Ти?! Господи!.. Це була Галя! Його рiдна сестра Галя!.. Мотор ревiв несамовито, й вартовий не чув приглушеного зойку й дiвочого плачу в однiй з кабiнок. Андрiй обхопив сестрину голову й тамував плач ?? на сво?х грудях. "Цить, цить, Галю!.. Цить, сестро!.. Тихо... Боже ж мiй, Галю! Галю!.. Як же це?! Тихо, тихо..." Але Галя не могла вгамуватися. Вона вся тремтiла й намагалася щось проштовхнути крiзь горло: - Катря... Катря... - i не могла проштовхнути далi слiв крiзь сльози. - Що, що Катря?! - вхопив ?? Андрiй за плече. - Збожеволiла!.. Збожеволiла, Андрi?чку!.. ?? вiдправили до лiкарнi... Вона сидiла в горiшнiй камерi... Нас там багато... Ой, як нас багато! Андрi?вi здалося, що машина з розгону врiзалася в будинок й репнула з грохотом. "Катря!.. Збожеволiла!" - Вона тут?! Теж тут?! - Там, там... В божевiльнi... Галя шепотiла гарячкове, збиваючись, поспiшаючи виговорити все, поки машина не прийшла до мети. - Давно, Андрi?чку!.. Вона давно тут... Ой, як давно!.. ?? мордовано!.. Ой, як ?? мордовано!! За тебе, Андрi?чку... За тебе... За нас... Вона старалася... Вона передала ще ранiше тобi записочку... Ось... Ось... Передала... Скинула з горiшньо? камери в щиток для мене, щоб я передала тобi через iнших... через кого-небудь... Я ждала нагоди... Щоб через когось... Галя шепотiла, й шукала гарячково записочку, й не могла ?? знайти, дуже старанно заховану. Нишпорила поза рубцями свого вбогого пальтечка. Нарештi знайшла й всунула Андрi?вi в руки манюсiньку гульку, як горошина, завбiльшки - згорнену, скручену в гульку записочку. Андрiй затис ?? мiцно в тремтячiй руцi, вiдчуваючи, як вона його пече, та манюсiнька записочка. Жорстокий Андрi?в план разсипався на порох. Розсипався з грохотом. Тяжка гора сповзла з плiч. Одна гора сповзала, а друга насувалась. Ще страшнiша. Катря збожеволiла!!. Його Катря... Його вiрна Катря!.. Вiрна ж Катря! Вiрна!.. Збожеволiла... Вiн уявив ?? в цьому пеклi, вiн уявив ?? на великому конвей?рi... I нiчого не чув, що говорила сестра, так гудiла йому голова. Але вiн прибрав себе до рук. У них так мало часу, а так багато треба поговорити. Слухав, як Галя розповiдала про себе. ?? обвинувачують... в приналежностi до повстансько? органiзацi?, в терорi, в шпигунствi!!! Боже мiй!!! - I ти... "розкололась"? - запитав тихо, обережно, голублячи сестрину голову. - Я нiчого не знаю... Все так страшно, братiку! Ой! Як страшно!.. Але я нiчого, нiчого, нiчого ж не знаю... А ти? - Нi! Нi, Галю... Вiн решту невисловленого вклав у мiцнi, гарячi обiйми. Вiн обхопив ?? за плечi, тис до серця, цю нещасну зовсiм-зовсiм юну дiвчину, свою сестру, що так стратила свою молодiсть. За нього. Так, за нього. Машина, грохочучи, йшла нiчними вулицями недавньо? столицi, доходила до мети, а вони ще й не поговорили нiчого, хоч як квапились. Перебиваючи сестрине гарячкове шепотiння, Андрiй запитав про братiв. Вiн похмурився в темрявi - запитав про братiв. Галя про них нiчого не зна? тепер. Вони "по?хали геть того ж дня. По?хали". - А про Миколу... Як ти дума?ш про Миколу? Га?.. Галя мовчить, стиска? мовчки Андрi?ву руку й плаче. Андрiй пита? знову, але Галя мовчить i тiльки тихо плаче. В не? не поверта?ться язик висловити те, що ?й пече мiзок. При згадцi про брата нiби чорна тiнь пiдвелася над ними - над ?хнiми серцями, над Катериною... Галя мовчить. Така худюсiнька, бiдолашна його сестра Галя. Вона нiчого не каже про Миколу, лиш каже iнше: "Вмерла мати!" Вiд туги й безкiнечного та безнадiйного ходiння по всiх усюдах, сина й дочку шукаючи, вмерла ?хня мати. Це вона взнала в тюрмi вже, принесли люди... З ?хнього мiста, знайомi. А забрали ?х з Катериною скоро пiсля того, як забрали Андрiя. Спершу взяли Катерину. Потiм прийшли по не?. Ах, як та мати розставалася з нею!.. Вона лишилася непритомна лежати в хатi. Одна... Машина стала. Вони цiлувалися. Вони гарячково щось говорили одне одному. Вони пiдбадьорювали одне одного. Андрiй просив передати якось Катеринi такi слова... Але тi слова лишилися не сказанi. Вiдчинилися дверцята - "Виходь!" Як же ж здивувались аргати, побачивши, як з однi?? кабiнки вилiзли зразу мужчина й дiвчина! Зчинився цiлий переполох. Допущено страшний обмах... Як же здивувався Андрiй, побачивши сестру при свiтлi лiхтарiв бiля входу до тюрми! Це була та i не та Галя! Зовсiм уже доросла, сувора дiвчина. Вона була скорбна i була напрочуд гарна, саме розцвiтала в пеклi. Тяжкий iспит i великi страждання зробили ?? передчасно дорослою. Витерши сльози, Галя помахала Андрi?вi рукою, пiшла. Пiшла, взята з обох бокiв "в шори" двома аргатами. Андрiя питали переполоханi тюремники, чи вiн не зна? цi?? дiвчини. Iдiоти! Як же брат може не знати сестри? Але вони питали, й вiн заперечив - заперечив, бо звик усе заперечувати перед цими людьми. Нi, вiн не зна? цi?? дiвчини. Потiм вони устiйнили по супровiдних записках тотожнiсть прiзвищ i зовсiм переполохалися. Вони злодiйкувато намагалися на свою руку якось полагодити цей свiй "злочин", виявляючи зразок "революцiйно? пильностi", але Андрiй знав, що вони лише ради нього пускають туману, до начальства ж вони про цей випадок не донесуть, бо це може коштувати голови декому з них, що до того допустилися. Вивiвши з "Чорного ворона", Андрiя потримали трохи в вартiвнi пiд грiзним моральним тиском, роблячи йому старанний обшук та даючи зрозумiти, щоб вiн не давав волi язиковi з приводу того, що сталося, а тодi одвели й укинули в "брехалiвку". В "брехалiвцi" Андрiй прочитав записку. З мотивiв конспiрацi? вона була не заадресована нiкому й не було вжито його iм'я взагалi. Там стояло всього чотири слова, написаних дрiбнесенько-дрiбнесенько на клаптику цигаркового паперу: "Будь мужнiй! Тримайся! Любий !.." I бiльше нiчого. Коли вiн тримав той папiрчик, його руки тремтiли. "Будь мужнiй! Тримайся! Любий!" Почерк був той самий, що й там, на тих паперах в "Дiлi". Значить?.. Значить, тi папери, що спричинили таку страшну бурю в його душi й забрали стiльки вогню i невиплаканих слiз, - то щось не те, анiж вiн собi уявив. В кожному разi вони напевно писанi в божевiллi. Напевно. А що в тих паперах понаписувано - тепер навiть не цiкаво й зовсiм не важно. Там може бути понаписувано все, що завгодно, але те вже не ма? нiякого значiння. Андрiй сидiв на пiдлозi в тiснiй гущi людей i нiчого не бачив, не цiкавився. Був тихий, задуманий, оповитий глибоким сумом i в той же час повитий споко?м, пригрiтий. Знову й знову позирав нишком на записочку й мимоволi печально посмiхався: "Будь мужнiй! Тримайся! Любий!" Так. Оце вона. Це справжня його Катерина. Його друг, його вiрний товариш. I як вiн мiг так очманiти! Вирятуваний з тяжко? депресi?, вiдчуваючи, як серце його налива?ться силою, вернувши втрачену вiру, вiн намагався не думати про братiв, боявся ту вiру згубити. Вiн ?х обминав. Гнав думку про них геть. Хоч з глибини десь та думка пiдiймалася зловiсно й помалу пiдступала до серця на хижих лапах, готова до дикого стрибка. Не треба. Вiн думав про Катерину. Вiн схиляв перед нею свою голову, перед ?? стражданнями, перед ?? божевiллям, готовий нести найтяжчу покуту за сво? грiхи перед нею. Думав про сестру, думав про матiр... I, незважаючи на весь трагiзм, а може, саме тому, до нього поверталася душевна сила, поверталася шалена його затятiсть. "Бiдна, бiдна, люба, дорога Катерина!" В камерi було багато людей, але якось можна було сидiти й лежати на бруднiй цементовiй пiдлозi. Громадячись купами, люди сидiли й лежали, опанованi тривогою, й несамовито курили, хто мав. I мовчали. Де-не-де хто гомонiв. Але бiльшiсть iз завмиранням серця переживали паскудний холодок страху перед викликом, який мiг статися кожно? хвилини. Для того ?х сюди привезено, взявши з "вещами", з рiзних тюрем. Була пiвнiч, сама гаряча пора на "фабрицi-кухнi", й iшов безперервний рух з камери й до камери. Брали "без вещей" цiлих людей, а приводили битих. Коли-не-коли вкидали нових, як от Андрiя, привезених з Холодно? гори, з Кiнно?, з Тюремно?, з Основи або й якогось району. Атмосфера гнiтюча. О, цi "брехалiвки" в глупiй порi по пiвночi!.. Розмови зовсiм не кле?лись, i кожен був сам з собою, кожен був самотою хоч i в такiй масi. Знайомитися не було коли, та й нiхто не мав охоти, - для кожного всi люди були сiрi, однотипнi, й око вже не розрiзняло ?х, всi були однаковi, крiм того, в цiй сiрiй масi однотипних людей, безперечно, було багато провокаторiв, i кожен тримав язик за зубами, мовчав про все. I ждав. Як вiл обуха. Коли заходила довша павза, не гримали засуви в коридорi, не гупали противнi кроки, люди пробували дрiмати, принаймнi удавали, що дрiмають. Тодi заходила зловiсна, гнiтюча тиша. Пiд час однi?? тако? павзи, коли здавалося, що вся камера справдi поринула в бентежне, дрiмливе забуття, раптом в коридорi задуднiли кроки i голосно залунав дитячий плач - плач немовляти: - Ува!.. Ува!.. Ува!.. Бiля самiсiньких дверей. Проходили мимо - тупотiли кроки - однi легкi, жiночi, другi тяжкi, солдатськi. В камерi всi скинулись i завмерли. Широко витрiщенi очi дивилися один на одного, а тодi десь крiзь стiну, намагались ?? проглянути, обличчя зблiдли й витягнулись, вуха наставились на звук - не одному прийшло в голову страшне, приголомшуюче: "Чи не моя?!. Чи не мо??!." А плач iшов, вiддалявся по коридору: - Ува... Ува... Ува... Тиша. I раптом в тiй тишi понурий, саркастичний голос десь з кутка, з людського звалища: - Ага-а!!. Попався!.. Старий, злосний враг народа!! Ага! То було, як обухом, по i так оглушених головах. Але нiхто не засмiявся. "Чи не моя?!! Чи не мо??!" А збоку бiля Андрiя хтось iстеричним шепотом до свого сусiда: - Отак... Отак беруть груди... дiвочi голi груди у руку... отак! Вiдтягають, а тодi отак б'ють ребром долонi! "Признавайся, трам-трам-тарарам!.." А з соскiв бризка? кров... - "Рубають банки", - рипить зубами другий. - "Признавайся!!" - каже перший i, обхопивши голову руками в божевiльному вiдча? чи лютi, занурю?ться обличчям в ганчiр'я на пiдлозi, плечi його ходять ходором. Сусiд його рипить зубами й спльову? i, зiтхнувши, шепоче сам до себе: - I призна?ться... Цього всього не можна б витерпiти, i люди цi всi давно були б по божевiльнях, коли б не одна людська риса, i не взагалi "людська", а риса сов?тсько? людини, яка давно навчилася до всього ставитися з глумом, з презирливою iронi?ю, з насмiшкою. Ось одного вкидають до камери... Вкидають в повному розумiннi цього слова, взявши за руки й за ноги, як колоду за сучки, бо вiн вже тими конечностями не володi?, вiн непритомний вiд побо?в. Вкинули, закрили дверi й пiшли. Тиша. Людина лежить бiля дверей на цементовiй пiдлозi пластом, нерухомо, горiлиць, заплющивши очi й тяжко дихаючи. .3 уст ?й стiка? смужка кровi. Тиша. Аж ось з протилежного кутка камери хтось пита? тремтячим голосом, хтось з друзiв: - Ну, що, Пилипе? Як там? Людина бiля дверей з мукою розкрива? рота, ворушить губами i: - Та... кажуть... не тiльний, а телись!... - А ти ж? - А... я.. ка'у... "До бугая не водили". В камерi смiх. Коли б це чули слiдчi i всi там, на "олiмпi", як реагують на ?хню "геро?чну працю"! Пiзно, далеко за пiвнiч забрали й Андрiя з "брехалiвки". ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА - Ого-го!.. Та ви, брат, добре оклигали!! - зустрiв Донець Андрiя весело й нiби справдi при?мно здивований. - Знамените!.. А кажете, що в нас погано! Ну-с, тепер ви ма?те що втрачати, правда?.. Чи ви пригаду?те нашу розмову? А то що за iнтерес було мати справу з пiвтрупом... От тепер все в порядку. Донець справдi тiшився, либонь, милуючись при?мною перспективою побавитися з людиною, яка м а ? щ о в т р а ч а т и, як кiт з мишкою. Був вiн, як i в останню зустрiч, в добре допасованiй унiформi, обчiпляний блискучими ременями, могутнiй i гарний на вигляд. I, як i в першi рази, вiд Донця вiяло силою чорноземною, степовою, запорозькою, - "справдi козацького кореня чортiв син! Тiльки не туди завернув". А Донець мружив очi, запропонувавши Андрi?вi зайняти "сво? мiсце" (все те ж "законне" мiсце на дубовому стiльцi бiля дверей), i нагадував про колишню розмову: - Думаю, що ви пригаду?те ту блощицю й мою альтернативу? Правда ж? Може, ви пригаду?те й те, що ви вiдповiли? Забули?.. - Ну, - проговорив Андрiй тихо й, як тiльки мiг, спокiйно. - Не забув. - Що ж ви вiдповiли? Андрiй помовчав - подумав про Катерину, - а тодi зiтхнув i презирливо зсунув брови: - Починаймо!.. - Гм, чую з вашого тону, що ви це кажете серйозно i що ви з усi?? сили хочете бути спокiйним. Так, так. Але ж тодi ви говорили тоном повно? прострацi?, як напiвтруп. А зараз, зараз у вас голос тремтить... I зараз вам нема? потреби те саме повторювати. Подумайте. Ситуацiя змiнилася в той спосiб, що ви не вмерли, а, навпаки, повернулися до життя. Чи охота вам повертатися назад до смертi? Андрiй зцiпив зуби, щоб не пальнути якусь iстеричну дурницю (думав про Катерину), й мовчав, розглядався по кiмнатi. Це була та сама кiмната, де вони вперше познайомилися з Донцем. Це його - Донцева - кiмната, його "лабораторiя", його ланка в великому конвей?рi розбирання людських душ. Така сама, як i кiмната Серг??ва. Таке саме млинове решето, такi самi "меблi", така сама навощена блискуча пiдлога, i навiть в ту саму сторону виходить вiкно. - Ех, ви, - посмiхнувся презирливо Донець. - Героя з себе стро?те. Революцiонера... На?вний, i смiшний, i жалюгiдний романтик!.. Ну, стройте, стройте... Бавтесь витiвками... Але голос у вас все-таки тремтить! - останн? вiдзначив Донець iз злорадством, потому махнув рукою й пiшов до столу. Сiв, розгорнув грубу зелену течку й заглибився в не?, - заглибився демонстративно, iз значущою мiною, - переглядав щось, перед тим як "починати". Андрiй дивився на Донцеву мiну й презирливо, з почуттям яко?сь радостi кривив обличчя: "Дивись, дивись! А тобi й в голову не приходить, що половина тво?х та?мниць, розрахованих на те, щоб мене провокувати й розпинати мою душу, вже втратили силу! Що одна ваша провокацiя розшифрована! Розшифрована! I ваш та?мний ланцюг в однiм мiсцi перервався! I що цi?? одно? розшифровано? деталi досить, щоб вся решта нагромадженого там смiття теж втратила силу, розбившись об те, що розшифроване... Об Катрине божевiлля!.." - при цьому Андрiй стиснув зуби, аж набрякли йому щелепи, взялись моргулями. Донець швидко пiдвiв голову й перехопив Андрi?ву посмiшку й зцiпленi зуби: - Чому ви так по-мефiстофельськи посмiха?тесь? - Та... Груба течка... - А, груба, груба... - Може б, ви менi таки дали з нею познайомитись... згiдно з законом? - посмiхнувся Андрiй вже iнакше. - Навiщо? Ви ж сказали, що це купа смiття... Ви пригаду?те? - Очевидно. Але i в смiттi може бути "перлове зерно". - Гм... Авжеж... Як для кого... Для нас - це, брат, взагалi суцiльна дiадема... Тiльки, якщо ми покладемо цю дiадему на вашу голову, то голова не витрима?, шия вломиться (iронiчна посмiшка). А тому вам не треба цю дiадему дивитись... Ще не прийшов час ламати шию... А як час прийде - тодi ми ?? покладемо вам на голову. Можете бути певнi. (Тут Донець помiтив таку саму iронiчну посмiшку, як i в себе, на Андрi?вому обличчi). Чого ви посмiха?тесь? - Менi подоба?ться ця ювелiрна розмова, тiльки вона, зда?ться, ма? занадто багато гiпербол. - Тобто? Чи не хочете ви сказати, що ви лиша?тесь при сво?й думцi, цебто щодо купи смiття? Андрiй зiтхнув: - Цiлком можливо... - Гм... - пiсля цього "гм" Донець прикусив губу, а тодi раптом розреготався з невiдомо? причини. Урвавши смiх, процiдив крiзь зуби, не то зi спiвчуттям (як до людини, що з'?хала з глузду), не то з вибачливою iронi?ю i в той же час iз самозадоволенням: - "Ех, ти!.." i занурився в папери. Вiн явно грав на нервах i робив вiдповiдну моральну приправку сво?й жертвi, знаючи, що ?? зiр i нерви прип'ятi до цi?? течки. Йому треба, щоб нерви нап'ялись, щоб серце божевiльне стискалося, щоб вiдчай невiдомостi стрясав тi?ю жертвою. О, вiн це добре знав! Вiн тодi, в трiйниках, так добре зiграв саме цим... Лиш не знав, що сталося випадково потiм. I саме тому тепер "приправка" на Андрiя не дiяла так, як то думав Донець, а сам цей Донець, цей дуб, цей самовпевнений красень був смiшний, удаючи та?мничого Пiнкертона, потрапивши в фальшиву ситуацiю. Аж Андрi?вi хотiлося його - все-таки козацького сина - з тi?? ситуацi? дурно? вирятувати, сказати, що покинь кле?ти дурня, покинь удавати та?мничiсть, бо все вiдомо, давай грати у вiдкриту. Карти на стiл! Але Андрiй мовчав. Вiдрух вiдрухом, а свiдомiсть свiдомiстю. Свiдомiсть стверджувала велику Андрi?ву перевагу над слiдчим i що принаймнi перша фаза отого "почина?мо" буде на хибнiй дорозi, даючи змогу спокiйно протистояти в той час, як слiдчий думатиме, що вiн завда? жертвi великих моральних мук, - слiдчий буде грати битим козирем. I тому Андрiй мовчав, давши змогу Донцевi спокiйно грати "справою". Там ще прищiмлена друга половина Андрi?вого серця i, може, на смерть, може, навiки, але слiдчий про те не зна?, iнакше б вiн не викладав тодi аркушики, пiдписанi Катериною, як найбiльший козир. Логiчно це й мусило б бути так в уявi кожного. Адже зрада кохано? - це найтяжча рiч, а в руках слiдчих - наймогутнiший аргумент. За цим мусили йти iншi всi аргументи. Це ключ до розмикання найтвердiших душ i сердець, таран для ламання найбiльших мурiв людсько? затятостi. Цей таран зламаний, а Донець навiть не догаду?ться. Не тiльки зламаний, а бiльше того - обернений навпаки, став тараном для ламання Андрi?м муру грандiозно? провокацi?, яким його хотять роздавити. Став цементом, що спо?в Андрi?ву, вже було розламану, душу. Андрiй думав над цим, посмiхався й дивився на Донця. Потiм сховав посмiшку. Дивився байдуже й чекав. Донець зиркав на нього й знову занурювався в справу, перевiряв, чи Андрiй дивиться, чи стежить за ним. Андрiй стежить за ним. Дивиться на течку й дума?, що прийде хвилина (а напевно ж прийде, рано чи пiзно!) i вiн розри? ту "купу смiття", перегляне ?? i все побачить. Вiд цi?? думки вiн хвилювався трохи. Ах, що б вiн дав, аби ?? всю проглянути! Та й щоб побачити, до чого вони змусили нещасну Катрю, що вони з не? видушили. А видушили щось... Те все не ма? значiння, але все ж таки. Щоб при наймнi знати, якщо судилося колись, за що i в кого питати покути, за що й кому й скiльки готувати вiдплати. А головне, в тiй папцi ? щось таке... Почуваючи, що вiн почина? хвилюватись, Андрiй переводить очi (щоб не бачив слiдчий) на стiни. Потiм його зiр прикову? якась купа книжок за столом, у кутку бiля Донця. "Чорт!! Це ж його книги! Це все його книги". - Андрiй впiзна? по корiнцях, по деяких обкладинках (таких знайомих, таких до болю знайомих!) сво? книжки й здогаду?ться, що це ж вони були вмiстимим того лантуха, який тодi сурганив з такою натугою Рибалко. По серцю перебiга? холодок. Очевидно, вони того ж вечора були знову у матерi й забрали його бiблiотеку й його архiви, що зберiгалися вдома i що були вцiлiли пiсля першого арешту (в перший арешт вони забрали тiльки те, що було в його квартирi в Будинку авiаторiв!). Але холодок перебiг не вiд шкоди за книжками, а вiд iншого. Вони забрали не всю бiблiотечку (вся не влiзла б у лантух), i не було рацi? всю ?? забирати. Вони забрали книги на вибiр, - потрiбнi й кориснi з погляду НКВД. А тими корисними книгами, безперечно, ? тiльки книги, дарованi друзями й товаришами "на спомин", з вiдповiдними написами. Будинок авiаторiв стояв поруч з будинком письменникiв "СЛОВО", там було багато знайомих, i приятелiв, i добрих товаришiв. Друзi й товаришi дарили книги й за звичкою пiдписували ?х, дарячи. Будинок "Слово" давно перетворився в "Крематорiй" - так його прозвали за нещаднi й систематичнi арешти письменникiв, митцiв та науковцiв, - мешканцi його здебiльшого "вимандрували" на той свiт або на пiвнiч, але багато ще лишилося й живих i цiлих. I от в цiй купi книг багато власноручних написiв (присвят) тих живих i цiлих, крiм написiв тих, кого вже нема?, хто сидить, а чи пиля? лiс ("гра? на баянi" десь пiд полярним колом), а чи лежить в землi. Багато написiв - документальних стверджень про приязнь i дружбу з усiма тими мертвими й живими. I от вiд цього останнього по серцю йде холодок. Впiймавши Андрi?в погляд, Донець подивився на книги, а потiм на Андрiя, оскирився: - Впiзна?ш? - Так... - Ну й що ти скажеш? - То не всi... - А певно, що не всi... Але й цих досить... - по тих словах Донець взяв одну книгу в руки, другу... Спершу вiн взяв Гр. Косинки збiрку "Оповiдань" в червонiй, обкладинцi, вiдгорнув обкладинку й на титулi прочитав iронiчно: "Галло! ? ще порох в порохiвницях! Всьо више, i више, i више!" Посмiхнувся, кинув. Потiм взяв Хвильового "Синi етюди" - кинув... Потiм взяв О. Близька збiрку поезiй з екстравагантним написом, в якому вiдбилася вся буйна комсомольська душа поета... кинув. Ще взяв кiлька книг i так само кинув - всi, кого вiн випадково брав у руки, вже не iснували або були на каторзi - малий навар для слiдчого. ?дине, для чого вони, цi книги загиблих, придатнi ще - це правити за документ, речовий доказ тiсного зв'язку Андрi?вого з прославленими "ворогами народу". А це все-таки для слiдчого скарб. Для Андрiя ж це мусить бути доказом, що документальнi данi проти нього все громадяться й громадяться. Але серед тих книг ? багато таких, якi змушують серце Андрi?ве особливо стискатись, - подарунки ще живих. В руках цих слiдчих з того всього можна "наламати великих дров"... Кинувши останню книжку, яку брав до рук, Донець подивився на Андрiя й зiронiзував: - "Всьо више i више!" Так-ак... Щось ви високо лiта?те, але занадто низько сiда?те. Андрiй посмiхнувся: - Бачу, що ви теж авiатор. Чудесно. То ж... навiть Чкалов не мiг би сiсти на небi... Донець спалахнув. Андрi?в спокiй, опанованiсть i душевна рiвновага бiсили його, але вiн тримався. Та остання фраза зiрвала - вiн раптом вибухнув, як бомба: - Ах ти-ж-ж!.. Чортова кукла!! - i кинув геть зелену течку, потiм шарпнув ?? знову, вийняв з не? протокол Великiна й Серг??ва - непiдписаний протокол, вислiд всього попереднього слiдства - й рiшучим жестом поклав його на стiл. I почав кричати. Але крик його чомусь Андрiя не лякав. Утертi, шаблоновi фрази про "роздавлювання" тощо вже не дiяли так на психiку, як перше, хоч вiн i знав, що за цим криком, за цими всiма обiцянками напевно будуть i вiдповiднi дiла, що вони не марнi. Тим бiльше, мабуть, не марно кричить цей "син козачий". Проте поки що це скидалося на роблення шуму в стилi, як то робив Серг??в тi?? пам'ятно? ночi. Не зна? Андрiй, чому, але йому так здавалося. А Донець кричав, викотивши сво? i так енергiйнi очi. Вiн вимагав пiдписання протоколу "по-хорошому" i вимагав додаткових зiзнань, "щиросердних зiзнань". Гарантував йому, що вiн протокола пiдпише i зiзнання дасть неодмiнно. Лише не однаково буде, чи тi зiзнання будуть данi по-хорошому, а чи його змусять. Виставляв доводи, наскiльки йому вигiднiше пiдписати протокол i дати зiзнання добровiльно. Та все погрожував. Все це було примiтивно i страшенно банально, й Андрiй починав розчаровуватися в Донцевi, в цьому "генiальному слiдчому", як вiн його був уявив. Велич i та?мничiсть цього блискучого дiяча iнквiзицi? буденнiла. Те саме, все те саме, плескато й збито, нудно, противно. А Донець погрожував i не квапився вiд слiв переходити до дiла. Мабуть, вiн i не перейде, думав Андрiй, бо що може вiн ще застосувати, крiм того, що Андрiй спiзнав? Не схоче ж вiн компрометуватись, як епiгон тi?? дубини - Великiна?! А поза тим... Зда?ться, вже злостивий генiй не мiг бiльше нiчого вигадати. Можливо, й Донець це знав i не мiг зважитися, до чого йому вдатись такого, щоб всi обiцянки враз здiйснились. Але, мабуть, вiн i про те прекрасно знав, що все, що спiзнав Андрiй, все-таки достатньо страшне, особливо страшна перспектива його повторення, - не треба бути аж таким пильним, щоб проглянути це, щоб вловити це пiд машкарою Андрi?вого зовнiшнього спокою й бравади. Проте Донець, мабуть, найменше думав над цим. Вiн щось ма? сво? на метi. Наприклад, вiн нi разу не натякнув прямо на Катерину попри всi сподiвання Андрi?вi. Не натякнув i на братiв. Вiн кричав так, взагалi, весь час натискаючи на те головне - щоб Андрiй "не загинув по-дурному". Дба?, бач, за Андрi?ве дорогоцiнне життя. Накричавшись, Донець перейшов до iронi?. Але спершу вiн замовк, закурив, посопiв як роздрочений бугай, а тодi вп'явся в Андрiя примруженими очима i почав без слiв про себе з презирливою iронi?ю мгикати, так, нiби зсередини прорива?ться йому гомеричний регiт, а вiн його стриму? i лиш стина?ться самим обличчям. Смiх глузливий, наснажений презирством i зневагою, був написаний на тiм обличчi й на скривлених устах. Помгикавшй, нарештi Донець процiдив з безподiбним спiвчуттям, як до безнадiйно хорого: - Гер-роя з себе стро?ш!.. Революцiонера!.. На?вний i жалюгiдний романтик. Ти смiшний романтик. Смiшний фантаст... А я реалiст! Зрозумiв? Нi чорта ти не зрозумiв! Ти "льотчик", фантазер, в хмарах лiта?ш... "Все више i више!" В поетичних емпiреях! В етерi... А я, брат, реалiст!.. Такий вступ Андрi?вi сподобався. Це вже не дурний крик, а закривлялося, либонь, на сяку-таку людську розмову. Андрiй ?хидно зiтхнув, пiдбадьорюючи. - ?хидству?ш? Що ти манiяк, про те я тобi вже говорив, якщо пригаду?ш. Чи нi чорта не пригаду?ш? Позаскакували вже клепки! Так, ти манiяк. Але бiда не в цiм, а бiда в тiм, що ти на?вний i жалюгiдний романтик... - Це ви теж вже говорили, якщо пригаду?те... - мляво вставив Андрiй. - Так, я це говорив, чорт би тебе побрав! I повторюю, - смiшний i жалюгiдний романтик, з якоюсь iде?ю-фiкс. Я тебе зразу розкусив (при цьому Донець заскалив око). Але час романтики минув. Час "геро?в" i "мученикiв святих" теж минув. Не дешевою "геро?кою" творяться великi дiла. Зрозумiв? Нi чорта ти не зрозумi?ш взагалi. Ручусь. Не пусканням "геро?чного" пилу досяга?ться велико? мети. Але яку там у чорта ти можеш мати мету?! Та ще велику!.. ?рунда все, вся там твоя мета чи не мета. Повзуни нiколи не творять iсторi?... - Слушно... (меланхолiйна вставка). - Iменно. Сам згоджу?шся. А я, брат, реалiст. Я маю бiльшу iдею, нiж ти (при цих словах Донець аж подався наперед) - я маю бiльшу iдею!.. Зрозумiв? I тому моя, i взагалi наша, буде горою... Горою!.. Говорячи, Донець весь час пильно, занадто пильно, дивився Андрi?вi в обличчя, зда?ться, намагався не пропустити жодного поруху м'язка, намагався проглянути його наскрiзь. Андрiй нашорошився. Щось цей демон у блискучiй унiформi не такий простий. Старе вражiння (вiд першо? зустрiчi) знову повернулося, - о, не такий простий. Куди це вiн гне, за чим вiн полю?? А Донець пильно дивився в обличчя, здавалося, не моргаючи, i вiв далi, карбуючи слова. Але якi слова! - Ти казав, що життя погане... Ти не казав цього? Ну, чорт з ним, хтось iнший казав. Казав, що життя погане. Авжеж погане, до слiз погане! Але тому воно й погане, що забагато дрянi розвелося замiсть людей! Забагато мотлоху, замiсть людей. Як не слимак, то так мiщух i пiдлабузник, як не ганебний боягуз, то так який-небудь вiршомаз, романтик, нi, романтизований мiщух!.. Андрiй здивувався i ще бiльше нашорошився. А-а, бач, куди гне! Розмика? з iншого боку. Пiдiгра?. Ич ти. Але тон Донця рiшуче збивав з пантелику. Той тон лiз в саму душу. Нi, якщо вiн актор, то генiальний, чорт! А Донець, кривлячись з несамовитою вiдразою й огидою: - Ха!.. ?ро?!.. Життя погане... А погане!.. От вас там сидить по камерах сотнями людей, а (тут Донець подався наперед, викотив очi й замерехкотiв ними) - чи хоч один пробував або бодай хоче пробувати пiдпиляти грати, зламати дверi, вбити вартового?! Чи хоч один?!. Ну, кажи, хоч один? "Дешево", - подумав Андрiй. - Жоден! - мерехкотiв очима Донець, не звернувши уваги на Андрi?в вiдрух або, може, не вловивши його. - Напевно, нiхто навiть думки цi?? не може припустити! Ажи?.. Повстанцi назива?тесь. Повс-.анцi ви! (Тут Донець вставив iншу лiтеру замiсть т"). Мотлох! "Романтики"!.. Жаби чортовi! I ось саме тому "життя погане". I ось саме тому вас треба муштрувати, нищити, душити, мучити... Муштрувати!!.. Аж поки ви всi, чортовi жаби, почнете пиляти грати або вбивати вартових!.. Га? Андрiй, оглушений всi?ю тирадою, спантеличений, надзвичайно нашорошений, мовчав. Дивився в несамовитi Донцевi очi, дивився, як вiн пряв ними, шалено намагався зорi?нтуватися, що це все значить? Як вiн ма? тут поводитись? Як це все розшифрувати? Дивна одна думка рiзонула раптом мiзок дивовижним припущенням: "А що, як все те, що вiн говорить, треба розумiти прямо, буквально? Тодi?" Вiд того припущення робилося гаряче. Але не може бути? Ну-ну, не будь iдiотом. Провоку?, чорт банькатий. I тут же iнша цiкава думка: - "От вiн говорить несусвiтнi речi, але спробуй вловити грань, де кiнча?ться провокацiя, а почина?ться драма. Становище слiдчого дозволя? переставляти думки - тi самi думки! - в якiм завгодно планi". А Донець вiв сво??, очевидно, тiшачись, що так розчахнув Андрiя, збив з пантелику: - Повс...анцi ви!! Вас там сотнi в кожнiй камерi i часом дверi не закриваються, я знаю ж, але нiхто не насмiлиться навiть переступити порiг... Жаби! Равлики чортовi!.. А де вже вам пиляти грати!! Андрiй (думав одно, а сказав зумисне iнше): - Навiщо? Треба бути дурнем, щоб пиляти грати... Для чого? Щоб стрибнути вниз головою, з п'ятого поверху? Це можна зробити й на сходах... Чи щоб дiстати кулю в лоба, тiльки-но висунувшись у вiкно?.. - От-от-от! Ха-ха-ха!.. Геро?! А ми от, большевики, не боялися пиляти грати й стрибати на багнети... Вбивати варту... Читав у книгах, не бiйсь, про Халтурiна, Засулич?! Отож... "Ми, большевики... Халтурiна записав у большевики! Засулич!... Чи ти ба!" Андрiй дивився на зовсiм молоде обличчя слiдчого, якому в часи, коли iснували ще хоч якiсь "царськi тюрми", було не бiльше десяти рокiв, дивився й iронiчно думав: "Большевики... Ах ти ж артист!.. Тепер ясно... Гра?, щоб "розколоти", спровокувати, "купити". Добрий артист! Провокатор чортiв! Та ж, якщо на тобi така гарна унiформа, то, напевно, за не? дана добра гарантiя". Тим часом Донець, вiдкинувшись на спинку крiсла, презирливо цiдив: - Ви не зна?те й нiколи не знатимете, що таке iдея й що таке геро?зм. Дрiбнi мiщуцькi ворони, що так лiтають просто... Геро?... Вас треба переробляти, весь той мотлох, що зветься "людьми" i через яких свiт к чортовiй матерi запаскудився, переробляти!.. I мучити!.. Ха-ха-ха!.. Доки ви не навчитесь дечому... I я от тебе буду мучити... (Донець враз подався наперед i карбував злiсно, глузливо, двозначно, провокацiйно. - Я буду тебе мучити, доки ти не почнеш з божевiльного вiдчаю - бодай з вiдчаю, як не з геро?зму - нарештi пiдпилювати грати!! Зрозумiв? Ха-ха-ха!.. I я маю на те право, бо... Бо я маю бiльшу, нiж ти, iдею! Ха-ха-ха!.. Що тебе знищу й тисячу таких, як ти, - мало жалю... . . . . . . "Вiн ма? iдею? Яку вiн ма? iдею? Блеф. З великою iде?ю тут не орудують палками..." Одначе Андрi?вi нiби хтось забив кiлка в душу. А Донець пiсля тако? знаменито? прелюдi?, поставивши кiлька провокацiйних запитань i не дiставши вiдповiдi, категорично запропонував "роззбро?тись" перед ним. А коли з того "роззбро?ння" нiчого не вийшло, взявся свою "велику iдею" чи, вiрнiше, в iм'я сво?? "велико? iде?" орудувати всiма "не великими" засобами Великiна та Серг??ва. Вiн взявся до дiла так, як i обiцяв, по-сво?му. Тi всi засоби, якими орудували iншi, набирали в руках Донця iншого значiння, бiльшого ефекту. Вiн мучив. А мучачи, все добивався "дружби", з чого почав був взагалi сво? слiдство. Вiн докоряв Андрi?вi половинчастiстю, угодовством, пiдлим дворушництвом, боягузством, мрiйництвом, пiдлим невмiнням стати вище страху i т. п. I все те двосмислово, i все те провокацiйно... I, мучачи, був вiн нещадний, так, нiби мордував справдi нiкчемного слимака, керуючись безмежною зненавистю. Часами Андрi?вi здавалося, що вiн його мучить справдi за те, що вважа? за пiдлого мiщуха, затяту нiкчемнiсть, за безмежного боягуза, не здiбного на якусь акцiю, а не для того, щоб пiдписувати протокол. Але дедалi все бiльше переконувався, що Донець - звичайний садист i провокатор, а те "щось нерозшифроване" - це метода. I що з тi?ю самою проклятою методою Донець робив з нього ганчiрку, все бiльше пiдпорядковуючи сво?й волi. Так, завдяки ?й, тiй проклятiй методi, Андрiй з жахом вiдчува?, що ще трохи й те, чого не могли i нiколи не зможуть досягти Серг??ви й Великiни, Донець досягне дуже легко. Це було страшним, i Андрiй кидався душею, шукаючи порятунку. Вiн мусить з цього вирятуватися, мусить видертися з цих проклятих, таких брачких лабет. Вiн мусить позбавитися цього слiдчого, iнакше вiн пропав. А головне - пропаде багато iнших... Вони загинуть так, як от Катерина... Може, то цей самий Донець довiв ?? до божевiлля!.. Вiн мусить його позбавитись. А так само мусить розшифрувати цього варвара, що так пиша?ться сво?м "козацьким родом". В "брехалiвцi", куди Андрiя вкидано пiсля допитiв, вiн випадково зустрiв людину - вчителя з того самого мiстечка, з якого походив Донець. Розговорилися, подружили, бо мали чимало спiльних знайомих серед колишнiх студентiв - мешканцiв "Гiганта". Але це виявилося потiм. Спершу вчитель пiдiйшов до Андрiя, взнавши звiдкiлясь, що його слiдчий - Донець. Може, Андрi?в вигляд, оформлюваний Донцем, може, що iнше штовхнуло вчителя на зближення, але вони подружили. Пiсля ознайомлення вчитель розповiв Андрi?вi, хто такий Донець, звiдки вiн, яке його минуле. З характеристики земляка виходило, що Донець насамперед "досить-таки темна особа" щодо свого нутра, але "спритний кар'?рист". Це - на вчителеву думку. Андрiй випитував його геть про всi подробицi з Донцевого життя, випитував пильно й по кiлька разiв. А подробицi Донцевого життя вчитель знав геть усi, бо були вони колись приятелями, разом навiть колись "в гречку стрибали", вчащаючи до просвiти, ще як були зеленими юнаками. Розповiв про Донцеву кар'?ру в комсомолi й в партi?, про всi його "додатнi" й "вiд'?мнi" знайомства, навiть про його коханок та про рiзнi романтичнi походеньки... Андрiй розпитував та добре все запам'ятовував, сам ще не знаючи, для чого це йому. Так, просто цiкаво... Потiм з того зродився план. Божевiльний план. Вiн зродився несподiвано зi спогаду про "вербовку", й ?? магiчну силу, та про коридорних наглядачiв, що з хамiв обертаються в янголiв. А що як "завербувати", га? Трагiзм i безвихiднiсть становища штовхали саме в цей бiк. "Завербувати"! I тим зробити два великих дiла: по-перше, позбутися рафiнованого ката, а друге - переставити "загадкового" Донця в нову, зовсiм не загадкову площину, де вiн зможе дiлом довести, як то вони, "большевики", справдi пиляють грати. Це цiкаво... Одначе Андрiй не знав, чи вiн той план здiйснить, хоч вiн i засiв у душi, як останнiй засiб порятунку. Це сталося зовсiм несподiвано й майже поза Андрi?вою волею. Це сталося в момент глибокого вiдчаю, коли людина вже не володi? собою й не вiдповiда? за сво? вчинки, коли наступ i мордування дiйшли кульмiнацiйно? точки, за якою йшла безодня - безодня падiння, iменована "розколенням". О, вiн навiть не передбачав, що повторення вже раз пройденого - понад людськi сили навiть найзатятiших i найтвердiших, що це понад його сили. Запорiзький кулак Донця i його чортячий сприт та енергiя добивали Андрiя фiзично й морально... В цiм моментi до кiмнати зайшов Фрей i з ним ще якийсь бiльший начальник. Це було десь пiсля пiвночi, коли Андрiй млiв на сво?му стiльцi, обливаючись потом i хлипаючи вiд нападiв iстерi?. Фрей i його супутник зайшли саме в тiй хвилi, коли Андрiй висловлював божевiльну думку, викликану вiдча?м, про те, що Донець його роздавить, але саме цим вiн доведе, що вiн не козацького роду, а навпаки, - що з них двох ренегат, i мерзотник, i дворушник вiн, Донець... На половинi цi?? досить двозначно? й пiдозрiло? на перший погляд фрази й зайшло начальство. Фрей нашорошився. Старший начальник теж. Уявили, що тут вiдбува?ться щось цiкаве. Фрей подивився пильно на Донця, а потiм наставився на Андрiя, тонко посмiхнувся: - А-а... Ви знайомi!.. Ви знайомi? Мовчанка. Життя склада?ться з випадкiв, що часом спричинюють колосальнi катастрофи. Маленький випадок, коли вiн випада? з низкою сприятливих передумов, може спричинити дуже багато. Таким випадком був несподiваний прихiд гостей на самiм цiкавiм мiсцi випадково? фрази, i тепер вiд цього узалежнено дещо зовсiм не передбачене нiким з цих начальникiв i навiть самим Андрi?м. На повторене запитання Фрея Андрiй в якомусь одчайдушному вiдруховi ствердив, що вони дiйсно знайомi. А чому б Донцевi не бути знайомим з таким страшним "ворогом народу", як Андрiй?! I це вирiшило всю справу, бо ж самого лише знайомства з Андрi?м та замовчування цього факту досить, щоб зламати кар'?ру кому завгодно. . . . . . . Андрiй не пам'ята?, що вiн в безпам'ятствi, в нападi крайнього вiдчаю говорив, що вiн вiдповiдав на Фре?вi ?хиднi запитання й якi саме тi запитання були. Пам'ята? лише, що вiн плив за течi?ю i зумисне не хотiв ?й протистояти, режисером же був Фрей з властивою йому чекiстською "бдiт?льностью", та "проникливiстю", та недовiрою до всiх, хто ще не сидить в цiй тюрмi. В кожному разi вся Андрi?ва докладна обiзнанiсть з Донцем була використана випадком з найбiльшим ефектом. Скiнчилося все тим, що, сам не зчувшись як, Андрiй "завербував" Донця. Завербував вiн його, як "керiвника справжньо?", а не тi??, що йому закидають, "контрреволюцiйно? органiзацi?". Вiн завербував його, як свого "шефа й повелителя", що тепер б'? його й мучить, щоб мовчав. Звiдки було Андрi?вi знати, що цiлим НКВД саме трясла епiдемiя вза?монедовiри й що, власне, це перерiшило всю справу. Фiнал всi?? сцени був такий: В обличчю непередбачено?, але видимо? катастрофи Донець стояв за столом i розгублено та нервово м'яв цигарку. Вiн весь мiнився пiд пильними поглядами начальства. На чолi йому виступив рясний пiт, вiн втрачав панування над собою, побачивши раптом перед собою прiрву, в яку ма? летiти очертом. О, вiн добре знав цю систему! Знав, як легко в нiй заплутатись i як мало для того треба, але як тяжко виплутуватись! Все-таки жахлива рiч "вербовка". Донець спробував щось крикнути, що це диявольський ворожий хiд й ще щось в тiм родi... Тут начальник його заспоко?в, посмiхаючись: - Тихше, тихше, товаришу Донець. Не хвилюйтесь. Йдiть краще на хвилинку сюди, ми його як слiд допита?мо. Донець рiшуче ступив з-за столу насеред кiмнати. В цей час Фрей зайшов за стiл i забрав iз шухляди Донцевого револьвера. . . . . . . Андрiя вiдправили назад до камери. Голова йому розсiдалася вiд болю й вiд виру думок i почуттiв, i найгострiшим з них було почуття чогось паскудного. Ще не усвiдомленого до кiнця, але безмежно паскудного. "Ось так вигляда? мерзость!" Але над цим кружляла рябцем злорадна думка, не даючи тому почуттю розгорнутись, довбала його: "Нiчого, нiчого!.. Хто пiдняв палку, нехай спробу? ?? на собi!.. Нехай спробу? ?? на собi!" Але хто ж з них тепер козацького роду, га? Другого дня Фрей викликав Андрiя в справi Донця, з чого Андрiй зрозумiв, що Донець "сидить" i ма? нагоду пиляти грати, а ще зрозумiв, що вiн таки позбувся найстрашнiшого слiдчого. Але на будь-якi Фре?вi запитання вiдповiдати Андрiй вiдмовився категорично. Це справа Донця!.. Тепер прийшла черга Донцевi вiдповiдати. Прийшла черга доводити, як то вони, "большевики", вмiють пиляти трати та обстоювати свою честь. Нехай вiн тепер доводить, чого вiн вартий з усiм сво?м гонором та чортячим пiдступством. Який то вiн "син козачий". На всi запитання Фрея Андрiй не вiдповiдав пiд претекстом, що вiн "мусить подумати". Гаразд. Йому дають час подумати. Пiсля цього Андрiя вiдправили назад... Але не до "брехалiвки", а на Холодну гору. З цього було ясно, що в його особистiй справi конвей?р став, i став вiн не так через змiну ситуацi?, як через брак слiдчого. Тепер от того слiдчого будуть пiдшукувати, вiдповiдного калiбром. Що ж до ситуацi?... Паскудна та ситуацiя витворилась. Чи не занадто вiн з одчаю й безтямного розпачу загнув з тим Донцем? Нi, не занадто. Зрештою, хто загнув, той може й розiгнути. Але... Вiн хвалився "кращою й сильнiшою iде?ю". Гаразд. "Сильнiша" iдея потребу? й "сильнiшо?" проби i вона вiд того тiльки вигра?... Якщо вона ?. II На сво? здивування й втiху, в камерi 12-й Андрiй несподiвано переконався, що вiн не зробив нiякого вiдкриття Америки вибриком з тим Донцем. В час його вiдсутностi в камерi сталася подiя, яка тепер потiша? цiлу громаду, потiша? несамовито. А хiба це не потiха?.. Сидiв у камерi такий тихий i смутний юнак, Сокiл на прiзвище. Нiхто не знав, у чому суть його справи, лиш всi знали, що вiн проходив тяжку пробу на слiдствi та що був вiн секретарем В... райпарткому. А ще знали, що вiн якось особливо тяжко "розколовся" i тепер чекав на етап, бо дiло нiбито пiшло на ОСО. А може, прийде й розстрiл - це, як гра в лотерею. Дiло могло пiти й на трибунал. I от одного дня до камери ч. I2 вкинуто нову людину, в подертiй i заяложенiй вiйськовiй унiформi, змучену, видно, дуже й довго мордовану... Ця людина була досить вiдомим грiзним слiдчим Криворучком. Вона зустрiлася з Соколом i вiдбулася приголомшуюча сцена на очах всi?? камери. Криворучко, ставши перед Соколом, заплакав i проговорив з трагiчним докором: - Гриша! Навiщо ж ти так з р о б и в?.. У мене ж дружина й дiтки... Сокiл визвiрився: - А у мене хiба нема?! - I бiдолашна мати. - А у мене хiба нема?!! - Мене так мучили... - А мене хiба нi?!! А-а-а... Цить! Цить! Гад! - Гриша!.. - Цить, гад!! По?демо разом ще й не такого хлистати... Разом, разом, Коля! Разом... Якщо тебе ще не втоплять в парашi... Що ж виявилось? Гриша й Коля були колись добрими товаришами дитинства. Дружили - водою не розлити. Разом виростали, разом до школи ходили, разом в революцiю жовто-блакитний прапор пiдiймали над рiдним мiстом, чiпляли його на "Нардомi", над просвiтою, разом до дiвчат залицялись. Разом потiм через комсомол шлях пробивали. Потiм шляхи розiйшлися... Зустрiлися вони в НКВД: Гриша в ролi арештанта, "петлюрiвського прихвостня", а Коля в ролi грiзного слiдчого, ще й начальника вiддiлу. Зустрiлися - один одного "не впiзнали". Власне, "не впiзнав" Коля свого друга. А Гриша впiзнав i... тим було для нього гiрше. Криворучко був особливо твердий, i непримиренний, i особливо жорстокий з Соколом, щоб нiкому й в голову не могло прийти, що вони були будь-коли знайомi, а тим бiльше товаришували. Коли Сокiл почав у хвилини вiдчаю нагадувати про колишню дружбу, апелюючи до людсько? совiстi свого слiдчого в iм'я ?хнього дитинства й такого прекрасного товаришування, Криворучко мордував Сокола несамовито, вибиваючи будь-якi спогади з голови палкою, спростовуючи ?хн? знайомство. Того знайомства нiколи не було! нiколи! I бути не могло!!! Серед "ворогiв народу" в Криворучка нiколи не було й не могло бути знайомства! Такi от специфiчнi умови зробили Соколову чашу особливо гiркою, а перспективу безвиглядною. Вiн довго мучився, мучився фiзично й морально, аж поки терпець йому не урвався. Тодi вiн "завербував" свого слiдчого, свого колишнього друга дитинства. Вiн завербував його, керований страшною злобою та лютою жадобою вiдплати. Для цього йому досить було навести в присутностi вищого начальства кiлька фактiв i пiдперти ?х аргументами, й Криворучкова пiсня була проспiвана. А аргументiв Сокiл мав досить. Гробив себе, але угробив i Криворучка. З грiзного слiдчого Криворучко опинився в ролi арештанта окремо? категорi?, до яко? належали всi "викритi" спiвробiтники НКВД, й його так бито, що м'ясо вiдвалювалося вiд костей пiсля "великого конвей?ра". "Розколовши", Криворучка нарештi вкинули до Холодногорсько? тюрми, де вiн випадково потрапив до камери ч. I2, нiби зумисне доля хотiла звести ?х докупи - двох друзiв дитинства. I тепер камера мала потiху. Староста примiстив Криворучка поруч iз Соколом, i вони сидiли насурмленi - два затятих вороги. Криворучко поглядав на Сокола, й його очi бралися сльозами. - Навiщо, ах, навiщо ти це зробив?! - Цить! - визвiрявся Сокiл, а тодi саркастично потiшав: - Нiчого... Не хвилюйся, Коля! По?демо на Колиму, а може, на пiвнiчний бiгун... Будемо заразом ведмедiв ловити, так, як колись разом ловили бедрикiв... Пам'ята?ш? А пам'ята?ш, як ми разом чiпляли жовто-блакитний прапор?.. А як на фронт виступали?.. А!? Пригаду?ш? Отак разом i до смертi... Гарно буде... - Гриша!.. Я ж нi в чому невинен... - А я винен?!! - Я не винен, що тебе так... - А я винен, що ти мене т а к!... Га?! Сиди-сиди, Коля! Сиди... Сиди, товаришочку мiй дорогий... Сиди, чортiв сину!! Гад ти, Коля! Сиди... Камера заходилась вiд реготу. Минув час - i ситуацiя змiнилася. Коля вже не докоряв Грицевi, вiн остаточно примирився зi сво?м становищем i аклiматизувався в камерi, нiчим не вiдрiзняючись вiд iнших. Нiякого слiдчого Криворучка вже не було, а був звичайний в'язень, такий, як i всi, урiвняний долею з усiма iншими, причесаний пiд одну спiльну гребiнку, з однаковим шматочком мiсця на пiдлозi, однаковою пайкою й з однаковiсiнькою перспективою. I в Сокола висяк весь його гнiв, бо було ясно, що обидва вони були iграшкою в чужих нещадних руках, в лабетах чужо? жорстоко? системи. Смуга докорiв i вза?много словесного мордування минула. I тепер от вони сидять поруч - закадичнi друзi, як i колись, - i чекають покiрно, з фаталiстичною байдужiстю спiльних мандрiв у невiдоме. Ось Коля, латаючи штани, зiтха? меланхолiйно й зверта?ться до Сокола: - Гриша... А давай тi??, що, пам'ята?ш?.. На Пслi... Пам'ята?ш? I Гриша почина? тi??, що вони колись спiвали на Пслi: "Та й понад нашим яром пшениченька ланом, Горою овес..." Латаючи штани, вони розмрiяне спiвали розлого? степово? пiснi, спiвали по-парубоцьки, дружно, надзвичайно узгiднено, - i, слухаючи ?х, нiкому б не могло прийти в голову, що ще недавно один так мордував другого, а другий так клекотiв сатанинським гнiвом i злобою на першого. Дивлячись на них, Андрi?вi було не так прикро згадувати про те, що вiн устругнув зi сво?м "сином козацьким", грiзним Донцем. Пiсля повороту Андрiй знову зайняв сво? мiсце в "президi?", в кутку бiля Миколи й Руденка. Штурмана вже не було - його десь забрали й не повертали бiльше. Зате в кутку був Андрi?в джура - Санько Печенiзький, чому Андрiй зрадiв, а ще бiльше зрадiв Санько такiй зустрiчi. З штрафно? камери Санька перевели сюди тодi, як ?х усiх розводили, а тут вiн зблизився iз штурманом, з Миколою й Руденком на тiй пiдставi, що випадково розповiв штурмановi про Андрiя та про камеру ч. 3. З того моменту вiн не вилазив з кутка, хоч i жив у протилежному кiнцi камери пiд столом, разом з камерними "пролетарями". Санько в кутку вчився. Вiн був досi неписьменний, цей син розкуркулених батькiв, i тут з надзвичайною жадобою, з тремтiнням накинувся на науку, звичайно, маскуючи це, як i належить Саньковi, в презирливе, iронiчне - "вiд нiчого робить". Вiн вчився арифметики й читати та писати. Вчив його штурман, поки не забрали його геть, i Микола. З приходом Андрiя вчителiв у Санька збiльшилося. В камерi життя текло сво?м порядком, тим самим, що й ранiше, i що за ним Андрiй таки скучив у тiй проклятiй "брехалiвцi". При?мно було зануритися у це життя знову. Нi, це не просто життя, а це велике змагання. Це життя людей, що з усi?? сили намагаються утриматися на Богом призначеному ?м рiвнi, що на такiй маленькiй i тiснiй територi?, в такому брудi, при такому страшному процесi знеосiблення й нiвеляцi? промудряються жити, як люди. Так, нiби вони складають iспит в сво?й масi, до яко? межi простяга?ться сфера людсько? житт?здатностi, яку напругу може витримати людська душа, доки не зiрветься в прiрву божевiлля. Це великий iспит. Iз змiн, якi за цей час сталися, поминаючи прибуття багатьох нових людей та вибуття старих, була одна суто зовнiшня - впадало в око те, що всi були добре поголенi. Причиною цього була органiзацiя камерно? "власно?" голярнi. Це було пiдпри?мство камерного "пролетарiату", що в пошуках додаткового шматочка хлiба вiд "заможнiших", ?м на втiху, органiзував голярню. Справжню голярню. Це була артiль Гловацького й Санька. В нiй голили не згiрше, анiж в першокласних голярнях Харкова. Притому ж без технiчних засобiв, що ?х мають голярi всього свiту. Тут не було ножиць i не було бритов. Але тут голили клi?нтiв так само чисто й гарно, як i в усьому свiтi. За бритви правило скло. Вмiло побите на скалки - на вузенькi довгастi шматочки (що досяга?ться при допомозi звичайного закаблука, лиш фахове) - воно мало всi властивостi бритви. Лиш треба вмiло добрати тi шматочки, що мають на зламi гостру бровку, таку виключно тонку й гостру лiнiю зламу з iдеально гострим жилом. Таким жилом i голилося людину. За браком мила буйну щетину борiд, вусiв, а хто хотiв, то й голiв, намочувалося водою, а тодi клi?нт зцiплював зуби, а голяр обробляв його шматочком скла. Iнодi в клi?нта текли буйнi сльози, але то нiчого. Що це важить супроти при?мностi бути поголеним! Хоч процедура часом i бувала болючою (особливо для тих, хто мав цупку рослиннiсть), зате закiнчення було радiсним, а найбiльш при?мним був результат. Тiльки голярi й клi?нти дуже береглися, щоб пiд час операцi? не всипатися перед наглядачами й перед начальством. Було нiби кiлька жахливих трусiв - шукали бритов, - але на тiм справа й скiнчилася. Голярня функцiонувала далi. Старики поробилися молодими, а молодi поробились i зовсiм юнаками. Старий Ман?вич, наприклад, вiчно подiбний до колючого ?жачка, перетворився в студента, такого сухенького, маленького, рокiв на тридцять. Гепнер теж помолодiв. Дехто запускав хвацькi вуса, й вони виглядали особливо ефектно при чисто виголенiй бородi й щоках. Дехто з молодих запускав борiдку. Словом, камера бавилася в культуру нiби на глум всiм начальникам i рiзним альбiносам. Правда, зiшкребена щетина оголювала блiдi щоки, iз зеленаво-синюватим вiдтiнком шкiри, западини, iнодi чиряки, пiдсилювала синцi пiд очима, але то нiчого. Все-таки це лiпше, анiж вигляд мавп чи борсукiв. Андрiй теж поголився в перший же день, зробивши тим надзвичайну втiху Саньковi, який, оперуючи склом, мав нагоду дiлом довести, який вiн гарний джура, бо ж хто краще нього може поголити. Поза тим нiяких iнших значних змiн. Андрiй захопився лекцiями з Саньком... I чим бiльше заглядав у душу цьому дикуновi, тим бiльше дивувався. Оригiнальний цей Санько. Вiн, як на сповiдi, розповiв Андрi?вi "по секрету" всю свою справу i свою бiографiю. Це Андрi?в вчительський авторитет i безмежна довiра до нього розiмкнули нарештi Санькову душу. Вiн йому все, геть все розповiв, аж до сво?х романтичних пригод включно (а було ?х в Санька, тих романтичних пригод, аж одна! Одна за все бурлацьке життя!). Селянський син, дитина дуже порядних i статечних батькiв, вiн за цю поряднiсть вiдбував разом з тими батьками покуту на далекiй Печорi. Потрапив туди ще дитиною. Батьки померли, а Санько втiк. Бiгав по всiй шостiй частинi земно? кулi, бажаючи звiдти кудись вибiгти. Але куди ти вибiжиш?! Та ще такому темному, неписьменному, заштурханому хлопцевi. Кiлька разiв сидiв у тюрмi. Потiм дiстав десять рокiв, як кримiнальний (за те, що, прибiгши до рiдного села, комусь там щось зробив, комусь там щось зiпсував, у тих, що так його ощасливили разом з батьками). Термiну не добув i втiк. Пройшов "Крим, i Рим, i Сибiр без палки". Був на конi й пiд конем (здебiльшого пiд конем!), був у вагонах i пiд вагонами (здебiльшого пiд вагонами!) - бiгав, як здичавiлий, зацькований пес. Навчився красти i бити в щелепи, не роздумуючи довго, в боротьбi за сво? iснування. Нарештi приплентався до свого села, на рiдне попелище, в на?внiй вiрi, що люди ж мають, нарештi, добре серце, й його пожалують i дадуть бодай якийсь притулок i змогу стати порядним чоловiком, "вийти в люди". Вiн страшенно хотiв учитись. Вiн хотiв стати "порядним чоловiком", а не зацькованим, чорним, як сажа, ззовнi й зсередини "суспiльним покидьком". Приплентався до села... Але в селi тi, хто мав на совiстi його батькiв i його сирiтство, злякалися його появи й, не вiрячи, що з Саньком може дати раду Соввлада, вирiшили самi його злiквiдувати. Тодi Санько дiстав обрiзана й iнакше не тинявся по загеттю навколо рiдного попелища, як тiльки з обрiзаном за пасом. Якщо його хотять злiквiдувати, то вiн хоче взяти за це "пiдходящу цiну". З тим обрiзаном нарештi й пiймала його мiсцева мiлiцiя при спiвучастi районового НКВД. I тепер Саньковi "пришили" справу вже iншу. Ранiше вiн був кримiнальний, а вiдтепер став полiтичний. Йому "пришили" терор. А речовий доказ був при Саньковi, за пасом!.. I тепер от Санько сидить, як терорист. I то справжнiй терорист! "Якби я ?х тодi зустрiв, гадiв, - натяка? вiн на тих, що його хотiли знищити, - я б ?х вибив до ноги!" Про це Санько заявив i слiдчому в на?внiй вiрi, що на свiтi ще десь iсну? правда i що та правда на його боцi, це мусить бути ясно всiм слiдчим. Романтична ж пригода Санька зводиться до того, що його полюбила дiвчина, така ж, як i вiн, нещасна, i вони подружилися. Це було дуже коротко. Тепер вона десь лишилася (невiдомо де) й ма? дитину. Санько ?? вважа? за жiнку, а ?? дитину за свого синка i, натикаючись на цю згадку, зворушливо намага?ться моментально перескочити на якусь iншу тему. Такий от Санько. Але це ще не весь Санько. Вiн помалу розкрива?ться перед Андрi?м, деталь по деталi, день вiд дня, виявляючи часом зовсiм непередбаченi сво? риси. От Санько сидить i, тримаючи списану i?роглiфами галошу, дивиться в нiкуди, про щось мрi?... Потiм зiтха?: - Миколо Володимировичу! - (це до Миколи) - Коли б уже швидше дробi! Давайте вже вчити дробi!.. - Помалу, помалу, Саньку! Встигнеш. Але Саньковi нетерпеливиться. Йому зда?ться, що навчання посува?ться дуже поволi, хоч вiн вчиться цiлiсiнькi днi i за короткий час доганя? те, що люди добувають роками. Та йому цього мало. Його жадоба збiльшу?ться в мiру того, як та?мницi грамоти розкриваються перед ним. Вiн бачить, що багато втратив у життi, й тепер хоче одним стрибком все догнати. Вiн хоче бути людиною. Санько мрi?: - Ех, як я нарештi стану письменним... Та як вивчу всю арифметику, а особливо як вивчу дробi!! - То й що? Санько трохи нiяковi?. Вiн хоче приховати свою душу, що так зрадливо рветься назовнi, показуючи його отакого здоровила розмрiяним дiтлахом. Вiн дума? хвилинку, хмурить брови й серйозно, нiби захоплено, каже: - Та як влаштуюсь у банку... - I? - Та як зроблюся касиром... - Ну й?.. - Та (Санько хижо поверта? очима) - тисяч сорок отак "кирк!" -Це "кирк" Санько робить крiзь зуби, якось самою горлянкою й допомага? рукою, показуючи, як то вiн загребе сорок тисяч... Це виходить дуже картинно, але Санько бреше. Вiн зовсiм не про сорок тисяч дума?, це вiн кле?ть дурня, маскуючи свою таку непристойну дiтвацьку розмрiянiсть. Всi, хто чув, смiються та додають сво? поради, прийнявши Санькову "мрiю" за чисту монету, а Саньковi цього й треба. Яке кому дiло до того, що Санько до болю, до крику хоче бути порядною й розумною, вченою людиною. Це його - Санькова - iнтимна справа. Всiм iншим до того зась. Часом Санько задуму?ться без причини, сидить понурий i нiчого не каже. Вiн над чимсь тяжко дума?, прислухаючись до гомону в камерi. I от одного разу, коли в камерi панував смуток, коли найвiдчутнiшими були розмови та скарги на те, що от "сиджу невинний, потерпаю несправедливо", а на Львова особливо напав психоз мученика й вiн погойдувався, стоячи, та все зiтхав "О, аве, Цезар! морiтурi те салютант!", Санько те все слухав i сидiв понуро задуманий, Андрiй пiдвiв очi на Санькове обличчя. Воно було не то сумне, не то зле. Зустрiвшись поглядом з Андрi?вими очима, Санько зiтхнув. Вiн прочитав в Андрi?вих очах нiме запитання й помалу, зi щирим смутком, а водночас iз злою iронi?ю промовив: - Ех, Андрiю Яковичу!.. Отак як я подивлюся - виходить, що всi тут сидять безневинно... Тiльки ми з вами сидимо правильно, тiльки нас дво?, та й то один тьомний, як черевик, та ще отой штурман наш... А iншi - безневинно... (Санько рипить зубами) - Сволота!.. Хто "сволота" - невiдомо. Але Санько задовольня? Андрi?ву мовчазну цiкавiсть, продовжуючи химерний хiд сво?? думки, - химерний i несподiваний: - Отой он сучий син божиться, що вiн нiчого не зробив, лише сказав, що "жити стало тяжко", та й то не сказав, а просюсюкав тихесенько i зразу ж покаявся. А все ж - посадили... I правильно зробили (визвiрився раптом Санько нi до кого)! Правильно зробили! Якщо вiн тiльки й спромiгся за все життя лиш тихенько соплю пустити, то його обов'язково треба посадити. I давати "кундi-бундi". Вчити падл?ца! Щоб не соплi, а (озирнувся) кулi щоб пускав у хiд, та й без промаху. Дурак!.. Павза. Санько, вiдсапнувшись, веде далi: - I жiнок саджають... "По д?лу мужа"... Ха! Та за таких "мужiв", прости господи, мучити бiдних жiнок - це аже зовсiм!! За таке барахло?! Вони не вартi того. I хiба ж тi главковерхи згори не бачать, що вони не вартi, що це барахло?! Помовчавши, Санько закiнчив свою тираду вже й зовсiм несподiваним ходом думки. - Ех-хе-хе-хе, - зiтхнув Санько раптом з безподiбним сарказмом, - нi, таки я бачу, що всi тут сидять правильно, тiльки ми потрапили даремно... А я, так i зовсiм чортзна чого... Ех, якби менi науки трохи! Бiда, що я тьомний, як черевик. Я пiшов би в слiдчi i з цi?? худоби поробив би людей!! Поробив би!.. Андрi?вi стало раптом страшно. Вiн згадав Донця, й комашки побiгли йому поза шкiрою. Яка разюча тотожнiсть в словах його й в словах оцих Санькових! А що як?.. Боже, який же вiн тодi останнiй хам i негiдник, якщо в душi Донця була хоч половина Санька! Яку безмежну пiдлiсть вiн устругнув. Вiд цього Андрiй втратив спокiй i почувався мерзко-премерзко. Добре, якщо Донець звичайний хам i тiльки. А як нi?... Га? То тодi що?.. I Андрiй не мiг собi вибачити, що так поквапився. Зрештою, треба було його якось iнакше б позбутися, анiж ставати на такий шлях. Але знову, як?.. Може, Донець був не вартий стiлькох дум, може, вiн звичайний служака, але Андрi?ва душа повстала проти такого способу розправи з людиною, в якiй "може, хоч маленька iскорка ? вiд отакого Санька". Перед тi?ю душею невiдступне вставало оте "А що, як ?.." Пiсля знаменито? Саньково? тиради "на полiтичну тему" та пiсля спiвставлення ?? з тим, що чув у кабiнетi слiдчого, Андрi?вi починало здаватися, що вся ця сатанинська "фабрика-кухня" не ? такою одноцiльною й простою, як зда?ться на перший погляд, що скритi пружини в нiй рiзнодiючi й страшенно переплутанi i годi в тому розiбратися. В кожнiм разi його вибрик з Донцем почав все бiльше видаватися найганебнiшим вчинком всього його життя. Особливо це вражiння пiдсилилося, коли вiн несподiвано зустрiвся з Донцем, вже в'язнем. Це сталося приблизно через тиждень. Андрiя взяли були на допит i, накрутивши нерви, того ж вечора привезли назад. Ранiше нiж вiдвести в'язня до камери, його тримають якийсь час у тюремнiй вартiвнi-канцелярi?, де ре?струють та виписують ордери на "людiшек". Тут за спецiальною загорожею Андрiй i чекав з групою таких, як сам, привезених в однiм "воронi"... Саме в цiм мiсцi часом лама?ться вся конспiрацiя слiдчого апарату, бо тюремним чиновникам байдуже до всього, вони роблять сво? дiло, а так як з людьми завiзно, то, хто там ще думатиме тут про тонкощi конспiрацi? - "Все одно ж все це пiде на мило"! I от за ту загорожу завели другу групу з кiлькох чоловiк. А в тiй групi був Донець. Вони зустрiлися... Розгнiваний перед тим на Раднаркомiвськiй, з накрученими нервами, Андрiй забув про недавнi викиди сумлiння й зловтiшне посмiхнувся, побачивши Донця. - А-а!.. Ну як? - промовив Андрiй саркастично. - Ма?ш нагоду пиляти грати... Будь ласка... Донець дивився на нього якийсь час мовчки, пильно, а тодi промовив тихо: - Ех, ти!.. - Але це без злоби, а з якимсь чудним виразом. Бiльше вони не встигли нiчого один одному сказати, ?х розвели, але те "ех, ти!" лишилося на Андрi?вi, як болючий удар, нерозгаданий докiр. I воно ж погасило гнiв остаточно й посилило моральну муку - болючi шарпання людського сумлiння, що бо?ться пiдлоти, як власно? смертi. Цi шарпання не покидали Андрiя. Серце його було прип'яте до Донцево? постатi та до свого вчинку, заглушаючи все iнше. По телеграфу Андрiй довго шукав Донця геть у всiм корпусi, поки нарештi таки знайшов. Вiн був у камерi ч. 6, два поверхи нижче, зовсiм близько. Андрiй делiкатно випитував у телеграфiста, як там поводиться "чекiст", попередивши про дискретнiсть ?хньо? розмови та пояснивши, що це його колишнiй слiдчий. Колега з 6-? камери охоче передавав сво? спостереження й про все iнформував Андрiя. "Чекiст" поводиться нормально. Лиш дуже понурий i трохи вiдчужений, бо ж вiдомо, як в камерах ставляться до колишнiх слiдчих та взагалi працiвникiв НКВД або тюрми. Через це Донцева "душа в п'ятах". "Чи не пиля? вiн грати?" - запитував Андрiй, лиш не поясняв, чого вiн так запиту?, тому колега з шосто? камери був надзвичайно здивований - що за безглузде запитання? Кому це може прийти в голову пиляти грати, коли можна вибiгти в дверi? Розумнiше й пожиточнiше пиляти цвяшок, роблячи з нього принаймнi "господиню". Проте по якомусь часi поiнформував, що, хоч Донець i не пиля? грати, але ма? такий вигляд, що напевно про те дума?... Але це, може, тому, що бо?ться розправи. Як в камерах ставляться до чекiстiв, вiдомо i так само вiдомо, що ?х iнодi чека?. Криворучка це не стосу?ться, бо вiн належить Соколовi, й камера щодо нього "умила руки". А от в камеру I2-ту вкинули ще одного чекiста. Це був другий з числа робiтникiв слiдчого апарату НКВД, що потрапили за весь час до камери I2-?. Це був слiдчий Барбаров. Коли вiн прибув до камери, по людському звалищу прокотився зловiсний i в той же час трiумфальний рокiт: "Барбаров!" Тут-бо сидiло багато його "хрещеникiв", що нi про що так не мрiяли, як про те, аби якось здибатись з Барбаровим поза стiнами його "лабораторi?". I от вони здибалися. Кар'?ру свою жаску Барбаров зламав на тiм, що взяв з жiнки одного видатного дiяча хабар натурою та ще й грiшми, пообiцявши звiльнити чоловiка. А так як чоловiк уже був пiсля його-Барбарова - опiки в божевiльнi, i так як звiльняти взагалi було поза компетенцi?ю Барбарова, це з одного боку, а з другого - так як жiнка була дуже вродлива й мала добрих друзiв у вищих колах i, не дочекавшись звiльнення, поскаржилася на вчинок Барбарова кiльком соввельможам, зробивши з цього рух, i нарештi - так як в НКВД особливо "дбають за чистоту чекiстських рядiв", коли неподобства випливають назовнi, - то зоря Барбарова раптом закотилася. Правда, закотилася зрештою й зоря нещасливо? жiнки (щоб вона, як свiдок, не компрометувала, священнi "органи") - ?? посадили до тюрми. Про все це просякнули вiстi до камери 12-? слiдом за Барбаровим. Тiльки Барбаров увiйшов у дверi, а вiстi про нього по телеграфу. Щодо решти - цебто щодо поведiнки Барбарова в зенiтi слави - то для цього не треба було нiяких вiстей, - в камерi сидiли його хрещеники в достатнiй кiлькостi. Барбаров iнстинктом угадував щось недобре й тому весь час добивався, щоб його перевели куди iнде, скажiмо, в одиночку. Але нiхто тих його благань не брав до уваги. Можливо, що його спецiально вкинуто до в'язнiв (його пiдшефних) з метою дослiджень в двох напрямках: як арештанти люблять сво?х "перевихователiв" i що ?х чека?, та наскiльки чекiсти типу Барбарова стiйкi у вза?минах з масами. А може, для того спецiально, щоб клопiтну справу з Барбаровим вичерпати за рахунок енергi? "ворогiв народу". Але з Барбаровим повелися дуже культурно, як i личить людям з вищою та середньою освiтою. Дуже культурно. Його нiхто й пальцем не чiпав, не чiпав i словом. На нього люди лише поглядали, й вiд тих поглядiв Барбаров втягав голову в плечi. Не в приклад Криворучковi, вiн не вжився в камеру, не врiс в не?, не аклiматизувався, - не було для нього грунту. Навiть жиди, його одноплеменцi, що ?м так властиве почуття расово? солiдарностi, вiдцуралися Барбарова. В атмосферi вичувалося, що Барбарова чека? якась непри?мнiсть, хоч нiхто, зда?ться, нiчого не органiзовував i не готував Барбарову якихось обструкцiй. I нiхто йому обструкцiй i не робив. Лише одного дня, коли камера (вся камера) меланхолiйно спiвала "Летiла зозуля", розгойдуючи пiсню задумливо й тужно, а частина товпилася коло дверей, приготувавшись до отримання "лавочки", хтось з усi?? сили, енергiйно постукав у дверi: - Отд?льонний!.. Отд?льонний! - гукав хтось дiловито в щiлинку. - Галло! Коридорний!! Коли загримали засуви, юрба вiд дверей розпорошилася, так, наче ?? й не було. Дверi вiдчинилися, й той що викликав, спокiйно доклав: -Чоловiк утопився ось... В парашi... - Гм... Як же це вiн утопився?.. - спитав наглядач досить апатично, оглядаючи ноги, що дiйсно стирчали з високо? парашi. Тi ноги побачила вся камера, але чомусь, за якимось невловимим iнстинктивним вiдрухом, нiхто не пiдскочив i не кинувся, i не увiрвалася журна пiсня. Нiкому до того не було дiла, i нiкого те не цiкавить. Нiхто не хотiв пiдвертися пiд руку й потрапляти в якiсь там ще свiдки. Ясно. То втопили Барбарова... -Гм... Як же це вiн утопився? - Та, мабуть, закрутилася голова... Перехилився... Ну й утопився... Одчепись! - закiнчив той, що докладав; i теж зашився в звалище. Нема й того, що докладав. - Одставiть п?снi! Нести сюда парашу!! Дижурнi!! Черговi схопилися й винесли парашу разом з Барбаровим геть з камери. Черговi винесли парашу, але "п?снi" нiхто не "вiдставив", i винести ?? теж не могли так, як Барбарова. Тепер наглядачевi не до "п?снi". Пiсня гойдалася. Справдi сумна й справдi жалiбна й безмежна, як море. Вона ходила хвилями з камери в камеру, бродила десь там, в другiй половинi, никаючи по кутках, i поверталася назад: "Ой ти, зозуленько, Чому ж рано ку?ш? Чи ти, зозуленько, Мо? горе чу?ш? . . . . . . Ой, боже ж мiй, боже, Що я й наробила?! Козак ма? жiнку, А я й полюбила..." Нiхто з адмiнiстрацi? навiть не поцiкавився, що ж сталося з Барбаровим? Але хiба те не вiдомо й так? Лиш жодного свiдка не може бути "за", всi ж 340 свiдкiв, напевно, "нiчого не бачили", а, якщо треба, то й ствердять, що йому "закрутилася голова", а тому справа ця безнадiйно програна Барбаровим, пропаща. Та й взагалi людина тут нiчого не варта, хоч би навiть це й був колишнiй начальник самого альбiноса. Така-от доля чека? чекiста в тюрмi, така перспектива сто?ть перед кожним. Пiсля випадку з Барбаровим Андрiй зразу потелеграфував до камери ч. 6: - Як там Донець?.. Андрiй боявся, чи не сталося вже й з ним щось подiбне. Нi, з Донцем поки нiчого не сталося. Але все можливе. Донець нудить свiтом... Андрiй вирiшив рятувати свою душу, що не знала спокою, й якось з тим Донцем покласти край. Вчинити по-лицарськи. Чорт його зна?, нарештi, хто вiн, але Андрiй зна? про себе, хто вiн. Тiльки як те зробити? Ситуацiя утворилася така небезпечна, що, як не поверни, все для Андрiя погано. При?хав слiдчий, i Андрiя викликано в трiйники. В тiй самiй кiмнатi, де колись приймав Андрiя Донець, сидiв якийсь iнший набундючений суб'?кт i запропонував Андрi?вi дати вичерпнi данi про Донця й ?хню спiвпрацю. Андрiй категорично вiдмовився будь-що "давати", а попросив улаштувати йому переслух знову в присутностi Фрея й другого того начальника, що був присутнiй пам'ятно? ночi. А крiм того, на тiм же переслуховi дати йому о ч н у с т а в к у з Д о н ц е м. I там вiн викладе ?м все як на лопатi. Якщо буде присутнiй i прокурор - тим краще. Настирливi домагання суб'?кта нi до чого не привели. Це була категорична вимога й така ж категорична обiцянка "викласти все, як на лопатi". Суб'?кт по?хав, а Андрiй нетерпляче став чекати виклику. Вiн тiльки боявся, щоб Донець не "розколовся" передчасно, як той Карапетьянiв Аслан, чесний чистiй черевикiв, бо тодi все пiде догори ногами. Поки що з камери ч. 6 доносили, що Донець перенiс тортури, але ще трима?ться нiби геро?чно, про що можна судити з особливо суворого режиму, застосованого до нього, та з рiзних чуток. На другий день Андрiя забрав "Чорний ворон". За столом сидiв Фрей, старший начальник i прокурор нагляду - ота худенька жiночка, що колись складала вiзит до камери 12-?. Андрiй зразу попросив вiдбути тут очну ставку з Донцем. - Зараз, зараз, - заспоко?в його Фрей дуже привiтливо й тепло. Дiйсно, за хвилину привели й Донця. - Ну-с, - сказав Фрей. - Ви обiцяли викласти все, "як на лопатi". - Так, будь ласка... -I, дивлячись просто в очi начальникам i прокуроровi, Андрiй склав категоричну заяву, що все те, що було ним сказано пам'ятно? ночi, - то була "?рунда на колесах"! Блеф. Треба було бачити обличчя всiх, як ?х вразила така заява й тон, яким вона була складена. -Як то "блеф"? ! - А так, блеф!.. Вiн мене дуже мордував, i я його вирiшив "завербувати". Оце й тiльки. - Дозвольте! - почервонiв Фрей.- Але ж ви говорили... Ви пiдтверджу?те те, що ви говорили? Я знаю вашу прямолiнiйнiсть... - Так, ви зна?те мою прямолiнiйнiсть. Так от все, що говорено про Донця, то все неправда. Мерзость. - Як то?! - А так, абсолютна мерзость! Я тiльки показав, що ваша достославна "вербовка" - то паскудна мерзость. I що це палка на два кiнцi. Вiн мене мучив, i я вирiшив, хай вiн сам спробу?, як то вигляда?. I "завербував"... Вiн став жертвою того, чого вимагав вiд мене по вiдношенню до iнших, i чого вимага?те ви всi вiд усiх... Тiльки й усього. Начальник i прокурор набрякали здивуванням i обуренням. - Дозвольте, дозвольте, - заспiшив Фрей, почервонiвши ще дужче чи то вiд того, що так пошився в дурнi, чи вiд убiйчого сарказму й тако? ж логiки в Андрi?вих словах з приводу "вербовки" - основного коника, на якому побудована вся система "генiального" слiдства. - Дозвольте! Але ж ви його зна?те i знали ранiше, якщо судити з вашо? феноменально? обiзнаностi. - Нi. Нiколи! - Що, що? Але ж ваша обiзнанiсть показу? протилежне, такi деталi... Це можуть знати тiльки друзi... - Так. I тих друзiв не браку? в тюрмi (iронiя). Дайте менi термiну кiлька днiв, i я розповiм докладну бiографiю кожного з вас, не виходячи за межi тюрми. При тих словах начальство i прокурор помiтно зайорзали стурбовано. Андрiй нiби не помiтив: - Я Донця нiколи не знав. Нiколи! I не потребую знати. Проте я його бiографiю знаю досконало... Зрештою, ви самi краще мене зна?те, як це робиться... Це ж ваша наука! Це ж ви вчите сво?х клепачiв, "очкарiв" i донощикiв, як треба вербувати людей, навiть вперше бачених... - Стоп, стоп!- перебив Фрей, насуплюючись.- Потримайте язик, вiн вiдомий... - Добре, - закiнчив Андрiй. - Закiнчуючи заяву, я тiльки хочу сказати вам, що, продемонструвавши ганебнiсть вашо? "вербовки" та двосiчнiсть цi?? вашо? збро?, я не хочу користатись нею. Ваше належить вам! Все. - Це ж... Це ж... - замурмотiв старший начальник, ледве стримуючись, i таки не стримався: - Це ж провокацiя!! - вигукнув вiн з страшним обуренням. - Де провокацiя? . - Це провокацiя!! Провокацiя проти нас, проти органiв НКВД! - репетував начальник. Потiм опанував себе. Насупився. Процiдив зловiсно: - А-а ви зна?те, що вам за це буде? - Приблизно... - зiтхнув Андрiй щиро, знаючи, що безмiрно обтяжив свою справу i, може, справу багатьох, що ?х до нього "шиють". - До вашо? справи ще дода?ться пункт про ворожий наклеп на органи революцiйно? законностi. - Добре, - згодився Андрiй понуро. Нач. групи, й старший начальник, i прокурор пошепотiли щось, порухали: плечима. "Добре, - буркнув начальник, - ми це ще перевiримо... Гм... Гм..." - Що ви на це скажете?- звернувся Фрей до Донця, що сидiв приголомшений. Донець стрепенувся й, не зводячи очей з Андрiя, процiдив крiзь люто зцiпленi щелепи: - Сук-кин син!.. - от що! - I по хвилi так само люто додав:-Бестiя!! З тону самого Фр?вого запиту й з поглядiв начальника, що досить нiяково позирав на Донця, Андрiй зрозумiв, що перед Донцем перспектива пиляти грати вiдпада?. Iнцидент вичерпано. Донець вийде з халепи, сухий, а вiн, Андрiй, заробив на цiй усiй "комерцi?" додаткову статтю. Але Бог з ним. Яка, зрештою, рiзниця, бiльше вiн матиме статей чи менше. Андрi?ву статтю додаткову записали до протоколу. Потiм покричали на нього. Обiцяли, що тепер вся його справа буде дуже швидко закiнчена. Що вiн ?м нагаду? вужа. Що набридло вже ?м панькатися з ним! I т. п. Пiсля того Андрiя вiдправили назад на Холодну гору, щоб вiн там схаменувся нарештi перед кiнцем. Андрiй повертався назад з легким серцем - прокляту занозу з того серця висмикнуто. Вiн нiби заробив додатковий пункт, але в дiйсностi вiн нiчого не програв, а тiльки виграв. Пункт пунктом, але вiн виграв морально, реабiлiтувавши себе перед самим собою i давши тим усiм мерзотникам ляпаса. Найголовнiшим же виграшем, мабуть, все-таки буде те, що вiн позбувся небезпечного слiдчого, що, може, ?диний на все управлiння мiг би дати з ним раду. А позбувся напевно. Донця реабiлiтують, але вже нiколи вiн не буде Андрi?вим слiдчим з низки зрозумiлих мотивiв. А це вже було непоганою компенсацi?ю за зароблену додаткову статтю. Були Кибальчичi, були Софi? Перовськi, були Желябови... Були народовольцi, були укра?нськi революцiонери, були, нарештi, iталiйськi карбонарi? - були геро?... Де ви?! Гай-гай!.. Сiро й плескато. I як правий був Санько Печенiзький! Та тiльки ж сама система виключа? цих показових геро?в, що так геройськи умирають, роблячи шум i славу на весь свiт... Де ?!. Господи! Скiльки тих Перовських потенцiальних i не потенцiальних умира? тут щодня, задавлюваних нишком в темних закамарках! I нiхто проте не зна? й знати не буде. А скiльки ?х росте, отаких Санькiв Печенiзьких, отаких Сашкiв Грязнових! I так само про них нiхто нiчого не взна?. Коли Андрiй розповiдав Саньковi про славнi iмена революцiонерiв i полiтичних каторжникiв, що вмiли "пиляти грати" й проламувати мури царських в'язниць, у Санька блищали очi. Та, дивлячись на камеру, Санько презирливо кривився й спльовував. Кепський, дрiбний народ пiшов, на Санькову думку. Ця Санькова думка рiзнилася вiд Донцево? тим, що не мала й тiнi пiдступства а чи провокацi?. Одначе в трiйниках сталась одного дня подiя, що захитала Санькове презирство до сво?х сучасникiв, ствердивши, що безумцi не перевелися. Пiсля цi?? подi? й Санько, й Андрiй, i багато iнших ходили, як очманiлi... Шiсть чоловiкiв, в'язнiв, що сидiли в одному з трiйникiв, раптом вирвались геть всередину тюрми, роззбро?ли внутрiшню варту й розiгнали комендатуру. Потiм видерлися на подвiр'я й тут дали справжнiй бiй, намагаючись вихопитися через мури на волю, до велелюдного мiста... Правда, в нерiвнiм бою ?х усiх перебито... П'ятьох на тюремному подвiр'?, а одного вже за мурами на вулицi... ?х перебили... Але слава гримiла, потрясаючи всiма численними корпусами тюрми до основ, довго, змусивши НКВД посилити в кiлька разiв варту й спричинивши наказ нещадно стрiляти по вiкнах при найменших спробах в тi вiкна зазирати чи викидати якiсь речi або записочки. Стверджено було факт, що вiдважнi й до безумства непокiрнi не перевелися... I найдивнiшим у всьому тому було те, що всi тi в'язнi були полiтичнi! Ця подiя освiтила, як прожектором, все, що дi?ться й вигляда? на перший погляд диким безглуздям. Вона пояснила, чому так дi?ться, для чого iсну? енкаведiвська т. зв. полiтична профiлактика й в чому ?? значiння. Вони ловлять рибку за принципом- лiпше посадити сто "не-винних", анiж не посадити одного "винного". Дiйсно, лiпше посадити тисячу мирних обивателiв, анiж не посадити одного гордого й вiдважного, здiбного до великого спротиву. Це ?м поплатно, така-от ловитва. А ще бiльше в тiй профiлактицi рацi?, коли взяти до уваги, що в кожнiй людинi, яка ходить по свiту, ? маленька iскорка отi?? гордостi, яка колись, рано чи пiзно, може вибухнути небезпечним полум'ям, що вже не роззброюватиме варту, а просто тотально валитиме мури. Санько Печенiзький ходив цiлi днi не то, як закоханий, не то, як "мiшком прибитий". Дуже йому сподобалася подiя! Вiд, либонь, думав, що б йому такого й собi встругнути... Прикрим вислiдом подi? було те, що переляканi тюремники позбавили весь 2-й спецкорпус прогулянок на кiлька днiв, але то нiчого. Знову й знову обговорюючи цю подiю тихенько в кутку, Санько нарештi висловив Андрi?вi радiсну сентенцiю, що, "Виходить, не тiльки ми з вами сидимо правильно!" Санько, одначе, не пиляв грат i не роззброював коридорного, бо то хоч i романтично, але видалося йому безглуздям. Та й спокiйно не мiг всидiти. Не маючи нагоди прикласти свою енергiю революцiйне, Санько все-таки iнодi викидав коники на втiху цiлiй камерi й на поругання тюремно? адмiнiстрацi? та взагалi всiх, "хто не з нами". Ось Руденко сидить у кутку в позi Будди й перед "люстром" священнодi?, видушу? угрi й збира?ться голитись. Санько лежить на його мiсцi поруч з Андрi?м i мрi?. Вiн фантазу? буйно на тему: "От якби оце вони вирвались усi на волю! Всi! Камера 12-та й 10-та, й весь другий спецкорпус, i вся тюрма!.. Зайняли Холодну гору, а тодi зайняли весь Харкiв!.. А тодi!.. Стiльки народу!! Боже!! А до них би пристала армiя й авiацiя!! А тодi танки!.. I-iх!.. Саме на цiм мiсцi раптом до камери увiрвався наглядач i рябцем кинувся до ?хнього кутка. Впав на Руденка й вихопив люстро. I з тим люстром трiумфально й злорадно помаширував з камери. "Ага! Отепер вам усiм буде!!" Вiн вiдiбрав тяжко заборонену рiч. Санька страшенно вразила й огiрчила така неспiвмiрнiсть мiж його геро?чною мрi?ю й такою от мiзерною дiйснiстю. Вiн зажурився. А найбiльше зажурився вiд того, що весь ?хнiй куток буде тяжко покарано, i не так вiн болiв серцем за куток, як за сво?х друзiв - Андрiя, Миколу й Руденка, - це ж ?м приварять карцера! Цього Санькове серце не могло винести. Нудьгуючи, вiн крутився бiля дверей i зазирав крiзь щiлинку в коридор, приноровляючись - стаючи навшпиньки або присiдаючи, - щоб щось вгледiти. Це ж там коридорний вже, напевно, доклав начальству, воно зараз прийде i на пiдставi речового доказу про злочин буде бiда. Санько помiтив, що той "речовий доказ" коридорний сховав до столика. Тодi Саньковi прийшла раптом iдея. Вiн змобiлiзував швиденько весь камерний пролетарiат I звелiв ?м зливати мерщiй до парашi все, що де ?, - з мисок i з глечикiв, з горнят тощо, щоб було повнiше. А тодi несамовито затарабанив у дверi: - Коридорний! Парашу винести! Коридорний!.. Тече!! Повна-а!!! Вiн тарабанив настирливо, доки коридорний не вiдчинив. Схопивши парашу, навiть не чекаючи, що скаже коридорний, великий гурт з Саньком на чолi потяг ?? геть. Дверi зачинилися. Через якийсь час дверi знову вiдчинилися, й хлопцi принесли порожню дiжку назад. Коли коридорний загримав засувами, замикаючи, Санько повернувся до дверей спиною й помаширував у куток через всю здивовану камеру, як солдат Швейк. Лице його розтягала блаженна посмiшка, а в руках вiн тримав, як iкону, Руденкове люстро. В кутку Санько добув швиденько мотузку i, перш нiж камера збагнула що й до чого, опустив люстро через вiкно в нижню камеру, попросивши Андрiя потелеграфувати, щоб прийняти коштовний iнвентар на збереження, тимчасово. Санько прекрасно здавав справу, що з хвилини на хвилину може впасти трус на ?хню камеру. Дiйсно, тiльки-но встиг Санько пустити мотузочку, яка побiгла по пiдвiконню й геть у вiкнi щезла, мов слiдок, за люстром до камери ввалилось начальство- альбiнос, карнач, черговий корпусу та кiлька хлопцiв у бiлих халатах. В дверях стояв понурий наглядач. - Заключонни?! Садiтесь!! - вигукнув альбiнос свою iдiотичну команду, на якiй вiн, напевно, помiщався й поза якою, мабуть, не вмiв нiчого iншого. I по тiм iстеричнiм вигуку вся юрба поперлася в куток. - Которi? - спитав карнач у наглядача, i той вiд дверей показав рукою на Руденка, Андрiя, Миколу. Санько теж був у кутку, оскiльки куток потрапив в стан облоги. Куток пiддався наглiй i пильнiй ревiзi? на предмет викриття люстра й рiзних iнших заборонених речей. Санько з на?вною мiною навiть намагався допомагати шукачам щастя робити обшук, за що замалим не дiстав по карку. Крiм кутка, було перевернуто всю камеру. Але обшук нiчого не дав, люстра не було. Карнач i альбiнос кричали, обiцяли страшну кару, але... обшук нiчого не дав, i для кари не було формально? пiдстави. Доскiпування теж не дали нiчого. Виходячи, сердитий карнач не витримав i визвiрився бiля дверей на коридорного, прошипiв: - Так де ж тво? люстро?! Бiдолашний коридорний, що так невдало поквапився наробити рейваху з тим люстром, клiпав очима перелякано й мурмотiв: - Було ж... Вкрали... Вони ж вкрали... Мабуть... - Мабуть! - перекривив карнач i сердито сплюнув. - Iдiот! Дiйсно. Як можна вкрасти щось у наглядача! Та якщо в нього навiть був "речовий доказ!" i його вкрадено, то наглядач круглий йолоп. I камера, зрештою, тут нi при чому. Коли начальство пiшло, через якийсь час Санько тихенько постукав у дверi. Наглядач вiдчинив. Був вiн червоний, видно, добре йому влетiло. - Слухай, товаришок! - звернувся Санько лагiдно-лагiдно. -- Ти пiди в голярню на Сумськiй, зна?ш? Там сто?ть дзеркало... Так ти подивися в нього, який ти дурень... Наглядач хотiв ударити Санька замком, але Санько передбачливо вiдступив на три кроки й з наглядачевого замiру нiчого не вийшло. - Пiди... I нiколи не кажи "гоп", поки не перескочиш. Ти це запам'ятай, - порадив йому Санько беззлобно. Люстро Санько "стибрив" дуже просто. Коли вони поверталися з релiквi?ю назад, вони стовпилися бiля дверей за наглядачем, i, доки наглядач вiдмикав дверi, Санько проробив конфiскацiю. Для цього йому треба було всього десять секунд. "Боже! Скiльки за десять секунд чоловiк може зробити!" Другий Санькiв коник був i зовсiм запаморчливий. Санько його викинув у перший же день пiсля карантину, як камеру повели гуляти. На прогулянку, як звичайно, водили партiями по 40 та по 50 чоловiк. Миколi, Андрi?вi, Саньковi й всьому ?хньому кутковi припало йти в останнiй партi?. Коли вони йшли черiдкою по сходах, на середнiй площадцi Андрiй побачив газету, що лежала на столиковi наглядача. Вiн iшов перший, за ним Санько, потiм Микола... - От би почитати газетку, - зiтхнув Андрiй до Миколи. - Умгу... - зiтхнув так само Микола. На тому вся розмова й вичерпалася. Газета -новесенький номер "Iзв?стiй" лишилася собi лежати на столику на середнiй площадцi. Пiсля прогулянки вони тим же шляхом примаширували до камери. Андрiй з Миколою йшли останнi, Санько десь посерединi. А коли дверi зачинилися, коли всi вже розсiлися по мiсцях, Санько на?вно запитав Миколу, чи вiн письменний. Пiсля того кивком голови покликав його в другу половину камери. Там Санько витяг з-за пазухи газету - ту саму, що лежала на середнiй площадцi на столику, й тим самим на?вним голосом попросив Миколу почитати, "що новенького дi?ться в свiтi". Зразу в тiньовiй цiй камерi утворилося величезне товпище, люди згромадилися в три ярусивсiм було цiкаво знати, що ж новенького в свiтi. Газета! Свiжа газета! Це ж колосальна подiя. З першо? половини перемандрували майже всi, залишивши тiльки якусь кiлькiсть для декорацi?, для роблення шуму... Микола був похопився й сказав Саньковi, що зараз же, напевно, кинуться шукати газету, але Санько його заспоко?в: - Не турбуйтесь, Миколо Володимировичу!. Наглядач нiколи не донесе начальству, бо за це ж його самого, дурака, буде тяжко покарано, щоб не розкладав газет по столиках. Дав маху, так тепер вiн буде мовчати, як риба. Читайте... Дiйсно. Логiка залiзна. Микола читав. Скiльки в тiй газетi було цiкавого! I з яким iнтересом люди ?? слухали! Зголоднiли за друкованим словом, та ще словом з волi! А в газетi було про рiзнi подi?, що вiдбуваються на волi, головне ж про з'?зд ВКП(б), що вiдбувся недавно, та про виступ Сталiна. Цiла його доповiдь була надрукована, а в тiй доповiдi були та?мничi слова про те, що "вороги народу пролiзли в апарат НКВД й перебили чесних партiйних i безпартiйних большевикiв". Люди захвилювалися. А потiм почали смiятися i злословити. Лицемiр'я цi?? фрази вразило всiх пiсля того, як всi знали напевно, що вказiвки щодо мордування та нещадно? поведiнки з тими ж самими "чесними партiйними й безпартiйними большевиками" давалися секретарями обкомiв, крайкомiв та республiканських ЦК партi?, а значить, - були вiдображенням генерально? лiнi? того самого Сталiна. Одначе вичувалося, що процес десь таки дiйшов свого дiалектичного заперечення, й сам Сталiн вже б'? вiдбiй... Тiльки ж той вiдбiй не ?х стосу?ться! То для заспоко?ння громадсько? опiнi?, пiсля того як все вже зроблено!.. На самiм iнтереснiм мiсцi читання докторовi Iванову щось заболiв живiт. Вiн застогнав, скривився й поламзав до дверей. Постукав у дверi й залебедiв благальним голосом: - Атд?льонний... Пустiте на аправочку... Бога радi... Коли загримiли засуви й доктор Iванов зник, Санько раптом позiхнув i загрiб рукою газету, вiдiбрав ?? в Миколи: - Ну, почитали й досить... Ще на другий раз... Розходься!.. Люди почали просити Санька, лаяти його, благати, але Санько був невблаганний. - Розходься!.. Чортова порохня! Чого там!.. Марш всi на сiдала!! Нiякi умовляння не допомогли й люди мусили розходитись, утворивши неуявне стовпотворiння, бо ж всi були збилися до купи, аж позлипались. Коли люди нарештi розлiзлися, повернувся доктор Iванов, тримаючись за живiт. А скоро за Iвановим вдерлася до камери юрба начальства з альбiносом на чолi. Зразу пiсля неодмiнно? формули "Заключонни?, садiтесь!" гостi зайшли до тiньово? камери й накинулися на Санька, що не встиг вийти. Вимагали газету. Вiн ма? газету й мусить ?? зараз же вiддати Санько зробив страшенно покривджену й здивовану мiну: "Газету?! Яку газету?" - Ви читали газету!.. - Боже! Та ж я зовсiм неграмотний! Всi про це знають... На Санька напосiлися, й вiн почав не в жарт плакати. Треба було бачити, як зворушливо Санько плакав. Свята невиннiсть! Свята-найсвятiша невиннiсть. Санька обшукали. Обшукали й його мiсце, i все навколо - нема. Тодi карнач приступив до нього з кулаками: - В камерi ? газета!.. Тут читано газету... Хто ма? газету, га?! - А-а...-протяг Санько, мовляв, "так це iнша справа", а вголос промовив нерiшуче.-Не знаю... - Як це не зна?ш? - вхопився начальник за Санькову нерiшучiсть. - Говори! Говори, бо я не знаю, що з тобою зроблю! Санько зiтхнув i озирнувся по камерi жалiбно, нiби прохаючи вибачення за такий неетичний вчинок. Потiм звiсив голову й буркнув. - Так... В камерi ? газета... - В кого? - В нього... отого... - буркнув Санько, показуючи на Iванова. Iванов глузливо засмiявся - "Ха-ха!.. Какi? глупостi!" Одначе карнач оглянув Iванова пильно. О, вiн зна?, якi бувають штуки серед цих "людiшек" i що то значить "перестраховка". От ма? стерво газету, а з переляку заявив на iнших - перестрахував себе. - Де вашi речi? - спитав карнач в Iванова. - Вот... Пожалуйста, пожалуйста... - з готовнiстю запропонував Iванов сво? речi до диспозицi?. Вiн мав аж три великих тюки, що були прокляттям для цiло? камери й об'?ктом ?? лютi. Карначевi помiчники розпотрошили горiшнiй тюк, яким Iванов щодня послуговувався, бо там була його постiль (вiн мав постiль! один на всю камеру!). В тюку газети нiяко? не було. Два нижнiх тюки були зашитi. Помiчники зупинилися нерiшуче, але карнач звелiв розпакувати й другий тюк. I в нiм нiяко? газети не викрито. Була добра бiлизна, батистовi хусточки, шовковi шкарпетки, але жодно? газети. Санько стояв i "дурнувато" спостерiгав всю операцiю. Третього тюка помiчники вже не мали охоти розпаковувати. Санько стояв i iронiчно посмiхався. Може, саме тому карнач сердито звелiв розпакувати й третiй тюк. Вiн був зашитий добре, i його тяжко було розпаковувати. Але його, хоч i нехотя, все-таки розпакували... I от в цiм третiм тюку, так добре зашитiм, в самiй серединi виявилася гарненько, дуже старанно складена газета. "Iзв?стiя" на шiсть сторiнок... Iванова наче з шостого поверху кинули, - вiн отетерiв, цiлком розгубився й нервово шарпався, не знаючи, де йому дiти руки, що б саме йому сказати... Вiн гикав з переляку й iдiотичне кривив обличчя в посмiшку. - А-а!.. - протяг альбiнос, вражений i страшенно обурений такою дволичнiстю Iванова. Сумнiву не могло бути, що це "перестраховщик". На iнших доносить, а сам...- А-а, праф?сор!.. Ану лиш зберiться з речами!.. Iванов зiбрався з речами --взяв торбинку з хлiбом, ложку, горнятко й хотiв ще брати постiль, але постiль йому звелiли не чiпати, - й його повели. Двадцять дiб карцеру - законна пайка - докторовi забезпечено. Звичайно, Санько не сам проробив операцiю з тим тюком, - в метушнi й хаосi, коли люди так страшенно товпилися, йому допомагали "корiшки", але вони мовчали, немов води понабирали в рот. Через дванадцять днiв Iванов повернувся до камери. Вiн не добув термiну, й це було для нього велике щастя, бо й так вже вiн був, як тiнь Бувши виключним боягузом, як i всi великопанськi пачкунцi, вiн замалим не збожеволiв у карцерi. Йому уро?лося, що це його вкинули в камеру смертникiв, i вiн навiть тi?? вбого? пайки, що давали в карцер, не мiг ?сти. Вся його пишнота, викохана так старанно, спливла, як вiск. Був вiн худющий, з величезними синцями пiд очима, руки йому тремтiли, очi сльозились. Доктора рiшуче не можна було впiзнати, коли вiн переступив порiг камери. Лишилася з нього одна восьмушка. Прийшовши до сво?х тюкiв, доктор сiв на них i безсило звiсив руки. Санько зi щирим намiром прийшов його привiтати. - Как вам н? стидно... - звернувся доктор Iванов до Санька.- Ето же... ето же... ето же... подло!.. ето же... - губи йому тремтiли, й вiн не мiг пiдшукати вiдповiдного епiтету, щоб затаврувати Санька. - Мовчи, гад! - раптом визвiрився на нього Санько. - Ич ти!.. Цить!! Не диши!! Отам бiля дверей сто?ть дiжка - бачив?! Так я тебе навчу культури, душа твоя лягава!.. Я тебе вилiкую... "Дохтор" тоже менi... Iванов злякано зiщулився й бiльше не пустив i пари з уст. I, зда?ться, вiд тих пiр навiть перестав бути "стукачем". Санько його справдi вилiкував. Iсторiя з Барбаровим була ще занадто свiжа, щоб не правити за переконливий мовчазний додаток до Санькових слiв. Iнодi Саньковi коники були менш шляхетнi, але для камери були такi ж оглушливi й веселi. Одного разу Львов дiстав пишну передачу з волi. Харчову передачу. Цiлого "сидора". Там були й помаранчi, й яблука, й гарна ковбаса, й франзольки, й рiзнi "фиглi-миглi", й варення, й мiд в глечичку... Але Львов не мiг вкусити належно вiд благ тi?? передачi, бо мав хронiчну бiгунку, яку хтось, до речi, назвав "революцiйною бiгункою", нав'язуючись до партiйного чину й "революцiйного" минулого товариша Львова. Та не мiгши вкусити вiд благ, Львов, одначе, й другому нiкому нiчого не давав. Вiн повiсив того свого величезного "сидора" на гратах i дивився на нього, як та лисиця на виноград. "I око бачить, так шлунок не пише!". Санько тому Львову щодня прав його замазану бiлизну, заробляючи тяжким трудом пiвпайки хлiба, квасив ту бiлизну в мисках та носив пiд пазухою до вмивальнi полоскати, наражаючись на небезпеку, але навiть i йому, за його таку геро?чну працю, Львов не дав нi рисочки з тi?? передачi. Ну й Аллах з ним. Та передача була предметом заздрiсного зiтхання цiло? камери, i вона ж була предметом рiзних двозначних жартiв та кепкування. Другого дня вранцi Андрiй прокинувся вiд якогось надзвичайного шуму, що збентежив очманiлу голову. В камерi, що занадто рано проснулася, клекотiла перепалка, вiдбувався якийсь скандал. Кричав Львов, i Гепнер, i весь "Бiробiджан", як останнiм часом хтось прозвав ту частину камери, де були розташованi жиди, а йому злобно й у?дливо вiдповiдав "Азербайджан", як прозвали ту частину камери, де сидiли вiрмени й перси, iмiтуючи сов?тськi республiки. Йшла вiйна... Виявилося, що у Львова вкрадено передачу. Торба висiла й далi, але передачi в нiй не було. Ну, а так як до розбiйникiв були в камерi найбiльше подiбнi вiрмени й перси, сво?м чорним виглядом i грiзними очима, то спросонку пiдозрiння впало на них. Перепалка, може, кiнчилася б нацiональною вiйною, коли б не загримiли засуви й це розiтнулося несамовите й веселе: -Маня-а!! На пов?рку становiсь!! Всi стали "на пов?рку". Цебто на звичайну вранiшню перевiрку, вишикувавшись у шiсть рядiв. Увiйшов Пересада, найспокiйнiший i найсимнатичнiший з усiх чергових корпусу. Вiн мовчки перерахував усi шестiрки, пройшовши шереги з кiнця в кiнець, занотував у журналi i повернувся на правий фланг. - Скарги й заяви ?? - Запитав Пересада для проформи. - ?... -тихенько й несмiливо озвався Львов. - Будь ласка. - У мене... передачу вкрадено... - Так? Добре. I на того ж ви дума?те? - запитав Пересада флегматично. - Не... знаю... Пересада нiчого не сказав. Вiн помалу пiшов понад шерегами, когось шукаючи очима. Так вiн дiйшов до Санька Печенiзького, що стояв у першiм ряду. Дiйшовши до Санька, Пересада став, заклав руки за спину, наставився на Санька очима, - стояв i дивився, нiчого не кажучи. I Санько дивився Пересадi в очi спокiйно й на?вно, й теж нiчого не кажучи. Пiсля довжелезно? павзи Пересада нарештi спитав: - Навiщо ж ти це зробив, га? Санько знизав плечима, посмiхнувся Пересадi в очi з янгольською добротою й безподiбно щирим голосом вiдповiв: - ?й-богу думав, що моя!.. Всi шiсть рядiв закихкали, не витримавши. Пересада: - Гм... I де ж ти ?? дiв? - Здiв!.. - сказав i воднораз здивувався Санько, як то черговий не розумi?, що робиться з передачею. - З ким? - Сам. Пересадi не треба було пояснювати, що Санько бреше. Сам вiн ?? з'?сти i не мiг, i не "здiв". Вiн добре знав Санька, знав його "блатняцьку" душу, що якщо й забира? передачi, то не для спекуляцi? й не для того, щоб "здiсти" самому. Постоявши й похитавши головою, Пересада махнув рукою й пiшов геть з камери. "Маня" розiйшлася. Санько дiйсно "здiв" передачу, але не сам, Вiн опiвночi скликав пiд стiл увесь камерний пролетарiат (яких чоловiк тридцять), що зiйшлися, як тiнi, й обложили той стiл з усiх бокiв. Потiм Синько зняв з грат передачу, уболiваючи, щоб вона не зiпсувалась, i принiс ?? пiд стiл. Там вони ту передачу й "здiли" гуртом. Санько нагодував за рахунок Львова всiх "страждущих i голодних". Пiсля бенкету Санько акуратно повiсив порожню торбу на мiсце. Сам вiн опiсля божився Миколi, що й "рiски в рот не взяв, хай вежа сказиться". Пiсля всi?? цi?? iсторi? Львов, одначе, не подав виду, що гнiва?ться на Санька. Як i ранiше, Санько далi виконував роль прачки й заробляв у Львова пiвпайки хлiба. I поводився так, нiби й справдi нiколи нiчого не трапилось. Раз тiльки Санько запитав задумливо й зi сво?ю незмiнною, на?вною в таких випадках мiною: - Професоре, скажiть, ви ж комунiст, еге ж?.. - Комунiст, комунiст... - Ну от, бач, - зiтхнув Санько, помовчав i додав: А "вона" б же все одно б зiпсувалась. Це Санько мав на увазi ту злощасну передачу. Це вже тодi, коли про не? взагалi всi забули. Та все це було утечею. I цi Саньковi одчайдушнi вибрики, i камернi всiлякi клопоти та "страшно важнi проблеми", й спiви, й одчайдушнi iгри, й турнiри шаховi, лекцi?, "романи" тощо, тощо - це все тiльки було утечею, амальгамою, удаванням видимостi життя, що прикривала тяжку трагедiю й душевну розчахненiсть та настороженiсть, нап'ятiсть до крайньо? межi цих людей. До тi?? межi, за якою почина?ться розпач i божевiлля. Та амальгама була дуже тонюнька й ледь-ледь могла прикрити ту трагедiю. I все розповзалася... Бували днi, коли в камерi панувала нестерпна тривога, туга, загальна депресiя, вiдчай. В такi днi всi люди були добрими, бо безмежно пригнобленими. Туга стояла в повiтрi, i досить було двох рядкiв тужливо? пiснi, як десь у кутку вибухали направленi в пiдлогу, безвихiднi й безпораднi ридання. Ридання, втокмаченi в бруд, в лахмiття. В такi днi камера була пiддана загальному психозу вiдчаю. В такий день вмер Дахно - вождь ново? вегетарiансько? нацi?, так i не здавшись слiдчому й не заплямивши свого вегетарiанського прапора. В такий день збожеволiв Гепнер, Юлiй Романович Гепнер- професор Харкiвського Марксо-ленiнського iнституту. "Соратник" самого Ленiна, й приятель Сталiна, та друг Льва Троцького! Агов, всi студенти Харкiвського Марксо-ленiнського iнституту, що цього професора знали й, може, любили! Ваш професор збожеволiв у камерi ч. I2 в спецкорпусi номер два на Холоднiй горi в день буденний року божого I939-го. В день вiдчаю й безвихiдного розпачу. Вiн забагато думав i переживав, знехтувавши намагання всiх iнших професорiв i теж не менших дiячiв революцi? заглушити особисту трагедiю амальгамою - може, й дурною часом, може, й брутальною часом, але все-таки рятiвничою до яко?сь мiри - амальгамою арештантсько? шибенично? бравади. Вiй стерявся вiд надмiру безглуздя й цинiзму, нагромаджених на душу його колишнiми "соратниками", й вiд нервово? перенаснаги, щоб той цинiзм перебороти або принаймнi якось збагнути й виправдати. Не раз Гепнер говорив Андрi?вi з безмежним подивом i вiдразою, - як то вiн може мати щось спiльного з Саньками й iншими, як вiн може опускатися вниз i грати "з босяками в костi". Чай же вiн людина iнтелiгентна! На це йому Андрiй вiдповiдав: - Професоре! Ви програли революцiю. Грайте ж тепер в костi на сiрники, сварiться, спiвайте, смiйтесь, опускайтесь "на самий низ" з "пролетарсько?" гори вниз, i бийтеся з "босяками", робiть все, що завгодно, - але тим вигравайте хоч рештки сво?? притомностi вiд божевiлля. Гепнер не мiг спуститися з "Ленiнських високостей" в "босяцький" низ i - одного дня з професора Марксо-ленiнського iнституту обернувся в тихого манiяка, що весь час на очах цiло? камери намагався ротом дiстати сво? статевi органи... Потiм схоплювався голий i щось танцював, приспiвуючи... Потiм говорив iз Сталiним на еротичну тему в непристойних тонах i заходився тихим безглуздим реготом... Вiн був "тихо помiшаний" i таким його забрали з камери. Забрали, щоб вiн бiльше не повернувся анi до Iнституту, анi до камери 12-?, анi взагалi до життя. Андрi?вi тiльки було трохи прикро, вiн був вражений i огiрчений, що професор, який так любив високi теми, помiшався на темi зовсiм проза?чнiй - на еротичнiй... Але людська душа взагалi велика загадка... Отак дивишся - бачиш одне, а отак - виходить зовсiм iнше. Отак велич, а отак... жаль. В день, подiбний до того, в який збожеволiв Гепнер, раз замалим не збожеволiла цiла камера. Над людьми нависла безвiдчитна, непереборима нудьга. Та нудьга, та туга накопичувалася, як пара в герметично замкненiм казанi, загрожуючи той казан розiрвати. I вона, та туга, замалим не розiрвала цього ось казана. Хтось здерся на вiкно й довго видивлявся поверх надщербленого щитка на шматочок вулицi, яку було видно там, за муром. Видивлявся i сурiв тихо. I раптом вигукнув: - Матерi!! Ген на вулицi тупцялась юрба жiнок з вузликами, дивлячись всi в один бiк. - Матерi!.. - повторив спостерiгач здавленим голосом крiзь сльози. Все кинулося до вiкон, пiдхоплене ?диним стихiйним, безвiдчитним поривом. Люди дерлися на пiдвiконня, чiплялися, мов мавпи, на грати, душилися... Всi хотiли побачити