же близький i то один - могла знати лише  мати...  Серце  в
Андр??вих грудях гупа? й всього  його  облива?  тоскний,  холодний  пiт...
Андрiй хоче щось шалене крикнути, але крик застря? в  горлi...  А  кадичок
вже говорить про Катерину...Потiм про сестру - про малу сестру Галю!..
   Андрiй схоплю?ться й хрипить несамовито - "Це брехня!  Це  провокацiя!!
Брехня!!!"
   - Тихше-тихше, - заспокою? його Серг??в. - Сядьте! Не хвилюйтесь. Це  ж
тiльки в i н говорить, а потiм будете говорити ви.
   Андрiй з усi?? сили намага?ться  опанувати  себе,  сiда?.  Пальцi  його
впинаються в колiна. А кадичок, обернений в профiль, нарештi закiнчу? сво?
свiдчення, скрiпляючи ?х стандартною, але суворою, зобов'язуючою  формулою
присяги. Потiм тремтячою рукою пiдпису? протокол.
   - Добре, - каже Серг??в задоволено. - Ну, а тепер ви...
   - Це брехня!.. -хрипить Андрiй, замiсть того, щоб закричати.
   - Тихше, тихше, - каже Серг??в.  -  За  порядком.  Отже  -  громадянине
Чумак, чи ви зна?те цю людину?
   - Нi...Нiколи...
   - А пригадайте.
   - Нiколи...
   - Дивно, - iронiзу? Серг??в. - Але  ж  вiн  вас  зна?.  I  добре  зна?!
Скажiть, Жгут, ще раз Чумаковi, чи зна?те ви його.
   - Знаю...
   - Звiдки ви мене зна?те?! - вигуку? в нестямi Андрiй,  не  можучи  нiяк
розгадати болючу шараду - "Де, де вiн його бачив?!" Вигуку?  й  впива?ться
божевiльним зором в лисяче  обличчя  свiдка.  Свiдок  поверта?ться  анфас,
пiдводить сво? очi... й ?хнi очi зустрiлися!..
   А-а!! Як блискавкою прорiзало мiзок: - сцена в хатi, батькова бiблiя  i
цей погляд на прощання...
   Ю д а!!! О с ь в i н Ю д а!! О с ь в i н!!!
   Андрiй схлипу?, схоплю?ться й безтямно кричить:
   - Це провокатор!! Це брехня!! Це все брехня!!  Провокатор!!!-кричить  в
самiсiньке Юдине обличчя.
   Перелякане те обличчя полотнi? вiд сатанинського  Андрi?вого  вигуку  й
погляду.
   -Нi, це правда! -шарпа? Юда кадичком i iнстинктивно перед  несамовитими
Андрi?вими очима вiдсаху?ться, хрестить  тi  очi...  Але  рука  зависа?  в
повiтрi... У вiччю Андрi?вi мелькнуло Катрине обличчя, мала сестра Галя  й
бiдолашна мати... Мов пiдкинений пружиною, Андрiй зрива?ться й дико  хапа?
за кадичок в нестямi... Серг??в скочив злякано, але, перш  нiж  вiн  встиг
щось зробити, Андрi?ва брачка рука конвульсiйне  згребла  тяжке  мармурове
прес-пап'? й усiма рештками сили опустила його на Юдину голову...
   Пiсля того Андрiй втратив свiдомiсть.  Йому  здалося,  що  це  на  його
власну голову опустилося те тяжке мармурове прес-пап'?...
   Коли Андрiя витягали, вiн вiд  болю  опритомнiв  i,  мов  крiзь  туман,
побачив фiнальну сцену сво?? ?дино? й останньо? очно? ставки:
   ...Перед столом нерухомо  лежала  якась  маса,  а  за  столом  стояв  з
ребрастою палицею в руцi  Серг??в  i,  пiдпершись  в  боки,  несамовито  й
захоплено реготав:

   - Га-га-га! Оце так ставочка!! Оце так очна ставочка!..  Готово,  брат!
Га-га-га! Оце так розписався!..
   I, кинувши геть палку, задоволено потирав руки.
   Дiйсно,  так  пiдписатися  пiд  протоколом  обвинувачення  в  терорi  й
збройному повстаннi та пiд свiдченнями очкаря лiпше вже не можна.

   Дальшi переслухування вже зайвi.
   I Андрiя вже бiльше не переслухували. Та  й  однаково  Андрiй  уже  був
непридатний анi до логiчного мислення, анi  до  розмов.  Вiн  був  душевно
хорий. Залiзний його органiзм остаточно здав, розладився, психiка теж. Вiн
перебував у станi якогось зацiпенiння. В нього не було анi душi  вже,  анi
серця, а була порожнеча. Жодно? думки, жодного душевного руху, крiм утоми,
безмежно? утоми, повно? прострацi?. Пам'ять  наче  провалилась,  i  на  ??
мiсцi зяяла каламутна прiрва, де не зроджувалось жодно? розумно?  iскорки.
Його душив кашель i душила порожнеча. Вiн ще вiдчував оточення, але був до
того всього байдужий. Навiть нерозгадана шарада з "рапортом" його  вже  не
цiкавила. Якийсь час вiн сидiв у шаховцi - може, довго,  може,  коротко  -
невiдомо, сидiв, як у  домовинi,  втиснутий  щiльно,  звалюючи  вряди-годи
голову то на один бiк, то на другий, на дощану стiнку. Нiчого не  ?в,  та,
зда?ться, його й не годували, забули про нього. Якщо це справдi  домовина,
то хай буде й домовина... Потiм його забрали й кудись возили... Там наново
мастили йому пальцi (вже безвiльнi пальцi) в фарбу й прикладали до паперу,
але  вже  не  до  чистого,  а  до  задрукованого  та  записаного.  Ще  раз
фотографували... Пiсля того привезли назад...
   Привезли знову на Раднаркомiвську. Приймав Андрiя  з  "Чорного  ворона"
опiвночi Мельник. Знаменитий черговий корпусу Мельник. Вiн його посадив  у
шаховку й забув. Потiм по кiлькох  годинах  прийшов,  вiдчинив  шаховку  й
здивувався - чого це Андрiй тут. Очевидно, Мельник мав  щодо  нього  якесь
окреме розпорядження, але серед iнших розпоряджень думав, що  вже  виконав
доручене.  Стояв  перед  Андрi?м  на  сво?х  клешнюватих  ногах,  вигнутих
колiнами всередину, й  чухав  спiтнiлу  голову,  тяжко  морщив  сво?  рябе
обличчя. Чоло йому бралося збрижами, як чобiт.
   - А де ж це тво? вещi? - запитав  Мельник  заклопотано.  Вiн  мусив  це
запитання повторити аж двiчi, доки Андрiй зрозумiв, чого вiд нього вимага?
Мельник. Вiн мляво махнув рукою, мовляв: "Нема".
   Тодi Мельник почухав ще раз свою потилицю й звелiв Андрi?вi йти слiдом.
Заточуючись  i  ледве  пересуваючи  ноги,  Андрiй  поплентався  слiдом  за
Мельником. Вони йшли довго, здавалось, цiлу вiчнiсть,  порожнiми  сходами,
порожнiми коридорами, вгору,  вниз  i  нарештi  зупинилися  перед  якимись
дверима. Тi дверi Мельник вiдчинив, i впустив у них Андрiя, й  зачинив  ?х
за ним... Це була вузька й довга камера... Нi, це не була камера, це  була
кiмната окремого призначення, з  пiдлогою,  вимощеною  кам'яним  паркетом,
сiрими ромбиками, зовсiм порожня, лише з двома кранами в стiнi...  Андрiй,
як крiзь туман, оглянув це все, й  той  туман  на  мить  сколихнувся.  Вiн
пригадав, що це за кiмната. Такi кiмнати  ?  в  кожному  коридорi.  В  них
колись вiдбувалися спецiальнi манiпуляцi? над в'язнями -  екзекуцi?,  коли
людину обгортали мокрим простирадлом i били широкими планками  або  гумою,
поливали водою й знову  били.  I  взагалi  били  тут  i  без  простирадла,
викручували ноги й руки й робили, що хотiли, бо нiчого й нiкуди звiдси  не
чути.  В  цiй  же  кiмнатi  штучно  годували  клiзмою  тих  нещасних,   що
проголошували демонстративно голодiвку... При таких  манiпуляцiях  вся  ця
пiдлога була залита риб'ячим жиром чи iншою масткою рiдиною... Андрi?вi не
було страшно, лиш було трохи тоскно... В дверях була кормушка,  так  само,
як i в нормальних камерах. Та  кормушка  вiдчинилася,  й  у  не?  зазирнув
Мельник, пiдкликав Андрiя й тихесенько запитав:
   - Вечеряв?
   Андрiй покрутив головою.
   Через якийсь час кормушка  вiдчинилася  знову  -  Мельник  пхав  у  не?
оберемок якогось шмаття- подушку i кiлька тонких ковдр... Насилу пропхав:
   - На... Оце спатимеш... - i закрив знову кормушку. Андрiй поклав ковдри
й подушку жужмом на пiдлогу й сiв на них  стомлено.  "А  ця  ж  подушка  й
ковдри,  напевно,  вiд  розстрiляних"...  -  ворухнулась   думка.   Андрiй
подивився на ковдри, й йому здалося, що вони справдi в кровi, а подушка  в
плямах сукровицi... Вiн пересiв з них на голу пiдлогу, пiд стiну. Сидiв  i
мляво думав, що  це  все  значить.  Навiщо  його  тут  так  комфортабельно
вмощують? Лягати йому чи не лягати? Може, й справдi лягти б i хай все,  як
зна?...
   Аж ось знову вiдчинилася кормушка.  Мельник  принiс  пiвбуханця  хлiба,
великий чорний чайник i алюмiнi?ву миску. Видно, шукав пайки, але опiвночi
не мiг нiде знайти роздатчика, а тому згрiб, що пiдвернулося пiд  руку,  й
так I принiс.
   - На...Вечеряй...

   Андрi?вi тiльки тепер впало в око, що Мельник намага?ться  не  дивитися
прямо в очi, а одводить свiй погляд, i дивиться десь вниз, собi  на  руки,
зарослi рудуватим волоссям, на хлiб, на ляду кормушки.

   Андрiй з тоскним вiдчуттям забрав хлiб i миску, пiдставив ?? пiд  носик
чайника. Мельник налив у не? чорного холодного чаю, а тодi покопався  десь
в кишенi й висипав у миску жменю цукру:
   - ?ж...
   I тихо закрив кормушку.
   Андрiй поставив миску на пiдлогу, поклав бiля не?  пiвбуханця  хлiба  й
сiв. Дивився на чай i хлiб, не доторкаючись. Дивився тупо й думав:
   - Чудний цей Мельник...
   Йому не хотiлось ?сти. Вiдзначивши це, Андрiй наперекiр вiдломив крихту
хлiба, випив чай, i зжував ту крихту... Нехай.
   Андрiй спав хистким, хаотичним сном просто на голiй пiдлозi, коли знову
прийшов Мельник. Вiн забрав Андрiя й десь повiв. На цей  раз  вони  ходили
зовсiм недалеко. В  цiм  же  коридорi  ?хня  дорога  скiнчилася...  Андрiй
опинився в чисто вибiленiй, затишнiй, лагiдно освiтленiй  камерi-одиночцi.
Камера була порожня. В нiй стояло дво? лiжок, по-вiйськовому застелених  i
заправлених,  двi  тумби,  пiдлога  блискуче  навощена...  Це  щось  нове,
дивовижне й небувале! Чисто вибiлена камера, постiль, блискуча  пiдлога...
Щось десь, значить, сталося... Тим часом Андрiй здогадався,  що  це  ж  цю
камеру спецiально звiльняли для нього цi?? ночi (i тому вiн  ото  чекав  у
тiй кепськiй кiмнатi з кранами), - вичувалося, що ще недавно в цiй  камерi
хтось був, вона надихана кимсь. Це чути. А  Мельник  з  коридорним  закрив
гримливi засуви, а тодi вiдчинив кормушку:
   - Оце ти будеш тут... Лягай спати! - буркнув i прихилив ляду.

   Значить, це в усiй тюрмi  зробили  генеральний  ремонт,  забiлили  всiх
блощиць, змили весь пiт, кров i сльози, замастили ?х мастикою й  воском...
Бач, як чисто! Чистiсiнько...
   Андрiй поклав свою торбиночку з самою лише ложкою  в  нiй  на  тумбу  й
пiдняв ковдру на лiжку - лiжко було застелене чистим простиралом,  подушка
в бiлiй чистiй наволочцi, помацав- набита соломою, - все  -  i  ковдра,  i
подушка, й простирало пахло креозотом i "Гелiосом", але  не  тим,  що  так
гарно палить i  псу?  арештантське  дрантя,  а  якимсь  iншим.  Дивився  й
апатично думав - логiчно мусила б тут десь бути й бiлизна ж, i рушник. Але
як не придивлявся - нiде нiяко? бiлизни не було. Видно "новий лад"  тiльки
щойно почався i, як i все в цiй безглуздiй кра?нi, недопису?. Але й те, що
?!.. Андрiй згадував камеру 49, камеру 12-ту, третю "штрафну" й  не  вiрив
сво?м очам.
   Потiм зiтхнув, лiг на лiжко поверх ковдри й заснув глибоким сном.

   V_II_
   На правах хорого Андрiй напiвлежав на лiжку i думав понуру  думу,  думу
про все й думу нi про що, - коли до камери вкинули нову людину. Це було на
другий день. До речi, лахiв Андрi?вi нiхто навiть i  не  думав  мiняти,  з
чого було ясно, що вiн тут недовго,-мабуть,  в  тих  напiвзотлiлих  лахах,
вiрнiше, в самих рубцях, що навiть i вiддалено не  нагадували  одежi,  вiн
приречений пройти свiй шлях до самого кiнця вже. Отже,  вiн  напiвлежав  у
понурiй задумi, як вiдчинилися дверi й до  камери  вштовхнуто  якусь  нову
людину. Людина несмiливо переступила порiг  i  зупинилась.  Дверi  за  нею
зачинилися. Низенька  на  зрiст,  русява,  рокiв  тридцяти,  в  вiйськовiй
унiформi, лише без пояса й без кашкета, в розстебнутiй блузцi без вiдзнак,
- людина мала дуже розгублений вигляд. Це був,  напевно,  якийсь  робiтник
"органiв"..
   "А-а, - подумав Андрiй. - Це вони вкидають до мене сексота! Ще не могли
дати ради, так вкидають сексота... Чи ти ба! Ще ?м щось браку?!." - це вiн
подумав, а тим часом дивився на гостя байдуже.
   Гiсть стояв бiля порогу й не рухався. Опустив руки й не знав,  як  йому
бути. Вiн не в жарт був стурбований i зляканий.
   - Ну, що  ж,  -  промовив  апатично  Андрiй.  -  За  старими  тюремними
звичаями, кожен новоприбулий до камери ? _повноправним ??  громадянином...
Прошу займати мiсце...
   Гiсть  несмiливо,  якось  боком  пiдiйшов  до  лiжка,  й  сiв  обережно
скра?чку, та все не зводив зляканого погляду з Андрiя.
   - Ну, що ж, - вiв Андрiй далi так само, але  вже  трiшкi  посмiхнувшись
(посмiхнувшись з того зляканого вигляду). - За  тими  ж  самими  тюремними
звичаями,  кожен  новоприбулий  рапорту?  старостi...  А  так  як   ?диний
арештант, а значить, i староста тут я, то, будь ласка...
   Гiсть звiвся й несмiливо простяг тремтячу руку, вiдрекомендувався:
   - Ал?кс?й Павлович Копа?в... Начальник Грунського райвiддiлу НКВД...
   Андрiй хоч як був несподiвано вражений (Грунський район - це  ж  район,
дуже близький до його рiдного мiста!!), але не подав вигляду, простяг свою
руку назустрiч i назвав себе...
   Треба було бачити очi, обличчя й всю фiгуру  Копа?ва,  коли  вiн  почув
Андрi?ве прiзвище й iм'я. Вiн захвилювався, але вже не так, як перше,  вiн
аж скинувся весь i затремтiв вiд  збудження,  а  на  очах  йому  виступили
сльози:
   - Ах, боже мiй!.. - захлинувся Копа?в i заспiшив: - Я ж вас  знаю!..  Я
вас знаю!.. Ах, боже!.. А я думав...
   "Вiн, напевно, думав, що тут сидять чорти з рогами, iменованi "ворогами
народу"... Чи що вiн думав?! Адже ж вiн сам ?х саджав! Чи вiн думав, що на
нього зараз кинуться, клацаючи зубами, люди, що втратили людський образ  i
подобу, й почнуть його гризти та ковтати!?"
   -А я думав... - i Копа?в не мiг нiяк висловити, що саме вiн думав, хоча
з його схвильованого,  вкритого  червоними  плямами  обличчя,  з  раптово?
вiдпруги, з перемiни страху на явну радiсть можна було  зробити  висновок,
що вiн саме так думав, як то вгадав iнту?тивно Андрiй. А Копа?в  квапився,
захлинався, поспiшав висловити те, що на нього несподiвано бурхнуло:
   - Я вас знаю... Я все ваше дiло знаю... Сафигiн - мiй приятель, i я все
знаю... Я вам усе розповiм... Усе... Я був у нього.  Вiн  навiть  у  вашiй
справi ?здив по мо?му району... Вiн в селi С... - Ви зна?те  С...?  -  так
вiн там шукав ваших склепiв зi збро?ю... Я все знаю... - Копа?в  белькотав
i дивився на Андрiя, просто йому в очi сво?ми очима, повними  схвильованих
слiз.
   Копа?в почав розповiдати досить хаотично, збиваючись
   i перестрибуючи з одного на друге, як Сафигiн фабрикував  його  справу.
Все це вже  Андрiй  знав,  нiчого  не  було  для  нього  нового  i  нiчого
особливого, - слухав досить байдуже. Вiн не виявляв особливого iнтересу ще
й тому, що перша думка - думка про  сексота  -  стояла  в  головi  кiлком.
Копа?в теж, хоч як хвилювався, хоч як хотiв придобритися Андрi?вi, а може,
й у щирому поривi  хотiв  йому  допомогти,  поiнформувати,  -  одначе  був
обережний, вiн часто затинався i буквально кожно? хвилини позирав скоса на
дверi, на вовчок... О, вiн, виходить, знав добре, що таке вовчок! А  може,
ще краще знав, що таке тюремна камера. Та й  в  першу  хвилину  знайомства
хiба вивернеш душу докраю й хiба все вкажеш? Вичувалося,  що  Копа?в  щось
уперто обмина?, об щось весь час спотика?ться й тодi  одводить  очi,  наче
ненароком... Вiн щось  справдi  зна?!  Щось  дуже  важне,  важнiше  всього
iншого... Але не каже. Позира? на вовчок i урива? свою  мову.  Позира?  на
Андрiя й губиться. Мовчить розгублено... А тодi почина? говорити про iнше,
про вiдоме Андрi?вi з ходу справи та  з  тих  матерiалiв,  якi  мав  щастя
бачити, та з очно? ставки... Зрештою - то все  були  загальники,  за  якi,
навiть коли б почув коридорний i доклав "по начальству", нiчого не буде.
   Андрiй про себе мовчав, лише слухав. Про власну свою справу й про  себе
Копа?в теж мовчав. Але потiм вони роззнайомились  ближче.  Життя  в  тюрмi
зближу?. В кожнiм разi люди добре вивчають одне одного, ?дять оту  "сiль",
про яку говорить  народна  мудрiсть.  Солi  вони  небагато  й  з'?ли,  але
зблизилися дуже. Андрiй увесь час  вивчав  Копа?ва  з  його  поведiнки,  з
iнтонацi? голосу, з поглядiв, з рухiв обличчя, з погляду очей... I  бачив,
що це людина щира й цiкава. Пiсля першого  нападу  зворушення  та  щиростi
Копа?в i далi не змiнився. Вiн був щирий. Але Андрiй побачив, що вiн  ?  й
глибоко нещасний. От вiн сидить-сидить, мовчки зiтха?, а тодi  одвернеться
до вiкна й ряснi сльози котяться йому по обличчi. Очевидно, цей  начальник
району потрапив у велику аварiю, коли так, коли вiн аж мусить плакати. Але
Андрiй нi про що в нього не розпитував, не лiз в душу, знав, що Копа?в сам
про себе все розповiсть. Видно, що його трагедiя не вмiща?ться в його душi
й вiн неодмiнно про не? розповiсть. Хоч, може, це Андрiя  й  не  цiкавило,
забагато вiн тих трагедiй бачив, i ця одна нiчим не краща за iншi.  Навiть
коли б вона була й виняткова.
   Копа?в все про себе розповiв.
   Вiн мав дружину й двiйко дiток i зробив колись блискучу кар'?ру, але...
Вiн зробив блискучу кар'?ру в "органах" ще тодi, коли не було ?жова. Та от
прийшов ?жов... Вiн - Копа?в- нiколи  не  зарiзав  курки...  (Вiн  про  це
говорить з такою щирiстю, що в тiм не може  бути  нiякого  сумнiву,  та  й
досить глянути на його обличчя й звернути увагу на його душевний  склад  -
склад людини сентиментально?, чутко?)... Вiн нiколи не  зарiзав  курки,  а
тут... - Копа?в говорить пошепки й весь залива?ться червоним  кольором,  а
тодi блiдне й зажмуря? очi... Так, так. Тут  вiн  мусив  замазати  руки  в
кров... В людську кров. Вiн бив... I вiн мусив бити!..  Так,  мусив  бити!
Неможна не бити. Все тут зв'язане круговою  порукою  кров'ю...  Чи  Андрiй
зна?, що це значить, зв'язане круговою порукою кров'ю? Це значить, що все,
що    працю?    в    НКВД,    вiд    начальника    починаючи    й    отими
кельнерками-комсомолками кiнчаючи, мусило бодай  раз  бути  присутнiм  при
розстрiлах! Так, при розстрiлах! Ну, а вже при екзекуцiях само собою...  I
от тодi кров в'яже, й людина мусить мовчати й покiрно робити  все,  що  ?й
призначають. А iнакше - смерть. I не можна не бити...  Коли  сам  секретар
обласного комiтету КПбУ тов. Попов  при?здив  i  давав  на  зборах  всього
активу НКВД вказiвки - б и т и н е щ а д н о, коли вiн категорично  ставив
тезу, як директиву: "Лiпше поламати ребра ста  невинним,  анiж  пропустити
одного  винного!",  коли  парторг  управлiння  вчив,  як  треба  бити,   а
одноразово вчив нещадностi до всiх тих, у кого "рука тремтить", - не можна
не бити. Людина потрапила в чортове колесо й не може  з  нього  вискочити.
Вiдмовитися - значить бути знищеним без жалю й без  милосердя.  А  бити-це
значить самому мучитись. Чей же нерви в людини не з  залiза.  Скiльки  ?х,
отаких, що в них на показ "рука не тремтiла", пiшло до божевiльнi  або  до
психiатрично? лiкарнi! I вiн - Копа?в - теж був не раз на цiй гранi.
   Вiн бив. Так, вiн бив. Але... Вiн не раз брав револьвера  до  рук,  щоб
пустити кулю в лоба, та... жiнка й дво? дiток!
   I от зняли ?жова. Зняли ?жова й почали (для проформи почали!)  "карати"
верхiвку винних в "перекрученнi лiнi? партi?". Одного дня його - Копа?ва -
викликали термiново з району сюди i дали йому вести  справу...  Чию  б  ви
думали? Справу парторга, того, що вчив, як треба бити... Ну й  (в  Копа?ва
на цiм мiсцi несамовито мерехтять очi) - ну й Копа?в за все  життя  перший
раз спiзнав, що  таке  садизм.  Вiн  бив  того  парторга  з  насолодою,  з
сатанинським захопленням. Вiн його "розколював" за всiма  тими  правилами,
яких навчив цей парторг. Вiн йому розвертав щелепи,  вiн  йому  наполовину
вiдiрвав вухо... Вiн його бив нещадним бо?м, бив, як винуватця всi?? сво??
муки, сво?? ганьби, свого психiчного надщерблення...  Вiн  перший  раз  за
сво? життя був садистом...
   I ось - (Копа?в зiтха? й хилить  голову)-  кiнчилося  тим,  що  парторг
все-таки виправдався, бо був хитрiший за нього й  мав  "руку",  а  його  -
Копа?ва - посадили... I тепер вiн ма? гарантованих... п'ятнадцять  рокiв!!
Якщо не розстрiл... За "перекручення лiнi? партi?"...
   Яка iронiя! Який глум!
   Все це Копа?в розповiв тихенько, з мукою,  як  на  сповiдi.  На  допити
Копа?ва тягали часто. По кiлька разiв на день. I за кожним разом  вiн  був
все  нещаснiший.  Все  погнобленiший.  Все  печальнiший.  I  все   частiше
зупинявся на Андрi?вi довгим поглядом - вiн хотiв щось  сказати.  Вiн  сам
мучився, але сказати не мiг. Не  зважувався,  позирав  боязко  на  вовчок,
позирав на Андрiя. Його в'язав якийсь сумнiв. Може, вiн мав щось таке,  що
треба тримати мiцно за зубами. Ану ж його справа обернеться так,  що  його
звiльнять, i тодi... i тодi його раптом можуть повернути, бо де  гарантiя,
що Андрiй та?мницю втрима? при собi? Або, що зi  злоби  не  помститься  на
ньому  й  спецiально  не  донесе?!  Та?мниця  вилiзе,  а  за  розголошення
та?мницi- смерть. I може, тому, що Копа?в ще мав надiю на звiльнення,  вiн
мовчав. Дружина й дво? дiток!..
   Але ось одного  вечора  його  привели  до  камери  побитого,  заюшеного
кров'ю. Вiн i ранiше приходив з синцями, але то були дрiбницi.  Зараз  вiн
був  дуже  потовчений,  та  найдужче,  мабуть,  був  потовчений  i  убитий
морально. Вiн сiв на лiжко й довго сидiв,  закривши  лице  руками...  "Все
пропало!.. Все, все пропало!.." - шепотiв ледве чутно, сам  до  себе.  Так
сидiв довго... Потiм опустив руки, й Андрiй побачив його  обличчя  -  воно
було позначене тавром страшно? безнадi?  й  розпачу,  те  обличчя.  Копа?в
довго дивився "в Андрi?вi очi крiзь поволоку слiз... Потiм провiв рукою по
обличчю, розмазавши на нiм кров, i зiтхнув:
   - Ви, зда?ться, ма?те братiв...
   - Так...
   Павза.
   - Ви не зна?те, де вони?..
   Андрiй здригнув i наставився на Копа?ва з нiмим запитом.
   Павза.
   - Вони... сидять тут!.. Тут... Давно.. Я знаю, що  ви  не  зна?те...  А
вони тут... Вiд того самого дня, що й ви... Вони суворо  iзольованi...  ?х
забрано тодi зi станцi?... Але мовчiть, ради бога!..
   Андрi?ве серце пiшло очертом...
   "Бож-же мiй. Боже?!".
   . . . . . .
   Струс  був  такий  грандiозний,  що   захопило   дух   i   паралiзувало
розсудок,тяжко було зiбрати думки до купи. Вiн  говорив  невпопад,  пальцi
йому тремтiли i всього його наче геть розгвинчено.,. Це було  почуття,  що
його не можна жодними словами означити. Це був  удар,  як  то  бува?  удар
сонячний. "Брати... його брати т у т!" Удар сонячний, що  часом  спричиню?
смерть. Серце Андрi?ве зовсiм одурiло... Чимало минуло часу,  поки  Андрiй
вибрався з раптового шоку, зi стану одурiння й був  здiбний  мислити.  Вiн
дивився на Копа?ва  й  хотiв  чути  ще,  вiн  хотiв  пiдтвердження,  хотiв
доказiв. Нi, це так проголомшуюче, що тяжко повiрити, це потребу? доказiв!
   Але Копа?в бiльше нiчого не говорив про братiв. Вiн  бiльше  нiчого  не
зна?. Вiн лише "чув", що змонтовано iмпозантну контрреволюцiйну  вiйськову
органiзацiю, на якiй багато хто збирався зробити  кар'?ру.  Органiзацiю  з
ним - Андрi?м - на чолi. Iмпозантна ж та органiзацiя тим, що  пов'язана  з
високими вiйськовими колами i сто?ть в прямому зв'язку зi справою  маршала
Дубового й справою маршала Блюхера... Це вiн "чув"... I ще висловив думку,
що вони з братами побачаться... Потiм зробив болючу, тяжку павзу  й  додав
тихо, зламано: - "А може... може, й не побачаться вже..."
   Андрiя наче хто облив зимною водою - "Ах, це вiн,  "чув  лише"!  Рештки
радостi танули, меркли, погасали... Радостi вiд доказу,  що  його  вiра  в
братiв була не марна. Вiра в славних братiв  Чумаченкiв!  А  з  серця  вже
виповзала, як гадина, тая, вiдбита в нiм, проклята шпаргалка  з  Миколиним
пiдписом... I Копа?в не хотiв ?? спростувати-  вiн  чомусь  замовк,  немов
набрав води в рот, мовчав.
   Ще кiлька разiв сама собою зринала вiра в сказане i тодi серце кидалося
шалено... Та Андрiй марно чекав пiдтвердження  -  пiдтвердження  не  було.
Помалу в тiм серцi розпросторювалась невiра, а ?й хтось допомагав з одча?м
- "вiн чув"! Та якщо брати тут, то як же це ти i досi  про  те  нiчого  не
знав? За такий довгий час!! Це неможливо!.. А в очах до болю чiтко вставав
власноручний Миколин пiдпис, i сумнiв щодо сказаного Копа?вим все  мiцнiше
огортав душу. Мабуть, це помилка. Можливо,  це  просто  провокацiя?  Може,
Копа?ва  самого  провокацiйно  поiнформував  Сафигiн,   а   може,   просто
похвалився задавакувато про те, чого сам хотiв би...
   Кiлька  разiв  Андрiй  пробував  перевiрити  Копа?ва,  пробував   знову
заговорити з ним про братiв, але Копа?в  чомусь  уперто  вже  уникав  цi??
теми. Чи реакцiя, яку викликали його слова в Андрi?вi, його наполохала, чи
злякався чого iншого... Казав, що йому бiльше нiчого не вiдомо. I  було  в
тих словах каяття...
   Може, й справдi йому н i ч о г о невiдомо?..
   "А може, вiн випробову? мене?"
   . . . . . .
   Якось в станi тяжко? депресi? Копа?в спитав Андрiя, чи вiн зна?, як тут
розстрiлюють? Чи вiн хоче знати, як тут розстрiлюють?!
   Андрiй нашорошився... Нi, вiн не хоче знати, як розстрiлюють.  Вiн  про
це сказав Копа?ву, сказав, що його те зовсiм не  цiкавить.  Вiн  не  хотiв
знати про це з двох причин: перша - страшно забiгати наперед.  А  друга  -
думав:

   "Дешево... Ти хочеш звiрити менi та?мницю, за  яку  вiдлiтають  голови,
щоб потiм менi пришили..." - Це була вже зовсiм безглузда думка, бо  пiсля
всього того, що було, вже нема? сенсу йому щось "пришивати", знання  тако?
та?мницi йому мало що може додати,  та  така  вже  людська  вдача,  що  не
втрача? надi? до останку i до останку бережеться тi?? останньо? краплi, що
нiби все перерiшить i пiсля яко? вже нема?  вороття.  Але  крапля  та  вже
впала... I то пiсля не? так страшно зазирати наперед.

   Нi, Андрiй не хоче знати, як тут розстрiлюють.
   Копа?в зiтхнув. Потiм запитав, чи вiн зна? такого Мельника.
   Андрiй зна? Мельника. Хто не зна? цього симпатичного чергового корпусу?
   - Завтра, зда?ться, його дижур,- проговорив сумно Копа?в.  -  Звернiть,
мiж iншим, увагу, як вiн зi мною завтра зустрiнеться.
   Другого дня дiйсно був дижур Мельника. Це вперше за цi днi,  як  Андрiя
вкинуто до  камери.  Вiн  увiйшов,  як  завжди,  широким  твердим  кроком,
тримаючи журнал перед собою.
   - Доброго ранку, - привiтався симпатичний  черговий  i...  тут  сталося
щось дивне. Мельник  пiдвiв  очi  й  зустрiвся  з  Копа?вим...  Руки  його
затремтiли,  аж  трохи  журнал  не  випав  з  них,  а  лице  й  шия  буйно
почервонiли... Одвiвши швидко очi,  Мельник  намагався  зосередитися,  щоб
поставити свою звичайну помiтку в  журналi...  Поставив...  На  чолi  йому
виступив рясний пiт... Потiм повернувся й,  не  попрощавшись,  як  то  вiн
звичайно робив, швидко пiшов з камери. Так, нiби втiк.
   - Бачили? - спитав Копа?в Андрiя.
   -Так. Але що це значить?.. Копа?в криво посмiхнувся й нiчого не сказав.
Увечерi Копа?в повернувся з "гори" зовсiм  убитий  психiчно.  Справа  його
закiнчилася, вiн пiдписав "двохсотку" i йому гарантовано не  15  рокiв,  а
20! Суд- то лиш формальнiсть, комедiя. Крапка на  всьому.  Вiн  нiколи  не
виживе там, де його пошлють, значить, все скiнчено. Тужив  за  дружиною  й
дiтьми. Сидiв i плакав, одвернувшись до стiни... Всi дiстали пiдвищення  в
рангах, там, нагорi, лише його принесено в жертву...Опiвночi,  не  лягаючи
спати, Копа?в розiбраний сидiв на лiжку й з мукою дивився на Андрiя.
   - Слухайте... - промовив вiн благальним голосом. - Я  розкажу  вам  про
те, як тут розстрiлюють... Добре? Я розкажу...
   Вiн благав, вiн просив, йому, видно, було тяжко  носити  той  тягар  на
серцi, й вiн хотiв з-пiд нього вивернутися, вiн хотiв сповiдi.
   - Добре,- зiтхнув Андрiй.
   I Копа?в розповiв, як тут розстрiлюють.
   - Ви, напевно, чули, як ночами гудуть тут машини... Так от, то  звукова
заслона, а за тi?ю заслоною й розстрiлюють... Я вам казав,  що  тут  кожен
мусить бути бодай раз присутнiм при розстрiлах. Деякi бували й  по  кiлька
разiв... Деякi навiть бравують i беруть револьвера до рук, щоб довести, що
в них рука не  тремтить,  разок  стрелити...  Я  був  теж  раз...  Все  це
вiдбува?ться так:
   Внизу ? великi камери - льохи - такi, як от були  "брехалiвки",  зовсiм
такi. Цi камери були, вони й тепер ?. От людей забирають з рiзних тюрем  з
"вещами" й звозять до таких камер. Люди нiчого не  запiдозрюють,  думають,
що це ?х привозять на допит або  вiдправлятимуть  на  етап.  Курять  собi,
гомонять, чекають виклику. Бувало, що  назвозять  в  таку  камеру  по  250
чоловiк i бiльше. Це майже кожно? ночi вiдбува?ться. З тако? камери ведуть
дверi в iншу. Тi дверi добре оббитi сукном з другого боку, так,  що  крiзь
них нiчого не чути. За тими дверима велика порожня кiмната, в нiй стiл, за
столом сидить прокурор. До  речi,  завжди  п'яний,  бо  тверезий  того  не
витрима?. Перед прокурором список приречених.
   Черговий оперативник виклика? людей:
   - Iваненко! (вже не бавиться в пiжмурки на "I" чи на "Ч", а  просто)  -
Iваненко! давай без вещей!
   Iваненко  лиша?  "вещi",  затяга?ться   наостанку   цигаркою,   переда?
недопалок товаришевi й, нiчого не запiдозрюючи, йде "без вещей", вiн  iде,
може, в якiйсь формальнiй справi. Дверi пропускають i зачиняються за  ним.
Вiн пiдходить до столу.

   - Прiзвище? - запиту? прокурор не глядячи, байдуже.
   - Iваненко.
   Прокурор маха? рукою в напрямку других дверей. Вiн не перепиту?  навiть
iм'я й по батьковi або пита? iм'я, але не пита? по  батьковi.  Тому  часто
замiсть Iваненко Iвана Iвановича розстрiлюють Iваненка Iвана  Трохимовича.
Але яка рiзниця! Другим разом  розстрiляють  i  Iвана  Iвановича,  де  вiн
дiнеться?
   Людина - Iваненко, Петренко чи Гриценко -- вiдчиня? дверi й  вступа?  в
вузенький темний коридорчик... Де речi, в тiм коридорчику сто?ть столик, а
в нiм в часи "вiдпочинку" завжди лежить наган, яким розстрiлюють - о р д е
н о н о с н и й наган, бо нагороджений орденом за постiйну вiрну службу  в
"боротьбi з ворогами народу"... Голос говорить людинi "Прямо!" Людина йде,
i перед нею вiдчиняються другi дверi. Слiпуче сяйво б'? в очi  -  за  тими
дверима яскраво освiтлений льох... Хтось невидимий бере  людину  ззаду  за
ковнiр i стрiля? ?й в потилицю... Й  штовха?  в  льох...  В  льоху  кипить
робота...
   А тепер - хто ж розстрiлю??
   Ви звернули увагу, як зi мною зустрiвся вчора Мельник?..  Так  ось  цей
Мельник i розстрiлю?!..
   Андрiй був безмежно вражений. Не повiрив. Дуже вже то дико. Але  Копа?в
повторив тихо й твердо:
   - Так. Оцей Мельник i розстрiлю?.
   "Боже  мiй!..  Значить...  Так  от  чому  Мельник  ма?  право  безкарно
роздавати махорку! От чому вiн поводиться так вiльно в цiм пеклi !.."
   А Копа?в вiв тремтливим шепотом:
   - Так... Розстрiлю? Мельник. I  ще  один.  Тут  ?  такий  червоновидий,
веселий, чорнявий хлопець, що завжди вдень розносить передачi, коли  хтось
ма?. Так от вiн ? тим другим. Вони завжди - кожно?  ночi!  -  працюють  на
пару. Один стрiля?, другий добива? вже лежачих, тих, кого не  взяла  зразу
куля...  Тi??  ночi,  коли  я  був  присутнiй,  розстрiляно  296   (двiстi
дев'яносто шiсть!) чоловiк... Стрiляв чорнявий,  а  Мельник  добивав.  Вiн
орудував коротеньким ломиком, яким ударяв недострелену жертву по головi...
I вiн це робив так само спокiйно й дiловито, як вiн робить пiд  час  свого
дижуру перевiрку камер... Пам'ятаю й нiколи не забуду: тi?? ночi  стрелили
одного молодого iнженера. Стрелив той чорнявий i штовхнув. Iнженер упав  у
льох, але був живий. Очунявши, вiн вiдповз на руках до  стiни,  сперся  на
не? спиною й безтямними очима дивився на все,  що  вiдбувалося...  Мельник
пiдiйшов до нього з ломиком i зазирнув у очi.
   - Що, надивля?шся? - спитав вiн лагiдно. - Ну, надивляйся, надивляйся..
- i продовжував далi свою працю.
   Цементова пiдлога льоху зроблена так, як на бойнi, похило,  з  канавкою
для стоку кровi й води... Люди падали й падали, ?х тут же роздягали догола
помiчники... ?х працювала бригада - всi отi наглядачi й черговi  виконують
цю функцiю  в  тi  днi,  коли  вони  не  чергують  в  коридорах:  якщо  ви
спостережливий, ви мусили помiтити, що  в  кожного  з  них  часто  бувають
червонi, невиспанi й дивнi очi вранцi,- це бува? пiсля таких  от  ночей...
Отже, людей роздягали й складали в штабелi...  Тi??  ночi  були  накладенi
штабелi по обидва боки попiд стiнами. А посерединi була гора одежi...
   Як уже все було закiнчено, як уже  була  покладена  в  штабель  остання
жертва, Мельник, витираючи спiтнiле чоло, пiдiйшов  зi  сво?м  ломиком  до
нещасного iнженера, що все сидiв i безтямно випинав очi:
   - Ну що, надивився? - запитав Мельник ласкавим,  стомленим  голосом.  -
Ну, а тепер -вiдправляйся! - i цюкнув ломиком по головi.
   Потiм захололi трупи бригада вантажила,  як  дрова,  на  машини,  й  тi
машини геть десь  ?хали.  Потiм  вантажили  одежу...  Замивали  пiдлогу  з
шланга... ?ли при тому бутерброди й скалозубили з "товаришкою Клавою",  що
забiгала до них, до "веселих хлопцiв... Уранцi Мельник пiшов  на  дижур  в
корпусi...
   Копа?в зiтхнув i заплющив очi:
   - Ось так тут розстрiлюють людей... Тi?? ночi ?х розстрiляли 296. Часом
бува? й бiльше... - i зашепотiв, обхопивши голову:- я був там, як  свiдок,
"загартовувався"... I я це буду пам'ятати, доки й живий, до само? могили.
   Вражений Андрiй нiяк не мiг зв'язати до купи двi речi - ломик  в  руках
Мельника й пачку махорки в тих же руках, за яку Мельника любила вся  тюрма
й творила про нього чудесну легенду. Це не вкладалося в головi... Але саме
та пачка махорки, мабуть, i стверджувала страшну правду Копа?ва.
   Одначе душа не хотiла в усе чуте вiрити. Дуже вже це моторошно i в  той
же час дуже вже  це  просто,  занадто  просто.  Так,  як  б'ють  телят  на
конвей?рi...   Кадри   колись    баченого    на    полтавськiй    модернiй
"Укрiм'ясохладобойнi", як там б'ють бичкiв i корiв, находили на  цю  канву
точно...  Ах,  занадто  вже  це  просто,  образливо  просто,  до   цинiзму
автоматизовано!
   Ще Андрiй взнав вiд Копа?ва, що знаменитий  Курпас,  садист  i  деспот,
зовсiм не застрелився,  лише  знятий  з  посади,  але...  пiсля  невелико?
комедi? в "покарання" дiстав  пiдвищення  -  його  призначено  начальником
групи концтаборiв у системi Дальлагу, куди вiн i ви?хав. Слiдчi всi  пiшли
вгору - сержанти поробилися майорами, майори дiстали ромби i т. д.  Одного
тiльки його - Копа?ва - принесено в жертву. Олексiй Копа?в опинився в ролi
Олексiя Поповича, вкиненого  в  море,  щоб  заспоко?ти  безодню  народного
понурого гнiву. "Пролетарське правосуддя" зна?, що робить.  Корабель  плив
собi далi - корабель свавiлля й опричнини, отака от "соцiалiстична галера"
- "московська каторга".
   А Курпас, бач, зовсiм не застрелився.  Значить...  Значить,  всю  групу
залiзничникiв, т. зв. "групу Малiя", спiткала трагiчна доля.
   Скоро Копа?ва забрали, i Андрiй лишився сам. На розставаннi Копа?в  був
такий розгублений, що не мiг нiчого до пуття сказати, лише просив  Андрiя,
заклинаючи пам'яттю його матерi, зробити для  нього  одну  послугу...  Вiн
просив передати привiт дружинi й дiткам... Його дружинi й дiткам... Вiн  в
душi не вiрив, що Андрiя пустять на волю, але вiн уперто  просив  передати
привiт дружинi й дiткам... Безтямний, розгублений, вiн  просив  побiлiлими
губами... Передати привiт... i сказати... що вiн колись...  колись,  може,
вернеться... I заплакав.

   Андрiй пообiцяв.
   Копа?ва в ж е не повернули до камери.
   Андрiй лишився сам. Як не стало Копа?ва, Андрi?вi чомусь стало страшно.
Страшно й безмежно тоскно. Вiн вперше злякався самоти.  Самота  -  жахлива
рiч, коли не зна?ш, куди ведуть ось цi дверi. Нi, коли зна?ш, що вже нема?
iнших дверей взагалi на цiй "м'ясохладобойнi", лише оцi однi, про якi  вже
нiхто в свiтi не зна? й не взна?, як i куди з  них  вийшов  той,  хто  був
сам... Жахлива самота, коли людина всi?ю душею до крику, до болю хотiла  б
мати свiдка...
   Андрiй все ходив i ходив по камерi -  тинявся  взад  та  вперед.  Потiм
зупинявся й довго дивився в одну невiдому точку.
   З голови чомусь не йшов Мельник. Маленький залiзний ломик  стояв  перед
очима невiдступне, однаково, чи  вони  були  заплющенi,  чи  розплющенi...
Залiзний ломик в такiй добрiй, в такiй щедрiй руцi...
   Андрiя почали кудись водити. Щось там з  ним  робили...  Знову  мастили
йому пальцi чорною фарбою й притискали до паперу... Знову фотографували...
Але вже тут, в цiй тюрмi. Потiм питали його, чи вiн  не  хотiв  би  комусь
написати листа... Чи передати якесь прохання...
   Нi, Андрiй не хотiв нiкому писати листа. I не хотiв  нiкому  передавати
прохання. Вiн пригадував той нещасливий лист до мадерi, Серг??ва й Неча?ву
i... Нi, вiн не хотiв вже нiкому писати листа. Та й кому?... Та  й  хто  ж
його пошле, хто передасть? Йому навiть нiкого  попросити,  бодай  так,  як
попросив його Копа?в, - попросити без надi?, що  те  можна  виконати,  ба,
бiльше того, знаючи, що те нiколи не може бути  виконане.  Але  попросити,
щоб, бодай, одвести душу, i думати потiм, i надiятись потiм, що  хтось  те
прохання все-таки викона?. Уявляти (наперекiр всьому уявляти!), як от  той
хтось вечором на смерканнi сторожко-сторожко  крадеться  завулками,  попiд
парканами, пiдходить до темно?, печально?  хати,  обережно  спина?ться  на
пальцi  й  тихенько  стука?  в  закриту  вiконницю...  I  переда?  пошепки
доручення, закривши лице, i щеза?, як  тiнь...  Утiка?...  Переда?  привiт
матерi. То нiчого, що ?? вже нема?, але ж вона могла  би  й  бути...  Вона
могла б бути... Адже ж вона була...
   Та бiля нього нiкого такого нема?, кому б можна звiритися... Хай би вiн
завiз  те  доручення,  щоб  передати  хоч  отим  карлуватим  ялинкам  бiля
полярного кола, але щоб завiз звiдси... I щоб передав...
   Про братiв це було нiякого пiдтвердження. I не буде вже...  не  буде...
Значить... Значить, Копа?в скриводушив! Нема... I не буде...
   Хоч би ж хоч хтось знав, яку вiн гiрку чашу випив. Хоч би ж  хтось  хоч
колись передав братам, яку вiн гiрку чашу за них випив!..
   Ночами йому снились якiсь дивовижнi сни, яких вiн уранцi  нiяк  не  мiг
пригадати. Страшенно  болiла  голова  й  нило  все  тiло.  Бачив,  що  вiн
остаточно погаса?, хоч ранiше йому не раз здавалося, що далi вже нiкуди  й
погасати.
   Коли вiн глянув у люстро в голярнi, куди його повели одного даю  голити
й де було справжн? люстро, вiн не впiзнав себе. На  нього  дивилась  чужа,
худа, як скелет, зiгнута, з погаслими очима людина, заросла, як троглодит.
А як поголили чорну з сивизною щетину, було ще гiрше - та чужа людина мала
темну шкiру, що  обтягала  костi  скивиць  i  щелепiв,  i  мала  на  щоках
хоробливi червонi плями - плями  сухот,  плями  смертi.  Андрiя  гарненько
поголили, немов зумисне, щоб вiй бачив свою загибiль.
   Серце огортала нестерпна туга, а з нею тонюнький-тонюнький  бiль,  нiби
там стирчала голка. Вiн годинами стояв у камерi,  ж  стовп,  перед  якоюсь
вiзi?ю, що облягала душу...
   Хоч би хоч хтось був бiля нього, хоч би хоч хтось... Щоб  потiм,  може,
колись, може, пiсля довгих-довгих рокiв знайшов i передав братам  (передав
хоч ?хнiм дiтям) яку ж вiн гiрку чашу за них випив. Випив до  кiнця...  До
краю... Спалив усе сво? серце... Сво?, до кiнця вiрне,  до  кiнця  вiддане
братське серце... Сво? залiзне серце... Так, залiзне серце...
   Надвечiр, коли почали да камери  залiтати  мотилi  вечiрнi  й  товктися
несамовито головою в молочний пухир бiля стелi, прийшли два  сержанти  при
збро?, понурi й суворi, забрали його й повели... VIII
   Андрiй пiдiймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов  iшов
на Голготу часто зупинявся збезсилений i заходився раптовим кашлем -  йому
здавалося що всерединi щось урива?ться.  Вiн  боявся  передчасного  вибуху
кровi в сво?х дiрявих легенях, а це було б зле. Вiн мусить дiйти до кiнця,
до само? крапки, дiйти власними ногами. I  вiн  iшов  попiд  гамаками,  як
тодi, в першiй день, коли  почував  себе  гегемоном,  -  коли  серце  було
сповнене вiри в людей i гордо? певностi, що його нiхто не посмi?  торкнути
пальцем... Тепер вiн iшов на Голготу...
   Ах, коли б же хтось знав! Коли б хоч хтось знав!..
   Потiм вiдчинилися якiсь дверi... Але Андрiй не побачив, що там далi  за
ними було. Його завели за якусь загородку i... вiн вже не бачив, що там  в
тiй яскравiй залi було, бо йому гойднувся весь свiт:
   Перед ним - с т о я л и т р и й о г о р i д н и х б р а т и!!
   Т р и й о г о р i д н и х б р а т и. . .
   Ноги пiдкосились, i тiло  похилилося,  як  пiдрiзаний  колос...  Микола
дебелою рукою пiдхопив Андрiя  й  притиснув  його  до  сво?х  розхристаних
грудей - i Андрiй нестримно заридав на тих грудях...
   - Ну, от - посмiхався Микола й поляпував пестливо по спинi.- Ну, от.  .
.
   Михайло засмiявся, а Серьога закiнчив:
   - От тепер ми всi вкупi.
   I з викликом глянув туди, де  ряснiли  портупе?  й  блищали  ордени  за
столами, застеленими червоним сукном, - гордий, i мовчазний, i безстрашний
Серьога, орденоносний пiлот.

   ?х усiх прирекли де розстрiлу. Закритий Ревтрибунал судив ?х. Але не на
пiдставi зiзнань, лише на пiдставi "свiдчень" сексотiв i  провокаторiв  та
на пiдставi прокурорського пафосу... А головне - на  пiдставi  того,  чого
"суддi" не знали, лише вгадували та тямили, на що цi люди здiбнi.
   Нiхто пiдсудних не захищав i не намагався, рiвно ж як i не давав  нiхто
захищатись  та  виправдуватись  ?м  самим,  ?х  взяли  не  для  тога,  щоб
виправдати, а щоб засудити. Це був  "шемякiн  суд",  де  зовсiм  вiдсутнiй
iнститут захисникiв, бо при тому настановленнi, яке всi цi  "суди"  мають,
iнститут захисникiв зайвий. А тим настановленням ? - тiльки засудити.
   Пiдсуднi це знали i навiть не  збиралися  захищатись.  ?дине,  що  вони
могли  протиставити  цьому  "пролетарському  судовi",   цiй   розгнузданiй
опричнинi, - це iгнорацiю й презирство.
   Андрiй погано слухав комедiю, що розiгравалася, як  по  нотах,  -  його
мучило iнше. Вловивши вiдповiдний момент i ледве проштовхуючи слова  крiзь
горло, Андрiй запитав Миколу:
   - Миколо... А... Пiдпис? Твiй пiдпис?.. А?
   - Бог з тобою! - посмiхнувся Микола, вгадавши з самого  тону,  що  десь
надужито його пiдписом. - Мiй пiдпис?! А втiм, ця сволота мала досить мо?х
пiдписiв у мо?й валiзi, в тiм числi й чистi бланки з мо?м пiдписом.
   Тягар, найстрашнiший тягар остаточно сповз з серця...
   ?х усiх прирекли до розстрiлу.
   В числi приречених була низка осiб, а мiж ними й зовсiм юна сестра ?х -
Галя. Галя Чумакiвна... Нiхто з приречених не просив помилування.

   Але "помилування" прийшло... Невiдомо хто з волi подав апеляцiю,  й  т.
зв. "верховний суд" вироку не  затвердив  через  "неоформленiсть  справи".
Розстрiл було замiнено... двадцятилiтньою каторгою.
   Лиш не замiнили нiчим Катриного божевiлля...
   ...Ось так скiнчилася зустрiч чотирьох братiв рiдних ще й сестри ?хньо?
- дiтей старого Чумака,  добрих,  i  вiрних,  i  в  рiд  свiй  залюблених,
нащадкiв славного роду ковальського.
   Ось так скiнчилася зустрiч i тих, що до того роду прив'язанi серцем. IX
   Багато дорiг пройшли вони, з  багатьох  рiк  пили  вони,  багато  могил
полишали вони, багатьох друзiв розгубили вони в землi й по божевiльнях,  i
багато ще ?м iти, багато ще ?м проб приготовила доля,
   Але всi дороги сходимi, й всi могили зчислимi, i  кожна  нiч  -  навiть
полярна нiч! - кiнча?ться ранком... I вони йдуть...  Зцiпивши  зуби,  вони
йтимуть через нiч злоби й  зненавистi,  не  здаючись,  доти,  доки  ??  не
перейдуть.
   I в одного з них завжди звучатиме в душi  "Мiсячна  соната"  Бетховена,
яка  не  мала  нiчого  спiльного  з  болючою  емблемою,  вирiзьбленою   на
вогненному щитi далекого мiсяця, що на нiй  брат  пiдняв  брата  на  вила.
Соната така, як ?? наповнило собою вiрне серце тi??, що знала цiну любовi:
соната про дружбу,  про  вiрнiсть,  про  любов  велику  й  непереможну,  -
незалежно вiд того, чи про це думав той, хто ?? творив.
   1948-50р.

   Я ПОВЕРНУСЯ ДО СВО?? ВIТЧИЗНИ ...
   Що ми зна?мо про Iвана Багряного, а точнiше - що ми про нього знали  до
останнього часу? Знали, що це  запеклий  антикомунiст,  переконаний  ворог
Радянського Союзу, спритний емiгрантський дiяч, бездарний графоман, який у
сво?х незчисленних опусах люттю безсилою сходить до  укра?нського  народу,
заклика? до братовбивчо? рiзанини, до вiйни, до повалення  соцiалiзму.  Що
вже говорити про спецiальну, специфiчну, пропагандистську лiтературу, - не
будемо витрачати часу  на  цитування  викривальних  "праць"!  Ось  приклад
свiжiший, а вiд того ще бiльш промовистий: датована 1988 роком  Укра?нська
лiтературна енциклопедiя (том 1, стор. 108) всi твори, що ?х Iван Багряний
видав   за   кордоном,   характеризу?   як    "позначенi    антирадянським
спрямуванням". Коротко i ясно. Цю характеристику написав, у  всякому  разi
пiдписав, не хто iнший, як вiдомий проза?к Павло Загребельний. Колега його
Юрiй Смолич, спогади  якого  ще  донедавна  були  чи  не  ?диним  джерелом
вiдомостей про 20 - 30-тi роки в укра?нськiй лiтературi, досить  прихильно
схарактеризувавши багатьох тогочасних  укра?нських  письменникiв,  заявляв
теж категорично: "I вже справдi зовсiм iнша рiч - Багряний.
   Зовсiм iнша тому, що по вiйнi, на  емiграцi?,  Багряний  посiв  одне  з
найвизначнiших   мiсць   помiж   найбiльш   запеклих   ворогiв:    утворив
нацiоналiстичну партiю УРДП, став ?? лiдером та очолив УНРаду - так званий
"уряд УНР  у  екзилi,  останнiй  петлюрiвський  послiд  на  емiгрантському
контрреволюцiйному загумiнку".
   Цiкаво, чи не правда? ? рацiя навести розлогiший уривок цi?? колоритно?
"Розповiдi..."  Юрiя  Смолича,  навести  без   змiн   i   скорочень:   так
переконливiше.
   "Я пам'ятаю, як Багряний починав. Вiн подавав  безперечнi  надi?,  якщо
судити  з  поетичного  роману  "Скелька",  який  звернув  на  себе   увагу
тогочасних лiтературних керiвникiв i вивiв його автора в лiтературу.
   Багряний  (справжн?  прiзвище  Лозов'ягiн)  появився   з   Охтирки   чи
Богодухова на хвилi другого поколiння пожовтнево? лiтератури.  Був  вiн  з
лiтературно? богеми, до того ж у Харковi бездомний i якийсь час проживав у
Вражливого - двома поверхами нижче пiдi мною у будинку  "Слово".  Я  часто
заходив до Вражливого - ми з Вражливим  водночас  захоплювались  вивченням
французько? мови, грою на бiльярдi та полюванням. Якийсь  час  в  квартирi
Вражливого,  -  коли  вiд  нього  пiшла  дружина,  -  взагалi   утворилося
пристановище богеми: на столi  в  ?дальнi  постiйно  ночував  Плужник,  на
другому - Багряний, переночувати мiг взагалi  кожний  бездомний.  Щовечора
заходили Пiдмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось.  Багряний  рiдко  бував
"вдома" - був непосидючий, мав якiсь побiчнi знайомства  й  приятелювання.
З'являвся вiн несподiвано - бушував, лаяв весь свiт i облягався  спати  на
письмовому столi. Звiдтам, з того стола, його i забрано"  ("Розповiдь  про
неспокiй трива?", Ки?в, "Радянський письменник", 1969).
   Тепер надамо слово самому  Iвановi  Багряному,  який  в  документi,  що
зветься "Моя коротка бiографiя", посвiдчив про себе таке: "Народився  1907
року 19 вересня (2 жовтня за новим стилем - Л.  Ч.),  в  селi  Куземин  на
Полтавщинi (Укра?на), в Зiнькiвському повiтi. В родинi муляра" Пiзнiше жив
i виростав у мiстi  Охтирцi,  на  Харкiвщинi.  Освiта  :  спершу  закiнчив
церковно-приходську школу, в 1916 - 1920 роках вищепочаткову школу, потiм,
у 1922-1923 роках, скiнчив Краснопiльську художньо-керамiчну профшколу,  а
з 1926 до 1930  року  вчився  в  Ки?вськiм  художнiм  iнститутi  (колишнiй
Всеукра?нськiй мистецькiй Академi?). Iнститут  закiнчив,  але  до  захисту
диплома не був допущений через полiтичну "неблагонадiйнiсть".  Бо  саме  в
час вчання в iнститутi мав ще iнший фах - лiтературу, в якiй проявив  сво?
антирежимнi, самостiйницьки, антикомунiстичнi настановлення.
   Як письменник  i  поет,  належав  до  так  званих  "попутникiв",  тобто
письменникiв "непролетарських" щодо iдеологi?. Лiтературну кар'?ру почав у
1926 роцi в Ки?вi, в журналi "Глобус" та "Життя й Революцiя". В 1929  роцi
мав уже три окремих книжки i пiдданий  сов?тською  критикою  остракiзмовi,
яко "антисов?тський" поет i письменник,  "куркульський  iдеолог".  Початок
остракiзму був покладений статтею марксiвського критика Правдюка в журналi
"Критика"  (число  10  за  1931  рiк,  Харкiв)  Органiзацiйно  належав  до
лiтературно? органiзацi? "Марс" (Майстерня Революцiйного Слова),  що  була
органiзацi?ю  так  званих  "попутникiв"  i   куда   входили   найвидатнiшi
письменники-"попутники" того часу:  В.Пiдмогильний,  Д.  Фалькiвський,  Б.
Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, ?. Плужник, Т. Осьмачка. Також
був приятелем найбiльш опозицiйно  настро?них  письменникiв  i  полiтичних
дiячiв Укра?ни в кiнцi 20-х рокiв - таких, як М. Хвильовий,  Остап  Вишня,
М. Кулiш, М. Яловий, П. Христовий, О. Досвiтнiй тощо".
   Ми  свiдомо  навели  "висновки"  начебто  фахових  коментаторiв   перед
свiдченнями  самого  Iвана  Багряного  про  себе.  Його  бiографiя   густо
пересипана  вигадками  як  злонавмисними,  що  ?х   поширювали   полiтичнi
супротивники,  так  i  на?вно-безглуздими,  що  ?  плодами   простодушного
неуцтва. Ще матимем нагоду в  цьому  переконатися,  але  спиратись  будемо
тiльки на факти: iнакше мало що ми збагнемо у творчостi Iвана Багряного. I
в його житт?писi також.
   Отже, народився Iван Лозов'ягiн у козацькiм краю, де одвiку жиди гордi,
вiдважнi, сильнi духом i тiлом люди, щохвилини готовi життям заплатити  за
свободу  свою  i  сво?х  родакiв.  До  речi,  невипадково  ця  прикордонна
територiя породила  стiльки  видатних  митцiв,  адже  творчiсть  ?  прямим
продовженням незалежностi. Пам'ять про  геро?чну  боротьбу  i  жертовнiсть
предкiв не вмирала нiколи  в  нащадках  i  рано  чи  пiзно  втiлювалась  у
легенди, пiснi, поезi?... Тамтешнiх козакiв "упевнена рука змiцняла сивого
Мазепу" (?. Маланюк), не побоялись вони в одчайному змаганнi стати на  бiк
палкого гетьмана. Зiнькiвський полк, мiж iншим, охороняв Карла ХII, короля
Швецi?. А розплатився з козаками за це росiйський цар  Петро  I,  не  лише
постинавши голови, а й наказавши стерти з лиця землi села ?хнi -  разом  з
дiдами, дiтьми, всякою живнiстю. Як бачимо, тактику випалено?  землi  було
випробувано задовго до XX столiття.
   Далi  налягло  поневолення,  покрiпачення,  задурманювання  свiдомостi,
послiдовне занижування морального, освiтнього,  духовного  рiвня  "простих
людей". I коли сталася, вибухла революцiя, що принесла  неминучi  змiни  i
великi надi? - разом, звичайно,  з  муками  i  кров'ю,  десятилiтнiй  Iван
Лозов'ягiн це сприйняв не як iсторичну  аномалiю,  не  як  вiдхилення  вiд
верстово? дороги вселюдського розвитку, а як ?дино можливий порятунок  для
змученого, виснаженого укра?нського народу - порятунок, бо  тiльки  таким,
революцiйним шляхом сягнути можна  було  i  соцiального,  i  нацiонального
визволення. Тут не скажеш краще i точнiше,  анiж  сказав,  сформулював  це
Iван Багряний у сво?му славетному романi: "Вiн належав до того  поколiння,
що разом iз старшими прийшло зухвало в iсторiю й  вiдчинило  само  собi  й
сво?й клясi дверi грудьми, офiрувавши за те свою молодiсть зелену i буйну,
ще  майже  дiтьми  бувши.  Отакий  Корчагiн  з  "Як   гартувалася   сталь"
Островського. Але не лiтературний, а реальний. Отакий романтик, хрищений в
огнi й бурi революцi? й фанатично вiруючий в iсторичну мiсiю сво??  кляси,
але не за приписами  офiцiйно?  полiтично?  спекуляцi?  й  не  в  iм'я  ??
iнтересiв, а за приписами свого серця й в  iм'я  iнтересiв  свого  народу.
Того народу, що мусить бути гегемоном на сво?й землi. А його кляса -  його
авангард" Звучить як манiфест.
   Так, i революцiю, i громадянську вiйну i пореволюцiйнi  складнощi  юнак
сприйняв не як щось сторонн? чи далеке, а  як  свою  кровну  справу  -  як
вiдродження покривджено? ворогами Укра?ни трудово?. Це була воiстину  його
революцiя, його епоха, його суспiльство - не  оновлене,  а  нове.  I  тому
якось не вiриться в деякi факти, якими журнал "Укра?на" приголомшив  сво?х
читачiв: йдеться про нiбито участь Iвана Багряного в "робiтничiй опозицi?"
(за твердженням Олега Гаврильченка й Анатолiя  Ткаченка).  Неймовiрним  це
вида?ться. "Робiтнича опозицiя" виникла 1920 року, а вже 1922 року  на  XI
з'?здi РКП (б) ?? розгромили - ну, а якого вiку був тодi Iван  Лозов'ягiн?
Та й не це головне, а ось що: "загальна його настро?нiсть. Не виступав вiн
тодi в ролi свiдомого борця з режимом. Навпаки, йдучи в лiтературу, досить
рано - за звича?м тих часiв, обрав собi промовистий  псевдонiм:  Багряний.
Як Багрицький, Голодний, Первомайський,  Св?тлов.  Не  грав,  не  догоджав
комусь, не придурювався - щиро вiрив. Хотiв, намагався щиро  вiрити.  Хоча
вже мав порахунки з "владою трудящих". 1920 року, в Куземинi, де Iван  жив
у дiда по матерi, 92-рiчного однорукого пасiчника... Втiм, Багряний згодом
усе описав: "...одного  дня  надвечiр  прийшли  якiсь  озбро?нi  люди,  що
говорили на чужiй мовi, i на мо?х очах та на очах  iнших  дiдових  онукiв,
пiд наш несамовитий вереск замордували дiда, а з ним й одного сина (а мого
дядька). Вони довго штрикали ?х штиками  i  щось  допитували,  стрiляли  в
лежачi скривавленi тiла з пiстолiв й реготались...Вони всi гидко  лаялись.
Пiд старою липою посеред пасiки, коло iкони святих Зосiма i  Савватiя  все
було забризкане кров'ю. Кров усе життя стоятиме менi в очах".
   Чекiстами були "якiсь озбро?нi люди"!
   Вiра - i кров. Це полюси багрянiвського  свiтовiдчування,  i  на  цьому
треба наголосити: воно багато нам прояснить у подальшiй його  долi,  отаке
по?днання протилежностей. Вiн рано почав  писати,  ще  в  школi  редагував
рукописний журнал "Надiя", не просто мрiяв про лiтературну дiяльнiсть, а й
дiяв, дуже рiшуче. О. Шугай у статтi  "Через  терни  Гетсиманськрго  саду"
("Лiтературна Укра?на", 6 вересня 1990 року) назива? видану ще 1925 року в
Охтирцi (пiд псевдонiмом I. Полярний) збiрку  оповiдань  "Чорнi  силуети".
Факт несподiваний, вражаючий. Але цiкаво, чому сам Iван  Багряний  про  цю
книжку не прохопився нiде i пiвсловом? Забув? Чи згадувати соромився? Щось
не в  характерi  це  Багряного.  Правда  й  те,  що  вiн  не  мав  доброго
лiтературного  вишколу,  знав  цю  слабину,  та  не  вельми  нею  журився.
Впевненiстю i честолюбством не обдiлив його  Бог.  Майже  одразу  Багряний
заговорив не лише вiд власного iменi.
   Була чи не була книжка 1925 року,  та  читачевi  укра?нському  Багряний
став  вiдомий  з  публiкацi?  поезi?  у  журналi  "Глобус",  де   працював
вiдповiдальним секретарем його земляк Б. Антоненко-Давидович.
   1927 року Iван Багряний опублiкував у журналi  "Всесвiт"  два  прозових
твори- "З оповiдань старого рибалки"  та  "В  сутiнках",  ?х  на  сьогоднi
забуто, вони залишились поза увагою дослiдникiв -  i  даремно.  В  кожному
разi,  до  другого  оповiдання  треба  придивитися  пильнiше:  там  уперше
з'явля?ться майбутнiй герой "Саду Гетсиманського", аltег еgо письменника -
"зав. полiтосвiтою заводського комсомольського осередку, чубатий  Андрiй",
"гарячий Андрiй" В цьому портретi неважко розпiзнати автопортрет.  Але  що
дi?ться з геро?м!
   Разом з адмiнiстратором цукроварнi  Iгнатом  Соломоновичем  той  Андрiй
при?здить у пiдшефне село читати лекцi?. "Одна мусiла бути  по  агрономi?,
друга про мiжнародне становище - обидвi з дiапозитивами".  Начальства,  як
водиться, нема? - кого де  шукати?  Збiгаються  селяни  i...  заходжуються
прибульцiв бити. До того ж ненависть ?хня  оберта?ться  не  стiльки  проти
Iгната Соломоновича, ?врея, а проти Андрiя - проти "свого".  ?х  ведуть  у
сiльраду, i тут все розвидню?ться: 1920 рiк, продрозверстка в цьому  селi.
"Тепер Андрiй  не  виправдовувався,  бо  добре  знав,  що  не  поможе,  що
сьогоднiшнiй випадок лише зачiпка. Так, так... корiнь зла десь там... коли
вiн з братвою тут розкулачував... Скiльки рокiв пройшло, а  пiзнав  Смiян.
О, хiба вiн коли забуде, нiколи.  Хiба  вмре...(...)  О,  нiколи  вони  не
забудуть цього". Щасливий випадок, зда?ться, ряту?  Андрiя:  йому  щастить
втекти, i його перехову? у себе в хатi секретар сiльради,  який  дiста?  в
пiтьмi "запилену карабiнку, обойму патронiв, мисливську рушницю - вибирай,
заряжай". "Зарядили хлопцi i довго прислухались до  найменшого  руху".  Не
витримавши напруження i побоюючись  за  родину  товариша,  Андрiй  вирiшу?
тiкати з села. Знаючи, що на нього чекають  засiди.  Вже  за  селом,  коло
останнього млина "з реготом на нього насiли". I побили до смертi.
   "Коли  Iгнат  Соломонович  з'явився  в  лiкарню,  Андрiй,   тiльки   що
привезений, лежав нерухомо. Нi лиця на ньому, нi вигляду...
   Без всяких ознак життя"...
   Розв'язка цiлком  трагiчна:  безвихiдь,  морок.  ?  сенс  порiвняти  це
оповiдання  з  романом  "Сад  Гетсиманський":  його  герой,  теж   Андрiй,
пройшовши крiзь пекло, не тiльки не зазнав поразки, а й пiднiсся морально,
серцем посвiтлiв. Та все ще попереду.
   Тим часом Iван Багряний швидко  набирав  лiтературнi  очки.  1927  року
виходить  у  кооперативному  видавництвi  "Маса"  збiрка  вiршiв  "До  меж
заказаних" (тобто заборонених).  Деякi  межi  поет  зумiв  переступити,  й
ортодоксальна критика вiдреагувала негайно. 1928 року в рiднiй Охтирцi,  з
допомогою землякiв, завжди радих посприяти ближньому,  надто  коли  за  це
вiддячено  пляшкою  оковито?,  Багряний  публику?  поему  "Аvе  Магiа"  На
титульнiй сторiнцi стояло: Видавництво "САМ". Отже, Iван Багряний був,  по
сутi, батьком укра?нського самвидаву. Поема описувала, живописала  iсторiю
нещасно? дiвчини, що не з власно? волi стала проституткою, народила  сина,
i от цей син тяжко вiд того стражда?. Вiдомий вуспiвський  голобельник  Б.
Коваленко схарактеризував усе чiтко: "порнографiчний натуралiзм  (...)  та
густа домiшка  слинявого  сентименталiзму".  Роздратував  критика  не  так
змiст, як присвята, яку варто навести:
   Вiчним бунтарям i протестантам,
   Всiм, хто родився рабом i не хоче бути ним,
   Всiм скривдженим, i зборканим,
   I сво?й бiднiй матерi крик свого серця присвячую.

   А тих, хто ще сумнiвався, про яку матiр мовиться, переконував остаточно
вступ, написаний як лист до друга:
   "Друже мiй любий!
   Прошу не називай мене поетом, бо це мене жорстоко обража?.
   Не iменуй мене  поетом,  друже  мiй,  бо  поети  нинi  -  це  категорiя
злочинцiв, до яко? я не належав i не  хочу  належати  Не  iменуй  же  мене
поетом, бо слово поет скорочено стало  визначати:  хамелеон,  проститутка,
спекулянт, авантурник, ледар...
   Не iменуй же мене поетом, мiй друже. Я хочу бути тiльки  людиною,  яких
мало на свiтi, я хочу бути тiльки нею...
   Ударившись об мур пiдлостi, вифарблено? в красивий колiр, i вiдскочивши
вiд нього, я покотився в протилежний бiк. I тепер уже не знадить вiн  мене
i не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте я де  шкодую-так  мусiло
бути. Це наука (...)
   Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за  рямцi  твого  розумiння.  Не
турбуйся, це ж просто: ти кажеш "Обминай те камiння,  будь  гнучким,  будь
липким, улесливим, запобiгливим i, головне, будь покiрним  -  i  ти  будеш
щасливий". Це кажеш ти, що ма?ш титул редактора...
   Ну, а я кажу: "Ходи тiльки по лiнi?  найбiльшого  опору  i  ти  пiзна?ш
свiт. Ти пiзна?ш його на власнiй шкурi. А пiзнавши свiт, ти пiзна?ш себе i
не понесеш нiколи душу свою на базар, бо вона буде цiннiша за  Всесвiт,  i
не буде того, хто мiг би й купити.
   Пробував i я ходити по-тво?му i як ходять iншi, i не зумiв.  Це  гидко.
Це бiльше нiж гидко. А гидше те, що такi та шукають сучка в оцi тво?му".
   Наступна поема Iвана Багряного "Комета", яку автор надiслав до  журналу
"Глобус",  потрапила  не  до  редакцi?,  а  до  спецiалiстiв  з  ГПУ,   що
безпосередньо  зайнялися  Iваном  Багряним.  Що  ж  ?х  занепоко?ло?  Дати
вiдповiдь нам допоможе бодай одна строфа:
   Звiдкiль вiтри iсторi? гудуть-
   Чито iз Заходу, чи просто десь iз Сходу?
   Iз Кобеляк гудуть, мiй друже Паперов,
   Iз Кобеляк гуде той вiтер неспокiйний.
   Колись вiн сам за все промовить слово,
   Колючий, неминучий i постiйний.
   Читачевi невта?мниченому треба пiдказати,  що  заштатнi  Кобеляки  були
мiсцем народження Укра?нсько?  комунiстично?  партi?,  яка  вже  вважалася
нацiонал-ухильницькою,  а  значить,  контрреволюцiйною.  Тобто  ГПУ   мало
пiдстави зацiкавитися творчiстю й особистiстю Iвана Багряного, як  кажуть,
впритул.
   1930  року  поет  -  цiлком  офiцiйно  -  опублiкував  у   харкiвському
видавництвi "Книгоспiлка" iсторичну поему "Скелька" -  чи  не  найпершу  в
укра?нськiй радянськiй поезi? (в усякому разi "Марину" М. Рильського  Iван
Багряний  випередив  за  кiлька  рокiв).  Скелька  -  то  назва  села,  що
сосiдувало з Куземиним i Грунем (звiдки походять, мiж iншим, брати Губенки
- Василь Чечвянський та Остап Вишня). В основу поеми лягла мiсцева легенда
про те, як у XVIII столiттi селяни, вчорашнi козаки,  доведенi  до  вiдчаю
здирством, насильством,  брутальнiстю  колонiзаторiв,  знищили  росiйський
монастир, оплот русифiкацi? й покрiпачення.
   Журнал "Критика" друку? статтю  О.  Правдюка  пiд  недвозначною  назвою
"Куркульським шляхом": "Сво?м виступом в "Аве Марi?"  Багряний  довiв,  що
вiн не тiльки не мириться з радянською дiйснiстю, а й ма?  намiр  боротися
проти не?, змiнити ??. Ця сама тенденцiя вельми виразно вiдбива?ться  i  в
"Скельцi". Багряний у всiх iсторичних процесах 17  -  18  сторiччя  бачить
лише одне: нацiональне поневолення Укра?ни". I далi:  "Тут  все  скеровано
проти росiйсько? церкви на Укра?нi та проти колонiзацi? Укра?ни росiйським
царатом. Але не в цiм лежить центр ваги та полiтична  спрямованiсть  цього
твору. Вiн лежить, деiнде i сяга? далеко далi...
   Автор - знаний сво?м езопiвським  стилем  i  тут  вiрний  собi-  цiлком
прозоро i ?хидно включа? раз-по-раз  свою  iсторичну  тему  в  сьогоднiшню
дiйснiсть окремими натяками..."
   Гучний  скандал,  страшнi  звинувачення.  I   все-таки   то   була   ще
"пристрiлка" - без "оргвисновкiв". Судячи з усього, Iван Багряний  мав  би
нарозумитися й  повестися  обачнiше.  Але  не  той  був  темперамент  -  i
виховання не те. Всi, хто зустрiчався з Iваном Багряним, усi в один  голос
твердять, що вiн "базiкав", "молов язиком", "був необережний у  висловах".
Усi одностайно пiдтверджують: "вiн нiчого не боявся". А чого б  i  кого  б
вiн мав боятися, вiн, який трактував себе  як  повновладного  i  законного
господаря сво?? кра?ни? I не криючись декларував, як от у поемi "Комета":
   Поети-?внухи у наш двадцятий вiк!
   Звичайно, не усi i не на всiй планетi.
   Я лиш всього про землякiв мо?х-
   Лише про них-про ?внухiв-поетiв.
   Родившись з крилами, не вчилися лiтать,
   Родившись гордими, навчились плазувати...
   I от тепер:
   вони в капелi сплять -

   В капелi ?внухiв при папi!..
   Вiдвертiше висловитись неможливо. Iван Багряний немовби не помiчав,  не
хотiв помiчати, що ситуацiя (i культурна, i полiтична) змiнилася  -  i  то
дуже рiзко - на гiрше.
   Слiд по собi вiн залишив - так у лiтературi, як i в людськiй пам'ятi  -
вельми тривкий. Не дивно, що через кiлька десятилiть (i яких десятилiть!),
буквально сьогоднi ще можна зiбрати цiннi вiдомостi про Iвана Багряного  з
уст, здавалось би, людей випадкових. Власне, всi, хто був з ним  знайомий,
згадують його найкращими словами.
   1930 року  заявля?ться  у  Харковi  збiрка  оповiдань  Iвана  Багряного
"Крокви над табором" - назва бiльш анiж образна. Щось нуртувало  в  ньому,
вiщувало майбутн?.
   Унiкальний спогад Дмитра Чуба (Д.  Нитченка),  давнього  багрянiвського
приятеля i дослiдника його творчостi: "В серединi 1932 р.  Багряний  пода?
до  видавництва  "Лiтература  i  Мистецтво"  свiй  новий  прозовий   роман
"Мариво", але його посилають на рецензiю не куди-небудь, а до  ЦК  партi?,
звiдки твiр поверта?ться з негативною рецензi?ю Барана, який знову закидав
авторовi рiзнi iдеологiчнi збочення. Рецензiя  настiльки  була  безнадiйно
гостра, що авторовi не дали навiть копi?, що дуже рiдко  траплялось.  Менi
пощастило дiстати i, щоб нiхто не знав, я дав  йому  копiю  тi??  рецензi?
(...) Бачачи таке упереджене до нього ставлення, автор хотiв змiнити назву
твору i, за умовою зi  мною,  вислати  його  з  якогось  iншого  мiста  чи
залiзнично? станцi?, подавши фiктивну адресу i  змiнивши  прiзвище.  Це  б
полiпшило становище тим, що рукопис послали б  якомусь  iншому  звичайному
рецензентовi, а не до ЦК".
   Та невдовзi Багряного заарештовують. Це сталося не в Ки?вi, як доводить
журнал "Укра?на", а в Харковi - на  розi  Сумсько?  вулицi  i  Шпитального
провулка. Серед бiлого дня i на  очах  у  перехожих,  зосiбна  письменника
Валер'яна  Полiщука.  Iвану  Багряному  закарбувалось  у  пам'ятку  спершу
здивування Полiщукове, який,  уздрiвши  колегу  в  супроводi  агента  ГПУ,
запитав: "Куди?" I запам'ятався його смiх:  "А-а-а...  На  фабрику-кухню!"
Здогадався  Полiщук  правильно,  а  от  веселився  даремно:  удачливому  i
дотепному Валер'яновi судилася ще страшнiша, анiж Багряному, доля. На  тiй
же "фабрицi-кухнi"  спечено  було  смертний  вирок  для  Полiщука.  I  для
десяткiв  iнших  укра?нських  письменникiв.  Таким  чином,  Багряному   ще
поталанило: дiстав лише п'ять рокiв заслання.
   Дiялося, нагада?мо, вже пiсля  "викриття"  й  засудження  СВУ  та  УНЦ,
напередоднi Великого Голодомору i Великого Терору.  Але  порiвняно  м'який
вирок випадковiстю не був.  Ще  дiзнавшися  тiльки  про  арешт  Багряного,
знайомий письменник мовив:  "Ну,  цей  не  розколеться!"  I  Багряний  "не
розколовся" - вiн виграв той бiй. Власне, критися йому  не  було  потреби:
стежили за ним давно, всi його рукописи потрапляли до  "лiтературознавцiв"
з ГПУ. Якi, достеменно все вивчивши, запропонували  Багряному  вибiр:  або
доля Чупринки, або доля Тичини. "Невiдомо, яка чека? на Тичину" - вiдказав
Iван Багряний, розвеселивши понурих господарiв п'ятиповерхово? внутрiшньо?
тюрми по вулицi Чернишевського, 19. Поводився Iван Багряний вкрай  зухвало
i незалежно. Слiдчий Херсонський, що вiв його справу, не знав  укра?нсько?
мови - Багряний добився, щоб йому дали слiдчого-"укра?нiста". Хоч на нього
й гримали: "Это  вам  не  петлюровская  организация!"  Втiм,  поступилися.
Взагалi, мужня поведiнка Iвана Багряного заiмпонувала  чекiстам.  Прокурор
запитав його: "Бувши на нашому мiсцi, що б ви зробили  такому  злочинцевi,
як ви?" - "Я б розстрiляв, - вiдповiв Багряний i пояснив: - Коли ви  дасте
менi кiлька  рокiв,  то  вихова?те  з  мене  контрреволюцiонера.  Тож  або
випустiть, або розстрiляйте". Суддi зареготали: нечасто ?м доводилось чути
подiбнi вiдповiдi. За вироком  трiйки  Багряний  вiдправився  у  заслання,
вiдбути яке мав на Далекому Сходi.
   Пiсля одинадцятимiсячного сидiння в камерi ця подорож на схiднi окра?ни
"соцiалiстично? батькiвщини" могла виглядати як нагорода.  Могла  б!  "Тую
"родiну", - писав згодом Багряний,- я пройшов вiд  Ки?ва  до  Чукотки,  до
Берiнгово? протоки й назад. Пройшов  пiд  опiкою  опричникiв  з  ГПУ-НКВД,
переходячи поступово через всi митарства...  I  в  iншому  мiсцi:  "Присуд
вiдбував у таборах так званого Бамлагу. Термiну не добув, бо в  1937  роцi
втiк".
   Бiографiя Iвана Багряного ряснi?  отакими  загадками,  з  приводу  яких
лютують полiтичнi супротивники  i  сперечаються  дослiдники.  Не  маючи  в
сво?му  розпорядженнi  документальних   вiдомостей,   не   беремося   щось
заперечувати чи стверджувати. Можемо  хiба  що  викласти  факти.  Багряний
тiка? з табору 1936 року,  перехову?ться  мiж  укра?нцями  Зеленого  Клину
(Буре?нський та Сучанський  райони).  Одружу?ться,  i  того  ж  таки  року
народився у нього син Борис. Не витримавши туги за Укра?ною, Iван Багряний
пробира?ться в рiдну Охтирку, додому. Розкошував серед рiдкi  недовго:  на
четвертий день його за доносом сусiда схопили й вiдпровадили  до  Харкова.
Де вiн просидiв два роки i чотири мiсяцi в новiй,  "радянськiй"  тюрмi  на
подвiр'? обласного НКВД, i в старiй, ще "царськiй" тюрмi на Холоднiй горi.
Не просто просидiв: його було нещадно катовано,  топтано,  бито,  з  нього
вправно   видобували    необхiднi    зiзнання,    провокували,    обiцяли,
погрожували... Оцей харкiвський в'язничний досвiд i став пiдмурiвком "Саду
Гетсиманського", твору, що уславив iм'я  Iвана  Багряного  на  весь  свiт.
Можна дискутувати з приводу, що було тут реальнiстю, що  ?  вимислом,  але
одне ясно: авторовi не довелося довго вишукувати головного  героя.  Андрiй
Чумак- це вiн сам, Iван Лозов'ягiн.  Iван  Багряний.  Микола  Островський.
Павка Корчагiн, який дожив до 1937 року i потрапив  у  ?жовськi  застiнки.
Вiн не здався, не розколовся, не зрадив iдеалiв сво?? юностi, сво?? вiри в
майбутн?, в високе призначення рiдного народу. Чого це йому коштувало,  ви
вже прочитали i в романi Багряного, i в iнших незчисленних публiкацiях  на
цю тему.  "Наказ  партi?,  наказ  велико?  доби!-  узагальнював  Олександр
Семененко у книзi "Харкiв, Харкiв". - Методи мучительства були однаковi  i
в Москвi, i на Укра?нi, i в Алма-Атi, i в Хабаровську, i в  Тбiлiсi,  i  в
Черкасах,  i  в  Харковi".  Уточнимо:  так,  методи  були   схожi,   проте
звинувачення пред'являли рiзнi - в тiй же Москвi, в Алма-Атi, в Тбiлiсi, в
Харковi. А одним з диявольських винаходiв сталiнсько? iмперi? на територi?
Укра?ни було  звинувачення  в  укра?нському  нацiоналiзмi,  до  того  ж  -
буржуазному чомусь. Коли одне знайомство з  дiячами  укра?нсько?  культури
вже пiдводили пiд параграфи кримiнального кодексу.
   Придивiмось, як боронить  себе  Андрiй.  "Я  не  визнаю  пролетарського
правосуддя, здiйснюваного закаблуками й палкою, - каже  вiн  в  очi  сво?м
мучителям-слiдчим. - I так само не визнаю соцiалiзму, будованого тюрмою  й
кулею. Ось це вкупi  i  ?  все  мо?  кредо".  Циту?мо:  "Його  зворушувала
трагiчна покора всiх оцих приречених i  вона  ж  його  обурювала.  Власне,
обурював цинiчний трiумф тих усiх костоправiв, ?хн? безмежне панування над
людськими душами при допомозi жаху, ?хнiй глум  над  людьми,  що  вони  ?х
звикли  розглядати  лише  як  об'?кти  для  сво?х  iдiотичних  вправ,   як
"людiшек", як "дiрку вiд бублика", обурювало  ?хн?  усталене  правило,  що
нiщо ?м не може протистояти, з якого - правила, - мовляв, нема? виняткiв i
не може бути. Та невже ж не може бути виняткiв з правила?"
   I ще: "Людина- це найвеличнiша з усiх  iстот.  Людина  -найнещаснiша  з
усiх iстот. Людина - найпiдлiша з усiх iстот.
   Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом".
   Андрiй Чумак - Iван Багряний вибрав першу. Допомогло йому,  пiдтримало,
врятувало його не лише вiдчуття сво?? полiтично? правоти,  а  й  соцiальна
поряднiсть i нацiональна гiднiсть. Усе те,  що  склада?  поняття  "честi":
честь роду i честь народу. Вона й дозволя? навiть на днi пекельного  пекла
не втрачати людсько? подоби, передусiм бачити у в'язнях собi подiбних, ким
би вони не були з походження - укра?нцями, росiянами, поляками, вiрменами,
?вреями, нiмцями, курдами. Дозволя? i до катiв сво?х ставитись  не  тiльки
без упередження, а навiть iз спiвчуттям.
   Усвiдомлення  духовно?  й  морально?  вищостi  да?  право  герою  "Саду
Гетсиманського" заявити: "Так! До кiнця!.. Якщо так, то ворог до кiнця! До
гробу! До перемоги!!! Якщо так, то до кiнця!" I клятви сво?? вiн дотримав.
   Восени  1940  року  Iвана  Багряного   звiльняють   "за   недостатнiстю
матерiалiв для повтортого засудження". Звiльняють з вiдбитими  легенями  i
нирками, звiльняють пiд нагляд, але випускають на волю.  Бо  не  дав  Iван
Багряний жодних компрометуючих свiдчень анi про себе, анi проти iнших,  не
пiдписав брехливих  протоколiв.  Таких  упертюхiв  небагато  знайшлося  по
слiдчих iзоляторах НКВД,  але  якусь  частину  тих,  хто  не  зламався  на
допитах, пiсля падiння Миколи ?жова й облудно? постанови про  перекручення
в боротьбi з ворогами народу вiдпустили на волю. Як можна  було  збагнути,
не назавжди. "Умовне  звiльнення,-  пише  в  бiографi?  Багряний,  -  було
обмежене мiсцем перебування, з якого не мав права ви?хати".
   Кiлька мiсяцiв Багряний пропрацював декоратором в охтирському клубi, та
коли спалахнула вiйна, його забирають в народне ополчення.  Опинившись  на
окупованiй територi?, поверта?ться  до  Охтирки,  редагу?  мiсцеву  газету
"Голос Охтирщини" Невдовзi пересвiдчу?ться, що нiяких  iнших  цiлей,  крiм
загарбницьких, нiмцi на Укра?ну не принесли, -  i  вступа?  в  конфлiкт  з
окупацiйною  владою.  Внаслiдок  чого  кида?  газету  i  перебира?ться  до
Харкова, де влаштову?ться художником у Харкiвський драматичний театр. Пише
комедiю-сатиру "Генерал" i пропону? до  постановки.  Головний  режисер  iз
жахом вiдмовився. Що мав вiн рацiю, нас перекона? пролог до "Генерала":
   "...2041 рiк... Сонячний Ки?в - серце сонячно?, свобiдно?  i,  нарештi,
радiсно? мо?? Кра?ни. Це буцiмто вже  настала  нарештi  ЕПОХА  всесвiтньо?
справедливостi, що зiйшла, як сонячний  ранок  пiсля  жаско?,  макабрично?
ночi минулого. ЕПОХА шанування  людсько?  гiдностi  i  людського  права  -
дихати, жити, думати i одверто говорити... Епоха культу матерi i дитяти...
Епоха торжества людського щирого серця,  вiльного,  невтероризованого,  не
зганьбленого, не пiдгорненого нi пiд чий брудний чобiт...
   ...I вже нiбито нема? нiяко? цензури анi на мисль, анi на почуття,  вже
нема?  жандармiв,  анi  посiпак,  анi  концтаборiв,   нема?   репатрiацi?,
iнквiзицi?, iзоляцi?, нема? провокаторiв, анi донощикiв, нi тих, що  б'ють
письменникiв i поетiв по головi i затикають уста ганчiркою... Все те  нiби
щезло назавжди - провалилося туди, звiдки було й прийшло, - у пекло...
   ...Свобода... Вже  можна  вiльно  думати,  одверто  говорити  i  навiть
писати, i навiть виставляти..."
   Незадовго перед тим гестапо провело  акцiю  по  лiквiдацi?  опозицiйно?
укра?нсько? iнтелiгенцi?, сотнi тисяч укра?нцiв  вивозились  на  примусовi
роботи до рейху, - отже, багрянiвськi думки  звучали  особливо  актуально.
Втiм, комедiю його не виставлено й досi.
   1943 року Багряний в Ки?вi. Григорiй Костюк залишив нам тогочасний його
(барвистий i кумедний) опис-портрет людини, яка не виклика?, кажучи м'яко,
довiри: "Великий, безладний вихрястий чуб на головi, суворе,  з  вольовими
складками обличчя, в важких юхтових  чоботях,  у  зимовому,  грубо?  вовни
пальтi, ясного зеленкуватого (жiночого) кольору, та  ще  з  якимось  рижим
хутряним ковнiром. Треба знати, що то був  ще  теплий,  навiть  задушливий
серпневий день, i навiть такий виряд викликав страх.
   - Куди ти так капiтально вирядився?
   - Куди? - у волинськi лiси. Далi нам  iти  нiкуди,  вiдповiв  вiн  нiби
серйозно, нiби жартома.
   Я тодi ще не знав, що вiн уже якоюсь  мiрою  був  повний  з  оунiвським
антинiмецьким пiдпiллям. До речi, забiгаючи наперед, варто сказати, що  це
незугарне, типово радянського виробу пальто зiграло свою  iсторичну  ролю.
Коли  Багряний  грав  уже  досить  активну,   ролю   в   пропагандi   УПА,
бандерiвський  провiд  зауважив,  що  не  личить  такiй   поважнiй   особi
укра?нського руху спротиву  ходити  в  такому  непрезентабельному  пальтi.
Хтось iз командирiв УПА викинув це пальто, а Багряному  дав  нове  шкiряне
пальто, що його оунiвцi захопили в якомусь вiйськовому нiмецькому склепi".
   Забiгаючи наперед, скажемо, що цей трофейний дарунок перетворився потiм
на  пiдставу  для  звинувачень:  у  шкiряних   пальтах,   мовляв,   ходили
енкаведисти. Але - по порядку.
   Перебравшись  до   Галичини,   Iван   Багряний   справдi   працював   у
пропагандистському апаратi ОУН -писав коломийки, пiснi, листiвки,  малював
агiтацiйнi  плакати,  регулярно  ви?здив  на  Волинь  i   в   Карпати,   в
розташування бойових загонiв УПА.  В  Моршинi,  на  нелегальнiй  квартирi,
протягом  чотирнадцяти  днiв  створю?  роман  "Звiролови"  -   на   основi
безпосереднiх вражень i переживань, набутих пiд час утечi з далекосхiдного
концтабору. Цей роман здобув (разом з  повiстю  Тодося  Осьмачки  "Старший
боярин") першу премiю на закритому  лiтературному  конкурсi  1944  року  у
Львовi.  Працездатнiсть  i  активнiсть  висотаного   поневiряннями   Iвана
Багряного вража?. На iм'я Романа Шухевича вiн пода? меморандум  з  вимогою
(!) створити пiдпiльний  уряд  УПА.  Пропозицiя  сподобалась  i  незабаром
утiлилась у так звану УГВР (Укра?нську Головну Визвольну Раду). Втiм проти
участi автора iде? у ВЗ (Великому Зборi) категорично  висловилась  могутня
СБ (Служба Безпеки) .  Через  те,  що  в  лютому-березнi  1943  року  Iван
Багряний, не бажаючи напризволяще кидати дружину з двома дiтьми, перебував
в Охтирцi, яку зайняли частини Червоно? Армi?. На рiвнi Проводу  вiдбулося
переголосування, i Багряному таки видали мандат,  проте  на  1-й  ВЗ  УГВР
(липень 1944 року) вiн не з'явився. Дедалi бiльше знайомих i непривабливих
рис помiчав Iван Багряний в  дiяльностi  ОУН-Б,  суперечностi  мiж  ним  i
Проводом загострювались.
   У липнi 1944 року Багряний опиня?ться в Словаччинi, а  в  вереснi  його
пiд час облави  на  емiгрантiв  схопили  й  вiдправили  до  Нiмеччини.  Як
"ост-арбайтер" вiн iшачив  пiд  Берлiном,  на  станцi?  Темпельгоф.  Перед
падiнням третього рейху тiка? в Тiроль, далi в Iнсбрук, звiдки  1946  року
перебира?ться в Баварiю, в Новий Ульм, де розташовано було  великий  табiр
перемiщених  осiб  (дi-пi)  з   Укра?ни.   Провадить   шалену   громадську
дiяльнiсть:  заснову?   газету   "Укра?нськi   вiстi";   створю?   потужну
органiзацiю МУР (Мистецький  Укра?нський  Рух);  виступа?  iнiцiатором,  а
потiм ста? лiдером УРДП (Укра?нсько? Революцiйно?  Демократично?  Партi?);
обира?ться заступником  голови,  а  тодi  й  головою  УНРади  (Укра?нсько?
Нацiонально? Ради) тощо. Юрiй Смолич усе це, разом узяте, назива?: "ладнав
"лави"  нацiоналiстично?  контрреволюцi?  на   вислузi   в   нових   пiсля
гiтлерiвцiв господарiв". Дуже однозначно i неточно. Вiзьмемо хоча б  УРДП.
Вона зароджу?ться 1945 року. Себто коли Багряний остаточно розчарувався  в
полiтицi i практицi ОУН-Б. Згiдно з першим проектом програми i  першим  ??
манiфестом "Нашi позицi?", що  ?х  написав  Iван  Багряний,  вона  звалася
Укра?нська Демократично-Республiканська Партiя (УДРП). Циту?мо: "Ця  назва
означала, що це ? партiя боротьби за самостiйну соборну  державу  у  формi
Укра?нсько? Демократично? Республiки, прототипом яко? для нас була тодi  й
лишилася потiм та ?  також  i  сьогоднi  демократична  Укра?нська  Народна
Республiка (УНР)  1918-1919  рр."  (Резолюцiйна  декларацiя  10-го  з'?зду
УРДП). Згодом - циту?мо - "саме революцiйнi методи боротьби за  укра?нську
самостiйну державнiсть було взято для окреслення характеру нашо? партi?  в
?? назвi - Укра?нська Революцiйно-демократична Партiя (УРДП)". Аж  нарештi
1990 року 10-й з'?зд УРДП, зважаючи на  появу  нових  полiтичних  течiй  в
Укра?нi, одностайно вирiшив  "включитися  в  сучасний  загальноукра?нський
самовизвольний рух на батькiвщинi, що  мусить  бути  свiтовим  рухом  усiх
укра?нцiв, де б вони не перебували,  в  iдейному  сенсi  -  як  допомогова
частка зокрема Демократично? i  Республiкансько?  партiй  того  руху,  пiд
сво?ю      родовою      багрянiвською      назвою       -       Укра?нська
Демократично-Республiканська Партiя  (УДРП)".  Як  бачимо,  iдейнi  засади
Багряного зберегли свою злободеннiсть понинi.
   Незважаючи на гучнi титули i  посади,  жилося  йому  важко  i  скрутно.
Навiть у матерiальному планi: у нього вже була нова родина, пiшли дiти,  а
це  вимага?  витрат.  Про  аспект  моральний  годi  й  говорити:  як  i  в
Радянському Союзi, так i на емiграцi?  комусь  муляв  Iван  Багряний  очi,
когось не влаштовував, "не вписувався" в загальний пейзаж.  Його,  правда,
не посадили, не катували, але били йому выкна, проколювали шини автомобiля
(коли  той  з'явився),  тероризували  наклепами,  тримали   в   постiйному
психологiчному напруженнi погрозами. А вiдмiннiсть полягала в тому, що  на
Укра?нi його таврували як нацiоналiста  й  антирадянщика,  а  у  "вiльному
свiтi"  називали   агентом   НКВД,   прислужником   Москви,   ''радували''
повiдомленнямн типу "Iван Багряний ? свiдомий комунiст i провокатор". I т.
д. i т. п. Надто несхожа на iнших,  надто  яскрава  й  сво?рiдна  то  була
особистiсть. Надто незвичнi думки виголошував Iван Павлович i  вiдстоював.
Надто неймовiрно? тактики дотримувався. Надто витикався з шеренги, забiгав
порiвняно з iншими-i дратував ?х.
   Тож не вишукуймо "темнi сторiнки", "темнi плями" його бiографi? (до нас
це зроблено  значно  ретельнiше,  а  звернiмося  радше  до  багрянiвського
доробку. Написав  вiн  справдi  багато  -  в  усiх  жанрах.  Викликавши  i
заздрiсть, i невдоволення, i захват. Залежно вiд того, як i хто читав його
твори.
   Почнемо з публiцистики. Сотнi статей вийшло з-пiд пера Iвана  Багряного
- рiзного змiсту i рiзного рiвня. Та були серед  них  i  такi,  що  ?х  не
визначиш iнакше, як "документи доби". Наприклад,  блискучий  памфлет  1946
року "Чому я не хочу вертати на "родiну",  перекладений  багатьма  мовами.
Так вiн починався:

   "Я один iз тих сотень тисяч людей-укра?нцiв, що не  хочуть  повертатись
додому, пiд большевизм, дивуючи тим цiлий свiт.
   Я ? укра?нець, робiтник  з  походження,  маю  39  рокiв,  уроджений  на
Полтавщинi, зараз живу без сталого житла,  в  вiчнiй  нуждi,  никаючи,  як
бездомний пес" по ?вропi - утiкаючи перед репатрiацiйними комiсiями з СССР
що хочуть повернути мене "на родiну".
   Я не хочу повертатись на ту "родiну". Нас сотнi тисяч тих, що не хочуть
повертати. Нас беруть зi застосованням збро?, але ми чинимо скажений опiр,
- ми волi?мо вмерти тут на чужинi, але не вертатись на ту "родiну". Я беру
це слово в лапки, як слово наповнене для нас страшним  змiстом,  як  слово
чуже,  з  таким   незрiвнянним   цинiзмом   нав'язуване   нам   сов?тською
пропагандою: бiльшовики зробили для 100-а нацiональностей ?дину "сов?тську
родiну" i нав'язують ?? силою -  цю  страшну  "тюрму  народiв",  iменовану
СССР". Далi-не згiрше.
   В такому ж дусi i стилi написана сатирична  поема  "Антон  Бiда,  герой
труда" (1947). Але поряд -  лагiднi  дитячi  твори  "Казка  для  дiтей"  i
"Телефон". I - вагома  багрянiвська  лiрика.  1946  року  виходить  збiрка
вiршiв "Золотий бумеранг", що пiдсумовувала поетичну його творчiсть за два
десятилiття  (пiдзаголовок  -  "Рештки  загубленого,   конфiскованого   та
знищеного").
   Друком з'являються п'?си Iвана Багряного - "Генерал" (1947), "Морiтурi"
(1947), "Розгром" (1948).
   Ще 1946 року виходить  (у  вiдновленому,  переробленому  i  розширеному
виглядi)   роман   "Тигролови"    (колишнi    "Звiролови").    "Тигролови"
перевидавалися  укра?нською,  перекладалися  англiйською   (США,   Канада,
Англiя), нiмецькою, голландською мовами - i  повсюдно  тiшились  незмiнним
успiхом.  Упорядник  i   коментатор   "Розстрiляного   Вiдродження"   Юрiй
Лаврiненко (Дивнич) не сумнiвався: "Тигролови" зробили велике  дiло.  Вони
здерли шкуру зека, оста, "советского человека" i показали пiд нею незломну
горду людину, повну житт?во? снаги, волi до життя й боротьби".

   1950  року,  коли  у  видавництвi   "Укра?на"   виходить   роман   "Сад
Гетсиманський",  Багряний  послав  його,  супроводивши   дарчим   написом,
Винниченковi. У вiдповiдь одержав листа:
   "Вельмишановний Iване Павловичу,
   велике спасибi Вам за присилку  книги  i  за  книгу.  Вона  -  великий,
вопiющий i страшний документ. Про не? можна говорити книгами,  i,  мабуть,
чулi люди будуть так говорити. Зараз нiчого бiльше казати не буду про саму
книгу. Але хотiв би Вас запитати: чи  робиться  ким-небудь  що-небудь  для
оголошення цього документу перед свiтовою опiнi?ю? Чи робляться заходи про
переклад ?? на чужиннi мови (..) Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашо?
велико? книги i для iстини".

   Володимир Винниченко сво?? обiцянки дотримав i знайшов  як  перекладача
(ним  виявився  Григорiй  Алексинський),  так  i  видавництво,   де   "Сад
Гетсиманський" вийшов французькою мовою. Роман сильне справив  враження  i
на критикiв, i на читачiв.
   1953 року з'явля?ться "Огненне  коло"-повiсть  про  трагедiю  галицько?
молодi, що в лавах дивiзi? "Галичина" була розвiяна пiд Бродами. 1957 року
виходить "Маруся Богуславка", яку Багряний  представив  як  першу  частину
трилогi? "Буйний  вiтер",  так  i  не  дописано?.  1965  року,  по  смертi
Багряного, було видруковано роман "Людина бiжить над  прiрвою",  над  яким
автор працював паралельно iз "Садом Гетсиманським" у 1948-1949 рокдх.  Дiя
роману вiдбува?ться 1943 року на територi?, яка поперемiнно переходить  то
до нiмцiв. то до радянцiв. Архiтектор Максим Колот,  виходячи  з  власного
досвiду,  може  порiвняти  особливостi  й  "переваги"  однi??   й   друго?
тоталiтарних систем. У передмовi, що красномовно зветься "Невгасна вiра  в
людину", Василь  Гришко  твердив:  "Тут  ма?мо  вже  насправдi  сво?рiдний
геро?чний епос" у якому, як уже було  зазначено,  наявнi  навiть  елементи
мiтотворчостi - не в сенсi творення вiддалено?  вiд  реальностi  поетично?
вигадки, а  в  сенсi  перетворення  реальностi,  як  тако?,  в  реальнiсть
поетичну.
   Дiйсно, ця надзвичайна iсторiя "бiгу над прiрвою" -  це  цiла  геро?чна
сага про надлюдськi пригоди однi?? й одиноко? серед ворожих ?й сил  людини
в безприкладному  ?диноборчому  походi  насупроти  й  наперекiр  усiм  цим
ворожим силам, та навiть i наперекiр цiлому байдужому до  не?  свiтовi,  в
якому вона приречена на загин; про зухвалий  виклик  людини  цiлому  цьому
свiтовi i про те, як всупереч усьому, переборюючи найнеймовiрнiшi труднощi
й перешкоди, включно з немилосердними до не? стихiями природи, людина таки
перемага?".
   Ось такий вiн, багрянiвський ужинок.
   1956 року (рiк XX з'?зду КПРС) славнi ловцi  душ  присилували  старшого
сина багрянiвського Бориса виступити по радiо з викриттям  i  напучуванням
свого батька. Ситуацiя - вигада?ш, то не повiрять. I для Багряного це  був
жорстокий удар. Але повiвся вiн по-гоголiвському, вiдповiвши: "Якщо  ти  -
Остап, ми з тобою знайдемо спiльну мову,  а  якщо  Андрiй,  то  нема  чого
говорити".
   Духом вiн залишався нездоланний, але  тiло  зраджувало  -  навiть  його
залiзний органiзм надiрвався. До туберкульозу, набутого в тюрмi, долучився
дiабет, потiм - серцева хвороба. Вiн ста? завсiдником лiкарень  i  клiнiк,
але, й прикутий до лiжка, невтомно працю?. Лежачи, пише на спецiально  для
нього виготовленiй дошцi, яку ставили йому на  груда  (знову  пригаду?ться
мимоволi  Островський).  Нездiйсненнi  задуми  знесилювали   його   вкрай.
Замислив, наприклад, роман про панцерник "Потьомкiн": "Що з того вийде,  я
ще не знаю. Моя ж мета така: повстання на "Потьомкiнi" вернути укра?нськiй
iсторi?, бо через пасивнiсть  нашо?  лiтератури  його  вiд  нашо?  iсторi?
вiдiбрано". Цькували його нещадно - i до останнього дня. Пiсля його смертi
знайшли недописаного листа:
   "Друже мiй!
   Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого  напруження  нервiв  i
волi треба менi для витримування всi?? зливи мерзости (тако? безкiнечно? i
тако? немилосердно?), треба взяти лише до уваги, що моя душа вiд природи -
це душа поета i мистця.  А  значить,  вежа  зовсiм  не  пристосована  таку
мерзоту витримувати - не ма? панцира, та я все це витримуватя мушу.  Мушу!
Хто зрозумi? це слово!? Тому я зцiплюю зуби, нагинаю голову й iду до кiнця
мого  призначення...  Серце  кожного  поета  i  романтика  мусить  iти  на
Годгогу".
   Помер вiн 25 серпня 1963 року в санаторi? Сан Блазi?н (Нiмеччина). Йому
погiршало, вiн покликав лiкаря i сказав йому  по-нiмецьки:  "Я  вмираю..."
Знепритомнiв, заговорив укра?нською мовою - його нiхто  не  розумiв.  Дали
йому укол. Багряний заснув - i не прокинувся. Шухляди,  стiл,  пiдлога-все
було завалено рукописами,
   Поховали Iвана Багряного в Новому Ульмi. Скульптор Леонiд  Молодожанин,
автор пам'ятника Тарасу Шевченковi у Вашiнгтонi, зробив  гарний  нагробок,
на якому викарбувано рядки iз "Золотого бумеранга":
   Ми ?. Були. I будем ми!

   Й Вiтчизна наша з нами.
   Що ж, вiдав Iван Багряний, що пише.
   Виходить" знав, що для його поезi? ще настане час.
   Виходить, передчував, коли з такою впевненiстю писав у памфлетi "Чому я
не хочу вертати на "родiну":
   "Я повернуся до сво?? Вiтчизни з мiлiонами сво?х братiв  i  сестер,  що
перебувають тут в ?вропi i там  по  Сибiрських  концентраках,  тодi,  коли
тоталiтарна  кривава   бiльшовицька   система   буде   знесена   так,   як
гiтлерiвська. Коли НКВД пiде вслiд за Гестапо,  коли  червоний  росiйський
фашизм щезне так,  як  щез  фашизм  нiмецький.  Коли  нам  -  Укра?нському
Народовi  -  буде  повернено  право  на  свободу  i  незалежнiсть  в  iм'я
християнства i справедливостi".
   Зда?ться, ми дожили до години, коли Iван Багряний поверта?ться.

   Леонiд ЧЕРЕВАТЕНКО