Iван Багряний. Сад гетсиманський ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Роман Пропонований увазi читачiв роман "Сад Гетсиманський" належить перу Iвана Багряного - письменника, мало знаного у нас, але широко вiдомого серед укра?нсько? емiграцi?. Iван Багряний (1907-1963) зазнав сталiнських репресiй у 30-тi роки, пройшов всi кола пекла, як потiм i геро? його роману. 1945 року змушений був емiгрувати з СРСР. У ФРН були написанi романи "Сад Гетсиманський", "Огненне коло", "Тигролови", численнi поезi?, п'?си. "Сад Гетсиманський" - один з перших творiв свiтово? лiтератури, що викрива? злочинну суть сталiнщини. Подi? вiдбуваються на Укра?нi. У перевиданнi збережено особливостi мовно-стилiстично? манери автора. Всi прiзвища в цiй книзi, як то прiзвища всiх без винятку змальованих тут працiвникiв НКВД та тюремно? адмiнiстрацi?, а також всi прiзвища в'язнiв (за винятком лише кiлькох змiнених), - ? правдивi._ Автор "Отче мiй! Коли можна, нехай мимо йде вiд мене чаша_ _ця!.."_ Ще вiн говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям од архi?ре?в та старших людських... Та й узяли його..._ ?ванг. вiд св. Маттея, гл. 26. Частина перша I Швидко бiжать по?зди степами, швидко пливуть кораблi морями, ще швидше летять лiтаки попiд небесами, та найшвидше летить материне серце. Через гори високi?, через води глибокi?, через кра? чужi несходимi мчить воно ластiвкою, за синами шукаючи, ?х виглядаючи, та й - поверта?ться назад змучене, - нема. Кра? несходимi, мiста незчислимi, гори непрогляднi, чужина чужа, непривiтна, - не знайти там матерi синiв сво?х. Марно кида?ться бiдне материнське серце. Нема. А вони, сини, чи живi, а чи, може, ?х i нема?, - анi вiсток не подають, анi самi не прибувають, анi по?здами, анi кораблями, анi тими лiтаками. Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усiх синiв сво?х до себе мерщiй згукати, телеграму вдарити, щоб мерщiй поспiшали, поки ще вiн живий. Хотiв перед смертю сам заповiт ?м батькiвський дати. Особливо тi три, бо по четвертому i слiд десь щез, у тiм Сибiру, на тiй холоднiй десь каторзi. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказанi, стежки загородженi, крила зборканi i адресу - хiба сам вiтер зна?. Вдарили телеграму - i чекав Чумак. I довго не хотiв умирати... Кида?ться тепер от серцем мати - стара Чумачиха, а сама сидить нерухомо. Сидить тиха, задумана, стиска? руками маленький папiрець. А старий Чумак, старий коваль... Нема? вже старого Чумака. Ото сто?ть свiчечка на коливi - ото й був вiн. Десять днiв не гасила ?? стара Чумачиха, все мiняла, синiв дожидаючи, над "душкою" старого сидячи. А в суботу поминальну запалила оце ?? знову, бо прийшла телеграма. Найменший почув. I десь ?де. Отой найдорожчий i найнещасливiший, найбiльша материна потiха i найбiльше горе. А чей i старий Чумак за нього серцем зiтлiв та й у землю сиру вiд журби тяжко? лiг. Розгладжу? мати папiрець рукою, а сама дивиться на свiчечку i щось шепоче. Чека?. Лиш час вiд часу зiтха? тяжко - либонь життя тяжке та й синову долю передуму?, зустрiчi жде. Так вiд самого ранку. I вiд самого ранку сидить бiля не? отець Яков (чомусь неодмiнно Яков, а не Якiв, бо то, бач, звучить дуже фамiльярно i по-простецькому, бо то Якiв просто старого Чумака звали, бо був коваль), ?диний, якимось чудом уцiлiлий священик на цiлу цю околицю, а може, й на цiле мiсто. Вiн потiша?, вiн розважа? стару Чумачиху i дiлить ?? горе. Вiдколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обiдню пору i сидiв до вечора - потiшав стару i научав малу - дочку-пiдлiтка, останню дитину, що лишилася при матерi. Зм'якшував печаль i журбу за покiйним розмовами про лiпше потойбiчне життя, про той свiт, де нема? "нi печалi, нi зiтхання". А сьогоднi прийшов вiн з самого ранку, тiльки-но скiнчивши службу в сво?й церквi на цвинтарi. Розгорнувши стару Чумакову бiблiю, - отаку грубезну книгу, що ?? любив читати Чумак вечорами осiннiми,- отець Яков тихо, але все серце вкладаючи, читав матерi про сад Гетсиманський. Читав до крику трагiчну епопею мук бентежного живого серця, епопею людсько? i разом божесько? млостi перед мученицькою смертю. Читав крик серця про "чашу", аби вона минула приреченого... Читав про зраду Юди... Про вiдступництво Петра, що зрiкся Вчителя, заким пiвень прокричав двiчi. На цiм мiсцi стара мати здригнула, затиснувши папiрець, наче ?й справдi вчувся крик того пiвня чорно?, глухо? ночi, що вiщував зраду, чи дiйшло до свiдомостi iм'я "Юда", при якому завжди стискалося ?? щире материнське серце. До хати вбiгло дiвча, вiддихуючись, як пiсля шалено? бiганини. Тонка, мов билина, досить висока на сво? I4 лiт, бистроока Галя. Серйозна не по лiтах. В руках вона тримала вузлик. - Куди це, мамо? - зашепотiла, щоб не сполохати вiзi? про той сад Гетсиманський. - А що ж то? - Та це ж я, мамо, Андрi?вi... Це вино тут... I пиво... З дороги щоб... Вiн любив... Мати посмiхнулась, змахнувши сльозу, що навернулась, на дочку глядячи. - Постав там... Та вже не бiгай, посидь собi, ач яка зелена та тонка, мов кiшка. Галя озирнулась по хатi i поставила вузлик на покутi. Лiпшого мiсця для свого дорогоцiнного подарунка не могла знайти. Замилувалась. Отець Яков подивився, потiм повiв очима вгору по стiнi, зiтхнув, скрутнув головою i нiчого не сказав. Узявся до Бiблi?. Покуть, де за традицi?ю мали ряснiти образи, був зовсiм порожнiй. Це вже поступка синам. Для себе старий Чумак iз старою мали покуть не в цiй свiтлицi, а там, у "хатинi", - там ряснiли образи, товплячись i витискаючи один одного. У свiтлицi ж був порядок такий, як завели хлопцi, ще дома бувши. Тепер висiв лише образок Марi? з дитям, - над тим мiсцем, де горiла свiчечка. Поруч висiла велика нова фотографiя похоронiв. Галя - найменша з Чумакiв, "Галя Чумакiвна", як ?? звали на вулицi, - постояла, послухала читання, уперто заломивши брови i роздимаючи нiздрi, як норовистий коник, зиркнула на покуть i вийшла собi. По хвилi увiйшла, несучи поперед себе великий портрет у чорнiй рамi, молоток, i цвяхи, i ще й чорну широку стрiчку на плечi. Мовчки пiдсунула зручнiше стiл, що стояв у кутку, поставила на стiл стiлець здерлась на нього, забила цвях у кут i почепила портрет. На раму накинула чорну стрiчку. Ще забила два цвяшки з правого й лiвого боку, щоб портрет стояв похило. I злiзла, прибравши стiлець. Усе це вона проробила мовчки й швидко, звиваючись справдi, як кiшка. I вже злiзаючи, прошепотiла - "От... Я давно хотiла, мамо..." Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з уст. А отець Яков шарпнувся, аж устав: - Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тож святе мiсце!.. - Нiчого, - промовила Галя i стала, захищаючи спиною покуть. - Це_ _мiи батько!_ _i блиснула очима. Вона промовила це так i так блиснула тими очима, що отець Яков махнув рукою i сiв на сво? мiсце: - Ну й ну... Дiтки... - Це Андрiй малював, - уперто додала Галя, нiби вiдповiдаючи, якi то дiтки тепер. I, одiйшовши насеред хати, обернулась лицем до покутя: - Батько_... - прошепотiла тихо. На покутi, залитий сонцем, пiд слiпучою синявою неба сидiв старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олiйних фарбах був виконаний хоч i по-дилетантськи, але натхненно, з Божою iскрою. Сонце било повiнню. Старий Чумак, бронзовий i мускулястий, дивився просто кожному в очi примружено i посмiхався.. Посмiхався в свiй довгий запорозький вус, як це вiн робив завжди. Монументальний, кремезний i могутнiй, як сама земля, коваль Чумак. Патрiарх свого племенi, дебелого й рясного. В робочому фартусi, отак, як щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидiв вiн пiд слiпучо-синiм небом i пiд гiлкою бузку i, склавши грубезнi сво? руки, спочивав. I тримав на колiнах сонне дитинча. В слiпучо-бiлiй сорочинцi воно спало сидячи, припавши солодко зарожевiлим личком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона - Галя, як була ще маленькою. I це Андрiй малював десь на каторзi з манюсiнько? картки, яку колись сам фотографував i завжди мав при собi. Та й потiм прислав той портрет поштою. Це один-?диний раз була вiстка вiд нього, - прислав батька, такого живого, такого викапаного... Руки були намальованi широченними мазками i недокiнченi, i це найбiльше вражало - сво?ю правдою, грубi, необтесанi ковальськi руки. Пiд портретом був напис великими лiтерами - "Батько". Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою i похитуючись, як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. Перше - тужила за сином, а тепер уже й за його батьком, а сво?м мужем, вiдколи вмер старий. - "I прийшов тодi Юда iз стражею..." - бубонiв отець Яков, забувши, що вiн вже це читав. - "I показав ?м..." За дверима затупотiло. Галя шарпнулась до дверей: - Вже, мамо! Тут!.. Вiдчинились дверi... I шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той, сподiваний, а iнший. Кремезний, бравий командир. Увiйшов з валiзою, сяючи лицем i новенькою портупе?ю на новенькiй унiформi. - Го-го! Ну, здорово, роде ковальський-молотобойський! Та й урвав на пiвсловi. Тихо поставив валiзу i стяг кашкета: - Що?.. Сiпiзнився!? -не то спитав, не то зiтхнув тяжко, змiненим голосом i повiв очима по хатi. Мати видавила крiзь посмiшку й крiзь сльози воднораз: - Так... Сину... А син - найстарший Чумаченко - подивився на св?чечку, потiм приник очима до портрета, як до живого, i довго не мiг вимовити нi слова. Нарештi, похитуючись, ступнув два кроки, повiв рукою по чолi i, не зводячи очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом: - Як же ж це?.. - а потiм з ноткою розпачу. - Так що, батьку, я прибув... Командир стрiлецько? дивiзi? Окремо? Червонопрапорно? Далекосхiдно? Армi? -- Микола Чумак. Твiй син... Твiй... - i витер лице рукою, неспроможний стримати сльози, що раптом схопили за горло з середини. Але вiн ?х таки стримав, проковтнув i вiв далi тихо, схиливши голову: - Ми всi прибули... Сини тво?... Там он... (зацокала клямка) ось... Павза. Вiдчинилися дверi - увiйшов середульший, моряк. Микола рапортував до портрета, як до живого: - Чорноморського флоту моряк i парторг - шмаркач Михайло Чумак... Теж твiй син... Вiдхилилися дверi, i ввiйшов третiй - стрункий, у летунськiй унiформi. - Вiйськово? авiацi?, - понуро атестував Микола, - пiлот i командир, ще й орденоносець - Серьога Чумак - теж твiй син... Приймай, батьку!.. - i обернувся до хлопцiв, уп'явшись у них виряченими очима. Хлопцi постягали з голiв накриття, поставили валiзки i, витримавши братiв погляд, ступнули до матерi. - Мамо, - промовив котрийсь. - Ну, ось уже й ми... Всi тут... Уже всi вкупi. Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму. I мала Галя, замiсть радiти, стояла i мерехтiла сльозами з широко вiдкритих очей. - Ой, дiти мо?, дiти мо?! - промовила мати. - Чи ж усi?! - Ага... - промовив Микола i чомусь тяжко насупився, зiтхнув. I так само зiтхнув пiлот: - Ех, мамо, мамо!.. якби ви знали!.. - Знаю, сину!.. I батько знав... Та й гукав, та й чекав вас, та й хотiв заповiт скласти... Свою останню волю... Чи чули ви батькiвську волю, дiти?! Моряк: Кажiть, мамо! - Останнi слова перед тим, як умирати?.. Пiлот: Кажiть, мамо! Микола: Так, мамо, кажiть... - Щоб ви - сини його вiрнi, старого Чумака, старого коваля дiти рiднi мiцно купи трималися та й найменшого брата рятували. Щоб рятували, щоб його спасали... Бо не знатимуть костi батькiвськi спокою i на тому свiтi... Замовкла мати. I завмерли брати, похмурнiли. Поспускали голови та й нi пари з уст. Тут раптом вiдчинилися дверi - i увiйшов четвертий. Так, наче грiм гримнув. Всi прикипiли оглушенi... У дверях стояв наймолодший - Андрiй Чумак. Але такий, якого нiхто не сподiвався бачити. Уявлюваний замученим каторжником, обдертим, i худим, i нещасним, вiн тим часом мав вигляд гордо?, сильно? й високопоставлено? особи. У бриджах i гiмнастерцi кольору хакi, шкiряних крагах, з планшеткою через плече, з маленькою валiзкою в руцi - вiн стояв i посмiхався, стрiпнувши буйним русявим чубом. Ростом з Миколу, поглядом - в старого Чумака. Галя зойкнула i, наче пiдкинена пружиною, кинулась на шию братовi. Мати схопилася з мiсця i, звiвши руки, як крила, мов та чайка, зашкандибала, квилячи з сльозами радостi. Андрiй поставив валiзу i пригорнув стару i малу, що повисли на його кремезних руках; посмiхався i поплескував нiжно матiр по спинi. Отець Яков не витримав цi?? сцени. Вiн довго вражений дивився на Андрiя. Потiм, зустрiвшись з його поглядом, тихенько закрив Бiблiю, немовби вичитавши у тiм поглядi, що вiн тут зайвий, - так i не дочитавши про сад Гетсиманський, шмаркнув носом i тихенько вийшов; кивнув мовчки всiм на прощання - власне нi до кого - до старого Чумака на покутi, бо всi були зайнятi чим iншим. А Андрiй глянув через голову матерi на свiчечку, що догоряла, i зрозумiв усе. Глянув на портрет у жалобi... А тодi глянув на братiв, що стояли, як мур, мерехтячи вiйськовими вiдзнаками та ременями, i щиро посмiхнувся до них: - Ну, здорово, роде ковальський!.. Отака от Чумакова гвардiя! Галя засмiялась, а за нею засмiялися всi хлопцi. Так щиро, по-братськи, по-давньому, по-хлоп'ячому. Хоч це й не пасувало до ситуацi?, але не витримали. - Здоров, здоров, самашедша голово! - Здоров, босяцюро, козаче-нетяго! - Здоров, Андрiю! Микола перший пiдiйшов i обiйняв брата. А тодi повернувся до портрета: - От... I четвертий - iнженер i арештант, батьку! Бувший, так?.. - звернувся вiн до Андрiя нiби з байдужим запитанням, оглядаючи з нiг до голови. Андрiй засмiявся та й тiльки, вiтаючись з братами. А пiлот промовив: - Ну, от тепер ми всi, мамо! * * * Ось так злетiлися сини-соколи. Чумака старого дiти, на клич батькiв. Запiзнилися, та шлях був далекий. Одначе жоден не переступив через волю батькiвську. Так, наче визбирало ?х материне серце по свiтах, по загетях та й звело докупи. А найдивнiше з тим найменшим, що нi вiсток не мав, нiчого не знав, а прилетiв додому так, наче серцем вчув. Стара Чумачиха не знала, де котрого посадити - той хороший, а той iще лiпший. А найкращий той найменший, що нi в огнi не згорiв, нi в водi не втонув. Що за всiх так тяжко покуту?, та й усе живий от, веселий i щирий, увесь свiт пригорнув би. Ачей материне благословення на нiм, як щит непобiдний, хоронить його i заступа?. Пiдсунули стiл поближче до покутя, поближче до батька, i посадила стара мати чотирьох синiв-соколiв батька поминати, щоб бачив старий Чумак, що дiти його виконали його волю, та й щоб сам був укупi. Упадала коло них з малою, частувала та примовляла. Та все не зводила очей з них, а найбiльше з того найменшого. Не зводили очей з нього й три брати - дивилися та лиш час вiд часу нишком перемовлялись мiж собою. Знав Андрiй, що кожному з них його - Андрi?ва - доля вписалася на шкурi. Добре знав. I болiв душею. Та тiльки ж... * * * Ще ?дучи з двiрця миршавим вiзником додому (де не був шiсть рокiв), нi, ще в по?здi, Андрiй увесь час думав про них, хоч нiяк не сподiвався ?х отак зустрiти та ще всiх разом. Не сподiвався i радiв з того. Бо навiщо? Така бо зустрiч могла бути небезпечною для них. Вiн - збiгця з каторги, що вже чотири роки маневру? по свiтах, живучи iнкогнiто i працюючи в кожному мiсцi доти, доки не починав хтось ним цiкавитись ближче; тодi зривався й шукав iншого мiсця. Так обкружляв увесь СССР з Камчаткою й Середньою Азi?ю. I ще б не при?хав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за всяку цiну побачити сво?х стареньких i свiй дiм перед тим, може, як покинути цю кра?ну назавжди. Знав, що брати його бояться, напевно, як вогню. О, йому було вiдомо, що значить пробивати шлях та ще й у вiйськових школах, коли брат - полiтичний засланець, каторжник. Либонь, душу ?м пропекли тим братом, i тiльки добра слава Чумакового роду в цiлому могла захистити хлопцiв i зрiвноважити такий родинний грiх - наявнiсть серед усiх одного "ворога народу". Все це вiн знав, але, ризикуючи життям, - отак заскакуючи до рiдно? хати на день, на годину, - не сподiвався ?х зустрiти. ?дучи останню сотню кiлометрiв залiзницею, вiн малював собi, як то вiн уступить у хату, i який тi?? хати вигляд, i яка тепер мати. Про батька вiн узнав тут же, в по?здi, що батько помер. Якийсь випадковий супутник - незнайомий робiтник охоче розповiдав йому про всiх, кого знав у цьому мiстi, а знав вiн дуже багато. Андрiй його випитував доти, доки не випитав про свiй рiд. А рiд його славний на цiле мiсто. Вiд робiтника Андрiй узнав, що один брат уже орденоносець, "невiдомо тiльки котрий", i що iншi "великi пани та начальники". Знав, що i мати жива та побива?ться за наймолодшим, за тим каторжником. I що на похоронах не було жодного з Чумаченкiв - "чи загордилися, чи забагатiли, чи через брата свого роду вiдцурались". Так сформулював робiтник вiдсутнiсть Чумаченкiв на батькових похоронах i з жалем плюнув: "Свiт настав, прости, Господи!" Андрiй промовчав, не сказав йому, що то неправда, не загордились Чумаченки, а що дуже далеко тi сини розлетiлися та ще й не сидять на одному мiсцi - лiтають та плавають - та й не змогли чути. З двiрця вийшов Андрiй тодi, як уже юрби пасажирiв геть розсiялися, а по?зд, яким вiн при?хав, давно вiдiйшов. Таксi не було жодного. Зате було кiлька вiзникiв, i Андрiй дуже зрадiв цьому. Вибирати не було з чого - всi вони миршавi й захудалi, але то неважно. Не торгуючись, узяв крайнього й по?хав. Звелiв ?хати не через центр мiста, а через Сiнну площу, на обмин, бо так "уполовину ближче", а головне - не треба буде ?м тих машин та людей обминати. Вони по?хали на обмин, через Гребенюкову греблю, через величезну Сiнну площу геть до ливарнi" що маячiла за мiським парком. Пiсля гучних мiст, пiсля кипучих i гримотливих рiзних сибiрських "новостро?к", пiсля пароплавiв, пiсля швидких по?здiв, трамва?в, автобусiв Андрi?вi було трохи чудно - вiн ?хав допотопним способом, таким вiзником, як ще ?здили люди 20 рокiв тому, i такою ж дорогою, яку знав з дитинства, - глибокi колi? повнi м'якого пороху, на вибо?нах стирчить iз землi хмиз, деренчить по спицях, а в поросi лiниво пурхають горобцi - "купаються". Андрiй дивився на них i думав про сво?х братiв, про сво? отаке гороб'яче дитинство, нi, про золотоголове дитинство - як вони ловили в'юнiв штаньми та кошиками пiд цi?ю Гребенюковою греблею, як гасали по левадах та по болотi, там, за ?х оселею, в ситнягових шапках iз ситняговими шаблями, бавлячись у запорожцiв; як утiкали вiд батька, мов горобцi, коли вiн приходив з роботи втомлений i суворий i, виломивши дубця пiсля материного звiту, мав карати злочинцiв i бешкетникiв за безлiч нароблених шкод - за подертi штани, за порозбиванi носи, за видавлену шибку, за гульки й бiганину... А надто, як вони - малi Чумаченки - виступали залiзною Чумакiвською когортою у всiх хлоп'ячих вiйнах i побо?вищах на оцiй Сiннiй та на всiх iнших площах та левадах ?хнього мiста. Центр мiста пiдiймався химерними сильветами з правого боку за площею. Все, як було, лиш постарiло й огорнулося безнадi?ю повiльно? ру?ни. Шеренгою, як i колись, над центром височiли церкви - Успенська, Спаська, Микола?вська, Собор, Юр'?вська... ?х одинадцять у цьому мiстi. Багатьох уже не було видно. На iнших - нi хрестiв, анi золотого блиску. Андрi?ве серце стискалось. Не за блиском, а за тим, що життя йшло й клекотiло десь стороною, поза цим мiстом, але його коштом. Десь росли колосальнi споруди, десь повставали цiлi мiста й селища, модерною технiкою озбро?нi. Десь там, де пiшли його i всi iншi брати й сестри, понiсши в офiру сво? м'язи й мiзок. А тут - мiсто лежало, як старець у лахмiттi, доношуючи давн? убрання. Все, як колись, лише згорбилось, пiшло вниз. Жодно? ново? будiвлi, жодних риштовань, жодного руху вперед. Тiльки парк, повз який вони про?здили, пере?хавши площу, буйно розрiсся, стояв, як дикий пралiс. За парком, де почина?ться Андрi?ва вулиця, вiн звелiв вiзниковi зупинитися: розквитався з ним; далi пiшов пiшки. Але не пiшов вулицею, а пiшов знову на обмин, знайомими вузенькими кривими перевалками. Обiйшов ливарню й вийшов на пустирище. Потiм левадами вийшов у той завулок, що виходив на головну, де на розi стояла його хата. Але вiн не пiшов просто, а знайшов у парканi дiрку i влiз iз завулка у власний город. Власне не город, а городець. Городець був такий, як i колись, - порослий дрiмучим лiсом соняшникiв, кукурудзи; посерединi глибока межа. У тiй межi мала бути завжди "лоскотарка", якою мати лякала ?х у дитинствi, щоб не ходили "красти" огiрки-пуп'янки. "Лоскотарка" мала такого "злодiя" схопити й залоскотати до смертi. Iдучи межею, Андрiй згадував про це i посмiхався при думцi: "Що якби оце мати межею назустрiч!? Та й зустрiла таку от "лоскотарку"!.. А оце вже нове (несолодко жилося батькам) - кукурудзяний чагарник пiдходив аж до двору, а потiм переступав через парканчик i заповнював собою ввесь двiр, обступивши хату щiльним муром. Злиднi. Все утилiзоване, найменший клаптик землi. Над чагарником височiв лапатий, розлогий клен бiля хлiвця. Це вони колись посадили удвох iз батьком. Який здоровий став! Лапатi вiти його черкали об мур будинку. Андрiй зiйшов на ганок i, завмираючи серцем, натиснув на клямку... Брати гомонiли щиро, сердешно. Згадували батька, п'ючи за те, щоб була йому земля легка. Згадували дитинство, п'ючи й за нього. Згадували сво? пригоди хлоп'ячi, сво? мисливство й сво? рибальство. Всякi неймовiрнi подi?, яснi радостi й чорнi трагедi? золотого, чудесного юнацтва. Це ще вчора було, ще трава не встигла випростатися там, де ходили вони сво?ми хлоп'ячими босими ногами всi вкупi. Ще, либонь, не перестали болiти стусани в тих, кому вони ?х давали, захищаючи з усiм дитячим вогнем честь свого роду ковальського та сво? побратимство... Хвилини летiли непомiтно - i в кожного на серцi було так, як колись, - соняшно, легко, радiсно. I тiшилась мати, стара Чумачиха. Одно лише на мить було захмарило радiсть i замалим не обернуло ?? в смуток i жаль. Це, коли найстарший чомусь спитав найменшого раптом посеред весело? розмови: - А це ж ти як, брате, звiльнили тебе чи що? Найменший помовчав, а тодi посмiхнувся: - "Там" якщо й звiльняють, то хiба тiльки в землю. - А як же ж ти?! - прошепотiла мати злякано, поблiдши. - А я сам себе звiльнив, мамо... Утiк собi та й усе... (помовчав) - чотири роки ось... До вас бiг, мамо. Брати переглянулись, залягла тяжка гнiтюча тиша. Тривожна тиша, яку кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покiйник. Нi, наче на столi стояла скринька з динамiтом, що вiд найменшого руху могла раптом вибухнути. Мати сидiла, мов з хреста знята, заметавшись сво?м материним серцем i не можучи щось тут порадити, лиш вiдчуваючи жах перед чимсь. I сидiли поблiдлих три брати - земля пiд ними горiла, для них це справдi стан аварiйний, страшний iспит - вони сидiли поруч та ще й випивали з братом, утiкачем з каторги, державним "злочинцем". I хоч вiн для них не був злочинцем, знали, але ж... Тишу порушив Андрiй, поглядаючи на блискучi унiформи братiв i зблiдлi обличчя: - Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви не раз дивилися смертi у вiчi. А я не смерть... Я Андрiй. Мовчали. Тодi Андрiй звернувся до Миколи, посмiхаючись щиро: - Ти мене не бачив, Миколо, а я тебе бачив, у Хабаровську, першого травня минулого року, ти був на трибунi поруч з Блюхером. Я всi очi видивився... Тут Микола встав i вийшов... Довго його не було. А як вернувся - почав збиратися у дорогу. Два iнших теж... Вони виходили, радились, входили i знову виходили... Збирались вiд'?жджати. Мати й мала Галя упадали коло них. Умовляли трiшки лише, трiшки ще побути та порадитись. Та не покидати ж так матiр... Та батько ж заповiдав... Та хоч словом щирим розважити, допомогти. Що ж це вони так утiкають! Андрiй сидiв i нi пари з уст. Тяжко пiдперши голову, думав i нiчого не бачив у тiй тяжкiй задумi. Нарештi, на материне умовляння один iз середульших братiв не витримав i випалив з розпачем: - Та чи ви зна?те, мамо? Чи ж ви зна?те, чого нам це може коштувати?! Служби!!! I всього... - А йому ж це коштуватиме життя! - випалила раптом Галя i припала до Андрiя, плачучи:-Скажи ж ?м щось, брате! Тодi Андрiй пiдвiв голову: - Ви менi простiть, браття... Тiльки ж я не знав, що зустрiну вас тут... Через годину я вiд'?ду. Старший Микола, що саме увiйшов знадвору i ходив тяжко по хатi, по цих словах, а надто по тих Галиних, раптом зупинився, поторсав чуба, зняв кашкета i кинув його на лаву. Зiтхнувши глибоко, розкрив валiзу, дiстав пляшку коньяку i, пiдiйшовши до столу, налив у чотири склянки: - Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт з ним! - i махнув рукою. - Якось то буде. Випили. Спершу Микола з Андрi?м удвох. Потiм випили вчотирьох i знову всi посiдали до столу. Микола довго дивився усторч на Андрiя мовчки... Потiм обняв його i поцiлував. Хмiль уступив у голову i все на свiтi стало кращим. Тепер уже всi знали, як сто?ть справа, але настрiй на диво вернувся той кращий, попереднiй. Почали радитись, як бути. Мати з щасливою надi?ю дивилася на синiв, - вони таки зарадять справi i виконають заповiт батькiв. Такi ж сини! Такi соколи!.. Найодчайдушнiший проект висував наймовчазнiший з них - пiлот. Вiн пропонував забрати брата лiтаком i замчати "чорт його зна й куди", туди, де вже його нiхто не турбуватиме... Були iншi проекти... А головне, було щиро, сердешно, гiо-братськи. I так, нiби це вони в дитинствi гаряче обговорюють якусь чергову хлоп'ячу авантюру. I нiхто нiкуди не квапився вже. Хотiлось отак бути вкупi i вирiшувати цю проблему в затишку, пiд батьковим добрим поглядом i при материнiй участi. Лиш Микола спитав Андрiя, чи нiхто не бачив його, як вiн прибув, чи нiчого такого пiдозрiлого? Андрiй, смiючись, запевнив, що нi. I бесiда тривала. З проблеми порятунку знову перейшли до спогадiв. Розпитували Андрiя про його пригоди. Вiн розповiдав братам i матерi цiкавi речi. Тим часом Галя обiцяла Андрi?вi на вухо якусь цiкаву несподiванку, метнулась десь i довго ?? не було. А коли повернулась -- сидiла коло брата, як на голках, з лукавою та?мничою мiною. В розпалi братньо? розмови до хати увiйшла Катря, Андрi?ва подруга з тих прекрасних рокiв перед в'язницею й засланням. Вона увiйшла... Постояла... I раптом, окрутнувшись, вийшла. - Та це ж Катря! - сказав пiлот. - Катря...- захвилювавсь Андрiй та й насварив сестру. А та зашепотiла на вухо: - Вона тебе любить... Еге ж... Завжди, коли згаду?, - плаче... Андрiй ще бiльше захвилювався. Знав, що це правда. Бо того, що було, не можна забути. I вiн, власне, насварив сестру, щоб сховати сво? хвилювання вiд всього, що бурею знялося в нiм. Але Катря зникла, як тiнь. - "Добре. Потiм..." - заспокоював сво? серце, вирiшивши за всяку цiну побачитись. Розмова пливла собi далi. Вони вже вирiшили були, що власне Андрi?ву справу найлiпше буде розв'язати уранцi, на свiжу голову. Авжеж. Хоч Андрiй i квапив братiв наговоритися тепер, наговоритись од усього серця, до краю, може, на довгi роки та й опiвночi роз'?хатись, а вже вiн якось сам дасть собi раду. Давав же досi. Бо ж за ним материна молитва й материне благословiння - а тим вiн анi в вогнi не згорить, анi в водi не потоне. Аби лише брати були здоровi та щасливi. Нiт, вирiшили брати, тiльки вранцi. ?м взагалi пропала охота так просто роз'?здитись. Потiм. А тепер от найкраще б заспiвати тихенько батькову улюблену, оту, що з нею старий Чумак, мабуть, i на свiт народився: "0й у лiсi, в лiсi стоять два дубочки, Там сидiли аж два голубочки..." Та тут, власне, раптом усе й скiнчилось. Зовсiм несподiвано. Не встиг перший рядок журного i такого сердешного заспiву з уст пiлота дiйти до кiнця, власне, не встиг вiн розгорнутися в чотири голоси, щоб доспiвати першу строфу, як раптом вiдчинилися дверi без стуку - i голуби, що вже так гарно вмостилися на гiлочцi, сполоханi, щезли... До кiмнати ввiйшло дво? гостей - один в елегантнiй унiформi сержанта НКВД, другий - мiлiцiонер. - Добрий день! - чемно привiтався сержант. Брати звелися назустрiч, як мур. - Сидiть, сидiть, - чемно попросив сержант i попрямував просто до Андрiя. Брати сiли - вiйськовi з виразом незалежностi й сво?? професiйно? гiдностi, Андрiй - зблiдлий, але спокiйний. - Попрошу вашi документи, - звернувся сержант до Андрiя так само чемно. Андрiй завагався, тодi сержант узявся за кабур пiстоля. Андрiй посмiхнувся i подав йому планшетку. - Гм, - гмикнув сержант, розглядаючи пашпорт, вийнятий з планшетки. - Але ж це не ваше прiзвище. Ваше прiзвище Андрiй Чумак. Так? - Так. - Добре. Ось ордер на ваш арешт, - сержант вийняв папiрець i показав його чомусь Миколi, що сидiв скраю. Поза тим вiн бiльше не поцiкавився жодним iз присутнiх. - Ви пiдете зараз з нами, - звернувся вiн до Андрiя. - Де вашi речi? Андрiй кивнув на свою валiзу, що лежала на лавi. Мiлiцiонер узяв валiзу, а Андрiй вилiз з-за столу i став посеред хати. - Все? - спитав сержант. - Все, - промовив Андрiй спокiйно, розстебнув шкiрянi краги й кинув ?х пiд стiну: - Це хай тут. - Нi, нi! - заспiшив сержант. - Слухайте, сержанте! - промовив Андрiй спокiйно, але з ноткою глуму. - Навiщо вам цi два шматки шкiри? Вистачить з вас мо??. Це ось малiй будуть пiдметки. Сержант помацав краги i по тих словах поклав ?х назад пiд стiну, насупився i став, даючи Андрi?вi дорогу. Андрiй постояв хвилину, стрiпнув чубом i подивився довгим поглядом на матiр, що сидiла, закам'янiвши, як вiд наглого удару; на сестру, на братiв... Пiдiйшов i поцiлував матiр, що так i не поворухнулась. - До побачення, мамо... (павза). - До побачення, сестро... (павза). - Прощавайте, браття... Не поминайте лихом... Подивився на портрет батька. Повернувся й пiшов. Зник. Так, наче й не було Андрiя. - Ну, от i все... - промовив Микола якось чудно в страшнiй тишi, зiтхнув i подивився на братiв - тi опустили очi. Глянув на матiр - i опустив очi сам. Мати жахливо схлипнула, наче ?й забракло повiтря, схопилась за серце й подалася всiм тiлом до дверей... та й опустилася знов на сво? мiсце. А тодi перевела очi на сво?х синiв i довго дивилась на них диким, страшним поглядом - повним здивування, жаху, вiдчаю, жалю й кричущого невисловленого запитання "хто?" Блiда, як смерть, безнадiйно розбита i така сполум'янiла. Дивилась мить - i, зда?ться, дивилась цiлу вiчнiсть. З мукою. I нарештi прохрипiла тихо: - Ох... Сини ж мо?!.. Сини мо?... А бiля стiни, втискаючись в не? спиною, стояла мала сестра ?хня i дивилася теж туди, де й мати, очима, повними здивування й слiз, що стiкали великими краплями. Так кiнчилася зустрiч чотирьох братiв рiдних - синiв старого Чумака, добрих i вiрних, що любили свiй рiд, нащадкiв славного роду ковальського. II На щитi вогненному, на щитi золотому Ка?н пiдняв Авеля на вила i так держить його. Держить перед очима, не да? й зморгнути... А десь за ним хтось на роялi задумливо гра? журну i бентежну сонату Бетховена. Мiсячну сонату. Хтось там теж дивиться на мiсяць. I гра?... Вiчна легенда про двох братiв, вирiзьблена на далекому мiсяцi, бентежить душу, як i завжди, як i давно-давно колись в днi золотого дитинства, сво?ю трагедi?ю, сво?ю та?мничiстю нерозгаданою - та?мничiстю неоправдано?, кричущо? зради. "Навiщо?! Навiщо ж брат пiдняв брата на вила?!" - так завжди кричало серце дитяче, стискаючись в темрявi нерухомо? ночi, коли та емблема, розшифрована раз бабусею, висiла в вiкнi над сильветами сонного свiту, прип'ята до чорно? емалi неба, i слiпила зiр. I тепер теж. Щит золотий з дивною емблемою - емблемою зради - прип'ятий на чорно-синiй емалi вiчностi, вогневi? в чотирикутнику вiкна, за холодними гратами. Вiн вогневi? й пливе нечутно за чорними сильветами бань i хрестiв собору, вирiзьбленого на тiй самiй емалi разом з верховiттями древнiх дубiв i тополь... Ба, вiн вирiзьблений разом зi спогадами про дивнi-дивнi, давно забутi прекраснi днi, про дзвiнке, замрiяне (ах, хто ж то там так прекрасно гра? за чорними сильветами?!), про закохане у всесвiт, i дружбу, i в усiх ближнiх, срiбноголосе, кучеряве дитинство... Воно пливе, як на екранi, нi, як по слiпучому морю, в дiамантових бризках i розривах веселки, мiнливе, мерехкотливе, i разом з ним пливе та?мничий, загадковий свiт-всесвiт! Чарiвний свiт-всесвiт! Свiт, в якiм i та легенда, та емблема, вирiзьблена на вогненнiм щитi, зда?ться неймовiрною i зовсiм-зовсiм неможливою, неправдоподiбною... Спогади... (Ах, хто ж то так прекрасно гра??!) ... По огорожi ходить шепiт i млость у темрявi весняно? великодньо? ночi помежи столiтнiми дубами й липами.... I та нiч великодня, той спогад далекого, дитинства ось нашарову?ться на дiйснiсть, наплива? на не? й творить дво?сту вiзiю з реального й давноминулого, повторюючись i проходячи перед очима до болю чiтко, вiдбуваючись наново ось тепер, ось тут, в такiй невiдповiднiй ситуацi?... Ущерблений мiсяць, зачеплений за хрест дзвiницi, висить шкереберть. Через нього пролiтають кажани й хрущi i, десь стукнувшись - либонь об шиби освiтлених вiкон собору, падають на бiлу латку пiску, на бiлi мармуровi плити надгробкiв пiд мурами церкви. А вони - маленькi романтики - йдуть по оградi, побравшись за руки, - чотири маленькi брати, один другого менший, - крадуться крiзь загадкову темряву навколо церкви, дослухаються до та?мничих шепотiв, приглядаються до та?мничих тiней, рухомих i нерухомих, що виповнюють весь навколишнiй свiт, такий незбагненний, такий загадковий, де геть згубилися межi мiж реальним i нереальним. Але вони не шукають тi?? межi, вони навiть не пiдозрiвають ?? iснування. Для них весь свiт зда?ться реальним i то реальним саме через свою фантастичнiсть, свiт з вiдьмами, з привидами, з янголами. Химерний, загадковий свiт. Свiт-казка. Тiсно притискаючись одне до одного, вони кружляють по ньому помежи столiтнiми дубами, через смуги свiтла вiд освiтлених вiкон собору. Десь угугука? сова в синiх нетрях ночi, i зда?ться, то вона дивиться примруженим вогненним оком мiсяця. Тодi вони ще мiцнiше беруться за руки й бiжать... Вони чують дiвочий смiх, i поцiлунки, i млосний шепiт пiд церквою, пiд липами, на горбках, у та?мничiй темрявi... А в церквi читають "Апостолiв". У Великiн-Великiн церквi, з височенними стелями бань, що губляться десь у мороцi, куди не сяга? свiтло свiчок i лампадок, прохолода i тиша, i ту тишу ледве порушу? монотонний, тремтливий голос читця. Той читець, гейби Хома Брут, злякано сто?ть посеред церкви, погляда? одним оком на грiб з Христом, що його, розiп'ятого, а потiм знятого, поклали отак посеред цi?? велико? церкви пiд шкляну покришку, i другим оком чита? з книги та?мничi слова, вимовля? ?х тремтливим голосом - слова про те, як Христа мучили. А кругом читця порожньо - велике свiтляне коло, i зда?ться, нiхто не смi? того кола переступити, мовби там десь накреслена зачарована лiнiя, що ?? нiхто не в силi подолати; люди зрiдка входять у морок церкви, навшпиньки, нечутно i так само нечутно виходять або, лишившись, тиснуться попiд стiнами... Стомившись, читець витира? пiт i озира?ться. Тодi з-за колон, десь з мороку виходить до нього iнший, переступа? свiтляне коло i, прокашлявшись, несмiливо продовжу? читати, а перший з полегкiстю виходить геть туди, де шепiт, весняна млость i поцiлунки... Чотири маленьких брати, побравшись мiцно за руки, стоять нерухомо й дивляться на ворухливi язички свiчок там, над Iсусом. ?хнi серця б'ються схвильовано й ?диним ритмом. Вони стоять, мов завороженi, бо ще перебувають пiд чаром iншо? ночi, минуло? ночi, коли вони разом iз сво?м батьком приходили до "Плащаницi", до ось цього гробу прикладатися. Невиспанi, побравшись за руки i спотикаючись на пiшоходах, пiд мерехтливими зорями вони прибiгли опiвночi до гробу, дивилися на тяжкi рани пробитих рук i нiг i, глибоко зворушенi виглядом замучено? й покладено? в грiб людини, мерехтiли сльозами на не? й один на одного i стиналися дитячими серцями. Вони не говорили слiв, вони не давали обiтниць, але в той же час вони присягалися всiм сво?м ?ством любити добро й ненавидiти зло, бути вiрними, бути дружнiми, щоб нiхто нiкого з них не мiг отак розп'ясти. I вони були вiрними, вони були дружнiми. "Нi!.. Не може бути... - Андрiй зiтха? й переклада? чоло з зiгрiто? частини залiзно? штаби на холодну. - Не може бути". - Пекуче запитання "ХТО?", хто продав його, як той Юда Iскарiотський, сто?ть перед ним вогненне й непогасаюче, за всiма спогадами, як той мiсяць за сильветами собору, над мiсцем його золотоголового дитинства. Сто?ть нерозгадане, i Андрiй не в силi на нього вiдповiсти. Логiка говорить, що то втяв хтось iз його братiв, але все нутро бунту?ться шалено: "Не може бути!!" Його не ляка? тюрма, його не турбу? його доля - його турбу? й пече це прокляте запитання - "Хто?" I вiн кружля? навколо нього все на одному мiсцi, як метелик навколо чадно? свiчки, обмаслюючи об нього - об це запитання - крила сво?? душi. Бо ж було ясно, що це один iз трьох i нiхто iнший. I саме це палило його вогнем. I саме тому вiн бунтувався всiм сво?м ?ством - "Не може бути!! Нi, не може, не може бути!!" За чорними сильветами замiсть елегi? вже кипить якась космiчна буря звукiв. Дивно, хто ж то гра?, хто ще може так божественно грати в цьому мiстi вiдтодi, як у ньому побито всi роялi! Звiдки, з яких, з чи?х вiкон цi звуки Бетховена, що лунали для нього у мiстi колись, тодi, як вiн був зовсiм юний i безтямно закоханий? Дивно. Космiчна буря звукiв рояля акомпанiю? бурi в душi. Залiзо грат холодне, i вiд нього зводить м'язи над бровами. Андрiй притиска? чоло до залiза ще дужче, щоб остудити розпечений мозок, та остудити його не може, мозок палахкотить несамовито, запалений самим припущенням про зраду, як страшною iскрою. А серце стиска?ться вiд жалю, вiд журби, вiд печалi. А в очах крутиться веремiя - веремiя спогадiв, усмiшок, облич, золотого сонячного пилу, бiлих, червоних, жовтих метеликiв i бабок, ластiв'ячого трепету... Вiн очима дивиться на сильвету собору, що заставав перед ним тьмяне небо, понурий, чорний, мертвий, але вже не бачить його; лише на хвилинку той собор ожив був у маревi великодньо? ночi та й знову погас i сто?ть мертвий, як велетенський чорний саркофаг, як та?мничий мавзолей, у якому поховано щось безповоротне, неповторне, навiк втрачене. I тiльки мiсяць над ним - живий; той мiсяць слiпить, пливе по чорно-синiй емалi, зазира? в душу, бентежить ??, як давнiй знайомий, як свiдок давно забутого, рiдного, ось тут-тут пережитого... У вiччу темнi? й плавають жовтi, сизi, червонi кола - то таке слiпуче, нестерпно слiпуче сонце. Ясний весняний день. Бiлi метелики лiтають у сонячному сяйвi й сiдають на вороний полиск грязюки, що, як смола, вкрива? дно висохло? величезно? калюжi посеред вулицi. Бiлi метелики на чорнiй емалi. Склавши крильця, вони сiдають рядочками й купками, багато ?х. Мовби пелюстки квiтiв на чорнiм лаковi грязюки. Тi метелики ловлячи, вовтузяться вони - чотири манюнькi брати, як манюнькi мурини. Вони накривають метеликiв картузиками а чи долонями, обережно вибирають ?х, щоб не покалiчити, i радiсно зносять ?х у прекрасний, спецiально збудований пишний палац - з блакитного, червоного, жовтого, бiлого шкла, - збудований тут же недалеко в зеленiй канавi, серед ромашок, калачикiв, кульбаб та подорожника. То чудесний, дивний палац. Впущенi туди метелики стають з бiлих кольоровими i, напевно, гарно там бавляться. А в них - у мисливцiв - очi сяють вiд щастя й радостi. То нiчого, що всi вони з п'ят до макiвки вимащенi грязюкою i нагадують муринчат. То нiчого. Але тi метелики, напевно, щасливi в такiм дивнiм, у такiм пишнiм палацi. Хай вони трiшки там поживуть, вiдпочинуть, побавляться. А тодi ?х будуть випускати на волю, щоб лiтали собi на сонечку. I от ?х випускають... Боже, Боже! Який жаль! Не всi метелики лiтають! Деякi позбивали собi крильця в пишному палацi i вже не можуть лiтати, а деякi й зовсiм мертвi... Тодi чотирьох братiв огорта? жалоба: вони несуть хорих назад до калюжi i садовлять ?х на чорну емаль, щоб вони там оживали, а мертвих хоронять. Вони ?х хоронять, сповненi глибокого й щирого смутку. Старший з них - Микола - вирiза? ножиком з трiсочок гарненькi хрестики, а тодi вони копають ямки i ховають кожного метелика окремо. Роблять над ними могилки, втикають хрестики й садять у головах ромашки... А палац, такий гарний, чарiвний палац, руйнують геть i з того шкла кольорового будують над цвинтарем пишний собор... Андрiй зiтха? глибоко й шепоче сам до себе: "Не може, нi, не може бути!" Вiн одрива?ться вiд грат i ходить по темнiй камерi, не звертаючи уваги анi на те, що камера, всупереч тюремним законам, зовсiм не освiтлена, анi на тяжке, насичене духом людського поту, цвiллю й смородом блощиць повiтря. Вiн не бачить тi?? камери, вiн не уявля?, яка вона, ця тюрма в його рiдному мiстi, вiн лише вiдчува?, що камера порожня, що вiн тут сам. Спочатку трохи диву?ться, що вiн тут сам, що в таку епоху ? порожнi тюрми, але потiм пригаду?, що це ж не велика мiська тюрма, а колишня "буцигарня" при управлiннi ГПУ й мiлiцi?. Згодом мiня? цю думку - хоч це й "мала тюрма", але вона б мусила бути повна тепер i ця камера мусила б бути повна. I вона й була щойно повна, коли судити iз стану повiтря в нiй. Тiльки ж де тi люди? Ага, мабуть, ?х десь перевели, звiльняючи камеру для нього, "засекречуючи" його. Он, брат, яка вiн "шишка"!.. Десь за стiною чути кашель, глухий гомiн, як з могили, чийсь сердитий окрик i - знову тихо. Андрiй ходить по камерi. Пiдходить знову до вiкна i так сто?ть. В очах його пробiга? багато, багато iнших слiпучих картин ?хнього прекрасного дитинства, одна друго? яскравiша, одна друго? нiжнiша нiжнiстю неповторного, осяяного сяйвом глибоко? дружби й щиро? радостi... Ось вечiр пiд Iвана Купала. Небом сунуться фантастичнi, мовчазнi, грозовi хмари-тучi, й мерехкотять десь мовчазнi молонi?. Старшi сестри i всi сусiдськi дiвчата, заквiтчанi й закосиченi, швиденько кiнчають робити посеред вулицi "Купалу" - двi високi жердини, зв'язанi вгорi, а тодi зiгнутi й широко розставленi, як дуга, та й так вкопанi в землю, вони обмотують гiрляндами квiтiв i трав, пахучим любистком, зеленим барвiнком, угорi чiпляють лiхтар iз свiчкою, а внизу вбивають стовпчик, до якого прив'язують високу жалючу кропиву, через яку стрибати, i ще й наносять дров та хмизу, щоб класти вогонь, як споночi?, i вже через вогонь стрибати. Дiвчатам допомагають парубки. Сто?ть стриманий регiт - ще не можна дуже смiятись, ще не можна бавитись, доки не посходились хлопцi й дiвчата з усi?? вулицi, доки не почалась весела розвага за всiма правилами одвiку встановленого ритуалу. От як запалять свiчку в лiхтарику або ще й як розкладуть вогнище замiсть кропиви, як стануть дiвчата лавою в пишних вiнках i заспiвають: "Купала на Йвана..." Але це буде, як скiнчать робити "Купалу". I вони квапляться. А збоку, на довгiй лавочцi пiд парканом, сидять вони - чотири маленькi брати. В ситнягових шапках i з ситняговими шаблюками через плече, вони сидять рядочком, по-турецьки пiдiбгавши ноги, i дивляться на хмари... Фантазують... То ж не хмари, то казковi баскi конi, i вичитанi з книжок горбатi верблюди, i фантастичнi слони, i кораблi... Вони на тих баских конях, на тих кораблях i на тих слонах мандрують геть по всiх небачених i нiколи не знаних, дивних свiтах. Вони терплять дивнi пригоди, вони перемагають страхiтних потвор, Змi?в Гориничiв, драконiв i вiдьом, вони визволяють один одного з бiди та з неволi... Зворушенi уявними небезпеками, вони тиснуться одне до одного i не жалiють себе: кожен наввипередки готовий покласти життя за iншого... На них насува?ться страшна громова нiч, i десь палахкотять мовчазнi блискавицi, пiдкреслюючи виразно ту небезпеку, яка на них невблаганно насува?ться i в якiй ?м таки доведеться складати iспит. I вони готовi його складати з усi?ю безоглядною дитячою вiдвагою й вiдданiстю та братською вiрнiстю... Або ось вони вiдбувають цiлi дитячi вiйни на площах i левадах... Вiд тих спогадiв Андрi?ве серце набрякло, i вiн одчайдушно жене геть вiд себе те, що сьогоднi сталося i що хоче перекреслити все найкраще в його життi, ношене, як найкращий скарб, при собi завжди i всюди. Вiн жене геть всякий сумнiв, вiн його всiм серцем заперечу?: "Не може бути! Нi, не може, не може, не може бути!!" Думка б'?ться шалено. Потiм приходить тиха жура, приходить смуток, приходить втома. Вiн притиска?ться лицем до грат i дивиться в нiч. Мiсяць зайшов за сильвету дзвiницi, i небо стало ясним, а весь собор ще темнiшим i чiтко-чiтко вирiзьбленим iз усiма сво?ми найменшими деталями, з прапором замiсть хреста на центральнiй банi. Той прапор ворушиться, лiта? зловiсно, немов кажан, упiйманий у сiльце. Мiж тi?ю сильветою собору й цими гратами та дахами, що вiдгородили грати вiд собору, десь там проходить його вулиця, його рiдна вулиця, на якiй вони з братами ловили метеликiв, будували "Купалу", мрiяли, бавились, виростали. Вулиця, на якiй вiн не був уже так багато-багато рокiв... Андрi?вi хочеться вийти й отак пiти по тiй вулицi, постояти бiля кожно? хати, бiля кожного двору, де його колись знали та й тепер, далебi, не забули. Нi, не забули! Вiн пригаду?, як його везли сьогоднi тi?ю вулицею, й серце його налива?ться вогнем. Вивiвши з двору, його посадили на "лiнiйку", сержант сiв злiва, мiлiцiонер справа, другий мiлiцiонер - за кучера, а валiзку Андрi?ву поклали посерединi, - сiрi баскi конi (один в корiнь, другий у пристяжку) рвонули з мiсця... Андрiй знав, що був буденний день, але бiля кожного двору стовбичили люди. Всi, кого вiн знав i кого вин уже не знав, бо були новi або повиростали з немовлят, стояли мовчки й дивились на нього. Бiля кожного двора! I так по всiй вулицi! Вони не смiли анi слова сказати, анi кивнути, анi рукою махнути, лише дивилися широко витрiщеними очима або з-пiд насуплених брiв. А Андрiй дивився на них. I раптом збагнув, захвилювався: "Це ж вони спецiально вийшли його проводжати!.. Так, так! Спершу зустрiчати, а тодi проводжати! Його!.." Збагнув це й сержант i звелiв гнати коней вчвал. А люди виходили й дивилися назустрiч, а тодi повертали голови услiд. Серед того всього один незабутнiй кадр врiзався Андрi?вi в саме серце: старий бондар, довговусий i броватий, батькiв друг i побратим, коли "лiнiйка" про?здила мимо, кивнув головою... та й закляк, а тодi низько-низько схилив ту свою голову услiд... Привiтав, а чи попрощався, а чи вклонився? Вклонився! Старий сивоусий бондар уклонився. Це ж вiн колись давно, слухаючи, як Андрiй розмовляв з його сином студентом, не витримав та й напророкував, зiтхнувши: - Ой, не вмреш ти, синку, сво?ю смертю! Нi, не вмреш... А все через тую твою "щиру Укра?ну". Власний його син ще тодi пiшов "у люди" i десь як у воду впав, а старий, бач, мав нагоду перевiрити сво? пророцтво на Андрi?вi. Треба бачити було його очi i як вiн вклонився. Як вiн вклонився!.. Це ж уся вулиця вклонилася тi?ю сивою головою! Серце Андрi?ве налилося вогнем: "Ага! Не пропала, нi, не пропала ж його молодiсть марно!" Вiд зворушення вiн тодi вже не бачив бiльше нiчого всю решту дороги, як його везли. А тепер от вiн хотiв би пiти по тiй вулицi, тихенько постояти бiля кожно? хати, бiля кожного двору , може, в останнiй раз, i закурити з старим бондарем та й спитати в нього жартома: "Невже ж вiн так i не вмре сво?ю смертю через тую Укра?ну? Га? Ну, а якщо таки дiйсно вiн не вмре сво?ю смертю, то хiба це так уже й погано?" Андрi?вi хочеться закурити, але вiн не ма? нiчого - анi тютюну, анi сiрникiв. Пiдходить у темрявi до дверей i стука?. Власне, йому не так хочеться, може, закурити, як хочеться почути людський голос у цiй тюрмi. Це ж неабияка тюрма - це тюрма його рiдного мiста! На стук нiхто не озива?ться. Андрiй стука? дужче. За дверима кроки, а тодi злий, захриплий голос рiдною-найрiднiшою Андрi?вою мовою: - Чого лупиш?! - Агов, земляче! Може, б ти менi купив махорки, га? За дверима засмiялось, потiм сплюнуло i прохрипiло ?хидно i так само, як i перше, злобно: - Авжеж... Тiльки ти трохи почекай... Теж менi "земляк"! -сплюнуло ще раз i пiшло геть. Андрiй не розгнiвався, а лише посмiхнувся. Дiйсно, яка купiвля вночi! Але вiн не вiд того посмiхнувся. Вiд голосу, вiд тi?? рiдно?-найрiднiшо? мови вiн раптом згадав чудну батькову пригоду, яка колись сталася в цiй-таки, ось у цiй самiй тюрмi. За все сво? життя батько лише раз був в'язнем i сидiв усього лише один день. В цiй от буцигарнi. То сталося випадково й помилково, але не в тiм суть. Суть у тiм, що, одсидiвши одну добу, батько повернувся додому i довго не мiг прийти до пам'ятi. Вiн крутив сво? довжелезнi вусара, гриз ?х i мовчав. Часом нишком витирав очi мозолястим кулаком i нi пари з уст. Нарештi розповiв йому - Андрi?вi - по секрету, що ж з ним сталося, що його так приголомшило. Не сидiвши нiколи в тюрмi i опинившись у нiй, вiн був морально роздавлений уже тим, що до тюрми потрапив, але на тiм би й кiнчилося, вiн посурiв би трохи та й усе, коли б не тi дiвчата. I от тi дiвчата заспiвали пiснi... Вони спiвали ту пiсню, яку старий Чумак чув мiльйон разiв i не звертав на не? нiколи нiяко? уваги. То була проста-простiсiнька пiсня: "Ой вербо-вербо, де ти зросла, Що тво? листячко вода знесла..." Дiвчата спiвали ?? тихо в сумiжнiй камерi, а старий Чумак, почувши цю пiсню, нагло "вдавився сльозами", як вiн щиро признався найменшому синовi. Це вiн, трижильний i мозолястий коваль, що ще i в тi часи гнув залiзнi пiдiски руками! "Ой знесла, знесла бистра вода, А я молода, як ягода..." Чи дiвчата в тюрмi, чи пiсня в тюрмi, а чи вiн сам у тюрмi, а чи усе вкупi було до того причиною, але, за батьковими ж словами, вiн за той один день постарiв на десять рокiв... Андрiй згадав батькову пригоду, згадав пiсню дiвочу, згадав вартового з його найрiднiшою мовою, згадав, як його везли вулицею, згадав сьогоднiшню подiю вдома, згадав свою матiр, нанизав усе те в один разок, слухаючи журну мелодiю... i на серце вiд того всього лiг тяжкий-претяжкий камiнь. Ах, хто ж то так тужно, хто так нiжно гра? на роялi!? На серце лiг камiнь. Лише хтось непокiрний у тiм серцi все протестував, не здаючись: "Не може бути! Нi, не може бути" Це про братiв. Вiн та безмежно вiрив у сво?х братiв, як у свою матiр, як у свого батька, як у самого себе, що нiяке пiдозрiння не вкладалося анi в його головi, анi в серцi. Спiймав себе на тiм, що йому хотiлося нагло заплакати з досади, як тодi батьковi в оцiй саме тюрмi i в цiй самiй, може, камерi. Заплакати та й лягти пластом i вже нi про що не думати, забутись, зацiпенiти. Але вiн не заплакав. Не плакалось. Вiн лише зцiпив зуби, намацав нари i, здершись на них, лiг горiчерева, заплющив очi i так лежав пластом. Вiн не спав i нiчого не думав - вiн марив. Лежав i марив. Слухав, як тонюнько скимлить серце, i утiкав вiд нього в химерне маячiння. Вiдокремився душею вiд тiла i покинув його на нарах - нехай лежить тут. На тiло вiдразу напали армi? блощиць i жалили його, мовби кропивою. Але Андрiй i не подумав рятуватися, вiн вiддав тiло на розтерзання, нехай. Це все-таки в рiдному мiстi... Цiкаво, хто все-таки там грав? Звуки оживили асоцiацiю про його першу любов, про тонкi пальцi на блискучих чорних i бiлих клавiшах рояля, про душi великих генi?в свiту, воскреслих в провiнцiйному мiстi далеко?, чужо? для Бетховена й iнших землi... Андрiй спав як убитий, коли його прийшли будити опiвночi. Власник хрипкого голосу тримав лiхтар мiж собою i Андрi?м i, невидимий за тим лiхтарем, немов архангел з предвiчно? темряви, кличучи на страшний суд, проголошував зловiсно: - Вставай!! Давай-давай!.. Пiшли за мною... Пiшли. Андрiй так i не бачив обличчя свого "архангела", власника такого симпатичного голосу i тако? гарно?, селянсько? мови. Надворi в темрявi "архангел" передав Андрiя комусь iншому. Андрiй тiльки помiтив, що коло буцигарнi стояла якась тичба людей з бiлими торбами, оточена вартою, озбро?ною рушницями з примкненими багнетами. Юрба топталася покашлюючи та зiтхаючи. "Привели поповнення",- вiдзначив Андрiй, чуючи, як за спиною та юрба хлинула в дверi. Великий старосвiтський годинник на стiнi показував рiвно годину по пiвночi, коли вони проходили коридором сонного будинку районного управлiння НКВД, вони - це Андрiй, розхристаний, в розшнурованих черевиках, i в бриджах "навипуск", i чепурний чорнявий юнак в добре припасованiй, строгiй унiформi сержанта сво?? знаменито? фiрми. Юнак був нахмурений i... з сивизною на скронях, серйозний, але дуже чемний, аж занадто чемний. Вiн вiдчиняв перед Андрi?м дверi i, промовивши "будь ласка", обережно тримав ?х, поки Андрiй пройде, а тодi зачиняв без стуку i йшов поруч. Не спереду i не ззаду, а поруч, пiдкреслюючи тим, що вiн не конво?р. Вiн не виявляв жодно? цiкавостi, як i жодно? тривоги, просто йшов поруч, як добрий товариш. I так само не виявляв анi цiкавостi, анi тривоги Андрiй, а просто позiхав собi спросоння й iшов байдуже. Вiн багато вже бачив на сво?м короткiм вiку i навчився "не реагувати". Без сумнiву, йому було цiкаво, куди його ведуть, без сумнiву, його цiкавило, як вигляда? тепер ця благословенна установа, як виглядають ?? люди, якi сталися змiни з того часу, як вiн сидiв у ГПУ, а надто за час, як ?? переiменовано з ГПУ на НКВД. Правда, це була лише незначна фiлiя в його рiдному мiстi, але це все-таки фiлiя ?дино? велико? системи. Особливо це все його цiкавило з огляду на страшну славу, що кружляла по всiм СССР про цю систему та про "?жовськi рукавицi" (в яку - славу - вiн, до речi, не вiрив). Але чого квапитись? I чого хвилюватись? Все прийде, i все ти взна?ш. Коли ти, брат, потрапив у цi дверi, що в один бiк такi широкi, а в другий такi вузькi, то ти напевно, про все взна?ш. Коридор був застелений м'якою дорiжкою, по якiй вони ступали беззвучно. Пройшовши цей коридор, вони перейшли в iнший, поверхом вище. Потiм ще вище. Коридори тi були коротюнькi, а весь будинок був невеличкий i затишний - колишнiй готель повiтового мiста. Так вони з чемним сержантом пройшли всiма коридорами i опинилися на самiй горi, на третьому поверсi. - Будь ласка, - чемно сказав сержант, востанн? вiдчинивши дверi, останнi з числа тих, що ?х йому належало вiдчинити. Великий кабiнет був яскраво освiтлений, заставлений м'якими фотелями, застелений килимами. Неймовiрна вишуканiсть i культурнiсть, iснування чого навiть тяжко було припустити тут. Склянi шафи з книгами, радiоприймач на бюрку з полiрованого горiхового дерева, одностильнiсть меблiв, писемний стiл пiд зеленим сукном, накритий грубим склом, а на тiм склi вiддзеркаленi писемнi приладдя - грубi чотирикутнi чорнильницi на бронзових пiдставках i з бронзовими покришечками, мармурове прес-пап'?, бронзова пiрамiдка з олiвцями й ручками, стосик книг, телефонний апарат... Андрiй постояв лише мить на порозi, охопив те все оком i зупинився ним на людинi, що сидiла зручно в глибокiм фотелi й читала газету. Людина помалу звелась назустрiч, низенька, кремезна, в вiйськовiй унiформi з блискучими ременями навхрест, i промовила сухо: - Будь ласка, - й показала жестом на фотель поруч. I вiдрекомендувалась. - Я начальник райвiддiлу НКВД Сафигiн. Будь ласка. Я Вас слухаю... - I по тих словах людина знову сiла в фотель, вмощуючись у нiм якнайзручнiш, i заглибилась знов у газету. Андрiй сiв у фотель навпроти, вмостився в ньому зручно, зухвало зручно, i з неприхованим викликом наставився очима на начальника райвiддiлу, що звався Сафигiн. Сержант сiв боком на пiдвiконнi, обпершись однi?ю ногою об пiдлогу, i мовчки, не моргаючи, дивився на Андрiя. В тiм його поглядi за похмурою байдужiстю свiтилася iскра велико? цiкавостi. А начальник пiд Андрi?вим поглядом споважнiв, хоч i видавався абсолютно байдужим, зрiдка позирав спiдлоба на Андрiя та й знову в газету. Всi мовчали. Андрiй прекрасно розумiв, що фраза, сказана до нього: "Я вас слухаю", - саме якраз i не розрахована на вiдповiдь, i що не вiн тут мусить починати розмову. А через те вiн сидiв i мовчки дивився на начальника, вiдзначаючи про себе: "Не дурний з вигляду, не старий, хоч i сивий трохи; грубiян i, напевно, деспот, хоч i чемний; дуже зацiкавлений чимсь поза газетою, хоч i заглиблений у не?; фiлософ, хоч i натяг таку нефiлософську унiформу; не в сво?й тарiлцi, хоч i самовпевнений..." А павза тим часом тривала. Видно було, що начальник зовсiм не збира?ться квапитись i зовсiм не чита? газети, хоч i як силку?ться, а щось тяжко оберта? пiд нахмуреними бровами. Нарештi, як уже павза загрожувала зробитись безконечною, начальник поклав газету на стiл, позiхнув i, витягши з кишенi цигарницю та вiдкривши, простяг ?? Андрi?вi: - Ви курите?.. Будь ласка. Андрiй не поворухнувся: - Дякую... Я не курю. - Гм... Ви дуже чемнi... (ледь вловима iронiя). - Для кого ж ви тодi замовляли махорку опiвночi, якщо не секрет? - Для блощиць... - меланхолiйна вiдповiдь. - Он як!.. (знову нотка iронi?). - Але ж нашi блощицi не курять! - I дуже погано... Скажiть, чи це у вас окремий спосiб iнквiзицi? - вкидати людину блощицям на зжертя? Га?.. - запитання було зухвале, Андрiй це знав i поставив його спецiально, щоб перейти в наступ, щоб збити начальника з його iронiчного, такого зверхницького тону. От хай вiн розiзлиться, закипить, наговорить стандартних, iдiотських дурниць, i все буде в порядку, все буде нормально - чиновник "органiв революцiйно? законностi" буде морально знизу, а арештант зверху. Але начальник райвiддiлу на диво зовсiм не розiзлився, вiн глянув байдуже на сержанта, що засмiявся бiля вiкна, подивився на цигарничку, взяв задумливо одну цигарку i, кладучи цигарничку на стiл, перевiв погляд на Андрiя. Закурив помалу. Не зводячи очей з Андрiя, пустив хмару диму, а тодi промовив, не кваплячись: - Слухайте, товаришу... Кгм... поки що ви ма?те право так називатись, бо формально ви ще не в'язень, хоч вже й заарештований, у кожнiм разi це право тут визначаю поки що я... - Дякую... - Не кваптесь... Отже, слухайте, товаришу! Я хочу вас попередити - я не ваш слiдчий, нi безпосередн? ваше начальство, що буде вершити вашу долю, i якщо я пропоную вам закурити, то не вбачайте в тому нiяких хитрих ходiв, крiм бажання просто почастувати вас цигаркою... Адже ви хочете курити, так? Андрiй промовчав. - Так? - напосiдав начрайвiддiлу. - Це не ма? значення. - Нi, це ма? значення, бо як можна розмовляти щиро i цiкаво, не куривши? - Ви потребу?те щиро? i цiкаво? розмови? - В рiвнiй мiрi, як i ви. Смiх. - Не смiйтесь... Зовсiм небагато часу мине, i ви побачите, ви належно оцiните ось цей момент... Але годi з тим. Отже, я вас попередив, що я не ваш слiдчий i не господар вашо? долi - те все ще перед вами. Я ж лише мусив вас заарештувати i виконати цей формальний обов'язок. Ви даремно нарiка?те на наших блощиць - ваше знайомство з ними буде дуже й дуже коротке. I хтозна... може, ви навiть за нашими блощицями пошкоду?те. Андрiй насторожився i, хоч назовнi був такий же байдужий i iронiчний, в дiйсностi пильно слухав. А начальник продовжував, либонь, щирим голосом, якщо ж то був голос не щирий, то тодi вiн великий актор. - Пошкоду?те. Закурюйте... - Нi, дякую... - Гм. Ну, як хочете. Упертий ви... Але саме про це я й хочу вас попередити... Я знаю, що ви одiозна фiгура в цьому мiстi. Я не знаю всiх подробиць про вас, але знаю, що про вас ходить багато фантастичного, дикого, неймовiрного. Я не знаю, за що вас заарештували i в чому вас обвинувачують. Але, кажу вам щиро, це мене не цiкавить. Тi, кого це цiкавить, будуть з вами говорити. Я ж знаю славу про вашого батька, про ваш рiд... I от, знаючи ту славу, а саме тому й покликав вас сюди. А покликавши, вважаю сво?м святим обов'язком попередити вас перед тим, як вiдправити, куди вас "кличуть"... Я вже сказав, що я не ваш слiдчий i не господар вашо? долi, прошу це мати на увазi, але я можу дати вам добру пораду... Отже, хочу попередите вас, що вiд вас залежатиме - загинути по-дурному, нi за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до життя. Ви зрозумiли? А для цього ви повиннi... - "Признатися у всьому щиро"... - продовжив Андрiй меланхолiйно в тон: "Покаятися чистосердечно"... "Довести свою вiрнiсть"... "Заслужити прощення"... I нарештi - "видати всiх"... От... - i зiтхнув. Начальник осiкся i замовк здивовано. Спробував розгнiватися, але замiсть того почервонiв розгублено. Промовчав. Нарештi промовив: - Це ви даремно. Але... гм... я забув, що ви сидiли чимало часу в в'язницi i в таборах. Виходить ?рунда - ми говоримо зовсiм на рiзних мовах, тi самi речi сприйма?мо зовсiм i по-рiзному. Але добре було б, якби ви все-таки менi повiрили. - То було б неприродно, - зiтхнув. Андрiй. Начальник насупився. Довго мовчав. М'яв недопалок цигарки, розтоптуючи його в попiльничцi. Подивився, як розпливався останнiй димок над тi?ю попiльничкою, i промурмотiв: - Ма?те рацiю. Виходить, що ми поставленi в такi непримиреннi позицi?, при яких взагалi неможливо договоритися. А шкода. Виходить, що нормальнi людськi вза?мини тут виключенi. - Виходить... Нормальнi вза?мини справдi виключенi... Настала понура мовчанка. Начальник встав i заходив по кiмнатi чомусь заклопотано. Потiм махнув рукою i повернувся на сво? мiсце: - Ну, Аллах з ним, облишмо про це. Смiшно й трагiчно, що кожне мо? слово ви прийма?те як пiдступ, але формальна рацiя за вами. Це цiкаве для мене, взагалi для нас, оце дивовижне психологiчне явище... Треба буде тим зайнятись ближче... фахiвцям... У цьому-бо може бути джерело колосальних трагедiй i колiзiй. А тим часом... (начальник подивився пильно Андрi?вi в очi). А тим часом на цьому всi мо? до вас запитання i попередження вичерпалися. Все. Взяв цигарку й знову закурив. Простяг цигарничку Андрi?вi. На цей раз Андрiй вибачливо, нiби роблячи велику прислугу господаревi, взяв цигарку, потiм так само вибачливо взяв сiрники на столi i закурив. А тодi вiдкинувся глибоко в фотель i крiзь дим дивився примруженими очима на начальника. Сержант теж закурив бiля вiкна i, посмiхаючись, спiдлоба стежив за кожним Андрi?вим рухом. Так вони курили гуртом i мовчали. "Iдилiя!" - думав Андрiй. По довжелезнiй павзi, дивлячись, як начальник нервово тарабанив пальцем по столi, Андрiй меланхолiйно промовив, обминаючи будь-яку форму звертання, бо "товаришу" не пасувало, а "громадянине" було надто неоковирне, через те вiн звернувся так, без нiяко? форми, дивлячись начальниковi в обличчя: - Все... А тепер - чи не мiг би я вас дещо запитати? - Будь ласка, - охоче згодився начальник. - Чи не можете ви менi сказати, за що конкретно мене заарештовано, в чому мене обвинувачують? -Не знаю. Андрiй посмiхнувся. - Неправильно. Ви неправильно вiдповiли. Ви мусили сказати: "Не можу". - Слушно. - Дякую. Друге запитання - чи не зна?те ви (бачите, я йду вам назустрiч самою формою запитання!), чи не зна?те ви, коли мене заберуть звiдси? - Не знаю. - Дякую. Трет?. Чи не зна?те ви, куди мене заберуть звiдси? - Не знаю. - Дякую. Ви послiдовнi. I, нарештi, останн? - чи не можете ви менi сказати, якi заходи будуть вжитi супроти мо?? матусi... Або не так. Чи не можете ви менi гарантувати, що не буде вжито нiяких обмежуючих заходiв супроти мо?? матусi? Начальник насупив брови i довго мовчав. Нарештi зiтхнув: - Не можу... - Дякую. Ви генiально i абсолютно послiдовнi. На цей раз я вам вiрю, вiрю вашiй щиростi. Мо? запитання всi вичерпалися. А тепер - чи не могли б ви мене вiдправити назад до ваших некурящих блощиць? Начальник засмiявся. - I цього, на жаль, не можу. Вiрнiше, я можу, але не бачу в тому рацi?. - Вiн подивився пильно на годинник на руцi i вiв далi: - Не бачу рацi?. А хiба вам тут погано? Сидiть собi. Якщо вам не цiкаво говорити - мовчiть. Хоч я на вашому мiсцi був би чемний i розповiв би що-небудь цiкаве. Ви, зда?ться, iнженер? - Уявiть собi. - Якого профiлю? - Авiатор. - Знаменито. - Чи не слiд менi зробити висновок, що ви не знали тако? дрiбно? деталi з мо?? бiографi?? - Нi, я це добре знав. - Нащо ж ви питали про це? - Хотiв чути, як ви вимовля?те титул вашо? професi?. - Ну, i?.. - Добре вимовля?те, гордо. Я при?мно здивований. Ви так вимовля?те, нiби збира?тесь лiтати завтра i взагалi. - Так, збираюсь, i завтра, i взагалi. А головне - збираюсь будувати... - Ну от, бачите!.. А ви не хотiли дослухати мо?? поради... - Гм... Ми ж так гарно домовилися, що всi слова i означення для кожного з нас звучать зовсiм по-рiзному i мають рiзний смисл, чи не так? Начальник насторожився: - Тобто? Чи так я вас зрозумiв: лiтати й будувати по-вашому, це зовсiм не те, що по-мо?му? - Ми говорили про вашу пораду... - А-а-а!.. - Сафигiн засмiявся. Вiн довго смiявся до себе, а тодi махнув рукою: - Ну, добре, - i перевiв розмову на iншу тему: - Ви, кажуть, непоганий мисливець? Чи не правда? - Можливо. - Ну от i чудесно!.. - Начальник справдi щиро пожвавiв i повернувся всiм корпусом до Андрiя. - Я, зна?те, теж... Скоро почина?ться сезон на качок. Але я не тутешнiй, а ви тут виростали, чи не могли б ви менi розповiсти про тутешнi умови, про озера та саги... - Гм. Ну, зна?те, це знаменито! Ви мене посадили в тюрму, а самi хочете на мо?х сагах полювати... Ну, зна?те... - засмiявся Андрiй. Одначе вони все-таки розмовляли про озера та саги. Андрiй бачив, що його викликали сюди не ради всiх цих розмов, а викликали й тримають в очiкуваннi чогось, а тим часом зводять час, намагаючись по?днати при?мне з корисним. По тому, як начальник поглядав на годинника, було видно, що те "щось" наближа?ться, що там стрiлка йде до призначеного пункту. Лише невiдомо, як довго ще вона до того пункту йтиме. Тож, щоб не було нудно, лiпше вже розмовляти про озера та саги. Начальник виявив першокласну ерудицiю щодо мiсцево? мисливсько? орнiтофауни й зоофауни, ботанiки тощо. Так вони й розмовляли. Андрiй слухав захопленi, справдi поетичнi мисливськi тиради свого спiврозмовця i думав: "I ти скажи, яка симпатична людина! I хто б подумав, що вiн ? якимось ганебним колiщатком ганебного i страшного механiзму, в який оце мене впхнуто!" Проте вiн сам не уявляв, яку фатальну роль ма? ще вiдiграти ця "симпатична людина" в його життi. Так вони довго розмовляли мило про озера та саги, про крижнякiв i вальдшнепiв; власне, розмовляв Сафигiн, Андрiй слухав; сержант теж слухав збоку задумано. Потiм внизу десь задзеленчав телефон i сержант вийшов. Сержант вийшов, а начальник глянув на годинника й замовк. Коли сержант вернувся, начальник глянув на нього запитливо: "? " - Так! - сказав сержант. Начальник зiтхнув i подивився на Андрiя: - Ну, от, а ви поспiшали до блощиць... (павза). - Але перед тим, як ми розiйдемось, я ще хотiв щось у вас спитати. Що пак я хотiв спитати? Ти диви, вилетiло з голови. Ага... - i, дивлячись просто Андрi?вi в очi, начальник поставив несподiване запитання усторч, за чимсь хитро полюючи: - Е-е... той... Чи ви не зна?те, де вашi брати? Запитання було раптове i щонайменше дивне, якщо не безглузде. Але Андрiй знав, що в цiй установi так собi безглуздих запитань не бува?. Вiн нашорошився. I в той же час серце тривожно, боляче стиснулося, бо це запитання видалось йому пiдтвердженням страшного здогаду. "Гм... Перевiря?. Маца?, чи я здогадуюсь, хто мене продав". Це вiн подумав, а вголос вiдповiв подразнено i досить нечемно: - Не знаю... - а по хвилi додав не без ?хидного намiру: - Що, браку? пiдпису... Далi язик його не подужав, не повернувся. - Пiд чим? - байдуже перепитав начальник. - Пiд доносом... - видавив Андрiй через силу i вiдчув, як кров прилила йому до обличчя, як вiн ввесь почервонiв вiд макiвки до п'ят, а губи затремтiли й на пальцях рук виступив пiт. Запала мовчанка. Сержант подивився пильно в розгублене Андрi?ве обличчя, стиснув щелепи i раптом бовкнув сердито: - Ну-ну! Не поспiшайте... А начальник посмiхнувся про себе. А тодi звiвся на ноги. - Отже, моя функцiя скiнчилася. Ма?те якiсь скарги до мене? Нi? Добре. Ви зараз пiдете з сержантом. Осмiлюсь нагадати наостанку ще раз про ту пораду, що ви ?? договорили за мене... Бувайте здоровi. - Дякую. Бувайте здоровi. Потому Андрiй з сержантом вийшли. Сержант i далi був чемний, вiдчиняв i зачиняв дверi i йшов поруч. Вiн мовчав усю дорогу, поки вони йшли коридорами до самого виходу. I тiльки аж при виходi з будинку раптом зiтхнув i, вiдчиняючи останнi дверi, промовив ледве чутно: - Ну, брат! Не заздрю ж я вам!.. Андрiй не перепитав, чому саме, хоч i хотiв. На дворi благословилося на свiт. Вони пройшли повз клумбу i завернули за будинок. Там, за будинком, на широкому подвiр'? перед пiддашшям стояли запряженi конi. Не тi, що були вчора, а iншi, сiрi в яблуках. Конi, як змi?. Вони порскали бадьоро в ранковiй прохолодi i гребли копитами землю. Бiля лiнiйки й бiля коней вештались i вовтузились якiсь люди. То були мiлiцiонери й начальник з ними. Начальник тутешньо? ж таки мiлiцi?, як потiм виявилось. Сержант привiв Андрiя й поставив його бiля лiнiйки, а сам одiйшов геть i стояв збоку. Андрiй обiперся на крило лiнiйки i чекав, позiхаючи. Щось вони довго вовтузяться. А мiлiцiонери квапилися з усi?? сили, вони вкладали на лiнiйку рiзнi речi, Андрi?ву валiзку, мiшок з чимось, якiсь теки, змазували колеса, перевiряли збрую. Нарештi впоралися з усiм, але ще стояли. Виявилося, як зрозумiв Андрiй з уривкiв фраз, що нема? секретарки. Щось там у не? мусять забирати чи оформляти. Чекали. Чи вiд того, що був надто легко вдягнений, чи вiд нервово? перевтоми Андрiя пробирали легенькi дрижаки. Нi, таки було холодно. Це ж серпень мiсяць - мiсяць холодних свiтанкiв. Зосередившись в собi, Андрiй думав про ранiшнi качинi перельоти, коли отак сто?ш бiля воза в лузi, i мусиш iти крiзь туман до саги десь, i бо?шся ступати в росу босими ногами... А надворi дедалi дужче сiрiло. Нагло Андрiя неначе щось штовхнуло пiд серце, вiн пiдвiв голову i аж поточився вiд несподiванки: Катерина! "Так от хто вночi грав сонату Бетховена!!" Просто перед ним на вузенькiм дощанiм пiшоходi стояла Катерина. Заспана, з якимись паперами пiд рукою, вона, як бiгла, так i завмерла на пiвкроцi, вражена. Вона була здивована, а чи вона була злякана, а чи?.. Дивилась на Андрiя i губи ?? тремтiли, а очi наливалися сльозами. Великi блакитнi очi. Тi сльози виповнили ?х вкрай, а тодi геть бурхнули через верх i буйно потекли по щоках... Чи це йому лише здалося?! Вся ця сцена тривала мить. Хтось десь недвозначно засмiявся. Нахмурившись, Катерина крутнула вправо, нагнула голову i швидко пiшла до будинку. "Секретарка! Це ж вона - секретарка!" Андрiй не чув нiчого, що робилося навколо, - так наче хто вистрiлив йому в обличчя. Зовсiм приголомшений i блiдий, вiн провiв очима зiгнуту постать та так i стояв, повернутий услiд ?й лицем. У вухах йому дзвенiло i гуло. "Гм... Оттак-о!.. Секретарка райвiддiлу!" А в вухах зринала нiчна соната Бетховена i бринiла з невимовною мукою... А серце стискалося, охоплене бурею: "Хiба ще не ясно!?" - "Нi, не ясно! Нiчого, нiчого не ясно! - Серце калатало, як скажене, в дикому слiпому протестi: - Нi, нiчого не ясно! Нiчого не ясно!!!" Нагорi зацокотiла жваво машинка. "Секретарка працю?!" Пробiг сюди й туди начмiлiцi?. Принесли якийсь пакет, запечатаний сургучем. Ще щось там робили... Нарештi все було готове. Андрiя всадовили на лiнiйку, обсiли його з усiх бокiв, вiдчинили високi дубовi ворота, баскi конi рвонули з мiсця й понеслись вихорем... Тiльки й встиг помiтити наостанку Андрiй, як у вiкнi на другому поверсi дiвчина визирала нишком половиною обличчя з-за вiдхилено? рами - то Катерина... Ще вiдзначило око насторожену постать сержанта, що нерухомо стояв бiля пiддашшя. За мить все те щезло разом з подвiр'ям, разом з будiвлями, лишилося на мiсцi, геть десь кануло в передранковiй млi. I канула половина обличчя, нишком виставлена з-за вiдхилено? рами... III Андрiй надивлявся на свiт. Перед тим, як покинути його, може, назавжди, вiн жадiбно дивився на все навколо, намагаючись все зафiксувати, вiдкласти в клiтинах мозку, щоб потiм пам'ятати, яка ж була та "воля", який же був той свiт, в якому для нього забракло мiсця. Лiнiйка гримотiла через центр по головнiй площi, поуз бульвар Шевченка, поуз театр, поуз вбогi вiтрини замкнених крамниць, шалено пiдстрибувала по ребрастому бруковi. Услiд ?й пiдiймалася хмара пилу. ?здовий гнав коней вчвал, нiби зумисне, щоб не дати змоги Андрi?вi роздивитися на сво? рiдне мiсто, в якому так довго не був, або щоб не дати нiкому з городян роздивитися, кого ж це вони так рано i так шпарко везуть, нiби вкрали та й мчать отак. Та на них нiкому було роздивлятися - нiде жодно? живо? душi. I Андрi?вi ж нiякий чвал не перешкоджав. Весь час тримаючи Катрине заплакане обличчя в схвильованiй душi, вiн журно розглядав усе, що бiгло назустрiч, давно не бачене i вже напiвзабуте. Може, не так напiвзабуте, як змiнене, якось чудно перейнакшене. Тiльки не так перейнакшене, як того слiд було б сподiватися. Вiн сподiвався побачити рух вперед, зматерiалiзований в будiвлях, в спорудах, в показних матерiальних удосконаленнях, вiдповiдних до епохи, в якихось новiтнiх атрибутах культури й цивiлiзацi?. Гай-гай. Все таке, як i було. Тiльки колись воно було молодше на низку рокiв i, хоч i примiтивне, зате житт?радiсне, квiтуче в сво?му дикому примiтивiзмi. Тепер же те все якесь занедбане, засушене, запорошене, постарiле на цiлу вiчнiсть нiби, вкрите лишаями й iржею, повикривлюване, повищерблюване. Аж дивно ставало, як i де ж тут могла примiститися й жити заблукана душа великого Бетховена?.. При згадцi про Бетховена Андрiй повiв плечима, як вiд морозу, стиснув щелепи... Дивився понуро на мiсто. Мiсто-жебрак... Жодних нових будiвель. Навпаки, багатьох старих будiвель бракувало. Бракувало ажурних кованих огорож навколо церкви i колишнiх "панських" будiвель, бракувало великих вiтрин суцiльного бемського скла, бракувало золочених та срiблених вивiсок бiля аптек та крамниць, бракувало... Чого ж це бракувало головного? Бач, бракувало бадьоростi й житт?во? патетики, от чого. Бадьорiсть i життьову патетику заступила бравада, нудна й придуркувата казенна бравада. I виявлялась та бравада в кольорi. В революцiйнiм кольорi! I це ?дина обнова, ?диний показник "поступу". Ним, тим кольором революцiйним, цебто кольором червоним, було вифарблено геть всi будiвлi в центрi мiста i навiть мурованi огорожi. Колiр пооблазив, пооблуплювався, порудiв вiд дощiв i часу, i мiсто мало вигляд нiби попечений, покалiчений, напiвбожевiльний. Той червоний колiр миготiв обабiч i щезав позаду, змiшуючись з курявою, нiби з димом пожарища. Ось мiський театр, або "Нардом", як його величали давно; доки вiн був "Нардомом" - вiн був ясно-зеленавий з темними пiлястрами, тепер вiн "Будинок культури" i тому, мабуть, червоний до одурiння. Ось бульвар Шевченка - ще не так давно, за часiв НЕПу, вiн пишався розкошами майже столичних крамниць, кондитерських, ресторанiв, тепер вiн геть весь унiфiкований, поспiль червоний, нi, рудий до вiдчаю i пощерблений - в ньому якимось дивом повипадали цiлi будинки, немов повибиванi зуби. Ось електровня - така сама руда i згорблена, вгрузла в землю, допотопна електровня, i навiть революцiйний колiр не в силi ?? змодернiзувати. Вона завжди, скiльки Андрiй пам'ята?, чахкала вечорами, задихаючись, немов сухiтник, i так само чахка? й тепер, лише темп неначе послаб. Це вже вона кона?. Ось, нарештi, велика, ще iмператорська тюрма!.. Але конi не повертають - мчать собi мимо, далi... Тюрма проводжа? ?х понуро слiпими очицями та вежами... Ага, це новiсть! Цього не було! Навколо тюрми ранiше височiв лише мур, а вiкна всiх чотирьох поверхiв зяяли одверто гратами. Так ?? поставив росiйський iмператор в самому центрi мiста на пострах "вiрнопiдданому" населенню. Тепер до iмператорового подарунка внесено корективу - на мурах по всiх чотирьох кутах збудовано високi вартовi вежi, а на вiкна накладено суцiльнi залiзнi щити. Ц ж, пак, тепер iзолятор! Полiтiзолятор всесоюзного значення. Андрiй згадав, що про це ж йому говорив робiтник у по?здi. Вся тюрма вифарблена так само в червоний колiр. "Революцiйна тюрма, значить!" Ось допотопнi лазнi... Теж червонi. Ось допотопне "кiно". Ось... Баскi конi промчали через центр мiста, через мiст, через Успенську площу з пам'ятником тому, хто так ощасливив оце мiсто, - Ульянову-Ленiну, - i влетiли в Харкiвську вулицю, а червоний колiр гнав назустрiч. Ось будинок колишнього "У?здного Высшего Начального Училища", де Андрiй вчився перед революцi?ю, а тодi, в революцiю, разом з iншими з незрiвнянним ентузiазмом переробляв його, його нутро, на новий штиб з "Высшего Начального" на нацiональну "Вище-початкову школу", перефарбовуючи його, так би мовити, iдейно в жовто-блакитний колiр. Тепер той будинок рудий. Ну, це може бути, це тому, що вiн щедро политий кров'ю його вихованцiв. Це може бути. Ось колишня жiноча гiмназiя... Руда. Ось чоловiча гiмназiя, тепер педiнститут - рудий... Хтось у цьому мiстi напевно збожеволiв, дiстав бзика на кольоровому грунтi. Але чи так? Чи це вiд божевiлля? Нi, не вiд божевiлля це. Вiд полiтики. Ця декорацiя, цей фарбований фасад - вiд полiтики! Коли всерединi зi здобутками революцi? не гаразд, коли ту революцiю пiдмiнено чим iншим, коли треба те "iнше" злочинно ховати, тодi ретельно фарбиться фасад. Андрiй дивиться з досадою на той "революцiйний" фасад рiдного мiста, i його нудить пiд ложечкою, йому хочеться з усього маху дати комусь невiдомому в зуби, щоб аж щелепи геть позвертало, комусь тому, що оце так спохабив, спаскудив його бiдолашне мiсто. Але, не маючи належного об'?кта (не дати ж по щелепах оцьому напiвсонному й досить безобидному на вигляд начальниковi мiлiцi?, що сидить поруч!), не маючи об'?кта, Андрiй тiльки поводить плечима й зiтха?, мружить очi. Вони iдуть знаменитою Харкiвською вулицею, казкову довжину яко? (уявiть собi "аж п'ять верстов!" Га!) вони колись в дитинствi вимiрювали кiлькiстю перевалкiв. I кiлькiсть тих перевалкiв була незчисленна. Може, яких п'ятнадцять. А як пройти тi всi п'ятнадцять перевалкiв, та там вже й була невiдома й загадкова якась "станцiя", там вже була залiзниця. Дорога в незнаний свiт, що починався десь за останнiм перевалком. Для них - для дiтей - залiзниця була, як легенда, знана лише з того, що на нiй зарiзало ?хнього сусiда, машинiста-залiзничника, якоюсь "залiзною машиною". На щастя, червоний колiр уже скiнчився, бо скiнчилися казеннi будiвлi й почалися звичайнi, вбогi обивательськi халупи, довжелезнi недоламанi паркани, тини, порослi буйно колючками й пасльонами, ряснi тополi й осики, сади й городи. Андрiй спочивав оком на буйнiй зеленi, на праiсторичних вбогих халупах, одвертих i щирих в сво?х трагiчних злиднях, без революцiйного фасаду, пiзнавав давно знайомi хатки й числив, як у дитинствi, знайомi перевалки. Тринадцятий... Чотирнадцятий... П'ятнадцятий... Сiмнадцятий... Двадцятий... Га! щось тих перевалкiв наче забагато стало, трохи нiби рясно! А ще ж тiльки половина вулицi. Нарештi помiтив, що вiн раху? за перевалки глибокi пустирища, якi зяяли на мiсцi колишнiх садиб i були добре втоптанi людьми й худобою, як найкоротшi шляхи сполучення мiж паралельними вулицями. Таким чином збився й вже не знав, за котрим саме перевалком прийде поворот влiво до залiзницi. Та справа розв'язалася простiше - конi не звернули анi влiво, анi вправо, а промчали вулицею аж в самий кiнець i вигналися в степ. Помчали степом. Ще двi години шалено? ?зди степом i вони нарештi зупинилися на полустанку К... Он як! Важна вiн персона, якщо його не зважилися показати людям на мiськiй станцi?, а завезли аж геть на цiлковите безлюддя! На цiм полустанку, саме як сходило сонце, Андрiй i його дальший ескорт - начмiлiцi? й два мiлiцiонери - злiзли, забравши лантух з якимсь барахлом, валiзку й течки з паперами, а решта повернули коней i по?хали шагом назад. Щоб було зручнiше, начальник укинув течки в лантух. По якомусь часi пiдiйшов дачний по?зд i забрав надзвичайну групу з полустанка К; дачний по?зд, що йшов-таки з Андрi?вого мiста до заштатно? столицi Укра?нсько? Соцiалiстично? Республiки. * * * Вiд надмiрно? напруги нерви Андрi?вi притупiли, до того ж вiн був морально вбитий, внутрiшньо розчахнений - в результатi зовнiшнiй свiт переставав його цiкавити, насiла глибока апатiя й страшенно захотiлось спати, як було завжди з ним, коли аварiйний душевний стан доходив до критично? точки. Це брав гору iнстинкт самозахисту --гасив розбурхане полум'я, стримував шалений гiн кровi, склепив вуха й очi, ввергав душу в сон. Спати... ?дине, всеохоплююче й всезаперечуюче, непереможне бажання. Але зовнiшнiй свiт не давав йому спати. Вагон, в який вони влiзли, був погано до того пристосований. Це був химерний, ще не бачений Андрi?м вагон дачного по?зда, що курсував на лiнi?: мiсто "Н" - Харкiв. Отаке досягнення за час його вiдсутностi! Пародiя на крилату фразу некоронованого Цезаря соцiалiстично? держави про "жiть стало лучш?, жiть стало в?с?л??!" Колись, коли жити було не особливо весело, тут ходив звичайний, поштово-пасажирський по?зд, знаменитий тим, що мав вагони росiйсько? конструкцi?, в яких мiсця для сидiння-лежання були в три суцiльних поверхи: коли пiдiймалися додатковi ляди, то утворювався з кожного поверху суцiльний пiл через увесь вагон. Цi додатковi ляди вигаданi конструктором, напевно, в час особливого творчого натхнення. Пасажири набивалися на кожен такий пiл щiльно, як в'юни в вершу, й лежали всю дорогу покотом, ?хали з комфортом, як патрицi?. Патрицi? лежали в три поверхи, виставивши три шереги надьогтьованих чобiт, позв'язуваних мотузками черевикiв, лаптiв i так репаних п'ят. Четвертий поверх становили тi, що пiдлазили пiд нижнiй пiл i вмощувалися просто на бруднющiй, вiчно мокрiй пiдлозi, мавши достатнi причини не дертися нагору, а залазити, мов щурi або таргани, в нору. Хоч треба сказати, що пiд час "маршу" всi пасажири на всiх поверхах мали приблизно однаковi шанси щодо небезпеки бути контрольованими (на предмет квиткiв та на предмет ревiзi? пiдозрiлих "спекулянтських" клункiв з картоплею чи буряками), бо тутешнi контролери та кондуктори вмiли якось ходити по ногах i по головах сво?ми здоровенними, наквацьованими мазутом чобiтьми. Особливо цiкавий був той по?зд уночi. Вiн завжди був темний, нiяко? електрики в по?здах на цiй лiнi? колишньо? царсько? iмперi?, а пiзнiше "першо? кра?ни соцiалiзму" не iснувало, свiтилося ло?вими свiчками, що вставлялися в спецiальний лiхтар, пристосований росiйським конструктивним генi?м так, що вiн (лiхтар на одну свiчку) мав освiтлювати одразу i пасажирiв, i тамбур, i клозет, але кондуктори (керованi тим самим росiйським творчим генi?м) умудрялися й ту казенну свiчку "замахорити", по-простому кажучи - вкрасти, лишаючи справу освiтлення на iнiцiативу пасажирiв. Пасажири освiтлювалися в дорозi власними свiчками на прикрiсть вуркаганам та закоханим, що бiльше любили темряву. Та фортуна все-таки була на боцi закоханих i упослiджених: свiчки горiли тiльки на початку, пiзнiше жодна свiчка не витримувала консистенцi? повiтря й гасла - не могла перемогти людських випарiв, аромату онуч, махоркового диму (махорка неодмiнно закручена в газетний папiр) й всього iншого. Але все ж то були "благословеннi" вагони! Закоханi й так аматори романтичних пригод мали iдеальнi умови, щоб виявити себе вповнi, i досить часу (темп ?зди був трохи швидший за волячий - 100 кiлометрiв по?зд iшов п'ять годин!), щоб i нацiлуватися до одурiння, й виспатися до не-схочу. Не те зараз. Цей самий по?зд тепер назива?ться "дачний", або "робочий", i перше, що звернуло увагу навiть стомленого й байдужого Андрiя, це що вiн торохтiв несамовитiше, анiж ранiше. А друге - що вагони в ньому зовсiм ново? й зовсiм надзвичайно? конструкцi?. Насамперед вхiд до вагону був, а виходу не було. Вiрнiше, був i вихiд, але в тi самi дверi, однi й ?динi. Чудесне удосконалення! А для контролю то просто генiально! Це цiлком в дусi цi?? епохи, в дусi цi?? кра?ни, в дусi фiлософi?, моралi й свiтогляду ?? вождiв та iдеологiв. В дусi ново?, унiфiкацiйно? ери. Генiально! Однi дверi, щоб легше було за людиною стежити, легше тi?ю людиною "керувати". Добиратися до вагона в тi дверi треба було по спецiально причепленiй драбинцi... Це, бач, товаровий вагон, спецiально пристосований для пасажирiв. I пристосований вiн неабияк. Росiйська iсторiя знала його як звичайний товаровий вагон "на сорок ч?лов?к iлi вос?мь лошад?й", стандартний вагон червоного кольору, з розсувними дверима i без жодного "умеблювання". Тепер дверi забито цвяхами, червоний колiр замазано зверху зеленим (дивно, просто аж не вiриться" коли зважити, що в мiстi Н., навпаки, всi будiвлi пофарблено саме в червоний колiр - але, мабуть, це тому, що революцiя, за поняттями цi?? кра?ни, це "всьо наоборот"), а всерединi створено комфорт - поставлено кiлька довгих лав iз спинками i ще й зроблено тро? вiкон... Доказ, що "лошадi" з числа пасажирiв випали. Ну, щодо "ч?лов?кiв", то норма, усталена iсторi?ю, начебто збiльшилася вдвiчi: вагон натоптаний пасажирами до нiкуди. В цiлому цей тряский, торохкiтливий вагон справляв вражiння надзвичайне -вражiння яко?сь символiки, образ чогось калiчного, парадоксального, образ яко?сь епохально? аварi?. Так, вiн символiчний, цей вагон, немовби генiальна карикатура, пародiя на велику революцiю, що зродила ось цей шедевр, як та гора зродила мишу. От був собi товаровий вагон на "сорок ч?лов?к iлi вос?мь лощад?й", тодi прийшла велика революцiя, мiльйони людей пiд спiви "Марсель?зи" геро?чно вмерли за "рiвнiсть i братерство", за свободу, за краще майбутн? i - от воно прийшло, те "краще майбутн?": товаровий вагон "на сорок ч?лов?к iлi вос?мь лошад?й", iменований ще "телячим", взяли перефарбували в iнший колiр, прорубали пару вiконечок, забили наглухо "телячi" дверi, а випиляли iншi, для людей, i - все. - I ма?ш нову епоху!! Це, власне, думав Андрiй, сидячи в кутку, й даремно намагаючись якось заснути. Заснути неможливо. Правда, вiн в цьому вагонi, в цьому товпищi опинився в привiлейованому становищi, - для нього й для його почту було одведено цiлий куток з двома лавами, з яких на однiй розташувався почет, а друга належала цiлком йому, й на нiй нiхто iнший не смiв сiсти але з такого привiлею було мало радостi, Андрiй не мiг скористатися з нього вповнi. Сумно спершись головою на руку, сидiв i дивився в вiкно обважнiлими очима. У вiкнi в якомусь баламутному туманi оберталася земля - межi крутилися навколо невiдомо? осi, танцювали дерева, кущi, сторожовi будки, а в цiлому те все десь пливло пiд ним i поза ним i було таке саме почуття, як колись, коли вiн вперше пiдiймався лiтаком iз сво?м другом i вчителем, авiаконструктором Калiниним. Голова наморочилась, i було при?мно те згадувати - отак сидiти, абстрагуватися вiд реального оточення, вiд дiйсностi й переживати вже колись пережите, краще, може, що мав - дружбу, пiднесену на крилах в зенiт, в небо... Пливти поза часом i простором... Та абстрагуватися зовсiм, як i заснути, вiн знову-таки не мiг це ж пливе мимо рiдна його, найрiднiша земля, а це навколо нього нашорошенi й принишклi товпляться, тиснуться його рiднi-найрiднiшi земляки! Потрохи розбира? цiкавiсть. "Агов, не спи! Чого ж ти будеш спати, коли, може, тво? днi вже почисленi й тобi вже спати нiколи. Надивляйся! Надивляйся на все, чого ти давно не бачив i, може, вже скоро, а то й нiколи не побачиш! " Сперши голову на руки, Андрiй крiзь приплющенi очi дивиться на людей. Що особливо вразило, коли вiн роздивився, це що всi пасажири цього карикатурного, цього пародiйного вагона були робiтники, iндустрiальнi робiтники. Щоб зробити цей висновок, не треба анi питати, анi гадати. 3 засмальцьованого й iдеально брудного та обшарпаного "профодягу", робочих комбiнезонiв, з рук i облич, з уривкiв фраз i реплiк видно, що це все робiтництво рiзних фахових профiлiв, представники нового (зовсiм нового) укра?нського робiтничого класу, працiвники iндустрi? великого промислового центру - Харкова: з тракторного заводу, паротягобудiвельного, ХЕМЗу, авiазаводу, сталеливарень, робiтники депо, залiзничники, трамвайники, будiвельники тощо, тощо. Вони ?дуть цим "робочим" по?здом на працю, поспiшають iз усiх станцiй, мiстечок i призалiзничних сiл геть з вiдстанi ста кiлометрiв. По цiй лiнi?. I так само вони ж десь ?дуть, поспiшають по всiх iнших чисельних радiусах до центру, боючись спiзнитися, пiд страхом тяжко? кари... Вiдчуття цi?? кари здавалося написаним на кожнiм обличчi. По?зд зупинявся на кожнiй станцi? й полустанковi - а ?х було густо, - iз вагона нiхто не вилазив, а тiльки влазили й нього все новi й новi пасажири. Вагон набивався до того, що люди вже висiли один на однiм... I все це були робiтники. Це було при?мно. Правда, всi вони якiсь засмоктанi, виснаженi, обдертi й до того ж ще нiби чимсь пригнiченi - безмежною втомою а чи злиднями, - але це були все дiловi, зовсiм якiсь вiдмiннi люди. Зосередженi в собi й позначенi тавром суворо? професi?. А Андрiй успадкував вiд батька велику й щиру любов до людей, хай i марудно?, але творчо? працi, до людей дiла, що творять матерiальнi цiнностi. Вiн не бачив бруду, вiн бачив мозолястi й тим шляхетнi руки. Це розiгнало сон. Ще не так давно по цiй лiнi? при цiй-таки самiй владi, пiсля того як було заповiджено початок ново? ери i навiть заведено нове лiточислення - не вiд народження Христа, а вiд "25 октября 1917 года", - ?здили переважно торбарi та спекулянти, спритнi мiщухи "Юга Росi?", що циганили по селах i возили до Харкова на ?вбаз шматочки масла та сала, а звiдти старi галошi та лахмiття для обмiну в селах знову на масло та сало. Зараз такого типу пасажирiв зовсiм не було. Звичайно, не тому, що спекулювати було нiкому, а тому, що спекулювати було нiчим. А ще тому, що пронеслися жахливi бурi, якi з усiх поробили старцiв та поставили весь соцiальний уклад догори ногами. Все зiрвали з якоря. I тепер людський склад цього от карикатурного по?зда ма? зовсiм iнший вигляд. Те, що ?де в ньому замiсть "лошад?й", ма? зовсiм iнший характер. I попри все, той характер, як на Андрi?ву думку, досить-таки втiшний, бо вiн - Андрiй - належав до числа тих, якi вважали й вважають, що з його нацi? доти не буде дiла, доти вона буде упослiджена i у власнiй хатi бита, доки якою завгодно цiною не опану? мiста, доки не оволодi? власною iндустрi?ю, доки не матиме свого сильного, iдеально зорганiзованого робiтничого класу, доки ота ледача й iнертна мiщанська та селянська стихiя з ?? "моя хата скраю" не видасть з себе масово людей в промисловiсть i опану? ??, опану? машини, опану? всi надбання науки i технiки, високi школи, залiзницi, всi найважливiшi заклади й секрети механiзму управлiння всiма галузями народного господарства. Словом, доти, доки вона не пiде вiйною на мiсто "явочним порядком" i не поверне його собi, доки не перестане хуторянити й позiхати, а не почне будувати. I от початок цього великого процесу вiн бачить... Правда, це все повста? з великого горя, але то не важно. Правда, вони ще раби, але такi швидше перестануть бути рабами. I нарештi, правда, що вони зараз будують собi на безголов'я, але колись все те, що вони збудують, все-таки належатиме ?м; Зрештою не важно, що вони будують, а важно, що вони будують. I вони ним заволодiють... З мови, з iнтонацi?, з жестiв Андрiй бачить, що цi обдертi й замурзанi робiтники здебiльша ще селяни, що це зовсiм свiжi, скороспеченi представники iндустрiального укра?нського пролетарiату, але - як ?х багато! Вони становлять майже сто процентiв "населення" цього торохкiтливого по?зда, та й ще тиснуться на кожнiй станцi?, проклинаючи енергiйно невiдомо кого (так, на здогад бурякiв), бо не можуть сiсти як слiд до переповнених вагонiв i ризикують спiзнитися. Лиш де-не-де межи робiтниками трапляються окремi особи iнтелiгентних професiй, т. зв. "службовцi" та "iнтелiгенти", що теж поспiшають до центру на працю, i зовсiм нема? нiяких перекупок, анi старцiв, якими завжди так ряснiють усi примiськi по?зди. Для перекупок це невигiдний по?зд, для старцiв теж -тяжко поживитися тих, хто самi ? старцями, хоч i належать теоретично до класу-"диктатора", класу-"гегемона", в тих, що спiшать на працю, щоб там кривавим потом заробляти на хлiб щоденний. У вагонi, попри всю велику кiлькiсть пасажирiв, навдивовижу тихо. Це Андрiя аж надто здивувало, i вiн звернув на це увагу зразу по перших станцiях. Коли юрби всiдали, стояв на дворi й на сходах лемент i ще тримався першi хвилини й у вагонi. А потiм наставала тиша. Пристрастi гасли, голоси притихали до шепоту, лиш несамовито стукали колеса та деренчали шиби. Зразу Андрiй не зрозумiв, у чому рiч, аж нарештi збагнув - це ж вiн тому причиною! Власне, цей куток, де вiн сидить iз сво?м почтом. На них (на нього й на почет) нiхто з пасажирiв зовсiм не звертав уваги, нiби ?х i не було зовсiм, i в той же час Андрiй до глибини душi вiдчув, що всi реагують на його присутнiсть. Всi без винятку. I реагують тривожною нашорошенiстю, пригнiченiстю. Хоч нiхто й не дивиться просто в його бiк, зовсiм нiби не помiча?, кожен байдужий, пiдкреслено байдужий. I, власне, ця пiдкресленiсть ? показником, що всi думки й вся увага всього вагона в цiм кутку, бiля Андрi?вого обличчя. Нiт-нiт та й ловить Андрiй собi чийсь погляд, i було йому якось не по собi, коли отав собi замурзана й груба, прокоптiла сажею й промаслена мазутом, з пiдсмаленими махоркою вусами людина, глянувши крадькома й зустрiвшись з Андрi?вим поглядом швидко вiдводила сво? очi якось нiби винувато, розгублено моргала, а то й червонiла. Вiд деяких поглядiв у АндрiяI мимохiть перебiгав легенький, непри?мний морозець, бо в тих поглядах свiтився кричущий переляк, нудьга й жаль невисловлений, але яскравий i без слiв - переляк i жаль людей, якi щось знають про його долю, щось страшне, спiвчувають, але безсилi його вирятувати. Андрiй оглядав усю цю масу, назовнi нiби iндиферентних, а то й ворожих людей, i йому було страшенно цiкаво знати, що ж здебiльша цi люди думають? Що ось це робiтництво, до якого його - Андрi?ве - серце так горнеться й розкрива?ться назустрiч, немов соняшник оберта?ться до сонця, робiтництво, до якого вiн i сам належить плоттю й кров'ю, що воно дума?? Але взнати докладно про це неможливо. Вiн лише мiг судити про це з тих окремих поглядiв, якi вдалося перехопити, а надто з виразу очей i обличчя однi?? жiнки, робiтницi, досить iнтелiгентно? на вигляд i дуже покарбовано? зморшками вiд власного якогось горя. Вона стояла в протилежному кутку, й дивилася надмiру поширеними очима на Андрiя, й не могла тих очей вiдвести - хотiла вiдвести, силкувалася, але не могла, очi поверталися назад, мов привороженi або навроченi. Дивилась перелякано й ворушила про себе губами... I Андрi?вi здалося, що ось це, власне, й дивиться тими очима на нього весь вагон. Вони щось знають. Вони щось знають таке, чого вiн не зна?. Звiдси й та нашорошенiсть, i той переляк, що з очей свiтиться. Але не може бути, щоб вони вiдчували тiльки острах i жаль. Насупленi брови, зiмкненi уста, погляди у нiкуди, глибокi затягання махорковим димом, сердитi сплювки на пiдлогу, пiд ноги собi говорять про щось iнше ще. А може, то звичайне презирство, а чи злоба? Бо ж вони бачать на ньому вже випечене тавро, як на винуватцевi всiх ?хнiх нещасть, тавро "ворога народу"... Нi, то вiд iншого, бо коли б вони вiрили в те тавро, вони б злорадiли. То вiд iншого.. Андрiй переводить погляд у вiкно й дивиться, як обертаються поля, i слуха?, як тихо й мляво розмовля? начальник мiлiцi? з одним мiлiцiонером. Той мiлiцiонер назвав був начальника "товариш Рибалко!", i тепер Андрiй зна?, що вiн назива?ться "товариш Рибалко". Андрiй не вника? в змiст розмови, лише слуха? саме звучання - товариш Рибалко говорить прекрасною укра?нською мовою з милим полтавським акцентом. Слухаючи ту прекрасну мову, Андрiй дума?: "От везуть та й вкинуть у рiдну-рiднiсiньку укра?нську тюрму". I пригаду? Винниченкового "Помiркованого та щирого" -от би вiн тiшився з такого почту й з тако? перспективи! Але сам Андрiй вiд того навiть не посмiхнувся, подумав так собi. Слухав милу полтавську вимову, а потiм дивився на того, що говорить. То був у дiйсностi досить вайлуватий i неоковирний чолов'яга, цей товариш Рибалко, але справляв зовсiм iнше вражiння ---величавий, повiльний в рухах, сповнений престижу й монументально? могутностi в сво?й унiформi начальника мiлiцi?, в унiформi кольору сталi. Нi, вiн безподiбний, цей Рибалко! Це ж вiн свою iсторичну, безсмертну "хахлацьку" вайлуватiсть i розвезенiсть так генiально замаскував у велич, у ма?статичнiсть держави, що ?? вiн репрезенту?, в монументальнiсть ?? "залiзно? охорони", у велич самого "залiзного наркома" - свого шефа й повелителя. Правда, мiлiцiонери перед ним не виказували особливо? пошани й субординацi?, не тяглися в струнку, не ляпали обцасами, не говорили "так точно!", як старi, класичнi жандарми, i саме це було, на думку Андрiя, великим недолiком. Вони б мусили бити копитами перед такою Рибалковою монументальнiстю й говорити "так точно!", продовжуючи традицiю достославно? росiйсько? жандармерi?, пiдпори й надi? всiх, богом люблених, iмператорiв "Пiвнiчно? Пальмiри", i це було б саме до речi. Але це ж, бач, була не якась "чорносотенна жандармерiя", а "робiтничо-селянська мiлiцiя" i тако? субординацi? в нiй не заведено. Мiлiцiонери трималися перед Рибалком, як рiвнi, сидiли й курили з ним, прикурюючи вiд одного сiрника, лиш було видно, що вони його все-таки дуже бояться. Але не це вражало. Вражало те, що й мiлiцiонери, i сам Рибалко бояться, либонь, Андрiя, тримаються супроти нього якось чудно, нашорошено, нiби пильнують його i в той же час намагаються вiд нього вiдмежуватися. Андрi?вi страшенно хотiлося впiймати погляд Рибалка, подивитися йому в очi, але це не вдавалося - Рибалко уперто уникав зустрiтися очима i, замаскувавшись у свою монументальну байдужiсть, сковзав поглядом мимо. Так само й мiлiцiонери, зрештою простакуватi й нiби поряднi хлопцi, кепсько обтесанi селюки. З правила в цiй кра?нi, як i в багатьох iнших, до полiцi? чи до мiлiцi? йдуть служити рiзнi покидьки, злодi? й ледарi, рiзна суспiльна непотрiб, не придатна до нормально)' людсько? працi, це було вiдомо, й саме тому до представникiв полiцi? та мiлiцi? тут споконвiкiв населення ставилося з неприхованим презирством i зневагою, як до аморального й злочинного елемента. Але цi хлопцi, може, були з iншо? категорi? й тому почувалися особливо кепсько, ?м було нiби мулько. Вони перед очима цiлого вагона йорзали на ослонах i говорили межи собою пiдкреслено байдуже, грубо, ривками, занадто серйозно й несамовито курили. Вони говорили щось, аби говорити. Рибалко теж - говорив слова знiчев'я, позiхав, нудився. Андрiй бач