Мороз  з
управлiнням лагерiв на доставку дикого м'яса; для всього того  начальства,
либонь. "Пани м'яса хотять!" Ось так... Оце вже двадцятий  день  мандрують
Морози туди й звiдти.
   - Боже! Що ж то в тiм свiтi робиться! - скрушно  хитав  Мороз  головою,
розповiдаючи про Комсомольськ - про те мiсто арештантiв, - та  й  про  всi
страхiття тамтешнi.
   Так гомонiли. А як похопилися, було вже поночi.  Пiзно  мандрувати  хоч
туди, хоч туди. Тож вирiшили ночувати тут.

   Там де спинилися, там i стали табором.
   Розв'ючили коней, - навернули тюкiв велике пiвколо. Всерединi розiклали
велике вогнище. Диму такого напустили, що й  не  продихнеш.  Порозвiшували
зброю й амунiцiю на сучках. Нап'яли намета для молодицi з дитям на пiч.  I
так стали табором. Конi поприпинали  поблизу,  вкоротивши  поводи,  -  хай
постоять, заким ?м пастися.
   А тодi - мужики дiстали сапернi лопати i пiшли добувати воду.
   То була складна проблема тут, на такiй височинi, проблема майже  не  до
розв'язання, - проблема води. Нiякого струмка i нiяко? iншо? води  поблизу
не було. Вся надiя на лопати.

   Довго копали землю. Накопали кiлька ямок метрiв у  пiвтора  завглибшки,
але  води  не  здобули.  Спустили  по  десять  потiв,  аж-но   вся   одежа
поприлипала, як пiсля дощу, а води - гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули  i
вернулися до табору. Може, тим часом набiжить. Думали так, але й самi в те
не вiрили.
   Дiвчата сидiли, порозкривавши роти, i облизували шерхлi губи,  попаленi
спрагою. Тi крапелини води, що ще були в однiй iз  фляг,  вiддали  матерi,
Ганнi. Але i ?й те не зарадило.

   Вмитися - то було нездiйсненою мрi?ю. Напитися - ще бiльшою мрi?ю.
   Перша хвиля пiднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвiт. Але
що ж поробиш? Треба терпiти. То i вирiшили терпiти. Мовчки. А  може  ж,  у
тих ямках та набiжить...
   Гриць ще пробував жартувати, лежачи горiчерева на землi:
   - Дiду Морозе!.. Вiддайте менi Марiйку, ?й-бо! Нащо  вона  вам  здалась
така кирпата? А я б...
   - А вiзьми, вiзьми!.. Тiльки що ж ти з нею робитимеш, синку?
   - А я б мав собi де набiйницю чiпляти - на ту кирпу.
   - То бери, бери. Тiльки ж ти не  даси  ?й  ради,  бо  вона,  бачив,  як
брика?ться в мене.
   - Е, пусте! Вона он уже не брика?ться, бачите, як  рота  роззявила,  як
сорока в жнива... Агов, Марiйко! Чи ти дума?ш, що зараз дощ буде?..
   - Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!..
   - Пробi! То ти на мене так рота роззявила?
   - Грицю, Грицюню... - це Ганна благально. - I тобi буде  добре,  i  нам
буде добре, - лови щастя, бо бiльше такого не буде, чу?ш: за  пляшку  води
вiдда?м дiвку, з руками й з ногами. Ану ж... Бо як зараз не  скориста?шся,
то вже навiки парубком лишишся. Кому ти такий незугарний потрiбен!

   Гриць сопiв, лежачи горiчерева, i так само сопiв Григорiй.
   - Добре, - згоджувався Гриць, - зараз набiжить, там, у ямцi.  Тiльки  я
ще подумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку цiну я собi не кирпату дiстану...
   А Марiйка i зовсiм не була кирпата. Так, трi-iшечки. В дiйсностi ж вона
мала напрочуд гарний нiс  на  милому  обличчi,  -  нiс  з  ромбиком  нижче
перенiсся. Що нiс у не? гарний, вона знала про це, як знав i  Гриць.  Саме
тому Гриць i допiкав ?й, бо в дитинствi вона  таки  була  кирпата  i  тодi
Гриць так ?? дражнив.
   Вечеря нiкому не йшла в голову. Не хотiлось. Хотiлось пить. Пи-и-ть!
   Хлопцi ходили кiлька разiв до ямок, але марно. Вертали нi з чим i знову
лягали пластом.
   Найменше терпiли дiди, вони  собi  покурювали  та  гомонiли.  Найбiльше
терпiли дiвчата. Та й хлопцi.

   Григорi?вi не було сили терпiти спрагу, як  вiн  не  намагався.  Багато
випотiв. Але терпiв.  Мовчки  лежав  за  освiтленим  колом,  притиснувшись
грудьми до землi, поклав голову на руки i, удаючи, що дрiма?,  дивився  на
все  примруженими  очима.  Слухав,  як  розмовляли  дiди,   але   не   мiг
зосередитись слухом i думками... Думки, як  порванi  хмаринки  в  небi  на
гарячому, степовому вiтрi... Думав про рiзне... Подивляв все, що вiдбулося
за кiлька хвилин... А ще подивляв  витривалiсть  дiдiвську.  Так  нiби  ?м
зовсiм байдуже. Iншi, зда?ться,  теж  не  особливо  переймались  нестачею.
Нема, ну то й нема. Примирились.
   Лише Наталка раз по раз  облизувала  набряклi  губи,  що  з  них  нижня
репнула  посерединi.  Але  й  тiльки.  Нагнувшись  усмiхненим  лицем   над
немовлям, що лежало в матерi на колiнах, бавилась з  ним.  Та  ще  Марiйка
дiйсно розкрила уста, як галка в спеку.
   Молодиця сидiла задумана, тримаючи дитинча. Була вона  з  ним  до  того
хороша, що, зда?ться, отак би взяв та й намалював ??. Отак як ?. На  цьому
всьому тлi. I вже тим самим перевершив би все, що було  досi  сказано  про
Мадонну. А вона - тая Мадонна з диких нетрищ -  забула  про  весь  свiт  i
навiть грудей не затуля?, доправди, божественних, - чи не  соромиться,  бо
зна?, що прекрасна, а чи забула за хлопцiв. А чи глузу? з  них.  А  чи  то
спрагу хоче напо?ти прохолодою ночi...
   Немовля щось гулюка? до  Наталки,  а  вона  бринька?  йому  пальцем  по
губах...
   Безподiбний малюнок в яскраво осяяному колi на тлi чорно?, дико? пущi.
   За ватрою в нетрах було тихо i  поночi,  хоч  в  око  стрель.  Де-не-де
вихвачувались: купка листу... гiлка... освiтлений шмат стовбура...
   Григорiй мовчки встав i почав збирати боклажки, чужi й  сво?.  Назбирав
цiлий оберемок.
   - Куди це ти, чи не на торг, сину? - посмiхнувся старий Сiрко.
   Григорiй i собi посмiхнувся:

   - Та таке...
   А Грицько витрiщив очi:

   - Нi, справдi? Шо це ти надумав? А Григорiй просто:
   - Пiду по воду.

   - Тю-у!.. - Грицько аж схопився. - Чи ти не той?!.  Та  ти  що?  Бог  з
тобою!
   - А чого ж? Тут води - можна Днiпрогес рухати, - i  отак  мучитись?!  -
Це? кажучи, пiймав на собi Наталчин погляд i це ще дужче його пiд'юдило.
   - Облиш, сину, - сказав старий Мороз. -  Перетерпимо  якось...  Бо  тут
води нема й близько. А до того ще й нiч. По  тайзi  не  ходять.  Це  не  в
огородi i не в городi.
   Та Григорiй не пiддавався.

   - А все-таки спробувати  можна...  -  Подивився  на  Сiрка,  що  сидiв,
посмiхаючись в вуса, i нiчого не  говорив,  почепив  гвинтiвку  на  шию  i
ступнув у темряву.
   - Ну, то пiдожди й мене! - крикнув Грицько. Моментально назбирав пляшок
штук iз п'ять, в тiм числi  три  великих,  лiтрових,  Марiйчиних,  почепив
карабiн на плечi:
   - Нерпа! За мною!.. - I пiрнув у темряву за Григорi?м. Десь пошелестiли
вниз по крутому схилi.

   - Самашедший - сплеснула руками Марiйка. - ?й-богу, самашедший!..
   Аж Наталка засмiялась. Цибатий зять пiдтримав Марiйку:
   - Чудне... Я такого ще не видав. - I  скептично  скривився,  наче  йшла
мова справдi про ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тiм же дусi.
А старий Сiрко мовчки пихкав  люлькою  i  посмiхався  в  вуса.  "Авжеж  не
видав!" I тiльки юна та чорнява мати з  немовлям,  нiби  виголошуючи  його
думки; прорекла переконано, з щирою надi?ю, спiвчуттям, упертiстю:
   - Д i с т а н е!.. О, то, видать...  -  i  покрутила  головою,  та,  не
дiбравши  бiльш  вiдповiдного  слова,  закiнчила  несподiвано:   -   Iдол,
видать!.. Тiльки глянути на нього...

   Але то без  найменшо?  нотки  осуду,  а  навпаки,  включаючи  туди  все
захоплення i надiю на втишення пекельно? спраги i злiсть на чоловiка...
   - От теж... Макоцвiтна... - буркнув цибатий зять Морозенко.
   А хлопцi - десь як у воду канули. Проглинула ?х темрява, i нi слуху, нi
духу. Анi шелесне нiде, анi гукне...

   Чекали. Ходили ще раз до ямок, - чи не набiгла? Нема?... А хлопцi пiшли
i мов запалися. Час минав тягуче i повiльно. Година... Двi... Нi слуху, нi
духу.
   Збайдужiлi, втомленi люди  подумували,  чи  не  вкладатися  спати.  Про
вечерю не за?кнувся нiхто.

   Наталка поклала пiд голови сiдло i лягла пiд рясним дубом. Лежала так i
дивилась приплющеними очима на вогонь. Бiля не? лiг Заливай, поклав голову
на лапи i теж дивився на вогонь - пряв очима, як круглими люстерками.
   Марiйка вмостилася на в'юках горiчерева.
   Було пiзно, та сон не брав нiкого. Дiди  i  цибатий  зять  сидiли  коло
вогню, зрiдка перекидуючись словом. Спрага i втома i ?м теж вiдбила  охоту
до розмови. Та вже, далебi, i не спрага володiла думками кожного...
   Молодиця тривожно позирала на всiх, але мовчала. Ачей вже  перейшло  за
пiвнiч. Втому заступила тривога.

   Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапля?ться в таких  нетрищах  та
тако? глупо? ночi!.. "Подурiли, прости, Господи!.. Ну й народ пiшов!"
   А старий Сiрко сидiв собi, без кiнця попихкуючи люлькою, i  дивився  на
вогонь байдуже. Лише глянув на Мороза та:

   - Еге ж!..
   - А що то за один? - не перемiг-таки цiкавостi  зять,  спитав  нарештi,
нiби ненароком, лежачи на черевi та позираючи  з-пiд  насуплених  брiв  на
полум'я: - Що то за чудак?.. Видать, не тайожний.

   - А не тайожний, - згодився Сiрко, постукуючи люлькою  об  полiняку  та
натоптуючи ?? помалу знов.

   - А хто вiн?.. Чи не зять? А мабуть, що так!.. Десь за вогненним  колом
тихенько, але злiсно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.
   - Нi, - пихнув Сiрко, - не зять...

   - Видать, нетутешнiй? - байдуже допитувався цибатий.
   - А. нетутешнiй... - так само байдуже згоджувався дiд.
   - А хто ж вiн?..

   Дiд подивився на цибатого спiвбесiдника, не повертаючи  голови,  i  так
само на  старого  Мороза,  -  подивився  насмiшкувато,  помовчав,  а  тодi
серйозно так, безапеляцiйно:.

   - Кревняк один... З центру...

   - I парт?льний, може? Тож, видать...

   Сiрко помовчав. Подовбав пальцем у люльцi та:
   - Нi...  Бери  вище!  -  подумав  хвильку...  I  додав  гордо  i  трохи
заголосно, з притиском:
   - Iнженер, о!
   - Овва!..
   Зайшла павза. Цибатий вiдчепився, збитий з пантелику чутим не раз  уже,
але завжди незрозумiлим до кiнця, грiзним словом. Те чуже i  та?мниче,  як
чаклунське замовлення, грiзне сво?ю та?мничiстю слово всiх приголомшило.
   А Сiрко курив собi i навiть бровою  не  зморгнув.  Не  зморгнув  навiть
тодi, як спiймав на собi блиск здивованих i воднораз докiрливо  витрiщених
доччиних очей звiдти, з-за свiтляного кола.  А  дiвчина  закусила  репнуту
губу i, зiтхнувши шумно, одвернулась  лицем  до  дуба,  притислась  зручно
щокою до сiдла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо.

   Заливай враз нашорошився, пiдняв голову... Шось зашарудiло  в  темрявi.
Ближче. Пес наструнчив вуха i загарчав. А потiм спокiйно поклав голову  на
мiсце. Iншi пси, що були схопились на ноги, взяли з  нього  приклад,  лише
наставились на стежку...
   З темряви виринув Григорiй i  пiдiйшов  до  вогню  з  гроном  боклажок.
Боклажки були мокрi, - вода з них капала, блискаючи  проти  вогню.  Чуб  у
Григорiя був теж мокрий, а обличчя спокiйне.

   Коли б вiн бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей,
його дужу постать уздрiвши. Старий Сiрко позiхнув, ворухнув бровами:
   - Купив, кажеш? Добре. - I спокiйно та голосно:
   - От бач. Твоя правда, Ганно!

   Всi посхоплювались  зачудованi.  Так  нiбито  запотiла  з  боклажок  не
звичайна вода, а ота казкова, цiлюща, жива вода, що воскреша? мертвих.
   Наталка пiдвелась iз свого сiдла: Григорiй подав  ?й  одну  боклажку  з
водою.  Другу  подав  Ганнi...  Дiвчина  припала   спраглими   устами   до
бадьорливо? вологи, а очима - до Григорiя, i хтозна, чим до чого  дужче...
Навiть забула на цей раз гордо пхикнути.
   - А де ж Грицько?

   - А я думав, що вiн тут уже. Та ми ж разом iшли  i  туди,  i  назад.  А
потiм засперечались. Вiн каже: лiвiш, а  я  -  правiш.  Вiн  уперся,  i  я
уперся, i вирiшили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто  як  хоче,  так
хай i йде. I Нерпа ж iз ним... Отако?!..
   Григорiй знову чiпля? на шию гвинтiвку, що був уже зняв, i  намiря?ться
йти шукати.
   Аж тут назустрiч iз темряви Нерпа. За нею - Грицько. В руках  лише  двi
великi пляшки, а сам iде - регочеться. Почепив зброю на сук, сiв на  землю
та аж за живiт береться.

   - Та чого ти iржеш!?. А де ж пляшки? - це Марiйка. Грицько махнув рукою
в лiс:
   - Пiди позбира?ш. Ха-ха-ха! Ну... Ну, зна?те, такого iдола ще,  мабуть,
i не бачили, як оцей наш  Григорiй...  Пiшли.  Темно,  як  у  пеклi.  Сюди
поткнешся - лобом у дерево, туди -  ребрами  в  пень.  А  ногами  нiяк  не
виплута?шся. Ну, думаю, хай трiшки пройде, а там прохолоне - та й назад. А
вiн преться десь попереду, все вниз, як  ведмiдь,  тiльки  гiлля  трiщить.
Нерпа бо?ться iти вперед, треться бiля нiг, а вiн ломить... Коли це чую  -
шарах! Брязь-брязь, брязь! - Полетiв через колоду. А я дряпаюсь  позаду  -
ноги потрапляють у розсипи, в щiлини, - як гавкнеш несподiвано вниз  -  аж
костi трiщать, зуби клацають. Тупцю?мось. А все вперед помалу. Я  його  не
бачу, i вiн мене нi. Злiсть мене бере. Ну, думаю, ще трохи та й  буде  вiн
проситися. Де там!

   Наткнулись на скелю, - мацали, мацали, - нi туди, нi  сюди.  Зрадiв  я:
от, кажу, нема ходу.

   А вiн попер убiк десь,  потрiщав  униз-таки.  Боже,  скiльки  ми  разiв
падали! Тiльки й чу?ш - шарах! Трiсь-трiсь-трiсь! Боклажки  або  гвинтiвка
бряжчать хiба ж так! Там десь i пляшки всi, пiди позбира?ш, Марiйко...  Як
тiльки ми ший не позвертали або костей не поламали!.. Iдемо - а  води  все
нема. У мене вже очi на лоба виперло. I став я тодi проситись:  "Ходiм,  -
кажу, - назад, хай йому чорт! Так ми рiк iтимемо, а  води  не  знайдемо  i
назад не вернемось". А вiн смi?ться: "Дурний, - каже, - не може ж цей схил
тягтися аж до Японi?. Найвища гора в свiтi яких вiсiм-дев'ять  кiлометрiв,
а це горбки. Зараз буде дно, а на днi завжди вода".

   Пiшли. Довго дерлись. Це вже кiлометрiв з чотири. Коли це чую  спереду:
"Ага! Ось тут скоро".

   Зiйшли на дно. А на днi  так  же  видко,  як  i  вгорi.  Тiльки  бур'ян
густiший та трава, як очерет, вище  голови  така,  що  не  продерешся,  та
купки. Лазимо, спотика?мось. Нема води. Потiм набрели на ковбаню... Як  ми
туди не вшелепались!? Коли це як не гуркне, як не затупотить якась  сатана
- i пiшла трiщати. Нерпа заскавчала та пiд ноги. Що то без товариства та в
такiй темрявi! А воно, либонь, ведмедяра або  вепр,  а  мо',  й  ще  що...
Попробували - а вода стояча та смердюча. Я хлиснув i виплював. Разом  тобi
i чай, i узвар. "Ходiм назад", - кажу. "Нi, ходiм далi". -  "Не  пiду".  -
"Ну, сиди тут, хай тебе вова з'?сть". - Постояв, послухав i пiшов сам.

   Коли це чую, скрикнув, а далi гомонить iз кимось...  Я  прожогом  туди,
визволяти: думаю, на яку сатану двоногу набрiв.  Останнi  пляшки  мало  не
побив, падаючи. Приходжу на голос i вже чую:  вода  плющить-дзюркотить,  а
Григорiй бовта?ться в нiй. "З ким ти тут гомониш?" - питаю. А  то  сам  iз
собою...
   - Тпру, - спинив Григорiй, лягаючи  за  вогненним  колом.  -  Ти  лiпше
розкажи, як ти воду Марiйцi нiс.

   - Ха-ха! Ще, пак, туди я пляшок тво?х. Марiйко, бiльше половини  донiс.
Понапивались  ми,  понамочували  голови,  повмивались,  вiдпочили   i   ще
понапивались про запас. Ну, понабирали води. Оце,  кажу,  з  двох  Марiйку
напуватиму, щоб придобритися, а це - iншим... I ти скажи  -  мабуть,  така
твоя доля. Всi пляшки тво? потовк, падавши. Це у мене ребра  днiв  зо  три
болiтимуть. Але пляшки, що ж... Пропав твiй посаг, дiвко! Але за таку воду
треба платити, от. Ну, так i доповзли сюди. Я думав, що я йду  вiрнiше,  а
вiн, виходить, як вовк...
   - А от скажiть, тату, - звернувся Грицько по павзi до батька, - що воно
за знак? Нерпа ж добрий пес,  а  не  йде  вперед,  хоч  ти  вбий.  Як  хто
наврочив.
   Батько, позiхнувши, скептично:

   - Де ж ти бачив, щоб хоч який собака тако? ночi та в таких  нетрях  сам
ходив? Тут духу звiриного  багато!  Звiр  уночi  бачить  добре,  а  собака
кепсько.
   - А ми з Григорi?м зовсiм  нiчого  не  бачимо,  а  кiлометрiв  з  вiсiм
вiдчухрали.
   Поки Грицько розповiдав, Наталка з Марiйкою почепили казанки  i  чайник
над  вогнем  i  заходились  готувати  вечерю.  Всi  ожили.   Заворушились.
Загомонiли. Морози дiстали спирту, оселедцiв, копченого сала. Сiрки теж не
лишились позаду, розтрясаючi? сакви.
   I ось на розстеленiм брезентi опiвночi забенкетували Сiрки з  Морозами.
Загуляли за всiма звичаями-обичаями. Пили за тих, що тут, пили за тих,  що
дома, - за стару Морозиху з Сiрчихою. "Хай  брикають!"  Пили  за  тих,  що
померли: "Хай царствують!", "Земля  ?м  пером..."  I  за  тих,  що  ще  не
народилися, але неодмiнно народяться... "З такими  от  дiвчатами  та  й  з
такими соколами-хлопцями!.." Пили за усiх... За щасливу дорогу вперед i за
щасливий  поворот   назад.   Пили.   Примовляли.   Пригублювали...   Ганна
пригублювала до  Григорiя,  рухаючи  бровою.  А  Наталка  пригублювала  до
старого  Мороза,  прикусюючи   репнуту   губу,   бо   не   могла   дзвiнко
зареготатись...
   Весело пили, за традицi?ю, за козацьким звича?м... I  орудували  ножами
за стрiлецьким, мисливським звича?м -  кожен  сво?м,  -  краяли,  кромсали
м'ясо, хлiб, рибу... I орудували щелепами так, як тiльки  в  тайзi  можуть
орудувати при вовчих зубах i при вовчому, хижому  апетитовi...  ?ли  -  не
?ли, молотили, стирали все, як на жорнах...
   Григорiй сидiв насупроти Ганни,  що  так  лукаво  ворушила  бровою,  i,
дивлячись на ?? знаменитий, такий типовий полтавецькнй профiль  в  золотих
арабесках полум'я, слухав примовок, приговiрок i нiяк не  мiг  вiдпекатись
вiд вражiння, що це вже з ним було десь. Та й знов,  либонь,  вiдбува?ться
там, десь  в  надворсклянському  лузi  а  чи  на  Пслi.  Десь  на  гулянцi
Тро?цькими святими - це вони "кашу варять"... Порскають конi, хрумкаючи на
пасовиську... Зараз ось задирчить деркач, вiщуючи ранок,  зiйде  сонце,  i
вони, запрiгши конi, рушать додому...
   Ватра палахкотить,  мечучи  iскри  вгору.  На  освiтлених  деревах,  що
обступили пiвколом, розвiшана зброя - гвинтiвки, вiнчестери,  набiйницi...
рюкзаки... бiнокль... На землi розкиданi сiдла, сапернi  лопати,  в'юки...
Лежать  i  никають  гостровухi,  страшнi  вовчури...  Напнуто   вiйськовий
намет...
   Нi, це не в Слобожанському лузi! Це зовсiм на другiм кiнцi  землi...  А
люди - тi самi. I не тi самi. Такi й не такi. Всiм  такi,  лише  одним  не
такi,  -  поглядом,  житт?вим  тембром,  iншою  якiстю.  Цi  -  суворi   i
загартованi.  Безжалiснi  стрiльцi,   веселi   i   безпощаднi   звiролови,
мускулястi диктатори в  цiй  зеленiй,  первiснiй  державi,  хижi  i  гордi
завойовники цi??, ще не загнуздано?  стихi?.  Життя  геть  випекло  з  них
сантимептальнi  риси  i  вайлувату   лiниву   млявiсть,   насталивши   ?х,
вигартувавши в безперервнiм змаганнi за сво? iснування...
   По вечерi молодi поснули, де хто впав.
   Лише дiди, запаливши люльки, сидiли ще i гомонiли собi  коло  вогню.  I
цибатий зять з ними.
   Григорiй одiйшов i лiг у темрявi на мiшки. Був дуже  втомлений.  Та  не
мiг заснути.
   Старий Мороз розповiдав про Комсомольськ. Спершу Григорiй не дослухався
туди, бо був серцем деiнде, - там,  пiд  рясним  дубом.  Воно,  те  серце,
пiдiйшло туди нишком, навшпиньки i стало в головах у  тi??  насмiшкувато?,
мов заворожене, не в силi анi ступити далi, анi пiти  геть...  Чув  шелест
там. Уявляв голову, покладену на тверде сiдло, але не мiг уявити обличчя -
заплющила чи не заплющила очi? Либонь, спить собi... Хай спить...
   А дiди тихо бубонiли. I лише помалу дiйшов  до  Григорiя  жаский  змiст
тi?? розмови, полохаючи сон,  що  почав  був  пiдкрадатись.  Старий  Мороз
розповiдав про  мiсто  каторги,  про  пекло  новiтнiх  канальських  робiт,
вигачуване  костями  укра?нськими,  -  про  Комсомольськ.  Це  вони   туди
?здили... Та й ранiше, вiдколи тiльки почато  там  рити  першi  кар'?ри  в
дикiй пущi, теж там бували. Часто. Контракти з "Бамлагом" на м'ясо мали...
I багато чого бачили... Бодай не дiждати нiколи. Ге, надивились вони та  й
наслухались... А тепер i син рiдний там...
   I  розгортав  старий  Мороз  страхiтливi  картини,  пiдгляденi  образки
жаско?, каторжансько? епопе?...
   Про  колони  виснажених  арештантiв  на  лютiм  морозi...  Про   безлiч
стероризованого,  на  повiльну  смерть  приреченого  люду,  а  надто   про
силу-силенну "сво?х людей" - землякiв з далеко? тi?? Укра?ни нещасливо?...
Про голод i цингу... Про надлюдськi терпiння i  труд  каторжний,  а  надто
взимку, при 50-ступневому  морозi  напiвголих,  напiвбосих  людей,  чесних
трударiв - полтавських, та катеринославських, та  херсонських  "куркулiв",
"державних злодi?в", суджених  "за  колоски",  та  й  всяких  "ворогiв"  -
вчених, вчителiв, селян i робiтникiв, бородатих дiдiв i таких же бородатих
юнакiв, що й не розбереш, скiльки людинi вiку... Про жорстоку  смерть  без
похоронiв, як худоби, - смерть вiд знущання, голоду, пошестей  i  журби...
Про здичавiлих собак,  що  тягають  мерзлi  людськi  голови  i  руки  межи
бараками... Про  чутi  арештантськi  пiснi  i  тугу  без  слiв  (бо  давно
виплаканi)... Про неймовiрнi самогубства...

   Григорiй слухав, зцiпивши зуби, понуро, i сон тiкав вiд нього.  Вiн  до
болю чiтко уявляв тi арештантськi колони i цiлу ту, колосальних  маштабiв,
арештантську  трагедiю,  цiлу  ту  пекельну  епопею   того   прославленого
Комсомольська... А  в  уявi  зринало  пережите  самим...  Брязки  тюремних
затворiв... Зойки мордованих... Етапи...
   По тiлу  виступав  холодний  пiт,  як  вiд  пропасницi.  Напнутi  нерви
бринiли, так, як бринить часом  дрiт  восени  на  стовпах  серед  понурого
степу, - тоскно, тривожно. А дiд Мороз бубонiв...

   Вiн ще розповiдав i про те, як останнi мiсяцi почало вже те  "НеКеВеДе"
добиратись i в тайгу. Про "розкуркулювання"  та  обеззбро?ння  старовiрiв.
Про висилку десь цiлого селища старовiрського. Про арешти,  яких  досi  не
чувати було. Про закон щодо збро?, про  заборону  користатись  нею  та  ??
тримати ?? без дозволу спецiального...

   I кляв на чому свiт сто?ть. Аж зять цикнув i показав очима  туди  десь,
де лежав Григорiй. Сiрко,  димлячи  люлькою,  махнув  рукою,  мовляв:  "Не
бiйся, дурню, то свiй чоловiк, то iнженер". А Мороз кляв:
   - Збро? ?м!.. Хазя? теж!.. Та ми вiк тут прожили, ?х не бачили, та й ?х
не питали. Де вони були тодi, як  тут  i  нога  людська,  християнська  не
ступала, га?!. Iроди!.., - I хитав головою скрушно. I зiтхав:
   - Пропав свiт! Не дадуть вiку спокiйно дожити. Ой, не дадуть...
   А цибатий понуро:

   - Трясця ?хнiй матерi! Ще не в одного очi на  лоба  вилiзуть...  То  ще
подивимось... - Та й розповiдав про те, як у них, на  Голих  Горах,  брали
братiв Кирпиченкiв. П'ять рокiв пошукували i не могли дати  ради.  А  вони
вчотирьох мали "штаб" там, де сам дiдько не дiстанеться. I цiлий "цехавуз"
збро? та припасiв всяких... Аж поки ?х не вистежили та  не  оточили...  Це
минуло? зими. Три днi билися... Але не взяли  нi  одного.  Билися,  як  на
"пазицi?"... А тодi Кирпиченки з бо?м перейшли в Китай...

   У Григорiя все переплуталось в головi... Лише одно не могло заплутатись
нiде та й загубитись - гостре вiдчуття, що доля його не вiдста? вiд нього.
Що то вона женеться за ним. Вона вже давно тут. Чига? та й готовить йому й
на цiй землi всякi несподiванки...

   I так, нiби хто зрушив шар попелу над купою пригаслого  жару,  звiльнив
його та й почав роздмухувати той пекельний, всепожирающий  вогонь  в  його
серцi, що тут був притух в цiм едемi зеленiм,  -  вогонь  всесокрушающего,
але... i безсильного гнiву. Отого гнiву, що стискав п'ястуки до  хруску  i
змушував серце скиглити, як мала дитина, нi, як в'язень на тортурах, якому
насiли на руки й на ноги i заткнули уста ганчiркою...
   Так лежав Григорiй i думав сво? думи. А вони - то  летiли  вихором,  то
пливли, як чорнi, понурi хмари... Пливли по опаловому небi  над  тривожною
землею... над  м'ятежною  землею...  Освiтлюванi  мовчазними  загравами...
Пливли...
   Так незчувся, коли й заснув. Сон таки взяв сво?, налiгши всi?ю силою.
   А як розплющив очi - вже свiтало. Ватра  давно  погасла.  Стояла  тиша.
Лише порскали конi.
   Тихенько повернув голову... Пiд  столiтнiм  дубом  лицем  угору  лежала
Наталка. В головах  сiдло.  Дiвчина  лежала  нерухомо  i  дивилась  широко
розплющеними очима просто себе вгору i лише зрiдка клiпала - з вiт  падала
роса.
   * * *
   Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сiрки  розпрощалися
з Морозами. Швидко зiбрались i рушили, кожен за  сво?м  маршрутом.  Морози
пiшли на пiвдень, Сiрки - на пiвнiч. Квапились кожен по сво?. Люди  нетрищ
такi ж дiловитi, як i всi iншi.

   На мiсцi залишилась тiльки купа  попелу  i  велика,  випечена  навколо,
чорна пляма таборового попелища.  Як  пам'ятка.  I  буде  та  пляма  довго
чорнiти, -  мiсяцi,  а  то  й  роки.  Хтось,  iдучи,  зупиниться  над  нею
задумливо, а то й стане табором i ще раз  розкладе  на  нiй  вогнище,  але
нiколи не вгада?, нiколи не вичита? з тi?? плями точно? ??  бiографi?:  як
саме, з чи?? волi та й з яко? пригоди вона постала i що тут вiдбувалось, i
що тут говорилось та й що думалось. Нi,  не  вичита?  нiколи,  що  це  тут
зустрiлися були Сiрки з Морозами. А вже зовсiм но вгада?,  що  був  тут  i
такий - нащадок славного роду - закинений з далеко?-далеко? землi химерною
долею. Кидав тут у вогонь гiлляччя, лежав тут горiчерева i так  багато  за
коротку нiч передумав.
   Та пляма лишилась сама по собi, i нiхто на  не?  навiть  не  оглянувся,
вiдходячи. Хiба лише Григорiй, та й то  бiльше  пильнуючи,  чи  не  забули
чого, анiж з розмислу. Всi були невиспанi, але бадьорi, лише  мовчазнi.  В
ранковiм повiтрi  було  холоднувато,  i  той  холодок  ранковий  бадьорив,
змушуючи людей i тварин рухатись шпарко. Але не тiльки це пiдганяло.  Поки
не припекло сонце та поки не  пiднялися  на  крила  паутинi  армi?,  кожен
квапився пройти якнайбiльше. А там можна буде добре виспатись на привалi.

   Сiрко знов  iшов  позаду,  замикаючи  процесiю,  а  Гриць  з  Григорi?м
попереду.
   В однiм мiсцi хлопцi бачили смiшну рiч... Вже сонечко пiдбилося вгору i
розiклало золотi плями, як шовковi хустки, на  галявинах,  на  стежцi,  на
каменях. Хлопцi йшли  далеко  попереду,  як  раптом  натрапили  на  велику
гадюку, що лежала на стежцi. Сiра,  з  чорними  плямами,  лежала  вона  на
золотiй латцi сонячнiй i грiлася собi. Зачувши кроки, враз широко розкрила
пащу. Але не пiдняла голови до хлопцiв - до небезпеки, як то гадюки завжди
роблять, а  поклала  ??  на  землю.  Хлопцi  здивувалися.  Але  ще  бiльше
здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту  пащу,  мов  у  нору,  почали
шмигати манюсiнькi гадючата, рятуючись вiд небезпеки.  Такi  манюсiнькi  -
завбiльшки з циганську голку.
   Хлопцi почали реготатись. А гадюка, закривши пащу за останнiм  гадючам,
гайнула в траву i щезла в кам'яних розсипах з блискавичною швидкiстю.
   - Марш-марш! дiтки...

   Старий Сiрко квапив. Йшли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Йшли
становиками вздовж, спускались впоперек i  переходили  падi,  потопаючи  в
росяних травах i бур'янах, пiдiймалися на iнший становик...
   I не було тим нетрам кiнця-краю, i не було, здавалось, краю тiй дорозi,
тим мандрам до тi?? загадково? падi Голубо?.
   Перепочивши i поснiдавши та трохи поспавши,  знову  рушили.  Далi.  Все
далi i все на одному мiсцi - зi становика на становик, а тодi в  долину  i
наче назад на той самий становик. Йшли по високих хребтах та  по  глибоких
проваллях i темних ущелинах, - раз сонце злiва, раз справа, а  раз  зовсiм
померкало десь за первiсним пралiсом. I такий вiн був темний та вогкий, що
навiть паута в нiм не було. Такими ущелинами при?мно було йти.  Хоч  би  й
всю дорогу!..
   Кiлька разiв переходили  марi,  -  люди  й  конi  йшли  обережно  перше
провiреною стежкою, майже слiд в слiд, пильнуючи, щоб не оступитися.  Один
необережний крок - i клопоту не обберешся, якщо не втопишся  ранiше,  анiж
тебе вирятують.
   Стежка, що була першi днi така добре втоптана, помалу зiйшла  нанiвець.
Згодом i зовсiм пропала. Йшли, далебi, навпростець. А хiдня навпростець  -
дуже важка тут. Перемагаючi? великi труднощi, посувалися дуже поволi.  Але
посувалися. Тепер уже старий Сiрко йшов  попереду.  Тiльки  вiн  один  мiг
вивести з цього зеленого хаосу i довести туди, куди треба.

   По якiмсь часi натрапили на нову, добру стежку i,  перепочивши,  пiшли,
як ранiше. Швидким, бадьорим темпом...

   До Голубо? падi дiйшли третього дня пiд  обiд.  Заким  дiйшли,  ще  раз
ночували на стежцi, але вже бiля води, у  вершинi  рiчки  Мухень.  Власне,
нiяко? рiчки там i не  було,  ще  так  лишень,  рiчечка  чи  джерело.  Але
мальовниче. Падала та рiчечка стрiмким  водоспадом  серед  надзвичайних  у
сво?й первiснiй красi урвищ i шумiла-шумiла. ?х, таких водоспадiв,  безлiч
по нетрях.
   Тут i отаборились. Розiклали величезну ватру. А що тут мошка не  давала
жити - отой клятий гнус, та й комарi, - то понапинали ще й  накомарники  -
такi наметики маленькi для кожного окремо, вiд комарiв.  Позалазили  туди,
кожен у свiй, попiдгортали поли пiд себе i так лежачи, невиднi, гомонiли.
   Глянути збоку - чудно: горить вогонь, лежать собаки  i  гомонять  люди,
але людей нема. Лише чотири бiлi куреники.

   _Дiалог пiд на__ к__ом__aрн__иками___
   Тут, власне, i вiдбувалися справжнi хрестини Григорi?вi, i то  в  такий
оригiнальний спосiб. Дiдiв голос з-пiд накомарника:
   - Наталко! А де ти дiла вухналi, дочко? Либонь же ти ?х ховала...
   Наталчин голос:

   - Нi, то ж Грицько, тату.

   - Ага!!. - це Грицькiв голос з-пiд куреника,  трiумфуючи;  -  От  тепер
угадай, котрий з нас! Сiркiв голос:

   - Котрий, дочко?

   - Та... - i iз смiшинкою:  -  "Iнженер"  же,  чи  що.  Пiд  Григорi?вим
куреником здивоване:
   - О!?.
   Сiркiв голос:
   - Що ти верзеш там, мала?..

   - Хiба то я верзу, тату?! Ви ж учора хвалились Морозам: "I н ж  е  н  е
р", мов...
   Сiркiв голос нiяково:

   - А-а-а... - а далi, розсердившись та й  посмiхаючись  воднораз:  -  От
дурна сорока...
   Пiд Григорi?вим куреником смiх.

   Дiд:
   _-_ Чого ти смi?шся, сину? Що дiд такий дурний? Таке, бач, трапилось...
   Наталка сердито:

   - То вiн, тату, смi?ться од радостi, що потрапив в такi великi пани.
   - Нi... - озвався Григорiй серйозно: - Я смiюся... Смiюся я, батьку, що
ви таки, мабуть, угадали...

   - Як то!?!
   - А так... Я таки  справдi  iнженер.  -  О!!.  -  аж  вилiз  дiд  з-пiд
куреника. - А ви кажете - дiд дурний! Го-го!.. - але не бачачи  нiкого  зi
спiвбесiдникiв i заатакований гнусом, залiз пiд  куреник  знову:  -  А  ви
кажете,  дiд  дурний..  (Не  знати  чому  саме,  але  старий  Сiрко  радiв
надзвичайно). - Бач, воно ж зразу видно, що щось не так, то  пак...  I  по
якiй же ти, сину, частi?..
   Павза.
   - Авiаконструктор, - нарештi почулося з-пiд Григорi?вого  куреника,  не
то з зiтханням, не то з нерiшучiстю. "Чи сказать, чи не сказать?"
   Незрозумiле i несподiване слово  спричинило  мовчанку.  Чути,  як  гула
мошкара.
   Нарештi Наталчин голос, вагаючись, але не в силi перемогти зацiкавлення
i здивовання тим чудним словом:

   - А що то таке - авiа... Як-як пак?.. Ага - кон-н-стр-рук-тор?! Чи так?
Боже, язик можна звихнути! - а сама десь далебi аж  почервонiла,  що  така
"дурна".
   - Так, - пiдбадьорив Григорiй i пояснив: - Авiаконструктор  -  iнженер,
що вигаду? i буду? лiтаки.

   - Боже ж мiй! То чого ж ти мовчав?! - захвилювався Гриць.  -  То  ти  й
лiтати вмi?ш!?.
   - Вмiю, Грицю. - Павза. А далi, ухиляючись вiд  розмови,  насмiшкувато,
кепкуючи з самого себе: - Ось бач аж куди залетiв...

   Старий Сiрко закректав, збагнув, що хлопцевi щось не те?..  Щоб  урвати
розмову, дiд виголосив як резолюцiю:

   - Здорово! ?й-бо, здорово!!. Хотiв раз дiд збрехати - i не  вдалось!  -
всi засмiялись. - Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на
правду, то ми тебе так i зватимем - iнженером. Добре?
   Резолюцiя була ухвалена одностайно. Титул всiм сподобався, за  винятком
хiба самого Григорiя, але його не питали,  -  вiн  мусiв  пiдкоритись  для
загального добра, "iнакше буде плутанина".

   - Iнженер... iнженер... - повторила Наталка кiлька разiв про себе,  щоб
не забути. - Заливай!!. - ?й, певно, хотiлось пожартувати а  чи  ввести  в
курс справи вiрного свого друга, але роздумалась. -  Нi,  нехай  завтра...
То, брат, для тебе тяжка рiч, - промовила дрiмливо до камарада, що  пiдбiг
до куреника i стояв, торкаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище.
   А iнженер, тобто Григорiй, лежав пiд куреником горiлиць,  i  зажмуривши
очi,  дослухався  до  ноток  в  тiм  голосi.  "Кепку?  дiвчисько.  Сорока.
Кон-стр-рукт-тор"... - I посмiхався, як вона розгублено тягла те слово, що
"язик можна звихнути". А ще посмiхався на думку: "А що якби  це  дiвчисько
та отак узяв i перенiс в той iнший свiт, - в  свiт  лабораторiй,  наукових
кабiнетiв,  в  грохiтняву  заводу...  в  рев   моторiв...   в   мерехтiння
пропелерiв...  в  шум  тисяч  лiтакiв  у  повiтрi...  Тiльки   уявити   ??
здивування! А то ще й пiднести ?? ген i замчати  у  небо  за  хмари...  за
хмари..."

   В вуха гула мошкара. Вже в накомарнику ?ла по?дом.  Оце  серед  гудiння
зовнi вiдокремлю?ться тонюпький голосок, гострий, як  шило:  "Дзi-i-iнь...
Дззi-i-нь..." Ближче, ближче. Вже  в'?ться  над  носом  а  чи  бiля  вуха.
Манюньке, а виклика?  тривогу,  мов  велетенський  лiтак.  Мотор  гуде  зi
дзвоном: "Дззi-i-i..."
   I враз пропелер встромлю?ться в  шкiру!..  Сатана!  Де  вона  знаходить
дiрку в новiсiнькiм накомарнику!?!

   Дiд  не  витримав  перший,  а  з  ним  i  Наталка,  -  вискочили  з-пiд
накомарникiв:
   - Iнженере!.. Грицьку!.. Вечеряти!!.

   Ось так, власне, вiдбувалися христини. Вiдтодi Григорiя здебiльша звано
"iнженером" i тiльки зрiдка Григорi?м.
   __
   _Надь Голуба_
   Другого дня к обiду, пiсля, здавалось, безконечних спускiв та  петляння
по становиках, прийшли, нарештi, на Голубу.
   Пiд сопкою, над широченькою, бистрою рiчечкою стояла споруда  -  комора
не комора, хата, крита берестою (березовою корою). Дво? вiкон дивились  на
широку i, здавалось, безкраю, справдi голубу улоговину, що йшла десь  униз
i ген аж пiд синьо-фiалковим пасмом повертала вправо. I голубiла-голубiла.
Конi заiржали, нiби прибули додому. Собаки  пiшли  по  нишпорках.  А  падь
голубiла,  заллята  сонцем,  мрiйна  i  приваблива  вiддаля,  як  замрiяна
дiвчина. Вона була вкрита морем лiсу, але де-не-де лисiли плями - галявини
лук. Просто перед хатою, по той бiк рiчки,  схили  сопок  та  берег  рiчки
також були покритi буйною травою. Лиш, де-не-де по травi стирчали похило i
просто голi стовбури, а подекуди чорнi ожуги.
   Хата з ганком i прибудовою. Коло хати стiжок  торiшнього  сiна,  окремо
дашок на стовпчиках i конов'язь. Пiд хатою лежала перевернута догори  дном
байда.
   - Ось ми й дома! Тпру! Агов! Хазя?н дома?
   У вiдповiдь з-пiд байди вискочив хвостатий звiрок, з добру кiшку,  i  з
усiх нiг кинувся навтьоки.

   - Харза! Ха-ха-ха! Держи ??! Та постривай, щось скажу!..
   Але харза не стала "стривати", мчала,  як  помело.  Собаки  з  лящанням
подались навздогiн, та харзу мов вiтром пiддало - метнулась  на  дерево  i
подалась верхами. Собаки, задоволенi, що так  добре  налякали  непроханого
сторожа, повернулись назад.
   Тут уже мисливцi розташувались, як дома, бо таки  це  й  була  справжня
?хня господа. В хатi була добра селянська пiч, складена з  дикого  каменю,
дощана пiдлога, широкий пiл.
   Перепочили, i закипiла робота. За годину навели такий  лад,  немов  тут
увесь час жили. Помили, почистили, упорядкували все. В вiкнах  уже  стояли
квiти.
   Пишнi, рiзнобарвнi,  яскравi  дикунки.  Це  вже  Наталка.  Поки  хлопцi
порались з в'юками, вона збiгала за рiчку, на луку.  Пишнi  саранки,  дикi
ромашки, i мак, в'юнки, I плакун, i ще, й ще - всi, якi трапились, прибули
гостi.
   Зброю i весь вантаж склали до комiрчини, а звiдти  повикочували  великi
кадовби. Грубi й дебелi, вони порозсихались  без  дiла,  ?х  виставили  до
рiчки i поналивали водою.

   З того, що  в  комiрчинi  був  деякий  бондарський  струмент,  Григорiй
виснував, що кадовби цi роблено тут на мiсцi. Але його здивувало не це,  а
те, що такий цiнний струмент, та й iншi ще цiннiшi речi, якi тут були,  як
от поперечна пилка, колiй, вiдра, великий вмазаний  казан  надворi,  та  й
байда, - так тут лежали i нiхто ?х не забрав. I вiкна цiлi - нiхто  ?х  не
повибивав, i пiч не зруйнована, хоч хата й не заперта була.  Диво  дивне?,
як на ?вропейця. Вiн про це сказав.
   Старий Сiрко сво?ю чергою здивувався:
   - А як же iнакше? Ще що вигадай курям на  смiх!  Е,  синку,  тут  такий
закон, закон неписаний. Тут ранiше було хоч рушницю залиши  у  шатрi,  хоч
хутрину, хоч що хоч, - лежатиме мiсяць - нiхто не вiзьме. Бувало, й  зайде
хто, - переспить чи дощ перебуде та й пiде. Було... Та й тепер  ще,  слава
Богу, поки без великих змiн. Так же колись i на Укра?нi було... Чи, мо', й
тепер?..
   - Авжеж, там iз шатром занесуть, з живого  шапку  знiмуть,  а  то  й  з
головою разом.
   - Он як! Дiйшли науки, значить!

   Затопили пiч - перевiрили, чи не завалилась де.
   А впоравшись з усiм, старий  заходився  надворi  варити  обiд.  Наталка
повела конi, а хлопцi пiшли десь "на широке" купатись.
   А те? "широке" - велике бурхливе плесо пiд водоспадом.  Водоспад  же  -
хоч пiд Днiпрогес. З триметрово? височини стрiмголов падала прозора стiна.
Вода гнала наввипередки, аж наче зi смiхом. Дiйшовши до низу, вона  кипiла
i гула, а далi розходилась на всi брки, поспiшаючи десь до ново?, чергово?
тако? забавки. Хлопцi пiрнали,  дурiли.  Вода  була  холодна,  i  це  було
при?мно.
   - Оцей водоспад, зна?ш, як  зветься  -  спитав  Грицько.  -  Нiколи  не
вгада?ш...
   - Дивлячись, хто  давав  назву.  Ну,  скажем...  який-небудь  Анюй  або
Улахеза, якщо  хрестили  китайцi,  або  ще  водоспад  iменi  Дерибаса,  як
по-новому.
   - Нi, не так! Вiн зветься Дiвчина. Чомусь усi  мисливцi  так  звуть.  А
гарно?
   - Гарно.
   А сам подумав: "Дiйсно. Грайливий i сердитий, буйний i лагiдний, нiжний
i звабливий у сво?й дикiй красi... Ще б добавити: "дiвчина Наталка".
   - ? така байка, - розповiдав Грицько, -  тiлький  хто  ??  вигадав,  не
знати. От: була  дiвчина  удегейка,  красуня.  мавочка.  I  любила  одного
чужинця. Любила - мовчала, нiчого не сказала. А як вiн пiшов десь  геть  i
не вернувся, вона пiшла в лiс i, заплакавши, впала навколiшки, свого  Бога
благала, щоб завернув. I ждала, i плакала... Та так i лишилась ждати далi.
Та ?? став тодi на цiм мiсцi водоспад оцей. Дiвчина тужить,  все  плаче...
Так розповiдають. Брешуть, звичайно?
   Григорi?вi було шкода руйнувати прекрасну  легенду,  i  вiн  промовчав.
Потiм пiдтримав:
   - Чому ж! Мабуть, правда.

   Коли повернулись, обiд був готовий. Дiд iз Наталкою теж  пiсля  купання
посвiжiли i в доброму настро? чекали ?х.

   - Сьогоднi вже шабаш, - оголосив дiд по обiдi. - До завтра -  свято.  А
завтра пiдемо на розглядини.

   Хлопцi ходили ще до рiчки вкосити трави i  носили  ??  оберемками,  щоб
вистачило коням на нiч.
   Наталка блукала з Залива?м i з бiноклем, - все кудись  видивлялась.  То
стояла  в  гущавинi  i  дивилась,  як  хлопцi  косять,  то   цiлу   годину
спостерiгала вивiрку, а то дивилась у воду, лiгши на  березi,  -  дивилася
пильно туди в бiнокль, нiби там хтозна й що побачила. В бiноклi  мерехтiла
веселка.  Заливай  насторожено  дивився  теж  у  воду,  лежачи   поруч   i
нашорошивши вуха. Аж Наталка засмiялась i турнула його в рiчку. Потiм вони
бiгали разом наввипередки  по  урвищах,  стрибали  через  камiння,  ловили
колонка, якого застукали на голiм березi коло  рiчки.  Довго  стрибали  за
ним. А вiн, як в'юн, рятувався геро?чно. А вже як загнали його на дерево i
вiн, почепившись на гладкому стовбурi метрiв за два вiд землi,  жалiбно  i
перелякано дивився вниз у страшну Залива?ву пащу,  як  уже  лишилося  його
тiльки взяти, Наталка враз одкликала пса:
   - Ходiм! Нехай утiка?. От налякали ми  його,  га!  Хай  попадеться  нам
узимку, як буде багатий.
   На нiчлiг хлопцi влаштували собi окрему квартиру пiд стiжком, бо  ж  "у
хатi душно, iнше дiло стiжок". Це мала бути ?хня домiвка.
   Конi на нiч поставили бiля конов'язя.

   _Пантовка___
   Другого дня, як сонце оббило трохи росу i як "увесь звiр, мовляв старий
Сiрко, уже заднював", посiдлали коней i всi четверо ви?хали  на  оглядини.
Перед тим  пильно  помили  коней  вiд  решток  дьогтю,  почистились  самi.
Григорiй хотiв наквацювати iчаги дьогтем, але Наталка суворо заборонила, а
батько пояснив:
   - Звiр полоха?ться. Треба, щоб поменше непевних запахiв. Це ж пантiвка,
дiтки. Не зiпсуйте кашi! Особливо звiр чуйний до запахiв людини та  запаху
пороху.
   Через те пильно почистили зброю i не пiшки пiшли, а по?хали верхи,  щоб
не "слiдити".
   Собак залишили вдома, поприв'язувавши. ?х не для цього полювання  взято
сюди.
   Григорiй  хвилювався,  як  справжнiй  мисливець,  та  ще  перед   таким
невiдомим полюванням. Проте полювання вдень нiякого не було. Вони в дорозi
виполохали двiйко вепрiв. Iншим часом жоден би не втiк, а зараз нiхто й не
здумав зняти рушницю, навiть не тюкнув. Потiм бачили сохатого, що  по  шию
стояв у водi. Старий Сiрко зупинив копя в гущавинi, i всi також. Почекали,
поки сохатий десь пiшов собi. Сiрко промурмотiв:

   - Вражо? мами, шля?шся тут, спав би...
   Так про?хали кiлометрiв  з  вiсiм,  здебiльша  мовчки.  I  при?хали  на
солонець.
   Спершу  оддалiк  довго  оглядав  його  старий  Сiрко   в   бiнокль,   а
переконавшись, що нiчого тiм нема, куди вiв дивився (а дивився десь просто
себе на широку ясно-зелену галявину), по?хали.

   Солонець, як  побачив  Григорiй,  -  це  низове  узбiччя  голо?  сопки,
подекуди покрите буйною травою, а  як  де  -  мочарами.  Вгорi  непрохiднi
нетрi, а внкзу схил переходив у болотяну низину, там текла рiчка,  утикана
камiнням. Далi простяглась безконечна мар, а на  марi  голi  стовбури,  як
щогли потоплених кораблiв. Всi вони обсмаленi, - чорнi  ожуги  над  чистою
ясною зеленню.
   На самий солонець не ви?здили, оглядали його по черзi в бiнокль. Перший
оглянув батько i задоволене повiв бровами.
   - Ось глянь он туди, - шепнув Григорi?вi, подаючи бiнокль.
   Григорiй  побачив  серед  зеленi  в   кiлькох   мiсцях   чорну   землю,
повигрiбану, потоптану. Згадав Грицькову розповiдь:

   - Ото звiр ?сть ту землю.

   Потiм батько показав йому в другий бiк. Григорiй довго дивився i нiчого
не бачив, а нарештi помiтив збоку,  недалеко  вiд  чорних  плям,  але  мiж
кущами i вiтроломом, що громадились нижче i сходили аж  до  рiчки,  якийсь
горбик, зарослий травою i бур'яном, i скорше здогадався, анiж  роздивився,
що то ж ота халупка, засiдка.
   Так вони оглядали хвилин десять. Потiм старий десь по?хав сам.
   - Подивитись, звiдки звiр заходить, - пояснив Грицько.
   Повернувся  батько  задоволений.  Потiм  ?хали  довго  рiчкою  вбрiд  i
оглянули другий солонець,  кiлометрiв  за  три  далi;  оглянули  так  само
оддалiк i так само батько ?здив сам ще. А вже по тому  повернулись  назад,
так само тихо.
   Лише аж близько табору старий пiдбив наслiдки огляду.
   - Мабуть,  таки  ми  недарма  при?хали.  Це,  мабуть,  ти,  козаче  (до
Григорiя), щасливий такий. Дай Боже!

   Дома метали жереб, кому починати пантовку, кому першому йти на цю  нiч.
Чи батьковi з Григорi?м, чи Наталцi з Грицьком. Так  вони  завжди  робили,
вiрячи в щастя, в Провидiння, в "фарт", - це було традицi?ю.  Жереб  випав
батьковi з Григорi?м.
   Як сонце похилило на захiд, Григорiй  з  батьком  вирядились  i  пiшли,
захопивши бiнокль, сiтки проти мошки, сокиру й зброю. Рушаючи, батько зняв
кашкета i перехрестився.
   Першi кiлометри батько читав новаковi "iнструкцiю" щодо пантовки.

   ...Сидiти тихо, хоч би навiть блохи з'?ли зовсiм. Не чхати, не  кашляти
- i iншого нiчого не робити, хоч би й  цiлу  нiч  довелось...  дивитись  у
вiконечко, не спускаючи очей з солонця,  дивитись  обома.  Стрiляти  йому,
цебто Григорi?вi, першому. Без заперечень! Перевiрити щастя.
   Але стрiляти тодi, коли вiн йому  натисне  тихенько  ногу.  Однi  звiрi
будуть безрогi -  то  самицi,  боронь  Боже,  стрелити,  бо  тодi  пропаде
солонець. Тодi вже скоро не буде  дiла,  як  закривавиш  мiсце.  Будуть  i
рогатi - але то можуть бути не iзюбри, а сохатi або цапи. Стрiляти ж  лише
самця-iзюбра, i то в которого пiдходящi панти, отакi й отакi...
   А як сонечко спускалось за кряж, вони вже сидiли  в  халупi,  заправили
заздалегiдь вiнчестер та гвинтiвку i поклали  у  двi  маленькi  амбразури,
нерiвно? форми вiконечка, продовгi впоперек. Це щоб потiм не клацати.
   Вечорiло швидко, як взагалi в горах та в  нетрях.  Не  встигло  сонечко
зникнути, як уже посутенiло та запала темрява.

   Григорiй дивився лiворуч на сизi кряжi пiд червоним колом,  переснованi
червоним павутинням променiв,  i  думка  мимохiть  поверталась  назад,  до
табору.
   В малесенькiй тiснiй халупцi було вогко i трохи душно. Почали  докучати
комарi i дрiбнюсiнька мошка.  Понадiвали  сiтки,  але  це  мало  рятувало.
Тонесеньке  дзижчання  звичайно  починалось  зокола,  а   потiм   залазило
всередину i несподiвано пекло болючим уколом. Гнус ?в по?дом. Але Григорiй
терпiв мовчки. Вони сидiли  на  зручних  пеньках  i,  не  прихиляючись  до
вiконечок, мовчки дивились прямо на солонець, на  блiду  латку  неба.  Час
тягнувся мляво, без краю. Та далi хвилини побiгли  жвавiше,  з  дзвоном  у
вухах.

   В нетрях почався рух. Трiсне гiлка, зашарудить лист. Час плине вже,  як
кров  у  висках,  вiдбиваючи  шалений  ритм.  Григорiй  тримав  гвинтiвку,
вдивлявся напружено в темряву i нiчого не бачив. Кожну хвилину  чекав,  що
дiд натисне ногу... Ось! Вийшли! На блiдiм тлi неба попливли тiнi,  стали,
задравши голови. Чути, як чмихтять нiздрями.

   Але дiд сидiв нерухомо i дивився в бiнокль. Чи й  вiн  так  хвилю?ться?
Григорiй знав, що в нього вiнчестер напоготовi. Навiть рука на рукiв'?.  У
нього прекрасний цейсiвський бiнокль, наведений ще завидна як слiд, i  вiн
тепер лише робить маленькi поправки одним пальцем.
   Потiм вийшла якась здоровенна звiрюка  i  стала  ступнiв  за  двадцять,
пiднiсши рогату голову. Григорiй так захвилювався,  що  мало  не  пальнув,
мало не скрикнув:
   "Та стрiляйте ж, батьку".  Але  роздивився  -  роги,  як  лопати,  такi
характернi для сохатого. Пiшов, чути, як гребе.
   Секунди бiгли. Мошка розправлялась з нерухомою жертвою як  хотiла,  але
Григорiй  не  помiчав.  О,  йому  не  вперше  годувати   хижакiв!   Згадав
Бакирiвськi озера, вечiрнi та вранiшнi  перелети,  вальдшнепинi  тяги  над
Ворсклою в лiсi i перепелинi ловлi з сiткою  та  кликуном...  I  так  само
комарi, комарi... I прогнати не можна, щоб  не  видати  себе.  Втягуй  лиш
голову в комiр.
   Аж ось щось задуднiло. Щось iде стежкою звiдти, звiдки й вони  прийшли.
Iшло, йшло - стало. Близько десь. Ось скоро вийде з-за халупи. А воно десь
сто?ть не руха?ться. Довго. Григорiй вже думав, що йому почулось.
   Коли це як не чмихне, як  не  затупотить,  затрiщить...  Подалось  геть
десь.
   - А, iдолова душа! - не втерпiв, зашипiв дiд: - Ах  ти  ж  враг  такий!
Зрозумiв...
   Тварини, що були на солонцi, нашорошились i теж зникли.
   Довго по тому вони ще сидiли. Дiд уже йорзав  сердито...  Приходило  ще
кiлька тiней, солонцювали. Але нi  разу  дiд  не  натиснув  на  ногу.  Так
просидiли до ранку.
   Вранцi покинули тихенько халупу i пiшли  геть,  на  табiр.  Дiд  пильно
обдивився стежку бiля халупи, кущi. Iшов стежкою i приглядався.  Приблизно
за кiлометр став i показав на слiд, що виходив з тайги на стежку... Нiчого
не сказав.
   Григорiй почував себе втомлено, як побитий, поки не розiмнявся. За  нiч
на нiм усе подерев'янiло.

   А вже як було далеко вiд солонця, старий Сiрко заговорив:
   - От лиха личина. Ну, то ж i пантач був! Та хитрий же!  Ото  вийшов  на
стежку  i  нашим  слiдом-слiдом...  поки  не  вхопив  духу,  де  був  слiд
свiжiший.. Ну, ми його все одно обдуримо.

   Дома ?х узяли на кпини. Обличчя  у  Григорiя  розпухло,  аж  собаки  не
впiзнали. Це й було  приводом  для  смiху.  I  Наталка  теж  посмiювалася.
Глузливо, либонь.
   Григорiй пiвдня кис у водi, - одтухав. Потiм лiг спати, але коли  встав
i з'явився перед свiтлi Грицьковi очi - той аж присiдав з реготу:
   - Як кита?ць, ха-ха-ха!

   Наталка кусала губи, а далi не витримала i собi зайшлась смiхом; зиркне
та як залл?ться. Григорiй подивився в шибку -  дiйсно,  морда!  Скивицi  i
щелепи понабрякали, нiс роздуло, як кушку, а очей нема - самi щiлинки.  За
обiдом усе потрапляв ложкою мимо казанка. Смiх.

   - Нiчого,  козаче,  -  потiшав  дiд.  -  Подивимось,  якi  вони  завтра
прийдуть...
   - Е, в мене вже шкiра як у вола. Не протнуть!
   Пiд вечiр пiшли Грицько з Наталкою, ?м  батько  звелiв  iти  на  другий
солонець.
   Старий Сiрко звечора довго дослухався i  вночi  часто  виходив.  Вийде,
стане, послуха?, - чи не стрельне... I знову укладався спати.
   Вранцi повернулись мисливцi i теж нi з чим.  Грицько  дражнив  Наталку,
Наталка глузувала з Грицька. А  разом  виходило,  що  нiчого  путнього  не
прийшло. Така нiч. Багато звiра ходить, але путнього  не  трапилось.  Було
два прекрасних пантачi, так ще панти "зеленуватi".

   Старий Сiрко вислухав звiт i похвалив невiдомо кого:
   - Добре, дуже добре...

   I Грицько, й Наталка - обо? були забрьоханi, мокрi, як хлюща,  по  самi
вуха, невиспанi i покусанi, але не пухлi. I дивно  -  Григорi?вi  не  було
прикро, а, навпаки, вiн радiв, коли вглядiв  ще  здалеку  нормальне,  таке
строге i воднораз нiжне дiвоче обличчя. У самого в нього  за  нiч  пухлина
майже зникла, лише нестерпно свербiло.
   Знову була ?хня черга з старим. Тепер вони повелись хитро. Не  дiйшовши
за три кiлометри  до  мiсця,  зупинились,  пороззувались  i  пiшли  брiдма
рiчкою. Аж до само?  халупи.  А  потiм,  не  взуваючись,  зайшли  збоку  i
забрались у халупу.
   - От тепер подивимось, - бурчав Сiрко, - хто хитрiший.
   Повзувались, налаштувались i стали чекати знову, як i перше.
   Знову були кози, потiм ще якiсь тiнi, але далеко, не видко. Але то було
щось цiкаве - дiд нетерпляче почав йорзати.
   Коли десь опiвночi затупало знову на стежцi i водночас десь збоку ще  -
не одно! Те, що на стежцi, зупинилось. А збоку повз хатку  навкiс  пройшла
самиця. За нею самець. Стали, слухають, гребуть. Григорiй чу?, як у  нього
тремтять колiна, напружу? зiр, а серце стука?, аж у вiчу кола плавають. Та
дiд не да? знаку, не натиска? на ногу. Коли це з-за хатки попри саму стiну
пройшло, вийшло наперед i стало ось тут,  ступнiв  за  п'ятнадцять.  Видно
проти неба, як ворушить головою, чiтко вимальовуються роги,  можна  навiть
перелiчити кiнцi на них... Григорiй  навiв  мушку  пiд  пахву  i  чекав...
Вiчнiсть... Аж вiдчув, що йому з усi?? сили давлять на  пальцi.  Тодi  вiн
натиснув собачку... Блиснуло!  Бахнуло!..  Звiр  стрибонув...  В  цю  мить
вистрiлив i дiд, але кудись у другий бiк, а тодi пошепки:
   - Та-ак. Добре, синку. Ну, а  тепер  давай  спати.  Тихо  лиш,  -  звiр
пострiлу не бо?ться, людей бо?ться.

   I вони полягали спати на купi сухого бур'яну. Але яке вже  там  спання!
Григорiй поверта?ться з боку на бiк. Його пiк сором, -  вiн  бачив-бо,  як
звiр утiк. "Партач!".
   "Прийшов пантач, стрiляв партач, i вийшов пшик".
   А як засiрiло, вони вийшли. Оддалiк,  там,  де  стрельнув  дiд,  лежала
рудувата велика тварина, одкинувши горду голову. Спить. Туди не  кинулись,
а зразу до мiсця, де стрелив Григорiй. Пусто.

   - Добре, добре, - бурчав дiд.

   I пiшов уперед, придивляючись до рудих краплинок на травi.
   - В пахву битий... Здоровий, iрод...

   Вони пройшли з кiлометр. Дiд радiсно кивнув головою.
   - Он! Ну, слава Богу.

   На самiм березi коло рiчки лежав боком велетень,  красень-iзюбр.  Хотiв
напитись води, та так i закляк. Голова у водi.
   - Добре! От добре! - радiв дiд Сiрко. - Умочив панти, мов знарошне, щоб
не подряпати, не поламати. Молодець.

   Григорi?вi було трохи шкода таку прегарну  тварину,  почував  себе,  як
убивець. Але це мить. Здушив у собi це дурне почуття.  Дiд  урочисто  зняв
кашкет, перехрестився на схiд сонця i взяв сокирку:

   - А держи отак.

   Сперш ножем провiв по шкiрi, зробивши велике коло круг  рогiв,  а  тодi
по-мистецькому вирубав ?х з черепом.

   - Ох i ловкi ж! Оце фарт тобi! На.  Держи.  Григорiй  узяв.  Так  оце-о
панти? Отакi вони! Роги - не роги, якiсь гумовi цурпалки. А таки роги, але
молодi, по три пагiнцi лише пустили кожен. Не роги, а  сама  шкiра,  чимсь
наллята, а зверху аж мерехтить, вилиску? шерсть густа  та  коротенька,  що
нею тi панти покритi.
   Тим часом старий вправно i швидко оббiлував тушу. Дав усьому лад. М'ясо
вже порубане склав на траву i так накрив шкурою. Тельбухи пустив за водою.
   Те саме зробили й з другим. Ранiше його пiдтягли до  рiчки  подалi.  Це
був молодший самець, але панти мав не гiршi, меншi, але красивiшi, повнiшi
i такi симетричнi, як близнята.

   - А це, - розповiдав Сiрко, - найбiльше цiниться. Упоравшись iз  другим
i так само пустивши тельбухи за водою, стали чекати. Дiд гомонiв:
   - Колись за такi рiвненькi панти китайцi платили  золотом  удво?  проти
ваги, тодi як за звичайнi лише  половину,  а  то  й  менше,  i  то  за  не
попсованi. А як попсованi, то, бувало, й зовсiм  дешево.  А  чого  так  за
рiвненькi та щоб невеликi добре платили, - бiс його зна.  Бачиш,  панти  у
китайцiв - це першi лiки протi? всяких  хвороб.  От,  скажiм,  як  умiючi?
приготувати, то й старого дiда потягне  женитись...  Та  й  всякi  хвороби
лiкують, рiзнi. Тебе ми теж лiкували ними. Атож. Через те вони й  цiняться
так. Я дещо у китайцiв вивчився. От. А маленькi, кажуть, ось  чим  дорогi:
як вельможа вельможi да? хабара, то за найлiпший хабар вважають панти. Ото
з рукава й пiдсуне йому нишком. А  попробуй  ти  великi  панти  сховати  в
рукав. Та й сили у молодших бiльше. Колись китайцi скуповували ?х самi тут
i  навiть  полювати  ходили,  поки  нашi  не  вiднадили.  А  тепер  власть
заготовля? ?х органiзовано та й збува? в Китай за  золото...  Та  чого  це
наших нема?? Ходiм, бо зiпсуються.
   Забрали панти й пiшли.

   - Це вже на цiм солонцi - хiба як дощ пройде та зми? дух, -  тодi  буде
дiло.
   На стежцi зустрiли Грицька й Наталку верхи. Тi навiть  не  здивувалися,
побачивши. Лише Грицько запитав:

   - Хто?
   _-_ Та хто ж, як не вiн, - кинув дiд на Григорiя.
   - Обидвi?
   - А то ж як. Поганяйте та чепурненько все заберiть.
   __
   _Сiркове чаклування_
   Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священодiяти з пантами.
Звелiв напалити пiч. Тим часом обмотав панти марлею.  Майстерно  так.  Всi
спостерiгали, а старий повчав.

   - Стiй, а м'ясо посолили?

   - Посолили. Все як слiд, ще й нагнiтили добре.
   - Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобi десь здасться.  Панти  ж,
бачиш, м'якi, а ?х треба зробити твердими, бо засмердяться i пропадуть. То
ж ранiше ?х заварювали по-китайському. Але то  довго  й  марудно  i  треба
китайського терпiння. На базi - там "лiктричеством",  так  до  бази,  бач,
далеко, сiм раз попсуються. А у нас простiш, по-нашому... А як там у печi?
   В печi трiщало. Щедро накладенi смолянi дрова горiли дружно. Розпiкали.
   - Отож, як панти припсувались трохи, ?х дутиме i вони репнуть,  -  тодi
треба, як ковбасу, поштрикати ?х голкою, щоб зiйшла  порча.  Вони  ж  бач,
повнi кровi, а кров псу?ться швидко. Затужавити панти,  цебто  зробити  ?х
твердими, мало хто зможе, це велике дiло. А от паш спосiб - це секрет.  Ми
?х, як хлiб, печемо...
   Коли нарештi пiч добре розпеклась, старий велiв геть вигребти весь жар,
а тодi всунув у пiч руку, потримав, покрутив головою:
   - Зайве, хай прочахне. За десять хвилин:
   - Ану, Наталко, як там? Можна?

   Наталка всунула руку:

   - Хтозна...
   Тодi попробував дiд, скрутнув головою.
   - Ану, ти, козаче.

   Григорiй засмiявся:

   - Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба?
   - Е, термометр тут нi до чого. Тут якi панти, таку й температуру треба.
Треба угадати на дух, рукою.

   Нарештi дiд уловив момент i "посадив" панти. Закрив заслiнкою i  глянув
на сонце - закарбував час.

   Пiсля того Григорiй з Грицьком ходили на мар "ховати iзюбрiв". Викопали
яму з метр завглибшки i дiстались до криги. Суцiльна крига. Викопали поруч
i другу таку. Теж крига. Потiм допхали сюди кадовби i поставили  ?х  в  цi
природнi льодiвнi. Зверху добре привалили  колодами,  гiллям  i  камiнням.
Добре накрили. Вiд сонця i вiд звiра.
   А Наталка знiчев'я вчиняла батьковi допит:
   - Ви, тату, обманю?те, що це Григорiй убив.
   - От, ма?ш. А то чого?

   - А того, що один же битий з гвинтiвки, а другий з вiнчестера.
   - Ну, як ти така збiса хитра, що й батько вже брехун...
   - Нi, але скажiть.

   - Та я ж сказав.

   За якийсь час панти урочисто вийняли з печi. Розмотали  марлю...  I  аж
замилувався старий Сiрко:
   - Нi, таки тобi фарт, козаче! Ти взагалi щасливий. Я ж на тебе задумав.
   Панти стали наполовину тоншi, та зате були уже  твердi,  як  кiстка,  i
чистенькi, оксамитнi зверху.

   Грицько з Наталкою ледве дочекались сво?? пори.

   _Щастя, як трясця_
   _-_ Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, - казав Сiрко. -  Ось
побачиш, дiло пiде. Це фарт. Почався фарт - не зiвай.

   Фарт - це щастiння, слiпа фортуна. Мабуть, нiхто так, як  мисливцi,  не
поклада?ться i не вiрить у щастя. А такi корiннi - особливо. В щастя  вони
вiрять, як у долю, як у Бога, i нiщо тую вiру не може похитнути.  Мисливцi
взагалi забобоннi. А життя ?х пiдтриму? з усi?? сили. Коли почалося щастя,
фарт - не лови гав.
   Удосвiта старий Сiрко розбудив Григорiя.
   - А вставай-но, синку! Вдень доспиш. Квло  хати  стояли  сiдланi  конi,
вiрьовки на сiдлах. По?хали.  Григорiй  не  питав,  як  завжди,  знав,  що
неспроста. А дiд чув уночi, як тричi поспiль вистрелило. Там, на  Голубiй.
Коли  Григорiй  висловив  був  думку,  що,  може,  не  вони  або  й  могли
обмилитися, Сiрко покрутив головою:
   - Там Наталка.

   I так це було сказано, що нiякого сумнiву не могло бути.
   - Вона двiчi вистрелила. Щаслива вона в  мене.  Коли  при?хали  на  той
другий солонець, бiля берега сидiли Грицько з  Наталкою,  бовтали  у  водi
босими ногами.. Чекали.
   - Чого ви пригнали?! - це  Грицько.  -  Пусте  дiло!  Оця  напсувала...
Вчинила стрiлянину по комарах.

   Старий Сiрко посмiхнувся в вуса: бреши, мовляв.
   В хатi було двi пари пантiв. А бiля рiчки в травi - двi тушi.
   Дорогою,  смiючись,  Грицько  розповiдав  беззлобно,  як  його   сестра
пiддурила.  Умовилися  стрiляти  заразом.  Як  стануть  зручно,   тодi   й
стрiляти... А сама стрелила двiчi, "на ходу"... Ну, а вiн  уже  пальнув  у
собачий слiд.
   Наталка щиро виправдувалась, що не втерпiла та що, "якби не стрелила, -
було б гiрше". I розповiдала жваво, з захопленням, як все  було.  Григорiй
слухав, дивився на не?, i йому аж моторошно  було  трохи:  "Яка  запальна!
Хижа! Нi, не хижа, - дикунка. От. I в нiй кров бурха? так, як i  в  кожно?
тварини тут, як у пантери, чи в рисi, чи в тигра".

   Але це було хвилину. Дiвчина якось  урвала  на  пiвсловi  i  далi  iшла
мовчки вже. Але задоволена, як переможниця.

   Старий Сiрко, перш нiж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив
здогад, що було цю нiч там щонайменше чотири бики i стiльки ж самиць.
   Грицько й Наталка признались, що дiйсно було аж чотири  пантачi  i  три
самицi. I тi, що втекли, були наче лiпшi, але цi були ближче.
   - Нiчого, дiтки. Добре! Дуже добре. Тепер  пождем.  А  там  Бог  дасть,
може, дощ. А там, може, й ще добудем що.

   __
   _Золотi арабески_
   Зiпсувавши солонцi, вони кiлька день не пантували. Але знайшли собi  не
менш цiкаву розвагу: "лучили" рибу.

   Вдень косили та гребли сiно, запасали  на  зимовий  промисел,  а  вночi
"лучили" рибу.
   Спустили на воду байду. Приробили вилку i жаровню з товстого дроту,  що
валялась у хижi, до байди спереду.

   На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березово? кори,  ще  й
брали запас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость,  рушницi  про  всякий
випадок, i втрьох - Грицько, Наталка й Григорiй - рушали на рiчку.
   Байда тихенько пливла за течi?ю. На носi байди горiла яскрава ватра,  -
навколо вiд того було ще темнiше, - так в темрявi  та  тишинi  рухалися  з
дивним смолоскипом. Мiсцями, де було глибше  i  де  риби  було  бiльше,  -
пiдкидали палива  ще  й  бризкали  гасом.  Полум'я  вибухало  фейерверком,
розсипаючи iскри.

   Це були дивнi ночi. Це була велика втiха  для  Наталки.  А  ще  бiльша,
може, для  Григорiя.  Наталка  бiльше  була  з  остю  i  iншим  не  хотiла
вiддавати. Григорiй охоче вiдмовлявся вiд сво??  "черги"  на  ??  користь,
мотивуючи тим, що в нього "руку крутить", - i мав з того вигоду. Вiн сидiв
на кермi i стернував тихенько дрючком i  дивився  на  не?  скiльки  хотiв.
Милувався. Впивався, п'янiв вiд того  споглядання.  А  вона  не  помiчала.
Занiсши ость  навiдлiг  i  зiгнувшись,  мов  пантера,  вдивлялась  гострим
бистрим зором у глибiнь. Химернi блищики танцювали  на  ??  розчервонiлому
обличчi,  повному  невимовного  захвату.  Пасемко  волосся   трiпотiло   i
золотилось над бровами. Блискавичний удар - i Наталка трiумфу?...  Викида?
в байду здоровенного тайменя або меншого  х  а  р  ю  з  я.  Вибирала  все
найбiльшу i била влучно.

   А Грицько пильнував вогню. Коли вiн хотiв i собi взяти ость, вона  його
благала:
   - Грицю, братику, хай я ще... Ось iще, iще трiшки...
   Нарештi передавала з жалем йому ость, заступала його коло вогню. Але не
могла втерпiти i перехилялась слiдом за братом, пильнуючи. Тодi Григорi?вi
важко було держати байду рiвно, але вiн напружував усi сили. Коли  Грицько
давав хука, Наталка хвилювалась. За другим разом - проганяла  i  заступала
сама. Григорiй  радiв  з  того.  Спостерiгав  годинами.  Гнучка,  як  вуж,
грацiйна, як мавка, вона та?ла в собi дивну силу,  ця  дiвчина.  По?днання
дiвочо? краси та чар з дикiстю майже первiсною, неприступною.
   Ось зiгнулась помалу i враз розiгнулась, мов сталева пружина з дзвоном.
Ость, пробивши рибу, черкала по камiнному дну.
   А раз помилилась i вгородила ость  замiсть  риби  в  пень.  Довго  вони
крутились на однiм мiсцi заякоренi, не можучи висмикнути ость. Десь  за?ло
в сирому деревi. Наталка хвилювалась, гнiвалась, хотiла тут же роздягатись
i лiзти в воду. Забула, з ким вона. А коли Григорiй мовчки, спокiйно полiз
у воду, скинувши лише сорочку, вона  якось  слухняно  поступилась  йому  в
цьому. Ба, гукала на нього i командувала, - думала що то батько. Енергiйно
допомагала йому, вказувала, з якого боку краще йому пiдiйти,  тощо.  А  як
Григорiй, звiльнивши ость,  пiдвiвся  i  зустрiвся  очима,  Наталка  вмить
спалахнула,  здивувалась.  Почервонiла,  зламала  брови  i   вiдвернулась.
Дивовижна, химерна дiвчина!
   То були дивнi, чарiвнi ночi в казкових первiсних пралiсах,  на  бистрiй
мерехтливiй водi, на чорнiй водi з золотими арабесками.
   На свiтанку вони пхалися проти течi? у три пари рук i причалювали  бiля
хати. Мокрi, втомленi, закуренi сажею, але щасливi.
   __
   _ЧАСТИНА ДРУГА_
   _Роздiл сьомий_
   _MEMENTO MORI___
   Над Голубою паддю, над  горами  лiловими,  над  буйними  нетрями  стояв
слiпучий сонячний ранок, граючи всiма кольорами веселки.  Мiльярди  перлин
мерехтiли на всьому, випромiнюючи маленькi сонця, розсипаючи  спектри,  на
лапатiм листi дубiв i лiщини,  на  травах,  на  квiтах,  на  тисячолiтнiх,
укритих мохом пнях i колодах i на вершинах височенних  кедрiв  та  осик...
Вони мерехтiли  там  особливо,  як  вогнистi  краплини;  часом  одривалися
нечут-но i лет''ли вниз, блискаючи  межи  стовбурами  i  прошиваючи  синiй
холод глибоких сутiнкiв гущавини.
   Буйна роса була на всьому, тяжiла гронами, згинаючи  стеблини  трав  та
одгортаючи пелюстки квiтiв. Було  напрочуд  тихо.  Нi  шелесне  лист,  анi
ворухнеться травинка. Тiльки веселкова мерехкотнява...
   Наталка стояла на кладцi з рушницею i,  трохи  зiгнувшись,  дивилась  у
воду нерухомо, - пильнувала т а й м е н я,  що  вiд  двох  днiв  заволодiв
увагою цiло? ?хньо? колонi? i що його вони завзялися встерегти, змагаючись
мiж собою. Здоровенний таймень. Вiн жив межи великими кам'яними брилами  в
водянiй прiрвi i лише  iнодi  показувався  на  чистих  мiлинах,  бентежачи
мисливськi душi, але не давався нi на якi хитрощi - зникав враз, як тiльки
тупне хтось  на  березi,  нiби  вiдчував  небезпеку.  Весь  iнтерес  цього
надзвичайного полювання полягав у тiм, що тайменя тяжко було  пiдстерегти,
а ще тяжче було встрелити в водi: тiльки пущена всторч куля могла  досягти
мети. Пущена ж пiд кутом куля тьохкала об воду, робила рикошет i  дзижчала
геть як несамовита, нiби вiд болю, що забилась  об  воду.  Та  таймень  не
давався анi на пострiл сторч, анi пiд кутом.
   Наталка  заповзялась  на  нього  особливо  -  така  вже  вдача:  як  що
заволодiло  ??  серцем,  то  вже  край.  Тепер  ось  заволодiв  ??  серцем
таймень... Стояла, як статуя,  як  нежива,  i  дивилась,  не  моргаючи,  в
глибiнь. По обличчю, по очах ?й бiгали сонячнi зайчики,  нiби  намагаючись
?? розсмiшити або зiпсувати полювання, - смiхотливi зайчики, вiддзеркаленi
хвилями.
   В такiй же позi i теж з рушницею стояв Гриць  на  скелi,  що  випнулась
далеко над водою.
   Григорiй, що облишив уже цю розвагу... Не тому, що до  не?  треба  було
китайського терпiння, а тому, що був такий чудесний  веселковий  ранок,  а
ще,  може,  тому,  що  в  того  дiвчиська  по  очах  i  обличчi  пустували
надзвичайнi сонячнi зайчики, перекочуючись, мов плями живого срiбла. Сидiв
собi отак на перекипенiй бандi посеред осяяного сонцем подвiр'я, пiдставив
пiд сонце розхристанi груди i дивився на той  цiлий  свiт  слiпучий.  Тиша
була на свiтi, i тиша була на серцi, i мерехтiння-мерехтiння...

   Чомусь згадувався Врубель з його веселковою палiтрою. Царiвна Лебiдь...
I той розбитий "Демон" з поламаними крилами i печальними очима... Тiльки ж
нi!  Нема  того  генiя,  щоб  передав  ось  цю  буйну  симфонiю  блиску  i
спектрального шалу, i тi?? радостi - буйно? радостi життя  й  цвiтiння,  -
анi отих  невидимих  крил  у  серцi,  що  виростають...  А  надто  ж  того
воскресiння, отого пришестя людини на цей свiт, - i вже не в свiт  нудьги,
брутальностi i одчаю (те все зосталось позаду, як  в  туманi),  а  в  свiт
веселкового сяйва, безмежного радiсного спокою i  щастя...  Дивне  почуття
володiло ним. Воно ним володiло вже вiд багатьох днiв, вiдколи вiн  пiрнув
у цей первiсний, незайманий, напiвказковий свiт i ставав помалу  сам  його
часткою мимо сво?? волi -  часткою  цього  блиску,  i  шалу,  i  радiсного
спокою, i цiло? цi?? симфонi? буття, що поза  нею,  здавалось,  нема?  вже
нiчого iншого i нiколи не було. Почуття  те  дивне  стосувалось  минулого.
Його не було. Так, було лише марево, був  химерний  сон.  Туманна  фiкцiя,
видимiсть свiту. I вiн був там ще тодi,  коли  ще  не  народився  на  свiт
взагалi, коли ще не жив, як людина, а жив, як iнша iстота. Раптом!..
   Що це?!. Далекий грiм? Вiтер?.. Знову...
   Григорiй схопився, вiдчувши, як в нiм закалатало серце.
   Вiтер виростав в ураган з  блискавичною  швидкiстю.  I  раптом  скажено
загримiло, заревло, аж по задвигтiла земля, пiшов вiтер  по  нетрях  i  по
всiй Голубiй падi, з дерев  посипались  блискучi  сонця  -  цiлий  зоряний
дощ...
   Потрясаючи землю, потрясаючи  нетрi,  низько  над  кедрами  заклекотали
машини - велетенськi, чорнi проти сонця, потворища.
   Лiтаки! ! . Шiсть... вiсiм... вiсiм... чотиримоторових велетнiв!
   Собаки заскавулiли i кинулись врозтiч. Потiм позбiгалися на пагорбок  i
зчинили несамовиту гавкотняву. А Рушай сiв  на  хвiст  по-вовчому,  пiдняв
пащеку i тоскно завив.
   Лiтаки  прогримiли  над  табором  i  вже  летiли  низько   над   паддю,
перехиляючись то на одно крило, то  на  друге.  Щось,  далебi,  шукають...
Вiсiм  велетенських  невиданих  тут  птиць  пливли  по  блакитнiй  долинi,
заглушаючи все сво?м ревом, а пiд ними,  по  марях,  по  зеленаво-синьому,
срiблястому вiд  роси  килимовi  пливло  вiсiм  тiней:  спершу  -  великих
чорних... потiм менших сизих... фiалково-синiх... синiх.. Пролетiвши падь,
лiтаки звернули упоперек i так само пiшли  низом,  перехиляючись.  Далi...
Далi...

   Приголомшений Григорiй стояв посеред двору як вкопаний. Вiдчував, як  у
грудях скажено билося серце. Так, нiби його кинуто з височенно?  скелi  на
землю, в провалля. Змiшане почуття тривоги,  здивування,  скаженого  руху,
неспокою... - цiла буря найдивовижнiших почувань  та  асоцiацiй  опанувала
ним.  Помалу  буря  уляглась,  а  натомiсть  росло   невиразне,   бентежне
передчуття чогось страшного. Вовчий iнстинкт прокинувся, як у того  Рушая,
i вiщував недобре.
   Вiн тормосив чуба, хмурив брови i стояв так посеред двору, дивлячись  в
блакитний обрiй, де в сонячнiй iмлi зникли лiтаки. Мов загiпнотизований.
   Навiть  не  бачив,  як  осторонь,  оддалiк  стояла  Наталка  i   широко
розкритими очима дивилась на нього. Дивилась з тривогою, притиснувши  руку
до грудей.
   Не лiтаки приголомшили те  "дiвчисько".  Лiтаки  ??  здивували,  але  й
тiльки. Нi, далебi, щось iнше вразило ??. Якийсь iнстинктивний вiдрух, чи,
може, страшний здогад, а чи десь незбагненний жах, - хтозна...
   Вона дивилась на нахмуренi  Григорi?вi  брови,  на  стисненi  щелепи  i
намагалася рукою стримати серце.

   А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний  перлами  i  веселковими
барвами. Усмiхнений, золотий ранок.


   _Тунгуз Пятро Дядоров_
   Того ж дня в обiдню пору до табору завiтав ще один несподiваний гiсть.
   Саме збиралися обiдати, як завалували собаки  i  кинулися  в  гущавину.
Наталка спинила собак криком, - вони  повернулися  i  полягали  бiля  не?,
гарчачи та наставивши вуха в нетрi, що вкривали схил сопки.
   Там по крутому схилу, чiпляючись за кущi, спускалась людина. В хутрянiм
капелюсi, у ватяних штанах, в жупанi з голо?, обшворгано? козулячо? шкiри,
пiдперезанiм мотузкою; через плече набiйниця, при поясi  нiж,  а  рушницею
обпирався, як палкою.

   - Глянь! Глянь!.. - здивувався старий Сiрко. - П я т р о!.. Д я д о р о
в! А бий тебе коза хвостом!

   Гiсть виплутався з кущiв i пiдiйшов,  розпливаючись  в  широку  радiсну
посмiшку цiлим  сво?м  квадратовим,  косооким  обличчям.  Присадкуватий  i
добродушний, вiн пiдiйшов  упевненою  ходою,  як  додому,  i  далебi  щиро
тiшився.
   - Зиздрасте... - тикав кожному свою шкарубату руку.
   - Зидраст?, батiка! - i аж зажмурився  вiд  втiхи,  коли  старий  Сiрко
дружньо обхопив його ручищами за плечi i потряс, - старi добрi друзi!  "Це
ж Пятро Дядор". Обернув тунгуза до хлопцiв: - Перший  мисливець  у  цiлому
свiтi. Ну-ну, добрий гiсть!..
   - Зиздрасте, Наталика... Здраст?... - коло Григорiя тунгуз завагався  i
подивився запитливо на Сiрка. Той пiдморгнув йому: "То теж наш!"
   - Зиздраст?, капiтана!.. - подав вiн руку Григорi?вi. Григорiй потис ту
тунгузьку руку; вперше в життi вiн мав з  тунгузами  до  дiла,  але  потис
приязно, - сподобалось йому те  косооке  i  на?вне  дитяче  обличчя.  Лише
здивувався, чого це вiн назива? його "капiтаном".

   - Та то вони всiх так,  кого  вперше  бачать  i  хто  вида?ться  ?м  за
начальника або взагалi за росiянина, - пояснив Сiрко.
   Тунгуз поставив гвинтiвку до дерева i, обтираючи рясний пiт з  обличчя,
сiв на колодi. Оглядаючи всiх сво?ми косими, нiби попрорiзуваними  осокою,
усмiхненими очима, вiдсапувався.  На  головi  йому  цупке  русяве  волосся
стояло ?жаком, над верхньою  губою  кiлька  волосинок  замiсть  вусiв,  на
пiдборiддi так само кiлька волосинок.
   Далi, не кваплячись, витяг кисета i люльку, натоптав люльку махоркою  i
закурив, передаючи кисет гостинно iншим.

   Сiрко теж набив люльку.

   - Ну, як же живеш,  Пятро?!.  Розказуй.  Чого  це  ти  ника?ш?  Чом  не
панту?ш?
   Тунгуз, все обтираючи рясний пiт, похитав головою i аж зажмурив очi:
   - ?роплану ?скаiм!

   Говорив вiн, як i всi тубiльцi, смiшною, покалiченою росiйською мовою.
   - ?роплану ?ска?м, - повторив скрушно вже i важко вiддихнув.
   - Яку "?роплану"!?

   - Упала... Мало-мало лiтала i упала... ?ска?м.
   - Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Оттако?!
   - Пороха мало... Порох горi - ?роплана летi. Порох  кончай  -  ?роплана
падай. Капут! Лiтала-лiтала i... "чш-ш-шi-к". -  I  аж  показав  захоплено
рукою, як то вона "чш-ш-шi-к" - штопором вниз, i прицмокнув язиком.
   - Коли ж вона впала i де?

   - Десять-i день... - i безпорадно розвiв руками, бо невiдомо, де впала,
i нiхто того не бачив. - ?ска?м.

   - А чого ж це ти ?? ?ска?ш, хай вона згорить?
   - Нада. Начальника много i шибко кричи. Шибко большой начальника...

   I розказав Пятро, що хоч "?роплана" i не його, але вiн  мусить  шукати.
Всi мусять шукати. Вiн обiйшов уже сотнi кiлометрiв за цi десять  день,  i
все марно. А оце зайшов, мимо йдучи, у  гостi,  провiдати.  "Як  пантовка?
Добре?.." I з жалем зiтхав та хитав головою.  Пропала  його  пантовка.  Не
можна. Шукати звелiли. I всi так. Багато  людей  отак  ника?,  шукаючи  ту
загадкову "?роплану"  по  проваллях  та  по  всiх  нетрях  на  величезному
просторi. I нiхто не бачив, як вона падала i де вона падала i  навiть  яка
вона з себе ? та "?роплана".

   Пiдняли отак людей по всiх тайгових селищах i розiгнали ?х на всi  боки
- шукайте! - i, не знайшовши, не велiли вертатись.
   - Так це ти так нiколи й додому не вернешся! - покепкував Сiрко. -  Хай
?й бiс, тiй "?ропланi"!

   Тунгуз зiтхнув i безпорадно розвiв руками, мовляв: "Що ж" - i додав:
   - Начальнiка велi... Шибко кричи. Шибко сердитий начальник. - Помовчав,
прицмокнув язиком i похитав головою розпачливо: - Пропадай панти!
   Йому спiвчували. Запрошували обiдати,  перепочити,  заночувати.  Тунгуз
вiд усього вiдмовився. Посидiв ще трохи. Потiм попрощався, надiв капелюха,
взяв гвинтiвку i, сховавши люльку, щез,  як  i  прийшов.  Пошелестiв  десь
нетрями. Зник.
   - От так... - Сiрко помовчав i сердито сплюнув чи на ту "?роплапу",  чи
на тих придуркуватих начальникiв, що "шибко кричи", i кивнув у той бiк, де
поплентався на?вний лiсовий чоловiчок з дитячим обличчям:
   - Золотий чоловiк, пантовщик - яких мало! I от  такий,  можна  сказати,
хрест несе. Мало, що дав Бог жiночку, так ще й "?роплану" кинув. Що там за
дурна "?роплана" i що там за дурнi начальники!? -  Сiрко  вiд  усi??  душi
спiвчував тунгузовi.
   - Живе тим, що заполю?. Купу  дiток  ма?  та  ще  й  жiнку  таку  от...
красуню. Московка там одна. Що гарна, то вже гарна, вража дочка, тiльки  ж
i не дай Бог...
   - Як же вiн таку жiнку гарну доп'яв  отакий-о  красень?  -  поцiкавився
Григорiй знiчев'я, бо сам думав над тим, що то ж  i  тi  лiтаки  вранiшнi,
далебi, теж за тi?ю "?ропланою" нишпорили. Авжеж. А на  серцi  було  якось
зле. Вiдчував, що втiкав вiн, утiкав, але.. Все це  десь  за  ним  назирцi
посува?ться. - Як же вiн ту красуню доп'яв?
   Питав знiчев'я, так собi, i навiть i в голову не клав, як  не  клали  й
iншi, що тая красуня ще десь так вплута?ться в ?хн? життя.
   - А так... - i розказав старий  Сiрко,  як  доп'яв  цей  Пятро  Дядоров
найпершу красуню серед усiх старовiрiв i скiльки  вiн  з  того  лиха  ма?.
Бiдолашний чоловiк. Чоловiк-дитина.

   - Була, бач, така дiвка, краля мальована, "Фiйоною" звалась... А  пiди,
Наталко, он буланий заплутався на долинi.
   - Та я, тату, i так знаю ту iсторiю, -  знизала  плечима  насмiшкувато,
одначе встала i пiшла собi геть, гукнувши  Заливая:  -  Будуть  там  усякi
дурницi говорити... Ходiм! - i подалась геть.
   - ...Отож крутила з парубками... Поки накрутила...  А  цей  помирав  за
нею, Богу на не? молився. Бува? так. Ну й взяв за себе небогу. А вона ж як
цариця, а вiн бач який. От i ма?!  Це  все  одно,  як  спарувати  козла  з
зозулею. I нi стиду в не?, нi сорому.  Пятро,  бач,  "?роплану  ?ска?",  а
жiнка, либонь, десь "шибко" великого начальника гостить... Тьху!

   Слухали, чи не йде ще хто.

   В нетрях було спокiйно i тихо. Хто б подумав, що по  тому  океану  десь
вiдбуваються великi подi?, що там нишпорить така сила людей i що десь  там
якась "?роплана" запалась.
   Думалося, що в зв'язку з тi?ю "?ропланою" ще хтось  завiта?  на  Голубу
падь,  до  ?хнього  табору.  Або  й  ще  щось  трапиться.   Григорiй   був
нашорошений, хоч i не подавав виду.

   Але нiхто не заходив бiльше i нiчого не траплялось. Так i не трапилось.
Врештi i те  забулось.  Потонуло  в  зеленому  шумi,  в  сонячнiй  повенi.
Зiтерлось. Щезло.
   Так щезають луни, перекочуючись горами i нетрями, зникають десь там  за
паддю Голубою, замовкають. Так плине мiсяць вночi по хвилях, плюскотить  i
втiка? десь за водою...

   Час собi йшов замрiяною ходою по безбережному зеленому океану,  осяяний
сонячним  блиском,  сповнений  буйно?,  веселково?  молодостi,   озвучений
гомоном птахiв i звiрят, i шумом кедрiв вгорi, i та?мничим шепотом  листу,
заквiтчаний-закосичений цвiтом.
   Час iшов по нетрях, час iшов по жилах -  рухав  у  них  кров,  змушував
серце тремтiти так, як тремтить лист пiд  промiнням  сонця  в  дiамантових
росинках...
   То йшла молодiсть, i нi до кого ?й нема нiякого дiла.  То  йшло  життя,
трiумфуючи.  Життя  -  як  мерехтливий  сонячний  простiр,  як   безмежна,
заквiтчана падь Голуба.
   __
   _Iсторична довiдка_
   Якось два днi поспiль iшов дощ. Не  дощ  -  злива  африканська.  Старий
Сiрко був у доброму настро?. Ще два днi перед тим вiн  поглядав  на  небо,
нюхав  повiтря,  дослухався,  як  йому  крутить  у  нозi,  i  пiдняв  усiх
несподiвано на гарячу роботу - лагодити "за?здок", попросту сказати -  тин
через рiчку впоперек. Був вiн установлений на якорях-каменях, а з  берегiв
мiцно укрiплений зв'язаними колодами, що простяглись через усю рiчку i  що
на них тин, власне, й тримався. А призначення того  тину  -  ловити  рибу.
Посерединi дiрка, а над дiркою ставиться величезну "морду", чи, як  кажуть
в Укра?нi, вершу. Влiтку ставлять ?? устеньком за течi?ю, взимку  -  проти
течi?. Це тому, що влiтку риба йде вгору  на  мiлини,  взимку  спуска?ться
вниз на бiльшу глибiнь.

   На бiльших рiчках i за?здки великi, i вершi  такi,  що  ?х  коловоротом
викручують; напха?ться туди iнодi з десяток пудiв риби. Це все  розповiдав
уривками старий Сiрко, поки лагодили за?здок  i  примiряли  нову  "морду".
Потiм почепили "морду" на деревi: пiде дощ - пiде риба на теплу воду, тодi
й мали ?? ставити.
   I таки пiшов дощ. Отже, точний Сiркiв барометр не помилився.  I  то  за
два-три днi вперед.
   А як  пiшов  дощ,  -  всi  сидiли  на  ганку  в  святковому  настро?  i
спостерiгали, як важкi потоки з неба поливали дерева й кущi, прошивали  ?х
наскрiзь, аж збивали лист з осик i старi бирки з кедрiв, а на  падi  клали
траву покотом.
   Дiвчина - мрiйний водоспад - вже не плакала, вже ридала, тужила,  морем
розливалась.
   У рiчцi ревла вода, пiднiмаючись дедалi вище; каменi,  що  стирчали  на
нiй зверху, щезали один по одному пiд водою.

   Старий Сiрко радiв: Бог щастя  пiслав.  Змив  землю,  зми?  лист,  змив
слiди, - наведе новий лад. Пантуй, дiду! Та й рибка попливе.
   А часу вiльного було мало. Та цi люди не вмiють нудьгувати.  Якщо  вони
можуть по пiвдоби сидiти, витрiщивши очi, на однiм мiсцi нерухомо,  то  на
ганку або в хатi сидiти пiд таку музику небесну - одна  втiха.  У  молодих
настрiй був мрiйний, сумовитий, хороший, а в старого ще й лiпший.  А  дощ!
Аж пищить! Не пищить - на тисячу тонiв залива?ться.

   Спершу був громовий. Як мигоне, - покотить-покотить десь гуркотом та як
ударить! Та як припустить лити! Аж земля двигтить.
   Старий Сiрко перехреститься та:

   - Слава Богу, аби лиш не мимо. Оце десь розчахнуло когось,  хто  бiльше
нагрiшив.
   Грiм б'?, аж дим стелиться по Голубiй падi. Потiм громовий  перейшов  у
добрий, обложний. Лив рiвно, шалено i сюрчав-шелестiв, нiби  безлiч  пасiв
оберталося на велетенськiй трансмiсi?.

   Рiчка набубнявiла, кипiла, ворушилась крiзь  мереживо  -  крiзь  водяну
запону, як у туманi.

   - Коли б тiльки за?здка не замчало де... - ?диний  клопiт  у  Сiрка.  -
Отакий дощ, дiтки, я бачив ще в Iндi?. Давно колись, ще як молодим був...
   I залитий хвилею спогадiв, пiд  монотонний  акомпанемент  дощу,  старий
Сiрко розповiдав про дивну  мандрiвку  навколо  свiту,  та  про  життя  на
Укра?нi колись, та про дику землю, де вони потiм висiли, куди ?х  закинула
доля.
   Напала  на  дiда  балакучка.  I  можна  було  б  цiлу  книгу   списати,
надзвичайну книгу про  те,  як  жили  колись  Сiрки  на  Полтавщинi,  коло
славного города Переяслава, - батьки Сiрковi жили. Та як i дiди, i прадiди
ще жили - в Запорiжжi  козакували,  на  Крим  i  в  Туреччину  ходили,  на
"ночвах" море перепливали, та страху усiм наганяли, та ще й на галерах  не
раз бували i звiдтiля утiкали...

   А потiм i онуки на галерах попливли тим  морем  Чорним...  Рiдну  землю
покидали, уклiн ?й складали, береги сльозами поливали i довго-довго руками
та шапками з моря Чорного  махали,  у  кра?  чужi,  далекi,  за  тридесять
земель-морiв, на край свiту мандрували,  щастя-долi  шукали.  Мимо  берега
турецького, ще й мимо Босфору пропливали, Царгород-Стамбул i всю Туреччину
обминали, де дiди й прадiди на  гаках  та  палях  загибали,  бо  султановi
страху нагонили... А потiм якоюсь "канавою" в iнше море вибирались i увесь
свiт кругом на обмин об'?здили. Коло Iндi? ?х дощi  обливали-мочили,  бiля
Цейлону вiтри пекли-сушили. В Бомбе? вони воду пили,  в  Сiнгапурi  сльози
лили... Китай обминали, - на голому чердаку купою лежали, пальцi гризли  i
сльозами запивали... Та вiри в щастя сво? щербате i в силу свою  двожильну
не теряли. Нi, нi!

   Отак i пливли. Здорово мандрували.

   I чого тiльки, чого не надивились, не набачились!
   А в край дикий, аж пiд Японiю, як прибули та на землю як стали, то  все
його кляли-проклинали. Чи ?ли, чи спали, - все свiй  край  далекий,  ясний
споминали.
   Для початку з половини перемерли. А далi позвикали. А позвикали - то  й
зажили! Ого! Ще й як зажили!

   Ось так...
   Дiд, правда, розповiдав докладнiше, але в цьому ж стилi, - задумливому.
Ще й приправляв усе добрим гумором.

   I слухали його дивну  казку-бувальщину  нове  поколiння  славного  роду
Сiркового  -  Сiрченко  й  Сiркiвна.  Ще  й   нащадок   гетьмана   Дем'яна
Многогрiшного.
   А дощ - аж сюрчить.

   А над паддю Голубою вже небо виясня?ться.
   __
   _Спiвуни_
   Iнодi на дозвiллi Грицько з сестрою спiвали пiсень, лежачи горiлиць  на
березi. Григорiй в цей час неодмiнно був чимсь зайнятий: то  байду  смолив
зi старим Сiрком, то сiдла лагодили, то ще що-небудь.
   А брат з сестрою спiвали собi. Починали вони з:
   За тучами, за хмарами

   Сонечко не сходить...

   У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партiю, як  прошву
золоту шила. Смiливо, щиро, як i все робила так. I  аж  луна  котилася  та
завмирала ген десь на Голубiй падi, i замовкали нетрi, коли вона  виводила
оте:
   За лихими ворогами

   Мiй миленький не ходить...

   "Чи вiдчува? вона серцем змiст тих слiв? - думав Григорiй, - Нi, ясно".
   Проспiвавши, мовчали. Потiм Наталка зачинала своя улюблену: |
   Ой, летять-летять

   Два соколи через сад...

   Грицько вторив, i  його  лагiдний  тенор,  як  той  сокiл,  вився  коло
дiвочого сестриного голосу. Гарно.

   Старий  Сiрко  послуха?-послуха?,  скрутне  головою  задоволено  i  сам
пiдтягу?.
   А  кiнчали  вони   неодмiнно   пiснею   про   мисливця.   Це   тутешня,
зеленоклинська. I знаменита вона тим, що  ??  тут  спiвають  усi  i  кожен
по-сво?му - укра?нцi, москалi, бiлоруси i навiть тунгузи. I  у  всiх  вона
виходить однаково гарно. Химерна пiсня.
   Спiва?ться в нiй про мисливця-молодця, що  ходив-бродив  по  лiсах,  на
конi ?хав тайгою та й побачив, як на травi спала красуня дивна.  Та  й  як
вiн з  нею  повiвся  по-лицарському.  I  мотив  у  нiй  особливий  якийсь,
сво?рiдний.
   Спiвали ?? Грицько з Наталкою трохи жартiвливо. А як доходили до  слiв,
як той стрiлець
   Задрижав, з коня упав.

   - Боже мiй, голубонько! -

   Тихо проказав...

   Наталка додавала:

   - I Богу душу вiддав.

   I щиро дивувалась:

   - А чого ж вiн з коня упав? I чого то вiн так задрижав, що аж гепнувся?
Убився, мабуть, ажи?
   Грицько смiявся, але пояснити не мiг, чого то так, бо й сам не знав, як
то можна з коня впасти, побачивши хоч i вродливу дiвчину.
   - Либонь, ?здити не  вмiв  або  ж  був  випивший,  -  висловив  здогад,
пригадавши, як той придуркуватий i п'яний Радiвон все ?здив на конi  задом
наперед та все падав.
   __
   _Заколот i капiтуляцiя_
   Григорiй носив у серцi  ту  хворобу,  що  його  напала,  -  кохання  до
химерно? лiсово? дiвчини Наталки - i боровся сам з  собою.  Кохав,  але...
зда?ться,  безнадiйно.  Отим-то  й  воював  з  тi?ю   хворобою   з   усi?ю
наполегливiстю тверезого розуму. Вiн кликав його на допомогу, той тверезий
розум, i всю свою мiцну вдачу й учиняв сам над собою суд.
   Розум повставав проти серця:

   - Галло! Гей ти, дурний шматок м'язiв! Що ти ще тут ма?ш говорити?  Май
глузд! Чи ти собi зда?ш справу,  хто  ти  i  що  ти?  I  чи  ти  ручиш  за
завтрашнiй день? I чи ти ма?ш право ставити на карту щастя iнших?!. Галло,
май совiсть! Его?зм твiй - то твоя приватна справа.  Мовчи!  Замри!  I  не
надокучай менi, будь ласка, бо...
   Серце утiкало до водоспаду. Григорiй нiс його туди  i  там  просиджував
цiлими годинами. Як на судi. Тверезий розум - за прокурора. Та  гай-гай...
Хоч серце нiби й згоджу?ться з тим, що каже  розум,  скоря?ться,  але  вiд
того не переста?, задушене грубою силою, потихеньку квилити.

   Борюкався сам з собою, не знав,  як  бути.  Пiти  уторованим  шляхом  i
добиватися приязнi, залицятися, зваблювати, задурювати вiн не  смiв  i  не
мiг. Та й ба, всi засоби з випробуваного запасу  всесвiтнiх  залицяльникiв
тут були б безсилi. Це не та людина, це  щось  iнше.  Вiдтодi,  як  вiн  з
першого ж дня опiкся, вiн бiльше не насмiлювався. Вона  ж...  Вона  -  так
йому здавалось - навiть у голову собi не клала того,  що  з  ним  дiялося.
Вона - дитя ще незайманого спокою. Вона, здавалось, навiть не розумiла, що
воно таке, те кохання. Та й потiм - що вiн ?й i хто вiн ?й? I  навiщо  вiн
?й? З його становищем вiн просто не мав права. Хто вiн? Вепр, що  сховався
в хащах вiд мисливцiв. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його
наслiдять, i треба буде кидатись напропад, ламаючи кущi головою.  Або  йти
грудьми на видиму смерть. I якби дiвчина вiдповiла на його почуття, то  це
було б велике нещастя для обох.
   Отак вiн терпiв. Але коли б йому запропонував хто  покинути  це  все  i
пiти геть, вiн не схотiв би, та й навряд чи змiг би. Нi, свiдомо не схотiв
би. Бо вiн був щасливий бiля не?. Вiн вiдчував, як у нiм кипiла i вирувала
кров в?д самого звучання ?? голосу. Голос той вiдгукувався у  нiм  дивним,
багатим вiдгуком, з болем, з мукою. I це було щастя. Болюче,  але  велике,
майже недосяжне для розуму щастя. I розум капiтулював.

   Слухаючи, як шумить водоспад, вiн  пригадував  його  назву,  пригадував
чарiвну легенду про дiвчину-удеге?чку i  кепкував  похмуро  сам  iз  себе.
"Отак би й тобi теж... Тiльки якби ти став водоспадом, то не мрiйна вода б
ллялась, а, далебi, камiння падало б".


   _Мавка_
   Спостерiгаючи  зовнiшнiй  свiт,  Григорiй  в  цiм  намагався  забутися,
особливо в години дозвiлля. Мавши вроджений нахил до спостережень, виросши
серед природи, вiн мав в тiм велику втiху. Рослинний i тваринний свiт  цей
ховав у собi багато такого цiкавого, невичерпного, кожен день  вражав  все
новими несподiванками. Особливо цiкаво було спостерiгати  життя  звiрят  i
птахiв. Григорiй мiг лежати, прита?вшись десь межи  колодами,  годинами  i
дивитися, як пiд крутим берегом в кам'яних розсипах клопочеться  горностай
- такий смiшний в лiтнiм убраннi, рудувато-бурий, як старець, порiвняно  з
пишним зимовим сво?м стро?м. Вiн вибiгав  з  щiлини  десь  i  шнирив  межи
камiннями, ворожив щось бiля купки нарито?  черв'яком  землi,  вилазив  на
корiння i бiгав по нiм сюди-туди. Щось вiн там господарював...

   Григорiй пригадував  все,  що  знав  колись  з  зоологi?,  ботанiки  та
орнiтологi?, i намагався знайти всьому пояснення, пiдвести пiд всi  явища,
а особливо пiд поведiнку звiрят та вза?мини  мiж  ними  достатньо  законне
обгрунтування. Пригадував  теорiю  рефлексiв  Павлова  i  шукав  у  всьому
закономiрностi та смислу.
   Часом назирцi йшов за козулею (сарною) з малим  козенятком,  стежив  за
ними геть цiлi кiлометри, посуваючись, мов тiнь, од дерева до  дерева,  од
куща до куща, намагаючись пiдглядiти, як те козеня  почува?ться  на  цьому
новому для себе свiтi. Особливо цiкаво було, як  те  козеня  натрапило  на
жабу i стало над нею, розкарячивши ноги; довго дивилось на не?  здивовано,
витрiщивши сво? на?внi очi з довгими  вiями,  такi,  як  часом  бувають  у
гарно? дiвчини; далi не втерпiло i лизьнуло жабу язиком.  Зовсiм  як  мале
дитя. Жаба пiдскочила, мов опечена,  а  козеня  ще  дужче!  Почало  високо
стрибати на мiсцi - чи вiд здивування, чи вiд шаленого ентузiазму...

   А раз, никаючи отак далеко вiд за?мки, понад рiчкою, натрапив  на  слiд
полоза. Про цю велетенську гадюку з сiм'? давунiв вiн багато читав i  чув,
але не бачив. А тут враз натрапив. Власне, натрапив  на  суху  шкiру,  так
званий "виповзок", що лежала, як величезна  панчоха,  межи  гiллячям.  Сам
полоз, очевидно, був десь поблизу. Це тут вiн, линяючи, скинув сво?  старе
убрання, а сам, напевне, десь тут i живе, бо таку  операцiю  вiн  проробив
рано по веснi бiля того мiсця, де зимував, тобто бiля домiвки.  Зашарудiла
трава i  загойдалася  в  напрямку  до  рiчки.  Григорiй  кинувся  назирцi,
намагаючись обiйти... Щось шелеснуло i плюснулось в водi. Завмерло...

   Обережно, тихесенько, щоб не злякати, розсунув кущi i перехилився.
   I враз  нiби  його  хто  нагло  вдарив  пiд  серце.  Аж  дух  захопило.
Захвилювався, розгубивсь...
   ...На каменi, по тiм боцi, зiгнувшись, як лозина, i мерехтячи на  сонцi
голим тiлом, стояла мавка i викручувала  мокру  косу...  Вода  плюскотiла,
збiгала срiбним струмочком.  Наталка!  Гола  i  дивна,  як  мавка  лiсова.
Вигиналась, сяяла блискучими росинками на тiлi в сонячнiй купелi...
   Григорiй враз заплющив очi, круто повернув i - геть! Геть!.. Швиденько,
як злодiй, пiшов. Нi, втiк...

   Боже мiй! Як же де вiн так! А що, як вона бачила? Йолоп! Iдiот!
   I довго блукав по околицi. У висках товклася кров, гуготiла.  Блукав  i
не наважувався йти до табору. Аж поки не почали його кликати. Чути було  й
Наталчин голос. Приклавши руки ,до уст, вона змагалась з Грицьком, кричали
вдвох - один; грубо, друга - тоненько, насмiшкувато:
   - Iнженере!!! Агов!

   А як снiдали, Григорiй намагався  не  дивитись  на  Наталку,  намагався
зосередитись на ?жi. Але нiяк не мiг зосередитись. Дививсяi на руки,  а  в
очах - мавка викручу? косу i мерехтить... Насуплювався i не дивився  туди,
де була дiвчина. Сидiв, як на гарячому.  А  Наталка  навпаки  -  весь  час
пильно поглядала на нього чистими очима. Аж якось зустрiлася  поглядами...
Григорiй почув, як у нього душа похолола; почервонiв.  Наталка  подивилась
якусь мить мовчки - i одвернулась.

   Невже вона бачила?

   Але нi. Не може бути! Очi в  не?  не  такi.  Чистi,  задумливi  i  наче
здивованi..
   - Ти не хворий, синку? - спитав батько, помiтивши, що  Григорi?вi  щось
не те?.
   - Нi, нi... то так... Згадалась дурниця одна...
   - А ти не думайi. Хай йому хрiн. Хай Ленiн дума?.
   - Та вiн же, тату, вмер давно, кажуть, i в мавзоле? лежить.
   - Отож, що лежить. Йому тепер нiчого робити, то хай лежить та й  дума?,
бо ? над чим.
   Смiх. Увечерi того ж дiня вони втрьох сидiли на колодi, що лежала через
рiчку, як кладка, супроти хати. Григорiй  на  прохання  Грицькове  похмуро
розповiдав про iншi кра?, про iншi лiси, про степи широкi?, як  море.  Про
весну з жайворонками, з солов'ями, з зозулями, з  одудами  та  з  безлiччю
iнших спiвучих пташок. Про перепiлок у пшеницях, про всяку всячину, що  за
нею так стужилося його серце, i жартома iмiтував пташиний спiв.

   То кував зозулею, та так, що аж старий Сiрко вийшов з хати, здивований.
То бив перепелом, то одудом, а то вдавав соловейка. Трохи не так, але дуже
подiбно.
   Наталка поглядала збоку, чудувалась,  але  не  вiрила,  щоб  так  птахи
спiвали. То чого ж вони тут не спiвають  так?  Лише  -  "чи  пить,  чи  не
пить?".
   Грицько схопився i подався геть, щось згадавши. Григорiй  замовк.  Враз
почув себе безпомiчним, залишившись на самотi  з  дiвчиною...  Слухав,  як
йому гуде в висках, а серце стука?, як колись уперше  на  велелюднiй  залi
перед промовою. А коли обiзвався, сам не впiзнав свого голосу.
   - Наталко, - мовив потиху. - Чого ти така?
   Дiвчина зиркнула спiдлоба, нiби холодною водою облила.
   - Яка ж я?
   - Нiколи й не обiзвешся до мене,  все  наче  сердишся...  Вiдчував,  що
говорив дурницi.
   Вона не зразу вiдгукнулася на це -  мовчала,  спустивши  очi.  А  потiм
обiзвалась:
   - Чого б же я сердилась? Ще що вигадай...
   Сидiла, обiпершись рукою об колоду, i  та  ??  рука  була  близько  вiд
Григорiя. Вiн обережно, нiби не навмисне, присунув свою руку.
   - Ет! - скинулась дiвчина нервово i вiдсмикнула руку. А  потiм  скочила
на ноги i швиденько пiшла геть. Коли вона  зникла,  Григорiй  пiшов  понад
рiчкою, так, без мети. Потiм залiз у воду,  занурив  голову...  Хотiв  так
себе заспоко?ти.

   _В гирлi Мухенi_
   Пантовий мiсяць кiнчився. Пролетiв, як  день.  Стали  збиратись  назад.
Прощай, падь Голуба. Щастило нинi, дай Боже й на той рiк!
   Сiрко  з  Наталкою  посiдлали  конi,  нав'ючили,  впакували  панти   i,
доручивши все останн? хлопцям, по?хали.

   А Грицько з Григорi?м, дiставши вiдповiдний наказ,  зробили  сплiток  -
невеликий плiт, поставили на нього чотири кадовби  з  солониною,  прип'яли
ззаду байду, напакували ?? сiном, напнули зверху намети  i  попливли  вниз
рiчкою Мухенею.
   По трьох добах безперервно? плавби, пiсля  безлiчi  дрiбних  i  бiльших
пригод  дiстались  до  гирла.  Там,  де  впадав  Мухень  в   Амур,   стояв
заготiвельний пункт "Дальзаготхутро".
   Завiдувач - рудий вусатий дядько на прiзвище Мокi?нко - забачив  ?х  ще
здалека, впiзнав Грицька i вже скiрився назустрiч:
   - А, будь ти турецький!.. А це хто?

   - Брат у других, Григорiй, - познайомив Грицько. Бiльш  Мокi?нко  i  не
розпитував.  Тут  не  заведено  дуже  цiкавитись,  ?м-бо,  кiнець  кiнцем,
байдуже. Будь ти хоч султан турецький, аби путня людина.
   Мокi?нко був з людей старого гарту - гостинний i  привiтний,  з  чуттям
власно? гiдностi. Сiрки були i не його контрагенти, однак Мокi?нко, знавши
добре Сiркiв (колись дружком був на весiллi), шанував ?х  i  охоче  взявся
виконати доручення, допомогти.

   Йому  залишили  м'ясо,  щоб  вiн  повантажив  його  з  першим  черговим
пароплавом угору, на Хабаровськ. Кадовби заднили. Мокi?нко  винiс  чорнило
та квач, i одразу ж за маркували вантаж - написали, куди, кому, що  i  вiд
кого. Потiм виписали ще й накладну,  як  належить,  i  залiпили  в  пакет,
зазначивши в нiй те саме, що на кадовбах, ще  й  iншi  подробицi.  Це  вже
Мокi?нко, - вiн був акуратний i хоч писав, як  курка  лапою,  i  не  любив
взагалi писати, та любив вiдвантажувати. А тут ще треба було  прислужитись
приятелевi.
   Так хлопцi виконали батькову умову з ОКДВА, вiдправили м'ясо.
   - Блюхеровi за гвинтовочку! - смiявся Гриць. - Мокi?нко допильну?.
   Сам вiн "висуванець" з мисливцiв i бiльш  любив  сам  промишляти,  анiж
сидiти на цiй "факторi?".

   В нього хлопцi заночували. Мокi?нчиха - лiтня жiнка, привiтна й  весела
- добре шанувала гостей. Та все розпитувала про домашн?. А ?й, бач, нудно.
Сини  десь  на  пантовцi,  дочка  у  Владивостоцi  на   курсах   хутряного
крамознавства. Мати показувала  хлопцям,  пишаючись,  доччинi  фотокартки:
весела, чорнява дiвчина (в матiр удалася), то в мисливськiм убраннi, то  в
пишнiй оленячiй досi (виставила нiс i пряде очима),  то  в  городському  -
панна хоч куди. Мати пишалась, а нишком витирала сльози:

   - Боже, де той Владивосток! Мучиться дитина з тими науками.

   Бурчала на "старого", що задумав "занапастити дитину".
   Крiм хлопцiв, на заготпунктi ночували ще два цiкавих типи. Цiкавi  тим,
що були п'янi i все  розповiдали  один  одному  (бо  Мокi?нкам  давно  вже
набридло слухати), як вони вчора увечерi стрiляли i як ?х ведмедi "мало не
по?ли". Один з них був голова  гольдяцького  мисливського  колгоспу  iменi
Хага?вича, з р. Хунгарi, росiянин, на  прiзвище  Судаков.  Другий  -  з-за
Амуру, з рiчки Анюй, - голова яко?сь сiльради, Тищенко  Макар,  укра?нець.
Обидва дебелi, мiцно збитi, обидва  "не  любили  випити",  тiльки  один  -
Судаков -  низенький,  забайкалець  з  походження,  другий  -  здоровенний
амурець, лубенець з походження. Вони щирi  приятелi,  хоч  роздiляла  ?хнi
хати тут територiя, на якiй  могла  б  вмiститись  цiла,  скажiм,  Польща.
Приятелi, бо й Судакову серед гольдiв нудно, i Тищенковi на Аню?, де  його
держава (сiльрада) простяглась на яких чотириста кiлометрiв, а в  нiй  лиш
двiстi чоловiка пiдданцiв, i розкиданi так, що  дiдько  ?х  знайде,  коли,
скажiм, треба край випити, - теж невесело.
   Радi, що зустрiлись, вони закубрячили. Але почали не  тут.  Вони,  бач,
ходили по нетрях i скрiзь шукали лiтака. Такий наказ вийшов - усiм шукати.
А як то  робота  марудна  (знайди  його,  де  вiн  упав  у  цiй  проклятiй
гущавинi), то вони ходили i, де тiльки були  добрi  люди,  -  там  i  пили
медовуху або  спирт.  I  хоч  людей  було  рiдко,  зате  пили  подовгу,  -
пробували, в кого мiцнiша.  Отак  учора  надудлились  в  кривого  Терешка,
вони... "iшли собi на смерканнi i шукали лiтака".
   - Коли гульк, -  оповiдав  Тищенко,  -  стоять?  Чорнiють!  Лишенько  -
ведмедi! Ми за бердани - i давай поливати. Били, били...  таку  стрiлянину
зчинили! А далi я й питаю: "Судаков, скiльки дураков?"  -  "Два!"  -  каже
Судаков. Бо ми ж тi? пеньки так  порешетили...  Судаков  притакував  п'яно
головою:

   -  Верно,  Макаруша!..  Ето  i  ?сть   головокруженi?   от   успехов...
Стр?льньом-ка!

   I вони  "стрiляли",  черпаючи  спирт  просто  з  туязя.  Уранцi  хлопцi
вирушили назад, вгору по Мухенi. А дiставшись до вершини, уже пiшли  пiшки
додому. Тi?ю самою стежкою. Григорiй прагнув скорiше додому.
   __
   _Роздiл восьмий_
   _ОСIНЬ У ТАЙЗI_
   _Коли достига? виноград_
   Непомiтно минало лiто. Промайнуло, як один погожий  день,  i  надходила
осiнь. Золота  осiнь,  коли  достига?  виноград  у  тайзi,  коли  набряклi
червоним соком грона його обтяжують лози, випромiнюючи  сонце  увiбране  в
себе i вiдбите в блискучих росинках.
   Пiсля пантування хлопцi пробули вдома лише п'ять днiв, то  й  тi  п'ять
днiв косили траву на старiй  пасiцi,  кiлометрiв  за  десять,  "за  харч",
мовляв Грицько, кепкуючи.  А  накосившись  досхочу,  Грицько  з  Григорi?м
вибули вдвох на верхiв'я рiчки Iман.

   Старий з дочкою порався вдома на пасiцi - брали мед. А  потiм  зiбрався
везти панти та й дещо зробити для осiнньо? й зимово? "кампанi?": то  умови
поскладати, то взяти авансом шкiри, чобiт чи там ще чого. А хлопцям звелiв
з'?здити на Iман та й поробити все, що треба. А що треба, то  вже  Грицько
зна?.
   За цi днi вдома Наталка ще бiльше наче зчужiла - сторонилась  Григорiя.
Чи то зумисне, чи то так виходило, але все  десь  обминала  i  була  якась
задумана, сумна нiби. Тож Григорiй зрадiв нагодi помандрувати десь подалi.
Хай, може, воно в нiм уляжеться, лихо оте його, хвороба ота. А коли хлопцi
вiд'?хали, забравши з собою Нерпу з  Руша?м,  Наталка  стала  ще  сумнiша.
Iнодi така сердита, що навiть на Заливая гнiвалась. Заливай лишився вдома,
хоч поривався був разом з iншими побiгти, та господиня його не пустила.
   А подеколи на не? несподiвано находило, i вона дурiла чи пустувала,  як
мала дитина. Стрибала з Залива?м на рiчцi по  камiнцях,  поки  котресь  не
плюхалось у воду з усього розгону; гуляла з ним у палочки-стукалочки, а то
й стрибали разом через високу лату наввипередки.  Чисто  дiвча  мале.  Або
ставала на колоду i, приклавши руки до  вуст,  викликала  мавок  у  горах,
дражнилась, - кричала дзвiнко i  дослухалась,  як  ??  голос  повторювався
безлiч разiв. Заливай i собi гавкав, а йому вiдповiдало кiльканадцять псiв
одразу. Здивований пес аж поривався туди, щиро переконаний, що  це  з  ним
перегавку?ться цiле собаче товариство.
   А то десь зникала на цiлого пiвдня - десь лежала чи блукала в  лiсi,  а
приходила з вогкими очима i тиха така, слухняна, лагiдна.
   Мати бачила все, дивилась на дочку пильно, зi смутком,  але  нiчого  не
говорила. Розумiла - дiвчина на порi, от i нудиться.  Такий  вiк  дiвочий.
Сама не зна?, чого ?й треба. Теж була такою.

   А раз мати запропонувала ?й:

   - Може б, ти, доню, по?хала до тiтки в Ки?в та погостила. (Така думка -
там i хлопцiв, i дiвчат доста,  хай  покрутиться  межи  людьми,  подурi?).
Пам'ята?ш, як ти ?здила торiк улiтку, саме оце, як виноград достигав?
   Наталка обiйняла матiр i засмiялась:

   - Нi, мамо! Чого я там не бачила? Я хочу бути коло вас.
   - Вiдколи це ти стала такою мамiйкою?
   - Отак! Чого це думають всi, що я така сердита та негарна? Хiба я така,
мамо?
   - Та нi. Тiльки ж i не мамiйка ти.

   - А от i мамiйка! Менi iнодi вас так шкода. От ми ?здимо та й ?здимо, а
ви самi вдома. I скуча?те, ажи? Як i я iнодi без вас...
   - Дитино моя хороша, - радiла мати. - А може, таки по?хала б до тiтки?
   - Нi, нi, мамо! Нi, ой нi, нi!

   I обiймала матiр, i обертала навколо себе.
   __
   _Весела робiнзонада_
   А хлопцi ?хали  собi  на  пiвдень  схилами  Сiхоте-Алiня.  ?хали  довго
(чотири днi), поки не прибули на мiсце. Крiм рушниць,  харчiв  тощо,  мали
при собi ще двi коси примкнутi.

   Там, де в Iман впада?  широка  та  буйна  притока  Араму,  нижче  рiчок
Улахези та Санчихези, стояв на невеликiм джерелi невеликий барак. Це давня
Сiркова за?мка. Тут хлопцi й отаборились. I жили собi безжурно, весело. Як
два Робiнзони. В тайзi була пустеля щодо людей, - на сотнi  кiлометрiв  не
було нiякого житла, хiба, може, де живий який манза-звiролов. Лише за  сто
кiлометрiв угору було селище старовiрське, невелике,  хат  на  десять,  що
звалось Диди. "Хто куди, а я в Диди" - жартував Грицько. А вниз - до само?
залiзницi майже, - пустеля, на цiлих  двiстi  кiлометрiв.  Там,  нижче  на
Iманi, багато лiсозаготiвельних баракiв, але влiтку вони пустують, i  лише
зимою  набива?ться  туди  люду.  Але  то  там.  А  тут  i  взимку   пусто,
лiсозаготiвлi сюди не доходять. Хiба тiльки яка експедицiя  про?де  вгору,
або старовiри по льоду по?дуть вниз до мiста Iмана.
   А нетрi тут первiснi i незайманi, як, далебi, нiби  в  цiлому  Зеленому
Клинi. А рослиннiсть  як  у  субтропiках,  думав  Григорiй,  спостерiгаючи
флору. Вiн пригадував географiчну карту, i виходило, що вони десь на рiвнi
Сочi або Севастополя.
   Отут i жили. Нiкуди не квапились, пеклись на сонцi, годували комарiв та
гнуса,  ловили  гачком  рибу  (для  смiху),  стрiляли  качок   iнодi   для
стрiлецько? вправи. Качок було тут чимало. Насiдають  рядочком  на  смужцi
рiнi, межи бистрою водою та кущами, i пишаються. Котрi були ближче, хлопцi
не чiпали, не цiкаво, котрi  далеко,  метрiв  за  триста  -  чотириста,  -
стрiляли "всидячку". Особливо цiкава була  качка,  так  звана  клоктуша  -
японська качка, дивна сво?м оперенням.
   Так i жили, тiшились. А межи цими дiлами так, для  розваги,  виконували
батькiв наказ, -  косили  сiно  по  сопках,  по  галявинах  над  Iманом  i
заготовляли с а м о л о в и, - пастки такi. А як у них календаря не було i
поспiшати було нiкуди, бо в шию нiхто не гнав, то  вони  й