ив, що вiн - Андрiй - сто?ть ?м усiм, немов кiлок, у душi, i тiй душi мулько, i через те вони мнуться всi та йорзають. Нiби це не вони його везуть на позорище, а вiн ?х. I жоден не гляне в очi. Лише раз упiймав Андрiй на собi погляд наймолодшого з них, обсипаного ластовинням, мiлiцiонера, - вони зустрiлися очима на мить, на коротку мить, той блимнув i одвiв сво? очi геть. В тих очах промайнув дивний, змiшаний вираз - остраху, цiкавостi й незручностi воднораз. Той самий вираз, що й у всiх. Таке вражiння, що кожен з присутнiх у вагонi уявля? себе на його - Андрi?вому - мiсцi й вiд того втяга? .голову в плечi, не хоче на його мiсцi бути. Так, вони не хотiли б на його мiсцi бути. Мiлiцiонерам же й ?хньому начальниковi рiшуче набридло ?хати, й вони б уже хотiли вилiзти й вiдпекатися вiд цього вагона з його пасажирами й вiд сво?? жертви. Але по?зд все торохтiв i торохтiв помалу, минаючи станцi? й полустанки, i вони сидiли, як на голках, берегли Андрi?ву валiзочку та якийсь лантух з речами. Здавалося, що вони вкрали ту. валiзочку, й той лантух, i самого Андрiя й от хотiли б все те затулити спинами й руками та й по-швидше завезти кудись, де вже нема? стороннiх очей i небажаних свiдкiв, здати там таку от непри?мну обузу комусь iншому й з полегкiстю зiтхнути. А вагон набивався ще й ще засмальцьованими й закаптуреними пасажирами, i вже вихiд з нього був остаточно забарикадований, так що Рибалко з хлопцями та з Андрi?м навряд чи й зможуть уже вилiзти. По?зд ?х, тих закаптурених пасажирiв, все пiдбирав, лишаючи пiсля себе перони порожнiми. Так спорожнiв Богодухiв, Мерчик, Люботин, Нова Баварiя... З кожною новою станцi?ю вiдчувалася все бiльше близькiсть великого мiста. Нарештi вони прибули до Харкова. Недавня ще столиця Укра?нсько? Соцiалiстично? Республiки, великий промисловий центр Укра?ни -Харкiв саме починав всiй робочий день, хоч у людей десь це й була недiля. Понурий, припорошений сажею i посипаний смiттям Харкiв. "Харкiв, Харкiв, де тво? обличчя? До кого твiй клич?!" Це Павло Григорович Тичина начертав. Дихай, дихай, чоловiче! I дивись! Нiколи Андрiя тi Тичининi рядки не вражали так, як тепер. Де обличчя й до кого клич? Сiро й знеосiблено. Велетенськi юрбища заклопотаних i нiби переляканих, злиденних людей виливалися з усiх отворiв присадкуватого вокзалу й чимдуж бiгли в усi боки, поспiшали. То ?х привозили з усiх сторiн примiськi по?зди, i вони, вискочивши з тих по?здiв, бурхали шаленою лавиною через вокзал на площу, мов гнали на пожежу. Лавина виперла з собою Андрiя й Рибалка з мiлiцiонерами, викинула ?х на площу й закрутила ними на мiсцi. Рибалко тримав валiзу, мiлiцiонери тримали лантух, Андрiй стояв так, з понурою цiкавiстю розглядався навколо. "Харкiв, Харкiв, де тво? обличчя?!" Де ж тво? обличчя?! Наполоханi й нiби гнанi в шию люди (пригнiченi думкою про можливiсть спiзнитися й потрапити замiсть заводу на Колиму! От чого вони так бiжать!) гуготiли, торохтiли дерев'яшками й невибагливим сво?м "профвзуттям" по вогкому, брудному асфальту i мчали навперегони в усiх напрямках. Частина ?х брала штурмом трамва?, душилась несамовито, обвiшувала тi трамва? з усiх бокiв, немов гiрляндами брудного, запорошеного листу, й ?хала; це були найщасливiшi й найагресивнiшi, найдужчi. Але бiльшiсть бiгла пiшки. Рибалко з провiнцiйною нерiшучiстю дивився на ту баталiю навколо трамва?в i не зважувався зi сво?м в'язнем туди пхатися. Таксi нiяких не було та, мабуть, не було в нього на те, й асигнувань. Iнших транспортових засобiв жодних. Лишалося чекати, доки ця людська повiнь змалi?. I вони чекали. "Харкiв, Харкiв, де ж тво? обличчя, га?" Андрiй рiшуче не впiзнавав сво?? недавньо? столицi, не бачивши ?? всього яких шiсть рокiв. Вокзал (колишня гордiсть всi?? Слобожанщини!) якось розплiвся, присiв, вгруз нiби в землю, закурився й збуденнiв до краю. Пiсля розкiшних, все оновлюваних двiрцiв Москви, Ленiнграда, Свердловська й навiть Новосибiрська цей двiрець видавався трухлявим грибом, халабудою провiнцiйно? каруселi. Будинок Поштамту насупроти, що уважався за чудо будiвельно? технiки, за найбiльше досягнення нацiонального будiвництва в усiй республiцi, про яке (досягнення!) так багато списано газетного паперу в свiй час i навiть писано безлiч вiршiв столичними й провiнцiйними поетами, - цей будинок зовсiм засмутив Андрiя, аж йому серце стиснулось, бо ж цей будинок подавав колись такi надi?. А тепер виходило, що це нiяке чудо технiки, такий собi злиденний будиночок, та ще й репнутий по фасаду з само? гори донизу (напевно за ту злощасну розколину архiтектори й будiвничi вже давно пiшли до тюрми як "петлюрiвцi"!) Монументально стояв лише будинок по другiй сторонi площi -знаменитий "хмарочос" управлiння "Южних Ж?л?зних Дорог", збудований ще за царя, нахмурений на всi сво? шiсть поверхiв, чорно-сiро вифарблений. Це ще документ "могутностi" колишньо? iмперi?, як ?? цитадель в "Южном Кра?", сiреч в землi козака Харька та Квiтки-Основ'яненка. Тут i тепер було "Управл?нi? Южних", хоч на фасадi й додано вивiску укра?нською мовою. Назагал картина перед очима було досить проза?чна, занадто буденна, пiдкреслено провiнцiйна, така, як на заводському подвiр'?, а не на привокзальнiй площi столичного мiста. А були ж першi роки по Великiн революцi?, роки злету, коли це мiсто кипiло й гуло, а ця площа привокзальна мерехтiла новизною, слiпила блиском машин, реклам, транспарантiв, глушила смiхом i веселим гомоном молодостi - коли весна бурхала через мiсто повiнню... То був час великих надiй, час початку бурхливого ренесансу воскресло? пiсля трьохсотлiтнього сну нацi?, час могутнього старту й романтики боротьби, час невисловлених до краю сподiвань, палких мрiй, вже от-от недалеких до здiйснення великих намiрiв. Те все видавалося сном. Не може бути, щоб оця запльована й закидана недопалками ("бичками") площа була колись молодою, а оцi люди вмiли смiятись!.. - "Ну-ну!" - пригрозив хтось збоку. - "От як я тебе вiдправлю на Совнаркомiвську i як ти там пiдпливеш червоною калиною, то тодi взна?ш, трам-тарарам!" Це чистiй черевикiв зчепився з якимсь клi?нтом, що не догодив йому чимсь. I ця "калина" мала коштувати клi?нтовi всього яких десять копiйок. - "Та-ак; - подумав Андрiй, - цiкавi речi пропагуються тепер на цiй, такiй колись сонячнiй i багатонадiйнiй площi одверто! - Вiн окину в оком замурзаного хлопчика-чистiя i його. Розгубленого клi?нта, що подався чимдуж навтьоки. Рибалко теж оглянувся не сказав нiчого, посмiхнувся про себе. А вголос за нього засмiявся молодший мiлiцiонер, двозначно й якось дурнувато. Оце й усiх розмов було, що ?х Андрiй по-справжньому почув серед вiльних людей сьогоднi, це й усiх слiв, сказаних за весь час членоподiльно й зрозумiло до краю. По цих, власне, словах Андрiй як слiд уяснив, чого ж саме вiн тут опинився нинi, i йому зассало пiд серцем. Згадалася Катерина. Згадались брати. Згадалась дурна, глупа нiч, мов чадний сон... I вiн сапнув харкiвського чадного повiтря на повнi груди: "Дихай, дихай, чоловiче!" Коли людська лавина розсмокталася, вони сiли до вагона трамвая й по?хали. Доки до?хали до призначеного пункту, Андрiй ще надивився на мiсто. Вражiння вiд всього те саме. На всьому лежить якась специфiчна печать, печать чогось невисловленого, гнiтючого. Андрiй це помiтив ще ранiше, по iнших мiстах, якi вiн про?хав (а вiн про?хав ?х безлiч i у всiх кiнцях кра?ни соцiалiзму), але тут те впадало в око особливо. Будiвлi й тi були позначенi тi?ю печаттю, якiсь без душi, з приплющеними очима, з замкненими устами, без обличчя або, вiрнiше, з обличчям, закритим серпанком чогось невисловленого, якiсь безживнi, безрадiснi. Щось було в них таке, що тяжко збагнути вiдразу. Андрiй дивився на будiвлi, машини трамва?, на мiлiцiонерiв на стiйках, на людей, що сновигали зiщуленi вулицями й площами, переводив погляд на людей в трамва? - i бачив на всьому ту саму печать. I нарештi збагнув: То ж страх! Невисловлений, зата?ний, але невiдступний страх! Страх, що змушу? старших замикати уста наглухо, а молодих нишкнути зi сво?м смiхом i жартами й озиратися кожно? хвилини по боках, а всiх разом змушу? бути нашорошеними й озиратися за кожним мiлiцiонером чи вiйськовим, а при появi котрогось з цих носi?в офiцiйно? унiформи, як ознаки влади, в трамва? - замовкати всiх. Страх. Чи острах? Але то все одно. А до того страху ще й втома. А вже вiд цих обох - апатiя. На дворi слiпучо-сонячна погода i - тиша! В такому великому мiстi - й тиша! Далебi все централiзовано десь i його не чути й не видно на вулицi. Централiзовано "десь" торгiвлю, централiзовано крик i галас - за всiх кричить дерев'яним голосом радiо-гучномовець на площi, а приватне нiхто вже не смi? кричати й галасувати, як не смi? й продавати морозиво та "Мiррад". Мабуть, приватне нiхто не смi? вже й смiятись... Нарештi вони вилiзли з трамвая й пiшли пiшки. Звернули з Пушкiнсько? вулицi, вiд трамвайно? зупинки, й пiшли по Совнаркомiвськiй... От, бач, куди його везуть! Це ж про цю вулицю говорив чистiй черевикiв у сентенцi? про "калину". На цiй вулицi стояло колись Всеукра?нське управлiння ОГПУ з сво?ю новозбудованою, оригiнальною внутрiшньою тюрмою, про яку весь Харкiв довго нiчого не знав, хоч i стояла та тюрма в самiсiнькiм його серцi. А тепер, значить, там управлiння НКВД. Андрiй iшов попереду, по осяянiй сонцем панелi, а за ним плентались Рибалко мiлiцiонери, телiпаючи речi в руках. Перехожi озирались на таку компанiю мимохiдь i удавали, що, власне, нiчого не вiдбува?ться, що все в порядку; Андрiй теж не звертав нi на кого уваги - пiдставив свою вихрасту голову й розхристанi груди пiд сонце й дивився ген на величезний, модерний сiрий блок, що величаво мерехтiв попереду, заставивши цiлий квартал уповздовж i вигнавшись високо вгору. Дивився i був зовсiм спокiйний. Бiльше того, якесь дивне почуття ворухнулося в нiм, нiби вiн iде додому, до дуже знайомого й давно не баченого пристановища, в якому лишив частку себе колись. Вiн бо тут прожив був цiлий рiк в камерi самотнього ув'язнення i за малим не став живою iлюстрацi?ю до "Шiльонського в'язня" Шiллерового, коли б не бунтiвлива молодiсть. Проте зараз навiть нiжнiсть якась прокинулася при згадцi про той рiк самотнього ув'язнення, рiк тюремних мук i палких, нiкому не звiрених мрiй у рiк крайньо? зосередженостi в собi, рiк безкiнечних дум i жагучих поривань до волi - рiк самотностi в 24 роки. Тут же пригадав i те, як його сюди вели, а назустрiч iшла компанiя знайомих, i один з них (такий був язикатий поет-реготун В. Полiщук) запитав: "Куди? -- i по хвилi, здогадавшись, сам собi вiдповiв на всю вулицю: - А-а-а... На ф а б р и к у - к у х н ю! I зайшовся у?дливим реготом. А за ним i вся компанiя. "Фабрика-кухня". Так вiн охрестив цю споруду. Зараз нiяка така компанiя не йшла назустрiч. А шкода. Десь ?х, напевно, розметало тепер по всiх свiтах... Але наприкiнцi, хоч Андрiй i не зустрiв нiяко? знайомо? компанi? товаришiв i друзiв, вiн все ж таки мусив трохи здивуватися. Це було останн? вражiння з волi, з втраченого свiту. Вони вже йшли попри самiсiньку стiну управлiння НКВД, завертаючи за рiг на Чернишевську, де був вхiд до комендатури, як раптом дво? молодих хлопцiв, по-спортивйому одягнених i досить "модних", стоявши на розi, обернулися i наставилися очима на Андрiя усторч. Хвиля здивування й зацiкавленого оторопiння. Провели очима Андрiя до дверей i несподiвано один протяг на повен голос: - Чумака повели!.. Андрiй страшенно здивувався- хто ж це? I звiдки вiн його зна?? Але озирнутися не встиг - дверi за ним закрилися. "Хтось, може, з рiдного мiста, може, з рiдно? вулицi": Сонце, воля, весь свiт i два якихось незнайомих хлопчиська, що знають його iм'я, лишилися по той бiк. IV "Фабрика- кухня"... Якщо iсну? "той свiт" по думцi всiх смертних, то оце вiн i ?. Свiт по той бiк та?мничо? брами, що роздiлила життя на вiдоме й невiдоме, на просте й загадкове. "Той свiт". Причому слово "три" за термiнологi?ю мешканцiв цi?? частини планети ма? подвiйне значiння: крiм звичайного протиставлення до слова "цей", воно ще ма? окремий змiст - спецiально наголошуване це слово ма? означати "той!", тобто особливий, унiкальний, непередбачений i неперевершений. Та, мабуть, обидва нюанси цього слова тут будуть до речi. "Той свiт", "фабрика-кухня". I вони от в нього вступили й блукають по ньому. Рибалко телiпа? валiзу й лантух i супроводжу? Андрiя. Мiлiцiонери щезли. Ще в комендатурi, де Рибалко виписував перепустку до головного управлiння на двi особи, мiлiцiонери звiльнилися й кинулися прожогом геть -- вони, безперечно, зрадiли, що ?хня мiсiя скiнчилася. Лише Рибалко не мiг утекти - виконував свою мiсiю до краю: телiпав валiзу й лантух i телiпався сам. Вiн натужився, сопiв, але нiчого не казав, либонь, не насмiлювався турбувати цю, довiрену йому, вихрасту людину в розшнурованих черевиках, навiть нiби нiяковiв перед нею. Не командував, не злостився, не дивився в очi й взагалi мовчав, просто йшов позаду, а коли Андрiй зупинявся, не знаючи куди повертати, Рибалко на мить виходив наперед. Так вони перейшли лабiринт нижнiх коридорiв, потiм пiдiймалися нагору. Один поверх... Другий... Третiй... Ба, цi сходи знайомi Андрi?вi, дуже знайомi - сходи управлiння "фабрики-кухнi". Лише ось така непри?мна новина: Геть по всiх сходах, над усiма прольотами межи ними висять грубi, цирковi тенета. Всюди цирковi тенета! Попiд шкiрою пробiга? легенький непри?мний холодок. Андрiй угаду?, що це значить, для чого цi тенета... Не для циркових розваг, справдi, ?х розвiшано та ще так рясно! А те, що тенета висять, та ще так рясно, в самому управлiннi, де колись ходила лише вiльна публiка, - це особливо бентежить. Крiм тенет впадають в око дротянi решета на всiх вiкнах... Ну й ну! Андрi?вi ця декорацiя те сподобалась Проте вiн не оцiнив ?? як слiд, бо не знав нiчого ще. Зiйшли на третiй поверх, постояли яз сходах, потiм походили в коридорi. Рибалко адоторсав кiлька дверей - всi замкненi. Андрiй бачив, що його начальник безпорадний i не зна?, що робити. Всюди порожньо, безлюдно: порожнi вестибюлi, порожнi сходи, зупинений лiфт, порожнi коридори. Андрiй згадав, що сьогоднi недiля, отже, виходило, що хоч в цей день працюють усi заводи й фабрики, тут це вихiдний день, нiхто не працю?. Поникавши по коридору, вони посидiли на лавi. Потiм перейшли в другий коридор, знову посидiли на якомусь тапчанi. Рибалко поторсав ще кiлька дверей, Мимо пройшов юнак в ?жовськiй унiформi, вiн бiг з якимись паперами в руцi порожнiм коридором. Рибалко перехопив його й, одвiвши набiк, щось питав, розводив руками, щось товкмачив. Юнак сказав "так" i пiшов собi. Знову потяглися нуднi для Рибалка, безкiнечнi хвилини чекання. Рибалко прiв, хвилювався помiтно, хоч не подавав знаку, уперто чекав, чим скiнчиться те "так", сказане струнким юнаком в ?жовськiй унiформi, - це "так" було, як соломинка, за яку тримався Рибалко, боючись загубитися в порожнечi. Андрi?вi вже було шкода вайлуватого цього простака в начальницькiм мундирi, флегматичного цього товстюха з таким милим полтавським акцентом, що топтався так безпорадно в порожньому черевi найгрiзнiшо? в свiтi установи. Вiн знав, що встань вiн - Андрiй - i пiди собi геть, цей товстюх нiчого з ним не зробить. I iншим разом, при iншому настро? вiн саме так i зробив би, навiть не спинився б перед явним безглуздям такого вчинку, бо ж iз цього будинку нема? виходу - всюди, на всiх дверях сто?ть варта, - але вiн пограв би з долею в пiжмурки, використовуючи хоч би один-?диний шанс. Але зараз те навiть не приходило в голову. По-перше тому, що не звик пiдставляти за себе чужi голови, скажiмо, от Рибалкову. По-друге - вiн був роззбро?ний усiм, що сталося, тяжко пригнiчений, розбитий геть до тла i тому сидiв понуро й дивився перед собою. I, нарештi, ще одне стримувало його вiд будь-якого божевiльного вчинку, це явно iдiотична, пiдступна, але настирлива iскорка надi?, що все може скiнчитися щасливо, нiчим. Потримають, пострахають i, не мавши нiяких матерiалiв супроти нього, пустять. Це була явно iдiотична, безглузда думка. Андрiй гнав ?? геть з усi?? сили, зле вона лiзла. I це було поганим симптомом. Значить, вiн внутрiшньо, пiдсвiдомо визна? всю безвихiднiсть i трагiзм сво?? ситуацi?, i саме тому думка десь б'?ться, як пташка, в слiпому метаннi, надiючись на якесь там химерне щастя, на якусь дiрку. Це погано, i це не в його стилi. Хвилини тяглися нудно до нестерпностi. Хоч би вже щось було швидше. Нехай дiя розгорта?ться карколомним темпом. Андрiй належав до тих, що, потрапивши в критичну ситуацiю, в стан аварiйний, не замружують нiколи очей, а сприймають все "в зрячку", хочуть все бачити, обмацати, перевiрити, спробувати, йдуть небезпецi назустрiч, прискорюючи свiдомо розв'язку. Але тут вiн нiчого прискорити не мiг, а тому, зiбравшись в клубок, як скручена пружина, чекав. Iронiзував з безглуздо? iскорки надi? й понуро вивчав оточення. Пригадував, що вiн ходив колись саме ось цим коридором. Тiльки тодi тут лежав довжелезний килим, а пiдлога завжди була натерта червоною фарбою та навощена, тепер того килима не було, а пiдлога втратила свiй блиск показовий, була, так би мовити, розгримована й била в очi сво?ю зачовганiстю, подряпанiстю, потертiстю й припорошешстю. Порох лежав на плiнтусах давно не витираний, припорошенi були й стiни, й саме повiтря насичене порохом та запахом вогко?, прiло? ганчiрки, якою пiдтирають пiдлогу. Таке враження, що це не апартаменти управлiння тако? iмпозантно? установи, а примiщення заводського цеху, зачовгане й запилене, посноване павутинням по кутках, з якимись брудними плямами на стiнах, з якимись химерними забезпечними спорудами на сходах (охорона здоров'я?), з дротяними решетами на вiкнах. Робiтники й службовцi його опустили на вихiдний день i воно сто?ть запустiле, сповнене нудьги й утоми, але завтра робiтники повернуться знову й воно оживе, загуде, заторохтить, - хтось уключить всi рубильники, пустить струм. Андрiй розумiв, що Рибалко хоче комусь його здати, власне, мусить здати i не зна?, кому ж саме, кому вiн мусить здати цю валiзу, й лантух, i цю розхристану, в розшнурованих черевиках, невиспану, задуману людину. Не було кому приймати. ? нарештi вона з'явилася, та особа, якiй тепер мала належати Андрi?ва голова. Раптом i несподiвано. Це була жiнка. Вона промчала, як фурiя, коридором мимо - сухорлява, рудогрива, нi, вогненногрива й досить молода, й досить гарна, в вiйськовiй блузцi, з портупе?ю через плече й через опуклий бюст. Промчавши, вона крутнула, обернулася на обцасах, мовби на всiм галопi осаджена гаряча кобилиця, i пiдiйшла до Рибалка: - А-а...Це Ви з Н...? Рибалко став на струнко: - Так... - I подав пакет, запечатаний сургучем. Жiнка взяла пакет, а очима на Андрiя. В густо нафарбованих губах вона тримала димлячу цигарку, жувала ??, як зумбело, а великими очима дивилася на свою нову власнiсть, нiби оцiнюючи ??. В тих очах свiтилась велика цiкавiсть: цiкавiсть жiнки а чи суто фахова цiкавiсть енкаведистки -хтозна. Андрi?вi тi цiкавi очi, пiдведенi великими! пiдозрiлими синцями, на блiдому обличчi, обрамленому вогненним кольором волосся, видалися очима розпутно?, владуiмущо? жiнки. Вона дивилася все пильнiше, все дужче тi очi закруглюючи, - видно, що вона щось про Андрiя знала iнтригуюче. Пiд тим ?? поглядом i взагалi при ?? появi i Андрiй не звiвся i не став на струнко - вiн собi сидiв спокiйно й дивився на вогненногриву фурiю, вiдзначивши лиш про себе, що це чудо не зволило навiть привiтатися, з'явившись. Може, тому вiн, примружившись, дивився в цiкавi очi фурi? iронiчно, а може, тому, що вперше бачив жiнку в унiформi службiстки органiв ВЧК-ОГПУ-НКВД, а може, тому, що вiд вигляду цi??" вогненногриво? дiви йому привидiлася сонячна, благословенна Одеса й Дерибасiвська вулиця... Жiнка раптом ще дужче поблiдла, роздула нiздрi, хуркнула в них i, повернувшись круто, пiшла. - Давайте за мною! -- кинула хрипко до Рибалка. "Iсторiя повторю?ться!"... Тiльки невiдомо, що доведеться вважати за трагедiю, а що за фарс. Зда?ться, трагедiя була за наркома Балицького, коли той сам, начальник Всеукра?нського управлiння ОГПУ, приймав заарештованого Андрiя - тодi ще зеленого юнака, глибоко певного, що в цiй кра?нi все належить йому, його переможному класу, - ось в цiй от кiмнатi разом з начальником СПВ (Секретно Полiтичного Вiддiлу)... Тепер його вели знову в цю саму кiмнату! Але попереду йшов не Балицький, а вогненногрива дiва, що так несамовито пряла очима й роздимала нiздрi. Вихляючи стегнами й гойдаючи на правому стегнi кабур з револьвером, фурiя переступила порiг i пiшла з пакетом у руцi до столу. За нею увiйшов Андрiй, за Андрi?м Рибалко, сурганячи валiзу й лантух. При столi фурiя розiрвала пакет i стала читати, а Андрiя зупинив Рибалко бiля дверей, поштиво поглядаючи на фурiю. Андрiй озирнувся, побачив збоку стiлець i важко на нього опустився, не чекаючи запрошення, знаючи, що його все одно чемно запросять. Так принаймнi було перший раз. Це ж кiмната, звiдки кожен в'язень пючина? свою арештантську кар'?ру. Андрiй окинув ?? оком i вiдзначив мимохiть, що кiмната ця, як i всi тi коридори та вестибюлi, якi вони пройшли, ма? той самий специфiчний вигляд - вигляд запорошеного, зачовганого виробничого примiщення, де товчуться великi людськi юрбища. Фурiя читала, читала... Потiм опустила папiр i якийсь час дивилася пильно на Андрiя. А далi раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито: - Як сидиш!? Андрiй витрiщився здивовано. - Як сидиш!!!? - аж завищала фурiя й вибухнула дванадцятиповерховим жахливим матом i застукала кулаком по столу, ?? вогненна грива запалахкотiла. В Андрiя наче хто пальнув з тяжко? батаре?. Нiчого подiбного вiн нiколи не чув, а вже нiяк не сподiвався почути тут, все-таки в державнiй установi. Так вiртуозно лаялися колись тiльки матроси, але й то сп'яну, й тiльки на вулицi. Але щоб так лаялась жiнка! Та ще з таким бюстом! Та ще в такiй установi державнiй!.. Той крик i несамовита лайка не те щоб його злякали, зовсiм нi, вони його оглушили. Андрiй поклiпав очима на вогненногриву фурiю, потiм подивився сам на себе, як же вiн справдi сидить, i нiчого не зрозумiв - вiн бо сидить зовсiм нормально, так, як сидять взагалi всi нормальнi люди, i навiть так, як вiн сидiв колись цiлий рiк у цiй i iнших кiмнатах цi?? ж таки само? богохранимо? установи: сидить на стiльцi, закинув ногу на ногу, а руки зчепив пальцями й поклав на колiнну чашечку. Дуже коректно, чемно й дуже зручно. Але фурiю аж била iстерiя: - Як... Як ти, гад (i цiлий фей?рверк найвiртуознiшо? лайки), сидиш, га?!! Андрiй почервонiв, переклав ноги навпаки - то була права зверху, а тепер стала лiва зверху, але фурiя не вгавала: - Як сиди-и-иш?!I А руки, руки як трима?ш?!!! Андрiй прибрав руки з колiн i склав ?х на грудях. Фурiя вiд того зовсiм сказилася. - Ах ти ж!.. Що ж ти Наполеона з себе стро?ш!! Андрi?вi раптом потемнiло ввiччу вiд наглого припливу кровi. Йому хотiлось встати, пiдiйти до цi??, напевно п'яно?, iдiотки, взяти он ту палицю на стiльцi в кутку й вiдшмагати ??, як останн? стерво, та й викинути геть за дверi. I напевно, йому за це нiчого не було б, бо не можна ж так компрометувати цю, хай i ганебну, але все-таки державну установу, обертаючи ?? на вертеп проститутки Так думав Андрiй в сво?й на?вностi. Але намiру цього свого не здiйснив. Через дрiбницю. Йому згадалися останнi слова того сержанта з рiдного мiста: "Не заздрю ж я Вам..." Дiйсно. Виходить, що ? тут щось таке, що не пiдда?ться зрозумiнню так просто. Чудесний намiр лишився нереалiзований. Замiсть пiддатися слiпому, але шляхетному вiдруховi, Андрiй зцiпив зуби, аж йому набрякли щелепи, склав демонстративно?! руки на грудях, закинув знову праву ногу на лiву й вп'явся пломенiючим зором в збожеволiлу фурiю. Фурiя ще покричала трохи, а потiм притихла раптом пiд Андрi?вим пломенiючим поглядом; спостерiгши, як ходять гулi на Андрi?вих щелепах, вона несподiвано поперхнулася й замовкла. Дивилася в його очi шаленим, ненавидячим зором, блiда, аж зелена. Помацала кабур з револьвером на стегнi. А далi зiтхнула й погрозливо та люто: - Ну, брат... Тут же ж тебе й навча-а-ать! Тут тебе навчать!.. По тих словах фурiя лишила Андрi?вi руки й ноги в споко?, зайшла за стiл, всiлася зручно, вибрала з купи течок одну якусь i заглибилася в не?. Потiм пiдсунула аркуш патеру, озбро?лася ручкою й стала задавати Андрi?вi стандартнi запитання, намагаючись бути спокiйною: - Прiзвище, iм'я та по батьковi?.. Рiк народження?.. Соцiальний стан?.. Андрiй теж спокiйно вiдповiдав, пильнуючи за характером запитань i характером вiдповiдей. Все це видавалося йому на безглузду комедiю, бо ж вони про нього давно й напевно знають всi потрiбнi вiдомостi, до найдрiбнiших включно, тим бiльше, що вежа ж, мабуть, трима? його "справу" перед собою. Але згадав, що такий стандартний перепит в цiй проклятiй установi ма? завжди ще одну, специфiчну мету, так би мовити, вивчальну мету: от задають стандартнi запитання, а тодi будуть вивчати, де саме й як саме вiн збрехав. Це ж, власне, початок слiдства. Через те був обережний i хоч вiдповiдав бистро й коротко, але думав дуже напружено, повертаючи кожне запитання на всi чотири боки. А тим часом був страшенно заiнтригований - невже ж це вона трима? його стару справу? Нi, мабуть, нову. Помалу стандартнi невиннi запитання про соцстан тощо перейшли в запитання каверзнi, ?хиднi, з "пасткою". Андрiй змобiлiзувався цiлком i вiдбивав удавано невинними або безглуздими вiдповiдями кожне запитання, як м'яч, бавлячись з вогненногривою фурi?ю в логiку. - Пiд судом i слiдством був? - Пiд слiдством? Був. Пiд судом?.. Нi. - Цю вiдповiдь Андрiй спецiально розчленив надво?, тим самим розчленяючи й запитання, - вiн схопився за можливiсть провести сво? власне слiдство на предмет вияснення, чи то таки його старе "дiло в не? в руках, а чи нове, а якщо нове, то чи добре вони про нього поiнформованi, чи все знають? Для цього йому треба було "заволинити й вивести фурiю з рiвноваги окремо, явно глузливою, але логiчною вiдповiддю: - Пiд слiдством був, пiд судом нi. --- Що?! - витрiщилась фурiя, - як це? Андрiй знизав плечима: - Як звичайно... Фурiя вiдклала перо, подивилася презирливо на Андрiя й страшенно важно почала стукати ребром долонi по столу: - Слухай, ти!.. Не будь iдiотом!.. Якщо ти був пiд слiдством, то як же ж ти мiг пройти мимо суда? -- Скажем (презирлива павза) -- був покараний без суда. Чи це новина? - Я задаю запитання, а не ти! Тво? дiло вiдповiдати. Пойняв? Вiдповiдай точно й коротко - де був пiд слiдством? - Тут. - Що за iдiотська вiдповiдь? Андрiй, карбуючи кожне слово, понуро: - Абсолютно точно й абсолютно коротко - тут! - Як це "тут"? - Ось тут, у цiй самiй установi, навiть у цiй самiй кiмнатi, шiсть рокiв тому... - розсердився Андрiй. - Ага... А за вiщо був пiд слiдством? Павза. - Гм... Не знаю. Фурiя спалахнула, але не вибухнула чомусь, подивилася спiдлоба довгим злим поглядом i процiдила: -Як же ж це ти "не зна?ш"? - Дуже просто - мене докладно не iнформували... Зрештою, ви це мусите краще мене знати. Засопiвши, фурiя взяла течку й почала ?? листати. Там було кiлька папiрчикiв i вона ?х перегорнула кiлька разiв. Поклала течку назад, посидiла над незаповненою графою, а потiм пiдвелась i пiдiйшла до велико? шафи, вiдкрила й довго та "зосереджено" порпалась в стосах складених "дiл". Робила вигляд, що щось шука?. Фурiя порпалась, а Андрiй дивився ?й в спину й смiявся. Смiявся всiм сво?м нутром. Слiдство йому вда?ться. Вiн уже зробив один точний i безпомилковий висновок, а саме - нiякого його "дiла" старого на столi нема?. То либонь зародок нового "дiла", течка, "скорозшивач з кiлькома шпаргалками всього, а серед тих шпаргалок, напевно, нiяких точних даних про нього, це ясно. А другий висновок вiн зробить ось зараз... Фурiя порпалась в стосах "дiл", а Андрiй дивився, й йому раптом стало зовсiм весело вiд думки, що пройшла блискавкою: - "Дурне ти сало без хлiба! Та якщо ти хочеш показати, що тобi все вiдомо, то шукай "мiшком прибитого", який би повiрив, що мiльйони справ, оформлюваних в цiй установi! за шiсть рокiв, могли би вмiститися в оцiй шафi. Ха-ха! Та для зберiгання тих справ потрiбен би був цiлий будинок "Держпрому", а не така шафа. Ясно, що ця руда баба кле?ть дурня. Це руде опудало, цей Шерлок Холмс у спiдницi, з нафарбованими губами вважа? когось за iдiота, це раз, а два - цiкавий же то тепер порядок, коли справи шестилiтньо? давностi шукають в таких от шафах. При тiй нагодi Андрiй згадав, що його "справа" була товстюща-претовстюща та що всi справи, мабуть, посилалися услiд за засудженими. Якщо так, то вона десь пропала в мандрах. Якщо ж не пiшла в мандри, то пропала тут, бо не можуть же зберiгатися справи тако? давностi там, де не зберiгаються навiть самi люди, хоч i судженi не до страти, а на термiни ув'язнення чи каторги. Тих людей намагаються пошвидше заморити всiма засобами, а справи ?хнi зовсiм не мають потреби берегти. Це ясно. Одначе вiн все-таки стежив пильно за розшуками рудо? фурi?: "А що як справа тут, га?! Зрештою все може бути". Нарештi фурiя, продивившись якусь тонюньку папку, зробила глибокодумний i та?мничий вигляд, закрила шафу й вернулась до столу. - "Нема!" - зробив Андрiй другий точний i при?мний для себе висновок. А фурiя зосереджено сопла над паперами, удавала, що запису? результат розшукiв. Потiм потяглися далi презирливi запитання? й ще бiльш презирливi вiдповiдi. Андрiй навiть не намагався маскувати сво? презирство, дедалi вiн його бiльше наголошував в сво?х понурих i у?дливих вiдповiдях. Дивився на рудогриве "чудо-юдо" i все нутро йому пiдiймалося руба вiд обурення. Ця руда дохла кiшка зробила страшну рiч - вона замiрилася на той образ, що його Андрiй носив завжди в душi, як святиню, - образ жiнки, образ сестри, образ матерi. Що ? кращого в свiтi, як образ нiжно?, як голубка, прекрасно?, як сонце, мило? й лагiдно?, як пестливий весняний вiтер, жiнки?! Що може бути кращого... - Родину ма?ш? - запитала фурiя, ледве тримаючись на рiвнi пристойностi. - Яку? - грубо перепитав Андрiй. Цього фурi? було досить i вона вибухнула раптом, як бомба: - Ах ти ж!.. (i пiшли дивовижнi, карколомнi епiтети й метафори, й соромiцькi порiвняння, й жахливi розпутнi образи на зразок: "Ти менi не мотай ниток на..." -далi йшло слово, якого нема? в жоднiм словнику, i багатоповерхова матерщина, й iстеричний стук кулаком по столу). Андрiй слухав всю ту зливу понуро .- нiчого подiбного вiн взагалi нiколи не чув, а тим бiльше на свою адресу. Вiн стиснув щелепи й стиснув п'ястуки, розумiючи, що вiн не мусить давати волю сво?м почуттям тут; але то йому дорого коштувало, стримувати себе вiд прямо? й природно?, божевiльно? в сво?й прямотi реакцi?. Але вiн стримав себе. Слухав iстеричну похабщину далi понуро, а як фурiя, задихавшись, закiнчила свою ораторiю знову тим самим запитанням "Родину ма?ш?", вiдповiв гостро й ?хидно запитанням на запитання, тоном неприховане зневажливим, менторським: - Яку родину, у Вас питаю? Кожна людина ма? двi родини: одну батькiвську, до яко? належить сама, а другу власну, яка ?й належить i в якiй вона ? сама батьком. Яка родина Вас цiкавить? На фурiю наче хто вилив цебро холодно? води, вона стрiпнула головою й наставилась на Андрiя спантеличено. Почервонiла. ?? осаджено, як ду рочку! По хвилi буркнула грубо: - Свою власну!.. - Не маю... - процiдив Андрiй байдуже. Так от i тягся процес виповнювання анкети. Андрiй сво?м тоном, сво?м презирством, сво?ю тонкою iронi?ю змiшав цю рудогриву з пiском. Вона геть позеленiла, вона вже не лаялась, а лише клекотiла всерединi й пашiла на Андрiя полум'ям, як вогненногривий дракон. Очi ??, обведенi пiдозрiлими великими синцями, метали блискавки, iскрили страшною злобою. Андрiй дивився на не? й думав: - "Ну, брат, придбав же ти собi приятельку!" А Рибалко весь час стояв на сво?м мiсцi й злякано переминався з ноги на ногу, вiн не пустив i пари з уст. Нарештi виповнювання анкети скiнчилося. Фурiя звелiла Рибалковi кинути лантух i валiзку в куток i йти з Андрi?м геть, чекати десь там, а сама зняла рурку настiльного телефону... - Фу-у, - зiтхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з кiмнати й зупинились у вестибюлi, чекаючи: - Фу-у... - I зробив недозволену рiч, витер пiт долонею з чола й промовив якось безпомiчно, нi до кого, навiть нiби винувато й нiби виправдовуючись перед Андрi?м: - Це i ? товариш Неча?ва!.. Майор органiв... Жiнка начальника полiтвiддiлу Охтирсько? МТС... "Товариш Неча?ва!" Андрiй аж озирнувся. "I ти скажи! Яке знамените прiзвище i як вона його генiально зiпсувала, га!?" По хвилi до них шпарко, гупаючи "могутньо" монументальними кованими блискучими чобiтьми, пiдiйшов блискучий в сво?й новесенькiй ?жовськiй унiформi юнак з папiрцем в руцi i, буркнувши: "Давай за мною", повiв ?х порожнiми коридорами, безкiнечними сходами, попiд гамаками. Вiн iшов попереду, вимахував папiрцем i гупав чобiтьми в паркетну пiдлогу так, що аж гримiло в коридорах i вестибюлях. Увесь той юнак був позначений якоюсь кричущою суперечнiстю:така зелена-зеленiсiнька молодiсть i така, прости. Господи, аж до карикатури доведена, грiзна суворiсть, набувдюченiсть. "Робiтник органiв революцiйно? законностi! Дiяч ВЧК-ОГПУ-НКВД! - так нiби аж було на нiм написано. Зiйшли в самий низ, а потiм обiгнули вiндову клiтку й зайшли в темний закамарок. Далi дороги не було, тупик. Лише була маленька дiрочка в стiнi, як око. То там дверi. Ледве помiтнi дверi, окованi залiзом, з маленьким тюремним "вовчком" посерединi. Перед тими дверима вони зупинилися, юнак постукав, вовчок ворухнувся i в нього вставилося око, подивилося, юнак помахав перед тим оком папiрцем, око клiпнуло й щезло, вовчок закрився. I нiяких результатiв. Дверi були замкненi. "Дверi в майбутн?". Мовби дверi до новiтнього, не бiблiйного раю. По тiм боцi десь сидить якийсь реальний Петро чи Грицько з ключами, а по цей бiк сто?ть вiн з двома "архангелами". Так чомусь в цiй кра?нi народ назива? всiх робiтникiв НКВД й мiлiцi? - "архангелами"!.. З нудьги Андрiй дивиться на гамаки, що висять вгорi над сходами, й роня? сам до себе: - Гойдалка... - Гойдалка, гойдалка!! -скипiв юнак. - От погойда?шся ти на нiй... трам-тарарам!! - Що ж, - згодився Андрiй апатично, - якщо це для всiх, то чого ж... - Ша!.. Ах ти _ж!.. Ще й розсужда?ш?! Цить!.. - юнак почервонiв по самi вуха й замахнув кованим чоботом. - Тут, брат, не розсуждають! Забудь розсуждати!! Замри!! Фашистська ти мордо!.. - Вiн так картинно розмахнувся ногою. Та тут саме вiдчинилися з брязкотом дверi й з них рука простяглася по записку. Юнак подав записку, бурмочучи: "Тут не розсуждають! Кришка й покришка!" По тих словах дверi вiдчинилися широко. За порогом стояло дво? вартових без збро?, лише один iз ключами, а другий з запискою в руках. - Давай! - промовив той, що з ключами. Андрiй переступив порiг. Рибалко й сердитий юнак лишилися по той бiк. Андрi?ве око автоматично закарбувало лише, як останнiй кадр з-поза "райсько? брами", вираз ?хнiх облич: ощирене хижим усмiхом юнакове й розгублене, здивоване й, либонь, засмучене Рибалкове. Аж Андрi?вi стало трохи шкода того Рибалка - все-таки вiн за весь час не промовив до нього не тiльки грубого, а й взагалi нiякого слова, якщо не рахувати тi??, нi до кого не адресовано? реплiки про Неча?ву, мовчав, як камiнь а це вже що-небудь та значить. Тяжка брама закрилася. Зразу десь з'явився черговий корпусу, взяв у вартових записку, а тодi разом з одним наглядачем повiв Андрiя через шклянi дверi до нижнього коридора тюрми. На цих шкляних дверях ранiше анiж переступити порiг, черговий зупинився, заглянув у коридор, поклацав пальцями умовний тюремний знак - попередження, що от, мовляв, ми тут iдемо й ведемо "ворога народу" так що увага! нiкого назустрiч в цей час не вести й нiчого такого в коридорi не робити! - Отже, поклацав пальцями й пiсля того вони увiйшли в коридор i пiшли по грубiй мотузянiй дорiжцi, простеленiй на всю довжину коридора. Дорiжка скрадала кроки, так що вони йшли, ледве порушуючи мертву тишу, лише як черговий або наглядач оступався, тодi гримiло. Обабiч ряснiли кованi залiзом дверi з навiшеними засувами та замками й замочками. Дiйшовши до середини мертвого коридора, Андрiя завели до вартiвнi. Там було повно нахмурених, щелепатих хлопцiв у вiйськових ?жовських одностроях. На Андрiя виповнили ще один формуляр, роздягли, обшукали геть всi рубцi й рубчики, поодрiзали всi пряжки й гудзики на штанях та сорочцi, вiдпороли пiдметки в черевиках, шукаючи "заборонених речей", а тодi вже черговий корпусу звелiв одягтись i повiв Андрiя далi сам по мертвих коридорах. Вони пройшли нижнiй поверх, пiднялися на наступний... При кожному переходi а чи поворотi черговий спершу визирав сам, клацав попередливо пальцями, а тодi вже виводив свою жертву. Сам вiн - черговий -мав несимпатичну, "конячу" щелепу", бiлi вi? й червонi (вiд безсоння чи вiд пияцтва) очi - вiн тими очима не дивився просто, а якось спiдлоба колов Андрiя. В усiх коридорах, якi вони пройшли, було iдеально порожньо й iдеально тихо моторошно тихо; з обох бокiв сiрiли сталевою фарбою герметично закритi дверi, стандартнi засуви на них - по одному великому й по одному малому, i стандартнi замки, зачепленi на кожному засувi. А попри тi дверi й засуви в кожнiм коридорi ходив, як тiнь, навшпиньках стандартний наглядач, - ходив нечутно й до чогось прислухався, витягуючи шию, мов пес. Той наглядач не порушував анi тишi, анi порожнечi. Потiм Андрiй помiтив, що тих наглядачiв у кожнiм коридорi два -один в однiм кiнцi, другий в другiм. Так вони зiйшли на третiй поверх. Пройшовши мертвий коридор до середини, черговий нарештi зупинився й тихе клацнув пальцями... В Андрiя пробiг легенький морозець поза шкiрою - вони зупинилися перед камерою ч. 49. Йому здалося, що це число дуже знайоме. Та нi, просто йому видавалися знайомими кожнi дверi тут, бо вони були абсолютно подiбнi й в однi з них вiн ходив колись цiлий рiк у такiй от мертвiй тишi. На тих був номер 39... На клацання пальцями вiд якихось дверей одлип наглядач i нечутно наблизився, тримаючи ключi. По знаку чергового наглядач взявся за замок, загримотiв тим замком несамовито, загрюкали громоподiбно засуви... Дверi вiдчинилися i - Андрiй аж поточився вiд несподiванки: перед ним постала камера, повнiсiнька голих людей. Тi голi люди сидiли або по-турецьки, або вклякнувши навпочiпки й рачки, худi аж чорнi, зарослi бородами, з великими синцями пiд хоробливо запаленими очима. Коли вiдчинилися дверi, люди зашипiли, зашелестiли й принишкли, прича?вшись, дивилися жадiбними очима на Андрiя, немов шакали на жертву... - "Божевiльнi!" - майнуло в Андрi?вiй головi, йому згадалося, як ранiше вкидали упертих i непоправних полiтичних в'язнiв у товариство божевiльних. Волосся на головi ворухнулося. - "Давай!" - сказав черговий, хiхiкнувши. Але Андрiй затявся, подався всi?ю постаттю назад перед таким видовищем, взявся рукою за одвiрок, готуючись до одчайдушного захисту... Та удар ногою в спину вштовхнув його в камеру й дверi за ним закрилися на всi замки й засуви. V_ Андрiй швидко зайняв оборону. Вiн вирiшив захищатися до останку. Склав руки на сво?х могутнiх грудях, обiперся спиною об дверi, забезпечивши таким чином "тил", нагнув голову, як тур, i чекав. Дивився бистрим оком на страхiтне людське звалище й зважував, чи дасть вiн з ними всiма раду. Вiн ?х швидко перерахував - двадцять семеро, повнiсiнька камера-одиночка. Але вони всi худi, як шкелети, хоч очi ?хнi пломенiють буйно, вiн же свiжий, повнокровний i наспортований атлет... Коли, скажiмо, вхопити за ноги отого малого, - зда?ться, вiрменин чи грек якийсь, - та почати ним хрестити... Тишу, що тривала добрих пару хвилин пiсля того, як зачинилися дверi за гостем, порушив якийсь чолов'яга, зарослий, мов троглодит, з виглядом не то дервiша, не то середньовiчного пiрата, вiн заговорив тихо, якось пiдступно, з саркастичною ноткою: - Роздягайтесь... Андрiй ще дужче напружив м'язи: "Ну-ну! Так я тобi й роздягнувся!" - Роздягайтесь! - прошепотiло кiлька голосiв настирливо, витягаючи голови на худих, вузлуватих шиях. Андрiй тiльки ще дужче влип спиною в дверi. Раптом камера вся засмiялася впiвголоса й так само раптом урвала, мов по командi. Вiд того смiху в Андрiя побiгли комашки поза шкiрою. - Тьху ти чорт! - заговорив якийсь дiдок схвильовано, з виглядом Христа, щойно знятого з розп'яття, i сплюнув сердито: - Що за ?рунда, га?! - А далi зашепотiв гаряче: - Ви не бiйтесь, товаришу!.. Це все поряднi люди... Оце ось священик Петровський... Оце ось професор Марксо-ленiнського iнституту - Юлiй Романович Гепнер... Оце ось професор медицини - лiкар Литвинов... Оце ось секретар Чугу?вського райпарткому - товариш Руденко... Оце ось агроном ОблЗУ - тов. Прокуда... Оце ось асистент професора з кафедри сiльського господарства - тов. Краснояружський... Оце ось директор Харкiвського тракторного заводу - тов. Свистун... Оце ось завгосподарством Харкiвського паротяго-будiвельного заводу - тов. Охрiменко... Оце ось iнженер з ХЕМЗу - тов. Ляшенко... Оце ось колишнiй член ЦЕКУКи - тов. Ягельський. Оце ось доцент... товариш Зарудний, брат того знаменитого, якщо зна?те... Оце ось професор i директор - тов. Приходько... Оце ось чемпiон УССР, тяжкий атлет, тов. Виставкiн... Оце ось... Дiдок атестував, а в Андрiя помалу опускалися руки, вiдлипала спина вiд дверей i очi дерлися на лоба. - Роздягайтесь, - закiнчив дiдок свою атестацiю сумно. - Ми всi тут голi, як святi, бо душно й пiтно вiд тiсноти, та й попрiло все у нас. Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. I не думайте злого. Андрiй почервонiв (Господи, який же вiн дурень!), а водночас зрадiв, це чудесно, що вiн ма? таке знамените товариство! Не гаючи нi хвилини, роздягся, лишившись в самих трусах (в яких вiн, на щастя, ходив завжди - i влiтку, i взимку) i вмостився, де стояв - бiля самiсiньких дверей, бо бiльше не було й клаптика вiльного мiсця. - На середину, на середину сiдайте, товаришу!..- зашепотiли всi. - На середину. Розкажiть нам щось. Ви ж з волi? "Як вiн мiг дати маху! Всi такi милi, благопристойнi, хоч i змученi люди". Андрiй сiв на середину, знаючи, що людина з волi для ув'язнених колосальний клад, i готовий зробити цим людям все, що в силi, при?много. Його облiпили цi голi люди, як комашня шкоринку хлiба. Вiн серед них виглядав дiйсно, як людина з волi - засмалений сонцем, аж бронзовий, повнокровний, свiжий. - Тiльки Ви тихенько, - поiнформував хтось пошепки, - ми сидимо от, як турки, бо не ма?мо права анi ходити, анi стояти, анi лежати... Тiльки сидiти i то тихо. Це такий режим тут. Це щоб Ви знали. Говорити голосно - заборонено. Смiятись голосно - теж. Ми так уже по кiлька мiсяцiв. I тут повнiсiнька тюрма таких, як ми. А тепер розказуйте... - Ви давно з волi? - запитав хтось. - Сьогоднi. - А звiдки Ви? З яко? мiсцевостi? Андрiй окинув камеру оком, подумав хвилинку, позiхнув i вiдповiв: - З-пiд Маньчжурi?. - Ого! - А скажiть, а чи там аеродромiв багато, га?- миттю запитав хтось жваво, голосно i з надзвичайним iнтересом. - Чи багато аеродромiв?! Андрiй помовчав, подивився пильно на того, що питав, посмiхнувся й раптово викарбував: - А тобi куди летiти так негайно приспiчило, га? Вся камера пирснула, скинулась вiд несподiванки й обернулася до того, що ставив запитання. Це був яскраво-рудий, банькатий, молодий жид. Вiд тако? точно? вiдповiдi вiн втягнув голову в плечi й боязко заморгав бiлявими вiямиё - От так! - прошепотiв хтось до когось за спинами товаришiв, - чик - i вилущив стукача, га!.. А Андрiй дивився усмiхненими очима на всiх присутнiх: - Ну, кого ще, товаришi, що цiкавить? Будь ласка. Бiльше нiхто не питав його анi про аеродроми, анi взагалi не ставив нiяких каверзних запитань, вiдповiдаючи на якi, можна послизнутися. Питали про життя на волi, про погоду, про врожай, про спортовi змагання тощо i чекали з надзвичайною цiкавiстю, що ж вiн скаже. Андрiй на всi запитання вiдповiдав щиро. Але оскiльки в цiй кра?нi можна послизнутися на кожнiм запитаннi, вiдповiдi були досить загального характеру, а здебiльша зовсiм лаконiчнi: "Добре", "знаменито", "чудесно", "весело", "гарно" i т. п. А очима дивився на всiх усмiхнене й вивчав кожного. Всi були задоволенi з Андрi?вих вiдповiдей. А вiн говорив тим сво?м усмiхненим поглядом - "Не кваптесь, друзi мо?! Ще встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то от дiдько його зна?... Бува? всякого..." Так от i вiдбулася перша розмова з людиною з волi. Дiдусь, той, що атестував, посмiхнувся i спитав: - Ви перед цим сидiли в тюрмi? - Було трохи... - Видно... I наче вся камера промовила те "видно", хоч усi й мовчали. Розпитування поки що припинилося. Нiхто на Андрiя не гнiвався, навпаки, всi перейнялися до нього неабиякою симпатi?ю. Випадок з аматором аеродромiв, що його Андрiй так добре "поголив", показав, що ця людина бувала в бувальцях. Сам Андрiй нiкого нi про що не розпитував, нiчим абсолютно не цiкавився, нi до кого особливо (на сповид) не приглядався, а так само не хвилювався - був iндиферентний i зовсiм спокiйний. Переступивши порiг камери, вiн тепер був рiвноправний арештант i розташувався, "як у себе вдома" I потяглися арештантськi буднi. 28-й в'язень камери ч. 49 вiдразу увiйшов у колiю й зажив загальним камерним життям, пiдпорядковуючись усiм неписаним правилам. Першим неписаним правилом, якого вiн мусив дотримуватись, був арештантський закон, що кожен новоприбулий стажу? вiд "парашi", цебто дiста? мiсце бiля достославно? тюремно? релiквi?, яка за звича?м сто?ть бiля дверей; i лише в мiру прибуття нових i вибуття старих в'язнiв посува?ться помалу до середини. Андрiй розташувався бiля релiквi? - згорнув сво? штани й сорочку i пiдклав ?х пiд голову, так як це мали й всi, пiд боком вiн мав також те саме, що й всi, - шматок голо?, вогко? вiд поту паркетно? пiдлоги (дерев'яний паркет в ялинку). "Параша", як кожна "параша", трохи смердiла, хоч i була добре закрита, але Андрiй не шкодував, що так почина?ться нова його арештантська кар'?ра, вiн навiть був задоволений з такого мiсця - воно в дiйсностi вигiднiше, анiж всi iншi мiсця. Камера, що мала два метри завширшки й не сповна п'ять метрiв уповздовж, розрахована на одну людину, в'язня-самiтника, мiстила зараз 28 осiб, отже, на кожну людину припадала зовсiм мiнiмальна площа - трiшки мокро? пiдлоги й шматочок стiни, об яку можна спертися спиною. .Справа й злiва кожна людина прилипала плечима й стегнами до сво?х сусiдiв. Це було непри?мно i саме в цiм вiдношеннi Андрiй мав вигоду - вiн торкався до пiтного тiла сусiда лише одним боком, другим же вiн не торкався нi до кого, спирався лiктем на вiко "парашi", а потiм на ту руку зручно спирався головою й почувався досить добре. Правда, його часто турбували (бо все ж таки в камерi було майже три десятки осiб!), але то нiчого. Зате ця позицiя мала ще одну вигоду - сюди не видно було з вiчка й Андрiй мiг, навiть дрiмати, сидячи, чого не могли робити iншi, не ризикуючи дiстати тяжку кару за порушення тюремного режиму. Щоб спiймати Андрiя на спаннi, треба вiдчинити "кормушку" (таке вiконце в дверях, через яке пода?ться ?жу) й просунути в не? голову. Але вiд грюку мiг проснутися п'яниця, а не те що чуйний арештант. Проте Андрiй в перший день не скористався з тако? сво?? вигоди -йому зовсiм було не до спання, незважаючи на тяжку перевтому. Вiн потрапив у новий свiт, iснування якого навiть не пiдозрював. Вiн бачив тюрми й бачив камери, але щось подiбне!.. Це перевищувало навiть найдикiшу фантазiю. Ця камера -вона могла б повстати лише в маячiннi хворого --- або несамовито п'яного. Спершись на лiкоть i примруживши очi, Андрiй пильно вивчав свiт, у який потрапив. Смiшно. Можливо, навiть, що це та сама камера, в якiй вiн колись сидiв, в кожнiм разi точнiсiнько така сама. Але навiть тяжкi умови ГПУ видавались казкою порiвняно з цим. За ГПУ це була камера на одну людину, тут стояло лiжко, застелене все ж таки якоюсь бiлизною, з сiрою ковдрою поверх, стояла тумба й табуретка, пiдлога була натерта фарбою й навощена до блиску, який - блиск - арештант мусив пiдтримувати щодня сам, натираючи пiдлогу щiткою, видаваною наглядачем крiзь "кормушку", стiни були все-таки чистi. Ну хiба це не "мрiя"? ! Та двадцять восьмеро людей, зваляних ось на бруднiй, мокрiй пiдлозi, реальне заперечення тi?? "мрi?", як факту нереального, неможливого. Навiть проклята камера самотнього ув'язнення видавалася фантазi?ю. Того не могло бути! Було ось так, як ?. А це ось свiдки. Вони, далебi, й виросли тут i посивiли, така на них печать втоми й безнадi?. Посхилявши голови на груди й позгинавши ноги, вони сидять рядочками, як iндiйськi факiри а чи мусульмани на молитвi, в глибокiй фiлософськiй задумi, тяжко дихають i сходять потом. Стiни вiд низу й геть пiд саму стелю розмальованi рудими мазками, крапками й комами -то все слiди вiд тисяч роздушених блощиць. Багато крапок руха?ться в усiх напрямках - то живi, ще не роздушенi, маленькi хижаки. А по пiдлозi вони ходять армiями - виповзають з-за плiнтусiв, з одежi, з черевикiв, з мундштукiв цигаркових недопалкiв, з усiх щiлин i знову ховаються туди ж. Люди на них не реагують, а якщо й роздушують, то зовсiм випадково, тiльки тому, що не можуть не роздушувати, не можуть розминутися. Вiд роздушених блощиць сто?ть непри?мний сморiд, змiшаний iз смородом поту, вогко? розпарено? пiдлоги, "парашi" та запахом мертвечини, що повста? вiд розкладу змертвiлих часток шкiри, а особливо мозолiв. Вiкно знадвору завiшене суцiльним залiзним коробом, отвором угору, потiм загратоване товстими круглими штангами, з'?днаними на перехрестях грубими кiльцями, i, нарештi., зсередини ще й закрите заскленими рамами. Вiдчинена лише невелика кватирка. В ту кватирку мало би поступити повiтря, але воно, зда?ться, зовсiм не поступа?, не в силi перемогти спротиву, i в камерi зовсiм нiчим дихати. Пiд вiкном бiля стiни сто?ть цiла пiрамiда фаянсових тарiлок, повних води. Тарiлок рiвно стiльки, скiльки арештантiв, а води в них понабирано, щоб було що пити, бо з камери до вбиральнi й до води водять, бач, тiльки тричi на день - уранцi й ввечерi "на оправку" та в обiд пускають на пару хвилин мити посуд. I водять тiльки "органiзовано", тобто цiлою камерою. Це все Андрi?вi пояснив сусiд злiва - волохатий, буквально саженного зросту й тяжко? комплекцi? велетень, голюнький, в чому мама родила, зарослий кучерявим волоссям по всьому тiлу, з банькатими, налитими кров'ю очима. Це був завгосподарством ХТЗ - Охрiменко. Справжнiй Голiят. Скоро Андрiй узнав, що цей Голiят сидить за те, що був колись в армi? Нестора Махна. Але про це взнав Андрiй пiзнiше, зразу ж Охрiменко видався йому великою, на?вною й тяжко скривдженою дитиною. Пiсля того як Андрiй здемаскував провокатора, Охрiменко не спускав з нього - з Андрiя - очей, дивився просто в рот. А як розмова взагалi урвалася й Андрiй умостився бiля "парашi" та сидiв собi мовчки, самозаглибившись, Охрiменко присунувся до нього щiльно, подивився йому в очi якось по-змовницьки, тодi повiв сво?ми пукатими баньками нишком на аматора аеродромiв, а тодi знову пiдвiв ?х на Андрiя, викотив ураз тi налитi кров'ю баньки несамовито. аж вдавалося, що вони нагло випадуть на пiдлогу, крутнув ними, як бугай, i зарипiв зубами, а жменю склав у кулак i так стиснув, що пальцi аж побiлiли й залускотiли... Це була суцiльна, слiпа, невисловлена й безрозсудна злоба. Аж Андрiй засмiявся. А Охрiменко не додав жодного слова й жодного звуку до свого жесту - все було iдеально ясно й красномовно. Вiд того вражiння про цього Голiята, як про велику, тяжко скривджену дитину, тiльки пiдсилилось. Безперечно, цей на?вний велетень причину всiх сво?х нещасть i всiх зол взагалi в свiтi бачить в особi того рудого... Взагалi ж цей велетень Андрi?вi рiшуче сподобався i, далебi так само й Андрiй йому - Голiят потягся до Андрiя всi?ю душою. Тихо-тихесенько шепочучи, Охрiменко вводив Андрiя в курс справ i познайомив докладнiше з усiм порядками та людьми. Причому Андрiй нiчого не питав, вiй говорив сам. Виходить, що деякi тут сидять навiть по роковi вже пiд слiдством, а бiльшiсть по кiлька мiсяцiв, лише окремi особи прибули недавно. Що ?м заборонено все те, про що говорив сивий дiдок, i ще багато iншого. Заборонено, наприклад, вiдкривати вiкно вдень, iнодi наглядач навiть наказу? закрити й кватирку i тодi вони душаться вiд браку повiтря. Заборонено ходити по камерi, заборонено стояти (можна лише з окремого дозволу), забороненi прогулянки, й ?х не водять i на одну хвилину надвiр, деякi не бачили сонячного промiння й синього неба по багато мiсяцiв, заборонено писати будь-чим i будь-що, заборонено шити будь-чим, навiть сiрником, заборонено бити блощиць на стiнах i взагалi будь-де, заборонено не тiльки спати, а й дрiмати вдень, заборонено... Господи! Все заборонено, бо це все "вороги народу", над якими ведеться слiдство. Такими "ворогами" й отак само набитi всi камери цi?? тюрми. Лише тепер Андрiй збагнув, чому в усiх коридорах, в усiй тюрмi було так тихо, як його вели сьогоднi. Вона, ця тюрма, натоптана людьми до неможливостi, але всi тi люди сидять ось так i "не дишуть". Поiнформував Охрiменко й про те, що "дуже б'ють". Тут у камерi половина битих. Але нiхто не призна?ться, бояться. Коли вiн говорив про те, що "б'ють", то зовсiм знизив голос до ледве чутйого шепоту, але тут же й пiдбадьорив Андрiя: "Хтозна, а може, й не б'ють". Тодi Андрiй запитав Охрiменка усторч: "А Вас били?" Охрiменко замовк, втягнув голову в плечi й нiчого не сказав. Витримав павзу, а тодi вiв далi свiй шепiт про iнше, про рiзне. З того шепоту Андрiй узнав, що iсну? якась та?мнича "вербовка", "кундi-бундi", "чих-пих". Виходило зi слiв Охрiменка, що "вербовка" - це записування до вигадано? контрреволюцiйно? органiзацi? всiх, кого ти хочеш, власне, кого звелить слiдчий, або показування пальцем на першого-лiпшого, навiть вперше баченого, або отакого якого-небудь арештанта в камерi, що от, мовляв, вiн був у контрреволюцiйнiй органiзацi? або говорив проте й те,- цього показування пальцем нiби цiлком досить, щоб людину було негайно в таку органiзацiю зараховано з усiма вiд того наслiдками. А якщо вона на волу, то щоб ?? заарештовано й вкинено до тюрми. На цiй "вербовцi" нiби побудоване все слiдство. "Кундi-бундi"-слово з нового арештантського жаргону, яким назвало тортури, биття. "Чих-пих" - розстрiл. I ще багато iншого розповiв Охрiменко i познайомив докладнiше з усiма присутнiми в камерi, почавши вiд себе. Про себе сказав коротко, що вiн махновець. Махновцем був. Потiм хотiв перестати ним бути й зробився великим дiячем на ХТЗ. А тепер уже вiн знову махновець i таким завзятим махновцем лишиться на все життя. "Не дають стати порядним чоловiком". При цьому вiн додав кiлька штрихiв про славного Щуся i висловив зворушливий жаль, що вiн не був його помiчником та що вiн не може його практики здiйснити тепер на декому... Пiсля цього Охрiменко перейшов до iнших i, додаючи по кiлька влучних штришкiв, домалював картину, яку спершу зробив був сивий дiдок, а головне, вiн уточнив, яке ж прiзвище й який титул кому саме належить. Таким чином, Андрiй був уже цiлком обзнайомлений, кожна людина для нього стала бiльш-менш конкретною, бо мала свою, бодай манюсiньку, бiографiю. Асистентом кафедри сiльського господарства, тов. Краснояружським, був колишнiй соратник Болбочана, отой щелепатий i червоногубий "троглодит", що так хижо пропонував Андрi?вi роздягатись на самiм початку. Вiн сидiв насупроти Андрiя в протилежнiм кутку, з обличчям, зарослим густою щетиною, й з обвислим животом. Поруч з ним сидiв агроном ОблЗу, тов. Прокуда, маленький, пузатенький, круглий, як дiжечка, бiлявий чоловiк, з по-жiночому нiжною шкiрою, куцорукий i куцоногий. Потiм сидiв професор Харкiвського Марксо-ленiнського iнституту, Юлiй Романовичi Гепнер, худющий, як скелет, старший вiком, тонконосий жид, зiгнутий трикутником, тодi сидiв чорний, довготелесий вiрменин Узуньян з повним ротом золотих зубiв, колишнiй аристократ (якийсь купець, а чи власник якогось пiдпри?мства, а чи священик - невiдомо точно), - вiн сидiв по-мусульманськи й по-мусульманськи гойдався, заплющивши очi; але вiн не молився, вiн, безперечно, спав, а гойдався для того, щоб обдурити наглядача, який десь кожно? хвилини нечутно загляда? у дiрочку. Так спати Узуньян натренувався за цiлий рiк сидiння. Далi сидiв директор ХТЗ Свистун, довгоногий, трагiчного вигляду, понурий чоловiк середнiх лiт, знаменитий директор ще знаменитiшого, бо ?диного на всю Укра?ну й найбiльшого на всю Укра?ну, наймодернiшого пiдпри?мства - тракторного заводу. Тодi сидiв манюсiнький, але атлетично збудований вiрменин Какасьян, не то чистiй черевикiв, не то завмаг Церабкоопу. Тодi, мружачи постiйно оченята, бо короткозорий, невеличкий, дуже аристократичний з обличчя, гостроносенький чоловiчок - Зарудний, брат того Зарудного, боротьбиста, що його iменем названа одна вулиця в Ки?вi. Старший брат. Вiн завжди носив пенсне, що видно з нагнiток на перенiссi, але тепер у нього пенсне вiдiбрано i вiн безпорадний, а очi йому постiйно, сльозоточать. Тодi сидiв бiлявий атлет, чемпiон УССР, Виставкiн. А бiля нього, тонкий, як жердина, покручений у незручнiй позi, професор, вiн же й директор яко?сь школи, а колись дiячi УНР, -- Приходько. А тодi сидiв чорний, як жук, жид, якого звали Азiк, якийсь великий партiйний дiяч з Черкас а чи - з Кременчука. Потiм ще якiсь два жиди з Цукротресту, досить жалюгiднi на вигляд, бо безмежно переляканi й, як поiнформував презирливо Охрiменко, хорi вiд страху, на рiзачку. За ними - меланхолiйно замрiяний iнженер Ляшенко, що зосереджено дивився на сво? голi колiна, обхопивши ?х руками. А в самiм кутку сидiв секретар Чугу?вського райпарткому, колишнiй моряк, Руденко, невеликий на зрiст, добре наспортований, сердитий з вигляду чоловiк рокiв тридцяти п'яти - вiн весь час моргав маленькими оченятами, що мали такий сердитий, такий колючий погляд з-пiд рудих волохатих брiв, настовбурченим стрiшкою, мов у дiда. Вiн, видно, був добро? вдачi, а удавав з себе неприступну злюку - рятувався вiд "приятелiв", сидiв такий нашорошений, змобiлiзований геть увесь, наче аж колючий, мов ?жачок. Це стiльки сидiло справа, повернутi лицем до середини. I стiльки ж сидiло злiва, насупроти них, торкаючись ногами нiг. В кутку, насупроти Руденка, сидiв той сивий дiдусь, що перший знайомив Андрiя з камерою, - це був робiтник якогось наркомату на прiзвище Прокопович. Бiля нього, випинаючись сухими ребрами та немiчно спершись спиною об стiну, сидiв доктор-терапевт, професор медицини Литвинов, сивий, як i Прокопович, i такий же лiтнiй дiдусь з великими синцями, вiрнiше, синiми мiшками пiд очима. Бiля нього сидiв той жид, що так дуже цiкавився аеродромами, капловухий i з бiлими "поросячими" вiями, на прiзвище Юровський. Вiн ховався за спину дебелого чолов'яги, незграбного, грубо витесаного - голови колгоспу з Сумщини на прiзвище Рябий. Потiм сидiв русявий, з нiжними рисами юнак, на ймення Давид Л., сiонiст згiдно з обвинуваченням: вiн багато, майже безперервно, курив, бо мав що, недавно прийшовши з волi. Доктор Литвинов за кожним разом просив "бичка", мовчки простягуючи руку, i Давид лишав йому пiвцигарки, так само мовчки вкладаючи ?? в докторову руку. Бiля Давида сидiв сухорлявий, з рябим обличчям, ("чорти горох молотили"), старший уже чоловiк, знаменитий на всю колишню Харкiвську губернiю партизан, командир селянсько? бригади червоного козацтва, - Альоша Васильченко, по вуличному Драшман, двiчi герой ордена "Червоного Прапора", пiзнiше директор якогось комбiнату i от... "Сидить по одному дiлу з Гаркавенком... Орденами по мордi били...", - поiнформував Охрiменко. Андрi?вi серце кинулося, коли Охрiменко iнформував про цю людину. Вiн же зна? цього Васильченка, власне, зна? легенду про нього. Це ж з сусiднього мiста! ?х було п'ять братiв... З тих двох прiзвищ, що навiки закарбувалися в Андрi?вiй головi з часiв революцi?, коли вiн був зовсiм зеленим юнаком, одно було ось це - Васильченко. Друге прiзвище, не менш знамените, не менш легендарне, було - Лазаренко, командир повстанських частин, родом з села Хухрi. Андрiй тодi не знав анi iменi Ленiна, анi iменi Троцького, анi iнших iмен, для нього вся Революцiя була уособлена в iменах Васильченка й Лазаренка. Тепер от Васильченко сидить з кам'яним виразом обличчя й курить, вiн ма? смагляву вiд природи шкiру й витатуйованого орла на руцi. Бiля Васильченка сидить старий-престарий колишнiй iгумен Л-го монастиря, а потiм чiльний церковний дiяч Петровський з величезною гилою - йому вiдiбрано бандаж, i вiн тепер трима? ту свою гилу руками й так сидить, зосереджено щось дума? й весь час ворушить губами. Далi сидить теж старенький чоловiк, укра?нський есер, перший директор Першо? Укра?нсько? Гiмназi? в Харковi Кулинич, дуже подiбний до славетного поета Слобожанщини, Якова Щоголiва; тiльки ж Щоголiв, мабуть, i пiсля смертi не був такий худий, аж чорний, як цей Кулинич. За цим сидiв iнженер Н - автор проекту цi?? самiсiнько? тюрми! Вiн збудував цю тюрму в I93I роцi, а тепер сам сидить у нiй! На ньому повторилася практика древньо-?гипетських фараонiв, що вiдтинали будiвничим голови. Особливо злорадiв з цього приводу й потiшався Охрiменко. Сам же iнженер Н сидiв, поклавши голову на колiна, й гойдався, заплющивши мiцно очi, так як i Узуньян; але гойдався, либонь, зовсiм з iншо? причини - на його обличчi був написаний глибокий якийсь, смертельний бiль, так, наче в нього пекельно болять зуби й вiн той бiль таму? гойданням. Але то не вiд зубiв. Далi сидiв вiрменин на прiзвище Карапетьян, "вiрменський атаман", згiдно з Охрiменковою iнформацi?ю. Потiм сидiв чорний, як циган, поет Антон Дикий. Ранiше сидiв тут ще один поет, футурист, Михайло Семенко, але його кiлька днiв тому забрали: цей Семенко написав був найкращого свого вiрша на тюремнiй, звучав вiн зовсiм не футуристичне, а саме: "Тяжка неволя в рiднiй хатi!" Цiлковитий контраст до Винниченкового "помiркованого та щирого"! За що й дiстав кiлька дiб карцеру ще й по ребрах трохи. Також сидiв тут ще голова ЛОЧАФУ (Лiтературне об'?днання Червоно? Армi? й Флоту) - Галушко, але його теж десь забрали. Це тi, що були, а тепер нема?. Отже, тi, що ?, далi: Поруч з Диким сидiв Охрiменко i, нарештi, вiн - Андрiй. Але мiж Охрiменком i Диким була ще одна людина, тiльки вона не сидiла, а лежала - ?дина особа тут, що мала привiлей лежати, - вона лежала, агонiзуючи. Це була, власне, не людина вже, а скелет на прiзвище Ягельський, колишнiй член достославно? ЦЕКУКи, член керiвно? трiйки. Вiн уперто й завзято змагався зi смертю, ледi дихав уже, але не вмирав. "Вiн так кона? вже кiлька днiв - поiнформував Охрiменко й при тому трагiчно висякався. Про причину вiн мовчав. "Астма нiбито". Ягельський дiйсно мав астму, але то зовсiм не головна причина. Серед усiх голих Ягельський був ?диний, що мав на собi штани. На ногах, що висувалися, як дерев'янi бруднi цурпалки, з холош, i на голiй спинi та грудях темнiли пiдозрiлi смуги й плями. Андрiй пильно, дуже пильно дивився на тi плями, й тодi його вiзавi, Краснояружський, той троглодит, раптом ощерився й весело прорiк: - Га-га! Ото, брат дали, так дали!.. Дошками, дошками його!.. А Неча?ва шомполом по я...! Га-га!... Кундi-бундi на великому конвей?рi... На нього всi зашикалию. "Ого, - подумав Андрiй,- вони навiть самi собi бояться сказати правду, переляканi а чи такi обережнi!" I, нiби прочитавши його думку, Васильченко понуро сплюнув. Тут саме загримiли засови бiля "кормушки", й всi злякано перезирнулися, гладячи зi злобою на Краснояружського, мовляв, "через тебе все, чортiв сину!" По хвилi вiдчинилася "кормушка" й просунулася голова наглядача. Голова поводила щелепою, подивилася на всiх по черзi, пожувала якесь несказане слово й висунулась назад, не зачиняючи "кормушки", щось там сопла, роздивлялась записку, потiм знову всунулась в "кормушку", знову поводила неголеною щелепою й нарештi промовила. та?мниче: - На "У".. - Узуньян... - пробелькотав тремтячим голосом вiрменин з золотими зубами. - Ще! - буркнула голова понуро. Мовчанка. Бiльше не було на "У". Голова зникла, закривши "кормушку". По якiмсь часi ляда вiдчинилася знову й просунулася та сама голова. Дивлячись чомусь злими очима на Андрiя, голова промовила та?мниче й уперто: -На "У"!.. - Узуньян... - сказав знову вiрменин жалiсно й так само, як i перше, тремтячи. Голова не звернула уваги, а дивилась весь час пильно на Андрiя. --Ще! - промовила голова з притиском. --Мовчанка. Голова не зводила з Андрiя очей. Нарештi промовила: - А твоя як хвамилiя? - Чумак. Голова зцiпила зуби, блиснула очима люто, засопла. Але нiчого. Лише по хвилинi промовила: - Ану соберись!.. - З вещами? - спитав Андрiй не без iронi?. - Нi, без... Давай так, без штанiв. За минуту щоб був готов! "Кормушка" зачинилась. В камерi майже всi пирснули зо смiху. - На "Р""! - сказав Руденко злобно з кутка, iмiтуючи наглядача. - 0-ррр-лов... - озвався Краснояружський, iмiтуючи Узуньяна. - Чого ж ти, гад, трам-та-рарам, мовчиш?! Давай з вiщямi! Смiх. Це так нiбито тут викликають. Потiм почали пiдбадьорювати Андрiя, щоб не боявся, бо сьогоднi недiля, а крiм того ще - це денний виклик, так що нiчого, мовляв. Вечiрнi й нiчнi виклики страшнi, о, то страшнi! А вдень - це скорiше всього в якихось справах формальних до тюремного начальства; звичайно, якщо його не поведуть зразу на конвей?р... Бо й так бува?. Загримiли засуви, вiдчинилися дверi, й Андрiя поведено голого по коридору. Це не була довга екскурсiя. Його завели до вартiвнi, обстригли буйну русяву шевелюру й повернули назад до камери, на втiху всiм арештантам, цiлого й не пошкодженого бiльше нiде. Потiм був обiд. Спершу зацокали десь по всьому коридору кормушкиа в камерi 49-й всi нашорошилися. "Обiд!" Черговим камери був Руденко- вiн встав, пiдiйшов до дверей, понюхав у щiлинку, де нещiльно прилягала лада "кормушки", й скомандував понуро: --Випий воду! Випити воду, звичайно, нiхто не подужав, та й не збирався, а просто ?? злили всю в парашу, для цього передавали тарiлки з рук до рук конвей?ром - права сторона до Краснояружського, лiва - до Андрiя. Потiм розiбрали тарiлки, де чия, а вони всi позначенi чи то видряпаними рисочками, чи цятками, а чи iншими прикметами, подiставали десь ложки й шматочки хлiба - рештки денно? пайки - й чекали, повернувши голови до дверей. Андрi?вi запропонували миску й ложку Ягельського, все одно вiн не ?сть уже кiлька днiв, але Андрiй вiдмовився. - Я на казенному утриманнi, товаришi, отже менi мусить бути виданий законний "iнвентар". - Та хтозна... - А хлiб Ви ма?те? - спитав Руденко офiцiйно. Вiн був дуже суворий i в той же час якийсь смiшний в сво?х трусах, змайстрованих з обдертих кальсонiв, голоногий i голопузий, з рудим пушком на шкiрi i геть весь укритий ластовинням, особливо на грудях та спинi, що його робило дуже подiбним до хлопчика-школяра, отакого собi Васильченкового "Перепеленяти". Або ще до отакого собi голошийого, обскубаного, цибатого пiвника. - Нi, не маю, - вiдповiв Андрiй, - а що? - Та нiчого... (павза). Голодний будете. Андрiй знизав плечима байдуже. А Краснояружський, потiшаючи, додав: - На що йому хлiб! I на що йому миска-ложка! Га-га!.. - А тодi повернув лице до Андрiя: - Тут, брат, деякi спочатку по декiлька днiв не беруть хлiба й ложки в рот - не лiзе, брат, а здебiльша назад геть пре другим кiнцем... Так що не журiться, завтра пайку одержите та й менi вiддасте... А сьогоднi Вас на харчi ще, мабуть, не записали, пiзно прибули Ви... Га-га!.. Охрiменко меланхолiйно дiстав з-пiд купи свого лахмiття брудну торбиночку, вийняв з тi? торбиночки шматочок хлiба, подивився на нього - на той шматочок - жалiбно, а тодi зiтхнув, переломив шматочок надво? й протяг половинку Андрi?вi. Андрiй вiдмовився, подякувавши, зворушений. Тим часом вiдчинилася кормушка й наглядач простяг руку в камеру, в другiй руцi тримаючи черпак. Йому Руденко подавав порожнi миски, вiн наливав i повертав повнi. Наглядач розливав якусь руду юшку, що чомусь називалася борщем. Мабуть, тому, що була зварена з червоних помiдорiв. Вiд тих помiдорiв залишилися тонюнькi шкiрочки, й крiм тих шкiрочок бiльше в "борщi" нiчого не було - анi картоплини, анi капустини, анi тим бiльше чогось м'ясного, чогось вiд борщу. Гола червоняста юшка з шкiрочками. Наливши двадцять сiм порцiй (миску Ягельського теж подали, хтось з'?сть!), наглядач спитав: "Усiм?" - а коли почув, що браку? одному новаковi, закопилив презирливо губу, коли ж Руденко ще й про хлiб заговорив, наглядач зовсiм розлютився й процiдив крiзь зуби: "Нiчого, не здохне до завтра, подума?ш!" - i гримнув кормушкою. Тодi Андрiй, що ще секунду перед тим не хотiв i не мав найменшого намiру турбуватися про обiд, встав i постукав у дверi. Наглядач вiдчинив кормушку: - Хто стука??! - Я. - Що таке? - Будь ласка - миску, ложку й мiй хлiб! - це було сказано спокiйно, офiцiйним тоном. Наглядач страшенно здивувався, вiн був просто приголомшений. "Диви! Хтось iще смi? й може тут вимагати!!" - аж наче говорив увесь його вигляд. А далi насупився й прорiк уголос: - Гляди, щоб я тобi не дав так, що тобi й ?сти буде вже нiчим! Ич ти!.. Почека?ш до завтра! - i закрив ляду. Андрiй знову постукав. Наглядач шпарко вiдкрив ляду i визвiрився: - Чого грюка?ш тут?! - Будь ласка, - промовив Андрiй, як i перше, спокiйно,-чергового корпусу сюди! Ляда шпарко закрилася перед самiсiньким Андрi?вим носом з розрахунком той нiс розквасити, але не вийшло. Андрiй постукав енергiйно. Дужче! З усi?? сили!, не чеканячи, поки кормушка вiдчиниться, голосно вигукнув, прихилившись до щiлинки: ---Негайно чергового корпусу сюди!! Вся камера шикала на Андрiя, але вiн не звернув уваги. Зцiпивши п'ястуки й зуби, вiн намiрився тарабанити в дверi доти, доки вони не вiдчиняться. По коридору задуднiли кроки, якась метушня, й враз кормушка вiдчинилася - за нею стояв черговий корпусу, але вже не той, що привiв Андрiя, а якийсь iнший. - Я черговий корпусу, в чому рiч? - запитав суворо. - Будь ласка, - промовив Андрiй чемно, - миску, ложку й мiй хлiб! - Гм; - гмикнув черговий глузливо,- а може б, ти почекав до завтра, чоловiче! - Добре,- згодився Андрiй таким самим тоном, - а ти тодi, чоловiче, задумайся добре ось над чим: як я сьогодi дам дуба з тво?? вини, то тодi тобi доведеться сiдати на мо? мiсце, щоб мiй слiдчий мав над ким вести слiдство. Добре? Дiтей ма?ш? -Ну-ну! Без пропаганди, пожалуста... По тих словах черговий замовк i бiльше нiчого не сказав. Тiльки подивився пильно на Андрiя, змiряв його оком з голови до п'ят, пiдiбрав губи якось невиразно й закрив ляду. Через яких п'ять хвилин Андрi?вi принесено миску зi "борщем", ложку й пайку хлiба. Андрiй переломив пайку надво? й половину зразу вiддав Охрiменковi, пам'ятаючи, як цей Голiят жадiбно дивився на свiй крихiтний шматочок, коли ламав його надво? кiлька хвилин перед цим. Потiм Андрiй випив "борщ" навхилки, а хлiб, другу половину пайки, сховав, бо справдi не хотiв ?сти. Сховав же вiн ?? в той спосiб, що зробив iз сво?? спiдньо? сорочки-майки iмпровiзовану торбинку та й вкинув хлiб туди, а до хлiба поклав i ложку. Ось це й будуть його "вещi"! Пiсля "борщу" дано ще буквально по однiй ложцi кашi, зварено? з яшно? крупи За сво?ю консистенцi?ю це було щось середн? мiж кулiшем i нормальною кашею, як ?? варять у кожного вдома. Але вiд нормально? кашi подане ?ство вiдрiзнялося не тiльки консистенцi?ю, а й кiлькiстю остюкiв, чорного горошку, камiнцiв i iншого смiття. Андрiй свою кашу вiддав Краснояружському, що, як i Охрiменко" мав справдi троглодитський апетит, виголоджений за довгi мiсяцi. Це й був увесь обiд. Задоволення Андрi?во? вимоги було справжньою подi?ю, й в'язнi нiяк не могли опам'ятатись, як це трапилось. Взагалi тут нiхто нiчого не просить, а тим бiльше не вимага?, бо нiякi заяви й скарги нiколи й нiким не беруться в рахубу i лишаються "гласом вопiющого в пустелi" i в той же час зовсiм не "гласом вопiющого в пустелi", бо вiдважнi дiстають за це дещо, а саме - карцер, репресi? погiршенням режиму, а iнодi й биття. А тому нiхто вже нiяких заяв i скарг не склада?, i то не тiльки наглядачам чи черговим, а й взагалi нiкому в цiй "богоспаса?мнiй установi". А що вже говорити про вимоги. Хтось висловив думку, що й тепер це може ще закiнчитися погано для Андрiя. Андрiй теж був тако? думки, але махнув рукою - йому, зрештою, байдуже. Пiсля обiду загримiли засови на дверях i всi посхоплювались - "Мити посуд!" Це все-таки була велика при?мнiсть. Навiть Ягельський заворушився. Товаришi рiшили взяти й його з собою. Забрали миски й ложки, кожен сво?, озбро?лись рушниками, хто мав, i, покинувши задушливу, пiтну камеру, черiдкою вийшли в коридор i пiшли вздовж. Попереду наглядач з ключами, потiм Краснояружський, а за ним вся решта- черiдка голих, кривоногих, худоребрих, зарослих волоссям, або навпаки, нiжношкiрих, як немовлята, рiзнокалiберних людей, озбро?них мисками й ложками. Андрiй iшов у числi останнiх, за ним Охрiменко вiв, майже нiс на руках, Ягельського, а тодi Руденко з Азiком несли парашу, замикаючи процесiю. Дверi камери наглядач лишив спецiально навстiж. Не для провiтрювання, а для власно? орi?нтацi?, щоб часом не дати хука, коли вертатиметься, щоб швидше знайти потрiбну камеру серед безлiчi iнших, подiбних, в цьому довжелезному коридорi. Iдучи повз ряди герметичне закритих дверей, Андрiй вiдчував хоробливу цiкавiсть - що ж там, за ними, ?. Знав iз минулого, що в кожному такому коридорi половина камер-одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякi й на 13 осiб, цебто камери, де могло стояти 10 - 13 лiжок i стiльки ж тумб та табуреток. Цiкаво, скiльки ж там тепер людей, якщо в одиночцi 28?! Але те все повите та?мницею. Тiльки дорiжка була вкрита безлiччю слiдiв вiд мокрих босих нiг, що пройшли недавно в зворотному напрямку, i з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тiльки що величезнi людськi юрбища, а ще скiльки ж ?х пройде! I це тiльки з однi?? половини коридора! А ще ж друга половина топче слiди в другий кiнець, до друго? вбиральнi. А ще п'ять таких, поверхiв з такою точнiсiнько кiлькiстю камер кожен! А ще ж льохи! В кiнцi коридора наглядач вiдчинив дверi i впустив ?х усiх до вбиральнi. Це була манюсiнька вбиральня, призначена для однi?? особи, для в'язня-самiтника. Вона мала кафельну пiдлогу й один умивальник з одним краном. В таку от маленьку вбиральню загнато ?х усiх одразу, натоптано, як то кажуть, пiд зав'язку, сказано "жiв?й!" i закрито дверi, попхнувши тими дверима останнiх в спини, тих, що не влазили. За тим "жiв?й!" крився встановлений згори й довiльно регульований самим наглядачем регламент, всього десять, а то й п'ять (залежно вiд настрою та характеру наглядача) хвилин часу, за якi треба всiм встигнути помити ложки й миски, помитися самим (бiля одного крана!) й зробити все, що кому треба. Людина, яка звикла до нормального життя, цього просто не зможе уявити, як можна, скажiмо, умитися, коли не можна випростати рук в тiснотi. Одначе люди вже якось дають собi раду. Помитися не входило в програму, передбачену й милостиво дозволену "партi?ю й урядом", i наглядачi за ретельно пильнували, але в'язнi потребували цього, як повiтря,- облитися водою з макiвки до п'ят - i намагалися зробити це за всяку цiну, бо iнакше - "лабець!", духота, пiт, блощицi, вошi й бруд за?дять геть! Але як помитися, коли не повернешся? Дуже просто. Один налива? воду в миски й переда? швидко в простягненi руки, а люди виливають ?? собi й один одному на голови та спини... "? такi наглядачi-собачники, що зумисне виганяють в'язнiв з убиральнi якраз на половинi, не давши анi вмитися, анi оправитися, i нiчого, брат, не зробиш. Ще й кватирку зачине, потiм в камерi, щоб i очi людям на лоба виперло вiд задухи, за кару..." - це Охрiменко до Андрiя. Ще не всi зробили, що ?м треба, як вiдчинилися дверi- "Виходь!" Дискутувати з наглядачем в таких випадках не рекоменду?ться, бо то може призвести до дуже тяжких наслiдкiв. В'язнi пробували застосовувати iншу методу боротьби за сво? арештантськi iнтереси пiд час таких от вранiшнiх, обiднiх i вечiрнiх процедур у вбиральнi - методу пасивного спротиву, яку застосували й тепер. Вони слухняно виходили i навiть ретельно пiдганяли один одного i в той же час не виходили, барилися, гузалися то з мисками, то з ложками - вони вигравали час для сво?х бiдолашних товаришiв, якi ще не скористалися з усiх благ тако? от прекрасно? iнституцi?, як ця вбиральня з текучою, прекрасною, холодною й чистою водою. Але тактика ця на?вна не допомогла - вигнав барбос! Черiдка голих людей тим же порядком, що й перше, простяглася по коридору. Кожен нiс повну миску води, а дво? несло по двi - Ягельського й Охрiменкову, бо останнiй супроводив першого. Руденко й Азiк на придачу несли ще й камерну релiквiю, добре вимиту й налиту трохи чисто? води, щоб не смердiла. Андрiй теж нiс повну миску води. Вiн був хотiв набирати лише трiшки, бо не вiдчував спраги, але товаришi звелiли конче набирати повну, "треба". I тiльки прийшовши до камери, Андрiй зрозумiв, що означало оте "треба". Не встигли зачинитися дверi, як в'язнi заходилися швидко мити пiдлогу, користуючись з того, що наглядач саме зайнятий водiнням iнших камер до вбиральнi. Операцiю цю пророблено блискуче, чим засвiдчено високу квалiфiкацiю набуту за довгi мiсяцi сидiння. На команду Руденка - "Палубу лопатити!" - всi забрали (кожен сво?) речi в руки й стали попiд стiнами, а тро? наймоторнiших - Свистун, Приходько й Руденко (директор, професор i секретар райпарткому) - швидко вилили майже з усiх мисок воду на пiдлогу й чи?мись штаньми, спецiально пожертвуваними й пристосованими до цi?? операцi?, навели вiдповiдний лад: поялозили добре по пiдлозi, потiм викрутили тi штани над релiквi?ю i вже "сухими" добре витерли всюди. Пiсля того постояли всi ще хвилинку, тримаючи речi й дослухаючись до коридорачи не наближа?ться наглядач. Вони потребували пару хвилин, щоб пiдлога трохи протряхла. Пара хвилин була ?м подарована Провидiнням, вкрадена в суворого наглядача, пiсля чого всi поклали речi на мiсце й щасливi посiдали на чисту, свiжовимиту пiдлогу, задоволенi, що наглядач ?х не накрив пiд час цi?? операцi?. Вони цю операцiю проробляють щодня отак пiсля обiду, ризикуючи бути тяжко покараними. Але вони не можуть iнакше. Iнакше ?х по?сть тут короста, болячки, разом з вошами, та блощицями та всiлякою iншою заразою. I так на шкiрi в багатьох пiдозрiлi прищi, й лиша?, та гостинець вiд поту. Пiсля обiду час поплив жвавiше. Особливо, коли змiнився наглядач, про що новий наглядач сам довiв до вiдома в'язнiв, вiдчинивши кормушку, зазирнувши в не? й знову зачинивши, --це вiн приймав "господарство", заступаючи на змiну, зазирав у всi камери. Цей наглядач був "добрий" на вiдмiну вiд попереднього, що був виключно злий. Добрий же цей наглядач тим, що нiбито не дуже чiплявся до ув'язнених За дрiбнi порушення "порядку", як от смiх i розмови, трохи голоснiшi за шепiт, стояння на ногах i розминання кiсток тощо. Як тiльки змiнився наглядач, хтось почав розповiдати анекдоти. А потiм камеру розважав Карапетьян... Андрiй здивувався, що цi люди ще можуть смiятися, на що дiстав пояснення: - Сьогоднi недiля, а значить, вихiдний день для великого жаху, бо сьогоднi нiкого не беруть на допити (хiба кого не кого там), це раз. Друге - прийде завтра i недiлi вже не буде, бо понедiлок то не недiля. I, нарештi, - "пролетарiат не ма? чого втрачати, крiм..." - ця, як вiдомо, генiальна теза ? без сумнiву основою шибеничного гумору всiх вiкiв. Тож - "Лови момент! Коли ма?ш нагоду посмiятися сьогоднi, не вiдкладай на завтра. Смiйся сьогоднi, бо завтра не дадуть, завтра вже може бути пiзно". "Ще поки людинi дають, крiм кундi-бундi, борщу й кашi, вона ма? всi пiдстави весело смiятися. Коли ж ъй зроблять "чих-пих", тодi вона вже смiятися нiяк не зможе". Всi цi "афоризми з арсеналу найновiшо? фiлософi? ув'язнених мислителiв" i ще низку iнших подiбних у?дливо й загонисто висловив Краснояружський, сидячи в позi факiра, й закiнчив: - Так сказав Заратустра! Карапетьян розповiдав речi, яким не може дорiвняти жоден анекдот у свiтi. Та де! Щось подiбне могла витворити лише така без подiбна, така неповторна, така карколомна епоха, в якiй вони мали щастя жити, а тепер мають щастя сидiти ось в цiй тюрмi i цi всi незрiвняннi речi слухати. Сам Карапетьян - перський вiрменин i розповiдав сво? iсторi? на перський лад, якi в сумi можна б поставити пiд один заголовок - "Перськi мелодi?" або "Перськi мотиви". Вiн нiби прибув до цi?? камери недавно з iншо?, а в ту ще з iншо? - так обкружляв за рiк всю цю тюрму, ще й тюрму на Холоднiй Горi i надивився всього та наслухався доста, а ще бiльше пережив сам i мав що розповiдати. Але вiн розповiдав тiльки "перськi мотиви" - пригоди персiян i вiрмен на слiдствi в цiй модернiй тюрмi, в "органах революцiйно? законностi". Злi язики, сконденсованi в шепотi Охрiменка, який всi вiдгомони тих язикiв визбирав i от передавав Андрi?вi, говорили, що сам Карапетьян "вербовщик" усiх тих нещасних вiрмен та персiв, що масово йдуть по всiх сферах новiтнього пекла в ореолi приголомшуючо? анекдотично? слави. Вони, нiбито для спрощення справи, йдуть всi по одному шаблону обвинувачення й методiв слiдства як перськi шпигуни й диверсанти, органiзованi в ?дину органiзацiю. Органiзованi, звичайно, довiльно в лабораторi? оцi?? "фабрики-кухнi", в чому нiбито не останню роль зiграв оцей ось... Але то говорять злi язики й Охрiменко. Тим часом Карапетьян справляв вражiння дуже порядно? людини, дотепно? й гостро? на язик, лише безмежного й одчайдухого цинiка, що достославний вiрменський гумор довiв до вiртуозностi, глузуючи сам з себе й сво?х братiв кровi. Найперше Карапетьян, перед тим як почати оповiдати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва, зроблене з процiдженого хлiба, терто? цегли i палено? гуми) в формi чорта-Мефiстофеля, до речi в профiль дуже подiбного до самого Карапетьяна, - натоптав ?? махоркою, припалив у iнженера Н, а тодi затягнувся, пустив хмару диму й, дивлячись на iнженера, з безподiбною щирiстю й простотою душевною промовив: - Карошiй тюрма тi пастро?л... Карошiй... Спасiба, брат... Помовчав. А тодi обернув лице до рудого аматора аеродромiв: - А ти ма?ш бальшой вуха - так добре слухай. Следоватиль спита?, а ти й не будеш знати, що Карапетьян казав, i пропали тво? вуха- одiрве начальник разом з тво?ю карошей башкой... Смiх. Карапетьян помовчав пiсля такого вступу, а тодi почав оповiдати сво? фрагменти, нанизуючи ?х на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його прапрабабуся - перська Шехеразада сво? фантастичнi новели "Тисяча й однi?? ночi". Говорив вiн таким барвистим i оригiнальним дiалектом, який, на жаль, годi вiдтворити будь-якою iншою мовою. Звичайний же переказ - то лише тiнь ?хня блiда. ...I от побликав того дурного Аслана товариш слiдчий та й каже: - Пiп твiй сволоч, усiх вiрмен завербував. Що ти на це скажеш? Аслан мнеться. Сказати "правда" - зле. Сказати "неправда" - також зле. А зна?, що пiп "таки да", всiх завербував по списку, який йому дав слiдчий, всiх пiдписав, ще й благословив - "належать до контрреволюцiйно?, терористично?, диверсiйно?, шпигунсько?, во?нно-повстансько? органiзацi?". Але сказати це - по-перше --вiд Бога грiх i страшно, а по-друге - за свою шкiру знов-таки страшно, а в-третiх - слiдчого страшно, бо вiн тодi почне бити, щоб признавався за себе i за всiх iнших... А що призна?шся? - коли пiп за всiх "признався". А слiдчий насiда?: "Що ти на це скажеш?!" Цебто про попа. Дума?, дума? Аслан i нiчого не може придумати. А слiдчий напосiда?. Бо йому треба знати, чи належав Аслан до контрреволюцiйно? органiзацi? i що робив. Цiлий день думав Аслан, сидячи на рiжечку стiльця та все падаючи з нього, коли слiдчий торкався "пальцем" до його бiдно? голови: "Ну, ти будеш говорити?" Нарештi Аслан не витримав i звомпив: - "Я буду говорити!" - Говори! - сказав слiдчий. - Що ж, - сказав Аслан, зiтхнувши, - пиши, гражданин сл?доватиль!.. Пiп наш, вiн - як той бiдний Карапет. Як ти його призначив генералом над усiма шпiйонами - то йому зле. А як ми його скинемо з генерала, то йому буде ще гiрше... Пиши, що все правда i що я - теж контрреволюцiонер" I пита?ться тодi слiдчий в того дурного Аслана, в того чесного чистiя черевикiв, що не завжди мiг розiбрати, де ж черевик правий, а де лiвий: - От ти кажеш, що ти був контрреволюцiонером. Що ж ти брешеш?! - ?й-богу, правда! I врагом народа був! Був! - Добре. Раз так, тодi говори, що ж ти робив?.. Ти говорив я буду писати, а ти тодi пiдпишеш. - Так я ж не вмiю писати... - Нiчого, я тобi я-ак дам! то ти тодi зразу пiдпишеш, хоч i не вмi?ш. - Пiдпишу, пiдпишу, гражданин... - Отож... А тепер говори, що ти робив. Бiдний Аслан дума?, тяжко дума?, аж пiт йому з лоба виступа?, i не може збагнути, чого ж той слiдчий вiд нього хоче. Нарештi зiтха?: - Нiчого я не робив. Я був контрреволюцiонером. I врагом народа теж був... Слiдчий б'? бiдного Аслана по карку прес-пап'? i кричить: - Що ж ти крутиш, фашистська ти шкуро! Ти дума?ш, ми не зна?мо. Але нам треба, щоб ти сам признався чесно... Ти сов?тську власть любиш? - Любим, любим, гражданин дорогий... - Отож!.. Так докажи! Ти признався, що ти був контрреволюцiонером i врагом народа, а тепер же признавайся до кiнця, що ти робив, як ти хотiв валити сов?тський лад i партiю, як ти шпiйонив, як ти продавав сов?тську власть оптом i в розницю, як ти дiяв разом з фашистами... Говори!! признавайся!.. - Признаюсь. - В чому? - Що продавав сов?цьку власть. Був фашистом. Контрреволюцiонером. Врагом... Все, як ти сказав. Все правда. Пиши - все правда. - Ти менi тут очей не замилюй! "Правда". Нащо менi така твоя правда?.. - слiдчий страшенно злоститься, тупотить ногами, аж пiниться. Карапетьян показу?, як саме той слiдчий злоститься та пiниться. - Ти менi говори, що ти робив? I як ти робив?! - Харашо робим... Аслан, дурний, бiдолашний Аслан, чистiй черевикiв, що завжди вiрив усiм на слово, що, крiм чистiння черевикiв, взагалi бiльше в свiтi нiчого не вмiв, а в фiнiнспектора "розписувався" прикладанням свого вузлуватого пальця, вмоченого в чорнило, не знав, чого слiдчий вiн нього хоче. А слiдчий вимага? - що ти робив? Нi, не зна? Аслан, що саме вiн робив i що взагалi мусив робити путнiй контрреволюцiонер. Тодi слiдчий лупить Аслана щосили по карку, добре лупить, i вiдправля? до камери: - Йди й подумай. Аслан дума?. В камерi. Нi, вiн не дума?, вiн плаче, а товаришi,- веселi його земляки, одчайдушнi штукарi й "'контрреволюцiонери" з ласки божо? - за нього думають, вони його повчають, рятуючи, що ма? робити путнiй контрреволюцiонер, що ма? робити затятий "враг народа", отже, ма? робити Аслан, щоби слiдчий його дуже не бив уже... Пiдучившись, радiсний Аслан проситься на допит - сам проситься, щоб якось уже кiнчати ту справу швидше, щоб уже раз, зажмуривши очi, перепливти через ту страшну Лету тяжкого iспиту до радiсного берега забуття й спокою. --Ну, надумав? - пита? слiдчий. - Все надумав, товариш дорогий! Хочем признаватись... - Давай. Та тiльки не бреши, гляди, черезчур. - Ну, навiщо ж через "чур", все буде правда. Пиши - я, Аслан, контрреволюцiонер i враг народа... - Це вже я чув... - слiдчий береться за прес-пап'?... - Стрiвай-стрiвай! - злякано квапиться Аслан. - Стрiвай, а то забуду й тодi все, брат, пропало... Пиши: я робив повстання проти сов?тсько? влади! Еге ж. Тво? черевики швидко порвались? I твого начальника черевики теж швидко порвались! I в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я ?х чистив таким мазьом... знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюцiйним мазьом... Слiдчий - кулак з довбню, голова з горiх, вчорашнiй футболiст, ударно покликаний в "органи" (Карапетьян показу? образно, який саме кулак, а яка голова в того футболiста-слiдчого) - трiумфу?. Аслан перевищу? всi його сподiвання. Вiн все те пише й перекону?ться пiд впливом Асланово? залiзно? логiки, що вiн напав на цiлий скарб, на контрреволюцiйну, диверсiйну органiзацiю, яка може забезпечити йому блискучу кар'?ру в "органах". Аслан розповiда?, як то вiн чистив генiально черевики пролетарiатовi, як вони дерлися вiд отруйно? мазi, як той пролетарiат ла? сов?тську владу, партiю й самого Сталiна i хоче ту владу повалити, а все через одного чистiя, фашиста й контрреволюцiонера, Аслана... Аслан розповiда?, а слiдчий пише, аж-но пiт йому виступа?, сопе, прикусу? язика й пише. Аслан кiнча? свою розповiдь клятвою, що вiн ка?ться щиросердно й що бiльше не буде вже, i з полегкiстю зiтха? - нарештi йому дадуть спокiй, напевно. Але апетит приходить пiд час ?ди. Пiсля такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по найбезглуздiших контрреволюцiйних сферах тiльки почина?ться. Слiдчий вирiшив видавити з нього всю правду геть до краплi, "розоблачити ворога" до краю... Пiсля диверсi? Аслан мусить признаватися в не менш генiальному шпигунствi. Причому щиросерднi Аслановi признання чергуються з такою ж щиросердною розгубленiстю, коли Аслан сам не зна? вже, що ж вiн робив далi.Тодi слiдчий б'? Аслана й кида? в камеру, щоб "подумав". Аслан дума? при допомозi сво?х веселих землякiв i друзiв, опанованих психозом самовикриття в iм'я рятунку смертi та одчайдушним шибеничним гумором. "Надумавши", Аслан проситься на "конвей?р" i епопея трива?. Кiнець ?? вже передбачений слiдчим i начальством цi?? богохранимо? установи, точно заздалегiдь вирiшений, але мусить бути ще формальне виправдання того кiнця, формальнi нi пiдстави. Тi пiдстави й витискають з Аслана, зовсiм не дбаючи про ?х логiчнiсть, аби було хоч приблизно правдоподiбно. Подаючи Аслановi пригоди, Карапетьян вставля? й сво? пояснювальнi ремарки, що доводили наявнiсть в цьому всьому безглуздi залiзно? логiки, залiзно? послiдовностi й розумного, навiть генiального начала. "Не важно, що та робив учора, важно, що ти мiг робити завтра. Не важно, чи правдою ? вся та брехня, яку слiдчий змушу? тебе говорити, а важний факт, що ти таки не любиш сов?тсько? влади, а значить- ти небезпечний, а тому тебе треба злiквiдувати. Мета ж виправдову? всi засоби". Так аналiзу? справу Карапетьян. А тим часом Аслан переходить всi фази розвитку й самовикриття себе як великого контрреволюцiонера. Ось вiн ка?ться в шпигунствi: - Пиши, гражданин начальник! Я шпiйон. Я сидiв бiля вокзалу й чистив черевики. Але то я так знарошне чистив черевики. Насправдi ж я займався шпiйонажем... Я щитав по?зди - скiльки йде на Москву, а скiльки з Москви. Пасажирськi по?зди. Слiдчому такий спосiб шпiйонажу не подоба?ться, й вiн iронiчно пита?: - Ну, i скiльки ж ти нащитав? - Сто туди, сто й один назад... Слiдчий береться за прес-пап'?: - Хiба так займаються шпiонажем?! Ти дурня тут не клем. Якщо ти займався шпiонажем, то розказуй, брат, правду, а не то... Тодi Аслановi приходить в голову щаслива думка, i вiн розповiда?, що то вiн сидiв не бiля вокзалу i не по?зда рахував, а сидiв вiд бiля будинку Червоно? Армi? й рахував, скiльки ходить командирiв та рiзних вiйськових начальникiв в будинок i з будинку, i придивлявся, якi вони ?. Це слiдчого абсолютно задовольня?, i вiн вимага? ще нових i нових признань про iншi методи контрреволюцiйно? дi?. Так бiдний Аслан доходить до терору й велико? диверсi?. От вiн розповiда?, як вiн готував гранати, динамiт тощо, щоби зiрвати один дуже важливий стратегiчний мiст. Слiдчий з великим задоволенням все ноту?. Потiм слiдчому вида?ться за потрiбне устiйнити, який же саме мiст мав Аслан зiрвати i як вiн назива?ться. - Як той мiст назива?ться?.- пита? слiдчий в Аслана. Аслан бачив багато мостiв рiзних в життi, але вiн нiколи не знав жодно? назви мосту. Знав вiн лише, як називався той мiст, бiля якого вiн мав постiйне мiсце чистiя черевикiв: був це Горбатий мiст, невелика кам'яна споруда через .Порпань, без яко? годi б перебратися на другий берег брудного, запльованого потоку калюжi. --Горбатий мiст, ось тик вiн назива?ться. Слiдчий вибуха? смiхом. Потiм цiдить презирливо до розгубленого Аслана: - Дурню ти! Горбатий мiст вже сто разiв зiрваний тут такими ж iдiотами, як ти. Вибери собi краще якийсь iнший... I що ви всi на тiм Горбатiм мосту помiшалися! Зривай iнший мiст. I бiдний Аслан мусив зривати iнший мiст, який йому було призначено слiдчим. Що ж до Горбатого моста, то треба сказати правду: Аслан вибрав цей Горбатий мiст не тiльки тому, що не знав iнших назв, а й тому, що то маленький мiст, а за маленький мiст менша кара. Вiн хотiв i диверсiю зробити, й не потрапити пiд розстрiл. Довелося ж зривати. якийсь великий мiст i наражатися на велику кару. Всi Аслановi грiхи й контрреволюцiйнi пригоди, звичайно, записувалися на рахунок всi?? велико?, всевiрменсько? органiзацi?, i саме тому слiдчий намагався витиснути його, як цитрину, до решти. Розохочений, вiн натискав на Аслана щосили, взявши пiд тяжкий психiчний прес фiзичними тортурами. Пiсля диверсi? Аслан призна?ться в терорi. Потiм в збройному повстаннi, розгортаючи неймовiрну, фантастичну свою контрреволюцiйну епопею. . Ось вiн призна?ться в намiрi вкрасти крейсер "Червона Укра?на" й завести його до Вiрменi?, щоб там його обсадити контрреволюцiйним вiйськом i потiм на ньому при?хати та й розгромити сов?тську владу. Слiдчий все занотував з задоволенням, бо побачив акцiю, закро?ну на високу скелю. Аслановi вiн навiть дав склянку молока й вiдпустив до камери... Вже через якийсь час слiдчий викликав Аслана знову й почав його бити несамовито, докоряючи склянкою молока та лаючи за нечесний намiр обдурити органи революцiйно? законностi, ввести ?х в блуд, бо ж: - Ах ти ж сякий-такий!! Що ж ти брешеш! Як же ж хотiв завести крейсер "Червона Укра?на" до Вiрменi?, як Вiрменi? нема? моря!? Бiдолашний Аслан погано знав географiю, довго думав i нiяк не мiг придумати виходу з тако? прикро? ситуацi?. Вiн був синiй, як печiнка, вiд биття, але нiяк не мiг розв'язати проблеми успiшно з тим крейсером - не мiг анi з вести його до Вiрменi? по сухому, анi взагалi дати з нараду. Нарештi вiн його "потопив", власне, запланував потопити на втiху слiдчому, а натомiсть щиро признався, що збройне повстання вони - вiрмени - мали робити збро?ю, привезеною з Персi? до Харкова на верблюдах. I от вони "привезли" зброю й заховали ?? поблизу Харкова на Рашковiй дачi. Там були гармати й кулемети, рушницi, й шаблюки, i отруйнi гази - все потрiбне для повалення советсько? влади. Iсторiя була така правдоподiбна, а Асланова щирiсть така переконлива, а знання мiсцевостей таке досконале, а неперебiрливiсть та злочинний цинiзм слiдчого й усi?? цi? системи такi безмежнi, що вся карколомна повстанська епопея Асланова була занотована докладно, у всiх подробицях. Пiсля того Аслановi дано було спокiй на три днi. Карапетьян запевня?, що тi три днi потрiбнi були слiдчому, щоб розшукати зброю на Рашковiй дачi. На четвертий день виклика? слiдчий Аслана, насуплений, лютий-прелютий, i каже: - Зброю твою й гази ми знайшли. Але ти брехун, бо ми не могли знайти верблюдiв. Скiльки ?х було? - Сто верблюдiв було, сто, гражданин дорогий! - каже Аслан радiсно, втiшений, що зброю таки "знайшли". - То де ж ти ?х дiв, га? Сто верблюдiв, це тобi не сто коробок тво?? дурно? вакси в тво?му дурному рундуку. Де дiв верблюдiв, га?! Не мiг же ти ?х продати на Благбазi чи в Церабкоопi! - Навiщо на Благбазi, гражданин дорогий?- смi?ться радiсно Аслан, чесний чистiй черевикiв , смi?ться з слiдчого, що вiн такий дурний, недогадливий. -Навiщо на Благбазi?! Йшов по?зд Москва - Тифлiс через Харкiв, я прив'язав верблюдiв до по?зда, i вони побiгли назад на Персiю... Добуло явне безглуздя, навiть на погляд не дуже вередливого слiдчого, щоб верблюди поспiвали бiгти за експресом, i вiн не мiг цього Аслановi подарувати. Бiдний Аслан кiлька днiв пiсля того, як верблюди побiгли за експресом, не мiг прийти до пам'ятi в камерi, лежачи пластом. Але те йога не вирятувало вiд дальшого ходiння по муках "малого й великого конвей?ра". Карапетьян розповiда? з безподiбним вiрменським колоритом, в'язнi аж пищать вiд приглушеного смiху, не маючи права одверто й гомерично реготатися, а Андрiй слуха? й дума?, що все-таки це, мабуть, розбещена, злостива арештантська фантазiя i тiльки, мстива карикатура, iронiя, що все шаржу? й з усього глузу?, безсила на будь-що солiднiше. Навiть вставки деяких слухачiв про деталi з пережитого ?хнiми знайомими (бо хто ж насмiлиться сказати про власний досвiд!), ба, навiть те, що тут же, як iлюстрацiя до Карапетьянових "перських мотивiв", поруч ось лежить i помира? Ягельський, весь в пiдозрiлих синцях i пiдпливах, - навiть все це не в силi впо?ти Андрi?вi довiру до Карапетьянових новел про дурного Аслана. Занадто-бо все безглуздо i занадто цинiчно, до самозаперечення безглуздо й цинiчно. Тiльки аж геть згодом, у майбутньому, Андрi?вi судилося переконатися, що цей Карапетьян - генiальний новелiст, на теми злободеннi, та що вiн стисло, але подиву гiдно точно виклав у сво?х "перських мелодiях" душу, суть, зерно всi?? цi?? епохи i що Аслан - це трагiчне, але iдеально точне уособлення багатьох - дуже багатьох! - нещасних, пущених на конвей?р безглуздо? дiйсностi тут. Рiвно як i слiдчий в подачi Карапетьяновiй- це теж точне уособлення всi?? системи, до яко? той слiдчий належить, як ?? гвинтик. Але це Андрiй збагнув згодом, тепер же Карапетьяновi "перськi мелодi?" звучали, як фрагменти дивовижного, чадного сну, або рефлексi? звихнено? пам'ятi божевiльного. Здавалося, що Карапетьян мiг би розповiдати сво? "новели" безкiнечно, перевершуючи достославну, мiфiчну Шехерезаду, причому зовсiм нiчого не вигадуючи, як вiн запевняв, лиш часом багатозначно й ?хидно роблячи павзи, там де не слiд було говорити. Тi павзи були не згiршi за слова. Вiн ?х робив, зiтхнувши й попихкуючи головою чорта-Мефiсто, що в профiль так подiбний до самого Карапетьяна. "Перськi мелодi?" перебила та й зовсiм урвала вечеря. В певну хвилину всi нашорошились. Карапетьян замовк. Всi повернулися до дверей, слухаючи швидше цiлунками, анiж вухами, й не так щось чуючи, як угадуючи стукiт кормушок по коридору, ба, по всiй тюрмi, хоч i стояла нiби непрониклива тиша. Скоро дiйсно вiдчинилась кормушка в ?хнiх дверях i повторилася така сама процедура, як i в обiд. Тiльки на цей раз наглядач дав у кожну миску буквально по однiй столовiй ложцi кашi i тим програма вичерпалася. Це була вечеря. Голоднi шлунки тiльки даремно були розхвильованi, спровокованi тi?ю ложкою кашi i увiгнанi в марнi, розпачливi корчi,