не квапились. Накосившись або нагрiбшись, сидiли вдома, проти сонця голяка i стругали химернi палички з зубчиками та плескатi кiлочки з зарiзами. В цiлому два таких кiлочки i прутик становили пристрiй, т. зв. тунгузьку насторожку. Проста i воднораз так хитро придумана, що аж дивно. Склади два кiлочки, поклади межи ними прутик з вирiзами, а тодi пiдстав пiд колоду - колода, пiдперта цим пристро?м, сто?ть i стоятиме хоч рiк; та досить торкнути за прутик, як кiлочки розпадаються i колода пада?. Це тунгузька плашка. Зручна тим, що кiлочкiв можна наробити цiлий мiшок i носити з собою, а колод уже в лiсi досить. Яку хоч пiдiпри, - i вже тобi самолов. Знай тiльки, де поставити та як i чим наживити. А то ще ? "кульомки", але ?х треба робити на мiсцi... Це все для дрiбного цiнного хутряного звiра i такого, що рушницею в цiм лiсi його не добудеш, як от колонок, с о л о н г о й, куниця, харза (сестра куницi), горностай тощо. А заготовляють i кладуть на мiсце цi всi причандали заздалегiдь, ще з лiта або з ранньо? осени, щоб вони там облежались, щоб набрали мiсцевого духу, щоб потiм звiрок не сахався, як самолов наставлять. Це все розповiдав Грицько сво?му помiчниковi, щоб знав, що й до чого. Робота була не важка, харчi добрi, - тож хлопцi жили собi, як на вiдпочинку. Днi спершу лiчили, робили затiски, потiм збились i вирiшили чинити за дiдiвським правилом - "врем'я само покаже" та "якось-то воно буде". Настругавши паличок доста, щодня сiдлали конi й ?хали непрохiдними нетрями, де сам дiдько ногу зломить; у вiдповiдних мiсцях вирубали метровi товстi колодки, розколювали ?х i так клали, зверху клали набiр паличок, а на деревi, поблизу, робили добру затiску. Так помалу зробили рейд кiлометрiв на сорок. I нарозтикали таких паличок та наробили затiсок до лиха. Затiску од затiски видно. Оце й дiло в них. Так не оглядiлися, коли минув мiсяць - надiйшла уже справжня осiнь, з прозорим небом, з ранiшнiми морозами, з iне?м на травах, з павутинням на всьому. Достиг виноград i хлопцi щодня набивали оскому так, що не могли нiчого ?сти. __ _Бог кохання_ А в нетрях уже ревiли iзюбри. Надiйшла золота пора - пора кохання. Могутнiй дивний бог вийшов на золотi, осяянi вечiрнiм сонцем бескеття, i в рожевiй iмлi надвечiр'я оголосив ?? прихiд - просурмив на всi чотири сторони i стоголосi луни рознесли той клич по всiх усюдах: "Любiться! Шалiйте! Божеволiйте! Бийтеся за не? - за любов! Протинайте один одному груди! Ламайте костi, збивайте роги!.. I берiть, берiть тих мрiйнооких самиць за правом сильного! Любiтесь! Множтесь!.. Слава хоробрим! Слава сильним!" I котились стоголосi луни, реготали потужно в нестямi бескеття. Ревли iзюбри. Мiсячними вечорами, млосними ранками, тьмяними, мрiйними надвечiрками. Шелестiли нетрi, тамували шаленi вибухи нестримно? жаги i охороняли бо? лицарськi та смертельнi змагання за право на любов. I лиш рев котився далеко - десь з хряском билися вогненнозорi коханцi i дивилися на них грацiйнi самицi, чекаючи, поки пролл?ться кров, i гордий, нетерпеливий, шалений вiд пристрастi переможець пiдiйде без заперечень... Чекали й тремтiли, готовi. Хвилювались. По нетрях, по бескеттях ходив бог з золотою сурмою, бог кохання. Затикав Григорiй вуха, а бог сурмив, сурмив у них. Ранками i вечорами Григорiй просиджував цiлi години, впиваючись вiдголосками тi?? стихi?. Було йому тужно. I кипiла в ньому кров. I хотiлось йому стати i заревти, потрясаючи все, викликаючи свою долю до бою, i поламати ?? ребра, потоптати ?? ногами. В лютiм нападi помсти розтрощити ??... Думи пливли, як плине вода в широкому Iманi, - гомонить срiбними голосочками, плюскотить, воркоче нiжно, вабить, вмовля?, кличе i утiка?, хова?ться в iмлi. Над падями, над кряжами стеляться тумани, нiби там ходять дiвчата i напинають намiтки, хочуть затулити мiсяцевi очi, - нехай не дивиться: грiх! Давно було пора додому, i вони були б уже по?хали, бо, мабуть, батько бурчить уже там, та Григорiя вкусила гадюка, як босi складали сiно, - тож вони мусили ще лiкуватися. Грицько перелякався був, сам Григорiй теж розгубивсь, але не показав цього. А вкусив щитомордник - страшна, отруйна гадюка. Перше, що Григорiй зробив, це пiймав щитомордника i розчавив його. А потiм став випробовувати всi будь-коли чутi засоби - такi вiдомi серед усiх тих, кого гадюки нiколи не кусали. Перше - перев'язав ногу ременем вище колiна так, що вона за яких п'ять хвилин геть посинiла, як печiнка, аж Грицько перелякався, а з виразки виступила крапелинка кровi. Потiм на команду Грицько вiдкрив патрон i насипав на ранку цiлий заряд пороху, але запалювати вагався (ану ж, як одiрве геть ногу) i одмовляв вiд цi??, хоч i вiрно?, але тяжко? операцi?. Зiйшлись на тiм, що Григорiй половину пороху струснув, а половину таки запалив. Йому i в очах потемнiло вiд спалаху. Але нiчого, не кричав, лише трохи зблiд. Почекали трохи. Нога пухла далi й болiла, головне, вiд того, що набрякла вiд перев'язу. Не мавши засобiв, Григорiй, керований зухвалою, але глибокою вiрою в те, що його нiщо не бере, не брало, то ж не вiзьме й тепер, - наклав на ногу компрес i розпустив ремiнь. I клали сiно далi, але вже повзувались. До вечора нога так спухла, що Григорiй не мiг ходити. Другого дня було гiрше. Григорiй блював, нiчого не хотiв ?сти, але ?в через силу. Грицько був в одча?, вимагав негайно ?хати, але Григорiй заспокоював i тримався спокiйно сам. Чотири днi воював органiзм з отрутою. Це була цiла трагедiя для Грицька - спостерiгати i не мати сили якось допомогти. Вiн висував силу проектiв - ?хати в Iман, ?хати назад, з'?здити до Диди до знахарки - i хотiв все негайно здiйснювати, та товариш спокiйно, але рiшуче забороняв. Кепкував. Наказував. I Грицько, хлопець неабияко? круто? вдачi, скорявся. Упевненiсть i добрий настрiй друга його заспокоювали. Кiнчилось тим, що Григорiй був правий - нiяко? халепи з ним не сталось. Ще чотири днi - i вiн цiлком видужав. Проте багато днiв вони змарнували. __ _Коли виру? кров_ Хлопцi надумали були вже збиратися додому, як тут прибiг Заливай, а слiдом за ним при?хала... Наталка. Кiнь пiд нею був мокрий i аж тремтiв, - тож гнала без сталого вiдпочинку, без зупинок, либонь. А сама... сама була спокiйна. Побачила iце здалеку, що хлопцi живiсiнькi, i була спокiйна, весела. А до Григорiя навiть байдужа. Не наближалась до нього, уникала зустрiчатися поглядами. ?хавши назад, зупинились на Бiкiнi, там, де вiн, склавшись iз безлiчi струмочкiв, тiк уже широченькою рiчкою. Тут стояв курiнь. Тут днювали. Натрапили на барсовий слiд i ходили полювати, залишивши усiх собак вдома. В гущавинi на такiм полюваннi собаки зайвi - заженуть десь, i не вглядиш. Думали так заскочити. Довго нишпорили, але без наслiдкiв. Так i облишили. Зате натрапили на цiкавiше... Уже сонце похилилось на захiд i заходило надвечiр'я, як вони сидiли потомленi на колодi в гущавинi перед великою галявиною. Вiдпочивали. Сидiли мовчки. Десь далеко сурмив iзюбр, i луна котилася нетрами. Вiн починав з низько? ноти i пiдносив ?? дедалi вище, до шаленого боевого реву-виклику. А у вiдповiдь - тiльки луни. Григорiй сидiв поруч з Наталкою, У нiм вибухло те, що вiн був приспав уже. Вибухло з дикою силою, заболiло, застогнало, та вiн сидiв i мовчав. Слухав, як у скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замрiяно майструвала щось iз кори. Вправно. Мистецьки. "Почекайте, ось буде диво". У не? була вже готова сурма - рiг з молодо? кори, ввинуто? спiраллю, завдовжки з метр. Тодi зробила пищик, попробувала, застромивши його в дiвочi губи, - "пищить", а тодi вправила в вузький край сурми. Приклала до уст i стала чекати задумано. А коли знову проревiв далекий iзюбр, Наталка нахилилась i, пiдiймаючи сурму вгору, вiдтворила пристрасний, бо?вий iзюбриний рев. Шалений клич. Луни пiшли вистрибом, покотились: туди, на поклик. Артистична провокацiя! Секунди бiгли з дзвоном. I раптом пролунала вiдповiдь... Знову виклик... Знову вiдповiдь... Ближче... Ближче... Розпалений бик гнав десь, забувши про всяку обережнiсть, ламаючи хащi. Мимоволi у кожного руки самi намацали зброю, пiдкоряючись стихiйному, слiпому iнстинктовi мисливця. А Наталка викликала i за кожним разом тихше, вiддаляючись. I вже чути було, як трiщало суччя пiд ногами розпаленого рогатого лицаря. Тупiт... Ось вiн, близько, став десь, слуха?. Чмиха?... Наталка мовчить, завмерши, мерехтить очима... Раптом з другого боку, - i зовсiм близько, - iнший рев. Другий бик! Поспiшав, видно, мовчки, до ревища двох. Перший, зачувши, проревiв так, що в Григорiя i серце затремтiло. Не вiд страху, нi. Не вiд азарту, нi, - вiд почуття в тiм ревi сили, стихi?, мужностi розпаленого самця, що його пристрасть та ревнощi доводять до самозабуття, до божевiлля. Трiщання кущiв. Мить... I ось вiн на галявинi. Близько, ступнiв за сто лише. Став. Тремтить увесь. Послухав. Чмихнув i. нахиливши голову, прикрашену могутнiми рогами, копнув землю, а тодi, видобуваючи десь з звiриного серця першу низьку ноту, пiдносить голову на витягнутiй ши? i пiдносить ноту. Вище. Вище! Доводить ?? до найвищого напруження, викидаючи в небо все, що в нiм виру? i кипить... I видно, як з розкрито? пащi йому йде пара, мов дим, над червоними яснами. А око, налите кров'ю, мерехтить... В цю мить короткий рев, скорiше стогiн, i на галявину виламу?ться другий iзюбр. Став, пирскаючи, копа? землю... Тремтять до бою один i другий. Почали сходитись. Два демони, двi сили, - втiлення цiлого цього свiту. Стали один проти одного, витягли вниз ши?, нагнувши голови - рiг проти рогу. Копають землю, аж вона летить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки i б'ють один одного ногами з ляскотом, iз стогоном... Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрiзь. Розходяться, копають землю i знов... Упираються рогами один в одного, аж лускiт iде. Григорiй припав до них очима, як i iншi присутнi. Не дихав. А два красенi, два гордi демони шалiли, стогнали в геро?чних позах борцiв за любов, за самиць, за право володiти ними. Десь вони там стоять i дивляться... Григорiй хвилювався. В ньому кипiла кров. Вiн зцiпив зуби, сидячи бiля дiвчини, бiля свого болю, бiля сво?? згуби. Тут тремтлива дiвоча рука схопила мiцно його за лiкоть, його наче вдарило струмом, - повернув голову... Але Наталка дивилась не на нього, вона аж нахилилась вперед, впинаючись блискучими очима в iзюбрiв. А очi, очi! Чи це вона йому звелiла натиском руки, чи це було нагле, шалене почуття ревнощiв, - вiн швидко пiдкинув рушницю i вистрiлив, не здаючи собi справи. Мов ударенi блискавкою, iзюбри кинулись врозтiч. Один щез в хащах, а другий чкурнув просто на них. "Влучив" - майнуло Григорi?вi в головi. Iзюбр, мало не потоптавши, пролетiв над ними, мов вiтер, i подався хащами. Всi втрьох схопились i, як хорти, подались слiдом. Гнали, пригинаючись до трави, опанованi непереможним, диким iнстинктом пращурiв. На травинках де-не-де були краплi кровi... Довго тропили. I догнали... На марi, зав'язши по черево всiма чотирма ногами, лежала горда тварина, витягши по травi гарну, пишнорогу голову, i зрiдка стогнала. Пiднiмала голову вгору, вгору на витягнутiй ши?, хапала нiздрями повiтря i знову клала ?? на траву iз стогоном... I знову... Григорiя наче хто враз шеминув ножем у серце: "Це ж ти! Це ж ти так... Зацькований... Ось так..." Зацькована, смертельно поранена тварина, не в силi видертися, в останнiй агонi? пiднiмала голову високо i дивилась, дивилась здивованими вогкими очима на сонце... З нiздрiв, разом з повiтрям вилiтали кривавi росинки... А потiм клала тую голову на траву iз стогоном - "у-ф-ф!!." Григорiй миттю пiдняв рушницю i вистрiлив. Повернувся круто i пiшов. Пiшов. - "Ще не хватало, щоб тебе живцем вовки гризли". Бачив лише, як тварина, немов ударена громом, рвонулась, вихопилась iз багна усiма чотирма ногами i впала набiк нерухома. - Куди ж ти? Куди ти?! - гукала до нього. Але вiн, не обертаючись, iшов далi. Навпростець. А в очах... А в очах йому стояли сльози. * * * З того iзюбра, з нiжок, пiзнiше Наталка пошила собi унти, лапчатi. Чотирьох нiжок було мало - це лише на один унт, - але вона добавила ще чотири вiд тих, що були з пантування, i пошила. Розцяцькувала ?х горноста?вими снiжинками, оторочила риссю. А наставку шовкову, чорну, вигаптувала жовтою i червоною заполоччю. Але цi нiжки були замiтцi серед iнших, глянеш - одразу видно: то лiтнi, а це осiннi - "ревiчнi", з тi?? пори, коли iзюбрi дурiють з пристрастi... i гинуть. _Роздiл дев'ятий_ _ЗИМА_ _Перед великим полюванням_ Пiшли снiги. Вдарили морози. Тайга вбралась у новi шати. Осiнь тут золота, але швидка, коротка. Уже в жовтнi почалась зима. Зайшла пора бiлкiв'я - гаряча пора для мисливцiв - пора полювання на вивiрку та на всякого хутряного звiра. Коли б iшлося тiльки про полювання та про екзотику, ми б тобi, читачу, розповiли, як мисливцi нашi здобували рисiв, ловили колонкiв та солонго?в, капканили вовкiв; розповiли б i про те, як вони стрiляли вепрiв. Але не про те мова йде. Скажемо тiльки, що вони тим i були зайнятi. Зразу, як пiшла ходова вивiрка, пiшли за нею по нетрях i нашi мисливцi, здобуваючi? в день то тридцять-сорок штук. Так днiв п'ятнадцять навздогiн. Зайшли грець його знав куди. А ходова вивiрка - це та, що мандру? (мiгру?) цiлими армiями, з краю в край, шукаючи лiпших харчових баз, переходить рiвнини, переплива? рiки - i йде, йде. I от в момент, коли вона дозрiла хутром сво?м, iдуть по не? мисливцi. Але й бiдкувавши i iншого звiра здобувавши, вони все чекали на момент - на справжн? полювання, на путн?, на те, що стряса? всiма нервами, але й да? великий заробiток. Вiдполювавши ходову вивiрку, повернулись i кинули жереб, куди кому йти на мiсцеву та й на iншого звiра, - чи батьковi з Наталкою на Голубу, а Грицьковi з Григорi?м на Бiкiн та Iман, чи навпаки. Хлопцям Випало на Бiкiн та Iман. З морозами та снiгами i мисливцi вбралися у новi шати. Уже не взували iчагiв, а взували унти "половинчатi", а зверху ремузи - шкiрянi холошi, напущенi на унти i пiддерезанi пасом, щоб не набивався в унти снiг. Поза тим одяг у них був майже лiтнiй, бо у важкiй одежi по нетрях не ходитимеш, зiпрi?ш, хоч би й на п'ятидесяти-ступневому морозi. Лише возили з собою к о з л я к и про всяк випадок: як де зупинятись ночувати - то одягати. Григорiй у мисливствi намагався забути про все - про свою дурну долю, про невiдоме майбутн?; намагався не дивитися вперед, забувши про весь свiт. Хай, все одно, там нiчого не видно. Лiпше не думати, жити, поки можна, дихати, дивитись на сонце, що слiпило геть, сяючи та мерехтячи в снiгах, пiдставляти груди пiд вiтер, слухати, як шумлять кедри верховiттям... Часто, заслухавшись того шепоту, тi?? казки зимово? та замилувавшись вивiркою, забував навiть, що йому саме в не?, в ту вивiрку, треба стрiляти. Вивiрка з того мала користь - рятувалась вiд смертi. Хлопцям у мисливствi спершу велось кепсько. Було багато снiгу. I хоч на кедрах та лiщинi було сила горiха, проте вивiрки мiсцево? було мало. Ходова ж, пройшовши, не тiльки не затрималась, а й потягла з собою десь навiть мiсцеву. Колонок зiйшов десь з осенi ще - в нетрях було мало мишi, тож пiшов десь на рiвнину за нею. Де-не-де трапиться слiдок - нiби хто потикав трьома пальцями, складеними пучкою, - ланцюжок на снiгу - то нишпорив колонок. I то понад джерелами, де менше снiгу. Але даремно старався з усiх сил Рушай вiдшукати його, - колонок гулькне пiд снiг i там ходить собi по дуплянках та по камiнних розсипах. На Iманi хлопцi попiдiймали - тобто настановили - всi тi самолови, що заготовили були з лiта, i з тим пiшли на Бiкiн, назад. Там - лiпше. Старий Сiрко з Наталкою повернулись на Бiкiн теж. Воно на Голубiй було й нiчого, та Наталка в одну душу - на Бiкiн та й на Бiкiн. I сниться ?й той Бiкiн. Там, мовляв, лiпше. На Голубiй вони трохи пополохали вепрiв та закапканили три рисi. А одну Наталка пiймала живцем. Довго гнала вона ?? "взрячку" по снiгу. Цiлий день. Оце зажене на дерево, вiдiйде i чека?, поки вона знову зстрибне на снiг, а тодi знову за нею... Поки не втомила остаточно. А далi навернула ?? на широку падь, дала ?й вибiгти на чисте, та як припустилась слiдком на лижвах, мов вiтер. Не в спромозi втекти уже, - рись перекинулась на спину черевом вгору, випустила пазурi i зайняла так оборону. Наталка швидко скинула лижву з право? ноги i спокiйно поставила ногу рисi на живiт. Нога взута в дебелий унт, а в серединi ще й товста козуляча панчоха. Рись вхопилась мертвим похватом за унт, вгородила в лосину шкiру пазурi та так i заклякла, не випускала. Ба, вона хоч i хотiла б випустити, то вже не змогла б. Ноги зiмкнуто корчем од страху i лютi, а пазурi в'?лись в шкiру, i ?х годi вже було визволити так просто. Та з тою риссю не повелося. Коли Наталка вже на таборi скидала унт разом з риссю, тая вража кiшка хапнула ?? пащекою за ногу. Прокусити - не прокусила шкiряну панчоху, але Наталка скрикнула вiд несподiванки. Налетiв Заливай, як демон, i без нiякого попереднього слiдства просто задавив тую рись, та й уже. Наталка i не шкодувала. Взагалi ?? щось нiчого не цiкавило, ?? тягло на Бiкiн. А на Бiкiнi знайшли сво?х, що вже були тут. Тут вони й полювали гуртом. Було багато страшного. Було багато веселого. Було багато радостi й смiху... Але хто про це зна?! Наталка бавилась, як мала. Там, де треба було серйозностi, вона дурiла. Псувала iнодi полювання, але нiтрохи тим не журилась. Вона була навiть смiлива, як дитина, бо ?й, либонь, невiдоме було почуття страху. Лише Григорiя вона боялась. Та вiн з тим звикся. Вiн i з того вже радiв, що вона тут. Нiколи не забути йому одного епiзоду з цих днiв, що був у нього з нею, з цi?ю дикункою, зв'язаний. __ _Цiною дружби. "Злодюжка"_ Якось пiшов вiн бiдкувати з дубельтiвкою. Далеко зайшов i ходив собi по кедрачах, задравши голову, непомiтно заходив все далi й далi. Часто стояв i, замiсть стрiляти, дивився, як вивiрка пора?ться з биркою... I згадував того бурундучка, що вiн його пограбував колись, як ще вперше опинився в тайзi. Як то вiн тепер пожива??.. А коли вже мав вертати, то було не рано, несподiвано почув трiскотняву, якийсь пiдозрiлий шелест. Глянув - на нього йшла цiла череда якихось тварин, нишпорила. Григорiй хвилинку подумав, побачив височенний виворотень поблизу i вмить видряпався на нього. За хвилину те мiсце, де вiн щойно стояв, i навколо нього захопили вепри. Вони нишпорили пiд снiгом, хрумкали, чавкотiли, розмелюючи щелепами кедровi бирки i вибираючи горiхи. До лиха ?х! Тут були i невеликi пiдсвинки, i великi вепри. А один був здоровенний, як бугай, - ходив у центрi, а все менше сновигало навколо нього, вiн, як гора, межи всiх. Григорiй збагнув, що це i ? отой сiкач - отаман вепрячий. що про них розповiдають страшнi речi. Тут лише вiн пошкодував, що опинився отак з дробовиком, а не з гвинтiвкою. Стрельнути шротом - це тiльки нашкодити. Вепр - не вивiрка. А сiкач, почувши людський дух, гуркав, злостився. Щетина на нiм, як на ?жаковi, сто?ть пилкою по хребтi. Високий на ногах, грудастий, рилатий i сухозадий. Страшна потвора. Iкла пiдiбгали верхню губу й стирчали, мов ножi. Стрелити, щоб розiгнати - не можна, бо сiкача не зляка?ш. Навпаки, вiн розлютиться, то певно геть увесь виворотень розтрясе. Шкоди ж йому вiд шроту - як вiд бузиново? пукавки. Проте вепр його не бачив, бо дуже для нього зависоко. Григорiй був зодягнений зле для довгого сидiння на такому високому, почесному мiсцi, а вепри не квапились. Чавкотiли навколо: напали, бач, на великi поклади ?жi. Ех, якби оце гвинтiвка та Сiрко з Сiрченятами. - було б дiло! Сiкач кiлька разiв пiдходив пiд виворотень. i Григорiй вiдчував, як той виворотень схиту?ться. Чуха?ться, сатана! Почав падати снiг. Пiднявся вiтер. Нарештi Григорi?вi урвався терпець, - проклятi чушки! Вiн спересердя вистрелив. I просто-таки сiкачевi в морду. Така думка була: "Перелякаю, очi повибиваю". Пострiл зробив належне враження: розлючений, ущипнутий шротинами вепр оскаженiв, почув ворога, гуркнув i кинувся на виворотень... I вiн би той виворотень, мабуть, розкришив би, якби не сталася незрозумiла несподiванка... Миттю весь табун i сiкач вкупi кинулись навтiки, затрiщали по всiм лiсi i щезли, мов i не було ?х. "Тигр! Далебi так". - З Грицькових оповiдань Григорiй знав, що в цих краях за тутешнiми законами слiдом за вепрами неодмiнно ходить тигр, - пасе i з того живе. Така невиключена можливiсть - зустрiтися з тигром, мавши дубельтiвку в руках, була не зовсiм при?мною. I хоча знав i те, що кiшка ця людини бо?ться та перша ?? нiколи не зачепить, але... ану ж, як вiн голодний. Проте нiякого тигра це було, та й хiба тут углядиш що? Смеркало. Крутила веремiя. Мавши вибiр мiж можливою смертю в звiрячих пазурах i певною смертю на виворотнi вiд холоду, Григорiй почекав мить, послухав, а потiм рiшуче злiз i пiшов. Але куди йти? Снiг сипав такий, що нiчого не видно. Вiтер крутив вiхолу. Темно... Тут тiльки збагнув, яку зробив дурницю. В нього не тiльки путньо? збро? не було при собi, а й сiрникiв. Отже, нiяк було й вогню розкласти. Якийсь час iшов з упертостi. Але куди йшов, не знав. Опинившись в безнадiйному становищi i знаючи, що зайшов далеко та що йому не виблукати вночi, вирiшив чекати, поки вщухне вiхола. А щоб не замерзнути - вирiшив тупцювати навколо товстого дерева. Так вiн крутився довго. Разiв кiлька пробував запалити вогонь без сiрникiв - насмикав вати з куцини, понатикав ?? в патрони i стрiляв... Так вiн розстрiляв всi набо?, а вогню не розпалив. Пройнята потом вата не тлi?, клята, - покурить-покурить та й гасне. Трохи перестало крутити. Тодi вiн пiшов далi, полiз по снiгу напропуд. Стомився. Веремiя тим часом закрутила ще дужче. Тодi сiв мiж кедрами i вирiшив чекати ранку. Тримався з усiх сил, щоб не задрiмати, бо знав, що тодi навряд вже чи вийде вiн переможцем в цьому дурному змаганнi з стихi?ю. Тримався, тримався... i задрiмав. Власне, не задрiмав, а сидiв i думав про всяку всячину... Розбудив його стороннiй дотик. Схаменувся - перед ним стояла якась тварина i лизькала його в нiс. - Заливай!!! Заливай радiсно загавкав. По хвилi пiдiйшла постать, вся бiла, залiплена снiгом, - десь брьохалась по пояс у снiгах. Наталка! Важко дихала. Вибилась iз сил. - Живий? - спитала вiдсапуючись. - Живий, - вiдгукнувся стримано. Довго вiдсапувалась. Потiм сказала сердито: - Хто ж так ходить?!. От iще... Бiльше вона нiчого не сказала. Видно, що пройшла багато без зупинок, без лижв та в пiтьмi по нетрях. А веремiя крутила. Постояли якийсь час. Потiм пiшли. Довго борсались у снiгу - i заблукали десь зовсiм. Наталка зразу не послухала Заливая, що тяг у свiй бiк, - вона думала, що лiпше орi?нту?ться, а тепер побачила, що сама збилась. Та сил уже не було. Треба чекати. Натрапивши на якусь скелю в гущавинi, Наталка вибрала затишне мiсце пiд густим дахом сплетеного i покритого снiгом гiлля. Тут було сухо i зовсiм не було снiгу, сухий густий мох, купа листя, бур'ян. Безсило опустилась на землю i сiла, притулившись спиною до пня. Григорiй постояв i сiв поруч. Заливай лiг у ногах. Вогню нiчим було розпалити, бо у Наталки теж не було сiрникiв (не здумала, як iшла), - то ж сидiли так... Розвиднялось. Веремiя ущухла. Вимучена дiвчина спала сидячи. "Тож змучилась так!" Тiльки тут, тiльки в нетрях, у цих жорстоких умовах ? та справжня людсььа солiдарнiсть, що робить геро?чнi речi, як звичайнi, як свiй обов'язок, i нiхто нiколи не здума? назвати ?х геро?чними... Дiвчино у снi, не маючи сили тримати голову, обiперлась об щось (то були Григорi?вi груди, але звiдки ?й про те знати?) - i так спала. Як мале дитя у матерi. Сонна поворушилась, влаштувалась зручнiше, мов на подушцi. Спала солодко, звiвши лице трохи вгору, втягши голову в плечi. А Григорiй сидiв i боявся рухнутись, боявся розбудити. Хай. Нехай спить. Вже розвиднилось. Було тихо. А дiвчина щось марила у снi, посмiхаючись. Якийсь дивний сон блукав пiд ?? повiками, ворушив бровою, розпалив i розiмкнув трiшечки гарячi уста... Григорiй дивився на тi уста i боровся сам iз собою. Йому хотiлося поцiлувати ??. Нишком. Так, як мати цiлу? сонну дитину. Раз лише. Вона не почу?. I вiн, як злодiй, дослухаючись до ?? дихання, тихенько-тихенько поцiлував... Раз лише. Дiвчина розплющила очi. Заморгала вiями. Здивовано, потiм злякано. Швидко вiдхилилась вiд грудей. Смiшно, на?вно, торкнула долонею за уста, що на них ще горiв поцiлунок... I враз спалахнула. До слiз. Схопилась. Закрила лице руками. А тодi швидко повернулася i пiшла. Подалась. Навiть вiнчестер забула. Заливай слiдом. Збентежений, спiйманий на злочинствi, приголомшений i засоромлений Григорiй розгублено дивився ?й услiд. Кляв себе. Вперше побачив, скiльки лиха може нако?ти один поцiлунок. "Йолоп, ай йолоп! Як брутально, як нахабно повiвся вiн з цi?ю гордою i чистою дiвчиною! Але ж вiн не думав, що вона почу?. Але ж вiд того ти не менший йолоп! Злодюжка". Насупившись, Григорiй сидiв i не знав, чи йому йти, чи вже не йти. Потiм таки зiбрався i пiшов, захопивши ?? вiнчестер. Ось i табiр... Виявилось, що вони, хоч i багато вночi кружляли, проте замалим не потрапили, були зовсiм близько вiд дому. Григорiй пройшов мимо, поставив тихенько вiнчестер бiля дерева i пiшов собi... "Злодюжка!" Звернув убiк i пiшов. Наталка, насуплена, чекала на краю галявини. Дивилась, не обертаючись, кудись просто себе... Ясно, ?й незручно вертатись без збро?. Поблукати трохи... Повернувся до табору уже тодi, як здалеку почув дзвiнкий Наталчин смiх, веселий, розкотистий. А вона дурiла, бавилася з Залива?м. Химерна, незрозумiла дiвчина! Пiсля цього нашi ловцi вирушили додому, щоб встигнути на кутю. _Рiздво в пралiсах_ Iшли майже без зупинок день i нiч, i знову день i нiч. - А вже ж Святвечiр пiслязавтра, - лiчив старий Сiрко i хвилювався. Як то вiн загаявся так! Такого ще й не бувало.I квапився. А снiги глибокi, а стежки непроторенi, як не чхай - вище себе не скочиш. Йшли не перепочиваючи: ?ли i спали на ходу i конi, i люди. Коли б крила - льотом полетiли б. А так - брьохались в снiгах по вуха. Сiрко все рахував - знову i знову, намагаючись перехитрити себе i, зда?ться, зовсiм збився. Нi-таки, - вже сьогоднi Святвечiр! Так виходило. А додому ще далеко. Синiй-синiй та холодний вечiр застукав ?х в дорозi, мокрих, як мишi, - i вiд поту, i вiд наледiв, куди вони потрапляли, iдучи рiкою. Замiсть додому, вийшли на якiсь бараки у вершинi одного з допливiв Бiкiна. Старий Сiрко здивувався, збентежився, - новi бараки! Аж куди посунули лiсозаготiвлi! Диви! Але ж це не дiлянка Бiкiнського лiспромгоспу! Коло баракiв зупинились, - спочити трохи i посушитись, бо потрапили в наледь i помочили унти. Це дивна рiч - на замерзлiй рiчцi при такiм морозi намочити ноги, бродити по колiна в водi. Але бува?, в цiм кра? все бува?. При товщинi криги в метр людина бродить по водi, як улiтку. На перекатах вода промерза? до дна, горiшня ж течiя напира?, крига не витриму? i репа?ться, - вода iде поверху межи кригою i снiгом, i горе тому, хто туди вшелепка?ться, як от нашi звiролови. Та нашi - люди бувалi. Траплялося ж, що люди й гинуть. Отже, сушили швиденько унти та годували коней бiля одного бараку. В барацi було повно людей - колгоспи вiдбували трудобов'язок на лiсорозробках. А насупроти, через рiчку - був другий барак. Але там, кажуть, - репресованi, засланi сюди "заключенi"... Напо?ли коней. Грицько з Наталкою пiдтягали попруги, прибирали овес, лаштувались далi. Небо було син?, холодне. Скелi стояли, як мури. Лiс занiмiв на холодi, чорнiв нашорошено. А Григорiй дивився на той бiк. Його тягло туди. В присмерку було видно, як там - на тiм боцi - вештався хтось з вiдрами. В барацi горiв вогонь, коло бараку щось пиляло дрова. Перестало. Хтось гукав: - Аррлов!.. - ?сть, таварiщ карнач! Я слушаю. - Скажi етiм девкам... етiм шлюхам, пускай живей пiлят, я жрать хачу! - ?сть, таварiщ карнач! Ей, ви (гидка лайка)!.. iлi вас прiгласiть?!. Пилка - чирги... чирги.... Небо син? та холодне, i пустеля - пустеля. I раптом на лютiм морозi, пiдпихаючи тяжку, тугу пилку, зрина? голос, зовсiм молоденький, журливий дiвочий голос, нiжний, степовий, як чайчине ячiння: ...Ой, куди ж, куди, куди Я тепер попала, - Замело й малi слiди Там, де я ступала!.. Чайчине ячiння, - туга безмежная... А другий голос, такий же юний i журливий, пiдтриму?, горнеться в холодi до першого, як волошка до волошки: ...Там, де я ступала, Там, де я страждала... Мати ж моя, мати ж моя, - Я ж тепер пропала!.. - Адставiть п?снi!!. I клац-клац закривкою. Григорiй нiколи не лаявся брутально, але тут не витримав. Хай же Бог простить - сьогоднi ж Святвечiр! "Боже мiй, Боже! Та чи Ти ж ? на небi?! Чи Тебе шукати та на прю викликати, Боже? Куди ж Ти дивишся?!!" А небо син?-син?. Байдуже. А сопки та кряжi понурi, як мури непрохiднi. А нетрi безмежнi та чужi, по пояс снiгом заметенi, непролазнi. Та нi дорiг, та нi стежок... Та нi рiднi, та нi вiсток... З тяжким серцем рушав Григорiй з цього мiсця. Ноги стали, як свинцем налитi, а чи то в землю вкопанi. Здавалось - вiн не зрушить ?х. Стояв i дивився туди, пiдсвiдомо то знiмав гвинтiвку, то чiпляв ?? знову... Вже все було готове до вимаршу, а вiн не рухався, - мов загiпнотизований, дивився на той бiк, у темряву. I нiхто не знав, що вiдбувалося в нiм. Наталчин голос вернув його до дiйсностi!: - Ну ж!.. - Вона стояла напроти нього i промовила те "ну ж" сердито, а очi запливли ?й при зорях iншим, пiдозрiлим блиском. - От iще!.. Гукай його... Рушили. Зажебонiв, зачиргикав снiг пiд копитами. Григорiй плентався ззаду, а його переслiдувало чиргикання пилки та чайчине ячiння, переслiдувало довго в тiм безконечнiм скрипiннi снiгу. Не то вiд того ячiння утiкали, не то когось доганяли, - либонь вчорашнiй день доганяли, нi, Святвечiр, - гнались Сiрки без вiддиху... I догнали! Бува? так, що можна вчорашнiй день догнати. Але це бува? лише в таких нетрищах, де нема? календарiв, де людина зрештою сама календар встановлю? по сво?й здiбностi та й з конечностi, де година чи день не вiдiгра? нiяко? ролi, де бiльше анiж деiнде пасу? ота примовка: "Все нiщо в порiвняннi з вiчнiстю!" Старий Сiрко, далебi, обчислився. Вони додому прийшли-таки на Святвечiр, бо прийшли саме на кутю i на святвечорове поготiвля. А може, то стара Сiрчиха обчислилася. А може, й нiхто не обчислився, бо нiхто не годен того перевiрити тут. В кожнiм разi вони не спiзнилися i прийшли додому саме якраз. Дома ?х чекала гаряче напалена лазня - по-чорному, в хатi кутя на покутi у вiвсяному кулi, мрiйна лампадка пiд образами, застелений скатертиною стiл, тиша святвечорова. Як у дитинствi Григорi?вому. Спершу вони втрьох парилися в лазнi - два Грицьки з батьком. Здорово! Так, як тiльки тут умiють париться. Григорiй нащо вже дебелий, але не мiг витримати того, що виробляли Гриць з старим Сiрком. Вони пороздягалися ще в хатi, забрали березовi вiники, мило й мочалку - i так, в самих валянках та дохах наопашки, пiшли крiзь 50-ступневий мороз до лазнi. А лазня була вiд хати метрiв за 150, над замерзлою рiчкою. Така собi комiрчина, а посерединi пiч з дикого каменю, а в нiй - казан. Попри стiну широка полиця вгорi. Розпечене камiння дихало вогнем. Старий Сiрко з сипом взялися з ентузiазмом до процедури, яка для ?вропейця може видатись лютим катуванням, iнквiзицi?ю. Вони лили воду на розпечене камiння i тако? пари напустили, що не продихнеш. I в тiй задушливiй парi сперш обливалися нестерпно гарячою водою. А тодi залазили пiд стелю на полицю i перiщили один одного березовими вiниками, перiщили люто. Обливались крижаною водою, а тодi знову майже окропом. Терли шкiру мочалками, як наждаком, - дерли ??. I знову перiщили вiниками. А тодi з гиком червонi вибiгали на снiг i в сумерку качалися по снiгу, гуляли в снiжки, як дiтлахи, - батько з сином! I знову залазили на полицю та додавали березово? кашi. Отак баняться!!! Григорiй дивився на них i смiявся: - Нiчого, звикну й я до цього. А тим часом вiн i так добре побанився, не вдаючись до тi?? страшно? екзекуцi?, i почувався так, нiби змив усi грiхи з себе. Все змив. Не змiг тiльки однi?? речi змити - бо то було на серцi: поцiлунку отого свого злодiйського. Та ще не змiг змити отого: "Ой, куди, куди, куди я тепер попала..." ячiння чайчиного i туги вiд нього на серцi глибоко?. Святкували Рiздво. Сiрки святкували його, як з дiда-прадiда велося: з кутею на Святвечiр i з усiм тим зворушливим i романтичним ритуалом, що такий пам'ятний Григорi?вi з дитинства. З вiршуванням, з колядками. Рано-вранцi, ще вдосвiта, щось застукало в дверi. - Пустiть вiршувати! - почулось з сiней. Мати озвалась вiд печi: - Iдiть. Дверi вiдчинилися, i до хати увiйшов святково виряджений вiршовник. Скинув шапку, пригладив рукою волосся i почав старовинно-старовинно?, тако?, що Григорiй нiколи й не чув, вiршiвки, мистецьки складено?: - Христос народився, щоб мир звеселився. Пiсля Адамового грiха родився в Вiфле?мi, та в стайнi, не в домi, - от дивина яка! Зiрка ясненька, гарна, кругленька, прикотилась аж над Вiфлеем, там стала, де вже сама знала - освiтила всю стайню кругом. Пастушки з степу прибiгли к вертепу, ще й по ягнятку принесли, - на дудочки грали, поздоровляли та й знов до отари пiшли. А янголи святi?, крилатi?, чуднi? та так же лепська спiвали, що ми родились та й поженились, а далебi, ще й не чували. Вiл та осел стояли кра? ясел, - отже, й вони Христа впiзнали, ще й на колiнка впали - i дишуть на нього, бо знають, на кого. А три? царi принесли Христу дари iз Востока, - тут ?х поклали ще й поздоровляли по-письменськи звисока: "Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а вiйни нiколи не було, щоб ми таки пожили всмак". Iцько старенький був ?м раденький, прийняв гостинця: "Сiдайте Ви в нас, почасту?м ми вас, чим Бог нам дав". Зараз же як пiдсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи... Царi як хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, ввi снi царям шепнув: "Гей додому махайте та Iрода обминайте, бо ви вчора у нього були i слово йому дали - ще раз побувати i всi? новини переказати". Царi схопились, перехрестились, налiво повернули та й додому чкурнули..." Так вiршував старий Сiрко. I треба сказати, що Григорiй слухав його з величезним дивом. Багато вiн чув вiршiвок, багато сам знав, але тако? зроду не чув. Аж потiм Григорiй удень вивчив ??, ту вiршiвку, всю, особливо йому сподобався кiнець ??, приперчений добрим народним гумором, про те, як Бог покарав Iрода за те, що вiн маленьких дiтей повбивав: "...Бог посила? пару, на Iрода всю кару за дитячу неповинну кров. Його дуже мутило, коло серця нудило, коло очей позеленiло, попiд носом почорнiло, немов у пса пiд хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не схотiв хлiба ?сти - пропав безвiсти, немов у ярмарку собака..." Вiршував сам дiд Сiрко. А що ж робити, як нiкому вiршувати? Не ведмедям же це робити? А без цього Рiздво - не Рiздво. По тому Сiрки один одного поздоровляли... Тодi сiдали до столу - пили, гуляли... Потiм вiдпочивали... А вже в обiд добре гуляли, як належить. Скiльки тi? наливки та медово? попили! А увечерi приходили колядники: Наталка, в гарному дiвочому убраннi, якого ще не бачив Григорiй у не?, закосичена, ще й, ба, на ши? намисто й дукачi, над чолом волосся перетяте блакитною стрiчкою; Грицько у сво?й святковiй парубоцькiй одежi; а назверх у обох накиненi оленячi дохи наопашки. Постукали. Увiйшли в блискiтках снiгу... Колядували. Почали вдвох, а кiнчили всi гуртом, бо таки цiлий день пили добре. Навiть Наталка, що нiколи горiлки в рот не брала, сьогоднi випила аж три чарки: за матiр, за батька i за всiх, - i була рожева, як макiв цвiт. Григорiй теж колядував. Спiвав. Почав свята весело, та... Помалу напосiлася туга. Чорна туга. Чи то вiд горiлки, чи вiд чого iншого, - нiби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як у лещата... Ще там, у тайзi, якось забував про все. А тут, в цiм святковiм дозвiллi, звiльнена думка почала бунтуватись i так само почало бунтуватись серце, мов в залiзнiм капканi защiпнуте. Вiн не знав, де i до чого себе прикласти i де тую тугу втопити, i що з тi?ю головою зробити, - вiдчував, як на карку тiй головi мулько. На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди... Вiн би вже тепер з цiлковитою апатi?ю i байдужiстю полiз до самого пекла, його тягло туди. В щастя сво? вiн уже не вiрив, - все життя йому - нинi, завтра i на майбутн? - поламане i попсоване непоправно, його вовче життя... Не поламана лишилась тiльки воля та жадоба щастя, але гай-гай - в тiм-то вся й колiзiя: мiж жадобою та неможливiстю. Чимраз, то бiльше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустрiч всьому тому темному сво?му невiдомому, - вийти просто грудьми, i чорт по ньому до всьому! Можливо, тому зрадiв, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська, - взяла охота зробити зухвалий рейд, - побавитись з долею в пiжмурки. __ _Роздiл десятий_ Рейд на Хабаровськ На третiй день свят Гриць з Григорi?м вирушили до Хабаровська. "Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, бо?начиння набрати - воно здасться! А головне з тi?ю охотiнспекцi?ю дозволи на нарiзну зброю оформити наново, i найперше - на трилiнiйну гвинтiвку..." - все це мав проробити Гриць за батькiвською iнструкцi?ю, а Григорiй напросився за помiчника, - йому страшенно кортiло, його тягло глянути на той заборонений для нього свiт. Що там робиться?!. Знав, що небезпечно, але те його й вабило - пограти в пiжмурки. Вабило кинути дерзкий виклик самiй сво?й долi, перевiрить ??. Або-або... Власне, двох "або" не могло бути. Було лише одне "або", пiсля якого йшла чорна порожнеча. Знав це. I воно замалим так i не вийшло... Два Грицьки посiдлали конi - гнiдого й буланого, - приторочили мiшки з хутором, з вiвсом для коней, та рюкзаки з ?жею для себе i вибралися. "Як на сватання", - кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопцiв заздрiсне, що дiйсно вибралися нiби на сватання чи на зльоти десь до царiвни щонайменше, - таких два соколи, таких два пишних королевичi: в гаптованих лапчатих унтах, що являли собою сво?рiдне чудо мистецтва, в добрiй новенькiй мисливськiй сво?й унiформi, гаптованiй i оздобленiй по-тубiльному, пiдперезанi набiйницями, а назверх - пишнi оленячi дохи до п'ят з величезними одкладними ковнiрами; на головах козулячi папахи. Бронзовi обличчя, засмаленi вiтром, слiпучим сонцем i морозами, були нiби вирiзьбленi за iдеальною моделлю мужесько? краси вправним майстром з суворого металу - наснаженi життям, силою. Один похмурий, а один веселий, - але обидва красенi, нiби вiд одно? мами. Два молодих королевичi, два богатирi... "Два ведмедi!" Перекинули рушницi по-козацькому через плечi, скочили на коней - i гайда. Тiльки й бачили... До залiзницi - до станцi? Лазо - ?хали верхи, ?хали заснiженими нетрями, через сопки та голi падi, навпростець, по хащах та бур'янищах. А ?дучи, знiчев'я стрiляли по тих бур'янищах фазанiв та тетерукiв, стрiляли просто з сiдла влет, - вони вилiтали часто з-пiд кiнських нiг зi снiгу, де ховалися вiд морозу. То ? спосiб рятуватися вiд холоду, що до нього вда?ться тут все живе, включно i до людей, - ховатися в снiг. В деяких мiсцях тетерукiв, а особливо фазанiв, було до гибелi! Цей представник субтропiчно? орнiтофауни - фазан - дивно пристосувався до цього суворого краю: - жив тут, множився i розкошував улiтку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровiльно великими масами, навчившись переборювати п'ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук - тому i Бог велiв, бо це його стихiя, для яко? вiн сотворений спецiально, далебi. То була для хлопцiв цiкава розвага. - Набо?в не шкодувати, - радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи, фразу одного росiйського iмператора. Радив, бо для чогось йому треба було тi? дичини. Особливо цiкаво було стрiляти фазанiв. Причiм хлопцi стрiляли на вибiр - тiльки пiвнiв! Вилетiвши несподiвано зi снiгу з криком, такий пишнобарвний пiвень сюрчав зразу по прямiй вгору, як веретено, - летiв так вгору метрiв з 30. А тодi робив кут - i мчав повздовж. При такiм його маневрi його дуже тяжко було застрелити. Але саме тим було й цiкаво. Пишноперi пiвнi, збитi в найнесподiванiшу для них хвилину, летiли назад в снiг, розсипаючи кольорове пiр'я. Так вони ?хали i помежи дiлом полювали, розважалися. До Лазо ?хали три днi, а фазанiв та тетерукiв настрiляли цiлий оберемок - десяткiв зо два. Позв'язували ?х голова до голови i так пуками почiпляли до сiдел. Кiлометрiв за п'ять перед Лазо за?хали на за?мку до Сiркового знайомого мандзи Кiм-Гi-Суна i подарували йому всiх тих фазанiв та тетерукiв гамузом - празникове, - i стали в нього табором. Тут вони залишили конi, зброю i зайвi речi... Кiм-Гi-Сун був добрий i давнiй знайомий родини Сiркiв. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, ви?жджаючи в свiт, до мiста, - чи то на пiвдень, чи то на пiвнiч. Тут вони мали свiй пункт, так би мовити - базу. Гостинний i привiтний, як i всi тубiльцi, Кiм-Гi-Сун був особливо гостинний до Сiркiв. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у вiдплату за ?хню щедрiсть i гостиннiсть, що вiдтак викликав Схiд на змагання. Тут хлопцi заночували. Увечерi загуляли з Кiм-Гi-Су-ном, - гостили його у нього ж, - напували його горiлкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками рiздвяними (з тi?? торби, що напхала мати з Наталкою, пам'ятаючи й про цього доброго Кiм-Гi-Суна). I так його начастували, що вже й полягали спати, а вiн ще сидiв на сво?му канi (пiдлога така опалювана, кам'яна) та спiвав сво?м диким фальцетом: "Розпрягайте, хлопцi, конi..." - ?дино? "рюсько?" пiснi, яку вiн умiв добре спiвати, навчившись ?? вiд червоноармiйцiв на маньчжурському кордонi, i найпоширенiшо? в цiлiм цiм Далекосхiднiм кра?. Григорiй слухав той спiв з неабияким зачудуванням. Кiм-Гi-Сун навiть не запiдозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражiння той його п'яний ще й фальцетовий спiв справля?, яку силу думок вiн родить... Тiльки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азiата, рiдна пiсня набува? враз якогось ви?мкового значiння i змислу. Смiшний, веселий i на?вний Кiм-Гi-Сун! Тут вони залишили коней i далi вже мандрували по?здом. Тут-бо починався свiт цивiлiзацi?, свiт технiки, електрики i радiо, свiт "соцбудiвництва", словом - свiт "заключiт?льной фази постро?нiя соцiалiзма в адной стране". __ _ЕКСПРЕС,__ "котори__й возi__т__ дрова i__ лес"_ Гриць ?здив не вперше в цивiлiзований той свiт, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе iнiцiативу Григорiй, iнакше-бо вони з цi?? станцi? не ви?дуть. Пройшов експрес "И-1" Негорелов - Владивосток, i поштовий "И-41" - Владивосток - Москва, а ви?хати годi. Мiсцевих по?здiв в цiм благословеннiм краю нiби й нема?, всi далекого маршруту, а на них квитки лише по бронi, тобто рiзним вiдповiдальним вiдрядженцям i так, сво?м - по блату. А так як нашi обидва Грицьки були не "вiдповiдальнi" i не "сво?", то сiсти ?м на по?зд було неможливо. Таких "невiдповiдальних" було багато, i всi вони вирiшили чекати на якийсь свiй експрес, напiвреальний, напiвфантастичний, "ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗIТ ДРОВА I Л?С", - як жартував хтось весело i воднораз саркастично. Так, бач, звався знаменитий i ви?мковий в сво?му родi особливий по?зд "Нумер 97" - Владивосток - Москва. Щось подiбне може iснувати лише тут - в цiй кра?нi соцiалiзму, i то тiльки для цього краю i для всiх йому подiбних околиць "необ'ятно? многонацiонально? Родiни": Нарештi пiд вечiр надiйшов цей знаменитий на цiлий ДВК, Схiдний i Захiдрий Сибiр i на цiлий СРСР "експрес". Вiн пiдiйшов у сутiнках, темний зсередини i чорний зокола, - пiдiйшов тяжко, простуджено кашляючи, i став. Довжелезний - вагонiв на 50. Половина вагонiв товарових, а половина поштових - всi ж вони несли функцiю пасажирських. Нiяких дров вiн не возив. Вся та валка вагонiв була натоптана пасажиром до одказу, так що людськi руки i голови, навiть ноги випиналися з вiкон i з тамбурiв. Темний i неосвiтлений, "експрес" той гомонiв, нi, гудiв, як вулик, - зойкав, спiвав, кашляв простуджено, матюкався вiртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем... Е к с п р е с!.. Не експрес, а цiла республiка на колесах. Григорiй i Гриць брали його штурмом. Бо iнакше годi було вдертися до його нутра. Все, що було в по?здi, одчайдушне репетувало, не пускало нiкого бiльше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовнi, наступало, як на фортецю, ще лютiше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке вражiння, що то люди спецiально вибрали собi таку розвагу, щоб грiтися на скаженому холодi. - За мною! - спокiйно скомандував Григорiй Грицевi, вiдчувши враз, що потрапив в рiдну стихiю, в так добре знану здавна i звичну ситуацiю, та й, пригадавши всi, так колись добре засво?нi правила й норми поведiнки в цiм свiтi цивiлiзацi? шосто? частини земно? кулi, пригадав всi властивостi тi? цивiлiзацi?, не знавши яких, пропадеш нi за понюшку тютюну. - За мною, разом!!. I на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, i ще цiла група - вдерлися з тяжким бо?м до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Тi, що вдерлися з ?хньою помiччю - кiлька осiб - враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагонi, а на тих, що напирали зовнi, - не пускаючи ?х, обкладали ?х божевiльною матюкнею, як розпеченою смолою, з усiх бокiв - згори, знизу, i вздовж, i впоперек... Оригiнальнi звича?! Дивнi звича?! А ще дивнiший цей по?зд. На нього не треба було анi бронi, анi квиткiв. Теоретично квитки iснували, практично ж - то було не до переведення, i ?х пiхто й нiколи не брав. Хто хотiв, той i ?хав. I куди хотiв, туди й ?хав. Але не бравши квиткiв, нiхто не мiг i претензiй будь-яких мати щодо ?зди, - по?зд iшов, як йому здума?ться: хотiв - ?хав, хотiв - стояв годинами чи то на станцi?, i чи то просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки iснували тiльки в теорi?, так само, як i перевiрка квиткiв у цiм "експресi" можлива була лише в теорi?. Квитки були обов'язковi лише для тих, хто сiдав з мiсця, цебто у Владивостоцi. Далi ж - далi йшло дуже просто. Труднiсть вся полягала лише в тiм, щоб сiсти. Сiвши ж, можна бути певним, що нiхто не потурбу? i не поцiкавиться, чи ? у вас квиток. По?зд бо так набитий людьми - i то завжди, - що далебi жодному кондукторовi i жодному контролеровi за всю його iсторiю не пощастило ще пройти його вiд паротягу i... бодай до третини ешелону. У вагонi, куди всiли нашi хлопцi, було iдеально тiсно i поночi, стояв густий гамiр, ще густiший сморiд i вже зовсiм нестерпно густий дим вiд махорки. Хлопцi потрохи оговтались i втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, - Грицевi, наприклад, не греба було стояти власними ногами на бруднiй пiдлозi, нi, вiн якимось чудом тримався в повiтрi. Тим часом по?зд засвистiв, зашипiв, зойкнув i, шарпаючись, - аж но ребра в людей трiщали, - рушив i поповз у темряву. Аж тодi людей трохи утрясло i хлопцi вмостилися досить зручно. З гомону, уривкiв фраз, з дотепiв, з уривкiв пiсень та прокльонiв поставало дивне вражiння... Григорi?вi здавалось, що вiн потрапив додому. Вагон говорив всiма дiялектами його - Григорi?во? - мови: полтавським, херсонським, чернiгiвським, одеським, кубанським, харкiвським... I ще й хтось кричав - "Най би тя шляк трафив", - нагадуючи про далеке Подiлля... Ба, - тими дiалектами говорив весь цей "експрес", i то не тiльки тепер, а, либонь, протягом цiло? сво?? iсторi?. Основний контингент його пасажирiв - Укра?на, ота зiрвана з мiсця i кидана по всiх свiтах - поза геттю. I хоч цей "експрес" ходив по маршруту "Владивосток - Москва", але то була сво?м мовним i пiсенним фольклором та всiм iншим - Укра?на. Екстериторiальна Укра?на. Укра?на "без стерна i без вiтрил". Хтось розповiдав про Сахалiн - "будь вiн трижди Богом проклятий!" - куди вони ?здили цiлою округою на рибнi промисли, як "вербованi". I такi ж "вербованi", що ?здили на "дальстрой - будь вiн розстопроклятий!" - слухали i подавали реплiки, приперченi мiцним словом та безсмертним укра?нським гумором. Заробiтчани! Вербованi та контрактованi, та "плановi"! З дiтками, з жiнками... Возять ?х по цiлому "соцiалiстiческаму ат?ч?ству"! Будують соцiялiзм! Це вони будують соцiялiзм!! "Туди везли вошi в очкурi, а звiдтiля - в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!" - Заробили... хоч ти з мосту та в воду! Днi, тижнi, мiсяцi мандрують вони отак в брудi, в холодi, в голодi. Окриленi надi?ю, повзли спершу на схiд i опанованi розпукою та апатi?ю, повертали на захiд. А на ?хн? мiсце - новi посувалися. Йшли безконечнi ешелони таких же, як i вони, шукачiв щастя, примусових i добровiльних ентузiастiв. Гомонiли, сварилися тi?ю ж мовою, скалозубили, спiвали пiсень, кляли понуро, саркастично, невiдомо що i кого. . В темрявi, в галасi, в смородi плакало немовля. Квилило тоненько, i безнадiйно, i безконечно. Ячiло, як пташеня, а над ним слiзний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти: - Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годi... Голiвка в тебе болить?.. Боже мiй! Ну, ластiвочко ж... - i враз з люттю божевiльною, розпучливою: - Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. - i заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихiдно. Дитина ячiла тонюнько, в агонi?... От чийсь понурий голос з кубанською вимовою: - I при?хали ми... Тиждень валялись пiд ожеледицею, пiд дощем i снiгом посеред Владивостока... Поки нас котрактували - добре спiвали, м'яко стелили, щедро мастили, а законтрактували - мов загнуздали, та й на смiтник викинули... Худобу лiпше трактують... в душу! Вздовж i впоперек, через цiлу "конституцiю"! В другiм кутку вагону дiвочий голос спiвав сам собi - чи то з досади, а чи зi смутку: - Ой, де б я, де б я Iз досадоньки пiшла? Ой, де б я, де б я Цей деньочок провела?.. Пiсня губилася в хаосi i зринала знову, переплiтаючись з дитячим ячiнням, з чи?мсь плачем та з чи?мсь буботiнням.. - Ой, та й пiду я у вишневий садочок, Ой, та й зiрву я горiховий листочок... - ...I вирвали з коренем... - бубонить чийсь приглушений голос збоку, злива? iшшком комусь сво? та?мнi жалi, що ?х можна звiряти лише в темрявi. - Отак викинули всiх на снiг - з манюнькими дiтками... Боже мiй!.. "Куркуль", - кажуть... Мати на Печорi померла... А нас - п'ятьох синiв - по свiтах позагеттю майнули... Трьох в "С?влаг" засадили... Ну, добре!!. - рип-рип зубами... - ... Горiховий-ий ли-с-то-чо-ок... - тяг дiвочий голос. - ... В Донбасi працював, - розповiдав якийсь юнак зухвало, весело: - Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош... Ха-ха! А ранiше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хiба ж таким! А так - нема ходу параходу! В Архангельську був... На Камчатцi був... В Ташкент! був... I всюди те саме - "справку од с?льсав?та" давай. Тю! Знайшли дурного!.. - i зiтхнув скептично: - Велика земля, та тiсна, чорт би його взяв. - Що там у нас вдома робиться!? - журилась якась жiнка. - Як там нашi?.. - А зна?ш, - гукнув хтось, мов до глухого: - Серьога дiстав вишака! Конi подохли в колхозi так, кажуть: "шкiдник"! - Ба... - хтось сичить i труситься (видно, хворий) на горiшнiй полицi: - Як люди подохли в цiлiй окрузi, то шкiдника, не бiйсь, нiде не шукали!.. - Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. - квилила мати. - ...Ой, та й спишу я всю досаду на листу, - журився дiвочий голос: - Ой, та й пошлю я в славний город Пол-та-ву... - Пошли, пошли, - насмiшкуватий парубоцький голос: - Пошли, дiвко, i прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочита?, як його хрещеники - розкуркуленi, то так... Другий парубоцький понуро, наче про себе: - I напиши йому прив?т... в гроб!.. в могилу!.. в дошку i в Но?в ковчег!.. - заграв вiн енергiйну моряцьку молитву i зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув. Дiвчина притихла, а потiм насмiшкувато: - А ти, видать, з попiв. Чим вiн тобi так допiк? - "З попiв, з попiв", - передражнив понурий парубоцький голос i замовк. Але не було в нiм злоби до дiвчини, лише була злоба взагалi. Дiвчина теж замовкла. Довго мовчала в гомонi. А потiм знову зринув ?? голос, як з каламутно? води, нiби вторячи дитячому ячiнню, але вжи тихше: - Ой, а хто буде той листок читати, Та той буде всю досадоньку знати... - Ну цить же, цить, - схиля?ться материн голос, як материнка в полi, горнеться до немовляти... Григорiй слухав весь той гамiр, зцiпивши зуби, i йому наморочилась голова. Те, що вiн почав був забувати - цiла ота трагедiя його народу - навалилась на нього всiм тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всi боки. Уся! Уся його Вiтчизна ось так - на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосiблена, в коростi, в брудi... розпачi!.. Голодна!.. безвихiдна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи. А журливий голос, як материнка в полi пiд вiтром: - Ну ж, моя крихiтко... мо? сонечко... моя ластiвко... - гойда?ться на вiтрi, тремтить безнадiйно над дитячою агонi?ю. По?зд гримотiв, конвульсiйне здригаючись, в темрявi. Зупинявся i довго стояв на станцiях i роз'?здах. На якiй станцi? до вагона вдерлося дво? з лiхтариками. - НКВД!.. - прошелестiло вагоном. Там, де кондуктори i контролери не мали сили анi совiстi вдертися, там цi вдерлися i господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що ?м потрiбне. Свiтили лiхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах. Григорiй чекав спокiйно, приготовившись до найгiршого. Лише тут збагнув, який вiн дурень - вилiз в свiт, не мавши документiв. Але не додумав цi?? думки до кiнця, як йому присвiтили лiхтариком в обличчя. Сперш Грицевi, потiм йому. Дивились мовчки, водячи свiтлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцькованi унти i дохи... I полiзли далi. Либонь, взяли ?х за двох "вiдповiдальних", екзотично вбраних представникiв влади з мiсць, а то й з центру. Григорiй засмiявся про себе: "Раз!.." - цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключа? одразу всякi пiдозрiння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хiба для дуже великих вiдповiдальних осiб та й то не для всiх, а лише для тих, що мають з тайгою до дiла, що командують там; або представникам влади з тих нетрiв - головам сiльрад та директорам золотих копалень. Пiнкертони з лiхтариками нiкого не зачепили в вагонi, лише свiтили всiм мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, - шукали того, кого ?м треба. Коли лiхтарики пiшли геть i щезли (десь полiзли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засмiявся в темнотi, пошепотiв з кимсь i сказав вголос, на весь вагон, зловiсно та злорадно: - Хай-но ми помiня?мось ролями... Так я от тебе знайду! I в пеклi! В самого диявола на печi не схова?шся - трам-тарарам! - i заспiвав безжурно по-одеському, на жидiвський манер, з вихилясами та з викликом: - Ой, Джан, - ой, Джанко?, Ой, Джанко? - папи мо?, Ой, Джанкой - i - Джан - Б i р о б i д ж я н!.. Хтось засмiявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зiтхнув - Бiробiджан - сибiрська Палестина, а iшачить там - все наш брат... Ех, ти-и!.. По?зд котився в темрявi, мов пiд водою. Хтось тужив Хтось наспiвував: - Колима ти, Колима, - Новая планета: Дв?надцать м?сяцев зiма, Астальное - л?то... А дитина квилила, чiпляючись за життя. Як каганчик на вiтрi змагаючись, - ось-ось погасне... Ось-ось... Хтось маячив увi снi. Хтось помирав вiд спраги... Велике переселення народiв! I таке враження, нiби всi це котиться десь у прiрву. На станцi? Красная Речка "експрес" зупинився, десi на грець його зна якiй лiнi?, серед моря товарових ваго нiв, освiтлених вiдблисками деяких лiхтарикiв... Назустрiч пiдкотився iнший ешелон i став поруч. У Григорiя серце задрижало: крiзь загратованi вiконечка дивились блiдi обличчя, поприлипавши до грат... Етап !!! З другого боку "експресу" стояв такий же етап, лише в другий бiк. На гальмових площадках маячiли патрулi з тригранними багнетами. Хтось гукав злiва через "експрес" до другого етапу: - Здорово земляки!... - i смiявся шибеничним смiхом. - Куди Бог несе?!. - В "Дальлаг", а вас? - В "С?влаг"!... Ха-ха-ха! Людп висовували руки i махали один одному i смiялись. Що ?м ще лишилось, як не смiятись?!? Хтось з'?хав з глузду в цiй кра?нi. Один етап iшов на схiд, другий на захiд, а посерединi - ще один етап, тiльки без конвоя. - Глянь глянь... Нашi! - прошепотiв хтось гаряче в вагонi "експресу", припадаючи до вiкна. - I по той бiк i по цей бiк!.. - Ото тутешнi, - бурчав той, що спiвав "Джанкоя". - Скрипниковi вчителi, та парт?йцi, та куркулi, - все наш брат, "враг народа"! Тi, що колись укра?нiзацiю тут робили, i iншi "враги". Люди в "експресi" повiдтуляли ганчiр'я в повидушуваних вiкнах i ловили слова, згуки, дивились на притисненi до грат обличчя. - Боже-Боже! - побивалась якась жiнка. - I що воно в свiтi робиться?!. I де те людське пристановище наше? Га?! А земляки махали один одному руками з загратованих вiконечок, втискали в грати бiлi, як смерть, обличчя i пряли очима... I смiялись... Смiялись беззвучним мефiстофельським смiхом. Це тривало якусь коротку мить. I щезло, як марево, як нiчне хворе маячiння. А здавалось, нiби це тривало вiчнiсть i трива? й досi. Вже ешелони розiйшлись, а той беззвучний мефiстофельський смiх стояв, як привид у фантазi? вимучено?, невиспано? людини, як мара в чорнiй безоднi ночi. Хтось з'?хав з глузду в цiй кра?нi. З одного кiнця землi гнав етапи в другий, а ?м назустрiч гнав такi ж етапи, I нема ?м кiнця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичнiший "експрес", нi, - ковчег горя проклять i слiз материнських. Змазчики перестукували букси, лаючись на чiм свiт на лютiм морозi. Чи то вистукували колеса, ляскотiли буфери i чиргикали та скиглили гальма?.. Вимученi люди вже спали, похилившись одне на одного. "Експрес" стрясав ними, обдавав ?х димом та смородом, ревiв до них iз скреготом, - та вже не в силi був ?х розбудити. Лише ячiло мале ди?я. Ячiло тихенько, безпомiчно, безнадiйно вже... Та не спав ще Григорiй - думав свою понуру думу, притримуючи на плечi Грицеву голову. Надворi помалу сiрiло. _ХАБАРОВСЬК_ _Смiшнi й печальнi походеньки_ Туман стояв од морозу. Туман дрiбнюсiньких блискучих пилинок iскрився на вранiшньому сонцi. П'ятдесятиступневий мороз бiг шпарко по пiшоходах, по нулицях i рипiв-дзвенiв, заливався на всi голоси, квапився десь, бадьоро пританцьовуючи. Мiсто, розташоване на сопках i в долинах, хукало, тупотiло, хлопало рукавицями i волохатими од iнею вiями. Згромадженi на горбах будинки середмiстя, пiдносячись з лискучого туману, як з моря, димили з усiх димарiв, хукали в небо. Гейби величезне товпище пароплавiв - кораблiв фантастичного флоту - згромадились в порту i розпалювали печi, готуючись до вимаршу в невiдомi рейси. А чи згубили маршрути, збились в туманi, i згромадившись на зрадливих рифах, алярмують, i димлять, i хукають в небо. Нi, пливуть, пливуть!.. Похиленi стовпи диму злягли в один бiк - цiлий лiс рухливих димових стовпiв, - пливуть!.. I так само димiли конi, люди, пси, випускаючи клубки бiло? пари, що тут же на них осiдала iне?м. Димiло все. I рипiло, чиргикало, квапилось. Хабаровськ - столиця цiлого Далекосхiдного краю, цього химерного ельдорадо. Хлопцi вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. Пiшоходами бiгли, поховавши носи в ковнiри й натискаючись одне на одного, аборигени столицi - службовцi, робiтники, вiйськовi, - росiяни, укра?нцi, китайцi, корейцi... Вiйськовi з течками i цивiльнi з вiйськовими планшетками та шкiряними вiйськовими сумками через плече... Дуднiли авто, ляскаючи ланцюгами, i тут же ?хали нарти, запряженi пiвнiчними оленями, - то десь при?хали гольди до столицi. Рогатi миршавi оленi й гостровухi миршавi пси та екзотично вбранi низенькi гольдячки, що сидiли на нартах, привертали уваги хабаровцiв. Люди товпились, розглядаючи диво. Бо не бачили. Бо, за статистикою цi?? столицi, в нiй дуже мало старожильцiв, а все - рухливе населення, постiйно змiнне. Воно руха?ться так, як вода в Амурi: приплива? i одплива?, - не затриму?ться. При?здить добровiльно i з примусу - за партiйними та профспiлчанськими зобов'язаннями - i, не витримавши умов суворого краю, утiка? геть, ризикуючи з усiх пiльг та вигод, передбачених КЗОТом. Поурядуе трохи, отак хапне екзотики i втiка? назад, розповiдати там, вдома, "у самовара", як пiкантний додаток до тi? iдилi? всесоюзного мiщанства, - дива про химерний край, про чудеса найчудеснiшi. Оленi апатично тягли нарти, а разом з ними i юрбу роззяв. У перехожих, що десь поспiшали, майже в кожного течка i спецiально приладованi бляшанi банячки на обiд. Не дарма про це мiсто загадують загадку: "Три гори, три дiри i сто тисяч кастрюль та портфелiв - що то буде? Хабаровськ!" Проте Григорi?вi це мiсто сподобалось, - воно дуже нагадувало Ки?в. Скований кригою i вкритий криговими торосами, широченний Амур огинав його внизу попри гору. Вiд Амуру починалася широка головна вулиця, обставлена модерними будинками. Вона була коротка, але ?вропейська. Замалим не Хрещатик. Деякi будинки були дуже гарнi, п'яти-шестиповерховi i модерно? архiтектури. Низка будiвель саме будувалась - стояли високi риштовання, що ось-ось розпадуться, розлущаться, i з них, як з горiха, вилупляться iмпозантнi споруди. Вже з самих риштовань пробивався претензiйний розмах будiвничого, що замiрився на високу скалу. В мiстi була, либонь, житлова криза, - на ру?нах колишньо? церкви стояли величезнi брезентовi намети, мов колосальнi киргизькi юрти, i там жили якiсь люди; це там, зразу бiля Амуру, i це на 50-ступневому морозi... Хлопцi оглядали розкiшнi вiтрини гастроному з усiма шедеврами всесоюзного Нархарчопрому: вином, консервами, шинкою, ковбасами, шоколадою, цукерками в станiолi i без станiолю. Оглядали вiтрини крамницi "Динамо" - спортивного товариства - з усiм причандаллям для фiзкультури i спорту та для полювання, - прекраснi ноиенькi дубельтiвки, гiльзи всiх калiбрiв, набiйницькi, бiноклi i всяке начиння мисливське - вiд баркла?в до обжимок включно. Все для полювання! Так нiби тут мали екiпiруватися всi отi аматори екзотики - новiтнi Пржевальськi та Мiклухи-Макла? в дешевому масовому виданнi, як ширпотреб. В крамницi "Госспiрту" був викладений з пляшок портрет Ленiна в однiм вiкнi, а в другiм - Карла Маркса. Григорiй засмiявся: - I досi не знав, що то були такi пияки! Во?стину буйний ? i творчий той генiй будiвничих соцiалiзму, i не зна? меж, i нi перед чим не зупинясться! Так вони знiчев'я оглядали мiсто, шукаючи те, що ?м треба. Найперше ?м потрiбен був пункт "Дальзаготхутро". Але вони не квапились, бо було ще рано. Йшли собi i роздивлялись... А юрба оглядала ?х. Вiдколи вони з'явилися на центральнiй вулицi, екзотичнi оленi з гольдячками потерпiли поразку, зблiдли, - ?х побили два тури, що ачей прийшли десь з того голубого Хехциру, що височiв так романтично на обрiю, що про нього розповiдають легенди в Хабаровську i що на нiм нiхто з хабаровцiв так i не бував. Особливо вертiли головами дiвчата i старшi панни. Деякi навiть зачiпали ?х, iдучи назустрiч а чи минаючi?, - та скалила око, а iнша говорила зумисне голосно подрузi якiсь дурницi на ?хню адресу i смiялась. Розчервонiлi на морозi дiвочi обличчя пашiли вогнем, молодiстю i безжурною смiливiстю. I взагалi... Чуднi цi хабаровцi, - так нiби всi знайомi межи собою, всi запанiбрата. Якесь дiвчисько - течка, книжки пiд пахвою - зупинилося проти хлопцiв i, витрiщивши очi ?й пританцьовуючи, безцеремонне оглядало ?х з нiг до голови, а тодi: - Хлопцi! Скажiть менi на милiсть, де ви купили i де б я могла собi купити отакi от штуки? - тицьнула туфелькою в галошi в Григорi?ву волохату ведмежу лапу - в розцяцькований унт. - Бо хай йому чорт, цьому морозовi. От у нас, в Одесi!!. Григорiй запропонував сво?, сам почуваючи, що нiби вiн десь знайомий уже з цi?ю "от у нас, в Одесi!", нiби це вони при?хали сюди разом, чи що. А та, "в Одесi", була веселою, балакучою дiвчиною. Вона - "хетагуровка", ентузiастка, що загналась в однiх панчiшках просто з благословенно? сонячно? Одеси в цей благословенний, розпропагований, опоетизований ДВК. Унтiв хлопцiв не могли продати, лише Гриць домовився з дiвчиною, що вiн конче продасть ?й, але вдома, i спецiально дiвочi, чудеснi унти, хай лишень при?де... I розповiв ?й кудою йти i як повертати... Дiвчина радiла i обiцяла зайти: "Неодмiнно, неодмiнно! Бо ?й так треба отаке-е..." А Григорiй смiявся. Дiвчина, що була почала з ними розмову росiйською мовою та й зразу перейшла на укра?нську, як тiльки почула Грицеву мову, що, до речi, не мiг втнути росiйською нi слова правильно, тiшилась: "Земляки!.. Боже мiй!.." Отож вони як земляки з Грицем щиро домовились, i дiвчина обiцяла неодмiнно зайти. Аж Григорiй з жалем мусив висвiтлити справу, як воно сто?ть з тi?ю географi?ю Дiвчина зайшла реготом i турнула Гриця в груди: - Чортiв ведмiдь!.. - Правильно... Чого це всi дiвчата звуть нас ведмедями? - здивувався Гриць до Григорiя. - Цебто Наталка, i Марiйка, i ось це... - Тобто яке "це"? Гриць подивився на дiвчину, що стрибала, як горобець на прутику, i засмiявся. А те "це" виявилось iнженером-хiмiком. При?хало сюди щось велетенське будувати. Тим часом сердито пританцьовувало на морозi i сяяло молодiстю, здоров'ям, невичерпаною енергi?ю з рожевого обличчя i великих карих очей. - ...Тут нас повен Хабаровськ отаких - тобто при?жджих. Тут всi при?жджi, - "двадцятип'ятитисячники", "хетагуровки", Червона Армiя, що тут зветься ОКДВА, вiдрядженi, контрактованi, iнженери i так службовцi... Всi отак мерзнемо, i всi нiби земляки чи знайомi. Смiшний народ! Смiшне мiсто!.. Смiшний цей край ДВК!.. Дiйсно смiшний, аж плакать хочеться! Унтiв так i не продали (хоч дуже шкодували, що справдi не мали з собою в запасi. "I що б було взяти якi-небудь дiвчачi на всяк випадок!.."), але дiвчина стала ?м в пригодi, - розказала, як ?м iти i кудою повертати, щоб знайти те, що ?м потрiбно. Ще й провела трохи, показуючи дорогу. На розi Карла Маркса i Плюснiнки вони розсталися. Дiвчина ще стрибала на розi i показувала рукою, кричала щось, - корегувала ?хнiй маршрут. Григорiй, озирнувшись, помахав рукою i пригадав оте: "Запорожець, матiнко, запорожець, Вивiв мене босую на морозець!.." Далебi! Та ще на такий морозець! Смiючись, плюнув високо вгору i спостерiгав, поки долетiло додолу - готова крижинка. I в той же час не було так холодно, як хтось собi дума?. То ? дивна рiч. В iнших краях при багато меншому морозi, але при великiй вогкостi повiтря людина вiдчува? холод значно прикрiше. А тут - тихе i сухе, висушене морозом повiтря потребувало лише руху, побiльше руху - i все в порядку. Але... Власне, рiзнi люди мають рiзнi погляди на холод, рiзне до нього ставлення. Одне дiло - тайожники, а друге - городяни. Мисливець здiбний ходити при такiм морозi цiлий день по сопках та по заснiжених долинах в однiй лише легенькiй ватянiй фуфайцi i не тiльки не мерзнути, а вiдчувати себе, як у лазнi, сходячи потом, i тiльки пропотiла фуфайка зовнi бiлi?, беручись iне?м. Гiрша справа з городянами, бо то все народ незвичний, на?жджий з iнших кра?в. Але пристосову?ться. Зумисне звертав увагу на жiночi ноги, i не тому, що така вже хлоп'яча вдача, а з цiкавостi, як то жiнки тут дають собi раду з тим сво?м знаряддям зваблювання мужських сердець. Гай-гай! Яка страшна трагедiя! Елегантнi панi i ще елегантнiшi дiвчата ходили в грубезних валянках, в ганчiр'яних потворних бурках, що виглядали на ногах, як балони, набитi клоччям i повикривлюванi в рiзнi боки, в саморобних ватяних чоботах, взутих в мужеськi калошi... Трагедiя! I лише зрiдка траплялися чи то змушенi лихою годиною, а чи опанованi "безумством хоробрих" дiвчата, що демонстрували свiй протест проти узурпацi?, лишаючись вiрнi собi до кiнця, - вони мелькали серед усього того несмаку в елегантних фiльдеперсових панчiшках та в фетрових ботах. Лише бiгали прудко, так, нiби за ними хто женеться, i мерщiй ховалися по будинках та по установах. Бо мороз хапа? за литки, як скажений пес, нiби вiн поставлений на сторожi старосвiтсько? етики. То ? дiйсно соцзмагання жiночо? революцiйностi з реакцiйною стихi?ю! В "Дальзаготхутрi" хлопцi здали свою хутрину, поновили контракти, дiстали до лиха грошей. Гриць ще мусив пiдписати якесь з кимсь "змагання". Вiн це зробив, поставивши хрестика, так аби не докучали, бо "хто ж з ними, Сiрками, взагалi може й смi? змагатися? Смiшно!.." Потiм вони пiшли виконувати головне завдання, - пiшли шукати Державну iнспекцiю в справах мисливства, а в нiй: самого головного - старшого охотiнспектора на цiлий край - Васю Потаюка, доброго приятеля Сiркового. Цей Вася Потаюк часто гостив у Сiркiв - при?здив на пантовку та на рiзнi "дослiди"; а коли вони бували i мiстi, - то гостили в нього. Вiн завжди лагодив ?м всi формальностi в таких делiкатних справах, як дозволи на пантовку, на ловлю ?нотiв, на рiзну зброю тощо. Зараз ?м ходило про дозвiл на зброю, а саме на трилiнiйну гвинтiвку.. Iнспекцiя мiстилася в центрi мiста, в будинку "ДеВеБанку", як ?х поiнформовано. Перейшла iз старого мiсця, де ?? марно шукав Гриць, в нове. То мав бути "хмародряп", найвищий i найлiпший будинок на головнiй, iз спецiальним написом на фасадi. За цi?ю прикметою хлопцi його швидко й вiдшукали. В центрi мiста, поруч з модерним будинком крайвиконкому, що стояв на одному розi бiчно? вулицi, на другiм розi стояв цей "хмародряп", гордiсть Хабаровська, - шестиповерховий, сiрий будинок американського стилю, на лобовiй стiнi - великi бетоновi рель?фнi лiтери "ДеВеБанк". Тут i мiстилася iнспекцiя. Потаюк - низенький енергiйний хлопець, дуже гостроносий i дуже закоханий в шапочку-кубаночку, в якiй так i сидiв за бюрком пiд величезною мапою, обтиканою фiгурками рiзних звiрят i птахiв, - щиро привiтав хлопцiв. Але щось був дуже чимсь зiритований i насуплений. Розпитував про старого, про пантовку, про бiдкування, про всякi тайговi справи, що завжди так цiкавили цього енергiйного охотiнспектора i бiолога, а тим часом думав про щось iнше. В серединi розмови враз нахилився i, нi сiло нi впало, не в силi тримати те, що його гнiтило, тихим, розгубленим голосом поiнформував: - Все начальство виарештували... - i назвав iмена уповноваженого Наркомату зовнiшньо? торгiвлi, якому пiдлягала i ця iнспекцiя разом з цiлою мисливською галуззю, iмена дирекцi? "Дальзаготхутра" i навiть голiвки крайвиконкому та крайкому ВКП(б). - Та й взагалi... - i Вася Потаюк махнув рукою якось безнадiйно. Хлопцi не знали, що на цiм свiтi зайшла епiдемiя арештiв. I то не тiльки тут - в цiм кра?, - а й по цiлiй "шостiй частинi свiту". Та те ?х зрештою i не цiкавило. Лише було шкода цього, видно, славного, хлопця. Поспiвчувавши красномовною мовчанкою, вони йому виклали свою справу. Квапились полагодити та й iти геть. - Гаразд, - згодився Потаюк, вислухавши. - Тiльки ж... Бач, яка справа. Тепер новi порядки, все треба через НКВД. Хвилинку... Зняв рурку з настiльного апарата i, викликавши "комутатор НКВД", назвав номер. З кимсь привiтався... З кимсь говорив, викладаючи суть справи: - ...Знаменитий мисливець такий-то ("Зна?ш? От i добре!"), ма? зобов'язання на експортну сировину таке-то, мусить мати конче зброю таку-то, а згiдно з зарядженням таким-то i таким, мусить мати дозвiл на купiвлю збро? i на користання, а через це просить... В рурцi клекотiло i клацало. Потаюк слухав i дедалi все бiльше супився. - Гаразд! - нарештi повiсив рурку злiсно i, збiгвши кубанку на очi, став бiля вiкна, дивлячись на фантастичнi вiзерунки, розписанi морозом на шибках. - Ось... Велять з'явитися самим... Iдiть, Грицю... Я вам напишу заяву, а ви подасте i чекатимете вiдповiдi. Тiльки не кажiть, що ви зброю ма?те, а що збира?тесь придбати, ясно? Скажете, пiд договiр обiця? ДК ОКДВА, вепрiв стрiляти... Зда?ться, старий ма? такий договiр. Так? Я знаю. Отже - потрiбен дозвiл на купiвлю та на користання. Як питатимуть, чим полю?те, називайте лише ту зброю, що на не? ? дозволи. Ясно? Дивись же, Грицю! Так повчаючи, Потаюк, написав заяву. - Ось це вiддасте там. Кiмната 133, другий поверх. Йти отак i отак. Та дивись там... (пауза). Потiм зайдете до мене. А нi - перекажеш батьковi привiт i... хай пильну?ться. Ех... - потер брови мiцно, - дурний час! Чорт зна?, що твориться. Ви там позвикали, як царi-господарi... Привiт Наталi?-каналi?. Скажеш, при?ду свататись... Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорi?вi у вiчi. Григорiй витримав погляд i посмiхнувся. Потаюк теж посмiхнувся. "Прекрасний хлопець! - майнула Григорi?вi думка. - Боже! Теж мечеться людина..." - але не пустив i пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотiв спитати, та й махнув рукою: - Ну то й паняйте... Хлопцi пiшли. Пiшли до НКВД. Григорiй: ступав поруч з Грицем, рiшений на зухвалий вибрик - на дерзку вiзиту. Так. А що ж! Якийсь чортик пiдштрикував: "Ану ж! Та що там! Подума?ш... Чхать!!." НКВД мiстилося у величезному новозбудованому будинку на розi вулицi Калiнiна. Вiн огинав той рiг пiвколом i височiв шiстьма поверхами, ще не облицьований, червоний, але вже урядуючий. Бiля входу, пiдпертого могутнiми колонами, стояли вартовi, як iдоли, - в довгих шинелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтiвки з примкнутими багнетами навскоси, - зовсiм так, як на малюнках, що мали iлюструвати могутнiсть першо? в свiтi кра?ни диктатури пролетарiату. Григорiй пiднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Iшов урочисто i воднораз зневажливо, замiтаючи слiд дохою, як катерининська дама шлейфом. Так пройшли повз вартових, що стояли закам'янiлi, як втiлення могутностi, та?мничостi i караючо? невблаганности т. зв. "революцiйно? законностi". У вестибюлi Гриць зупинився, взяв Григорiя за петельки i притяг до себе. Цей тайожник, цей примiтивний i простолiнiйний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу i - вiдштовхнув: "Iди геть! Чекай на вулицi". "Чортiв Гриць!.." - Григорiй не був анi слабовольний, анi забобонний, - вiн не вiрив нi в чорта, нi в диявола. Але, вирiсши серед природи, вiн вiрив у iнту?цiю, у незбагненне вiдчуття, у вовчий iнстинкт. Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць пiдiймався сходами вгору, i перемагаючи хворобливо-упертий потяг пiти iслiдом, пiти побавитись, пiдкорився отому товариському, лагiдному, але категоричному: "Iди геть!" Помалу повернув i вийшов. Пройшов сходами, замiтаючи дохою слiд, минув вартових i вийшов на вулицю. Минуло з пiвгодини... Минула година... Опанував неспокiй. Вiн крутився на розi i зрозумiв, як то недоречно, i що це може скiнчитись дуже зле, - крутитись на розi насупроти НКВД. Ну, зна?те! Лiпше було йти нагору. Вiн поверта?ться iде до схiдцiв i почина? пiдiйматися... Але тут вийшов Гриць. Чiпляючи за плече рюкзак, пiдморгнув: "Пiшли!" - i попростував собi, нiби й незнайомий. "Чортiв Гриць! Хто б подумав, що в такiм на?внiм, дикiм хлопчиську стiльки змислу i такту? Мисливець! Справжнiй мисливець!" А Гриць справдi почувався, як мисливець, нашорошений близькiстю хижого звiра - ходив по гранi мiж звичайним i небезпечним, ходив, як на ризикованiм полюваннi, обачливо, хитро... Тигролов! Хитро заскаливши око i посмiхаючись, пройшов мимо, лише кинув на ходу: "Iди збоку. За мною". Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потiм налiво. I завернули в охотiнспекцiю. Тут Гриць поклав заяву на стiл i вiдсапнувся: - Ху-у!.. Вiдмовили. От. - Таж... - навiть не здивувався Потаюк. - Ну, i? - I вiдмовили. Кажуть: "Не треба! Навiщо?! Полюйте так..." Потаюк помовчав, поводив нахмуреними бровами з-пiд кубанки i враз засмiявся iронiчно. А далi зайшовся смiхом весело, та: - Слухай, Грицю... А це хто з тобою? - Та це ж свояк один тут! Привiз я йому доху й унти. Свiй! - Добре, - i одверю посмiхнувся до Григорiя. - Так не дають, кажеш? - А не дають. - Кажуть, не треба? - заскалив око. - Авжеж... - Ну i чорт з ними, з дураками! Подума?ш! Не менi вас з батьком учити. Ясно?.. Привiт всiм. Приготуйтесь добре до пантовки в цiм лiтi, при?ду комарi годувати. Все. Всi справи вирiшено. Попрощавшись i подякувавши за приязнь та перепросивши за клопiт, хлопцi пiшли. Ось так вони покiнчили всi справи i тiльки тепер згадали, що ?м хочеться ?сти. Де б його пообiдати? Мають вони повну торбу грошей, маючи i харчi в рюкзаку, але хочеться чогось гарячого. Хотiлося по?сти якось так, особливо смачно i особливо гарно, - не звичайно по?сти, а по-столичному, по-культурному. Хiба ж марно вони так здалека мандрували сюди?! - Знаю! - враз згадав Гриць. - Ходiм до японцiв! О! Дорогою Гриць розповiдав сво? пригоди в НКВД. I вони пiшли до японцiв. Десь на передмiстя. - Там, брат, такого начальства! Аж страшно. Я прийшов до одного, а ?х понасходилось там чоловiка з десять - почули, що з тайги, що "Сiрченко - знаменитий охотник", син "ще знаменитiшого Сiрка". Чортовi сини! Звiдкiля вони все знають? Бач, у газетах, пак, писалося багато! Та й у кiнi показували. Це вони один одному: "А читав те? А чув оте?! А бачив картину-журнал оту?! - I до мене: "Чи то все правда?" Я удаю на цвiту прибитого i: "Еге... Так... Не знаю"... А вони: "Бач, дикий зовсiм. Дiйсно - нi тобi культури, нi тобi газет, нi театрiв. Що ви там робите святами та вечорами? Мабуть, пиячите?!" - Так... - А скажи, чи не заходив хто до вас? - Нi... - А подумай, згадай. - Ага, заходив... - Хто? - i аж поприсiдали, хто на столi, хто на стiльцях. - Мiлiцiонер iз "Союззолота", торiк... - Нi, а тепер? Цього лiта, або восени, або оце взимку? Подумай. Я подумав: "Бурундуки ви дурнi, смугастi задерихвости". - Нi, не було нiкого. - Малад?ц! - Авжеж... Так дуже просимо про дозвiл... - А в лiсi кого стрiчали, на промислi? - Та, крiм звiра, нiкого... Iдоловi душi! Що ?х так цiкавить? Ось так вони гомонiли зi мною з годину. Iнтересно. Та все навчали: - Як десь когось стрiнеш - розпитуй, хто вiн i що вiн, i пам'ятай. А як пiдозрiлий - повiдомляй начальство. "Яке?" - хотiв я в них спитати, але не спитав, лише притакнув. - Ну, от i малад?ц! Ти куриш? - Нi... - А горiлку п'?ш? - П'ю... Почастували мене горiлкою - якийсь квасок бабський, та все навчали бути пильним, уважним, плели про "гражданський обов'язок" та про нагороди за щиру працю. А заяву так i повернули назад: "Не можна!..". Чортовi вiслюки! I хто б це ?х справдi всерйоз просив про дозвiл! Та ми вiк прожили тут - в них дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазя?... Розмовляючи, Гриць розмахував руками та пiдвищував голос, забуваючи, що вiн не в лiсi. Аж Григорiй мусив його отямлювати, те ще й брати пiд руку, - Гриць-бо не вмiв ходити по пiшоходах i не визнавав нiяких правил вуличного руху, - пер через вулицю наскiс i, якби не Григорiй, мусив би не раз за те поплатитися десь пiд колесами тягарiвок, що снували вулицями, як навiженi, ляскаючи ланцюгами. Так вони добрались до японцiв - цебто до японсько? ресторацi?, аж геть на передмiстi, що звалось У к р а ? н с ь к о ю С л о б о д к о ю. Та Укра?нська Слободка iснувала тут з давен-давен, вiдколи iсну? сам Хабаровськ. Цiла ця iсторична Слободка i iсторична ?? назва вiдповiдають, як нацiональному складовi тих пiонерiв, ?? засновникiв, так i нацiональному обличчю ?? основних мешканцiв. Весь час тут мешкали (спочатку виключно, а потiм переважно) укра?нцi. З того краю, що ближче до центру мiста, стояла пошукувана ресторацiя. Хлопцi вломилися в не? опанованi вовчим голодом i окриленi надi?ю всмак, та ще й екзотичними забаганками на?стися. Навiть той примiтив, що вдарив ?м у очi зразу при вступi, не збавив настрою. Ресторацiя виглядала надто вбого й примiтивно, - нiби десь в хатi у найбiднiшого старовiра! - Дерев'янi, немазанi i небiленi стiни випиналися ребрами колод, межи колодами натикано моху та клоччя. Простi лави попiд стiнами i простi дерев'янi суцiльнi столи, нiчим не покритi i такi, як в касарнi. Бiля дверей в другу кiмнату - японець. Тiльки й екзотики, що цей косоокий японець у бiлiм халатi. Напiтнiлi шиби сльозилися буйно, аж клапотiло з лонок. Хлопцi замовили в японця все, що ? в нього лiпшого. По якiмсь часi вбiгло китайча i поставило перед ними двi великi череп'янi миски. В них, нiби повiсма бiлих ниток, лежали густо змотанi тоненькi бiлi макарони суцiльним суво?м, залитi юшкою. До тi? страви ?м не дано нi ложок, нi виделець, анi ножiв. Лише двi тонюньких довгих палички. Хлопцi вертiли палички, дивились один на одного i в миски i не знали, з чого початi? та й як до дiла приступити. Григорiй попробував був узяти тими паличками той бiлий моток, але вiн вислизнув i плюхнув назад у юшку. Знову - iзнову те саме. Гриць вирiшив, що вiн ма? бiльше сприту, але... результати вийшли однаковi. - От чорт! Та ми ж тут були, i такого нам не давали... - бубонiв вiн безпорадно. Мавши скажений голод, хлопцi сидiли в розпачi, дивлючись на тi бiлi суво? i не знаючи, як з ними повестися. Ану ж той япошка буде смiятися, вражий син, скаже: "От дикуни!.." Тим часом зайшло дво? китайцiв i сiли бiля другого столу, насупроти. Щось поджеркотiли мiж собою, а тодi з японцем. I от так само подано таких конопель в юшцi (далебi японець iншо? страви й не мав). Хлопцi нишком, але пильно дивились, що з того буде, тим часом розмовляючи собi. Китайцi повелися дуже просто i дуже швидко: надлившись над мискою i орудуючи паличками одною рукою, мов би удовженими пальцями, взяли ними за один край той бiлий моток i, пiднiсши його трiшки до уст, одним духом втягли всю ту мороку в себе. Тiльки кавкнуло. Так собi глитнули, нiби чапля жабу. А тодi швидко-швидко вертячи паличками, зробили з юшки водограй i втягували його в себе... Все. Решту висьорбнули, перехиливши миски. Пiдбадьоренi прикладом, хлопцi зробили з макаронами те саме. Вийшло несподiвано просто i швидко. Але з водогра?м ?м не велося. - Е-е, Грицю! То ж треба тисячолiтньо? культури до цього водограю! Ба! Нарештi, спотiвши, хлопцi покидали палички i випили юшку навхильки. Китайча подало зелений чай у манюньких порцелянових горнятках, без цукру i безкоштовно. Але хлопцi не стали пить його. Розквитались i вийшли. Це коштувало всього лише... по п'ятдесят карбованцiв! - Теля!.. Теля можна купить!! - реготався Гриць, аж присiдав на вулицi Григорi?вi теж було весело з тако? пригоди. Екзотика! А за екзотику платять! Тi палички щось коштують! Цю ресторацiю Григорiй охрестив "Таверна Дохло? Кiшки". Одначе голод - ? голод. Та ще тайговий, вовчий. Проблема на?стися лишилася нерозв'язаною. Хлопцi заходили ще до якогось буфету, - теж таверна. Там було повно, як у вулику. Але людей, а не ?жi. З ?жi був якийсь вiнегрет, горiлка "Анiсовка" та слизявi цукерки. Хлопцi взяли вiнегрету, по чарцi анiсовки й по порцi? цукерок. Завiдуючий буфетом - либонь, запопадливий збiгця з Бiробiджану - сам подавав великим панам. Хлопцi випили анiсовку, понюхали прокислий вiнегрет i покидали геть пiд столи слизявi, нiби помащенi соплями цукерки. Бр-р-р-р! Заплатили втридорога й розлюченi вийшли на мороз. Григорiй подивився на вивiску, насунув папаху на носа й довго не мiг пiдiбрати вiдповiдно? назви. Врештi назвав цю таверну "Таверна iменi ЛАВРЕНТI?ВА". Гриць поцiкавився чому так, i що то за Лаврентi?в, але Григорiй не схотiв поясняти. Пiди поясни цьому вiрнопiдданому, що не зна?, хто в нього король, - та хiба вiн збагне, цей Гриць! I нащо йому те потрiбне. Хай собi Лаврентi?в керу? крайкомом ВКП(б), - цей новiтнiй Муравйов-Амурський, - яке до того дiло Грицевi. Гриць ? пан й бог нетрiв, а Лаврентi?в... затичка. Гриць його не знав, не зна? й не потребу? знати. В розпачi хлопцi зайшли до голярнi й поголилися, напудрувалися, посмiялися, дивлячись на себе в люстро - "ясно, чого тi дiвчиська очi луплять!.." Потiм пiшли i натрапили на гастроном, який вже були бачили вранцi, але забули. А в нiм - на казковi речi: на багатющi поклади вина, горiлки, кав'яру й шинки, шоколади, цукерок й... Боже мiй! - Хлопцi набили тим усiм повен рюкзак. Один i другий, той, що був у запасi, десь на сподi першого. Так нав'ючились, як верблюди, i вийшли на вулицю. На вулицi завечорiло. Туман стояв од морозу, а в туманi зацвiли лiхтарi, як кульбаби, оточенi морозяними нiмбами. В туманi хтось кудись бiг, квапився, - снiг верещав, скреготiв пiд ногами... Тепер йде про те, де б ?м прилаштуватися, щоб до тих накуплених розкошiв причаститися. В голову вдарила випита анiсовка, було так безтурботно й легко. Насупроти - через вулицю - щось грало, бряжчало, ухало... Насупроти був ресторан, сяяв освiтленими вiкнами, гудiв, як гнiздо шершнiв. - Ходiм!!! - скомандував Гриць, збивши папаху набiк. На вечоровiй вулицi було сизо й непривiтно, а там тепло, ясно i затишно. Гулять так гулять! Хлопцi пошелепкались до ресторану. При входi стояв - генерал не генерал - розцяцькований начальник. Оглянув хлопцiв i запопадливо розчинив перед ними дверi. Хлопцi ледве пролiзли в них, як ведмедi, чiпляючись дохами та рюкзаками за одвiрки. А за дверима ще бiльший начальник! З золотими лампасами й позументами, з золотими гудзиками, а борода, як у Скобелева. I де та борода зберiгалася двадцять рокiв!? Забрав у хлопцiв торби. - А тут пиво ?? "Генерал" подивився на хлопцiв, пустив усмiшку в бороду й вiдповiв ?м ?хньою власною мовою: - ?, ?, хлопцi! I пиво, й горiлка, й баби... Давайте вашi ризи. Господи прости, оце кожухи!!! Почепив "ризи" на гак i видав хлопцям нумерки. Ще й показав рукою, куди йти. Не генерал, а, можна сказати, дiд мороз в генеральськiм мундирi. - Звiдки, дiду? - не втерпiв Григорiй, причiсуючись. Дiд хитро заскалив око й нiчого не сказав, - широко вiдкрив перед хлопцями дверi. I хлопцi ввiйшли. Нi, впливли... Все, що було в ресторанi - танцювало, пило, курило, грало, - все обернулося. Веремiя фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлi станцьованих, засмоктаних, блiдих облич i постатей два гостi виглядали, як люди з iншо? планети, з якогось iншого, геро?чного, а не такого задимленого, смердючого свiту. Так, нiби зiйшли з екрана персонажi якогось цiкавого геро?чного фiльму. Два пiрати чи два ковбо?. А чи посланцi досi незнаного царя тих, оспiваних, але так i невiдомих уссурiйських нетрiв. Найбiльше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, нiби викутi з червоно? бронзи, а потiм в них вставлено очi, що вражали сво?м блиском i зосередженою силою. Гриць ступав так, як по кедрачу, не звертаючи нi на кого уваги, - дивився примруженим оком понад головами - шукав, де побiгло... Диригент енергiйно замахав паличкою, фагот загавкав, мовби пес, назустрiч, все пожвавiшало, але нiхто не танцював, - нiби на честь новоприбулих. Дами змiряли очима сво?х партнерiв i одвели ?х швиденько - зрiвняли... Хтось з мужчин, пiд'юджуваний iнстинктом самця, сказав якийсь плаский дотеп, хтось засмiявся... А хлопцi дiйшли до середини, не звертаючи нi на кого уваги, так, нiби вони в лiсi, зупинились, вибираючи мiсце для табору. Навiть не бачили, як котрась з тих голоспинних бабiв стрiляла до них очима, смiючись дзвiнко. Ба, так, як у скелю. "У, ведмедi!" Аж тодi Гриць зареагував, простуючи за Григорi?м до вибраного мiсця: - Чув?.. То либонь про тебе... I чого це нас усi дiвчата називають ведмедями? Вони вибрали собi порожнiй столик бiля вiкна й зручно розсiлися. Пiдлетiв гарсон. Джаз-оркестра заторохкотiла, завихляла танго... Григорiй поклав поданий прейскурант догори ногами: - Вина карафку!.. Горiлку двiчi!.. Кав'яр двiчi... Оселедець з оцетом двiчi. Бiфштекс двiчi. Капусту з цибулею двiчi. Я?чню по п'ять я?ць з салом двiчi!.. - не спитав, скомандував. Гарсон вилупив очi: - Все подавати зразу? - Будь ласка, все зразу! - ?сть!.. - подався, й вже чути десь за буфетом його веселий, бойкий голос: "Вина карафку... горiлку двiчi... бiфштекс двiчi... двiчi... двiчi..." ! Сперш гарсон примчав вино й горiлку. Але хлопцi не доторкнулися, слухаючи, як у них всерединi грали гобо? й нiби вовки дерли пазурами, нетерпляче ковтали слину. Гриць блукав очима по залi, що закрутилася у веремi? танго, на дiвчат з голими лiктями й спинами й не реагував, - "?-i-с-ти!". Григорiй дивився в картку, що звалася прейскурант, читав ?? знiчев'я й згадував студентськi роки в Ки?вi й сво? студентськi жарти: дурiючи в ресторанi, вони отак брали прейскурант (тiльки там вони були писанi од руки) й дописували в меню: пiсля - "Стерлядь в марiнад?" та "Омлет по в?нгерскi" писали - "Лошадь в яблоках", "Гi?на огненная со льдом"" i так далi... Так доповнювали меню й ставили його знову на стiл для втiшного дивування спантеличених клi?нтiв. Безжурнi студентськi роки! Гарсон примчав на велетенськiй тацi гору тарiлок з стравами й без страв... I загуляли хлопцi... Випили по чарцi - й налягли! Дiйсно, як два ведмедi. А вже як втишили голод - свiт прояснився. Гриць не мiг вiйти з дива, що воно робиться! Як тi сукенки тримаються на тих дiвчатах. А головне - чого то вони так ходять вихилясом, затискаючi? ноги межи ноги? "Дрочаться..." - вирiшив вiн по простотi душевнiй. Все навколо ходило ходором. Веремiя звукiв i дiвочих грудей, нiг, розмальованих губiв, набiлених крейдою носiв, сухозадих кавалерiв... Верещали банджо, як кози, нi, як козли весною, ухкав трамбон, нiби роздрочений вепр, а хтось вистукував паличками, нiби за?ць лапами, змагаючись з клюйдеревом, щось свистiло, щось видзвонювало... Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, i всi музики з ним. Було таке вражiння, нiби вони перепились й виробляли здуру, що кому забрело в голову, ще й пригукували разом. А публiка шалiла, притупувала обцасами, приляпувала пiдметками... Й все те крутилося в шаленому, божевiльному, розпутному ритмi, тручись одне об одного. Григорiй дивився - й дедалi бiльше супив брови, - на нього насувалась чорна хмара. Пiдлетiв гарсон - хлопцi замовили ще вина, замовили пива. Пили... Замовляли ще якiсь страви... Хмiль ударив у голову. Гарсон поставив на стiл якусь споруду. Двi. На нiкельових пiдставках горiло син? полум'я, а над ним щось шкварчало, накрите нiкельовими покришками. Гриць чудувався: "От смiшно!.. Вiн такого не бачив ще. Смiшнi тi городяни - на тацi вогонь продають". Насупроти сидiло якихось дво? дiвчат за столиком, вп'ялися в хлопцiв очима. Замовили собi чорну каву, сьорбали ?? потрошку й так сидiли. Дивилися як завороженi. Одна робила очко уперто, але без наслiдкiв, - хлопцi не помiчали зовсiм. Друга - навiть очка не стро?ла, - дивилась вогкими, широко одвертими, не то здивованими, не то захопленими очима й зрiдка пiдносила до уст каву. Iнших дiвчат - всiх, якi були в цiй залi - хтось запрошував до танцiв, хтось до них залицявся, всi вони танцювали з партнерами, а тодi блiдi й щасливi сiдали до столикiв - ?ли, пили, смiялись, i знову схоплювались, i знову танцювали. А тодi з партнерами десь виходили... й поверталися ще блiдiшi. Лише цих дiвчат нiхто не запрошував i нiхто ?х не помiчав. Грицьки теж. Вони собi пили й замовляли всякi витребеньки, як от консервованi абрикоси або краби... Розпалений вином, трiшки захмелiлий Гриць смiявся, одкинувшись на крiслi, як не знати який пан: - От цирк!.. От би це до нас туди, у лiс, усе, га!? Йому вже дво?лося у вiччю од всього видовища. Розпалений тим видовищем, такою силою дiвчат напiвоголених, звабливих, небачених, вiн широко роздував нiздрi, як молодий олень, iскрив очима й смiявся. Сам не знав чого. Смiшно!.. Григорiй натомiсть сидiв понурий. Вино не вступало йому в голову. Вiн пив i лиш все бiльше хмурнiв. Не сп'янiв, нi, дивився на ту веремiю, на оголенi плечi й груди, на щасливi посмiшки, на обiйми, на всiх тих "володарiв життя", володарiв цих напiвголих дiвчат та бабiв, дивився на всiх тих парованих i непарованих, i в серце заходив жаль. Дивився собi всередину, й було там нiби на пожарищi, i так, нiби йому хтось наступив чоботом на самiсiньке серце... Наливав горiлку й пив. До нього хтось кинув паперову квiтку, вiн не звернув уваги. Хтось залицявся через третiй столик... Байдуже. Замовив коньяк, пив. Але хмiль щось не брав. Натомiсть брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всi тi обличчя мальованi, на все те претензiйне, засмоктане зборище, на ту виставку жiночо? краси й вроди та мужесько? пихи i гонору - i зцiплював зуби. Понурий, налитий болем i презирством запереченням. Його стоптано, випхано геть а життя, викреслено. I хто?!. Перед ним вихалась хтива веремiя людського спiтнiлого, фарбованого i пудрованого м'яса. Будiвники i реконструктори свiту! Згальванiзованi спиртом iмпотенти, творцi iмперi?! Аристократiя! Сучасна аристократiя! Пани становища... Володарi... Мотлох!!! Всi цi ляльки, всi цi кралi й ?хнi альфонси - личкованi командири, й якiсь надутi "вiдповiдальнi", i якiсь претензiйне вбранi "а-ля ?вропа" суб'?кти - все це мотлох, що вихав по залi, затисши сво? худосочнi колiна межи жiночi. I всi тi заслиненi, заялозенi панни i панi, з синцями пiд очима, з'?денi алкоголем, розпустою, парфумами i люесом... В джазовiм вихорi вчувавсь Заливай... Гавкав радiсно, схвильовано. А до нього срiбними дзвiночками озивався дiвочий голос... Наталка! Стояла на сонячнiй кладцi i, пiдставивши обличчя пiд слiпуче сонце, смiялась загонисто, буйно... Вже не ревiла оркестра i вже нiкого не було - то ревiв водоспад, а над ним у веселковiм ся?вi стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вiтер; радiсна, як сонце; мерехтiла очима i смiялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра... Королева!! Ось вона справжня, свавiльна, i горда, i прекрасна, як богиня... I чиста, як богиня. Його королева! I... не його королева. Його бiль. Його туга... Оркестра увiрвала i знов випливли блiдi, спiтнiлi обличчя, захеканi, безглуздi. - Маестро! фокстрот!! - гукав хтось на всю залу. Знову зiрвалися пари, i знову гула веремiя. Григорiй наливав i понуро, задумливо пив. Вiн був далеко звiдси з сво?ми думками, з сво?м болем. Котрась пишногруда, розпалена вином i хтивими танками, пiдбiгала до хлопцiв i, граючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами... Григорiй лише глянув на не?, потiм на Гриця: "Пiди, Грицю". Гриць зареготався. Лише вiд одно? думки пiти оттак гоцати з такою от - його напав смiх. - Нi, нi... - буркнув, стусонувши Григорiя пiд столом. А пишногруда не зводила очей з Григорiя. Зустрiлася з його счима. Спершу моргала, потiм перестала, очi зробились великi... Нарештi не витримала i втекла, струснувши плечима, як од морозу. Тiльки тепер Григорiй звернув увагу на дiвчат, що сидiли насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися i засмiялись - одна радiсно, вголос, друга - про себе. I пасли очима за хлопцями. Григорiй знiчев'я одним оком почав спостерiгати ?х. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидвi вродливi. Одна - бистроока i так зачiпала бровою, грайлива; друга - смутна. Обидвi витомленi, змарнiлi. Десь видно зле дiвчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо нi за що повечеряти. Стареньке вбрання на них було вже цероване-перецероване. На ногах стоптанi грубi черевики - вони ?х ховали пiд стiльцi. Одна в потертих простих панчохах, одна - в хлоп'ячих шкарпетках, голi литки теж ховала пiд стiльцем. В такiм убраннi нiхто ?х i не просить до танцю. Та i якiсь вони тихi, не стильнi тут, як селянськi дiвчата. Раптом Григорiй уловив фразу... I враз зринув у пам'ятi ешелон, набитий дитячим плачем i материнським розпачем, i тi етапи... i та пiсня про "горiховий листочок", вся та нужда на колесах... Дiвчата, говорили укра?нською мовою! I так, нiби хто врiзав батогом по серцi, нiби обухом по карку: Та це ж вони!!! - дочки розкуркулених батькiв, розкиданих по Сибiрах! Це ж вони, втiкаючи, рятуються! рятуються вiд голоду й холоду, вiд безправ'я i смертi, - рятують життя цiною краси i молодостi, цiною честi i материнського щастя... Григорiй глянув пильно дiвчатам в обличчя. Вони зрадiли, закивали до нього привiтно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними i на все готовими... Лише , в одно? - смертельна-смертельна втома, яку вона не в силi перемогти, а в друго? - очi горять хворобливим блиском. Гриць уже нiчого не хотiв, але Григорiй покликав гарсона: - Вино! Двiчi кав'яр! Двiчi бiфштекс! Двiчi кава i тiстечка... Грицю, не пишайся так! Гриць смiявся замрiяний. Йому вже все тро?лось в очах, i вiн собi посмiхався, мандруючи десь думками, там, в iншому, сво?му свiтi... Оркестра шалiла, гупала, дзижчала в шаленому ритмi. Дiвчата, що були повеселiли, знов знiтилися. Григорiй, замiсть пiдсiсти або покликати, дивився на них похмурими очима i мовчав. Вони бгали пiд себе ноги i, похнюпившись безнадiйно, проводили тремтливо плечима, втягали голови в плечi, либонь, при думцi про лютий холод надворi i десь "вдома". Бистроока одвернулась до вiкна, закусивши губу, i в очах ?й були сльози. Нiхто-нiхто ними не цiкавиться... Кава стигла. Пiдлетiв кельнер з густо заставленою тацею. Григорiй кивнув на дiвочий столик... I враз столик запарував, заряснiв на?дками, чарками, тарелями. Дiвчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далi замерехтiли ними на Григорiя розгублено. Тодi Григорiй, що досi говорив до кельнера по-росiйському, промовив, як то часом батько до дiтей, суворо, iз зле прихованою ноткою жалю: - Вечеряйте... - i додав: - Та не лупайте на мене так очима. В бистрооко? очi запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючi? всю силу волi. А далi не витримала i, схилившись до подруги, нагло вибухла у не? на грудях буйним плачем. Григорiй рипнув зубами. Зцiпив ?х до болю. Вибух раптово?, несамовито? лютi струснув ним. Йому хотiлося враз ревнути дико, скажено, схопитись i потрощити все! - поламати стiльцi, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобо?, поперекидати столи... Порозганяти все геть... В очах йому потемнiло вiд нелюдського напруження, - тримав нерви. Лише зiбгав скатертину конвульсiйним рухом руки i, либонь, переламав виделку, що потрапила в засяг долонi. В жилах гуготiла кров... I гуготiла зала... Крутилась вихорем... iшла перекидя... десь кигкотiли гобо?... Ревiв водоспад... Дзвiнко розсипалась смiхом Наталка, викликаючи луни, а навколо не? стрибав i гавкав, як фагот, Заливай... Григорiй прибрав себе до рук, згадав, що по?зд ма? бути десь у першiй годинi ночi. Було 11. Гриць хотiв ще пити. Дебелий хлопець мiг зрештою жлуктити, мов кiнь, але Григорiй не дав. Одначе сам хотiв упитися, одурiти, щоб нiчого не пам'ятати, не чути, не бачити. I вiн вiдчував, що потроху наближа?ться до того благословенного стану. Йому вже здавалося не двi дiвчини насупроти, а чотири. Посмiхнувшись, вiн пiдкликав кельнера i замовив чотири рази консервованi абрикоси. Дiвчата привiтно кивали головами, були повеселiлi. Бистроока цвiла, як мак. "Як здаватиметься вiсi