Неча?ва повела самою бровою, нiби запитавшись: "А то ж чого?" - Б'?ться, гад. Цей дотеп, розрахований на ефект, нiякого, одначе, ефекту не викликав, Неча?ва скривилась: - Ви все-таки недотепний, Серж. Я бачу щось iнше... - i, не докiнчивши фрази, дивилася спiдлоба на Андрiя. Невiдомо, що думала ця вогненногрива, стомлена фурiя, чого вiд не? можна було сподiватися, - Андрi?вi хотiлося, щоб вона взагалi мовчала, а ще краще, щоб пiшла геть, i хай би лишилась iлюзiя, що це була все-таки жiнка i що вона мала, може, щось в серцi вiд жiнки... - Може, ви ма?те якесь прохання, Чумак? - запитала раптом Неча?ва. Здивованому Андрi?вi здалося, що в тiм голосi забринiла нотка пiдступу. Мовчав, не знаючи, що вiдповiсти. - Може, ви ма?те якесь прохання? - повторила Неча?ва запитання. Вона питала так, як питають людину перед стратою. Нi, в тiм голосi не було пiдступства. Такий собi байдужий, стомлений голос жiнки, що ма? якесь право на примху тут. - Так, я маю прохання, - вiдповiв Андрiй. - Будь ласка. Андрiй промовчав якусь мить, вдивляючись в ?? обличчя, а тодi запитав: - Ви ма?те матiр? Вiд несподiванки Неча?ва насупилась: - Що за дурне запитання! Обидва мужчини посмiхнулись iронiчно. - Ну, припустiм, маю... - вiдповiла Неча?ва. - Добре, - промовив Андрiй тихо. - Я маю одне прохання... Я прошу вас iменем вашо? матерi... дозволити менi написати листа. - До кого? - До матерi... Неча?ва пiдвела брови з мовчазним здивуванням, "до мо?? матерi?!", а мужчини засмiялись. - До сво?? матерi, - пояснив Андрiй. - А-а... Зайшла павза. Неча?ва, насупившись, тарабанила пальцями по столу. Мужчини з iронiчними мiнами чекали якогось вибрику, якогось надзвичайного ефекту. Андрiй теж сподiвався на фей?рверк лайки, яку вже чув з цих, так гарно окреслених уст, i вже каявся, що пiддався на спокусу. Неча?ва постояла, потарабанила пальцями по столу i несподiвано промовила: - Добре. - Взяла аркушик паперу, олiвець i якусь течку зi столу й пiдiйшла до Андрiя: - Нате, пишiть. Тiльки коротко. Андрiй взяв тремтячими руками течку - "Лист до матерi! Вiн зараз напише лист до матерi!" - й помалу великими лiтерами написав на аркушику кiлька слiв. А тодi повернув течку, олiвець i аркуш паперу Неча?вiй. Вiн написав: . - "Живий, здоровий. Скоро вернусь. Цiлую", - i пiдпис. Неча?ва прочитала листа, постояла, примружилась i чомусь закусила губу. А тодi пiдiйшла до столу й поклала листа перед Серг??вим, а поклавши, дивилася збоку на Серг??ва пильно i в той же час непомiтно, закурюючи цигарку. Серг??в прочитав, якось глупо пiдвiв брови й поклав лист пiд прес-пап'?. Тодi Андрiй згадав, що вiн не написав адреси. I тут же блискавична думка - "Це добре, що ти не написав адреси, матимеш змогу перевiрити, чи вона всерйоз згодна переслати листа, чи це лиш жарт. Якщо похопиться сама й зверне увагу на брак адреси, значить... - Мда-а... - протягла Неча?ва, думаючи про щось iнше. - Але ви не написали адреси. Яка адреса вашо? матерi? Андрiй сказав i зрадiв: "Пiде, значить, пiде!" Неча?ва взяла листа з-пiд прес-пап'? й на нiм дописала адресу. I поклала його на столi. Серг??в взяв аркушика й знову поклав його пiд прес-пап'?. Андрi?ва вiра в те, що лист пiде, захиталася, спостерiгаючи, як лист мандру? з-пiд прес-пап'? пiд прес-пап'?. Виходить, що вiн пiдпорядкований двом волям тут, жiночiй i мужськiй. I вiд того, яка з них вiзьме гору в цiм змаганнi, залежатиме його участь. До того ж, хвилева примха жiнки, що прокинулася в фурi?, ? лише хвилева примха. До кiмнати увiйшла ще одна жiнка. Повторилась процедура, що й перед тим: "Встать! Женщина!" Це була iнша женщина. Андрiй цi?? не знав. Рокiв тридцяти, груба, хтива, з надзвичайним бюстом i дорiдними стегнами, що ходили хвилями, буйно нафарбована. Вона зупинилася перед Андрi?м, взявшись руками в боки й курячи цигарку, й досить хижо, безсоромно й зухвало оглядала його. Нiби прицiнюючись до бика й вивчаючи його на предмет племiнно? здатностi. По оглядинах зробила досить похабну заувагу, взявши за об'?кт дотепу Андрi?вi подертi й закривавленi штани, тим викликавши смiх мужчин. По цiй реплицi Андрiй ?? впiзнав. Це ж про не? вiн стiльки чув у камерi, ?? iм'я згадувалося завжди в парi з iм'ям Неча?во?, як iм'я друго? знаменито? жiнки в НКВД. А знаменита вона була нiби тим, що, ведучи слiдство при допомозi мужчин, завжди потiшалася над статевими органами сво?х жертв. Вона била дошкою по певних мiсцях, притискала ?х каблучком, а то й дверима, заголювалася й сiдала безпомiчнiй жертвi на обличчя й взагалi виробляла несвiтськi речi. Об'?ктом ?? "слiдства" здебiльшого були вiрмени, ?? ж жертвою був i Ягельський нiби. Пiсля моторошних кривавих сцен розпалена ця самиця улаштовувала з слiдчими оргi? в тих же кiмнатах з закривавленою пiдлогою пiсля того, як жертву витягали геть. I називалася вона "товаришка Клава". Так, ось Серг??в назвав ?? цим iменем. I була вона нiби морфiнiстка. В кожному разi це була жiнка сексуально збочена, щоб це збагнути не треба бути аж таким пильним. Очi й уста ?? були достатньо красномовними. Тi очi й уста, надмiру живi стегна, опуклi груди й рожевi, перенаснаженi кров'ю щоки оформляли собою не що iнше, як балон колосально? сексуально? енергi?. Балон постояв, погойдався над Андрi?м. - Так оце такий вiн, Чумак!?.. Пх?...-- далi йшли вiртуознi епiтети, добранi на окремий штиб, на сексуальний штиб. Такi епiтети могла добрати лише до краю розпутна жiнка, керована тим самим безсмертним росiйським лайливим генi?м. Посправлявшись в красномовствi, "товаришка Клава" пiшла до столу. I так само, як i перше, взявшись в боки, дивилася звiдки на Андрiя, але вже мовчала. Обертала щось в сво?й головi, пiд модно накрученими кучерями - щось придумувала. Вишкiрила два разки снiжно-бiлих зубiв: - Слухай, Серж! Дай менi його, я з ним побавлюсь! - Е, нi, з цим ти не побавишся. Цей тебе, Клавочко, роздавить. - Овва! А ось дай... Поклич лишень трохи хлопцiв. - Е, нi. Цей диявол знайде спосiб зробити так, щоб тво? прекраснi зубки не сяяли так гарно i не брали хлопцiв так нiжно... (регiт) - Хiба що потiм, як ми його уходимо. - Ну добре, - згодилась Клава, роздимаючи нiздрi. Замовкла й нахилилась до Неча?во?, прикурюючи нову цигарку. Неча?ва повела оком на прес-пап'?, рекомендуючи тим поглядом Клавi подивитись. Щось було в тiй Неча?вiй дивне сьогоднi, - вона бавилась в психологiю чи що. Клава схопила папiрець, прочитала його й зайшлася божевiльним реготом. - Ха-ха-ха!.. Ич ти! Сiсi захотiв... Синок мамин!.. Почекай, я бiля тебе походжу, й ти перестанеш взагалi чогось хотiти. Цi слова, а особливо те, що вона взяла в сво? руки й прочитала його листа, стрясли Андрi?м, але вiн стримався, дивився на Неча?ву. Неча?ва нахмурилась i вiдiбрала папiрець, нiчого не сказала, позiхнула байдуже й поклала папiрець до кишенi. Та Серг??в простяг до не? руку з мовчазною вимогою повернути листа йому. Неча?ва постояла, докурила цигарку, роздушила недокурок, а тодi поклала листа в простягнену руку й, потягнувшись стомлено та промовивши: "А-а, ну вас к чорту!" - пiшла геть. Засмiялась i... обклала Андрiя п'ятиповерховою лайкою. Клава побiгла слiдом, вихнувши бiля Андрiя спiдницею. Хвилева жiноча примха спасувала перед залiзним та?мним законом цi?? установи. А чи то була просто комедiя? Хтозна. Таким чином доля листа була вирiшена лежати йому пiд прес-пап'? i в кращому випадку бути об'?ктом глуму. Андрiй розкаювався в душi, що написав тих кiлька слiв сво?й матерi, що вiдкрив перед цими людьми найiнтимнiший куток свого серця. Але що ж... За решетом розвиднилось- там уже був ранок, i Андрiй думав над тим, що його нарештi ось-ось уже звiльнять i вiдведуть до камери. Чекав цi?? хвилини жадiбно. Вiй нiчого так не хотiв, як сну i забуття. Пiрнути в сон, забутися, не знати нiчого, не бачити, а там усе хай, як зна?.. За гратами пломенiло небо, десь сонце мечами розганяло темряву, розганяло нiчнi примари й всi жахи, тоненькими рисками золота обводило ряботиння хмарок. Ранок... Та встав Великiн, опустив важку штору i закрив нею ранок. Ранок лишився десь там, за шторою, за млиновим решетом, а до кiмнати повернулася нiч. Нiч з усiма ?? моторошними атрибутами... Надiя в Андрi?вому серцi погасла так, як I погасла ранкова зоря у вiкнi. I вiн зiтхнув тоскно. - Ну-с, - промовив Великiн, обiрвавши спокiй i тишу, що панувала такий, здавалось, довгий i разом з тим такий короткий час. Обiрвав ?? грубо, звертаючись до Андрiя: - Ну-с, i що ж ти нам скажеш?! Чого мовчиш?.. Чого ти ждеш? Ждеш сво?х мiльйонiв? Чи ждеш скидки за те, що ти такий пролетарський? Мовчанка. - Галло! Ти будеш говорити?! Мовчанка. - Ти, сволоч, будеш говорити чи нi?!! Мовчанка. Тут втрутився Серт??в, вiн взяв з-пiд прес-пап'? Андрi?вого листа, потримав його перед очима, обернув кiлька разiв i звернувся до Андрiя: - Гм, да... Ти, я бачу, любиш свою матiр. Це добре... Так от, я твiй лист перешлю ?й, але... Але як я можу тобi зробити ласку, коли ти такий затятий i злiсний ворог, га?! От сам мучишся i нас мучиш, i на якого чорта! Ну от подумай сам, на якого чорта це похоже?... Лама?шся, як невинна д?вочка... Лiпше давай домовимось, як личить мужчинам, - кiнчiм комедiю, i я для тебе зроблю все, що ти хочеш. Га? От, скажiм, вiзьму й перешлю цього листа... А хочеш - зроблю побачення... Ну, що ти на це скажеш? Ти чув, що говорив начальник групи? Андрiй облизав шерхлi губи, подивився пломенiючими очима на руку Серг??ва, що тримала листа, подивився тим самим поглядом на Серг??ва й прошепотiв: --Не треба... Дайте менi... того листа. Обличчя Серг??ва перекосилось. - Ич ти!.. Значить, ти зрiка?шся сво?? матерi?.. Навiть матерi!? Такий гад затятий! Добре! - вiн кинув листа на стiл i натиснув гудзика вiд електричного дзвiнка. До кiмнати увiйшов якийсь заспаний здоровило в прим'ятiй унiформi оперативника. Великiн взяв ребристу спинку стiльця в руку й пiдiйшов до Андрiя: - Встать! Андрiй звiвся. Серг??в увiмкнув лампу, що досi не горiла, на бiчнiй стiнi. Лампа засяяла слiпучим бiлим свiтом, - Два кроки наперед! - скомандував Великiн, вiдкинувши геть ногою стiлець й показуючи палицею в напрямку лампи. Здоровенний оперативний пiдштовхнув Андрiя, що завагався а чи не мiг переставити побитих нiг, i Андрiй опинився крокiв за два вiд слiпучо? лампи. - Галло! - крикнув Великiн в самiсiньке обличчя. - Ти довго думав i не надумав нiчого. Так от подумай ще трохи. Ти будеш стояти, дивитися на цю лампу i думати, i нiхто тобi не буде заважати. Будеш думати... Будеш думати про те, про що тебе питали тут, а ти не хотiв говорити. Особливо про останн?. Про останн?! Пам'ята?ш? Ти сказав, що я брешу. Так от ти будеш дивитися й перекона?шся, що я не брешу, - ти пiдтвердиш. Ти будеш стояти, як стовп, i дивитися, як iдол, на цю лампу доти, доки не побачиш в нiй, що то не брехня, а правда, i тодi покличеш мене, i вибачищся, i скажеш - "правда". Зрозумiв? Не "брехня!", а "правда!" Або... Або обернешся в стовп, станеш iдiотом... Або-або. Ну, й всю решту пiдтвердиш, даси конкретнi iмена, дати, факти, людей, все, як належить. Ясно? I пiдпишеш протокол. Та дивись, щоб все було складно!... А тепер - дивися на лампу!! Андрiй глянув на лампу й iнстинктивно закрив очi рукою вiд болючого сяйва. Враз скажений бiль в плечах пiдкинув його на мiсцi, - то Великiн з усього маху вдарив його ребристою палицею. Андрiй шарпнувся, але в ту ж мить опинився на пiдлозi: здоровенний оперативник збив його з нiг, а тодi взяв лежачого за груди й тричi вдарив головою та спиною об пiдлогу, аж Андрi?вi видалося, що всерединi щось урвалось, а мiзок зрушив з мiсця. Потiм оперативник звiв Андрiя на ноги й поставив лицем до лампи. -Та-ак, - протяг Великiн, як тресор, - отак кожного разу, як тiльки ти спробу?ш уникати ось цього "свiтла правди", тебе битимуть башкою об паркет, аж поки тобi в нiй не поодскакують клепки, а в грудях не повiдпадають печiнки, але ти ще житимеш, житимеш ще й ще i, вже iдiотом ставши, ти таки нарештi розкажеш i пiдтвердиш усю правду. Все, що вiд тебе потрiбне. Ну-с, дивiться, мiстер, на лампочку-с!.. Андрiй зрозумiв з нудьгою, що опiр нi до чого, що сили його тануть i йому треба вибирати - або бути скалiченим i геть розчавленим швидко, або бути слiпим, але ще змагатися...Причому в останньому випадку ще лишалося одне невiдоме - можливе щастя видряпатися з цi?? прiрви. Надiя особливо живуча в тих, що загибають. Головне ж: вiн подумав про братiв та про вимогу Великiна... Вiд само? згадки про запропоноване позорище - позорище зради задля власного спасiння - в ньому все затiпалось i заклекотiло й вiн з викликом пiдняв лице назустрiч лампi: - "На! Слiпи!.. Слiпи!" Вимучений, безсилий, весь мокрий вiд поту, вiн упаявся очима в болюче сяйво, намагаючись перемогти його сво?м ненавидящим зором в прямому герцi i... ламаючи той свiй зiр. З жахом вiдчував, що це свiтло може закiнчитися для нього вiчною тьмою. Хвилево "вiдступив" - мружився, намагався обернути свiй зiр всередину, не бачити лампи - дивитись i не бачити - забути за не?, але нiтого з того не виходило. Тодi вiн витрiщився з одча?м, як тiльки мiг, на прокляту лампу, як на свого найлютiшого ворога: "Слiпи!..Слiпи!!" Стояв, похитуючись. -Та-ак, - сказав Великiй. -Отак i стiй. I думай._ Думай!.. I пам'ятай, що вiд тебе залежатиме це скоротити. Бiля тебе стоятиме ось цей архангел, i ти тодi йому скажеш "годi!" - i попросиш паперу... Пойняв? Андрiй не слухав. До свiдомостi дiйшли тiльки слова Серг??ва, сказанi зi смiшком: --- А листа твого я, може, ще й пошлю... Адь?! На вiдходi Великiй ще сказав кiлька слiв оперативниковi тоном наказу, якi теж дiйшли до Андрi?во? свiдомостi, може, саме тому, що були адресованi не до нього: - З мiсця не давати сходити, стежити пильно, бити нещадно, води не давати, спати теж, заплющатись теж, як упаде - ставити знову й пришпорювати, як треба буде поламати костi - дозволяю. Пiсля тих слiв Великiн i Серг??в вийшли. - Чув? - спитав оперативник хрипким, пропитим голосом. Андрiй не вiдповiв. Оперативник сiв насупроти Андрiя на стiльцi, взяв у руки ребристу палицю, якою орудував Великiн перед тим, поставив ?? на колiна, сперся на не? руками, а на руки пiдборiддям i так застиг, дивлячись тупо на свою жертву, Настала мертва тиша. Почався iспит, тягар, муку й ганьбу якого може збагнути до краю лише той, хто його перенiс. Мертва тиша. В Андрi?вiм мiзку крутиться болючий вир думок, обертаючи слiпуче сяйво в веремiю кольорiв, - вiн дивиться на сяйво i навiть не намага?ться вже вiдводити очей. Не вiд страху, не наказ Великiна виконуючи, а вiд iншого... Вiн дивився, власне, не на лампу, а в болючу веремiю власно? душi, в хаос, що розсаджував йому черепну покришку. То був болючий хаос - почуття радостi й яко?сь сонцесяйно? надi?, i тут же почуття, жахливого розпачу, й туги, й несамовито? лютi, i почуття непевностi в собi, вiд яко? холоне кров i нароста? жах i тривога, i знову почуття радостi, i знову вiдчай i нудьга смертельна... Радiсть i надiя вiд думки, що, якщо слiдчi говорять про приналежнiсть братiв (його братiв!) до контрреволюцiйно? органiзацi?, разом з ним, значить... Значить, не вони його зрадили!! Значить, вони не зрадили!! Нi!! Туга й вiдчай - що, якщо слiдчi натякають на достатнi матерiали вiд "авторитетних, дуже авторитетних людей", значить... Брати його зрадили, а слiдчi тепер його тiльки провокують, перевiряють, чи вiн зна?, про яких "людей" мова... А вони зрадили! Таки зрадили!.. Потiм приходив розпач: Слiдчi хотять убити двох зайцiв - перший: брати зрадили брата i слiдчi використовують ?х проти нього, проти Андрiя; другий: вони хотять використати Андрiя для того, щоб вiн завербував тепер сво?х братiв i таким чином коло замкнеться - вони вестимуть вiйськову контрреволюцiйну органiзацiю. Та яку органiзацiю! I дiстануть ордени... Вони числять на злобу в серцi найменшого брата та на жаль до сво?х старших братiв i на те, що вiн так легко помститься на них... Брати нiби й прислужились слiдчим, але в цих останнiх своя логiка - якщо найменший брат контрреволюцiонер i ма? таке кредо, то яка ж гарантiя, що старшi не того ж поля?.. А головне - "лiпше поламати ребра ста невинним, анiж пропустити одного винного" та "в СССР людей вистачить", щоб слiдчим робити а кар'?ру... I от ?м потрiбне його зiзнання, як пiдстава, i тих братiв забрати. Цебто - вiн мусить ?х завербувати... Вiд цього брав розпач. I вiд цього ж огортала нудьга смертельна. Та вiн же трима?ться на волосинi i може не витримати! Може зломитися! I тодi... Тодi досить йому сказати "так" - i брати його, яким вiн усе проща? в iм'я сво?? власно? вiри в них, вже не гулятимуть на волi... Тодi вже не допоможуть ?м нiякi ?хнi анi чини, анi ордени, анi минуле, анi добра батькiвська слава... А волосинка така тоненька, що на не? вже не можна покластися, навiть Андрi?вi! Вiн це з тугою вiдчува? й облива?ться потом. Обiрветься та волосинка його розшарпано? волi, i вiн полетить у безодню. В безодню позорища, пiсля якого вже не можна жити на цiм свiтi... I знову надiя й шалена радiсть, що брати його не зрадили... I готовнiсть все, геть все витерпiти... I знову вiдчай... I знову розпач... Який тяжкий i страшний келих йому пiднесли! Тодi зринало обличчя його заплакано?, непритомно? матерi, й йому видавалося, що його ноги пiдгинаються i вiн ста? на колiна, вiн заламу? руки i невисловлена нiколи розпачлива молитва несамовито видира?ться йому з горла, наперекiр глуздовi, наперекiр свiдомостi, прорива?ться з невiдомих глибин, як колись у дитинствi...Молитва про те, щоб його минуло найстрашнiше... А найстрашнiшим ? безмежне падiння i морок вiчного позорища, загин того, на чому трималося його серце й вiд чого свiт завжди був ясний... Тодi прийде темрява й душу вкри? проказа - проказа презирства до самого себе, незнищима, непоправна, безвихiдна... Йому хотiлося кричати, благаючи невiдомо кого... Матiр! Свою матiр!.. Очi застилало сльозами й свiтло меркло... Але то йому лише так здавалося, що вiн опустився на колiна. Нi, вiн стояв, як стовп, зацiпенiв, i жодна сльозинка не зрошувала його очей. Сльози висохли, наче ?х випекло вогнем скажено? лампи, а чи тим вогнем, що клекотав поза всiм у душi. Похитувався вiд утоми. На мить опускав тяжкi повiки, й тодi, голова йшла обертом вiд вогненно? веремi? пiд припухлими повiками й вiд безмежного тягаря, що гнув ту голову донизу й валив тiло геть. Ноги тремтiли й пiдгиналися. Але вiн стояв... Розплющав очi, й дивився на лампу, й думав все те ж, все те ж. Iнодi йому починало здаватися, що лампа - то не лампа а вогненний мiсяць iз сво?ю страшною емблемою... Iнодi в сяйвi починали звучати акорди рояля... То гуло в головi, тоскно дзвенiло в вухах... Помалу все почало мiшатися в суцiльний кошмар, в маячiння... Голова так горiла, що здавалося, вона ось-ось розiрветься, як казан, розсаджений парою. Вже не мiг думати бодай приблизно логiчно. Душу обступало вiдчуття божевiлля... Якийсь вiдтинок часу жив уже життям божевiльного - вiдчував себе ним, зовсiм чiтко i виразно... Все! На всьому крапка. Так скiнчилась його свiдомiсть... життя... все... Тягар утоми ставав такий нестерпний, а хаос у головi такий болючий, що приходило пекельне бажання, щоб хтось ту голову розбив уже i вирятував з того болю... Рештками душевно? сили фiксував одну думку розпачливо: "не здатись". Це про братiв... Решта - може бути. Не може бути лише головного... Це про братiв... Час застиг. Час обернувся в суцiльну, нерухому, безмежну втому... Потiм вiн опинився на пiдлозi, втративши рiвновагу й зсунувшись якимсь чином. Ноги бо самi собою пiдкосились... Але страшний струс - якась могутня сила вдаря? ним об паркет i знову ставить на ноги. I вiн знову сто?ть... Вiд струсу й болю на мить поверта?ться його воля, i вiн сто?ть... Нiчого не чу?, нiчого не бачить... Сто?ть. З одним лише бажанням - не впасти... I знову зсува?ться на пiдлогу. Знову струс... Так повторю?ться багато разiв... Уста поснядiли, губи пересмагли й порепались вiд внутрiшнього вогню, вiд пекельно? спраги. Гордiсть зломилася нiби, лишилась твариняча спрага. -"Води"... Здоровенний оперативник байдуже налива? шклянку води й пiдносить до уст, а коли Андрiй витяга? жадiбно губи, щоб схопити вiнця шклянки, оперативник вiдводить руку й з силою вилива? воду йому в обличчя, в жадiбно розплющенi очi... I за те спасибi! Вода слiпить, забиваючи сяйво i розриваючись всiма кольорами веселки, стiка? по обличчю, по грудях... Опритомнiвши, Андрiй блiдо посмiха?ться i сто?ть рiвнiше. I знов дума? про те ж, фiксу? ту саму думку... Поки не наморочиться голова й вiн не втрача? рiвноваги... Онеративник вовтузиться з ним, як з тухом пiску, уперто ставить його на мiсце. - Ну, - каже оперативник хрипким басом, - може ти вже б писав, га? Андрiй криво посмiха?ться, не розумiючи, чого той нього хоче. Оперативник бере його за плече, стиска? з усi?? сили й пита?-кричить в лице: --Дурак!! Зiйдеш з ума!... Може, ти будеш писати, га? Андрiй хоче прийняти руку з плеча, бо вона така тяжуча, а оперативниковi зда?ться, що вiн хоче битись, - кулаком в груди вiн валя? Андрiя з нiг, а потiм бере за петельки й знову ставить. Це було останнiй раз. Далi Андрi?ва сила не витримала вже нi свiтла, анi стояння, анi товчення головою й спиною об пiдлогу, - коли вiн звалився знову, то оперативник вже не мiг нiяк поставити його на мiсце. Даремно вовтузився над ним, даремно повторював свiй номер биття об пiдлогу - ефекту нiякого. Поза тим битттям об пiдлогу, оперативник не мав iнших засобiв приводити жертву до пам'ятi й до послуху, це було, зда?ться, ?дине його амплуа... III Опритомнiв Андрiй на стiльцi. Невiдомо, як довго це вiн сидiв. Йому здавалося, що вiн мiцно i довго спав i щось йому снилося, Лише не мiг згадати, що саме. Розплющив очi вiд настирливих дотикiв... Оперативника нiякого вже не було. Лампи теж. Штора вiдсунена й у вiкно вдира?ться денне свiтло, а в тiм свiтлi плавають сизi хмарки й сизi тонюнькi смужки тютюнового диму. Напроти сто?ть Серг??в i торка? його лiнiйкою, сам свiжий, бадьорий, iронiчно усмiхнений. - Виспався?.. Бач, який чемний був оперативник! Вiн, сукин син, не виконав наказу, вiн мусив поламати тобi костi... Ну, здоров! Андрiй вiдчува?, що його костi таки поламанi.. Але то лише так зда?ться - вiн ворушить рукою й ногою i не без втiхи констату?, що його костi цiлi, поки що ще цiлi, лише бiль у всьому тiлi несамовитий, тяжкий, лiньки ворухнути найменшим м'язком. Очi горять, мов насипанi приском, i болять, голова гуде. Тодi з жахом озира?ться: "Чи не натворив вiн чогось у безпам'ятствi на свою погибель?! Чи не пiдписав вiн якогось папiрця?! Недарма ж цей Серг??в такий веселий!"... Нi, зда?ться, вiн нiчого не пiдписав, нiчого не наговорив у безпам'ятствi. Мовчиш?! - iронiчно пита?-констату? Серг??в, i вiд того в Андрiя влива?ться спокiй - спокiй i радiсть переможця, поки що переможця! - "Нi, вiн нiчого не пiдписав... Вiн нiчого не натворив i нiчого не пiдписав!" На запитання вiн нiчого не вiдповiда?, лише дивиться манiакальним поглядом на такого свiжого, такого усмiхненого, iронiчного Серг??ва. Безодня зненавистi й презирства готова вирватися з нього шаленим потоком, але для того браку? сили - вiн примружу? очi й мовчить. Голова його лежить на спинцi стiльця, руки спущенi, ноги простягненi, одежа вся на ньому мокра вiд поту й води, все тiло його свербить, але вiн так хотiв би сидiти безкiнечно i щоб нiхто йому не заважав. I, може, така люта зненависть до Серг??ва тiльки за те, що вiн обiрвав його сонне марення, перешкодив, а тепер докуча?, як противна муха. Нi, зненависть за те, що той прийшов знову по його совiсть, по його душу, i хвилева перемога ставала ефемерною, серце болiсне стискалося, наливалося тупим вiдча?м: "Ще не кiнець... Ще не кiнець!" - Ну, i що ж ти надумав? - пита?ться хтось iнший. То Великiн. Вiн сто?ть он збоку i курить папiросу. Першу хвилину Андрiй його не зауважив. А зауваживши, вiдчув, як вiд цi?? постатi повiяло на нього безнадi?ю. Ця людина була немилосердна й залiзна в сво?й жорстокостi. - I що ж ти надумав? Андрiй намагався уловити в тому голосi бодай якусь нотку змiни в свою користь (така на?вна, дурна думка!) Нiчого. Дiлове й спокiйне запитання було гiрше за крик i переконувало в стабiльностi взятого курсу супроти нього. Цi люди роблять сво? дiло фундаментально. Вони на всi попереднi допити дивляться, як на прелюдiю лише. Безперечно. - ?сти хочеш? - пита? Серг??в. Андрiй мовчить. Вiн не зна?, чи вiн хоче ?сти. Нi, вiн не хоче ?сти. Вiн хоче пити. Пекельна спрага палить його знутра, але вiн мовчить, лише облизу? шерхлi губи. Великiн з Серг??вим щось поговорили Великiн пiшов собi. Лишився сам Серг??в. Вiн натис гудзика вiд сигналiзацi? на столi й занурився в папери. Серг??в писав якусь записку. По хвилi прийшов якийсь оперативник. Андрiй подумав, що це прийшли нарештi забирати його до камери, i в душi зрадiв. Але оперативник мовчки взяв записку й пiшов собi, проведений Андрi?вим чекаючим поглядом. Слiдчий уловив той погляд, видно, добре набив руку на психологi? сво?х жертв: - Що? Хочеш до камери?.. Почекай, брат. Ти не пiдеш до камери звiдси доти, доки ми з тобою до чогось не дог воримось, ажи? Андрiй мовчить тупо. - Зiдiотiв? Уда?ш нещасного, не сповна розуму?.. Не придурюйся, брат. Ми це все бачили... До твого iдiотизму ще далеко, але ти таки зiдiотi?ш, напевно, за це я тобi ручусь... А поки що ти не вмреш, я теж ручусь, i не здохнеш з голоду, не втечеш... До кiмнати увiйшов оперативник i принiс пiвпайки хлiба й кухлик яко?сь рiдини. Все те тикнув Андрi?вi в руки. Андрiй машинально взяв. У кухлику був чай. Свiдомiсть i iнстинкт роздво?лись. Горда свiдомiсть велiла кинути те все на пiдлогу, але iнстинкт жадiбно притяг кухлика до уст. Андрiй випив теплий солодкий чай, аж задихнувся вiд жадоби. I зразу ж зненавидiв себе за слабодухiсть, сам собi став противним, нiкчемним. Тримав порожнiй кухлик i хлiб у руцi й мляво думав над тим, що вiн вже обернувся в драну галошу. "От би взяти цей кухлик i!.." Вiн глянув на Серг??ва i на його iронiчну посмiшку - "i що ж буде?" Але тут же друга думка, зовсiм протилежна, уперта, твереза: i "Ти мусиш, мусиш, мусиш ?сти! Ти мусиш крiпити сили, значить мусиш ?сти... щоб витримати!" Кухлика вiдiбрав оперативник, а хлiб Андрiй почав кришити, намагаючись його зжувати, проковтнути... - ?ж, ?ж, - промовив Серг??в iронiчно. -- Набирайся сили... Андрiй опустив руку з хлiбом i опустив голову на груди. Намагався уявити себе, як це вiн сидить перед Серг??вим i жадiбно, по-шакалячому жу? хлiб... От сидить i жу? хлiб... Безвольний, розчавлений, не здiбний зiгнорувати все i гордо вмерти, згаснути... Д i р к а в i д б у б л и к а! Так скоро!... Пальцi розтулились й хлiб упав на пiдлогу. Зразу ж похопився - "Треба ?сти!..", але не поворухнувся й не став пiдiймати. "Що йому робити? Що робити?!" -Гм... - мугикнув Серг??в. - Це ти вирiшив уже говорити? Твоя правда, хлiб ранiше треба заробити... Треба ранiше говорити... Треба розкаятися, щоб той хлiб народний жерти... Ну-с, я слухаю!... Андрiй мовчав. До горла пiдiймався клубок... Не слiз, нi, клубок слiпого розпачу, безсилого гнiву, протесту, безтямного, тоскного бажання уникнути всього. "Що ж робити?" - Ну?! - повторив Серг??в. Знову й знову: -- "Ну?" i по павзi: -"Ну?..." Андрiй мовчав, лише водив кадиком. Мовчав i мобiлiзовував рештки сил, щоб триматися бодай приблизно гiдно. Увiйшов знову оперативник. Серг??в посадив його бiля столу, а сам взяв лiнiйку i пiдiйшов до Андрiя. То була проста, звичайна дерев'яна лiнiйка, сантиметрiв сорок завдовжки. Серг??в тримав ?? в руках, злегка згинаючи, нiби збирався оце креслити щось за ?? допомогою, i мирно посмiхався: - Що ж це ти, так вже розкис, що й сидiти не вмi?ш по формi? - Сядь, як належить! Руки на колiна, клешнi пiдбери, так (поправив Андрi?вi ноги сво?м черевиком). А ще Чумак! Чого це ти так розкис? Пхе... Потiм Серг??в став злегенька стукати лiнiйкою по плечi -- той самий частий дотик, що розбудив був Андрiя, - стукав ребром лiнiйки по плечi, по одному, потiм по другому й говорив, iронiчно посмiхаючись: - Не бiйся, це тiльки лiнi?чка, а то ще ти скажеш, що я тебе бив. Чого доброго, поскаржишся прокуроровi (глузлива iронiя чи то з Андрiя, чи то з поняття "прокурор" i "поскаржитись прокуроровi"). Це я, щоб ти не спав, а все думав, думав i говорив нарештi. А то ще скажеш, що я тебе бив... Б'ю я тебе, скажи? Нi!.. Авжеж нi... Ха-ха!.. Ну, й що ти там в головi оберта?ш? Чи скоро вже ти заговориш? Набридло, брат, чекати... Але в нас часу досить... О, в нас часу досить!.. I терпiння досить... Чи вистачить його в тебе... Може б, ти хотiв написати заяву до прокурора, га?.. Я тобi можу дати паперу, справдi... Андрiй згадав про харкiвського прокурора Брона, про якого ходили легенди помежи арештантами, - Брон сидiв у в'язницi вже два роки, йому поламали руки й ноги, його носили на допити на носилках i не могли дати ради - такий упертий, i так жорстоко з ним поводились ось такi хлопчаки, за те , що смiв мати свою волю й сво? погляди i що був обвинувачений в опозицi? до партi? й уряду... Згадав - i на пропозицiю Серг??ва не вiдповiв нiчого... Зда?ться, на цих хлопцiв авторитет прокурорiв не розповсюджений, тому й така iронiя... Нi, вiн не буде писати заяв до прокурора... Згадав iще, як на одному вiдомому трибуналi прокурор, убезпечуючи себе, вимагав там, де треба дати лише три роки, дати десять рокiв, а оборонець, замiсть захищати, перевершив навiть прокурора, вимагаючи розстрiлу! Це стало анекдотом серед в'язнiв. Так виглядить законнiсть i правосуддя. Нi, вiн не буде писати заяви до прокурора. Кому й про що, й для чого? А Серг??в говорив мирно рiзнi слова з iронiчним смiшком, говорив безкiнечно i стукав лiнi?чкою то по одному, то по другому плечi. Це тяглося годину, двi, три. Андрiй дивувався його терпiнню й дивувався безглуздю його поведiнки. Вiн стука? лiнi?чкою, нiби зумисне демонстру? таку безобидну забавку порiвняно з тим, що було вчора I що було вночi... Чи це було вчора? чи це було вночi. Андрi?вi здавалося, що це почалося вже давно й трива? вiчнiсть - тi брутальнi крики, знущання, бiль i утома; таке переконання в усьому його тiлi, доведеному до крайньо?, здавалось, межi вичерпання, напухлому, охопленому тоскним, тупим болем. А тепер вiн сiче лiнi?чкою по плечах, карбуючи нею сво? слова. Зда?ться, вiн для того й стука? нею, щоб Андрiй чув кожне його слово, щоб не дрiмав. I видавався цей веселий Серг??в хлопчиком, що хоче побавитись або переконати, що те, що було, то був лихий сон, брехня, вигадка. Лише коли лiнi?чка вдаряла в кiстку або в ключицю, було трiшки боляче, але видно було, що Серг??в кiстки обмина? зумисне, влучаючи весь час в м'якоть, пильнуючи, щоб не зробити боляче. Стука? й все, говорить, говорить... Говорить про листа... Говорить проте, що Андрiй iз сво?ми здiбностями, iз сво?ми знаннями й непересiчною волею мiг би бути корисним для кра?ни й партi? що його належно оцiнять, адже ж вiн пам'ята? слова начальника групи Фрея? Говорить про те, що Андрiй молодий i йому треба жити, працювати, любити... Адже ж вiн ма? якусь дiвчину?.. Чи вiн пригаду? свою дiвчину? Чи вiн пригаду?, як нiжно пахне дiвоче волосся, як пружно тремтять дiвочi перса, руки, ноги пiд натиском пальцiв?.. Чи вiн пригаду?, як звучить дiвочий голос?.. I цьому всьому пропадати, га? Цього зректися по-дурному?.. Це ставало нестерпним, такi слова, i Андрiй за ними не чув дотикiв лiнiйки, пiд серцем мло?ло й вiн хотiв закричати, щоб Серг??в перестав, не лiнi?чкою стукати, нi, а стукати його по головi такими сво?ми словами. Серг??в, помiтивши вплив сво?х слiв, не переставав, посмiхався iронiчно й вiв сво??... Говорив про щастя любити й бути любленим. I що проти цього варте все iнше на свiтi, ти скажи!? На якого чорта треба мати ще якiсь амбiцi?? Якiсь iдiотичнi iде?, й примхи, й ослячу упертiсть? Для чого? I мати якийсь сентимент до iнших, особливо до таких, що не варто ?х захищати? Все одно нiхто не оцiнить його геро?зму, всi його продадуть, всi на його мiсцi давно б завербували його й оком не змигнули... Народ пiшов паскудний, нiкчемний, копiйчаний! Якого ж вiн чорта да? себе роздавити, упершись, як осел?! I т. д., i т. п. Серг??в говорив i говорив, та все карбував i карбував лiнiйкою. Бачачи, що Андрiй зцiпив зуби й не реагу? нi на якi його слова так, як вiн хотiв би, Серг??в посмiха?ться iронiчнiше, але не злоститься. Замовка?, якийсь час ще стука? лiнi?чкою. Нарештi урива? цю свою гiмнастику й верта?ться до столу. Кладе лiнiйку геть, сiда?, закурю? запашну папiросу й, вiдкинувшись на спинку крiсла, дивиться на Андрiя примруженими очима. Потiм занурю?ться в папери. Листа? ?х, чита?. Зрiдка пiдводить голову й байдуже запиту?: "Ну?" Пiдганя?, щоб Андрiй говорив. Щоб нарештi говорив. Але пiдганя? апатично, зовсiм не наполягаючи. Андрiй мовчить. Серг??в теж мовчить, чита? щось, нудиться. Пiдводить голову через якийсь час i знов пiдганя?: "Ну!?" I знову мовчить. Так в безкiнечнiсть. Андрiй дивиться у вiкно, розграфлене в клiтинки решетом, як школярський зошит для арифметики, й ледве-ледве перемага? сон, що навалю?ться в тишi з усi?? сили. Вiдчува?, що його плечам ста? гаряче, але так само гаряче й його п'ятам вiд млостi, вiд утоми. На дворi день вже хилиться до вечора i йому все бiльше хочеться спати. Спати, тiльки спати! Плечi зудить, зда?ться, нiби вони понабрякали йому, хоче помацати, але лiньки звести руку, - нехай. Апатiя. Байдужiсть. Нехай, то дурниця порiвняно з усiм... Нарештi, пiсля довгого нудного нукання, Серг??в позiха? й зводиться. Пiдходить до напiвсонного Андрiя й зупиня?ться перед ним: - Ну, ти будеш говорити? - пита? рiшуче. Андрiй мовчить, примруживши очi. Тодi Серг??в ударя? лiнi?чкою по плечi... легенькою дерев'яною лiнi?чкою!.. Несамовитий бiль пройма?, як блискавка, Андрiя до самих п'ят. Неуявний, божевiльний бiль! - Ну?! - кричить Серг??в з усi?? сили, щоб перекричати бiль. - Говори, сволоч! Говори нарештi!! - I знову б'? лiнi?чкою ро плечi. Почались тортури, яких Андрiй не мiг передбачити, не мiг навiть уявити, дивлячись ранiше на ту безобидну, прокляту лiнi?чку. За кожним ударом бiль шарпа? тiло й душу, обтина? йому нерви, мучить мiзок... Але вiн не кричить. Закусив губи до кровi й мовчить, лише водить божевiльне очима. Вiн не в силi логiчно думати, не в силi захищатись, не в силi протистояти тому болевi. Душа мечеться в побитому тiлi, як пташка в клiтцi, марно шукаючи порятунку... Вiн тiльки мука? за кожним ударом i все бiльше облива?ться потом... I в гарячковiй уявi встають дивовижнi картини, в якi оформля?ться все ранiше чуте в коридорi, з герметично закритими дверима, все те скавулiння, й мукання, й нявкання... Втративши панування над сво?ми нещасними нервами, Андрiй божевiльне схоплю?ться назустрiч лiнi?чцi, але його збивають з нiг, гатять пiд боки обцасами й знову саджають на стiлець. --Говори! Говори!! Говори!! -й частi удари по плечах. В тiм криковi був несамовитий наказ, якому обезволiлi нерви ось-ось мали пiддатися, не в силi протистояти бiльше! - Говори!.. Говори!! Андрiй утриму?ться на якiйсь останнiй гранi, загнузду? сво? нерви, кличе на допомогу всю свою пекельну злобу й закусю? губи. Лише стогiн вирива?ться крiзь нiздрi. Стогiн, подiбний до мукання. Сорочка на плечах прикипiла до шкiри, бралася рудими плямами. Плечi були, як бiфштекси... Тортури набрали убiйчо? методичностi. Серг??в б'? не часто, через певнi iнтервали, б'? несподiвано, i через те бiль вiд тих ударiв особливо нестерпний. А в iнтервалах Серг??в кричить, як тресор, нагнiчуючи на свiдомiсть, налягаючи все на одне i те ж, впоюючи в обезволiлу душу просту формулу порятунку: - Говори !! Хто був?! Хто в органiзацi??! Говори!.. До того крику зрина? Великiнове: "А брати?!" I Андрiй затина?ться всiма рештками сво?х сил. Ще якби не це, то хтозна, може, Андрiй в нападi вiдчаю почав би називати якiсь iмена, першi, якi спали б на думку. Може, вiн повiвся б так, як той Карапетьянiв Аслан, чесний чистiй черевикiв. Але оте "А брати?" стало бар'?ром, через який вiн не мiг пересягнути. Слiдчому, мабуть, i в голову не приходило, що саме зводить всi його намагання, всю його працю нанiвець, - вiн i в голову не клав, що вони ж самi допомогли сво?й жертвi отим тактичним промахом, отим сво?м недоумкуватим ходом, поставивши неперехiдний бар'?р... Тортури тривали довго, але без жодних наслiдкiв для само? справи. Були лише наслiдки для нещасного Андрiя - вiн був зовсiм близький справдi до божевiлля. Вiн уже не володiв собою, лише обливався холодним потом, звивався всiм тiлом i за кожним ударом, здавалось, котився в чорну безодню. Думки йому плутались, вiн викрикував якусь нiсенiтницю... Потiм вiн перестав звиватися, нерви не сприймали болю як слiд. Коли вже Андрiй перестав реагувати на удари, коли на устах йому виступила кривава пiна, а очi набрали манiакального виразу, коли вiн почав задихатись, конвульсiйно шарпаючи кадиком, тодi Серг??в облишив, вилаявся й кинув лiнi?чку на стiл. Сам вiн був блiдий i спiтнiлий не згiрше за Андрiя. - Диявол!.. Чорт!.. Чорт!.. - мурмотiв злiсно, шагаючи по кiмнатi й нервово закурюючи цигарку. Вiн розгубився. Такого йому, далебi, в його практицi ще не було, щоб людина так уперто мовчала, навiть не кричала по-людському. - Диявол!! Потiм Серг??в зайшов за стiл i сiв, вiдпустив геть оперативника, либонь, щоб той не бачив його нервовостi й розгубленостi. Сидiв, хмурив брови, дивився в папери, злiсно листав ?х сюди й туди й не знав, мабуть, за що взятися. Подивився на Андрiя, що з пiною на устах сидiв, переважившись головою через бильце стiльця, налив води в шклянку, встав i пiднiс ?? Андрi?вi до уст. Андрiй безпам'ятно ковтнув кiлька разiв, розливаючи воду собi на груди, й одвернув голову набiк. Серг??в однiс i поставив шклянку на вiкно й сiв на сво? мiсце. Помалу заспоко?вся й вже сидiв, листав якусь книжку й iронiчно посмiхався. Тиша. В вiкнi померкло, зарожевiло, потiм взялось цитриновим кольором, потiм стало опаловим. То осiнн? небо погорiло на непогоду. На вiтер. Вечiр. Серг??в опустив штору, - закрив тi?ю тяжкою шторою опалове небо, увiмкнув свiтло. Вечiр. До кiмнати зайшов Великiн, в сорочцi з закасаними рукавами, спiтнiлий, немов щойно вiд верстата чи рiзник вiд сво?? працi. - Ну, як вiн? - спитав вiн Серг??ва. Серг??в засмiявся: - Я йому зробив, бач, якi гарнi еполети, зробив його генералом... Не еполети, а цiлi тобi бiфштекси по-англiйськи!.. А вiн - мовчить. Тiльки мука?, як бугай. От гад, скажу я тобi! Я такого ще не бачив... Диявол! Чистий диявол! - Нiчого, нiчого! Тiльки без мiстики, будь ласка. Якщо нам доведеться завтра викинути його в яму - то й чорт з ним. Але ранiше вiн все-таки заговорить. Ручусь тобi... вусами Сталiна. Треба його привести до пам'ятi. Андрiй чув, що вони говорять, але ним володiла цiлковита прострацiя, звуки доходили, мов крiзь водяну стiну. Нехай роблять, що знають, що хочуть. Ось вони ллють воду на голову. Ось для чогось заголюють рукав i, перше нiж Андрiй встиг обернути тяжку думку здогаду, для чого це вони заголюють рукав, вiрнiше, одночасово з раптовим страшним здогадом його шпигнуло в руку повище лiктя, потримало руку мить i пустило, висмикнуло жало. Андрiй скинувся... Перед ним стояла людина в бiлiм халатi й тримала в руцi шприц. - Що ви зробили!? - скрикнув Андрiй. Великiн i Серг??в засмiялися. - Ого, швидко подiяло, глянь! Нiчого, нiчого. Це для того, щоб ти не збожеволiв i не здезертирував... Людина в бiлiм халатi, не проронивши нi слова, пiшла. Андрiй вiдчува?, як по жилах розлива?ться тепло i разом з ним по нервах розтiка?ться жах. "Що вони вробили?! Що вони впорснули?! Боже мiй!.. Як же це? Як вiн дався?! А якщо вони впорснули щось таке, чого вiн не в силi подолати й вiд чого вiн зробиться слухняною, безвольною мавпою, яка робитиме все, що вони накажуть?!" Про такi речi вiн чув вiд людей, i саме тому всю його iстоту огорта? божевiльний страх. Вiн дослуха?ться до себе, до сво?? голови, до свого серця. Куса? губи... Голова гуде, як i перше, але взагалi нiби нiчого, нiби все нормально. Але ж це зразу, а що буде потiм?! Серг??в i Великiн пильно спостерiгають його й посмiхаються. Андрiй помiтив це й зреагував вiдрухом досади й гордостi в серцi, проявом вiджило? волi - вони не мусять бачити його панiки, його розгубленостi! Не мусять!.. I вiд цього зразу заспоко?вся -значить, все в порядку. Якщо його воля не погаса?, а навпаки - значить, все в порядку. I вiн вже не хвилю?ться, принаймнi не пода? виду, зiбрав сво? нерви, опанував ?х, сидiв i думав: "А чи може людська душа, людська воля перебороти в собi якi б то не було застрики, яку б то не було введену в кров матерiю?!" Думка казала, не може, а в i р а твердила - м о ж е! Може!... "Нi, не може", -тривожно заперечувала думка. Тим часом в головi прояснилося й по жилах проходили теплi хвилi - i тiльки... Можливо, вони його лише привели до пам'ятi, щоб вести слiдство, але не настiльки, щоб повернути йому всю його втрачену силу. Тим часом Серг??в i Великiн зайшли за стiл i посiдали. Великiн закурив папiросу, а Серг??в взяв аркуш паперу й ручку й приготувався писати, теж закурив. Щось покреслив, почеркав по паперу, а тодi почав ставити запитання: - Iм'я й прiзвище? Рiк народження? Фах? Освiта? i т. д. Це були стандартнi запитання, що ?х ставлять в цiй кра?нi при всякiй нагодi - при заповнюваннi анкет в загсi, в пашпортному вiддiлi, в школi, в шпиталi, при оформленнi протоколiв тощо i без яких життя тут не мислиме... Андрiй вiдповiдав мляво, але точно. Потiм почались запитання iншого характеру. Починаючи ?х, Серг??в офiцiйно попередив, що вони мають написати протокол допиту, а тому вiдповiдати вiн мусить точно, правдиво й прямо. За цим пiшли запитання. - Ув'язнений Чумак! Ви обвинувачу?тесь по пунктах статтi 54 Карного Кодексу УССР, пп. 1, 2, 6, 8,10,11. Ви не заперечу?те? Андрiй напружив усю свою волю, зваживши, як ?хидно ставляться запитання: - Нi, я заперечую, - промовив тихо. - Як це? Що за ?рунда? Ви заперечу?те, що вас обвинувачу?ться по таких от пунктах? - Ви не так ставите запитання... Великiн визвiрився: - Ти не вчи, як ставити запитання! Ич ти! Коли ми помiня?мося ролями, тодi ти ставитимеш запитання, як схочеш, а зараз тво? дiло маленьке - вiдповiдати. Та не мудрувати!! - Я заперечую обвинувачення по пунктах 1,2,6,8,10,11. Серг??в скривився презирливо: - Розумний став!? Ха... Отже, ти заперечу?ш, що тобi пред'явлене таке обвинувачення? Дурак! - Добре. Але ви так i ставте запитання... - Добре, добре. Отже, повторюю запитання (i Серг??в прочитав уже з протоколу запис), - ув'язнений Чумак, ви обвинувачу?тесь по ст. 54 Карного Кодексу УССР, пп. 1, 2, б, 8,10,11. Ви не заперечу?те? -Заперечую. - Так i запишем. От, брат, який ти гад! Очевидну рiч заперечу?ш. Тим гiрше для тебе. - Прошу записати, що я обвинувачення читав, але суть його заперечую... - Ти не вчи! Серг??в записав щось, iронiчно кривлячись, i поставив нове запитання: - Ув'язнений Чумак, ви обвинувачу?тесь по пункту 1-му в переходi маньчжурського кордону, що ? зрада Вiтчизни. Коли ви переходили кордон? - Заперечую. - Я вас не питаю, чи ви заперечу?те, а питаю, коли ви переходили кордон. Прошу вiдповiдати. - Нiколи. - Гм... А як ми доведемо, що ви таки переходили? - Тодi буде, що я переходив, - вiдповiв Андрiй мляво. - Ага! Отже, так запишем - "Переходив". Андрiй хотiв гаряче запротестувати, але не вистачило сили та й побачив, що те нi до чого. Слiдчому вiльно писати все, що вiн захоче, i нiякi його - Андрi?вi - аргументи, очевидно, не порушать вже намiченого ними плану. Iнша справа, як дiйде до пiдписування всього того, що вони понаписують... А Серг??в вiв далi: - Ув'язнений Чумак! Ви ствердили пункт попереднiй, а тепер в зв'язку з цим, чи не були б ви ласкавi вiдповiсти, в користь яко? кра?ни ви займалися шпiонажем? Га? Андрiй мовчав. - Чого ж ви мовчите? Не бiйтесь. За щиросердне зiзнання ми не кара?мо суворо. А може, навiть i взагалi не кара?мо. Отже? -Ви, зда?ться, не потрiбу?те мо?х вiдповiдей i можете написати протокол самi. Пишiть, що хочете! - Ув'язнений Чумак! - закричав Серг??в подразнено. - Чи ви ще хочете, щоб я добавив вам пункт - знущання над органами пролетарсько? законностi? - Ви лiпше запишiть пункт знущання беззаконно над людиною, та ще й пролетарського походження, - проговорив Андрiй. Думав, що за цим прийде вибух обурення й биття, але цi його слова, на диво, не викликали нiякого обурення, лише смiх. - Який тебе дурень бив, ще що вигадай! Приснилось? Хiба так б'ють! Биття ти ще побачиш. А щодо пролетарського походження, то я вже колись тобi про це казав - до лампочки це! Писання протоколу тривало далi. - Ви шпигували на користь Японi?? - напосiдався Серг??в. - Я взагалi нiколи не шпигував, це розходиться з мо?ю мораллю. - Ич ти, який моральний!.. Ого-го!.. Але ж з тво?ю мораллю саме й шпигувати, ми вже чули твою мораль. Чи ти вiд не? вiдрiка?шся, га? - Нi, не вiдрiкаюсь... - Ага! Так i запишемо - "не вiдрiкаюсь". - Я не вiдрiкаюсь вiд сво?? моралi, але вiдрiкаюсь вiд чужо? мерзостi! - випалив Андрiй. - Тихше, тихше... Побережи сили, вони тобi здадуться. Ич ти! який шпаркий! А як ми тобi доведемо, що ти шпигував у користь Японi?? Тодi? - Тодi буде значитися, що я шпигував, незалежно вiд правди, наперекiр мо?м твердженням (iронiя). - Ага, добре. Так i запишем. - Серг??в щось запису? й дода? словами: "Я шпигував". Ну, а подробицi потiм, це поки що попереднiй протокол. Решту ти потiм скажеш. Андрiй бачив, що з ним грають комедiю в стилi ще кращому, анiж Асланова, але що вiн може вдiяти? Лише терпiти i сказати сво? слово дiлом, тодi, як прийде до пiдписування. При самiй думцi про той момент, який може прийти, його мло?ло. Так само, як i про попереднi, вiдбувалося складання протоколу про всi iншi пункти обвинувачення. Серг??в ставив запитання, ловив Андрiя на якомусь словi, перекручував його й заносив у протокол. Так сталося й з найтяжчим пунктом обвинувачення, 2-м, про пiдготування збройного повстання й про участь у вiйськовiй контрреволюцiйнiй органiзацi?. I то не просто участь, а керування тi?ю органiзацi?ю. Не зважаючи на всi Андрi?вi категоричнi заперечення, Серг??в все-таки "ствердив", що Андрiй в контрреволюцiйнiй органiзацi? був i тi?ю органiзацi?ю керував. I то керував нею ще з Сибiру. Сприт ставити запитання i перекручувати ?х просто дивував Андрiя. Школа! О, то окрема, спецiальна школа! Пiсля "ствердження", що Андрiй належав до контрреволюцiйно? органiзацi? й керував нею, почались домагання iмен людей, iмен учасникiв. Андрiй мовчав, iгноруючи всi запитання категорично. Але Серг??в терпляче вiв сво?. Вiн називав iмена Андрi?вих знайомих за чергою й заносив ?х у протокол. Андрiя просто вразила виключна поiнформованiсть Серг??ва щодо його знайомих. Просто дивно! Вiн знав усiх живих, навiть тих, кого Андрiй вже забув, i так само знав усiх мертвих або зiсланих давно на каторгу. А знайомих у Андрiя було багато. Хто його iнформував?! Хто його так докладно iнформував?! Ба, вiн навiть мав купу листiв у столi й використовував ?х для того, щоб увiгнати Андрiя в стан найтяжчо? морально? депресi?, створити iлюзiю, що ?м все вiдомо. Але листи, тi, що були написанi до нього, вони могли забрати з архiву у матерi, проте багато з тих листiв, що ма? Серг??в, нiколи не були у матерi, вони були в рiзних людей, кому були адресованi. Андрiй тривожно й швидко перебрав у пам'ятi все, що будь-коли й будь-кому писав на теми полiтичнi, i ствердив сам для себе, що вiн нiколи нiчого такого, що можна було б зараз вжити проти нього й проти тих людей, товаришiв i друзiв,нiколи не писав у листах, не був такий на?вний. Так само нiхто нiчого такого не писав до нього. Окрiм, хiба, двозначних яких-небудь домовок чи натякiв. А Серг??в використовував листи зручно. Особливо йому подобались листи iнтимного характеру. Безперечно, його метою було довести, що навiть Аадрi?ве iнтимне життя для них вiдоме, i то бозна вiдколи. Значич мовляв, - ?м вiдомо все. Серг??в наводив звiдти якус цитату, звiдти одне слово, звiдти iнтимне закiнчення лист до яко?сь знайомо?... i позирав на Андрiя, яке вражiння. Вражiння таки було велике. Та тiльки не так те вражiння велике вiд факту наявностi листiв, як вiд цинiзму, вiд пiдлого способу ?х використання... Оперуючи листами, iменами, рiзними дрiбними фактами, якi доводили тiсний зв'язок з тi?ю чи тi?ю людиною, Серг??в вибирав багатьохi живих (вибирав безпомилково!) i заносив ?х у протокол. Безпомилково тiльки живих, не записавши жодного мертвого. Всi тi люди були розкиданi по цiлому СССР, а деякi? були давно засланi, про що Серг??в був добре поiнформований i в список заносив з особливим задоволенням. Либонь, радий був ствердити "провину" тих людей додатково, для заспоко?ння совiстi, - пiсля всього, пiсля суду i заслання. А головне, - ствердити зв'язок мiж тими "ворогами народу" й Андрi?м. Для Андрiя це було особливо обтяжуючим. Але нехай... Так створився довжелезний список, слiдчий списував все новi й новi аркушi паперу, провадячи свiй протокол. На кiнцi списку вiн записав всiх Андрi?вих братiв. Ця процедура була окремою. Серг??в називав помалу iмена кожного й пильно, занадто пильно! дивився на Андрiя, яке вражiння. Андрiй стиснув кулаки, все в ньому всерединi тiпалось, але вiн мовчав. Наостанку Серг??в записав пункт про агiтацiю й окремим, особливо речовим доказом виставив Андрi?ву поведiнку на слiдствi, його розмову з Фре?м в присутностi таких от i таких от. Закiнчивши протокол, Серг??в з величезним, погано прихованим самозадоволенням потер руки, мовляв, - "Взув!" "Таки взув!" Великiн теж задоволено посмiхався. Либонь, прикидав, яка то грандiозна справа виходить i яку то вiн на цьому зробить кар'?ру. А справа могла бути всесоюзного масштабу. - Ну-с, - промовив Серг??в. - А тепер прошу вас пiдписати. Прошу пiдсуватися ближче. Ну! Це тiльки попереднiй протокол. Ну ж!! Андрiй не поворухнувся. Глибоко втягнувши в себе повiтря (йому бракувало повiтря), завмер, чекав. - Е, браток, це тобi не допоможе! - протяг Великiн. - Не допоможе. Пiдпишеш. Навiть коли б тут було написано, що ти японський iмператор, то й те ти пiдпишеш, як чистiсiньку правду. Пойняв!? Андрiй "пойняв", Андрiй прекрасно розумiв, що, либонь, i таке можна пiдписати тут. Тодi, коли вiн смiявся над Карапетьяновим гротесковим Асланом, чесним чистi?м черевикiв, то тодi вiн ще не вiрив у це. Але тепер вiрив. Одначе вирiшив, що вiн цього протоколу нiколи не пiдпише. Нiколи. Хiба мертвий - вiзьму його руку й поведуть по цьому ганебному паперi. Або непритомний, або божевiльний... Але вже цей самий вибiр був досить багатий - "мертвий, непритомний, божевiльний" - i в душу закрадався сумнiв - чи справдi вiн не пiдпише? Нi, не пiдпише! В кожнiм разi, при пам'ятi вiн цього не пiдпише. А мертвому, як i божевiльному, все одно вже. Андрiй на нове запрошення пiдсунутись до столу не поворухнувся. Тодi Великiн i Серг??в помалу пiдiйшли до нього, один з ребрастою палицею, другий з мармуровим прес-пап'?. - Встать!! - несамовитий оклик. Андрiй ледве встав, похитуючись, i - аж сам злякався з нудьгою, як мало в нього сили як мало лишилося сили, i як його воля слабне! Вiн ста? слухняним!.. Дивився на сво?х мучителiв i чекав, тремтячи. Десь глибокий тваринний iнстинкт перед лицем можливо? смертi, якою може закiнчитися ця чергова тура, ця процедура з "пiдписуванням" протоколу, вимагав капiтуляцi?, повно? й безумовно?... Швидше!.. Але iнший iнстинкт, шляхетнiший i могутнiший, був горою. Почуття пiдлого переляку й жадоби жити (за всяку цiну жити!) змагалося з почуттям честi, з почуттям самозбереження важливiшого, анiж збереження фiзичне. 3 почуттям затято?, сатанинсько? гордостi. - Бий! - викрикнув Андрiй хрипко. Але нiхто його не вдарив. I Серг??в i Великiн зрозумiли, що цей манiяк готовий вмерти i що йому лишилося зовсiм мало до того, такий вiн вимучений i вимотаний. А це не входило в ?хнi розрахунки. Постояли, засмiялися й повернулися до столу, щось пошепки радились. Курили. - Сiдай! - скомандував Серг??в. Але Андрiй стояв, либонь, не чуючи, чекаючи екзекуцi?, змобiлiзувавши всю свою волю i сво? нерви. - Сiдай, сiдай, - проговорив Серг??в у?дливо. - Який герой! Здохнеш зараз. А перед тим посидь. Андрiй опустився на стiлець. - Ну, будеш пiдписувати? Га!? Говори! - це Серг??в. Мовчанка. - Говори! Будеш?! Говори, поки не пiзно!!. Чорт безрогий!.. Говори! Мовчанка. До кiмнати увiйшло два дебелих оперативники. Один з них той, що вартував недавно бiля лампи i що так майстерно бив головою й спиною об пiдлогу. Побачивши його, Андрiй iнстинктивно шарпнувся, пiддаючись якомусь внутрiшньому панiчному голосовi. А коли обидва здоровили наблизились до нього i один узяв за плече, а несамовитий бiль шарпнув все ?ство, Андрiй, пiддаючись тому самому голосовi, схопився й кинувся тiкати. У вiдповiдь на те в кiмнатi розлiгся регiт на всi чотири здоровеннi горлянки. Тодi Андрiй зрозумiв, чого вони смiялися так, - це ж вiн думав, що утiка?, а натомiсть плута?ться по кiмнатi, мов п'яний, мов слiпий крiт, тупця?ться стороною, тиня?ться панiчно поза стiльцем. Здоровили схопили його, вiн почав пручатися, тодi його оглушили ударом по головi й посадили на стiлець. В головi дзвонило в усi дзвони, але вiн не знепритомнiв, сидiв при пам'ятi. Замiсть вибити йому пам'ять зовсiм, удар ту пам'ять повернув, а особливо тримав при пам'ятi шалений бiль в плечах. Серце калатало, як навiжене, неначе мало ось-ось розiрватися, думка бiгла шалено - "Що робити?! Що робити?! Кричати? До кого? Благати? Кого? Змагатись?! Як? Чим? Якою снагою?.." Коли оперативник ударив був його кулаком по головi, Андрi?вi почулося тодi, що Великiн чи Серг??в крикнув "помалу, помалу!" Значить, ?м не входило в рахубу його убивати зараз, так просто. Може, на цiй лiнi? й лежить порятунок? Витримати, витримати? Вони його не будуть бити вже! Не будуть! I вони його дiйсно не били i навiть не товкли по плечах, чого так боявся Андрiй. Серг??в узяв був лiнiйку й пiдiйшов до нього, наступаючи погрозливо. - Пiдписуй, ну?! Ну?.. Ну?!. -- але, не добившись нiяко? ознаки згоди, упершись в манiакальний Андрi?в погляд, вернувся й кинув лiнiйку на стiл. Вони його не били, але вони придумали для нього щось гiрше. Втративши надiю добитися чогось вiд Андрiя погрозами та iнсценiзуванням намiру товкти, як було перше, Великiн, пiсля тихо? наради з Серг??вим, сердито плюнув i пiдiйшов до Андрiя: - Встать! Андрiй встав, вiрнiше, його "встали" оперативники, схопивши пiд руки. Тодi Великiн поставив свою ногу на стiлець, вiдмiряв маленький гострий кiнчик сiдала, - манюнький трикутничок сантиметрiв чотири завдовжки, - й, тримаючи мiцно ногу при основi того трикутничка, скомандував: - Сiдай! Сiдай-сiдай!.. Будеш думати... Вiдпочивати... Сiдай на копчик. Андрiй сiв, тобто його посадили оперативники, на копчик. - Руки опустити! Ноги простягнути!.. Так... Ось так i сидiтимеш. Сиди й думай... Добре думай. А як надума?ш, скажеш. Я певен, що ти скоро надума?ш... I пiдпишеш! Все пiдпишеш. Бажаю успiху. Та не йорзай! Бо зле буде думати. По тих словах злобний i лютий Великiн вийшов. Лишився Серг??в i два оперативники, що сiли на вартi бiля столу. Серг??в вмостився на сво?м мiсцi й листав папери. Удавав, що пильно працю?, чи й справдi працював. Простягши ноги й опустивши руки вздовж тiла, Андрiй сидiв на кiнчику стiльця i в душi був радий, що так обiйшлося на цей раз. Як i перше з лiнi?чкою, так i тепер, вiн не розумiв значiння цього маневру. Але тут, зда?ться, не було такого нiчого. Сидiти було досить вигiдно, в кожнiм разi спокiйно. Нiхто не турбував i не докучав. Серг??в лише зрiдка позирав на нього байдуже й знову опускав очi в папери. Та як так добиватися вiд нього пiдпису, то вiн може просидiти на цьому стiльцi вiчнiсть i нiякого протоколу не пiдпише. Оперативники спершу пильнували Андрiя, а переконавшись, що вiн не руха?ться й, зда?ться, не збира?ться рухатись, сидить завмерши, почали дрiмати. Помалу Андрiй почав вiдчувати, що з тим рiжечком щось не так просто. Копчик затерп, i спочатку Андрiй нiчого не вiдчував, крiм того, що решта тiла все-таки вiдпочива?. Але далi по хребту почав перебiгати легенький струс, як лихоманка, чи як електричний струм. Далi бiльше. Андрiй хотiв легенько трiшечки пересунутись, але спiймав себе на тiм, що вiн пересунутись уже не може, наче прикутий. Думав, що це вiд утоми. Зцiпив зуби й сидiв, вирiшив сидiти безкiнечно. Та струс повторювався все частiше й частiше. Андрiй скоса глянув на сво? руки й побачив, що з випростаних пальцiв капа? рясний пiт, i вiд нього на пiдлозi утворюються мокрi плями. I такий же рясний пiт почав спливати по спинi, по рiвчаку межи плечима, вниз за пас, i так само пiт тiк по ногах в черевики. А болючий струм вже перебiгав хребтом раз по раз, перетворюючись в безперервну болючу вiбрацiю, кольки, зудiння. Потiм лихоманка почала бити шквалами, стрясаючи всiм тiлом, вiд макiвки до п'ят. Пiд черепом ломило... На головi почало ворушитися волосся: - Це ж неминучий паралiч!.. Це ж його чека? неминучий паралiч!! Боже мiй!.. Але вiн не мiг запобiгти лиховi, хоч би й хотiв. Ну добре, паралiч - нехай буде й паралiч! Стиснув щелепи й сидiв, намагався триматися з усi?? сили, бо знав, як упаде - затовчуть ногами й палiччям, одiб'ють печiнки, попередивши й паралiч. Вже на пiдлозi насупроти рук стояли калюжки вiд поту, а пiт все капотiв i капотiв. Голова все бiльше наморочилась... Ось-ось вiн втратить рiвновагу й тодi... Намагався триматися рештками сил. А по спинi вздовж били блискавки, ударяючи в мiзок, в самiсiнький мiзок... Серг??в пiдвiв очi на смертельно блiде, мокре Андрi?ве обличчя й нахмурив брови з досадою, злiсно: - Ну? Будеш писати?! Пiдпишеш? Що ти робиш з собою, чорт!? Мовчанка. - Пiдписуй!.. Пiдписуй, ну?! I я тебе вiдправлю спати! Ну! Чу?ш, спати!.. Ну!? Мовчанка. Серг??в сопе й вшниплю?ться в папери. Андрiй втрача? контроль над собою, схлипу? спазматично й опиня?ться на пiдлозi, звалившись набiк: Його обливають водою, приводять до пам'ятi й саджають знову. Поки з ним возькаються, бiль в хребтi затиха?, й iсторiя почина?ться спочатку. Його саджають копчиком на маленький рiжечок, опускають руки, простягають ноги й так лишають. В другiм турi йде тяжче. Лихоманка почина? бити майже з першо? хвилини, й Андрiй ма?ться, як на розп'яттi, тоскно водить головою вгору i вниз, вгору i вниз. Його всього мло?ть, тягне на рвоти, лиш тiльки нiчим йому рвати -вiн два днi нiчого не ?в. Нудить i шарпа?. А буйний пiт!.. I де вiн береться?! Так, нiби тiло живцем розтоплю?ться й сходить патьоками, скапу? на пiдлогу... Серг??в все частiше позира? на Андрiя й все повторю?: -Ну? Павза. -Ну? Павза - Ну? Андрiй в млостi покрутив головою й прохрипiв тяжко: - Слухай, слiдчий!.. Он там гак в стiнi над вiкном. Повiсь мене!.. Повiсь... I менi буде краще... i тобi буде краще. Серг??в пiдiйма? брови й видно, як його опанову? острах. Така затятiсть! Така манiакальна затятiсть! Але вiн збира? обличчя в посмiшку й каже глузливо: - Не квапся. Ти гака й так не минеш... Лiпше пiдписуй. Ну!? Андрiй крутить головою з боку на бiк без пам'ятi вже. - Ну?! Павза. - Ну?! Павза. -Ну?! Андрiй опиня?ться на пiдлозi. Знову його приводять до пам'ятi й знову саджають на стiлець на рiжечок. Щоб привести до пам'ятi, йому дають пiд нiс амонiак. Так трива? всю нiч. На ранок Андрiй був уже, як викручена ганчiрка. I дивно, просто дивно, як слiдчий не добився свого. Натискай вiн з усi?? сили на Андрi?ву зламану волю ще трiшки, i, може, з того щось би й вийшло. Але слiдчий був теж перемучений i його воля теж ослабла вiд тако? божевiльно? комедi?... На дворi, за решетом, ледь-ледь сiрiло... Сказавши востанн? сво? апатичне, безвольне "Ну?", слiдчий натиснув на гудзик i, чекаючи, поки прийде стрiлок, написав записку. Потiм вiддав стрiлковi, що зайшов, записку й звелiв вiдвести Андрiя до камери сорок дев'ято?. Як вiн iшов, як вiн опинився в камерi, Андрiй не пам'ятав. Знав лише, що вiн плив, як у туманi, а пливучи, нiс, як щось украдене, малесеньку, глибоко зата?ну думку - думку про те, що вiн був на волосинцi, лише на тонюнькiй волосинцi! вiд катастрофи: - ще трiшки - й вiн би пiдписав протокол. Так, ще лише одна-однiсiнька крапля би... I боявся, щоб цю думку не пiдгледiв конво?р. В камерi, помалу-малу перелiзши через звалище голих сонних людей, Андрiй пробрався до розчиненого вiкна, поклав голову на цементове пiдвiконня, вчепився в нього руками й закляк - хапав жадiбно тонюнькi струмочки холодного ранкового повiтря, що вливалися з-за залiзного щитка разом з цвiрiньканням горобцiв. Великий клубок, що стояв коло горла, раптом вибухнув i буйнi сльози полилися йому з очей. Вiн весь стинався вiд плачу, слухаючи, як там, за щитком, на волi горобцi зустрiчали сонце, зчинивши трiумфальний писк на каштанi. Вiн вже не володiв собою i рештками сил плакав, знаючи, що його нiхто не бачить... "Брати мо?! Брати ж мо?!.." IV Прокинувшись з тяжкого сну, Андрiй побачив над собою Охрiменка. Вiн сидiв печальний i прикладав до Андрi?вих набряклих плечей намочений рушник. Рушник був один i печальний Голiят все приноровлявся прикласти його так, щоб вистачило на обо? плечей по товстенькiй мокрiй подушечцi, пiдгортаючи кiнцi в кiлька разiв. I обережно притримував руками, щоб не зробити боляче. Простягаючись вiд плеча до плеча, холодний рушник лоскотав шию. Власне, вiд цього дотику Андрiй i прокинувся. Пекучий, нестерпний сором охопив його - його били!! Його, що звик вважати себе за гегемона, били!.. Як вiн буде дивитися в очi цим людям?! А ще ж, якби вони знали, як його били!.. Ганебно, брутально, пiдло, так, як б'ють собак... Нi, так не б'ють собак, так не б'ють i не мучать худобу... Ах, коли б цей Охрiменко мiг прикласти рушник до його душi, до його серця!.. Та глянув в обличчя Охрiменковi й вiдчув, що вiн iменно приклада? рушник до самiсiнького його серця, цей печальний i нiжний, як мати, Голiят-Охрiменко. Вiн приклада? зволожений, заспокiйливий рушник до його муки, до його спалено? стражданням душi, до набряклого болем, перегрiтого серця. I вiд того пекучий його сором вщуха?... Вони знають! Вони все знають, вони разом з ним iдуть по пеклу, i нiхто з них його не осудить... В камерi були всi тi ж, такi рiднi, знайомi обличчя. Андрiй за ними скучив. Йому здавалося, що вiн не бачив ?х вже бозна вiдколи, тижнi, а може, й цiлi мiсяцi. I було при?мно, що вiн нарештi повернувся додому. Нарештi повернувся додому. Так, це його дiм... Як добре, що вiн все-таки повернувся й побачив ?х усiх укупi, всiх цiлих! Всi сидiли по-турецьки, як iндiйськi факiри, i на всiх обличчях був написаний той самий вираз, що i в Охрiменка. Один тiльки Узуньян позирав злорадно. А Азiк позирав перелякано, - злорадство з яким мусив би позирати й вiн, спасувало перед страхом вiд тi?? картини, що ??, очевидно, малювала його уява, дивлячись на Андрiя... Ця перспектива, може, чека? й його... I не було в Азiкових очах злоби, лише був страх. Страх, що змушував його забути про сво? неофiцiйнi обов'язки. Крiм спiвчуття, на всiх обличчях було написане невисловлене болюче запитання; те запитання так i кричало з кожних очей, але нiхто не зважувався те запитання висловити вголос, хоч кожен хотiв, щоб на те запитання була вiдповiдь - "так". Така вже людська вдача, - кожен, хто впав, хоче бачити втiху для себе в падiннi iншого, бо бути в падiннi самотнiм - то нестерпно. Охрiменко нахилився низько до Андрi?вого обличчя й поворушив губами... Вiн не висловив, тiльки поворушив губами: -"Розколовся?" Андрiй похитав головою заперечливо. Очi в Охрiменка заблищали й вiн стиснув Авдрi?ву руку. "Тримайся!" - сказав той потиск руки. А Андрiй для себе з нудьгою вiдзначив: "Майже роздавили, але... не зломили! Ще не зломили..." Поза тим нiхто Андрiя нi про що не розпитував. В камерi тихенько гомонiли про щось... Камера мрiяла. Колективно тихенько мрiяла. Вона мрiяла про те, що було б, якби оце кожен опинився на волi? Кожен розповiда? свою мрiю вголос по черзi, що б вiн зробив найперше, якби його оце випустили з тюрми? Один каже, що вiн би пройшов через увесь Харкiв голий. Другий каже, що, якби його оце випустили, вiн би танцював вiд само? Раднаркомiвсько? до Москалiвки, як першокласна балерина. Третiй каже, що вiн би пройшов до самiсiнько? хати на руках, догори ногами, та все кричав би з ентузiазмом - "Хай живе Сталiн i все Полiтбюро!" Четвертий каже... Фантастичний, химерний разок нижеться з неуявно?, шибенично? нiсенiтницi, часом дуже дотепно?. Вдалi дотепи сяють, як блискучi перлини, й ?х апробу? тихий, але дружний арештантський шибеничний смiх. Нарештi приходить черга до чорного, як циган, густо зарослого щетиною поета А. Дикого. Вiн дуже серйозно дума? якийсь час, а тодi зiтха? й з тим самим понурим серйозним виглядом каже: - А я б, якби мене оце випустили...я б!.. Всю дорогу, аж до само? Холодно? Гори... горошину... по тротуару... носом котив би!.. Через увесь Харкiв! Камера давиться вiд смiху, смiються всi. Навiть такий серйозний i статечний доктор Литвинов. Проект А. Дикого неперевершений. Нiхто не в силi сягнути далi цього в шибеничному гуморi, й мрiя арештантська, ось так вивершена, затиха?. Потiм щось розповiда? священик Петровський...Коли камера мрiяла, вiн не брав участi, вiн весь час дивився на Андрiя далеким поглядом й щось про себе ворушив губами. Може, вiн молився. А може, навпаки... Вiн сам недавно повернувся з допиту, де його зовсiм не били, лише категорично вiдмовили йому дати бандаж, i вiн ходив по всiх тих проклятих сходах i коридорах, тримаючи гилу руками. Зараз теж сидiв, притримуючи ??. Всi вiсiмдесят рокiв його, зда?ться, зосередилися на цьому. Краснояружський, з властивою йому неотесанiстю, поспiвчував йому, висловивши думку, що краще б вам, отче, розколотися, та й iти на волю, та й бути там священиком, в мирi й споко? доживати вiк. Петровський зiтхнув i на таку пропозицiю похитав головою заперечливо: "Це неможливо". - Але ж на волi ? священики, й якось вони там живуть, - умовляв його Краснояружський. - Живуть... - прошепотiв Петровський з болiсною мiною. Деякi живуть. Але вони платять за це велику цiну Кесаревi... - Потiм у Петровського спалахнули вогники в очах i вiн категорично заявив, що на волi священикiв нема. Вже нема!.. З тi?? церкви, до яко? належить вiн, священикiв вже нема!.. А належить вiн до Укра?нсько? Автокефально? Церкви... I ?х уже нiкого нема. - А от ?! - настоював Краснояружський. Потiм виявилося, що Краснояружський - прекрасний доцент сiльгоспнаук, але зовсiм не розбира?ться в питаннях релiгiйних. Вiн зовсiм не зна?, напр., яка рiзниця мiж Автокефальною Укра?нською Церквою i т. зв. "живою". Для нього кожен пiп ? пiп, i всi вони, на його думку, однаковi. А ще бiльше не зна? вiн, що "жива" церква, то церква, якою справжнi служителi Бога погорджують за ?? продажнiсть i загравання з лукавим; на його думку, всi однаковi. Петровський нiчого не сказав на це, лише очi його наповнилися глибоким смутком. Про що й для кого вiн ма? дискутувати? Вiн уже сидить скоро рiк в цих мурах, ходить по всiх сферах новiтнього цього пекла, носить по тому пеклу сво?х вiсiмдесят рокiв i свою гилу, притримуючи ?? руками, i зовсiм не вимага? нi вiд кого анi спiвчуття, анi зрозумiння свого мучеництва. Вiн сам зна?, за що вiн мучиться, вiн прийма? це, як йому належне, сто?чно i складе за все звiт перед Богом... Андрiй дивиться Петровського з глибокою, мовчазною симпатi?ю. Кого вiн йому нагаду?? Так, вiн нагаду? апостола Петра. I постаттю, й сво?ю апостольською величчю, навiть незважаючи на гилу. Ба, може, та гила тiльки пiдсилювала вражiння вiд душевно? величi й сто?цизму. Вiн вiд цього мучився, але вiн не стогнав, переносив муку спокiйно, тихо. Був виснажений, блiдий i... величний. I найбiльше зворушувало те, що вiн не величався, не ламав з себе святошi, як то роблять здебiльшого особи його сану, нiкого не наставляв, нiкому сво?ю геро?чною вiрою не докучав Вiн був глибоко iнтелiгентною людиною, тихою, спокiйною i непохитною, фундаментальною в сво?й вiрi. Вiн нiколи на що не скаржився, - Андрiй не пригаду? такого випадку. I нiколи не злостився,- Андрiй теж не пригаду? такого випадку. ? щось в цiй людинi загадкового, незрушимого, щось не вiд свiту цього. Мабуть, такими були всi першi християни, що, взятi на муки, не мали в серцi анi злоби, анi вiдчаю й дивилися десь вище, понад людськими головами в велику тайну, ?м одним лише вiдому й приступну. А вже напевно таким був апостол Петро, образ якого Андрiй звик бачити ще в дитинствi на бiблiйних малюнках... Чи, може, таку асоцiацiю викликало прiзвище - "Петровський"... В кожнiм разi Андрiй тягся до нього сво?м серцем, сам не знаючи чому. Петровський сидiв близько бiля нього й журно щось розповiдав Кулиничевi - теж старенькому, бiлому чоловiковi, першому директоровi Першо? Укра?нсько? Гiмназi? в Харковi в роки революцi?. Андрiй прислухався... Петровський розповiдав про муки Христа, очевидно, шукаючи в сто?цизмi й безмежнiй вiрi основоположника вчення про братерство й любов морально? сили для себе. Вiн тихо й скорботно розповiдав про те, як Христос, приречений на розп'яття, молився про чашу, обливаючись потом вiд скорбi й душевно? муки... Молився про силу душевну, щоб тую чашу змогти випити до дна... Вiн розповiдав про сад Гетсиманський... I Кулинич i Петровський знали все це з давен-давен, знали напам'ять, але щось в тiй трагiчнiй легендi - легендi про вiрнiсть i про зраду - було неспiзнане до самих глибин, а тому вiчно нове, вiчно вабляче й приковуюче людськi душi, як бездонна криниця, сповнена яко?сь неопiзнано? тайни. Андрiй теж знав це з дитинства, як знав усю бiблiю, i його завжди це мiсце найбiльше приковувало, рухаючи його серцем, одначе в устах Петровського, в устах цi?? людини, цього тихого, непомiтного мученика, давно знайомi слова набирали якогось особливого звучання, а знайома легенда набирала якогось особливого змiсту... Другим по силi мiсцем в цiлiй бiблi? для Андрiя була "Пiсня пiсень" Соломона - це чомусь прийшло на пам'ять мимохiть, либонь, для того, щоб зрiвноважити кричущу трагедiю людського серця, поставленого перед розп'яттям. Незрiвнянна "Пiсня пiсень!" Пiсня про велику, неосяжну, божественну, всеперемагаючу любов... Слухаючи Петровського й дивлячись на нього, Андрiй за законом яко?сь дивно? асоцiацi? згадав свою матiр. Ба! Вiн згадав священика, якого застав тодi в хатi, прийшовши, i бiблiю в його руках... Батькiвську бiблiю, яку вiн закрив i поклав на стiл... Згадав i зворушився до самих глибин сво?? душi. Бiдолашна, тиха й фанатично вiруюча його матуся Тож вона мала при сво?й безмежнiй i нестерпнiй скорботi джерело морально? сили: вона мала духовного опiкуна, розрадника в сво?му надмiру великому горi. Як шкода, що вiн тодi навiть не звернув належно? уваги на ту сiру й скромну i людину! Це, мабуть, через ту прокляту, прищеплену невiдомо ким i коли iгнорацiю духовних осiб, через погорду до них, вважаючи чомусь ?х розсадниками рабства й мракобiсся. Як шкода, що вiн тодi не потис йому руки за не?, за свою матусю, як справжнiй i вiрний син, сховавши свою гордiсть i вiдкинувши упередження. Таж, якщо матуся витримала стiльки горя, що звалилося на ?? слабенькi плечi, то тiльки завдяки сво?й вiрi i завдяки моральнiй пiдтримцi. Той священик ?? потiшав; либонь, i дiлив ?? горе. Цiкаво, який вiн? Коли б йому стрiнути його в життi, вiн би розпитав про свою матiр, розпитав би про ?? думи, що вона говорила, в чому шукала розради, як вона терпiла свою самоту?.. Петровський зустрiвся з Андрi?вим поглядом сво?ми очима - вони були повнi слiз, а уста щось говорили до Кулинича... Тi очi, далебi, нiчого не бачили. I знову Андрi?вi пригадалася мати й ?? потойбiчний зiр, коли вони розставалися... Андрiй зiтхнув i тихенько поклав свою руку Петровському на колiна: - Отче... Я не вiруючий... Але... розкажiть менi ще, розкажiть менi про сад Гетсиманський... I, прикусивши губу та дивлячись в стелю, поза стелю, десь у невiдоме, Андрiй слухав про Юду, думав про братiв i в темрявi, що застилала зiр, йому ввижався темний, сповнений чорного, задушливого тропiчного мороку сад, тоскна тиша й сильвети мiрт та кипарисiв... Христос на колiнах з очима, наставленими в безодню душно? ночi... Млость передсмертно? душевно? муки... Зрада... Вiдступництво Петра й вiдчуженiсть заспаних учнiв. Самота... Безмежжя туги, нестерпний тягар вiдчаю... I крик далекого пiвня - провiсника зречення й провiсника близько? муки, наруги й смертi... Зловiсний крик пiвня... Крик безнадi?... Трiумф зла... - На "Чи!" - Чумак... - Збирайтесь на допрос! Легенда про сад Гетсиманський урвалася. Млость тропiчно? ночi заступила млость в напухлих суглобах i бiль в костях. Петровський глянув очима, повними скорбi, а Охрiменко хапливо забинтував Андрi?вi плечi намоченим рушником. Але Андрiй вiдкинув рушник, посмiхнувся блiдо до печального Голiята: - "Не треба". Пiдповз Литвинов. Професор Литвинов гаряче шепотiв про те, щоб вiн пожалiв себе, що все одно нiчого з того не буде, що всi, за кого вiн так стражда?, напевно давно його зрадили, що лiпше поберегти свою молодiсть i сво? життя - розколотись... Ну, дадуть п'ять рокiв, але лiпше дiстати п'ять рокiв i вижити, анiж загинути, розчавленому "нi за що, нi про що"... Литвинов шепотiв гаряче, тремтючи й вкладаючи щиро в слова всю свою душу... - Побережiть себе... Побережiть себе... Колiться. Андрiй зiтхнув глибоко й вiдсторонив його рукою... Крик проклятого пiвня стсяв у вухах, вимагаючи зради - зради всього i самого себе... То так божевiльне болiли костi й млiла душа вiд морально? й фiзично? муки. Нехай... Андрiй одягнув сво? черевики на босу ногу й пiшов. Знову на "допрос". Вiн пiшов тепер на "великий конвей?р". Вiн пробув у камерi всього кiлька годин, немов зумисне для того тiльки, щоб вислухати сповiдь Петровського та вiдчути страждання велико? душi цього новiтнього мученика. Петровський глибоко зiтхнув i, пiдвiвши очi десь за тюремнi грати, непомiтно, тихенько ворухнув устами, самим диханням прошепотiв: - Господi!.. Нехай же мине всiх i його ця чаша безглуздя!... Але того нiхто не чув. V_ Кожен зна?, що таке конвей?р. Це досягнення модерно? технiки, щоб масово й стандартно робити машини, черевики, одяг. Це основа безперервного виробничого процесу, де деталь по деталi, гвинтик по гвинтику складаються продукованi речi а чи машини, здiйснюючи приспiшено задуми конструктивно-творчого людського генiя. Це конвей?р системи Генрi Фонда. Але нiхто не зна?, що таке конвей?р системи Миколи ?жова, - конвей?р, на якому деталь по деталi, гвинтик по гвинтиковi не складаються, а розбираються людськi душi. Нiхто про нього не зна?, не зна?, що це таке, крiм тих, що на ньому побували. Це конвей?р теж безперервного процесу, теж стандартного "виробництва" -. виробництва безвольних iстот, конвей?р безперервного процесу знеосiблення людини, "розколювання" ?? психiки, розбирання .людсько? душi, обернення людини в нiщо, в "дiрку вiд бублика". Це процес безперервних мук, що трива? по кiлька днiв, при участi низки слiдчих i "заплiчних дiл майстрiв", що ведуть свою роботу на змiну все над тi?ю самою людиною, застосовуючи послiдовно всi методи фiзичного й морального впливу. Це процес, що йде пiд наймодернiшим гаслом наймодернiшо? дiалектики - "Бiтi? опр?д?ля?т сознанi?!" "Сознанi?" здебiльшого цього процесу не витриму?, i на мiсцi його, як i на мiсцi розiбрано? на гвинтики душi, лиша?ться порожнеча, iм'я якiй - божевiлля, або повна прострацiя й падiння. ? "малий конвей?р" i ? "великий конвей?р". Як звичайно, "малого конвей?ра" цiлком вистача?, щоб розiбрати до решти душу кожно? пересiчно? людини. Але бувають люди, що виходять з цього конвей?ра хоч майже й оберненi фiзично в ганчiрку, але душа ?хня все лиша?ться нерозiбрана, тодi ?х пускають на "великий конвей?р". "Великий конвей?р" - це удiл особливо затятих i непокiрних, сильних духом. Андрiй пiшов на "великий конвей?р". А те, що було перед цим, - то був всього лише "конвей?р маленький". Почалася для Андрiя смуга, яко? не можна назвати нiяким iменем, до яко? не можна добрати нiяко? назви. "Кошмар"? - це росiйське слово прекрасне, але - слабе. Маячiння? Пекло? - але бiблiйне пекло iснувало тiльки теоретично, всi це знають, лише роблять лукавий вигляд, що вiрять в нього, а саме слово вiд безперервного вживання i без наочного й реального спiзнання сутi того, що воно прикрива?, стерлося, як мiдяний шаг, i стало блiдим i звичайним проза?змом, обивательським брязкальцем. А саме пекло, особливо в "Ене?дi" Котляревського, досить симпатичне й веселе. "Жах"? "Чортяча свистопляска"? "Римська iнквiзицiя"? Нi, все це слабе i не в силi вмiстити в собi того, що вiдбува?ться з людиною, з конкретною живою людиною, яка потрапила в таку смугу. Навiть вкупi взятi, всi тi означення слабi. "Великий конвей?р!" - ось це ?дине визначення. А поведiнку людини, - затято? до божевiлля людини, - пущено? на "великий конвей?р", теж не можна назвати нiяким словом. "Геро?зм"? Що таке геро?зм! Геро?зм - це велич, поезiя, краса. Геро?зм - це раптовий, величний, запаморочливий для iнших вчинок, це блиск раптово? вiдваги, що захоплю? людськi серця доконанням неможливого. Це. короткотривала напруга для досягнення ефекту, в свiдомостi, що вiн потiм буде помножений i розписаний у всi кольори веселки людською фантазi?ю. Геро?зм - це пафос чину перед лицем свiту i перед лицем приготованих лаврiв, славословлень, квiтiв, золотих медалей i жiночо? чи дiвочо? любовi, що склада?ться на жертовник героям, як найдорогоцiннший дар, i що, може, ?дина руха? тими героями, утримуючи ?х в найвiдповiдальнiшу хвилину вiд обернення в звичайного труса й нiкчемнiсть. Герой замружу? очi, тримаючи в них тi всi приваби, як турецький солдат райських гурiй, голих i податливих, шалено бажаних, i кида?ться сторч головою в каламутну воду - випливе, тодi вiн раптом герой на все життя i споживач благ, призначених геро?вi; потоне - вiн теж герой, бо свiт буде йому рукоплескати й поставить пам'ятник, а блага земнi однаково забезпеченi йому й на тому свiтi. Але яке це ма? вiдношення до сучасно? людини на "великому конвей?рi", до людини, розчавлювано? нишком у герметично iзольованих вiд свiту кам'яних мiшках, до людини, що повза? й звива?ться, як черв'як, одна-однiсiнька, без свiту й без лаврових вiнкiв, виставлених демонстративно спостережниками? Людина, яка змага?ться не для того, щоб здивувати свiт, якого для не? не iсну? й яка теж не iсну? для свiту (о, що таке людина серед 200 мiльйонiв, а тим бiльше серед 2 мiльярдiв! Пiщина!), а для того, щоб сво? маленьке "я" зберегти вiд морально? ганьби й позорища перед самим собою, вiд смертi, перед якою звичайна смерть геро?в- велике, недосяжне щастя. I яке це ма? вiдношення до геройства? Нi, це не геро?зм. Це зовсiм не геро?зм. Це щось таке, що йому нема? iм'я в людськiй мовi. Низку днiв i ночей (вiн не зна?, скiльки тих було днiв i ночей!) для Андрiя тягся безперервний кошмар. Взявши на допит пiсля оповiдання Петровського, його тримали весь час нагорi i лише зрiдка вiдводили вниз до льоху на одну годину, щоб перепочив, а потiм знову забирали назад, на конвей?р. Вiн по черзi пройшов через усi ступенi розбирання душi, до нього по черзi застосовувано всi методи, якi здiбен був вигадати диявольський генiй епохи. Вiн сидiв знову на кiнчику стiльця. Потiм вiн сидiв на гарматнi, куди його саджали так, як колись давно саджали запорожцiв на палю... Його водили на розстрiл, iнсценiзуючи той розстрiл... Йому плювали в лице... Набивали "бiфштекси" на стегнах, що на мовi "заплiчних дiл майстрiв" називалося "робити шимпанзе"... Його били залiзним палiччям... Слiдчi й рiзнi оперативники проходили перед ним безкiнечною черiдкою, й вiн навiть не знав, як кого на ймення, лише розрiзняв ?х по ступенi жорстокостi та генiальностi в сатанинськiй винахiдливостi витончених тортур. Вiн не знав ?хнiх iмен i навiть не пам'ятав ?хнiх облич, як слiд. Як не пам'ятав i багатьох метод, застосованих до нього в моменти непритомностi. Але й саме те, що вiн пам'ятав!.. Одначе, що це може сказати для свiту, для людей стороннiх?! Цього не можна описати словами, цього не можна зрозумiти людям щасливим, яких обiйшов цей келех, цього не можна збагнути до самих глибин. Це треба пережити! Всi фарби блiдi, а всi слова убогi, стертi людьми, як гумовi галошi. От, скажiмо, залiзна палка... Як можна описати залiзну палку в руках якого-небудь Великiна?!. Безобидну, приржавiлу й нiкчемну Залiзну палку! Або невинний рiжечок стiльця!.. Чотири сантиметри завбiльшки, такий собi маленький трикутничок. Хто вчив геометрiю, той може добре уявити його рисунок - це рiвнобедренний трикутничок, де два гострих кути дорiвнюють одному прямому, а перпендикуляр, опущений з прямого кута на основу трикутничка, дорiвню? чотирьом сантиметрам. На цiй пiдставi можна точно обчислити всю мiзерiю цього трикутничка, чому дорiвнюють кутики при його основi та чому дорiвнюють його сторони. Але нiхто не зможе обчислити, скiльки мук зможе дати такий малесенький трикутничок, коли людину на нього посаджено копчиком! Скiльки муки фiзично?! А скiльки муки морально?! Цього не зможуть обчислити навiть професори геометрi? з цiлого свiту, складенi до купи. Цього не можна обчислити взагалi. Як не можна обчислити змагання людсько? душi мiж найпростiшим способом порятунку - "здатись" i найтяжчим - "не здатись". Або такий собi гарматень!.. Вiн сто?ть собi в куточку, нiби для окраси. Вiн зроблений колись для того, щоб стрiляти, але його вийнято з гiльзи, в якiй була закладена сила для лету, крiм того, з нього самого вийнято вибухову душу, вигвинтивши запальник i все iнше, здiбне вибухати - його позбавлено призначено? йому генi?м винахiдника функцi? й поставлено ось тут у куточку. Як непотрiб. Непотрiб, нiби без функцi?... Гай-гай! Новий генiй призначив йому нову функцiю, нiким i нiколи, нiякими iнженерами, будiвничими, артилеристами й нiким iншим не передбачену. То функцiя страшного знаряддя для реконструкцi? людсько? душi. Деталь конвей?ра... Коли людину саджають на цей гарматень, вона божевiльно мрi?, як про Божу ласку, про раптовий розрив цього гарматня, про вибух... Коли б же вiн мав оту прекрасну вибухову душу! Але й гарматень нiщо проти того, коли хтось в блискучiй новенькiй унiформi в стiнах державного "чистилища", в храмi пролетарського правосуддя почина? мочитися в обличчя розпростертiй, беззахиснiй, але все гордiй - незламно гордiй - людинi. В самiсiнькi очi!.. Але все це все-таки нiщо проти людини, проти ?? гордо?, несамовито? затятостi, що, пiдiгрiвана лютою зненавистю, вiдча?м i безсилим гнiвом, помалу дiходить до стану манiакальностi. Це затятiсть гордих до самозабуття, тих, що позбавленi будь-яких засобiв оборони, уже iз злорадством, iз садизмом по вiдношенню до самих себе протиставлять всьому сво? божевiльне, слiпе, безмежне презирство. Ну що горда й роздавлена фiзично людина може ще протиставити?! Лише затятiсть i бажання надругатися над сво?ми мучителями тим, що звести всю ?хню диявольську працю на пси i тим плюнути ?м в обличчя. Ця затятiсть ста? iде?ю фiкс. Андрiй уже зробився, як тiнь, i нiхто з друзiв не змiг би його впiзнати. Навiть мати рiдна. У нього, колись такого сильного, вже тремтiли кiнцiвки, мов у розбитого паралiчем, i весь час наморочилась голова вiд утоми й недокрiв'я. Вiн уже став не те що неврастеником, вiн став iстериком i лише безумним напруженням волi ще сяк-так тримав себе в руках. Нi, не напруженням. Його тримала й його волю пiдстьобувала безодня зненавистi, що прогресивно зростала, а з нею прогресивно зростала упертiсть. Вона збiльшувалася зворотно пропорцiйно фiзичному законовi. Це була вже iстерична, слiпа, безумна упертiсть. Вже коли б Андрiя спитали, для чого ж саме та упертiсть, - вiн би не мiг вiдповiсти логiчно. Упертiсть. Несамовита, безвiдчiтна, вже не логiчна, але пломенiюча. Останн? пристановище його душi. Його гордо?, покромсано?, самотньо?, зовсiм уже самотньо? душi. Але не зламано?. Думки про самогубство, що настирливо приходили в найтяжчi хвилини психiчного знесилення, поступалися перед шаленим бажанням перемогти. Перемогти! Калiкою, напiвтрупом, але перемогти! Вiн тут поставив на карту сво? серце, свою душу, що життя була невгнутою, i мусить перемогти... Оцих хамiв, оцю нiкчемнiсть, оцих тварин вiн мусить перемогти! Мусить. Не може ж бути, щоб мерзость i пiдлота взяли над ним гору, над його душею, над його гордiстю... Не може бути! Цього нiколи не може бути! Нiколи!.. Нiколи!.. Не раз в хвилини найбiльшого вiдчаю, користуючись з нагоди, що його iнодi водили коридором, його опанувай наглий слiпий порив - заревти дико й кинутися, нагнувши голову, вздовж того коридора й з розгону розбити голову об протилежну стiну, щоб пекельний вогонь i мука його розбризкалися на мурах... Але вiн утримувався на гранi, на тiй останнiй гранi, де стояло, як вогненний стовп, оте "нiколи!" Ах, що таке геро?зм?! Що таке прославлений у вiках геро?зм лицарiв, i хрестоносцiв, i полководцiв, i Сусанiнiв, i Залiзнякiв... Поезiя! То прекрасна поезiя. Омрiяна, приваблива, бажана. Поезiя. Тiльки поезiя. Андрiй, як i кожен у цiй тюрмi кра?ни соцiалiзму, був позбавлений будь-яких, найелементарнiших i всюди iснуючих засобiв оборони. Навiть в найстрашнiших казематах найбiльш прославлених реакцiйних держав в'язнi мали все-таки засоби оборони - апеляцi?, апарат заступникiв, громадську опiнiю, нарештi, голодiвки. Гай-гай. Все те смiшне, навiть сама думка вдатись до тих засобiв смiшна: ?х тут не iсну?. Для людини, що потрапля? сюди, нема? оборони. Це пилинка, списана геть з ре?стру ще заживо i поставлена абсолютно поза законом. Абсолютно. ?диним засобом лишалась нiби голодiвка, бо це нiбито залежить вiд волi самого нещасного, вiд самого в'язня. Нiбито. Андрiй спробував вдатися до цього засобу, проголосивши голодiвку. Але скоро - дуже скоро - вiдмовився. Виявилося, що й голодiвки, як засобу оборони, тут не iсну?. В'язня просто годують штучно клiзмою, впускаючи в шлунок тран або й ще якусь речовину, щоб людина не могла вмерти вiд голоду. Так одиниць, так i цiлi камери, коли голодiвка оголошу?ться органiзовано. В останнiм випадку ще й пришивають дiло" за органiзований спротив "органам революцiйно? законностi". Таким чином i цей ?диний, такий прославлений в iсторi? всiх тюрем, засiб оборони тут був недiйсним. Андрiй вiдмовився вiд цього засобу оборони й помалу погасав. Конвей?р почав робити перебо?. Занадто твердий горiх трапився, а слiдчим не входило в плани так просто, в однiм турi роздавити свою жертву на смерть. Вони почали робити перепочинки й вiдводити Андрiя до камери. Правда, щоб скоро забирати знову, але усе ж вони давали йому фiзично передихнути, хоч морально це була все та ж шарпанина нервiв. В камерi нiчого докладно не знали про те, що вiдбува?ться з Андрi?м. Вiн нiчого, не розповiдав. Мовчав. Люди тiльки бачили його синцi, його хоробливо запаленi очi, жахливу, щораз бiльшу виснаженiсть фiзичну й нервову, бачили, що вiн тане, як вiск, з дня на день, з години на годину, i позирали на нього тоскно. I мовчали теж. Лише за кожним разом, як Андрiя кликано знову на допит, очi в кожного поширювалися жахом, проводжаючи свого товариша, вiрнiше, його тiнь. Коли повертався - 29 пар очей зустрiчали його нiмим запитанням. Андрiй нiчого не говорив i лягав на сво? мiсце, iнодi спазматичне схлипнувши, без скарги i без слiз. Наглядачi його не згонили, i вiн мiг лежати, порушуючи тюремну дисциплiну, дивлячись гарячковим зором у стелю або у вiкно, за грати, ген кудись, туди, куди не в силi сягнути нормально людське око. Дерева росли за вiкном, за гратами, десь за залiзним щитом. В'язнi ?х не бачили, але знали, що вони там ?, що вони там ростуть. Ночами, коли ряма була вiдчинена, а в камерi панувала гнiтюча тиша, коли сон утiкав з очей, а люди тiльки удавали, що вони сплять, лежучи з закритими очима й чекаючи виклику, - з-за залiзного щитка долiтав тихий шелест, такий знайомий i такий забутий шелест листу на деревах. Вони стояли тут ось поруч, за муром. Там був старезний каштан i осика, - тремтлива осика. Легенький нiчний вiтерець, прокравшись в понурий чотирикутник жаских блокiв десь iз степiв, десь з просторiв, вiд домiв i садиб, вiд матерiв i сестер, вiд дiбров i га?в, тихенько шелестiв у верховiттях цих самотнiх дерев, одтятих од свiту i теж замкнених до в'язницi. Вiн ?м про щось розповiдав, вiн ?х про щось нишком питав, випитував, тихесенько, щоб не почула варта i цих дерев не покарала, не зрубала. Зтужiле за шелестом вiтру й за гомоном листу арештантське вухо чiтко розрiзняло, як шумить лапатий клен i як тремтить смутна осика... Осика - дерево жалоби. Дерево, на якому повiсився Юда... Ця легенда про тремтливу осику, про свiдка останнього зiтхання нещасливого учня Христового, Юди Iскарiотського, немовби плинула крiзь грат шелестом листу --приходила не одному на пам'ять, та? нiби та осика за муром кричала про це в арештантсь душi... I для одних то був шепiт потiхи, для iнших тривожний крик перестороги... Приходила на пам'ять легенда й Андрi?вi, приходила на пам'ять i та осика, що стояла, мабуть, у бiблiйнiм саду Гетсиманськiм. Листочки за гратами десь гойдаються на тоненьких черенках (ось так вони гойдаються!): загострена уява вiдтворю? до найменших подробиць, як сто?ть там каштан i осика за муром, як приходить до них вiтер з далеких просторiв, як гойдаються листочки на тонюньких черенках, як вони боязко лепечуть, шепотять один одному щось та?мниче, стукаються один об один, переплiтаються... Листочки... Маленькi... З одного боку глянцюватi, блискуче-зеленi, з другого матовi, вкритi нiжним сивим пушком. А на каштановi - лапатi, мистецьки вирiзанi, позубренi по краях, п'ятиконечнi, як розчепiренi пальцi руки. Але чомусь листи каштана не зворушують серце, може, тому, що про них не iсну? легенди; серце зворушу? тоскний гомiн осики, i трепет ?? листочкiв заступа? все, розлива?ться морем - море листочкiв, причеплених за тонюнькi нiжки вниз головою... А над ними сто?ть легенда... I вiтер теж зворушу? серце, - уявлюваний i чутий лише з гомону вiтер. Вiн прийшов сюди. Звiдки вiн прийшов на це подвiр'я? Ось вiн летить просторами, ось вiн торка? траву над стежками, де колись ходили Андрi?вi ноги, ось вiн пролiта? над ?хньою садибою, ось вiн торка? листя лапатого клена, що колись вони його посадили з батьком бiля хлiвця... Вiтер... Вiн не принiс з собою запаху трав, не принiс гомону перепелиного, не принiс свисту солов'?ного, смiху дiвочого, галасу дитячого, ластiв'ячого стрекоту над ?хньою хатою, зiтхання материного, - вiн не донiс нiчого, але вiн те все чув i вiн те все нiс iз собою... А може, принiс?! I розповiда? там? Вiтер... Вiн гойда? каштан i осику за муром i звiря? ?м те, що пiдглядiв, i те, що пiдслухав, - може ж, "тi", з-за муру, вийдуть на прогулянку... Вiд цi?? думки i каштан зворушу? серце. От вiн сто?ть там - розлогий i кострубатий, чорнокорий, старезний каштан - i охка? тихо, похитуючи руками гiлок, мовби хоче вдарити тими руками об поли, почувши щось в тривожному шепотi вiтру. Андрiй уявля? його, й серце його налива?ться спогадами... Нi, каштан теж ма? свою легенду. Прекрасну, чарiвну легенду... Сонячний Ки?в i бульвар Шевченка... Буйнi каштани стоять безкiнечною шпалерою й тримають на сонцi чудеснi свiчi - свiчi .сво?х квiток. Каштани, наче великi паникадила, парадно розставленi на вулицi, встромленi в чорну, зволожену майським дощем землю. Вони стоять i трiумфально кадять в небо золотим пилом, пахощами, буйним пафосом цвiтiння, а на листах i на свiчах квiток мерехкотять дощинки, дiаманти краплин, випромiнюючи веселки... А по вулицi йде, пританцьову?, смiхом залива?ться молодiсть, ?хня молодiсть, його молодiсть, - по Ки?ву, по столицi його землi, по бульвару Шевченка, - безжурна, вiдважна, горда, закохана молодiсть! I ?й присвiчу? сяйво фантастичних зелено-рожевих паникадил... Каштани... Вони ж стояли i в парку його рiдного мiста - свiдки його дитинства, свiдки його юнацтва, свiдки його любовi, мрiй, зiтхань i поцiлункiв ночами травневими, вечорами липневими... Розпростерши вiти густими шатрами, вони оберiгали його щастя, його тайну, його радiсть, буремне кипiння його молодостi. I вони мовчали, як змовники, й, як змовники, шумiли грайливо вiтами назустрiч, прихиляючи небо, скорочуючи до нього шлях... Каштани... I це нiби вiд них посланець сто?ть за вiкном. Коли йде дощ уночi, тодi за вiкном чути шум окремий - дощ iде по деревах, i тодi арештантському вуховi вида?ться, нiби хтось гра? на арфi, - дощ сiче по групах листу, ударя? по рiзних площинах, поставлених пiд рiзними кутами, по листочках великих i маленьких, i все це вiдрiзня? чуйне арештантське вухо. А вiтер ходить i поверта? гiлля, те гiлля скрипить, стука? гiлочка об гiлочку, роня? сушнину, що луска? i летить униз, торкаючи лист: - раз, два, нижче, - бринька? по листочках згори донизу, десь летить до землi. А коли дощ вщуха?, а за ним затиха? i вiтер, -довго ще капають звуки рiзного тону - краплини зриваються й падають з листу на лист, з листу на лист - раз, два, три, чотири... Дерева! Цiлий свiт! Цiлий великий сад, хоч ?х тiльки дво?. Вони шелестять листом за гратами й вони шелестять у душi... Iнодi, нiби посланець вiд них, до камери залiта? нiчний мотиль, або й два, або й цiла бригада. Вони крутяться навколо пухиря лампи в стелi, б'ються об не? головою, кружляють несамовито, в слiпiм розпачi, б'ються одчайдушне, потрапивши несподiвано в трагiчне коло, в бiду непередбачену, i вже не можуть вирватися. Так, нiби потрапляють на "великий конвей?р", в пастку цих мурiв, i вже не можуть вирватися. Б'ються об сяйво, б'ються iстерично вже, ламаючи зiр, i свою волю, i свою душу - i загибають. Падають мертвi. Вже не можуть вилетiти, не можуть повернутися назад i щось розповiсти про те, що пiдгледiли. За ними спостерiгають багато пар очей мовчки, без слова, i на кожного, те видовище, мабуть, наганя? тугу, як на Андрiя, викликаючи прикрi асоцiацi?, тяжкi аналогi?... Iнодi в щиток залiта? листочок, одiрваний вiтром i зумисне, може, закинений нишком. Листочок пада? крадькома, наче закинена кимсь з волi секретна цидулка. Листочок з волi! Це ста? подi?ю. Листочок з волi! Зелений листочок з волi. На нiм нiчого не написано... О, нi, на нiм багато написано, лише треба вмiти те все прочитати!.. На нiм написано надзвичайну поему, що стряса? душу, - поему про сонце, вiтер, волю, життя... i поему про зраду... якщо той листочок осиковий. Листочок ходить з рук до рук, i всi його читають, - кожен подовгу трима? його в руках, позираючи на дверi, щоб не вломився'цербер i не вiдiбрав, а потiм зiтха? й переда? далi... Так. Тут ростуть дерева. Вони ростуть по той бiк, за чорним залiзним щитком. Дерева змовники. Дерева свiдки. А на них - мiльйон листочкiв, що так прекрасно вмiють говорити. Забирали Давида на допит. Перший раз. Тихий i замрiяний юнак Давид, обвинувачений в сiонiзмi, в приналежностi до органiзацi? Паолей-Сiон, весь час очiкував цього моменту, але не йняв вiри, що той момент прийде, що на нього може звалитися щось страшне. Вiн все думав, що перебува? тут випадково... Вiн нiколи нiкого не скривдив, любив поезiю, любив геро?ку, любив свою матiр - любив ?? нiжно й для не? часто складав вiршi, лежучи вночi, а тодi нишком читав ?х Андрi?вi й дивився на нього зволоженими сво?ми великими очима. Щось в ньому було зворушливо на?вне, дитяче. Вiршi тi складав вiн по-укра?нськи, наслiдуючи не то Леонiда Первомайського, не то росiйського поета Iосифа Уткiна, його поему про рудого Мотеле... Тiльки вiршi Давидовi були зворушливiшi, кращi, бо не писанi, а складенi з само? глибини романтичного i на?вного, юнацького серця. I от його покликали на допит... Давид розгубився, але пiшов бравурно. Повернувся Давид того ж дня увечерi... Плечi його були побитi, так, як у Андрiя в свiй час. Для першого разу для такого юнака - то було забагато. Бiдолашний хлопчина мав лице розгублене, безтямне, перелякане. Вiн опустився на сво? мiсце й нiяк не мiг прийти до памятi, здавалося, що в його головi не вмiщалося все те, що вiн там почув i побачив нагорi. Вони йому закидають терор i приналежнiсть до пiдпiльно? контрреволюцiйно? органiзацi?. Ну й ще щось. Давид зворушливо й на?вно розповiв про свою справу i було видно, що перед владою й "партi?ю" вiн був невинний i чистий, як голуб. Колись в часи голоду на Укра?нi, в роки 2I-22, американська допомогова мiсiя ощасливила його харчовим пакетом... Ось це й була пiдстава для всього "дiла". Що в тi роки вiн був малою дитиною, то нiчого... Розповiв Давид i про хiд слiдства, про безглуздий моральний терор, а потiм про биття. Слiдчий пообiцяв, що це його так легенько для початку. Так легенько!.. Сорочка на Давидових плечах прикипiла, i Андрiй знав з досвiду, що це значить, знав, що цей юнак перенiс "на перший раз". Очi Давидовi були повнi дитячого жаху, вiн його принiс з собою звiдти, згори. Чого вони вiд нього хочуть!!? Що йому робити?! Вони вiд нього вимагають неможливого! Боже, що вони вiд нього вимагають!.. Вiд Давида, як на його вiк, вимагали трохи забагато... Але в тiм нiчого не було нового нi для кого. Все нормально. Так вимага?ться з кожного. "Запрос не б'? в нос", за "дотепним" виразом Серг??ва. Що ж йому робити?! Перед Давидом вставала та сама дилема, що повставала перед кожним i що встала була й перед Андрi?м. Лише Андрiй цього питанння не ставив на порядок денний камери i нi в кого не питав поради. Бо в таких питаннях в кого питати поради?! Давид поставив це питання. Нi, його поставила юнацька безмежна вiра в людей, надiя, що ось так багато людей могли б йому чимсь допомогти. I кожен хотiв би йому допомогти. Як завжди, в людському горi все ж знаходяться порадники, зворушливi й щирi, якi всiм серцем хочуть добра. Лише бiда в тiм, що кожен до поняття добра пiдходить iз сво?ю душею, зi сво?ю мiркою. А коли це людина старша, сива, з великим житт?вим досвiдом, то ?й тяжко перечити. Професор доктор Литвинов вiд всi?? душi хотiв добра Давидовi. Вiн голубив його рукою, як сина, й пошепки говорив йому, вливав у самiсiньку душу свiй найщирiший намiр: - Слухайте, Давиде! Ви молодий. Вам ще треба жити... Ви ма?те матiр, ви ма?те, мабуть, кохану... Для чого вам калiчити себе?.. Цi?? проклято? машини ви не переборете... Нiхто ?? не переборе... Нiхто!.. Так будьте ж розумним -колiться, доки вас не скалiчили. Дайте ?м все, що вони вимагають, чим то буде безглуздiше, тим краще. Адже там не дурнi сидять i добачуть безглуздя, й одвiють його, як полову. I вони вас не покарають тяжко. О, нi, вони вас не покарають тяжко. Отакого от... Ну, дадуть п'ять рокiв концтабору. Але що для вас п'ять рокiв?!