м часом подумав: "Благословенна махорка! I благословенний Мельник! Вiн ма? великий привiлей - безкарно роздавати "ворогам народу" махорку... Бо ж ясно, що за кожним кроком i кожним його рухом стежать в сто пар очей, а найдрiбнiший зв'язок з "ворогами народу" кара?ться дуже тяжко. А з другого боку було ясно, що нiякий спецiальний розрахунок за тим даванням махорки не сто?ть, нiякий ?хидний намiр, крiм великого ризику. Адже той Мельник розда? отак махорку рiк чи два, а ще нiде й нiкому не ставив нiяких умов i не вимагав нiяких зобов'язань чи щось в тiм дусi. В цьому крилась якась велика загадка. Це або якийсь феноменальний смiливець i дивак, або ж ... Хтозна. Та як би там не було, в'язнi мали не тiльки втiшений курецький голод, а й втiшену душу. Вони бачили л ю д и н у в пеклi! Одного дня ?х водили голитися. Це була досить довга й досить цiкава процедура, що розважила очманiлих людей; цiкавiсть же ?? була головне в тiм, що люди мали змогу трiшки подихати кращим повiтрям, анiж в камерi, ?х брали з камери партiями по сiм чоловiк i водили до голярнi. Голярня та була в цiм же таки коридорi, в спецiально пристосованiй мiленькiй камерi, - пристосованiй для тако? мети ще тодi, коли ця тюрма будувалася. Андрiй був у першiй сiмцi й iшов до голярнi не без цiкавостi - йому хотiлося подивитися в люстро й гарно поголитися. Вiн знав з колишнього свого досвiду, що в голярнi ? велике люстро (як i в кожнiй путнiй голярнi), досить вигiднi крiсла й що голять там бритвою. Але, гай-гай! Голярня таки була в тiй самiй камерi, що й ранiше, але нiякого люстра там вже не було, як не було й нiяких крiсел, лише довга дерев'яна лава. I голили там зовсiм не бритвою. Власне, там взагалi не голили, а стригли обличчя машинкою. Найпри?мнiшим у всiй тiй процедурi було чекання. Через те Андрiй присiв на лаву самий останнiй. Голив, чи стриг, якийсь молодий, зовсiм мовчазний жид, фаховий голяр, але в ?жовськiй унiформi, а Андрiй сидiв i спостерiгав. Кiмнатка була зовсiм манюсiнька, але чиста, затишна й чепурна. Пiдлога, вистелена кахлями, блискотiла. Стiни недавно побiлено й розмальовано альфрейником в гарний вiзерунок... Власне, то не вiзерунок, то була якась чарiвна веремiя зiрок синювато-сiрого й бiлого кольору, малих, i великих, i .середнiх, i зовсiм манюньких, i крапок сiрих i бiлих, що клубочилися туманностями, як на космiчному Чумацькому Шляху. Андрiй дивився на стiну, як на рiздвяне небо, й дивувався - кому це прийшла до голови така трагiчна iдея отак розмалювати стiни в такiм жахливiм вертепi та й водити нещасних людей на те чудесне малювання дивитися. Ось в цiм найбiльша жорстокiсть тюремно? адмiнiстрацi?, а не в тiм, що вона нищить найменшi прояви естетичного в тюремному оточеннi в'язня! В кiмнатцi, крiм зорь, ослона, стiльця, на якому сiдав той, кого стриглось, крана в стiнi, лампки в стелi й машинки в руках стрижiя, бiльше нiчого не було. Нiчого такого, чим би можна зарiзатися або вбитися, нiчого, що можна б вжити як зброю. Голяр стриг сво?х "клi?нтiв" досить недбало, безцеремонне, так, як стрижуть баранiв, лишаючи смуги й кущi волосся або немилосердно скубучи машинкою. Голяр нiчого не говорив до в'язнiв, в'язнi нiчого не говорили до нього. Мовчки зайшли, мовчки й вийшли. Лише сичали або кривилися пiд час операцi?. Пiсля першо? партi? пiшла друга, третя... Так, поки "поголилися" всi. В камерi Андрiй ще довго бачив зорi - вiн дивився на стiну, оздоблену безлiччю роздушених блощиць, i зорi пливли й крутилися цiлою вiхолою - вже нiяких блощиць не було, лише самi зорi, зорi... День, коли Андрiя мали-таки викликати на допит, все ж наближався. Багато разiв грюкнув засув, багато разiв стрiпнулися нерви в чеканнi, що ось-ось його покличуть. I все марно, вся внутрiшня змобiлiзованiсть була нi до чого. Але було безсумнiвним, що той момент таки прийде й те станеться. А тим часом iнших брали одразу "на конвей?р" i одразу ж "кололи" немилосердно. Так взяли в перший же день директора Iнституту фiзкультури Бунчука й iнспектора мисливства Iванова, i в перший же день один i другий пiдписали найганебнiшi протоколи сво?х "злочинiв", а потiм плакали в камерi ревно, а з них слiдчi домагалися все нових i нових свiдчень. Бунчук "признався" в приналежностi до терористично? органiзацi? фiзкультурникiв, яка мала на метi вбити секретаря КП(б)У Косiора, i завербував (тобто зачислив на вимогу слiдчого) до тi?? органiзацi? всiх сво?х викладачiв, всiх видатних дiячiв з галузi фiзично? культури й спорту i так рiзних знайомих. В результатi вийшла iмпозантна контрреволюцiйна органiзацiя з ним - Бунчуком - на чолi, i тепер вiн пiд режисурою слiдчого укладав програму й статут тi?? органiзацi?. Щось подiбне було й з Iвановим, але цей "завербував" усiх мисливцiв i рибалок. Камера потiшалася з пригод цього Iванова в бiльшiй мiрi, анiж з пригод бiдного Аслана, чесного чистiя черевикiв. Цей на?вний, i щиросердний, i вкрай геть розгублений Iванов розповiдав про все. Прийшовши з чергового допиту, Iванов спершу iстерично вiдсапувався й вiдплакувався, а тодi комiчно починав оповiдати про сво? всi "контрреволюцiйнi" походеньки, про сво? карколомнi терористичнi плани й замахи, про фабрикування бомб з пляшок i пiроксилiну, про корективи, якi вносив слiдчий в його убогi знання з галузi пiротехнiки та з галузi саперного пiдривного дiла. Найвирiшальнiшу роль у формуваннi його "контрреволюцiйного" свiтогляду та цiло? контрреволюцiйно? органiзацi? вiдiгравало все те ж мармурове прес-пап'? в руках хороброго й безжалiсного слiдчого. Так плинув час, як суцiльна стрiчка химерного конвей?ра. Але кожний день i кожна година того часу не пропадала для Андрiя марно - все вiн бiльше й бiльше пiдковувався, як то кажуть, "на всi чотири ноги", мовби проходив спецiальний курс попереднього вишколу, приготування до наступного тяжкого iспиту. Вiн уже знав - з розмов досвiдчених арештантiв - весь процесуальний та карний кодекс, всю термiнологiю слiдчих, весь порядок i специфiку слiдства, знав, що таке "протокол обвинувачення", й його роль, й його властивостi - властивостi гуми. Знав, що таке "двохсотка". Знав, як мусить виглядати, згiдно з законом, "дiло" й як треба пiдписувати, щоб убезпечитися вiд провокацi?, кожну сторiнку окремо й пильно закреслювати всi порожнi мiсця. Знав про право в'язня вимагати ознайомлення з матерiалами "дiла" та про право вимагати очних ставок з рiзними "свiдками". I, нарештi, знав найголовнiше - що тi всi знання й тi "права" абсолютно нi до чого, вони нiчого не вартi, бо весь процесуальний та карний кодекс регулюються й коригуються палкою в "залiзних ?жовських" руках першого-лiпшого слiдчого. Щодо тактики слiдчих, то та тактика поляга? нiбито в тiм, щоб людину одразу приголомшити криком, фантастичними погрозами й весь час тиснути на не?, не даючи опам'ятатись - чим слабшi нерви в людини й чим вона примiтивнiша, тим швидше вона зда?ться, "колеться". Але в мiру спротиву людини натиск на не? все посилю?ться, прикладаються до не? руки, й палки, й всi знаряддя "впливу", стремлючи до тi?? само? мети - "розколоти". Та все впою?ться ?й думку, який вона злочинець. За якийсь час людина здебiльшого дурi? й вже сама не певна, чи не робила вона справдi тих злочинiв, якi ?й закида?ться. Фiзичний "вплив" i невблаганна логiка - "призна?шся - житимеш, як розкаяний, не призна?шся - вмреш, як принциповий ворог!" - довершують справу, людина "колеться". "Бiтi? опр?д?ля?т сознанi?!" Одного дня вранцi до камери влетiло п'ятеро людей у бiлих халатах i звелiли всiм пiднести руки вгору, обшукали кожного й 'звелiвши роздягтися зовсiм догола, цебто скинути й труси, вигнали в коридор, а з коридора наглядач i черговий корпусу загнали ?х до тi?? маленько? кiмнатки, де була голярня. В цiй кiмнатцi, збитi, як сiрники в коробочцi, вони мусили чекати кiнця трусу. Такий трус вряди-годи нагло отак впадав на ту чи iншу камеру - шукати "заборонених" речей. Причому, те шукання було настирливе й зворушливо пильне: обмацували всi рубцi й вузли на одежi, пороли черевики, длубалися в пiдлозi, часом навiть зривали плiнтуси, тих "заборонених речей" шукаючи. До заборонених речей належали: насамперед, голка, яку в'язнi називали "господиня", а так як в'язнi примудрялися робити "господинь" з цвяшкiв i навiть iз зубчикiв гребiнця, то цвяшки й гребiнцi теж були забороненими речами. Але арештантський генiй безсмертний i з бiса винахiдливий - не мавши цвяшкiв i гребiнцiв, в'язнi все-таки робили голки й нитки й шили, латаючи сво? попрiлi лахи, - голки вони робили з... звичайних сiрникiв! а нитки - розсмикуючи подiл сорочки а чи рушник, а найчастiше - розпускаючи шкарпетку. Це безмежно ускладнювало тюремникам проблему боротьби з "господинею", бо ж анi сiрники, анi шкарпетки, анi сорочки поки що ще не входили в номенклатуру заборонених речей, зазначених в правилах тюремного розпорядку (в сво?рiднiй тюремнiй конституцi?, в найважливiшiм документi кра?ни соцiалiзму, пiсля основно? Конституцi? СССР). Ця конституцiя номер два, пiдписана самим начальником УГБ НКВД СССР та "залiзним наркомом" Нiкола?м ?жовим, висить на дверях (але не в камерi, а чомусь в голярнi! Бо в камерi, бач, в'язнi можуть ?? скурити!) Але генiй тюремникiв теж настирливий - вони не вiдбирали шкарпеток i сорочок, нi, вони шукали, саму "господиню", зроблену хай i з сiрника, i шматочок нитки, як речовий доказ, а тодi карали винуватця, порушника конституцi?. Найчастiше ж карали всю камеру, бо винуватець не зголошувався, спiвкамерники ж його не видавали, а "стукач" прогавив або боявся смертi в парашi. До заборонених речей належали ще будь-якi шматочки скла, бо ними можна перерiзати артерi? й утекти в смерть, тим самим уникнути слiдства та позбавити втiхи тюремного ката або й слiдчого перервати тi артерi? жертвi власними руками. Також до заборонених речей належать шматочки олiвця та клаптики паперу, рiвно ж як забороненi не тiльки книжки й газети, а взагалi будь-що друковане чи писане, хай це буде просто старий i брудний клапоть газети, а чи лист... Ось чому шукачi заборонених речей так пильно перемацують рубцi й вузлики на одежi та довбуться в пiдлозi й за плiнтусами. Вони шукають зовсiм манюсiнькi речi, а насамперед - вони шукають голку, арештантську "господиню". З тих усiх трусiв в'язнi смiються, бо, попри всю пильнiсть ловцiв "господинi", все ж таки в кожнiй камерi ? справжня голка (а часом i не одна), шматочок бритви-"жил?тки", а шматочок осердя олiвця то вже напевно. I нiякий генiй тюремних аргатiв не в силi того осердя знайти. Там, в камерi, аргати в бiлих халатах потрошили лахи, а тут люди сидiли голяком i нудились. Аж ось вiдчинилися дверi - i всi зiтхнули: нарештi ?х поведуть назад i вони зможуть повдягати сво? труси а чи ганчiрки, призначенi виконувати роль трусiв. Одначе ?х не повели нiкуди, тiльки забрали Андрiя: черговий корпусу довго роздивлявся голих людей i нарештi зупинився оком на ньому: - Давай за мною! "От i прийшла нарештi моя черга!" - Але ж я голий, - сказав Андрiй в коридорi черговому. - Ну й дуже добре, - вiдповiв апатично черговий, позiхаючи. - Менше роботи... Одягатись там ще та роздягатись... - I то правда. I вони пiшли. Андрiй не мав нiчого проти того, щоб з'явитися до слiдчого в виглядi прапращура Адама. Навiть коли б там була та скажена фурiя Неча?ва! Навiть коли б всi фурi? (а тут ?х, мабуть, не одна!) стояли в усiх коридорах i на сходах i дивилися. Вiн би зцiпив зуби й так матерував, зухвало, презирливо. "Чорт з вами з усiма!!" Складений вiн добре, горба не мав, клишоногим не був, а головне - вiн не вiдповiдав за свiй вигляд в цiм вертепi, то й не соромився його перед прямими винуватцями сво?? бiди. Але Андрiя на цей раз ще не поведено до слiдчого, а заведено до тюремно? вартiвнi, в якiй його першого дня обшукувано та стрижено. Тут йому дали в руку перо, пiдсунули якийсь папiрець i сказали - "Розпишись!" То був стандартний папiрець з друкарським надруком, з великими пропусками, а потiм тi пропуски хтось записав чорнилом. Андрiй став читати, але тi, що сидiли за столом, i тi, що товпилися навколо, пiдганяли його, квапили - "Давай жiв?й! Чита?ш ще там... Грамотний!" Одначе Андрiй все-таки папiрця прочитав, перш нiж його пiдписувати, не звертаючи уваги на всi пiдганяння. В тiм папiрцi стояло: "ПРОТОКОЛ ОБВИНУВАЧЕННЯ". А далi пiд цим заголовком говорилося, що громадянин такий ось (iм'ярек) притяга?ться до карно? вiдповiдальностi за контрреволюцiйну, антисов?тську дiяльнiсть, а обвинувачу?ться по статтi 54-й т. зв. Карно-Процесуального Кодексу УССР, пп. 2, б, 8, 10 i 11, про що йому, громадяниновi такому, й доводиться до вiдома. В кiнцi сто?ть рядок про те, що цей протокол обвинувачення читав - (пiдпис). - Слухайте, - сказав той, що папiрця пред'являв (мабуть, спiвробiтник головного управлiння, а не службовець тюремно? канцелярi?), грубо, але в той же час тоном умовляння: - Не клейте дурня й пiдписуйте. Це ж тiльки пред'явлення вам обвинувачення. Тут же не сказано, що ви згоднi, а що тiльки ви оце прочитали. Вам дали, а ви прочитали! Ясно? Щоб потiм не сказали, що ви не зна?те, за що вас тримають у тюрмi, що вас не повiдомили й ви не могли захищатись... Це тiльки обвинувачення, а ви будете боронитись... Останнi слова були сказанi з ноткою iронi?. Взагалi, було видно, що оце умовляння службистовi доводиться повторювати дуже часто, бо завчив, як папуга. Напевно, переполоханi й геть збитi з пантелику, а надто заляканi отакими формулами та пунктами обвинувачення, ув'язненi недуже охоче цей папiрець пiдписують, боячись провокацi?, i треба на них кричати або умовляти. I от службист хапливо умовля? Андрiя, хоча Андрiй зовсiм i не збира?ться "кле?ти дурня". Вiн прочитав, не кваплячись, папiрця вдруге, кров ударила до голови, товклася в скронi й заважала тверезо думати, вимагаючи того папiрця отак подерти геть на дрiбнi шматочки. Але вiн не подер, а взяв спокiйно ручку й розписався там, де належалось, лиш не так, як належалось, а як вважав за потрiбне: "Це пред'явлене абсурдне обвинувачення читав" - (пiдпис i точна дата). - Що ж ви лишите!? - похопився й закричав службист. - Ваше ж дiло виправдовуватись "там", а не переробляти обвинувачення "тут"! - От я й починаю виправдовуватись, - спокiйно промовив Андрiй, поклавши ручку. - Таж так не можна! Ви ж не ма?те права! Ви мусите не забуватись!.. - Добре, - сказав понуро Андрiй. - А тепер ведiть мене до слiдчого чи до того, хто це обвинувачення писав. В цей час задзвонив телефон. Черговий корпусу зняв рурку, послухав, дивлячись на Андрiя; а тодi закрив рурку долонею й спитав: - Як твоя фамилiя? Андрiй назвав. - Добре, - сказав черговий у рурку, - в порядку!.. За пiвгодини?.. ?сть! - послухав ще трохи (в рурцi клацало й бубонiло), сказав наостанку з веселою iронi?ю: - "Так точно!" - й почепив рурку. Потiм дивився на Андрiя якусь мить i напружено щось думав. Те думання закiнчилося наказом оперативниковi, показавши на Андрiя: - Давай в "брехалiвку". I Андрiя поведено в якусь "брехалiвку" голiсiнького. Наскiльки Андрiй зорi?нтувався, це все мало би означати, що його вимагав слiдчий привести за пiвгодини, а черговий в сво?му вiчному поривi, згiдно з наказом начальства, кожну справу засекречувати, вирiшив за недоцiльне повертати Андрiя до камери по одежу, щоб вiн не бачив, що там в цей час робиться, як там ловцi в бiлих халатах потрошать лахи, а так само вважав за недоцiльне повертати його до товаришiв, замкнених в голярнi, i тому вирiшив спровадити до "брехалiвки", куди, напевно, принесуть i одежу. А втiм, шляхи думок, намiри та домисли усiх цих його опiкунiв зрештою темнi й нiкому невiдомi. Як невiдомо, що насправдi означа? та "брехалiвка" та яка в дiйсностi ?? функцiя по вiдношенню до кожного в'язня, в не? вкиданого. Одно знав Андрiй твердо й чiтко, що, попри все таке, часом кричуще безглуздя, в цiй установi одначе не бува? речей, роблених так собi, жарту ради, що у всьому ? своя логiка. Оперативник звiв Андрiя в самiсiнький низ, вiдкрив якусь камеру, наповнену сопухом i сизим димом, за яким нiчого не було видно, лише суцiльну стiну стоячих людей, i впхнув туди Андрiя. Ледве впхнув... Уже з того, що люди тут були не голi, а одягненi, можна зрозумiти, що вони тут тимчасово, здебiльшого привезенi з iнших тюрем. Коли хтось каже образно про кiмнату, про театр чи про вагон трамвая, що там було повно людей, як "у дiжцi оселедцiв", то навряд чи такий чоловiк зможе мати вiрне уявлення про "брехалiвку", в якiй опинився Андрiй Чумак. Ця камера таки д i й с н о була натоптана бiдолашними людьми, немов дiжка оселедцями. Аж здавалося, що тi люди геть позлипалися й вже ?х годi так просто порозлiплювати. Хтось десь стогнав, хтось десь хрипiв розпачливу лайку, роздавлюваний людським пресом, але на те нiхто не реагував всерйоз - кожен оберiгав сво? власнi ребра вiд катастрофи, а хтось з того приводу скалозубив: - От, брат, олiйниця!! Терпи, козаче, зараз полетиш на небо та й похвалишся Боговi, як треба олiю бити!.. Чоррт! Ногу, ногу, товаришi... людоньки добрi!.. На Андрiя нiхто взагалi не звернув уваги, кожен був зайнятий собою. Та й не бачив його нiхто, крiм ряду переднiх, а цi переднi, далебi, забагато бачили всього, щоб ще реагувати на якогось там, хоч би навiть i зовсiм голого, чоловiка. Андрiй просунувся попри дверi трохи вбiк, до величезно? парашi й там став. На вiковi парашi (а та релiквiя була завбiльшки з цистерну -велика залiзна дiжка з вухами, накрита масивним залiзним вiком) стояло тро? людей, мов на трибунi. Помалу Андрiй здерся теж на вiко й став четвертим на трибунi. Як тiльки Андрiй опинився на трибунi, десь в далекому кутку камери вибухнув смiх i почав швидко, ривками поширюватись, мов пожежа. За мить вся камера гомерично реготалася. Смiх заразливий. Тi, що недавно пищали й лаялися одчайдушне, стиснутi людським пресом, теж не могли втриматися й пересновували свiй стогiн корчами смiху... - Хлопцi! Янгол з неба!.. - Ха-ха-ха-ха!.. Га-га-га!.. Та ти що, чоловiче, штани продав чи пропив? Га?! - Агов, земляк! Ти з неба чи на небо?.. - На небо, -сказав Андрiй апатично, зовсiм не здивований загальним психозом шибеничного смiху. Це нормально.. Хоч на здоровий розум нiби й не було нiчого смiшного в тiм, що в камерi з'явилася гола людина, але в дiйсностi це таки великий привiд для смiху. Його взяли за людину, щойно приведену з волi. Серед сiро?, як земля, саламахи Андрiй кидався в очi сво?ю свiжою, бронзовою шкiрою, нiби його щойно забрали з пляжу, вiд вигод вiльного життя. Ось в цiм i була причина смiху... Людям взагалi властиво: хорим - заздрити здоровим, слiпим - заздрити видющим в'язням -.заздрити вiльним... А коли об'?кт заздрощi урiвню?ться бiдою до однакового становища - це весело. Але в'язнi потiшались, мабуть, не так над ним, як над ким iншим, а може, й над самими собою. По камерi лiтали ядернi фрази, у?дливi дотепи, саркастичнi словечка - люди ними перекидалися, немов м'ячами, з кутка в куток i перекочували з кутка в куток хвилi смiху, що то притихав, то знову спалахував. - З неба...Ха-ха-ха!.. - I що ж там на небi дума? святий Петро? Ми ось сто?мо до нього в чергу... - це хтось з найдальшого кутка. - Пiшов з ключами до коменданта, - бовка? iнший з другого. - Житлоплощi в раю забракло для нас... - дода? третiй i закiнчу? розпачливо: - Пiшов питати, чи дозволить слiдчий i там органiзувати "брехалiвку"... Поскалозубивши, помалу затихли. Про Андрiя теж забули. Так ось це вона й ?, та "брехалiвка"! Перед очима була так звана загальна камера, льох, натоптаний людьми вщерть. Нормально в такiй камерi мусило б бути 15 - 20 чоловiк, а було в нiй тепер щонайменше 300 осiб. Тут були люди трьох поколiнь - старi, середнi й зовсiм юнi. Кожно? хвилини когось приводили, когось виводили. Причому, процедура приводження була дуже коротка, а процедура виводження дуже довга. Приведеного просто пхали в камеру та й уже, а щоб вивести людину, треба було вiдбути досить довгу мороку - спершу в кормушку встромлялася голова оперативника й шипiла "на Бе", "на Ме", а тодi йшла по камерi хвиля вiдгукiв - всi, хто був "на Бе" чи "на Ме", говорили сво? прiзвища, так поки хвиля не натрапляла на потрiбне прiзвище, немов на каменюку, й зупинялася вiд голосу оперативника: - "Давай збирайся на допрос!" або "Давай з вещами!" Тодi людина видиралася одчайдушне з гливко? саламахи, немов муха з макiтри липко? меляси, обриваючи на собi решту лахмiття, мокрого вiд поту, й випадала в коридор з "вещами" чи без "вещей". Пiвгодини минуло, але Андрiя нiхто не кликав. Минуло двi години - нiхто по нього не приходив, так само як нiхто й не приносив одежi. Вiд довгого стояння та балансування, щоб не впасти на голови людям, все на ньому потерпло, вже ломило костi, але не було нiякого виходу з тако? "стоячо?" ситуацi?. Це ще й добре мiсце вiн мав, не один, мабуть, йому заздрив. Так минуло кiлька годин. Потiм минув увесь день i настав вечiр. Нiхто ?х анi годував, анi по?в - люди млiли, скiмлили вiд безмежно?, безсило?, нi до кого не адресовано? лютi, розпачу, вiдчаю. А здебiльшого мовчали. Смiх уже був не смiшний, i будь-який кiнець бажаний i благословенний. Мабуть, на таких "брехалiвках" добре заробля? тюремна адмiнiстрацiя, заощаджуючи хлiб, цукор i все iнше, що належиться в'язням "по закону", - думав мляво Андрiй знiчев'я. Прийшов вечiр, i вперше Андрiй не почув команди "спати", бо це було б вершком безглуздя, й не було, мабуть, такого дурного наглядача, котрий додумався би кинути в таку "брехалiвку" рекорд швидкостi, рекорд забудькуватостi тощо. А це був би рекорд безглуздя - подати до "брехалiвки" команду: "Лягай спати!" А все ж таки люди спали. Позлипалися в суцiльну масу, в глевку брилу людського м'яса й ганчiр'я i так стоячи спали. Не спали тiльки тi нещасливцi, що стояли на вiковi релiквi?... Хоча один i тут приноровився спати, уткнувшись в куток i спираючись другим боком на товаришiв, що, хоч-не-хоч, мусили його пiдтримувати, аби самим не попадати. Андрiй уже скучав за камерою ч. 49, як за домом. "Що то там хлопцi роблять тепер?" I здавалася вона такою рiдною, такою бажаною порiвняно з цi?ю "брехалiвкою". Десь бiля пiвночi вiдчинилася тихо кормушка й перед вiконечком став зовсiм молодесенький оперативник, ще хлоп'я, яке, очевидно, з романтичних поривiв, начитавшись поетичних славословлень якого-небудь Шульги-Шульженка або Сосюри про "легендарнi", "геро?чнi" "органи революцiйно? законностi й правосуддя", пiшло охочекомонно в тi "органи правосуддя" працювати. Та й потрапило в чортове колесо. Те хлоп'я, в погано припасованiй на нього унiформi, тримало перед носом якийсь папiрець, i силкувалося його прочитати, й не могло, хвилювалося, червонiло та блiдло, квапилось, але нiяк не могло прочитати. Позирало розгублено в камеру й знову в папiрець - аж сльози виступили йому на очах. Закрило кормушку, й через хвилю знову вiдкрило, та все крутило той проклятий папiрець. Видно, що хлопець потрапив у прикру ситуацiю й не знав, як з не? вийти: бiгти назад до того, хто писав, i перепитувати - це значить втратити мiсце й ще хтозна, що буде пiсля того, питати ж у коридорного- це значить осмiшитись. Збивши на потилицю кашкета, хлопець зиркнув у камеру, зустрiвся з Андрi?вим поглядом i, почервонiвши по самi вуха, розгублено пробелькотав: - Пишуть!.. чорт би ?х забрав от... Потiм озирнувся по коридору, просунув голову аж всередину й пошепки запитав у Андрiя: - Ви грамотнi?.. - Трохи, - сказав Андрiй. - Що це тут написано? - простяг вiн Андрi?вi папiрець з чисто дитячою довiрливiстю. Андрiй подивився в папiрець - там стояло його власне iм'я й прiзвище. Тодi, нагнувшись до самого вiконечка, щоб не зрадити хлопцево? довiрливостi, та?мниче й суворо прошепотiв: - "Чумак Андрiй" тут написано... Хлопець вихопив папiрця й дiловито зачинив кормушку. По хвилi вiдчинив ??, насупився не знати як грiзно, блиснув очима гостро й прошепотiв у камеру: - На "Чи"! - Чумак! - сказав Андрiй серйозно й голосно. - Цебто я! - Ви?! - хлоп'я зовсiм розгубилося, аж забуло, що йому далi робити, нарештi пролепетало: -Зберiться на допрос... Без вещей... - Вже зiбрався! - вiдгукнувся Андрiй, пiдбадьорюючи свого стража. Дверi вiдчинилися, й Андрiй опинився в коридорi "без вещей". Вглядiвши iдеально голу свою жертву, хлопець розгубився: - А одежа ж де Ваша? Га? - Так що нема?, брат. - А як же ж тепер? - Не знаю. Веди так. Тут втрутився наглядач: - Через почему такой голий?! - Гм... Через глупоту... - Нiззя! - Ясно, що "нiззя", але з твого "нiззя" штани не вийдуть. - От бiда! - це хлоп'я-оперативник суворо й безпомiчно в той же час. - Та де ж Вашi штани й усе?! Так же не можу я... - В сорок дев'ятiй камерi, брат! Якщо не забрало начальство. - Ага! Так паняй з ним до дижурки! - нарештi знайшовся наглядач, - бистро! I от вони "бистро" помандрували. Розгублений страж навiть забув скомандувати - "РУКИ НАЗАД!", тим порушивши правило водження арештантiв. I так "бистро" вони ходили довгенько, сюди та туди, раз по раз стаючи носом до стiни (власне, ставав лише Андрiй, а страж давав сигнал), бо мимо гнали вчвал в'язнiв з руками, закладеними за спину. Обкружляли вони пiвтюрми, доки нарештi добралися до Андрi?вих штанiв. В камерi всi наполохалися, коли в годину по пiвночi в вiдчинених дверях з'явився Андрiй, немов Адам на брамi раю, вигонений з того раю архангелом. Всi були здивованi, бо такого ще, далебi, не траплялося в ?хнiй практицi, щоб голiсiнького чоловiка водили десь цiлiсiнький день. Але пояснювати було нiколи - в вiдчинених дверях стояв малесенький суворий оперативник i дуже сердитий наглядач, що квапив. I Андрiй квапився. Але не для наглядача квапився, а для свого симпатичного стража, що ма? ось вести його зараз уперше до чистилища, або, вiрнiше, - до першо? сфери Дантового пекла, як той Вергiлiй свого Алiгi?рi. Тiльки ж це зовсiм манюсiнький Вергiлiй, та ще й геть-чисто змодернiзований, - i такий же буде в нього й Алiгi?рi... Черевики Андрi?вi в результатi трусу були пошкодженi - зовсiм пооддирано устiлки всерединi, - але не було коли журитися тим. Андрiй спершу одягнувсь, а потiм взяв черевики в руки й, переступаючи через ноги, животи й голови сво?х товаришiв, обережно намацуючи ногами мiсце, де б можна стати й не придушити сплячих i не сплячих, вийшов у коридор. В коридорi взув черевики, й вони пiшли. Пiшли в невiдоме. В першу сферу загадкового, змодернiзованого, iндустрiалiзованого, науково устаткованого пекла, призначеного для незчисленних i найбiльших грiшникiв, iменованих "ворогами народу" з кра?ни соцiалiзму. ЧАСТИНА ДРУГА Зда?ться, в Миколи Кулiша в "Народному Малахi?вi" робiтникiв патетично названо "гегемонами". I хоч того епiтета вжив напiвбожевiльний i анекдотичний "реформатор" роду людського Нармахнар, вiн же мiщанин з села Вчорашнього - Малахiй Стаканчик, якому заскочила клепка за клепку вiд "голубих мрiй" та вiд чемного до нього ставлення швейцарiв "пролетарського Олiмпу", але та характеристика робiтничого класу Андрi?вi заiмпонувала. Г е г е м о н и! Заiмпонувала ця назва Андрi?вi не тому, що вона, так би мовити, витiкала з тези про диктатуру пролетарiату, з теоретичних побудов офiцiйно? пропаганди, а тому що вона вiдповiдала настановi гордо? Андрi?во? душi й серця - бо вiн iменно за такий вважав свiй клас. Г е г е м о н и. Тi, що зробили революцiю й здобули владу, розламавши росiйську iмперiю на скалки. Господарi землi, й неба, i надр в його Батькiвщинi. Володарi академiй, банкiв, унiверситетiв, мистецтва i збро? - на суходолi, на морi й в повiтрi... Хай це тепер теоретично... Але вони здобули ж все це не теоретично! I вони ? законними всього того володарями. Так звик думати Андрiй. Увесь шевченкiвський пафос i гнiв, що його вiн увiбрав у себе, знайшов, на його думку, сво? довершення насамперед саме в його класi i це ж вiн здiйснив пророцтво великого генiя нацi? - "Заговорить i Днiпро, i гори!"... Вiн гордився приналежнiстю до такого класу. З цим почуттям гордостi вiн зрiс. На ньому, на тому почуттi, оформилась його душа й серце, й навряд чи якийсь дворянин колись бiльше пишався зi свого соцiального стану й зi свого походження, як пишався Андрiй зi свого. I навряд чи якийсь дворянин бiльш гордо тримав свою голову, анiж Андрiй. Вiн звик ходити по сво?й землi саме як ?? господар i пан. I це почуття було основою його душi й свiтосприймання. Вiдбери це почуття - i Андрiя нема?. Вiн належав до того поколiння, що разом iз старшими прийшло зухвало в iсторiю й вiдчинило само собi й сво?му класу дверi грудьми, офiрувавши за те свою молодiсть зелену й буйну, ще майже дiтьми бувши. Отакий Корчагiн з "Як гартувалася сталь" Островського. Але не лiтературний, а реальний. Отакий романтик, хрещений в огнi й бурi революцi? й фанатично вiруючий в iсторичну мiсiю свого класу, але не за приписами офiцiйно? полiтично? спекуляцi? й не в iм'я ?? iнтересiв, а за приписами свого серця й в iм'я iнтересiв свого народу. Того народу, що мусить бути гегемоном на сво?й землi. А його клас -- його авангард. I ось через це Андрi?вi нiяк не вкладалося в головi, що його може хтось торкнути пальцем. Вiн цього не мiг собi уявити. Вiн бачив "торкнутих пальцем" Георгiанi, й Васильченка, й Ягельського, чув багато авторитетних тверджень, але уявити того це мiг. I саме по вiдношенню до себе. Це неможливо. Горда його душа не здiбна була того навiть припустити. Глибоко був певен, що його нiхто й не зачепить пальцем. Адже колись вiн тут був... Правда, вони його поставили були в надзвичайно тяжкий режим, правда, вони його засудили нарештi на багато рокiв каторги, але нiхто з них не посмiв торкнути його пальцем тут - кричали, давили морально й психiчно, вiн же ?х iгнорував, саме як представник свого панiвного класу. Коли, наприклад, його мову один необачний суб'?кт з ГПУ, зам. нач. СПО - Герсонський, назвав "собачою мовою", то вiн йому улаштував такий тарарам, що тому тошно стало, а власник "собачо? мови" оголосив голодiвку, аж поки не досяг втручання в цю справу прокурора республiки й покарання невдалого фiлолога з ГПУ. Хай то було, може, покарання сповидне, але все-таки то було доказом, що офiцiйно тут не смiли не тiльки торкати його пальцем, а й називати його мову "собачою". Нi, нiхто не посмi? прикладати до нього рук. Такi думки й такi почуття товчуться в головi i в серцi, випихаючи геть тривогу, скрiпляючи душу оптимiзмом i снагою незахитано? гордостi. Гордостi представника класу-гегемона. Гегемон iде на Олiмп!.. ...I тiльки десь незнищима тая тривога вiбру? уперто перед загадковою перспективою, як перед завданням з багатьма невiдомими. Вони пiдiймаються крутими, яскраво освiтленими сходами попiд гамаками в годину по пiвночi - попереду Андрiй iз закладеними за спину руками, а за ним його "архангел" - малесенький оперативник. Андрiй iде тяжкою, повiльною ходою, дивлячись пiд ноги на широкi гранiтовi плити сходiв, i маленький оперативник не насмiлю?ться його пiдганяти, хоч навколо в самiй атмосферi вiдчува?ться великий поспiх i нервозний божевiльний темп. Пiсля гробово? тишi й тьмяного свiтла тюремних присмеркових коридорiв тут, в управлiннi, куди ?х випущено з тюрми крiзь вузесенькi, обкованi залiзом дверi просто на сходинi обвiшанi цирковими тенетами, - слiпуче яскраво, i повiтря вiбру? вiд невиразного шуму й гудiння, нагадуючи фабрику, що працю? нiчну змiну. Вестибюлi, сходи й коридори, що вразили були Андрiя в недiлю сво?ю порожнечею й запиленою нудьгою, не можна тепер впiзнати, Вiдчува?ться, що в цьому будинковi йде десь шалена, напружена робота. I цi цирковi тенета свiдчать про ступiнь психiчно? наснаги вiд тi?? "роботи". Ну i ну!.. Андрiй iде з iнтересом. Вiн хоче те все бачити. Вiн в одному певен - що там, куди вiн iде, не чорти а рогами, а звичайнi люди... Люди! I от цiкаво, як те все вигляда?. Раз по раз ?х обганяють мовчазнi пари, женучи вчвал,- сiра, згорблена постать попереду iз закладеними за спину руками i зiпрiлий оперативник позаду. I такi ж мовчазнi пари трапляються назустрiч або й цiлi групи захеканих оперативникiв, що гарячкове й хапливо щось тягнуть, немов крадене, спiшачи його заховати мерщiй. При таких зустрiчах Андрi?в "архангелик" кричить перелякано "Обернись!"- i Андрiй ста? обличчям до стiни. Вiн не ма? права нiчого бачити, крiм латки рудо? панелi. Одначе вiн зауважу? кутиком ока, що й тi, кого ведуть, i тi, що ведуть, позначенi якимсь спiльним тавром - у перших воно вида?ться тавром тупого вiдчаю, в других - переляку й остраху. Коли оказiя мина?, хлоп'я велить iти далi, й вони йдуть. Звiдкiлясь чути нiби приглушенi грюкоти, несамовитi злобнi вигуки i... розпачливе гарчання? Зда?ться, гарчання. То, може, десь перiщать якихось тварин, скажiмо, тресують собак, i вони скавулять непритомно десь, не то вгорi, не то внизу, а чи десь збоку, за герметичне закритими дверима. А може, то лиш так зда?ться, може, то лиш гуде несамовито невиспана голова пiд навалою сну i втоми? Маленький оперативник нерву?ться, вiн хоче Андрiя пiдiгнати, але чомусь не насмiлю?ться, лиш наступа? на п'яти, та Андрiй не реагу?, i тому вони йдуть не як iншi, не бiжать, як всi отi засапанi й переляканi, а тяжко помалу сурганяться нагору. Коли вони обходили вiндову клiтку на третьому поверсi, Андрiй аж зупинився вiд блискавичного вiдруху пам'ятi... 1932 рiк... Тодi тут було Всеукра?нське управлiння ОГПУ; його отак теж вели на допит - в пальто наопашки, в розшнурованих ботинках на босонiж, взятий з самотньо? келi? i супроводжуваний двома аргатами, вiн вийшов з вузеньких обкованих залiзом дверей, що сполучають тюрму з управлiнням, i обходив оцю вiндову клiтку... Йшов у супроводi посиленого конвою. Думав про методи оборони на наступнiй "ставцi" i раптом... - побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цiм самiм мiсцi в i н стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами i смутний-смутний. Вони ждали на вiнду, викликанi, очевидно, на черговий контроль до цi?? установи, що хоч i не була культурно-мистецькою iнституцi?ю, але завiдувала душами всiх митцiв i романтикiв. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрiй молився з усiма сво?ми товаришами. Андрiй колись мав щастя познайомитися з ним особисто. Цей маленький чоловiк ще до знайомства був провiдною зорею його молодостi, а день, коли Андрiй з ним познайомився, був найщасливiшим днем в його життi, ?х познайомив брат Микола, що, виявилося, товаришував з Хвильовим ще в часи громадянсько? вiйни i що стрiв його пiсля довгих рокiв розлуки в Харковi, пiд час сво?? вiзити до меншого брата. Тодi Хвильовий не звернув, зда?ться, на Андрiя жодно? уваги, бо що для нього був якийсь там студент, хоч би й авiаiнституту? Але то не ма? значiння. Вiн не обов'язково мусить знати всiх, хто на нього, молиться. Пiзнiше вони бачилися ще кiлька разiв у знаменитого авiаконструктора й приятеля Хвильового - iнженера Калiнiна, в якого Андрiй був молодшим асистентом... Тодi перед Андрi?м стелилася головокрутна кар'?ра, але все перерiшив цей сухорлявий фанатик, сам того не знаючи, просто самим сво?м iснуванням на цьому свiтi. Андрiй офiрував все i свою кар'?ру тiй iде?, яка рухала цi?ю людиною... I от, вийшовши з-за вiндово? клiтки, Андрiй несподiвано усторч зустрiвся з великими смутними очима. Тi очi враз поширилися вражено. Учитель його впiзнав, сам того не знаючи, що вiн учитель. Вiн просто впiзнав Миколиного брата й асистента свого приятеля. Але не подав виду. А може, й не звернув уваги? Удав незнайомого? В кожнiм разi, вiн не поворухнув жодним м'язком. Андрiй теж удав байдужого, незнайомого. Вiн проходив мимо, не затримуючись. А як порiвнявся, - Хвильовий ледь-ледь помiтно кивнув головою... Серце Авдрi?ве затрепетало: "Впiзнав! В кожнiм разi, без сумнiву, угадав той трагiчний, невидимий зв'язок мiж сво?ю тяжкою журбою i ось таким фактом - що цю молоду, з таким буйним русявим чубом людину ось так ведуть аж два аргати". Вже пiдiймаючись по сходах, Андрiй глянув нишком униз i побачив, як Хвильовий штовхнув лiктем другого свого друга - й щось шепнув, а сам дивився вгору, i вiдводячи очей... Скiльки було в тiм поглядi невисловлего!! Андрi?ве серце гупало, як навiжене: "Упiзнав! Вiн безперечно впiзнав! У тому зеленому юнаковi, якого, може i не помiчав колись, упiзнав вiдважного вояка, змужнiлого самотнiх келiях i посивiлого в вогневiй пробi..." Цього погляду Андрiй нiколи не мiг забути. Йому здалося тодi, що тi очi несамовито пломенiли й кричали криком "Тримайся, товаришу!" Цi очi завжди стояли перед Андрi?м, i, може, це й дало йому силу тодi так багато витримати й не зломитися. Тепер тi очi знову стали перед ним. Андрiй ступа? понуро й намага?ться з усi?? сили бути байдужим. Чу? тривожний гомiн, яким наснажена атмосфера, дума? про те, що ось цi ось тенета висять тут тому, що багато вiдважних, позначених тим самим тавром, що й той одчайдушний романтик з полум'яними очима, не витримують гiрко? чашi, але не хочуть здаватись i кидаються сторч головою в прольоти межи сходами, утiкаючи геть зi шляху на Голгофу в прiрву небуття, - дума? над цим i намага?ться бути байдужим. I вiн i справдi вже байдужий. Йому знайомий цей стан - то iнстинкт самозахисту зумисне притуплю? нерви, заощаджуючи ?х, бо ж ?м належить витримати занадто великi iспити, перед ними будуть занадто реальнi жахи i небезпеки, щоб ще шарпати ?х жахами уро?ними. Вiн дивиться пiд ноги i бачить на сiрих плитах сходiв маленькi свiжi червою краплi. Краплi кровi. Але вiн зна?, що то не краплi кровi... Так i колись на цих самих сходах, куди його водили ночами, були теж краплi, що розмазувалися пiд ногами, - та тiльки ж то були не краплi кровi, а краплi червоно? фарби, спецiально накрапанi, щоб замутити йому душу, хитрими й пiдступними слiдчими. Принаймнi вiн так себе переконав тодi... Андрiй переступа? через розбризканi бордовi зiрочки на сiрих плитах, не смiючи на жодну з них наступити, i зiходить на четвертий поверх. Вiн ловить себе на тiм, що хотiв би, щоб кiнечний пункт його мандрiв був уже на цiм поверсi, бо ж найстрашнiшi поверхи п'ятий i шостий. При розмовi про цi поверхи найзавзятiшi арештанти нишкнуть, навiть "троглодит" Краснояружський затина?ться й притишу? голос. Там нiби найвища i найтяжча сфера новiтнього пекла, уготована найбiльшим злочинцям - т. зв. "шпигунам", "повстанцям", "вiйськовим зрадникам вiтчизни". Може, тому саме з кожним пройденим поверхом Андрi?вi все тяжче зберiгати спокiй. "Хай би вже це було на четвертiм поверсi!" Але на четвертiм поверсi оперативник не сказав "просто", як то ждав Андрiй, а сказав "давай вище!" I вони пiшли вище. Тепер уже з кожною приступкою Андрiй вiдчува?, що йому щось занадто важко йти, i не тому, що кiлькiсть пройдених приступок збiльшу?ться, а тому, що кiлькiсть тих, якi належить ще пройти, зменшу?ться. З кожною приступкою Андрiй все дужче зцiплю? зуби. Нарештi вони зiйшли. На п'ятому поверсi оперативник сказав "просто!" - вони перейшли вестибюль навскоси i звернули в коридор влiво. - Обернiться! - сказав маленький оперативник жалiсно, коли вони дiйшли до середини довжелезного коридора й зупинилися бiля якихось дверей з трьохзначним числом номера над ними. Андрiй, намагаючись зберiгати максимальний спокiй, обернувся до стiни, а оперативник постукав у дверi. Блискуча навощена пiдлога - паркет в ялинку - аж слiпить, вiддзеркалюючи гроно молочних пухирiв на стелi. У великiй кiмнатi по-парадному чисто i просторо, багато свiжого повiтря i тонкий запах папiроси. Крiм стола, в кiмнатi ще пара дубових стiльцiв при стiнi i один стiлець бiля дверей, але цi скромнi меблi не заповнюють порожнечi. Велике вiкно, заставлене дротяним млиновим решетом, величезна гардина звиса? збоку, зiбрана в пишнi складки скабкою, як театральна завiса. Все це зауважив Андрiй в одну блискавичну мить, переступивши порiг i зупинившись бiля нього по знаку свого маленького "архангела". Пiдiйшовщи до нерухомо? постатi, "архангелик" хвацько стукнув обцасами i подав ордер. А потiм, дiставши пiдпис на тiм ордерi, що його зробила постать за столом, не пiдвiвши голови, окрутнувся й шпарко вийшов, неначе втiк геть, лише, виходячи, показав Андрi?вi рукою на стiлець, неначе промовив без слiв злякано: "Сiдайте ось тут". Андрiй постояв хвилинку й сiв. Сидiв, пильно дивлячись на зiгнуту постать пiд зеленим абажуром, що так занурилася в папери. Постать пiдвела голову - i Андрiй трохи навiть здивувався... Обличчя переляканого "архангелика", що ще стояло у вiччу, видавалося якоюсь помилкою перед тим, що вiн бачив. Почуття якогось розчарування майнуло на мить, вбачаючи тут явну непошану до сво?? "контрреволюцiйно?" персони. Виходить, що вiн сам себе занадто переоцiнив... Перед ним був зовсiм зелений юнак, досить симпатичний i добродушний з вигляду. Сiрi втомленi очi його трохи глузливо посмiхалися, а обличчя було досить на?вне i блiде. Пасемко русявого чуба спада? на брову. Вiн в цивiльнiй одежi, в снiжно-бiлiй решетилiвськiй сорочцi, схопленiй повище лiктiв гумками. В ротi трима? папiросу i пересову? ?? з кутка в куток, намагаючись одвести тонюньку цiвку диму вiд очей. Дивиться на Андрiя, вивчаючи його обличчя i всю постать i витримуючи довжелезну павзу. - Ну - с...промовив юнак нарештi спокiйно й досить iронiчно. - Так оце ви й ? отакий от Чумак? Ну i що ж ви скажете? Андрiй не був приготований до такого "слiдчого" й розгубився, не знав, на яку ступити. Вiн приготувався (приправився) був до найгiрших страхiть i до найбрутальнiшо? психiчно? атаки, до чорт зна? чого, а тут от такий пасус. Одначе досвiдчена арештантська душа сигналiзувала: "Обережно!" Та юнак був тим часом суцiльне заперечення до того "обережно" - вiн заскалив око, подивився якусь мить на безсловесного гостя i враз весело засмiявся: - Е-е, та ви, бачу, не в курсi справи. А чи, може, менi вас перехвалили. Менi сказали, що ви ? вiдважна й прямолiнiйна людина i "свiй парень в доску", з яким легко буде вести справу. А ви, я бачу... Гм... (Юнак нахмурився й змiнив тон). - Отже, я ? ваш слiдчий. Називаюсь С е р г ? ? в. Прошу любить i жалувать. А ви назива?тесь Чумак. Ваша голова, громадянине Чумак, в мо?х руках. Ви зрозумiли? - Майже. Андрiй з хоробливою цiкавiстю думав, чи знають вони про нього що-небудь важливе, чи нi, а вголос на слова слiдчого вiдповiв обережно оте "майже". - Ну, от, ви, я бачу, весело? вдачi. Це добре. Бо з поганою вдачею вам тут було б i зовсiм погано. Сподiваюсь, що ви вже достатньо уявля?те собi, що ви прийшли сюди не на прогулянку i що перебува?те не на курортi. Чи, може, вам там занадто добре i ви почува?тесь, як на курортi? Як ви дума?те, для чого вас сюди привели? Останню фразу було сказано вже суворо, занадто суворо, i цей суворий тон до юнака таки не пасував, було в ньому щось награне нiби, неправдиве. - Слухайте,промовив Андрiй мирно. - Мене самого це цiкавить, i я сподiваюся, що ви менi все виясните. Це якесь дике непорозумiння, якщо судити з того обвинувачення, яке менi пред'явлено. "Чи знають вони щось чи нi?" I знову той самий награний суворий тон; було вражiння, що цей хлопчик лише бавиться в слiдчого, як тi дiтлахи на подвiр'?... Це хтось в камерi весело оповiдав про сво? спостереження над дiтьми службовцiв облуправлiння НКВД, як вiн пiдглядiв ?хнi забави на подвiр'? того управлiння, десь тут поруч, за цими мурами, де одну частину чотирикутника становили блоки приватних мешкань: дiти бавилися в дорослих, як то завжди люблять робити дiти. Вони бавились в те, що роблять ?хнi батьки i про що потiм розповiдають в iнтимних родинних обставинах. "Слiдчi" й "начальники" саджали "в'язня" на стiлець, змушували простягати руки й ноги, а тодi гасали над ним з палками й кулаками й несамовито кричали: "Колись! Колись! Розколюйся!! Гад! Фашист! Враг народа!.." - Розколешся, брат, - нiби зумисне потрапляючи в хiд Андрi?вих думок, нагнiчував свою суворiсть слiдчий i почав карбувати кожне слово, пiдсилюючи те карбування ребром долонi по столу: -Ви кажете "непорозумiння"? Так слухайте ж! По-перше - тут нiяких непорозумiнь не бува?, А по-друге - я вам дiйсно все в и я с н ю, згодом. Та тiльки спершу ви будете виясняти, а я буду слухати. I ви виясните! Але найперше ви мусите уяснити собi й твердо запам'ятати такi речi: 1. Про вас нам все абсолютно вiдомо. Все абсолютно! Це раз. 2. Ви знаходитесь в органах НКВД, а по-простому в "?жовських рукавицях". Ви зна?те, що таке "?жовськi рукавицi"? Нi ? Нiчого, взна?те. 3. Ви. тут згни?те, i це залежатиме вiд мене, якщо ми з вами не поладимо. Значить, це залежатиме вiд вас самих. 4. Ми ? милостивi навiть до ворогiв, якщо вони розкаюються щиросердно, i безпощаднi до всiх непокiрних. 5. Чи ви зна?те тезу Максима Горького про те, що "Коли ворог не зда?ться, його знищують!" Запам'ятайте ??. 6. Не розраховуйте нi на яке милосердя, бо людина ? п ш и к. Ви жорстоко помилитеся, якщо думатимете, що з вами хтось тут буде панькатись. Нам нема коли панькатись. Вас - i не тiльки вас персонально, а всiх там - тут роздавлять, як муху, i нiхто не жалiтиме. I оком не змигне. В СССР людей вистачить! 7.3 цi?? тюрми нiкому нема? виходу. Це ?дина тюрма (наша, сов?тська тюрма) у всьому свiтi, з яко? нема? виходу. Ви це мусите запам'ятати, якщо хочете упиратись i намагатись обдурити наше пролетарська правосуддя. I нарештi - 8. У нас рука не тремтить. Ви тут скажете все. Не скажете стоя, то скажете лежа. Не скажете при пам'ятi, то скажете без пам'ятi. А скажете! Тут ще не було таких, щоб, ставши в позу героя, витримували до кiнця. Ви тут не герой i навiть не людина, а всього лише д i р к а в i д б у б л и к а. Ви зрозумiли? Ось на перший раз такi речi ви мусите собi чiтко уяснити. Ну, я занадто от з вами розбалакую, i ви це мусите належно оцiнити. Тут це не положено. Тут говорить хто iнший, а ми слуха?мо. Далi анi я, анi будь-хто розбалакувати з вами не буде. А тепер до дiла. О т ж е, i щ о ж в и н а м с к а ж е т е, г а?!- закiнчив слiдчий з поганою ноткою в голосi. Андрiй бачив, що почина?ться комедiя. I почина?ться вона в стилi Карапетьянового Аслана, чесного чистiя черевикiв. Цей слiдчий... Даремно вiн взяв його за такого добродушного й на?вного. Та якщо вiн при таких на?вних сво?х сiрих очах ? слiдчим обласного управлiння НКВД, то, значить, ма? якiсь на те пiдстави. "Ну, тримайся, Андрiю! Перше, що вони зроблять, - це постараються довести, що ти таки д i р к а в i д б у б л и к а. Гм. Добре". I Андрiй, як то кажуть, закусив зумбела. - Про що саме? - перепитав холодно й байдуже. - Кинь дурня кле?ти!! - визвiрився раптом милий слiдчий, перейшовши на "ти". - Про твою контрреволюцiйну роботу, от про що! (Вiн значуще пiдняв якусь течку, поважив ?? в руцi, дивлячись примруженими очима на Андрiя, i кинув на стiл). - Тут все зафiксовано. Але ти мусиш сам про все розказати. Чистосердечно й до кiнця. Все! Бо... - тут слiдчий подався всiм корпусом наперед: - Бо як не схочеш добром, то тебе примусять. Але я не раджу бавитися з вогнем. Ну?! Як сидиш?! Андрiй не зрозумiв. - Як сидиш, я тебе питаю?! Сядь правильно! Руки на колiна! Тут Андрiй згадав Неча?ву i кров прилила йому до обличчя, та вiн опанував себе, сiв "правильно", цебто поставив ноги колiно до колiна й поклав на них руки. Розумiв, що йому так зразу сваритися з слiдчим не випада?, i тому намагався бути коректним i в той же час не подавати вигляду, що вiн його бо?ться, лиш ставиться вибачливо ("Чорт з тобою, нехай будуть руки на колiнах!") Колись вiн виробив свою систему спротиву слiдчим i назвав ?? Джiу-Джiтсу за зразком японсько? методи боротьби - цебто намагання перемогти удаваною покiрнiстю та переведенням справи з головного шляху на дрiбничковi манiвцi, - i збирався цю систему застосувати й тепер. В ньому пiдiйма?ться страшенний протест проти замаху на його людську честь, та вiн спокiйно дивиться на слiдчого, слуха?, як з коридора десь добуваються приглушенi крики й стогони, i гарячково дума? над методами оборони, готуючись до найбезглуздiших речей. Вiн про це думав уже кiлька днiв, вiдколи потрапив до тюрми, але тепер бачив, що був до того зовсiм не приготований. Вiн бо не знав, як пiде дiло, що саме вони знають i в чому конкретно будуть обвинувачувати. Тiй шпаргалцi, яку йому пред'являли, вiн не надавав нiякого значiння. I тепер от бачить, що тут зовсiм не з того починають, що йому нiхто не буде викладати, в чому саме його обвинувачують, i, напевно, нiчого конкретного не знають та й не потребують. А хочуть, щоб вiн обвинувачував сам себе! Вiн знав, що всяке слiдство побудовано на провокацi?, але тут i це обернуто хвостом - хотять, щоб вiн сам став на шлях провокацi? супроти себе самого. - Ну?! - повторив слiдчий, пiдганяючи. Андрiй мовчить. - Слухайте, - говорить слiдчий, переходячи на "ви", - ви ? людина iнтелiгентна. Ви мусите розумiти, що про вас все вiдомо. I ми не потребу?мо слiдства. Але ми потребу?мо знати, чи ви дiйсно непримиренний ворог, а чи ви помилялись. Доказом цього буде те, як щиросердно ви зiзна?тесь i пока?тесь. Зрозумiли? Все, що тут написано, ви мусите самi розповiсти, не затаюючи нiчого. Бо... Бо ж ви людина iнтелiгентна, i нам не хотiлось би до вас застосовувати метод, якi ми застосову?мо до всiх тих, що стають на шлях боротьби з нами. Бо то для вас буде зовсiм непри?мно... Чу?те? - повiв слiдчий очима значуще на дверi, з-за яких чулись стогони. - Отож... - Залежно, що там написано, - протяг Андрiй, намагаючись бодай трiшки взнати, що саме й ким саме там понаписувано супроти нього. I що саме ?м вiдомо? Зауважив, що течка, яка лежала перед Серг??вим, була та сама, що й тодi в Неча?во?, i що вона за цi днi потовщала. Слiдчий засмiявся презирливо: - Прошу не забувати, що тут слiдчий я, а не ти. Отже - я слухаю. - Добре... - сказав Андрiй, i вiн уже був хотiв зухвало заявити, що вiн його не бо?ться i що тi "злочини", за якi його вже раз суджено, вiн визна? й ладен нести вiдповiдальнiсть, знаючи, що теоретично, згiдно з законами у всьому свiтi, за ту саму справу двiчi не судять. Вiн уже навiть був за?кнувся, але слiдчий його перебив. Минуле його не цiкавить зовсiм, i вiн смi?ться з того. Його цiкавить теперiшн?, а до минулого дiйдеться потiм. Те "теперiшн?" i нього от в течцi, при цьому слiдчий знову ляпнув рукою по зеленiй обкладинцi. Збитий зi скоку, Андрiй замовк. Йому не хотiлося так зразу сваритися зi слiдчим, може ж, вдасться полагодити з ним усю справу на "здоровий" розум. А може б, звести все до якогось мiнiмуму?.. Але тут же вiдмовився вiд цього. З двох мотивiв. По-перше, з мотивiв гонору. А по-друге - чим бiльше дивився на слiдчого, тим бiльше переконувався, що тут нiякий "здоровий" розум не допоможе, бо не на те слiдчий зорi?нтований та й, далебi, нiяким "потрiбним" здоровим розумом не грiшить. Головне, що той слiдчий ? чужий. До кiнця ворожий i чужий. I служака - не мiнiмум йому потрiбен, а максимальний максимум. Абсурдний, безглуздий, але конче необхiдний. Слiдчий пряде очима, а Андрiй чита? в тих очах зата?не, хиже чекання, щоб Андрiй хоч трiшки десь надломився, щоб здав психiчно, тодi вiн вхопиться й буде розмотувати його душу, як той Асланову. I тодi з того виросте цiла страшна гора - навколо кожно? крихти правди, яку б вiн подав, виросте жахлива гора провокацi? й придавить безлiч жертв. Побачивши це, Андрiй вiдкинув усякi вагання, глибоко зiтхнув i став на шлях цiлковитого й принципового заперечення. Нехай, зрештою, вiн оперу? тi?ю течкою, напханою якимсь шпаргаллям, i нехай розкрива? карти. Бажаючи цього, Андрiй поволi процiдив: - Наскiльки я зрозумiв з пред'явленого обвинувачення, менi закида?ться пп, 2, 6, 8, 10 i 11 статтi 54-?. Так от, це все неправда. - А що ? правда? - Правдою ?, що це все якась брехня, божевiльна фантазiя. Чи не зда?ться вам, що тих пунктiв забагато як на один раз. Слiдчий подумав, а потiм: - Тут тебе, зрештою, не питають про правду. I нiкому вона тут не потрiбна. Правдою буде те, що я тобi тут начеплю. Ясно? Ти ворог - i це основне. Ти людина iнтелiгентна, а нi чорта не понiма?ш. Зрозумiй, що раз ти ворог, то всi статтi, якi тобi начеплять, абсолютно правильнi, хоч найбезглуздiшi. I ?х зовсiм не забагато. "Запрос не б'? в нос", пойняв? Суть в тiм, що ти ворог. А раз так - всi статтi, до тебе прикладенi, будуть правильнi. Це раз. А вдруге - раз ти ворог, то в тебе ж ? спiльники й однодумцi? ?! Напевно ?! Так от всi спiльники й однодумцi мусять бути ось тут, - ляпнув вiн рукою по столу, - ось в цьому й вся справа! I про тих всiх тво?х друзiв i однодумцiв мусить бути твоя щиросердна сповiдь, про всю вашу контрреволюцiйну дiяльнiсть, не боючись нiяких перебiльшень. Ми потiм розберемось. В Андрiя заклекотало всерединi, i в той же час думка забилась злорадно: "Ага, не знаючи правди, ?м потрiбна гора брехнi!? Добре! Позмага?мось же!" Нахмурившись i дивлячись слiдчому в очi, Андрiй промовив презирливо: - "Ворог народу", "контрреволюцiя", "зрада" й "злочин" з погляду мого класу ? все поняття трохи iншi, анiж... - Чхать я хотiв на поняття твого класу!.. От про нього, зрештою, ти тут все й розкажеш... I не бiйся нiяких перебiльшень! Так треба. - Гм... Цебто вам потрiбнi формальнi пiдстави, щоб мене i всiх, на кого я скажу, засудити? Слiдчий презирливо: - Дурню ти! Ми тебе можемо засудити й без тво?? сповiдi. Подума?ш! Але йдеться про те, щоб тебе не засудити. Чи ти не вiриш у пролетарську великодушнiсть? - Вiрю... - Iронiзу?ш? - Чому ж, я вiрю. Я сам пролетар i знаю пролетарську великодушнiсть. - Те, що ти пролетар - то до лампочки, он до тi??, бачиш? Ха! "Пролетар"! Чи ти дума?ш, що тобi буде тут скидка за тво? пролетарське походження? Нi, брат, саме до ворогiв пролетарського походження ми ? найбiльше безпощаднi, як до зрадникiв... звичайно, якщо вони непримиреннi. "Зрадникiв!!? Ах ти ж!!" а вголос: - З погляду пролетарського, зрадник ? поняття розбiжне... (павза). - Отже, згiдно з вашою "пролетарською великодушнiстю", вам треба мати формальнi пiдстави, щоб мене конче засудити й знищити? - повторив Андрiй спокiйно запитання, пiдкреслюючи безглуздiсть формули. - Нi. Нам потрiбна й правда. Цебто така правда, яка нам п о т р i б н а! Чи тобi ще треба розжовувати? Правда про тво?х спiльникiв i однодумцiв. Про всiх- про вчорашнiх, сьогоднiшнiх i завтрашнiх i про все ?хн? кодло, до дiтей включно! I про вашу спiльну дiяльнiсть... Андрi?вi не треба "розжовувати". Кров залива? йому мiзок. Але вiн мовчить. А слiдчий веде з незрiвнянним цинiзмом: - Та правда, зрештою, ось тут вся написана,- ляпнув по течцi рукою. - Я тiльки хочу почути ?? щиросердно з тво?х уст, щоб знати, чи ти ? ворог до кiнця, чи... "Т а к! Д о к i н ц я!.. Я к щ о т а к, т о в о р о г д о к i н ц я! Д о г р о б у! Д о п е р е м о г и!!! Я к щ о т а к, т о д о к i н ц я!!" - Андрiй згадав Аслана, згадав всю камеру i всю "брехалiвку", все море безглуздя..."Якщо так, то до кiнця!" А вголос, вiдсапнувшись, схвильованно: - Ну то я щиросердечно признаюсь, що з мо?ю головою ви можете робить, що хочете! Але що до спiльникiв, то... то для тако? комедi? в мене ?х не числиться. - Що, що? Як ти сказав? Це щиросердно? - Так, це щиросердно. - Ах, ти ж... Цебто про комедiю? - Гм... I про комедiю теж. Слiдчий розгублено дивиться якусь мить мовчки, а тодi широко позiха?. - Нi, не буде, я бачу, з тобою дiла по-хорошому. Фiлософству?ш? Ну що ж, побачемо. Менi не к спiху,- i занурився в папери, позiхаючи. По хвилi додав: - Ти даремно надi?шся... На що ти надi?шся? Ти згни?ш в тюрмi, але ти не вийдеш з наших лап. - Помовчав, листаючи папери, а тодi пiдвiв обличчя i глузливо заскалив око: - Як там сидиться в камерi? - Добре, дякую. - А про що ж там говорять арестанти?.. Не бiйсь, змовляються, як дурити слiдчих? Лають сов?тську власть? Виробляють тактику спротиву? Га? - Приходьте, посидьте, послухайте. Слiдчий зареготався i не став бiльше розпитувати. Андрiй дивиться, як слiдчий листа? папери - його "Дiло",- i його мучить цiкавiсть: що ж там i ким там понаписувано? - Гм... Я не знаю, що там понаписувано,- почав вiн дипломатично, - але все то ?рунда, i той, що писав... - Не квапся, - буркнув слiдчий, - взна?ш в свiй час. Тут все, брат, понаписувано правильно. - А тодi пiдвiв очi, подивився пильно Андрi?вi в обличчя, перевiв погляд у течку i знову на Андрiя й процiдив значуще: - I писали тут, брат, авторитетнi люди. Дуже авторитетнi люди! Андрi?вi непри?мно занудило пiд серцем. Вiн згадав Миколу, Михайла i третього свого брата Сергiя й тяжко зiтхнув. Зайшла мовчанка. Слiдчий дивиться в папери, низько схилившись, а Андрiй дивиться на тi самi папери здалеку. На серце навалився тягар, перед яким померкла всi iншi непри?мностi. Сидiв мовчки й дивився на зелену течку в центрi освiтленого кола на столi, слухав шамотню, й гомiн, та вигуки за дверима i вiдчував, що його нерви починають тремтiти. Але не вiд шамотнi й гомону за дверима - вiд iншого. I вiн ?х угамовував упертим i до безглуздя затятим: "Не може, не може, не може бути!" А слiдчий читав щось, ворушив бровами й посмiхався значуще. За вiкном, заставленим решетом, була чорна нiч. Там десь сплять мирним сном люди, там десь гуляють по парках i скверах закоханi, повертаючись iз запiзнiлих вистав i вечiрок, там десь, на якiйсь точцi планети у тiй ночi, може, весело гуляють з дiвчатами його брати або сплять i марять про завтрашнiй день, про веселi зустрiчi з свобiдними друзями, самi свобiднi й щасливi. Там десь свiт, до якого вже, може, й нема? вороття. За вiкном чорна нiч, а в кiмнатi слiпуче ясно, тихо, багато повiтря. Андрiй дивиться на блискучу пiдлогу, диха? свiжим повiтрям i дума? про камеру. Йому хочеться назад до камери, туди, до товаришiв недолi, в той сморiд i бруд. Там ще ? близькi люди. До кiмнати увiйшла молодесенька й дуже гарна дiвчина, в снiжно-бiлому халатi i з тацею на руцi. Вона видалася Андрi?вi янголом, що спустився несподiвано з неба опiвночi в цю пiдозрiлу, наповнену тоскною тривогою кiмнату. Таця була заставлена шклянками, пляшками пива, й вина, i крем-соди, наповнена шоколадом i тiстечками. - Вам пива? Вина? Крем-соди? Чи?... - заграсувала дiвчина до слiдчого нiжним, грудним голосочком, як голубка, кинувши скоса ледве вловимий погляд на Андрiя. Слiдчий узяв пляшку пива й бутерброд. Пожартував щось з дiвчиною, наговорив якихось непристойних дурниць пошепки. Дiвчина, зашарiвшись, вийшла. Пройшла грацiйно зi сво?ю тацею повз Андрiя. - Гм... Гм... - замимрив слiдчий, запихаючись бутербродом i зиркаючи на Андрiя: - Ось це й було те, що ти втратив... Але вiд тебе залежить його повернути. - Що? - Д?вочку... Андрiй нiчого не сказав. - Ну?..-спитав слiдчий, скiнчивши ?сти й занурюючись в папери. Нукнув, нiби на коня, нагадуючи тим "ну", що Андрi?вi треба щось говорити, треба "щиросердно" починати "сповiдь". Андрiй мовчав. I слiдчий мовчав. Невiдомо було, як довго може тривати оте листання паперiв i вичiкування, лише вiдомо було, що яко?сь хвилини все це може скiнчитися i тодi... Правду сказати, в серцi жеврiла iскра надi?, що "тодi" все буде добре, все виясниться, i його випустять, звiльнять. Авжеж. На те скида?ться. I слiдчого йому дали, зрештою, якогось хлопчиська, та й той тiльки страха? та погрожу?, i то якось мляво, несерйозно. Вправля?ться в розумних розмовах. Але цi думки були явно недоречними й безглуздими, i Андрiй вiдкинув ?х. Невiдоме лишалося невiдомим i тривожним. Очiкування скiнчиться i тодi... Цiкаво, що ж прийде тодi? Намагався вгадати, що ж прийде за цi?ю прелюдi?ю, й пристосуватися якось заздалегiдь. В кожнiм разi, вiн одно вирiшив твердо - в i н н е д i р к а в i д б у б л и к а! - i в цьому всi в цiй цитаделi "пролетарського правосуддя" мусять переконатися. В кiмнатi спокiйно i тихо, але нерви все бiльше наструнчуються. А з душi пiдiйма?ться протест. Не проти тi?? дико? комедi?, яку з ним хочуть тут розiграти i вже розiгрують, а проти провокацi?, проти того, на що натякнув слiдчий, кажучи про "авторитетних людей". Вiн вiдчував, що саме тут може бути нанесена йому найтяжча поразка, яка може зломити його волю, - це замах на його вiру в те, що найбiльше цiнив усе сво? життя i за що тримався душею, як за рятiвниче коло. Вiру в людей, i не взагалi в людей, а вiру в сво?х братiв. Хтось всерединi, незважаючи на всю очевиднiсть факту, одчайдушно i безпомiчно протестував. Хтось той, хто навчився безоглядно вiрити й любити, панiчно боючись чорного провалля, в яке може раптом зiрватись i полетiти, коли ту вiру втратить. Очi дивились на зелену течку там, на столi, а серце протестувало. Вiн бреше, цей слiдчий! Це неправда! I саме неправда тому, що це вiн - слiдчий - про те говорить. Знав, що слiдчим взагалi не можна вiрити нi на йоту. То ще невiдомо, яку саме цiль вiн переслiду?, на що саме вiн полю?. Може, вiн якраз i полю? на те, щоб зламати наймогутнiшу пружину його душi. Вiн каже, що ?м все вiдомо. Може, ?м вiдомо й те, що собою явля? Андрi?ва душа i на чому вона трима?ться? Андрiй дивиться на байдужого слiдчого, що так меланхолiйно листа? папери, i почина? розумiти, що тут якась добре продумана й розроблена тактика супроти нього. Слiдчий мовчить, не натиска?, не кричить, - вiн чогось жде. Чого ж вiн жде? Адже як так вести слiдство, то вiн - Андрiй - може просидiти на стiльцi в такiй чистiй й гарнiй кiмнатi десятки рокiв безрезультатно. Чого ж вiн жде? Набира?ться вiдваги, щоб потiм кинутися на нього з прес-пап'?, як той дурнуватий слiдчий з Карапетьянових "перських мелодiй"? Але ж вiн - Андрiй - зробить тут з нього череп'я. Слiдчий зовсiм не кидався i, зда?ться, й не збирався. Нудився бiля столу. Задзеленчав телефон. Слiдчий зняв рурку, послухав i сказав, позiхаючи: "Так" - i почепив рурку на сво? мiсце. Незважаючи на позiхання слiдчого, Андрiй угадав, що те "так" стосу?ться саме його. I вiн не помилився. Тишу й нудне нукання слiдчого було порушено - до кiмнати почали заходити гостi. Спочатку зайшов якийсь хлопчина в шовковiй бiлiй майцi-короткорукавцi, з голеною головою, наспортований, як боксер, в жовтих черевиках "шiммi"; вiн увiйшов м'якою кошачою ходою, похитуючи стегнами, мов хтива дiвчина. - А-а, Чумак! - вигукнув вiн радiсно, нiби побачив доброго свого знайомого, i зупинився перед Андрi?м. За першим увiйшло ще дво?, теж таких самих дебелих хлопцiв у цивiльному. Всi вони "впiзнавали" Андрiя й сво? при?мне здивування виявляли вiдповiдними приятельськими вигуками. Всi тро? розташувалися, хто на стiльцi, хто на пiдвiконнi, й смiялися помежи собою. Хлопцi дивилися на Андрiя, Андрiй дивився на хлопцiв i не бачив у них нiчого страшного, такi собi милi, добродушнi хлопцi. - Футболiст?- звернувся до Андрiя перший з цiкавим запитанням, розглядаючи Андрi?вi бiцепси й всю його фiгуру. Два iнших засмiялися. Андрiй промовчав, лише знизав плечима. А перший, не чекаючи навiть вiдповiдi, вiдповiв сам: - Я бачу, що футболiст. Це добре. Ми теж футболiсти. Гм... Чи ти давно грав у футбол? Чим, форвардом чи?.. Я от форвард, а це голкiпер, а ти?.. Запитання були такi добродушнi i такий добродушний смiх усiх трьох, що Андрi?вi навiть не спадало на думку шукати якогось смислу за тими словами. Власне, вiн не встиг зорi?нтуватися - слiдчий, що на прихiд гостей, здавалося, не звернув уваги, зосереджений весь в паперах, враз пiдвiв голову, прислухався до шелесту за дверима й, коли тi дверi знову рипнули, гримнув: - Встати! - це до Андрiя. Андрiй встав. До кiмнати зайшов низенький, широкогрудий i широкоплечий чоловiк, теж молодий i теж в вiльному. - Начальник вiддiлу Великiн! - вiдрекомендував слiдчий з посмiшкою. : Великiн зупинився посеред кiмнати: - А-а, Чумак, - протяг вiн крiзь зуби. - Ну, як? - звернувся з запитанням до слiдчого. Слiдчий знизав плечима: --Мовчить, сволоч. Великiн зiмкнув щелепи й нiчого не сказав. Пiдiйшов до Андрiя, постояв перед ним, мiряючи його поглядом з головнi до п'ят. I враз з усього маху вдарив в обличчя. Андрiй упав на стiлець. Раптове приголомшення змiнила несамовита лють. В нiм усе заклекотало i першим вiдрухом було кинутися й розтерзати цього i присадкуватого мерзотника, як кошеня. I вiн би це зробив, I бо Великiн був набагато менший за нього, крiм того в такiм несамовитiм гнiвi Андрi?ва сила була незрiвнянна. Але вiн не встиг. Хтось раптовим ударом вибив ногою стiлець з-пiд нього, й Андрiй упав на пiдлогу. Схопився миттю, але удар пiд колiна повалив його знову. I затанцювали над ним усi п'ятеро. Били його ногами, качали по пiдлозi, садили черевиками по чому попало. Андрiй закривав лiктем обличчя й все намагався схопитися, але марно. Намагався спiймати котрогось руками, але його били по руках, вiдтоптували ?х... Тодi вiн став захищати лiктями лице й голову та затуляти колiнами живiт. П'ятеро здоровенних "футболiстiв" гасали над ним, качали по всiй кiмнатi й несамовито кричали: - Гад! Фашист! Фашистська морда! Говори! Ти будеш говорити!? Розколюйся! Розколюйся, петлюрiвська наволоч! Говори!! Враг народа!! Хтось кричав найдужче, погано вимовляючи "р", - його "р" скидалося на "i" -"контi?волюцiонеi". Це Великiн. Iншi кричали правильно, але так само несамовито. I сходили буйною, неуявною лайкою та епiтетами, яких нема? в жодному словниковi, приголомшуючи навiть мужське вухо сво?м цинiзмом. Андрiй теж щось люто кричав i лаявся, називав ?х сволотою, мерзотниками, хамами, всiм, що могло прийти йому в голову в клекотi образи й гнiву. За це його ще несамовитiше бито, топлючи його хрипiння й уривки слiв у ревищi. - Здоровий, сатана! - хекав котрийсь, як дроворуб, садячи обцасами в груди. Це тривало довго. "Приб'ють на смерть! Приб'ють насмерть!" - вже металась безпомiчна думка, констатуючи з безсилим розпачем повну безнадiйнiсть i безвихiднiсть. А вир над ним все шаленiв. Потiм удар в потилицю черевиком поверг його в темряву, стало млосно й в той же час при?мно - бiль скiнчився, здавалось, що вiн пiрна? в густу, каламутну воду, що визволився вiд цих садистiв. Ще якусь мить чув на тiлi глухi удари й схоплював вухом регiт, потiм опустилась чорнота. Опритомнiв Андрiй вiд непри?много лоскоту. Розкрив через силу повiки - над ним стояв Серг??в i лив йому на обличчя воду з велико? шкляно? карафки. Андрiй сапнув повiтря i помалу сiв, дивився блукаючим, напiвпритомним поглядом по кiмнатi й вслухався до себе - видавалося, що йому потрощено всi костi. - Вставай! - командував хтось хрипко й злобно. Андрiй почав зводитись, але коли вiн став на ноги, його знову збито геть ударом пiд колiна. Це Великiн. Мабуть, злякався його вигляду, що нагадував вигляд великого зацькованого звiра, який i в безпам'ятствi все ще здатний кинутися й розтерзати напасника. - Вставай!- знову гукнув той самий голос. - Сiдай на стiлець. Андрiй слухняно звiвся, але знову його збито з нiг. А потiм дво? пiдхопили його пiд руки, закрутивши ?х назад, поволокли до стiльця й посадили. - Сиди, сволоч, отак! Руки отак, ноги пiдбери... Поклали йому руки на колiна, пiдiгнули ноги "по формi" й лишили. Андрiй сидiв i тяжко вiдсапувався, дивився просто себе. Ним володiло непереможне бажання заплакати, отак просто по-дитячому гiрко заплакати. Вiд тяжко? образи, вiд наруги, вiд безсилого гнiву й вiд свiдомостi, що його брутально й безкарно таки обертають в ганчiрку. Перед очима була пiдлога в плямах i розводах кровi - його кровi, в патьоках води, в вiдбитках пiдошов i обцасiв, в ту його кров намащених, - свiдоцтво його ганьби й позорища. Все тiло його дрiбно тремтiло, й тремтiли десь в горлi сльози. Вони, тi сльози, нагально видиралися з горла так, як колись у дитинствi, коли йому хотiлося ридати вiд тяжко?, болючо? образи, та вiд сорому, та вiд гнiву безсилого. Але вiн не заплакав. Вiн ковтав слину, змiшану з кров'ю з побитих уст, i, тамуючи розпач i гнiв, вiдсапувався тяжко. Перед ним стояв Великiн, заклавши руки за спину, за столом сидiв Серг??в, криво посмiхаючись, а бiля столу стояло тро? "футболiстiв", вiдсапуючись теж, як i Андрiй, курили й весело пересмiхались. I той смiх був такий собi веселий, парубоцький, зовсiм нiби беззлобний. Так, нiби тут нiчого особливого й не сталося. - Ну, от, - промовив котрийсь.- Хiба погано ми гра?мо в футбол? Регiт. То смiялися тi тро? й Серг??в, не смiявся тiла Великiн. Вiн стояв перед Андрi?м i дивився йому в обличчя пукатими сво?ми, зловiсними очима. Коли йому здалося, що Андрiй вже достатньо прийшов до пам'ятi, вiн процiдив крiзь зуби: - Ну-с, ти будеш говорити? Мовчанка. - Гм... Нiчого, заговориш. Р?бята смiються, значить, ти мусиш зробити висновок, що це були тiльки шуточки. Жарти. Не жарти будуть впередi. Ти занадто упертий, але нiчого... - Вiн начитався Остапа Вишнi - вставив котрийсь вiд столу глумливо i досить безглуздо. - Та нi, це золото похл?ще Вишнi. Той швидко здався а цей... Так ти будеш говорити? - Що ви вiд мене хочете? - прохрипiв Андрiй, пiдвiвши очi на Великiна. Великiн подивився в тi очi, скрутнув головою й про всяк випадок вiдiйшов до столу. - Товаришу слiдчий! - звернувся Великiн офiцiйно до Серг??ва, тим часом дивлячись пильно на Андрiя: - Ваш пацi?нт, зда?ться, не в курсi справ. Ви йому пояснили, що й до чого? - Так, пояснив. - Пояснили, в чому його обвинувачу?ться й у чому його грiхи перед владою, перед партi?ю, перед кра?ною й перед народом? - Так. - Пояснили й, що чека? його тут? - Так. --Ну, так що ж ви дурня валя?те, громадянине Чумак? Вам про все говорив слiдчий. Про що вам говорив слiдчий? Павза. - Слiдчий менi говорив про пролетарське правосуддя...- прохрипiв Андрiй. - Iдiйот ти? Ха-ха-ха?.. А втiм, це правда. Так от, я й ? пролетарське правосуддя! Пойняв?! Я ? пролетарське правосуддя. Ти формулу обвинувачення читав? - Так. -Розписався? - Так. - Ну, так про те, що там написано, й треба говорити. Ти ворог народу i мусиш все про себе тут викласти. Отже, що ти з приводу всiх пунктiв обвинувачення скажеш? - Я... вже... сказав... Великiн подивився на Серг??ва запитливо, той знизав плечима. Великiн зцiпив зуби. - Бавитесь, сеньйор?! Добре. Ми вас роздавимо! Розумi?ш? Роздавимо! Це була тiльки забавка, коли б ти знав, що тебе чека? впередi, у тебе б волосся вилiзло геть ще цi?? ночi. Ми тебе роздавимо, i нiхто тим не поцiкавиться, загинеш, як пес. - Це... пролетарська законнiсть... I правосуддя?.. - А що б же ти думав? - вставив котрийсь, - ич ти! -Так, це законнiсть i правосуддя, - пiдтвердив Великiн. Андрiй помовчав i заговорив тихо: - Коли мiй рiд... боровся за революцiю, проливаючи кров, вiн iнакше мислив про законнiсть i пролетарське правосуддя, й... про все... В цей час рипнули дверi й увiйшов хтось стрункий у вiйськовiй унiформi! II - Встать! - гримнув Серг??в. Всi встали. Андрiй встав теж, перемагаючи бiль. Той, що увiйшов, зупинився посеред кiмнати, подивився на Андрiя пильно й лагiдно промовив: - Сiдайте, громадянине... зда?ться, Чумак ? Так? - Так, - вiдповiв Серг??в, посмiхнувшись. - Я - начальник групи й звати мене Фрей, - говорив далi гiсть у вiйськовiй унiформi, рекомендуючись Андрi?вi, - прошу сидiти спокiйно й говорити далi, я, зда?ться, вас перебив? Був вiн пiдкреслено лагiдний, i чемний, i по-начальницьки величавий. Прiзвище мав нiмецьке, але риси обличчя слов'янськi, певнiше, росiйськi. Цiлковита протилежнiсть до Великiна, що мав прiзвище росiйське, але риси iншi. Першим Андрi?вим вiдрухом було поскаржитися цьому лагiдному й, очевидно, культурному начальниковi на ту кривду, що ?? йому заподiяно щойно. Але блискавична думка, що "вiн же чу? увесь той лемент i скавулiння по коридорах i не припинить", обiрвала намiр. Замiсть поскаржитись, Андрiй облизав шерхлi губи й вiв далi обiрвану думку: - Проливаючи кров свою, мiй рiд iнакше думав про все... Помiтивши, що Андрi?в голос занадто хрипить, Фрей звелiв дати йому шклянку води, але Андрiй вiдмовився. Фрей помiтно насупився: -Гм...Ну-ну, говорiть далi, про що ж мрiяв ваш рiд...До речi, про ваш рiд я добре знаю... Хто ж не зна? рiд Чумакiв. I мiж iншим, думаю, що вам би не випадало з нами сваритися. Так що ж думав ваш рiд? - Рiд мiй думав про те, - раптом випалив Андрiй майже крiзь сльози гнiву й образи, - що його нащадки... не будуть битi ось тут!.. Що Чумакiв син не буде мордований ось тут, як собака!.. Фрей пiдвiв брови: - Це дiйсно прикро. Але це вiд вас залежить. Мушу сказати (i про це вам вже було говорено, пригадайте), що ви з вашими здiбностями, з вашою енергi?ю й знаннями могли би бути потрiбнi кра?нi... Лише мусите роззбро?тися щиросердно. I вас оцiнять належно... Давайте домовимось... Андрiй нетерпляче повiв плечем, згадав слова Сафигiна й хотiв вiдповiсти те саме й в тому ж стилi, але облишив, помовчав, а тодi продовжував обiрвану думку з жалем та iронi?ю: - Як собака...Та не в цiм суть. Не в одиницях суть. Суть в мiльйонах. Отже - рiд мiй мрiяв про iнакшу долю й iнакшi права для себе й свого народу... Про iнакше пролетарське правосуддя... Про iнакший "новий лад"... Про iнакших носi?в правосуддя, анiж оцей ось... - вiн кивнув на Великiна. Фрей слухав, насупившись. А як Андрiй урвав, вiн обережно пiдiгнав з цiкавiстю: --Ну, далi... Але Андрiй замовк. Вiн думав над тим, чи говорити далi, чи не говорити. Для кого нiби й для чого? Зайшла павза. Фрей почекав якийсь час, а тодi удавано позiхнув: - Мда-а... Але я бачу, що ви i ваш рiд - це, як кажуть одесити, двi великi рiзницi. По-мо?му ви в сво?му родi ? виродком чи винятком. I ось ця винятковiсть i привела вас сюди. Адже так? Андрiй вже достатньо прийшов до пам'ятi, щоб уловити тонкiсть цього запитання. Виходило, що вiдповiсти запереченням, це значить увесь рiд поставити на одну дошку, ось на цю пiдлогу, замащену його кров'ю. Хай лiпше буде "так", але вiн i цього "так" не сказав, лише зiтхнув. - Ну, от, мовчанка- знак згоди. Так що вам нема чого посилатися на рiд. А те, про що мрiяв ваш рiд, ми й здiйсню?мо. Андрiй покрутив головою. Фрей: - Хiба нi? - (iронiя). - Облишмо про це. Ви це зна?те краще за мене. Не я керую цi?ю тюрмою, а ви. - Що ти хочеш цим сказати? - пiдхопив Великiн понуро. Андрiй не звернув уваги, зiгнорував, спостерiгаючи, як Фрей щось оберта? пiд насупленими бровами, й чекав, що вiн буде говорити. - Цiкаво... - протяг Фрей роздумливо, а тодi враз стрiпнув чубом i звернувся до Андрiя усторч: --Рiд Чумакiв ? вiдважний. Скажiть, чи ви пiшли в свiй рiд? Ви вiдважний? Андрiй: - Ви хочете випробувати мою вiдвагу? Зда?ться, ма?те багато нагод. - Я не про те... Ви от говорите про рiд, про його мрi?...Так от, якщо ви вiдважний, то чи не могли б ви сказати, якi ж вашi мрi?, яке ваше кредо? Ваше кредо? Отак просто, як личить вiдважним людям... Пам'ятайте, що за кредо ми не судимо, ми судимо не за погляди, а за дiла, за конкретнi дiла. Ну? За столом нашорошенiсть, смiшок. Андрiй мовчить понуро. - Я вам гарантую, що за погляди вам нiчого не буде, - промовив серйозно Фрей. - Можливо, - протяг нарештi Андрiй. - Але чи гаранту?те ви, що ви вiльнi чинити по сво?й уподобi? (iронiя, Фрей насупився). Чи гаранту?те ви, що для дотримання слова вам вистачить вашого авторитету? Незручна мовчанка. Андрiй почекав хвилинку, а тодi посмiхнувся глузливо: - Але це не важно. Я вашо? гарантi? зовсiм не потребую. Iсну? теоретично закон про свободу думки й совiстi, так от припустiм, що це ? дiйсно закон. Припустiм. Припустiм, що за полiтичне кредо нiкого не карають вашi...речники пролетарсько? законностi й правосуддя. Припустiм. Але я навiть цього припущення не потребую, бо знаю, по-перше, що саме таке припущення розходиться з дiйснiстю, а друге: що я сиджу тут саме за сво? кредо i що звiдцiля вже нiколи не вийду. Я приречений на те, щоб бути роздавленим, в цьому я вам усiм вiрю. А раз так - висловлюючи сво? кредо, я вже нiчим бiльше не ризикую, бо доля моя перерiшена. Пiсля цього я не потребую навiть особливо? вiдваги, щоб мо? кредо висловити. Будь ласка, що цiкавить? По такiй передмовi, здавалося, Фрей знiяковiв, якась маленька риска шляхетностi вимагала припинити розмову. Але Фрей перемiгся, боротьба мiж людською совiстю i почуттям службового обов'язку закiнчилася перемогою останнього. Скривившись, Фрей поставив запитання. - Скажiмо, як ви дивитесь на все? - На що саме? - На систему, на правопорядок, на уряд i партiю, на... те, що ви тут бачили, нарештi? - Гм... Я дивлюся так, як i всi, як дивляться мiльйонi на це. - Що-що? Якi мiльйони? Ну, що ви, що ви!.. - Ну, що ви! - протяг Андрiй в тон. - Я можу подумати, що ви погано зна?те арифметику. Та якщо в Харковi п'ять тюрем i в кожнiй сидить по п'ять або десять тисяч людей, то коли це перемножити на кiлькiсть самих тiльки великих мiст в СССР, то скiльки це буде мiльйонiв? Тих, що сидять вже! А ?м нема? виходу, як ви всi твердите. А тих, що сидiли вчора!? А тих, що ще ждуть сво?? черги?! Хiба це не будуть мiльйони?! Фрей засмикав бровою, позираючи на присутнiх "футболiстiв": - Стоп, стоп! Чи ви зда?те собi справу з того, що ви говорите?! - Ви хотiли знати мо? кредо... - Ага, ну прошу, прошу... Це думки класових ворогiв, i вони нам вiдомi. Отже, ви дума?те? - От i добре... Так от я так i думаю, як тi всi мiльйони "класових ворогiв". Тобто я думаю й дивлюся на речi так, як мiльйони людей. А як вони думають, про це ви могли б зробити висновок на пiдставi ваших же пiдозрiнь до тих людей, на пiдставi обвинувачень, вами пред'явлюваних i обгрунтованих на ваших же пiдозрiннях. Ви дума?те, що всi тi люди ненавидять систему й режим, партiю й уряд; розчарованi в революцi?; вважають правопорядок, збудований на ру?нах старого свiту микола?всько? реакцi?, за недосконалий, ба, за антинародний; що з усiх iдеалiв революцi? вийшов пшик; що кров, пролита мiльйонами, пiшла на марне, потоптана й поругана системою нового визиску, соцiального й нацiонального поневолення, фразерством, фарисейством, диктатурою меншостi; i, нарештi, ви дума?те, що всi тi люди в вiдча? хотiли б все знести геть диктатуру меншостi, тобто, все зламати, побудувати новий свiт, кращий, справедливiший... За такi, мовляв, думки ви посаджали до тюрми всiх - i бувших ветеранiв революцi?, що, обсмаленi порохом тi?? революцi?, ще не втратили вiдчуття, як вiн пахне, той порох, i як пахнуть тi великi iде?, за якi вони боролися; посаджали й ?хнiх дiтей, що болiють трагедi?ю сво?х батькiв та з кров'ю успадкували ?хнi iде?; i молоде поколiння юнакiв, що не може примиритися з болотом, де квакають жаби всесоюзного мiщанства; i селян, i робiтникiв, i iнтелiгентiв, що смiють дерзати мислити й хотiти, й ?хнiх родичiв, i родичiв тих родичiв... - Стоп! - перебив Фрей, зблiдши. - Ви зда?те собi справу, що ви говорите?! - Вповнi. Я говорю лише те, що ви закида?те всiм тим, хто сидить за цими мурами. - А ви зда?те собi справу, що це агiтацiя? - при цьому Фрей глянув на "футболiстiв". - Можливо. Цей пункт сто?ть в формулi мого обвинувачення. - Гм... Яке це ма?, все те, що ви говорили, вiдношення до вашого кредо? - Нiякого. Я говорю лише те, в чому ви мене i всiх iнших обвинувачу?те. Якщо ви хочете, щоб це було кредо - добре, нехай це буде кредо. Кредо всiх... - Чого ви розпису?тесь за iнших? - Я не розписуюсь. Я частка всiх тих приречених i говорити в множинi - це мо? право, таке саме природне, як буде природною перспектива гнити нам всiм укупi й живити сво?ми соками "чортополох" товариша Вишинського. - Ну-ну, в вас i язичок!.. Добре. Так яке це ма? вiдношення до вашого кредо? Це ваше кредо? - Повторюю, я висловив лише те, в чому ви обвинувачу?те мiльйони. Що ж до мого кредо - то воно вмiща?ться в одну фразу... -Я не визнаю пролетарського правосуддя, здiйснюваного закаблуками й палкою! Ось це мо? кредо. - ?! - I так само не визнаю соцiалiзму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупi i ? все мо? кредо. Це було занадто смiливо. Зайшла мовчанка. Фрей зiмкнув брови, й видно було з усього, що вiн перемагався, аби не затупотiти враз i не закричати. Таке було вражiння. Але вiн не закричав, навпаки, проговорив тихо, аж занадто тихо й повiльно: - Та-ак. Отже, ви зда?те собi справу, що це жахлива контрреволюцiя. Та ж за це одно вас треба якнайтяжче покарати. Навiть коли б не було бiльше нiчого, цього одного вистачить, щоб вас засудити на вiки вiчнi. - Осмiлюсь нагадати, що ви давали гарантiю. Фрей прикусив губу й одвернувся до вiкна. Чи йому дошкулила досить прозора iронiя в Андрi?вих словах, чи його вразила надзвичайна вiдвага, з якою було висловлено такi ?ретичнi думки тут, чи сам жахливий змiст тих думок, так убiйче логiчно й смiливо викладений, але удавана його байдужiсть не в силi була прикрити нервовостi, що проявлялася в постукуваннi носком лiво? ноги об пiдлогу. - Ну, що ж, - посмiхнувся криво Андрiй, - цим я дав вам моральне право мене мучити... - Нiхто тут права вiд тебе не потребу?! Подума?ш! - бовкнув Серг??в. Не повертаючись, Фрей поставив ще одне запитання: - Ви сказали, що ваше кредо, то кредо тих всiх, що сидять. Так? - Так, я сказав, що я дивлюся на речi так, як дивляться всi люди. - То нiякi люди! То вороги народу! - Слухайте! Я дiйсно можу подумати, що ви не зна?те арифметики. Один - то може бути ворог народу. Два - може бути. Сто - може бути. Тисяча - теж може бути. Але сотнi тисяч! Але мiльйони!! То вже не вороги народу. То ? народ! Народ! Ви розумi?те? Чи ви не зна?те математики? То народ! - Спокiйно, спокiйно. Тепер я розумiю ваше кредо. Гм... (iронiчна посмiшка). - I я знаю математику. У нас своя математика. Це ви побачите... Ну, що ж. Дякую за одвертiсть. Повторюю - ми не судимо за погляди, ми судимо за дiла... Гм... Думаю, що вашi дiла не розходяться з поглядами. Бо ви диявольськи послiдовнi. Павза. Андрiй зiтхнув: "Ну, ось вони все знають тепер!" А Фрей: - Що ж до народу, то на 200 мiльйонiв може бути ворогiв i кiлька мiльйонiв. - Та-ак?.. Ну, а як тих мiльйонiв одного дня виявиться занадто багато? Га? Тодi?.. - Тодi? - Фрей подумав i скривився презирливо: - росiйська iсторiя зна? випадки, коли воля слiпих мiльйонiв ламалася геть об волю авангарду... "Ах, росiйська iсторiя!!? А укра?нська iсторiя зна? що iнше!" - це Андрiй подумав iронiчно, а Фрей вiв далi з експресi?ю: - Воля слiпих мiльйонiв ламалася об волю авангарду, який знав краще, чого тим мiльйонам треба. Сьогоднi тим авангардом ? партiя. А авангардом партi?... - О! - Андрiй пiдвiв брови, як людина, що нарештi збагнула велику iстину, нарештi переконалася в сво?й глупотi: - а авангардом партi? ? ви... Фрей похопився, що загнався трохи далеко в одвертостi, але ствердив: - Так... I ми не ма?мо сентиментiв. - Дякую... - прошепотiв Андрiй, насправдi пригноблений такою простотою мишлення й прямолiнiйнiстю. Зайшла мовчанка. - Чи можу я поставити ще одне запитання?.. - промовив Фрей. - Ваше право. - Чи ви знали Хвильового? - Нi! - Ви занадто швидко вiдповiли. Ну, добре, скажiмо, що ви не знали особисто. А чи ви знали, може, його нацiоналiстичну, сепаратистську теорiю про боротьбу двох культур, про азiатський ренесанс з Укра?ною на чолi? Про переродження революцi?? "Ага! Ось в цiм i весь сук! Росiйська iсторiя, контра укра?нська iсторiя!" - Наскiльки я розумiю, ви одразу назвали кiлька теорiй Хвильового. - Ага, значить, ви ?х усi зна?те? - А чому б нi? Так само, як теорiю Карла Маркса про пролетарську революцiю та теорiю Ленiна про вiдмирання держави, як апарату класового насильства. Зда?ться, розмова б про цю тезу Ленiна, про нездiйсненнiсть його прогнозiв щодо вiдмирання держави та про викривлення цi?? тези, скажiмо, в спосiб використання держави пролетарiату проти... пролетарiату, була б тут бiльше до речi. - Облишмо Ленiна в споко?. Ленiн, коли говорив про державу пролетарiату (пролетарську класову державу!), то вiн, з одного боку, мав на увазi росiйський пролетарiат - авангард росiйського народу, а з другого, - мав саме вас усiх на увазi, тих, проти кого потрiбен сильний державний апарат. Робiтничий апарат насильства проти... - Робiтникiв... - Так, i проти робiтникiв, якщо вони проти диктатури пролетарiату... - Росiйського пролетарiату... - А то якого ж?! Словом - проти всiх, хто проти робiтничого авангарду - партi? .Ленiна-Сталiна. - Але ж витворю?ться парадокс! - То лиш так зда?ться. Нiякого парадоксу. Але тут не дискусiйний клуб. (Павза). Отже, ми вас не судитимемо за поляди, ми судитимемо за дiла. Пiсля цього Фрей замовк зовсiм i вже не брав участi в допитi. Стояв собi, одвернувшись, i вивчав млинове решето в вiкнi. Мабуть, лiчив вiчка. Його мiсце заступив Великiн. Вiн пiд час всi?? розмови мовчав (лише раз був подав реплiку), набрякав злiстю, супився й пiд кiнець був червоний, як буряк. Проте вiн був задоволений. Навiть потер руки, перешiптуючись з Серг??вим. - Ну-с... - процiдив Великiн пiсля того, як переконався, що начальник вже розмову скiнчив, - полiтику?мо? Але це добре! Знамените! Що й требувалось доказать! Так що нам тво? погляди яснi, голубе! Вони, правда, були яснi й ранiше, але зайве уточнення не шкодить. Одначе ми тебе за погляди судити не будемо, ти ж чув. Ми судитимемо за дiла. За дiла, браток! Отже - чи не зводите ви, сеньйоре, говорити нарештi? Про дiла, про сво? дiла! Га? Про революцiю вiн мiрку?, контрреволюцiонер!! Ну?! Мовчанка. - Про дiла, сволоч, ти мусиш говорити! - раптом закричав Великiн i затупотiв. - Про дiла тво? контрреволюцiйнi, про однодумцiв, про всю твою компанiю гадючу!.. Мiльйони тут щита?ш! Хоч би вас тут був мiльярд, то й те нас не зляка?. Ти зна?ш, що таке НКВД? Отож. Ти повзатимеш, як пес, i скавулiтимеш!! Чу?ш?.. Чу?ш, як вищать там гади, такi ж, як i ти, по коридору? Ото тво? мiльйони! Полiтику?ш? От ти ще заполiтику?ш! Нам тво? погляди до стелi, до с..., до лампочки! А от, як ти тi погляди переводив у життя, га? I з ким? Ну!? Ну!!? Мовчанка. У Великiна виступив пiт на чолi, й вiн ось-ось готовий був кинутися на жертву, кипiв увесь i сатанiв. Чи був вiн фанатик, чи був вiн садист? I те й друге. Вiн фанатичний виконавець волi пославшого його, отого керманича росiйсько? iсторi?... Великiн ступнув рвучко два кроки до Андрiя, а потiм передумав, вернувся до столу i розлився бурхливим потоком найобразливiших епiтетiв. Вiн називав Андрiя й проституткою, й "паршивою петлюрiвською собакою", й шматтям, i падлом, всiм, що тiльки може вигадати божевiльна людська фантазiя. Обiцяв його згно?ти й запроторити туди, де вiн до само? смертi не побачить жiнки... Лише для означення поняття "жiнка" вжив зовсiм iншого епiтету, назвавши певну частину жiночого тiла. То був водоспад цинiзму, похабщини, брутальностi, еквiлiбристика мерзостi, розрахована на те, щоб увiгнати жертву в стан психiчно? депресi?, знищити й морально, принизити, розчавити. Все, що вигадав всесвiтнiй, а особливо росiйський, лайливий генiй, було пущено в рух. Це все робилося для того, щоб довести, що людина, якiй стiльки лл?ться на голову бруду, нiкчемна пилинка, нiщо, комаха, за якою не сто?ть i не стане жоден закон i якiй нема на що сподiватися. Фрей стояв, обернений до вiкна, й, зда?ться, не реагував нi на що, не чув нiби. А Андрiй чув усе, але теж не реагував назовнi. Кожне слово вiддавалось болючим ударом в самiсiньке серце, але вiн зцiпив зуби й мовчав понуро, дивився примруженими очима на Великiна, на всю компанiю, що, позiхаючи, слухала начальниковi фiлiппiки. Тремтiв дрiбно й чекав. Втомившись вiд водоспаду похабщини, вiрнiше, захлинувшись нею, Великiн люто сплюнув i, поставивши, як крапку, зловiсне "Ну?!", замовк. Чекав, давши зрозумiти, що вiн бiльше говорити не буде, а вiд слiв перейде до дiла. - Ну?! Андрi?вi треба було щось сказати, щось таке, щоб загаяти час, щоб вiдвести те, що за тим "Ну?" ма? прийти, але вiн не знайшовся, що сказати. Вiдчував, що його огорта? жах при згадцi про те, що було, й перед тим, що може бути в цiм безвихiддi, в цiм царствi садизму i сваволi. Дивився в вiкно, за яким була глупа, чорна нiч, i тоскно думав, хоч би вже швидше свiтало, хоч би вже кiнчалася ця нiч i його вiдвели назад до камери, дали перепочити. Адже ж, як прийде ранок, цей допит мусить припинитися, його мусять вiдвести назад i лишити в споко? до наступно? ночi. А там - якось буде... Може, вiн розiб'? голову об мур... Якось буде. Лише зволiкти б те прокляте "ну?" в безкiнечнiсть. Але вiн не знайшовся, що сказати, й тiльки знизав плечима. - Що?! - закричав Великiн i загугнявив глумливо: - А-а, вiн, бiдняжка, не зна?, про що йому говорити, забув. Слiдчий! - обернувся Великiн до Серг??ва,- пояснiть цьому iдiотовi, на яку тему вiн ма? говорити! Сконкретизуйте йому обвинувачення, щоб вiн зрозумiв, що з ним тут не цяцькаються i не в пiжмурки грають, що його погляди нiкого не цiкавлять, а що слiдство розпоряджа? iншими конкретними матерiалами про дiла, про дiла! - на якi потрiбнi конкретнi вiдповiдi. - Так, - розкрив течку Серг??в i почав карбувати: пункт перший статтi 54-? КК УССР - зрада вiтчизни. Пункт другий - приналежнiсть до вiйськово? контрреволюцiйно? повстансько? органiзацi? й пiдготування збройного повстання. Пункт шостий - шпигунство на користь Японi?. Пункт восьмий - терор. Пункт десятий - агiтацiя. Пункт одинадцятий - органiзацiя, що сто?ть в зв'язку з пунктом другим i десятим. Вiдкарбувавши, Серг??в закрив течку. Андрiй дивився якусь мить, а далi не витримав i засмiявся. Вiн цi пункти вже чув ранiше, але тодi вони не справили на нього вражiння, мало що можна написати. Тепер же й тут, проголошенi офiцiйно й авторитетно, вони занадто вражали букетом безглуздя, сво?м неспiвмiрним тягарем - аж шiсть пунктiв! Особливо безглуздим був пункт про шпигунство, та ще й в користь Японi?. - Чого ржеш?! - визвiрився Серг??в. - Нiчого, вiн ще й закукурiка?,- процiдив Великiн. - Весело?- гримнув вiн до Андрiя. - Так... Менi весело, що тут все-таки записано не весь карний кодекс, а лише шiсть пунктiв. - От на цi пункти ти й вiдповiдай. Записано стiльки, скiльки ти заробив. - Але ж це безглуздя! - вигукнув Андрiй не без нотки вiдчаю. - Нiчого. Потiм будемо бачити, чи безглуздя, чи нi. От як ти на все даси вичерпнi вiдповiдi, як виложиш все, що натворив вiдповiдно до цих пунктiв, тодi й побачиш, чи безглуздя це. I перекона?шся, що нi. - Але ж це безглуздя! - Е, брат, декламацi?ю тут ти не попреш. I ти на всi цi пункти даси такi вичерпнi вiдповiдi, що й сам повiриш, що це не безглуздя. Тут ще не було випадку, щоб нашi обвинувачення лишалися безглуздям. Ич ти! Андрi?вi згадався Карапетьянiв Аслан, чесний чистiй черевикiв, i вiн вiдмовився вiд думки переконувати слiдчих. Це справдi глупо. Петля затягу?ться, i з не? нема? виходу. Так, з не? нема? виходу. Що вiн ма? робити, як рятуватися? Грати Асланову комедiю, вiдтягати муки й виповнювати безглуздя "правдою" "щиросердних зiзнань"? Нi! Сто раз i сто раз нi. Нерви його тремтiли, але вiн намагався володiти ними. Хотiв бути спокiйним. Похнюпився i мовчав. - Всi цi "безглуздi" пункти цiлком вiдповiдають тво?м поглядам, хiба не так? - у?дливо викарбував Великiн. А дiйсно. Коли говорити правду, то цi пункти цiлком вiдповiдали його поглядам та тому, про що вiн не смiв говорити й до чого його нiколи не змусять. Але вони вiдповiдали й фiкцi?, яку фабрикують тут! З цим Андрiй в душi згодився й почав убачати в цiй iдiотичнiй комедi? несамовиту логiку, залiзну логiку. Значить, в основi ?хня фiкцiя - все це правда?! Далебi, вiн до цього ма? вiдношення... Крiм шпигунства в користь будь-чию, бо це противно його гордiй i шляхетнiй натурi, решта ж - може бути... От, скажiмо, хiба не поламав би вiн усiм цим барбосам ребра й не повiдкручував би голови? I то всiм, згори донизу! Так... В диких обвинувачуваннях ? залiзна логiка. Про це Андрiй думав, а тим часом не пускав i пари з уст, сидiв мовчки. Великiн починав кричати. Вiн вимагав зiзнань. Вимагав настирливо. "Може, справдi дати йому цю фiкцiю, всi тi потрiбнi зiзнання"? - подумав Андрiй, обливаючись потом, - з двох зол вибирають менше... I хай це все кiнча?ться. Все одно вже". Але щось стояло на перешкодi, щось, чого вiн нiколи не перемiг би в собi. Гордiсть. Шалена гордiсть, що уперто оберiгала його честь, вартувала над утомою й вiдча?м, не даючи пуститися берега. Та ще iскра свiдомостi, що вiд фiкцi? йде шлях не до фiкцi? й тодi не можна вже з нього звернути, тодi все пропало... I тому Андрiй мовчав. Пiд серцем йому мло?ло i вiн, власне, не слухав уже скаженого крику й погроз, а чекав тортур, вiдчуваючи, як навiть пальцi рук його бралися потом. Вiн уже не розбирав, що кричав той Великiн. Хай лише кiнча? свiй безглуздий крик i приступа? до дiла. Хай уже убивають. Правда, вiн уже не був певен, що його в наступному нападi не "розколять", - той iдiотичний крик, та вся похабщина забивала памороки, наповнювала серце розпачем, безнадi?ю, апатi?ю вiдчаю, огидою до всього. А головне, той крик убивав волю, заливаючи ?? водоспадом мерзостi. Свiт, що раптом став умiщатися в цiй кiмнатi, ставав противним. А Великiн перебирав усi пункти за чергою, домагаючись дiзнань. Спершу кричав про шпигунство, але не викликав жодно? реакцi?. Тодi вiн кричав про збройне повстання - теж не викликав реакцi?. Про терор -теж безрезультатно. Тодi вiн перейшов до вiйськово? повстансько? органiзацi?, - вiн домагався iмен людей, вiн домагався спискiв знайомих i приятелiв, взявши течку до рук i щось там тикаючи пальцем. Андрiй почав прислухатись. По кiлькакратних домаганнях назвати iмена "спiльникiв", учасникiв повстансько? вiйськово? органiзацi?, Андрiй категорично заперечив iснування органiзацi? й приналежнiсть до не? будь-кого. - Не було! Не було й нема?. I нiхто до не? не належить. Нiхто! - Як то нiхто не належить? - Так, нiхто! Павза. - Ага, нiхто, кажеш? А брати! А тво? брати?! - Що-о?! Андрiя так нiби хто облив варом або жигнув головешкою межи очi. "Он, що! Брати! Вiн говорить про братiв..." Вiд несподiванки Андрiй отетерiв i не зрозумiв, що й до чого. А потiм збагнув, чого вони хочуть. Бач, вони хочуть, щоб вiн завербував до ?хньо? фiкцi? сво?х братiв. Рiдних сво?х братiв! Ловко! I... дивно, першим вiдрухом була одчайдушна й божевiльна думка: "Так-так! Завербувати!.. Хай живе провокацiя! Завербувати! Вони брата вiддали на муки, то ж хiба не справедливо буде одмiряти ?м повною мiрою? I нехай узнають..." Але це лиш на коротку мить, i це така божевiльна думка, як блискавка, ?? враз погасив той "хтось", що стояв на вартi його душi: "Стiй, дурню, стiй!.. Вони тебе не продали! А якщо б навiть вони тебе й продали, то ти ?х не мусиш продати... Стiй! I рятуй iнших! Од фiкцi? йде шлях до не фiкцi?... Стiй!" "Брати мо?, брати мо?!" - Нi! - визвiрився Андрiй до Великiна. - Що нi? - Ти брешеш! Те, що ти сказав, ти брешеш! - А-а... - Великiн зняв iз дубового стiльця спинку, що, виявилося, легко здiймалася i вкладалася знову на мiсце, й наблизився до Андрiя: - як ти сказав?! - За Великiним слiдом наблизилися "футболiсти". Андрiй звiвся назустрiч i наставився пломенiючими очима усторч: - Ти брешеш... Удар ребристою палицею (спинкою з стiльця) по обличчю i одночасовий чийсь удар ногою пiд колiна звалили Андрiя на пiдлогу... I почалася знову та сама iсторiя, що була вже раз. Але з ще бiльшим осатанiнням i ревищем. Слiдчi й "футболiсти" кричали вiд азарту й злоби. Андрiй кричав вiд гнiву i болю. Тепер удари були болючiшими незрiвнянно, бо приходилися по вже набитому тiлу, по синцях, по напухлих мязах. З розбито? щоки лилась кров, i Андрi?вi руки та чужi черевики розмазували ?? по паркетнiй пiдлозi... Андрiя качали ногами по кiмнатi довго, аж поки вiн знову не знепритомнiв. Тодi вiдлили водою й посадовили на стiлець... Фрей був весь час присутнiй при екзекуцi?, але не втручався i взагалi не звертав уваги. Вiн закурив i пускав апатично дим в чорноту ночi крiзь млинове решето. А як Андрiя посадили на стiлець, Фрей погасив цигарку в попiльничцi на столi, перекинувшись при тому кiлькома словами з Серг??вим i Великiним, i пiшов. А виходячи, зупинився бiля Андрiя на хвилинку й проговорив недбало: - Лiпше не сварiться з хлопцями, а постарайтесь бути слухняним. I пам'ятайте - ви будете потрiбний кра?нi й партi? й вас оцiнять... якщо ви здастесь... i не бiйтесь нiяких перебiльшень. Пiшов. Футболiсти теж вийшли. Андрiй не зреагував на слова Фрея, сидiв, опустивши побитi руки вздовж тiла й звiсивши мокру голову на груди, i спазматичне схлипував вiд браку повiтря. Лице його було напухле й заяложене кровлю. Брови зведенi, щелепи стисненi. Сидiв i дивився спiдлоба просто себе... Келих наповнювався до краю, зда?ться, вже до краю... Сили його вичерпалися, а ще ж тiльки початок. Ще ж тiльки початок! Нерви дзвенiли тоскно, як осiннi дроти в степу, i той дзвiн свердлив мiзок, як бiль зубний... Вiн дивився в вiкно, на млинове решето й думав, чи проб'? вiн його головою, як отак кинеться враз очертом... В кiмнатi лишилися Серг??в i Великiн, щось пошепки радилися за столом. Вони не боялися - жертва вже вимотана грунтовно i вони вдвох дадуть ?й раду на випадок чого. Курили, листали папери, щось мiркували. А Андрiй дивився в вiкно, на млинове решето: ч и п р о б' ? вiн й о г о головою? Його несамовито тягло до вiкна, до безоднi, що за тим вiкном починалася вiд п'ятого поверху й губилася десь унизу, в темрявi. Кинутися в не? сторч головою отак з розгону! I все б... Нi, вiн не проб'? цього решета головою. Воно прип'яте гаками мiцно й не зiрветься, а дрiт занадто грубий, хоч i вида?ться павутиною... Ах, яке несамовите бажання, але - нездiйсниме. Тут, брат, все передбачене... Андрiя огорта? тяжка безнадiя, вiн зiтха? та все не може вiдвести од вiкна очей... За решетом рожевi?, то надходить свiтанок. Десь заляпотiли голуби крилами, злiтаючи на дах, i заворкотiли. Он вони ходять на рожевому тлi, по самiм шпилю i воркочуть. На тюрмi, на тюремнiм даху... До кiмнати зайшла якась особа. - Встать! Женщина!.. - гримнув Серг??в. Слово "женщина" вплинуло магiчно, i Андрiй звiвся. А вже звiвшись, роздивився, що та женщина - то була Неча?ва! Ну, та все одно, женщина... - Сiдай, - промовила Неча?ва недбало й, зупинившись напроти, мовчки наставилась очима на нього. Курила папiросу й пускала дим нiздрями. Дивилась, поводила бровою. "Яка вона була б гарна, якби не була брутальна!" - подумав Андрiй i опустив голову. Вiдчував жiночий погляд на собi. Дивився на ?? маленькi ноги, взутi в бронзовi туфельки, й пекучий, страшенний, непереможний сором почав навалюватися на все його ?ство. От вiн сидить перед цi?ю жiнкою побитий, як останнiй пес, вiн - мужчина, такий гордий i такий самовпевнений колись. "Хоч би хоч вона не почала лаятись брутально, бо тодi келих буде переповнено i вiн не певен, що не розрида?ться вiд безмежно? нудьги, вiд безпросвiтного вiдчаю. Женщина!.. Прообраз сестри, прообраз матерi..." Неча?ва не лаялась. Вона стояла й дивилась мовчки. Андрiй оглянув ?? ноги, оглянув ?? опуклий бюст, перевiв погляд на обличчя, стомлене, з синiми колами пiд очима, й зустрiвся з ?? поглядом. Неча?ва криво посмiхнулася кутиком нафарбованих уст: - Старий знайомий... - промовила мляво й трохи насмiшкувато й одiшла до столу. --Знайомий, чорт би його побрав! - буркнув Серг??в.