результатом чого було несамовите курiння тих, хто мав що курити. Хто не мав чого курити, конвульсiйне шарпав кадиком, чекаючи "бичка" - "сорок", "двадцять" або "десять" вiд тих, хто курив. Ця вечеря була о 6-й годинi. По вечерi знову мили посуд. Це була третя й остання "оправка" за день, дана ?м тюремною конституцi?ю в числi iнших прав та свобод. На цей раз ходили без Ягельського, бо в нього не вистачило вже i тiльки сили, а й волi пiдтримати товаришам компанiю скористатись iз таких розкошiв, як прогулянка голяком по коридору. Ягельський лишився лежати в камерi, поставивши сухi колiна кроквами й тяжко астматично дихаючи, ажно вчувався жаль в тому диханнi, що вiн не може пiти з усiма... Пiсля вечерi вже не мили пiдлоги, не розповiдали анекдотiв, не смiялися навiть тихесенько, а сидiли, пороззявлявши роти й тяжко дихаючи,- чекали. Вони чекали сну. Але до сну, до права заснути, ще далеко, - команда буде подана аж в дев'ять годин. Без права ж люди не могли заснути, вони хитрували, схиляючи голови як-небудь так, щоб наглядач не бачив i щоб можна було все-таки здрiмнути, але з того нiчого не виходило. Люди тiльки млiли вiд утоми, зiтхали люто або трагiчно i не могли вiдсахнутися вiд дiйсностi нi на хвилину - саме як починало дрiматися солодко, раптом, нiби зумисне, розтиналося тихе й настирливе - "Цс-с!" - то котрийсь iз в'язнiв подавав пересторогу, помiтивши, як тихесенько вiдслонявся вовчок, i вони шарпалися, ворушились, позiхали - робили рух, потрiбний для доказу, що вони не сплять. Гнiтила невдоволена спрага на сон, гнiтила задуха, гнiтила мовчанка. Нарештi Руденко не витримав, зiтхнув глибоко й шумно, мовби пiсля шалено? бiганини, й звернувся до Приходька лагiдно, благально: --Професоре... Розкажiть що-небудь... Ваша ж черга! Лiтературну годину! Руденка пiдтримали iншi. - З Мопассана... З Стендаля... Нi, "Три мушкетери! "Король Лiр"!.. Руденко благав, мов хлопчисько, пропонував навiть i свою завтрашню пайку хлiба за труд. Приходько згодився й без пайки. Лiтературнi "години" у них, бач, вiдбуваються! дуже часто, а на них розповiдаються з пам'ятi найкращi перлини свiтово? лiтератури. Оповiдачами були найбiльше начитанi й найпам'ятливiшi в'язнi. До таких належали - Приходько, Зарудний, iнженер Н., Гепнер. Кожен з цих чотирьох був сво?рiдною лiтературною хрестоматi?ю, а то й енциклопедi?ю. Особливо Приходько, надiлений чудесним даром - феноменальною пам'яттю та високими здiбностями оповiдача. Першi три теж були нiби добрими, але черга сьогоднi була Приходькова. Для Андрiя такий спосiб розваги не був новиною, бо не був вiн взагалi новиною в сов?тських тюрмах, де не давали книг i газет i взагалi суворо забороняли будь-що читати i де люди насичували духовний голод "з памятi". Новиною був лише той високий "клас", який мав тут мiсце. Це ж розважалися високорозвиненi, iнтелектуально багатющi, хоч i голопузi, люди. Приходько всiвся посеред камери i, на безмежну втiху Руденковi, почав сво? оповiдання. Вiн переповiдав "Мадам Боварi" Густава Флобера. Висока культура й точнiсть переказу вразила Андрiя. Вiд добре пам'ятав цей роман i мiг це ствердити. А Руденко, напевно, не читав цi?? книги i, може, тому весь обернувся в слух, хвилювався й вже переживав, як зовсiм маленький школяр, якому розповiдають чарiвну казку. Жаднющий селюк Руденко. Аж смiшно на нього дивитися! Який вiн голодний! Вiн страшенно голодний на слово мистецьке, на книгу, на лiтературу, яко? вiн не читав, але страшенно хоче читати, бачити, все спiзнати, доки ще живий. Очi йому свiтяться й вiн, напевно, забув, що це вiн сидить у тюрмi. А Приходько помалу заполонив усiх i повiв за собою. Скоро Андрiй пристав i не слухав, унаслiдок тяжко? перевтоми. Нi, не мадам Боварi може сьогоднi полонити Андрi?ву душу - ?? можуть полонити лише спокiй i самотнiсть, та цього саме й бракувало. Для Андрiя трохи було забагато вражiнь на один день. Голова йому гудiла, а в очi нiби хто понасипав гарячого приску, вони були перевтомленi до краю, i в той же час сон утiкав вiд них. Десь було перейдено ту межу, на якiй був поворот у блаженний, рятiвничий сон, тепер душа, мовби збившись з дороги, блукала на манiвцях безсоння, в гарячковiм маячiннi. Вiн все вмощував то правий, то лiвий лiкоть на вiковi парашi i клав на руку розпечену, порожню, бездумну свою голову, намагаючись якось так ?? пристро?те, щоби вона не обтяжувала плечей, щоб ?й не було мулько на тих плечах, щоб якось забутися, але забутися не мiг, як не мiг i позбутися досадного вражiння, що тiй головi мулько на в'язах. Вiн наслухався оповiдань i "перських мелодiй", трагiчних натякiв, недомовлених слiв i та?мничих, замаскованих зiтхань, прямих скарг i замаскованого в зухвалiсть розпачу, надивився на Ягельського i тепер, пiд монотонний плин iсторi? мадам Боварi, думав: Якщо вони, цi безобиднi обивателi, ось цi старенькi й здебiльша зовсiм нi в чому не виннi люди п'ють таку гiрку чашу й несуть такий тяжкий хрест, то що ж чека? його - втiкача з каторги бачив, що перед ним тяжкий шлях. Завтра прийде день i проб'? його година... Вiн уже вловив основну тенденцiю цi?? модерно? iнквiзицi? - це обернути людину в ганчiрку, тварину, в безвольного пса, що скавулить i плазу?, готовий лизати що завгодно, вiд чобiт починаючи. Обернути ?? в ганебну моральну ру?ну, розчавити й знищити те, що назива?ться людською душею... А тодi вже викинути ?? на фiзичний смiтник. Так нiби виходить з усього, що вiн чув i чого не чув, а вичитав з очей усiх цих людей. Оповiдач бубонiв i бубонiв, переповiдаючи незрiвнянного Флобера, а люди (здебiльша люди з вищою освiтою, що по кiлька разiв читали цей твiр!) слухали з феноменальним iнтересом, iз зворушливим захопленням, переживали, хвилювалися, жили радостями й болями якихось далеких-далеких, вигаданих людей, радостями й болями яко?сь, сотворено? Флобером, мадам Боварi. Руденко аж мiнився на обличчi, а коли хтось кашляв або шерехтiв, тим перешкоджаючи оповiдати й слухати, Руденко метав на нього смертоноснi блискавки з очей. З не меншим iнтересом слухав i доктор Литвинов, а коли Приходько робив павзу або губив нитку сюжету, Литвинов нагадував йому, пiдказував забутi подробицi i потiм далi слухав з тим самим iнтересом. Був захоплений навiть троглодит Краснояружський, хоч i справляв вражiння виключно товстошкiро? людини. Цi люди хотять утекти з тюрми! Утекти вiд сьогоднiшнього й вiд завтрашнього дня до лагiдно?, до прекрасно?, до далеко? мадам Боварi, в iнший свiт, в iнше царство - в царство чаклуна й характерника, великого митця й естета Густава Флобера. Десь за мурами, напевно, вже ходить вечiр по землi, але тут його не помiтно, бо сюди вiн не заходить. В стелi горить електрична лампа, засвiтившись зразу по вечерi, тобто в 6 годин, тобто тодi, коли десь там, за мурами, на волi люди ще пляжаться на сонцi над якою-небудь Лопанню. Нарештi вечiр прийшов i в камеру. Але вiн прийшов не так, як звичайно ходить вечiр. Вiн увiрвався в кормушку, простромив голову в ?жовському кашкетi й промовив категорично, грiзно: - Спати! - i трiснув лядою. Чари мило? мадам Боварi геть розлетiлися вмить, люди самi розпорошили ?х, - вони зiтхнули, враз забувши про все. По-перше, тому, що вони мають нарештi право вiдчинити не тiльки кватирку, а й цiле вiкно, а по-друге - спати! Нарештi спати! Спати!.. Заплющити очi й упiрнути в сон, мрiяти на самотi, додумувати в iнтимнiй вiдчуженостi сво? зата?нi думки або, може, й домрiювати недосказане оповiдачем i недописане самим Флобером про той iнший, прекрасний, сонячний свiт... Або, може, переживати нишком свiй затушкований, а тепер розгальмований жах i свою особисту трагедiю, свою та?мницю... Сьогоднi недiля й не гримiтимуть засуви щохвилини, не стинатимуться розшарпанi нерви. Спати!.. Але то не так просто. Щоб спати, треба бодай якось лягти. Попробуйте ж лягти, коли це виходить за межi можливого, коли на одне нормальне людське житлове мiсце приходиться аж двадцять восьмеро! Почалися суперечки, сварки. Як лягти? Як розподiлити мiсце так, щоб усi були задоволенi, усi щасливi? Спочатку прибрали тарiлки з пiдлоги. На цю операцiю всi дивилися з великою надi?ю, бо ж звiльнялася територiя! Тарiлки поставили на пiдвiконня, що за вiдчиненою рамою було досить широке, i таким чином звiльнили смужку пiдлога. Але то мало зарадило справi. Як улягтися 28 особам?! Недавно вся площа була точно розмiрена й розподiлена, i за кожним закрiплена рисками на стiнi, що визначали межi, вiд поки й до поки чия територiя. Але то було тодi, як в камерi було двадцять семеро людей. Тепер на одного бiльше й старi межi не придатнi. Треба розмiрювати знову. Але як розмiрювати знову, коли, скажiмо, Узуньян такий тонюнький, а Охрiменко такий товстий? Як дотримати принцип справедливостi? Одначе Руденко, взявши тоненьку мотузочку (заборонену рiч! бо на нiй можна повiситись!), змобiлiзував того самого iнженера, що збудував цю тюрму, i звелiв йому обчислити, яка мусить бути завдовжки мiрка, коли попiд стiною сидить вже не тринадцятеро, а чотирнадцятеро, тодi нав'язав на тiй мотузочцi з помiччю iнженера вузлик i заходився перемiрювати стiну. Нарештi перемiряв, застосувавши цiлковиту "зрiвнялiвку", бо щоб так скоро врахувати й обчислити всi вiдхилення вiд норми (вiдхилення на товстих i тонких), забракло йому й самому iнженеровi знань найвищо? математики. Дiставши кожен свою "межу", почали укладатися. Але укладання якраз i вперлося в непереборимi труднощi - теорiя не сходилася з практикою: як укластися на територi?, на якiй не можна укластися? Скажiмо, коли найменша людина ма? все-таки 40 сантиметрiв у плечах, то як ?й укластися на 25? Це раз. А вдруге - коли камера ма? всього 2 метри ширини, то як укластися двома рядами насупроти так, щоб пальцi нiг i п'яти кожного не торкалися обличчя свого "вiзавi"? Особливо погано приходилося тим, у кого "вiзавi" був довготелесий. Найкраще б лягти всiм на спину, а ноги поставити кроквами i так стати, але як лягти на спину, коли тяжко лягти навiть боком? Словом, почалися суперечки, сварка, дедалi гарячiша. Хтось пропонував лягти "валетом в йолочку", хтось пропонував "валет в замок"... При тiй нагодi Андрiй узнав, що iснують способи спання системи "валет в ялинку" та "валет в замок". Але навiть цi досконалi в'язничнi винаходи тут було тяжко застосувати. Сварка розпалювалась. Вже хтось когось обiклав "по-професорськи" й "по-моряцьки". Все загрожувало обернутися в побойовище, бо цi?? проклято? проблеми не .можна розв'язати" i тут раптом вiдчинилася кормушка й просунулася голова наглядача: -Що за шум? Шарварок вшух. Тиша. А _той жалiбний голос: - Не можемо влягтися, гражданiн отд?льонний! Тiс-но-о...- це Прокуда. Наглядач закрив кормушку, а тодi вiдчинив дверi й став на порозi, за ним стояв ще один наглядач. - Встати! Всi встали. Лишився лежати тiльки Ягельський. - Вишикуватись попiд стiнами! Вишикувались. . - Ану рiвняйсь!! Вирiвнялись. Наглядач зайшов до камери, поторкав ногою Ягельського, а тодi пройшовся межи двома рядами в'язнiв, рiвняючи випнутi животи та колiна ногою, взутою у дебелий, кований чобiт. А потiм одiйшов до дверей i гримнув: - Струнко!.. А тепер слухай мою команду та знай, що якщо хто потiм заворушиться або загалдить - двадцять днiв карцеру! Понятно? Отже, увага... Л я г а й! Всi брикнули, як хто стояв, i нерухомо завмерли. Наглядач подивився, почекав хвилину, а тодi промовив: - Каменем лежати! - i закрив дверi. Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як i не було. Всi лежали й мовчали. Всiм було добре й зручне. Нi, вiн талановитий, той наглядач! Нiхто навiть не пiкнув проти такого способу розв'язання проблеми, вiн всiх задовольнив. I, далебi, це таки був найкращий спосiб. Люди трохи посовались, пойорзали, вляглися як слiд i були вже бiля "здiйснення мрiй" - вже потрохи дрiмали. Дрiмали... Андрiй улiгся теж, поклав пiд голови сво? згорненi штани й сорочку i заплющив очi. Перший день скiнчився. Ось так скiнчився перший день. Але ж тiльки вiн скiнчився формально. Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися, бо господар втратив секрет, як вимкнути iскру,- крiзь ту голову гуготiло полум'я думок, женучи шалено. I в той же час не було нiяких конкретних думок, жодно? тако?, на якiй би можна зосередитися, то були уривки, шматки, жорства, порох, закручений у веремiю. Було якесь прикре почуття роздво?ностi - тiло, обважнiле вiд перевтоми, прагнуло забуття, спокою, а душа, зiритована, поривалася геть, i збурений нею мiзок палахкотiв, тиснув на череп, на скронi... Та помалу Андрiй оволодiв сво?ми нервами, опанував роздво?нiсть, - на мiсце вогненно? веремi? прийшов легенький смуток i заливав помалу вогонь, гальмував шалений ритм... Минуло трохи часу, й Андрiй вже лежав у забуттi, гойдався, немов на водах блакитних саг вечорових, на хвилях тихо? меланхолi?. Згадалась мати. Прийшли брати й обступили його - брати-соколи! Андрiй хапався за них серцем i вiдчував, як тому серцевi осиротiлому хотiлося криком кричати... А потiм на них- на братiв сво?х - глядячи, ставало тепло, й радiсно, й певно так... Один обiця? замчати його лiтаком "чорт його зна й куди"... Брати-соколи. Нi, тi?? вiри безмежно? нiщо не в силi порушити, бо коли ?? пору щити, то тодi (аж тодi!) прийде смерть, загибель для душi. Поки ж та вiра ? - нiщо не в силi тi?? душi зламати. Брати стояли бiля нього муром, i Андрiй тримався за них всiм серцем. Починав засинати... Тягучий-тягучий крик i стогiн десь торкнувся вуха, й Андрiй нашорошився, не розплющаючи очей, - сон спурхнув геть, сполоханий. Андрiй прислухався - стогiн i зрушений зойк повторився... Десь за мурами... Потiм той зойк захлинувся, тиша. Тиша. Андрiй розплющу? очi й дивиться по камерi - всi сплять, як побитi. Порозкриванi роти, обличчя, вкритi крапелинками поту, тiла, скоцюрбленi в фантастичних позах. Простягненi ноги лежать на чужих обличчях, але вже нiхто не свариться, навiть коли чужий брудний палець ноги потрапив у рот... Сплять... А Андрiй не може заснути. Не вiд страху, нi. Вiд тяжкого смутку, що обстунив душу, як вiдгомiн того та?мничого стогону- стогону людини десь, що ?? нiхто на волi вже не почу? з глибоких пiдземель, з льохiв, де кiнча?ться свiт для приречених, де люди вiдходять у небуття без свiдкiв, i не почу? друг, i не почу? брат... Андрiй дивиться по камерi з-пiд приплющених вiй. Як вони мiцно сплять! Немов тi Христовi учнi перед розп'яттям ?хньо? совiстi, ?хньо? власно? душi. Раптом якась голова тихесенько пiдiйма?ться й, витрiщивши божевiльно очi та роззявивши рота, слуха? нишком, тривожно - щелепа ?й дрiбно тремтить, одвисаючи. А потiм, примкнувши щелепу та сапнувши спросонку, голова заплющу? очi i вклада?ться знову на сво? мiсце... Так зробив Васильченко-Драшман. Так зробив через якийсь час iнженер Н. Було вражiння, що це зробила сама голова автоматично, зринувши з чадного сну, пiдкоряючись якiйсь жаскiй рефлексi?, i потiм знову впiрнула в сон... Андрiй лежав довго так. Слухав, як хрипить Ягельський, слухав тишу за мурами, потiм гудiння якихось моторiв, гомiн далекого радiо десь з вулиць нiчного мiста... Потiм самi собою заплющились очi i закрилось серце для зовнiшнього свiту, i знову до нього прийшли брати... Прийшла матiнка... Потiм прийшла заплакана Катерина... Катерина... Андрiй зовсiм виразно вiдчув, як вона, плачучи, несмiливо опустилася бiля нього на колiна, поклала тремтячу руку на чоло йому i сказала жалiбно, тихесенько, з мукою: - Ц-с-с-с!... Але Андрiй вже не мiг розплющити очей. VI_ То була недiля, а це почався будень. Учадiла голова трiщала спросоння, мовби через не? пере?хав трактор "ХТЗ". ?х усiх побудив наглядач енергiйним i сердитим стукотом в ляду вiдчинено? кормушки й зловiсним хрипким шепотом: - Вс-т-тавай-й!! Закрий вiкно! Мокрi, липкi вiд поту люди зринали i не могли зринути з сонного очманiння, борсалися в тяжкiй атмосферi, як на днi моря, наснаженiй тухлим смородом, надмiром вуглекисню, терпкими випарами давно не митого милом тiла, смородом розчавлених блощиць i амiачним ароматом парашi. Але помалу зринали... Чухались безпам'ятне, а потiм, опритомнiвши, шпарко схоплювалися на ноги - "пов?рка". Зачинивши вiкно, вони ставали в двi шереги, дерли нiгтями несамовито по накусаних блощицями мiсцях i чекали... Лежав лише один Ягельський, не в станi пiдвестись. Мала бути вранiшня перевiрка. Всi чекали якогось МЕЛЬНИКА з надi?ю, мовби рiдного батька. Це нiбито був черговий корпусу -- ?диний людяний з усiх, уважний, який записував усi заяви i, хоч вони й не виконувалися нiколи, але вiн ?х старанно нотував, головне ж - на скаргу, що нема? чого курити, вiн часом давав жменю, а то й пачку махорки! Ось це головне, як також i те, що вiн завжди вiтався, зайшовши до камери. Сьогоднi була нiбито його черга... Але прийшов зовсiм не Мельник, на щирий жаль всiм. Вiдчинилися дверi, й до камери увiйшло дво? вiйськових - один з них черговий корпусу "не Мельник", другий - помiчник. Нi той, нi другий не привiтався, зайшовши до камери, i навiть не дивився нiкому в обличчя. Черговий корпусу - високий, сухорлявий, дуже сердитий з вигляду, з червоними вiд безсоння чи вiд пиятики очима - ступнув на середину камери й став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помiчник став у дверях i швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рiвнi рук, пильно слiдкуючи за тими руками. Черговий мовчки перерахував усiх в'язнiв, тикаючи на кожного пальцем, занотував результат у журнал i, байдуже повертаючись до дверей, сказав: - Скарги, заяви ?? - ?!.. -промовив несподiвано Гепнер, коли черговий був уже бiля дверей. Той здивовано зупинився, пiдняв брови; видно не звик зовсiм до скарг i заяв. - Будь ласка, - процiдив презирливо нi до кого. - ? заява: чи не можна би дезинфекцiю сюди - трохи блощиць побити? Це просив професор Марксо-ленiнського iнституту республiки i, як потiм Андрiй взнав, соратник самого Сталiна, Ленiна, Троцького... Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на праву стiну, потiм на лiву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й процiдив крiзь зуби з незрiвнянним глумом: --Не трогати!.. Бо ще не ясно, хто саме тут блощицi, а хто не блощицi!.. I повернувся. - Заяви ?! - сказав понуро Андрiй, зупинивши тим чергового, а коли черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима, проговорив у них, зовсiм не реагуючи на червоний той погляд: --Тут ось вмира? людина. Будь ласка, лiкаря! Черговий змiряв Андрiя оком з голови до стiп, примружився, нiби збирався щось сказати, але нiчого не сказав, повернувся й вийшов геть. Помiчник його, досить дурнуватий на вигляд парубiйко, гордо й трiумфально оглянув Андрiя, оглянув усю юрбу голих людей i теж, за прикладом свого начальника, нiчого не сказав, вийшов слiдом, закривши дверi за собою. "Пов?рка" скiнчилася, i скарги та заяви складено. Андрiй хотiв стукати, але переляканi його колеги стримали, умовили: "Не будьте на?вним! I пощадiть камеру! Не було ще випадку, щоб такi (особливо такi!) заяви бралися до уваги. Не було! А кара буде!.. Не накликайте бiди. Ми не раз домагалися лiкаря для Ягельського, i завжди нас усiх карано, та й тiльки..." Андрiй послухав-послухав i облишив свою упертiсть. Потiм до камери подано через кормушку вiник -власне, то був не вiник, а деркач - щоб пiдмести камеру. Черговим камери тепер був iнженер Ляшенко, меланхолiйний, вiчно зажурений i безмежно насторожений чоловiк, i вiн виконав цю функцiю - пiдмiв камеру. Пiдмiтання звелось до того, що вiн звелiв усiм пiдняти сво? речi й податись пiд один бiк, а сам повидряпував деркачем мундштуки спалених цигарок i безлiч живих блощиць з-за плiнтуса, з кутка та з-пiд калорифера парового опалення, що був пiд вiкном, потiм перегнав людей навпаки й зробив те саме з другого боку... Мундштуки й трохи пилу було зiгнато в купку бiля дверей, до цi?? купки ще було додано те смiття, яке накопичилося за парашею, i поставлено над тi?ю купкою варту, щоб не давати блощицям розповзатись. Функцiю вартового виконував Краснояружський - доцент сiльгоспнаук, - озбро?ний деркачем. Цю купку мусив, далебi, хтось забрати. Але перш нiж здати це добро комусь, Красиояружський старанно переглянув геть усi мундштуки, чи не лишилося де крихти недопаленого тютюну. Вiн це проробив з пильнiстю фанатичного дослiдника, гiдною доцента сiльгоспнаук. Тiльки та праця була марною, бо всi цигарки були спаленi аж до "фабрики" включно ("фабрикою" курцi називали ту частину мундштука, де було надруковано марку пiдпри?мства, на якому цигарку зроблено, i коли жадiбний курець смалив доти, доки починало смердiти картоном мундштука, йому гукали "фабрика горить!"). На спалених "фабриках" не було вже жодного тютюну на горе пильному дослiдниковi й щукачевi курецького щастя - Краснояружському, лиш було повно в тих мундштуках блощиць, що так знамените пристосувалися в боротьбi за сво? дорогоцiнне iснування. Краснояружський встиг саме переглянути всi мундштуки, як вiдчинилися дверi i з коридора до купки смiття пiдкралася, зiгнувшись, якась жiнка з великим залiзним кошиком на смiття, совком i гусячим крилом. Не глядячи на в'язнiв, не пiдвiвши навiть голови, вона хутенько зiбрала смiття в совок, забрала й деркач, кинула це все в завiзний кошик i щезла. Наглядач висунув одне око з-за дверей, глипнув ним у камеру й зачинив дверi. По коридору чувся великий рух. Це був звичайний ранковий рух: "побудка" перевiрка, прибирання, потiм роздача хлiба, чай... За кожним цим заходом гримали засуви, брязчали замки й ключi, клацали кормушки, глухо грюкали дверi... Пiсля того як було забрано смiття, вiдчинилась кормушка й перед нею став роздатчик хлiба з величезним кошиком. Спочатку роздатчик зазирнув у камеру, порахував бистрим оком мешканцiв, а тодi спитав у Ляшенка, що знав сво? дiло й вже стояв бiля кормушки на вартi, "скiлько?" - i видав двадцять вiсiм пайок хлiба, а тодi ще намiряв сiрниковою коробочкою 28 порцiй цукру. В камерi все це розподiлив уже Ляшенко зi сво?м помiчником Какасьяном. Це була клопiтна штука. Законна пайка хлiба мусила становити 600 грамiв. Але ж хто ?х важив, цi пайки? Вони були порiзанi на око. Це були частки стандартного буханця сiрого, досить непогано випеченого, але з пiдозрiлою мiшаниною (наприклад, в серединi сiро? пайки траплялись житнi шкоринки або й бiлi шматочки, бо цей хлiб печено спецiально для в'язнiв, використовуючи рiзнi вiдходи й шматки старого черствого хлiба, розмочивши та замiсивши ?х наново з iншим тiстом) - хлiба, розрiзаного начетверо. Бухарець важив точно два кiло й 400 гр., але ж той, хто рiзав, мав зовсiм не точне око й руку. Через те пайки були далеко не однаковi а це безмежно утрудняло ?х розподiл, викликаючи тяжкi ускладнення, сварки, а iнодi, кажуть, i бiйки. Справдi, п'ятдесять або навiть двадцять грамiв хлiба, яких бракувало в одних пайках а в iнших було лишком, це достатня пiдстава для цiло? вiйни в камерi, межи безмежно виголоднiлими людьми. Ба, це достатня пiдстава для майбутнiх во?н i революцiй у всiй державi! I тут не рятувала нiяка iнтелiгенцiя, нiяка терпимiсть, нiякий iдеалiзм чи фiлантропiя. Далебi, в боротьбi людей за iснування все це одвiю?ться, як полова. Ляшенко розклав пайки двома рядочками посеред камери на простелений чийсь рушник для загального огляду, а всi сидiли навколо й, витягуючи ши?, пильно розглядали тi пайки голодними, запаленими очима. Немовби це засiдав спецтрибунал, що на спецiальнiй сесi? мав от над тими пайками вершити суд. Довго розглядали в'язнi пайки, схиляючи голови то на один, то на другий бiк, - потiм вирiшили, що вiд тако? от пайки треба трохи вiдняти, а до тако? трохи додати... Вiднiмання й додавання проробив iнженер Ляшенко, зручно оперуючи скiпочкою, спецiально для того пристосованою й пильно зберiганою в щiлинi за плiнтусом. Йому пропонував Охрiменко нагострений держак сво??а.алюмiнi?во? ложки, але Ляшенко вiдмовився, бо коли побачить наглядач, то ложцi не буде нiчого, а камеру буде покарано за такий держак тяжко, а за скiпочку не буде нiчого. Пiсля вiднiмання й додавання почалась процедура розподiлу. Арештантська мудрiсть в тих випадках, коли треба максимально уникнути непорозумiнь, кличе на допомогу фортуну. Так було й тепер. Ляшенко попросив кого-небудь одвернутися до стiни й бути речником тi?? фортуни, бути Пiфi?ю. Такою Пiфi?ю призначили бути Васвдьченка-Драшмана. Вiн покiрно одвернувся до стiни i, хоч був особою статечною й всiма поважаною, проте в'язнi деякi ще перевiрили, чи вiн не бачить Пiсля того Ляшенко прикладав палець до пайки й питав: "К ом у?", а Васильченко вiдповiдав меланхолiйно: --Охрiменковi. - Кому? - Руденковi. Часом Пiфiя робила павзу, забувши, очевидно, прiзвище, тодi в'язнi починали нервово хвилюватися: "Напевно, бачить вражий син та й мiрку?, кому б саме таку гарну пайку приректи". Така пайка, над якою Пiфiя робила павзу, здавалася справдi всiм найкращою, бо ж павза була такою пiдозрiлою. Так з павзами, з хвилюванням" подекуди iз смiхом iнженер Ляшенко з комбригом Васильченком до?хали до кiнця. Найгiрша пайка, складена з дрiбних шматочкiв i крихот, досталася самiй Пiфi?-Васильченковi, але вiн не звернув на те жодно? уваги, цiлком пiдкоряючись вироковi долi сво?ми власними устами. Цукор було розподiлено простiше. Наглядач намiряв був всi двадцять вiсiм порцiй у миску, а тепер Ляшенко перемiряв ?х з миска кожному в ложку, в хусточку або в кухлик, хто такий мав. Вiн мiряв такою самою мiркою - сiрниковою коробочкою, - як i наглядач, лише пiдклав на денце коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостерiг, що наглядач не всi порцi? набирав повнi, а роздати так, щоб не вистачило бодай пiвпорцi? - то була б цiла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути цього, вiн спершу перемiряв цукор з однi?? миски в iншу, а тодi роздiляв iдеально порiвну пiд пильним наглядом двадцяти п'яти пар очей. Не дивився тiльки Ягельський та Андрiй, власне, Андрiй теж дивився, але не в миску, а на людей i зовсiм iншими очима, не цiкавлячись анi тим хлiбом, анi цим цукром, лише спостерiгав саму процедуру... А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою, проводив сiрником, змiтаючи "гору" й лишаючи тiльки повну коробочку вщерть, i так, пiдганяючи порцiю до порцi? з точнiстю до одного кристалика, висипав ?х у простягненi ложки, хусточки, жменi. Кожна порцiя по закону мала б виносити 20 грамiв, але в дiйсностi ?? не було й десяти грамiв сповна. Ягельського цукор всипали в його ложку i поклали в головах. Андрiй теж одержав свою порцiю. Здавалося б, що цукор розподiлено iдеально. Одначе не обiйшлося без скандалу. Узуньяновi здалося, що йому дiсталося цукру менше, нiж iншим; зразу вiн не сказав цього, але потiм "згадав", що з одного куточка коробочки цукор посипався вiд незручного руху руки Ляшенка i через те йому цукру дiсталося менше. Нiякi резони й зауваження на Узгуньяна не впливали, йому здалося, що його скривджено i що це, напевно, зроблено зумисне, "бо ж вiн вiрменин, а не укра?нець i не жид". Вiн розпiкав сам себе й розпiкав Ляшенка, а хто озивався - розпiкав i того. Нервувався сам i нервував iнших. Далi бiльше. Заходилось на велику сварку. Узуньян уже кипiв, бризкав слиною з рота, повного золотих зубiв, кричав... Андрiй спостерiгав, i йому було дивно з цього довготелесого вiрменина. Узуньян вимагав вiддати вкрадений його цукор! Ляшенко зблiд, вiн вiддав би свою пайку, але, на жаль, висипав був ?? в мокру миску i цукор розтав. Тодi Андрiй спокiйно звернувся до Узуньяна: - А покажiть Ваш цукор. Узуньян показав, i Андрiй так само спокiйно висипав туди свою пайку i додав чемно-чемно словами: - Будь ласка! Берiть-берiть! Всi запротестували, але Андрiй ?х заспоко?в: - Спокiйно! Я заощаджую зуби для слiдчого i зовсiм не хочу сьогоднi цукру, друзi мо?! Дiставши цукор, Узуньян, на диво, зовсiм анi не почервонiв, анi не запротестував, - вiн прийняв його, як належне, й заспоко?вся. Так порiвняно за невисоку цiну Андрiй встановив, з ким ма? справу. Нi, це варто десяти грамiв цукру! Пiсля хлiба й цукру ?х випущено на вранiшню "оправку", а пiсля того був чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в миски та кухлики, просуненi крiзь кормушку. Вiн наливав кожному приблизно пiв-лiтра тепло? рудо? води, заварено? невiдомо чим. З тим ча?м майже кожен з'?в усю свою пайку хлiба i лише в декого вистачило сили волi лишити трохи хлiба на обiд. Цей "чай" - це i був увесь снiданок. Пiсля снiданку всi якось пiдупали на дусi, принишкли, нашорошились, - пiсля снiданку-бо почався iнший рух в коридорi, i нагорi, i десь назовнi. В камерi 49-й все обернулося в слух i чекання. Всi знали, що означа? та бiганина вчвал по коридору, те безперервне гримання засувiв, той тупiт нагорi, те гудiння машин за мурами, тi приглушенi викрики iстеричнi вигуки, несамовитi зойки десь... Це почався буденний, "робочий" день. Шкваркнула кормушка й схвильований та спiтнiлий конво?р зашипiв у камеру: - На "Бе"! Перелiчили всiх на "Бе", але потрiбного не знайшлося, хоч кожен був певен, що це саме його й шукають, щоб вести на допит, хоча вiн i не на "Бе". Але конво?р нiкого не взяв, а побiг десь шукати в iнших камерах. Потiм шкваркнула кормушка й вже iнший конво?р захрипiв: - На "Ри"! ? знову нiкого не взяв; з його вигляду можна було зрозумiти, що вiн, бiдолашний, не може знайти якусь жертву на "Ри", вже зiпрiв, шукаючи. Десь розiтнувся несамовитий лемент, до дверей пiдбiг наглядач i звелiв зачинити кватирку. Зник. Всi зблiдли, пороззявляли роти, а чийсь понурий голос проголосив: - Комбiнат працю?!.. I було чути, що таки дiйсно комбiнат працю?. Цiлий корпус тюрми здригався вiд тупоту й грюкоту на всiх поверхах. Чути було, як коридорами вгорi, внизу й збоку - бiгли люди, однi в тяжких кованих чоботях, iншi без кованих чобiт. В ?хньому коридорi чути було, як раз то раз клацали пальцi, десь гупали вихiднi дверi, що вели на сходи й до брами в будинок управлiння; в поспiху вже там не дотримувалися тишини та обережностi. Iнодi вiдчинялася кормушка, хтось зазирав мовчки зблизька або оддалiк i нiчого не казав. Коли нiхто не зазирав у кормушку, то безперервно зазирав у вовчок. Iнодi шипiння на "Бе", на "Ри" кiнчалося тим, що когось брали з камери 49-?. За кожним таким шипiнням на "Бе", на "Ри", на "Чи" i за кожним грюкотом Андрiй чекав теж, що ось вiзьмуть i його на допит. Але його не кликали. Взяли Приходька, взяли Азiка, але його не брали. В камерi вже нiхто не розповiдав анекдотiв i навiть Карапетьян не розважав товаришiв "перськими мелодiями", - кожен зiбрався в кiм'ях, чекав, завмирав тремтливим серцем i дивився на iнших розширеними очима, повними остраху й розгубленостi. Рудий аматор аеродромiв дiстав раптове розвiльнення й плакав бiля дверей, благаючи наглядача пустити його "на оправку" поза чергою, аж знепритомнiв, i його довелося оббризкувати водою. Один тiльки Ягельський лежав i нi на що не реагував. Це почався "робочий", звичайний, буденний день. Кватирку зачинено, й зовсiм нiчим дихати, а люди ще й курили, заглушаючи тремтiння нервове. Вiд браку повiтря, вiд задухи, вiд нервового тремтiння у людей тiк пiт патьоками по обличчях, по шиях, по спинах, - вони сидiли, пороззявлявши роти, й слухали не тiльки вухами, а й очима, пiдiймаючи ?х вгору до стелi, до вiкна або повертаючи до коридора - залежно вiд того,, звiдки чулися подозрiлi звуки. Брак повiтря давався взнаки Андрi?вi, що, як новак, ще не звик до такого сопуху. Не витримавши, Андрiй звiвся, пiдiйшов до вiкна й рiшучим жестом вiдчинив кватирку. На нього зашикали, загомонiли - "Що Ви! Що Ви робите!" Але Андрiй махнув рукою: - Як спита? той аргат, скажете, що це я вiдчинив, - i повернувся на сво? мiсце. "Аргат", цебто наглядач, якого звали, до речi, зовсiм iнакше i то так, що не можна те слово повторити вголос, хоч воно й збудоване за зразком зовсiм культурного слова "екскурсовод", лише набагато дотепнiше й безмежно презирливе, бо в нiм вiдображено одну з найприкрiших функцiй наглядачаводити в'язнiв до вбиральнi... Отже, "аргат" дiйсно поцiкавився, хто вiдчинив кватирку. Вiн це зробив дуже погрозливим шепотом, просунувши голову у вiконце. - Це не ми... Ми не виннi... - забелькотав Узуньян жалiбно. Андрiй уже був звiвся, щоб пiдiйти й в саме лице "аргатове" заявити злiсно, що це вiн зробив таке добре дiло, але Охрiменко стяг його назад на пiдлогу й переконав наглядача, що кватирку вiдчинило протягом. Вiн це зробив таким на?вним, солодким голосочком (аж дивно, звiдки в такого Голiята мiг взятися такий солодкий голосочок), що не повiрити йому не можна було, а на всiх спiвкамерникiв, особливо на Узуньяна, крутнув сво?ми волячими очима, мовляв, "Роздеру, як кошеня, кожного зрадника!" Чи ця Охрiменкова брехня видалася правдоподiбною (кватирка дiйсно була без закрутки й могла справдi вiдчинитися вiд протягу), чи наглядач був затурбований чимсь важнiшим i квапився, - вiн на диво не став чiплятися, засопiв i швидко зачинив кормушку. Кватирка лишилася вiдчинена. Але, може було б лiпше, щоб вона була таки зачинена, - знадвору час вiд часу залiтали в ту кватирку такi звуки, проти яких найгiрше повiтря було б все-таки при?мнiше. Крiм Приходька й Азiка, забрали з камери ще Свистуна й Васильченка-Драшмана. Свистун не проронив нi слова, лише був дуже блiдий i руки його тремтiли, не потрапляючи в рукави, коли одягався. Васильченко, виходячи, сказав усiм: "Прощавайте, братця!" - На великий конвей?р! - перебiг шелест по камерi. Скоро забрали на допит аматора аеродромiв, i тодi Андрiй узнав низку цiкавих речей, бо, як аматор аеродромiв зник, всi, а особливо Охрiменко, зiтхнули з полегкiстю - можна поговорити хоч трохи щиро. Хоч трохи... Бо багато говорити й тепер нiхто не зважувався. Бач, крiм стукача розконспiрованого, iснують ще стукачi не розконспiрованi або ще не завербованi слiдчим, та iсну? й вовчок до того ж. Говорили бiльше натяками, "на здогад бурякiв", i лише суперечки, що виникали часом, допомагали iстинi. Насамперед Андрiй почув пiдтвердження, що Васильченка-Драшмана, двiчi орденоносця, таки бито орденами по обличчi. А потiм: що його дуже мордовано, тепер же взято, напевно, на великий "конвей?р" -на довгий, безперервний допит iз застосуванням наймодернiших, найвитонченiших тортур, вiд чого вiн, напевно, розколеться... А може, взагалi не витрима?... Через те вiн, мабуть, i попрощався... А завербував Васильченка знаменитий Гаркавенко - голова обласно? партизансько? комiсi?, який тепер нiби "очолю?" "вiйськово-повстанську органiзацiю", сфабриковану в лабораторi? НКВД... Потiм Андрiй узнав, в додаток до попереднього слова "вербовка", змiст слова "розколюватись" та слова "колоти". "Розколюватись" це означа? не витримувати тортур i "признаватись" у всiх злочинах, якi закида? в'язневi слiдчий, або взагалi уникати тих тортур, зiзнаючись одразу й пiдтверджуючи все, чого хоче слiдчий. "Колоти" ж - це означа? розколювати биттям людину психiчно, мов полiняку. Наймодернiшi тортури такi, що ?х мало хто витриму? - кожен "розколю?ться", а як не розколю?ться, то божеволi?. Так стверджують всi, опускаючи при тому очi. Потiм Андрiй узнав, що хоч всi, що тут сидять, нi в чому не виннi, але бiльшiсть з них (власне, тi, що були на допитах) вже "розкололися", уникаючи мук, цебто призналися в найдикiших злочинах, як той Аслан. Не розколовся тiльки Ягельський, Свистун та ще Васильченко, принаймнi до сьогоднiшнього дня. Iншi скапiтулювали i навiть не соромилися в тому признаватися, бiльше того, вважали, що вони поступили розумно: вибрали свiдомо мiж смертю вiд тортур i каторгою - останню, бо тут ще ? якась перспектива. До таких розколотих належали - доктор Литвинов, Зарудний, Краснояружський, Охрiменко, Приходько, iнженер Н, всi присутнi вiрмени з Карапетьяном включно, професор Гепнер, Азiк... А тi, що ще не розкололися, бо не були на допитах, чекали сво?? черги, - такi, як Прокуда, Давид, Руденко, Петровський... Всi розколотi чекали хто на трибунал, хто на iнший суд, чекали прямих або заочних вирокiв, а може, ускладнення справи й дальших допитiв, чекали очних ставок, додаткових свiдчень, взагалi ж чекали заслання або розстрiлу, лише не звiльнення, бо тi "злочини", в яких вони призналися й розписалися, жахливi. Вони терористи, шпигуни, повстанцi, диверсанти, шкiдники, керiвники контрреволюцiйних органiзацiй тощо. Цi злочини в кожного (пiдтвердженi й пiдписанi) великi до абсурду, i, може, саме тому нiхто не брав свого "розколення" трагiчно, бо ж ясно кожному, хто буде розглядати ?хнi справи й робити присуди, що то дурне й бiлими нитками шите... Взагалi виходило так, що iсторiя кожного з них абсолютно подiбна до iсторi? дурного Аслана, чесного чистiя черевикiв. Ось чому вони так щиро смiялися з трагiчних Карапетьянових "перських мелодiй"! I багато ще дечого цiкавого пiдслухав i взнав Андрiй, як от, скажiмо, ознайомився з найблискучiшими перлинами новiтнього лексикону слiдчих, на зразок: "До лампочки!", "До клямки!", "До стелi!", "До с...!" - це як слiдчий не хоче слухати нiяких виправдувань арештованого, тодi адресу? його говорити до котро?сь iз згаданих речей. Або ще такi перлини: "Не мотай ниток на...!" (Це вже Андрiй чув на власнi вуха вiд Неча?во?). "Набивати погони", "робити бiфштекс", "женити на шимпанзе" i так далi, й тому подiбне до безконечностi. Воiстину, наскiльки збагатилася людська мова! Узнав про фальшування. Про свiдчення штатних "очкарiв". Про мордування жiнок. Узнав новiтнi заповiдi на зразок - "Лiпше поламати ребра ста невинним, анiж пропустити одного винного" тощо. Але цiкавим було те, що хоч цi речi й розказувано в камерi, та бiльшiсть з них не договорювано до кiнця або говорено притчами, так що виходило, що "отак от рiч розказувано, а як отак глянути - зовсiм не розказувано нiчого такого". Треба було додумуватися самому. Нiхто нiчого не говорив сам про себе, хiба що в суперечцi проривалося слово, друге. Нiхто нiчого категорично не твердив, здебiльшого говорилося безвiдносно, бо кожен боявся; щоб йому не "пришили" камерно? агiтацi?. А це страшна рiч, - людина могла просидiти рiк, витерпiти всi муки, вiдкинути всi обвинувачення та й бути неуразливою i раптом через одне слово, сказане в камерi й доведене до вух слiдчого, дiстати статтю й спастися безповоротно. Тому, якщо когось з тих, хто по-езопiвському городив абстракцi? про рiзнi страхiття, хтось з тих, що сам ще не був на допитi, запитував навпрост, чи його (iменно його!) справдi бито, - той вiдповiдав: - Та що Ви, Бог з Вами! Ще що вигадайте! Це не я говорю, це Ви говорите!.. - Так що з бiльшостi усi тих фантастичних кривомовок, якi говорено в камерi, Андрiй прямi висновки поробив уже сам, по сво?й уподобi. В багато речей тяжко було повiрити, i вони лишилися без висновкiв, забракованi, так i зосталися езопiвщиною. Так само як багато з присутнiх (тi, що не переступали ще порогу цi?? камери в напрямку до лабораторi? "фабрики-кухнi") взагалi не здiбнi були сприймати розмови про жахи та рiзку фантастику, заперечуючи ?х апрiорi, вiдкидаючи принципово. Це вони, шукаючи спростування всiм тим жахам i всьому безглуздю, ставили усторч оте запитання: "Чи вас, iменно вас, били?", а дiставши негативну вiдповiдь, задоволено смiялись. Тут, може, як нiде, виявилася цiкава риса людей, що, уникаючи небезпеки, рятувалися вiд не? тим, що просто не вiрили в не?, скреслювали, заперечували. До таких невiр належали - агроном Прокуда, Руденко, Кулинич... Особливо бадьоро тримався Прокуда, сприймаючи все, як веселi казки, - в його головi просто не вкладалося, як це його --- агронома й працiвника високого наркомату - може хтось торкнути пальцем або потрактувати, як iдiота чи як худобу. Нiколи того не може бути! Вiн зовсiм не вiрив у це, а навпаки - вiрив у здоровий глузд i лад. А якщо там кого й вдарять ненароком, то, значить, заробив. Вiн же нi в чому не винен. Ось його справу розберуть, вияснять i вiн пiде додому, до жiнки. А в чеканнi цього не хотiв псувати собi нерви, почувався, як немовля, вийняте з купелi, -спокiйно й безтурботно. Правду кажучи, Андрiй теж в бiльшiсть чутого i в сво? висновки не вiрив, хоч i поробив ?х. Перед обiдом повернувся Приходько. Вiн був веселий, бо його дiло закiнчене i вiн оце пiдписав "двохсотку" - цебто протокол на пiдставi 200-? статтi Карного Кодексу УССР про закiнчення слiдства. Тепер вiн уже мiг про все розповiдати. Справа його скоро пiде на трибунал, i слiдчий обiцяв йому, божився, що йому дадуть легку кару - не бiльше п'яти рокiв, замiсть розстрiлу або 25 рокiв. Легку ж кару дадуть тому, що вiн "у всьому покаявся, щиро признався, доказав свою лояльнiсть i вiдданiсть радянськiй владi та партi?". Слiдчий ще й закурити дав, скрiпляючи тим свою обiцянку. Господи!.. Андрiй дивився на Приходька, що говорив без жодно? езопiвщини й сам про себе, на вiдмiну вiд всього чутого, говореного на здогад бурякiв, i був страшенно вражений. Було ясно, що Приходько цей вже в бiльшiй мiрi небiжчик, анiж Ягельський. Сам себе закапав отим "признався щиро, покаявся". Господи, Боже мiй! Вони, цi люди, подурiли!.. Але Андрiй це лише подумав, вголос же нiчого не сказав. Вiн зрозумiв, що й Приходько, й усi iншi, тi що "порозколювались", знають ситуацiю краще вiд нього, але вибрали такий шлях дiйсно свiдомо, бо не вистачило в них характеру вибрати iнший, i таки щиро тiшаться з вигаданого рятунку вiд смертi - вони самi собi поробили iлюзi? й вхопилися за них, покотившись по похилiй... Повернувся Азiк. Очi йому пiдозрiло якось бiгали, лице пашiло вiд збудження, а цiла поведiнка змушувала нашорошитись: тодi як iншi уникали прямо? вiдповiдi на запитання, чи ?х били, хоч i були, мабуть, битi добре, Азiк аж захлинався вiд захоплення розповiдаючи, як його "страшенно бив слiдчий". Вiн про це говорив так, наче хвалився щонайменше здобуттям звання "героя СССР". Коли ж почали питати, як саме бив, виявилося, що вiн "наступав на пальцi нiг", "пооддавлював геть". Азiк сичав, несамовито кривив обличчя, шкутильгав, потiм намочив ганчiрку й прикладав до сво?х "нещасних пальцiв". Хоч пальцi були зовсiм цiлiсiнькi й навiть без найменiшого синця чи здряпинки. Пильному й вдумливому Андрi?вi не треба було пояснювати, що це завчить. Не треба було пояснювати цього й Гепнеровi - старому (ще царських асiв) полiтв'язневi й каторжниковi, а головне, знавцевi душ сво?х одноплеменцiв. Гепнер дивився скоса на Азiка, мовчав i кривив обличчя вiд презирства й огиди. Вони обидва марксиста, обидва жиди й обидва троцькiсти, але якi вони рiзнi! Скоро пiсля повороту Приходька й Азiка до камери зазирнув черговий корпусу з наглядачем i понуро попросив видати речi. Юровськогоце того аматора аеродромiв. Ляшенко зiбрав i видав речi- торбиночку з пайкою хлiба й ложкою, потiм миску, пальто, кепку i, нарештi, брудну подушку. Черговий усе забрав, лише повернув миску й ложку, тим самим збивши всiх з пантелику. Вирiшили, що Юровський сiв до карцеру, або ж... Або ж пiшов до камери смертникiв - була й така думка. Андрiй мiг пiти на парi, що з аматором аеродромiв нiчого злого не сталося. Коли дивитися пильно на Азiка, то ста? все ясно й зрозумiло. Юровського, напевно, перевели до iншо? камери, бо тут вiн "засипався", здемаскований ним- Андрi?м, Азiк же, очевидно, допомiг, поiнформувавши, де слiд, i тепер функцiю Юровського в камерi виконуватиме Азiк. Не випадково вiн так кривля?ться над сво?ми пальцями. Так вирiшив Андрiй, пiдкоряючись властивому йому вовчому iнстинктовi, що завжди вчасно сигналiзував про небезпеку. Але про сво? висновки Андрiй нiкому нiчого не сказав, та й не було в тому потреби, бо. навiть найна?внiшому в'язневi не треба було тут нiчого пояснювати. Чекали на поворот Свистуна й Васильченка. Цiкаво, як цi повернуться? Але вони не повернулися до самого обiду. Перед самим же обiдом щось затовклось, затупотiло бiля дверей, загримiли засуви... Всi вирiшили, що це котрогось вже несуть на ряднинi або за руки й за ноги. Власне, цю думку подав Охрiменко, що знав добре Свистуна, а ще краще знав Васильченка, як гордого й затятого, "кам'яного чоловiка", який нiбито дуже скандалив iз сво?ми слiдчими, тримався правдi, як гордий орденоносець i комбриг. Але вiдчинилися дверi й, замiсть Свистуна а чи Васильченка на ряднинi, в дверях з'явилася людина в снiжно-бiлiй одежi - якийсь випещений, пихатий красень в майському костюмi, з грузинськими рисами обличчя. Побачивши камеру, вiн отетерiв, вилупив сво? й без того банькатi очi приголомшено. Поки вiн лупав ними, черговий пiддав ногою в спину, вштовхнув гостя в камеру й зачинив дверi. Снiжно-бiлий гiсть смiшно крутив переляканими очима й точнiсiнько так, як Андрiй напередоднi, зайняв оборону, упершись спиною в дверi. Потiм виявилося, що в оборонi нема? потреби, на велике його здивування. Та, зда?ться, ще бiльше здивування повстало в нього вiд факту, що вiн таки дiйсно опинився в тюремнiй камерi. Це справдi був грузин. I не просто грузин, а знаменитий грузин - це був товариш Георгiанi, колишнiй командувач вiйськ ВЧК-ОГПУ в м. Харковi в першi роки по революцi? й навiть в роки революцi?: його знали деякi в'язнi, зокрема Гепнер. Але, незважаючи на приязнiсть знайомих (а може, саме через це!), Георгiанi тримався пiдкреслено ворожи, вiдчужено, презирливо- як трима?ться здоровий серед зачумлених. Його просили роздягатися -вiн не схотiв i категорично обтяв будь-якi розмови на цю тему. Так само обтяв розмови про волю, не вiдповiдав на жоднi запитання й взагалi не розмовляв. Дивився вовком. Коли Краснояружський пустив жука про биття, Георгiанi спалахнув i, зда?ться, ладен був учинити над доцентом власноручну розправу за наклепи й поругання органiв ревзаконностi. Словом, вiн тримався, як високоiдейний член партi? серед позапартiйних троглодитiв, як чесний серед бандитiв i злодi?в, як патрiот серед ворогiв народу, словом, як помилково вкинений сюди господар сов?тсько? землi й неба, ввергнутий у вертеп контрреволюцiонерiв через непорозумiння. Георгiанi був на диво елегантний, аристократичний, випрасуваний, накрохмалений, iдеально снiжно-бiлий i виключно гордий та недоторканий - словом, справжнiй грузинський князь, а на сов?тськiй термiнологi? - "совбарин" i то найвищо? проби. Мав бiлi замшевi черевики, бiлi шкарпетки, наманiкюренi нiгтi на руках. Витягши шовкову хусточку з кишенi, обтирав нею гарне сво? расове грузинське обличчя, свiй орлиний нiс i чорнi смолянi брови. Йому запропонували мiсце (з огляду на "заслуги перед революцi?ю") те, де недавно лежав Юровський, цебто без стажування вiд парашi, але Георгiанi не схотiв. Вiн не хотiв сiдати серед тако? страшно? юрби голих контрреволюцiонерiв, не хотiв нагрiвати серед них мiсця. "Навiщо?!" -так, здавалося, i говорили його очi та всi риси обличчя, скривленого гримасою огиди, - "навiщо сiдати, коли це не для мене, коли я не такий, коли я тут хвилево! Сидiть самi!" I вiн не сiв. Не сiв не тiльки на мiсце Юровського, а не сiв i на законне сво? мiсце бiля парашi. Вiн стояв собi бiля дверей. Це була справдi бiла ворона серед присутнiх. Але наглядач не дав йому стояти, вiдчинив кормушку й голосом, повним глуму, звелiв сiсти. Дисциплiнований Георгiанi сiв, точнiше - присiв на кра?чок парашi, пiдстеливши свою шовкову хустку... Вiн все-таки був певен, що не затрима?ться тут. Дiйсно, Георгiанi не затримався. Його скоро покликано й поведено десь геть, навiть не давши пообiдати. Виходячи, вiн на диво чемно попрощався з усiма, мабуть з радостi, що його звiльняють от. Цей Георгiанi був темою розмов, дивування й рiзних iронiчних реплiк до обiду, пiд час обiду й пiсля обiду. Його знав Гепнер i iнженер Н, як одну з чiльних партiйних персон тепер, керiвника якогось тресту, ще й вхожого в керiвнi кола НКВД та кола вiйськовикiв. На обiд був знову "борщ" без картоплi й без капусти, але страшенно насолений. Який не був великий апетит у в'язнiв навiть на такий "борщ", але вiн був зiпсований. Саме як сiли обiдати, розiтнувся скажений рей десь за вiкном, з горiшнiх поверхiв управлiння, що обступало тюрму з цього боку лiтерою "П" i що його горiшнi поверхи було видно трiшки навiть через край залiзного щита, яким було загороджено вiкно вiд свiту. То був справжнiй рев - почувши його, всi похололи, руки з ложками завмерли на пiвдорозi, роти так i лишилися роззявленими, приготувавшись приймати ?жу. Рев був такий оглушливий i такий трагiчний та сповнений одчаю, аж не подiбний до людського, що всi попереднi чутi крики й стогони видалися Андрi?вi нереальними, фiктивними, плодом втомленого мiзку i тiльки. Кричав хтось, кого, напевно, роздирали навпiл живцем, а коло нього лементували якiсь рiзкi злобнi голоси, щось вимагаючи. Рев то притухав, сходячи до собачого скiмлення, то раптом вибухав знову несамовито... Обiд пропав. Мало .в кого вистачило сили волi до?сти його нормально. До?в його Охрiменко, що мав-таки фантастичний апетит, та ще до?в Андрiй, довiвши сам собi, що в нього ще мiцнi нерви й достатня сила волi. Азiк свiй борщ вилив у парашу. Те саме зробив похмурий надмiру й зблiдлий Руденко. Красиояружський довго тримав миску на колiнах, нарештi перемiг себе й випив борщ швиденько навхилки... В коридорi дуднiли кроки, брязчали й гримiли засуви, кожно? хвилини могли викликати кожного на допит. "Оце ось по мене!" - стинався кожен, коли кроки в коридорi наближалися до дверей. А рев нагорi, за вiкном десь, то вщухав, то вибухав знову. Люди слухали його всiм ?ством. Сидiли нерухомо, поглядали один на одного блукаючим поглядом i знову переводили його на кватирку. Особливо зблiд безтурботний Прокуда, вiн не витримав, схопився й закрив кватирку. Нiхто проти того не запротестував... - Професоре! - звернувся Руденко до Прiiходька якомога спокiйнiше, - давайте "Мадам Боварi"!.. Приходько схопився за пропозицiю, як потопаючий за соломинку, i тремтячим голосом заходився оповiдати далi недокiнчену вчора повiсть про iнший свiт, рятуючись втечею геть у той iнший свiт, в iсторiю чарiвно? жiнки - мадам Боварi. А за ним кинулися всi туди ж, як до порятунку. Андрiй слухав крик, слухав "Мадам Боварi" i спостерiгав людей. Перед ним було те, чого не вичита?ш в жодного Флобера... Раптом вiдчув чийсь пильний погляд на собi, глянув влiво - на нього дивилася пара вогких розгублених i майже дитячих очей, - то його самого спостерiгав юнак Давид Л. Зустрiвшись з Андрi?вим поглядом, Давид знiяковiв, але не зразу одвiв сво? очi, вiн ще дивився якусь хвилину, не моргаючи, а тодi вже схилив голову. А як Андрiй одвернувся - Давид знову пiдвiв сво? очi... Андрiй вже не повертав голови, лише думав про той погляд юнакiв, маючи його у вiччу - такий кришталево чистий, на?вний, сповнений розгубленостi й в той же час надi?, невисловленого якогось прохання, апеляцi? до його - Андрi?вого - авторитету. Погляд душi, що шукала опертя... Спочатку оповiдання не клалось, голос у Приходька тремтiв i не давався опанувати. Та помалу Приходько дав з ним раду, зумiв захопитися сам i захопити iнших (принаймнi люди удали, що захопились) i вже вiльно плив прекрасним, сонцесяйним морем Флоберiвсько? повiстi... Крикiв не стало чути. ?х i справдi не стало чути, немов людина захлинулася. За вiкном панувала тиша. Уплинуло чимало часу. Вже Приходько закiнчував повiсть про мадам Боварi, як вiдчинилися дверi й до камери вштовхнуто Георгiанi... Вiн зупинився бiля дверей, влип у них спиною й дивився просто себе безглуздими, широко витрiщеними, розгубленими очима. Губи йому несамовито тремтiли, а з гарного, та тепер спотвореного якимись смугами й плямами обличчя стiкав брудний рясний пiт. Бiлоснiжний одяг на Георгiанi був густо вкритий чiткими вiдбитками пiдошов i обцасiв рiзного калiбру, можна було навiть визначити точно номер чобiт i черевикiв, до того бiлоснiжного одягу прикладених; крiм вiдбиткiв пiдошов i обцасiв, одяг ще був вкритий темними - брунатними та чорними -смугами, товщими й тоншими. Койде тi смуги були червоними, а койде матерiя пiд ними потрiскалась уповздовж. Було все ясно i можна б було нiчого не говорити. Але Георгiанi сказав... Вiн повiв блукаючим поглядом по камерi, облизав язиком смужку слини, що звисала з рота, й тихо, трагiчно, розгублено промукав: - Мене... били.:. Потому безсило сповз на пiдлогу, закрив лице руками й гiрко заплакав. Георгiанi було одведено найкраще мiсце- те саме, де недавно лежав аматор аеродромiв. Його оточили мовчазним спiвчуттям, товариською увагою, нi про що не розпитували, не лiзли йому в душу. Все це робилося без нiяко? змови, а так, якось само собою. Незадоволений був лише Узуньян, що дали лiпше мiсце, порушивши правило, але його нiхто не пiдтримав. Тепер уже Георгiанi роздягся й був такий, як i всi, вже не гордував товариством, а, навпаки, придивляючись та прислухаючись, скiльки мiг, все бiльше й бiльше дивувався: вiн раптом "побачив", "розпiзнав" людей, яких спершу не пiзнавав i проти яких сам пiшак. Вiн упiзнав Гепнера й iнженера Н ... I було видно, що йому тяжко перед такими знайомими переживати свою ганьбу - "його били". Його, заслуженого чоловiка перед революцi?ю, що все вiддав в iм'я ?? торжества, отак от потягли, мов пса на оривку, й у якомусь там закапелку били нещадно й ганебно. I робили найдивовижнiшi закиди самi визнаючи ?хню абсурднiсть, але вимагали, щоб вiн ?х пiдтвердив, бо так потребу? "партiя й уряд", так треба для загального добра... Розповiдаючи про те тихо, погноблено, здивовано, Георгiанi дрiбно тремтiв. В станi психiчного потрясiння вiн не визнавав нiяко? конспiрацi?, як i не володiв собою. Слова не вкладалися логiчно, губи шарпались, очi божевiльне палахкотiли, думки плутались... Так вiн логiчно й не розповiв нiчого до пуття про свою трагедiю, крiм того, що його били й закидали найдикiшi злочини. Не в силi помиритися зi сво?ю ганьбою, Георгiанi ламав пальцi й плакав. З камери брали ще двох жидiв з Цукротресту, брали ще Азiка i скоро всiх повернули. Надходив вечiр. Тяжка, тривожна атмосфера все бiльше наснажувалась. Вечеря нiкому не йшла на думку, i тiльки тому, що вона була зовсiм мiзерна, люди ?? проковтнули. Перед вечором привели назад до камери Свистуна. Увiйшовши до камери, вiн попростувавша сво? мiсце, зiгнутий якимось непомiрним внутрiшнiм тягарем, а всi дивилися пильно йому в обличчя з нiмим, невисловленим запитанням - "Ну, як?" Свистун сiв на сво? мiсце й тяжко-тяжко зiтхнув, зiперся спиною об стiну й сидiв, дивлячись просто перед собою невидющим зором. - Розколовся? - висловив тихо Охрiменко загальне запитання, щиро так, душевно. - Розколовеся... - прошепотiв помалу Свистун, заплющив очi й, спазматично схлипнувши, замотав головою з вiдчаю, зарипiв зубами. "Розколовся", не витримав i пiдтвердив все - всю ту мерзость, яку вiд нього вимагали пiдписати, собi на погибель i на вiчну ганьбу. Бо ж ото-хто, а Свистун напевно знав, що "щире зiзнання" в намiрах "зiрвати свiй власний завод", або "продати його чужоземним капiталiстам", або ще "вбити самого Йосифа Вiссарiоновича" не може не скiнчитися стратою й вiчним позорищем. Увечерi Свистуна забрали "з вещами" й десь повели... Щоб бiльше не повернути в цю камеру. - "Чих-пих", - зiтхнув печально Охрiменко, мов би винiс присуд. - Хтозна... - заперечив хтось безнадiйно. Це вже сталося, як вони вклалися спати. А спати вони вклалися вже без сварки та "землемiрних" манiпуляцiй - просто лягли "валетом в ялинку" - цебто один ряд лiг лицем всi в один бiк i зiгнув ноги в колiнах, а другий ряд насупроти лiг лицем в другий бiк i теж зiгнув ноги в колiнах, --- тi зiгнутi ноги одного ряду зайшли за зiгнутi ноги другого ряду - i було досить зручно. Це й звалось "валетом в ялинку". ?дина незручнiсть цього способу спання полягала в тiм, що людина, увiмкнута в "валет", вже не могла дiяти самостiйно, скажiмо, перевернутися на другий бiк, а мусила це зробити разом з цiлим рядом i то не з одним, а з обома, цебто з усi?ю системою "валета в ялинку". А сварки не було тому, що iншi речi заволодiли душами й увагою всiх - почався особливо тривожний вечiр, за яким iшла ще тривожнiша нiч - нiч напружено? працi ось тако? от бойнi тако? "фабрики-кухнi". По коридору (так само, як нагорi й внизу) дуднiли кроки, гримотiли засуви, клацали пальцi - там водили людей вчвал з тюрми до корпусу слiдчих, до управлiння. I за кожними кроками, за кожним брязкотом ключiв кожен шарпався нервами. Люди лежали в "валетовi" й удавали, що сплять, але нiхто не спав - кожен лежав i всiма фiбрами слухав. Пiсля Свистуна забрали з камери Георгiанi i теж "з вещами", хоч вiн нiяких "вещей" i не мав. Перш нiж вийти, Георгiанi спробував не вийти, вiн сидiв розгублено серед звалища голих людей, чухав волохатi груди й, дико обертаючи банькатими очима, зволiкав свiй вихiд. Потiм вiн тихенько заскiмлив, мовби мала дитина, яку тягнуть на цундру, i, пiдкоряючись окриковi з коридора, почав одягатися. Одягся в свiй, вже не бiлий, а картатий, рясно оздоблений вiдбитками пiдошов i обцасiв, костюм. А потiм, покiрно i в той же час нехотя ступаючи, мов бик на зарiз iдучи, перелазячи через густе сплетiння нiг, рук i голiв, вийшов. - Розколеться...--зiтхнув Охрiменко, коли за Георгiанi зачинилися дверi, i додав: - Для блага партi?... Андрiй намагався якось заснути, забутися й не ждати свого виклику. Той виклик неминучий, i вiн прийде обов'язково, а як прийде, то тодi й хвилюватися прийде пора. Заздалегодя ж хвилюватися - безглуздя. Хiд думки був логiчний, дiйсно, чого хвилюватися даремно, на те прийде час. Прийде час, i вiн усе взна? i всього спробу?! Взна? й, хто був Юда, а хто той, що пускатиме кулю в потилицю. Взна? й вартiсть самому собi, сво?й гордостi, сво?й чумакiвськiй вдачi, якою так завжди пишався. Взна? й вартiсть та справжн? обличчя сво?х братiв, що за них так стояв горою завжди i що за них ще й тепер сто?ть горою його бiдолашна душа... Той момент прийде. А тим часом треба берегти кожну краплю снаги фiзично? й душевно?. Але одне дiло залiзна логiка, а друге дiло - залiзне серце! Треба ж його мати. Андрiй пробував заснути, але безнадiйно, так, якi всi iншi. Пiзно (перед пiвнiччю) десь за мурами, в тiсному тюремному подвiр'? загула машина, залопотiла вiдкритим глушителем, застогнала. По камерi пiшов шелест i зiтхання, пiднялося зi звалища кiлька голiв одразу й наставилися в вiкно витрiщеними очима... Машина гула безперервно, i безперервно бахкали вибухи газу з вихлопно? рури. I нiбито зовсiм не вибухи з газово? рури... - Розстрiлюють... - простогнав хтось в пiдлогу, в лахмiття, не пiдiймаючи голови. Андрi?вi здалося, що власник слова цокотiв зубами. Андрiй почав прислухатись до гудiння машини, й йому дiйсно почало здаватися, що в гудiннi мотора, як у бурхливiй водi десь, вибухають револьвернi пострiли. Нi, це, напевно, галюцинацiя слуху. Вiн пригадав, як колись в самiтнiй камерi цi?? тюрми гули в стiнi вентилятори, вiн лежав на лiжку, давився безсонними очима в стелю й слухав те тривожне гудiння. I помалу в тiм гудiннi вентиляторiв йому зовсiм виразно, до абсолютно? чiткостi, почали вчуватися крики й плач жiнок i дiтей, зойки дiвчат, плач дорослих мужчин. Але не було певностi в нього тодi й нема? ?? тепер, що то справдi не були зойки жiнок i дiтей, крики мордованих. Нема? певностi й зараз, що це не пострiли з нагана, замаскованi шумом мотора. - Так майже щоночi, - прошепотiв Охрiменко, вгадуючи якось хiд Андрi?вих думок i здогадуючись, що вiн не спить. Пiсля тако? реплiки Андрiй зiтхнув з полегкiстю i навiть посмiхнувся: "Значить, то не розстрiлюють! Бо кожно? ночi й так довго - кого ж вони розстрiлюють?! То занадто багато треба приречених до розстрiлу, i ця тюрма нiколи б не була повною". Вiд тако? чудесно? думки прийшло нервове вiдпруження, й Андрiй почав дрiмати. Скоро вiн заснув i йому навiть не снилося, що тi пострiли в гудiннi мотора - то все ж таки правда, i що йому судилося про це згодом докладно взнати. Натомiсть йому приснився прекрасний сон - приснилися знову брати, нiби вони були разом на полюваннi на Ворсклi. Вони пливли човном по зеркальнiй поверхнi Шаманiвсько? протоки, де стояли столiтнi дуби й видивлялися в воду. Пливли й спiвали... Катерина теж була з ними й заходилася соловейком. Скiльки разiв вони так гуляли колись!... Весела, срiбноголоса Катерина, завзятий "полiтик", бо секретар юнацького осередку в педтехнiкумi. З тi?ю "полiтикою" вона не дуже давала раду, але зате вмiла прекрасно спiвати... Вони були романтиками й спiвали романтично?, улюблено? Катрино? пiснi, тi?? пiснi, вiд яко? вiяло давниною, шелестiла тирса, шумiло вiйсько, кипiла сила бурлацька-?хня таки сила. "Ой що ж бо то та й за чорний ворон, Що до полю кряка?!? Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак склика??!" . Бурлаки-це вони ж. I бiгли, котилися луни по луках та по дiбровах. Власне, за цю пiсню Андрiй колись полюбив Катерину, зустрiвши ?? вперше в спортовому клубi, як вона, зiбравши навколо себе гурт хлопцiв i дiвчат, спiвала з ними цi?? пiснi, вiдважно диригуючи. "Наскликала бурлак та й гримить зухвало", -тодi ще спало йому на думку. I от вони спiвали ?? тепер. Надходив рожевий вечiр, i бiгли золотi вужi по водi... Потiм вони сидiли десь на пiщаному урвищi й всi за чергою стрiляли з мисливсько? рушницi в темряву, що обступила ?х кругом. Стрiляли в нiкуди й тiшилися з снопiв iскор, що вилiтали в чорну нiч, немов з батькiвського горна... I вже нiби не вони стрiляють, а батько б'? молотом по розпеченому залiзу, поклавши його на мокру латочку на ковадлi, - iскри летять несамовито ро?м, а вибух з-пiд молота глушить вуха... Над ранок, коли Андрiй прокинувся мокрий вiд поту й учадiлий вiд сопуху, вiн не дочислився в камерi кiлькох осiб, що ?х забрато на допит глубоко? ночi, зате прибуло дво? нових, свiжих, з волi. Один з них сидiв на вiковi парашi, ледь доторкаючись до кра?чка того вiка стегном, а другий стояв, пiдпираючи одвiрок. Обидва вони дивилися на людське сонне звалище з тугою, зi страхом. Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що один з них - високий, молодий i дуже вродливий - директор Всеукра?нського iнституту фiзкультури на прiзвище Бунчук; другий - керiвник обласного вiддiлу мисливства й рибальства при облвиконкомi Харкiвщини на прiзвище Iванов. Тепер уже Андрiй не був крайнiй бiля парашi, вiн мусив посунутися до середини, а його мiсце зайняв Бунчук, а з протилежного боку - Iванов, посунувши Краснояружського. Всi, викликанi на допит уночi, вранцi повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води понабирали, лише хмурились та зiтхали раз по раз. "Мабуть, покололися хлопцi", - так вирiшив Охрiменко. Не вернувся й досi з усiх лише Васильченко. VII_ I на третiй день не покликано Андрiя на допит. Не покликано й знов... Далi Андрiй збився з рахунку, котрий день "п'ятий, а котрий десятий - все змiшалося в суцiльну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не було анi початку, анi кiнця, марево, зiткане з "валетiв в замок" i "валетiв в йолочку", "пов?рок", гримання засувiв, крикiв десь i гудiння машин, ходiння голяком "на оправку", пайок хлiба, блощиць, снiв сидя, снiв лежачи, снiв на однiй нозi, нiчних сонних вiзiй реально? дiйсностi, яка перевершувала найдикiшi вiзi?, чирякiв, безглуздого смiху, стогону й пригод Трьох мушкетерiв, походеньок Тiля Уленшпiгеля... Пригод Дон-Кiхота... I чекання, чекання. День третiй ще був вiдзначений чiтко -третього дня вмер Ягельський. Вiн умер увечерi, а вмираючи, спричинився до непри?мних комплiкацiй, чим i вiдзначив цей вечiр особливо. Найперша комплiкацiя була та, що, вмираючи, вiн потребував випростатися, а не було як- бо вмирав вiн пiсля команди "спать!", коли всi вляглися, зайнявши геть всю пiдлогу до останнього сантиметра. Насупроти Ягельського лежали Узуньян i Азiк - мiж цими двома приходилися ноги Ягельського, що корчилися передсмертним корчем i намагалися все якнайдалi випростатися. Ця комплiкацiя потягла цiлу низку iнших. Узуньян i Азiк. страшенно бридилися. Особливо довготелесий Узуньян. Агонiзуючи, Ягельський простягав ноги, а Узуньян вiдпихав ?х назад, пiдгинаючи ?х сво?ми довжелезними клешнями. Знову випростувався Ягельський i знову пiдгинав його Узуньян. Iнодi допомагав йому Азiк. А вся камера спостерiгала це й чомусь зовсiм не реагувала - нiби було всiм байдуже. Андрiй що лежав поруч з Ягельським (бо Охрiменко перейшов на мiсце Свистуна), був тим страшенно вражений, нiчого подiбного йому ще не доводилось бачити, хоч бачив вiн багато рiзного, дивовижного. Вiн дивився, як Узуньян i Азiк пхали ногами умираючого товариша нещастя (а решта були до того зовсiм байдужi), i в серединi йому пiдiймалася буря. Може, тому, що вiн недавно з "волi" й ще не встиг огрубiти й зхамiти в виключно жорстоких умовах - в таких умовах бо всi iстоти загризають самi себе. Буря в ньому наростала, але вiн стримував ?? й звернувся до Узуньяна й Азiка якнайспокiйнiше: - Гало, дорогi сусiди! Дайте чоловiковi вмерти спокiйно, не руште його нiг. Але то не допомогло. Узуньян пхав холоднi ноги нещасного все енергiйнiше, ще й шепочучи прокляття та висловлюючи мiмiкою свою безмежну огиду, бо ж той, що вмирав, не був вiрменин! А Ягельський все уперто випростувався. Андрiй пiднiс голос вище й запропонував обом сiсти й почекати трохи, поки Ягельський вмре, бо лишилося вже небагато, хоч вiн так уперто й чiпля?ться за життя й не хоче вмирати. У вiдповiдь Узуньян зашипiв i вибухнув паскудною лайкою, як то вмiють лаятись вуркагани й вiрмени. Андрi?вi кров бурхнула до обличчя, вiн сiв ураз i гримнув на повен голос осатанiло: - Встать!! Сволота! Узуньян i Азiк схопилися, мов пiдкиненi пружиною, з намiром кинутися на Андрiя, забризкали слиною: - Ах ти ж петлюрiвська наволоч! --Антисемiтська та шкуро!!! Контрреволюцiйна мордо! Тодi Андрiй звiвся на ноги, наблизився до них щiльно i хотiв одтиснути ?х сво?ми грудищами до стiни й примусити стояти тихо, але тут Азiк замiрився вдарити, а Узуньян плюнути в обличчя, тодi Андрiй схопив ?х обох за карки й з усi?? сили стукнув обличчями одне об одне й попер обох до дверей. Вiн осатанiв, на?жачився, мов дикий вепр, запалахкотiв: - Я вас зараз навчу товарисько? етики, хами!.. Га!.. - пiдiйшов, згрiб обох знову за карки й посадив на парашу. - Так сидiти! i не пiкати... - Постояв якусь мить, опанував себе й повернувся на сво? мiсце. I дивно, два таких завзятих i хоробрих вояки проти напiвмертвого Ягельського раптом принишкли, мов шкiдливi коти, i лише шмаркали розквашеними носами, сидiли тихо на парашi. Та тут вiдчинилася кормушка й просунулася голова наглядача: - Що за шабаш жидiвський!? Узуньян i Азiк схопилися й залементували навперебiй: - Гражданiн отд?льонний!.. Терор!.. Петлюрiвець... Антисемiт... Ми ? чеснi... Нас б'ють!! - Ша-а! - сказав наглядач в розтяжку: - Як твоя фамiлiя? - Узуньян. - А твоя? - Азiк Розiн. - Умгу. Наглядач закрив кормушку, а тодi вiдчинив дверi: - Ану, Узуньян та Разiк, давай виходь! - i забрав ?х обох з камери. По якомусь часi вiдчинилася кормушка й та сама голова подивилась пильно по камерi, знайшла оком Андрiя й пiдкликала до себе, взявши на допомогу палець, i запитала: - Як фамiлiя? Андрiй сказав. - Спортсмен? - запитала голова, оглядаючи атлетичну, мускулясту фiгуру з нiг до голови з явним пi?тетом. - Нi. - Лягай спати!- закiнчила голова понуро й закрила ляду. Ягельський тим часом вже спокiйно вмер i лежав тепер нерухомий, мертво-сiрий, витягнений на весь зрiст, до всього байдужий остаточно. Лежав i помалу дубiв. Андрiй сiв бiля нього, закрив йому очi, а тодi закурив i так сидiв, курив схвильовано. Згодом до нього пiдповз Карапетьян, тримаючи люльку - чорта Мефiстофеля - перед собою, й попросив прикурити. Прикурив. Подивився в лице Ягельському, потiм в очi Андрi?вi пильно, а тодi, нiби знiчев'я, кивнувши на дверi: - Карашо!.. Ото вiн i ? отой пiп, що завербував бiдного Аслана. I заглушив цi слова димом та й вернувся на сво? мiсце. А Андрiй докурив, зiтхнув глибоко й лiг поруч з Ягельським, намагався заснути. Лiве стегно його торкалося до стегна небiжчика, а праве да живого Бунчука, i так вони лежали всi в однiй шерезi... Скоро повернулись Узуньян i Аз?к-"Разiк" Мертвий Ягельський, здавалося, зумисне витягнув якнайдальше сво? ноги, ще й розчепiрив пальцi з викликом - "Нате штурхайте!" Але нiхто вже його не штурхав i не пхав. Бiльше того - Узуньян i Азiк, що так недавно зневажали живого, тепер принишкли й дибилися на мерця з неприхованим острахом. Вiдомо, що людям, та й взагалi всiм iстотам, властивий мiстичний жах перед мертвими з числа собi подiбних. Цей жах був написаний особливо чiтко на обличчi Узуньяновому, що ще бiльше витягнулося й зблiдло, очi дивилися злякано на пальцi нiг Ягельського, а весь тулуб тиснувся до стiни, щоб якось до тих пальцiв не доторкнутися. Азiк бравував назовнi презирливою посмiшкою, але вона йому не вдавалася, вiн зиркнув швидко по камерi й раптом почервонiв, як рак, - на нього всi дивляться, а перед ним лежить мертвяк, з яким треба разом спати! Щоб одвести увагу (чужу вiд себе, а свою вiд Ягельського), Азiк потер карк, глипнув на Андрiя й промовив голосно: - Сильний, чортяка!... А далi не витримав, схопився, пiдiйшов до дверей, деручись через лежачих, i постукав. - Ну?-спитав наглядач злобно. - Заберiть мертвяка... - залепетав Азiк нервово, розгублено. - Мертвяк в камерi!.. Заберiть... Наглядач подивився пильно на Ягельського, порухав мовчки щелепою, а тодi блимнув на Азiка й аж влiз у кормушку головою до Азiкового обличчя: - Лягай спати з мертвяком, гад!! - зашипiв вiн люто, почекав, поки Азiк покiрно лiг, а вже потiм тихенько закрив ляду. Коли ляда закрилася, Азiк вiдсунувся подалi вiд мерця i влип в стiну. Так був вiдзначений третiй день. Мертвий Ягельський лежав серед живих цiлу нiч, спав з ними: разом (лише не спали Узуньян i Азiк, мовби сидiли над душкою!) Вранцi Ягелiуського теж не прибрано, - черговий корпусу, той, що обходив i вчора з перевiркою, порахував усiх i Ягельського i записав його в журнал, як живого, разом з усiма, на заяву ж, що Ягельський помер i що його треба прибрати, не звернув жодно? уваги. Вiдбувши "пов?рку", Ягельський лежав ще цiлий день - "снiдав, обiдав i вечеряв" разом з товаришами, на нього видавано хлiб, цукор i "борщ"... З того тiшилися доцент сiльгоспнаук Краснояружський i Охрiменко, з'?даючи пайку хлiба, 10 грамiв цукру, "борщ" i ложку кашi за "царство небесне померлого". Причому Охрiменко робив це вiдзначення щиро, зiтхаючи глибоко й слiзно, а Краснояружський маскував у легку iронiю, бо ж вiн доцент сiльгоспнаук, а значить, ате?ст. Проте вони жалiли Ягельського обидва щиро в однаковiй мiрi. I тiльки аж пiсля вечерi забрано труп Ягельського з камери: прийшло дво? тюремникiв - молодих хлопцiв у унiформах наглядачiв - iз ними черговий корпусу, взяли Ягельського за ноги й поволокли з камери геть, мов бревеняку, аж-но тому спиннi суглоби й голова заторохтiли через порiжок. Все. Речi Ягельського залишилися в камерi й лежали ще кiлька днiв, складенi в куточку бiля парашi, поки по них не прийшов хтось з тюремно? адмiнiстрацi?. Таким чином i той день, коли поволокли Ягельського з камери за ноги, був вiдзначений. Це був четвертий день. Одначе цьому четвертому дневi судилося бути вiдзначеним в Андрi?вiй пам'ятi лiпше. Увечерi, пiсля укладки спати, коли тюрмою й людськими душамi затрясла лихоманка викликiв, людського скiмлення та гудiння автомобiльного мотора з лопотiнням глушителя, - до камери нарештi повернувся Васильченко. Нi, не повернувся, а його повернули - принесли на ряднинi закривавленого, обiрваного й геть почорнiлого вiд синцiв i вкинули до камери, вивернули з ряднини на пiдлогу, мовби зарiзаного кабана, перед застиглим зором похололих людей. Але Васильченко ще був живий - вiн швидко дихав i був непритомний - вп'явся зубами у власну руку вище лiктя й посинiв увесь. Коли зачинилися дверi, Охрiменко взяв Васильченка на оберемок, мов малу дитину, й, роняючи великi сльози з сво?х волячих очей, вiднiс i поклав на його мiсце. А тодi взяв миску з водою й облив Васильченковi голову, лив у рота, намагаючись розцiпити зуби й звiльнити напiввiдкушенi м'язи руки. Охрiменковi допомагав доктор Литвинов. Вони приводили непритомного до пам'ятi, але з того нiчого не виходило. В камеру зазирнув наглядач, подивився мовчки на Васильченка й його заклопотаних "лiкарiв" i на цей раз нiчого не сказав, не гримнув "спати!", а мовчки закрив кормушку. Привести до пам'ятi Васильченка нiяк не вдавалось. Аж нарештi, по довгих зусиллях "лiкарiв", вiн опритомнiв, розцiпив зуби, пустив руку свою закривавлену, повiв каламутним зором по камерi й прохрипiв: "Пити!" i, не дочекавшись води, знову втратив свiдомiсть. Вiн гарячкував, маячiв, бився в агонi?... Оглянувши пильно Васильчецка, Литвинов знайшов рану пiд сорочкою межи ребрами, пробиту чимсь тупим i заткнуту шматком брудно? ганчiрки, i зробив висновок, що Васильченко ма? зараження кровi й хвилини його почисленi, якщо не вжити якихось екстразаходiв. Зробивши цей висновок, Литвинов пролiз до дверей через людськi ноги, руки й голови й несмiливо постукав. А як вiдчинилась кормушка, тихо попросив викликати негайно лiкаря, бо "людина вмира?!" "Вiд зараження кровi"! Наглядач подивився на Литвинова з безмежним здивуванням, як на не знати якого дивака й дурня, й процiдив крiзь зуби: - Ти що, зiрвався..? То я, по-тво?му, лiкар? - Але ви викличте... - То тут, по-тво?му, курорт?! - Але ж... - Нiззя!- категорично одрубав наглядач, i тим розмова вичерпалася. Це вже був якийсь iнший наглядач, не той, що вчора. Вони, либонь, змiнюються неперiодичне, й систему чи закономiрнiсть тих змiн не можна взагалi дослiдити. Це вiдзначив Андрiй, завваживши, що сьогоднi наглядач iнший на вечiрнiй змiнi, анiж був учора, а позавчора ще був iнший. Вдень так само наглядачi часто змiнюються. Таким чином Васильченко був приречений на неминучу смерть без медично? допомоги, ще й в присутностi високого фахiвця, професора медицини, доктора, що упадав бiля нього й нiчого не мiг порадити. Васильченко на хвилинку приходив до пам'ятi та й знову упiрнав у гарячкове маячiння. Вiн несамовито скреготав зубами, лаявся з кимсь немилосердно - далебi, з сво?ми слiдчими, обкладаючи ?х найсмiливiшими епiтетами, запевняв когось презирливо, що вiн "не закричить, хоч би вони його навiть запхали в м'ясорубку або робили з нього шнiцелi", бо ж вiн "не гепеушник задрипаний, а червоний партизан i комбриг". Комбриг маячiв, а в'язнi слухали, й для них картина помалу ставала ясною. I була вона, та картина, дуже проста: На великому конвей?рi цей гордий i несамовитий комбриг, очевидно, затявся, пройнятий безмежною зненавистю й презирством до тих "гепеушникiв задрипаних", що замiрилися на його честь i гонор i що ранiше вже били його - й о г о, к о м б р и г а ! - його ж власними орденами по обличчю,затявся й зiгнорував ?х зовсiм, з ?хнiми тортурами й страхами, з ?хнiм намiром поставити його на колiна й примусити "закричати". Тодi його почали мордувати радикально. Комбриг же, щоб не закричати, схопився зубами за м'язи власно? руки, зцiпив тi зуби безтямно та так i закляк... Йому потрощили костi, пробили iржавою залiзякою ребра, заткнули рану брудною ганчiркою i так вкинули до камери, непритомного, - н а п е в н о н е з м у с и в ш и з а к р и ч а т и... Андрiй прийшов на допомогу Охрiменковi й Литвинову - вони промили закипiлу рану холодною водою й забинтували чистим рушником, що його пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови... Ну, що вони могли ще зробити в цих умовах, без елементарних речей, потрiбних в таких випадках! Хоч нiякими елементарними речами тут нiчому вже не зарадиш, як не викличеш нiяко? лiкарсько? допомоги, хоч тут ти розбийся головою об мур, не викличеш i елементарного людського спiвчуття. Андрiй спробував-таки викликати лiкаря, зчинивши грюкiт у дверi. Наглядач вiдчинив кормушку й спитав, чого треба, а коли Андрiй виклав свою вимогу, вiн на диво навiть не закричав злобно, а лише сплюнув сердито й промовив з притиском: - Та дурний же ти, чоловiче? Що ж я тобi намалюю зараз лiкаря а чи виссу з пальця? А сам я, брат, не лiкар... Когось викликали з камери, когось приводили, але Андрiй не помiчав. Вiн лежав, заклавши руки за голову й зцiпивши зуби, дивився в стелю... Нiчим уже тiй людинi допомогти не можна? По пiвночi Васильченко опритомнiв i довго блукав каламутними очима по камерi, когось шукаючи. Кiлька разiв вiн проходив тими очима повз Андрiя й не затримувався. Навряд чи вiн взагалi щось бачив. Аж ось зiр той став пильнiший, вi? заморгали, немов з просоння й в очах з'явилась розумна iскра. Васильченко знову пройшовся тими очима по камерi й зупинився ними на Андрi?вi, якусь мить дивився пильно, а тодi покликав його тими очима й кивком голови. - Я тебе знаю!.. - прохрипiв ледве чутно Васильченко пересмаглими устами, коли Андрiй нахилився над ним. - Ти - Чумак... наймолодший... - А тодi, облизуючи раз по раз чорнi губи, розповiв, що вiн добре зна? брата Миколу й добре знав старого Чумака - "разом у боях були"... Що вiн просить "Розстрiляти торо мерзавця Гаркавенка - провокатора й донощика", "як прийде наше право"... Розказав у кiлькох уривчастих фразах, як його били, але вiн не закричав i "не розколовся"... Говорячи, вiн тримався за Андрiя гарячою рукою, немовби боявся пуститися берега цього хисткого свiту, який вiн ма? покидати. Мова його була тиха, повiльна, хоч вiн i квапився, боючись, що не встигне, але, кваплячись, вiн захлинався i за?кався, роблячи мову ще повiльнiшою. Пiсля тих кiлькох фраз Васильченко замовк i заплющив очi. Потiм розплющив, зiтхнув глибоко й промовив з ноткою безмежного трагiзму: - Я проклинаю той день i час... Коли я пiдпорядкувався приказовi Льва Грецького... а не пiшов з Симiоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала... А кажучи це, вiн рипiв зубами й плакав якщо це можна назвати "плакав", - вiн лише хотiв плакати, та не мiг, не вмiв. Ця людина не мала слiз. Останнi слова, якi сказав Васильченко, тримаючись за Андрi?ву руку, були слова, якi комбриг вже ледве-ледве проштовхнув крiзь шерхлi губи: - Як побачиш мого найменшого брата... скажеш... що брат його Альоха... I замовк. I вже не приходив бiльше до пам'ятi. По тих словах величезний, безмежний тягар навалився на Андрi?ве серце. "Це так сказав старший брат iз славного роду Васильченкiв-Драшманiв". Ще до ранку Васильченко помер. Але, померши, вiн не лежав у камерi так довго, як Ягельський. Ще не встиг труп захолонути, як в коридорi зчинилася бiганина. Початком тi?? бiганини була поява голови "стрiлка" в кормушцi й шипiння: - На "В?!" - Уже помер, -сказав Охрiменко злобно. Ляда кормушки шпарко грякнула, й "стрiлок" подався. Десь забрязчав у коридорi телефон. Щось пробiгло в двi чи три пари нiг сюди й туди. Потiм з обох сторiн наблизилися кроки до камери 49-? й завмерли. Павза. Видно, як ворушиться щиток "вовчка" - зазирають. Потiм забрязчав замок i гримнув засув - дверi вiдчинились i на порозi стало калька .вiйськових а за ними дво? цивiльних, очевидно, слiдчих, вiйськовi ж - то були: начальник тюрми, черговий корпусу, якийсь ще начальник з ромбами i пара оперативникiв з тюремно? комендатури. Ви були страшенно занепоко?нi, зiритованi, нахмуренi. - Випурхнула пташка, - прошепотiв хтось серед звалища голих людей злорадно й ледве чутно. До камери зайшов начальник тюрми й другий начальник (якась висока цяця); звелiвши всiм встати й пiдiбрати ноги, вони наблизилися до небiжчика й поторкали його носками чобiт -сконстатували з розчарованими мiнами: таки дiйсно вмер! Потому вийшли, а до камери зайшли оперативники... Поки оперативники збирали Васильченковi речi й приноровлялися, як його брати самого, в коридорi, насупроти вiдчинених дверей, вiйськовi й цивiльнi начальники стояли купкою й гаряче щось пошепки обговорювали, жестикулювали, особливо незадоволеними й лютими були суб'?кти в цивiльному, одягненi в решетилiвськi вишиванi сорочки з "Кустпрому", з розхристаними конвiрами й рукавами, схопленими гумками, а самi невизначено? нацiональностi. Приноровившись, оперативники взяли Васильченка за ноги й так само, як Ягельського недавно, потягли геть, мов бревеняку, хребтом через порiг. Через хвилину викликали Андрiя з камери. Вiн вже думав, що на допит, i почав одягатись, але звелено виходити так, голяка. В коридорi його обступили вiйськовi й цивiльнi й почали питати, що з ним говорив Васильченко. - Нiчого, - вiдповiв Андрiй байдуже. - А ви пригадайте, - запропонував один з цивiльних росiйською мовою. Андрiй змiряв, його поглядом, примружився i вiдповiв - так само байдуже: - Уявiть собi, що пiсля тi?? розмови, яку вiн вiдбув ранiше, мабуть, з вами, вiн уже нiчого не говорив. Уявiть собi. Цивiльний довго дивився в Андрi?ве обличчя мовчазним, але шаленим поглядом, заклав руки за спину, либонь, ховаючи вiд спокуси щоб не дати ?м волю, а тодi недвозначно роздув нiздрi, примружився й одвернувся. Той погляд нiчого доброго не вiщував. Найстарший вiйськовий дав знак вiдправити Андрiя назад до камери. Так був вiдзначений четвертий день Андрi?во? тюремно? епопе?. Ще перед сном (перед тим, як заснути) Андрiй вислухав пояснення iнженера Н. що ж то був а вiйськовий, найстарший чином. То був начальник облвiддiлу НКВД, призначений на мiсце покiйного Мазо. Мазо ж - колишнiй заступник начальника Всеукра?нського управлiння ВЧК-ОГПУ, славнозвiсного Балицького - застрiлився. А застрiлився вiн зовсiм недавно. I застрiлився з причини "розходження" нiбито з "генеральною лiнi?ю партi?", а чи то з причини "нацiонального ухилу". Як Хвильовий i Скрипник. Так нiбито згiдно з iнтерпретацi?ю iнженера Н. Ось так закiнчився четвертий день, про який Андрiй твердо пам'ятав, що вiн був четвертий. Далi все обернулося в уже згадану саламаху, в чадне марево без початку й кiнця, змонтоване з химерного маячiння й з реально? дiйсностi, яка видавалася химернiшою за маячiння, проти яко? найбожевiльнiшi вiзi? видавалися реальнiстю. Рахунок дням згубився, як згубилися й чiткi гранi мiж порами дня, мiж вечором i нiччю, мiж ранком i днем, - була лише пора, коли iнтенсивно кличуть на допити i коли не кличуть; пора, коли належиться, згiдно з командою, спати, але нiхто не спить, i пора, коли спати заборонено, але всi дрiмають, не в силi перебороти сон. Пора, коли люди тiльки лежать, i пора, коли тiльки сидять. А за гранi правлять - мiж нiччю й ранком - "пов?рка", мiж ранком i днем - обiд, мiж днем i вечором - вечеря, а мiж вечором i нiччю - команда "спати!", гримання засувiв, дрiбне тремтiння в колiнах i рев мотора за мурами, переснований пiдозрiлими вибухами. А над усiм тим печать кричущого безглуздя, розгубленостi, безнадi? й повного очманiння. Люди, ввергнутi в безодню жаху, в пекло наруги й середньовiчно? iнквiзицi?, без жодно? вини за собою, - люди, що пройшли вогнi й води, або люди, що досягай вершин знання, вершин найбiльшого злету людського духу й мислi, - билися одчайдушно душами в каламутному морi безглуздя й нiчого не розумiли. Хотiли збагнути все i не могли. Хотiли пояснити все i не вмiли. I билися над всiм, як тля в зачарованому колi, ламаючи лезо думки. Все було, зда?ться, абсолютно просте й зрозумiле i в той же час все було абсолютно абсурдне й незрозумiле. I не вкладалося анi в якiсiнькi рямцi понять про честь, мораль, етику, класову й людську солiдарнiсть, доцiльнiсть, культуру, цивiлiзацiю... Всi тi поняття видавались абсолютно зайвими, дурними, спекулятивними. А в цiлому все те, всю переживану й спостерiгану епопею, грандiознiсть масштабiв яко? кожен знав достеменно, а надто вiдчував на собi самому, кожен розумiв i пояснював по-рiзному. Дошукуючись логiки в нелогiчному, сенсу в безсенсовому, системи в хаосi, говорили: Однi - що це грандiозна кампанiя "очищення тилу" вiд iнакомислячого й небезпечного соцiально-полiтичного елемента перед можливою вiйною а грандiознiсть кампанi? визнача?ться грандiознiстю само? кра?ни з 200-мiльйонним населенням, де щонайменше 199,5 мiльйона незадоволених, "ворогiв народу". Другi - що це кампанiя "реконструкцi? людини", в якiй вiддано на зламання геть все, що думало iнакше, анiж Полiтбюро ЦК ВКП(б), на знищення геть все, що не подiляло "генерально? Лiнi?" кiлькох людей з верхiвки компартi?. Третi - що корабель поверта? вправо i це сталiнський Термiдор. Говорячи так, посилалися на винищення не тiльки позапартiйних, а й всi?? старо? гвардi? партi? - всiх тих, що ще мали iдею в серцi, а в революцi? ту iдею скрiпили сво?ю кров'ю й забезпечили тiй революцi? успiх. Четвертi - що це реставрацiя росiйсько? iмперi?, а щоб ?? зробити, - треба поламати геть все, що може чинити опiр, особливо в нацiональних республiках. П'ятi - що всi цi чотири пояснення абсолютно вiрнi i що вони в сумi й становлять справжнiй сенс всього того, що вiдбува?ться. Що ж до методiв, то виходило, що тут, як нiде, з найбiльше оголеним цинiзмом i брутальною послiдовнiстю застосовано гасло "Мета виправдову? всi засоби", а дiалектичну iстину "Буття визнача? свiдомiсть" змодернiзоваво й пристосовано до фiлософi?, свiтогляду та моралi сучасних iнквiзиторiв, i тепер вона звучить"Биття визнача? зiзнання". Аж цю пiдмiну однi?? дiалектично? iстини такою ж другою дiалектичною iстиною зроблено по-росiйськи, i в цiй мовi воно звучить iдеально опукло й красномовно: Було - "Битi? опред?ля?т сознанi?", а стало - "Бiтi? опред?ля?т сознанi?". Уявiть собi, змiнено тiльки одну-однiсiньку лiтеру, але як генiально той перифраз вiдобразив епоху й ?? модерну фiлософiю та внутрiшню суть. "Бiтi?". Цебто б и т т я. У всьому. Нещадне, тотальне, безперервне биття. Купка фанатичних, i малописьменних, i безпринципних реформаторiв тресують 200 мiльйонiв. А тресуючи й шукаючи морального опертя, вони тезу про "бiтi?" доповнили тезою, що стала заповiддю костоправiв: "Лiпше поламати ребра ста невинним, анiж пропустити одного винного"! I ця заповiдь стала девiзом епохи. Оскiльки ж тим "одним винним" ? в дiйсностi той, хто трима? кермо влади в руках, то ребра усiх 200 мiльйонiв опинилися в небезпецi. Ось тому так трiщать геть всi тюрми вiд перевантаження, i ось тому в цiй одиночнiй камерi сидить майже т р и д ц я т е р о людей, i ось тому таким нагальним темпом буду?ться багато тюрем нових, i, нарештi, - ось тому так торохтить цiлi ночi автомотор з глушителем. Вечорами, як i вночi, i вдень, через певнi перiоди поуз затулене залiзним щитом вiкно десь у тюремному подвiр'? гримiли кроки - там хтось грiзно бив у камiнь кованими чобiтьми, йдучи гусячим кроком. Здавалося, що там щонайменше йде рота солдат, i не просто солдат, а рота тяжко? нiмецько? пiхоти поуз вiкно. Але знавцi пояснювали, що то йде всього-на-всього тро? людей - караульний начальник i два бiйцi патруля - це змiна варти. А гупають вони так хвалько в камень подвiр'я зумисне, такий стиль, бач, - це, щоб чули "вороги народу" за мурами й тремтiли перед могутнiстю й грiзною силою "органiв революцiйно? законностi". Прогупавши поуз вiкно, кроки вiддалялися, множенi луною, що металась i торохтiла в кам'яному колодязi, утвореному з стiн тюрми, управлiння й комендатури. Потiм патруль ставав з громом i чути було якiсь ритуальнi фрази, говоренi при змiнi варти тим, хто уступав, i тим, хто приймав варту. Дуже було цiкаво почути б, якi саме фрази, якi слова вони там говорять, але годi було розiбрати. Лише виразно було чути команду "Шаго-ом!!" наприкiнцi. Одначе тi самi знавцi (а таким був всезнаючий Охрiменко та Краснояружський) запевняли, що, змiняючись, вартовi говорять таку заведену формулу: Один: "Пост по охран? врагов народа сдал!" Другий: Пост по охран? врагов народа прiнял!" А потiм команда "Шагом марш!" - i кроки знову гримлять мимо вiкон. Так повторю?ться кiлька разiв на добу, лише вдень не так чуть, як уночi. Тi кроки справляють справдi тяжке, гнiтюче вражiння, особливо на малодухих. В чаднiй саламасi днiв метались людськi душi на вузюсiнькiй територi? одиночно? камери й абсолютно нiчого не знали, що станеться з ними завтра, а може, й за годину, не знали, куди дiваються тi, кого не повертають назад до камери, взятi "без вещей" а куди тi, кого взято "з ве-щами". Дехто твердив, що першi, кого не повертають до камери, потрапляють на розстрiл зразу пiсля швидкого суду спецколегi? або до божевiльнi, збожеволiвши пiсля тортур. А тi, кого беруть "з вещами", - йдуть або на етап, або до iншо? тюрми, або до камери смертникiв; нiхто тiльки всерйоз не припускав, щоб хтось мiг iти на волю, - те зовсiм неможливе з низки причин, а найперше - згiдно iз залiзною тезою дiючою в цiй установi, що - "нiхто, потрапивши сюди, не може звiдси, вийти на волю живим i навiть мертвим. Звiдси один вихiд - або в землю або на каторгу", що означа? теж в землю. I це було зрозумiло - органiзатори й натхненники цi?? бiйнi не можуть нiкого звiдси вiдпускати, бо кожен такий звiльнений - то був би живий свiдок дивовижних, небачених мерзостей. "Лiпше закопати в землю сто невинних, анiж не закопати одного винного", - так би треба перефразувати тезу про ламанця ребер. Дехто намагався встановити закономiрнiсть в явищах i твердив, що всi тi, кого беруть "з вещами" опiвночi або пiсля пiвночi, - йдуть на смерть, а тi, кого беруть "з вещами" вдень, - йдуть на етап, а тi, кого беруть рано або ввечерi, - йдуть додому. Але то все були лиш "мрi?", хоч i вмотивованi логiчно, наприклад: звiльняють з тюрми увечерi тому, щоб не йшов чоловiк вулицями завидна, а йшов потемну, або раним-рано, щоб його нiхто не бачив, який вiн блiдий i змучений. Ну, i в тiм же дусi. Та тiльки ж в цiм пеклi нема? логiки взагалi. Так щодо тих, кого викликають "з вещами", так i щодо iншого, невiдомого в'язням, але болюче цiкавого, як от, наприклад: куди дiвають померлих або розстрiляних? Однi кажуть, "на мило переробляють", другi - "натоптують в ями й засипають негашеним вапном", третi - "годують ними псiв-енкаведистiв, щоб тi не знали для в'язнiв пощади". Але були речi, якi не потребували гадання, а були ясними й безсумнiвними. До таких належав факт, що кожен в'язень обвинувачу?ться одразу по кiлькох пунктах статтi 54-? т. зв. Карного Кодексу УССР, як от: пп. 1 (зрада вiтчизни), 2 (збройне повстання), 8 (терор), 10 (агiтацiя) й, 11 (органiзацiя) - i все це одноразово, про що кожному в свiй час пред'явля?ться т. зв. "протокол обвинувачення"! Окремо трималися обвинуваченi по п. 6 (шпигунство) - ?х тримали на окремому - п'ятому - поверсi тюрми, й вiд самого сидiння там люди сивiють i божеволiють. Хоч дехто, а зокрема Карапетьян, який побував уже й на п'ятому поверсi, - твердив, що нема? зовсiм нiяко? рiзницi мiж поверхом п'ятим i поверхом першим. Отже, зовсiм смирнi й зовсiм безобиднi люди мали по кiлька страшних пунктiв обвинувачення i, що саме найцiкавiше, - вони тi всi страшнi пункти признавали й пiдтверджували, зiзнавалися в найстрашнiших злочинах проти "уряду, партi? й родiни". "Р о з к о л ю в а л и с ь". I часом тi люди були могутньо? будови, атлетичного складу. Такою ж безсумнiвною рiччю була цiлковита нездiбнiсть людини протистояти злобi, роззбро?нiсть тi?? людини через внутрiшн? роздво?ння, а роздво?ння те повста? з колiзi? - людина робила революцiю й будувала новий порядок речей, нове життя, а той новий порядок речей знайшов непередбачене вивершення в системi терору й узаконеного паскудства, яка (система) посадила цю людину в тюрму, i от тепер та людина ?, з одного боку, в'язнем системи й ?? мучеником, а з другого, - органiзатором i будiвничим тi?? системи. Коротше - вона, як той iнженер Н, збудувала гарну, модерну, досконало спроектовану тюрму, а потiм в не? сама сiла. I от тепер сидить i морально не може протистояти, бо не ма? сили й внутрiшньо? цiлостi. I тiльки одиницi становлять винятки: вони ? проблесками ново? ери, краплинами сили, що не зна? компромiсiв, рiшуча й непримиренна приходить, як заперечення. I зродилося те заперечення з тих самих джерел, з яких зродилась була й та прекрасна Революцiя, по заповiдалася на прихiд царства любовi, братерства, рiвностi, а виродилась отак от в паскудство i лише в окремих iскрах десь збереглася в первiснiй чистотi й пiшла на мучеництво. Такою iскрою був, можливо, комбриг Васильченко. Ще безсумнiвною рiччю було те, що, втративши все, безсила протистояти фiзичному й духовному розчавленню, геть з усього зрезигнувавши, людина лишала собi смiх. I взяла той смiх за прапор. I з тим смiхом сто?ть, нi, отак от гола сидить пiд шибеницею й, давши себе розп'ясти морально та втоптати в болото, з тi?? шибеницi глузу?. Як глузу? й з усi?? iнквiзицi?, намагаючись перемогти ?? покорою, згодою на брехню й пiдлоту, поглиблюючи ту брехню й пiдлоту до крайнього абсурду, а потiм стаючи геть над нею високо зi сво?м смiхом. Той, хто вигадав слова "кундi-бундi" та "чих-пих", - висловився тим самим за всiх з усiм презирством до мордування й до розстрiлу. Нема розстрiлу - ? лише iдiотський "чих-пих", дурний спалах двох грамiв пороху, i тiльки. I той спалах приносить визволення. I нема страшних мук - ? лише iдiотське штовхання пiд ребра та биття по головi, тупе й безглузде "кундi-бундi". Андрi?вi цi термiни видались надзвичайними сво?м сконденсованим глумом i сарказмом. Вигадав же цi термiни нiбито такий Хома Головченко, недавнiй в'язень цi?? тюрми й цi?? камери. Його добре знав Ляшенко. Хома Головченко - колишнiй Лященкiв учитель, агроном з фаху, революцiонер з ласки Божо?, есер з партiйно? приналежностi, нацiоналiст в душi; родом з славного Тростянця, земляк Хвильового, людина високо? iдейностi, виключно? вiдданостi сво?му народовi, надзвичайного житт?вого оптимiзму, безприкладно? вiдваги. А головне - мiцно? волi. Таким його знав Ляшенко не тiльки з оповiдань ветеранiв революцi?, а з власних спостережень, ще як був школярем, його учнем, i такого завжди пам'ятав. I от тепер в цiй тюрмi Хома Головченко зломився! "Розколовся", прийняв на себе всi найдикiшi злочини й свiдомо пiшов на смерть, бо не мiг всього витримати. I пiшов на смерть з глумом. Останнi години вiн просидiв у цiй камерi й глузливо потiшався над усiм, був усе веселий, безтурботний, безмежно презирливий зi сво?м смiхом. Хома Головченко... Вiн пiшов геть з життя, але смiх його лишився й живе в душах в'язнiв в отих словах - "чих-пих" i "кундi-бундi". Смiх... Говорили, що ? такi камери, якi звуться "брехалiвки", i в тих камерах люди особливо одчайдушно й безжалiсно смiються - з себе самих i з усього. "Брехалiвки" ж - то такi камери, куди вкидають тимчасово всiх тих, кого звозять на допити з усiх тюрем Харкова й околиць до цього управлiння НКВД. Тi камери "брехалiвки", мiж iншим, являють собою доказ абсурдностi всi?? енкаведiвсько? системи конспiрацi?: людину пильно "засекречують" мiсяцями, а то й роками, тримають окремо в найсуворiшiй iзоляцi?, в та?мницi, щоб, боронь, Боже, вона не зустрiлася з ким-небудь ув'язненим по одному дiлу й не виробила спiльно? тактики захисту. Таких людей бережуть не знати як... I все для того, щоб потiм раптом звезти тих людей на допит i повкидати в спiльну камеру "брехалiвку", де вони й зустрiчаются - товаришi, й друзi, й знайомi тих товаришiв i друзiв, i знайомi знайомих... I вся конспiрацiя розлiта?ться геть. Назву "брехалiвка" таким камерам дали нiби самi слiдчi за те, що там, мовляв, в'язнi багато брешуть, вигадують тюремнi "качки" та "парашi" (останнiм словом охрещено тюремну арештантську агенцiю - джерело новин та iнформацiй, вигадуваних самими в'язнями з нудьги). Одначе, крiм брехень та функцi? тюремного iнформатора, "брехалiвки" ще виконують функцiю фабрик смiху й глуму, де продукуються убiйчi анекдоти, рiзнi веселi iсторi?, пародi? на слiдчих та на прославлених "очкарiв", "стукачiв" тощо й поширюються завдяки тим самим "брехалiвкам" з блискавичною швидкiстю по всiх тюрмах, бо ж рух з "брехалiвок" до тюрем безперервний i iнтенсивний. Та найголовнiша функцiя "брехалiвок" у тiм, що це сво?рiднi тюремнi унiверситети, а найперше - школи спротиву слiдчим i суддям. Про це слiдчим добре вiдомо, але... вони не звертають на те жодно? уваги, бо - "все одно звiдси -цебто з лабет НКВД - нiхто нiколи не вийде, все це приречене на зламання, на брухт". Ось такi й подiбнi реальнi речi iснують у фантастичному маревi, в чадному морi безглуздя. Одного дня - може, п'ятого, а може, й шостого - до камери завiтав Мельник. Достославний, майже легендарний серед в'язнiв черговий корпусу Мельник. Вiн зайшов уранцi з журналом у руках, сам-один до камери, мов вiдважний доглядач звiринця до клiтки з вовками, ще й зачинив за собою дверi i, широко розставивши ноги посеред камери, сказав: - Доброго ранку! Був вiн клишоногий, з колiнами, вгнутими всередину, кремезний, грубо витесаний з суцiльно? тяжко? брили, рябий з обличчя, нiс картоплиною, короткорукий, червоновидий i блакитноокий. Стоячи так посеред камери й тримаючи розкритий журнал перед собою в однiй руцi, а олiвець в другiй. Мельник, не кваплячись, самими очима порахував усiх, записав, а тодi глянув на всiх привiтно й запитав густим, трохи хриплим голосом: - Заяви ?? Посипались заяви: "Блощиць побити", "лiкарську допомогу давати", "паперу для писання заяв прокуроровi дозволити", "вiкно вiдчиняти, бо дихати нiчим", "на прогулянку водити" i т. п. Мельник терпляче всi заяви записував, хоч i вiн, i всi в'язнi прекрасно знали, що все те марно, бо все залежить вiд когось iншого, на кого нiякi заяви не дiють, хто дав настанову заяв не виконувати взагалi. Записавши заяви, Мельник спитав: - Усе? Тодi була складена найголовнiша заява, ради яко? робилися всi попереднi, щоб правити за димову заслону. То була заява, складена трагiчним, жалiбним голосочком доцента Зарудного: - Курити нема чого... - Ага, курити? - по тих словах Мельник маца? всi сво? кишенi, й нарештi звiдкiлясь витяга? пiвпачки махорки "Проб?г", i так разом з оболонкою вiдда? доцентовi (який, до речi, сам зовсiм на курить): - Нате!.. Пiсля того Мельник поверта?ться й iде з камери. Нiхто йому не дяку? й нiчого не говорить, мовби нiчого й не сталося, - так треба щоб не наробити лиха, бо ж все те, що робить Мельник, заборонене. Треба мовчати й робити вигляд, нiби нiчого не сталося. На дверях Мельник кида?: - До побачення! - й зника?. Старi в'язнi кажуть, що часом у Мельника бува? цiла пачка махорки й вiн ?? всю вiдда?, часом да? сiрники й папiр. Андрiй лише поцiкавився, чи й в iнших камера так. Атож, в iнших камерах теж так. Цей Мельник - то якась золота, щира, ?дина людська душа в усьому цьому пеклi. I тим вiн легендарний. Легендарний сво?ю добротою. Дiйсно, з вигляду Мельник зробив на Андрiя прекрасне вражiння - вражiння добро?, лагiдно?, великодушно? людини, що любить сво?х ближнiх. I як шкода, що Андрiй, старий арештант i каторжник, отру?ний недовiрою до всього, що сто?ть пiд знаком цi?? фiрми. Коли Мельник вийшов, Андрiй разом з усiма скрутив з махорки цигарку, глибоко затягнувся, пустив дим, а ти