винятку, i почав торг. Викладали речi, розворушували, вивiряли на
мiцнiсть-на "розрив", просвiчували, пiднявши  проти  вiкна,  i  вивертали,
вислiджували рубцi; також пересiвали з долонi на долоню, клали  на  зуб  i
язик, нюхали, розтирали в пучках, як слiд.
   Докiнчивши обмiн, гостi з'?ли по мисцi теплого борщу i вiдкланялись.
   Дiдок мав крупу i мiшок лузги, а Катранник - два мiшки лузги i пшоно.
   - Порадую сво?х,- сказав дiдок.- Трудно нам: жiнка  не  здужа?  робити;
дочка, сiмнадцяти рокiв, одиначка  в  нас,  туберкульозна.  Вчиться  -  ?й
харчiв кращих треба, де взяти? Я роблю в палiтурнi, дiло знаю, бо тридцять
рокiв практики, а зарплатня яка? Копiйки? Бува, роботи набiжить,  до  ночi
потiй; потiм пусто, я вiдпрошусь на день, - звичайно, з платнi вичитують.
   Мирон Данилович хотiв промовити: "Бiда!" - i здержався; то  правда,  що
бiда, але в цю хвилину чого нарiкати? Вiн остерiг:
   - Коли б нам довезти вимiн!..
   Вага  зростала  на  плечах,  нiби  кожна  пшонина  робилася   залiзною,
непереможно тягла вниз, i лузга ставала - як цегла, ломила плечi.
   Завiяв снiг i стих. Часто  вiдпочивали  супутники,  геть  засапанi.  Як
притяглися до  станцi?,  зразу  ж  застояли  чергу  по  квитки.  З  речами
отаборилися поблизу, пiд стiною; i ждуть - пiвдня.
   Наближа?ться година квитки брати, аж тут облава.  Станцiю  оточено.  До
кожного клунка пiдходять: "Розв'язуй!" - переглядають i перетрушують.
   На щастя, крупи, пшона, лузги не вiднiмали того дня. Борошно  грабували
пiдряд. Мирону Даниловичу i брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв
суховидий, але широкораменний чоловiк у рудому, нiби ржавому, пальтi:  мав
три пуди борошна - все загарбали  "круки".  Мовчав  остовпiлий,  бiдолаха,
нiяк не мiг до тями  прийти;  зрештою  вимовив:  "Останн?!  Тепер  -  всiм
кiнець!.."
   Жiнки, ограбованi, як той чоловiк, горювали голосно.
   Осторонь стояли головнi обдирщики: два в формi установи "крукiв" i  два
в штатському - теж гайворони, хоч в iншому  пiр'?,  з  парткомiв,  "шишки"
звiдти. Вираз презирливо? нудьги вiдтягав ?м нижнi губи, коли перекурювали
папiроси, вiдвертаючи обличчя набiк: нiби  ?м  навiки  байдужно,  однак  з
найхижiшою гостротою темних зiниць  стежили  грабунок  -  чи  вiдбува?ться
"чисто", себто без пропускiв.
   Лементи жiночi проходили мимо: незначущо для них, нiби  снiг,  що  знов
зiрвався з жалiбним вiтровим шумом по всьому неозорому  полю.  Сипав  проз
стiни станцi?, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку
до ребер матерiв i дiтей.
   -  Зна?те,  чия  воля  викону?ться  через  отих?  -  показав  дiдок  на
розпорядчикiв.
   - Чия? Партiйний цар - ?х воля.
   - А через нього чия?
   - Свiтово? корчми. Повно золота i чортiв.
   - А далi?
   Мирон  Данилович  мовчить,  i  дiдок,  спочутливе  глянувши  на  нього,
пiдказу? вiдповiдь:
   - Звiра!
   - Звiра?.. Якого звiра?
   - Того, що в злiй збиранинi твориться. Але напроти  нього,  з  багатьох
теж, церква згуртована, як  великий  голуб.  Вороги  ж  ??  складаються  в
подобництвi звiра: вiн з дна морського виходить, це - з життя народiв,  де
всякi хвилi котяться. Вилiз вiн з багна в образi компартi?,- зразу кинувся
на сiм'? людськi; розрива? ?х, бо сказано  -  звiр.  I  вiн  не  останнiй;
будуть злiшi. Потiм всiх придавить один. Поставить на всякому  спокушеному
знак: що думати i що робити. Хто вiдступа? - кара! Всiх супротивних  йому,
але  вiрних  Христу,  виклинатимуть  i   вигризатимуть   з   ниви   життя,
вбиватимуть, як чужих птахiв -  огнем,  залiзом,  голодом;  подiбно  тепер
робиться. Погiрша? люто при останньому звiрi... Скибки  хлiба  не  дадуть,
коли не покажеться знак на лобi i на долонi, кладенiй вiд  князя,  що  при
дияволi ходить.
   - Це ж ми бачимо!
   - Бачимо це, а не видно нам, що князь i пан  цього  сидить  близько  на
престолищi... Вiн не в пеклi: там горяч i туди вкинуть його в судний день.
Тепер же ширя? пiд небесами - в воздусi, так названо простiр мiж  небесами
i земним свiтом, iнший простiр, нiж  повiтряний  i  зiрковий.  Там  нiчого
нема. Страшне море грозиться з марюками: стрiча? кожну  душу  -  зараз  по
смертi людини. Тiльки вкрiпленi серцем  до  Церкви  врятуються  з  прiрви:
однаково, чи православнi, чи з других приходiв. Тут, мiж нами. Церквi дано
силу - зiбрати всiх добрих, в останнi часи спасiння. Держiться твердо,  бо
сказано: хто вiрний до смертi, одержить  вiнець  життя.  В  годину  скорбi
смертно? вiдновiть правду перед очима! Ну, пора: потяг бiжить.
   Мирон Данилович був забраний всi?ю думкою в пояснення дiдковi, рiшучi i
гострi, що аж обпiкали голосом i вражали баченою височiнню. Он воно! - мов
дверi розчинились перед зором. I вжахнула вселенська безодня,  перед  якою
душа втiшиться думкою тихою i  висвобiдною  -  про  порятунок,  дужчий  за
смерть.
   Прибув потяг; почалась веремiя коло приступцiв.
   11
   Хуртовина не вгавала цiлий день i цiлу нiч, замiтаючи навкруги:  все  -
бiле i обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю  з  морозним
пилом, що закрив землю з поживними корiнцями.
   В хатi  нiмо  i  всiм  така  зимнiсть,  як  в  могилi:  не  вiд  самого
нетоплення, коли стiни вихолоднiли, але також вiд занепалостi, з голоду.
   Дров мало: зосталось трохи  дощок  i  трохи  хмизу  в  пiдпiччi,  треба
берегти, щоб юшку зварити, бо дiти зовсiм охлянуть без теплого.
   Кожне терпить про себе i кона? мовчки.  Бабуся  занедужала:  лежить  на
холоднiй печi, не може руки пiдвести.
   Дiти, забувши про свою бiду, припадають до ?? плеча; беруть ?? зморщенi
стемнiлi руки в сво? долонi i до обличчя  собi  тулять.  Бояться  говорити
голосно, щоб не хвилювати ??.
   Дарiя Олександрiвна вкинула в горщик жмiнку  пшона:  вiд  рештки,  яко?
вистарчало - хоч трохи зварити i посьорбати з миски двiчi на день.
   В сара? знайшла купку поколотих тонких пенькiв i стару солому, а зовнi,
пiд стiною, вiдтрусила з снiгу соняшничиння.  Витягла  розхитанi  кiлки  з
решток тину; порубанi, пiдуть в пiч.
   Через день, це було вранцi, Дарiя Олександрiвна згадала: близько самого
прислону над струмком, зосталися  невиконанi  бурячки.  Як  вона  про  них
забула? - можна зварити борщ i недужiй поможеться.
   З лопатою пiшла на грядку. Вiдгрiбши снiг, копа? мерзлу землю i вибира?
бурячки. Все дрiбна дрiбнота i небагато, на один  раз  в  чавунi  зварити.
Пальцi змерзли, аж зашпори заходять; довелося снiгом  розтирати.  Несла  в
вiдерку здобич i думала: всi дома зогрiються i повеселiшають.
   Вернулася в хату i почина? перемивати бурячки.  Меншi  дiти  сидять  на
полу, закутанi - хто собi яку лахмiтину забрав,  i  стежать  маминi  рухи;
старший на лiжку, нiби спить, хоч тiльки очi заплющив.
   Дарiя Олександрiвна хотiла врадувати стару.
   - Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогоднi легше?
   Нема? вiдповiдi.
   "...Мабуть, мама сплять",- подумала так i знов пора?ться з бурячками; а
зауважила, що якась незвична тиша на печi,- нервами вiдчула: це не так, як
завжди. Зда?ться, дивна вiдсутнiсть настала в  хатi.  I  це  вiдчуття  все
наростало i все дужче непоко?ло Дарiю Олександрiвну. Вона злiзла на пiл  i
пiдiйшла до печi; тихо, тихо пита?, аби не розбудити,  якщо  стара  спить,
але, коли не спить, щоб почула.
   Тишина.
   Прихилилася тодi Дарiя Олександрiвна - глянула в обличчя старiй, i враз
такий страх i  бiль  обгорнув  всю  iстоту  ??,  що  вона  нестрималася  i
розпачливо скрикнула: "Мамо!.."
   Перед нею лежала стара з закритими очима,  такими  глибоко  запалими  i
темними в заглибинах! - а застиглий рот був трiшки вiдкритий.
   Взяла ?? руку Дарiя Олександрiвна: холодна рука!  Безживна,  нiби  сама
кiстка в рукавi.
   Тодi жаль з гiркою образою за оце життя, закiнчене в нещастi,  але  все
праведне, все свiтле,поранив,  дуже  поранив  серце.  Була  ?м  стара,  як
великий янгол: тiльки ними жила i для них була в не? вся думка i праця.
   Дарiя  Олександрiвна  мовчить  бiля  печi,  а  сльози  бiжать,   бiжать
неслухнянi, одна по однiй -  нiщо  не  спинить  ?х,  тiльки  часом  судома
струсить груди i плечi; i нiчого не бачать очi за плачем. Лише  чу?  вона,
що дiти всi збилися бiля не? i меншi квилять.
   Коли  втихли  меншi,  видно  було:  вони  наляканi;  i  говорили  тихо,
шелестiли, як пташенята.
   "...Бубуся мертва", - потiм повторювали, не то переконуючи  самi  себе,
не то питаючи маму.
   Дарiя Олександрiвна спорядила стару на вiдхiд  i,  з  помiччю  старшого
сина, перенесла через сiни - на стiл, в другу  хату,  що  стояла  останнiм
часом зачинена. Так i говорили, як треба було зайти туди: "в другу  хату",
хоч то тiльки половина житла.
   - Андрiйку! - наказу? пошепки мати.  -  Пiди  принеси  свiчку:  вона  в
скриньцi, i сiрники - на карнизi.
   Принiс хлопець, що мати звелiла. От,  горить  свiчка  в  руках  бабусi,
кидаючи блiдий посвiт на обличчя, що так пожовкло i  вкрилось  тiнню,  так
схуднуло i запалося. Сама шкiра вкрива? череп. Але вираз був спокiйний.  I
навiть здавалося: ледве помiтний вiдтiнок врочистостi оповив обличчя.
   - Молiться за бабусю, щоб  Бог  прийняв  у  Царство!  -  просить  мати,
стримуючи плач i з зупинками вимовляючи слова.
   Послухалися малi, посхиляли чола: шепчуть, хто як умi?.
   - А тепер iдiть, мо? любi, я сама побуду коло бабусi! Чу? мати, як вони
перейшли через сiни в свiтлицю i дверi зачинили.
   Вида?ться ?й - тут стара десь i глядить невидимо, з нею говорити можна:
почу?, коли проказати.
   - Мамо!-втишуючи серце, просить вона.-Я знаю: ви нас любили i  все  для
нас вiддали, собi не взяли нiчого; ми такi виннi перед вами,  дуже  виннi,
не пам'ятайте, чим ми вразили!
   Дарiя Олександрiвна присiла долi, притулилася головою до дошки стола  i
знов так гiрко i невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос,  щоб  дiти  не
почули: нiби струмок залив обличчя; поки притихла.
   Пiдвелась i стояла, закривши  обличчя  долонями  i  хитаючи  головою  в
вiдча?.
   Витерла сльози i пiдождала, поки очi висохнуть - не  хотiла,  щоб  дiти
бачили.
   Виходячи, погасила свiчку в руках  покiйнички,  бо  впастимiг  огонь  i
запалити одежу.
   Того дня в хатi нiмо було, як нiколи; майже  i  не  говорилося  нiчого.
Тiльки коли мати посилала Миколу по  воду,  то  докладно  розповiдала,  як
треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна  впасти  i
скалiчитись.
   I все остерiгала дiтей, нехай так багато не п'ють. Вони  надто  вчащали
до цинкового вiдра з водою, що стояло на лавi, коло самого вiкна - першого
вiд дверей, i, набираючи глиняним кухлем, жадiбно припадали.
   - Здержуйтесь! - казала ?м, коли до кухля пiдходили.- Не треба зайвого,
бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу  люди  ходять?  Воду  п'ють
надмiру, i ноги припухли; декому вже - наче колоди, ганчiр'ям обкутанi: ?х
важко переставляти. Опухлi  ноги  швидко  обморожуються,  ?х  треба  добре
обмотувати в лахмiття i зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того  лиха?
Здержуйтесь!..
   ?ли борщ - бабусин стiлець стояв бiля стола.
   Цi?? ночi недовго спали. Дарi? Олександрiвнi привидiлося,  що  десь  ??
чоловiк гинув: та провiстка пронизала  ?й  груди,  мов  спис,  i  прогнати
вдалося тiльки рiзкими зусиллями душевними, як закляттям.
   Дiти питали, чи тато скоро вернеться; були якiсь наляканi,- ?й здалося,
що вгадали ?? страх. I хоч  ?х  переконувала,  вони  враз,  мов  покаранi,
принишкли. Олена зовсiм стала схожа  справдi  на  тiнь:  ручки  тонкi,  як
соломинки.
   А найстарший, похилившись на лiжко, неначе вiд втоми, але  не  хвороби,
промовив:
   - Я так лежу, як бабуся.
   Мати на нього руками замахала з тривоги, вiд яко? свiт ?й стемнiв:
   - Мовчи, що ти кажеш!
   Вiн не вiдповiдав i не сперечався: сказав, що мав  на  думцi,  i  лежав
тихо; видно, мав знання про свiй час. Губи темнi, мов запеклися. Аж  чорно
в кутках очей, при перенiссi. Обличчя висохло, i високий блiдий лоб,  нiби
з крейди струганий, неприродно виступав i мов мерехтiв: так,  протопившися
в снiг, тлiнка з дубового корiння дивно бiлi? вдень, але  без  свiтучостi,
що - в темрявi.
   Мати присiла до Миколи, гладить йому чоло, вiдгортаючи чуб:  сухий,  як
давно скошена травка.
   В iстотi хлопця вже нiби стихло життя, хоч вiн рiвно  дихав  i  ворушив
рукою бiля горла.
   - ?сти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,- зашепотiла  мати,  як  з
лихоманки, i не знала, що тепер робити.
   Вiн  спокiйно  глянув  широкими  i  пристиглими  очима;  довго  мовчав,
зрештою, вимовив, заспокоюючи маму:
   - Я ще житиму.
   Вирiшила його лагiдна душа, над чим мучилась, i мирно приймала все,  як
тече.
   Очi закрилися йому на сон.
   Мати безшумно вiдiйшла: нехай спить i вкрiпиться  душею  з  вiдпочинку:
вiдiйшла, як примара, сiла в сво?му кутку, на полу, i здаля дивиться.  Хоч
би хотiла слово вимовити, не знайде сили на  серцi:  дивиться,  навiть  не
плаче, коли чу?, як натемнiла над нею найтяжча хмара, ?? первiсток вже  ?й
не належить i вже нiкому.
   Вона в хатi найхудiша; трималася спромогою, дивною ?й самiй. Тiльки раз
подумала: "Це вiд терпцю мого давнього!" - бо  справдi  з  ??  сирiтського
життя приходило  такого  болю  i  прикростi,  образ  i  хворостi,  що  все
стерплене зiйшлося сьогоднi, як спромога проти змори i немочi в голодi.
   Сидiла без згадки про час: дивилася, як спить син;  нiби  стерегла  при
життi.
   Меншi теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матерi i смутно очима
свiтять. Просидiла до вечора, i втома з темрявою схилила ?? спати.

   Рано хтось торохка?  в  вiкно;  Дарiя  Олександрiвна  перша,  з  самого
стукоту вгадала, що то - чоловiк.
   Дiти встали, i коли ?х тато переступив через порiг, тягнучи добутки, то
меншi радiсно викрикнули i  кинулися  до  нього:  Андрiйко  обхопив  i  не
вiдходить, а Оленка взяла  лiкоть  тата  мiцно  в  обидвi  руки,  зчепивши
пальцi, аж повисла, мов  грушка  з  гiлки.  Пiдiйшов  зразу  ж  i  Микола,
береться за мiшки, помогти батьковi.
   Меншi дiти так i виснуть; вiта?ться з ними батько, беручи ?хнi  лиця  в
сво? змерзлi долонi. Без кiнця втiшнi  дiти  йому  i  любi.  Ось,  побувши
далеко в цi днi, вiдчув, що i не жив без них, що вся душа його  -  тут,  i
одному без них не варто на свiтi ходити.
   Вони враз примовкли i спонурились, хоч ?м така  розрада  в  хатi,  нiби
самi з могили  повиходили.  Дружина  теж,  привiтавши  Мирона  Даниловича,
вiдразу затихла i сто?ть, похиливши голову.
   - Де ж бабуся? - пита? вiн дiтей. - Ще рано, а ?? нема. Всi мовчать.
   - Чого ви не  кажете,  де  бабуся?  -  голосно  спитав,  поглядаючи  на
маленьких, i потiм обернувся до дружини.
   Вона хотiла щось сказати, але не могла; витерла  очi  кра?м  хустки  i,
взявши чоловiка за руку, повела а другу хату:
   - Нема? в нас мами...
   Привела його до покiйницi; вiн на коротку мить спинився,  коли  побачив
матiр на столi: в руках свiчка, гнотик яко? чорнiв коло грудей, як  кiготь
- серед воскового обiдка з прикипiлими  краплями,  гаслого  кольору,  нiби
глина i самi руки.
   Пiдiйшов близько Мирон Данилович i застиг, мов стратився, i  непорушний
стояв поруч дружини, коли вона знов свiтила свiчку;  не  мiг  стямитися  з
несподiванки, що зустрiнула в хатi. Враз прийшло чомусь вiд  спогадiв:  як
досвiтньо? години, нiби тепер, але ще коли був юнаком, ?хав до  цукроварнi
на заробiтки. Мати прощалася коло порога; вийшла вслiд йому i спитала:
   "Хто ж тобi ?сти зварить?"
   Тих слiв материних не мiг нiколи забути. Знов прийшли в душевний слух i
вiддалися  нестерпним  жалем.  Була  мати  -  як  свiтло  з  височини,   i
втратилося, i такий бiль тепер, такий пекучий, що не можна йому  витримати
- похилився вiн до покiйнички, тiльки i сказав:
   - Простiть, мамо!..
   Сказав i знов затих. Постояв нiмо. Поцiлував руку  матерi  i  вийшов  з
хати, як поранений. Простував до сараю - труну робити. Поки ладнав i тесав
дошки, металася, мов киданий приск, думка, привiяна вiд дiдка.  Вирiзнявсь
поволi здогад:  отут  навколо  дiють  духи  лютi,  несвiтними  шулiками  i
яструбами насiдаючи - вiд обширу мiж небом i нами: так казав брат  Прокiп.
То ж ?хня напасть оберта? i мiнить все в чорноту, дода? гниття i жах,  про
який серце бо?ться здати собi знгг. Он як! -  привиддя  терза?,  знаходячи
свiй  подiбок  поганяй  в  провинах  душi  i  чiпляючися  за  нього:  свою
власнiсть. До часу!.. Бо скоро Вседержитель Христос огненною силою вразить
хижакiв, а вiрну душу покiйно? матерi, що терпiла, нагородить вiнцем, який
не вгасне. А... "Таки обступлять мене темрявцi, -  зрештою  подумав  Мирон
Данилович. - Мене задушать, бо знаю причину".
   Збив труну з старих дощок, принiс  у  хату  i  вдвох  з  дружиною  став
споряджати матiр до похорону. Потiм, взявши лопату, пiшов яму рити. Вибрав
куток бiля вишень, що колись так бiло, бiло в свiтлiй  тишинi  i  прозорих
тiнях, нiби бризком срiбним обсипанi, розцвiтали першими в  саду,  i  мати
любила сидiти коло них, часом спiваючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то -
пригаданi спiви з молодого вiку: спiвала i  тужила,  споминаючи  покiйного
мужа. Забрано на нiмецьку вiйну зимою; прислав один лист i з того  часу  -
жодно? вiстки. Далеко в безiменнiй могилi його загорнуто.
   Де горювала мати вдовою i згадувала  молодий  вiк,  нехай  спочива?  до
години, коли всi будуть покликанi.
   Мирон Данилович копав трудно, з перервами  -  аж  до  надвечiр'я,  поки
поглибив яму.
   Нести труну в садок не змогли,- поклали на санки, зразу ж  за  порогом.
Батько i Микола тягнули, а Дарiя Олександрiвна  i  меншi  дiти  вдержували
рiвно i помагали везти. Поставлено труну бiля могили;  потихеньку  спущено
?? на дно, в примерзлий  грунт.  Катранники  стояли  навкруг  i  довго  не
загортали яму: не була ще покiйниця тойсвiтньою для них, зоставалась така,
як i вони всi,  ось  тут,  перед  ??  очима.  Не  хотiли  холодною  землею
вiддiляти вiд себе.
   Сiм'я в найтiснiшому крузi незначностi серед свiту бiлого  жила  рiдним
гуртком, де одне було для одного дороге, як весь свiт.
   Рiденькi снiжинки пролетiли, мов поткалися першi в саван: з хуртовини.
   Катранники стоять коло самого краю ями - нiхто слова  не  каже.  Закрив
очi собi тремтячою долонею Мирон Данилович;  тодi  дружина,  маючи  це  за
знак, звелiла дiтям:
   - Прокажiть за мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царствi!
   Батько перший кинув грудку землi на домовину, за ним -  iншi;  i  почав
вiн загортати. Зосталися сиротами без бабусi. За  всiх  думала  i  втiшала
кожного,- тепер ?? нема. Нiби половина життя в свiтi, вiдiйшовши,  згасла:
до того  смутно  i  порожньо  стало  навкруги.  Мирон  Данилович  нагорнув
могилку; тим часом пустився снiг. Ще постояли трохи, перехрестилися всi  i
пiшли з похорон: господар вернувся в сарай - збивати хрест, а жiнка i дiти
в хату.
   Темнiла в саду свiжа земля над  покiйницею,  що  переселилася  в  хату,
неопоряджену нi вiкнами, нi дверима, тiльки стiни холоднi тиснуть.
   Полонять iстоту,  схожу  на  звалений  жертовник,  що  з  нього  сполох
постiйно тремтiв.  Тепер  кiнець.  Всi  рiднi  мусять  вiдсторонитись,  бо
вернено iстоту в початок ??.
   Оточу? зима - бiлими подiями.
   Снiжинки, зiбравшися, поблиснули бистро, як голуб крилами, що  ста?  на
пiдвiконня. Побiгли над самою садибою, а в височинi завихрилися: снiп враз
розв'язаний i  розкиданий  стеблинами  на  сторони.  Поривна  завiрюха!  -
промчала i засипала повiтря. Але над похороном снiжинки коливаються  легко
сво?ю численнiстю i тихнуть, оповиваючи грудки; скоро  зовсiм  закрили,  i
коли Мирон Данилович нiс хрест укопувати, не впiзнав могили: вся бiла.
   Оленка з вiкна бачила, як снiг притрушував гробок, - сидiла i  стежила.
"Там  бабуся  мертва!"  А  зовсiм  живою  собi  уявляла  покiйничку;   от,
прозвучить поклик. Навiть чути,  чути  голос,  мов  звичайно  вимовля?ться
"Оленко!" - вона здригнулась вiд несподiванки i хотiла мамi  крикнути,  що
чути, як бабуся говорить. Та нi! - не треба виявляти, нехай це  буде  так.
Тепер гарна могилка; над нею тато поставив хрест, що  скоро  теж  зробився
бiлий весь. Снiг летить густий i частий: закрив i могилку,  i  сад,  потiм
запорошив i шибку, до яко? пiдступили вечiрнi сутiнки.
   12
   Мирон Данилович i  дружина  беруться  до  лузги;  товчена  в  ступцi  i
пересiювана, точиться новою речовиною.
   - Щось, наче борошенце! - визначила з недовiрою господиня.
   Це "щось" не  зовсiм  розбите.  Доводиться  знов  крутити  до  вiдчуття
нещасно? знесиленостi в грудях, мов хворостi  -  з  зiтханням,  схожим  на
стогiн. Аж зрештою речовина остаточно  змiнила  вивляд  i,  зачерпнута  на
долоню, порадувала Дарiю Олександрiвну.
   - Вже пересипа?ться, як борошно. Можна пекти.  Зготовлено  печиво,  при
нетерпеливому жданнi дитячому i загляданнi в пiч.
   Вирiшиться, чи житимуть, харчованi з лузги. Чи - гинути.
   - Чого ж? Смак вiд хлiбного,- сказав господар.
   - ?сти можна! - додала дружина i пита? дiтей: - Як вам?
   Микола розкуштову?. А меншi ?дять швидко i без болiсного кривлення,  як
було вiд макухи. Однак доня поскаржилась:
   - Гiрке, гiрке!
   Старшi згоднi, що - гiрке; спершу ж боялись вiднадити.
   - Гiрчить, як полин, хоч хлiбний дух! - ствердив тато.
   - Полин, не полин, а ?сти можна; звикнемо,- поправила мати, говорячи до
малих.- Добре, що дiстали.
   Микола, надкусивши, пожував повiльно i тихо поклав кусник. Знов лiг.
   Меншi враз перестали ?сти.
   - Що ж робити? - турбу?ться Мирон Данилович.- Якби маляс...
   - Добре: пряники будуть! - схвалю? жiнка.- Спочинь сьогоднi,  а  вранцi
пiдеш. Зараз пшоно зварю.
   Кашу, що вкипiла як слiд, ?ли, нiби на  празник.  Микола  пожвавiшав  i
вибрав ложкою до лусточки.
   Рано господар вирушив на цукроварню, взявши цiпок i вiдро з накривкою.
   Скрiзь навiяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур
i бережучи сили. Почина  снiжком  трусити,  але  дорога  вiдома,  як  своя
долоня. I стовпи значать. Снiжок раптово стих  -  вийшло  сонце:  обсипало
степ, що став слiпити страшенною бiлiстю i запалювався iскрами, через  якi
пролягли, синiючи, тiнi вiд стовпiв. А  знов  хмари  низько  зайшли;  тодi
посiрiло в степу. Стемнiв снiг i тiнi розтанули.  Подорожньому  здавалося:
без кiнця йшов.
   Он, за бiлими деревами, огнистi прямокутники вiкон; селяни тягнуться до
димного дворища.

   Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези вiдро:
спершу зрiвноважено його, потiм наповнено темною i тягучо-густою  рiдиною,
подiбною до меду, тiльки ж запах нудкий.
   Вiдро накрив  покупець  щiльно,  нi  крапля  не  процiджу?ться;  зверху
ганчiркою обмотав i, вмiстивши в мiшок, закинув собi на плечi.
   Вже i заводський двiр з ковтунами димовими  i  пасмами  пари,  мазутною
чорнотою серед  снiгу  i  рудизною  цегли,  стукотом  пiдвiд  i  висвистом
паровичка,  частим  дзенькотом  допомiжних  цехiв  i   потужним   стугоном
центрифуг, що доходив  вiд  головного  корпусу,-  видався  веселiший,  нiж
попереду.
   I степом iшлося жвавiш, хоч  вага  ломила  рамена  i  гнула  на  снiжну
дорогу. Став вiдпочивати. Радiв: будуть мастити малясом печиво  i  збивати
прогiрклiсть - вiд сиростi взялася, чи що?  -  або  готувати  малясники  з
лузгою. Можна прожити деякий час.
   Вечiр згасав з тривожною червонiстю по обрiю в сизому  присмерку,  коли
Мирон Данилович вернувся до села. Бiля крайнiх  хаток  при  дорозi  стояло
дво?, сторожко i знедобра позиркуючи i розгоряючись очима  по-вовчому:  на
перехожого, що нiс мiшок. Обидва -  хирнiшi,  нiж  Мирон  Данилович,  який
тримав добрячий костур i йшов прямо. Посторонились, мов тiнi: пропустили.
   "Будь  я  дрiбнiший,  пропав  би!  Задушать  отакi",-  Мирон  Данилович
приспiшив крок.
   Прийшов потемну додому i звеселив сiм'ю.
   - Одне гiркувате, друге цукрувате, може, разом добрi  будуть,-  сказала
дружина, наливаючи в миску маляс.
   Оленка торкнула патьок на березi миски i облизу? пальчик.
   - Пожди! - вмовля? мама.- Зараз пряники спечуться.
   - Вже й пряники,- всмiхнувся господар. Оленка помислила i, показуючи на
медвисту теч, промовила:
   - Як лiкарство...
   Лузга злипа?ться в грудочки, тверднучи, а нудкiсть не ви,  поютрю?ться,
як i гiркота. Всi голоднi, ?ли всi, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.
   Найменший вiдкушував пожадливо, поки втишив  гостру  голоднiсть.  Потiм
ощадне спожива?, з забарнiстю, потребуючи довгочасностi самого  ?дження  -
вiд мимовiльно? спонуки: як звiрик.
   Найстарший з'?в трiшки i пiшов по кухоль. У шлунку  сталося  щось:  мов
невагомi речовини заповнили мiсця пiд ребрами, або сам змiнився,  i  тепер
закрито глибочину його для ?жi, тому - пекота. Можна  подужувати  ??,  хоч
болюче вiдда?ться на серцi.
   Дико зголоднiвши, Оленка  жувала  печиво:  терпiла  нудний  смак,  поки
живнiсть переважала вiдразу; аж ось - немож ливо далi! Кiнчили вечерю.
   Другого дня, коли прокинулися, вже  розвиднiло  надворi.  Свiтло  бiлi?
крiзь шибки, залiпленi снiгом. А в хатi так  холодно  i  так  скорбно  вiд
безнадiйно? злиденностi, що сам день перестав радувати собою,- всi зразу ж
звернулися думкою до печива. До?ли остачу i ждуть,  поки  спечеться  вовий
малясник.  Вiн,  покладений  на  стiл,  виглядав  принадно:   чотирикутник
темно-рудого кольору заповнював "лист",  бляшаний  аркуш,  загнутий  вгору
всiма краями. Порiзали корж на кусники, беруть в рот,- знов вiднаджу?,  як
i вчора. Батько i мати терпеливiшi, переборюють вiдсмак, ?дять,  але  дiти
небагато спожили i - кiнець.
   - ?ж, дитинко! Чого не береш? -  пита?  мати  Оленку,  думаючи:  "Нехай
хлопцi чують i привертаються до миски".
   Нiхто не простягнув руки по свiжий кусник. Раптом - дряпання в надвiрнi
дверi.
   - Я знаю, хто! - сказав Андрiйко, пiднявшися з мiсця: бiгти в сiни.
   - Зорик,здогадалася Оленка i теж поспiшила до порога.
   Мати спиня?:
   - Куди ж ви? Одягнiться, тодi виходьте!
   Вхопили дiти по одежинцi на плечi i вискочили з  хати.  "Справдi,  бiля
дверей стояв, опустивши голову, Зорик, ?хнiй собака, який  влiтку  пропав,
та вiн i жив недовго в дворi.  Мирон  Данилович  надибав  його  в  полi  i
поманив за собою - подарунок для дiтей, що  всяку  тваринку  люблять.  Пес
давно, мабуть, вiдбився вiд свого попереднього двору i здичавiв надто,  бо
покрутився бiля хати, поплигав бiля дiтей з мiсяць i вiдбiг ворiт.
   Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо  блищить,
бляклими цятками в чорнотi.
   Хотiли дiти погладити - вiн вiдходить.
   Оленка побiгла в хату i винесла кусник  малясника,  кинула  на  снiг...
Собака торкнувся писком до печива, втягнув повiтря раз,  другий  i  пiдвiв
голову - не взяв кинутого. Ще пiдождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тiльки,
що кличуть:  "Зорик,  Зорик",  без  жодного  дання,  вiн  знетерпеливився,
повернув вiд хати i потрусив снiжною вулицею.
   Коли дiти вернулися, мати нагадала:
   - ?жте, бо прохолоне!
   - Я годi! - сказав найменший.
   - Оленко, чом не ?си?
   - Вже не хочу. Нехай малясник буде на обiд.
   - На обiд я ще спечу.
   - То нехай буде на вечерю.
   Микола зразу ж лiг: жовтий з обличчя i аж темний, як бабуся була  перед
смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала,  що  болить,  приносила  пити
гарячу настоянку з зiлля, як чай, припрошувала  брати  печиво,-  вiн  пив,
казав, що не болить нiчого, але бiльше не ?в. Що ж  вона  зробить?  ?диний
лiк для сина - хлiб: мiг би врятувати. Вона чоловiковi:
   - Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно.
   - Пiду, - чи хоч пригоршню наточать?
   Знову, взявши костур i мiшок, Мирон Данилович пуска?ться в дорогу, бiлу
i холодну. Виходячи з села, бачить, як бiля хати, що  дверима  близько  до
ворiт, став чоловiк з навислими  бровами  i  вусами,  пiдперезаний  поверх
широкого ватника; став i стука?.
   Мирон Данилович  пригадав:  тут  Сiненки;  господар  тут  з  найранiших
колгоспникiв на селi.
   Вийшла жiнка i чу?:
   - Ваш чоловiк умер. Руками вдарила об поли:
   - Та як же так? Вiн пiшов борошна шукати.
   - Готовий.
   Заголосила жiнка на весь двiр:
   - Що я з малими робитиму? - ?х п'ятеро. Ой, лишенько! Дiти, ходiмте  до
тата прощатись...
   Як утiшав сповiсник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. "Це б помогти
треба, так чим? - i дивився ж, замкнули: нi заробити, нi купити. Тiльки  в
кошару женуть, а там однаковий похорон". Вийшов за село i вгледiв: люди на
дорозi спиняються коло мертвого, що його  шапка  вiдкотилася  набiк.  Одна
рука вiдкинута, друга придержу?  мiшок.  При  обличчi  збився  снiг,  нiби
вiдгортано перед  смертю.  Селяни  вiдходять;  Катранник  теж  вiддалився,
роздумуючи: "Страшиться кожен мертвого, себе впiзна?".
   Скоро почув зойк i оглянувся - вже Сiненчиха з  купою  дiтей  пiдходила
оплакувати  покiйника.  Стали  сiм'?ю  i  голосять.   Пiдвода   спинилася:
вiдвозити небiжчика до ями.
   Невесела дорога! Простують згорбленi люди; дехто присiда? перепочинути,
сил нема.
   Бiля млина бiльше голодних, нiж було. Скрiзь бродять, мов привиди нiмi,
часто на снiг хиляться. Борошна ?м - нi порошинки вiд височезних ворiт.
   Виходять звiдти два з пукатими мiшками: Отроходiн i Шiкрятов; перший  в
мишастому пальтi поверх пiввiйськового френча i в кепцi,-  обiмкнув  обома
руками здобич, тримаючи при лiвому боцi, i так сунеться, а слiдом  другий,
в чорному пальтi, аж надрива?ться пiд вагою. Недалеко нести:  до  пiдводи,
що серед зборища голодних примар. Борошно, випилившися з мiшка на спину  i
рукава Шiкрятова, так принадно сивi?, що скелетоподiбнi тiнi не  витримали
i кинулись до носi?в. Простягли багатьма гiлками висохлi руки i чiпляються
слабосилими пальцями: вiдняти мiшки.
   Прибiгли мiлiцiонери i розшвиргують натовп, як  копу  порожнiх  снопiв.
Отроходiн пiдкида колiно, щоб пiдбити  вгору  мiшок  i  пiдтримати,-  тодi
миттю ж, звiльнивши праву руку, б'? худих по чiм влучить i валя? на  снiг.
Одного,  висохлого,  мов  павутина,  поцiлив  прямо  в  перенiсся  i  той,
непритомний, скрутився на мiсцi.
   З охороною носi? дiйшли до  пiдводи;  поклавши  здобич  i  швидко  самi
всiвшися, звелiли погоничевi торкати конi. Вiн стьобнув i покриконув: "Но!
но! цуценята, щоб тобi виздихали!" Тiльки снiг iз-пiд копит курить.
   Катранник, як стояв, так i пристиг, коли подумав: "Наш хлiб  вирвали  з
рук, а ми могли б  вiдняти,  для  дiтей!..  Хiба  нема  чоловiкiв  певних?
Однаково - загибель".
   Вразив i випадок, дрiбний, але  багатозначний:  Отроходiн  \  зустрiвся
очима на коротку мить, коли валив опецькуватий мiшок  на  пiдводу,-  очима
зустрiвся Мироновi Даниловичу: один одного побачили, нiби в  блискавичному
огнi, що, однак, невидимий людям. Крiзь окуляри Отроходiна пробiг  виблиск
при виразi зваги i зненавидi, який збудив  селяниновi  в  пам'ятi  день  з
дитинства.
   Одна сiм'я вибралася на празник до  дальнiх  родичiв,  а  вночi  злодi?
пiдкотили пiдводою пiд комору i винесли добро. Довго  розшукувано  ?х,  аж
поки, несподiвано, попався пiдгороднiй мешканець. Вiн прибув iз  Рязанщини
i оселився в "солдатки": серед акацiй стояла дрiбна хатка на пригорбi, без
квiток i пташиного голосу - тiльки бур'яни скрiзь, як _лiс. Там  запиячили
мiсцевi друзяки, з ними також-не замiжня  жiнка,  сестра  яко?  вийшла  за
вчителя в селi i теж вчителювала; до них тодi в школу ходив Катранник.
   Раз вночi рязанський прибулець, п'яний, як туман, з кимсь посварившися,
почав стрiляти. Його схоплено, дома вчинено трус  i  знайдено  силу  чужих
речей. Чутка про знахiддя дiйшла до Кленоточi; прибули  звiдти  обiкраденi
господарi: впiзнали сво? добро i поставили  свiдкiв  -  потвердити  заяву.
Почалося слiдство по селах, зокрема в  Кленоточi,  куди  приводили  самого
грабiжника. Глядiв вiн на людей так безсоромно - з  найзлiшою  зухвалiстю:
точнiсiнько,  як  тепер  Отроходiн;  навiть  на  виглядi  обох  вирiзалася
подiбнiсть... "Чи не синок того самого? -  вгаду?  Мирон  Данилович.-  Нi!
Цей, мабуть, окремо, партiйною борозною".
   Довго ждуть селяни, сновигаючи i постоюючи на снiгу: борошна ?м нема, а
ждуть!.. Дивляться - млин прикову? та?мними ланцюгами.
   Тi, що, впавши в снiг, сконали, так i лежать;  нiхто  з  службовцiв  не
гляне.  В  другiй  половинi  дня  за?хала  темна  гарба;  коли  два  возi?
наскладали трупiв, як обаполiв, вона поскрипiла в степ.
   Мирон Данилович пiшов геть, бачачи, що, крiм  тiсного  мiсця  на  возi,
нiчого дожидати. Згадав про  городнi  дiлянки:  чи  знайдеться  що-небудь?
Можна костуром розгрiбати.
   Рився,  мов  олень,  що  копитами  i  рогами  вiдгорта?  снiг,  шукаючи
немертво? трави. Грушевий  костур  мiцний,  нiби  з  залiза;  а  вигребенi
бурячки дрiбнi i помороженi. Декотрi  пiдгнилi,  декотрi  трiшки  свiжiшi:
якщо гаразд перечистити, згодяться в чавунець.  Радiв,  бо  до  печива  на
перемiну ? що пожувати. Переб'ють млосний смак вiд малясника.
   В хатi вся сiм'я пiдступа? до нього: такий вигляд тiней, як бiля млина!
- аж трусяться, чекаючи борошна, i горять очима. Вiн сказав:
   - Нема борошна...
   Вiдразу вiдвели погляд; але пожвавiшали, побачивши буряки.
   - Годяться! - страва буде,-  сказала  господиня  i  заклопоталася  коло
печi.
   Чоловiк внiс соломи, насмикано? з стрiхи сарайчика,-  чого  там  думати
про господарство? Тут аби сьогоднi обiд зварити i встояти на ногах.
   Парувала юшка: сьорбаючи, дiти також вiд малясника надкушували.
   - Коли запивати юшкою, не нудить,-повiдомила Ояенка.
   - От бачиш! - радi? мати.- Смак вирiвню?ться. Як тобi, Андрiйку?
   - Я нагрiвся,- сказав хлопець.
   Боялась вона питати найстаршого; тiльки глядiла, замирiочя серцем: тихо
вiдходить син, нiби догора? скiпка сосябва.
   . Батько теж бачить i болi? за нього, але не виказу? почуття.
   - Юшка крiпить! - сказав вiн.- Добра юшка
   Микола чу? розраду, але  не  поборе  знемоги:  хилиться  на  лiжко,  як
завжди. Воскований кiстяк. Всилу пальцi ворушаться.
   Вечiр чорний; рано полягали, ощаджуючи гас,  бо  зосталось  небагато  в
бальзанцi, i мусять берегти про скрутний випадок.
   Андрiй заснув миттю - перший сон був мiцний i змив  майiгiркiшу  втому.
Але опiвночi, в  хворобливiй  вразливостi,  Знов  насторожився  слух:  без
вольового зусилля, тiльки вiд горiння в нервах.
   Прокинувся хлопець при легкому стукотi i почув, як  батько,  вiдчинивши
надвiрнi дверi i шепочучи, вводить когось у хату.
   - Не свiтiть! - вимовив гiсть.
   Андрiйко впiзнав, то - Семенюта, зять дiда  Гонтаря,  дуже  далекого  i
?диного родича, що сiм'я мала в селi. Рiдко заходили вони: зять i тесть.
   - Як ваша ласка, прийдiть на помiч! - просить Семенюта.-  Нашi  велiли,
сходи до родичiв!.. Боюсь казати,  що  сталося.  Могилу  копати  треба:  i
скоро, i щоб нiхто не бачив, а я сам не вправлюсь.
   Батько тiльки одну  мить  роздумував;  зразу  став  одягатися  i,  коли
вiдходив, сказав мамi:
   - Замкни дверi!
   Стихли кроки за стiною, батьковi  i  Семенютинi,  а  мати,  вернурши  з
сiней, довго зiтхала i ворушилася.
   Хлопець дожида? повороту батька, але не хоче виказати безсоння;  лежить
i слуха?, чи чути  злi  шуми  надворi?  Зда?ться  йому  величезна  загроза
надходить, зготована знищити хату i кожного, хто в нiй.  Вiн  неспроможний
виразно уявити напасть, найчастiшi в видивi - дивнi розбiйники,  такi,  як
звичайно про них оповiдають, i одночасно iншi, гострi  очима  i  намiрами,
грiзнi лютiстю: мов сили, темрявою народженi. Доберуться до  причiлка,  де
батько прибудував дрiбну теслярню; тепер вона порожня,  покрiвля  ??  -  з
старо? соломи... злодi? можуть пiдпалити ?? i вломитися  до  хати.  Прикро
хлопцевi, чому батько i мати зневажають небезпеку, що всiх погубить? Бо  ж
близько! Хотiв заснути i не мiг, охоплений тривогою.  Перед  свiтом  почув
глухi кроки, що  пiдступали  до  хати.  Брязнула  клямка.  Мати  спросоння
схопилась вiдчинити дверi:  ввiйшов  батько,  поволi  волочучи  ноги,  мов
далеко мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповiда? матерi про подiю.
   - ...Старий Гонтар уже на столi; жiнки плачуть. Менi  дивно,  бо  знали
всi: його i синiв вивезено, тепер сам - тут, мертвий,  i  нiкого  з  синiв
нема. Думаю, мабуть, вони в зятевiй хатi сидять. Зять обдряпаний; поки  до
нас добрiв, то зсувався в канави, бо погано бачить, став - як  пiвслiпець.
Дорогою я за лiкоть його тримав. Стою в хатi i дивуюсь, а мовчу: хай  самi
скажуть.
   От зять припрошу?:
   "Сядьмо на лавi, розкажу вам - ско?лась бiда, що  згадувати  страх.  Не
проговорiться нiкому, а то нас  i  вас  заберуть.  Старий  вернувся  вночi
поранений, весь обмерзлий. Двiстi верст пiшки  йшов;  ховавсь  ночами,  як
звiр, i так - цiлий тиждень. Мiцний був, а коли прийшов,  однi  костi  вiд
чоловiка: впав, переступив порiг i впав.  Клали  бiдного  на  постiль,  то
побачили - на грудях рана.
   Опритомнiв вiн i розказу?: привезено його з синами до мiста i вкинуто в
дворову тюрму.  Там  багато  людей  розстрiлюють;  долi  в  пiдвалi  пiсок
насипаний  високо,  щоб  кров  забирав  день  i  нiч.  Коли  промок,  тодi
вигрiбають i замiнюють сухим. Казав: з великим страхом ждали,  поки  черга
дiйде, все чули стрiлянину i серце  болiло.  Аж  ось  наша  пора,  вже  не
згадую, як iшли: просто на  бойню  тягнуто.  Поставили  чотирьох  нас  пiд
стiною, не так, як заведено, що  обертають  спиною  i  в  потилицю  кулями
б'ють, а по-старому, плечима до цегли. Тiльки одно пам'ятаю: блиснуло i  я
весь скорчився, мов електрикою обпалений бiля серця  i  звiдти  по  всьому
тiлу... Скорчився враз i миттю все стемнiло. Прокинувся я  з  припеклостi,
щось мене давить, груди скувало i дихнути не да?, як часом  бува?  в  снi.
Болить вiд того, що дихаю. Починаю ворушитися - ста? менктрохи легше.  Все
дужче випручуюсь i вiдгрiбаюсь, а чую: землю жую,  бо  в  ротi  ??  повно.
Вивiльнив руки, пробую ними помогти собi, щоб пiдвестися трохи,  це  -  як
черв'як iз землi вилазить, так я видирався. Вже  починаю  бачити:  коли  ж
вилiз, дивлюся i нiчого не тямлю, мов сон якийсь. Бiля мене бiлi?, а  далi
кругом темно, тiльки найбiльшi дерева вирiзнились. I  холодно  менi.  Там,
звiдки вилiз, була моя нора - в ямi, широкiй, як хата.  Мерзну  i  дуже  в
грудях болить; починаю обмацувати, руки липнуть, щось  потроху  сплива?  з
пальцiв i крапа?. Тодi вже роздивився: снiг  долi  i  на  нього  моя  кров
збiгла. Вiдiрвав я вiд нижньо? сорочки шматок, згорнув i поклав  на  рану,
зверху поясом перев'язав, через груди.
   Треба йти вiд ями. Лишень, дерево прошелестить на вiтра, - вже з страху
здригнусь, бо думаю, це вбивцi мо? вертаються по  мене:  дострiлювати;  аж
привидженi з мороку. Вiдiйшов трохи i  знов  назад  бреду  -  не  хочеться
кидати мiсце, бо, може, сини, бувши зо мною в  ямi,  не  подоходили  i  ще
теплi. Котрий прокинеться, як i я сам, випручуватись буде, то поможу йому.
Вiдступав я i вертався. Стану до ями - слухаю, на колiна  опущусь  i  знов
слухаю. Голову нахилю, прикладу вухо до землi i до снiгу, чи не почую,  як
дихне хто з синiв або тихо застогне, i часом вчува?ться,  що  таки  зiтха?
живий чоловiк на глибинi; а тодi знов тихо. Другi шелести  приходять  -  з
лiсу. Був я такий стривожений, що голова горiла i пекло  в  грудях...  Сам
зiтхаю, а чу?ться, нiбито з глибини. Раз почав стукати кулаком  об  землю,
може, збудиться котрий, з непритомностi вийде, i,вже стукаючи, тихо  кличу
iменами синiв: "Петре, не чу?ш? Iване, а ти? Михайле, слухай!.." I в  одну
мить видалося менi, що на це iм'я, найменшого сина, мов  би  застогнало  i
шепотом вiдгукнулося, крокiв за два чи три в сторону.  Кинувся  я  туди  -
стукаю i питаю!.. Нi, все тихо. Довго викликав ?х i слухав, так уже з того
свiту не обзивались. А все дожидаю; пробую землю розгребти, думаю,  знайду
котрогось. Де там!.. Яма велика, багато загорнуто, i другi, що лежали бiля
мене, подубiли: я обторкнув ?х. Коли  хто  не  був  готовий  з  розстрiлу,
долущився пiд землею. Iти треба геть скорiше, а все перед очима - сини: що
вони тут лежать, i велика сила трима? мене. Вже коли зовсiм змерз,  рiшив:
нiчого не зробиш, треба прощатись.
   Вже i вiдiйшов далi, та враз тодi мiсяць висвiтився - стало  видно,  як
вдень; ще раз вертаюся... Бачу: темнi? западина, з яко? я вилiз, а  велика
могила ледве снiгом притрушена.
   Загортали в яму, мабуть, заготовлену наперед, бо все довкруги вже рiвно
заметене. Коли ж загрiбали нас, потрусив снiжок та й перестав  -  небагато
його на свiжинi; там вiн i танув. Яма на глинищi,  серед  нетрiв  лiсних,-
рiдко хто загляне. Перетлiють покiйники, рослиннiстю в лiсi вкриються: пiд
кущиками i деревами нiхто не вгледить - пам'ять про людей перейде.
   Постояв я, поплакав над синами i, перехрестивши ?хнiй  похорон,  пiшов,
куди очi дивляться.
   Виламав цiпок: легше йти стало, а то  вже  я  знесилювався.  Добре,  що
посвiтив мiсяць, поки я на стежку напав i добувся до низько? смуги  -  там
дорога була, хоч заметена, та все ж рiвнiше йти  i  кущiв  небагато.  Знов
стемнiло; брiв я,- розказу? старий,- не  знаючи,  куди  i  скiльки  верст.
Закрутилась метелиця, i погано, бо нiчого не бачу, а радiю: от замете  мiй
слiд, не будуть шукати. Так нанесло, що до ранку зрiвняло  снiг  за  мною.
Холодно зробилося. Став пiд деревом i беру снiг - витираю мiсця на  одежi,
де кров. Трудно прийшлося на собi слiд виводити; вiн згладився  якось,  бо
пiджак темний. Як витер i вимочив снiгом, не було дуже знати, тiльки сохло
довго i морозом клалося в груди.
   Вийшов на степ i держуся попiд заметеними вербичками i комишами. Набрiв
на сарайчик - мабуть, притулок  для  робочих,  що  на  буряках  працювали;
похилений i дверей нема... А долi солома, снiгом присипана. Згрiб, збив ??
в копицю i зарився, як звiр. Зразу ж заснув i проспав мало не  до  вечора.
Виглянув я,- сонце так свiтить на снiг, що нiчого не бачу:  слiпить  мене.
Голова  важка;  i  всього  мене  хвороба  палить.  Як  по?в  снiгу,  трохи
полегшало.
   По сонцю видно, в котру сторону йти, спiшу туди  i  все  оглядаюсь,  бо
знаю: я тепер незаконний чоловiк на  свiтi,  арештований  i  розстрiляний,
викреслений iз  живих  спискiв;  по  документах  -  мертвяк.  Стану  перед
начальством, хай найдрiбнiшим, i не можу сказати,  хто  я  такий  ?сть!  -
гiрко i страшно на душi... Виштовхнуто мене з життя, без  нiяко?  вини  за
мною, i що робити? Так думав i все йшов i йшов.
   Темно стало в степу; тодi засвiтились огники  -  на  хуторцi.  Проходжу
вуличкою i в вiкна заглядаю. Бачу iкони на покутi i вже стукаю об хвiртку:
боюся, як зразу зайти, то собаки обнесуть. Стара жiнка  виглянула,  пита?:
хто  там?  Кажу,  подорожнiй,  одстав  од  возiв  i  заблудився,   пустiть
переночувати! Не бiйтеся, я i горобцям не страшний. Впустила бабуся. З нею
внуки, а сина i невiстки нема? - в город по?хали: ще якраз суботнiй  вечiр
був. Борщу насипала бабуся i хлiба  ячного,-  ?в,  мов  дикий,  з  голоду.
Попросив йвмаття перев'язати рану, кажу. зсунувся в  ярок  i  вдарився  об
гострий корч.
   Лiг на лавi; тепло i тихо. Зiрки видно в шибках i мiсяць,  як  викутий.
Скоро я й заснув.
   Вранцi бабуся подала менi торбинку з вареною картоплею, було там  трохи
капусти i огiркiв, - син робив на плантацiях городину мав. З тi??  торбини
жив я, поки додому прибився. Ховавсь, як вовк. Разу стiжку  ночував:  нору
собi висмикав i залiг. Здичавiв, потайки брiвши до хати. Тепер  я  дома  -
казав старий, - i не знаю, що буде. Не жити на свiтi, хоч  би  i  видужав.
Мiсця менi нема!.. Дiзнаються i заберуть знов на смерть; i в  менi  самому
щось обiрвалося - нитка, котра до життя прив'язувала. Одно добре: внукiв i
родичiв ще раз побачив.
   Так казав старий i видно було, що не житиме! - мерцем лежав замучений i
недужий; рана в нього не го?лася, лiкаря ж кликати не можна  i  лiкiв  тут
нема?. А ще бiльше вiн терпiв вiд тривоги - нi хвилини покою не  мав,  усе
ввижалося що йдуть по нього: стрiляти вдруге. Може б, подужав хворобу  так
голодно в хатi, нiчим пiдгодувати, сама юшка. Голод доконав.  I  всiх  нас
тi?ю стежкою спровадить, бо вже ледве ходимо. Я недавно забився,  в  лiктi
жили розтягнув, так тепер однорукий при роботi. Дошки на труну обпиляв, бо
вся хата ?х придержувала, i збити змiг, а от яму викопати  несила  одному.
Пiдем рити, щоб до ранку впоратися".
   "Це зробим",- вiдказав я i все дивлюся на дiда Гонтаря;  вiн  бiлий  як
голуб: голову, щоки i пiдбородину вкрила сивина тiльки рот глибоко темнi?,
бо чи губи зчорнiли в смертi i розкрилися, чи така тiнь,  -  i  очнi  ямки
глибоко позападали.
   Вийшли ми з Семенютою, взявши лопати, i вибили яму;  довго  морочилися,
бо поночi,  все  -  помацки.  Похоронили  гуртом  бiдолашного  дiда,  наче
злочинця якого чи самогубця: вiдлюдно i в темрявi, хоч був чесний чоловiк,
сказати можна праведний. Рiдня боялася плакати голосно, ще хтось  почу?  з
вулицi. Якби цi харцизи взнали, кого поховано,  всю  сiм'ю  схопили  б  на
смерть: затерти свiдчення про розстрiл, цiлоденний i цiлонiчний.
   Виходжу я з двору, а Семенюта дяку? i вибача?ться, що нема чого дати за
роботу. Кажу йому:
   "Забудьте! Нiчого не треба".
   "От що - надумався вiн,- я вам порадою  послужу.  Перед  смертю  старий
згадав про кагати торiшнi. То ви  собi  берiть  один  з  них.  Як  iти  до
цукроварнi, звернiть на виселкову дорогу,  що  бiля  толоки:  там  конi  з
заводу в перегонах були. Iдiть, i  зразу  за  тим  мiсцем,  праворуч,  при
невеличкому нахилi - кагат, його загорнули, покинувши дрiбну  картоплю  на
днi",
   "За це спасибi, i вiд мене, i вiд сiм'?!"  -  кажу  йому  i  виходжу  з
двору; темно, хоч в око стрель, а я йду i мов  свiчусь,  такий  радий.  Бо
якщо в кагатi зоставили картопляний дрiб'язок, ми прохарчу?мося з  мiсяць.
Картопля торiк була добра. Аби не проспати - раненько пiду.
   Батько замовк. Але хлопець довго ще не спав; переконався: то -  "вони"!
- що розстрiлюють. Скрiзь пiдходять близько. Зiбралися i  глядять  -  кого
взяти. Марюки, нiмi i та?мничi, чорнiли, не даючи заснути. Аж перед сходом
сонця вiн, мов тонучи, знечулився в соннiй непам'ятi.
   Вже не чув, як збирався батько в степ: по знахiдку, що могла  врятувати
сiм'ю.
   13
   З лопаткою i нерозлучним мiшком поспiша? Мирон Данилович до кагату -  в
передсвiтанковiй iмлi, що, нiби хоровита, мло?ться  над  снiгами.  Коли  ж
зачала розточуватись, на змiну ?й набiгла  хуртовина  i  стала  в  пригодi
шукачевi. "Нехай! не так мене видно". Вона  понеслася,  засипала  навкруг,
часом збиваючися з бiгу, мов  занепоко?на,  i  обертала  плавкими  кругами
зовсiм низько, пiсля чого ще несамовитiше  i  густiше  кидала  збiр  бiлих
цяток. Скрiзь, позбувшись ваги, курять вони i злiтають угору, -  там  знов
летять в один напрямок. Небо над ними сiре з просвiтлiстю,  як  цина;  без
променiв: близьке i смутне. Пiд ним - бiжуча сила снiжинок, кинута в вiтрi
i  несена  без  числа.  ?х  сивий  океан  хвилю?ться  i  мчить,  мчить   в
непочислимих течiях, обкидаючи подорожнього, його  шлях,  горби  з  бокiв,
попереду заметенi, i також одинокi вербички в полi, i  кущики,  що  блiдою
пожовклiстю вирiзняються з снiжного покрову.
   Мирон Данилович побоювався: або другi здобичники теж прийдуть  i  нiхто
не матиме собi досить, або вже все розрите. Згадував про дивацьку  розвагу
робiтникiв на цьому гонищi, рокiв з  чотири  тому:  стануть  у  кропив'янi
мiшки, обв'яжуться  пасками  i  бiжать  наввипередки,  плутаючи  ногами  i
гублячи крок. Падають пiд регiт глядачiв. Гнали також i зерхiвнi; а  один,
босий, виграв заклад, що з конем збiжить - на короткiй дорiжцi. Тепер  би,
мабуть, вiд пiвня вiдстав.
   Ось - кагат. Не рушено! Катранник  вiдгрiб  снiг  i  заходився  копати.
Земля промерзла, хоч не дуже: тут  коня  закопай,  до  весни  схорониться.
Зморений тяжко, з роботи, голодування i трудно? ночi на  похоронах,  Мирон
Данилович навiть лягав спочивати на розриту  землю,  перемiшану  з  Старою
соломою. I нiби скарб знайшов,  так  радiв!..  Картопля,  хай  дрiбна,  як
перебiрок, пiдхарчу?; в нiй - крохмалець, кисiль зготовити можна,  i  дiти
вiдживуть. То судилося, що дiд Гонтар, вернувши  вiд  смертi,  згадав  про
далекий кагат, всiма забутий.
   Знов береться копати Катранник i  вже  вигорта?  першi  картоплинки!  -
дедалi ?х бiльше. Набравши в мiшок, скiльки донести мiг, вiн викопав бiчну
нору i туди сховав решту знахiдки.  Довго  трудився,  загортаючи  землю  i
снiг, щоб було непомiтно. Додому йдучи, всiх обминав, а  то  позаздрять  i
вiднiмуть мiшок. Пiсля зустрiчi з двома, що ввечерi хижо свiтили очима  на
його вiдро з малясом, став обережний, як птах. Далеко  вiдходив  стороною,
бачивши  гуртки  бiля  села...  "Голоднi,  як   голоднi,-   розважа?   вiн
вибачливо.- Я сам такий; коли вже доходять, то слiпнуть: мiша?ться ?м, хто
ворог, хто свiй, - вiднiмуть, i годi".
   Пригадалося, як юрми скорченими пальцями шарпали клунок  Отроходiна,  а
напроти блискотiв лютий погляд крiзь окуляри.
   Враз обпекла гiркiша думка: от, робиш цiлий  вiк,  так  дiтям  вигрiбай
картоплянi покидьки, мов злодiй, серед заметеного степу; а набiгли смикуни
з  партквитками  -  тягнуть  крупчатку,  вiд  ротiв  дитячих,  i  сторожа,
поставлена владою, охороня? кривду.
   В хатi вже забули, який  смак  картоплi.  Старший  син  попо?сть  супу,
смачного, коли розварити картоплю  як  слiд,  до  густощу,  i  присолити,-
поправиться син: вiн цю страву любить. I меншi: ?м би зиму продержатись, а
там, як зайчики, пiдуть на зелень.
   Бiля порога обтрусився вiд снiгу  i,  коли  в  хату  ввiйшов,  зразу  ж
повiдомив, розв'язуючи мiшок:
   - Картопля - наша!
   Жiнка перегорта? ??, втiшаючись:
   - Гарна картопля, тепер - празник...
   Повеселiшали дiти, ждуть i нетерпеливляться,  поки  суп  закипить.  Вiн
густий вийшов, бо зовсiм бульба розварилась; ?ли i  ретельно  оббирали  на
череп'яних бережках.
   Мирон Данилович пiсля снiдання, як лiг, миттю заснув! -  нечувственний,
нiби в землi.

   В селi Кленоточi люди вмирали, як i скрiзь на Укра?нi, - ?хнiй  хлiб  i
всяку поживу забрано, а самих покинуто на  неминучу  гибiль;  бо  держава,
використавши силу проти  них,  як  смертельний  противник,  вiдняла,  крiм
харчiв, також можливiсть заробити на прожиття. Стан - гiрший, нiж пiд  час
чуми.
   Картопля кiнчалася в Катранникiв, i господар  никав  околицями:  чи  не
здобуде чого для сiм'?.
   Холодно i пустельне всюди. Сум обгортав душу серед снiгово?  порожнечi;
здавалося, свiт вихолоднiв, як покинутий будинок. I лихоманив iстоту  один
клопiт: знайти ?жу.
   Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь  час  кидався  по
снiговому рiвню, обторкуючи дворища, стежки, пiдворiття, кущики в снiгу  i
гiлки рiдких дерев, де часом сяде темний птах: "Це,  мабуть,  з  останнiх,
вiд лiсу".
   Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби - не впiзнати  мiсця!  -
лiска як не було. Яр, повний снiгу, i тiльки. На  дворищi,  рiвномi,  нiби
бiла скатерть, одна ру?на вiд хати, теж заметена. Солом'яний верх,  крокви
з бантинами, одвiрки i лутки зникли; певно, по вiд'?здi сiм'?, коли дерева
навкруги валено, хатка стала здобиччю дроворубiв.
   Мирон Данилович верта?ться в  село;  проходить  мимо  хати  Кайданця  -
вiконницi зачиненi, i жодного слiду вiд порога до хвiртки i  ворiт:  рiвно
бiлi? снiг, давно  нанесений.  "Таки  вибрався  на  Кавказ.  Хiба  й  собi
спробувати? - замислився Катранник.- Бо тут бiла труна".
   Коло рогу вулицi почув  розмову  з  смачними  назвами,  що  приневолили
спинитись i застигнути: партiйцi! Говорять про харчi...
   - Що сьогоднi дають? - пита? чорна "ушанка"; пiд нею  вибрита  потилиця
поземно перетнулася згорткою.
   Четверо, стрiнувшись,  несуть  рiзну  вагу:  на  плечах  i  пiд  руками
наодвисно, i в обхват - хто мiшечок, а хто кошик, клунок, торбу.
   - Та крупи дають i гов'ядину!
   - Як було: кукурудзу, а до не? чечевицю.
   Притихли,  обговорюючи,  бо  зауважили  Мирона  Даниловича,  чужий!   -
зрештою, рушили з перехрестка.
   Катранник пригадав: колонiя лютого  закладу  притулена  до  краю  села,
звiдки вони тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком  лиснiла  червонаста
воловина.
   А стороною вiтер приносив запах варено? страви, що притягував селянина,
мов рибу - живець на крючку. Привiв до огорожi  колгоспного  дворища.  Там
ватра трiскотiла, розкидаючи iскри i стелячи дим;  яскрава  серед  бiлостi
снiгово?.
   Довкруг казана зiбрались активiсти: стерегли,  як  сундук  iз  золотом;
iншi ?х супряги, сновигали поодаль або  мили  посуд  перед  тим,  як  обiд
розливатимуть, а дехто вмощував глечик у кошику, пiдклавши туди соломки.
   За стайнями колгоспники, впрягшися, як ?гипетськi дармороби до  каменя,
вiдтягали дохлу коняку в степ. Такi ж мерущi, як i кожен одноосiбник.
   Подивився на  ?хнiй  двiр  Катранник,  тiльки  головою  похитав:  "Бач,
настягали чужого, а що зосталося? Тiльки в казанi нашi крупи,  з  запiчкiв
виметенi!" - для пiвживих; самi активщики - з тугими пиками". .
   Побачивши, як грi?ться казан активiстiв i як вiдтягають падло  натуженi
худяки пiд линвами, Мирон Данилович пiшов додому найкоротшою  дорогою,  що
пролягала бiля сумного мiсця... Якби знав,  скiльки  прикростi  стерпить,-
обминув би, брiвши найдальшою околицею.
   Про?жджала пiдвода. "Це туди!" - зразу ж вiдзначив собi чоловiк, бо чув
тяжкий стукiт. Накладено мертвих, як снопiв. Три дядьки, вищi i хуткiшi за
мимовiльного свiдка, спроваджують безталанних односельчан: до впоко?ння.
   Ось i воно; пiдвода звернула на необгороджену дiлянку, де  вже  дожида?
викопана яма, а нову - кайлами, лопатками, плiшнями  вицюкують  гробокопи,
рухаючись, як недужi. Дядьки ж  повкидали  мертвих  до  ями  i  загортають
мiленько, бо нiколи! - треба ?хати по свiжих, що переставилися.
   Великi дерева бiля кладовища спиняли завiю, i снiг лежав тонший, нiж по
околицi. Мертвих кладено також бiля могилок, просто на бiлу поверхню;  або
загортано так неглибоко, що земля i снiг. злягаючися,  потроху  вивiльняли
?х, показуючи недавнi заметини. Всюди видно: то нога, то колiно,  то  руха
по лiкоть чи сама кiсть, чи  вигнута  спина  i  голова,-  виставляються  з
глинистого грунту i зимового покрову, як пiсля побо?ща,  веденого  вже  не
людьми, а збiгом демонiв, що не знають звичаю достойно  класти  покiйникiв
на останнiй сон.  Кинули  ?х  мертвими  i  притоптали,  швидко  через  них
перебiгши. Виказуються небiжчики крiзь снiг,  мов  з  потоплення  якогось:
бiлого i морозного,  що  залило,  але  не  закрило  ?х  цiлком,  -  так  i
спинилося, страхаючи живих.
   Хотiв вiдходити Мирон Данилович; бачить - гурток дрiбний руша?  помалу,
помалу до кладовища, навпростець через  безпарканнi  садиби,  вiдтiля,  де
дитячий будинок  рудi?.  Чого  ж  малята  самi,  без  дорослих  тягнуться?
Хитаються разом, нiби зв'язанi докупи; окремо дво? - волочать якiсь  речi,
вiдставши.
   Наблизився гурток i видно: вшiстьох тягнуть рядно з вагою, взявшися  за
його кра? i кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вiльного вiд
покiйникiв. Дво? при?дналися з лопатками. Почина?ться риття;  навперемiнки
беруться до роботи; вiльнi вiдпочивають, пiдтупцьовують i хукають собi  на
руки. Тодi пiдiйшов Мирон Данилович.
   - Добридень, дядьку, добридень! - врiзноголос вiдказують на  привiтання
копачi; здивовано i недовiрливо поглядають. Однак бiльше не кажуть нiчого.
На ряднi трупик - його руки, криво скорченi бiля грудей.
   Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрiйкових рокiв
i навiть схожий з обличчя на нього.
   - Ану, хлопцi, я поможу - хоч трохи!
   Мовчать. Один подав лопатку.
   Мирон Данилович почина? копати, але що за знак поганий?  -  зразу  ж  i
втомився. Колись вiд зорi мiг до зорi рити, забувши про  спочинок,  тiльки
набiглий пiт з брови струшував, а тепер неспроможний  пiвгодини  повертiти
лопатою. Зачав дрiбно тремтiти, немiчне i гiрко. Вiдчув таку чорну  змору,
що от-от похилить на снiг. Стояв, обпершись на лопатку.
   Перед очима трупик, мов пергаментовий шкiрою, i пойнятий темною сизiстю
в страшнiй схудлостi: кiстячечок зоставсь i шкiра на  ньому,  що  обсохла;
замiсть одежки.
   Поставив лопатку в свiже риття Мирон Данилович - так, щоб не впала,  як
руку прийняти, i признався:
   - Несила менi землю копати, хлопцi!
   - Ми самi.
   Пiшов вiн, оглянувся  з  вулицi  i  побачив,  що  вже  притрушують.  Не
осуджував ?х: "Де тут закопати, як слiд, коли немiчнi? I вiд цього трупика
крiзь снiг руки виставляться..."
   Iдучи, позира? на дворища Катранник;  то  в  одному,  то  в  другому  -
мертвi, покладенi на снiг. Але комiсiя,  байдужа  до  них,  перебiга?  вiд
порога до порога.
   Жовтi? охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспi служить як  городник,-
треба довiдатися,  чи  живий.  Господар  i  жiнка  дома:  з  кукурудзяними
качанами клопiт.
   - Сьогоднi в радгоспi нiякого дiла,- сказав  Самоха,-  так  i  зiйшлися
завчасу.  Не  дивуйтесь   мо?й   мукомольнi!   Дiстав   п'ять   кiлограмiв
кукурудзяного качанця, це - така зарплата; буду кришити.
   Порубав качани сокирою на дривiтнi i вкида? в мiшок,  потiм  гатить  по
них обухом.
   Катранник розповiв про зустрiчi - з партiйцями i дiтьми.
   - Подушать нас! - сказала господиня,  чорнява,  як  нiчний  жучок,  але
недокрiвна, аж воскувата. ?? чоловiк проти не?, нiби вiд повiсма льняного;
вуса пiдрiзано в риску.
   - Дивiться на хатнiй млин! - запрошу? вiн гостя.- Засипатиму зараз: мо?
серебро  змелеться.  В  кутку,  з-пiд  вiдкинутого   рядна,   виблискотiла
саморобна машина; i гiсть пiдступив, пильно оглядаючи.
   - Нiчого хитрого,- мовить Самоха.- Я поставив рiвно зрiзаний  пеньок  з
прикороченим корiнням. А  зверху  перекинув  другий  пеньок,  теж  рiвний,
тiльки без коренiв i менший.  Обидва  акуратно  пригнанi  кругами,  i  там
держаться камiнцi, як  зуби:  ?х  багато.  В  нижньому  пеньку  посерединi
шворiнь, от, на  йому  i  крутиться  верхнiй  пеньок.  При  самих  зрiзах,
обведено бляшаний пас i до нижнього пенька прибито.  Зоставлено  рiвчак  -
для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях,  що  он  нагорi,  збоку
забитий, берусь i кручу верхнiй пеньок на нижньому; це i вся механiка.
   - Вся то вся, а звiрувата штука! - знов дивувався Мирон Данилович, коли
господар покрутив саморобний млин;  прогуркотiло  дерево  i  проскреготiло
камiнцями. В слух вiдда?ться болiсно.
   Гiсть пригаду? собi картину в книжцi: головонiг з  очима  виряченими  i
вiдногами на всi боки, нiби  ця  машина,  -  i  каменюки  кругом,  як  тут
наваленi.
   - Камiння чого?
   - Треба; щоб нижнiй  пеньок  не  ворушився.  Самоха  засипав  товченого
качання в вiдтулину при шворенi, пiсля чого взявся  знов  крутити  верхнiй
пеньок, сухий i коренкуватий. Гуркiт став  глухий  i  рiвномiрний.  Почало
сипатися з рiвчака.
   - Це б на всесвiтню виставку, в Париж, чи що,- сказав  гiсть.  -  Нехай
подивляться! Тако? iндустрi? ще не бачили.
   - Чому ж? Я дам i в Париж, хай тiльки напис повiсять:
   "Завершення ленiнiзму  в  селi  Кленоточi",  i  рiк  поставлять  -  "На
переходi зими з тридцять другого в тридцять третiй". Пiсля виставки можна,
як  подарунок,  одвезти  в  Кремль  i   присусiдити   бiля   цар-пушки   i
цар-колокола. Буде трет? диво: цар-злиднi.
   - Скажуть, нерiвня тим двом.
   - Як так? Це ж цiннiше... Нi  з  цар-пушки  стрiляти  не  можна,  нi  в
цар-колокол дзвонити, а мо? диво кукурудзянi  качани  крушить.  Вiд  нього
користь.
   - ?м такий млин навiщо?
   - Навiщо? Сьогоднi на кожного туза-кремлiвця  одна  ферма  працю?.  Все
постача?, i птиче молоко до?ть. А мельниця спiльна.  Нехай  перегризуться,
то ?й не повiрять - боятимуться пiдсипаних  порошкiв  з  гадючо?  склянки.
Тодi скажуть: а де механiка Самохи? - давай сюди! От всякий собi в  палатi
за цвях крутить i пересiва? борошенце: млинцi пекти.
   - Премiя буде.
   - Буде: нашийник iменi вождя революцi?.
   - Цитьте! - спинила господиня. - В двiр заходять, тако? премi?  дадуть,
що свiта не побачим.
   - Я ждав; всiх радгоспнил перетрушують, - сказав  Самоха.  -  А  в  вас
були?
   - Двiчi. Перерили i вимели хату - скрiзь так.
   Самоха  миттю  накинув  дрантину  на  корiнястий   механiзм.   Заходять
обшукувачi. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться  на  горищi,
зиркають пiд пiч i пiл, i в кутки; тягнуть накриття.
   - Що це в тебе?- пита? розпорядчик.
   -  Круг  саморобний,  так  i  зветься:  круг!  -   кукурудзянi   качани
перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна,- ви ?х цiлими  не  з'?сте,  а
тако? мельницi казьонно? нема, щоб ?х крушила.
   - Поговори менi!- кричить головний i з  допомогою  мiлiцiонера  витяга?
прилад на середину хати: - Бач  артилерiю  постро?в...  Конфiску?ться,  як
протизаконна мельниця без мотора, - несiть на вiз!
   Четверо беруть механiчного головонога.  Начальник  розсiда?ться  писати
протокол i вимовля?: "...Незаконна мукомольна технiка в  межах  приватного
мешкання".
   Мугикав i повторював причiпку.
   - Штраф сiмдесят п'ять карбованцiв. I скажи спасибi, що без тюрми.
   - Де ж я вiзьму грошi? Нема! - скрикнув Самоха.
   - Не мо? дiло. Не заплатиш, мiсяць тюрми. Щоб знав.
   Вони з тупотом перейшли через двiр  i  геть  постукотiли  пiдводою,  на
якiй, поверх награбунку, височiв пеньковий млин.
   - Ну, собацюги! Ну, скаженi!- карта?  Самоха.-  Дають  качани,  замiсто
платнi, i ?ж цiлими,  хоч  задавися...  Держать  на  роботi,  бо  я  кожну
корморiзку полагоджу, як годиться,  i  всяку  машину.  Держать  i  душать.
Чортова сила...
   - Вiрно: так i зветься!- пiдхопив гiсть.
   - Що зветься?
   - Чортова сила. Я вiд старичка в потязi чув, що диявол не  серед  пекла
сидить, - його туди, в ставок огню,  вкинуть  пiсля  Страшного  Суду,  щоб
згорiв. А тим часом князю? в воздусi: нiби в просторi мiж небесами i  всiм
свiтом. Там - вiн i демони його, над душами,  мов  шулiки  i  яструби  над
курчатами.  Тепер  злетiлися  в  двiр,  близько  до  кожного:  хапають   i
розкльовують. Iспит всiм, за грiхи нашi. Христос  як  господар  бачить,  i
скоро сповниться час; хижаки зловленi будуть i вбитi через  огонь,  а  хто
терпiв i вiрний зостався, вдержить бiлий вiнець. Я, в поспiху  та  в  шумi
слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, нiби  малюнок
побачив; то - правда.
   - Важка правда! Бiси в миску  дзьобнули  i  розвалиться  тепер.  Скрiзь
пiдряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг iз сховкiв -  гребуть
собi. Де б я взяв сiмдесят  п'ять  карбованцiв?  Хай  в  тюрму  беруть  на
мiсяць.
   Жiнка в плач:
   - Туди легко тягнуть, а звiдти, з звiрових зубiв, рiдко хто вирвавсь.
   - Може, обiйдеться. Може, закону нема: брати  саморобнi  крупорушки,  -
втiша? Катранник.
   - Обiйдеться? Якби ж то. ?хнiй закон - обман собаций! - з гнiвом сказав
господар. - В радгоспi теж ? старичок, бiля рахiвницi сидить. I думка його
друга: що вся причина - вусатий бузувiр; завiв пекло.
   - Старi люди знають, ?м видно, - сказала господиня.
   - Не видно, що ?сти будем.
   - Позичмо в рахiвника грошi на штраф; потроху б вiддавали  борг.  То  -
добрий чоловiк: пiдожде. А я в город з'?жджу по хлiб.
   - Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщикiв.
   - Чоловiкiв ловлять.
   - Всiх! В яри скидають або в  степ  завозять,  верст  за  п'ятдесят,  i
зганяють на снiг - замерзати.
   - Хто казав?
   - Вернулись декотрi в радгосп: ледве живi; багато пропало.
   - От, бiда! - зiтхнула господиня. - I то ж дивiться, без  перерви  муку
заводять.
   Звiстку про яри, куди  скидають  людей,  Мирон  Данилович  сприйняв  як
новину, нiби якимсь чином йому вiдому i моторошну до останнього  жаху,  що
перед ним була  дивна  заборона,  i  над  всiм  вiяв  смуток.  Притягувала
можливiсть добути в мiстi хоч  трохи  хлiба.  Непереможно  схотiлося  знов
вiдчути смак його i пахощ: добрий i чистий, живлющий, як сонце  в  великiй
милостi. Всi почування зiбралися вкруг хлiба  Чи  в  свiтi  нема?  скибки:
йому, що весь вiк робив хлiб? Гори його! - для всiх iнших. Ну, хоч  дiтям,
коли не йому.
   З тi?ю  думкою  пiшов  вiд  Самохи,  маючи  подарунок:  два  коржики  з
качанизни. Спинившися, глядiв, як обшукувачi тягли латанi торби на вiз, до
млинового  дива,  розчепiреного  коренями.  То  -  мов  корона  нужди,  що
завершила ?? збiр, награбований i страшенно смачний для владущих.
   До чергово? хати пiд'?жджають; назустрiч ?м виходить сiм'я через порiг:
батько i купа дiтей. Батько змарнiв, аж чорний - подобизна мумi?,  i  одiж
на ньому несвiтна, з рябих ганчiрок, позшиваних  косо,  мабуть,  вiддертих
вiд негодящих кофт i спiдниць  вiково?  давностi.  Знизу  кругом  обшив  -
необiтнутою собачою шкiрою.
   Катранник, через кучугури глядiвши  разом  з  двома  перехожими,  зразу
вiдзначив собi в думцi: недавно зiдрана та шкiра. Або придушено  пса,  або
дохлого знайдено на пустирi. Ноги в дядька  опухли  чи  обмерзли;  вiн  ?х
пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, вiдрiзанi  з  рубцями  вiд
рамтя. I стали ноги товстi, як колоддя. Гурт обшарпаних дiтей тримався  за
тата з усiх бокiв. Дивно, що вони, всi босонiж i всi худющi, як стеблини,-
дуже пузатi: животи ?х торбинками вiддуваються.
   Покривленi дверi вiдхилилися в сiни, де лежить мертва жiнка; снiг  коло
не? наметений.
   Облава в  гаморi  i  тупотi  розiгналась  до  дверей.  А  враз  стихла,
приклякши i дивлячись на безсловесних мешканцiв, що стояли бiля порога.
   Начальник обшукувачiв хотiв зайти в хату, але намiр притьма стрiнувся з
такою силою вiдстраху перед з'явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина,
штовхнула назад. Сiпнувся начальник вiд  хати  i  вилаявся:  з  най?дкiшою
злiстю свого серця i виразу. Як димом обдиханi,  вiн  i  вся  облава,  хто
задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, вiдходили вiд живих  примар;
потiм прискорили ходу i в ворота вже вибiгали - до збiрного воза,  з  яким
негайно посунули далi. Три свiдки, ще коли  бригада  наближалася,  i  собi
вiдвели очi; побрели вулицею: далi вiд лиха.
   Мирон Данилович застав плачi коло старшого сина, що, лежачи на  вузькiй
постелi, важко дихав i казав:
   - Я скоро помру.
   Побива?ться мати;  i  став  коло  постелi  тато  -  неспроможяий  слово
вимовити; душа скована...
   "Це - кiнець!" - нестерпною iскрою пронеслося в свiдомостi. Враз  Мирон
Данилович застиг вiд холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце запада?  в
яму. Так пробув довго коло первiстка. Вийняв  з  кишенi  коржик  i  поклав
синовi в руку: чути, яка холодна долоня в нього i  зовсiм  безвiльна.  Очi
далекi: дивляться, але не бачать.
   Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрiмав, були всi тихо в
хатi, навшпиньках переходили i розмовляли пошепки.
   Коли ж вiн прокинувся, проказав спокiйно:
   - Гарячо? води хочу напитись! - глянув  на  коржик  i  почав  ?сти,  як
звичайно.
   Мати швиденько взяла хватки i витягла з печi чавунець - там, бiля золи,
тримала трохи юшки; поставила на припiчку i  шука?  кухоль  i  не  знайде:
вкрай розгублена... Зрештою, вiдшукавши, набрала  юшки;  дрiбно  зацокотiв
кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його,  як  на  присуд
собi, -  чи  зостанеться  Микола  жити  з  ними,  чи  будуть  покинутi:  в
порожнечi, як у прiрвi вночi.
   Його очi свiтлiшi, нiж  перед  дрiмотою.  Дожував  коржик,  повiльно  -
смакуючи. Батько переломив другий коржик надво? i надiлив менших: хрумкали
i пiдходили до печi запивати юшкою. Бачивши, як  мучився  старший  братик,
були i досi наляканi.
   Загроза проминула, але материна душа  -  в  тривозi.  Страх  збiльшився
вмить, бо в Миколи над щиколотками, крiзь лахмiття, видно: на припухлих  i
розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала  мати,  як  побачила
ру?ну живого тiла синового. Метнулась шукати чисто? полотнини i, знаходячи
ранки, перев'язувала ?х.
   Пiсля того Микола знов заснув.
   У хатi тиша:  до  самого  надвечiр'я;  коли  ж  зайшли  сутiнки,  Мирон
Данилович найтихiшим шепотом розповiв дружинi, як навiдувався  до  Самохи.
Згадав про чутку: що дехто ?здить хлiб шукати в мiстi, хоч то  небезпечно.
Ловлять i, завiвши в  глухий  степ,  кидають  на  погибель,  або  в  яруги
звалюють - не знати, чи правда.
   Дружина схопилась при згадцi про хлiб:
   - Спробувати можна, бо вже смерть. Вiд тих, що хапають,  можна  втекти;
всiх не пiймають...
   Пiд час розмови побачили - син пiднiма? руку розпачливо:  нiби  тоне  в
рiчцi i знак пода?, захлинаючися i б'ючися останнiми  зусиллями.  Пiдбiгли
до нього, але вiн зiтхнув, як з важко? гiркоти, i стих.  Не  поворухнуться
уста i вi? не здригнуться: вже недвижнi! - втекло життя вiд них.
   Мати припала - мов прикипiла кiстками рук: здавалося, стратила розум, i
от смерть ??  саму  звалить,  спинивши  терпiння,  що  прорива?ться  то  в
квилення, то нестямний плач. Поруч не? стояв батько,  тiнь  людини;  рiдко
йшла, як огненна, сльоза по безкрiвнiй щоцi. Дiти коло них - трусяться вiд
тривоги, ловлять