- Та ти що, чоловiче!- засмiявся Андрiй. - Де ти тут  бачив  апарат?  I
який телеграфiст? По-мо?му, ?диний телеграфiст -  це  ти,  якщо  судити  з
тако? тво?? розумно? мови, гм, "висiв на апаратi".
   - Чим стукав? - запитав наглядач усторч.
   - Куди?
   - В стiну.
   - Лобом, чоловiче добрий.
   Наглядач помовчав, посопiв, а тодi безцеремонне плюнув на пiдлогу:
   - Ну, добре. От як я тебе спiймаю, тодi ти вже застука?ш лобом.
   - Добре. Так би й говорив. Пiймай же.
   - Нiззя стукати! - викарбував наглядач грiзно й вийшов.
   На тому перша телеграфна розмова урвалась.  А  друго?  розмови  вже  не
було! На жаль, не було. Ризикуючи "постукати лобом",  Андрiй  ще  пробував
увечерi кiлька разiв зв'язатися з камерою злiва,  але  нiчого  з  того  не
виходило.  Камера  злiва  не  вiдповiдала.  Пробував  i  уночi,  так  само
безрезультатно. Не iнакше, як той телеграфiст "засипався". Андрiй  вирiшив
попробувати ще вдень. Але йому вже не судилося бiльше поговорити  з  таким
вправним  телеграфiстом,  яким  виявився  ад'ютант  славного   командарма.
Мабуть, старий каторжник. Все, що вiн узнав з розмови з ним, - це, що  тут
десь сидить дружина командарма Дубового. Десь отут, може, навiть в  камерi
поруч. Може, в iншiй камерi, може, десь у великiй  загальнiй  камерi.  Але
десь тут, в цiй тюрмi на Холоднiй Горi. А в тiй юрбi жiнок, ноги яких вони
бачили першого дня, вона була напевно. Та ще взнав, що в  цiм  спецкорпусi
не тiльки самi трiйники й не тiльки сидять тут в камерах по 24 людей, а  й
по бiльше. Цифра, яку назвав ад'ютант, правда, була занадто  астрономiчна,
як для однi?? камери, але Андрiй не мав до цього жалю, лише мав  жаль,  що
?хнiй зв'язок був такий короткотривалий. Уранцi  ?м  звелiли  зiбратися  з
речами й вивели геть.
   Андрiй таки мав нагоду взнати, що правду говорив ад'ютант, - ?х  повели
в другу половину спецкорпусу,  крiзь  внутрiшню  залiзну  браму,  провiвши
ранiше повз камери смертникiв,  що  були  розташованi  в  самiм  низу  пiд
сходами.
   Переводячи в другу,  та?мничу  половину  спецкорпусу,  ?х  розпорошили.
Спершу розсадили в якiсь шаховки. Тi шаховки стояли низкою  попiд  стiною,
як в гардеробнiй, внизу трiйникового вiддiлу, поруч з камерами смертникiв.
Були вони манюсiнькi й тiснi, трохи бiльшi за кабiнки в "Чорному воронi" з
маркою "Церабкооп". В тi шаховки ?х розсадили по одному й по  два.  Андрiй
опинився сам. Кабiнка була вузесенька, без нiякого сiдальця чи чогось, щоб
сiдати. Темна. Цвiла.  На  цементовiй  пiдлозi  мокро.  Вiн  тут  простояв
годину, двi, три, здавалось, вiчнiсть, чекаючи в темрявi,  що  буде  далi.
Чув, як з сумiжних кабiнок забирали по черзi  його  товаришiв.  I  все  те
пошепки, тихенько. Нарештi дверцята вiдчинилися i його теж забрали. IV
   Ад'ютант  казав  правду.  Астрономiчна  цифра   виявилася   зовсiм   не
божевiльною фантазi?ю, а божевiльною  дiйснiстю.  Андрiй  це  усвiдомив  в
першу ж мить, як переступив порiг камери ч. I2, однi?? з  загальних  камер
Другого Спецкорпусу, про якi говорив  ад'ютант.  I  першим  почуттям,  яке
вразило його свiдомiсть, було  почуття,  що,  мабуть,  нiякi  найсмiливiшi
чутки й припущення все-таки не можуть  перевершити  реально?  дiйсностi  в
цьому царствi - в царствi НКВД, в цiй державi в державi. До цього  почуття
при?дналася цiла веремiя iнших. Так,  мабуть,  найвиразнiшим  з  усiх  тих
почуттiв було все-таки почуття радостi. Так, радостi. Радостi iстоти,  що,
здеградована з категорi? людей в  категорiю  "людiшек",  найдужче  боялася
загинути в цiм царствi самотньо. I от радiсть ця була вiд  приголомшуючого
факту - л ю д и! Безлiч  людей.  Безлiч.  Сила-силенна.  Вони  ворушилися,
здавалось, незчисленною масою в сизих хмарах тютюнового диму, нi, пiд тими
хмарами, що текли в усi боки пасмами. Вони ворушилися пiд  тим  димом,  як
пiд шаром води, пересновано? баговинням i медузами, на пiдлозi, як на  днi
океану. Оброслi мохом, обплутанi водоростями ганчiр'я, якiсь синi всi, мов
потопельники, мов привиди в якомусь пiдводному,  моторошному  царствi.  Тi
привиди сидiли навпочiпки в шiсть рядiв, виповнюючи камеру так щiльно,  що
здавалося неможливим пройти не те що  в  другий,  далекий  кiнець  камери,
якого за димом I не видно було, а бодай на якийсь метр вперед. Цiлий свiт!
Цiла держава! Цiлий СССР! З облич i  з  гулу  розмов  можна  було  вiдразу
устiйнити iнтернацiональнiсть складу мешканцiв цього свiту.  Андрiй  стояв
бiля дверей i не знав, що йому робити. Його  вкинуто,  зачинено  дверi  за
спиною - i хай собi як зна?. Вiн стояв i дивився на дивовижну  картину.  В
камерi було пiвтемно, i треба було очам звикнути, щоб добре бачити.  Пiсля
першого вражiння прийшло iнше - вражiння, що це  величезний  ярмарок,  або
мусульманська молельня, або жидiвська синагога. Люди сидiли  в  молитовних
позах, здавалось, безкiнечними рядами, що  губилися  в  диму,  й  бубонiли
щось, гомонiли,  дрiмали,  щось  робили,  сварились,  спiвали,  божевiльне
лаялись... Вiрмени, жиди, нiмцi, росiяни, а найбiльша  кiлькiстьгосподарiв
цi??  землi,  укра?нцiв.  Ще  були  представники   iнших,   непередбачених
нацiональностей. Праворуч -  була  низка  загратованих  вiкон,  обчiпляних
гронами торбинок, торбиночок, вузликiв, лахмiття, з повстромлюваними  межи
грат, в клiтини, як  в  бджолину  вощину,  хлiбними  пайками,  черевиками,
якимись згортками, горнятками, горщиками. Лiворуч була суцiльна  стiна,  в
нiй прохiд посерединi, без дверей.  Там  теж  були  люди...  Там  ще  одна
камера. Люди товпилися на тих дверях, влазили й  вилазили...  Бiля  Андрiя
стояла величезна залiзна дiжка з вiком, -  тоннажем  в  зо  два  центнери.
Андрiй  роззирнувся  й  за  традицi?ю,  як  останнiй  новоприбулий,  почав
вмощуватися бiля цi?? дiжки.  Його  поява  в  камерi  не  викликала  майже
нiякого iнтересу. Лише ближнi  позирали  з  байдужою  цiкавiстю  й  питали
трафаретне:
   - Звiдки? Давно сидиш? З якого району?
   По якому вiн дiлу - нiхто не питав, бо то було нецiкаво, бо всi дiла  у
всiх однаковi, далебi.
   Збуваючи вiдповiдi посмiшкою, Андрiй  вмощувався  бiля  дiжки,  навколо
яко? стояли калюжi, й в тих калюжах сидiли люди, - як ген з дiри  в  стiнi
вийшла якась бородата, напiвгола людина й гукнула:
   - Гей, новенькiй! Давай сюди.
   - Давай... Смали, смали!.. - Загукали привиди, пiдбадьорюючи.
   Андрiй поламзав до бороданя,  переступаючи  через  хаос  людських  нiг,
через людськi голови. Нiхто на нього не кричав, люди  тiльки  прихилялися,
коли вiн заносив ногу. Нi, пройти, мабуть, неможливо!
   - Ставай на спину! - гукав хтось гостинно,  згинаючись  i  пiдставляючи
спину. Але в Андрiя не вистачало духу  йти  по  спинах,  засмiявшись,  вiн
ламзав так, вивертаючи  суглоби  нiг,  втискуючи  ?х  межи  людськi  тiла.
Нарештi вiн дiйшов до проходу й став - за  проходовi  була  друга  камера,
набита людьми так само. То пак не людьми, а "людiшками".
   -Я староста, - сказав голий бородань. - Я вас зараз улаштую.  Iдiть  за
мною.
   Тут зi звалища схопилася якась тiнь  i  почала  гарячкове  протискатися
назустрiч. Але протиснутись не могла, застрягла на пiвдорозi,  як  муха  в
смолi, й одчайдушно загукала хрипким, шиплячим голосом:
   - Андрiю! Андрiйку?! Чумак!.. Сюди, сюди!..
   - Хто це?!
   Андрiй ледве впiзнав i зрадiв шалено.  Це  був  його  колишнiй  друг  i
товариш студентських рокiв, Микола Д.
   - Миколо!.. А чого ти так хрипиш? - запитав Андрiй досить безглуздо, не
знайшовшись, що сказати вiд несподiванки. .
   - Нiчого. Я маю туберкульоз горла... Але то нiчого. Сюди, Андрiйку!..
   Андрiй  протиснувся,  й  вони   обнялися   над   людським   хаосом.   I
поцiлувались.
   - Нiчого, - сказав Андрiй, потiшаючи й  поляпуючи  друга  по  спинi.  -
?рунда. Все ?рунда, друже!
   Вони з вiсiм рокiв не бачились, тепер  стояли,  розмовляючи  пошепки  й
гарячкове, намагаючись сказати все зразу. У Миколи були великi  синi  кола
пiд очима й раз по раз хапав за горло сухий  кашель.  Це  вiн  -  колишнiй
красень, спiвун, аристократ з манер, симпатяга. Микола! Боже, що сталося з
людиною!
   - Добре, - сказав староста. - Займайте мiсце поруч з ним.
   - Де тво? мiсце, Миколо?
   - Ось тут, сюди. Посуньтесь, товаришi, трiшечки.  Миколине  мiсце  було
пiд стiною, пiд темним вiкном. Люди  неохоче  посунули  сво?  речi,  деякi
мовчки, деякi бурчали, звiльняючи маленьку латку для Андрiя. Посунули речi
всi - цiлий ряд - попiд стiною, уриваючи кожен з свого, й так  маленького,
мiсця по сантиметру. Звiдси й незадоволення, й понуре бурчання деяких.  Ще
на сантиметр, на дорогоцiнний сантиметр менше мiсця! А мiсця було  занадто
мало.
   Андрiй поклав свою торбиночку, сiв на голу пiдлогу поруч з Миколою i  -
так, наче й був у цiй камерi. Одразу врiс в цю масу людей, як нормальна  й
природна частка цього ярмарку.

   Цiкава ця камера ч.I2.
   Це окремий, оригiнальний, фантастичний свiт.  Так  би  мовити,  свiт  в
домовинi. Республiка "людiшек".  Причому,  мабуть-таки,  найдемократичнiша
республiка на цiлiй планетi, якщо на хвилинку забути про залежнiсть ?? вiд
того свiту, що за мурами, й вiд його церберiв. Республiка iз сво?м урядом,
iз сво?ю конституцi?ю, звичаями, фольклором, iз сво?м побутом,  навiть  iз
сво?ю термiнологi?ю, яко? не iсну? там, поза мурами,  в  тому  нереальному
вже, втраченому свiтi. Це свiт з окремими  заiнтересованнями,  проблемами,
сво?ю лiтературою, наукою, болями й стражданнями, з дружбою й  зненавистю,
з  iнтригами,  зi  сво?ю  полiтикою  й  iз  сво?м  окремим  соцiальним  та
нацiональним укладом, - вiрнiше, iнтернацiональним укладом.  Бо  тут  були
всi-починаючи вiрменськими дашнаками й кiнчаючи нiмецькими щуцбундiвцями а
турецькими  кемалiстами.  Але  домiнантою,   всеспаюючим   цементом   були
"господарi" кра?ни -  укра?нцi,  звичайно,-  "петлюрiвцi",  "хвильовiсти",
"шумськiсти", "терористи", "диверсанти"  й  так  "контрреволюцiонери  всiх
мастей". I домiнуючою мовою була укра?нська мова,  якою  говорили  всi  як
державною мовою. Так, тут це була воiстину державна мова без  фальшу,  без
упереджень, без глузування "залiзяку  на  пузяку"  та  "самопер  попер  до
мордописнi". ?? приймали всi бездискусiйно, бо 80 процентiв тут укра?нцiв.
Тут вони були, завдяки сво?й чисельнiй i  iнтелектуальнiй  бiльшостi,  без
сумнiву, державною нацi?ю. I пiснею домiнуючою була укра?нська пiсня,  яку
любили й спiвали однаково всi. Навiть перси.
   В половинi подвiйно? камери, в якiй був Андрiй, люди сидiли так само  в
шiсть рядiв, як i в першiй половинi. В шiсть рядiв! Хоч камера була всього
чотири метри завширшки. Вони сидiли ряд насупроти ряду, потiм  ряд  спиною
до спини, упираючись один в одного, потiм знову ряд насупроти.  I  так  до
краю. Всi цi ряди сягали уповздовж через усю камеру, а  в  них  люди  були
зiмкнутi щiльно  плечем  до  плеча.  Люди  сидiли,  пiдкорчивши  ноги  або
поставивши ?х кроквами, щоб помiж рядами можна було  сяк-так  пройти.  Але
пройти все одно не можна було. Люди млiли вiд довгого сидiння i все  якось
норовили  простягти  то  ту,  то  ту   ногу.   Iнодi   вставали,   стояли,
погойдуючись, i знову сiдали. Скiльки тут ? тих людей!
   Тут ?х немало, небагато - 340 чоловiк. Триста сорок! В двох камерах!  А
були це камери колишньо? каторжно? пересильно? тюрми, розрахованi кожна на
25 лiжок. Та тi часи, коли тут були лiжка, давно минули. Люди тут  взагалi
забули вже, як тi лiжка виглядають i як на них спати. Спали тут,  в  цьому
свiтi, так, як i в камерi 49-й - п о-н о в о  м  у.  Велике  дiло  поступ,
цивiлiзацiя!  Але   про   спання   згодом.   Сперш   про   неспання,   про
"бодрствування".
   В другiй половинi, так само як i в першiй, в зовнiшнiй стiнi була низка
вiкон, але ця камера була темнiша i вогкiша, бо виходила на пiвнiч.  Вiкна
мали заскленi рами, й тi рами були вiдчиненi всередину, як фрамуги,  лiгши
на пiдвiконня, а в клiтини помiж гратами було  натикано  теж  силу-силенну
торбиночок, вузликiв i iнших арештантських пожиткiв. Так що, мабуть,  коли
б навiть i не було залiзних щиткiв за вiкнами, то й тодi б в  камерi  було
темно. I майже нiяко?  вентиляцi?.  Стояв  тяжкий,  нестерпний  сопух.  На
додачу ж до того всього було безлiч блощиць. Вони теж мали тут  державу  в
державi, незнищимi й непоборимi, - посiли всi  кутки  й  всi  розколини  в
стiнах, яких, розколин, було немало. Крiм  блощиць  водилися  ще  таргани,
стонiжки, мокрицi i мишi  (на  яких,  мiж  iншим,  арештанти  улаштовували
окремi полювання, не згiршi за графськi влови на лисиць).
   На обидвi камери не було жодних "меблiв", тiльки в першiй  бiля  дверей
стояв величезний дерев'яний стiл, а на ньому гори фаянсових  тарiлоктриста
сорок тарiлок! - якi  кожного  разу  перед  снiданком,  обiдом  i  вечерею
черговi камери роздавали в'язням, а пiсля  того  забирали,  мили  й  знову
складали на стiл.

   Миколина справа була така, як i у  всiх.  Бiдолашний  романтик  пережив
тяжку  епопею,  хоч  вона  проти  Андрi?во?  видавалась  за  iграшку,  але
розчавила Миколу до решти. Його  загнали  в  контрреволюцiйну  органiзацiю
письменникiв i науковцiв разом з Коцюбою, Йогансеном i багатьма  iншими  й
змусили  "признати"  й  пiдписати  купу  тяжких  провин  перед  "урядом  i
партi?ю". Микола розколовся i тепер дивився на все дуже песимiстично.  Вiн
був настро?ний занепадницьки i радив Андрi?вi теж не опиратись  марно,  бо
все одно нiчого не вийде. Нiчого не  вийде.  Лише  скалiчать  i  все  одно
розколять. При цiй системi не можна втриматися на лiнi? людсько? гiдностi,
не можна перемогти... Тут вони не зiйшлися в поглядах i поки що розмову на
цю тему урвали. Андрiй мав ту властивiсть,  що  глибоко  вiдчував  людську
трагедiю i не лiз в людську душу. Як i не  осуджував  нiкого,  з  тих,  що
впали й вже не можуть пiдвестись, лише тяжко  мучаться  сво?ю  розчавленою
душею. Для нього Микола був двiчi нещасний, i вiн чим мiг  намагався  його
пiдтримати, без зайвих слiв, не подаючи й виду про сво? таке спiвчуття,  а
навпаки, затушковуючи сво?  глибоке  зворушення  в  якнайгрубiшу,  байдужу
форму. Вiн знав iз  свого  досвiду,  що  дорослi  люди,  якi  хочуть  бути
мужнiми, не люблять сентиментiв i нудно? солодкавостi спiвчуття.
   Вони спiвали. Вони в  цьому  содомi  утворили  свiй  маленький  свiт  i
спiвали. Як колись. До чорта всiлякi трагедi?,  всiлякi  справи,  слiдчих,
прокурорiв, трибунали, етапи, всiлякi ОСО, двохсотки й  всю  ?рунду.  Вони
намагалися закреслити той  весь  кошмар  i  пожити  короткi  хвилини,  якi
придiленi ще ?м долею, по-сво?му. Микола, незважаючи на хоробу  горла,  не
втратив сво?? божевiльно? пристрастi до пiснi й здiбностi  ??  спiвати.  А
Андрiй йому вторив. Вони спiвали в  пiвголосу.  Репертуар  же  в  них  був
невичерпний. В перший же день вони заспiвали сво??  улюблено?,  тi??,  яку
спiвали в найкращi часи сво?? дружби: "Забiлiли  снiжки,  забiлiли  бiлi".
Але як вона зазвучала, ця пiсня, в  такiй  новiй,  надзвичайнiй  ситуацi?!
Вона так не звучала нiколи. Вiд тi?? пiснi  аж  цiла  камера  принишкла...
Проспiвавши, хлопцi засмiялися,  розбивши  на  скалки  те  тяжке,  гнiтюче
вражiння, яке справила пiсня  на  всiх.  Справила  не  голосами,  а  сво?м
змiстом. Пiсля тi?? пiснi вони сидiли, як два  брати,  горнулися  один  до
одного, i не було, мабуть,  в  обох  камерах  друго?  людсько?  пари,  так
злютовано? дружбою.
   Андрiй звернув увагу, що Миколi тяжко дихати в цiй камерi- консистенцiя
повiтря була нестерпна, крiм того камера була занадто вогка, темна.  Перша
камера набагато лiпша, свiтлiша, веселiша, i Андрiй  вирiшив  перекочувати
туди. Але як? Треба вичекати момент. Тим часом вони сидiли тут.
   Життя плинуло. Дивно, час  починав  втрачати  свою  чiткiсть.  Вiрнiше,
почуття часу в цiй камерi якось дивно трансформувалось. Потяглась суцiльна
стрiчка, безперервна, строката, швидка, без чiтко? диференцiацi?  на  днi,
ранки, вечори, ночi. Все було суцiльною нiччю, i все було суцiльним  днем.
Все було суцiльним кипучим життям, i все було сном, кошмаром. Ба, сон  був
бiльшою реальнiстю, анiж дiйснiсть. Бо вiн був барвистiший, часом  осяяний
сонцем, веселкою, громовими дощами, закосичений квiтами й озвучений смiхом
золотого дитинства, буйною радiстю юнацтва, смiхом першого, воскреслого  в
снах кохання. Сон, як  утеча,  сон,  як  свобода,  сон,  як  повторення  в
безмiрно яскравiшiй формi всього, що було i що буде, без того, що ?.  Адже
ж вiдомо, що в'язням майже нiколи не сниться дiйснiсть. Дуже рiдко.
   Лиш технiка самого  того  спання  в  цiй  реальнiй  дiйсностi  була  ще
непривабливiша, нiж в камерi 49-й. ?? трагiкомiчнi сторони Андрiй  спiзнав
в перший же вечiр i в першу нiч. Перед тим як лягати спати,  ще  вiдбулась
"пов?рка". Коли в камерi стало зовсiм уже поночi, тодi засвiтилися  тьмянi
лампки  в  стелi,  загримiли  засуви  на  дверях  в  першiй  половинi,   i
розiтнулася  чиясь  весела,  задьориста,  скалозубна  команда  несамовитим
голосом:
   - Маня! На пов?рку становiсь!
   Це кричав один юнак, в'язень, попереджуючи  чергового.  Вiн  кричав  цю
глузливу команду кожного вечора й кожного ранку. Це iнженер з ХТЗ, грек  з
нацiональностi, укра?нський  повстанець  з  полiтичного  обвинувачення.  А
команда ця його мала означати  шаржоване  повторення  стандартно?  команди
тюремних наглядачiв: "Внiманi?! На пов?рку становiсь!"
   "Маня" стала на "пов?рку". Шiсть рядiв арештантiв  звелися  на  ноги  й
стали щiльно, здавши пiд одну стiну, утворивши прохiд для чергового.  Тодi
увiйшов черговий i сказав:
   - Добрий вечор!
   Його й продражнено за це - "Добрий вечор!" Iншого iменi цей черговий не
мав у цiлiй тюрмi.
   Зайшовши й привiтавшись,  черговий  перерахував  ряди  й  шiстки.  Йому
допомагав староста камери.  Тут,  виходить,  були  iншi  звича?,  анiж  на
Раднаркомiвськiй, тут перевiрка була двiчi на день - вранцi i ввечерi.
   Записавши результат перевiрки в журнал, черговий сказав: "Добранiч",  -
i пiшов.
   Який чемний черговий! Просто дивно. I яка колосальна рiзниця мiж ним  i
тими  щелепатими,  завжди  понурими  й  завжди  червоноокими,  невиспаними
хлопцями з Раднаркомiвсько?. Iншi черговi тут теж подiбнi до цього "Добрий
вечор". Лише згодом Андрiй устiйнив, в чому суть, через що  така  рiзниця.
Але щоб це взнати, йому треба було пройти свiй шлях до кiнця...
   Пiсля вiдходу чергового "Маня" розсипалась -  почалась  укладка  спати.
Без команди. Тут команди "Ложись спати" не було, було  лише  вночi  грiзне
"Чому не спите?!" якщо хтось не лежав, а  сидiв  або  стояв  уночi,  пiсля
вечiрньо? "пов?рки".
   Укластись спати - це була тяжча  проблема  тут,  анiж  в  камерi  49-й.
Почався ярмарок... Однi люди потребували бiльше мiсця вже не тiльки  тому,
що були великi, а й тому, що мали клунки з теплою одежею тощо, приготованi
на випадок етапу, iншi люди були маленькi й не мали нiчого абсолютно,  але
ризикували втратити  й  маленьке  сво?  мiсце,  бо  "заможнiшi"  й  бiльшi
розпросторювались якось само собою. Для старости то був величезний клопiт,
i тiльки при цiй процедурi - при  процедурi  розподiлу  пiдлоги  -  Андрiй
збагнув, яка то тяжка рiч бути президентом демократично? республiки, цебто
старостою в камерi ч. I2 у 2-му спецкорпусi. Кожного вечора  староста  все
мусив перемiряти й  розподiляти  пiдлогу  та  парувати  людей  наново,  бо
прибували новi люди. I тепер - вiн взяв шматочок крейди й мотузочок (а був
цей  староста  не  просто  якийсь  бородатий   дiдок,   а   високофаховий,
знаменитий, всесоюзно? слави iнженер) - звелiв усiм  перейти  в  один  бiк
камери й почав свою тяжку працю. Вiн розмiряв мотузочком пiдлогу  й  робив
крейдою риски - межi для кожно? людини, в якi  вона  мусила  вкластися.  I
робив вiн це з усiма вiдповiдними вiдхиленнями на товстих  i  тонких.  Так
вiн перемiряв пiдлогу для всiх шести рядiв, для кожно?  людини  окремо.  А
потiм вислухував скарги i перепаровував сусiдiв, щоб насупроти лежав  один
довгий, один короткий. Ця вся процедура тривала з годину. I  все-таки  все
геть пiшло нанiвець, бо знайшлися  люди,  якi  категорично  запротестували
проти проведеного "землеустрою". Тодi принесли мокру  ганчiрку  й  зiтерли
геть всi риски, й почалася процедура спочатку. I знову все пiшло нанiвець.
Бiдолашний староста весь упрiв, але уперто продовжував  працю  з  глибоким
почуттям обов'язку перед товаришами,  виконував  свою  функцiю  покiрно  й
сто?чно. I знову все пiшло геть на злам. "Мiсця... Мiсця. Де мо? мiсце!?!"
- смикали його за труси жалiбно "покривдженi". Тодi староста не  витримав,
випростався, зблiд на обличчi i раптом весь затрясся вiд розпачу:
   - Та, товаришi!.. Та, люди ж добрi! Та де ж я вам вiзьму мiсця?!
   I розмахнув у повiтрi мотузочкою,  занiс  високо  руку,  потряс  нею  в
нестямi i не то застогнав, не то заплакав без слiз в нервовiй  пропасницi,
в трагiчному розпачi:
   - Я будував Днiпрельстан... Я збудував Держпром... Я  будував  станцi?,
мости, будiвлi...  Я  спроектував  тисячу  споруд...  Але  розподiлити  цю
прокляту пiдлогу... Це над мо? сили!.. Товаришi! Нате  крейду  й  виберiть
собi iншого старосту... Я... Я  не  можу...  Нема  такого  iнженера!  Нема
такого старости...
   - ?, - сказав якийсь низенький  товстюх  скептично,  солодкаво  й  взяв
крейду й мотузочку. I заходився мiряти. Але вiн був доктор. Доктор Петров.
I з його мiряння нiчого не вийшло. Бо ж що може зробити доктор там, де  не
може нiчого вдiяти iнженер всесоюзно? слави?
   Всi  попросили  iнженера  прийняти  знову  на  себе  функцiю  старости,
обiцяючи йому вже послух.
   Нарештi пiдлога була розподiлена, довгi  й  короткi  попарованi  й  всi
вклалися спати. На спину лягти не можна було, й тому  поступив  наказ  вiд
старости лягати боком, вкладатися "валетом в замок".
   - Перший ряд ляга? в один бiк, на лiву руку,  ноги  пiдкорчити!  Другий
ряд ляга? лицем в другий бiк, теж на лiву руку, закласти ноги  за  ноги  й
пiдкорчити!  Так.  Третiй  ряд  ляга?  головами  до  другого  ряду,   ноги
пiдкорчити! Четвертий ряд ляга?!..
   Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на парадi.  Люди
його слухали й покiрно лягали так, як  було  наказано.  Так  вляглися  всi
шiсть рядiв, замостивши пiдлогу тiлами, як паркетом,  добре  припасованим,
щiльно збитим. Не лишилося нi сантиметра вiльного мiсця. Ноги пiдкорчувати
й закладати кут за кут треба було тому,  що  випростатися  не  було  куди,
бракувало мiсця вповздовж.
   - Нагадую, - закiнчив староста всю процедуру, - хто  схоче  повернутися
вночi, як заболить боки, гукай  мене.  Нi  в  якому  разi  не  повертатися
самовiльно, не простягати нiг, не класти ?х на лице сусiдам,  не  пхати  в
чужий рот пальцiв, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице iншим.
   Але це попередження щодо "самовiльного" повертання було зайвим, бо  хоч
би хто й схотiв повернутися сам, то не змiг би. Вiн може повернутися  лише
разом з усi?ю системою "валета в замок", на команду старости. Тобто,  якщо
хтось схоче повернутися, мусить збурити цiлу камеру.
   Ось це й ? вершок планування! Iдеал, до якого безперечно  стремить  вся
Сталiнова "соцiалiстична" система!  Але  за  мурами  ще  цього  iдеалу  не
досягли.  Його  досягли  лише  тут,  в  тюрмi,  iнженери  й  конструктори,
забракованi тi?ю сталiнською системою на волi.
   Це було  планове  спання.  Так,  зрештою,  можна  органiзувати  планове
хотiння, плановий ентузiазм, планову любов до "батька народiв"... Ба!  для
цього, зда?ться, ?х сюди й посаджали - всiх цих iнженерiв,  конструкторiв,
мислителiв, митцiв, артистiв,  авiаторiв,  ветеранiв  революцi?  докторiв,
професорiв, прокурорiв i простих смертних.
   Опiвночi Андрiй прокинувся вiд чийогось скiмлення  й  голосно?  команди
старости:
   - На праву руку обернись!
   I вся маса людей, як поламаний корж, заворушилась, обертаючи з собою  й
Андрiя. Так повторювалося за нiч кiлька разiв.
   Крiм розподiлу пiдлоги, для старости камери було взагалi багато  iншого
клопоту. Це-бо була цiла  держава,  а  вiн  ??  президент.  Вiн  мав  двох
помiчникiв  на  обидвi  половини,  i  це  було  камерне   "правительство",
старостат. Цей старостат був платний... - дiставав  вiд  камери  додаткову
пайку хлiба i додаткову пайку юшки,  виторгувану  камерою  спецiально  вiд
тюремного  "роздатчика".   Староста   управляв   камерою,   але   тюремнiй
адмiнiстрацi? був абсолютно не пiдлеглий, а тим  бiльше  нiякiй  секретнiй
частинi, бо його не тюремна адмiнiстрацiя призначала,  а  вибирала  камера
для себе, щоб не задушитись в хаосi.  Вiн  тримав  порядокпризначав  щодня
чергових камери, по два на кожну половину, в обов'язки яких входило - мити
пiдлогу вранцi, замiтати ввечерi, розносити хлiб по рядах,  миски,  тягати
банячки з юшкою та "баландою", роздавати  ту  юшку  та  "баланду",  носити
дiжку (яку, до речi, тягли всi чотири чергових заразом, та  ще  й  кликали
когось з силанiв на допомогу), мити миски тощо. До речi, бути  черговим  -
це було привiле?м, бо за це черговi дiставали теж додаткову  пайку  хлiба,
тому, згiдно з загальним рiшенням населення республiки  ч.  I2,  чергувала
лише окрема каста людей, самих найбiднiших, найбiльш голих i голодних.  Це
був сво?рiдний камерний пролетарiат, всi тi в'язнi, що серед  вбогих  були
найубогiшими. Камерна ж аристократiя (тi в'язнi, що були багатшi, бо  мали
грошi на конто i користалися тюремною "лавочкою", де могли все купити,  та
й мали речi, якi могли мiняти, або були занадто панського складу) з  тако?
постанови була задоволена,  бо  праця  чергового  -  то,  зрештою,  тяжка,
каторжна праця. Середняки були менше задоволенi i  в  мiру  виголоджування
переходили до числа  тих,  що  мусили  чергувати.  Середняки,  як  вiдомо,
промiжний клас, що поповню? й гору, й низи.
   Але iнодi, коли бракувало охочих чергувати з  "пролетарiату"  й  нiкому
було  виконувати  цю  тяжку  функцiю,  тодi  староста  призначав  чергових
примусово, починаючи з  "панiв".  "Пани"  вiдкуплялися  пайками  хлiба  та
цигарками. Пролетарiатовi це  сподобалось,  i  вони  почали  застосовувати
страйки зумисне, щоб добитися ухвали про обов'язкове для всiх  чергування,
- i здобули на цьому величезний капiтал - можливiсть брати високу  цiну  з
"панiв" за експлуатацiю себе. Тi?ю цiною були пайки хлiба, цукру, цигарки,
лахмiття, рiзнi блага з передач тощо.
   Крiм призначення  чергових  та  контролю  за  ?хньою  працею,  староста
приймав хлiб i iншi харчi вiд роздатчика, розбирав камернi конфлiкти  (хоч
для  того  ще  був  окремий  камерний  трибунал),  вiв  "культурно-освiтню
роботу"тобто, згiдно  з  рiшенням  всього  населення  республiки,  добирав
лекторiв, оповiдачiв та доповiдачiв з-посеред найкращих фахiвцiв, якi були
в камерi, для того щоб  вони  камеру  розважали  та  просвiщали.  Розбивав
камерне населення на партi?, коли треба  було  йти  "на  оправку"  або  на
прогулянку. I, нарештi,  влаштовував  новоприбулих.  На  тому  компетенцi?
старости кiнчилися. Вiн не втручався нi в справи  "тишини",  нi  в  справу
"галасу" i взагалi "заборонених речей", спiвiв тощо. Це не його дiло.

   День в республiцi починався з вранiшнього "Маня, на пов?рку становiсь!"
За тим вiдбувалася процедура ходження  до  вмивальнi  тощо,  куди  воджено
в'язнiв партiями по 30 чоловiк,- ця процедура тяглася кiлька  годин,  поки
переходила вся камера. Тим часом черговi мили пiдлогу, одержували разом iз
старостою хлiб i цукор i роздавали. Хлiб видавано житнiй,  часом  глевкий,
часом  добрий,  але  завжди  майже  всi  пайки  з  "приколками"  -тобто  з
довiсками, приколотими  до  пайки  заструганими  паличками,  нащипаними  з
дошки. Через тi "приколки" пайки виглядали досить химерно - були  обтиканi
паличками, яких - паличок- iнодi було по три й по  чотири,  бо  "приколка"
складалася з  двох  або  й  трьох  частин,  i  треба  було,  щоб  вона  не
загубилася. Такi пайки були подiбнi до ?жака. Сама ця "приколка" увiйшла й
у юридичну термiнологiю тюрми й концтаборiв i навiть вживалася на волi  та
в апаратi НКВД. Коли треба було сказати образно, що  хтось  дiстав  якийсь
термiн каторги чи тюрми з позбавленням додатково ще тих чи тих прав (права
листуватися, права жити в певних мiстах пiсля вiдбуття  тюрми  чи  таборiв
тощо), тодi  говорилося:  "Дiстав  десять  (або  15  -20  -  25)  рокiв  з
"приколкою".
   Без  сумнiву,  цей  термiн,  ця   "приколка",   мусив   би   увiйти   в
карно-процесуальний кодекс СССР.
   Процедура роздачi хлiба була iнша, анiж в камерi 49-й, бо й  пайки  тут
були iншi. Справа в тiм, що серед звичайних пайок,  вирiзаних  з  середини
хлiбини, було чимало т. зв. "горбушок" - тобто пайок, вирiзаних вiд  краю,
через що вони мали найбiльше шкоринки  i  за  такими  пайками-"горбушками"
чомусь всi найбiльше ганялися. Мабуть, думали, що там найбiльше  хлiба.  I
таки його було бiльше, бо в шкоринцi менше вологи, а значить, на вагу  там
бiльше  хлiба.  Через  них  було  безлiч  конфлiктiв.  Тому  роздача   тих
благословенних,  чарiвних  "горбушок"  була  вiдповiдно  регульована   -?х
одержували всi за чергою, за дотримання чого вiдповiдав староста.  Власне,
на тих горбушках можна бачити ще,  яка  тяжка  праця  старости  -це  треба
спланувати й iдеально витримати, бо буде бiда. Пiсля хлiба приносили чай -
його втягали в камеру у величезних "бачках" i, тягаючи тi  "бачки"  поможи
рядами, розливали чай черпаком в миски.
   В 12 годин староста придiляв наряд з кiльканадцяти чоловiк, i той наряд
пiд конво?м тюремно? варти йшов геть з корпусу  десь  на  кухню  й  звiдти
приносив цiлу низку "бачкiв" з обiдом. Часом то був "борщ", часом  взагалi
якась бурда, що  на  тюремнiй  мовi  називалася  "баландою".  I  було  тих
"бачкiв" iнодi вiсiм, а iнодi роздатчик на кухнi розщедрювався й давав  ще
один на придачу. А коли обiд був особливо  поганий,  то  тих  бачкiв  було
дванадцять.
   Процедура ж роздачi обiду була урочиста й  надзвичайно  тяжка.  Принцип
"соцiально? справедливостi" вимагав, щоб обiд був роздаваний  справедливо,
бо... бо крiм юшки в бачках ще була певна кiлькiсть гущi, а iнодi й  якась
пара картоплин, i треба, щоб усi  були  задоволенi.  А  тому  роздавати  -
розмiряти - обiд не мiг будь-хто. Ця функцiя -  це  була  вiдповiдальна  й
почесна функцiя, яка вимагала окремого хисту. ?? виконували два постiйних,
найбiльш  вправних  "черпакових",  по  одному  на  кожнiй  половинi.   Цих
"черпакових" вибирано на загальних зборах. I були це фаховi  "каптьори"  -
один з морфлоту, другий з пiхоти. Вiйськовики. До клейнодiв цi??  почесно?
двiйки належав великий черпак. Благословенний (для всiх, лише для цих двох
проклятий) черпак. Два чергових тягали "бачок" межи рядами,  а  черпаковий
крутив у ньому несамовито черпаком, ганяючи гущу, щоб вона весь час була в
станi розпорошення. А люди сидiли з мисками в руках й, витягнувши  ши?  та
ковтаючи слину, пильно стежили за кожним рухом черпака. Часом в бачку було
лише двi картоплини, i черпаковий ганяв ?х божевiльне, не знаючи,  кому  ж
?х дати а всi були зачарованi тими картоплинами й дивилися,  кому  ж  вони
дiстануться, вiрячи в сво? щастя. Та черпаковий "був з  бiса  хитрий  -вiн
напевно все норовив дати тi картоплини комусь iз сво?х  приятелiв".  Може,
тому всi так намагалися з черпаковими дружити,  як  iз  священиком  чи  iз
шаманом. Цi картоплини були часом причиною до цiлих  революцiй,  пiдiймати
якi був фахiвцем в Андрi?вiй камерi один чоловiк, про якого буде окремо.
   Всю  цю  процедуру  роздачi  обiду  хтось  з  в'язнiв  назвав   дотепно
по-росiйськи "к о р м л ? н i ? з в ? р ? й".
   Роздача вечерi була набагато легшою й проза?чнiшою. Вечеря складалася з
однi?? (однi??!) ложки кашi i на триста  сорок  чоловiк  вся  вмiщалася  в
однiм бачку, рiдко в двох.
   Мiж цими процедурами роздачi ?жi люди займалися всiм, на що хто здiбен,
вiд ранку до пiзньо? ночi. Ще кожноденною  подi?ю  була  прогулянка.  Вона
була до обiду або пiсля обiду, залежно вiд того,  як  випадала  черга  для
камери ч. 12. ?х виводили партiями по 50 - 60 чоловiк на тюремне подвiр'я,
межи блоки, на п'ятнадцять хвилин, зараховуючи й перехiд по сходах туди  й
назад в число тих хвилин. На перехiд йшло найменше п'ять хвилин.  Лишалося
"чистих" на прогулянку десять хвилин. Люди брали з собою коци, хто мав,  i
iншi лахи й там трясли  ?х,  користаючись  з  нагоди.  В  подвiр'?  ходили
"гусаком", дихали, повiтрям, а водночас гарячково полювали  за  шматочками
цегли, цвяшками, залiзячками, шматочками дроту - за  всiм,  з  чого  можна
зробити заборонену рiч в камерi.
   Крiм всiх цих, так би мовити "спланованих"  подiй,  було  багато  подiй
несподiваних, непередбачених, якi збурювали камеру брутально,  як  ураган,
ставили все догори ногами.  До  таких  належали  труси,  наглi  перевiрки,
вiзити НКВДiвського контролю, вiзити начальника тюрми тощо, кари й  штрафи
за порушення порядку та за забороненi речi, дезинфекцiя камери,  похiд  до
лазнi i, нарештi, тюремна "лавочка", яка нагло  звалювалася  на  тлi  всiх
попереднiх нещасть, як несподiване благословення боже, як велике щастя.

   Цiкавi люди сидiли в камерi  ч.  12.  Надзвичайна  галерея  типiв.  Це,
власне, була та сама камера ч. 49, лише  колосальних  масштабiв.  Було  що
спостерiгати, що слухати, з чого дивуватись. Насамперед на всю масу в  340
чоловiк майже не було людей  з  нижчою  освiтою,  за  винятком  вiрмен  та
кiлькох селян. Переважно були люди з вищою та  середньою  освiтою,  високi
фахiвцi всiх профiлiв, деякi з республiканськими iменами.  Ознайомитися  з
багатьма з них ближче Андрi?вi  належалось  впередi.  А  тим  часом  деякi
персонажi вискочили зразу на очi сво?ю надзвичайною оригiнальнiстю,  сво?ю
кричущою  символичнiстю,  якщо  вже  на  те  пiшло,  сво?ю  типовiстю,  як
уособлення певно? категорi? людей в собi. Око, коли б навiть хотiлося,  не
могло  розминутися  з  ними.  До  таких  насамперед  належав   понурий   i
довготелесий чолов'яга на прiзвище Iщук, що сидiв  насупроти  Андрiя,  пiд
протилежною стiною. Був вiй лiт п'ятдесяти, невиразного соцiального  стану
й  фаху  -  не  то  колгоспний  рахiвник  чи  комiрник,  не  то  сiльський
кооператор, не  то  просто  мiщух,  може,  якийсь  гендляр  або  церковний
староста, одне вiрно - вiн не був анi статечним селянином,  анi  статечним
робiтником, анi статечним iнтелiгентом. Мав чорнi, волохатi брови  й  весь
час  дозирав  з-пiд  них  витрiшкуватими  очима,  позирав  вороже,  понуро
пiдозрiло. Щось було в ньому вiд  шакала.  Зата?ний,  жадiбний,  смиренний
назовнi, але пломенiючий зсередини, - пломенiючий якоюсь  вiчною  жадобою.
Сперш i Андрiй думав, що в ньому горить якийсь внутрiшнiй  великий,  може,
навiть святий вогонь, але скоро змiнив свою думку. Цей чолов'яга найбiльше
сварився при розподiлi пiдлоги й робив це якось  понуро,  жовчно,  бурчучи
щось собi пiд нiс. Але не цим вiн показав себе вповнi. Iншим.  Вiн  вразив
Андрiя сво?ю поведiнкою пiд час першо? ж роздачi обiду  (першо?,  яку  тут
побачив Андрiй). З усiх витягнутих голiв, коли  черпаковий  ганяв  нещасну
картоплину по бачку, найвище  задертою  була  голова  Iщука.  Вiн  дивився
гарячковитi, жадiбним, несамовитим доглядом  на  черпак,  як  зачарований,
ворушив кадиком, смикав щелепою за кожним рухом черпака. Очi його були  до
того черпака буквально прикутi. Вiн  повертав  голову  услiд  за  тягненим
бачком, i здавалося, що та толова прип'ята до бачка невидимою мотузкою. На
обличчi йому була написана цiла поема бездонно? жадоби, заздростi,  злоби,
розпачу скупця, надi? й безнадi?, благання, прокльону.  Вiн  пильнував  за
картоплиною, чекаючи, поки бачок пiдсунеться до нього.  Вiдчувши  на  собi
Андрi?в погляд,  вiн  повернув  голову  й  якось,  не  глядячи,  ощерився,
беззвучно, як хижий вовк, - ощерився нi до кого, не вгадавши,  хто  це  на
нього дивиться, i знову  шарпнувся  лицем  до  бачка,  злякавшись,  чи  не
прогавив. А тим часом над ним на вбитiй у стiну  паличцi-прикольцi  висiли
на мотузочку цiла купа нез'?дених пайок, його пайок, вони припадали  пилом
i цвiли, сохли, репались, пропадали. Коли бачок пiдсунувся до нього,  Iщук
заплямкав швидко-швидко, щелепа йому дрiбненько  затремтiла,  i  так  само
затремтiли руки, пiдставляючи миску, а очi дивилися в бачок  i  здавалося,
що вони ось-ось випадуть в той бачок i закрутяться в нiм пiд черпаком,  як
двi  картоплини.  Картоплина  не  припала  йому,  i  вiн  так   несамовито
затiпався, що не мiг вимовити слова. Бачок помандрував далi, а Iщук тримав
мяску, розхлюпуючи "борщ", i все дивився, завмерши й витягнувши шию, -  що
станеться з картоплиною. I раптом пiдняв iстеричний крик. Вiн кричав  щось
нечленоподiльне, бризкаючи слиною, й лише виразно чути було окремi  слова:
"картоплина", "сволоч", "ракалiя", "контрреволюцiя". Роздатчик вернувся  й
хотiв ударити  Iщука  черпаком  по  головi,  але  замiсть  того  скривився
презирливо, впiймав картоплину в черпак, набравши заразом i бурди повно, й
вилив те все Iщуковi на колiна, бо миска була зайнята. Вся  камера  на  те
зiтхнула з полегкiстю й засмiялась, втiшена. Прокляту картоплину  впiймано
нарештi й генiально придiлено. Iщук не звернув нi на що  уваги,  замовк  i
тремтячими руками  ялозив  картоплину  по  колiнах,  збираючи  й  капусту.
Капусту вiн запихав у рот, а на картоплину подивився молитовно й поклав ??
нагору, до пайок.
   Вiн виказав усi симптоми людини, що пережила жахливий голод. Але вiн не
пережив нiякого голоду, на волi жив добре, а тепер зовсiм недавно  прийшов
до тюрми, в камерi ж користався тими самими "привiлеями", що  й  всi.  Вiн
просто був феноменально жаднющий, скупий, завидющий. З-за  картоплини  вiн
пiдiймав у камерi революцi?, а потiм викидав тi картоплини  в  парашу,  бо
вони кисли, лежачим на пайках хлiба, псувались.
   Пiсля цього випадку Андрiй не мiг дивитися на Iщука без  омерзiння.  На
якого чорта такi люди живуть на  свiтi.  I  це  блюзнiрство  саджати  таку
людину до тюрми, де все-таки  сидять  люди  -  люди!  -  що  не  втрачають
людсько? подоби й людських почуттiв навiть в  тяжкiй  трагедi?,  навiть  в
такiм вертепi. Та вiн не один. Хiба це не Узуньян ч. 2,  отой  вiрменський
"аристократ" з золотими зубами? Це категорiя людей.
   Сидiв цей Iщук по обвинуваченню, цiлком  вiдповiдному  до  його  вдачi.
Його нiбито посадили за фразу:
   "Як був Миколка-дурачок,  була  булочка  п'ятачок!"  Та  за  висловлену
сентенцiю, що, мовляв, "Хоч би вже був або цар, або руський гетьман!"
   Випадок з картоплиною - це не був випадок, це  повторювалося  щодня  до
цього й пiсля цього. При кожнiм роздаваннi  обiду.  Тiльки  картоплина  до
Iщука не потрапляла бiльше так просто.  На  ту  картоплину,  як  i  на  тi
"горбушки", була встановлена черга. Картоплина була строго  пiдпорядкована
дiючому тут принциповi "соцiально? справедливостi", незважаючи на  Iщуковi
революцi?.
   Другим яскравим персонажем, але  вже  iншим,  був  штурман  з  крейсера
"Червона Укра?на", прозваний в камерi "Кровавая пiща". Рiч  в  тiм,  що  в
камерi (як i в багатьох в'язницях  взагалi)  любили  спiвати  славнозвiсну
арештантську пiсню на слова Пушкiна, яка починалася з строфи:
   "Сижу за решеткой темницы сьiрой,
   Ко мне прилетает орел молодой,
   Мой грустный товарищ махает крьiлом -
   К р о в а в у ю п и щ у клюет под окном..."

   I от, коли одного дня до камери вкинули штурмана, побитого, в синцях  i
кровопiдпливах, що нагадував собою шматок живого скривавленого м'яса, його
в'язнi прозвали - "К р о в а в а я п i щ а". Зробили,  так  би  мовити,  з
нього живу iлюстрацiю до Пушкiнсько? пiснi. Лише це був  шматок  м'яса  що
його клював не вiльнолюбний орел, а цирковий крук.  Те  прозвисько  так  i
лишилося за штурманом.
   Цей  штурман  з  крейсера  "Червона  Укра?на"  -  це  був  теж  символ,
уособлення яскраве й кричуще, хоч i понуре та мовчазне з поведiнки. Був це
прекрасно збудований атлет, засмалений морськими вiтрами, з  витатуйованим
орлом, так, як i в покiйного Васильченка, лише в нього був орел не на руцi
а на грудях.
   Штурман з першого  ж  дня  запав  Андрi?вi  в  око  тим,  що  сидiв,  i
присмалював собi руку цигаркою, i навiть не морщився. А коли Андрiй гукнув
до нього: "Галло! Що ви робите, друже?" - спокiйно  й  дiловито  вiдповiв:
"Загартовуюсь". Андрiй думав спершу, що це якийсь божевiльний манiяк,  але
вiн був зовсiм нормальною людиною. Мовчазний,  зосереджений  в  собi  i  -
симпатичний. З крутим чолом i розумними очима. Тiльки  неговiркий,  зовсiм
неговiркий. Микола трохи пiднiс кiнчик заслони над та?мницею цi?? людини i
водночас поiнформував про його титул "Кровавая пiща",  й  Андрiй  мимоволi
пройнявся до нього величезною пошаною. В цi?? людини дуже тяжка  справа  -
вiн сидить по  обвинуваченню  в  приналежностi  до  протирежимно?  бойово?
органiзацi? в вiйськовому флотi й навiть чи не в керiвництвi ним.  Глядячи
на нього, можна думати, що це правда. I  це  iмпонувало.  Сидить  вже  два
роки, але без результатiв. Перенiс тяжкi тортури й лише  недавно  вкинений
сюди. Вiн не розколовся й навiть не думав про те. Жде нового туру  ходiння
по муках. Вiн мовчить, але коли говорить, то не в силi приховати понурого,
безкомпромiсного, непримиренного презирства  до  всього,  що  пiдпира?  ця
тюрма. Вiн ма? блакитнi розумнi очi, що свiтяться сильною волею й воднораз
фiлософською якоюсь журбою та вибачливiстю до всiх  сво?х  спiвкамерникiв.
Вiн не встря? нi в якi камернi конфлiкти, нi в  якi  спiрки.  Вiн  на  все
дивиться згори, задивлений десь далi, анiж  ця  камера,  може,  в  сонячну
морську блакить, може, в пережитi шторми й бурi, може, в очi  кохано?.  Це
людина з великою душею. Коли йому наступають в тiснотi  на  ноги,  вiн  ?х
спокiйно прийма?; коли хтось дивиться жадiбно на його пайку, яка вида?ться
бiльшою, вiн ?? спокiйно, без жодного слова мiня?, беручи собi гiршу.
   Вiн нагаду?  лева,  посадженого  в  клiтку,  по  якому  топчуться  малi
звiрята.
   Штурман з крейсера "Червона Укра?на".
   Андрiй дивився йому в бровасте обличчя мовчки й  думав,  що  це  людина
яко?сь велико? iде? i ставиться вона до свого сидiння в  тюрмi  не  як  до
нещастя, а як до логiчно?  закономiрностi.  Це  вражiння  було,  зда?ться,
безпомилковим, i саме це вражало на тлi слимакового плазування,  скiмлення
та биття себе в груди багатьох iнших. Людина знала, за що сидить, i  була,
як залiзна брила. Андрiй все ловив себе на бажаннi заговорити з  ним,  але
мав  досить  людського  такту,  щоб  не  лiзти  в  душу.  Коли  ?хнi   очi
зустрiчалися, в штурманових очах миготiли якiсь сонячнi iскорки, на  мить,
на коротку мить, i погасали пiд серпанком задуми. То  був  погляд  людини,
яка все бачить наскрiзь i не потребу? слiв... "Кровавая пiща".
   Третiм яскравим персонажем був поляк Гловацький. Вiн був манюсiнький  i
чорний, як жучок, замурзаний, обдертий, не мав  абсолютно  нiчого,  нiяких
речей, як i Андрiй. I найхарактернiшою  його  рисою  було,  що  вiн  такий
маленький, а мав  шалений  темперамент  i  колосальний,  чисто  польський,
гонор. Здавалось що в ньому зiйшовся гонор всiх його попереднiх  поколiнь,
всiх  пращурiв  цiло?  Жечi  Посполито?.  Але  яка  неспiвмiрнiсть!  Такий
темперамент та такий гонор i такий,  майже  лiлiпутний  зрiст  i  комарина
сила. Вiн все буянив, колотився, скандалячи iз сво?ми сусiдами в кутку,  в
якому сидiв. Доведений до крайньо? межi кипiння, вiн  раптом  схоплювався,
тремтiв увесь, як живе срiбло, й, потрясаючи замурзаними сво?ми кулачками,
вигукував у нестямi:
   - Бож-же! Бож-же!! Якби я до свого характеру та мав ще таку саму силу!!
   - То що було б? - запитував хтось серйозно меланхолiйно.
   Гловацький, пiдбираючи вiдповiдь, замовкав. Завмирав так, тримаючи руки
догори, довго мовчав. Кипiння швидко йшло  на  спад.  Нарештi,  зiтхнувши,
Гловацький опускав руки й вiдповiдав зламано, теж меланхолiйно:
   - Носив би бачки нагору... Сам! Камера заходилась реготом.
   Нещастя цього Гловацького було в тiм, що вiн був поляк, але жив в УССР.
Не мавши Пiлсудського пiд руками, НКВД посадило  за  цього  Гловацького  -
бiдного кравця й мирного  харкiвського  обивателя  -  й  поклало  на  його
маленькi плечi весь тягар вiдповiдальностi  за  полiтику  й  за  всi  дiла
маршалка Жечi Посполито?.  Гловацький  це  -  таку  свою  мiсiю  -  цiлком
усвiдомлював i на запитання - за що вiн сидить?  -  вiдповiдав  жалiбно  й
глибоко переконано:
   - За Пiлсудського!
   За це його продражнили в камерi  "Пiлсудським".  Подiбним  до  нього  в
цьому вiдношеннi був нiмець - Ганс Шумахер. ?х була цiла група, нiмцiв,  у
цiй  камерi,  але  Ганс  був  найхарактернiшим.  Бiлявий,   присадкуватий,
молодий,  досить  iнтелiгентний  Ганс,  на  прозвище  "Коровiй  муж".  Вiн
колишнiй шуцбувдiвець, вигнаний з батькiвщини Гiтлером, але сидiв ось  тут
за Адольфа Гiтлера й  репрезентував  фашизм.  Яка  iронiя!  Як  "справжнiй
фашист", а не його ерзац (справжнiй, бо нiмець та ще й "пролiзлий в партiю
ВКП (б)"), Ганс котирувався на бiржi НКВД  дуже  високо  й  вiдповiдно  до
цього багато витерпiв, аж до того, що його слiдчий мастив сво?м  калом  по
головi, чого бiдолашний Ганс, ?вропе?ць i все-таки революцiонер,  робiтник
з походження - Ганс Шумахер - нiяк не мiг зрозумiти. Йому не вкладалося  в
голову, як це в пролетарськiй, а значить, робiтничiй, державi  його  могли
так трактувати - екскрементами, хай i вiд "пролетарського" слiдчого, а все
ж таки екскрементами. На його думку, це зовсiм розходилося з  тезою  Карла
Маркса про диктатуру пролетарiату.
   Був вiй дуже лагiдно?, симпатично? вдачi, i  його  в  камерi  всi  дуже
любили, а за те, що  вiн  був  фактично  без'язиким,  бо  не  володiв  анi
укра?нською, анi росiйською мовами як слiд, смiшно, по-дитячому вимовляючи
слова, його всi мали за велику, тяжко скривджену дитину. "Коров'?м  мужем"
же Ганса прозвали за те, що вiн, нiяк  не  мiгши  добрати  порiвняння  для
велетня Дубенка, який пiд час боротьби пiдiймав  Ганса,  як  пiр'?нку,  на
руки, сказав йому нарештi, з натугою коверкаючи укра?нськi слова:
   - Слюхай, Дюбенко! Тi... тi... - вiн все хотiв назвати його буга?м, але
не дав ради й нарештi випалив:- Тi - коровiй муж!
   Ганс репрезентував Велику Нiмеччину й ?? фюрера, вiдповiдаючи тяжко  за
всi його минулi, теперiшнi й майбутнi грiхи супроти пролетарсько?  держави
Йосипа Сталiна.
   З групи вiрмен i персiв, яких було в подвiйнiй цiй камерi чоловiк з 30,
найяскравiшим   був   старий   перський   вiрменин   Саркiсьян.   Прототип
Карапетьянового Аслана, чесного чистiя черевикiв. Вiн харкiв'янин, але вiн
в той же час всесвiтнiй громадянин. I не тiльки зi  сво??  космополiтично?
вдачi, а й з фактично? бiографi? -  як  чистiй  черевикiв,  вiн  зi  сво?ю
скринькою обiйшов за весь свiй довгий вiк не тiльки Персiю й Укра?ну, а  й
Iндiю, й Бухару, Туреччину й Балкани, Францiю  й  Росiю  i  навiть  був  у
Кита?. Темний i неписьменний,  але  непосидющий,  як  Вiчний  Жид,  чистiй
черевикiв Саркiсьян. Рябий i добродушний. Вiн, за його ж  словами,  чистив
бруднi черевики цiлому свiтовi. Добре чистив, чесно, сумлiнно, а найбiльше
почистив брудних черевикiв i чобiт в сов?тськiй  пролетарськiй  державi  -
пролетарських партiйних i безпартiйних черевикiв,  i  тепер  нiяк  не  мiг
зрозумiти, навiщо ж його посадили в тюрму, тодi як на волi так тих брудних
черевикiв багато й якi почистити без нього  абсолютно  неможливо.  Що  там
робитимуть без нього?! Цей Саркiсьян  -  це  була  теж  сво?рiдна  перська
Шехерезада, ще краща, нiж Карапетьян. Сво?ю ж епопе?ю тут - вiн ?  символ,
уособлення для всiх вiрмен. Фокус, в якому зiйшлася вся  ?хня  трагедiя  i
весь ?хнiй безсмертний гумор, з яким вони ту трагедiю  сприймали.  В  його
iнтерпретацi? та цiла  всевiрменська  епопея  в  царствi  НКВД  нагадувала
вiрменський анекдот або вiрменську загадку,  яко?  нiхто  не  може  нiколи
розгадати. Анекдот-загадка про оселедця: "Висить,  телiпа?ться,  зелене  й
пищить... Що таке?"
   Це Саркiсьян на великому конвей?рi. А чого висить,  чого  зелене,  чого
пищить, за якi такi грiхи - невiдомо.
   В цiм анекдотi, як i у всiх вiрменських загадках та  анекдотах,  одначе
бiльше логiки, нiж у трагедi? Саркiсьяна й усiх його одноплеменцiв.
   Згiдно з його справою, Саркiсьян ? не хто iнший, як цiлий дашнакiвський
"вождь", хоч вiн нiколи не чув про партiю дашнакiв i не зна?, що то  таке.
Можливо, серед вiрмен були й справжнi дашнаки, але НКВД нiколи не в  станi
?х  викрити,  бо  це  понад  його  компетенцi?ю.  Тако?  думки   принаймнi
Саркiсьян, а на доказ цього вiн висува? твердження, що  НКВД  абсолютно  й
безнадiйно на  хибнiй  дорозi,  коли  в  його  особi  не  змогло  впiзнати
звичайного чистiя черевикiв, а впiзнало "дашнакiвського вождя".
   Звичайно, вiн - Саркiсьян - у всьому "признався щиро" (бо ж  вiн  не  ?
ворог сов?тсько? влади, щоб уперто заперечувати те, що  твердить  слiдчий,
слiдчому, зрештою, виднiше!). I, звичайно, тепер у свiтi  ?  тро?  великих
людей - Гiтлер, Сталiн  i  вiн  -Саркiсьян,  який,  виявля?ться,  на  його
несамовите здивування, захитав основи першо? в свiтi й найбiльшо? в  свiтi
пролетарсько? держави. З того всього Саркiсьян залива?ться веселим смiхом,
як то вiн "без драки" потрапив у великi "забiяки".
   Саркiсьян намага?ться весело весь час  пристосуватися  до  сво??  тако?
велико? ролi, придiлено? йому iсторi?ю, на потiху цiлiй камерi.
   З групи жидiв, яких теж було щось бiля 30 й  якi  майже  всi  йшли  пiд
рубрикою "троцькiсти", чи не найяскравiшим був такий  Львов.  Науковець  з
фаху, невеликий на зрiст, пузатенький, утлий на утвори мiщух, хоч i  "член
партi? з 17 року" й "соратник" всiх найвидатнiших дiячiв  революцi?  (хоча
Андрiй i був певен, що в революцiю  цей  Львов  був  десь  парикмахером  в
Житомирi або в Бердичевi). Але перед арештом вiн був десь великою "шишкою"
Цей Львов, очевидно, мав геморой, бо бiльшу частину дня не сидiв, а стояв,
але то нiчого. Вiн серед жидiв був авторитетом, бо  до  нього  всi  завжди
зверталися й щось шепотiли подовгу,  й  вiн  завжди  посередничав  у  всiх
конфлiктах сво?х братiв кровi з оточенням. Навiть Гепнер, який  прибув  до
камери теж, так  як  i  Андрiй,  i,  поповнивши  жидiвську  фалангу,  був,
безперечно, найсолiднiшою серед них  усiх  персоною,  ставився  одначе  до
Львова з повагою. Всi жиди наслiдували його поведiнку. Вiн був обережний i
хитрий, як i всi, i такий же вiчно нашорошений та переляканий.  Але  тодi,
коли всi жиди обмежувалися переляканим мовчанням  та  жалiсним  зiтханням,
пiдкреслюючи сво? несправедливе та безмiрне мучеництво, Львов  iшов  далi.
Вiн, стоячи, та погойдуючись над масою сидячих, та скрушно  зiтхаючи,  час
вiд часу заламував руки, зводив очi до стелi й розпачливо жебонiв:
   - О, аве, Цезар! Морiтурi те салютант!
   Мовляв, "От, Цезарю? Ти кара?ш мене, а я все-таки вiрний  тобi,  вiрний
до гробу, до смертi. Ах, яка трагедiя! Яке жахливе непорозумiння! Як тяжко
й несправедливо терпить товариш Львов".
   - "О, аве. Цезар!!"
   Причому Львов все норовив так зiтхнути, щоб це дiйшло до  вух  якщо  не
наглядачiв та слiдчого, то принаймнi до камерних стукачiв  i  сексотiв.  I
скiльки непiдробно? скорботи, страждання вiрного  серця,  скiльки  муки  й
скiльки любовi до Цезаря та прощення йому  всiх  грiхiв  супроти  товариша
Львова.
   Не Львов,  а  просто  тобi  янгол,  несправедливо  повержений  в  морок
кромiшнiй.
   Штурман в такi хвилини дивився на Львова, й дивна  посмiшка  перебiгала
по його зiмкнутих устах. Безодню презирства, вкладену в ту  ледве  вловиму
посмiшку, не можна вимiряти нiякою мiрою. I напевно, вона була  адресована
не так до Львова як до його Цезаря, що ма? таких  морiтурi.  В  таку  мить
Андрi?вi штурман уявлявся на борту крейсера  -  гордий  штурман  на  борту
гордого крейсера. Вiтер б'?  в  обличчя  й  полоще  його  бушлат,  бистрою
молонь?ю в'?ться над ним альбатрос, обличчя засмалене вiтрами всiх широт i
оббризкане пiною дванадцяти морiв  -  вiн  дивиться  в  далину,  як  сонце
вогненними мечами ралить розгойдану стихiю моря, дума? велику  й  глибоку,
як саме море, думу, й перед гордим його, орлиним зором  стелиться  могутня
сонячна перспектива - перспектива його Вiтчизни, в iм'я яко? вiн несе свою
горду душу i серце в небувалi ще, звитяжнi й  ризикованi  рейси,  поклавши
все на карту без жодного вагання й без мудрування лукавого.  Одвертий,  як
саме море i небо, i мужнiй, як та вся стихiя, штурман. Штурман, для  якого
нема? Цезаря серед всiх тих, хто замiрився на горду його душу.
   Такий вiн, цей штурман, на тлi тих "морiтурi" з ?хнiм Цезарем.
   Зiтхання Львова мали вдячний резонанс серед всiх його братiв кровi.  Та
й не  тiльки  серед  них.  Це  була  категорiя,  окрема  категорiя  людей,
здебiльша з числа недавнiх носi?в партбiлета, здобутого часом  в  боях,  а
здебiльшого пiдхлiбництвом, низькопоклонством, практикою вiрних,  готових,
до послуху, безiдейних "морiтурi". Але бiльшiсть з них,  мабуть,  все-таки
мала  в  душi  велику  внутрiшню  колiзiю:  -  вiрнiсть  iде?   революцi?,
окропленiй кров'ю мiльйонiв i ?хньою власною, це з одного боку, й скидання
?х Цезарем на смiтник з тавром  "ворогiв  народу"  -  з  другого.  Колiзiя
повставала вiд потреби ненавидiти й нездiбностi ненавидiти, бо ж...  Бо  ж
?х скидають на смiтник нiбито в iм'я тi?? само? iде?,  в  iм'я  яко?  вони
вiддали сво? сили i кров. I може, в тiм викрику: "О, аве, Цезар,  морiтурi
те салютант!" - кри?ться справжня, незмiрима й неосяжна людська трагедiя.
   Та бiльшiсть в камерi не належали до "морiтурi". А  якщо  вони  й  були
"морiтурi", то зовсiм iншими. Морiтурi iншого Цезаря. Того, який ще ?х  не
прирiк на страту, а прирiк iнший,  якого  вони  все-таки  не  визнають  за
Цезаря, i через те тут сидять.
   Iншим цiкавим типом був з числа тих,  якi  були  найближче  до  Андрiя,
худий, як скелет, чоловiк на прiзвище Дахно. Вiн був  знаменитий  тим,  що
сидiв у тюрмi, як представник ново?, винайдено? в НКВД, окремо? нацi?, н а
ц i ?... в е г е т а р i а н ц i в! Смiшно, але факт. Таку нацiю встановив
слiдчий. Дахно був вегетарiанець. Чи по волi, чи по неволi, але вiн не  ?в
нiчого м'ясного, навiть не пив води, бiля яко?  близько  лежало  м'ясо  чи
щось подiбне. I був вiн в цьому фанатично послiдовним i невгнутим.  Чи  це
була фiзична конечнiсть для нього, чи просто iдея-фiкс, але вiн  виявив  у
цьому подиву гiдну  стiйкiсть.  Поводився  так,  як  поводяться  сибiрськi
сектанти в питаннях сво?? вiри. ?в лише хлiб i пив воду. Та все  домагався
вiд  слiдчого  i  всi??  тюремно?  адмiнiстрацi?  вiдповiдних   для   себе
вегетарiанських харчiв. Слiдчий йому тi харчi обiцяв, але поставив умову -
признатись у всьому, в чому його обвинувачують. Дахно вже навiть почав був
схилятися на те, готовий iти на крайнi жертви в iм'я сво??  iде?-фiкс.  Це
був тип справжнього фанатика, якi могли тiльки траплятися в середньовiччя.
Вiн згодився "признатись"  в  усiй  сво?й  контрреволюцiйнiй  органiзацi?,
вiдповiдно до формули пред'явленого  йому  обвинувачення.  Але,  на  жаль,
нiчого не мiг придумати. Нiчого такого, що задовольнило би плани слiдчого.
Так i не придумавши нiчого, Дахно  з'явився  перед  свiтлi  очi  слiдчого.
Слiдчий вислухав його зiтхання, розлютився безмежно i несамовито вигукнув:
   - Ага! Ти так!?. Так плював же я на твою в е г е т а р i а н с ь к у  н
а ц i о н а л ь н i с т ь! Тоже менi нацiя зачухана!
   I пiсля того заходився  бити.  Й  бив  доти,  доки  Дахно  не  пiдписав
протокола, що вiн  терорист,  шпигун,  i  диверсант,  i  керiвник  велико?
контрреволюцiйно? органiзацi? вегетарiанцiв.
   I тепер Дахно сидить в камерi ч. 12 i помалу умира?, уперто, але  марно
домага?ться окремих пiсних харчiв. Вiн здався як "контрреволюцiонер i враг
народа", але, як вегетарiанець, не хотiв здаватись. I не мав  намiру.  Вiн
мав намiр умерти. I до того йшло. Всi умовляння товаришiв нi  до  чого  не
призводили. Глядячи на нього, Андрiй думав - яка велетенська воля сидить в
цiй людинi! Коли б такою людиною рухала не  iдея-фiкс,  а  справжня  якась
людська iдея -що така людина могла б  зробити!  Золота  людина.  Людина  з
велико? лiтери i... I створила анекдот. I за анекдот  умира?.  Анекдотична
людина. Родоначальник ново?, вегетарiансько? нацiональностi.
   Цiкавим був грек Металiдi. Талановитий  композитор,  веселий  бесiдник,
смiхун, вiдважний i одчайдухий в поводженнi з тюремною  адмiнiстрацi?ю  та
зi слiдчим, як горда, високоосвiчена людина. Досить мiцно? будови до  того
ж. I в той же час до божевiлля бо?ться мишей. Ця людина була в  Iспанi?  й
нiбито боролася зi збро?ю в руках проти  армi?  Франко,  а  тепер  сидiла,
тяжко обвинувачена в шпигунствi на користь Франко, в повстаннi й терорi  в
числi групи непересiчних, видатних осiб. I... панiчно бо?ться мишей.  Коли
Гриша (наймолодший в'язень з  числа  камерного  пролетарiату,  пустотливий
учень неповно? середньо? школи, який сидiв за те, що  намалював  учителевi
на галошах свастику, i той пройшовся  по  вулицях  мiста,  вiдбиваючи  цей
достославний знак на пiшоходах, спричинивши  тим  страшний  переляк  всi??
мiлiцi? й НКВД) - коли цей Гриша, впiймавши мишу, пiдкрадався  й  тихенько
впускав  ??  Металiдi  в  кишеню.  Металiдi  верещав   безтямно,   стрибав
божевiльне по людях i метався так, нiби його облили бензином й  пiдпалили.
Пiсля тако? пригоди Металiдi щиро признавався, що коли б  слiдчий  про  це
знав, то не мав би потреби його бити, а прив'язав би за  хвостик  мишу,  й
пускав на нього, i цим би "розколов його до самого пупа".
   I  найцiкавiшим  було  те,  що  цей  Металiдi  -  страшний  терорист  i
повстанець згiдно з обвинуваченням, в чому вiн i  "признався  щиросердно",
цебто в намiрi знищити всiх сов?тських людей, - все-таки  не  вiдважувався
вбити мишу.
   "Враг народа" Металiдi.
   Гриша виявився набагато дотепнiшим за слiдчого, вiн в простий i дешевий
спосiб здемаскував цього страшного "повстанця й терориста".
   Зате Металiдi чудесно грав на гребiнцi "Сулiко". Навiть склав  комiчний
"Марш врагов народа", органiзував камерний джаз i награвав той марш краще,
анiж би те мiг зробити джаз Утьосова.
   Знову цiкавим типом був доктор  Петров.  Це  теж  був  прообраз  певно?
категорi? людей. М'який i улесливий, пролазливий до людських душ, шовковий
доктор Петров. Вiн до всього пильно прислухався,  до  всього  приглядався,
всiм цiкавився, всiм спiвчував, всiх хотiв потiшати,  розпитуючи  про  все
докладно. Ця його риса нашорошила Андрiя.  Та  хiба  тiльки  Андрiя?  Вона
нашорошувала всiх, крiм самого доктора Петрова. Дивним здавалося,  що  цей
доктор Петров мав такий випещений вигляд  i  мав  якiсь  привiле?,  напр.,
привiлей тримати цiлу гору речей при собi, та й ще мати  передачi,  навiть
мав побачення з рiдними, чого нiхто в камерi не мав i не мiг навiть мрiяти
про те. Речей мав Петров аж три великих тюки й домагався для них мiсця  на
пiдлозi. Вiн складав тi тюки, як канапу, й влягався на нiй досить  вигiдно
спати, не рахуючись з рештою. Там,  де  були  його  тюки,  -  там  строгий
орнамент "валета в замок" ламався, роблячи щасливий  виняток  для  доктора
Петрова. Староста нiби раз пробував на домагання  всiх  в'язнiв  ту  лiнiю
замка вирiвняти законно,  але  з  того  нiчого  не  вийшло,  Петров  м'яко
покликав чергового корпусу  за  арбiтра  й  тюки  лишилися  недоторканими.
Петрова не любили, але боялися його, мовчали, й навiть деякi  загравали  з
ним. Та?мниця тi?? магiчно? сили Петрова була для декого зрозумiлою. Часто
вдень, а то й увечерi, Петрову нагло  приспiвувало  "на  оправку",  i  вiн
наперекiр встановленому правилу (нiхто не може ходити  на  "оправку"  поза
чергою) все-таки домагався свого i йшов геть  з  камери  -  наглядач  його
випускав без особливих суперечок. А  пiшовши,  Петров  часом  занадто  вже
довго ходив. ?диний,  кого  Петров  боявся  i  не  пiдступав  до  нього  з
м'якенькими сво?ми розпитуваннями - це штурман. На Андрi?вi вiн теж осiкся
i пiсля першо? спроби бiльше не  приставав,  лише  пас  очима  оддалiк  та
дослухався до розмов одним вухом, якщо Андрiй з кимсь  про  щось  говорив.
Петров дуже старанно дотримувався  режиму  -  не  мав  нiяких  заборонених
речей, не робив анi голок, анi ножикiв, нi шахiв, нi люльок, не грав нi  в
якi гри, не шив i не  писав  записочок  на  дрiбних  шматочках  паперу,  -
словом, був iдеальним, дисциплiнованим в'язнем.
   Про його особисту справу нiхто в камерi не знав, в той час як  вiн  про
справи iнших знав усе. Вiн мав дуже нiжнi, випещенi,  короткопалi  руки  й
власне цi руки Андрi?вi особливо не подобались, -  напевно,  вiн  нi  разу
нiколи не мив пiдлоги, не тягав бачкiв, не  носив  парашi.  Вiн  вiд  того
всього вiдкуплявся то папiросами, то чим iншим. Тюремний  хлiб  вiн  рiдко
?в, бо мав передачi; пайку хлiба вiн вiддавав  камерним  "пролетарям",  що
прали йому бiлизну й носили за нього парашу. А найприкрiшим у  нього  було
те, що у всiх камерних арештантських конфлiктах вiн все поривався бiгти по
наглядача або чергового. Такий Петров.
   Надзвичайно цiкавим був один  вiйськовий  лiтун  i  командир  ланки  на
прiзвище Шклярук. Висока, чорнява, струнка,  високо  iнтелiгентна  людина.
Вiн був не просто лiтун i командир, вiн був поет сво??  справи.  Коли  вiн
всаджувався на покладений клунок посеред камери  й  починав  оповiдати  (а
його староста вибрав у число  найкращих  оповiдачiв)  про  сво?  лiтунськi
рейди, про авiацiю взагалi, про сво?  зустрiчi  з  Чухновським,  Чкаловим,
Ляпiдевським тощо,-камера завмирала, полонена цi?ю людиною, його  чудесним
даром слова, крилатим летом його думки й його душi. Це був сокiл,  нi,  це
був орел. Вiн нiчого не говорив особливого, нiяких карколомних i  страшних
пригод, нiяких складних iнтриг. Вiн просто оповiдав про лет в зенiтi,  про
людську  душу,  озбро?ну  дюралюмiнi?вими  крилами.   Якийсь   письменник,
зда?ться, Кузьмич, написав книжку  про  крила,  яка  так  i  називалася  -
"Крила". Яка то убога проза порiвняно з тими крилами, про якi оповiдав цей
вiйськовий лiтун. Вiн оповiдав про  екстаз  людсько?  душi,  пiднесено?  в
небо, розповiдав про трiумф ?? пiсля довгих шукань,  вiн  оповiдав  i  про
iсторiю тих шукань, про крила Iкара й про "крила холопа", про  всi  спроби
гордо? людсько? душi пiрватися в блакить i про ?? трагедi?;  вiн  оповiдав
про вiдважних лiтунiв усiх часiв i про геро?в сучасностi  -  вiн  оповiдав
буденнi, простi, але захоплюючi сво?ю простотою речi. I вiн  оповiдав  про
машину - оповiдав про не?, як про живу  iстоту,  -  любовно  й  з  великим
пi?тетом, називаючи всi ?? шрубики й гвинтикй, про ?? хороби й примхи, про
й життя - так, про життя, цiкаве й захоплююче, починаючи  вiд  лабораторi?
(вiд народження) й до трагiчно? аварi? (до смертi). Безодня любовi  в  цiй
людинi до матерiальних,  неодухотворених  речей  дивувала  Андрiя.  I  вiн
зрозумiв, що для цього лiтуна не iснувало  неодухотворених  речей,  -  всi
вони були для нього одухотворенi силою людського генiя й людсько? волi.  I
так само вражала в цьому суворому вiйськовому лiтуновi  душа  романтика  й
естета. Незрозумiлим було, навiщо цю людину посаджено  до  тюрми.  Мабуть,
для того, щоб вона тужила за сонцем, за простором, за летом, за прекрасним
свiтом i за прекрасною в сво?й природi людською душею друзiв i товаришiв.
   Нi, його посадили для того, щоб вiн бiльше вже не лiтав,  щоб  знищити,
бо занадто вже вiн великий романтик i занадто вже порива?ться  вгору.  Вiн
нiби сидить в справi  Блюхера,  пiд  командою  якого  в  ОКДВА  служив  на
Далекому Сходi, а опинився тут, бо його привезено з-над Тихого  океану  до
мiсця народження - вiн сам харкiв'янин. В години, коли вiн не  оповiдав  i
нiчого не робив, Шклярук цiлими годинами простоював бiля вiкна,  дивлячись
вгору на манюсiньку латочку часом синього,  часом  захмареного  неба,  яке
було видно поверх високого щитка, так, нiби хотiв туди вилетiти. А коли  в
камерi спiвали оту "Сижу за решеткой темницы  сьiрой",  Шклярук  лягав  на
сво? мiсце на пiдлогу i, заклавши руки за голову, мовчки дивився в стелю -
слухав пiсню про орла, що кличе в'язня вилетiти геть i податися  туди,  де
нема? нiкого, де гуля? лише  вiтер  свободний  i  гордий  орел.  I  нiхто,
мабуть, тi?? пiснi не мiг до кiнця так зрозумiти, як вiн, хiба  ще  Андрiй
та штурман, якi теж лiтали в зенiтi й плавали над великими безодням.
   Справа Шклярука була  безнадiйна  -  вiн  "розколовся"  (надмiрною  для
тонко? душi естета була проба) i тепер чекав трибуналу.
   I багато ще було надзвичайних людей в цiй камерi. Ба, всi люди тут були
по-сво?му надзвичайнi, й про кожного  з  них  можна  багато,  дуже  багато
сказати.  Кожен  з  340  був   чимсь   оригiнальний,   i   щоб   ?х   усiх
охарактеризувати, треба написати окрему велику книгу. Починаючи вiд токаря
з ХТЗ та агронома з колгоспу й кiнчаючи високим  iнженером  та  професором
Марксо-ленiнського Iнституту - всi вони були вартi окремо? уваги. "Дiла" ж
у них були найрiзноманiтнiшi i часом найфантастичнiшi, а часом  надто  вже
безглуздi й смiшнi. Тут були тi, що сидiли  за  велику  "диверсiю"  й  "за
галошi" (насмiлилися  десь  сказати,  що  в  крамницях  сов?тських  браку?
галош), за те, що були колись  за  кордоном,  i  за  те,  що  не  були  за
кордоном, за те, що збудували не так завод, i за те, що той завод слiдчому
здумалось "зiрвати". За те, що в колгоспi чомусь здохла стара кобила, i за
те, що чомусь помер пiсля пиятики начальник полiтвiддiлу МТС. За свастику,
намальовану на вчителевому черевиковi, й за криво намальованi вуса "вождя"
на мистецькiм панно; за те, що назвав життя "собачим", i за те, що  назвав
цибулю "сов?тським салом". За те, що не  був  у  червонiй  армi?  пiд  час
революцi?, й за те, що в нiй був саме пiд час революцi?; за те, що не  був
у партi?, й за те, що якраз був у партi?. За те,  зрештою,  що  нещасливим
уродився й що такий випав жереб. В багатьох районах РВ НКВД дiстали  плани
(все бо в цiй кра?нi плановане) - плани лiквiдацi? "ворогiв народу"  -  ?м
доведено план "до району", а вони вже довели його "до  двору",  бо  мусили
вибирати: або виконати план "боротьбi з ворогами народу", або не  виконати
того плану й сiсти самим, як сiдали всi за невиконання  будь-якого  плану.
Виконуючи план, начальники на мiсцях хапали всiх, на кому  спинялася  ?хня
увага, й план таки виконували. А тепер же ще план треба  перевиконати,  та
не як-небудь, а по-стахановськи - на двiстi процентiв. I попливли  "вороги
народу" в тюрми  рiкою.  Велике  дiло  план  i  велике  дiло  -  "кампанiя
реконструкцi? людини", а ще бiльше дiло  -  кампанiя  "очистки  тила"  вiд
прямих i потенцiйних ворогiв режиму. Хiба масштаб i глибина цi??  кампанi?
арештiв не ? доказом масштабiв невiри правлячо? верхiвки  в  лояльнiсть  i
вiрнiсть сво?х громадян?! А оскiльки дiя виклика? протидiю, то чим  бiльше
розгорта?ться кампанiя лiквiдацi? "ворогiв народу", тим бiльше тих ворогiв
ста?. Бо не може ж мати  заарештованого  й  знищеного  сина  стати  другом
системи! Або  брат  за  брата!  I  таким  чином  брила,  котячись  з  гори
Безглуздя, ста? все бiльшою, ситуацiя ста? все безнадiйнiшою, все  йде  до
iдiотизму, до самозаперечення. А машина працю?. А десь за мурами принишкли
великi мiльйони й чекають сво?? черги, отi самi, що про них слiдчий  казав
Андрi?вi - "у нас людей хватiт!"
   Але склада?ться вражiння, що ?х таки не "хватiт", якщо так iтиме.
   Темп арештiв обiгнав темп ведення "дiл". Створився залом.
   При всiй напрузi "дiла" в'язнiв  все-таки  тягнуться  повiльно.  Бо  не
вистача? слiдчих, хоч управлiння (Харкiвське,  як  i  сила-силенна  iнших)
працю? безперебiйно. Але все-таки справи посуваються дуже мляво. Особливо,
коли люди упертi. I тому,  наростаючи,  лавина  арештантiв  розпира?  мури
тюремнi, загрожуючи ?х розсадити.
   Деякi "щасливi" пройшли вже по кiлька разiв "конвей?р", а деякi  сидять
по два роки й не бачили слiдчого у вiчi.  Загубились.  Був  випадок,  коли
один поцiкавився, коли вже нарештi його викличуть, i тюремна адмiнiстрацiя
не могла нiяк взнати, до кого ж вiн належить, до якого слiдчого та по якiй
справi. Отак упiймали людину, вкинули б будку, як гицель пса, та й забули.
I почали ту справу виясняти по всiх iнстанцiях, а в найнижчiй iнстанцi?  -
в райвiддiлi того району, звiдки людину взято,  -  начальник  змiнився,  i
справа заплуталася безнадiйно. Але звiльняти людину нiхто й не  думав.  Де
там! Коли ти вже сюди потрапив, то вийти звiдси ти не мусиш! Таке  правило
цi?? iнституцi?. Що ж до "дiла", то - "Була б людина, а дiло  знайдеться!"
- це з скрижалi заповiдей цi?? установи. То нiчого, що людина  сидить  два
роки без виклику. Не бiда. З концтабором чи  з  кулею  вона  все  одно  не
розминеться.
   Непереможна, залiзна дiалектика!
   В  цiй  камерi  Андрiй  взнав   про   iснування   щонайменше   мiльйона
контрреволюцiйних органiзацiй в СССР, крiм тих, що були вже  йому  вiдомi.
Просто дивно,  як  та  сов?тська  влада  досi  трималася  й  на  чiм  вона
трималася! А органiзацi?  були  такi,  що  однi??  б  вистачило  ту  владу
повалити й розвiяти на порох.  Скажiмо  -  органiзацiя  колишнiх  червоних
партизанiв, яка нарахову? сотнi тисяч жахливих "терористiв,  повстанцiв  i
диверсантiв, пiдтримуваних iдейно  всiм  фашистiвським  i  капiталiстичним
свiтом". А ще ж органiзацiя РОВС (руський  офiцерський  союз).  А  зо  двi
сотнi укра?нських "страшних повстанських i терористичних  органiзацiй!"  А
органiзацiя шпигунiв! А терористична органiзацiя спортовцiв яка "очолювала
й використовувала в контрреволюцiйних цiлях всi маси спортовцiв Укра?ни  й
СССР". А це ж грубi мiльйони найздоровiших та  ще  й  добре  наспортованих
людей! А органiзацiя мисливцiв i рибалок, якi, кожному вiдомо, всi  навiть
вдають рушницi й по кiлограму пороху та шроту завжди про запас.
   А органiзацiя комскладу РККА! А  органiзацiя  вчителiв!  А  органiзацiя
прокурорiв! А органiзацiя залiзничникiв Укра?ни  пiд  проводом  Малiя!?  А
органiзацiя   студентiв!   А   органiзацiя   iнженерiв?   А    органiзацiя
письменникiв! А органiзацiя митцiв! А органiзацi? вiрмен, персiв,  нiмцiв,
туркiв,  корейцiв,   молдаван   i   циган...   А,   нарештi,   органiзацi?
вегетарiанцiв та взагалi безлiч органiзацiй усiх незадоволених  з  нестачi
галош та цибулi.
   Абсурд? Абсурд. Але все це  ?,  i  на  все  це  понаписуванi  й  навiть
"щиросердно" попiдписуванi безлiч протоколiв, i за все  це  люди  ось  так
сидять i чекають смертно? кари або каторги.

   Коли ж до того додати iснування  справжнiх  петлюрiвцiв,  хвильовистiв,
шумскiстiв,   троцькiстiв,   дашнакiв,   бухарiнцiв,   правих,   лiвих   i
перпендикулярних "уклонiстiв", сiонiстiв, соратникiв  Тухачевського  тощо,
тощо, то просто дивно, як  та  сов?тська  влада  все-таки  трима?ться.  Це
належить до найбiльших чудес свiту. Це не сьоме вже, а восьме чудо  свiту.
Сьомим чудом ? цей ось корпус, що сто?ть i не  розсипа?ться,  хоч  в  його
черевi товчеться зразу а десять тисяч чоловiк "страшних ворогiв народу", а
розрахований вiн царським будiвничим всього на кiлька сот людей.  Хiба  це
не сьоме чудо свiту? А ще бiльше чудо таке:
   Ось в цiй камерi сидить 340 чоловiк, а... дверi часом не замикаються. В
це тяжко повiрити? Тяжко! В камерi сидить 340 страшних "ворогiв народу"  з
найжахливiшими статтями обвинувачення, згiдно з якими кожен мав би  сидiти
прикованим на ланцюгу та й ще той ланцюг перегризати, а вони собi сидять i
нiчого, не розбiгаються, виглядають в незамкненi дверi на сходи й кепкують
з наглядача. I наглядач тим недуже  перейма?ться,  що  так  часто  забува?
замкнути дверi, - куди вони розбiжаться?! З СССР все одно не  вибiжать.  I
вiн ма? цiлковиту рацiю.

   Часом  в  цей  "зрiринець"  вскаку?  сам  начальник  тюрми  й   кричить
несамовито:
   --Заключонни?!!! Садiтесь!
   Це щоб усi сидiли, а вiн мiг вiльно височiти над  усiма.  "Заключонни?"
сiдають,  а  начальник  походжа?,  набундючившись.  Сам   вiн   низенький,
обрюзклий з обличчя, рудий i  з  очима  альбiноса.  Дегенерат.  Справжнiй,
непiдробний.  Богом  сотворений  дегенерат.  Альбiнос.  Кажуть,   що   вiн
дослужився до чину начальника тюрми, пройшовши спершу через кар'?ру ката -
того, що розстрiлю?. Це правда. Андрiй його з першого ж разу впiзнав -  ще
в тi часи, коли Андрiй  сидiв  уперше,  альбiнос  цей  примелькався  йому,
водивши на iмпровiзований  розстрiл,  та  взагалi  працювавши  в  тюремнiй
згра?, й заходячи часом до камери з невiдомою метою -  для  психологiчного
впливу.
   "Заключонни?" сидiли, а альбiнос  походжав  по  камерi,  наступаючи  на
ноги, зазирав у всi кутки. Сам. Такий герой. Вдирався  межи  340  страшних
"ворогiв народу", як в клiтку  з  левами,  i  не  боявся.  Часом  знаходив
заборонену рiч - скажiмо, люльку -- й тодi  була  бiда.  Взагалi  ж,  йому
подобалося, що от таке юрбище здоровенних людей, а  всi  його,  маленького
альбiноса, бояться. Сидять, як турки,  i  вiн  навiть,  кого  схоче,  може
турнути ногою. Вiн упивався сво?ю могутнiстю. 340 чоловiк в цiй  камерi  i
безлiч у всiй тюрмi  сидить  жахливих  "ворогiв  народу",  а  ще  не  було
випадку, щоб його цi "ублюдки" й "агенти фашизму",  "бандити  й  душогуби"
хоч раз роздерли навпiл.
   Посiвши  обидвi  частини  камери,  340  чоловiк  були  розташованi   по
секторах, мимохiть гуртуючись в групи за нацiональним  принципом:  окремою
групою сидiли вiрмени - це був вiрменський квартал, потiм жиди  -  це  був
жидiвський квартал, потiм греки, група нiмцiв,  там  три  турки,  там  три
поляки там росiяни, але це все, як моза?ка, було вкраплене в основне  море
укра?нцiв. Коли б намалювати все це графiчно, вийшла б нi бiльше, нi менше
мапа народiв СССР з тi?ю тiльки рiзницею, що  домiнантою  тут  були  б  не
росiяни, а укра?нцi.
   З Андрi?вих старих знайомих сидiв тут ще Руденко,  професор  Ман?вич  i
Зарудний. Решту десь розкидали по iнших камерах.
   Як i в суспiльствi, так i  тут,  була  частина  людей,  якi  самi  себе
вважали за провiдну "елiту", що ?й  належалось  бути  упривiлейованою.  Ця
"елiта" займала найкращу частину першо?,  чистiшо?  й  свiтлiшо?,  камери.
Тi?ю найкращою частиною було мiсце бiля лобово? стiни,  насупроти  дверей,
прозване "президi?ю". Найкращою ж ця частина була тому, що була  найдальше
вiд дверей, так що там можна було  робити  багато  речей,  яких  не  можна
робити десь ближче, навiть в шахи грати, а крiм того, тут було  найчистiше
повiтря й  найвиднiше,  бо  був  найменший  щиток  на  вiкнi,  й,  повiтря
циркулювало безперервно. Посiла ж це мiсце "елiта" так, що ?м було  досить
просторо, й нiкого не пускала до сво??  касти.  "Елiта"  та  складалася  з
самих найгорлатiших типiв, найяскравiшою  репрезентацi?ю  яких  був  такий
Хорошун, колишнiй чекiст, що в революцiю органiзував "Комiтет не журись" i
грабував населення на свою користь. Словом, бандитував в повному розумiннi
цього слова й незрозумiле, дивно було, чого вiн тепер тут  опинився?  Долi
було вгодно, щоб цього типа знав у обличчя Микола, бо вiн був з його кра?в
i був знаний широко по всiй околицi. Коли Андрiй вислухав Миколу та  почув
цього типа горлання  в  "президi?",  то  вирiшив  ту  "президiю"  якщо  не
розiгнати, то зайняти, окупувати, а тим часом подумав:
   "Чого цей тип тут? Адже це  чекiст  високо?  марки,  й  його  не  могли
посадити за "Комiтет не журись". Яку функцiю вiн тут викону??.."
   Андрiй насупився й довго  видивлявся  на  "президiю"...  Треба  вловити
момент... В ту президiю" вже он втиснувся Руденко,  примостився  з  самого
кра?чку й пiдморгу?, а це вже якесь завоювання. Ти буде хвостик,  за  яким
прийдуть лапки.
   Тим часом вони сидiли в темнiй i вогкiй другiй половинi камери.
   V_
   Днi текли по-ярмарковому i, може,  саме  тому  жваво.  Так,  нiби  люди
зумисне iнсценiзували той ярмарок та шарварок, iнсценiзували з усi?? сили,
щоб тiльки нi  про  що  iнше  не  думати,  про  все  забути,  забити  собi
памороки...
   Вiд вранiшнього "Маня, на пов?рку становiсь" i до пiзньо? ночi життя  в
камерi вирувало, кипiло у ключ. Чим тiльки тут люди не займались.
   Насамперед люди  вчились.  Була  тут  низка  курсiв  -  вiд  авiацiйних
починаючи й пасiчницькими кiнчаючи. Були навiть курси  малювання,  в  яких
Андрiй теж був пильним учнем, а викладачем був справжнiй  (не  абиякий,  а
справжнiй) професрр академi? мистецтв. Андрiй  зразу  пустив  у  рух  свiй
винахiд з галошами, й  цей  винахiд  зробив  цiлу  революцiю  в  камерному
писальному господарствi й миттю прищепився. Пiшли в рух  всi  галошi,  якi
тiльки були. Навiть новi, - ?х  безжально  зчовгували  об  пiдлогу  та  об
цементовi пiдвiконня й робили "дошки" для писання й малювання. I так  само
пiшли в рух приколки - з них робилося стило, загострене з одного кiнця,  й
ним дуже зручно було писати. Досi приколки найбiльше  використовувано  для
забивання в щiлини стiн i правили замiсть цвяхiв - вiшати торбинки й  iншi
речi. Мiж iншим, приколки (отi дерев'янi шпички) треба було  кожного  разу
здавати черговому тюрми, бо вони були рахованi, але в'язнi ?х розколювали,
збiльшуючи число, таким чином було що здавати й  чим  писати.  Крiм  галош
писали ще на шматках скла, вийнявши обережно з  вiкна,  а  потiм  назад  в
нього ж вставляючи  на  випадок  трусу  чи  якогось  алярму.  Шматок  скла
натирався крейдою, надертою iз стiни й розведеною слиною, тодi йому давали
просохнути, а тодi вже писали тонко загостреною приколкою,  тримаючи  скло
проти чогось темного. Лиш малювати як слiд на склi не можна було, зате  на
галошах  професор  малювання  виробляв   чудеса,   упиваючись   прекрасним
матерiалом та технiкою малювання на нiм. Виходили  справдi  гарнi  речi  з
найтоншими нюансами чорного й бiлого тону. Трапився один випадок, який  за
малим не завалив усю справу: професор малював  штурмана,  портрет  виходив
дуже подiбний. Аж тут  вiдкрились  раптом  дверi  й  наглядач  загорланив:
"Черговi - нести парашу!". Саркiсьян, якому належала галоша (Андрiй  ??  в
нього позичив на сеанс) i який був черговим, згарячу вихопив галошу, надiв
?? на босу носу й подався. Потiм черговi  вернулися  й  Саркiсьян,  знявши
галошу, подав  ??  професоровi  -  бери,  малюй,  душа  любезний!  I  щиро
шкодував, що образ у вбиральнi змився на мокрiй  пiдлозi.  Лекцiя  тривала
далi. Аж раптом в коридорi зчинилася метушня.  Згодом  виявилося,  що  там
сталася страшна подiя: вiд дверей камери ч. I2 i аж до вбиральнi  було  на
пiдлозi вiдбито кiлька разiв образ людини. На це нагодився начальник тюрми
- альбiнос, викликав начальника караулу й ще когось. Все  те  збiглося  на
мiсце подi? й не могло вийти з дива, - хто це намалював на пiдлозi, та  ще
так гарно й так чiтко портрет людини. Куди  дивився  наглядач!!?  Наглядач
дивився разом з усiм теж на пiдлогу переляканий - хто це в такий  короткий
час, поки вiн одвихнувся, змалював йому весь коридор. Та  тюремники  народ
догадливий. Вони прийшли до камери I2,  з  яко?  виходила  та  намальована
людина, почали ??  шукати.  Сперш  викликали  тих,  що  носили  парашу,  й
допитували, хто це зробив. Саркiсьян змикитив, у чому справа, але  мовчав.
Iншi теж мовчали. Тодi почали  придивлятися  в  камерi,  до  кого  подiбна
намальована особа. I, звичайно, знайшли, що це штурман - занадто вже добре
його було намальовано, на його бiду. Покликали.
   - Це ваша пика?
   - Можливо.
   -Як це вона тут опинилась?
   - Поняття не маю. Я нiкуди не виходив з камери.
   - А як ми посадимо вас у карцер?
   - То моя пика буде в карцерi, - знизав плечима штурман байдуже.
   - Ваш фах?
   -Моряк.
   -А хто малю? в камерi?
   - Менi зда?ться, що треба було б запитати -хто малю? в коридорi. Думаю,
що наглядач.
   - Лишiм його, - втрутився котрийсь,  -  бо  з  цього  iдола  нiчого  не
доб'?мось.
   Вони взагалi нiчого не добились. Пошумiли, покричали, що покарають  всю
камеру, та й зачинили дверi. Лиш по якомусь часi  поступив  наказ,  що  за
обтирання стiн належиться сувора кара. Хтось  уже  донiс.  Та  дотриматись
того альбiносового наказу було дуже тяжко, бо стiни мали такий  вигляд  що
сам "наймудрiший" не змiг би встановити, чи терто по них галошами,  чи  не
терто, а якщо терто, - то коли саме, в якому столiттi.
   Курси малювання функцiонували далi.
   Були ще курси механiкiв,  електрикiв,  тракторо-будiвельнi,  шоферськi,
шевськi, кравецькi,  куховарськi,  столярськi,  агрономiчнi,  креслярськi,
металообробнi i навiть голярськi. I навiть театральнi. Люди все намагалися
опанувати тi фахи й ремесла, якi ?м придадуться в бiдi  й  полегшать  ?хню
долю в тих мiсцях, куди ?х позаганяють всi тi ОСО, Трибунали,  Спецколегi?
та Тройки. I виходило, що всi фахи добрi i всi можуть  придатися,  а  тому
люди вчили все, чому тут можна  навчитися.  А  навчитися  тут  можна  було
всьому, аж до писання наукових розвiдок про кам'яну епоху включно.  Аж  до
авiабудiвництва i старогебрейсько? мови.
   Не мiг тiльки нiяк пiдiбрати  для  себе  пiдходящого  практичного  фаху
професор  Ман?вич.  Маленький,  короткозорий,  слабенький  i  на?вний   та
розсiяний, як всi професори, особливо вiд наук гуманiтарних (а Ман?вич був
професор старогебрейсько? мови). Фах  його  добрий,  але  навiщо  десь  за
полярним  колом  старогебрейська  мова?  Справдi,  треба  мати  фах  бiльш
практичний. I вiн то спинявся  на  найлегшiй  професi?  голяра,  то  знову
кидався до агрономi?, збираючись за полярним колом вирощувати помiдори, то
знову передумував i схилявся до кравецтва та все розпитував, як так  буде,
куди ?х поженуть. Загально  всi  вирiшили,  що  поженуть  ?х  поближче  до
пiвнiчного бiгуна,  а  може,  навiть  висадять  на  крижину,  як  Чкалова.
Симпатичний i на?вний професор, як великий дiтлах, побивався:  як  же  вiн
вчитиме кравецтво, коли невiдомо, як там, з чого там i що там  треба  буде
шити. А Руденко з найсерйознiшою мiною малював для  нього  перспективу  та
все потiшав, щоб не журився, бо там нi кравецтво, нi вся iнша морока, яко?
люди тут вчаться, зовсiм не буде потрiбна, бо там буде iнша робота.
   - Яка ж буде робота, товаришу Руденко?
   -Пустякова.
   -Ну ж скажiть. Ви зна?те.
   - Там багато бiлих ведмедiв. Так от треба буде ?х ловити.
   - Бiлих ведмедiв?!
   - А ви ж думали Але не журiться, норма пустякова.
   -А яка ж норма?
   - Всього три штуки на одного. Щоденно.
   - Боже мiй, боже! А як же ж ?х ловити, як я не вмiю!?
   - Нiчого. Не святi горшки лiплять.
   Камера беззлобно потiшалася, а професор навiть того не помiчав.  Звiдки
йому - старенькому професоровi старогебрейсько? мови, що  вперше  сидiв  у
тюрмi i невiдомо за що, - звiдки йому було знати, якi  саме  норми  будуть
там, куди його обiцяв запроторити слiдчий. А обiцяв. I саме  на  пiвнiчний
бiгун. Професор все сприймав за чисту  монету.  Тим  бiльше,  що  вiн  був
глибоко певен, що в цiй кра?нi нiчого нема неможливого, особливо  певен  у
могутньостi НКВД i що саме тут все можливе. Коли вже з нього - старенького
й безобидного жерця науки - зроблено страшного терориста, i вiн вже навiть
сам не певен, чи не був вiн ним справдi, то тут все можливе. Все  можливе.
I вiн не давав Руденковi спокою  з  тими  проклятими  ведмедями,  з  жахом
задивляючись у таку невiдрадну перспективу. Аж поки  Руденко  не  зжалився
над ним i не спростував свого чудесного проекту, пояснивши сумно,  що,  на
жаль, "не ми будемо ловити  бiлих  ведмедiв,  а  навпаки  -  бiлi  ведмедi
ловитимуть нас, дорогий професоре!"
   Були ще курси чужих мов - англiйсько?, нiмецько? та грецько?.
   Крiм наук, люди займалися  ще  iншою,  творчою  працею:  шили,  власне,
латали сво? лахи, робили голки, чубуки, люльки, домiно, шахи й  костi  для
гри, вишивали на сво?х рушниках, а  то  й  на  ганчiр'?  квiти,  зайчикiв,
голубiв, що цiлуються, й навiть портрети сво?х товаришiв, а  найчастiше  -
якiсь дiвочi обличчя.
   Голки робили, як вiдомо, з цвяшкiв та дроту, а чубуки, люльки,  шахи  й
домiно - з терто? цегли, палено? гуми  й  процiдженого  хлiба.  Бiлi  шахи
робили з  процiдженого  хлiба  та  зубного  порошку.  Скiльки  будiвельних
матерiалiв! З усього того роблено  часом  дива  мистецькi.  Чудеснi  чорнi
чубуки з перламутровими iнкрустацiями (iнкрустацi? робили з  перламутрових
гудзикiв, роздушуючи ?х зубами на скалки)! Фiгурнi люльки - голова  чорта,
Мефiстофеля, дiвоча, орлина!  Чубук  до  люльки  робився  з  кiсточки  вiд
курячого крила (а  жаренi  кури  часом  потрапляли  в  передачах  камерних
"аристократiв" -  з  однi??  курки  багато  можна  наробити  прекрасних  i
корисних речей). Щоб люлька була чорна, до пластмаси  домiшувалася  палена
гума, для цього вiддиралося вiд галошi шматок гуми палилося ??, а  кiптяву
збиралося на шкло. Висихаючи, маса з такою кiптявою була тверда  i  чорна,
як ебонiт. Особливо гарнi виходили шахи та домiно. Руденко  зробив  навiть
люстро - для цього вiн шматок шиби покрив з одного боку чорною пластмасою,
а тодi ще й зробив iнкрустовану раму з  iншо?  пластмаси.  Таким  чином  в
камерi набиралося безлiч заборонених речей. I цiкавим було те, що тюремним
аргатам при обшуках мало що вдавалося захопити з  тих  речей  -  принаймнi
нiчого з речей небезпечних, як от ножики, голки тощо. В пiдлозi одна дошка
непомiтно пiдважувалась, i туди геть все скидали, коли наближався обшук. А
про це камера завжди була попереджена по телеграфу  знизу,  i  звiдки,  як
звичайно,  трус  наближався.  Бувало,  що  трус  впадав  нагло,  але  тодi
арештанти добирали iншого способу: в метушнi першо? хвилини  вони  скидали
геть все в щиток, а там була щiлина межи щитком i стiною, i  в  ту  щiлину
все падало й затримувалося в щитку нижчо? камери, звiдки,  пiсля  того  як
трус минав, все знову пiдiймалося нагору, прив'язуване до  спущено?  згори
нитки.
   I в найгiршому випадку, коли вже нiчого не можна  було  зробити,:-  все
скидалося в дiжку. Найлегше  було  ховати  голки  й  ножики  -  ?х  просто
встромляли в щiлини межи дошками, в той бруд, що ?х позалiплював щiльно, i
там ?х нiхто вже нiколи не мiг знайти.
   Помимо трусiв, ще окремо  полювали  за  забороненими  речами  коридорнi
наглядачi. Цi наглядачi практикувалися на тiм, що, пiдглядiвши,  як  хтось
ши? або гра? в шахи чи в домiно, нагло вiдчиняли дверi й летiли стрiмголов
до мiсця злочину. Але то була безнадiйна справа. Бiгти було надмiру тяжко,
- раптом чомусь ставало  надто  тiсно,  занадто  багато  наставлялося  нiг
упоперек, схоплювалися й товпились люди, немов би зустрiчаючи наглядача  з
цiкавою новиною, щоб ?? почути. А крiм  того,  бiля  дверей  завжди  хтось
чергував i вчасно подавав сигнал перестороги. Поки наглядач добiгав,  речi
безслiдно зникали - або мандрували попiд ногами зовсiм у  протилежний  бiк
камери, або зникали в щiлинi, або вилiтали  у  вiкно.  Засапаний  наглядач
люто лаявся, але не мiг нiчого вдiяти.

   Зв'язок з iншими камерами був iдеальний: безперервно працював телеграф.
В сво?й половиш телеграфом завiдував Андрiй.  В  другiй  -  молодий  грек,
iнженер з ХЕМЗу. Камера знала всi новини, знала заздалегiдь про наближення
ворога, а що найцiкавiше - знала, що робиться а усiх  харкiвських  тюрмах.
Часто приходив до  камери  розгублений  черговий  (розгублений  в  пошуках
потрiбного в'язня, якого вимага? для чогось начальство) i питав навпрост у
камери:
   - Скажiть, в якiй камерi сидить такий-то, iм'ярек? I знаходились  такi,
що знали й це.
   - Вiн сидить не в цiй тюрмi, а в  тюрмi  на  Кiннiй,  поверх  такий-то,
камера така-то, - вiдповiдали йому, якщо цей черговий  був  "симпатичний".
Якщо нi - кепкували та й тiльки.
   Якщо не знали зразу, то просили в чергового (знову  ж  таки,  якщо  вiн
симпатичний) термiну  пару  годин,  пiсля  яких  черговий  дiставав  точну
довiдку.  Причиною,  чому  арештанти  охоче  називали  мiсце   перебування
загубленого "людiшки", була  надiя  -  "а  раптом  чоловiка  шукають,  щоб
випустити на волю або на побачення з жiнкою!"
   Найменше знали в'язнi про тюрму на Раднаркомiвськiй  (тобто  про  тюрму
при управлiннi НКВД), бо там було багато таких камер, про  якi  нiчого  не
було вiдомо, й  взагалi  там  зв'язок  з  камерами  був  неможливий.  Люди
взнавали про сво?х сусiдiв камери, лише потрапивши в одну з мiських тюрем,
- на Холодну Гору, на Кiнну, або на Тюремну, або в "брехалiвку".
   Телеграф тут першорядний - рури парового опалення проходили крiзь увесь
корпус по вертикалi й по горизонталi; груба рура, пристосована  посерединi
зовнiшньо? стiни, з'?днувала найвищий поверх з найнижчим, тоненька,  йдучи
поземно при самiй пiдлозi, крiзь стiну проходила в iншу камеру. Так в обох
половинах камери ч. I2.
   Стукалося держачком зубно? щiточки усторч об  руру.  Добрим  також  був
черепочок  вiд  розбито?  тарiлки.  Цi  черепочки   ще   були   найкращими
iнструментами для обточування цвяшкiв та дроту, - вузенька площина розламу
заступала собою найкращi бруси та напильники.
   Лежачи бiля схрещення рур горiлиць i працюючи зубною  щiточкою,  Андрiй
мав зв'язок з усiма камерами сво?? сторони. По умовi з телеграфiстами всiх
камер був вироблений певний код, який уможливлював говорити  саме  з  тi?ю
камерою, з якою хотiлось, усуваючи плутанину.  Коли  Андрi?вi  треба  було
викликати найнижчу  камеру,  то  до  нього  на  умовлений  сигнал  виклику
озивалась тiльки ця камера. Решта пiдслухували i, якщо хотiли, встрявали в
розмову, улаштовуючи перекличку.

   Андрiй розпитував про новини й iнформував  сво?ю  чергою  про  все,  що
знав. Передавав телеграми про наглi подi?. Часто бiля нього збиралася цiла
черга людей, якi хотiли би поговорити з  друзями,  а  не  вмiли  орудувати
"п'ятихвiсткою", i Андрiй виконував всi ?хнi замовлення. Коли справи  були
делiкатнi й не бажано було б, щоб хтось пiдслухав, то Андрiй  вiв  розмову
так швидко й так вiртуозно, передаючи й  хапаючи  слова  з  пiвлiтери,  що
нiякий пiдслухач, навiть iдеальний,  не  змiг  би  нiчого  второпати.  Тим
бiльше, що при цiй системi взагалi, коли прогавити першу лiтеру, неможливо
потiм вхопити зв'язок й щось збагнути. А щоб  не  мiг  розмову  пiдслухати
хтось з тюремникiв, переловлюючи в  коридорi  або  в  сумiжнiй  камерi  (а
бувало багато провокацiй, наприклад, виводилося всю камеру  геть  пiд  час
трусу або й спецiально й до рури сiдав хтось з фахових тюремникiв)  -  для
окремих речей i понять  iснувала  спецiальна  арештантська  лексика,  крiм
того, завжди був пароль, змiнюваний регулярно, щоб запобiгти  всипам.  Так
що пiдслухати й збагнути розмову тюремникам було неможливо. Та й здебiльша
кожну  провокацiю  моментально  розшифровувано  й  розмову   уривано   або
"розiгрувано" провокатора в належний спосiб, глумлячись з нього.
   Про все почуте Андрiй регулярно iнформував камеру, зачитуючи  зведення.
Тi зведення робилися регулярно двiчi на день - в обiд i ввечерi, як подача
телеграм РАТАУ. В наглих випадках - коли, скажiмо,  подавали  попередження
про трус, що почався знизу, або про просування трусово? бригади з карначем
на чолi до камери  I2-?,  з  яко?  мав  трус  початись,  або  про  початок
"лавочки" чи про якi iншi наглi подi?, - тодi на сигнал камера завмирала й
подавалася iнформацiя, мобiлiзуючи камеру до швидких приготувань.
   Слухаючи всi новини, Андрiй уперто намагався  досягти  жiночо?  камери,
пам'ятаючи прохання ад'ютанта командарма Дубового. Але тут було  найслабше
мiсце всемогутнього телеграфу - жiночо? камери знайти не вдавалось. Бо  ??
просто не було, а був спецiальний, окремий жiночий корпус.  Це  устiйнено,
але поза тим бiльше нiчого, бо мiж жiночим корпусом i корпусами  мужськими
не було нiяко? дифузi? -жiнок в мужськi камери не саджали.  Тi  вiдомостi,
якi вдалося здобути, були дуже скупi -  лише  те,  що  жiнок  сидiло  дуже
багато та що найбiльше серед них таких, якi сидять "по д?лу мужа".
   Телеграф  працював  цiлiсiнькi  днi  -  як  не  розмовляла  к.  I2,  то
розмовляли iншi, i рури безперервно  цокотiли,  i  часом  траплялися  такi
випадки: до камери нагло входив черговий корпусу, в якiй-небудь справi й в
метушнi нiхто не встигав подати алярмовий сигнал по рурах,  щоб  припинили
розмову несамовитi телеграфiсти, найчастiше з  причини,  що  не  було  пiд
рукою черепки або щiточки,  а  iншi  тукання  в  руру  не  мали  значiння.
Черговий зупинявся посеред камери й слухав тукiт  в  рурахi  тут  приходив
iспит для чергового, чи вiн "порядний"  чоловiк,  чи  "хам".  В  розподiлi
чергових на "порядних" i "хамiв" такi випадки вiдогравали  виключну  роль.
Коли вiн був "хам", вiн пiдiймав страшенну бучу, коли ж був  порядний,  то
поводився  так,  як  Пересада.  Цей  Пересада  був  найпоряднiший  з  усiх
чергових. Такий випадок трапився раз пiд час його вiзиту.  Почувши  тукiт,
вiн слухав якусь мить, а тодi серйозно промовив:
   -Телеграфiст! До роботи! Нiхто, звичайно, не рухнувся.
   - Хто телеграфiст?
   Мовчанка.
   Тодi Пересада безпомилково ткнув пальцем на грека,  iнженера  з  ХЕМЗу,
та:
   - Вiзьмiть свою щiточку й приймайте новини. Там уже щось сталося.
   Пiд смiх iнженер взяв щiточку, але, звичайно, телеграм не приймав, лише
дав "вiдбiй". Всi думали, що розшифрованого телеграфiста спiтка? кара, але
нiяка кара на його голову не впала.
   Iнодi на камеру ч. I2 (як i на  весь  корпус)  нагло  звалювався  трус.
Сво?м характером проведення й сво?ю брутальнiстю-це щось виняткове.
   Перший такий трус справив на Андрiя прикре вражiння.
   Одного дня залементували тривогу рури,  але  нiхто  не  встиг  прийняти
телеграми, як до камери ввалилися люди в бiлих халатах, неначе  лiкарi  чи
ветеринари. Пiд халатами  були  ?жовськi  унiформи-це  був  екстратрус,  i
робити його мав наряд оперативникiв з Раднаркомiвсько?, де  мали  пiдстави
не довiряти тюремнiй адмiнiстрацi?  й  вряди-годи  робили  наглi  контролi
сво?ми, вiрними "урядовi й партi?", людьми.
   - Роздягайтесь! По одному голяком виходь!  -  розiтнулась  команда.  По
хвилi додано тим самим голосом: - Черевики можна брати.
   Люди роздягались i по одному виходили геть  за  дверi.  За  дверима  ?х
спрямовувано по сходах вниз --  зiгнато  в  величезний  порожнiй  льох,  у
велику вогку камеру з цементовою пiдлогою. Багато  людей  в  черевиках  чи
галошах, але багато не мало нi черевикiв, нi галош (попрiли  та  подерлись
за час довгого сидiння) i були босi. Камера була дуже холодна, люди  голi,
в чому мама родила, але грiлись думкою що це скоро минеться. Та ?х зiгнали
й наче забули. Триста сорок голих людей мерзли, нетерпляче чекаючи, чим це
закiнчиться. Минали години, але ?хн? гибiння не  закiнчувалось.  В  самому
кiнцi величезного льоху було складено залiзнi лiжка. В  той  час,  як  вся
маса тислася до дверей, проклинаючи все, Андрiй  знiчев'я  придивлявся  до
тих лiжок, шукаючи написiв або якихось знакiв, з яких би хоч щось вичитати
про людську трагедiю, свiдками яко? були цi лiжка. Написiв вiн не знайшов,
зате помiтив, що деякi лiжка мають сiтку з вузьких смуг бляхи. I то добре.
Думаючи над тим,  що  там  десь  вгорi  потрошать  ?хнi  манатки,  шукають
заборонених речей, i що тi всi речi пропали,  Андрiй  з  досади  заходився
виламувати шмат бляшано? смуги. Вони там шукають голок i олiвцiв?  "Добре,
хай буде ножик!" Вiдмiрявши шматок на  довжину  черевика,  Андрiй  виломив
його. Штурман посмiхався, стоячи  збоку,  й  не  радив  -  це  коштуватиме
двадцять дiб карцеру на пiвфунтi хлiба й шклянцi води, занадто дорога цiна
за шмат залiза - втратити рештки здоров'я, тодi як його треба берегти  для
бiльшо? мети. Але Андрiй  його  не  послухав.  Скинув  черевика,  одслонив
устiлку i вклав пiд не? виломлений  шмат,  а  тодi  припасував  устiлку  й
взувся. Вони ще чекали довго, коли ?х  нарештi  з  цi??  камери  заберуть.
Сiсти було нi на чому, й люди млiли вiд безкiнечного тупцяння  й  тремтiли
вiд холоду. В босих ноги  подерев'янiли,  бо  нiде  було  ?х  дiти,  нiчим
захистити вiд цементово? пiдлоги.
   Нарештi загримiли затвори, дверi вiдчинилися:
   -До одному виходь! Давай нагору!
   На сходах  стояли  двома  шпалерами  оперативники  в  бiлих  халатах  i
обмацували голих людей, що  проходили  крiзь  тi  шпалери  черiдкою.  Вони
зазирали кожному в зуби, пiд пахви, змушували присiдати.
   "Це, я розумiю, трус!"
   В кожнiй ситуацi? може бути становище  гiрше  або  лiпше,  i  в  кожнiй
ситуацi? багато залежить вiд само? людини, якщо ?й можна  вибирати  хоч  в
якiйсь мiрi. Ступивши на сходи, Андрiй бистрим оком зауважив,  що  кожного
в'язня обшуку?  котрийсь  один  оперативник,  який  прийдеться.  Отже,  до
котрого оперативника йому вдатися, це в якiйсь  мiрi  залежить  вiд  нього
самого. Миттю оглянув тих, що були найближче. Ось якесь кирпате обличчя  з
досить симпатичним виразом очей. Хтось  його  взяв  за  руку,  але  Андрiй
потягся до  намiченого  обличчя.  Зупинився,  скинув  черевик  з  ноги  й,
дивлячись з посмiшкою в очi оперативниковi, подав черевик. А вже як подав,
по тiлу побiгли мурашки - чи той вiн черевик подав? бо забув, в який  саме
вiн сховав залiзячку. Очима не  переставав  посмiхатись,  а  думка  забила
тривогу: "Боже! Не того черевика подав!"
   - Чого ви посмiха?тесь? - запитав оперативник досить беззлобно.
   - А так... Нiби десь бачив... Будь ласка, - Андрiй скинув  швиденько  й
подав з готовнiстю i другий черевик.
   Оперативника цiлком  задовольнила  така  готовнiсть  арештанта,  й  вiн
вернув обидва черевики, навiть  не  зазирнувши  в  них  до  пуття.  Андрiй
взувся, ще зробив  гiмнастику  й  спокiйно  помарширував  нагору.  Штурман
пiзнiше завжди смiявся з цього випадку, дивуючись з Андрi?во? витримки  та
з його того психологiчного етюду.
   А нагорi в камерi - так наче пiсля погрому. Все було  перекуйовджене  й
перемiшане неймовiрно. Всi арештантськi пожитки, всi лахи,  якi  хто  мав,
всi торби, вузли й пакунки було розпаковано,  розтерзано  й  перемiшано  в
дикий вiнегрет. З вiкон геть все поскидано на пiдлогу, повитягано iз  стiн
"приколки", на яких висiв хлiб, i той хлiб валявся долi в брудi, в смiттi;
позабирано всi мотузки й глечики, позабирано всi люльки, шахи  та  домiно,
що ?х  в'язнi  не  встигли  поховати  або  злiквiдувати,  -словом,  камера
справляла вражiння розруйнованого мурашника, в якому кропiтливим  комашкам
треба все починати заново.
   Треба було багато часу в'язням, щоб розплутати той хаос,  повiдшукувати
й розiбрати сво? речi, позбирати докупи шмаття,  повикидуване  з  торб  та
пакункiв. Дехто з в'язнiв мав речi спакованi - так як ?х передано з  волi,
приготованi для етапу,  -  все  те  було  розпотрошене,  й  чиста  бiлизна
валялася з вошивим ганчiр'ям укупi. Низки  речей  бракувало  й  годi  було
устiйнити, де воно щезло, чи в кишенях оперативникiв, чи... Але  в  камерi
нiде воно не могло дiтись, навiть при  наявностi  камерного  пролетарiату,
який при самому виглядi чисто? й нiжно? бiлизни млiв, уявляючи, як  би  то
було, коли б ?? одягти. Але вкрасти нiхто не посмiв би, уже хоч  би  тому,
що тут "пролетарiат" з вищою освiтою, "та й де ?? дiнеш?"
   Пiсля довго? колотнечi  наведено  було  нарештi  лад,  i  життя  камери
увiйшло в нормальну колiю. В кожного чогось бракувало, а Андрiй не  тiльки
нiчого не втратив, а ще й дещо придбав унаслiдок страшного землетрусу. Вiн
придбав ножик! Прекрасний ножик, яким користалася цiла камера для  рiзання
хлiба, сала (якщо хтось мав) i для  всiх  потреб.  Навiть  користався  ним
доктор Петров.
   Андрiй добре нагострив залiзячку, надав ?й вигляду ножа й кожного  разу
пiсля користання ховав. I то ховав так, що нiхто не  знав,  де.  Вiн  його
втикав у щiлину межи дошками, кожен раз в iншому мiсцi.
   То  був  "великий  трус".  Меншi  труси  проводилися  силами   мiсцево?
адмiнiстрацi? й трохи в iнший спосiб. В'язнiв  нiкуди  не  виганяли,  лише
велiли згуртуватися в однiй половинi камери й сидiти на  пiдлозi  тихо.  В
той час  тюремнi  "хлопцi",  без  бiлих  халатiв,  уже  потрошили  речi  в
звiльненiй половинi. Потiм переганяли в'язнiв у вже обшукану половину й те
саме проробляли в першiй. При цiй технiцi  в'язнi,  навiть  в  присутностi
"шукачiв щастя", ухитрялися багато  заборонених  речей  поховати  пiд  ча?
самого трусу.
   Крiм трусiв багато мороки завдавала "лазня". Кожен похiд до лазнi -  це
був сво?рiдний погром. Крiм втрати  речей,  якi  щезали  геть  пiд  опiкою
кримiнальних, що лазню обслуговували, все зазнавало великого лиха  -  речi
горiли та нещадно  дерлись  в  "Гелiосi",  а  люди  простуджувались  Пiсля
приходу з лазнi камера мала завжди вигляд i сушильнi, й  шпиталю  -  довго
смердiла паленим ганчiр'янi i ряснiла хорими. З кожним  походом  до  лазнi
люди ставали все голiшi й число камерного пролетарiату збiльшувалось. I
   Легшим лихом була т. зв. "дезинфекцiя". Т. зв.,  бо  призначена  нищити
блощиць, мишей та тарганiв,  вона  зовсiм  не  досягала  мети,  зате  люди
потерпали  вiд  дезинфекцi?  i  в  бiльшiй  мiрi,  нiж  блощицi.   Роблячи
дезинфекцiю, камеру смалили паяльними лампами та заливали якоюсь смердючою
отрутою. Паяльнi лампи  робили  лиш  той  ефект,  що  стiни  й  рури  були
посмаленi, закопченi сажею, але те не? мало нiякого впливу на блощиць,  бо
вони жили в пiдлозi i в людських черевиках, а пiдлогу й черевики не  можна
було спалити. Смердюча ж отрута мала той ефект, що  отруювала  повiтря  на
багато днiв, змушуючи в'язнiв  плакати,  одначе  блощиць  знищити  теж  не
могла, бо, щоб ?х знищити, треба було б тi?? отрути вилити  цистерну,  щоб
тим блощицям  дошкулити  пiд  пiдлогою.  Але  таке  вражiння,  що  вся  ця
"дезинфекцiя" й не була зовсiм розрахована на блощиць та  тарганiв,  а  на
те, щоб погiршувати й без того гiрке арештантське життя.
   Але все це - i труси, i лазню i дезинфекцiю люди переживали сто?чно  та
й далi жили сво?м  "нормальним"  життям.  Вчились,  спiвали,  майстрували,
грали в шахи, слухали класикiв i оповiдання Шклярука, вишивали й -  ждали.
Ждали невiдомого. I багатьом здавалося, що вже того  невiдомого  не  буде,
нiчого не буде. Отак буде до само? смертi.
   Одного дня вкидали до камери кримiнального. Вкидали в повному розумiннi
цього слова, як колись вкидали  християн  на  арену  з  левами,  -  тiльки
християни, либонь, не мали такого переляку й  не  чинили  такого  шаленого
опору. Це був хлопчисько рокiв  чотирнадцяти-п'ятнадцяти.  Чотири  дебелих
тюремники тягли його на руках  i  намагалися  пропхнути  в  дверi,  а  вiн
розчепiрився немов йорж, упирався руками й ногами об одвiрки,  хапався  за
них конвульсiйне, й  лаяв  тюремникiв  в  чiм  свiт,  та  кричав  охриплим
голосом:
   - Куди ви мене вкида?те до троцькiстiв!!?  Куди  ви  мене  вкида?те  до
троцькiстiв, шкури лягавi!! Пустiть! Пустiть!..
   Скiльки в тiм криковi було панiчного  жаху  перед  тим  сакраментальним
словом "троцькiсти"!
   Та нiякий  спротив  i  нiякi  резони,  висловленi  опуклим  блатняцьким
жаргоном, не допомогли. Бiдолашний хлопчина опинився по  цей  бiк  дверей.
Дверi зачинилися, тюремники щезли, люто  обтираючи  подряпанi  обличчя  та
щось погрожуючи, а хлопчинi лишився сам-на-сам з  цiлою  камерою  жахливих
"троцькiстiв", кинений напризволяще й, без сумнiву, на зжертя. Вiн забився
в кут, за парашу, ощерився, мов вовченя або переляканий кiт  перед  псами,
на?жачився всiм сво?м ?ством i нiкого не пiдпускав, шипiв  i  був  готовий
кусатися.
   Всi з цiкавiстю розглядали гостя зблизька й оддалiк i смiялися.  Це  ще
бiльше змушувало хлоп'я на?жачуватися. Вiн чекав страшних подiй.  Був  вiн
бiлобрисий, сухорлявий, з гарячково запаленими синiми очима, смiшний такий
в  сво?му   несамовитому   переляцi.   Андрiй   пiдiйшов,   подивився   i,
посмiхнувшись, порадив усiм залишити хлопця в споко?,  не  чiпати  його  й
розiйтись. Нехай звика?.
   Було ясним, що хлопця сюди вкинули за якусь тяжку провину,  забравши  з
його рiдно? стихi? -  з