..
Через самий мiсяць шугнула нечутiю сова. Тайга лише починала жити.
   Мiсяць поблiд i квапився вгору.


   _Роздiл четвертий_
   _РОДИНА ТИГРОЛОВIВ_
   Пiсня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата.  Потiм
з'явився звук чи тонюсiнький промiнь,  -  вiн  десь  почався  з  нiчого  i
наростав, наростав...
   Ой, летять, летять три соколи
   через сад -
   Ге-ей.. Ге-ей... Ге-ей...
   I те? "Гей", як мрiйна хвиля, i пiдгонить ?? нiжний дiвочий голос.
   Зачепили ж вони кри-леч-ками
   ви-но-град...
   I високо-високо, аж понад той виноград сяга? мрiйний дiвочий голос,  аж
туди, де сонечко трiпотить промiнням, чи два соколи - два товаришi летять.
   Це, либонь, Наталка, його сестра, спiва?. Атож. Це вдома. А вiн  лежить
виснажений, поранений. Це ж пiд Жаботином, в тiм Холоднiм  Яру...  Як  пак
воно вийшло? Ага... Той пес рудий,  недовiрок,  партiйний,  кинув  гранату
йому пiд ноги, вiн ?? пiдхопив i... Ха-ха!.. ?х було четверо... Як воно  i
його зачепило?.. Голова гуде, i йому лiньки розплющити очi.

   А сестра, сестра його любая, жалiбниця вiрная, Наталочка, журиться. Але
не журба в тiм голосi... Ха-ха! Вiн зна?, що то за сокiл  там  у  не?,  що
зачепив крилечками виноград, i так зачепив, що й сниться, либонь, ?й  отой
сокiл, отой Олекса-бузувiр.
   А дiвочий, вередливий голос над ним:

   - Грицьку! Чого ж ти не пiдпряга?шся? Ну ж бо:
   "Цiлувалися ми iз тобою один раз"...
   Йому смiшно. Вiн - Грицько  ж  таки,  а  тепера  Григорiй  -  крадькома
розплющу? одне око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко
i витрiщилось здивовано...
   Перед ним сидiла дiвчина. Але не Наталка, не сестра.  Зовсiм  не  вона.
Чужа якась дiвчина. Але така ж хороша i  та  бистроока,  iз  стрiчкою  над
чолом, i юна, смаглява вiд сонця.

   - Тату, тату! - це дiвчина радiсно. - Уже!.. Дивиться вже!.. Боже  мiй!
Живий!
   - От i добре,  -  це  дебелий,  спокiйний  голос.  Батькiвський.  Такий
сердечний, а гуде, як iз барила, i жартома: -  Що  ж  ти,  синку?  Упився,
мабуть, га? - Як у туманi пiдiйшов. Кремезний, броватий, волохатi груди  в
пазусi. - Довго вихмеля?шся!..

   А дiвчина нишком кива? комусь рукою:

   - Грицьку! Ось iди поглянь, який вiн окатий. Тiльки... Вiн, мабуть,  не
при умi, - диви, як лупа?.

   - Наталко, - це батько, - а пiди лишень скажи  матерi,  щоб  чарку  нам
сюди. Козаковi, либонь, душа до ребер присохла... Ану ж, коза!
   В головi Григорi?вi наморочилось вiд явно? галюцинацi?. Вiн покотив  ??
по подушцi вправо - глянув, влiво - глянув. Роздивився по  хатi.  У  кутку
ряснiли образи, королiвськими рушниками прибранi, кропило з  василькiв  за
Миколою Чудотворцем. Чорнi  страстянi  хрести  напаленi  на  стелi...  Вiн
лежить на великому дерев'яному  лiжковi,  роздягнутий,  накритий  вовняною
ковдрою чи кире?ю... Пахне васильками... У вiкно знадвору  зазира?  сонце.
Мати в очiпку i в ряснiй стародавнiй спiдницi, посмiхаючись, несе  тарiлки
в дверi... За нею бистроока дiвчина виступав, мов горлиця...  Бiля  вiкна,
тримаючи  козацьке  сiдло  й  ушивальник,  звiвся  i  сто?ть  густобровий,
кремезний парубок...
   Григорiй заплющу? очi. Дiвчина щось говорить, а йому зрина? нагло... Що
це? Той  голос,  той  шалений,  передсмертний  крик  мисливця,  припертого
ведмедем, - останн? враження, що вiн винiс iз життя. Але ж то був чоловiк,
у штанях, у шкiрянiм, мисливськiм одязi... Так, то був чоловiк, юнак...
   Григорiй розплющу? очi - перед ним сто?ть дiвчина з червоною чарочкою i
говорить насмiшкувато:

   - Грицьку! Кого ти сiдлати збира?шся? Кидай та йди ось...
   Парубок бiля вiкна, майнувши чубом, чiпля? сiдло на гак, а батько:
   - По?деш у Ки?в, Грицьку, та той... Iди лишень сiдлай конi.
   - Де це я?! - аж скрикнув Григорiй, нагло зводячись.
   - Заспокойся, ляж, Бог з тобою! - це матiнка, це стара, поклала руку на
голову i схилила йому ?? назад на подушку: - Лежи, лежи, серце.  Ач  який,
мов з хреста знятий... А ви! I не тю на вас, лоботряси!  Добре,  що  самi,
пiвроку, як воли, а хлопцевi не до розмов.

   Старий:
   - Ото... Це хлопець iз наших! Скiльки я його попотовк  упоперек  сiдла,
непритомного, при смертi, скiльки днiв тут  зi  смертю  вою?  -  i,  диви,
живий! Спасибi Богу, синку, що все добре. Тепер уже  все  добре.  А  то  я
хотiв уже одвезти тебе до Ки?ва - це ж тут недалечке, - там би ти вмер,  i
я так i не знав би, хто ти.
   - Де це я? - прошепотiв Григорiй розгублено, злякався за свiй розум.
   - Та в нас же, в нас, дома, сину... На стiнi рясно карток -  дiвчата  у
вишиваних сорочках, у намистi, парубки в шапках i киреях.
   - Який... Який це район?

   - Та Ки?вський же, - це дiвчина. I так  вона  сказала  те  "Ки?вський",
проворкотiла, аж за серце взяла. Григорiй звiвся, витрiщивши очi, - в  них
i радiсть, i жах.
   А батько:
   - Може, ти тамтешнiй? Може, тобi краще б додому?..
   - Нi-нi!.. - злякався, вiдчув, як у нього мороз пiшов  поза  спиною:  -
Нi-нi! - В  пам'ятi  зринула  Лук'янiвська  в'язниця...  Ки?вське  ОГПУ  -
НКВД... Отак! Утiкав, утiкав i потрапив назад... Як же  це?..  Нi-нi!  Вiн
порива?ться йти: - Пустiть... Пустiть... Я не хочу... Я пiду собi... То  я
так, то я навмисне...
   Його силою вдержали. Тодi вiн швидко i покiрно лiг, нацупив  ковдру  аж
до носа, по тiлу виступив пiт.

   "Змилив!"
   Стара перехрестилась нишком i шепотiла з сльозою:
   - Боже мiй, Боже! Бiдолашний, не сповнi вже... Що  те?  лихо  з  людьми
робить!..
   "Тiкати! Тiкати!" - порива?ться в нiм усе,  але  вiн  уда?  спокiйного,
байдужого:
   - А далеко до мiста? Батько:

   - Та нi! Це близько, верстов 400. Ми ж Ки?вського  району.  А  ти  хiба
звiдки? "Сказати чи не сказати?"

   - Я?.. Теж... Ки?вського району.

   - Овва! А з села?

   - Та з Трипiлля ж...

   - Боже мiй! - аж скрикнула i сплеснула руками матiнка. - Дитино моя! Та
це ти не з того  Ки?вського!  Це  ж  ти  з  Укра?ни...  Мати  моя  теж  iз
Трипiлля... Земляк. А Боже мiй!..

   I враз так нiби хто попустив страшне гальмо - чорна  гора  зсунулась...
зсунулась... Стало легко, i радiсно, i дивно.  Бiля  нього  стояли  рiднi,
близькi люди. На далекiм, далекiм  кра?чку  землi,  пiсля  всього  жаху  -
близькi й рiднi люди! Стурбованi за нього, упадають бiля нього,  як  мати,
як батько, як сестра i брат. I Ки?в ще тут ?  десь  один.  Григорiй  потер
чоло i засмiявся. А всерединi йому гейби хлоп'я танцювало i било в долонi:
"Жив! жив! житимеш!" I хотiлося сказати щось хороше-хороше.
   - Мамо... - i  затнувся,  дивлячись  на  матiр:  -  Дозвольте  вас  так
називати, бо ви ж така... як i моя мати.

   - Нiчого, нiчого, дитино. - заметушилась мати, витираючи нишком сльозу.
А Григорi?вi вернувся його спокiй, його мужнiсть  гартована,  його  давнiй
гумор:
   - Так. кажете, я дома, мамо?

   - Дома, дома, синку.

   - Чудесно... Привiт вам iз Трипiлля.

   - Спасибi, синку, спасибi. А як там?.. Як воно там, на тiй Укра?нi?  Чи
давно звiдти? I як це сюди?

   Григорiй засмiявся.

   - Ну, годi, годi, - втрутився  господар.  -  Знайшли  час  до  розмови.
Видужувати треба. Ану лиш, вивiрко (це до дочки)!..
   Дiвчина подала Григорi?вi червону чарочку.
   - А бери, синку. Це таке зiлля, що й мертвих пiдiйма?.  Стривай!  Давай
же й менi щось, дочко!
   Дочка метнулась i принесла батьковi таку ж чарочку, але вже бiлу.
   - Це однакове, синку, тiльки в тебе приготовлене для тебе, а в  мене  -
звичайне, там його цiлий туязь, i ми його з тобою вип'?мо десь, еге ж.
   - Що це ти, старий, розгомонiвся. То  все  мовчиш,  як  пень,  а  це...
Швидше вже! У хлопця рука заболiла. Пий, синку, та лягай, хай йому,  цьому
дiдовi...
   - Стривай, бабо! Геройське дiло не кожен зробить i за це, вiд'?жджаючи,
я хочу для годиться випити... Грицьку! Конi готовi?
   Чорнявий, високий Грицько стояв поруч i з посмiшкою дивився на нього.
   - Готовi, батьку.

   - Добре. Ми по?демо, а ти будеш лежати собi. Як тебе звати?
   - Григорiй.
   - Чув? - це до сина. - Добре. Зовсiм добре. Я б тебе  й  не  питав,  та
таке, бач дiло трапилось... Нумо ж, сину!  -  Пiднiс  руку.  Цокнулись.  -
Будьмо!
   Григорiй пожартував:

   - А за вiщо ж пити?

   - Пий...
   Випив Григорiй. Спирт, вогненний, та  чомусь  гiркий.  По  жилах  потiк
вогонь. Випив дiд, витер вуса, а тодi:

   _-_ Оце, сину, за дочку, що ти ?? менi вирятував, i за  тебе,  що  тебе
вона вирятувала... Будь же здоров...

   Григорiй витрiщив очi, переводячи ?х то на одного, то на  другого.  "За
дочку, що врятував? За яку, де?"

   Мати подала рибу на тарелi:

   - ?ж, ?ж, синку. Риба тая бiла та сита.
   - Ну, а нам пора, - обiзвався  дiд  до  сина,  закусивши.  Устав  iз-за
столу, перехрестився. Надiв шапку.

   - Дивися ж менi, стара...

   Простояв ще бiля порога, подумав, подивився ще раз з-пiд волохатих брiв
на хворого i сказав:

   - Ти тут, вдома. Зрозумiв? На багато верстов кругом тут  тiльки  пралiс
та звiрi, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але  моя  хата  -
твоя хата. Лежи ж собi. Такий закон тут. Наш закон. Навiть коли б  ти  був
не християнська душа, а якийсь г о л ь д чи навiть к о р е ?  ц  ь,  то  й
тодi цей закон по тво?й сторонi. Будь же веселий i щасливий... Гайда!

   Вiдтак вийшов iз хати, за ним син.

   Десь у дворi  зацокали  пiдковами  конi.  Заскавулiли  радiсно  собаки.
"Нерпа! Заливай! А, вражi дiти, - добувався знадвору дiдiв голос.  -  Вже,
вже ?демо..."
   Тупiт  зiрвався  з  мiсця,  пройшов  поза   хатою   i   швидко   затих,
вiддаляючись.
   Григорiй хотiв розпитувати, вiн хотiв про  все  довiдатися,  але  мiцна
горiлка i те зiлля, що в нiй, i риба та, що вiн  з'?в  -  якась  чудна  та
сита, - i всi тi нервовi стусани, що  пережив  сьогоднi,  -  все  це  його
обтяжило,  зробило  млявим.  Думки  ще  вовтузились,  але   важка   втома,
непереможний сон  i  спокiй  пiдступили  i  збороли  його...  По  короткiй
боротьбi вiн здався. Змикаючи очi, бачив лиш, як дiвчина ходила  по  хатi,
мов пливла, ставна та горда i заразом насмiшкувата...

   * * *
   Сонце залляло стiл i ткало золотi прошви на бiлiй скатертинi. На  столi
сидiло ведмежа i кумедно хапало себе переднiми лапами за  писок  -  ловило
бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той  писок  сiсти.  Малий
ласун, що вiчно тикав свого носа у солодке, бо  бабуня  його  мизила,  мав
тепер з того клопiт. Вiн сердився, бив у повiтря лапою, а то так  оперiщив
себе по носi, що аж запирскав. А  бджола  дзижчала,  вилась  мiж  сонячним
промiнням i не вiдступала, мов зачарована.
   Дзижчання те?, як звук срiбно? струни, проснувало осяяну сонцем тишу  i
наче бринiло в серцi Григорi?вi. Вiн лежав, спершись на лiкоть, i  дивився
просто себе. Чи довго вiн спав?  Зда?ться,  вiчнiсть.  Але  тепер  усе  те
страхiття, що пережив, як дивовижне маячiння, вiдiйшло кудись  у  небуття.
Почуття легкостi володiло ним.  Так,  нiби  нiчого  не  було,  i  водночас
сталося щось таке, чого вiн не мiг збагнути. Так, як колись у дитинствi, i
не так нiби... Нi тривог, нi турбот  на  душi,  такий  безмежний  сонячний
спокiй.
   Чудно йому. Глянув на себе - вiн  у  бiлiй  мережанiй  сорочцi.  Глянув
просто себе - рясно на покуттi  купчаться  святi,  прибранi  королiвськими
рушниками, та ще такими, якi в його бабусi були,  там,  у  Трипiллi.  Там,
звiдки його вигнано. Там... на тiй рiднiй, але, мабуть,  навiки  втраченiй
землi. Вщипнуло за серце, але й минулося враз.
   Справжнi  королiвськi  рушники  на  покуттi!  Рiзьблений  мисник.   Пiч
помальовано  квiтами,  межи  квiтами  -  два  голубi?  цiлуються.  Чи  два
соколи... Два соколи!
   Стривай! Кого ж це вiн вирятував, яку дочку? Де? Коли? I як вiн взагалi
сюди потрапив? Озирнувся: в хатi було порожньо. Бiля печi стоять рогачi  й
кочерги, пахне свiжопеченим хлiбом. Все, як дома, тiльки долiвка не така -
мощена з дощок i так вимита та вишкрябана, що аж мигтить. Та ще... Що  це?
Просто над ним, на  бiлiй  стiнi,  висять  двi  рушницi.  Одна  -  либонь,
англiйський вiнчестер, а друга - японський карабiн. Пiд ними -  набiйницi,
туго напханi патронами. А на третiм цвяху висить нiж у пiхвах.  Його  нiж!
Дивно, його нiж в такому товариствi! Але  ранiш  там  висiла  рушниця,  бо
стiна подряпана в тiм мiсцi, де малось бути "мушцi". Це вiн знав,  бо  вiн
мисливець змалку. Аж тепер вiн звернув увагу, що межи  вiкнами  по  стiнах
поприбиванi оленячi роги, а на них висять шапки та рушники.
   Раптом у сiнях зашарудiла хода. Григорiй натягнув ковдру i  прикинувся,
що спить.
   В хату щось увiйшло. Пiдiйшло до нього i  нависло  над  ним.  Чути,  як
диха?. Розплющив очi: над ним, витягнувшись, як  вуж,  i  випнувши  груди,
перехилилась дiвчина чiпляла на стiну ще одну рушницю. I так витяглась, аж
матерiя трiщала на грудях. Йому запаморочилось у головi,  i  вiн  заплющив
очi, але не витерпiв i знову розплющив, - дiвчина глянула згори вниз.
   - О, я тебе розбудила...

   Вiдхилилась вiд стiни i стала, обсмикуючи блузку на грудях.  Так,  нiби
байдуже, але помiтно зашарiлась i, щоб вiдвести очi, спитала:
   - Ну, як, козаче? Григорiй посмiхнувся:
   - Гарна...
   Дiвчина насупилась, набурмосилась i вiд того  ще  покращала.  Яка  вона
хороша! Тако? вiн, далебi, ще не бачив. Якесь дивне по?днання надзвичайно?
дiвочо? краси i суворостi. Гнучка, як пантера, i така ж метка,  мабуть,  а
строга, як царiвна. Вiн дивився на дiвчину  i  почував  себе  нiяково,  як
школяр, ?й найбiльше вiсiмнадцять рокiв, а таке сердите.

   - Гарна, кажу, моя пригода. - мовив журливо, клiпаючи очима. -  Так  як
же, чорнява, тебе звуть?

   Дiвчина  зовсiм  почервонiла,  але  не  вiдвела  очей,  дивилась  з-пiд
насуплених брiв, наче нацiлялась з рушницi:

   - А так... Звуть-звуть та й покличуть. А ти звiдки такий-о?
   - Який це "такий-о"?

   Засмiялась:
   - Та такий... чудний.. Звiдки ти?

   - Е, це так далеко, що ти й не мрi?ш.
   - Знаю. Що ти з Укра?ни, це я знаю. Ба бiльше: знаю навiть, що  в  тебе
там ? любка i що звуть ?? Наталка.

   - Дурна, - бовкнув Григорiй.

   - Чого ж ти ла?шся?

   - Що ? Наталка, то правда, але то не любка, а сестра... А  звiдкiля  ти
все зна?ш?
   Дiвчина знiяковiла:

   - Ти б послухав, що ти молов тут п'ять днiв, кидаючись, як божевiльний.
Думали, що ти й дуба даси. Скажи  спасибi  матерi  та  батьковi...  Та  ще
братовi, що тебе пiдхопили... Коли б не  вони,  нiякi  лiкарi  тебе  б  не
врятували. А батько знають такi лiки. Та не зводься  i  не  витрiщай  дуже
очей, бо тобi ще  не  можна...  От.  Лежи  i  слухай,  бо  як  знову  таке
трапиться...
   - То що ж я молов?

   - Боже мiй! Аж страшно. I що то все i до чого?! Батько все бурчали,  що
нема попа тебе висповiдати, може, кажуть, полегшало б, бо в  тебе  грiхiв,
мабуть!.. I якiсь карцери, i трибунали... I смертники... I розстрiли... I,
- тут вона змiнила тон на смутний, насмiшкуватий: - "Наталочко, любая..."
   Григорiй насупився.

   - Дурницi. То я так. Колись багато книжок читав страшних.
   Наталка дивилась на нього  iз  зле  прихованою  недовiрою,  острахом  i
спiвчуттям:
   - Ой, чи так воно?..

   - Так...
   Дiвчина знизала плечима:

   - Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок,  то  розкажеш  менi
колись. Це цiкаво. Все страшне цiкаве. Гаразд?

   А очi дивляться прижмурено й насмiшкувато. Вона не вiрить, це ясно.
   - Гаразд...
   - Ти i в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так  у  книжках
написано, а не насправдi?..

   Дiвчина загнала його на слизьке, але розповiсти  правду...  Навiщо?  По
павзi, суплячись, стурбовано:

   - Слухай... Наталко...

   - Так, мене звуть Наталка, - посмiхнулась дiвчина.
   - А по батьковi?

   - Денисiвна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.
   - Добре. Може, скажеш i прiзвище?

   - В мене прiзвище не цiкаве для тебе. Старовинне. I, як кажуть  русаки,
"хохлацьке".
   - А все ж таки?

   - Сiркiвна, - вимовила дiвчина з гордiстю. - Мiй батько - Сiрко, i  дiд
- теж Сiрко, i прадiд. Всi Сiрки. I тут уже розвелося до лиха... А  зна?ш,
що про тебе батько казали?

   - Ну?
   - Ти щось хотiв ще питати. Питай. Бо пiду... - роздумала враз. I додала
строго: - Ти вже ?сти хочеш, ажи?

   - Слухай, Наталко... (Завагався). Так... Я знаю, що ви всi дума?те  про
мене хтозна й що. Але запевняю вас... Але слухай, що я скажу: що б  ви  не
думали i як би не думали, я хочу лише сказати... що я  чесна  людина.  От.
Потiм сама побачиш. Ну, як би це тобi сказати...

   - Нiяк, - обрiзала дiвчина насмiшкувато. - Зна?ш,  що  батько  сказали?
Сказали, що вiдколи ти в цiй хатi - вони вiдповiдають  за  тебе...  як  за
сина, от. I нiчого не хочуть знати. Все. А батько в нас... Та от поживеш -
побачиш. I Грицько теж. Ого! - i жартома:

   - Бог тобi братика дав, i ти не будеш шкодувати...
   - Пiдожди. А кого  то  я  вирятував?  I  де?  Яку  таку  дочку?  Що  за
нiсенiтниця? Чи не тебе? - пожартував Григорiй. На серцi йому  було  знову
ясно i легко. - Чи не тебе?
   - Мене.
   - Нi, будем говорити серйозно. Нiколи в свiтi я  тебе  не  бачив  i  не
рятував, так що не мороч голови.  I  чого  це  ви,  змовились,  чи  що?  Я
пам'ятаю - це було недавно... Я й не рятував, а так вийшло... Якийсь дивак
розмахував прикладом  рушницi  у  щiлинi...  Але  ж  я  не  п'яний  був  i
роздивився, що то був якийсь бузувiр у штанях...

   Дiвчина почервонiла. Супилась, супилась. А далi, як зарегочеться...
   - Чого ти?
   - Так, кажеш, бузувiр? Ха-ха-ха! Чудне слово.
   - Авжеж. На нього насiдав сатана чорна та здоровенна, а  вiн  ??  товче
прикладом...
   Наталка раптом перемiнила розмову:

   - Ой! Ти ж глянь, що воно робить!  А  щоб  тобi!..  Ведмежатi  набридло
сидiти на столi, воно перелiзло на  ослiн,  сп'ялось  до  стiни  i  почало
"порядкувати": поздирало лапою, скiльки дiстало, всi фотографi?  i  пробу?
на зуб, лиже ?х, пирска? - не смачнi! А  далi  давай  змiтати  ?х  додолу.
Дiвчина схопила ведмежа за карк i пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток
i заскiмлило, мов дитина.
   - Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий!
   - Цiкаво, що то там за народ? То все ваш рiд?
   - Атож...
   Подала всi жужмом i ще кiлька зняла зi стiни.  А  заразом  говорила  до
ведмежати.
   - Заскiмлило... Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!..
   А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорiй тим часом розглядав фотографi?.
Дiвчина взяла  ведмежа  на  руки,  пiдсунула  стiльця  до  лiжка  i  сiла,
посадивши ведмежа на колiна. Пестила його. Ведмежа притихло i цiкаво пряло
очима, пхало носа i собi до фотографiй.

   Цiкавi свiтлини. Дiвчата у вишиваних сорочках та в намистi,  у  чоботях
якихось чудних, хутрових. Ось дружки весiльнi. Молодицi  -  групами  i  по
однiй. А ось - цiла  родина.  Величезна  родина!  Дiди,  батьки,  онуки  й
правнуки, - чоловiка з сорок. Цiлий рiд! Дiд з  бабою  посерединi,  решта,
згiдно з родинним станом, розташувались обабiч  i  ззаду.  Дiти  рядочками
стояли обабiч дiда й баби, у парадних кашкетиках i чобiтках... I все це на
тлi  гiр.  Укра?нська  степова  родина  на  гiрському  тлi.  Як  десь   на
Закарпаттi. Чудне... Ось хлопцi верхи - чоловiк з дванадцять - цiлий загiн
з рушницями через плечi, в папахах, оточенi згра?ю здоровенних гостровухих
собак. Коли б не цi мисливськi собаки, можна б подумати, що  це  козацький
загiн. А таки козацький, бо це ж уссурiйськi козаки.
   Ось окремi фотографi?, теж дореволюцiйнi:  козацькi  осавули,  хорунжi,
отамани... В формi уссурiйських та амурських козакiв.  Та  все  вусатi,  з
шаблюками, декотрi з медалями. Всi з лампасами... Це все давнi свiтлини.
   А ось новi... Iншi вбрання,  iнший  змiст...  Але  все  такi  ж  расовi
обличчя. Одна... Друга... Дiвчата, хлопцi, червоноармiйцi... А ось проста,
але не зовсiм звичайна свiтлина.

   Сi?ться снiг. В дерев'янiй клiтцi здоровенний тигр роззявив пащу, реве.
Збоку  стоять  чотири  мисливцi,  виструнчившись   перед   оком   апарата,
спираючись на рушницi. Один старий мисливець i три молодих. Всi  в  чуднiм
одязi - в шкiряних штанях,  химерних,  у  шкiряних  пiджаках,  пiдперезанi
набiйнищями. Три в шапочках, один - без.  I  той  "без"  -  Наталка!  Так,
Наталка! Сто?ть, спершись на вiнчестер, дивиться насмiшкувато. Вуста мiцно
стуленi, очi примруженi, голова непокрита, i на не? падають снiжинки...
   Серце Григорi?вi чомусь застрибало, мов дурне.  Вiн  нишком  глянув  на
Наталку - бавиться з  ведмежам  -  i  крадькома  поклав  свiтлину  наспiд.
Ясно... А серце здурiло, чого й що?  Це  ж  той  "бузувiр",  що  кричав  у
розколинi. Точна копiя. Взявся пильно розглядати рiзних козакiв та  дiвчат
стародавнiх. Наталка посадила ведмежа на лiжко.
   - На, це ж твiй дружок. I це ти його посиротив. Забавляй.
   - Тобто як посиротив?

   - Ти ж його мамку вбив.

   - Хiба?.. Так ото... А подiбне, таке ж бiлогруде.
   - Отож, ото... Чи ти придурю?шся, чи справдi тодi таки не вповнi розуму
був?
   - Коли хочеш - твоя правда. Але хоч би я й уповнi розуму був, то звiдки
менi знати було, що то його мамка? А ти б менi краще сама дещо  розповiла.
А головне - як я сюди потрапив?

   - Дуже просто. От... - дiвчина взяла ведмежа на руки i,  пестячи  його,
розповiла все коротко:
   - Були ми на Змi?нiй падi - солили солонцi для  пантовки...  Ось  скоро
по?демо пантувати, i тодi взна?ш, що то таке... Це далеко звiдси. От  я  й
пiшла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на  юшку.  Та  й  зайшла
грець його зна й куди. А пiшла з дробовиком, ще й усього два  набо?,  така
думка - встрелю поблизу десь яку пару - та й назад. Навiть ножа не взяла з
собою, як на лихо. Цього нiколи не бувало. А рябки мов поздихали - нема...
I ось замiсть рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я  за  нього,  а  тут
мамка. I вистачило ж дурi хапати мале, але в гущавинi не видно,  та  ще  й
забула, що в малят неодмiнно бува? мамка. Я маля геть,  а  мамка  таки  до
мене. Сказилась. А це з чорних, а чорнi тi, коли  здурi?,  то  мов  сатана
робиться. Утiкати!.. Ге, куди там! Я повернулась i ляснула в не? зопалу  з
дробовика, мов у горобця. Ну, й  зовсiм  натворила  бiди.  Сатана  була  б
роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я ?? по  лапах,  по
мордi прикладом, я й ще раз стрелила, але  вже  хтозна-куди...  А  вона  ж
дума?, що дитинча за мною дереться... Я: "Гриньку! Гриньку!"  Е,  де  там,
далеко... Вперше на вiку я перелякалась - смерть же... Смерть. Аж тут щось
як не виломиться з кущiв... Якийсь звiр, бо на людину не схоже. Боже  мiй!
Я думала - другий ведмiдь. Волохате, чорне, очi як у скаженого, - i всторч
на ведмедя!.. Я думала, вiн голiруч... А як ведмiдь навалився на нього,  я
ще дужче перелякалась, скочила та давай вiдтягати. Коли ведмiдь мертвий...
Одвернула трохи - а пiд ним хлопець - i теж мертвий...  Обiдраний,  худий,
аж чорний, i з ножиком. Нiщо не поламане, руки, ноги,  голова  -  цiлi,  а
мертвий...

   Ну, потiм ми забрали всiх - ведмежа  (само  прийшло  до  мами),  мамину
шкуру i тебе. Зразу думали одходити там, на Змi?нiй, але  батько  глянули,
послухали (а вони тямущi!). "Е, - кажуть, - пропаде тут:  гарячка.  Додому
мерщiй, додому, бо пропаде". А вдома ? чим рятувати в них.

   Цiлу нiч ?хали-летiли... А ти маячив та  кричав  усяку  нiсенiтницю  та
кликав матiр i Наталку свою. Батько послухають: "Це, - кажуть, - наш! Наш,
- кажуть. - Бо говорить по-нашому". I по конях... Ну i  все.  Отже,  тепер
все зна?ш...
   - Тепер розумiю...

   - От. I ведмежа привезли... Тобi на забавку, - закiнчила глузливо.
   Посадила ведмежа на лiжко i швидко зiбрала фотокартки.
   - Стривай, - спинив Григорiй. Вiн вибрав зiсподу свiтлину  з  тигром  i
подав Наталцi. - А це що таке?

   - Як що? Це ми з к i ш к о ю, - промовила байдуже.
   - А чого це ви з кiшкою?

   - Та пiймали ж, та возили в  Хабаровськ  на  базу  здавати,  там  якiсь
диваки з газети та з кiна приходили здiймати. Апарат такий чудний...
   Дiйсно, тiльки тепер Григорiй звернув увагу, що свiтлина  не  така,  як
роблять звичайнi фотографи, а оте, вiдоме всюди фотокiно.
   - Як же це вам пощастило? I чого це ти тут? Дiвчина зневажливо  випнула
спiдню губу. Пiшла, зняла зi стiни ще кiлька свiтлин i подала. Тигри... На
iнших по одному, а на однiй аж два. В клiтках. I  мисливцi.  На  деяких  i
Наталка теж. То вона сто?ть в  гуртi,  то  поправля?  на  нозi  лижву,  то
заслонилась од сонця рукою... А ось сама,  -  насупила  брови  i  дивиться
насмiшкувато. Мисливець!
   - Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!
   - Як з нього?
   - Та з кiшки ж.

   Дiвчина насупилась точнiсiнько так, як на картцi, зневажливо, i пальцем
по картках недбало:
   - Оце торiк пiймали. Це позаторiк i оце... А це ще  позаторiк...  А  це
давнiш - це батько з Миколою та з дядьками. Микола - брат, що загинув... А
оце - давнi... Якби ?х усiх познiмав, що ще батько з дядьками та  з  дiдом
половили, то й лiпити  нiде  було  б.  Це  ж  тiльки  кiшки,  а  рисiв  та
росомах!.. I це не ми здiймали - ми собi зда?мо на базу за умовою, - а  це
вже тi пани нас здiймають. Диво, бач! "Хохли"  тигрiв  живцем  ловлять!  -
перекривила у?дливо та зневажливо тих "панiв", тих, що звуть Наталку з  ??
родом "хохлами".

   - I як же ви ?х ловите? Стрiля?те, а тодi вже?
   - Навiщо? Стрiляного нiкому й дурно не треба, хiба що китайцям на мило.
За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого i щоб  без  найменшого
ганжу - 12 - 15 тисяч карбованцiв, та все крамом. Ми з того  й  живем.  То
який же дурень його стрiлятиме, - треба живцем.

   - I ото ти ловила його живцем? Таку сатану?
   - А ловила.
   - Тенетами б то?

   - Та нi ж, руками...

   - Сама?
   - Нi, вчотирьох - з батьком, з Грицьком та з Миколою.
   - I як?
   - Пiймали, як бачиш...

   Григорiй нiяк не мiг приховати свого здивування перед неймовiрним,  але
ж, далебi, незаперечним фактом.

   Отака-о дiвчина i  отакi-о  дiла!  Що  вона  правду  говорить,  це  без
сумнiву, але це не мiстилось у головi. Або ж тут кiшки цi домашнi, або тут
люди незвичайнi.
   - Так як ви ?х ловите?

   - А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько вiзьмуть i тебе, то
тодi я й подивлюся, який ти герой i чи не покличеш ти на помiч... -  I  по
хвилинi журно: - Торiк брат загинув на такiм дiлi... Микола... Орел був.
   - То навiщо ж ви ?х чiпа?те, хай ?м чорт?
   - От... Ти, я бачу, таки герой. А як же ти думав?! I як же iнакше?! Тут
всюди однаково чига? смерть. Навiть на печi. То ж виходь перший.  "Бог  не
без милостi, козак не без щастя", - казав наш дiдусь, а ми його онуки.
   Ось вона, козача кров! I ось вона - найвищий вияв не тiльки жiнки, а  й
взагалi людини його кровi. Така юна й квiтуча - i така сувора, гартована i
гонориста. Та вiн думав одне, милувався нею  з  дивним  почуттям,  а  язик
вимовляв iнше, дражнив, либонь,  як  звик  дражнити  дiвчат,  та  й  охота
погомонiти з цим дивом.
   - А навiщо ж так важити життям?  Ви  б  сiяли  хлiб,  годували  свиней,
курчат. Адже сiють iншi.
   - А сiють... А сiяти - то не ризикувати хiба? Сiють, але з одного хлiба
не проживеш, тож i тi, що сiють, мусять ще й промишляти.  Ми  ж  хлiба  не
сi?мо зовсiм, лише овес та гречку для коней. Хлiб вродить чи нi, а звiра в
нетрях повно, навiть "свиней та курчат". Ми так увесь вiк  промишля?м,  бо
так i вигiднiше, та й цiкавiше, та ще тепер.  Але  кiшок  оцих  тiльки  ми
ловимо. Та ще там однi. Iншi бояться.

   - Я думаю!..
   Григорiй дивився на дiвчину i думав трохи  не  з  острахом.  пригадавши
ведмедя: "Отак цюю красу звiр розмета? десь нагло..."  Аж  шкода  було,  а
язик промовляв насмiшкувато, як до мало?:

   - Десь тебе отака кiшка з'?сть...

   Дiвчина, що до цього  говорила  щиро,  враз  насупилась,  розгнiвалась.
Замкнула вуста i так глянула - стрельнула очима. Аж шпигнула  наче.  Чуйна
збiса, як не знати що! ?? образила ця мова, як до дитини, тон  зверхностi.
Це-бо було горде створiння. Як той дикий кiнь, що ладен забити  на  смерть
того, хто посмi? доторкнутись до нього рукою.

   Насупилась. Але нiчого не сказала, ч?мнiсть для  не?  така  ж  вроджена
риса, як i краса. Мовчки взяла ведмежа i  зсадила  додолу.  Потiм  зiбрала
свiтлини, а збираючи, промовила по довгiй павзi, незадоволена з себе, нiби
з каяттям:
   - Отак... Я сьогоднi набалакалась, аж язик менi спух з незвички. Нiколи
так багато не говорила...

   - А чи не пора вже обiдати? - почулось з друго? половини хати.
   - Пора! Пора, мамо!

   I суворiсть дiвчинi мов вiтром здмухнуло. Безтурботна, моторна  схопила
картки.
   - Давно пора!.. Ой час i пора... Буде  мене  мати  бити...  Приспiвуючи
насмiшкувато, розвiшала картки на стiнi i подалась на другу  половину,  до
хатини.
   По хвилi дверi широко  вiдчинились.  Тримаючи  перед  собою  табурет  з
наставленими тарiлками i з незмiнною червоною  чарочкою,  увiйшла  мати  й
поставила табурет перед лiжком.
   - ?ж на здоров'я, синку!

   - Спасибi, мамо...

   - Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть нашi солi, та по?дете на
промисел. На тiй Укра?нi такого не бува, як у нас.
   Зрадiле ведмежа, вхопившись зубами  за  пiлку  спiдницi,  сiпало  ??  з
радiсним бурчанням. Ластилось, як мала дитина, i теж просило ?сти.
   Бабуся його любила i мизила, як дитину.

   * * *
   Перед хатою цвiтуть гвоздики. Насадженi дбайливою дiвочою  рукою,  вони
змагаються  з  пишними  тубiльними  саранками,   -   червоними,   жовтими,
фiалковими, що розбiглися ген скрiзь по схилу  до  рiчки  i  аж  у  лiс  i
перегукуються пишними кольорами серед безлiчi iнших квiтiв в морi яскраво?
зеленi, буйно? i соковито?. Великими суцiльними масивами рожевi? плакун. А
з-за хати повиходили черемхи, - повтiкали з тайги i  стоять,  як  дiвчата,
запишались, заквiтчанi. Стережуть невеличкий город i пасiку - десяткiв  зо
два вуликiв.
   Кругом хати снують бджоли, бо кругом хати квiти. Всюди квiти, на  землi
i вгорi. I всюди ? дiло для робочих, золотих працiвничок, для цих сонячних
комах. I над рiчкою  он  цвiтуть  черемхи,  видивляються  в  бистру  воду,
слухають, як бтгаька? вона по камiнцях. Це там, унизу.
   Перед хатою плай. Двiр не двiр - вибитий плай. Не  обгороджений  нiяким
тином i без нiяких ворiт. Бо тут усе це двiр i все це  господа  -  всi  цi
нетрi, що розiллялись навколо ген сизого високого пасма гiр,  яке  обiйшло
здалеку хату дугою.
   Стара, але дебела ще хата,  рублена  з  доброго  дерева,  з  рiзьбленим
ганком i такими ж наличниками коло вiкон, крита гонтом,  сто?ть  на  схилi
сопки i дивиться всiма чотирма вiкнами на рiчечку, що тече внизу, i далi -
на син? бескеття Сiхоте-Алiня.
   Праворуч - дебела комора з  омшаником,  повiтка  для  коней,  корiвник,
стiжок сiна, обгороджений латами, ще якiсь будiвлi. Лiворуч -  город,  теж
обгороджений в одну лату. ще й  глечик  стирчить  на  ближнiм  стовпцi.  В
городi  картопля  i  соняшники,  а  просто  над  самою  рiчечкою  -  якась
комiрчина: то лазня "по-чорному".
   Оце i вся господа. I вона одна тут на великому просторi. До найближчого
селища, що зветься Копитонiвка i склада?ться з кiлькох таких хат, понад 50
кiлометрiв. Григорiй це вже знав, i це його тiшило:  небезпека  вiд  людей
була тут найменша. А цi люди, що в них вiн жив, навiть охороняли його.
   Дома тепер були вiн, мати й Наталка. А батько з Грицьком як по?хали, то
ось уже два тижнi ?здять.

   Як сподiвалась мати, вони мали прибути ще вчора, а як учора не було,  -
то, значить, сьогоднi. Чекаючи ?х, Григорiй нiкуди не ходив уже, а сидiв з
самого ранку на призьбi i виглядав. I хвилювався. Так, хвилювався, - як то
вони поставляться до нього? Може, вже не  так,  як  перше,  коли  вiн  був
хворий? Знiчев'я бавився з ведмежам, спостерiгав навколишнiй свiт.
   От зараз його увагою заволодiв праник, пiдкидуваний  засмаглою  дiвочою
рукою там, над рiчкою; вiн то пiдлiтав,  то  падав  -  ляпотiв  по  кладцi
завзято та лунко. I бiгли луни нетрями, ударялись об бескеття i  озивались
- ляпотiли на кiлька голосiв... I виходило  -  нiби  перепел  бив  десь  у
пшеницях на зорi. Чудно.
   То Наталка прала на рiчцi. Запнута кулинкою,  орудувала  на  сонцi  над
водою, як вправний спортсмен на вранiшнiй руханцi. Воркотiла яко?сь пiснi,
полоскала ?? в водi i прибивала праником до кладки. Перiщила з усi?? сили.
   Дивна вона, ця дiвчина Наталка. Григорiй чомусь тепер навiть боявся ??,
боявся при зустрiчах дивитися ?й в обличчя. Вона нiби сердилася, коли  вiн
на не? витрiщав очi. Не знав тепер, як  до  не?  приступитись,  як  з  нею
поводитись. I почувався,  як  хлоп'як.  Смiшно,  але  ж  так.  Сказати  б,
недоторканна панна? Нi! Дурна? Нi! Горда? Нi-нi! Вона навiть не  розумiла,
яка вона чарiвна, безперечно, не розумiла.  А  от  така,  як  ота  рослина
дивна, що  ти  ??  торкнеш  рукою,  а  вона  аж  повернеться  i  напустить
тонюсiньких колючок у руку. I це дiвчина-звiроловка, переможниця  страхiть
усяких!  Уперше  йому  було  на  вiку  таке,  щоб  на  його  мову  дiвчина
заломлювала брови. Так, як та дика коза, що бо?ться, щоб ?? не впiймали, i
не да?ться навiть пiдступити. А може, в не? така вiдраза до нього?
   Тож найлiпше зовсiм не звертати уваги. Нехай собi пере. ?й-бо, ото вона
перiщить праником так люто, бо дума?, що б'? по чи?хось, може, й по  його,
нескромних очах, на не? витрiщених. Нехай собi пере. I нехай  пiдпадьомка?
праник. Чи то, може, не праник  пiдпадьомка?,  а  то  в  його  серцi  щось
тьохка?, на тую дикунку дивлячись?  Засмiявшись  з  цi??  химерно?  думки,
Григорiй силомiць вiдверта?  увагу  вiд  праника,  затисненого  в  гнучкiй
дiвочiй руцi. Ген за рiчкою на галявину вийшли табунцем  дикi  кози.  Так,
дикi кози. П'ятiрко ?х. Стали, збились докупи i, пiднiсши  високо  голови,
слухають: де воно i що воно ляпотить? Потiм  зiрвались  з  мiсця  i  пiшли
вистрибом, черiдкою по високих травах, мелькаючи бiлими плямами на крижах.
Зникли в лiсi. Так нiби ?х i не було.
   - Ти б пiшов погуляв де, синку, а то, мо', спочив  би  лiг.  Не  бiйсь,
нудьгу?ш?
   Це мати. Вона вже вдесяте, либонь, виходить на ганок глянути  туди,  за
рiчку, за зелене море галявини, куди простяглась стежка, -  чи  не  ?дуть?
Вона пора?тьсч бiля печi i так виходить з пiдкасаними рукавами.
   Заслонившись рукою вiд сонця, мати аж перехиля?ться через лонку  i  вже
турбу?ться. "Довго щось. Чи не трапилось чого?"
   - Наталко-о!..

   - Чого-о? - озвалась дiвчина в тон.

   - А йди-но сюди.

   - Кажiть, я й так чую... Ось доперу...
   - Як ти дума?ш, що з нашими?

   Дiвчина протягла, кепкуючи:

   - Ну-у... А що з нашими? ?дуть десь.

   - Бозна... Таке ж .тепер настало, Господи прости!
   - ?дуть, ?дуть, мамо! - це Наталка весело, жартiвливо, упевнено,  ще  й
трiшки кепкуючи з матерi. - А не iдуть, то пiшки йдуть, а конi  за  поводи
ведуть, от i припiзнились...

   I смiялась безжурно. I почала лупити по тiм смiху праником. Мати й собi
засмiялась.
   - От така бач!.. Сказано - нове насiння. Ще й кепку? з дурно? матерi...
Тiльки й розради мо??, синку, - мати зiйшла з ганку i сiла поруч  Григорiя
на призьбi. Либонь, уже скiнчила поратись по  господi  i  тепер  ма?  час.
Поправивши очiпок, поклала натрудженi руки на колiна i втопила очi в  море
зеленi на долинi, що ?? звуть "паддю", туди, де втекла стежечка.
   - Ну, будемо виглядати, - промовила з доброю усмiшкою.
   У не? така ж усмiшка, як i в дочки. Яка вона  була,  як  була  молодою?
Авжеж, мабуть, така, як Наталка. Атож. Недарма-бо в такiм краю,  забившись
на кiнець свiту, та пiсля всiх злигоднiв, в тяжкому змаганнi з цi?ю  дикою
природою так збереглась, ?й понад п'ятдесят  рокiв,  а  вона  вигляда?  ще
молодо й бадьоро. I голос у  не?  такий,  як  у  дочки,  тiльки  не  такий
гострий, якийсь теплiший, ближчий.  Такий,  як  у  всiх  матерiв  там,  за
двадцять  тисяч  кiлометрiв  звiдси.  Але  не  ки?вський.   Григорiй   мiг
посперечатись з ким завгодно, що вона полтавка з кореня, - м'яко вимовляла
"л", як усi жiнки на Полтавщинi, щось середн? мiж "л" i "ль". Це така мила
йому, зворушлива особливiсть мови полтавських жiнок. Йому кортiло спитати,
чи ?? мати або бабуся не з Зiнькова часом або чи не з Лубен.  А  мати  тим
часом дивилась за падь, посмiхаючись  ще  й  досi  з  доччиного  жарту,  з
потiхи, з упевненостi.

   - Хорошi в мене дiти, синку...

   А в голосi стiльки гордостi матерньо?...
   - Я весь час дякую Боговi за те, що послав менi таку втiху.  I  в  кого
вони  вдалися?  Нi  тучi,  нi  грому  не  бояться.  От  хоч  би  й  ця,  -
посмiхнулась, кажучи про Наталку, - i в кого  тiльки  вдалася?  ?й  би  на
конi, та на полозках, та з гвинтiвкою, та з собаками... I пре туди, куди й
чоловiк не насмiлиться. Нiч, пiвнiч, чи мороз лютий, чи злива страхiтна, -
байдуже. Звели ?й до вiдьми в зуби полiзти - i полiзе, ?й би треба хлопцем
родитись (знов засмiялась). Аби тiльки дав Бог здоров'я та щастя, а  то...
Це-бо страшний край, i страшне тут життя, як подума?ш. Ось був ще  в  мене
син (посмутнiла  i  тихенько  зiтхнула),  Миколою  звали...  Царство  йому
небесне... Якби ти його був побачив, - що то  за  сокiл  був!  Грицько  от
здоровий та красний, а то ще мiцнiший i кращий був. А сили  було  -  як  у
дiда покiйного, у старого Сiрка колись: пiдкову розгинав руками  граючись.
I привiтний, i безжурний, як оця ось... Вiн ?? вибавив  i  всього  навчив,
мабуть, i смiливостi тi??.. Було, споряджаються на промисел, - я про нього
турбуюся - i се, i те, i бережи себе, i  будь  обачний.  А  вiн  смi?ться,
було, та заспокою?: "Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу..."  I
вiн ось ?й то ведмежата, то рисята живi приносив.  I  велось  йому  добре.
Смiливий та щасливий був. А от спiткало лихо. Подумаю - скрiзь люди мруть,
скрiзь на людей чига? лихо, i на печi вiд  долi  не  втечеш.  Та  материне
серце таке вже... Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, не абияк журиться... -
Помовчала, а тодi знов: - Не журися, синку. Вiр у сво?  щастя!  А  воно  в
тебе ?. О, я хоч i стара, й дурна, але дещо знаю. У смiливих щастя  завжди
?.
   Григорi?вi хотiлось враз по-дитячому обiйнятi? ?? i поцiлувати, так, як
це, напевно, зробила б Наталка. I вiн ледве утримався вiд цього. А стара з
непiдробним, глибоким переконанням казала далi.

   - В смiливих щастя завжди ?!.. От хоч би й ми. При?хали  сюди...  Боже!
Яка страшна i дика пуща була! I нудьга смертельна. I лихо скрiзь  навколо,
i злигоднi, i смерть... Чужа чужина...  А  бач,  оббулися...  I  дивись  -
зажили ж як потiм! I пущi здолали, i  край  скорили,  ще  й  залюднили.  I
звикли, полюбили. А новi дiти народились - це вже ?хня батькiвщина тута, -
то такi, нiби Бог знав, де ?м доведеться жити, та й вдачу ?м дав таку,  як
треба...
   Григорiй слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:
   - Так ви пливли кругом свiту?

   - А пливли ж. З Одеси сiли... В якому пак? Ага, в 1887 роцi, навеснi...
Скiльки тi?? води. Боже! I скiльки тих кра?в та людей рiзних! Але  я  тобi
негодна про все розповiсти. То нехай дiд колись. Вiн хоч i не говiркий, та
iнодi й на нього  находить  балакучка.  Тодi  вже  тiльки  слухай.  Вiн-бо
старший за мене i тодi вже парубiйком був, то й усе  пам'ята?  добре.  Вiн
тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився?
   - Нi... Тут усе нове для мене i... чудне.
   - Чудне?
   - Так. Я от скiльки днiв дивлюсь на оцю хату вашу - i менi якось дивно.
Всерединi вона вибiлена, ще й розмальована по-нашому, а  зокола  -  вигляд
сибiрський або полiщуцький.
   Мати засмiялась:

   - А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж
це ми тiльки тут так. А як  жили  в  селi...  Тепер  це  мiстечко,  Ки?вом
зветься... Так там, та й у всiх наших селах тутешнiх, хати бiленi  зокола,
як на Укра?нi. З нас за це всi тут смiялись, що от, мовляв, скiльки  лiсу,
а "хохли" хати з глини лiплять та бiлять. Нi, тут хати зовсiм такi, як  на
Укра?нi. А не раз i  кращi,  бо  на  дощанiм  помостi  i  критi  здебiльша
цинковою бляхою. Колись, до революцi?, здорово жили тут нашi  люди.  Довго
борюкались iз злиднями, але ж потiм i жили добре. Тут край працю любить та
й винагороджу? ?? щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. I лiс, i
золото, i риба, i земля хлiб родить, i ягода всяка, i все -  бери  тiльки.
Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили-колись! Ге, побачив би
ти! I не в такiй хатi. Ця хата була збудована для промислу. Мисливцi  нашi
виходили сюди на осiнь та на зиму i тут отаборювались. I ми жили  добре...
А сiм'я у нашого дiда була велика... Ти тако? не  бачив!  Понад  п'ятдесят
чоловiка сiмейка! Синiв сiм мав, женив - не вiддiляв. Дочок замiж вiддавав
- на сторону не вiдпускав, зятiв у прийми брав. Двiр  у  нього  був  -  не
двiр, "економiя". Нас, невiсток, було сiм, а дочок було вiсiм, то й  зятiв
вiсiм, та малих у кожного! Разом - цiла зграя,  i  якi  хочеш  завбiльшки,
такi й ?. Чоловiкiв та парубкiв - громада. Сiркiв куток -  то  цiле  село.
Весело жилося. Коней мав старий Сiрко - вiн ?м лiку не знав,  i  корiв,  i
свиней... Та, Боже мiй!.. Пасiка була вуликiв з двiстi... Трудилися  щиро,
то й мали. I те сказати - було що  робити  i  де  заробляти:  хлiб  сiяли,
промишляли звiрину, ходили з хурами в Маньчжурiю i в Китай, копали золото,
ловили  рибу,  брали  ягоди  та  кедровi  горiхи,  ловили  звiря   живцем,
"пантували"... Ми хлiба сiрого, синку, не ?ли! I коли навiть  недорiд  тут
був, то ми мали борошно заграничне, японське або  американське,  i  риж  з
Китаю, як золото, i крам рiзний... А якi рушницi та всiляке  начиння  нашi
хлопцi добували!.. Жили ми тут лiпше, як дома. Це була наша друга Укра?на,
нова Укра?на, синку, але щасливiша. I назви нашi люди подавали  тут  сво?,
сумуючи iнодi  за  рiдним  кра?м:  Ки?в,  Чернiгiвка,  Полтавка,  Укра?на,
Катеринославка, Переяславка тощо. Тут, де не по?деш, - то з Ки?ва  ви?деш,
а в Чернiгiвку при?деш, з  Чернiгiвки  ви?деш  -  в  Полтавку  при?деш,  в
Катерино-Славку, в Переяславку... По всiм Уссурi i  по  всьому  Амуру,  як
дома... Але це там, де все люди нашi осiли понад рiчками, де  можна  сiяти
хлiб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну, а потiм  пiшло  все  шкереберть...  Десь
прогнiвили Бога. Новi часи, новi порядки.  I  настало  таке,  що  люди  за
голови хапаються. Прийшла сов?тська власть i все перевернула.
   Перевелись люди, i звелось життя нiнащо... Вже нема? Сiрково?  держави,
гай-гай... А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб i не чути, i  не
бачити, та щоб по-сво?му таки вiку доживати. Це далеко. Сюди  й  ворон  не
часто залiтай. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот  верстов...
Але людей тут мало, i власть не так чiпля?ться. А ранiш, як Сiрко з синами
почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тiльки отi
косоокi, манзи та гольди, чи як ?х... Та ?х зовсiм  було  мало.  Отак,  як
гори перейдеш, - ото бачиш - синi?, Хехцир зветься, - то буде  Хабаровськ.
Як ми при?хали, то там, казав дiд, була тiльки халабуда, а  тепер  великий
город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такi,
одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали i до Уссурi  крiзь
нетрi пробивались. А як отак пiдеш кряжами та сопками - то мiсяць  iтимеш,
а з лiсу не вийдеш. Нетрi, та рiки, та гори, та марi... Оце  вже  рокiв  з
десять, як оселились ми тут  зовсiм.  Оця  рiчечка  зветься  Пiдхоронок  i
впада? в рiчку Хор, а той в Амур... Отам з гiр починаються i течуть  рiчки
в усiх напрямках - Бiкин, Iман, Мухень i ще якiсь, я вже й позабувала.
   Григорiй слухав лагiдну, спокiйну мову цi?? жiнки, цi?? матерi, i  було
йому дивно при?мно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю  матiр:
така вона, як i там, на Укра?нi, i не така. Розборкана - он  яка.  Скiльки
тi?? мужностi просто?, скiльки  тi??  певностi,  може,  неусвiдомлено?,  а
звичайно?, стихiйно?. I скiльки тi?? гордостi  волелюбно?,  природно?,  як
отi могутнi кряжi гiр!
   Тому в не? i Наталка така дика та горда.
   - А за Укра?ною ви й не скуча?те? Та ви ?? й не пам'ята?те, мабуть?
   - Чому ж? Пам'ятаю, але... Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту,
про тую Укра?ну, як там живуть тепер. Дуже цiкаво менi послухати. Я  часто
згадую сво? дитинство i рiдну землю. А надто, було, мати  моя.  Дуже  вона
тужила за рiдною стороною та з того,  мабуть,  i  померла.  Все  мрiяла  i
просила, щоб ?? вiдвезли вмирати додому, на рiдну землю, на  кладовище  до
батькiв. Iнодi й на мене находить туга, особливо, як згадаю матiр. Але я й
цю землю люблю. Тут-то зросла, тут вiддалась, тут дiток породила, та в цiй
землi чотирьох i поховала. I матiр, i батька поховала тут.  Нi,  вiд  цi??
землi вже несила  вiдiрватись.  Але  й  туди  тягне.  Як  згадаю  материнi
розмови, тi? сади вишневi, тi? степи широкi, рiки тихi, ночi яснi,  зорянi
i все, про що мати розповiдала, та й сама бачила, хоч малою була...  От  я
тут живу вiк, а волошок тут не бачила. А там я з них, та  барвiнку,  та  з
чорнобривцiв вiнки на Купала плела. Нема ?х тут. I василькiв  нема  тут...
Зберiгся пучечок, з Укра?ни завезений - якось новi переселенцi подарували,
- i пахнуть вони рiдним кра?м, тi?ю Укра?ною... Як напосядуть  згадки  про
край той рiдний, сонячний i тихий, - далебi, журба бере, так би й полетiла
туди...

   Григорi?вi серце стискалось. Хотiлось йому сказати цiй матерi, що нема?
вже того тихого краю, Укра?ни тi??,  ясно?,  сонячно?.  Що  садки  вишневi
повирубуванi, рiки збаламученi, степи сльозами обпо?нi, i небо ясне  людям
потемнiло... Але вiн мовчав. Нехай. Нехай любить ?? такою, якою  пам'ята?.
А мати снувала думку далi:
   - Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не  ма?ш  корiння.
Та й не матимеш його тут... I час не той, i ти не такий.
   Григорiй дивувався, чого в них таке  ставлення  до  нього.  Вiн  же  ?м
нiчого не говорив, вони про нього нiчого не  знають,  лиш  бачать,  що  не
мiсцевий. Дивно було йому i з того, що його не розпитують, хто вiн i як  у
нетрi забився. Адже вiн мiг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, вiн  щось
говорив, хворiючи, але хiба тому можна вiрити? Проте з  ?хнього  спiвчуття
до нього було знати,  що  вони  про  щось  догадуються.  Але  з  природно?
делiкатностi, як це часто трапля?ться у простих людей, не розпитують... Це
його зворушувало, i за це вiн був вдячний ?м.

   Сонечко викотилось на обiднiй пруг i поливало  гарячим  приском  землю.
Було щонайменше 35 ступнiв спеки. Мати похопилась: пора обiдати.
   - Не дочека?мось ми ?х сьогоднi! Коли б хоч усе було гаразд.
   - ?дуть, мамо! ?дуть, - раптом заалярмувала Наталка дзвiнко й радiсно.
   Мати приклала руку до очей i стала дивитись на  стежку...  Григорiй  аж
схопився. Захвилювався. Вп'явся молодим зором геть за падь, на стежку. Але
там було порожньо. Де вона ?х бачить? Де ?дуть? Так само марно напружувала
зiр мати.
   - Чи ти не тю? Де ти бачиш? Хто ?де?

   - Та нашi ж ?дуть, мамо! Допоможiть-но розвiшати шмаття швиденько.
   - Та де ти ?х бачиш?

   Наталка смiялася, iдучи з оберемком бiлля i кладучи його на колоду  пiд
черемхами:
   - Ще й не бачила, а вже знаю.

   - Не дурiй, дочко. I таке-е... Як це ти й не бачила, а вже зна?ш?
   - А от поживете в лiсi з мо?, то навчитесь... - I зареготалась:  -  Ой,
мамо, я думала не про те! А мати:

   - Чи ти не тю?! Оттако?! Мати вiк звiкувала в лiсi i вже умре  скоро  в
лiсi ж таки, а вона: "Поживете з мо?"...

   А Наталка регочеться.

   - Та я, мамо, не про те... Нi, ?й-бо, ?дуть. А хочеться  знати,  звiдки
взнала? Сорока на хвостi принесла... Заливай  брехав,  да-а-ле-ко,  i  мо?
вухо й почуло. I тiльки. За годину. За годину, а  найбiльше  за  двi  вони
будуть тут...
   I нiби на потвердження ?? слiв далеко на стежцi, що перевалювала аж ген
через голу, осяяну сонцем сопку, виметнулась манюнька комашинка... Собака!
За нею друга, третя. Пробiгли трохи вперед, а потiм окрутнулись i, граючи,
подались назад за сопку.

   Григорiй дивувався. Яке треба мати вухо, щоб за двi години ходу  почути
крiзь нетрi собачий гавкiт, та ще й упiзнати, що то Заливай,  а  не  iнший
який. Вража дiвчина, вона таки ма? пiдставу кепкувати.

   Мати махнула рукою, засмiявшись, i пiшла швиденько до хати.
   - Менi нiколи, дочко. Нехай он Грицько допоможе.
   - Ну, то видайте йому вiрьовку. Але ж як вiн увiрветься та й уб'?ться з
черемхи? - Але це вже без смiху, а насупивши брови.
   Григорiй пiшов у сiни, взяв  довжелезну  вiрьовку,  скручену  у  грубий
сувiй i, розв'язавши кiнець, пiдiйшов до товсто? й високо? черемхи.
   - Високо тобi? - спитав.

   - За вершечок.

   Григорiй прив'язав кiнець не за вершок, а  все-таки  повище,  для  чого
пiдтягся на руках од гiлки до гiлки. Потiм узяв другий кiнець i озирнувся,
де прив'язати.
   - Куди тобi? - спитав.

   - За он ту сопку, - кивнула, не глядячи, у бiк синiх гiр.
   Григорiй потяг вiрьовку до комори. "Вража дiвчина!" Вiрьовка була трохи
покоротка, вiн ?? так потяг спересердя, що вона перервалась посерединi.
   - Ну... Таку вiрьовку - i порвав... От iще! - I не знати,  чи  то  вона
глузувала, чи здивувалась. Бо вiрьовка таки була нiби ж дебела. А далi вже
глузливо: - Це ж ти ще не обiдав!.. А що буде, як пообiда?ш...
   Григорiй, знiяковiвши, зв'язав вiрьовку посерединi, прив'язав до хлiвця
i, не оглядаючись, пiшов собi.

   - Куди ж ти тiка?ш? Тобi мати наказала допомагати та й слухати старших.
А проте, йди лiпше, я сама, а то ще порвеш що.
   Григорiй пiшов до рiчки, зiбрав на оберемок все шмаття, поскручуване  в
джути, i, боячись, щоб не впало що, принiс i поклав усе на колоду. Наталка
навiть не глянула на нього. Байдуже собi  i  моторно  розвiшувала  все  на
вiрьовцi, на гiллi, на латах. Григорiй подивився на не? скоса, посмiхнувся
i пiшов собi до рiчки на брiд...
   По якiмсь часi загавкали радiсно собаки, женучи вистрибом  через  воду.
Налетiли з шаленим гавкотом на Наталку i мало не збили ?? з нiг.
   Двiр виповнився галасом, дiвочим смiхом, криком на подурiлих  собак.  А
вони як  шаленi  закрутили  дiвчину,  стрибали  вище  голови,  намагаючись
лизнути ?? в самi губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес...
   - Мамо, покличте ж ?х, абощо, а то усе мо? прання перепсують.
   А собаки вже забачили Григорiя коло води.  Вони  його  зразу  проминули
були, а тепер, люто ревучи,  вихором  накинулись  на  чужого.  Коли  б  не
Наталка, то вони б його з'?ли, мабуть. А так  -  зупинились,  погарчали  i
кинулись знову до дiвчини. А дiвчина смiялась, гомонiла до собак:

   - Не чiпайте його, бо руками вас порозрива?... А на стежцi  вже  цокали
пiдводи. Йшли черiдкою конi, тяжко нав'юченi. П'ятеро коней.
   Попереду  дiд.  Не  дiд,   а   вусатий   дiдуган,   дебелий,   високий,
червоновидий, волохатi груди випинаються з бiло? пазухи. На  ногах  iчаги,
на головi пропотiлий кашкет, ватянi штани на нiм, дарма що така спека, при
боцi  мисливський  нiж,  а  коло  сiдла  в  переднього  коня   приторочена
гвинтiвка.
   Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень.  Молодий  -  рокiв
25. На ньому вiйськовий, старенький  френч.  На  ногах  iчаги,  на  головi
набакир кепка, а з-пiд не? буйний чуб кучерявиться. При боцi - нiж,  а  за
плечем новенький дробовик.
   Обо? забачили Григорiя, посмiхаються. - Ого,  синку!  Брика?мо  вже?  -
зрадiв старий Сiрко, бредучи через воду навпрост. -  А  ми  тобi  гостинця
доп'яли!
   I, перейшовши воду, старий став, широко розставив обiйми. Григорiя нiби
невидимою силою пiдштовхнуло, як малого, але вiн витримав.
   Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звича?м i поцiлувались.
   Грицько просто подав крiпку руку. Привiтно посмiхався. Обидва вони були
однаковi зростом, i однаковi вiком, i однаковi вродою,  як  близнята.  Два
Грицьки. Аж Наталка замерехтiла очима, глядючи на них.
   - Два ведмедi! Ось гляньте, мамо. Та мати  вже  бачила  й  так:  вийшла
швиденько з хати назустрiч.
   - Подивимось, який ти стрiлець, синку!.. На ось, це тобi, - i дiд подав
гостинець.
   В руках у Григорiя була новенька трилiнiйна гвинтiвка.
   А вже як розв'ючували коней гуртом, старий Сiрко додав:
   - I коня матимеш, синку... Оцього ось, гнiдого...
   - Ану лиш, стара, - обiдати!

   Та в "старо?" вже все було готове.


   _Роздiл п'ятий_
   _"П'ЯТНУВАННЯ"_
   Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в  далеку  дорогу,
на промисел, виконуючи Сiркiв наказ: "Як на промисел рушати, то найперше -
треба зброю в порядку мати".
   Тож не в жарт готувалися до поважного дiла, як на вiйну йдучи. Посiдали
на призьбi напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на  травi
- i закипiла робота.

   Кожен чистив свою. Наталка вiнчестера.  Старий  Сiрко  теж  вiнчестера.
Гриць свою "японку". А Григорiй - трилiнiйку. Гвинтiвка  була  новесенька,
але Григорiй розiбрав ?? до шрубика. Хотiв перевiрити,  чи  все  в  нiй  в
порядку та й для вправи - чи не забув, як те все робиться.
   Старий Сiрко поглядав якийсь  час  збоку  пильно  -  чи  в  добрi  руки
потрапила iграшка, а потiм посмiхнувся задоволено i почав розповiдати межи
дiлом, як то вiн тую "iграшку" дiстав.

   - Ти, синку, не думай, що то так собi. Ти зна?ш, що то за гвинтiвка?
   _-_ Ну ж?..

   - То вiд самого, можна  сказати,  найбiльшого  генерала  -  вiд  самого
Блюхера гвинтiвка. Еге ж...
   I розповiв дiд про те, як вони пiдписували  оце  контракт  з  ОКДВА  на
м'ясо оленяче, вепряче тощо. Як вiн зустрiвся з Блюхером i як той  Блюхер,
що з ним вони зналися ще вiд громадянсько? вiйни, вiдтодi, як  били  разом
всю  бiлу  контрреволюцiю  та  "япошкiв",  -  отже  той  Блюхер,  зрадiвши
несподiванiй зустрiчi з  старим  ветераном  революцi?,  подарував  йому  -
ветерановi тобто - оцю гвинтiвку.  Звелiв  якомусь  великому  начальниковi
принести ?? зi склепу на "гостинець вiд нього ветерановi  революцi?  та  й
знаменитому мисливцевi на цiлий СССР!"

   А, передаючi? власноручно та урочисто гостинець, ще пак i рече:
   "Вiзьми! Та не пiдкачай. Даю в надiйнi руки цю геройську зброю".
   Дiд заскалив око i враз весело зареготався чомусь.  А  по  якiмсь  часi
мовчанки закiнчив:
   - Вгадав, вражо? мами!.. Хороший вiн чоловiк, ?й-бо. Свiй  чоловiк  той
Блюхер.

   Он як. Григорiй не втерпiв, щоб i  собi  не  засмiятись,  але  з  iншо?
причини. А може, й з то? само?, що й дiд. Власне, засмiявся при думцi: "Як
часто само життя створю? каламбури, такi, яких i  не  вигада?ш!..  Дiйсно,
гвинтiвка це не проста i дiйсно потрапила в надiйнi руки. Чи справдить  же
вiн надi?..."
   Вiн пiдiймав ?? вгору  i  дивився  крiзь  люфу  на  сонце,  дивився  на
блискучу спiраль всерединi, офарблену в спектральнi кольори. Клав на  руку
- чи добре збалянсована. Бавився, як iграшкою.

   Наталка поглядала  скоса,  закопиливши  скептично  губу.  "Хiба  так  з
рушницею поводяться? Чого вiн загляда? в не?, як сорока  в  кiстку?"  Сама
вона орудувала з вiнчестером, мов досвiдчений вояк, - швидко розiбрала  до
дрiбничок, вправно все перевiрила та вичистила, змазала... I  вже  збирала
докупи.

   Григорiй перевiрив гвинтiвку i дiйшов висновку, що ма?  добру  рушницю.
Добру тим, що була вона старого випуску, точно i чисто зроблена i не  була
ще в дiлi. От тiльки не пристрiляна  ним.  Але  то  ще  буде  час.  А  тим
часом... Охота була побавити Наталку, - бач як задрала губу  насмiшкувато.
Вiн возькався з закривкою i "нiяк не мiг дати ?й ради". I так ?? тикав,  i
сюди завертав, - а  вона  все  розпадалася,  не  трималася  купи...  Аж-но
Наталка почервонiла, далебi вiд сорому за нього.
   Та старого не проведеш, -  ворушив  усмiхнене  вусом,  мовляв:  "Дурiй,
дурiй! Не бачу я..." Проте не втерпiв i запитав:
   - А чи ти ж стрiляв коли, чи вмi?ш? Га?.. Чи вмi?ш?..
   Григорiй почухав голову:

   - Не пробував. Може, й умiю... Не святi ж горшки лiплять...
   - I то правда.

   Прочистили i позбирали. Погримали трiшки закривками.  Потiм  перевiрили
набiйницi, понабивали ?х - кожен до  сво??  рушницi  -  бо?вими  патронами
повнi. Набiйницi були добре приладованi проти дощу й роси, та й до щедрого
полювання, - насаджуванi на ремiнь по чотири  й  по  п'ять,  вони  вмiщали
велику кiлькiсть набо?в.
   А як все вже було пороблено i прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий
Сiрко подивився з-пiд долонi через падь та:
   - А катни-но, Грицю, он туди... - махнув рукою ген на той бiк пiд  синю
сопку: - Та вiзьми крейду... Крейду не забудь!..
   Гриць вже знав, про що йде.  Метнувся  до  комори,  а  тодi  скочив  на
буланого i подався через падь, туди, де ген пiд синьою сопкою, зiходячи на
не? по сонячнiй галявинi, стояли рядком  старi  високi  кедри.  Туди  було
щонайменше 600 метрiв. Там зiскочив з коня  i  став  щось  ворожити...  По
якiмсь часi веселий примчав назад.
   - Поп'ятну?мо трохи, - пояснив Григорi?вi. - Не зна?ш, що то  таке?  То
нашi стрiлецькi вправи. В "п'ятно" стрiляти, значить. В пляму. Попробу?мо,
а то, може, позабували.

   - Е-е.. - згадав щось старий. - Бач, а ще одно провiрити!  -  Пiшов  до
хати i винiс щось в новенькiм чохлi.

   Подав Григорi?вi:

   - А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путн??..
   В чохлi був  цейсiвський,  семикратний,  вiйськовий  бiнокль.  Григорiй
витяг його. "I не вражий тобi дiд! То ж не бiнокля  вiн  хоче  провiрити".
Оглянув.  Покрутив.  Подивився   за   падь:   на   кедрах   було   крейдою
понамальовувано звiрячi голови... Правий бiк бiнокля темнив.

   - Добрий бiнокль! Лише одна лiнза попсована.
   - А що то таке "лiнза"? - це дiд.

   - Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..
   - Отож така в нього господиня... Тут Наталка вiдiбрала бiнокля:
   _-_ Таке-е... Це зовсiм добрий бiнокль. Крутять...
   - Авжеж. Тим-то ти ним так добре й оруду?ш. - Це Гриць. А дiд:
   - А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось  бiлi?,  а  не
розберу.
   Наталка приклала бiнокля до очей, довго  ворожила  з  ним  зосереджено.
Знизувала плечима. А далi вiдняла його i глянула пильно так та:
   - Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячi голови!..
   Всi зареготалися, i сама Наталка теж. А Гриць по-батькiвському:
   - Бiдна дитино! Аж упрiла, видивляючись в ту мороку.
   - Коли ж вiн неправильний...

   - Я ж кажу... Давай лиш  сюди,  бо  ти  сво?ми  очима  тiльки  струмент
портиш. - Дiд вiдiбрав бiнокля i передав Григорi?вi. - А тепер  заряджати.
Нi, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати.  А  як  щось
цiкаве вглядиш, - скажеш... Так  ото  бiлiють,  значить,  оленячi  голови?
Добре. По сезону...
   - Ложись! - скомандував враз по-вiйськовому. Всi брикнули посеред двору
на травi рядочком. I дiд теж. Злiва крайня - Наталка. Потiм  Гриць.  Потiм
дiд.   А   потiм   Григорiй.   Собаки   теж   полягали   рядочком   збоку,
новисолоплювавши язики i нашорошивши вуха, - дивилися на людей, очiкуючi?.
   - Заряджай! Стрiляти по  п'ять  разiв  лише.  Права  оленяча  голова  -
Наталчина. Потiм - Грицева i так за порядком.

   - Стрiля?мо всi разом чи по черзi? - поцiкавився Гриць.
   - По черзi. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражо?  мами...  Не  псуйте
куль.
   - Авжеж, - вставила Наталка в тон. - Заб'?мо кедрину  -  кандьор  буде.
Починаю!.. - i глянувши скоса на Григорiя, що пильно нацiлився  з  бiнокля
по мiшенi, раз по раз вистрiлила п'ять разiв. Швидко.

   - Тю-у!.. -  зробив  Гриць  при  кiнцi,  iмiтуючи  свист  кулi.  Собаки
схопилися i кинулися вперед, але Наталка  вклала  ?х  назад  криком.  Вони
лежали, дрижачи вiд нетерплячки. А Гриць:

   - Пiшли по молоко! Всi! От мазилка... Об'являю себе ударником i йду  по
сметану. Пiшов!..
   I так само раз по раз одстрiляв сво?.  З  тi?ю  ж  швидкiстю.  Григорiй
дивився пильно  в  бiнокль,  але  нiчого  не  мiг  зауважити,  лише  пiсля
останнього пострiлу щось бризнуло збоку на ялицi.

   - Одбив, Грицю!

   - Що?
   - Гiлку.
   - Неправда, то рiг одлетiв. Старий хитав головою:
   - Що ви робите, дiтки! Таж по тiм боцi сопки так вашi кулi свистять, що
там порозбiгалося все живе й мертве.

   А стара Сiрчиха вийшла на ганок i стояла, пiдперши рукою пiдборiддя:
   - Мати Божа!.. Подурiли!.. I що вони виробляють?!
   Як на вiйнi, прости, Господи...

   Пiсля Гриця стрiляв старий Сiрко. Вiн дс5ре вмостився i, не кваплячись,
випустив сво?х п'ять куль, пiсля кожно? примовляючи: "Пiшла, мила!"
   Наталка,  що  пильно  дивилась,  як  стрiляв  батько.  вкiнцi  серйозно
зауважила:
   - Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.
   - Смiйся, смiйся. А воно, може, й не спортив, дочко.
   Останнiй стрiляв Григорiй. До правди, - вiн хвилювався.  Бував  вiн  на
рiзних стрiльбищах i не був новаком в стрiлецькiм дiлi,  на  всякiй  збро?
мисливськiй i немисливськiй, як  кажуть,  зуби  з'?в.  Мав  навiть  колись
ворошиловськi  значки  i  на  всяких  змаганнях  стрiлецьких   пописувався
знаменито. Але тут, на цiм iспитi, на цiм ви?мковiм змаганнi,  хвилювався.
I рушниця нова, не вивiрена, i iспит складати треба незвичайний, змагатися
з стрiльцями, яких, далебi, ще не зустрiчав у життi.
   Коли  б  йому  хтось  колись  запропонував  змагатися  з   дiвчиною   в
стрiлецтвi, - вiн посмiявся б i взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що
може бути побитий, i то саме дiвчиною. "А  що  як  гвинтiвка  "мота?"  або
забира? вбiк?" Аж пiт йому на долонях виступив. Ну ж ну...

   Поставив рамку на "600". Прицiлився пробно. Раз...

   Вдруге...
   Наталка серйозно: "От,  бач,  як  треба..."  Це,  власне,  i  врятувало
справу, наладувавши враз його, як тугий лук.

   Раз по раз вiн вистрiлив п'ять разiв.  Так  же  швидко,  як  перед  тим
Наталка i Гриць.
   За останнiм пострiлом всi враз  схопились  -  стрiльцi  й  собаки  -  i
подалися стрiмголов через падь. Старий Сiрко ледве поспiвав верхи. Наталка
летiла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та  дика  коза.  Спершу
вона була за Грицем, але обдурила:
   _-_ Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, i Наталка зi смiхом
пролетiла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
   - А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний! Старий Сiрко тюпав верхи
на буланому:
   - Бiсово? вiри... Ну-ну, чисто тобi гурани! - I смiявся задоволене.  То
? плем'я Сiркове!
   Наталка  була  вже  бiля  кедрiв.  Перша.  Обдивилася  всiх   "оленiв",
намальованих на товстих кедрах, i стояла, надувши губи та длубаючи пальцем
в батьковiй мiшенi.
   - Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте... В оленячiй головi
було п'ять дiрок, одна бiля одно? майже.

   В Наталчинiй мiшенi - чотири кулi лягли кункою  посерединi.  П'ята  ген
вгорi влучила в рiг.
   - Все-таки не пропала, - потiшав батько. - I рiг  на  щось  здасться...
Добре... Добре... А Гриць:

   - Та то я його неправильно прималював. Ця куля пiшла геть!
   В Грицевiй мiшенi п'ято? кулi взагалi не було, лише чотири  продiрявили
голову в рiзних мiсцях.

   - Добре. Добре, - бубонiв старий Сiрко. - Казав, - не спiшiть,  бiсово?
вiри. Пропала куля.
   Григорiй здалеку поглядав на свою мiшеню, i йому душа втекла  в  п'яти.
Жодно? дiрочки в мiшенi. Пiдiйшли.

   - Ого-го! - ляпнув Гриць рукою по плечах Григорiя. - От це да, так да!

   В оленячiй головi не було жодно? дiрочки. Зате  над  головою,  пiвлiктя
вище, нiби хто жменею ткнув, - п'ять куль.

   - То да! - похвалив старий Сiрко. - Я ж так i знав... лягли купкою. А з
другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.
   - От хто справдi спортив дерево!

   - Знаменита гвинтiвочка, знаменита! Ач, як довбе!.. Спасибi  Блюхеровi!
- тiшився старий Сiрко. - Знающий стрiлець. Добрий з тебе цiлок, синку! Що
трохи вище взяло - то нiчого, то рушниця забира? трiшки  вгору.  Робитимеш
поправку. Рушниця, як дiвка, - треба до не? приноровитися. Призвича?шся та
як отак кластимеш кулi - нiщо вiд тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтiвочка
- дай Бог здоровля тому Блюхеровi.

   Назад  так  само   наввипередки.   Але   тепер   органiзовано.   Спершу
вишикувалися в ряд i попросили  старого  бути  за  суддю.  "Добре!"  Сiрко
об'?хав конем навколо змагунiв, важно оглянув ?х, а тодi  став  збоку,  як
генерал на парадi; пiдняв руку i подав команду по-вiйськовому:
   - Бiго-о-м... Марш! - i махнув рукою.

   Змагуни зiрвалися i пiшли навзаводи. А за ними собаки...
   Тепер Наталцi не треба  було  вдаватися  до  хитрощiв,  -  вона  летiла
трiумфально попереду. Григорiй,  що  "теж  колись  був  бiгуном",  даремно
намагався перегнати.
   Нi таки, вона бiга?, як коза.

   А мати спостерiгала все те з вiконечка i смiялась:
   - Подурiли!.. Зовсiм подурiли разом  з  дiдом.  -  Старiй  було  весело
дивитись на тих, що "подурiли" та й стрибали по падi, як гурани. - Що то ?
молодiсть! - I милувалась та тiшилась з дочки, що вийшла переможцею.
   На тому змагання - ця сво?рiдна  Сiркова  олiмпiяда  -  не  скiнчилась.
Повернувшись, стрiльцi почали виробляти ще рiзнi стрiлецькi  "коники".  На
те благословив сам Сiрко сентенцi?ю, мовляв: "Гулять так гулять!  Стрiлець
мусить стрiляти. А начиння, хвала Боговi, у Сiрка нiколи не  бракувало,  -
того й рiд вийшов стрiлецький. Анум лиш, наробiм ще шелесту!.."
   I вони наробили ще шелесту.

   Показували по черзi трiки, розваги для.
   Гриць стрiляв гiльзу, покладену на стовпець, - на 50 крокiв стрiляв  ??
в денце з бойового. Пiсля пострiлу гiльза цвiрiнчала десь.
   Григорiй, стрельнувши для проби кiлька  разiв  у  стовпчик  i  звiривши
остаточно рушницю, стрiляв у пiдкинену бляшану банку  вiд  пороху,  набиту
пiском.
   Та найцiкавiший нумер демонструвала Наталка. Вона "сiкла локшину",  так
називають мисливцi цю оригiнальну i трудну вправу.
   Встромила свiй мисливський нiж в пень лезом до себе. Пiдсунула пень  до
товсто? пiдвалини коло комори. А тодi принесла з хати бердану, що стрiляла
кулями без оболонки, i, одмiрявши 50 крокiв, стрiляла лежачи в лезо  ножа.
Вистрiлила десять разiв...

   Обабiч ножа  в  пiдвалинi  було  по  8  половинок  куль.  Вони  глибоко
повлiтали в дубову пiдвалину.

   Це i називалось на мисливськiй мовi  "сiкти  локшину".  Лише  двi  кулi
вгрузлi? цiляком злiва.
   Старий Сiрко спостерiгав, спостерiгав все те та  й  собi  не  витримав.
Став показувати, "як вiн колись стрiляв, як був  молодим".  Вiн  вийняв  з
кишенi кiлька мiдяних грошин по три та по п'ять копiйок i  звелiв  Грицевi
кидати ?х по однiй вгору... Згадав,  як  вони  колись  бавились  (мисливцi
цебто) замолоду. Було, поз'?здяться на базу у Владивостоцi здавати  панти,
та  й  давай  дурiти,  -  накуплять  горiлки,  бо?начиння  на  цiлий  рiк,
повиводять зiд мiсто на сопку i там влаштують стрiльбище, -  стрiляють  по
грошах в лет на могорич. Ось так...
   Гриць кидав угору п'ятака, а старий Сiрко бистро ловив його  на  мушку.
Пiсля пострiлу п'ятак щезав. Лише чути було,  як  вiн  десь  сюрчав  пiсля
зудару з кулею.
   То було весело. Регiт  стояв  на  подвiр'?,  коди  старив  Сiрко  пiсля
кожного пострiлу примовляв зiтхаючи:

   - Ось так колись i я стрiляв, як був молодим.
   Ось так Сiрки бавились собi знiчев'я.  Нi,  вiдбували  муштру  навесело
перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на  суворий
i тяжкий промисел.
   П'ятнували.
   На те, мовляв, старий Сiрко, щоб око  було  метке,  а  рука  тверда,  а
рушниця щоб була вiрная.

   _Роздiл шостий_
   _В ПРАЛIСАХ СIХОТЕ-АЛIНЯ_
   _На маршi_
   День лишень перепочили конi, i старий Сiрко загадав збиратися в дорогу.
На промисел, на пантування. Сам вiн тiльки погейкував та загадував, а  все
робилось якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого  треба
було. Збирали й пакували в мiшки, торбинки i торбиночки - борошно, свiчки,
оселедцi, хлiб свiжий, цукор, кирпичний чай.  Наливали  в  боклажки  та  в
сулi? олiю, спирт, гас, мед... Клали, де треба, сiрники,  кресало,  голки,
нитки... Мати все приказувала Наталцi:
   - Ти ж дивись - те буде там, а те там...
   - Добре, добре, мамо, - там розберем. А забудемо, де  чай,  то  горiхом
заваримо... Скiльки того й дiла!

   Переглядали  намет,  вирiзували   онучi,   ремонтували   iчаги,   одягу
промислову... Чистили салдатськi "манiрки", сапернi лопати... До  голки  й
нитки запакували ще й марлю, - навiщо то вона буде потрiбна пантiвникам.
   Григорiй теж мав ?хати i  чим  мiг  допомагав.  Старий  Сiрко,  правда,
бурчав:
   - Та облиш, синку: то не чоловiцьке дiло. На промислi - то вже  так,  а
тут ? кому...
   Ало Григорi?вi було при?мно брати участь у загальному клопотi, в такому
незвичайному готуваннi. Збори, як у  якусь  довготривалу  експедицiю.  Тут
тобi i борошно,  i  цинки  з  набоями,  i  рушницi,  i  вухналi,  i  якiсь
накомарники, i сажанки, i сокира, й пилка-ножiвка, i багато  таких  речей,
що вiн ?х уперше бачив i не розумiв, що воно й  до  чого,  ходив  разом  з
матiр'ю то в погрiбник, то в комору...  Пересипали  сiль,  овес,  борошно,
наливали  з  великого  дзбана  спирт,  цiдили  мед,  розстеляли  брезенти,
перепорожнювали i знову наповнювали сакви. Рiзали шкiру...

   За день усього наготували, а наступного  дня  уже  мали  й  вирушати  в
дорогу.
   На  свiтанку,  коли  засiрiло,  коли   ще   тiльки   на   свiт   почало
благословитися, бiля Сiрково? хати в'ючили конi.  В  хатi  блимав  вогник.
Четверо добрих коней - сiрий, буланий, вороний i гнiдий  -  пирскали  коло
ганку i стояли слухняно, звичнi до тако? операцi?, ?х спритно нав'ючували,
пильнуючи, щоб було порiвну.
   А коли все було приторочено i припасовано, люди пiшли снiдати.
   Випили по однiй i по другiй. "Дай, Боже!" I мовчки, наполегливо ?ли, не
марнуючи часу. Стара упадала коло них i журилась.
   - Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як менi самiй тут нудьгувати.
   А Наталка (вона теж ?хала):

   - То ?дьмо!
   - Еге, ?дьмо. А дома хто буде?..

   - Чого це ти, бабо, заквоктала? - обiзвався старий Сiрко. -  Нудно  ?й.
Нiчого, понудьгу?ш - лiпше нас шануватимеш, як при?демо.
   - Нiби я вас погано шаную... На?дайтесь гарненько. А ти чого,  Наталко?
?ж, дитино. I ти, синку (до  Григорiя)...  -  Ти  не  дивися  на  них,  ?ж
добре... Там, як по?дете, цього вже не буде, там катзна-що ?стимете. Таке,
що його тут i собаки б не ?ли.

   Грнцько засмiявся. А Григорiй, щоб догодити матерi, ?в за трьох.  Та  й
усi ?ли нiвроку. Стiл був застелений  скатертиною  i  заставлений,  як  на
Великдень... Пили наливку i ?ли оселедцi  з  оцтом.  Потiм  гарячий  борщ,
локшину з бiлими пирогами, сите м'ясо з картоплею. Далi: пироги з рижем, з
м'ясом, з квасолею. А на закуску солодке - мед i солодку брусничну...
   Потiм повставали, перехрестились до  iкон  i  стали  збиратись.  Старий
давав жiнцi накази, при якiй нагодi як ?й  треба  повестись  та  що  треба
зробити вдома.
   На вiдходi посидiли урочисто хвилину, поскидавши шапки.
   - Ну, з Богом!

   Весело попрощались з матiр'ю.

   Небо тiльки трохи зарожевiло, як iз Сiркового подвiр'я рушив похiд.
   Попереду собаки  вистрибом.  Три  здоровеннi  звiровi  пси.  Потiм  два
Грицьки з рушницями за плечима, обидва в добрих iчагах з  закоченими  вниз
халявами (це поки не вступили в росу), в легкiм,  але  добрiм  мисливськiм
одязi. Потiм дво? нав'ючених коней - сiрий  i  вороний.  Потiм  Наталка  в
"унiформi", подiбнiй до лiтунського  комбiнезона,  зробленiй  з  "чортово?
шкiри", але з непокритою головою: вона несе  свою  шкiряну  "динамiвку"  в
руцi. Потiм ще дво? коней - буланий i гнiдий. Всi йдуть черiдкою.

   А позаду старий Сiрко, йде, пiдпираючись "сажанками", як костуром. Вiн,
як i всi, в iчагах. На нiм засмальцьованi штани, така ж старенька  куцина,
а на головi - той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стiльки  лiт,
скiльки й самому Сiрковi.

   Перейшовши  рiчку,  повернулись  на  схiд  i  пiшли  нагору  стежечкою,
пiдiймаючись помалу навскiс схилами на Сiхоте-Алiнь.
   А на ганку стояла Сiрчиха i нишком хрестила ?х. Проводжала очима,  поки
видно було...
   Перед тим як пiрнути в нетрi, Наталка обернулась i помахала здалеку уже
невиднiй матерi рукою.

   В повiтрi було свiжо, навiть холоднувато, як узагалi в цих  мiсцевостях
улiтку. Над  паддю,  над  рiчкою,  що  вилась  внизу,  i  в  ущелинах  гiр
ворушились тумани, пiдiймаючись помалу-помалу, нiби спросоння.
   Небо, заставлене химерними мурами Сiхоте-Аланя, рожевiло.
   - Буде ясний, гарячий день, - обiзвавсь Грицько. Але  на  це  нiхто  не
вiдгукнувся.
   Хилило на сон. А  в  кущах  десь  прокинулась  i,  либонь,  перемерзши,
намагалась зiгрiтись мрiйноголоса пташка. Вiщувала  ранок.  Спiвала  якось
чудно - не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелiтала десь межи кущами
слiдом - проводжала. Григорi?вi спало  на  думку  подiбне  -  з  дитинства
знане: ...iдеш степами, а дзвiнка жовтобрюшка перелiта? поруч з билини  на
билину,   гойда?ться    на    верхiвках    або    полиню    i    дзвонить:
"Тiнь-тiнь-тiнь-тiнь-тi-iнь!"
   I це точнiсiнько так. Григорiй посмiхнувся на згадку.
   А пташка супроводила  ?х  одиноко  в  мертвiй,  прохолоднiй  тишi,  все
повторюючи свiй нескладний,  але  мелодiйний,  нiжний  мотив.  I  бадьорий
такий, задерикуватий. Нiби бажала успiху, приказувала щось, навчала.

   - Це, щоб ти знав, тутешнiй соловей, - пояснив Грицько, iдучи попереду.
- А зна?ш, що вона спiва?? Ось слухай:  "Чи  пить?  Чи  не  пить?  Чи  так
погулять?"
   Григорiй засмiявся:

   - Ай справдi!
   Пташка ж, нiби глузуючи з Грицька, повторила те  саме  зовсiм  близько:
"Чи пить? Чи не пить? Чи  так  погулять?.."  Тiльки  нiжно,  мелодiйно,  а
останнiх два слова виспiвувала одним духом i на додаток аж клацала срiбним
язичком, ставлячи знак запитання.

   Обабiч стежки росло багато квiтiв, подiбних до рож, коли листки i квiти
останньо? зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомi Григорi?вi
з перших днiв його мандрiв, але вiн тiльки недавно узнав, що звались  вопи
"кипрей" i що вони найкращий медонос, мабуть, у цiлому  свiтi.  Узнав  вiн
також i те, що ? тут безлiснi сопки, укритi лише  цими  квiтами,  як  степ
пшеницею, i що туди всi вивозять пасiки здалеку, за сотнi кiлометрiв.
   Собаки то бiгли попереду стежкою,  то  спинялись  i  ждали  хлопцiв  та
коней, стрибали коло Наталки та коло дiда. Тодi знову виганялись  наперед.
Гостровухi, широкогрудi i страшнi на вигляд, як вовки. Два сiро?  мастi  з
рудими остинками, а одна руда  з  чорним  загривком.  Хвости  у  всiх  мов
полiняки.
   - Ти тямиш щось у собаках? - спитав Грицько, коли собаки знов вибiгли i
почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна  одну  страшними
пащами.
   - В путнiх дещо тямлю.

   - В яких це путнiх?

   - Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах...
   Грицько посмiхнувся:

   - Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?
   - Нi. Це якiсь страховища - арештантiв водити.
   - Так от знай, що цим псам i цiни нема?. Перше - таких собак,  як  оцi,
то, мабуть, i в цiлiм  кра?  нема?.  Мисливцi,  звичайно,  мають  псiв,  а
особливо гольди, тунгузи та якути - там на них навiть ?здять i, мабуть би,
й орали, якби вмiли та було де хлiборобити, - але  таких,  як  оце,  нема?
нiде. Отi два сiрi - Заливай та Рушай - то якутськi лайки. А оцей рудий  -
це Нерпа - гольдячка, лайка теж... Але не в тiм  сила,  а  в  тiм,  що  це
звiровi собаки. Вони тобi вiзьмуть гуртом вепра за "штани" i  триматимуть,
поки ти прийдеш i дорiжеш його ножем. Та й ще  не  в  тiм  сила,  звiрових
собак знов-таки не  браку?.  А  от  цiна  оцим  головне  в  тiм,  що  вони
тигрятники. Взагалi, як правило, нема? в свiтi собаки, щоб вiд одного духу
тигрячого не кидався зi скавулiнням пiд ноги людинi,  вiд  жаху.  А  цi  -
навпаки. Вони,  мабуть  би,  й  диявола  задавили.  Батько  ?х  з  цуценят
вимуштрував. От у цiм ?хня й цiна.
   Без них ми - нiщо. А з ними хоч до дiдька в зуби! А розумнi стерви!  Ти
ж глянь - вони розумiють, що це ми про  них  говоримо,  ач  як  скiряться.
Заливай!  -  покликав  Грицько,  i  страшний  широкогрудий  якут   пiдбiг,
зазираючи в очi. Усе в нього, як у нiмецько?  вiвчарки,  але  на  масивних
лапах, груди, як у вепра, а очi iскряться й мерехтять, повнi буйно?  сили,
безоглядно? смiливостi i вiрностi. Грицько поплескав  його  по  страхiтнiй
мордi.
   - Це Наталчин дружок!

   При  словi  "Наталка"  пес  зупинився  i  пропустив  хлопцiв,  очiкуючи
господиню.
   - За не? вiн задавить усякого, як кошеня. Я раз хотiв  ??  одлупити,  а
вона крикнула: "Чужий!" - то було! I ти скажи,  яка  твар!..  Колись  його
пiдiдрав вепр. Ти бачиш, одна нога в  нього  трохи  крива,  -  переломлена
була, i черево було розпороте.  Батько  махнули  вже  рукою.  Але  Наталка
виходила. Бабралась iз ним та панькалась, як iз людиною, - от вiн  i  звик
до не?. I кажу тобi - вiн, доки й живий, цього не  забуде.  Багацько  було
охочих його купити. Давали по п'ятнадцять тисяч, та батько  й  слухати  не
хочуть. Правда, якось вони  нiбито  здумали  були  його  продати:  кривий,
кажуть, i сякий, i такий. Тiльки ж батька iнодi  не  розбереш  -  жартують
вони чи насправдi кажуть. Боже, що то було! Наталка  каже:  "Вiддавайте  й
мене на придачу".

   Заливай вибiг  наперед.  На  гострi  вуха  йому  був  надiтий  Наталчин
"динамiвський" шолом, застебнутий пiд пiдборiддям. Пес виступав поважно та
гордо.
   - От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, i
вiн однесе що треба, а звiдтам принесе що дадуть. I нiколи  не  було,  щоб
загубив або хто вiдняв. А Наталчино? речi нiкому,  особливо  з  чужих,  не
дозволить узяти...
   - А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе  пiд  тигрячу  шкуру
свiй черевик або хустку, тiльки щоб не  бачив,  а  тодi:  "Ой,  Боже  мiй!
Заливай! Рятуй! Шукай!.." Страшно було на нього дивитися. А з  тi??  шкури
клоччя летить на всi боки. Чудасiя. Тi теж добре вивченi, але цей у них  -
ватаг, без нього вони, як москалi без генерала.
   Нетрi дедалi  густiшали.  Стежка  вже  йшла  густющими  та  височенними
травами, бур'янами, крiзь непрохiднi  стiни  вiття  та  лiан.  Буйна  роса
ллялась на одiж i на голови, мов хто хлюпав крiзь решето.

   Поки видряпались на перевал, були всi мокрi, як хлюща. Хлопцi пiдождали
решту. Сонце слiпуче било в очi, виринаючи з-за далеких сизих  гребенястих
пасом. Розмальовувало  стрiмке  бескеття  i  всю  панораму  рiзноманiтними
фарбами, як генiальний маляр. Григорi?вi перехоплювало дух вiд подиву.  По
нетрях реготали вивiрки десь на вершечках  кедрiв,  зустрiчаючи  сонце,  i
смiхотливi луни стрибали наввипередки по  урвищах,  по  нетрях,  гуляли  в
палички-стукалочки.
   У Наталки голова була мокра, на носi i на вiях мерехтiли росинки,  а  в
очах мерехтiли сонячнi, щасливi iскорки; стояла i  дивилась  на  сонце,  а
обличчя рожевiло, цвiло, як рожа, таке ж дивне i таке ж незнайоме,  як  цi
нетрi й сонце, вивiрки й радiснi луни...
   - Ну що, може, перепочинемо? - запропонував Грицько, дивлячись,  як  iз
iчага з дiрочки чвиркала вода.

   - Нi, вже як купатись, то купатись, - сказав старий Сiрко. - Поки  нема
паута, будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.
   - Берiть лiворуч! - звелiв старий.

   - Ага, це на Голубу... - зрадiв Грицько, повернувши налiво. Iшов  знову
попереду i поясняв: - Голуба - то така падь,  долина  одна,  ми  ??  звемо
Голуба. Далеченько. Там нашi найкращi солонцi. Там найлiпше пантувати.
   - Ти лiпше поясни, що то таке "солонцi" i з чим його ?дять, -  попросив
Григорiй.
   - А ти хiба не зна?ш? - щиро здивувався Грицько. - Хоча  правда...  Ну,
солонцi - то така солона земля, а ?? так i ?дять без нiчого. Iзюбри ?дять.
   - А що таке iзюбри?

   - Та iзюбри ж... тi, що на них панти.
   - А що таке панти?..

   Грицько засмiявся недовiрливо...

   Стежка йшла становиком, тут було вiльнiше, просторiше,  не  було  тако?
буйно? трави i не так густо  дерев  та  кущiв.  Було  добре  видно  обабiч
заллятi сонцем галявини. Йти  було  далеко.  Два  Грицьки,  як  i  ранiше,
попереду; на чистих мiсцях iшли поруч...
   _-_ Та ти не смiйся. I не дивуйся так. Бачиш, я на сво?м  вiку  полював
качок, гусей, зайцiв, вовкiв,  лисиць,  кроншнепiв,  валюшнiв  i  дудакiв,
але...
   - А що то таке - валюшнi та дудаки? I отi як ?х - кроншни, чи що?
   - Ну, от бач, -  засмiявся  й  собi  Григорiй.  -  Отож  не  кепкуй,  а
розповiдай менi все доладу, щоб я знав.

   - Добре. Солонцi - це такi мiсця на гарях та  марях...  Ну  гарi  -  це
вигорiлi нетрi, а марi  -  багна,  по-вашому,  тiльки  гiрськi.  От  часто
проходять в нетрях пожежi  i  вигоряють  величезнi  клини,  iнодi  на  сто
верстов... Отож на марях та бiля них на схилах сопок часто бува?  природна
солона земля - це й ? солонець. Отож звiр iзюбр, та й коза,  та  й  сохатi
люблять ту землю ?сти, особливо тодi, коли в них  ростуть  новi  роги,  що
звуться панти. I найбiльше ходять iзюбри на тi солонцi, що  на  гарях,  бо
там просторiше i безпечнiше - видно все навколо. I ходять тiльки  вночi  i
то влiтку, саме тодi, як тi? панти  ростуть.  Ну,  панти  цi  дуже  цiннi,
тiльки ж панти iзюбринi... Або плямистого оленя. Та плямистого  оленя  вже
майже нема?. А iзюбр - це не плямистий олень, лише рудувато-сiрий, ?х  тут
ще дуже багато, а вигляд мав вiн... Та от побачиш сам.
   - I все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?
   - От, ?й-бо! Ну, ось... Iзюбр самець щороку змiню?  роги.  В  лютому  -
березнi збива? геть старi i ста? безрогий, а за лiто  виростають  новi,  i
вже восени на час "реву" або парування у нього знову великi, красивi роги.
Тодi самцi б'ються за самиць. Поки роги молодi i ще м'якi,  вони  мають  у
собi якусь велику силу, як лiки проти усiх хвороб.  Дуже  добре  на  цьому
знаються китайцi. Туди, в Китай, ?х i збувають за золото, цi роги  молодi.
Це й ? панти.  Ними  й  цiнний  iзюбр.  I  стрiляти  iзюбрiв  абияк  тепер
заборонено. Нi на м'ясо, нi на шкiру, тiльки на панти, i то оце лише  один
мiсяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вмi? це робити та  ма?
дозвiл. Ранiше, розповiдають батько, стрiляли цього звiра всi, хто здумав,
куди здумав i як умiв. Перепсували силу. Але ж  i  було  його!  Ну,  тепер
уторопав?.. Бачиш, так просто цього всього не розповiси,  щоб  було  ясно.
Потроху сам побачиш i все узна?ш.
   - Стривай! Ти кажеш, що солонцi - то природна солона земля. А мати та й
Наталка казали, що ви ?х солите...

   - Авжеж. Земля виснажу?ться ж. Був це, скажiмо, прекрасний солонець, що
його добре знали i вiдвiдували звiрi, ще й до того ж добре припасований  i
зручний для пантiвки. Бо новий солонець хоч i знайдеш, та пантувати на цiм
скоро не будеш... Бач,  пантувати  -  це  значить  стрiляти  iзюбрiв  ради
пантiв, але лише самцiв, бо в жiнок та дiвчат роги не ростуть... Отож, щоб
було зручно, треба на новiм солонцi навести свiй лад,  пристосувати  його.
Будують добре заличковану халупу, щоб у нiй  сидiти,  виглядати  i  звiдти
стрiляти. А що пантують лише вночi, то треба, щоб халупа  була  десь  дуже
близько. Але  iзюбр  такий  хитрий  звiр,  що  його  трудно  одурити.  Оце
заличку?ш наче й добре ту халупу, а вiн все одно  i  близько  спочатку  не
пiдiйде. I так рiк, а то й два, аж поки не  звикне,  поки  тая  халупа  не
викликатиме вже нiяко? пiдозри.  Тож  найкраще,  як  ?  старi,  "безпечнi"
солонцi. А щоб звiр ходив завжди, ?х пiдсолюють. Цю весну  ми  завезли  на
одну тiльки Голубу пiвтонни соли... I посолили... Ну, тепер ясно?
   - Ясно.
   - Бо  воно  таке,  що  не  зразу  його  й  зрозумi?ш.  Ми  тут  звикли,
повиростали, i все нам зда?ться таким звичайним i простим, а тобi, мабуть,
тут багато чого невтямки. Та я й сам iнодi дивуюсь... От, скажiмо,  мар...
Вода ж тече згори вниз, а от ма?ш: високо в  сопках  -  i  багно.  Та  яке
багно! Бува? по двадцять верстов завдовжки i таке, прости Господи, що,  не
знавши, як шурхнеш, то вже назад довiку не вилiзеш... Раз цiла  експедицiя
загинула, - загналася вночi на мар... Лихий  ?х  понiс!  А  от  чого  вона
бува??..

   Тут уже Григорiй почав роз'яснювати здивованому Грицьковi,  чому  бува?
така мар. Про вiчну мерзлоту та iншi чинники, що  спричинюють  це  химерне
явище... Грицько слухав, дивувався i нiяковiв:

   - От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, - сам зна?ш, а розпиту?ш.
   - Нi, ти ж сам сказав, що менi багато чого невтямки. I  таки  невтямки,
мов китайська грамота.

   Так хлопцi йшли i гомонiли собi. Григорiй про все розпитував, а Грицько
охоче   розповiдав,    виказуючи    величезну,    сво?рiдну    обiзнанiсть
мисливця-натуралiста в усiх  питаннях:  топографi?,  географi?,  рiстнi  й
звiрнi, технiки мисливсько? i рибальства, стрiлецько? справи i траперства.
Це - дитя нетрiв. I вiн, далебi, i сам не знав, як  би  вiн  почував  себе
десь в iнших умовах.
   Досi його ?диним другом  i  супутником  (поминувши  батька)  була  лише
Наталка. Але з нею вони мало розмовляли, - нi про що,  все  було  однаково
вiдоме, разом переживане. А там, де потрiбна  була  мова,  там  обходились
кiлькома короткими словами.
   Наталка йшла на кiльканадцять ступнiв позаду в iнтервалi  межи  кiньми,
бачила, як хлопцi жваво та  весело  розмовляли,  розрiзняла  чуйним  вухом
обидва голоси, ловила смiх i окремi слова, але до них не пiдходила.
   Сонце почало припiкати. В гущавинi ще стояла прохолода, а як переходили
голi пла? - сонце засипало гарячим приском, палило. В нетрях стояла  тиша,
як у церквi. Де-не-де стукне клюй-дерево або  перелетить  сойка  чи  якась
менша пташка. Але пташок у лiсi мало. I нiби доповнюючи  цю  нестачу,  раз
перелетiла якась звiринка з дерева на дерево. Зiрвалась з  високо?  ялинки
i, розчепiрившись, мов кажан, пiшла-пiшла вниз, вниз, а  потiм  з  розгону
вигналась вгору i вчепилась за стовбур осики, подряпалась швидко вгору.
   - Що то, Грицьку?

   - Та летяга ж. Бiлка  така  летюча,  середня  сестра  мiж  вивiркою  та
бурундуком.
   А раз Григорiй бачив, як на осяянiй сонцем галявинi, межи  деревами  по
буйнiй i росянiй травi гуляли високi грацiйнi тварини. Поглядали на  похiд
i не полохались. Аж чудно, нiби в зоопарку.

   - Глянь! Що то?

   - Та козулi ж...

   - Такi високi?!

   - А хiба ще й низькi бувають?

   - Плохi якi... Чи дурнi якiсь...

   Грицько засмiявся:

   - Плохi i дурнi, кажеш? Спробував би ти ?х побачити восени  або  зимою!
Зараз вони розкошують, нiхто ?х влiтку не полоха?, а в цих же мiсцях то  й
зимою не часто, от i не бояться.

   А козулi й собi дивились на химернi тварини - що воно таке?  Потiм,  не
кваплячись, пiшли уповiльненими стрибками i зникли.
   - Тут ?х до лиха. Та й iншо? тварi тут до ката, от тiльки не вглядиш ?х
просто. Козулi ще сяк-так, особливо котрi неполоханi. А от iншi - обережнi
та чуйнi збiса. Вони нас бачать, а ми ?х нi. От десь стирчить собi  сук  i
стирчить. I годину дивись, а вiн собi стирчить i не ворушиться.  Сук  -  i
все. А воно - роги сохатинi або iзюбринi, а сама звiрина  сто?ть,  стерво,
за пнями або за колодами i визира? одним  оком.  I  щезне,  мов  тiнь,  не
вглядиш, де й коли. Ге, треба терпiння, та хисту, та й  вiдваги,  щоб  тут
щось заполювати.
   У повiтрi десь почало дзижчати, щодалi, то бiльше.  Назустрiч  полетiли
комахи, подiбнi до гедзя, тiльки сизi. Григорiй  оглянувся  -  над  кiньми
вони, комахи тi?, вились уже, як бджоли, i то звiдти  чути  таке  гудiння.
Наталка ламала клечання i обвiшувала ним конi.

   - Паут пiшов, - сказав Грицько з досадою. - От iще зараза, скажи ти! Не
дав животинi ходу вдень. Це лихо. Це чума. I для всi?? тварi в лiсi. А  до
зупинки ще ж далеко, до джерела.

   Почина?ться вiйна. Хлопцi зупинились i почекали на конi.
   Конi  шалено  хвиськали  хвостами,  били  ногами,   пирськали,   мотали
головами. Собаки ляпотiли  вухами,  люто  клацали  зубами.  А  паут  вився
хмарами, так, нiби хтось рiй випустив з вулика  i  вiн  хоче  отут  сiсти.
Комахи хоробро нападали на коней  та  собак,  з  льоту  падали  на  них  i
впивалися в шкiру, - вмить налипали купами... А людей не чiпали.

   - Тобi - буланий, менi - чорний! - скомандував Грицько.
   I вони йшли й воювали з паутом.  Бiгали  навколо  коней...  Де  вдарить
рукою, там пляма кровi вiдразу з розчавлених кровосмокiв. Тут вдарить, там
уже iнша, ще бiльша купа насiдала... Дiйсно, як кара Божа! I таке стерво -
не встигло сiсти, жигнуло - i вже нажлуктилось. Не допомага? нi  клечання,
нiщо. Бiльше б'?ш - бiльше з'явля?ться.

   - Тпрру-у! - скомандував дiд. - Не буде дiла! А шукай, дочко, дьоготь!
   Знайшли дьоготь i  понамазували  коням  найуразливiшi  мiсця.  Конi  не
стояли, танцювали, вiдбороняючись вiд комах. Дiд бурчав:
   - Ти лихо... Ще ж i далеко, а треба б дiйти, бо з'?дять.
   Буланого Наталка розмалювала так, що з буланого став  вiн  муругий,  як
зебра.
   Рушили.  Оскаженiлi  паути  вились  роем  i,  роздроченi  дьогтем,  вже
нападали й на людей. А коням лiзли в очi, в  нiздрi,  у  вуха,  сiдали  на
губи, миттю сiдали на язик, коли десь губа вiдслонялась...  Де  тiльки  не
було дьогтю, туди й лiзли, зосереджуючи тепер напади величезних  армiй  на
невеликих площинах. Фронт, бач, скоротився.
   Собакам було легше, бо були вони в добрих кожухах, але допiкали паути й
?м.
   - I ти скажи! - сердився Грицько. - Оце  сьогоднi  лютують  сизi.  Тодi
щезають - з'являються жовтi... А потiм знову сизi - та дрiбнi,  та  злючi.
Чи й у вас ? там? Нема? Щасливий народ там. А тут ?здити вдень не можна. А
тварина дика скiльки бiдолашна терпить! Оце  зараз  iзюбр  десь  сидить  у
водi, тiльки морду видно та вуха стирчать. Сховався вiд паута.  I  що  вiн
робить, той паут! Особливо козулям. Бува?, в мартi вб'?ш цапа, облупиш,  а
там попiд шкiрою хробаки ворушаться. У живо? тварини - i  хробаки,  га!  А
вiн ото з лiта жигне та й покладе  пiд  шкiру  я?чка,  а  з  них  за  зиму
налупиться ота погань i живе там до весни. А в мартi вже  ворушиться,  над
нею ж на шкiрi утворюються моргулi. Потiм хробак проточить дiрку в моргулi
та й випада? i ста? оцим чортовим паутом.  Шкiра  ж  така  нi  к  бiсу  не
годиться - вся в дiрках, мов решето.
   I перiщив з усi?? сили долонею по паутах. Всi так.
   Руки у всiх були закривавленi, нiби в рiзникiв.
   Незабаром стежка пiшла вниз. Пiшла вглибину. По якiмсь часi  вся  валка
спустилась на дно глибокого розпадку. Там панувала пiвтемрява i прохолода.
На самiм днi дзюрчав по камiннi струмочок.

   Вода булькотiла, поспiшала,  щось  розповiдаючи  на  ходу  камiнцям  та
корiнню. Паутiв стало менше, зовсiм мало. Але ще були. Тiльки ж це  щастя,
порiвнюючи до того пекла, що лишилося позаду. Було тихо  i  спокiйно.  Тут
стали на перепочинок до моменту, коли можна буде ?хати, коли паутинi банди
втихомиряться. Хлопцi розв'ючили конi, поставили ?х в найбiльшу  гущавину,
а самi полягали горiчерева на каменях.

   Старий взявся майструвати сiшки. А Наталка умилась, взяла  вiнчестер  i
пiшла по розпадку.
   -  Ведмедi  полохати?  -  посмiхнувся  Грицько,   лежачи   хрестом.   -
Стривай-но! Ходiм, Грицьку, й ми по рябки!

   Хлопцi швиденько забрали  рушницi  i  догнали  Наталку.  Григорiй  взяв
дубельтiвку. В розпадку було мокро i пiвтемно, мов на смерканнi.  Сюди  не
добива?ться сонечко.
   Величезнi кам'янi брили, пiн, вiтролом - все позаростало сивим мохом.
   Трохи йшли гуртом - нема  дiла.  Тодi  розiйшлись,  -  ану  хто  швидше
здобуде на юшку, хто мисливець, а хто нi? Григорiй пiшов  праворуч.  Вилiз
на становик i спустився на другий бiк, увесь час пильно  приглядаючись  до
прикмет - примiчаючи, куди йде, щоб не заблудити...

   Вгорi закихкотiла вивiрка. Григорiй задрав голову  i  довго  дивився  з
цiкавiстю на вершечок кедрини, намагаючись углядiти  ту  веселу  звiринку.
Обмацав очима кожну гiлочку,  кожен  сучок,  кожну  торiшню  бирку.  Нема.
Шелеснуло десь, зашкряботiло, але  вивiрки  нема,  так  прича?лась.  А  як
опустив очi, глянув навколо - i не змiг уже зорi?нтуватися, звiдки прийшов
i куди йому йти. Почав шукати по кишенях папiрця -  почепити  на  гiлочцi,
щоб була мiтка. Але в цей час гримнув пострiл (за лунами  не  розiбрав,  з
якого боку), i щось хуркнуло крилами, майнуло i сiло на суху  осику.  Пара
рябкiв! Один витяг чубату голiвку i завмер, а другий пiшов-пiшов по гiлцi,
дослухаючись.  Григорiй  пiдвiв  помалу  дубельтiвку  i  вистрiлив   двiчi
поспiль. Один рябок упав униз i затрiпотiв у гущинi,  а  другий  наче  теж
вбитий, бо пiшов навскiс, боком-боком, на крило, либонь.  Упав.  Григорiй,
примiтивши мiсце, де впав другий,  -  рудолисте,  пишне  якесь  дерево,  -
зайшов у гущавину, пiдiбрав першого, що ще  бився  в  бур'янi,  розсипаючи
дрiбне  сiре  пiр'ячко,  i  був  подiбний  до  степово?  курiпки.   Потiм,
вiдшукавши очима рудолисте дерево i наставившись на  нього  зором,  пiшов,
переступаючи через кущi та колоди. Дiйшов - нема. Крутився, приглядався  -
нема. Знов десь пролунав пострiл. Але луна торохтiла з усiх бокiв, i  годi
було добрати, де саме стрiляно...  Довго  крутився,  шукаючи,  але  марно.
Нарештi помiтив пiр'?ну на гiлках. Обдивився на тiм мiсцi пильно  -  рябок
сидiв у гущавинi, припавши до землi. Пiймав...
   Тепер i назад би. Але звiдки прийшов i куди йти, не знав, розгубився. I
так лiс та схил гори, i так, i туди рiг виходить, i  звiдти.  Лiс  i  лiс.
Шукаючи рябка, вiн окрутнувся разiв з десять i  закрутився  завсiм.  Пiшов
лiворуч. Iшов-iшов, роздумав, вернувся. Пiшов праворуч - i  теж  вернувся!
Туди к бiсу! Крикнути? Незручно, соромно. Теж  мисливець!  На  три  ступнi
вiдiйшов i заблукався. Пiшов просто. Довго йшов, уже б спускатись, уже мав
би бути табiр, а нема. Вернувся. I що бiльше кружляв, то бiльше  вiдчував,
що заблукався безнадiйно. Аж пiт виступив, але не вiд страху, а вiд думки,
що навiки себе осоромить, - ось-ось там кинуться  i  почнуть  шукати.  Але
прибрав себе до рук. Спокiй насамперед. I засмiявся - яка дурниця.  Вийняв
хустку, почепив ?? на кущ, щоб помiтно здалека, i  почав  вiд  не?  робити
коло, пiшов спiраллю... Ага, ось  пiр'я,  де  впав  перший  рябок.  Добре.
Нагнув високу лiщину i заломив вершечок, ще й кору  обiдрав,  щоб  бiлiла.
Глянув угору - може, по сонцю визначить,  де  схiд,  де  захiд,  бо  йшов,
либонь, зi сходу. Але сонце  було  десь  за  кряжем,  невiдомо  де,  а  на
малюсiнькiй синiй латочцi  вгорi  анi  хмаринки.  Тодi  вiд  лiщини  почав
розкручувати нову спiраль. А далi пiшов просто на становик. Тьху! Ось  тут
же вiн iшов, траву прим'яв, мох порушив... Спустився на другий бiк.  Довго
стояв, слухав. Невже заблукав знову? Коли щось  трiсь!  трiсь...  Заливай!
Понизу, принюхуючись до слiду, бiг пес його старим слiдом.
   Григорiй постояв тихенько,  поки  пес  зник,  а  тодi  пiшов  швидко  в
протилежний бiк, саме туди, звiдки бiг пес. "Це ж вона шукати послала",  -
майнуло в головi. Добре,  що  розминулись...  Коли  це  -  близько  гомiн.
Зупинився. Завмер. Чути, як трiщить вогонь, пахне димом. Чутно голоси.
   Дiвчина:
   - Ясно - заблудив... - А в голосi така  щирiсть,  аж  серце  Григорi?вi
тьохнуло.
   Грицько:
   - I таке! Цей заблуде!

   Дiд:
   - Не скажи... Я он в сорок лiт заблудив, я! I коло самiсiнько? хати! Та
й мало не пропав.

   Дiвчина:
   - Ходiм, Грицьку, пошука?м. Або стрельни, лишень, тож твiй дружок, ти ж
iз ним так гомонiв сьогоднi...

   Грицько:
   - Та ти ж послала Заливая! Вiн знайде його i приведе, як арештанта.
   Але дiвчина дiстала вiнчестер i стрельнула.
   - Ого! - це Григорiй, спокiйно iдучи кущами, нiби й не вiн.  -  Аж  два
зразу впало! Хто це так стрельнув? Вийшов до вогню, а в  руцi  два  рябки.
Всi засмiялись.
   - Ми вже сво?х ось поскубли, давай i тво? сюди. Григорiй  сiв  з  дiдом
скубти здобич.
   - А де ж Заливай? - здивувалась Наталка.
   - Який Заливай? Вiн же з вами був... Через  хвилину  прибiг  Заливай  i
принiс у зубах Грицькову хустку. Дiвчина намняла йому вуха, смiючись:
   - Обдурили нас.

   Потiм байдуже взяла хустку i повiсила на кущi:
   - Од кого це наш мисливець так утiкав, що й хустку загубив?
   Григорiй почервонiв.

   Поки обiд  варився,  всi  пороззувались,  помили  ноги,  порозвiшувавши
iчаги, попрали  онучi  -  кожен  сво?  -  i  теж  порозвiшували  сушитись.
Понапували коней i задали ?м вiвса. Почистили рушницi.
   А по обiдi якийсь час вiдпочивали.

   _-_ От бач, - нiби згадав дiд  щось,  лежачи  на  в'юках  та  дивлячись
угору. - Вас два Грицьки,  i  нам  треба  якось  вас  так  звати,  щоб  не
плутати... Таке хоч нумеруй. Як би ж зробити?..

   Довго жартували, вигадували  всякi  нiсенiтницi,  та  нiчого  не  могли
вигадати. Особливо смiшив усiх Грицько, пропонуючи всiлякi  найнеможливiшi
назви. Мовчала тiльки Наталка, - сiла собi коло води на каменi i, спершись
спиною об дерево та  вмочивши  ноги  в  струмочок,  дивилась  задумано  на
хвильки, слухала, як плюскотить вода, обминаючи перепону.

   Кiнець кiнцем вирiшили "чужого"  називати  Григорi?м,  а  свого,  як  i
перше, - Грицьком. Потiм нав'ючили конi i рушили далi.
   Надвечiр, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик i
йшли довго ним на пiвнiч. Йшли швидко, поспiшали, щоб до смерку  дiйти  до
знайомого джерела i там стати табором. Вiд довго? i швидко? ходи по сопках
всi потомились. Григорi?вi пiт заливав очi, мучила спрага. I всiх так.  Та
ще по доброму обiдi. Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала.
А  тут  ще  почала  надокучати  мошка:  по?дом  ?сть.  Наталка   виявилась
найхитрiшою - нацупила свiй шолом, застебнула вуха  -  i  байдуже,  тiльки
плеще себе по носi. Одежину на нiй нiякий комар не прокусить. Та й  звичнi
вони. Дiд, той тiльки вiдмахувався i йшов попереду.  Тепер  вiн  уже  йшов
попереду, бо смеркалось, i треба було знати дорогу.
   Григорiя нiби хто кропивою жалив, - вiн шалено тер то в однiм мiсцi, то
в другiм i вiдчував, як набiгали пухирi. Уже ?х  було  рясно.  Нiби  вiспа
вкрила лице, муляло пiд пальцями. Проте вiн терпiв  геро?чно.  Конi  важко
дихали, натомленi, чмихали нiздрями, вiдбиваючись вiд мошки.
   __
   _Зустрiч з Морозами_
   Сутiнки спускалися швидко, нiби змагаючись iз  старим  Сiрком,  щоб  не
дати йому завидна дiйти до зручного мiсця для ночiвлi,  не  дати  йому  до
темряви пройти становик i спуститися в якийсь розпадок, де  б  тiк,  такий
бажаний для змучених мандрiвникiв, благословенний струмочок чи ключ.
   До ближчого такого  розпадку  було  яких  кiлометрiв  з  десять.  Сiрко
квапився, розвиваючи темп.

   Але ?м не судилося дiстатися до такого благословенного комфорту.
   На найбiльшому розгонi Сiркова група нагло зупинилась.  Сталась  подiя,
що все перерiшила по-сво?му.

   Назустрiч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась  iнша  група,  теж
далебi поспiшаючи пройти становик заким не споночiло i  дiйти  на  нiч  до
мешканевого комфорту у виглядi розпадку з дзвiнким струмочком  кришталево?
води, ото? казково? цiлющо? вологи, тако?  чудодiйно?  i  привабливо?  для
змучених людей i тварин.
   I ось, на самiсiнькiй серединi становика, на найвищiй його точцi,  вони
зустрiлися...
   То була надзвичайна подiя. Такi подi? в цiм безмежнiм зеленiм океанi, в
цiй лiсовiй безлюднiй пустелi трапляються не часто. Але трапляються.
   Попереду теж iшов дiд з костуром i з берданою  за  плечима.  А  за  ним
черiдка тяжко нав'ючених коней, кiлька людей i кiлька собак. На однiм конi
- молодиця з немовлям, сидячи по-жiночому упоперек сiдла,  на  в'юках,  i.
тримаючи немовля на грудях.
   Межи кiньми, обхвиськуючи то одного,  то  другого  гiлкою,  -  босонога
ставна дiвчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й
не розбереш - чорнява вона чи бiлява.

   Позаду  -  цибатий,  чорновусий,  ще  молодий  чолов'яга  з  почепленою
навскоси грудей гвинтiвкою...

   Зустрiч була для тих i для тих великою несподiванкою. На повному  темпi
обидвi групи зупинилися...

   Першi привiталися i залементували собаки. А потiм люди.
   - Тпр-р-ру! - зарепетував Гриць, одурiвши  вiд  здивування  i  радостi.
Впiзнав знайомих. "Морози!!, ?й-бо, Морози!.." - А бий тебе коза  хвостом,
як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотика?шся прудко? Агов!..
   - А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров - ха-ха-ха! - жених! А де це ти
так розiгнався?! Чи не свататись?..  Вигуки.  Смiх.  Вибухи  здивування  i
радостi.
   - М о р о з и!..

   - С i р к и!..

   Морози зустрiлися з Сiрками. Гора з горою не сходиться... А два роди  -
два древнiх i славних роди  навiть  в  такiм  океанi,  в  таких  безмежних
нетрищах не змогли розминутися.
   Григорiй з величезним iнтересом спостерiгав сцену, таку  несподiвану  i
таку незвичайну. Морози зустрiлися а Сiрками! I де?!.
   Та, далебi, в цих загадкових i фантастичних нетрищах можна  сподiватися
i таких речей, а то ще й несподiванiших.

   -  Це  Морози,  -  пояснив  хапливо,  в  двох   словах   Гриць   помежи
скалозубством до бистрооко?, замурзано? i гостроязико? дiвчини.  -  Живуть
на Голих Горах, у дiдька на запiчку. Дiд - батькiв кум, а мiй  i  Наталчин
хрещений батько. А ото - зять, зять-приймак... А ото  -  Ганна  Морозiвна,
замiжня вже... А ото - Марiйка, ба яка гостра, як швайка... I вже ми з рiк
не бачились, як на весiллi у Ганни гуляли, та й досi...

   - Агов, Марiйко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?..
   - Та на тебе ж глядячи!..

   Дiди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким
звича?м.
   А ?х випереджаючи, туди ж жiнки, озвучуючи вечiр дзвiнкими поцiлунками.
   - От-тако?!!. - це Гриць розпучливо. - Куди ти преш, Марiйко,  куди  ти
преш, цiлуватись, кирпата?!. Я ж ось!..

   - Тю-тю-у... Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Iди, там
он моя кобила, ха-ха-ха!..

   Босонога, розмальована потом дiвчина, що виявилась веселою русявкою  та
ще й Марiйкою Морозiвною, стрекотала, як сорока,  закрутивши  Наталкою.  А
очима - до хлопцiв. Надто витрiщилась на того Григорiя i  зашепотiла  щось
до Наталки, аж-но та ?? бринькнула по губах.

   - Та поцiлуйся, поцiлуйся вже з  ним,  Марiйко!  -  вмовля  молодиця  з
немовлям, що ?? дiвчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона
була сама ще як дiвчина, спритна до жартiв, до молодечого скалозубства.  -
Пожалiй вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього...

   - Хай вiн сказиться. Ще покуса?. Ба як iрже! Огиряка...
   - Та то вiн так. Хвабриться. А сам ще зелений i  нiчого  не  тямить,  i
цiлуватись, мабуть, не вмi?. Ажи?.. Iди,  дитино,  я  тебе  навчу...  -  i
зайшлася реготом зi спантеличеного Гриця. - А ось з цим, -  повела  бровою
до Григорiя, - з цим би i я поцiлувалася... Це твiй жених, Наталко, чи що?
Ну й ну! Доп'яла, дiвко... -  i  ворушить  бровою  до  Григорiя,  смi?ться
загонисте.
   - Ганно, Ганнусю, - заяхидничав Гриць, - i чого  це  ти  лiзеш  поперед
Марiйки? Що в тебе за очi завидющi, а  руки  загребущi?  Не  роби  дiвчатi
збиткiв, а собi лиха та й нам страху...

   _-_ То ото я така страшна?..

   - Та нi. Тiльки ж як ми полiземо до тебе цiлуватися, то перше - Марiйка
пiде та й втопиться, а друге...

   - Iгi! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цiлуватись буде...
   - От бачиш. Вже затужила... Брешеш, кирпата, саме до  отакого  губатого
тебе й морду?...
   Кпили. Реготали. Скалозубили. Пiдiйшов  i  цибатий  мовчазний  зять  до
гурту.
   А старий Мороз i старий Сiрко, привiтавшись з молодими, стояли собi  на
стежцi, гомонiли, - про се, про те. Старi  друзi,  старi  приятелi.  Ще  й
родичi. У Мороза - Сiрковi хрещеники, а  в  Сiрка  -  Морозовi.  Колись  i
примандрували разом в цей край. I довго жили  разом  у  однiм  селi.  Лише
згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились,  -  жили  один  од
одного бозна й де. А тепер зустрiлись,  радiли.  Розпитували  вза?мно  про
життя-буття та й куди хто мандру?.

   Морози ?хали з Комсомольська навпростець, до дому. Там  дочка  Ганна  у
брата (у старшого  Морозенка,  що  десь  там  у  лагерi)  в  гостях  була,
забарилася та й маля там породила. Так  оце  ?здили  туди  забирати  ??  з
шпиталю лагерного ("будь вiн неладний, прости, Господи!"). Та й iншi, сво?
мисливськi  справи  залагоджували,  -  договiр  там  мав  старий