Iван Багряний. Тигролови ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧАСТИНА ПЕРША Роздiл перший ДРАКОН ...Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум'ям i димом, потрясаючи ревом пустелi i нетра i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон. Не з китайських казок i не з пагод Тiбету - вiн знявся десь з громохкого центру кра?ни "чудес", вилетiв з чорного пекла землi людоловiв i гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащi Сибiру... Через грiзний, понурий Байкал... Через дикi кряжi Зайбакалля... Через Становий хребет, - звивався над ним межи скель i шпилiв... Високо в небi, сiючи iскри й сморiд, летiв i летiв у безмежнiй ночi. ...Палахкотiв над проваллями... Звивався над прiрвами... Пролiтав iз свистом спiраллю над диким бескиддям i нагло зникав десь у надрах землi - занурювався, як вогненноокий хробак, зi скреготом i хряском у груди скелястих гiр, свердлив ?х з блискавичною швидкiстю, розсипаючи iскри. Зникав... I раптом вилiтав з-пiд землi далеко, мов пекельна потвора, потрясаючи реготом нiч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито i, вихаючи хвостом, як комета, летiв i летiв... I розступалися скелi, маючи тiнями. I розбiгалися злякано сосни й смереки, кидаючись урозтiч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на галявинi, спаралiзований жахом, а далi зривався й, ламаючи ноги та обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть. I гнали у безвiсть луни, мов духи гiрськi, - розлiтались по горах, стрибали в провалля, ховалися в нетрях... За ними летiв дракон. То не фiктивна потвора з на?вних китайських казок i не легендарний дракон Далай-лами. Нi, то реальний, то ?дино реальний, справжнiй дракон, найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум'яка, анi сам Юрiй Переможець не в силi б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла. Шiстдесят коробок-вагонiв - шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду вогненноока голова - велетенський двоокий циклоп - надпотужний паротяг "Й.С." (Йосиф Сталiн). Ззаду - такий же надпотужний паротяг "Ф.Д." (Фелiкс Дзержинський). На тендерi прожектор - довгий вогненний хвiст. Бiля кожного вагона - щетина багнетiв. На?жився ними дракон, мов ?жак... Нi, мов дракон! I гнався зi скреготом. Шiстдесят суглобiв у дракона - то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з них повно проглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь загратованi дiри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, - дивились крiзь темряву десь на утрачений свiт, десь туди, де лишилась кра?на, осяяна сонцем, де лишилась Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi рано одтято?, де лишилася мати... родина... дружина... Мерехтiли грона очей i летiли десь у темряву чорну, у прiрву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. I тягне ?х циклопiчний "Й. С.", i пiдпиха? ?х демон "Ф.Д.". В цiлому ж - то ? е т а п , то ? "ешелон смертi", - етапний ешелон ОГПУ - НКВД. Дракон. I мчить вiн без зупинки, хряскотить залiзними лапами, несе в собi приречених, безнадiйних, змордованих, - хоче замчати ?х у безвiсть, щоб не знав нiхто де i куди, - за тридев'ять земель, на край свiту, мчить ?х у небуття. I нема того Кожум'яки... I нiхто-нiхто ?х не визволить i вже не вряту?, i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почу? про них. Нiч. Чорна, безмежна нiч. I вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожира? очима все перед себе i мете услiд вогненним хвостом - фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацу? слiд за собою, - чи не тiка? хто? Iнодi бахка? пострiл... другий... То вартовому ввижа?ться зрада чи втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiля? навмання у метушливi тiнi смерек i стовпiв. I хоч нiхто при такому скаженому летi не змiг би зiскочити живий, i хоч нiхто при такiй охоронi та при таких запорах не змiг би видертись геть, але... Вартовий мусить бути пильний, "бдiт?льний". То-бо ? його "д?ло ч?стi, д?ло слави", то-бо його "д?ло добл?стi i г?ройства". А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвостi цi?? диявольсько? комети, i вiн пiдбадьорю? себе пвстрiлами у чорну зрадливу нiч, в фосфоричнi блиски позаду, в веремiю рухливих тiней i плям. Утiкають кiлометри - десятки... сотнi... тисячi... Утiкають назад лiси, i пустелi, i пасма гiр, i безлiч рiк та тьмяних озер. Пролiтають з грюкотом мости, семафори, тунелi, - все утiка? назад. А дракон все летить i летить - у невiдоме, вперед, у чорну сибiрську нiч, на край свiту. Перетина? меридiани. Опису? гiгантську параболу десь по сорок дев'ятiй паралелi, карбу? ?? вогненним приском, гейби комета. Б'? по чорнiй iмлi вогненним хвостом, зiхо-дить ?дучим димом та смородом i реве, реве... Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смертi, - спецешелон ОГПУ - НКВД. Вiн - один з багатьох таких ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху пiч i крiзь ще глухiший Сибiр, оповитi та?мницею... Не просто та?мницею, а та?мницею державною оповитi вони. Обставленi багнетами, устаткованi прожекторами, женуть вони десь у та?мницю ж, непроглядну, як сам Сибiр чи як тая сибiрськая нiч. Фантастичнi i реальнi, дивовижнi аксесуари нерозшифровано? жаско? легенди - та?мничо? легенди про зникнення душ. На окремих пунктах ешелон зупиня?ться. На мить, на коротку мить. Тодi по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, i стукають палками в залiзо - чи не проломлено де?! Чи нема? диверсiй?! I так само бiжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стiни - чи не зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра на державу, закон i порядок, рятуючись вiд того закону втечею!? Бо ж "д?ло слави, д?ло ч?стi", дiло ?хньо? "добл?стi i г?ройства" довезти цей етап до призначення, - до тi?? прiрви, що десь утворилася i що ?? вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не можуть нiяк загатити. I тодi ж так само вздовж ешелону пробiга? начальник етапу. Вiн вибiга? десь вiд "Й.С." i, задерши голову, стурбовано мчить очима вiд вагона до вагона, - чогось шука?. Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них "на сорок ч?лав?к iлi восемь лашад?й", i нарештi коло середнього вагона зупиня?ться. Вiдсапу?ться якусь мить. А тодi, задерши голову до загратовано? дiри, владно гука? в гроно мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до грат. - Многогрiшний!! Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипа?ться. Натомiсть з'явля?ться одна пара таких же самих, з глибини вагона наближа?ться до грат, а голос понуро, нiби з могили, вiдповiда?: - Я... - Звать!?. Павза. I повiльно, тяжко й так само понуро: - Григорiй!.. Начальник якусь мить мовчки вдивля?ться в двi мерехтливi цятки. Потiм, заспоко?ний, оберта?ться i йде назад. Двi цятки наближаються до грат i миготять, проводжаючи. Блiде обличчя прикипа? до залiза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибуха? крiзь зцiпленi зуби: - Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!.. I знову люто, розпачливо: - Бережеш-ш-ш?!? Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмiшкувато: - Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Велико? честi доскочив. Сам великий начальник не ?сть i не спить - все прибiга? з поклоном... Третiй понурий голос, потiшаючи: - Нiчого... Одбудеш всi сво? двадцять п'ять - станеш маршалом. Ех-х!.. - i раптом вибуха? зливою страшних, нестерпних прокльонiв, - в закон, в свiт, пекло i в самiсiньке небо... Ешелон зрива?ться i летить далi. В грюкотi колiс зрина? пiсня, важка, бурлацька. I нароста?, нароста?... Вона почина?ться з одного голосу - з того голосу, що говорив "Я... Григорiй!..". Понурий i глибокий, вiн почина? пiсню, нiби вiддираючи стьожку вiд серця: "Та забiлiли снiжки... Забiлiли бiлi... Ще й дiбровонька..." Кiнчаючи рядок, мелодiя завмира?, губиться в грохотi колiс, ось-ось загубиться. Тодi другий голос, як побратим, враз пiдхоплю? ??, мiцно, дерзко: "Ще й дiбровонька!.." I разом з першим на повнi груди: "Та й заболiло тiло бурлацьке? бiле... ще й голiвонька..." Два голоси - два друзi. До них долуча?ться третiй. Пiсня б'?ться, як птах у домовинi. А далi, вириваючись геть з тi?? домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкiт i вищання колiс, тая пiсня в три голоси здiйма?ться на крила, вилiта? назовнi i летить слiдом, шуга? i б'? крильми над спиною дракона. Вартовий оскаженiло б'? колбою в стiну вагона: - Адставiть п?снi!!! I гатить колбою рушницi щосили, пересипа? грюкiт фантастичною лайкою: - Ад-стт-а-вi-i-iть!!. "...Ще й голiвонька... та нiхто не заплаче по бiлому тiлу..." Вартовий переста? бити у стiнку, не в силi обiрвати пiсню. Мелодiя все бiльше ста? потужною, кипить, виру?... По?зд летить зi скреготом i гулом, i, може, то не пiсня вже, може, то йому в цiм вирi скреготу i шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись i самим спiване; може, то по?зд свистить i гуде, може, грюкотять i клекочуть колеса; може, то вiтер сибiрський гуде стоголосо... Вартовий обiйняв рушницю i так сто?ть, важко спершись спиною об стiнку... "Та тiльки заплаче, тiльки зарида? товариш його... товариш його..." Хмари ?дучого диму лоскочуть нiздрi, душать за горло; диявольским реготом реве "Й.С.". "Ой, брате мiй, брате, - товаришу рiдний... може, я й умру... Може, я й умру..." Повiнь незмiряно? туги, чи гнiву, а чи понурого смутку... В'?ться та пiсня над драконом, стелиться над торами, б'? крилом пiд колесами. А вiн ?? рiже, вiн ?? чавить, вiн ?? роздира? на шмаття, замiта? рештки вогненним хвостом i летить, летить. А за ним тягнуться двi кривавi, двi безконечнi смужки, - миготять, вилискують... Двi жилки висотанi з пiснi, нi, з серця висотанi, - простяглися аж ген-ген i тягнуться слiдом. З вiтчизни втрачено? тягнуться слiдом за тим серцем, висотуються з нього, набряклi кров'ю; напнулись до безкраю i нiяк не можуть урватись. "...Може, я й умру... може, я й у мру...Та зроби ж менi, брате, товаришу рiдний, з клен-древа труну..." По?зд вривався в тунелi i скажено просовгувався крiзь них, як набiй крiзь люфу гармати, намагаючись зiтерти пiсню i кривавий слiд за собою, та не одставала пiсня i не уривалися кривавi жилки. Миготiли сильвети гiр... Приамурськi нетрi... Сопки i кряжi Малого Хiнгану... Роз'?зди... Блокпости i станцi?. Запобiгливi семафори ще здалеку пiдiймали руки i злякано брали "на караул" - йде етап!! ще здалеку дзеленчали попередливi сигнали в блокпостах: - Йде е т а п!.. Все розступалося, i вiн пролiтав зi свистом i ревом, цей привид. По якомусь часi ешелон знову зупинився... Знову бiгли аргати по дахах вагонiв... I знову бiг начальник етапу й спинявся бiля середнього вагона, задерши голову: - Многогрiшний!!. - Я... - Звать?!. - Г р и г о р i й!.. Начальник вертався назад, а його проводжали двi мерехтливi цятки i здушене, щодалi, то розпучливiшим гнiвом наснажене: - Бережеш-ш?!. С-с-собака!.. Так повторювалося на кожнiй черговiй зупинцi. I пiсля кожно? ново? зупинки в начальника було все менше хапливостi, а в його тонi все менше тривоги. Вiн уже запитував насмiшкувато, а наостанку ще й додавав глузливо: "Малад?ц!" Ешелон-бо доходив сво?? мети. I так само з кожною новою зупинкою все бiльше було розпуки i гнiву в отiм: "Бережеш-ш!?" i все бiльше сарказму та пекельно? ненавистi в отiм: "С-с-собака!!." Все бiльше було туги i безоглядно? рiшеностi на щось надзвичайне у власника того понурого голосу i тих мерехтливих очей. Клекiт зборкано?, але не зламано? i не упокорено? волi, що проривався зi стиснених щелеп, не вiщував нiчого доброго. Тим часом ешелод доходив сво?? мети. Вiн уже мчав по iнших широтах, круто повернувши на пiвдень, i прогримiвши над широченним Амуром. Вiн iшов туди, де кiнча?ться земля. Пролiтав через кряжi iнших гiр, полохав iншi, ще не баченi нетрi, проходив останнi безконечнi тунелi... Днями було видно, як красувалась i цвiла земля, розливаючись морем квiтiв. По них блукали розпучливо очi тих, що мали щастя припасти до грат... Обрi? були заставленi сизими, фiалковими, синiми пасмами гiр та гребенястих лiсiв. Блакитнi широкi долини розстелялись i крутились казково, вкритi буйними травами, квiтами, свiчадами озер... Дивна якась, небезпечна, фантастична кра?на. Та не сюди, не в цю дивну кра?ну мчав ?х дракон. Пориваючись до волi, приреченi крiзь грати просували руки, пхали в них очi i лиця, втискались в залiзо, - тодi вздовж ешелону лунали пострiли. Та нiхто на них не зважав, лише по?зд припускав ще дужче, ще скаженiше. Не сюди, не сюди везе вiн вантаж, вiн його мчить до iншо? мети. Вночi мерехтiли зорi - мiльйони зiр, змiшуючись з iскрами вiд скаженого по?зда, а вiд насипу розбiгались дерева й квiти i збiгалися знову в химернiм танку за драконом, i вогненнi вiяла прожектора крутили з них веремiю. Потiм ландшафт ставав ще дивнiший. Потiм... Нагло земля обiрвалась. На п'ятнадцятiй добi шаленого гону раптом земля обiрвалась. Ешелон вилетiв до синього моря i зi скреготом став. Тяжко випустив рештки диму i пари. Став. Все. Скiнчилась земля. Ешелон дiйшов до сво?? мети. Важко дихаючи i вiдсапуючись на кiнцевiй станцi? Океанськiй, вiн став витрушувати з себе вантаж - викидати з черева те, що привiз, з усiх сво?х шiстдесяти суглобiв. Дивно! Скiльки могло вмiститися люду в цих брудних, рудих коробках! I як вони витримали! Як вони не розпалися?! Тисячi! Тисячi обiрваних, брудних, зарослих, як пращури, i худих, як скелети, людей! I все старих, згорблених. I хоч серед них багатьом по 20 - 25 рокiв лише, але всi вони гейби дiди. Тисячi завинених в дрантя i коци i так - напiвголих, викинених з вiтчизни, з родини, з спiльноти, погноблених, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там, куди ще вони не дiйшли. Ешелон дiйшов до сво?? мети, та не дiйшов ще мети етап - оцi тисячi мученикiв. Вони купчились отарами, зiгнанi в великi купи, мов вiвцi, i, оточенi шпалерами варти, тупо дивилися вперед - на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя. Туди стелився ?м шлях - через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап iде на Магадан десь. Це ще тисячi кiлометрiв водяною пустелею до понуро?, невiдомо? Колими а чи й далi. Та нiщо ?х не зворушувало i нiщо ?х не лякало. Вони були тупi i байдужi, виснаженi, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанцi, херсонцi... - дiти iншо?, сонячно? землi i iншого, сонячного моря. Варта розiгнала всiх цивiльних зi станцi? i оточила мiсцевiсть, - пильнувала, тримаючи рушницi i псiв-вовчурiв напоготовi. А з вагонiв вилазили все новi й новi арештанти. Iнших тримали попiд руки... Вони вже негоднi були йти, i ?х друзi тримали попiд руки, апатично i байдуже допомагаючи пройти останнiй пруг землi... Може, взагалi останнiй шмат житт?вого шляху. I ось тут нагло зчинився алярм! На самiм кра?чку землi нагло зчинився алярм. Коли всi вилiзли i стояли вже на землi, начальник повiв очима по масi людей, а тодi прожогом побiг до вагона, до того середнього вагона: - Многогрiшний!!! Мовчанка. - Многогрiшний!!! Мовчанка. Нiхто не вiдповiдав: "Я" i нiхто не вiдповiдав: "Григорiй". Мов ужалений, начальник пiдскочив, вихопив пiстоля i стрибнув до вагона, - порожньо. Вибiг перед велетенський людський натовп i зарепетував: - Ложись!!! - i закипiв брудною, скаженою лайкою. Юрба апатично лягла в пилюку ниць. - Многогрiшний!!! Начальникiв крик звучав люто i водночас благальне, - не то вiн погрожував, не то вiн кликав, просив. Нема... На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону i по всiй територi?. Зi станцi? задзвонили телефони... Стрiльцi та ?хнi пси обшукали всi кутки, всi дiри й закапелки на станцi? та навколо, - нема. Собаки нишпорили разом iз сво?ми "сотруднiками", накидаючись на випадкових людей. Нема. Нарештi було знайдено "секрет". Та не знайдено самого збiгця. Всiх лежачих перерахували - всi ?. Нема лише одного. А виявлений "секрет" був такий: у вагонi, у тiм, середнiм, тридцять другiм, знайдено слiди диверсi? - чотири дошки були двiчi перерiзанi ножем упоперек. Над буфером. Саме там, де того наймевше можна було сподiватися. Тiльки арештант, тiльки той, хто ма? надлюдське терпiння i надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пiшло багато ночей. Тож рiзано, либонь, вiд самого Уралу i пильно масковано вдень. Потiм вийнято... Ясно! Той божевiльний, той манiяк вистрибнув... Так, вистрибнув на ходу по?зда. Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансiв проти одного було за те, що вiд нього запинаться самi шматки, але стрибнув. - Диявол!.. Диявол!!! - кипiв начальник етапу; берiг вiн - i не вберiг, пильнував, як ока, - i марно. I душила його скажена лють. Ще одне йому було зрозумiло: хтось допомагав, хтось заклав знову дiру i замаскував пильно. - Встать! - гримнув начальник. Всi встали. Всi стояли, похиливши голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так раптом i так дивно змiнених. - Хто допомагав?!. Мовчанка. - Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав!? Тихо. Тридцять другий вагон вiдокремили. Бiля 60 людей стало окремою купкою. - Хто спiльник?!. Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тiпалося серце. Не вiд страху, нi, вiд буйно? радостi. Вiд злобно? радостi та й вiд гордостi за того "диявола", за того смiливця. Вони знали, як i де вiн стрибнув. Далеко звiдси. Викинувся вночi зi скаженого по?зда. Але нiхто не пустив i пари з вуст. ? така солiдарнiсть, ? такий закон неписаний, ? така арештантська мораль, що подiбно? до не? бiльше нема? у свiтi, - мораль упослiджених, святиня арештантсько? дружби. Люди стояли байдужi. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти ?? до сиро? землi: "Земля тобi пером, безумний смiливцю!" Пригадувались слова, киненi якось ним у темрявi ночi зi стогоном: - Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючи? Та з розпукою крiзь стисненi щелепи: - Жить! - Вiдплатить!!. ...Або вмерти. По цiлiй масi змарнованих, знеосiблених людей нiби хто струм пропустив. Геть скiльки ?х тут стояло - в кожного сколихнулося серце. Давно розчавлена людська гiднiсть пiдводилась рвучко... Лиця обертались туди, навад, i виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсiм. А серця калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепiт летiв по юрбi. - Утiк!.. У смерть, але втiк!.. Начальник, вiдчуваючи недобре, розмахував пiстолем - квапив тих, що йшли до арешту за кару. Решту теж погнали до порту. А вже як повантажились на пароплав, як уже всi знали подробицi про того "диявола", про того юнака, на двадцять п'ять лiт каторги приреченого, що переступив "трибунал" i вистрибнув у смерть зi скаженого по?зда, - люди, стоячи на чардаку i вiдпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на захiд - дивились-дивились широко вiдкритими очима... Прощались iз землею, прощались iз усiм. А ввiччю, либонь, стояв вiдтворений образ того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ, як символ непокiрно? i гордо? молодостi, символ тi?? волелюбно? i сплюндровано? за те Вiтчизни... Пароплав канув у сивiм туманi. А за ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного смiливця... Недосказана легенда про нiкому не вiдомого, гордого нащадка першого каторжанина Сибiру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрiшного. Тим часом по всiй Транссибiрськiй магiстралi i по всiх прикордонних заставах летiла телеграма-блискавка про втечу i розшук страшного державного злочинця, з пiдкресленням важливих прикмет: "Юнак - 25 лiт, русявий, атлет, авiатор тчк... Суджений на 25 рокiв тчк... На ймення - Григорiй Многогрiшний" _Роздiл другий_ _СВIТ НА КОЛЕСАХ_ Поблискуючи нiкельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво освiтленими вiкнами, тим же маршрутом по Транссибiрськiй магiстралi йшов iнший експрес, - так званий "Тихоокеанський експрес нумер один". М'яко погойдуючись, як у мрiйному вальсi, пишаючись шовком фiранок на вiкнах, мерехтячи люстрами, котився вiн, нiби разок блискучих коралiв, i миготiв емалевими девiзами на боках вагонiв: "Н?гор?ло? - Владiвосток". Вiз, заколисуючи, екзальтованих пасажирiв десь в невiдомий i вимрiяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо. Межи пасмами блакитних гiр, повз легендарний Байкал, проходячи ген-ген в нiчному небi через височеннi перевали Станового хребта, вiн пролiтав мовби жмут метеорiв, блискотiв межи зiр. Спускався в долини i знову пiдносився, бився над стiнами урвищ, крутивсь, як блискуча спiраль, чудом тримаючись на скелястiй моза?цi. Це найлiпший i наймодернiший експрес в СССР; найкомфортабельнiший експрес у так званiй робiтничо-селянськiй державi. Мавши маршрут майже на пiв земно? кулi, маршрут "Н?гор?ло? - Владiвосток", тобто вiд понуро? Прибалтики i до берегiв Японського моря, маршрут на 12 тисяч кiлометрiв i стiльки ж назад, вiн був до того вiдповiдно пристосований i устаткований, - до комфорту i вигод в безперервнiй десятиденнiй мандрiвцi. Чудо цивiлiзацi?, вершок людсько? вибагливостi i фантазi?. Радiсний i святковий, сповнений вщерть життям i дзвоном, цей першокласний люксусовий експрес плив, нiби окремий свiт мiж свiтами. Дрiботiв, вихиляючись, прицокував, мовби панна в танку закаблуками, i мерехтiв, мерехтiв. У м'яких купе мрiйно i затишно. Заставленi квiтами, набитi валiзами i патефонами, осяянi свiтлом рiзнокольорових абажурiв, вони були заселенi експансивними i горластими мешканцями рiзного вiку й статi. Цiлий експрес був набитий ними, творячи окремий свiт - свiт на колесах, i в той же час вiдтворюючи копiю тi?? фантастично? "шосто? частини свiту" - копiю в мiнiатюрi, лише трохи причепурену i розгальмовану. ...Iнженери i авiатори, ударники i так лiтуни, партробiтники i туристи, колгоспнi колективiзатори i радгоспнi бюрократи, рацiоналiзатори й iндустрiальнi авантюрники, прокурори i розтратники, потенцiальнi злодi? й iмпотентнi фарисе?... Цивiльнi i вiйськовi... Працiвники органiв "революцiйно? законностi" i контрабандисти... I лiтнi "вiдповiдальнi" панi?, i ексцентричнi, але так само "вiдповiдальнi" панни, чи то пак "товаришки" панi i "товаришки" панни з коханцями й без коханцiв, з портфелями i без, з партстажем i без... Закоханi "кiшечки" i ще бiльш закоханi "котики"... Вiдповiдальнi вiдрядженнi i безвiдповiдальнi рвачi та дезертири, з партквитками i без, з дисциплiнарними стягненнями i без... ...Експансивнi вiдкривателi давно вiдкритого i зухвалi рекордсмени давно перейденого. Шукачi карколомних пригод, а ще бiльше карколомних кар'?р. Шукачi щастя i довгих карбованцiв. Аматори довгих вiдряджень i ще довших чисел в банкових чеках, передбачених К 3 О Том ("Кодекс Законов о Труд?"). Аматори красного письменства в межах "КЗОТ", "Колдоговору" та "Карного Кодексу". Знавцi прикладно? географi?, теплих посад, курортiв i залiзничних мап. Аматори Дуна?вського, Маркса i преферансу... Словом - цвiт робiтничо-селянсько? iмперi? у всiй його величi i багатогранностi. Все те рiзне вiком, фахом, статтю i уподобаннями, але все тут ма? спiльну рису - рису шукачiв чогось i збiгцiв кудись, - рису шукачiв щастя i збiгцiв у невiдоме. Все те вирвалось з однi?? остогидло? дiйсностi, з одного кiпця свiту i мчить на зламання карку в iнший, утiкаючи вiд всього i женучись за всiм, утiкаючи вiд прикрого вже, а може, й проклятого, i женучись за благословенним, за ще незнаним, небаченим, неопiзнаним, але прекрасним, привабливим. Рису б ту можна назвати лихоманкою. Так, лихоманкою хворобливого гону в напiвсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну кра?ну, в якесь ельдорадо, десь туди, де ще ?х не було. Риса та ? спiльним знаменником для всi?? цi?? маси людей - маси мандрiвникiв, що заселяють цей оригiнальний свiт на колесах. Проте для бiльшостi з них те "кудись" було досить сконкретизоване. Вони ?дуть на ДВК, що десь там, на другiм кiнцi свiту, на берегах Тихого океану. I там той дiйсний, справдi казковий свiт. I там те справжн? золоте ельдорадо, що про нього стiльки чуто, читано, мрiяно i передумано. Ось туди все це й мчить. Мчить без вiддиху i без оглядки. Котиться, погойду?ться, дрiботить експансивно. Мерехтить над прiрвами, перелiта? мостами, заходиться смiхом i зойка? над проваллями, пролiта? тунелi, зажмурившись, - i жи?... Жи? реальним i напiвфантастичним, але безжурним, рожевим життям. Веселковим, напруженим. Як той метелик-одноденка... Любиться... Свариться... Одружу?ться... i розлуча?ться... I фантазу?, вигаду? i вiрить, загубивши грань мiж реальним i фiкцi?ю. Химерний екстериторiальний свiт! Свiт блаженно? незалежностi вiд будь-якого "спец"- i "проф"навантаження, вiд будь-яко? "спец"-, "проф"- i "парт"дисциплiни, вiд шипiння примусiв i начальникiв, вiд безконечних черг за калошами i безконечних "чергових зборiв" у цехах, на службi i вдома. Свiт iдеально? свободи i повно? вiдсутностi диктатури, якщо не брати до уваги диктатуру кохання та переступленiм влади кондуктором. Свiт пригод i романтики, свiт поцiлункiв i преферансу, фантастичних iсторiй, небувалих подiй, трансформованих призмою екзальтовано? фантазi?. Свiт благословенно? свободи, куплено? за готiвку разом iз плацкартою. Мелькають днi i ночi, i знову днi, i знову ночi. Утiкають лiси, i пустелi, i гори... Утiка? десь цiлий свiт, розпливчастий i туманний, нереальний свiт, поставлений шкереберть. Повз нього пливе цей - конкретний, напружений i намагнетизовапий, осяяний блакитним, рожевим, зеленим сяйвом вибагливих абажурiв, заслонений газовими фiранками, наснажений коханням i поривами, озвучений патефонними фокстротами i румбами... А над усiм - Арсень?в! Ах-х, Арсень?в!.. О Арсень?в!.. Вiн бог цiлого цього експресу, цiлого цього свiту. Володар дум i сердець. Вiн пану? тут, як нiколи не панував там - у тiй неймовiрно казковiй, вiдкритiй ним кра?нi, що зробила його iм'я девiзом i прапором всiх мандрiвникiв i всiх - ось таких - конкiстадорiв. О Колумб заамурсько? i надамурсько? голубо? галiле?!!. Вiдкриватель дивовижного, герой i переможець непереможного, спiвець i автор найекзотичнiшо? i найфантастичнiшо? кра?ни у свiтi, - росiйського, чи то пак тепер сов?тського, Клондайку. Нi, iнтернацiонального золотого ельдорадо, куди навiть жиди погнали "добровiльно-примусово", зрадивши Палестину, творити свiй Бiробiджан. Його аксесуари, екзотичнi аксесуари тi??, вiдкрито? ним, екзотики панують тут i живуть поруч iз усiма мешканцями розкiшних купе, салон-вагонiв, тамбурiв i коридорiв. Переселились з тi?? кра?ни i живуть тут - проводжають цих мандрiвникiв, як чичероне, туди, до себе в гостi... Дерсу Узала i тигри... Женьшень, Уссурi i тигри... Манзи i тигри... Фанзи i знову тигри, тигри, тигри... Тигри над усе i над усiм! З усiх дивогiдних аксесуарiв тi?? дивогiдно? кра?ни, що володiють серцями цих бiльших i менших Пржевальських, бiльших i менших Колумбiв та Нансенiв, - тигри найдивогляднiший i найфантастичнiший аксесуар. Ними наповнений цiлий цей експрес. Вони блукають по ньому з хмарами диму i румбами, викликають ентузiазм i викликають тремтiння в колiнах та солодкий холодок не в одного з цих хоробрих шукачiв щастя, сильних емоцiй i справжньо? екзотики. Вони панують в уявi кожного, як символ, як страш-нпй i привабливий образ тi?? невiдомо? землi, куди вiн так легковажно вирушив i оце мчить, мов на весiлля. Тигри... З них починаються всi розмови i на них всi розмови кiнчаються. Вони беруть участь у преферансi i в пиятиках, у плiтках i навiть у коханнi. - А чи ви чули... Раз бубни! То... чи ви читали, як на Н-ськiй заставi недавно тигр украв стiйкового? - Та що ви!.. Раз черви... Ну, i як!!? - Два пiки!.. Го-го - занiс, мов кошеня... - Боже мiй... Пас!.. Боже мiй... Або: - Ух, ти моя смугаста кiшечко!.. - це коханець до любки, ластячись. Сусiдка навпроти робить великi очi i пошепки до друго?: - Добра менi "кiшечка"! Вiд Уралу змiнила четвертого коханця... Це ж тiльки вiд Уралу! А до Владивостока?! Апетит, прости Господи. Смугаста тигрище, а не "кiшечка"!!! У коридорi пара похiдних коханцiв туляться одне до одного, дивляться у вiкно i мрiють-мрiють: - Ах, який я щасливий!.. Ми за?демо десь далеко-да-а-леко в тайгу... I там, в нетрях, серед квiтiв i пралiсу я збудую затишну хатинку... Я ?? зроблю такою... такою... - Обережно, порвеш запонки... Ах-х! Як чудесно... А ти не бо?шся тигрiв?.. - Ну-у! Я маю... Я везу двi рушницi "Зарева" i повну валiзу набо?в, ще й бiнокль, ще й компас... Ми будемо дивитися, дивитися... - Ох-х!.. Який ти... Який ти герой!!. Або: - Чого ви на мене витрiщились, мов тигр!?. Або: - А скажiть, будь ласка" в Хабаровську можна ходити по вулицях? Безпечно? Чи ? мiлiцiя?!! - ?... А що? - Та я читала, що ще недавно тигри там гуляли по вулицях i крали людей, ба навiть коней. Чи правда? - Правда. - Боже мiй! - i до чоловiка з iстеричною розпукою: - Казала тобi!.. Казала ж!.. Пропадай вiн пропадом той Де-Ве-Ка! Так нi. "По?дем, по?дем". Пiдйомнi йому!.. За вiддаленiсть йому!.. Мало йому!.. Мало йому!.. Висiдаю! На першiй же станцi? висiдаю! Досить з мене тво?х фантазiй! Досить з мене кров пити!.. - Ну, заспокойся... Ну, душечко!.. - потiшав розгублений супруг - якийсь, може, бухгалтер, яко?сь, може, "Союзриби" або "Союззолота". - Ну, ми не по?демо до Хабаровська, ми по?демо на... на Сахалiн. Еге ж! Там довкола вода, i та сатана туди не перепливе. Або: сп'янiлий шукач сильних емоцiй, наслухавшись страшних iсторiй про ведмедiв, що завертають людинi волосся з шкiрою на очi, про тигрiв, що хапають людей по квартирах i навiть "бiля самiсiнького кiнотеатру, ?й-бо!", пiсля надцято? чарки впавши в фiлософський жаль до себе: - Оттак... Жи?-жи? чоловiк... I п'?... I було йому добре... Нi, ?де, пх-х-ха?ться... Гiк... I раптом - нема! О! I нема!.. Якась дурна кiшка буде носити його, як мишу... Кондуктор!!! Тигри. Страшне божество, смугасте шкiрою, а ще смугастiше репутацi?ю. Всемогутнiй "Амба", славнiший за самого Арсеньева i екзотичнiший за все на свiтi. Володар дум i об'?кт молитовного екстазу та жаху не тiльки в того на?вного Дерсу Узали, а й в цiлого цього екстериторiального свiту. З тиграми мiг змагатися хiба лише тiльки женьшень. З-помiж усiх тих надзвичайних аксесуарiв потрясаючо? екзотики з тиграми мiг змагатися тiльки женьшень - чудесний корiнець, могутнiй талiсман, мiфiчний i одначе реальний плiд уссурiйського ельдорадо, оточений ореолом всеазiйсько?, нi, всесоюзно?, якщо не всесвiтньо? слави. Навiть папороть, що цвiте в нiч проти Iвана Купала по цiлiй ?вропейськiй лiтературi, з усiма скарбами, що вона ?х береже, з усiм комплексом легенд i казок, блiдне перед тим магiчним женьшенем. Сама його назва - саме те двоскладове слово набуло магiчно? сили i вже вiдмолоджу? старикiв, зроджуючи в них надiю, що ще не все втрачено, змушу? хвилюватись старечi серця, якi вже давно одвикли реагувати на такi собi опуклi бюсти й iншi принади, на малиновий дзвiн острогiв i далебi юнацькi бiцепси; провоку? старих кавалерiв на хлоп'ячi вибрики i донжуанськi пози, а молодих доводить до гарячки, - виснаженi надужиттям по тамбурах i пiвтемних закапелках, вони гарячкове маячать тi?ю хвилиною, коли той чародiйний женьшень буде вже па-рештi до ?хнiх послуг... I не в силi дочекатись цi?? благословенно? хвилини, тягнуть свою "кiшечку", свою "ципочку", уявивши, ба навiть вiдчувши досить виразно, що той женьшень уже в них вступив i зараз буде робити чудеса... О Арсень?в!.. Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнiм промотором, таким рушi?м отако?-о маси людей, пiдiймаючи i пориваючи ?х на надзвичайнi дiла та ще й женучи ?х уперед, в ту химерну, казкову кра?ну? Ось туди, де ти пообморожував ноги й легенi, де ти, врештi, в бiдi та злиднях, серед страхiтливих пригод i азiатських турбот дочасно склав сво? бурлацькi, ревматичнi костi. Чи думав ти, що пiсля смертi станеш таким промотором, таким володарем дум i сердець прекраснооких панянок i ?хнiх мамунь та папунь, i одчайдушних шибайголiв, i навiть п'яниць, i навiть бухгалтерiв, i навiть старих геморо?дальних кооператорiв?!. Що поженеш ?х за тридев'ять земель, за незчисленнi пасма гiр, несходимi простори пустель i нетрiв з родичами та "со чадами" завойовувати, опановувати i посiдати той - вiдкритий тобою - свiт, той опоетизований Клондайк i заразом едем... Так, едем, де росте виноград i клюква, коркове дерево i - якщо вiрити тобi - полярна береза, живе субтропiчний барс i гiмалайський ведмiдь, ще й полярний "урсус арктос" на придачу; шляхетний олень i снiжний горал; тендiтний ?нот i сестра гi?ни - росомаха тощо... Край - як гарячкова фантазiя п'яного, як маячiння божевiльного. Витвiр космiчного жарту, а чи плiд космiчного катаклiзму. а чи то плiд всесвiтнього гумору. Край парадоксiв. Симбiоз субтропiчного раю i сибiрського пекла... А експрес летiв i летiв, поспiшаючи, приспiвуючи, пританцьовуючi? на гладеньк й дорозi. I летiли, переганяючи його, серця i думи всiх тих екзальтованих конкiстадорiв. Вирушивши з мiсця - десь з Таганки чи з Сухаревки, з-над харкiвсько? Лопанi, з ки?всько? Шулявки, з ленiнградських, одеських та iнших всесоюзна баюр, - видершись з нудьги i прози всесоюзних буднiв соцзмагання та одтявши все те одним махом бiля двiрця, вони всiли до по?зда найдальшого рейсу i нiби наново почали жити. Наново жити, наново любити i наново прагнути. Гнанi геть з метою i без мети, вони кинулись, як у вир головою, туди, вперед, у невiдоме. I те невiдоме почало вдиратися в ?хню свiдомiсть вже з перших же днiв далi - бiльше, стверджуючи, що вони таки ?дуть туди, де все не так, де все iнакше, де зовсiм iнший свiт. Мiнялисьсь кра?види, мiнялись настро?; мiнялась флора, люди, обрi?. Все вражало новиною, щораз, то чудовiшою. За Уралом спостерiгали снiг на вершинах гiр... У Вятцусi спостерiгали в натурi той фольклор, що звикли його бачить в столичних крамницях народно? творчостi. I купували його скiльки хотiли тепер: купували гармонiйки i гармонi?, свистiлки i сопiлки, купували вибагливi дрiбнички - дерев'янi, паперовi, глинянi, ликовi, розмальованi, випаленi, рiзьбленi генi?м вятсько? росiйсько? цивiлiзацi?. I тi дрiбнички, i тi гармонiйки та свистiлки одразу змiнили декоративний i вокальний стиль цiлого, можна сказати, експресу. Стиль ?вропейський зазнав цiлковито? поразки, переможений стилем вятським. Все в нiм цвiло i пишалося iстинно народним мистецтвом, шедеврами всiх вятських кустпромiв, - кошиками, капцями, валiзами, ведмедиками i паяцами, гребiнцями i збаночками, сопiлками i пiвниками, балабайками i найхимернiшими iграшками... Вокальному ?вропейському стилевi повелося ще гiрше. "Заткнувся" увесь найкласичнiший репертуар, - експрес засвистiв, запищав, зачиргикав як навiжений. Всi тi коники, i сопiлки, i пiвники, i чортики - все те почало дiяти, нiби виповiдаючи оте знамените "догнать i перегнать". А гармонi? i гармонiйки ревли так, що витиснули геть румбу i навiть рiдного Дуна?вського, роздираючи вуха i душу не тiльки пасажирам, а й станцiйним диспетчерам та кочегарам. Але нiхто тим не переймався, - все те нове, небачене, прекрасне сво?ю новиною i екзотикою. На кожнiй станцi?, де тiльки експрес зупинявся, щось було нове, таке, що ще нiхто не бачив з них. Пасажири вибiгали геть з усього по?зда, розхапували всю ту новину, всю ту екзотику i напихали нею експрес. Сiдали i мчали далi. Зi смiхом i жартами, з частушками та з "шiрака страна моя родная", а ще бiльше - просто з виском i галасом. Бiля Iркутська вони пнулися в вiкна i спiвали давньо? каторжансько? пiснi, тi?? знаменито?, що ?? знали всi, як гiмн колишньо? царсько? iмперi?: "Дал?ко в стран? Iркутскай..." Бiля Байкалу вони купували омулi... Не менш давнi i не менш легендарнi омулi, що стали одною з перлин всеросiйських гордощiв i що купувати ?х тут стало священною традицi?ю. По?зд спецiально зупинявся, i все висипало геть... Зупинка та була не на станцi?, а так, на самiсiнькому березi справдi химерного моря; колiя проходила пiд скелястими урвищами попри саму воду, роблячи дугу навколо Байкалу в кiлькадесят кiлометрiв. Велетенське озеро, обставлене крутими горами, стелилося геть на десятки миль, як фантастичне люстро в блакитнiй оправi лiсистих кряжiв. Як завжди, експрес зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку - змогу не тiльки подивитися на цей нацiональний скарб, а й вмочити пальцi в нього - в те "священне море" та пошпурляти в нього камiнцi. Мешканцi експресу метушились, як сарана на озиминi: все те вдихало емоцi?, айкало, ойкало, плюскоталось у водi i розкуповувало шпарко омулi - вудженi, варенi й соленi, що ?х нанесло сюди тубiльне жiноче населення, либонь, з цiло? округи - з усiх чотирьох берегiв Байкалу. Омулi були свiжi, омулi були й смердючi, але всiх ?х розкуповувано, бо це ж були не звичайнi собi риби-омулi, а священнi риби омулi, - тi?? "омулево? бочки", либонь, що про не? вiд столiття спiвала цiла романiвська iмперiя, а тепер спiва? цiла "широка страна родная", словом, екзотичнi омулi... Кондуктор свистiв, i все те разом з омулями пхалося назад до купе, чiплялося за поручнi... Експрес не рушав доти, доки не чiплявся останнiй пасажир. Провiдники всiх сво?х знали в обличчя i могли здалеку точно устiйнити, чи вешта?ться ще котрийсь по юрбi, а чи сiли всi. Рушили вiд Байкалу, експрес довго смердiв рибою i дуднiв баргузинським та взагалi прибайкальським чи "про"байкальським фольклором. То шукачi щастя ?ли омулi, ревли "Славно? мор?, священний Байкал" i розповiдали та вислухували легенди, трагедiйнi i геро?чнi iсторi?, анекдоти та географiчнi й природознавчi довiдки про те дивне море, в якому вода сто?ть вище, нiж у всiх iнших морях, бо: ..."I ото у днi ? дiрка. I йде та дiрка аж до Льодового океану. А там, як вiдомо, лiд. Лiд тисне на воду - ну, вода й випира? в дiрку, i пре в Байкал, i пiдiйма?ться в морi тiм - у Байкалi... I коли б не височеннi гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть розiллялося i була б бiда... А в дiрку ту плавають риби i звiрi морськi, так дiркою-дiркою - та й у Байкал... Доказiв?!? Прошу: звiдки тут у цiм казанi взявся сивуч або нерпа!? Ага! Отож! Байкал - межи лiсами непрохiдними, межи горами неприступними i вiд найближчого моря за мiльйон кiлометрiв. Тiльки дiрка!.." Дiйсно. Фантастична i дивовижна земля тут! Разом iз змiнами у зовнiшнiм, видимiм свiтi дають себе знати i змiни у свiтi внутрiшнiм, зумовленi змiнами в часi. По?зд йде по паралелях iз заходу на схiд, назустрiч сонцю, i з кожним днем, з кожним географiчним градусом довготи пересуваються ранок, вечiр, нiч - на годину... на двi... на чотири... Бiля Байкалу рiзниця в часi вже на чотири години проти звичного. Здезорi?нтованi пасажири вiдчувають, що щось не гаразд, що щось у свiтi чудне дi?ться, щось з ними ко?ться. Вдень хочеться спати, а вночi - ?сти. В обiд нерви стають млявi, а вночi напада? ентузiазм. Призвича?нi до певного укладу, вони вiдчувають, що зiйшли з рейок. Створився хаос, - однi вибилися зi сну й з апетиту; не могли вже нi ?сти, нi спати, а другi, навпаки, - борюкались, борюкались i вийшли переможцями - спростили сво? життя до тiльки ?сти i тiльки спати, а iншi й ще краще - могли спати i тiльки спати. Але назагал, абсолютну бiльшiсть опанувало безсоння, тривожний неспокiй, хвороблива експансивнiсть i... в деяких геть-чисто застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервовi, чутливi, занепоко?нi сво?м здоров'ям, - вони мацали сво? голови, хвилювалися, ковтали порошки i докучали лiкарям, що, втративши самi спокiй i сон, грали напропале в преферанс, загубивши межу мiж нiччю i днем. Пересува?ться по?зд, пересува?ться час, пересува?ться життя в експресi, а ще бiльше - настрiй. Попри всi тi, зрештою, смiшнi непри?мностi, вiн пiдноситься до найвищого ступня передсмаку чогось надзвичайного, констатуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке здiйснення мрi?. Про те свiдчить кожна хвилина, кожен кiлометр, кожна деталь назовнi. По?зд iде до мети. За Байкалом вони спостерiгали екзотичних тубiльцiв: червоношкiрих бурятiв та бурято-монголiв в Улан-Уде; гордих, вiтрами, сонцем i блиском снiгiв засмалених, бронзових якутiв, подiбних до тих джеклондонiвських iндiйцiв, i таких же бронзових, в нацiональнi стро? убраних якуток в Читi; тунгузiв з гостровухими псами... Китайцiв... "Гуранiв"... По?зд iде Забайкаллям. Розважаючи пасажирiв i пишаючись сво?ю ерудицi?ю, якийсь професор iсторi? - кругленьке пузце, окуляри над волосатою бородавкою i розчепiренi перед носом карти - викладав, як легенду, iсторичну довiдку про перших-найперших каторжникiв Сибiру, про перших-найперших полiтичних засланцiв, що склали тут сво? костi, i саме в цiм Забайкаллi, в цiм найсуворiшiм i найпонурiшiм закутку Схiдного Сибiру. I було ?х дво?, тих пiонерiв: навiжений протопоп Аввакум... Але цей розкольник був другим. А першим був - бунтар i "iзм?ннiк" - "малоросiйський" гетьман на ймення Дем'ян Многогрiшний. Це вони були вiдкривателями i зачинателями тi?? жахливо? сторiнки, першо? сторiнки в епопе? невимовних людських страждань на цiй землi... За ними пiшли чередою безлiч iнших, бiльших i менших, вiдомих i безiменних каторжникiв... Серед них багато славних, оспiваних до того, а особливо пiсля того, нацiональних геро?в цiло? низки народiв... Брязкаючи кайданами, вони вимощували кiстками це гробовище, цю понуру "юдоль розпачу i слiз людських"... Професор розповiдав повiльно, помежи "вiстами", але ерудитно i барвисто, як справжнiй професор iсторi? взагалi, а Сибiру - зокрема. Вiн розповiдав, власне, про те, про що всi знали бодай з тих тягучих i грiзних, безнадiйних i розпучливих каторжанських пiсень, якi становили колись чи це половину всеросiйського нацiонального пiсенного репертуару, та становлять ще й тепер, i що ?х спiвано кожним колись i тепер. Не знали тiльки хiба про того першого пiонера, про того патрiарха каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросiйського з химерним, але таким пiдходящим до ролi каторжанського патрiарха прiзвищем. Поза цим багато було вiдоме. Тi-бо кайдани у кожного з них дiнькали i бомкали з дитинства, розповiдаючи про той Сибiр i про це Забайкалля. Лекцiя професора справила враження. Нiхто тiльки не замислився над тим, як той "iзм?ннiк", той патрiарх каторжанський так мiцно i так широко проторував шлях на Сибiр для всiх сво?х онукiв i правнукiв i тим воiстину заслугову? на пам'ятник десь тут, серед цих голих кряжiв, серед цих забайкальських пустель... У вiкнах миготiв, обертаючись, понурий ландшафт, перерiзаний пасмами скелястих гiр. Вiн пропливав обабiч експресу, вiдстрашуючи сво?ю жаскою iсторичною репутацi?ю. I ось... Нiби зумисна iлюстрацiя до професорово? iсторично? екскурсi?, нiби марево, викликане ним з небуття, з'явився додаток до того ландшафту... Либонь, вони встали з-пiд землi - цiлi тi поколiння каторжникiв, армi? ?х!.. Вони вишикувалися обабiч колi?, вздовж насипу безконечною хмарою i стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки... По колiна в водi i в болотi... У ровах i ямах... - Ребята!!! Сматрi!!! Бамлаг!!! Все кинулося до вiкон. Боже ж мiй!.. Так ось вони!!. Справжнi, реальнi, невигаданi i - незчислимi. Як розгадка болючо? i жаско? та?мницi. Як сама та?мниця, на яку страшно було дивитись... А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою - вимученi, виснаженi... В химерних i страшних бамлагiвських одностроях: в ганчiр'яних шапочках-ушанках i в такiм лахмiттi, що здавалося, нiби ?х рвали всi собаки всього свiту i трiпали всi сибiрськi й транссибiрськi вiтри та буревi?. Стояли i дивились... Проводжали експрес - мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого свiту... Неголенi... Забрьоханi... З хворобливо запаленими очима... Безконечнi лави людей, списаних геть з житт?вого ре?стру, обтиканi патрулями з рушницями i псами... Однi махали руками. Iншi дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки вiн пройде... I не було ?м кiнця, i не було ?м краю... Прокладали шлях, прокладали нову магiстраль, вимощуючи ?? сво?ю розпукою, гатили собою прiрви, й баюри, й провалля... А тепер ось стояли як на парадi. Полтавцi... Чернiгiвцi... Херсонцi... Кубанцi... Нащадки Многогрiшного i нащадки того Аввакума вiльнодумного... Каторжники. Тi, що про них потiм будуть розповiдати легенди й спiвати тягучi, понурi пiснi, такi тягучi, як забайкальськi вiтри узимку... З вiкон експресу нагло починають летiти речi... Спершу вiд паротяга, - як сигнал, - кiлька пачок махорки. А потiм, мов на команду, з усiх вiкон полетiли: цигарки... плитки шоколаду... цитрини, черевики, шматки хлiба, пакунки, завиненi в папiр... - цiла веремiя найрiзноманiтнiших речей. Дiти махали ручками i, пiдхопленi стихiйним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квiти... цукерки... гармонiйки... i плескали з ентузiазмом в долонi, i смiялись радiсно. Люди в бамлагiвських одностроях ожили i кинулись стрiмголов до подарункiв, збираючись купами i топчучи один одного. Над насипом почалась стрiлянина. I, нiби на знак протесту, хтось ошалiло викидав з вiкна експресу все, що трапилося пiд руку: подушку, калошi, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей... Пiдхопленi вiтром, летiли вони i крутились над по?здом, наче голуби на Iорданi, розполоханi стрiляниною. А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням. Грошi ще довго кружляли в повiтрi i летiли слiдом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-пiд землi вставали назустрiч i вже махали руками мовчки, махали, махали, мiшаючись в невиразний сiрий туман. Експрес летiв божевiльне, нестримно. I так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м'якому купе вагона. Це теж екзотика... Але те промайнуло, як марево, i лише на хвилинку затьмарило настрiй у мешканцiв експресу. Новi вражiння, щодалi, то цiкавiшi, щодалi, то екзотичнiшi, вiдсунули те марево геть i стерли. Нiби його й не було. Так, далебi i не було. Лишилося десь там, разом з Забайкаллям, а назустрiч бiгли iншi дива, iншi мiсця i ландшафти, незнанi, небаченi, неопiзнанi. За гуркотiнням i чорнотою тунелiв враз било в очi слiпуче сонце, розгортались дивнi панорами, аж но тяглася рука до гальма "Вестингауза" - до тi?? аварiйно? ручки, щоб зiрвати пломбу i нагло спинити експрес: "Зупинити тут!" - I пiти, побiгти туди... Знову тунелi... Потiм експрес влiтав у нiч, як у суцiльний тунель, i, запалавши вогнями та опустивши фiранки, летiв у фантазiю. Гойдаючись пiд звуки патефонних танго i фокстротiв, гомонячи, вiдступаючи, люблячи й мрiючи, мрiючи, мрiючи... - летiв, миготiв десь у казку. Творив ?? i стремiв у не?, гублячи межу мiж дiйсним i фiкцi?ю, мiж фактами та ?х iнтерпретацi?ю. Гуготiв у не? i був уже ?? часткою - часткою свiту пригод, того царства Арсень?ва, того царства Дерсу-Узала i Амба. * * * В салонi-вагонi було ясно i затишно. В стелi крутились вiяла, оберталися нечутно по горизонталi, творючи лагiдний вiтер. На снiжно-бiлих столиках в такт по?здовi видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне "Бордо" i пиво, коньяк i лiкери, i золотоверховi портвейни - стоять вони купками, не вiдкоркованi, посерединi бiлих обрусiв i гомонять срiбно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються нiжно одна до одно? i до гостей. "Розкрийте, розкрийте нас! Берiть!.." - i смiються, гомонять, пританцьовують. Обабiч пляшок стоять склянi вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тiстечками, - мерехтять, випромiнюючи з бокiв веселку i снопи промiння. Запопадливi кельнери в чорних убраннях, з бiлими рушниками через руку, стоять на чатi. Готовi кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клi?нта... Стiльки вигод! Стiльки трункiв! Стiльки розкошiв!.. Далебi це ?дине мiсце у цiлiй тiй фантастичнiй "шостiй частинi свiту", де можна зустрiти щось подiбне. Стiльки фасону, стiльки шляхетства i багатств i стiльки пiклування про людину. Це лише тут, у цiй екстериторiальнiй державi - у цiм ?кспресi. Тут-бо сво? закони, сво? звича? i свiй режим. Це-бо окремий свiт. Тут-бо iнодi бувають чужинцi - якiсь дипломати, мiнiстри чи гостi з далеких заморських кра?н. Весело видзвонюють пляшки, i мрiйно вихляють вiяла. З обвiшано? скляними призмами люстри лл?ться химерне мерехтливе свiтло, - то призми гойдаються, трiпотять, як сережки, i витворюють свiтляний веселковий танок, випромiнюють спектри... А у вiкнах бiжать вечоровi сильвети, бiжать двома безконечними стрiчками: фiалково-рожевi кра?види, бiлi вершини гiр, облямованi в колiр iндиго долини, фантастичнi сильвети дерев, блокпостiв, будiвель... Гейби два безконечнi кiнофiльми. У салон-вагонi майже порожньо. Вже нема тих аматорiв пива i вин i веселих гутiрок, що виповнювали його перших днiв. В декого вже спорожнiли кишенi, бо всi цi розкошi коштують грошi; iншi вдалися до преферансу i смалять до одурiння десь там, по купе; iншi романсують, саме цiлуються десь у присмерку коридорiв i тамбурiв; iншi накручують румбу... Лише кiлька людей посiдають цей затишок. Бiля крайнього столика при вiкнi сидить бравий майор - чорнобривий, з м'ясистим носом, вiком понад тридцять лiт, - майор ОГПУ - НКВД. Зсунув синiй кашкет на потилицю, розстебнув комiр i попива? червоне бордо, трима? склянку бiля уст, а очi втопив у газету, поставивши ?? сторч. Смокче бордо i чита?-смокче "Правду", студiю? промову вождя, виголошену на черговому з'?здi ВКП(б). Iнодi вийма? олiвець i щось пiдкреслю?, посмiха?ться захоплено, потiм глибокодумно морщить брови, сьорба? бордо i пасе далi вугляними очима по шпальтах газети. Майор вигляда?, як саме втiлення могутностi, сили i гонору сво?? "пролетарсько?" держави. В цiлiм експресi не трима?ться нiхто так гiдно, так незалежно i гордовито, ба навiть трохи презирливо, з та?мничою мiною i незрiвняним почуттям вищостi. Його не зворушують нiякi екзотики, нiякi найексцентричнiшi iсторi?, ба навiть тигри. Вiн не те бачив. Не те зна?. I не те може. Такого полювання, якого вiн сам ? i був майстром, не зрiвняти нi з яким iншим. Коли б всi тi аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда... Диво - це вiн! I легенда - це вiн! Тут - пiд блискучою унiформою - схованi такi речi, що перед ними поблiдли б сам Арсень?в з сво?м придуркуватим Дерсу-Узала, i навiть всi тигри, i навiть у них - у цих останнiх - стало б волосся дуба. I не по екзотику ?де вiн. Вiн ?де на iнше полювання. Дiставши нове призначення, високу посаду десь там, у чорта на зачiпку, вiн ?де перебирати ??, як звичайний обов'язок. Вiн дисциплiнований i точний, i не схильний вдаватись у дрiбницi. Тим часом не марну? часу на теревенi: п'? отак собi бордо i студiю? промову вождя. В другiм кiнцi салон-вагона веселий гомiн, - дзвiн чарок, жартiвливi промови i регiт. Там розташувалась весела компанiя. Зсунули два столи докупи, заставили ?х батареями пляшок, чарками й тарелями i розсiлись уп'ятьох... Дудлять i регочуть... П'ять пройдисвiтiв-скалозубiв, п'ять молодих безжурних шибайголiв, п'ять камарадiв. Отих, типових у цiй кра?нi, молодих людей - "геро?в нашого часу", що ?х так рясно стало, що ?х нiщо нiде не втрима?, що вiчно лiтають з мiсця на мiсце, добре заробляючи, а ще лiпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього... Цi теж такi - прожигателi життя й кишень; може, квалiфiкованi iнженери, а може, й квалiфiкованi лiтуни, а може, те й друге разом. Тi самi, що лiтають по цiлiй цiй "шостiй частинi свiту", по цiм велетенськiм людськiм полiгонi, i нiде не можуть нагрiти собi мiсця i що, якби могли, полетiли б геть ще й по всiх iнших свiтах, та не можуть вилетiти. Один з них - в пенсне i крагах, ще й в модних англiйських бриджах. Його всi величають, не то жартома, не то серйозно, "професором". Другий - у френчi й галiфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, - бiльше за всiх i зухвалiше вiд усiх регочеться та сипле приперченими словами. Лише iнодi раптом урива?, хмурить брови i пiдозрiло позира? навколо спiдлоба. Дво? гуляйпiльцiв, засмалених вiтрами вивуджених десь кримським чи одеським сонцем, м'язистих, дебелих i суворих. А п'ятий - кубанець з Новоросiйська i разом контрабандист з Батума; але про те нiхто не зна?. Четверо з них ?дуть десь аж з Ки?ва разом, ?дуть в те золоте ельдорадо, що десь на другiм кiнцi свiту. Чого? А так! Зiйшлися докупи в Ки?вi, попиячили, вирiшили нагло ?хати - i по?хали. Шукати, де лiпше. Кинули роботу, пiдписали контракти на Далекий Схiд, дiстали пiдйомнi, сiли й по?хали. I ?дуть... А не сподоба?ться - по?дуть назад. Подума?ш - дiла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, i не дадуть собi в кашу наплювати. П'ятий - той, що у френчi й галiфе кольору кави - пристав у дорозi до весело?; безжурно? компанi?. Хлопцi пили горiлку, потiм малагу й портвейни, потiм знову горiлку, а в межичасi дудлили пиво i бавились собi, забувши про цiлий свiт i його околицi... I замовляли страви... Поводились як мiльйонери. - Кельнер! Ще кав'яр!.. Тричi... - Кельнер! Буженину!.. Кельнер мота?ться, зберiгаючи iндиферентний вигляд. Вiн бачив багато, але цi хлопцi бачили ще бiльше, i нiчим вже ?х не здиву?ш, анi заворушиш. "Професор" вже був навiть там, де вони оце ?дуть, i ще й занадто далi, - аж на Чукотцi, бiля самiсiнько? Аляски, над Берiнговою протокою. Це вiн звабив i сво?х колег та й розважав ?х тепер веселими розмовами про смiшнi пригоди та рiзнi дивацькi речi. Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що i в цiлiм експресi. Кельнер пода? буженину. "Професор" бере виделку й нiж i почина? ?? пиляти. Пиля? довго, наполегливо, терпляче. Пиля? зосереджено, але нiяк не може ?? розтяти. - О! Еврика!!. - виголошу? нарештi вiн захоплено, а далi урочисто i глибокодумно, немов з кафедри: - Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собi пiдметки. I наб'ю ?х на чоботи. I напишу на них iм'я сво?, рiк народження i повну адресу. I пiду по тiй благословеннiй землi... I от з'?сть мене тигр. А з'?сть неодмiнно. З'?сть з кiсточками, але цих пiдметок не подужа?! Не втне! О, цих пiдметок не втне!.. Тодi ви ?х, друзi, знайдете, i похова?те мене, чи то пак пiдметки, i вип'?те за мо?, чи пак за ?хн? здоров'я... Кельнер! Зубровки!!. Компанiя голосно регоче. Розгублений кельнер подав "зубровку" i нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посмiхаючись з-пiд насуплених брiв. Але "професор" чемно i воднораз гаряче й цiлком щиро протесту?: _-_ Нi-нi! Що ви, що ви? Я заплатив грошi i так злегка не поступлюсь. Це ж матерiал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Нi-нi... Майор спiдлоба позира? на компанiю, але на нього вже нiхто не зважа?, так нiби його й нема. Вiн кладе газету на стiл i дивиться у вiкно... - Хлопцi! А бачили сьогоднi БАМЛАГ?.. - урвавши смiх i стрiльнувши на майора оком, запиту? котрийсь значуще. - Бачили... - озива?ться один з гуляйпiльцiв понуро i мов з бочки: - Нав-вiть бували, то пак, присутствовали на парадi сьогоднi... Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати! - Чорт вiзьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навiщо вона, i кому вона знадобиться?.. - А чого ж, мо', й знадобиться, якщо там, той... - далi шепiт, павза. I раптом вибух смiху. Майор совга?ться, дивиться у вiкно, хмурить брови i не витриму? - посмiха?ться, ледве опановуючи той мовчазний смiх. "Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то тi, що або вже там бували, або кандидати..." "Професор" мiня? тему: - Увага, увага! Говорить... - зачина? вiн, як з радiо-висильнi: - Говорить... - Адесса-мама... - вставля? френч кольору кави. - Так Одеса-мама... - А Владивосток - помийна яма... - А от до?демо - подивимось. Увага! Хто з вас учив географiю? А iсторiю?.. Добре, виходить, що всi вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилiзе... Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвiти, - розповiм я вам, як Бог сотворив той край, куди ми iдемо. Кельнер, пива!!. I розливаючи пиво в склянки, веселий "професор" авторитетно почина? виклад на природничу, географiчну, а разом i на релiгiйну тему, про те, "як Бог сотворив той химерний край", те золоте ельдорадо, куди вони ?дуть i що в нiм "сам чорт ногу зломить, поки розшолопа?, що й до чого". Отже... ...Вiдомо, що там усе ?. Все, що iсну? у цiлiм свiтi, ? й там, як у музе?, скажiмо. I тварини, i рослини, i все!.. Нема тiльки бананiв та мавп, якщо не числитися з дослiдами Дарвiна, та крокодилiв, якщо вважати за крокодилiв лише те, що плава? у водi десь там поблизу хеопсько? пiрамiди. А решта - все ?. А було так, бачите... Як творив Бог свiт... Хоча владивостоцький турок, що оце розповiдав, приписував цей подвиг Аллаховi, але так уже на цiм свiтi ведеться, що кожен до себе гне i свого генiя попира?. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовiрнi безвiрники i так християни зробили свою корективу... Отже, як творив наш Бог мир, то йшов вiн iз заходу на схiд i розселяв по землi, де що треба за планом. Як той сiвач, нiс вiн у мiшку всяко? тварi i всякого насiння до лиха i розтикав по землi, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфiнпланом небесного комунхоза. Там те, а там те... Так вiн iшов i трудився через усю землю. Iшов i сiяв, iшов i сiяв. I прийшов вiн аж у той край, що грець його й зна де. I зупинився вiн на хребтi Сiхоте-Алiня - гори такi ?. Аж бачить - земля вже скiнчилась, а в нього в мiшку ще до лиха всього ?! Дивився, дивився бог. Вертатись далеко... Так вiн узяв та й висипав геть усе з мiшка тут. - Живи тут!.. Ну, вiдтодi i почалось. I поперло. I погнало! I таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!! I нiхто йому не годен дати ради. "Хiба тiльки турки або запорожцi", - мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожцi? Тому, каже, що так уже заведено на цiй землi - як десь нема кому дати ради, то запорожцiв туди! Або принаймнi ?хнiх нащадкiв. На Кубань? - Запорожцi. На Терек? - Запорожцi. Пiд Петроград? - Запорожцi! I тут - теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли на-посiвся на тих дурних "х а х л i в". Сам бог, як творив цей свiт, то мав саме ?х на увазi. Вiдтодi так воно вже й ведеться... Будьмо ж!.. А кiнчиться хiба аж на нас. Бо на нас - тпрру! - де сядеш, там i злiзеш... Кельнер! Крем-соди !!! Прослухавши лекцiю, хлопцi запивали ?? бiлою; весело цокались, робили додатки до лекцi?, вставки, редакцiйнi змiни. Було весело, було безтурботно. Ось так вони собi розважалися, забувши про все на свiтi i нi на кого не зважаючи. Майор знову занурився в газету i дочитував уже шосту сторiнку, дiйшовши до спортивно? та iншо? всесоюзно? хронiки. До салон-вагона зайшло дво? в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях i в узбецьких - таких модних влiтку - тюбетейках. Сiли бiля крайнього столика, вiдкоркували пляшку пива, п'ють. З нудьги блукають очима по салопу, придивляються до химерно? люстри, прислухаються до смiху i гомону. Дивляться собi на майора, дивляться собi на веселу компанiю... Перезираються. Потiм один вста? i пiдходить до хлопцiв. Спиня?ться напроти того, що в френчi й галiфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивля?ться в нього, а тодi в тишi, що запанувала на хвильку, виголошу? урочисто: - Следуйте за мной!.. Юнак у френчi лiниво подивився знизу вгору i спокiйно взявся знову до пляшки: - Пробачте, ви до мене? - Так, до вас! - Я вас слухаю... - Следуйте за мной! - повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню. - Ого... Чи правильно я вас зрозумiв i чи правильно - чи туди ви втрапили? - Мовчать! - гримнув нагло гiсть у тюбетейцi. Другий пiдiйшов i став поруч, посмiхаючись i прудко бiгаючи очима по компанi? та по салону. - Мовчать!.. - повторив перший погрозливо. - Слухать, коли приказують! Ви заарештованi! Сл?дуйте за мной... - По-перше - я ще не заарештований. По-друге - я не збираюсь поки нiкуди "сл?довать". А по-трет? - то ми ще подивимось, хто i куди буде зараз "сл?довать"... - Юнак помалу звiвся i, стиснувши щелепи, став, пристукуючи обцасом та спершись на спинку стiльця рукою: - Слухай-но... Ти... Чи я п'яний, чи ти п'яний? Чи я осел, чи ти... Ану - вашi документи!!? - раптом випалив вiн до обох зразу. - Ордер на арешт?.. Будь ласка, ордер на арешт!?! - Прошу... - I гiсть у тюбетейцi вийняв з кишенi пiстоля й пiднiс його арештованому до носа: - Ось ордер на арешт. - Браво! - скривився зневажливо юнак. - Але дурню ти! То фальшивий ордер. Такий самий ордер i я маю, прошу, ось... - i одвернувши полу френча, зухвало поляпав рукою по кабурi, що висiла з пiстолем на пасi ззаду. Вмить його пiдбито пiд руку. Завернуто руки методом джiу-джитсу за спину... Але юнак видерся, поваливши стiльцi i збивши з нiг одного з напасникiв. По короткiй, але завзятiй боротьбi його знову скрутили, роззбро?ли... Наробили матюкнi i лементу на повен салон-вагон. Переляканi кельнери товпилися в дверях. У цей час звiвся майор i ступив два кроки: - В чiм справа, граждане?!. Один з тих, що в тюбетейках, пiдлетiв до майора, виструнчився i вiдрапортував щось пошепки... В майора полiзли очi на лоба. - Многогрiшний!?! - Так... - i подав якiсь шпаргалки, фотосвiтлини. Майор навiть не глянув на те все, одвiвши рукою. Вiн протер очi. постукав долонею по лобi i враз люто крiзь зуби вилаявся. Прошипiв страшну лайку осатанiло. Але опанував себе i спокiйно та суворо до тюбетейки: - Звiльнiть... Це ж не той, не вiн... Я того знаю особисто... - Павза. - О, я того добре знаю... Тюбетейка вагалася. Тодi майор з притиском, але тихо: - Що вам наказано!?. I взагалi раджу бути пильнiшими. Хiба вам повилазило?.. Пересвiдчiться в документах, а тодi подасте сво?му начальниковi рапорт. Тюбетейка зблiдла, витяглась у струнку: - Наказано звiльнить... ?сть звiльнить! ?сть подати рапорт начальству! - i повернувся до мiсця баталi?. Там вони вiдiйшли втрьох набiк, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав ?х понурою, босяцькою лайкою крiзь зуби. Йому повернули пiстоль i обiрваний пас. Обидвi тюбетейки швиденько вислизнули. - Йолопи!.. - бурмотiв френч, чiпляючи знову пiстоля ззаду i застiбуючи пас. - Iдiоти!.. Не вмiють чисто "работать". Балб?си!.. - I, нi на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть. Приголомшене товариство якийсь час сидiло мовчки, протверезiвши вiд тако? несподiванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам'ятi. - Анум, хлопцi, - це "професор" нарештi, - може, i у вас там у всiх ззаду по ордеру? Анум лишень... Жарт не вдався. Було нiяково. Пробували ще жартувати, прибували вернути колишнiй прекрасний гумор, отой недавнiй безжурний настрiй, що його так нагло знесло геть. Але нiчого з того не виходило. "По ордеровi", правда, у них бiльше нi в кого не було, але не було й певностi, що пiсля всього тут можна й далi так безпечно гуляти та точити теревенi. "Свiт настав! От свiт, трам-трам-тарарам!!." Мов на команду, хлопцi звелись, - чотири бравих гульвiси, чотири синьооких пройдисвiти, кремезнi, вигартованi вiтрами, негодами та мандрами, злютованi короткою, але мiцною дружбою, що на не? нагло так хтось замiрився; чотири товаришi - шукачi пригод, незнаних кра?н i лiпшо? долi! Налили по повнiй склянцi горiлки. Пiднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усмiхом - просто у вiчi, - i випили за одним духом. Розплатилися з кельнером i розiйшлись. У салон-вагонi залишився сам майор. Вiн ще довго сидiв i пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скронi i нiяк не мiг загальмувати навали тривожних спогадiв, що враз завирували в ньому, зв'язанi з тим проклятим iменем... Це ж той диявол... Це ж той, що вiн з ним пегодеп був дати ради i що стоятиме йому у вiччю все життя, либонь. ...Вiн пригаду? ту виняткову епопею перед двома роками - епопею веденого ним слiдства над одним бортмеханiком та авiаконструктором, приятелем лiтуна Чухновського, - над тим зоологiчним нацiоналiстом, над тим дияволом в образi людини. Брр... Тi? очi з кривавими росинками на вiях, - вони стоятимуть перед ним вiчно... Що вiн з ним не робив!.. Вiн йому виламував ребра в скаженiй лютi. Вiн йому повивертав суглоби... Вiн уже домагався не зiзнань, нi, вiн добивався, щоб той чорт хоч заскавчав i почав ридати та благати його, як то роблять всi... Авжеж! Дивиться виряченими очима - i тiльки. Як каменюка. Спершу зухвало i скажено вiдбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому - слiдчому, а потiм лише хекав крiзь зуби i мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на ряднi, бо негоден був ходити... Вiн уже конав - але нi пари з уст. А тi очi, очi!.. Вони йому отру?ли спокiй i сон, вони йому отру?ли, далебi, все життя. З краплинами кровi на вiях, вони горять на смертельно-блiдому обличчi хворобливим вогнем невимовлено?, безмежно?, тваринячо? зненавистi i дивляться просто в саму душу, пломенiють не клiпаючи... Розп'яли б! Роздерлi? б! У-у, прокляття!.. Оката гримуча змiя!!! Вiн бив межи тi очi, намагаючись ?х геть повибивати. Вiн уже хотiв був ?х повиштрпкувати, та не подужав сам, бо той диявол мав голiафську силу, навiть пiдпливлий кров'ю, навiть в ряднi ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох, але виштрикувати очi при свiдках... Та й не вистачало в нього на те нервiв. Нi таки! Треба було ?х повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться все життя... Дивитимуться... Це ж вiн сказав був напочатку: "Я тебе переслiдуватиму все тво? життя. I всi ми, що тут пройшли... Ми тебе переслiдуватимемо все життя i проводжатимемо тебе до могили, - тисячi нас замучених, закатованих... Ти лягатимеш спати - i не зможеш заснути: ми кричатимемо й ревтимемо отак... Ти матимеш коханку - i не матимеш з нею щастя: ти ?? цiлуватимеш, як злодiй, i не здiбний будеш нею оволодiти, - ми кричатимемо, й ревтимемо, i скавулiтимемо... Ти голубитимеш дружину - i раптом будеш схоплюватися, як божевiльний, вiд нашого лементу... Ти матимеш дiти, але не матимеш радостi, - з дитячих очей дивитимемось ми. Дивитимусь Я! I ти втiкатимеш од них геть... I нiде ти вiд нас не втечеш... Ти зустрiчатимеш немовля сво?, що з'являтиметься на свiт, а ми кричатимемо, кричатимемо..." "Диявол! Чаклун!.. Сволоч!.." Майор рипiв зубами. Може, вiд зайвого хмелю, а може, вiд нервового тремтiння, що йшло, як мороз, поза шкiрою. То знайоме йому, вiдколи вiн попсував собi нерви на тiй роботi... Наливав коньяк тремтячою рукою i жлоктав. А асоцiацi? напирали, як вода крiзь прорвану греблю. ...Наврочив диявол! Пiсля того мовби наврочив. Вiн пригаду? тi задушливi безсоннi ночi, що тiльки йому одному вiдомi. I маячiння в них... Це в нього, що мав нерви, як мотузки, - i маячiння... Вiн боявся, нарештi, сам спати - i одружився. А одружившись, утiкав геть на люди, боявся ночувати вдома... А особливо, як той манiяк утiк з божевiльнi, куди його було запроторено внаслiдок доконаного над ним слiдства. Не дочекався й трибуналу - збожеволiв; i то було при?мно - то був би кiнець. I вiн, майор (а тодiшнiй слiдчий), мав би собi спокiй: з божевiльнi-бо ? лише один вихiд - у могилу. Так нi - втiк! Той манiяк втiк!.. Вiн був зовсiм не божевiльний. Потiм його спiймано. I знову вiн - майор уже - вiв слiдство; сам напросився. Хоч i був уже великим начальником, але цю справу взяв сам до сво?х рук, бо вiдчував, що поки той житиме на свiтi, вiн не матиме спокою. Тож мусiв довести його до точки. I от - трибунал приварив!.. Нарештi приварив, припечатав!!. Здавалось, тепер уже крапка. I на тобi - ма?ш!.. Це ж вiн утiк десь тут, де i його доля кида?... Майор наливав i пив, i повертався думками знову i знову до тих перших днiв знайомства з цим манiяком... В головi, i без того захмелiлiй, гуло, а з чарки - з чарки на нього позирало вже не червоне бордо i не коньяк... Раз йому здалось, що то кров. Вiн вилив ?? геть за вiкно i поставив чарку. Дивився в не?, мовби в очi. В очi, що, загораючись все бiльше, наближались до нього з краплинками кровi на вiях... Запаленi страшною, невгасимою, нелюдською ненавистю... Очi замордовано?, розчавлено?, але не переможено? жертви... Майор трутив стiл i звiвся, похитуючись. - Рахунок!!. Експрес мчав i мчав. М'яко погойдуючись, вiз екзальтованих шукачiв щастя, вiз нетерплячих сво?х пасажирiв туди, в невiдомий, але недалекий вже, омрiяний край, - в царство Дерсу-Узала i Амба. Десь в те дивне золоте ельдорадо. _Роздiл третiй_ _НАВЗАВОДИ IЗ СМЕРТЮ_ Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський пралiс, стояла навколо зачарована. Не шелесне лист, не ворухнеться гiлка. Сорокаметровi кедри, випередивши всiх у змаганнi до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долiшнього хаосу геть, десь пiд небо i заступили його коронами. Там по них ходило сонце i пливли над ними бiлi хмари. Слiдком за кедрами пнулися велетенськi осики та iншi листатi гiганти, що, бувши нижчi за кедри, творили другий ярус. Потiм височенна лiщина колючого горiха, ялини, де-не-де берiзки, берестина, черемха, перевитi лiанами дикого винограду та в'юнкiв, iшли вгору третiм ярусом. А внизу - в четвертому ярусi - суцiльний хаос. Мiсцями густа, мов щiтка, звичайна лiщина, височеннi трави i бур'яни. Поваленi вздовж i впоперек дерева, мов велетнi на полi бою, потрухлi i ще непотрухлi, однi з скрiзними дiрами-дуплами, як жерла небувалих гармат, другi вивернутi з усi?ю системою корiння, що тримали його руба, як стiни або як велетенськi пригорщi зi стиснутими межи пальцями камiнням i землею. Внизу, по землi, слався мох, пообростав усе, що тiльки можна. Внизу було пiвтемно i вогко. Лише де-не-де проривались яскравi сонячнi пасма i стояли, як мечi, уткнутi лезами в землю. Нетрi. Несходимi, незмiрянi. Вони то спускалися схилом униз, то пiдiймалися знову вгору i так зi "становика" на "становик", з кряжа на кряж, як буйне рослинне море, розпливались геть десь у безвiсть. Маленький смугастий звiрок, що сидiв собi навпочiпки на поваленiй кедринi проти сонечка i пильно, з виглядом ученого дослiдника, розглядав торiшнiй грибок, тримаючи його переднiми лапками, раптом нашорошився. Нi. То так щось. В нетрях пану? надзвичайна тиша, як у дивному храмi дивного бога. Лише рябок, засвистiвши, пролетiв з однi?? височенно? кедри на iншу i завмер на гiлцi, мов сучок, нерухомо, опустивши чубату голiвку вниз i витягши шию. Тиша. На поваленiй кедринi тремтiли сонячнi зайчики. Смугастий звiрок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них. Присiдав i дивився вниз. Внизу, пiд кедриною, виходячи десь з бур'янiв i вiтролому i зникаючи знов у бур'янах та камiннiм розсипу, вилась вузенька стежечка, звiринна дорiжка, утоптана за тисячолiття, ?х немало, таких стежечок. А серед них десь й такi, на яких одвiку ще не ступала нога людська. Бурундук зiскочив на стежечку, щось поворожив, пройшовся сюди-туди i враз, тривожно цикнувши, стрiмголов вискочив на кедрину, на пень, звiдти на дубок. Сховався. Визирнув. Знову сховався. Цикнув i завмер, виглядаючи з-за стовбура. Нi-таки, вiн не помилився зразу. Щось таки добира?ться, щось iде стежечкою. Шелеснула суха бирка. Трiснула гiлка. Посипались камiнцi i покотились десь, покотились униз. Щось важко, помалу йшло крутою стежкою на "становик". Занепоко?ний бурундук вискочив вище i зацикав з усi?? сили. Захвилювався. Не знав, з якого боку безпечнiше йому виглядати. Зовсiм захвилювався. Вiн на сво?м вiку багато чого бачив. Вiн бачив i знав усiх звiрiв i знав, як себе тримати при зустрiчi. Знав козуль i зубрiв. Бачив не раз, як перся тут волохатий ведмiдь, як приходили дурнi вепри, толочили всю траву та ламали кущi. Бачив харзу, знав вовкiв i всiх сво?х ворогiв, а особливо тую рись безхвостую i зажерливу. Отож вiн знав усiх сво?х друзiв i всiх ворогiв. Одних споглядав мирно, вiд других утiкав чимдуж. Але такого вiн ще зроду не бачив. Пробi! Тiкати чи не тiкати? Ой лихо... Видряпавшись нарештi на гору, похитуючись i важко дихаючи, стежкою йшла двонога iстота. Обiрвана. Худа, як кiстяк. Волосатi груди ?й ходили ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахмiття. Дiйшовши до повалено? кедрини, гiсть важко опустився на не?, обперся спиною об корiнь, закинув голову i заплющив очi. Помалу обтер рукою пiт. Вiн зовсiм молодий i зовсiм-зовсiм збезсилiлий. Почорнiле обличчя з мiцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобi двi глибокi зморшки сторч мiж крилами брiв, а в зморшках сiль вiд поту. Одна брова тремтить, i вiд того таке враження, нiби брови тi пориваються полетiти. Якусь мить вiн сидiв нерухомо, либонь, сплючи. Враз широко й тривожно розплющив очi й тихенько вiдхилився вiд кореня, - слухав. Тодi знову заплющив очi i притулився до кореня. По якомусь часi вiн облизав спраглi порепанi губи i, не розплющуючи очей, покрутив головою: "Пропаду..." Потiм, зцiпивши зуби, встав i, похитуючись, зробив два ступнi. Але махнув рукою, вернувся до кедрини i знову важко опустився на не?. "Досить... Проклятий, проклятий край... Ху-у! Нема? сил..." Вiн шепотiв без скарги, так, за старою в'язничною звичкою говорити з самим собою. "Ех, голова!.. Все витерпiла ти, все винесла, та от... загиба?ш. I загинеш... Хм..." Вiн посмiхнувся крiзь нiс i зiтхнув байдуже, насупив брови i наморiцив лоба - голова паморочилась. Думки бiгли в гарячковiм безладдi, вiдтворюючи дивовижний шлях. П'ятий день вiн iшов. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, гнав навпростець, ламаючи хащi. Вирвавшись iз пазурiв смертi, вiн летiв, як на крилах. "Воля! Воля!" Широко роздимаючи нiздрi, вiн захлинався нею на бiгу, розривав грудьми зелену стiну. Всi двадцять п'ять лiт в ньому зажили враз, запульсували, напружуючи кожний м'язок, мобiлiзуючп кожний нерв, кожний суглоб. "Виручай! Воля! Воля!" I вiн гнав. Вiн знав, що вiд того залежатиме його бути чи не бути, - вiд того, як далеко вiн встигне загнатися зразу. I коли не ставало сили, досить було йому зупинитися i озирнутись, як в очах ставав страшний привид пережитого i ще страшнiший привид приреченого майбутнього. Тодi сила вибухала раптовим вогнем, i вiн зривався вихором знову. Далi, далi! Скiльки вистачить сил! Ще трохи - i тодi вiн врятований! I тодi подивимось! О, тодi ще подивимось! Вiн чкурне геть за межi цi?? "батькiвщини", геть в Маньчжурiю, Японiю, Аляску, в Китай... Новi кра?, дивнi, незнанi. Вiн об'?де навколо свiту i повернеться додому. Так. Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схiд, а повернеться з заходу. I вiн летiв. Власне, то йому лиш здавалось, що вiн летiв початковим темпом. Насправдi ж вiн уже йшов, i дедалi повiльнiше й важче. Повз. Душа летiла, як сокiл, а ноги, перемагаючи надзвичайнi труднощi, не поспiшали вже, плутались у хащах. Так дерся навпростець, без дорiг. I коли траплялись стежечки, уникав, а йшов просто, як цькований звiр: боявся зустрiчi з людьми. Забрьохувався в росi по самi вуха ранками i був мокрий, як хлющ, але не зупинявся. Сонце i швидкий рух осушували його. Вiн збивав ноги об пеньки й камiння, але не зважав, не вiдчував болю. Загнавшись у вiтроломник, змагався там одчайдушне, зцiпивши зуби, цiлими годинами, обдирав на собi рештки одежi i шкiру до кровi. Лiз через велетенськi стовбури, потрапляв ногами у камiннi розсипи - в раптовi глибочезнi щiлини, невиднi в бур'янi - i нагло падав, аж суглоби трiщали йому. Пiдiймався i йшов. А коли заходила нiч, коли темрява заливала геть-чисто все i ставало так темно, як вiн ще нiколи не бачив, вiн зупинявся i спав, де випадало. В нього не було лi вогню, пi збро?, в нього не було нiчого, навiть шапки й черевикiв, лише напiвзiтлiле тюремне лахмiття, та й те геть обривалось i лишалось шматками на кущах. Першу нiч спав просто на величезнiм поваленiм стовбурi, розпластавшись уздовж, i прокинувся вранцi вiд холодно? роси, що капала з високих вiт йому на обличчя. Другу нiч - десь у ямi, а коли прокинувся, дивився зачудовано на страхiтну брилу, що нависала над ним; вона стояла руба на 5 метрiв заввишки, - цiла стiна корiння велетенського дерева, вивернутого з землею i камiнням. Корiння так мiцно сплелося, що тримало тую землю й камiння мертвим похватом, а коли б воно випустило хоч один такий камiнь, то його б стало на те, щоб прибити вола. Шукав води, пив i йшов далi. Третьо? ночi звалився в купу сухо? трави та бур'яну, кимсь зiбрану в улоговинi. Звiдти щось вискочило з гуркотом i ухканням i подалось геть, ламаючи суччя; вiн збагнув, що потрапив до лiгва якогось страхiтного звiра, але не додумав цi?? думки до краю, як уже спав. Втома. Вiн почав розумiти, що таке втома. Досi нiколи ?? не знав, бувши живучим i витривалим на диво. Спочатку вiн не думав про ?жу. Потiм прийшов голод. Раптовий i лютий, вiн вимагав удоволення, вiн вимагав за сьогоднi i за пропущенi днi. Зразу думалось, що це найпростiша рiч в такiм дивнiм i буйнiм царствi рослин i звiрин, риб i птахiв. Потiм закрався острах. Вiн не мiг знайти нiчого такого, що можна було б з'?сти, проглинути. Тайга не давала йому нiчого. Даремно вiн нишпорив з пильнiстю вченого i з вiдча?м голодного. Нi ягоди, нi якогось овоча, крiм гадючих грибiв, нiчого такого, про що вiн читав, як про звичайнi речi в лiсах. Ба, був ще не час. Могутнi сплетiння винограду не могли йому дати й одного грона. Нiяко? риби в струмках, нiякого звiра, нiяких пташок у тих нетрях. Скiльки вiн iншов - жодно? живо? iстоти не бачив, тiльки iнодi гадюка шелесне з осяяного сонцем гниляка чи каменя. I все. Де ж вiн, той дивний та ще й екзотичний тваринний i пташиний свiт тут? Пустеля! Мовчазна, зелена пустеля. Проте вiн же сполохав раз уночi якусь тварину. Значить, вона ?. Але... чим вiн ?? добув би, коли б i здибав? Зi ста шансiв дев'яносто дев'ять було за те, що його самого заполювало б таке страхiття. Проте страх до нього не доходив, просто не доходив до свiдомостi. Вiн вирвав з землi навмання якесь корiння й гриз, гриз i спльовував. А раз погриз i проглинув щось таке, що йому в очах потемнiло i тiло вкрилося холодним потом; довго блював, пив воду i знову блював, думав, що з нього всi нутрощi вискочать крiзь горлянку. Прокляття! Проте вiдчай не брався його. Дуже-бо багато вiн перетерпiв, щоб ще впадати в вiдчай. Вiн уже мав нагоду безлiч разiв умерти, i це велике щастя, що вiн iде цим зеленим, безмежним океаном. Коли б трiшки, хоч трiшки по?сти, i вiн був би щасливий! Iшов би, плив би цим морем весело i радiв би буйно, як радi? все живе на цiй землi, як тi кедри, що вигналися геть пiд хмари. Нi, вiн не впадав у вiдчай. Лише зцiплював дедалi дужче щелепи i йшов, i йшов. Його гнала вперед надзвичайна впертiсть, сто разiв випробувана i загартована мужнiсть. Вперед, наперекiр всьому! А спокiйний його розум констатував, що все ж таки вiн гине, йде тонюсiнькою гривкою, як лезом меча, межи життям i небуттям. Один подув - i вiн звалиться в чорну безодню. Нi!!! Щось у ньому люто поривалося з само? глибини i пiдкочувалось до горла клубком. Провiв язиком по кривавих, зашерхлих губах i, затискуючи мiж бровами посмiшку, переклав зручнiше голову. В головi наморочилось. Потiм розплющив очi. Спокiйнi й яснi, вони якийсь час дивились просто себе, дивились байдуже. I враз здивувався: навпрост сидiв смугастий звiрок. Теж витрiщив очi i теж дивився на гостя пильно i з цiкавiстю. Цикнув, кивнув хвостиком. Схилив голiвку набiк i цикнув ще раз. "Не ворушиться". Тодi скiкнув униз i зашарудiв десь у бур'янi. По хвилi вискочив знову на дерево, вмостився зручно на гiлцi навпочiпки, сiв, як татарин, ще й в строкатiм халатику, - виштовхнув з рота горiшок i почав його пильно розглядати, тримаючи переднiми лапками. Переконавшись, що горiшок путнiй, почав швидко гризти, розглядаючи тим часом гостя. Швидко-швидко точив щелепками, кумедно випльовував лушпиння i розгладжував, витирав об лапки вуса. А на нього дивилась пара очей, здивованих i жадiбних. До горла пiдкочувалась клубком слина: - Диви! ?сть... Стерво. Мандрiвник помалу, тихенько звiвся. Не спускаючи очей iз звiрка, хижих, запалених раптовим вогнем лютого голоду, почав ледве помiтно пiдкрадатись. "Пiймати". Ним заволодiло непереможне бажання пiймати цей живий шматочок кровi i м'яса. Це ж у ньому його порятунок! Поволеньки, як неживий, приплющивши очi, вiн посувався дедалi ближче, ближче... Звiрок гриз свiй горiшок i нiби не помiчав нiчого... Почав зводити руку. Ближче. Ближче... Уже лишилось тiльки рвучко зiмкнути пальцi, - як звiрка враз нiби вiтром здмухнуло. Вiн зiскочив у траву, впустивши горiшок, i подався, перелякано цикаючи. Мисливець стрибав незграбно за ним, намагаючись притоптати, привалити його травою. Звiрок добiг i гулькнув у дупло велетенсько? колоди. Сховався. Сидiв там мовчки. Мисливець почав люто бити босою ногою в колоду. Вона дуднiла гнилою порожнявою, проте не пiддавалась. Тодi вiн вхопив дебелого замашного сука i почав гатити. Проломив в однiм, проломив у другiм мiсцi - нема, в третiм - нема... Вiн навiть не помiтив, як звiрок давно вже вискочив з протилежного кiнця колоди, вигнався на височезне дерево i перелякано визирав з-за стовбура; почував себе в безпецi, але йому було страшно за домiвку. А домiвка трiщала пiд шаленими ударами, розвалювалась геть-чисто. Кинувши сук, мисливець почав мацати руками в проломинах, - либонь, прибив! Порпався в купах трухлятини. Нема! Раптом рука намацала щось. Загрiб, витяг... Горiхи! Пробував - горiхи! Цiлi. Прекраснi. Одiбранi. I як ?х багато! Пхав ?х у кишенi, вони висипались з дiрок. Тодi загорнув край надiрвано? поли i вибрав ?х туди. Скарб! Цiлий скарб - з добру миску горiхiв. Вiн трощив ?х, мов вепр, а рука мацала далi. Все... А бурундучок з жалем i страхом дивився, як i двоногий розбiйник грабував його комору, i не мiг зарадити. Чи думав вiн, старанно добираючи ще минуло? осенi, всiх професiйних знань докладаючи, носивши ?х в защiчних мiшечках по одному та по два, що така ?х доля стрiне? А розбiйник, розтрощивши колоду, вiдiйшов геть, сiв на кедринi i смакував горiхи. Вiн ?х нищив з блискавичною швидкiстю... Помiтив збоку якусь чудну рослину, вирвав, - нiби часничина. Понюхав - часничина! Покуштував. Здорово! Часничина! Вiн зсипав горiхи на купу i рачки облазив увесь бур'ян навколо. Назбирав кiлька таких часничин, i тодi взявся до горiхiв, додаючи чудернацький часник. Чудесно! Горiхи з часником! Вiн ?в, i обдурений голод помалу вщухав. Повертався спокiй. Поверталась потроху сила. I не так вiд горiхiв, як вiд тi?? надi?, вiд очевидного доказу, що ще не так кепсько. Бурундучок наблизився до колоди, побачив зблизька, яка страшна ру?на упала на його дiм, i, жалiбно цикаючи, сiв засмучений на гiлцi, повернувся до напасника: "Цик-цик-цик!" - скаржився комусь. - Диверсiя, братку! Грабунок!.. Мандрiвниковi повернувся його добрий гумор, i вiн, дивлячись на пограбованого, спiвчував йому: "Грабунок, братку, каюсь. Але що зробиш? Могло бути гiрше, адже правда? Але знай, - з усiх злочинiв, сотворених мною за i життя, - це найбiльший i за це варто прилiпити менi двадцять п'ять рокiв. А то менi прилiпили лихо його зна? за що... Але це, я тобi скажу, було цiкаво! Вони мене везли, берегли як! А я взяв та й утiк! На край свiту завезли, а я взяв та й утiк! Ха-ха!.. Стрибнув у чорну нiч, у смерть, iз скаженого по?зда. Е, це там начальник люту?! Як вiн пiклувався про мене! Берiг! Тiльки но зупинимось де, пiдбiга? до вiконечка, та: - Многогр?шний!.. - Я... - Звать! - Григорiй!.. I не вберiг. Ха-ха!" Ось так мандрiвник сидiв i в доброму гуморi розповiдав бурундуковi, як його везли етапом з Укра?ни на Колиму. Присудили до 25 рокiв каторги i везли десь поховати в снiги. Потiм iз жалем подивився на те, що залишилося вiд горiхiв - на купу лушпиння, пiдтягнув мiцнiше паска, виломив палицю i бадьоро пiшов стежкою. Ще й кепкував iз себе: "Вперед, Робiнзоне! Бог не без милостi, козак не без щастя". Спустившись у падь, напився з тонюнького пiдземного струмочка, i стало зовсiм добре. В тайзi аж наче повиднiшало. Перед очима, по буйнiй яскравiй зеленi, бiгали сонячнi зайчики. Десь реготала вивiрка. Ще ж було зовсiм рано, ще роса мерехтiла на травах, вилучаючи промiння, як найкоштовнiшi перлини. Десь у верховiттях кедрiв шепотiв вiтер, а внизу було тихо i затишно. Iшов стежкою, а очi до всього додивлялися, все обмацували i шукали. Вони шукали, що б iз'?сти. Iнодi сходив зi стежки, пiддурений оманою, i дерся в нетрi, - що то рудi?? I розчаровувався - гниляк! Iшов далi. Стежка пiдiймалась вгору, вилась межи пнями й колодами, перелазила через високе камiння. На стежку нависали трави, гiлляччя. Iнодi доводилось попiд вiттям i крiзь лiани пролазити, мов у темну нору, зiгнувшись. I скрiзь було видно слiди звiрiв. Тут повно звiрiв! I хоч ?х самих не видно, але вiн знав це. Дивно, як вiн цього ранiше не помiчав? Ось бiля кедра поприлипала щетина i шерсть до кори, - терлось щось, щось здоровенне, бо щетина облiпила кору на пiвтора метра вiд землi. Ось кiгтистi лапи здряпували сиру землю на стежцi. Ось вiдбитки-ямочки якiсь, мовби овечка походила. Ось голi, обгризенi, пожовклi костi... Таж вiн тут не сам! Тут повно пожильцiв! Але де вони? Чом ?х не видно нiде? Йшов годину, двi. Стежка йшла вгору та вгору. Хвилеве пiднесення спадало. Страшна перевтома i голод виснажили до краю, i здавалось, що вiн iде знову вiчнiсть. Противний пiт заливав очi, а пiд серцем нудило, i голова йшла обертом. Часто зупинявся, ставав бiля дерева i стояв, заплющивши очi, - слухав, як у вухах дзвонило i нiби молотi? били по черепу. Здавалось, що вiн нiколи не добереться до перевалу, до вершини. Там, за цi?ю горою, там, далебi, кiнець усiм стражданням. Ну, йди ж!.. Ще раз перемагав себе i йшов. Нарештi вибрався на гору. Тут лiс поступився i гора височiла гола, вся вкрита квiтами. А за нею... Дивний кра?вид вiдкрився його гарячковим очам. Скiльки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими химерними хвилями, що йшли одна за одною: то лiс пiдiймався на кряжi гiр, опускався i знову пiдiймався... Найближчий гребiнь - сизо-зелений, зубчастий. За ним - сизо-фiалковий: лiворуч, скiльки оком сягнеш, i праворуч тягся ламаний контур. Потiм - сизо-голубий... Голубий... I все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама. Могутня в сво?й красi i... страшна. Його нiколи не перейти i не подужати, не випливти з цього жахливого океану. Мандрiвник сiв просто на землю. Стежечка збiгала з гори кудись у нетрi. Але вiн сiв; Тер рукою чоло, мiцно стискав набряклi жили на скивицях. Може, перестане стукати в череп. Це, далебi, пропасниця. Боже, якби йому рушниця! I якби хоч пара сiрникiв! Навколо гудуть бджоли. Вiн сидить, заплющивши очi, i йому зда?ться, що вiн на пасiцi... Це вiн маленький... Прийшов до дiдуся... Пiд велетенською липою iконка Зосими i Савватiя, а навколо вулики-вулики... Стоять дуплянки, мов козаки в брилях, накритi великими, череп'яними покришками. Спiлi шпанки, як дiвоче намисто, як дiвочi губи, мiж зеленим листом. А там черешнi... А жовна клю? десь ?х i гука? до нього: "Ти вже пообiдав?" А друга: "Уже-е!" Дражниться. Дiдусь бiлий увесь - в бiлих полотняних штанях i сорочцi, з бiлою бородою зазира? в вулики, щось ворожить... Дивиться, як рiй полетiв i гуде-гуде... Вiн розплющу? очi: по дивних, рiзнобарвних квiтах справдi лiтають бджоли i гудуть, гудуть, мов на пасiцi. Куди вони летять? Куди вони носять свою здобич?.. Навколо гудуть iншi комахи, пурхають метелики i рiзна мошкара, - хмари ?х. Бджiлки заповзають в рожевi дзвiночки, що вкривають рясно високi стебла (точнiсiнько, як рожi, тiльки дрiбнi!), порпаються там, потiм здiймаються i летять десь. Але куди? Годi в цьому хаосi перестежити. Сонце слiпить очi, а в них i так плавають барвистi кола. Мандрiвник схоплю?ться, - тут десь недалеко ? житло! Це ж i стежка туди. Йти туди! Це ?диний порятунок. А там що буде. I вiн, спотикаючись, iде. Стежка зводить вниз i знов у нетрi. Йшов до полудня, але не здибав нiякого житла, навiть натяку... Нi, далебi, цi?ю стежкою зроду-вiку не ходили люди. Це звiрi протоптали ?? за тисячолiття, подекуди вибили ?? глибоку на пiвметра в м'якому грунтi, а на каменях вичовгали i виковзали у долоню. Зате стежка вивела його до рiчки. Бистра гiрська, завширшки з Ворсклу, рiчка текла, петляючи в нетрях. Чути було, як булькотiла вода навколо камiння, що рясно стирчало у нiй. А десь вона ревла (порiг, либонь) невпинно, однотонно. Змучений мандрiвник сiв на дрiбне камiння i простяг ноги у воду. Потiм лiг горiлиць. Було при?мно, аж здавалося, що ноги п'ють воду жадiбно i вона поступа? по жилах вище, вище i заспокою?, i втихомирю? бiль у м'язах та суглобах. А як ноги напились, тодi повернувся навпаки, - лiг лицем до води i вмочив спраглi губи. Вода кавкала в горлянцi, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потiм проповз аж до половини в воду i занурив голову, плечi i груди. Вилiз i знову лiг горiлиць. Дивився в прозоре i до болю син? небо. Потiм заплющив очi й задрiмав. Сонце пекло немилосердно... Аж враз схопився i сiв нагло. Очi йому були широко витрiщенi й безтямнi: - На ем?!. Многогрiшний!.. Я зараз... Я одягаюсь... Йому приверзлось... Будь воно тричi прокляте!.. Його беруть на допит. "Я зараз..." Та до свiдомостi дiйшов плюскiт води та шум порогiв, i привид зник. - Ху-у! Погано, брат. Кепськi тво? дiла, Робiнзоне! Почав зводитись. I враз очi упали на щось межи камiнням. Боже мiй! Сквапно простяг руку i вхопив дивну знахiдку. Нiж! Мисливський нiж. Власне, пiхви, з яких стирчало iржаве рукiв'я ножа. Пiхви напiвзiтлiлi, i рукiв'я аж позеленiло, але, Боже мiй! Це ж, може, рятунок. Проте видобути ножа було не так легко. Не пiддавався i сидiв у пiхвах, мов прирiс. Потер рукiв'я об пiсок, обмив, потер полою, - рукiв'я засяяло мiдяними, олив'яними та костяними кiльцями, що були нагнатi одне до одного. Добре. Далi взявся до пiхов. Злегка стукав об камiнь, розхитував, мочив у водi i кiнець кiнцем видобув ножа. Нiж був зовсiм iржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо чудесний нiж! Важкий i загонистий. Двадцять хвилин - i нiж блищав. I хоч був рябий, мов вiспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножiв нiде нема? бiльше, як цi мисливськi ножi. Це не просто собi нiж, це зброя, i неабияка. Для того й рукiв'я у нього зроблене з тяжкого металу та костi, щоб був важкий i не схибив у слушний час. Мандрiвник радiв, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це вiн тут лежав мiсяцi, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. I дочекався... Тепер мандрiвник не квапився. Найперше - нiж мусить бути гострий. Тож сидiв i гострив його об камiнь. Пробував на волос i далi гострив. Аж поки нiж став, мов бритва. Гаразд. По цьому направив пiхви, почистив, пiдстругав, полагодив каблучку i ланцюжок, щоб чiпляти до пояса. Тодi засунув ножа в пiхви, надiв на мотузку, що була замiсть паса, i пiдперезався. Зовсiм добре! Вiдтак, озбро?вшись, пiшов через рiчку по камiнню. Може, той бiк буде гостиннiший. За рiчкою, продираючись на стежку, сiк ножем верболiз, стинав гiлки, що заважали просто йти, - шукав ножевi застосування. А нiж гострий же, як бритва! Надибавшi? зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у не?, мов у люстро. О, нiж мусить дiяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорнiле обличчя. Боже мiй! I мати б не впiзнала. Тим-то й доля його цура?ться. Голитись! Примостившись на каменi i перемагаючи бiль у суглобах та у всьому тiлi, вiн почав голитись. Може, життя покраща?. Дивився у воду, як у люстро, i шкрiб ножем намочену щетину. Бере! Лiпше, анiж було голитись склом у в'язницi... Потiм умився i глянув у "люстро". От, зовсiм молодий юнак. Боже, скiльки змiн вiдтодi, як бачив себе востанн? голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дiвчат з розуму. Шкода молодостi, шкода втраченого безповоротно того, що вже нiколи, нiколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... I тi прямовиснi зморшки межи бровами, i крилатi брови, заломленi уперто... Великi очi горiли мов у божевiльного. "Та-ак, мандрiвнику! З такою пикою тiльки в нетрях i жити та живих i мертвих полохати. При таких лiтах - i така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефiстофеля. Ну ж засмiйся! Будь веселiший. Життя перемiниться..." Але життя не змiнилось. Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправдi посувався, мов тiнь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Нiж бiльше не ставав у пригодi. Нiяк не ставав. Спершу вiн стинав ним гiлочки знiчев'я, а потiм засунув у пiхви i не виймав. В руцi не вистачало сили. А надвечiр сили зовсiм покинули його. Край. Лiг голiчерева пiд височенними кедрами, тягуче-важко i глибоко зiтхнув, нiби випустив дух, поклавши голову на корiнь, i так лежав. Згодом витяг помалу ножа i поклав коло себе. По хвилi намацав i переклав ножа зручнiше. Ще зiтхнув глибоко-глибоко. "Так... Кiнець..." Думки плуталися у головi, що була немов гарячим оливом наллята. "Який пак сьогоднi день?.. А, шостий... Ну, це ще здорово... Коняка б уже здохла... А якби я був конякою - було б лiпше?.. Шостий... Так... Але Бог за шiсть день свiт увесь сотворив... i цi нетрi теж... Атож..." Чорна павза. I знову: "Шостий день... Оце й б вiн - останнiй, уже зовсiм останнiй день мого життя... А ще б трохи..." Проте це вже така собi, млява думка. Не хотiлось рухати нi рукою, нi ногою. Не хотiлось думати. Хотiлось лежати й лежати. Вiчнiсть лежати так. I хай шумлять високi кедри. I нехай розповiдають пiд синiм небом хмаркам удень i зорям уночi, як один хоробрий i смiливий... I хай слухають вивiрки... Як один хоробрий i смiливий п'ять разiв перемiг смерть, видерся з пащi дракона i, гнаний буйною радiстю, донiс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов - смерть... Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак... Пробив нетрi грудьми i лiг тут, мiж корчами, донiс свою голову аж сюди, за кiлька тисяч кiлометрiв, аж на край землi... I дзвенять кедри... Нi, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвiночками в гаях, синiми волошками зорi? в полях, бризка? водою на Ворсклi... на Днiпрi... Ге-ен... I смiються, смiються дзвiнкi дiвочi голоси, i скачуть луни лугом, горою... Пахне терпкий-терпкий чебрець пiд бором... Вiн лежить на гарячiй печi i дивиться, як горить лампада i мерехтять образи пiд королiвськими рушниками. А мати крутить веретено i сну? тонюньку-тонюньку пiсню: ...Мати ж моя пава, Тепер я пропала, Що ти ж мене туди дала, Де я й не була... Мати ж моя вишня... Мати ж моя вишня... Хтось у ньому, непокiрний i бунтiвливий, хоче пiдвести йому голову, але вона не пiдводиться. То ?? держить .йому тутешнiй волохатий бог, лютий, скупий i ненажерливий; насiда? на груди i не да? вже йому дихати... А мати схилилась близенько-близенько... Раптом - що це?! Вiн розплющив очi. Стукiт?.. Пострiл! Вiн зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокiрний у нiм пiдводить його. В вухах дзвенить. Знову пострiл! Пострiл як грiм! I враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дiвочий: - Грицьку!!! Жахливий крик молодостi, що ?? вхопила зубами смерть: - Грицьку!!! Вiн шпарко схоплю?ться на ноги. А Боже мiй! Мерщiй!.. Кида?ться чимдуж, точачись, плутаючись у бур'янi, поспiша?, поспiша?. Знову крик. Близько... Напружуючи рештки сил, вiн виламу?ться на галявину. Ось!.. Величезний чорний ведмiдь, ставши на заднi ноги, намага?ться схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камiнням, люто вiдбивалась прикладом рушницi. Ось вiн! Це вiн, волохатий, безжалiсний i грiзний бог нетрiв. Ага! Пожираючи потвору гарячковими очима i нiчого не бачачi?, як манiяк, пiшов на не? всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала нiж... Ведмiдь хапнув повiтря, кинув жертву i, ревнувши, повернувся на нового ворога всi?ю тушею, посунувся на нього бiлою плямою "нашийника"... Людина в розколинi тихо, по-дитячому, скрикнула... Нiж з диявольською сплою пiрнув у бiлу пляму, в самiсiньку горлянку i повернувся там упоперек. Мандрiвниковi очi, трiумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всi боки кров, заливаючи бiле, i ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднiм одягу звiролова, простоволоса, i кинулась до нього... Це останн?, що його погляд встиг побачити. Мить - i сили враз залишили його, в очах потемнiло, i вiн повалився на землю пiд волохатою, чорною масою, як нiч накрила його... Тiльки десь у пiдсвiдомостi ще якусь мить бринiло здалеку-здалеку: "...Мати ж моя пава... Мати ж моя вишня..." I замовкло. Як iскра, заллята водою. * * * Мiсяць, що зiйшов над хребтами лiсистих кряжiв, стояв, мов вогненний щит, низько прибитий до брами в новi кра?, в невiдомi свiти. Вiн здавався живим - то яснiв, то темнiв, надимаючись. То обличчя! То обличчя великого духа - демона невiдомого, несходимого "Далеко". Воно то хмурнiло, то яснiло i знову хмурнiло, червонiючи, - з долин, з улоговин, з мiжгiр'?в пiдiймались тумани i хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намiтками - чи як хвилi бавовни, чи як зiгнатi вiтром снiги... Над падями, над проваллями, над становиками безкра?ми i покрученими, над тайною нетрiв стояла iмла, проснована тьмяним, червоним баговинням. Зацокали пiдкови... По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черiдкою. I стали. Рушницi через плече. Витягнутi ши?. Ворушаться в сiдлах. Маячать, як китайськi тiнi на тьмянiм екранi. - Батьку! - це дзвiнкий, молодий голос. - Ну, як?.. - Добре... - це бас. - А пiдтягнiть-по попругу, злiзьте котрий... Дво? метнулися з коней... А в того третього щось упоперек сiдла... Як давнi запорожцi десь на козацькiй могилi, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сiдланi конi вимальовуються до дрiбниць, прядуть вухами, пирскають i хапають губами бур'ян. - Треба поспiшати. Це молодий, швидко пiдтягши попругу i дослухаючись до кладi, що впоперек сiдла. - Вже? Ну, з Богом, дiтки. - А ми не збились? - Бог з тобою... Дво? птицями вилетiли на коней. Враз всi зiрвались з мiсця i поскакали черiдкою. Гейби привиди чи гiрськi духи на тьмяному тлi. Проскакали, промигтiли рушницями, процокали пiдковами... i щезли. Тиша зiмкнулася знову. Напружена i зрадлива тиша нетрiв. Десь нагло розiтнувся далекий рев. Лютий i страшний. I покотивсь, покотивсь. Урвавсь... Гавкнуло десь iз другого боку, так само хижо i тужно... Закричав спросоння глухар... Зрадливi звуки, прита?нi шелести.