яко?-небудь камери кримiнальних. Пiсля знано? психiчно? й полiтично? обробки образ "троцькiста", тобто кожного полiтичного, в очах такого хлопчини (та й хiба тiльки такого!) був неабияким страхiттям. Адже ?х виховувано в слiпiй i пекельнiй зненавистi до тих "троцькiстiв", i цю зненависть вони належно виявляли де тiльки могли. То ж перспектива опинитися серед "троцькiстiв" вiч-на-вiч, та ще одному-однiсiнькому, та ще проти велико? ?х кiлькостi, пiсля того як кримiнальнi так часто й так багато заливали ?м за шкiру сала по тюрмах i таборах, була мало при?мною. За мораллю й за законами кримiнальних за все мусить бути тяжка вiдплата. Око за око. Це знали тюремники й саме тому вирiшили застосувати до цього, очевидно, упертого правопорушника й не дуже просякненого пi?тетом до тюремно? держави (якщо судити з тi?? лайки, якою хлопчина частував сво?х носi?в) хлопчини ту саму методу, що ?? застосовано колись ще в часи бiблiйнi до тих знаних отрокiв. Так випробовують грiшних i праведних споконвiку. Але ефект з цього всього вийшов зовсiм несподiваний. Власне, страшний кримiнальник виявився великим праведником, лише не по вiдношенню до тих, хто покрутив йому душу. Перший час хлопчина сидiв у кутку й вовкувате та не знати як вороже оглядав клiтку з "троцькiстськими" левами. Та потрохи ворожiсть i переляк поступилися мiсцем такiй же несамовитiй цiкавостi. Бувши вiд природи допитливим i романтичним, хлопчина побачив неймовiрнi речi. Вiн побачив, як i чим живуть всi тi жахливi "троцькiсти"'- почув чудеснi "романи" (неодмiнно з наголосом на першому складi за блатним синтаксисом) - прекраснi й захоплюючi повiстi, яких вiн зроду не чув. Почув цiкавi лекцi?. Побачив всi види тюремного мистецтва. Особливо його скорило малювання, та ще в процесi роботи славного академiка, професора цi?? штуки i... уявiть собi, "теж троцькiста"! Хлопчина пильно придивлявся до всього сво?ми великими синiми очима й мовчав, щось шалено обертав пiд черепною покришкою. Ще трохи -й хлопчина роздобув собi галошу, нишком натирав ?? об стiну, нагострив приколку (зовсiм так, як у професора) й, сидячи в куточку за парашею, цiлiсiнькi години щось уперто шкiцував, пробував. Було зворушливо спостерiгати це вовченя. Потрохи-трохи вовча травма зiйшла й хлопець вклинився всi?ю душею в життя страшних "троцькiстiв". Без сумнiву, для нього почалася зовсiм нова ера. Все, що чув, вiн вбирав у себе, як губка воду, й, сам того не помiчаючи, все бiльше й бiльше потрапляв у полон. Вже на третiй день хлопчисько прийшов до гурту, де Андрiй iз штурманом грали в шахи й мугикали пiснi, й сiв бiля них. Мабуть, орел на штурманових грудях був тi?ю останньою романтичною деталлю, що остаточно полонила хлопця. Помiтивши, як хлопчина розгляда? його груди, штурман знiчев'я спитав, як його звуть. Хлопця звали Сашко. - Ну так от, Сашко! Не сиди там за парашею, бо замокнеш, як стонiжка, а переходь до нас, сiдай ось тут. Добре? Вiд того моменту Сашко вже не сидiв за парашею. Вiн зайняв мiсце бiля хлопцiв i зробився ?хнiм джурою. I був Сашко з бiса здiбний i жаднючий на все. Вiн все хотiв знати, всьому хотiв учитися, нагадуючи голодного, що напався на силу-силенну ?жi, ризикуючи собi пошкодити. Коли його питали про минуле, вiн нiяковiв i нiчого не хотiв розповiдати. Вiн був скритний, як i всi тi юнi душi, що передчасно хлиснули з гiрко? чашi злочинства й упослiдження, але не встигли ще втратити iскри, що ?? заронила в дитячу душу мати, - iскри якогось розумiння добра й зла. Сашко мав п'ятнадцять рокiв - вiк, коли саме починають виростати крила в тих, хто ма? душу, здiбну тi крила мати. Сашко мав таку душу. Часто Сашко сидiв i довго нерухомо спостерiгав камеру, а тодi зiтхав i мовчки хитав головою... - Що? - питав у нього котрийсь. - А я думав, - хитав головою Сашко, - а я думав... Що саме вiн думав, у нього не допитувались, бо було ясно, що саме вiн думав перед тим, як його вкидали в цю камеру. На одного полiтичного ставало бiльше. Без сумнiву... I то справжнього полiтичного, а не такого собi... Андрiй у вирi камерно? одiссе? почав був уже забувати за свою справу, за всi сво? болi й тривоги. Не те, щоб людина дурнiла, не те, щоб нерви тупiли, нi, просто людина за безлiччю "важливих" справ не мала часу, а тим часом в душу закрадалася фiкцiя й помалу там мiцно отаборювалась - фiкцiя про те, що, "може, щось сталося" й вже все скiнчилося. Одного дня вiдчиняться дверi й це все пiде додому. А те, що було, - то лиш тяжкий i поганий кошмар. Андрiй мав експансивну душу й вроджену здiбнiсть захоплюватися творчою працею, яка б вона не була. Чи вiн проектував лiтаки колись, чи робив з пластмаси люльки тепер, вiн переживав те саме. Задумавши зробити яку-небудь надзвичайну люльку, вiн втрачав спокiй, переживав, полюючи за шматочком цеглини, шукаючи кiсточку з курячого крила, збираючи все потрiбне, а тим часом виношуючи свою надзвичайну люльку в душi. Вiн уявляв, яка то вона буде чудесна - вiн зробить голiвку дiвчини, вiн коси ?? покладе ось так, зробить гарний нiс i брови... I вiн зовсiм не буде курити з тiй люльки, а, скажiмо, подару? штурмановi. I цiкавила його не так сама люлька, як процес ?? творення. I вже перед такою люлькою не було важним все iнше. Або зробити партiю шахiв! Або вивчити нову пiсню!.. Може, тому все iнше - вся його справа - якось стушувалося, вкрилося серпанком нереальностi й помалу почало забуватися. Далебi, забуватися. Як i його забули всi. Людина нiби потонула й потрапила в iнше царство. VI Однi?? ночi Андрi?вi приснився дивний сон: ...Пурпуром i мiддю погорiла зоря. На вiтер. Нi, то загравами пожеж взялося небо й мерехкотить, немов сяйво пiвнiчне, то спалаху?, то пригаса?. Це нiби далека заполярна Колима -i... це нiби його рiдне мiсто, це Харкiв, i Ки?в, i сонячна Одеса з кораблями на рейдi... Скажений вiтер, вогненний смерч свистить над усiм, в несамовитих вибухах розколю?ться й осипа?ться обрiй - осипа?ться вогнями ракет, шрапнеллю набо?в, клекотить i захлина?ться кулеметним рокотом, стугонить громом далекого й близького бою. Земля горить у вогнi повстання! Його земля горить у вогнi повстання... Вони вирвались i вони йдуть!.. Незчисленна сила й сила людей. Вiд сонячно? Одеси до далеко? заполярно? каторги бушу? смерч. Вiтер носить скривавлене лахмiття, недопалене в "Гелiосах" тюрем i казематiв, розрива? полотна прапорiв з напнутого на дрюччя якогось ганчiр'я, мета? в диму шматки "Марсель?зи" (як колись!! як давно колись!) i слова ще якихось божевiльних пiсень... Вони йдуть. Вони вивертають i громадять лiхтарi, й телеграфнi стовпи, i тумби, i брили ру?н, i залiзнi брами, i покрученi грати - навертають них страшнi барикади середi охоплених полум'ям мiст. Вони захлинаються вiд диму i помсти... Ось вони йдуть бруком великого мiста... Дванадцята камера вiдбива? тяжкий, зловiсний крок... I даремно мечеться начальник тюрми, кричучи несамовито: - Заключонни?!.. Садiтесь!!" - Вiн замовка?, затоптаний. Вiн щеза? в клекотi бою, що все нароста?. Дванадцята камера кроку? в зловiсному мовчаннi... А за ними - маси, маси... Нiхто не вiдста?. Нiхто не смi? вiдставати!." Туди, туди, вперед! Швидше! Швидше!.. Вони бiжать... Вони громадяться бiля грандiозно? цитаделi, виповзають, як хмари грозовi, - ?х сила-силенна - заплаканi, охопленi психозом безоглядно? помсти й нищення, слабi, кволi, прокаженi, несамовитi люди. Вони ?? облягли й чекають... В небi лiтають чорнi, зловiснi птахи... "Там, там забарикадувалися всi, що обернули цей свiт у юдоль слiз i страждання". Це остання й це неприступна фортеця... Це нiби Дворець Сов?тiв, виведений, як вавiлонська вежа, до самiсiньких хмар i навколо цi?? апокалiптично? споруди гойда?ться море тих, що встали з сибiрських кар'?рiв, з усiх тюрем, з заполярно? тундри, з пiскiв Казахстану, з усiх кiнцiв неосяжно? землi концентракiв... Це буде остання, це буде рiшальна велика битва!.. Але ж вони -тiльки хаос, тiльки хаос... Де ж Месiя!? Де ?хнiй Месiя?I Ось розкололося небо, повергаючи всiх у розпач i жах. Ось розверзаються мури i на них хлинуть люди в бiлих халатах... Де ж Месiя?! Де ж ?хнiй Месiя?! I тодi десь пiдводиться штурман. Мовчазний i понурий. В зловiсних вiдблисках пожеж. Вiн вироста?, як легендарний Ахiлл. Овiяний всiма вiтрами, обсмалений порохом, розхристаний i простоволосий, голий до пояса, з чорним орлом на моряцьких грудях. Вiн пiдносить руки до самого неба, потряса? ними i кричить iз сарказмом шалений, несамовитий клич: -О, аве, Цезар! Морiтурi те салютант!! I гойднулася земля вiд реву i реготу, вiд крику i тупоту, взялася вогнем i димом розiллялася смерчем велико? битви... . . . . . . Опалове небо наляга? на землю, i мерехтять мовчазнi молонь?. I сто?ть безмежний плач над ру?ною, i сто?ть сморiд, i сто?ть чад. Вiн - Андрiй - лежить серед хаосу згромаджених тiл, стиска? гарячий скорострiл i не може пiдвестись: ?х переможено. Все обернулося в прах. Купи ганчiр'я i людських кiнцiвок застелили землю до самого обрiю й лежать пiд опаловим небом. Хтось ходить по тiм гробовищi й плаче. Це мати, це його мати... Але то не мати! ?х багато. Вони ходять в бiлих халатах, пiдводять мертвих ударом ноги й зганяють усiх назад, назад до спецкорпусу. Ось нахиля?ться якась жiнка i каже: "Ага! Ти ще у нас заплачеш!" i розсипа?ться несамовитою лайкою. Це Неча?ва. Андрiй придивля?ться до вогненногриво? фурi? i раптом бачить, що це не Неча?ва. Це Катерина! В унiформi сержанта НКВД, гнiвна й пломенiюча, перед ним сто?ть Катерина! Опалове небо, заткане чадом, над ру?нами рiдного мiста i Катерина в проклятiй унiформi. Вона суворо простяга? руку й каже "Давай iди". Тодi Андрiй закипа? гнiвом, закипа? жалем, закипа? розпачем i хоче ?? вбити. Зцiплю? зуби й пiдносить свiй гарячий скорострiл... I бачить перед собою очi, повнi великих слiз. Андрiй шалено тисне на гашетку, але скорострiл не стрiля?. Вiн хапа?ться, спiшить, а очi, повнi слiз, мерехтять перед ним, i вiн вiдчува?, як його горло теж налива?ться слiзьми. Вiн квапиться, але скорострiл не стрiля?. Тодi вiн несамовито хапа? за цiвку й, думаючи про братiв, заплющу? очi й розмаху?ться з усi?? сили... . . . . . . Звалище тiл застила? все навколо. Андрiй тре очi й з жалем роззира?ться, де ж вона! Де ж вона?! "Катерино!"- каже вiн з жалем, весь облитий холодним потом. Вiн не жалi?, що вiн ?? вбив, вiн жалi?, що вона стала такою. Але де ж вона? Звалище таке неймовiрне, що годi щось в нiм розiбрати. Люди лежать, як бревеняки, переплутавшись голими ногами й руками. Посинiлi обличчя задертi вгору й роти ?хнi широко пороззявлюванi. Iншi тримають в ротi пальцi чужо? ноги або лiкоть чужо? руки, ось лежать в скрючених позах, переплутавшись в смертельнiй схватцi, -голова одного потрапила межи ноги другого. Пiт вилиску? на мертво-блiдих i посинiлих обличчях, на голих плечах, на пальцях рук. Яке жахливе звалище! Андрiй зводиться й сiда?, прийнявши з себе чи?сь ноги, - шука? очима скорострiла. Скорострiла вiн не знаходить, але бачить, як насупроти нього зводиться труп, обпира?ться об мур спиною й, широко вiдкривши рота, харчить, кашля?, потiм вийма? рукою одне око, крутить його перед лицем, обтира? ганчiркою й знову вклада? на мiсце... У Андрiя волосся ворушиться на головi. - Агов! Що ти робиш?! - каже вiн до мерця. Мрець мовчить. I раптом вiн помiча?, що всi мертвi починають дихати, ворушаться, опалове небо, сморiд i чад над людським звалищем гойдаються. Поволi з того всього виплива? електична лампка в стелi... Тьфу, будь ти прокляте! Андрiй уперто хапа?ться очима за лампочку, боючись, що вона зникне, ця лампочка, ця межа мiж тяжким сном i дiйснiстю. Нарештi оговту?ться й глибоко зiтха?. Зiтха? з жалем - це камера. Це сонна камера ч. I2. "Валет в замок" поламався, i люди лежать, як трупи на побойовищi. "Значить, люди в бiлих халатах стягли-таки знову всiх до камери", - дума? вiн iронiчно, а перед ним сидить дiдусь на прiзвище Мороз i поправля? сво? штучне око. В нього, пак, штучне, скляне око. Вправивши його остаточно. Мороз поморгав вiком здорового ока й загнусавив: -Старосто! Старосто! Валет поламався... Андрi?вi налягло щось на душу. Звичайно, вiн нi в якi сни не вiрив, але щось противно ссало пiд серцем. Який паскудний сон! Такий геро?чний на початку i такий паскудний в кiнцi. Зiтхнувши, Андрiй вклинився в направлений "валет" i намагався заснути. Але до ранку не зiмкнув уже очей. Все думав з тривогою про Катерину. Бачив ?? портупею, бачив ?? очi, повнi слiз, бачив, як вiн люто замахнув скорострiлом, вхопивши його за цiвку... I серце гнiтило якесь тяжке передчуття... Пiсля обiду, як Андрiй сидiв i печально формував люльку з червоно? пластмаси, .любовно вигладжуючи пальцями нiжну дiвочу голiвку тi?? люльки, до камери зайшов наглядач i сказав - "На Чи". В першiй половинi йшла перекличка, а Андрiй поклав дiвочу голiвку в головах свого лiгва й почав збиратися. Вiн знав, що то по нього. Зiбравшись, - взявши торбиночку з пайкою в руки, вийшов iз сво?? камери й сказав "Чумак". - Давай без вещей. Андрiй кинув торбиночку назад Миколi й пiшов. Його поведено не на двiр, як вiн сподiвався, не до "Чорного ворона", а чомусь в трiйники. Вiн вже думав, що його вкидають в iншу камеру. Може, в одиночку? А може, навiть... в камеру смертникiв? Але ще нiби зарано. Проте все можливе. Але його вкинуто нi в одиночку, нi в камеру смертникiв. Його приведено на другий поверх трiйникового вiддiлу i там заведено в якусь камеру. В камерi було порожньо, лише стояв стiл, а за столом - сидiв його слiдчий Донець. Вiн листав якусь товсту течку, пильно читаючи. - Сiдайте, - показав Донець на стiлець бiля столу. Андрiй сiв "по формi". - Можете сидiти вiльно, - кинув Донець недбало й листав далi течку. Був вiн уже не в цивiльному, а в унiформi майора НКВД, яка йому була до лиця, - був грiзний, суворий i... могутнiй. Так, могутнiй i гарний, вражий син. Андрiй дивився на нього й думав про сон, про жахливий штурм, де вони таких несамовито убивали. Нарештi Донець перестав листати течку й одсунув ?? геть, навiть не закривши, аж майже до самiсiнького Андрi?вого обличчя недбало... - Ну-с. Чи ви не забули про нашу умову? Андрiй пiдвiв брови запитливо - "? " - Гм... Бачу, забули. А про те, що ми будемо жити мирно? - А-а... То залежить вiд вас. - Гм. Ви, я бачу, втрача?те дедалi бiльше здiбнiсть мислити логiчно. Та ж не я "ворог народу", а ви, не я мушу признаватися, нарештi, а ви. Андрiй промовчав. Донець пильно вивчав його обличчя. - Гм. Ви, я бачу, танете, як вiск. I ще вам мало? Андрiй мовчав. Зайшла довга павза, пiд час яко? Донець пильно вдивлявся в його обличчя. Шукав, очевидно, чи дуже надщерблена вже його воля, мружачи очi, стежив за кожним м'язком. Оглядини, видно, не дали бажаних результатiв. Проте Донець скривився насмiшкувато: - Ви давно дивилися на себе в люстро? - Щодня. - Овва?! I то де ж? -В шибу. - А-а... Ну i як? - Нiчого. Для такого "курорту" добре. - Гм. Шкода менi вас. З доброго матерiалу вас склепано, та тiльки ж... Знову зайшла довга павза. Донець закурив i запропонував папiросу Андрi?вi. Андрiй вiдмовився, знаючи рiзнi фокуси слiдчих з папiросами, хоч курити хотiлося смертельно. - Якщо дозволите, я закурю свою. Слiдчий згодився кивком голови, навiть не звернувши уваги на вiдмову закурити його цигарку. - Ну-с, давненько ми з вами бачились. Ви вже думали, що про вас забули? - Думав, що забули, - зiтхнув Андрiй iронiчно. - От бачите, а воно нi. Тут не забувають нi про кого. - Часом як. Там сидять люди по два роки, не викликуванi нi разу. - Ви за них не турбуйтесь. "Хазя?н зна?, що кобилi робить". Ви зна?те цю приказку? - "Кобила" теж зна?, але що з того, як та "кобила" здиха? вже. - Нiчого, для того ?? сюди вкинено. Ви зрозумiли? - Вповнi. - Ото ж. Ну-с... Ви мали багато часу думати - i що ж ви надумали? Андрiй не знайшовся, що сказати, хотiв сказати щось у?дливе, але не знайшов потрiбних слiв, мовчав. - Ну, ну, що ж ви надумали? - Нiчого, - зiтхнув Андрiй. - За весь час?! - За весь час. - Овва! То так ви й за сто рокiв нiчого не надума?те. - Можливо. - Гм. Ну що ж. Будемо судити так. Тут ось, - кивнув головою на течку, - досить матер'ялiв, щоб вас судити без ваших свiдчень. I буде тим гiрше для вас. Андрi?ве око впало на папiр розкрито? течки й серце йому тьохнуло. Щось видалася знайоме, почерк знайомий. Донець удавав, що не помiча?, куди Андрiй дивиться, а Андрiй, теж маскуючись в байдужiсть, непомiтно тягся очима до паперу. Вiн погано чув, що говорить слiдчий, так йому закалатало серце. - I буде тим гiрше для вас, - провадив сво? слiдчий. - Судитимемо, як злiсного, непримиренного ворога. Ви зна?те слова Горького? Зна?те? - Ах, знаю, знаю... Це так часто повторю?ться, що вже зда?ться, нiби Горький бiльше нiчого й не написав. Це Андрiй випалив з нудьгою, а тим часом тягся очима до течки. На сентенцiю про Горького Донець не вiдповiв, лише зсунув брови, повторюючи свою фразу: "I буде тим гiрше для вас !.." Мовчанка. - Чи, може, ви вважа?те, що ваша справа кiнчена? Може, ви пiдпишете "двохсотку"? - Давайте, - промовив Андрiй байдуже й тихо. Слiдчий злiсно засмiявся, витяг якийсь папiрець i пiдсунув Андрi?вi. Андрiй прочитав: "Протокол про закiнчення слiдства". I далi "На пiдставi статтi 200-? я (пропуск для iм'я та прiзвища), ознайомившись з дiлом, вважаю слiдство за закiнчене й бiльше нiчого не маю додати". - Добре, -сказав Андрiй i простяг руку. - Дайте менi "дiло". - Для чого?! - здивувався слiдчий. -Тут ось написано - "ознайомившись з "дiлом". Слiдчий зареготався. Смiявся несамовито. А тодi урвав, визвiрився й процiдив крiзь зуби: - Не вдавай з себе розумнiшого за московського архi?рея. - I вихопив папiрець з рук. - Ти хочеш легко вiдбути - "двохсотку" йому. Нi, брат, постривай. Ще поки дiйде до "двохсотки", в тебе волосся вилiзе на головi. - I знову смiявся: - "Дiло" йому подавай! Чи ви бачили? Ха-ха-ха! У нас, брат, дiло не для того, щоб ти читав, а щоб ти писав! Ясно? А читати буде трибунал. Це його прерогатива. Андрiй примружився й дивився на слiдчого презирливо, нарештi процiдив: - Я й читати не стану цi?? купи шпаргалля. Це не "дiло", а купа смiття. Приведiть його ранiше до порядку... Слiдчий перестав смiятись: - Галло! Ви не забувайтесь, де ви ? i хто перед вами! -- а тодi, карбуючи долонею поволi кожне слово: - Даю вам для роздуми на цей раз небагато часу. Дуже небагато часу. Серг??в - то був всього тiльки хлопчак. Щойно тепер ви побачите, що то таке - слiдство! Ясно? - i збавив тон до тихого, ?хидного, глумливого: - Коли б ви знали, що в цiм "дiлi" - ви б на колiнах поповзли. I не корчили б з себе героя. Ви б зрозумiли, що тут ? повна пiдстава вас роздушити, як... як... як... В цей час увiйшов вартовий i щось муркнув, слiдчий схопився й вийшов, вартовий за ним теж вийшов. Як прихилилися дверi, Андрiй шарпнувся до розкритого "дiла" - i враз його наче хто довбнею стукнув - перед ним був аркуш паперу, записаний дрiбним жiночим почерком, знайомим почерком... Катерина! Пiд самим низом стояв виразний пiдпис - "Катерина Бойко". Зда?ться, перед тим написано - "Секретар Н-ського райвiддiлу НКВД", зда?ться. Андрiй шарпнувся оком вгору, а тодi перелистав - ?х було кiлька, таких аркушiв. На першому стояло: "В справi громадянина Чумака Андрiя" i ще щось. В очах Андрi?вi все стрибало, серце калатало шалено, i вiн не мiг опанувати себе, хотiв прочитати щось i не мiг, страшенно квапився, в вiччю рябiло. Вiн з одча?м опустив пiднятi сторiнки й уперся хоробливим зором у пiдпис - "Катерина Бойко". А нижче другою рукою було пiдписано: "Начальник Н-ського райвiддiлу НКВД, майор О. Сафигiн". I ще щось... Це тривало мить, блискавичну мить. За дверима почулися кроки й Андрiй вiдслонився вiд столу. У вiччю крутився пiдпис "Катерина Бойко". Такий знайомий пiдпис, такий знайомий почерк! I, зда?ться, перед тим "Секретар райвiддiлу НКВД". Зда?ться. Тiльки тепер Андрiй збагнув, що не роздивився, як не роздивився, якою саме рукою написано на самiм початку "В справi громадянина Андрiя Чумака". Вiн би хотiв, щоб не тi?ю! Все-таки якась щiлина для серця. Але, зда?ться, тi?ю ж. А може, не тi?ю. Лише однаковими чорнилами. Нi, не тi?ю! Ах, чом вiн не роздивився! Так от чому такий певний Сафигiн! От що вiн мав на увазi й тодi показував!.. За стiл зайшов Донець i, хитро мружачись, сiв i наставився на Андрiя. Зда?ться, дивився й намагався вгадати "Читав чи не читав?" "Читав," - зробив висновок i тонко посмiхався. - Ну, як? - запитав Донець Андрiя. - Що ви скажете на мо? останнi слова? В горлi Андрi?вi пересохло. Вiн нiчого не мiг вимовити та й не хотiв говорити, щоб не зрадити свого хвилювання. Донець стукав задумливо олiвцем по столу, а Андрiй помалу приходив до пам'ятi. - Слухайте, - видавив Андрiй хрипко, намагаючись бути цiлком байдужим: - Я пiдпишу "двохсотку", лиш дайте на пiдставi закону ознайомитися з "Дiлом". Донець нiчого не вiдповiв, склав, позiхаючи, "дiло" й засунув його в портфель. Одягнув шинелю, що висiла на бильцi стiльця. Застебнувся на всi гаплички, а вже надягаючи рукавички, кинув недбало: - Встигнете. Для того щоб вам ознайомитися з дiлом, треба жити зi мною в дружбi. Ясно? Ось над цим ви й подумайте. Ну-с, - затримався слiдчий на хвильку в дверях. - Ви зараз пiдете до камери. Але не надовго. Чу?те? Н е н а д о в г о. Думайте i добре думайте. I пам'ятайте - чим ви будете упертiшi, тим гiрше буде для вас. Адь?... Гм, вам, зда?ться, там добре сидиться i нiколи думати? - додав вiн iронiчно, - ножики та люлечки робите... Ха-ха-ха... Ну, робiть, робiть... На свою бiду... I щез. Увiйшло дво? вартових i забрали Андрiя. Останнiх слiв слiдчого вiн так i не чув до пуття. Ах, що б вiн дав, щоб ще хоч кра?чком ока побачити те "Дiло". Хоч тi аркушi самi! Ще раз роздивитися той пiдпис - "Катерина Бойко". "Катерина Бойко!" "Так от до чого був той сон!" В камерi Андрiй лежав цiлими годинами й все те саме повертав у'мiзку - "Так от до чого був той сон!" - "Катерина Бойко!" Та все не мiг прийти до пам'ятi. I помалу в нiм пiдiймалася божевiльна хвиля. Повертаючись знов i знов до того iменi, вiн дедалi бiльше починав несамовитiтити. I по крихтi, по цеглиночцi, по краплi в ньому наростав i оформлювався дикий план. Дикий. Але конечний, неминучий, коли йшлося про свою честь i про честь братiв, про матiр, про сестру, про всiх оцих, що в камерi, в тюрмi, в усiх тюрмах. Вiн все питав себе, чи ма? вiн право, i вiдповiдав, зцiплюючи зуби: "Так!" Вiн вирiшив ?? завербувати. Завербувати. Це найвiрнiший спосiб паралiзувати... провокатора. Боже, як те слово може повертатися в мiзку! Вiн його поверта? крiзь пекучi сльози - "провокатора". Це Катерина? Це про Катерину?! Господи! Але вiн зцiплю? зуби й iде далi, розробляючи дикий план. Завербувати, вкинути в от таке пекло та й хай тодi "пише", i хай тодi оцiнить, що таке дружба, що таке страждання, хай тодi зiйде кров'ю, й сльозами, й пекельним криком розпачу й каяття. Нехай!.. Хвилi Ворскли, й мiсячнi ночi, i мрi?, й акорди Бетховена заливають душу всумiш iз сльозами, i вiн геть руйну? весь свiй несамовитий план... Але згаду? про братiв i знову по цеглинi збира? той план, уперто, понуро. По цеглинi вiн склада?ться все чiткiший, все логiчнiший, все викiнченiший. Диявольський план. Але вiрний. ?дино вiрний. З провокатором, як з провокатором, - найкраще його паралiзувати - це переставити з однi?? площини в другу, вирiвняти шанси, обтяти йому крила й пiдставити його пiд iспит, якого вiн не витрима? й злама?ться - i сам все почне заперечувати або скона? геть. Туди йому й дорога... Час летить, але Андрiй його не вiдчува?. Вiн "дума?". Слiдчий радив думати, i от вiн дума?. Втратив апетит i сон. "Дума?". Закинув сво? лекцi? й дiвочу голiвку геть, не гра? в шахи, не чу? розмов - кипить серцем, аж-но воно йому почина? болiти, немов напухло, й дума?. Так мина? день i другий, i вiн уже не кипить серцем, вiн понуро й методично розробля? план. I той план вже оформився, лиш, не кваплячись, вiн переробля? деякi деталi в ньому. I вiн його здiйснить у першу ж зустрiч iз сво?ми варварами. Вiн складе свiдчення, ?дине сво? свiдчення, пiсля якого... I вiн вже злобно смiявся. "Пише". От подивимось. Вiн все наново проаналiзовував, як могло потрапити Катеринине iм'я пiд тi шпаргали, й доходив висновку знов i знов, що воно потрапило туди з добро? волi й охоти, коли пiд ним сто?ть ще й пiдпис начальника райвiддiлу, того делiкатного аматора мисливства Сафигiна. Андрi?вим настро?м особливо переймався Сашко. Вiн був теж понурий. Другого дня увечерi вони лежали з Миколою й штурманом бiля сво?? стiни, i Микола задихався вiд браку повiтря. Надворi вже було холодно, й вiкна весь час були зачиненi, бо тi, що пiд ними лежали, вважали тi вiкна сво?ю власнiстю й не зважали нi на чи? благання, щоб вiдчинити вiкна й впустити повiтря. З них самих буде цiлком досить того повiтря, що просотувалось крiзь щiлини й спадало ?м на голови струмками, але деякi й тi щiлини намагалися позатикати - "холодно", а вiдiйти вiд вiкна на час, поки провiтриться камера, вони не хотiли. Насупроти сидiв Iщук i вважав вiкно за таку ж свою власнiсть, як i тридцять сантиметрiв одмiряно? йому пiдлоги. Задихаючись, Микола просив вiдчинити вiкно. Де там. Компанiя бiля протилежно? стiни не хотiла про те й чути. Тодi Микола запропонував помiнятися мiсцями. Знову спротив, бо ж вiкна дуже вигiднi тим, що на них можна класти в грати речi, чiпляти торбинки й торби, ставити кухлики. На причину, що Микола ма? хоре горло, нiхто не звертав нiяко? уваги, а Iщук, той загигикав саркастично: "Як ти хворий, то не сiдай в тюрму". "Ще вiд повiтря нiхто не вмер, а вiд великого розуму... ги, iнтелiгент!" - Слухайте, Миколо Володимировичу, - озвався Сашко понуро. - Кого ви просите? Ви попросiть мене. По тих словах взяв чийсь черевик i спокiйно та з усього плеча запустив ним в шибу вiкна. Шиба розсипалася на скалки, i в камеру бурхнуло колюче, свiже повiтря. Зчинився галас, хтось репетував про карцер, Iщук i Петров зiбралися бiгти до наглядача, шипiли, захлиналися погрозами, тодi Сашко, лежучи, промовив печально й спокiйно, так само, як спокiйно запустив черевика: - В карцерi сидiтиму я. Але ви там запам'ятайте добре, в якому кутку сто?ть параша! - викликавши тим смiх в Андрiя й штурмана. Iщук роздумав бiгти до наглядача, доктор Петров теж зупинився на пiвдорозi i вся буря уляглась. Гловацький же й iншi тiшились i благословляли Сашкову голову, але не так за повiтря, як за те, що Сашко так багато наробив скалок зi скла i таких гарних, - ними чудово можна голитися. Це ж цiла купа прекрасних бритв! Вони ?х визбирували й ховали по щiлинах та по кутках "про запас". Одначе дiра в вiкнi якимось чудом заросла скоро ганчiр'ям та торбами, й повiтря знову не поступало. Нi, з цими "громадянами" дати раду неможливо. Тут Андрiй згадав про "президiю"... Встав, узяв торбиночку, взяв Миколинi речi: - Пiшли! Штурман, вгадавши Андрi?в намiр, теж звiвся. Звiвся й Сашко, як вiрний джура. I вони пiшли. Пiшли в другу камеру, переступаючи через людськi тiла. Прийшли до "президi?", вибираючи найзручнiше мiсце, де було б найбiльше свiжого повiтря. Ось тут, бiля вiкна. В "президi?" зчинився галас. "Комiтет не журись" - славний Хорошун, некоронований король камери, голова "президi?" - вибухнув, як вулкан, а за ним всi його "корiшки". Але на них нiхто з чотирьох не звернув уваги. Микола був почав говорити, Сашко закипiв, але ?х зупинив штурман - "Сашку, Миколо, покиньте, заждiть-но". Вiн вибрав мiсце - ось тут, о. Ану чи? це речi - здай вправо. Нiхто не рушився, лише стояв галас. Штурман випростався, сапнув повiтря на всi сво? широченнi грудища, помовчав, а тодi промовив тихим голосом: - Ану здай направо! "Кровавая пiща" мав занадто грiзну моряцьку славу, щоб слова лишились без вислiду - пiдкоряючись тому тихому голосовi, ближчi хутенько здали вправо, i хлопцi, посмiхаючись поклали сво? манатки на пiдлогу бiля вiкна, не звертаючи уваги, що на них ззаду насiда? Хорошун з компанi?ю. - "Ех, що там! - кричав Хорошун вже. - В морду! В морду ?х! Дайош! Ану, братва! Ех!.." Тут штурман обернувся лицем до отамана й, не моргаючи оком, помалу почав насуватися на нього голими грудима з чорним орлом, а до друзiв кивнув коротко: "Лежiть, хлопцi. Я от зараз з ним поговорю". Сашко дивився захоплено на штурмана i аж тремтiв увесь, як живе срiбло, вiд войовничого азарту, але наказ ? наказ. Андрi?вi було дуже цiкаво, як штурман "говоритиме" з "Комiтетом не журись". Хорошун поперхнувся на пiвсловi й втратив чомусь охоту "говорити". Вiн вiдступав задки перед чорним орлом, а штурман мовчки ним насувався. Задкуючи, Хорошун дiйшов до свого мiсця. - Сiдай, - запропонував штурман чемно. Хорошун покiрно сiв. Штурман подивився ще якусь мить на нього згори й вернувся до хлопцiв. Дискусiю було вичерпано без зайвих слiв. Сашко, наслiдуючи штурмана, пiдiйшов до чекiста, оглянув його з безподiбним презирством i теж мовчки вернувся до компанi?. Сидите тут, як пани, а люди душаться, - промовив штурман примирливо до сусiд, зручно вкладаючись. Нiхто вже йому не перечив. Симпатi? всi?? камери були по йому боцi, бо досi "диктатура" Хорошуна не одному давалась взнаки, i нiхто з ним не встрявав у "дискусiю", якщо не хотiв, щоб йому було звернуто щелепу. Камерi цей епiзод рiшуче сподобався. На новому мiсцi хлопцi почувалися так, неначе вилiзли з чорно? нори на свiтло денне. Бiля них було вiкно, у вiкнi над щитком було видно латку неба, i вони тим вiкном завiдували: хотiли - вiдчиняли, хотiли - нi. Але вони його весь час тримали вiдчиненим. Тут же в кутку сидiв старий Андрi?в знайомий Руденко, i вони вчотирьох склали добру товариську групу. Перед ними лежала цiла камера, ген просто дверi, - все ?м було видно i все добре чути. Тут же недалеко лежав Юлiй Романович Гепнер, i з ним можна було вести цiкавi дискусi?, що й робив Микола, ганяючи цього професора марксизму-ленiнiзму й дiалектичного матерiалiзму на кордi, тонко потiшаючись з його трагедi?. Вiн став жертвою витвору власно? доктрини, жерцем яко? був, якiй так багато й так вiддано служив. - Iнодi в розмову встрявав штурман, iнодi секретар райпарткому Руденко, але взагалi вони мали бiльш цiкавi розваги, анiж дискусi? з Гепнером. Вони спiвали. Чорт з ним, з тим дiалектичним матерiалiзмом, навiть з дотепним штурмановим жартом, про те, що ця камера, ця тюрма i всi iншi тюрми, вся ця приголомшуюча "?жовська" епопея - це ? нiщо iнше, як доказ, що процес дiйшов д i а л е к т и ч н о г о з а п е р е ч е н н я. Процес реалiзацi? Марксово? доктрини. I бiдний Гепнер не мiг цього спростувати, бо не мiг перекреслити сво?? власно? трагедi?. Хлопцi спiвали. Полягавши на спини i махнувши рукою на все, вони цiлими годинами спiвали пiсень. Вони розучували багато нових, маючи за диригента й навчителя Миколу, що, здавалось, знав ?х незчисленну кiлькiсть. Найцiкавiшою була пiсня "Попiд га?м шлях-дорiженька". Широка степова пiсня - пiсня про трьох братiв. Вони ?? спiвали, як справжнi степовики, а камера слухала. Також гарною була пiсня "Зелений гай, пахуче поле". Одного разу пiсля вечiрньо? перевiрки, пiсля укладки спати вони спiвали цю пiсню. Камера лежала покотом i, здавалось, спала. Спала. Хлопцi теж лежали, але сон ?х не брав. Десь опiвночi вони тихенько-тихенько заспiвали цю пiсню. Вони спiвали про тюрму, про сон у нiй, про кохання, про волю, про матiр, що сохне, сина ждучи, про змучену сестру... Пiсня стелилася над сонним звалищем, i наглядач, мабуть, чув, але не мiг збагнути, хто ж спiва?, бо всi лежали нерухомо, а може й сам заслухався. Пiсня бринiла, як сон, над сонними людьми, в тяжкiй задусi, в чаду махоркового диму, що мрiйно стелився помiж стелею й сонним звалищем, як веснянi хмарки над степом, над тим "пахучим полем", як марево над чорними рiллями... Ось мати старенька, нездужаючи, вста? в тому маревi, в саду вишневому, а за тим маревом сина не видно. А син спiва? тихесенько пiсню про не? за темними мурами, i журиться тяжко, i туга бринить в кожному словi, в тихому шепотi... Пiсня в чотири голоси... Вона плава? по камерi... Нарештi затиха?, затиха?... I в кiнцi зрина? болючим акордом, щоб уже зовсiм урватись: "Поблiдло личко, згасли очi, Надiя вмерла, стан зiгнувсь... I я заплакав опiвночi... I, тяжко плачучи, проснувсь". Пiсня завмерла. Тиша. Тиша гробова, мертва. I раптом цiла камера почина? хлипати. Сонна камера зiходить наглим плачем. "I я заплакав опiвночi..." Гарна пiсня й iнша, про зозулю. Коли хлопцi ?? заспiвували, ?? пiдхоплювала вся камера й тихенько починала розгойдувати - одна й друга половина, всi триста сорок чоловiк. Вони щось шили, робили люльки, малювали, грали в шахи й спiвали ??, ту пiсню, з таким розлогим ритмом, з такими гойдливими сердечними словами. "Ле-тi-ла зо-зу-у-ля-а, З по-ля на до-ли-и-ну-у, З по-ля на до-ли-и-ну-у, Сiла на ка-ли-ну, - е-е - Гей! З поля на до-ли-и-ну..." Пiсня перекочувалась, як лагiдна хвиля, з кiнця в кiнець камери, заходила в дверi до друго? половини й верталася звiдти, - ходила по всiх усюдах, то завмираючи в одному кiнцi, то пiдносячись в другому. ?? спiвали всi - укра?нцi, вiрмени, греки, росiяни, нiмцi, перси, поляки - всi. Так сердечно, тихо, журно, задумливо. "Сiла на калину Та й стала кувати. А я, молоденька, Виходила з хати, Виходила з хати Зозулю слухати..." Пiсня завмирала на останньому словi строфи, й всi чекали якусь мить не кваплячись, а десь хтось вже розгойдував далi: " "Ой, ти, зозуленько, Чого рано ку?ш? Чи ти,зозуленько, Мо? горе чу?ш? Ге-е-й! Чи ж ти, зозуленько, Мо? горе чу?ш." Коли строфу доспiвували укра?нцi, пiдхоплювали вiрмени. Кiнчали цi, починали греки. Пiсня гойдалася часом годину i нiколи нiкому не набридала. Такою ж пiснею була ще "Сулiко". ?? заспiвували вiрмени, а пiдхоплювали в Андрi?вому кутку, й вона розходилась, мов кола на водi, аж поки не опановувала всю камеру. I так само, як i перша, тихо й задумливо ходила хвилями, спiвана геть всiма без винятку. Схiдна душевна мелодiя цi?? пiснi, так як i першо?, полонила душi, наганяла смуток, легеньку журу, тиху задуму. Пiд цi двi пiснi, як пiд материнську колискову, гарно було щось робити, думати, дрiмати, мрiяти... i спiвати ?? цiлим недавнiм ярмарком, що ще перед тим сварився, палахкотiв, а пiд чарами пiснi переставав тим ярмарком бути. Камера оберталася в якусь схiдну молельню. Адже вони моляться, цi люди, заплющивши очi, воркочучи всi один мотив, не порушуючи ?диного ритму, а якщо в якiмсь кутку й затягувано кiнець, то це справляло вражiння великого безмежжя, вражiння, що пiсню спiва? цiлий свiт. Цими пiснями упивався Металiдi. В нього аж сльози стояли на очах, коли вiн слухав, як спiвала вся камера. Пiд ?хнiм впливом в нього родилась iдея створити камерний хор. Справжнiй ведикий хор. Захоплений цi?ю iде?ю, вiн цiлi днi проводив у другiй, краще забезпеченiй вiд втручання наглядачiв половинi тихенькi проби. Спiвакiв не бракувало, i справа посувалася вперед. Минали днi. Приготувавши нарештi репертуар. Металiдi давав концерт. Як на тюремнi умови, хор його був знаменитий. Та й не тiльки на тюремнi умови. Концерт Металiдi давав у другiй половинi камери, а перша вiдiгравала роль театрально? зали. I наробив Металiдi тим концертом багато клопоту тюремнiй адмiнiстрацi?. В час, коли вся тюрма вклалася спати i коли тюремна адмiнiстрацiя найменше сподiвалася чогось подiбного, Металiдi зiбрав свою капелу в глухiй камерi, договорився, що всi слухають концерт лежачи, як в першiй, так i в другiй половинi, та що хор теж на випадок тривоги, ляга? собi на пiдлогу й "спить", як нi в чому не бувало. Металiдi "вдарив" концерт на повен голос. Першою пiснею заспiвали "Закувала та сива зозуля". Хор спiвав, а на дворi зчинилася бiганина. Вартовi з веж щось репетували. Хтось тупотiв попiд стiнами вчвал, намагаючись зорi?нтуватися, де саме спiвають. Але спробуй зорi?нтуватися, коли спiвають в герметичне закритiм ковчезi, за вiкнами, "задра?ними" залiзними щитами. Андрiй зателеграфував у нижнi камери, щоб подали сигнал, коли почнеться контроль. Бiля дверей лежали спецiальнi дозорчi, приклавшись вухом до тих дверей. Все було забезпечено. Нижчi камери теж чули концерт i напевно там шалено потiшалися. Концерт гримiв на славу. Коронним номером був "Iнтернацiонал". Як же ж вiн звучав в таких обставинах, цей задрипаний, заяложений "Iнтернацiонал"! Металiдi, звичайно, на це не розраховував. А це була зовсiм iнша пiсня, грiзна, з зовсiм iншим змiстом, нiби проречиста, символiчна i... контрреволюцiйна. Так-так, контрреволюцiйна, хоч нiхто в нiй не змiняв анi слова. "Ми всiх катiв зiтрем на порох! Повстань же, вiйсько злидарiв..." Безперечно, що Металiдi взяв його до репертуару не для того, щоб воскресити, а по простотi душевнiй, розраховуючи, що якщо "всиплеться", то буде виправдання: вiн спiва? не що-небудь, а речi iдеологiчно витриманi, бо яка ще iдеологiчно витриманiша рiч ? за "Iнтернацiонал"? Але "Iнтернацiонал" лишився недоспiваний. Приблизно на половинi з усiх правих, i лiвих, i нижнiх камер забило тривогу по телеграфу, пiсня враз згасла, хор вклався на пiдлогу, й всi завмерли в чеканнi, захропли для проформи. Довго нiкого не було, чути, як грюкали дверi в нижнiх камерах. Нарештi прийшли до камери ч. I2. Вiдчинилися дверi, i вскочили до камери сполоханi й заспанi начальники, з самим найстаршим на чолi, з тим альбiносом. - Заключонни?! Садiтесь!!! На цей раз це йому вдалося. Люди звелися, заспано позiхаючи, й посiдали. Начальство зайшло на середину камери, й почався допит, хто спiвав. Звичайно, смiшнiшого нiчого арештанти нiколи не чули, такого щирого здивування треба пошукати... Без сумнiву, начальство бачило, що це звалище "людiшек" над ним потiша?ться, але що воно могло зробити. Таку саму картину вони здибали в усiх камерах цi?? тюрми, пiди ж розбери, хто саме винен. А в дверях стояв наглядач з числа "найсимпатичнiших" i "придуркувато" пiдсмiхався. Дивлячись на його мiну, Андрiй збагнув всю несподiвану генiальнiсть Металiдi?вого задуму з тим "Iнтернацiоналом". До цього наглядача те належно промовило, i тепер вiн мовчав. Вiн, безперечно, чув, що робиться в його камерi, але удав, що йому зовсiм нiчого не вiдомо, тим бiльше, що контроль почався знизу, значить, начальство збите з пантелику грунтовно, а ще тим бiльше, що спiввiдповiдальнiсть пада? й на нього, якщо взнають, як це вiн допустив до такого, чи проспав?! Не чув?! Адже ж так довго спiвало! Хористи так "мiцно спали", що, коли начальник зайшов на ?хню половину, то мусив окремо повторити для них свою милу команду "Заключонни?! Садiтесь!!" Коли начальство нарештi пiшло геть, пригрозивши, що вся тюрма буде покарана (тим ствердивши, що ?хнi розшуки скiнчилися пшиком, якщо мають карати всю тюрму, а не Металiдi з капелою), коли за ними зачинилися дверi, в камерi довго стояв приглушений смiх. Той смiх урвав наглядач. Вiн вiдкрив дверi, постояв у них i тихо промовив до лежачих: - Суккини сини! Бiльше вiн нiчого не сказав. Загримав замком. Тиша. - А все-таки вiн симпатяга, цей наглядач, - промовив хтось щиро. - Як шкода, що вiн не з нами. Так скiнчився перший концерт Металiдi. Крiм спiвiв, хлопцi в кутку, якщо не майстрували щось або не вчили з Гансом нiмецько? мови, цiлими днями грали в шахи, зробивши ?х з "пластмаси", а дошку накресливши на пiдлозi цвяхом. Таких шахiстiв у камерi було багато, i це давало змогу улаштовувати навiть турнiри. Крiм шахiв, шашок та домiно, в камерi була ще низка iнших, спецiально тюремних iгор, вигадуваних самими в'язнями. Так, наприклад, грали в розкладання слова - треба було з тих самих лiтер викомбiнувати максимальну кiлькiсть iнших слiв: або спецiально iменникiв, або прикметникiв, або iмен знаменитих людей, або географiчних назв тощо. Також гра в вiйськовий флот. Ця гра поширена на волi серед дiтей, але для арештантiв вона цiлком годиться, щоб проводити за нею цiлi години. Також креслення та розгадування шарад. I т. д. Для всiх таких iгор користалися галошами та шматками скла. Найбiльш масовою й найбiльш азартною грою була гра в костi на сiрники... Раз на мiсяць всi, хто мав грошi й не мав заборони вiд слiдчого користатися ними, дiставали "лавочку". В числi купованих речей були й сiрники, по кiлька коробочок... До речi, щоб користатися "лавочкою", треба було мати спецiальний дозвiл слiдчого. Заборона "лавочки" належала до однi?? з форм репресi? проти упертих i непокiрних. Одначе, попри все те, в камерi було чимало таких, що користалися "лавочкою". Гепнер i всi троцькiсти (тi, що порозколювались, звичайно), вiрмени, доктор Петров та iншi набехували сво? торби. Дiставали "лавочку" також тi, чи? справи були вже позакiнчуванi й пiшли на ОСО або iншу яку "судову" iнстанцiю. Треба зразу ж вiддати честь прекрасному арештантському звича?вi, вiрнiше, людськiй арештантськiй солiдарностi. Тi, що нiчого не мали на конто в тюремнiй бухгалтерi? або не мали права користатися "лавочкою", в цей день теж дещо мали, - було створено спецiальний фонд, i в той фонд кожен, хто одержав "лавочку", мусив дещо покласти вiд сво?х благ. А дехто просто брав одного або й двох сво?х колег на утримання, подiляючись з ними в мiру сво?? щедростi. Найголовнiшим у "лавочцi" були цигарки й махорка. Це те, що робило отримання "лавочки" величезною загальнокамерною подi?ю. Бувало й так, що одна камера отримала лавочку, а друга - нi, тодi цiй останнiй удiлявся кредит. Йшлося про куриво. Якщо дванадцята камера не дiстала "лавочки", а хотiла курити й не мала чого, нижня ж камера "лавочку" одержала, тодi по телеграфу укладався договiр, згiдно з яким нижня камера позичала горiшнiй 340 штук цигарок (усiм по цигарцi). Для цього горiшня камера спускала вниз на шнурку у вiкно, в щiлину помежи щитком i стiною, вузесенькi торбиночки, поклавши туди шматок мила абощо, щоб тягнуло, i такi торбиночки опинялися в щитку нижньо? камери, де на них вже полювали. В тi торбиночки вкладалася позика, й вони тим же шляхом мандрували нагору. Така процедура - це було дiлом цiло? камери. Однi телеграфували, другi сукали з розпущених шкарпеток шнури й, припасувавши торбиночки, опускали ?х, третi вартували бiля дверей, четвертi робили "шум" - спiвали, сварились, товпилися по всiй камерi, маскуючи диверсiю, а всi дивилися на тих, що сидiли бiля вiкна, як рибалки, тримаючись за шнурки, - "чи не сiпа?"? Це було хвилююче священнодiйство. Нарештi знизу подавали сигнал "Пiдiймай", за шнурок щось "сiпало" знизу, й "рибалки" обережненько тягли свою "рибку". Знизу вартовому тяжко було вгледiти, як та торбиночка повзе по стiнi, бо тi, що вигадали проклятi щитки, не врахували тако? процедури, i, коли дивитися знизу, то щиток покрива? щиток, i нiчого не видно, нiяко? стiни. Тi, що вигадали щитки, були дiалектиками, одначе, подолавши проблему затемнення свiту, не змогли подолати iстини, яку самi i сповiдували, а саме, що все ма? в собi власне заперечення. Щитки були проклятi, але вони ж були й благословеннi, якщо йшлося про позичання курива. В такий спосiб цигарки позичалися, в такий i вiддавалися. Такi цигарки були найсмачнiшi, особливо коли перед тим камера не курила вже кiлька днiв, починала крутити вату або кору з тих щиткiв, якi були не залiзнi, а збитi з соснових дощок, - така кора тоненько настругувалася скельцем, потiм розколювалась люлька чи чубук, вибиралася вся частина просякнутого нiкотином, намочувалась в ча?, а тодi в тiм насто? квасилось кору, просушувалось i курилось. Позиченi цигарки були, як манна з неба, й цiла камера раювала, курячи жадiбно кожен свою цигарку та все зберiгаючи "сорок", "двадцять", "десять", аж до нуля. Пiсля отримання "лавочки" в камерi було що курити. Кожен з покупцiв найбiльше брав цигарок та махорки. Лише, на жаль, нiколи не виправдувались сподiвання, що з отриманням цигарок буде ще й на чому писати. Гай-гай! Бiднi тi цигарки. Перше нiж потрапити до камери, вони зазнавали вiд продавця тяжко? екзекуцi? - вiн обдирав геть оболонку, брав усi цигарки в жменю, а тодi великими ножицями обрiзав геть мундштуки майже при самiм тютюнi i так вкидав "покупцевi" в торбу. Так що в'язневi дiставалися замiсть цигарок коротюнькi сигарети i писати було зовсiм нi на чому. Махорку видавано теж без оболонки, висипаючи ?? в торби. Кожного разу пiсля отримання "лавочки" камерний розпорядок дещо мiнявся: камера цiлi днi бавилася грою в костi на сiрники, у вислiдi яко? утворювалися "сiрниковi королi". "Король" ставав власником усiх сiрникiв у камерi. Королював кiлька годин - рiвно до початку ново? гри, а потiм банкрутував на користь щасливiшого... I бавились це не кримiнальнi "урки", а люди iнтелiгентнi, з вищою освiтою. "Чи чу?ш. Аби не збожеволiти!" - умотивував цю свою поведiнку котрийсь з iнженерiв чи професорiв. I вiн мав рацiю. Коли вони бували на прогулянцi, вони бачили горiшнi поверхи тюремно? лiкарнi, куди немало вже помандрувало ?хнiх товаришiв, помiшавшись розумом вiд тортур, вiд безкiнечних дум, вiд умлiвання серцем, вiд одчаю. З телеграфа знали про трагiчнi випадки в iнших камерах, коли людина нагло почина? битись головою об стiну, стерявшись нарештi вiд нестерпно? депресi?. А скiлькох з числа мешканцiв камери ч.12 чека? ще така сама перспектива?! А раз iз трiйникiв передали тривожну, хвилюючу новину: ад'ютант маршала Дубового скiнчив життя самогубством. Вiн знайшов пiд час походу до лазнi великого iржавого цвяха й сховав у кишенi. Прийшовши ж до камери, вiн скинув сорочку, пильно приклав цвяха до грудей i сильним ударом руки увiгнав його в серце". Скiнчив порахунки з усiм одразу... А в нижнiй камерi хтось перерiзав собi артерi? склом i зiйшов кров'ю. Коли вранцi всi встали на перевiрку, один не встав, вiн лежав мертвий у калюжi кровi. Знову в iншiй камерi хтось повiсився вночi на гратах перед самiсiнькими дверима на роздертому рушнику... Таких випадкiв було досить, i кожен боявся дiйти до такого стану, коли лиша?ться тiльки розбити череп об мур або перетяти артерi?. В камерi ч. I2 зняли одного з петлi - це був iнженер з групи начальника харкiвського залiзничного вузла Малiя, обвинувачено? в шкiдництвi й терорi i надзвичайно катовано? в застiнках ДТО (Дорожно-Транспортного Отд?ла) знаменитим начальником того ДТО Курпасом. Вони всi чекали смертi, i в чеканнi тi?? смертi iнженер залiз пiд стiл, припасував якось мотузку й вирiшив утекти вiд Курпаса i його смертi в свою смерть - задушитись лежачи. Але, на щастя, вiн занадто сильно дригав ногами, його почули пiдстольнi мешканцi - представники камерного пролетарiату, а найперше Гриша-студент, спецiалiст вiд малювання свастик на вчительських черевиках, i iнженера витягли з петлi й з-пiд столу, як тяжкого злочинця. Пiсля того iнженер вже двiчi був "сiрниковим королем", а Гришу зробив сво?м джурою, вiддаючи йому половину "лавочки", - користався з того, що Курпасова смерть щось забарилася, й грав напропале. Взагалi в камерi було прийнято, як неписаний, але обов'язковий закон, що арештантська етика мусить дозволити все - грати, спiвати, лаятись i навiть битись. Лиш не дозволено божеволiти чи забивати iржавi цвяхи в груди. I люди по змозi дотримувалися цього правила. Лиш один вегетарiанець Дахно поволi умирав, не бажаючи здатись i осоромити свою "вегетарiанську нацiональнiсть". VII Iсну? чи не iсну? над слiдчими та над тюремниками, над ?хнiм свавiллям якийсь нагляд, якесь стримуюче начало, якийсь закон, якесь правосуддя i як воно виглядить? Цiкавиться хтось долею цих усiх приречених "людiшек", зданих на милiсть хлопчакiв, у ?жовських унiформах, чи не цiкавиться в цiлiм СССР? Адже ж всi слiдчi намагаються все пiдганяти пiд якийсь кодекс, старанно оформляють справи, припасовуючи до конкретних статей того кодексу людськi "злочини", i дуже умлiвають над тим, щоб все було "по закону", щоб ?хнi справи були "бездоганними" й прийнятними для "пролетарського правосуддя", рахуючись нiби з ним дуже. Як же ж воно те стримуюче начало, те правосуддя виглядить? Це цiкавило людей, бо вони в нього вiрили й за нього хапалися, бувши певнi, що воно колись нарештi втрутиться i що, коли воно втрутиться, - все прийме зовсiм iнший хiд, безглуздiсть справ буде вияснена, й всi опустять мури в'язниць. Iнакше не може бути. Коли б тiльки воно втрутилось! Адже ж тяжко буде слiдчим умотивувати достатньо, чому вони тримають таку масу людей, заховавши ?? вiд свiту. Адже ж навiть неозбро?ним оком видно все безглуздя 99 вiдсоткiв "справ" цих усiх "ворогiв народу". Бiльшiсть в'язнiв думали, що слiдчi й тюремники просто обходять те правосуддя, те око закону, не допускаючи його обманом заглянути за цi мури. I тому тут пану? свавiлля новiтньо?, темно? й злочинно? опричнини. Але ж ? десь закон, ? правосуддя! Досить йому прийти б, i все це розсиплеться. Цiкаво, як воно виглядить?! I ось воно, те правосуддя, прийшло до камери. Прийшло з вiзитом. Це сталося несподiвано й без нiякого попередження та спецiальних приготувань, як то бува? в цiй кра?нi при рiзних iнспекцiйних оглядах та контролях, коли все спецiально причiсу?ться, ми?ться, приготовля?ться до "парадних" оглядин. Просто - вiдчинилися дверi i в них почало товпитись якесь начальство, iронiчно посмiхаючись. Начальник тюрми - альбiнос - крикнув сво? верескливе - "Заключонни?, садiтесь!", а тодi хтось iнший промовив: - Прокурор по надзору! Увага! Хто ма? якi скарги та заяви? Це було сказано тим тоном, як то говорять чемно, але iз зловiсним притиском - "Ану, ану, лиш спробуй хто!" В дверях з'явився "прокурор по надзору!" Це була худенька, блiда жiночка з досить переляканим i безмежно розгубленим виглядом. Вона стала i намагалась опанувати сво? нерви, що вже напевно не витримували видовища, баченого не в цiй першiй камерi i розрахованого зовсiм не на жiночi нерви. Глянула боязко на силу-силенну людей i пiд ?хнiм хоробливим поглядом знiтилась. Жмакала в руках хусточку. - "Хто ма? якi заяви?" - прожебонiло "правосуддя" тремтячим голосом несмiливо. Пiднявся лiс рук. Того лiсу "правосуддя" зовсiм злякалось i глянуло безпомiчно на якогось грубого начальника в унiформi армi? "залiзного наркома". Начальник презирливо знизав плечима, мовляв, цi "вороги народу" можуть мати багато заяв, але чи варто надавати тому ваги. А втiм, питай. Правосуддя побiгло очима по лiсовi рук, не знаючи, як бути, а з маси раптом окрилених надi?ю людей вже вилiтали хаотичнi запитання, далi - бiльше; запитання злiтали з рiзних кiнцiв, збиваючи одне одне: люди, втративши всяку обережнiсть ("Прокурор же!!"), ставили несподiвано зухвалi й одвертi, одчайдушнi запити: - Мене не викликають два роки! Чому?! - А чи дозволено мордувати й бити?!! - Я пролетар вiд дiда-прадiда, а мене катовано!! - Чому не можна писати заяв?! - Ви прокурор! Скажiть - чи в "Конституцi?" написано про iнквiзицiю? - Чому не дають побачень з дiтками?!! - Я не винен нi в чому, але мене нiхто не хоче слухати... Це було якесь божевiлля, люди пустились берега й у нестямi раптом осмiлiли, в одчайдушних запитаннях намагалися розгорнути всю свою безмежну трагедiю. Люди навiть не чекали вiдповiдей, вони просто хотiли, щоб ?х чули, щоб прокурор знав, що робиться, хотiли висловитись, хотiли поiнформувати "пролетарське правосуддя". Але, на диво, всi тi одчайдушнi викрики не робили анiякiсiнького вражiння на групу бiля дверей. Лише "прокурор" побiлiла, як крейда, й благальними очима з мукою дивилася на начальника в унiформi, немов просячи: -- "Та припинiть це нарештi!" Начальник зупинився i мовчав. Ворушив щелепою пiд зливою викликiв. Злива враз припинился, вщухла, лiс рук опустився, й люди так, наче ?м вилито цистерну холодно? води на голови, замовкли. Знiтились. Запал так само нагло, як прийшов, минув геть. Всi зрозумiли, що прокурор тут зовсiм нi до чого, що це марiонетка. Коли лiс рук опустився, начальник пожував щелепою й спитав в одного з найближчих в'язнiв понуро: - Ви, зда?ться, пiдiймали руку? - Нi, нi...Я...Я... - Що ви хотiли? Ви ма?те заяву? - Нi, нi, я не маю... Я тiльки хотiв, щоб дозволили "лавочку"... - пролепетав нещасний. - Ви кричали, що вас били, - наставився начальник на бiдолаху виряченими очима. - Та що ви! Нi, нi... - Вас били? - Нi, нi! Мене не били! - А вас? - запитав начальник презирливо наступного. - Нi, нi! - А вас? - Нi... - А вас? - Нi... - I вас? - Нi... - Ну, от бачите! - повернувся начальник до прокурора глузливо. Прокурор опустила очi й з мукою чекала кiнця цього проклятого вiзиту. Була та жiнка до того нещасна й стурбована (власною долею, може!), що Андрi?вi було жалко на не? дивитися. Навiщо вони ?? водять, цю нещасну жiнку?! I кому потрiбна ця комедiя?! Устiйнивши, що в камерi нiкого не бито, а тi крики - то була лише провокацiйна "обструкцiя", органiзована ворогами народу "пiд шумок", начальник презирливо процiдив до всi?? камери: - Прокурор розпорядився давати вам паперу для заяв. Будете писати заяви й здавати наглядачам або черговому корпусу, а той передасть ?х за призначенням. В заявах можете писати що х о ч е т е! Ви зрозумiли? Що х о ч е т е! Потому вся група пiшла геть. Зачиняючи за нею дверi, наглядач мовчки вишкiрився до камери. Милiсть була велика, але з усього було ясно, що всi тi заяви далi не пiдуть, як до рук цього начальника й йому подiбних та до рук слiдчих, що будуть ?х студiювати й прикладати до "дiла". А якщо тi заяви потраплять навiть до рук цього "прокурора по надзору", то й що з того? Обговорюючи все це скептично, в камерi пригадали, скiльки прокурорiв сидiло й сидить у тюрмi, а надто згадали того прокурора Брона. Однi?? ночi вкинуто до камери Карла Маркса... В чадних обiймах сну люди лежали хаосом, як трупи на побойовищi, переплутавшись руками й ногами; душi ?хнi десь повтiкали в сонячне марення або жаске маячiння, жили iншим життям, покинувши тiла напризволяще, щоб от лежали купами й сходили терпким смородом поту й немито? шкiри. Люди роздво?лися - на посинiлi, напiвмертвi тiла, що валялися в камерi, й на живi душi, що десь вимандрували геть в iнший свiт, i, здавалося, що нiщо не в силi ?х з того iншого свiту повернути назад, аж поки не прийде ранiшня перевiрка з отим "Маня, на пов?рку становiсь!" Нiч дiходила середини. Аж раптом бiля дверей хтось зойкнув безтямно, а далi зайшовся божевiльним хихотiнням. Люди зринали зi сну, витрiщали очманiло очi й хвиля хихотiння помалу розросталася. Те хихотiння поширювалось, як зараза, виростаючи в психоз - в психоз спiльно? дико? вiзi?. Нащо вже Андрiй мав мiцнi нерви, але вiдчув, що вiн пiдда?ться загальному психозу й не в силi йому протистояти, не в силi вiдпекатись галюцинацi?, що зринула для цiло? камери й стояла перед безлiччю очманiлих очей, нагло переключених вiд окремих сонних вiзiй до вiзi? загально?... В дверях стояв К а р л М а р к с. Вiдчуття його реальностi було просто приголомшуюче. I в той же час вiй був нiби привид, нiби клубок сивого диму чи пари, нiби туманнiсть в погано протертих з поволоки сну очах. Люди хапливо терли очi, але вiзiя не зникала. Вiдсахнувшись спиною в замкненi дверi, розпiстерши руки, як крила, бiлий-бiлий, мовби посланець неба, стояв бог, патрон цi?? землi - Карл Маркс. Бiла буйна шевелюра i борода клубочилися, розкуйовдженi вiтрами пiд час чаклунсько?, зтогосвiтньо? подорожi. Бiла одежа... Вiн був у самих кальсонах i натiльнiй сорочцi. - Карррл Маррркс... - вiдiтхнув хтось безтямно, i той вiддих пiшов по всiй камерi, з уст в уста. - Кар-рл Маррркс... Карл Маркс вiдслонився вiд дверей i ступнув пару крокiв повiльно, як сомнамбула, i став, розпiстерши руки. - Боже! - промокав Кард Маркс. - Де ж це я?! Мертва тиша. Якийсь бiдолаха, вiдчувши себе за межею реального, в царствi божевiлля, дико й тоскно закричав, як кричать люди, теряючись. Хтось на нього крикнув, i тодi галюцинацiя розвiялась. Галюцинацiя розвiялась, але Карл Маркс стояв. Вiн був у кальсонах i нижнiй сорочцi, i це, власне, привело людей до пам'ятi. Якщо це й Карл Маркс, то зовсiм не привид, а нормальна, приголомшена в такiй же мiрi, як i вся камера, жива людина. Люди протирали очi вже спокiйно, зiтхали й, сiдаючи по-турецьки, як до молитви, дивилися на гостя нормальним зором, дивились насмiшкувато. - Де це я?! - повторив гiсть у кальсонах. - На курортi, -сказав хтось понуро. - На Сабуровiй дачi, - додав iнший ще понурiше. - Iдiть сюди, професоре, - сказав Гепнер, упiзнавши гостя нарештi. - Це професор Н-ського Марксо-ленiнського iнституту, колега... - пояснив Гепнер для цiло? камери тихо. По камерi прокотився смiх полегшення i воднораз у?дливо? iронi?. А хтось навiть пожалкував, що ще не справжнiй Карл Маркс, оформивши той свiй жаль у вiдповiдну реплiку. А хтось висловив сумнiв уже в правдивостi слiв Гепнера. А хтось iронiчно (а може, й справдi!) вигукнув з тоскною експресi?ю: - Карл Маркс! О, Карл Маркс! Ряту-уй нас!! - Рятуй нас... - вiддало луною в другiй камерi. I тяжко було збагнути, чи це вияв убiйчого шибеничного гумору, чи слова, адресованi до справжнього Карла Маркса - патрона цi?? кра?ни, а значить, i патрона цi?? тюрми, як апофеозу Велико? революцi? що вибуяла на Марксовiм генi?. Як би там не було, але цей епiзод i поява цього "Карла Маркса" стала причиною пiзнiших великих дискусiй i словесних герцiв в камерi ч. 12 мiж ним, як уособленням Карла Маркса, як фанатичним його послiдовником, що iдеально правив за Марксiв дублiкат, i штурманом та iншими. В його особi прийшла в камеру Марксова доктрина на перевiрку, посаджена в тюрму, тим ствердивши, за словами штурмана, що "Процес дiйшов цiлком свого дiалектичного заперечення". Тим часом на запрошення Гепнера "Карл Маркс" вагався якусь хвилину, вхопився руками за голову в безмежнiм розпачi: - Боже, боже!.. - Та це не Карл Маркс, це пiп! - кинув хтось глузливо. А другий: - О! Карл Маркс, з ате?ста став вiруючим! Ха-а... - Ти хто? - спитав Карл Маркс усторч того, що смiявся. - Металiст. - А ти? - Комунiст. - А ти? - Пролетарський композитор. - А ти?.. I вiдбувся цiкавий парад. "Карл Маркс" гарячкове питав, тикаючи пальцем i намагаючись щось для себе вияснити, а йому напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiдали, як генераловi. По камерi йшов вiтер запитань i вiдповiдей. Результат був надзвичайний. Виявилось у вислiдi переклички, що в камерi сидить все пролетарiат, його верхiвка, його iнтелiгенцiя. Переставши питати, "Маркс" звiсив голову на груди й тяжко зiтхнув. Був вiн надзвичайно подiбний до К. Маркса, цей професор, а найбiльше тi?? подiбностi додавала типова його професорська поведiнка - поведiнка розсiяно?, на?вно? людини, що нiчого не зна?, що в свiтi робиться поза його кабiнетом, i, зiткнувшись з реальним свiтом, найменшi дрiбницi вiдкрива?, як Колумб Америку. Вiдкривши таким чином камеру ч. 12, як обiталище пролетарiату й ветеранiв революцi?, Карл Маркс постояв i, не знаючи, що ж сказати тут, розвiв якось смiшно руками: - А мене от витягли з постелi... Вiн, зда?ться, хотiв виправдатися, що в такiм добранiм товариствi опинився без штанiв. - Нiчого, то ще пiвбiди, - потiшив його хтось. - Бiда попереду. - Лягайте спати! - прошипiв наглядач у дверях, вiдчинивши ?х нечутно. Тим сцену було вичерпано. Карл Маркс пройшов до Гепнера й там сiв. Камера вклалась спати. По кiлькох днях гарячих дискусiй iз штурманом й iншими К. Маркса забрали на допит i привезли назад побитого. Потiм на очах цiло? камери обстригли йому розкiшну шевелюру й бороду, й професор Марксо-ленiнського iнституту з "Карла Маркса" став маленьким, зморщеним, безмежно погнобленим дiдком, подiбним до Ман?вича. З нього зроблено страшного ворога народу, й вiн з першого ж допиту геть все пiдтвердив i в усьому "признався", "розколовся" й, сидячи в камерi ч. 12, зiтхав днi i ночi. Нi, цей витвiр Марксово? доктрини зовсiм не по його зубах i не по його нервах. Забирали з камери Сашка. Прийшов черговий корпусу й покликав Грязнова. Аж тепер камера взнала Сашкове прiзвище. - Грязнов, з вещами!. Але Сашко не пiшов, категорично заявивши про це черговому в найдинамiчнiших висловах. Тодi прийшло по Сашка чотири тюремники. Сашко забився в кут, весь пломенiючи, - i почалася баталiя. Чоботи, черевики, миски, що стояли з недо?деною "баландою", торби, глечики - все пiшло в рух. Сашко вiдбивався несамовито й кричав: - Мерзавцi! Насаджали людей невинних в камеру ось i мучите. Не пiдходь, бо вб'ю. Сволота!! Гади!! Троцькiстiв видумали!.. - i запускав мисками, що пiдверталися пiд руку, мечучи ?х, як диски, й розбиваючи об протилежну стiну. Миски летiли зi свистом, ударяючись об стiну, засипали лежачих череп'ям. Але мисок не вистачило. Чобiт i черевикiв теж. Сашка обложили тiсно й, ламаючи будь-який спротив, скрутили, зборкали й поволокли. Сашко кусався, дряпався, бив ногами, вириваючись, в груди й по чому попало i все кричав про невинних людей, кричав такi речi, що й за одну соту ?х нормальну дорослу людину, першого-лiпшого з цi?? камери, було би тут же задушено, а потiм ще й додатково розстрiляно, та ?х i не посмiв би кричати нiхто. Але Сашко горланив так, що й на третьому подвiр'? за тюрмою напевно було чути. - Перевиховався гад! - шипiв котрийсь з тюремникiв. Всю цю сцену спостерiгала камера, спостерiгала понуро, деякi зловтiшне, але... що камера могла тут вдiяти. Проте могло статися так, що люди раптом пiддалися б божевiльному безтямному психозу, i тодi б було натворено чимало "рикошету". Це вiдчували тюремники й з усi?? сили намагалися пошвидше видертися з камери й виволокти Сашка. В дверях Сашко, несений на руках, так само, як i мiсяць тому, упирався в дверi ногами й руками, обриваючи собi нiгтi на пальцях, i шаленiв вiд гнiву й розпачу. Нарештi Сашко притих, обм'як, бачачи, що не дасть ради, й крiзь сльози крикнув у камеру: - Прощавайте, братця!.. Штурман!.. Я ?м, гадам!.. Дверi грюкнули. Сашка десь поволокли по сходах, а разом з ним поволокли десь i недоговорену фразу. Отак о... На одного полiтичного стало бiльше. На справжнього полiтичного, що ма? п'ятнадцятилiтню щиру душу й саме тому не визна? компромiсiв. VIII Цi?? ночi Андрi?вi нiчого не снилося. Бо вiн не спав. Вiн втратив здiбнiсть спати вiд того часу, як йому приснився той химерний сон, та пiсля того останнього побачення зi слiдчим, коли вiн угледiв жахливий документ з iм'ям Катерини. Кожно? ночi, коли вщухав гамiр i камера засинала, вiн отак лежав пластом, i дивився в стелю, i все думав, думав. Аж голова йому пухла вiд тих понурих, а часом божевiльних дум. Вiн викохував свiй жорстокий план, знову й знову перевiряючи себе й сво? сумлiння, i з кожним разом все бiльше стверджував сво? моральне право саме так вчинити. Це жорстоко, але справедливо! А головне - вiн все бiльше доходив висновку, що це було необхiднiстю. Так треба. В iм'я себе, в iм'я братiв, в iм'я матерi, в iм'я товаришiв i друзiв - так треба. Iнакше тим мукам не буде кiнця, а в справу буде вплутано безлiч дорогих йому людей. Зiтхав, геть все скреслював i починав наново. I знову доходив до того самого. Стомившись нарештi, засмучена його душа, шукаючи забуття, мандрувала по степах i гаях його рiдно? землi. Потiм все те щезало, i приходила знов його мука, його понура, гiрка дума. Вiд тi?? думи йому вигоряло серце i дерев'янiв розум. Вiн вiдчував, як з нього щеза? замрiяна людина, а приходить хтось черствий i жорстокий... Добре. Так треба. Так i цi?? ночi. Вранцi йому було сумно, нiби вiдчував розставання з цими ось сво?ми товаришами, з якими зжився i з якими здружився в цiм пеклi - iз штурманом, з Миколою, з Руденком. Якесь таке вовче вiдчуття. Пiсля прогулянки, на якiй вiн побачив багато снiгу (була зима. Лютий мiсяць вже) i на якiй вони бачили якусь жiночу постать у вiкнi далекого корпусу лiкарнi, що махала до них рукою з-за грат, Андрiй повернувся до камери ще смутнiший. В тiм смутку вiн заходився вишивати портрет штурмана на рушнику, подарованому Гепнером. Вiн хотiв до того подарунка докласти й свiй - вишити йому пам'ятку, хай береже. Профiль нашкiцував професор академi? мистецтв, i по тому контуровi Андрiй вишивав нитками з розпущено? шкарпетки. Вiн вишивав голкою, але про запас тримав обсмалений i загострений сiрник з заправленою ниткою. Портрет виходив гарний, дуже подiбний. Вiн його вишивав до обiду й пiсля обiду, як замрiяна дiвчина. А коли портрет був уже майже закiнчений, до камери увiрвались начальник тюрми, начальник караулу й два оперативники. Пiсля шаленого викрику альбiноса "Заключонни?! Садiтесь!" вони кинулися прожогом до Андрiя. Андрiй встиг сховати рушник i вткнути голку в щiлину пiдлоги, висмикнувши геть нитку. Одначе альбiнос побачив кiнчик рушника, й висмикнув його, й розчепiрив перед очима. Вони довго дивились на портрет штурмана, зачудованi, а тодi карнач звернувся до Андрiя: - Це ви малювали? -Гм... Т-так... - Олiвець! - Будь ласка, - Андрiй гiодав кiлька обсмалених сiрникiв, теж приготованих на цей випадок, i навiть показав, як тi сiрники гарно пишуть. - Гм... Гм... I вишивали теж ви? - Так. - Голку! Андрiй подав сiрник з заправленою ниткою. - Я сказав голку! - визвiрився карнач. - Оце й голка. - Ви цим вишивали??! - Так. - Кого ви дурите! Хiба цим можна вишивати!?! Андрiй показав, як можна вишивати сiрником. Начальство посопiло, покрутило рушник в руках i, спитавши, чий рушник, вернуло його штурмановi. Пiсля того карнач вп'явся очима в Андрiя: - Добре. А тепер покажiть, де ваш ножик. Чи, може, у вас i ножик з сiрника? Андрiй здивувався (попрацював якийсь провокатор!), а далi iронiчно знизав плечима - Ножик!! -повторив карнач. Андрiй пильно подивився йому в обличчя й насмiшкувато запитав: - Звiдкiля це ви взяли? Карнач насупився: - Так ви, значить, "не ма?те", ага... Ну добре. - А тодi звернувся до всi?? камери: - Хто ма? ножика, прошу здати негайно! Iнакше буде тяжко покарана цiла камера. В камерi ? нiж, i за укривання його всi понесуть тяжку кару! Понятно? Тиша. Тодi карнач енергiйно ступив до сумiжно? камери i там ще грiзнiше повторив сво? запитання, а не дiставши вiдповiдi, в загальному замiшаннi ступнув до мiсця, де ранiш лежав Андрiй зi штурманом. Там тепер був Iщук. - Хто ма? ножик? - спитав карнач у Iщука.Ви? - Нi, нi... Я нi... То не я... - А хто? - То отой... як його... - Котрий? Покажiть. Iщук швиденько схопився й, вивiвши карнача в першу камеру, показав на Андрiя пальцем. - Ну от, - сказав карнач, звертаючись до Андрiя. - А тепер кажiть, де вiн, ваш нiж. Чи ви "не зна?те"? - Так, я не знаю, - промовив серйозно Андрiй. - Очевидно, той, хто зна? "хто", скаже й "де". Iщук сказав i де. Вiн швиденько побiг до свого мiсця, подлубався в пiдлозi й, витягши зi щiлини одточену залiзячку, подав ?? карначевi. Начальство стовпилося бiля того ножика, ахкало, цмокало, похитувало головами й заходилося з обурення й дива, так, нiби вони знайшли не якусь мiзерну залiзячку, а щонайменше тяжкий кулемет, яким можна перекинути тюрму й всю сов?тську систему. - Це ваш ножик? - спитав карнач Андрiя. - Мiй. - Добре. Зберiться з речами... Вам, я бачу, занадто добре в цiй камерi сидiти. Андрiй зiбрався "з речами", взяв свою незмiнну й ?дину торбиночку, зроблену з майки, потис товаришам руки й пiшов. До камери весело помахав рукою - "Пока, пока..." Камера його проводжала пiдбадьорливими посмiшками, поглядами спiвчуття, тихенькими помахами рук, зiтханнями - "От. Двадцять дiб карцеру!" Але Андрiя не вкинуто до карцеру. Його звели вниз i впхнули в iншу камеру. Це була т. зв. "Штрафна камера" ч. 3. Вогка цементова пiдлога, пiвморок, тмяна електрична лампка в стелi, брак будь-яких вiкон i повнiсiнько пiвголих людей в лахмiттi - це перше, що кинулося в очi. Постоявши бiля дверей, Андрiй, не чекаючи запрошення, почав розташовуватись бiля парашi, як вдома. Це його законне мiсце. Пiдлога, як звичайно, була мокра й на не? не можна було сiсти, але то нiчого. Сiв навпочiпки i, так розташувавшись, почав розглядатись. Вражiння, - що вiн опустився з верхiв людського суспiльства в самiсiнькi його низи. Який контраст! В 12-й камерi - переважно високоосвiчена iнтелiгентна публiка, а тi, що й не мали високо? освiти - вiрмени, перси та греки - були все-таки людьми поважними, статечними. А тут - основна маса, це кримiнальний елемент, злодi?-рецидивiсти, урки-професiонали. Це чути було з мови, з поведiнки, з несамовито? блатняцько? матюкнi. Вони лежали й сидiли попiд стiнами на купах "барахла", грали з азартом в карти на речi, на пайки хлiба, на "баланду" (завтрашню, пiслязавтрашню й на тиждень наперед!), несамовито сварились, розсипаючись iстерикою, i здавалось, що ось-ось почнеться бiйка. Посерединi сидiло на пiдлозi (на речах) два ряди неблатняцько? публiки, вони щулились мовчки, нишкли, не подавали голосу. Вони сидiли нерухомо, похнюпившись, сидiли щiльною лавою i були нiби острiв на розбурханому морi, роздiляючи те море навпiл. Море вирувало. Дивлячись на нього, на те ворохобне товариство, i на саму камеру, що була темним, вогким льохом, Андрiй розумiв, для чого його сюди вкинуто, й iронiзував з того. Це давня й добре йому вiдома метода слiдчих ще ГПУ, а тепер i НКВД, знущання над непокiрними - вкидання полiтичного в'язня до камери "соцiальне близьких", тобто до кримiнальних, що всi?ю душою ненавидiли iнтелiгенцiю, полiтичних в'язнiв, вбачаючи в них не тiльки ворогiв сов?тсько? влади, а й сво?х власних, через яких, мовляв, ?м так погано живеться на бiлому свiтi. Вони так навченi. Дике явище, але реальне - в арештантському свiтi все стояло догори ногами. Цей свiт, як i кожен, був подiлений надво? - на упривiлейованих, тобто на верхи, i на упослiджених, тобто низи. Тiльки тут верхами були кримiнальнi злочинцi й душогуби, соцiальнi покидьки, трактованi владою, як "соцiальне близькi", лиш "трiшечки зiпсованi", низами ж була вся решта - вченi, професори, iнженери, взагалi все, що iнтелектуально розвинене, здiбне мислити, здiбне до творчостi й полiтично? акцi?, злочин яких в тiм i полягав, що вони ставилися до iснуючого порядку речей критично й прагнули, бодай в думках, до його удосконалення або змiни. Цi "низи" були слiпо ненавидженi "верхами", й цим останнiм дано право безкарно над першими верховодити, знущатися над ними, топтатись по них, розпоряджатись ?хнiм майном i навiть життям. Щоб створити для полiтичного нестерпнi умови в i так тяжких тюремних або концтаборових умовах, його кидали до кримiнальних, до арештантсько? "аристократi?". Андрiй вже колись проходив цю школу i тепер ждав, що з того буде. Ждав брутально? агресi? ворохобно? орди проти себе. Але, на диво, нiяко? агресi? не було. Лише один з тi?? братi? - вiн же староста камери - пiдiйшов до Андрiя й попросив закурити, пильно його оглядаючи. Оглядини справили на нього, очевидно, солiдне вражiння, вiн поблукав очима по Андрi?вих бiцепсах, по голих грудях i по всiй його дебелiй фiгурi й, не дочекавшись "закурити", бо в Андрiя не було тютюну, запропонував свiй кисет. А як Андрiй спокiйно скрутив цигарку i повернув кисета з подякою, блатняцький отаман запитав похмуро: - Звiдки сам? - З Колими, брат. - Та-ак? Троцькiст? Андрiй зiтхнув: - Бери вище. - А хто? Андрiй помовчав, пустив хмару диму й зiтхнувши, цiлком довiрочно поiнформував по-дружньому: - Терорист. Це мало цiлком передбаченi наслiдки. Отаман, при?мно вражений, оглянув Андрi?ву фiгуру ще раз пильно й, переконавшись з тих оглядин, що це так, мабуть, i ?, нiчого бiльше не сказав. Повернувся до сво?х. I там бовкнув: - Не трогать! То, брат, "парень на большой!" А не якийсь лягавий iнтелiгентик. Андрiй посмiхнувся. Посмiхнувся з того, що цей свiт "соцiально близьких", далебi, еволюцiону?. I еволюцiону? зовсiм в небажаному для слiдчих напрямку Вiн вже не ненавидить полiтичних "контрикiв" взагалi, а диференцiю? ?х i ма? сентимент до певно? категорi?. Ма? сентимент до солiдних i рiшучих людей, як-от терористiв, не мiняючи свого презирства й зневаги до "лягавих iнтелiгентикiв". Знаменито. I Андрiй в думках iронiзував зi слiдчого, що вiн так прорахувався та що не зна?, якi процеси вiдбуваються в людських масах. Воiстину "биття визнача? свiдомiсть!" Реконструкцiя людських душ пiд тиском биття вiдбува?ться повною парою. Судячи зi здивованих поглядiв мовчазно? групи погноблених людей, що сидiли в два ряди посерединi, для Андрiя таки була тут приготована гiрка "пiлюля". Але минула. Йому дали спокiй. Становище його було дуже кепське тим, що вiн не мав абсолютно нiяких речей, нiчого такого, що б пiдстелити на цементову мокру пiдлогу й бiльш-менш вигiдно сидiти, не кажучи вже лежати. В тих, що сидiли посерединi, були якiсь клунки, але вiн не хотiв нiчого нi в кого просити, бо просити- де не в його натурi. Визволив його тай самий староста. Пiдходивши до парашi, вiн звернув увагу, що Андрiй сидить навпочiпки i що не ма? нiчого, ще й напiвголий. Вернувшись вглиб камери, вiн там мовчки щось понишпорив, а тодi принiс i дав Андрi?вi три мотузяних лаптi. - Оце, брат, таке дiло. Поклади ?х i сiдай. Дуже добре, як нема лiпшого. Крiм того, староста звелiв усьому рядовi здати трохи вправо, таким чином звiльнивши трохи мiсця подалi вiд парашi. - Оце сиди тут i нi з мiсця. Не присувайся до парашi, будь вона проклята. Така увага була особливо зворушлива, тим бiльше, що вона була з боку кримiнального, якому, напевно, було наказано тримати всiх "ворогiв народу" в "?жових рукавицях". Три мотузяних лаптi були для Андрiя справжнiм щастям, вони розв'язували проблему вза?мин з цементовою вогкою пiдлогою. На цих лаптях було дуже зручно сидiти. I особливо зручно тому, що це були не просто лаптi, а живий доказ, що в арештантськiй суспiльнiй i?рархi? зовсiм все не так гаразд, як думають слiдчi. I на тому доказовi Андрiй почувався непогано. Коли йому треба було лягти, вiн клав один лапоть пiд плечi, другий пiд стегно, третiй пiд колiна i на цих трьох точках опертя досить вигiдно вкладався боком Пiд голову вiн клав свою торбинку й кулак. Повний комфорт. В такiй позi вiн засинав i майже нiколи не сповзав зi сво?х точок опертя. А коли пiд час глибокого сну лапоть сам вимавдровував з-пiд стегна або з-пiд колiн i холодна пiдлога бентежила його сон, вiн намацував утiкача, й повертав його на сво? мiсце, й далi засинав сном праведника. Якщо сон арештанта, приреченого на тяжку покуту "ворога народу", можна назвати сном праведника. Ця камера називалася "штрафною". А називалася вона так тому, що до не? вкидано всiх полiтичних в'язнiв за дрiбнi провини (як-от порушення режиму, користання забороненими речами або й просто упертiсть у вза?минах iз слiдчими та з тюремною адмiнiстрацi?ю). Це був окремий вид репресi?, - створення нестерпно тяжких умов для людини. I призначена ця камера була для такого гатунку полiтичних. Роль же кримiнальних тут була нiбито така сама, як роль цементово? пiдлоги, роль брудних i холодних мурiв без ?диного вiконечка, брудного й задушливого повiтря, тмяно? лампочки в стелi, вологи, насичено? бактерiями цвiлi й всiма iншими бактерiями. Для кримiнальних такi умови зовсiм не були тяжкими, бо ж вiдомо, що вiд само? зустрiчi з цими людьми здихають всi бактерi?, а не навпаки. Анекдот про те, як замерзлого безпритульного палили в крематорi?, коли по двох годинах палення вiдкрили нарештi дверцята печi, а вiн звiдти вигукнув - "Закрий, халява, сквозить!" - це безподiбний анекдот. Саме вiн вiдобража? факт, що ця публiка i в пеклi почува?ться, як вдома. Чого не можна сказати про всiх iнших, вкинених сюди, як в лiгвище тигрят бiльшого й меншого калiбру. Проте для тих, що перетерпiли слiдство на Раднаркомiвськiй, тут теж не було нiчого особливо страшного. Ну, там когось побито, когось обiбрано до ниточки, якщо не зумiв поладити з тими "тигрятами", когось притоптано. Але все те дрiбницi. Взагалi ж тут жити було можна, навiть краще, анiж в знаменитих "брехалiвках". Тим бiльше, що тигрята тiльки гарчали страшно, в дiйсностi ж були зовсiм далекi вiд думки улаштовувати якiсь екзекуцi? ради екзекуцiй. Iнша справа - тяжке повiтря, вiчна пiвтемрява, ревматична ломота в костях вiд цементово? пiдлоги й вогких мурiв, атмосфера глибоко?, герметичне закрито? могили. Але слiдчий прорахувався. Життя в "штрафнiй" камерi було тяжке, дуже тяжке, порiвняно з 12 камерою, та тiльки ж... Це було ще одним доказом безмежно? живучостi й незнищимостi людини. Камера жила. Жила таким же життям, як i камера 12, як i всi камери й всi тюрми. Те життя де в чому рiзнилося вiд iнших, але в основному воно було те саме, бо в основному й люди були тi самi - вони мали живу людську душу, справжню душу, що навiть нашарована жахливим шаром фiзичного й морального бруду, все пiдiймалася, як фенiкс з попелу, й поривалася втекти звiдси. I в тому прагненнi люди творили iлюзiю життя тими ж методами, що й iншi. Поки людська саламаха камери ч. З була нездиференцiйованою, вона видавалася суцiльною сiризною, безбарвною, в однiй частинi ворохобною i по-блатняцьки галасливою, а в другiй погнобленою й мовчазною масою. Але помалу, в мiру ознайомлення, та саламаха почала диференцiюватись, i Андрiй побачив цiлу низку цiкавих i оригiнальних типiв. Навiть дуже цiкавих. От Чернуха. Лежачи на трьох лаптях i занурений в сво? тяжкi думи, Андрiй раптом почув пiсню. Прекрасний, чистий баритон заспiвав на повен голос, з глибокою внутрiшньою експресi?ю: "Он не шуми, луже, зелений байраче! Не плач, не журися, молодий козаче..." Вiн спiвав з усiх грудей, так, як на концертi. Здивований Андрiй пiдвiв голову - хто спiва?? - i побачив в кiнцi камери юрбу кримiнальних, що сидiли кружком i меланхолiйно грали в карти. Один з них - вусатий, широкогрудий, чорнобровий, подiбний до шевця, сидячи найвище, як на тронi, тримав перед очима розгорнутi вiялом карти, дивився в них i спiвав. Загримiли засуви, але нiхто не звернув на те уваги. Наглядач вiдчинив дверi i крикнув: "Одставiть п?снi!", але староста обклав його такою динамiчною лайкою, що наглядач не знайшов нiчого лiпшого, як зачинити дверi й не заважати. - Чернуха, давай далi! - звелiв староста, i Чернуха "давав далi". Вiн розгойдував задумано пiсню: "Ой не сам я плачу, плачуть карi очi, Не дають заснути анi вдень, нi вночi..." Його напарники грали меланхолiйно в карти й переживали пiсню, думали кожен свою думу, нiхто анi говорив, анi нiчим iншим не порушував уваги. А Чернуха, докiнчивши журну стрiчку, затягуючи звук, як гудiння вiтру в степу, замовкав, робив хiд i починав знову: "Ой умру я, мила, а ти будеш жива, Не знатимеш, мила, де моя могила..." Тихо, тiльки гуде вiтер в степу. Вiтер в степу, в безмежжi, на безлюддi, вiтер людсько? туги й людського понурого плачу без слiз. I це вiн, той вiтер, говорить, вимовля? голосом тих, що вiдходять у невiдоме, самi нiкому не вiдомi, незнанi, списанi з життьового ре?стру: "А моя могила край синього моря, Край синього моря у чистому полi..." Чернуха. З чорною душею, як чорне його замурзане й заросле обличчя, як чорнi його жорстоко нахмуренi волохатi брови. Як же ж вiн чудесно спiва?! Слухаючи його, Андрiй зрозумiв, що тi варвари, якi ото сидять бiля карт i якi часом так демонстративно прелюто лаються, пiд тi?ю всi?ю лайкою, пiд тим усiм брудом нестерпним мають свою душу, якусь надзвичайну, яко? вiн зовсiм не зна?. Пiдiйшовши одного разу до парашi й зустрiвшись з Андрi?вим цiкавим поглядом, Чернуха пiдморгнув йому вусом, подивився на лаптi, що правили Андрi?вi за постiль, i промовив з безподiбним оптимiзмом: - Знаменито? Не журись, брат. ? такий анекдот, чи ти зна?ш? Одного дядька, що "не любив випити", пiп налякав на проповiдi, що вiн на тiм свiтi питиме смолу. Iдучи в другу недiлю до церкви, дядько маневрував повз шинок, а чортяка все його спокушав звернути й хильнути кварту. Та дядько згадав поповi слова про дьоготь. А тут поруч була й крамниця, де продавали дьоготь. Дядько зайшов до крамницi, подивився на дiжку з дьогтем, поторкав ?? носком чобота, а тодi й каже крамаревi: "А набери кварту!" Той набрав, дядько видудлив ??. Поплямкав. Обтер вуса та й каже: "Нiчого. Як втягнутися, пить можна!" Розповiвши цей досить широко вiдомий анекдот, Чернуха весело зареготався. А тодi фiлософськи закiнчив: - Як втягнутися, брат, то й тут жити можна! Та тiльки, брат... мiцна тюрма, та чорт ?й рад, га?! Дiйсно. I "можна", i "чорт ?й рад". Люди живуть. Тiльки живуть за тим-таки принципом - "мiцна тюрма, та чорт ?й рад". Живуть з пекельною зненавистю в душi. Але не всi. Виявилося, що ? оригiнальнi винятки з цього правила, що ? люди, яких навiть Чернуха не передбачав i не мав на увазi, висловлюючи свою веселу сентенцiю, пiдперту анекдотом. Виявилося, що ? люди, для яких не тiльки "жити можна", а бiльше того - яким навiть така тюрма, навiть така камера милiша за волю! Так-так! Серед мовчазно? маси полiтичних сидить один чолов'яга - якийсь селянин чи ремiсник з провiнцi?. Вiн сiренький, миршавий, з мишачою поведiнкою, зовсiм не показний, але справив на Андрiя убiйче вражiння. I справив вiн його сво?м трiумфальним, iз самого дна серця видобутим вигуком, якому навряд чи мiг би дорiвнятися по силi вигук Колумбових матросiв, що пiсля довгих поневiрянь i мук нарештi побачили землю, побачили тихе пристановище: "Земля!!!" Тримаючи пайку в руцi пiсля ранiшньо? "пов?рки", сяючи всiм сво?м обличчям, чоловiк обвiв щасливим зором камеру й виголосив: - Ну! Оце якби ще сюди й мою стару - i вже б хоч i до само? смертi тут! Годують! Цукор дають! Обiд i все, як належить!.. I камера, обратно ж, тепла!... Братця! Що чоловiковi ще треба... Дiйсно. Це не була iронiя. Це не був шибеничний гумор. Це не був глум. Це було гаряче, з самого серця видобуте зiтхання Колумбових матросiв: - З е м л я! Нарештi земля! - На собез перейшов... Кугут!.. Ич... - промурмотiв хтось в далекому кутку серед кримiнальних. Але цей чоловiк не був "кугут". Це була трагедiя на двох ногах. Це був сво?рiдний екстракт сво?рiдно? категорi? людей в ?х масi, що дiйшла до такого стану пiсля "реконструкцi?" й очищення людини вiд "буржуазних атрибутiв". Андрi?вi було тяжко дивитися на цього вiдкривателя щастя в безмежнiй юдолi слiз, наруги й жахливих безпросвiтних злиднiв, на цього Колумба в безмежному океанi людського упослiдження. I Андрiй на нього намагався не дивитися, але вiн якось все лiз в очi, цей мiшок з костями, ця сiра емiненцiя з гордим iм'ям людини. Щось вiн там все порпався зi сво?ми торбами, щось виймав i вкладав, любовно переглядаючи, сортуючи. То вiн рахував сво? заощаджуванi пайки, передивлявся сухарi, перевiряв зсипаний до окремо? торбиночки цукор. Вiн це все робив нишком з блаженною посмiшкою на обличчi, сторожко й скоса поглядаючи на боки - чи нiхто не стежить. Вiн, гляди, збирався розбагатiти, з'?даючи лише одну пайку на два днi, а решту складаючи до торби. Вiн зшив з сорочки ще одну торбу й напаковував ?? сухарями. Мабуть, збира?ться надбати цiлий капiтал для сво?? "старо?". I вiн не в жарт питав пошепки в сусiдiв, чи можна звiдси передавати передачi на волю? "Можна, можна", - вiдповiдали йому. Андрiй помiтив, що люди ставляться до нього з певним спiвчуттям, в якому не було й крихти iронi?, а скорiше гiркий жаль. Чоловiчок клопотався, як мишка, бiля сво?х пожиткiв цiлiсiнькi днi й дивитися на нього було нестерпно. Боже! Який же великий на такому тлi був Чернуха! Босяк i рецидивiст, обдертий до того, що геть був голопузий, але яка в ньому горда, пружиняста, струнка душа. Велика, спiвоча, незборкана душа. I весь вiн зi сво?ми голими грудима, iз зухвалими вусами при такому спiвставленнi виглядав, як Гулiвер. Горлатий, безжурний, безстрашний Чернуха. Це було щастя цiло? камери, цей Чернуха. Це - ?? душа. Справжня жива душа. Це визнавали всi, а найперше - кримiнальнi. Якщо старостою був той, що пiдходив до Андрiя покурити на початку, користався пошаною всiх i послухом, так би мовити, по адмiнiстративнiй лiнi?, то Чернуха був чимсь бiльшим, анiж староста. Вiн був королем камери, духовним ?? стовпом. I вiн нiчого не робив, тiльки спiвав i смiявся. Коли вiн смiявся, то Андрi?вi чомусь приходив на думку Байда-Вишневецький, незрiвнянний гультяй i зухвалий скалозуб iз ворохобно? Сiчi Запорiзько?. Чернуха був зухвалим громоподiбним смiхуном, якого весь свiт не обходив. А коли Чернуха спiвав, то Андрiй не мiг вiдпекатися вiд думки, що це в особi цього голопузого Чернухи посаджено зацьковану, безпритульну укра?нську пiсню в тюрму, стихiйну, первiсну, чорноземну - i в тюрму! В штрафну камеру. А вона - та пiсня - й "ноль уваги". Загиджена, потоптана, стероризована вона зовсiм не збира?ться здаватись, зрина? чиста й грiмлива й дерзко розправля? крила, гримить на повен голос. А ?? захища? ворохобна босяцька сiч вiд тюремного цербера. Може, вiд цього останнього Андрi?ве упередження до злодiйсько? частини камери було захитане грунтовно. Все-таки вiн мало зна? цю частину сов?тського суспiльства. Ще бiльше пiднеслась для нього заслона над душами цих людей, коли його староста (досить безцеремонно, до речi) попросив щось оповiдати, "яку-небудь книгу з пам'ятi", для всiх. Андрiй порився в пам'ятi й почав розповiдати ?м пригоди Тiля Уленспiгеля, за Шарлем де Костером. Мабуть, цей вибiр навiяв йому Чернуха сво?ю персоною. Чоловiчковi, що так любовно нишпорив у сво?х речах, Уленспiгель був абсолютно не потрiбен, як не потрiбен i багатьом iншим з числа тих, що, зiгнувшись, сидiли погноблено над сво?ми клунками посерединi. Зате всi "злодi?" i "убивцi" - вся сiч ворохобна здивувала Андрiя порядно. Тако? аудиторi? треба пошукати. Це були великi дiти, що слухали оповiдання, завмерши й не рухаючись. Здавалося, вони не дихали. А коли хтось з "цивiльних" шерехтiв або зiтхав, на нього пiдiймалися з кулаками, несамовито шикали з куткiв. Андрiй оповiдав, дивився ?м у очi й бачив у них щось для себе незрозумiле - чи то була жадоба геро?ки, чи туга за прекрасним, чи туга за свободою й широким свiтом, чи мрiя про тi головокрутнi високостi, до яких може пiднестись людина, чи... В кожнiм разi то не була цiкавiсть просто з нудьги, вiд тако? цiкавостi не iскряться так очi й не таму?ться так подих. Андрiй оповiдав, а сам думав про велику трагедiю цих людей. Пiсля Уленспiгеля ворохобна орда одноголосне ухвалила видiляти Андрi?вi додаткову пайку щодня i просити його, аби вiн був такий ласкавий i розказував "все, що зна?". Андрiй вiд пайки вiдмовлявся, але те не допомогло - раз ухвалено, значить, так мусить бути. Староста категорично заявив увечерi коридорному роздатчиковi, щоб щодня була лишня пайка, i все тут. Таким чином Андрiй став "народним артистом республiки". Вiн щодня що-небудь оповiдав i щодня йому поступала додаткова пайка. Ту пайку вiн вiддавав сво?му сусiдовi - худенькому, вiчно голодному студентовi Хiмiко-математичного iнституту Павлюковi. А сам був задоволений з того, що просвiщав цю дику братiю та що роздiлив моральну владу над камерою мiж старостою й Чернухою. В години, коли вiн нiчого не оповiдав, Андрiй лежав горiчерева на сво?х трьох точках опертя й думав або мугикав з Павлюком бурлацьку пiсеньку: "Ой устану в понедiлок Та й проп'ю я весь зарiбок - с а м..." Чомусь ця пiсня отуманила ?х, i вони, коли не хотiв спiвати нiчого Чернуха, мугикали ?? цiлими годинами, гойдаючи: "Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю - с а м!" То була чудесна пiсня. У тижнi сiм днiв i треба кожного дня попити, постелитись i лягати - самому. А тепер таких тижнiв у мiсяцi чотири... В камерi з них смiялись, а тодi вже й гнiвались i просили Чернуху "заглушити". I ?диний Чернуха мiг перемогти цю ?хню химерну пiсню. Деталь по деталi, риска по рисцi - Андрiй помалу, на сво? здивування, устiйнив, що за характером iнкримiнованих "злочинiв" ця вся ворохобна орда зовсiм не така, як вiн думав, зовсiм не та, за яку вiн ?? брав. Всi вони сюди привезенi "на переслiдство" i дехто вже дiстав замiсть колишньо? кримiнально? статтi вже статтю полiтичну. Так що це не кримiнальнi в властивому розумiннi слова, а оригiнальний мiшаний тип в'язня - отак вiн кримiнальний, а отак - полiтичний, "ворог народу". Це особливо огiрчувало недавнiх "соцiально близьких". До таких належав i Чернуха. Камера ч. З рiзнилася вiд 12-? i вiд трiйникiв тi?ю найприкрiшою деталлю, що з не? не водили на прогулянку. Взагалi нiкуди не водили, тiльки "на оправку". Всю решту часу люди перебували в замкненiм примiщеннi, не бачачи денного свiтла, так що нiхто нiколи не знав напевно, яка пора дня за мурами. Час видавання обiду, вечерi та вкладання спати ще нiчого не говорив, бо не завжди було дотримувано точного регламенту, це всi знали. Так що, коли раз ?х якось опiвночi пiдняли й погнали до лазнi - всi були страшенно здивованi, що надворi був ясний день. Одначе таке щастя - вирватися на повiтря - з ними сталося лише один раз, та й то, замiсть того щоб радiти, кiлька людей знепритомнiло на свiжому повiтрi. Дбаючи за ?хн? здоров'я, ?х бiльше навiть до лазнi не водили. Другою прикрою подробицею камери ч. З була вiдсутнiсть рур парового опалення. Так що телеграф не працював i Андрiй почував себе вiдрiзаним вiд усього свiту. Спроба ж достукатися через мури скiнчилася нiчим - чи занадто товстими тi мури були, а чи нiкого там, за тими мурами, не було. Повна iзоляцiя. Одного дня до камери вкинуто нову людину. Це був середнього зросту похмурий парубiйко, напiвселянського, напiвмiського блатняцького типу. Вштовхнутий у дверi, вiн обiперся об одвiрок плечем i стояв, як зацькований вовк, бiгаючи бистрими маленькими очима по всiй камерi. Мовчав. Зайняв мiсце бiля парашi, обережно сiв i так само, як i перше, пас настороженими очима за оточенням. Мовчав. Нiхто на нього не звернув нiяко? уваги. В усiй камерi, мабуть, тiльки Андрiй звернув на нього увагу, гiсть помiтив це, одвернувся й намагався не показувати обличчя в фас. Нiчим вiн не був показний, був вовкуватий, цей парубiйко, цурався навiть зустрiчатися поглядом, одначе Андрiй увесь час пильно придивлявся до нього, так, нiби вiдчував, що вiн досить мiцно увiйде в його арештантську епопею. Чим бiльше дивився, тим бiльше переконувався, що це селюк, затурканий селюк. Називався вiн С а н ь к о П е ч е н i з ь к и й, що прозрадив черговий корпусу увечерi на перевiрцi. На другий день пiсля появи цього вовкуватого Санька раним-рано в камерi зчинилась велика буча. Всi посхоплювались вiд несамовитого крику й метушнi. Когось били. Когось убивали. Весь кримiнальний ворохобний мурашник збився в клубок, лементуючи й хекаючи над чимсь, що увивалося межи ними, взяте на розтерзання. Андрiй помiтив Санькове скривавлене обличчя й шпарко схопився. Миттю зорi?нтувавшись, Андрiй взнав, що то убивають Санька за вкрадену пайку. Всi "цивiльнi" перелякано тиснулись на боки, боючись потрапити пiд гарячу руку, нiхто не боронив. I було безглуздям боронити того, хто порушив серед кримiнальних залiзне правило спiвжиття, посягнувши на чуже. Це Андрiй знав. Але вiн мав трохи iншi погляди на речi, наприклад, вважав, що пайка хлiба - то занадто дешева цiна за життя, хоч би навiть i такого Санька. Гримнувши на всi легенi, вiн впав у самiсiньке, пекло й припинив самосуд. То було нелегко. Йому теж пiдставили пару "лiхтарiв", але вiн все-таки визволив бiдолашного хлопчину, що вже навiть не боронився, а, закривши заслiплене кров'ю обличчя лiктями, лiтав у повiтрi пiд ударами з одного боку на другий. Може, Андрi?в авторитет, може, його сила вiд яко? "агресори" розлiталися на всi боки, може, його голос, а може, все накупу так вплинуло, але мурашник розпався. Буря помалу ущухла. Андрiй вiддав покривдженому свою пайку хлiба й взяв Санька пiд свою опiку. Так Андрiй урятував Санькове життя, й Санько це належно оцiнив. Вiн мовчки, без зайвих слiв пiдкорився Андрi?вi й прив'язався до нього. I був вiн вiрний, як пес. Говорив мало, лише дивився, питаючи очима, чи вiн не хотiв би, щоб Санько щось для нього зробив. Андрiй нiчого не хотiв, натомiсть пайку, яку ранiше вiддавав Павлюковi, вiн тепер дiлив надво?, вiддаючи половину виголодженому Саньковi. З вдячностi Санько допомагав Андрi?вi, коли була його черга дижурити, допомагав замiтати, носити парашу, отримував для нього хлiб i баланду, - хоч то було тiльки простягти руку й передати, але все ж таки якась послуга, - i взагалi старався бодай у дрiбницях вiддячитись. I смiшно було на нього дивитися, коли вiн тi дрiбницi робив, - сам понурий, вовкуватий, вуглуватий, i тi всi послуги вiн робив вовкувате, вуглувато. При всьому тому на розмови Санько не давався. Тiльки й узнав Андрiй з кiлькох уривчастих фраз, що Санько - полiтичний. Ранiш був кримiнальний, був на Колимi. А тепер полiтичний. За терор. Ось вiн - справжнiй терорист! Та ближче познайомитися з Саньком Андрi?вi належалось ще впередi. А тим часом вони лежали поруч в проклятiй штрафнiй камерi й нудились. Андрi?вого шефства вистачало, щоб до Санька бiльше з кримiнальних нiхто не чiплявся. Андрiй тiльки попередив, смiючись, Санька, щоб вiн бiльше не стрибав у шкоду, i Санько щиро пообiцяв. Ще з коротко? реплiки Андрiй взнав, що Санько - син розкуркулених батькiв, висланий разом з ними хлоп'ям на далеку Печору. I все. Вичувалося, що цей Санько ма? надзвичайну бiографiю, коли пiсля розкуркулення й заслання опинився знову в Укра?нi, та ще й в ролi терориста, але як його випита?ш, коли вiн такий вовкуватий i мовчазний, як камiнь. Треба ключа сильнiшого, нiж випадкове визволення вiд смертi. Такими ключами такi душiне вiдмикаються. Хтозна, який то вже був день, як довго вони сидiли в цiй камерi. Якщо судити з ревматично? ломоти в костях та з брудно-сiрого колiру шкiри - то довго. Сидiли й не чекали нiяких змiн. Здавалося, що все так буде безкiнечно. Але в цiм свiтi змiни приходять неждано, раптово, як революцi?, подi? спадають, як спадають з неба метеорити, в найнесподiванiший момент. I кожен яко?сь тако? подi? спершу сподiвався кожного дня, яка вирве його з цього льоху, щоб уже бiльше в нього не повертатися. Та час плинув, сподiванки не здiйснювались, i тодi приходила байдужiсть, люди махали рукою - нехай тi подi? як собi знають, Аллах з ними. Якось до Андрiя з Павлюком i Саньком пiдiйшов Чернуха й, сiвши бiля них, довго сидiв i зiтхав. Курив. Щось думав понуро. Андрiй попросив його щось заспiвати, але Чернуха "не мав настрою". I чим Андрiй бiльше просив, тим Чернуха був упертiший. А як Андрiй перестав просити, тодi Чернуха раптом заспiвав. Вiн спiвав для себе. Вiн спiвав тихенько для себе. "Забудь мене, мене забудь... Як ще колись жеврiла грудь, Як серце рвалося кудись - Ми розiйшлись." Вiн спiвав тихенько, поклавши голову на руки, згорненi на колiнах: "Тобi зозуля навеснi Кувала щастя, а менi Вороння крякало сумне - Забудь мене... Забудь мене..." Лише б вiн не спiвав. По тiй пiснi Андрiй лiг ниць на цементову пiдлогу й мовчки пролежав до обiду. А в обiд ?х почали розводити. Всю камеру геть розводити. Брали групами по кiлька чоловiк "з вещами" й геть. Так група за групою забрали всiх. Лишився сам Андрiй у великiй пiвтемнiй порожнiй камерi. Охоплений тривогою, вiн просидiв сам до вечора, вiдмовився вiд обiду, який йому принiс наглядач спецiально, сидiв, як Чернуха, поклавши голову на колiна, сам-один в льоху. "Тобi зозуля навеснi Кувала щастя, а менi... Забудь! Забудь мене !.." В грудях йому закипали сльози, закипав гнiв, страшний, пекельний гнiв. А увечерi прийшло два оперативники й його забрали теж. IX Закипiлi сльози стояли йому в серцi каменем. I той камiнь був розпечений, як залiзо в батькiвському горнi, до бiлого. Може, тому Андрiя посадили в темну шахву, в холодний собачник, щоб прочах. Це його будуть, значить, везти на допит, якщо посадили в шахву, в холодну й темну коробку в пiдвальнiй частинi тюрми, бiля виходу. Але йому не було холодно. Весь виношений за довгi днi i ночi план контрудару встав перед ним, розгорнувся на всю широчiнь i на всю глибiнь, освiтлений прожектором гарячково? думки, що запрацювала з гуготом. Жорстокий план. - "Забудь мене!.." -"Забудь мене..." З шахви його забрали й вивели на подвiр'я - там стояв "Чорний ворон" , було багато снiгу, було холодно. - Ей! - гукнув сержант вiд "Чорного ворона", коли Андрiя пiдвели. - Ей! Вiн звернув увагу, що Андрiй напiвголий, в самих рубцях i без шапки. - Ей-ей! Та вiн голий! Кого ви менi да?те?! Щоб замерз?! Не приймаю! - i розсипався лайкою. - Де твоя одежа? Андрiй махнув рукою байдуже, мовляв, чортма. - Не приймаю. Знайдiть йому щось, чорт би вас побрав!! - зарепетував сержант на тюремникiв. Бiгали, "шукали", але замiсть одежi вийшов сам начальник тюрми - альбiнос: - Бери так! Чорт його не вiзьме. Пiд мою вiдповiдальнiсть бери! Сержант побурчав i вiдчинив дверцята "Чорного ворона". Посадив Андрiя в першу кабiнку й сам десь пiшов. Час плинув. Очевидно, машина була порожня, нiде нi звуку в нiй. Машина стояла, не рухалась. Когось ще ждали. Спочатку Андрiй не помiчав холоду, сидiв занурений в сво? думи, а потiм почав мерзнути. Та не вiд холоду йому нетерпеливилось, а вiд бажання ?хати, швидше ?хати, щоб покласти всьому край. Вiн належав до тих, що, раз щось вирiшивши, йдуть до мети неухильно. Пекельний план, що визрiв в його серцi, розсаджував йому череп. Чого вiн сто?ть, цей проклятий "Чорний ворон"? ! Чути було, як бiля машини хтось ходить сюди й туди, на одному мiсцi, рипить снiг. Андрiй почав барабанити в зовнiшню стiнку. Кроки зупинились i понурий голос буркнув: - Чого барабаниш?! Це був не сержантiв голос, це, мабуть, був його помiчник. - Замерзаю! - крикнув Андрiй. - Або вези вже, або... Замерзну!! Чу?ш? Павза. -Ну й замерзай, - була нарештi байдужа вiдповiдь. Потiм голос зiтхнув i додав: - Замерзнеш - для тебе ж буде краще, дурний. Минуло ще багато часу. Нарештi почулись голоси - ж i н о ч i! Ведуть до машини жiнок. Ось вони близько, щось говорять з оперативниками, котрась жарту?, ?й вiдповiдають, теж жартуючи, чемно. "Куди?" - пита? перша, входячи в коридорчик машини. "Сюди, сюди", - каже мужський голос, вiдкриваються в темрявi дверцята, й до Андрiя впихають якусь жiнку. Андрiй хотiв кашлянути або просто сказати, що це помилка, але стримався. Нехай. Жiнку втиснуто до нього й замкнуто. Потiм в другу кабiнку... В дальшу... Напакували. Загудiв мотор i машина рушила. - "Давай, давай!" То машина стояла, а то гарячкове заспiшила. В першу мить не сталося нiчого, бо жiнка не зорi?нтувалася, помилково впхнута в кабiнку До мужчини, але це було мить. Андрiй вiдчував ?? тiло на собi - вона була щупленька, маленька, торкнув рукою за руку, прошепотiвши - "Спокiйно!" Жiнка скинулася перелякано. - Тихо, - прошепотiв Андрiй. - Не бiйтесь... - Посмiхнувся: - Навiть коли б нам було по сiмнадцять рокiв, то й тодi в цiй ситуацi?... Але вiн не договорив - те, що вiн узяв за жiнку, зойкнуло здавленим дiвочим голосом i припало до нього: - О, Боже!! Ой, Боже!!! Андрiю!? Андрi?чку!..