Ви молодий. Ви ?х перебудете й повернетесь живий... Коли ж вас скалiчать або доведуть до божевiлля - ви вже нiколи не повернетесь... А вони вас скалiчать i все одно засудять, i то ще тяжче засудять! Не будьте ж нерозважним... В цiм усiм нема iншого вибору, юначе, - або загин, або вихiд в табори. А в таборах теж можна ж жити... Ви молодий, i ви ?х перебудете... Колiться!.. . Так говорив Литвинов, сивий професор Литвинов. Вiн говорив це щиро, з само? душi. Вiн це все не раз передумував за довге сидiння, за безкiнечну черiдку днiв i ночей. I не один слухав i в душi згоджувався. Не один мав у тому моральну потiху, виправдання власного падiння, тому згоджувався. А дехто згоджувався з нудьгою, бо не було iншого розумного виходу, якщо людина хотiла жити. Iснувала ж теза, що "з безглуздям треба боротися безглуздям, доводячи його до абсурду". Бiльшiсть згоджувалися тому, що вже саме так зробили... Давид слухав, i видно було, що слова Литвинова дiють на нього в бажанiм для Литвинова напрямку. Логiка професора убiйча. Та тiльки ж було й видно, як по Давидовому обличчi нiт-нiт та й перебiгала хвиля не то вагання, не то раптового протесту, не то палючого сорому вiд яко?сь думки, може, вiд уяви, як то вiн зможе те все, чого вимага? слiдчий, виконати... Його шляхетна душа, наткнувшись на цю думку, ставала цапки. "Перескочить чи не перескочить?" - думав Андрiй, дивлячись на юнакове обличчя з почуттям глибокого жалю. Професор Литвинов замовк, наголосивши востанн? свою пораду. Давид звiсив голову й довго сидiв мовчки. Все, що говорив професор, зда?ться, сво?ю логiкою вибило будь-якi аргументи в його душi. Професоровi поради й мотивацi? так само ствердив Приходько. Всi iншi мовчали. Андрiй дивився на Давидове схилене обличчя, на його майже дiвочий профiль, в якому щось було бiблiйного, либонь, вiд тих отрокiв, що ?х вкинуто було в пiч вогненну i що в тiй печi не згорiли (але ж то була не та пiч! В ось цiй печi все згора?!), дивився на всю його зiгнуту постать тендiтну, створену не для тортур, що вiдповiдала й всiй його душевнiй конституцi?, створенiй теж не для тортур, i думав не про поради, думав про щось iнше... Вiн думав чомусь про одного юнака, теж жида з походження, що вiн його бачив колись у цiй таки тюрмi i що був ?диним жидом наглядачем (коридорним) на цiлу тюрму, - то була рiдкiсть неабияка, бо обслуга i тюремна варта складалися виключно з Авдрi?вих одноплеменцiв, людей, прославлених репутацi?ю вiрних i твердих служак. Той жид був зовсiм молоденький, такий як i Давид, кучерявий, iнтелiгентний - очевидно, перед тим був студент чи щось в тiм родi. Завжди був мовчазний, лише очi дивилися на в'язня чемно. Одного дня цей наглядач з шумом вiдчинив дверi, покинув ?х навстiж i побiг до вiкна зачиняти його. Десь у коридорi розтиналися несамовитi крики й стогiн, i то вiн вбiг зачиняти вiкно, щоб не чути було крикiв на подвiр'я. Руки в юнака тремтiли, чоло було вкрите потом i вiн, забувши, що в камерi ? в'язень, розгублено викрикував: - Я не можу!.. Я не можу!.. Я не можу!.. З того, вигукуваного з самого серця з почуттям сорому, болю, огиди, протесту, "Я не можу!" Андрiй зрозумiв, що цей юнак з обов'язку служби щойно був присутнiй при мордуваннi людини, й його шляхетна душа не витримала. "Я не можу!" Давид теж не зможе, бо його душа створена не для таких речей. Але, якщо вiн ма? шляхетну душу i не здiбен на мерзость, то тодi чи зможе вiн встояти проти мерзостi? Вiн не всто?, мабуть, проти тортур але чи всто? вiн проти мерзостi?! Давид сидiв зiгнутий i за кожним шерехом в коридорi здригав. Чекав виклику. Вiн був, як натягнута струна, й вiбрував вiд кожного стуку, вiд кожного грюку за дверима. По якомусь часi, як в камерi вже про його справу забули, Давид тихо пiдiйшов до Андрiя й сiв поруч. Сидiв i дивився великими, зволоженими очима й чекав, нiчого не кажучи. Вiн чекав, чи не скаже чогось Андрiй. Що вiн порадить? Що вiн порадить? Нарешi Давид зiтхнув, подивився Андрi?вi в очi з глибокою довiрою й з признанням його авторитету й ледве чутно прошепотiв: - Що менi робити?!. Ну що Андрiй може цьому юнаковi вiдповiсти? Андрiй помовчав роздумливо, подивився на Давидовi набряклi плечi, на правильнi, витонченi риси обличчя й звернув увагу на круто заломленi брови - о, цього ранiше Андрiй не помiчав! Давидовi брови можуть так круто заламуватись! Ви ма?те матiр, Давиде? - Так. - I кохану? - Так. - I любите ?х? I вони люблять вас? - Так. Павза. - Давиде! В цiй ситуацi? може бути два виходи: в м е р т и р а з, а б о в м е р т и д в i ч i. Вмерти раз, це бути роздавленим фiзично, але лишитись i не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право бути любленим... Вмерти двiчi - це вмерти безповоротно морально ставши пiдлим трусом i нiкчемою, i до того ж вмерти й фiзично, але як! Можливiсть вижити в таборах - це байка. До того ж... вижити морально мертвому!.. Ви пам'ята?те легенду про Юду, Давиде?! I ви пам'ята?те легенду про осику?.. Давидовi очi замерехтiли сльозами. Вiн довго дививсяi Андрi?вi в лице, потiм стиснув мовчки Андрi?вi пальцi i пiшов на сво? мiсце. Там сидiв тихо, поклавши голову на колiна... Давида почали водити на допити щодня. Камера обмотувала йому побитi плечi рушниками, а поверх одягала сорочку, перед тим як iти, щоб не так було боляче терпiти. I так само йому обмотували стегна. Хитрили. Але слiдчий все те здирав i арештантське милосердя пропадало марно. А може, й не пропадало?.. В кожнiм разi Давид в чомусь черпав з душевну силу терпiти тяжкий iспит сто?чно. Андрiй сам здивувався, на що здiбен цей тихий юнак. ?х забирали - Андрiя й Давида - майже одноразово, i вони ходили на допити, як то кажуть, "на пару", хоч ходили до рiзних слiдчих. Одного ранку, пiсля типово? ночi, ?х привели разом назад до камери. Андрiя привели попiд руки, а Давида принесли на брезентi, побитого, непритомного. Принесли в камеру, поклали бiля дверей i пiшли. Охрiменко, як кожного в таких випадках, перенiс Давида на мiсце. Давид лежав без пам'ятi перед очима цiло? камери й дрiбно тремтiв, а доктор Литвинов скорбно ходив бiля нього, змочував чоло водою, голубив тремтячою батькiвською рукою його тiло... Юнак помалу приходив до пам'ятi. А прийшовши до пам'ятi, Давид схопився злякано й сiв. Озирнувся по камерi, минаючи Литвинова... Потiм швидко пiдповз на руках до Андрiя, уткнув лице в його колiна й тяжко заридав... Камера опустила голови. А з Петровським сталося щось неймовiрне. Петровський не витримав - вiн весь затрясся, лице зморщилось, в нестямi вiн пiднiс сво? старечi, тремтливi руки вгору й несамовито закричав: - Господи!!! Господи!!! Хай... Хай... О-о!!. Вiн не мiг вимовити чогось страшного, що видиралося з його горла. Глянувши крiзь паволоку туману на нього, на пiднесенi страшно руки, мов крила, Андрiй знову згадав свою матiр i тi ?? очi безтямнi, i видалося йому, що щось валиться з грохотом. Андрi?вi пiдкотився клубок до горла - шкода стало безмежно? людсько? вiри, шкода цього прекрасного й так нагло розтрощеного старця, й вiн, зiтхнувши, промовив: - Це треба, отче!.. Бунчук повернувся з "брехалiвки" i розповiдав "анекдот"... Анекдот, що ?х творила тут, в цих мурах, сама дiйснiсть. Хоча цей Бунчук сам був суцiльним анекдотом з його всi?ю справою. Здоровий, ставний красень, "вождь" всiх фiзкультурникiв, бо директор Республiканського iнституту фiзкультури, вiн не витримав уже "малого конвей?ра" й залiзно? логiки умовлянь слiдчого i, як вiдомо, пiдписав дивовижний протокол пiсля перших кiлькох екзекуцiй. Головне ж, пiдписав тому, що вiн - член партi?, i його легко переконали, що "так треба для кра?ни й партi?". Гаразд, вiн дисциплiнований член партi?! Вiн пiдписав "щиросерднi зiзнання", що, згiдно з обвинуваченням, "дiйсно" був органiзатором повстансько? й терористично? органiзацi?; складено? з фiзкультурникiв (i то в республiканському масштабi!) i мав на фiзкультурному парадi в Ки?вi убити секретаря ЦК КП(б)У - Косiора. Убивство мало статися в спосiб кинення великого букета квiтiв на трибуну, а в квiтах мала бути бомба! В провiд цi?? органiзацi? Бунчук завербував усiх викладачiв, професорiв i iнструкторiв свого iнституту. Власне, "завербував" слiдчий, а Бунчук тiльки пiдписав, що це iменно так було, переконаний залiзною палкою й аргументами про "вiрнiсть кра?нi й партi?". Потiм Бунчук чекав трибуналу. Раптом Косiор потрапив у неласку - виявилося, що вiн "ворог народу"! Ця вiстка прийшла до камери з волi, - принiс ?? один новенький. Почувши про це, Бунчук танцював з радостi - доля виручила його! Вiн з категорi? ворога народу несподiвано потрапив у категорiю героя! Адже ж вiн хотiв убити "таки да!" ворога народу. Не якого-небудь, а великого, злiсного, справжнього, найбiльшого!.. Хiба це не геройство!? Власне, з цi?? нагоди Бунчук i розповiв про i пiкантнi подробицi сво?? справи цiлiй камерi. Вiн не i утримати вже язика за зубами на радощах. Пiсля такого милостивого жесту фортуни Бунчук нетерпляче добивався до слiдчого. Але слiдчий не квапився, мабудь, збитий з пантелику, розгубився. Потiм слiдчий викликав Бунчука... Велика радiсть закiнчилась ще бiльшою печаллю. Чемний i ввiчливий слiдчий, поздоровляючи з перемогою, пiдсунув Бунчуковi папiрця для пiдпису. В цiм папiрцi стояло, що Бунчук, згiдно з його попереднiм щиросердним зiзнанням, мав у спiлцi з Косiором убити члена Ц?С ВКП(б) СССР, а тепер секретаря КП(б)У, товариша Микиту Хрущова. Даремно Бунчук опирався, не можучи розлучитися з такою прекрасною жар-птицею, яка несподiвано влетiла йому до рук, - слiдчий його "переконав", що було саме так, як написано ось в цьом папiрцi, а все попередн? - то була пiдла спроба обдурити органи революцiйно? законностi. I Бунчук пiдписав. В процесi цього пiдписування вiн побував у "брехалiвцi" цiлий день, куди його вкидали "думати". А тепер, повернувшись до камери 49-?, Бунчук розповiв про свою печаль, а тодi розповiв той анекдот, що чув у "брехалiвцi". Це був веселий анекдот... Жило на свiтi, в якомусь глухому селi, п'ять братiв, дiтей однi?? матерi. I от одного з них посаджено до тюрми. Бито його, товчено його, селюка бiдолашного, за те, що в колгоспi "подохли конi", вимагано великих дiл та цiло? велико? органiзацi?. Мучився чоловiк, як той бiдолашний Аслан, упирався, але нарештi здався. Тiльки в нього не вистачило совiстi завербувати когось чужого, й вiн принiс у жертву рiдного брата, завербував його. А тодi вони з цим братом, зустрiвшись у тюрмi й розв'язуючи ту саму дiлему вже вдвох, вибираючи жертву молоховi ненаситному, вирiшили завербувати третього брата. Вибирали того, котрий мав менше дiтей. Потiм завербували четвертого... Лишався на волi лише один брат з цiлого роду з купою дiтлахiв... Брати думали-думали, що ж буде робити самотою один брат на волi? Лiпше вже бути всiм укупi... I тодi вони вирiшили завербувати п'ятого брата i завербували. На волi лишилася старенька мати, квола й нiкому не потрiбна, яко? нiхто вже не зможе й не схоче завербувати. I тепер тi п'ять братiв несподiвано зустрiлися в "брехалiвцi", випадково. Зустрiлися, цiлувалися, обiймалися, нiби при?хали один до одного в гостi... I мабуть, всi пiдуть на розстрiл... Такий анекдот. Андрiй iз завмиранням серця слухав, як реагу? камера... на такий анекдот. Камера реагувала, звичайно, так, нiби все в порядку. - Господи! Все в порядку?! Людина - це найвеличнiша з усiх iстот. Людина - найнещаснiша з усiх iстот. Людина - найпiдлiша з усiх iстот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом. Та найдивнiшим ?, що цi всi три рубрики сходяться в однiй тiй самiй людинi. I мабуть, для того винайдено "конвей?р", щоб поставити все на сво? мiсце. Може, на цьому позначився перст Божий, щоб узнати, чого вартi тi, що сотворенi по образу i подобiю Божому? Тодi який же парадокс кри?ться в тiм, що за провiдникiв Божо? волi вибрано тих, якi давно той образ i подобу втратили?! А втiм, тяжко Андрi?вi визначити, хто саме образ i подобу втратив i що в дiйсностi ? на цiм свiтi парадоксом. Як i тяжко визначити, що таке в дiйсностi ? "конвей?р" i яке його призначення унiверсальне. VI Однi?? ночi Андрiй "розколов" свого слiдчого... Ще напередоднi, стоячи на "стiйцi" - тобто в положеннi стовпа, без сну i вiдпочинку (це поставив його Великiн, щоб "думав"), рано на свiтанку Андрiй побачив таку картину. У вiкнi будинку, що стояв на протилежному кiнцi тюремного подвiр'я i де мешкали вiдповiдальнi працiвники управлiння НКВД, хтось висунув у вiкно грубезнi дошки, зв'язав ?х вiрьовкою й пришвартував до горiшньо? рями, а тодi намагався влягтися на них... Видно, пiсля пекельно? ночi, пiсля крикiв i стогонiв, пiсля божевiльно? музики "конвей?рiв", пiсля сво?? "працi" бiдолаха не мiг заснути нормально, по-людськи, в лiжку, в кiмнатi i намагався приспати сво? нерви на сквозняку. Видно, вiн задихався межи чотирма стiнами й шукав забуття на свiжому повiтрi, у вiкнi... Вiн поклав пiд голову подушку й влiгся на дошки горiчерева... Довго крутився, вставав, знову лягав. Нарештi прив'язав себе через поперек до дощок простирадлом, щоб не впасти спросоння, i, либонь, заснув... Увi снi схоплювався, жестикулював руками, звивався... Це вiн так спав. Людина з розладженою психiкою. Андрiй пригадував весь шал "фабрики-кухнi" й розумiв того бiдолаху. Цей пiдглянутий кадр з побуту дiячiв "органiв революцiйно? законностi" став несподiвано тим ключем, яким Андрiй розiмкнув i "розколов" свого слiдчого, i то так, як вiн сам нiкого, мабуть, не колов. Це було наступно? ночi. Десь приблизно по дванадцятiй годинi, пiсля пiвночi, пiсля довгого й безнадiйного нукання, супроти Андрiя було органiзовано психiчну атаку. Биття й прямi тортури, бач, не давали належних наслiдкiв, а Андрiй був так знесилений всiм попереднiм биттям, що застосування прямо? дi? до нього вже було безглуздям, крiм того, слiдчi, видно, врахували, що до людей Андрi?вого складу вигiднiше застосовувати моральний, психiчний тиск, анiж просте биття, бо останн? да? цiлком зворотний ефект, в чому вони й переконалися протягом всi?? слiдчо? епопе?. Отже, вони вирiшили пiдiйти до нього iнакше. Андрiй сидiв на стiльцi вкрай знесилений i чекав тортур. Чекав чогось нового, несподiваного, непередбаченого й ще не спiзнаного. О, арсенал у цих мучителiв невичерпний i, зда?ться, безмежний, генiй цi?? новiтньо? iнквiзицi? поiстину подиву гiдний. Коли перевалило за пiвнiч, коли мури всього управлiння сповнилися так добре знайомим тоскним, приглушеним клекотом, в Авдрi?вiй кiмнатi почалися та?мничi приготування. Забiгали якiсь люди, зазирали в дверi, перешiптувалися з Серг??вим, позирали та?мниче з-пiд лоба на Андрiя й хапливо щезали. Серг??в подовгу зупинявся поглядом на Андрi?вi, немов вивчаючи його обличчя перед початком чогось особливого. Вийшов, лишивши Андрiя самого. Потiм швидко вернувся. Зачинив вiкно i опустив тяжку штору. Нашорошився. Зараз щось почнеться... Вiн чогось чекав, либонь, хвилюючись сам. До кiмнати забiг Великiн - вийшов. Забiгли два здоровенних оперативники-теж вийшли... Раптом вгорi, по той бiк стелi, гупнуло, аж посипався порох з люстри, що легенько гойднулася, i враз за тим розiтнувся несамовитий, божевiльний крик... Когось, мабуть, били пластом об пiдлогу, взявши за руки й за ноги... Андрiй чiтко уявив, як його, того нещасного, взяли за руки й за ноги й ударили об пiдлогу. Андрi?вi здалося, що це вдарили його, по тiлу побiгли комашки, вiн вiдчув, що блiдне ще дужче, анiж був до того. Одначе ледь-ледь посмiхнувся: вiн розгадав, що це все значить. Психiчна атака. Для "того" - страшнi тортури, для нього ж психiчна атака. Одним пострiлом убивають двох зайцiв... Знову гупання й знову несамовитий крик... Знову... Знову... По стелi тупця?ться багато нiг, галасують, а над усiм зрина? фугасом зовсiм неймовiрний, нелюдський, безтямний рев пiсля кожного удару... Серг??в зблiд, дослухаючись до того реву над головою, хоч i уда? з себе байдужого, "залiзного". - Ну? - пита? Серг??в Андрiя з притиском. - Що? - Чу?ш? - повiв бровою, на стелю. - Чую... - Ну як? - Здорово кричить... - Отак i ти, гад, ревiтимеш зараз, як паротяг! Андрiй не вiдповiда?. На стелi ще дужче гупа? й ще дужче розтина?ться рев на всi можливi тони, разом злученi, так нiби раптово реве орган на всi голоси. Серг??в бiга? по кiмнатi. - Ну? - запиту? сердитим голосом, i Андрiй схоплю?, як той голос злегка тремтить. -Що? -Чу-у?ш?!-голос тремтить. -Чую... -Ну, як, гад?!. -Здорово кричить... Гупаняя покрива? Андрi?вi слова. Вiд реву в Андрiя в самого морщиться шкiра й чоло береться потом, але вiн трима? себе з усi?? сили. Дивиться на Серг??ва й бачить, що психiчна атака дi? на його "залiзного" слiдчого куди в бiльшiй мiрi, анiж на нього. Мабуть, бити й в азартi не чути крику сво?? жертви, це одне, а слухати збоку - це зовсiм iнше. Серг??в мне цигарку, закурю? й забува? за не?, знову закурю?, лице його зблiдло, чоло взялося потом, русявий причiсаний чуб спiтнiв i здеформувався. Зупинившись перед Андрi?м, Серг??в витрiща? очi: - Ну?! - вiн кричить, намагаючись криком привести сво? нерви до рiвноваги. - Що? - запиту? Андрiй тихо й дивиться Серг??ву в обличчя. Той ше дужче губиться й ще дужче кричить: - Чу-у?ш?! - Чую... - Ну... Ну, як?!. Гад?! - Здорово... кричить... - Отак... i ти... гаад... ревтимеш... як паротяг!!. Он який ти, дума? Андрiй. Вiн бачить, що нерви слiдчого вириваються з-пiд контролю. I то вiд тако? дурницi! Чого нiби? А Серг??в пiдходить до вiкна, шарпа? штору й вiдчиня? вiкно, знову зачиня?... Рев на горi вибуха? й Серг??в морщиться так, наче йому висмикають зуба... Знову-знову... - Ну як?-пита? Серг??в, не глядя на Андрiя. Андрiй мовчить. Вiн дивиться на слiдчого й згаду? того, що вранцi вмощувався на дошках... I так, наче хто просвiтлю? Серг??ва промiнням - Андрiй наскрiзь бачить душу цього юнака. - Слухай, слiдчий! - говорить Андрiй тихим, хрипким голосом. - Що?-скинувся Серг??в. I - Дозвольте слово мовити. - Ага, надумав? Нарештi!.. Ну, говори. - Серг??в, виразно зрадiв, що до нього заговорено. Аби тiльки не чути того реву нагорi. - Ну, говори... Андрiй витримав павзу, дивлячись в розгублене, блiде обличчя. - Дивлюсь я на вас i менi вас жаль... - Що? А-а... Що ж ти, барбос, агiтувати здумав слiдчого, га?! - але то було промовлено без лютi, а так собi з робленим смiшком, рятуючись вiд крику нагорi. - Ну-ну, давай далi. - Так. Менi вас жаль. От ви нас роздавлю?те (Андрiй повiв очими настелю), ви нас роздавлю?те, а вам i в голову не приходить, що це ж ви самi себе роздавлю?те... Атож... Я говорив вам про мiльйони. Так, нас мiльйони. Мiльйони, iм'я яким "народ"!.. I ви його роздавлю?те, бродите черевиками по нашiй кровi, уда?те з себе "карающу десницю", пролетарське правосуддя, яке не зна? милосердя. Все повторю?те, що ви залiзнi... Але проти нас, проти народу, проти нашо? кровi ваше залiзо - це тiльки олово... I менi вас жаль... Ви менi говорили про дiвчину... Ви менi говорили про матiр... Ви, зда?ться, говорили про дiтей, про любов, про щастя, - уживаючи й цi аргументи, щоб розчавлювати нас, щоб добивати нас... Так от, - ви нас розчавите (о, ви дуже багатьох розчавите!), розiб'?те плашма об пiдлогу... Ви чу?те, як "вiн" там кричить? Дивiться ж менi в лице!! - пiднiс Андрiй голос. - Дивiться в лице!!! - i далi карбував кожне слово. - Ви нас розчавите, але самi ви нiколи не матимете щастя. Ми вас переслiдуватимемо все ваше життя... Ви закоха?тесь, але ми кричатимемо, й скавулiтимемо, й отру?мо вам щастя... Ви слухатимете шепiт кохано? й не чутимете його, бо ми кричатимем i ревтимем, "як паротяг", заглушаючи для вас цiлий свiт i голос кохано?... Ви обiйматимете сво? щастя, але не зможете ним оволодiти - ми кричатимем i витимем i ви прокленете той час i годину... Ви одружитесь, але втiчете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас - мiльйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, i ревтимем так, що ви не здiбнi будете прикласти уст i напитися з келеха любовi... Ви матимете дiтей, але уникатимете ?х, бо з ?хнiх очей дивитимемось МИ сво?ми закривавленими зiницями, а в ?хньому радiсному лементi вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик... Ви чу?те??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслiдуючи вас, i свiт потьмариться вам. Ви втратите радiсть отцiвства i радiсть подружжя, i навiть материнську любов ми отру?мо вам - ви слухатимете матiр i цуратиметесь ??, бо ?? очима дивитиметься на вас безлiч наших матерiв, а ?? голосом говоритиме ?хня довiчна скорбота, а в ?? сльозах одсвiчуватиметься наша кров; а коли ви схочете шукати затишку в материнськiй ласцi, ви не матимете ?? - ми кричатимемо, й ревiтимемо, й скавулiтимемо... Андрiй говорив, а Серг??в дивився все бiльше приголомшено, поширеними очима. Так, нiби Андрiй розкрив його душу й вивернув напоказ те, що вiн так старанно ховав, нiби Андрiй пiдгледiв найiнтимнiший куточок його душi й показав усiм... I от вiн сто?ть в повнiй наготi, болiсно й розгублено скрививши обличчя. Брови йому смикались, а по всьому обличчю виступили червонi хоробливi плями. Зловив Андрiй його зловив на найiнтимнiшому, на найбiльше зата?ному, такому болючому й такому страшному. Серг??в уже не слухав, що там робиться вгорi, вiн слухав Андрiя. Звiдки Андрiй про все те зна??! - так, зда?ться, й кричав увесь його вигляд. А Андрiй говорив ще якийсь час в несамовитому пафосi. Помалу той пафос спав. Нарештi Андрiй зiтхнув i тихо закiнчив: - Ви молодий, але ви все втратили змолоду. I сон, i спокiй вiдцураються вас... I от на нас поросте "чортополох", як обiцяв товариш Вишинський. Але ви тому чортополоховi заздритимете... Так, ви йому заздритимете... Бо на тому чортополоховi розцвiте безсмертний наш, всероз-торощуючий гнiв..: I ви ж його й боятиметесь, бо на ньому розцвiте ваше вiчне, незгладиме й незнищиме позорище... Андрiй скiнчив. Серг??в сидiв i розгублено тормосив волосся. - "Чорт!" - мурмотiв ледве чутно.- "Чорт" - "Диявол!" - Але в тiм мурмотiннi не було злоби, а було щось безпомiчне, дитяче. Гупання й крики над стелею вщухли вже, i в кiмнатi стояла тиша. Серг??в нiяк не мiг прийти до пам'ятi. Так його оглушила Андрi?ва тирада. Нарештi скривив обличчя в посмiшку i, вшнипившись очима в пачку цигарок, запитав змiненим голосом: - Звiдки ти... все це... зна?ш? Андрiй нiчого не сказав. - На, закурюй, - простяг Серг??в цигарки. - Чорт з ним, бери закурюй. Андрiй вiдмовився. - Гм, даремно... Ну нiчого... Серг??в закурив сам i довго мовчав, давлячись димом. Рука його, тримаючи папiросу, тремтiла. - Ти диявол, ти це зна?ш? - Чув. - Так от я тобi кажу... Диявол... Ну, чорт з ним... Гм... Чорт з ним! (павза). Так... Зна?ш що? - Що? - Розкажи менi що-небудь... Нi-нi, не про дiло. Пiд три чорти!.. З тебе, сатани, все одно нiчого не видо?ш! Розкажи що-небудь... Так собi, що-небудь... Ти, зда?ться, був на ДВК? Андрiй пiдтвердив. - I китайцiв бачив? - Бачив. - I японцiв? - Бачив. - I китаянок? I японок? I тварин бачив? I гори, i рiки, i мисливцiв, i все бачив? Виявилось, що Андрiй дiйсно все бачив. Серг??в вхопився за це: - От i добре. Розкажи ж менi, як там люди живуть. Чого не хочеш говорити, не говори, чорт з ним, а що хочеш - говори... Нiч ця довга i в нас часу вистачить. Ось так Андрiй i розколов свого слiдчого. Ось так iз награного й набундюченого чекiста раптом вилущив людину i сам здивувався. Не знати, як то надовго, але грiзного Серг??ва не було, а був такий собi юнак, сiроокий i роззбро?ний. Та хоч би це було тiльки на одну нiч - i то добре. Цей, такий злючий i гонористий, Серг??в виявився досить смiшним i цiкавим хлопцем. Може, тому, що хотiв утекти вiд усього душею, перепочити нею, вiн з величезним, iнтересом слухав Андрi?ве меланхолiйне оповiдання про те, як i де люди живуть, якi на свiтi ? дiвчата, як за тридев'ять земель квiтнуть квiти й течуть рiки, як сходить сонце над Тихим океаном, як свистять вiтри над Колимою... Андрiй розповiдав охоче. Це все-таки краще, анiж вити й ревти вiд болю, краще, анiж слухати iдiотичне лементування та качатися пiд ударами чобiт i палiччя по пiдлозi або сидiти на гарматнi... Нiч плинула за млиновим решетом, а вони собi мирно розмовляли, як два приятелi, як дво? нормальних людей. Андрiй оповiдав тихим, роздумливим, повiльним голосом, а Серг??в слухав з найщирiшим iнтересом... Андрiй побачив, що ця людина рада утекти вiд себе i вiд усього... Коли Андрiй переконався, що його слiдчий цi?? ночi не хоче вести слiдство, а хоче тiльки по-людськи гомонiти, вiрнiше, слухати всяку всячину, аби лиш збавити час, коли слiдчий пiд час розмови знову запропонував йому цигарку, Андрiй взяв i закурив. Так вони курили й збавляли нiч в безневиннiй розмовi. Але ось Серг??в нагло як не стукне, як не грюкне, як не кине палку об пiдлогу, як не закричить несамовито: - Гад!! Говори!.. Колись!.. Розколюйся!! Андрiй тетерi?, зупиня?ться на пiвсловi, а Серг??в слуха? якусь мить, що робиться в коридорi, а тодi посмiха?ться й говорить нормальним голосом: - Як я отак буду раптом горлати й з ума сходити - не звертай уваги (а очима на дверi), пойняв? Андрiй "пойняв". То по коридору мимо дверей проходило, може, якесь начальство i Серг??в iнсценiзу?, що слiдство "йде повною парою". Коли кроки затихають, Серг??в кива? Андрi?вi: - Давай далi. Розмова плинула далi... Ось так вони й збавили нiч. На свiтанку Серг??в насупився, позiхаючи, викликав вартового, i, не глядя Андрi?вi в обличчя, вiдправив його "додому", До камери. А сам лишився такий насуплений... Мабуть, йому все-таки не сподобалося, що Андрiй його так знамените розколов. По самiсiньке "нiкуди". Хам обернувся в людину. Але це було тiльки одну нiч. Бiльше цього вже не повторювалось. На цитриновiй латочцi неба вечiрнього, на латочцi, розграфленiй млиновим решетом, ген за лiловими дахами гойда?ться суха вершинка якогось деревця. Вона вiбру?, нахилювана вiтром все в один бiк, тремтить на холодному, цитриновому екранi, опира?ться з усi?? сили, змага?ться. ?? обчухрано вже геть вiд усiх гiлочок, лишилась тiльки гола карлючка, хвостик- i той хвостик б'?ться в агонi? пiд натиском вiтру, вiбру? одчайдушно, напружуючись рештками сили, щоб не зламатись... Щоб не зламатись... Андрiй дивиться на ту самотню вершинку, сидячи на сво?му стiльцi... Дума? про матiр... Дума? про сво?х братiв... Дивиться на агонiю химерно? боротьби там, на цитриновiй латцi неба, над.. лiловими, байдужими, понурими дахами, i на серцi йому тужно... За лiловими дахами, за тi?ю вершинкою, десь гра? духова оркестра... Серед мiдяно? какофонi? сумовитий баритон веде власну меланхолiйну прошву, сам собою, один серед шалу корнетiв i валторн, i дурного брязкання лiтавр... Вальс.. То, мабуть, десь в близькому скверi (це на Сумськiй!) вiдбуваються танцi. Танцю? молодь... Танцю?... Може, там танцю? Великiн i всi "футболiсти", з модно закасаними рукавами й в черевиках "шiммi"... Вальс "На сопках Маньчжурi?"... Там танцю? воля й байдужий до всього свiт... А вершинка тремтить болiсно i одчайдушно, щоб не зламатись... Щоб не зламатись... I Андрiва душа в'?ться бiля тi?? вершинки... Не зламатись!... Вона не мусить зламатись!.. Вершинка затята й дуже уперта. I Андрi?ве серце налива?ться злорадством --- "От всто?ть!! От всто?ть!" Цитринове небо надима?ться й береться кривавим кольором. Потiм опаловим... Кольором зненавистi й зневаги... Кольором тупого безсилля й злоби. Слiдство зайшло в тупик. Андрiй нiчого не пiдписував, слiдчi нi до чого не могли його змусити. Ставши зовсiм кволим, настiльки слабим, що до нього вже було ризиковано застосовувати радикальнi засоби, Андрiй спостерiгав злорадно, що його мучителi опинилися в дурнiй ситуацi?. Убити вони його не можуть (бо не можна ж убити курку, яка ма? знести золотi яйця!), а розiбрати його душу до решти теж не можуть. Вся ?хня хвальковита всесильнiсть виявилася насправдi безсиллям, а ?хнiй конвей?р виявився теж недосконалим, занадто грубим, для розбирання бикiв або iржавих тракторiв. I Андрiй злорадно мружив очi, ховаючи несамовитi iскорки в них... То нiчого, що вони його так вимучили, то нiчого. А от подивимось, чим те все скiнчиться. Карти на стiл, панове! Карти на стiл! Тепер вони мусять припирати його "речовими доказами", показуючи йому документи "дiла", рiзнi свiдчення, ловити його на фактах, iменах, датах. Вони мусять, хочуть чи не хочуть, показати йому все, що там вони мають в тiй грубiй зеленiй течцi! I вiн про все взна?, про все те, вiд чого в нього так ни? i болить серце. Це мав бути дiйсно цiкавий етап слiдства. Потiм вони ще мусять дати йому очнi ставки з усiма тими, хто тую течку напакував "матерiалами". Мусять! Очнi ставки! I вiн на власнi очi побачить те, що так до болю хоче знати. Вiн ту всю прокляту загадку нарештi розшифру?. Розшифру?, панове! Та тим часом нiхто ще не викладав карти на стiл. Конвей?р iшов далi. Облишивши палiччя, гарматнi й всi iншi генiальнi винаходи, бо вони вже свою функцiю виконали скiльки могли, тепер Андрiя вирiшили взяти "iзмором" Конвей?р пересунувся новою дiлянкою - слiдство зайшло в стадiю "нукання", безкiнечного сидiння на стiльцi, iспиту безсонням. Цiлi, ночi звечора до рана. Андрiя приводили й саджали на стiлець, бiля дверей, велiли скласти руки на колiна й так сидiти. Серг??в сiдав ген по той бiк моря блискучо? пiдлоги, за столом, читав книжки, листав папери, щось писав, позiхав i зрiдка мiж дiлом нукав: - Ну?.. Андрiй звик до того нукання й не вiдповiдав нiчого. Вiн собi думав про сво?, мрiяв, тренувався в дрiманнi, не заплющуючи очей. - Ну?.. Те нукання капало, як крапля з даху пiсля великого грозового дощу, й пiд його монотонний плюск гарно було дрiмати. Часом Андрi?вi здавалося, що слiдчий хоче з ним заговорити в тiм дусi, як то було тi?? знаменито? ночi, коли вiн його розколов. Але то лиш так здавалося. Слiдчий зовсiм не збирався повторювати того, що сталося випадково й було свiдоцтвом його слабодухостi, не гiдно? чекiста. Вiн був пiдкреслено сухий i презирливий. Серг??в - це було суцiльне презирство. Андрiй - суцiльна iгнорацiя. Так вони просиджували цiлi ночi, дiлячи тишу на шматочки отим монотонним - "Ну?" Часом цей порядок порушувався. ... Ось Андрiй, занепоко?ний тим, що його щось куса? за палець ноги, дивиться вниз на сво? черевики й бачить, як з-за ранта виповза? блощиця (а ?х досить i поза рантами i всерединi черевикiв!)- вилазить i повзе по блискучiй, навощенiй пiдлозi. Андрiй цiкаво спостерiга? ??, не рухаючись. Блощиця повзе далi, далi, в напрямку до слiдчого. Андрiй мляво дума? - "Утiче!.. ще пiвметра i вона утiче, вiн вже ?? не дiстане". Тодi пiдводить очi на презирливе, нахилене над столом обличчя слiдчого: -Слiдчий!.. - Ну? - Дозвольте слово мовити. - Ага, унадумав? Ну, говори,-вiдгукнувся Серг??в жваво. - Дозвольте блощицю вбити. - Де?! - скида?ться слiдчий. - Ось... Повзе по пiдлозi... до столу... З черевика вилiзла... - Що ж ти, гад, нанiс блощиць, щоб твого слiдчого зжерли?!. Бий!.. Лусь. Андрiй дiста? блощицю ногою й придушу?, а очима дивиться на слiдчого. Коли б слiдчий знав, що вiн при тому дума?! Знову заходить тиша. По якомусь часi Андрiй помiча?, що друга блощиця повзе по стiнi за його спиною. Вона вилiзла десь з-за обцаса, вихопилася на стiну й от повзе. - Слiдчий, - говорить Андрiй, зiтхнувши мляво. - Ну що там? - Дозвольте ще слово мовити. - Ну, давай, говори. - На цей раз Серг??в утриму?ться вiд радостi й говорить понуро, не пiдводячи очей вiд паперiв. - Говори. - Дозвольте ще блощицю вбити. - Чорррт...Де? - Ось повзе по стiнi. - Гм... -Серг??в якусь мить мовчить, а тодi цiдить крiзь зуби: - Не тронь!.. Ето соцiалiстiческая собственность!.. "Нi, таки, вiн напевно розколов цього Серг??ва тi?? ночi, - дума? Андрiй, - i, зда?ться, фундаментальне". Суха вершинка сто?ть нерухомо, змучено над лiловими сильветами дахiв. Вiтру нема?штиль. Понуре небо догоря?, як купа жару, вкриваючись сiрим попелом, попелом ночi. Безсилий вiтер залiг десь за мурами - вiн же може нiчого вдiяти з тi?ю упертою карлючкою... Нiчого не може вдiяти. Бо ?й ще не вибила остання година, призначена вищою силою, тi?ю силою, що сто?ть понад вiтрами, понад мурами, понад опаловим небом, понад злобою, понад усiм... I скорбна карлючка сто?ть трiумфально над тим усiм на опаловому тлi неба, - скалiчена, обчухрана, самотня, але... сто?ть! Позбавлена всього, уже всього, але - сто?ть! Як сама гордiсть. Коли Андрiя вели коридором сьогоднi, в тiм коридорi стовбичила група молодих людей в унiформах, вони були всi п'янi, збудораженi, розхристанi, а серед них був той сержант з рiдного мiста, що сказав тодi - "Я в а м н е з а з д р ю !" Впiзнавши Андрiя, що проходив мимо помалу, з закладеними за спину руками "по формi", сержант стрепенувся, пiднiс вгору свого волосатого п'ястука i п'яним голосом вигукнув на весь коридор: - А-а!.. Слава пролетарським авiаторам!!. Очевидно, про нього вже iсну? легенда. Легенда в цих мурах. Тепер Андрiй думав про сержанта, дивився на суху карлючку на опаловому тлi неба, пригадував сержантове обличчя й сiрi конi в яблуках, холодний ранок i сво? думи бiля запряжено? лiнiйки про качинi перелети... I сонату Бетховена... I Катеринине збентежене обличчя... Вiн згадав те, що в цiм хаосi пригасло... Серце бралося безвiдчитною тривогою: - Чого цей сержант тут? Згодом вияснилося, чого цей сержант тут. Опiвночi до кiмнати зайшов Сафигiн. Начальник Н-ського райвiддiлу - Сафигiн! Гiсть з Андрi?вого рiдного мiста. Вiн зайшов з портфелем, без кашкета, з чого було ясно, що вiн давно тут i прийшов сюди з iншо? кiмнати. Андрiй аж стрепенувся... Сафигiн привiтався з Серг??вим кивком голови, як добрий приятель, i зупинився перед Андрi?м, дивився на нього дiловито, немов хазя?н. Був сердитий, нахмурений, збудоражений чимось. От би взяти й розпитати в нього, що там робиться вдома!.. Але Сафигiн не сказав нi слова привiту, i Андрiй зрозумiв, що цей товстюх, цей такий тонкий знавець природи, цей аматор полювання на Андрi?вих сагах, зовсiм не для того сюди при?хав. Ван при?хав, либонь, давати з ним раду, викликаний спецiально. Адже ж Андрiй належить до його району до його, либонь, плану "заготiвель ворогiв" i на Сафигiновi лежить велика доля вiдповiдальностi за те, як ця частина цього плану поводиться, який да? виробничий ефект. Ефект поганий, про це Сафигiн зна? й через те вiн такий нахмурений. О, це зовсiм не той лiнькуватий i великодушний спiвбесiдник, що так розважав був Андрiя, вiдiбравши його вад некурящих блощиць. Це стояв чекiст в повному розумiннi цього слова. В дебелих чоботях, обперезаний ремiнням, черствий i зловiсний. На червоному, одутлому обличчi нiчого не було з того, що Андрiй бачив першо? ночi, лише було написане суцiльне презирство i офiцiйнiсть. Обличчя червоне, але вираз його холодний. Вiн стоявi помахував портфелем. - Гм... Ви, я бачу, таки зiгнорували мою пораду? I як же вам лiта?ться? Га?! (Глум ). Андрiй дивиться на нього пильно, не вiдповiда? нi слова. - Та-ак... - тягне Сафигiн презирливо й сiда? до столу, поклавши тяжкий портфель. Це вiн зробив жестом, який збентежив Андрiя, - жестом, що говорив: "нiчого, упирайся, але ось тут ? те, що всю твою упертiсть робить непотрiбною й безглуздою". Те ж саме було написане на Сафигiновому обличчi. - Ну, як вiн? - запитав Сафигiн у Серг??ва таким тоном, як то пита? сердитий дядько в учителя про безнадiйного й нелюбого, накиненого пiд його опiку сестриного дармо?да. Пита? так, щоб Андрiй чув, хоч видно, що вони вже про Андрiя багато й не раз говорили. Серг??в знизав плечима: - Ну й чорта ви нам дали!.. Це ваше золото!.. Доведеться розстрiляти... А жаль... Уявiть собi, вiн хоче витримати?! Ха!.. - Так, вiн хоче лiтати... (iронiя). - Вiн лiта?!.. Та тiльки що з того. Сафигiн заходиться смiхом. Потiм поволi вiдкрива? портфель, дiста? якiсь папери й значуще переда? Серг??ву. Серг??в робить великi очi - вiн при?мно вражений, здивований, задоволений... Вони щось говорять притишено... До Андрiя долiта? слово - "секретарка". По Андрi?вi йде гаряча хвиля... А Серг??в тихо, щось зрiвнюючи в зеленiй течцi: - А-а!..Це та?.. -Так. Гаряча хвиля туманить мiзок. Вiн не годен логiчно думати. Хтось насторожений i чуйний каже - "Це вони провокують! Обережно! Вони зумисне про це говорять! Вони знають пружину тво?? душi, й щось комбiнують, i зумисне говорять про це... Обережно!" Але те все залива? гаряча хвиля - хвиля болю, протесту, кричущо? туги вiд неймовiрного припущення: "Катерина!?" Щось там в дiлi ? таке, що може геть його розторощити й всьому покласти край. Що то за папери? Що там зроблено?.. А там щось зроблено... Щось десь дi?ться, готуючи йому удар, несподiваний i неуявний. Не може бути... Це вони провокують.. Вiн пригаду? останню зустрiч, Ка-терининi очi, повнi слiз i в той же час розгубленостi... В гарячковiм мiзку гойда?ться самотня вершинка на опаловiм тлi неба... Голова його хилиться пiд нестерпним тягарем... "Не може бути!" Вiн примирився з можливiстю зради братiв; вiн не вiрить в це, але примирився й, захищаючи себе, свою душу, вiн захища? ?х, пам'ять про них. Але це б була крапля, яка може його геть зломити... ...Самотня вершинка вiбру? в останньому божевiльному напруженнi... Помалу заспокою?ться й сто?ть, як чорна свiчка, скорбна й випростана, чекаючи нового шквалу... Чека?... "Не може бути", - говорить хтось iз сльозами безнадi?. А Сафигiн дивиться на Андрiя, примруживши очi, й убiйчо посмiха?ться. Вивча? Андрi?ве обличчя. I так само посмiха?ться Серг??в. "Щось вони мають! Щось вони мають в сво?х руках справдi таке, вiд чого всi його змагання можуть стати марними i намарне пiде його кров, його вогонь i розтрачена сила". Андрiй чека?, що вони будуть говорити. Вiн хоробливо хоче знати, що ж там таке? Чим же напхана та течка, що помiтно набряка?. Вона ще грубша стала вiдтодi, як вiн ?? бачив востанн?. Що там збира?ться? Аж тепер тiльки вiн як слiд помiтив, що конвей?р конвей?ром, а тим часом процес iде десь пiд кригою, готуючи йому багато несподiванок i набиваючи он ту течку. Вiн сам не дав туди жодного папiрця, а вона тим часом набряка?, його доля десь оформля?ться окремо й невблаганно, зосереджуючи он в тих зелених палiтурках чорнi хмари, з яких нагло може вдарити грiм, та який грiм!. Грiм, пiсля якого поблiднуть всi цi конвей?ри й будуть зовсiм непотрiбнi, зайвi. Сафигiн нiчого не говорить. I так само мовчить Серг??в. Лише знiчев'я кида? до Андрiя iронiчне: --Ну?.. ... Чорна вершинка вiбру? в мiзку несамовито... Не дочекавшись вiдповiдi на Серг??вове "ну" й, очевидно, не потребуючи ??, Сафигiн зводиться й позiха? зневажливо, понуро: - Ви можете упиратися, скiльки вам хочеться. Але прийде день, коли ви жорстоко розка?тесь i плакатимете кривавими сльозами... Тiльки вже буде пiзно... Упирайтесь, будь ласка... По тих словах Сафигiн пiшов. Демон зла. Чорний обперезаний блискучими ременями демон зла. Так от чому був той сержант! "Вони, зда?ться, намацали пружину його душi..." Це була найтяжча з усiх ночей конвей?ра. Удар, який йому було зроблено натяками й який його змучена психiка помножила на все пережите, перевершив усi дотеперiшнi. I болюче запитання - "Хто? Хто ж той Юда, що вiддав його на розтерзання?!" - роздво?лося, подво?вши й муку. Може б, краще було, коли б вiн пiшов по лiнi? найменшого опору - прийняв фiлософiю Литвинових тощо й пiшов по ?хнiй стежцi?.. Або вкоротив життя самогубством?.. Та вiн згаду? слова, сказанi Давидовi, його власнi слова, - й так, як потопельник намацу? одчайдушно ногами плавинку - маленький i хисткий, але рятiвничий грунт, - так вiн намацу? тi слова й ста? на них, як на плавинку. Вiн спира?ться на них... Вiн мобiлiзу? всю свою вiру й всю свою волю й розпачливо, уперто кричить сво?й душi, наперекiр всьому. "Не може бути!!" Вiн кричить наперекiр всьому, намацуючи грунт, як потопленик, - бо як вiн повiрить у те страшне, то все впаде з грохотом, як у того Петровського, i вiн пiде на дно. Обчухрана вершинка, вершинка його душi, мечеться в агонi?... Вона трима?ться на волосинцi, на тонюнькiй волосинцi вiд краху. Тим крахом ? протокол, що лежить он на кра?чку стола, завжди готовий до послуг, - лиш злегка повести рукою пiд ним - i все... I одна агонiя мине, але - прийде iнша. Хоч зломаному й лежачому вже все одно. Як все одно вже було тому, хто завис на осицi. Напруга дiходить до останньо? межi. "О, вони намацали, вони намацали пружину його душi". Несподiвано конвей?р став. Конвей?р став. Зупинив його Андрiй. Це сталося раптово й непередбачено. Коли Андрiй сидiв на сво?му проклятому стiльцi, млiючи вiд удару, що його завдав Сафигiн, i був на тонюнькiй ризикованiй гранi вiд божевiльного, безрозсудного вчинку, а Серг??в його пiдганяв до того сво?м злорадним - "Ну?!" - нагнiчуючи безупинно на його зясждену волю, коли вершинка i так ось-ось мала зломитися - до кiмнати увiйшов Великiн. Увiйшов рiшучими кроками. - Ну, як вiн? - запитав Великiн громовим голосом, аж Андрi?вi вдарило в скронi. - Та мовчить гад... Очi в Великiна викотилися, як у бика. Вiн ступнув до Андрiя, зарипiв зубами й гримнув несамовито: - Встать!! Андрiй вiдчув, що його воля пiдпорядкову?ться. Господи! Вiд цього стало страшно... Його воля... Його залiзна воля - вже не його!.. Похитуючись, Андрiй покiрно звiвся, хоч хтось всерединi одчайдушне намагався втримати його на мiсцi. Але вiн звiвся... Вiн стояв i дивився на Великiна згори вниз, бо Великiн був набагато нижчий за нього, дивився, а сам з острахом вслухався до свого нутра... Великiн тiпався весь вiд лютi й кричав йому в обличчя... Вiн кричав найобразливiшi слова.. Вiн громадив на купу лавину сво?? лайки... Дедалi- дужче... Але те все до Авдрiя як слiд не доходило... Великiн сатанiв, бризкав слиною, крутив сво?ми викоченими очима... I раптом та вся громохка злива шарпнула Андрi?ву душу, сягаючи до самих глибин: дiйшовши до самого вершка свого шалу, вивершуючи Монблан нагромаджено? похабщини, Великiн завищав на найвищому регiстрi i раптом закричав те, чого Андрiй нiколи не сподiвався. Вiн, задихуючись, вигукнув: - I мати твоя б... - I батько твiй б... - I брати тво? б... - I сам ти б... кров!.. - вiдхаркнув i з усi?? сили плюнув Андрi?вi в обличчя. Андрi?вi потемнiло у вiччу. Вiн весь затрясся. Кров ударила в очi, i вся втрачена, несамовита його сила струснула всiм його ?ством, воскресши на мить. Вiн безтямно шарпнув стiлець i з усього маху вдарив Великiна наослiп... Великiн встиг обернутись i удар прийшовся вздовж спини. Бiдолаха розпiстерся на пiдлозi, вдарившись обличчям об плiнтус... Серг??в шарпнув за шухляду стола й вихопив браунiнг... "Застрелить", - майнула думка в Андрi?вiй головi, але вiн випростався назустрiч, весь тремтючи вiд дикого, безтямного гнiву й тримаючи стiлець, вiд якого вiдлетiла нiжка. Вiн не здавав собi справи, вiн не пам'ятав себе, клекотiв i тiпався весь, як божевiльний, спостерiгаючи, як Великiн намагався звестись i не мiг, оглушений, з розбитим об плiнтус обличчям.. В цей час стукнули дверi й увiйшов Фрей. - Що таке? В чому справа?! - зблiд Фрей, побачивши несподiване видовище. - Слухайте, начальник групи!.. - захрипiв Андрiй, весь тiпаючись i все ще тримаючи надбитий стiлець за спинку. - Ви мене можете мучити... Ви мене можете порiзати на шматки й з'?сти з сiллю чи без солi... Це ваша справа... Але хто дав право... ось цьому... зневажати честь мо?? матерi, мого батька?! Вони темнi й неписьменнi - це так... Вони простi й непомiтнi люди -- це так.. Але вони тi, iменем чи?м ви правите?! Вони тi, iменем яких i кров'ю яких ви правите!!! Щось було в Андрi?вi таке несамовите, в усiй його змученiй, до краю виснаженiй постатi, опанованiй лихоманкою, в тих його безтямних словах, що Фрей ошелешений вiдступив на крок назад. Пiдвiв брови. Подивився на Великiна, що нiяк не мiг звестись... Потiм пiдiйшов до Серг??ва... Мабуть, Серг??в вважав за свiй службовий обовязок розповiсти все, як було. Вони пошепотiли якусь мить. Фрей насупився. Потiм Фрей натис гудзика сигналiзацi?... "Ну от, - шарпнув Андрiй глибоко повiтря в змученi груди. - I все... Тепер все... Зараз ускочать юрбою аргати й геть розтопчуть його... Нарештi все!.." До кiмнати увiйшов один оперативник, лише один. Фрей подивився якусь мить на Андрiя. Потiм написав записку й дав ?? оператйвниковi, показавши на Андрiя: - Вiзьмiть... - i по хвилi з притиском проговорив нi до кого й до всiх зразу, як присуд, що не пiдпада? апеляцi?: - Двадцять дiб карцеру!.. Андрiй вiдпружено зiтхнув i випустив з задубiло? руки стiлець. VII Вогонь цвiте... Веселковими спектрами, помноженими в безкiнечнiсть розчахнутою психiкою, як кольорова гама поставленими пiд рiзними кутами люстрами, цвiте слiпучими протуберанцями, квiтами, деталями облич, речей, спогадiв, уривками фраз, дзвiночками смiху, побитого на скалки i злiпленого в химерну моза?ку, як гiрська луна; цвiте слiпучою синявою неба, золотом степiв, зеленню лук i га?в... Вогонь цвiте... Вiн розлива?ться морем, i по тому морю пливе, захлина?ться бризками заколисана душа, звiльнена вiд тяжкого напруження... Напнутi до останньо? гранi нерви раптом обм'якли, гальма попущено, й нерви вiдходять, як вiдходять зашпари в пальцях, спочивають у блаженному трансi... Лише мiзок, перевтомлений мiзок, гуготить в шаленому русi, пересягнувши всi гранi реального... Вогонь цвiте... Iнерцiя безлiчi напрямкiв того руху, що мали мiсце за все життя, раптом воскресла, ожили всi напрямки думки, i вона, виведена з останньо? колi?, з найбiльшо? напруги останнiх днiв, як паротяг з рейок, втратила контроль й пiшла найхимернiшими зигзагами... Все життя раптом вмiстилося в однiм моментi всiма сво?ми площинами, всiма сво?ми деталями, всiма сво?ми звуками й кольорами, хоч голова i все тiло були зовсiм нерухомi... Ба, то як для стороннього спостерiгача! Для Андрiя ж здавалось, що вiн шалено руха?ться, як комета в мiжзоряних просторах, гойда?ться, пливе по вогненному морю, живе, так, як нiколи ще не жив, серед веселкового шалу, в блаженнiй божественнiй мерехкотнявi... Ах, яке це щастя i яка це все-таки розкiш - карцер! Два метри вздовж, пiвтора метри впоперек - такий собi кам'яний мiшок, без вiкна, без лiжка i без нiяко? вентиляцi?, але й без слiдчого! Неосвiтлений, але й без пекельно? лампи! З маленькою лише дерев'яною приступкою, щоб сидiти, але й без проклятого стiльця з його рiжечком! Вiн закритий вiд зовнiшнього лементу залiзними дверима, а в них вiконечко. Те вiконечко загратоване й завiшене ззовнi (вiд коридора) чорною сукнинкою. З карцеру виходить повiтря, i та сукниночка злегка гойда?ться. Чотириста грамiв хлiба, кухлик води, темрява, й тиша, i спокiй. I самота. Нi, яка це все-таки чудесна рiч - карцер! Чи могло прийти будiвничому в голову, коли вiн проектував цю тюрму i визначав у нiй найгiршу точку, що ця точка, це мiсце тяжко? покути стане найщасливiшим мiсцем в усiй тюрмi i в усiй цiй спорудi на Раднаркомiвськiй? В нiм можна сидiти - безкiнечно сидiти, вiдпочивати душею й тiлом i безкiнечно думати, думати, мрiяти. А головне - нiчого не чути й не бачити, задивившись у вогненний спектр. Забути все, знаючи наперед, що 20 днiв - (двадцять довгих днiв! Цiле життя!)- забезпеченi за вами, належать вам, тiльки вам. Андрiй усiм сво?м ?ством радiв, що потрапив у карцер, та ще на такий довгий термiн, i вважав це за благословення Боже... Це неснодiвана милiсть фортуни. Мабуть, Петровський за нього дуже молився. Адже ж це порятунок для нього. Чотириста грамiв хлiба - це досить не тiльки для того, щоб не вмерти, але це досить для того, щоб трохи вiджити фiзично. Тишi ж i спокою, та цi?? самоти цiлком досить, щоб вiджити душею, вiдпочити, прийти до пам'ятi. Нiяких грюкотiв, нiяко? шарпанини i тверда певнiсть, що ?х не буде цiлих двадцять днiв - це пiсля всього, що було, для Авдрiя дорiвню? справжньому курортовi. Вiн навiть не поцiкавився тим, що нема? на чiм спати (в камерi теж нема!), анi не затурбувався тим, що тут треба весь час сидiти (в камерi теж треба весь час сидiти!)... Правда, тут при бажаннi можна й лягти, тiльки ж лягати на вогку цементову пiдлогу - для цього треба бути божевiльним, але лягти можна, якщо хочеш вкоротити собi вiку, допомагаючи слiдчим. Зразу, як Андрiя вкинули в цей мiшок, вiн сiв на дерев'яну приступку в блаженнiй позi, вiдкинув ноги й руки i поплив на вогненнiй гойдалцi. Спав? Може, й спав. Якщо вогненна, веселкова фе?рiя це був сон, значить, вiн спав. Спав фе?ричним, глибоким сном, так, нiби потрапив у мiжзоряний, космiчний простiр. Проснувся - була чорнота, нiч, i вiн знову заплющив очi. Проснувся - та сама чорнота, нiч, лиш хтось штовха? його пiд боки, - то наглядач совав йому пайку хлiба й воду в алюмiнi?вiм кухлику. Вiн, видно, гукав його у вiконечко, але не мiг розбудити, тодi вiдчинив дверi й взявся будити грунтовнiше: - Агов! Ти що, мертвий?! Спиш... Ну ти, брат, i спиш!.. Нiззя спати... Лопай от. В карцерi було хвилину сiро, поки наглядач не закрив дверей. Андрiй випив воду, з'?в жадiбно за один раз весь хлiб i знову пiрнув у вогонь. Сердитий наглядач хоч i накричав, але не турбував. Як там iде час - невiдомо. Днi й ночi безнадiйно переплутались, оберненi в суцiльну чорноту, що iснувала поза Андрi?вою свiдомiстю. Мабуть, вiн таки спав, i спав довго, бо мав вражiння, що прокинувся i що наспався донесхочу, - вiдiспався за весь час сидiння в цiй тюрмi. Хоч стан напiвсонливостi, стан психiчного трансу тривав далi. Потiм сонливiсть минула й прийшло безсоння. Вiн нiби протверезiв, вогненне море увiйшло в береги свiдомостi, та свiдомiсть була спокiйна, лише загострена надмiру. Заплющивши очi (бо вони тут були йому нi до чого), Андрiй сидiв i думав. Вiн, власне, був зовсiм не в цiй камерi, не в цiм мiшку кам'янiм... Хiба (навiть такий!) кам'яний мiшок може втримати людську душу?! Андрiй мандрував на волi... Мертва тиша й спокiй дозволяли геть цiлком вiд усього абстрагуватися й жити iншим життям, десь там, в усьому свiтi... В минулому, теперiшньому й майбутньому... До темряви й до реального стану повертала його ломота в костях вiд безкiнечного сидiння. Тодi вiн вставав i стояв, погойдувався, щоб розворушити костi та пожвавити кровообiг. Погойдавшись, знову сiдав i продовжував обiрвану мандрiвку сво?? душi... Нi, таки гарна рiч, цей карцер! Цiкаво, що задумував iнженер Н, коли будував цей карцер? Треба спитати його, вiн там сидить у сорок дев'ятiй камерi й нудиться, тiпа?ться душею вiд жаху, сходить потом i году? блощиць... За дверима нудиться коридорний, чути його кроки, як вiн мляво човга? повз дверi - сюди й туди. Вони - вартовi - там змiнюються кiлька разiв на день, i всi вони рiзно? вдачi, а Андрiй сидить все один. Найпри?мнiшою деталлю цього карцеру ?, мабуть, те, що в дверях нема? "вовчка", отого зрадливого ока, що все пильну? за вами, й невiдомо, коли саме воно дивиться, а коли спить. Тут справа простiша бо крiзь вовчок у темряву не заглянеш. Коли коридорному треба глянути, що робить в'язень, вiн пiдiйма? сукнинку на вiконечку й зазира?, можна бачити навiть обличчя й очi того коридорного. Серед наглядачiв, на загал злих, ? один добрий. Вiн ма? негарне, шрамасте обличчя, нiс, як рiпа, кострубатi бровi i взагалi весь якийсь кострубатий i необтесаний. Йому, мабуть, особливо нудно. Ось вiн вiдслоня? сукнинку й дивиться на Андрiя: - Сидиш? - пита? вiн суворо, сховавши в очах смiшинку... - Сиджу... - Гм... Ну, сиди, сиди... - i опуска? запинальце. Через якийсь час, пiсля нудного слонячого тупцяння сюди й туди, вiн знову пiдiйма? запинальце: - Сидиш? - Сиджу... - Гм... I за що ж тебе посадили? Андрiй зiтха? апатично: - Не знаю... - Ге-ге... Не зна?ш... (добродушна iронiя, видно, вiн зна? добре, за що Андрiя посадили до карцеру, i це його веселить). - Ну, сиди, сиди... Мина? якийсь час - вартовому нудно. Його щось тягне до запинальця, i вiн пiдiйма? його: - Ти чого куриш?! - раптом запиту? вiн суворо, мовби зловив на злочинi. Андрiй щиро диву?ться: - Я не курю. - Гм... Не курю... Ну, так хочеш курити! Зна?м ми вас!.. - А... Це можливо... Вартовий опуска? запинальце, мабуть, втiшений, що так пожартував, i бiльше не пiдходить. Тупця?ться по коридору сюди й туди. Андрiй вже почина? за нього забувати. Пiд ложечкою ссе докучливе бажання закурити, справдi закурити. Пекельне бажання закурити! Нагадав вражий син!.. I ходить там собi. Вартовий ходить, як маятник. Аже ось вартовий зупиня?ться бiля дверей... Несподiвано просува?ться попiд запинальце рука з чимось, а строгий голос каже: - На... Кури... Та не дуже дими... а то валитиме з вiконечка дим, як з комина... В руцi шматок газети, в газетi махорка i пучка сiрникiв... Вражений Андрiй бере те все, рука щеза?, а голос з-за запинальця глухо каже: - Там i тертушка ?... Смали... Гм... "Не знаю". Дiйсно, в махорцi ? шматочок тертушки, вiдламано? вiд коробочки. Андрiй навпомацки вiддира? шматочок газети, скручу? грубу цигарку й закурю?... Сiрник трима? в руцi, доки вiн не догоря? до само? пучки- розгляда? сво? житло... Нiчого житло. Сiрник гасне, а в очах ще стоять сiрi голi стiни такого собi цементового ромба. Можна б сказати, що це домовина або мавзолей, коли б у кутку не було парашi, а головне - коли б Андрiй так добре не почувався в цiм мавзоле?. Колись, як вiн сидiв цiлий рiк у камерi самотнього ув'язнення, вiн нi за чим так не тужив, як за людьми, i нiчого так не хотiв, як того, щоб нарештi вийти зi сво?? "мишоловки" i з тими людьми побачитись, не важно, з якими, аби лиш то були люди... Мабуть на такiй пiдставi й цей карцер побудовано... Тепер навпаки - вiн хотiв самоти. I вiн ма? самоту... Андрiй курить i якийсь час дума? про вартового... На серцi робиться тепло... Кров швидше пробiга? в жилах i на душi лагiднi? - то поверта?ться захитана й розтрощена вiра в людину... Так, нiби з-за хмар пiдiйма?ться сонце... Найдорожчий скарб, що людина ма?, - це вiра в себе i в собi подiбних! Принаймнi на цьому все життя трималася Андрi?ва душа i вiн в цьому саме тепер перекону?ться. Епiзод з вартовим та з цi?ю махоркою на нього дi?, як сонячний промiнь. Вiн так дi?, як рятiвничий хiмiкалiй на зiпсовану, зiв'ялену фотографiчну платiвку, викликаючи забутi, загубленi риси, воскреша? ?х, пiдсилю?, скрiплю?... I ось образ вiдтворено... Серце ста? на мiсце, на ту тверду основу, на якiй воно стояло незрушимо. . . . . . . Як можна збавити час в карцерi? Вiдомо, що в суворiй iзоляцi? люди божеволiють вiд нудьги, вiдомо, що з камер самотнього ув'язнення юнаки виходять лисi вiд тi?? само? нудьги, вiд бездiлля, вiд вiдчаю самотностi, вiд муки монотонностi, коли час, зда?ться, зупинився й не йде. А надто в отакiм от карцерi, в темрявi, коли людина уподоблена до живцем похованого... Але як то смiшно, як на Андрi?в погляд! Як можна збожеволiти в карцерi?! Вiн зовсiм не вiдчува? тягаря часу й не журиться тим, що впередi так багато днiв i ночей, залитих темрявою, що його житло iзольоване вiд свiту й закрите залiзними дверима. Навпаки, саме цим вiн задоволений. Вiн тiльки турбу?ться, щоб не прийшли й не забрали його звiдси, не нарушили його спокою, не обiрвали його дум, не вiдiбрали вiд нього блаженного марiння, такого яскравого, такого барвистого, в якому життя втрачене, а тепер вiдтворене силою уяви, набува? особливого блиску й особливого звучання... Спочатку це була нездиференцiйована вогненна веремiя, хаос. Пертiм Андрiй зрина? з того хаосу i намага?ться його здиференцiювати, думати про рiзнi речi окремо, упорядкувати все, вiдчути й пережити все за порядком - життя у всiх його проявах... Але насамперед, зринувши з хаосу, вiн намага?ться думати про справу. Вiн ма? змогу тверезо все обмiркувати. I от вiн обмiркову?. Становище його безнадiйне, бо теза про те, що з цi?? тюрми, нема? виходу, занадто переконлива й реальна. Айе це його не турбу?, його турбу? iнше. Для нього боротьба тут зводиться не до проблеми вижити. Коли вiн говорив тодi сво? слова Давидовi, вiн говорив ?х не марно, а з само? глибини душi, з самих основ свого свiторозумiння... I от в першiм турi вiн перемiг. Але що буде далi? Ясним ?, що слiдчi хотять зробити голосну справу, хотять злiпити органiзацiю великого масштабу, сподiваючись поробити на тому кар'?ру. I в цьому зацiкавлена низка осiб, в тiм числi, може, й все керiвництво цього обласного управлiння. I вони до цi?? мети йтимуть неухильно, схотять за всяку цiну вжити для цього Андрiя з найбiльшим ефектом. Як розвиватимуться подi? далi? Що вони будуть робити? Само зрозумiло, що вони не зупиняться нi перед чим. Само зрозумiло, що, не добившись наслiдкiв всiма попереднiми методами, вони доберуть iнших. У них там груба течка "дiла", чимсь напакована. Мабуть, вони стануть на шлях провокацi?, фальшування пiдтасовування, використання "очкарiв", тобто пiдставних свiдкiв, спецiально натренованих для цього. Вони мають робити справу... Раптом Андрi?вi приходить в голову, що, називаючи рiзних знайомих, слiдчий весь час обминав деякi iмена, якi, здавалось, вiн мусив би називати в першу чергу. Так, вiн обминав iм'я... Катерини, Чого вiн обминав iм'я Катерини?.. Пiд серцем тоскно щемить, вiн пригаду? з усi?? давнiшо? практики, що слiдчi, як правило, уперто обминають iмена провокаторiв, щоб ?х не здемаскувати... А так само обминають тих, хто дiйсно вмiшаний, до справи, щоб не зорi?нтувати свою жертву i не дати ?й змоги виробити план оборони. Тримати весь час жертву в станi незорi?нтованостi, в станi внутрiшньо? панiки - це основа тактики слiдчих. А ось жертва пуститься берега з вiдчаю й в слiпому шуканнi порятунку видасть все те, чого слiдчi не знають, що ?м невiдоме, але потрiбне. Але.... Знову "але". Якщо це правда, то тодi чому слiдчий назвав iмена братiв?! Якщо ж котрийсь iз них зрадив... Значить, це припущення не вiрне. Не вiрне в першому разi, цебто, що слiдчий обмина? iмена (слово "провокаторiв" не поверта?ться в Андрi?вiй головi по вiдношенню до сво?х братiв та Катерини i вiн тiльки зiтха?), бо iнакше б вiн мусив мовчати. Не вiрне i в другому разi, бо коли слiдчий обмина? iмена спiльникiв, то вiн би не мусив називати iмена братiв. Але стiй! - цi двi речi виключають же одна одну! (По нервах iде гаряча хвиля). Якщо хтось iз братiв дiйсно зрадив його, то тодi слiдчий нi в якому разi не мусив називати ?хнiх iмен!! -Андрiй хапа?ться за цю думку й не хоче з нею розлучитись. Вiн дiходить висновку, що вiрнiшiм буде таке: слiдчим хоче, щоб Андрiй завербував до органiзацi? сво?х братiв, бо тодi допiру буде органiзацiя мати справдi солiдний, вiйськовий вигляд! Помалу, по довгому роздумуваннi Андрi?вi почина? здаватися, що в цiм установi взагалi нема? логiки, яку б вiн мiг зрозумiти й устiйнити. Нема? нiяко? закономiрностi. Тут якась окрема, чортяча логiка, нелогiчна логiка, i згiдно з тi?ю нелогiчною логiкою тут все можливе... В кожному разi вiн не мусить поспiшати робити поквапливi висновки... Принаймнi вiн чув десь, що стукачiв i сексотiв теж тут не щадять i, коли це вигiдно, "вербують" ?х, саджають, б'ють, розстрiлюють або засилають без жодних сентиментiв. Навiть бiльше! - тут дi? принцип, як нiде, - "мурин зробив сво? дiло - мурин може йти геть". Тому всякi свiдки, якi знають механiку цi?? "фабрики-кухнi", небажанi, ?х невигiдно залишати живими, й тому ?х, з правила, знищують пiсля використання... Отже... Коло оберта?ться до початку, до вихiдно? точки, пiддаючи раптом пояснення, чому саме слiдчий назива? iмена братiв i домага?ться ?хньо? вербовки... Рятуючись вiд цi?? болючо? й страшно? думки, Андрiй пригаду?, як слiдчий робив натяки на "солiдних людей", i дума?, що цi натяки саме його братiв i не стосувалися, це вiн сам вигадав... Пiсля довгих мiркувань, припущень, тривожних здогадiв Андрiй нарештi приходить до твердого висновку, що в i н н i ч о г о н е з н а ? i що вiн мусить намагатися все взнати, але не вигадувати самому, пустившись берега. Адже вiн ще не бачив жодних документiв. А слова й шантажування -це метода, й тут треба бути на все приготованим. Не датись заплутати себе, а надто не заплутатись самому. Спокiй. Нiчого не може бути страшнiшого, не може бути згубнiшого, як моральна панiка. Звiдки знати, як поснована цiла iнтрига, й чого слiдчi кiнець-кiнцем хочуть, i що ?м ще прийде в голову, i яке буде мiсце окремих людей в цьому, i де початок всi?? справи, а де буде ?? кiнець? Дiйшовши цього висновку, Андрiй зробив тверду постанову: Добиватися згiдно з законом за всяку цiну обiзнання з матерiалами "дiла". Добиватися згiдно з законом очних ставок з усiма тими, хто свiдчив, а чи буде свiдчити на нього. У вислiдi - справа буде до кiнця ясна i вiн знатиме, що йому робити. Зробивши цю постанову, Андрiй посмiхнувся про себе: Який ти все-таки дурень! Так, нiби те все вiд тебе залежить! Коли ж методика слiдства зовсiм iнша й не на те направлена, щоб ти мiг боронитися. Логiка, яка тут iсну?, i про яку тебе так добре "поiнформовано", геть виключа? все вище ухвалене! Пiсля того, зiтхнувши, Андрiй облишив Сiзiфову працю й бiльше до не? не повертався. Життя йому готу? багато несподiванок, але передбачити ?х, як i виключити, поза його волею. Вiн лиша? собi вiру в те, в що вiрить, а решта може бути собi, як хоче. Головне - не дати ту вiру погасити. Якщо ж вони всi ?? погасять... Якщо погасять... Але от саме цього й не може бути! Ось саме це й ? головне. Решта - ?рунда все. I перекресливши так безнадiйне гарцювання думки навколо проблеми слiдства, як того нiчного мотиля навколо пухиря в стелi камери 49-?, Андрiй переходить до iншого. Вiн переключа? сво? думки зовсiм на iнше. Вiн ?х переводить, як переводять по?зд з одних рейок на iншi,- виводить з тупика на широкий простiр i пуска? по квiтучiй долинi мрiй... Нехай iде... Холоднi стiни карцеру лишилися самi по собi. ?х не iсну?. Iсну? iнше. Слiпуче в сво?й реальностi, до болю чiтке, животрепетне, як саме життя. Нi, бiльше, - як життя, помножене на любов, на тугу за втраченим, на жагуче бажання його повернути. Повернути хоч так... I життя поверта?ться, розганяючи темряву, розсуваючи понурi цементовi мури. Дюралюмiнi?вий лiтак пiдiйма?ться в небо. Вiн пiдноситься з рокотом i пливе понад бiлими хмарками, пролiта? в слiпучiй блакитi, несучи горде людське серце над свiтом. Далеко внизу колива?ться сiра земля, як розстелена мана в туманi. Земля з тюрмами й з усi?ю людською мiзерi?ю. Андрi?ве серце упива?ться волею, радiстю лету, гордiстю небесно? високостi, трiумфом звитяжця, що здiйснив думи Iкара, пiднiсшись в зенiт... В його душi, як в чарiвнiй призмi, нi, як в могутньому акумуляторi, зiбрались i вибуяли, дiйшовши завершення, думи й прагнення людського генiя за довгi тисячолiття, i вiн став не тiльки його спадко?мцем, а гордим знаменоносцем i довершувачем... Все, що було в людинi кращого за всю ?? iсторiю, збудувало цi крила. В тiм числi тут частка й його душi, його мiзку, його волi, його творчо? гордостi... Сонце блищить на крилах, космос пливе й оберта?ться назустрiч... Внизу пливе земля й губиться в туманi... Там сто?ть карцер - мiзерна-наймiзернiша цементова скринька... I бережуть ?? Великiни, Серг??ви, Фре? й Сафигiни, присвятивши тому все сво? життя, - осуга людсько? iсторi?, випадково названа людським iменем. Вони бережуть! Вони думають про ту скриньку вдень i вночi! Свiт для них зiйшовся бiля цi?? купки пiщинок i цегли!.. Андрi?ва душа трiумфу? - бережiть, бережiть!.. Андрi?ва душа трiумфу? й шуга? над свiтом... Пливе над морями, над пасмами гiр... Над квiтучими долинами... Над золотими пустелями... Над малахiтовими жилами рiк... Над материками й архiпелагами... Над безоднями океанiв, де зiйшлася докупи синява гори й низу й лiтак оберта?ться, роблячи в нiй мертвi петлi, проходячи ?? наскрiзь... Синява й синява... I знову гори, i знову пустелi й рiки... Планета. Пiд ним його планета, така рiдна, так добре знана, вивчена по книгах i спiзнана колись з високостей, а на нiй маленька латочка його землi, яку вiн найбiльше любить... I через те збудовано на нiй карцер - скриньку для волелюбних i гордих... Лiтак робить петлi над пiдлотою й зненавистю... I довго Андрiй шуга? на крилах... Аж поки хтось не каже схвильовано в самiсiньке його серце: - Я тебе замчу давай лiтаком чорт його зна й куди! Це Сергiй, найменший брат, авiатор. Брат... Тодi лiтак здрига?ться й iде вниз штопором. Йде в синю безодню з головокрутною швидкiстю... Удар! Слiпучi гейзери пари й вогню i... болю в душi... Голос, що вчувся, такий був чiткий, такий до галюцiнацi? виразний... Брат! Може, вiн дума?, може, вiн оце про нього дума??! Уламки побитих крил, як iскри, миготять де-не-де над холодною, чорною безоднею... . . . . . . Андрiй зiтха? й переклада? голову на другий бiк на потерплих колiнах. Перед внутрiшнiм зором хтось листа? велику книгу... Дива мистецтва, такi чiткi й яскравi й такi хвилюючi, якими вони нiколи не були, напливають одне на одне... Вся всесвiтня скарбниця надбань людського генiя, думи, й мрi?, й титанiчнi пориви душ великих, позначених Божим перстом, втiленi в фарбах i лiнiях, хвилюють душу... Це, може, побiльшена монографiя з iсторi? мистецтв Гн?дiча... Це, може, грандiозна монографiя, нiким ще не сотворена, лише iснуюча в уривках, тепер змонтованих у цiлiсть пам'яттю, що все увiбрала в себе, зберегла й упорядкувала для себе пантеон божесько? краси й величi людсько? душi, людського серця й розуму... Всi галере? свiту тут... А межи ними Лувр... I Ермiтаж... I галерея Третьякова, й музей Ханенка в Ки?вi, i фрески Свято? Софi? та Печерсько? Лаври, i фрески храму святого Петра в Римi... I музей Сковороди... I якийсь провiнцiйний музей де збереглися два почорнiлi образки генiального Мурiльйо. I розпис козацько? церкви в Переяславi... - все це змiстилося в тiй монографi?, яку розгорта? пломенiюча уява в чотирикутнику карцеру, ставши феноменальною в обличчя загибелi, - розгорта? на глум цьому склепiнню й на поругання людсько? ницостi й пiдлоти. Божественна Джiоконда мружить очi i наплива? на образ Богоматерi, на дивнi риси мадонни Сикстинсько?, найпрекраснiшо? з усiх мадонн, що промiниться любов'ю в ореолi легенди про майстра, що ?? сотворив, - про безсмертного Рафаеля Санцiо... Шкiци Мiкеланджело й його титанiчний образ Саваофа пiд стелею величного храму... Тайна вечеря да Вiнчi з захмареним вiрним учнем Христовим - Юдою, з невловимим тремтiнням передбачено? зради... Тiцiан-Веласкес... Рембрандт, i Ван-Дейк, i вся плеяда голландських майстрiв, надзвичайнi образи тишi, й супокою, й могутньо? сили землi, - краса i велич життя земного... Зворушливий Мурiльйо... Неповторний Дюрер... Менцель... Бiблiйний Густав Доре... i iншi, й iншi... Барвиста галерея, всi в сумiш без расового розмежування - людський генiй не зна? раси,тi, що належали всьому свiтовi i що свiт належав ?м, тi, що мають великi iмена, й тi, яких не дуже пестила слава, але вiд того ?хня душа не перестала бути божественною. Казковий Васнецов i монументальний Р?пiн, чаклун, що воскресив у фарбах геро?чну душу сво?х предкiв... Тихий, незнаний нiкому Левченко i генiальний Врубель - перламутр кольорово? моза?ки слiпить душу... Демон з поламаними крилами лежить, повергнутий в прах, i великi очi повнi гордих слiз... Демон дерзання й невгнуто? волi, що не хоче обертатися в прах... Образи перевтiлень людсько? душi, гордий ?? лет, вiдображений засобами мистецтва, плине, як рiка, перед внутрiшним зором... Час iде... Що таке "час iде"?! Час у карцерi не йде. Час зiйшовся й виру? - час усiх часiв. Час усiх епох, всi?? iсторi?. Буття вiд самих його початкiв. Життя людей у всiх його барвах i лiнiях i в четвертому вимiрi, що не да?ться схопити оком, лиш звучить у серцi, воскрешаючи те, що не вклада?ться в геометричнi лiнi? чи фiзичнi кольори,- думи, радiсть, печаль... Печаль... Андрiй листа? велику книгу... I повстають у нiй образи живих людей - обличчя його сучасникiв, позначених тi?ю ж божою iскрою, якi ту книгу доповнили - книгу людсько? величi... Ось вони посмiхаються - його знайомi й незнайомi, друзi й приятелi... Анатоль Петрицький - химерний дивак, велика дитина, незрiвнянний майстер перевтiлення людсько? душi в фарбах i лiнiях... Але печаль повста? за цим: за цим iде шерега мученикiв, митцiв-мученикiв... Iван Падалка - пiдстрижений "пiд миску", модернiзований запорожець, генiальний графiк i стилiст... Бойчук... Врона... Седляр!.. ?х цiла бригада, тих, позначених божою iскрою, сучасникiв. I за це вони... наклали головою ось в цих мурах, задушенi в отаких от скриньках, розтоптанi чобiтьми, а чи засланi в "м?ста не столь отдальонни?"... Велика галерея людсько? величi заплива? кров'ю... Хтось iде по нiй тяжкими чобiтьми... Але все-таки той "хтось" нiчого з тi?ю величчю не може зробити. Там, де пройшли чоботи - монументальнi ботфорти модернiзованого Кайяфи (Кайяфи, взутого в ботфорти!), ста? чорно... Але потiм з тi?? чорноти вста? безсмертний дереворит замученого сучасника: "Козака несуть i коня ведуть"... Несуть люди... Несуть поляглого в нерiвнiм бою, тим стверджуючи його безсмертя в сво?х душах... Безсмертний той, хто покладе серце за "друзi своя". Дереворит сто?ть, як монумент, а на ньому - никнуть голови в гнiвi й никнуть дерева в жалобi... . . . . . . I тодi кольори переходять в звуки... Не можна тi?? гранi вловити, де кiнча?ться колiр i лiнiя, а де почина?ться звук. Кожен колiр звучить i звучить кожна лiнiя за незбагненним законом асоцiацiй... Над чорнотою, над безоднею гойда?ться туга, пекельний понурий гнiв i нiжна печаль, що розтина? серце... Шопен... Звуки чiткi до галюцинацi?. Андрiй мiцно стиска? повiки й слуха? всi?ю душею бурхливi каскади звукiв, схоплюючи найменшi нюанси, - найнiжнiшi ридання флейт i зiтхання валторн, октави басiв, вчуваючись в тяжку погрозу, в сокрушающий гнiв, що десь гряде... Море звукiв гойда?ться. Мiня?ться. Переходить багато градацiй... Перелива?ться, як морський прибiй, - вiд тужливого Шопена до грiмливого Бетховена, до мрiйного й нiжного Штрауса... До незрiвнянного Леонтовича... До солов'?ного спiву... До жайворонкiв у степу... До передзвону перепелиного. До шуму вiтру над осокою, над сизим бором, над степовими озерами, де вiн жене ряботиння хвильок i змушу? ?х так нiжно й так на?вно гомонiти... До цикад у степах, що пiд диском червоного мiсяця на обрi? так пристрасно зчиняють незбагненну музику, як в тiй "А?дi", - таку от вечiрню симфонiю... ? звуки для серця ближчi, ? звуки дальшi. ?, що породжують бурю, ?, що породжують печаль i легеньку журу... От рояль розлива?ться щемлячими акордами пiд тоненькими пальцями. Iм'я композитора, як i обличчя виконавця, як i всi тi школярськi роки, Андрiй напiвзабув, лише не забув мелодi? й ?? влучно?, так добре допасовано? назви: "Молитва дiвчини". I гра? ?? дiвчина. Така собi маленька шкiльна товаришка, подруга, може, трiшки залюблена по-дитячому i вiд того, а може, невiдомо вiд чого, така розмрiяна й сентиментальна. В шкiльному затишному кутку, напiвосвiтленому свiчками, в атмосферi мрiй, романтики, загально? закоханостi невiдомо в що (в усе взагалi!) маленькi пальчики пристрасно грають "Молитву дiвчини"... За одним iде iнше, в звуки втiлене... От мiсяць дивиться на землю й пливе... Вiн пливе в хвилях любовi. Справжньо? любовi, що вибрала для себе чудесний щильд, - не насмiлюючись сказати щось сама, покликала за посередника душу Бетховена... I тепер гра? тому мiсяцевi сонату... Але якому саме мiсяцевi?! Це велика загадка... I мiсяць дивиться зачарований, не змигнувши. Нi, вiн дивиться, як змовник, а зачарований хто iнший... Великий генiй, бо сотворив сонату не для мiсяця, а для людського серця. I те серце зробило з не? ужиток... Одне серце гра? ??, а друге слуха?... Слухало ?? тодi, слуха? ?? й тепер. Слуха?, завмираючи й упиваючись нею... Слуха? безкiнечно... Аж доки не натрапля? на гострий бiль... Той бiль гасить звукову галюцинацiю. . . . . . . Перекинувши через плече рушницю, людина вийшла геть з карцеру й з мрiйливим смутком iде навмання, навпростець, ген, немов свiт за очi. Все забути, вiд всього утекти, бути самим собою... Весняний вечiр сто?ть над глибоким яром, зарослим чагарником по краях i всюди. Повiтря напо?не запахом легенького диму, що його доносить звiдкiлясь вiтерець, запахом бруньок, що починають вкривати дерева, запахом талого снiгу. Одинокi латки того снiгу сивiють в присмерку, зберiгшись десь в гущавинi, й чути, як вони дотають, як тоненько дзюрчить вода з-пiд них, стiкаючи вниз, до дна, де булькотить цiлий потiчок... Проти вечiрнього неба, де тiль-тiль погорiла зоря й небо взялося легеньким буланим кольором, швидко темнiючи пiд навалою темряви, посновано мереживо гiлок i гiлочок, вершин дерев i лiщини... Ось чути легеньке хоркання: закоханий вальдшнеп летить через яр упоперек, звиваючись, мов кажан, на жовтуватому тлi, в павутиннi гiлочок. Людину шарпа? iнстинкт прапращурiв - "Летить!", - але вона сто?ть i дума?, чи стрелити ?й цього закоханого дурника, чи порушити ?й вечiрню Цю елегiю, чи наробити вогню й рейваху... Вальдшнеп тим часом щеза? десь в присмерку, викликаючи самицю млосним хорканням, i людина сто?ть, посмiхаючись... "Прогавив". Але чекай ще... Стiй i чекай... I слухай... Ось слухай! Земля диха? й млосно зiтха?. Вона безпам'ятна, безмежно закохана, замрiяна. Десь ростуть, пробиваючись переможно з землi, трави, десь оживають корiння, десь в муках народження лопаються бруньки й млiють гiлочки - перше листячко вибива?ться на свiт i вже дише, i щось по землi бiжить, шарудить по торiшньому листу, шалi? в тiй самiй екстазi - екстазi кохання, життя i цвiтiння... I приспiву? всьому струмок... Андрiй сто?ть, i слуха? й дивиться на цитринову смужку, що все темнi?, ста? синьо-зеленою, сiро-синьою, темною... То надходить нiч. Вгорi щось лiта?, вiбру? крилами, по чагарниковi йде шепiт (либонь, глузливий!), дзвенить i булькотить струмочок - весна сховала все од людського зору, закрила темним запиналом, - то ? тайна, велика тайна. Нехай... Вибравшись над яр, людина йде навпростець. Можна йти дорогою, але вона iде навпростець, по озиминi, по латках снiгу в глибоких борознах., по розкислих рiллях, ?й при?мно загрузати в глевку чорноземлю, хлюпати по калюжках, плутатись по старих бур'янищах, йдучи без дороги й без компаса, перетинати ниви, вибалки, струмки й дорiжки навскоси, йти по прямiй (а може, й зовсiм по кривiй, бо нема? жодного орi?нтира, та й не треба)... Вийшовши нарештi до бору, вона зупиня?ться, пiдiйма? рушницю вгору й стрiля?, - слуха?, як бiжать луни в "довго? лози" через бiр, через луки, ген десь до далеких вбогих хуторiв... Луни замовкають, а вона сто?ть i слуха? нiчний весняний гомiн - гусяче далеке гелготання в невидимому небi, свист качок над озерами - селезнi сiчуть крилами повiтря, немов на скрипки грають, ганяючись за самочками, - гомiн куликiв-турухтанiв на бережках (Андрiй навiть уявля?, як вони там прудко бiгають по грязючцi), крик чаплi, далекий дзявк лисицi в бору... I крик заблуканого лебедя на озерi та голоснi удари крил лебединих об воду... Може, пристав i тепер кличе друзiв, покинений... Незабутнi вечори мандрiв на тяги вальдшнепинi!.. Чудеснi й днi блукань по степових озерах... Слiпуче син? небо серпневе - аж у вiччю боляче! - вигнулося мерехтливою банею над гарячого землею. Степи обложенi вiйськом полукiпкiв... Нi, степи нагадують велетенську пасiку, заставлену безлiччю вуликiв, а в повiтрi, замiсть ро?в бджолиних, кружляють смерчами згра? шпакiв... Де-не-де ще стоять вiвса, лiловiють гречки, стоять щiтками дозрiвають - соняшники й соковито зеленiють буряковi плантацi?, здалеку вкритi сивизною марева... Степовi озера лежать, як люстра, обрамленi осокою, вiддзеркалюють небо й одиноку хмаринку в нiм, i лет чайки, й бiлi грудi ластiвок, що шугають низько над водою, ловлячи комах. На однiй нозi сто?ть чапля й дивиться в воду нерухомо. По берегах метушаться кулички. На брiдку стоять корови й телята, лiниво ремигаючи й одбиваючись вiд мошкари, вiд докучливих гедзiв i мух. Пастушки грають в ножика або плетуть шаблi з ситнягу... Як гарно босонiж зайти в воду й немалу брести помежи осоками, помежи ситнягами, спочивати на купках i знову брести. Iнодi раптом виполохувати качку, стинатися перелякано, коли вона з шумом i криком вилiта? з-пiд нiг, а потiм дивитися, як вона, ще бiльше перелякана, летить, несамовито махаючи крилами в слiпучий синявi, щеза?, утiка? десь на iншi озера... Iнодi стрiляти й не жалiти, що шрiт летить десь, грець його зна? куди, минаючи цiль... Нi, вiн зовсiм не мина? цiлi -вiн летить зi свистом у слiпучу синяву, саме туди, куди йому й треба летiти, щоб потiм впасти на землю й лежати або пiрнути в прозору воду i зануритися в мул... Так од озера до озера, од озера до озера, поки не опану? втома. Тодi лягти горiчерева на пагорку й дивитися в небо або пiдставити обличчя пiд сонце, заплющити очi й так лежати... А вечорами - хвилююче чекання десь в комишах, в становищi нерухомого стовпчика, й обертання головою на всi боки -зi степу летять качки на озера, й схвильоване серце стежить за ними пильно - як вони пролiтають супроти зорi, як вони "плетуть лаптi" на червоному тлi неба над водою, готуючись сiсти, як вони пливуть по дзеркальнiй поверхнi, тягнучи двi лiнi? по водi, немовби тими лiнiями запряженi, везуть зорю в густi комишi. Зоря меркне й меркне... Скоро тiльки чути свист крил над головою та жигають комарi чимдуж в усi вiдкритi мiсця - в чоло, в шию, в продерту латку на спинi... Над озеро приходить нiч, i мисливцевi вже нема чого робити, хiба що ще слухати всiм ?ством, як оберта?ться навколо свiт, i прикидати по зорях, в який бiк йому стелиться шлях додому... I такi ж чудеснi блукання по луках надворсклянських... Плавнi, плавнi i лiси очеретiв, i "лисицi" на них гомонять з вiтром i сонцем... Глибокi саги, обставленi очеретяним муром, з бiлими й жовтими зiрками водяних лiлей, з зеленими кружальцями латаття; бистрi протоки мiж кiлькома рiчищами Ворскли; мiлкi броди, вигаченi по дну хворостом i глицями... Глибокi чортори? на крутих заворотах течи, в яких так гарно купатися... I гарно бродити по мiлинах розливiв, вкритих списами трилисника, спостерiгати, як утiка? геть риба, торкаючи стебельця, пильнувати качинi табунцi, що утiкають ще швидше, нiж риба... А тодi пливти човном попiд задавленими в воду дiбровами, слухати шум водоспадiв бiля водяних млинiв. Курити з привiтними i лагiдними людьми: геть обдертими, немов старцi, старими й молодими рибалками, такими одвертими й простими, як син? небо, з худими й бронзовими (аж чорними!) обличчями - з обличчями iндуських дервiшiв i з таким же фiлософським настро?м у душi; розпитувати дорогу в бiлих мiрошникiв, а потiм переконуватися, що то люди знайомi тобi й прекрасно знають, що тобi дорога й так добре вiдома... Для втiхи маленьких пастушкiв, на ?хн? спецiальне замовлення, стрiляти в пеньочок або в пiдкинену ковiньку... Дивитися годинами в прозору глибiнь, бачачи в нiй здво?ний свiт - той, що iсну? пiд водою, й той, що над водою, вiдображений "догори ногами"... Заходити в убогу халупу на крутому березi пiд лiсом до знайомого дiдуся... Ось вiн сидить, зiгнувшись, i в'яже ятерину. Йому вже сто рокiв, вiн бiлий, як лебiдь, в традицiйнiй полотнянiй сорочцi й таких же штанях, ще й широченних, як тi штани запорозькi. I така ж полотняно-бiла голова в нього: сива чуприна, сивi брови й сивi вуса. Вiн розiслав сво?х синiв i дочок по всiх свiтах - щоб вони тi свiти здобували, щоб тi свiти будували, - а сам лишився, всiма забутий. Але вiн не нарiка?, не скаржиться, не зiтха?. Вiн собi в'яже ятерину. Коли приходить Андрiй, старий радi? йому, як синовi, й зворушливо клопочеться, щоб чимсь почастувати... Та тiльки в старого нiчим частувати, крiм доброго слова. Але Андрiй, власне, по це й приходить, все iнше вiн ма? з собою... Наваривши чаю в глиняному горшку й розiклавши на розстеленому рушнику все, що вони мають, вони подовгу сидять на споришi перед хатиною й дивляться на зелено-фiалковi луки... Дiдусь помалу розповiда? про свiт, що колись був молодим, а тепер старi? разом з ним... Його розповiдь проста й саме тим зворушлива. Вiн розповiда? про пiдглянутий ним, про пiдслуханий той свiт, про який не вичита?ш в книгах. Про вiльний божий свiт, непiдлеглий нiкому, "навiть самому царевi". В дiдусевiй душi той свiт вiдбився, як на особливо чутливiй фотоплатiвцi, зберiгши деталi, багатьом неприступнi й незрозумiлi... А без тих деталей - свiт не свiт, лише нудна його карикатура. Дiдусiв свiт яскравий i смисловий. Найменша билинка для нього ма? душу й мову, сво? радостi й печалi. Найменша кузка для нього позначена перстом Божим, i вiн про не? може розповiдати прекраснi легенди - можливо, навiть вiн ?х сам творить. Найменше явище в природi для нього сповнене глибокого смислу й незбагненно? величi. Дiдусiв свiт - свiт прекрасного, божеського призначення, свiт сонця й радостi, свiт любовi й терпимостi, свiт, де людина велика й поза Божою волею недоторкана... Де найбiльшим злом ? наступити ногою кузку, тобою не сотворену... Тому вiн бере бедрика на долоню й трима? його проти сонця, щоб вiн полетiв. "Ну ж, лети-лети!" I через те дiдусевi так тяжко й так не хочеться цей свiт покидати, хоч вiн всiма й забутий, покинений, одинокий. I вбогий, вбогiший, анiж кузка... Нiхто його отак не вiзьме на долоню й не скаже: - "Лети-лети!". Але вiн того й не потребу?. Вiн трима?ться, як патрiарх, як володар землi, й неба, i цих лук, хоч нiкому те навiть не приходить в голову - визнати за ним такi прерогативи. Але хiба те ма? значiння!.. Дiдусь в'яже ятерину, як та Парка тче нитку людського життя... Але ця ятерина всього тiльки на карасiв. Проводжа? дiдусь Андрiя так, як i того бедрика: Пригорта? його тремтячою рукою за плечi, посмiха?ться в очi й каже: "Ну, йди, йди... З Богом!" . . . . . . Карцер сто?ть, зiмкнувшись тiсним ромбом, як показник людського безглуздя, як доказ, що свiт таки старi?, але не дiдусiв прекрасний свiт старi?, а iнший свiт, про iснування якого дiдусь навiть не припускав. Свiт злоби й зненавистi й тому приречений на передчасну старiсть, через отруйну злостивiсть неповноцiнних. Але свiт злостивих все-таки безсилий проти свiту ясних серцем i гордих. Людськiй душi i в карцерi добре. Бо можна ?? вiдiбрати вiд свiту, але не можна вiдiбрати свiту вiд не?. Це неможливо, поки та душа жива. . . . . . . Днi десь спливають, але Андрiй не зна?, скiльки ?х минуло. Вiн уже дума?, що це буде тривати вiчнiсть, аже поки вiн не випариться звiдси, не щезне якимось чудом, силою сво?? уяви, сво?? вiри в прекрасне, сво?? волi до життя й цвiтiння, нарештi, втручанням яко?сь сили втраченого й до болю любленого свiту, що однi?? митi розсуне цi стiни, рятуючи свого фанатика, i... вранцi прийде варта змiнятись, вiдкри? дверi й побачить порожнiй цементовий ромб. Андрiй посмiха?ться - як шкода, що минув вiк чудес, вiк чаклунiв i характерникiв... Але одне "чудо" все-таки йому приступне - чудо втечi з цих мурiв душею, чудо абстрагуватися вiд них. Минають "пов?рки" через пiдняття сукнинки в вiконечку, змiняються вартовi, вiдбуваються раз на день вiзити до умивальнi, де Андрiй утира?ться брудним рукавом, - i знову наступа? темрява, а в тiй темрявi зацвiта? втрачений свiт. . . . . . . Хвилi Ворскли i мiсячне сяйво на них. Скрип уключин, i мерехтiння весел пiд мiсяцем, i блиск крапель, що срiбними ланцюжками спадають з весел на малахiтову поверхню. В iмлi травнево? ночi, в серпанку легеньких туманiв рiчка стала безмежною, як море, i вони по нiй пливуть... Вони вiдбилися вiд гурту галасливо?, дзвiнко?, безжурно? молодi, що святкувала тро?цький день на рiцi, на човнах, на зелених травах, на вкритих деревами й квiтами сонячних берегах, - вони вiдбилися й пливуть самi собi, крiзь мiсячне сяйво, крiзь серпанки туманiв - Микола веслу?, Сергiй на стернi, Михайло меле якiсь нiсенiтницi, а вiн - Андрiй - опустив руку в воду й дивиться на замрiяний Катеринин профiль. Вода дзвенить бiля руки, а ?й вторить серце... Вони щойно скiнчили пiсню й луни ще десь стрибають ген-ген далеко по рiцi, по невидних дiбровах i гаях, межи будiвлями монастиря, що маячить на горi, дiстаючи трьома банями мiсяця. Старшi брати ?хидно кепкують з Андрiя, "на здогад бурякiв", але то так, щоб жартувати, бо ?х безперечно беруть завидки... Бо, якщо вони сидять в цьому човнi, а не лишились там, з галасливою юрбою, то саме тому, що тут сидить Катерина. А Катерина сидить тут тому, що тут Андрiй. А Андрiй ? наймолодший, i шкода, що така гарна дiвчина так в нього безтямно залюблена. Андрiй про це зна?, як зна? й про те, що брати все-таки бажають йому щастя й кепкують тiльки для того, щоб ?х обох пiдбадьорити. Щоб сказати те, чого дво? здурiлих самi не смiють собi сказати... Але таких речей зовсiм не треба говорити. Коли серце зацвiта? вогнем, коли груди розпира? мимовiльна радiсть вiд одного тiльки погляду, вiд однi?? тiльки риски обличчя, видно? в профiль, вiд однi?? тiльки думки, що хтось тут сидить зовсiм близько, такий безмежно дорогий i такий любий, - тодi слова блiдi й зовсiм зайвi. Не треба. Нехай так пливе човен, нехай вiн кружля? в мiсячнiм сяйвi, й нехай кружля? й тремтить божевiльне серце в припливах нiжностi, смутку, надiй, тривоги, чекання чогось недосяжного й не по-земному прекрасного... Вони пливуть, гойдаючись на хвилях, i срiбнi зiрочки капотять з весел в малахiтову безодню... На шiстнадцятий день Андрiя забрали з карцеру. Андрiй би не знав, що це був день шiстнадцятий, так добродушний простяк вартовий його поiнформував зiтханням: "Ну-ну... Аж шiстнадцять днiв висидiв, а чотири, мабуть, збавили... Зараз пiдеш нагору!" Дiйсно, скоро прийшли аргати й забрали Андрiя. Андрi?вi було шкода покидати цi чотири такi тiснi й такi в той же час просторi стiни, коли вiн побачив, що його повертають "до життя", i подумав, що його там чека?. Ця милiсть була насильством, укравши в нього зароблених чотири днi спокою. За цi шiстнадцять днiв самоти, замiсть вимучитись, Андрiй тiльки змiцнiв фiзично й змiцнiв душею i тепер iшов "нагору" досить бадьорий. Лише мружив очi вiд денного свiтла та злегка заточувався, бо вiд того свiтла й вiд незвичного руху заверталася голова. - Ну-с... - промовив Великiн чемно, занадто чемно. - Сiдайте. Пiд серцем занудило. Ах, благословенний карцер!.. Андрiй зрозумiв, що йому не буде пощади, коли почина?, та ще так чемно, розмову Великiн, той, кого вiн так гарно перехрестив шiстнадцять днiв тому. Хоч цього вже не видно по Великiну - жодних слiдiв, як не видно наслiдкiв того хрещення й в голосi, нiби не видно. Проте Андрiй добре знав цього чоловiка й його психiку. Ласкавий тон - це зловiсна прелюдiя. А може, тому це, що в кiмнатi присутнiй Фрей i нач. Н-ського району Сафигiн? Всiх ?х четверо - четвертим був Серг??в. - Ну-с, - вiв сво? Великiн.- Так, може, ви нарештi пiдпишете протокол, а? А разом i протокол про закiнчення слiдства на пiдставi ст. 200-?, а? Андрiй тихо, але категорично попросив "справу" для ознайомлення. Вiн "нiчого не ма? проти пiдписування протоколу про закiнчення слiдства", але категорично проти протоколу зiзнання, а тому, посилаючись на закон, на ту саму статтю 200-ту, вiн вимага? "справу" для ознайомлення. Це його право. Великiн здивувався, всi iншi зробили iронiчнi мiни. А тодi Великiн зайшовся реготом: - Юристом вже став!!! Зараз-зараз ти дiстанеш справу... А як же!.. Ах ти ж!! - Нiякого протоколу про закiнчення слiдства не може бути, це помилка! - буркнув Фрей. - Та то я так, - засмiявся Великiн, - до закiнчення ще далеко! Ого! Я хотiв перевiрити цього мудреця... Ну-с, так облишмо жарти. Ви мусите пiдписати попереднiй протокол, змiст його вам добре вiдомий... Вiн написаний на пiдставi ваших щиросердних зiзнань... Чи ви хочете сказати, що перед нами ви щиросердно не зiзна?тесь i не зiзнавалися?! - Той протокол, що ви написали, належить вам... - промовив Андрiй твердо. - Не може бути! -зiронiзував Сафигiн. Андрiй подивився на Сафигiна, на Фрея, на двох iнших i побачив той самий вираз на всiх обличчях - бажання, щоб той протокол було пiдписано i то такий, який вiн ?, i то за всяку цiну. Так, вони всi в цьому зацiкавленi, дуже зацiкавленi. - Нi, - сказав Андрiй, зiтхнувши. - Згiдно з законом, я пiдпишу лише той протокол, який буде написаний мо?ю власною рукою. - Що? - здивувався Фрей. - То ви ма?т? якiсь сво? закони? Ви не довiря?те слiдчим? Ви мусите довiряти слiдчим!.. Тут с в о ? закони... Що це таке? - Ви прекрасно зна?те, як багато пiдстав я маю довiряти слiдчим... - Добре, - обiрвав Великiн. - Ви пiдпишете протокол! I баста!.. Крiм того, ви пiдпишете ще окремий протокол про терор, доконаний ось тут. Чи, може, ви й це станете заперечувати? - Нi, я можу це повторити... -Що повторити?! - Не ламання стiльцiв, а повторити свiдчення про те, що мною тут доконано, i пiдпишу протокол, якщо вiн буде об'?ктивний... Будь ласка... - А-а... -- скривився Великiн. -Ти, може б, хотiв би мене посадити на лаву пiдсудних? Тихiше на поворотах... (При тих словах Великiн метнув злим оком на Фрея i вiдкарбував) - Вдруге за тебе не буде кому заступитися!".. Ха-ха-ха!.. Очевидно, Фре?вi було вкручено хвоста за його великодушнiсть, проявлену шiстнадцять днiв тому. Це Андрiй збагнув з недвозначного натяку Великiна. - Слухайте, Чумак, - кинув понуро Сафигiн, - якщо ви любите свою матiр, а ви ?? любите, як i вона вас, - то покиньте опиратись i робiть те, що вам пропонують... Ви пам'ята?те мою пораду ще там?.. Андрiй спалахнув, вiй хотiв сказати божевiльну фразу: "Так, я пам'ятаю й безмежно здивований, що ти такий хам!", але стримався й замiсть того меланхолiйно промовив: - Я взагалi добре пам'ятаю всю нашу розмову "там"... - От i чудесно, - глузливо засмiявся Сафигiн. - Але ви забули одну деталь, ви ?? добре пригадайте - i тодi ви перестанете опиратись... Андрiй пильно подивився в обличчя Сафигiна, але не змiг угадати, на яку вiн деталь натяка?... Потiм подумав: "Може, вiн натяка? на оригiнальне поставлене тодi ним запитання про братiв? Може, йому вiдомо про зустрiч з Катериною й вiн хоче тим його розiграти?" Хтозна, з обличчя Сафигiна нiчого не можна вичитати. Але Сафигiн в цей час вичитав з Андрi?вих очей безодню презирства й зненавистi до себе й недобре нахмурився, закусив губу теж презирливо. Андрiй хотiв чемно запитати в Сафигiна, як там йому полю?ться на його - Андрi?вихсагах, але в цей час закричав несамовито Великiн: - Встать!!. Пiдiйти до столу!.. Андрi?вi не лишалося поки що нiчого, як пiдiйти до столу. Великiн обмокнув ручку в чорнило й подав йому: - Будь ласка... Ось тут... Ну!? Пiдписуй! I одноразово з Великiним почали напосiдати всi: - Пiдписуй! Пиши! Ну, ж! Ну!.. -кричать всi так, наче везуть тяжкий вiз нагору. - Пиши, гад!! - не витерпiв i схопив дубову палицю Великiн. Андрiй зблiд. Подивився по черзi - на Сафигiна, на Фрея, на Серг??ва, на Великiнову руку з палкою- i... Зламав перо об стiл. Запанувала тиша. Фрей натис на гудзик електрично? сигналiзацi?. Тиша. Сафигiн став у позу, заклавши руки за спину й нагнувши, як бик, голову... В коридорi швидко затупотiли ноги, й зразу за тим до кiмнати вдерлося чотири "молотобойцi" - особливо добiрнi хлопцi з кулаками, як довбня... Як тiльки хлопцi влетiли до кiмнати, Сафигiн ударом ноги звалив Андрiя на пiдлогу... i пiшла карусель. Чотири молотобойцi розпластали Андрiя на пiдлозi перед столом, Серг??в положив протокол на столi скра?чку, а бiля нього нову ручку з цiлим пером, а тодi Сафигiн з Великiним залiзли на стiл, приготувавшись стрибати звiдти на Андрiя, й майже в один голос прокричали: - Ну?! Пiдпишеш?! Пiдпишеш?! - раз!.. Пiдпишеш?-два!.. Андрiй дивився на них несамовитими очима, вiдчуваючи свою смерть, схлипнув безпомiчно i, коли вже вгорi ноги вiддiлялися вiд столу, встиг крикнути божевiльно й розпачливо: - Стрибай, г а д, на груди!!! - i в ту ж мить шарпнув руки, вирвав ?х з-пiд колiн тих, що тримали, схрестив на животi й пiддав всiм тулубом назустрiч... Сафигiн сковзнув чоботом i покотився по пiдлозi. Великiн теж упав, скинутий ривком саме в той момент, коли його ноги вдарилися об груди. Зчинилось ревище. Чотири молотобойцi насiли на руки з усi?? сили, а Сафигiн i Великiн полiзли знову на стiл, божевiльно матюкаючись. Андрiй бився одчайдушне, панiчно, по-звiрячому ревучи й намагаючись вирватись iз залiзних лабет. Але гай-гай... Вони ще раз стрибнули... Кiнчилося все тим, що Андрi?вi зламали ребро й непритомного вкинули до камери сорок девято?... Протокол лишився на столi непiдписаний... I на цей раз непiдписаний. ЧАСТИНА ТРЕТЯ I Хвилi Ворскли, i мiсячне сяйво, i журнi акорди Бетховена, й млосний морок липнево? ночi над мiстом його дитинства, i сiрi конi в яблуках, i мерехтливi очi, повнi великих слiз раним-рано в дворi райвiддiлу, - все це пливло разом з вогненними колами, мiшаючись в слiпучий, гарячковий хаос, а над усiм - соната Бетховена... Мрiйна й розгойдана, як глибока журба. I чийсь понурий i терпкий голос: "Це Катерина!" - Такий понурий i терпкий голос, як прокурор. Цебто - зрадила його Катерина. Але не було певностi в тому голосi, лише був пекучий бiль, слiпий бiль. Зацьковане серце, здезорi?нтоване геть остаточно, не йняло вiри, а свiдомiсть переконувала, що це, мабуть-таки, Катерина. Так виходить з натякiв слiдчого, а особливо з ?хидних реплiк Сафигiна. I дедалi все настирливiше лiзла ця певнiсть, хоч серце й не згоджувалось, i в той же час те серце зраджувало глибоко зата?ну радiсть, що то не брати його продали. Нi, не брати! Не брати! "А хто?" "Катерина"... Це нiби хтось говорив iнший. Говорив тихо-тихо й плакав. Плакав журними акордами далекого рояля, сходив у млоснiй темрявi зливою журних голосiв, немов блискучими краплями слiз дiвочих. I вже обурювався й закипав гнiвом, протестом, мстивою злiстю, гiрким полином прокляття й безвихiдного розпачу... Й знову все поверталося до вихiдно? точки: ...Хвилi Ворскли, i мiсячне сяйво, i синi очi, повнi великих слiз, i повiнь журно? сонати... Андрiй маячiв у гарячцi, напiвпритомний. Маячiв, але не втрачав свiдомостi остаточно. Вiн лежав у кутку, а над ним побивалися товаришi - лiкар професор Литвинов, Давид, Руденко. Не добившись лiкарсько? допомоги ззовнi, вони рятували самi, як могли, Андрiя. Литвинов, хоч був i терапевт з вузького профiлю, але в цих умовах мiг бути й за хiрурга, тiльки, на жаль, мав вiн лише самi голi руки. Проте вiн з тими голими руками зробив дещо. Вiн намацав зламане ребро, на щастя це було одне з крайнiх, i, як мiг, направив його, потiм зробив з мокрого рушника моргулю й пiдiбгав ?? пiд грудну клiтку та й прив'язав другим рушником.. Проробивши цю операцiю, вони (товаришi) притримували перев'яз весь час на змiну, щоб не сповзав, вартували терпляче й безкiнечно, прикладали до чола холоднi компреси. Андрiй то приходив до свiдомостi, то знову впадав у забуття. Крiм зламаного ребра, йому було наступлено й пошкоджено грудну клiтку взагалi, прим'ято легенi й вiн вiдкашлював кров'ю. Коли б не це, то саме ребро не вибило б його так з колi?. Литвинов мацав Андрi?вi груди, слухав клекiт у них - i тiльки зiтхав. Щоб повергнути такого атлета в гарячку, треба було пiднести великий, дуже великий келех гiрко?! А Петровський дивився, не вiдводячи очей, i беззвучно ворушив безкровними, старечими губами... Могутня порода й твариняча живучiсть брали гору. Скоро Андрiй зринув зовсiм з гарячкового хаосу, як з дна моря, й вже тримався на поверхнi. Ним володiло страшенне бажання жити. Жити! Встояти в цiй боротьбi. Перемогти. Перемогти за всяку цiну! Ще недавно вiн хотiв кинутися зi сходiв сторч головою i втекти вiд мук, а тепер, коли переступив уже був через рису, за якою смерть, вiн хотiв жити. I не вiд страху перед смертю, а вiд страшно? зненавистi хотiв жити. Гарячка остаточно спала, прийшов звiрячий апетит, i Андрiй пожував усi шкоринки, якi тiльки були, лишившись вiд пайок, що ?х йому зберiгали товаришi за всi днi. Вiн весь час лежав у кутку, i його вже не зганяв наглядач, бо не мiг зiгнати, щоб вiн не порушував тюремного режиму. Вся камера переживала його лихо й спiвчувала йому. Хiба-що тiльки один Узуньян не мiг приховати мстивих чортикiв у очах, злорадiв, що Андрiй умира?... Але не вмерши в перший день, Андрiй взагалi вже не мав намiру умирати. Чiплявся за життя беручкими руками. А душа його випростувалася сильна й загартована. Непокiрна його душа. Три днi вязнi викликали лiкаря i безрезультатно. А на четвертий день лiкар з'явився. Десь уранцi, пiсля роздачi чаю, вiдчинилася кормушка й у камеру заглянула людина в пенсне i в бiлоснiжному халатi, тримаючи слухове приладдя в руках -тонюньку гумову рурочку. Померехтiвщи люстерками пенсне, людина спитала по-росiйськи, злегка сюсюкаючи: - Кто сд?сь бальной? - Ось лежить у кутку, - промовив Охрiменко, зрадiвши:-зайдiть! Будь ласка, зайдiть. - Пускай падайдьот. - Зайдiть, бо вiн не може встати. - Нiч?во, нiч?во, пускай падайдьот! -обiрвав лiкар Охрiменка грубо. - Та ви людина чи?! - визвiрився Голiят. Та тут Охрiменка спинив Андрiй: - Нiчого, не хвилюйтесь. Я от зараз... Перемагаючи бiль i млость, Андрiй встав з допомогою Давида, а тодi, одсторонивши його рукою, пiдiйшов до дверей. -Я "бальной". - Ви бальной? Хорошо. Что с вамi? - Ребро зламали. - Гд? же ви ?во сламалi? - Не я зламав, а менi зламали. - Упалi? - Нi, кинули!.. Стрибали!.. Гасали!.. - Гм... ?то хорошо. I что же ви хотiт?? - Як то? (Андрi?вi заклекотало в грудях). Без сторонньо? лiкарсько? допомоги. - Кто ваш сл?дователь? - Серг??в. - Ага... А ви показанiя давалi? Вiд несподiванки Андрiй похитнувся. Не мiг знайти слова, тiльки клекотав легенями. Подивився якусь мить мовчки в блискуче пенсне, поворушив губами, а тодi, так i не знайшовши потрiбного слова спазматичне хлипнув горлом i раптом харкнув у те пенсне кров'ю. Лiкар шпарко гримнув лядою кормушки, закрив ?? перелякано, а Андрiй поточився, трохи не впавши. Його не пiдтримав нiхто, бо всi були приголомшенi фiналом лiкарево? вiзити. Серед цi?? загально? розгубленостi Андрiй доплентався до свого мiсця й лiг. Заплющив очi й так лежав. Йому стало до всього байдуже. Так скiнчилася лiкарева вiзита. "Помiчник смертi", - промовив хтось пригноблено, все ще дивлячись на кормушку, не ймучи собi вiри. Всi були певнi, що Андрi?в вчинок дорого йому обiйдеться, що його зараз заберуть з камери i, якщо не розстрiляють зразу, то доб'ють, додавлять чобiтьми. Але нiчого не сталося. Може, тому, що лiкар занадто мала фiгура, а може, тому, що слiдчому не входило в план добивати зараз Андрiя, бо вiн йому потрiбен, бо вiн був величезним капiталом, на якому слiдчий мав зробити кар'?-ру. Кара прийде, але згодом. Це буде занесено Андрi?вi в загальн