------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   ЧАСТИНА ПЕРША

   Роздiл перший

   ДРАКОН

   ...Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум'ям i димом,  потрясаючи  ревом
пустелi i нетра i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон.
   Не з китайських казок  i  не  з  пагод  Тiбету  -  вiн  знявся  десь  з
громохкого центру кра?ни "чудес", вилетiв з чорного пекла землi  людоловiв
i гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащi Сибiру... Через
грiзний, понурий Байкал... Через дикi кряжi Зайбакалля...  Через  Становий
хребет, - звивався над ним межи скель i шпилiв...  Високо  в  небi,  сiючи
iскри й сморiд, летiв i летiв у безмежнiй ночi.
   ...Палахкотiв над проваллями... Звивався над  прiрвами...  Пролiтав  iз
свистом спiраллю над диким бескиддям i нагло зникав десь у надрах землi  -
занурювався, як вогненноокий  хробак,  зi  скреготом  i  хряском  у  груди
скелястих гiр, свердлив ?х з  блискавичною  швидкiстю,  розсипаючи  iскри.
Зникав... I раптом вилiтав  з-пiд  землi  далеко,  мов  пекельна  потвора,
потрясаючи реготом  нiч.  Пряв  вогненними  очима,  зойкав  несамовито  i,
вихаючи хвостом, як комета, летiв i летiв...
   I розступалися скелi, маючи  тiнями.  I  розбiгалися  злякано  сосни  й
смереки, кидаючись урозтiч. Заскочений нагло сохатий  (лось)  прикипав  на
галявинi, спаралiзований  жахом,  а  далi  зривався  й,  ламаючи  ноги  та
обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть.

   I гнали у безвiсть луни, мов духи  гiрськi,  -  розлiтались  по  горах,
стрибали в провалля, ховалися в нетрях... За ними летiв дракон.
   То не фiктивна потвора з на?вних  китайських  казок  i  не  легендарний
дракон Далай-лами. Нi, то реальний, то ?дино реальний,  справжнiй  дракон,
найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум'яка, анi  сам
Юрiй Переможець не в силi б його подолати. На сталевих лапах, з  вогненним
черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла.
   Шiстдесят коробок-вагонiв  -  шiстдесят  суглобiв  у  дракона.  Спереду
вогненноока голова - велетенський двоокий  циклоп  -  надпотужний  паротяг
"Й.С." (Йосиф Сталiн). Ззаду - такий же надпотужний паротяг "Ф.Д." (Фелiкс
Дзержинський). На тендерi прожектор - довгий вогненний хвiст. Бiля кожного
вагона - щетина багнетiв.  На?жився  ними  дракон,  мов  ?жак...  Нi,  мов
дракон! I гнався зi скреготом.

   Шiстдесят суглобiв у дракона - то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з
них повно проглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь загратованi дiри
дивилися тоскно грона мерехтливих очей, - дивились крiзь темряву  десь  на
утрачений свiт, десь туди, де лишилась кра?на, осяяна сонцем, де  лишилась
Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi  рано  одтято?,  де  лишилася
мати... родина... дружина... Мерехтiли грона очей i летiли десь у  темряву
чорну, у прiрву. Ними натоптане  черево  вщерть  у  дракона.  I  тягне  ?х
циклопiчний "Й. С.", i пiдпиха? ?х демон "Ф.Д.".
   В цiлому ж - то ? е т а п , то ? "ешелон смертi", - етапний ешелон ОГПУ
- НКВД.
   Дракон.
   I мчить вiн без зупинки,  хряскотить  залiзними  лапами,  несе  в  собi
приречених, безнадiйних, змордованих, - хоче замчати ?х у безвiсть, щоб не
знав нiхто де i куди, - за тридев'ять земель, на край свiту,  мчить  ?х  у
небуття. I нема того Кожум'яки... I нiхто-нiхто ?х не визволить i  вже  не
вряту?, i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почу? про них.  Нiч.  Чорна,
безмежна нiч.
   I вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожира?  очима  все
перед себе i мете услiд вогненним хвостом - фосфорить ним  по  шпалах,  по
нетрях, обмацу? слiд за собою, - чи не тiка? хто?

   Iнодi бахка? пострiл... другий...  То  вартовому  ввижа?ться  зрада  чи
втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiля? навмання у метушливi
тiнi смерек i стовпiв.
   I хоч нiхто при такому скаженому летi не змiг би зiскочити живий, i хоч
нiхто при такiй охоронi та при таких запорах не змiг  би  видертись  геть,
але... Вартовий мусить бути пильний,  "бдiт?льний".  То-бо  ?  його  "д?ло
ч?стi, д?ло слави", то-бо його "д?ло добл?стi i г?ройства".
   А може, йому самому  страшно,  може,  йому  моторошно  на  хвостi  цi??
диявольсько? комети, i вiн пiдбадьорю? себе пвстрiлами  у  чорну  зрадливу
нiч, в фосфоричнi блиски позаду, в веремiю рухливих тiней i плям.
   Утiкають кiлометри - десятки... сотнi... тисячi... Утiкають назад лiси,
i пустелi, i пасма гiр,  i  безлiч  рiк  та  тьмяних  озер.  Пролiтають  з
грюкотом мости, семафори, тунелi, - все утiка? назад. А дракон все  летить
i летить - у невiдоме, вперед, у  чорну  сибiрську  нiч,  на  край  свiту.
Перетина? меридiани. Опису? гiгантську параболу  десь  по  сорок  дев'ятiй
паралелi, карбу? ?? вогненним приском, гейби комета. Б'?  по  чорнiй  iмлi
вогненним хвостом, зiхо-дить ?дучим димом та смородом i реве, реве...

   Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап,  цей  дивовижний
ешелон смертi, - спецешелон ОГПУ - НКВД.  Вiн  -  один  з  багатьох  таких
ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху пiч i  крiзь  ще
глухiший Сибiр, оповитi та?мницею...  Не  просто  та?мницею,  а  та?мницею
державною оповитi вони. Обставленi  багнетами,  устаткованi  прожекторами,
женуть вони десь у та?мницю  ж,  непроглядну,  як  сам  Сибiр  чи  як  тая
сибiрськая нiч.
   Фантастичнi  i  реальнi,  дивовижнi  аксесуари  нерозшифровано?  жаско?
легенди - та?мничо? легенди про зникнення душ.

   На окремих пунктах ешелон зупиня?ться. На мить, на коротку  мить.  Тодi
по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон,  i
стукають палками в залiзо - чи не проломлено де?! Чи  нема?  диверсiй?!  I
так само бiжать аргати по  боках  ешелону,  перестукуючи  стiни  -  чи  не
зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра  на  державу,  закон  i
порядок, рятуючись вiд того закону втечею!?

   Бо ж "д?ло слави, д?ло  ч?стi",  дiло  ?хньо?  "добл?стi  i  г?ройства"
довезти цей етап до призначення, - до тi?? прiрви, що десь утворилася i що
?? вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не  можуть  нiяк
загатити.
   I тодi ж так само вздовж ешелону пробiга? начальник етапу. Вiн  вибiга?
десь вiд "Й.С." i, задерши голову, стурбовано мчить очима  вiд  вагона  до
вагона, - чогось шука?. Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично
закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них "на сорок ч?лав?к iлi  восемь
лашад?й", i нарештi коло середнього вагона зупиня?ться. Вiдсапу?ться якусь
мить. А тодi, задерши голову до загратовано? дiри, владно  гука?  в  гроно
мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до грат.

   - Многогрiшний!!

   Обличчя зникають.  Гроно  мерехтливих  крапок  розсипа?ться.  Натомiсть
з'явля?ться одна пара таких же самих, з  глибини  вагона  наближа?ться  до
грат, а голос понуро, нiби з могили, вiдповiда?:

   - Я...
   - Звать!?.
   Павза. I повiльно, тяжко й так само понуро:
   - Григорiй!..
   Начальник якусь мить мовчки вдивля?ться в двi мерехтливi цятки.  Потiм,
заспоко?ний, оберта?ться i йде назад.

   Двi цятки наближаються до грат i миготять, проводжаючи.  Блiде  обличчя
прикипа? до залiза. А голос, виходячи десь  з  нутра,  десь  з  пекельного
клекоту серця, вибуха? крiзь зцiпленi зуби:

   - Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!..

   I знову люто, розпачливо:

   - Бережеш-ш-ш?!?

   Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмiшкувато:
   - Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Велико? честi доскочив. Сам  великий
начальник не ?сть i не спить - все прибiга? з поклоном...
   Третiй понурий голос, потiшаючи:

   - Нiчого... Одбудеш всi сво? двадцять п'ять - станеш маршалом.  Ех-х!..
- i раптом вибуха? зливою страшних, нестерпних прокльонiв, -  в  закон,  в
свiт, пекло i в самiсiньке небо...

   Ешелон зрива?ться i летить далi.

   В грюкотi колiс зрина? пiсня, важка, бурлацька. I нароста?, нароста?...
   Вона почина?ться з одного голосу - з  того  голосу,  що  говорив  "Я...
Григорiй!..". Понурий i  глибокий,  вiн  почина?  пiсню,  нiби  вiддираючи
стьожку вiд серця:
   "Та забiлiли снiжки... Забiлiли бiлi... Ще й дiбровонька..."
   Кiнчаючи рядок, мелодiя завмира?, губиться  в  грохотi  колiс,  ось-ось
загубиться. Тодi другий голос, як  побратим,  враз  пiдхоплю?  ??,  мiцно,
дерзко:

   "Ще й дiбровонька!.."

   I разом з першим на повнi груди:

   "Та й заболiло тiло бурлацьке? бiле... ще й голiвонька..."
   Два голоси - два друзi. До них долуча?ться третiй.  Пiсня  б'?ться,  як
птах у домовинi. А далi, вириваючись геть з тi?? домовини, з  того  черева
драконового, покриваючи грюкiт i вищання колiс, тая  пiсня  в  три  голоси
здiйма?ться на крила, вилiта? назовнi i летить слiдом, шуга? i б'? крильми
над спиною дракона.
   Вартовий оскаженiло б'? колбою в стiну вагона:
   - Адставiть п?снi!!!

   I гатить колбою рушницi щосили, пересипа? грюкiт фантастичною лайкою:
   - Ад-стт-а-вi-i-iть!!.

   "...Ще й голiвонька... та нiхто не заплаче по бiлому тiлу..."
   Вартовий переста? бити у стiнку, не в силi обiрвати пiсню. Мелодiя  все
бiльше ста? потужною, кипить, виру?...

   По?зд летить зi скреготом i гулом, i, може, то не пiсня вже,  може,  то
йому в цiм вирi скреготу i шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись
i самим спiване; може,  то  по?зд  свистить  i  гуде,  може,  грюкотять  i
клекочуть колеса; може, то вiтер  сибiрський  гуде  стоголосо...  Вартовий
обiйняв рушницю i так сто?ть, важко спершись спиною об стiнку...

   "Та тiльки заплаче, тiльки зарида? товариш його... товариш його..."
   Хмари ?дучого диму  лоскочуть  нiздрi,  душать  за  горло;  диявольским
реготом реве "Й.С.".
   "Ой, брате мiй, брате, - товаришу рiдний... може, я й умру... Може, я й
умру..."
   Повiнь незмiряно? туги, чи гнiву, а чи понурого  смутку...  В'?ться  та
пiсня над драконом, стелиться над торами, б'? крилом пiд колесами.  А  вiн
?? рiже, вiн  ??  чавить,  вiн  ??  роздира?  на  шмаття,  замiта?  рештки
вогненним хвостом i летить, летить.
   А за ним тягнуться двi кривавi,  двi  безконечнi  смужки,  -  миготять,
вилискують... Двi  жилки  висотанi  з  пiснi,  нi,  з  серця  висотанi,  -
простяглися аж ген-ген i тягнуться слiдом. З вiтчизни втрачено?  тягнуться
слiдом за тим серцем, висотуються з нього, набряклi кров'ю;  напнулись  до
безкраю i нiяк не можуть урватись.
   "...Може, я й умру... може,  я  й  у  мру...Та  зроби  ж  менi,  брате,
товаришу рiдний, з клен-древа труну..."

   По?зд вривався в тунелi i скажено просовгувався  крiзь  них,  як  набiй
крiзь люфу гармати, намагаючись зiтерти пiсню i кривавий слiд за собою, та
не одставала пiсня i не уривалися кривавi жилки.

   Миготiли сильвети гiр... Приамурськi  нетрi...  Сопки  i  кряжi  Малого
Хiнгану...  Роз'?зди...  Блокпости  i  станцi?.  Запобiгливi  семафори  ще
здалеку пiдiймали руки i злякано брали "на караул" - йде етап!! ще здалеку
дзеленчали попередливi сигнали в блокпостах:

   - Йде е т а п!..

   Все розступалося, i вiн пролiтав зi свистом i ревом, цей привид.
   По якомусь часi ешелон знову зупинився... Знову бiгли аргати  по  дахах
вагонiв... I знову бiг начальник етапу й спинявся бiля середнього  вагона,
задерши голову:
   - Многогрiшний!!.

   - Я...
   - Звать?!.
   - Г р и г о р i й!..

   Начальник вертався назад, а його  проводжали  двi  мерехтливi  цятки  i
здушене, щодалi, то розпучливiшим гнiвом наснажене:
   - Бережеш-ш?!. С-с-собака!..

   Так повторювалося на кожнiй черговiй  зупинцi.  I  пiсля  кожно?  ново?
зупинки в начальника було все менше хапливостi, а в його  тонi  все  менше
тривоги.  Вiн  уже  запитував  насмiшкувато,  а  наостанку  ще  й  додавав
глузливо: "Малад?ц!"
   Ешелон-бо доходив сво?? мети.

   I так само з кожною новою зупинкою все бiльше було розпуки  i  гнiву  в
отiм: "Бережеш-ш!?" i все бiльше сарказму та пекельно? ненавистi  в  отiм:
"С-с-собака!!." Все бiльше було  туги  i  безоглядно?  рiшеностi  на  щось
надзвичайне у власника того понурого голосу i тих мерехтливих очей. Клекiт
зборкано?, але  не  зламано?  i  не  упокорено?  волi,  що  проривався  зi
стиснених щелеп, не вiщував нiчого доброго.
   Тим часом ешелод доходив сво?? мети.

   Вiн  уже  мчав  по  iнших  широтах,  круто  повернувши  на  пiвдень,  i
прогримiвши над широченним Амуром. Вiн iшов  туди,  де  кiнча?ться  земля.
Пролiтав через кряжi iнших гiр, полохав iншi, ще не баченi нетрi, проходив
останнi безконечнi тунелi... Днями було  видно,  як  красувалась  i  цвiла
земля, розливаючись морем квiтiв. По них блукали розпучливо  очi  тих,  що
мали щастя припасти до грат... Обрi? були заставленi  сизими,  фiалковими,
синiми  пасмами  гiр  та  гребенястих  лiсiв.   Блакитнi   широкi   долини
розстелялись  i  крутились  казково,  вкритi  буйними  травами,   квiтами,
свiчадами озер... Дивна якась, небезпечна, фантастична кра?на. Та не сюди,
не в цю дивну кра?ну мчав ?х дракон. Пориваючись до волi, приреченi  крiзь
грати просували руки, пхали в них очi i лиця, втискались в залiзо, -  тодi
вздовж ешелону лунали пострiли. Та нiхто на  них  не  зважав,  лише  по?зд
припускав ще дужче, ще скаженiше. Не сюди, не сюди везе  вiн  вантаж,  вiн
його мчить до iншо? мети.
   Вночi мерехтiли зорi - мiльйони зiр, змiшуючись з iскрами вiд скаженого
по?зда, а вiд насипу розбiгались  дерева  й  квiти  i  збiгалися  знову  в
химернiм танку за драконом, i вогненнi  вiяла  прожектора  крутили  з  них
веремiю.
   Потiм ландшафт ставав ще дивнiший. Потiм...
   Нагло земля обiрвалась. На п'ятнадцятiй добi шаленого гону раптом земля
обiрвалась.
   Ешелон вилетiв до синього моря i  зi  скреготом  став.  Тяжко  випустив
рештки диму i пари. Став.
   Все. Скiнчилась земля.

   Ешелон дiйшов до сво?? мети. Важко дихаючи i вiдсапуючись  на  кiнцевiй
станцi? Океанськiй, вiн став витрушувати з себе вантаж - викидати з черева
те, що привiз, з усiх сво?х шiстдесяти суглобiв.

   Дивно! Скiльки могло вмiститися люду в цих брудних, рудих  коробках!  I
як вони витримали! Як вони не розпалися?!

   Тисячi! Тисячi обiрваних, брудних, зарослих, як пращури,  i  худих,  як
скелети, людей! I все старих, згорблених. I хоч серед них багатьом по 20 -
25 рокiв лише, але всi вони гейби дiди. Тисячi завинених в дрантя i коци i
так  -  напiвголих,  викинених  з  вiтчизни,  з   родини,   з   спiльноти,
погноблених, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там,
куди ще вони не дiйшли. Ешелон дiйшов до сво?? мети, та не дiйшов ще  мети
етап - оцi тисячi мученикiв.
   Вони купчились отарами, зiгнанi в великi купи, мов  вiвцi,  i,  оточенi
шпалерами варти, тупо дивилися вперед - на сиву пустелю, в заткане  легким
туманом безмежжя.
   Туди стелився ?м шлях - через те море Японське та  й  через  той  океан
Тихий безмежний. Етап iде на Магадан десь. Це ще тисячi кiлометрiв водяною
пустелею до понуро?, невiдомо? Колими а чи й далi.

   Та нiщо ?х не зворушувало i  нiщо  ?х  не  лякало.  Вони  були  тупi  i
байдужi, виснаженi, дивились просто себе  на  воду...  Кияни,  полтавчани,
кубанцi, херсонцi... - дiти iншо?,  сонячно?  землi  i  iншого,  сонячного
моря.
   Варта розiгнала всiх цивiльних  зi  станцi?  i  оточила  мiсцевiсть,  -
пильнувала, тримаючи рушницi i псiв-вовчурiв напоготовi.
   А з вагонiв вилазили все новi й новi  арештанти.  Iнших  тримали  попiд
руки... Вони вже негоднi були йти, i ?х друзi тримали попiд руки, апатично
i байдуже допомагаючи пройти останнiй пруг землi... Може, взагалi останнiй
шмат житт?вого шляху.

   I ось тут нагло зчинився алярм! На самiм кра?чку землi  нагло  зчинився
алярм.
   Коли всi вилiзли i стояли вже на землi, начальник повiв очима  по  масi
людей, а тодi прожогом побiг до вагона, до того середнього вагона:
   - Многогрiшний!!!

   Мовчанка.
   - Многогрiшний!!!

   Мовчанка. Нiхто не вiдповiдав: "Я" i нiхто не  вiдповiдав:  "Григорiй".
Мов ужалений, начальник пiдскочив, вихопив пiстоля i стрибнув до вагона, -
порожньо. Вибiг перед велетенський людський натовп i зарепетував:
   - Ложись!!! - i закипiв брудною, скаженою лайкою.
   Юрба апатично лягла в пилюку ниць.

   - Многогрiшний!!!

   Начальникiв крик  звучав  люто  i  водночас  благальне,  -  не  то  вiн
погрожував, не то вiн кликав, просив. Нема...

   На команду варта заметушилась навколо  порожнього  ешелону  i  по  всiй
територi?. Зi станцi? задзвонили телефони... Стрiльцi та ?хнi пси обшукали
всi кутки, всi дiри й закапелки на станцi?  та  навколо,  -  нема.  Собаки
нишпорили разом iз сво?ми "сотруднiками", накидаючись на випадкових людей.
   Нема.
   Нарештi було знайдено "секрет". Та  не  знайдено  самого  збiгця.  Всiх
лежачих перерахували - всi ?. Нема лише одного. А виявлений  "секрет"  був
такий: у вагонi, у тiм, середнiм, тридцять другiм, знайдено слiди диверсi?
- чотири дошки були двiчi перерiзанi ножем  упоперек.  Над  буфером.  Саме
там, де того наймевше можна було сподiватися. Тiльки арештант, тiльки той,
хто ма? надлюдське  терпiння  i  надзвичайну  волю,  може  проробити  таку
роботу. Тож на те пiшло багато ночей. Тож рiзано, либонь, вiд самого Уралу
i пильно масковано вдень. Потiм  вийнято...  Ясно!  Той  божевiльний,  той
манiяк вистрибнув... Так, вистрибнув на ходу по?зда.
   Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансiв проти одного було  за
те, що вiд нього запинаться самi шматки, але стрибнув.
   - Диявол!.. Диявол!!! - кипiв начальник етапу; берiг вiн - i не вберiг,
пильнував, як ока, - i марно. I душила його скажена  лють.  Ще  одне  йому
було зрозумiло: хтось допомагав, хтось  заклав  знову  дiру  i  замаскував
пильно.
   - Встать! -  гримнув  начальник.  Всi  встали.  Всi  стояли,  похиливши
голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати  очей,  так
раптом i так дивно змiнених.
   - Хто допомагав?!. Мовчанка.

   - Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав!?
   Тихо. Тридцять другий вагон вiдокремили. Бiля 60  людей  стало  окремою
купкою.
   - Хто спiльник?!.

   Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але  в  кожного  тiпалося
серце. Не вiд страху, нi, вiд буйно? радостi. Вiд злобно? радостi та й вiд
гордостi за того "диявола", за того смiливця. Вони  знали,  як  i  де  вiн
стрибнув. Далеко звiдси. Викинувся вночi зi скаженого по?зда.

   Але нiхто не пустив i пари з вуст. ? така солiдарнiсть, ?  такий  закон
неписаний, ? така арештантська мораль, що подiбно? до не? бiльше  нема?  у
свiтi, - мораль упослiджених, святиня арештантсько? дружби.
   Люди стояли байдужi. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти ??
до сиро? землi:
   "Земля тобi пером,  безумний  смiливцю!"  Пригадувались  слова,  киненi
якось ним у темрявi ночi зi стогоном:

   - Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючи? Та з розпукою  крiзь  стисненi
щелепи:
   - Жить!
   - Вiдплатить!!.

   ...Або вмерти.

   По цiлiй масi змарнованих, знеосiблених людей нiби хто струм пропустив.
Геть  скiльки  ?х  тут  стояло  -  в  кожного  сколихнулося  серце.  Давно
розчавлена людська гiднiсть пiдводилась рвучко...  Лиця  обертались  туди,
навад, i виростали крила у тих, хто був  заломився  вже  зовсiм.  А  серця
калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть.  Шепiт  летiв  по
юрбi.
   - Утiк!..
   У смерть, але втiк!..

   Начальник, вiдчуваючи недобре, розмахував пiстолем  -  квапив  тих,  що
йшли до арешту за кару. Решту теж погнали до порту.

   А вже як повантажились на пароплав, як уже всi знали подробицi про того
"диявола", про того юнака, на двадцять п'ять лiт каторги  приреченого,  що
переступив "трибунал" i вистрибнув у смерть зi скаженого по?зда,  -  люди,
стоячи на чардаку i вiдпливаючи в сиву  пустелю,  оберталися  обличчям  на
захiд - дивились-дивились широко вiдкритими очима...

   Прощались iз  землею,  прощались  iз  усiм.  А  ввiччю,  либонь,  стояв
вiдтворений образ того, хто не здався, хто лишився  таки  там.  Образ,  як
символ  непокiрно?  i  гордо?  молодостi,   символ   тi??   волелюбно?   i
сплюндровано? за те Вiтчизни...
   Пароплав канув у сивiм туманi. А за ним поснувалась легенда про гордого
сокола, про безумного смiливця...

   Недосказана легенда про нiкому не  вiдомого,  гордого  нащадка  першого
каторжанина Сибiру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрiшного.

   Тим часом по всiй Транссибiрськiй магiстралi  i  по  всiх  прикордонних
заставах  летiла  телеграма-блискавка  про  втечу   i   розшук   страшного
державного злочинця, з пiдкресленням важливих прикмет:  "Юнак  -  25  лiт,
русявий, атлет, авiатор тчк... Суджений на 25 рокiв  тчк...  На  ймення  -
Григорiй Многогрiшний"

   _Роздiл другий_
   _СВIТ НА КОЛЕСАХ_
   Поблискуючи  нiкельованими   ручками   м'яких   купе,   сяючи   яскраво
освiтленими вiкнами, тим же маршрутом по Транссибiрськiй  магiстралi  йшов
iнший експрес, - так званий "Тихоокеанський експрес нумер один".
   М'яко погойдуючись, як у мрiйному вальсi, пишаючись шовком  фiранок  на
вiкнах, мерехтячи люстрами, котився вiн, нiби разок блискучих  коралiв,  i
миготiв емалевими девiзами на боках вагонiв:  "Н?гор?ло?  -  Владiвосток".
Вiз, заколисуючи, екзальтованих пасажирiв десь в  невiдомий  i  вимрiяний,
казковий край, в дивне золоте ельдорадо.

   Межи пасмами блакитних гiр, повз легендарний Байкал, проходячи  ген-ген
в нiчному небi через височеннi перевали  Станового  хребта,  вiн  пролiтав
мовби жмут метеорiв, блискотiв  межи  зiр.  Спускався  в  долини  i  знову
пiдносився, бився над стiнами урвищ, крутивсь, як блискуча спiраль,  чудом
тримаючись на скелястiй моза?цi.
   Це найлiпший  i  наймодернiший  експрес  в  СССР;  найкомфортабельнiший
експрес у так званiй робiтничо-селянськiй державi. Мавши маршрут майже  на
пiв земно? кулi, маршрут "Н?гор?ло?  -  Владiвосток",  тобто  вiд  понуро?
Прибалтики i до берегiв Японського моря, маршрут на 12 тисяч кiлометрiв  i
стiльки ж назад, вiн був до того вiдповiдно пристосований i  устаткований,
-  до  комфорту  i  вигод  в  безперервнiй  десятиденнiй  мандрiвцi.  Чудо
цивiлiзацi?, вершок людсько? вибагливостi i фантазi?.
   Радiсний  i  святковий,  сповнений  вщерть  життям   i   дзвоном,   цей
першокласний люксусовий експрес  плив,  нiби  окремий  свiт  мiж  свiтами.
Дрiботiв, вихиляючись, прицокував, мовби  панна  в  танку  закаблуками,  i
мерехтiв, мерехтiв.
   У м'яких купе мрiйно i затишно. Заставленi квiтами, набитi  валiзами  i
патефонами, осяянi свiтлом рiзнокольорових абажурiв,  вони  були  заселенi
експансивними i горластими мешканцями рiзного вiку й статi. Цiлий  експрес
був набитий ними, творячи окремий свiт - свiт на колесах, i в той  же  час
вiдтворюючи копiю тi?? фантастично?  "шосто?  частини  свiту"  -  копiю  в
мiнiатюрi, лише трохи причепурену i розгальмовану.

   ...Iнженери i авiатори, ударники i так лiтуни, партробiтники i туристи,
колгоспнi  колективiзатори  i  радгоспнi  бюрократи,   рацiоналiзатори   й
iндустрiальнi авантюрники, прокурори i розтратники, потенцiальнi злодi?  й
iмпотентнi  фарисе?...  Цивiльнi   i   вiйськовi...   Працiвники   органiв
"революцiйно? законностi"  i  контрабандисти...  I  лiтнi  "вiдповiдальнi"
панi?, i ексцентричнi, але так  само  "вiдповiдальнi"  панни,  чи  то  пак
"товаришки" панi i  "товаришки"  панни  з  коханцями  й  без  коханцiв,  з
портфелями i без, з партстажем i без...  Закоханi  "кiшечки"  i  ще  бiльш
закоханi "котики"... Вiдповiдальнi вiдрядженнi i безвiдповiдальнi рвачi та
дезертири, з партквитками i без, з дисциплiнарними стягненнями i без...

   ...Експансивнi вiдкривателi  давно  вiдкритого  i  зухвалi  рекордсмени
давно перейденого. Шукачi карколомних  пригод,  а  ще  бiльше  карколомних
кар'?р. Шукачi щастя i довгих карбованцiв. Аматори довгих вiдряджень i  ще
довших чисел в банкових чеках, передбачених К 3 О Том ("Кодекс  Законов  о
Труд?").

   Аматори красного письменства в межах "КЗОТ", "Колдоговору" та  "Карного
Кодексу".
   Знавцi прикладно? географi?, теплих посад, курортiв i залiзничних мап.
   Аматори Дуна?вського, Маркса i преферансу...
   Словом -  цвiт  робiтничо-селянсько?  iмперi?  у  всiй  його  величi  i
багатогранностi.
   Все те рiзне вiком, фахом, статтю  i  уподобаннями,  але  все  тут  ма?
спiльну рису - рису шукачiв чогось i збiгцiв кудись, - рису шукачiв  щастя
i збiгцiв у невiдоме.
   Все те вирвалось з однi?? остогидло? дiйсностi, з одного кiпця свiту  i
мчить на зламання карку в iнший, утiкаючи вiд всього i женучись  за  всiм,
утiкаючи  вiд  прикрого  вже,  а  може,  й  проклятого,  i   женучись   за
благословенним, за ще незнаним, небаченим,  неопiзнаним,  але  прекрасним,
привабливим.
   Рису б ту можна назвати лихоманкою. Так, лихоманкою хворобливого гону в
напiвсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну кра?ну, в  якесь
ельдорадо, десь туди, де ще ?х не було.

   Риса та ? спiльним  знаменником  для  всi??  цi??  маси  людей  -  маси
мандрiвникiв, що заселяють цей оригiнальний свiт на колесах.
   Проте для бiльшостi з них те "кудись" було досить сконкретизоване. Вони
?дуть на ДВК, що десь там,  на  другiм  кiнцi  свiту,  на  берегах  Тихого
океану. I там той дiйсний, справдi казковий свiт. I там те справжн? золоте
ельдорадо, що про нього стiльки чуто, читано, мрiяно i передумано.
   Ось туди все це й мчить. Мчить без вiддиху  i  без  оглядки.  Котиться,
погойду?ться, дрiботить експансивно.  Мерехтить  над  прiрвами,  перелiта?
мостами, заходиться смiхом  i  зойка?  над  проваллями,  пролiта?  тунелi,
зажмурившись, - i жи?...
   Жи?  реальним  i  напiвфантастичним,  але  безжурним,  рожевим  життям.
Веселковим,   напруженим.   Як   той   метелик-одноденка...    Любиться...
Свариться...  Одружу?ться...  i  розлуча?ться...  I  фантазу?,  вигаду?  i
вiрить, загубивши грань мiж реальним i фiкцi?ю.

   Химерний  екстериторiальний  свiт!  Свiт  блаженно?  незалежностi   вiд
будь-якого "спец"- i "проф"навантаження, вiд будь-яко? "спец"-, "проф"-  i
"парт"дисциплiни, вiд шипiння примусiв i начальникiв, вiд безконечних черг
за калошами i безконечних "чергових зборiв" у цехах, на  службi  i  вдома.
Свiт iдеально? свободи i повно? вiдсутностi диктатури, якщо  не  брати  до
уваги диктатуру кохання та переступленiм влади кондуктором. Свiт пригод  i
романтики, свiт поцiлункiв i преферансу, фантастичних  iсторiй,  небувалих
подiй, трансформованих призмою екзальтовано? фантазi?.

   Свiт благословенно? свободи, куплено? за готiвку разом iз плацкартою.
   Мелькають днi i ночi, i знову днi,  i  знову  ночi.  Утiкають  лiси,  i
пустелi, i гори... Утiка?  десь  цiлий  свiт,  розпливчастий  i  туманний,
нереальний свiт, поставлений шкереберть.

   Повз нього пливе  цей  -  конкретний,  напружений  i  намагнетизовапий,
осяяний блакитним, рожевим, зеленим сяйвом вибагливих абажурiв, заслонений
газовими фiранками, наснажений коханням i поривами, озвучений  патефонними
фокстротами i румбами... А над усiм - Арсень?в! Ах-х, Арсень?в!..
   О Арсень?в!.. Вiн  бог  цiлого  цього  експресу,  цiлого  цього  свiту.
Володар дум i сердець. Вiн пану? тут, як нiколи не панував  там  -  у  тiй
неймовiрно казковiй, вiдкритiй ним кра?нi, що зробила його iм'я девiзом  i
прапором всiх мандрiвникiв i всiх - ось таких -  конкiстадорiв.  О  Колумб
заамурсько? i надамурсько? голубо?  галiле?!!.  Вiдкриватель  дивовижного,
герой i  переможець  непереможного,  спiвець  i  автор  найекзотичнiшо?  i
найфантастичнiшо?  кра?ни  у  свiтi,  -  росiйського,  чи  то  пак   тепер
сов?тського, Клондайку. Нi, iнтернацiонального  золотого  ельдорадо,  куди
навiть жиди погнали "добровiльно-примусово", зрадивши  Палестину,  творити
свiй Бiробiджан. Його аксесуари, екзотичнi аксесуари тi??, вiдкрито?  ним,
екзотики панують тут i живуть поруч iз усiма  мешканцями  розкiшних  купе,
салон-вагонiв, тамбурiв i коридорiв. Переселились з тi?? кра?ни  i  живуть
тут - проводжають цих мандрiвникiв, як чичероне, туди, до себе в  гостi...
Дерсу Узала i тигри... Женьшень, Уссурi i тигри... Манзи i тигри...  Фанзи
i знову тигри, тигри, тигри... Тигри над усе i над усiм! З усiх дивогiдних
аксесуарiв тi?? дивогiдно? кра?ни, що  володiють  серцями  цих  бiльших  i
менших Пржевальських, бiльших i  менших  Колумбiв  та  Нансенiв,  -  тигри
найдивогляднiший i найфантастичнiший аксесуар. Ними наповнений  цiлий  цей
експрес. Вони блукають по ньому  з  хмарами  диму  i  румбами,  викликають
ентузiазм i викликають тремтiння в колiнах та солодкий холодок не в одного
з цих хоробрих шукачiв щастя, сильних емоцiй i справжньо? екзотики.
   Вони панують в уявi кожного, як  символ,  як  страш-нпй  i  привабливий
образ тi?? невiдомо? землi, куди вiн так легковажно вирушив i  оце  мчить,
мов на весiлля. Тигри... З них  починаються  всi  розмови  i  на  них  всi
розмови кiнчаються. Вони беруть  участь  у  преферансi  i  в  пиятиках,  у
плiтках i навiть у коханнi.
   - А чи ви чули... Раз бубни! То... чи ви читали, як на Н-ськiй  заставi
недавно тигр украв стiйкового?

   - Та що ви!.. Раз черви... Ну, i як!!?
   - Два пiки!.. Го-го - занiс, мов кошеня...
   - Боже мiй... Пас!.. Боже мiй...

   Або:
   - Ух, ти моя смугаста кiшечко!.. - це  коханець  до  любки,  ластячись.
Сусiдка навпроти робить великi очi i пошепки до друго?:
   - Добра менi "кiшечка"! Вiд Уралу змiнила четвертого  коханця...  Це  ж
тiльки вiд Уралу! А до Владивостока?!  Апетит,  прости  Господи.  Смугаста
тигрище, а не "кiшечка"!!!
   У коридорi пара похiдних коханцiв туляться одне до одного, дивляться  у
вiкно i мрiють-мрiють:

   - Ах, який я щасливий!.. Ми за?демо десь далеко-да-а-леко в тайгу...  I
там, в нетрях, серед квiтiв i пралiсу я збудую  затишну  хатинку...  Я  ??
зроблю такою... такою...
   - Обережно, порвеш запонки...  Ах-х!  Як  чудесно...  А  ти  не  бо?шся
тигрiв?..
   - Ну-у! Я маю... Я везу двi рушницi "Зарева" i повну валiзу набо?в,  ще
й бiнокль, ще й компас... Ми будемо дивитися, дивитися...
   - Ох-х!.. Який ти... Який ти герой!!.
   Або:
   - Чого ви на мене витрiщились, мов тигр!?.
   Або:
   - А скажiть,  будь  ласка"  в  Хабаровську  можна  ходити  по  вулицях?
Безпечно? Чи ? мiлiцiя?!!

   - ?... А що?
   - Та я читала, що ще недавно тигри там гуляли по вулицях i крали людей,
ба навiть коней. Чи правда?

   - Правда.
   - Боже мiй! - i до чоловiка з iстеричною  розпукою:  -  Казала  тобi!..
Казала ж!.. Пропадай вiн пропадом той Де-Ве-Ка! Так нi. "По?дем,  по?дем".
Пiдйомнi  йому!..  За  вiддаленiсть  йому!..  Мало  йому!..  Мало  йому!..
Висiдаю! На першiй же станцi?  висiдаю!  Досить  з  мене  тво?х  фантазiй!
Досить з мене кров пити!..
   - Ну, заспокойся... Ну,  душечко!..  -  потiшав  розгублений  супруг  -
якийсь, може, бухгалтер, яко?сь, може, "Союзриби" або "Союззолота". -  Ну,
ми не по?демо до Хабаровська, ми по?демо на...  на  Сахалiн.  Еге  ж!  Там
довкола вода, i та сатана туди не перепливе.
   Або: сп'янiлий шукач сильних емоцiй, наслухавшись страшних iсторiй  про
ведмедiв, що завертають людинi волосся з шкiрою на  очi,  про  тигрiв,  що
хапають  людей  по  квартирах  i  навiть  "бiля  самiсiнького  кiнотеатру,
?й-бо!", пiсля надцято? чарки впавши в фiлософський жаль до себе:
   - Оттак... Жи?-жи? чоловiк... I п'?... I було йому  добре...  Нi,  ?де,
пх-х-ха?ться... Гiк... I раптом - нема! О! I  нема!..  Якась  дурна  кiшка
буде носити його, як мишу... Кондуктор!!!


   Тигри. Страшне божество, смугасте шкiрою, а ще  смугастiше  репутацi?ю.
Всемогутнiй "Амба", славнiший за самого Арсеньева i екзотичнiший за все на
свiтi. Володар дум i об'?кт молитовного екстазу та жаху не тiльки  в  того
на?вного Дерсу Узали, а й в цiлого цього екстериторiального свiту.
   З тиграми мiг змагатися хiба лише тiльки  женьшень.  З-помiж  усiх  тих
надзвичайних аксесуарiв  потрясаючо?  екзотики  з  тиграми  мiг  змагатися
тiльки женьшень - чудесний корiнець, могутнiй талiсман, мiфiчний i  одначе
реальний плiд уссурiйського ельдорадо, оточений ореолом всеазiйсько?,  нi,
всесоюзно?, якщо не всесвiтньо? слави. Навiть папороть,  що  цвiте  в  нiч
проти Iвана Купала по цiлiй ?вропейськiй лiтературi, з усiма скарбами,  що
вона ?х береже, з  усiм  комплексом  легенд  i  казок,  блiдне  перед  тим
магiчним женьшенем.
   Сама його назва - саме те двоскладове слово набуло магiчно? сили i  вже
вiдмолоджу? старикiв, зроджуючи в них надiю, що ще не все втрачено, змушу?
хвилюватись старечi серця, якi вже давно одвикли реагувати  на  такi  собi
опуклi бюсти й iншi принади, на малиновий дзвiн острогiв i далебi  юнацькi
бiцепси; провоку? старих кавалерiв на хлоп'ячi вибрики i донжуанськi пози,
а молодих доводить до  гарячки,  -  виснаженi  надужиттям  по  тамбурах  i
пiвтемних закапелках, вони  гарячкове  маячать  тi?ю  хвилиною,  коли  той
чародiйний женьшень буде вже па-рештi до  ?хнiх  послуг...  I  не  в  силi
дочекатись цi??  благословенно?  хвилини,  тягнуть  свою  "кiшечку",  свою
"ципочку", уявивши, ба навiть вiдчувши досить виразно, що той женьшень уже
в них вступив i зараз буде робити чудеса...
   О Арсень?в!.. Чи думав ти,  що  станеш  отаким-о  могутнiм  промотором,
таким рушi?м отако?-о маси людей, пiдiймаючи i пориваючи ?х на надзвичайнi
дiла та ще й женучи ?х уперед, в ту химерну, казкову кра?ну? Ось туди,  де
ти пообморожував ноги й легенi, де ти, врештi, в бiдi  та  злиднях,  серед
страхiтливих пригод i азiатських  турбот  дочасно  склав  сво?  бурлацькi,
ревматичнi костi.
   Чи думав ти, що пiсля смертi станеш таким промотором,  таким  володарем
дум  i  сердець  прекраснооких  панянок  i  ?хнiх  мамунь  та  папунь,   i
одчайдушних шибайголiв, i навiть п'яниць, i навiть бухгалтерiв,  i  навiть
старих геморо?дальних кооператорiв?!. Що поженеш ?х за тридев'ять  земель,
за незчисленнi пасма гiр, несходимi простори пустель i нетрiв  з  родичами
та "со чадами" завойовувати, опановувати i посiдати той - вiдкритий  тобою
- свiт, той опоетизований Клондайк i заразом едем... Так, едем,  де  росте
виноград i клюква, коркове дерево i - якщо вiрити тобi -  полярна  береза,
живе субтропiчний барс  i  гiмалайський  ведмiдь,  ще  й  полярний  "урсус
арктос" на придачу; шляхетний олень i  снiжний  горал;  тендiтний  ?нот  i
сестра гi?ни - росомаха тощо... Край - як гарячкова фантазiя  п'яного,  як
маячiння божевiльного.
   Витвiр космiчного жарту, а чи плiд космiчного катаклiзму. а чи то  плiд
всесвiтнього  гумору.  Край  парадоксiв.  Симбiоз  субтропiчного   раю   i
сибiрського пекла...
   А експрес летiв i летiв, поспiшаючи,  приспiвуючи,  пританцьовуючi?  на
гладеньк й дорозi.
   I летiли,  переганяючи  його,  серця  i  думи  всiх  тих  екзальтованих
конкiстадорiв. Вирушивши з мiсця - десь з Таганки чи  з  Сухаревки,  з-над
харкiвсько? Лопанi, з ки?всько? Шулявки,  з  ленiнградських,  одеських  та
iнших всесоюзна баюр, - видершись  з  нудьги  i  прози  всесоюзних  буднiв
соцзмагання та одтявши все те одним  махом  бiля  двiрця,  вони  всiли  до
по?зда найдальшого рейсу i нiби наново почали жити.  Наново  жити,  наново
любити i наново прагнути. Гнанi геть з метою i без мети, вони кинулись, як
у вир головою, туди, вперед, у невiдоме. I те невiдоме почало вдиратися  в
?хню свiдомiсть вже з перших же днiв далi - бiльше, стверджуючи,  що  вони
таки ?дуть туди, де все не так, де все iнакше, де зовсiм iнший свiт.
   Мiнялисьсь кра?види, мiнялись настро?; мiнялась флора, люди, обрi?. Все
вражало новиною, щораз, то  чудовiшою.  За  Уралом  спостерiгали  снiг  на
вершинах гiр... У Вятцусi спостерiгали в натурi той  фольклор,  що  звикли
його бачить в столичних крамницях народно? творчостi.

   I купували його скiльки хотiли тепер: купували гармонiйки  i  гармонi?,
свистiлки i сопiлки, купували вибагливi дрiбнички -  дерев'янi,  паперовi,
глинянi,  ликовi,  розмальованi,  випаленi,  рiзьбленi   генi?м   вятсько?
росiйсько? цивiлiзацi?. I тi  дрiбнички,  i  тi  гармонiйки  та  свистiлки
одразу змiнили декоративний  i  вокальний  стиль  цiлого,  можна  сказати,
експресу. Стиль ?вропейський зазнав цiлковито? поразки, переможений стилем
вятським.  Все  в  нiм  цвiло  i  пишалося  iстинно  народним  мистецтвом,
шедеврами  всiх  вятських  кустпромiв,  -  кошиками,  капцями,   валiзами,
ведмедиками i паяцами, гребiнцями i  збаночками,  сопiлками  i  пiвниками,
балабайками i найхимернiшими iграшками...
   Вокальному ?вропейському стилевi повелося ще гiрше.  "Заткнувся"  увесь
найкласичнiший репертуар, -  експрес  засвистiв,  запищав,  зачиргикав  як
навiжений. Всi тi коники, i сопiлки, i пiвники, i чортики - все те  почало
дiяти, нiби виповiдаючи оте знамените "догнать i перегнать". А гармонi?  i
гармонiйки  ревли  так,  що  витиснули  геть  румбу   i   навiть   рiдного
Дуна?вського, роздираючи вуха i душу не тiльки пасажирам, а  й  станцiйним
диспетчерам та кочегарам. Але нiхто тим не  переймався,  -  все  те  нове,
небачене, прекрасне сво?ю новиною i екзотикою.
   На кожнiй станцi?, де тiльки експрес зупинявся, щось було  нове,  таке,
що ще нiхто не бачив з  них.  Пасажири  вибiгали  геть  з  усього  по?зда,
розхапували всю ту новину, всю ту екзотику i напихали нею експрес.  Сiдали
i мчали далi. Зi смiхом i жартами, з частушками та з  "шiрака  страна  моя
родная", а ще бiльше - просто з виском i галасом.
   Бiля Iркутська вони пнулися в вiкна  i  спiвали  давньо?  каторжансько?
пiснi, тi?? знаменито?, що  ??  знали  всi,  як  гiмн  колишньо?  царсько?
iмперi?: "Дал?ко в стран? Iркутскай..."
   Бiля Байкалу вони купували омулi... Не менш давнi i не менш  легендарнi
омулi, що стали одною з перлин всеросiйських гордощiв i що купувати ?х тут
стало священною традицi?ю. По?зд  спецiально  зупинявся,  i  все  висипало
геть... Зупинка та була не на  станцi?,  а  так,  на  самiсiнькому  березi
справдi химерного моря; колiя проходила пiд скелястими урвищами попри саму
воду, роблячи дугу навколо Байкалу в кiлькадесят  кiлометрiв.  Велетенське
озеро, обставлене крутими горами,  стелилося  геть  на  десятки  миль,  як
фантастичне люстро в блакитнiй оправi лiсистих кряжiв. Як завжди,  експрес
зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку - змогу не тiльки подивитися на
цей нацiональний скарб, а й вмочити пальцi в нього - в те "священне  море"
та пошпурляти в нього камiнцi.
   Мешканцi експресу метушились, як сарана  на  озиминi:  все  те  вдихало
емоцi?, айкало, ойкало, плюскоталось у водi i розкуповувало шпарко омулi -
вудженi, варенi й соленi, що ?х нанесло сюди  тубiльне  жiноче  населення,
либонь, з цiло? округи - з  усiх  чотирьох  берегiв  Байкалу.  Омулi  були
свiжi, омулi були й смердючi, але всiх ?х розкуповувано, бо це ж  були  не
звичайнi собi риби-омулi, а священнi риби омулi, - тi?? "омулево?  бочки",
либонь, що про не? вiд столiття спiвала цiла романiвська iмперiя, а  тепер
спiва? цiла "широка страна родная", словом, екзотичнi омулi...
   Кондуктор свистiв, i все те разом з  омулями  пхалося  назад  до  купе,
чiплялося за поручнi... Експрес не рушав доти, доки не  чiплявся  останнiй
пасажир. Провiдники всiх сво?х знали  в  обличчя  i  могли  здалеку  точно
устiйнити, чи вешта?ться ще котрийсь по юрбi, а чи сiли всi.

   Рушили вiд Байкалу, експрес довго смердiв рибою i дуднiв  баргузинським
та взагалi прибайкальським  чи  "про"байкальським  фольклором.  То  шукачi
щастя ?ли омулi, ревли "Славно? мор?, священний Байкал" i  розповiдали  та
вислухували  легенди,  трагедiйнi  i   геро?чнi   iсторi?,   анекдоти   та
географiчнi й природознавчi довiдки про те дивне море, в якому вода сто?ть
вище, нiж у всiх iнших морях, бо:
   ..."I ото у днi ? дiрка. I йде та дiрка аж до Льодового океану. А  там,
як вiдомо, лiд. Лiд тисне на воду - ну, вода й випира? в дiрку,  i  пре  в
Байкал, i пiдiйма?ться в морi тiм - у Байкалi... I  коли  б  не  височеннi
гори,  що  стоять,  бачите,  як  височенний  казан,  то  море  б  те  геть
розiллялося i була б бiда... А в дiрку ту плавають риби i  звiрi  морськi,
так дiркою-дiркою - та й у Байкал... Доказiв?!? Прошу: звiдки  тут  у  цiм
казанi  взявся  сивуч  або  нерпа!?  Ага!  Отож!  Байкал  -  межи   лiсами
непрохiдними, межи горами неприступними i вiд найближчого моря за  мiльйон
кiлометрiв. Тiльки дiрка!.."
   Дiйсно. Фантастична i дивовижна земля тут!
   Разом iз змiнами у зовнiшнiм, видимiм свiтi дають себе знати i змiни  у
свiтi внутрiшнiм, зумовленi змiнами в часi.  По?зд  йде  по  паралелях  iз
заходу на схiд, назустрiч сонцю, i з кожним днем,  з  кожним  географiчним
градусом довготи пересуваються ранок, вечiр, нiч - на годину... на  двi...
на чотири... Бiля Байкалу рiзниця  в  часi  вже  на  чотири  години  проти
звичного.
   Здезорi?нтованi пасажири вiдчувають, що щось не гаразд, що щось у свiтi
чудне дi?ться, щось з ними ко?ться. Вдень хочеться спати, а вночi -  ?сти.
В обiд нерви стають млявi,  а  вночi  напада?  ентузiазм.  Призвича?нi  до
певного укладу, вони вiдчувають, що зiйшли з рейок. Створився хаос, - однi
вибилися зi сну й з апетиту; не могли вже нi  ?сти,  нi  спати,  а  другi,
навпаки, - борюкались, борюкались i вийшли переможцями  -  спростили  сво?
життя до тiльки ?сти i тiльки спати, а iншi й ще краще  -  могли  спати  i
тiльки  спати.  Але  назагал,  абсолютну  бiльшiсть  опанувало   безсоння,
тривожний неспокiй, хвороблива експансивнiсть  i...  в  деяких  геть-чисто
застрайкували шлунки. Особливо  потерпали  нервовi,  чутливi,  занепоко?нi
сво?м здоров'ям, - вони мацали сво? голови, хвилювалися, ковтали порошки i
докучали лiкарям, що, втративши самi  спокiй  i  сон,  грали  напропале  в
преферанс, загубивши межу мiж нiччю i днем.
   Пересува?ться по?зд, пересува?ться час, пересува?ться життя в експресi,
а ще бiльше - настрiй. Попри всi тi,  зрештою,  смiшнi  непри?мностi,  вiн
пiдноситься  до  найвищого   ступня   передсмаку   чогось   надзвичайного,
констатуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке  здiйснення
мрi?. Про те свiдчить кожна хвилина, кожен кiлометр, кожна деталь назовнi.
По?зд iде до мети.
   За  Байкалом  вони  спостерiгали  екзотичних  тубiльцiв:  червоношкiрих
бурятiв та бурято-монголiв в Улан-Уде; гордих, вiтрами, сонцем  i  блиском
снiгiв засмалених, бронзових якутiв,  подiбних  до  тих  джеклондонiвських
iндiйцiв, i таких же бронзових, в нацiональнi стро? убраних якуток в Читi;
тунгузiв з гостровухими псами... Китайцiв... "Гуранiв"...

   По?зд  iде  Забайкаллям.  Розважаючи  пасажирiв   i   пишаючись   сво?ю
ерудицi?ю,  якийсь  професор  iсторi?  -  кругленьке  пузце,  окуляри  над
волосатою бородавкою i  розчепiренi  перед  носом  карти  -  викладав,  як
легенду, iсторичну довiдку про перших-найперших  каторжникiв  Сибiру,  про
перших-найперших полiтичних засланцiв, що склали тут сво? костi, i саме  в
цiм Забайкаллi, в цiм найсуворiшiм i найпонурiшiм закутку Схiдного Сибiру.

   I було ?х дво?, тих пiонерiв: навiжений  протопоп  Аввакум...  Але  цей
розкольник  був  другим.  А  першим  був   -   бунтар   i   "iзм?ннiк"   -
"малоросiйський" гетьман на ймення Дем'ян Многогрiшний.
   Це вони були вiдкривателями  i  зачинателями  тi??  жахливо?  сторiнки,
першо? сторiнки в епопе? невимовних людських страждань на цiй землi...
   За ними пiшли  чередою  безлiч  iнших,  бiльших  i  менших,  вiдомих  i
безiменних каторжникiв... Серед них багато славних, оспiваних до  того,  а
особливо пiсля того, нацiональних геро?в цiло? низки народiв...  Брязкаючи
кайданами, вони вимощували кiстками це гробовище, цю понуру "юдоль розпачу
i слiз людських"...
   Професор  розповiдав  повiльно,  помежи  "вiстами",  але   ерудитно   i
барвисто, як справжнiй професор iсторi? взагалi, а Сибiру -  зокрема.  Вiн
розповiдав, власне, про те, про  що  всi  знали  бодай  з  тих  тягучих  i
грiзних, безнадiйних i розпучливих  каторжанських  пiсень,  якi  становили
колись чи це половину всеросiйського нацiонального  пiсенного  репертуару,
та становлять ще й тепер, i що ?х спiвано кожним колись i тепер.

   Не знали тiльки хiба про  того  першого  пiонера,  про  того  патрiарха
каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана  малоросiйського
з  химерним,  але  таким  пiдходящим  до  ролi  каторжанського   патрiарха
прiзвищем. Поза цим багато було вiдоме. Тi-бо  кайдани  у  кожного  з  них
дiнькали i бомкали з дитинства,  розповiдаючи  про  той  Сибiр  i  про  це
Забайкалля. Лекцiя професора справила враження.
   Нiхто тiльки не замислився над тим, як  той  "iзм?ннiк",  той  патрiарх
каторжанський так мiцно i так широко проторував шлях  на  Сибiр  для  всiх
сво?х онукiв i правнукiв i тим воiстину заслугову? на пам'ятник десь  тут,
серед цих голих кряжiв, серед цих забайкальських пустель...

   У вiкнах миготiв, обертаючись, понурий  ландшафт,  перерiзаний  пасмами
скелястих гiр. Вiн пропливав обабiч експресу,  вiдстрашуючи  сво?ю  жаскою
iсторичною репутацi?ю.

   I ось... Нiби зумисна iлюстрацiя до професорово? iсторично?  екскурсi?,
нiби  марево,  викликане  ним  з  небуття,  з'явився   додаток   до   того
ландшафту...
   Либонь, вони встали з-пiд землi - цiлi тi поколiння каторжникiв,  армi?
?х!.. Вони вишикувалися обабiч колi?, вздовж насипу безконечною  хмарою  i
стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки... По колiна  в  водi  i  в
болотi... У ровах i ямах...
   - Ребята!!! Сматрi!!! Бамлаг!!!

   Все кинулося до вiкон.

   Боже ж мiй!..  Так  ось  вони!!.  Справжнi,  реальнi,  невигаданi  i  -
незчислимi. Як розгадка болючо? i жаско? та?мницi. Як  сама  та?мниця,  на
яку страшно було дивитись...

   А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною  тичбою  -  вимученi,
виснаженi... В химерних i страшних бамлагiвських одностроях: в ганчiр'яних
шапочках-ушанках i в такiм лахмiттi,  що  здавалося,  нiби  ?х  рвали  всi
собаки всього свiту i трiпали всi  сибiрськi  й  транссибiрськi  вiтри  та
буревi?.
   Стояли i дивились... Проводжали експрес - мерехтливе чудо небаченого чи
давно забутого свiту...

   Неголенi... Забрьоханi... З хворобливо запаленими  очима...  Безконечнi
лави людей, списаних  геть  з  житт?вого  ре?стру,  обтиканi  патрулями  з
рушницями i псами...
   Однi махали руками. Iншi дивились  байдуже,  тупо,  чекаючи,  поки  вiн
пройде...
   I не було ?м кiнця, i не було ?м краю...
   Прокладали  шлях,  прокладали  нову  магiстраль,  вимощуючи  ??   сво?ю
розпукою, гатили собою прiрви, й баюри, й провалля... А тепер  ось  стояли
як на парадi. Полтавцi...  Чернiгiвцi...  Херсонцi...  Кубанцi...  Нащадки
Многогрiшного i нащадки того Аввакума вiльнодумного... Каторжники. Тi,  що
про них потiм будуть розповiдати легенди й спiвати тягучi,  понурi  пiснi,
такi тягучi, як забайкальськi вiтри узимку...

   З вiкон експресу нагло починають летiти речi... Спершу вiд паротяга,  -
як сигнал, - кiлька пачок махорки. А потiм, мов на команду, з  усiх  вiкон
полетiли: цигарки... плитки шоколаду... цитрини, черевики,  шматки  хлiба,
пакунки, завиненi в папiр... - цiла веремiя найрiзноманiтнiших речей.
   Дiти  махали  ручками  i,  пiдхопленi  стихiйним   поривом,   загальним
психозом, що опанував експрес, викидали квiти... цукерки...  гармонiйки...
i плескали з ентузiазмом в долонi, i смiялись радiсно.


   Люди  в  бамлагiвських  одностроях  ожили  i  кинулись  стрiмголов   до
подарункiв, збираючись купами i топчучи один одного.
   Над насипом почалась стрiлянина.

   I, нiби на знак протесту, хтось ошалiло викидав з вiкна  експресу  все,
що трапилося пiд руку: подушку,  калошi,  грамофонну  плиту,  простирадло,
жмут грошей...
   Пiдхопленi вiтром, летiли вони i крутились над по?здом, наче голуби  на
Iорданi, розполоханi стрiляниною.

   А в купе,  упавши  ниць  на  канапу,  хтось  заходився  буйним  плачем,
вибухнув нестримним приглушеним риданням.

   Грошi ще довго кружляли в повiтрi  i  летiли  слiдом  за  експресом.  А
шерегам не було краю. Вони мов з-пiд землi вставали назустрiч i вже махали
руками мовчки, махали, махали, мiшаючись в невиразний сiрий туман.
   Експрес летiв божевiльне, нестримно.

   I так само нестримно текли в когось сльози в замкненому,  м'якому  купе
вагона.
   Це теж екзотика...

   Але те промайнуло, як марево, i лише на хвилинку затьмарило  настрiй  у
мешканцiв  експресу.  Новi  вражiння,  щодалi,  то  цiкавiшi,  щодалi,  то
екзотичнiшi, вiдсунули те марево геть i стерли. Нiби його й не було.  Так,
далебi i не було. Лишилося десь там,  разом  з  Забайкаллям,  а  назустрiч
бiгли iншi дива, iншi мiсця i ландшафти, незнанi, небаченi, неопiзнанi.
   За гуркотiнням i чорнотою  тунелiв  враз  било  в  очi  слiпуче  сонце,
розгортались дивнi панорами, аж но тяглася рука до гальма "Вестингауза"  -
до тi?? аварiйно? ручки, щоб  зiрвати  пломбу  i  нагло  спинити  експрес:
"Зупинити тут!" - I пiти, побiгти туди...

   Знову тунелi...

   Потiм експрес влiтав у нiч, як у суцiльний тунель, i, запалавши вогнями
та опустивши фiранки, летiв у фантазiю. Гойдаючись  пiд  звуки  патефонних
танго i фокстротiв,  гомонячи,  вiдступаючи,  люблячи  й  мрiючи,  мрiючи,
мрiючи... - летiв, миготiв десь у казку.

   Творив ?? i стремiв у не?, гублячи межу  мiж  дiйсним  i  фiкцi?ю,  мiж
фактами та ?х iнтерпретацi?ю. Гуготiв у не? i був уже ?? часткою - часткою
свiту пригод, того царства Арсень?ва, того царства Дерсу-Узала i Амба.
   * * *
   В  салонi-вагонi  було  ясно  i  затишно.  В  стелi  крутились   вiяла,
оберталися нечутно по горизонталi, творючи лагiдний вiтер.
   На снiжно-бiлих столиках в такт по?здовi видзвонювали малиновим дзвоном
пляшки: червоне "Бордо" i пиво, коньяк i лiкери, i золотоверховi портвейни
- стоять  вони  купками,  не  вiдкоркованi,  посерединi  бiлих  обрусiв  i
гомонять срiбно. Перегукуються  з  колесами.  Ваблять  до  себе,  чарують.
Вклоняються нiжно одна до одно? i до гостей.

   "Розкрийте,  розкрийте  нас!  Берiть!.."  -   i   смiються,   гомонять,
пританцьовують.
   Обабiч пляшок стоять склянi вази  з  помаранчами,  цукерками,  плитками
шоколаду, пастилою, тiстечками, - мерехтять, випромiнюючи з бокiв  веселку
i снопи промiння.
   Запопадливi кельнери в чорних убраннях, з бiлими рушниками через  руку,
стоять на чатi. Готовi кинутися на  один  порух  брови,  угадуючи  наперед
кожне бажання клi?нта...
   Стiльки вигод! Стiльки трункiв! Стiльки розкошiв!..
   Далебi це ?дине мiсце у цiлiй тiй фантастичнiй "шостiй частинi  свiту",
де можна зустрiти щось  подiбне.  Стiльки  фасону,  стiльки  шляхетства  i
багатств i стiльки пiклування про людину.

   Це лише тут, у цiй екстериторiальнiй державi - у цiм  ?кспресi.  Тут-бо
сво? закони, сво? звича? i свiй режим. Це-бо окремий  свiт.  Тут-бо  iнодi
бувають чужинцi - якiсь дипломати, мiнiстри чи гостi з далеких  заморських
кра?н.
   Весело  видзвонюють  пляшки,  i  мрiйно  вихляють  вiяла.  З  обвiшано?
скляними призмами люстри лл?ться химерне мерехтливе свiтло,  -  то  призми
гойдаються, трiпотять,  як  сережки,  i  витворюють  свiтляний  веселковий
танок, випромiнюють спектри...
   А  у  вiкнах  бiжать  вечоровi  сильвети,  бiжать  двома   безконечними
стрiчками: фiалково-рожевi кра?види, бiлi вершини гiр, облямованi в  колiр
iндиго долини, фантастичнi сильвети дерев, блокпостiв,  будiвель...  Гейби
два безконечнi кiнофiльми.
   У салон-вагонi майже порожньо. Вже нема  тих  аматорiв  пива  i  вин  i
веселих гутiрок, що виповнювали його перших днiв. В декого вже  спорожнiли
кишенi, бо всi цi розкошi коштують грошi; iншi  вдалися  до  преферансу  i
смалять до одурiння десь там, по купе;  iншi  романсують,  саме  цiлуються
десь у присмерку коридорiв i тамбурiв; iншi накручують румбу...

   Лише кiлька людей посiдають цей затишок.
   Бiля крайнього столика при вiкнi сидить бравий майор -  чорнобривий,  з
м'ясистим носом, вiком понад тридцять лiт, - майор  ОГПУ  -  НКВД.  Зсунув
синiй кашкет на потилицю, розстебнув комiр i попива? червоне бордо, трима?
склянку бiля уст, а очi втопив у газету, поставивши ?? сторч. Смокче бордо
i чита?-смокче "Правду", студiю? промову вождя,  виголошену  на  черговому
з'?здi ВКП(б).  Iнодi  вийма?  олiвець  i  щось  пiдкреслю?,  посмiха?ться
захоплено, потiм глибокодумно морщить брови, сьорба?  бордо  i  пасе  далi
вугляними очима по шпальтах  газети.  Майор  вигляда?,  як  саме  втiлення
могутностi, сили i гонору сво?? "пролетарсько?" держави. В цiлiм  експресi
не трима?ться нiхто так гiдно, так незалежно i гордовито, ба навiть  трохи
презирливо, з та?мничою мiною i незрiвняним почуттям вищостi.
   Його не зворушують нiякi екзотики, нiякi найексцентричнiшi iсторi?,  ба
навiть тигри. Вiн не те бачив. Не те зна?. I не те може. Такого полювання,
якого вiн сам ? i був майстром, не зрiвняти нi з яким iншим. Коли б всi тi
аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда... Диво -  це  вiн!  I
легенда - це вiн! Тут - пiд блискучою унiформою - схованi  такi  речi,  що
перед ними поблiдли б сам Арсень?в з сво?м  придуркуватим  Дерсу-Узала,  i
навiть всi тигри, i навiть у них - у цих останнiх - стало б волосся дуба.

   I не по екзотику ?де вiн. Вiн ?де  на  iнше  полювання.  Дiставши  нове
призначення,  високу  посаду  десь  там,  у  чорта  на  зачiпку,  вiн  ?де
перебирати ??, як звичайний обов'язок. Вiн дисциплiнований i точний, i  не
схильний вдаватись у дрiбницi. Тим часом не марну? часу на  теревенi:  п'?
отак собi бордо i студiю? промову вождя.
   В другiм кiнцi салон-вагона веселий гомiн, -  дзвiн  чарок,  жартiвливi
промови i регiт. Там розташувалась  весела  компанiя.  Зсунули  два  столи
докупи, заставили ?х батареями пляшок,  чарками  й  тарелями  i  розсiлись
уп'ятьох... Дудлять i  регочуть...  П'ять  пройдисвiтiв-скалозубiв,  п'ять
молодих безжурних шибайголiв, п'ять камарадiв. Отих, типових у цiй кра?нi,
молодих людей - "геро?в нашого часу", що ?х так рясно стало,  що  ?х  нiщо
нiде не втрима?, що вiчно лiтають з мiсця на мiсце, добре заробляючи, а ще
лiпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього... Цi  теж
такi - прожигателi життя й кишень; може, квалiфiкованi iнженери, а може, й
квалiфiкованi лiтуни, а може, те й друге разом. Тi  самi,  що  лiтають  по
цiлiй цiй "шостiй частинi свiту", по цiм велетенськiм людськiм полiгонi, i
нiде не можуть нагрiти собi мiсця i що, якби могли, полетiли б геть  ще  й
по всiх iнших свiтах, та не можуть вилетiти.
   Один з них - в пенсне i крагах, ще й в модних англiйських бриджах. Його
всi величають, не то жартома, не то серйозно,  "професором".  Другий  -  у
френчi й галiфе кольору  кави,  елегантний  та,  напевно,  одчайдушний,  -
бiльше за всiх i зухвалiше  вiд  усiх  регочеться  та  сипле  приперченими
словами. Лише iнодi раптом  урива?,  хмурить  брови  i  пiдозрiло  позира?
навколо спiдлоба.
   Дво? гуляйпiльцiв, засмалених  вiтрами  вивуджених  десь  кримським  чи
одеським сонцем, м'язистих, дебелих i  суворих.  А  п'ятий  -  кубанець  з
Новоросiйська i разом контрабандист з Батума; але про те нiхто не зна?.
   Четверо з них ?дуть десь аж з Ки?ва разом, ?дуть в те золоте ельдорадо,
що десь на другiм кiнцi свiту. Чого?  А  так!  Зiйшлися  докупи  в  Ки?вi,
попиячили, вирiшили нагло ?хати - i  по?хали.  Шукати,  де  лiпше.  Кинули
роботу, пiдписали контракти на Далекий  Схiд,  дiстали  пiдйомнi,  сiли  й
по?хали. I ?дуть... А не сподоба?ться - по?дуть  назад.  Подума?ш  -  дiла
того. КЗОТ вони знають, як молитовник, i не дадуть собi в кашу наплювати.

   П'ятий - той, що у френчi й галiфе кольору кави - пристав у  дорозi  до
весело?; безжурно? компанi?.

   Хлопцi пили горiлку, потiм малагу й портвейни, потiм знову горiлку, а в
межичасi дудлили пиво i бавились собi,  забувши  про  цiлий  свiт  i  його
околицi... I замовляли страви... Поводились як мiльйонери.
   - Кельнер! Ще кав'яр!.. Тричi...

   - Кельнер! Буженину!..

   Кельнер мота?ться, зберiгаючи iндиферентний вигляд. Вiн  бачив  багато,
але цi хлопцi бачили ще бiльше, i нiчим вже ?х не здиву?ш, анi  заворушиш.
"Професор" вже був навiть там, де вони оце ?дуть, i ще й занадто  далi,  -
аж на Чукотцi, бiля самiсiнько? Аляски, над Берiнговою  протокою.  Це  вiн
звабив i сво?х колег та й розважав ?х тепер веселими розмовами про  смiшнi
пригоди та рiзнi дивацькi речi.
   Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що i в цiлiм експресi.
   Кельнер пода? буженину. "Професор" бере виделку  й  нiж  i  почина?  ??
пиляти. Пиля? довго, наполегливо, терпляче. Пиля? зосереджено, але нiяк не
може ?? розтяти.
   - О! Еврика!!. - виголошу? нарештi вiн захоплено,  а  далi  урочисто  i
глибокодумно, немов з кафедри:

   - Еврика!.. Я з цього шматка  зроблю  собi  пiдметки.  I  наб'ю  ?х  на
чоботи. I напишу на них iм'я сво?, рiк народження i повну адресу.  I  пiду
по тiй благословеннiй землi... I от з'?сть мене тигр. А з'?сть  неодмiнно.
З'?сть з кiсточками, але цих пiдметок не подужа?! Не втне! О, цих пiдметок
не втне!.. Тодi ви ?х, друзi,  знайдете,  i  похова?те  мене,  чи  то  пак
пiдметки,  i  вип'?те  за  мо?,  чи  пак  за  ?хн?  здоров'я...   Кельнер!
Зубровки!!.

   Компанiя голосно регоче. Розгублений кельнер подав "зубровку" i  нишком
хоче забрати сакраментальну буженину, посмiхаючись з-пiд насуплених  брiв.
Але "професор" чемно i воднораз гаряче й цiлком щиро протесту?:
   _-_ Нi-нi! Що ви, що ви? Я заплатив грошi i так злегка  не  поступлюсь.
Це ж матерiал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Нi-нi...
   Майор спiдлоба позира? на компанiю, але на нього вже нiхто  не  зважа?,
так нiби його й нема. Вiн кладе газету на стiл i дивиться у вiкно...
   - Хлопцi! А бачили сьогоднi БАМЛАГ?.. - урвавши смiх i  стрiльнувши  на
майора оком, запиту? котрийсь значуще.

   - Бачили... - озива?ться один з гуляйпiльцiв понуро i мов  з  бочки:  -
Нав-вiть бували, то пак,  присутствовали  на  парадi  сьогоднi...  Хто  то
викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!
   - Чорт вiзьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навiщо  вона,  i  кому
вона знадобиться?..
   - А чого ж, мо', й знадобиться, якщо там, той... - далi шепiт, павза. I
раптом вибух смiху.
   Майор совга?ться, дивиться у вiкно,  хмурить  брови  i  не  витриму?  -
посмiха?ться, ледве опановуючи той мовчазний смiх.

   "Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то тi, що або вже там  бували,
або кандидати..."
   "Професор" мiня? тему:

   - Увага, увага! Говорить... -  зачина?  вiн,  як  з  радiо-висильнi:  -
Говорить...
   - Адесса-мама... - вставля? френч кольору кави.
   - Так Одеса-мама...

   - А Владивосток - помийна яма...

   - А от до?демо -  подивимось.  Увага!  Хто  з  вас  учив  географiю?  А
iсторiю?.. Добре, виходить, що всi вчили. А не вчили, то ще вчитимете,  ще
й боком вилiзе... Так от,  порядком,  так  би  мовити,  вишколу,  порядком
самоосвiти, - розповiм я вам, як Бог сотворив той  край,  куди  ми  iдемо.
Кельнер, пива!!.
   I розливаючи пиво в склянки,  веселий  "професор"  авторитетно  почина?
виклад на природничу, географiчну, а разом i на релiгiйну  тему,  про  те,
"як Бог сотворив той химерний край", те золоте ельдорадо, куди вони  ?дуть
i що в нiм "сам чорт ногу зломить, поки розшолопа?, що й до чого". Отже...
   ...Вiдомо, що там усе ?. Все, що iсну? у цiлiм свiтi, ?  й  там,  як  у
музе?, скажiмо. I тварини, i рослини, i  все!..  Нема  тiльки  бананiв  та
мавп, якщо не числитися з дослiдами Дарвiна, та крокодилiв,  якщо  вважати
за крокодилiв лише те,  що  плава?  у  водi  десь  там  поблизу  хеопсько?
пiрамiди. А решта - все ?. А було так, бачите...  Як  творив  Бог  свiт...
Хоча владивостоцький турок,  що  оце  розповiдав,  приписував  цей  подвиг
Аллаховi, але так уже на цiм свiтi ведеться, що кожен до себе гне i  свого
генiя попира?. Тож, за турком, чудо  те  сотворив  Аллах.  Але  правовiрнi
безвiрники i так християни зробили свою корективу...
   Отже, як творив наш Бог мир, то йшов вiн iз заходу на схiд  i  розселяв
по землi, де що треба за планом. Як той сiвач,  нiс  вiн  у  мiшку  всяко?
тварi i всякого насiння до лиха i розтикав по землi,  що  де  приходилось,
мов за точно опрацьованим промфiнпланом небесного комунхоза. Там те, а там
те... Так вiн iшов i трудився через усю землю. Iшов i сiяв, iшов i сiяв.

   I прийшов вiн аж у той край, що грець його й зна де. I зупинився вiн на
хребтi Сiхоте-Алiня - гори такi ?. Аж бачить - земля вже скiнчилась,  а  в
нього в мiшку ще до лиха всього ?!

   Дивився, дивився бог. Вертатись далеко... Так вiн  узяв  та  й  висипав
геть усе з мiшка тут.
   - Живи тут!..
   Ну, вiдтодi i почалось. I поперло. I погнало!
   I таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло
трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!
   I нiхто йому не годен дати ради. "Хiба тiльки турки або  запорожцi",  -
мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожцi? Тому, каже, що  так  уже
заведено на цiй землi - як десь нема кому дати ради, то  запорожцiв  туди!
Або принаймнi  ?хнiх  нащадкiв.  На  Кубань?  -  Запорожцi.  На  Терек?  -
Запорожцi. Пiд Петроград? - Запорожцi! I тут - теж... Цар Микола, бач,  не
був дурень, коли на-посiвся на тих дурних "х а х  л  i  в".  Сам  бог,  як
творив цей свiт, то  мав  саме  ?х  на  увазi.  Вiдтодi  так  воно  вже  й
ведеться... Будьмо ж!.. А кiнчиться хiба аж на нас. Бо на нас -  тпрру!  -
де сядеш, там i злiзеш... Кельнер! Крем-соди !!!
   Прослухавши лекцiю, хлопцi запивали ?? бiлою; весело  цокались,  робили
додатки  до  лекцi?,  вставки,  редакцiйнi  змiни.   Було   весело,   було
безтурботно.
   Ось так вони собi розважалися, забувши про все на свiтi i нi на кого не
зважаючи. Майор знову занурився в газету i дочитував уже  шосту  сторiнку,
дiйшовши до спортивно? та iншо? всесоюзно? хронiки.
   До салон-вагона зайшло дво? в гумових  плащах,  в  елегантних  хромових
чоботях i в узбецьких -  таких  модних  влiтку  -  тюбетейках.  Сiли  бiля
крайнього столика, вiдкоркували пляшку  пива,  п'ють.  З  нудьги  блукають
очима по салопу, придивляються до химерно? люстри, прислухаються до  смiху
i гомону. Дивляться собi на майора, дивляться собi на  веселу  компанiю...
Перезираються.
   Потiм один вста? i пiдходить до хлопцiв. Спиня?ться напроти того, що  в
френчi й галiфе кольору кави. Якийсь час пильно  вдивля?ться  в  нього,  а
тодi в тишi, що запанувала на хвильку, виголошу? урочисто:
   - Следуйте за мной!..
   Юнак у френчi лiниво подивився знизу вгору i спокiйно взявся  знову  до
пляшки:
   - Пробачте, ви до мене?

   - Так, до вас!

   - Я вас слухаю...

   - Следуйте за мной! - повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в
кишеню.
   - Ого... Чи правильно я вас зрозумiв  i  чи  правильно  -  чи  туди  ви
втрапили?
   - Мовчать! - гримнув нагло гiсть у тюбетейцi. Другий  пiдiйшов  i  став
поруч, посмiхаючись i прудко бiгаючи очима по компанi? та по салону.
   - Мовчать!.. - повторив перший погрозливо. - Слухать, коли  приказують!
Ви заарештованi! Сл?дуйте за мной...

   - По-перше - я ще не заарештований.  По-друге  -  я  не  збираюсь  поки
нiкуди "сл?довать". А по-трет? - то ми ще  подивимось,  хто  i  куди  буде
зараз "сл?довать"... - Юнак  помалу  звiвся  i,  стиснувши  щелепи,  став,
пристукуючи обцасом та спершись на спинку стiльця рукою:

   - Слухай-но... Ти... Чи я п'яний, чи ти п'яний? Чи я осел, чи ти... Ану
- вашi документи!!? - раптом  випалив  вiн  до  обох  зразу.  -  Ордер  на
арешт?.. Будь ласка, ордер на арешт!?!

   - Прошу... - I гiсть у тюбетейцi вийняв з кишенi пiстоля й пiднiс  його
арештованому до носа: - Ось ордер на арешт.
   - Браво! - скривився зневажливо юнак. -  Але  дурню  ти!  То  фальшивий
ордер. Такий самий ордер i я  маю,  прошу,  ось...  -  i  одвернувши  полу
френча, зухвало поляпав рукою по кабурi, що  висiла  з  пiстолем  на  пасi
ззаду.
   Вмить його пiдбито пiд руку.  Завернуто  руки  методом  джiу-джитсу  за
спину... Але юнак видерся, поваливши стiльцi  i  збивши  з  нiг  одного  з
напасникiв. По  короткiй,  але  завзятiй  боротьбi  його  знову  скрутили,
роззбро?ли... Наробили матюкнi i лементу на повен салон-вагон.  Переляканi
кельнери товпилися в дверях.
   У цей час звiвся майор i ступив два кроки:
   - В чiм справа, граждане?!.

   Один з тих,  що  в  тюбетейках,  пiдлетiв  до  майора,  виструнчився  i
вiдрапортував щось пошепки... В майора полiзли очi на лоба.
   - Многогрiшний!?!

   - Так... - i подав  якiсь  шпаргалки,  фотосвiтлини.  Майор  навiть  не
глянув на те все, одвiвши рукою. Вiн протер очi. постукав долонею по  лобi
i враз люто крiзь зуби вилаявся. Прошипiв  страшну  лайку  осатанiло.  Але
опанував себе i спокiйно та суворо до тюбетейки:

   - Звiльнiть... Це ж не той, не вiн... Я того знаю особисто... -  Павза.
- О, я того добре знаю...

   Тюбетейка вагалася. Тодi майор з притиском, але тихо:
   - Що  вам  наказано!?.  I  взагалi  раджу  бути  пильнiшими.  Хiба  вам
повилазило?..  Пересвiдчiться  в  документах,  а   тодi   подасте   сво?му
начальниковi рапорт.
   Тюбетейка зблiдла, витяглась у струнку:
   - Наказано звiльнить... ?сть звiльнить! ?сть подати рапорт  начальству!
- i повернувся до мiсця баталi?. Там вони вiдiйшли втрьох набiк,  дивились
папери,  матюкались,  виправдуючись  перед  френчем.  Френч  обкладав   ?х
понурою, босяцькою лайкою крiзь зуби. Йому повернули пiстоль  i  обiрваний
пас. Обидвi тюбетейки швиденько вислизнули.

   - Йолопи!.. - бурмотiв френч, чiпляючи знову пiстоля ззаду i застiбуючи
пас. - Iдiоти!.. Не вмiють чисто "работать". Балб?си!.. - I, нi на кого не
дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.
   Приголомшене товариство якийсь час  сидiло  мовчки,  протверезiвши  вiд
тако? несподiванки. Дивилися один на одного.  Довго  не  могли  прийти  до
пам'ятi.
   - Анум, хлопцi, - це "професор" нарештi, - може, i у  вас  там  у  всiх
ззаду по ордеру? Анум лишень...

   Жарт не вдався. Було нiяково. Пробували ще жартувати, прибували вернути
колишнiй прекрасний гумор, отой недавнiй безжурний настрiй,  що  його  так
нагло знесло геть. Але нiчого з того не виходило. "По ордеровi", правда, у
них бiльше нi в кого не було, але не було й певностi, що пiсля всього  тут
можна й далi так безпечно гуляти та  точити  теревенi.  "Свiт  настав!  От
свiт, трам-трам-тарарам!!."
   Мов на команду,  хлопцi  звелись,  -  чотири  бравих  гульвiси,  чотири
синьооких  пройдисвiти,  кремезнi,  вигартованi   вiтрами,   негодами   та
мандрами, злютованi короткою, але мiцною дружбою,  що  на  не?  нагло  так
хтось замiрився; чотири товаришi - шукачi пригод, незнаних кра?н i  лiпшо?
долi!
   Налили по повнiй склянцi горiлки. Пiднесли склянки урочисто. Подивилися
один на одного з одвертим усмiхом - просто у вiчi, -  i  випили  за  одним
духом. Розплатилися з кельнером i розiйшлись.


   У салон-вагонi залишився сам майор. Вiн ще довго сидiв  i  пив  уже  не
бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скронi i нiяк не  мiг  загальмувати
навали тривожних спогадiв, що враз завирували  в  ньому,  зв'язанi  з  тим
проклятим iменем... Це ж той диявол...
   Це ж той, що вiн з ним пегодеп був дати ради i що стоятиме йому у вiччю
все життя, либонь.
   ...Вiн пригаду?  ту  виняткову  епопею  перед  двома  роками  -  епопею
веденого  ним  слiдства  над  одним  бортмеханiком  та  авiаконструктором,
приятелем лiтуна Чухновського, - над тим  зоологiчним  нацiоналiстом,  над
тим дияволом в образi людини.
   Брр... Тi? очi з кривавими росинками на вiях, - вони  стоятимуть  перед
ним вiчно...
   Що вiн з ним не робив!.. Вiн йому виламував ребра в скаженiй лютi.  Вiн
йому  повивертав  суглоби...  Вiн  уже  домагався  не  зiзнань,  нi,   вiн
добивався, щоб той чорт хоч заскавчав i почав ридати та благати  його,  як
то роблять  всi...  Авжеж!  Дивиться  виряченими  очима  -  i  тiльки.  Як
каменюка. Спершу зухвало  i  скажено  вiдбивався,  вибухав  прокльонами  й
сарказмом, плював в обличчя йому - слiдчому, а потiм лише хекав крiзь зуби
i мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже  носили
на ряднi, бо негоден був ходити... Вiн уже конав - але нi пари з уст. А тi
очi, очi!..

   Вони йому отру?ли спокiй i сон, вони йому отру?ли, далебi, все життя. З
краплинами кровi  на  вiях,  вони  горять  на  смертельно-блiдому  обличчi
хворобливим  вогнем  невимовлено?,  безмежно?,  тваринячо?  зненавистi   i
дивляться просто в  саму  душу,  пломенiють  не  клiпаючи...  Розп'яли  б!
Роздерлi? б!
   У-у,  прокляття!..  Оката  гримуча  змiя!!!  Вiн  бив  межи   тi   очi,
намагаючись ?х геть повибивати. Вiн уже хотiв був ?х повиштрпкувати, та не
подужав сам, бо той диявол мав голiафську силу, навiть пiдпливлий  кров'ю,
навiть в ряднi ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох, але
виштрикувати очi при свiдках... Та й не вистачало в нього на те нервiв. Нi
таки! Треба було ?х повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться  все  життя...
Дивитимуться...
   Це ж вiн сказав був напочатку:

   "Я тебе переслiдуватиму все тво? життя. I всi ми, що тут пройшли...  Ми
тебе переслiдуватимемо все життя i проводжатимемо тебе до могили, - тисячi
нас замучених, закатованих...

   Ти лягатимеш спати - i не зможеш заснути: ми  кричатимемо  й  ревтимемо
отак...
   Ти матимеш коханку - i не матимеш з нею щастя: ти  ??  цiлуватимеш,  як
злодiй, i не здiбний будеш нею оволодiти, - ми кричатимемо, й ревтимемо, i
скавулiтимемо...
   Ти голубитимеш дружину - i раптом будеш схоплюватися,  як  божевiльний,
вiд нашого лементу...
   Ти матимеш дiти, але не матимеш радостi, - з дитячих очей  дивитимемось
ми. Дивитимусь Я! I ти втiкатимеш од них геть... I  нiде  ти  вiд  нас  не
втечеш...
   Ти  зустрiчатимеш  немовля  сво?,  що  з'являтиметься  на  свiт,  а  ми
кричатимемо, кричатимемо..."
   "Диявол! Чаклун!.. Сволоч!.." Майор рипiв  зубами.  Може,  вiд  зайвого
хмелю, а може, вiд нервового тремтiння, що йшло, як мороз, поза шкiрою. То
знайоме йому, вiдколи вiн попсував собi нерви  на  тiй  роботi...  Наливав
коньяк тремтячою рукою i жлоктав. А  асоцiацi?  напирали,  як  вода  крiзь
прорвану греблю.
   ...Наврочив  диявол!  Пiсля  того  мовби  наврочив.  Вiн  пригаду?   тi
задушливi безсоннi ночi, що тiльки йому одному вiдомi. I маячiння в них...
Це в нього, що мав нерви, як мотузки, - i маячiння... Вiн боявся, нарештi,
сам спати - i одружився.  А  одружившись,  утiкав  геть  на  люди,  боявся
ночувати вдома...
   А особливо, як той манiяк утiк з божевiльнi, куди його було запроторено
внаслiдок  доконаного  над  ним  слiдства.  Не  дочекався  й  трибуналу  -
збожеволiв; i то було при?мно - то був би кiнець. I вiн, майор (а тодiшнiй
слiдчий), мав би собi спокiй: з  божевiльнi-бо  ?  лише  один  вихiд  -  у
могилу.
   Так нi - втiк! Той манiяк втiк!.. Вiн був зовсiм не божевiльний.
   Потiм його спiймано. I знову вiн  -  майор  уже  -  вiв  слiдство;  сам
напросився. Хоч i був уже великим начальником, але цю справу взяв  сам  до
сво?х рук, бо вiдчував, що поки той житиме на свiтi, вiн не матиме спокою.
Тож мусiв довести його до точки. I от - трибунал приварив!..

   Нарештi приварив, припечатав!!. Здавалось, тепер уже крапка.
   I на тобi - ма?ш!.. Це ж вiн утiк десь тут, де i його доля кида?...
   Майор наливав i пив, i повертався думками знову i знову до  тих  перших
днiв знайомства з цим манiяком... В головi, i без того захмелiлiй, гуло, а
з чарки - з чарки на нього позирало вже не червоне бордо i не коньяк...
   Раз йому здалось, що то кров. Вiн вилив ?? геть  за  вiкно  i  поставив
чарку. Дивився в не?, мовби в очi. В  очi,  що,  загораючись  все  бiльше,
наближались до нього з краплинками кровi  на  вiях...  Запаленi  страшною,
невгасимою, нелюдською ненавистю... Очi замордовано?, розчавлено?, але  не
переможено? жертви...
   Майор трутив стiл i звiвся, похитуючись.
   - Рахунок!!.

   Експрес мчав i мчав.

   М'яко погойдуючись, вiз екзальтованих шукачiв  щастя,  вiз  нетерплячих
сво?х пасажирiв туди, в невiдомий, але недалекий вже, омрiяний край,  -  в
царство Дерсу-Узала i Амба.

   Десь в те дивне золоте ельдорадо.


   _Роздiл третiй_
   _НАВЗАВОДИ IЗ СМЕРТЮ_
   Височенна, чотириярусна тайга,  буйна  й  непролазна,  як  африканський
пралiс, стояла навколо зачарована. Не шелесне лист, не ворухнеться  гiлка.
Сорокаметровi кедри, випередивши  всiх  у  змаганнi  до  сонця,  вигнались
рудими, голими стовбурами  з  долiшнього  хаосу  геть,  десь  пiд  небо  i
заступили його коронами. Там по них ходило сонце i пливли  над  ними  бiлi
хмари. Слiдком за  кедрами  пнулися  велетенськi  осики  та  iншi  листатi
гiганти, що, бувши нижчi за кедри, творили другий  ярус.  Потiм  височенна
лiщина колючого  горiха,  ялини,  де-не-де  берiзки,  берестина,  черемха,
перевитi лiанами дикого винограду та в'юнкiв, iшли вгору третiм ярусом.  А
внизу - в четвертому ярусi - суцiльний хаос.  Мiсцями  густа,  мов  щiтка,
звичайна лiщина, височеннi трави i бур'яни.  Поваленi  вздовж  i  впоперек
дерева, мов велетнi  на  полi  бою,  потрухлi  i  ще  непотрухлi,  однi  з
скрiзними дiрами-дуплами, як жерла небувалих  гармат,  другi  вивернутi  з
усi?ю системою корiння, що тримали його руба, як стiни або як  велетенськi
пригорщi зi стиснутими межи пальцями камiнням i землею.
   Внизу, по землi, слався мох, пообростав усе,  що  тiльки  можна.  Внизу
було пiвтемно i вогко. Лише де-не-де проривались яскравi сонячнi  пасма  i
стояли, як мечi, уткнутi лезами в землю.

   Нетрi.  Несходимi,  незмiрянi.  Вони  то  спускалися  схилом  униз,  то
пiдiймалися знову вгору i так зi "становика" на  "становик",  з  кряжа  на
кряж, як буйне рослинне море, розпливались геть десь у безвiсть.

   Маленький смугастий звiрок,  що  сидiв  собi  навпочiпки  на  поваленiй
кедринi проти сонечка i пильно, з виглядом ученого  дослiдника,  розглядав
торiшнiй грибок, тримаючи його переднiми лапками, раптом нашорошився.  Нi.
То так щось. В нетрях пану? надзвичайна тиша, як у дивному  храмi  дивного
бога. Лише рябок, засвистiвши, пролетiв з однi?? височенно? кедри на  iншу
i завмер на гiлцi, мов сучок, нерухомо, опустивши чубату  голiвку  вниз  i
витягши шию. Тиша.
   На   поваленiй   кедринi   тремтiли    сонячнi    зайчики.    Смугастий
звiрок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика,  як  той  драгун
султана, перестрибував через них. Присiдав  i  дивився  вниз.  Внизу,  пiд
кедриною, виходячи десь з бур'янiв i вiтролому i зникаючи знов у  бур'янах
та камiннiм розсипу, вилась вузенька стежечка, звiринна дорiжка,  утоптана
за тисячолiття, ?х немало, таких стежечок. А серед них  десь  й  такi,  на
яких одвiку ще не ступала нога людська.
   Бурундук зiскочив на стежечку, щось поворожив,  пройшовся  сюди-туди  i
враз, тривожно цикнувши, стрiмголов вискочив на кедрину, на  пень,  звiдти
на дубок. Сховався. Визирнув. Знову сховався. Цикнув i завмер,  виглядаючи
з-за стовбура. Нi-таки, вiн не помилився  зразу.  Щось  таки  добира?ться,
щось iде стежечкою.  Шелеснула  суха  бирка.  Трiснула  гiлка.  Посипались
камiнцi i покотились десь, покотились униз. Щось важко, помалу йшло крутою
стежкою на "становик".
   Занепоко?ний  бурундук  вискочив  вище  i   зацикав   з   усi??   сили.
Захвилювався. Не знав, з якого  боку  безпечнiше  йому  виглядати.  Зовсiм
захвилювався. Вiн на сво?м вiку багато чого бачив. Вiн бачив i  знав  усiх
звiрiв i знав, як себе тримати при зустрiчi. Знав козуль i  зубрiв.  Бачив
не раз, як перся тут волохатий ведмiдь, як приходили дурнi вепри, толочили
всю траву та ламали кущi. Бачив харзу, знав вовкiв i всiх сво?х ворогiв, а
особливо тую рись безхвостую i зажерливу. Отож вiн знав усiх сво?х  друзiв
i всiх ворогiв. Одних споглядав  мирно,  вiд  других  утiкав  чимдуж.  Але
такого вiн ще зроду не бачив. Пробi! Тiкати чи не тiкати? Ой лихо...

   Видряпавшись нарештi на гору, похитуючись i важко дихаючи, стежкою йшла
двонога iстота. Обiрвана.  Худа,  як  кiстяк.  Волосатi  груди  ?й  ходили
ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахмiття. Дiйшовши до  повалено?
кедрини, гiсть важко опустився на не?, обперся спиною об  корiнь,  закинув
голову i заплющив очi. Помалу  обтер  рукою  пiт.  Вiн  зовсiм  молодий  i
зовсiм-зовсiм збезсилiлий.

   Почорнiле обличчя з  мiцно  стиснутими  щелепами  заросло  щетиною.  На
крутому лобi двi глибокi зморшки сторч мiж крилами брiв, а в зморшках сiль
вiд поту. Одна брова тремтить, i вiд того таке  враження,  нiби  брови  тi
пориваються полетiти.
   Якусь мить вiн сидiв нерухомо, либонь, сплючи. Враз широко  й  тривожно
розплющив очi й тихенько вiдхилився  вiд  кореня,  -  слухав.  Тодi  знову
заплющив очi i притулився до кореня. По якомусь часi вiн  облизав  спраглi
порепанi губи i, не розплющуючи очей, покрутив головою:

   "Пропаду..." Потiм, зцiпивши зуби, встав  i,  похитуючись,  зробив  два
ступнi. Але махнув рукою, вернувся до кедрини i знову важко  опустився  на
не?. "Досить... Проклятий,  проклятий  край...  Ху-у!  Нема?  сил..."  Вiн
шепотiв без скарги, так, за старою в'язничною  звичкою  говорити  з  самим
собою. "Ех, голова!.. Все витерпiла ти, все винесла, та от... загиба?ш.  I
загинеш... Хм..." Вiн посмiхнувся крiзь нiс  i  зiтхнув  байдуже,  насупив
брови i наморiцив лоба - голова паморочилась.  Думки  бiгли  в  гарячковiм
безладдi, вiдтворюючи дивовижний шлях.
   П'ятий день вiн iшов. Не йшов, а гнав, як молодий  гордий  олень,  гнав
навпростець, ламаючи хащi. Вирвавшись iз пазурiв смертi, вiн летiв, як  на
крилах. "Воля! Воля!" Широко роздимаючи  нiздрi,  вiн  захлинався  нею  на
бiгу, розривав грудьми зелену стiну. Всi двадцять п'ять лiт в ньому зажили
враз, запульсували, напружуючи кожний  м'язок,  мобiлiзуючп  кожний  нерв,
кожний суглоб.
   "Виручай! Воля! Воля!"

   I вiн гнав. Вiн знав, що вiд того залежатиме його бути чи  не  бути,  -
вiд того, як далеко вiн встигне загнатися зразу. I коли не  ставало  сили,
досить було йому зупинитися i озирнутись, як в очах ставав страшний привид
пережитого i ще  страшнiший  привид  приреченого  майбутнього.  Тодi  сила
вибухала раптовим вогнем,  i  вiн  зривався  вихором  знову.  Далi,  далi!
Скiльки  вистачить  сил!  Ще  трохи  -  i  тодi  вiн  врятований!  I  тодi
подивимось!  О,  тодi  ще  подивимось!  Вiн  чкурне  геть  за  межi   цi??
"батькiвщини", геть в Маньчжурiю, Японiю, Аляску, в  Китай...  Новi  кра?,
дивнi, незнанi. Вiн  об'?де  навколо  свiту  i  повернеться  додому.  Так.
Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схiд, а  повернеться  з
заходу.
   I вiн летiв. Власне, то йому лиш здавалось,  що  вiн  летiв  початковим
темпом. Насправдi ж вiн уже йшов, i дедалi повiльнiше й важче. Повз.  Душа
летiла, як сокiл, а ноги, перемагаючи надзвичайнi труднощi,  не  поспiшали
вже, плутались у хащах.
   Так дерся навпростець, без дорiг. I коли траплялись стежечки, уникав, а
йшов просто, як цькований звiр: боявся зустрiчi з людьми. Забрьохувався  в
росi по самi вуха ранками i був мокрий, як хлющ, але не зупинявся. Сонце i
швидкий рух осушували його. Вiн збивав ноги об пеньки й  камiння,  але  не
зважав, не вiдчував болю.
   Загнавшись у  вiтроломник,  змагався  там  одчайдушне,  зцiпивши  зуби,
цiлими годинами, обдирав на собi рештки одежi i шкiру до кровi. Лiз  через
велетенськi стовбури, потрапляв ногами  у  камiннi  розсипи  -  в  раптовi
глибочезнi щiлини, невиднi в бур'янi - i нагло падав, аж  суглоби  трiщали
йому. Пiдiймався i йшов.  А  коли  заходила  нiч,  коли  темрява  заливала
геть-чисто все i ставало так  темно,  як  вiн  ще  нiколи  не  бачив,  вiн
зупинявся i спав, де випадало. В нього не було лi вогню, пi збро?, в нього
не було нiчого,  навiть  шапки  й  черевикiв,  лише  напiвзiтлiле  тюремне
лахмiття, та й те геть обривалось i лишалось шматками на кущах.
   Першу нiч спав просто на величезнiм поваленiм стовбурi,  розпластавшись
уздовж, i прокинувся вранцi вiд холодно? роси, що  капала  з  високих  вiт
йому на обличчя. Другу нiч -  десь  у  ямi,  а  коли  прокинувся,  дивився
зачудовано на страхiтну брилу, що нависала над ним; вона стояла руба на  5
метрiв заввишки, - цiла стiна корiння велетенського дерева, вивернутого  з
землею i камiнням. Корiння так мiцно сплелося,  що  тримало  тую  землю  й
камiння мертвим похватом, а коли б воно випустило хоч один  такий  камiнь,
то його б стало на те, щоб прибити вола. Шукав  води,  пив  i  йшов  далi.
Третьо? ночi звалився в купу сухо?  трави  та  бур'яну,  кимсь  зiбрану  в
улоговинi. Звiдти щось вискочило з гуркотом i ухканням  i  подалось  геть,
ламаючи суччя; вiн збагнув,  що  потрапив  до  лiгва  якогось  страхiтного
звiра, але не додумав цi?? думки до краю, як уже спав.
   Втома. Вiн почав розумiти, що таке втома. Досi нiколи ?? не знав, бувши
живучим i витривалим на диво. Спочатку вiн не думав про ?жу. Потiм прийшов
голод. Раптовий i лютий, вiн вимагав удоволення, вiн вимагав за сьогоднi i
за пропущенi днi. Зразу думалось, що це найпростiша рiч в такiм  дивнiм  i
буйнiм царствi рослин i звiрин, риб i птахiв. Потiм закрався  острах.  Вiн
не мiг знайти нiчого такого, що можна було б з'?сти, проглинути. Тайга  не
давала йому нiчого. Даремно вiн нишпорив з пильнiстю вченого i  з  вiдча?м
голодного. Нi ягоди, нi якогось овоча, крiм гадючих грибiв, нiчого такого,
про що вiн читав, як про звичайнi речi в лiсах. Ба, був ще не час.
   Могутнi сплетiння винограду не могли йому дати й одного  грона.  Нiяко?
риби в струмках, нiякого звiра, нiяких пташок у тих  нетрях.  Скiльки  вiн
iншов - жодно? живо? iстоти  не  бачив,  тiльки  iнодi  гадюка  шелесне  з
осяяного сонцем гниляка чи каменя. I все. Де ж вiн, той  дивний  та  ще  й
екзотичний тваринний  i  пташиний  свiт  тут?  Пустеля!  Мовчазна,  зелена
пустеля. Проте вiн же сполохав раз уночi якусь тварину. Значить,  вона  ?.
Але... чим вiн ?? добув би, коли б i  здибав?  Зi  ста  шансiв  дев'яносто
дев'ять було за те, що його самого  заполювало  б  таке  страхiття.  Проте
страх до нього не доходив, просто не доходив до свiдомостi. Вiн  вирвав  з
землi навмання якесь корiння й гриз, гриз i спльовував.  А  раз  погриз  i
проглинув щось таке, що йому в очах потемнiло  i  тiло  вкрилося  холодним
потом; довго блював, пив воду i  знову  блював,  думав,  що  з  нього  всi
нутрощi вискочать крiзь горлянку.
   Прокляття! Проте вiдчай не брався його. Дуже-бо багато вiн  перетерпiв,
щоб ще впадати в вiдчай. Вiн уже мав нагоду  безлiч  разiв  умерти,  i  це
велике щастя, що вiн iде цим зеленим, безмежним океаном.  Коли  б  трiшки,
хоч трiшки по?сти, i вiн був би щасливий!  Iшов  би,  плив  би  цим  морем
весело i радiв би буйно, як радi? все живе на цiй землi, як тi  кедри,  що
вигналися геть пiд хмари. Нi, вiн  не  впадав  у  вiдчай.  Лише  зцiплював
дедалi дужче  щелепи  i  йшов,  i  йшов.  Його  гнала  вперед  надзвичайна
впертiсть, сто разiв випробувана i загартована мужнiсть. Вперед, наперекiр
всьому! А спокiйний його розум констатував, що все ж таки  вiн  гине,  йде
тонюсiнькою гривкою, як лезом меча, межи життям i небуттям. Один подув - i
вiн звалиться в чорну безодню. Нi!!! Щось у ньому люто поривалося з  само?
глибини i пiдкочувалось до  горла  клубком.  Провiв  язиком  по  кривавих,
зашерхлих губах i, затискуючи  мiж  бровами  посмiшку,  переклав  зручнiше
голову. В головi наморочилось. Потiм розплющив очi. Спокiйнi й яснi,  вони
якийсь час дивились просто себе,  дивились  байдуже.  I  враз  здивувався:
навпрост сидiв смугастий звiрок. Теж витрiщив очi i теж дивився  на  гостя
пильно i з цiкавiстю. Цикнув, кивнув хвостиком.  Схилив  голiвку  набiк  i
цикнув ще раз. "Не ворушиться". Тодi  скiкнув  униз  i  зашарудiв  десь  у
бур'янi. По хвилi вискочив знову на  дерево,  вмостився  зручно  на  гiлцi
навпочiпки, сiв, як татарин, ще й в строкатiм  халатику,  -  виштовхнув  з
рота горiшок i почав його пильно розглядати, тримаючи  переднiми  лапками.
Переконавшись, що горiшок путнiй, почав  швидко  гризти,  розглядаючи  тим
часом гостя. Швидко-швидко точив щелепками, кумедно випльовував лушпиння i
розгладжував, витирав об лапки вуса.
   А на  нього  дивилась  пара  очей,  здивованих  i  жадiбних.  До  горла
пiдкочувалась клубком слина:

   - Диви! ?сть... Стерво.

   Мандрiвник помалу, тихенько звiвся. Не спускаючи очей iз звiрка, хижих,
запалених раптовим вогнем лютого голоду, почав ледве помiтно пiдкрадатись.
"Пiймати". Ним заволодiло непереможне бажання пiймати цей  живий  шматочок
кровi i м'яса. Це ж  у  ньому  його  порятунок!  Поволеньки,  як  неживий,
приплющивши очi, вiн посувався дедалi ближче, ближче... Звiрок  гриз  свiй
горiшок i нiби не помiчав нiчого... Почав зводити руку. Ближче.  Ближче...
Уже лишилось тiльки рвучко зiмкнути пальцi, - як звiрка враз  нiби  вiтром
здмухнуло. Вiн зiскочив у траву, впустивши горiшок, i подався,  перелякано
цикаючи. Мисливець  стрибав  незграбно  за  ним,  намагаючись  притоптати,
привалити його травою.  Звiрок  добiг  i  гулькнув  у  дупло  велетенсько?
колоди. Сховався. Сидiв там мовчки. Мисливець почав люто бити босою  ногою
в колоду. Вона дуднiла гнилою порожнявою, проте не пiддавалась.  Тодi  вiн
вхопив дебелого замашного сука i почав гатити. Проломив в однiм,  проломив
у другiм мiсцi - нема, в третiм - нема... Вiн навiть не помiтив, як звiрок
давно вже вискочив з протилежного  кiнця  колоди,  вигнався  на  височезне
дерево i перелякано визирав з-за стовбура; почував  себе  в  безпецi,  але
йому було страшно за домiвку. А  домiвка  трiщала  пiд  шаленими  ударами,
розвалювалась геть-чисто. Кинувши сук, мисливець  почав  мацати  руками  в
проломинах, - либонь, прибив! Порпався в купах  трухлятини.  Нема!  Раптом
рука намацала щось. Загрiб, витяг...  Горiхи!  Пробував  -  горiхи!  Цiлi.
Прекраснi. Одiбранi. I як ?х багато! Пхав ?х у кишенi, вони  висипались  з
дiрок. Тодi загорнув край надiрвано? поли i вибрав ?х туди.  Скарб!  Цiлий
скарб - з добру миску горiхiв. Вiн трощив ?х,  мов  вепр,  а  рука  мацала
далi. Все... А бурундучок  з  жалем  i  страхом  дивився,  як  i  двоногий
розбiйник грабував його комору, i не мiг зарадити. Чи думав вiн,  старанно
добираючи ще минуло? осенi, всiх професiйних знань докладаючи, носивши  ?х
в защiчних мiшечках по одному та по два, що така ?х доля стрiне?
   А розбiйник, розтрощивши  колоду,  вiдiйшов  геть,  сiв  на  кедринi  i
смакував горiхи. Вiн ?х нищив з блискавичною  швидкiстю...  Помiтив  збоку
якусь чудну рослину,  вирвав,  -  нiби  часничина.  Понюхав  -  часничина!
Покуштував. Здорово! Часничина! Вiн зсипав горiхи на купу i рачки  облазив
увесь бур'ян навколо. Назбирав кiлька таких часничин,  i  тодi  взявся  до
горiхiв, додаючи чудернацький часник. Чудесно! Горiхи з часником!
   Вiн ?в, i обдурений голод помалу вщухав. Повертався спокiй. Поверталась
потроху сила. I не так вiд горiхiв, як  вiд  тi??  надi?,  вiд  очевидного
доказу, що ще не так кепсько.

   Бурундучок наблизився до колоди, побачив зблизька,  яка  страшна  ру?на
упала на його дiм, i, жалiбно цикаючи, сiв засмучений на гiлцi, повернувся
до напасника: "Цик-цик-цик!" - скаржився комусь.

   - Диверсiя, братку! Грабунок!..

   Мандрiвниковi  повернувся  його  добрий  гумор,  i  вiн,  дивлячись  на
пограбованого, спiвчував йому: "Грабунок, братку, каюсь.  Але  що  зробиш?
Могло бути гiрше, адже правда? Але знай, -  з  усiх  злочинiв,  сотворених
мною за i життя, - це найбiльший i за це  варто  прилiпити  менi  двадцять
п'ять рокiв. А то менi прилiпили лихо його зна? за що... Але  це,  я  тобi
скажу, було цiкаво! Вони мене везли, берегли як! А я взяв та  й  утiк!  На
край свiту завезли, а я взяв та й утiк! Ха-ха!.. Стрибнув у чорну  нiч,  у
смерть, iз скаженого по?зда. Е, це там начальник люту?! Як вiн  пiклувався
про мене! Берiг! Тiльки но зупинимось де, пiдбiга? до вiконечка, та:
   - Многогр?шний!..

   - Я...
   - Звать!
   - Григорiй!..
   I не вберiг. Ха-ха!"

   Ось так мандрiвник сидiв i в доброму гуморi розповiдав бурундуковi,  як
його везли етапом з Укра?ни на Колиму. Присудили до  25  рокiв  каторги  i
везли десь поховати в снiги. Потiм iз жалем подивився на те, що залишилося
вiд горiхiв - на купу лушпиння, пiдтягнув мiцнiше паска, виломив палицю  i
бадьоро пiшов стежкою. Ще й кепкував iз себе: "Вперед, Робiнзоне!  Бог  не
без милостi, козак не без щастя".
   Спустившись у падь, напився з тонюнького пiдземного струмочка, i  стало
зовсiм добре. В тайзi аж наче повиднiшало. Перед очима, по буйнiй яскравiй
зеленi, бiгали сонячнi зайчики. Десь реготала вивiрка.
   Ще ж було зовсiм рано, ще роса мерехтiла на травах, вилучаючи промiння,
як найкоштовнiшi перлини. Десь у верховiттях кедрiв шепотiв вiтер, а внизу
було тихо i затишно.

   Iшов стежкою, а очi до всього додивлялися,  все  обмацували  i  шукали.
Вони шукали, що б iз'?сти. Iнодi сходив зi стежки,  пiддурений  оманою,  i
дерся в нетрi, - що то рудi?? I розчаровувався - гниляк! Iшов далi.
   Стежка пiдiймалась вгору, вилась  межи  пнями  й  колодами,  перелазила
через високе камiння. На стежку нависали трави, гiлляччя. Iнодi доводилось
попiд вiттям i крiзь лiани пролазити, мов  у  темну  нору,  зiгнувшись.  I
скрiзь було видно слiди звiрiв. Тут повно звiрiв! I хоч ?х самих не видно,
але вiн знав це. Дивно, як вiн цього ранiше не  помiчав?  Ось  бiля  кедра
поприлипала щетина i шерсть до кори, - терлось щось, щось  здоровенне,  бо
щетина облiпила кору  на  пiвтора  метра  вiд  землi.  Ось  кiгтистi  лапи
здряпували сиру землю на стежцi. Ось вiдбитки-ямочки якiсь,  мовби  овечка
походила. Ось голi, обгризенi, пожовклi костi... Таж вiн тут не  сам!  Тут
повно пожильцiв! Але де вони? Чом ?х не видно нiде?
   Йшов годину, двi. Стежка йшла вгору та вгору.
   Хвилеве пiднесення спадало. Страшна  перевтома  i  голод  виснажили  до
краю, i здавалось, що вiн iде знову вiчнiсть. Противний пiт заливав очi, а
пiд серцем нудило, i голова йшла обертом.  Часто  зупинявся,  ставав  бiля
дерева i стояв, заплющивши очi, - слухав,  як  у  вухах  дзвонило  i  нiби
молотi? били  по  черепу.  Здавалось,  що  вiн  нiколи  не  добереться  до
перевалу, до вершини.  Там,  за  цi?ю  горою,  там,  далебi,  кiнець  усiм
стражданням. Ну, йди ж!.. Ще раз перемагав себе i йшов.
   Нарештi вибрався на гору. Тут лiс поступився i гора височiла гола,  вся
вкрита квiтами. А за нею... Дивний кра?вид вiдкрився його гарячковим очам.
Скiльки оком сягнеш,  розпростерся  хвилястий,  зелений  океан,  збрижений
велетенськими химерними хвилями, що йшли одна за одною: то лiс  пiдiймався
на кряжi  гiр,  опускався  i  знову  пiдiймався...  Найближчий  гребiнь  -
сизо-зелений, зубчастий. За ним - сизо-фiалковий:  лiворуч,  скiльки  оком
сягнеш,  i  праворуч  тягся  ламаний  контур.  Потiм   -   сизо-голубий...
Голубий... I все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама.  Могутня  в
сво?й красi i... страшна.  Його  нiколи  не  перейти  i  не  подужати,  не
випливти з цього жахливого океану.
   Мандрiвник сiв просто на землю. Стежечка збiгала з гори кудись у нетрi.
Але вiн сiв; Тер рукою чоло, мiцно  стискав  набряклi  жили  на  скивицях.
Може, перестане стукати в череп. Це, далебi, пропасниця. Боже,  якби  йому
рушниця! I якби хоч пара сiрникiв!

   Навколо гудуть бджоли. Вiн сидить, заплющивши очi, i йому зда?ться,  що
вiн на пасiцi... Це вiн маленький... Прийшов до дiдуся... Пiд велетенською
липою  iконка  Зосими  i  Савватiя,  а  навколо  вулики-вулики...   Стоять
дуплянки, мов козаки в брилях, накритi великими,  череп'яними  покришками.
Спiлi шпанки, як дiвоче намисто, як дiвочi губи, мiж зеленим листом. А там
черешнi... А жовна клю? десь ?х i гука? до нього:  "Ти  вже  пообiдав?"  А
друга: "Уже-е!" Дражниться. Дiдусь бiлий увесь - в бiлих полотняних штанях
i сорочцi, з бiлою бородою зазира? в вулики, щось ворожить... Дивиться, як
рiй полетiв i гуде-гуде...
   Вiн розплющу? очi:  по  дивних,  рiзнобарвних  квiтах  справдi  лiтають
бджоли i гудуть, гудуть, мов на пасiцi. Куди вони летять? Куди вони носять
свою здобич?.. Навколо гудуть  iншi  комахи,  пурхають  метелики  i  рiзна
мошкара, - хмари ?х. Бджiлки заповзають в рожевi дзвiночки,  що  вкривають
рясно високi стебла (точнiсiнько, як  рожi,  тiльки  дрiбнi!),  порпаються
там, потiм здiймаються i  летять  десь.  Але  куди?  Годi  в  цьому  хаосi
перестежити. Сонце слiпить очi, а в них i так плавають барвистi кола.
   Мандрiвник схоплю?ться, - тут десь недалеко ?  житло!  Це  ж  i  стежка
туди. Йти туди! Це ?диний порятунок. А там що буде. I  вiн,  спотикаючись,
iде. Стежка зводить вниз i знов у нетрi.

   Йшов до полудня, але не здибав  нiякого  житла,  навiть  натяку...  Нi,
далебi, цi?ю стежкою зроду-вiку не ходили люди. Це звiрi протоптали ??  за
тисячолiття, подекуди вибили ?? глибоку на пiвметра в м'якому грунтi, а на
каменях вичовгали i виковзали у долоню.

   Зате стежка вивела його до рiчки. Бистра гiрська, завширшки з  Ворсклу,
рiчка текла, петляючи в нетрях. Чути  було,  як  булькотiла  вода  навколо
камiння, що рясно стирчало у  нiй.  А  десь  вона  ревла  (порiг,  либонь)
невпинно, однотонно.
   Змучений мандрiвник сiв на дрiбне камiння i простяг ноги у воду.  Потiм
лiг горiлиць. Було при?мно, аж здавалося, що ноги  п'ють  воду  жадiбно  i
вона поступа? по жилах вище, вище i заспокою?, i втихомирю? бiль у  м'язах
та суглобах. А як ноги напились, тодi повернувся навпаки, - лiг  лицем  до
води i вмочив спраглi губи. Вода кавкала в горлянцi, вливалась  струменем,
сповнила душу вщерть. Потiм проповз  аж  до  половини  в  воду  i  занурив
голову, плечi i груди. Вилiз i знову лiг горiлиць.

   Дивився в прозоре i до болю син? небо. Потiм заплющив очi  й  задрiмав.
Сонце пекло немилосердно... Аж враз схопився i сiв нагло.  Очi  йому  були
широко витрiщенi й безтямнi:

   - На ем?!. Многогрiшний!.. Я зараз... Я одягаюсь...
   Йому приверзлось... Будь воно тричi прокляте!.. Його беруть  на  допит.
"Я зараз..."
   Та до свiдомостi дiйшов плюскiт води та шум порогiв, i привид зник.
   - Ху-у! Погано, брат. Кепськi тво? дiла, Робiнзоне!
   Почав зводитись. I враз очi упали на  щось  межи  камiнням.  Боже  мiй!
Сквапно простяг руку  i  вхопив  дивну  знахiдку.  Нiж!  Мисливський  нiж.
Власне, пiхви, з яких стирчало iржаве рукiв'я ножа. Пiхви напiвзiтлiлi,  i
рукiв'я аж позеленiло, але, Боже мiй! Це ж, може, рятунок.

   Проте видобути ножа було не так легко. Не пiддавався i сидiв у  пiхвах,
мов прирiс. Потер рукiв'я об пiсок, обмив, потер полою, - рукiв'я  засяяло
мiдяними, олив'яними та  костяними  кiльцями,  що  були  нагнатi  одне  до
одного. Добре. Далi взявся до пiхов. Злегка стукав об камiнь,  розхитував,
мочив у водi i кiнець кiнцем видобув ножа.  Нiж  був  зовсiм  iржавий,  аж
чорний, але то пусте. Це ж бо чудесний нiж! Важкий i загонистий.  Двадцять
хвилин - i нiж блищав. I хоч був  рябий,  мов  вiспою  побитий,  та  проте
добрий ще, дебелий. Таких ножiв нiде нема? бiльше, як цi мисливськi  ножi.
Це не просто собi нiж, це зброя, i неабияка. Для того й  рукiв'я  у  нього
зроблене з тяжкого металу та костi, щоб був важкий i не схибив  у  слушний
час.

   Мандрiвник радiв, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно.  Це  вiн
тут лежав мiсяцi,  а  може,  й  роки,  чекаючи  на  нього,  чекаючи  свого
призначення. I дочекався... Тепер мандрiвник не квапився. Найперше  -  нiж
мусить бути гострий. Тож сидiв i гострив його об камiнь. Пробував на волос
i далi гострив. Аж поки нiж став, мов бритва. Гаразд.  По  цьому  направив
пiхви, почистив, пiдстругав, полагодив каблучку i ланцюжок, щоб чiпляти до
пояса. Тодi засунув ножа в пiхви, надiв на мотузку, що була замiсть  паса,
i пiдперезався. Зовсiм добре!
   Вiдтак, озбро?вшись, пiшов через рiчку по камiнню. Може, той  бiк  буде
гостиннiший. За рiчкою, продираючись на стежку, сiк ножем верболiз, стинав
гiлки, що заважали просто йти, - шукав ножевi застосування. А нiж  гострий
же, як бритва! Надибавшi? зразу за верболозом  тиху  ковбаньку,  глянув  у
не?, мов у люстро. О, нiж мусить дiяти! На нього  дивилось  чуже,  заросле
щетиною, почорнiле обличчя. Боже мiй! I мати б не впiзнала. Тим-то й  доля
його цура?ться. Голитись!
   Примостившись на каменi i перемагаючи бiль у суглобах та у всьому тiлi,
вiн почав голитись. Може, життя покраща?. Дивився у воду, як у  люстро,  i
шкрiб ножем намочену щетину. Бере!  Лiпше,  анiж  було  голитись  склом  у
в'язницi... Потiм умився i глянув у "люстро".  От,  зовсiм  молодий  юнак.
Боже, скiльки змiн вiдтодi, як бачив  себе  востанн?  голеним!  Аж  самому
стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого,  веселого  обличчя,  що
колись  зводило  дiвчат  з  розуму.  Шкода  молодостi,  шкода   втраченого
безповоротно того, що вже нiколи, нiколи не повернеться. З  води  дивилося
суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... I тi прямовиснi  зморшки  межи
бровами, i крилатi брови, заломленi уперто...  Великi  очi  горiли  мов  у
божевiльного.

   "Та-ак, мандрiвнику! З такою пикою тiльки в нетрях i жити  та  живих  i
мертвих полохати. При таких лiтах - i така у вас, прости Господи, мордяка!
Як у Мефiстофеля. Ну ж засмiйся! Будь веселiший. Життя перемiниться..."
   Але життя не змiнилось.

   Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось,  що  швидко  йде,  але  насправдi
посувався, мов тiнь, хитаючись. Аби не  лежачи  помирати.  Нiж  бiльше  не
ставав у пригодi. Нiяк не ставав. Спершу вiн стинав ним гiлочки  знiчев'я,
а потiм засунув у пiхви i не виймав. В руцi не вистачало сили.
   А надвечiр сили зовсiм покинули його. Край.
   Лiг голiчерева пiд височенними кедрами, тягуче-важко i глибоко зiтхнув,
нiби випустив дух, поклавши голову на корiнь, i так  лежав.  Згодом  витяг
помалу ножа i поклав коло себе. По хвилi намацав i переклав ножа зручнiше.
Ще зiтхнув глибоко-глибоко.

   "Так... Кiнець..."

   Думки плуталися у головi, що була немов гарячим оливом  наллята.  "Який
пак сьогоднi день?.. А, шостий...  Ну,  це  ще  здорово...  Коняка  б  уже
здохла... А якби я був конякою - було б лiпше?.. Шостий... Так... Але  Бог
за шiсть день свiт увесь сотворив... i  цi  нетрi  теж...  Атож..."  Чорна
павза. I знову: "Шостий день...  Оце  й  б  вiн  -  останнiй,  уже  зовсiм
останнiй день мого життя... А ще б трохи..."
   Проте це вже така собi, млява думка.

   Не хотiлось рухати нi рукою, нi ногою.  Не  хотiлось  думати.  Хотiлось
лежати й лежати. Вiчнiсть лежати так. I хай шумлять високi кедри. I  нехай
розповiдають пiд синiм небом хмаркам удень i зорям уночi, як один хоробрий
i смiливий... I хай слухають вивiрки... Як один хоробрий i смiливий  п'ять
разiв перемiг смерть, видерся з пащi дракона  i,  гнаний  буйною  радiстю,
донiс свою  голову  аж  сюди,  доганяючи  щастя,  а  знайшов  -  смерть...
Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак... Пробив нетрi  грудьми  i  лiг
тут, мiж корчами, донiс свою голову аж сюди, за кiлька  тисяч  кiлометрiв,
аж на край землi...
   I дзвенять кедри... Нi, то  не  кедри  дзвенять,  то  золоте  дитинство
дзвонить дзвiночками в гаях, синiми волошками зорi? в полях, бризка? водою
на Ворсклi... на Днiпрi... Ге-ен... I смiються,  смiються  дзвiнкi  дiвочi
голоси, i скачуть луни лугом, горою... Пахне терпкий-терпкий  чебрець  пiд
бором...
   Вiн лежить на гарячiй печi i дивиться, як горить  лампада  i  мерехтять
образи пiд  королiвськими  рушниками.  А  мати  крутить  веретено  i  сну?
тонюньку-тонюньку пiсню:
   ...Мати ж моя пава,

   Тепер я пропала,

   Що ти ж мене туди дала,

   Де я й не була...

   Мати ж моя вишня...

   Мати ж моя вишня...

   Хтось у ньому, непокiрний i бунтiвливий, хоче пiдвести йому голову, але
вона не пiдводиться. То ?? держить .йому тутешнiй  волохатий  бог,  лютий,
скупий i ненажерливий; насiда? на груди i не да? вже йому дихати... А мати
схилилась близенько-близенько... Раптом  -  що  це?!  Вiн  розплющив  очi.
Стукiт?.. Пострiл!
   Вiн зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокiрний
у нiм пiдводить його. В вухах дзвенить. Знову пострiл! Пострiл як грiм!  I
враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дiвочий:
   - Грицьку!!!
   Жахливий крик молодостi, що ?? вхопила зубами смерть:
   - Грицьку!!!
   Вiн шпарко схоплю?ться на ноги. А Боже мiй! Мерщiй!.. Кида?ться чимдуж,
точачись, плутаючись у бур'янi, поспiша?, поспiша?. Знову крик. Близько...
   Напружуючи рештки сил, вiн виламу?ться на галявину. Ось!..
   Величезний чорний ведмiдь, ставши на заднi  ноги,  намага?ться  схопити
пащею людину, що, забившись у розколину межи  камiнням,  люто  вiдбивалась
прикладом рушницi.
   Ось вiн! Це вiн, волохатий, безжалiсний i грiзний бог нетрiв. Ага!
   Пожираючи потвору гарячковими очима i нiчого  не  бачачi?,  як  манiяк,
пiшов на не? всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука  намацувала
нiж...
   Ведмiдь хапнув повiтря, кинув жертву i, ревнувши, повернувся на  нового
ворога всi?ю тушею, посунувся на нього бiлою плямою "нашийника"...
   Людина в розколинi тихо, по-дитячому, скрикнула... Нiж  з  диявольською
сплою пiрнув  у  бiлу  пляму,  в  самiсiньку  горлянку  i  повернувся  там
упоперек.
   Мандрiвниковi очi, трiумфуючи, бачили лише, як чвиркнула  на  всi  боки
кров, заливаючи бiле, i ще  бачили  (коротка  блискавична  мить),  як  тая
людина  вистрибнула  з  розколини,  струнка,  в  чуднiм  одягу  звiролова,
простоволоса, i кинулась до нього... Це  останн?,  що  його  погляд  встиг
побачити. Мить - i сили враз  залишили  його,  в  очах  потемнiло,  i  вiн
повалився на землю пiд волохатою, чорною масою, як нiч накрила його...

   Тiльки десь у пiдсвiдомостi ще якусь мить бринiло здалеку-здалеку:
   "...Мати ж моя пава...

   Мати ж моя вишня..."

   I замовкло. Як iскра, заллята водою.

   * * *
   Мiсяць, що зiйшов над хребтами лiсистих кряжiв,  стояв,  мов  вогненний
щит, низько прибитий до брами в новi кра?, в невiдомi свiти. Вiн  здавався
живим - то яснiв, то темнiв, надимаючись. То обличчя! То обличчя  великого
духа - демона невiдомого,  несходимого  "Далеко".  Воно  то  хмурнiло,  то
яснiло i знову хмурнiло, червонiючи, - з долин, з  улоговин,  з  мiжгiр'?в
пiдiймались тумани i хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами  внизу  вони
лежали велетенськими намiтками - чи як хвилi бавовни, чи як зiгнатi вiтром
снiги...
   Над падями, над проваллями, над становиками  безкра?ми  i  покрученими,
над тайною нетрiв стояла iмла, проснована тьмяним, червоним баговинням.
   Зацокали пiдкови...

   По голому кряжу, по  становику,  вигнались  три  вершники  черiдкою.  I
стали. Рушницi через плече. Витягнутi ши?. Ворушаться в  сiдлах.  Маячать,
як китайськi тiнi на тьмянiм екранi.

   - Батьку! - це дзвiнкий, молодий голос. - Ну, як?..
   - Добре... - це бас. - А пiдтягнiть-по попругу, злiзьте котрий...
   Дво? метнулися з коней... А в того третього щось упоперек  сiдла...  Як
давнi запорожцi  десь  на  козацькiй  могилi,  везучи  бранця  чи  рятуючи
товариша.  Сiдланi  конi  вимальовуються  до  дрiбниць,  прядуть   вухами,
пирскають i хапають губами бур'ян.
   - Треба поспiшати.

   Це молодий,  швидко  пiдтягши  попругу  i  дослухаючись  до  кладi,  що
впоперек сiдла.
   - Вже? Ну, з Богом, дiтки.

   - А ми не збились?

   - Бог з тобою...

   Дво? птицями вилетiли на коней. Враз всi зiрвались з мiсця i  поскакали
черiдкою. Гейби привиди чи  гiрськi  духи  на  тьмяному  тлi.  Проскакали,
промигтiли рушницями, процокали пiдковами... i щезли.

   Тиша зiмкнулася знову. Напружена i зрадлива тиша нетрiв.
   Десь нагло розiтнувся далекий  рев.  Лютий  i  страшний.  I  покотивсь,
покотивсь. Урвавсь... Гавкнуло десь iз  другого  боку,  так  само  хижо  i
тужно... Закричав спросоння глухар... Зрадливi звуки, прита?нi  шелести...
Через самий мiсяць шугнула нечутiю сова. Тайга лише починала жити.
   Мiсяць поблiд i квапився вгору.


   _Роздiл четвертий_
   _РОДИНА ТИГРОЛОВIВ_
   Пiсня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата.  Потiм
з'явився звук чи тонюсiнький промiнь,  -  вiн  десь  почався  з  нiчого  i
наростав, наростав...
   Ой, летять, летять три соколи
   через сад -
   Ге-ей.. Ге-ей... Ге-ей...
   I те? "Гей", як мрiйна хвиля, i пiдгонить ?? нiжний дiвочий голос.
   Зачепили ж вони кри-леч-ками
   ви-но-град...
   I високо-високо, аж понад той виноград сяга? мрiйний дiвочий голос,  аж
туди, де сонечко трiпотить промiнням, чи два соколи - два товаришi летять.
   Це, либонь, Наталка, його сестра, спiва?. Атож. Це вдома. А вiн  лежить
виснажений, поранений. Це ж пiд Жаботином, в тiм Холоднiм  Яру...  Як  пак
воно вийшло? Ага... Той пес рудий,  недовiрок,  партiйний,  кинув  гранату
йому пiд ноги, вiн ?? пiдхопив i... Ха-ха!.. ?х було четверо... Як воно  i
його зачепило?.. Голова гуде, i йому лiньки розплющити очi.

   А сестра, сестра його любая, жалiбниця вiрная, Наталочка, журиться. Але
не журба в тiм голосi... Ха-ха! Вiн зна?, що то за сокiл  там  у  не?,  що
зачепив крилечками виноград, i так зачепив, що й сниться, либонь, ?й  отой
сокiл, отой Олекса-бузувiр.
   А дiвочий, вередливий голос над ним:

   - Грицьку! Чого ж ти не пiдпряга?шся? Ну ж бо:
   "Цiлувалися ми iз тобою один раз"...
   Йому смiшно. Вiн - Грицько  ж  таки,  а  тепера  Григорiй  -  крадькома
розплющу? одне око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко
i витрiщилось здивовано...
   Перед ним сидiла дiвчина. Але не Наталка, не сестра.  Зовсiм  не  вона.
Чужа якась дiвчина. Але така ж хороша i  та  бистроока,  iз  стрiчкою  над
чолом, i юна, смаглява вiд сонця.

   - Тату, тату! - це дiвчина радiсно. - Уже!.. Дивиться вже!.. Боже  мiй!
Живий!
   - От i добре,  -  це  дебелий,  спокiйний  голос.  Батькiвський.  Такий
сердечний, а гуде, як iз барила, i жартома: -  Що  ж  ти,  синку?  Упився,
мабуть, га? - Як у туманi пiдiйшов. Кремезний, броватий, волохатi груди  в
пазусi. - Довго вихмеля?шся!..

   А дiвчина нишком кива? комусь рукою:

   - Грицьку! Ось iди поглянь, який вiн окатий. Тiльки... Вiн, мабуть,  не
при умi, - диви, як лупа?.

   - Наталко, - це батько, - а пiди лишень скажи  матерi,  щоб  чарку  нам
сюди. Козаковi, либонь, душа до ребер присохла... Ану ж, коза!
   В головi Григорi?вi наморочилось вiд явно? галюцинацi?. Вiн покотив  ??
по подушцi вправо - глянув, влiво - глянув. Роздивився по  хатi.  У  кутку
ряснiли образи, королiвськими рушниками прибранi, кропило з  василькiв  за
Миколою Чудотворцем. Чорнi  страстянi  хрести  напаленi  на  стелi...  Вiн
лежить на великому дерев'яному  лiжковi,  роздягнутий,  накритий  вовняною
ковдрою чи кире?ю... Пахне васильками... У вiкно знадвору  зазира?  сонце.
Мати в очiпку i в ряснiй стародавнiй спiдницi, посмiхаючись, несе  тарiлки
в дверi... За нею бистроока дiвчина виступав, мов горлиця...  Бiля  вiкна,
тримаючи  козацьке  сiдло  й  ушивальник,  звiвся  i  сто?ть  густобровий,
кремезний парубок...
   Григорiй заплющу? очi. Дiвчина щось говорить, а йому зрина? нагло... Що
це? Той  голос,  той  шалений,  передсмертний  крик  мисливця,  припертого
ведмедем, - останн? враження, що вiн винiс iз життя. Але ж то був чоловiк,
у штанях, у шкiрянiм, мисливськiм одязi... Так, то був чоловiк, юнак...
   Григорiй розплющу? очi - перед ним сто?ть дiвчина з червоною чарочкою i
говорить насмiшкувато:

   - Грицьку! Кого ти сiдлати збира?шся? Кидай та йди ось...
   Парубок бiля вiкна, майнувши чубом, чiпля? сiдло на гак, а батько:
   - По?деш у Ки?в, Грицьку, та той... Iди лишень сiдлай конi.
   - Де це я?! - аж скрикнув Григорiй, нагло зводячись.
   - Заспокойся, ляж, Бог з тобою! - це матiнка, це стара, поклала руку на
голову i схилила йому ?? назад на подушку: - Лежи, лежи, серце.  Ач  який,
мов з хреста знятий... А ви! I не тю на вас, лоботряси!  Добре,  що  самi,
пiвроку, як воли, а хлопцевi не до розмов.

   Старий:
   - Ото... Це хлопець iз наших! Скiльки я його попотовк  упоперек  сiдла,
непритомного, при смертi, скiльки днiв тут  зi  смертю  вою?  -  i,  диви,
живий! Спасибi Богу, синку, що все добре. Тепер уже  все  добре.  А  то  я
хотiв уже одвезти тебе до Ки?ва - це ж тут недалечке, - там би ти вмер,  i
я так i не знав би, хто ти.
   - Де це я? - прошепотiв Григорiй розгублено, злякався за свiй розум.
   - Та в нас же, в нас, дома, сину... На стiнi рясно карток -  дiвчата  у
вишиваних сорочках, у намистi, парубки в шапках i киреях.
   - Який... Який це район?

   - Та Ки?вський же, - це дiвчина. I так  вона  сказала  те  "Ки?вський",
проворкотiла, аж за серце взяла. Григорiй звiвся, витрiщивши очi, - в  них
i радiсть, i жах.
   А батько:
   - Може, ти тамтешнiй? Може, тобi краще б додому?..
   - Нi-нi!.. - злякався, вiдчув, як у нього мороз пiшов  поза  спиною:  -
Нi-нi! - В  пам'ятi  зринула  Лук'янiвська  в'язниця...  Ки?вське  ОГПУ  -
НКВД... Отак! Утiкав, утiкав i потрапив назад... Як же  це?..  Нi-нi!  Вiн
порива?ться йти: - Пустiть... Пустiть... Я не хочу... Я пiду собi... То  я
так, то я навмисне...
   Його силою вдержали. Тодi вiн швидко i покiрно лiг, нацупив  ковдру  аж
до носа, по тiлу виступив пiт.

   "Змилив!"
   Стара перехрестилась нишком i шепотiла з сльозою:
   - Боже мiй, Боже! Бiдолашний, не сповнi вже... Що  те?  лихо  з  людьми
робить!..
   "Тiкати! Тiкати!" - порива?ться в нiм усе,  але  вiн  уда?  спокiйного,
байдужого:
   - А далеко до мiста? Батько:

   - Та нi! Це близько, верстов 400. Ми ж Ки?вського  району.  А  ти  хiба
звiдки? "Сказати чи не сказати?"

   - Я?.. Теж... Ки?вського району.

   - Овва! А з села?

   - Та з Трипiлля ж...

   - Боже мiй! - аж скрикнула i сплеснула руками матiнка. - Дитино моя! Та
це ти не з того  Ки?вського!  Це  ж  ти  з  Укра?ни...  Мати  моя  теж  iз
Трипiлля... Земляк. А Боже мiй!..

   I враз так нiби хто попустив страшне гальмо - чорна  гора  зсунулась...
зсунулась... Стало легко, i радiсно, i дивно.  Бiля  нього  стояли  рiднi,
близькi люди. На далекiм, далекiм  кра?чку  землi,  пiсля  всього  жаху  -
близькi й рiднi люди! Стурбованi за нього, упадають бiля нього,  як  мати,
як батько, як сестра i брат. I Ки?в ще тут ?  десь  один.  Григорiй  потер
чоло i засмiявся. А всерединi йому гейби хлоп'я танцювало i било в долонi:
"Жив! жив! житимеш!" I хотiлося сказати щось хороше-хороше.
   - Мамо... - i  затнувся,  дивлячись  на  матiр:  -  Дозвольте  вас  так
називати, бо ви ж така... як i моя мати.

   - Нiчого, нiчого, дитино. - заметушилась мати, витираючи нишком сльозу.
А Григорi?вi вернувся його спокiй, його мужнiсть  гартована,  його  давнiй
гумор:
   - Так. кажете, я дома, мамо?

   - Дома, дома, синку.

   - Чудесно... Привiт вам iз Трипiлля.

   - Спасибi, синку, спасибi. А як там?.. Як воно там, на тiй Укра?нi?  Чи
давно звiдти? I як це сюди?

   Григорiй засмiявся.

   - Ну, годi, годi, - втрутився  господар.  -  Знайшли  час  до  розмови.
Видужувати треба. Ану лиш, вивiрко (це до дочки)!..
   Дiвчина подала Григорi?вi червону чарочку.
   - А бери, синку. Це таке зiлля, що й мертвих пiдiйма?.  Стривай!  Давай
же й менi щось, дочко!
   Дочка метнулась i принесла батьковi таку ж чарочку, але вже бiлу.
   - Це однакове, синку, тiльки в тебе приготовлене для тебе, а в  мене  -
звичайне, там його цiлий туязь, i ми його з тобою вип'?мо десь, еге ж.
   - Що це ти, старий, розгомонiвся. То  все  мовчиш,  як  пень,  а  це...
Швидше вже! У хлопця рука заболiла. Пий, синку, та лягай, хай йому,  цьому
дiдовi...
   - Стривай, бабо! Геройське дiло не кожен зробить i за це, вiд'?жджаючи,
я хочу для годиться випити... Грицьку! Конi готовi?
   Чорнявий, високий Грицько стояв поруч i з посмiшкою дивився на нього.
   - Готовi, батьку.

   - Добре. Ми по?демо, а ти будеш лежати собi. Як тебе звати?
   - Григорiй.
   - Чув? - це до сина. - Добре. Зовсiм добре. Я б тебе  й  не  питав,  та
таке, бач дiло трапилось... Нумо ж, сину!  -  Пiднiс  руку.  Цокнулись.  -
Будьмо!
   Григорiй пожартував:

   - А за вiщо ж пити?

   - Пий...
   Випив Григорiй. Спирт, вогненний, та  чомусь  гiркий.  По  жилах  потiк
вогонь. Випив дiд, витер вуса, а тодi:

   _-_ Оце, сину, за дочку, що ти ?? менi вирятував, i за  тебе,  що  тебе
вона вирятувала... Будь же здоров...

   Григорiй витрiщив очi, переводячи ?х то на одного, то на  другого.  "За
дочку, що врятував? За яку, де?"

   Мати подала рибу на тарелi:

   - ?ж, ?ж, синку. Риба тая бiла та сита.
   - Ну, а нам пора, - обiзвався  дiд  до  сина,  закусивши.  Устав  iз-за
столу, перехрестився. Надiв шапку.

   - Дивися ж менi, стара...

   Простояв ще бiля порога, подумав, подивився ще раз з-пiд волохатих брiв
на хворого i сказав:

   - Ти тут, вдома. Зрозумiв? На багато верстов кругом тут  тiльки  пралiс
та звiрi, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але  моя  хата  -
твоя хата. Лежи ж собi. Такий закон тут. Наш закон. Навiть коли б  ти  був
не християнська душа, а якийсь г о л ь д чи навiть к о р е ?  ц  ь,  то  й
тодi цей закон по тво?й сторонi. Будь же веселий i щасливий... Гайда!

   Вiдтак вийшов iз хати, за ним син.

   Десь у дворi  зацокали  пiдковами  конi.  Заскавулiли  радiсно  собаки.
"Нерпа! Заливай! А, вражi дiти, - добувався знадвору дiдiв голос.  -  Вже,
вже ?демо..."
   Тупiт  зiрвався  з  мiсця,  пройшов  поза   хатою   i   швидко   затих,
вiддаляючись.
   Григорiй хотiв розпитувати, вiн хотiв про  все  довiдатися,  але  мiцна
горiлка i те зiлля, що в нiй, i риба та, що вiн  з'?в  -  якась  чудна  та
сита, - i всi тi нервовi стусани, що  пережив  сьогоднi,  -  все  це  його
обтяжило,  зробило  млявим.  Думки  ще  вовтузились,  але   важка   втома,
непереможний сон  i  спокiй  пiдступили  i  збороли  його...  По  короткiй
боротьбi вiн здався. Змикаючи очi, бачив лиш, як дiвчина ходила  по  хатi,
мов пливла, ставна та горда i заразом насмiшкувата...

   * * *
   Сонце залляло стiл i ткало золотi прошви на бiлiй скатертинi. На  столi
сидiло ведмежа i кумедно хапало себе переднiми лапами за  писок  -  ловило
бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той  писок  сiсти.  Малий
ласун, що вiчно тикав свого носа у солодке, бо  бабуня  його  мизила,  мав
тепер з того клопiт. Вiн сердився, бив у повiтря лапою, а то так  оперiщив
себе по носi, що аж запирскав. А  бджола  дзижчала,  вилась  мiж  сонячним
промiнням i не вiдступала, мов зачарована.
   Дзижчання те?, як звук срiбно? струни, проснувало осяяну сонцем тишу  i
наче бринiло в серцi Григорi?вi. Вiн лежав, спершись на лiкоть, i  дивився
просто себе. Чи довго вiн спав?  Зда?ться,  вiчнiсть.  Але  тепер  усе  те
страхiття, що пережив, як дивовижне маячiння, вiдiйшло кудись  у  небуття.
Почуття легкостi володiло ним.  Так,  нiби  нiчого  не  було,  i  водночас
сталося щось таке, чого вiн не мiг збагнути. Так, як колись у дитинствi, i
не так нiби... Нi тривог, нi турбот  на  душi,  такий  безмежний  сонячний
спокiй.
   Чудно йому. Глянув на себе - вiн  у  бiлiй  мережанiй  сорочцi.  Глянув
просто себе - рясно на покуттi  купчаться  святi,  прибранi  королiвськими
рушниками, та ще такими, якi в його бабусi були,  там,  у  Трипiллi.  Там,
звiдки його вигнано. Там... на тiй рiднiй, але, мабуть,  навiки  втраченiй
землi. Вщипнуло за серце, але й минулося враз.
   Справжнi  королiвськi  рушники  на  покуттi!  Рiзьблений  мисник.   Пiч
помальовано  квiтами,  межи  квiтами  -  два  голубi?  цiлуються.  Чи  два
соколи... Два соколи!
   Стривай! Кого ж це вiн вирятував, яку дочку? Де? Коли? I як вiн взагалi
сюди потрапив? Озирнувся: в хатi було порожньо. Бiля печi стоять рогачi  й
кочерги, пахне свiжопеченим хлiбом. Все, як дома, тiльки долiвка не така -
мощена з дощок i так вимита та вишкрябана, що аж мигтить. Та ще... Що  це?
Просто над ним, на  бiлiй  стiнi,  висять  двi  рушницi.  Одна  -  либонь,
англiйський вiнчестер, а друга - японський карабiн. Пiд ними -  набiйницi,
туго напханi патронами. А на третiм цвяху висить нiж у пiхвах.  Його  нiж!
Дивно, його нiж в такому товариствi! Але  ранiш  там  висiла  рушниця,  бо
стiна подряпана в тiм мiсцi, де малось бути "мушцi". Це вiн знав,  бо  вiн
мисливець змалку. Аж тепер вiн звернув увагу, що межи  вiкнами  по  стiнах
поприбиванi оленячi роги, а на них висять шапки та рушники.
   Раптом у сiнях зашарудiла хода. Григорiй натягнув ковдру i  прикинувся,
що спить.
   В хату щось увiйшло. Пiдiйшло до нього i  нависло  над  ним.  Чути,  як
диха?. Розплющив очi: над ним, витягнувшись, як  вуж,  i  випнувши  груди,
перехилилась дiвчина чiпляла на стiну ще одну рушницю. I так витяглась, аж
матерiя трiщала на грудях. Йому запаморочилось у головi,  i  вiн  заплющив
очi, але не витерпiв i знову розплющив, - дiвчина глянула згори вниз.
   - О, я тебе розбудила...

   Вiдхилилась вiд стiни i стала, обсмикуючи блузку на грудях.  Так,  нiби
байдуже, але помiтно зашарiлась i, щоб вiдвести очi, спитала:
   - Ну, як, козаче? Григорiй посмiхнувся:
   - Гарна...
   Дiвчина насупилась, набурмосилась i вiд того  ще  покращала.  Яка  вона
хороша! Тако? вiн, далебi, ще не бачив. Якесь дивне по?днання надзвичайно?
дiвочо? краси i суворостi. Гнучка, як пантера, i така ж метка,  мабуть,  а
строга, як царiвна. Вiн дивився на дiвчину  i  почував  себе  нiяково,  як
школяр, ?й найбiльше вiсiмнадцять рокiв, а таке сердите.

   - Гарна, кажу, моя пригода. - мовив журливо, клiпаючи очима. -  Так  як
же, чорнява, тебе звуть?

   Дiвчина  зовсiм  почервонiла,  але  не  вiдвела  очей,  дивилась  з-пiд
насуплених брiв, наче нацiлялась з рушницi:

   - А так... Звуть-звуть та й покличуть. А ти звiдки такий-о?
   - Який це "такий-о"?

   Засмiялась:
   - Та такий... чудний.. Звiдки ти?

   - Е, це так далеко, що ти й не мрi?ш.
   - Знаю. Що ти з Укра?ни, це я знаю. Ба бiльше: знаю навiть, що  в  тебе
там ? любка i що звуть ?? Наталка.

   - Дурна, - бовкнув Григорiй.

   - Чого ж ти ла?шся?

   - Що ? Наталка, то правда, але то не любка, а сестра... А  звiдкiля  ти
все зна?ш?
   Дiвчина знiяковiла:

   - Ти б послухав, що ти молов тут п'ять днiв, кидаючись, як божевiльний.
Думали, що ти й дуба даси. Скажи  спасибi  матерi  та  батьковi...  Та  ще
братовi, що тебе пiдхопили... Коли б не  вони,  нiякi  лiкарi  тебе  б  не
врятували. А батько знають такi лiки. Та не зводься  i  не  витрiщай  дуже
очей, бо тобi ще  не  можна...  От.  Лежи  i  слухай,  бо  як  знову  таке
трапиться...
   - То що ж я молов?

   - Боже мiй! Аж страшно. I що то все i до чого?! Батько все бурчали,  що
нема попа тебе висповiдати, може, кажуть, полегшало б, бо в  тебе  грiхiв,
мабуть!.. I якiсь карцери, i трибунали... I смертники... I розстрiли... I,
- тут вона змiнила тон на смутний, насмiшкуватий: - "Наталочко, любая..."
   Григорiй насупився.

   - Дурницi. То я так. Колись багато книжок читав страшних.
   Наталка дивилась на нього  iз  зле  прихованою  недовiрою,  острахом  i
спiвчуттям:
   - Ой, чи так воно?..

   - Так...
   Дiвчина знизала плечима:

   - Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок,  то  розкажеш  менi
колись. Це цiкаво. Все страшне цiкаве. Гаразд?

   А очi дивляться прижмурено й насмiшкувато. Вона не вiрить, це ясно.
   - Гаразд...
   - Ти i в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так  у  книжках
написано, а не насправдi?..

   Дiвчина загнала його на слизьке, але розповiсти  правду...  Навiщо?  По
павзi, суплячись, стурбовано:

   - Слухай... Наталко...

   - Так, мене звуть Наталка, - посмiхнулась дiвчина.
   - А по батьковi?

   - Денисiвна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.
   - Добре. Може, скажеш i прiзвище?

   - В мене прiзвище не цiкаве для тебе. Старовинне. I, як кажуть  русаки,
"хохлацьке".
   - А все ж таки?

   - Сiркiвна, - вимовила дiвчина з гордiстю. - Мiй батько - Сiрко, i  дiд
- теж Сiрко, i прадiд. Всi Сiрки. I тут уже розвелося до лиха... А  зна?ш,
що про тебе батько казали?

   - Ну?
   - Ти щось хотiв ще питати. Питай. Бо пiду... - роздумала враз. I додала
строго: - Ти вже ?сти хочеш, ажи?

   - Слухай, Наталко... (Завагався). Так... Я знаю, що ви всi дума?те  про
мене хтозна й що. Але запевняю вас... Але слухай, що я скажу: що б  ви  не
думали i як би не думали, я хочу лише сказати... що я  чесна  людина.  От.
Потiм сама побачиш. Ну, як би це тобi сказати...

   - Нiяк, - обрiзала дiвчина насмiшкувато. - Зна?ш,  що  батько  сказали?
Сказали, що вiдколи ти в цiй хатi - вони вiдповiдають  за  тебе...  як  за
сина, от. I нiчого не хочуть знати. Все. А батько в нас... Та от поживеш -
побачиш. I Грицько теж. Ого! - i жартома:

   - Бог тобi братика дав, i ти не будеш шкодувати...
   - Пiдожди. А кого  то  я  вирятував?  I  де?  Яку  таку  дочку?  Що  за
нiсенiтниця? Чи не тебе? - пожартував Григорiй. На серцi йому  було  знову
ясно i легко. - Чи не тебе?
   - Мене.
   - Нi, будем говорити серйозно. Нiколи в свiтi я  тебе  не  бачив  i  не
рятував, так що не мороч голови.  I  чого  це  ви,  змовились,  чи  що?  Я
пам'ятаю - це було недавно... Я й не рятував, а так вийшло... Якийсь дивак
розмахував прикладом  рушницi  у  щiлинi...  Але  ж  я  не  п'яний  був  i
роздивився, що то був якийсь бузувiр у штанях...

   Дiвчина почервонiла. Супилась, супилась. А далi, як зарегочеться...
   - Чого ти?
   - Так, кажеш, бузувiр? Ха-ха-ха! Чудне слово.
   - Авжеж. На нього насiдав сатана чорна та здоровенна, а  вiн  ??  товче
прикладом...
   Наталка раптом перемiнила розмову:

   - Ой! Ти ж глянь, що воно робить!  А  щоб  тобi!..  Ведмежатi  набридло
сидiти на столi, воно перелiзло на  ослiн,  сп'ялось  до  стiни  i  почало
"порядкувати": поздирало лапою, скiльки дiстало, всi фотографi?  i  пробу?
на зуб, лиже ?х, пирска? - не смачнi! А  далi  давай  змiтати  ?х  додолу.
Дiвчина схопила ведмежа за карк i пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток
i заскiмлило, мов дитина.
   - Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий!
   - Цiкаво, що то там за народ? То все ваш рiд?
   - Атож...
   Подала всi жужмом i ще кiлька зняла зi стiни.  А  заразом  говорила  до
ведмежати.
   - Заскiмлило... Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!..
   А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорiй тим часом розглядав фотографi?.
Дiвчина взяла  ведмежа  на  руки,  пiдсунула  стiльця  до  лiжка  i  сiла,
посадивши ведмежа на колiна. Пестила його. Ведмежа притихло i цiкаво пряло
очима, пхало носа i собi до фотографiй.

   Цiкавi свiтлини. Дiвчата у вишиваних сорочках та в намистi,  у  чоботях
якихось чудних, хутрових. Ось дружки весiльнi. Молодицi  -  групами  i  по
однiй. А ось - цiла  родина.  Величезна  родина!  Дiди,  батьки,  онуки  й
правнуки, - чоловiка з сорок. Цiлий рiд! Дiд з  бабою  посерединi,  решта,
згiдно з родинним станом, розташувались обабiч  i  ззаду.  Дiти  рядочками
стояли обабiч дiда й баби, у парадних кашкетиках i чобiтках... I все це на
тлi  гiр.  Укра?нська  степова  родина  на  гiрському  тлi.  Як  десь   на
Закарпаттi. Чудне... Ось хлопцi верхи - чоловiк з дванадцять - цiлий загiн
з рушницями через плечi, в папахах, оточенi згра?ю здоровенних гостровухих
собак. Коли б не цi мисливськi собаки, можна б подумати, що  це  козацький
загiн. А таки козацький, бо це ж уссурiйськi козаки.
   Ось окремi фотографi?, теж дореволюцiйнi:  козацькi  осавули,  хорунжi,
отамани... В формi уссурiйських та амурських козакiв.  Та  все  вусатi,  з
шаблюками, декотрi з медалями. Всi з лампасами... Це все давнi свiтлини.
   А ось новi... Iншi вбрання,  iнший  змiст...  Але  все  такi  ж  расовi
обличчя. Одна... Друга... Дiвчата, хлопцi, червоноармiйцi... А ось проста,
але не зовсiм звичайна свiтлина.

   Сi?ться снiг. В дерев'янiй клiтцi здоровенний тигр роззявив пащу, реве.
Збоку  стоять  чотири  мисливцi,  виструнчившись   перед   оком   апарата,
спираючись на рушницi. Один старий мисливець i три молодих. Всi  в  чуднiм
одязi - в шкiряних штанях,  химерних,  у  шкiряних  пiджаках,  пiдперезанi
набiйнищями. Три в шапочках, один - без.  I  той  "без"  -  Наталка!  Так,
Наталка! Сто?ть, спершись на вiнчестер, дивиться насмiшкувато. Вуста мiцно
стуленi, очi примруженi, голова непокрита, i на не? падають снiжинки...
   Серце Григорi?вi чомусь застрибало, мов дурне.  Вiн  нишком  глянув  на
Наталку - бавиться з  ведмежам  -  i  крадькома  поклав  свiтлину  наспiд.
Ясно... А серце здурiло, чого й що?  Це  ж  той  "бузувiр",  що  кричав  у
розколинi. Точна копiя. Взявся пильно розглядати рiзних козакiв та  дiвчат
стародавнiх. Наталка посадила ведмежа на лiжко.
   - На, це ж твiй дружок. I це ти його посиротив. Забавляй.
   - Тобто як посиротив?

   - Ти ж його мамку вбив.

   - Хiба?.. Так ото... А подiбне, таке ж бiлогруде.
   - Отож, ото... Чи ти придурю?шся, чи справдi тодi таки не вповнi розуму
був?
   - Коли хочеш - твоя правда. Але хоч би я й уповнi розуму був, то звiдки
менi знати було, що то його мамка? А ти б менi краще сама дещо  розповiла.
А головне - як я сюди потрапив?

   - Дуже просто. От... - дiвчина взяла ведмежа на руки i,  пестячи  його,
розповiла все коротко:
   - Були ми на Змi?нiй падi - солили солонцi для  пантовки...  Ось  скоро
по?демо пантувати, i тодi взна?ш, що то таке... Це далеко звiдси. От  я  й
пiшла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на  юшку.  Та  й  зайшла
грець його зна й куди. А пiшла з дробовиком, ще й усього два  набо?,  така
думка - встрелю поблизу десь яку пару - та й назад. Навiть ножа не взяла з
собою, як на лихо. Цього нiколи не бувало. А рябки мов поздихали - нема...
I ось замiсть рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я  за  нього,  а  тут
мамка. I вистачило ж дурi хапати мале, але в гущавинi не видно,  та  ще  й
забула, що в малят неодмiнно бува? мамка. Я маля геть,  а  мамка  таки  до
мене. Сказилась. А це з чорних, а чорнi тi, коли  здурi?,  то  мов  сатана
робиться. Утiкати!.. Ге, куди там! Я повернулась i ляснула в не? зопалу  з
дробовика, мов у горобця. Ну, й  зовсiм  натворила  бiди.  Сатана  була  б
роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я ?? по  лапах,  по
мордi прикладом, я й ще раз стрелила, але  вже  хтозна-куди...  А  вона  ж
дума?, що дитинча за мною дереться... Я: "Гриньку! Гриньку!"  Е,  де  там,
далеко... Вперше на вiку я перелякалась - смерть же... Смерть. Аж тут щось
як не виломиться з кущiв... Якийсь звiр, бо на людину не схоже. Боже  мiй!
Я думала - другий ведмiдь. Волохате, чорне, очi як у скаженого, - i всторч
на ведмедя!.. Я думала, вiн голiруч... А як ведмiдь навалився на нього,  я
ще дужче перелякалась, скочила та давай вiдтягати. Коли ведмiдь мертвий...
Одвернула трохи - а пiд ним хлопець - i теж мертвий...  Обiдраний,  худий,
аж чорний, i з ножиком. Нiщо не поламане, руки, ноги,  голова  -  цiлi,  а
мертвий...

   Ну, потiм ми забрали всiх - ведмежа  (само  прийшло  до  мами),  мамину
шкуру i тебе. Зразу думали одходити там, на Змi?нiй, але  батько  глянули,
послухали (а вони тямущi!). "Е, - кажуть, - пропаде тут:  гарячка.  Додому
мерщiй, додому, бо пропаде". А вдома ? чим рятувати в них.

   Цiлу нiч ?хали-летiли... А ти маячив та  кричав  усяку  нiсенiтницю  та
кликав матiр i Наталку свою. Батько послухають: "Це, - кажуть, - наш! Наш,
- кажуть. - Бо говорить по-нашому". I по конях... Ну i  все.  Отже,  тепер
все зна?ш...
   - Тепер розумiю...

   - От. I ведмежа привезли... Тобi на забавку, - закiнчила глузливо.
   Посадила ведмежа на лiжко i швидко зiбрала фотокартки.
   - Стривай, - спинив Григорiй. Вiн вибрав зiсподу свiтлину  з  тигром  i
подав Наталцi. - А це що таке?

   - Як що? Це ми з к i ш к о ю, - промовила байдуже.
   - А чого це ви з кiшкою?

   - Та пiймали ж, та возили в  Хабаровськ  на  базу  здавати,  там  якiсь
диваки з газети та з кiна приходили здiймати. Апарат такий чудний...
   Дiйсно, тiльки тепер Григорiй звернув увагу, що свiтлина  не  така,  як
роблять звичайнi фотографи, а оте, вiдоме всюди фотокiно.
   - Як же це вам пощастило? I чого це ти тут? Дiвчина зневажливо  випнула
спiдню губу. Пiшла, зняла зi стiни ще кiлька свiтлин i подала. Тигри... На
iнших по одному, а на однiй аж два. В клiтках. I  мисливцi.  На  деяких  i
Наталка теж. То вона сто?ть в  гуртi,  то  поправля?  на  нозi  лижву,  то
заслонилась од сонця рукою... А ось сама,  -  насупила  брови  i  дивиться
насмiшкувато. Мисливець!
   - Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!
   - Як з нього?
   - Та з кiшки ж.

   Дiвчина насупилась точнiсiнько так, як на картцi, зневажливо, i пальцем
по картках недбало:
   - Оце торiк пiймали. Це позаторiк i оце... А це ще  позаторiк...  А  це
давнiш - це батько з Миколою та з дядьками. Микола - брат, що загинув... А
оце - давнi... Якби ?х усiх познiмав, що ще батько з дядьками та  з  дiдом
половили, то й лiпити  нiде  було  б.  Це  ж  тiльки  кiшки,  а  рисiв  та
росомах!.. I це не ми здiймали - ми собi зда?мо на базу за умовою, - а  це
вже тi пани нас здiймають. Диво, бач! "Хохли"  тигрiв  живцем  ловлять!  -
перекривила у?дливо та зневажливо тих "панiв", тих, що звуть Наталку з  ??
родом "хохлами".

   - I як же ви ?х ловите? Стрiля?те, а тодi вже?
   - Навiщо? Стрiляного нiкому й дурно не треба, хiба що китайцям на мило.
За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого i щоб  без  найменшого
ганжу - 12 - 15 тисяч карбованцiв, та все крамом. Ми з того  й  живем.  То
який же дурень його стрiлятиме, - треба живцем.

   - I ото ти ловила його живцем? Таку сатану?
   - А ловила.
   - Тенетами б то?

   - Та нi ж, руками...

   - Сама?
   - Нi, вчотирьох - з батьком, з Грицьком та з Миколою.
   - I як?
   - Пiймали, як бачиш...

   Григорiй нiяк не мiг приховати свого здивування перед неймовiрним,  але
ж, далебi, незаперечним фактом.

   Отака-о дiвчина i  отакi-о  дiла!  Що  вона  правду  говорить,  це  без
сумнiву, але це не мiстилось у головi. Або ж тут кiшки цi домашнi, або тут
люди незвичайнi.
   - Так як ви ?х ловите?

   - А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько вiзьмуть i тебе, то
тодi я й подивлюся, який ти герой i чи не покличеш ти на помiч... -  I  по
хвилинi журно: - Торiк брат загинув на такiм дiлi... Микола... Орел був.
   - То навiщо ж ви ?х чiпа?те, хай ?м чорт?
   - От... Ти, я бачу, таки герой. А як же ти думав?! I як же iнакше?! Тут
всюди однаково чига? смерть. Навiть на печi. То ж виходь перший.  "Бог  не
без милостi, козак не без щастя", - казав наш дiдусь, а ми його онуки.
   Ось вона, козача кров! I ось вона - найвищий вияв не тiльки жiнки, а  й
взагалi людини його кровi. Така юна й квiтуча - i така сувора, гартована i
гонориста. Та вiн думав одне, милувався нею  з  дивним  почуттям,  а  язик
вимовляв iнше, дражнив, либонь,  як  звик  дражнити  дiвчат,  та  й  охота
погомонiти з цим дивом.
   - А навiщо ж так важити життям?  Ви  б  сiяли  хлiб,  годували  свиней,
курчат. Адже сiють iншi.
   - А сiють... А сiяти - то не ризикувати хiба? Сiють, але з одного хлiба
не проживеш, тож i тi, що сiють, мусять ще й промишляти.  Ми  ж  хлiба  не
сi?мо зовсiм, лише овес та гречку для коней. Хлiб вродить чи нi, а звiра в
нетрях повно, навiть "свиней та курчат". Ми так увесь вiк  промишля?м,  бо
так i вигiднiше, та й цiкавiше, та ще тепер.  Але  кiшок  оцих  тiльки  ми
ловимо. Та ще там однi. Iншi бояться.

   - Я думаю!..
   Григорiй дивився на дiвчину i думав трохи  не  з  острахом.  пригадавши
ведмедя: "Отак цюю красу звiр розмета? десь нагло..."  Аж  шкода  було,  а
язик промовляв насмiшкувато, як до мало?:

   - Десь тебе отака кiшка з'?сть...

   Дiвчина, що до цього  говорила  щиро,  враз  насупилась,  розгнiвалась.
Замкнула вуста i так глянула - стрельнула очима. Аж шпигнула  наче.  Чуйна
збiса, як не знати що! ?? образила ця мова, як до дитини, тон  зверхностi.
Це-бо було горде створiння. Як той дикий кiнь, що ладен забити  на  смерть
того, хто посмi? доторкнутись до нього рукою.

   Насупилась. Але нiчого не сказала, ч?мнiсть для  не?  така  ж  вроджена
риса, як i краса. Мовчки взяла ведмежа i  зсадила  додолу.  Потiм  зiбрала
свiтлини, а збираючи, промовила по довгiй павзi, незадоволена з себе, нiби
з каяттям:
   - Отак... Я сьогоднi набалакалась, аж язик менi спух з незвички. Нiколи
так багато не говорила...

   - А чи не пора вже обiдати? - почулось з друго? половини хати.
   - Пора! Пора, мамо!

   I суворiсть дiвчинi мов вiтром здмухнуло. Безтурботна, моторна  схопила
картки.
   - Давно пора!.. Ой час i пора... Буде  мене  мати  бити...  Приспiвуючи
насмiшкувато, розвiшала картки на стiнi i подалась на другу  половину,  до
хатини.
   По хвилi дверi широко  вiдчинились.  Тримаючи  перед  собою  табурет  з
наставленими тарiлками i з незмiнною червоною  чарочкою,  увiйшла  мати  й
поставила табурет перед лiжком.
   - ?ж на здоров'я, синку!

   - Спасибi, мамо...

   - Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть нашi солi, та по?дете на
промисел. На тiй Укра?нi такого не бува, як у нас.
   Зрадiле ведмежа, вхопившись зубами  за  пiлку  спiдницi,  сiпало  ??  з
радiсним бурчанням. Ластилось, як мала дитина, i теж просило ?сти.
   Бабуся його любила i мизила, як дитину.

   * * *
   Перед хатою цвiтуть гвоздики. Насадженi дбайливою дiвочою  рукою,  вони
змагаються  з  пишними  тубiльними  саранками,   -   червоними,   жовтими,
фiалковими, що розбiглися ген скрiзь по схилу  до  рiчки  i  аж  у  лiс  i
перегукуються пишними кольорами серед безлiчi iнших квiтiв в морi яскраво?
зеленi, буйно? i соковито?. Великими суцiльними масивами рожевi? плакун. А
з-за хати повиходили черемхи, - повтiкали з тайги i  стоять,  як  дiвчата,
запишались, заквiтчанi. Стережуть невеличкий город i пасiку - десяткiв  зо
два вуликiв.
   Кругом хати снують бджоли, бо кругом хати квiти. Всюди квiти, на  землi
i вгорi. I всюди ? дiло для робочих, золотих працiвничок, для цих сонячних
комах. I над рiчкою  он  цвiтуть  черемхи,  видивляються  в  бистру  воду,
слухають, як бтгаька? вона по камiнцях. Це там, унизу.
   Перед хатою плай. Двiр не двiр - вибитий плай. Не  обгороджений  нiяким
тином i без нiяких ворiт. Бо тут усе це двiр i все це  господа  -  всi  цi
нетрi, що розiллялись навколо ген сизого високого пасма гiр,  яке  обiйшло
здалеку хату дугою.
   Стара, але дебела ще хата,  рублена  з  доброго  дерева,  з  рiзьбленим
ганком i такими ж наличниками коло вiкон, крита гонтом,  сто?ть  на  схилi
сопки i дивиться всiма чотирма вiкнами на рiчечку, що тече внизу, i далi -
на син? бескеття Сiхоте-Алiня.
   Праворуч - дебела комора з  омшаником,  повiтка  для  коней,  корiвник,
стiжок сiна, обгороджений латами, ще якiсь будiвлi. Лiворуч -  город,  теж
обгороджений в одну лату. ще й  глечик  стирчить  на  ближнiм  стовпцi.  В
городi  картопля  i  соняшники,  а  просто  над  самою  рiчечкою  -  якась
комiрчина: то лазня "по-чорному".
   Оце i вся господа. I вона одна тут на великому просторi. До найближчого
селища, що зветься Копитонiвка i склада?ться з кiлькох таких хат, понад 50
кiлометрiв. Григорiй це вже знав, i це його тiшило:  небезпека  вiд  людей
була тут найменша. А цi люди, що в них вiн жив, навiть охороняли його.
   Дома тепер були вiн, мати й Наталка. А батько з Грицьком як по?хали, то
ось уже два тижнi ?здять.

   Як сподiвалась мати, вони мали прибути ще вчора, а як учора не було,  -
то, значить, сьогоднi. Чекаючи ?х, Григорiй нiкуди не ходив уже, а сидiв з
самого ранку на призьбi i виглядав. I хвилювався. Так, хвилювався, - як то
вони поставляться до нього? Може, вже не  так,  як  перше,  коли  вiн  був
хворий? Знiчев'я бавився з ведмежам, спостерiгав навколишнiй свiт.
   От зараз його увагою заволодiв праник, пiдкидуваний  засмаглою  дiвочою
рукою там, над рiчкою; вiн то пiдлiтав,  то  падав  -  ляпотiв  по  кладцi
завзято та лунко. I бiгли луни нетрями, ударялись об бескеття i  озивались
- ляпотiли на кiлька голосiв... I виходило  -  нiби  перепел  бив  десь  у
пшеницях на зорi. Чудно.
   То Наталка прала на рiчцi. Запнута кулинкою,  орудувала  на  сонцi  над
водою, як вправний спортсмен на вранiшнiй руханцi. Воркотiла яко?сь пiснi,
полоскала ?? в водi i прибивала праником до кладки. Перiщила з усi?? сили.
   Дивна вона, ця дiвчина Наталка. Григорiй чомусь тепер навiть боявся ??,
боявся при зустрiчах дивитися ?й в обличчя. Вона нiби сердилася, коли  вiн
на не? витрiщав очi. Не знав тепер, як  до  не?  приступитись,  як  з  нею
поводитись. I почувався,  як  хлоп'як.  Смiшно,  але  ж  так.  Сказати  б,
недоторканна панна? Нi! Дурна? Нi! Горда? Нi-нi! Вона навiть не  розумiла,
яка вона чарiвна, безперечно, не розумiла.  А  от  така,  як  ота  рослина
дивна, що  ти  ??  торкнеш  рукою,  а  вона  аж  повернеться  i  напустить
тонюсiньких колючок у руку. I це дiвчина-звiроловка, переможниця  страхiть
усяких!  Уперше  йому  було  на  вiку  таке,  щоб  на  його  мову  дiвчина
заломлювала брови. Так, як та дика коза, що бо?ться, щоб ?? не впiймали, i
не да?ться навiть пiдступити. А може, в не? така вiдраза до нього?
   Тож найлiпше зовсiм не звертати уваги. Нехай собi пере. ?й-бо, ото вона
перiщить праником так люто, бо дума?, що б'? по чи?хось, може, й по  його,
нескромних очах, на не? витрiщених. Нехай собi пере. I нехай  пiдпадьомка?
праник. Чи то, може, не праник  пiдпадьомка?,  а  то  в  його  серцi  щось
тьохка?, на тую дикунку дивлячись?  Засмiявшись  з  цi??  химерно?  думки,
Григорiй силомiць вiдверта?  увагу  вiд  праника,  затисненого  в  гнучкiй
дiвочiй руцi. Ген за рiчкою на галявину вийшли табунцем  дикi  кози.  Так,
дикi кози. П'ятiрко ?х. Стали, збились докупи i, пiднiсши  високо  голови,
слухають: де воно i що воно ляпотить? Потiм  зiрвались  з  мiсця  i  пiшли
вистрибом, черiдкою по високих травах, мелькаючи бiлими плямами на крижах.
Зникли в лiсi. Так нiби ?х i не було.
   - Ти б пiшов погуляв де, синку, а то, мо', спочив  би  лiг.  Не  бiйсь,
нудьгу?ш?
   Це мати. Вона вже вдесяте, либонь, виходить на ганок глянути  туди,  за
рiчку, за зелене море галявини, куди простяглась стежка, -  чи  не  ?дуть?
Вона пора?тьсч бiля печi i так виходить з пiдкасаними рукавами.
   Заслонившись рукою вiд сонця, мати аж перехиля?ться через лонку  i  вже
турбу?ться. "Довго щось. Чи не трапилось чого?"
   - Наталко-о!..

   - Чого-о? - озвалась дiвчина в тон.

   - А йди-но сюди.

   - Кажiть, я й так чую... Ось доперу...
   - Як ти дума?ш, що з нашими?

   Дiвчина протягла, кепкуючи:

   - Ну-у... А що з нашими? ?дуть десь.

   - Бозна... Таке ж .тепер настало, Господи прости!
   - ?дуть, ?дуть, мамо! - це Наталка весело, жартiвливо, упевнено,  ще  й
трiшки кепкуючи з матерi. - А не iдуть, то пiшки йдуть, а конi  за  поводи
ведуть, от i припiзнились...

   I смiялась безжурно. I почала лупити по тiм смiху праником. Мати й собi
засмiялась.
   - От така бач!.. Сказано - нове насiння. Ще й кепку? з дурно? матерi...
Тiльки й розради мо??, синку, - мати зiйшла з ганку i сiла поруч  Григорiя
на призьбi. Либонь, уже скiнчила поратись по  господi  i  тепер  ма?  час.
Поправивши очiпок, поклала натрудженi руки на колiна i втопила очi в  море
зеленi на долинi, що ?? звуть "паддю", туди, де втекла стежечка.
   - Ну, будемо виглядати, - промовила з доброю усмiшкою.
   У не? така ж усмiшка, як i в дочки. Яка вона  була,  як  була  молодою?
Авжеж, мабуть, така, як Наталка. Атож. Недарма-бо в такiм краю,  забившись
на кiнець свiту, та пiсля всiх злигоднiв, в тяжкому змаганнi з цi?ю  дикою
природою так збереглась, ?й понад п'ятдесят  рокiв,  а  вона  вигляда?  ще
молодо й бадьоро. I голос у  не?  такий,  як  у  дочки,  тiльки  не  такий
гострий, якийсь теплiший, ближчий.  Такий,  як  у  всiх  матерiв  там,  за
двадцять  тисяч  кiлометрiв  звiдси.  Але  не  ки?вський.   Григорiй   мiг
посперечатись з ким завгодно, що вона полтавка з кореня, - м'яко вимовляла
"л", як усi жiнки на Полтавщинi, щось середн? мiж "л" i "ль". Це така мила
йому, зворушлива особливiсть мови полтавських жiнок. Йому кортiло спитати,
чи ?? мати або бабуся не з Зiнькова часом або чи не з Лубен.  А  мати  тим
часом дивилась за падь, посмiхаючись  ще  й  досi  з  доччиного  жарту,  з
потiхи, з упевненостi.

   - Хорошi в мене дiти, синку...

   А в голосi стiльки гордостi матерньо?...
   - Я весь час дякую Боговi за те, що послав менi таку втiху.  I  в  кого
вони  вдалися?  Нi  тучi,  нi  грому  не  бояться.  От  хоч  би  й  ця,  -
посмiхнулась, кажучи про Наталку, - i в кого  тiльки  вдалася?  ?й  би  на
конi, та на полозках, та з гвинтiвкою, та з собаками... I пре туди, куди й
чоловiк не насмiлиться. Нiч, пiвнiч, чи мороз лютий, чи злива страхiтна, -
байдуже. Звели ?й до вiдьми в зуби полiзти - i полiзе, ?й би треба хлопцем
родитись (знов засмiялась). Аби тiльки дав Бог здоров'я та щастя, а  то...
Це-бо страшний край, i страшне тут життя, як подума?ш. Ось був ще  в  мене
син (посмутнiла  i  тихенько  зiтхнула),  Миколою  звали...  Царство  йому
небесне... Якби ти його був побачив, - що то  за  сокiл  був!  Грицько  от
здоровий та красний, а то ще мiцнiший i кращий був. А сили  було  -  як  у
дiда покiйного, у старого Сiрка колись: пiдкову розгинав руками  граючись.
I привiтний, i безжурний, як оця ось... Вiн ?? вибавив  i  всього  навчив,
мабуть, i смiливостi тi??.. Було, споряджаються на промисел, - я про нього
турбуюся - i се, i те, i бережи себе, i  будь  обачний.  А  вiн  смi?ться,
було, та заспокою?: "Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу..."  I
вiн ось ?й то ведмежата, то рисята живi приносив.  I  велось  йому  добре.
Смiливий та щасливий був. А от спiткало лихо. Подумаю - скрiзь люди мруть,
скрiзь на людей чига? лихо, i на печi вiд  долi  не  втечеш.  Та  материне
серце таке вже... Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, не абияк журиться... -
Помовчала, а тодi знов: - Не журися, синку. Вiр у сво?  щастя!  А  воно  в
тебе ?. О, я хоч i стара, й дурна, але дещо знаю. У смiливих щастя  завжди
?.
   Григорi?вi хотiлось враз по-дитячому обiйнятi? ?? i поцiлувати, так, як
це, напевно, зробила б Наталка. I вiн ледве утримався вiд цього. А стара з
непiдробним, глибоким переконанням казала далi.

   - В смiливих щастя завжди ?!.. От хоч би й ми. При?хали  сюди...  Боже!
Яка страшна i дика пуща була! I нудьга смертельна. I лихо скрiзь  навколо,
i злигоднi, i смерть... Чужа чужина...  А  бач,  оббулися...  I  дивись  -
зажили ж як потiм! I пущi здолали, i  край  скорили,  ще  й  залюднили.  I
звикли, полюбили. А новi дiти народились - це вже ?хня батькiвщина тута, -
то такi, нiби Бог знав, де ?м доведеться жити, та й вдачу ?м дав таку,  як
треба...
   Григорiй слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:
   - Так ви пливли кругом свiту?

   - А пливли ж. З Одеси сiли... В якому пак? Ага, в 1887 роцi, навеснi...
Скiльки тi?? води. Боже! I скiльки тих кра?в та людей рiзних! Але  я  тобi
негодна про все розповiсти. То нехай дiд колись. Вiн хоч i не говiркий, та
iнодi й на нього  находить  балакучка.  Тодi  вже  тiльки  слухай.  Вiн-бо
старший за мене i тодi вже парубiйком був, то й усе  пам'ята?  добре.  Вiн
тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився?
   - Нi... Тут усе нове для мене i... чудне.
   - Чудне?
   - Так. Я от скiльки днiв дивлюсь на оцю хату вашу - i менi якось дивно.
Всерединi вона вибiлена, ще й розмальована по-нашому, а  зокола  -  вигляд
сибiрський або полiщуцький.
   Мати засмiялась:

   - А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж
це ми тiльки тут так. А як  жили  в  селi...  Тепер  це  мiстечко,  Ки?вом
зветься... Так там, та й у всiх наших селах тутешнiх, хати бiленi  зокола,
як на Укра?нi. З нас за це всi тут смiялись, що от, мовляв, скiльки  лiсу,
а "хохли" хати з глини лiплять та бiлять. Нi, тут хати зовсiм такi, як  на
Укра?нi. А не раз i  кращi,  бо  на  дощанiм  помостi  i  критi  здебiльша
цинковою бляхою. Колись, до революцi?, здорово жили тут нашi  люди.  Довго
борюкались iз злиднями, але ж потiм i жили добре. Тут край працю любить та
й винагороджу? ?? щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. I лiс, i
золото, i риба, i земля хлiб родить, i ягода всяка, i все -  бери  тiльки.
Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили-колись! Ге, побачив би
ти! I не в такiй хатi. Ця хата була збудована для промислу. Мисливцi  нашi
виходили сюди на осiнь та на зиму i тут отаборювались. I ми жили  добре...
А сiм'я у нашого дiда була велика... Ти тако? не  бачив!  Понад  п'ятдесят
чоловiка сiмейка! Синiв сiм мав, женив - не вiддiляв. Дочок замiж вiддавав
- на сторону не вiдпускав, зятiв у прийми брав. Двiр  у  нього  був  -  не
двiр, "економiя". Нас, невiсток, було сiм, а дочок було вiсiм, то й  зятiв
вiсiм, та малих у кожного! Разом - цiла зграя,  i  якi  хочеш  завбiльшки,
такi й ?. Чоловiкiв та парубкiв - громада. Сiркiв куток -  то  цiле  село.
Весело жилося. Коней мав старий Сiрко - вiн ?м лiку не знав,  i  корiв,  i
свиней... Та, Боже мiй!.. Пасiка була вуликiв з двiстi... Трудилися  щиро,
то й мали. I те сказати - було що  робити  i  де  заробляти:  хлiб  сiяли,
промишляли звiрину, ходили з хурами в Маньчжурiю i в Китай, копали золото,
ловили  рибу,  брали  ягоди  та  кедровi  горiхи,  ловили  звiря   живцем,
"пантували"... Ми хлiба сiрого, синку, не ?ли! I коли навiть  недорiд  тут
був, то ми мали борошно заграничне, японське або  американське,  i  риж  з
Китаю, як золото, i крам рiзний... А якi рушницi та всiляке  начиння  нашi
хлопцi добували!.. Жили ми тут лiпше, як дома. Це була наша друга Укра?на,
нова Укра?на, синку, але щасливiша. I назви нашi люди подавали  тут  сво?,
сумуючи iнодi  за  рiдним  кра?м:  Ки?в,  Чернiгiвка,  Полтавка,  Укра?на,
Катеринославка, Переяславка тощо. Тут, де не по?деш, - то з Ки?ва  ви?деш,
а в Чернiгiвку при?деш, з  Чернiгiвки  ви?деш  -  в  Полтавку  при?деш,  в
Катерино-Славку, в Переяславку... По всiм Уссурi i  по  всьому  Амуру,  як
дома... Але це там, де все люди нашi осiли понад рiчками, де  можна  сiяти
хлiб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну, а потiм  пiшло  все  шкереберть...  Десь
прогнiвили Бога. Новi часи, новi порядки.  I  настало  таке,  що  люди  за
голови хапаються. Прийшла сов?тська власть i все перевернула.
   Перевелись люди, i звелось життя нiнащо... Вже нема? Сiрково?  держави,
гай-гай... А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб i не чути, i  не
бачити, та щоб по-сво?му таки вiку доживати. Це далеко. Сюди  й  ворон  не
часто залiтай. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот  верстов...
Але людей тут мало, i власть не так чiпля?ться. А ранiш, як Сiрко з синами
почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тiльки отi
косоокi, манзи та гольди, чи як ?х... Та ?х зовсiм  було  мало.  Отак,  як
гори перейдеш, - ото бачиш - синi?, Хехцир зветься, - то буде  Хабаровськ.
Як ми при?хали, то там, казав дiд, була тiльки халабуда, а  тепер  великий
город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такi,
одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали i до Уссурi  крiзь
нетрi пробивались. А як отак пiдеш кряжами та сопками - то мiсяць  iтимеш,
а з лiсу не вийдеш. Нетрi, та рiки, та гори, та марi... Оце  вже  рокiв  з
десять, як оселились ми тут  зовсiм.  Оця  рiчечка  зветься  Пiдхоронок  i
впада? в рiчку Хор, а той в Амур... Отам з гiр починаються i течуть  рiчки
в усiх напрямках - Бiкин, Iман, Мухень i ще якiсь, я вже й позабувала.
   Григорiй слухав лагiдну, спокiйну мову цi?? жiнки, цi?? матерi, i  було
йому дивно при?мно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю  матiр:
така вона, як i там, на Укра?нi, i не така. Розборкана - он  яка.  Скiльки
тi?? мужностi просто?, скiльки  тi??  певностi,  може,  неусвiдомлено?,  а
звичайно?, стихiйно?. I скiльки тi?? гордостi  волелюбно?,  природно?,  як
отi могутнi кряжi гiр!
   Тому в не? i Наталка така дика та горда.
   - А за Укра?ною ви й не скуча?те? Та ви ?? й не пам'ята?те, мабуть?
   - Чому ж? Пам'ятаю, але... Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту,
про тую Укра?ну, як там живуть тепер. Дуже цiкаво менi послухати. Я  часто
згадую сво? дитинство i рiдну землю. А надто, було, мати  моя.  Дуже  вона
тужила за рiдною стороною та з того,  мабуть,  i  померла.  Все  мрiяла  i
просила, щоб ?? вiдвезли вмирати додому, на рiдну землю, на  кладовище  до
батькiв. Iнодi й на мене находить туга, особливо, як згадаю матiр. Але я й
цю землю люблю. Тут-то зросла, тут вiддалась, тут дiток породила, та в цiй
землi чотирьох i поховала. I матiр, i батька поховала тут.  Нi,  вiд  цi??
землi вже несила  вiдiрватись.  Але  й  туди  тягне.  Як  згадаю  материнi
розмови, тi? сади вишневi, тi? степи широкi, рiки тихi, ночi яснi,  зорянi
i все, про що мати розповiдала, та й сама бачила, хоч малою була...  От  я
тут живу вiк, а волошок тут не бачила. А там я з них, та  барвiнку,  та  з
чорнобривцiв вiнки на Купала плела. Нема ?х тут. I василькiв  нема  тут...
Зберiгся пучечок, з Укра?ни завезений - якось новi переселенцi подарували,
- i пахнуть вони рiдним кра?м, тi?ю Укра?ною... Як напосядуть  згадки  про
край той рiдний, сонячний i тихий, - далебi, журба бере, так би й полетiла
туди...

   Григорi?вi серце стискалось. Хотiлось йому сказати цiй матерi, що нема?
вже того тихого краю, Укра?ни тi??,  ясно?,  сонячно?.  Що  садки  вишневi
повирубуванi, рiки збаламученi, степи сльозами обпо?нi, i небо ясне  людям
потемнiло... Але вiн мовчав. Нехай. Нехай любить ?? такою, якою  пам'ята?.
А мати снувала думку далi:
   - Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не  ма?ш  корiння.
Та й не матимеш його тут... I час не той, i ти не такий.
   Григорiй дивувався, чого в них таке  ставлення  до  нього.  Вiн  же  ?м
нiчого не говорив, вони про нього нiчого не  знають,  лиш  бачать,  що  не
мiсцевий. Дивно було йому i з того, що його не розпитують, хто вiн i як  у
нетрi забився. Адже вiн мiг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, вiн  щось
говорив, хворiючи, але хiба тому можна вiрити? Проте з  ?хнього  спiвчуття
до нього було знати,  що  вони  про  щось  догадуються.  Але  з  природно?
делiкатностi, як це часто трапля?ться у простих людей, не розпитують... Це
його зворушувало, i за це вiн був вдячний ?м.

   Сонечко викотилось на обiднiй пруг i поливало  гарячим  приском  землю.
Було щонайменше 35 ступнiв спеки. Мати похопилась: пора обiдати.
   - Не дочека?мось ми ?х сьогоднi! Коли б хоч усе було гаразд.
   - ?дуть, мамо! ?дуть, - раптом заалярмувала Наталка дзвiнко й радiсно.
   Мати приклала руку до очей i стала дивитись на  стежку...  Григорiй  аж
схопився. Захвилювався. Вп'явся молодим зором геть за падь, на стежку. Але
там було порожньо. Де вона ?х бачить? Де ?дуть? Так само марно напружувала
зiр мати.
   - Чи ти не тю? Де ти бачиш? Хто ?де?

   - Та нашi ж ?дуть, мамо! Допоможiть-но розвiшати шмаття швиденько.
   - Та де ти ?х бачиш?

   Наталка смiялася, iдучи з оберемком бiлля i кладучи його на колоду  пiд
черемхами:
   - Ще й не бачила, а вже знаю.

   - Не дурiй, дочко. I таке-е... Як це ти й не бачила, а вже зна?ш?
   - А от поживете в лiсi з мо?, то навчитесь... - I зареготалась:  -  Ой,
мамо, я думала не про те! А мати:

   - Чи ти не тю?! Оттако?! Мати вiк звiкувала в лiсi i вже умре  скоро  в
лiсi ж таки, а вона: "Поживете з мо?"...

   А Наталка регочеться.

   - Та я, мамо, не про те... Нi, ?й-бо, ?дуть. А хочеться  знати,  звiдки
взнала? Сорока на хвостi принесла... Заливай  брехав,  да-а-ле-ко,  i  мо?
вухо й почуло. I тiльки. За годину. За годину, а  найбiльше  за  двi  вони
будуть тут...
   I нiби на потвердження ?? слiв далеко на стежцi, що перевалювала аж ген
через голу, осяяну сонцем сопку, виметнулась манюнька комашинка... Собака!
За нею друга, третя. Пробiгли трохи вперед, а потiм окрутнулись i, граючи,
подались назад за сопку.

   Григорiй дивувався. Яке треба мати вухо, щоб за двi години ходу  почути
крiзь нетрi собачий гавкiт, та ще й упiзнати, що то Заливай,  а  не  iнший
який. Вража дiвчина, вона таки ма? пiдставу кепкувати.

   Мати махнула рукою, засмiявшись, i пiшла швиденько до хати.
   - Менi нiколи, дочко. Нехай он Грицько допоможе.
   - Ну, то видайте йому вiрьовку. Але ж як вiн увiрветься та й уб'?ться з
черемхи? - Але це вже без смiху, а насупивши брови.
   Григорiй пiшов у сiни, взяв  довжелезну  вiрьовку,  скручену  у  грубий
сувiй i, розв'язавши кiнець, пiдiйшов до товсто? й високо? черемхи.
   - Високо тобi? - спитав.

   - За вершечок.

   Григорiй прив'язав кiнець не за вершок, а  все-таки  повище,  для  чого
пiдтягся на руках од гiлки до гiлки. Потiм узяв другий кiнець i озирнувся,
де прив'язати.
   - Куди тобi? - спитав.

   - За он ту сопку, - кивнула, не глядячи, у бiк синiх гiр.
   Григорiй потяг вiрьовку до комори. "Вража дiвчина!" Вiрьовка була трохи
покоротка, вiн ?? так потяг спересердя, що вона перервалась посерединi.
   - Ну... Таку вiрьовку - i порвав... От iще! - I не знати,  чи  то  вона
глузувала, чи здивувалась. Бо вiрьовка таки була нiби ж дебела. А далi вже
глузливо: - Це ж ти ще не обiдав!.. А що буде, як пообiда?ш...
   Григорiй, знiяковiвши, зв'язав вiрьовку посерединi, прив'язав до хлiвця
i, не оглядаючись, пiшов собi.

   - Куди ж ти тiка?ш? Тобi мати наказала допомагати та й слухати старших.
А проте, йди лiпше, я сама, а то ще порвеш що.
   Григорiй пiшов до рiчки, зiбрав на оберемок все шмаття, поскручуване  в
джути, i, боячись, щоб не впало що, принiс i поклав усе на колоду. Наталка
навiть не глянула на нього. Байдуже собi  i  моторно  розвiшувала  все  на
вiрьовцi, на гiллi, на латах. Григорiй подивився на не? скоса, посмiхнувся
i пiшов собi до рiчки на брiд...
   По якiмсь часi загавкали радiсно собаки, женучи вистрибом  через  воду.
Налетiли з шаленим гавкотом на Наталку i мало не збили ?? з нiг.
   Двiр виповнився галасом, дiвочим смiхом, криком на подурiлих  собак.  А
вони як  шаленi  закрутили  дiвчину,  стрибали  вище  голови,  намагаючись
лизнути ?? в самi губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес...
   - Мамо, покличте ж ?х, абощо, а то усе мо? прання перепсують.
   А собаки вже забачили Григорiя коло води.  Вони  його  зразу  проминули
були, а тепер, люто ревучи,  вихором  накинулись  на  чужого.  Коли  б  не
Наталка, то вони б його з'?ли, мабуть. А так  -  зупинились,  погарчали  i
кинулись знову до дiвчини. А дiвчина смiялась, гомонiла до собак:

   - Не чiпайте його, бо руками вас порозрива?... А на стежцi  вже  цокали
пiдводи. Йшли черiдкою конi, тяжко нав'юченi. П'ятеро коней.
   Попереду  дiд.  Не  дiд,   а   вусатий   дiдуган,   дебелий,   високий,
червоновидий, волохатi груди випинаються з бiло? пазухи. На  ногах  iчаги,
на головi пропотiлий кашкет, ватянi штани на нiм, дарма що така спека, при
боцi  мисливський  нiж,  а  коло  сiдла  в  переднього  коня   приторочена
гвинтiвка.
   Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень.  Молодий  -  рокiв
25. На ньому вiйськовий, старенький  френч.  На  ногах  iчаги,  на  головi
набакир кепка, а з-пiд не? буйний чуб кучерявиться. При боцi - нiж,  а  за
плечем новенький дробовик.
   Обо? забачили Григорiя, посмiхаються. - Ого,  синку!  Брика?мо  вже?  -
зрадiв старий Сiрко, бредучи через воду навпрост. -  А  ми  тобi  гостинця
доп'яли!
   I, перейшовши воду, старий став, широко розставив обiйми. Григорiя нiби
невидимою силою пiдштовхнуло, як малого, але вiн витримав.
   Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звича?м i поцiлувались.
   Грицько просто подав крiпку руку. Привiтно посмiхався. Обидва вони були
однаковi зростом, i однаковi вiком, i однаковi вродою,  як  близнята.  Два
Грицьки. Аж Наталка замерехтiла очима, глядючи на них.
   - Два ведмедi! Ось гляньте, мамо. Та мати  вже  бачила  й  так:  вийшла
швиденько з хати назустрiч.
   - Подивимось, який ти стрiлець, синку!.. На ось, це тобi, - i дiд подав
гостинець.
   В руках у Григорiя була новенька трилiнiйна гвинтiвка.
   А вже як розв'ючували коней гуртом, старий Сiрко додав:
   - I коня матимеш, синку... Оцього ось, гнiдого...
   - Ану лиш, стара, - обiдати!

   Та в "старо?" вже все було готове.


   _Роздiл п'ятий_
   _"П'ЯТНУВАННЯ"_
   Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в  далеку  дорогу,
на промисел, виконуючи Сiркiв наказ: "Як на промисел рушати, то найперше -
треба зброю в порядку мати".
   Тож не в жарт готувалися до поважного дiла, як на вiйну йдучи. Посiдали
на призьбi напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на  травi
- i закипiла робота.

   Кожен чистив свою. Наталка вiнчестера.  Старий  Сiрко  теж  вiнчестера.
Гриць свою "японку". А Григорiй - трилiнiйку. Гвинтiвка  була  новесенька,
але Григорiй розiбрав ?? до шрубика. Хотiв перевiрити,  чи  все  в  нiй  в
порядку та й для вправи - чи не забув, як те все робиться.
   Старий Сiрко поглядав якийсь  час  збоку  пильно  -  чи  в  добрi  руки
потрапила iграшка, а потiм посмiхнувся задоволено i почав розповiдати межи
дiлом, як то вiн тую "iграшку" дiстав.

   - Ти, синку, не думай, що то так собi. Ти зна?ш, що то за гвинтiвка?
   _-_ Ну ж?..

   - То вiд самого, можна  сказати,  найбiльшого  генерала  -  вiд  самого
Блюхера гвинтiвка. Еге ж...
   I розповiв дiд про те, як вони пiдписували  оце  контракт  з  ОКДВА  на
м'ясо оленяче, вепряче тощо. Як вiн зустрiвся з Блюхером i як той  Блюхер,
що з ним вони зналися ще вiд громадянсько? вiйни, вiдтодi, як  били  разом
всю  бiлу  контрреволюцiю  та  "япошкiв",  -  отже  той  Блюхер,  зрадiвши
несподiванiй зустрiчi з  старим  ветераном  революцi?,  подарував  йому  -
ветерановi тобто - оцю гвинтiвку.  Звелiв  якомусь  великому  начальниковi
принести ?? зi склепу на "гостинець вiд нього ветерановi  революцi?  та  й
знаменитому мисливцевi на цiлий СССР!"

   А, передаючi? власноручно та урочисто гостинець, ще пак i рече:
   "Вiзьми! Та не пiдкачай. Даю в надiйнi руки цю геройську зброю".
   Дiд заскалив око i враз весело зареготався чомусь.  А  по  якiмсь  часi
мовчанки закiнчив:
   - Вгадав, вражо? мами!.. Хороший вiн чоловiк, ?й-бо. Свiй  чоловiк  той
Блюхер.

   Он як. Григорiй не втерпiв, щоб i  собi  не  засмiятись,  але  з  iншо?
причини. А може, й з то? само?, що й дiд. Власне, засмiявся при думцi: "Як
часто само життя створю? каламбури, такi, яких i  не  вигада?ш!..  Дiйсно,
гвинтiвка це не проста i дiйсно потрапила в надiйнi руки. Чи справдить  же
вiн надi?..."
   Вiн пiдiймав ?? вгору  i  дивився  крiзь  люфу  на  сонце,  дивився  на
блискучу спiраль всерединi, офарблену в спектральнi кольори. Клав на  руку
- чи добре збалянсована. Бавився, як iграшкою.

   Наталка поглядала  скоса,  закопиливши  скептично  губу.  "Хiба  так  з
рушницею поводяться? Чого вiн загляда? в не?, як сорока  в  кiстку?"  Сама
вона орудувала з вiнчестером, мов досвiдчений вояк, - швидко розiбрала  до
дрiбничок, вправно все перевiрила та вичистила, змазала... I  вже  збирала
докупи.

   Григорiй перевiрив гвинтiвку i дiйшов висновку, що ма?  добру  рушницю.
Добру тим, що була вона старого випуску, точно i чисто зроблена i не  була
ще в дiлi. От тiльки не пристрiляна  ним.  Але  то  ще  буде  час.  А  тим
часом... Охота була побавити Наталку, - бач як задрала губу  насмiшкувато.
Вiн возькався з закривкою i "нiяк не мiг дати ?й ради". I так ?? тикав,  i
сюди завертав, - а  вона  все  розпадалася,  не  трималася  купи...  Аж-но
Наталка почервонiла, далебi вiд сорому за нього.
   Та старого не проведеш, -  ворушив  усмiхнене  вусом,  мовляв:  "Дурiй,
дурiй! Не бачу я..." Проте не втерпiв i запитав:
   - А чи ти ж стрiляв коли, чи вмi?ш? Га?.. Чи вмi?ш?..
   Григорiй почухав голову:

   - Не пробував. Може, й умiю... Не святi ж горшки лiплять...
   - I то правда.

   Прочистили i позбирали. Погримали трiшки закривками.  Потiм  перевiрили
набiйницi, понабивали ?х - кожен до  сво??  рушницi  -  бо?вими  патронами
повнi. Набiйницi були добре приладованi проти дощу й роси, та й до щедрого
полювання, - насаджуванi на ремiнь по чотири  й  по  п'ять,  вони  вмiщали
велику кiлькiсть набо?в.
   А як все вже було пороблено i прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий
Сiрко подивився з-пiд долонi через падь та:
   - А катни-но, Грицю, он туди... - махнув рукою ген на той бiк пiд  синю
сопку: - Та вiзьми крейду... Крейду не забудь!..
   Гриць вже знав, про що йде.  Метнувся  до  комори,  а  тодi  скочив  на
буланого i подався через падь, туди, де ген пiд синьою сопкою, зiходячи на
не? по сонячнiй галявинi, стояли рядком  старi  високi  кедри.  Туди  було
щонайменше 600 метрiв. Там зiскочив з коня  i  став  щось  ворожити...  По
якiмсь часi веселий примчав назад.
   - Поп'ятну?мо трохи, - пояснив Григорi?вi. - Не зна?ш, що то  таке?  То
нашi стрiлецькi вправи. В "п'ятно" стрiляти, значить. В пляму. Попробу?мо,
а то, може, позабували.

   - Е-е.. - згадав щось старий. - Бач, а ще одно провiрити!  -  Пiшов  до
хати i винiс щось в новенькiм чохлi.

   Подав Григорi?вi:

   - А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путн??..
   В чохлi був  цейсiвський,  семикратний,  вiйськовий  бiнокль.  Григорiй
витяг його. "I не вражий тобi дiд! То ж не бiнокля  вiн  хоче  провiрити".
Оглянув.  Покрутив.  Подивився   за   падь:   на   кедрах   було   крейдою
понамальовувано звiрячi голови... Правий бiк бiнокля темнив.

   - Добрий бiнокль! Лише одна лiнза попсована.
   - А що то таке "лiнза"? - це дiд.

   - Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..
   - Отож така в нього господиня... Тут Наталка вiдiбрала бiнокля:
   _-_ Таке-е... Це зовсiм добрий бiнокль. Крутять...
   - Авжеж. Тим-то ти ним так добре й оруду?ш. - Це Гриць. А дiд:
   - А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось  бiлi?,  а  не
розберу.
   Наталка приклала бiнокля до очей, довго  ворожила  з  ним  зосереджено.
Знизувала плечима. А далi вiдняла його i глянула пильно так та:
   - Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячi голови!..
   Всi зареготалися, i сама Наталка теж. А Гриць по-батькiвському:
   - Бiдна дитино! Аж упрiла, видивляючись в ту мороку.
   - Коли ж вiн неправильний...

   - Я ж кажу... Давай лиш  сюди,  бо  ти  сво?ми  очима  тiльки  струмент
портиш. - Дiд вiдiбрав бiнокля i передав Григорi?вi. - А тепер  заряджати.
Нi, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати.  А  як  щось
цiкаве вглядиш, - скажеш... Так  ото  бiлiють,  значить,  оленячi  голови?
Добре. По сезону...
   - Ложись! - скомандував враз по-вiйськовому. Всi брикнули посеред двору
на травi рядочком. I дiд теж. Злiва крайня - Наталка. Потiм  Гриць.  Потiм
дiд.   А   потiм   Григорiй.   Собаки   теж   полягали   рядочком   збоку,
новисолоплювавши язики i нашорошивши вуха, - дивилися на людей, очiкуючi?.
   - Заряджай! Стрiляти по  п'ять  разiв  лише.  Права  оленяча  голова  -
Наталчина. Потiм - Грицева i так за порядком.

   - Стрiля?мо всi разом чи по черзi? - поцiкавився Гриць.
   - По черзi. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражо?  мами...  Не  псуйте
куль.
   - Авжеж, - вставила Наталка в тон. - Заб'?мо кедрину  -  кандьор  буде.
Починаю!.. - i глянувши скоса на Григорiя, що пильно нацiлився  з  бiнокля
по мiшенi, раз по раз вистрiлила п'ять разiв. Швидко.

   - Тю-у!.. -  зробив  Гриць  при  кiнцi,  iмiтуючи  свист  кулi.  Собаки
схопилися i кинулися вперед, але Наталка  вклала  ?х  назад  криком.  Вони
лежали, дрижачи вiд нетерплячки. А Гриць:

   - Пiшли по молоко! Всi! От мазилка... Об'являю себе ударником i йду  по
сметану. Пiшов!..
   I так само раз по раз одстрiляв сво?.  З  тi?ю  ж  швидкiстю.  Григорiй
дивився пильно  в  бiнокль,  але  нiчого  не  мiг  зауважити,  лише  пiсля
останнього пострiлу щось бризнуло збоку на ялицi.

   - Одбив, Грицю!

   - Що?
   - Гiлку.
   - Неправда, то рiг одлетiв. Старий хитав головою:
   - Що ви робите, дiтки! Таж по тiм боцi сопки так вашi кулi свистять, що
там порозбiгалося все живе й мертве.

   А стара Сiрчиха вийшла на ганок i стояла, пiдперши рукою пiдборiддя:
   - Мати Божа!.. Подурiли!.. I що вони виробляють?!
   Як на вiйнi, прости, Господи...

   Пiсля Гриця стрiляв старий Сiрко. Вiн дс5ре вмостився i, не кваплячись,
випустив сво?х п'ять куль, пiсля кожно? примовляючи: "Пiшла, мила!"
   Наталка,  що  пильно  дивилась,  як  стрiляв  батько.  вкiнцi  серйозно
зауважила:
   - Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.
   - Смiйся, смiйся. А воно, може, й не спортив, дочко.
   Останнiй стрiляв Григорiй. До правди, - вiн хвилювався.  Бував  вiн  на
рiзних стрiльбищах i не був новаком в стрiлецькiм дiлi,  на  всякiй  збро?
мисливськiй i немисливськiй, як  кажуть,  зуби  з'?в.  Мав  навiть  колись
ворошиловськi  значки  i  на  всяких  змаганнях  стрiлецьких   пописувався
знаменито. Але тут, на цiм iспитi, на цiм ви?мковiм змаганнi,  хвилювався.
I рушниця нова, не вивiрена, i iспит складати треба незвичайний, змагатися
з стрiльцями, яких, далебi, ще не зустрiчав у життi.
   Коли  б  йому  хтось  колись  запропонував  змагатися  з   дiвчиною   в
стрiлецтвi, - вiн посмiявся б i взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що
може бути побитий, i то саме дiвчиною. "А  що  як  гвинтiвка  "мота?"  або
забира? вбiк?" Аж пiт йому на долонях виступив. Ну ж ну...

   Поставив рамку на "600". Прицiлився пробно. Раз...

   Вдруге...
   Наталка серйозно: "От,  бач,  як  треба..."  Це,  власне,  i  врятувало
справу, наладувавши враз його, як тугий лук.

   Раз по раз вiн вистрiлив п'ять разiв.  Так  же  швидко,  як  перед  тим
Наталка i Гриць.
   За останнiм пострiлом всi враз  схопились  -  стрiльцi  й  собаки  -  i
подалися стрiмголов через падь. Старий Сiрко ледве поспiвав верхи. Наталка
летiла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та  дика  коза.  Спершу
вона була за Грицем, але обдурила:
   _-_ Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, i Наталка зi смiхом
пролетiла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
   - А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний! Старий Сiрко тюпав верхи
на буланому:
   - Бiсово? вiри... Ну-ну, чисто тобi гурани! - I смiявся задоволене.  То
? плем'я Сiркове!
   Наталка  була  вже  бiля  кедрiв.  Перша.  Обдивилася  всiх   "оленiв",
намальованих на товстих кедрах, i стояла, надувши губи та длубаючи пальцем
в батьковiй мiшенi.
   - Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте... В оленячiй головi
було п'ять дiрок, одна бiля одно? майже.

   В Наталчинiй мiшенi - чотири кулi лягли кункою  посерединi.  П'ята  ген
вгорi влучила в рiг.
   - Все-таки не пропала, - потiшав батько. - I рiг  на  щось  здасться...
Добре... Добре... А Гриць:

   - Та то я його неправильно прималював. Ця куля пiшла геть!
   В Грицевiй мiшенi п'ято? кулi взагалi не було, лише чотири  продiрявили
голову в рiзних мiсцях.

   - Добре. Добре, - бубонiв старий Сiрко. - Казав, - не спiшiть,  бiсово?
вiри. Пропала куля.
   Григорiй здалеку поглядав на свою мiшеню, i йому душа втекла  в  п'яти.
Жодно? дiрочки в мiшенi. Пiдiйшли.

   - Ого-го! - ляпнув Гриць рукою по плечах Григорiя. - От це да, так да!

   В оленячiй головi не було жодно? дiрочки. Зате  над  головою,  пiвлiктя
вище, нiби хто жменею ткнув, - п'ять куль.

   - То да! - похвалив старий Сiрко. - Я ж так i знав... лягли купкою. А з
другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.
   - От хто справдi спортив дерево!

   - Знаменита гвинтiвочка, знаменита! Ач, як довбе!.. Спасибi  Блюхеровi!
- тiшився старий Сiрко. - Знающий стрiлець. Добрий з тебе цiлок, синку! Що
трохи вище взяло - то нiчого, то рушниця забира? трiшки  вгору.  Робитимеш
поправку. Рушниця, як дiвка, - треба до не? приноровитися. Призвича?шся та
як отак кластимеш кулi - нiщо вiд тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтiвочка
- дай Бог здоровля тому Блюхеровi.

   Назад  так  само   наввипередки.   Але   тепер   органiзовано.   Спершу
вишикувалися в ряд i попросили  старого  бути  за  суддю.  "Добре!"  Сiрко
об'?хав конем навколо змагунiв, важно оглянув ?х, а тодi  став  збоку,  як
генерал на парадi; пiдняв руку i подав команду по-вiйськовому:
   - Бiго-о-м... Марш! - i махнув рукою.

   Змагуни зiрвалися i пiшли навзаводи. А за ними собаки...
   Тепер Наталцi не треба  було  вдаватися  до  хитрощiв,  -  вона  летiла
трiумфально попереду. Григорiй,  що  "теж  колись  був  бiгуном",  даремно
намагався перегнати.
   Нi таки, вона бiга?, як коза.

   А мати спостерiгала все те з вiконечка i смiялась:
   - Подурiли!.. Зовсiм подурiли разом  з  дiдом.  -  Старiй  було  весело
дивитись на тих, що "подурiли" та й стрибали по падi, як гурани. - Що то ?
молодiсть! - I милувалась та тiшилась з дочки, що вийшла переможцею.
   На тому змагання - ця сво?рiдна  Сiркова  олiмпiяда  -  не  скiнчилась.
Повернувшись, стрiльцi почали виробляти ще рiзнi стрiлецькi  "коники".  На
те благословив сам Сiрко сентенцi?ю, мовляв: "Гулять так гулять!  Стрiлець
мусить стрiляти. А начиння, хвала Боговi, у Сiрка нiколи не  бракувало,  -
того й рiд вийшов стрiлецький. Анум лиш, наробiм ще шелесту!.."
   I вони наробили ще шелесту.

   Показували по черзi трiки, розваги для.
   Гриць стрiляв гiльзу, покладену на стовпець, - на 50 крокiв стрiляв  ??
в денце з бойового. Пiсля пострiлу гiльза цвiрiнчала десь.
   Григорiй, стрельнувши для проби кiлька  разiв  у  стовпчик  i  звiривши
остаточно рушницю, стрiляв у пiдкинену бляшану банку  вiд  пороху,  набиту
пiском.
   Та найцiкавiший нумер демонструвала Наталка. Вона "сiкла локшину",  так
називають мисливцi цю оригiнальну i трудну вправу.
   Встромила свiй мисливський нiж в пень лезом до себе. Пiдсунула пень  до
товсто? пiдвалини коло комори. А тодi принесла з хати бердану, що стрiляла
кулями без оболонки, i, одмiрявши 50 крокiв, стрiляла лежачи в лезо  ножа.
Вистрiлила десять разiв...

   Обабiч ножа  в  пiдвалинi  було  по  8  половинок  куль.  Вони  глибоко
повлiтали в дубову пiдвалину.

   Це i називалось на мисливськiй мовi  "сiкти  локшину".  Лише  двi  кулi
вгрузлi? цiляком злiва.
   Старий Сiрко спостерiгав, спостерiгав все те та  й  собi  не  витримав.
Став показувати, "як вiн колись стрiляв, як був  молодим".  Вiн  вийняв  з
кишенi кiлька мiдяних грошин по три та по п'ять копiйок i  звелiв  Грицевi
кидати ?х по однiй вгору... Згадав,  як  вони  колись  бавились  (мисливцi
цебто) замолоду. Було, поз'?здяться на базу у Владивостоцi здавати  панти,
та  й  давай  дурiти,  -  накуплять  горiлки,  бо?начиння  на  цiлий  рiк,
повиводять зiд мiсто на сопку i там влаштують стрiльбище, -  стрiляють  по
грошах в лет на могорич. Ось так...
   Гриць кидав угору п'ятака, а старий Сiрко бистро ловив його  на  мушку.
Пiсля пострiлу п'ятак щезав. Лише чути було,  як  вiн  десь  сюрчав  пiсля
зудару з кулею.
   То було весело. Регiт  стояв  на  подвiр'?,  коди  старив  Сiрко  пiсля
кожного пострiлу примовляв зiтхаючи:

   - Ось так колись i я стрiляв, як був молодим.
   Ось так Сiрки бавились собi знiчев'я.  Нi,  вiдбували  муштру  навесело
перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на  суворий
i тяжкий промисел.
   П'ятнували.
   На те, мовляв, старий Сiрко, щоб око  було  метке,  а  рука  тверда,  а
рушниця щоб була вiрная.

   _Роздiл шостий_
   _В ПРАЛIСАХ СIХОТЕ-АЛIНЯ_
   _На маршi_
   День лишень перепочили конi, i старий Сiрко загадав збиратися в дорогу.
На промисел, на пантування. Сам вiн тiльки погейкував та загадував, а  все
робилось якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого  треба
було. Збирали й пакували в мiшки, торбинки i торбиночки - борошно, свiчки,
оселедцi, хлiб свiжий, цукор, кирпичний чай.  Наливали  в  боклажки  та  в
сулi? олiю, спирт, гас, мед... Клали, де треба, сiрники,  кресало,  голки,
нитки... Мати все приказувала Наталцi:
   - Ти ж дивись - те буде там, а те там...
   - Добре, добре, мамо, - там розберем. А забудемо, де  чай,  то  горiхом
заваримо... Скiльки того й дiла!

   Переглядали  намет,  вирiзували   онучi,   ремонтували   iчаги,   одягу
промислову... Чистили салдатськi "манiрки", сапернi лопати... До  голки  й
нитки запакували ще й марлю, - навiщо то вона буде потрiбна пантiвникам.
   Григорiй теж мав ?хати i  чим  мiг  допомагав.  Старий  Сiрко,  правда,
бурчав:
   - Та облиш, синку: то не чоловiцьке дiло. На промислi - то вже  так,  а
тут ? кому...
   Ало Григорi?вi було при?мно брати участь у загальному клопотi, в такому
незвичайному готуваннi. Збори, як у  якусь  довготривалу  експедицiю.  Тут
тобi i борошно,  i  цинки  з  набоями,  i  рушницi,  i  вухналi,  i  якiсь
накомарники, i сажанки, i сокира, й пилка-ножiвка, i багато  таких  речей,
що вiн ?х уперше бачив i не розумiв, що воно й  до  чого,  ходив  разом  з
матiр'ю то в погрiбник, то в комору...  Пересипали  сiль,  овес,  борошно,
наливали  з  великого  дзбана  спирт,  цiдили  мед,  розстеляли  брезенти,
перепорожнювали i знову наповнювали сакви. Рiзали шкiру...

   За день усього наготували, а наступного  дня  уже  мали  й  вирушати  в
дорогу.
   На  свiтанку,  коли  засiрiло,  коли   ще   тiльки   на   свiт   почало
благословитися, бiля Сiрково? хати в'ючили конi.  В  хатi  блимав  вогник.
Четверо добрих коней - сiрий, буланий, вороний i гнiдий  -  пирскали  коло
ганку i стояли слухняно, звичнi до тако? операцi?, ?х спритно нав'ючували,
пильнуючи, щоб було порiвну.
   А коли все було приторочено i припасовано, люди пiшли снiдати.
   Випили по однiй i по другiй. "Дай, Боже!" I мовчки, наполегливо ?ли, не
марнуючи часу. Стара упадала коло них i журилась.
   - Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як менi самiй тут нудьгувати.
   А Наталка (вона теж ?хала):

   - То ?дьмо!
   - Еге, ?дьмо. А дома хто буде?..

   - Чого це ти, бабо, заквоктала? - обiзвався старий Сiрко. -  Нудно  ?й.
Нiчого, понудьгу?ш - лiпше нас шануватимеш, як при?демо.
   - Нiби я вас погано шаную... На?дайтесь гарненько. А ти чого,  Наталко?
?ж, дитино. I ти, синку (до  Григорiя)...  -  Ти  не  дивися  на  них,  ?ж
добре... Там, як по?дете, цього вже не буде, там катзна-що ?стимете. Таке,
що його тут i собаки б не ?ли.

   Грнцько засмiявся. А Григорiй, щоб догодити матерi, ?в за трьох.  Та  й
усi ?ли нiвроку. Стiл був застелений  скатертиною  i  заставлений,  як  на
Великдень... Пили наливку i ?ли оселедцi  з  оцтом.  Потiм  гарячий  борщ,
локшину з бiлими пирогами, сите м'ясо з картоплею. Далi: пироги з рижем, з
м'ясом, з квасолею. А на закуску солодке - мед i солодку брусничну...
   Потiм повставали, перехрестились до  iкон  i  стали  збиратись.  Старий
давав жiнцi накази, при якiй нагодi як ?й  треба  повестись  та  що  треба
зробити вдома.
   На вiдходi посидiли урочисто хвилину, поскидавши шапки.
   - Ну, з Богом!

   Весело попрощались з матiр'ю.

   Небо тiльки трохи зарожевiло, як iз Сiркового подвiр'я рушив похiд.
   Попереду собаки  вистрибом.  Три  здоровеннi  звiровi  пси.  Потiм  два
Грицьки з рушницями за плечима, обидва в добрих iчагах з  закоченими  вниз
халявами (це поки не вступили в росу), в легкiм,  але  добрiм  мисливськiм
одязi. Потiм дво? нав'ючених коней - сiрий  i  вороний.  Потiм  Наталка  в
"унiформi", подiбнiй до лiтунського  комбiнезона,  зробленiй  з  "чортово?
шкiри", але з непокритою головою: вона несе  свою  шкiряну  "динамiвку"  в
руцi. Потiм ще дво? коней - буланий i гнiдий. Всi йдуть черiдкою.

   А позаду старий Сiрко, йде, пiдпираючись "сажанками", як костуром. Вiн,
як i всi, в iчагах. На нiм засмальцьованi штани, така ж старенька  куцина,
а на головi - той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стiльки  лiт,
скiльки й самому Сiрковi.

   Перейшовши  рiчку,  повернулись  на  схiд  i  пiшли  нагору  стежечкою,
пiдiймаючись помалу навскiс схилами на Сiхоте-Алiнь.
   А на ганку стояла Сiрчиха i нишком хрестила ?х. Проводжала очима,  поки
видно було...
   Перед тим як пiрнути в нетрi, Наталка обернулась i помахала здалеку уже
невиднiй матерi рукою.

   В повiтрi було свiжо, навiть холоднувато, як узагалi в цих  мiсцевостях
улiтку. Над  паддю,  над  рiчкою,  що  вилась  внизу,  i  в  ущелинах  гiр
ворушились тумани, пiдiймаючись помалу-помалу, нiби спросоння.
   Небо, заставлене химерними мурами Сiхоте-Аланя, рожевiло.
   - Буде ясний, гарячий день, - обiзвавсь Грицько. Але  на  це  нiхто  не
вiдгукнувся.
   Хилило на сон. А  в  кущах  десь  прокинулась  i,  либонь,  перемерзши,
намагалась зiгрiтись мрiйноголоса пташка. Вiщувала  ранок.  Спiвала  якось
чудно - не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелiтала десь межи кущами
слiдом - проводжала. Григорi?вi спало  на  думку  подiбне  -  з  дитинства
знане: ...iдеш степами, а дзвiнка жовтобрюшка перелiта? поруч з билини  на
билину,   гойда?ться    на    верхiвках    або    полиню    i    дзвонить:
"Тiнь-тiнь-тiнь-тiнь-тi-iнь!"
   I це точнiсiнько так. Григорiй посмiхнувся на згадку.
   А пташка супроводила  ?х  одиноко  в  мертвiй,  прохолоднiй  тишi,  все
повторюючи свiй нескладний,  але  мелодiйний,  нiжний  мотив.  I  бадьорий
такий, задерикуватий. Нiби бажала успiху, приказувала щось, навчала.

   - Це, щоб ти знав, тутешнiй соловей, - пояснив Грицько, iдучи попереду.
- А зна?ш, що вона спiва?? Ось слухай:  "Чи  пить?  Чи  не  пить?  Чи  так
погулять?"
   Григорiй засмiявся:

   - Ай справдi!
   Пташка ж, нiби глузуючи з Грицька, повторила те  саме  зовсiм  близько:
"Чи пить? Чи не пить? Чи  так  погулять?.."  Тiльки  нiжно,  мелодiйно,  а
останнiх два слова виспiвувала одним духом i на додаток аж клацала срiбним
язичком, ставлячи знак запитання.

   Обабiч стежки росло багато квiтiв, подiбних до рож, коли листки i квiти
останньо? зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомi Григорi?вi
з перших днiв його мандрiв, але вiн тiльки недавно узнав, що звались  вопи
"кипрей" i що вони найкращий медонос, мабуть, у цiлому  свiтi.  Узнав  вiн
також i те, що ? тут безлiснi сопки, укритi лише  цими  квiтами,  як  степ
пшеницею, i що туди всi вивозять пасiки здалеку, за сотнi кiлометрiв.
   Собаки то бiгли попереду стежкою,  то  спинялись  i  ждали  хлопцiв  та
коней, стрибали коло Наталки та коло дiда. Тодi знову виганялись  наперед.
Гостровухi, широкогрудi i страшнi на вигляд, як вовки. Два сiро?  мастi  з
рудими остинками, а одна руда  з  чорним  загривком.  Хвости  у  всiх  мов
полiняки.
   - Ти тямиш щось у собаках? - спитав Грицько, коли собаки знов вибiгли i
почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна  одну  страшними
пащами.
   - В путнiх дещо тямлю.

   - В яких це путнiх?

   - Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах...
   Грицько посмiхнувся:

   - Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?
   - Нi. Це якiсь страховища - арештантiв водити.
   - Так от знай, що цим псам i цiни нема?. Перше - таких собак,  як  оцi,
то, мабуть, i в цiлiм  кра?  нема?.  Мисливцi,  звичайно,  мають  псiв,  а
особливо гольди, тунгузи та якути - там на них навiть ?здять i, мабуть би,
й орали, якби вмiли та було де хлiборобити, - але  таких,  як  оце,  нема?
нiде. Отi два сiрi - Заливай та Рушай - то якутськi лайки. А оцей рудий  -
це Нерпа - гольдячка, лайка теж... Але не в тiм  сила,  а  в  тiм,  що  це
звiровi собаки. Вони тобi вiзьмуть гуртом вепра за "штани" i  триматимуть,
поки ти прийдеш i дорiжеш його ножем. Та й ще  не  в  тiм  сила,  звiрових
собак знов-таки не  браку?.  А  от  цiна  оцим  головне  в  тiм,  що  вони
тигрятники. Взагалi, як правило, нема? в свiтi собаки, щоб вiд одного духу
тигрячого не кидався зi скавулiнням пiд ноги людинi,  вiд  жаху.  А  цi  -
навпаки. Вони,  мабуть  би,  й  диявола  задавили.  Батько  ?х  з  цуценят
вимуштрував. От у цiм ?хня й цiна.
   Без них ми - нiщо. А з ними хоч до дiдька в зуби! А розумнi стерви!  Ти
ж глянь - вони розумiють, що це ми про  них  говоримо,  ач  як  скiряться.
Заливай!  -  покликав  Грицько,  i  страшний  широкогрудий  якут   пiдбiг,
зазираючи в очi. Усе в нього, як у нiмецько?  вiвчарки,  але  на  масивних
лапах, груди, як у вепра, а очi iскряться й мерехтять, повнi буйно?  сили,
безоглядно? смiливостi i вiрностi. Грицько поплескав  його  по  страхiтнiй
мордi.
   - Це Наталчин дружок!

   При  словi  "Наталка"  пес  зупинився  i  пропустив  хлопцiв,  очiкуючи
господиню.
   - За не? вiн задавить усякого, як кошеня. Я раз хотiв  ??  одлупити,  а
вона крикнула: "Чужий!" - то було! I ти скажи,  яка  твар!..  Колись  його
пiдiдрав вепр. Ти бачиш, одна нога в  нього  трохи  крива,  -  переломлена
була, i черево було розпороте.  Батько  махнули  вже  рукою.  Але  Наталка
виходила. Бабралась iз ним та панькалась, як iз людиною, - от вiн  i  звик
до не?. I кажу тобi - вiн, доки й живий, цього не  забуде.  Багацько  було
охочих його купити. Давали по п'ятнадцять тисяч, та батько  й  слухати  не
хочуть. Правда, якось вони  нiбито  здумали  були  його  продати:  кривий,
кажуть, i сякий, i такий. Тiльки ж батька iнодi  не  розбереш  -  жартують
вони чи насправдi кажуть. Боже, що то було! Наталка  каже:  "Вiддавайте  й
мене на придачу".

   Заливай вибiг  наперед.  На  гострi  вуха  йому  був  надiтий  Наталчин
"динамiвський" шолом, застебнутий пiд пiдборiддям. Пес виступав поважно та
гордо.
   - От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, i
вiн однесе що треба, а звiдтам принесе що дадуть. I нiколи  не  було,  щоб
загубив або хто вiдняв. А Наталчино? речi нiкому,  особливо  з  чужих,  не
дозволить узяти...
   - А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе  пiд  тигрячу  шкуру
свiй черевик або хустку, тiльки щоб не  бачив,  а  тодi:  "Ой,  Боже  мiй!
Заливай! Рятуй! Шукай!.." Страшно було на нього дивитися. А з  тi??  шкури
клоччя летить на всi боки. Чудасiя. Тi теж добре вивченi, але цей у них  -
ватаг, без нього вони, як москалi без генерала.
   Нетрi дедалi  густiшали.  Стежка  вже  йшла  густющими  та  височенними
травами, бур'янами, крiзь непрохiднi  стiни  вiття  та  лiан.  Буйна  роса
ллялась на одiж i на голови, мов хто хлюпав крiзь решето.

   Поки видряпались на перевал, були всi мокрi, як хлюща. Хлопцi пiдождали
решту. Сонце слiпуче било в очi, виринаючи з-за далеких сизих  гребенястих
пасом. Розмальовувало  стрiмке  бескеття  i  всю  панораму  рiзноманiтними
фарбами, як генiальний маляр. Григорi?вi перехоплювало дух вiд подиву.  По
нетрях реготали вивiрки десь на вершечках  кедрiв,  зустрiчаючи  сонце,  i
смiхотливi луни стрибали наввипередки по  урвищах,  по  нетрях,  гуляли  в
палички-стукалочки.
   У Наталки голова була мокра, на носi i на вiях мерехтiли росинки,  а  в
очах мерехтiли сонячнi, щасливi iскорки; стояла i  дивилась  на  сонце,  а
обличчя рожевiло, цвiло, як рожа, таке ж дивне i таке ж незнайоме,  як  цi
нетрi й сонце, вивiрки й радiснi луни...
   - Ну що, може, перепочинемо? - запропонував Грицько, дивлячись,  як  iз
iчага з дiрочки чвиркала вода.

   - Нi, вже як купатись, то купатись, - сказав старий Сiрко. - Поки  нема
паута, будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.
   - Берiть лiворуч! - звелiв старий.

   - Ага, це на Голубу... - зрадiв Грицько, повернувши налiво. Iшов  знову
попереду i поясняв: - Голуба - то така падь,  долина  одна,  ми  ??  звемо
Голуба. Далеченько. Там нашi найкращi солонцi. Там найлiпше пантувати.
   - Ти лiпше поясни, що то таке "солонцi" i з чим його ?дять, -  попросив
Григорiй.
   - А ти хiба не зна?ш? - щиро здивувався Грицько. - Хоча  правда...  Ну,
солонцi - то така солона земля, а ?? так i ?дять без нiчого. Iзюбри ?дять.
   - А що таке iзюбри?

   - Та iзюбри ж... тi, що на них панти.
   - А що таке панти?..

   Грицько засмiявся недовiрливо...

   Стежка йшла становиком, тут було вiльнiше, просторiше,  не  було  тако?
буйно? трави i не так густо  дерев  та  кущiв.  Було  добре  видно  обабiч
заллятi сонцем галявини. Йти  було  далеко.  Два  Грицьки,  як  i  ранiше,
попереду; на чистих мiсцях iшли поруч...
   _-_ Та ти не смiйся. I не дивуйся так. Бачиш, я на сво?м  вiку  полював
качок, гусей, зайцiв, вовкiв,  лисиць,  кроншнепiв,  валюшнiв  i  дудакiв,
але...
   - А що то таке - валюшнi та дудаки? I отi як ?х - кроншни, чи що?
   - Ну, от бач, -  засмiявся  й  собi  Григорiй.  -  Отож  не  кепкуй,  а
розповiдай менi все доладу, щоб я знав.

   - Добре. Солонцi - це такi мiсця на гарях та  марях...  Ну  гарi  -  це
вигорiлi нетрi, а марi  -  багна,  по-вашому,  тiльки  гiрськi.  От  часто
проходять в нетрях пожежi  i  вигоряють  величезнi  клини,  iнодi  на  сто
верстов... Отож на марях та бiля них на схилах сопок часто бува?  природна
солона земля - це й ? солонець. Отож звiр iзюбр, та й коза,  та  й  сохатi
люблять ту землю ?сти, особливо тодi, коли в них  ростуть  новi  роги,  що
звуться панти. I найбiльше ходять iзюбри на тi солонцi, що  на  гарях,  бо
там просторiше i безпечнiше - видно все навколо. I ходять тiльки  вночi  i
то влiтку, саме тодi, як тi? панти  ростуть.  Ну,  панти  цi  дуже  цiннi,
тiльки ж панти iзюбринi... Або плямистого оленя. Та плямистого  оленя  вже
майже нема?. А iзюбр - це не плямистий олень, лише рудувато-сiрий, ?х  тут
ще дуже багато, а вигляд мав вiн... Та от побачиш сам.
   - I все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?
   - От, ?й-бо! Ну, ось... Iзюбр самець щороку змiню?  роги.  В  лютому  -
березнi збива? геть старi i ста? безрогий, а за лiто  виростають  новi,  i
вже восени на час "реву" або парування у нього знову великi, красивi роги.
Тодi самцi б'ються за самиць. Поки роги молодi i ще м'якi,  вони  мають  у
собi якусь велику силу, як лiки проти усiх хвороб.  Дуже  добре  на  цьому
знаються китайцi. Туди, в Китай, ?х i збувають за золото, цi роги  молодi.
Це й ? панти.  Ними  й  цiнний  iзюбр.  I  стрiляти  iзюбрiв  абияк  тепер
заборонено. Нi на м'ясо, нi на шкiру, тiльки на панти, i то оце лише  один
мiсяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вмi? це робити та  ма?
дозвiл. Ранiше, розповiдають батько, стрiляли цього звiра всi, хто здумав,
куди здумав i як умiв. Перепсували силу. Але ж  i  було  його!  Ну,  тепер
уторопав?.. Бачиш, так просто цього всього не розповiси,  щоб  було  ясно.
Потроху сам побачиш i все узна?ш.
   - Стривай! Ти кажеш, що солонцi - то природна солона земля. А мати та й
Наталка казали, що ви ?х солите...

   - Авжеж. Земля виснажу?ться ж. Був це, скажiмо, прекрасний солонець, що
його добре знали i вiдвiдували звiрi, ще й до того ж добре припасований  i
зручний для пантiвки. Бо новий солонець хоч i знайдеш, та пантувати на цiм
скоро не будеш... Бач,  пантувати  -  це  значить  стрiляти  iзюбрiв  ради
пантiв, але лише самцiв, бо в жiнок та дiвчат роги не ростуть... Отож, щоб
було зручно, треба на новiм солонцi навести свiй лад,  пристосувати  його.
Будують добре заличковану халупу, щоб у нiй  сидiти,  виглядати  i  звiдти
стрiляти. А що пантують лише вночi, то треба, щоб халупа  була  десь  дуже
близько. Але  iзюбр  такий  хитрий  звiр,  що  його  трудно  одурити.  Оце
заличку?ш наче й добре ту халупу, а вiн все одно  i  близько  спочатку  не
пiдiйде. I так рiк, а то й два, аж поки не  звикне,  поки  тая  халупа  не
викликатиме вже нiяко? пiдозри.  Тож  найкраще,  як  ?  старi,  "безпечнi"
солонцi. А щоб звiр ходив завжди, ?х пiдсолюють. Цю весну  ми  завезли  на
одну тiльки Голубу пiвтонни соли... I посолили... Ну, тепер ясно?
   - Ясно.
   - Бо  воно  таке,  що  не  зразу  його  й  зрозумi?ш.  Ми  тут  звикли,
повиростали, i все нам зда?ться таким звичайним i простим, а тобi, мабуть,
тут багато чого невтямки. Та я й сам iнодi дивуюсь... От, скажiмо,  мар...
Вода ж тече згори вниз, а от ма?ш: високо в  сопках  -  i  багно.  Та  яке
багно! Бува? по двадцять верстов завдовжки i таке, прости Господи, що,  не
знавши, як шурхнеш, то вже назад довiку не вилiзеш... Раз цiла  експедицiя
загинула, - загналася вночi на мар... Лихий  ?х  понiс!  А  от  чого  вона
бува??..

   Тут уже Григорiй почав роз'яснювати здивованому Грицьковi,  чому  бува?
така мар. Про вiчну мерзлоту та iншi чинники, що  спричинюють  це  химерне
явище... Грицько слухав, дивувався i нiяковiв:

   - От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, - сам зна?ш, а розпиту?ш.
   - Нi, ти ж сам сказав, що менi багато чого невтямки. I  таки  невтямки,
мов китайська грамота.

   Так хлопцi йшли i гомонiли собi. Григорiй про все розпитував, а Грицько
охоче   розповiдав,    виказуючи    величезну,    сво?рiдну    обiзнанiсть
мисливця-натуралiста в усiх  питаннях:  топографi?,  географi?,  рiстнi  й
звiрнi, технiки мисливсько? i рибальства, стрiлецько? справи i траперства.
Це - дитя нетрiв. I вiн, далебi, i сам не знав, як  би  вiн  почував  себе
десь в iнших умовах.
   Досi його ?диним другом  i  супутником  (поминувши  батька)  була  лише
Наталка. Але з нею вони мало розмовляли, - нi про що,  все  було  однаково
вiдоме, разом переживане. А там, де потрiбна  була  мова,  там  обходились
кiлькома короткими словами.
   Наталка йшла на кiльканадцять ступнiв позаду в iнтервалi  межи  кiньми,
бачила, як хлопцi жваво та  весело  розмовляли,  розрiзняла  чуйним  вухом
обидва голоси, ловила смiх i окремi слова, але до них не пiдходила.
   Сонце почало припiкати. В гущавинi ще стояла прохолода, а як переходили
голi пла? - сонце засипало гарячим приском, палило. В нетрях стояла  тиша,
як у церквi. Де-не-де стукне клюй-дерево або  перелетить  сойка  чи  якась
менша пташка. Але пташок у лiсi мало. I нiби доповнюючи  цю  нестачу,  раз
перелетiла якась звiринка з дерева на дерево. Зiрвалась з  високо?  ялинки
i, розчепiрившись, мов кажан, пiшла-пiшла вниз, вниз, а  потiм  з  розгону
вигналась вгору i вчепилась за стовбур осики, подряпалась швидко вгору.
   - Що то, Грицьку?

   - Та летяга ж. Бiлка  така  летюча,  середня  сестра  мiж  вивiркою  та
бурундуком.
   А раз Григорiй бачив, як на осяянiй сонцем галявинi, межи  деревами  по
буйнiй i росянiй травi гуляли високi грацiйнi тварини. Поглядали на  похiд
i не полохались. Аж чудно, нiби в зоопарку.

   - Глянь! Що то?

   - Та козулi ж...

   - Такi високi?!

   - А хiба ще й низькi бувають?

   - Плохi якi... Чи дурнi якiсь...

   Грицько засмiявся:

   - Плохi i дурнi, кажеш? Спробував би ти ?х побачити восени  або  зимою!
Зараз вони розкошують, нiхто ?х влiтку не полоха?, а в цих же мiсцях то  й
зимою не часто, от i не бояться.

   А козулi й собi дивились на химернi тварини - що воно таке?  Потiм,  не
кваплячись, пiшли уповiльненими стрибками i зникли.
   - Тут ?х до лиха. Та й iншо? тварi тут до ката, от тiльки не вглядиш ?х
просто. Козулi ще сяк-так, особливо котрi неполоханi. А от iншi - обережнi
та чуйнi збiса. Вони нас бачать, а ми ?х нi. От десь стирчить собi  сук  i
стирчить. I годину дивись, а вiн собi стирчить i не ворушиться.  Сук  -  i
все. А воно - роги сохатинi або iзюбринi, а сама звiрина  сто?ть,  стерво,
за пнями або за колодами i визира? одним  оком.  I  щезне,  мов  тiнь,  не
вглядиш, де й коли. Ге, треба терпiння, та хисту, та й  вiдваги,  щоб  тут
щось заполювати.
   У повiтрi десь почало дзижчати, щодалi, то бiльше.  Назустрiч  полетiли
комахи, подiбнi до гедзя, тiльки сизi. Григорiй  оглянувся  -  над  кiньми
вони, комахи тi?, вились уже, як бджоли, i то звiдти  чути  таке  гудiння.
Наталка ламала клечання i обвiшувала ним конi.

   - Паут пiшов, - сказав Грицько з досадою. - От iще зараза, скажи ти! Не
дав животинi ходу вдень. Це лихо. Це чума. I для всi?? тварi в лiсi. А  до
зупинки ще ж далеко, до джерела.

   Почина?ться вiйна. Хлопцi зупинились i почекали на конi.
   Конi  шалено  хвиськали  хвостами,  били  ногами,   пирськали,   мотали
головами. Собаки ляпотiли  вухами,  люто  клацали  зубами.  А  паут  вився
хмарами, так, нiби хтось рiй випустив з вулика  i  вiн  хоче  отут  сiсти.
Комахи хоробро нападали на коней  та  собак,  з  льоту  падали  на  них  i
впивалися в шкiру, - вмить налипали купами... А людей не чiпали.

   - Тобi - буланий, менi - чорний! - скомандував Грицько.
   I вони йшли й воювали з паутом.  Бiгали  навколо  коней...  Де  вдарить
рукою, там пляма кровi вiдразу з розчавлених кровосмокiв. Тут вдарить, там
уже iнша, ще бiльша купа насiдала... Дiйсно, як кара Божа! I таке стерво -
не встигло сiсти, жигнуло - i вже нажлуктилось. Не допомага? нi  клечання,
нiщо. Бiльше б'?ш - бiльше з'явля?ться.

   - Тпрру-у! - скомандував дiд. - Не буде дiла! А шукай, дочко, дьоготь!
   Знайшли дьоготь i  понамазували  коням  найуразливiшi  мiсця.  Конi  не
стояли, танцювали, вiдбороняючись вiд комах. Дiд бурчав:
   - Ти лихо... Ще ж i далеко, а треба б дiйти, бо з'?дять.
   Буланого Наталка розмалювала так, що з буланого став  вiн  муругий,  як
зебра.
   Рушили.  Оскаженiлi  паути  вились  роем  i,  роздроченi  дьогтем,  вже
нападали й на людей. А коням лiзли в очi, в  нiздрi,  у  вуха,  сiдали  на
губи, миттю сiдали на язик, коли десь губа вiдслонялась...  Де  тiльки  не
було дьогтю, туди й лiзли, зосереджуючи тепер напади величезних  армiй  на
невеликих площинах. Фронт, бач, скоротився.
   Собакам було легше, бо були вони в добрих кожухах, але допiкали паути й
?м.
   - I ти скажи! - сердився Грицько. - Оце  сьогоднi  лютують  сизi.  Тодi
щезають - з'являються жовтi... А потiм знову сизi - та дрiбнi,  та  злючi.
Чи й у вас ? там? Нема? Щасливий народ там. А тут ?здити вдень не можна. А
тварина дика скiльки бiдолашна терпить! Оце  зараз  iзюбр  десь  сидить  у
водi, тiльки морду видно та вуха стирчать. Сховався вiд паута.  I  що  вiн
робить, той паут! Особливо козулям. Бува?, в мартi вб'?ш цапа, облупиш,  а
там попiд шкiрою хробаки ворушаться. У живо? тварини - i  хробаки,  га!  А
вiн ото з лiта жигне та й покладе  пiд  шкiру  я?чка,  а  з  них  за  зиму
налупиться ота погань i живе там до весни. А в мартi вже  ворушиться,  над
нею ж на шкiрi утворюються моргулi. Потiм хробак проточить дiрку в моргулi
та й випада? i ста? оцим чортовим паутом.  Шкiра  ж  така  нi  к  бiсу  не
годиться - вся в дiрках, мов решето.
   I перiщив з усi?? сили долонею по паутах. Всi так.
   Руки у всiх були закривавленi, нiби в рiзникiв.
   Незабаром стежка пiшла вниз. Пiшла вглибину. По якiмсь часi  вся  валка
спустилась на дно глибокого розпадку. Там панувала пiвтемрява i прохолода.
На самiм днi дзюрчав по камiннi струмочок.

   Вода булькотiла, поспiшала,  щось  розповiдаючи  на  ходу  камiнцям  та
корiнню. Паутiв стало менше, зовсiм мало. Але ще були. Тiльки ж це  щастя,
порiвнюючи до того пекла, що лишилося позаду. Було тихо  i  спокiйно.  Тут
стали на перепочинок до моменту, коли можна буде ?хати, коли паутинi банди
втихомиряться. Хлопцi розв'ючили конi, поставили ?х в найбiльшу  гущавину,
а самi полягали горiчерева на каменях.

   Старий взявся майструвати сiшки. А Наталка умилась, взяла  вiнчестер  i
пiшла по розпадку.
   -  Ведмедi  полохати?  -  посмiхнувся  Грицько,   лежачи   хрестом.   -
Стривай-но! Ходiм, Грицьку, й ми по рябки!

   Хлопцi швиденько забрали  рушницi  i  догнали  Наталку.  Григорiй  взяв
дубельтiвку. В розпадку було мокро i пiвтемно, мов на смерканнi.  Сюди  не
добива?ться сонечко.
   Величезнi кам'янi брили, пiн, вiтролом - все позаростало сивим мохом.
   Трохи йшли гуртом - нема  дiла.  Тодi  розiйшлись,  -  ану  хто  швидше
здобуде на юшку, хто мисливець, а хто нi? Григорiй пiшов  праворуч.  Вилiз
на становик i спустився на другий бiк, увесь час пильно  приглядаючись  до
прикмет - примiчаючи, куди йде, щоб не заблудити...

   Вгорi закихкотiла вивiрка. Григорiй задрав голову  i  довго  дивився  з
цiкавiстю на вершечок кедрини, намагаючись углядiти  ту  веселу  звiринку.
Обмацав очима кожну гiлочку,  кожен  сучок,  кожну  торiшню  бирку.  Нема.
Шелеснуло десь, зашкряботiло, але  вивiрки  нема,  так  прича?лась.  А  як
опустив очi, глянув навколо - i не змiг уже зорi?нтуватися, звiдки прийшов
i куди йому йти. Почав шукати по кишенях папiрця -  почепити  на  гiлочцi,
щоб була мiтка. Але в цей час гримнув пострiл (за лунами  не  розiбрав,  з
якого боку), i щось хуркнуло крилами, майнуло i сiло на суху  осику.  Пара
рябкiв! Один витяг чубату голiвку i завмер, а другий пiшов-пiшов по гiлцi,
дослухаючись.  Григорiй  пiдвiв  помалу  дубельтiвку  i  вистрiлив   двiчi
поспiль. Один рябок упав униз i затрiпотiв у гущинi,  а  другий  наче  теж
вбитий, бо пiшов навскiс, боком-боком, на крило, либонь.  Упав.  Григорiй,
примiтивши мiсце, де впав другий,  -  рудолисте,  пишне  якесь  дерево,  -
зайшов у гущавину, пiдiбрав першого, що ще  бився  в  бур'янi,  розсипаючи
дрiбне  сiре  пiр'ячко,  i  був  подiбний  до  степово?  курiпки.   Потiм,
вiдшукавши очима рудолисте дерево i наставившись на  нього  зором,  пiшов,
переступаючи через кущi та колоди. Дiйшов - нема. Крутився, приглядався  -
нема. Знов десь пролунав пострiл. Але луна торохтiла з усiх бокiв, i  годi
було добрати, де саме стрiляно...  Довго  крутився,  шукаючи,  але  марно.
Нарештi помiтив пiр'?ну на гiлках. Обдивився на тiм мiсцi пильно  -  рябок
сидiв у гущавинi, припавши до землi. Пiймав...
   Тепер i назад би. Але звiдки прийшов i куди йти, не знав, розгубився. I
так лiс та схил гори, i так, i туди рiг виходить, i  звiдти.  Лiс  i  лiс.
Шукаючи рябка, вiн окрутнувся разiв з десять i  закрутився  завсiм.  Пiшов
лiворуч. Iшов-iшов, роздумав, вернувся. Пiшов праворуч - i  теж  вернувся!
Туди к бiсу! Крикнути? Незручно, соромно. Теж  мисливець!  На  три  ступнi
вiдiйшов i заблукався. Пiшов просто. Довго йшов, уже б спускатись, уже мав
би бути табiр, а нема. Вернувся. I що бiльше кружляв, то бiльше  вiдчував,
що заблукався безнадiйно. Аж пiт виступив, але не вiд страху, а вiд думки,
що навiки себе осоромить, - ось-ось там кинуться  i  почнуть  шукати.  Але
прибрав себе до рук. Спокiй насамперед. I засмiявся - яка дурниця.  Вийняв
хустку, почепив ?? на кущ, щоб помiтно здалека, i  почав  вiд  не?  робити
коло, пiшов спiраллю... Ага, ось  пiр'я,  де  впав  перший  рябок.  Добре.
Нагнув високу лiщину i заломив вершечок, ще й кору  обiдрав,  щоб  бiлiла.
Глянув угору - може, по сонцю визначить,  де  схiд,  де  захiд,  бо  йшов,
либонь, зi сходу. Але сонце  було  десь  за  кряжем,  невiдомо  де,  а  на
малюсiнькiй синiй латочцi  вгорi  анi  хмаринки.  Тодi  вiд  лiщини  почав
розкручувати нову спiраль. А далi пiшов просто на становик. Тьху! Ось  тут
же вiн iшов, траву прим'яв, мох порушив... Спустився на другий бiк.  Довго
стояв, слухав. Невже заблукав знову? Коли щось  трiсь!  трiсь...  Заливай!
Понизу, принюхуючись до слiду, бiг пес його старим слiдом.
   Григорiй постояв тихенько,  поки  пес  зник,  а  тодi  пiшов  швидко  в
протилежний бiк, саме туди, звiдки бiг пес. "Це ж вона шукати послала",  -
майнуло в головi. Добре,  що  розминулись...  Коли  це  -  близько  гомiн.
Зупинився. Завмер. Чути, як трiщить вогонь, пахне димом. Чутно голоси.
   Дiвчина:
   - Ясно - заблудив... - А в голосi така  щирiсть,  аж  серце  Григорi?вi
тьохнуло.
   Грицько:
   - I таке! Цей заблуде!

   Дiд:
   - Не скажи... Я он в сорок лiт заблудив, я! I коло самiсiнько? хати! Та
й мало не пропав.

   Дiвчина:
   - Ходiм, Грицьку, пошука?м. Або стрельни, лишень, тож твiй дружок, ти ж
iз ним так гомонiв сьогоднi...

   Грицько:
   - Та ти ж послала Заливая! Вiн знайде його i приведе, як арештанта.
   Але дiвчина дiстала вiнчестер i стрельнула.
   - Ого! - це Григорiй, спокiйно iдучи кущами, нiби й не вiн.  -  Аж  два
зразу впало! Хто це так стрельнув? Вийшов до вогню, а в  руцi  два  рябки.
Всi засмiялись.
   - Ми вже сво?х ось поскубли, давай i тво? сюди. Григорiй  сiв  з  дiдом
скубти здобич.
   - А де ж Заливай? - здивувалась Наталка.
   - Який Заливай? Вiн же з вами був... Через  хвилину  прибiг  Заливай  i
принiс у зубах Грицькову хустку. Дiвчина намняла йому вуха, смiючись:
   - Обдурили нас.

   Потiм байдуже взяла хустку i повiсила на кущi:
   - Од кого це наш мисливець так утiкав, що й хустку загубив?
   Григорiй почервонiв.

   Поки обiд  варився,  всi  пороззувались,  помили  ноги,  порозвiшувавши
iчаги, попрали  онучi  -  кожен  сво?  -  i  теж  порозвiшували  сушитись.
Понапували коней i задали ?м вiвса. Почистили рушницi.
   А по обiдi якийсь час вiдпочивали.

   _-_ От бач, - нiби згадав дiд  щось,  лежачи  на  в'юках  та  дивлячись
угору. - Вас два Грицьки,  i  нам  треба  якось  вас  так  звати,  щоб  не
плутати... Таке хоч нумеруй. Як би ж зробити?..

   Довго жартували, вигадували  всякi  нiсенiтницi,  та  нiчого  не  могли
вигадати. Особливо смiшив усiх Грицько, пропонуючи всiлякi  найнеможливiшi
назви. Мовчала тiльки Наталка, - сiла собi коло води на каменi i, спершись
спиною об дерево та  вмочивши  ноги  в  струмочок,  дивилась  задумано  на
хвильки, слухала, як плюскотить вода, обминаючи перепону.

   Кiнець кiнцем вирiшили "чужого"  називати  Григорi?м,  а  свого,  як  i
перше, - Грицьком. Потiм нав'ючили конi i рушили далi.
   Надвечiр, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик i
йшли довго ним на пiвнiч. Йшли швидко, поспiшали, щоб до смерку  дiйти  до
знайомого джерела i там стати табором. Вiд довго? i швидко? ходи по сопках
всi потомились. Григорi?вi пiт заливав очi, мучила спрага. I всiх так.  Та
ще по доброму обiдi. Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала.
А  тут  ще  почала  надокучати  мошка:  по?дом  ?сть.  Наталка   виявилась
найхитрiшою - нацупила свiй шолом, застебнула вуха  -  i  байдуже,  тiльки
плеще себе по носi. Одежину на нiй нiякий комар не прокусить. Та й  звичнi
вони. Дiд, той тiльки вiдмахувався i йшов попереду.  Тепер  вiн  уже  йшов
попереду, бо смеркалось, i треба було знати дорогу.
   Григорiя нiби хто кропивою жалив, - вiн шалено тер то в однiм мiсцi, то
в другiм i вiдчував, як набiгали пухирi. Уже ?х  було  рясно.  Нiби  вiспа
вкрила лице, муляло пiд пальцями. Проте вiн терпiв  геро?чно.  Конi  важко
дихали, натомленi, чмихали нiздрями, вiдбиваючись вiд мошки.
   __
   _Зустрiч з Морозами_
   Сутiнки спускалися швидко, нiби змагаючись iз  старим  Сiрком,  щоб  не
дати йому завидна дiйти до зручного мiсця для ночiвлi,  не  дати  йому  до
темряви пройти становик i спуститися в якийсь розпадок, де  б  тiк,  такий
бажаний для змучених мандрiвникiв, благословенний струмочок чи ключ.
   До ближчого такого  розпадку  було  яких  кiлометрiв  з  десять.  Сiрко
квапився, розвиваючи темп.

   Але ?м не судилося дiстатися до такого благословенного комфорту.
   На найбiльшому розгонi Сiркова група нагло зупинилась.  Сталась  подiя,
що все перерiшила по-сво?му.

   Назустрiч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась  iнша  група,  теж
далебi поспiшаючи пройти становик заким не споночiло i  дiйти  на  нiч  до
мешканевого комфорту у виглядi розпадку з дзвiнким струмочком  кришталево?
води, ото? казково? цiлющо? вологи, тако?  чудодiйно?  i  привабливо?  для
змучених людей i тварин.
   I ось, на самiсiнькiй серединi становика, на найвищiй його точцi,  вони
зустрiлися...
   То була надзвичайна подiя. Такi подi? в цiм безмежнiм зеленiм океанi, в
цiй лiсовiй безлюднiй пустелi трапляються не часто. Але трапляються.
   Попереду теж iшов дiд з костуром i з берданою  за  плечима.  А  за  ним
черiдка тяжко нав'ючених коней, кiлька людей i кiлька собак. На однiм конi
- молодиця з немовлям, сидячи по-жiночому упоперек сiдла,  на  в'юках,  i.
тримаючи немовля на грудях.
   Межи кiньми, обхвиськуючи то одного,  то  другого  гiлкою,  -  босонога
ставна дiвчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й
не розбереш - чорнява вона чи бiлява.

   Позаду  -  цибатий,  чорновусий,  ще  молодий  чолов'яга  з  почепленою
навскоси грудей гвинтiвкою...

   Зустрiч була для тих i для тих великою несподiванкою. На повному  темпi
обидвi групи зупинилися...

   Першi привiталися i залементували собаки. А потiм люди.
   - Тпр-р-ру! - зарепетував Гриць, одурiвши  вiд  здивування  i  радостi.
Впiзнав знайомих. "Морози!!, ?й-бо, Морози!.." - А бий тебе коза  хвостом,
як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотика?шся прудко? Агов!..
   - А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров - ха-ха-ха! - жених! А де це ти
так розiгнався?! Чи не свататись?..  Вигуки.  Смiх.  Вибухи  здивування  i
радостi.
   - М о р о з и!..

   - С i р к и!..

   Морози зустрiлися з Сiрками. Гора з горою не сходиться... А два роди  -
два древнiх i славних роди  навiть  в  такiм  океанi,  в  таких  безмежних
нетрищах не змогли розминутися.
   Григорiй з величезним iнтересом спостерiгав сцену, таку  несподiвану  i
таку незвичайну. Морози зустрiлися а Сiрками! I де?!.
   Та, далебi, в цих загадкових i фантастичних нетрищах можна  сподiватися
i таких речей, а то ще й несподiванiших.

   -  Це  Морози,  -  пояснив  хапливо,  в  двох   словах   Гриць   помежи
скалозубством до бистрооко?, замурзано? i гостроязико? дiвчини.  -  Живуть
на Голих Горах, у дiдька на запiчку. Дiд - батькiв кум, а мiй  i  Наталчин
хрещений батько. А ото - зять, зять-приймак... А ото  -  Ганна  Морозiвна,
замiжня вже... А ото - Марiйка, ба яка гостра, як швайка... I вже ми з рiк
не бачились, як на весiллi у Ганни гуляли, та й досi...

   - Агов, Марiйко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?..
   - Та на тебе ж глядячи!..

   Дiди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким
звича?м.
   А ?х випереджаючи, туди ж жiнки, озвучуючи вечiр дзвiнкими поцiлунками.
   - От-тако?!!. - це Гриць розпучливо. - Куди ти преш, Марiйко,  куди  ти
преш, цiлуватись, кирпата?!. Я ж ось!..

   - Тю-тю-у... Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Iди, там
он моя кобила, ха-ха-ха!..

   Босонога, розмальована потом дiвчина, що виявилась веселою русявкою  та
ще й Марiйкою Морозiвною, стрекотала, як сорока,  закрутивши  Наталкою.  А
очима - до хлопцiв. Надто витрiщилась на того Григорiя i  зашепотiла  щось
до Наталки, аж-но та ?? бринькнула по губах.

   - Та поцiлуйся, поцiлуйся вже з  ним,  Марiйко!  -  вмовля  молодиця  з
немовлям, що ?? дiвчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона
була сама ще як дiвчина, спритна до жартiв, до молодечого скалозубства.  -
Пожалiй вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього...

   - Хай вiн сказиться. Ще покуса?. Ба як iрже! Огиряка...
   - Та то вiн так. Хвабриться. А сам ще зелений i  нiчого  не  тямить,  i
цiлуватись, мабуть, не вмi?. Ажи?.. Iди,  дитино,  я  тебе  навчу...  -  i
зайшлася реготом зi спантеличеного Гриця. - А ось з цим, -  повела  бровою
до Григорiя, - з цим би i я поцiлувалася... Це твiй жених, Наталко, чи що?
Ну й ну! Доп'яла, дiвко... -  i  ворушить  бровою  до  Григорiя,  смi?ться
загонисте.
   - Ганно, Ганнусю, - заяхидничав Гриць, - i чого  це  ти  лiзеш  поперед
Марiйки? Що в тебе за очi завидющi, а  руки  загребущi?  Не  роби  дiвчатi
збиткiв, а собi лиха та й нам страху...

   _-_ То ото я така страшна?..

   - Та нi. Тiльки ж як ми полiземо до тебе цiлуватися, то перше - Марiйка
пiде та й втопиться, а друге...

   - Iгi! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цiлуватись буде...
   - От бачиш. Вже затужила... Брешеш, кирпата, саме до  отакого  губатого
тебе й морду?...
   Кпили. Реготали. Скалозубили. Пiдiйшов  i  цибатий  мовчазний  зять  до
гурту.
   А старий Мороз i старий Сiрко, привiтавшись з молодими, стояли собi  на
стежцi, гомонiли, - про се, про те. Старi  друзi,  старi  приятелi.  Ще  й
родичi. У Мороза - Сiрковi хрещеники, а  в  Сiрка  -  Морозовi.  Колись  i
примандрували разом в цей край. I довго жили  разом  у  однiм  селi.  Лише
згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились,  -  жили  один  од
одного бозна й де. А тепер зустрiлись,  радiли.  Розпитували  вза?мно  про
життя-буття та й куди хто мандру?.

   Морози ?хали з Комсомольська навпростець, до дому. Там  дочка  Ганна  у
брата (у старшого  Морозенка,  що  десь  там  у  лагерi)  в  гостях  була,
забарилася та й маля там породила. Так  оце  ?здили  туди  забирати  ??  з
шпиталю лагерного ("будь вiн неладний, прости, Господи!"). Та й iншi, сво?
мисливськi  справи  залагоджували,  -  договiр  там  мав  старий  Мороз  з
управлiнням лагерiв на доставку дикого м'яса; для всього того  начальства,
либонь. "Пани м'яса хотять!" Ось так... Оце вже двадцятий  день  мандрують
Морози туди й звiдти.
   - Боже! Що ж то в тiм свiтi робиться! - скрушно  хитав  Мороз  головою,
розповiдаючи про Комсомольськ - про те мiсто арештантiв, - та  й  про  всi
страхiття тамтешнi.
   Так гомонiли. А як похопилися, було вже поночi.  Пiзно  мандрувати  хоч
туди, хоч туди. Тож вирiшили ночувати тут.

   Там де спинилися, там i стали табором.
   Розв'ючили коней, - навернули тюкiв велике пiвколо. Всерединi розiклали
велике вогнище. Диму такого напустили, що й  не  продихнеш.  Порозвiшували
зброю й амунiцiю на сучках. Нап'яли намета для молодицi з дитям на пiч.  I
так стали табором. Конi поприпинали  поблизу,  вкоротивши  поводи,  -  хай
постоять, заким ?м пастися.
   А тодi - мужики дiстали сапернi лопати i пiшли добувати воду.
   То була складна проблема тут, на такiй височинi, проблема майже  не  до
розв'язання, - проблема води. Нiякого струмка i нiяко? iншо? води  поблизу
не було. Вся надiя на лопати.

   Довго копали землю. Накопали кiлька ямок метрiв у  пiвтора  завглибшки,
але  води  не  здобули.  Спустили  по  десять  потiв,  аж-но   вся   одежа
поприлипала, як пiсля дощу, а води - гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули  i
вернулися до табору. Може, тим часом набiжить. Думали так, але й самi в те
не вiрили.
   Дiвчата сидiли, порозкривавши роти, i облизували шерхлi губи,  попаленi
спрагою. Тi крапелини води, що ще були в однiй iз  фляг,  вiддали  матерi,
Ганнi. Але i ?й те не зарадило.

   Вмитися - то було нездiйсненою мрi?ю. Напитися - ще бiльшою мрi?ю.
   Перша хвиля пiднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвiт. Але
що ж поробиш? Треба терпiти. То i вирiшили терпiти. Мовчки. А  може  ж,  у
тих ямках та набiжить...
   Гриць ще пробував жартувати, лежачи горiчерева на землi:
   - Дiду Морозе!.. Вiддайте менi Марiйку, ?й-бо! Нащо  вона  вам  здалась
така кирпата? А я б...
   - А вiзьми, вiзьми!.. Тiльки що ж ти з нею робитимеш, синку?
   - А я б мав собi де набiйницю чiпляти - на ту кирпу.
   - То бери, бери. Тiльки ж ти не  даси  ?й  ради,  бо  вона,  бачив,  як
брика?ться в мене.
   - Е, пусте! Вона он уже не брика?ться, бачите, як  рота  роззявила,  як
сорока в жнива... Агов, Марiйко! Чи ти дума?ш, що зараз дощ буде?..
   - Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!..
   - Пробi! То ти на мене так рота роззявила?
   - Грицю, Грицюню... - це Ганна благально. - I тобi буде  добре,  i  нам
буде добре, - лови щастя, бо бiльше такого не буде, чу?ш: за  пляшку  води
вiдда?м дiвку, з руками й з ногами. Ану ж... Бо як зараз не  скориста?шся,
то вже навiки парубком лишишся. Кому ти такий незугарний потрiбен!

   Гриць сопiв, лежачи горiчерева, i так само сопiв Григорiй.
   - Добре, - згоджувався Гриць, - зараз набiжить, там, у ямцi.  Тiльки  я
ще подумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку цiну я собi не кирпату дiстану...
   А Марiйка i зовсiм не була кирпата. Так, трi-iшечки. В дiйсностi ж вона
мала напрочуд гарний нiс  на  милому  обличчi,  -  нiс  з  ромбиком  нижче
перенiсся. Що нiс у не? гарний, вона знала про це, як знав i  Гриць.  Саме
тому Гриць i допiкав ?й, бо в дитинствi вона  таки  була  кирпата  i  тодi
Гриць так ?? дражнив.
   Вечеря нiкому не йшла в голову. Не хотiлось. Хотiлось пить. Пи-и-ть!
   Хлопцi ходили кiлька разiв до ямок, але марно. Вертали нi з чим i знову
лягали пластом.
   Найменше терпiли дiди, вони  собi  покурювали  та  гомонiли.  Найбiльше
терпiли дiвчата. Та й хлопцi.

   Григорi?вi не було сили терпiти спрагу, як  вiн  не  намагався.  Багато
випотiв. Але терпiв.  Мовчки  лежав  за  освiтленим  колом,  притиснувшись
грудьми до землi, поклав голову на руки i, удаючи, що дрiма?,  дивився  на
все  примруженими  очима.  Слухав,  як  розмовляли  дiди,   але   не   мiг
зосередитись слухом i думками... Думки, як  порванi  хмаринки  в  небi  на
гарячому, степовому вiтрi... Думав про рiзне... Подивляв все, що вiдбулося
за кiлька хвилин... А ще подивляв  витривалiсть  дiдiвську.  Так  нiби  ?м
зовсiм байдуже. Iншi, зда?ться,  теж  не  особливо  переймались  нестачею.
Нема, ну то й нема. Примирились.
   Лише Наталка раз по раз  облизувала  набряклi  губи,  що  з  них  нижня
репнула  посерединi.  Але  й  тiльки.  Нагнувшись  усмiхненим  лицем   над
немовлям, що лежало в матерi на колiнах, бавилась з  ним.  Та  ще  Марiйка
дiйсно розкрила уста, як галка в спеку.
   Молодиця сидiла задумана, тримаючи дитинча. Була вона  з  ним  до  того
хороша, що, зда?ться, отак би взяв та й намалював ??. Отак як ?. На  цьому
всьому тлi. I вже тим самим перевершив би все, що було  досi  сказано  про
Мадонну. А вона - тая Мадонна з диких нетрищ -  забула  про  весь  свiт  i
навiть грудей не затуля?, доправди, божественних, - чи не  соромиться,  бо
зна?, що прекрасна, а чи забула за хлопцiв. А чи глузу? з  них.  А  чи  то
спрагу хоче напо?ти прохолодою ночi...
   Немовля щось гулюка? до  Наталки,  а  вона  бринька?  йому  пальцем  по
губах...
   Безподiбний малюнок в яскраво осяяному колi на тлi чорно?, дико? пущi.
   За ватрою в нетрах було тихо i  поночi,  хоч  в  око  стрель.  Де-не-де
вихвачувались: купка листу... гiлка... освiтлений шмат стовбура...
   Григорiй мовчки встав i почав збирати боклажки, чужi й  сво?.  Назбирав
цiлий оберемок.
   - Куди це ти, чи не на торг, сину? - посмiхнувся старий Сiрко.
   Григорiй i собi посмiхнувся:

   - Та таке...
   А Грицько витрiщив очi:

   - Нi, справдi? Шо це ти надумав? А Григорiй просто:
   - Пiду по воду.

   - Тю-у!.. - Грицько аж схопився. - Чи ти не той?!.  Та  ти  що?  Бог  з
тобою!
   - А чого ж? Тут води - можна Днiпрогес рухати, - i  отак  мучитись?!  -
Це? кажучи, пiймав на собi Наталчин погляд i це ще дужче його пiд'юдило.
   - Облиш, сину, - сказав старий Мороз. -  Перетерпимо  якось...  Бо  тут
води нема й близько. А до того ще й нiч. По  тайзi  не  ходять.  Це  не  в
огородi i не в городi.
   Та Григорiй не пiддавався.

   - А все-таки спробувати  можна...  -  Подивився  на  Сiрка,  що  сидiв,
посмiхаючись в вуса, i нiчого не  говорив,  почепив  гвинтiвку  на  шию  i
ступнув у темряву.
   - Ну, то пiдожди й мене! - крикнув Грицько. Моментально назбирав пляшок
штук iз п'ять, в тiм числi  три  великих,  лiтрових,  Марiйчиних,  почепив
карабiн на плечi:
   - Нерпа! За мною!.. - I пiрнув у темряву за Григорi?м. Десь пошелестiли
вниз по крутому схилi.

   - Самашедший - сплеснула руками Марiйка. - ?й-богу, самашедший!..
   Аж Наталка засмiялась. Цибатий зять пiдтримав Марiйку:
   - Чудне... Я такого ще не видав. - I  скептично  скривився,  наче  йшла
мова справдi про ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тiм же дусi.
А старий Сiрко мовчки пихкав  люлькою  i  посмiхався  в  вуса.  "Авжеж  не
видав!" I тiльки юна та чорнява мати з  немовлям,  нiби  виголошуючи  його
думки; прорекла переконано, з щирою надi?ю, спiвчуттям, упертiстю:
   - Д i с т а н е!.. О, то, видать...  -  i  покрутила  головою,  та,  не
дiбравши  бiльш  вiдповiдного  слова,  закiнчила  несподiвано:   -   Iдол,
видать!.. Тiльки глянути на нього...

   Але то без  найменшо?  нотки  осуду,  а  навпаки,  включаючи  туди  все
захоплення i надiю на втишення пекельно? спраги i злiсть на чоловiка...
   - От теж... Макоцвiтна... - буркнув цибатий зять Морозенко.
   А хлопцi - десь як у воду канули. Проглинула ?х темрява, i нi слуху, нi
духу. Анi шелесне нiде, анi гукне...

   Чекали. Ходили ще раз до ямок, - чи не набiгла? Нема?... А хлопцi пiшли
i мов запалися. Час минав тягуче i повiльно. Година... Двi... Нi слуху, нi
духу.
   Збайдужiлi, втомленi люди  подумували,  чи  не  вкладатися  спати.  Про
вечерю не за?кнувся нiхто.

   Наталка поклала пiд голови сiдло i лягла пiд рясним дубом. Лежала так i
дивилась приплющеними очима на вогонь. Бiля не? лiг Заливай, поклав голову
на лапи i теж дивився на вогонь - пряв очима, як круглими люстерками.
   Марiйка вмостилася на в'юках горiчерева.
   Було пiзно, та сон не брав нiкого. Дiди  i  цибатий  зять  сидiли  коло
вогню, зрiдка перекидуючись словом. Спрага i втома i ?м теж вiдбила  охоту
до розмови. Та вже, далебi, i не спрага володiла думками кожного...
   Молодиця тривожно позирала на всiх, але мовчала. Ачей вже  перейшло  за
пiвнiч. Втому заступила тривога.

   Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапля?ться в таких  нетрищах  та
тако? глупо? ночi!.. "Подурiли, прости, Господи!.. Ну й народ пiшов!"
   А старий Сiрко сидiв собi, без кiнця попихкуючи люлькою, i  дивився  на
вогонь байдуже. Лише глянув на Мороза та:

   - Еге ж!..
   - А що то за один? - не перемiг-таки цiкавостi  зять,  спитав  нарештi,
нiби ненароком, лежачи на черевi та позираючи  з-пiд  насуплених  брiв  на
полум'я: - Що то за чудак?.. Видать, не тайожний.

   - А не тайожний, - згодився Сiрко, постукуючи люлькою  об  полiняку  та
натоптуючи ?? помалу знов.

   - А хто вiн?.. Чи не зять? А мабуть, що так!.. Десь за вогненним  колом
тихенько, але злiсно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.
   - Нi, - пихнув Сiрко, - не зять...

   - Видать, нетутешнiй? - байдуже допитувався цибатий.
   - А. нетутешнiй... - так само байдуже згоджувався дiд.
   - А хто ж вiн?..

   Дiд подивився на цибатого спiвбесiдника, не повертаючи  голови,  i  так
само на  старого  Мороза,  -  подивився  насмiшкувато,  помовчав,  а  тодi
серйозно так, безапеляцiйно:.

   - Кревняк один... З центру...

   - I парт?льний, може? Тож, видать...

   Сiрко помовчав. Подовбав пальцем у люльцi та:
   - Нi...  Бери  вище!  -  подумав  хвильку...  I  додав  гордо  i  трохи
заголосно, з притиском:
   - Iнженер, о!
   - Овва!..
   Зайшла павза. Цибатий вiдчепився, збитий з пантелику чутим не раз  уже,
але завжди незрозумiлим до кiнця, грiзним словом. Те чуже i  та?мниче,  як
чаклунське замовлення, грiзне сво?ю та?мничiстю слово всiх приголомшило.
   А Сiрко курив собi i навiть бровою  не  зморгнув.  Не  зморгнув  навiть
тодi, як спiймав на собi блиск здивованих i воднораз докiрливо  витрiщених
доччиних очей звiдти, з-за свiтляного кола.  А  дiвчина  закусила  репнуту
губу i, зiтхнувши шумно, одвернулась  лицем  до  дуба,  притислась  зручно
щокою до сiдла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо.

   Заливай враз нашорошився, пiдняв голову... Шось зашарудiло  в  темрявi.
Ближче. Пес наструнчив вуха i загарчав. А потiм спокiйно поклав голову  на
мiсце. Iншi пси, що були схопились на ноги, взяли з  нього  приклад,  лише
наставились на стежку...
   З темряви виринув Григорiй i  пiдiйшов  до  вогню  з  гроном  боклажок.
Боклажки були мокрi, - вода з них капала, блискаючи  проти  вогню.  Чуб  у
Григорiя був теж мокрий, а обличчя спокiйне.

   Коли б вiн бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей,
його дужу постать уздрiвши. Старий Сiрко позiхнув, ворухнув бровами:
   - Купив, кажеш? Добре. - I спокiйно та голосно:
   - От бач. Твоя правда, Ганно!

   Всi посхоплювались  зачудованi.  Так  нiбито  запотiла  з  боклажок  не
звичайна вода, а ота казкова, цiлюща, жива вода, що воскреша? мертвих.
   Наталка пiдвелась iз свого сiдла: Григорiй подав  ?й  одну  боклажку  з
водою.  Другу  подав  Ганнi...  Дiвчина  припала   спраглими   устами   до
бадьорливо? вологи, а очима - до Григорiя, i хтозна, чим до чого  дужче...
Навiть забула на цей раз гордо пхикнути.
   - А де ж Грицько?

   - А я думав, що вiн тут уже. Та ми ж разом iшли  i  туди,  i  назад.  А
потiм засперечались. Вiн каже: лiвiш, а  я  -  правiш.  Вiн  уперся,  i  я
уперся, i вирiшили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто  як  хоче,  так
хай i йде. I Нерпа ж iз ним... Отако?!..
   Григорiй знову чiпля? на шию гвинтiвку, що був уже зняв, i  намiря?ться
йти шукати.
   Аж тут назустрiч iз темряви Нерпа. За нею - Грицько. В руках  лише  двi
великi пляшки, а сам iде - регочеться. Почепив зброю на сук, сiв на  землю
та аж за живiт береться.

   - Та чого ти iржеш!?. А де ж пляшки? - це Марiйка. Грицько махнув рукою
в лiс:
   - Пiди позбира?ш. Ха-ха-ха! Ну... Ну, зна?те, такого iдола ще,  мабуть,
i не бачили, як оцей наш  Григорiй...  Пiшли.  Темно,  як  у  пеклi.  Сюди
поткнешся - лобом у дерево, туди -  ребрами  в  пень.  А  ногами  нiяк  не
виплута?шся. Ну, думаю, хай трiшки пройде, а там прохолоне - та й назад. А
вiн преться десь попереду, все вниз, як  ведмiдь,  тiльки  гiлля  трiщить.
Нерпа бо?ться iти вперед, треться бiля нiг, а вiн ломить... Коли це чую  -
шарах! Брязь-брязь, брязь! - Полетiв через колоду. А я дряпаюсь  позаду  -
ноги потрапляють у розсипи, в щiлини, - як гавкнеш несподiвано вниз  -  аж
костi трiщать, зуби клацають. Тупцю?мось. А все вперед помалу. Я  його  не
бачу, i вiн мене нi. Злiсть мене бере. Ну, думаю, ще трохи та й  буде  вiн
проситися. Де там!

   Наткнулись на скелю, - мацали, мацали, - нi туди, нi  сюди.  Зрадiв  я:
от, кажу, нема ходу.

   А вiн попер убiк десь,  потрiщав  униз-таки.  Боже,  скiльки  ми  разiв
падали! Тiльки й чу?ш - шарах! Трiсь-трiсь-трiсь! Боклажки  або  гвинтiвка
бряжчать хiба ж так! Там десь i пляшки всi, пiди позбира?ш, Марiйко...  Як
тiльки ми ший не позвертали або костей не поламали!.. Iдемо - а  води  все
нема. У мене вже очi на лоба виперло. I став я тодi проситись:  "Ходiм,  -
кажу, - назад, хай йому чорт! Так ми рiк iтимемо, а  води  не  знайдемо  i
назад не вернемось". А вiн смi?ться: "Дурний, - каже, - не може ж цей схил
тягтися аж до Японi?. Найвища гора в свiтi яких вiсiм-дев'ять  кiлометрiв,
а це горбки. Зараз буде дно, а на днi завжди вода".

   Пiшли. Довго дерлись. Це вже кiлометрiв з чотири. Коли це чую  спереду:
"Ага! Ось тут скоро".

   Зiйшли на дно. А на днi  так  же  видко,  як  i  вгорi.  Тiльки  бур'ян
густiший та трава, як очерет, вище  голови  така,  що  не  продерешся,  та
купки. Лазимо, спотика?мось. Нема води. Потiм набрели на ковбаню... Як  ми
туди не вшелепались!? Коли це як не гуркне, як не затупотить якась  сатана
- i пiшла трiщати. Нерпа заскавчала та пiд ноги. Що то без товариства та в
такiй темрявi! А воно, либонь, ведмедяра або  вепр,  а  мо',  й  ще  що...
Попробували - а вода стояча та смердюча. Я хлиснув i виплював. Разом  тобi
i чай, i узвар. "Ходiм назад", - кажу. "Нi, ходiм далi". -  "Не  пiду".  -
"Ну, сиди тут, хай тебе вова з'?сть". - Постояв, послухав i пiшов сам.

   Коли це чую, скрикнув, а далi гомонить iз кимось...  Я  прожогом  туди,
визволяти: думаю, на яку сатану двоногу набрiв.  Останнi  пляшки  мало  не
побив, падаючи. Приходжу на голос i вже чую:  вода  плющить-дзюркотить,  а
Григорiй бовта?ться в нiй. "З ким ти тут гомониш?" - питаю. А  то  сам  iз
собою...
   - Тпру, - спинив Григорiй, лягаючи  за  вогненним  колом.  -  Ти  лiпше
розкажи, як ти воду Марiйцi нiс.

   - Ха-ха! Ще, пак, туди я пляшок тво?х. Марiйко, бiльше половини  донiс.
Понапивались  ми,  понамочували  голови,  повмивались,  вiдпочили   i   ще
понапивались про запас. Ну, понабирали води. Оце,  кажу,  з  двох  Марiйку
напуватиму, щоб придобритися, а це - iншим... I ти скажи  -  мабуть,  така
твоя доля. Всi пляшки тво? потовк, падавши. Це у мене ребра  днiв  зо  три
болiтимуть. Але пляшки, що ж... Пропав твiй посаг, дiвко! Але за таку воду
треба платити, от. Ну, так i доповзли сюди. Я думав, що я йду  вiрнiше,  а
вiн, виходить, як вовк...
   - А от скажiть, тату, - звернувся Грицько по павзi до батька, - що воно
за знак? Нерпа ж добрий пес,  а  не  йде  вперед,  хоч  ти  вбий.  Як  хто
наврочив.
   Батько, позiхнувши, скептично:

   - Де ж ти бачив, щоб хоч який собака тако? ночi та в таких  нетрях  сам
ходив? Тут духу звiриного  багато!  Звiр  уночi  бачить  добре,  а  собака
кепсько.
   - А ми з Григорi?м зовсiм  нiчого  не  бачимо,  а  кiлометрiв  з  вiсiм
вiдчухрали.
   Поки Грицько розповiдав, Наталка з Марiйкою почепили казанки  i  чайник
над  вогнем  i  заходились  готувати  вечерю.  Всi  ожили.   Заворушились.
Загомонiли. Морози дiстали спирту, оселедцiв, копченого сала. Сiрки теж не
лишились позаду, розтрясаючi? сакви.
   I ось на розстеленiм брезентi опiвночi забенкетували Сiрки з  Морозами.
Загуляли за всiма звичаями-обичаями. Пили за тих, що тут, пили за тих,  що
дома, - за стару Морозиху з Сiрчихою. "Хай  брикають!"  Пили  за  тих,  що
померли: "Хай царствують!", "Земля  ?м  пером..."  I  за  тих,  що  ще  не
народилися, але неодмiнно народяться... "З такими  от  дiвчатами  та  й  з
такими соколами-хлопцями!.." Пили за усiх... За щасливу дорогу вперед i за
щасливий  поворот   назад.   Пили.   Примовляли.   Пригублювали...   Ганна
пригублювала до  Григорiя,  рухаючи  бровою.  А  Наталка  пригублювала  до
старого  Мороза,  прикусюючи   репнуту   губу,   бо   не   могла   дзвiнко
зареготатись...
   Весело пили, за традицi?ю, за козацьким звича?м... I  орудували  ножами
за стрiлецьким, мисливським звича?м -  кожен  сво?м,  -  краяли,  кромсали
м'ясо, хлiб, рибу... I орудували щелепами так, як тiльки  в  тайзi  можуть
орудувати при вовчих зубах i при вовчому, хижому  апетитовi...  ?ли  -  не
?ли, молотили, стирали все, як на жорнах...
   Григорiй сидiв насупроти Ганни,  що  так  лукаво  ворушила  бровою,  i,
дивлячись на ?? знаменитий, такий типовий полтавецькнй профiль  в  золотих
арабесках полум'я, слухав примовок, приговiрок i нiяк не  мiг  вiдпекатись
вiд вражiння, що це вже з ним було десь. Та й знов,  либонь,  вiдбува?ться
там, десь  в  надворсклянському  лузi  а  чи  на  Пслi.  Десь  на  гулянцi
Тро?цькими святими - це вони "кашу варять"... Порскають конi, хрумкаючи на
пасовиську... Зараз ось задирчить деркач, вiщуючи ранок,  зiйде  сонце,  i
вони, запрiгши конi, рушать додому...
   Ватра палахкотить,  мечучи  iскри  вгору.  На  освiтлених  деревах,  що
обступили пiвколом, розвiшана зброя - гвинтiвки, вiнчестери,  набiйницi...
рюкзаки... бiнокль... На землi розкиданi сiдла, сапернi  лопати,  в'юки...
Лежать  i  никають  гостровухi,  страшнi  вовчури...  Напнуто   вiйськовий
намет...
   Нi, це не в Слобожанському лузi! Це зовсiм на другiм кiнцi  землi...  А
люди - тi самi. I не тi самi. Такi й не такi. Всiм  такi,  лише  одним  не
такi,  -  поглядом,  житт?вим  тембром,  iншою  якiстю.  Цi  -  суворi   i
загартованi.  Безжалiснi  стрiльцi,   веселi   i   безпощаднi   звiролови,
мускулястi диктатори в  цiй  зеленiй,  первiснiй  державi,  хижi  i  гордi
завойовники цi??, ще не загнуздано?  стихi?.  Життя  геть  випекло  з  них
сантимептальнi  риси  i  вайлувату   лiниву   млявiсть,   насталивши   ?х,
вигартувавши в безперервнiм змаганнi за сво? iснування...
   По вечерi молодi поснули, де хто впав.
   Лише дiди, запаливши люльки, сидiли ще i гомонiли собi  коло  вогню.  I
цибатий зять з ними.
   Григорiй одiйшов i лiг у темрявi на мiшки. Був дуже  втомлений.  Та  не
мiг заснути.
   Старий Мороз розповiдав про Комсомольськ. Спершу Григорiй не дослухався
туди, бо був серцем деiнде, - там,  пiд  рясним  дубом.  Воно,  те  серце,
пiдiйшло туди нишком, навшпиньки i стало в головах у  тi??  насмiшкувато?,
мов заворожене, не в силi анi ступити далi, анi пiти  геть...  Чув  шелест
там. Уявляв голову, покладену на тверде сiдло, але не мiг уявити обличчя -
заплющила чи не заплющила очi? Либонь, спить собi... Хай спить...
   А дiди тихо бубонiли. I лише помалу дiйшов  до  Григорiя  жаский  змiст
тi?? розмови, полохаючи сон,  що  почав  був  пiдкрадатись.  Старий  Мороз
розповiдав про  мiсто  каторги,  про  пекло  новiтнiх  канальських  робiт,
вигачуване  костями  укра?нськими,  -  про  Комсомольськ.  Це  вони   туди
?здили... Та й ранiше, вiдколи тiльки почато  там  рити  першi  кар'?ри  в
дикiй пущi, теж там бували. Часто. Контракти з "Бамлагом" на м'ясо мали...
I багато чого бачили... Бодай не дiждати нiколи. Ге, надивились вони та  й
наслухались... А тепер i син рiдний там...
   I  розгортав  старий  Мороз  страхiтливi  картини,  пiдгляденi  образки
жаско?, каторжансько? епопе?...
   Про  колони  виснажених  арештантiв  на  лютiм  морозi...  Про   безлiч
стероризованого,  на  повiльну  смерть  приреченого  люду,  а  надто   про
силу-силенну "сво?х людей" - землякiв з далеко? тi?? Укра?ни нещасливо?...
Про голод i цингу... Про надлюдськi терпiння i  труд  каторжний,  а  надто
взимку, при 50-ступневому  морозi  напiвголих,  напiвбосих  людей,  чесних
трударiв - полтавських, та катеринославських, та  херсонських  "куркулiв",
"державних злодi?в", суджених  "за  колоски",  та  й  всяких  "ворогiв"  -
вчених, вчителiв, селян i робiтникiв, бородатих дiдiв i таких же бородатих
юнакiв, що й не розбереш, скiльки людинi вiку... Про жорстоку  смерть  без
похоронiв, як худоби, - смерть вiд знущання, голоду, пошестей  i  журби...
Про здичавiлих собак,  що  тягають  мерзлi  людськi  голови  i  руки  межи
бараками... Про  чутi  арештантськi  пiснi  i  тугу  без  слiв  (бо  давно
виплаканi)... Про неймовiрнi самогубства...

   Григорiй слухав, зцiпивши зуби, понуро, i сон тiкав вiд нього.  Вiн  до
болю чiтко уявляв тi арештантськi колони i цiлу ту, колосальних  маштабiв,
арештантську  трагедiю,  цiлу  ту  пекельну  епопею   того   прославленого
Комсомольська... А  в  уявi  зринало  пережите  самим...  Брязки  тюремних
затворiв... Зойки мордованих... Етапи...
   По тiлу  виступав  холодний  пiт,  як  вiд  пропасницi.  Напнутi  нерви
бринiли, так, як бринить часом  дрiт  восени  на  стовпах  серед  понурого
степу, - тоскно, тривожно. А дiд Мороз бубонiв...

   Вiн ще розповiдав i про те, як останнi мiсяцi почало вже те  "НеКеВеДе"
добиратись i в тайгу. Про "розкуркулювання"  та  обеззбро?ння  старовiрiв.
Про висилку десь цiлого селища старовiрського. Про арешти,  яких  досi  не
чувати було. Про закон щодо збро?, про  заборону  користатись  нею  та  ??
тримати ?? без дозволу спецiального...

   I кляв на чому свiт сто?ть. Аж зять цикнув i показав очима  туди  десь,
де лежав Григорiй. Сiрко,  димлячи  люлькою,  махнув  рукою,  мовляв:  "Не
бiйся, дурню, то свiй чоловiк, то iнженер". А Мороз кляв:
   - Збро? ?м!.. Хазя? теж!.. Та ми вiк тут прожили, ?х не бачили, та й ?х
не питали. Де вони були тодi, як  тут  i  нога  людська,  християнська  не
ступала, га?!. Iроди!.., - I хитав головою скрушно. I зiтхав:
   - Пропав свiт! Не дадуть вiку спокiйно дожити. Ой, не дадуть...
   А цибатий понуро:

   - Трясця ?хнiй матерi! Ще не в одного очi на  лоба  вилiзуть...  То  ще
подивимось... - Та й розповiдав про те, як у них, на  Голих  Горах,  брали
братiв Кирпиченкiв. П'ять рокiв пошукували i не могли дати  ради.  А  вони
вчотирьох мали "штаб" там, де сам дiдько не дiстанеться. I цiлий "цехавуз"
збро? та припасiв всяких... Аж поки ?х не вистежили та  не  оточили...  Це
минуло? зими. Три днi билися... Але не взяли  нi  одного.  Билися,  як  на
"пазицi?"... А тодi Кирпиченки з бо?м перейшли в Китай...

   У Григорiя все переплуталось в головi... Лише одно не могло заплутатись
нiде та й загубитись - гостре вiдчуття, що доля його не вiдста? вiд нього.
Що то вона женеться за ним. Вона вже давно тут. Чига? та й готовить йому й
на цiй землi всякi несподiванки...

   I так, нiби хто зрушив шар попелу над купою пригаслого  жару,  звiльнив
його та й почав роздмухувати той пекельний, всепожирающий  вогонь  в  його
серцi, що тут був притух в цiм едемi зеленiм,  -  вогонь  всесокрушающего,
але... i безсильного гнiву. Отого гнiву, що стискав п'ястуки до  хруску  i
змушував серце скиглити, як мала дитина, нi, як в'язень на тортурах, якому
насiли на руки й на ноги i заткнули уста ганчiркою...
   Так лежав Григорiй i думав сво? думи. А вони - то  летiли  вихором,  то
пливли, як чорнi, понурi хмари... Пливли по опаловому небi  над  тривожною
землею... над  м'ятежною  землею...  Освiтлюванi  мовчазними  загравами...
Пливли...
   Так незчувся, коли й заснув. Сон таки взяв сво?, налiгши всi?ю силою.
   А як розплющив очi - вже свiтало. Ватра  давно  погасла.  Стояла  тиша.
Лише порскали конi.
   Тихенько повернув голову... Пiд  столiтнiм  дубом  лицем  угору  лежала
Наталка. В головах  сiдло.  Дiвчина  лежала  нерухомо  i  дивилась  широко
розплющеними очима просто себе вгору i лише зрiдка клiпала - з вiт  падала
роса.
   * * *
   Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сiрки  розпрощалися
з Морозами. Швидко зiбрались i рушили, кожен за  сво?м  маршрутом.  Морози
пiшли на пiвдень, Сiрки - на пiвнiч. Квапились кожен по сво?. Люди  нетрищ
такi ж дiловитi, як i всi iншi.

   На мiсцi залишилась тiльки купа  попелу  i  велика,  випечена  навколо,
чорна пляма таборового попелища.  Як  пам'ятка.  I  буде  та  пляма  довго
чорнiти, -  мiсяцi,  а  то  й  роки.  Хтось,  iдучи,  зупиниться  над  нею
задумливо, а то й стане табором i ще раз  розкладе  на  нiй  вогнище,  але
нiколи не вгада?, нiколи не вичита? з тi?? плями точно? ??  бiографi?:  як
саме, з чи?? волi та й з яко? пригоди вона постала i що тут вiдбувалось, i
що тут говорилось та й що думалось. Нi,  не  вичита?  нiколи,  що  це  тут
зустрiлися були Сiрки з Морозами. А вже зовсiм но вгада?,  що  був  тут  i
такий - нащадок славного роду - закинений з далеко?-далеко? землi химерною
долею. Кидав тут у вогонь гiлляччя, лежав тут горiчерева i так  багато  за
коротку нiч передумав.
   Та пляма лишилась сама по собi, i нiхто на  не?  навiть  не  оглянувся,
вiдходячи. Хiба лише Григорiй, та й то  бiльше  пильнуючи,  чи  не  забули
чого, анiж з розмислу. Всi були невиспанi, але бадьорi, лише  мовчазнi.  В
ранковiм повiтрi  було  холоднувато,  i  той  холодок  ранковий  бадьорив,
змушуючи людей i тварин рухатись шпарко. Але не тiльки це пiдганяло.  Поки
не припекло сонце та поки не  пiднялися  на  крила  паутинi  армi?,  кожен
квапився пройти якнайбiльше. А там можна буде добре виспатись на привалi.

   Сiрко знов  iшов  позаду,  замикаючи  процесiю,  а  Гриць  з  Григорi?м
попереду.
   В однiм мiсцi хлопцi бачили смiшну рiч... Вже сонечко пiдбилося вгору i
розiклало золотi плями, як шовковi хустки, на  галявинах,  на  стежцi,  на
каменях. Хлопцi йшли  далеко  попереду,  як  раптом  натрапили  на  велику
гадюку, що лежала на стежцi. Сiра,  з  чорними  плямами,  лежала  вона  на
золотiй латцi сонячнiй i грiлася собi. Зачувши кроки, враз широко розкрила
пащу. Але не пiдняла голови до хлопцiв - до небезпеки, як то гадюки завжди
роблять, а  поклала  ??  на  землю.  Хлопцi  здивувалися.  Але  ще  бiльше
здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту  пащу,  мов  у  нору,  почали
шмигати манюсiнькi гадючата, рятуючись вiд небезпеки.  Такi  манюсiнькi  -
завбiльшки з циганську голку.
   Хлопцi почали реготатись. А гадюка, закривши пащу за останнiм  гадючам,
гайнула в траву i щезла в кам'яних розсипах з блискавичною швидкiстю.
   - Марш-марш! дiтки...

   Старий Сiрко квапив. Йшли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Йшли
становиками вздовж, спускались впоперек i  переходили  падi,  потопаючи  в
росяних травах i бур'янах, пiдiймалися на iнший становик...
   I не було тим нетрам кiнця-краю, i не було, здавалось, краю тiй дорозi,
тим мандрам до тi?? загадково? падi Голубо?.
   Перепочивши i поснiдавши та трохи поспавши,  знову  рушили.  Далi.  Все
далi i все на одному мiсцi - зi становика на становик, а тодi в  долину  i
наче назад на той самий становик. Йшли по високих хребтах та  по  глибоких
проваллях i темних ущелинах, - раз сонце злiва, раз справа, а  раз  зовсiм
померкало десь за первiсним пралiсом. I такий вiн був темний та вогкий, що
навiть паута в нiм не було. Такими ущелинами при?мно було йти.  Хоч  би  й
всю дорогу!..
   Кiлька разiв переходили  марi,  -  люди  й  конi  йшли  обережно  перше
провiреною стежкою, майже слiд в слiд, пильнуючи, щоб не оступитися.  Один
необережний крок - i клопоту не обберешся, якщо не втопишся  ранiше,  анiж
тебе вирятують.
   Стежка, що була першi днi така добре втоптана, помалу зiйшла  нанiвець.
Згодом i зовсiм пропала. Йшли, далебi, навпростець. А хiдня навпростець  -
дуже важка тут. Перемагаючi? великi труднощi, посувалися дуже поволi.  Але
посувалися. Тепер уже старий Сiрко йшов  попереду.  Тiльки  вiн  один  мiг
вивести з цього зеленого хаосу i довести туди, куди треба.

   По якiмсь часi натрапили на нову, добру стежку i,  перепочивши,  пiшли,
як ранiше. Швидким, бадьорим темпом...

   До Голубо? падi дiйшли третього дня пiд  обiд.  Заким  дiйшли,  ще  раз
ночували на стежцi, але вже бiля води, у  вершинi  рiчки  Мухень.  Власне,
нiяко? рiчки там i не  було,  ще  так  лишень,  рiчечка  чи  джерело.  Але
мальовниче. Падала та рiчечка стрiмким  водоспадом  серед  надзвичайних  у
сво?й первiснiй красi урвищ i шумiла-шумiла. ?х, таких водоспадiв,  безлiч
по нетрях.
   Тут i отаборились. Розiклали величезну ватру. А що тут мошка не  давала
жити - отой клятий гнус, та й комарi, - то понапинали ще й  накомарники  -
такi наметики маленькi для кожного окремо, вiд комарiв.  Позалазили  туди,
кожен у свiй, попiдгортали поли пiд себе i так лежачи, невиднi, гомонiли.
   Глянути збоку - чудно: горить вогонь, лежать собаки  i  гомонять  люди,
але людей нема. Лише чотири бiлi куреники.

   _Дiалог пiд на__ к__ом__aрн__иками___
   Тут, власне, i вiдбувалися справжнi хрестини Григорi?вi, i то  в  такий
оригiнальний спосiб. Дiдiв голос з-пiд накомарника:
   - Наталко! А де ти дiла вухналi, дочко? Либонь же ти ?х ховала...
   Наталчин голос:

   - Нi, то ж Грицько, тату.

   - Ага!!. - це Грицькiв голос з-пiд куреника,  трiумфуючи;  -  От  тепер
угадай, котрий з нас! Сiркiв голос:

   - Котрий, дочко?

   - Та... - i iз смiшинкою:  -  "Iнженер"  же,  чи  що.  Пiд  Григорi?вим
куреником здивоване:
   - О!?.
   Сiркiв голос:
   - Що ти верзеш там, мала?..

   - Хiба то я верзу, тату?! Ви ж учора хвалились Морозам: "I н ж  е  н  е
р", мов...
   Сiркiв голос нiяково:

   - А-а-а... - а далi, розсердившись та й  посмiхаючись  воднораз:  -  От
дурна сорока...
   Пiд Григорi?вим куреником смiх.

   Дiд:
   _-_ Чого ти смi?шся, сину? Що дiд такий дурний? Таке, бач, трапилось...
   Наталка сердито:

   - То вiн, тату, смi?ться од радостi, що потрапив в такi великi пани.
   - Нi... - озвався Григорiй серйозно: - Я смiюся... Смiюся я, батьку, що
ви таки, мабуть, угадали...

   - Як то!?!
   - А так... Я таки  справдi  iнженер.  -  О!!.  -  аж  вилiз  дiд  з-пiд
куреника. - А ви кажете - дiд дурний! Го-го!.. - але не бачачи  нiкого  зi
спiвбесiдникiв i заатакований гнусом, залiз пiд  куреник  знову:  -  А  ви
кажете,  дiд  дурний..  (Не  знати  чому  саме,  але  старий  Сiрко  радiв
надзвичайно). - Бач, воно ж зразу видно, що щось не так, то  пак...  I  по
якiй же ти, сину, частi?..
   Павза.
   - Авiаконструктор, - нарештi почулося з-пiд Григорi?вого  куреника,  не
то з зiтханням, не то з нерiшучiстю. "Чи сказать, чи не сказать?"
   Незрозумiле i несподiване слово  спричинило  мовчанку.  Чути,  як  гула
мошкара.
   Нарештi Наталчин голос, вагаючись, але не в силi перемогти зацiкавлення
i здивовання тим чудним словом:

   - А що то таке - авiа... Як-як пак?.. Ага - кон-н-стр-рук-тор?! Чи так?
Боже, язик можна звихнути! - а сама десь далебi аж  почервонiла,  що  така
"дурна".
   - Так, - пiдбадьорив Григорiй i пояснив: - Авiаконструктор  -  iнженер,
що вигаду? i буду? лiтаки.

   - Боже ж мiй! То чого ж ти мовчав?! - захвилювався Гриць.  -  То  ти  й
лiтати вмi?ш!?.
   - Вмiю, Грицю. - Павза. А далi, ухиляючись вiд  розмови,  насмiшкувато,
кепкуючи з самого себе: - Ось бач аж куди залетiв...

   Старий Сiрко закректав, збагнув, що хлопцевi щось не те?..  Щоб  урвати
розмову, дiд виголосив як резолюцiю:

   - Здорово! ?й-бо, здорово!!. Хотiв раз дiд збрехати - i не  вдалось!  -
всi засмiялись. - Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на
правду, то ми тебе так i зватимем - iнженером. Добре?
   Резолюцiя була ухвалена одностайно. Титул всiм сподобався, за  винятком
хiба самого Григорiя, але його не питали,  -  вiн  мусiв  пiдкоритись  для
загального добра, "iнакше буде плутанина".

   - Iнженер... iнженер... - повторила Наталка кiлька разiв про себе,  щоб
не забути. - Заливай!!. - ?й, певно, хотiлось пожартувати а  чи  ввести  в
курс справи вiрного свого друга, але роздумалась. -  Нi,  нехай  завтра...
То, брат, для тебе тяжка рiч, - промовила дрiмливо до камарада, що  пiдбiг
до куреника i стояв, торкаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище.
   А iнженер, тобто Григорiй, лежав пiд куреником горiлиць,  i  зажмуривши
очi,  дослухався  до  ноток  в  тiм  голосi.  "Кепку?  дiвчисько.  Сорока.
Кон-стр-рукт-тор"... - I посмiхався, як вона розгублено тягла те слово, що
"язик можна звихнути". А ще посмiхався на думку: "А що якби  це  дiвчисько
та отак узяв i перенiс в той iнший свiт, - в  свiт  лабораторiй,  наукових
кабiнетiв,  в  грохiтняву  заводу...  в  рев   моторiв...   в   мерехтiння
пропелерiв...  в  шум  тисяч  лiтакiв  у  повiтрi...  Тiльки   уявити   ??
здивування! А то ще й пiднести ?? ген i замчати  у  небо  за  хмари...  за
хмари..."

   В вуха гула мошкара. Вже в накомарнику ?ла по?дом.  Оце  серед  гудiння
зовнi вiдокремлю?ться тонюпький голосок, гострий, як  шило:  "Дзi-i-iнь...
Дззi-i-нь..." Ближче, ближче. Вже  в'?ться  над  носом  а  чи  бiля  вуха.
Манюньке, а виклика?  тривогу,  мов  велетенський  лiтак.  Мотор  гуде  зi
дзвоном: "Дззi-i-i..."
   I враз пропелер встромлю?ться в  шкiру!..  Сатана!  Де  вона  знаходить
дiрку в новiсiнькiм накомарнику!?!

   Дiд  не  витримав  перший,  а  з  ним  i  Наталка,  -  вискочили  з-пiд
накомарникiв:
   - Iнженере!.. Грицьку!.. Вечеряти!!.

   Ось так, власне, вiдбувалися христини. Вiдтодi Григорiя здебiльша звано
"iнженером" i тiльки зрiдка Григорi?м.
   __
   _Надь Голуба_
   Другого дня к обiду, пiсля, здавалось, безконечних спускiв та  петляння
по становиках, прийшли, нарештi, на Голубу.
   Пiд сопкою, над широченькою, бистрою рiчечкою стояла споруда  -  комора
не комора, хата, крита берестою (березовою корою). Дво? вiкон дивились  на
широку i, здавалось, безкраю, справдi голубу улоговину, що йшла десь  униз
i ген аж пiд синьо-фiалковим пасмом повертала вправо. I голубiла-голубiла.
Конi заiржали, нiби прибули додому. Собаки  пiшли  по  нишпорках.  А  падь
голубiла,  заллята  сонцем,  мрiйна  i  приваблива  вiддаля,  як  замрiяна
дiвчина. Вона була вкрита морем лiсу, але де-не-де лисiли плями - галявини
лук. Просто перед хатою, по той бiк рiчки,  схили  сопок  та  берег  рiчки
також були покритi буйною травою. Лиш, де-не-де по травi стирчали похило i
просто голi стовбури, а подекуди чорнi ожуги.
   Хата з ганком i прибудовою. Коло хати стiжок  торiшнього  сiна,  окремо
дашок на стовпчиках i конов'язь. Пiд хатою лежала перевернута догори  дном
байда.
   - Ось ми й дома! Тпру! Агов! Хазя?н дома?
   У вiдповiдь з-пiд байди вискочив хвостатий звiрок, з добру кiшку,  i  з
усiх нiг кинувся навтьоки.

   - Харза! Ха-ха-ха! Держи ??! Та постривай, щось скажу!..
   Але харза не стала "стривати", мчала,  як  помело.  Собаки  з  лящанням
подались навздогiн, та харзу мов вiтром пiддало - метнулась  на  дерево  i
подалась верхами. Собаки, задоволенi, що так  добре  налякали  непроханого
сторожа, повернулись назад.
   Тут уже мисливцi розташувались, як дома, бо таки  це  й  була  справжня
?хня господа. В хатi була добра селянська пiч, складена з  дикого  каменю,
дощана пiдлога, широкий пiл.
   Перепочили, i закипiла робота. За годину навели такий  лад,  немов  тут
увесь час жили. Помили, почистили, упорядкували все. В вiкнах  уже  стояли
квiти.
   Пишнi, рiзнобарвнi,  яскравi  дикунки.  Це  вже  Наталка.  Поки  хлопцi
порались з в'юками, вона збiгала за рiчку, на луку.  Пишнi  саранки,  дикi
ромашки, i мак, в'юнки, I плакун, i ще, й ще - всi, якi трапились, прибули
гостi.
   Зброю i весь вантаж склали до комiрчини, а звiдти  повикочували  великi
кадовби. Грубi й дебелi, вони порозсихались  без  дiла,  ?х  виставили  до
рiчки i поналивали водою.

   З того, що  в  комiрчинi  був  деякий  бондарський  струмент,  Григорiй
виснував, що кадовби цi роблено тут на мiсцi. Але його здивувало не це,  а
те, що такий цiнний струмент, та й iншi ще цiннiшi речi, якi тут були,  як
от поперечна пилка, колiй, вiдра, великий вмазаний  казан  надворi,  та  й
байда, - так тут лежали i нiхто ?х не забрав. I вiкна цiлi - нiхто  ?х  не
повибивав, i пiч не зруйнована, хоч хата й не заперта була.  Диво  дивне?,
як на ?вропейця. Вiн про це сказав.
   Старий Сiрко сво?ю чергою здивувався:
   - А як же iнакше? Ще що вигадай курям на  смiх!  Е,  синку,  тут  такий
закон, закон неписаний. Тут ранiше було хоч рушницю залиши  у  шатрi,  хоч
хутрину, хоч що хоч, - лежатиме мiсяць - нiхто не вiзьме. Бувало, й  зайде
хто, - переспить чи дощ перебуде та й пiде. Було... Та й тепер  ще,  слава
Богу, поки без великих змiн. Так же колись i на Укра?нi було... Чи, мо', й
тепер?..
   - Авжеж, там iз шатром занесуть, з живого  шапку  знiмуть,  а  то  й  з
головою разом.
   - Он як! Дiйшли науки, значить!

   Затопили пiч - перевiрили, чи не завалилась де.
   А впоравшись з усiм, старий  заходився  надворi  варити  обiд.  Наталка
повела конi, а хлопцi пiшли десь "на широке" купатись.
   А те? "широке" - велике бурхливе плесо пiд водоспадом.  Водоспад  же  -
хоч пiд Днiпрогес. З триметрово? височини стрiмголов падала прозора стiна.
Вода гнала наввипередки, аж наче зi смiхом. Дiйшовши до низу, вона  кипiла
i гула, а далi розходилась на всi брки, поспiшаючи десь до ново?, чергово?
тако? забавки. Хлопцi пiрнали,  дурiли.  Вода  була  холодна,  i  це  було
при?мно.
   - Оцей водоспад, зна?ш, як  зветься  -  спитав  Грицько.  -  Нiколи  не
вгада?ш...
   - Дивлячись, хто  давав  назву.  Ну,  скажем...  який-небудь  Анюй  або
Улахеза, якщо  хрестили  китайцi,  або  ще  водоспад  iменi  Дерибаса,  як
по-новому.
   - Нi, не так! Вiн зветься Дiвчина. Чомусь усi  мисливцi  так  звуть.  А
гарно?
   - Гарно.
   А сам подумав: "Дiйсно. Грайливий i сердитий, буйний i лагiдний, нiжний
i звабливий у сво?й дикiй красi... Ще б добавити: "дiвчина Наталка".
   - ? така байка, - розповiдав Грицько, -  тiлький  хто  ??  вигадав,  не
знати. От: була  дiвчина  удегейка,  красуня.  мавочка.  I  любила  одного
чужинця. Любила - мовчала, нiчого не сказала. А як вiн пiшов десь  геть  i
не вернувся, вона пiшла в лiс i, заплакавши, впала навколiшки, свого  Бога
благала, щоб завернув. I ждала, i плакала... Та так i лишилась ждати далi.
Та ?? став тодi на цiм мiсцi водоспад оцей. Дiвчина тужить,  все  плаче...
Так розповiдають. Брешуть, звичайно?
   Григорi?вi було шкода руйнувати прекрасну  легенду,  i  вiн  промовчав.
Потiм пiдтримав:
   - Чому ж! Мабуть, правда.

   Коли повернулись, обiд був готовий. Дiд iз Наталкою теж  пiсля  купання
посвiжiли i в доброму настро? чекали ?х.

   - Сьогоднi вже шабаш, - оголосив дiд по обiдi. - До завтра -  свято.  А
завтра пiдемо на розглядини.

   Хлопцi ходили ще до рiчки вкосити трави i  носили  ??  оберемками,  щоб
вистачило коням на нiч.
   Наталка блукала з Залива?м i з бiноклем, - все кудись  видивлялась.  То
стояла  в  гущавинi  i  дивилась,  як  хлопцi  косять,  то   цiлу   годину
спостерiгала вивiрку, а то дивилась у воду, лiгши на  березi,  -  дивилася
пильно туди в бiнокль, нiби там хтозна й що побачила. В бiноклi  мерехтiла
веселка.  Заливай  насторожено  дивився  теж  у  воду,  лежачи   поруч   i
нашорошивши вуха. Аж Наталка засмiялась i турнула його в рiчку. Потiм вони
бiгали разом наввипередки  по  урвищах,  стрибали  через  камiння,  ловили
колонка, якого застукали на голiм березi коло  рiчки.  Довго  стрибали  за
ним. А вiн, як в'юн, рятувався геро?чно. А вже як загнали його на дерево i
вiн, почепившись на гладкому стовбурi метрiв за два вiд землi,  жалiбно  i
перелякано дивився вниз у страшну Залива?ву пащу,  як  уже  лишилося  його
тiльки взяти, Наталка враз одкликала пса:
   - Ходiм! Нехай утiка?. От налякали ми  його,  га!  Хай  попадеться  нам
узимку, як буде багатий.
   На нiчлiг хлопцi влаштували собi окрему квартиру пiд стiжком, бо  ж  "у
хатi душно, iнше дiло стiжок". Це мала бути ?хня домiвка.
   Конi на нiч поставили бiля конов'язя.

   _Пантовка___
   Другого дня, як сонце оббило трохи росу i як "увесь звiр, мовляв старий
Сiрко, уже заднював", посiдлали коней i всi четверо ви?хали  на  оглядини.
Перед тим  пильно  помили  коней  вiд  решток  дьогтю,  почистились  самi.
Григорiй хотiв наквацювати iчаги дьогтем, але Наталка суворо заборонила, а
батько пояснив:
   - Звiр полоха?ться. Треба, щоб поменше непевних запахiв. Це ж пантiвка,
дiтки. Не зiпсуйте кашi! Особливо звiр чуйний до запахiв людини та  запаху
пороху.
   Через те пильно почистили зброю i не пiшки пiшли, а по?хали верхи,  щоб
не "слiдити".
   Собак залишили вдома, поприв'язувавши. ?х не для цього полювання  взято
сюди.
   Григорiй  хвилювався,  як  справжнiй  мисливець,  та  ще  перед   таким
невiдомим полюванням. Проте полювання вдень нiякого не було. Вони в дорозi
виполохали двiйко вепрiв. Iншим часом жоден би не втiк, а зараз нiхто й не
здумав зняти рушницю, навiть не тюкнув. Потiм бачили сохатого, що  по  шию
стояв у водi. Старий Сiрко зупинив копя в гущавинi, i всi також. Почекали,
поки сохатий десь пiшов собi. Сiрко промурмотiв:

   - Вражо? мами, шля?шся тут, спав би...
   Так про?хали кiлометрiв  з  вiсiм,  здебiльша  мовчки.  I  при?хали  на
солонець.
   Спершу  оддалiк  довго  оглядав  його  старий  Сiрко   в   бiнокль,   а
переконавшись, що нiчого тiм нема, куди вiв дивився (а дивився десь просто
себе на широку ясно-зелену галявину), по?хали.

   Солонець, як  побачив  Григорiй,  -  це  низове  узбiччя  голо?  сопки,
подекуди покрите буйною травою, а  як  де  -  мочарами.  Вгорi  непрохiднi
нетрi, а внкзу схил переходив у болотяну низину, там текла рiчка,  утикана
камiнням. Далi простяглась безконечна мар, а на  марi  голi  стовбури,  як
щогли потоплених кораблiв. Всi вони обсмаленi, - чорнi  ожуги  над  чистою
ясною зеленню.
   На самий солонець не ви?здили, оглядали його по черзi в бiнокль. Перший
оглянув батько i задоволене повiв бровами.
   - Ось глянь он туди, - шепнув Григорi?вi, подаючи бiнокль.
   Григорiй  побачив  серед  зеленi  в   кiлькох   мiсцях   чорну   землю,
повигрiбану, потоптану. Згадав Грицькову розповiдь:

   - Ото звiр ?сть ту землю.

   Потiм батько показав йому в другий бiк. Григорiй довго дивився i нiчого
не бачив, а нарештi помiтив збоку,  недалеко  вiд  чорних  плям,  але  мiж
кущами i вiтроломом, що громадились нижче i сходили аж  до  рiчки,  якийсь
горбик, зарослий травою i бур'яном, i скорше здогадався, анiж  роздивився,
що то ж ота халупка, засiдка.
   Так вони оглядали хвилин десять. Потiм старий десь по?хав сам.
   - Подивитись, звiдки звiр заходить, - пояснив Грицько.
   Повернувся  батько  задоволений.  Потiм  ?хали  довго  рiчкою  вбрiд  i
оглянули другий солонець,  кiлометрiв  за  три  далi;  оглянули  так  само
оддалiк i так само батько ?здив сам ще. А вже по тому  повернулись  назад,
так само тихо.
   Лише аж близько табору старий пiдбив наслiдки огляду.
   - Мабуть,  таки  ми  недарма  при?хали.  Це,  мабуть,  ти,  козаче  (до
Григорiя), щасливий такий. Дай Боже!

   Дома метали жереб, кому починати пантовку, кому першому йти на цю  нiч.
Чи батьковi з Григорi?м, чи Наталцi з Грицьком. Так  вони  завжди  робили,
вiрячи в щастя, в Провидiння, в "фарт", - це було традицi?ю.  Жереб  випав
батьковi з Григорi?м.
   Як сонце похилило на захiд, Григорiй  з  батьком  вирядились  i  пiшли,
захопивши бiнокль, сiтки проти мошки, сокиру й зброю. Рушаючи, батько зняв
кашкета i перехрестився.
   Першi кiлометри батько читав новаковi "iнструкцiю" щодо пантовки.

   ...Сидiти тихо, хоч би навiть блохи з'?ли зовсiм. Не чхати, не  кашляти
- i iншого нiчого не робити, хоч би й  цiлу  нiч  довелось...  дивитись  у
вiконечко, не спускаючи очей з солонця,  дивитись  обома.  Стрiляти  йому,
цебто Григорi?вi, першому. Без заперечень! Перевiрити щастя.
   Але стрiляти тодi, коли вiн йому  натисне  тихенько  ногу.  Однi  звiрi
будуть безрогi -  то  самицi,  боронь  Боже,  стрелити,  бо  тодi  пропаде
солонець. Тодi вже скоро не буде  дiла,  як  закривавиш  мiсце.  Будуть  i
рогатi - але то можуть бути не iзюбри, а сохатi або цапи. Стрiляти ж  лише
самця-iзюбра, i то в которого пiдходящi панти, отакi й отакi...
   А як сонечко спускалось за кряж, вони вже сидiли  в  халупi,  заправили
заздалегiдь вiнчестер та гвинтiвку i поклали  у  двi  маленькi  амбразури,
нерiвно? форми вiконечка, продовгi впоперек. Це щоб потiм не клацати.
   Вечорiло швидко, як взагалi в горах та в  нетрях.  Не  встигло  сонечко
зникнути, як уже посутенiло та запала темрява.

   Григорiй дивився лiворуч на сизi кряжi пiд червоним колом,  переснованi
червоним павутинням променiв,  i  думка  мимохiть  поверталась  назад,  до
табору.
   В малесенькiй тiснiй халупцi було вогко i трохи душно. Почали  докучати
комарi i дрiбнюсiнька мошка.  Понадiвали  сiтки,  але  це  мало  рятувало.
Тонесеньке  дзижчання  звичайно  починалось  зокола,  а   потiм   залазило
всередину i несподiвано пекло болючим уколом. Гнус ?в по?дом. Але Григорiй
терпiв мовчки. Вони сидiли  на  зручних  пеньках  i,  не  прихиляючись  до
вiконечок, мовчки дивились прямо на солонець, на  блiду  латку  неба.  Час
тягнувся мляво, без краю. Та далi хвилини побiгли  жвавiше,  з  дзвоном  у
вухах.

   В нетрях почався рух. Трiсне гiлка, зашарудить лист. Час плине вже,  як
кров  у  висках,  вiдбиваючи  шалений  ритм.  Григорiй  тримав  гвинтiвку,
вдивлявся напружено в темряву i нiчого не бачив. Кожну хвилину  чекав,  що
дiд натисне ногу... Ось! Вийшли! На блiдiм тлi неба попливли тiнi,  стали,
задравши голови. Чути, як чмихтять нiздрями.

   Але дiд сидiв нерухомо i дивився в бiнокль. Чи й  вiн  так  хвилю?ться?
Григорiй знав, що в нього вiнчестер напоготовi. Навiть рука на рукiв'?.  У
нього прекрасний цейсiвський бiнокль, наведений ще завидна як слiд, i  вiн
тепер лише робить маленькi поправки одним пальцем.
   Потiм вийшла якась здоровенна звiрюка  i  стала  ступнiв  за  двадцять,
пiднiсши рогату голову. Григорiй так захвилювався,  що  мало  не  пальнув,
мало не скрикнув:
   "Та стрiляйте ж, батьку".  Але  роздивився  -  роги,  як  лопати,  такi
характернi для сохатого. Пiшов, чути, як гребе.
   Секунди бiгли. Мошка розправлялась з нерухомою жертвою як  хотiла,  але
Григорiй  не  помiчав.  О,  йому  не  вперше  годувати   хижакiв!   Згадав
Бакирiвськi озера, вечiрнi та вранiшнi  перелети,  вальдшнепинi  тяги  над
Ворсклою в лiсi i перепелинi ловлi з сiткою  та  кликуном...  I  так  само
комарi, комарi... I прогнати не можна, щоб  не  видати  себе.  Втягуй  лиш
голову в комiр.
   Аж ось щось задуднiло. Щось iде стежкою звiдти, звiдки й вони  прийшли.
Iшло, йшло - стало. Близько десь. Ось скоро вийде з-за халупи. А воно десь
сто?ть не руха?ться. Довго. Григорiй вже думав, що йому почулось.
   Коли це як не чмихне, як  не  затупотить,  затрiщить...  Подалось  геть
десь.
   - А, iдолова душа! - не втерпiв, зашипiв дiд: - Ах  ти  ж  враг  такий!
Зрозумiв...
   Тварини, що були на солонцi, нашорошились i теж зникли.
   Довго по тому вони ще сидiли. Дiд уже йорзав  сердито...  Приходило  ще
кiлька тiней, солонцювали. Але нi  разу  дiд  не  натиснув  на  ногу.  Так
просидiли до ранку.
   Вранцi покинули тихенько халупу i пiшли  геть,  на  табiр.  Дiд  пильно
обдивився стежку бiля халупи, кущi. Iшов стежкою i приглядався.  Приблизно
за кiлометр став i показав на слiд, що виходив з тайги на стежку... Нiчого
не сказав.
   Григорiй почував себе втомлено, як побитий, поки не розiмнявся. За  нiч
на нiм усе подерев'янiло.

   А вже як було далеко вiд солонця, старий Сiрко заговорив:
   - От лиха личина. Ну, то ж i пантач був! Та хитрий же!  Ото  вийшов  на
стежку  i  нашим  слiдом-слiдом...  поки  не  вхопив  духу,  де  був  слiд
свiжiший.. Ну, ми його все одно обдуримо.

   Дома ?х узяли на кпини. Обличчя  у  Григорiя  розпухло,  аж  собаки  не
впiзнали. Це й було  приводом  для  смiху.  I  Наталка  теж  посмiювалася.
Глузливо, либонь.
   Григорiй пiвдня кис у водi, - одтухав. Потiм лiг спати, але коли  встав
i з'явився перед свiтлi Грицьковi очi - той аж присiдав з реготу:
   - Як кита?ць, ха-ха-ха!

   Наталка кусала губи, а далi не витримала i собi зайшлась смiхом; зиркне
та як залл?ться. Григорiй подивився в шибку -  дiйсно,  морда!  Скивицi  i
щелепи понабрякали, нiс роздуло, як кушку, а очей нема - самi щiлинки.  За
обiдом усе потрапляв ложкою мимо казанка. Смiх.

   - Нiчого,  козаче,  -  потiшав  дiд.  -  Подивимось,  якi  вони  завтра
прийдуть...
   - Е, в мене вже шкiра як у вола. Не протнуть!
   Пiд вечiр пiшли Грицько з Наталкою, ?м  батько  звелiв  iти  на  другий
солонець.
   Старий Сiрко звечора довго дослухався i  вночi  часто  виходив.  Вийде,
стане, послуха?, - чи не стрельне... I знову укладався спати.
   Вранцi повернулись мисливцi i теж нi з чим.  Грицько  дражнив  Наталку,
Наталка глузувала з Грицька. А  разом  виходило,  що  нiчого  путнього  не
прийшло. Така нiч. Багато звiра ходить, але путнього  не  трапилось.  Було
два прекрасних пантачi, так ще панти "зеленуватi".

   Старий Сiрко вислухав звiт i похвалив невiдомо кого:
   - Добре, дуже добре...

   I Грицько, й Наталка - обо? були забрьоханi, мокрi, як хлюща,  по  самi
вуха, невиспанi i покусанi, але не пухлi. I дивно  -  Григорi?вi  не  було
прикро, а, навпаки, вiн радiв, коли вглядiв  ще  здалеку  нормальне,  таке
строге i воднораз нiжне дiвоче обличчя. У самого в нього  за  нiч  пухлина
майже зникла, лише нестерпно свербiло.
   Знову була ?хня черга з старим. Тепер вони повелись хитро. Не  дiйшовши
за три кiлометри  до  мiсця,  зупинились,  пороззувались  i  пiшли  брiдма
рiчкою. Аж до само?  халупи.  А  потiм,  не  взуваючись,  зайшли  збоку  i
забрались у халупу.
   - От тепер подивимось, - бурчав Сiрко, - хто хитрiший.
   Повзувались, налаштувались i стали чекати знову, як i перше.
   Знову були кози, потiм ще якiсь тiнi, але далеко, не видко. Але то було
щось цiкаве - дiд нетерпляче почав йорзати.
   Коли десь опiвночi затупало знову на стежцi i водночас десь збоку ще  -
не одно! Те, що на стежцi, зупинилось. А збоку повз хатку  навкiс  пройшла
самиця. За нею самець. Стали, слухають, гребуть. Григорiй чу?, як у  нього
тремтять колiна, напружу? зiр, а серце стука?, аж у вiчу кола плавають. Та
дiд не да? знаку, не натиска? на ногу. Коли це з-за хатки попри саму стiну
пройшло, вийшло наперед i стало ось тут,  ступнiв  за  п'ятнадцять.  Видно
проти неба, як ворушить головою, чiтко вимальовуються роги,  можна  навiть
перелiчити кiнцi на них... Григорiй  навiв  мушку  пiд  пахву  i  чекав...
Вiчнiсть... Аж вiдчув, що йому з усi?? сили давлять на  пальцi.  Тодi  вiн
натиснув собачку... Блиснуло!  Бахнуло!..  Звiр  стрибонув...  В  цю  мить
вистрiлив i дiд, але кудись у другий бiк, а тодi пошепки:
   - Та-ак. Добре, синку. Ну, а  тепер  давай  спати.  Тихо  лиш,  -  звiр
пострiлу не бо?ться, людей бо?ться.

   I вони полягали спати на купi сухого бур'яну. Але яке вже  там  спання!
Григорiй поверта?ться з боку на бiк. Його пiк сором, -  вiн  бачив-бо,  як
звiр утiк. "Партач!".
   "Прийшов пантач, стрiляв партач, i вийшов пшик".
   А як засiрiло, вони вийшли. Оддалiк,  там,  де  стрельнув  дiд,  лежала
рудувата велика тварина, одкинувши горду голову. Спить. Туди не  кинулись,
а зразу до мiсця, де стрелив Григорiй. Пусто.

   - Добре, добре, - бурчав дiд.

   I пiшов уперед, придивляючись до рудих краплинок на травi.
   - В пахву битий... Здоровий, iрод...

   Вони пройшли з кiлометр. Дiд радiсно кивнув головою.
   - Он! Ну, слава Богу.

   На самiм березi коло рiчки лежав боком велетень,  красень-iзюбр.  Хотiв
напитись води, та так i закляк. Голова у водi.
   - Добре! От добре! - радiв дiд Сiрко. - Умочив панти, мов знарошне, щоб
не подряпати, не поламати. Молодець.

   Григорi?вi було трохи шкода таку прегарну  тварину,  почував  себе,  як
убивець. Але це мить. Здушив у собi це дурне почуття.  Дiд  урочисто  зняв
кашкет, перехрестився на схiд сонця i взяв сокирку:

   - А держи отак.

   Сперш ножем провiв по шкiрi, зробивши велике коло круг  рогiв,  а  тодi
по-мистецькому вирубав ?х з черепом.

   - Ох i ловкi ж! Оце фарт тобi! На.  Держи.  Григорiй  узяв.  Так  оце-о
панти? Отакi вони! Роги - не роги, якiсь гумовi цурпалки. А таки роги, але
молодi, по три пагiнцi лише пустили кожен. Не роги, а  сама  шкiра,  чимсь
наллята, а зверху аж мерехтить, вилиску? шерсть густа  та  коротенька,  що
нею тi панти покритi.
   Тим часом старий вправно i швидко оббiлував тушу. Дав усьому лад. М'ясо
вже порубане склав на траву i так накрив шкурою. Тельбухи пустив за водою.
   Те саме зробили й з другим. Ранiше його пiдтягли до  рiчки  подалi.  Це
був молодший самець, але панти мав не гiршi, меншi, але красивiшi, повнiшi
i такi симетричнi, як близнята.

   - А це, - розповiдав Сiрко, - найбiльше цiниться. Упоравшись iз  другим
i так само пустивши тельбухи за водою, стали чекати. Дiд гомонiв:
   - Колись за такi рiвненькi панти китайцi платили  золотом  удво?  проти
ваги, тодi як за звичайнi лише  половину,  а  то  й  менше,  i  то  за  не
попсованi. А як попсованi, то, бувало, й зовсiм  дешево.  А  чого  так  за
рiвненькi та щоб невеликi добре платили, - бiс його зна.  Бачиш,  панти  у
китайцiв - це першi лiки протi? всяких  хвороб.  От,  скажiм,  як  умiючi?
приготувати, то й старого дiда потягне  женитись...  Та  й  всякi  хвороби
лiкують, рiзнi. Тебе ми теж лiкували ними. Атож. Через те вони й  цiняться
так. Я дещо у китайцiв вивчився. От. А маленькi, кажуть, ось  чим  дорогi:
як вельможа вельможi да? хабара, то за найлiпший хабар вважають панти. Ото
з рукава й пiдсуне йому нишком. А  попробуй  ти  великi  панти  сховати  в
рукав. Та й сили у молодших бiльше. Колись китайцi скуповували ?х самi тут
i  навiть  полювати  ходили,  поки  нашi  не  вiднадили.  А  тепер  власть
заготовля? ?х органiзовано та й збува? в Китай за  золото...  Та  чого  це
наших нема?? Ходiм, бо зiпсуються.
   Забрали панти й пiшли.

   - Це вже на цiм солонцi - хiба як дощ пройде та зми? дух, -  тодi  буде
дiло.
   На стежцi зустрiли Грицька й Наталку верхи. Тi навiть  не  здивувалися,
побачивши. Лише Грицько запитав:

   - Хто?
   _-_ Та хто ж, як не вiн, - кинув дiд на Григорiя.
   - Обидвi?
   - А то ж як. Поганяйте та чепурненько все заберiть.
   __
   _Сiркове чаклування_
   Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священодiяти з пантами.
Звелiв напалити пiч. Тим часом обмотав панти марлею.  Майстерно  так.  Всi
спостерiгали, а старий повчав.

   - Стiй, а м'ясо посолили?

   - Посолили. Все як слiд, ще й нагнiтили добре.
   - Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобi десь здасться.  Панти  ж,
бачиш, м'якi, а ?х треба зробити твердими, бо засмердяться i пропадуть. То
ж ранiше ?х заварювали по-китайському. Але то  довго  й  марудно  i  треба
китайського терпiння. На базi - там "лiктричеством",  так  до  бази,  бач,
далеко, сiм раз попсуються. А у нас простiш, по-нашому... А як там у печi?
   В печi трiщало. Щедро накладенi смолянi дрова горiли дружно. Розпiкали.
   - Отож, як панти припсувались трохи, ?х дутиме i вони репнуть,  -  тодi
треба, як ковбасу, поштрикати ?х голкою, щоб зiйшла  порча.  Вони  ж  бач,
повнi кровi, а кров псу?ться швидко. Затужавити панти,  цебто  зробити  ?х
твердими, мало хто зможе, це велике дiло. А от паш спосiб - це секрет.  Ми
?х, як хлiб, печемо...
   Коли нарештi пiч добре розпеклась, старий велiв геть вигребти весь жар,
а тодi всунув у пiч руку, потримав, покрутив головою:
   - Зайве, хай прочахне. За десять хвилин:
   - Ану, Наталко, як там? Можна?

   Наталка всунула руку:

   - Хтозна...
   Тодi попробував дiд, скрутнув головою.
   - Ану, ти, козаче.

   Григорiй засмiявся:

   - Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба?
   - Е, термометр тут нi до чого. Тут якi панти, таку й температуру треба.
Треба угадати на дух, рукою.

   Нарештi дiд уловив момент i "посадив" панти. Закрив заслiнкою i  глянув
на сонце - закарбував час.

   Пiсля того Григорiй з Грицьком ходили на мар "ховати iзюбрiв". Викопали
яму з метр завглибшки i дiстались до криги. Суцiльна крига. Викопали поруч
i другу таку. Теж крига. Потiм допхали сюди кадовби i поставили  ?х  в  цi
природнi льодiвнi. Зверху добре привалили  колодами,  гiллям  i  камiнням.
Добре накрили. Вiд сонця i вiд звiра.
   А Наталка знiчев'я вчиняла батьковi допит:
   - Ви, тату, обманю?те, що це Григорiй убив.
   - От, ма?ш. А то чого?

   - А того, що один же битий з гвинтiвки, а другий з вiнчестера.
   - Ну, як ти така збiса хитра, що й батько вже брехун...
   - Нi, але скажiть.

   - Та я ж сказав.

   За якийсь час панти урочисто вийняли з печi. Розмотали  марлю...  I  аж
замилувався старий Сiрко:
   - Нi, таки тобi фарт, козаче! Ти взагалi щасливий. Я ж на тебе задумав.
   Панти стали наполовину тоншi, та зате були уже  твердi,  як  кiстка,  i
чистенькi, оксамитнi зверху.

   Грицько з Наталкою ледве дочекались сво?? пори.

   _Щастя, як трясця_
   _-_ Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, - казав Сiрко. -  Ось
побачиш, дiло пiде. Це фарт. Почався фарт - не зiвай.

   Фарт - це щастiння, слiпа фортуна. Мабуть, нiхто так, як  мисливцi,  не
поклада?ться i не вiрить у щастя. А такi корiннi - особливо. В щастя  вони
вiрять, як у долю, як у Бога, i нiщо тую вiру не може похитнути.  Мисливцi
взагалi забобоннi. А життя ?х пiдтриму? з усi?? сили. Коли почалося щастя,
фарт - не лови гав.
   Удосвiта старий Сiрко розбудив Григорiя.
   - А вставай-но, синку! Вдень доспиш. Квло  хати  стояли  сiдланi  конi,
вiрьовки на сiдлах. По?хали.  Григорiй  не  питав,  як  завжди,  знав,  що
неспроста. А дiд чув уночi, як тричi поспiль вистрелило. Там, на  Голубiй.
Коли  Григорiй  висловив  був  думку,  що,  може,  не  вони  або  й  могли
обмилитися, Сiрко покрутив головою:
   - Там Наталка.

   I так це було сказано, що нiякого сумнiву не могло бути.
   - Вона двiчi вистрелила. Щаслива вона в  мене.  Коли  при?хали  на  той
другий солонець, бiля берега сидiли Грицько з  Наталкою,  бовтали  у  водi
босими ногами.. Чекали.
   - Чого ви пригнали?! - це  Грицько.  -  Пусте  дiло!  Оця  напсувала...
Вчинила стрiлянину по комарах.

   Старий Сiрко посмiхнувся в вуса: бреши, мовляв.
   В хатi було двi пари пантiв. А бiля рiчки в травi - двi тушi.
   Дорогою,  смiючись,  Грицько  розповiдав  беззлобно,  як  його   сестра
пiддурила.  Умовилися  стрiляти  заразом.  Як  стануть  зручно,   тодi   й
стрiляти... А сама стрелила двiчi, "на ходу"... Ну, а вiн  уже  пальнув  у
собачий слiд.
   Наталка щиро виправдувалась, що не втерпiла та що, "якби не стрелила, -
було б гiрше". I розповiдала жваво, з захопленням, як все  було.  Григорiй
слухав, дивився на не?, i йому аж моторошно  було  трохи:  "Яка  запальна!
Хижа! Нi, не хижа, - дикунка. От. I в нiй кров бурха? так, як i  в  кожно?
тварини тут, як у пантери, чи в рисi, чи в тигра".

   Але це було хвилину. Дiвчина якось  урвала  на  пiвсловi  i  далi  iшла
мовчки вже. Але задоволена, як переможниця.

   Старий Сiрко, перш нiж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив
здогад, що було цю нiч там щонайменше чотири бики i стiльки ж самиць.
   Грицько й Наталка признались, що дiйсно було аж чотири  пантачi  i  три
самицi. I тi, що втекли, були наче лiпшi, але цi були ближче.
   - Нiчого, дiтки. Добре! Дуже добре. Тепер  пождем.  А  там  Бог  дасть,
може, дощ. А там, може, й ще добудем що.

   __
   _Золотi арабески_
   Зiпсувавши солонцi, вони кiлька день не пантували. Але знайшли собi  не
менш цiкаву розвагу: "лучили" рибу.

   Вдень косили та гребли сiно, запасали  на  зимовий  промисел,  а  вночi
"лучили" рибу.
   Спустили на воду байду. Приробили вилку i жаровню з товстого дроту,  що
валялась у хижi, до байди спереду.

   На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березово? кори,  ще  й
брали запас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость,  рушницi  про  всякий
випадок, i втрьох - Грицько, Наталка й Григорiй - рушали на рiчку.
   Байда тихенько пливла за течi?ю. На носi байди горiла яскрава ватра,  -
навколо вiд того було ще темнiше, - так в темрявi  та  тишинi  рухалися  з
дивним смолоскипом. Мiсцями, де було глибше  i  де  риби  було  бiльше,  -
пiдкидали палива  ще  й  бризкали  гасом.  Полум'я  вибухало  фейерверком,
розсипаючи iскри.

   Це були дивнi ночi. Це була велика втiха  для  Наталки.  А  ще  бiльша,
може, для  Григорiя.  Наталка  бiльше  була  з  остю  i  iншим  не  хотiла
вiддавати. Григорiй охоче вiдмовлявся вiд сво??  "черги"  на  ??  користь,
мотивуючи тим, що в нього "руку крутить", - i мав з того вигоду. Вiн сидiв
на кермi i стернував тихенько дрючком i  дивився  на  не?  скiльки  хотiв.
Милувався. Впивався, п'янiв вiд того  споглядання.  А  вона  не  помiчала.
Занiсши ость  навiдлiг  i  зiгнувшись,  мов  пантера,  вдивлялась  гострим
бистрим зором у глибiнь. Химернi блищики танцювали  на  ??  розчервонiлому
обличчi,  повному  невимовного  захвату.  Пасемко  волосся   трiпотiло   i
золотилось над бровами. Блискавичний удар - i Наталка трiумфу?...  Викида?
в байду здоровенного тайменя або меншого  х  а  р  ю  з  я.  Вибирала  все
найбiльшу i била влучно.

   А Грицько пильнував вогню. Коли вiн хотiв i собi взяти ость, вона  його
благала:
   - Грицю, братику, хай я ще... Ось iще, iще трiшки...
   Нарештi передавала з жалем йому ость, заступала його коло вогню. Але не
могла втерпiти i перехилялась слiдом за братом, пильнуючи. Тодi Григорi?вi
важко було держати байду рiвно, але вiн напружував усi сили. Коли  Грицько
давав хука, Наталка хвилювалась. За другим разом - проганяла  i  заступала
сама. Григорiй  радiв  з  того.  Спостерiгав  годинами.  Гнучка,  як  вуж,
грацiйна, як мавка, вона та?ла в собi дивну силу,  ця  дiвчина.  По?днання
дiвочо? краси та чар з дикiстю майже первiсною, неприступною.
   Ось зiгнулась помалу i враз розiгнулась, мов сталева пружина з дзвоном.
Ость, пробивши рибу, черкала по камiнному дну.
   А раз помилилась i вгородила ость  замiсть  риби  в  пень.  Довго  вони
крутились на однiм мiсцi заякоренi, не можучи висмикнути ость. Десь  за?ло
в сирому деревi. Наталка хвилювалась, гнiвалась, хотiла тут же роздягатись
i лiзти в воду. Забула, з ким вона. А коли Григорiй мовчки, спокiйно полiз
у воду, скинувши лише сорочку, вона  якось  слухняно  поступилась  йому  в
цьому. Ба, гукала на нього i командувала, - думала що то батько. Енергiйно
допомагала йому, вказувала, з якого боку краще йому пiдiйти,  тощо.  А  як
Григорiй, звiльнивши ость,  пiдвiвся  i  зустрiвся  очима,  Наталка  вмить
спалахнула,  здивувалась.  Почервонiла,  зламала  брови  i   вiдвернулась.
Дивовижна, химерна дiвчина!
   То були дивнi, чарiвнi ночi в казкових первiсних пралiсах,  на  бистрiй
мерехтливiй водi, на чорнiй водi з золотими арабесками.
   На свiтанку вони пхалися проти течi? у три пари рук i причалювали  бiля
хати. Мокрi, втомленi, закуренi сажею, але щасливi.
   __
   _ЧАСТИНА ДРУГА_
   _Роздiл сьомий_
   _MEMENTO MORI___
   Над Голубою паддю, над  горами  лiловими,  над  буйними  нетрями  стояв
слiпучий сонячний ранок, граючи всiма кольорами веселки.  Мiльярди  перлин
мерехтiли на всьому, випромiнюючи маленькi сонця, розсипаючи  спектри,  на
лапатiм листi дубiв i лiщини,  на  травах,  на  квiтах,  на  тисячолiтнiх,
укритих мохом пнях i колодах i на вершинах височенних  кедрiв  та  осик...
Вони мерехтiли  там  особливо,  як  вогнистi  краплини;  часом  одривалися
нечут-но i лет''ли вниз, блискаючи  межи  стовбурами  i  прошиваючи  синiй
холод глибоких сутiнкiв гущавини.
   Буйна роса була на всьому, тяжiла гронами, згинаючи  стеблини  трав  та
одгортаючи пелюстки квiтiв. Було  напрочуд  тихо.  Нi  шелесне  лист,  анi
ворухнеться травинка. Тiльки веселкова мерехкотнява...
   Наталка стояла на кладцi з рушницею i,  трохи  зiгнувшись,  дивилась  у
воду нерухомо, - пильнувала т а й м е н я,  що  вiд  двох  днiв  заволодiв
увагою цiло? ?хньо? колонi? i що його вони завзялися встерегти, змагаючись
мiж собою. Здоровенний таймень. Вiн жив межи великими кам'яними брилами  в
водянiй прiрвi i лише  iнодi  показувався  на  чистих  мiлинах,  бентежачи
мисливськi душi, але не давався нi на якi хитрощi - зникав враз, як тiльки
тупне хтось  на  березi,  нiби  вiдчував  небезпеку.  Весь  iнтерес  цього
надзвичайного полювання полягав у тiм, що тайменя тяжко було  пiдстерегти,
а ще тяжче було встрелити в водi: тiльки пущена всторч куля могла  досягти
мети. Пущена ж пiд кутом куля тьохкала об воду, робила рикошет i  дзижчала
геть як несамовита, нiби вiд болю, що забилась  об  воду.  Та  таймень  не
давався анi на пострiл сторч, анi пiд кутом.
   Наталка  заповзялась  на  нього  особливо  -  така  вже  вдача:  як  що
заволодiло  ??  серцем,  то  вже  край.  Тепер  ось  заволодiв  ??  серцем
таймень... Стояла, як статуя,  як  нежива,  i  дивилась,  не  моргаючи,  в
глибiнь. По обличчю, по очах ?й бiгали сонячнi зайчики,  нiби  намагаючись
?? розсмiшити або зiпсувати полювання, - смiхотливi зайчики, вiддзеркаленi
хвилями.
   В такiй же позi i теж з рушницею стояв Гриць  на  скелi,  що  випнулась
далеко над водою.
   Григорiй, що облишив уже цю розвагу... Не тому, що до  не?  треба  було
китайського терпiння, а тому, що був такий чудесний  веселковий  ранок,  а
ще,  може,  тому,  що  в  того  дiвчиська  по  очах  i  обличчi  пустували
надзвичайнi сонячнi зайчики, перекочуючись, мов плями живого срiбла. Сидiв
собi отак на перекипенiй бандi посеред осяяного сонцем подвiр'я, пiдставив
пiд сонце розхристанi груди i дивився на той  цiлий  свiт  слiпучий.  Тиша
була на свiтi, i тиша була на серцi, i мерехтiння-мерехтiння...

   Чомусь згадувався Врубель з його веселковою палiтрою. Царiвна Лебiдь...
I той розбитий "Демон" з поламаними крилами i печальними очима... Тiльки ж
нi!  Нема  того  генiя,  щоб  передав  ось  цю  буйну  симфонiю  блиску  i
спектрального шалу, i тi?? радостi - буйно? радостi життя  й  цвiтiння,  -
анi отих  невидимих  крил  у  серцi,  що  виростають...  А  надто  ж  того
воскресiння, отого пришестя людини на цей свiт, - i вже не в свiт  нудьги,
брутальностi i одчаю (те все зосталось позаду, як  в  туманi),  а  в  свiт
веселкового сяйва, безмежного радiсного спокою i  щастя...  Дивне  почуття
володiло ним. Воно ним володiло вже вiд багатьох днiв, вiдколи вiн  пiрнув
у цей первiсний, незайманий, напiвказковий свiт i ставав помалу  сам  його
часткою мимо сво?? волi -  часткою  цього  блиску,  i  шалу,  i  радiсного
спокою, i цiло? цi?? симфонi? буття, що поза  нею,  здавалось,  нема?  вже
нiчого iншого i нiколи не було. Почуття  те  дивне  стосувалось  минулого.
Його не було. Так, було лише марево, був  химерний  сон.  Туманна  фiкцiя,
видимiсть свiту. I вiн був там ще тодi,  коли  ще  не  народився  на  свiт
взагалi, коли ще не жив, як людина, а жив, як iнша iстота. Раптом!..
   Що це?!. Далекий грiм? Вiтер?.. Знову...
   Григорiй схопився, вiдчувши, як в нiм закалатало серце.
   Вiтер виростав в ураган з  блискавичною  швидкiстю.  I  раптом  скажено
загримiло, заревло, аж по задвигтiла земля, пiшов вiтер  по  нетрях  i  по
всiй Голубiй падi, з дерев  посипались  блискучi  сонця  -  цiлий  зоряний
дощ...
   Потрясаючи землю, потрясаючи  нетрi,  низько  над  кедрами  заклекотали
машини - велетенськi, чорнi проти сонця, потворища.
   Лiтаки! ! . Шiсть... вiсiм... вiсiм... чотиримоторових велетнiв!
   Собаки заскавулiли i кинулись врозтiч. Потiм позбiгалися на пагорбок  i
зчинили несамовиту гавкотняву. А Рушай сiв  на  хвiст  по-вовчому,  пiдняв
пащеку i тоскно завив.
   Лiтаки  прогримiли  над  табором  i  вже  летiли  низько   над   паддю,
перехиляючись то на одно крило, то  на  друге.  Щось,  далебi,  шукають...
Вiсiм  велетенських  невиданих  тут  птиць  пливли  по  блакитнiй  долинi,
заглушаючи все сво?м ревом, а пiд ними,  по  марях,  по  зеленаво-синьому,
срiблястому вiд  роси  килимовi  пливло  вiсiм  тiней:  спершу  -  великих
чорних... потiм менших сизих... фiалково-синiх... синiх.. Пролетiвши падь,
лiтаки звернули упоперек i так само пiшли  низом,  перехиляючись.  Далi...
Далi...

   Приголомшений Григорiй стояв посеред двору як вкопаний. Вiдчував, як  у
грудях скажено билося серце. Так, нiби його кинуто з височенно?  скелi  на
землю, в провалля. Змiшане почуття тривоги,  здивування,  скаженого  руху,
неспокою... - цiла буря найдивовижнiших почувань  та  асоцiацiй  опанувала
ним.  Помалу  буря  уляглась,  а  натомiсть  росло   невиразне,   бентежне
передчуття чогось страшного. Вовчий iнстинкт прокинувся, як у того  Рушая,
i вiщував недобре.
   Вiн тормосив чуба, хмурив брови i стояв так посеред двору, дивлячись  в
блакитний обрiй, де в сонячнiй iмлi зникли лiтаки. Мов загiпнотизований.
   Навiть  не  бачив,  як  осторонь,  оддалiк  стояла  Наталка  i   широко
розкритими очима дивилась на нього. Дивилась з тривогою, притиснувши  руку
до грудей.
   Не лiтаки приголомшили те  "дiвчисько".  Лiтаки  ??  здивували,  але  й
тiльки. Нi, далебi, щось iнше вразило ??. Якийсь iнстинктивний вiдрух, чи,
може, страшний здогад, а чи десь незбагненний жах, - хтозна...
   Вона дивилась на нахмуренi  Григорi?вi  брови,  на  стисненi  щелепи  i
намагалася рукою стримати серце.

   А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний  перлами  i  веселковими
барвами. Усмiхнений, золотий ранок.


   _Тунгуз Пятро Дядоров_
   Того ж дня в обiдню пору до табору завiтав ще один несподiваний гiсть.
   Саме збиралися обiдати, як завалували собаки  i  кинулися  в  гущавину.
Наталка спинила собак криком, - вони  повернулися  i  полягали  бiля  не?,
гарчачи та наставивши вуха в нетрi, що вкривали схил сопки.
   Там по крутому схилу, чiпляючись за кущi, спускалась людина. В хутрянiм
капелюсi, у ватяних штанах, в жупанi з голо?, обшворгано? козулячо? шкiри,
пiдперезанiм мотузкою; через плече набiйниця, при поясi  нiж,  а  рушницею
обпирався, як палкою.

   - Глянь! Глянь!.. - здивувався старий Сiрко. - П я т р о!.. Д я д о р о
в! А бий тебе коза хвостом!

   Гiсть виплутався з кущiв i пiдiйшов,  розпливаючись  в  широку  радiсну
посмiшку цiлим  сво?м  квадратовим,  косооким  обличчям.  Присадкуватий  i
добродушний, вiн пiдiйшов  упевненою  ходою,  як  додому,  i  далебi  щиро
тiшився.
   - Зиздрасте... - тикав кожному свою шкарубату руку.
   - Зидраст?, батiка! - i аж зажмурився  вiд  втiхи,  коли  старий  Сiрко
дружньо обхопив його ручищами за плечi i потряс, - старi добрi друзi!  "Це
ж Пятро Дядор". Обернув тунгуза до хлопцiв: - Перший  мисливець  у  цiлому
свiтi. Ну-ну, добрий гiсть!..
   - Зиздрасте, Наталика... Здраст?... - коло Григорiя тунгуз завагався  i
подивився запитливо на Сiрка. Той пiдморгнув йому: "То теж наш!"
   - Зиздраст?, капiтана!.. - подав вiн руку Григорi?вi. Григорiй потис ту
тунгузьку руку; вперше в життi вiн мав з  тунгузами  до  дiла,  але  потис
приязно, - сподобалось йому те  косооке  i  на?вне  дитяче  обличчя.  Лише
здивувався, чого це вiн назива? його "капiтаном".

   - Та то вони всiх так,  кого  вперше  бачать  i  хто  вида?ться  ?м  за
начальника або взагалi за росiянина, - пояснив Сiрко.
   Тунгуз поставив гвинтiвку до дерева i, обтираючи рясний пiт з  обличчя,
сiв на колодi. Оглядаючи всiх сво?ми косими, нiби попрорiзуваними  осокою,
усмiхненими очима, вiдсапувався.  На  головi  йому  цупке  русяве  волосся
стояло ?жаком, над верхньою  губою  кiлька  волосинок  замiсть  вусiв,  на
пiдборiддi так само кiлька волосинок.
   Далi, не кваплячись, витяг кисета i люльку, натоптав люльку махоркою  i
закурив, передаючи кисет гостинно iншим.

   Сiрко теж набив люльку.

   - Ну, як же живеш,  Пятро?!.  Розказуй.  Чого  це  ти  ника?ш?  Чом  не
панту?ш?
   Тунгуз, все обтираючи рясний пiт, похитав головою i аж зажмурив очi:
   - ?роплану ?скаiм!

   Говорив вiн, як i всi тубiльцi, смiшною, покалiченою росiйською мовою.
   - ?роплану ?ска?м, - повторив скрушно вже i важко вiддихнув.
   - Яку "?роплану"!?

   - Упала... Мало-мало лiтала i упала... ?ска?м.
   - Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Оттако?!
   - Пороха мало... Порох горi - ?роплана летi. Порох  кончай  -  ?роплана
падай. Капут! Лiтала-лiтала i... "чш-ш-шi-к". -  I  аж  показав  захоплено
рукою, як то вона "чш-ш-шi-к" - штопором вниз, i прицмокнув язиком.
   - Коли ж вона впала i де?

   - Десять-i день... - i безпорадно розвiв руками, бо невiдомо, де впала,
i нiхто того не бачив. - ?ска?м.

   - А чого ж це ти ?? ?ска?ш, хай вона згорить?
   - Нада. Начальника много i шибко кричи. Шибко большой начальника...

   I розказав Пятро, що хоч "?роплана" i не його, але вiн  мусить  шукати.
Всi мусять шукати. Вiн обiйшов уже сотнi кiлометрiв за цi десять  день,  i
все марно. А оце зайшов, мимо йдучи, у  гостi,  провiдати.  "Як  пантовка?
Добре?.." I з жалем зiтхав та хитав головою.  Пропала  його  пантовка.  Не
можна. Шукати звелiли. I всi так. Багато  людей  отак  ника?,  шукаючи  ту
загадкову "?роплану"  по  проваллях  та  по  всiх  нетрях  на  величезному
просторi. I нiхто не бачив, як вона падала i де вона падала i  навiть  яка
вона з себе ? та "?роплана".

   Пiдняли отак людей по всiх тайгових селищах i розiгнали ?х на всi  боки
- шукайте! - i, не знайшовши, не велiли вертатись.
   - Так це ти так нiколи й додому не вернешся! - покепкував Сiрко. -  Хай
?й бiс, тiй "?ропланi"!

   Тунгуз зiтхнув i безпорадно розвiв руками, мовляв: "Що ж" - i додав:
   - Начальнiка велi... Шибко кричи. Шибко сердитий начальник. - Помовчав,
прицмокнув язиком i похитав головою розпачливо: - Пропадай панти!
   Йому спiвчували. Запрошували обiдати,  перепочити,  заночувати.  Тунгуз
вiд усього вiдмовився. Посидiв ще трохи. Потiм попрощався, надiв капелюха,
взяв гвинтiвку i, сховавши люльку, щез,  як  i  прийшов.  Пошелестiв  десь
нетрями. Зник.
   - От так... - Сiрко помовчав i сердито сплюнув чи на ту "?роплапу",  чи
на тих придуркуватих начальникiв, що "шибко кричи", i кивнув у той бiк, де
поплентався на?вний лiсовий чоловiчок з дитячим обличчям:
   - Золотий чоловiк, пантовщик - яких мало! I от  такий,  можна  сказати,
хрест несе. Мало, що дав Бог жiночку, так ще й "?роплану" кинув. Що там за
дурна "?роплана" i що там за дурнi начальники!? -  Сiрко  вiд  усi??  душi
спiвчував тунгузовi.
   - Живе тим, що заполю?. Купу  дiток  ма?  та  ще  й  жiнку  таку  от...
красуню. Московка там одна. Що гарна, то вже гарна, вража дочка, тiльки  ж
i не дай Бог...
   - Як же вiн таку жiнку гарну доп'яв  отакий-о  красень?  -  поцiкавився
Григорiй знiчев'я, бо сам думав над тим, що то ж  i  тi  лiтаки  вранiшнi,
далебi, теж за тi?ю "?ропланою" нишпорили. Авжеж. А на  серцi  було  якось
зле. Вiдчував, що втiкав вiн, утiкав, але.. Все це  десь  за  ним  назирцi
посува?ться. - Як же вiн ту красуню доп'яв?
   Питав знiчев'я, так собi, i навiть i в голову не клав, як  не  клали  й
iншi, що тая красуня ще десь так вплута?ться в ?хн? життя.
   - А так... - i розказав старий  Сiрко,  як  доп'яв  цей  Пятро  Дядоров
найпершу красуню серед усiх старовiрiв i скiльки  вiн  з  того  лиха  ма?.
Бiдолашний чоловiк. Чоловiк-дитина.

   - Була, бач, така дiвка, краля мальована, "Фiйоною" звалась... А  пiди,
Наталко, он буланий заплутався на долинi.
   - Та я, тату, i так знаю ту iсторiю, -  знизала  плечима  насмiшкувато,
одначе встала i пiшла собi геть, гукнувши  Заливая:  -  Будуть  там  усякi
дурницi говорити... Ходiм! - i подалась геть.
   - ...Отож крутила з парубками... Поки накрутила...  А  цей  помирав  за
нею, Богу на не? молився. Бува? так. Ну й взяв за себе небогу. А вона ж як
цариця, а вiн бач який. От i ма?!  Це  все  одно,  як  спарувати  козла  з
зозулею. I нi стиду в не?, нi сорому.  Пятро,  бач,  "?роплану  ?ска?",  а
жiнка, либонь, десь "шибко" великого начальника гостить... Тьху!

   Слухали, чи не йде ще хто.

   В нетрях було спокiйно i тихо. Хто б подумав, що по  тому  океану  десь
вiдбуваються великi подi?, що там нишпорить така сила людей i що десь  там
якась "?роплана" запалась.
   Думалося, що в зв'язку з тi?ю "?ропланою" ще хтось  завiта?  на  Голубу
падь,  до  ?хнього  табору.  Або  й  ще  щось  трапиться.   Григорiй   був
нашорошений, хоч i не подавав виду.

   Але нiхто не заходив бiльше i нiчого не траплялось. Так i не трапилось.
Врештi i те  забулось.  Потонуло  в  зеленому  шумi,  в  сонячнiй  повенi.
Зiтерлось. Щезло.
   Так щезають луни, перекочуючись горами i нетрями, зникають десь там  за
паддю Голубою, замовкають. Так плине мiсяць вночi по хвилях, плюскотить  i
втiка? десь за водою...

   Час собi йшов замрiяною ходою по безбережному зеленому океану,  осяяний
сонячним  блиском,  сповнений  буйно?,  веселково?  молодостi,   озвучений
гомоном птахiв i звiрят, i шумом кедрiв вгорi, i та?мничим шепотом  листу,
заквiтчаний-закосичений цвiтом.
   Час iшов по нетрях, час iшов по жилах -  рухав  у  них  кров,  змушував
серце тремтiти так, як тремтить лист пiд  промiнням  сонця  в  дiамантових
росинках...
   То йшла молодiсть, i нi до кого ?й нема нiякого дiла.  То  йшло  життя,
трiумфуючи.  Життя  -  як  мерехтливий  сонячний  простiр,  як   безмежна,
заквiтчана падь Голуба.
   __
   _Iсторична довiдка_
   Якось два днi поспiль iшов дощ. Не  дощ  -  злива  африканська.  Старий
Сiрко був у доброму настро?. Ще два днi перед тим вiн  поглядав  на  небо,
нюхав  повiтря,  дослухався,  як  йому  крутить  у  нозi,  i  пiдняв  усiх
несподiвано на гарячу роботу - лагодити "за?здок", попросту сказати -  тин
через рiчку впоперек. Був вiн установлений на якорях-каменях, а з  берегiв
мiцно укрiплений зв'язаними колодами, що простяглись через усю рiчку i  що
на них тин, власне, й тримався. А призначення того  тину  -  ловити  рибу.
Посерединi дiрка, а над дiркою ставиться величезну "морду", чи, як  кажуть
в Укра?нi, вершу. Влiтку ставлять ?? устеньком за течi?ю, взимку  -  проти
течi?. Це тому, що влiтку риба йде вгору  на  мiлини,  взимку  спуска?ться
вниз на бiльшу глибiнь.

   На бiльших рiчках i за?здки великi, i вершi  такi,  що  ?х  коловоротом
викручують; напха?ться туди iнодi з десяток пудiв риби. Це все  розповiдав
уривками старий Сiрко, поки лагодили за?здок  i  примiряли  нову  "морду".
Потiм почепили "морду" на деревi: пiде дощ - пiде риба на теплу воду, тодi
й мали ?? ставити.
   I таки пiшов дощ. Отже, точний Сiркiв барометр не помилився.  I  то  за
два-три днi вперед.
   А як  пiшов  дощ,  -  всi  сидiли  на  ганку  в  святковому  настро?  i
спостерiгали, як важкi потоки з неба поливали дерева й кущi, прошивали  ?х
наскрiзь, аж збивали лист з осик i старi бирки з кедрiв, а на  падi  клали
траву покотом.
   Дiвчина - мрiйний водоспад - вже не плакала, вже ридала, тужила,  морем
розливалась.
   У рiчцi ревла вода, пiднiмаючись дедалi вище; каменi,  що  стирчали  на
нiй зверху, щезали один по одному пiд водою.

   Старий Сiрко радiв: Бог щастя  пiслав.  Змив  землю,  зми?  лист,  змив
слiди, - наведе новий лад. Пантуй, дiду! Та й рибка попливе.
   А часу вiльного було мало. Та цi люди не вмiють нудьгувати.  Якщо  вони
можуть по пiвдоби сидiти, витрiщивши очi, на однiм мiсцi нерухомо,  то  на
ганку або в хатi сидiти пiд таку музику небесну - одна  втiха.  У  молодих
настрiй був мрiйний, сумовитий, хороший, а в старого ще й лiпший.  А  дощ!
Аж пищить! Не пищить - на тисячу тонiв залива?ться.

   Спершу був громовий. Як мигоне, - покотить-покотить десь гуркотом та як
ударить! Та як припустить лити! Аж земля двигтить.
   Старий Сiрко перехреститься та:

   - Слава Богу, аби лиш не мимо. Оце десь розчахнуло когось,  хто  бiльше
нагрiшив.
   Грiм б'?, аж дим стелиться по Голубiй падi. Потiм громовий  перейшов  у
добрий, обложний. Лив рiвно, шалено i сюрчав-шелестiв, нiби  безлiч  пасiв
оберталося на велетенськiй трансмiсi?.

   Рiчка набубнявiла, кипiла, ворушилась крiзь  мереживо  -  крiзь  водяну
запону, як у туманi.

   - Коли б тiльки за?здка не замчало де... - ?диний  клопiт  у  Сiрка.  -
Отакий дощ, дiтки, я бачив ще в Iндi?. Давно колись, ще як молодим був...
   I залитий хвилею спогадiв, пiд  монотонний  акомпанемент  дощу,  старий
Сiрко розповiдав про дивну  мандрiвку  навколо  свiту,  та  про  життя  на
Укра?нi колись, та про дику землю, де вони потiм висiли, куди ?х  закинула
доля.
   Напала  на  дiда  балакучка.  I  можна  було  б  цiлу  книгу   списати,
надзвичайну книгу про  те,  як  жили  колись  Сiрки  на  Полтавщинi,  коло
славного города Переяслава, - батьки Сiрковi жили. Та як i дiди, i прадiди
ще жили - в Запорiжжi  козакували,  на  Крим  i  в  Туреччину  ходили,  на
"ночвах" море перепливали, та страху усiм наганяли, та ще й на галерах  не
раз бували i звiдтiля утiкали...

   А потiм i онуки на галерах попливли тим  морем  Чорним...  Рiдну  землю
покидали, уклiн ?й складали, береги сльозами поливали i довго-довго руками
та шапками з моря Чорного  махали,  у  кра?  чужi,  далекi,  за  тридесять
земель-морiв, на край свiту мандрували,  щастя-долi  шукали.  Мимо  берега
турецького, ще й мимо Босфору пропливали, Царгород-Стамбул i всю Туреччину
обминали, де дiди й прадiди на  гаках  та  палях  загибали,  бо  султановi
страху нагонили... А потiм якоюсь "канавою" в iнше море вибирались i увесь
свiт кругом на обмин об'?здили. Коло Iндi? ?х дощi  обливали-мочили,  бiля
Цейлону вiтри пекли-сушили. В Бомбе? вони воду пили,  в  Сiнгапурi  сльози
лили... Китай обминали, - на голому чердаку купою лежали, пальцi гризли  i
сльозами запивали... Та вiри в щастя сво? щербате i в силу свою  двожильну
не теряли. Нi, нi!

   Отак i пливли. Здорово мандрували.

   I чого тiльки, чого не надивились, не набачились!
   А в край дикий, аж пiд Японiю, як прибули та на землю як стали, то  все
його кляли-проклинали. Чи ?ли, чи спали, - все свiй  край  далекий,  ясний
споминали.
   Для початку з половини перемерли. А далi позвикали. А позвикали - то  й
зажили! Ого! Ще й як зажили!

   Ось так...
   Дiд, правда, розповiдав докладнiше, але в цьому ж стилi, - задумливому.
Ще й приправляв усе добрим гумором.

   I слухали його дивну  казку-бувальщину  нове  поколiння  славного  роду
Сiркового  -  Сiрченко  й  Сiркiвна.  Ще  й   нащадок   гетьмана   Дем'яна
Многогрiшного.
   А дощ - аж сюрчить.

   А над паддю Голубою вже небо виясня?ться.
   __
   _Спiвуни_
   Iнодi на дозвiллi Грицько з сестрою спiвали пiсень, лежачи горiлиць  на
березi. Григорiй в цей час неодмiнно був чимсь зайнятий: то  байду  смолив
зi старим Сiрком, то сiдла лагодили, то ще що-небудь.
   А брат з сестрою спiвали собi. Починали вони з:
   За тучами, за хмарами

   Сонечко не сходить...

   У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партiю, як  прошву
золоту шила. Смiливо, щиро, як i все робила так. I  аж  луна  котилася  та
завмирала ген десь на Голубiй падi, i замовкали нетрi, коли вона  виводила
оте:
   За лихими ворогами

   Мiй миленький не ходить...

   "Чи вiдчува? вона серцем змiст тих слiв? - думав Григорiй, - Нi, ясно".
   Проспiвавши, мовчали. Потiм Наталка зачинала своя улюблену: |
   Ой, летять-летять

   Два соколи через сад...

   Грицько вторив, i  його  лагiдний  тенор,  як  той  сокiл,  вився  коло
дiвочого сестриного голосу. Гарно.

   Старий  Сiрко  послуха?-послуха?,  скрутне  головою  задоволено  i  сам
пiдтягу?.
   А  кiнчали  вони   неодмiнно   пiснею   про   мисливця.   Це   тутешня,
зеленоклинська. I знаменита вона тим, що  ??  тут  спiвають  усi  i  кожен
по-сво?му - укра?нцi, москалi, бiлоруси i навiть тунгузи. I  у  всiх  вона
виходить однаково гарно. Химерна пiсня.
   Спiва?ться в нiй про мисливця-молодця, що  ходив-бродив  по  лiсах,  на
конi ?хав тайгою та й побачив, як на травi спала красуня дивна.  Та  й  як
вiн з  нею  повiвся  по-лицарському.  I  мотив  у  нiй  особливий  якийсь,
сво?рiдний.
   Спiвали ?? Грицько з Наталкою трохи жартiвливо. А як доходили до  слiв,
як той стрiлець
   Задрижав, з коня упав.

   - Боже мiй, голубонько! -

   Тихо проказав...

   Наталка додавала:

   - I Богу душу вiддав.

   I щиро дивувалась:

   - А чого ж вiн з коня упав? I чого то вiн так задрижав, що аж гепнувся?
Убився, мабуть, ажи?
   Грицько смiявся, але пояснити не мiг, чого то так, бо й сам не знав, як
то можна з коня впасти, побачивши хоч i вродливу дiвчину.
   - Либонь, ?здити не  вмiв  або  ж  був  випивший,  -  висловив  здогад,
пригадавши, як той придуркуватий i п'яний Радiвон все ?здив на конi  задом
наперед та все падав.
   __
   _Заколот i капiтуляцiя_
   Григорiй носив у серцi  ту  хворобу,  що  його  напала,  -  кохання  до
химерно? лiсово? дiвчини Наталки - i боровся сам з  собою.  Кохав,  але...
зда?ться,  безнадiйно.  Отим-то  й  воював  з  тi?ю   хворобою   з   усi?ю
наполегливiстю тверезого розуму. Вiн кликав його на допомогу, той тверезий
розум, i всю свою мiцну вдачу й учиняв сам над собою суд.
   Розум повставав проти серця:

   - Галло! Гей ти, дурний шматок м'язiв! Що ти ще тут ма?ш говорити?  Май
глузд! Чи ти собi зда?ш справу,  хто  ти  i  що  ти?  I  чи  ти  ручиш  за
завтрашнiй день? I чи ти ма?ш право ставити на карту щастя iнших?!. Галло,
май совiсть! Его?зм твiй - то твоя приватна справа.  Мовчи!  Замри!  I  не
надокучай менi, будь ласка, бо...
   Серце утiкало до водоспаду. Григорiй нiс його туди  i  там  просиджував
цiлими годинами. Як на судi. Тверезий розум - за прокурора. Та  гай-гай...
Хоч серце нiби й згоджу?ться з тим, що каже  розум,  скоря?ться,  але  вiд
того не переста?, задушене грубою силою, потихеньку квилити.

   Борюкався сам з собою, не знав,  як  бути.  Пiти  уторованим  шляхом  i
добиватися приязнi, залицятися, зваблювати, задурювати вiн не  смiв  i  не
мiг. Та й ба, всi засоби з випробуваного запасу  всесвiтнiх  залицяльникiв
тут були б безсилi. Це не та людина, це  щось  iнше.  Вiдтодi,  як  вiн  з
першого ж дня опiкся, вiн бiльше не насмiлювався. Вона  ж...  Вона  -  так
йому здавалось - навiть у голову собi не клала того,  що  з  ним  дiялося.
Вона - дитя ще незайманого спокою. Вона, здавалось, навiть не розумiла, що
воно таке, те кохання. Та й потiм - що вiн ?й i хто вiн ?й? I  навiщо  вiн
?й? З його становищем вiн просто не мав права. Хто вiн? Вепр, що  сховався
в хащах вiд мисливцiв. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його
наслiдять, i треба буде кидатись напропад, ламаючи кущi головою.  Або  йти
грудьми на видиму смерть. I якби дiвчина вiдповiла на його почуття, то  це
було б велике нещастя для обох.
   Отак вiн терпiв. Але коли б йому запропонував хто  покинути  це  все  i
пiти геть, вiн не схотiв би, та й навряд чи змiг би. Нi, свiдомо не схотiв
би. Бо вiн був щасливий бiля не?. Вiн вiдчував, як у нiм кипiла i вирувала
кров в?д самого звучання ?? голосу. Голос той вiдгукувався у  нiм  дивним,
багатим вiдгуком, з болем, з мукою. I це було щастя. Болюче,  але  велике,
майже недосяжне для розуму щастя. I розум капiтулював.

   Слухаючи, як шумить водоспад, вiн  пригадував  його  назву,  пригадував
чарiвну легенду про дiвчину-удеге?чку i  кепкував  похмуро  сам  iз  себе.
"Отак би й тобi теж... Тiльки якби ти став водоспадом, то не мрiйна вода б
ллялась, а, далебi, камiння падало б".


   _Мавка_
   Спостерiгаючи  зовнiшнiй  свiт,  Григорiй  в  цiм  намагався  забутися,
особливо в години дозвiлля. Мавши вроджений нахил до спостережень, виросши
серед природи, вiн мав в тiм велику втiху. Рослинний i тваринний свiт  цей
ховав у собi багато такого цiкавого, невичерпного, кожен день  вражав  все
новими несподiванками. Особливо цiкаво було спостерiгати  життя  звiрят  i
птахiв. Григорiй мiг лежати, прита?вшись десь межи  колодами,  годинами  i
дивитися, як пiд крутим берегом в кам'яних розсипах клопочеться  горностай
- такий смiшний в лiтнiм убраннi, рудувато-бурий, як старець, порiвняно  з
пишним зимовим сво?м стро?м. Вiн вибiгав  з  щiлини  десь  i  шнирив  межи
камiннями, ворожив щось бiля купки нарито?  черв'яком  землi,  вилазив  на
корiння i бiгав по нiм сюди-туди. Щось вiн там господарював...

   Григорiй пригадував  все,  що  знав  колись  з  зоологi?,  ботанiки  та
орнiтологi?, i намагався знайти всьому пояснення, пiдвести пiд всi  явища,
а особливо пiд поведiнку звiрят та вза?мини  мiж  ними  достатньо  законне
обгрунтування. Пригадував  теорiю  рефлексiв  Павлова  i  шукав  у  всьому
закономiрностi та смислу.
   Часом назирцi йшов за козулею (сарною) з малим  козенятком,  стежив  за
ними геть цiлi кiлометри, посуваючись, мов тiнь, од дерева до  дерева,  од
куща до куща, намагаючись пiдглядiти, як те козеня  почува?ться  на  цьому
новому для себе свiтi. Особливо цiкаво було, як  те  козеня  натрапило  на
жабу i стало над нею, розкарячивши ноги; довго дивилось на не?  здивовано,
витрiщивши сво? на?внi очi з довгими  вiями,  такi,  як  часом  бувають  у
гарно? дiвчини; далi не втерпiло i лизьнуло жабу язиком.  Зовсiм  як  мале
дитя. Жаба пiдскочила, мов опечена,  а  козеня  ще  дужче!  Почало  високо
стрибати на мiсцi - чи вiд здивування, чи вiд шаленого ентузiазму...

   А раз, никаючи отак далеко вiд за?мки, понад рiчкою, натрапив  на  слiд
полоза. Про цю велетенську гадюку з сiм'? давунiв вiн багато читав i  чув,
але не бачив. А тут враз натрапив. Власне, натрапив  на  суху  шкiру,  так
званий "виповзок", що лежала, як величезна  панчоха,  межи  гiллячям.  Сам
полоз, очевидно, був десь поблизу. Це тут вiн, линяючи, скинув сво?  старе
убрання, а сам, напевне, десь тут i живе, бо таку  операцiю  вiн  проробив
рано по веснi бiля того мiсця, де зимував, тобто бiля домiвки.  Зашарудiла
трава i  загойдалася  в  напрямку  до  рiчки.  Григорiй  кинувся  назирцi,
намагаючись обiйти... Щось шелеснуло i плюснулось в водi. Завмерло...

   Обережно, тихесенько, щоб не злякати, розсунув кущi i перехилився.
   I враз  нiби  його  хто  нагло  вдарив  пiд  серце.  Аж  дух  захопило.
Захвилювався, розгубивсь...
   ...На каменi, по тiм боцi, зiгнувшись, як лозина, i мерехтячи на  сонцi
голим тiлом, стояла мавка i викручувала  мокру  косу...  Вода  плюскотiла,
збiгала срiбним струмочком.  Наталка!  Гола  i  дивна,  як  мавка  лiсова.
Вигиналась, сяяла блискучими росинками на тiлi в сонячнiй купелi...
   Григорiй враз заплющив очi, круто повернув i - геть! Геть!.. Швиденько,
як злодiй, пiшов. Нi, втiк...

   Боже мiй! Як же де вiн так! А що, як вона бачила? Йолоп! Iдiот!
   I довго блукав по околицi. У висках товклася кров, гуготiла.  Блукав  i
не наважувався йти до табору. Аж поки не почали його кликати. Чути було  й
Наталчин голос. Приклавши руки ,до уст, вона змагалась з Грицьком, кричали
вдвох - один; грубо, друга - тоненько, насмiшкувато:
   - Iнженере!!! Агов!

   А як снiдали, Григорiй намагався  не  дивитись  на  Наталку,  намагався
зосередитись на ?жi. Але нiяк не мiг зосередитись. Дививсяi на руки,  а  в
очах - мавка викручу? косу i мерехтить... Насуплювався i не дивився  туди,
де була дiвчина. Сидiв, як на гарячому.  А  Наталка  навпаки  -  весь  час
пильно поглядала на нього чистими очима. Аж якось зустрiлася  поглядами...
Григорiй почув, як у нього душа похолола; почервонiв.  Наталка  подивилась
якусь мить мовчки - i одвернулась.

   Невже вона бачила?

   Але нi. Не може бути! Очi в  не?  не  такi.  Чистi,  задумливi  i  наче
здивованi..
   - Ти не хворий, синку? - спитав батько, помiтивши, що  Григорi?вi  щось
не те?.
   - Нi, нi... то так... Згадалась дурниця одна...
   - А ти не думайi. Хай йому хрiн. Хай Ленiн дума?.
   - Та вiн же, тату, вмер давно, кажуть, i в мавзоле? лежить.
   - Отож, що лежить. Йому тепер нiчого робити, то хай лежить та й  дума?,
бо ? над чим.
   Смiх. Увечерi того ж дiня вони втрьох сидiли на колодi, що лежала через
рiчку, як кладка, супроти хати. Григорiй  на  прохання  Грицькове  похмуро
розповiдав про iншi кра?, про iншi лiси, про степи широкi?, як  море.  Про
весну з жайворонками, з солов'ями, з зозулями, з  одудами  та  з  безлiччю
iнших спiвучих пташок. Про перепiлок у пшеницях, про всяку всячину, що  за
нею так стужилося його серце, i жартома iмiтував пташиний спiв.

   То кував зозулею, та так, що аж старий Сiрко вийшов з хати, здивований.
То бив перепелом, то одудом, а то вдавав соловейка. Трохи не так, але дуже
подiбно.
   Наталка поглядала збоку, чудувалась,  але  не  вiрила,  щоб  так  птахи
спiвали. То чого ж вони тут не спiвають  так?  Лише  -  "чи  пить,  чи  не
пить?".
   Грицько схопився i подався геть, щось згадавши. Григорiй  замовк.  Враз
почув себе безпомiчним, залишившись на самотi  з  дiвчиною...  Слухав,  як
йому гуде в висках, а серце стука?, як колись уперше  на  велелюднiй  залi
перед промовою. А коли обiзвався, сам не впiзнав свого голосу.
   - Наталко, - мовив потиху. - Чого ти така?
   Дiвчина зиркнула спiдлоба, нiби холодною водою облила.
   - Яка ж я?
   - Нiколи й не обiзвешся до мене,  все  наче  сердишся...  Вiдчував,  що
говорив дурницi.
   Вона не зразу вiдгукнулася на це -  мовчала,  спустивши  очi.  А  потiм
обiзвалась:
   - Чого б же я сердилась? Ще що вигадай...
   Сидiла, обiпершись рукою об колоду, i  та  ??  рука  була  близько  вiд
Григорiя. Вiн обережно, нiби не навмисне, присунув свою руку.
   - Ет! - скинулась дiвчина нервово i вiдсмикнула руку. А  потiм  скочила
на ноги i швиденько пiшла геть. Коли вона  зникла,  Григорiй  пiшов  понад
рiчкою, так, без мети. Потiм залiз у воду,  занурив  голову...  Хотiв  так
себе заспоко?ти.

   _В гирлi Мухенi_
   Пантовий мiсяць кiнчився. Пролетiв, як  день.  Стали  збиратись  назад.
Прощай, падь Голуба. Щастило нинi, дай Боже й на той рiк!
   Сiрко  з  Наталкою  посiдлали  конi,  нав'ючили,  впакували  панти   i,
доручивши все останн? хлопцям, по?хали.

   А Грицько з Григорi?м, дiставши вiдповiдний наказ,  зробили  сплiток  -
невеликий плiт, поставили на нього чотири кадовби  з  солониною,  прип'яли
ззаду байду, напакували ?? сiном, напнули зверху намети  i  попливли  вниз
рiчкою Мухенею.
   По трьох добах безперервно? плавби, пiсля  безлiчi  дрiбних  i  бiльших
пригод  дiстались  до  гирла.  Там,  де  впадав  Мухень  в   Амур,   стояв
заготiвельний пункт "Дальзаготхутро".
   Завiдувач - рудий вусатий дядько на прiзвище Мокi?нко - забачив  ?х  ще
здалека, впiзнав Грицька i вже скiрився назустрiч:
   - А, будь ти турецький!.. А це хто?

   - Брат у других, Григорiй, - познайомив Грицько. Бiльш  Мокi?нко  i  не
розпитував.  Тут  не  заведено  дуже  цiкавитись,  ?м-бо,  кiнець  кiнцем,
байдуже. Будь ти хоч султан турецький, аби путня людина.
   Мокi?нко був з людей старого гарту - гостинний i  привiтний,  з  чуттям
власно? гiдностi. Сiрки були i не його контрагенти, однак Мокi?нко, знавши
добре Сiркiв (колись дружком був на весiллi), шанував ?х  i  охоче  взявся
виконати доручення, допомогти.

   Йому  залишили  м'ясо,  щоб  вiн  повантажив  його  з  першим  черговим
пароплавом угору, на Хабаровськ. Кадовби заднили. Мокi?нко  винiс  чорнило
та квач, i одразу ж за маркували вантаж - написали, куди, кому, що  i  вiд
кого. Потiм виписали ще й накладну,  як  належить,  i  залiпили  в  пакет,
зазначивши в нiй те саме, що на кадовбах, ще  й  iншi  подробицi.  Це  вже
Мокi?нко, - вiн був акуратний i хоч писав, як  курка  лапою,  i  не  любив
взагалi писати, та любив вiдвантажувати. А тут ще треба було  прислужитись
приятелевi.
   Так хлопцi виконали батькову умову з ОКДВА, вiдправили м'ясо.
   - Блюхеровi за гвинтовочку! - смiявся Гриць. - Мокi?нко допильну?.
   Сам вiн "висуванець" з мисливцiв i бiльш  любив  сам  промишляти,  анiж
сидiти на цiй "факторi?".

   В нього хлопцi заночували. Мокi?нчиха - лiтня жiнка, привiтна й  весела
- добре шанувала гостей. Та все розпитувала про домашн?. А ?й, бач, нудно.
Сини  десь  на  пантовцi,  дочка  у  Владивостоцi  на   курсах   хутряного
крамознавства. Мати показувала  хлопцям,  пишаючись,  доччинi  фотокартки:
весела, чорнява дiвчина (в матiр удалася), то в мисливськiм убраннi, то  в
пишнiй оленячiй досi (виставила нiс i пряде очима),  то  в  городському  -
панна хоч куди. Мати пишалась, а нишком витирала сльози:

   - Боже, де той Владивосток! Мучиться дитина з тими науками.

   Бурчала на "старого", що задумав "занапастити дитину".
   Крiм хлопцiв, на заготпунктi ночували ще два цiкавих типи. Цiкавi  тим,
що були п'янi i все  розповiдали  один  одному  (бо  Мокi?нкам  давно  вже
набридло слухати), як вони вчора увечерi стрiляли i як ?х ведмедi "мало не
по?ли". Один з них був голова  гольдяцького  мисливського  колгоспу  iменi
Хага?вича, з р. Хунгарi, росiянин, на  прiзвище  Судаков.  Другий  -  з-за
Амуру, з рiчки Анюй, - голова яко?сь сiльради, Тищенко  Макар,  укра?нець.
Обидва дебелi, мiцно збитi, обидва  "не  любили  випити",  тiльки  один  -
Судаков -  низенький,  забайкалець  з  походження,  другий  -  здоровенний
амурець, лубенець з походження. Вони щирi  приятелi,  хоч  роздiляла  ?хнi
хати тут територiя, на якiй  могла  б  вмiститись  цiла,  скажiм,  Польща.
Приятелi, бо й Судакову серед гольдiв нудно, i Тищенковi на Аню?, де  його
держава (сiльрада) простяглась на яких чотириста кiлометрiв, а в  нiй  лиш
двiстi чоловiка пiдданцiв, i розкиданi так, що  дiдько  ?х  знайде,  коли,
скажiм, треба край випити, - теж невесело.
   Радi, що зустрiлись, вони закубрячили. Але почали не  тут.  Вони,  бач,
ходили по нетрях i скрiзь шукали лiтака. Такий наказ вийшов - усiм шукати.
А як то  робота  марудна  (знайди  його,  де  вiн  упав  у  цiй  проклятiй
гущавинi), то вони ходили i, де тiльки були  добрi  люди,  -  там  i  пили
медовуху або  спирт.  I  хоч  людей  було  рiдко,  зате  пили  подовгу,  -
пробували, в кого мiцнiша.  Отак  учора  надудлились  в  кривого  Терешка,
вони... "iшли собi на смерканнi i шукали лiтака".
   - Коли гульк, -  оповiдав  Тищенко,  -  стоять?  Чорнiють!  Лишенько  -
ведмедi! Ми за бердани - i давай поливати. Били, били...  таку  стрiлянину
зчинили! А далi я й питаю: "Судаков, скiльки дураков?"  -  "Два!"  -  каже
Судаков. Бо ми ж тi? пеньки так  порешетили...  Судаков  притакував  п'яно
головою:

   -  Верно,  Макаруша!..  Ето  i  ?сть   головокруженi?   от   успехов...
Стр?льньом-ка!

   I вони  "стрiляли",  черпаючи  спирт  просто  з  туязя.  Уранцi  хлопцi
вирушили назад, вгору по Мухенi. А дiставшись до вершини, уже пiшли  пiшки
додому. Тi?ю самою стежкою. Григорiй прагнув скорiше додому.
   __
   _Роздiл восьмий_
   _ОСIНЬ У ТАЙЗI_
   _Коли достига? виноград_
   Непомiтно минало лiто. Промайнуло, як один погожий  день,  i  надходила
осiнь. Золота  осiнь,  коли  достига?  виноград  у  тайзi,  коли  набряклi
червоним соком грона його обтяжують лози, випромiнюючи  сонце  увiбране  в
себе i вiдбите в блискучих росинках.
   Пiсля пантування хлопцi пробули вдома лише п'ять днiв, то  й  тi  п'ять
днiв косили траву на старiй  пасiцi,  кiлометрiв  за  десять,  "за  харч",
мовляв Грицько, кепкуючи.  А  накосившись  досхочу,  Грицько  з  Григорi?м
вибули вдвох на верхiв'я рiчки Iман.

   Старий з дочкою порався вдома на пасiцi - брали мед. А  потiм  зiбрався
везти панти та й дещо зробити для осiнньо? й зимово? "кампанi?": то  умови
поскладати, то взяти авансом шкiри, чобiт чи там ще чого. А хлопцям звелiв
з'?здити на Iман та й поробити все, що треба. А що треба, то  вже  Грицько
зна?.
   За цi днi вдома Наталка ще бiльше наче зчужiла - сторонилась  Григорiя.
Чи то зумисне, чи то так виходило, але все  десь  обминала  i  була  якась
задумана, сумна нiби. Тож Григорiй зрадiв нагодi помандрувати десь подалi.
Хай, може, воно в нiм уляжеться, лихо оте його, хвороба ота. А коли хлопцi
вiд'?хали, забравши з собою Нерпу з  Руша?м,  Наталка  стала  ще  сумнiша.
Iнодi така сердита, що навiть на Заливая гнiвалась. Заливай лишився вдома,
хоч поривався був разом з iншими побiгти, та господиня його не пустила.
   А подеколи на не? несподiвано находило, i вона дурiла чи пустувала,  як
мала дитина. Стрибала з Залива?м на рiчцi по  камiнцях,  поки  котресь  не
плюхалось у воду з усього розгону; гуляла з ним у палочки-стукалочки, а то
й стрибали разом через високу лату наввипередки.  Чисто  дiвча  мале.  Або
ставала на колоду i, приклавши руки до  вуст,  викликала  мавок  у  горах,
дражнилась, - кричала дзвiнко i  дослухалась,  як  ??  голос  повторювався
безлiч разiв. Заливай i собi гавкав, а йому вiдповiдало кiльканадцять псiв
одразу. Здивований пес аж поривався туди, щиро переконаний, що  це  з  ним
перегавку?ться цiле собаче товариство.
   А то десь зникала на цiлого пiвдня - десь лежала чи блукала в  лiсi,  а
приходила з вогкими очима i тиха така, слухняна, лагiдна.
   Мати бачила все, дивилась на дочку пильно, зi смутком,  але  нiчого  не
говорила. Розумiла - дiвчина на порi, от i нудиться.  Такий  вiк  дiвочий.
Сама не зна?, чого ?й треба. Теж була такою.

   А раз мати запропонувала ?й:

   - Може б, ти, доню, по?хала до тiтки в Ки?в та погостила. (Така думка -
там i хлопцiв, i дiвчат доста,  хай  покрутиться  межи  людьми,  подурi?).
Пам'ята?ш, як ти ?здила торiк улiтку, саме оце, як виноград достигав?
   Наталка обiйняла матiр i засмiялась:

   - Нi, мамо! Чого я там не бачила? Я хочу бути коло вас.
   - Вiдколи це ти стала такою мамiйкою?
   - Отак! Чого це думають всi, що я така сердита та негарна? Хiба я така,
мамо?
   - Та нi. Тiльки ж i не мамiйка ти.

   - А от i мамiйка! Менi iнодi вас так шкода. От ми ?здимо та й ?здимо, а
ви самi вдома. I скуча?те, ажи? Як i я iнодi без вас...
   - Дитино моя хороша, - радiла мати. - А може, таки по?хала б до тiтки?
   - Нi, нi, мамо! Нi, ой нi, нi!

   I обiймала матiр, i обертала навколо себе.
   __
   _Весела робiнзонада_
   А хлопцi ?хали  собi  на  пiвдень  схилами  Сiхоте-Алiня.  ?хали  довго
(чотири днi), поки не прибули на мiсце. Крiм рушниць,  харчiв  тощо,  мали
при собi ще двi коси примкнутi.

   Там, де в Iман впада?  широка  та  буйна  притока  Араму,  нижче  рiчок
Улахези та Санчихези, стояв на невеликiм джерелi невеликий барак. Це давня
Сiркова за?мка. Тут хлопцi й отаборились. I жили собi безжурно, весело. Як
два Робiнзони. В тайзi була пустеля щодо людей, - на сотнi  кiлометрiв  не
було нiякого житла, хiба, може, де живий який манза-звiролов. Лише за  сто
кiлометрiв угору було селище старовiрське, невелике,  хат  на  десять,  що
звалось Диди. "Хто куди, а я в Диди" - жартував Грицько. А вниз - до само?
залiзницi майже, - пустеля, на цiлих  двiстi  кiлометрiв.  Там,  нижче  на
Iманi, багато лiсозаготiвельних баракiв, але влiтку вони пустують, i  лише
зимою  набива?ться  туди  люду.  Але  то  там.  А  тут  i  взимку   пусто,
лiсозаготiвлi сюди не доходять. Хiба тiльки яка експедицiя  про?де  вгору,
або старовiри по льоду по?дуть вниз до мiста Iмана.
   А нетрi тут первiснi i незайманi, як, далебi, нiби  в  цiлому  Зеленому
Клинi. А рослиннiсть  як  у  субтропiках,  думав  Григорiй,  спостерiгаючи
флору. Вiн пригадував географiчну карту, i виходило, що вони десь на рiвнi
Сочi або Севастополя.
   Отут i жили. Нiкуди не квапились, пеклись на сонцi, годували комарiв та
гнуса,  ловили  гачком  рибу  (для  смiху),  стрiляли  качок   iнодi   для
стрiлецько? вправи. Качок було тут чимало. Насiдають  рядочком  на  смужцi
рiнi, межи бистрою водою та кущами, i пишаються. Котрi були ближче, хлопцi
не чiпали, не цiкаво, котрi  далеко,  метрiв  за  триста  -  чотириста,  -
стрiляли "всидячку". Особливо цiкава була  качка,  так  звана  клоктуша  -
японська качка, дивна сво?м оперенням.
   Так i жили, тiшились. А межи цими дiлами так, для  розваги,  виконували
батькiв наказ, -  косили  сiно  по  сопках,  по  галявинах  над  Iманом  i
заготовляли с а м о л о в и, - пастки такi. А як у них календаря не було i
поспiшати було нiкуди, бо в шию нiхто не гнав, то  вони  й  не  квапились.
Накосившись або нагрiбшись, сидiли вдома, проти сонця  голяка  i  стругали
химернi палички з зубчиками та плескатi кiлочки з зарiзами. В  цiлому  два
таких кiлочки i прутик становили пристрiй, т.  зв.  тунгузьку  насторожку.
Проста i воднораз так хитро придумана, що аж дивно.  Склади  два  кiлочки,
поклади межи ними прутик з вирiзами, а тодi пiдстав пiд колоду  -  колода,
пiдперта цим пристро?м, сто?ть i стоятиме хоч рiк; та досить  торкнути  за
прутик, як кiлочки розпадаються  i  колода  пада?.  Це  тунгузька  плашка.
Зручна тим, що кiлочкiв можна наробити цiлий мiшок i  носити  з  собою,  а
колод уже в лiсi досить. Яку хоч пiдiпри,  -  i  вже  тобi  самолов.  Знай
тiльки, де поставити та як i чим наживити. А то ще ?  "кульомки",  але  ?х
треба робити на мiсцi... Це все для дрiбного  цiнного  хутряного  звiра  i
такого, що рушницею в цiм лiсi його не добудеш, як от колонок, с о л о н г
о й, куниця, харза (сестра  куницi),  горностай  тощо.  А  заготовляють  i
кладуть на мiсце цi всi причандали заздалегiдь, ще з лiта  або  з  ранньо?
осени, щоб вони там облежались, щоб  набрали  мiсцевого  духу,  щоб  потiм
звiрок не сахався, як самолов наставлять. Це все розповiдав Грицько сво?му
помiчниковi, щоб знав, що й до чого.

   Робота була не важка, харчi добрi,  -  тож  хлопцi  жили  собi,  як  на
вiдпочинку. Днi спершу лiчили, робили затiски, потiм  збились  i  вирiшили
чинити за дiдiвським правилом - "врем'я само  покаже"  та  "якось-то  воно
буде".
   Настругавши паличок доста, щодня  сiдлали  конi  й  ?хали  непрохiдними
нетрями, де сам дiдько ногу зломить; у вiдповiдних мiсцях вирубали метровi
товстi колодки, розколювали ?х i так клали, зверху клали набiр паличок,  а
на  деревi,  поблизу,  робили  добру  затiску.  Так  помалу  зробили  рейд
кiлометрiв на сорок. I нарозтикали таких паличок та  наробили  затiсок  до
лиха. Затiску од затiски видно. Оце й дiло в них.

   Так не оглядiлися, коли минув мiсяць - надiйшла уже справжня  осiнь,  з
прозорим небом, з ранiшнiми морозами, з iне?м на травах, з  павутинням  на
всьому. Достиг виноград i хлопцi щодня набивали оскому так,  що  не  могли
нiчого ?сти.
   __
   _Бог кохання_
   А в нетрях уже ревiли iзюбри. Надiйшла  золота  пора  -  пора  кохання.
Могутнiй дивний бог вийшов на золотi, осяянi вечiрнiм сонцем бескеття, i в
рожевiй iмлi надвечiр'я оголосив ??  прихiд  -  просурмив  на  всi  чотири
сторони i стоголосi луни рознесли той клич по всiх усюдах:
   "Любiться! Шалiйте! Божеволiйте! Бийтеся за не? - за любов!  Протинайте
один одному груди! Ламайте костi, збивайте роги!.. I  берiть,  берiть  тих
мрiйнооких  самиць  за  правом  сильного!  Любiтесь!   Множтесь!..   Слава
хоробрим! Слава сильним!"
   I котились стоголосi луни, реготали потужно в нестямi  бескеття.  Ревли
iзюбри.  Мiсячними  вечорами,   млосними   ранками,   тьмяними,   мрiйними
надвечiрками. Шелестiли нетрi, тамували шаленi вибухи  нестримно?  жаги  i
охороняли бо? лицарськi та смертельнi змагання за право на  любов.  I  лиш
рев котився далеко - десь з хряском билися вогненнозорi коханцi i дивилися
на  них  грацiйнi  самицi,  чекаючи,  поки  пролл?ться  кров,  i   гордий,
нетерпеливий, шалений вiд пристрастi переможець пiдiйде без  заперечень...
Чекали й тремтiли, готовi. Хвилювались.
   По нетрях, по бескеттях ходив бог з золотою сурмою, бог кохання.
   Затикав Григорiй вуха, а бог сурмив, сурмив у них. Ранками  i  вечорами
Григорiй просиджував цiлi години,  впиваючись  вiдголосками  тi??  стихi?.
Було йому тужно.
   I кипiла в ньому кров. I хотiлось йому стати i заревти, потрясаючи все,
викликаючи свою долю до бою, i поламати ?? ребра, потоптати ??  ногами.  В
лютiм нападi помсти розтрощити ??...

   Думи пливли, як плине  вода  в  широкому  Iманi,  -  гомонить  срiбними
голосочками, плюскотить, воркоче нiжно, вабить, вмовля?, кличе  i  утiка?,
хова?ться в iмлi.
   Над падями, над кряжами стеляться тумани, нiби  там  ходять  дiвчата  i
напинають намiтки, хочуть затулити мiсяцевi  очi,  -  нехай  не  дивиться:
грiх!
   Давно було пора додому, i вони були б уже по?хали, бо,  мабуть,  батько
бурчить уже там, та Григорiя вкусила гадюка, як босi складали сiно, -  тож
вони мусили ще лiкуватися.  Грицько  перелякався  був,  сам  Григорiй  теж
розгубивсь, але не показав цього. А вкусив щитомордник - страшна,  отруйна
гадюка. Перше, що Григорiй зробив, це пiймав щитомордника i розчавив його.
А потiм став випробовувати всi будь-коли чутi засоби - такi  вiдомi  серед
усiх тих, кого гадюки нiколи не кусали. Перше -  перев'язав  ногу  ременем
вище колiна так, що вона за яких п'ять хвилин геть посинiла,  як  печiнка,
аж Грицько перелякався, а з виразки виступила крапелинка кровi.  Потiм  на
команду Грицько вiдкрив патрон i насипав на ранку цiлий заряд пороху,  але
запалювати вагався (ану ж, як одiрве геть ногу) i одмовляв вiд цi??, хоч i
вiрно?, але тяжко? операцi?. Зiйшлись на тiм, що Григорiй половину  пороху
струснув, а половину таки запалив. Йому i в очах  потемнiло  вiд  спалаху.
Але нiчого, не кричав, лише трохи зблiд. Почекали трохи. Нога пухла далi й
болiла, головне, вiд того, що набрякла вiд перев'язу.  Не  мавши  засобiв,
Григорiй, керований зухвалою, але глибокою вiрою в те,  що  його  нiщо  не
бере, не брало, то ж не вiзьме  й  тепер,  -  наклав  на  ногу  компрес  i
розпустив ремiнь. I клали сiно далi, але вже повзувались. До  вечора  нога
так спухла, що Григорiй не мiг ходити.

   Другого дня було гiрше. Григорiй блював, нiчого не хотiв ?сти,  але  ?в
через силу. Грицько був в  одча?,  вимагав  негайно  ?хати,  але  Григорiй
заспокоював i тримався спокiйно сам. Чотири днi воював органiзм з отрутою.
Це була цiла трагедiя для Грицька - спостерiгати  i  не  мати  сили  якось
допомогти. Вiн висував силу проектiв - ?хати в Iман, ?хати назад, з'?здити
до Диди до  знахарки  -  i  хотiв  все  негайно  здiйснювати,  та  товариш
спокiйно, але рiшуче забороняв. Кепкував. Наказував.  I  Грицько,  хлопець
неабияко? круто? вдачi, скорявся. Упевненiсть i добрий настрiй друга  його
заспокоювали. Кiнчилось тим, що Григорiй був правий - нiяко? халепи з  ним
не сталось. Ще чотири днi - i вiн цiлком видужав.
   Проте багато днiв вони змарнували.

   __
   _Коли виру? кров_
   Хлопцi надумали були вже збиратися додому, як  тут  прибiг  Заливай,  а
слiдом за ним при?хала... Наталка. Кiнь пiд нею був мокрий i аж тремтiв, -
тож гнала без сталого вiдпочинку, без зупинок, либонь. А сама... сама була
спокiйна. Побачила iце здалеку, що хлопцi  живiсiнькi,  i  була  спокiйна,
весела. А до Григорiя навiть байдужа. Не  наближалась  до  нього,  уникала
зустрiчатися поглядами.
   ?хавши назад, зупинились на Бiкiнi, там, де вiн, склавшись  iз  безлiчi
струмочкiв, тiк уже широченькою рiчкою. Тут  стояв  курiнь.  Тут  днювали.
Натрапили на барсовий слiд i ходили полювати, залишивши усiх собак  вдома.
В гущавинi на такiм полюваннi собаки зайвi - заженуть десь, i не  вглядиш.
Думали так заскочити.
   Довго нишпорили, але без наслiдкiв. Так i облишили. Зате  натрапили  на
цiкавiше...
   Уже сонце похилилось на захiд i заходило  надвечiр'я,  як  вони  сидiли
потомленi на колодi  в  гущавинi  перед  великою  галявиною.  Вiдпочивали.
Сидiли мовчки. Десь далеко сурмив iзюбр,  i  луна  котилася  нетрами.  Вiн
починав з низько? ноти i пiдносив ??  дедалi  вище,  до  шаленого  боевого
реву-виклику. А у вiдповiдь - тiльки луни.
   Григорiй сидiв поруч з Наталкою, У нiм вибухло те, що вiн  був  приспав
уже. Вибухло з дикою силою, заболiло, застогнало, та вiн сидiв  i  мовчав.
Слухав, як у скронях  товчеться  кров.  А  Наталка  байдуже,  зосереджено,
замрiяно майструвала щось iз кори.  Вправно.  Мистецьки.  "Почекайте,  ось
буде диво".
   У не? була вже готова сурма - рiг з молодо?  кори,  ввинуто?  спiраллю,
завдовжки з метр. Тодi зробила  пищик,  попробувала,  застромивши  його  в
дiвочi губи, - "пищить", а тодi вправила в вузький край сурми. Приклала до
уст i стала чекати задумано. А коли знову проревiв далекий iзюбр,  Наталка
нахилилась i,  пiдiймаючи  сурму  вгору,  вiдтворила  пристрасний,  бо?вий
iзюбриний рев. Шалений клич. Луни пiшли вистрибом,  покотились:  туди,  на
поклик. Артистична провокацiя!
   Секунди  бiгли  з  дзвоном.  I  раптом  пролунала  вiдповiдь...   Знову
виклик... Знову вiдповiдь... Ближче... Ближче...

   Розпалений бик гнав десь, забувши про всяку обережнiсть, ламаючи хащi.
   Мимоволi у кожного руки самi намацали зброю,  пiдкоряючись  стихiйному,
слiпому iнстинктовi мисливця. А Наталка викликала i за кожним разом тихше,
вiддаляючись. I вже чути було, як трiщало  суччя  пiд  ногами  розпаленого
рогатого лицаря. Тупiт... Ось вiн, близько, став десь, слуха?. Чмиха?...
   Наталка мовчить, завмерши, мерехтить очима...
   Раптом з другого боку, - i зовсiм близько, -  iнший  рев.  Другий  бик!
Поспiшав, видно, мовчки, до ревища двох.

   Перший, зачувши, проревiв так, що в Григорiя i серце затремтiло. Не вiд
страху, нi. Не вiд азарту, нi, - вiд почуття  в  тiм  ревi  сили,  стихi?,
мужностi розпаленого самця, що його  пристрасть  та  ревнощi  доводять  до
самозабуття, до божевiлля.
   Трiщання кущiв. Мить... I ось вiн на галявинi. Близько, ступнiв за  сто
лише.  Став.  Тремтить  увесь.  Послухав.  Чмихнув  i.  нахиливши  голову,
прикрашену могутнiми рогами, копнув землю,  а  тодi,  видобуваючи  десь  з
звiриного серця першу низьку ноту, пiдносить голову на  витягнутiй  ши?  i
пiдносить ноту. Вище. Вище! Доводить ?? до найвищого напруження, викидаючи
в небо все, що в нiм виру? i кипить... I видно, як з розкрито?  пащi  йому
йде  пара,  мов  дим,  над  червоними  яснами.  А  око,   налите   кров'ю,
мерехтить... В цю  мить  короткий  рев,  скорiше  стогiн,  i  на  галявину
виламу?ться другий iзюбр. Став, пирскаючи, копа? землю... Тремтять до  бою
один i другий. Почали сходитись.
   Два демони, двi сили, - втiлення цiлого цього свiту. Стали  один  проти
одного, витягли вниз ши?, нагнувши голови - рiг проти рогу. Копають землю,
аж вона летить геть, водять боками. Чмихають.  Раптом  зводяться  цапки  i
б'ють один одного ногами з ляскотом, iз стогоном...  Одного  такого  удару
досить, щоб пробити людину наскрiзь.
   Розходяться, копають землю i знов... Упираються рогами один  в  одного,
аж лускiт iде.
   Григорiй припав до них очима, як i  iншi  присутнi.  Не  дихав.  А  два
красенi, два гордi демони шалiли, стогнали в  геро?чних  позах  борцiв  за
любов, за  самиць,  за  право  володiти  ними.  Десь  вони  там  стоять  i
дивляться... Григорiй хвилювався. В ньому кипiла кров.  Вiн  зцiпив  зуби,
сидячи бiля дiвчини, бiля свого болю, бiля сво?? згуби.

   Тут тремтлива дiвоча рука схопила  мiцно  його  за  лiкоть,  його  наче
вдарило струмом, - повернув голову... Але Наталка дивилась  не  на  нього,
вона аж нахилилась вперед, впинаючись блискучими очима в iзюбрiв.  А  очi,
очi!
   Чи це вона йому звелiла натиском руки, чи це було нагле, шалене почуття
ревнощiв, - вiн швидко  пiдкинув  рушницю  i  вистрiлив,  не  здаючи  собi
справи.
   Мов ударенi блискавкою, iзюбри кинулись врозтiч. Один щез  в  хащах,  а
другий чкурнув просто на них. "Влучив"  -  майнуло  Григорi?вi  в  головi.
Iзюбр, мало не потоптавши, пролетiв над ними, мов вiтер, i подався хащами.
Всi втрьох схопились i, як хорти, подались слiдом. Гнали, пригинаючись  до
трави, опанованi непереможним, диким  iнстинктом  пращурiв.  На  травинках
де-не-де були краплi кровi...
   Довго тропили.

   I догнали...
   На марi, зав'язши по черево всiма чотирма ногами, лежала горда тварина,
витягши по травi гарну, пишнорогу голову,  i  зрiдка  стогнала.  Пiднiмала
голову вгору, вгору на витягнутiй ши?, хапала  нiздрями  повiтря  i  знову
клала ?? на траву iз стогоном... I знову...

   Григорiя наче хто враз шеминув ножем у серце: "Це ж ти! Це ж ти  так...
Зацькований... Ось так..."

   Зацькована,  смертельно  поранена  тварина,  не  в  силi  видертися,  в
останнiй агонi? пiднiмала голову високо i дивилась,  дивилась  здивованими
вогкими очима на сонце... З нiздрiв, разом  з  повiтрям  вилiтали  кривавi
росинки... А потiм клала тую голову на траву iз стогоном - "у-ф-ф!!."
   Григорiй миттю пiдняв рушницю i вистрiлив. Повернувся  круто  i  пiшов.
Пiшов. - "Ще не хватало, щоб тебе живцем вовки  гризли".  Бачив  лише,  як
тварина, немов  ударена  громом,  рвонулась,  вихопилась  iз  багна  усiма
чотирма ногами i впала набiк нерухома.

   - Куди ж ти? Куди ти?! - гукала до нього. Але вiн, не обертаючись, iшов
далi. Навпростець. А в очах...

   А в очах йому стояли сльози.

   * * *
   З того iзюбра, з нiжок, пiзнiше  Наталка  пошила  собi  унти,  лапчатi.
Чотирьох нiжок було мало - це лише на один унт, -  але  вона  добавила  ще
чотири  вiд  тих,  що  були  з  пантування,  i  пошила.  Розцяцькувала  ?х
горноста?вими снiжинками, оторочила  риссю.  А  наставку  шовкову,  чорну,
вигаптувала жовтою i червоною заполоччю. Але цi нiжки були  замiтцi  серед
iнших, глянеш - одразу видно: то лiтнi, а це осiннi -  "ревiчнi",  з  тi??
пори, коли iзюбрi дурiють з пристрастi... i гинуть.

   _Роздiл дев'ятий_
   _ЗИМА_
   _Перед великим полюванням_
   Пiшли снiги. Вдарили морози. Тайга вбралась  у  новi  шати.  Осiнь  тут
золота, але швидка, коротка. Уже  в  жовтнi  почалась  зима.  Зайшла  пора
бiлкiв'я - гаряча пора для мисливцiв - пора полювання  на  вивiрку  та  на
всякого хутряного звiра.
   Коли б iшлося тiльки про полювання та про екзотику, ми б тобi,  читачу,
розповiли, як мисливцi нашi здобували рисiв, ловили колонкiв та солонго?в,
капканили вовкiв; розповiли б i про те, як вони стрiляли  вепрiв.  Але  не
про те мова йде. Скажемо тiльки, що вони тим i  були  зайнятi.  Зразу,  як
пiшла ходова вивiрка, пiшли за нею по нетрях i нашi мисливцi,  здобуваючi?
в день то тридцять-сорок штук.  Так  днiв  п'ятнадцять  навздогiн.  Зайшли
грець його знав куди. А ходова вивiрка - це та, що мандру? (мiгру?) цiлими
армiями, з краю в край, шукаючи лiпших харчових баз,  переходить  рiвнини,
переплива? рiки - i йде, йде. I от в  момент,  коли  вона  дозрiла  хутром
сво?м, iдуть по не? мисливцi.
   Але й бiдкувавши i iншого звiра здобувавши, вони все чекали на момент -
на справжн? полювання, на путн?, на те, що стряса? всiма  нервами,  але  й
да? великий заробiток.
   Вiдполювавши ходову вивiрку, повернулись i кинули жереб, куди кому  йти
на мiсцеву та й на iншого звiра, - чи батьковi з  Наталкою  на  Голубу,  а
Грицьковi з Григорi?м на Бiкiн та Iман,  чи  навпаки.  Хлопцям  Випало  на
Бiкiн та Iман.
   З морозами та снiгами i мисливцi вбралися у новi шати. Уже  не  взували
iчагiв, а взували унти "половинчатi", а зверху ремузи  -  шкiрянi  холошi,
напущенi на унти i пiддерезанi пасом, щоб не набивався в унти  снiг.  Поза
тим одяг у них був майже лiтнiй, бо у важкiй одежi по нетрях не ходитимеш,
зiпрi?ш, хоч би й на п'ятидесяти-ступневому морозi. Лише возили з собою  к
о з л я к и про всяк випадок: як де зупинятись ночувати - то одягати.
   Григорiй у мисливствi намагався забути про все - про свою  дурну  долю,
про невiдоме майбутн?; намагався не  дивитися  вперед,  забувши  про  весь
свiт. Хай, все одно, там нiчого не видно.  Лiпше  не  думати,  жити,  поки
можна, дихати, дивитись на сонце, що слiпило геть, сяючи  та  мерехтячи  в
снiгах,  пiдставляти  груди  пiд  вiтер,   слухати,   як   шумлять   кедри
верховiттям... Часто, заслухавшись того  шепоту,  тi??  казки  зимово?  та
замилувавшись вивiркою, забував навiть, що йому саме в не?, в ту  вивiрку,
треба стрiляти. Вивiрка з того мала користь - рятувалась вiд смертi.

   Хлопцям у мисливствi спершу велось кепсько. Було багато снiгу. I хоч на
кедрах та лiщинi було сила  горiха,  проте  вивiрки  мiсцево?  було  мало.
Ходова ж, пройшовши, не тiльки не затрималась, а й потягла  з  собою  десь
навiть мiсцеву. Колонок зiйшов десь з осенi ще - в нетрях було мало  мишi,
тож пiшов десь на рiвнину за нею. Де-не-де трапиться  слiдок  -  нiби  хто
потикав трьома пальцями, складеними пучкою,  -  ланцюжок  на  снiгу  -  то
нишпорив колонок. I то  понад  джерелами,  де  менше  снiгу.  Але  даремно
старався з усiх сил Рушай вiдшукати його, - колонок гулькне пiд снiг i там
ходить собi по дуплянках та по камiнних розсипах.
   На Iманi хлопцi попiдiймали - тобто настановили - всi тi  самолови,  що
заготовили були з лiта, i з тим пiшли на Бiкiн, назад. Там - лiпше.
   Старий Сiрко з Наталкою повернулись на Бiкiн теж. Воно на Голубiй  було
й нiчого, та Наталка в одну душу - на Бiкiн та й на Бiкiн.  I  сниться  ?й
той Бiкiн. Там, мовляв, лiпше. На Голубiй вони трохи пополохали вепрiв  та
закапканили три рисi. А одну Наталка пiймала живцем.

   Довго гнала вона ?? "взрячку" по  снiгу.  Цiлий  день.  Оце  зажене  на
дерево, вiдiйде i чека?, поки вона знову зстрибне на снiг, а тодi знову за
нею... Поки не втомила остаточно. А далi навернула ?? на широку падь, дала
?й вибiгти на чисте, та як припустилась слiдком на лижвах, мов вiтер. Не в
спромозi втекти уже, - рись перекинулась на спину черевом вгору, випустила
пазурi i зайняла так оборону. Наталка швидко скинула лижву з право? ноги i
спокiйно поставила ногу рисi на живiт. Нога  взута  в  дебелий  унт,  а  в
серединi ще й товста козуляча панчоха. Рись вхопилась мертвим похватом  за
унт, вгородила в лосину шкiру пазурi та так i заклякла, не випускала.  Ба,
вона хоч i хотiла б випустити, то вже не змогла б. Ноги зiмкнуто корчем од
страху i лютi, а пазурi в'?лись в шкiру, i ?х годi вже було визволити  так
просто.
   Та з тою риссю не повелося. Коли Наталка  вже  на  таборi  скидала  унт
разом з риссю, тая вража кiшка хапнула ?? пащекою за ногу. Прокусити -  не
прокусила шкiряну панчоху, але Наталка скрикнула вiд несподiванки. Налетiв
Заливай, як демон, i без нiякого попереднього слiдства просто задавив  тую
рись, та й уже.  Наталка  i  не  шкодувала.  Взагалi  ??  щось  нiчого  не
цiкавило, ?? тягло на Бiкiн.
   А на Бiкiнi знайшли сво?х, що вже були тут. Тут вони й полювали гуртом.
   Було багато страшного. Було багато  веселого.  Було  багато  радостi  й
смiху... Але хто про це зна?! Наталка бавилась, як  мала.  Там,  де  треба
було серйозностi, вона дурiла. Псувала iнодi полювання, але нiтрохи тим не
журилась. Вона була навiть смiлива, як дитина,  бо  ?й,  либонь,  невiдоме
було почуття страху. Лише Григорiя вона боялась. Та вiн з тим звикся.  Вiн
i з того вже радiв, що вона тут.
   Нiколи не забути йому одного епiзоду з цих днiв, що був у нього з  нею,
з цi?ю дикункою, зв'язаний.

   __
   _Цiною дружби. "Злодюжка"_
   Якось пiшов вiн бiдкувати з дубельтiвкою. Далеко зайшов i ходив собi по
кедрачах, задравши голову, непомiтно заходив все далi й далi. Часто  стояв
i, замiсть стрiляти, дивився, як вивiрка пора?ться з биркою... I  згадував
того бурундучка, що вiн його пограбував колись, як ще  вперше  опинився  в
тайзi. Як то вiн тепер пожива??.. А коли вже мав вертати, то було не рано,
несподiвано почув трiскотняву, якийсь пiдозрiлий шелест. Глянув - на нього
йшла цiла череда якихось тварин,  нишпорила.  Григорiй  хвилинку  подумав,
побачив височенний виворотень поблизу i  вмить  видряпався  на  нього.  За
хвилину те мiсце, де вiн щойно стояв, i навколо нього захопили вепри. Вони
нишпорили пiд снiгом, хрумкали,  чавкотiли,  розмелюючи  щелепами  кедровi
бирки i вибираючи горiхи. До лиха ?х! Тут були  i  невеликi  пiдсвинки,  i
великi вепри. А один був здоровенний, як бугай, - ходив у  центрi,  а  все
менше сновигало навколо нього, вiн, як гора, межи всiх. Григорiй  збагнув,
що це i ? отой сiкач - отаман вепрячий. що про  них  розповiдають  страшнi
речi. Тут лише вiн пошкодував, що опинився  отак  з  дробовиком,  а  не  з
гвинтiвкою. Стрельнути шротом - це тiльки нашкодити. Вепр - не вивiрка.  А
сiкач, почувши людський дух, гуркав,  злостився.  Щетина  на  нiм,  як  на
?жаковi, сто?ть пилкою по хребтi. Високий на ногах, грудастий,  рилатий  i
сухозадий. Страшна потвора. Iкла пiдiбгали верхню  губу  й  стирчали,  мов
ножi. Стрелити, щоб розiгнати - не можна, бо сiкача не  зляка?ш.  Навпаки,
вiн розлютиться, то певно геть увесь виворотень розтрясе. Шкоди ж йому вiд
шроту - як вiд бузиново? пукавки.
   Проте вепр його не бачив, бо дуже для нього зависоко.
   Григорiй був зодягнений зле для довгого  сидiння  на  такому  високому,
почесному мiсцi, а вепри не квапились. Чавкотiли навколо: напали, бач,  на
великi поклади ?жi. Ех, якби оце гвинтiвка та Сiрко з Сiрченятами. -  було
б дiло! Сiкач кiлька разiв пiдходив пiд виворотень. i  Григорiй  вiдчував,
як той  виворотень  схиту?ться.  Чуха?ться,  сатана!  Почав  падати  снiг.
Пiднявся вiтер.
   Нарештi Григорi?вi урвався терпець, - проклятi  чушки!  Вiн  спересердя
вистрелив. I просто-таки сiкачевi в морду. Така  думка  була:  "Перелякаю,
очi повибиваю". Пострiл зробив  належне  враження:  розлючений,  ущипнутий
шротинами вепр оскаженiв, почув ворога, гуркнув i кинувся на виворотень...
I вiн би той виворотень, мабуть, розкришив би, якби не сталася незрозумiла
несподiванка...
   Миттю весь табун i сiкач вкупi кинулись навтiки, затрiщали по всiм лiсi
i щезли, мов i не було ?х.

   "Тигр! Далебi так". - З Грицькових оповiдань Григорiй знав,  що  в  цих
краях за тутешнiми законами слiдом за вепрами  неодмiнно  ходить  тигр,  -
пасе i з того живе.
   Така невиключена можливiсть - зустрiтися з тигром, мавши дубельтiвку  в
руках, була не зовсiм при?мною. I хоча знав  i  те,  що  кiшка  ця  людини
бо?ться та перша ?? нiколи не зачепить, але... ану ж, як вiн голодний.
   Проте нiякого тигра це було,  та  й  хiба  тут  углядиш  що?  Смеркало.
Крутила веремiя.
   Мавши вибiр мiж можливою смертю в звiрячих пазурах i певною  смертю  на
виворотнi вiд холоду, Григорiй почекав мить, послухав, а потiм рiшуче злiз
i пiшов.
   Але куди йти? Снiг сипав  такий,  що  нiчого  не  видно.  Вiтер  крутив
вiхолу. Темно... Тут тiльки збагнув, яку зробив дурницю. В нього не тiльки
путньо? збро? не було при собi, а й сiрникiв.  Отже,  нiяк  було  й  вогню
розкласти. Якийсь час iшов з упертостi. Але куди йшов, не знав. Опинившись
в безнадiйному становищi  i  знаючи,  що  зайшов  далеко  та  що  йому  не
виблукати вночi, вирiшив чекати, поки вщухне вiхола. А щоб не замерзнути -
вирiшив тупцювати навколо товстого дерева. Так вiн крутився  довго.  Разiв
кiлька пробував запалити вогонь без сiрникiв -  насмикав  вати  з  куцини,
понатикав ?? в патрони i стрiляв... Так вiн розстрiляв всi набо?, а  вогню
не розпалив. Пройнята потом вата не тлi?, клята, - покурить-покурить та  й
гасне.

   Трохи перестало крутити. Тодi вiн пiшов далi, полiз по снiгу  напропуд.
Стомився. Веремiя тим часом закрутила ще дужче. Тодi  сiв  мiж  кедрами  i
вирiшив чекати ранку. Тримався з усiх сил, щоб не задрiмати, бо  знав,  що
тодi навряд вже чи  вийде  вiн  переможцем  в  цьому  дурному  змаганнi  з
стихi?ю. Тримався, тримався... i задрiмав. Власне, не задрiмав, а сидiв  i
думав про всяку всячину... Розбудив його  стороннiй  дотик.  Схаменувся  -
перед ним стояла якась тварина i лизькала його в нiс.
   - Заливай!!!
   Заливай  радiсно  загавкав.  По  хвилi  пiдiйшла  постать,  вся   бiла,
залiплена снiгом, - десь брьохалась  по  пояс  у  снiгах.  Наталка!  Важко
дихала. Вибилась iз сил.
   - Живий? - спитала вiдсапуючись.

   - Живий, - вiдгукнувся стримано.

   Довго вiдсапувалась. Потiм сказала сердито:
   - Хто ж так ходить?!. От iще...

   Бiльше вона нiчого не сказала. Видно, що пройшла  багато  без  зупинок,
без лижв та в пiтьмi по нетрях. А веремiя крутила.
   Постояли якийсь час. Потiм пiшли. Довго борсались у снiгу - i заблукали
десь зовсiм. Наталка зразу не послухала Заливая, що тяг у свiй бiк, - вона
думала, що лiпше орi?нту?ться, а тепер побачила, що сама збилась.  Та  сил
уже не було. Треба чекати.
   Натрапивши на якусь скелю в гущавинi, Наталка вибрала затишне мiсце пiд
густим дахом сплетеного i покритого снiгом гiлля. Тут було сухо  i  зовсiм
не було снiгу, сухий густий мох, купа листя, бур'ян. Безсило опустилась на
землю i сiла, притулившись спиною до пня. Григорiй постояв  i  сiв  поруч.
Заливай лiг у ногах. Вогню нiчим було розпалити, бо у Наталки теж не  було
сiрникiв (не здумала, як iшла), - то ж сидiли так...

   Розвиднялось. Веремiя  ущухла.  Вимучена  дiвчина  спала  сидячи.  "Тож
змучилась так!"
   Тiльки тут, тiльки в нетрях, у  цих  жорстоких  умовах  ?  та  справжня
людсььа солiдарнiсть, що  робить  геро?чнi  речi,  як  звичайнi,  як  свiй
обов'язок, i нiхто нiколи не здума? назвати ?х геро?чними...

   Дiвчино у снi, не маючи сили тримати голову,  обiперлась  об  щось  (то
були Григорi?вi груди, але звiдки ?й про те знати?) - i так спала. Як мале
дитя у матерi.
   Сонна  поворушилась,  влаштувалась  зручнiше,  мов  на  подушцi.  Спала
солодко, звiвши лице трохи вгору, втягши голову в плечi. А Григорiй  сидiв
i боявся рухнутись, боявся розбудити. Хай. Нехай спить.
   Вже розвиднилось. Було тихо.

   А дiвчина щось марила у снi, посмiхаючись. Якийсь дивний сон блукав пiд
?? повiками, ворушив бровою, розпалив i розiмкнув трiшечки гарячi  уста...
Григорiй дивився на  тi  уста  i  боровся  сам  iз  собою.  Йому  хотiлося
поцiлувати ??. Нишком. Так, як мати цiлу? сонну дитину. Раз лише. Вона  не
почу?. I вiн, як злодiй, дослухаючись  до  ??  дихання,  тихенько-тихенько
поцiлував... Раз лише.
   Дiвчина розплющила очi.  Заморгала  вiями.  Здивовано,  потiм  злякано.
Швидко вiдхилилась вiд грудей. Смiшно, на?вно, торкнула долонею  за  уста,
що на них ще горiв поцiлунок... I враз спалахнула. До слiз.
   Схопилась. Закрила лице руками. А  тодi  швидко  повернулася  i  пiшла.
Подалась. Навiть вiнчестер забула. Заливай слiдом.
   Збентежений, спiйманий  на  злочинствi,  приголомшений  i  засоромлений
Григорiй розгублено дивився ?й услiд. Кляв себе. Вперше  побачив,  скiльки
лиха може нако?ти один поцiлунок.  "Йолоп,  ай  йолоп!  Як  брутально,  як
нахабно повiвся вiн з цi?ю гордою i чистою дiвчиною! Але ж вiн  не  думав,
що вона почу?. Але ж вiд того ти не менший йолоп! Злодюжка".

   Насупившись, Григорiй сидiв i не знав, чи йому  йти,  чи  вже  не  йти.
Потiм таки зiбрався i пiшов, захопивши ?? вiнчестер.
   Ось i табiр... Виявилось, що вони, хоч i багато вночi  кружляли,  проте
замалим не потрапили, були зовсiм близько вiд дому.
   Григорiй пройшов мимо, поставив тихенько вiнчестер бiля дерева i  пiшов
собi... "Злодюжка!" Звернув убiк i пiшов.

   Наталка, насуплена, чекала на краю галявини. Дивилась, не  обертаючись,
кудись просто себе... Ясно, ?й незручно вертатись без збро?.
   Поблукати трохи...

   Повернувся до табору уже тодi, як здалеку почув дзвiнкий Наталчин смiх,
веселий,  розкотистий.  А  вона  дурiла,  бавилася  з  Залива?м.  Химерна,
незрозумiла дiвчина!
   Пiсля цього нашi ловцi вирушили додому, щоб встигнути на кутю.

   _Рiздво в пралiсах_
   Iшли майже без зупинок день i нiч, i знову день i нiч.
   - А вже ж Святвечiр пiслязавтра, - лiчив старий Сiрко i хвилювався.  Як
то вiн загаявся так! Такого ще й не бувало.I квапився.
   А снiги глибокi, а стежки непроторенi,  як  не  чхай  -  вище  себе  не
скочиш.
   Йшли не перепочиваючи: ?ли i спали на ходу i конi, i люди. Коли б крила
- льотом полетiли б. А так - брьохались в снiгах по вуха.
   Сiрко все рахував - знову i  знову,  намагаючись  перехитрити  себе  i,
зда?ться, зовсiм збився. Нi-таки, - вже сьогоднi Святвечiр! Так  виходило.
А додому ще далеко.
   Синiй-синiй та холодний вечiр застукав ?х в дорозi, мокрих, як мишi,  -
i вiд поту, i вiд наледiв, куди вони потрапляли, iдучи рiкою.
   Замiсть додому, вийшли на якiсь бараки  у  вершинi  одного  з  допливiв
Бiкiна.
   Старий Сiрко здивувався, збентежився, - новi бараки! Аж  куди  посунули
лiсозаготiвлi! Диви! Але ж це не дiлянка Бiкiнського лiспромгоспу!

   Коло баракiв зупинились, - спочити трохи i посушитись, бо  потрапили  в
наледь i помочили унти. Це дивна рiч - на замерзлiй рiчцi при такiм морозi
намочити ноги, бродити по колiна в водi. Але бува?, в цiм кра? все  бува?.
При товщинi криги в метр людина бродить по водi, як улiтку.  На  перекатах
вода промерза? до дна, горiшня  ж  течiя  напира?,  крига  не  витриму?  i
репа?ться, - вода iде поверху межи кригою i снiгом, i горе тому, хто  туди
вшелепка?ться, як от нашi звiролови. Та нашi - люди бувалi. Траплялося  ж,
що люди й гинуть.
   Отже, сушили швиденько унти та годували коней  бiля  одного  бараку.  В
барацi  було  повно  людей   -   колгоспи   вiдбували   трудобов'язок   на
лiсорозробках. А насупроти, через рiчку  -  був  другий  барак.  Але  там,
кажуть, - репресованi, засланi сюди "заключенi"...

   Напо?ли коней. Грицько з Наталкою пiдтягали  попруги,  прибирали  овес,
лаштувались далi. Небо було син?, холодне.  Скелi  стояли,  як  мури.  Лiс
занiмiв на холодi, чорнiв нашорошено. А Григорiй дивився на той бiк.  Його
тягло туди. В присмерку було видно, як там - на тiм боцi - вештався  хтось
з  вiдрами.  В  барацi  горiв  вогонь,  коло  бараку  щось  пиляло  дрова.
Перестало. Хтось гукав:
   - Аррлов!..
   - ?сть, таварiщ карнач! Я слушаю.

   - Скажi етiм девкам... етiм шлюхам, пускай живей пiлят, я жрать хачу!
   - ?сть, таварiщ карнач! Ей, ви (гидка лайка)!.. iлi вас прiгласiть?!.
   Пилка - чирги... чирги.... Небо син? та холодне, i пустеля - пустеля.
   I раптом на лютiм морозi, пiдпихаючи тяжку, тугу пилку,  зрина?  голос,
зовсiм молоденький, журливий дiвочий голос, нiжний, степовий,  як  чайчине
ячiння:
   ...Ой, куди ж, куди, куди

   Я тепер попала, -

   Замело й малi слiди

   Там, де я ступала!..

   Чайчине ячiння, - туга безмежная...

   А другий голос, такий же юний i журливий, пiдтриму?, горнеться в холодi
до першого, як волошка до волошки:

   ...Там, де я ступала,

   Там, де я страждала...

   Мати ж моя, мати ж моя, -

   Я ж тепер пропала!..

   - Адставiть п?снi!!.

   I клац-клац закривкою.

   Григорiй нiколи не лаявся брутально, але тут не витримав.  Хай  же  Бог
простить - сьогоднi ж Святвечiр!

   "Боже мiй, Боже! Та чи Ти ж ? на  небi?!  Чи  Тебе  шукати  та  на  прю
викликати, Боже? Куди ж Ти дивишся?!!"

   А небо син?-син?. Байдуже. А сопки та кряжi понурi, як мури непрохiднi.
А нетрi безмежнi та чужi, по  пояс  снiгом  заметенi,  непролазнi.  Та  нi
дорiг, та нi стежок... Та нi рiднi, та нi вiсток...

   З тяжким серцем рушав Григорiй з цього мiсця. Ноги  стали,  як  свинцем
налитi, а чи то в землю вкопанi. Здавалось - вiн не зрушить  ?х.  Стояв  i
дивився туди, пiдсвiдомо то знiмав гвинтiвку, то чiпляв  ??  знову...  Вже
все було готове до вимаршу, а вiн  не  рухався,  -  мов  загiпнотизований,
дивився на той бiк, у темряву. I нiхто не  знав,  що  вiдбувалося  в  нiм.
Наталчин голос вернув його до дiйсностi!:
   - Ну ж!.. - Вона стояла напроти нього i промовила те "ну ж" сердито,  а
очi запливли ?й при зорях iншим, пiдозрiлим блиском.  -  От  iще!..  Гукай
його...
   Рушили. Зажебонiв, зачиргикав снiг  пiд  копитами.  Григорiй  плентався
ззаду,  а  його  переслiдувало  чиргикання  пилки   та   чайчине   ячiння,
переслiдувало довго в тiм безконечнiм скрипiннi снiгу.

   Не то вiд  того  ячiння  утiкали,  не  то  когось  доганяли,  -  либонь
вчорашнiй день доганяли, нi, Святвечiр, - гнались Сiрки без  вiддиху...  I
догнали!
   Бува? так, що можна вчорашнiй день догнати. Але це бува? лише  в  таких
нетрищах, де нема? календарiв, де людина зрештою сама календар  встановлю?
по сво?й здiбностi та й з конечностi, де година чи день не вiдiгра? нiяко?
ролi, де бiльше анiж деiнде пасу? ота примовка:

   "Все нiщо в порiвняннi з вiчнiстю!"

   Старий  Сiрко,  далебi,  обчислився.  Вони   додому   прийшли-таки   на
Святвечiр, бо прийшли саме на кутю i на святвечорове поготiвля. А може, то
стара Сiрчиха обчислилася. А може, й нiхто  не  обчислився,  бо  нiхто  не
годен того перевiрити тут.
   В кожнiм разi вони не спiзнилися i прийшли додому саме якраз.
   Дома ?х чекала гаряче напалена лазня  -  по-чорному,  в  хатi  кутя  на
покутi  у  вiвсяному  кулi,  мрiйна  лампадка  пiд  образами,   застелений
скатертиною стiл, тиша святвечорова. Як у дитинствi Григорi?вому.
   Спершу вони втрьох парилися в лазнi - два Грицьки з  батьком.  Здорово!
Так, як тiльки тут умiють париться. Григорiй нащо вже дебелий, але не  мiг
витримати того, що виробляли Гриць з старим Сiрком.

   Вони пороздягалися ще в хатi, забрали березовi вiники, мило й мочалку -
i так, в самих валянках та дохах наопашки, пiшли крiзь 50-ступневий  мороз
до лазнi. А лазня була вiд хати метрiв за 150, над замерзлою рiчкою.  Така
собi комiрчина, а посерединi пiч з дикого каменю, а в нiй -  казан.  Попри
стiну широка полиця вгорi.
   Розпечене камiння  дихало  вогнем.  Старий  Сiрко  з  сипом  взялися  з
ентузiазмом  до  процедури,  яка  для  ?вропейця   може   видатись   лютим
катуванням, iнквiзицi?ю. Вони лили воду на розпечене камiння i тако?  пари
напустили, що не продихнеш. I  в  тiй  задушливiй  парi  сперш  обливалися
нестерпно гарячою водою. А тодi залазили пiд стелю на  полицю  i  перiщили
один одного березовими вiниками, перiщили люто. Обливались крижаною водою,
а тодi знову майже окропом. Терли шкiру мочалками, як  наждаком,  -  дерли
??. I знову перiщили вiниками. А тодi з гиком червонi вибiгали на снiг i в
сумерку качалися по снiгу, гуляли в снiжки, як дiтлахи, - батько з  сином!
I знову залазили на полицю та додавали березово? кашi. Отак баняться!!!
   Григорiй дивився на них i смiявся:

   - Нiчого, звикну й я до цього.

   А тим часом вiн i так добре побанився, не  вдаючись  до  тi??  страшно?
екзекуцi?, i почувався так, нiби змив усi грiхи з себе. Все змив.
   Не змiг тiльки однi?? речi змити - бо то було на серцi: поцiлунку отого
свого злодiйського. Та ще не змiг змити отого: "Ой,  куди,  куди,  куди  я
тепер попала..." ячiння чайчиного i туги вiд нього на серцi глибоко?.
   Святкували Рiздво. Сiрки святкували його, як з дiда-прадiда  велося:  з
кутею на Святвечiр i з усiм тим зворушливим  i  романтичним  ритуалом,  що
такий пам'ятний Григорi?вi з дитинства. З вiршуванням, з колядками.
   Рано-вранцi, ще вдосвiта, щось застукало в дверi.
   - Пустiть вiршувати! - почулось з сiней. Мати озвалась вiд печi:
   - Iдiть.
   Дверi вiдчинилися, i до хати  увiйшов  святково  виряджений  вiршовник.
Скинув шапку, пригладив  рукою  волосся  i  почав  старовинно-старовинно?,
тако?, що Григорiй нiколи й не чув, вiршiвки, мистецьки складено?:
   - Христос народився, щоб мир звеселився. Пiсля Адамового грiха  родився
в Вiфле?мi, та в стайнi, не в домi,  -  от  дивина  яка!  Зiрка  ясненька,
гарна, кругленька, прикотилась аж над Вiфлеем,  там  стала,  де  вже  сама
знала - освiтила всю стайню кругом. Пастушки з степу прибiгли  к  вертепу,
ще й по ягнятку принесли, - на дудочки грали, поздоровляли та  й  знов  до
отари пiшли. А янголи святi?, крилатi?, чуднi? та так же лепська  спiвали,
що ми родились та й поженились, а далебi, ще й  не  чували.  Вiл  та  осел
стояли кра? ясел, - отже, й вони Христа впiзнали, ще й на колiнка впали  -
i дишуть на нього, бо знають, на кого. А три? царi принесли Христу дари iз
Востока, - тут ?х поклали ще й поздоровляли по-письменськи звисока:  "Будь
ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а вiйни нiколи не було, щоб
ми  таки  пожили  всмак".  Iцько  старенький  був  ?м  раденький,  прийняв
гостинця: "Сiдайте Ви в нас, почасту?м ми вас, чим Бог нам дав". Зараз  же
як пiдсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи... Царi як хлиснули,
та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, ввi снi царям шепнув:  "Гей
додому махайте та Iрода обминайте, бо ви вчора у нього були i  слово  йому
дали -  ще  раз  побувати  i  всi?  новини  переказати".  Царi  схопились,
перехрестились, налiво повернули та й додому чкурнули..."
   Так вiршував старий Сiрко. I треба сказати, що Григорiй слухав  його  з
величезним дивом. Багато вiн чув вiршiвок,  багато  сам  знав,  але  тако?
зроду не чув. Аж  потiм  Григорiй  удень  вивчив  ??,  ту  вiршiвку,  всю,
особливо йому сподобався кiнець ??, приперчений добрим  народним  гумором,
про те, як Бог покарав Iрода за те, що вiн маленьких дiтей повбивав:

   "...Бог посила? пару, на Iрода всю кару за дитячу неповинну кров.  Його
дуже  мутило,  коло  серця  нудило,  коло  очей  позеленiло,  попiд  носом
почорнiло,  немов  у  пса  пiд  хвостом,  щоб  не  ганявся   за   Христом.
Диявольський гайдамака не схотiв хлiба ?сти -  пропав  безвiсти,  немов  у
ярмарку собака..."
   Вiршував сам дiд Сiрко. А що ж робити, як нiкому вiршувати? Не ведмедям
же це робити? А без цього Рiздво - не Рiздво.
   По тому Сiрки один одного поздоровляли... Тодi сiдали до столу -  пили,
гуляли... Потiм вiдпочивали... А вже в обiд  добре  гуляли,  як  належить.
Скiльки тi? наливки та медово? попили!

   А увечерi приходили колядники: Наталка,  в  гарному  дiвочому  убраннi,
якого ще не бачив Григорiй у не?, закосичена, ще й, ба, на ши?  намисто  й
дукачi, над чолом волосся перетяте блакитною  стрiчкою;  Грицько  у  сво?й
святковiй парубоцькiй одежi;  а  назверх  у  обох  накиненi  оленячi  дохи
наопашки. Постукали. Увiйшли в блискiтках снiгу...

   Колядували. Почали вдвох, а кiнчили всi гуртом, бо таки цiлий день пили
добре. Навiть Наталка, що нiколи горiлки в рот не брала,  сьогоднi  випила
аж три чарки: за матiр, за батька i за всiх, - i  була  рожева,  як  макiв
цвiт.
   Григорiй теж колядував. Спiвав. Почав свята весело, та...
   Помалу напосiлася туга. Чорна туга. Чи то  вiд  горiлки,  чи  вiд  чого
iншого, - нiби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як
у лещата...
   Ще там, у тайзi,  якось  забував  про  все.  А  тут,  в  цiм  святковiм
дозвiллi, звiльнена думка почала бунтуватись i так само почало бунтуватись
серце, мов в залiзнiм капканi защiпнуте. Вiн не знав, де i  до  чого  себе
прикласти i де тую тугу втопити, i що з тi?ю головою зробити, -  вiдчував,
як на карку тiй головi мулько.
   На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди...  Вiн  би
вже тепер з цiлковитою апатi?ю i байдужiстю полiз до  самого  пекла,  його
тягло туди. В щастя сво? вiн уже не вiрив, - все життя йому - нинi, завтра
i на майбутн? - поламане i попсоване непоправно, його  вовче  життя...  Не
поламана лишилась тiльки воля та жадоба щастя, але гай-гай - в тiм-то  вся
й колiзiя: мiж жадобою та неможливiстю.
   Чимраз, то  бiльше,  а  особливо  тепер,  його  поривало  вийти  дерзко
назустрiч всьому тому темному сво?му невiдомому, - вийти просто грудьми, i
чорт по ньому до всьому!
   Можливо, тому зрадiв, коли Гриць  почав  збиратись  до  Хабаровська,  -
взяла охота зробити зухвалий рейд, - побавитись з долею в пiжмурки.
   __
   _Роздiл десятий_ Рейд на Хабаровськ
   На третiй день свят Гриць з Григорi?м вирушили до Хабаровська.
   "Хутрину поздавати,  договори  (контракти)  поновити  на  1-й  квартал,
бо?начиння набрати -  воно  здасться!  А  головне  з  тi?ю  охотiнспекцi?ю
дозволи на нарiзну зброю оформити  наново,  i  найперше  -  на  трилiнiйну
гвинтiвку..." - все це мав проробити Гриць за батькiвською iнструкцi?ю,  а
Григорiй напросився за помiчника, - йому  страшенно  кортiло,  його  тягло
глянути на той заборонений для нього свiт. Що  там  робиться?!.  Знав,  що
небезпечно, але те його й вабило  -  пограти  в  пiжмурки.  Вабило  кинути
дерзкий виклик самiй сво?й долi, перевiрить ??. Або-або...

   Власне, двох "або" не могло бути. Було лише  одне  "або",  пiсля  якого
йшла чорна порожнеча. Знав це.

   I воно замалим так i не вийшло...

   Два Грицьки посiдлали конi - гнiдого й буланого, - приторочили мiшки  з
хутором, з вiвсом для коней, та рюкзаки з ?жею для себе i вибралися.
   "Як на сватання", - кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопцiв заздрiсне,
що дiйсно вибралися  нiби  на  сватання  чи  на  зльоти  десь  до  царiвни
щонайменше, - таких два соколи, таких два пишних королевичi: в  гаптованих
лапчатих унтах,  що  являли  собою  сво?рiдне  чудо  мистецтва,  в  добрiй
новенькiй   мисливськiй   сво?й   унiформi,   гаптованiй   i    оздобленiй
по-тубiльному, пiдперезанi набiйницями, а назверх - пишнi оленячi дохи  до
п'ят з величезними  одкладними  ковнiрами;  на  головах  козулячi  папахи.
Бронзовi обличчя, засмаленi вiтром, слiпучим сонцем i морозами, були  нiби
вирiзьбленi за iдеальною  моделлю  мужесько?  краси  вправним  майстром  з
суворого металу - наснаженi життям, силою. Один похмурий, а один  веселий,
- але обидва красенi, нiби вiд одно? мами.
   Два молодих королевичi, два богатирi...
   "Два ведмедi!"

   Перекинули рушницi по-козацькому через плечi,  скочили  на  коней  -  i
гайда.
   Тiльки й бачили...

   До залiзницi -  до  станцi?  Лазо  -  ?хали  верхи,  ?хали  заснiженими
нетрями, через сопки та голi падi, навпростець, по хащах та бур'янищах.  А
?дучи, знiчев'я стрiляли по тих бур'янищах фазанiв та тетерукiв,  стрiляли
просто з сiдла влет, - вони вилiтали часто з-пiд кiнських нiг зi снiгу, де
ховалися вiд морозу. То ?  спосiб  рятуватися  вiд  холоду,  що  до  нього
вда?ться тут все живе, включно i до людей, - ховатися в снiг.
   В деяких мiсцях тетерукiв, а особливо  фазанiв,  було  до  гибелi!  Цей
представник субтропiчно? орнiтофауни -  фазан  -  дивно  пристосувався  до
цього суворого краю: - жив тут, множився i розкошував улiтку в цих  буйних
хащах та  й  лишався  на  зиму  добровiльно  великими  масами,  навчившись
переборювати п'ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук - тому i Бог  велiв,
бо це його стихiя, для яко? вiн сотворений спецiально, далебi.

   То була для хлопцiв цiкава розвага.

   - Набо?в не шкодувати, - радив Гриць, повторюючи  важно,  сам  того  не
знаючи, фразу одного росiйського iмператора. Радив,  бо  для  чогось  йому
треба було тi? дичини.
   Особливо цiкаво було стрiляти фазанiв. Причiм хлопцi стрiляли на  вибiр
-  тiльки  пiвнiв!  Вилетiвши  несподiвано  зi  снiгу  з   криком,   такий
пишнобарвний пiвень сюрчав зразу по прямiй вгору, як веретено, - летiв так
вгору метрiв з 30. А тодi робив кут - i  мчав  повздовж.  При  такiм  його
маневрi його дуже тяжко було застрелити.  Але  саме  тим  було  й  цiкаво.
Пишноперi пiвнi, збитi в найнесподiванiшу для них хвилину, летiли назад  в
снiг, розсипаючи кольорове пiр'я.
   Так вони ?хали i помежи дiлом полювали, розважалися.
   До Лазо ?хали три днi, а фазанiв та тетерукiв настрiляли цiлий оберемок
- десяткiв зо два. Позв'язували ?х голова до голови i так пуками почiпляли
до сiдел.
   Кiлометрiв за п'ять перед Лазо за?хали на за?мку до Сiркового знайомого
мандзи Кiм-Гi-Суна i подарували йому всiх тих фазанiв та тетерукiв гамузом
- празникове, - i стали в нього табором. Тут вони залишили конi,  зброю  i
зайвi речi...
   Кiм-Гi-Сун був добрий i давнiй знайомий родини Сiркiв. В нього  вони  з
давен-давен зупинялися завжди, ви?жджаючи в свiт, до мiста,  -  чи  то  на
пiвдень, чи то на пiвнiч. Тут вони мали свiй пункт, так би мовити - базу.
   Гостинний i привiтний, як  i  всi  тубiльцi,  Кiм-Гi-Сун  був  особливо
гостинний до Сiркiв. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у вiдплату
за ?хню щедрiсть i гостиннiсть, що вiдтак викликав Схiд на змагання.
   Тут хлопцi заночували. Увечерi загуляли з Кiм-Гi-Су-ном, - гостили його
у нього ж, - напували його горiлкою, та медовухою,  та  частували  всякими
витребеньками рiздвяними (з  тi??  торби,  що  напхала  мати  з  Наталкою,
пам'ятаючи й про цього доброго Кiм-Гi-Суна).
   I так його начастували, що вже й полягали спати,  а  вiн  ще  сидiв  на
сво?му канi (пiдлога  така  опалювана,  кам'яна)  та  спiвав  сво?м  диким
фальцетом: "Розпрягайте, хлопцi, конi..." - ?дино?  "рюсько?"  пiснi,  яку
вiн  умiв  добре   спiвати,   навчившись   ??   вiд   червоноармiйцiв   на
маньчжурському кордонi, i найпоширенiшо? в цiлiм цiм Далекосхiднiм кра?.

   Григорiй слухав той спiв з неабияким зачудуванням. Кiм-Гi-Сун навiть не
запiдозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражiння той його п'яний  ще
й фальцетовий спiв справля?, яку силу думок вiн родить... Тiльки  в  устах
чужинця, та ще такого далекого, дикого азiата, рiдна  пiсня  набува?  враз
якогось ви?мкового значiння i змислу.
   Смiшний, веселий i на?вний Кiм-Гi-Сун!
   Тут вони залишили коней i далi вже мандрували по?здом. Тут-бо починався
свiт цивiлiзацi?, свiт технiки, електрики i радiо, свiт  "соцбудiвництва",
словом - свiт "заключiт?льной фази постро?нiя соцiалiзма в адной стране".

   __
   _ЕКСПРЕС,__ "котори__й возi__т__ дрова i__ лес"_
   Гриць ?здив не вперше в цивiлiзований той свiт, але все почувався трохи
безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях.  Через  те  мусив  взяти  на  себе
iнiцiативу Григорiй, iнакше-бо вони з цi??  станцi?  не  ви?дуть.  Пройшов
експрес "И-1" Негорелов - Владивосток, i поштовий "И-41" -  Владивосток  -
Москва, а ви?хати годi. Мiсцевих по?здiв в цiм благословеннiм краю нiби  й
нема?, всi далекого маршруту, а на них квитки лише по бронi, тобто  рiзним
вiдповiдальним вiдрядженцям i так, сво?м - по блату. А так як нашi  обидва
Грицьки були не "вiдповiдальнi" i не "сво?", то сiсти  ?м  на  по?зд  було
неможливо.
   Таких "невiдповiдальних" було багато, i всi  вони  вирiшили  чекати  на
якийсь свiй експрес, напiвреальний, напiвфантастичний,  "ЕКСПРЕС,  КОТОРИЙ
ВОЗIТ ДРОВА I Л?С", - як жартував хтось весело i воднораз саркастично.
   Так, бач, звався знаменитий i ви?мковий в сво?му родi  особливий  по?зд
"Нумер 97" - Владивосток - Москва. Щось подiбне може iснувати лише тут - в
цiй кра?нi соцiалiзму, i то тiльки для цього краю i для всiх йому подiбних
околиць "необ'ятно? многонацiонально? Родiни":

   Нарештi пiд вечiр надiйшов цей  знаменитий  на  цiлий  ДВК,  Схiдний  i
Захiдрий Сибiр i на цiлий СРСР "експрес".

   Вiн пiдiйшов у сутiнках, темний зсередини i чорний зокола,  -  пiдiйшов
тяжко, простуджено кашляючи, i став.

   Довжелезний - вагонiв на 50. Половина  вагонiв  товарових,  а  половина
поштових - всi ж вони несли  функцiю  пасажирських.  Нiяких  дров  вiн  не
возив. Вся та валка вагонiв була натоптана пасажиром  до  одказу,  так  що
людськi руки i голови, навiть ноги випиналися з вiкон i з тамбурiв. Темний
i неосвiтлений, "експрес" той гомонiв, нi,  гудiв,  як  вулик,  -  зойкав,
спiвав, кашляв простуджено, матюкався вiртуозно й  розпачливо,  лементував
дитячим плачем...
   Е к с п р е с!.. Не експрес, а цiла республiка на колесах.
   Григорiй i Гриць брали його штурмом. Бо iнакше годi  було  вдертися  до
його нутра. Все, що було  в  по?здi,  одчайдушне  репетувало,  не  пускало
нiкого бiльше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовнi, наступало, як
на фортецю, ще лютiше матюкаючись та пускаючи всю силу  та  весь  сприт  в
рух. Було таке вражiння, що то люди спецiально вибрали собi таку  розвагу,
щоб грiтися на скаженому холодi.
   - За мною! - спокiйно скомандував Григорiй Грицевi, вiдчувши  враз,  що
потрапив в рiдну стихiю, в так добре знану здавна i звичну ситуацiю, та й,
пригадавши всi, так колись добре засво?нi правила й норми поведiнки в  цiм
свiтi цивiлiзацi? шосто? частини земно? кулi, пригадав всi властивостi тi?
цивiлiзацi?, не знавши яких, пропадеш нi за понюшку тютюну.
   - За мною, разом!!.

   I на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу  силу,
вони, а за ними, як за тараном, i ще цiла група - вдерлися з  тяжким  бо?м
до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Тi, що  вдерлися  з  ?хньою
помiччю - кiлька осiб - враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що
у вагонi, а на тих, що напирали зовнi, -  не  пускаючи  ?х,  обкладали  ?х
божевiльною матюкнею, як розпеченою смолою, з усiх бокiв - згори, знизу, i
вздовж, i впоперек... Оригiнальнi звича?! Дивнi звича?!
   А ще дивнiший цей по?зд. На нього не треба було анi бронi, анi квиткiв.
Теоретично квитки iснували, практично ж - то було не до переведення, i  ?х
пiхто й нiколи не брав. Хто хотiв, той i ?хав. I куди хотiв, туди й  ?хав.
Але не бравши квиткiв, нiхто не мiг i претензiй будь-яких мати щодо  ?зди,
- по?зд iшов, як йому здума?ться: хотiв - ?хав, хотiв - стояв годинами  чи
то на станцi?, i чи то просто посеред  дороги  чи  десь  у  тупику.  Отже,
квитки iснували тiльки в теорi?, так само, як i перевiрка  квиткiв  у  цiм
"експресi" можлива була лише в теорi?. Квитки були  обов'язковi  лише  для
тих, хто сiдав з мiсця, цебто у Владивостоцi. Далi  ж  -  далi  йшло  дуже
просто. Труднiсть вся полягала лише в тiм, щоб сiсти.
   Сiвши ж, можна бути певним, що нiхто не потурбу? i не поцiкавиться,  чи
? у вас квиток. По?зд бо так набитий людьми - i то  завжди,  -  що  далебi
жодному кондукторовi  i  жодному  контролеровi  за  всю  його  iсторiю  не
пощастило ще пройти його вiд паротягу i... бодай до третини ешелону.

   У вагонi, куди всiли нашi хлопцi, було iдеально тiсно i  поночi,  стояв
густий гамiр, ще густiший сморiд i вже зовсiм  нестерпно  густий  дим  вiд
махорки. Хлопцi потрохи оговтались i  втиснулись  в  юрбу  з  максимальним
комфортом, - Грицевi, наприклад, не греба було стояти власними  ногами  на
бруднiй пiдлозi, нi, вiн якимось чудом тримався в повiтрi.

   Тим часом по?зд засвистiв, зашипiв, зойкнув  i,  шарпаючись,  -  аж  но
ребра в людей трiщали, - рушив i поповз у темряву.  Аж  тодi  людей  трохи
утрясло i хлопцi вмостилися досить зручно.
   З гомону, уривкiв фраз, з  дотепiв,  з  уривкiв  пiсень  та  прокльонiв
поставало дивне вражiння... Григорi?вi здавалось, що вiн потрапив  додому.
Вагон говорив всiма дiялектами його -  Григорi?во?  -  мови:  полтавським,
херсонським, чернiгiвським, одеським, кубанським, харкiвським...
   I ще й хтось кричав - "Най би тя шляк трафив", - нагадуючи  про  далеке
Подiлля...
   Ба, - тими дiалектами говорив весь цей "експрес", i то не тiльки тепер,
а,  либонь,  протягом  цiло?  сво??  iсторi?.  Основний  контингент   його
пасажирiв - Укра?на, ота зiрвана з мiсця i кидана по всiх  свiтах  -  поза
геттю. I хоч цей "експрес" ходив по маршруту "Владивосток -  Москва",  але
то була сво?м мовним i  пiсенним  фольклором  та  всiм  iншим  -  Укра?на.
Екстериторiальна Укра?на. Укра?на "без стерна i без вiтрил".

   Хтось розповiдав про Сахалiн - "будь вiн  трижди  Богом  проклятий!"  -
куди вони ?здили цiлою округою на рибнi промисли, як "вербованi". I такi ж
"вербованi", що ?здили  на  "дальстрой  -  будь  вiн  розстопроклятий!"  -
слухали i  подавали  реплiки,  приперченi  мiцним  словом  та  безсмертним
укра?нським гумором.
   Заробiтчани! Вербованi та контрактованi, та  "плановi"!  З  дiтками,  з
жiнками... Возять ?х  по  цiлому  "соцiалiстiческаму  ат?ч?ству"!  Будують
соцiялiзм! Це вони будують соцiялiзм!!

   "Туди   везли   вошi   в   очкурi,   а   звiдтiля   -   в    пригорщах,
трам!-трам!-тарарам!"
   - Заробили... хоч ти з мосту та в воду!

   Днi, тижнi, мiсяцi мандрують вони отак в брудi,  в  холодi,  в  голодi.
Окриленi надi?ю, повзли спершу на схiд i опанованi  розпукою  та  апатi?ю,
повертали на захiд. А на ?хн? мiсце -  новi  посувалися.  Йшли  безконечнi
ешелони таких же, як i вони,  шукачiв  щастя,  примусових  i  добровiльних
ентузiастiв.  Гомонiли,  сварилися  тi?ю  ж  мовою,  скалозубили,  спiвали
пiсень, кляли понуро, саркастично, невiдомо що i кого. .

   В темрявi, в галасi, в смородi плакало  немовля.  Квилило  тоненько,  i
безнадiйно, i безконечно. Ячiло, як пташеня, а  над  ним  слiзний  материн
голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:

   - Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годi...  Голiвка  в  тебе  болить?..
Боже мiй! Ну, ластiвочко ж... - i враз з люттю божевiльною, розпучливою: -
Ци-ить!!! Та цить же, будь  ти  прокляте!!!  Цить!..  А  от  отак!..  -  i
заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихiдно. Дитина ячiла тонюнько, в
агонi?... От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:

   - I при?хали ми... Тиждень валялись пiд ожеледицею, пiд дощем i  снiгом
посеред Владивостока... Поки  нас  котрактували  -  добре  спiвали,  м'яко
стелили, щедро мастили, а  законтрактували  -  мов  загнуздали,  та  й  на
смiтник викинули... Худобу лiпше трактують... в душу! Вздовж  i  впоперек,
через цiлу "конституцiю"!
   В другiм кутку вагону дiвочий голос спiвав сам собi - чи то з досади, а
чи зi смутку:
   - Ой, де б я, де б я

   Iз досадоньки пiшла?

   Ой, де б я, де б я

   Цей деньочок провела?..

   Пiсня губилася в  хаосi  i  зринала  знову,  переплiтаючись  з  дитячим
ячiнням, з чи?мсь плачем та з чи?мсь буботiнням..
   - Ой, та й пiду я у вишневий садочок,
   Ой, та й зiрву я горiховий листочок...
   - ...I вирвали з коренем... - бубонить чийсь приглушений  голос  збоку,
злива? iшшком комусь сво? та?мнi жалi, що ?х можна звiряти лише в темрявi.
- Отак викинули всiх  на  снiг  -  з  манюнькими  дiтками...  Боже  мiй!..
"Куркуль", - кажуть... Мати на Печорi померла... А нас - п'ятьох  синiв  -
по свiтах позагеттю майнули... Трьох в "С?влаг" засадили... Ну, добре!!. -
рип-рип зубами...
   - ... Горiховий-ий ли-с-то-чо-ок... - тяг дiвочий голос.
   - ... В Донбасi працював, - розповiдав якийсь юнак зухвало,  весело:  -
Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош... Ха-ха! А ранiше! хе, пашпорт! Я  б  з
папшортом раднаркомом був би, та хiба ж таким! А так - нема ходу параходу!
В Архангельську був... На Камчатцi був... В Ташкент!  був...  I  всюди  те
саме - "справку од с?льсав?та" давай. Тю! Знайшли дурного!.. -  i  зiтхнув
скептично: - Велика земля, та тiсна, чорт би його взяв.
   - Що там у нас вдома робиться!?  -  журилась  якась  жiнка.  -  Як  там
нашi?..
   - А зна?ш, - гукнув хтось, мов до глухого:  -  Серьога  дiстав  вишака!
Конi подохли в колхозi так, кажуть: "шкiдник"!

   - Ба... - хтось сичить i труситься (видно, хворий) на горiшнiй  полицi:
- Як люди подохли в цiлiй окрузi, то шкiдника, не бiйсь, нiде не шукали!..
   - Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. - квилила мати.
   - ...Ой, та й спишу я всю досаду на листу, - журився дiвочий голос:
   - Ой, та й пошлю я

   в славний город Пол-та-ву...

   - Пошли, пошли, - насмiшкуватий парубоцький голос: -  Пошли,  дiвко,  i
прямо до голови горсовета. Хай сучий син  дочита?,  як  його  хрещеники  -
розкуркуленi, то так...
   Другий парубоцький понуро, наче про себе:
   - I напиши йому прив?т... в гроб!..  в  могилу!..  в  дошку  i  в  Но?в
ковчег!.. - заграв вiн енергiйну моряцьку молитву i  зашморгнув  моряцьким
вузлом. Сплюнув.
   Дiвчина притихла, а потiм насмiшкувато:
   - А ти, видать, з попiв. Чим вiн тобi так допiк?
   - "З попiв, з попiв", - передражнив понурий парубоцький голос i замовк.
Але не було в нiм злоби до дiвчини, лише була злоба взагалi.  Дiвчина  теж
замовкла. Довго мовчала в гомонi. А потiм знову  зринув  ??  голос,  як  з
каламутно? води, нiби вторячи дитячому ячiнню, але вжи тихше:
   - Ой, а хто буде той листок читати,
   Та той буде всю досадоньку знати...
   - Ну цить же, цить, - схиля?ться материн голос, як  материнка  в  полi,
горнеться до немовляти...

   Григорiй слухав весь той гамiр,  зцiпивши  зуби,  i  йому  наморочилась
голова. Те, що вiн почав був забувати - цiла ота трагедiя  його  народу  -
навалилась на нього всiм тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всi боки.
   Уся! Уся його Вiтчизна ось так  -  на  колесах  позагеттю,  розчавлена,
розшматована, знеосiблена, в коростi,  в  брудi...  розпачi!..  Голодна!..
безвихiдна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.
   А журливий голос, як материнка в полi пiд вiтром:
   - Ну ж, моя крихiтко... мо? сонечко... моя ластiвко... - гойда?ться  на
вiтрi, тремтить безнадiйно над дитячою агонi?ю.
   По?зд гримотiв, конвульсiйне здригаючись, в темрявi. Зупинявся i  довго
стояв на станцiях i роз'?здах.

   На якiй станцi? до вагона вдерлося дво? з лiхтариками.
   - НКВД!.. - прошелестiло вагоном.
   Там, де кондуктори i контролери не мали сили анi совiстi вдертися,  там
цi вдерлися i господарили, як вдома, шукаючи за  чимсь,  що  ?м  потрiбне.
Свiтили лiхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.
   Григорiй  чекав  спокiйно,  приготовившись  до  найгiршого.  Лише   тут
збагнув, який вiн дурень - вилiз в  свiт,  не  мавши  документiв.  Але  не
додумав цi?? думки до кiнця, як  йому  присвiтили  лiхтариком  в  обличчя.
Сперш Грицевi, потiм йому. Дивились мовчки,  водячи  свiтлом  згори  вниз.
Пильно дивились на розцяцькованi унти i дохи... I  полiзли  далi.  Либонь,
взяли ?х за двох "вiдповiдальних", екзотично вбраних представникiв влади з
мiсць, а то й з центру.
   Григорiй засмiявся про себе: "Раз!.." - цебто пронесло раз. Ясно,  таке
екзотичне  вбрання  виключа?  одразу  всякi   пiдозрiння.   Таке   вбрання
недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хiба
для дуже великих вiдповiдальних осiб та й то не для всiх, а лише для  тих,
що мають з тайгою до дiла, що командують там; або  представникам  влади  з
тих нетрiв - головам сiльрад та директорам золотих копалень.
   Пiнкертони з лiхтариками нiкого не зачепили в вагонi, лише свiтили всiм
мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, - шукали того,
кого ?м треба.
   Коли лiхтарики пiшли геть i щезли (десь полiзли через тамбур до другого
вагона, либонь), хтось молодий засмiявся в темнотi, пошепотiв  з  кимсь  i
сказав вголос, на весь вагон, зловiсно та злорадно:

   - Хай-но ми помiня?мось ролями... Так я от тебе знайду! I  в  пеклi!  В
самого диявола на печi не схова?шся - трам-тарарам! - i заспiвав  безжурно
по-одеському, на жидiвський манер, з вихилясами та з викликом:
   - Ой, Джан, - ой, Джанко?,

   Ой, Джанко? - папи мо?,

   Ой, Джанкой - i - Джан -

   Б i р о б i д ж я н!..

   Хтось засмiявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зiтхнув
   - Бiробiджан - сибiрська Палестина, а iшачить там - все наш брат... Ех,
ти-и!..
   По?зд котився в темрявi, мов пiд водою. Хтось тужив Хтось наспiвував:
   - Колима ти, Колима, -

   Новая планета:

   Дв?надцать м?сяцев зiма,

   Астальное - л?то...
   А дитина квилила, чiпляючись за життя. Як каганчик на вiтрi змагаючись,
- ось-ось погасне... Ось-ось...

   Хтось маячив увi снi. Хтось помирав вiд спраги...
   Велике переселення народiв! I таке враження, нiби всi це котиться  десь
у прiрву.
   На станцi? Красная Речка "експрес" зупинився, десi на  грець  його  зна
якiй лiнi?, серед моря товарових ваго нiв, освiтлених  вiдблисками  деяких
лiхтарикiв...
   Назустрiч пiдкотився iнший ешелон i став поруч.
   У Григорiя серце задрижало: крiзь загратованi вiконечка дивились  блiдi
обличчя, поприлипавши до грат... Етап !!!

   З другого боку "експресу" стояв такий же етап, лише в  другий  бiк.  На
гальмових площадках маячiли патрулi з тригранними багнетами.  Хтось  гукав
злiва через "експрес" до другого етапу:

   - Здорово земляки!... - i смiявся шибеничним смiхом. - Куди Бог несе?!.
   - В "Дальлаг", а вас?

   - В "С?влаг"!... Ха-ха-ха!

   Людп висовували руки  i  махали  один  одному  i  смiялись.  Що  ?м  ще
лишилось, як не смiятись?!?
   Хтось з'?хав з глузду в цiй кра?нi. Один етап iшов на схiд,  другий  на
захiд, а посерединi - ще один етап, тiльки без конвоя.

   - Глянь глянь... Нашi! - прошепотiв хтось гаряче в  вагонi  "експресу",
припадаючи до вiкна. - I по той бiк i по цей бiк!..
   - Ото тутешнi,  -  бурчав  той,  що  спiвав  "Джанкоя".  -  Скрипниковi
вчителi, та парт?йцi, та куркулi, - все наш брат, "враг  народа"!  Тi,  що
колись укра?нiзацiю тут робили, i iншi "враги".

   Люди в "експресi" повiдтуляли ганчiр'я в повидушуваних вiкнах i  ловили
слова, згуки, дивились на притисненi до грат обличчя.
   - Боже-Боже! - побивалась якась жiнка. - I що воно в свiтi  робиться?!.
I де те людське пристановище наше? Га?!

   А земляки махали один одному руками з загратованих вiконечок,  втискали
в грати бiлi, як смерть, обличчя i пряли очима... I  смiялись...  Смiялись
беззвучним мефiстофельським смiхом.

   Це тривало якусь коротку мить. I  щезло,  як  марево,  як  нiчне  хворе
маячiння. А здавалось, нiби це тривало вiчнiсть i трива? й досi.
   Вже ешелони розiйшлись, а той беззвучний мефiстофельський  смiх  стояв,
як привид у фантазi?  вимучено?,  невиспано?  людини,  як  мара  в  чорнiй
безоднi ночi.
   Хтось з'?хав з глузду в цiй кра?нi. З одного кiнця землi гнав  етапи  в
другий, а ?м назустрiч гнав такi ж етапи, I нема  ?м  кiнця-краю.  А  межи
ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичнiший
"експрес", нi, - ковчег горя проклять i слiз материнських.
   Змазчики перестукували букси, лаючись на чiм свiт на лютiм  морозi.  Чи
то вистукували колеса, ляскотiли буфери i чиргикали та скиглили гальма?..
   Вимученi люди вже спали, похилившись одне на одного. "Експрес"  стрясав
ними, обдавав ?х димом та смородом, ревiв до них iз скреготом, - та вже не
в силi був ?х розбудити.
   Лише ячiло мале ди?я. Ячiло тихенько, безпомiчно, безнадiйно вже...
   Та не спав ще Григорiй - думав свою понуру думу, притримуючи  на  плечi
Грицеву голову.
   Надворi помалу сiрiло.


   _ХАБАРОВСЬК_
   _Смiшнi й печальнi походеньки_
   Туман стояв од морозу. Туман дрiбнюсiньких блискучих  пилинок  iскрився
на вранiшньому сонцi.
   П'ятдесятиступневий  мороз  бiг  шпарко  по  пiшоходах,  по  нулицях  i
рипiв-дзвенiв,  заливався  на   всi   голоси,   квапився   десь,   бадьоро
пританцьовуючи.
   Мiсто, розташоване на сопках i в  долинах,  хукало,  тупотiло,  хлопало
рукавицями i волохатими од iнею вiями.

   Згромадженi на  горбах  будинки  середмiстя,  пiдносячись  з  лискучого
туману, як з моря, димили з усiх димарiв, хукали в небо.  Гейби  величезне
товпище пароплавiв - кораблiв фантастичного флоту - згромадились в порту i
розпалювали печi, готуючись до вимаршу в  невiдомi  рейси.  А  чи  згубили
маршрути, збились в туманi, i згромадившись на зрадливих рифах, алярмують,
i димлять, i хукають в небо. Нi, пливуть, пливуть!.. Похиленi стовпи  диму
злягли в один бiк - цiлий лiс рухливих димових стовпiв, - пливуть!..

   I так само димiли конi, люди, пси, випускаючи клубки бiло? пари, що тут
же на них осiдала iне?м. Димiло все. I рипiло, чиргикало, квапилось.
   Хабаровськ  -  столиця  цiлого  Далекосхiдного  краю,  цього  химерного
ельдорадо.
   Хлопцi вийшли на головну вулицю, що звалась  Карла  Маркса.  Пiшоходами
бiгли, поховавши носи в ковнiри й натискаючись одне на  одного,  аборигени
столицi - службовцi, робiтники, вiйськовi, - росiяни,  укра?нцi,  китайцi,
корейцi... Вiйськовi з течками i цивiльнi  з  вiйськовими  планшетками  та
шкiряними вiйськовими сумками через плече...
   Дуднiли авто, ляскаючи ланцюгами,  i  тут  же  ?хали  нарти,  запряженi
пiвнiчними оленями, - то десь при?хали гольди до столицi.  Рогатi  миршавi
оленi й гостровухi миршавi пси та екзотично вбранi низенькi гольдячки,  що
сидiли на нартах, привертали уваги хабаровцiв. Люди товпились, розглядаючи
диво. Бо не бачили. Бо, за статистикою  цi??  столицi,  в  нiй  дуже  мало
старожильцiв, а все - рухливе населення, постiйно змiнне.  Воно  руха?ться
так, як вода в Амурi: приплива? i одплива?, - не  затриму?ться.  При?здить
добровiльно  i  з   примусу   -   за   партiйними   та   профспiлчанськими
зобов'язаннями -  i,  не  витримавши  умов  суворого  краю,  утiка?  геть,
ризикуючи з усiх пiльг та вигод, передбачених КЗОТом. Поурядуе трохи, отак
хапне екзотики i втiка? назад, розповiдати там, вдома,  "у  самовара",  як
пiкантний додаток до тi? iдилi? всесоюзного мiщанства, - дива про химерний
край, про чудеса найчудеснiшi.

   Оленi апатично тягли нарти, а разом з ними i юрбу роззяв.
   У перехожих, що десь поспiшали, майже  в  кожного  течка  i  спецiально
приладованi бляшанi банячки на обiд.  Не  дарма  про  це  мiсто  загадують
загадку: "Три гори, три дiри i сто тисяч кастрюль та  портфелiв  -  що  то
буде? Хабаровськ!"
   Проте Григорi?вi це мiсто сподобалось, -  воно  дуже  нагадувало  Ки?в.
Скований кригою i вкритий криговими торосами, широченний Амур огинав  його
внизу попри гору. Вiд Амуру починалася широка головна  вулиця,  обставлена
модерними будинками.  Вона  була  коротка,  але  ?вропейська.  Замалим  не
Хрещатик. Деякi будинки були дуже гарнi, п'яти-шестиповерховi  i  модерно?
архiтектури. Низка будiвель саме будувалась - стояли високi риштовання, що
ось-ось розпадуться, розлущаться,  i  з  них,  як  з  горiха,  вилупляться
iмпозантнi споруди. Вже з самих риштовань пробивався  претензiйний  розмах
будiвничого, що замiрився на високу скалу.

   В мiстi була, либонь, житлова  криза,  -  на  ру?нах  колишньо?  церкви
стояли величезнi брезентовi намети, мов колосальнi киргизькi юрти,  i  там
жили якiсь люди; це там, зразу бiля Амуру, i це на 50-ступневому морозi...
   Хлопцi  оглядали  розкiшнi  вiтрини  гастроному   з   усiма   шедеврами
всесоюзного   Нархарчопрому:   вином,   консервами,   шинкою,   ковбасами,
шоколадою, цукерками в станiолi i без станiолю. Оглядали вiтрини  крамницi
"Динамо" - спортивного товариства - з усiм причандаллям для фiзкультури  i
спорту та для полювання, - прекраснi  ноиенькi  дубельтiвки,  гiльзи  всiх
калiбрiв, набiйницькi, бiноклi i всяке начиння мисливське -  вiд  баркла?в
до обжимок включно. Все для полювання! Так нiби тут мали екiпiруватися всi
отi аматори екзотики - новiтнi Пржевальськi та Мiклухи-Макла?  в  дешевому
масовому виданнi, як ширпотреб.

   В крамницi "Госспiрту" був викладений з пляшок портрет Ленiна  в  однiм
вiкнi, а в другiм - Карла Маркса. Григорiй засмiявся:
   - I досi не знав, що то були такi пияки! Во?стину буйний  ?  i  творчий
той генiй будiвничих соцiалiзму,  i  не  зна?  меж,  i  нi  перед  чим  не
зупинясться!
   Так вони знiчев'я оглядали мiсто, шукаючи те, що ?м треба. Найперше  ?м
потрiбен був пункт "Дальзаготхутро". Але вони не  квапились,  бо  було  ще
рано. Йшли собi i роздивлялись... А юрба оглядала ?х.
   Вiдколи  вони  з'явилися  на  центральнiй  вулицi,  екзотичнi  оленi  з
гольдячками потерпiли поразку, зблiдли, - ?х  побили  два  тури,  що  ачей
прийшли десь з того голубого Хехциру, що височiв так романтично на  обрiю,
що про нього розповiдають легенди в  Хабаровську  i  що  на  нiм  нiхто  з
хабаровцiв так i не бував. Особливо  вертiли  головами  дiвчата  i  старшi
панни. Деякi навiть зачiпали ?х, iдучи  назустрiч  а  чи  минаючi?,  -  та
скалила око, а iнша говорила зумисне голосно подрузi якiсь дурницi на ?хню
адресу i смiялась.
   Розчервонiлi на  морозi  дiвочi  обличчя  пашiли  вогнем,  молодiстю  i
безжурною смiливiстю. I взагалi... Чуднi цi  хабаровцi,  -  так  нiби  всi
знайомi межи собою, всi запанiбрата.

   Якесь дiвчисько - течка, книжки пiд пахвою - зупинилося  проти  хлопцiв
i, витрiщивши очi ?й пританцьовуючи, безцеремонне оглядало  ?х  з  нiг  до
голови, а тодi:
   - Хлопцi! Скажiть менi на милiсть, де ви купили i де  б  я  могла  собi
купити отакi от штуки? - тицьнула туфелькою в галошi в Григорi?ву волохату
ведмежу лапу - в розцяцькований унт. - Бо хай йому чорт,  цьому  морозовi.
От у нас, в Одесi!!.
   Григорiй запропонував сво?, сам почуваючи, що нiби  вiн  десь  знайомий
уже з цi?ю "от у нас, в Одесi!", нiби це вони при?хали сюди разом, чи що.
   А  та,  "в  Одесi",  була   веселою,   балакучою   дiвчиною.   Вона   -
"хетагуровка", ентузiастка,  що  загналась  в  однiх  панчiшках  просто  з
благословенно?  сонячно?  Одеси  в  цей  благословенний,  розпропагований,
опоетизований ДВК.
   Унтiв хлопцiв не могли продати, лише Гриць домовився з дiвчиною, що вiн
конче продасть ?й, але вдома,  i  спецiально  дiвочi,  чудеснi  унти,  хай
лишень при?де... I розповiв ?й кудою йти i як повертати... Дiвчина  радiла
i обiцяла зайти: "Неодмiнно, неодмiнно! Бо  ?й  так  треба  отаке-е..."  А
Григорiй смiявся.
   Дiвчина, що була почала з ними розмову  росiйською  мовою  та  й  зразу
перейшла на укра?нську, як тiльки почула Грицеву мову, що, до речi, не мiг
втнути росiйською нi слова правильно, тiшилась: "Земляки!..  Боже  мiй!.."
Отож вони як земляки з Грицем щиро домовились, i дiвчина обiцяла неодмiнно
зайти. Аж Григорiй з жалем мусив висвiтлити справу, як воно сто?ть з  тi?ю
географi?ю Дiвчина зайшла реготом i турнула Гриця в груди:
   - Чортiв ведмiдь!..

   - Правильно... Чого це всi дiвчата звуть нас  ведмедями?  -  здивувався
Гриць до Григорiя. - Цебто Наталка, i Марiйка, i ось це...
   - Тобто яке "це"? Гриць подивився на дiвчину, що стрибала, як  горобець
на прутику, i засмiявся.

   А те "це" виявилось iнженером-хiмiком. При?хало сюди  щось  велетенське
будувати. Тим часом сердито пританцьовувало на морозi i  сяяло  молодiстю,
здоров'ям, невичерпаною енергi?ю з рожевого обличчя i великих карих очей.
   - ...Тут нас  повен  Хабаровськ  отаких  -  тобто  при?жджих.  Тут  всi
при?жджi, - "двадцятип'ятитисячники", "хетагуровки", Червона Армiя, що тут
зветься ОКДВА, вiдрядженi, контрактованi, iнженери i так службовцi...  Всi
отак мерзнемо, i всi  нiби  земляки  чи  знайомi.  Смiшний  народ!  Смiшне
мiсто!.. Смiшний цей край ДВК!..
   Дiйсно смiшний, аж плакать хочеться!

   Унтiв так i не продали (хоч дуже шкодували, що справдi не мали з  собою
в запасi. "I що б було взяти якi-небудь дiвчачi на всяк випадок!.."),  але
дiвчина стала ?м в пригодi, - розказала, як ?м iти i кудою повертати,  щоб
знайти те, що ?м потрiбно. Ще й провела трохи, показуючи дорогу.
   На розi Карла Маркса i Плюснiнки вони розсталися. Дiвчина  ще  стрибала
на розi i показувала рукою, кричала щось, - корегувала ?хнiй маршрут.
   Григорiй, озирнувшись, помахав рукою i пригадав оте:
   "Запорожець, матiнко, запорожець,
   Вивiв мене босую на морозець!.."
   Далебi! Та ще на  такий  морозець!  Смiючись,  плюнув  високо  вгору  i
спостерiгав, поки долетiло додолу - готова крижинка. I в  той  же  час  не
було так холодно, як хтось собi дума?. То ? дивна рiч. В iнших  краях  при
багато меншому морозi, але при великiй вогкостi  повiтря  людина  вiдчува?
холод значно прикрiше. А тут -  тихе  i  сухе,  висушене  морозом  повiтря
потребувало лише руху, побiльше руху - i все  в  порядку.  Але...  Власне,
рiзнi люди мають рiзнi погляди на холод, рiзне до  нього  ставлення.  Одне
дiло - тайожники, а друге - городяни. Мисливець здiбний ходити  при  такiм
морозi цiлий день  по  сопках  та  по  заснiжених  долинах  в  однiй  лише
легенькiй ватянiй фуфайцi i не тiльки не мерзнути, а вiдчувати себе, як  у
лазнi, сходячи потом, i тiльки пропотiла  фуфайка  зовнi  бiлi?,  беручись
iне?м. Гiрша справа з городянами, бо то все народ  незвичний,  на?жджий  з
iнших кра?в. Але пристосову?ться.

   Зумисне звертав увагу на жiночi ноги, i не тому, що така  вже  хлоп'яча
вдача, а з цiкавостi, як  то  жiнки  тут  дають  собi  раду  з  тим  сво?м
знаряддям зваблювання мужських сердець.  Гай-гай!  Яка  страшна  трагедiя!
Елегантнi панi i ще елегантнiшi дiвчата ходили  в  грубезних  валянках,  в
ганчiр'яних потворних бурках, що виглядали на  ногах,  як  балони,  набитi
клоччям i повикривлюванi в  рiзнi  боки,  в  саморобних  ватяних  чоботах,
взутих в мужеськi калошi... Трагедiя!  I  лише  зрiдка  траплялися  чи  то
змушенi лихою годиною, а чи опанованi "безумством  хоробрих"  дiвчата,  що
демонстрували свiй протест проти узурпацi?, лишаючись вiрнi собi до кiнця,
- вони мелькали серед усього  того  несмаку  в  елегантних  фiльдеперсових
панчiшках та в фетрових ботах. Лише бiгали прудко, так, нiби за  ними  хто
женеться, i мерщiй ховалися по будинках та по установах. Бо мороз хапа? за
литки, як скажений пес, нiби вiн  поставлений  на  сторожi  старосвiтсько?
етики.  То  ?  дiйсно  соцзмагання  жiночо?  революцiйностi  з  реакцiйною
стихi?ю!
   В "Дальзаготхутрi"  хлопцi  здали  свою  хутрину,  поновили  контракти,
дiстали до лиха грошей. Гриць ще мусив пiдписати якесь з кимсь "змагання".
Вiн це зробив, поставивши хрестика, так аби не докучали, бо "хто ж з ними,
Сiрками, взагалi може й смi? змагатися? Смiшно!.."

   Потiм вони пiшли виконувати головне завдання, - пiшли  шукати  Державну
iнспекцiю в справах мисливства, а  в  нiй:  самого  головного  -  старшого
охотiнспектора на цiлий край - Васю Потаюка, доброго приятеля Сiркового.
   Цей Вася Потаюк часто гостив у Сiркiв -  при?здив  на  пантовку  та  на
рiзнi "дослiди"; а коли вони бували i мiстi, - то  гостили  в  нього.  Вiн
завжди лагодив ?м всi формальностi в таких делiкатних справах, як  дозволи
на пантовку, на ловлю ?нотiв, на рiзну зброю тощо.  Зараз  ?м  ходило  про
дозвiл на зброю, а саме на трилiнiйну гвинтiвку..
   Iнспекцiя мiстилася в  центрi  мiста,  в  будинку  "ДеВеБанку",  як  ?х
поiнформовано. Перейшла iз старого мiсця, де ?? марно шукав Гриць, в нове.
То мав бути "хмародряп", найвищий i  найлiпший  будинок  на  головнiй,  iз
спецiальним написом на фасадi. За цi?ю  прикметою  хлопцi  його  швидко  й
вiдшукали.
   В центрi мiста, поруч з модерним будинком крайвиконкому,  що  стояв  на
одному розi бiчно? вулицi, на другiм розi стояв цей "хмародряп",  гордiсть
Хабаровська, - шестиповерховий, сiрий  будинок  американського  стилю,  на
лобовiй стiнi - великi бетоновi рель?фнi лiтери "ДеВеБанк".
   Тут i мiстилася iнспекцiя.

   Потаюк  -  низенький  енергiйний  хлопець,  дуже  гостроносий  i   дуже
закоханий в шапочку-кубаночку, в якiй так i сидiв за бюрком пiд величезною
мапою, обтиканою  фiгурками  рiзних  звiрят  i  птахiв,  -  щиро  привiтав
хлопцiв. Але щось був дуже чимсь зiритований i насуплений.
   Розпитував про старого, про пантовку, про бiдкування, про всякi тайговi
справи, що завжди так цiкавили цього енергiйного охотiнспектора i бiолога,
а тим часом думав про щось iнше. В серединi розмови враз нахилився  i,  нi
сiло нi впало, не в силi тримати те, що його гнiтило,  тихим,  розгубленим
голосом поiнформував:
   - Все  начальство  виарештували...  -  i  назвав  iмена  уповноваженого
Наркомату зовнiшньо? торгiвлi, якому пiдлягала  i  ця  iнспекцiя  разом  з
цiлою  мисливською  галуззю,  iмена  дирекцi?  "Дальзаготхутра"  i  навiть
голiвки крайвиконкому та крайкому ВКП(б). -  Та  й  взагалi...  -  i  Вася
Потаюк махнув рукою якось безнадiйно.
   Хлопцi не знали, що на цiм свiтi  зайшла  епiдемiя  арештiв.  I  то  не
тiльки тут - в цiм кра?, - а й по цiлiй "шостiй частинi свiту". Та  те  ?х
зрештою i не цiкавило. Лише було шкода цього, видно, славного, хлопця.
   Поспiвчувавши красномовною мовчанкою, вони йому  виклали  свою  справу.
Квапились полагодити та й iти геть.

   - Гаразд, - згодився Потаюк, вислухавши. - Тiльки ж... Бач, яка справа.
Тепер новi порядки, все треба через НКВД. Хвилинку...
   Зняв рурку з настiльного апарата i, викликавши "комутатор НКВД", назвав
номер. З кимсь привiтався... З кимсь говорив, викладаючи суть справи:
   -  ...Знаменитий  мисливець  такий-то  ("Зна?ш?  От  i  добре!"),   ма?
зобов'язання на  експортну  сировину  таке-то,  мусить  мати  конче  зброю
таку-то, а згiдно з зарядженням таким-то i таким, мусить  мати  дозвiл  на
купiвлю збро? i на користання, а через це просить...
   В рурцi клекотiло i клацало. Потаюк слухав i дедалi все бiльше супився.
   - Гаразд! - нарештi повiсив рурку злiсно i,  збiгвши  кубанку  на  очi,
став бiля вiкна, дивлячись на фантастичнi вiзерунки, розписанi морозом  на
шибках. - Ось... Велять з'явитися самим... Iдiть, Грицю...  Я  вам  напишу
заяву, а ви подасте i чекатимете вiдповiдi. Тiльки не кажiть, що ви  зброю
ма?те, а що збира?тесь придбати, ясно?  Скажете,  пiд  договiр  обiця?  ДК
ОКДВА, вепрiв стрiляти... Зда?ться, старий ма? такий договiр. Так? Я знаю.
Отже - потрiбен дозвiл на купiвлю та на  користання.  Як  питатимуть,  чим
полю?те, називайте лише ту зброю, що на не? ? дозволи.  Ясно?  Дивись  же,
Грицю!
   Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.

   - Ось це вiддасте там. Кiмната 133, другий поверх. Йти отак i отак.  Та
дивись там... (пауза). Потiм зайдете до мене. А нi  -  перекажеш  батьковi
привiт i... хай пильну?ться. Ех... - потер брови мiцно, - дурний час! Чорт
зна?,  що  твориться.  Ви  там  позвикали,  як  царi-господарi...   Привiт
Наталi?-каналi?. Скажеш, при?ду свататись...

   Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорi?вi у вiчi.  Григорiй
витримав погляд i посмiхнувся. Потаюк теж посмiхнувся.
   "Прекрасний хлопець! - майнула Григорi?вi думка. - Боже!  Теж  мечеться
людина..." - але не пустив i пари з уст. А Потаюк потер чоло,  щось  хотiв
спитати, та й махнув рукою:

   - Ну то й паняйте...

   Хлопцi пiшли. Пiшли до НКВД.

   Григорiй: ступав поруч з Грицем, рiшений на зухвалий вибрик - на дерзку
вiзиту. Так. А що ж! Якийсь  чортик  пiдштрикував:  "Ану  ж!  Та  що  там!
Подума?ш... Чхать!!."
   НКВД мiстилося у величезному новозбудованому  будинку  на  розi  вулицi
Калiнiна. Вiн огинав той рiг пiвколом i височiв шiстьма поверхами,  ще  не
облицьований, червоний, але вже урядуючий.

   Бiля входу, пiдпертого могутнiми колонами, стояли вартовi, як iдоли,  -
в довгих шинелях, а  назверх  кожухи,  тримаючи  гвинтiвки  з  примкнутими
багнетами навскоси, - зовсiм так, як  на  малюнках,  що  мали  iлюструвати
могутнiсть першо? в свiтi кра?ни диктатури пролетарiату.
   Григорiй пiднявся з  Грицем  сходами  до  вестибюлю.  Iшов  урочисто  i
воднораз зневажливо, замiтаючи слiд дохою, як катерининська дама шлейфом.
   Так  пройшли  повз  вартових,  що  стояли  закам'янiлi,   як   втiлення
могутностi, та?мничостi i караючо?  невблаганности  т.  зв.  "революцiйно?
законностi".
   У вестибюлi Гриць зупинився, взяв Григорiя  за  петельки  i  притяг  до
себе. Цей тайожник, цей примiтивний i простолiнiйний хлопчина був  чуткий,
як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий  горал.  Подивився  мерехтливими
очима у саму душу i - вiдштовхнув: "Iди геть! Чекай на вулицi".
   "Чортiв Гриць!.." - Григорiй не був анi слабовольний, анi забобонний, -
вiн не вiрив нi в чорта, нi в диявола. Але,  вирiсши  серед  природи,  вiн
вiрив у iнту?цiю, у незбагненне вiдчуття, у вовчий iнстинкт.
   Постояв хвилинку. Подивився,  як  Гриць  пiдiймався  сходами  вгору,  i
перемагаючи  хворобливо-упертий  потяг  пiти  iслiдом,  пiти   побавитись,
пiдкорився отому товариському, лагiдному, але категоричному: "Iди геть!"
   Помалу повернув i вийшов. Пройшов сходами, замiтаючи дохою слiд,  минув
вартових i вийшов на вулицю.

   Минуло з пiвгодини... Минула година... Опанував неспокiй. Вiн  крутився
на розi i зрозумiв, як то недоречно, i що це може скiнчитись дуже  зле,  -
крутитись на розi насупроти НКВД. Ну, зна?те! Лiпше було йти  нагору.  Вiн
поверта?ться iде до схiдцiв i почина? пiдiйматися...

   Але тут вийшов Гриць. Чiпляючи за плече рюкзак, пiдморгнув: "Пiшли!"  -
i попростував собi, нiби й незнайомий.

   "Чортiв Гриць! Хто б подумав, що  в  такiм  на?внiм,  дикiм  хлопчиську
стiльки змислу i такту? Мисливець! Справжнiй мисливець!"
   А Гриць справдi почувався, як мисливець, нашорошений близькiстю  хижого
звiра -  ходив  по  гранi  мiж  звичайним  i  небезпечним,  ходив,  як  на
ризикованiм полюваннi, обачливо, хитро... Тигролов!

   Хитро заскаливши око i посмiхаючись, пройшов мимо, лише кинув на  ходу:
"Iди збоку. За мною".
   Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потiм налiво. I  завернули
в охотiнспекцiю.
   Тут Гриць поклав заяву на стiл i вiдсапнувся:
   - Ху-у!.. Вiдмовили. От.

   - Таж... - навiть не здивувався Потаюк. - Ну, i?
   - I вiдмовили. Кажуть: "Не треба! Навiщо?! Полюйте так..."
   Потаюк помовчав, поводив  нахмуреними  бровами  з-пiд  кубанки  i  враз
засмiявся iронiчно. А далi зайшовся смiхом весело, та:
   - Слухай, Грицю... А це хто з тобою?

   - Та це ж свояк один тут! Привiз я йому доху й унти. Свiй!
   - Добре, - i одверю посмiхнувся до Григорiя. - Так не дають, кажеш?
   - А не дають.
   - Кажуть, не треба? - заскалив око.

   - Авжеж...
   - Ну i чорт з ними, з дураками! Подума?ш! Не менi вас з батьком  учити.
Ясно?.. Привiт всiм. Приготуйтесь добре до пантовки  в  цiм  лiтi,  при?ду
комарi годувати.
   Все.
   Всi справи вирiшено.

   Попрощавшись i подякувавши за приязнь та перепросивши за клопiт, хлопцi
пiшли.
   Ось так вони покiнчили  всi  справи  i  тiльки  тепер  згадали,  що  ?м
хочеться ?сти. Де б його пообiдати? Мають вони повну торбу грошей, маючи i
харчi в рюкзаку, але хочеться чогось гарячого. Хотiлося по?сти якось  так,
особливо смачно i особливо гарно, - не звичайно по?сти,  а  по-столичному,
по-культурному. Хiба ж марно вони так здалека мандрували сюди?!
   - Знаю! - враз згадав Гриць. - Ходiм до японцiв!
   О!
   Дорогою Гриць розповiдав сво? пригоди в НКВД.
   I вони пiшли до японцiв. Десь на передмiстя.
   - Там, брат, такого начальства! Аж страшно. Я прийшов до одного,  а  ?х
понасходилось там чоловiка з десять - почули, що з тайги, що  "Сiрченко  -
знаменитий охотник", син "ще знаменитiшого Сiрка". Чортовi сини!  Звiдкiля
вони все знають? Бач, у  газетах,  пак,  писалося  багато!  Та  й  у  кiнi
показували. Це вони один  одному:  "А  читав  те?  А  чув  оте?!  А  бачив
картину-журнал оту?! -
   I до мене: "Чи то все правда?"

   Я удаю на цвiту прибитого i: "Еге... Так... Не знаю"... А  вони:  "Бач,
дикий зовсiм. Дiйсно - нi тобi культури, нi тобi газет, нi театрiв. Що  ви
там робите святами та вечорами? Мабуть, пиячите?!"

   - Так...
   - А скажи, чи не заходив хто до вас?
   - Нi...
   - А подумай, згадай.

   - Ага, заходив...

   - Хто? - i аж поприсiдали, хто на столi, хто на стiльцях.
   - Мiлiцiонер iз "Союззолота", торiк...
   - Нi, а тепер? Цього лiта, або восени, або оце взимку? Подумай.
   Я подумав: "Бурундуки ви дурнi, смугастi задерихвости".
   - Нi, не було нiкого.

   - Малад?ц!
   - Авжеж... Так дуже просимо про дозвiл...
   - А в лiсi кого стрiчали, на промислi?
   - Та, крiм звiра, нiкого...

   Iдоловi душi! Що ?х так цiкавить?

   Ось так вони гомонiли зi мною з годину. Iнтересно. Та все навчали:
   - Як десь когось стрiнеш - розпитуй, хто вiн i що вiн, i пам'ятай. А як
пiдозрiлий - повiдомляй начальство.

   "Яке?" - хотiв я в них спитати, але не спитав, лише притакнув.
   - Ну, от i малад?ц! Ти куриш?

   - Нi...
   - А горiлку п'?ш?

   - П'ю...
   Почастували мене горiлкою - якийсь квасок бабський, та все навчали бути
пильним, уважним, плели про "гражданський обов'язок" та  про  нагороди  за
щиру працю.
   А заяву так i повернули назад: "Не можна!..". Чортовi вiслюки! I хто  б
це ?х справдi всерйоз просив про дозвiл! Та ми вiк прожили  тут  -  в  них
дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазя?...
   Розмовляючи, Гриць розмахував руками та пiдвищував голос, забуваючи, що
вiн не в лiсi. Аж Григорiй мусив його отямлювати, те ще й брати пiд  руку,
- Гриць-бо не вмiв  ходити  по  пiшоходах  i  не  визнавав  нiяких  правил
вуличного руху, - пер через вулицю наскiс i, якби не Григорiй, мусив би не
раз за те поплатитися десь пiд колесами тягарiвок, що снували вулицями, як
навiженi, ляскаючи ланцюгами.
   Так вони добрались до японцiв - цебто до японсько? ресторацi?, аж  геть
на передмiстi, що звалось У к р а ? н с ь к о ю С л о б о д к о ю.
   Та Укра?нська Слободка iснувала тут з давен-давен,  вiдколи  iсну?  сам
Хабаровськ. Цiла ця iсторична Слободка i iсторична ?? назва  вiдповiдають,
як  нацiональному  складовi  тих   пiонерiв,   ??   засновникiв,   так   i
нацiональному  обличчю  ??  основних  мешканцiв.  Весь  час  тут   мешкали
(спочатку виключно, а потiм переважно) укра?нцi.
   З того краю, що ближче до центру мiста, стояла  пошукувана  ресторацiя.
Хлопцi вломилися в не? опанованi вовчим голодом i окриленi  надi?ю  всмак,
та ще й екзотичними забаганками на?стися. Навiть той примiтив,  що  вдарив
?м у очi зразу при вступi, не збавив настрою. Ресторацiя  виглядала  надто
вбого й примiтивно, -  нiби  десь  в  хатi  у  найбiднiшого  старовiра!  -
Дерев'янi, немазанi  i  небiленi  стiни  випиналися  ребрами  колод,  межи
колодами натикано моху та клоччя.  Простi  лави  попiд  стiнами  i  простi
дерев'янi суцiльнi столи, нiчим не покритi i такi, як в касарнi.
   Бiля дверей в другу кiмнату  -  японець.  Тiльки  й  екзотики,  що  цей
косоокий японець у бiлiм халатi.

   Напiтнiлi шиби сльозилися буйно, аж клапотiло з лонок.
   Хлопцi замовили в японця все, що ? в нього лiпшого.
   По якiмсь часi  вбiгло  китайча  i  поставило  перед  ними  двi  великi
череп'янi миски. В них, нiби повiсма бiлих  ниток,  лежали  густо  змотанi
тоненькi бiлi макарони суцiльним суво?м, залитi юшкою. До тi? страви ?м не
дано нi ложок, нi виделець, анi ножiв. Лише двi тонюньких довгих палички.
   Хлопцi вертiли палички, дивились один на одного i в миски i не знали, з
чого початi? та й як до дiла приступити.  Григорiй  попробував  був  узяти
тими паличками той бiлий моток, але вiн вислизнув i плюхнув назад у  юшку.
Знову - iзнову те саме. Гриць вирiшив, що вiн ма?  бiльше  сприту,  але...
результати вийшли однаковi.
   - От чорт! Та ми ж тут були, i такого нам не давали...  -  бубонiв  вiн
безпорадно.
   Мавши скажений голод, хлопцi сидiли в розпачi,  дивлючись  на  тi  бiлi
суво? i не знаючи, як з ними повестися. Ану ж той  япошка  буде  смiятися,
вражий син, скаже: "От дикуни!.."

   Тим часом зайшло дво? китайцiв i сiли бiля  другого  столу,  насупроти.
Щось поджеркотiли мiж собою, а тодi з японцем. I от так само подано  таких
конопель в юшцi (далебi японець iншо? страви й не мав). Хлопцi нишком, але
пильно дивились, що з того буде, тим часом розмовляючи собi.
   Китайцi повелися дуже просто i дуже швидко:  надлившись  над  мискою  i
орудуючи паличками одною рукою, мов би удовженими пальцями, взяли ними  за
один край той бiлий моток i, пiднiсши його  трiшки  до  уст,  одним  духом
втягли всю ту мороку в себе. Тiльки  кавкнуло.  Так  собi  глитнули,  нiби
чапля жабу.  А  тодi  швидко-швидко  вертячи  паличками,  зробили  з  юшки
водограй i втягували його в себе... Все.  Решту  висьорбнули,  перехиливши
миски.
   Пiдбадьоренi прикладом, хлопцi зробили з  макаронами  те  саме.  Вийшло
несподiвано просто i швидко. Але з водогра?м ?м не велося.
   - Е-е, Грицю! То ж треба тисячолiтньо? культури до цього водограю! Ба!
   Нарештi, спотiвши, хлопцi покидали палички  i  випили  юшку  навхильки.
Китайча подало зелений чай у манюньких порцелянових горнятках, без цукру i
безкоштовно. Але хлопцi не стали пить його. Розквитались i вийшли.
   Це коштувало всього лише... по п'ятдесят карбованцiв!
   - Теля!.. Теля можна купить!! - реготався Гриць, аж присiдав на вулицi
   Григорi?вi теж було весело з тако? пригоди.  Екзотика!  А  за  екзотику
платять! Тi палички щось коштують!

   Цю ресторацiю Григорiй охрестив "Таверна Дохло? Кiшки".
   Одначе голод - ? голод.  Та  ще  тайговий,  вовчий.  Проблема  на?стися
лишилася нерозв'язаною.

   Хлопцi заходили ще до якогось буфету, - теж таверна. Там було повно, як
у вулику. Але людей,  а  не  ?жi.  З  ?жi  був  якийсь  вiнегрет,  горiлка
"Анiсовка" та слизявi цукерки. Хлопцi взяли вiнегрету, по чарцi анiсовки й
по порцi? цукерок. Завiдуючий буфетом  -  либонь,  запопадливий  збiгця  з
Бiробiджану - сам подавав великим панам.

   Хлопцi випили анiсовку, понюхали прокислий вiнегрет i покидали геть пiд
столи  слизявi,  нiби  помащенi  соплями  цукерки.   Бр-р-р-р!   Заплатили
втридорога й розлюченi вийшли на мороз.
   Григорiй подивився на вивiску, насунув папаху на носа й  довго  не  мiг
пiдiбрати вiдповiдно? назви.  Врештi  назвав  цю  таверну  "Таверна  iменi
ЛАВРЕНТI?ВА". Гриць поцiкавився чому так,  i  що  то  за  Лаврентi?в,  але
Григорiй не схотiв поясняти. Пiди поясни цьому вiрнопiдданому, що не зна?,
хто в нього король, - та хiба вiн  збагне,  цей  Гриць!  I  нащо  йому  те
потрiбне. Хай собi Лаврентi?в  керу?  крайкомом  ВКП(б),  -  цей  новiтнiй
Муравйов-Амурський, - яке до того дiло Грицевi. Гриць ? пан й бог  нетрiв,
а Лаврентi?в... затичка. Гриць його не знав, не зна? й не потребу? знати.

   В  розпачi  хлопцi  зайшли  до  голярнi  й  поголилися,  напудрувалися,
посмiялися, дивлячись на себе в люстро -  "ясно,  чого  тi  дiвчиська  очi
луплять!.."
   Потiм пiшли i натрапили на гастроном, який вже були бачили вранцi,  але
забули. А в нiм - на казковi речi:  на  багатющi  поклади  вина,  горiлки,
кав'яру й шинки, шоколади, цукерок й... Боже мiй! - Хлопцi набили тим усiм
повен рюкзак. Один i другий, той, що був у запасi, десь на сподi першого.
   Так нав'ючились, як верблюди, i вийшли на вулицю. На вулицi завечорiло.
Туман стояв од морозу, а в туманi зацвiли лiхтарi,  як  кульбаби,  оточенi
морозяними нiмбами. В туманi хтось кудись бiг, квапився, -  снiг  верещав,
скреготiв пiд ногами... Тепер йде про те, де б ?м прилаштуватися,  щоб  до
тих накуплених розкошiв причаститися.

   В голову  вдарила  випита  анiсовка,  було  так  безтурботно  й  легко.
Насупроти - через вулицю - щось грало, бряжчало,  ухало...  Насупроти  був
ресторан, сяяв освiтленими вiкнами, гудiв, як гнiздо шершнiв.
   - Ходiм!!! - скомандував Гриць, збивши папаху набiк.
   На вечоровiй вулицi було  сизо  й  непривiтно,  а  там  тепло,  ясно  i
затишно. Гулять так гулять! Хлопцi пошелепкались до ресторану.
   При входi стояв  -  генерал  не  генерал  -  розцяцькований  начальник.
Оглянув хлопцiв i запопадливо розчинив  перед  ними  дверi.  Хлопцi  ледве
пролiзли в них, як ведмедi, чiпляючись дохами та рюкзаками за одвiрки.
   А за дверима ще бiльший начальник! З золотими лампасами й  позументами,
з золотими гудзиками, а борода, як у Скобелева. I де та борода зберiгалася
двадцять рокiв!? Забрав у хлопцiв торби.

   - А тут пиво ??

   "Генерал" подивився на хлопцiв, пустив усмiшку в бороду й  вiдповiв  ?м
?хньою власною мовою:

   - ?, ?, хлопцi! I пиво, й горiлка, й баби... Давайте вашi ризи. Господи
прости, оце кожухи!!!
   Почепив "ризи" на гак i видав хлопцям нумерки. Ще й показав рукою, куди
йти.
   Не генерал, а, можна сказати, дiд мороз в генеральськiм мундирi.
   - Звiдки, дiду? - не втерпiв Григорiй, причiсуючись. Дiд хитро заскалив
око й нiчого не сказав, - широко вiдкрив перед хлопцями  дверi.  I  хлопцi
ввiйшли. Нi, впливли...

   Все, що було в ресторанi  -  танцювало,  пило,  курило,  грало,  -  все
обернулося.  Веремiя  фокстроту  на  хвильку  припинилася.  На  цьому  тлi
станцьованих, засмоктаних, блiдих облич i постатей два гостi виглядали, як
люди  з  iншо?  планети,  з  якогось  iншого,  геро?чного,  а  не   такого
задимленого, смердючого свiту. Так, нiби зiйшли з екрана персонажi якогось
цiкавого геро?чного фiльму. Два пiрати чи два ковбо?. А чи  посланцi  досi
незнаного царя тих, оспiваних, але так i  невiдомих  уссурiйських  нетрiв.
Найбiльше привертали увагу (попри все  екзотичне  вбрання)  обличчя,  нiби
викутi з червоно? бронзи, а потiм в них вставлено очi,  що  вражали  сво?м
блиском i зосередженою силою.
   Гриць ступав так, як по кедрачу, не  звертаючи  нi  на  кого  уваги,  -
дивився примруженим оком понад головами - шукав, де побiгло...

   Диригент  енергiйно  замахав  паличкою,  фагот  загавкав,  мовби   пес,
назустрiч, все пожвавiшало,  але  нiхто  не  танцював,  -  нiби  на  честь
новоприбулих. Дами змiряли очима сво?х партнерiв i одвели ?х  швиденько  -
зрiвняли... Хтось з мужчин, пiд'юджуваний iнстинктом самця, сказав  якийсь
плаский  дотеп,  хтось  засмiявся...  А  хлопцi  дiйшли  до  середини,  не
звертаючи нi на кого уваги, так, нiби вони в лiсi,  зупинились,  вибираючи
мiсце для табору. Навiть не бачили, як котрась  з  тих  голоспинних  бабiв
стрiляла до них  очима,  смiючись  дзвiнко.  Ба,  так,  як  у  скелю.  "У,
ведмедi!"

   Аж тодi Гриць зареагував, простуючи за Григорi?м до вибраного мiсця:
   - Чув?.. То либонь про тебе... I чого  це  нас  усi  дiвчата  називають
ведмедями?
   Вони вибрали собi  порожнiй  столик  бiля  вiкна  й  зручно  розсiлися.
Пiдлетiв гарсон. Джаз-оркестра заторохкотiла, завихляла танго...
   Григорiй поклав поданий прейскурант догори ногами:
   - Вина карафку!.. Горiлку двiчi!.. Кав'яр двiчi... Оселедець  з  оцетом
двiчi. Бiфштекс двiчi. Капусту з цибулею двiчi.  Я?чню  по  п'ять  я?ць  з
салом двiчi!.. - не спитав, скомандував.

   Гарсон вилупив очi:

   - Все подавати зразу?

   - Будь ласка, все зразу!

   - ?сть!.. - подався, й вже чути десь за буфетом  його  веселий,  бойкий
голос:  "Вина  карафку...  горiлку  двiчi...  бiфштекс  двiчi...  двiчi...
двiчi..." !

   Сперш гарсон примчав  вино  й  горiлку.  Але  хлопцi  не  доторкнулися,
слухаючи, як у них всерединi грали гобо?  й  нiби  вовки  дерли  пазурами,
нетерпляче ковтали слину. Гриць блукав очима по  залi,  що  закрутилася  у
веремi? танго, на дiвчат з голими лiктями  й  спинами  й  не  реагував,  -
"?-i-с-ти!". Григорiй дивився в картку, що звалася прейскурант,  читав  ??
знiчев'я й згадував студентськi роки в Ки?вi  й  сво?  студентськi  жарти:
дурiючи в ресторанi, вони отак брали прейскурант  (тiльки  там  вони  були
писанi од руки) й дописували в меню: пiсля  -  "Стерлядь  в  марiнад?"  та
"Омлет по в?нгерскi" писали -  "Лошадь  в  яблоках",  "Гi?на  огненная  со
льдом"" i так далi...
   Так доповнювали  меню  й  ставили  його  знову  на  стiл  для  втiшного
дивування спантеличених клi?нтiв. Безжурнi студентськi роки!
   Гарсон примчав на велетенськiй тацi  гору  тарiлок  з  стравами  й  без
страв...
   I загуляли хлопцi... Випили по  чарцi  -  й  налягли!  Дiйсно,  як  два
ведмедi.
   А вже як втишили голод - свiт прояснився. Гриць не мiг вiйти з дива, що
воно робиться! Як тi сукенки тримаються на тих дiвчатах. А головне -  чого
то вони так ходять вихилясом, затискаючi? ноги межи ноги? "Дрочаться..." -
вирiшив вiн по простотi душевнiй.

   Все навколо ходило ходором.  Веремiя  звукiв  i  дiвочих  грудей,  нiг,
розмальованих губiв, набiлених крейдою носiв, сухозадих кавалерiв...
   Верещали банджо, як кози, нi, як  козли  весною,  ухкав  трамбон,  нiби
роздрочений  вепр,  а  хтось  вистукував  паличками,  нiби  за?ць  лапами,
змагаючись з клюйдеревом, щось свистiло, щось видзвонювало...
   Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, i всi музики з  ним.  Було
таке вражiння, нiби вони перепились й виробляли здуру, що кому  забрело  в
голову, ще й пригукували разом. А публiка  шалiла,  притупувала  обцасами,
приляпувала пiдметками... Й все те  крутилося  в  шаленому,  божевiльному,
розпутному ритмi, тручись одне об одного.

   Григорiй дивився - й дедалi бiльше супив брови, - на  нього  насувалась
чорна хмара.
   Пiдлетiв гарсон - хлопцi  замовили  ще  вина,  замовили  пива.  Пили...
Замовляли ще якiсь страви... Хмiль ударив у голову.

   Гарсон поставив на стiл якусь споруду. Двi.  На  нiкельових  пiдставках
горiло син?  полум'я,  а  над  ним  щось  шкварчало,  накрите  нiкельовими
покришками. Гриць чудувався: "От смiшно!.. Вiн такого не бачив ще.  Смiшнi
тi городяни - на тацi вогонь продають".
   Насупроти сидiло якихось дво? дiвчат за столиком,  вп'ялися  в  хлопцiв
очима. Замовили собi чорну  каву,  сьорбали  ??  потрошку  й  так  сидiли.
Дивилися як завороженi. Одна робила очко  уперто,  але  без  наслiдкiв,  -
хлопцi не помiчали зовсiм. Друга - навiть  очка  не  стро?ла,  -  дивилась
вогкими, широко одвертими, не то здивованими, не то  захопленими  очима  й
зрiдка пiдносила до уст каву.
   Iнших дiвчат - всiх, якi були в цiй залi - хтось запрошував до  танцiв,
хтось до них залицявся, всi вони танцювали з партнерами, а  тодi  блiдi  й
щасливi сiдали до столикiв - ?ли, пили, смiялись, i знову схоплювались,  i
знову танцювали. А тодi з партнерами десь  виходили...  й  поверталися  ще
блiдiшi.
   Лише цих дiвчат нiхто не запрошував i нiхто ?х не помiчав. Грицьки теж.
Вони собi пили й замовляли всякi витребеньки, як от консервованi  абрикоси
або  краби...  Розпалений  вином,   трiшки   захмелiлий   Гриць   смiявся,
одкинувшись на крiслi, як не знати який пан:

   - От цирк!.. От би це до нас туди, у лiс, усе, га!? Йому вже дво?лося у
вiччю од всього видовища. Розпалений тим  видовищем,  такою  силою  дiвчат
напiвоголених,  звабливих,  небачених,  вiн  широко  роздував  нiздрi,  як
молодий олень, iскрив очима й смiявся. Сам не знав чого. Смiшно!..
   Григорiй натомiсть сидiв понурий. Вино не вступало йому в  голову.  Вiн
пив i лиш все бiльше хмурнiв. Не сп'янiв, нi, дивився на  ту  веремiю,  на
оголенi плечi й груди,  на  щасливi  посмiшки,  на  обiйми,  на  всiх  тих
"володарiв життя", володарiв цих напiвголих дiвчат та  бабiв,  дивився  на
всiх тих парованих i непарованих, i в серце  заходив  жаль.  Дивився  собi
всередину, й було там нiби на пожарищi, i так, нiби  йому  хтось  наступив
чоботом на самiсiньке серце... Наливав горiлку й пив. До нього хтось кинув
паперову квiтку, вiн  не  звернув  уваги.  Хтось  залицявся  через  третiй
столик... Байдуже. Замовив коньяк, пив. Але хмiль щось не брав.  Натомiсть
брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всi тi обличчя мальованi,  на
все те претензiйне, засмоктане зборище, на ту  виставку  жiночо?  краси  й
вроди та мужесько? пихи i гонору -  i  зцiплював  зуби.  Понурий,  налитий
болем i презирством запереченням. Його стоптано,  випхано  геть  а  життя,
викреслено.  I  хто?!.  Перед  ним  вихалась   хтива   веремiя   людського
спiтнiлого, фарбованого i пудрованого м'яса.  Будiвники  i  реконструктори
свiту! Згальванiзованi спиртом iмпотенти,  творцi  iмперi?!  Аристократiя!
Сучасна аристократiя! Пани становища... Володарi...
   Мотлох!!! Всi цi ляльки, всi цi  кралi  й  ?хнi  альфонси  -  личкованi
командири, й якiсь надутi  "вiдповiдальнi",  i  якiсь  претензiйне  вбранi
"а-ля ?вропа" суб'?кти - все це мотлох, що вихав  по  залi,  затисши  сво?
худосочнi колiна межи жiночi. I всi тi заслиненi, заялозенi панни i  панi,
з синцями пiд очима, з'?денi алкоголем, розпустою, парфумами i люесом...
   В джазовiм вихорi вчувавсь Заливай... Гавкав радiсно, схвильовано. А до
нього срiбними дзвiночками озивався дiвочий голос...  Наталка!  Стояла  на
сонячнiй  кладцi  i,  пiдставивши  обличчя  пiд  слiпуче  сонце,  смiялась
загонисто, буйно...
   Вже не ревiла оркестра i вже нiкого не було - то ревiв водоспад, а  над
ним у веселковiм ся?вi стояла  Наталка.  Горда,  як  королева;  буйна,  як
вiтер; радiсна, як сонце; мерехтiла очима i  смiялась,  закинувши  голову,
махала рукою туди, до вершечка  кедра...  Королева!!  Ось  вона  справжня,
свавiльна, i горда, i прекрасна, як богиня... I  чиста,  як  богиня.  Його
королева! I... не його королева. Його бiль. Його туга...

   Оркестра увiрвала i знов випливли блiдi,  спiтнiлi  обличчя,  захеканi,
безглуздi.
   - Маестро! фокстрот!! - гукав хтось на всю залу. Знову зiрвалися  пари,
i знову гула веремiя. Григорiй наливав i понуро, задумливо  пив.  Вiн  був
далеко звiдси з сво?ми думками, з сво?м болем.

   Котрась пишногруда, розпалена вином i  хтивими  танками,  пiдбiгала  до
хлопцiв i, граючи  очима,  дерзко  запросила  до  танцю.  Стояла,  вихаючи
стегнами... Григорiй лише глянув на не?, потiм на  Гриця:  "Пiди,  Грицю".
Гриць зареготався. Лише вiд одно? думки пiти оттак гоцати  з  такою  от  -
його напав смiх.
   - Нi, нi... - буркнув, стусонувши Григорiя пiд столом.
   А пишногруда не зводила очей  з  Григорiя.  Зустрiлася  з  його  счима.
Спершу моргала,  потiм  перестала,  очi  зробились  великi...  Нарештi  не
витримала i втекла, струснувши плечима, як од морозу.
   Тiльки тепер Григорiй звернув увагу на дiвчат, що сидiли насупроти,  що
пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися  i
засмiялись - одна радiсно, вголос, друга - про  себе.  I  пасли  очима  за
хлопцями. Григорiй знiчев'я одним оком почав спостерiгати ?х. Дивився,  як
вони сьорбали каву. Обидвi вродливi.  Одна  -  бистроока  i  так  зачiпала
бровою, грайлива; друга - смутна. Обидвi витомленi, змарнiлi.  Десь  видно
зле дiвчатам живеться.  Тож  сьорбають  каву,  бо  нi  за  що  повечеряти.
Стареньке вбрання на них було вже цероване-перецероване. На ногах стоптанi
грубi черевики - вони ?х ховали  пiд  стiльцi.  Одна  в  потертих  простих
панчохах, одна -  в  хлоп'ячих  шкарпетках,  голi  литки  теж  ховала  пiд
стiльцем. В такiм убраннi нiхто ?х i не просить до танцю. Та i якiсь  вони
тихi, не стильнi тут, як селянськi дiвчата.

   Раптом Григорiй уловив фразу... I враз зринув у пам'ятi ешелон, набитий
дитячим плачем i материнським розпачем, i  тi  етапи...  i  та  пiсня  про
"горiховий листочок", вся та нужда на колесах...

   Дiвчата, говорили укра?нською мовою! I так, нiби хто врiзав батогом  по
серцi, нiби обухом по карку:
   Та це ж вони!!! - дочки розкуркулених батькiв, розкиданих  по  Сибiрах!
Це ж вони,  втiкаючи,  рятуються!  рятуються  вiд  голоду  й  холоду,  вiд
безправ'я i смертi, - рятують життя цiною краси i молодостi, цiною честi i
материнського щастя...
   Григорiй глянув пильно дiвчатам в обличчя. Вони  зрадiли,  закивали  до
нього привiтно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними i  на  все
готовими... Лише , в одно? - смертельна-смертельна втома, яку  вона  не  в
силi перемогти, а в друго? - очi горять хворобливим блиском.
   Гриць уже нiчого не хотiв, але Григорiй покликав гарсона:
   - Вино! Двiчi кав'яр! Двiчi бiфштекс! Двiчi кава i  тiстечка...  Грицю,
не пишайся так!
   Гриць смiявся замрiяний. Йому вже все  тро?лось  в  очах,  i  вiн  собi
посмiхався, мандруючи десь думками, там, в iншому, сво?му свiтi...
   Оркестра шалiла, гупала, дзижчала в шаленому ритмi.  Дiвчата,  що  були
повеселiли, знов знiтилися.  Григорiй,  замiсть  пiдсiсти  або  покликати,
дивився на них похмурими очима i мовчав.  Вони  бгали  пiд  себе  ноги  i,
похнюпившись безнадiйно, проводили тремтливо  плечима,  втягали  голови  в
плечi, либонь, при думцi про лютий холод надворi i десь "вдома". Бистроока
одвернулась до вiкна, закусивши губу, i в очах ?й були сльози. Нiхто-нiхто
ними не цiкавиться... Кава стигла.
   Пiдлетiв кельнер з густо заставленою тацею. Григорiй кивнув на  дiвочий
столик...
   I враз столик запарував, заряснiв на?дками, чарками, тарелями.  Дiвчата
широко одкритими очима подивились одна на одну, а далi замерехтiли ними на
Григорiя розгублено.
   Тодi Григорiй, що досi говорив до кельнера по-росiйському, промовив, як
то часом батько до дiтей, суворо, iз зле прихованою ноткою жалю:
   - Вечеряйте... - i додав: - Та не лупайте на мене так очима.
   В бистрооко? очi запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючi?  всю
силу волi. А далi не витримала i, схилившись до подруги, нагло  вибухла  у
не? на грудях буйним плачем.
   Григорiй рипнув зубами. Зцiпив ?х до болю. Вибух раптово?,  несамовито?
лютi струснув ним. Йому хотiлося враз ревнути дико, скажено,  схопитись  i
потрощити все! - поламати стiльцi, побити  на  цурки  люстра,  порозкидати
фаготи й гобо?, поперекидати столи... Порозганяти все геть... В очах  йому
потемнiло  вiд  нелюдського  напруження,  -  тримав  нерви.  Лише   зiбгав
скатертину конвульсiйним рухом  руки  i,  либонь,  переламав  виделку,  що
потрапила в засяг долонi. В жилах гуготiла кров...
   I гуготiла зала... Крутилась вихорем... iшла перекидя... десь кигкотiли
гобо?... Ревiв водоспад... Дзвiнко розсипалась смiхом Наталка,  викликаючи
луни, а навколо не? стрибав i гавкав, як фагот, Заливай...
   Григорiй прибрав себе до рук, згадав, що по?зд ма? бути десь  у  першiй
годинi ночi. Було 11. Гриць хотiв ще пити.  Дебелий  хлопець  мiг  зрештою
жлуктити, мов кiнь,  але  Григорiй  не  дав.  Одначе  сам  хотiв  упитися,
одурiти, щоб нiчого не пам'ятати, не чути, не бачити. I вiн  вiдчував,  що
потроху наближа?ться до того благословенного стану.

   Йому вже здавалося не двi дiвчини насупроти, а  чотири.  Посмiхнувшись,
вiн пiдкликав  кельнера  i  замовив  чотири  рази  консервованi  абрикоси.
Дiвчата привiтно кивали головами, були  повеселiлi.  Бистроока  цвiла,  як
мак.
   "Як здаватиметься  вiсiм  -  замовлю  вiсiм",  -  думав,  посмiхаючись,
Григорiй. На душi зробилось легко... А вiн не знав, як i де втопити  тугу!
Хотiлось щось сказати дiвчатам, щось спитати. Але десь  суворий  контролер
стояв на чатах i забороняв:
   "Ти забагато випив i не рипайся! Сиди й мовчи".
   Григорiй так багато горiлки нiколи не пив. Та й тепер суворий контролер
не давав переступити крайню межу, дiйти до  крапки,  -  стояв  над  ним  i
строго вiдраховував хвилини. Нарештi сказав:

   - Стоп!
   Годинник вибив 12. Пiвгодини до двiрця. Пiвгодини на все iнше. По?зд  о
першiй...
   Григорiй звiвся. А за ним i Гриць. Нагулялись хлопцi  до  несхочу.  Але
тримались мiцно. Лише у вiччю  дво?лось,  тро?лось  i  плавало  все  трохи
шкереберть.
   - Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом i  виходь
на мороз. Там чекай. Ясно?

   Ясно... Гриць вийшов, а Григорiй ще мусiв розрахуватися з кельнером.
   Розквитавшись, помахав здивованим дiвчатам рукою i пiшов.  Пiшов.  Було
смiшно - ноги йшли по пiдлозi, а все навколо йшло якось бокаса.
   В дверях з кимсь зiткнувся. Хтось iшов сюди,  а  вiн  iшов  туди,  -  в
дверях стали i нi  сюди,  нi  туди.  У  вiччю  Григорi?вi  дво?лась  якась
химера...  "Шпали"  на  ковнiрi...  Синьоверхий  кашкет...  О,  аж  два!..
Двоносе...
   Григорi?вi було смiшно. Чи воно одно, чи дво?? Клiпав очима - нi,  таки
дво?! Дво? заразом. Чудно, ха-ха! Щось нiби знайоме...  Григорiй  стояв  i
смiявся, взявшись у боки. А тодi нахмурився - ну-ну! - i зацiпив щелепи:
   - Хто став на дорозi!?! Галло!..

   Химера уступилася, i Григорiй промаширував до  роздягалки.  Дав  Дiдовi
Морозовi карбованця i так помаширував на вулицю. Навiть не  бачив,  як  та
химера стояла, не рухаючись, мовби прикипiла на мiсцi, i дивилась услiд...
   На  вулицi  чекав  Гриць,  в  досi  наопашки,  з  торбинками  iз  усiма
пожитками. Григорiй надiв папаху, накинув доху, теж наопашки -  хай  хмiль
вийде, - i  пiшли  помалу.  Морозяна  вулиця  була  тиха,  туманна,  майже
безлюдна.  Де-не-де  рипiли  перехожi.  Тьмяно  сяяли  лiхтарi,   обведенi
веселковими нiмбами...
   __
   _Не ходи босий!_
   Хлопцi  вже  пройшли  вздовж  пiввулицi  Карпа   Маркса,   вже   минули
"ДеВеБанк", як Григорiй вiдчув, що щось негаразд, що за ними назирцi хтось
iде. I не так вiдчував, як угадав сво?м вовчим iнстинктом. Хмiль виходив з
голови. Згадалась та "химера", - що за чорт? Хто б  то  мiг  бути?  Що  за
один?.. Вiйськовий нiби.
   - А нагнись, Грицю, - хто там за нами йде  наче?  Гриць,  спiткнувшись,
нагнувся i глянув позад себе.

   - Та нiби нiкого. А що таке?

   - Надягай доху в рукави, бо змерзнеш. Так. Чiпляй на плече  рюкзак,  бо
руки заболять. Так...

   Упустивши свою доху, Григорiй нагнувся i глянув... "Так... Iде назирцi.
Напевно за нами. Високе. В собачiй  хутрянцi.  В  капелюсi  з  розпущеними
вухами..."
   - Нум, Грицю! Спокiйно. Наддай ходу. Так. Не озирайся.
   - Та що таке?
   - Нiчого. Зна?ш, як тигр пасе вепрiв? Нас пасуть. Не одставай. Тримайся
мене.
   Пiшли шпарко. Дужче. На вулицi враз зробилось людно, - то з  кiнотеатру
висипала юрба. Хлопцi припустили межи юрбою, а тодi круто завернули влiво,
в бiчну вулицю.
   - Тримай попри стiну!

   I враз несподiвано Григорiй пхнув Гриця в бiк. Пхнув в розчинену браму,
аж той поточився. Там стали i стояли завмерши.
   Повз них бiгом пробiгла постать в  собачiй  хутрянцi  i  в  капелюсi  з
розпущеними вухами. Як хорт...

   Пождавши хвилину, як затихло рипiння, хлопцi вийшли, скрутили назад  на
головну i пiшли шпарко.

   До двiрця треба пройти головну вулицю, потiм майдан,  потiм  пустир  за
площею, потiм базар, а потiм ще з кiлометр передмiстям. Дохи заважали йти,
- хлопцi ?х поскидали й тримали на руцi. Рюкзаки - на плечах.
   Пересiкли навскiс велику площу з пам'ятником Ленiну  посерединi.  Ленiн
переймав ?х, пiднiсши руку, показував  шлях  в  противнiм  напрямку,  нiби
хотiв обдурити чи силою завернути.

   Минувши площу, перейшли навскiс пустошi i бур'янища, нацiлившись на рiг
вулицi, що вела повз тiчок до вокзалу. Тут перелiзли через окiп i вже були
вийшли на шлях, та раптом в темрявi виросла постать перед Григорi?м:
   - Руки вгору!.. - блиснула сталь пiстолета, наставленого сторч.
   Григорiй звiв руки... Але, зводячи руки, несподiвано пiддав ногою  так,
що пiстоль фуркнув десь через голову в снiг, а в ту ж мить  Гриць  зацiдив
невiдомого з усього маху в ухо. Григорiй не дав упасти - з лiво?!  А  тодi
турнув ногою так, як те робить сохатий, рятуючись вiд смерти,  -  сторч  у
груди прямим ударом.
   Невдалий Пiнкертон хекнув,  мелькнувши  ногами  в  повiтрi,  полетiв  у
темряву, з хряском ударився об паркан i звалився десь у снiг.
   - Не ходи босий! - прошипiв люто Гриць, ступнувши слiдом.
   - Стоп! - спинив Григорiй. - То - чорнороб. Гайда!!.
   I, пiдхопивши  доху,  що  Григорiй  упустив,  пiдiймавши  руки,  хлопцi
припустили, як дрiбен дощик...

   На станцiю забiгли з другого боку, просто на колi?.
   Саме вирушав товаровий ешелон - десь, нiби на пiвдень. Скочили на ходу.
Трапили в порожнiй вагон. Забрались у куток i сидiли, тяжко вiдсапуючись.
   А вже як ешелон пройшов через мiст на Уссурi i  покотив  шпарко,  Гриць
почав реготатись:
   - Що воно було за хал?ра, га?! Чого воно хотiло?
   - Чого хотiло?

   - Еге ж.
   - Напевно, хотiло пограбувати... Мабуть,  бачило  багато  грошей...  як
гуляли i...
   - От заробив бiдняга!

   Григорiй мовчав. Думка йому шалено працювала, намагаючись знайти всьому
логiчне пояснення, але нiчого не виходило. Сам не знав, що  думати.  Може,
вiн нечемно турнув того, що стояв на дверях?

   Далебi так! В кожнiм разi вiн його напевно перелякав.
   Це вiн пам'ята?. Може, що ляпнув у хмелю? Так нi...
   Напружував пам'ять, намагаючись пригадати, що то був за  один,  але  не
годен був щось до пуття згадати, як в дурному снi. Дуже вiн випив зайве.
   А може, i справдi хто думав пограбувати? А гляди - швидше  всього.  Все
можливе. Одначе iнстинктивно вiдчував, що щось не так, що за тим  кри?ться
величезна небезпека, загроза.

   А зрештою махнув рукою. "Аби лише не прибили того дурака на смерть. Хай
брика?..." Розв'язали рюкзак i заходились вечеряти.
   Потiм посiдали тiсно в кутку i так задрiмали. Товаровий ешелон йшов  не
зупиняючись.
   На станцi? Лазо хлопцi вилiзли десь на свiтанку.
   У Кiм-Гi-Суна посiдлали конi, швиденько поснiдали, випили  по  чарцi  з
того запасу, що накупили в Хабаровську, i рушили.
   Поки перебували в цiм свiтi цивiлiзацi?, почувались непевно, почувались
в небезпецi, - нiчна пригода  набула  та?мничого  значення,  незрозумiлого
змiсту. Квапилися швидше ви?хати в iнший, у свiй свiт.
   I тiльки коли повернули в хащi - свобiдно зiтхнули:
   "Все!". Вернувся добрий гумор, упевненiсть i душевний спокiй.
   Тут - вони вдома! О, тут вони господарi!
   Слухаючи, як шумiли кедрачi назустрiч, як  височеннi  кедри  похитували
коронами привiтно, переповiдаючi? вiчну свою казку а чи  звiтуючи  за  днi
розлуки, Григорiй вiдчув приплив буйно?, дикунсько? радостi, а воднораз, -
непереможно? сили, що вирувала в нiм.

   Го-го! Хтось там на нього насува?ться?! То ми ще подивимось. О,  ми  ще
подивимось! Доки вiн тут - нема тi? сили, щоб його  звiдси  викурила,  щоб
взяла його живцем.
   I не знаючи, як виладувати ту снагу i ту безвiдчитну тваринячу  радiсть
вiд житт?во? наснаги, хлопцi пускали конi вчвал, стрiляли в пнi i стовбури
i гоготiли, як азiати.
   "Так, ми ще подивимось!"

   * * *
   Вдома Гриць розповiдав Наталцi  про  ?хнi  парубоцькi  походеньки.  Про
химерних розмальованих дiвчат, про музики, про  мащенi  фарбою  губи,  про
дивацькi танки... Про весь той "цирк".

   Дiвчина, що знiчев'я перебирала iзюбринi лапки,  готуючи  ?х  до  шиття
унтiв, i пильно розглядала ?х - особливо  тi  чотири  -  ревичнi,  з  того
iзюбра, що дурiв з пристрастi й загинув, - слухала братовi теревенi й була
дуже сердита.
   Навiть не тiшилась з подарункiв, що ?х навезли хлопцi.
   А  як  зостались  з  Грицем  самi,  Наталка  приступила  з  допитом   -
перепитувала знову й знову про ?хнi  гулi,  про  чудернацькi  музики,  про
танцi та про тих панянок мальованих, i слухала пильно, з блискучими очима,
намагаючись не прогавити нi слова... Який химерний той свiт! Чи й вони теж
танцювали?
   Аякже! Танцювали. Навiть до них панянки сватались, такi-о  iнтереснi...
- Гриць показував, якi саме iнтереснi.

   Але виходило, що то не вони танцювали з  пiвголими  "панянками",  а  тi
"пришелепкуватi городяни". А вони? - вони собi добре попиячили.
   I Гриць так майстерно списував весь той "цирк" i  тих  городян,  i  так
смiшно копiював ?х, ходячи по хатi вихилясом, що  Наталка  вже  заходилась
щирим реготом, i конче хотiла все те сама колись побачити.
   А надто смiялась з того "великого пана", що  Григорiй  зiпхнув  його  з
дверей. А ще бiльше з  того  грабiжника,  що  так  добре  на  них  заробив
опiвночi, й шкодувала, чому вони не пiдiбрали пiстоля.

   - От два дурнi! Зовсiм-зовсiм  два  дурнi,  два  ведмедi!  Анi  тобi  з
дiвчатами  не  вмiли  добре  потанцювати,  анi  пiстоля  ?й  в   подарунок
забрати... А то навезли катзна чого, нiби вона якась панянка  мальована...
Хто це добирав всi тi  цукерки,  цi  шоколядки,  цi  "духи",  цi  гребiнцi
тендiтнi?
   - Я...
   - Ну, й дурний.

   - I Григорiй теж.

   - Ну, то обидва дурнi. Ще дурнiшi!... Зовсiм, геть зовсiм дурнi!
   __
   _Роздiл одинадцятий_ На кiшку
   - Ну, як, дiтки? По?демо?  -  питав  старий  Сiрно,  вагаючись  сам  це
вирiшувати, ?хати ?м чи не ?хати на кiшку: - Ех, нема? Миколи!
   - Нiчого, батьку! - Це Наталка  суворо.  -  Все  одно  нас  таки  знову
четверо. По?демо... - Упевнено так, беззаперечливо.
   Старий Сiрко подумав, подивився на Григорiя, посмiхнувся:
   - Таке, брат, дiло! - I покрутив головою.  -  Маю  вiдомостi,  що  коло
Iману бачили кiшку чи аж двi. Кажуть, багато вепрiв з'явилось.  Ну,  ясно,
де вепр, там i кiшка. З того цей пастух i живе. Та  от...  Ех!,.  Ну,  як,
козаче, га? - спитав Григорiя посмiхаючись.
   Старий шукав  пiдтримки.  Вагався  дiд.  Нiколи  не  вагався,  а  тепер
вагався. Нема четвертого, нема Миколи.

   Григорiй добрий хлопець, але ж уперше...
   Григорiй подивився в очi просто,  хотiв  сказати  рiшуче,  як  Наталка:
"По?дем", але... чи ма? вiн право вирiшати?

   Сiрко задумався. Справа була поважна. Кiшка - це не  за?ць  i  не  лис.
Вiдтодi, як не стало Миколи, хто його зна як, чи вдасться.  Стара  Сiрчиха
стурбовано вiдмовляла:
   - Та хай вона сказиться! Та чи вам мало? Тi чи вам життя  набридло?  Та
хай ?? трясця вiзьме! Сидiть уже! Це  й  вирiшило  справу.  Старий  махнув
рукою:
   - Ну, то споряджайтесь! ге, стара! Бог не без  милостi,  козак  не  без
щастя. Спробу?м щастя. Будеш за Миколу, козаче! Витрима?ш?
   - Спробую, - вiдповiв Григорiй серйозно, - Тiльки ж...
   - Знаю, знаю, синку. Нiчого. Я тебе пiдкую трохи. Хоч ти й пiдкований.
   Отже, вирiшили ?хати.

   Стара, зажурена, мовчала. Хiба вони послухають? Лише  тлiла  серцем  та
нишком витирала сльози. Згадала торiшн? - як привезли сина  з  розчавленою
головою... Боже мiй! Як з вiйни привезли. Кiшка, твар тая поганая, вхопила
пащею... Будь вона проклята!
   - Ну, от iще! - потiшала Наталка. - Не журiться, мамо! Та чи це вперше?
Таке... Ми скоро будемо дома. Ми так тiльки, з'?здимо та й  назад.  Нiяких
там кiшок нема?... Розбiглись досi, почувши.

   - Та хоч би... - I хрестила Наталку, i хрестила  всiх,  як  завжди,  як
кожен раз, виряджаючи. Тут бо люди гинуть всюди просто. Не з'?сть кiшка  -
то заблудить, не заблудить - у марi втопиться, замерзне, чи  ведмiдь,  або
вепр пiддере, а то так простудиться - та й Боговi душу вiддасть.
   А збиралися цим разом не так, як звичайно.  Повдягали  ватянi  штани  й
куцини. А окремо взяли голо? дебело?  лосино?  шкiри  пiджаки.  I  такi  ж
дебелi лосинi пальчатки - рукавицi, - сама шкiра на них, без нiчого. Взяли
по парi запасних ремузiв - теж з мiцно? шкiри. Словом, побiльше шкiри.  На
старому, як i на всiх, уже не кашкетик, а шкiряний капелюх, хутром униз.
   Коней нав'ючили легко. Взяли лише намет,  залiзну  пiч,  харчi,  спирт,
марлю та пашу для коней.  Та  ще  взяли  верьовок,  дроту,  сокиру  добру.
Забрали всiх трьох собак, чотири пари лижв i по?хали.

   Конi були не перевантаженi, - тож туди ввесь час  ?хали.  Злазили  лише
там, де доводилось пробиватись крiзь замети в "сiверах".  ?хали  стежками,
через урвища, через джерела, крутими схилами та хащами. Кованi  на  плашки
конi, часто сковзались, iнодi падали. Довелося повгвинчувати шипи на кожну
передню.
   Сонце, вiдбите снiгом, слiпило очi.  Тайга  стояла  дивна,  мертва,  як
заворожена. I лише письмо слiдiв та слiдiв на снiгу промовляло до тжх, хто
умiв читати, що тут далеко не порожньо.

   Коли заклякали, сидячи в сiдлi, - а мороз стояв ступнiв на сорок  п'ять
i, хоч якi були теплi козачi панчохи в  унтах,  а  ноги  мерзли,  коли  не
рухатись, - тодi злазили, ставали на лижви i йшли так. По пiвденних схилах
i на падях снiг був туго збитий, i це всiх тiшило. Григорiй з  Грицьком  i
Наталка на чистих мiсцях гнали наввипередки або спускалися з крутих сопок,
аж у вухах свистiло. Iнодi котрийсь, занурившись лижвою десь пiд  гiллячку
або пiд приметений бур'ян, iшов перекидя пiд регiт iнших.  Григорiй  ходив
на лижвах вправно. Це не спортивнi лижви, лiпшi.  До  них  не  треба  було
цiпкiв. На спортивних тут не пiшов би, тi дуже вузькi, врiзались би. А  це
були широкi, втричi ширшi за спортивнi, трiшки коротшi, пiдбитi  шкiрою  з
цупкою шерстю по ходi. Вперед самi  пливуть,  назад  не  здають  -  шерсть
затриму?. Гасали, дурiли, було гаряче, аж пара iшла у кожного iз спини.
   На нiч отаборювались просто на снiгу, намету не хотiли  розв'язувати  i
ночували так, нагрiбши в один бiк з-пiд вiтру велику купу снiгу. Насупроти
розкладали багаття, а посерединi намощували гiлок з ялини та з  смеречини.
Було сухо i тепло. Тут сушились, пили чай. Трапилось так,  що  не  знайшли
чай, чи було лiньки шукати, то старий Сiрко заварив мисливський  -  зломив
гiлочку лiщини з сухим брунатним листом i опустив в окрiп. Чай i вийшов не
гiрший за китайський.
   Вранцi рушили далi. Слiпуче сонце i вiтерець засмалювали обличчя, шкiра
робилась бронзовою.
   На рiчцi Бiкiнi бачили диво-дивне?: при  височенному,  крутому  урвищi,
при горi, мерехтiв крижаний водоспад. Метрiв на шiстдесят угору. Стояв вiн
крижаною стiною i переливався  усiма  барвами.  Мерехтiв  на  сонцi,  наче
рухався, тiк. Але вiн не тiк.
   Що тiльки  може  природа  витворити!  Улiтку  тут  безперервне  втiкали
пiдгрунтовi води, текли по урвищу безлiччю дрiбнюньких струмкiв,  виносили
з собою частки того грунту, в якiм текли - зеленi, брунатнi, рудi, жовтi.
   Прийшли морози i устругнули штуку: вода тече, а вони  ??  приморожують.
Так i наморозили це? диво - вiд  низу,  вiд  рiчки  i  геть  до  найвищого
потiчка,  що  лiг  угорi  рудими  вiзерунками.  Отак  розписаний,  та   ще
пiдправлений небесною блакиттю та бiрюзою криги, стояв i  мерехтiв  дивний
водоспад. Григорiй бачив таке диво вперше i милувався, i дивувався.
   В однiм мiсцi, про?жджаючи кедрачi, захотiли горiхiв. Але бирки,  котрi
додолу впали - заметенi снiгом, не знайдеш. А  котрi  не  впали  -  тi  на
височенних кедрах бовванiли поза  можливiстю  ?х  дiстати.  Але  вийшли  з
труднощiв просто: збивали ?х  з  рушниць,  Старий  Сiрко  бурчав,  але  не
забороняв, бурчав так, для годиться. Колись i сам так дурiв. Та  i  вправа
стрiлецька нiколи не шкодить, - це вже його правило.
   Бирок назбивали небагато, зате горiхи були дуже смачнi i  багато  ?х  у
кожнiй бирцi. Бирка тая - добрий жовтяк-огiрок завбiльшки i  луска,  як  у
сосново? бирки, а пiд кожною лускою, як пiд покришкою, горiх завбiльшки  з
квасолину.
   Так ви?хали на Iман-рiчку. Замерзла  i  заметена  снiгом,  лежала  вона
нерухомо, ця,  така  буйна  i  бистра  улiтку,  рiчка.  Снiг  був  чистий,
нерушений. Лише посерединi, пiд свiжим шаром снiгу пробивалися,  як  жилки
пiд шкiрою, смуги мало ?жджено? дороги, а по чистому снiгу вилося двi новi
смужечки вiд полозкiв. Межи ними ж - ямки вiд копит. Щось  про?хало  вчора
двома пiдводами. З ширини полоззя старий Сiрко виснував, що це  старовiри.
Про?хали вгору. А раз так, то, значиться, вони ?хали  вниз  до  останнього
снiгопаду, а це вертались - значить, були в Iманi. Прочитав, i вже його не
перекона?ш, що це не так. Вони теж повернули вгору за слiдом.

   Тут Григорiй мав нагоду прочитати тайгову газету  -  часопис  пралiсiв.
Але те, що вiн прочитав, зробило на нього сильнiше вражiння, нiж цiлi томи
Бальзака чи Стендаля, що ?х вiн колись теж перечитував, та за останнi роки
забув, здичавiв.
   На снiгу великими лiтерами, либонь, за допомогою пальця  було  написано
лише чотири слова:
   "ФIЙОНА МЕДВИНУ ПРИВIТ ПЕРЕДАВАЛА".

   I так, наче хто кулаком по  уху  торохнув.  Що  таке?  Якому  медвину?!
Невже?.. Та нi, не може бути!

   "Фiйона - це ж красуня, жiнка того тунгуза, на прiзвище Дядоров,  краля
писана. Росiянка. З старовiрiв. I  дало  ж  йому  зв'язати  сво?  життя  з
чужинкою, та ще з такою! Та ба: вона - красуня, чиста  тобi  дворянка,  як
пава, - ну i погнався. I вiн ?? любив, Богу на не?  молився,  упадав  бiля
не?, а вона... Ну, сказано, не пара. А вона до iнших iрже,  до  сво?х.  До
не? ж охочих - Боже мiй! Гарна. I здорова, як  кобилиця.  Всi  начальники,
якi в тих мiсцях бувають - чи то рiзнi уповноваженi, чи мiлiцiя, чи НКВД -
всi там пасуться. А  Дядров  мiсяцями  дома  не  бува?  -  промишля?  все,
трудиться. А як узнав, хотiв ?? порубати. I начальникiв порубати.  Забрали
його, подержали i пустили настрашивши..."
   Медвин... Медвин - це ж прiзвище його колишнього  ката.  Так,  це  було
прiзвище слiдчого, а потiм начальника вiддiлу одного управлiння  НКВД.  О,
це прiзвище стрясло ним до останнього м'язка. Одно лише прiзвище. Але, нi,
не може бути. Це ж за десять тисяч кiлометрiв.  Явна  невiдповiднiсть.  Це
просто випадковiсть. Прiзвище зовсiм, зовсiм iншо? людини. Який  старовiр.
I хоч це був незаперечний факт, що  випадковiсть,  проте  серце  не  могло
довго вгамуватись. Прокляте прiзвище викликало зливу страхiтних  спогадiв,
приспаного гнiву, пекельно?, непримиренно?, вiчно? ненавистi.

   Всi йшли i не помiчали, що робиться з ними. Вони прочитали, посмiялись,
погомонiли i пiшли собi далi. Та й з Григорi?м, власне,  зовнi  нiчого  не
робилось. Хiба той бiй, ту гiркоту за зламане життя, за скалiчену i навiки
зiпсовану молодiсть видно зокола, та  ще  на  такому  бронзовому  обличчi?
Щелепи йому зiмкнулись, як вовча пастка.

   За кiлька кiлометрiв - знову те ж повiдомлення: "ФIЙОНА МЕДВИНУ  ПРИВIТ
ПЕРЕДАВАЛА". I знову серце загуготiло попри всю явну  випадковiсть  такого
прiзвища тут.
   I так разiв з чотири. Нiби якийсь злий дух намiрявся на його спокiй.  А
в дiйсностi - хтось ?хав i з нудьги розписався. Радий, що вивчився писати.
А записав те, що його, найбiльше,  може,  роздрочило,  чи,  може,  те,  що
заволодiло думками всiх тайгових молодих хлопцiв i дiвчат. Це повiдомлення
звучало, як чергова романтична та пiкантна сенсацiя.

   Григорiй похмуро вигнався наперед i йшов перший, а  збаламучена  думка,
занепоко?на,  снувалась  химерно.   То   припускала   найнеможливiше,   то
пригадувала чуте, теж варте уваги.
   Що по тайзi останнiм часом про?жджали,  або  якась  вiйськова  дослiдна
комiсiя, або начальство з НКВД, чи мiлiцiя, про це було вiдомо. Мали  щось
десь будувати, чи, може, "очищать тил вiд ворогiв народу". А  може,  те  й
друге. Що по всьому краю будовано силу вiйськових об'?ктiв, - це вiн знав,
ще в тюрмi вiд тих, що побували тут "на виправцi". Бач, знав навiть i такi
подробицi: понад усiм кордоном, за  проектом  якогось  iнженера,  будовано
цiлу систему - лiнiю - укрiплень i  багато  сопок  перетворенi  в  невиднi
зокола, потужнi фортецi тощо. Робили "кордон на замку". Що ж до останнього
- очистки тилу, - то це вже вiн бачив сам.
   Ось  такi  химернi  думки  снувалися  в  його  головi,  викликанi   тим
прiзвищем.
   Там, де Iман завертав круто вправо, на пiвдень, i йшов  далi,  петляючи
межи крутих кряжiв Сiхоте-Алiня, нашi взяли трохи лiворуч i пiшли на схiд,
нетрями.
   По довгих мандрах перейшли на Змi?ну. Тут окремо,  як  пустельник,  жив
старий удеге?ць. Сам. В халупi-печерi. Роки жив тут, вiку доживав. Вiн уже
був  майже  слiпий,  його  називали  чомусь  "Iнокентiй  Петрович,  хазя?н
Яурина". Яурин - це там десь, на Малiм Хiнганi, i там вiн прожив все життя
отак, сам-один, як палець, на величезнi просторi?. Мисливив i  був  повним
господарем. А як вiдкрили там золотi копальнi, пiшов десь геть блукати  по
нетрах. Переселився сюди... В нього вже не було зубiв,  а  сам  вiн  -  як
сухенький зморщений грибок. Жив вiн з того, що ловив рибу, ловив  сiльцями
птицю, а iнодi i вивiрку. За рiк вiн добував  хутра  на  махорку,  на  чай
"кирпичний" та на сiрники. Тим задовольнявся i так, у мовчаннi,  жив  тут,
споглядав i чекав смерти. Але добрi люди його не забували. Хоч  зрiдка  та
добивались сюди мисливцi i лишали йому то  се,  то  те.  Iнодi  i  спиртом
частували. Так вiн i жив,  як  бурундучок  малий.  Та  все  курив  люльку,
заплющившись.
   А колись вiн був у свого племенi шаманом. Гай-гай... Та зате вiн  ще  й
тепер умiв з богами ладити, тож вони його i зхищали, i заступали.
   Яке було його власне,  справжн?  прiзвище,  -  нiхто  не  зна?.  Вiн  -
Iнокентiй Петрович. З  цим  прiзвищем  i  увесь  такий,  як  вiн  ?  -  це
красномовний показник, символ всього його  племенi  -  уже  напiвмiфiчного
племенi удеге, що отак-о доходить краю i сто?ть на порозi в небуття.  Того
дивного, опоетизованого (ах, Арсеньев! Ах, екзотика!) -  на?вного  племенi
дiтей природи, що  уже  вигибали,  як  малi  дiти,  вiд  усiх  благ  чужо?
колонiзацi?:  вiд  алкоголю,  люесу  тощо.  А  оце  догибають  "останнi  з
могикан", чи пак "останнi  з  удеге",  -  навiть  не  маючи  свого  iменi.
Патрiарх, жрець i носiй традицiй та нацiонально? гордостi  свого  племенi.
?дине, на що вiн ще спроможний, - це  забитися  в  недосяжнi  хащi  i  там
сконати з чужим iменем, як з тавром.

   Тут старий Сiрко залишив коня. Тут, десь  недалеко,  на  джерелi  Урин,
бачено кiшку. Дали Iнокентiю  Петровичу  кирпичного  чаю,  тютюну  (старий
Сiрко  пам'ятав  про  Iнокентiя  Петровича  ще  з  дому),  i   старенький,
зморщений, безбородий дiдусик, був радий, як маля. Йому вже три чисницi до
смертi, i вiн хоче покурити всмак. Нi слова не тямлячи по-росiйському  анi
по-укра?нському, дiдусик на мигах дякував, радiв i розумiв, чого вiд нього
хочуть: доглянути коней.
   Тут тигролови вирядились: понадягали шкiрянi панцерi, -  дебелi  щiльнi
пiджаки, цупкi ремузи, шкiрянi рукавички... Напакували всi рюкзаки харчами
i дрiбними; необхiдними речами. В Грицька упакований намет i кругом  пояса
мiцна товста вiрьовка. У Наталки  теж  вiрьовка  i  за  поясом  сокира.  В
Григорiя, крiм приторочено? сокири,  вiрьовки  i  набiйницi,  ще  похiдний
казанок. А старий Сiрко довго ходив по хащах - вибирав,  облюбовував  собi
знаряддя.  Нарештi  вирубав  дебелий,   рiвний,   три   метри   завдовжки,
сантиметрiв десять в дiаметрi дрин. Попробував  -  добрий.  Обтесав  трохи
нерiвностi. ?!

   Стали на лижви. Перекинули через плечi рушницi. Взяли собак на  повiдки
i пiшли помалу. Пiшли звичайною, мисливською ходою, не кваплячись, щоб  не
виснажуватись.
   Лютi морози та вiтри по?ли, як кажуть мисливцi, снiги,  а  лишок  лежав
туго збитим шаром, що добре витримував людину i  собаку.  Лише  у  великiй
гущавинi снiг був цiлий i крихкий, як пiсок. Мiсцями лежав поза колiна.  А
в "сiверах" та в проваллях у тiм снiгу можна було втопитись. Мiсцями ж, на
чистих галявинах, на  високих  плаях,  снiгу  майже  не  було:  позривало,
позносило.
   До Урину старий Сiрко вводив Григорiя  в  курс  його  майбутньо?  ролi.
Правда, за весь час вiн мав багато нагод перевiрити Григорiя, i  цей  юнак
перед ним склав усi iспити, та ще й найлiпше.  I  старий  був  певен  його
здiбностей. Щоб не ця певнiсть, то вiн навряд чи зважився б цю  зиму  пiти
на "кiшку". Проте вважав не зайвим поговорити з ним iще про його роботу.
   - Отож, синку, слухай, примiчай, щоб ти знав. Це ти  замiсть  Миколи...
Бачиш, тут дiло таке - дружно, тай вийде щось. Смiливо, один за одного, як
свiй за свого Того ми й ходили лише рiднi, чужих не  брали,  бо  чужий  за
чужого не пiдставить сво?? голови. А воно, бач, без того  не  можна,  таке
дiло... Не знаю, синку, як там ?х ловлять, кiшок цих,  по  книгах,  ми  ?х
ловимо по-сво?му - голiруч i вчотирьох лише.  Ну  й  собаки,  без  них  не
можна. Хоч кiшка й велика, i хитра тварина, та людина хитрiш,  Старо?  ми,
правда, не вловимо, бо ?? не можна впiймати. Ми ?? стрiля?мо, та й усе.  А
ловимо молодшу. Ну, це така ж завбiльшки зростом, тiльки що легша - всього
пудiв на вiсiм, - молода й дурнiша. Вона, правда, доброго лошака вiзьме  в
зуби, як мишу, скине собi на хребет та й занесе грець його  зна?  куди.  А
от, як ми за не? вiзьмемось, то вже ?й нiкуди дiтись.
   Головне - смiливiсть, швидкiсть i неодмiнно крик. Як уже насядемо, тодi
крик.
   Спершу собаки женуть ??, не даючи вiддихнути. Вона б собак самих  i  не
злякалась, може, так ми ж слiдом. Чу?. Собаки женуть, поки вже  несила  ?й
утiкати. Бува?, цiлий день ганя?мось. Тодi вона забива?ться десь до скелi,
чи до якогось захисту з одного боку i, повернувшись  хвостом  до  захисту,
займа? позицiю. Пси нападають - вона обороня?ться. А ми тут! Оце коляка  -
це перше дiло. Як "кiшка" забачить людину, то  враз,  забувши  про  собак,
кида?ться на не?. А я ?й коляку вперед! Вона пащею i хапа?,  що  ближче...
Головне не злякатись i подати ?й зручно. Ми як робили? Я з колякою вперед.
Тiльки вона вхопила, Микола зверху на не?... та петлю за шию!  Як  супоню,
затягне... А я вже коляку геть, та за лапи, щоб вона його не  здерла...  А
Грицько - за заднi лапи!.. А Наталка, як дзига, коло Миколи  насiда?!  Ге,
брат, це треба швидко... I оком не змигнеш... А  головне,  треба  кричати,
скiльки духу, скiльки снаги, кричати, наче тебе рiжуть. Вона вiд людського
крику дерев'янi?, ?? трясця б'?, нерв у не? не витриму?, бач.  Губиться  i
силу свою втрача?... Тож як ми кричатимем, то ти не лякайся, не думай,  що
це вона черево розпорола комусь (хоч, може, и розпорола), а  й  сам  кричи
так, нiби тобi черево розпороли... Втямив? Отож.

   А головне - не бiйся ??: вона тiльки кiшка. Але, борони Боже,  бити  ??
чим, можна скалiчити, i тодi пропаде товар, а значить, пропаде нi  за  пси
труд, бо за калiчену i чвертi не дадуть...

   Тим часом iшли i пильно  оглядали  всi  хащi.  Грицько  йшов  стороною,
Наталка оддалiк. Старий роззирався пильно i гомонiв тим часом:
   - Ну, бува?, що вона виб'? коляку i кинеться на самого - тодi ??  треба
ловити руками за щелепу i здавити ту щелепу та й не давати перемiнитись на
зуб. Було менi раз так... Ну, якби довелось тримати так хвилину,  то  вона
за хвилину роздерла б i унти на поворозки, не то що самого, так,  бач,  це
було, може, секунду, як уже ?й запетлювали хлопцi шию та ноги i  повалили.
В мене хлопцi добре робили! Не дали батька з'?сти  (добродушно  смi?ться).
Тож i ти не давай, як що як. Бо пiсля мене тобою закусить. Отак.

   А  як  будемо  гнати,  не  виганяйтесь  один  перед  одного,  та  й  не
вiдставайте. Дивись на мене. Один прикрива? тил, бо як трапиться хитра яка
падлюка, то обдурить, зайде з тилу - i незчу?шся, як i передушить... Отож,
як тiльки побачиш, що я подав ?й гостинець, сiдлай ?? мерщiй, та  вiрьовку
оттак, оттак, щоб напоготовi, а тодi оттак, i кричи!..  Кричи,  а  сам  не
зiвай, орудуй, бо незчу?шся, коли голову одiрве... А стривай!..
   Наталка стояла, тримала за нашийник Заливая,  що  поривався  вперед,  i
подавала знаки. Миттю зiйшлися до не?. Наталка показувала пальцем  на  двi
смуги на снiгу.
   - Аж двi!..
   Слiди...  Двi  кiшки  пройшли  глибоким  снiгом.  Старий  Сiрко  пильно
обдивлявся.
   - Стара i друголiток. Уранiшнi. Тихо  йшли...  Не  голоднi...  Десь  на
лiгво...
   Це все пошепки сказав.

   Нiчого собi - аж двi кiшки  зразу!  А  собаки!..  Григорiй  здивувався,
побачивши, як вони вiдмiнилися. Нюхали слiд, i шерсть на них стала дуба на
спинах. Поривались вперед, натягали повiдки,  але  не  рвались  шалено,  -
зацитькуванi, поглядали на людей запитливо. Вишколенi.

   Власне, по собаках Григорiй побачив, що натрапили  на  тигрiв.  Заливай
тремтiв  вiд  нападу  лютi,  аж  Наталка  тримала  його  за  нашийник,  не
покладаючись на повiдок, а вiн хрипiв, не маючи права заревти вголос.
   -  Головне,  розпарувати  ?х  вдало.  -  Старий   Сiрко   зняв   шапку,
перехрестився. - Дай же, Боже!.. Тодi мiцно нацупив ??.

   - Ну, дiтки! Дивiться ж!

   Вмить повiдмотували вiрьовки i налаштували ?х зручно, почiпляли на шию.
Кожен дослав набiй в набiй ник рушницi i знову закинув ??  за  плече,  щоб
руки були вiльнi. А дiд до Григорiя:

   - Дивися ж. Як я крикну i почну стрiляти, стрiляй вгору,  куди  попало,
заправляй i знову стрiляй, i галасуй а тодi рушницю  за  плечi  -  i  гони
щосили слiдом за мною. I не оглядайся!

   I так, тримаючи собак на повiдках - Рушай у батька. Нерпа в  Грицька  i
Заливай у Наталки - пiшли тими слiдами.  Попереду  старий  Сiрко,  за  ним
Григорiй, тодi Грицько, а тодi Наталка. Вона  тримала  вiнчестер  на  руцi
весь час пильно поглядала  на  боки,  iнодi  оберталась.  ??  функцiя  вже
почалась. Бо кiшка та - зрадлива твар, особливо ж як  стара  з  молодим  -
мати. Вона може бути тут близько i вже, може, вживав проти  сво?х  ворогiв
заходiв.
   Слiди  то  йшли  поруч,  то  перехрещувались  петлями.   Крутились   по
непрохiдних хащах, по такiй гущавинi,  що,  звичайно,  туди  мисливець  не
залазить. В особливо небезпечних мiсцях старий обходив забiч, весь час  не
спускаючи з ока слiдiв i перемацуючи очима кожний непевний  закуток,  купи
вiтролому, камiння. Обминали, виходили з iншого боку, натрапляли на слiд i
йшли далi.
   Григорiй мобiлiзував всi сво? мисливськi здiбностi, а найперше зiр.  Аж
у скивицях болiло, так вiн напружував очi, стежачи за  Сiрком  i  за  всiм
навколишнiм.
   Минали  години...  Так  вони  проходили  кiлометр  за   кiлометром,   -
переходили розпадки, становики, падi i непрохiднi хащi. А слiди йшли собi,
навертаючи все на пiвдень, - ось, зараз, тут...

   Але не було тут. Далi. Далi.

   Так вони йшли до пiвдня i  навiть  не  обiдали.  В  однiм  мiсцi  тигри
тупцяли пiд деревом. Сiрко оглянув пильно все. А Наталка:
   - Ось, гляньте вгору!

   Вгорi, метрiв на три вiд землi, мiж розсохами дуба, з-мiж двох  товстих
колод стирчав розкiшний чорний хвiст. Соболь! Отак! Хто ж то ставив? I хоч
соболя заборонено здобувати, та раз уже впiймався, - взяли.  Тут  Гриць-ко
впiзнав, що це ж ?хня плашка, що вони з Григорi?м ставили  на  колонка.  I
затiска ?хня. "Влiз дурний в не сво?. А кiшки - ти  скажи,  якi  обережнi!
Постояли, а не наважилися  взяти:  почули,  що  тут  була,  хоч  i  давно,
людина".
   Гриць запхав соболя в торбу: "Не кидати ж двi тисячi: п'ятсот загибати.
Прийме база за камчатського".

   У другiм мiсцi тигри лежали. Видно  на  снiгу  пiд  деревом  два  лiгва
поруч. Старий Сiрко зупинився коло них. Помацав снiг. Подумав, оглянув усе
навколо, знизав плечима. Недавно, але... Невже сполоханi? Так наче  встали
не вiд сполоху...
   Пройшли  ще  трохи.  Ага.  На  снiгу  кiлька  вепрячих  слiдiв.   Пiшли
вистрибом. Тигрячi слiди теж розгонисте - полюють.

   Так у надзвичайному постiйному напруженнi та хвилюваннi, забувши й  про
?жу, тропили, тобто  стежили,  вони  кiшок  до  смерку.  Як  починало  вже
сутенiти, слiди довели ?х до яко?сь рiчки.

   - Даубiхе! - сказав старий, як кондуктор, оголошуючи чергову станцiю.
   Тигри тут постояли на низькому березi, подивились, либонь, на  заметену
снiгом рiчку, пописану посерединi полозками i, занепоко?нi пiдозрiлим  тим
писанням, а може, й дух кiнський чи людський вхопивши, -  повернули  круто
нагору. Вепрячi ж слiди подались просто упоперек, через рiчку.
   - Стiй! - сказав старий Сiрко. - Нiч надходить. А проти ночi  кiшок  не
стежать.
   В цiм мiсцi  рiчка,  що  текла  взагалi,  крутячись  та  петляючи  межи
становиками,  як  i  всi  тутешнi  рiчки,  робила  круте  колiно.   Старий
подивився, ще раз прикинув i вирiшив тут ставати  табором.  Вмить  напнули
намет, розгрiбши снiг, нарубали хмизу, наносили ялинкового та  смерекового
гiлля. Звалили сухостiй i, порубавши  його  на  дрова,  розклали  вогнище.
Хотiлось ?сти та ще бiльше хотiлось пити.  Двiчi  кип'ятили  чай.  ?жi  не
варили, а  просто  ?ли  пироги  й  морожене  сире  м'ясо  -  "струганину".
Передусiм випили спирту, а тодi стругали мясо ножем  -  кожен  сво?м  (вiд
цього й "струганина") i, вмочивши стружку в сiль, так ?ли.

   Пiсля вечерi Грицько оббiлував соболя, що за той  час,  поки  вечеряли,
встиг розморозитись.

   - Ну, як, батьку? - пiдняв шкiрку, милуючись.
   Батько, фахiвець у хутринi, взяв у руку, труснув, прицмокнув:
   - Гарний! - I удаючи iнспектора бази,  додав:  -  Сорт  перший,  висока
пiдголовка, темний, комiрний. Без дефекту. Лунка стандартна... За це - двi
тисячi штрафу або шiсть мiсяцiв тюрми!.. Але оскiльки вiн  сам  винен,  що
полiз туди, де його не прохано, то ми його здамо за  камчатського  або  за
сахалiнського - там дозволено полювати на нього.

   А соболь, дiйсно, був гарний. Зверху переливався  сизо-синiм  вiдтiнком
воронового пера. Роздмухати чорнуд ость - голубi?  пух.  "Голубуватий".  А
хвiст!.. Грицько примiряв пишного соболя до ковнiру сестpi - чи  до  лиця.
Та:

   - О! Оце тобi, дитино, як пiйма?ш кiшку.
   - Ай правда! - посмiхнувся Сiрко. - Правда! Хапани бурундуки носять,  а
ми вже соболя як-небудь... Та треба ж iще здобути якого.
   Наталка тiльки очима мерехкотiла, задоволена. Що то  жiнка!  У  вiчнiм,
iнодi навiть пiдсвiдомiм прагненнi бувши гарною й так, бути  ще  лiпшою  -
жiнка всюди вiрна собi.
   Грицько повiсив соболя в намет - хай висить.
   - А ми ще десь здобудемо, щоб не один. Грець ?х бери з ?хнiми законами!
   Рано-рано, тiльки-но розвиднилось, рушили. Покинули так намет i все, що
було в нiм i коло нього, - всi зайвi речi лишили тут. Взяли з  собою  лише
сiрники, трохи ?жi, боклажку з спиртом та сво? мисливське встаткування. За
розрахунком старого, вони сьогоднi мали догнати i згребати тих  кiшок.  Ще
до вечора, як Бог дасть. А нi, то завтра.
   Слiди знову петляли, водили ?х, як i вчора. Там, де  снiгу  було  мало,
видно було навiть вiддряпки пазурiв. В iнших мiсцях, де снiгу було  бiльше
i був "чирим" - затужавiла поверхня, кора, - один  слiд  все  провалювався
глибоко. "Це матка.  Важка,  сатана!  Пудiв  на  дванадцять".  Це  ж  дало
пiдставу упевнитися, що другий був молодий.  Так,  пудiв  на  шiсть-вiсiм.
Проте i при такiй вазi та при пiвторарiчному вiцi вiн зростом  мусив  бути
такий же, як i старий, лише утлiший, пiджаристий, - ще  не  набрав  уповнi
ваги й сили. Ну i досвiду, звичайно. Тому й ходить при матерi.
   Раптом все пiшло несподiвано швидко...
   В однiм мiсцi, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку  i
пiдкинув вiнчестер...  Григорiй  бачив,  як  у  гущавинi  посунулось  щось
смугасте... Пострiл! Велетенська кiшка зробила скажений стрибок угору,  як
пiдкинена пружиною. В ту ж мить i туди ж стрелив  i  Григорiй  по  нiй.  I
ззаду пролунали пострiли. А старий, пронизливо i моторошно  крикнувши,  як
це роблять татари або чеченцi, i, раз  у  раз  стрiляючи  вгору,  пустився
чимдуж стороною навздогiн за другою, що десь мелькнула i щезла. Решта, так
само лементуючи, - слiдом.
   Спущений Рушай iшов вихорем уперед. За ним, пролетiвши  повз  Григорiя,
покурiли, ревучи, Заливай i Нерпа.

   Собачий лемент пiшов по нетрах... Далi, все далi... Вирував,  клекотiв,
вiддаляючись. Женуть уже взрячку.

   Григорiй налягав на лижви, закинув уже, як i старий, рушницю за  плечi,
не вiдстаючи, готовий до всього.

   А Наталка, обернувшись  на  ходi  i  ще  раз  стреливши  в  велетенську
потвору, що, перекинувшись у снiгу, била лапами в  повiтря,  -  випередила
брата i благальне:
   - Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвiст.
   То  була  божевiльна,   шалена   гонитва.   Годину...   Двi...   Три...
Безконечно... Аж очi вивертало на лоба. Григорiй  боявся  тiльки,  щоб  не
спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя  людей,  життя  старого
тепер на його сумлiннi. Ясно.
   Собак було весь час  чути.  Iнодi  розтиналось  коротке  скавулiння  чи
виття. Тодi старий припускав ще дужче i по нетрах  шугало  його  страхiтне
гукання. Пiдбадьорював та й тiй сатанi нагадував, що вiн ось тут, доганя?,
як сама смерть.
   Собачi й тигрячi слiди кидались то вправо, то  влiво,  чирим  часто  не
витримував кiшку на скоку та в  такiм  темпi,  i  вона  все  провалювалась
глибоко. Напевно тако? гонитви вона довго не витрима?. В кiлькох мiсцях на
снiгу рудiли плями кровi - на собачiм слiду.

   - Наддай!!. - гукав Сiрко i лементував ще пронизливiше, ще шаленiше.  -
Пропадуть собаки! Подере.

   Де вони гнали, як вони крутились та петляли, -  не  було  видно.  Суччя
било в обличчя, обдираючи шкiру.

   Ось лемент - рев  собачий  -  близько.  Зовсiм  близько.  Старий  Сiрко
нацуплював лосину рукавицю, що був  скинув.  Спереду  вже  видно,  як  ген
крутились, гасали пси пiд скелею. Миттю старий  одстебнув  геть  лижви  i,
наставивши коляку, як спис, гайнув уперед. Григорiй нагнувся на пiвсекунди
до лижв... Мимо пролетiла Наталка, бачив лише, як ?? лижви iз  шкварчанням
вiдокремились i шугнули вбiк, утiкаючи вiд його лижв.

   Пiзнiше вiн часто згадував i не мiг вiдновити точно, як воно все було.
   Вiн таки перший опинився бiля батька. Вiн лише пам'ята?,  як  закричала
Наталка...  блискавичний  його  стрибок...  Вир...  Несамовитий  галас,  -
людський, собачий, тигрячий... Вiн затягнув  петлю,  як  супоню,  i  вмить
опинився пiд сподом, вчепившись потворi в карк за  шкiру...  Все  качалось
клубком, галасувало на нiм... Зда?ться, i вiн галасував... Снiг  набивався
в очi i в рот...
   Це тривало десять секунд, але,  здавалось,  -  це  тривало  вiчнiсть...
Потiм в раптовiй тишинi - злякане Наталчине обличчя i  дихання  над  самим
його лицем... Потiм дружнiй регiт...

   - Пусти! - це старий Сiрко, смiючись, розпатланий спiтнiлий: - Пусти, а
то ти його задавиш...

   Уже! Страшний галасливий клубок розпався, i його витягали,  затоптаного
в кучугуру снiгу.
   Тiльки тепер Григорiй побачив, що вiн голими  руками  вп'явся  в  рудий
загривок та так i закляк... Ага, вiн перед тим скинув шкiрянi  рукавицi  i
кинув ?х геть, щоб не заважали...

   Потвора лежала майже нерухомо, лише конвульсiйне здригалась, розчепiрив
одерев'янiлi пальцi. Його звiльни  ли  з-пiд  снiгу,  i  секунди  переляку
загального перетво рилися в дружнiй регiт. Так його забило снiгом -  повно
в носi, i в вухах, i геть свiту бiлого не видно. Але все цiле,  нiчого  не
поламано i не поодкушувано. Треба бачити цi славнi, хорошi обличчя! Допiру
лише зосередженi i суворi, а тепер такi смiшливi - розкудовченi, спiтнiлi,
замурзанi i веселi. Грицько iржав, як дурний.
   - А я думав, що вона тебе вже з'?ла! Ха-ха-ха! Дивлюсь -  нема,  тiльки
унти стирчать iз снiгу.
   Вiдсапувались. Обтрушувались.  Збирали  шапки,  рушницi.  Викопували  з
снiгу погубленi набо?. А де ж дiдова шапка? Та вона, пак, он...
   На розметанiм снiгу лежала здоровенна,  смугаста,  кiшка,  зв'язана  по
ногах, а тодi ще обидвi пари нiг докупи, шия затягнута  петлею,  на  мордi
дiдова шапка... Кiшка здавалась неживою, лише  хвiст  тремтiв  i  корчився
потихеньку,  як  прут  на  вогнi...  То  враз  вся  стиналась  в  страшнiй
конвульсi?.
   - Кiнча?ться! - це Грицько злякано: - Дуже втягнуто!
   - Нiчого, - заспокоював старий, - це кiшка, ?? не так скоро задушиш.
   Потiм обдивлялись пошкодження - оглядали один одного i собак. У старого
Сiрка була щока в кровi, але  то  пусте  -  здряпнуто,  i  вiн  навiть  не
пам'ята? де, чи як гнався, чи тут уже. Наталка  набила  моргулю  об  чийсь
приклад, а може, й об чийсь лоб. Може, об Григорi?в. У Грицька все гаразд,
тiльки чухав нишком  ззаду,  -  сатана  мотнула  наостанку,  як  уже  була
зв'язана, та так пiддала ногами, що вiн не втримався i  гепнув  просто  на
камiнь. А в Григорiя усе в порядку... Що  в  нього  болiли  ребра  i  була
розсiчена всерединi губа - то секрет.
   А собаки лежали рядочком  на  снiгу,  повисолоплювавши  язики,  нiби  в
Спасiвку. Проте з ними гiрше. В Рушая розiдране вухо,  у  Заливая  здорово
пiдiдраний бiк - так шкiру й злуплено смужечкою, i вiн старанно  зализував
рану, пiддаючи шмат шкiри язиком. Старий витяг  ножа  i  тут  же  проробив
операцiю - вiдтяв шмат геть; розумний пес тiльки заскiмлив i лизнув дiда в
руку.

   - Нiчого, нiчого, це ще щасливо: це заросте... А з Нерпою було  погано,
- десь наколола око, i воно сльозилось, кривавилось. Пес  жалiбно  дивився
на людей.
   Старий оглянув, похитав головою...

   - Ну, нiчого... Може, пройде... От бiда...  Ну,  та  на  вiйнi  не  без
убитих.... Може, й заживе...

   Пiсля оглядин старий Сiрко пiдiйшов до  вже  майже  нерухомо?  кiшки  i
розпустив петлю на ши?. Радiсно бурчав:

   _-_ Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!.. Потiм знайшов свою  коляду  i
просунув кiшцi межи зв'язаними ногами. А тодi взявся майструвати клiтку.
   Поки  старий  майстрував  клiтку,  зв'язуючi?  ??  з  товстих  брускiв,
невелику,  тiсну,  але  дебелу,  -  хлопцi  з  Наталкою  позбирали  лижви,
розпалили ватру, почали готовити ?сти. Тiльки тепер вони почули, якi  вони
голоднi.
   - Хлопцi! - гукнув Сiрко, поглядаючi? навколо. - Та  це  ж  пак  Собор!
Диви!
   Дiйсно. Скелi, до  яких  собаки  приперли  кiшку,  були  старому  добре
взнаки. Звались вони в мисливцiв Собором, бо нагадували зруйновану церкву.
Стояли окремо, як будiвля,  поруйнованi,  вивiтренi  морозами,  вiтрами  й
часом.  Помiж  скелями  були  печери.  Це  стародавня  резиденцiя  великих
хижакiв.
   - А катнiть он туди, - махнув дiд сокирою. Григорiй i Грицько стали  на
лижви i пiшли в доказаному напрямку.

   Скоро вони натрапили на мiсце,  де  були  виполоханi  обидвi  кiшки,  -
здивувались, пiдiйшовши зовсiм з  iншого  боку  на  те  мiсце,  де  вранцi
вiдбувався початок баталi?.  А  через  хвилину  -  знайшли  забиту  кiшку.
Здоровенна самиця, грiзний екземпляр старого уссурiйського  тигра,  лежала
на розкопирсаному снiгу, задубiвши. Снiг кругом був забризканий кров'ю.  А
на розкритих губах ?? замерзла кривава пiна. Смертельно поранена першим же
пострiлом у груди, вона була потiм продiрявлена ще чотири  рази.  Останнiй
раз, очевидно, в голову.
   Хлопцi подивувались з такого страхiття.  (Власне,  дивувався  Григорiй,
Грицько вже звик, бачив). Потiм зв'язали ?й переднi ноги, ще  й  примотали
мотузку за голову.
   Тодi запряглися i так поцупили вдвох.
   - Шкiра ж пропаде! Це ж яка шкiра! - сказав Григорiй.
   - Дурниця! - це Грицько, скептично. - Ця шкiра кошту? рiвно в п'ятдесят
раз дешевше, нiж ота маленька соболина. Поганяй!
   I поцупили. Кiшка пливла по чириму досить легко.
   - Овва! А то чому ж так дешево? А я думав...
   - А хтозна-чого. Ми ?? з убитого тигра i не знiма?мо нiколи,  а  зда?мо
так, гамузом, з тушею i з тельбухами. База прийма?  цiлком  i  платить  за
вбиту, за найбiльшу, всього лише тисячу карбованцiв. Биту  кiшку  продають
так цiлком десь у Китай, з кишками i з печiнками.

   Ось так i притягли мертву до живо?. Зорi?нтувались, виходило,  що  вони
десь крутились (та ще й як крутили)  -  i  до  того  мiсця  прийшли.  Бач,
пiймали живу майже там, де почали ганяти.

   Клiтка була вже готова. Вмiло зв'язана з грубих,  дебелих  глиць,  вона
була довга, метрiв на три, але низька i тiсна. Верх у нiй був вiдкритий.
   Тимчасом зв'язана кiшка помалу очунювала.  Старий  поглядав  на  не?  i
поспiшав. Ось клiтка готова зовсiм.

   - Ану, берiть, дiтки!

   Гуртом взялись за  коляку,  просунену  межи  ногами,  пiдаяли  кiшку  i
поклали ?? в клiтку згори. Старий наклав заготовленi,  глибоко  позасiканi
на кiнцях дрючки, позабивав кiлки, попробував, - добре. А  тодi  висмикнув
коляку з-межи нiг. Слава Богу!
   - А тепер снiдати, обiдати, полуднувати й вечеряти...  Смеркало.  Назад
рушати пiзно. Тут i ночували... Коло скель було затишно.  Розгребли  снiг,
розклали ще одно велике вогнище, - було  тепло,  спалося  мiцнiше,  лiпше,
анiж на печi.
   Звечора, на?вшись i напившись, ще довгенько лежали кого вогню, гомонiли
про се про те. На старого Сiрка трохи напала  балакучка,  як  часто  пiсля
добро? вдачi, вiн був у доброму  гуморi.  Згадував,  розповiдав,  а  то  й
фiлософствував.
   - Бач, - це старий роздумливо, капирсаючи паличкою  жаринки.  -  Як  на
свiтi все розумно зроблено. Га! Оцi ось кiшка, примiром, - вона  виплоджу?
тiльки по одному, та й то не кожен рiк, бо якби  вона  плодилась  так,  як
мишi чи пацюки, то тигри б увесь свiт давно по?ли. I от уже ведеться -  що
бiльший звiр, то менше плодить, що менший звiр, то  бiльше  плодить.  Чого
так багато мишей плодиться? Та того, що ?х усяке ?сть - i тхiр, i колонок,
i куниця, i горностай, i сова, i лисиця - всi живляться  ними.  Отже,  щоб
мишачий рiд не перевiвся, треба, щоб вони швидко i багато плодилися. А вже
ведмiдь або й оця кiшка - ?х жоден звiр не з'?сть. Навпаки. ?м самим треба
багато харчу, того вони так помалу й плодяться.
   О, старий дiдуган стiльки надивився за життя, стiльки думав над усiм  i
розумiв навiть, чим що дише, що мiг би  консультувати  багатьох  вчених  i
професорiв з цих питань. Бувши в доброму  гуморi,  старий  розгомонiвся  i
довго ще розважав молодь оповiданнями про сво? пригоди.

   - I скажи, одне одного держиться, як воша кожуха. Хочеш знайти колонка,
- шукай мишу, хочеш знайти вовка, шукай козу, хочеш кiшку цю знайти, шукай
вепрiв; бач, це пастух, а то козолуп, а той мишопруд  -  всi  спецiалiсти,
iнженери...
   Iнодi коло ватри вибухав дружнiй регiт, особливо, як дiд  оповiдав  про
людей, про зустрiчi с громадянами, про  спостереження  над  ними  i  робив
несподiванi висновки.
   Уранцi вони рушили до покинуто? ще вчора домiвки, до намету. На  чотири
пари лижв, мистецьки зв'язаних i  налаштованих  так,  як  сани,  поставили
клiтку з живою кiшкою. Мертву ж поцупили так, самоходом.
   Так i допхались до намету в обiдню пору.
   Але тут сталась дрiбниця.  Тiльки  така,  що  катастрофiчне  виросла  в
велику подiю i нагло поклала кiнець  мисливськiй  епопе?.  Поклала  всьому
край. Сталось все це швидко, непередбачене  i  безповоротно.  Так,  як  це
бува? при наглiй пожежi, при землетрусi, при  всiх  стихiйних  зламах,  що
кладуть край там, де його найменше сподiваються i бажають.

   Намет стояв цiлий-цiлiсiнький i чекав господарiв.  А  коли  пiдiйшли  -
здивувалися. Намет цiлий i порожнiй. але хтось був. Хтось ночував.  Унизу,
на льоду, либонь, стояли конi - натрушено сiна  i  кiнський  послiд.  Коло
намету походжено. В наметi ночовано. Випито весь спирт з  бляшанки,  ще  й
узято одну баклажку.
   - А де ж соболь?! - кинулась Наталка.
   - Та там же ж я чiпляв...

   - Нема!.. I однi?? сокири нема, що тут лишали.
   Старий насупився.

   - Хтось нетутешнiй, - буркнув крiзь зуби. - Iч,  iроди!  Дво?,  видать,
були. Не тайговi, - тайговi не порушать закону.

   Пiшли всi на лiд, розглядаючи  слiди  -  куди  рушили  i  коли  рушили.
Недавно рушили i вниз по Дуабiхе до Iману.

   А Григорiй розглядався  бiля  шатра.  На  снiгу  недопалок  -  мундштук
дорого? цигарки "Золота марка"...

   Григорi?вi серце чомусь нагло затiпалось. Такi  цигарки  завжди  курила
одна людина... Вiн мовчки, поки всi були на льоду, швиденько визволив сво?
лижви з-пiд клiтки, став на них i, нiкому не сказавши, подався... На  ходу
заклав обойму в  гвинтiвку.  Щез.  Подався  швидко  через  нетрi  навскiс,
зрiзаючи величезну дугу, що ?? тут робила Дуабiхе.

   Григорiй знав, як тут, угорi, тече ця  рiчка,  петляючи  межи  крижами.
Коли йти навпростець, то можна випередити навiть експрес, коли б вiн  iшов
рiчкою. I як би швидко вiн не йшов, все одно не мiг би перший  проскочити.
Коли б тiльки не помилитися в часi! Але зi слiдiв коло намету видно  було,
що гостi вiд'?хали всього пiвгодини, найбiльше годину перед тим.  Григорiй
гнав, як вчора за тигром.
   По якiмсь часi шаленого ходу нарештi вискочив з розгону  на  рiчку,  на
лiд, - нема. Послухав - не чути. Лише десь далеко  стрельнуло.  На  льоду,
певнiше на снiгу Грпцько  помiтив  кiнськi  кiзяки.  Недавнi...  Про?хали.
Тiльки що. Далi Даубiхе звертала понад становиком направо. Там  уже  Iман.
Сизий становик робив велетенську дугу. Григорiй нацiлився на середину  то?
дуги i погнав навпростець... Виломившись  з  трiском  крiзь  верболiз,  аж
присiвши на лижвах, шугнув з  крутого  берега  i  зi  шкварчанням  вилетiв
насеред рiчки, круто завернув... Ось! Миттю зiрвав гвинтiвку з ши?...

   З-за повороту мчала паровиця. Вiтер дув Григорi?вi в спину.  Ще  зовсiм
недавно вiн тягав  i  мертвого,  i  живого  тигра,  -  на  нiм  поналипали
шерстинки, на унтах i на руках були  плями  крови  тигрячо?...  Вiн  пiшов
назустрiч, стискаючи гвинтiвку. На санях було двi постатi, завинутi в дохи
по самi вуха. Вмить вiдкинули дохи, -  замаячiли  будьонiвка  i  ?жовський
кашкет, руки вхопились за зброю.
   Тут конi захропли, затанцювали i враз  мотнули,  як  навiженi,  вбiк  -
вхопили тигрячий дух. Ага!.. Кошiвка (такi сани)  перекинулась,  i  обидвi
постатi випали в снiг.
   Григорiй вп'явся в них очима. Не  бачив,  як  повз  нього,  божевiльне,
обминаючи його стороною, мчали конi, б'ючи голоблi та сани, що  летiли  за
ними льотом, перекидались, деренчали...

   Одна постать схопилась i  хотiла  кинутись  упоперек  до  лiсу.  Другий
шалено, хапливо вибивав снiг з цiвки гвинтiвки, а далi шарпнув  за  кобуру
пiстоля.
   - Стiй!! - гукнув Григорiй. - Зброю геть! Руки вгору! Три ступнi  вбiк!
Так стояти!..
   Стоять... Григорiй пiдiйшов. I нагло... Серце закалатало йому  безумно,
шалено. А очi вп'ялись в того, що в кашкетi... I вiн зареготався страшним,
жаским i... радiсним реготом.

   - Медвин?!.
   Боже мiй! Мить. Мить подиву. Мить буйно? радостi. ?, ? Бог на небi! Ось
вiн. Ось той, з ким ?х i Бог не розсудить.

   А Медвин - бравий герой  i  грiзний  суддя  та  володар  душ  людцiв  i
плюгавий злодюжка, порушник закону  нетрiв,  -  стояв  i  тiпався...  Так,
тiпався. Губа йому тiпалась, а очi... очi гидкого, сопливого боягуза.  Три
шпали на ковнiрi - як мазки кровi.
   - Великий начальник?! Так... Поздоровляю...
   Другий тихенько вiдступав назад, непомiтно; з однi?ю  шпалою  -  якийсь
начрайону. "Чорт його припарував, дурака", - подумав  Григорiй,  а  вголос
промовив:
   - Так... Ну, все, таварiщ следователь! Все. - I важко задихав: - Кiнчаю
слiдство... - I пiднiс голос, повiльно, грiзно:

   - Тут... я тобi... й рев, тут я тобi й трибунал! - Пiдкинув гвинтiвку i
вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.

   Другий кинувся упоперек, до лiсу. Григорiй дивився йому услiд,  слухав,
як у грудях стука?  серце,  напо?не  помстою...  Тут  утiкач  обернувся  i
вистрелив з пiстоля. Уже майже видряпався на урвище до лiсу. Куля тьохнула
десь у снiг.
   - Хiба  так  стрiляють?  -  промовив  Григорiй  задумливо.  Пересмикнув
закривку i стрельнув.
   Постать пiдкинула руки, майнула ними в повiтрi й покотилася з урвища.
   Мить Григорiй стояв нерухомо. Думки летiли вихором... Так. Все. А тепер
- в Маньчжурiю, в Китай, в Японiю. до чорта в  зуби.  От.  Все  вiдтяв  за
одним разом - i ворогiв i друзiв, i спокiй - все...

   Стривай! За мо? вчинки вiдповiдати ж  нiхто  не  мусить.  Подивився  на
чисту пелену снiгу, а тодi написав пальцем великими лiтерами:
   "Судив i присуд виконав я - Григорiй Многогрiшний. А за що  -  цей  пес
сам зна?".
   Ще й розписався.

   - Так... Куди ж тi? бiдолашнi конi побiгли?  Загинуть...  Шкода...  Ну,
добре. - Хвилинку постояв. Зiтхнув. Потiм махнув рукою, почепив  гвинтiвку
на шию i повернувся...
   На нього дивилась пара очей. Наталка!
   - Що ти зробив?

   Григорiй взяв ?? за руку i потяг геть за собою.  Вона  не  опиралась  -
покiрно йшла поруч, лише вiдчував, як ?? рука тремтiла.
   А в не? рука тремтiла не з переляку, нi.
   - Що ти зробив?

   - Слухай, Наталко! Те, що я зробив, - те я мусив зробити.  Розумi?ш?  Я
вбив одного дракона... Ти цього не бачила! Не бачила! Розумi?ш? Не бачила!
А вже, як я буду далеко звiдси, - тодi ти про все розкажеш сво?м...
   Дiвчина дивилась на нього, i в не? затремтiли губи.
   Прошепотiла здивовано, розгублено:

   - Куди ж ти?..

   - Стривай. Твiй вiнчестер заре?стрований?
   - Нi.
   - Гаразд. Чудесно. Дай менi твiй вiнчестер. На тобi цю гвинтiвку.  Вона
теж не ре?стрована, але... хай батько допильну?...
   - Але стривай... Ну, добре. Ти зробив, як вважав  за  потрiбне,  добре,
тобi виднiше, але куди ти?! Куди ти пiдеш?

   Боже мiй! Скiльки сказано в одному тонi! Все, про що мовчала  мiсяцями.
Григорi?вi аж горло стисло. А дiвчина благала:
   - У нас же цiлком безпечно... у нас... Та можна  ж  iще  далi  зайти  в
нетрi...
   Григорiй взяв ?? за руку i стис. Мiцно-мiцно. Вона не  вiднiмала  сво??
руки.
   - Дурна, ти дiвчинко. Ти не зна?ш, що то за один. За  тиждень  тут  всi
нетрi поставлять догори ногами - шукатимуть... Це великий собака. Але  Бог
? на небi! ?! Цей пес вiдбивав менi печiнки, ламав костi, розчавлював  мою
молодiсть i намагався подряпати серце, якби дiстав. Так довгих-довгих  два
роки вiн мене мучив. А потiм спровадив до божевiльнi. I все за  те,  що  я
любив свою батькiвщину.
   I я ще тодi поклявся iменем матерi мо??, що вiдiрву йому голову. Я втiк
з божевiльнi... Потiм мене знову пiймали i знову мучили такi,  як  вiн,  -
його помiчники... А потiм  присудили  до  двадцяти  п'яти  рокiв  каторги.
Двадцять п'ять рокiв! А я всiх маю двадцять п'ять. I все тiльки за те,  що
я любив свiй нещасний край i народ...
   Я поклявся, що буду ?х вбивати, як скажених собак.
   I я втiк з ешелону. Вони мене везли з Укра?ни на каторгу,  на  повiльну
смерть, i берегли, як пси. А  я  втiк.  Вистрибнув  на  ходу  з  скаженого
по?зда, - стрибнув у нiч, у смерть, на щастя.

   I я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Смiливi  завжди  мають
щастя, як казала твоя мати... Обiйми ?? мiцно за  мене  i  поцiлуй  ??  за
мене... сестро.
   Наталка  враз  нагло  припала  до  нього  i  вибухнула  буйним  плачем.
Безпорадно, по-дитячому. Ясно - це розставання. Це  навiки.  Боже  мiй!  I
поцiлувала... Ой, як шалено! Все вклала в цей поцiлунок, всю душу.
   А  тодi  враз  вiдiрвалась,  зцiпила  зуби,   хутко-хутко   вiдстебнула
набiйницю, повну набо?в до вiнчестера, ткнула в руки.

   - Вiзьми!
   Мовчки взяла його патронташ.

   Повернулась  i  пiшла.   Хутко-хутко...   Зупинилась...   Завагалась...
Пiшла... Зникла...
   А за хвильку з хащiв почувся ?? голос, суворий, але з  зле  прихованими
слiзьми:
   - Iтимеш оцi?ю рiчечкою. Дiйдеш до  за?мки  -  вiзьмеш  коня,  харчi...
сiрники... Батько нiчого не скажуть, я ?м поясню,  як  при?демо...  Iтимеш
далi розпадками на захiд... На Уссурi. Й на Маньчжурiю...
   За слiзьми не договорила - подалась. Все.
   Бiдолашна... Горда... Дика... На?вна i... надзвичайна Наталка...
   I десь зринула в пам'ятi i бринiла в вухах пiсня,  як  кров  у  висках,
бринiла боляче i чiтко:
   "...Цiлувалися ми iз тобою один раз"...
   Ху-у! Серце Григорi?ве нiби хто поклав у жорстокi  лещата.  Вiн  стояв,
зцiпивши зуби до хруску, щоб не ревнути дико, нестямно. А по  щоцi  повзла
помалу сльоза. Вирвалась-таки! Так, як вирвався вiн  колись  iз  скаженого
по?зда.
   Згори почав падати густий лапатий снiг. Засипав слiди. Засипав усе...
   I сiдали рядочком снiжинки, як  бiлi  голуби,  на  сталеву  сизу  цiвку
вiнчестера.

   _Роздiл дванадцятий_
   _Навзаводи з щастям_
   До Хабаровська з заходу кордон iде по Амуру. Вiд Хабаровська на пiвдень
по Уссурi. Найлiпше кордон  перейти  десь  в  Бiробiджанi,  там  найбiльшi
нетрi, найвужчий Амур i гори обабiч - Великий Хiнган.  Це  Григорiй  знав.
Вiн це вивчив досконало i давно вже, щоб  бути  зорi?нтованим  на  випадок
чого. А тепер той момент настав. Але ж...
   Нi. Йому несила так пiти геть. Вiн мусить пiти туди, глянути, побачити.
Востанн? ж. Побачити батька, побачити матiр. Це, може, ?динi рiднi,  може,
на цiлому свiтi.
   Попрощатись. Стати навколiшки i хай благословлять у  далеку  путь  -  у
темне, страшне невiдоме... Може, в смерть.

   Три днi вiн iшов снiгами i боровся сам iз собою.  I  не  мiг  перемогти
бажання пiти, глянути. Вiн  мусить.  Спустився  становиками  i  вийшов  на
рiчку. Зайшов на за?мку - постояв бiля коней, що стояли бiля  стiжка  сiна
i,  зачувши  його,  радiсно  заiржали.  Вiн   погладив   свого   буланого,
по-господарському обдивився усе - все гаразд. Мисливцi ще  не  при?жджали,
але мали при?хати. Коня вiн не зважився взяти, лише взяв  харчi,  сiрники,
пляшку з спиртом i жменю набо?в. Iнокентiя  Петровича  не  було  вдома,  i
Григорiй був задоволений з того. Взяв що  треба  i  пiшов  далi.  Це  було
позавчора. А вчора вiн провалився в наледь i мусив сушитися.  Сушився  всю
нiч i думав усе про одно, все про те саме. Ще вчора вранцi з перевалу  вiн
бачив, як унизу рiчкою ?хала процесiя. "Нашi", - мелькнуло в головi.  Так,
вiн упiзнав ?х. Хотiлось  скрикнути  i  побiгти  до  них,  але  утримався.
Зiтхнув лише.
   А процесiя посувалась униз по  льоду.  Конi  встяж  тягнуть  на  довгих
полозках клiтку з тигром i всi речi. Позаду iдуть дво?, а спереду одно лиш
на  лижвах.  Коло  нього  крутиться  собака,  то  забiга?   наперед,   то,
повернувшись, кида?ться назустрiч...  Заливайкiв  голос  перекочу?ться  по
горах, дзвiнкий i докiрливий - на нього не  зважають...  Серце  Григорi?вi
стиснулось. То ж Наталка! То ж Наталка. Просту? вперед уперто, похилившись
проти вiтру. Уявив, як вона уперто заломила брови, i так стало на серцi...
Нi, цього не скажеш, як то бува? на  серцi,  коли  воно  нагло  обiлл?ться
кров'ю.

   Процесiя зникла за тим велетенським крижаним водоспадом, що  вилискував
на сонцi. Могутнiй гiрський бог десь махнув чарiвною паличкою i  заморозив
велетня, розмалював його в усi барви веселки, оправив у  скляний  прозорий
панцер - i вiн сто?ть, мерехтить холодно.

   Григорiй ще довго стояв, дослухаючись до Залива?вого  голосу.  Процесiя
зникла. Потiм i голос той десь завмер, а вiн стояв.
   Тодi сапнув морозного повiтря, насупився,  пiдв'язав  мiцнiше  лижви  i
пiшов нехотя снiгами глибокими, становиками крутими.
   Це було вчора. Всю нiч вiн лежав бiля вогнища на  снiгу  i  думав  свою
бурлацьку думу. Зазирав у минуле - тяжко. Заглядав  у  майбутн?  -  темне.
Зцiплював зуби - нехай! Багато випало на його плечi. Але ж вiн живий, чорт
забери! Подивимось ще... Спав сторожко, як дикий тур.
   Так вiн iшов три днi i дiйшов сюди, на стару пасiку. Що далi  iшов,  то
все повiльнiше, а дiйшовши сюди, до цi?? пасiки Сiрково? - зупинився. Далi
несила. Ой, несила далi  -  це  вже  покинути  останню  рiдну  хату  та  й
назавжди... Тут вiн отаборився i оце боровся воював сам з собою:
   Пiти? Чи не пiти? Нi, не треба! Але ж як вiн пiде геть, не попрощавшись
з цими людьми?.. Але ж як стане перед нею i не пожалi? ??  серця?..  Лiпше
було б розбитися ще тодi, з по?зда стрибавши!

   I вiн рiшуче збирався, то знову сiдав у холоднiй халупi i сидiв,  важко
пiдперши голову. Було його й по тюрмах. i по божевiльнях, i де тiльки його
не було, але нiде вiн не тратив голови. Ба, нiде ж йому  i  не  траплялося
такого. Потiм вiн напалив у халупi i мiцно заснув.  Пiрнув  у  сон,  як  у
визволення. Нехай.
   Як вiн довго спав - хтозна, - чи годииу, чи двi, чи, може, кiлька двiн,
- хтозна. Але враз схопився - йому приснився дивний i страшний  сон.  Йому
приснилась мати... Мати  на  побаченнi  перед  розстрiлом.  Рiдна  мати...
Бiдна, бiдна мати!.. Вiн прощався з нею i гiрко плакав...
   А коли схопився зi сну - сльози теклi по щоках.
   Швидко перевзув унти, пiдперезався набiйницею, перекинув  вiнчестер  за
спину i, ставши на лижви, пiшов швидко у нiч.

   * * *
   Ще було темно, ще тiльки благословилось на свiт, а в Сiрковiй хатi  уже
горiв вогонь.

   Почувши шерех здалеку,  собаки  забрехали.  Григорiй  тихо  свиснув,  i
собаки вмить опинилися бiля нього, кидались пiд  ноги,  радiсно  лащились.
Нюхали вiнчестер i дурiли з радощiв.

   На снiг лягла смуга свiтла. Рано повставали Сiрки, як i завжди. А може,
i не лягали, може, по ско?лось. Нi, так, як i  завжди.  Мабуть,  до  мiста
збираються.
   Старий Сiрко, похиливши голову, сидiв насуплений на лежанцi, одягнений,
i нiби роздумував, що його одягати  ще  -  чи  доху,  чи  козляк,  сiдлати
гнiдого чи буланого.
   Наталка, така ж насуплена, як  i  батько,  заломивши  брови,  стиснувши
уста, шила унти... Iзюбринi, лапчатi... Гаптувала ?х  бiлими  пушинками...
Сувора, трохи зблiдла, схиляла голiвку то влiво, то вправо - дивлячись  на
роботу, а думка десь, не тут.

   Грицько сидiв бiля груби i  морочився  з  калибом  -  вiдливав  картеч,
козюлювати збирався; робота щось кепсько йшла.

   Мати бiля затоплено? печi перебирала мерзлi брусницi. - розглядала  ?х,
як крапелинки кровi чи як намисто на долонi.

   В хатi була мовчанка гнiтюча. Чи то сон  недоспаний  напосiдав,  чи  то
сумно, чи то тужно, як по якiйсь утратi, як пiсля похорон. Та сама гнiтюча
мовчанка, що запанувала серед них зразу,  ще  в  дорозi,  пiсля  того,  як
Наталка в кiлькох словах  розповiла,  що  сама  бачила,  що  вiд  Григорiя
почула,  та  про  його  намiр.  Аж  при?хали  додому,  вона,   заплакавши,
поцiлувала матiр.
   Грицько гнiвався на побратима, що той зник i  знехтував  його  приязню,
дружбою, - зник, навiть не попрощавшись. Його молоде серце закипiло  пiсля
сестрино? розповiдi. Боже! А вiн i гадки не мав! Зразу був  хотiв  вертати
на розшук та збагнув, що це нi до чого, пiзно, - i мовчав. Мовчанка  -  це
?дине, що лишилось в iм'я дружби. Так i Наталка, i батько. Наче змовились.
   Треба було ?хати до мiста на базу - вiдвозити  здобич,  але  старий  не
квапився. Десь там пiймана кiшка чека? у клiтцi,  поклавши  лапи  i  гордо
пiднiсши голову, - нерухомо та  вiдчужено  дивиться  просто  себе  вогкими
великими очима. Не бере ?жi. Третiй день не бере... Та вона п'ять днiв  не
братиме, але не згине. То  горда  i  живуча  тварина...  I  старому  думки
химерно блукали межи гордою твариною та...
   Раптом в  сiнях  зашелестiло.  Клацнула  клямка...  В  розчиненi  дверi
увiрвалась хмара морозу. Густа та бiла... I перетворилася  в  людину.  Так
чаклують шамани в гольдiв, пускаючи  клубками  дим.  Але  такого  чуда  не
втнуть! Зачинивши дверi, бiля порога стояв Григорiй.

   Вiнчестер через плече, в снiгу i крижинах попiд  руки,  унти  i  ремузи
обмерзли, - десь брiв по наледi, - набiйницi навхрест на грудях,  а  груди
розстебнутi,  спiтнiлi...  Завмер   нерухомо.   Блiдий,   трохи   схудлий,
засмалений вiтрами, стояв i нiяково, по-дитячому посмiхався.

   -  Не  сподiвались?   -   вимовив   хрипко.   Брусницi   посипались   i
покотились-покотились по пiдлозi, заторохтiли, як намисто.

   - Ох, Боже мiй!.. -  скрикнула  мати  i,  простягши  руки,  ступила  до
дверей. - Ой, сину! О, дитино бiдная!.. - I материнськi сльози покотились,
як тi? брусницi розсипанi: - Ой, що ж бо ти наробив, соколе нещасливий!?
   "Так, як у тiм божевiльнiм снi на пасiцi", - майнуло в  головi.  I,  не
розумiючи, що робить, скорившись невидимiй силi,  Григорiй  стяг  шапку  i
опустився на колiна... Та змiг видушити тiльки одне, жалке слово:
   - Мамо...
   А на закам'янiлому обличчi, на  щелепах  набрякли  жили  вiд  надмiрно?
напруги.
   - Ой, синку, синку!..

   I ще буйнiше котилися сльози у матерi; вона за сльозами його не бачила,
простягаючи руки, щоб пiдвести: - Бог... Бог тобi простить, дитино...  Бог
тобi суддя,  та  й  мати  Божая.  -  I  витирала  буйнi  сльози,  а  вони,
неслухнянi, лилися далi. - I нащо ж ти так?..

   - Ну-ну, стара... - закректав старий  Сiрко  вдоволено.  -  Козаковi  -
козацьке дiло!
   Як Григорiй увiйшов, вiн встав назустрiч i стояв так. Григорiй  звiвся,
допитливо дивлячись старому в очi. А старий заховав ?х пiд волохатi брови,
i вони так посмiхалися самi собi пiд бровами нахмуреними. Стояли так  один
проти одного. Стояли так, як той Тарас Бульба  з  Андрi?м,  тiльки  це  не
Андрiй, - це Григорiй, i голова в нього не  схилена  погноблено,  а  гордо
пiднесена; лише блiдий, але напропале  затятий.  Старий  покрутив  головою
загадково. Либонь задоволене:
   - А я й знав, що ти прийдеш,  сину,  are  ж...  Ну,  ось...  Запанувала
мовчанка. А Наталка... Боже мiй! Впустивши оторочки i голку,  вона  стояла
край столу, смертельно блiда, не пустила й пари з уст. Якби хто знав, що з
нею дiялось! Аж помертвiла. Бiдолашна дiвчина! Припала очима до гостя.  Аж
Грицько - брат ?? - подивився на не?, потiм на Григорiя i вiдвернувся. Вiн
знав сестру i вгадав, що то значить.
   -  Так.  Я  прийшов...  (павза)  Менi  треба  поспiшати...  Я   прийшов
попрощатись з вами усiма... Простiть,  коли  чим  завинив,  може,  вже  не
побачимось (i посмiхнувся), хiба на тiм свiтi...  -  Обвiв  усiх  очима  i
зустрiвся з Наталчиними.
   Дiвчина спалахнула. Прочитала в його очах те, що  було  в  його  серцi.
Почервонiла до слiз, та помалу кров вiдплинула з обличчя, i вона ще бiльше
зблiдла. Чула, як крiзь завiрюху:

   - Я мушу поспiшати... Простiть i побажайте менi, як бажаю я вам...
   Рвучко ступнула, потiм враз  повернулась  i  вийшла  геть,  либонь,  до
хатини...
   _-_ Бог простить, синку, - це мати, витираючи сльози. - Прости ж  i  ти
нас, коли що...
   - Щасти тобi Боже, синку! - це батько урочисто. -  Шкода,  та  що  ж...
Стара, збери на дорогу щось. Не барись, синку, бо скоро  свiтатиме.  А  ти
дорогу зна?ш?
   - Та знаю... - це Григорiй. - Я весь час вивчав.  Думаю  на  весну,  та
от...
   - Будь же обережний. А в Маньчжурi? - в Харбiнi та в  Сахалiнi  ?  наша
рiдня. Та ти ж, пак, зна?ш.

   Григорiй кивнув головою.

   - Спасибi. Гаразд.

   - Ну, сядьмо, щоб iще зiйтись колись...
   I за стародавнiм звича?м вони урочисто сiли. Григорiй примостився  край
лави.  Сидiли  хвилину  мовчки...  Потiм,  як  на  знак  якийсь,  звелись.
Попрощались.
   Мати, плачучи, тикала Григорi?вi до рук набитий рюкзак. Батько застiбав
корячкуватими пальцями гудзик йому на грудях.
   - Бувай  же  здоров,  синку!  Патронiв  досить?  Добре...  Тут  увiйшла
Наталка. Пристiбаючи на ходу дiловито набiйницю, вона  увiйшла  виряджена,
як на полювання. Брови рiшуче зсуненi, вуста стисненi. Блiда,  як  смерть,
але спокiйна. Стала посеред хати бiля Григорiя.

   - Куди ж це ти, дочко?! - сплеснула мати руками. А батько примружив очi
вражено. Наталка ж стала  проти  Григорiя  з  непокритою  головою  i  мить
дивилася  йому  в  вiчi  з  мукою,  запитанням...  Мить  коротку  i   мить
безконечну... I знайшла там вiдповiдь, - у тiм поглядi - в тiй мiшанинi  з
любовi, жалю i розгубленостi  вiд  свiдомостi  про  нездiйсненiсть  щастя.
Потiм взяла його  за  руку,  вiдчуваючи,  як  на  нiй  товчеться  жилка  -
товчеться  кров,  пориваючись  до  не?,  -  опустилась  навколiшки   перед
враженими батьками...

   - Ой, Боже мiй! - тiльки й змогла промовити мати. А Наталка дивилась на
них  мерехтливими  очима,  запаленими  iскринками  слiз  та  безповоротною
рiшучiстю:
   - Як уб'ють мене - то я не вернусь. А  як  судилось  менi  щастя...  то
нехай же я буду, мамо, щаслива! I ви, тату!.. Благословiть!..
   Пауза, гнiтюча пауза збентеження. Очi Наталцi  замерехтiли  слiзьми,  а
брови рiшуче заломались:

   - За сво? вчинки вiдповiдатиму я... перед людьми  i  перед  Богом.  Нi,
перед Богом i перед вами...

   Батько суворо, допитливо дивився на Григорiя, а той аж  шарпнувся  був,
та Наталка перехопила його рух:

   - Григорiй не ма? права говорити! Я знаю, що вiн скаже! Але вiн збреше!
Вiн зрадить сам себе ради вас. - I, заломившi? руки:  -  Я  мовчала  довгi
мiсяцi, як камiнь. Я змагалась iз собою... Я не знала, а сьогоднi я  бачу,
тепер я бачу, що я загину. То ж ваша кров у менi. Ви ж зна?те, що  я  ваша
дочка... Не губiть же мене!
   Мовчанка. А Наталка благала:

   - Тату! Нехай я буду щасливою! Може ж, я  буду  щасливою!..  -  I  враз
рiшуче, з докором, хоч i крiзь сльози: - Я не переступила  вашо?  волi,  в
мене ваше серце, ви його менi дали таке, - то й хай же Бог буде суддею.
   Старий Сiрко бачив, що нiчого не вдi?ш. О, то Сiркова кров  заговорила!
Начувайся! I вiн слухав дочку i дивився на Григорiя з-пiд волохатих  брiв:
"Обо? рябо?". I посмiхнувся схованим оком пiд насупленою бровою.
   "То хай же Бог буде суддею..." I уже була б звелась, але тут  Григорiй,
бачачи, до чого може  дiйти,  мовчки  опустився  на  колiна  поруч,  тяжко
похиливши голову, як  пiд  сокиру;  бачив,  що  дiвчина  може  переступити
батькiвське слово заради нього.
   - Отак-то, стара... - це батько.

   А Наталка, ухопивши нотку в його голосi, пожвавiла.
   - Як загину - що ж, Микола ж он загинув... А як загине  вiн  -  то  хоч
знатиму, де вiн лежатиме, та й тодi повернуся до вас. Але нехай  ми  будем
щасливi, тату! Мамо! Смертi ж i конем не об'?деш. Он Микола...
   Тут мати не витримала i крiзь сльози:
   - Чого ж ти мовчиш, батьку?!.. Тво?  ж  насiння!  Але  не  було  в  тiм
докору, лише розгубленiсть i далебi...  спiвчуття.  Так,  спiвчуття.  Вона
дiйшла серцем того, що старий доходив розумом.

   Сiрко почухав голову i зiтхнув важко:
   - Такi часи, бач... Таке життя... Ну, що ж...
   Матерi тiльки цього було й треба. Вмить витерши сльози,  вона  хутенько
зняла iкону - ще сво? благословення - i,  намагаючись  бути  веселою  (щоб
була ж дочка щаслива), благословила, а тодi вiддала старому i  стала  коло
нього.
   - Нiчого, стара! Бог не без милостi, козак не без щастя...  Та  й  часи
такi... Нехай же шляхи вам будуть рiвнi, люди привiтнi i щастя  довiку,  -
щоб нi сили темнi?, нi око зле?, нi куля ворожа... От... Та й не барiться,
дiти!
   Наталка квапилась. Шалено обiймала  батька  та  матiр.  I  потiшала.  I
гомонiла збираючись:
   - Не журiться... Та я ж усi шляхи i дорiжки знаю... А там  же  тiтка  i
родичiв скiльки... Боже...  Ми  вiзьмемо  Заливайка,  i  вiн  принесе  вам
вiстку, як уже будемо в безпецi...

   I цiлувала батькiв i брата, щаслива i радiсна.
   - I все буде добре, ось побачите. Ми тодi покличемо вас на весiлля.
   Батько хитав головою, дивлячись на дочку:
   - Сiркова кров.

   - Дай Боже, дай Боже, - це мати,  пiдступивши.  -  На  ось  лiпше  оце,
божевiльна ти... - I висипала ?й з пригорщi в пригорщу дрiбнички -  дукачi
стародавнi, обручки, сережки золотi. Потiм зняла з себе  золотий  хрест  i
надiла дочцi на шию. - Може, здасться, дитино...

   Надворi  швидко  сiрiло.  Грицько  збирався  проводжати,  але   Наталка
заступила дорогу, обхопила руками за шию i, дивлячись в  очi,  нiжно,  але
заперечливо:
   - Твiй побратим - нехай менi, i я вiдповiдаю за нього головою.  Так?  А
мати й батько - тобi, i ти вiдповiда?ш за них головою. Так? Дай же  слово,
що ти берегтимеш ?х. I одружившись, будеш коло них. Ну ж...  -  I,  тiльки
дiставши слово, поцiлувала й пустила.

   Ще не розвиднилось гаразд, як з  Сiрково?  за?мки  в  мороз,  що  стояв
туманом, вийшли i попливли помалу по снiгу дво? озбро?них,  на  лижвах,  з
рюкзаками за плечима, а за ними великий якутський  пес.  Перейшли  падь  i
пiрнули в нетрi.
   * * *
   Однi?? ночi на Н-ськiй заставi на Маньчжурськiм кордонi,  бiля  станицi
Пашкове, там, де Амур, стиснений обабiч горами i нетрями,  лежить  чистою,
але досить вузькою смугою, - зчинилась тривога.
   На великiм вiдтинку почалася стрiлянина. Почалась вона з далеко? пожежi
i кiлькох вибухiв там. Потiм вибухла в самiм Пашковiм, а  далi  розiйшлась
обабiч на яких десять кiлометрiв... Нiби тривав бiй межи всi?ю  Японi?ю  i
СРСР. Але то всього лиш - ловили порушникiв, що десь  iз  бо?м  переходили
недоторканий кордон "соцiалiстiческово Отечества". Невiдомо тiльки, в який
бiк переходили  -  нiч  була  дуже  темна,  нетрi  густi,  а  варта  надто
знаменита, хто йде, куди йде i де проломлю? "границю  на  замку".  Метушня
зчинилась надзвичайна.
   А "диверсанти"  були  смiливi  i  досвiдченi,  нi,  одчайдушнi  -  вони
насмiлились  перейти  кордон  там,  де  того  найменше  сподiвались  -   в
самiсiнькiм Пашковiм, що прилiпилось  на  березi  Амуру.  Там,  де  дороги
топтанi i слiду не  видно,  там,  де  Амур  вкритий  високими  та  крутими
торосами.  Для  цього  ?м  треба  було  перейти  через  село,  що  маячiло
обiдраними дахами та голими кроквами, - колишню козачу  станицю,  а  тепер
розкуркулену i перетворену в прикордонний колгосп. Це  була  крайня  точка
Бiробiджану. Давнi мешканцi-козаки або "гурани" - повтiкали в  Маньчжурiю,
а тут жили тепер бердичiвськi, тульськi та орловськi "патрiоти родiни".  У
всякiм разi диверсанти про це знали, i зважились перейти попри  самiсiньку
будiвлю прикордонного пункту. Але перед тим  зробили  досконало  продуману
диверсiю.

   За порядком все вiдбулося, власне, так:
   Ще не смеркло, як дво?  на  лижвах  i  з  ними  великий  пес,  обережно
крадучись, вийшли на схил далеко? сопки  i  стояли  там,  вивчаючи  пильно
околицю.
   Далеко на березi Амуру бовванiло Пашкове, заметене снiгом. Цiлий  берег
Амуру був досить низинний з поодинокими сопками, вкритий гайками та  сухою
травою й бур'янищами. Лише на пiвднi низину перетинало високе пасмо сопок,
вкритих чагарником. Пасмо пiдходило аж до Пашкова. Там  попри  пасмо  йшла
дорога на Пашкове.

   Правий, маньчжурський берег Амуру був  високий,  гористий.  Синi  кряжi
Великого Хiнгану пiдпирали небо.

   Великий Хiнган справа i пасмо  сопок  злiва  стиснули  Амур,  утворивши
вузьке горло.
   - Там!.. - махнув Григорiй рукою.

   Потiм вони знайшли велику, заметену снiгом копицю старого, бозна-коли i
ким нагребеного сiна, наносили туди ще хмизу  i  кiлька  оберемкiв  сухого
бур'яну. А далi - Григорiй знайшов два шматки товсто? бревняки,  побуравив
у них шомполом по кiлька дiрок i загнав у кожну з них по набо?вi, разом  з
гiльзою i з усiм, i  поклав  тi  бревеняки  в  сiно.  Проробивши  все  це,
насмикав з ватянки жмут вати, всередину його заклав пачку пороху, завинену
в шмат газети, знайдено? напередоднi в одному з тайгових лiсозаготiвельних
баракiв у Бiробiджанi, - в тiм покиненiм безлюднiм  барацi  вони  ночували
востанн? на цiй землi, - i вклав ту вату в купу сухо? трави.
   Ось так вони приготувалися, покладаючи всi  надi?  на  цю  вигадку,  на
лижви та на свою зброю... А як потемнiло, Григорiй викресав вогню i  вклав
тлiючий гнiт в вату. Стали на лижви i швидко пiшли геть. Пiшли на Пашкове,
огинаючи дугу...
   Вони вже були коло Пашкова, на цвинтарi, як  ззаду,  далеко  в  сопках,
спалахнула  пожежа.  Потiм  почулись  звiдти  вибухи...   Один...   Два...
Пачкою... Десь вiд кордону -  вiд  Амуру  -  здалеку  вiдгукнулось  кiлька
пострiлiв. В Пашковiм заметушились. Чути, як хтось кричав:

   - Сергеев!!. (Трам-трам-тарарам!) Ка мн?!!. По дорозi з Пашкова в сопки
промчав чвалом кiнний загiн. Двi постатi з собакою швидко пiшли в Пашкове.
Виринули з завулка i пересiкли  площу.  Саме  завертали  за  велику  якусь
будiвлю над Амуром, як напоролись на постать, що виринула назустрiч.
   - Стiй!!. - загородила постать дорогу i зарепетувала п'яним голосом. То
сам начальник застави бiг десь вiд  любки,  пристiбаючi?  на  ходу  пас  з
кобурою.
   - Чужий! - скрикнув тихо дiвочий голос. I в  i  у  ж  мить  пес  ударив
грудьми в груди того чужого i впився в  нього  пащею...  Одночасно  кольба
вiнчестера лягла впоперек черепа. Начальник звалився.

   - Заливай! До мене!.. - I двi постатi з собакою канули в темрявi.
   По всьому  кордону  лопотiла  перестрiлка,  рвучи  темряву  на  шматки.
Японськi прикордонники, поставленi на ноги небезпекою, теж заалярмували по
всiй лiнi?, влiво i вправо десь за кiлометри. Встряли  сво?ми  пострiлами.
Лише  насупроти  Пашкова,  де  височiли  крутi,  непроходимi  кряжi,  було
спокiйно. Десь далеко-далеко гримнуло раз, удруге... У вiдповiдь залопотiв
скорострiл.  I  завирувало  там,  заклекотiло.  Чути  було,  як   строчили
скорострiли... З Пашкова  знялась  ракета  i  освiтила  мертвим,  слiпучим
свiтлом кряжi Великого Хiнгану, цiле  Пашкове,  вкритий  торосами  Амур...
Десь вили пси з переляку.
   Ракета пливла в небi i пливли - метушились тiнi мiж високими  торосами.
Веремiя тiней. Не розбереш - чи то все живе розбiга?ться на  всi  боки  та
хова?ться, лягаючи ниць, чи то лиш омана. Брили високих  торосiв  -  брили
криги поставленi руба пiд рiзними кутами - ожили,  фантастично  рухаючись.
Десь близько залопотiло з скорострiла вздовж по Амуру.  Кулi  тьохкали  об
кригу i, вiдбиваючись, сюрчали як несамовитi. Десь знялась  друга  ракета,
да-а-леко. Там заклекотало, загупало. "Центр бою" перенiсся туди.  Шляхом,
що йшов вздовж Амуру, цокотiли вершники, летючи  на  прорив.  Бiй  тривав,
розгоряючись.

   А на тiм боцi Амуру, високо в сопках  Великого  Хiнгану,  по  тiм  боцi
"гранiци  на  замк?",  стояли  винуватцi  всi??   тi??   баталi?,   весело
вiдсапуючись, розхристанi, з непокритими головами. I так, наче подурiлi.
   Плачучи вiд щастя, Наталка припадала до  Григорiя  i  цiлувала  його  в
нестямi, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала:
   - М i й!.. М i й!..

   I шалiла в нападi безумно? радостi, невисловлено?  любовi,  безоглядно?
вiрностi.
   - Ми пiдем тепер... На тую... на твою Укра?ну!
   Обвилась руками за  шию  i  припала  до  мужнiх  грудей,  слухаючи,  як
товчеться там до не? суворе, розбурхане  серце,  -  i  трiпотiла  на  них.
Вперше цiлувала, сама цiлувала та й дала серцю волю.

   I так само дав серцю волю Григорiй. Забрав ?? всю в обiйми, зацiловував
тi? дикi, тi? неприступнi, тi? незайманi вуста,  тi?  очi  насмiшкуватi  i
великi,  як  у  дико?  козулi,  тi?  руки,  морозами  попеченi  i  порохом
посмаленi, - такi жорстокi в бою i такi нiжнi до нього от... Аж ось де вiн
догнав сво? щастя!
   I дурiли обо?, опираючись тим щастям до нестями.
   А великий якутський пес Заливай  зп'явся  на  заднi  лапи  i,  тихенько
скiмлючи, намагався лизнути обох в нiс.

   Лемент на кордонi помалу вщух.

   Далека пожежа погасла. В Пашковiм було тихо.  Лише  десь  далеко-далеко
зрiдка ще лопотiли пострiли.

   Наталка послухала  якусь  мить.  Потiм  розстебнула  Григорi?в  рюкзак,
вийняла великий шмат м'яса i дала Залива?вi:

   - ?ж... Ну!.. У, мiй милий, мiй вiрний друже!.. - I пестила його  рукою
попiд ши?ю.
   Пес лизнув руку  i  тихесенько  заскiмлив,  вiдчуваючи  собачим  серцем
наближення яко?сь змiни в сво?й долi. Але на м'ясо накинувся жадiбно.
   - Давай записку...

   Григорiй вийняв з гiльзи маленьку  записку,  обачливо  приготовлену  ще
вранцi. Наталка оддерла стьожку  вiд  хустки,  прикрiпила  ту  записку  до
Залива?вого нашийника зiсподу та й примотала ?? стьожкою. Готово... А тодi
довго гладила Залива?ву голову,  розмовляла  з  ним,  термосила  за  вуха,
поклавши голову собi на колiна. Аж но хотiлось заплакати - так шкода  було
розставатися з вiрним другом. Та враз звелась рiшуче i суворо:
   - Заливай!
   Заливай скочив  на  ноги  i  завмер,  готовий  до  послуху.  А  Наталка
завагалась хвильку, а тодi жорстоко i твердо, махнувши рукою:
   _-_ Д о д о м у!..

   Заливай прянув стрiмголов... та й враз вернувся. Дивився очiкуючи.  "Не
рухаються". Жалiбно заскiмлив, бив хвостом по снiгу, позирав запитливо  то
на Наталку, то на Григорiя. "Чого ж вони не йдуть?" Але вiн уже знав, чого
вони хочуть. Вiн добре знав свою господиню  i  прекрасно  ??  розумiв,  як
завжди,  з  само?  iнтонацi?  голосу.  Та,  либонь,  не   хотiлося   псовi
розставатися.
   Шкода було пса. Але не було випадку  ще,  щоб  Наталка,  сказавши  раз,
мiняла наказ. А зараз - тим бiльше. Так мусить  бути.  Вона  нагнулась  до
пса, що, скориставшись з того, лизнув ?? в губи, i повторила, нiби людинi,
умовляючи лагiдно:
   - Додому! Так, додому... Чу?ш? -  I,  поторсавши  нiжно  за  шию,  враз
випросталась:
   - Заливай! - Та й простягла руку туди, звiдки вони прийшли:
   - Додому!!!
   Пес шарпнувся, потоптався на мiсцi, водячи очима то на  одного,  то  на
другого.  А  тодi  враз  тихесенько  гавкнув...  Та  й  враз,   розпачливо
скiмнувши, зiрвався з мiсця i погнав скiльки духу.

   Щез.
   Чути лише, як десь шелестiв снiг унизу...
   - Втрапить? - подумав вголос Григорiй. Наталка мовчала дослухаючись.
   - Як виплута?ться в Пашковiм - втрапить. А не виплута?ться  -  верне  i
дожене нас. Але... Заливай не вернеться вже.
   Трохи було смутно. Та  не  було  на  той  смуток  мiсця  в  безмежному,
геро?чно здобутому щастi.
   Шлях ?м прослався вперед, в невiдоме. Десь навколо  свiту.  Приготованi
на всi труднощi, на жорстоку  боротьбу  й  на  втрати,  вони  спалили  всi
кораблi за собою та й вiрили в свою зорю, що присвiчувала ?м шлях, -  шлях
в життя. Шлях туди - десь на ту далеку, для одного з них  зовсiм  незнану,
сонячну Укра?ну. А чи в геро?чну битву i смерть  за  тую  далеку,  за  тую
незнану, за тую омрiяну Укра?ну.
   Шлях прослався вперед, а думки летiли назад, -  тим  сво?м  безконечним
слiдом через снiговi пустелi i нетрища, що ними мчав одинокий пес,  вiрний
i до кiнця вiдданий чотириногий товариш, припадаючи к слiду по-вовчому,  -
туди, до заснiжено?, загублено? в нетрищах домiвки суворих тигроловiв.
   * * *
   Кра?ва преса була сповнена сенсацiйними повiдомленнями. Перше:
   Чiльна сторiнка офiцiозу "Тiхоокеанская звезда"  чорнiла  жалобою.  Пiд
грiзною чорною шапкою - "СМЕРТЬ ВРАГАМ НАРОДА!!" та "ВИ  УМ?РЛI,  НО  Д?ЛО
ВАШЕ ЖИВЬОТ! МИ КЛЯНЬОМСЯ, ДОРОГI? ТОВАРIЩI, ОТОМСТIТЬ ЗА ВАС I УНIЧТОЖIТЬ
ВС?Х ВРАГОВ ВО ВСЬОМ МIР?!" - пiд цi?ю шапкою в  текстi  було  надруковано
два  портрети  в  чорних  рамцях.   Пiд   портретами   товстими   лiтерами
повiдомлялося про те, що в тайзi "ВЕЛИКА, ОЗБРО?НА ДО ЗУБIВ БАНДА  ВОРОГIВ
НАРОДУ, на чолi з крупним державним злочинцем, збiгцем з каторги, шпигуном
i агентом фашизму i т. д., на  прiзвище  Григорiй  Многогрiшний,  -  ПIСЛЯ
УПЕРТОГО БОЮ ЗВIРСЬКИ  ЗАМОРДУВАЛА  тов.  МЕДВИНА  -  начальника  Кра?вого
особого вiддiлу УГБ НКВД на ДВК та начальника Н-ського райвiддiлу НКВД".
   Перечислялося всi заслуги того орденоносного тов. МЕДВИНА  -  "ветерана
ВЧК - ОГПУ - НКВД,  славного  i  доблесного  чекiста",  що  в  боротьбi  з
ворогами не знав пощади i жалостi i що рука в нього не дрижала нiколи... i
т. д. Потiм сипалися страшнi погрози i прокляття на адресу "ворогiв народу
усiх мастей" та ?хнiх приспiшникiв i симпатикiв, а особливо металося громи
викорiнювати всiх пiдряд жорстоко,  немилосердно,  повсякчас,  i  на  вiки
вiчнi.

   Кричалося про "бдiт?льность" та "священний" обов'язок всiх -  старих  i
малих - допомагали органам ЧК.

   А внизу великими лiтерами оголошувалося велику премiю за зловлення того
страхiтливого "отамана банди" - Григорiя Многогрiшного.
   А ще нижче подавалося свiдчення очевидця, що та банда  пiшла  на  схiд,
намагаючись, очевидно, прорватись до Японi?, i що  бачено  ??  вже  аж  на
Охотському  узбережжi.  Друга  сенсацiя  була  ще   цiкавiша.   Подавалося
карколомне  повiдомлення  про  "чергову  провокацiю"  "н?кой"   агресивно?
держави на сов?тсько-маньчжурському кордонi... В зв'язку з чим цiле мiсто,
нi, цiлий край заговорив про  швидку  вiйну,  потираючи  з  радостi  руки:
"Нарештi все скiнчиться! Дай боже! Хоч би вже швидше!.." I в зв'язку з тим
же заворушилось ПХВО та ОСОАВIЯХЕМИ, поливаючи вулицi iпритом та ганяючи в
газмасках, - без вiддиху прискорено проходячи курс протиповiтряно? оборони
i не маючи до того анiякiсiнько? охоти... Отже -  подавалося  повiдомлення
про черговий конфлiкт на маньчжурському кордонi. Про кiлькагодинний бiй  i
вiдбиття велико? диверсiйно? групи ворога, що хотiла проламати "границю на
замку". Про геро?зм начальницького складу Н-сько? застави. А особливо  про
заслуги начальника тi?? застави, який в геро?чнiм бою був поранений тяжко,
проте не зiйшов з революцiйного посту до остаточного розгрому ворога.
   Кра?ва "Тихоокеанская звезда" рябiла жирними кличами i гаслами. "СМЕРТЬ
ПОДЛИМ  НАРУШIТ?ЛЯМ!"  "СВIНЬЯ  Л?З?Т   В   СОВ?ТСКIЙ   ОГОРОД!"   "СМЕРТЬ
ЗАХВАТЧIКАМ СОЦIАЛIСТIЧЕСКОЙ РОДIНИ" тощо.
   Потiм  наводилися  привiтальнi  телеграми  на  ?м'я   того   геро?чного
начальника Н-сько? застави i представлення його до  найвищо?  нагороди.  I
тут же описувалося подробицi з епiзоду  поранення  начальника.  Говорилося
про великий бiй i, мiж iншим, про "двох негодя?в з гiгантським псом", що в
тiм бою нагло напали на начальника "з тилу"...
   Старий Сiрко, що привiз з Грицем до Хабаровська на базу здавати  живого
тигра, слухав всi  тi  надзвичайнi  новини,  всi  тi  дивовижнi  подi?  та
страхiтнi прокльони  й  погрози  i  хмурився,  а  йому  хотiлося  нагло  i
гомерично реготатися. А хiба не смiшно! Отак-о воно й все!

   Що то за iсторiя вийшла з  тими  "полеглими  в  бою  з  великою  бандою
ворогiв народу" грiзними енкаведпстами, вiн зна?. Та  це  його  и  не  так
цiкавило, доправди, хоч там i говорилося про  велику  премiю.  Його  увагу
прикувала друга сенсацiя, i йому хотiлося гомерично смiятися.
   "Ага!!. Трясця вашiй матерi! Отак-о!"
   О, старий Сiрко - то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що
й до чого. Ясно, що ця друга iсторiя ма? ту саму причину, що  й  перша.  А
головне - з усього йому було найперше ясно одно, а саме, що "н а ш i б р и
к а ю т ь". Бо отi "два негодя? с гiгантскiм псом" - то й були саме  вони.
Авжеж. I то вони, власне, втрьох такого там шелесту наробили. I бiльше там
нiкого й не було! Напевно.
   "От так встругнули!!! А той дурний начальник - нехай не лiзе! Чого  вiн
пiдставив свою дурну голову та й  став  на  дорозi!  Хiба  не  знав  вдачi
Сiрково? доньки?.."
   Дiд дивився на тигра в клiтцi, слухав,  як  якась  дiвчина  читала  тi?
новини службовцям бази,  i  йому  чомусь  раптом  захотiлося  взяти  та  й
випустити того тигра геть. Нехай бiжить! Га! От би було лементу!..
   I вiн би, може, й випустив, та вже тигр був  не  в  його  клiтцi,  а  в
загальнiй i пiд великим замком,  а  головне,  -  дiд  згадав,  що  першого
роздере ж той тигр, звичайно, його, як головного винуватця сво?? бiди. Але
то так собi, химерна парубоцька думка.
   Такого втрьох шелесту наробили!.. Га! А тiльки втрьох. Решта -  то  все
брехня, як i з тi?ю "великою озбро?ною бандою".
   Слухав, як читала дiвчина, i курив собi байдуже, чекаючи. коли там  той
бухгалтер скiнчить пiдрахунки та и вiдчислення на позику "Готов к труду  i
оборон?" тощо. "А що з тими "негодяями" сталося, не пишуть!.."
   Звелiв Грицевi наскуповувати всiх газет, якi  тiльки  ?  ("Дома  будемо
читати"), сподiваючись щось вичитати там, що з тими "негодяями" було далi.
   Слухав, що гомонять люди, хмурився  i  мовчав  собi.  Люди  теж  нiчого
особливого не гомонiли, вони бiльше помовчували. Так ?х вимуштрувало життя
та й вся ота писанина. I до сенсацiй таких вони звикли, бо ?х  так  рясно,
та ще й не таких! - ого, - що, здавалося, без них цiле життя в  цiм  свiтi
стане ненормальним. То бо стало стилем цiло? цi?? збожеволiло? кра?ни, всi
тi "диверсi?", "нарушителi", "вороги народу",  "процеси",  "бдiт?льность",
"знищення", "розстрiли", "чекiсти",  "енкаведисти",  "орденоносцi  геро?",
"прокльони", "тюрми", "диверсанти", "шпигуни" i т. д. i  т.  п.  Почадiли,
подурiли. Геть всi люди подурiли. То було стилем. I так само  було  стилем
нишкнути, втягувати голову в плечi i чекати, як вiл обуха, грому з  ясного
неба на свою голову. А от як  би  ?х  взяв  та  й  розкрив,  розлущив,  як
розлущують горiх, - гляди цiкавi та й несподiванi речi побачив би.  А  вже
напевно побачив би, як вони кпили з усiх тих сенсацiй, а то й  ще  побачив
би що-небудь цiкавiше...

   Iдучи додому, старий Сiрко всю дорогу  тiльки  те  й  робив,  що  курив
люльку. Набивав та й знову курив. Набрав-бо махорки  пiвмiшка  в  столицi.
Цiлi кiлометри мовчав зосереджено та й враз крутив головою:
   - "Негодя?!.."

   I смiявся собi. А вони стояли йому вiччю тi? "негодя?".
   Один "негодяй"  i  одна  "негодяйка"...  То  ось  навколiшки,  схиливши
покiрно голови, посеред хати... А то Наталка ходила вистрибом по  сонячнiй
рiцi, по каменях  i  дурiла  з  Залива?м...  А  то  вони  з  Григорi?м  на
пантовцi... Пробiгали картини одна одно? яскравiшi, одна одно?  радiснiшi,
- дзвiнкi картини минулого, так прекрасно прожитого лiта.
   Старий  кректав,  зiтхаючи.  I  вертався  думками  до  тi??  маленько?,
тривожно?, як гостра шпичка:
   "I чому вони не написали в газетi, що ж далi з вими?"
   Дома стара Сiрчиха скучала, мовчки журилася за дiтьми. Але не нарiкала.
   При?хавши, старий Сiрко розiклав газети на  столi  i  довго  та  пильно
блукав по них пальцем. Але нiчого цiкавого не вичитав, крiм того, що було.
А було все те, що вже чув. I бiльше нi слова. Читання  кiнчилося  тям,  що
вiн спересердя викинув газети тi всi в пiч.

   * * *
   Другого  дня  пiсля  при?зду  Сiрка  з  Хабаровська,  надвечiр,  прибiг
Заливай. Хвора i одноока  тепер  Нерпа  i  Рушай  зчинили  раптом  радiсну
гавкогняву. Старий Сiрко вiдчинив на  ту  гавкотняву  дверi...  На  порозi
лежав Заливай. Схудлий. Здичавiлий.  Боки  йому  позападалися.  Шерсть  на
спинi сторч, як у вепра. А ребра можна було перечислити здалеку.

   - Заливай!!! А Боже мiй!!. - Стара  Сiрчиха  кинулась,  як  до  людини,
зрадiла i стривожена.
   Пес загавкав хрипко i вбiг, нi, вповз  до  хати.  На  ногах  йому  була
льодовиця - снiг, понабивавши межи пальцi, позмерзався й  поробив  крижанi
черевики. Лiг i дивився на всiх  хворобливими,  розумними  очима  i  лизав
старому руку, що, невимовне зрадiвши такому гостевi, трiпав його по мордi:
   - Ух ти ж, дурашка...  Ну-ну...  Читав  я,  брат,  про  тебе,  читав...
Ге-ге...
   А пес тихенько вищав. Так нiби розповiдав. Та нiхто не  мiг  його  мови
зрозумiти.
   Стара мерщiй насипала псовi ?сти, краючи хлiб, мовби людинi. А  Грицько
тим часом обшукав Заливая.

   I знайшов записку!

   То був  радiсний  день  у  Сiркiв.  Старий  розправив  тремтячою  рукою
малесенький шматочок паперу i тримав його, наче бозна-яку газету.  "Депеша
прийшла!" В хатi було темно.  Тодi  засвiтили  каганець  та  й  заходились
читати. Тую "депешу"  читати.  Заходився,  власне,  старий  Сiрко,  водячи
пальцем од лiтери до лiтера. А в тiй "депешi" печатними лiтерами стояло:

   "ЖИВI. ЗДОРОВI... О! (це вже "о" вiд дiда).
   ОБIЙМА?МО ВСIХ. ЦIЛУ?МО.

   ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТIТКИ!"

   Стара Сiрчиха плакала вiд зворушення.
   - Ну, читай же, читай...

   - Що тобi ще читати? Хiба мало? Ого! Все.
   - Ну, читай ще...

   Але Сiрка не треба було змушувати. Вiн сам, помовчавши урочного, брався
до "депешi" знов. Перечитував ?? з насолодою. Клав ?? на  стiл.  Закурював
люльку, пихкаючи поволi. Розгладжував вуса. А тодi  знов  брався  оглядати
депешу. Обдивлявся пильно з усiх бокiв, - чи не написано часом чого-небудь
ще десь у куточку.
   Нi. не написано.

   Тодi перечитував, уже десять разiв чуте, та й все приголомшуюче:
   "ЖIIВI. ЗДОРОВI... ОБIЙМА?М... ЦIЛУ?М..."
   - От "негодя?" так "негодя?"!

   Я ж так i знав!.. Таки Бог ?х одне для одного сотворив!
   Цiкавiшого чогось в  сво?му  життi  Сiрко  ще  не  читав,  вiдколи  був
письменний.
   Нарештi стара вiдiбрала у дiда записку i вiднесла до сховку.  В  хатинi
поцiлувала ?? нишком, так, нiби обох ?х  цiлувала,  так,  як  у  нiй  було
написано, а тодi завинула в шовкову хустинку i поклала в скриню  на  самий
спiд, де лежали-зберiгалися всякi дрiбнички Наталчинi. А потiм, вклякнувши
на колiна та мерехтячи очима, повними слiз, молилася до  старенько?  Божо?
Матерi. Нишком вимолюючи  зовсiм-зовсiм  небагато  -  зустрiчi.  Бодай  на
старiсть. Бодай наостанку лiт.
   * * *
   Гриць прип'яв Заливая, щоб не втiк. Так звелiла мати. I вона  вже  бiля
нього ходила, як бiля дитини. Годувала та доглядала,  та  й  розмовляла  з
ним.
   Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вiрний пес не мiг  звикнути  без
весело? сво?? господинi, без тi?? товаришки вiрно?,  що  вiн  був  до  не?
прип'ятий мiцнiше, анiж такою мотузкою. На п'ятий день вранцi  Заливая  не
дошукались. Вiрьовка була, а Заливая не було. Зринув десь  вночi  i  втiк.
Одчайдушний i безмежно вiрний пес розумiв дружбу по-сво?му i  зробив  так,
як велiло йому собаче серце.
   Подався доганяти без надi? догнати.

   Але - смiливi завжди мають щастя.

   1943

Популярность: 81, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT