------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Роман



   Пропонований увазi читачiв  роман  "Сад  Гетсиманський"  належить  перу
Iвана Багряного - письменника, мало знаного у  нас,  але  широко  вiдомого
серед української емiграцiї.
   Iван Багряний (1907-1963) зазнав сталiнських  репресiй  у  30-тi  роки,
пройшов всi кола пекла, як потiм i герої його роману. 1945  року  змушений
був емiгрувати з СРСР. У ФРН були  написанi  романи  "Сад  Гетсиманський",
"Огненне коло", "Тигролови", численнi поезiї, п'єси. "Сад Гетсиманський" -
один з перших  творiв  свiтової  лiтератури,  що  викриває  злочинну  суть
сталiнщини. Подiї вiдбуваються на Українi.
   У перевиданнi збережено особливостi мовно-стилiстичної манери автора.



   Всi прiзвища в цiй книзi, як то прiзвища всiх без  винятку  змальованих
тут працiвникiв НКВД та  тюремної  адмiнiстрацiї,  а  також  всi  прiзвища
в'язнiв (за винятком лише кiлькох змiнених), - є правдивi._
   Автор


   "Отче мiй! Коли можна, нехай мимо йде вiд мене чаша_ _ця!.."_
   Ще вiн говорив, коли се Юда, один з  дванадцяти,  приходить,  а  з  ним
багато народу з мечами й дрюччям од архiєреїв та старших людських... Та  й
узяли його..._
   Єванг. вiд св. Маттея, гл. 26. Частина перша I
   Швидко бiжать поїзди степами, швидко пливуть кораблi морями, ще  швидше
летять лiтаки попiд небесами, та найшвидше летить  материне  серце.  Через
гори високiї, через води глибокiї, через краї чужi  несходимi  мчить  воно
ластiвкою, за синами шукаючи, їх виглядаючи, та  й  -  повертається  назад
змучене, - нема.  Краї  несходимi,  мiста  незчислимi,  гори  непрогляднi,
чужина чужа, непривiтна,  -  не  знайти  там  матерi  синiв  своїх.  Марно
кидається бiдне материнське серце. Нема. А вони,  сини,  чи  живi,  а  чи,
може, їх i немає, - анi вiсток не подають, анi  самi  не  прибувають,  анi
поїздами, анi кораблями, анi тими лiтаками.
   Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усiх синiв своїх  до
себе мерщiй згукати, телеграму вдарити, щоб мерщiй поспiшали, поки ще  вiн
живий. Хотiв перед смертю сам заповiт їм батькiвський  дати.  Особливо  тi
три, бо по четвертому i слiд десь щез, у тiм Сибiру, на тiй холоднiй  десь
каторзi. А й четвертого кликали, лише телеграму не  били,  а  так,  серцем
кликали; бо ж шляхи йому заказанi, стежки загородженi,  крила  зборканi  i
адресу - хiба сам вiтер знає. Вдарили телеграму - i чекав Чумак.  I  довго
не хотiв умирати...
   Кидається тепер  от  серцем  мати  -  стара  Чумачиха,  а  сама  сидить
нерухомо. Сидить тиха, задумана, стискає руками маленький папiрець.
   А старий Чумак, старий коваль... Немає вже старого Чумака.  Ото  стоїть
свiчечка на коливi - ото й був вiн.
   Десять днiв не гасила її стара Чумачиха, все мiняла,  синiв  дожидаючи,
над "душкою" старого сидячи.
   А в суботу поминальну запалила оце  її  знову,  бо  прийшла  телеграма.
Найменший почув. I десь їде. Отой найдорожчий i найнещасливiший, найбiльша
материна потiха i найбiльше горе. А чей i старий  Чумак  за  нього  серцем
зiтлiв та й у землю сиру вiд журби тяжкої лiг.
   Розгладжує мати папiрець рукою, а сама  дивиться  на  свiчечку  i  щось
шепоче. Чекає. Лиш час вiд часу зiтхає тяжко - либонь  життя  тяжке  та  й
синову долю передумує, зустрiчi жде. Так вiд самого ранку.
   I вiд самого ранку сидить бiля неї отець Яков (чомусь неодмiнно Яков, а
не Якiв, бо то, бач, звучить дуже фамiльярно i по-простецькому, бо то Якiв
просто старого  Чумака  звали,  бо  був  коваль),  єдиний,  якимось  чудом
уцiлiлий священик на цiлу цю  околицю,  а  може,  й  на  цiле  мiсто.  Вiн
потiшає, вiн розважає стару Чумачиху i дiлить її горе.
   Вiдколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обiдню пору
i сидiв до вечора - потiшав стару i научав малу - дочку-пiдлiтка,  останню
дитину, що лишилася при матерi. Зм'якшував  печаль  i  журбу  за  покiйним
розмовами про лiпше потойбiчне життя, про той свiт, де немає  "нi  печалi,
нi зiтхання". А сьогоднi прийшов вiн з самого ранку,  тiльки-но  скiнчивши
службу в своїй церквi на цвинтарi.
   Розгорнувши стару Чумакову бiблiю, - отаку грубезну книгу, що її  любив
читати Чумак вечорами осiннiми,- отець Яков тихо, але все серце вкладаючи,
читав матерi про сад Гетсиманський. Читав до  крику  трагiчну  епопею  мук
бентежного живого серця, епопею людської i разом  божеської  млостi  перед
мученицькою  смертю.  Читав  крик  серця  про  "чашу",  аби  вона   минула
приреченого... Читав про зраду Юди... Про вiдступництво Петра,  що  зрiкся
Вчителя, заким пiвень прокричав двiчi.
   На цiм мiсцi стара мати здригнула, затиснувши папiрець, наче їй справдi
вчувся крик того пiвня чорної, глухої ночi, що вiщував зраду, чи дiйшло до
свiдомостi iм'я "Юда", при якому завжди  стискалося  її  щире  материнське
серце.
   До хати вбiгло дiвча, вiддихуючись, як пiсля шаленої  бiганини.  Тонка,
мов билина, досить висока на свої I4 лiт, бистроока Галя. Серйозна  не  по
лiтах. В руках вона тримала вузлик.
   - Куди це, мамо? - зашепотiла, щоб  не  сполохати  вiзiї  про  той  сад
Гетсиманський.
   - А що ж то?
   - Та це ж я, мамо, Андрiєвi... Це вино тут... I пиво... З дороги щоб...
Вiн любив...
   Мати посмiхнулась, змахнувши сльозу, що навернулась, на дочку глядячи.
   - Постав там... Та вже не бiгай, посидь собi, ач яка зелена  та  тонка,
мов кiшка.
   Галя озирнулась по хатi i поставила вузлик на покутi. Лiпшого мiсця для
свого дорогоцiнного подарунка не могла знайти.  Замилувалась.  Отець  Яков
подивився, потiм повiв очима вгору по стiнi, зiтхнув, скрутнув  головою  i
нiчого не сказав. Узявся до Бiблiї.
   Покуть, де за традицiєю мали ряснiти образи, був  зовсiм  порожнiй.  Це
вже поступка синам. Для себе старий Чумак iз старою мали покуть не  в  цiй
свiтлицi, а там, у "хатинi", - там ряснiли образи, товплячись i витискаючи
один одного. У свiтлицi ж був порядок такий, як  завели  хлопцi,  ще  дома
бувши. Тепер висiв лише образок Марiї з дитям, - над тим мiсцем, де горiла
свiчечка. Поруч висiла велика нова фотографiя похоронiв.
   Галя - найменша з Чумакiв, "Галя Чумакiвна", як її звали на  вулицi,  -
постояла, послухала читання, уперто заломивши брови i  роздимаючи  нiздрi,
як норовистий коник, зиркнула на покуть i вийшла собi. По  хвилi  увiйшла,
несучи поперед себе великий портрет у чорнiй рамi, молоток, i цвяхи, i  ще
й чорну широку стрiчку на плечi. Мовчки пiдсунула зручнiше стiл, що  стояв
у кутку, поставила на стiл стiлець здерлась на нього, забила цвях у кут  i
почепила портрет. На раму накинула чорну стрiчку. Ще забила два  цвяшки  з
правого й лiвого боку, щоб  портрет  стояв  похило.  I  злiзла,  прибравши
стiлець. Усе це вона проробила мовчки й  швидко,  звиваючись  справдi,  як
кiшка. I вже злiзаючи, прошепотiла - "От... Я давно хотiла, мамо..."
   Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з  уст.  А  отець
Яков шарпнувся, аж устав:
   - Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тож святе мiсце!..
   - Нiчого, - промовила Галя i стала, захищаючи спиною покуть. - Це_ _мiи
батько!_ _i блиснула очима.
   Вона промовила це так i так блиснула тими очима, що отець  Яков  махнув
рукою i сiв на своє мiсце:
   - Ну й ну... Дiтки...
   - Це Андрiй малював, - уперто додала Галя, нiби  вiдповiдаючи,  якi  то
дiтки тепер. I, одiйшовши насеред хати,  обернулась  лицем  до  покутя:  -
Батько_... - прошепотiла тихо.
   На покутi, залитий сонцем,  пiд  слiпучою  синявою  неба  сидiв  старий
Чумак. Як живий. Величезний портрет в олiйних фарбах був виконаний  хоч  i
по-дилетантськи, але натхненно, з Божою iскрою. Сонце било повiнню. Старий
Чумак, бронзовий i мускулястий, дивився просто кожному в очi примружено  i
посмiхався.. Посмiхався в свiй довгий запорозький вус,  як  це  вiн  робив
завжди. Монументальний, кремезний i могутнiй, як сама земля, коваль Чумак.
Патрiарх свого племенi, дебелого й рясного. В робочому фартусi,  отак,  як
щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидiв вiн  пiд  слiпучо-синiм
небом i пiд гiлкою бузку i, склавши грубезнi свої руки, спочивав. I тримав
на колiнах сонне дитинча. В слiпучо-бiлiй  сорочинцi  воно  спало  сидячи,
припавши  солодко  зарожевiлим  личком  до  ковальського  фартуха,  як  до
материних грудей. Це вона - Галя,  як  була  ще  маленькою.  I  це  Андрiй
малював десь на каторзi з манюсiнької картки, яку колись сам  фотографував
i завжди мав  при  собi.  Та  й  потiм  прислав  той  портрет  поштою.  Це
один-єдиний раз була вiстка вiд нього, - прислав  батька,  такого  живого,
такого  викапаного...  Руки  були  намальованi   широченними   мазками   i
недокiнченi, i це найбiльше вражало -  своєю  правдою,  грубi,  необтесанi
ковальськi руки. Пiд портретом був напис великими лiтерами - "Батько".
   Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою  i  похитуючись,
як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. Перше -  тужила  за  сином,  а
тепер уже й за його батьком, а своїм мужем, вiдколи вмер старий.
   - "I прийшов тодi Юда iз стражею..." - бубонiв отець Яков, забувши,  що
вiн вже це читав. - "I показав їм..."
   За дверима затупотiло. Галя шарпнулась до дверей:
   - Вже, мамо! Тут!..
   Вiдчинились дверi... I шумно ввалився до хати Чумаченко.  Але  не  той,
сподiваний, а iнший. Кремезний, бравий командир. Увiйшов з валiзою,  сяючи
лицем i новенькою портупеєю на новенькiй унiформi.
   - Го-го! Ну, здорово, роде ковальський-молотобойський!
   Та й урвав на пiвсловi. Тихо поставив валiзу i стяг кашкета:
   - Що?.. Сiпiзнився!? -не то  спитав,  не  то  зiтхнув  тяжко,  змiненим
голосом i повiв очима по хатi.
   Мати видавила крiзь посмiшку й крiзь сльози воднораз:
   - Так... Сину...
   А син - найстарший Чумаченко -  подивився  на  свїчечку,  потiм  приник
очима до портрета, як до  живого,  i  довго  не  мiг  вимовити  нi  слова.
Нарештi, похитуючись, ступнув два кроки, повiв рукою по чолi i, не зводячи
очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом:
   - Як же ж це?.. - а потiм  з  ноткою  розпачу.  -  Так  що,  батьку,  я
прибув...   Командир   стрiлецької   дивiзiї   Окремої    Червонопрапорної
Далекосхiдної Армiї -- Микола Чумак. Твiй син... Твiй... -  i  витер  лице
рукою,  неспроможний  стримати  сльози,  що  раптом  схопили  за  горло  з
середини. Але вiн їх таки стримав, проковтнув i вiв  далi  тихо,  схиливши
голову:
   - Ми всi прибули... Сини твої... Там он... (зацокала клямка) ось...
   Павза.  Вiдчинилися  дверi  -  увiйшов   середульший,   моряк.   Микола
рапортував до портрета, як до живого:
   - Чорноморського флоту моряк i парторг - шмаркач Михайло  Чумак...  Теж
твiй син...
   Вiдхилилися дверi, i ввiйшов третiй - стрункий, у летунськiй унiформi.
   - Вiйськової авiацiї, - понуро атестував Микола, - пiлот i командир, ще
й орденоносець - Серьога Чумак - теж твiй син... Приймай,  батьку!..  -  i
обернувся до хлопцiв, уп'явшись у них виряченими очима. Хлопцi постягали з
голiв накриття, поставили валiзки i, витримавши братiв погляд, ступнули до
матерi.
   - Мамо, - промовив котрийсь. - Ну, ось уже й ми... Всi тут...  Уже  всi
вкупi.
   Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму. I мала Галя, замiсть радiти,
стояла i мерехтiла сльозами з широко вiдкритих очей.
   - Ой, дiти мої, дiти мої! - промовила мати. - Чи ж усi?!
   - Ага... - промовив Микола i чомусь тяжко  насупився,  зiтхнув.  I  так
само зiтхнув пiлот:
   - Ех, мамо, мамо!.. якби ви знали!..
   - Знаю, сину!.. I батько знав... Та й гукав, та й чекав вас, та й хотiв
заповiт скласти... Свою останню  волю...  Чи  чули  ви  батькiвську  волю,
дiти?!
   Моряк: Кажiть, мамо!
   - Останнi слова перед тим, як умирати?..
   Пiлот: Кажiть, мамо!
   Микола: Так, мамо, кажiть...
   - Щоб ви - сини його вiрнi, старого Чумака, старого коваля  дiти  рiднi
мiцно купи трималися та й найменшого брата  рятували.  Щоб  рятували,  щоб
його спасали... Бо  не  знатимуть  костi  батькiвськi  спокою  i  на  тому
свiтi...
   Замовкла мати. I завмерли брати, похмурнiли. Поспускали голови та й  нi
пари з уст.
   Тут раптом вiдчинилися дверi - i увiйшов четвертий.
   Так, наче грiм гримнув. Всi прикипiли оглушенi...
   У дверях стояв наймолодший - Андрiй Чумак. Але такий,  якого  нiхто  не
сподiвався бачити. Уявлюваний замученим каторжником, обдертим, i худим,  i
нещасним, вiн тим часом мав вигляд  гордої,  сильної  й  високопоставленої
особи. У бриджах i гiмнастерцi кольору хакi, шкiряних крагах, з планшеткою
через плече, з маленькою  валiзкою  в  руцi  -  вiн  стояв  i  посмiхався,
стрiпнувши буйним русявим чубом. Ростом з Миколу,  поглядом  -  в  старого
Чумака.
   Галя зойкнула i, наче пiдкинена пружиною, кинулась на шию братовi. Мати
схопилася з мiсця i, звiвши руки, як крила, мов  та  чайка,  зашкандибала,
квилячи з сльозами радостi. Андрiй поставив валiзу  i  пригорнув  стару  i
малу, що повисли на його кремезних руках; посмiхався i  поплескував  нiжно
матiр по спинi.
   Отець Яков не витримав  цiєї  сцени.  Вiн  довго  вражений  дивився  на
Андрiя. Потiм,  зустрiвшись  з  його  поглядом,  тихенько  закрив  Бiблiю,
немовби вичитавши у тiм поглядi, що вiн тут зайвий, - так i  не  дочитавши
про сад Гетсиманський, шмаркнув носом i  тихенько  вийшов;  кивнув  мовчки
всiм на прощання - власне нi до кого - до старого Чумака на покутi, бо всi
були зайнятi чим iншим.
   А Андрiй глянув  через  голову  матерi  на  свiчечку,  що  догоряла,  i
зрозумiв усе. Глянув на портрет у жалобi... А тодi глянув  на  братiв,  що
стояли, як мур, мерехтячи  вiйськовими  вiдзнаками  та  ременями,  i  щиро
посмiхнувся до них:
   - Ну, здорово, роде ковальський!.. Отака от Чумакова гвардiя!
   Галя засмiялась, а за нею засмiялися всi хлопцi. Так щиро, по-братськи,
по-давньому, по-хлоп'ячому. Хоч це й  не  пасувало  до  ситуацiї,  але  не
витримали.
   - Здоров, здоров, самашедша голово!
   - Здоров, босяцюро, козаче-нетяго!
   - Здоров, Андрiю!
   Микола перший пiдiйшов i обiйняв брата. А тодi повернувся до портрета:
   - От... I четвертий - iнженер i  арештант,  батьку!  Бувший,  так?..  -
звернувся вiн до Андрiя нiби з байдужим запитанням,  оглядаючи  з  нiг  до
голови.
   Андрiй засмiявся та й тiльки, вiтаючись з братами. А пiлот промовив:
   - Ну, от тепер ми всi, мамо!

   * * *

   Ось так злетiлися сини-соколи. Чумака старого дiти,  на  клич  батькiв.
Запiзнилися, та шлях був далекий. Одначе жоден не  переступив  через  волю
батькiвську. Так, наче визбирало їх материне серце по свiтах,  по  загетях
та й звело докупи. А найдивнiше з тим найменшим,  що  нi  вiсток  не  мав,
нiчого не знав, а прилетiв додому так, наче серцем вчув.
   Стара Чумачиха не знала, де котрого посадити - той хороший, а  той  iще
лiпший. А найкращий той найменший, що нi в огнi не згорiв, нi  в  водi  не
втонув. Що за всiх так тяжко покутує, та й усе живий от, веселий i  щирий,
увесь свiт пригорнув би.  Ачей  материне  благословення  на  нiм,  як  щит
непобiдний, хоронить його i заступає.
   Пiдсунули стiл поближче до покутя, поближче до батька, i посадила стара
мати чотирьох синiв-соколiв батька поминати, щоб бачив  старий  Чумак,  що
дiти його виконали його волю, та й щоб сам був укупi. Упадала коло  них  з
малою, частувала та примовляла. Та все не зводила очей з них, а  найбiльше
з того найменшого.
   Не зводили очей з нього й три брати - дивилися  та  лиш  час  вiд  часу
нишком перемовлялись мiж собою.
   Знав Андрiй, що кожному з них його  -  Андрiєва  -  доля  вписалася  на
шкурi. Добре знав. I болiв душею. Та тiльки ж...

   * * *

   Ще їдучи з двiрця миршавим вiзником додому (де не був шiсть рокiв), нi,
ще в поїздi, Андрiй увесь час думав про них, хоч  нiяк  не  сподiвався  їх
отак зустрiти та ще всiх разом. Не сподiвався i радiв з того.  Бо  навiщо?
Така бо зустрiч могла бути небезпечною для них. Вiн - збiгця з каторги, що
вже чотири роки маневрує по свiтах, живучи iнкогнiто i працюючи в  кожному
мiсцi доти, доки не починав хтось ним цiкавитись ближче; тодi  зривався  й
шукав iншого мiсця. Так обкружляв  увесь  СССР  з  Камчаткою  й  Середньою
Азiєю. I ще б не приїхав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання  за
всяку цiну побачити своїх стареньких  i  свiй  дiм  перед  тим,  може,  як
покинути цю країну назавжди. Знав, що  брати  його  бояться,  напевно,  як
вогню. О, йому було вiдомо, що значить пробивати шлях та ще й у вiйськових
школах, коли брат - полiтичний засланець, каторжник.
   Либонь, душу їм пропекли тим братом, i тiльки  добра  слава  Чумакового
роду в цiлому могла захистити хлопцiв i зрiвноважити такий родинний грiх -
наявнiсть серед усiх  одного  "ворога  народу".  Все  це  вiн  знав,  але,
ризикуючи життям, - отак заскакуючи до рiдної хати на день, на  годину,  -
не сподiвався їх зустрiти.
   Їдучи останню сотню кiлометрiв залiзницею, вiн малював собi, як то  вiн
уступить у хату, i який тiєї хати вигляд, i яка тепер мати. Про батька вiн
узнав тут же, в поїздi, що батько  помер.  Якийсь  випадковий  супутник  -
незнайомий робiтник охоче розповiдав йому про  всiх,  кого  знав  у  цьому
мiстi, а знав вiн дуже багато. Андрiй його випитував доти, доки не випитав
про свiй рiд. А рiд його славний  на  цiле  мiсто.  Вiд  робiтника  Андрiй
узнав, що один брат уже орденоносець, "невiдомо тiльки котрий", i що  iншi
"великi пани та начальники". Знав,  що  i  мати  жива  та  побивається  за
наймолодшим, за тим каторжником. I що  на  похоронах  не  було  жодного  з
Чумаченкiв - "чи загордилися, чи забагатiли, чи  через  брата  свого  роду
вiдцурались". Так сформулював робiтник вiдсутнiсть Чумаченкiв на батькових
похоронах i  з  жалем  плюнув:  "Свiт  настав,  прости,  Господи!"  Андрiй
промовчав, не сказав йому, що то неправда, не загордились Чумаченки, а  що
дуже далеко тi сини розлетiлися та ще  й  не  сидять  на  одному  мiсцi  -
лiтають та плавають - та й не змогли чути.
   З двiрця вийшов Андрiй тодi, як уже юрби пасажирiв геть  розсiялися,  а
поїзд, яким вiн приїхав, давно вiдiйшов. Таксi не було жодного. Зате  було
кiлька вiзникiв, i Андрiй дуже зрадiв цьому. Вибирати не було з чого - всi
вони миршавi й захудалi, але то неважно. Не торгуючись, узяв  крайнього  й
поїхав.
   Звелiв їхати не через центр мiста, а через Сiнну площу,  на  обмин,  бо
так "уполовину ближче", а головне - не треба буде їм тих  машин  та  людей
обминати. Вони поїхали на обмин, через Гребенюкову греблю, через величезну
Сiнну площу геть до ливарнi" що маячiла за мiським парком.
   Пiсля гучних  мiст,  пiсля  кипучих  i  гримотливих  рiзних  сибiрських
"новостроєк", пiсля пароплавiв, пiсля швидких поїздiв, трамваїв, автобусiв
Андрiєвi було трохи чудно - вiн їхав допотопним способом, таким  вiзником,
як ще їздили люди 20 рокiв тому, i такою ж дорогою, яку знав з  дитинства,
- глибокi колiї повнi м'якого пороху, на вибоїнах стирчить iз землi  хмиз,
деренчить по спицях, а в поросi лiниво  пурхають  горобцi  -  "купаються".
Андрiй дивився на них i думав про своїх братiв, про своє  отаке  гороб'яче
дитинство, нi, про золотоголове дитинство - як вони ловили в'юнiв  штаньми
та кошиками пiд цiєю Гребенюковою греблею, як  гасали  по  левадах  та  по
болотi, там, за їх оселею, в ситнягових  шапках  iз  ситняговими  шаблями,
бавлячись у запорожцiв; як утiкали  вiд  батька,  мов  горобцi,  коли  вiн
приходив з роботи втомлений i суворий i, виломивши дубця пiсля  материного
звiту, мав карати злочинцiв i бешкетникiв за безлiч нароблених шкод  -  за
подертi штани, за порозбиванi  носи,  за  видавлену  шибку,  за  гульки  й
бiганину... А надто,  як  вони  -  малi  Чумаченки  -  виступали  залiзною
Чумакiвською когортою у всiх хлоп'ячих вiйнах i побоєвищах на оцiй  Сiннiй
та на всiх iнших площах та левадах їхнього мiста.
   Центр мiста пiдiймався химерними сильветами з правого боку  за  площею.
Все, як було,  лиш  постарiло  й  огорнулося  безнадiєю  повiльної  руїни.
Шеренгою, як i колись, над центром височiли церкви -  Успенська,  Спаська,
Миколаївська, Собор, Юр'ївська... Їх одинадцять у  цьому  мiстi.  Багатьох
уже не було видно. На iнших - нi хрестiв, анi золотого блиску.
   Андрiєве серце стискалось. Не за блиском, а за тим,  що  життя  йшло  й
клекотiло десь стороною, поза цим мiстом,  але  його  коштом.  Десь  росли
колосальнi споруди, десь повставали цiлi мiста й селища, модерною технiкою
озброєнi. Десь там, де пiшли його i всi iншi брати  й  сестри,  понiсши  в
офiру свої м'язи й мiзок. А тут - мiсто лежало,  як  старець  у  лахмiттi,
доношуючи давнє убрання. Все, як  колись,  лише  згорбилось,  пiшло  вниз.
Жодної нової будiвлi, жодних риштовань, жодного руху вперед.
   Тiльки  парк,  повз  який  вони  проїздили,  переїхавши  площу,   буйно
розрiсся, стояв, як дикий пралiс.
   За  парком,  де  починається  Андрiєва  вулиця,  вiн  звелiв  вiзниковi
зупинитися: розквитався з ним; далi пiшов пiшки. Але не пiшов  вулицею,  а
пiшов знову на обмин, знайомими вузенькими  кривими  перевалками.  Обiйшов
ливарню й вийшов на пустирище. Потiм левадами вийшов  у  той  завулок,  що
виходив на головну, де на розi стояла його хата. Але вiн не пiшов  просто,
а знайшов у парканi дiрку i влiз iз завулка у  власний  город.  Власне  не
город, а городець. Городець був такий, як i колись,  -  порослий  дрiмучим
лiсом соняшникiв, кукурудзи; посерединi глибока межа. У тiй межi мала бути
завжди "лоскотарка", якою мати  лякала  їх  у  дитинствi,  щоб  не  ходили
"красти" огiрки-пуп'янки. "Лоскотарка"  мала  такого  "злодiя"  схопити  й
залоскотати до смертi. Iдучи межею, Андрiй згадував про  це  i  посмiхався
при думцi: "Що якби оце мати межею  назустрiч!?  Та  й  зустрiла  таку  от
"лоскотарку"!..
   А оце вже нове  (несолодко  жилося  батькам)  -  кукурудзяний  чагарник
пiдходив аж до двору, а потiм  переступав  через  парканчик  i  заповнював
собою ввесь двiр, обступивши хату щiльним муром. Злиднi. Все  утилiзоване,
найменший клаптик землi. Над чагарником  височiв  лапатий,  розлогий  клен
бiля хлiвця. Це вони колись посадили удвох iз батьком. Який здоровий став!
Лапатi вiти його черкали об мур будинку.
   Андрiй зiйшов на ганок i, завмираючи серцем, натиснув на клямку...
   Брати гомонiли щиро, сердешно. Згадували батька, п'ючи за те, щоб  була
йому земля легка. Згадували дитинство, п'ючи й за  нього.  Згадували  свої
пригоди хлоп'ячi, своє мисливство  й  своє  рибальство.  Всякi  неймовiрнi
подiї, яснi радостi й чорнi трагедiї золотого, чудесного  юнацтва.  Це  ще
вчора було, ще трава не встигла випростатися там, де  ходили  вони  своїми
хлоп'ячими босими ногами  всi  вкупi.  Ще,  либонь,  не  перестали  болiти
стусани в тих, кому вони їх давали, захищаючи з усiм дитячим вогнем  честь
свого роду ковальського та своє побратимство... Хвилини летiли непомiтно -
i в кожного на серцi було так, як колись, -  соняшно,  легко,  радiсно.  I
тiшилась мати, стара Чумачиха.
   Одно лише на мить було захмарило радiсть i замалим  не  обернуло  її  в
смуток i жаль. Це, коли найстарший чомусь спитав найменшого раптом посеред
веселої розмови:
   - А це ж ти як, брате, звiльнили тебе чи що?
   Найменший помовчав, а тодi посмiхнувся:
   - "Там" якщо й звiльняють, то хiба тiльки в землю.
   - А як же ж ти?! - прошепотiла мати злякано, поблiдши.
   - А я сам себе звiльнив, мамо... Утiк собi та  й  усе...  (помовчав)  -
чотири роки ось... До вас бiг, мамо.
   Брати переглянулись, залягла тяжка гнiтюча  тиша.  Тривожна  тиша,  яку
кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покiйник. Нi, наче на
столi стояла скринька з динамiтом, що вiд  найменшого  руху  могла  раптом
вибухнути. Мати сидiла, мов з хреста знята,  заметавшись  своїм  материним
серцем i не можучи щось тут порадити, лиш вiдчуваючи жах  перед  чимсь.  I
сидiли поблiдлих три брати - земля пiд ними горiла,  для  них  це  справдi
стан аварiйний, страшний iспит - вони сидiли поруч  та  ще  й  випивали  з
братом, утiкачем з каторги, державним "злочинцем". I хоч вiн  для  них  не
був злочинцем, знали, але ж...
   Тишу порушив Андрiй, поглядаючи на блискучi унiформи братiв  i  зблiдлi
обличчя:
   - Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви  не  раз  дивилися  смертi  у
вiчi. А я не смерть... Я Андрiй.
   Мовчали. Тодi Андрiй звернувся до Миколи, посмiхаючись щиро:
   - Ти мене не бачив, Миколо, а я  тебе  бачив,  у  Хабаровську,  першого
травня минулого року, ти був на  трибунi  поруч  з  Блюхером.  Я  всi  очi
видивився...
   Тут Микола встав i вийшов... Довго його не було. А як вернувся -  почав
збиратися у дорогу. Два iнших теж... Вони виходили,  радились,  входили  i
знову виходили... Збирались вiд'їжджати.
   Мати й мала Галя упадали коло них.  Умовляли  трiшки  лише,  трiшки  ще
побути  та  порадитись.  Та  не  покидати  ж  так  матiр...  Та  батько  ж
заповiдав... Та хоч словом щирим розважити, допомогти. Що ж  це  вони  так
утiкають!
   Андрiй сидiв i нi пари з уст. Тяжко пiдперши голову, думав i нiчого  не
бачив у тiй тяжкiй задумi.
   Нарештi, на материне умовляння один iз середульших братiв не витримав i
випалив з розпачем:
   - Та чи ви знаєте, мамо? Чи ж ви знаєте, чого нам це  може  коштувати?!
Служби!!! I всього...
   - А йому ж це коштуватиме життя! - випалила раптом Галя  i  припала  до
Андрiя, плачучи:-Скажи ж їм щось, брате!
   Тодi Андрiй пiдвiв голову:
   - Ви менi простiть, браття... Тiльки ж  я  не  знав,  що  зустрiну  вас
тут... Через годину я вiд'їду.
   Старший Микола, що саме увiйшов знадвору i ходив тяжко по хатi, по  цих
словах, а надто по тих Галиних,  раптом  зупинився,  поторсав  чуба,  зняв
кашкета i кинув його на лаву. Зiтхнувши глибоко,  розкрив  валiзу,  дiстав
пляшку коньяку i, пiдiйшовши до столу, налив у чотири склянки:
   - Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт з ним! - i  махнув  рукою.  -  Якось  то
буде.
   Випили. Спершу Микола з Андрiєм удвох. Потiм випили вчотирьох  i  знову
всi посiдали до столу. Микола довго дивився  усторч  на  Андрiя  мовчки...
Потiм обняв його i поцiлував.
   Хмiль уступив у голову i все на  свiтi  стало  кращим.  Тепер  уже  всi
знали, як  стоїть  справа,  але  настрiй  на  диво  вернувся  той  кращий,
попереднiй. Почали радитись, як бути. Мати з щасливою надiєю  дивилася  на
синiв, - вони таки зарадять справi i виконають  заповiт  батькiв.  Такi  ж
сини! Такi соколи!.. Найодчайдушнiший проект висував наймовчазнiший з  них
- пiлот. Вiн пропонував забрати брата лiтаком i замчати "чорт його  зна  й
куди", туди, де вже його нiхто не турбуватиме... Були  iншi  проекти...  А
головне, було  щиро,  сердешно,  гiо-братськи.  I  так,  нiби  це  вони  в
дитинствi гаряче обговорюють якусь  чергову  хлоп'ячу  авантюру.  I  нiхто
нiкуди не квапився вже. Хотiлось отак бути вкупi i вирiшувати цю  проблему
в затишку, пiд батьковим добрим  поглядом  i  при  материнiй  участi.  Лиш
Микола спитав Андрiя, чи нiхто не бачив його, як  вiн  прибув,  чи  нiчого
такого пiдозрiлого? Андрiй, смiючись, запевнив, що нi. I бесiда тривала. З
проблеми порятунку знову перейшли до спогадiв. Розпитували Андрiя про його
пригоди. Вiн розповiдав братам i матерi цiкавi речi.
   Тим часом Галя обiцяла Андрiєвi  на  вухо  якусь  цiкаву  несподiванку,
метнулась десь i довго її не було.  А  коли  повернулась  --  сидiла  коло
брата, як на голках, з лукавою таємничою мiною. В розпалi братньої розмови
до хати увiйшла Катря, Андрiєва  подруга  з  тих  прекрасних  рокiв  перед
в'язницею й засланням. Вона увiйшла... Постояла... I раптом, окрутнувшись,
вийшла.
   - Та це ж Катря! - сказав пiлот.
   - Катря...- захвилювавсь Андрiй та й насварив сестру. А  та  зашепотiла
на вухо:
   - Вона тебе любить... Еге ж... Завжди, коли згадує, - плаче...
   Андрiй ще бiльше захвилювався. Знав, що це правда. Бо того, що було, не
можна забути. I вiн, власне, насварив сестру, щоб сховати своє  хвилювання
вiд всього, що бурею знялося в нiм. Але Катря зникла, як тiнь.  -  "Добре.
Потiм..." - заспокоював своє серце, вирiшивши за всяку цiну побачитись.
   Розмова пливла собi далi. Вони вже вирiшили були,  що  власне  Андрiєву
справу найлiпше буде розв'язати уранцi, на свiжу голову. Авжеж. Хоч Андрiй
i квапив братiв наговоритися тепер, наговоритись од усього серця, до краю,
може, на довгi роки та й опiвночi роз'їхатись, а вже вiн якось  сам  дасть
собi раду. Давав же  досi.  Бо  ж  за  ним  материна  молитва  й  материне
благословiння - а тим вiн анi в вогнi не згорить, анi в  водi  не  потоне.
Аби лише брати були  здоровi  та  щасливi.  Нiт,  вирiшили  брати,  тiльки
вранцi. Їм взагалi пропала охота так просто роз'їздитись. Потiм.  А  тепер
от найкраще б заспiвати тихенько батькову улюблену, оту, що з  нею  старий
Чумак, мабуть, i на свiт народився:
   "0й у лiсi, в лiсi стоять два дубочки,
   Там сидiли аж два голубочки..."
   Та тут, власне, раптом усе й скiнчилось. Зовсiм несподiвано.
   Не встиг перший рядок журного i такого сердешного заспiву з уст  пiлота
дiйти до кiнця, власне, не встиг вiн розгорнутися  в  чотири  голоси,  щоб
доспiвати першу строфу, як раптом вiдчинилися дверi без стуку - i  голуби,
що вже так гарно вмостилися на гiлочцi, сполоханi, щезли...
   До кiмнати ввiйшло двоє гостей - один в  елегантнiй  унiформi  сержанта
НКВД, другий - мiлiцiонер.
   - Добрий день! - чемно привiтався сержант.
   Брати звелися назустрiч, як мур.
   - Сидiть, сидiть, - чемно  попросив  сержант  i  попрямував  просто  до
Андрiя. Брати сiли - вiйськовi з виразом незалежностi й своєї  професiйної
гiдностi, Андрiй - зблiдлий, але спокiйний.
   - Попрошу вашi документи, - звернувся сержант до Андрiя так само чемно.
Андрiй завагався, тодi сержант узявся за кабур пiстоля. Андрiй посмiхнувся
i подав йому планшетку.
   - Гм, - гмикнув сержант, розглядаючи пашпорт, вийнятий з  планшетки.  -
Але ж це не ваше прiзвище. Ваше прiзвище Андрiй Чумак. Так?
   - Так.
   - Добре. Ось ордер на ваш арешт, - сержант вийняв  папiрець  i  показав
його чомусь Миколi, що сидiв скраю. Поза тим  вiн  бiльше  не  поцiкавився
жодним iз присутнiх.
   - Ви пiдете зараз з нами, - звернувся вiн до Андрiя. - Де вашi речi?
   Андрiй кивнув на свою  валiзу,  що  лежала  на  лавi.  Мiлiцiонер  узяв
валiзу, а Андрiй вилiз з-за столу i став посеред хати.
   - Все? - спитав сержант.
   - Все, - промовив Андрiй спокiйно, розстебнув шкiрянi краги й кинув  їх
пiд стiну: - Це хай тут.
   - Нi, нi! - заспiшив сержант.
   - Слухайте, сержанте! - промовив Андрiй спокiйно, але з ноткою глуму. -
Навiщо вам цi два шматки шкiри? Вистачить з вас моєї. Це ось малiй  будуть
пiдметки.
   Сержант помацав краги i по  тих  словах  поклав  їх  назад  пiд  стiну,
насупився i став, даючи Андрiєвi дорогу.
   Андрiй постояв хвилину, стрiпнув чубом i подивився довгим  поглядом  на
матiр, що сидiла, закам'янiвши,  як  вiд  наглого  удару;  на  сестру,  на
братiв... Пiдiйшов i поцiлував матiр, що так i не поворухнулась.
   - До побачення, мамо... (павза).
   - До побачення, сестро... (павза).
   - Прощавайте, браття... Не поминайте лихом...
   Подивився на портрет батька. Повернувся й пiшов. Зник. Так, наче  й  не
було Андрiя.
   - Ну, от i все... -  промовив  Микола  якось  чудно  в  страшнiй  тишi,
зiтхнув i подивився на братiв - тi опустили  очi.  Глянув  на  матiр  -  i
опустив очi сам.
   Мати жахливо схлипнула, наче їй забракло повiтря, схопилась за серце  й
подалася всiм тiлом до дверей... та й опустилася знов  на  своє  мiсце.  А
тодi перевела очi на своїх синiв i довго дивилась на них  диким,  страшним
поглядом  -  повним   здивування,   жаху,   вiдчаю,   жалю   й   кричущого
невисловленого запитання "хто?" Блiда, як  смерть,  безнадiйно  розбита  i
така сполум'янiла. Дивилась мить - i, здається, дивилась цiлу вiчнiсть.  З
мукою. I нарештi прохрипiла тихо:
   - Ох... Сини ж мої!.. Сини мої...
   А бiля стiни, втискаючись в неї  спиною,  стояла  мала  сестра  їхня  i
дивилася теж туди, де й мати, очима, повними здивування й слiз, що стiкали
великими краплями.
   Так кiнчилася зустрiч чотирьох братiв рiдних -  синiв  старого  Чумака,
добрих i вiрних, що любили свiй рiд, нащадкiв славного роду  ковальського.
II
   На щитi вогненному, на щитi золотому Каїн пiдняв Авеля на  вила  i  так
держить його. Держить перед очима, не дає й зморгнути...  А  десь  за  ним
хтось на роялi задумливо грає журну i бентежну сонату  Бетховена.  Мiсячну
сонату. Хтось там теж дивиться на мiсяць. I грає... Вiчна легенда про двох
братiв, вирiзьблена на далекому мiсяцi, бентежить душу, як i завжди, як  i
давно-давно колись  в  днi  золотого  дитинства,  своєю  трагедiєю,  своєю
таємничiстю  нерозгаданою  -  таємничiстю  неоправданої,  кричущої  зради.
"Навiщо?! Навiщо ж брат пiдняв брата на вила?!" - так завжди кричало серце
дитяче,  стискаючись  в  темрявi  нерухомої   ночi,   коли   та   емблема,
розшифрована раз бабусею, висiла в вiкнi  над  сильветами  сонного  свiту,
прип'ята до чорної емалi неба, i слiпила зiр. I тепер теж.
   Щит  золотий  з  дивною  емблемою  -  емблемою  зради  -  прип'ятий  на
чорно-синiй емалi вiчностi, вогневiє в чотирикутнику вiкна,  за  холодними
гратами. Вiн вогневiє й пливе нечутно за чорними сильветами бань i хрестiв
собору, вирiзьбленого на тiй самiй  емалi  разом  з  верховiттями  древнiх
дубiв i тополь... Ба, вiн вирiзьблений разом зi спогадами про дивнi-дивнi,
давно забутi прекраснi днi, про дзвiнке, замрiяне (ах, хто ж  то  там  так
прекрасно грає за чорними сильветами?!), про закохане у всесвiт, i дружбу,
i в усiх ближнiх, срiбноголосе, кучеряве дитинство... Воно  пливе,  як  на
екранi, нi, як  по  слiпучому  морю,  в  дiамантових  бризках  i  розривах
веселки, мiнливе, мерехкотливе, i разом з ним пливе таємничий,  загадковий
свiт-всесвiт! Чарiвний  свiт-всесвiт!  Свiт,  в  якiм  i  та  легенда,  та
емблема,  вирiзьблена  на   вогненнiм   щитi,   здається   неймовiрною   i
зовсiм-зовсiм неможливою, неправдоподiбною...
   Спогади... (Ах, хто ж то так прекрасно грає?!) ...
   По огорожi ходить шепiт i млость у темрявi  весняної  великодньої  ночi
помежи столiтнiми дубами й липами....  I  та  нiч  великодня,  той  спогад
далекого, дитинства ось нашаровується на  дiйснiсть,  напливає  на  неї  й
творить  двоїсту  вiзiю  з  реального  й  давноминулого,  повторюючись   i
проходячи перед очима до болю чiтко, вiдбуваючись наново  ось  тепер,  ось
тут, в такiй невiдповiднiй ситуацiї... Ущерблений  мiсяць,  зачеплений  за
хрест дзвiницi, висить шкереберть. Через нього пролiтають кажани  й  хрущi
i, десь стукнувшись - либонь об шиби освiтлених вiкон собору,  падають  на
бiлу латку пiску, на бiлi мармуровi плити надгробкiв пiд мурами церкви.  А
вони - маленькi романтики - йдуть по оградi, побравшись за руки, -  чотири
маленькi брати, один другого менший, - крадуться крiзь  загадкову  темряву
навколо  церкви,  дослухаються  до  таємничих  шепотiв,  приглядаються  до
таємничих тiней, рухомих i нерухомих, що виповнюють весь навколишнiй свiт,
такий незбагненний, такий загадковий, де геть згубилися межi мiж  реальним
i нереальним. Але вони не шукають тiєї межi, вони навiть  не  пiдозрiвають
її iснування. Для них весь свiт здається реальним i то реальним саме через
свою фантастичнiсть, свiт з вiдьмами, з привидами, з  янголами.  Химерний,
загадковий свiт. Свiт-казка. Тiсно  притискаючись  одне  до  одного,  вони
кружляють по ньому  помежи  столiтнiми  дубами,  через  смуги  свiтла  вiд
освiтлених вiкон собору.  Десь  угугукає  сова  в  синiх  нетрях  ночi,  i
здається, то вона дивиться примруженим вогненним оком мiсяця. Тодi вони ще
мiцнiше беруться за руки й бiжать... Вони чують дiвочий смiх, i поцiлунки,
i  млосний  шепiт  пiд  церквою,  пiд  липами,  на  горбках,  у  таємничiй
темрявi... А в церквi читають "Апостолiв".  У  Великiн-Великiн  церквi,  з
височенними стелями бань, що губляться десь у мороцi, куди не сягає свiтло
свiчок i лампадок, прохолода i тиша, i ту тишу ледве  порушує  монотонний,
тремтливий голос читця.  Той  читець,  гейби  Хома  Брут,  злякано  стоїть
посеред  церкви,  поглядає  одним  оком  на  грiб  з  Христом,  що   його,
розiп'ятого, а потiм знятого, поклали отак посеред цiєї великої церкви пiд
шкляну покришку, i другим оком читає з книги таємничi слова,  вимовляє  їх
тремтливим голосом - слова про  те,  як  Христа  мучили.  А  кругом  читця
порожньо - велике свiтляне коло, i  здається,  нiхто  не  смiє  того  кола
переступити, мовби там десь накреслена зачарована лiнiя, що її нiхто не  в
силi подолати; люди зрiдка входять у морок церкви, навшпиньки,  нечутно  i
так само нечутно  виходять  або,  лишившись,  тиснуться  попiд  стiнами...
Стомившись, читець витирає пiт i  озирається.  Тодi  з-за  колон,  десь  з
мороку виходить до нього iнший, переступає свiтляне коло i, прокашлявшись,
несмiливо продовжує читати, а перший з полегкiстю виходить геть  туди,  де
шепiт, весняна млость i поцiлунки... Чотири  маленьких  брати,  побравшись
мiцно за руки, стоять нерухомо й дивляться на ворухливi язички свiчок там,
над Iсусом. Їхнi серця б'ються схвильовано й єдиним ритмом.  Вони  стоять,
мов завороженi, бо ще перебувають пiд чаром iншої ночi, минулої ночi, коли
вони разом iз своїм батьком приходили до "Плащаницi", до ось  цього  гробу
прикладатися. Невиспанi, побравшись за руки i спотикаючись  на  пiшоходах,
пiд мерехтливими зорями вони прибiгли опiвночi до гробу, дивилися на тяжкi
рани пробитих  рук  i  нiг  i,  глибоко  зворушенi  виглядом  замученої  й
покладеної в грiб людини, мерехтiли сльозами на неї й  один  на  одного  i
стиналися  дитячими  серцями.  Вони  не  говорили  слiв,  вони  не  давали
обiтниць, але в той же час вони присягалися всiм своїм єством любити добро
й ненавидiти зло, бути вiрними, бути дружнiми, щоб нiхто нiкого з  них  не
мiг отак розп'ясти. I вони були вiрними, вони були дружнiми.
   "Нi!.. Не може бути... - Андрiй зiтхає й  перекладає  чоло  з  зiгрiтої
частини залiзної штаби на холодну. - Не може  бути".  -  Пекуче  запитання
"ХТО?", хто продав його,  як  той  Юда  Iскарiотський,  стоїть  перед  ним
вогненне й непогасаюче, за всiма спогадами, як той  мiсяць  за  сильветами
собору, над мiсцем його золотоголового дитинства.  Стоїть  нерозгадане,  i
Андрiй не в силi на нього вiдповiсти. Логiка говорить, що то втяв хтось iз
його братiв, але все нутро бунтується шалено: "Не може бути!!"
   Його не лякає тюрма, його не турбує його доля - його турбує й  пече  це
прокляте запитання - "Хто?" I вiн кружляє  навколо  нього  все  на  одному
мiсцi, як метелик навколо чадної свiчки,  обмаслюючи  об  нього  -  об  це
запитання - крила своєї душi. Бо ж було ясно, що це один iз трьох i  нiхто
iнший. I саме це палило його вогнем. I саме тому вiн бунтувався всiм своїм
єством - "Не може бути!! Нi, не може, не може бути!!"
   За чорними сильветами замiсть елегiї вже  кипить  якась  космiчна  буря
звукiв. Дивно, хто ж то грає, хто ще може так божественно  грати  в  цьому
мiстi вiдтодi, як у ньому побито всi роялi! Звiдки, з яких, з  чиїх  вiкон
цi звуки Бетховена, що лунали для нього у мiстi колись, тодi, як  вiн  був
зовсiм юний i безтямно закоханий? Дивно.
   Космiчна буря звукiв рояля акомпанiює бурi в душi.
   Залiзо грат холодне, i вiд нього  зводить  м'язи  над  бровами.  Андрiй
притискає чоло до залiза ще  дужче,  щоб  остудити  розпечений  мозок,  та
остудити його не  може,  мозок  палахкотить  несамовито,  запалений  самим
припущенням про зраду, як страшною iскрою. А серце стискається  вiд  жалю,
вiд журби, вiд печалi. А в очах  крутиться  веремiя  -  веремiя  спогадiв,
усмiшок, облич, золотого сонячного пилу, бiлих, червоних, жовтих метеликiв
i бабок, ластiв'ячого трепету... Вiн очима дивиться на сильвету собору, що
заставав перед ним тьмяне небо,  понурий,  чорний,  мертвий,  але  вже  не
бачить його; лише на хвилинку той собор ожив був у маревi великодньої ночi
та й знову погас i стоїть мертвий, як  велетенський  чорний  саркофаг,  як
таємничий мавзолей, у якому поховано щось безповоротне, неповторне,  навiк
втрачене. I тiльки мiсяць над ним - живий; той мiсяць  слiпить,  пливе  по
чорно-синiй емалi, зазирає в душу, бентежить її, як  давнiй  знайомий,  як
свiдок давно забутого, рiдного, ось тут-тут пережитого...
   У вiччу темнiє й плавають жовтi, сизi, червонi кола - то таке  слiпуче,
нестерпно слiпуче сонце. Ясний весняний  день.  Бiлi  метелики  лiтають  у
сонячному сяйвi й сiдають на вороний полиск грязюки, що, як смола, вкриває
дно висохлої величезної калюжi посеред вулицi.  Бiлi  метелики  на  чорнiй
емалi. Склавши крильця, вони сiдають рядочками й купками, багато їх. Мовби
пелюстки квiтiв на чорнiм лаковi грязюки. Тi метелики ловлячи, вовтузяться
вони  -  чотири  манюнькi  брати,  як  манюнькi  мурини.  Вони  накривають
метеликiв картузиками  а  чи  долонями,  обережно  вибирають  їх,  щоб  не
покалiчити, i радiсно  зносять  їх  у  прекрасний,  спецiально  збудований
пишний палац - з блакитного, червоного, жовтого, бiлого шкла, - збудований
тут же недалеко в зеленiй канавi, серед  ромашок,  калачикiв,  кульбаб  та
подорожника. То чудесний, дивний палац. Впущенi  туди  метелики  стають  з
бiлих кольоровими i, напевно, гарно там бавляться. А в них - у мисливцiв -
очi сяють вiд щастя й радостi. То нiчого, що всi вони з  п'ят  до  макiвки
вимащенi грязюкою i  нагадують  муринчат.  То  нiчого.  Але  тi  метелики,
напевно, щасливi в такiм дивнiм, у такiм пишнiм палацi.  Хай  вони  трiшки
там поживуть, вiдпочинуть, побавляться. А  тодi  їх  будуть  випускати  на
волю, щоб лiтали собi на сонечку. I от їх випускають... Боже,  Боже!  Який
жаль! Не всi метелики лiтають! Деякi  позбивали  собi  крильця  в  пишному
палацi i вже не можуть лiтати, а деякi й зовсiм  мертвi...  Тодi  чотирьох
братiв огортає жалоба: вони несуть хорих назад до калюжi i садовлять їх на
чорну емаль, щоб вони там оживали, а мертвих хоронять. Вони  їх  хоронять,
сповненi глибокого й щирого смутку. Старший  з  них  -  Микола  -  вирiзає
ножиком з трiсочок гарненькi хрестики, а тодi вони копають ямки i  ховають
кожного метелика окремо. Роблять над ними  могилки,  втикають  хрестики  й
садять у  головах  ромашки...  А  палац,  такий  гарний,  чарiвний  палац,
руйнують геть i з того  шкла  кольорового  будують  над  цвинтарем  пишний
собор...
   Андрiй зiтхає глибоко й шепоче сам до  себе:  "Не  може,  нi,  не  може
бути!" Вiн одривається вiд грат i ходить по темнiй  камерi,  не  звертаючи
уваги  анi  на  те,  що  камера,  всупереч  тюремним  законам,  зовсiм  не
освiтлена, анi на тяжке, насичене духом людського поту, цвiллю й  смородом
блощиць повiтря. Вiн не бачить тiєї камери, вiн не уявляє,  яка  вона,  ця
тюрма в його рiдному мiстi, вiн лише вiдчуває, що камера порожня,  що  вiн
тут сам. Спочатку трохи дивується, що вiн тут  сам,  що  в  таку  епоху  є
порожнi тюрми, але потiм пригадує, що це  ж  не  велика  мiська  тюрма,  а
колишня "буцигарня" при управлiннi ГПУ й мiлiцiї. Згодом мiняє цю думку  -
хоч це й "мала тюрма", але вона б мусила бути  повна  тепер  i  ця  камера
мусила б бути повна. I вона й була  щойно  повна,  коли  судити  iз  стану
повiтря в нiй. Тiльки ж  де  тi  люди?  Ага,  мабуть,  їх  десь  перевели,
звiльняючи камеру для  нього,  "засекречуючи"  його.  Он,  брат,  яка  вiн
"шишка"!.. Десь за стiною чути кашель, глухий гомiн, як  з  могили,  чийсь
сердитий окрик i - знову тихо.
   Андрiй ходить по камерi. Пiдходить знову до вiкна i так стоїть. В  очах
його пробiгає багато, багато iнших  слiпучих  картин  їхнього  прекрасного
дитинства,  одна  другої   яскравiша,   одна   другої   нiжнiша   нiжнiстю
неповторного, осяяного сяйвом глибокої дружби й щирої радостi...
   Ось вечiр пiд  Iвана  Купала.  Небом  сунуться  фантастичнi,  мовчазнi,
грозовi хмари-тучi, й мерехкотять десь мовчазнi молонiї. Старшi  сестри  i
всi сусiдськi дiвчата, заквiтчанi й закосиченi, швиденько кiнчають  робити
посеред вулицi "Купалу" - двi  високi  жердини,  зв'язанi  вгорi,  а  тодi
зiгнутi й широко розставленi, як дуга, та й  так  вкопанi  в  землю,  вони
обмотують гiрляндами квiтiв i трав, пахучим любистком, зеленим  барвiнком,
угорi чiпляють лiхтар iз свiчкою, а  внизу  вбивають  стовпчик,  до  якого
прив'язують високу жалючу кропиву, через яку стрибати,  i  ще  й  наносять
дров та хмизу,  щоб  класти  вогонь,  як  споночiє,  i  вже  через  вогонь
стрибати. Дiвчатам допомагають парубки. Стоїть стриманий  регiт  -  ще  не
можна дуже смiятись, ще не можна бавитись, доки не  посходились  хлопцi  й
дiвчата з усiєї вулицi, доки не почалась весела розвага за всiма правилами
одвiку встановленого ритуалу. От як запалять свiчку в лiхтарику або  ще  й
як розкладуть вогнище замiсть кропиви, як стануть дiвчата лавою  в  пишних
вiнках i заспiвають: "Купала на Йвана..." Але це буде, як скiнчать  робити
"Купалу". I вони квапляться.
   А збоку, на довгiй лавочцi пiд парканом, сидять вони - чотири  маленькi
брати. В ситнягових шапках i з ситняговими  шаблюками  через  плече,  вони
сидять рядочком, по-турецьки пiдiбгавши  ноги,  i  дивляться  на  хмари...
Фантазують... То ж не хмари, то казковi баскi конi, i  вичитанi  з  книжок
горбатi верблюди, i фантастичнi слони, i кораблi...  Вони  на  тих  баских
конях, на тих кораблях i на тих слонах мандрують геть по всiх небачених  i
нiколи не  знаних,  дивних  свiтах.  Вони  терплять  дивнi  пригоди,  вони
перемагають страхiтних потвор, Змiїв Гориничiв, драконiв  i  вiдьом,  вони
визволяють  один  одного  з  бiди  та  з   неволi...   Зворушенi   уявними
небезпеками, вони тиснуться одне  до  одного  i  не  жалiють  себе:  кожен
наввипередки готовий  покласти  життя  за  iншого...  На  них  насувається
страшна громова нiч, i десь палахкотять мовчазнi блискавицi,  пiдкреслюючи
виразно ту небезпеку, яка на них невблаганно насувається i в якiй їм  таки
доведеться складати iспит. I вони готовi його складати з усiєю безоглядною
дитячою вiдвагою й вiдданiстю та братською вiрнiстю...
   Або ось вони вiдбувають цiлi дитячi вiйни на площах i левадах...
   Вiд тих спогадiв Андрiєве серце набрякло, i вiн  одчайдушно  жене  геть
вiд себе те, що сьогоднi сталося i що хоче  перекреслити  все  найкраще  в
його життi, ношене, як найкращий скарб, при собi завжди i всюди. Вiн  жене
геть всякий сумнiв, вiн його всiм серцем заперечує: "Не може бути! Нi,  не
може, не може, не може бути!!"
   Думка б'ється шалено. Потiм  приходить  тиха  жура,  приходить  смуток,
приходить втома. Вiн притискається лицем до грат i дивиться в нiч.  Мiсяць
зайшов за сильвету дзвiницi, i небо стало ясним, а весь собор ще  темнiшим
i чiтко-чiтко вирiзьбленим iз усiма своїми найменшими деталями, з прапором
замiсть хреста на центральнiй банi. Той прапор ворушиться, лiтає зловiсно,
немов кажан, упiйманий у сiльце. Мiж тiєю сильветою собору й цими  гратами
та дахами, що вiдгородили  грати  вiд  собору,  десь  там  проходить  його
вулиця, його рiдна вулиця,  на  якiй  вони  з  братами  ловили  метеликiв,
будували "Купалу", мрiяли, бавились, виростали. Вулиця, на якiй вiн не був
уже так багато-багато рокiв... Андрiєвi хочеться вийти й отак пiти по  тiй
вулицi, постояти бiля кожної хати, бiля  кожного  двору,  де  його  колись
знали та й тепер, далебi, не забули. Нi, не забули! Вiн пригадує, як  його
везли сьогоднi тiєю вулицею, й серце його наливається  вогнем.  Вивiвши  з
двору, його посадили на "лiнiйку", сержант сiв злiва,  мiлiцiонер  справа,
другий мiлiцiонер - за кучера, а валiзку Андрiєву  поклали  посерединi,  -
сiрi баскi конi (один в корiнь, другий у  пристяжку)  рвонули  з  мiсця...
Андрiй знав, що був буденний день, але бiля кожного двору стовбичили люди.
Всi, кого вiн знав i кого вин уже не знав, бо були новi або повиростали  з
немовлят, стояли мовчки й дивились на нього. Бiля кожного двора! I так  по
всiй вулицi! Вони не смiли анi  слова  сказати,  анi  кивнути,  анi  рукою
махнути, лише дивилися широко витрiщеними очима або з-пiд насуплених брiв.
А Андрiй дивився на них.  I  раптом  збагнув,  захвилювався:  "Це  ж  вони
спецiально вийшли його проводжати!.. Так, так! Спершу зустрiчати,  а  тодi
проводжати! Його!.."
   Збагнув це й сержант i звелiв гнати коней  вчвал.  А  люди  виходили  й
дивилися назустрiч, а тодi повертали голови услiд. Серед того всього  один
незабутнiй кадр врiзався Андрiєвi в саме серце: старий бондар,  довговусий
i броватий, батькiв друг i побратим, коли "лiнiйка" проїздила мимо, кивнув
головою... та й  закляк,  а  тодi  низько-низько  схилив  ту  свою  голову
услiд... Привiтав, а чи попрощався,  а  чи  вклонився?  Вклонився!  Старий
сивоусий бондар уклонився. Це ж вiн  колись  давно,  слухаючи,  як  Андрiй
розмовляв  з  його  сином  студентом,  не  витримав  та  й   напророкував,
зiтхнувши:
   - Ой, не вмреш ти, синку, своєю смертю! Нi, не вмреш... А все через тую
твою "щиру Україну".
   Власний його син ще тодi пiшов "у люди"  i  десь  як  у  воду  впав,  а
старий, бач, мав нагоду  перевiрити  своє  пророцтво  на  Андрiєвi.  Треба
бачити було його очi i як вiн вклонився. Як  вiн  вклонився!..  Це  ж  уся
вулиця вклонилася тiєю сивою головою!
   Серце Андрiєве налилося вогнем: "Ага! Не пропала, нi, не пропала ж його
молодiсть марно!"
   Вiд зворушення вiн тодi вже не бачив бiльше нiчого всю решту дороги, як
його везли. А тепер от вiн хотiв би пiти по тiй вулицi, тихенько  постояти
бiля кожної хати, бiля кожного двору , може, в останнiй раз, i закурити  з
старим бондарем та й спитати в нього жартома: "Невже ж вiн так i  не  вмре
своєю смертю через тую Україну? Га? Ну, а якщо таки  дiйсно  вiн  не  вмре
своєю смертю, то хiба це так уже й погано?"
   Андрiєвi хочеться закурити, але вiн не має нiчого  -  анi  тютюну,  анi
сiрникiв. Пiдходить у темрявi до дверей i  стукає.  Власне,  йому  не  так
хочеться, може, закурити, як хочеться почути людський голос у  цiй  тюрмi.
Це ж неабияка тюрма - це тюрма  його  рiдного  мiста!  На  стук  нiхто  не
озивається. Андрiй стукає дужче. За дверима кроки, а тодi злий,  захриплий
голос рiдною-найрiднiшою Андрiєвою мовою:
   - Чого лупиш?!
   - Агов, земляче! Може, б ти менi купив махорки, га?
   За дверима засмiялось, потiм сплюнуло i прохрипiло єхидно i  так  само,
як i перше, злобно:
   - Авжеж... Тiльки ти трохи почекай... Теж менi "земляк"!  -сплюнуло  ще
раз i пiшло геть.
   Андрiй не розгнiвався, а лише посмiхнувся. Дiйсно, яка  купiвля  вночi!
Але вiн не вiд того посмiхнувся. Вiд голосу, вiд  тiєї  рiдної-найрiднiшої
мови вiн раптом згадав  чудну  батькову  пригоду,  яка  колись  сталася  в
цiй-таки, ось у цiй самiй тюрмi. За все своє життя  батько  лише  раз  був
в'язнем i сидiв усього лише один день. В  цiй  от  буцигарнi.  То  сталося
випадково й помилково, але не в тiм суть. Суть у тiм, що,  одсидiвши  одну
добу, батько повернувся додому i довго  не  мiг  прийти  до  пам'ятi.  Вiн
крутив свої довжелезнi вусара, гриз їх i мовчав. Часом нишком витирав  очi
мозолястим кулаком i нi пари з уст. Нарештi розповiв йому - Андрiєвi -  по
секрету, що ж з ним сталося, що його так приголомшило. Не сидiвши нiколи в
тюрмi i опинившись у нiй, вiн був морально  роздавлений  уже  тим,  що  до
тюрми потрапив, але на тiм би й кiнчилося, вiн посурiв би трохи та й  усе,
коли б не тi дiвчата. I от тi дiвчата заспiвали пiснi... Вони  спiвали  ту
пiсню, яку старий Чумак чув мiльйон разiв  i  не  звертав  на  неї  нiколи
нiякої уваги. То була проста-простiсiнька пiсня:
   "Ой вербо-вербо, де ти зросла,
   Що твоє листячко вода знесла..."
   Дiвчата спiвали її тихо в сумiжнiй камерi, а старий Чумак,  почувши  цю
пiсню, нагло "вдавився сльозами", як вiн щиро признався найменшому синовi.
Це вiн, трижильний i мозолястий коваль, що ще i в  тi  часи  гнув  залiзнi
пiдiски руками!
   "Ой знесла, знесла бистра вода,
   А я молода, як ягода..."
   Чи дiвчата в тюрмi, чи пiсня в тюрмi, а чи вiн сам у тюрмi,  а  чи  усе
вкупi було до того причиною, але, за батьковими ж словами, вiн за той один
день постарiв на десять рокiв...
   Андрiй згадав батькову пригоду, згадав пiсню дiвочу, згадав вартового з
його найрiднiшою мовою, згадав, як його везли вулицею, згадав  сьогоднiшню
подiю вдома, згадав свою матiр, нанизав усе  те  в  один  разок,  слухаючи
журну мелодiю... i на серце вiд того всього лiг  тяжкий-претяжкий  камiнь.
Ах, хто ж то так тужно, хто так нiжно грає на роялi!? На серце лiг камiнь.
Лише хтось непокiрний у тiм серцi все протестував, не здаючись:  "Не  може
бути! Нi, не може бути"
   Це про братiв. Вiн та безмежно вiрив у своїх братiв, як у  свою  матiр,
як у свого батька, як у самого себе, що нiяке пiдозрiння не вкладалося анi
в його головi, анi в серцi. Спiймав себе на тiм, що  йому  хотiлося  нагло
заплакати з досади, як тодi батьковi в оцiй саме  тюрмi  i  в  цiй  самiй,
може, камерi. Заплакати та й лягти пластом i вже  нi  про  що  не  думати,
забутись, зацiпенiти. Але вiн не заплакав. Не плакалось. Вiн  лише  зцiпив
зуби, намацав нари i, здершись на них, лiг горiчерева, заплющив очi i  так
лежав пластом. Вiн не спав i нiчого не думав - вiн марив. Лежав  i  марив.
Слухав, як тонюнько скимлить серце, i утiкав вiд нього в химерне маячiння.
Вiдокремився душею вiд тiла i покинув його на нарах - нехай лежить тут. На
тiло вiдразу напали армiї блощиць  i  жалили  його,  мовби  кропивою.  Але
Андрiй i не подумав рятуватися, вiн вiддав тiло на розтерзання, нехай.  Це
все-таки в рiдному мiстi... Цiкаво, хто все-таки там грав?  Звуки  оживили
асоцiацiю про його першу любов, про тонкi пальцi  на  блискучих  чорних  i
бiлих  клавiшах  рояля,  про  душi  великих  генiїв  свiту,  воскреслих  в
провiнцiйному мiстi далекої, чужої для Бетховена й iнших землi...
   Андрiй спав як убитий,  коли  його  прийшли  будити  опiвночi.  Власник
хрипкого голосу тримав лiхтар мiж собою i  Андрiєм  i,  невидимий  за  тим
лiхтарем, немов архангел з предвiчної темряви, кличучи  на  страшний  суд,
проголошував зловiсно:
   - Вставай!! Давай-давай!.. Пiшли за мною...
   Пiшли.
   Андрiй так i  не  бачив  обличчя  свого  "архангела",  власника  такого
симпатичного голосу i такої гарної, селянської мови.
   Надворi в темрявi  "архангел"  передав  Андрiя  комусь  iншому.  Андрiй
тiльки помiтив, що коло  буцигарнi  стояла  якась  тичба  людей  з  бiлими
торбами, оточена вартою, озброєною рушницями з примкненими багнетами. Юрба
топталася покашлюючи та зiтхаючи. "Привели поповнення",- вiдзначив Андрiй,
чуючи, як за спиною та юрба хлинула в дверi.
   Великий старосвiтський годинник на  стiнi  показував  рiвно  годину  по
пiвночi,  коли  вони  проходили  коридором   сонного   будинку   районного
управлiння  НКВД,  вони  -  це  Андрiй,  розхристаний,   в   розшнурованих
черевиках, i в бриджах  "навипуск",  i  чепурний  чорнявий  юнак  в  добре
припасованiй, строгiй унiформi сержанта своєї знаменитої фiрми.  Юнак  був
нахмурений i... з сивизною на скронях,  серйозний,  але  дуже  чемний,  аж
занадто чемний. Вiн вiдчиняв  перед  Андрiєм  дверi  i,  промовивши  "будь
ласка", обережно тримав їх, поки Андрiй пройде, а тодi зачиняв без стуку i
йшов поруч. Не спереду i не ззаду, а поруч, пiдкреслюючи тим,  що  вiн  не
конвоїр. Вiн не виявляв жодної цiкавостi, як i жодної тривоги, просто йшов
поруч, як добрий товариш. I так само не виявляв анi цiкавостi, анi тривоги
Андрiй, а просто позiхав собi спросоння й iшов  байдуже.  Вiн  багато  вже
бачив на своїм короткiм вiку i навчився "не реагувати". Без сумнiву,  йому
було цiкаво, куди його ведуть, без сумнiву,  його  цiкавило,  як  виглядає
тепер ця благословенна установа, як виглядають її люди, якi сталися  змiни
з того часу, як вiн сидiв у ГПУ, а надто за час, як її переiменовано з ГПУ
на НКВД. Правда, це була лише незначна фiлiя в його рiдному мiстi, але  це
все-таки фiлiя єдиної великої системи. Особливо це  все  його  цiкавило  з
огляду на страшну славу, що кружляла по всiм СССР про цю  систему  та  про
"єжовськi рукавицi" (в яку - славу - вiн, до речi,  не  вiрив).  Але  чого
квапитись? I чого хвилюватись? Все прийде, i все ти взнаєш. Коли ти, брат,
потрапив у цi дверi, що в один бiк такi широкi, а в другий такi вузькi, то
ти напевно, про все взнаєш.
   Коридор був застелений м'якою дорiжкою, по якiй вони ступали беззвучно.
Пройшовши цей коридор, вони перейшли в  iнший,  поверхом  вище.  Потiм  ще
вище. Коридори тi  були  коротюнькi,  а  весь  будинок  був  невеличкий  i
затишний - колишнiй готель повiтового мiста.
   Так вони з чемним сержантом пройшли всiма  коридорами  i  опинилися  на
самiй горi, на третьому поверсi.
   - Будь ласка,  -  чемно  сказав  сержант,  востаннє  вiдчинивши  дверi,
останнi з числа тих, що їх йому належало вiдчинити.
   Великий кабiнет був яскраво освiтлений, заставлений  м'якими  фотелями,
застелений килимами. Неймовiрна вишуканiсть i культурнiсть, iснування чого
навiть тяжко було припустити тут. Склянi шафи з книгами,  радiоприймач  на
бюрку з полiрованого горiхового дерева,  одностильнiсть  меблiв,  писемний
стiл  пiд  зеленим  сукном,  накритий  грубим  склом,  а   на   тiм   склi
вiддзеркаленi  писемнi  приладдя  -  грубi  чотирикутнi   чорнильницi   на
бронзових пiдставках i з бронзовими  покришечками,  мармурове  прес-пап'є,
бронзова пiрамiдка з олiвцями й ручками, стосик книг, телефонний апарат...
   Андрiй постояв лише мить на порозi, охопив те все оком i зупинився  ним
на людинi, що сидiла зручно в глибокiм  фотелi  й  читала  газету.  Людина
помалу звелась назустрiч, низенька,  кремезна,  в  вiйськовiй  унiформi  з
блискучими ременями навхрест, i промовила сухо:
   -  Будь   ласка,   -   й   показала   жестом   на   фотель   поруч.   I
вiдрекомендувалась. - Я начальник райвiддiлу НКВД Сафигiн. Будь  ласка.  Я
Вас слухаю... - I по тих словах людина знову сiла в фотель,  вмощуючись  у
нiм якнайзручнiш, i заглибилась знов у газету.
   Андрiй сiв у фотель навпроти, вмостився в ньому зручно, зухвало зручно,
i з неприхованим викликом наставився очима на  начальника  райвiддiлу,  що
звався Сафигiн. Сержант сiв боком на пiдвiконнi, обпершись однiєю ногою об
пiдлогу, i мовчки, не моргаючи, дивився на Андрiя. В тiм його  поглядi  за
похмурою байдужiстю свiтилася iскра великої  цiкавостi.  А  начальник  пiд
Андрiєвим поглядом споважнiв, хоч i видавався абсолютно  байдужим,  зрiдка
позирав спiдлоба на Андрiя та й знову в газету. Всi мовчали.
   Андрiй прекрасно розумiв, що фраза, сказана до нього: "Я вас слухаю", -
саме якраз i не розрахована на вiдповiдь, i що не вiн тут мусить  починати
розмову. А через те вiн сидiв i мовчки дивився на начальника,  вiдзначаючи
про себе: "Не дурний з вигляду, не старий, хоч i сивий трохи;  грубiян  i,
напевно, деспот, хоч i чемний; дуже зацiкавлений чимсь поза газетою, хоч i
заглиблений у неї; фiлософ, хоч i натяг таку нефiлософську унiформу; не  в
своїй тарiлцi, хоч i самовпевнений..." А павза тим  часом  тривала.  Видно
було, що начальник зовсiм  не  збирається  квапитись  i  зовсiм  не  читає
газети, хоч i як силкується, а щось тяжко обертає пiд нахмуреними бровами.
Нарештi, як уже павза загрожувала зробитись безконечною, начальник  поклав
газету на стiл, позiхнув i,  витягши  з  кишенi  цигарницю  та  вiдкривши,
простяг її Андрiєвi:
   - Ви курите?.. Будь ласка.
   Андрiй не поворухнувся:
   - Дякую... Я не курю.
   - Гм... Ви дуже чемнi... (ледь вловима iронiя). - Для кого  ж  ви  тодi
замовляли махорку опiвночi, якщо не секрет?
   - Для блощиць... - меланхолiйна вiдповiдь.
   - Он як!.. (знову нотка iронiї). - Але ж нашi блощицi не курять!
   - I дуже погано... Скажiть, чи це у вас  окремий  спосiб  iнквiзицiї  -
вкидати людину блощицям на зжертя? Га?.. - запитання було зухвале,  Андрiй
це знав i поставив його  спецiально,  щоб  перейти  в  наступ,  щоб  збити
начальника з його  iронiчного,  такого  зверхницького  тону.  От  хай  вiн
розiзлиться, закипить, наговорить стандартних, iдiотських дурниць,  i  все
буде в порядку,  все  буде  нормально  -  чиновник  "органiв  революцiйної
законностi"  буде  морально  знизу,  а  арештант  зверху.  Але   начальник
райвiддiлу на диво зовсiм не розiзлився, вiн глянув байдуже  на  сержанта,
що засмiявся бiля вiкна, подивився  на  цигарничку,  взяв  задумливо  одну
цигарку i, кладучи цигарничку на стiл, перевiв погляд на  Андрiя.  Закурив
помалу. Не зводячи очей з Андрiя, пустив хмару диму, а тодi  промовив,  не
кваплячись:
   - Слухайте, товаришу... Кгм... поки що ви маєте право  так  називатись,
бо формально ви ще не в'язень, хоч вже й заарештований, у кожнiм  разi  це
право тут визначаю поки що я...
   - Дякую...
   - Не кваптесь... Отже, слухайте, товаришу! Я хочу вас попередити - я не
ваш слiдчий, нi безпосереднє ваше начальство, що буде вершити вашу долю, i
якщо я пропоную вам закурити, то не вбачайте в тому нiяких  хитрих  ходiв,
крiм бажання просто почастувати вас цигаркою...  Адже  ви  хочете  курити,
так?
   Андрiй промовчав.
   - Так? - напосiдав начрайвiддiлу.
   - Це не має значення.
   - Нi, це має значення,  бо  як  можна  розмовляти  щиро  i  цiкаво,  не
куривши?
   - Ви потребуєте щирої i цiкавої розмови?
   - В рiвнiй мiрi, як i ви.
   Смiх.
   - Не смiйтесь... Зовсiм небагато часу мине, i ви побачите,  ви  належно
оцiните ось цей момент... Але годi з тим. Отже, я вас попередив, що  я  не
ваш слiдчий i не господар вашої долi - те все ще  перед  вами.  Я  ж  лише
мусив вас заарештувати i виконати цей  формальний  обов'язок.  Ви  даремно
нарiкаєте на наших блощиць - ваше знайомство  з  ними  буде  дуже  й  дуже
коротке. I хтозна... може, ви навiть за нашими блощицями пошкодуєте.
   Андрiй насторожився i, хоч назовнi був такий же байдужий i iронiчний, в
дiйсностi пильно слухав. А начальник продовжував, либонь,  щирим  голосом,
якщо ж то був голос не щирий, то тодi вiн великий актор.
   - Пошкодуєте. Закурюйте...
   - Нi, дякую...
   - Гм. Ну, як хочете. Упертий ви...  Але  саме  про  це  я  й  хочу  вас
попередити... Я знаю, що ви одiозна фiгура в цьому мiстi. Я не  знаю  всiх
подробиць про вас, але знаю,  що  про  вас  ходить  багато  фантастичного,
дикого, неймовiрного. Я не знаю, за що  вас  заарештували  i  в  чому  вас
обвинувачують. Але, кажу вам щиро,  це  мене  не  цiкавить.  Тi,  кого  це
цiкавить, будуть з вами говорити. Я ж знаю славу про  вашого  батька,  про
ваш рiд... I от, знаючи ту славу, а саме  тому  й  покликав  вас  сюди.  А
покликавши, вважаю своїм святим обов'язком попередити вас  перед  тим,  як
вiдправити, куди вас "кличуть"... Я вже сказав, що я не ваш слiдчий  i  не
господар вашої долi, прошу це мати на увазi, але я  можу  дати  вам  добру
пораду... Отже, хочу попередите вас, що  вiд  вас  залежатиме  -  загинути
по-дурному, нi за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до  життя.  Ви
зрозумiли? А для цього ви повиннi...
   - "Признатися у всьому щиро"... - продовжив Андрiй меланхолiйно в  тон:
"Покаятися  чистосердечно"...  "Довести   свою   вiрнiсть"...   "Заслужити
прощення"... I нарештi - "видати всiх"... От... - i зiтхнув.
   Начальник  осiкся  i  замовк  здивовано.  Спробував  розгнiватися,  але
замiсть того почервонiв розгублено. Промовчав. Нарештi промовив:
   - Це ви даремно. Але... гм... я забув,  що  ви  сидiли  чимало  часу  в
в'язницi i в таборах. Виходить єрунда  -  ми  говоримо  зовсiм  на  рiзних
мовах, тi самi речi сприймаємо зовсiм i по-рiзному. Але добре було б, якби
ви все-таки менi повiрили.
   - То було б неприродно, - зiтхнув. Андрiй.
   Начальник насупився. Довго мовчав. М'яв недопалок цигарки,  розтоптуючи
його в попiльничцi. Подивився, як  розпливався  останнiй  димок  над  тiєю
попiльничкою, i промурмотiв:
   - Маєте рацiю. Виходить, що ми поставленi в такi непримиреннi  позицiї,
при яких взагалi неможливо договоритися. А шкода. Виходить,  що  нормальнi
людськi взаємини тут виключенi.
   - Виходить... Нормальнi взаємини справдi виключенi...
   Настала понура мовчанка. Начальник встав i заходив  по  кiмнатi  чомусь
заклопотано. Потiм махнув рукою i повернувся на своє мiсце:
   - Ну, Аллах з ним, облишмо про це. Смiшно  й  трагiчно,  що  кожне  моє
слово ви приймаєте як пiдступ, але формальна рацiя за вами. Це цiкаве  для
мене, взагалi для нас, оце дивовижне психологiчне явище... Треба буде  тим
зайнятись ближче... фахiвцям... У цьому-бо може бути  джерело  колосальних
трагедiй i колiзiй. А тим часом... (начальник подивився пильно Андрiєвi  в
очi). А тим часом на  цьому  всi  мої  до  вас  запитання  i  попередження
вичерпалися. Все.
   Взяв цигарку й знову закурив. Простяг цигарничку Андрiєвi. На  цей  раз
Андрiй вибачливо, нiби роблячи велику прислугу господаревi, взяв  цигарку,
потiм так  само  вибачливо  взяв  сiрники  на  столi  i  закурив.  А  тодi
вiдкинувся глибоко в фотель i крiзь  дим  дивився  примруженими  очима  на
начальника. Сержант теж  закурив  бiля  вiкна  i,  посмiхаючись,  спiдлоба
стежив за кожним Андрiєвим  рухом.  Так  вони  курили  гуртом  i  мовчали.
"Iдилiя!" - думав Андрiй. По довжелезнiй павзi,  дивлячись,  як  начальник
нервово  тарабанив  пальцем  по  столi,  Андрiй   меланхолiйно   промовив,
обминаючи  будь-яку  форму  звертання,  бо  "товаришу"  не   пасувало,   а
"громадянине" було надто неоковирне,  через  те  вiн  звернувся  так,  без
нiякої форми, дивлячись начальниковi в обличчя:
   - Все... А тепер - чи не мiг би я вас дещо запитати?
   - Будь ласка, - охоче згодився начальник.
   - Чи не можете ви менi сказати, за що конкретно  мене  заарештовано,  в
чому мене обвинувачують?
   -Не знаю.
   Андрiй посмiхнувся.
   - Неправильно. Ви неправильно вiдповiли. Ви мусили сказати: "Не можу".
   - Слушно.
   - Дякую. Друге запитання - чи не знаєте ви (бачите, я йду вам назустрiч
самою формою запитання!), чи не знаєте ви, коли мене заберуть звiдси?
   - Не знаю.
   - Дякую. Третє. Чи не знаєте ви, куди мене заберуть звiдси?
   - Не знаю.
   - Дякую. Ви послiдовнi. I, нарештi, останнє -  чи  не  можете  ви  менi
сказати, якi заходи будуть вжитi супроти моєї матусi... Або не так. Чи  не
можете ви менi гарантувати, що не буде  вжито  нiяких  обмежуючих  заходiв
супроти моєї матусi?
   Начальник насупив брови i довго мовчав. Нарештi зiтхнув:
   - Не можу...
   - Дякую. Ви генiально i абсолютно послiдовнi. На цей раз  я  вам  вiрю,
вiрю вашiй щиростi. Мої запитання всi вичерпалися. А тепер - чи не могли б
ви мене вiдправити назад до ваших некурящих блощиць?
   Начальник засмiявся.
   - I цього, на жаль, не можу. Вiрнiше, я можу, але не бачу в тому рацiї.
- Вiн подивився пильно на годинник на руцi i вiв далi: - Не бачу рацiї.  А
хiба вам тут погано? Сидiть собi. Якщо вам не цiкаво говорити  -  мовчiть.
Хоч я на вашому мiсцi був би чемний i розповiв би  що-небудь  цiкаве.  Ви,
здається, iнженер?
   - Уявiть собi.
   - Якого профiлю?
   - Авiатор.
   - Знаменито.
   - Чи не слiд менi зробити висновок, що ви не знали такої дрiбної деталi
з моєї бiографiї?
   - Нi, я це добре знав.
   - Нащо ж ви питали про це?
   - Хотiв чути, як ви вимовляєте титул вашої професiї.
   - Ну, i?..
   - Добре вимовляєте, гордо. Я приємно  здивований.  Ви  так  вимовляєте,
нiби збираєтесь лiтати завтра i взагалi.
   - Так, збираюсь, i завтра, i взагалi. А головне - збираюсь будувати...
   - Ну от, бачите!.. А ви не хотiли дослухати моєї поради...
   - Гм... Ми ж так гарно домовилися, що всi слова i означення для кожного
з нас звучать зовсiм по-рiзному i мають рiзний смисл, чи не так?
   Начальник насторожився:
   - Тобто? Чи так я вас зрозумiв: лiтати й будувати по-вашому, це  зовсiм
не те, що по-моєму?
   - Ми говорили про вашу пораду...
   - А-а-а!.. - Сафигiн засмiявся. Вiн  довго  смiявся  до  себе,  а  тодi
махнув рукою: - Ну, добре, - i перевiв розмову на iншу тему:
   - Ви, кажуть, непоганий мисливець? Чи не правда?
   - Можливо.
   - Ну от i чудесно!.. - Начальник справдi  щиро  пожвавiв  i  повернувся
всiм корпусом до Андрiя. - Я, знаєте, теж... Скоро  починається  сезон  на
качок. Але я не тутешнiй, а ви тут  виростали,  чи  не  могли  б  ви  менi
розповiсти про тутешнi умови, про озера та саги...
   - Гм. Ну, знаєте, це знаменито! Ви мене посадили в тюрму, а самi хочете
на моїх сагах полювати... Ну, знаєте... - засмiявся Андрiй.
   Одначе вони все-таки розмовляли про озера та  саги.  Андрiй  бачив,  що
його викликали сюди не ради всiх цих розмов,  а  викликали  й  тримають  в
очiкуваннi чогось, а тим часом зводять час, намагаючись поєднати приємне з
корисним. По тому, як начальник поглядав на годинника, було видно,  що  те
"щось" наближається, що там  стрiлка  йде  до  призначеного  пункту.  Лише
невiдомо, як довго ще вона до того пункту йтиме. Тож, щоб не  було  нудно,
лiпше вже розмовляти про  озера  та  саги.  Начальник  виявив  першокласну
ерудицiю щодо мiсцевої мисливської орнiтофауни й зоофауни, ботанiки тощо.
   Так вони  й  розмовляли.  Андрiй  слухав  захопленi,  справдi  поетичнi
мисливськi тиради свого спiврозмовця i думав: "I ти скажи, яка  симпатична
людина! I хто б подумав, що вiн є якимось ганебним колiщатком ганебного  i
страшного механiзму, в який оце мене впхнуто!"
   Проте вiн сам  не  уявляв,  яку  фатальну  роль  має  ще  вiдiграти  ця
"симпатична людина" в його життi.
   Так вони довго розмовляли мило про  озера  та  саги,  про  крижнякiв  i
вальдшнепiв; власне, розмовляв Сафигiн, Андрiй слухав; сержант теж  слухав
збоку задумано. Потiм внизу десь задзеленчав  телефон  i  сержант  вийшов.
Сержант вийшов, а начальник глянув на годинника  й  замовк.  Коли  сержант
вернувся, начальник глянув на нього запитливо: "? "
   - Так! - сказав сержант.
   Начальник зiтхнув i подивився на Андрiя:
   - Ну, от, а ви поспiшали до блощиць... (павза). - Але перед тим, як  ми
розiйдемось, я ще хотiв щось у вас спитати. Що пак  я  хотiв  спитати?  Ти
диви, вилетiло з голови. Ага... - i,  дивлячись  просто  Андрiєвi  в  очi,
начальник поставив несподiване запитання усторч, за чимсь хитро полюючи:
   - Е-е... той... Чи ви не знаєте, де вашi брати?
   Запитання було раптове i  щонайменше  дивне,  якщо  не  безглузде.  Але
Андрiй знав, що в цiй установi так собi безглуздих запитань не буває.  Вiн
нашорошився. I в той же час  серце  тривожно,  боляче  стиснулося,  бо  це
запитання  видалось  йому   пiдтвердженням   страшного   здогаду.   "Гм...
Перевiряє. Мацає, чи я здогадуюсь, хто мене продав".  Це  вiн  подумав,  а
вголос вiдповiв подразнено i досить нечемно:
   - Не знаю... - а по хвилi додав не без єхидного намiру:  -  Що,  бракує
пiдпису...
   Далi язик його не подужав, не повернувся.
   - Пiд чим? - байдуже перепитав начальник.
   - Пiд доносом... - видавив Андрiй через силу i вiдчув, як кров  прилила
йому до обличчя, як вiн ввесь почервонiв  вiд  макiвки  до  п'ят,  а  губи
затремтiли й на пальцях рук виступив пiт.
   Запала  мовчанка.  Сержант  подивився  пильно  в  розгублене   Андрiєве
обличчя, стиснув щелепи i раптом бовкнув сердито:
   - Ну-ну! Не поспiшайте...
   А начальник посмiхнувся про себе. А тодi звiвся на ноги.
   - Отже, моя функцiя скiнчилася. Маєте якiсь скарги до мене? Нi?  Добре.
Ви зараз пiдете з сержантом. Осмiлюсь нагадати наостанку  ще  раз  про  ту
пораду, що ви її договорили за мене... Бувайте здоровi.
   - Дякую. Бувайте здоровi.
   Потому Андрiй з сержантом вийшли. Сержант i далi був чемний, вiдчиняв i
зачиняв дверi i  йшов  поруч.  Вiн  мовчав  усю  дорогу,  поки  вони  йшли
коридорами до самого виходу. I тiльки  аж  при  виходi  з  будинку  раптом
зiтхнув i, вiдчиняючи останнi дверi, промовив ледве чутно:
   - Ну, брат! Не заздрю ж я вам!..
   Андрiй не перепитав, чому саме, хоч i хотiв.
   На дворi благословилося на свiт.
   Вони пройшли повз клумбу i завернули за будинок.
   Там, за будинком, на широкому подвiр'ї перед пiддашшям стояли запряженi
конi. Не тi, що були вчора, а iншi, сiрi в яблуках. Конi,  як  змiї.  Вони
порскали бадьоро в  ранковiй  прохолодi  i  гребли  копитами  землю.  Бiля
лiнiйки  й  бiля  коней  вештались  i  вовтузились  якiсь  люди.  То  були
мiлiцiонери й начальник з ними. Начальник тутешньої  ж  таки  мiлiцiї,  як
потiм виявилось. Сержант привiв Андрiя й поставив його бiля лiнiйки, а сам
одiйшов геть i стояв збоку. Андрiй обiперся  на  крило  лiнiйки  i  чекав,
позiхаючи. Щось вони довго вовтузяться. А мiлiцiонери  квапилися  з  усiєї
сили, вони вкладали на лiнiйку  рiзнi  речi,  Андрiєву  валiзку,  мiшок  з
чимось, якiсь теки, змазували колеса, перевiряли збрую. Нарештi  впоралися
з усiм, але ще стояли. Виявилося, як зрозумiв Андрiй з  уривкiв  фраз,  що
немає секретарки. Щось там у неї мусять забирати чи оформляти. Чекали.  Чи
вiд того, що був надто легко вдягнений, чи вiд нервової  перевтоми  Андрiя
пробирали легенькi дрижаки. Нi, таки було холодно. Це ж серпень  мiсяць  -
мiсяць холодних свiтанкiв. Зосередившись в собi, Андрiй думав про  ранiшнi
качинi перельоти, коли отак стоїш бiля воза в  лузi,  i  мусиш  iти  крiзь
туман до саги десь, i боїшся ступати в росу  босими  ногами...  А  надворi
дедалi дужче сiрiло. Нагло Андрiя неначе щось  штовхнуло  пiд  серце,  вiн
пiдвiв голову i аж поточився вiд несподiванки:
   Катерина! "Так от хто вночi грав сонату Бетховена!!"
   Просто  перед  ним  на  вузенькiм  дощанiм  пiшоходi  стояла  Катерина.
Заспана, з якимись паперами пiд рукою, вона, як бiгла, так i  завмерла  на
пiвкроцi, вражена. Вона була здивована, а чи вона була  злякана,  а  чи?..
Дивилась на Андрiя i губи її тремтiли, а очi наливалися  сльозами.  Великi
блакитнi очi. Тi сльози виповнили їх вкрай, а  тодi  геть  бурхнули  через
верх i буйно потекли по щоках... Чи це йому лише здалося?!  Вся  ця  сцена
тривала мить. Хтось десь  недвозначно  засмiявся.  Нахмурившись,  Катерина
крутнула вправо, нагнула голову i швидко пiшла до будинку.
   "Секретарка! Це ж вона - секретарка!" Андрiй не чув нiчого, що робилося
навколо, - так наче хто вистрiлив йому в обличчя. Зовсiм  приголомшений  i
блiдий, вiн провiв очима зiгнуту постать та так i стояв, повернутий  услiд
їй лицем. У вухах йому  дзвенiло  i  гуло.  "Гм...  Оттак-о!..  Секретарка
райвiддiлу!" А  в  вухах  зринала  нiчна  соната  Бетховена  i  бринiла  з
невимовною мукою... А серце стискалося, охоплене бурею:
   "Хiба ще не ясно!?"
   - "Нi, не ясно! Нiчого, нiчого не ясно! - Серце калатало, як скажене, в
дикому слiпому протестi: - Нi, нiчого не ясно! Нiчого не ясно!!!"
   Нагорi зацокотiла жваво машинка. "Секретарка  працює!"  Пробiг  сюди  й
туди начмiлiцiї. Принесли якийсь пакет, запечатаний сургучем. Ще щось  там
робили... Нарештi все було готове.
   Андрiя всадовили на лiнiйку, обсiли його з усiх бокiв, вiдчинили високi
дубовi ворота, баскi конi рвонули з мiсця й понеслись вихорем... Тiльки  й
встиг помiтити наостанку Андрiй, як у вiкнi  на  другому  поверсi  дiвчина
визирала нишком половиною обличчя з-за вiдхиленої рами - то Катерина... Ще
вiдзначило око  насторожену  постать  сержанта,  що  нерухомо  стояв  бiля
пiддашшя. За мить все те щезло  разом  з  подвiр'ям,  разом  з  будiвлями,
лишилося на мiсцi, геть десь кануло в передранковiй млi.
   I канула половина обличчя, нишком виставлена  з-за  вiдхиленої  рами...
III
   Андрiй надивлявся на свiт. Перед тим, як покинути його, може, назавжди,
вiн жадiбно дивився на все навколо, намагаючись все зафiксувати, вiдкласти
в клiтинах мозку, щоб потiм пам'ятати, яка ж була та "воля", який  же  був
той свiт, в якому для нього забракло мiсця.
   Лiнiйка гримотiла через центр по головнiй площi, поуз бульвар Шевченка,
поуз театр, поуз вбогi вiтрини замкнених крамниць, шалено пiдстрибувала по
ребрастому бруковi. Услiд їй пiдiймалася хмара пилу.  Їздовий  гнав  коней
вчвал, нiби зумисне, щоб не дати змоги Андрiєвi роздивитися на своє  рiдне
мiсто, в якому так довго  не  був,  або  щоб  не  дати  нiкому  з  городян
роздивитися, кого ж це вони так рано i так шпарко везуть, нiби вкрали та й
мчать отак. Та на них нiкому було роздивлятися - нiде жодної живої душi. I
Андрiєвi ж нiякий чвал не перешкоджав. Весь час тримаючи Катрине заплакане
обличчя в схвильованiй душi, вiн журно розглядав усе, що бiгло  назустрiч,
давно не бачене i вже напiвзабуте. Може, не так напiвзабуте,  як  змiнене,
якось чудно перейнакшене. Тiльки не так перейнакшене, як того слiд було  б
сподiватися. Вiн  сподiвався  побачити  рух  вперед,  зматерiалiзований  в
будiвлях, в спорудах, в показних матерiальних удосконаленнях,  вiдповiдних
до епохи, в якихось новiтнiх атрибутах культури  й  цивiлiзацiї.  Гай-гай.
Все таке, як i було. Тiльки колись воно було молодше на низку рокiв i, хоч
i примiтивне, зате життєрадiсне, квiтуче  в  своєму  дикому  примiтивiзмi.
Тепер же те все якесь занедбане, засушене, запорошене, постарiле  на  цiлу
вiчнiсть нiби, вкрите лишаями й iржею, повикривлюване, повищерблюване.  Аж
дивно ставало, як i де ж тут могла  примiститися  й  жити  заблукана  душа
великого Бетховена?.. При згадцi про Бетховена Андрiй  повiв  плечима,  як
вiд морозу, стиснув щелепи... Дивився  понуро  на  мiсто.  Мiсто-жебрак...
Жодних  нових  будiвель.  Навпаки,  багатьох  старих  будiвель  бракувало.
Бракувало ажурних кованих огорож  навколо  церкви  i  колишнiх  "панських"
будiвель, бракувало великих вiтрин суцiльного  бемського  скла,  бракувало
золочених та срiблених вивiсок бiля аптек та крамниць, бракувало... Чого ж
це бракувало головного? Бач, бракувало бадьоростi й життєвої патетики,  от
чого.  Бадьорiсть  i  життьову  патетику  заступила   бравада,   нудна   й
придуркувата казенна  бравада.  I  виявлялась  та  бравада  в  кольорi.  В
революцiйнiм кольорi! I це єдина обнова, єдиний показник  "поступу".  Ним,
тим кольором революцiйним, цебто кольором червоним, було  вифарблено  геть
всi будiвлi в центрi мiста i навiть  мурованi  огорожi.  Колiр  пооблазив,
пооблуплювався, порудiв вiд  дощiв  i  часу,  i  мiсто  мало  вигляд  нiби
попечений,  покалiчений,  напiвбожевiльний.  Той  червоний  колiр  миготiв
обабiч i щезав позаду, змiшуючись з курявою, нiби з  димом  пожарища.  Ось
мiський театр,  або  "Нардом",  як  його  величали  давно;  доки  вiн  був
"Нардомом" - вiн  був  ясно-зеленавий  з  темними  пiлястрами,  тепер  вiн
"Будинок культури" i тому,  мабуть,  червоний  до  одурiння.  Ось  бульвар
Шевченка - ще не так давно, за часiв НЕПу,  вiн  пишався  розкошами  майже
столичних  крамниць,  кондитерських,  ресторанiв,  тепер  вiн  геть   весь
унiфiкований, поспiль червоний, нi, рудий до  вiдчаю  i  пощерблений  -  в
ньому якимось дивом повипадали цiлi будинки, немов  повибиванi  зуби.  Ось
електровня - така сама  руда  i  згорблена,  вгрузла  в  землю,  допотопна
електровня, i навiть революцiйний колiр не в силi її змодернiзувати.  Вона
завжди, скiльки Андрiй  пам'ятає,  чахкала  вечорами,  задихаючись,  немов
сухiтник, i так само чахкає й тепер, лише темп неначе послаб. Це вже  вона
конає. Ось,  нарештi,  велика,  ще  iмператорська  тюрма!..  Але  конi  не
повертають - мчать собi мимо, далi... Тюрма проводжає  їх  понуро  слiпими
очицями та вежами... Ага, це новiсть! Цього не було! Навколо тюрми  ранiше
височiв лише мур, а вiкна всiх чотирьох поверхiв  зяяли  одверто  гратами.
Так її поставив росiйський iмператор в  самому  центрi  мiста  на  пострах
"вiрнопiдданому" населенню.  Тепер  до  iмператорового  подарунка  внесено
корективу - на мурах по всiх чотирьох кутах збудовано високi вартовi вежi,
а на вiкна накладено суцiльнi залiзнi щити.  Ц  ж,  пак,  тепер  iзолятор!
Полiтiзолятор всесоюзного значення.  Андрiй  згадав,  що  про  це  ж  йому
говорив робiтник у поїздi. Вся тюрма вифарблена так само в червоний колiр.
"Революцiйна тюрма, значить!" Ось  допотопнi  лазнi...  Теж  червонi.  Ось
допотопне "кiно". Ось...
   Баскi конi промчали через центр  мiста,  через  мiст,  через  Успенську
площу з пам'ятником тому, хто так ощасливив оце мiсто, -  Ульянову-Ленiну,
- i влетiли в Харкiвську вулицю, а  червоний  колiр  гнав  назустрiч.  Ось
будинок колишнього "Уєздного Высшего Начального Училища", де Андрiй вчився
перед революцiєю, а тодi, в  революцiю,  разом  з  iншими  з  незрiвнянним
ентузiазмом  переробляв  його,  його  нутро,  на  новий  штиб  з  "Высшего
Начального" на нацiональну "Вище-початкову  школу",  перефарбовуючи  його,
так би мовити, iдейно в жовто-блакитний колiр. Тепер  той  будинок  рудий.
Ну, це може бути, це тому, що вiн щедро политий кров'ю його вихованцiв. Це
може бути. Ось колишня жiноча гiмназiя...  Руда.  Ось  чоловiча  гiмназiя,
тепер педiнститут - рудий...  Хтось  у  цьому  мiстi  напевно  збожеволiв,
дiстав бзика на кольоровому грунтi. Але чи так? Чи це вiд  божевiлля?  Нi,
не вiд божевiлля це. Вiд полiтики. Ця декорацiя, цей  фарбований  фасад  -
вiд полiтики! Коли всерединi зi здобутками революцiї не  гаразд,  коли  ту
революцiю пiдмiнено чим iншим, коли треба те "iнше" злочинно ховати,  тодi
ретельно фарбиться фасад. Андрiй дивиться з досадою на той  "революцiйний"
фасад рiдного мiста, i його нудить пiд ложечкою, йому  хочеться  з  усього
маху дати комусь невiдомому в зуби, щоб аж щелепи геть позвертало,  комусь
тому, що оце так спохабив, спаскудив його бiдолашне мiсто. Але,  не  маючи
належного об'єкта (не дати ж  по  щелепах  оцьому  напiвсонному  й  досить
безобидному на вигляд начальниковi мiлiцiї, що сидить  поруч!),  не  маючи
об'єкта, Андрiй тiльки поводить плечима й зiтхає, мружить очi.
   Вони iдуть знаменитою Харкiвською вулицею, казкову довжину якої (уявiть
собi "аж п'ять верстов!" Га!) вони колись в дитинствi вимiрювали кiлькiстю
перевалкiв. I  кiлькiсть  тих  перевалкiв  була  незчисленна.  Може,  яких
п'ятнадцять. А як пройти тi всi п'ятнадцять перевалкiв, та там вже й  була
невiдома й загадкова якась "станцiя", там вже  була  залiзниця.  Дорога  в
незнаний свiт, що починався десь за останнiм перевалком.  Для  них  -  для
дiтей - залiзниця була, як легенда, знана лише з того, що на нiй  зарiзало
їхнього сусiда,  машинiста-залiзничника,  якоюсь  "залiзною  машиною".  На
щастя, червоний колiр уже  скiнчився,  бо  скiнчилися  казеннi  будiвлi  й
почалися  звичайнi,  вбогi  обивательськi  халупи,  довжелезнi  недоламанi
паркани, тини, порослi буйно колючками й пасльонами, ряснi тополi й осики,
сади й городи. Андрiй спочивав оком на  буйнiй  зеленi,  на  праiсторичних
вбогих  халупах,  одвертих  i  щирих  в  своїх  трагiчних   злиднях,   без
революцiйного  фасаду,  пiзнавав  давно  знайомi  хатки  й  числив,  як  у
дитинствi,    знайомi    перевалки.    Тринадцятий...     Чотирнадцятий...
П'ятнадцятий... Сiмнадцятий... Двадцятий... Га! щось тих  перевалкiв  наче
забагато стало, трохи нiби рясно! А ще ж тiльки половина  вулицi.  Нарештi
помiтив, що вiн рахує за перевалки глибокi пустирища, якi зяяли  на  мiсцi
колишнiх садиб i були добре втоптанi людьми й худобою, як найкоротшi шляхи
сполучення мiж паралельними вулицями. Таким чином збився й вже не знав, за
котрим саме перевалком  прийде  поворот  влiво  до  залiзницi.  Та  справа
розв'язалася простiше - конi не звернули анi влiво, анi вправо, а промчали
вулицею аж в самий кiнець i вигналися в степ. Помчали степом.
   Ще двi  години  шаленої  їзди  степом  i  вони  нарештi  зупинилися  на
полустанку К... Он як! Важна вiн персона, якщо його не зважилися  показати
людям на мiськiй станцiї, а завезли аж геть на цiлковите безлюддя! На  цiм
полустанку, саме  як  сходило  сонце,  Андрiй  i  його  дальший  ескорт  -
начмiлiцiї й два мiлiцiонери - злiзли, забравши лантух з якимсь  барахлом,
валiзку й течки з паперами, а решта повернули коней i поїхали шагом назад.
Щоб було зручнiше, начальник укинув течки в лантух.
   По якомусь часi пiдiйшов дачний поїзд  i  забрав  надзвичайну  групу  з
полустанка К; дачний поїзд, що йшов-таки з Андрiєвого мiста  до  заштатної
столицi Української Соцiалiстичної Республiки.

   * * *

   Вiд надмiрної напруги нерви Андрiєвi  притупiли,  до  того  ж  вiн  був
морально вбитий, внутрiшньо розчахнений  -  в  результатi  зовнiшнiй  свiт
переставав його цiкавити, насiла глибока  апатiя  й  страшенно  захотiлось
спати, як було завжди з ним,  коли  аварiйний  душевний  стан  доходив  до
критичної точки. Це брав  гору  iнстинкт  самозахисту  --гасив  розбурхане
полум'я, стримував шалений гiн кровi, склепив вуха й очi, ввергав  душу  в
сон. Спати... Єдине, всеохоплююче й всезаперечуюче,  непереможне  бажання.
Але зовнiшнiй свiт не давав йому спати. Вагон, в  який  вони  влiзли,  був
погано до того пристосований. Це був химерний, ще не бачений Андрiєм вагон
дачного поїзда, що курсував на лiнiї: мiсто "Н" - Харкiв. Отаке досягнення
за час його вiдсутностi! Пародiя на крилату  фразу  некоронованого  Цезаря
соцiалiстичної держави про "жiть стало лучшє, жiть стало вєсєлєє!" Колись,
коли   жити   було   не   особливо   весело,    тут    ходив    звичайний,
поштово-пасажирський поїзд,  знаменитий  тим,  що  мав  вагони  росiйської
конструкцiї, в  яких  мiсця  для  сидiння-лежання  були  в  три  суцiльних
поверхи: коли пiдiймалися додатковi ляди, то утворювався з кожного поверху
суцiльний пiл через увесь вагон. Цi додатковi ляди вигаданi конструктором,
напевно, в час особливого творчого натхнення. Пасажири набивалися на кожен
такий пiл щiльно, як в'юни в вершу, й лежали всю дорогу покотом,  їхали  з
комфортом, як патрицiї. Патрицiї лежали  в  три  поверхи,  виставивши  три
шереги надьогтьованих чобiт, позв'язуваних мотузками черевикiв,  лаптiв  i
так репаних п'ят. Четвертий поверх становили тi, що пiдлазили  пiд  нижнiй
пiл i  вмощувалися  просто  на  бруднющiй,  вiчно  мокрiй  пiдлозi,  мавши
достатнi причини не дертися нагору, а залазити, мов щурi  або  таргани,  в
нору. Хоч треба сказати, що пiд час "маршу" всi пасажири на всiх  поверхах
мали приблизно однаковi шанси  щодо  небезпеки  бути  контрольованими  (на
предмет квиткiв та на предмет ревiзiї пiдозрiлих "спекулянтських"  клункiв
з картоплею чи буряками), бо тутешнi контролери та кондуктори вмiли  якось
ходити по ногах i по головах своїми здоровенними,  наквацьованими  мазутом
чобiтьми. Особливо цiкавий був той поїзд уночi.  Вiн  завжди  був  темний,
нiякої електрики в поїздах на цiй  лiнiї  колишньої  царської  iмперiї,  а
пiзнiше  "першої  країни  соцiалiзму"  не  iснувало,   свiтилося   лоєвими
свiчками, що вставлялися в спецiальний  лiхтар,  пристосований  росiйським
конструктивним генiєм так, що вiн (лiхтар на одну свiчку) мав  освiтлювати
одразу i пасажирiв, i тамбур, i клозет, але кондуктори (керованi тим самим
росiйським творчим генiєм) умудрялися й ту  казенну  свiчку  "замахорити",
по-простому кажучи - вкрасти,  лишаючи  справу  освiтлення  на  iнiцiативу
пасажирiв. Пасажири освiтлювалися в дорозi власними свiчками на  прикрiсть
вуркаганам та закоханим, що бiльше любили  темряву.  Та  фортуна  все-таки
була на боцi закоханих i упослiджених: свiчки горiли  тiльки  на  початку,
пiзнiше жодна свiчка не витримувала консистенцiї  повiтря  й  гасла  -  не
могла перемогти людських випарiв, аромату онуч, махоркового диму  (махорка
неодмiнно закручена в газетний папiр) й всього iншого. Але все ж  то  були
"благословеннi" вагони! Закоханi й так  аматори  романтичних  пригод  мали
iдеальнi умови, щоб виявити себе вповнi, i  досить  часу  (темп  їзди  був
трохи швидший за волячий - 100 кiлометрiв поїзд iшов п'ять годин!), щоб  i
нацiлуватися до одурiння, й виспатися до не-схочу. Не те зараз. Цей  самий
поїзд тепер називається "дачний", або  "робочий",  i  перше,  що  звернуло
увагу  навiть  стомленого  й  байдужого  Андрiя,  це   що   вiн   торохтiв
несамовитiше, анiж ранiше. А друге - що вагони  в  ньому  зовсiм  нової  й
зовсiм надзвичайної конструкцiї. Насамперед вхiд до вагону був,  а  виходу
не було. Вiрнiше, був i вихiд, але в тi самi дверi, однi й єдинi.  Чудесне
удосконалення! А для контролю то просто генiально! Це цiлком в  дусi  цiєї
епохи, в дусi цiєї країни, в дусi фiлософiї, моралi й свiтогляду її вождiв
та iдеологiв. В дусi нової, унiфiкацiйної ери. Генiально! Однi дверi,  щоб
легше було за людиною стежити, легше тiєю людиною  "керувати".  Добиратися
до вагона в тi дверi треба було по спецiально причепленiй драбинцi...  Це,
бач,  товаровий  вагон,  спецiально   пристосований   для   пасажирiв.   I
пристосований вiн неабияк.  Росiйська  iсторiя  знала  його  як  звичайний
товаровий вагон "на сорок чєловєк iлi восємь лошадєй",  стандартний  вагон
червоного кольору, з розсувними дверима i без жодного "умеблювання". Тепер
дверi забито цвяхами,  червоний  колiр  замазано  зверху  зеленим  (дивно,
просто аж не вiриться" коли зважити, що в мiстi Н., навпаки,  всi  будiвлi
пофарблено саме в червоний колiр - але, мабуть, це тому, що революцiя,  за
поняттями цiєї країни, це "всьо наоборот"), а всерединi створено комфорт -
поставлено кiлька довгих лав iз спинками i ще  й  зроблено  троє  вiкон...
Доказ, що "лошадi" з числа пасажирiв  випали.  Ну,  щодо  "чєловєкiв",  то
норма, усталена iсторiєю, начебто  збiльшилася  вдвiчi:  вагон  натоптаний
пасажирами до нiкуди.
   В цiлому цей тряский, торохкiтливий вагон справляв вражiння надзвичайне
-вражiння якоїсь символiки, образ чогось калiчного, парадоксального, образ
якоїсь  епохальної  аварiї.  Так,  вiн  символiчний,  цей  вагон,  немовби
генiальна карикатура, пародiя на велику  революцiю,  що  зродила  ось  цей
шедевр, як та гора зродила мишу. От був собi  товаровий  вагон  на  "сорок
чєловєк iлi восємь лощадєй", тодi прийшла велика революцiя, мiльйони людей
пiд спiви "Марсельєзи" героїчно вмерли  за  "рiвнiсть  i  братерство",  за
свободу, за краще майбутнє i -  от  воно  прийшло,  те  "краще  майбутнє":
товаровий вагон "на сорок  чєловєк  iлi  восємь  лошадєй",  iменований  ще
"телячим", взяли перефарбували в iнший колiр,  прорубали  пару  вiконечок,
забили наглухо "телячi" дверi, а випиляли iншi, для людей, i -  все.  -  I
маєш нову епоху!!
   Це, власне, думав Андрiй, сидячи в кутку, й даремно  намагаючись  якось
заснути. Заснути неможливо. Правда, вiн в цьому вагонi,  в  цьому  товпищi
опинився в привiлейованому становищi, - для нього й для  його  почту  було
одведено цiлий куток з двома лавами, з яких на однiй розташувався почет, а
друга належала цiлком йому, й на нiй нiхто  iнший  не  смiв  сiсти  але  з
такого привiлею було мало радостi, Андрiй  не  мiг  скористатися  з  нього
вповнi.  Сумно  спершись  головою  на  руку,  сидiв  i  дивився  в   вiкно
обважнiлими очима. У вiкнi в якомусь баламутному туманi оберталася земля -
межi крутилися навколо невiдомої осi, танцювали  дерева,  кущi,  сторожовi
будки, а в цiлому те все десь пливло пiд ним i поза ним i було  таке  саме
почуття, як колись, коли вiн вперше пiдiймався лiтаком iз своїм  другом  i
вчителем, авiаконструктором Калiниним. Голова наморочилась, i було приємно
те згадувати - отак сидiти, абстрагуватися  вiд  реального  оточення,  вiд
дiйсностi й переживати вже колись пережите, краще, може, що мав -  дружбу,
пiднесену на крилах в зенiт, в небо... Пливти поза часом i простором... Та
абстрагуватися зовсiм, як i заснути, вiн знову-таки не мiг це ж пливе мимо
рiдна його, найрiднiша земля, а це навколо нього  нашорошенi  й  принишклi
товпляться, тиснуться його рiднi-найрiднiшi земляки!
   Потрохи розбирає цiкавiсть. "Агов, не спи! Чого ж ти будеш спати, коли,
може, твої  днi  вже  почисленi  й  тобi  вже  спати  нiколи.  Надивляйся!
Надивляйся на все, чого ти давно не бачив i,  може,  вже  скоро,  а  то  й
нiколи не побачиш! " Сперши голову на руки, Андрiй  крiзь  приплющенi  очi
дивиться на людей.
   Що особливо вразило, коли вiн роздивився,  це  що  всi  пасажири  цього
карикатурного, цього  пародiйного  вагона  були  робiтники,  iндустрiальнi
робiтники. Щоб зробити цей висновок, не треба анi питати,  анi  гадати.  3
засмальцьованого й iдеально брудного та обшарпаного  "профодягу",  робочих
комбiнезонiв, з рук i облич, з уривкiв фраз i  реплiк  видно,  що  це  все
робiтництво рiзних фахових профiлiв, представники нового  (зовсiм  нового)
українського робiтничого класу, працiвники iндустрiї великого промислового
центру -  Харкова:  з  тракторного  заводу,  паротягобудiвельного,  ХЕМЗу,
авiазаводу,  сталеливарень,  робiтники  депо,  залiзничники,  трамвайники,
будiвельники тощо, тощо.  Вони  їдуть  цим  "робочим"  поїздом  на  працю,
поспiшають iз усiх станцiй, мiстечок i призалiзничних сiл геть з  вiдстанi
ста кiлометрiв. По цiй лiнiї. I так само вони ж десь їдуть, поспiшають  по
всiх iнших чисельних радiусах до центру, боючись спiзнитися,  пiд  страхом
тяжкої кари... Вiдчуття цiєї кари здавалося написаним на  кожнiм  обличчi.
Поїзд зупинявся на кожнiй станцiї й полустанковi - а їх було густо,  -  iз
вагона нiхто не вилазив,  а  тiльки  влазили  й  нього  все  новi  й  новi
пасажири. Вагон набивався до того, що люди вже висiли один на  однiм...  I
все це були робiтники. Це було приємно. Правда, всi вони якiсь засмоктанi,
виснаженi, обдертi й до того ж ще нiби чимсь пригнiченi - безмежною втомою
а чи злиднями, - але це були  все  дiловi,  зовсiм  якiсь  вiдмiннi  люди.
Зосередженi  в  собi  й  позначенi  тавром  суворої  професiї.  А   Андрiй
успадкував вiд батька велику й щиру любов до людей, хай  i  марудної,  але
творчої працi, до людей дiла, що  творять  матерiальнi  цiнностi.  Вiн  не
бачив бруду, вiн бачив мозолястi й тим шляхетнi руки. Це розiгнало сон. Ще
не так давно по цiй лiнiї при цiй-таки самiй владi,  пiсля  того  як  було
заповiджено початок нової ери i навiть заведено нове лiточислення - не вiд
народження Христа, а вiд  "25  октября  1917  года",  -  їздили  переважно
торбарi та спекулянти, спритнi мiщухи "Юга Росiї", що циганили по селах  i
возили до Харкова на Євбаз шматочки масла та сала, а звiдти  старi  галошi
та лахмiття для обмiну в селах знову на масло та сало. Зараз  такого  типу
пасажирiв зовсiм не було. Звичайно, не тому, що спекулювати було нiкому, а
тому, що спекулювати було нiчим. А ще тому, що  пронеслися  жахливi  бурi,
якi з усiх поробили старцiв та  поставили  весь  соцiальний  уклад  догори
ногами. Все зiрвали з якоря. I тепер людський склад цього от карикатурного
поїзда має зовсiм iнший вигляд. Те, що їде в ньому замiсть "лошадєй",  має
зовсiм iнший характер. I попри все, той характер, як  на  Андрiєву  думку,
досить-таки втiшний, бо вiн - Андрiй - належав до числа тих, якi вважали й
вважають, що з його нацiї доти не буде дiла, доти вона буде упослiджена  i
у власнiй хатi бита, доки якою завгодно цiною не  опанує  мiста,  доки  не
оволодiє власною iндустрiєю,  доки  не  матиме  свого  сильного,  iдеально
зорганiзованого робiтничого класу, доки ота ледача й iнертна мiщанська  та
селянська стихiя з її "моя хата скраю" не видасть з себе  масово  людей  в
промисловiсть i опанує її, опанує машини,  опанує  всi  надбання  науки  i
технiки, високi школи,  залiзницi,  всi  найважливiшi  заклади  й  секрети
механiзму управлiння всiма галузями народного господарства. Словом,  доти,
доки вона не пiде вiйною на мiсто "явочним порядком"  i  не  поверне  його
собi, доки не перестане хуторянити й позiхати, а не почне будувати.  I  от
початок цього великого процесу вiн бачить...  Правда,  це  все  повстає  з
великого горя, але то не важно. Правда, вони  ще  раби,  але  такi  швидше
перестануть бути рабами. I нарештi, правда, що вони зараз будують собi  на
безголов'я, але колись все те, що вони збудують, все-таки належатиме їм;
   Зрештою не важно, що вони будують, а важно, що вони будують. I вони ним
заволодiють...
   З мови, з iнтонацiї, з жестiв Андрiй бачить, що цi обдертi й  замурзанi
робiтники  здебiльша  ще  селяни,  що  це   зовсiм   свiжi,   скороспеченi
представники  iндустрiального  українського  пролетарiату,  але  -  як  їх
багато!  Вони   становлять   майже   сто   процентiв   "населення"   цього
торохкiтливого поїзда, та й ще тиснуться на  кожнiй  станцiї,  проклинаючи
енергiйно невiдомо кого (так, на здогад бурякiв), бо не  можуть  сiсти  як
слiд до переповнених вагонiв i ризикують  спiзнитися.  Лиш  де-не-де  межи
робiтниками  трапляються  окремi  особи  iнтелiгентних  професiй,  т.  зв.
"службовцi" та "iнтелiгенти", що теж поспiшають  до  центру  на  працю,  i
зовсiм немає нiяких перекупок, анi старцiв, якими завжди так ряснiють  усi
примiськi поїзди. Для перекупок  це  невигiдний  поїзд,  для  старцiв  теж
-тяжко поживитися тих, хто самi є старцями, хоч i належать  теоретично  до
класу-"диктатора", класу-"гегемона", в тих, що спiшать на працю,  щоб  там
кривавим потом заробляти на хлiб щоденний.
   У вагонi, попри всю велику кiлькiсть пасажирiв,  навдивовижу  тихо.  Це
Андрiя аж надто здивувало, i вiн звернув  на  це  увагу  зразу  по  перших
станцiях. Коли юрби всiдали, стояв на  дворi  й  на  сходах  лемент  i  ще
тримався першi хвилини й у вагонi.  А  потiм  наставала  тиша.  Пристрастi
гасли, голоси притихали  до  шепоту,  лиш  несамовито  стукали  колеса  та
деренчали шиби. Зразу Андрiй не зрозумiв, у чому рiч, аж нарештi збагнув -
це ж вiн тому причиною! Власне, цей куток, де вiн сидить iз своїм  почтом.
На них (на нього й на почет) нiхто з пасажирiв зовсiм  не  звертав  уваги,
нiби їх i не було зовсiм, i в той же час Андрiй до глибини душi вiдчув, що
всi реагують на його присутнiсть. Всi без винятку.  I  реагують  тривожною
нашорошенiстю, пригнiченiстю. Хоч нiхто й не дивиться просто в  його  бiк,
зовсiм нiби не помiчає, кожен байдужий, пiдкреслено байдужий.  I,  власне,
ця пiдкресленiсть є показником, що всi думки й вся увага всього  вагона  в
цiм кутку, бiля Андрiєвого обличчя. Нiт-нiт та й ловить Андрiй собi  чийсь
погляд, i було йому якось не по собi, коли отав собi  замурзана  й  груба,
прокоптiла сажею й промаслена  мазутом,  з  пiдсмаленими  махоркою  вусами
людина, глянувши крадькома  й  зустрiвшись  з  Андрiєвим  поглядом  швидко
вiдводила свої очi  якось  нiби  винувато,  розгублено  моргала,  а  то  й
червонiла. Вiд деяких поглядiв у  АндрiяI  мимохiть  перебiгав  легенький,
неприємний морозець, бо в тих поглядах свiтився кричущий переляк, нудьга й
жаль невисловлений, але яскравий i без слiв - переляк i  жаль  людей,  якi
щось знають про його долю, щось страшне,  спiвчувають,  але  безсилi  його
вирятувати.
   Андрiй оглядав усю цю масу, назовнi нiби iндиферентних, а то й  ворожих
людей, i йому було страшенно цiкаво знати, що ж здебiльша цi люди думають?
Що ось це робiтництво, до якого його - Андрiєве - серце  так  горнеться  й
розкривається назустрiч, немов соняшник обертається до сонця, робiтництво,
до якого вiн i сам належить плоттю й кров'ю, що  воно  думає?  Але  взнати
докладно про це неможливо. Вiн лише  мiг  судити  про  це  з  тих  окремих
поглядiв, якi вдалося перехопити, а надто з виразу очей i  обличчя  однiєї
жiнки, робiтницi, досить  iнтелiгентної  на  вигляд  i  дуже  покарбованої
зморшками вiд власного якогось горя. Вона стояла в протилежному  кутку,  й
дивилася надмiру поширеними очима на Андрiя, й не могла тих очей  вiдвести
- хотiла вiдвести, силкувалася, але не могла, очi поверталися  назад,  мов
привороженi  або  навроченi.  Дивилась  перелякано  й  ворушила  про  себе
губами... I Андрiєвi здалося, що ось це, власне, й дивиться тими очима  на
нього весь вагон. Вони щось знають. Вони щось знають  таке,  чого  вiн  не
знає. Звiдси й та нашорошенiсть, i той переляк, що з очей  свiтиться.  Але
не може бути, щоб вони вiдчували тiльки острах i  жаль.  Насупленi  брови,
зiмкненi уста, погляди  у  нiкуди,  глибокi  затягання  махорковим  димом,
сердитi сплювки на пiдлогу, пiд ноги собi говорять про  щось  iнше  ще.  А
може, то звичайне презирство, а чи злоба? Бо ж вони бачать  на  ньому  вже
випечене тавро, як  на  винуватцевi  всiх  їхнiх  нещасть,  тавро  "ворога
народу"... Нi, то вiд iншого, бо коли б вони вiрили в  те  тавро,  вони  б
злорадiли. То вiд iншого..
   Андрiй переводить погляд у вiкно й дивиться,  як  обертаються  поля,  i
слухає, як тихо й мляво розмовляє начальник мiлiцiї з одним  мiлiцiонером.
Той мiлiцiонер назвав був начальника "товариш Рибалко!",  i  тепер  Андрiй
знає, що вiн називається "товариш  Рибалко".  Андрiй  не  вникає  в  змiст
розмови, лише слухає саме звучання - товариш Рибалко  говорить  прекрасною
українською мовою з милим  полтавським  акцентом.  Слухаючи  ту  прекрасну
мову, Андрiй думає: "От везуть та й вкинуть у рiдну-рiднiсiньку українську
тюрму". I пригадує Винниченкового "Помiркованого та  щирого"  -от  би  вiн
тiшився з такого почту й з такої перспективи!  Але  сам  Андрiй  вiд  того
навiть не посмiхнувся, подумав так собi. Слухав милу полтавську вимову,  а
потiм дивився на того, що говорить. То був у дiйсностi досить вайлуватий i
неоковирний чолов'яга, цей  товариш  Рибалко,  але  справляв  зовсiм  iнше
вражiння  ---величавий,  повiльний   в   рухах,   сповнений   престижу   й
монументальної могутностi в своїй унiформi начальника мiлiцiї, в  унiформi
кольору сталi. Нi, вiн безподiбний, цей Рибалко! Це ж вiн свою  iсторичну,
безсмертну  "хахлацьку"  вайлуватiсть   i   розвезенiсть   так   генiально
замаскував у велич, у маєстатичнiсть держави, що  її  вiн  репрезентує,  в
монументальнiсть її "залiзної охорони", у велич самого "залiзного наркома"
- свого шефа й повелителя. Правда, мiлiцiонери  перед  ним  не  виказували
особливої пошани й субординацiї, не тяглися в струнку, не ляпали обцасами,
не говорили "так точно!", як старi, класичнi жандарми, i саме це було,  на
думку Андрiя, великим недолiком. Вони б мусили бити копитами  перед  такою
Рибалковою монументальнiстю й говорити "так точно!", продовжуючи  традицiю
достославної росiйської жандармерiї, пiдпори й надiї всiх, богом люблених,
iмператорiв "Пiвнiчної Пальмiри", i це було б саме до речi. Але це ж, бач,
була не якась "чорносотенна жандармерiя", а "робiтничо-селянська  мiлiцiя"
i такої субординацiї  в  нiй  не  заведено.  Мiлiцiонери  трималися  перед
Рибалком, як рiвнi, сидiли й курили з ним, прикурюючи вiд одного  сiрника,
лиш було видно, що вони його все-таки дуже бояться.  Але  не  це  вражало.
Вражало те, що й мiлiцiонери,  i  сам  Рибалко  бояться,  либонь,  Андрiя,
тримаються супроти нього якось чудно, нашорошено, нiби пильнують його i  в
той  же  час  намагаються  вiд  нього  вiдмежуватися.  Андрiєвi  страшенно
хотiлося впiймати погляд  Рибалка,  подивитися  йому  в  очi,  але  це  не
вдавалося - Рибалко уперто уникав зустрiтися  очима  i,  замаскувавшись  у
свою  монументальну  байдужiсть,  сковзав  поглядом  мимо.  Так   само   й
мiлiцiонери, зрештою простакуватi й нiби поряднi хлопцi, кепсько  обтесанi
селюки. З правила в цiй країнi, як i в багатьох iнших, до  полiцiї  чи  до
мiлiцiї йдуть служити рiзнi покидьки, злодiї  й  ледарi,  рiзна  суспiльна
непотрiб, не придатна до нормально)' людської працi,  це  було  вiдомо,  й
саме тому до представникiв полiцiї та мiлiцiї  тут  споконвiкiв  населення
ставилося з неприхованим презирством  i  зневагою,  як  до  аморального  й
злочинного елемента. Але цi хлопцi, може, були з iншої  категорiї  й  тому
почувалися особливо кепсько, їм було нiби мулько. Вони перед очима  цiлого
вагона йорзали на ослонах  i  говорили  межи  собою  пiдкреслено  байдуже,
грубо, ривками, занадто серйозно й несамовито курили. Вони говорили  щось,
аби говорити. Рибалко теж -  говорив  слова  знiчев'я,  позiхав,  нудився.
Андрiй бачив, що вiн - Андрiй - стоїть їм усiм, немов кiлок, у душi, i тiй
душi мулько, i через те вони мнуться всi та йорзають. Нiби це не вони його
везуть на позорище, а вiн їх. I жоден не гляне в  очi.  Лише  раз  упiймав
Андрiй  на  собi  погляд  наймолодшого  з  них,  обсипаного   ластовинням,
мiлiцiонера, - вони зустрiлися очима на мить, на коротку мить, той блимнув
i одвiв свої очi геть. В тих  очах  промайнув  дивний,  змiшаний  вираз  -
остраху, цiкавостi й незручностi воднораз. Той самий вираз, що й  у  всiх.
Таке вражiння, що кожен з  присутнiх  у  вагонi  уявляє  себе  на  його  -
Андрiєвому - мiсцi й вiд того втягає .голову в  плечi,  не  хоче  на  його
мiсцi бути. Так, вони не хотiли б на його мiсцi бути.  Мiлiцiонерам  же  й
їхньому начальниковi рiшуче набридло їхати, й вони б уже хотiли вилiзти  й
вiдпекатися вiд цього вагона з його пасажирами й  вiд  своєї  жертви.  Але
поїзд все торохтiв i торохтiв помалу, минаючи станцiї й полустанки, i вони
сидiли, як на голках,  берегли  Андрiєву  валiзочку  та  якийсь  лантух  з
речами. Здавалося, що вони вкрали ту. валiзочку, й той  лантух,  i  самого
Андрiя й от хотiли б все те затулити  спинами  й  руками  та  й  по-швидше
завезти кудись, де вже немає стороннiх очей i небажаних свiдкiв, здати там
таку от неприємну обузу комусь iншому й з  полегкiстю  зiтхнути.  А  вагон
набивався ще й ще засмальцьованими й закаптуреними пасажирами, i вже вихiд
з нього був остаточно забарикадований, так що  Рибалко  з  хлопцями  та  з
Андрiєм навряд чи й  зможуть  уже  вилiзти.  Поїзд  їх,  тих  закаптурених
пасажирiв,  все  пiдбирав,  лишаючи  пiсля  себе  перони  порожнiми.   Так
спорожнiв Богодухiв, Мерчик,  Люботин,  Нова  Баварiя...  З  кожною  новою
станцiєю вiдчувалася все бiльше близькiсть великого мiста.
   Нарештi  вони  прибули  до  Харкова.  Недавня  ще  столиця  Української
Соцiалiстичної Республiки, великий промисловий центр України -Харкiв  саме
починав всiй робочий день, хоч у людей десь це й була недiля.
   Понурий, припорошений сажею i посипаний смiттям Харкiв.
   "Харкiв, Харкiв, де твоє обличчя?
   До кого твiй клич?!"
   Це Павло Григорович Тичина начертав.
   Дихай, дихай, чоловiче! I дивись!
   Нiколи Андрiя тi Тичининi рядки не вражали так, як тепер. Де обличчя  й
до кого клич? Сiро й знеосiблено. Велетенськi юрбища заклопотаних  i  нiби
переляканих, злиденних людей  виливалися  з  усiх  отворiв  присадкуватого
вокзалу й чимдуж бiгли в усi боки,  поспiшали.  То  їх  привозили  з  усiх
сторiн примiськi поїзди, i вони, вискочивши з тих поїздiв, бурхали шаленою
лавиною через вокзал на площу, мов гнали на пожежу. Лавина виперла з собою
Андрiя й Рибалка з мiлiцiонерами, викинула їх на площу й закрутила ними на
мiсцi. Рибалко тримав валiзу, мiлiцiонери  тримали  лантух,  Андрiй  стояв
так, з понурою цiкавiстю розглядався навколо.
   "Харкiв, Харкiв, де твоє обличчя?!"
   Де ж твоє обличчя?!
   Наполоханi й нiби гнанi в шию люди (пригнiченi  думкою  про  можливiсть
спiзнитися й потрапити замiсть заводу на Колиму! От чого вони так бiжать!)
гуготiли, торохтiли дерев'яшками й  невибагливим  своїм  "профвзуттям"  по
вогкому, брудному асфальту i мчали навперегони в усiх  напрямках.  Частина
їх брала штурмом трамваї, душилась несамовито,  обвiшувала  тi  трамваї  з
усiх бокiв, немов гiрляндами брудного, запорошеного  листу,  й  їхала;  це
були найщасливiшi й найагресивнiшi, найдужчi. Але бiльшiсть бiгла пiшки.
   Рибалко з  провiнцiйною  нерiшучiстю  дивився  на  ту  баталiю  навколо
трамваїв i не зважувався зi своїм в'язнем туди пхатися.  Таксi  нiяких  не
було та, мабуть, не було в нього на те, й асигнувань. Iнших  транспортових
засобiв жодних. Лишалося чекати, доки ця людська  повiнь  змалiє.  I  вони
чекали.
   "Харкiв, Харкiв, де ж твоє обличчя, га?"
   Андрiй рiшуче не впiзнавав  своєї  недавньої  столицi,  не  бачивши  її
всього яких шiсть рокiв. Вокзал  (колишня  гордiсть  всiєї  Слобожанщини!)
якось розплiвся, присiв, вгруз нiби в  землю,  закурився  й  збуденнiв  до
краю.  Пiсля  розкiшних,  все  оновлюваних  двiрцiв  Москви,   Ленiнграда,
Свердловська  й  навiть  Новосибiрська  цей  двiрець  видавався  трухлявим
грибом, халабудою провiнцiйної каруселi. Будинок  Поштамту  насупроти,  що
уважався  за   чудо   будiвельної   технiки,   за   найбiльше   досягнення
нацiонального будiвництва в усiй республiцi,  про  яке  (досягнення!)  так
багато списано газетного паперу в свiй час i навiть писано  безлiч  вiршiв
столичними й провiнцiйними поетами, - цей будинок зовсiм засмутив  Андрiя,
аж йому серце стиснулось, бо ж цей будинок подавав колись  такi  надiї.  А
тепер виходило, що це нiяке чудо технiки, такий собi злиденний  будиночок,
та ще й репнутий по фасаду з самої гори донизу  (напевно  за  ту  злощасну
розколину  архiтектори  й  будiвничi  вже  давно   пiшли   до   тюрми   як
"петлюрiвцi"!) Монументально стояв лише будинок по  другiй  сторонi  площi
-знаменитий "хмарочос" управлiння "Южних Жєлєзних Дорог", збудований ще за
царя, нахмурений на всi свої шiсть поверхiв, чорно-сiро вифарблений. Це ще
документ "могутностi" колишньої iмперiї, як її цитадель  в  "Южном  Крає",
сiреч в землi козака Харька  та  Квiтки-Основ'яненка.  Тут  i  тепер  було
"Управлєнiє Южних", хоч на фасадi  й  додано  вивiску  українською  мовою.
Назагал картина  перед  очима  було  досить  прозаїчна,  занадто  буденна,
пiдкреслено провiнцiйна,  така,  як  на  заводському  подвiр'ї,  а  не  на
привокзальнiй площi столичного мiста. А  були  ж  першi  роки  по  Великiн
революцiї,  роки  злету,  коли  це  мiсто  кипiло  й  гуло,  а  ця   площа
привокзальна  мерехтiла   новизною,   слiпила   блиском   машин,   реклам,
транспарантiв, глушила смiхом i веселим гомоном  молодостi  -  коли  весна
бурхала через мiсто повiнню... То  був  час  великих  надiй,  час  початку
бурхливого ренесансу воскреслої  пiсля  трьохсотлiтнього  сну  нацiї,  час
могутнього  старту  й  романтики  боротьби,  час  невисловлених  до   краю
сподiвань, палких мрiй, вже от-от недалеких до здiйснення великих намiрiв.
   Те все видавалося сном. Не може бути, щоб  оця  запльована  й  закидана
недопалками ("бичками") площа  була  колись  молодою,  а  оцi  люди  вмiли
смiятись!..
   - "Ну-ну!" - пригрозив хтось збоку.  -  "От  як  я  тебе  вiдправлю  на
Совнаркомiвську i як ти там пiдпливеш червоною калиною,  то  тодi  взнаєш,
трам-тарарам!"
   Це чистiй черевикiв зчепився з якимсь  клiєнтом,  що  не  догодив  йому
чимсь. I ця "калина" мала коштувати клiєнтовi всього яких десять копiйок.
   - "Та-ак; - подумав Андрiй, - цiкавi речi пропагуються  тепер  на  цiй,
такiй колись сонячнiй i багатонадiйнiй площi одверто! - Вiн окину  в  оком
замурзаного хлопчика-чистiя  i  його.  Розгубленого  клiєнта,  що  подався
чимдуж навтьоки. Рибалко теж оглянувся не сказав нiчого,  посмiхнувся  про
себе. А вголос за нього засмiявся молодший мiлiцiонер, двозначно  й  якось
дурнувато.
   Оце й усiх розмов було, що їх Андрiй по-справжньому почув серед вiльних
людей сьогоднi, це й усiх слiв,  сказаних  за  весь  час  членоподiльно  й
зрозумiло до краю. По цих, власне, словах Андрiй як слiд  уяснив,  чого  ж
саме вiн тут опинився нинi, i йому зассало пiд серцем. Згадалася Катерина.
Згадались брати. Згадалась дурна, глупа  нiч,  мов  чадний  сон...  I  вiн
сапнув  харкiвського  чадного  повiтря  на  повнi  груди:  "Дихай,  дихай,
чоловiче!"
   Коли людська лавина  розсмокталася,  вони  сiли  до  вагона  трамвая  й
поїхали. Доки доїхали до  призначеного  пункту,  Андрiй  ще  надивився  на
мiсто. Вражiння вiд всього те саме.  На  всьому  лежить  якась  специфiчна
печать, печать чогось невисловленого,  гнiтючого.  Андрiй  це  помiтив  ще
ранiше, по iнших мiстах, якi вiн проїхав (а вiн проїхав їх безлiч i у всiх
кiнцях країни соцiалiзму), але тут те впадало в око особливо. Будiвлi й тi
були позначенi тiєю печаттю, якiсь  без  душi,  з  приплющеними  очима,  з
замкненими  устами,  без  обличчя  або,  вiрнiше,  з  обличчям,   закритим
серпанком чогось невисловленого, якiсь безживнi, безрадiснi. Щось  було  в
них таке, що тяжко збагнути вiдразу.
   Андрiй дивився на будiвлi, машини трамваї, на мiлiцiонерiв на  стiйках,
на людей, що сновигали зiщуленi вулицями й площами,  переводив  погляд  на
людей в трамваї - i бачив на всьому ту саму печать. I нарештi збагнув:
   То ж страх! Невисловлений, затаєний, але невiдступний страх! Страх,  що
змушує старших замикати уста наглухо, а молодих нишкнути зi своїм смiхом i
жартами й озиратися кожної хвилини по боках,  а  всiх  разом  змушує  бути
нашорошеними й озиратися за кожним мiлiцiонером чи вiйськовим, а при появi
котрогось з цих носiїв офiцiйної унiформи, як ознаки влади,  в  трамваї  -
замовкати всiх. Страх. Чи острах? Але то все одно. А до того страху  ще  й
втома. А вже вiд цих обох - апатiя. На дворi слiпучо-сонячна  погода  i  -
тиша! В такому великому мiстi - й тиша! Далебi все централiзовано  десь  i
його не чути  й  не  видно  на  вулицi.  Централiзовано  "десь"  торгiвлю,
централiзовано  крик  i  галас  -  за  всiх  кричить  дерев'яним   голосом
радiо-гучномовець на площi,  а  приватне  нiхто  вже  не  смiє  кричати  й
галасувати, як не смiє й продавати морозиво та "Мiррад". Мабуть,  приватне
нiхто не смiє вже й смiятись...
   Нарештi вони вилiзли з трамвая й пiшли пiшки.  Звернули  з  Пушкiнської
вулицi, вiд трамвайної зупинки, й пiшли по  Совнаркомiвськiй...  От,  бач,
куди його везуть! Це ж про цю вулицю говорив чистiй черевикiв у  сентенцiї
про "калину". На цiй вулицi стояло колись Всеукраїнське управлiння ОГПУ  з
своєю новозбудованою, оригiнальною внутрiшньою тюрмою, про яку весь Харкiв
довго нiчого не знав, хоч i стояла та тюрма в самiсiнькiм  його  серцi.  А
тепер, значить, там управлiння НКВД.  Андрiй  iшов  попереду,  по  осяянiй
сонцем панелi, а за ним плентались Рибалко мiлiцiонери, телiпаючи  речi  в
руках. Перехожi озирались на таку компанiю мимохiдь i удавали, що, власне,
нiчого не вiдбувається, що все в порядку; Андрiй теж не звертав нi на кого
уваги - пiдставив свою вихрасту голову й розхристанi  груди  пiд  сонце  й
дивився ген на величезний,  модерний  сiрий  блок,  що  величаво  мерехтiв
попереду, заставивши цiлий квартал уповздовж i  вигнавшись  високо  вгору.
Дивився  i  був  зовсiм  спокiйний.  Бiльше  того,  якесь  дивне   почуття
ворухнулося в нiм, нiби вiн iде додому,  до  дуже  знайомого  й  давно  не
баченого пристановища, в якому лишив частку себе колись. Вiн бо тут прожив
був цiлий рiк в камерi самотнього ув'язнення i  за  малим  не  став  живою
iлюстрацiєю до "Шiльонського в'язня" Шiллерового,  коли  б  не  бунтiвлива
молодiсть. Проте зараз навiть нiжнiсть якась прокинулася  при  згадцi  про
той рiк самотнього ув'язнення,  рiк  тюремних  мук  i  палких,  нiкому  не
звiрених мрiй у рiк крайньої зосередженостi в собi, рiк безкiнечних дум  i
жагучих поривань до волi - рiк самотностi в 24 роки. Тут же пригадав i те,
як його сюди вели, а назустрiч iшла компанiя знайомих, i один з них (такий
був язикатий поет-реготун В. Полiщук)  запитав:  "Куди?  --  i  по  хвилi,
здогадавшись, сам собi вiдповiв на всю вулицю:
   - А-а-а... На ф а б р и к у - к у х н ю! I зайшовся уїдливим реготом. А
за ним i вся компанiя.
   "Фабрика-кухня". Так вiн охрестив цю споруду. Зараз нiяка така компанiя
не йшла назустрiч. А шкода. Десь їх,  напевно,  розметало  тепер  по  всiх
свiтах...
   Але наприкiнцi, хоч  Андрiй  i  не  зустрiв  нiякої  знайомої  компанiї
товаришiв i друзiв, вiн все  ж  таки  мусив  трохи  здивуватися.  Це  було
останнє  вражiння  з  волi,  з  втраченого  свiту.  Вони  вже  йшли  попри
самiсiньку стiну управлiння НКВД, завертаючи за рiг  на  Чернишевську,  де
був вхiд до комендатури, як раптом двоє  молодих  хлопцiв,  по-спортивйому
одягнених i досить "модних", стоявши на  розi,  обернулися  i  наставилися
очима на Андрiя  усторч.  Хвиля  здивування  й  зацiкавленого  оторопiння.
Провели очима Андрiя до дверей i несподiвано один протяг на повен голос:
   - Чумака повели!..
   Андрiй страшенно здивувався- хто ж це? I  звiдки  вiн  його  знає?  Але
озирнутися не встиг - дверi за ним  закрилися.  "Хтось,  може,  з  рiдного
мiста, може, з рiдної вулицi":
   Сонце, воля, весь свiт i два якихось незнайомих хлопчиська,  що  знають
його iм'я, лишилися по той бiк. IV
   "Фабрика- кухня"... Якщо iснує "той свiт" по думцi  всiх  смертних,  то
оце вiн i є. Свiт по той бiк таємничої брами, що роздiлила життя на вiдоме
й невiдоме, на просте й загадкове.
   "Той свiт". Причому слово "три" за термiнологiєю мешканцiв цiєї частини
планети має подвiйне значiння: крiм  звичайного  протиставлення  до  слова
"цей", воно ще має окремий змiст - спецiально наголошуване  це  слово  має
означати   "той!",   тобто   особливий,   унiкальний,   непередбачений   i
неперевершений. Та, мабуть, обидва нюанси цього слова тут будуть до  речi.
"Той свiт", "фабрика-кухня".
   I вони от в нього вступили й блукають по ньому. Рибалко телiпає  валiзу
й лантух i супроводжує Андрiя. Мiлiцiонери щезли.  Ще  в  комендатурi,  де
Рибалко  виписував  перепустку  до  головного  управлiння  на  двi  особи,
мiлiцiонери звiльнилися й кинулися  прожогом  геть  --  вони,  безперечно,
зрадiли, що їхня мiсiя скiнчилася. Лише Рибалко не мiг утекти -  виконував
свою мiсiю  до  краю:  телiпав  валiзу  й  лантух  i  телiпався  сам.  Вiн
натужився, сопiв, але нiчого не казав, либонь, не  насмiлювався  турбувати
цю, довiрену йому, вихрасту людину в розшнурованих черевиках, навiть  нiби
нiяковiв перед нею. Не командував,  не  злостився,  не  дивився  в  очi  й
взагалi мовчав, просто йшов позаду, а коли  Андрiй  зупинявся,  не  знаючи
куди повертати, Рибалко на мить виходив наперед.
   Так вони перейшли лабiринт нижнiх коридорiв, потiм пiдiймалися  нагору.
Один поверх... Другий... Третiй...
   Ба,  цi  сходи  знайомi  Андрiєвi,  дуже  знайомi  -  сходи  управлiння
"фабрики-кухнi". Лише ось така неприємна новина:
   Геть по всiх сходах, над  усiма  прольотами  межи  ними  висять  грубi,
цирковi тенета. Всюди цирковi  тенета!  Попiд  шкiрою  пробiгає  легенький
неприємний холодок. Андрiй угадує, що це значить, для чого цi тенета... Не
для циркових розваг, справдi, їх розвiшано та  ще  так  рясно!  А  те,  що
тенета висять, та ще так рясно, в самому управлiннi, де колись ходила лише
вiльна публiка, - це особливо бентежить. Крiм тенет впадають в око дротянi
решета на всiх вiкнах... Ну й ну! Андрiєвi  ця  декорацiя  те  сподобалась
Проте вiн не оцiнив її як слiд, бо не знав нiчого ще.
   Зiйшли на третiй поверх, постояли яз сходах, потiм походили в коридорi.
Рибалко адоторсав кiлька дверей - всi  замкненi.  Андрiй  бачив,  що  його
начальник безпорадний i не знає,  що  робити.  Всюди  порожньо,  безлюдно:
порожнi вестибюлi, порожнi сходи, зупинений лiфт, порожнi коридори. Андрiй
згадав, що сьогоднi недiля, отже, виходило, що хоч в цей день працюють усi
заводи й фабрики, тут це вихiдний день,  нiхто  не  працює.  Поникавши  по
коридору, вони посидiли на лавi. Потiм перейшли в  другий  коридор,  знову
посидiли на якомусь тапчанi. Рибалко поторсав ще кiлька дверей,
   Мимо пройшов юнак в єжовськiй унiформi, вiн бiг з  якимись  паперами  в
руцi порожнiм коридором. Рибалко перехопив його  й,  одвiвши  набiк,  щось
питав, розводив руками, щось товкмачив. Юнак сказав "так"  i  пiшов  собi.
Знову потяглися нуднi для Рибалка,  безкiнечнi  хвилини  чекання.  Рибалко
прiв,  хвилювався  помiтно,  хоч  не  подавав  знаку,  уперто  чекав,  чим
скiнчиться те "так", сказане струнким юнаком в єжовськiй  унiформi,  -  це
"так" було, як соломинка, за яку тримався Рибалко,  боючись  загубитися  в
порожнечi.  Андрiєвi  вже  було  шкода  вайлуватого   цього   простака   в
начальницькiм  мундирi,  флегматичного  цього  товстюха  з   таким   милим
полтавським акцентом, що  топтався  так  безпорадно  в  порожньому  черевi
найгрiзнiшої в свiтi установи. Вiн знав, що встань вiн - Андрiй -  i  пiди
собi геть, цей товстюх нiчого з ним не зробить. I iншим разом, при  iншому
настрої вiн саме так i  зробив  би,  навiть  не  спинився  б  перед  явним
безглуздям такого вчинку, бо ж iз цього будинку немає виходу -  всюди,  на
всiх дверях стоїть варта,  -  але  вiн  пограв  би  з  долею  в  пiжмурки,
використовуючи хоч би один-єдиний шанс. Але зараз те навiть не приходило в
голову. По-перше тому,  що  не  звик  пiдставляти  за  себе  чужi  голови,
скажiмо, от Рибалкову. По-друге - вiн був роззброєний  усiм,  що  сталося,
тяжко пригнiчений, розбитий геть до тла i  тому  сидiв  понуро  й  дивився
перед  собою.  I,  нарештi,  ще  одне  стримувало  його   вiд   будь-якого
божевiльного вчинку, це явно iдiотична, пiдступна, але настирлива  iскорка
надiї, що все може скiнчитися щасливо, нiчим. Потримають,  пострахають  i,
не мавши нiяких матерiалiв супроти нього, пустять. Це була явно iдiотична,
безглузда думка. Андрiй гнав її геть з усiєї сили, зле вона  лiзла.  I  це
було поганим симптомом. Значить, вiн  внутрiшньо,  пiдсвiдомо  визнає  всю
безвихiднiсть i трагiзм своєї ситуацiї, i саме тому думка десь б'ється, як
пташка, в слiпому метаннi, надiючись на якесь там химерне щастя, на  якусь
дiрку. Це погано, i це не в його стилi.
   Хвилини тяглися нудно до нестерпностi. Хоч би  вже  щось  було  швидше.
Нехай дiя розгортається карколомним темпом. Андрiй  належав  до  тих,  що,
потрапивши в критичну ситуацiю, в стан  аварiйний,  не  замружують  нiколи
очей,  а  сприймають  все  "в  зрячку",  хочуть  все   бачити,   обмацати,
перевiрити, спробувати, йдуть  небезпецi  назустрiч,  прискорюючи  свiдомо
розв'язку. Але тут вiн нiчого прискорити не  мiг,  а  тому,  зiбравшись  в
клубок, як скручена пружина, чекав. Iронiзував з безглуздої iскорки  надiї
й понуро вивчав оточення. Пригадував, що вiн ходив  колись  саме  ось  цим
коридором. Тiльки тодi тут лежав довжелезний килим, а пiдлога завжди  була
натерта червоною фарбою та навощена, тепер того килима не було, а  пiдлога
втратила свiй блиск показовий, була, так би мовити, розгримована й била  в
очi своєю зачовганiстю, подряпанiстю, потертiстю  й  припорошешстю.  Порох
лежав на плiнтусах давно не витираний, припорошенi були й  стiни,  й  саме
повiтря  насичене  порохом  та  запахом  вогкої,  прiлої  ганчiрки,   якою
пiдтирають пiдлогу. Таке враження, що це не апартаменти  управлiння  такої
iмпозантної установи, а примiщення заводського цеху, зачовгане й запилене,
посноване павутинням по кутках, з якимись брудними плямами  на  стiнах,  з
якимись химерними забезпечними спорудами на сходах (охорона здоров'я?),  з
дротяними решетами на вiкнах.  Робiтники  й  службовцi  його  опустили  на
вихiдний день i воно стоїть запустiле, сповнене нудьги й утоми, але завтра
робiтники повернуться знову й воно оживе,  загуде,  заторохтить,  -  хтось
уключить всi рубильники, пустить струм.
   Андрiй розумiв, що Рибалко хоче комусь його здати, власне, мусить здати
i не знає, кому ж саме, кому вiн мусить здати цю валiзу, й  лантух,  i  цю
розхристану, в розшнурованих черевиках,  невиспану,  задуману  людину.  Не
було кому приймати.
   Ї нарештi вона з'явилася, та особа, якiй тепер мала  належати  Андрiєва
голова. Раптом i несподiвано. Це була  жiнка.  Вона  промчала,  як  фурiя,
коридором мимо - сухорлява, рудогрива, нi, вогненногрива й досить  молода,
й досить гарна, в вiйськовiй блузцi,  з  портупеєю  через  плече  й  через
опуклий бюст. Промчавши, вона крутнула, обернулася на  обцасах,  мовби  на
всiм галопi осаджена гаряча кобилиця, i пiдiйшла до Рибалка:
   - А-а...Це Ви з Н...?
   Рибалко став на струнко:
   - Так... - I подав пакет, запечатаний сургучем.
   Жiнка взяла пакет, а очима на Андрiя. В густо нафарбованих  губах  вона
тримала димлячу цигарку, жувала її, як зумбело, а великими очима  дивилася
на свою нову власнiсть, нiби оцiнюючи її.  В  тих  очах  свiтилась  велика
цiкавiсть:  цiкавiсть  жiнки  а  чи  суто  фахова  цiкавiсть  енкаведистки
-хтозна. Андрiєвi тi цiкавi очi, пiдведенi великими! пiдозрiлими  синцями,
на блiдому обличчi, обрамленому вогненним кольором волосся, видалися очима
розпутної, владуiмущої жiнки. Вона дивилася все пильнiше, все дужче тi очi
закруглюючи, - видно, що вона щось про Андрiя знала iнтригуюче. Пiд тим її
поглядом i взагалi при її появi i Андрiй не звiвся i не став на струнко  -
вiн собi сидiв спокiйно й дивився на вогненногриву фурiю, вiдзначивши  лиш
про себе, що це чудо не зволило навiть привiтатися, з'явившись. Може, тому
вiн, примружившись, дивився в цiкавi очi фурiї iронiчно, а може, тому,  що
вперше бачив жiнку в унiформi службiстки органiв  ВЧК-ОГПУ-НКВД,  а  може,
тому, що вiд вигляду цiєї" вогненногривої дiви йому  привидiлася  сонячна,
благословенна Одеса й Дерибасiвська вулиця...
   Жiнка раптом ще дужче поблiдла,  роздула  нiздрi,  хуркнула  в  них  i,
повернувшись круто, пiшла.
   - Давайте за мною! -- кинула хрипко до Рибалка.
   "Iсторiя повторюється!"... Тiльки невiдомо, що  доведеться  вважати  за
трагедiю, а що за фарс.
   Здається, трагедiя була за наркома Балицького, коли той сам,  начальник
Всеукраїнського управлiння ОГПУ, приймав заарештованого Андрiя -  тодi  ще
зеленого юнака, глибоко певного, що в цiй країнi все належить  йому,  його
переможному класу, -  ось  в  цiй  от  кiмнатi  разом  з  начальником  СПВ
(Секретно Полiтичного Вiддiлу)... Тепер його вели знову в цю саму кiмнату!
Але попереду йшов не Балицький, а вогненногрива дiва,  що  так  несамовито
пряла очима й роздимала нiздрi. Вихляючи стегнами й  гойдаючи  на  правому
стегнi кабур з револьвером, фурiя переступила порiг i пiшла  з  пакетом  у
руцi до столу. За нею увiйшов Андрiй, за Андрiєм Рибалко, сурганячи валiзу
й лантух. При столi фурiя розiрвала пакет i стала читати, а Андрiя зупинив
Рибалко бiля  дверей,  поштиво  поглядаючи  на  фурiю.  Андрiй  озирнувся,
побачив збоку стiлець i важко на нього опустився, не  чекаючи  запрошення,
знаючи, що його все одно чемно запросять. Так принаймнi було  перший  раз.
Це ж кiмната, звiдки кожен  в'язень  пючинає  свою  арештантську  кар'єру.
Андрiй окинув її оком i вiдзначив мимохiть, що кiмната ця,  як  i  всi  тi
коридори та вестибюлi, якi вони пройшли, має той самий специфiчний  вигляд
- вигляд запорошеного, зачовганого виробничого  примiщення,  де  товчуться
великi людськi юрбища.
   Фурiя читала, читала... Потiм опустила  папiр  i  якийсь  час  дивилася
пильно на Андрiя. А далi раптом  як  не  тупне  ногою,  як  не  заверещить
несамовито:
   - Як сидиш!?
   Андрiй витрiщився здивовано.
   - Як сидиш!!!? - аж завищала  фурiя  й  вибухнула  дванадцятиповерховим
жахливим  матом  i  застукала  кулаком  по  столу,   її   вогненна   грива
запалахкотiла.
   В Андрiя наче хто пальнув з тяжкої батареї. Нiчого подiбного вiн нiколи
не чув, а  вже  нiяк  не  сподiвався  почути  тут,  все-таки  в  державнiй
установi. Так вiртуозно лаялися колись тiльки матроси, але й то сп'яну,  й
тiльки на вулицi. Але щоб так лаялась жiнка! Та ще з таким бюстом! Та ще в
такiй установi державнiй!.. Той крик i несамовита лайка  не  те  щоб  його
злякали,  зовсiм  нi,  вони  його  оглушили.  Андрiй  поклiпав  очима   на
вогненногриву фурiю, потiм подивився  сам  на  себе,  як  же  вiн  справдi
сидить, i нiчого не зрозумiв - вiн бо сидить  зовсiм  нормально,  так,  як
сидять взагалi всi нормальнi люди, i навiть так, як вiн сидiв колись цiлий
рiк у цiй i iнших кiмнатах цiєї ж таки самої богохранимої установи: сидить
на стiльцi, закинув ногу на ногу, а  руки  зчепив  пальцями  й  поклав  на
колiнну чашечку. Дуже коректно, чемно й дуже зручно.  Але  фурiю  аж  била
iстерiя:
   - Як... Як ти, гад (i цiлий фейєрверк  найвiртуознiшої  лайки),  сидиш,
га?!!
   Андрiй почервонiв, переклав ноги навпаки -  то  була  права  зверху,  а
тепер стала лiва зверху, але фурiя не вгавала:
   - Як сиди-и-иш?!I А руки, руки як тримаєш?!!!  Андрiй  прибрав  руки  з
колiн i склав їх на грудях. Фурiя вiд того зовсiм сказилася.
   - Ах ти ж!..  Що  ж  ти  Наполеона  з  себе  строїш!!  Андрiєвi  раптом
потемнiло ввiччу вiд наглого припливу кровi. Йому хотiлось встати, пiдiйти
до цiєї, напевно п'яної, iдiотки, взяти он ту палицю на стiльцi в кутку  й
вiдшмагати її, як останнє стерво, та й викинути геть за дверi. I  напевно,
йому за це нiчого не було б, бо не можна ж так компрометувати  цю,  хай  i
ганебну,  але  все-таки  державну  установу,  обертаючи   її   на   вертеп
проститутки Так думав Андрiй в своїй наївностi. Але намiру цього свого  не
здiйснив. Через дрiбницю. Йому згадалися останнi  слова  того  сержанта  з
рiдного мiста: "Не заздрю ж я Вам..." Дiйсно.  Виходить,  що  є  тут  щось
таке, що не пiддається  зрозумiнню  так  просто.  Чудесний  намiр  лишився
нереалiзований.  Замiсть  пiддатися  слiпому,  але  шляхетному  вiдруховi,
Андрiй зцiпив зуби, аж йому набрякли щелепи, склав  демонстративної!  руки
на грудях, закинув знову праву ногу на лiву й вп'явся пломенiючим зором  в
збожеволiлу фурiю. Фурiя ще покричала трохи, а потiм притихла  раптом  пiд
Андрiєвим пломенiючим поглядом; спостерiгши, як ходять гулi  на  Андрiєвих
щелепах, вона несподiвано поперхнулася й замовкла.  Дивилася  в  його  очi
шаленим, ненавидячим зором, блiда, аж зелена. Помацала кабур з револьвером
на стегнi. А далi зiтхнула й погрозливо та люто:
   - Ну, брат... Тут же ж тебе й навча-а-ать! Тут тебе навчать!..
   По тих словах фурiя лишила Андрiєвi руки й ноги  в  спокої,  зайшла  за
стiл, всiлася зручно, вибрала з купи течок одну якусь i заглибилася в неї.
Потiм пiдсунула аркуш патеру, озброїлася ручкою й стала задавати  Андрiєвi
стандартнi запитання, намагаючись бути спокiйною:
   - Прiзвище, iм'я та по батьковi?.. Рiк народження?.. Соцiальний стан?..
   Андрiй теж спокiйно вiдповiдав,  пильнуючи  за  характером  запитань  i
характером вiдповiдей. Все це видавалося йому на безглузду комедiю,  бо  ж
вони  про  нього  давно  й  напевно  знають  всi  потрiбнi  вiдомостi,  до
найдрiбнiших включно, тим бiльше, що вежа ж, мабуть, тримає його  "справу"
перед собою. Але згадав, що такий  стандартний  перепит  в  цiй  проклятiй
установi має завжди ще одну, специфiчну мету,  так  би  мовити,  вивчальну
мету: от задають стандартнi запитання, а тодi будуть вивчати, де саме й як
саме вiн збрехав. Це ж, власне, початок слiдства. Через те був обережний i
хоч вiдповiдав бистро й коротко,  але  думав  дуже  напружено,  повертаючи
кожне  запитання  на  всi  чотири  боки.  А  тим   часом   був   страшенно
заiнтригований - невже ж це вона тримає його  стару  справу?  Нi,  мабуть,
нову.
   Помалу  стандартнi  невиннi  запитання  про  соцстан  тощо  перейшли  в
запитання каверзнi, єхиднi, з "пасткою". Андрiй  змобiлiзувався  цiлком  i
вiдбивав удавано невинними або безглуздими вiдповiдями кожне запитання, як
м'яч, бавлячись з вогненногривою фурiєю в логiку.
   - Пiд судом i слiдством був?
   - Пiд слiдством? Був. Пiд судом?.. Нi. - Цю вiдповiдь Андрiй спецiально
розчленив надвоє, тим самим розчленяючи й запитання,  -  вiн  схопився  за
можливiсть провести своє власне слiдство на предмет вияснення, чи то  таки
його старе "дiло в неї в руках, а чи нове, а якщо нове, то чи  добре  вони
про нього  поiнформованi,  чи  все  знають?  Для  цього  йому  треба  було
"заволинити й вивести  фурiю  з  рiвноваги  окремо,  явно  глузливою,  але
логiчною вiдповiддю: - Пiд слiдством був, пiд судом нi.
   --- Що?! - витрiщилась фурiя, - як це?

   Андрiй знизав плечима:
   - Як звичайно...
   Фурiя вiдклала перо, подивилася презирливо на Андрiя й страшенно  важно
почала стукати ребром долонi по столу:
   - Слухай, ти!.. Не будь iдiотом!.. Якщо ти був пiд слiдством, то як  же
ж ти мiг пройти мимо суда?
   -- Скажем (презирлива павза) -- був покараний без суда. Чи це новина?
   - Я задаю запитання, а не ти! Твоє дiло вiдповiдати. Пойняв? Вiдповiдай
точно й коротко - де був пiд слiдством?
   - Тут.
   - Що за iдiотська вiдповiдь?
   Андрiй, карбуючи кожне слово, понуро:
   - Абсолютно точно й абсолютно коротко - тут!
   - Як це "тут"?

   - Ось тут, у цiй самiй установi, навiть  у  цiй  самiй  кiмнатi,  шiсть
рокiв тому... - розсердився Андрiй.
   - Ага... А за вiщо був пiд слiдством? Павза.
   - Гм... Не знаю.
   Фурiя спалахнула, але не вибухнула чомусь, подивилася  спiдлоба  довгим
злим поглядом i процiдила:
   -Як же ж це ти "не знаєш"?
   - Дуже просто - мене докладно не iнформували... Зрештою, ви  це  мусите
краще мене знати.
   Засопiвши, фурiя взяла течку й  почала  її  листати.  Там  було  кiлька
папiрчикiв i вона  їх  перегорнула  кiлька  разiв.  Поклала  течку  назад,
посидiла над незаповненою графою, а потiм пiдвелась i пiдiйшла до  великої
шафи, вiдкрила й довго  та  "зосереджено"  порпалась  в  стосах  складених
"дiл". Робила вигляд, що щось шукає. Фурiя порпалась, а Андрiй дивився  їй
в спину й смiявся. Смiявся всiм своїм нутром. Слiдство йому вдається.  Вiн
уже зробив один точний i безпомилковий висновок, а  саме  -  нiякого  його
"дiла" старого на столi немає. То либонь  зародок  нового  "дiла",  течка,
"скорозшивач  з  кiлькома  шпаргалками  всього,  а  серед  тих  шпаргалок,
напевно, нiяких точних даних про нього, це ясно.  А  другий  висновок  вiн
зробить ось зараз... Фурiя порпалась в стосах "дiл", а Андрiй  дивився,  й
йому раптом стало зовсiм весело вiд думки, що пройшла блискавкою: - "Дурне
ти сало без хлiба! Та якщо ти хочеш показати, що тобi все вiдомо, то шукай
"мiшком прибитого", який би повiрив, що мiльйони справ, оформлюваних в цiй
установi! за шiсть рокiв, могли би вмiститися в оцiй шафi. Ха-ха!  Та  для
зберiгання тих справ потрiбен би був цiлий будинок "Держпрому", а не  така
шафа. Ясно, що ця руда баба клеїть дурня.  Це  руде  опудало,  цей  Шерлок
Холмс у спiдницi, з нафарбованими губами вважає когось за iдiота, це  раз,
а два - цiкавий же то тепер порядок,  коли  справи  шестилiтньої  давностi
шукають в таких от шафах.
   При   тiй   нагодi   Андрiй   згадав,    що    його    "справа"    була
товстюща-претовстюща  та  що  всi  справи,  мабуть,  посилалися  услiд  за
засудженими. Якщо так, то вона десь пропала в мандрах. Якщо ж не  пiшла  в
мандри, то пропала тут, бо не можуть же зберiгатися справи такої  давностi
там, де не зберiгаються навiть самi люди, хоч i судженi не до страти, а на
термiни ув'язнення чи каторги. Тих  людей  намагаються  пошвидше  заморити
всiма засобами, а справи їхнi зовсiм не мають потреби  берегти.  Це  ясно.
Одначе вiн все-таки стежив пильно за  розшуками  рудої  фурiї:  "А  що  як
справа тут, га?! Зрештою все може бути".
   Нарештi фурiя, продивившись якусь тонюньку папку, зробила глибокодумний
i таємничий вигляд, закрила шафу й вернулась до столу.
   - "Нема!" - зробив Андрiй другий точний i приємний для себе висновок. А
фурiя зосереджено  сопла  над  паперами,  удавала,  що  записує  результат
розшукiв. Потiм потяглися далi презирливi запитання? й ще бiльш презирливi
вiдповiдi. Андрiй навiть не намагався маскувати  своє  презирство,  дедалi
вiн його бiльше наголошував в своїх понурих i уїдливих вiдповiдях. Дивився
на рудогриве "чудо-юдо" i все нутро йому пiдiймалося руба вiд обурення. Ця
руда дохла кiшка зробила страшну рiч - вона замiрилася на  той  образ,  що
його Андрiй носив завжди в душi, як святиню, - образ жiнки, образ  сестри,
образ матерi.  Що  є  кращого  в  свiтi,  як  образ  нiжної,  як  голубка,
прекрасної, як сонце, милої  й  лагiдної,  як  пестливий  весняний  вiтер,
жiнки?! Що може бути кращого...
   -  Родину  маєш?  -  запитала  фурiя,   ледве   тримаючись   на   рiвнi
пристойностi.
   - Яку? - грубо  перепитав  Андрiй.  Цього  фурiї  було  досить  i  вона
вибухнула раптом, як бомба:
   - Ах ти ж!.. (i пiшли  дивовижнi,  карколомнi  епiтети  й  метафори,  й
соромiцькi порiвняння, й жахливi розпутнi образи на зразок:  "Ти  менi  не
мотай ниток на..." -далi йшло слово, якого  немає  в  жоднiм  словнику,  i
багатоповерхова матерщина, й iстеричний стук кулаком по столу).
   Андрiй слухав всю ту зливу  понуро  .-  нiчого  подiбного  вiн  взагалi
нiколи не чув, а тим бiльше на свою адресу. Вiн стиснув щелепи  й  стиснув
п'ястуки, розумiючи, що вiн не мусить давати волю своїм почуттям тут;  але
то  йому  дорого  коштувало,  стримувати  себе  вiд  прямої  й  природної,
божевiльної  в  своїй  прямотi  реакцiї.  Але  вiн  стримав  себе.  Слухав
iстеричну похабщину далi понуро, а як фурiя, задихавшись,  закiнчила  свою
ораторiю знову тим самим запитанням  "Родину  маєш?",  вiдповiв  гостро  й
єхидно   запитанням   на   запитання,   тоном   неприховане   зневажливим,
менторським:
   -  Яку  родину,  у  Вас  питаю?  Кожна  людина  має  двi  родини:  одну
батькiвську, до якої належить сама, а другу власну, яка їй  належить  i  в
якiй вона є сама батьком. Яка родина Вас цiкавить?
   На фурiю наче хто вилив цебро холодної води, вона стрiпнула  головою  й
наставилась на Андрiя спантеличено. Почервонiла. Її осаджено, як ду рочку!
По хвилi буркнула грубо:
   - Свою власну!..
   - Не маю... - процiдив Андрiй байдуже.
   Так от i тягся процес виповнювання анкети. Андрiй  своїм  тоном,  своїм
презирством, своєю тонкою iронiєю змiшав цю рудогриву з пiском. Вона  геть
позеленiла, вона вже не лаялась, а лише клекотiла всерединi  й  пашiла  на
Андрiя полум'ям, як вогненногривий дракон. Очi  її,  обведенi  пiдозрiлими
великими синцями, метали блискавки, iскрили страшною злобою.
   Андрiй дивився на неї  й  думав:  -  "Ну,  брат,  придбав  же  ти  собi
приятельку!" А Рибалко весь час стояв на своїм мiсцi й злякано переминався
з ноги на ногу, вiн не пустив i пари з уст.
   Нарештi виповнювання анкети скiнчилося. Фурiя звелiла Рибалковi  кинути
лантух i валiзку в куток i йти з Андрiєм геть, чекати  десь  там,  а  сама
зняла рурку настiльного телефону...
   - Фу-у, - зiтхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з кiмнати й
зупинились у вестибюлi, чекаючи: - Фу-у... -  I  зробив  недозволену  рiч,
витер пiт долонею з чола й промовив якось безпомiчно, нi до  кого,  навiть
нiби винувато й нiби виправдовуючись перед Андрiєм:
   -  Це  i  є  товариш  Нечаєва!..  Майор  органiв...  Жiнка   начальника
полiтвiддiлу Охтирської МТС...
   "Товариш Нечаєва!" Андрiй аж озирнувся.  "I  ти  скажи!  Яке  знамените
прiзвище i як вона його генiально зiпсувала, га!?"
   По хвилi до них шпарко,  гупаючи  "могутньо"  монументальними  кованими
блискучими чобiтьми, пiдiйшов  блискучий  в  своїй  новесенькiй  єжовськiй
унiформi юнак з папiрцем в руцi i, буркнувши: "Давай за  мною",  повiв  їх
порожнiми коридорами,  безкiнечними  сходами,  попiд  гамаками.  Вiн  iшов
попереду, вимахував папiрцем i гупав чобiтьми в паркетну пiдлогу  так,  що
аж гримiло в коридорах i вестибюлях. Увесь той юнак був позначений  якоюсь
кричущою суперечнiстю:така зелена-зеленiсiнька молодiсть i  така,  прости.
Господи, аж до  карикатури  доведена,  грiзна  суворiсть,  набувдюченiсть.
"Робiтник органiв революцiйної законностi! Дiяч ВЧК-ОГПУ-НКВД! - так  нiби
аж було на нiм написано.
   Зiйшли в самий низ, а потiм обiгнули вiндову клiтку й зайшли  в  темний
закамарок. Далi дороги не було, тупик. Лише була маленька дiрочка в стiнi,
як око. То там дверi. Ледве помiтнi дверi, окованi  залiзом,  з  маленьким
тюремним "вовчком" посерединi. Перед тими дверима  вони  зупинилися,  юнак
постукав, вовчок ворухнувся i в нього  вставилося  око,  подивилося,  юнак
помахав перед тим оком папiрцем, око клiпнуло й щезло, вовчок закрився.  I
нiяких результатiв. Дверi були замкненi. "Дверi в майбутнє".  Мовби  дверi
до новiтнього, не бiблiйного раю. По тiм боцi десь сидить якийсь  реальний
Петро чи Грицько з ключами, а по цей бiк стоїть вiн з двома "архангелами".
Так чомусь в цiй країнi народ називає всiх робiтникiв  НКВД  й  мiлiцiї  -
"архангелами"!.. З нудьги Андрiй дивиться на гамаки, що висять  вгорi  над
сходами, й роняє сам до себе:
   - Гойдалка...
   - Гойдалка, гойдалка!! -скипiв юнак. -  От  погойдаєшся  ти  на  нiй...
трам-тарарам!!
   - Що ж, - згодився Андрiй апатично, - якщо це для всiх, то чого ж...
   - Ша!.. Ах ти _ж!.. Ще й розсуждаєш?! Цить!.. - юнак почервонiв по самi
вуха й замахнув кованим чоботом.  -  Тут,  брат,  не  розсуждають!  Забудь
розсуждати!! Замри!! Фашистська ти мордо!.. - Вiн так картинно розмахнувся
ногою.
   Та тут саме вiдчинилися з брязкотом дверi й з них рука  простяглася  по
записку. Юнак подав записку, бурмочучи:  "Тут  не  розсуждають!  Кришка  й
покришка!"
   По тих словах дверi вiдчинилися широко. За порогом стояло двоє вартових
без зброї, лише один iз ключами, а другий з запискою в руках.
   - Давай! - промовив той, що з ключами. Андрiй переступив порiг. Рибалко
й сердитий юнак лишилися по той бiк. Андрiєве око автоматично  закарбувало
лише, як останнiй кадр з-поза "райської брами", вираз їхнiх облич: ощирене
хижим  усмiхом  юнакове  й  розгублене,  здивоване  й,  либонь,  засмучене
Рибалкове. Аж Андрiєвi стало трохи шкода того Рибалка -  все-таки  вiн  за
весь час не промовив до нього не  тiльки  грубого,  а  й  взагалi  нiякого
слова, якщо не рахувати тiєї,  нi  до  кого  не  адресованої  реплiки  про
Нечаєву, мовчав, як камiнь а це вже що-небудь та значить.
   Тяжка брама закрилася. Зразу десь з'явився  черговий  корпусу,  взяв  у
вартових записку, а тодi разом  з  одним  наглядачем  повiв  Андрiя  через
шклянi дверi до нижнього коридора тюрми. На цих шкляних дверях ранiше анiж
переступити  порiг,  черговий  зупинився,  заглянув  у  коридор,  поклацав
пальцями умовний тюремний знак - попередження, що от, мовляв, ми тут iдемо
й ведемо "ворога народу" так що увага! нiкого назустрiч в цей час не вести
й нiчого такого в коридорi не робити! - Отже, поклацав  пальцями  й  пiсля
того  вони  увiйшли  в  коридор  i  пiшли  по  грубiй  мотузянiй  дорiжцi,
простеленiй на всю довжину коридора. Дорiжка скрадала кроки, так  що  вони
йшли,  ледве  порушуючи  мертву  тишу,  лише  як  черговий  або   наглядач
оступався, тодi гримiло. Обабiч ряснiли кованi залiзом дверi з  навiшеними
засувами та замками й замочками. Дiйшовши до середини  мертвого  коридора,
Андрiя завели до вартiвнi. Там було повно нахмурених, щелепатих хлопцiв  у
вiйськових єжовських одностроях. На Андрiя  виповнили  ще  один  формуляр,
роздягли, обшукали геть всi рубцi  й  рубчики,  поодрiзали  всi  пряжки  й
гудзики на штанях та сорочцi,  вiдпороли  пiдметки  в  черевиках,  шукаючи
"заборонених речей", а тодi вже черговий корпусу звелiв одягтись  i  повiв
Андрiя  далi  сам  по  мертвих  коридорах.  Вони  пройшли  нижнiй  поверх,
пiднялися на наступний... При кожному  переходi  а  чи  поворотi  черговий
спершу визирав сам, клацав попередливо пальцями, а тодi вже  виводив  свою
жертву. Сам вiн - черговий -мав несимпатичну, "конячу" щелепу", бiлi вiї й
червонi (вiд безсоння чи вiд пияцтва) очi -  вiн  тими  очима  не  дивився
просто, а якось спiдлоба колов Андрiя. В усiх коридорах, якi вони пройшли,
було iдеально порожньо й iдеально тихо моторошно тихо; з обох бокiв сiрiли
сталевою фарбою герметично закритi дверi, стандартнi засуви на  них  -  по
одному великому й по одному  малому,  i  стандартнi  замки,  зачепленi  на
кожному засувi. А попри тi дверi й засуви  в  кожнiм  коридорi  ходив,  як
тiнь, навшпиньках стандартний  наглядач,  -  ходив  нечутно  й  до  чогось
прислухався, витягуючи шию, мов пес. Той наглядач не порушував  анi  тишi,
анi порожнечi. Потiм Андрiй помiтив, що тих наглядачiв у  кожнiм  коридорi
два -один в однiм кiнцi, другий в другiм.
   Так  вони  зiйшли  на  третiй  поверх.  Пройшовши  мертвий  коридор  до
середини, черговий нарештi зупинився й тихе клацнув пальцями...  В  Андрiя
пробiг легенький морозець поза шкiрою - вони зупинилися перед  камерою  ч.
49. Йому здалося, що це число дуже знайоме. Та нi, просто йому  видавалися
знайомими кожнi дверi тут, бо вони були абсолютно подiбнi й в однi  з  них
вiн ходив колись цiлий рiк у такiй от мертвiй тишi. На тих був номер 39...
На  клацання  пальцями  вiд  якихось  дверей  одлип  наглядач  i   нечутно
наблизився, тримаючи ключi. По знаку чергового наглядач взявся  за  замок,
загримотiв тим замком несамовито, загрюкали громоподiбно  засуви...  Дверi
вiдчинилися i - Андрiй аж поточився вiд несподiванки:  перед  ним  постала
камера, повнiсiнька голих людей.
   Тi голi люди сидiли або по-турецьки, або вклякнувши навпочiпки й рачки,
худi  аж  чорнi,  зарослi  бородами,  з  великими  синцями  пiд  хоробливо
запаленими очима. Коли вiдчинилися дверi,  люди  зашипiли,  зашелестiли  й
принишкли, причаївшись, дивилися жадiбними очима на Андрiя,  немов  шакали
на жертву...
   - "Божевiльнi!" - майнуло в Андрiєвiй головi, йому згадалося, як ранiше
вкидали упертих i непоправних полiтичних в'язнiв у товариство божевiльних.
Волосся на головi ворухнулося.
   - "Давай!" - сказав черговий, хiхiкнувши. Але Андрiй  затявся,  подався
всiєю постаттю назад перед  таким  видовищем,  взявся  рукою  за  одвiрок,
готуючись до одчайдушного захисту... Та удар ногою в спину вштовхнув  його
в камеру й дверi за ним закрилися на всi замки й засуви.
   V_
   Андрiй швидко зайняв оборону. Вiн вирiшив захищатися до останку.  Склав
руки на своїх могутнiх грудях,  обiперся  спиною  об  дверi,  забезпечивши
таким чином "тил", нагнув голову, як тур, i чекав. Дивився бистрим оком на
страхiтне людське звалище й зважував, чи дасть вiн з ними всiма раду.  Вiн
їх швидко перерахував - двадцять семеро, повнiсiнька камера-одиночка.  Але
вони всi худi, як шкелети, хоч очi їхнi пломенiють буйно, вiн  же  свiжий,
повнокровний i наспортований атлет... Коли, скажiмо, вхопити за ноги отого
малого, - здається, вiрменин чи грек якийсь, - та почати ним хрестити...
   Тишу, що тривала добрих пару хвилин пiсля того, як зачинилися дверi  за
гостем, порушив якийсь чолов'яга, зарослий, мов троглодит, з  виглядом  не
то дервiша, не  то  середньовiчного  пiрата,  вiн  заговорив  тихо,  якось
пiдступно, з саркастичною ноткою:
   - Роздягайтесь...
   Андрiй ще дужче напружив м'язи: "Ну-ну! Так я тобi й роздягнувся!"
   - Роздягайтесь! -  прошепотiло  кiлька  голосiв  настирливо,  витягаючи
голови на худих, вузлуватих шиях. Андрiй тiльки ще  дужче  влип  спиною  в
дверi. Раптом камера вся засмiялася впiвголоса й так само  раптом  урвала,
мов по командi. Вiд того смiху в Андрiя побiгли комашки поза шкiрою.
   - Тьху ти чорт!  -  заговорив  якийсь  дiдок  схвильовано,  з  виглядом
Христа, щойно знятого з розп'яття, i сплюнув сердито: - Що за єрунда, га?!
- А далi зашепотiв гаряче: - Ви не бiйтесь,  товаришу!..  Це  все  поряднi
люди...   Оце   ось   священик    Петровський...    Оце    ось    професор
Марксо-ленiнського iнституту - Юлiй Романович Гепнер... Оце  ось  професор
медицини - лiкар Литвинов... Оце ось секретар Чугуївського  райпарткому  -
товариш Руденко... Оце  ось  агроном  ОблЗУ  -  тов.  Прокуда...  Оце  ось
асистент   професора   з   кафедри   сiльського   господарства   -    тов.
Краснояружський... Оце ось директор Харкiвського тракторного заводу - тов.
Свистун... Оце  ось  завгосподарством  Харкiвського  паротяго-будiвельного
заводу - тов. Охрiменко... Оце ось iнженер з ХЕМЗу - тов.  Ляшенко...  Оце
ось колишнiй член ЦЕКУКи - тов.  Ягельський.  Оце  ось  доцент...  товариш
Зарудний, брат  того  знаменитого,  якщо  знаєте...  Оце  ось  професор  i
директор - тов. Приходько... Оце ось  чемпiон  УССР,  тяжкий  атлет,  тов.
Виставкiн... Оце ось...
   Дiдок атестував, а в Андрiя помалу опускалися руки, вiдлипала спина вiд
дверей i очi дерлися на лоба.
   - Роздягайтесь, - закiнчив дiдок свою атестацiю сумно.  -  Ми  всi  тут
голi, як святi, бо душно й пiтно вiд тiсноти, та  й  попрiло  все  у  нас.
Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. I не думайте злого.
   Андрiй почервонiв (Господи, який же вiн дурень!), а водночас зрадiв, це
чудесно, що вiн має  таке  знамените  товариство!  Не  гаючи  нi  хвилини,
роздягся, лишившись в самих трусах (в яких вiн, на щастя, ходив завжди - i
влiтку, i взимку) i вмостився, де стояв  -  бiля  самiсiньких  дверей,  бо
бiльше не було й клаптика вiльного мiсця.
   - На середину, на середину сiдайте, товаришу!..- зашепотiли всi.  -  На
середину. Розкажiть нам щось. Ви ж з волi?
   "Як вiн мiг дати маху! Всi такi милi,  благопристойнi,  хоч  i  змученi
люди".
   Андрiй сiв на  середину,  знаючи,  що  людина  з  волi  для  ув'язнених
колосальний клад, i готовий зробити цим людям все, що в  силi,  приємного.
Його облiпили цi голi люди, як  комашня  шкоринку  хлiба.  Вiн  серед  них
виглядав дiйсно, як людина з  волi  -  засмалений  сонцем,  аж  бронзовий,
повнокровний, свiжий.
   - Тiльки Ви тихенько, - поiнформував хтось пошепки, - ми сидимо от,  як
турки, бо не маємо права анi ходити,  анi  стояти,  анi  лежати...  Тiльки
сидiти i то тихо. Це такий режим тут. Це щоб Ви знали. Говорити голосно  -
заборонено. Смiятись голосно - теж. Ми так уже по кiлька  мiсяцiв.  I  тут
повнiсiнька тюрма таких, як ми. А тепер розказуйте... - Ви давно з волi? -
запитав хтось.
   - Сьогоднi.
   - А звiдки Ви? З якої мiсцевостi? Андрiй окинув  камеру  оком,  подумав
хвилинку, позiхнув i вiдповiв:
   - З-пiд Маньчжурiї.
   - Ого!
   - А скажiть, а чи там  аеродромiв  багато,  га?-  миттю  запитав  хтось
жваво, голосно i з надзвичайним iнтересом. - Чи багато аеродромiв?!
   Андрiй помовчав, подивився пильно на  того,  що  питав,  посмiхнувся  й
раптово викарбував:
   - А тобi куди летiти так негайно приспiчило, га?
   Вся камера пирснула, скинулась вiд несподiванки й обернулася  до  того,
що ставив запитання. Це був яскраво-рудий,  банькатий,  молодий  жид.  Вiд
такої точної вiдповiдi вiн  втягнув  голову  в  плечi  й  боязко  заморгав
бiлявими вiямиё
   - От так! - прошепотiв хтось до когось за спинами товаришiв, - чик -  i
вилущив стукача, га!..
   А Андрiй дивився усмiхненими очима на всiх присутнiх:
   - Ну, кого ще, товаришi, що цiкавить? Будь ласка. Бiльше нiхто не питав
його анi про аеродроми, анi взагалi не ставив нiяких  каверзних  запитань,
вiдповiдаючи на якi, можна послизнутися. Питали про  життя  на  волi,  про
погоду, про врожай, про спортовi змагання тощо  i  чекали  з  надзвичайною
цiкавiстю, що ж вiн скаже. Андрiй на всi запитання  вiдповiдав  щиро.  Але
оскiльки в цiй країнi можна послизнутися на  кожнiм  запитаннi,  вiдповiдi
були досить загального характеру, а здебiльша зовсiм  лаконiчнi:  "Добре",
"знаменито", "чудесно", "весело", "гарно" i т. п. А очима дивився на  всiх
усмiхнене й вивчав кожного. Всi були задоволенi з Андрiєвих вiдповiдей.  А
вiн говорив тим своїм усмiхненим поглядом - "Не кваптесь,  друзi  мої!  Ще
встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то  от  дiдько
його знає... Буває всякого..."
   Так от i вiдбулася перша розмова з людиною  з  волi.  Дiдусь,  той,  що
атестував, посмiхнувся i спитав:
   - Ви перед цим сидiли в тюрмi?
   - Було трохи...
   - Видно...
   I наче вся камера промовила те "видно", хоч усi й мовчали. Розпитування
поки що припинилося. Нiхто на Андрiя не гнiвався, навпаки, всi перейнялися
до нього неабиякою симпатiєю.  Випадок  з  аматором  аеродромiв,  що  його
Андрiй так добре "поголив", показав, що ця людина бувала в бувальцях.  Сам
Андрiй нiкого нi про що не розпитував, нiчим абсолютно не цiкавився, нi до
кого особливо (на сповид) не приглядався, а так само не хвилювався  -  був
iндиферентний i зовсiм спокiйний.
   Переступивши порiг  камери,  вiн  тепер  був  рiвноправний  арештант  i
розташувався, "як у себе вдома"
   I потяглися арештантськi буднi.
   28-й в'язень камери ч. 49 вiдразу увiйшов у  колiю  й  зажив  загальним
камерним життям, пiдпорядковуючись усiм неписаним правилам.
   Першим  неписаним  правилом,  якого  вiн   мусив   дотримуватись,   був
арештантський закон, що кожен  новоприбулий  стажує  вiд  "парашi",  цебто
дiстає мiсце бiля достославної тюремної релiквiї, яка  за  звичаєм  стоїть
бiля дверей; i лише  в  мiру  прибуття  нових  i  вибуття  старих  в'язнiв
посувається помалу  до  середини.  Андрiй  розташувався  бiля  релiквiї  -
згорнув свої штани й сорочку i пiдклав їх пiд голову, так  як  це  мали  й
всi, пiд боком вiн мав також те саме, що й всi, - шматок голої, вогкої вiд
поту паркетної пiдлоги (дерев'яний паркет в ялинку).  "Параша",  як  кожна
"параша", трохи  смердiла,  хоч  i  була  добре  закрита,  але  Андрiй  не
шкодував, що так починається нова його арештантська  кар'єра,  вiн  навiть
був задоволений з такого мiсця - воно в дiйсностi вигiднiше, анiж всi iншi
мiсця. Камера, що мала два  метри  завширшки  й  не  сповна  п'ять  метрiв
уповздовж, розрахована на одну людину, в'язня-самiтника, мiстила зараз  28
осiб, отже, на кожну людину припадала зовсiм  мiнiмальна  площа  -  трiшки
мокрої пiдлоги й шматочок стiни, об яку можна спертися спиною.  .Справа  й
злiва кожна людина прилипала плечима й стегнами до своїх сусiдiв. Це  було
неприємно i саме в цiм вiдношеннi Андрiй мав  вигоду  -  вiн  торкався  до
пiтного тiла сусiда лише одним боком, другим же  вiн  не  торкався  нi  до
кого, спирався лiктем на вiко "парашi", а потiм на ту руку зручно спирався
головою й почувався досить добре. Правда, його часто турбували (бо  все  ж
таки в камерi було майже три  десятки  осiб!),  але  то  нiчого.  Зате  ця
позицiя мала ще одну вигоду - сюди не видно було з  вiчка  й  Андрiй  мiг,
навiть дрiмати, сидячи, чого не могли робити iншi,  не  ризикуючи  дiстати
тяжку кару за порушення тюремного режиму. Щоб спiймати Андрiя  на  спаннi,
треба вiдчинити "кормушку" (таке вiконце в  дверях,  через  яке  подається
їжу) й просунути в неї голову. Але вiд грюку мiг проснутися п'яниця, а  не
те що чуйний арештант. Проте Андрiй в перший день не скористався  з  такої
своєї  вигоди  -йому  зовсiм  було  не  до  спання,  незважаючи  на  тяжку
перевтому.  Вiн  потрапив  у  новий  свiт,  iснування  якого   навiть   не
пiдозрював. Вiн бачив  тюрми  й  бачив  камери,  але  щось  подiбне!..  Це
перевищувало навiть найдикiшу фантазiю. Ця камера -вона могла  б  повстати
лише в маячiннi хворого --- або несамовито п'яного. Спершись на  лiкоть  i
примруживши очi, Андрiй пильно вивчав свiт, у який потрапив.
   Смiшно. Можливо, навiть, що це та сама камера, в якiй вiн колись сидiв,
в кожнiм разi точнiсiнько така сама. Але навiть тяжкi умови ГПУ видавались
казкою порiвняно з цим. За ГПУ це була камера на одну людину,  тут  стояло
лiжко, застелене все ж таки  якоюсь  бiлизною,  з  сiрою  ковдрою  поверх,
стояла тумба й табуретка,  пiдлога  була  натерта  фарбою  й  навощена  до
блиску, який - блиск - арештант мусив пiдтримувати  щодня  сам,  натираючи
пiдлогу щiткою, видаваною наглядачем крiзь "кормушку", стiни були все-таки
чистi. Ну хiба це не "мрiя"? ! Та двадцять восьмеро людей, зваляних ось на
бруднiй,  мокрiй  пiдлозi,  реальне  заперечення  тiєї  "мрiї",  як  факту
нереального, неможливого. Навiть  проклята  камера  самотнього  ув'язнення
видавалася фантазiєю. Того не могло бути! Було ось так, як  є.  А  це  ось
свiдки. Вони, далебi, й виросли тут i посивiли, така на них печать втоми й
безнадiї. Посхилявши голови  на  груди  й  позгинавши  ноги,  вони  сидять
рядочками, як iндiйськi факiри а чи  мусульмани  на  молитвi,  в  глибокiй
фiлософськiй задумi, тяжко дихають i сходять потом. Стiни вiд низу й  геть
пiд саму стелю розмальованi рудими мазками,  крапками  й  комами  -то  все
слiди вiд  тисяч  роздушених  блощиць.  Багато  крапок  рухається  в  усiх
напрямках - то живi, ще не роздушенi, маленькi хижаки. А по  пiдлозi  вони
ходять армiями - виповзають  з-за  плiнтусiв,  з  одежi,  з  черевикiв,  з
мундштукiв цигаркових недопалкiв, з усiх щiлин i знову ховаються  туди  ж.
Люди на них не реагують, а якщо й роздушують, то зовсiм випадково,  тiльки
тому, що не можуть не роздушувати, не можуть розминутися.  Вiд  роздушених
блощиць стоїть  неприємний  сморiд,  змiшаний  iз  смородом  поту,  вогкої
розпареної  пiдлоги,  "парашi"  та  запахом  мертвечини,  що  повстає  вiд
розкладу змертвiлих часток  шкiри,  а  особливо  мозолiв.  Вiкно  знадвору
завiшене суцiльним залiзним  коробом,  отвором  угору,  потiм  загратоване
товстими круглими штангами, з'єднаними на перехрестях грубими кiльцями, i,
нарештi.,  зсередини  ще  й  закрите  заскленими  рамами.  Вiдчинена  лише
невелика кватирка. В ту кватирку мало  би  поступити  повiтря,  але  воно,
здається, зовсiм не поступає, не в силi перемогти  спротиву,  i  в  камерi
зовсiм нiчим дихати.
   Пiд вiкном бiля стiни стоїть цiла пiрамiда  фаянсових  тарiлок,  повних
води. Тарiлок рiвно стiльки, скiльки арештантiв, а води в них  понабирано,
щоб було що пити, бо з камери до вбиральнi й до води водять,  бач,  тiльки
тричi на день - уранцi й ввечерi "на оправку" та в обiд пускають  на  пару
хвилин мити посуд. I водять тiльки "органiзовано", тобто цiлою камерою. Це
все Андрiєвi пояснив сусiд злiва - волохатий, буквально саженного зросту й
тяжкої комплекцiї  велетень,  голюнький,  в  чому  мама  родила,  зарослий
кучерявим волоссям по всьому тiлу, з банькатими, налитими кров'ю очима. Це
був завгосподарством ХТЗ  -  Охрiменко.  Справжнiй  Голiят.  Скоро  Андрiй
узнав, що цей Голiят сидить за те, що був колись в  армiї  Нестора  Махна.
Але про це взнав Андрiй пiзнiше, зразу ж Охрiменко видався  йому  великою,
наївною й тяжко скривдженою дитиною.  Пiсля  того  як  Андрiй  здемаскував
провокатора, Охрiменко не спускав з нього  -  з  Андрiя  -  очей,  дивився
просто в рот. А як  розмова  взагалi  урвалася  й  Андрiй  умостився  бiля
"парашi" та сидiв собi мовчки, самозаглибившись, Охрiменко  присунувся  до
нього щiльно, подивився йому в очi якось по-змовницьки, тодi повiв  своїми
пукатими баньками нишком на аматора аеродромiв, а тодi знову пiдвiв їх  на
Андрiя, викотив ураз тi налитi кров'ю баньки несамовито. аж вдавалося,  що
вони нагло випадуть на пiдлогу, крутнув ними, як бугай, i зарипiв  зубами,
а  жменю  склав  у  кулак  i  так  стиснув,  що  пальцi  аж   побiлiли   й
залускотiли... Це була суцiльна, слiпа, невисловлена й безрозсудна  злоба.
Аж Андрiй засмiявся. А Охрiменко не додав жодного слова й жодного звуку до
свого жесту - все було iдеально ясно й красномовно. Вiд того вражiння  про
цього Голiята, як про велику, тяжко скривджену дитину, тiльки пiдсилилось.
Безперечно, цей наївний велетень причину всiх своїх  нещасть  i  всiх  зол
взагалi в свiтi бачить в особi того рудого...
   Взагалi ж цей велетень Андрiєвi рiшуче сподобався i, далебi так само  й
Андрiй йому -  Голiят  потягся  до  Андрiя  всiєю  душою.  Тихо-тихесенько
шепочучи, Охрiменко вводив Андрiя в курс справ i познайомив  докладнiше  з
усiм порядками та людьми. Причому Андрiй нiчого не питав, вiй говорив сам.
Виходить, що деякi тут сидять  навiть  по  роковi  вже  пiд  слiдством,  а
бiльшiсть по кiлька мiсяцiв, лише окремi  особи  прибули  недавно.  Що  їм
заборонено все те, про  що  говорив  сивий  дiдок,  i  ще  багато  iншого.
Заборонено, наприклад,  вiдкривати  вiкно  вдень,  iнодi  наглядач  навiть
наказує закрити й  кватирку  i  тодi  вони  душаться  вiд  браку  повiтря.
Заборонено ходити по камерi, заборонено  стояти  (можна  лише  з  окремого
дозволу), забороненi прогулянки, й їх не водять i на одну хвилину  надвiр,
деякi не бачили сонячного промiння  й  синього  неба  по  багато  мiсяцiв,
заборонено писати будь-чим i будь-що,  заборонено  шити  будь-чим,  навiть
сiрником, заборонено бити блощиць на стiнах i взагалi будь-де,  заборонено
не тiльки спати, а й дрiмати вдень, заборонено... Господи! Все заборонено,
бо це все "вороги народу", над якими ведеться слiдство. Такими  "ворогами"
й отак само набитi всi камери цiєї тюрми.
   Лише тепер Андрiй збагнув, чому в усiх коридорах, в усiй тюрмi було так
тихо,  як  його  вели  сьогоднi.  Вона,  ця  тюрма,  натоптана  людьми  до
неможливостi, але всi тi люди сидять ось так i "не дишуть".
   Поiнформував Охрiменко й про те, що "дуже б'ють". Тут у камерi половина
битих. Але нiхто не признається, бояться. Коли  вiн  говорив  про  те,  що
"б'ють", то зовсiм знизив голос до ледве чутйого  шепоту,  але  тут  же  й
пiдбадьорив Андрiя:
   "Хтозна, а може, й не б'ють". Тодi Андрiй запитав Охрiменка усторч:  "А
Вас били?" Охрiменко замовк, втягнув голову в плечi й  нiчого  не  сказав.
Витримав павзу, а тодi вiв далi свiй шепiт про iнше,  про  рiзне.  З  того
шепоту Андрiй узнав, що iснує якась  таємнича  "вербовка",  "кундi-бундi",
"чих-пих". Виходило зi слiв Охрiменка, що "вербовка" - це  записування  до
вигаданої контрреволюцiйної органiзацiї всiх, кого ти хочеш, власне,  кого
звелить слiдчий, або показування пальцем на першого-лiпшого, навiть вперше
баченого, або отакого якого-небудь арештанта в камерi, що от, мовляв,  вiн
був у  контрреволюцiйнiй  органiзацiї  або  говорив  проте  й  те,-  цього
показування пальцем нiби цiлком досить, щоб людину  було  негайно  в  таку
органiзацiю зараховано з усiма вiд того наслiдками. А якщо вона  на  волу,
то щоб її  заарештовано  й  вкинено  до  тюрми.  На  цiй  "вербовцi"  нiби
побудоване  все  слiдство.  "Кундi-бундi"-слово  з  нового  арештантського
жаргону, яким назвало тортури, биття. "Чих-пих" - розстрiл.
   I ще багато iншого розповiв Охрiменко i познайомив докладнiше  з  усiма
присутнiми в камерi, почавши вiд себе. Про себе  сказав  коротко,  що  вiн
махновець. Махновцем був.  Потiм  хотiв  перестати  ним  бути  й  зробився
великим дiячем на ХТЗ. А тепер уже вiн знову махновець  i  таким  завзятим
махновцем лишиться на все життя. "Не дають стати порядним чоловiком".  При
цьому вiн додав кiлька штрихiв про славного Щуся  i  висловив  зворушливий
жаль, що вiн не був його помiчником  та  що  вiн  не  може  його  практики
здiйснити тепер на декому... Пiсля цього Охрiменко перейшов  до  iнших  i,
додаючи по кiлька влучних штришкiв, домалював картину, яку  спершу  зробив
був сивий дiдок, а головне, вiн уточнив, яке ж прiзвище й який титул  кому
саме належить. Таким чином, Андрiй був  уже  цiлком  обзнайомлений,  кожна
людина  для  нього  стала  бiльш-менш  конкретною,  бо  мала  свою,  бодай
манюсiньку, бiографiю. Асистентом кафедри  сiльського  господарства,  тов.
Краснояружським,  був  колишнiй  соратник  Болбочана,  отой  щелепатий   i
червоногубий "троглодит", що так хижо пропонував Андрiєвi  роздягатись  на
самiм початку. Вiн сидiв насупроти Андрiя в протилежнiм кутку, з обличчям,
зарослим густою щетиною, й з обвислим животом. Поруч з ним  сидiв  агроном
ОблЗу, тов. Прокуда, маленький, пузатенький, круглий, як дiжечка,  бiлявий
чоловiк, з по-жiночому нiжною шкiрою, куцорукий i куцоногий.  Потiм  сидiв
професор  Харкiвського  Марксо-ленiнського  iнституту,   Юлiй   Романовичi
Гепнер, худющий,  як  скелет,  старший  вiком,  тонконосий  жид,  зiгнутий
трикутником, тодi сидiв чорний, довготелесий  вiрменин  Узуньян  з  повним
ротом золотих зубiв, колишнiй аристократ  (якийсь  купець,  а  чи  власник
якогось пiдприємства, а  чи  священик  -  невiдомо  точно),  -  вiн  сидiв
по-мусульманськи й по-мусульманськи гойдався, заплющивши очi; але  вiн  не
молився,  вiн,  безперечно,  спав,  а  гойдався  для  того,  щоб  обдурити
наглядача, який десь кожної хвилини нечутно заглядає у дiрочку. Так  спати
Узуньян натренувався  за  цiлий  рiк  сидiння.  Далi  сидiв  директор  ХТЗ
Свистун, довгоногий, трагiчного вигляду,  понурий  чоловiк  середнiх  лiт,
знаменитий  директор  ще  знаменитiшого,  бо  єдиного  на  всю  Україну  й
найбiльшого на всю  Україну,  наймодернiшого  пiдприємства  -  тракторного
заводу.  Тодi  сидiв  манюсiнький,  але  атлетично   збудований   вiрменин
Какасьян, не то чистiй черевикiв, не то завмаг Церабкоопу.  Тодi,  мружачи
постiйно оченята, бо  короткозорий,  невеличкий,  дуже  аристократичний  з
обличчя,  гостроносенький  чоловiчок  -  Зарудний,  брат  того  Зарудного,
боротьбиста, що його iменем названа одна вулиця в Києвi. Старший брат. Вiн
завжди носив пенсне, що видно з нагнiток на перенiссi, але тепер  у  нього
пенсне вiдiбрано i вiн безпорадний, а  очi  йому  постiйно,  сльозоточать.
Тодi сидiв бiлявий атлет, чемпiон УССР, Виставкiн. А бiля  нього,  тонкий,
як жердина, покручений у незручнiй  позi,  професор,  вiн  же  й  директор
якоїсь школи, а колись дiячi УНР, -- Приходько. А тодi  сидiв  чорний,  як
жук, жид, якого звали Азiк, якийсь великий партiйний дiяч з Черкас а чи  -
з Кременчука. Потiм ще якiсь два жиди з Цукротресту, досить  жалюгiднi  на
вигляд, бо безмежно переляканi й, як  поiнформував  презирливо  Охрiменко,
хорi вiд страху, на рiзачку. За  ними  -  меланхолiйно  замрiяний  iнженер
Ляшенко, що зосереджено дивився на свої голi колiна, обхопивши їх  руками.
А в самiм кутку сидiв секретар Чугуївського райпарткому,  колишнiй  моряк,
Руденко, невеликий на  зрiст,  добре  наспортований,  сердитий  з  вигляду
чоловiк рокiв тридцяти п'яти - вiн весь час моргав  маленькими  оченятами,
що мали такий сердитий, такий колючий погляд з-пiд рудих  волохатих  брiв,
настовбурченим стрiшкою, мов у дiда.  Вiн,  видно,  був  доброї  вдачi,  а
удавав з себе неприступну злюку - рятувався вiд "приятелiв",  сидiв  такий
нашорошений, змобiлiзований геть увесь, наче аж колючий,  мов  їжачок.  Це
стiльки сидiло справа, повернутi лицем до середини.  I  стiльки  ж  сидiло
злiва, насупроти них, торкаючись ногами нiг. В кутку,  насупроти  Руденка,
сидiв той сивий дiдусь, що перший знайомив Андрiя  з  камерою,  -  це  був
робiтник якогось наркомату на прiзвище Прокопович. Бiля нього, випинаючись
сухими ребрами та немiчно спершись спиною об стiну, сидiв доктор-терапевт,
професор медицини Литвинов, сивий, як i  Прокопович,  i  такий  же  лiтнiй
дiдусь з великими синцями, вiрнiше, синiми мiшками пiд очима.  Бiля  нього
сидiв той жид, що так дуже цiкавився аеродромами, капловухий  i  з  бiлими
"поросячими" вiями, на прiзвище Юровський. Вiн ховався за  спину  дебелого
чолов'яги, незграбного, грубо витесаного - голови колгоспу  з  Сумщини  на
прiзвище Рябий. Потiм сидiв русявий, з  нiжними  рисами  юнак,  на  ймення
Давид Л., сiонiст згiдно з обвинуваченням: вiн багато, майже  безперервно,
курив, бо мав що, недавно прийшовши з  волi.  Доктор  Литвинов  за  кожним
разом  просив  "бичка",  мовчки  простягуючи  руку,  i  Давид  лишав  йому
пiвцигарки, так само мовчки вкладаючи її в  докторову  руку.  Бiля  Давида
сидiв сухорлявий, з рябим обличчям, ("чорти горох молотили"), старший  уже
чоловiк, знаменитий на всю колишню Харкiвську губернiю партизан,  командир
селянської бригади червоного козацтва, - Альоша Васильченко, по  вуличному
Драшман, двiчi герой ордена "Червоного Прапора", пiзнiше директор  якогось
комбiнату i от... "Сидить по одному  дiлу  з  Гаркавенком...  Орденами  по
мордi били...", - поiнформував Охрiменко.
   Андрiєвi серце кинулося, коли Охрiменко iнформував про цю  людину.  Вiн
же знає цього  Васильченка,  власне,  знає  легенду  про  нього.  Це  ж  з
сусiднього мiста! Їх було п'ять братiв... З тих двох  прiзвищ,  що  навiки
закарбувалися в Андрiєвiй головi з часiв революцiї, коли  вiн  був  зовсiм
зеленим юнаком, одно було ось це - Васильченко. Друге  прiзвище,  не  менш
знамените, не менш легендарне, було  -  Лазаренко,  командир  повстанських
частин, родом з села Хухрi. Андрiй тодi не  знав  анi  iменi  Ленiна,  анi
iменi Троцького, анi iнших iмен, для нього вся Революцiя була уособлена  в
iменах Васильченка й Лазаренка.
   Тепер от Васильченко сидить з кам'яним виразом обличчя  й  курить,  вiн
має смагляву вiд природи шкiру й витатуйованого орла на руцi.
   Бiля  Васильченка  сидить   старий-престарий   колишнiй   iгумен   Л-го
монастиря, а потiм чiльний церковний дiяч Петровський з величезною гилою -
йому вiдiбрано бандаж, i вiн тепер  тримає  ту  свою  гилу  руками  й  так
сидить, зосереджено щось думає й весь час ворушить губами. Далi сидить теж
старенький чоловiк, український есер, перший директор  Першої  Української
Гiмназiї  в  Харковi  Кулинич,   дуже   подiбний   до   славетного   поета
Слобожанщини, Якова Щоголiва; тiльки ж Щоголiв, мабуть, i пiсля смертi  не
був такий худий, аж чорний, як цей Кулинич. За цим сидiв iнженер Н - автор
проекту цiєї самiсiнької тюрми! Вiн збудував цю тюрму в I93I роцi, а тепер
сам сидить  у  нiй!  На  ньому  повторилася  практика  древньо-єгипетських
фараонiв, що  вiдтинали  будiвничим  голови.  Особливо  злорадiв  з  цього
приводу й потiшався Охрiменко. Сам же iнженер Н сидiв, поклавши голову  на
колiна, й гойдався, заплющивши мiцно очi, так як i Узуньян; але  гойдався,
либонь, зовсiм з iншої причини - на його обличчi  був  написаний  глибокий
якийсь, смертельний бiль, так, наче в нього пекельно болять зуби й вiн той
бiль тамує гойданням. Але то не вiд зубiв. Далi сидiв вiрменин на прiзвище
Карапетьян, "вiрменський атаман", згiдно з Охрiменковою iнформацiєю. Потiм
сидiв чорний, як циган, поет Антон Дикий. Ранiше сидiв тут ще  один  поет,
футурист, Михайло Семенко, але його кiлька днiв тому забрали: цей  Семенко
написав був найкращого свого вiрша  на  тюремнiй,  звучав  вiн  зовсiм  не
футуристичне, а саме:
   "Тяжка неволя
   в рiднiй хатi!"
   Цiлковитий контраст до Винниченкового "помiркованого та щирого"! За  що
й дiстав кiлька дiб карцеру ще й по  ребрах  трохи.  Також  сидiв  тут  ще
голова ЛОЧАФУ (Лiтературне об'єднання Червоної Армiї й Флоту)  -  Галушко,
але його теж десь забрали. Це тi, що були, а тепер немає. Отже, тi, що  є,
далi:
   Поруч з Диким сидiв  Охрiменко  i,  нарештi,  вiн  -  Андрiй.  Але  мiж
Охрiменком i Диким була ще одна людина, тiльки вона не сидiла, а лежала  -
єдина особа тут, що мала привiлей лежати, - вона  лежала,  агонiзуючи.  Це
була, власне, не людина вже, а скелет  на  прiзвище  Ягельський,  колишнiй
член достославної ЦЕКУКи, член  керiвної  трiйки.  Вiн  уперто  й  завзято
змагався зi смертю, ледi дихав уже, але не  вмирав.  "Вiн  так  конає  вже
кiлька днiв - поiнформував Охрiменко й при тому  трагiчно  висякався.  Про
причину вiн мовчав. "Астма нiбито". Ягельський дiйсно мав  астму,  але  то
зовсiм не головна причина. Серед усiх голих Ягельський був єдиний, що  мав
на собi штани. На ногах, що висувалися, як дерев'янi  бруднi  цурпалки,  з
холош, i на голiй спинi та грудях темнiли пiдозрiлi смуги й плями.  Андрiй
пильно,  дуже  пильно  дивився  на  тi  плями,   й   тодi   його   вiзавi,
Краснояружський, той троглодит, раптом ощерився й весело прорiк:
   - Га-га! Ото, брат дали, так дали!.. Дошками, дошками його!.. А Нечаєва
шомполом по я...! Га-га!... Кундi-бундi на великому конвейєрi...
   На нього всi зашикалию.
   "Ого, - подумав Андрiй,- вони навiть самi собi бояться сказати  правду,
переляканi а чи такi обережнi!"
   I, нiби прочитавши його думку, Васильченко понуро сплюнув.
   Тут саме загримiли засови бiля "кормушки", й всi злякано перезирнулися,
гладячи зi злобою на Краснояружського, мовляв,  "через  тебе  все,  чортiв
сину!" По хвилi вiдчинилася "кормушка"  й  просунулася  голова  наглядача.
Голова поводила щелепою, подивилася  на  всiх  по  черзi,  пожувала  якесь
несказане слово й висунулась назад,  не  зачиняючи  "кормушки",  щось  там
сопла, роздивлялась записку, потiм знову  всунулась  в  "кормушку",  знову
поводила неголеною щелепою й нарештi промовила. таємниче:
   - На "У"..
   - Узуньян... -  пробелькотав  тремтячим  голосом  вiрменин  з  золотими
зубами.
   - Ще! - буркнула голова понуро.
   Мовчанка. Бiльше не було на "У". Голова зникла, закривши "кормушку". По
якiмсь часi ляда вiдчинилася знову й просунулася та сама голова. Дивлячись
чомусь злими очима на Андрiя, голова промовила таємниче й уперто:
   -На "У"!..
   - Узуньян... - сказав знову вiрменин жалiсно й так само,  як  i  перше,
тремтячи. Голова не звернула уваги, а дивилась весь час пильно на Андрiя.
   --Ще! - промовила голова з притиском.
   --Мовчанка. Голова не зводила з Андрiя очей. Нарештi промовила:
   - А твоя як хвамилiя?
   - Чумак.
   Голова зцiпила зуби, блиснула очима люто, засопла. Але нiчого. Лише  по
хвилинi промовила:
   - Ану соберись!..
   - З вещами? - спитав Андрiй не без iронiї.
   - Нi, без... Давай так, без штанiв. За минуту щоб був готов!
   "Кормушка" зачинилась. В камерi майже всi пирснули зо смiху.
   - На "Р""! - сказав Руденко злобно з кутка, iмiтуючи наглядача.
   - 0-ррр-лов... - озвався Краснояружський, iмiтуючи Узуньяна.
   - Чого ж ти, гад, трам-та-рарам, мовчиш?! Давай з вiщямi!
   Смiх. Це так нiбито тут викликають.
   Потiм почали пiдбадьорювати Андрiя, щоб не боявся, бо сьогоднi  недiля,
а крiм того ще - це денний виклик, так що нiчого, мовляв. Вечiрнi й  нiчнi
виклики страшнi, о, то страшнi! А вдень -  це  скорiше  всього  в  якихось
справах  формальних  до  тюремного  начальства;  звичайно,  якщо  його  не
поведуть зразу на конвейєр... Бо й так буває.
   Загримiли засуви,  вiдчинилися  дверi,  й  Андрiя  поведено  голого  по
коридору. Це не була довга екскурсiя. Його завели до  вартiвнi,  обстригли
буйну  русяву  шевелюру  й  повернули  назад  до  камери,  на  втiху  всiм
арештантам, цiлого й не пошкодженого бiльше нiде.
   Потiм був обiд. Спершу зацокали десь по  всьому  коридору  кормушкиа  в
камерi 49-й всi нашорошилися. "Обiд!" Черговим  камери  був  Руденко-  вiн
встав, пiдiйшов до дверей, понюхав у щiлинку, де нещiльно  прилягала  лада
"кормушки", й скомандував понуро:
   --Випий воду!
   Випити воду, звичайно, нiхто не подужав, та й не збирався, а просто  її
злили всю в парашу, для цього передавали тарiлки з рук до рук конвейєром -
права сторона до Краснояружського,  лiва  -  до  Андрiя.  Потiм  розiбрали
тарiлки, де чия, а вони всi позначенi  чи  то  видряпаними  рисочками,  чи
цятками, а чи iншими прикметами, подiставали десь ложки й шматочки хлiба -
рештки денної пайки - й чекали,  повернувши  голови  до  дверей.  Андрiєвi
запропонували миску й ложку Ягельського, все одно вiн не їсть  уже  кiлька
днiв, але Андрiй вiдмовився.
   - Я на казенному утриманнi, товаришi, отже  менi  мусить  бути  виданий
законний "iнвентар".
   - Та хтозна...
   - А хлiб Ви маєте? - спитав Руденко офiцiйно. Вiн був дуже суворий i  в
той же час  якийсь  смiшний  в  своїх  трусах,  змайстрованих  з  обдертих
кальсонiв, голоногий i голопузий, з рудим пушком  на  шкiрi  i  геть  весь
укритий ластовинням, особливо на грудях та  спинi,  що  його  робило  дуже
подiбним до хлопчика-школяра, отакого собi Васильченкового "Перепеленяти".
Або ще до отакого собi голошийого, обскубаного, цибатого пiвника.
   - Нi, не маю, - вiдповiв Андрiй, - а що?
   - Та нiчого... (павза). Голодний будете.
   Андрiй знизав плечима байдуже. А Краснояружський, потiшаючи, додав:
   - На що йому хлiб! I на що йому миска-ложка! Га-га!.. - А тодi повернув
лице до Андрiя: - Тут, брат, деякi спочатку по  декiлька  днiв  не  беруть
хлiба й ложки в рот - не лiзе, брат, а здебiльша  назад  геть  пре  другим
кiнцем... Так що не журiться, завтра пайку одержите та й менi  вiддасте...
А сьогоднi Вас на харчi ще,  мабуть,  не  записали,  пiзно  прибули  Ви...
Га-га!..
   Охрiменко  меланхолiйно  дiстав  з-пiд  купи  свого   лахмiття   брудну
торбиночку, вийняв з тiї торбиночки шматочок хлiба, подивився на  нього  -
на той шматочок - жалiбно, а тодi зiтхнув,  переломив  шматочок  надвоє  й
протяг половинку Андрiєвi. Андрiй вiдмовився, подякувавши, зворушений. Тим
часом вiдчинилася кормушка й наглядач простяг руку в камеру, в другiй руцi
тримаючи черпак.  Йому  Руденко  подавав  порожнi  миски,  вiн  наливав  i
повертав повнi. Наглядач розливав якусь руду юшку,  що  чомусь  називалася
борщем. Мабуть, тому, що  була  зварена  з  червоних  помiдорiв.  Вiд  тих
помiдорiв залишилися тонюнькi шкiрочки,  й  крiм  тих  шкiрочок  бiльше  в
"борщi" нiчого не було - анi картоплини, анi  капустини,  анi  тим  бiльше
чогось м'ясного, чогось вiд борщу.  Гола  червоняста  юшка  з  шкiрочками.
Наливши двадцять сiм порцiй (миску Ягельського теж подали, хтось з'їсть!),
наглядач спитав: "Усiм?" -  а  коли  почув,  що  бракує  одному  новаковi,
закопилив презирливо губу,  коли  ж  Руденко  ще  й  про  хлiб  заговорив,
наглядач зовсiм розлютився й процiдив крiзь зуби: "Нiчого,  не  здохне  до
завтра, подумаєш!" - i гримнув кормушкою.
   Тодi Андрiй, що ще секунду перед тим  не  хотiв  i  не  мав  найменшого
намiру турбуватися про обiд, встав i постукав у дверi.  Наглядач  вiдчинив
кормушку:
   - Хто стукає?!
   - Я.
   - Що таке?
   - Будь ласка - миску, ложку й мiй хлiб! -  це  було  сказано  спокiйно,
офiцiйним тоном.
   Наглядач страшенно здивувався, вiн  був  просто  приголомшений.  "Диви!
Хтось iще смiє й може тут вимагати!!" - аж наче говорив увесь його вигляд.
А далi насупився й прорiк уголос:
   - Гляди, щоб я тобi не дав так, що тобi й їсти буде вже нiчим! Ич ти!..
Почекаєш до завтра! - i закрив ляду.
   Андрiй знову постукав. Наглядач шпарко вiдкрив ляду i визвiрився:
   - Чого грюкаєш тут?!
   - Будь ласка,  -  промовив  Андрiй,  як  i  перше,  спокiйно,-чергового
корпусу сюди!
   Ляда шпарко закрилася перед самiсiньким Андрiєвим носом  з  розрахунком
той нiс розквасити, але не вийшло. Андрiй  постукав  енергiйно.  Дужче!  З
усiєї сили!, не чеканячи, поки  кормушка  вiдчиниться,  голосно  вигукнув,
прихилившись до щiлинки:
   ---Негайно чергового корпусу сюди!!
   Вся камера шикала  на  Андрiя,  але  вiн  не  звернув  уваги.  Зцiпивши
п'ястуки й зуби, вiн намiрився тарабанити  в  дверi  доти,  доки  вони  не
вiдчиняться. По коридору задуднiли кроки, якась метушня, й  враз  кормушка
вiдчинилася - за нею стояв черговий корпусу, але вже  не  той,  що  привiв
Андрiя, а якийсь iнший.
   - Я черговий корпусу, в чому рiч? - запитав суворо.
   - Будь ласка, - промовив Андрiй чемно, - миску, ложку й мiй хлiб!
   - Гм; - гмикнув черговий глузливо,- а може б,  ти  почекав  до  завтра,
чоловiче!
   - Добре,- згодився Андрiй таким самим тоном, -  а  ти  тодi,  чоловiче,
задумайся добре ось над чим: як я сьогодi дам дуба з твоєї вини,  то  тодi
тобi доведеться сiдати на моє мiсце, щоб мiй слiдчий  мав  над  ким  вести
слiдство. Добре? Дiтей маєш?
   -Ну-ну! Без пропаганди, пожалуста...
   По тих словах  черговий  замовк  i  бiльше  нiчого  не  сказав.  Тiльки
подивився пильно на Андрiя, змiряв його оком з голови  до  п'ят,  пiдiбрав
губи якось невиразно й закрив ляду.
   Через яких п'ять хвилин Андрiєвi принесено миску зi "борщем",  ложку  й
пайку хлiба.  Андрiй  переломив  пайку  надвоє  й  половину  зразу  вiддав
Охрiменковi, пам'ятаючи, як цей Голiят жадiбно дивився на  свiй  крихiтний
шматочок, коли ламав його надвоє кiлька хвилин  перед  цим.  Потiм  Андрiй
випив "борщ" навхилки, а хлiб, другу половину пайки, сховав, бо справдi не
хотiв їсти. Сховав же вiн її в той спосiб, що  зробив  iз  своєї  спiдньої
сорочки-майки iмпровiзовану торбинку та й вкинув хлiб  туди,  а  до  хлiба
поклав i ложку. Ось це й будуть його "вещi"!
   Пiсля "борщу" дано ще буквально по однiй ложцi кашi, звареної  з  яшної
крупи За своєю консистенцiєю це було щось середнє мiж кулiшем i нормальною
кашею, як її варять у кожного вдома. Але вiд нормальної кашi подане  їство
вiдрiзнялося не тiльки  консистенцiєю,  а  й  кiлькiстю  остюкiв,  чорного
горошку,   камiнцiв   i   iншого   смiття.   Андрiй   свою   кашу   вiддав
Краснояружському, що, як i Охрiменко" мав справдi  троглодитський  апетит,
виголоджений за довгi мiсяцi.
   Це й був увесь обiд.
   Задоволення Андрiєвої вимоги було справжньою подiєю, й в'язнi  нiяк  не
могли опам'ятатись, як це трапилось. Взагалi тут нiхто нiчого не  просить,
а тим бiльше не вимагає, бо  нiякi  заяви  й  скарги  нiколи  й  нiким  не
беруться в рахубу i лишаються "гласом вопiющого в пустелi" i в той же  час
зовсiм не "гласом вопiющого в пустелi", бо вiдважнi дiстають за це дещо, а
саме - карцер, репресiї погiршенням режиму, а iнодi й биття. А тому  нiхто
вже нiяких заяв i скарг не складає, i то не тiльки наглядачам чи черговим,
а й взагалi нiкому в цiй "богоспасаємнiй установi". А що вже говорити  про
вимоги. Хтось висловив думку, що й тепер це може ще закiнчитися погано для
Андрiя. Андрiй теж був такої думки, але  махнув  рукою  -  йому,  зрештою,
байдуже.
   Пiсля обiду загримiли засови на дверях i  всi  посхоплювались  -  "Мити
посуд!" Це все-таки була велика приємнiсть. Навiть Ягельський заворушився.
Товаришi рiшили взяти й його з собою. Забрали миски й ложки,  кожен  свої,
озброїлись рушниками, хто  мав,  i,  покинувши  задушливу,  пiтну  камеру,
черiдкою вийшли в коридор i пiшли вздовж.  Попереду  наглядач  з  ключами,
потiм Краснояружський, а за ним  вся  решта-  черiдка  голих,  кривоногих,
худоребрих, зарослих волоссям, або  навпаки,  нiжношкiрих,  як  немовлята,
рiзнокалiберних людей, озброєних мисками й ложками. Андрiй  iшов  у  числi
останнiх, за ним Охрiменко вiв, майже нiс на руках,  Ягельського,  а  тодi
Руденко з Азiком несли парашу, замикаючи процесiю. Дверi  камери  наглядач
лишив спецiально навстiж. Не для провiтрювання, а для власної  орiєнтацiї,
щоб часом не дати хука, коли вертатиметься,  щоб  швидше  знайти  потрiбну
камеру серед безлiчi iнших, подiбних, в цьому довжелезному коридорi.
   Iдучи повз ряди герметичне закритих дверей, Андрiй  вiдчував  хоробливу
цiкавiсть - що ж там, за ними, є. Знав iз минулого, що  в  кожному  такому
коридорi  половина  камер-одиночок,  а  половина  загальних,  розрахованих
нормально на 10, а деякi й на 13 осiб, цебто камери, де могло стояти 10  -
13 лiжок i стiльки ж тумб та табуреток. Цiкаво, скiльки ж там тепер людей,
якщо в одиночцi 28?! Але те все  повите  таємницею.  Тiльки  дорiжка  була
вкрита безлiччю  слiдiв  вiд  мокрих  босих  нiг,  що  пройшли  недавно  в
зворотному напрямку, i з цього можна було здогадуватись,  що  тут  пройшли
тiльки що величезнi людськi юрбища, а ще скiльки ж їх пройде! I це  тiльки
з однiєї половини коридора! А ще ж друга половина  топче  слiди  в  другий
кiнець,  до  другої  вбиральнi.  А  ще  п'ять  таких,  поверхiв  з   такою
точнiсiнько кiлькiстю камер кожен! А ще ж льохи!
   В  кiнцi  коридора  наглядач  вiдчинив  дверi  i  впустив  їх  усiх  до
вбиральнi. Це була манюсiнька вбиральня, призначена для однiєї особи,  для
в'язня-самiтника. Вона мала кафельну пiдлогу й  один  умивальник  з  одним
краном. В таку от маленьку вбиральню загнато їх усiх одразу, натоптано, як
то кажуть, пiд зав'язку, сказано "жiвєй!" i закрито дверi, попхнувши  тими
дверима останнiх в спини, тих, що  не  влазили.  За  тим  "жiвєй!"  крився
встановлений згори й довiльно  регульований  самим  наглядачем  регламент,
всього десять, а то й п'ять (залежно вiд настрою та  характеру  наглядача)
хвилин часу, за якi треба всiм встигнути помити ложки  й  миски,  помитися
самим (бiля одного крана!) й зробити  все,  що  кому  треба.  Людина,  яка
звикла до нормального життя, цього  просто  не  зможе  уявити,  як  можна,
скажiмо, умитися, коли не можна випростати рук в тiснотi. Одначе люди  вже
якось дають собi раду.
   Помитися не входило  в  програму,  передбачену  й  милостиво  дозволену
"партiєю й  урядом",  i  наглядачi  за  ретельно  пильнували,  але  в'язнi
потребували цього, як повiтря,- облитися водою  з  макiвки  до  п'ят  -  i
намагалися зробити це за всяку цiну, бо iнакше - "лабець!",  духота,  пiт,
блощицi, вошi й бруд заїдять геть! Але як помитися,  коли  не  повернешся?
Дуже просто. Один наливає воду в миски  й  передає  швидко  в  простягненi
руки, а люди виливають її собi й один одному на голови та спини...
   "Є такi наглядачi-собачники, що зумисне виганяють в'язнiв  з  убиральнi
якраз на половинi, не давши анi вмитися, анi оправитися, i  нiчого,  брат,
не зробиш. Ще й кватирку зачине, потiм в камерi, щоб i очi людям  на  лоба
виперло вiд задухи, за кару..." - це Охрiменко до Андрiя.

   Ще не всi  зробили,  що  їм  треба,  як  вiдчинилися  дверi-  "Виходь!"
Дискутувати з наглядачем в таких випадках не рекомендується,  бо  то  може
призвести до дуже тяжких наслiдкiв. В'язнi  пробували  застосовувати  iншу
методу боротьби за свої арештантськi iнтереси пiд час таких от  вранiшнiх,
обiднiх i вечiрнiх процедур у вбиральнi - методу пасивного  спротиву,  яку
застосували й тепер. Вони слухняно виходили i  навiть  ретельно  пiдганяли
один одного i в той же час не виходили, барилися, гузалися то  з  мисками,
то з ложками - вони вигравали час для своїх бiдолашних товаришiв,  якi  ще
не скористалися  з  усiх  благ  такої  от  прекрасної  iнституцiї,  як  ця
вбиральня з текучою, прекрасною, холодною й чистою водою. Але  тактика  ця
наївна не допомогла - вигнав барбос! Черiдка голих людей тим же  порядком,
що й перше, простяглася по коридору. Кожен нiс повну миску  води,  а  двоє
несло по двi - Ягельського й Охрiменкову, бо останнiй супроводив  першого.
Руденко й Азiк на придачу несли ще й  камерну  релiквiю,  добре  вимиту  й
налиту трохи чистої води, щоб не смердiла.
   Андрiй теж нiс повну миску води. Вiн був хотiв набирати лише трiшки, бо
не вiдчував спраги, але товаришi звелiли конче набирати повну, "треба".  I
тiльки прийшовши до камери, Андрiй зрозумiв, що означало оте "треба".
   Не встигли зачинитися дверi, як в'язнi заходилися швидко мити  пiдлогу,
користуючись з того, що наглядач саме зайнятий  водiнням  iнших  камер  до
вбиральнi.  Операцiю  цю  пророблено  блискуче,  чим   засвiдчено   високу
квалiфiкацiю набуту за довгi мiсяцi сидiння. На команду Руденка -  "Палубу
лопатити!" - всi забрали (кожен свої) речi в руки й стали попiд стiнами, а
троє наймоторнiших - Свистун, Приходько й Руденко  (директор,  професор  i
секретар райпарткому) - швидко вилили майже з усiх мисок воду на пiдлогу й
чиїмись  штаньми,  спецiально  пожертвуваними  й  пристосованими  до  цiєї
операцiї, навели  вiдповiдний  лад:  поялозили  добре  по  пiдлозi,  потiм
викрутили тi штани над релiквiєю i вже "сухими" добре витерли всюди. Пiсля
того постояли всi ще хвилинку, тримаючи речi й дослухаючись до  коридорачи
не наближається наглядач. Вони потребували пару хвилин, щоб пiдлога  трохи
протряхла. Пара хвилин була їм подарована Провидiнням, вкрадена в суворого
наглядача, пiсля чого всi поклали речi на  мiсце  й  щасливi  посiдали  на
чисту, свiжовимиту пiдлогу, задоволенi, що наглядач їх не накрив  пiд  час
цiєї операцiї.
   Вони цю операцiю проробляють щодня отак  пiсля  обiду,  ризикуючи  бути
тяжко покараними. Але вони не можуть iнакше. Iнакше їх поїсть тут короста,
болячки, разом з вошами, та блощицями та всiлякою iншою заразою. I так  на
шкiрi в багатьох пiдозрiлi прищi, й лишаї, та гостинець вiд поту.
   Пiсля обiду час поплив жвавiше. Особливо, коли змiнився  наглядач,  про
що новий наглядач  сам  довiв  до  вiдома  в'язнiв,  вiдчинивши  кормушку,
зазирнувши в неї й  знову  зачинивши,  --це  вiн  приймав  "господарство",
заступаючи на змiну, зазирав у всi камери. Цей наглядач  був  "добрий"  на
вiдмiну вiд попереднього, що був виключно злий.  Добрий  же  цей  наглядач
тим, що  нiбито  не  дуже  чiплявся  до  ув'язнених  За  дрiбнi  порушення
"порядку", як от смiх i розмови, трохи  голоснiшi  за  шепiт,  стояння  на
ногах i розминання кiсток тощо. Як тiльки змiнився наглядач,  хтось  почав
розповiдати  анекдоти.  А  потiм  камеру  розважав  Карапетьян...   Андрiй
здивувався, що цi люди ще можуть смiятися, на що дiстав пояснення:
   - Сьогоднi недiля, а значить,  вихiдний  день  для  великого  жаху,  бо
сьогоднi нiкого не беруть на допити (хiба кого не кого там), це раз. Друге
- прийде завтра i недiлi вже не  буде,  бо  понедiлок  то  не  недiля.  I,
нарештi, - "пролетарiат не має чого втрачати, крiм..." -  ця,  як  вiдомо,
генiальна теза є без сумнiву основою шибеничного гумору всiх вiкiв. Тож  -
"Лови момент! Коли  маєш  нагоду  посмiятися  сьогоднi,  не  вiдкладай  на
завтра. Смiйся сьогоднi, бо завтра не дадуть, завтра вже може бути пiзно".
"Ще поки людинi дають, крiм  кундi-бундi,  борщу  й  кашi,  вона  має  всi
пiдстави весело смiятися. Коли ж ъй  зроблять  "чих-пих",  тодi  вона  вже
смiятися нiяк не зможе".
   Всi цi "афоризми з арсеналу найновiшої фiлософiї ув'язнених мислителiв"
i ще низку iнших подiбних уїдливо й  загонисто  висловив  Краснояружський,
сидячи в позi факiра, й закiнчив:
   - Так сказав Заратустра!
   Карапетьян розповiдав речi, яким не  може  дорiвняти  жоден  анекдот  у
свiтi. Та де! Щось подiбне могла витворити лише  така  без  подiбна,  така
неповторна, така карколомна епоха, в якiй вони мали щастя  жити,  а  тепер
мають щастя сидiти ось в цiй тюрмi i цi всi незрiвняннi речi слухати.  Сам
Карапетьян - перський вiрменин i розповiдав свої iсторiї на перський  лад,
якi в сумi можна б поставити пiд один заголовок -  "Перськi  мелодiї"  або
"Перськi мотиви". Вiн нiби прибув до цiєї камери недавно з iншої, а  в  ту
ще з iншої - так обкружляв за рiк всю цю тюрму, ще  й  тюрму  на  Холоднiй
Горi i надивився всього та наслухався доста, а ще бiльше пережив сам i мав
що розповiдати. Але вiн  розповiдав  тiльки  "перськi  мотиви"  -  пригоди
персiян i вiрмен на слiдствi в цiй модернiй тюрмi, в "органах революцiйної
законностi".
   Злi язики, сконденсованi в шепотi Охрiменка,  який  всi  вiдгомони  тих
язикiв визбирав i от  передавав  Андрiєвi,  говорили,  що  сам  Карапетьян
"вербовщик" усiх тих нещасних вiрмен та персiв, що масово  йдуть  по  всiх
сферах новiтнього пекла в ореолi приголомшуючої анекдотичної слави.  Вони,
нiбито для спрощення справи, йдуть всi по одному шаблону  обвинувачення  й
методiв слiдства як перськi шпигуни й  диверсанти,  органiзованi  в  єдину
органiзацiю.  Органiзованi,  звичайно,  довiльно   в   лабораторiї   оцiєї
"фабрики-кухнi", в чому нiбито не останню роль зiграв оцей ось...  Але  то
говорять злi язики й Охрiменко. Тим  часом  Карапетьян  справляв  вражiння
дуже порядної людини, дотепної  й  гострої  на  язик,  лише  безмежного  й
одчайдухого  цинiка,  що   достославний   вiрменський   гумор   довiв   до
вiртуозностi, глузуючи сам з себе й своїх братiв кровi.
   Найперше Карапетьян, перед тим як почати оповiдати фрагменти,  натоптав
свою люльку (чудо тюремного  мистецтва,  зроблене  з  процiдженого  хлiба,
тертої цегли i паленої гуми) в формi чорта-Мефiстофеля, до речi в  профiль
дуже подiбного до самого Карапетьяна, - натоптав її махоркою,  припалив  у
iнженера Н, а тодi затягнувся, пустив хмару диму й, дивлячись на iнженера,
з безподiбною щирiстю й простотою душевною промовив:
   - Карошiй тюрма тi пастроїл... Карошiй... Спасiба, брат...
   Помовчав. А тодi обернув лице до рудого аматора аеродромiв:
   - А ти маєш бальшой вуха - так добре слухай. Следоватиль спитає, а ти й
не будеш знати, що Карапетьян казав, i пропали твої вуха- одiрве начальник
разом з твоєю карошей башкой...
   Смiх. Карапетьян помовчав пiсля такого вступу, а тодi  почав  оповiдати
свої фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче  й  опукло,  як
колись його прапрабабуся -  перська  Шехеразада  свої  фантастичнi  новели
"Тисяча й  однiєї  ночi".  Говорив  вiн  таким  барвистим  i  оригiнальним
дiалектом, який, на жаль, годi вiдтворити будь-якою iншою мовою. Звичайний
же переказ - то лише тiнь їхня блiда.
   ...I от побликав того дурного Аслана товариш слiдчий та й каже:
   - Пiп твiй сволоч, усiх вiрмен завербував. Що ти на  це  скажеш?  Аслан
мнеться. Сказати "правда" - зле. Сказати "неправда" - також зле.  А  знає,
що пiп "таки да", всiх завербував по списку, який йому дав  слiдчий,  всiх
пiдписав,   ще   й   благословив   -   "належать   до   контрреволюцiйної,
терористичної, диверсiйної, шпигунської, воєнно-повстанської органiзацiї".
Але сказати це - по-перше --вiд Бога грiх i страшно, а по-друге - за  свою
шкiру знов-таки страшно, а в-третiх - слiдчого страшно, бо вiн тодi  почне
бити, щоб признавався за себе i за всiх iнших... А що признаєшся?  -  коли
пiп за всiх "признався". А слiдчий насiдає: "Що ти на це  скажеш?!"  Цебто
про попа.
   Думає, думає Аслан i нiчого не може придумати. А слiдчий напосiдає.  Бо
йому треба знати, чи належав Аслан до контрреволюцiйної органiзацiї  i  що
робив. Цiлий день думав Аслан, сидячи на рiжечку стiльця та все падаючи  з
нього, коли слiдчий торкався "пальцем" до  його  бiдної  голови:  "Ну,  ти
будеш говорити?" Нарештi Аслан не витримав i звомпив: - "Я буду говорити!"
   - Говори! - сказав слiдчий.
   - Що ж, - сказав Аслан, зiтхнувши, - пиши, гражданин слєдоватиль!.. Пiп
наш, вiн - як той бiдний Карапет. Як ти його призначив генералом над усiма
шпiйонами - то йому зле. А як ми його скинемо з генерала, то йому буде  ще
гiрше... Пиши, що все правда i що я - теж контрреволюцiонер"
   I питається тодi слiдчий в того дурного Аслана, в того  чесного  чистiя
черевикiв, що не завжди мiг розiбрати, де ж черевик правий, а де лiвий:
   - От ти кажеш, що ти був контрреволюцiонером. Що ж ти брешеш?!
   - Єй-богу, правда! I врагом народа був! Був!
   - Добре. Раз так, тодi говори, що ж  ти  робив?..  Ти  говорив  я  буду
писати, а ти тодi пiдпишеш.
   - Так я ж не вмiю писати...
   - Нiчого, я тобi я-ак дам! то ти тодi зразу пiдпишеш, хоч i не вмiєш.
   - Пiдпишу, пiдпишу, гражданин...
   - Отож... А тепер говори, що ти робив.
   Бiдний Аслан думає, тяжко думає, аж пiт йому з лоба виступає, i не може
збагнути, чого ж той слiдчий вiд нього хоче. Нарештi зiтхає:
   - Нiчого я не робив. Я був контрреволюцiонером.  I  врагом  народа  теж
був...
   Слiдчий б'є бiдного Аслана по карку прес-пап'є i кричить:
   - Що ж ти крутиш, фашистська ти шкуро! Ти думаєш, ми не знаємо. Але нам
треба, щоб ти сам признався чесно... Ти совєтську власть любиш?
   - Любим, любим, гражданин дорогий...
   - Отож!.. Так докажи! Ти признався, що  ти  був  контрреволюцiонером  i
врагом народа, а тепер же признавайся до кiнця, що ти робив, як  ти  хотiв
валити совєтський лад i партiю, як ти шпiйонив, як ти  продавав  совєтську
власть оптом i в  розницю,  як  ти  дiяв  разом  з  фашистами...  Говори!!
признавайся!..
   - Признаюсь.
   - В чому?
   - Що  продавав  совєцьку  власть.  Був  фашистом.  Контрреволюцiонером.
Врагом... Все, як ти сказав. Все правда. Пиши - все правда.
   - Ти менi тут очей не замилюй! "Правда". Нащо менi така твоя  правда?..
- слiдчий страшенно злоститься, тупотить ногами, аж  пiниться.  Карапетьян
показує, як саме той слiдчий злоститься та пiниться.
   - Ти менi говори, що ти робив? I як ти робив?!
   - Харашо робим...
   Аслан, дурний, бiдолашний Аслан, чистiй черевикiв, що завжди вiрив усiм
на слово, що, крiм чистiння черевикiв, взагалi бiльше в  свiтi  нiчого  не
вмiв, а в  фiнiнспектора  "розписувався"  прикладанням  свого  вузлуватого
пальця, вмоченого в чорнило, не знав, чого слiдчий вiн нього хоче.
   А слiдчий вимагає - що ти робив?
   Нi, не знає Аслан, що саме вiн робив i що взагалi мусив  робити  путнiй
контрреволюцiонер. Тодi слiдчий  лупить  Аслана  щосили  по  карку,  добре
лупить, i вiдправляє до камери:
   - Йди й подумай.
   Аслан думає. В камерi. Нi, вiн не думає, вiн плаче, а товаришi,- веселi
його земляки, одчайдушнi штукарi й "‘контрреволюцiонери" з ласки  божої  -
за нього думають, вони  його  повчають,  рятуючи,  що  має  робити  путнiй
контрреволюцiонер, що має робити затятий "враг народа", отже,  має  робити
Аслан, щоби слiдчий його дуже не бив уже...  Пiдучившись,  радiсний  Аслан
проситься на допит - сам  проситься,  щоб  якось  уже  кiнчати  ту  справу
швидше, щоб уже раз, зажмуривши очi,  перепливти  через  ту  страшну  Лету
тяжкого iспиту до радiсного берега забуття й спокою.
   --Ну, надумав? - питає слiдчий.
   - Все надумав, товариш дорогий! Хочем признаватись...
   - Давай. Та тiльки не бреши, гляди, черезчур.
   - Ну, навiщо  ж  через  "чур",  все  буде  правда.  Пиши  -  я,  Аслан,
контрреволюцiонер i враг народа...
   - Це вже я чув... - слiдчий береться за прес-пап'є...
   - Стрiвай-стрiвай! - злякано квапиться Аслан. - Стрiвай, а то забуду  й
тодi все, брат, пропало... Пиши: я робив повстання проти совєтської влади!
Еге ж. Твої черевики швидко порвались? I  твого  начальника  черевики  теж
швидко порвались! I в робочого  класу  черевики  дуже  швидко  порвались?!
Ага?! Отож. То я їх чистив таким  мазьом...  знарошне  таким  мазьом,  щоб
швидко рвались. Контрреволюцiйним мазьом...
   Слiдчий - кулак з довбню, голова з горiх, вчорашнiй  футболiст,  ударно
покликаний в "органи" (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а  яка
голова в того футболiста-слiдчого) - трiумфує. Аслан  перевищує  всi  його
сподiвання. Вiн все те пише й переконується пiд впливом Асланової залiзної
логiки, що вiн напав  на  цiлий  скарб,  на  контрреволюцiйну,  диверсiйну
органiзацiю, яка може забезпечити йому блискучу кар'єру в "органах". Аслан
розповiдає, як то вiн чистив генiально черевики  пролетарiатовi,  як  вони
дерлися вiд отруйної мазi, як той пролетарiат лає совєтську владу,  партiю
й самого Сталiна i хоче ту владу повалити,  а  все  через  одного  чистiя,
фашиста й контрреволюцiонера, Аслана... Аслан розповiдає, а слiдчий  пише,
аж-но пiт йому виступає, сопе, прикусує язика й пише.  Аслан  кiнчає  свою
розповiдь клятвою, що вiн кається щиросердно й що бiльше не буде вже, i  з
полегкiстю зiтхає - нарештi йому дадуть спокiй, напевно.
   Але  апетит  приходить  пiд  час  їди.  Пiсля  такого   приголомшуючого
Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по  найбезглуздiших
контрреволюцiйних сферах тiльки починається. Слiдчий  вирiшив  видавити  з
нього всю правду геть до краплi, "розоблачити ворога" до краю...
   Пiсля  диверсiї  Аслан  мусить  признаватися  в  не  менш   генiальному
шпигунствi. Причому щиросерднi Аслановi признання  чергуються  з  такою  ж
щиросердною розгубленiстю, коли Аслан сам не знає  вже,  що  ж  вiн  робив
далi.Тодi слiдчий б'є Аслана й кидає в камеру, щоб "подумав". Аслан  думає
при  допомозi  своїх  веселих  землякiв  i  друзiв,  опанованих   психозом
самовикриття в iм'я рятунку  смертi  та  одчайдушним  шибеничним  гумором.
"Надумавши", Аслан проситься на "конвейєр" i епопея триває. Кiнець її  вже
передбачений слiдчим  i  начальством  цiєї  богохранимої  установи,  точно
заздалегiдь вирiшений, але  мусить  бути  ще  формальне  виправдання  того
кiнця, формальнi нi пiдстави. Тi пiдстави й витискають з Аслана, зовсiм не
дбаючи про їх логiчнiсть, аби було хоч приблизно правдоподiбно.
   Подаючи Аслановi  пригоди,  Карапетьян  вставляє  й  свої  пояснювальнi
ремарки, що доводили наявнiсть в цьому всьому безглуздi  залiзної  логiки,
залiзної послiдовностi й розумного, навiть генiального начала. "Не  важно,
що та робив учора, важно, що ти мiг робити завтра. Не важно, чи правдою  є
вся та брехня, яку слiдчий змушує тебе говорити, а важний факт, що ти таки
не любиш совєтської влади, а значить- ти небезпечний, а  тому  тебе  треба
злiквiдувати.  Мета  ж  виправдовує  всi  засоби".  Так  аналiзує   справу
Карапетьян. А тим часом Аслан переходить всi фази розвитку й  самовикриття
себе як великого контрреволюцiонера. Ось вiн кається в шпигунствi:
   - Пиши, гражданин начальник! Я шпiйон. Я сидiв бiля  вокзалу  й  чистив
черевики. Але то я так знарошне чистив черевики. Насправдi  ж  я  займався
шпiйонажем... Я щитав поїзди - скiльки йде на Москву, а скiльки з  Москви.
Пасажирськi поїзди.
   Слiдчому такий спосiб шпiйонажу не подобається, й вiн iронiчно питає:
   - Ну, i скiльки ж ти нащитав?
   - Сто туди, сто й один назад...
   Слiдчий береться за прес-пап'є:
   - Хiба так займаються  шпiонажем?!  Ти  дурня  тут  не  клем.  Якщо  ти
займався шпiонажем, то розказуй, брат, правду, а не то...
   Тодi Аслановi приходить в голову щаслива думка, i вiн розповiдає, що то
вiн сидiв не бiля вокзалу i не поїзда рахував, а сидiв  вiд  бiля  будинку
Червоної Армiї й рахував, скiльки ходить командирiв та  рiзних  вiйськових
начальникiв в будинок i з будинку, i придивлявся, якi вони є. Це  слiдчого
абсолютно задовольняє, i вiн вимагає ще нових i нових  признань  про  iншi
методи контрреволюцiйної дiї.  Так  бiдний  Аслан  доходить  до  терору  й
великої диверсiї.
   От вiн розповiдає, як вiн готував гранати, динамiт тощо,  щоби  зiрвати
один дуже важливий стратегiчний мiст. Слiдчий з великим  задоволенням  все
нотує. Потiм слiдчому видається за потрiбне устiйнити, який же  саме  мiст
мав Аслан зiрвати i як вiн називається.
   - Як той мiст називається?.- питає слiдчий в Аслана. Аслан бачив багато
мостiв рiзних в життi, але вiн нiколи не знав жодної назви мосту. Знав вiн
лише, як називався той мiст, бiля якого  вiн  мав  постiйне  мiсце  чистiя
черевикiв: був це Горбатий мiст, невелика кам'яна споруда через  .Порпань,
без якої годi б перебратися на другий берег брудного, запльованого  потоку
калюжi.
   --Горбатий мiст, ось тик вiн називається.
   Слiдчий вибухає смiхом. Потiм цiдить презирливо до розгубленого Аслана:
   - Дурню ти! Горбатий мiст вже сто разiв зiрваний тут такими ж iдiотами,
як ти. Вибери собi краще якийсь iнший... I що ви всi на тiм Горбатiм мосту
помiшалися! Зривай iнший мiст.
   I бiдний Аслан мусив зривати iнший  мiст,  який  йому  було  призначено
слiдчим. Що ж до Горбатого моста, то треба сказати  правду:  Аслан  вибрав
цей Горбатий мiст не тiльки тому, що не знав iнших назв, а й тому,  що  то
маленький мiст, а за маленький мiст  менша  кара.  Вiн  хотiв  i  диверсiю
зробити, й не потрапити пiд розстрiл. Довелося ж зривати.  якийсь  великий
мiст i наражатися на велику кару.
   Всi Аслановi грiхи й контрреволюцiйнi пригоди,  звичайно,  записувалися
на рахунок всiєї великої, всевiрменської органiзацiї, i саме тому  слiдчий
намагався витиснути його, як цитрину, до решти. Розохочений, вiн  натискав
на Аслана щосили, взявши пiд тяжкий психiчний  прес  фiзичними  тортурами.
Пiсля диверсiї Аслан признається в терорi. Потiм  в  збройному  повстаннi,
розгортаючи неймовiрну, фантастичну свою контрреволюцiйну епопею. .
   Ось вiн признається  в  намiрi  вкрасти  крейсер  "Червона  Україна"  й
завести його до Вiрменiї, щоб там його обсадити контрреволюцiйним вiйськом
i потiм на ньому приїхати та й розгромити  совєтську  владу.  Слiдчий  все
занотував з задоволенням, бо побачив  акцiю,  закроєну  на  високу  скелю.
Аслановi вiн навiть дав склянку молока й вiдпустив до камери... Вже  через
якийсь час слiдчий викликав Аслана знову й  почав  його  бити  несамовито,
докоряючи склянкою молока та  лаючи  за  нечесний  намiр  обдурити  органи
революцiйної законностi, ввести їх в блуд, бо ж: - Ах ти  ж  сякий-такий!!
Що ж ти брешеш! Як  же  ж  хотiв  завести  крейсер  "Червона  Україна"  до
Вiрменiї, як Вiрменiї немає моря!?
   Бiдолашний Аслан погано знав географiю,  довго  думав  i  нiяк  не  мiг
придумати виходу з такої прикрої ситуацiї. Вiн був синiй, як печiнка,  вiд
биття, але нiяк не мiг розв'язати проблеми успiшно з тим  крейсером  -  не
мiг анi з вести його до Вiрменiї по сухому, анi  взагалi  дати  з  нараду.
Нарештi вiн його "потопив", власне, запланував потопити на втiху слiдчому,
а натомiсть щиро признався, що збройне повстання вони  -  вiрмени  -  мали
робити зброєю, привезеною з Персiї до Харкова  на  верблюдах.  I  от  вони
"привезли" зброю й заховали її поблизу Харкова на Рашковiй дачi. Там  були
гармати й кулемети, рушницi, й шаблюки, i отруйнi гази - все потрiбне  для
повалення советської влади. Iсторiя була така  правдоподiбна,  а  Асланова
щирiсть  така  переконлива,  а  знання  мiсцевостей  таке   досконале,   а
неперебiрливiсть та злочинний цинiзм слiдчого й  усiєї  цiї  системи  такi
безмежнi, що вся карколомна повстанська епопея  Асланова  була  занотована
докладно, у всiх подробицях.
   Пiсля того Аслановi дано було спокiй на три днi.  Карапетьян  запевняє,
що тi три днi потрiбнi були слiдчому,  щоб  розшукати  зброю  на  Рашковiй
дачi.   На   четвертий   день   викликає   слiдчий   Аслана,   насуплений,
лютий-прелютий, i каже:
   - Зброю твою й гази ми знайшли. Але ти брехун, бо ми  не  могли  знайти
верблюдiв. Скiльки їх було?
   - Сто верблюдiв було, сто, гражданин дорогий!  -  каже  Аслан  радiсно,
втiшений, що зброю таки "знайшли".
   - То де ж ти їх дiв, га? Сто верблюдiв, це тобi не  сто  коробок  твоєї
дурної вакси в твоєму дурному рундуку. Де дiв верблюдiв, га?! Не мiг же ти
їх продати на Благбазi чи в Церабкоопi!
   - Навiщо на  Благбазi,  гражданин  дорогий?-  смiється  радiсно  Аслан,
чесний чистiй черевикiв ,  смiється  з  слiдчого,  що  вiн  такий  дурний,
недогадливий. -Навiщо на Благбазi?!  Йшов  поїзд  Москва  -  Тифлiс  через
Харкiв, я прив'язав верблюдiв до поїзда, i вони побiгли назад на Персiю...
   Добуло явне безглуздя, навiть на погляд не дуже  вередливого  слiдчого,
щоб верблюди поспiвали бiгти за експресом, i вiн  не  мiг  цього  Аслановi
подарувати. Бiдний Аслан кiлька днiв пiсля того, як  верблюди  побiгли  за
експресом, не мiг прийти до пам'ятi в камерi, лежачи пластом. Але те  йога
не вирятувало вiд дальшого ходiння по муках "малого й великого конвейєра".
   Карапетьян розповiдає з безподiбним вiрменським  колоритом,  в'язнi  аж
пищать  вiд  приглушеного  смiху,  не  маючи  права  одверто  й  гомерично
реготатися, а Андрiй слухає й думає, що все-таки  це,  мабуть,  розбещена,
злостива арештантська фантазiя i тiльки, мстива карикатура, iронiя, що все
шаржує й з усього глузує, безсила на  будь-що  солiднiше.  Навiть  вставки
деяких слухачiв про  деталi  з  пережитого  їхнiми  знайомими  (бо  хто  ж
насмiлиться сказати про власний досвiд!), ба, навiть те,  що  тут  же,  як
iлюстрацiя до  Карапетьянових  "перських  мотивiв",  поруч  ось  лежить  i
помирає Ягельський, весь в пiдозрiлих синцях i пiдпливах, - навiть все  це
не в силi впоїти Андрiєвi  довiру  до  Карапетьянових  новел  про  дурного
Аслана. Занадто-бо все безглуздо i  занадто  цинiчно,  до  самозаперечення
безглуздо й цинiчно.  Тiльки  аж  геть  згодом,  у  майбутньому,  Андрiєвi
судилося переконатися, що цей Карапетьян - генiальний  новелiст,  на  теми
злободеннi, та що вiн стисло,  але  подиву  гiдно  точно  виклав  у  своїх
"перських мелодiях" душу, суть, зерно всiєї цiєї епохи i  що  Аслан  -  це
трагiчне, але iдеально  точне  уособлення  багатьох  -  дуже  багатьох!  -
нещасних, пущених на конвейєр безглуздої дiйсностi тут. Рiвно як i слiдчий
в подачi Карапетьяновiй- це теж точне уособлення всiєї  системи,  до  якої
той слiдчий належить, як її гвинтик. Але це Андрiй збагнув  згодом,  тепер
же Карапетьяновi "перськi  мелодiї"  звучали,  як  фрагменти  дивовижного,
чадного сну, або рефлексiї звихненої пам'ятi божевiльного.
   Здавалося, що Карапетьян мiг би розповiдати свої  "новели"  безкiнечно,
перевершуючи достославну, мiфiчну Шехерезаду,  причому  зовсiм  нiчого  не
вигадуючи, як вiн запевняв, лиш часом багатозначно й єхидно роблячи павзи,
там де не слiд було говорити. Тi павзи були не згiршi  за  слова.  Вiн  їх
робив, зiтхнувши й попихкуючи головою  чорта-Мефiсто,  що  в  профiль  так
подiбний до самого Карапетьяна.
   "Перськi мелодiї" перебила та й зовсiм урвала вечеря. В  певну  хвилину
всi нашорошились. Карапетьян замовк. Всi повернулися до  дверей,  слухаючи
швидше цiлунками, анiж вухами, й не так щось  чуючи,  як  угадуючи  стукiт
кормушок по коридору, ба, по всiй тюрмi, хоч i  стояла  нiби  непрониклива
тиша. Скоро дiйсно вiдчинилась кормушка в їхнiх дверях i повторилася  така
сама процедура, як i в обiд. Тiльки на цей раз наглядач дав у кожну  миску
буквально по однiй столовiй ложцi кашi i тим програма вичерпалася. Це була
вечеря. Голоднi шлунки тiльки  даремно  були  розхвильованi,  спровокованi
тiєю ложкою кашi i увiгнанi в марнi, розпачливi  корчi,  результатом  чого
було несамовите курiння тих, хто мав що курити. Хто не  мав  чого  курити,
конвульсiйне шарпав кадиком, чекаючи "бичка"  -  "сорок",  "двадцять"  або
"десять" вiд тих, хто курив.
   Ця вечеря була о 6-й годинi. По вечерi знову мили посуд. Це була  третя
й остання "оправка" за день, дана їм тюремною конституцiєю в  числi  iнших
прав та свобод. На цей раз ходили без Ягельського, бо в нього не вистачило
вже i тiльки сили, а й волi пiдтримати товаришам компанiю скористатись  iз
таких розкошiв, як прогулянка  голяком  по  коридору.  Ягельський  лишився
лежати в камерi,  поставивши  сухi  колiна  кроквами  й  тяжко  астматично
дихаючи, ажно вчувався жаль в тому диханнi, що вiн не може пiти з усiма...
   Пiсля вечерi вже не мили пiдлоги, не розповiдали анекдотiв, не смiялися
навiть тихесенько, а сидiли, пороззявлявши роти й тяжко дихаючи,-  чекали.
Вони чекали сну. Але до сну, до права заснути, ще далеко, -  команда  буде
подана аж в дев'ять годин.  Без  права  ж  люди  не  могли  заснути,  вони
хитрували, схиляючи голови як-небудь так, щоб  наглядач  не  бачив  i  щоб
можна було все-таки здрiмнути, але з того нiчого не виходило. Люди  тiльки
млiли вiд утоми, зiтхали люто або трагiчно i  не  могли  вiдсахнутися  вiд
дiйсностi нi на хвилину - саме як починало дрiматися солодко, раптом, нiби
зумисне, розтиналося тихе й настирливе - "Цс-с!" - то котрийсь iз  в'язнiв
подавав пересторогу, помiтивши, як тихесенько вiдслонявся вовчок,  i  вони
шарпалися, ворушились, позiхали - робили рух,  потрiбний  для  доказу,  що
вони не сплять. Гнiтила невдоволена спрага на сон, гнiтила задуха, гнiтила
мовчанка. Нарештi Руденко не витримав,  зiтхнув  глибоко  й  шумно,  мовби
пiсля шаленої бiганини, й звернувся до Приходька лагiдно, благально:

   --Професоре... Розкажiть що-небудь... Ваша ж черга! Лiтературну годину!

   Руденка пiдтримали iншi.
   - З Мопассана... З Стендаля... Нi, "Три мушкетери! "Король Лiр"!..

   Руденко благав, мов хлопчисько,  пропонував  навiть  i  свою  завтрашню
пайку хлiба за труд. Приходько згодився й без пайки. Лiтературнi  "години"
у них, бач, вiдбуваються! дуже часто, а на них  розповiдаються  з  пам'ятi
найкращi перлини свiтової лiтератури. Оповiдачами були найбiльше  начитанi
й найпам'ятливiшi в'язнi. До таких належали - Приходько, Зарудний, iнженер
Н., Гепнер. Кожен з цих чотирьох був своєрiдною лiтературною хрестоматiєю,
а то й енциклопедiєю.  Особливо  Приходько,  надiлений  чудесним  даром  -
феноменальною пам'яттю та високими здiбностями оповiдача.  Першi  три  теж
були нiби добрими, але черга сьогоднi була Приходькова.
   Для Андрiя такий спосiб розваги не був новиною, бо не був  вiн  взагалi
новиною в совєтських тюрмах, де не давали книг i газет  i  взагалi  суворо
забороняли будь-що читати i де люди насичували духовний голод "з  памятi".
Новиною був лише той високий "клас", який мав тут мiсце. Це ж  розважалися
високорозвиненi, iнтелектуально багатющi, хоч i голопузi, люди.
   Приходько всiвся посеред камери i, на безмежну втiху  Руденковi,  почав
своє оповiдання. Вiн переповiдав "Мадам Боварi"  Густава  Флобера.  Висока
культура й точнiсть переказу вразила Андрiя. Вiд добре пам'ятав цей  роман
i мiг це ствердити.
   А Руденко, напевно, не читав цiєї книги i, може, тому весь обернувся  в
слух, хвилювався й  вже  переживав,  як  зовсiм  маленький  школяр,  якому
розповiдають чарiвну казку. Жаднющий селюк Руденко.  Аж  смiшно  на  нього
дивитися! Який вiн голодний! Вiн страшенно голодний на слово мистецьке, на
книгу, на лiтературу, якої  вiн  не  читав,  але  страшенно  хоче  читати,
бачити, все спiзнати, доки ще живий. Очi йому свiтяться  й  вiн,  напевно,
забув, що це вiн сидить у тюрмi.
   А Приходько помалу заполонив усiх i повiв за собою.
   Скоро Андрiй пристав i не слухав, унаслiдок тяжкої  перевтоми.  Нi,  не
мадам Боварi може сьогоднi полонити Андрiєву душу  -  її  можуть  полонити
лише спокiй i самотнiсть, та цього саме й бракувало.
   Для Андрiя трохи було  забагато  вражiнь  на  один  день.  Голова  йому
гудiла, а в очi нiби хто понасипав гарячого приску, вони були перевтомленi
до краю, i в той же час сон утiкав вiд них. Десь було перейдено  ту  межу,
на якiй був  поворот  у  блаженний,  рятiвничий  сон,  тепер  душа,  мовби
збившись з дороги, блукала на манiвцях безсоння,  в  гарячковiм  маячiннi.
Вiн все вмощував то правий, то лiвий лiкоть на вiковi  парашi  i  клав  на
руку розпечену, порожню, бездумну свою голову, намагаючись  якось  так  її
пристроїте, щоби вона не обтяжувала плечей, щоб їй не було мулько  на  тих
плечах, щоб якось забутися, але забутися не мiг, як  не  мiг  i  позбутися
досадного вражiння,  що  тiй  головi  мулько  на  в'язах.  Вiн  наслухався
оповiдань i "перських мелодiй", трагiчних  натякiв,  недомовлених  слiв  i
таємничих, замаскованих зiтхань, прямих скарг i замаскованого в зухвалiсть
розпачу, надивився на Ягельського i тепер,  пiд  монотонний  плин  iсторiї
мадам Боварi, думав:
   Якщо вони, цi безобиднi обивателi, ось цi старенькi й здебiльша  зовсiм
нi в чому не виннi люди п'ють таку гiрку чашу й несуть такий тяжкий хрест,
то що ж чекає його - втiкача з каторги бачив, що перед  ним  тяжкий  шлях.
Завтра прийде  день  i  проб'є  його  година...  Вiн  уже  вловив  основну
тенденцiю цiєї модерної  iнквiзицiї  -  це  обернути  людину  в  ганчiрку,
тварину, в безвольного пса, що  скавулить  i  плазує,  готовий  лизати  що
завгодно, вiд чобiт починаючи.  Обернути  її  в  ганебну  моральну  руїну,
розчавити й знищити те,  що  називається  людською  душею...  А  тодi  вже
викинути її на фiзичний смiтник. Так нiби виходить з усього, що вiн чув  i
чого не чув, а вичитав з очей усiх цих людей.
   Оповiдач бубонiв i бубонiв, переповiдаючи незрiвнянного Флобера, а люди
(здебiльша люди з вищою освiтою, що по  кiлька  разiв  читали  цей  твiр!)
слухали з феноменальним iнтересом, iз зворушливим захопленням, переживали,
хвилювалися, жили радостями й болями  якихось  далеких-далеких,  вигаданих
людей, радостями й  болями  якоїсь,  сотвореної  Флобером,  мадам  Боварi.
Руденко аж мiнився на обличчi, а  коли  хтось  кашляв  або  шерехтiв,  тим
перешкоджаючи оповiдати й слухати,  Руденко  метав  на  нього  смертоноснi
блискавки з очей. З не меншим iнтересом слухав i доктор Литвинов,  а  коли
Приходько робив павзу або губив нитку  сюжету,  Литвинов  нагадував  йому,
пiдказував забутi подробицi i потiм далi слухав з тим самим iнтересом. Був
захоплений навiть  троглодит  Краснояружський,  хоч  i  справляв  вражiння
виключно товстошкiрої людини. Цi люди хотять утекти з  тюрми!  Утекти  вiд
сьогоднiшнього й вiд завтрашнього  дня  до  лагiдної,  до  прекрасної,  до
далекої мадам Боварi, в iнший свiт, в iнше царство - в царство  чаклуна  й
характерника, великого митця й естета Густава Флобера.
   Десь за мурами, напевно, вже ходить вечiр по землi,  але  тут  його  не
помiтно, бо сюди  вiн  не  заходить.  В  стелi  горить  електрична  лампа,
засвiтившись зразу по вечерi, тобто в 6 годин, тобто тодi, коли десь  там,
за мурами, на волi люди ще пляжаться на сонцi над якою-небудь Лопанню.
   Нарештi вечiр прийшов i в камеру. Але вiн прийшов не так,  як  звичайно
ходить вечiр. Вiн увiрвався в кормушку,  простромив  голову  в  єжовському
кашкетi й промовив категорично, грiзно:
   - Спати! - i трiснув лядою.
   Чари милої мадам Боварi геть розлетiлися вмить, люди  самi  розпорошили
їх, - вони зiтхнули, враз забувши про все. По-перше, тому, що  вони  мають
нарештi право вiдчинити не тiльки кватирку, а й цiле вiкно, а  по-друге  -
спати! Нарештi спати! Спати!.. Заплющити очi й упiрнути в сон,  мрiяти  на
самотi, додумувати в iнтимнiй вiдчуженостi свої затаєнi думки або, може, й
домрiювати недосказане оповiдачем i  недописане  самим  Флобером  про  той
iнший, прекрасний, сонячний свiт...  Або,  може,  переживати  нишком  свiй
затушкований, а тепер розгальмований жах i свою  особисту  трагедiю,  свою
таємницю...  Сьогоднi  недiля  й  не  гримiтимуть  засуви  щохвилини,   не
стинатимуться розшарпанi нерви. Спати!..
   Але то не так просто. Щоб спати, треба бодай якось лягти. Попробуйте  ж
лягти, коли це виходить за межi можливого, коли на одне нормальне  людське
житлове  мiсце  приходиться  аж  двадцять  восьмеро!  Почалися  суперечки,
сварки. Як лягти? Як розподiлити мiсце так, щоб усi були  задоволенi,  усi
щасливi?
   Спочатку прибрали тарiлки з пiдлоги. На  цю  операцiю  всi  дивилися  з
великою  надiєю,  бо  ж  звiльнялася  територiя!  Тарiлки   поставили   на
пiдвiконня, що за вiдчиненою рамою  було  досить  широке,  i  таким  чином
звiльнили смужку пiдлога. Але то мало  зарадило  справi.  Як  улягтися  28
особам?!
   Недавно вся площа була точно  розмiрена  й  розподiлена,  i  за  кожним
закрiплена рисками на стiнi, що визначали межi, вiд поки  й  до  поки  чия
територiя. Але то було тодi, як в камерi було двадцять семеро людей. Тепер
на одного бiльше й старi межi не придатнi. Треба розмiрювати знову. Але як
розмiрювати знову, коли, скажiмо, Узуньян  такий  тонюнький,  а  Охрiменко
такий товстий? Як дотримати принцип справедливостi? Одначе Руденко, взявши
тоненьку  мотузочку  (заборонену  рiч!  бо  на  нiй  можна   повiситись!),
змобiлiзував того самого iнженера, що збудував цю  тюрму,  i  звелiв  йому
обчислити, яка мусить бути завдовжки мiрка, коли попiд стiною  сидить  вже
не тринадцятеро, а  чотирнадцятеро,  тодi  нав'язав  на  тiй  мотузочцi  з
помiччю iнженера вузлик i заходився перемiрювати стiну. Нарештi перемiряв,
застосувавши  цiлковиту  "зрiвнялiвку",  бо  щоб  так  скоро  врахувати  й
обчислити всi вiдхилення вiд  норми  (вiдхилення  на  товстих  i  тонких),
забракло йому й самому  iнженеровi  знань  найвищої  математики.  Дiставши
кожен свою "межу", почали укладатися. Але укладання  якраз  i  вперлося  в
непереборимi труднощi - теорiя не сходилася з практикою: як  укластися  на
територiї, на якiй не можна укластися? Скажiмо, коли найменша  людина  має
все-таки 40 сантиметрiв у плечах, то як їй укластися  на  25?  Це  раз.  А
вдруге - коли камера має всього 2 метри  ширини,  то  як  укластися  двома
рядами насупроти так, щоб пальцi нiг i п'яти кожного не торкалися  обличчя
свого "вiзавi"? Особливо погано  приходилося  тим,  у  кого  "вiзавi"  був
довготелесий. Найкраще б лягти всiм на спину, а ноги поставити кроквами  i
так стати, але як лягти на спину, коли тяжко лягти навiть  боком?  Словом,
почалися  суперечки,  сварка,  дедалi  гарячiша.  Хтось  пропонував  лягти
"валетом в йолочку", хтось пропонував "валет в замок"...  При  тiй  нагодi
Андрiй узнав, що iснують способи спання системи "валет в ялинку" та "валет
в замок". Але навiть  цi  досконалi  в'язничнi  винаходи  тут  було  тяжко
застосувати.   Сварка   розпалювалась.   Вже    хтось    когось    обiклав
"по-професорськи"  й   "по-моряцьки".   Все   загрожувало   обернутися   в
побойовище, бо цiєї проклятої проблеми не .можна розв'язати" i тут  раптом
вiдчинилася кормушка й просунулася голова наглядача:
   -Що за шум?
   Шарварок вшух. Тиша. А _той жалiбний голос:
   - Не можемо влягтися, гражданiн отдєльонний! Тiс-но-о...- це Прокуда.
   Наглядач закрив кормушку, а тодi вiдчинив дверi й став  на  порозi,  за
ним стояв ще один наглядач.
   - Встати!
   Всi встали. Лишився лежати тiльки Ягельський.
   - Вишикуватись попiд стiнами!
   Вишикувались. .
   - Ану рiвняйсь!!
   Вирiвнялись.

   Наглядач зайшов до камери, поторкав ногою Ягельського, а тодi пройшовся
межи двома рядами в'язнiв, рiвняючи випнутi животи та колiна ногою, взутою
у дебелий, кований чобiт. А потiм одiйшов до дверей i гримнув:
   - Струнко!.. А тепер слухай мою команду та  знай,  що  якщо  хто  потiм
заворушиться  або  загалдить  -  двадцять  днiв  карцеру!  Понятно?  Отже,
увага... Л я г а й!
   Всi брикнули, як хто стояв, i нерухомо  завмерли.  Наглядач  подивився,
почекав хвилину, а тодi промовив:
   - Каменем лежати! - i закрив дверi.
   Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як i  не  було.  Всi
лежали й мовчали. Всiм було добре  й  зручне.  Нi,  вiн  талановитий,  той
наглядач!  Нiхто  навiть  не  пiкнув  проти  такого  способу   розв'язання
проблеми, вiн всiх задовольнив. I, далебi, це таки був  найкращий  спосiб.
Люди трохи посовались,  пойорзали,  вляглися  як  слiд  i  були  вже  бiля
"здiйснення мрiй" - вже потрохи дрiмали. Дрiмали...
   Андрiй улiгся теж, поклав пiд голови свої згорненi штани  й  сорочку  i
заплющив очi.
   Перший день скiнчився. Ось так скiнчився перший день. Але ж тiльки  вiн
скiнчився формально. Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися,  бо
господар втратив секрет, як вимкнути  iскру,-  крiзь  ту  голову  гуготiло
полум'я думок, женучи шалено. I в той же час  не  було  нiяких  конкретних
думок, жодної такої, на  якiй  би  можна  зосередитися,  то  були  уривки,
шматки, жорства, порох, закручений у веремiю. Було  якесь  прикре  почуття
роздвоєностi - тiло, обважнiле вiд перевтоми, прагнуло забуття, спокою,  а
душа, зiритована, поривалася геть, i збурений нею мiзок палахкотiв, тиснув
на череп, на скронi... Та помалу Андрiй оволодiв своїми нервами,  опанував
роздвоєнiсть, - на мiсце вогненної  веремiї  прийшов  легенький  смуток  i
заливав помалу вогонь, гальмував шалений  ритм...  Минуло  трохи  часу,  й
Андрiй вже лежав  у  забуттi,  гойдався,  немов  на  водах  блакитних  саг
вечорових, на хвилях тихої меланхолiї. Згадалась  мати.  Прийшли  брати  й
обступили його - брати-соколи! Андрiй хапався за них серцем i вiдчував, як
тому серцевi осиротiлому хотiлося криком кричати... А  потiм  на  них-  на
братiв своїх - глядячи, ставало тепло, й  радiсно,  й  певно  так...  Один
обiцяє замчати його лiтаком "чорт його зна й  куди"...  Брати-соколи.  Нi,
тiєї вiри безмежної нiщо не в силi порушити, бо коли її пору щити, то тодi
(аж тодi!) прийде смерть, загибель для душi. Поки ж та вiра є - нiщо не  в
силi тiєї душi зламати. Брати стояли бiля нього муром, i  Андрiй  тримався
за них всiм серцем. Починав засинати...
   Тягучий-тягучий  крик  i  стогiн  десь   торкнувся   вуха,   й   Андрiй
нашорошився, не розплющаючи очей, - сон спурхнув геть, сполоханий.  Андрiй
прислухався - стогiн i зрушений зойк повторився... Десь за мурами... Потiм
той зойк захлинувся, тиша. Тиша. Андрiй розплющує очi й дивиться по камерi
- всi сплять, як побитi. Порозкриванi роти, обличчя,  вкритi  крапелинками
поту, тiла, скоцюрбленi в фантастичних позах. Простягненi ноги  лежать  на
чужих обличчях, але вже нiхто не  свариться,  навiть  коли  чужий  брудний
палець ноги потрапив у рот... Сплять... А Андрiй не може заснути.  Не  вiд
страху, нi. Вiд  тяжкого  смутку,  що  обстунив  душу,  як  вiдгомiн  того
таємничого стогону- стогону людини десь, що її нiхто на волi вже не  почує
з глибоких пiдземель, з льохiв, де кiнчається свiт для приречених, де люди
вiдходять у небуття без свiдкiв, i не почує друг, i не почує брат...
   Андрiй дивиться по камерi з-пiд приплющених вiй. Як вони мiцно  сплять!
Немов тi Христовi учнi перед розп'яттям  їхньої  совiстi,  їхньої  власної
душi. Раптом якась голова тихесенько пiдiймається й, витрiщивши божевiльно
очi та роззявивши  рота,  слухає  нишком,  тривожно  -  щелепа  їй  дрiбно
тремтить, одвисаючи. А потiм, примкнувши  щелепу  та  сапнувши  спросонку,
голова заплющує очi i  вкладається  знову  на  своє  мiсце...  Так  зробив
Васильченко-Драшман. Так зробив через якийсь час iнженер Н.
   Було вражiння, що  це  зробила  сама  голова  автоматично,  зринувши  з
чадного сну, пiдкоряючись якiйсь жаскiй рефлексiї, i потiм знову  впiрнула
в сон...
   Андрiй лежав довго так. Слухав, як хрипить Ягельський, слухав  тишу  за
мурами, потiм гудiння якихось моторiв, гомiн далекого радiо десь з  вулиць
нiчного мiста... Потiм самi собою заплющились очi i  закрилось  серце  для
зовнiшнього свiту, i знову до нього прийшли  брати...  Прийшла  матiнка...
Потiм прийшла заплакана  Катерина...  Катерина...  Андрiй  зовсiм  виразно
вiдчув, як вона, плачучи,  несмiливо  опустилася  бiля  нього  на  колiна,
поклала тремтячу руку на чоло йому i сказала жалiбно, тихесенько, з мукою:
   - Ц-с-с-с!...
   Але Андрiй вже не мiг розплющити очей.
   VI_
   То була недiля, а це почався будень. Учадiла голова трiщала  спросоння,
мовби  через  неї  переїхав  трактор  "ХТЗ".  Їх  усiх  побудив   наглядач
енергiйним i сердитим стукотом в  ляду  вiдчиненої  кормушки  й  зловiсним
хрипким шепотом:
   - Вс-т-тавай-й!! Закрий вiкно!
   Мокрi, липкi вiд поту  люди  зринали  i  не  могли  зринути  з  сонного
очманiння, борсалися в тяжкiй атмосферi, як на днi моря, наснаженiй тухлим
смородом, надмiром вуглекисню, терпкими випарами  давно  не  митого  милом
тiла, смородом розчавлених блощиць i амiачним ароматом парашi. Але  помалу
зринали...   Чухались   безпам'ятне,   а   потiм,   опритомнiвши,   шпарко
схоплювалися на ноги - "повєрка". Зачинивши  вiкно,  вони  ставали  в  двi
шереги, дерли нiгтями несамовито по накусаних блощицями мiсцях i чекали...
Лежав лише один Ягельський, не в  станi  пiдвестись.  Мала  бути  вранiшня
перевiрка.
   Всi чекали якогось МЕЛЬНИКА з надiєю, мовби рiдного батька.  Це  нiбито
був черговий корпусу -- єдиний людяний з усiх, уважний, який записував усi
заяви i, хоч вони й не виконувалися нiколи, але вiн їх  старанно  нотував,
головне ж - на скаргу, що немає чого курити, вiн часом давав жменю, а то й
пачку махорки! Ось це головне, як також  i  те,  що  вiн  завжди  вiтався,
зайшовши до камери. Сьогоднi була нiбито його черга... Але прийшов  зовсiм
не Мельник, на щирий жаль всiм.
   Вiдчинилися дверi, й до камери увiйшло двоє вiйськових  -  один  з  них
черговий корпусу "не Мельник", другий - помiчник. Нi  той,  нi  другий  не
привiтався, зайшовши до камери, i навiть  не  дивився  нiкому  в  обличчя.
Черговий корпусу  -  високий,  сухорлявий,  дуже  сердитий  з  вигляду,  з
червоними вiд безсоння чи вiд пиятики очима - ступнув на середину камери й
став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помiчник став у дверях
i швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рiвнi рук, пильно  слiдкуючи
за тими руками. Черговий  мовчки  перерахував  усiх  в'язнiв,  тикаючи  на
кожного пальцем, занотував результат у журнал i, байдуже  повертаючись  до
дверей, сказав:
   - Скарги, заяви є?
   - Є!.. -промовив несподiвано Гепнер, коли черговий був уже бiля дверей.
Той здивовано зупинився, пiдняв брови; видно не звик  зовсiм  до  скарг  i
заяв.
   - Будь ласка, - процiдив презирливо нi до кого.
   - Є заява: чи не можна би дезинфекцiю сюди - трохи блощиць побити?
   Це просив професор Марксо-ленiнського iнституту республiки i, як  потiм
Андрiй взнав, соратник самого Сталiна, Ленiна, Троцького...
   Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на  праву
стiну, потiм на лiву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й
процiдив крiзь зуби з незрiвнянним глумом:
   --Не трогати!.. Бо  ще  не  ясно,  хто  саме  тут  блощицi,  а  хто  не
блощицi!..

   I повернувся.
   - Заяви є! - сказав понуро Андрiй,  зупинивши  тим  чергового,  а  коли
черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима,  проговорив  у
них, зовсiм не реагуючи на червоний той погляд:
   --Тут ось вмирає людина. Будь ласка, лiкаря!
   Черговий змiряв  Андрiя  оком  з  голови  до  стiп,  примружився,  нiби
збирався щось сказати, але нiчого не сказав,  повернувся  й  вийшов  геть.
Помiчник його, досить дурнуватий на вигляд парубiйко, гордо й  трiумфально
оглянув Андрiя, оглянув усю юрбу голих людей i  теж,  за  прикладом  свого
начальника, нiчого не сказав, вийшов слiдом, закривши дверi за собою.
   "Повєрка" скiнчилася, i скарги та заяви складено. Андрiй хотiв стукати,
але переляканi його  колеги  стримали,  умовили:  "Не  будьте  наївним!  I
пощадiть камеру! Не було ще  випадку,  щоб  такi  (особливо  такi!)  заяви
бралися до уваги. Не було! А кара буде!.. Не накликайте бiди.  Ми  не  раз
домагалися лiкаря  для  Ягельського,  i  завжди  нас  усiх  карано,  та  й
тiльки..."
   Андрiй послухав-послухав i облишив свою упертiсть.
   Потiм до камери подано через кормушку вiник -власне, то був не вiник, а
деркач - щоб пiдмести камеру. Черговим камери тепер був  iнженер  Ляшенко,
меланхолiйний, вiчно зажурений i  безмежно  насторожений  чоловiк,  i  вiн
виконав цю функцiю - пiдмiв камеру. Пiдмiтання звелось  до  того,  що  вiн
звелiв усiм пiдняти свої речi й податись пiд один бiк, а сам  повидряпував
деркачем мундштуки спалених цигарок i безлiч живих блощиць з-за  плiнтуса,
з кутка та з-пiд калорифера парового опалення, що був  пiд  вiкном,  потiм
перегнав людей навпаки й зробив те саме  з  другого  боку...  Мундштуки  й
трохи пилу було зiгнато в купку бiля дверей, до цiєї купки ще було  додано
те смiття, яке накопичилося за  парашею,  i  поставлено  над  тiєю  купкою
варту, щоб не давати блощицям розповзатись.  Функцiю  вартового  виконував
Краснояружський - доцент сiльгоспнаук,  -  озброєний  деркачем.  Цю  купку
мусив, далебi,  хтось  забрати.  Але  перш  нiж  здати  це  добро  комусь,
Красиояружський старанно переглянув геть усi мундштуки, чи не лишилося  де
крихти недопаленого  тютюну.  Вiн  це  проробив  з  пильнiстю  фанатичного
дослiдника, гiдною доцента сiльгоспнаук. Тiльки та праця була  марною,  бо
всi цигарки  були  спаленi  аж  до  "фабрики"  включно  ("фабрикою"  курцi
називали ту частину мундштука, де було надруковано марку пiдприємства,  на
якому цигарку зроблено, i коли жадiбний курець смалив доти, доки  починало
смердiти картоном мундштука, йому гукали "фабрика горить!").  На  спалених
"фабриках" не було вже жодного тютюну  на  горе  пильному  дослiдниковi  й
щукачевi курецького  щастя  -  Краснояружському,  лиш  було  повно  в  тих
мундштуках блощиць, що так знамените пристосувалися  в  боротьбi  за  своє
дорогоцiнне iснування.
   Краснояружський встиг саме переглянути всi  мундштуки,  як  вiдчинилися
дверi i з коридора до купки смiття пiдкралася, зiгнувшись, якась  жiнка  з
великим залiзним кошиком на смiття, совком i гусячим крилом. Не глядячи на
в'язнiв, не пiдвiвши навiть голови, вона хутенько зiбрала смiття в  совок,
забрала й деркач, кинула це все в завiзний кошик i щезла. Наглядач висунув
одне око з-за дверей, глипнув ним у камеру й зачинив дверi.
   По коридору чувся великий рух. Це був звичайний ранковий рух: "побудка"
перевiрка, прибирання, потiм роздача хлiба, чай... За кожним  цим  заходом
гримали засуви, брязчали замки й ключi, клацали  кормушки,  глухо  грюкали
дверi...
   Пiсля того як було забрано смiття, вiдчинилась  кормушка  й  перед  нею
став роздатчик хлiба з величезним кошиком. Спочатку роздатчик  зазирнув  у
камеру, порахував бистрим оком мешканцiв, а тодi спитав у Ляшенка, що знав
своє дiло й вже стояв  бiля  кормушки  на  вартi,  "скiлько?"  -  i  видав
двадцять вiсiм пайок хлiба, а тодi ще  намiряв  сiрниковою  коробочкою  28
порцiй цукру. В камерi все це розподiлив уже Ляшенко зi  своїм  помiчником
Какасьяном. Це була клопiтна штука. Законна пайка хлiба  мусила  становити
600 грамiв. Але ж хто їх важив, цi пайки? Вони були порiзанi  на  око.  Це
були частки стандартного буханця сiрого, досить непогано випеченого, але з
пiдозрiлою мiшаниною (наприклад, в серединi сiрої пайки  траплялись  житнi
шкоринки або й бiлi шматочки, бо цей хлiб печено спецiально  для  в'язнiв,
використовуючи рiзнi вiдходи й шматки старого черствого хлiба,  розмочивши
та замiсивши їх наново з iншим тiстом)  -  хлiба,  розрiзаного  начетверо.
Бухарець важив точно два кiло й 400 гр., але ж той, хто рiзав, мав  зовсiм
не точне око й руку. Через те пайки були далеко не однаковi а це  безмежно
утрудняло їх розподiл, викликаючи  тяжкi  ускладнення,  сварки,  а  iнодi,
кажуть, i бiйки. Справдi, п'ятдесять або  навiть  двадцять  грамiв  хлiба,
яких бракувало в одних пайках а в iнших було лишком, це достатня  пiдстава
для цiлої вiйни в камерi,  межи  безмежно  виголоднiлими  людьми.  Ба,  це
достатня пiдстава для майбутнiх воєн i революцiй у всiй державi! I тут  не
рятувала  нiяка  iнтелiгенцiя,  нiяка  терпимiсть,  нiякий   iдеалiзм   чи
фiлантропiя. Далебi, в боротьбi людей за iснування все це  одвiюється,  як
полова.
   Ляшенко розклав пайки двома рядочками  посеред  камери  на  простелений
чийсь рушник для загального огляду, а всi сидiли навколо й, витягуючи шиї,
пильно розглядали тi пайки голодними, запаленими очима. Немовби це засiдав
спецтрибунал, що на спецiальнiй сесiї мав от над тими пайками вершити суд.
Довго розглядали в'язнi пайки, схиляючи голови то на один,  то  на  другий
бiк, - потiм вирiшили, що вiд такої от пайки треба  трохи  вiдняти,  а  до
такої трохи додати... Вiднiмання й  додавання  проробив  iнженер  Ляшенко,
зручно оперуючи скiпочкою, спецiально  для  того  пристосованою  й  пильно
зберiганою в щiлинi за плiнтусом. Йому  пропонував  Охрiменко  нагострений
держак своєїа.алюмiнiєвої ложки, але Ляшенко вiдмовився, бо коли  побачить
наглядач, то ложцi не буде нiчого, а камеру буде покарано за такий  держак
тяжко, а за скiпочку не буде нiчого. Пiсля вiднiмання й додавання почалась
процедура розподiлу. Арештантська мудрiсть  в  тих  випадках,  коли  треба
максимально уникнути непорозумiнь, кличе на допомогу фортуну. Так  було  й
тепер. Ляшенко попросив кого-небудь одвернутися до стiни й  бути  речником
тiєї   фортуни,   бути    Пiфiєю.    Такою    Пiфiєю    призначили    бути
Васвдьченка-Драшмана. Вiн покiрно одвернувся до стiни i,  хоч  був  особою
статечною й всiма поважаною, проте в'язнi деякi ще перевiрили, чи  вiн  не
бачить Пiсля того Ляшенко прикладав палець до пайки й питав: "К ом у?",  а
Васильченко вiдповiдав меланхолiйно:
   --Охрiменковi.
   - Кому?
   - Руденковi.
   Часом Пiфiя робила павзу,  забувши,  очевидно,  прiзвище,  тодi  в'язнi
починали нервово хвилюватися:
   "Напевно, бачить вражий син та й мiркує, кому б саме таку  гарну  пайку
приректи".
   Така пайка,  над  якою  Пiфiя  робила  павзу,  здавалася  справдi  всiм
найкращою, бо ж павза була такою пiдозрiлою.
   Так з павзами, з хвилюванням" подекуди  iз  смiхом  iнженер  Ляшенко  з
комбригом Васильченком  доїхали  до  кiнця.  Найгiрша  пайка,  складена  з
дрiбних шматочкiв i крихот, досталася самiй Пiфiї-Васильченковi,  але  вiн
не звернув на те жодної уваги, цiлком пiдкоряючись  вироковi  долi  своїми
власними устами.
   Цукор було розподiлено простiше.  Наглядач  намiряв  був  всi  двадцять
вiсiм порцiй у миску, а тепер Ляшенко  перемiряв  їх  з  миска  кожному  в
ложку, в хусточку або в кухлик, хто  такий  мав.  Вiн  мiряв  такою  самою
мiркою - сiрниковою коробочкою, - як i наглядач,  лише  пiдклав  на  денце
коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостерiг, що  наглядач  не
всi порцiї набирав повнi, а роздати так, щоб не вистачило бодай  пiвпорцiї
- то була б цiла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути  цього,  вiн  спершу
перемiряв цукор з однiєї миски в iншу, а тодi  роздiляв  iдеально  порiвну
пiд пильним наглядом двадцяти п'яти пар очей. Не дивився тiльки Ягельський
та Андрiй, власне, Андрiй теж дивився, але не в миску, а на людей i зовсiм
iншими очима,  не  цiкавлячись  анi  тим  хлiбом,  анi  цим  цукром,  лише
спостерiгав саму процедуру... А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою,
проводив сiрником,  змiтаючи  "гору"  й  лишаючи  тiльки  повну  коробочку
вщерть,  i  так,  пiдганяючи  порцiю  до  порцiї  з  точнiстю  до   одного
кристалика, висипав їх у простягненi ложки, хусточки, жменi. Кожна  порцiя
по закону мала б виносити 20 грамiв, але в дiйсностi її не було  й  десяти
грамiв сповна.
   Ягельського цукор всипали в його ложку i поклали в головах. Андрiй  теж
одержав свою порцiю.
   Здавалося б, що цукор розподiлено iдеально.  Одначе  не  обiйшлося  без
скандалу. Узуньяновi здалося, що йому дiсталося цукру  менше,  нiж  iншим;
зразу вiн не сказав  цього,  але  потiм  "згадав",  що  з  одного  куточка
коробочки цукор посипався вiд незручного руху руки Ляшенка i через те йому
цукру дiсталося менше. Нiякi резони й зауваження на Узгуньяна не впливали,
йому здалося, що його скривджено i що це, напевно, зроблено зумисне, "бо ж
вiн вiрменин, а не українець i не жид". Вiн розпiкав сам себе  й  розпiкав
Ляшенка, а хто озивався - розпiкав  i  того.  Нервувався  сам  i  нервував
iнших. Далi бiльше.  Заходилось  на  велику  сварку.  Узуньян  уже  кипiв,
бризкав  слиною  з  рота,  повного   золотих   зубiв,   кричав...   Андрiй
спостерiгав, i йому було дивно з цього  довготелесого  вiрменина.  Узуньян
вимагав вiддати вкрадений його цукор! Ляшенко зблiд, вiн  вiддав  би  свою
пайку, але, на жаль, висипав був її в мокру миску i цукор розтав.
   Тодi Андрiй спокiйно звернувся до Узуньяна:
   - А покажiть Ваш цукор.
   Узуньян показав, i Андрiй так само спокiйно висипав туди свою  пайку  i
додав чемно-чемно словами:
   - Будь ласка! Берiть-берiть!
   Всi запротестували, але Андрiй їх заспокоїв:
   - Спокiйно! Я заощаджую зуби для слiдчого i  зовсiм  не  хочу  сьогоднi
цукру, друзi мої!
   Дiставши цукор, Узуньян, на диво, зовсiм  анi  не  почервонiв,  анi  не
запротестував,  -  вiн  прийняв  його,  як  належне,  й  заспокоївся.  Так
порiвняно за невисоку цiну Андрiй встановив, з  ким  має  справу.  Нi,  це
варто десяти грамiв цукру!
   Пiсля хлiба й цукру їх випущено на вранiшню "оправку", а пiсля того був
чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в  миски
та кухлики,  просуненi  крiзь  кормушку.  Вiн  наливав  кожному  приблизно
пiв-лiтра теплої рудої води, завареної невiдомо  чим.  З  тим  чаєм  майже
кожен з'їв усю свою пайку хлiба i лише в декого вистачило сили волi лишити
трохи хлiба на обiд.
   Цей "чай" - це i був увесь снiданок.
   Пiсля снiданку всi якось пiдупали на дусi, принишкли,  нашорошились,  -
пiсля снiданку-бо почався iнший рух в коридорi, i нагорi, i десь  назовнi.
В камерi 49-й все обернулося в слух i чекання. Всi знали,  що  означає  та
бiганина вчвал по коридору, те безперервне  гримання  засувiв,  той  тупiт
нагорi, те гудiння  машин  за  мурами,  тi  приглушенi  викрики  iстеричнi
вигуки, несамовитi зойки десь...  Це  почався  буденний,  "робочий"  день.
Шкваркнула кормушка й схвильований та спiтнiлий конвоїр зашипiв у камеру:
   - На "Бе"!
   Перелiчили всiх на "Бе", але потрiбного не  знайшлося,  хоч  кожен  був
певен, що це саме його й шукають, щоб вести на допит, хоча  вiн  i  не  на
"Бе". Але конвоїр нiкого не взяв, а побiг десь шукати в iнших камерах.
   Потiм шкваркнула кормушка й вже iнший конвоїр захрипiв:
   - На "Ри"!
   ї знову нiкого не взяв; з його вигляду можна було  зрозумiти,  що  вiн,
бiдолашний, не може знайти якусь жертву на "Ри", вже зiпрiв, шукаючи.
   Десь розiтнувся несамовитий лемент, до дверей пiдбiг наглядач i  звелiв
зачинити кватирку. Зник. Всi зблiдли, пороззявляли роти, а  чийсь  понурий
голос проголосив:
   - Комбiнат працює!..
   I було чути,  що  таки  дiйсно  комбiнат  працює.  Цiлий  корпус  тюрми
здригався вiд тупоту й грюкоту на всiх поверхах. Чути було, як  коридорами
вгорi, внизу й збоку - бiгли люди, однi в тяжких кованих чоботях, iншi без
кованих чобiт. В їхньому коридорi чути було, як раз то раз клацали пальцi,
десь гупали вихiднi  дверi,  що  вели  на  сходи  й  до  брами  в  будинок
управлiння; в поспiху вже там не дотримувалися тишини та обережностi.
   Iнодi вiдчинялася кормушка, хтось зазирав мовчки зблизька або оддалiк i
нiчого не казав. Коли нiхто не зазирав у кормушку, то безперервно  зазирав
у вовчок. Iнодi шипiння на "Бе", на "Ри" кiнчалося тим, що когось брали  з
камери 49-ї.
   За кожним таким шипiнням на "Бе", на "Ри", на "Чи" i за кожним грюкотом
Андрiй чекав теж, що ось вiзьмуть i його на допит. Але  його  не  кликали.
Взяли Приходька, взяли Азiка, але його не брали.
   В камерi вже нiхто не  розповiдав  анекдотiв  i  навiть  Карапетьян  не
розважав товаришiв "перськими  мелодiями",  -  кожен  зiбрався  в  кiм'ях,
чекав, завмирав тремтливим серцем i дивився на  iнших  розширеними  очима,
повними остраху й розгубленостi. Рудий аматор  аеродромiв  дiстав  раптове
розвiльнення й плакав бiля дверей, благаючи  наглядача  пустити  його  "на
оправку" поза чергою, аж знепритомнiв, i його довелося оббризкувати водою.
   Один тiльки Ягельський лежав  i  нi  на  що  не  реагував.  Це  почався
"робочий", звичайний, буденний день. Кватирку  зачинено,  й  зовсiм  нiчим
дихати, а люди ще  й  курили,  заглушаючи  тремтiння  нервове.  Вiд  браку
повiтря, вiд задухи, вiд нервового тремтiння у людей тiк пiт патьоками  по
обличчях, по шиях, по спинах, - вони сидiли, пороззявлявши роти, й слухали
не тiльки вухами, а й очима, пiдiймаючи їх вгору до стелi,  до  вiкна  або
повертаючи до коридора - залежно вiд того,, звiдки чулися подозрiлi звуки.
Брак повiтря давався взнаки Андрiєвi, що, як новак, ще не звик  до  такого
сопуху. Не витримавши, Андрiй звiвся, пiдiйшов до вiкна й  рiшучим  жестом
вiдчинив кватирку. На нього зашикали, загомонiли - "Що Ви! Що Ви  робите!"
Але Андрiй махнув рукою:
   - Як спитає той аргат, скажете, що це я вiдчинив,  -  i  повернувся  на
своє мiсце.
   "Аргат", цебто наглядач, якого звали, до речi, зовсiм iнакше i то  так,
що не можна те слово повторити вголос, хоч воно  й  збудоване  за  зразком
зовсiм культурного слова "екскурсовод", лише набагато дотепнiше й безмежно
презирливе,  бо  в   нiм   вiдображено   одну   з   найприкрiших   функцiй
наглядачаводити в'язнiв до вбиральнi... Отже, "аргат" дiйсно  поцiкавився,
хто вiдчинив кватирку. Вiн це зробив дуже погрозливим шепотом,  просунувши
голову у вiконце.
   - Це не ми... Ми не виннi... - забелькотав Узуньян жалiбно.
   Андрiй уже був звiвся, щоб пiдiйти й в  саме  лице  "аргатове"  заявити
злiсно, що це вiн зробив таке добре дiло, але Охрiменко стяг його назад на
пiдлогу й переконав наглядача, що  кватирку  вiдчинило  протягом.  Вiн  це
зробив таким наївним, солодким  голосочком  (аж  дивно,  звiдки  в  такого
Голiята мiг взятися такий солодкий голосочок),  що  не  повiрити  йому  не
можна було, а на всiх спiвкамерникiв, особливо на Узуньяна, крутнув своїми
волячими очима, мовляв, "Роздеру, як кошеня, кожного зрадника!"
   Чи ця Охрiменкова брехня видалася правдоподiбною (кватирка дiйсно  була
без закрутки й могла справдi вiдчинитися вiд  протягу),  чи  наглядач  був
затурбований чимсь важнiшим i квапився, - вiн на диво не  став  чiплятися,
засопiв i швидко зачинив кормушку. Кватирка лишилася вiдчинена.
   Але, може було б лiпше, щоб вона була таки зачинена, - знадвору час вiд
часу залiтали в ту кватирку такi звуки, проти яких найгiрше повiтря було б
все-таки приємнiше.
   Крiм  Приходька   й   Азiка,   забрали   з   камери   ще   Свистуна   й
Васильченка-Драшмана. Свистун не проронив нi слова, лише був дуже блiдий i
руки його тремтiли, не потрапляючи в рукави, коли  одягався.  Васильченко,
виходячи, сказав усiм: "Прощавайте, братця!"
   - На великий конвейєр! - перебiг шелест по  камерi.  Скоро  забрали  на
допит аматора аеродромiв, i тодi Андрiй узнав низку цiкавих речей, бо,  як
аматор аеродромiв зник, всi, а особливо Охрiменко, зiтхнули з полегкiстю -
можна поговорити хоч трохи щиро. Хоч трохи... Бо багато говорити  й  тепер
нiхто не зважувався.  Бач,  крiм  стукача  розконспiрованого,  iснують  ще
стукачi не розконспiрованi або ще  не  завербованi  слiдчим,  та  iснує  й
вовчок до того ж. Говорили бiльше натяками, "на здогад  бурякiв",  i  лише
суперечки, що виникали часом, допомагали iстинi.
   Насамперед Андрiй почув пiдтвердження, що  Васильченка-Драшмана,  двiчi
орденоносця, таки  бито  орденами  по  обличчi.  А  потiм:  що  його  дуже
мордовано, тепер же взято, напевно,  на  великий  "конвейєр"  -на  довгий,
безперервний допит iз застосуванням наймодернiших, найвитонченiших тортур,
вiд чого вiн, напевно, розколеться... А може, взагалi не витримає... Через
те вiн,  мабуть,  i  попрощався...  А  завербував  Васильченка  знаменитий
Гаркавенко -  голова  обласної  партизанської  комiсiї,  який  тепер  нiби
"очолює" "вiйськово-повстанську органiзацiю", сфабриковану  в  лабораторiї
НКВД...
   Потiм Андрiй узнав, в додаток до попереднього слова  "вербовка",  змiст
слова "розколюватись" та слова "колоти".  "Розколюватись"  це  означає  не
витримувати тортур i "признаватись" у всiх злочинах, якi закидає  в'язневi
слiдчий, або взагалi уникати тих тортур, зiзнаючись одразу й пiдтверджуючи
все, чого хоче слiдчий. "Колоти" ж - це означає розколювати биттям  людину
психiчно, мов полiняку. Наймодернiшi тортури такi, що їх мало хто витримує
-  кожен  "розколюється",  а  як  не  розколюється,  то   божеволiє.   Так
стверджують всi, опускаючи при тому очi. Потiм Андрiй узнав, що  хоч  всi,
що тут сидять, нi в чому не виннi, але бiльшiсть з  них  (власне,  тi,  що
були на допитах) вже  "розкололися",  уникаючи  мук,  цебто  призналися  в
найдикiших злочинах,  як  той  Аслан.  Не  розколовся  тiльки  Ягельський,
Свистун  та  ще  Васильченко,  принаймнi  до  сьогоднiшнього   дня.   Iншi
скапiтулювали i навiть не соромилися в  тому  признаватися,  бiльше  того,
вважали, що вони поступили розумно: вибрали свiдомо мiж смертю вiд  тортур
i каторгою - останню, бо тут ще є якась перспектива. До  таких  розколотих
належали  -  доктор  Литвинов,   Зарудний,   Краснояружський,   Охрiменко,
Приходько,  iнженер  Н,  всi  присутнi  вiрмени  з  Карапетьяном  включно,
професор Гепнер, Азiк... А тi,  що  ще  не  розкололися,  бо  не  були  на
допитах,  чекали  своєї  черги,  -  такi,  як  Прокуда,  Давид,   Руденко,
Петровський... Всi розколотi чекали хто на трибунал,  хто  на  iнший  суд,
чекали прямих або заочних вирокiв, а може, ускладнення  справи  й  дальших
допитiв, чекали  очних  ставок,  додаткових  свiдчень,  взагалi  ж  чекали
заслання або розстрiлу, лише не звiльнення, бо тi "злочини", в  яких  вони
призналися й розписалися, жахливi.  Вони  терористи,  шпигуни,  повстанцi,
диверсанти, шкiдники, керiвники  контрреволюцiйних  органiзацiй  тощо.  Цi
злочини в кожного (пiдтвердженi й пiдписанi) великi до абсурду,  i,  може,
саме тому нiхто не брав свого "розколення" трагiчно, бо  ж  ясно  кожному,
хто буде розглядати їхнi справи й робити присуди, що  то  дурне  й  бiлими
нитками шите... Взагалi виходило так, що iсторiя кожного з  них  абсолютно
подiбна до iсторiї дурного Аслана, чесного чистiя черевикiв. Ось чому вони
так щиро смiялися з трагiчних Карапетьянових "перських мелодiй"!
   I багато ще дечого цiкавого пiдслухав i взнав Андрiй, як  от,  скажiмо,
ознайомився з найблискучiшими перлинами новiтнього лексикону  слiдчих,  на
зразок:
   "До лампочки!", "До клямки!", "До стелi!", "До с...!" - це  як  слiдчий
не хоче  слухати  нiяких  виправдувань  арештованого,  тодi  адресує  його
говорити до котроїсь iз згаданих речей. Або ще  такi  перлини:  "Не  мотай
ниток на...!" (Це вже Андрiй чув на власнi вуха вiд  Нечаєвої).  "Набивати
погони", "робити бiфштекс", "женити  на  шимпанзе"  i  так  далi,  й  тому
подiбне до безконечностi. Воiстину, наскiльки збагатилася людська мова!
   Узнав про фальшування. Про свiдчення штатних "очкарiв". Про  мордування
жiнок. Узнав новiтнi заповiдi  на  зразок  -  "Лiпше  поламати  ребра  ста
невинним, анiж пропустити одного винного" тощо.
   Але цiкавим було те,  що  хоч  цi  речi  й  розказувано  в  камерi,  та
бiльшiсть з них не договорювано до кiнця або  говорено  притчами,  так  що
виходило, що "отак от рiч розказувано, а  як  отак  глянути  -  зовсiм  не
розказувано нiчого такого". Треба було додумуватися самому.  Нiхто  нiчого
не говорив сам про себе, хiба що в  суперечцi  проривалося  слово,  друге.
Нiхто нiчого категорично не твердив, здебiльшого  говорилося  безвiдносно,
бо кожен боявся; щоб йому не "пришили" камерної  агiтацiї.  А  це  страшна
рiч, - людина могла просидiти  рiк,  витерпiти  всi  муки,  вiдкинути  всi
обвинувачення та й бути неуразливою i раптом через одне слово,  сказане  в
камерi й доведене до вух слiдчого, дiстати статтю й спастися безповоротно.
Тому, якщо когось з тих, хто по-езопiвському городив абстракцiї про  рiзнi
страхiття, хтось з тих, що сам ще не був на допитi, запитував навпрост, чи
його (iменно його!) справдi бито, - той вiдповiдав:
   - Та що Ви, Бог з Вами!  Ще  що  вигадайте!  Це  не  я  говорю,  це  Ви
говорите!.. -
   Так що з бiльшостi усi тих  фантастичних  кривомовок,  якi  говорено  в
камерi, Андрiй прямi висновки поробив уже сам, по своїй уподобi.
   В багато речей тяжко було повiрити,  i  вони  лишилися  без  висновкiв,
забракованi, так i зосталися езопiвщиною. Так само як багато  з  присутнiх
(тi, що не переступали ще порогу цiєї камери  в  напрямку  до  лабораторiї
"фабрики-кухнi") взагалi не здiбнi були  сприймати  розмови  про  жахи  та
рiзку фантастику, заперечуючи їх апрiорi, вiдкидаючи принципово. Це  вони,
шукаючи спростування всiм тим жахам i всьому безглуздю, ставили усторч оте
запитання: "Чи вас, iменно вас, били?", а  дiставши  негативну  вiдповiдь,
задоволено смiялись.
   Тут,  може,  як  нiде,  виявилася  цiкава  риса  людей,  що,   уникаючи
небезпеки, рятувалися вiд неї тим, що просто не вiрили в неї, скреслювали,
заперечували.  До  таких  невiр  належали  -  агроном  Прокуда,   Руденко,
Кулинич... Особливо бадьоро тримався Прокуда, сприймаючи  все,  як  веселi
казки, - в його головi просто не вкладалося, як це  його  ---  агронома  й
працiвника  високого  наркомату  -  може  хтось   торкнути   пальцем   або
потрактувати, як iдiота чи як худобу. Нiколи того не може бути! Вiн зовсiм
не вiрив у це, а навпаки - вiрив у здоровий глузд i лад. А якщо там кого й
вдарять ненароком, то, значить, заробив. Вiн же нi в чому  не  винен.  Ось
його справу розберуть, вияснять i вiн пiде додому, до жiнки. А  в  чеканнi
цього не хотiв псувати  собi  нерви,  почувався,  як  немовля,  вийняте  з
купелi, -спокiйно й безтурботно.
   Правду кажучи, Андрiй теж в бiльшiсть  чутого  i  в  свої  висновки  не
вiрив, хоч i поробив їх.
   Перед обiдом повернувся  Приходько.  Вiн  був  веселий,  бо  його  дiло
закiнчене i вiн оце пiдписав "двохсотку"  -  цебто  протокол  на  пiдставi
200-ї статтi Карного Кодексу УССР про закiнчення слiдства. Тепер  вiн  уже
мiг про все розповiдати. Справа його скоро пiде  на  трибунал,  i  слiдчий
обiцяв йому, божився, що йому дадуть легку кару - не бiльше  п'яти  рокiв,
замiсть розстрiлу або 25 рокiв. Легку ж кару дадуть тому, що вiн "у всьому
покаявся, щиро признався, доказав свою лояльнiсть i вiдданiсть  радянськiй
владi та партiї". Слiдчий ще й закурити дав, скрiпляючи тим свою обiцянку.
   Господи!..  Андрiй  дивився  на  Приходька,  що  говорив   без   жодної
езопiвщини й сам про себе, на вiдмiну вiд  всього  чутого,  говореного  на
здогад бурякiв, i був страшенно вражений. Було ясно, що Приходько цей  вже
в бiльшiй мiрi небiжчик, анiж Ягельський. Сам себе закапав отим "признався
щиро, покаявся". Господи, Боже мiй! Вони, цi люди, подурiли!.. Але  Андрiй
це лише подумав, вголос же нiчого не сказав. Вiн зрозумiв, що й Приходько,
й усi iншi, тi що "порозколювались", знають ситуацiю краще вiд нього,  але
вибрали такий шлях дiйсно свiдомо, бо не вистачило в них характеру вибрати
iнший, i таки щиро тiшаться з вигаданого рятунку вiд смертi  -  вони  самi
собi поробили iлюзiї й вхопилися за них, покотившись по похилiй...
   Повернувся Азiк. Очi йому  пiдозрiло  якось  бiгали,  лице  пашiло  вiд
збудження, а цiла поведiнка змушувала нашорошитись: тодi як  iншi  уникали
прямої вiдповiдi на запитання, чи їх били, хоч i були, мабуть, битi добре,
Азiк аж захлинався вiд захоплення розповiдаючи,  як  його  "страшенно  бив
слiдчий". Вiн про це  говорив  так,  наче  хвалився  щонайменше  здобуттям
звання "героя СССР". Коли ж почали питати, як саме бив, виявилося, що  вiн
"наступав на пальцi нiг",  "пооддавлював  геть".  Азiк  сичав,  несамовито
кривив обличчя, шкутильгав, потiм намочив ганчiрку й  прикладав  до  своїх
"нещасних пальцiв".  Хоч  пальцi  були  зовсiм  цiлiсiнькi  й  навiть  без
найменiшого синця чи здряпинки.
   Пильному й вдумливому Андрiєвi не треба було пояснювати, що це завчить.
Не треба було пояснювати цього й Гепнеровi - старому  (ще  царських  асiв)
полiтв'язневi й каторжниковi, а головне, знавцевi душ своїх одноплеменцiв.
Гепнер дивився скоса на Азiка, мовчав i кривив обличчя  вiд  презирства  й
огиди. Вони обидва марксиста, обидва жиди й  обидва  троцькiсти,  але  якi
вони рiзнi! Скоро пiсля повороту Приходька  й  Азiка  до  камери  зазирнув
черговий корпусу з наглядачем i понуро попросив видати речi.  Юровськогоце
того аматора аеродромiв. Ляшенко зiбрав i видав речi- торбиночку з  пайкою
хлiба й ложкою, потiм миску, пальто, кепку  i,  нарештi,  брудну  подушку.
Черговий усе забрав, лише повернув миску й ложку, тим самим збивши всiх  з
пантелику. Вирiшили, що Юровський сiв до карцеру, або ж... Або ж пiшов  до
камери смертникiв - була й така думка.
   Андрiй мiг пiти на парi, що  з  аматором  аеродромiв  нiчого  злого  не
сталося. Коли дивитися пильно на Азiка, то  стає  все  ясно  й  зрозумiло.
Юровського, напевно, перевели до iншої камери,  бо  тут  вiн  "засипався",
здемаскований ним- Андрiєм, Азiк же, очевидно, допомiг, поiнформувавши, де
слiд, i тепер функцiю Юровського в камерi виконуватиме Азiк. Не  випадково
вiн так кривляється над своїми пальцями. Так вирiшив Андрiй,  пiдкоряючись
властивому йому вовчому iнстинктовi, що  завжди  вчасно  сигналiзував  про
небезпеку. Але про свої висновки Андрiй нiкому нiчого не сказав, та  й  не
було в тому потреби, бо. навiть найнаївнiшому в'язневi не треба  було  тут
нiчого пояснювати.
   Чекали на поворот Свистуна й Васильченка. Цiкаво,  як  цi  повернуться?
Але вони не повернулися до  самого  обiду.  Перед  самим  же  обiдом  щось
затовклось, затупотiло бiля дверей, загримiли засуви... Всi  вирiшили,  що
це котрогось вже несуть на ряднинi або за руки й за ноги. Власне, цю думку
подав Охрiменко, що знав добре Свистуна, а ще краще знав  Васильченка,  як
гордого й затятого, "кам'яного чоловiка", який нiбито  дуже  скандалив  iз
своїми слiдчими, тримався правдi, як гордий орденоносець i комбриг.
   Але вiдчинилися дверi й, замiсть Свистуна а чи Васильченка на  ряднинi,
в дверях з'явилася людина в снiжно-бiлiй одежi - якийсь випещений, пихатий
красень в майському костюмi,  з  грузинськими  рисами  обличчя.  Побачивши
камеру, вiн отетерiв, вилупив свої й без того банькатi  очi  приголомшено.
Поки вiн лупав ними, черговий пiддав ногою  в  спину,  вштовхнув  гостя  в
камеру й зачинив дверi.
   Снiжно-бiлий гiсть смiшно крутив переляканими очима й точнiсiнько  так,
як Андрiй напередоднi, зайняв оборону,  упершись  спиною  в  дверi.  Потiм
виявилося, що в оборонi немає потреби,  на  велике  його  здивування.  Та,
здається, ще бiльше здивування повстало в нього вiд  факту,  що  вiн  таки
дiйсно опинився в тюремнiй камерi.
   Це справдi був грузин. I не просто грузин, а знаменитий грузин - це був
товариш Георгiанi, колишнiй командувач вiйськ  ВЧК-ОГПУ  в  м.  Харковi  в
першi роки по революцiї й  навiть  в  роки  революцiї:  його  знали  деякi
в'язнi, зокрема Гепнер. Але, незважаючи на приязнiсть  знайомих  (а  може,
саме  через  це!),  Георгiанi  тримався  пiдкреслено  ворожи,   вiдчужено,
презирливо-  як  тримається  здоровий  серед  зачумлених.   Його   просили
роздягатися -вiн не схотiв i категорично  обтяв  будь-якi  розмови  на  цю
тему. Так само обтяв розмови про волю, не вiдповiдав на жоднi запитання  й
взагалi не розмовляв. Дивився вовком.
   Коли Краснояружський пустив жука  про  биття,  Георгiанi  спалахнув  i,
здається, ладен був учинити над доцентом власноручну розправу за наклепи й
поругання органiв ревзаконностi. Словом, вiн  тримався,  як  високоiдейний
член партiї серед позапартiйних троглодитiв, як чесний  серед  бандитiв  i
злодiїв, як патрiот серед ворогiв народу, словом,  як  помилково  вкинений
сюди   господар   совєтської   землi   й   неба,   ввергнутий   у   вертеп
контрреволюцiонерiв через непорозумiння.
   Георгiанi  був  на  диво  елегантний,  аристократичний,   випрасуваний,
накрохмалений, iдеально снiжно-бiлий i виключно гордий та  недоторканий  -
словом, справжнiй  грузинський  князь,  а  на  совєтськiй  термiнологiї  -
"совбарин" i то найвищої проби. Мав бiлi замшевi черевики, бiлi шкарпетки,
наманiкюренi нiгтi на руках. Витягши шовкову хусточку  з  кишенi,  обтирав
нею гарне своє расове грузинське обличчя, свiй орлиний нiс i чорнi смолянi
брови. Йому запропонували мiсце (з огляду на "заслуги  перед  революцiєю")
те, де недавно лежав Юровський,  цебто  без  стажування  вiд  парашi,  але
Георгiанi не схотiв. Вiн не хотiв сiдати серед такої страшної  юрби  голих
контрреволюцiонерiв, не хотiв нагрiвати серед них мiсця. "Навiщо?!"  -так,
здавалося, i говорили його очi та всi риси обличчя,  скривленого  гримасою
огиди, - "навiщо сiдати, коли це не для мене, коли я не такий, коли я  тут
хвилево! Сидiть самi!" I вiн не сiв. Не сiв не тiльки на мiсце Юровського,
а не сiв i на законне своє мiсце бiля парашi. Вiн стояв собi бiля  дверей.
Це була справдi бiла ворона серед присутнiх.  Але  наглядач  не  дав  йому
стояти,  вiдчинив  кормушку  й  голосом,  повним  глуму,   звелiв   сiсти.
Дисциплiнований  Георгiанi  сiв,  точнiше  -  присiв  на  краєчок  парашi,
пiдстеливши  свою  шовкову  хустку...  Вiн  все-таки  був  певен,  що   не
затримається тут.
   Дiйсно, Георгiанi не затримався. Його скоро покликано й  поведено  десь
геть, навiть не давши пообiдати. Виходячи, вiн на диво чемно попрощався  з
усiма, мабуть з радостi, що його звiльняють от.
   Цей Георгiанi був темою розмов, дивування й рiзних iронiчних реплiк  до
обiду, пiд час обiду й пiсля обiду. Його знав Гепнер i iнженер Н, як  одну
з чiльних партiйних персон тепер, керiвника якогось тресту, ще й вхожого в
керiвнi кола НКВД та кола вiйськовикiв.
   На обiд був знову "борщ" без картоплi  й  без  капусти,  але  страшенно
насолений.
   Який не був великий апетит у в'язнiв навiть на такий  "борщ",  але  вiн
був зiпсований. Саме як сiли обiдати,  розiтнувся  скажений  рей  десь  за
вiкном, з горiшнiх поверхiв управлiння, що обступало тюрму  з  цього  боку
лiтерою "П" i що його горiшнi поверхи було видно трiшки навiть через  край
залiзного щита, яким було загороджено вiкно вiд свiту.  То  був  справжнiй
рев - почувши його, всi похололи, руки з ложками  завмерли  на  пiвдорозi,
роти так i лишилися роззявленими, приготувавшись  приймати  їжу.  Рев  був
такий оглушливий i такий трагiчний та сповнений одчаю, аж не  подiбний  до
людського, що  всi  попереднi  чутi  крики  й  стогони  видалися  Андрiєвi
нереальними, фiктивними, плодом втомленого мiзку i тiльки.  Кричав  хтось,
кого, напевно, роздирали навпiл живцем, а  коло  нього  лементували  якiсь
рiзкi злобнi голоси, щось вимагаючи. Рев то притухав, сходячи до  собачого
скiмлення, то раптом вибухав знову несамовито...
   Обiд пропав. Мало .в кого вистачило сили волi  доїсти  його  нормально.
Доїв його Охрiменко, що мав-таки фантастичний апетит, та ще  доїв  Андрiй,
довiвши сам собi, що в нього ще мiцнi нерви й  достатня  сила  волi.  Азiк
свiй борщ вилив у парашу. Те  саме  зробив  похмурий  надмiру  й  зблiдлий
Руденко. Красиояружський довго тримав миску на  колiнах,  нарештi  перемiг
себе й випив борщ швиденько навхилки... В коридорi дуднiли кроки, брязчали
й гримiли засуви, кожної хвилини могли викликати кожного  на  допит.  "Оце
ось по мене!" - стинався кожен,  коли  кроки  в  коридорi  наближалися  до
дверей.
   А рев нагорi, за вiкном десь, то вщухав, то вибухав знову. Люди слухали
його всiм єством. Сидiли нерухомо,  поглядали  один  на  одного  блукаючим
поглядом i знову переводили його на кватирку. Особливо зблiд  безтурботний
Прокуда, вiн не витримав, схопився й закрив кватирку. Нiхто проти того  не
запротестував...
   - Професоре! - звернувся Руденко до Прiiходька  якомога  спокiйнiше,  -
давайте "Мадам Боварi"!..
   Приходько  схопився  за  пропозицiю,  як  потопаючий  за  соломинку,  i
тремтячим голосом заходився оповiдати далi недокiнчену вчора  повiсть  про
iнший свiт, рятуючись втечею геть у той iнший  свiт,  в  iсторiю  чарiвної
жiнки - мадам Боварi. А за ним кинулися всi туди ж, як до порятунку.
   Андрiй слухав крик, слухав "Мадам Боварi" i  спостерiгав  людей.  Перед
ним було те, чого не вичитаєш в жодного  Флобера...  Раптом  вiдчув  чийсь
пильний погляд на собi, глянув влiво  -  на  нього  дивилася  пара  вогких
розгублених i майже дитячих очей, - то його самого спостерiгав юнак  Давид
Л. Зустрiвшись з Андрiєвим поглядом, Давид знiяковiв, але не  зразу  одвiв
свої очi, вiн ще дивився якусь хвилину, не моргаючи,  а  тодi  вже  схилив
голову. А як Андрiй одвернувся - Давид знову пiдвiв свої очi... Андрiй вже
не повертав голови, лише думав про той погляд юнакiв, маючи його у вiччу -
такий кришталево чистий, наївний, сповнений розгубленостi й в той  же  час
надiї, невисловленого якогось прохання, апеляцiї до його  -  Андрiєвого  -
авторитету. Погляд душi, що шукала опертя...
   Спочатку оповiдання не клалось, голос у Приходька тремтiв i не  давався
опанувати. Та помалу Приходько дав з ним  раду,  зумiв  захопитися  сам  i
захопити iнших (принаймнi люди удали, що захопились)  i  вже  вiльно  плив
прекрасним, сонцесяйним морем Флоберiвської повiстi...
   Крикiв не стало  чути.  Їх  i  справдi  не  стало  чути,  немов  людина
захлинулася. За вiкном панувала тиша. Уплинуло чимало часу.
   Вже Приходько закiнчував повiсть про мадам Боварi, як вiдчинилися дверi
й до камери вштовхнуто Георгiанi... Вiн зупинився бiля дверей, влип у  них
спиною й дивився просто себе безглуздими, широко витрiщеними, розгубленими
очима. Губи йому несамовито тремтiли, а з гарного, та  тепер  спотвореного
якимись смугами й плямами обличчя стiкав брудний рясний  пiт.  Бiлоснiжний
одяг на Георгiанi був густо вкритий чiткими вiдбитками пiдошов  i  обцасiв
рiзного  калiбру,  можна  було  навiть  визначити  точно  номер  чобiт   i
черевикiв, до того бiлоснiжного одягу прикладених; крiм вiдбиткiв  пiдошов
i обцасiв, одяг ще був вкритий темними - брунатними та  чорними  -смугами,
товщими й тоншими. Койде тi смуги були червоними, а койде матерiя пiд ними
потрiскалась уповздовж.
   Було все ясно  i  можна  б  було  нiчого  не  говорити.  Але  Георгiанi
сказав... Вiн повiв блукаючим поглядом по камерi,  облизав  язиком  смужку
слини, що звисала з рота, й тихо, трагiчно, розгублено промукав:
   - Мене... били.:.
   Потому безсило сповз на пiдлогу, закрив лице руками й гiрко заплакав.
   Георгiанi було одведено найкраще  мiсце-  те  саме,  де  недавно  лежав
аматор аеродромiв. Його оточили мовчазним спiвчуттям, товариською  увагою,
нi про що не розпитували, не лiзли йому в душу. Все це робилося без нiякої
змови, а так, якось само собою. Незадоволений був лише  Узуньян,  що  дали
лiпше мiсце, порушивши правило, але його нiхто не пiдтримав.
   Тепер уже Георгiанi роздягся й був такий, як i  всi,  вже  не  гордував
товариством, а, навпаки, придивляючись та прислухаючись, скiльки мiг,  все
бiльше й бiльше дивувався: вiн раптом "побачив", "розпiзнав"  людей,  яких
спершу не пiзнавав i проти яких сам пiшак. Вiн упiзнав Гепнера й  iнженера
Н ... I було видно, що йому тяжко перед такими знайомими  переживати  свою
ганьбу - "його били". Його, заслуженого чоловiка перед революцiєю, що  все
вiддав в iм'я її торжества, отак от  потягли,  мов  пса  на  оривку,  й  у
якомусь там закапелку били нещадно  й  ганебно.  I  робили  найдивовижнiшi
закиди  самi  визнаючи  їхню  абсурднiсть,  але  вимагали,  щоб   вiн   їх
пiдтвердив, бо так потребує "партiя й  уряд",  так  треба  для  загального
добра...
   Розповiдаючи про  те  тихо,  погноблено,  здивовано,  Георгiанi  дрiбно
тремтiв. В станi психiчного потрясiння вiн не визнавав нiякої конспiрацiї,
як i не володiв собою. Слова не вкладалися логiчно,  губи  шарпались,  очi
божевiльне палахкотiли, думки плутались... Так вiн логiчно й  не  розповiв
нiчого до пуття про свою трагедiю, крiм того,  що  його  били  й  закидали
найдикiшi злочини. Не в силi помиритися зi своєю ганьбою, Георгiанi  ламав
пальцi й плакав.
   З камери брали ще двох жидiв з Цукротресту, брали ще Азiка i скоро всiх
повернули.
   Надходив вечiр. Тяжка, тривожна  атмосфера  все  бiльше  наснажувалась.
Вечеря нiкому не йшла на  думку,  i  тiльки  тому,  що  вона  була  зовсiм
мiзерна, люди її проковтнули.
   Перед вечором привели назад до камери Свистуна.  Увiйшовши  до  камери,
вiн попростувавша  своє  мiсце,  зiгнутий  якимось  непомiрним  внутрiшнiм
тягарем, а всi дивилися пильно  йому  в  обличчя  з  нiмим,  невисловленим
запитанням - "Ну, як?"
   Свистун сiв на своє мiсце й  тяжко-тяжко  зiтхнув,  зiперся  спиною  об
стiну й сидiв, дивлячись просто перед собою невидющим зором.
   - Розколовся? - висловив тихо Охрiменко загальне запитання,  щиро  так,
душевно.
   -  Розколовеся...  -  прошепотiв  помалу  Свистун,  заплющив   очi   й,
спазматично схлипнувши, замотав головою з вiдчаю, зарипiв зубами.
   "Розколовся", не витримав i пiдтвердив все - всю ту мерзость,  яку  вiд
нього вимагали пiдписати, собi  на  погибель  i  на  вiчну  ганьбу.  Бо  ж
ото-хто, а Свистун напевно знав, що "щире  зiзнання"  в  намiрах  "зiрвати
свiй власний завод", або "продати його чужоземним  капiталiстам",  або  ще
"вбити самого Йосифа Вiссарiоновича"  не  може  не  скiнчитися  стратою  й
вiчним позорищем.
   Увечерi Свистуна забрали "з вещами" й  десь  повели...  Щоб  бiльше  не
повернути в цю камеру.
   - "Чих-пих", - зiтхнув печально Охрiменко, мов би винiс присуд.
   - Хтозна... - заперечив хтось  безнадiйно.  Це  вже  сталося,  як  вони
вклалися спати. А спати вони вклалися  вже  без  сварки  та  "землемiрних"
манiпуляцiй - просто лягли "валетом в ялинку" - цебто один ряд  лiг  лицем
всi в один бiк i зiгнув ноги в колiнах, а другий ряд насупроти лiг лицем в
другий бiк i теж зiгнув ноги в колiнах, --- тi зiгнутi  ноги  одного  ряду
зайшли за зiгнутi ноги другого ряду - i було досить зручно. Це  й  звалось
"валетом в ялинку". Єдина незручнiсть цього способу спання полягала в тiм,
що людина, увiмкнута в "валет", вже не могла  дiяти  самостiйно,  скажiмо,
перевернутися на другий бiк, а мусила це зробити разом з цiлим рядом i  то
не з одним, а з обома, цебто з усiєю системою "валета в ялинку". А  сварки
не було тому, що iншi речi заволодiли  душами  й  увагою  всiх  -  почався
особливо тривожний вечiр, за яким iшла ще тривожнiша нiч - нiч  напруженої
працi ось такої от бойнi такої "фабрики-кухнi". По коридору (так само,  як
нагорi й внизу) дуднiли кроки, гримотiли  засуви,  клацали  пальцi  -  там
водили людей вчвал з тюрми до корпусу слiдчих, до управлiння. I за кожними
кроками, за кожним брязкотом ключiв кожен шарпався нервами. Люди лежали  в
"валетовi" й удавали, що сплять, але нiхто не спав - кожен лежав  i  всiма
фiбрами слухав.
   Пiсля Свистуна забрали з камери Георгiанi i теж  "з  вещами",  хоч  вiн
нiяких "вещей" i не мав. Перш нiж вийти, Георгiанi спробував не вийти, вiн
сидiв розгублено серед звалища голих людей, чухав волохатi груди  й,  дико
обертаючи банькатими  очима,  зволiкав  свiй  вихiд.  Потiм  вiн  тихенько
заскiмлив, мовби мала дитина,  яку  тягнуть  на  цундру,  i,  пiдкоряючись
окриковi з коридора, почав одягатися. Одягся  в  свiй,  вже  не  бiлий,  а
картатий, рясно оздоблений вiдбитками пiдошов i обцасiв, костюм. А  потiм,
покiрно i в той же час нехотя ступаючи, мов бик на зарiз iдучи, перелазячи
через густе сплетiння нiг, рук i голiв, вийшов.
   -  Розколеться...--зiтхнув  Охрiменко,  коли  за  Георгiанi  зачинилися
дверi, i додав: - Для блага партiї...
   Андрiй намагався якось заснути, забутися й не ждати свого виклику.  Той
виклик неминучий, i вiн  прийде  обов'язково,  а  як  прийде,  то  тодi  й
хвилюватися прийде пора. Заздалегодя ж хвилюватися - безглуздя. Хiд  думки
був логiчний, дiйсно, чого хвилюватися даремно, на те прийде  час.  Прийде
час, i вiн усе взнає i всього спробує! Взнає й, хто був Юда, а хто той, що
пускатиме кулю в потилицю. Взнає й вартiсть самому собi,  своїй  гордостi,
своїй чумакiвськiй вдачi, якою так завжди пишався.  Взнає  й  вартiсть  та
справжнє обличчя своїх братiв, що за них так стояв горою завжди  i  що  за
них ще й тепер стоїть горою його бiдолашна душа... Той  момент  прийде.  А
тим часом треба берегти кожну краплю снаги фiзичної й душевної.  Але  одне
дiло залiзна логiка, а друге дiло - залiзне  серце!  Треба  ж  його  мати.
Андрiй пробував заснути, але безнадiйно, так, якi всi iншi.
   Пiзно (перед пiвнiччю) десь за мурами,  в  тiсному  тюремному  подвiр'ї
загула машина, залопотiла  вiдкритим  глушителем,  застогнала.  По  камерi
пiшов шелест i зiтхання,  пiднялося  зi  звалища  кiлька  голiв  одразу  й
наставилися в  вiкно  витрiщеними  очима...  Машина  гула  безперервно,  i
безперервно бахкали вибухи газу з  вихлопної  рури.  I  нiбито  зовсiм  не
вибухи з газової рури...
   -  Розстрiлюють...  -  простогнав  хтось  в  пiдлогу,  в  лахмiття,  не
пiдiймаючи голови. Андрiєвi здалося, що власник слова цокотiв зубами.
   Андрiй почав прислухатись до  гудiння  машини,  й  йому  дiйсно  почало
здаватися, що в гудiннi  мотора,  як  у  бурхливiй  водi  десь,  вибухають
револьвернi пострiли. Нi, це, напевно, галюцинацiя слуху. Вiн пригадав, як
колись в самiтнiй камерi цiєї тюрми гули в стiнi вентилятори, вiн лежав на
лiжку, давився безсонними очима в стелю й слухав те  тривожне  гудiння.  I
помалу в тiм гудiннi  вентиляторiв  йому  зовсiм  виразно,  до  абсолютної
чiткостi, почали вчуватися крики й плач жiнок i дiтей, зойки дiвчат,  плач
дорослих мужчин. Але не було певностi в нього тодi й немає її тепер, що то
справдi не були зойки жiнок i дiтей, крики мордованих.  Немає  певностi  й
зараз, що це не пострiли з нагана, замаскованi шумом мотора.
   -  Так  майже  щоночi,  -  прошепотiв  Охрiменко,  вгадуючи  якось  хiд
Андрiєвих думок i здогадуючись, що вiн не спить.
   Пiсля такої реплiки Андрiй зiтхнув з полегкiстю i навiть посмiхнувся:
   "Значить, то не розстрiлюють! Бо кожної ночi й так довго - кого ж  вони
розстрiлюють?! То занадто багато треба приречених до розстрiлу, i ця тюрма
нiколи б не була повною".
   Вiд такої чудесної думки прийшло нервове вiдпруження,  й  Андрiй  почав
дрiмати. Скоро вiн заснув i йому навiть  не  снилося,  що  тi  пострiли  в
гудiннi мотора - то все ж таки правда, i що йому судилося  про  це  згодом
докладно взнати. Натомiсть йому  приснився  прекрасний  сон  -  приснилися
знову брати, нiби вони були разом на полюваннi  на  Ворсклi.  Вони  пливли
човном по зеркальнiй поверхнi Шаманiвської  протоки,  де  стояли  столiтнi
дуби й видивлялися в воду. Пливли й спiвали... Катерина теж була з ними  й
заходилася соловейком. Скiльки разiв вони так  гуляли  колись!...  Весела,
срiбноголоса Катерина, завзятий "полiтик", бо секретар юнацького  осередку
в педтехнiкумi. З тiєю "полiтикою" вона не  дуже  давала  раду,  але  зате
вмiла прекрасно спiвати... Вони були романтиками  й  спiвали  романтичної,
улюбленої Катриної пiснi, тiєї пiснi, вiд якої вiяло  давниною,  шелестiла
тирса, шумiло вiйсько, кипiла сила бурлацька-їхня таки сила.
   "Ой що ж бо то та й за чорний ворон,
   Що до полю крякає!?
   Ой що ж бо то та й за бурлака,
   Що всiх бурлак скликає?!" .
   Бурлаки-це вони ж.
   I бiгли, котилися луни по луках та по дiбровах.
   Власне, за цю пiсню Андрiй колись полюбив Катерину, зустрiвши її вперше
в спортовому клубi, як вона, зiбравши навколо себе гурт хлопцiв i  дiвчат,
спiвала з ними цiєї пiснi, вiдважно диригуючи.  "Наскликала  бурлак  та  й
гримить зухвало", -тодi ще спало йому на думку.
   I от вони спiвали її тепер. Надходив рожевий вечiр, i бiгли золотi вужi
по водi... Потiм вони сидiли десь на  пiщаному  урвищi  й  всi  за  чергою
стрiляли з мисливської рушницi в темряву, що обступила їх кругом. Стрiляли
в нiкуди й тiшилися з снопiв iскор, що  вилiтали  в  чорну  нiч,  немов  з
батькiвського горна...
   I вже нiби не вони стрiляють,  а  батько  б'є  молотом  по  розпеченому
залiзу, поклавши  його  на  мокру  латочку  на  ковадлi,  -  iскри  летять
несамовито роєм, а вибух з-пiд молота глушить вуха...
   Над ранок, коли Андрiй  прокинувся  мокрий  вiд  поту  й  учадiлий  вiд
сопуху, вiн не дочислився в камерi кiлькох осiб, що їх  забрато  на  допит
глубокої ночi, зате прибуло двоє нових, свiжих, з волi. Один з  них  сидiв
на вiковi парашi, ледь доторкаючись до краєчка того вiка стегном, а другий
стояв, пiдпираючи одвiрок. Обидва вони дивилися на людське сонне звалище з
тугою, зi страхом.
   Згодом, коли роззнайомилися,  виявилося,  що  один  з  них  -  високий,
молодий i дуже вродливий - директор Всеукраїнського iнституту  фiзкультури
на прiзвище Бунчук; другий  -  керiвник  обласного  вiддiлу  мисливства  й
рибальства при облвиконкомi Харкiвщини на прiзвище Iванов.
   Тепер уже Андрiй не був крайнiй бiля парашi, вiн  мусив  посунутися  до
середини, а його мiсце зайняв Бунчук, а  з  протилежного  боку  -  Iванов,
посунувши Краснояружського.
   Всi, викликанi на допит  уночi,  вранцi  повернулися.  А  повернувшись,
мовчали, мов у рот води понабирали, лише хмурились та зiтхали раз по раз.
   "Мабуть, покололися хлопцi", - так вирiшив Охрiменко.
   Не вернувся й досi з усiх лише Васильченко.

VII_
   I на третiй день не покликано Андрiя на допит. Не покликано  й  знов...
Далi Андрiй збився з рахунку, котрий день "п'ятий, а котрий десятий -  все
змiшалося в суцiльну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому
не було анi початку, анi кiнця, марево, зiткане  з  "валетiв  в  замок"  i
"валетiв в йолочку", "повєрок", гримання засувiв, крикiв  десь  i  гудiння
машин, ходiння голяком "на оправку", пайок хлiба, блощиць, снiв сидя, снiв
лежачи, снiв на однiй нозi, нiчних сонних вiзiй  реальної  дiйсностi,  яка
перевершувала найдикiшi  вiзiї,  чирякiв,  безглуздого  смiху,  стогону  й
пригод   Трьох   мушкетерiв,   походеньок   Тiля   Уленшпiгеля...   Пригод
Дон-Кiхота... I чекання, чекання.
   День третiй ще був вiдзначений чiтко -третього дня вмер Ягельський. Вiн
умер увечерi, а вмираючи, спричинився до  неприємних  комплiкацiй,  чим  i
вiдзначив цей вечiр особливо.
   Найперша  комплiкацiя   була   та,   що,   вмираючи,   вiн   потребував
випростатися, а не було як- бо вмирав вiн пiсля команди "спать!", коли всi
вляглися, зайнявши геть всю пiдлогу до  останнього  сантиметра.  Насупроти
Ягельського лежали Узуньян i  Азiк  -  мiж  цими  двома  приходилися  ноги
Ягельського, що корчилися передсмертним корчем i намагалися все  якнайдалi
випростатися. Ця комплiкацiя потягла цiлу низку  iнших.  Узуньян  i  Азiк.
страшенно бридилися. Особливо довготелесий Узуньян. Агонiзуючи, Ягельський
простягав  ноги,  а  Узуньян  вiдпихав  їх  назад,  пiдгинаючи  їх  своїми
довжелезними клешнями. Знову випростувався  Ягельський  i  знову  пiдгинав
його Узуньян. Iнодi допомагав йому Азiк. А вся камера  спостерiгала  це  й
чомусь зовсiм не реагувала - нiби було всiм байдуже.
   Андрiй що лежав поруч з Ягельським  (бо  Охрiменко  перейшов  на  мiсце
Свистуна), був  тим  страшенно  вражений,  нiчого  подiбного  йому  ще  не
доводилось бачити, хоч бачив вiн багато рiзного, дивовижного. Вiн дивився,
як Узуньян i Азiк пхали ногами умираючого товариша нещастя (а  решта  були
до того зовсiм байдужi), i в серединi йому пiдiймалася буря.  Може,  тому,
що вiн недавно з "волi" й ще  не  встиг  огрубiти  й  зхамiти  в  виключно
жорстоких умовах - в таких умовах бо всi iстоти загризають самi себе. Буря
в ньому наростала, але вiн стримував її й звернувся до  Узуньяна  й  Азiка
якнайспокiйнiше:
   - Гало, дорогi сусiди! Дайте чоловiковi вмерти спокiйно, не руште  його
нiг.
   Але  то  не  допомогло.  Узуньян  пхав  холоднi  ноги   нещасного   все
енергiйнiше, ще й шепочучи прокляття та висловлюючи мiмiкою свою  безмежну
огиду, бо ж той, що вмирав, не  був  вiрменин!  А  Ягельський  все  уперто
випростувався. Андрiй пiднiс  голос  вище  й  запропонував  обом  сiсти  й
почекати трохи, поки Ягельський вмре, бо лишилося вже  небагато,  хоч  вiн
так уперто й чiпляється за життя й не хоче вмирати.  У  вiдповiдь  Узуньян
зашипiв i вибухнув паскудною лайкою, як  то  вмiють  лаятись  вуркагани  й
вiрмени. Андрiєвi кров бурхнула до обличчя, вiн  сiв  ураз  i  гримнув  на
повен голос осатанiло:
   - Встать!! Сволота!
   Узуньян i Азiк схопилися, мов пiдкиненi пружиною, з намiром кинутися на
Андрiя, забризкали слиною:
   - Ах ти ж петлюрiвська наволоч!
   --Антисемiтська та шкуро!!! Контрреволюцiйна мордо!
   Тодi Андрiй звiвся на ноги, наблизився до них щiльно i хотiв  одтиснути
їх своїми грудищами до  стiни  й  примусити  стояти  тихо,  але  тут  Азiк
замiрився вдарити, а Узуньян плюнути в обличчя, тодi Андрiй схопив їх обох
за карки й з усiєї сили стукнув обличчями одне об одне  й  попер  обох  до
дверей. Вiн осатанiв, наїжачився, мов дикий вепр, запалахкотiв:
   - Я вас зараз навчу товариської етики, хами!.. Га!.. - пiдiйшов,  згрiб
обох знову за карки й посадив на парашу.
   - Так сидiти! i не пiкати... - Постояв  якусь  мить,  опанував  себе  й
повернувся на своє мiсце.
   I дивно, два  таких  завзятих  i  хоробрих  вояки  проти  напiвмертвого
Ягельського  раптом  принишкли,  мов  шкiдливi  коти,  i   лише   шмаркали
розквашеними носами, сидiли тихо на парашi.
   Та тут вiдчинилася кормушка й просунулася голова наглядача:
   - Що за шабаш жидiвський!?
   Узуньян i Азiк схопилися й залементували навперебiй:
   - Гражданiн отдєльонний!.. Терор!.. Петлюрiвець...  Антисемiт...  Ми  є
чеснi... Нас б'ють!!
   - Ша-а! - сказав наглядач в розтяжку: - Як твоя фамiлiя?
   - Узуньян.
   - А твоя?
   - Азiк Розiн.
   - Умгу.
   Наглядач закрив кормушку, а тодi вiдчинив дверi:
   - Ану, Узуньян та Разiк, давай виходь! - i забрав їх обох з камери.  По
якомусь часi вiдчинилася кормушка й та сама голова  подивилась  пильно  по
камерi, знайшла оком Андрiя й  пiдкликала  до  себе,  взявши  на  допомогу
палець, i запитала:
   - Як фамiлiя?
   Андрiй сказав.
   - Спортсмен? - запитала голова, оглядаючи атлетичну, мускулясту  фiгуру
з нiг до голови з явним пiєтетом.
   - Нi.
   - Лягай спати!- закiнчила голова понуро й закрила ляду.
   Ягельський тим  часом  вже  спокiйно  вмер  i  лежав  тепер  нерухомий,
мертво-сiрий, витягнений на весь  зрiст,  до  всього  байдужий  остаточно.
Лежав i помалу дубiв. Андрiй сiв бiля  нього,  закрив  йому  очi,  а  тодi
закурив  i  так  сидiв,  курив  схвильовано.  Згодом  до   нього   пiдповз
Карапетьян, тримаючи люльку - чорта Мефiстофеля - перед собою, й  попросив
прикурити.
   Прикурив. Подивився в лице Ягельському, потiм в очi Андрiєвi пильно,  а
тодi, нiби знiчев'я, кивнувши на дверi:
   - Карашо!.. Ото вiн i є отой пiп, що завербував бiдного Аслана.
   I заглушив цi слова димом  та  й  вернувся  на  своє  мiсце.  А  Андрiй
докурив, зiтхнув глибоко й лiг поруч з Ягельським, намагався заснути. Лiве
стегно його торкалося до стегна небiжчика, а праве да  живого  Бунчука,  i
так вони лежали всi в однiй шерезi...
   Скоро повернулись Узуньян i Азїк-"Разiк"

   Мертвий Ягельський, здавалося, зумисне витягнув якнайдальше свої  ноги,
ще й розчепiрив пальцi з викликом - "Нате штурхайте!" Але нiхто  вже  його
не штурхав i не пхав. Бiльше  того  -  Узуньян  i  Азiк,  що  так  недавно
зневажали живого, тепер принишкли  й  дибилися  на  мерця  з  неприхованим
острахом. Вiдомо, що людям, та й взагалi всiм iстотам, властивий мiстичний
жах перед мертвими з числа собi подiбних. Цей жах був  написаний  особливо
чiтко на обличчi Узуньяновому, що ще бiльше  витягнулося  й  зблiдло,  очi
дивилися злякано на пальцi нiг  Ягельського,  а  весь  тулуб  тиснувся  до
стiни, щоб якось до тих пальцiв не  доторкнутися.  Азiк  бравував  назовнi
презирливою посмiшкою, але вона йому не вдавалася, вiн зиркнув  швидко  по
камерi й раптом почервонiв, як рак, - на нього всi дивляться, а перед  ним
лежить мертвяк, з яким треба разом спати!  Щоб  одвести  увагу  (чужу  вiд
себе, а свою вiд Ягельського),  Азiк  потер  карк,  глипнув  на  Андрiя  й
промовив голосно:
   - Сильний, чортяка!...
   А далi не  витримав,  схопився,  пiдiйшов  до  дверей,  деручись  через
лежачих, i постукав.
   - Ну?-спитав наглядач злобно.
   - Заберiть мертвяка... - залепетав Азiк нервово, розгублено. -  Мертвяк
в камерi!.. Заберiть...
   Наглядач подивився пильно на Ягельського,  порухав  мовчки  щелепою,  а
тодi блимнув на Азiка й аж влiз у кормушку головою до Азiкового обличчя:
   - Лягай спати з мертвяком, гад!! - зашипiв вiн люто, почекав, поки Азiк
покiрно лiг, а вже потiм тихенько закрив ляду. Коли ляда  закрилася,  Азiк
вiдсунувся подалi вiд мерця i влип в стiну.
   Так був вiдзначений третiй день.
   Мертвий Ягельський лежав серед живих цiлу нiч, спав з ними: разом (лише
не спали Узуньян i Азiк, мовби сидiли над душкою!) Вранцi Ягелiуського теж
не прибрано, - черговий корпусу, той, що обходив  i  вчора  з  перевiркою,
порахував усiх i Ягельського i записав його в журнал, як живого,  разом  з
усiма, на заяву ж, що Ягельський  помер  i  що  його  треба  прибрати,  не
звернув жодної уваги. Вiдбувши "повєрку", Ягельський лежав ще цiлий день -
"снiдав, обiдав i вечеряв" разом з товаришами,  на  нього  видавано  хлiб,
цукор i "борщ"... З того тiшилися доцент  сiльгоспнаук  Краснояружський  i
Охрiменко, з'їдаючи пайку хлiба, 10 грамiв цукру, "борщ" i ложку  кашi  за
"царство небесне померлого". Причому Охрiменко робив це вiдзначення  щиро,
зiтхаючи глибоко й слiзно, а Краснояружський маскував у легку iронiю, бо ж
вiн доцент сiльгоспнаук, а значить, атеїст. Проте вони жалiли  Ягельського
обидва щиро в однаковiй мiрi.
   I тiльки аж пiсля вечерi забрано труп  Ягельського  з  камери:  прийшло
двоє тюремникiв -  молодих  хлопцiв  у  унiформах  наглядачiв  -  iз  ними
черговий корпусу, взяли Ягельського за ноги й поволокли з камери геть, мов
бревеняку, аж-но тому спиннi суглоби й голова заторохтiли  через  порiжок.
Все. Речi Ягельського  залишилися  в  камерi  й  лежали  ще  кiлька  днiв,
складенi в куточку бiля парашi, поки по них не прийшов  хтось  з  тюремної
адмiнiстрацiї.
   Таким чином i той день, коли поволокли Ягельського з  камери  за  ноги,
був вiдзначений. Це був четвертий день.
   Одначе цьому четвертому дневi судилося  бути  вiдзначеним  в  Андрiєвiй
пам'ятi лiпше. Увечерi, пiсля  укладки  спати,  коли  тюрмою  й  людськими
душамi  затрясла  лихоманка  викликiв,  людського  скiмлення  та   гудiння
автомобiльного  мотора  з  лопотiнням  глушителя,  -  до  камери   нарештi
повернувся Васильченко. Нi, не повернувся, а його повернули - принесли  на
ряднинi закривавленого, обiрваного й геть почорнiлого вiд синцiв i вкинули
до камери, вивернули з ряднини на пiдлогу, мовби зарiзаного кабана,  перед
застиглим зором похололих людей.
   Але Васильченко ще був живий - вiн швидко дихав  i  був  непритомний  -
вп'явся зубами у власну руку вище лiктя й посинiв увесь.
   Коли зачинилися дверi, Охрiменко взяв Васильченка на оберемок, мов малу
дитину, й, роняючи великi сльози з своїх волячих очей, вiднiс i поклав  на
його мiсце. А тодi взяв миску з водою й облив Васильченковi голову, лив  у
рота, намагаючись розцiпити зуби й звiльнити  напiввiдкушенi  м'язи  руки.
Охрiменковi допомагав доктор  Литвинов.  Вони  приводили  непритомного  до
пам'ятi, але з того  нiчого  не  виходило.  В  камеру  зазирнув  наглядач,
подивився мовчки на Васильченка й його заклопотаних "лiкарiв" i на цей раз
нiчого не сказав, не гримнув "спати!", а мовчки закрив кормушку.
   Привести до пам'ятi Васильченка  нiяк  не  вдавалось.  Аж  нарештi,  по
довгих зусиллях "лiкарiв", вiн опритомнiв, розцiпив зуби, пустив руку свою
закривавлену, повiв каламутним зором по камерi й прохрипiв: "Пити!" i,  не
дочекавшись води, знову втратив свiдомiсть. Вiн гарячкував, маячiв,  бився
в агонiї...
   Оглянувши пильно Васильчецка, Литвинов знайшов рану пiд  сорочкою  межи
ребрами, пробиту чимсь тупим i заткнуту шматком брудної ганчiрки, i зробив
висновок, що Васильченко має зараження кровi  й  хвилини  його  почисленi,
якщо не вжити  якихось  екстразаходiв.  Зробивши  цей  висновок,  Литвинов
пролiз до дверей через людськi ноги, руки й голови й несмiливо постукав. А
як вiдчинилась  кормушка,  тихо  попросив  викликати  негайно  лiкаря,  бо
"людина вмирає!" "Вiд зараження кровi"! Наглядач подивився на Литвинова  з
безмежним здивуванням, як на не знати якого дивака  й  дурня,  й  процiдив
крiзь зуби:
   - Ти що, зiрвався..? То я, по-твоєму, лiкар?
   - Але ви викличте...
   - То тут, по-твоєму, курорт?!
   - Але ж...
   - Нiззя!- категорично одрубав наглядач, i тим розмова  вичерпалася.  Це
вже був якийсь iнший наглядач, не той, що вчора.
   Вони, либонь, змiнюються неперiодичне, й систему чи закономiрнiсть  тих
змiн не можна взагалi  дослiдити.  Це  вiдзначив  Андрiй,  завваживши,  що
сьогоднi наглядач iнший на вечiрнiй змiнi, анiж був учора, а позавчора  ще
був iнший. Вдень так само наглядачi часто змiнюються.
   Таким чином Васильченко був приречений на неминучу смерть без  медичної
допомоги,  ще  й  в  присутностi  високого  фахiвця,  професора  медицини,
доктора, що упадав бiля нього й нiчого не мiг порадити.
   Васильченко на хвилинку приходив  до  пам'ятi  та  й  знову  упiрнав  у
гарячкове маячiння.  Вiн  несамовито  скреготав  зубами,  лаявся  з  кимсь
немилосердно - далебi, з своїми  слiдчими,  обкладаючи  їх  найсмiливiшими
епiтетами, запевняв когось презирливо, що вiн "не закричить, хоч  би  вони
його навiть запхали в м'ясорубку або робили з нього шнiцелi", бо ж вiн "не
гепеушник задрипаний, а червоний партизан i комбриг".
   Комбриг маячiв, а в'язнi слухали, й  для  них  картина  помалу  ставала
ясною. I була вона, та картина, дуже проста:
   На великому конвейєрi  цей  гордий  i  несамовитий  комбриг,  очевидно,
затявся, пройнятий безмежною зненавистю й презирством до тих  "гепеушникiв
задрипаних", що замiрилися на його честь i гонор i що ранiше вже били його
- й о г о, к о м б р и г а ! - його ж власними орденами по обличчю,затявся
й зiгнорував їх зовсiм, з їхнiми тортурами й  страхами,  з  їхнiм  намiром
поставити його  на  колiна  й  примусити  "закричати".  Тодi  його  почали
мордувати радикально. Комбриг же, щоб не  закричати,  схопився  зубами  за
м'язи власної руки, зцiпив тi  зуби  безтямно  та  так  i  закляк...  Йому
потрощили костi, пробили iржавою залiзякою ребра,  заткнули  рану  брудною
ганчiркою i так вкинули до камери, непритомного, - н а п е в н о н е з м у
с и в ш и з а к р и ч а т и...
   Андрiй прийшов на допомогу  Охрiменковi  й  Литвинову  -  вони  промили
закипiлу рану холодною  водою  й  забинтували  чистим  рушником,  що  його
пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили  холодний  компрес  до
голови... Ну, що вони могли ще зробити  в  цих  умовах,  без  елементарних
речей, потрiбних в таких випадках! Хоч нiякими  елементарними  речами  тут
нiчому вже не зарадиш, як не викличеш нiякої лiкарської допомоги, хоч  тут
ти  розбийся  головою  об  мур,  не  викличеш  i  елементарного  людського
спiвчуття. Андрiй  спробував-таки  викликати  лiкаря,  зчинивши  грюкiт  у
дверi. Наглядач вiдчинив кормушку й спитав,  чого  треба,  а  коли  Андрiй
виклав свою вимогу, вiн на диво навiть не закричав злобно, а лише  сплюнув
сердито й промовив з притиском:
   - Та дурний же ти, чоловiче? Що ж я тобi  намалюю  зараз  лiкаря  а  чи
виссу з пальця? А сам я, брат, не лiкар...
   Когось викликали з камери, когось приводили, але Андрiй не помiчав. Вiн
лежав, заклавши руки за голову й зцiпивши зуби, дивився в  стелю...  Нiчим
уже тiй людинi допомогти не можна?
   По пiвночi Васильченко опритомнiв i довго блукав каламутними  очима  по
камерi, когось шукаючи. Кiлька разiв вiн проходив тими очима повз Андрiя й
не затримувався. Навряд чи вiн взагалi щось бачив. Аж  ось  зiр  той  став
пильнiший, вiї заморгали, немов з просоння  й  в  очах  з'явилась  розумна
iскра. Васильченко знову пройшовся тими очима по камерi й  зупинився  ними
на Андрiєвi, якусь мить дивився пильно, а тодi покликав його тими очима  й
кивком голови.
   - Я тебе знаю!..  -  прохрипiв  ледве  чутно  Васильченко  пересмаглими
устами, коли Андрiй нахилився над ним. - Ти - Чумак... наймолодший... -  А
тодi, облизуючи раз по раз чорнi губи, розповiв, що вiн добре  знає  брата
Миколу й добре знав старого Чумака - "разом у боях були"... Що вiн просить
"Розстрiляти торо мерзавця  Гаркавенка  -  провокатора  й  донощика",  "як
прийде наше право"... Розказав у кiлькох уривчастих фразах, як його  били,
але вiн не закричав i "не розколовся"... Говорячи, вiн тримався за  Андрiя
гарячою рукою, немовби боявся пуститися берега цього хисткого свiту,  який
вiн має покидати. Мова його була  тиха,  повiльна,  хоч  вiн  i  квапився,
боючись, що не  встигне,  але,  кваплячись,  вiн  захлинався  i  заїкався,
роблячи мову ще повiльнiшою. Пiсля тих кiлькох фраз Васильченко  замовк  i
заплющив очi.  Потiм  розплющив,  зiтхнув  глибоко  й  промовив  з  ноткою
безмежного трагiзму:
   - Я проклинаю той день i час... Коли я пiдпорядкувався  приказовi  Льва
Грецького... а не пiшов з Симiоном Петлюрою...  Може  б,  ця  мерзость  не
панувала...
   А кажучи це, вiн рипiв зубами й плакав якщо це можна назвати  "плакав",
- вiн лише хотiв плакати, та не мiг, не вмiв. Ця людина не мала слiз.
   Останнi слова, якi сказав Васильченко,  тримаючись  за  Андрiєву  руку,
були слова, якi комбриг вже ледве-ледве проштовхнув крiзь шерхлi губи:
   - Як побачиш мого найменшого брата... скажеш... що брат його Альоха...
   I замовк. I вже не приходив бiльше до пам'ятi.
   По тих словах величезний, безмежний тягар навалився на Андрiєве  серце.
"Це так сказав старший брат iз славного роду Васильченкiв-Драшманiв".
   Ще до ранку Васильченко помер.
   Але, померши, вiн не лежав у камерi так довго,  як  Ягельський.  Ще  не
встиг труп захолонути, як в коридорi  зчинилася  бiганина.  Початком  тiєї
бiганини була поява голови "стрiлка" в кормушцi й шипiння:
   - На "Вє!"
   - Уже помер, -сказав Охрiменко злобно. Ляда кормушки шпарко грякнула, й
"стрiлок" подався. Десь забрязчав у коридорi телефон. Щось пробiгло в  двi
чи три пари нiг сюди й туди. Потiм з  обох  сторiн  наблизилися  кроки  до
камери 49-ї й завмерли. Павза.  Видно,  як  ворушиться  щиток  "вовчка"  -
зазирають. Потiм забрязчав замок i гримнув засув - дверi вiдчинились i  на
порозi стало калька  .вiйськових  а  за  ними  двоє  цивiльних,  очевидно,
слiдчих, вiйськовi ж - то були: начальник тюрми, черговий корпусу,  якийсь
ще начальник з ромбами i пара оперативникiв  з  тюремної  комендатури.  Ви
були страшенно занепокоєнi, зiритованi, нахмуренi.
   - Випурхнула пташка, -  прошепотiв  хтось  серед  звалища  голих  людей
злорадно й ледве чутно.
   До камери зайшов начальник  тюрми  й  другий  начальник  (якась  висока
цяця);  звелiвши  всiм  встати  й  пiдiбрати  ноги,  вони  наблизилися  до
небiжчика й поторкали його носками чобiт  -сконстатували  з  розчарованими
мiнами:  таки  дiйсно  вмер!   Потому   вийшли,   а   до   камери   зайшли
оперативники...   Поки   оперативники   збирали   Васильченковi   речi   й
приноровлялися, як його брати самого,  в  коридорi,  насупроти  вiдчинених
дверей, вiйськовi й  цивiльнi  начальники  стояли  купкою  й  гаряче  щось
пошепки обговорювали, жестикулювали, особливо незадоволеними й лютими були
суб'єкти  в  цивiльному,  одягненi  в  решетилiвськi  вишиванi  сорочки  з
"Кустпрому", з розхристаними конвiрами й рукавами, схопленими  гумками,  а
самi невизначеної нацiональностi.
   Приноровившись, оперативники взяли Васильченка за ноги й так  само,  як
Ягельського недавно, потягли геть, мов бревеняку, хребтом через порiг.
   Через хвилину викликали Андрiя з камери. Вiн вже думав, що на допит,  i
почав одягатись,  але  звелено  виходити  так,  голяка.  В  коридорi  його
обступили  вiйськовi  й  цивiльнi  й  почали  питати,  що  з  ним  говорив
Васильченко.
   - Нiчого, - вiдповiв Андрiй байдуже.
   - А ви пригадайте, - запропонував один з цивiльних росiйською мовою.

   Андрiй змiряв,  його  поглядом,  примружився  i  вiдповiв  -  так  само
байдуже:

   - Уявiть собi, що пiсля тiєї розмови, яку вiн вiдбув ранiше, мабуть,  з
вами, вiн уже нiчого не говорив. Уявiть собi.
   Цивiльний довго дивився  в  Андрiєве  обличчя  мовчазним,  але  шаленим
поглядом, заклав руки за спину, либонь, ховаючи вiд спокуси щоб не дати їм
волю, а тодi недвозначно роздув  нiздрi,  примружився  й  одвернувся.  Той
погляд  нiчого  доброго  не  вiщував.  Найстарший  вiйськовий   дав   знак
вiдправити Андрiя назад до камери.
   Так був вiдзначений четвертий день Андрiєвої тюремної епопеї.
   Ще перед  сном  (перед  тим,  як  заснути)  Андрiй  вислухав  пояснення
iнженера Н. що ж то був а вiйськовий, найстарший чином. То  був  начальник
облвiддiлу НКВД, призначений на мiсце покiйного Мазо. Мазо  ж  -  колишнiй
заступник начальника Всеукраїнського управлiння  ВЧК-ОГПУ,  славнозвiсного
Балицького - застрiлився. А застрiлився вiн зовсiм недавно. I  застрiлився
з причини "розходження" нiбито з "генеральною лiнiєю партiї", а  чи  то  з
причини "нацiонального ухилу". Як Хвильовий i Скрипник. Так нiбито  згiдно
з iнтерпретацiєю iнженера Н.
   Ось так закiнчився четвертий день, про який Андрiй твердо пам'ятав,  що
вiн був четвертий. Далi все обернулося в уже  згадану  саламаху,  в  чадне
марево без початку й кiнця, змонтоване з химерного маячiння й  з  реальної
дiйсностi,   яка   видавалася   химернiшою   за   маячiння,   проти   якої
найбожевiльнiшi вiзiї видавалися реальнiстю.  Рахунок  дням  згубився,  як
згубилися й чiткi гранi мiж порами дня, мiж вечором i нiччю, мiж ранком  i
днем, - була лише пора, коли  iнтенсивно  кличуть  на  допити  i  коли  не
кличуть; пора, коли належиться, згiдно з командою,  спати,  але  нiхто  не
спить, i пора,  коли  спати  заборонено,  але  всi  дрiмають,  не  в  силi
перебороти сон. Пора, коли люди тiльки лежать, i пора, коли тiльки сидять.
А за гранi правлять - мiж нiччю й ранком - "повєрка", мiж ранком i днем  -
обiд, мiж днем i вечором -  вечеря,  а  мiж  вечором  i  нiччю  -  команда
"спати!", гримання засувiв, дрiбне тремтiння в колiнах  i  рев  мотора  за
мурами, переснований пiдозрiлими вибухами. А над усiм тим печать кричущого
безглуздя, розгубленостi, безнадiї й повного очманiння. Люди, ввергнутi  в
безодню жаху, в пекло наруги й середньовiчної iнквiзицiї, без жодної  вини
за собою, - люди, що пройшли вогнi й води, або  люди,  що  досягай  вершин
знання,  вершин  найбiльшого  злету  людського  духу  й  мислi,  -  билися
одчайдушно душами в каламутному  морi  безглуздя  й  нiчого  не  розумiли.
Хотiли збагнути все i не могли. Хотiли пояснити все i не вмiли.  I  билися
над всiм, як тля в  зачарованому  колi,  ламаючи  лезо  думки.  Все  було,
здається, абсолютно просте й зрозумiле i в той же час все  було  абсолютно
абсурдне й незрозумiле. I не вкладалося анi в якiсiнькi рямцi  понять  про
честь,  мораль,  етику,  класову  й  людську  солiдарнiсть,   доцiльнiсть,
культуру, цивiлiзацiю... Всi  тi  поняття  видавались  абсолютно  зайвими,
дурними, спекулятивними. А в цiлому все те, всю переживану й  спостерiгану
епопею, грандiознiсть  масштабiв  якої  кожен  знав  достеменно,  а  надто
вiдчував на собi самому, кожен розумiв i пояснював по-рiзному.
   Дошукуючись логiки в  нелогiчному,  сенсу  в  безсенсовому,  системи  в
хаосi, говорили:
   Однi - що це грандiозна кампанiя "очищення тилу" вiд  iнакомислячого  й
небезпечного  соцiально-полiтичного  елемента  перед  можливою  вiйною   а
грандiознiсть  кампанiї  визначається   грандiознiстю   самої   країни   з
200-мiльйонним населенням, де  щонайменше  199,5  мiльйона  незадоволених,
"ворогiв народу".
   Другi - що це  кампанiя  "реконструкцiї  людини",  в  якiй  вiддано  на
зламання геть все, що думало iнакше, анiж Полiтбюро ЦК ВКП(б), на знищення
геть все, що не подiляло "генеральної  Лiнiї"  кiлькох  людей  з  верхiвки
компартiї.
   Третi - що корабель повертає вправо i це сталiнський Термiдор. Говорячи
так, посилалися на винищення не тiльки позапартiйних,  а  й  всiєї  старої
гвардiї партiї - всiх тих, що ще мали iдею в серцi, а в революцiї ту  iдею
скрiпили своєю кров'ю й забезпечили тiй революцiї успiх.
   Четвертi - що це реставрацiя росiйської iмперiї, а щоб  її  зробити,  -
треба поламати геть все, що може  чинити  опiр,  особливо  в  нацiональних
республiках.
   П'ятi - що всi цi чотири пояснення абсолютно вiрнi i що вони в  сумi  й
становлять справжнiй сенс всього того, що вiдбувається.
   Що ж до методiв, то виходило, що тут, як  нiде,  з  найбiльше  оголеним
цинiзмом i брутальною послiдовнiстю застосовано  гасло  "Мета  виправдовує
всi  засоби",   а   дiалектичну   iстину   "Буття   визначає   свiдомiсть"
змодернiзоваво й пристосовано до фiлософiї, свiтогляду та моралi  сучасних
iнквiзиторiв, i тепер вона звучить"Биття визначає зiзнання". Аж цю пiдмiну
однiєї дiалектичної iстини такою ж другою  дiалектичною  iстиною  зроблено
по-росiйськи, i в цiй мовi воно звучить iдеально опукло й красномовно:
   Було -  "Битiє  опредєляєт  сознанiє",  а  стало  -  "Бiтiє  опредєляєт
сознанiє". Уявiть собi, змiнено  тiльки  одну-однiсiньку  лiтеру,  але  як
генiально  той  перифраз  вiдобразив  епоху  й  її  модерну  фiлософiю  та
внутрiшню суть. "Бiтiє". Цебто б и т т я.  У  всьому.  Нещадне,  тотальне,
безперервне биття. Купка фанатичних,  i  малописьменних,  i  безпринципних
реформаторiв тресують 200  мiльйонiв.  А  тресуючи  й  шукаючи  морального
опертя,  вони  тезу  про  "бiтiє"  доповнили  тезою,  що  стала  заповiддю
костоправiв:
   "Лiпше поламати ребра ста невинним, анiж пропустити одного винного"!  I
ця заповiдь стала девiзом епохи.
   Оскiльки ж тим "одним винним" є в дiйсностi той, хто тримає кермо влади
в руках, то ребра усiх 200 мiльйонiв опинилися в небезпецi. Ось  тому  так
трiщать геть всi тюрми вiд перевантаження, i  ось  тому  в  цiй  одиночнiй
камерi сидить майже т р и д ц я т е р о людей, i ось тому таким  нагальним
темпом будується багато тюрем нових, i, нарештi, - ось тому так  торохтить
цiлi ночi автомотор з глушителем.
   Вечорами, як i вночi,  i  вдень,  через  певнi  перiоди  поуз  затулене
залiзним щитом вiкно десь у тюремному подвiр'ї гримiли кроки -  там  хтось
грiзно бив у камiнь кованими чобiтьми, йдучи гусячим кроком. Здавалося, що
там щонайменше йде  рота  солдат,  i  не  просто  солдат,  а  рота  тяжкої
нiмецької  пiхоти  поуз  вiкно.  Але  знавцi   пояснювали,   що   то   йде
всього-на-всього троє людей - караульний начальник i два бiйцi  патруля  -
це змiна варти. А гупають вони так  хвалько  в  камень  подвiр'я  зумисне,
такий стиль, бач, - це, щоб чули "вороги  народу"  за  мурами  й  тремтiли
перед  могутнiстю  й  грiзною  силою  "органiв  революцiйної  законностi".
Прогупавши поуз вiкно, кроки вiддалялися, множенi  луною,  що  металась  i
торохтiла в кам'яному колодязi, утвореному  з  стiн  тюрми,  управлiння  й
комендатури. Потiм патруль ставав з громом i  чути  було  якiсь  ритуальнi
фрази, говоренi при змiнi варти тим,  хто  уступав,  i  тим,  хто  приймав
варту. Дуже було цiкаво почути б, якi  саме  фрази,  якi  слова  вони  там
говорять,  але  годi  було  розiбрати.  Лише  виразно  було  чути  команду
"Шаго-ом!!" наприкiнцi. Одначе тi самi  знавцi  (а  таким  був  всезнаючий
Охрiменко та Краснояружський) запевняли, що, змiняючись, вартовi  говорять
таку заведену формулу:
   Один: "Пост по охранє врагов  народа  сдал!"  Другий:  Пост  по  охранє
врагов народа прiнял!" А потiм команда  "Шагом  марш!"  -  i  кроки  знову
гримлять мимо вiкон. Так повторюється кiлька разiв на добу, лише вдень  не
так чуть, як уночi. Тi кроки справляють справдi тяжке,  гнiтюче  вражiння,
особливо на малодухих.

   В чаднiй саламасi днiв метались людськi душi на  вузюсiнькiй  територiї
одиночної камери й абсолютно нiчого не знали, що станеться з ними  завтра,
а може, й за годину, не знали, куди дiваються тi, кого не повертають назад
до камери, взятi "без вещей" а куди тi,  кого  взято  "з  ве-щами".  Дехто
твердив, що першi, кого не повертають до камери, потрапляють  на  розстрiл
зразу пiсля швидкого суду  спецколегiї  або  до  божевiльнi,  збожеволiвши
пiсля тортур. А тi, кого беруть "з вещами", - йдуть або на  етап,  або  до
iншої тюрми, або до камери смертникiв; нiхто тiльки всерйоз не  припускав,
щоб хтось мiг iти на волю,  -  те  зовсiм  неможливе  з  низки  причин,  а
найперше - згiдно iз залiзною тезою дiючою в цiй установi,  що  -  "нiхто,
потрапивши сюди, не може звiдси, вийти на волю  живим  i  навiть  мертвим.
Звiдси один вихiд - або в землю або на каторгу", що означає теж в землю.
   I це було зрозумiло - органiзатори й натхненники цiєї бiйнi  не  можуть
нiкого звiдси вiдпускати, бо кожен такий звiльнений  -  то  був  би  живий
свiдок дивовижних,  небачених  мерзостей.  "Лiпше  закопати  в  землю  сто
невинних, анiж не закопати одного винного", - так би  треба  перефразувати
тезу про ламанця ребер.
   Дехто намагався встановити закономiрнiсть в явищах i  твердив,  що  всi
тi, кого беруть "з вещами" опiвночi або пiсля пiвночi, - йдуть на  смерть,
а тi, кого беруть "з вещами" вдень, - йдуть на етап,  а  тi,  кого  беруть
рано або ввечерi, - йдуть додому. Але  то  все  були  лиш  "мрiї",  хоч  i
вмотивованi логiчно, наприклад: звiльняють з тюрми увечерi  тому,  щоб  не
йшов чоловiк вулицями завидна, а йшов потемну, або  раним-рано,  щоб  його
нiхто не бачив, який вiн блiдий i змучений. Ну, i в тiм же дусi. Та тiльки
ж в цiм пеклi немає логiки взагалi.
   Так щодо тих, кого викликають "з вещами", так i щодо iншого, невiдомого
в'язням, але болюче цiкавого, як от, наприклад: куди дiвають померлих  або
розстрiляних? Однi кажуть, "на мило переробляють", другi -  "натоптують  в
ями   й   засипають   негашеним   вапном",   третi   -    "годують    ними
псiв-енкаведистiв, щоб тi не знали для в'язнiв пощади".
   Але  були  речi,  якi  не  потребували  гадання,  а   були   ясними   й
безсумнiвними. До таких належав факт,  що  кожен  в'язень  обвинувачується
одразу по кiлькох пунктах статтi 54-ї т. зв. Карного Кодексу УССР, як  от:
пп. 1 (зрада вiтчизни), 2 (збройне повстання), 8 (терор), 10 (агiтацiя) й,
11 (органiзацiя) - i  все  це  одноразово,  про  що  кожному  в  свiй  час
пред'являється  т.  зв.   "протокол   обвинувачення"!   Окремо   трималися
обвинуваченi по п. 6 (шпигунство) - їх тримали на  окремому  -  п'ятому  -
поверсi тюрми, й вiд самого сидiння там люди сивiють  i  божеволiють.  Хоч
дехто, а зокрема Карапетьян, який побував уже  й  на  п'ятому  поверсi,  -
твердив, що немає зовсiм нiякої рiзницi мiж  поверхом  п'ятим  i  поверхом
першим.
   Отже, зовсiм смирнi й зовсiм безобиднi люди  мали  по  кiлька  страшних
пунктiв обвинувачення i, що саме найцiкавiше, - вони тi всi страшнi пункти
признавали й пiдтверджували, зiзнавалися в  найстрашнiших  злочинах  проти
"уряду, партiї й родiни". "Р о з к о л ю в а л и с ь".  I  часом  тi  люди
були могутньої будови, атлетичного складу.
   Такою  ж  безсумнiвною  рiччю   була   цiлковита   нездiбнiсть   людини
протистояти злобi, роззброєнiсть тiєї людини через внутрiшнє роздвоєння, а
роздвоєння те повстає з колiзiї - людина робила революцiю й будувала новий
порядок речей, нове життя, а той новий порядок речей знайшов непередбачене
вивершення в  системi  терору  й  узаконеного  паскудства,  яка  (система)
посадила цю людину в тюрму, i от тепер та людина є, з одного боку, в'язнем
системи й її мучеником, а з другого, -  органiзатором  i  будiвничим  тiєї
системи. Коротше - вона, як  той  iнженер  Н,  збудувала  гарну,  модерну,
досконало спроектовану тюрму, а потiм в неї сама сiла. I от тепер сидить i
морально не може протистояти, бо не має  сили  й  внутрiшньої  цiлостi.  I
тiльки  одиницi  становлять  винятки:  вони  є  проблесками   нової   ери,
краплинами сили, що не знає компромiсiв, рiшуча й непримиренна  приходить,
як заперечення. I зродилося те заперечення з  тих  самих  джерел,  з  яких
зродилась була й та прекрасна Революцiя, по заповiдалася на прихiд царства
любовi, братерства, рiвностi, а виродилась отак от в паскудство i  лише  в
окремих iскрах десь збереглася в первiснiй чистотi й пiшла на  мучеництво.
Такою iскрою був, можливо, комбриг Васильченко.
   Ще безсумнiвною рiччю було те, що, втративши все,  безсила  протистояти
фiзичному й духовному розчавленню, геть  з  усього  зрезигнувавши,  людина
лишала собi смiх.

   I взяла той смiх за прапор. I з тим смiхом стоїть,  нi,  отак  от  гола
сидить пiд шибеницею й,  давши  себе  розп'ясти  морально  та  втоптати  в
болото,  з  тiєї  шибеницi  глузує.  Як  глузує  й  з  усiєї   iнквiзицiї,
намагаючись перемогти її покорою, згодою на брехню й пiдлоту,  поглиблюючи
ту брехню й пiдлоту до крайнього абсурду, а  потiм  стаючи  геть  над  нею
високо зi своїм смiхом. Той, хто вигадав слова "кундi-бундi" та "чих-пих",
- висловився тим самим за всiх з  усiм  презирством  до  мордування  й  до
розстрiлу. Нема розстрiлу - є лише  iдiотський  "чих-пих",  дурний  спалах
двох грамiв пороху, i тiльки. I той спалах приносить  визволення.  I  нема
страшних мук - є лише iдiотське штовхання пiд ребра та  биття  по  головi,
тупе й безглузде "кундi-бундi". Андрiєвi цi термiни видались надзвичайними
своїм сконденсованим глумом i сарказмом.  Вигадав  же  цi  термiни  нiбито
такий Хома Головченко, недавнiй в'язень цiєї тюрми  й  цiєї  камери.  Його
добре знав Ляшенко. Хома Головченко - колишнiй Лященкiв учитель, агроном з
фаху,  революцiонер  з  ласки  Божої,  есер  з  партiйної   приналежностi,
нацiоналiст в душi; родом з славного Тростянця, земляк Хвильового,  людина
високої iдейностi, виключної  вiдданостi  своєму  народовi,  надзвичайного
життєвого оптимiзму, безприкладної вiдваги. А головне - мiцної волi. Таким
його знав Ляшенко не тiльки з оповiдань ветеранiв революцiї, а  з  власних
спостережень, ще як був школярем, його учнем, i такого завжди пам'ятав.
   I от тепер в цiй тюрмi Хома Головченко зломився! "Розколовся",  прийняв
на себе всi найдикiшi злочини й свiдомо пiшов на смерть, бо не мiг  всього
витримати. I пiшов на смерть з глумом. Останнi години вiн просидiв  у  цiй
камерi й глузливо потiшався  над  усiм,  був  усе  веселий,  безтурботний,
безмежно презирливий зi своїм смiхом. Хома Головченко... Вiн пiшов геть  з
життя, але смiх його лишився й живе  в  душах  в'язнiв  в  отих  словах  -
"чих-пих" i "кундi-бундi".
   Смiх...
   Говорили, що є такi камери, якi звуться "брехалiвки", i в  тих  камерах
люди особливо одчайдушно й безжалiсно смiються - з себе самих i з  усього.
"Брехалiвки" ж - то такi камери, куди вкидають тимчасово  всiх  тих,  кого
звозять на допити з усiх тюрем Харкова й околиць до цього управлiння НКВД.
Тi камери "брехалiвки", мiж iншим, являють собою доказ  абсурдностi  всiєї
енкаведiвської системи конспiрацiї: людину пильно "засекречують" мiсяцями,
а то й роками, тримають окремо в найсуворiшiй iзоляцiї, в  таємницi,  щоб,
боронь, Боже, вона не зустрiлася з ким-небудь ув'язненим по одному дiлу  й
не виробила спiльної тактики захисту. Таких людей бережуть не знати  як...
I все для того, щоб потiм раптом звезти тих людей на допит i  повкидати  в
спiльну камеру "брехалiвку", де вони й зустрiчаются - товаришi, й друзi, й
знайомi тих товаришiв i друзiв, i знайомi знайомих...  I  вся  конспiрацiя
розлiтається геть.
   Назву "брехалiвка" таким камерам дали нiби самi слiдчi за те,  що  там,
мовляв, в'язнi багато  брешуть,  вигадують  тюремнi  "качки"  та  "парашi"
(останнiм словом охрещено тюремну арештантську агенцiю - джерело новин  та
iнформацiй, вигадуваних самими в'язнями з нудьги). Одначе, крiм брехень та
функцiї тюремного iнформатора, "брехалiвки" ще  виконують  функцiю  фабрик
смiху й глуму, де продукуються  убiйчi  анекдоти,  рiзнi  веселi  iсторiї,
пародiї на  слiдчих  та  на  прославлених  "очкарiв",  "стукачiв"  тощо  й
поширюються завдяки тим самим "брехалiвкам" з  блискавичною  швидкiстю  по
всiх тюрмах, бо ж рух з "брехалiвок" до тюрем безперервний i iнтенсивний.
   Та найголовнiша функцiя "брехалiвок" у тiм,  що  це  своєрiднi  тюремнi
унiверситети, а найперше - школи спротиву слiдчим i суддям. Про це слiдчим
добре вiдомо, але... вони не звертають на те жодної уваги, бо - "все  одно
звiдси -цебто з лабет НКВД - нiхто нiколи не вийде, все  це  приречене  на
зламання, на брухт".
   Ось такi й подiбнi реальнi  речi  iснують  у  фантастичному  маревi,  в
чадному морi безглуздя.

   Одного дня - може, п'ятого, а може,  й  шостого  -  до  камери  завiтав
Мельник. Достославний, майже легендарний серед  в'язнiв  черговий  корпусу
Мельник. Вiн зайшов уранцi з журналом у руках,  сам-один  до  камери,  мов
вiдважний доглядач звiринця до клiтки з вовками, ще  й  зачинив  за  собою
дверi i, широко розставивши ноги посеред камери, сказав:
   - Доброго ранку!
   Був вiн клишоногий, з колiнами, вгнутими  всередину,  кремезний,  грубо
витесаний з суцiльної тяжкої брили,  рябий  з  обличчя,  нiс  картоплиною,
короткорукий, червоновидий i блакитноокий. Стоячи  так  посеред  камери  й
тримаючи розкритий журнал перед собою в однiй руцi, а  олiвець  в  другiй.
Мельник, не кваплячись, самими  очима  порахував  усiх,  записав,  а  тодi
глянув на всiх привiтно й запитав густим, трохи хриплим голосом:
   - Заяви є?
   Посипались  заяви:  "Блощиць  побити",  "лiкарську  допомогу   давати",
"паперу для писання заяв  прокуроровi  дозволити",  "вiкно  вiдчиняти,  бо
дихати нiчим", "на прогулянку водити" i т. п. Мельник терпляче  всi  заяви
записував, хоч i вiн, i всi в'язнi прекрасно знали, що все  те  марно,  бо
все залежить вiд когось iншого, на кого нiякi  заяви  не  дiють,  хто  дав
настанову заяв не виконувати взагалi. Записавши заяви, Мельник спитав:
   - Усе?
   Тодi  була  складена  найголовнiша  заява,  ради  якої   робилися   всi
попереднi,  щоб  правити  за  димову  заслону.  То  була  заява,  складена
трагiчним, жалiбним голосочком доцента Зарудного:
   - Курити нема чого...
   - Ага, курити? - по тих словах Мельник мацає всi свої кишенi, й нарештi
звiдкiлясь витягає пiвпачки махорки "Пробєг",  i  так  разом  з  оболонкою
вiддає доцентовi (який, до речi, сам зовсiм на курить):
   - Нате!..
   Пiсля того Мельник повертається й iде з камери. Нiхто йому не  дякує  й
нiчого не говорить, мовби нiчого й не сталося, - так треба щоб не наробити
лиха, бо ж все те, що робить Мельник, заборонене. Треба мовчати  й  робити
вигляд, нiби нiчого не сталося. На дверях Мельник кидає:
   - До побачення! - й зникає.
   Старi в'язнi кажуть, що часом у Мельника буває цiла пачка махорки й вiн
її всю вiддає, часом дає сiрники й папiр.
   Андрiй лише поцiкавився, чи й в iнших камера так. Атож, в iнших камерах
теж так. Цей Мельник - то якась золота, щира, єдина людська душа в  усьому
цьому пеклi. I тим вiн легендарний. Легендарний своєю добротою.
   Дiйсно, з  вигляду  Мельник  зробив  на  Андрiя  прекрасне  вражiння  -
вражiння доброї, лагiдної, великодушної людини, що любить своїх ближнiх. I
як шкода, що Андрiй, старий арештант i каторжник,  отруєний  недовiрою  до
всього, що стоїть пiд знаком цiєї фiрми. Коли Мельник вийшов, Андрiй разом
з усiма скрутив з махорки цигарку, глибоко затягнувся, пустив дим,  а  тим
часом подумав: "Благословенна махорка! I благословенний Мельник!  Вiн  має
великий привiлей - безкарно роздавати "ворогам  народу"  махорку...  Бо  ж
ясно, що за кожним кроком i кожним його рухом стежать в сто  пар  очей,  а
найдрiбнiший зв'язок з "ворогами народу" карається дуже тяжко.
   А з другого боку було ясно, що нiякий  спецiальний  розрахунок  за  тим
даванням махорки не стоїть, нiякий єхидний намiр,  крiм  великого  ризику.
Адже той Мельник роздає отак махорку рiк чи два, а ще  нiде  й  нiкому  не
ставив нiяких умов i не вимагав нiяких зобов'язань чи щось в тiм дусi.
   В цьому крилась якась  велика  загадка.  Це  або  якийсь  феноменальний
смiливець i дивак, або ж ... Хтозна.
   Та як би там не було, в'язнi мали не тiльки втiшений курецький голод, а
й втiшену душу. Вони бачили л ю д и н у в пеклi!
   Одного дня їх водили голитися. Це була досить  довга  й  досить  цiкава
процедура, що розважила очманiлих людей; цiкавiсть же її  була  головне  в
тiм, що люди мали змогу трiшки подихати кращим повiтрям, анiж в камерi, їх
брали з камери партiями по сiм чоловiк i водили  до  голярнi.  Голярня  та
була в цiм же таки коридорi, в спецiально пристосованiй мiленькiй  камерi,
- пристосованiй для такої мети ще тодi, коли ця тюрма  будувалася.  Андрiй
був у першiй сiмцi й iшов до голярнi не  без  цiкавостi  -  йому  хотiлося
подивитися в люстро й  гарно  поголитися.  Вiн  знав  з  колишнього  свого
досвiду, що в голярнi є велике люстро (як  i  в  кожнiй  путнiй  голярнi),
досить вигiднi крiсла й що голять там бритвою. Але, гай-гай! Голярня  таки
була в тiй самiй камерi, що й ранiше, але нiякого люстра там вже не  було,
як не було й нiяких крiсел, лише довга дерев'яна лава. I голили там зовсiм
не бритвою. Власне, там взагалi не голили, а стригли обличчя машинкою.
   Найприємнiшим у всiй тiй процедурi було чекання. Через те Андрiй присiв
на лаву самий останнiй. Голив, чи стриг, якийсь молодий, зовсiм  мовчазний
жид,  фаховий  голяр,  але  в  єжовськiй  унiформi,  а  Андрiй   сидiв   i
спостерiгав.  Кiмнатка  була  зовсiм  манюсiнька,  але  чиста,  затишна  й
чепурна. Пiдлога, вистелена кахлями, блискотiла. Стiни недавно побiлено  й
розмальовано альфрейником в гарний вiзерунок... Власне, то  не  вiзерунок,
то була якась чарiвна веремiя  зiрок  синювато-сiрого  й  бiлого  кольору,
малих, i великих, i .середнiх, i зовсiм манюньких, i крапок сiрих i бiлих,
що клубочилися туманностями, як на  космiчному  Чумацькому  Шляху.  Андрiй
дивився на стiну, як на рiздвяне небо, й дивувався - кому  це  прийшла  до
голови така трагiчна iдея отак розмалювати стiни в такiм жахливiм  вертепi
та й водити нещасних людей на те чудесне малювання  дивитися.  Ось  в  цiм
найбiльша жорстокiсть тюремної адмiнiстрацiї, а не в тiм, що  вона  нищить
найменшi прояви естетичного в тюремному оточеннi в'язня!
   В кiмнатцi, крiм зорь,  ослона,  стiльця,  на  якому  сiдав  той,  кого
стриглось, крана в стiнi, лампки в стелi й машинки в руках стрижiя, бiльше
нiчого не було. Нiчого  такого,  чим  би  можна  зарiзатися  або  вбитися,
нiчого, що можна б вжити як зброю. Голяр  стриг  своїх  "клiєнтiв"  досить
недбало, безцеремонне, так, як стрижуть  баранiв,  лишаючи  смуги  й  кущi
волосся або немилосердно скубучи машинкою.  Голяр  нiчого  не  говорив  до
в'язнiв, в'язнi нiчого не говорили  до  нього.  Мовчки  зайшли,  мовчки  й
вийшли. Лише сичали або кривилися пiд час операцiї.  Пiсля  першої  партiї
пiшла друга, третя... Так, поки "поголилися" всi.
   В камерi Андрiй ще довго бачив зорi - вiн дивився на  стiну,  оздоблену
безлiччю роздушених блощиць, i зорi пливли й крутилися цiлою вiхолою - вже
нiяких блощиць не було, лише самi зорi, зорi...

   День, коли Андрiя мали-таки  викликати  на  допит,  все  ж  наближався.
Багато разiв грюкнув засув, багато разiв стрiпнулися нерви в  чеканнi,  що
ось-ось його покличуть. I все марно, вся внутрiшня  змобiлiзованiсть  була
нi до чого. Але  було  безсумнiвним,  що  той  момент  таки  прийде  й  те
станеться.
   А тим часом iнших брали  одразу  "на  конвейєр"  i  одразу  ж  "кололи"
немилосердно. Так взяли в перший же день директора  Iнституту  фiзкультури
Бунчука й iнспектора мисливства Iванова, i в перший же день один i  другий
пiдписали найганебнiшi протоколи  своїх  "злочинiв",  а  потiм  плакали  в
камерi ревно, а з них слiдчi домагалися все нових i нових свiдчень. Бунчук
"признався" в приналежностi до терористичної органiзацiї  фiзкультурникiв,
яка мала на метi вбити  секретаря  КП(б)У  Косiора,  i  завербував  (тобто
зачислив на вимогу слiдчого) до тiєї органiзацiї  всiх  своїх  викладачiв,
всiх видатних дiячiв з галузi фiзичної культури  й  спорту  i  так  рiзних
знайомих. В результатi вийшла iмпозантна  контрреволюцiйна  органiзацiя  з
ним - Бунчуком - на чолi, i  тепер  вiн  пiд  режисурою  слiдчого  укладав
програму й статут тiєї органiзацiї. Щось подiбне було й  з  Iвановим,  але
цей "завербував" усiх мисливцiв i  рибалок.  Камера  потiшалася  з  пригод
цього Iванова в бiльшiй мiрi, анiж з пригод бiдного Аслана, чесного чистiя
черевикiв. Цей наївний, i щиросердний, i  вкрай  геть  розгублений  Iванов
розповiдав про все. Прийшовши з чергового допиту, Iванов спершу  iстерично
вiдсапувався й вiдплакувався, а тодi комiчно починав  оповiдати  про  свої
всi "контрреволюцiйнi" походеньки, про свої карколомнi терористичнi  плани
й замахи, про фабрикування бомб з пляшок i пiроксилiну, про корективи, якi
вносив слiдчий в його убогi  знання  з  галузi  пiротехнiки  та  з  галузi
саперного  пiдривного  дiла.  Найвирiшальнiшу  роль  у   формуваннi   його
"контрреволюцiйного" свiтогляду  та  цiлої  контрреволюцiйної  органiзацiї
вiдiгравало все те ж мармурове прес-пап'є в руках хороброго й безжалiсного
слiдчого.
   Так плинув час, як суцiльна стрiчка  химерного  конвейєра.  Але  кожний
день i кожна година того часу не пропадала для  Андрiя  марно  -  все  вiн
бiльше й бiльше пiдковувався, як то кажуть, "на всi  чотири  ноги",  мовби
проходив спецiальний курс попереднього вишколу, приготування до наступного
тяжкого iспиту. Вiн уже знав - з  розмов  досвiдчених  арештантiв  -  весь
процесуальний та карний кодекс, всю термiнологiю слiдчих, весь  порядок  i
специфiку слiдства, знав, що таке "протокол обвинувачення", й його роль, й
його властивостi - властивостi гуми. Знав, що таке "двохсотка".  Знав,  як
мусить виглядати, згiдно з законом, "дiло" й  як  треба  пiдписувати,  щоб
убезпечитися вiд провокацiї, кожну сторiнку окремо й  пильно  закреслювати
всi  порожнi  мiсця.  Знав  про  право  в'язня  вимагати  ознайомлення   з
матерiалами  "дiла"  та  про  право  вимагати  очних  ставок   з   рiзними
"свiдками". I, нарештi, знав найголовнiше - що тi всi знання й тi  "права"
абсолютно нi до чого, вони нiчого  не  вартi,  бо  весь  процесуальний  та
карний кодекс регулюються й  коригуються  палкою  в  "залiзних  єжовських"
руках першого-лiпшого слiдчого.
   Щодо тактики слiдчих, то та тактика полягає нiбито в  тiм,  щоб  людину
одразу приголомшити криком, фантастичними погрозами й весь час тиснути  на
неї, не даючи опам'ятатись  -  чим  слабшi  нерви  в  людини  й  чим  вона
примiтивнiша, тим швидше вона здається, "колеться". Але  в  мiру  спротиву
людини натиск на неї все посилюється, прикладаються до неї руки, й  палки,
й всi знаряддя "впливу", стремлючи до тiєї самої мети  -  "розколоти".  Та
все впоюється  їй  думку,  який  вона  злочинець.  За  якийсь  час  людина
здебiльшого дурiє й вже сама не певна,  чи  не  робила  вона  справдi  тих
злочинiв, якi їй закидається. Фiзичний  "вплив"  i  невблаганна  логiка  -
"признаєшся - житимеш, як розкаяний, не признаєшся - вмреш, як принциповий
ворог!" - довершують справу, людина "колеться".
   "Бiтiє опрєдєляєт сознанiє!"
   Одного дня вранцi до камери влетiло п'ятеро людей  у  бiлих  халатах  i
звелiли всiм пiднести руки вгору, обшукали кожного й 'звелiвши  роздягтися
зовсiм догола, цебто скинути й труси, вигнали  в  коридор,  а  з  коридора
наглядач i черговий корпусу загнали їх до тiєї маленької кiмнатки, де була
голярня. В цiй кiмнатцi, збитi, як сiрники в коробочцi, вони мусили чекати
кiнця трусу. Такий трус вряди-годи нагло отак впадав на ту чи iншу  камеру
- шукати "заборонених"  речей.  Причому,  те  шукання  було  настирливе  й
зворушливо пильне: обмацували всi рубцi й вузли на одежi, пороли черевики,
длубалися в пiдлозi,  часом  навiть  зривали  плiнтуси,  тих  "заборонених
речей" шукаючи. До заборонених  речей  належали:  насамперед,  голка,  яку
в'язнi  називали  "господиня",  а  так  як  в'язнi   примудрялися   робити
"господинь" з цвяшкiв i навiть iз зубчикiв гребiнця, то цвяшки й  гребiнцi
теж були забороненими речами. Але арештантський генiй безсмертний i з бiса
винахiдливий - не мавши цвяшкiв i гребiнцiв, в'язнi все-таки робили  голки
й нитки й шили, латаючи свої  попрiлi  лахи,  -  голки  вони  робили  з...
звичайних сiрникiв! а нитки - розсмикуючи подiл сорочки  а  чи  рушник,  а
найчастiше - розпускаючи шкарпетку. Це  безмежно  ускладнювало  тюремникам
проблему боротьби з "господинею", бо ж анi  сiрники,  анi  шкарпетки,  анi
сорочки поки що ще не входили в номенклатуру заборонених речей, зазначених
в правилах тюремного розпорядку  (в  своєрiднiй  тюремнiй  конституцiї,  в
найважливiшiм документi  країни  соцiалiзму,  пiсля  основної  Конституцiї
СССР). Ця конституцiя номер два, пiдписана самим начальником УГБ НКВД СССР
та "залiзним наркомом" Нiколаєм Єжовим, висить на дверях (але не в камерi,
а чомусь в голярнi! Бо в камерi, бач, в'язнi можуть її скурити!) Але генiй
тюремникiв теж настирливий - вони не вiдбирали шкарпеток  i  сорочок,  нi,
вони шукали, саму "господиню", зроблену хай i з сiрника, i шматочок нитки,
як  речовий  доказ,  а  тодi  карали  винуватця,  порушника   конституцiї.
Найчастiше  ж  карали  всю  камеру,   бо   винуватець   не   зголошувався,
спiвкамерники ж його не видавали, а "стукач" прогавив або боявся смертi  в
парашi. До заборонених речей належали ще будь-якi шматочки скла,  бо  ними
можна перерiзати артерiї й утекти в смерть, тим самим уникнути слiдства та
позбавити втiхи тюремного ката або й слiдчого перервати тi артерiї  жертвi
власними руками. Також до заборонених речей належать  шматочки  олiвця  та
клаптики паперу, рiвно ж як  забороненi  не  тiльки  книжки  й  газети,  а
взагалi будь-що друковане чи писане, хай це буде просто старий  i  брудний
клапоть газети, а чи лист...
   Ось чому шукачi  заборонених  речей  так  пильно  перемацують  рубцi  й
вузлики на одежi та довбуться в пiдлозi  й  за  плiнтусами.  Вони  шукають
зовсiм манюсiнькi речi, а насамперед - вони  шукають  голку,  арештантську
"господиню".
   З тих усiх трусiв в'язнi  смiються,  бо,  попри  всю  пильнiсть  ловцiв
"господинi", все ж таки в кожнiй камерi є справжня голка  (а  часом  i  не
одна), шматочок бритви-"жилєтки", а шматочок осердя олiвця то вже напевно.
I нiякий генiй тюремних аргатiв не в силi того осердя знайти.
   Там, в камерi, аргати в бiлих халатах потрошили лахи, а тут люди сидiли
голяком i нудились. Аж ось вiдчинилися дверi - i всi зiтхнули: нарештi  їх
поведуть назад  i  вони  зможуть  повдягати  свої  труси  а  чи  ганчiрки,
призначенi виконувати роль трусiв. Одначе  їх  не  повели  нiкуди,  тiльки
забрали Андрiя: черговий корпусу довго роздивлявся голих людей  i  нарештi
зупинився оком на ньому:
   - Давай за мною!
   "От i прийшла нарештi моя черга!"
   - Але ж я голий, - сказав Андрiй в коридорi черговому.
   - Ну й дуже добре, - вiдповiв апатично  черговий,  позiхаючи.  -  Менше
роботи... Одягатись там ще та роздягатись...
   - I то правда. I вони пiшли.
   Андрiй не мав нiчого проти того, щоб з'явитися до  слiдчого  в  виглядi
прапращура Адама. Навiть коли б там була та скажена фурiя Нечаєва!  Навiть
коли б всi фурiї (а тут їх, мабуть, не одна!) стояли в усiх коридорах i на
сходах  i  дивилися.  Вiн  би  зцiпив  зуби  й  так  матерував,   зухвало,
презирливо. "Чорт з вами з усiма!!" Складений вiн  добре,  горба  не  мав,
клишоногим не був, а головне - вiн не вiдповiдав  за  свiй  вигляд  в  цiм
вертепi, то й не соромився його перед прямими винуватцями своєї бiди.
   Але Андрiя на цей раз  ще  не  поведено  до  слiдчого,  а  заведено  до
тюремної вартiвнi, в якiй його першого дня  обшукувано  та  стрижено.  Тут
йому дали в руку перо, пiдсунули якийсь папiрець i сказали - "Розпишись!"
   То  був  стандартний  папiрець  з  друкарським  надруком,  з   великими
пропусками, а потiм  тi  пропуски  хтось  записав  чорнилом.  Андрiй  став
читати, але тi, що сидiли за столом, i тi, що товпилися навколо, пiдганяли
його, квапили - "Давай жiвєй! Читаєш ще там... Грамотний!"  Одначе  Андрiй
все-таки папiрця прочитав, перш нiж його пiдписувати, не  звертаючи  уваги
на всi пiдганяння. В тiм папiрцi стояло:
   "ПРОТОКОЛ ОБВИНУВАЧЕННЯ". А далi  пiд  цим  заголовком  говорилося,  що
громадянин такий ось (iм'ярек) притягається до карної вiдповiдальностi  за
контрреволюцiйну, антисовєтську дiяльнiсть, а  обвинувачується  по  статтi
54-й т. зв. Карно-Процесуального Кодексу УССР, пп. 2, б, 8, 10 i  11,  про
що йому, громадяниновi такому, й доводиться  до  вiдома.  В  кiнцi  стоїть
рядок про те, що цей протокол обвинувачення читав - (пiдпис).
   - Слухайте, - сказав той, що папiрця пред'являв  (мабуть,  спiвробiтник
головного управлiння, а не службовець тюремної канцелярiї), грубо,  але  в
той же час тоном умовляння: - Не клейте дурня й пiдписуйте.  Це  ж  тiльки
пред'явлення вам обвинувачення. Тут же не сказано,  що  ви  згоднi,  а  що
тiльки ви оце прочитали. Вам дали, а ви  прочитали!  Ясно?  Щоб  потiм  не
сказали, що ви не знаєте, за що вас тримають у тюрмi, що вас не повiдомили
й  ви  не  могли  захищатись...  Це  тiльки  обвинувачення,  а  ви  будете
боронитись...
   Останнi слова були сказанi з ноткою iронiї. Взагалi, було видно, що оце
умовляння службистовi доводиться повторювати дуже  часто,  бо  завчив,  як
папуга. Напевно, переполоханi й геть збитi з пантелику, а  надто  заляканi
отакими формулами та пунктами обвинувачення, ув'язненi  недуже  охоче  цей
папiрець пiдписують, боячись  провокацiї,  i  треба  на  них  кричати  або
умовляти. I от службист хапливо умовляє Андрiя, хоча Андрiй  зовсiм  i  не
збирається "клеїти дурня". Вiн прочитав, не  кваплячись,  папiрця  вдруге,
кров ударила до голови, товклася  в  скронi  й  заважала  тверезо  думати,
вимагаючи того папiрця отак подерти геть на дрiбнi шматочки.  Але  вiн  не
подер, а взяв спокiйно ручку й розписався там, де належалось, лиш не  так,
як належалось, а як вважав за потрiбне:
   "Це пред'явлене абсурдне обвинувачення читав" - (пiдпис i точна дата).
   - Що ж ви лишите!? - похопився й  закричав  службист.  -  Ваше  ж  дiло
виправдовуватись "там", а не переробляти обвинувачення "тут"!
   - От я й починаю виправдовуватись, - спокiйно промовив Андрiй, поклавши
ручку.
   - Таж так не можна! Ви ж не маєте права! Ви мусите не забуватись!..
   - Добре, - сказав понуро Андрiй. - А тепер ведiть мене до  слiдчого  чи
до того, хто це обвинувачення писав.
   В цей час задзвонив телефон. Черговий  корпусу  зняв  рурку,  послухав,
дивлячись на Андрiя; а тодi закрив рурку долонею й спитав:
   - Як твоя фамилiя? Андрiй назвав.
   - Добре, - сказав черговий у рурку,  -  в  порядку!..  За  пiвгодини?..
Єсть! - послухав ще трохи (в рурцi клацало й бубонiло), сказав наостанку з
веселою iронiєю: - "Так точно!" - й почепив рурку. Потiм дивився на Андрiя
якусь  мить  i  напружено  щось  думав.  Те  думання  закiнчилося  наказом
оперативниковi, показавши на Андрiя:
   - Давай в "брехалiвку".
   I Андрiя поведено в якусь "брехалiвку" голiсiнького.  Наскiльки  Андрiй
зорiєнтувався, це все мало би означати, що його вимагав  слiдчий  привести
за пiвгодини, а  черговий  в  своєму  вiчному  поривi,  згiдно  з  наказом
начальства, кожну справу засекречувати, вирiшив  за  недоцiльне  повертати
Андрiя до камери по одежу, щоб вiн не бачив, що там в цей час робиться, як
там ловцi в бiлих халатах потрошать лахи, а так само вважав за  недоцiльне
повертати  його  до  товаришiв,  замкнених  в  голярнi,  i  тому   вирiшив
спровадити до "брехалiвки", куди, напевно,  принесуть  i  одежу.  А  втiм,
шляхи думок, намiри та домисли усiх цих  його  опiкунiв  зрештою  темнi  й
нiкому невiдомi. Як невiдомо, що насправдi означає та "брехалiвка" та  яка
в дiйсностi її функцiя по вiдношенню до кожного в'язня, в  неї  вкиданого.
Одно знав Андрiй твердо  й  чiтко,  що,  попри  все  таке,  часом  кричуще
безглуздя, в цiй установi одначе не буває речей, роблених так собi,  жарту
ради, що у всьому є своя логiка.
   Оперативник звiв  Андрiя  в  самiсiнький  низ,  вiдкрив  якусь  камеру,
наповнену сопухом i сизим димом,  за  яким  нiчого  не  було  видно,  лише
суцiльну стiну стоячих людей, i впхнув туди Андрiя. Ледве впхнув...
   Уже з того, що люди тут були не голi, а одягненi, можна  зрозумiти,  що
вони тут тимчасово, здебiльшого привезенi з iнших тюрем.
   Коли хтось каже образно про кiмнату, про театр чи про вагон трамвая, що
там було повно людей, як "у дiжцi оселедцiв", то навряд чи  такий  чоловiк
зможе мати вiрне уявлення про "брехалiвку", в якiй опинився Андрiй  Чумак.
Ця камера таки д i й с н о була натоптана бiдолашними людьми, немов  дiжка
оселедцями. Аж здавалося, що тi люди геть позлипалися й вже  їх  годi  так
просто порозлiплювати. Хтось десь стогнав, хтось  десь  хрипiв  розпачливу
лайку, роздавлюваний людським пресом, але на те нiхто не реагував  всерйоз
- кожен оберiгав свої власнi ребра вiд катастрофи, а хтось з того  приводу
скалозубив:
   - От, брат, олiйниця!! Терпи,  козаче,  зараз  полетиш  на  небо  та  й
похвалишся Боговi, як треба олiю бити!.. Чоррт!  Ногу,  ногу,  товаришi...
людоньки добрi!..
   На Андрiя нiхто взагалi не звернув уваги, кожен був зайнятий собою.  Та
й не бачив його нiхто, крiм ряду переднiх, а цi переднi, далебi,  забагато
бачили всього, щоб ще реагувати на якогось там, хоч  би  навiть  i  зовсiм
голого, чоловiка. Андрiй просунувся попри дверi трохи вбiк, до  величезної
парашi й там став. На вiковi парашi  (а  та  релiквiя  була  завбiльшки  з
цистерну -велика залiзна дiжка з вухами, накрита масивним залiзним  вiком)
стояло троє людей, мов на трибунi. Помалу Андрiй здерся теж на вiко й став
четвертим на трибунi.
   Як тiльки Андрiй опинився на трибунi,  десь  в  далекому  кутку  камери
вибухнув смiх i почав швидко, ривками поширюватись, мов  пожежа.  За  мить
вся камера гомерично реготалася. Смiх заразливий. Тi, що недавно пищали  й
лаялися одчайдушне, стиснутi людським пресом, теж не  могли  втриматися  й
пересновували свiй стогiн корчами смiху...
   - Хлопцi! Янгол з неба!..
   - Ха-ха-ха-ха!.. Га-га-га!..  Та  ти  що,  чоловiче,  штани  продав  чи
пропив? Га?!
   - Агов, земляк! Ти з неба чи на небо?..
   - На небо, -сказав Андрiй  апатично,  зовсiм  не  здивований  загальним
психозом шибеничного смiху. Це нормально..
   Хоч на здоровий розум нiби й не було нiчого смiшного в тiм, що в камерi
з'явилася гола людина, але в дiйсностi це таки великий привiд  для  смiху.
Його взяли за людину, щойно приведену  з  волi.  Серед  сiрої,  як  земля,
саламахи Андрiй кидався в очi своєю свiжою, бронзовою  шкiрою,  нiби  його
щойно забрали з пляжу, вiд вигод вiльного життя. Ось в цiм i була  причина
смiху... Людям взагалi властиво:  хорим  -  заздрити  здоровим,  слiпим  -
заздрити видющим в'язням -.заздрити  вiльним...  А  коли  об'єкт  заздрощi
урiвнюється бiдою до однакового становища - це весело.
   Але в'язнi потiшались, мабуть, не так над ним,  як  над  ким  iншим,  а
може, й над самими собою. По камерi лiтали ядернi фрази,  уїдливi  дотепи,
саркастичнi словечка - люди ними перекидалися, немов м'ячами,  з  кутка  в
куток i перекочували з кутка в куток хвилi смiху, що то притихав, то знову
спалахував.
   - З неба...Ха-ха-ха!..
   - I що ж там на небi думає святий Петро?  Ми  ось  стоїмо  до  нього  в
чергу... - це хтось з найдальшого кутка.
   - Пiшов з ключами до коменданта, - бовкає iнший з другого.
   - Житлоплощi в раю забракло  для  нас...  -  додає  третiй  i  закiнчує
розпачливо:
   - Пiшов питати, чи дозволить слiдчий i там органiзувати "брехалiвку"...
   Поскалозубивши, помалу затихли. Про Андрiя теж забули.
   Так ось це вона й є,  та  "брехалiвка"!  Перед  очима  була  так  звана
загальна камера, льох, натоптаний людьми вщерть. Нормально в такiй  камерi
мусило б бути 15 - 20 чоловiк, а було в нiй тепер щонайменше 300 осiб. Тут
були люди трьох поколiнь - старi, середнi й  зовсiм  юнi.  Кожної  хвилини
когось приводили, когось виводили.  Причому,  процедура  приводження  була
дуже коротка, а процедура виводження дуже довга. Приведеного просто  пхали
в камеру та й уже, а щоб вивести людину, треба було вiдбути  досить  довгу
мороку - спершу в кормушку встромлялася голова оперативника й  шипiла  "на
Бе", "на Ме", а тодi йшла по камерi хвиля вiдгукiв - всi, хто був "на  Бе"
чи "на Ме", говорили свої  прiзвища,  так  поки  хвиля  не  натрапляла  на
потрiбне  прiзвище,  немов  на   каменюку,   й   зупинялася   вiд   голосу
оперативника:
   - "Давай збирайся  на  допрос!"  або  "Давай  з  вещами!"  Тодi  людина
видиралася одчайдушне з гливкої саламахи,  немов  муха  з  макiтри  липкої
меляси, обриваючи на собi решту лахмiття, мокрого вiд поту, й  випадала  в
коридор з "вещами" чи без "вещей".
   Пiвгодини минуло, але Андрiя нiхто не кликав. Минуло двi години - нiхто
по нього не приходив, так само як нiхто й не приносив одежi.  Вiд  довгого
стояння та балансування, щоб не впасти  на  голови  людям,  все  на  ньому
потерпло, вже ломило костi, але не було нiякого виходу з  такої  "стоячої"
ситуацiї. Це ще й добре мiсце вiн мав, не один, мабуть, йому заздрив.  Так
минуло кiлька годин. Потiм минув увесь день i настав вечiр. Нiхто  їх  анi
годував, анi поїв - люди млiли, скiмлили вiд безмежної,  безсилої,  нi  до
кого не адресованої лютi, розпачу, вiдчаю. А здебiльшого мовчали. Смiх уже
був не смiшний, i будь-який кiнець бажаний i  благословенний.  Мабуть,  на
таких "брехалiвках"  добре  заробляє  тюремна  адмiнiстрацiя,  заощаджуючи
хлiб, цукор i все iнше, що належиться в'язням "по закону", -  думав  мляво
Андрiй знiчев'я.
   Прийшов вечiр, i вперше Андрiй не почув команди "спати", бо це  було  б
вершком безглуздя, й не було, мабуть,  такого  дурного  наглядача,  котрий
додумався  би  кинути  в  таку  "брехалiвку"  рекорд   швидкостi,   рекорд
забудькуватостi  тощо.  А  це  був  би  рекорд  безглуздя  -   подати   до
"брехалiвки" команду: "Лягай спати!"
   А все ж таки люди спали. Позлипалися в суцiльну масу,  в  глевку  брилу
людського м'яса й  ганчiр'я  i  так  стоячи  спали.  Не  спали  тiльки  тi
нещасливцi, що стояли на вiковi релiквiї... Хоча один i  тут  приноровився
спати, уткнувшись в куток i спираючись  другим  боком  на  товаришiв,  що,
хоч-не-хоч, мусили його пiдтримувати, аби самим не попадати.
   Андрiй уже скучав за камерою ч. 49, як за  домом.  "Що  то  там  хлопцi
роблять тепер?" I здавалася вона такою рiдною, такою бажаною  порiвняно  з
цiєю "брехалiвкою".
   Десь бiля пiвночi вiдчинилася тихо кормушка  й  перед  вiконечком  став
зовсiм молодесенький оперативник, ще хлоп'я, яке, очевидно, з  романтичних
поривiв, начитавшись поетичних славословлень якого-небудь Шульги-Шульженка
або Сосюри про "легендарнi", "героїчнi" "органи революцiйної законностi  й
правосуддя", пiшло охочекомонно в тi "органи правосуддя" працювати.  Та  й
потрапило в чортове колесо. Те хлоп'я,  в  погано  припасованiй  на  нього
унiформi,  тримало  перед  носом  якийсь  папiрець,  i  силкувалося   його
прочитати, й не могло, хвилювалося, червонiло та  блiдло,  квапилось,  але
нiяк не могло прочитати. Позирало розгублено в камеру й знову в папiрець -
аж сльози виступили йому на очах. Закрило кормушку, й  через  хвилю  знову
вiдкрило, та  все  крутило  той  проклятий  папiрець.  Видно,  що  хлопець
потрапив у прикру ситуацiю й не знав, як з неї вийти: бiгти назад до того,
хто писав, i перепитувати - це значить втратити мiсце й ще хтозна, що буде
пiсля того, питати ж у  коридорного-  це  значить  осмiшитись.  Збивши  на
потилицю кашкета, хлопець зиркнув у камеру, зустрiвся з Андрiєвим поглядом
i, почервонiвши по самi вуха, розгублено пробелькотав:
   - Пишуть!.. чорт би  їх  забрав  от...  Потiм  озирнувся  по  коридору,
просунув голову аж всередину й пошепки запитав у Андрiя:
   - Ви грамотнi?..
   - Трохи, - сказав Андрiй.
   - Що це тут написано? - простяг вiн Андрiєвi папiрець з  чисто  дитячою
довiрливiстю.
   Андрiй подивився в папiрець - там стояло його власне iм'я  й  прiзвище.
Тодi,  нагнувшись  до  самого  вiконечка,   щоб   не   зрадити   хлопцевої
довiрливостi, таємниче й суворо прошепотiв:
   - "Чумак Андрiй" тут написано...
   Хлопець вихопив папiрця й дiловито зачинив кормушку. По хвилi  вiдчинив
її, насупився не знати як грiзно, блиснув  очима  гостро  й  прошепотiв  у
камеру:
   - На "Чи"!
   - Чумак! - сказав Андрiй серйозно й голосно. - Цебто я!
   - Ви?! - хлоп'я зовсiм розгубилося, аж забуло,  що  йому  далi  робити,
нарештi пролепетало:
   -Зберiться на допрос... Без вещей...
   - Вже зiбрався! - вiдгукнувся Андрiй, пiдбадьорюючи свого стража.
   Дверi вiдчинилися, й Андрiй опинився в коридорi "без вещей".  Вглядiвши
iдеально голу свою жертву, хлопець розгубився:
   - А одежа ж де Ваша? Га?
   - Так що немає, брат.
   - А як же ж тепер?
   - Не знаю. Веди так.
   Тут втрутився наглядач:
   - Через почему такой голий?!
   - Гм... Через глупоту...
   - Нiззя!
   - Ясно, що "нiззя", але з твого "нiззя" штани не вийдуть.
   - От бiда! - це хлоп'я-оперативник суворо й безпомiчно в той же час.  -
Та де ж Вашi штани й усе?! Так же не можу я...
   - В сорок дев'ятiй камерi, брат! Якщо не забрало начальство.
   - Ага! Так паняй з ним до дижурки!  -  нарештi  знайшовся  наглядач,  -
бистро!
   I  от  вони  "бистро"  помандрували.  Розгублений  страж  навiть  забув
скомандувати - "РУКИ НАЗАД!", тим порушивши правило водження арештантiв. I
так "бистро" вони ходили довгенько, сюди та туди, раз по раз стаючи  носом
до стiни (власне, ставав лише Андрiй, а страж давав сигнал), бо мимо гнали
вчвал в'язнiв з руками, закладеними за спину.  Обкружляли  вони  пiвтюрми,
доки нарештi добралися до Андрiєвих штанiв.
   В камерi всi наполохалися, коли в годину по пiвночi в вiдчинених дверях
з'явився Андрiй, немов Адам на брамi раю, вигонений з того раю архангелом.
Всi були здивованi, бо такого ще, далебi, не траплялося в їхнiй  практицi,
щоб голiсiнького чоловiка водили десь  цiлiсiнький  день.  Але  пояснювати
було нiколи - в вiдчинених дверях стояв малесенький суворий оперативник  i
дуже сердитий наглядач, що квапив. I Андрiй квапився. Але не для наглядача
квапився, а для свого симпатичного стража, що має  ось  вести  його  зараз
уперше до чистилища, або, вiрнiше, - до першої сфери Дантового  пекла,  як
той Вергiлiй свого Алiгiєрi. Тiльки ж це зовсiм манюсiнький  Вергiлiй,  та
ще й геть-чисто змодернiзований, - i такий же буде в нього й Алiгiєрi...
   Черевики  Андрiєвi  в  результатi  трусу  були  пошкодженi   -   зовсiм
пооддирано устiлки всерединi, - але не  було  коли  журитися  тим.  Андрiй
спершу одягнувсь, а потiм взяв черевики в руки й, переступаючи через ноги,
животи й голови своїх товаришiв, обережно намацуючи  ногами  мiсце,  де  б
можна стати й не придушити сплячих i  не  сплячих,  вийшов  у  коридор.  В
коридорi взув черевики, й вони пiшли.
   Пiшли  в  невiдоме.  В  першу  сферу   загадкового,   змодернiзованого,
iндустрiалiзованого,  науково  устаткованого   пекла,   призначеного   для
незчисленних i найбiльших грiшникiв, iменованих "ворогами народу" з країни
соцiалiзму.

ЧАСТИНА ДРУГА
   Здається, в Миколи Кулiша в "Народному Малахiєвi" робiтникiв  патетично
названо  "гегемонами".  I  хоч  того  епiтета  вжив   напiвбожевiльний   i
анекдотичний "реформатор" роду людського Нармахнар, вiн же мiщанин з  села
Вчорашнього - Малахiй Стаканчик, якому  заскочила  клепка  за  клепку  вiд
"голубих мрiй" та вiд чемного до нього ставлення швейцарiв "пролетарського
Олiмпу", але та характеристика робiтничого класу Андрiєвi заiмпонувала.  Г
е г е м о н и!
   Заiмпонувала ця назва  Андрiєвi  не  тому,  що  вона,  так  би  мовити,
витiкала  з  тези  про  диктатуру  пролетарiату,  з  теоретичних   побудов
офiцiйної  пропаганди,  а  тому  що  вона  вiдповiдала  настановi   гордої
Андрiєвої душi й серця - бо вiн iменно за такий вважав свiй клас. Г е г  е
м о н и. Тi, що зробили революцiю й здобули  владу,  розламавши  росiйську
iмперiю на скалки. Господарi землi, й неба, i  надр  в  його  Батькiвщинi.
Володарi академiй, банкiв, унiверситетiв, мистецтва i зброї - на суходолi,
на морi й в повiтрi... Хай це тепер теоретично... Але вони здобули  ж  все
це не теоретично! I вони є законними всього того володарями.
   Так звик думати Андрiй. Увесь шевченкiвський пафос i гнiв, що його  вiн
увiбрав у себе, знайшов, на його думку, своє довершення насамперед саме  в
його  класi  i  це  ж  вiн  здiйснив  пророцтво  великого  генiя  нацiї  -
"Заговорить i Днiпро, i гори!"... Вiн  гордився  приналежнiстю  до  такого
класу. З цим почуттям гордостi  вiн  зрiс.  На  ньому,  на  тому  почуттi,
оформилась його душа й серце, й навряд чи якийсь  дворянин  колись  бiльше
пишався зi свого соцiального стану  й  зi  свого  походження,  як  пишався
Андрiй зi свого. I навряд чи  якийсь  дворянин  бiльш  гордо  тримав  свою
голову, анiж Андрiй. Вiн звик ходити по своїй землi саме як її господар  i
пан. I це почуття було основою його душi  й  свiтосприймання.  Вiдбери  це
почуття - i Андрiя немає. Вiн належав  до  того  поколiння,  що  разом  iз
старшими прийшло зухвало в iсторiю й вiдчинило само собi  й  своєму  класу
дверi грудьми, офiрувавши за те свою молодiсть зелену й  буйну,  ще  майже
дiтьми бувши. Отакий Корчагiн з "Як гартувалася сталь"  Островського.  Але
не лiтературний, а реальний. Отакий  романтик,  хрещений  в  огнi  й  бурi
революцiї й фанатично вiруючий в iсторичну мiсiю свого класу,  але  не  за
приписами офiцiйної полiтичної спекуляцiї й не в iм'я її iнтересiв,  а  за
приписами свого серця й в iм'я iнтересiв свого  народу.  Того  народу,  що
мусить бути гегемоном на своїй землi. А його клас -- його авангард.
   I ось через це Андрiєвi нiяк не вкладалося в головi, що його може хтось
торкнути пальцем. Вiн цього не  мiг  собi  уявити.  Вiн  бачив  "торкнутих
пальцем" Георгiанi, й Васильченка, й Ягельського, чув багато  авторитетних
тверджень, але уявити того це мiг.  I  саме  по  вiдношенню  до  себе.  Це
неможливо. Горда його душа не здiбна була того навiть припустити.  Глибоко
був певен, що його нiхто й не зачепить пальцем. Адже колись вiн тут був...
Правда, вони його поставили були в надзвичайно тяжкий режим, правда,  вони
його засудили нарештi на багато рокiв каторги, але нiхто з них  не  посмiв
торкнути його пальцем тут - кричали, давили морально й психiчно, вiн же їх
iгнорував, саме як представник свого  панiвного  класу.  Коли,  наприклад,
його мову один необачний суб'єкт з  ГПУ,  зам.  нач.  СПО  -  Герсонський,
назвав "собачою мовою", то вiн йому улаштував такий тарарам, що тому тошно
стало, а власник "собачої мови"  оголосив  голодiвку,  аж  поки  не  досяг
втручання в цю справу прокурора республiки й покарання невдалого  фiлолога
з ГПУ. Хай то  було,  може,  покарання  сповидне,  але  все-таки  то  було
доказом, що офiцiйно тут не смiли не тiльки  торкати  його  пальцем,  а  й
називати його мову "собачою".
   Нi, нiхто не посмiє прикладати до нього рук.
   Такi думки й такi почуття товчуться в головi i в серцi, випихаючи  геть
тривогу,  скрiпляючи  душу  оптимiзмом  i  снагою  незахитаної   гордостi.
Гордостi представника класу-гегемона.
   Гегемон iде на Олiмп!..
   ...I тiльки десь незнищима тая тривога вiбрує уперто  перед  загадковою
перспективою, як перед завданням з багатьма невiдомими.
   Вони пiдiймаються крутими, яскраво освiтленими сходами попiд гамаками в
годину по пiвночi - попереду Андрiй iз закладеними за спину руками,  а  за
ним  його  "архангел"  -  малесенький  оперативник.  Андрiй  iде   тяжкою,
повiльною ходою, дивлячись пiд ноги на широкi гранiтовi  плити  сходiв,  i
маленький оперативник не насмiлюється його пiдганяти, хоч навколо в  самiй
атмосферi вiдчувається великий поспiх i нервозний божевiльний темп.  Пiсля
гробової тишi й тьмяного свiтла тюремних  присмеркових  коридорiв  тут,  в
управлiннi, куди їх випущено з тюрми крiзь  вузесенькi,  обкованi  залiзом
дверi просто на сходинi обвiшанi цирковими тенетами, - слiпуче яскраво,  i
повiтря вiбрує вiд невиразного  шуму  й  гудiння,  нагадуючи  фабрику,  що
працює нiчну змiну. Вестибюлi, сходи й коридори, що вразили були Андрiя  в
недiлю своєю порожнечею й запиленою  нудьгою,  не  можна  тепер  впiзнати,
Вiдчувається, що в цьому будинковi йде десь шалена, напружена робота. I цi
цирковi тенета свiдчать про ступiнь психiчної наснаги вiд  тiєї  "роботи".
Ну i ну!.. Андрiй iде з iнтересом. Вiн хоче те все бачити.  Вiн  в  одному
певен - що там, куди вiн iде, не чорти а рогами, а звичайнi люди...  Люди!
I от цiкаво, як те все виглядає.
   Раз по раз їх обганяють мовчазнi пари, женучи вчвал,-  сiра,  згорблена
постать попереду iз закладеними за спину  руками  i  зiпрiлий  оперативник
позаду. I такi ж мовчазнi пари трапляються  назустрiч  або  й  цiлi  групи
захеканих оперативникiв,  що  гарячкове  й  хапливо  щось  тягнуть,  немов
крадене,  спiшачи  його  заховати  мерщiй.  При  таких  зустрiчах  Андрiїв
"архангелик" кричить перелякано "Обернись!"- i  Андрiй  стає  обличчям  до
стiни. Вiн не має права нiчого бачити, крiм латки рудої панелi. Одначе вiн
зауважує кутиком ока, що й тi, кого ведуть, i  тi,  що  ведуть,  позначенi
якимсь спiльним тавром - у перших воно видається тавром тупого  вiдчаю,  в
других - переляку й остраху. Коли оказiя минає, хлоп'я велить iти далi,  й
вони йдуть. Звiдкiлясь чути нiби  приглушенi  грюкоти,  несамовитi  злобнi
вигуки i...  розпачливе  гарчання?  Здається,  гарчання.  То,  може,  десь
перiщать  якихось  тварин,  скажiмо,  тресують  собак,  i  вони  скавулять
непритомно десь, не то вгорi, не то внизу, а чи десь збоку, за  герметичне
закритими дверима. А  може,  то  лиш  так  здається,  може,  то  лиш  гуде
несамовито невиспана голова пiд навалою сну i втоми?
   Маленький оперативник нервується, вiн хоче Андрiя пiдiгнати, але чомусь
не насмiлюється, лиш наступає на п'яти, та Андрiй не реагує, i  тому  вони
йдуть не як iншi, не бiжать, як всi отi засапанi  й  переляканi,  а  тяжко
помалу сурганяться нагору.
   Коли вони обходили  вiндову  клiтку  на  третьому  поверсi,  Андрiй  аж
зупинився вiд блискавичного вiдруху пам'ятi... 1932 рiк... Тодi  тут  було
Всеукраїнське управлiння ОГПУ; його отак теж вели  на  допит  -  в  пальто
наопашки, в розшнурованих ботинках на босонiж, взятий з самотньої келiї  i
супроводжуваний двома аргатами, вiн вийшов з вузеньких  обкованих  залiзом
дверей, що сполучають тюрму з управлiнням, i обходив оцю вiндову клiтку...
Йшов у супроводi посиленого конвою. Думав про методи оборони на  наступнiй
"ставцi" i раптом... - побачив свого вчителя й  натхненника!  Ось  на  цiм
самiм мiсцi в i н стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з  великими
очима, з широкими чорними бровами i смутний-смутний. Вони ждали на  вiнду,
викликанi, очевидно, на черговий контроль до цiєї установи, що  хоч  i  не
була культурно-мистецькою iнституцiєю, але завiдувала душами всiх митцiв i
романтикiв. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрiй молився з  усiма
своїми товаришами. Андрiй колись мав щастя познайомитися з  ним  особисто.
Цей маленький чоловiк ще до знайомства був провiдною зорею його молодостi,
а день, коли Андрiй з ним познайомився,  був  найщасливiшим  днем  в  його
життi, їх познайомив брат Микола, що, виявилося, товаришував  з  Хвильовим
ще в часи громадянської вiйни i що стрiв його пiсля довгих рокiв розлуки в
Харковi, пiд час своєї вiзити до меншого брата. Тодi Хвильовий не звернув,
здається, на Андрiя жодної уваги, бо що для нього був якийсь там  студент,
хоч би й авiаiнституту? Але то не має значiння. Вiн не обов'язково  мусить
знати всiх, хто на нього, молиться. Пiзнiше вони бачилися ще кiлька  разiв
у знаменитого авiаконструктора й приятеля Хвильового - iнженера  Калiнiна,
в якого Андрiй був молодшим асистентом...  Тодi  перед  Андрiєм  стелилася
головокрутна кар'єра, але все перерiшив цей сухорлявий фанатик,  сам  того
не знаючи, просто самим своїм iснуванням на цьому свiтi.  Андрiй  офiрував
все i свою кар'єру тiй iдеї, яка рухала цiєю  людиною...  I  от,  вийшовши
з-за вiндової клiтки,  Андрiй  несподiвано  усторч  зустрiвся  з  великими
смутними очима. Тi очi враз поширилися вражено. Учитель його впiзнав,  сам
того не знаючи, що вiн учитель. Вiн  просто  впiзнав  Миколиного  брата  й
асистента свого приятеля. Але не подав виду. А може, й не  звернув  уваги?
Удав незнайомого? В кожнiм разi, вiн не поворухнув жодним м'язком.
   Андрiй  теж  удав  байдужого,  незнайомого.  Вiн  проходив   мимо,   не
затримуючись.
   А як порiвнявся, - Хвильовий ледь-ледь помiтно кивнув головою...
   Серце Авдрiєве затрепетало:  "Впiзнав!  В  кожнiм  разi,  без  сумнiву,
угадав той трагiчний, невидимий зв'язок мiж  своєю  тяжкою  журбою  i  ось
таким фактом - що цю молоду, з таким буйним русявим чубом людину  ось  так
ведуть аж два аргати".
   Вже пiдiймаючись по сходах, Андрiй глянув нишком  униз  i  побачив,  як
Хвильовий штовхнув лiктем другого свого друга  -  й  щось  шепнув,  а  сам
дивився  вгору,  i  вiдводячи  очей...  Скiльки   було   в   тiм   поглядi
невисловлего!!  Андрiєве  серце  гупало,  як   навiжене:   "Упiзнав!   Вiн
безперечно впiзнав! У тому зеленому юнаковi,  якого,  може  i  не  помiчав
колись, упiзнав вiдважного вояка, змужнiлого самотнiх келiях i  посивiлого
в вогневiй пробi..."
   Цього погляду Андрiй нiколи не мiг забути. Йому здалося тодi, що тi очi
несамовито пломенiли й кричали криком "Тримайся, товаришу!"
   Цi очi завжди стояли перед Андрiєм, i, може, це й дало йому  силу  тодi
так багато витримати й не зломитися.
   Тепер тi очi знову стали перед ним. Андрiй ступає понуро й  намагається
з усiєї сили бути байдужим. Чує тривожний гомiн, яким наснажена атмосфера,
думає про те, що ось цi ось тенета висять тут тому, що  багато  вiдважних,
позначених тим самим тавром, що й той одчайдушний романтик  з  полум'яними
очима, не витримують гiркої чашi, але  не  хочуть  здаватись  i  кидаються
сторч головою в прольоти межи сходами, утiкаючи геть зi шляху на Голгофу в
прiрву небуття, - думає над цим i  намагається  бути  байдужим.  I  вiн  i
справдi вже байдужий. Йому знайомий цей стан  -  то  iнстинкт  самозахисту
зумисне притуплює нерви,  заощаджуючи  їх,  бо  ж  їм  належить  витримати
занадто великi iспити, перед ними будуть занадто реальнi жахи i небезпеки,
щоб ще шарпати їх жахами уроєними. Вiн дивиться пiд ноги i бачить на сiрих
плитах сходiв маленькi свiжi червою краплi. Краплi кровi. Але вiн знає, що
то не краплi кровi... Так i колись на цих самих сходах, куди  його  водили
ночами, були теж краплi, що розмазувалися пiд ногами, -  та  тiльки  ж  то
були не краплi кровi, а краплi червоної фарби, спецiально  накрапанi,  щоб
замутити йому душу, хитрими й пiдступними слiдчими. Принаймнi вiн так себе
переконав тодi... Андрiй переступає через розбризканi бордовi  зiрочки  на
сiрих плитах, не смiючи на жодну з них наступити, i зiходить на  четвертий
поверх. Вiн ловить себе на тiм, що  хотiв  би,  щоб  кiнечний  пункт  його
мандрiв був уже на цiм поверсi, бо ж найстрашнiшi поверхи п'ятий i шостий.
При  розмовi  про  цi  поверхи  найзавзятiшi  арештанти  нишкнуть,  навiть
"троглодит" Краснояружський затинається й притишує голос. Там нiби найвища
i найтяжча сфера новiтнього пекла, уготована найбiльшим злочинцям - т. зв.
"шпигунам", "повстанцям", "вiйськовим зрадникам вiтчизни". Може, тому саме
з кожним пройденим поверхом Андрiєвi все тяжче зберiгати спокiй.  "Хай  би
вже це було на четвертiм поверсi!"
   Але на четвертiм поверсi оперативник не сказав  "просто",  як  то  ждав
Андрiй, а сказав "давай вище!" I вони  пiшли  вище.  Тепер  уже  з  кожною
приступкою Андрiй вiдчуває, що йому щось занадто важко йти, i не тому,  що
кiлькiсть пройдених приступок збiльшується, а тому, що кiлькiсть тих,  якi
належить ще пройти, зменшується. З  кожною  приступкою  Андрiй  все  дужче
зцiплює зуби.
   Нарештi вони зiйшли. На п'ятому поверсi оперативник сказав "просто!"  -
вони перейшли вестибюль навскоси i звернули в коридор влiво.
   - Обернiться! - сказав маленький оперативник жалiсно, коли вони  дiйшли
до середини довжелезного коридора  й  зупинилися  бiля  якихось  дверей  з
трьохзначним  числом  номера  над  ними.  Андрiй,  намагаючись   зберiгати
максимальний спокiй, обернувся до стiни, а оперативник постукав у дверi.
   Блискуча  навощена  пiдлога  -  паркет   в   ялинку   -   аж   слiпить,
вiддзеркалюючи  гроно  молочних  пухирiв  на  стелi.  У  великiй   кiмнатi
по-парадному чисто i просторо,  багато  свiжого  повiтря  i  тонкий  запах
папiроси. Крiм стола, в кiмнатi ще пара дубових стiльцiв при стiнi i  один
стiлець бiля дверей, але цi скромнi меблi не заповнюють порожнечi.  Велике
вiкно, заставлене дротяним  млиновим  решетом,  величезна  гардина  звисає
збоку, зiбрана в пишнi складки  скабкою,  як  театральна  завiса.  Все  це
зауважив Андрiй в одну блискавичну мить, переступивши порiг i  зупинившись
бiля нього по знаку свого маленького "архангела".
   Пiдiйшовщи до нерухомої постатi, "архангелик" хвацько стукнув  обцасами
i подав ордер. А потiм, дiставши пiдпис на тiм  ордерi,  що  його  зробила
постать за столом, не пiдвiвши голови, окрутнувся й шпарко вийшов,  неначе
втiк геть, лише, виходячи,  показав  Андрiєвi  рукою  на  стiлець,  неначе
промовив без слiв злякано: "Сiдайте ось тут".
   Андрiй постояв хвилинку й  сiв.  Сидiв,  пильно  дивлячись  на  зiгнуту
постать пiд зеленим абажуром, що так занурилася в папери. Постать  пiдвела
голову  -  i  Андрiй  трохи  навiть  здивувався...  Обличчя   переляканого
"архангелика", що ще стояло у вiччу, видавалося якоюсь помилкою перед тим,
що вiн бачив. Почуття якогось розчарування майнуло на мить,  вбачаючи  тут
явну непошану до своєї "контрреволюцiйної" персони. Виходить, що  вiн  сам
себе занадто переоцiнив...
   Перед ним був зовсiм зелений юнак, досить симпатичний i  добродушний  з
вигляду. Сiрi втомленi очi його трохи глузливо посмiхалися, а обличчя було
досить наївне i блiде. Пасемко  русявого  чуба  спадає  на  брову.  Вiн  в
цивiльнiй одежi, в снiжно-бiлiй решетилiвськiй сорочцi,  схопленiй  повище
лiктiв гумками. В ротi тримає папiросу i пересовує її  з  кутка  в  куток,
намагаючись одвести тонюньку цiвку диму  вiд  очей.  Дивиться  на  Андрiя,
вивчаючи його обличчя i всю постать i витримуючи довжелезну павзу.
   - Ну - с...промовив юнак нарештi спокiйно й досить iронiчно. - Так  оце
ви й є отакий от Чумак? Ну i що ж ви скажете?
   Андрiй не був приготований до такого "слiдчого" й розгубився, не  знав,
на яку ступити. Вiн приготувався (приправився) був до найгiрших страхiть i
до найбрутальнiшої психiчної атаки, до чорт знає  чого,  а  тут  от  такий
пасус. Одначе досвiдчена арештантська душа сигналiзувала:  "Обережно!"  Та
юнак був тим часом суцiльне заперечення до того "обережно" - вiн  заскалив
око, подивився якусь мить на безсловесного гостя i враз весело засмiявся:
   - Е-е,  та  ви,  бачу,  не  в  курсi  справи.  А  чи,  може,  менi  вас
перехвалили. Менi сказали, що ви є вiдважна й прямолiнiйна людина i  "свiй
парень в доску", з яким легко буде вести справу. А  ви,  я  бачу...  Гм...
(Юнак нахмурився й змiнив тон). - Отже, я є ваш слiдчий. Називаюсь С е р г
є є в. Прошу любить i жалувать.  А  ви  називаєтесь  Чумак.  Ваша  голова,
громадянине Чумак, в моїх руках. Ви зрозумiли?
   - Майже.
   Андрiй з хоробливою цiкавiстю думав, чи знають вони про нього що-небудь
важливе, чи нi, а вголос на слова слiдчого вiдповiв обережно оте "майже".
   - Ну, от, ви, я бачу, веселої вдачi. Це добре. Бо з поганою вдачею  вам
тут було б i зовсiм погано. Сподiваюсь, що ви вже достатньо уявляєте собi,
що ви прийшли сюди не на прогулянку i що перебуваєте не  на  курортi.  Чи,
може, вам там занадто добре  i  ви  почуваєтесь,  як  на  курортi?  Як  ви
думаєте, для чого вас сюди привели?
   Останню фразу було сказано вже суворо, занадто суворо,  i  цей  суворий
тон до юнака таки не пасував, було в ньому щось награне нiби, неправдиве.
   - Слухайте,промовив Андрiй мирно.  -  Мене  самого  це  цiкавить,  i  я
сподiваюся, що ви менi все виясните. Це  якесь  дике  непорозумiння,  якщо
судити з того обвинувачення, яке менi пред'явлено.
   "Чи знають вони щось чи нi?"
   I знову той самий награний суворий тон; було вражiння, що  цей  хлопчик
лише бавиться в слiдчого, як тi дiтлахи на подвiр'ї... Це хтось  в  камерi
весело оповiдав про свої спостереження над дiтьми службовцiв облуправлiння
НКВД, як вiн пiдглядiв їхнi забави на подвiр'ї того управлiння,  десь  тут
поруч, за цими мурами,  де  одну  частину  чотирикутника  становили  блоки
приватних мешкань: дiти бавилися в дорослих, як то завжди  люблять  робити
дiти. Вони  бавились  в  те,  що  роблять  їхнi  батьки  i  про  що  потiм
розповiдають в  iнтимних  родинних  обставинах.  "Слiдчi"  й  "начальники"
саджали "в'язня" на стiлець, змушували простягати  руки  й  ноги,  а  тодi
гасали над ним з палками й кулаками й несамовито кричали:
   "Колись! Колись! Розколюйся!! Гад! Фашист! Враг народа!.."
   - Розколешся, брат, - нiби зумисне потрапляючи в хiд  Андрiєвих  думок,
нагнiчував  свою  суворiсть  слiдчий  i  почав  карбувати   кожне   слово,
пiдсилюючи  те   карбування   ребром   долонi   по   столу:   -Ви   кажете
"непорозумiння"? Так слухайте ж! По-перше -  тут  нiяких  непорозумiнь  не
буває, А по-друге - я вам дiйсно все в и я с н ю, згодом. Та тiльки спершу
ви будете виясняти, а я буду слухати.  I  ви  виясните!  Але  найперше  ви
мусите уяснити собi й твердо запам'ятати такi речi:
   1. Про вас нам все абсолютно вiдомо. Все абсолютно! Це раз.
   2.  Ви  знаходитесь  в  органах  НКВД,  а  по-простому   в   "єжовських
рукавицях". Ви знаєте, що таке "єжовськi рукавицi"? Нi ? Нiчого, взнаєте.
   3. Ви. тут згниєте, i це  залежатиме  вiд  мене,  якщо  ми  з  вами  не
поладимо. Значить, це залежатиме вiд вас самих.
   4. Ми є милостивi навiть до ворогiв, якщо вони розкаюються  щиросердно,
i безпощаднi до всiх непокiрних.
   5. Чи ви знаєте тезу  Максима  Горького  про  те,  що  "Коли  ворог  не
здається, його знищують!" Запам'ятайте її.
   6. Не розраховуйте нi на яке милосердя,  бо  людина  є  п  ш  и  к.  Ви
жорстоко помилитеся, якщо думатимете, що з вами хтось тут буде панькатись.
Нам нема коли панькатись. Вас - i не тiльки вас персонально, а всiх там  -
тут роздавлять, як муху, i нiхто не жалiтиме. I оком  не  змигне.  В  СССР
людей вистачить!
   7.3 цiєї тюрми нiкому немає виходу. Це  єдина  тюрма  (наша,  совєтська
тюрма) у всьому свiтi, з якої немає виходу. Ви це мусите запам'ятати, якщо
хочете упиратись i намагатись обдурити наше пролетарська правосуддя.
   I нарештi -
   8. У нас рука не тремтить. Ви тут скажете  все.  Не  скажете  стоя,  то
скажете лежа. Не скажете при пам'ятi, то скажете без пам'ятi.  А  скажете!
Тут ще не було таких, щоб, ставши в позу героя, витримували до  кiнця.  Ви
тут не герой i навiть не людина, а всього лише д i р к а в i д б у б л и к
а.
   Ви зрозумiли? Ось на перший раз такi речi ви мусите собi чiтко уяснити.
Ну, я занадто от з вами розбалакую, i ви це мусите належно оцiнити. Тут це
не положено. Тут говорить хто iнший,  а  ми  слухаємо.  Далi  анi  я,  анi
будь-хто розбалакувати з вами не буде. А тепер до дiла.
   О т ж е, i щ о ж в и н а м с к а ж е т е, г  а?!-  закiнчив  слiдчий  з
поганою ноткою в голосi.
   Андрiй бачив, що  починається  комедiя.  I  починається  вона  в  стилi
Карапетьянового Аслана, чесного чистiя черевикiв. Цей  слiдчий...  Даремно
вiн взяв його за такого добродушного й наївного. Та  якщо  вiн  при  таких
наївних своїх сiрих очах є слiдчим обласного управлiння НКВД, то, значить,
має якiсь на те пiдстави. "Ну, тримайся, Андрiю! Перше, що вони  зроблять,
- це постараються довести, що ти таки д i р к а в i д б у б л и к  а.  Гм.
Добре". I Андрiй, як то кажуть, закусив зумбела.
   - Про що саме? - перепитав холодно й байдуже.
   - Кинь дурня клеїти!! - визвiрився раптом милий слiдчий, перейшовши  на
"ти". - Про твою контрреволюцiйну роботу, от про що! (Вiн  значуще  пiдняв
якусь течку, поважив її в руцi, дивлячись примруженими очима на Андрiя,  i
кинув на стiл). - Тут все зафiксовано. Але ти мусиш сам про все розказати.
Чистосердечно й до кiнця. Все! Бо... - тут слiдчий подався  всiм  корпусом
наперед: - Бо як не схочеш добром, то  тебе  примусять.  Але  я  не  раджу
бавитися з вогнем. Ну?! Як сидиш?!
   Андрiй не зрозумiв.
   - Як сидиш, я тебе питаю?! Сядь правильно! Руки на колiна!
   Тут Андрiй згадав Нечаєву i  кров  прилила  йому  до  обличчя,  та  вiн
опанував себе, сiв "правильно", цебто поставив ноги  колiно  до  колiна  й
поклав на них руки. Розумiв, що йому так  зразу  сваритися  з  слiдчим  не
випадає, i тому намагався бути коректним  i  в  той  же  час  не  подавати
вигляду, що вiн його боїться, лиш  ставиться  вибачливо  ("Чорт  з  тобою,
нехай будуть руки на колiнах!") Колись вiн виробив свою  систему  спротиву
слiдчим i назвав її Джiу-Джiтсу за зразком  японської  методи  боротьби  -
цебто намагання перемогти удаваною покiрнiстю  та  переведенням  справи  з
головного  шляху  на  дрiбничковi  манiвцi,  -  i  збирався   цю   систему
застосувати й тепер. В ньому пiдiймається страшенний протест проти  замаху
на його людську честь, та вiн спокiйно дивиться на слiдчого, слухає, як  з
коридора десь добуваються приглушенi крики й стогони,  i  гарячково  думає
над методами оборони, готуючись до найбезглуздiших речей. Вiн про це думав
уже кiлька днiв, вiдколи потрапив до тюрми, але тепер  бачив,  що  був  до
того зовсiм не приготований. Вiн бо не знав, як пiде дiло,  що  саме  вони
знають i в чому конкретно будуть обвинувачувати. Тiй шпаргалцi,  яку  йому
пред'являли, вiн не надавав нiякого значiння. I тепер от  бачить,  що  тут
зовсiм не з того починають, що йому нiхто не буде викладати, в  чому  саме
його обвинувачують, i, напевно, нiчого  конкретного  не  знають  та  й  не
потребують. А хочуть, щоб вiн обвинувачував сам себе! Вiн знав,  що  всяке
слiдство побудовано на провокацiї, але тут i це обернуто хвостом - хотять,
щоб вiн сам став на шлях провокацiї супроти себе самого.
   - Ну?! - повторив слiдчий, пiдганяючи.
   Андрiй мовчить.
   - Слухайте, - говорить слiдчий, переходячи  на  "ви",  -  ви  є  людина
iнтелiгентна. Ви  мусите  розумiти,  що  про  вас  все  вiдомо.  I  ми  не
потребуємо слiдства. Але ми потребуємо знати, чи ви  дiйсно  непримиренний
ворог, а чи ви  помилялись.  Доказом  цього  буде  те,  як  щиросердно  ви
зiзнаєтесь i покаєтесь. Зрозумiли? Все, що тут написано,  ви  мусите  самi
розповiсти, не затаюючи нiчого. Бо... Бо ж ви людина iнтелiгентна,  i  нам
не хотiлось би до вас застосовувати метод, якi  ми  застосовуємо  до  всiх
тих, що стають на шлях  боротьби  з  нами.  Бо  то  для  вас  буде  зовсiм
неприємно... Чуєте? - повiв слiдчий очима  значуще  на  дверi,  з-за  яких
чулись стогони. - Отож...
   - Залежно, що там написано, - протяг Андрiй, намагаючись  бодай  трiшки
взнати, що саме й ким саме там понаписувано супроти нього. I  що  саме  їм
вiдомо? Зауважив, що течка, яка лежала перед Сергєєвим, була та сама, що й
тодi в Нечаєвої, i що вона за цi днi потовщала.
   Слiдчий засмiявся презирливо:
   - Прошу не забувати, що тут слiдчий я, а не ти. Отже - я слухаю.
   - Добре... - сказав Андрiй, i вiн уже був хотiв зухвало заявити, що вiн
його не боїться i що тi "злочини", за якi його вже раз суджено, вiн визнає
й ладен нести вiдповiдальнiсть, знаючи, що теоретично, згiдно з законами у
всьому свiтi, за ту саму справу  двiчi  не  судять.  Вiн  уже  навiть  був
заїкнувся, але слiдчий його перебив. Минуле його не цiкавить зовсiм, i вiн
смiється з того. Його цiкавить теперiшнє, а до минулого  дiйдеться  потiм.
Те "теперiшнє" i нього от в течцi, при цьому слiдчий знову ляпнув рукою по
зеленiй обкладинцi. Збитий зi скоку, Андрiй замовк. Йому не  хотiлося  так
зразу сваритися зi слiдчим, може ж, вдасться полагодити з ним  усю  справу
на "здоровий" розум. А може б, звести все до якогось мiнiмуму?..  Але  тут
же вiдмовився вiд цього. З двох мотивiв. По-перше,  з  мотивiв  гонору.  А
по-друге - чим бiльше дивився на слiдчого, тим  бiльше  переконувався,  що
тут нiякий "здоровий" розум не допоможе, бо не на те слiдчий зорiєнтований
та й, далебi, нiяким "потрiбним" здоровим розумом не грiшить. Головне,  що
той слiдчий є чужий. До кiнця ворожий i чужий. I служака - не мiнiмум йому
потрiбен,  а  максимальний  максимум.  Абсурдний,  безглуздий,  але  конче
необхiдний. Слiдчий пряде очима, а Андрiй читає в тих очах  затаєне,  хиже
чекання, щоб Андрiй хоч трiшки десь надломився, щоб  здав  психiчно,  тодi
вiн вхопиться й буде розмотувати його душу, як той Асланову. I тодi з того
виросте цiла страшна гора - навколо кожної крихти правди, яку б вiн подав,
виросте жахлива гора провокацiї й придавить безлiч  жертв.  Побачивши  це,
Андрiй вiдкинув усякi вагання, глибоко зiтхнув i став на шлях  цiлковитого
й принципового  заперечення.  Нехай,  зрештою,  вiн  оперує  тiєю  течкою,
напханою якимсь шпаргаллям, i нехай розкриває карти. Бажаючи цього, Андрiй
поволi процiдив:
   - Наскiльки я зрозумiв з пред'явленого обвинувачення, менi  закидається
пп, 2, 6, 8, 10 i 11 статтi 54-ї. Так от, це все неправда.
   - А що є правда?
   - Правдою є, що  це  все  якась  брехня,  божевiльна  фантазiя.  Чи  не
здається вам, що тих пунктiв забагато як на один раз.
   Слiдчий подумав, а потiм:
   - Тут тебе, зрештою, не питають  про  правду.  I  нiкому  вона  тут  не
потрiбна. Правдою буде те, що я тобi тут начеплю. Ясно? Ти ворог  -  i  це
основне. Ти людина iнтелiгентна, а нi чорта не понiмаєш. Зрозумiй, що  раз
ти ворог, то всi статтi, якi  тобi  начеплять,  абсолютно  правильнi,  хоч
найбезглуздiшi. I їх зовсiм не забагато. "Запрос не б'є  в  нос",  пойняв?
Суть в тiм, що ти ворог. А раз так  -  всi  статтi,  до  тебе  прикладенi,
будуть правильнi. Це раз. А вдруге - раз ти ворог, то в тебе ж є спiльники
й однодумцi? Є! Напевно є! Так от всi спiльники й  однодумцi  мусять  бути
ось тут, - ляпнув вiн рукою по столу, - ось в цьому й вся  справа!  I  про
тих всiх твоїх друзiв i однодумцiв мусить бути  твоя  щиросердна  сповiдь,
про всю вашу контрреволюцiйну дiяльнiсть, не боючись нiяких  перебiльшень.
Ми потiм розберемось.
   В Андрiя заклекотало всерединi, i в той же час думка забилась злорадно:
   "Ага, не знаючи правди, їм потрiбна гора брехнi!?  Добре!  Позмагаємось
же!" Нахмурившись i дивлячись слiдчому в очi, Андрiй промовив презирливо:
   - "Ворог народу", "контрреволюцiя", "зрада" й "злочин" з  погляду  мого
класу є все поняття трохи iншi, анiж...
   - Чхать я хотiв на поняття твого класу!.. От про нього, зрештою, ти тут
все й розкажеш... I не бiйся нiяких перебiльшень! Так треба.
   - Гм... Цебто вам потрiбнi формальнi пiдстави, щоб мене i всiх, на кого
я скажу, засудити? Слiдчий презирливо:
   - Дурню ти! Ми тебе можемо засудити й без твоєї сповiдi. Подумаєш!  Але
йдеться про те, щоб тебе не  засудити.  Чи  ти  не  вiриш  у  пролетарську
великодушнiсть?
   - Вiрю...
   - Iронiзуєш?
   - Чому ж, я вiрю. Я сам пролетар i знаю пролетарську великодушнiсть.
   - Те, що ти  пролетар  -  то  до  лампочки,  он  до  тiєї,  бачиш?  Ха!
"Пролетар"! Чи ти думаєш, що тобi буде тут  скидка  за  твоє  пролетарське
походження? Нi, брат, саме  до  ворогiв  пролетарського  походження  ми  є
найбiльше безпощаднi, як до зрадникiв... звичайно, якщо вони непримиреннi.
   "Зрадникiв!!? Ах ти ж!!" а вголос:
   - З погляду пролетарського, зрадник є поняття  розбiжне...  (павза).  -
Отже, згiдно  з  вашою  "пролетарською  великодушнiстю",  вам  треба  мати
формальнi пiдстави, щоб мене конче засудити й знищити? -  повторив  Андрiй
спокiйно запитання, пiдкреслюючи безглуздiсть формули.
   - Нi. Нам потрiбна й правда. Цебто така правда, яка нам п о т р i  б  н
а! Чи тобi ще треба розжовувати? Правда про твоїх спiльникiв i однодумцiв.
Про всiх- про вчорашнiх, сьогоднiшнiх i завтрашнiх i про все  їхнє  кодло,
до дiтей включно! I про вашу спiльну дiяльнiсть...
   Андрiєвi не треба "розжовувати".  Кров  заливає  йому  мiзок.  Але  вiн
мовчить. А слiдчий веде з незрiвнянним цинiзмом:
   - Та правда, зрештою, ось тут вся написана,- ляпнув по течцi рукою. - Я
тiльки хочу почути її щиросердно з твоїх уст, щоб знати, чи ти є ворог  до
кiнця, чи...
   "Т а к! Д о к i н ц я!.. Я к щ о т а к, т о в о р о г д о к i н ц я!  Д
о г р о б у! Д о п е р е м о г и!!! Я к щ о т а к, т о д о к i н ц я!!"  -
Андрiй згадав Аслана, згадав всю  камеру  i  всю  "брехалiвку",  все  море
безглуздя..."Якщо  так,   то   до   кiнця!"   А   вголос,   вiдсапнувшись,
схвильованно:
   - Ну то я щиросердечно признаюсь, що з моєю головою ви  можете  робить,
що хочете! Але що до спiльникiв, то... то для такої комедiї в мене  їх  не
числиться.
   - Що, що? Як ти сказав? Це щиросердно?
   - Так, це щиросердно.
   - Ах, ти ж... Цебто про комедiю?
   - Гм... I про комедiю теж.
   Слiдчий розгублено дивиться якусь мить мовчки, а тодi широко позiхає.
   - Нi, не буде, я бачу, з тобою дiла по-хорошому. Фiлософствуєш?  Ну  що
ж, побачемо. Менi не к спiху,- i занурився в папери, позiхаючи.  По  хвилi
додав:
   - Ти даремно надiєшся... На що ти надiєшся? Ти згниєш в тюрмi,  але  ти
не вийдеш з наших лап. - Помовчав, листаючи папери, а тодi пiдвiв  обличчя
i глузливо заскалив око:
   - Як там сидиться в камерi?
   - Добре, дякую.
   - А про що ж там говорять арестанти?.. Не бiйсь, змовляються, як дурити
слiдчих? Лають совєтську власть? Виробляють тактику спротиву? Га?
   - Приходьте, посидьте, послухайте.
   Слiдчий зареготався i не став бiльше розпитувати.
   Андрiй дивиться, як слiдчий листає папери - його "Дiло",- i його мучить
цiкавiсть: що ж там i ким там понаписувано?
   - Гм... Я не знаю, що там понаписувано,- почав вiн дипломатично, -  але
все то єрунда, i той, що писав...
   - Не квапся, - буркнув слiдчий, - взнаєш в свiй  час.  Тут  все,  брат,
понаписувано правильно. - А тодi пiдвiв очi, подивився пильно  Андрiєвi  в
обличчя, перевiв погляд у течку i знову на Андрiя й процiдив значуще:
   - I писали тут, брат, авторитетнi люди. Дуже авторитетнi люди!
   Андрiєвi неприємно занудило пiд серцем. Вiн згадав  Миколу,  Михайла  i
третього свого брата Сергiя й  тяжко  зiтхнув.  Зайшла  мовчанка.  Слiдчий
дивиться в папери, низько схилившись, а Андрiй дивиться на тi самi  папери
здалеку.  На  серце  навалився  тягар,  перед  яким  померкла   всi   iншi
неприємностi. Сидiв мовчки й дивився на зелену течку в центрi  освiтленого
кола на столi, слухав шамотню, й гомiн, та вигуки за дверима  i  вiдчував,
що його нерви починають тремтiти. Але не вiд шамотнi й гомону за дверима -
вiд iншого. I вiн їх угамовував упертим i до безглуздя затятим: "Не  може,
не може, не може бути!"
   А слiдчий читав щось, ворушив бровами й посмiхався значуще.
   За вiкном, заставленим решетом, була чорна нiч. Там десь сплять  мирним
сном люди, там десь гуляють по парках i скверах закоханi, повертаючись  iз
запiзнiлих вистав i вечiрок, там десь, на якiйсь точцi планети у тiй ночi,
може, весело гуляють з дiвчатами  його  брати  або  сплять  i  марять  про
завтрашнiй день, про веселi зустрiчi з свобiдними друзями, самi свобiднi й
щасливi. Там десь свiт, до якого вже, може, й  немає  вороття.  За  вiкном
чорна нiч, а в кiмнатi слiпуче ясно, тихо, багато повiтря. Андрiй дивиться
на блискучу пiдлогу, дихає  свiжим  повiтрям  i  думає  про  камеру.  Йому
хочеться назад до камери, туди, до товаришiв недолi, в той сморiд i  бруд.
Там ще є близькi люди.
   До кiмнати увiйшла молодесенька й дуже гарна дiвчина,  в  снiжно-бiлому
халатi i з тацею на руцi. Вона видалася  Андрiєвi  янголом,  що  спустився
несподiвано з неба опiвночi в цю  пiдозрiлу,  наповнену  тоскною  тривогою
кiмнату.  Таця  була  заставлена  шклянками,  пляшками  пива,  й  вина,  i
крем-соди, наповнена шоколадом i тiстечками.
   - Вам пива? Вина? Крем-соди? Чи?... - заграсувала дiвчина  до  слiдчого
нiжним, грудним голосочком,  як  голубка,  кинувши  скоса  ледве  вловимий
погляд на Андрiя.
   Слiдчий узяв пляшку пива  й  бутерброд.  Пожартував  щось  з  дiвчиною,
наговорив якихось  непристойних  дурниць  пошепки.  Дiвчина,  зашарiвшись,
вийшла. Пройшла грацiйно зi своєю тацею повз Андрiя.
   - Гм... Гм... - замимрив слiдчий, запихаючись бутербродом i зиркаючи на
Андрiя: - Ось це й було те, що ти втратив... Але вiд  тебе  залежить  його
повернути.
   - Що?
   - Дєвочку...
   Андрiй нiчого не сказав.
   - Ну?..-спитав слiдчий, скiнчивши їсти й занурюючись в папери.  Нукнув,
нiби на коня, нагадуючи тим "ну", що
   Андрiєвi треба щось говорити, треба "щиросердно" починати "сповiдь".
   Андрiй мовчав.
   I слiдчий мовчав.
   Невiдомо  було,  як  довго  може  тривати  оте   листання   паперiв   i
вичiкування, лише вiдомо було, що якоїсь хвилини все це може скiнчитися  i
тодi... Правду сказати, в серцi жеврiла iскра надiї, що  "тодi"  все  буде
добре,  все  виясниться,  i  його  випустять,  звiльнять.  Авжеж.  На   те
скидається. I слiдчого йому дали, зрештою, якогось хлопчиська,  та  й  той
тiльки страхає та погрожує, i то якось мляво, несерйозно.  Вправляється  в
розумних розмовах.
   Але цi думки були явно недоречними й безглуздими, i Андрiй вiдкинув їх.
Невiдоме лишалося невiдомим i тривожним. Очiкування скiнчиться i тодi...
   Цiкаво, що ж прийде тодi?  Намагався  вгадати,  що  ж  прийде  за  цiєю
прелюдiєю, й пристосуватися якось заздалегiдь. В  кожнiм  разi,  вiн  одно
вирiшив твердо - в i н н е д i р к а в i д б у б л и к а! - i в цьому  всi
в цiй цитаделi "пролетарського правосуддя" мусять переконатися.
   В кiмнатi спокiйно i тихо, але нерви все  бiльше  наструнчуються.  А  з
душi пiдiймається протест. Не проти тiєї дикої комедiї, яку з  ним  хочуть
тут розiграти i вже розiгрують, а проти  провокацiї,  проти  того,  на  що
натякнув слiдчий, кажучи про "авторитетних людей". Вiн вiдчував,  що  саме
тут може бути нанесена йому найтяжча поразка, яка може зломити його  волю,
- це замах на його вiру в те, що найбiльше цiнив усе своє життя  i  за  що
тримався душею, як за рятiвниче коло. Вiру в людей, i не взагалi в  людей,
а вiру в своїх братiв. Хтось  всерединi,  незважаючи  на  всю  очевиднiсть
факту, одчайдушно  i  безпомiчно  протестував.  Хтось  той,  хто  навчився
безоглядно вiрити й любити, панiчно боючись чорного провалля, в  яке  може
раптом зiрватись i полетiти, коли ту вiру втратить. Очi дивились на зелену
течку там, на столi, а серце протестувало.  Вiн  бреше,  цей  слiдчий!  Це
неправда! I саме неправда тому, що це вiн - слiдчий  -  про  те  говорить.
Знав, що слiдчим взагалi не можна вiрити нi на йоту. То ще  невiдомо,  яку
саме цiль вiн переслiдує, на що саме вiн полює. Може, вiн якраз i полює на
те, щоб зламати наймогутнiшу пружину  його  душi.  Вiн  каже,  що  їм  все
вiдомо. Може, їм вiдомо й те, що собою являє Андрiєва душа i на чому  вона
тримається?
   Андрiй дивиться на  байдужого  слiдчого,  що  так  меланхолiйно  листає
папери, i починає розумiти, що тут  якась  добре  продумана  й  розроблена
тактика супроти нього.
   Слiдчий мовчить, не натискає, не кричить, - вiн чогось жде. Чого ж  вiн
жде? Адже як так вести слiдство, то вiн  -  Андрiй  -  може  просидiти  на
стiльцi в такiй чистiй й гарнiй кiмнатi десятки рокiв безрезультатно. Чого
ж вiн жде? Набирається вiдваги, щоб потiм кинутися на нього з  прес-пап'є,
як той дурнуватий слiдчий з Карапетьянових "перських мелодiй"? Але ж вiн -
Андрiй - зробить тут з нього череп'я.
   Слiдчий зовсiм не кидався i, здається,  й  не  збирався.  Нудився  бiля
столу.  Задзеленчав  телефон.  Слiдчий  зняв  рурку,  послухав  i  сказав,
позiхаючи: "Так" - i почепив рурку на своє мiсце. Незважаючи на  позiхання
слiдчого, Андрiй угадав, що те "так" стосується саме його.
   I вiн не помилився. Тишу й нудне нукання слiдчого було  порушено  -  до
кiмнати почали заходити гостi. Спочатку зайшов якийсь хлопчина в  шовковiй
бiлiй майцi-короткорукавцi, з голеною головою, наспортований, як боксер, в
жовтих черевиках "шiммi"; вiн  увiйшов  м'якою  кошачою  ходою,  похитуючи
стегнами, мов хтива дiвчина.
   - А-а, Чумак! -  вигукнув  вiн  радiсно,  нiби  побачив  доброго  свого
знайомого, i зупинився перед Андрiєм.
   За  першим  увiйшло  ще  двоє,  теж  таких  самих  дебелих  хлопцiв   у
цивiльному.  Всi  вони  "впiзнавали"  Андрiя  й  своє  приємне  здивування
виявляли вiдповiдними приятельськими вигуками. Всi троє розташувалися, хто
на стiльцi, хто на пiдвiконнi, й смiялися помежи собою.
   Хлопцi дивилися на Андрiя, Андрiй дивився на хлопцiв i не бачив  у  них
нiчого страшного, такi собi милi, добродушнi хлопцi.
   -  Футболiст?-  звернувся  до  Андрiя  перший  з  цiкавим   запитанням,
розглядаючи Андрiєвi бiцепси й всю  його  фiгуру.  Два  iнших  засмiялися.
Андрiй промовчав,  лише  знизав  плечима.  А  перший,  не  чекаючи  навiть
вiдповiдi, вiдповiв сам:
   - Я бачу, що футболiст. Це добре. Ми теж футболiсти. Гм... Чи ти  давно
грав у футбол? Чим, форвардом чи?.. Я от форвард, а це голкiпер, а ти?..
   Запитання були такi добродушнi i такий добродушний смiх усiх трьох,  що
Андрiєвi навiть не спадало на думку шукати якогось смислу за тими словами.
Власне, вiн не встиг  зорiєнтуватися  -  слiдчий,  що  на  прихiд  гостей,
здавалося, не звернув уваги, зосереджений  весь  в  паперах,  враз  пiдвiв
голову, прислухався до шелесту за дверима й, коли тi дверi знову  рипнули,
гримнув:
   - Встати! - це до Андрiя.
   Андрiй встав. До кiмнати зайшов низенький, широкогрудий i  широкоплечий
чоловiк, теж молодий i теж в вiльному.
   - Начальник вiддiлу Великiн! - вiдрекомендував слiдчий з посмiшкою. :
   Великiн зупинився посеред кiмнати:
   - А-а, Чумак, - протяг  вiн  крiзь  зуби.  -  Ну,  як?  -  звернувся  з
запитанням до слiдчого. Слiдчий знизав плечима:
   --Мовчить, сволоч.

   Великiн зiмкнув щелепи й нiчого не сказав. Пiдiйшов до Андрiя,  постояв
перед ним, мiряючи його поглядом з головнi до п'ят. I враз з  усього  маху
вдарив в обличчя. Андрiй упав на стiлець.  Раптове  приголомшення  змiнила
несамовита лють. В нiм усе заклекотало i першим вiдрухом було  кинутися  й
розтерзати цього i присадкуватого мерзотника,  як  кошеня.  I  вiн  би  це
зробив, I бо Великiн був набагато менший  за  нього,  крiм  того  в  такiм
несамовитiм гнiвi Андрiєва сила була незрiвнянна. Але вiн не встиг.  Хтось
раптовим ударом вибив ногою стiлець з-пiд нього, й Андрiй упав на пiдлогу.
Схопився миттю, але удар пiд колiна повалив його знову. I затанцювали  над
ним усi п'ятеро. Били його ногами, качали по пiдлозi, садили черевиками по
чому попало. Андрiй закривав лiктем обличчя й все намагався схопитися, але
марно. Намагався спiймати  котрогось  руками,  але  його  били  по  руках,
вiдтоптували їх... Тодi  вiн  став  захищати  лiктями  лице  й  голову  та
затуляти колiнами живiт. П‘ятеро здоровенних "футболiстiв" гасали над ним,
качали по всiй кiмнатi й несамовито кричали:
   -  Гад!  Фашист!  Фашистська  морда!  Говори!   Ти   будеш   говорити!?
Розколюйся! Розколюйся, петлюрiвська наволоч! Говори!! Враг народа!!
   Хтось кричав найдужче, погано вимовляючи "р", - його "р"  скидалося  на
"i" -"контiєволюцiонеi". Це Великiн. Iншi кричали правильно, але так  само
несамовито. I сходили буйною, неуявною лайкою та епiтетами, яких  немає  в
жодному словниковi, приголомшуючи  навiть  мужське  вухо  своїм  цинiзмом.
Андрiй теж щось люто кричав i лаявся, називав їх  сволотою,  мерзотниками,
хамами, всiм, що могло прийти йому в голову в клекотi образи й  гнiву.  За
це його ще несамовитiше бито,  топлючи  його  хрипiння  й  уривки  слiв  у
ревищi.
   - Здоровий, сатана! - хекав котрийсь, як дроворуб,  садячи  обцасами  в
груди.
   Це тривало довго.  "Приб'ють  на  смерть!  Приб'ють  насмерть!"  -  вже
металась  безпомiчна  думка,  констатуючи  з   безсилим   розпачем   повну
безнадiйнiсть i безвихiднiсть. А вир над ним все  шаленiв.  Потiм  удар  в
потилицю черевиком поверг його в темряву, стало млосно  й  в  той  же  час
приємно - бiль скiнчився, здавалось, що  вiн  пiрнає  в  густу,  каламутну
воду, що визволився вiд цих садистiв. Ще якусь  мить  чув  на  тiлi  глухi
удари й схоплював вухом регiт, потiм опустилась чорнота.
   Опритомнiв Андрiй вiд неприємного лоскоту. Розкрив через силу повiки  -
над ним стояв Сергєєв i  лив  йому  на  обличчя  воду  з  великої  шкляної
карафки.  Андрiй  сапнув  повiтря  i  помалу   сiв,   дивився   блукаючим,
напiвпритомним поглядом по кiмнатi й вслухався до себе  -  видавалося,  що
йому потрощено всi костi.
   - Вставай! - командував хтось хрипко й злобно. Андрiй почав  зводитись,
але коли вiн став на ноги, його знову збито геть  ударом  пiд  колiна.  Це
Великiн. Мабуть, злякався  його  вигляду,  що  нагадував  вигляд  великого
зацькованого звiра, який i в  безпам'ятствi  все  ще  здатний  кинутися  й
розтерзати напасника.
   - Вставай!- знову гукнув той самий голос. - Сiдай на стiлець.
   Андрiй слухняно звiвся, але знову  його  збито  з  нiг.  А  потiм  двоє
пiдхопили його пiд руки, закрутивши  їх  назад,  поволокли  до  стiльця  й
посадили.
   - Сиди, сволоч, отак! Руки отак, ноги пiдбери... Поклали йому  руки  на
колiна,  пiдiгнули  ноги  "по  формi"  й  лишили.  Андрiй  сидiв  i  тяжко
вiдсапувався,  дивився  просто  себе.  Ним  володiло  непереможне  бажання
заплакати, отак просто по-дитячому гiрко заплакати. Вiд тяжкої образи, вiд
наруги, вiд безсилого гнiву й вiд свiдомостi, що його брутально й безкарно
таки обертають в ганчiрку. Перед очима була пiдлога в  плямах  i  розводах
кровi - його кровi, в патьоках води, в вiдбитках пiдошов i обцасiв,  в  ту
його кров намащених, - свiдоцтво його ганьби й  позорища.  Все  тiло  його
дрiбно тремтiло, й тремтiли десь в горлi сльози. Вони, тi сльози, нагально
видиралися з горла так, як колись у дитинствi, коли йому  хотiлося  ридати
вiд тяжкої, болючої образи, та вiд сорому, та вiд гнiву безсилого. Але вiн
не заплакав. Вiн ковтав слину, змiшану з кров'ю з побитих уст, i,  тамуючи
розпач i гнiв, вiдсапувався тяжко. Перед ним стояв Великiн, заклавши  руки
за спину, за столом сидiв Сергєєв, криво посмiхаючись, а бiля столу стояло
троє "футболiстiв",  вiдсапуючись  теж,  як  i  Андрiй,  курили  й  весело
пересмiхались. I той смiх був такий собi веселий, парубоцький, зовсiм нiби
беззлобний. Так, нiби тут нiчого особливого й не сталося.
   - Ну, от, - промовив котрийсь.- Хiба погано ми граємо в футбол?
   Регiт. То смiялися тi троє й Сергєєв,  не  смiявся  тiла  Великiн.  Вiн
стояв перед Андрiєм i дивився йому в обличчя пукатими  своїми,  зловiсними
очима. Коли йому здалося, що Андрiй вже достатньо прийшов до пам'ятi,  вiн
процiдив крiзь зуби:
   - Ну-с, ти будеш говорити?
   Мовчанка.

   - Гм... Нiчого, заговориш. Рєбята смiються, значить, ти  мусиш  зробити
висновок, що це були тiльки шуточки. Жарти. Не жарти  будуть  впередi.  Ти
занадто упертий, але нiчого...
   - Вiн начитався Остапа Вишнi - вставив котрийсь вiд  столу  глумливо  i
досить безглуздо.
   - Та нi, це золото похлєще Вишнi. Той швидко здався  а  цей...  Так  ти
будеш говорити?
   - Що ви вiд мене хочете? - прохрипiв Андрiй, пiдвiвши очi на  Великiна.
Великiн подивився в тi очi, скрутнув головою й про всяк  випадок  вiдiйшов
до столу.
   - Товаришу слiдчий! - звернувся Великiн офiцiйно до Сергєєва, тим часом
дивлячись пильно на Андрiя: - Ваш пацiєнт, здається, не в курсi справ.  Ви
йому пояснили, що й до чого?
   - Так, пояснив.
   - Пояснили, в чому його обвинувачується  й  у  чому  його  грiхи  перед
владою, перед партiєю, перед країною й перед народом?

   - Так.
   - Пояснили й, що чекає його тут?
   - Так.
   --Ну, так що ж ви дурня валяєте, громадянине Чумак? Вам про все говорив
слiдчий. Про що вам говорив слiдчий?
   Павза.
   -  Слiдчий  менi  говорив  про  пролетарське  правосуддя...-  прохрипiв
Андрiй.
   - Iдiйот ти? Ха-ха-ха?.. А втiм, це правда. Так от, я й є  пролетарське
правосуддя! Пойняв?! Я є пролетарське правосуддя. Ти формулу обвинувачення
читав?
   - Так.
   -Розписався?
   - Так.
   - Ну, так про те, що там написано, й треба говорити. Ти ворог народу  i
мусиш все про себе тут викласти.  Отже,  що  ти  з  приводу  всiх  пунктiв
обвинувачення скажеш?
   - Я... вже... сказав...
   Великiн подивився на Сергєєва запитливо, той  знизав  плечима.  Великiн
зцiпив зуби.
   - Бавитесь, сеньйор?! Добре. Ми вас роздавимо! Розумiєш? Роздавимо!  Це
була тiльки забавка, коли б ти знав, що  тебе  чекає  впередi,  у  тебе  б
волосся вилiзло геть ще цiєї ночi. Ми  тебе  роздавимо,  i  нiхто  тим  не
поцiкавиться, загинеш, як пес.
   - Це... пролетарська законнiсть... I правосуддя?..
   - А що б же ти думав? - вставив котрийсь, - ич ти!
   -Так, це законнiсть i правосуддя, - пiдтвердив Великiн.
   Андрiй помовчав i заговорив тихо:
   - Коли мiй рiд... боровся за революцiю,  проливаючи  кров,  вiн  iнакше
мислив про законнiсть i пролетарське правосуддя, й... про все...
   В цей час рипнули дверi й увiйшов хтось стрункий у вiйськовiй унiформi!
II
   - Встать! - гримнув Сергєєв.
   Всi встали. Андрiй  встав  теж,  перемагаючи  бiль.  Той,  що  увiйшов,
зупинився посеред кiмнати, подивився на Андрiя пильно й лагiдно промовив:
   - Сiдайте, громадянине... здається, Чумак ? Так?
   - Так, - вiдповiв Сергєєв, посмiхнувшись.
   - Я - начальник групи й  звати  мене  Фрей,  -  говорив  далi  гiсть  у
вiйськовiй унiформi, рекомендуючись Андрiєвi, - прошу  сидiти  спокiйно  й
говорити далi, я, здається, вас перебив?
   Був вiн пiдкреслено лагiдний, i чемний,  i  по-начальницьки  величавий.
Прiзвище мав нiмецьке, але риси обличчя слов'янськi,  певнiше,  росiйськi.
Цiлковита протилежнiсть до Великiна, що мав прiзвище росiйське,  але  риси
iншi.

   Першим  Андрiєвим  вiдрухом  було  поскаржитися  цьому   лагiдному   й,
очевидно, культурному начальниковi на ту  кривду,  що  її  йому  заподiяно
щойно. Але блискавична думка, що "вiн же чує увесь той лемент i скавулiння
по коридорах i не припинить", обiрвала намiр. Замiсть поскаржитись, Андрiй
облизав шерхлi губи й вiв далi обiрвану думку:
   - Проливаючи кров свою, мiй рiд iнакше думав про все...
   Помiтивши, що Андрiїв голос занадто  хрипить,  Фрей  звелiв  дати  йому
шклянку води, але Андрiй вiдмовився. Фрей помiтно насупився:
   -Гм...Ну-ну, говорiть далi, про що ж мрiяв ваш рiд...До речi,  про  ваш
рiд я добре знаю... Хто ж не знає рiд Чумакiв. I мiж iншим, думаю, що  вам
би не випадало з нами сваритися. Так що ж думав ваш рiд?
   - Рiд мiй думав про те, - раптом  випалив  Андрiй  майже  крiзь  сльози
гнiву й образи, - що його нащадки... не будуть битi ось тут!.. Що  Чумакiв
син не буде мордований ось тут, як собака!..
   Фрей пiдвiв брови:
   - Це дiйсно прикро. Але це вiд вас залежить. Мушу сказати (i про це вам
вже було говорено, пригадайте),  що  ви  з  вашими  здiбностями,  з  вашою
енергiєю  й  знаннями  могли  би  бути  потрiбнi  країнi...  Лише   мусите
роззброїтися щиросердно. I вас оцiнять належно... Давайте домовимось...
   Андрiй  нетерпляче  повiв  плечем,  згадав  слова  Сафигiна   й   хотiв
вiдповiсти те саме й в  тому  ж  стилi,  але  облишив,  помовчав,  а  тодi
продовжував обiрвану думку з жалем та iронiєю:
   - Як собака...Та не в цiм суть. Не в одиницях суть. Суть  в  мiльйонах.
Отже - рiд мiй мрiяв про iнакшу долю й  iнакшi  права  для  себе  й  свого
народу... Про iнакше пролетарське правосуддя... Про iнакший "новий лад"...
Про iнакших носiїв правосуддя, анiж оцей ось... - вiн кивнув на Великiна.
   Фрей слухав, насупившись. А як Андрiй урвав, вiн  обережно  пiдiгнав  з
цiкавiстю:
   --Ну, далi...
   Але Андрiй замовк. Вiн думав над тим, чи говорити далi, чи не говорити.
Для кого нiби й для чого? Зайшла павза. Фрей почекав якийсь  час,  а  тодi
удавано позiхнув:
   - Мда-а... Але я бачу, що ви i ваш рiд - це,  як  кажуть  одесити,  двi
великi рiзницi. По-моєму ви в своєму родi є виродком чи винятком. I ось ця
винятковiсть i привела вас сюди. Адже так?
   Андрiй вже достатньо прийшов до пам'ятi,  щоб  уловити  тонкiсть  цього
запитання. Виходило, що вiдповiсти  запереченням,  це  значить  увесь  рiд
поставити на одну дошку, ось на цю  пiдлогу,  замащену  його  кров'ю.  Хай
лiпше буде "так", але вiн i цього "так" не сказав, лише зiтхнув.
   - Ну, от, мовчанка- знак згоди. Так що вам нема чого посилатися на рiд.
А те, про що мрiяв ваш рiд, ми й здiйснюємо.
   Андрiй покрутив головою.
   Фрей:
   - Хiба нi? - (iронiя).
   - Облишмо про це. Ви це знаєте краще за мене. Не я керую цiєю тюрмою, а
ви.
   - Що ти хочеш цим сказати? - пiдхопив Великiн понуро.
   Андрiй не  звернув  уваги,  зiгнорував,  спостерiгаючи,  як  Фрей  щось
обертає пiд насупленими бровами, й чекав, що вiн буде говорити.
   - Цiкаво... - протяг Фрей роздумливо, а  тодi  враз  стрiпнув  чубом  i
звернувся до Андрiя усторч:
   --Рiд Чумакiв є  вiдважний.  Скажiть,  чи  ви  пiшли  в  свiй  рiд?  Ви
вiдважний?

   Андрiй:
   - Ви хочете випробувати мою вiдвагу? Здається, маєте багато нагод.
   - Я не про те... Ви от говорите про рiд, про його мрiї...Так  от,  якщо
ви вiдважний, то чи не могли б ви сказати,  якi  ж  вашi  мрiї,  яке  ваше
кредо? Ваше кредо? Отак просто, як личить вiдважним  людям...  Пам'ятайте,
що за кредо ми не судимо, ми судимо не за погляди, а за дiла, за конкретнi
дiла. Ну?
   За столом нашорошенiсть, смiшок. Андрiй мовчить понуро.
   - Я вам гарантую, що за погляди вам нiчого не буде, - промовив серйозно
Фрей.
   - Можливо, - протяг нарештi Андрiй. -  Але  чи  гарантуєте  ви,  що  ви
вiльнi чинити по своїй уподобi? (iронiя, Фрей  насупився).  Чи  гарантуєте
ви, що для дотримання слова вам вистачить вашого авторитету?
   Незручна  мовчанка.  Андрiй  почекав  хвилинку,  а   тодi   посмiхнувся
глузливо:
   - Але  це  не  важно.  Я  вашої  гарантiї  зовсiм  не  потребую.  Iснує
теоретично закон про свободу думки й совiстi, так от припустiм,  що  це  є
дiйсно закон. Припустiм.  Припустiм,  що  за  полiтичне  кредо  нiкого  не
карають вашi...речники пролетарської законностi й  правосуддя.  Припустiм.
Але я навiть цього припущення не потребую, бо знаю, по-перше, що саме таке
припущення розходиться з дiйснiстю, а друге: що я сиджу тут саме  за  своє
кредо i що звiдцiля вже нiколи не вийду. Я  приречений  на  те,  щоб  бути
роздавленим, в цьому я вам усiм вiрю. А раз так - висловлюючи своє  кредо,
я вже нiчим бiльше не ризикую, бо доля моя перерiшена. Пiсля  цього  я  не
потребую навiть особливої вiдваги, щоб моє кредо висловити. Будь ласка, що
цiкавить?
   По такiй передмовi, здавалося, Фрей  знiяковiв,  якась  маленька  риска
шляхетностi вимагала припинити розмову. Але Фрей перемiгся,  боротьба  мiж
людською совiстю i почуттям  службового  обов'язку  закiнчилася  перемогою
останнього. Скривившись, Фрей поставив запитання.
   - Скажiмо, як ви дивитесь на все?
   - На що саме?
   - На систему, на правопорядок, на уряд i партiю, на... те,  що  ви  тут
бачили, нарештi?
   - Гм... Я дивлюся так, як i всi, як дивляться мiльйонi на це.
   - Що-що? Якi мiльйони? Ну, що ви, що ви!..
   - Ну, що ви! - протяг Андрiй в тон. - Я можу  подумати,  що  ви  погано
знаєте арифметику. Та якщо в Харковi п'ять тюрем  i  в  кожнiй  сидить  по
п'ять або десять тисяч людей, то коли це перемножити  на  кiлькiсть  самих
тiльки великих мiст в СССР, то скiльки це буде мiльйонiв? Тих,  що  сидять
вже! А їм немає виходу, як ви всi твердите. А тих,  що  сидiли  вчора!?  А
тих, що ще ждуть своєї черги?! Хiба це не будуть мiльйони?!
   Фрей засмикав бровою, позираючи на присутнiх "футболiстiв":
   - Стоп, стоп! Чи ви здаєте собi справу з того, що ви говорите?!
   - Ви хотiли знати моє кредо...
   - Ага, ну прошу, прошу... Це думки класових ворогiв, i вони нам вiдомi.
Отже, ви думаєте?
   - От i добре... Так от я так i думаю,  як  тi  всi  мiльйони  "класових
ворогiв". Тобто я думаю й дивлюся на речi так, як  мiльйони  людей.  А  як
вони думають, про це ви могли б зробити  висновок  на  пiдставi  ваших  же
пiдозрiнь до тих людей, на пiдставi обвинувачень,  вами  пред'явлюваних  i
обгрунтованих на  ваших  же  пiдозрiннях.  Ви  думаєте,  що  всi  тi  люди
ненавидять систему й  режим,  партiю  й  уряд;  розчарованi  в  революцiї;
вважають правопорядок, збудований на руїнах  старого  свiту  миколаївської
реакцiї, за недосконалий, ба, за антинародний; що з усiх iдеалiв революцiї
вийшов пшик; що кров, пролита мiльйонами,  пiшла  на  марне,  потоптана  й
поругана системою нового визиску, соцiального й нацiонального поневолення,
фразерством, фарисейством, диктатурою меншостi; i, нарештi, ви думаєте, що
всi тi люди в вiдчаї хотiли б все знести геть диктатуру  меншостi,  тобто,
все зламати, побудувати новий свiт,  кращий,  справедливiший...  За  такi,
мовляв, думки ви посаджали до тюрми всiх - i бувших  ветеранiв  революцiї,
що, обсмаленi порохом тiєї революцiї, ще  не  втратили  вiдчуття,  як  вiн
пахне, той порох, i як пахнуть тi  великi  iдеї,  за  якi  вони  боролися;
посаджали й їхнiх дiтей, що болiють трагедiєю своїх батькiв  та  з  кров'ю
успадкували їхнi iдеї; i молоде поколiння юнакiв, що не може примиритися з
болотом, де квакають жаби всесоюзного мiщанства; i селян, i робiтникiв,  i
iнтелiгентiв, що смiють дерзати мислити  й  хотiти,  й  їхнiх  родичiв,  i
родичiв тих родичiв...
   - Стоп! - перебив Фрей,  зблiдши.  -  Ви  здаєте  собi  справу,  що  ви
говорите?!
   - Вповнi. Я говорю лише те, що ви закидаєте всiм  тим,  хто  сидить  за
цими мурами.
   - А ви здаєте собi справу, що це агiтацiя? - при цьому Фрей  глянув  на
"футболiстiв".
   - Можливо. Цей пункт стоїть в формулi мого обвинувачення.
   - Гм... Яке це має, все те, що ви говорили, вiдношення до вашого кредо?
   - Нiякого. Я говорю лише те, в чому ви мене i всiх iнших обвинувачуєте.
Якщо ви хочете, щоб це було кредо - добре,  нехай  це  буде  кредо.  Кредо
всiх...
   - Чого ви розписуєтесь за iнших?
   - Я не розписуюсь. Я частка всiх тих приречених i говорити в множинi  -
це моє право, таке саме природне, як буде природною перспектива гнити  нам
всiм укупi й живити своїми соками "чортополох" товариша Вишинського.
   - Ну-ну, в вас i язичок!.. Добре. Так яке це має вiдношення  до  вашого
кредо? Це ваше кредо?
   - Повторюю, я висловив лише те, в чому ви обвинувачуєте мiльйони. Що  ж
до мого кредо - то воно вмiщається в одну фразу...
   -Я не визнаю пролетарського  правосуддя,  здiйснюваного  закаблуками  й
палкою! Ось це моє кредо.
   - ?!
   - I так само не визнаю соцiалiзму, будованого тюрмою й  кулею.  Ось  це
вкупi i є все моє кредо. Це було занадто смiливо.  Зайшла  мовчанка.  Фрей
зiмкнув брови,  й  видно  було  з  усього,  що  вiн  перемагався,  аби  не
затупотiти враз i не закричати. Таке було вражiння. Але вiн  не  закричав,
навпаки, проговорив тихо, аж занадто тихо й повiльно:
   - Та-ак. Отже, ви здаєте собi справу, що це жахлива контрреволюцiя.  Та
ж за це одно вас треба якнайтяжче покарати. Навiть коли б не  було  бiльше
нiчого, цього одного вистачить, щоб вас засудити на вiки вiчнi.
   - Осмiлюсь нагадати, що  ви  давали  гарантiю.  Фрей  прикусив  губу  й
одвернувся до вiкна. Чи йому дошкулила досить прозора iронiя  в  Андрiєвих
словах, чи його вразила надзвичайна вiдвага, з якою було  висловлено  такi
єретичнi думки тут, чи сам жахливий змiст тих думок, так убiйче логiчно  й
смiливо викладений, але удавана його байдужiсть не в  силi  була  прикрити
нервовостi, що проявлялася в постукуваннi носком лiвої ноги об пiдлогу.
   - Ну, що ж, - посмiхнувся криво Андрiй, - цим я дав вам моральне  право
мене мучити...
   - Нiхто тут права вiд тебе не потребує! Подумаєш! - бовкнув Сергєєв.
   Не повертаючись, Фрей поставив ще одне запитання:
   - Ви сказали, що ваше кредо, то кредо тих всiх, що сидять. Так?
   - Так, я сказав, що я дивлюся на речi так, як дивляться всi люди.
   - То нiякi люди! То вороги народу!
   - Слухайте! Я дiйсно можу подумати, що ви не знаєте арифметики. Один  -
то може бути ворог народу. Два - може бути. Сто - може бути. Тисяча -  теж
може бути. Але сотнi тисяч! Але мiльйони!! То вже не вороги народу.  То  є
народ! Народ! Ви розумiєте? Чи ви не знаєте математики? То народ!
   - Спокiйно, спокiйно. Тепер  я  розумiю  ваше  кредо.  Гм...  (iронiчна
посмiшка). - I я знаю математику. У нас своя математика. Це ви побачите...
Ну, що ж. Дякую за одвертiсть. Повторюю - ми  не  судимо  за  погляди,  ми
судимо за дiла... Гм... Думаю, що вашi дiла не розходяться з поглядами. Бо
ви диявольськи послiдовнi.
   Павза. Андрiй зiтхнув: "Ну, ось вони все знають тепер!"
   А Фрей:
   - Що ж до народу, то на  200  мiльйонiв  може  бути  ворогiв  i  кiлька
мiльйонiв.
   - Та-ак?.. Ну, а як тих мiльйонiв одного дня виявиться занадто  багато?
Га? Тодi?..
   - Тодi? - Фрей подумав i скривився презирливо: - росiйська iсторiя знає
випадки, коли воля слiпих мiльйонiв ламалася геть об волю авангарду...
   "Ах, росiйська iсторiя!!? А українська iсторiя  знає  що  iнше!"  -  це
Андрiй подумав iронiчно, а Фрей вiв далi з експресiєю:
   - Воля слiпих мiльйонiв ламалася об волю авангарду,  який  знав  краще,
чого тим мiльйонам треба. Сьогоднi тим авангардом є партiя.  А  авангардом
партiї...
   - О! - Андрiй пiдвiв брови,  як  людина,  що  нарештi  збагнула  велику
iстину, нарештi переконалася в своїй глупотi:  -  а  авангардом  партiї  є
ви...
   Фрей похопився, що загнався трохи далеко в одвертостi, але ствердив:
   - Так... I ми не маємо сентиментiв.
   - Дякую... - прошепотiв Андрiй, насправдi пригноблений такою  простотою
мишлення й прямолiнiйнiстю. Зайшла мовчанка.
   - Чи можу я поставити ще одне запитання?.. - промовив Фрей.
   - Ваше право.
   - Чи ви знали Хвильового?
   - Нi!
   - Ви занадто швидко вiдповiли. Ну,  добре,  скажiмо,  що  ви  не  знали
особисто. А чи ви знали, може, його нацiоналiстичну, сепаратистську теорiю
про боротьбу двох культур, про азiатський ренесанс з Україною на чолi? Про
переродження революцiї?
   "Ага! Ось в цiм  i  весь  сук!  Росiйська  iсторiя,  контра  українська
iсторiя!"
   - Наскiльки я розумiю, ви одразу назвали кiлька теорiй Хвильового.
   - Ага, значить, ви їх усi знаєте?
   - А чому б нi? Так  само,  як  теорiю  Карла  Маркса  про  пролетарську
революцiю та теорiю Ленiна про вiдмирання держави,  як  апарату  класового
насильства. Здається, розмова б про цю тезу  Ленiна,  про  нездiйсненнiсть
його прогнозiв щодо вiдмирання  держави  та  про  викривлення  цiєї  тези,
скажiмо, в спосiб використання держави пролетарiату проти... пролетарiату,
була б тут бiльше до речi.
   - Облишмо Ленiна в спокої. Ленiн, коли говорив про державу пролетарiату
(пролетарську класову державу!), то вiн,  з  одного  боку,  мав  на  увазi
росiйський пролетарiат - авангард росiйського народу, а з другого,  -  мав
саме вас усiх на увазi, тих, проти кого потрiбен сильний державний апарат.
Робiтничий апарат насильства проти...
   - Робiтникiв...
   - Так, i проти робiтникiв, якщо вони проти диктатури пролетарiату...
   - Росiйського пролетарiату...
   - А то якого ж?! Словом - проти всiх, хто проти робiтничого авангарду -
партiї .Ленiна-Сталiна.
   - Але ж витворюється парадокс!
   - То лиш так здається. Нiякого парадоксу. Але тут не дискусiйний  клуб.
(Павза). Отже, ми вас не судитимемо за поляди, ми судитимемо за дiла.
   Пiсля цього Фрей замовк зовсiм i вже не брав  участi  в  допитi.  Стояв
собi, одвернувшись, i вивчав млинове решето в вiкнi. Мабуть, лiчив  вiчка.
Його мiсце заступив Великiн. Вiн пiд час всiєї розмови  мовчав  (лише  раз
був подав реплiку), набрякав злiстю, супився й пiд кiнець був червоний, як
буряк. Проте вiн був задоволений.  Навiть  потер  руки,  перешiптуючись  з
Сергєєвим.
   - Ну-с... - процiдив Великiн пiсля того, як переконався,  що  начальник
вже розмову  скiнчив,  -  полiтикуємо?  Але  це  добре!  Знамените!  Що  й
требувалось доказать! Так що нам твої погляди яснi, голубе! Вони,  правда,
були яснi й ранiше, але зайве уточнення не  шкодить.  Одначе  ми  тебе  за
погляди судити не будемо, ти ж  чув.  Ми  судитимемо  за  дiла.  За  дiла,
браток! Отже - чи не зводите ви, сеньйоре, говорити нарештi? Про дiла, про
свої  дiла!  Га?  Про  революцiю  вiн  мiркує,  контрреволюцiонер!!   Ну?!
Мовчанка.
   - Про дiла, сволоч, ти мусиш говорити!  -  раптом  закричав  Великiн  i
затупотiв. - Про дiла твої контрреволюцiйнi, про однодумцiв, про всю  твою
компанiю гадючу!.. Мiльйони тут щитаєш! Хоч би вас тут був мiльярд,  то  й
те нас не злякає. Ти знаєш, що таке НКВД? Отож. Ти повзатимеш, як  пес,  i
скавулiтимеш!! Чуєш?.. Чуєш, як вищать там гади,  такi  ж,  як  i  ти,  по
коридору? Ото твої мiльйони! Полiтикуєш? От ти ще заполiтикуєш!  Нам  твої
погляди до стелi, до с..., до лампочки! А от, як ти тi погляди переводив у
життя, га? I з ким? Ну!? Ну!!?
   Мовчанка. У Великiна виступив пiт на чолi, й вiн  ось-ось  готовий  був
кинутися на жертву, кипiв увесь i сатанiв. Чи був вiн фанатик, чи був  вiн
садист? I те й друге. Вiн  фанатичний  виконавець  волi  пославшого  його,
отого керманича росiйської iсторiї... Великiн ступнув рвучко два кроки  до
Андрiя, а потiм передумав, вернувся до столу i розлився бурхливим  потоком
найобразливiших епiтетiв. Вiн називав Андрiя й проституткою,  й  "паршивою
петлюрiвською собакою", й шматтям, i падлом, всiм, що тiльки може вигадати
божевiльна людська фантазiя. Обiцяв його згноїти й  запроторити  туди,  де
вiн до самої смертi  не  побачить  жiнки...  Лише  для  означення  поняття
"жiнка" вжив зовсiм iншого епiтету, назвавши певну частину жiночого  тiла.
То був водоспад цинiзму, похабщини, брутальностi, еквiлiбристика мерзостi,
розрахована на те, щоб увiгнати жертву в стан психiчної депресiї,  знищити
й морально, принизити, розчавити. Все, що вигадав всесвiтнiй,  а  особливо
росiйський, лайливий генiй, було пущено в рух. Це все робилося  для  того,
щоб довести, що людина, якiй стiльки ллється  на  голову  бруду,  нiкчемна
пилинка, нiщо, комаха, за якою не стоїть i не стане  жоден  закон  i  якiй
нема на що сподiватися.
   Фрей стояв, обернений до вiкна, й, здається, не реагував нi на  що,  не
чув нiби.
   А Андрiй чув усе, але теж не реагував назовнi. Кожне слово  вiддавалось
болючим ударом в самiсiньке серце, але вiн зцiпив зуби  й  мовчав  понуро,
дивився примруженими очима на Великiна, на всю  компанiю,  що,  позiхаючи,
слухала начальниковi фiлiппiки. Тремтiв дрiбно й чекав.
   Втомившись вiд водоспаду похабщини, вiрнiше, захлинувшись нею,  Великiн
люто сплюнув i, поставивши, як крапку,  зловiсне  "Ну?!",  замовк.  Чекав,
давши зрозумiти, що вiн бiльше говорити не буде, а  вiд  слiв  перейде  до
дiла.
   - Ну?!
   Андрiєвi треба було щось сказати,  щось  таке,  щоб  загаяти  час,  щоб
вiдвести те, що за тим "Ну?" має прийти, але вiн не знайшовся, що сказати.
Вiдчував, що його огортає жах при згадцi про те, що було, й перед тим,  що
може бути в цiм безвихiддi, в цiм царствi садизму  i  сваволi.  Дивився  в
вiкно, за яким була глупа, чорна нiч, i тоскно думав, хоч  би  вже  швидше
свiтало, хоч би вже кiнчалася ця нiч i його вiдвели назад до камери,  дали
перепочити. Адже ж, як прийде ранок, цей допит  мусить  припинитися,  його
мусять вiдвести назад i лишити в спокої до наступної ночi. А там  -  якось
буде... Може, вiн розiб'є голову об мур... Якось буде. Лише зволiкти б  те
прокляте "ну?" в безкiнечнiсть. Але вiн не знайшовся, що сказати, й тiльки
знизав плечима.
   - Що?! - закричав Великiн i загугнявив глумливо: - А-а, вiн,  бiдняжка,
не знає, про що йому говорити, забув.  Слiдчий!  -  обернувся  Великiн  до
Сергєєва,-  пояснiть  цьому  iдiотовi,  на  яку  тему  вiн  має  говорити!
Сконкретизуйте йому обвинувачення, щоб вiн  зрозумiв,  що  з  ним  тут  не
цяцькаються i не в пiжмурки грають, що його погляди нiкого не цiкавлять, а
що слiдство розпоряджає iншими конкретними матерiалами про дiла, про дiла!
- на якi потрiбнi конкретнi вiдповiдi.
   - Так, - розкрив течку Сергєєв i почав карбувати: пункт  перший  статтi
54-ї КК УССР - зрада вiтчизни. Пункт другий - приналежнiсть до  вiйськової
контрреволюцiйної  повстанської  органiзацiї  й   пiдготування   збройного
повстання. Пункт шостий - шпигунство на користь Японiї.  Пункт  восьмий  -
терор. Пункт десятий -  агiтацiя.  Пункт  одинадцятий  -  органiзацiя,  що
стоїть в зв'язку з пунктом другим i десятим.
   Вiдкарбувавши, Сергєєв закрив течку. Андрiй дивився якусь мить, а  далi
не витримав i засмiявся. Вiн цi пункти вже чув ранiше, але  тодi  вони  не
справили на нього вражiння, мало  що  можна  написати.  Тепер  же  й  тут,
проголошенi  офiцiйно  й  авторитетно,  вони   занадто   вражали   букетом
безглуздя,  своїм  неспiвмiрним  тягарем  -  аж  шiсть  пунктiв!  Особливо
безглуздим був пункт про шпигунство, та ще й в користь Японiї.
   - Чого ржеш?! - визвiрився Сергєєв.
   - Нiчого, вiн ще й закукурiкає,- процiдив Великiн. -  Весело?-  гримнув
вiн до Андрiя.
   - Так... Менi весело, що тут все-таки записано не весь карний кодекс, а
лише шiсть пунктiв.
   - От на цi  пункти  ти  й  вiдповiдай.  Записано  стiльки,  скiльки  ти
заробив.
   - Але ж це безглуздя! - вигукнув Андрiй не без нотки вiдчаю.
   - Нiчого. Потiм будемо бачити, чи безглуздя, чи нi. От  як  ти  на  все
даси вичерпнi вiдповiдi, як виложиш все, що  натворив  вiдповiдно  до  цих
пунктiв, тодi й побачиш, чи безглуздя це. I переконаєшся, що нi.
   - Але ж це безглуздя!
   - Е, брат, декламацiєю тут ти не попреш. I ти на  всi  цi  пункти  даси
такi вичерпнi вiдповiдi, що й сам повiриш, що це не безглуздя. Тут  ще  не
було випадку, щоб нашi обвинувачення лишалися безглуздям. Ич ти!
   Андрiєвi згадався Карапетьянiв Аслан, чесний чистiй  черевикiв,  i  вiн
вiдмовився  вiд  думки  переконувати  слiдчих.  Це  справдi  глупо.  Петля
затягується, i з неї немає виходу. Так, з неї немає  виходу.  Що  вiн  має
робити,  як  рятуватися?  Грати  Асланову  комедiю,   вiдтягати   муки   й
виповнювати безглуздя "правдою" "щиросердних зiзнань"? Нi! Сто раз  i  сто
раз нi. Нерви його тремтiли, але вiн намагався володiти ними.  Хотiв  бути
спокiйним. Похнюпився i мовчав.
   - Всi цi "безглуздi" пункти цiлком вiдповiдають твоїм поглядам, хiба не
так? - уїдливо викарбував Великiн.
   А дiйсно. Коли говорити правду, то цi пункти  цiлком  вiдповiдали  його
поглядам та тому, про що вiн не смiв говорити й до  чого  його  нiколи  не
змусять. Але вони вiдповiдали й фiкцiї, яку фабрикують тут! З цим Андрiй в
душi згодився й почав убачати в цiй iдiотичнiй комедiї несамовиту  логiку,
залiзну логiку. Значить, в основi їхня фiкцiя - все  це  правда?!  Далебi,
вiн до цього має вiдношення... Крiм шпигунства в користь будь-чию,  бо  це
противно його гордiй i шляхетнiй  натурi,  решта  ж  -  може  бути...  От,
скажiмо, хiба не поламав би вiн усiм цим барбосам ребра й не повiдкручував
би голови? I то всiм, згори донизу!  Так...  В  диких  обвинувачуваннях  є
залiзна логiка. Про це Андрiй думав, а тим часом не пускав i пари  з  уст,
сидiв мовчки.  Великiн  починав  кричати.  Вiн  вимагав  зiзнань.  Вимагав
настирливо.
   "Може, справдi дати йому  цю  фiкцiю,  всi  тi  потрiбнi  зiзнання"?  -
подумав Андрiй, обливаючись потом, - з двох зол вибирають менше...  I  хай
це все кiнчається. Все одно вже".
   Але щось стояло на перешкодi, щось, чого вiн нiколи  не  перемiг  би  в
собi. Гордiсть. Шалена гордiсть, що уперто оберiгала його честь, вартувала
над утомою й вiдчаєм, не даючи пуститися берега. Та ще  iскра  свiдомостi,
що вiд фiкцiї йде шлях не до фiкцiї й тодi не можна вже з нього  звернути,
тодi все пропало... I тому Андрiй мовчав. Пiд серцем йому  млоїло  i  вiн,
власне,  не  слухав  уже  скаженого  крику  й  погроз,  а  чекав   тортур,
вiдчуваючи, як навiть пальцi рук його бралися потом. Вiн уже не  розбирав,
що кричав той Великiн. Хай лише кiнчає свiй безглуздий крик i приступає до
дiла. Хай уже убивають. Правда, вiн уже не був певен, що його в наступному
нападi не "розколять", - той iдiотичний крик, та  вся  похабщина  забивала
памороки, наповнювала серце розпачем, безнадiєю, апатiєю вiдчаю, огидою до
всього. А головне, той крик убивав волю, заливаючи її водоспадом мерзостi.
Свiт, що раптом став умiщатися в цiй кiмнатi, ставав противним.
   А Великiн перебирав усi пункти за чергою, домагаючись  дiзнань.  Спершу
кричав про шпигунство, але не викликав жодної реакцiї. Тодi вiн кричав про
збройне  повстання  -  теж   не   викликав   реакцiї.   Про   терор   -теж
безрезультатно. Тодi вiн перейшов до вiйськової повстанської  органiзацiї,
- вiн домагався iмен людей, вiн домагався спискiв  знайомих  i  приятелiв,
взявши течку до рук i щось там тикаючи пальцем. Андрiй почав прислухатись.
По  кiлькакратних  домаганнях  назвати   iмена   "спiльникiв",   учасникiв
повстанської  вiйськової   органiзацiї,   Андрiй   категорично   заперечив
iснування органiзацiї й приналежнiсть до неї будь-кого.
   - Не було! Не було й немає. I нiхто до неї не належить. Нiхто!
   - Як то нiхто не належить?
   - Так, нiхто!
   Павза.
   - Ага, нiхто, кажеш? А брати! А твої брати?!
   - Що-о?!
   Андрiя так нiби хто облив варом або жигнув головешкою  межи  очi.  "Он,
що! Брати! Вiн говорить про братiв..." Вiд несподiванки Андрiй отетерiв  i
не зрозумiв, що й до чого. А потiм збагнув, чого вони  хочуть.  Бач,  вони
хочуть, щоб вiн завербував до їхньої фiкцiї  своїх  братiв.  Рiдних  своїх
братiв! Ловко!
   I... дивно, першим вiдрухом була одчайдушна й божевiльна думка:
   "Так-так! Завербувати!.. Хай живе провокацiя! Завербувати!  Вони  брата
вiддали на муки, то ж хiба не справедливо буде одмiряти їм повною мiрою? I
нехай узнають..."
   Але це лиш на коротку мить, i це така божевiльна думка,  як  блискавка,
її враз погасив той "хтось", що стояв на вартi його  душi:  "Стiй,  дурню,
стiй!.. Вони тебе не продали! А якщо б навiть вони тебе й продали,  то  ти
їх не мусиш продати... Стiй! I рятуй iнших!  Од  фiкцiї  йде  шлях  до  не
фiкцiї... Стiй!"
   "Брати мої, брати мої!"
   - Нi! - визвiрився Андрiй до Великiна.
   - Що нi?
   - Ти брешеш! Те, що ти сказав, ти брешеш!
   - А-а... - Великiн зняв iз  дубового  стiльця  спинку,  що,  виявилося,
легко здiймалася i вкладалася знову на мiсце, й наблизився до Андрiя: - як
ти сказав?! - За Великiним слiдом наблизилися "футболiсти".
   Андрiй звiвся назустрiч i наставився пломенiючими очима усторч:
   - Ти брешеш...
   Удар ребристою палицею (спинкою з стiльця)  по  обличчю  i  одночасовий
чийсь удар ногою пiд колiна звалили Андрiя на пiдлогу... I почалася  знову
та сама iсторiя, що була вже раз. Але з ще бiльшим осатанiнням i  ревищем.
Слiдчi й "футболiсти" кричали вiд азарту й злоби. Андрiй кричав вiд  гнiву
i болю. Тепер удари були болючiшими незрiвнянно,  бо  приходилися  по  вже
набитому тiлу, по синцях, по напухлих мязах. З розбитої щоки лилась  кров,
i Андрiєвi руки та чужi черевики розмазували її  по  паркетнiй  пiдлозi...
Андрiя качали ногами по кiмнатi довго, аж поки вiн знову не  знепритомнiв.
Тодi вiдлили водою й посадовили на стiлець...
   Фрей був весь час присутнiй при екзекуцiї, але не втручався  i  взагалi
не звертав уваги. Вiн закурив i пускав апатично дим в чорноту  ночi  крiзь
млинове решето. А як Андрiя посадили на стiлець, Фрей  погасив  цигарку  в
попiльничцi на столi, перекинувшись при тому кiлькома словами з  Сергєєвим
i Великiним, i пiшов. А виходячи, зупинився  бiля  Андрiя  на  хвилинку  й
проговорив недбало:
   - Лiпше не сварiться з  хлопцями,  а  постарайтесь  бути  слухняним.  I
пам'ятайте - ви будете потрiбний країнi й партiї й вас оцiнять... якщо  ви
здастесь... i не бiйтесь нiяких перебiльшень.
   Пiшов. Футболiсти теж вийшли.
   Андрiй не зреагував на слова Фрея, сидiв, опустивши побитi руки  вздовж
тiла й звiсивши мокру голову на груди, i спазматичне схлипував  вiд  браку
повiтря. Лице його було напухле й заяложене кровлю. Брови зведенi,  щелепи
стисненi. Сидiв i дивився спiдлоба просто себе...  Келих  наповнювався  до
краю, здається, вже до краю...  Сили  його  вичерпалися,  а  ще  ж  тiльки
початок. Ще ж тiльки початок! Нерви дзвенiли тоскно,  як  осiннi  дроти  в
степу, i той дзвiн свердлив мiзок, як бiль зубний... Вiн дивився в  вiкно,
на млинове решето й думав, чи проб'є вiн його головою,  як  отак  кинеться
враз очертом...
   В кiмнатi лишилися Сергєєв i Великiн, щось пошепки радилися за  столом.
Вони не боялися - жертва вже вимотана грунтовно i  вони  вдвох  дадуть  їй
раду на випадок чого. Курили, листали папери,  щось  мiркували.  А  Андрiй
дивився в вiкно, на млинове решето: ч и п р о б' є вiн й о  г  о  головою?
Його несамовито тягло до вiкна, до безоднi, що за  тим  вiкном  починалася
вiд п'ятого поверху й губилася десь унизу, в темрявi. Кинутися в неї сторч
головою отак з розгону! I все б... Нi, вiн не проб'є цього решета головою.
Воно прип'яте гаками мiцно й не зiрветься, а дрiт занадто  грубий,  хоч  i
видається павутиною... Ах, яке несамовите бажання, але - нездiйсниме. Тут,
брат, все передбачене... Андрiя огортає тяжка безнадiя, вiн зiтхає та  все
не може вiдвести  од  вiкна  очей...  За  решетом  рожевiє,  то  надходить
свiтанок. Десь заляпотiли голуби крилами, злiтаючи на дах, i  заворкотiли.
Он вони ходять на рожевому тлi, по самiм шпилю i воркочуть. На  тюрмi,  на
тюремнiм даху... До кiмнати зайшла якась особа.

   - Встать!  Женщина!..  -  гримнув  Сергєєв.  Слово  "женщина"  вплинуло
магiчно, i Андрiй звiвся. А вже звiвшись, роздивився, що та женщина  -  то
була Нечаєва! Ну, та все одно, женщина...
   - Сiдай, - промовила Нечаєва недбало  й,  зупинившись  напроти,  мовчки
наставилась очима на  нього.  Курила  папiросу  й  пускала  дим  нiздрями.
Дивилась, поводила бровою.
   "Яка вона була б гарна, якби не була брутальна!"  -  подумав  Андрiй  i
опустив голову. Вiдчував жiночий погляд на собi. Дивився  на  її  маленькi
ноги, взутi в бронзовi туфельки, й пекучий, страшенний, непереможний сором
почав навалюватися на все його єство. От  вiн  сидить  перед  цiєю  жiнкою
побитий,  як  останнiй  пес,  вiн  -  мужчина,  такий   гордий   i   такий
самовпевнений колись. "Хоч би хоч вона не  почала  лаятись  брутально,  бо
тодi келих буде переповнено  i  вiн  не  певен,  що  не  розридається  вiд
безмежної нудьги, вiд безпросвiтного вiдчаю. Женщина!..  Прообраз  сестри,
прообраз матерi..."
   Нечаєва не лаялась. Вона стояла й дивилась мовчки.  Андрiй  оглянув  її
ноги, оглянув її опуклий бюст, перевiв  погляд  на  обличчя,  стомлене,  з
синiми колами  пiд  очима,  й  зустрiвся  з  її  поглядом.  Нечаєва  криво
посмiхнулася кутиком нафарбованих уст:
   - Старий знайомий... - промовила мляво й трохи насмiшкувато й одiшла до
столу.
   --Знайомий, чорт би його побрав! - буркнув Сергєєв.
   Нечаєва повела самою бровою, нiби запитавшись: "А то ж чого?"
   - Б'ється, гад.
   Цей дотеп, розрахований на ефект, нiякого, одначе, ефекту не  викликав,
Нечаєва скривилась:
   - Ви все-таки недотепний, Серж. Я бачу щось iнше... - i, не  докiнчивши
фрази, дивилася спiдлоба на Андрiя. Невiдомо, що думала ця  вогненногрива,
стомлена фурiя, чого вiд неї можна було сподiватися, - Андрiєвi  хотiлося,
щоб вона взагалi мовчала, а ще краще, щоб пiшла геть, i  хай  би  лишилась
iлюзiя, що це була все-таки жiнка i що вона мала, може, щось в  серцi  вiд
жiнки...
   - Може, ви маєте якесь прохання,  Чумак?  -  запитала  раптом  Нечаєва.
Здивованому Андрiєвi здалося, що в тiм голосi  забринiла  нотка  пiдступу.
Мовчав, не знаючи, що вiдповiсти.
   - Може, ви маєте якесь прохання? - повторила  Нечаєва  запитання.  Вона
питала так, як питають людину перед стратою.
   Нi, в тiм голосi не було пiдступства. Такий  собi  байдужий,  стомлений
голос жiнки, що має якесь право на примху тут.
   - Так, я маю прохання, - вiдповiв Андрiй.
   - Будь ласка.
   Андрiй промовчав якусь мить, вдивляючись в її обличчя, а тодi запитав:
   - Ви маєте матiр?
   Вiд несподiванки Нечаєва насупилась:
   - Що за дурне запитання!
   Обидва мужчини посмiхнулись iронiчно.
   - Ну, припустiм, маю... - вiдповiла Нечаєва.
   - Добре, - промовив Андрiй тихо. - Я маю одне прохання... Я  прошу  вас
iменем вашої матерi... дозволити менi написати листа.
   - До кого?
   - До матерi...
   Нечаєва пiдвела брови з мовчазним здивуванням, "до  моєї  матерi?!",  а
мужчини засмiялись.
   - До своєї матерi, - пояснив Андрiй.
   - А-а...
   Зайшла павза.  Нечаєва,  насупившись,  тарабанила  пальцями  по  столу.
Мужчини з iронiчними мiнами чекали якогось вибрику, якогось  надзвичайного
ефекту. Андрiй теж сподiвався на фейєрверк лайки, яку вже чув з  цих,  так
гарно окреслених уст, i  вже  каявся,  що  пiддався  на  спокусу.  Нечаєва
постояла, потарабанила пальцями по столу i несподiвано промовила:
   - Добре. - Взяла аркушик паперу, олiвець  i  якусь  течку  зi  столу  й
пiдiйшла до Андрiя: - Нате, пишiть. Тiльки коротко.
   Андрiй взяв тремтячими руками течку - "Лист до матерi! Вiн зараз напише
лист до матерi!" - й помалу великими лiтерами написав на  аркушику  кiлька
слiв. А тодi повернув течку, олiвець i аркуш паперу Нечаєвiй. Вiн написав:
.
   - "Живий, здоровий. Скоро вернусь. Цiлую", - i пiдпис.
   Нечаєва прочитала листа, постояла, примружилась i чомусь закусила губу.
А тодi пiдiйшла до столу й поклала  листа  перед  Сергєєвим,  а  поклавши,
дивилася збоку на Сергєєва пильно i в  той  же  час  непомiтно,  закурюючи
цигарку.
   Сергєєв  прочитав,  якось  глупо  пiдвiв  брови  й  поклав   лист   пiд
прес-пап'є.
   Тодi Андрiй згадав, що вiн не написав  адреси.  I  тут  же  блискавична
думка - "Це добре, що ти не написав адреси, матимеш змогу  перевiрити,  чи
вона всерйоз згодна переслати листа, чи це лиш жарт. Якщо похопиться  сама
й зверне увагу на брак адреси, значить...
   - Мда-а... - протягла Нечаєва, думаючи про  щось  iнше.  -  Але  ви  не
написали адреси. Яка адреса вашої матерi?
   Андрiй сказав i зрадiв: "Пiде, значить, пiде!"
   Нечаєва взяла листа з-пiд  прес-пап'є  й  на  нiм  дописала  адресу.  I
поклала його на столi. Сергєєв взяв  аркушика  й  знову  поклав  його  пiд
прес-пап'є.
   Андрiєва вiра в те, що лист пiде, захиталася,  спостерiгаючи,  як  лист
мандрує з-пiд прес-пап'є пiд прес-пап'є. Виходить, що вiн  пiдпорядкований
двом волям тут, жiночiй i мужськiй. I вiд того, яка з них  вiзьме  гору  в
цiм змаганнi, залежатиме його участь. До того ж, хвилева примха жiнки,  що
прокинулася в фурiї, є лише хвилева примха.
   До кiмнати увiйшла ще одна жiнка. Повторилась  процедура,  що  й  перед
тим: "Встать! Женщина!"
   Це була iнша женщина. Андрiй  цiєї  не  знав.  Рокiв  тридцяти,  груба,
хтива, з надзвичайним бюстом i  дорiдними  стегнами,  що  ходили  хвилями,
буйно нафарбована. Вона зупинилася перед Андрiєм, взявшись руками в боки й
курячи цигарку, й досить хижо, безсоромно й зухвало  оглядала  його.  Нiби
прицiнюючись до бика й вивчаючи його на предмет  племiнної  здатностi.  По
оглядинах зробила досить похабну заувагу, взявши за об'єкт дотепу Андрiєвi
подертi й закривавленi штани, тим викликавши смiх мужчин.
   По цiй реплицi Андрiй її впiзнав. Це  ж  про  неї  вiн  стiльки  чув  у
камерi, її iм'я згадувалося завжди в парi з iм'ям НечаєвоЇ, як iм'я другої
знаменитої жiнки в НКВД. А  знаменита  вона  була  нiби  тим,  що,  ведучи
слiдство при допомозi мужчин, завжди  потiшалася  над  статевими  органами
своїх жертв. Вона била дошкою по певних мiсцях, притискала їх каблучком, а
то й дверима, заголювалася  й  сiдала  безпомiчнiй  жертвi  на  обличчя  й
взагалi виробляла несвiтськi речi. Об'єктом її "слiдства" здебiльшого були
вiрмени, її ж жертвою був i Ягельський  нiби.  Пiсля  моторошних  кривавих
сцен розпалена ця самиця улаштовувала з слiдчими оргiї в тих же кiмнатах з
закривавленою пiдлогою пiсля того, як жертву витягали геть.  I  називалася
вона "товаришка Клава". Так, ось Сергєєв назвав її цим iменем. I була вона
нiби морфiнiстка. В кожному разi це була жiнка сексуально збочена, щоб  це
збагнути не треба бути аж таким пильним. Очi  й  уста  її  були  достатньо
красномовними. Тi очi й уста, надмiру живi стегна, опуклi груди й  рожевi,
перенаснаженi кров'ю щоки оформляли собою не що iнше, як балон колосальної
сексуальної енергiї.

   Балон постояв, погойдався над Андрiєм.
   - Так оце такий вiн, Чумак!?.. Пхє...-- далi  йшли  вiртуознi  епiтети,
добранi на окремий штиб, на сексуальний штиб. Такi епiтети  могла  добрати
лише до краю розпутна жiнка, керована  тим  самим  безсмертним  росiйським
лайливим генiєм. Посправлявшись в красномовствi, "товаришка  Клава"  пiшла
до столу. I так само, як i перше, взявшись  в  боки,  дивилася  звiдки  на
Андрiя,  але  вже  мовчала.  Обертала  щось  в  своїй  головi,  пiд  модно
накрученими кучерями - щось придумувала. Вишкiрила два разки  снiжно-бiлих
зубiв:
   - Слухай, Серж! Дай менi його, я з ним побавлюсь!
   - Е, нi, з цим ти не побавишся. Цей тебе, Клавочко, роздавить.
   - Овва! А ось дай... Поклич лишень трохи хлопцiв.
   - Е, нi. Цей диявол знайде спосiб зробити так, щоб твої прекраснi зубки
не сяяли так гарно i не брали хлопцiв  так  нiжно...  (регiт)  -  Хiба  що
потiм, як ми його уходимо.
   - Ну добре, - згодилась Клава, роздимаючи нiздрi. Замовкла й нахилилась
до Нечаєвої, прикурюючи нову цигарку. Нечаєва повела оком  на  прес-пап'є,
рекомендуючи тим поглядом Клавi подивитись. Щось було в тiй Нечаєвiй дивне
сьогоднi, - вона бавилась в психологiю чи що.
   Клава схопила папiрець, прочитала його й зайшлася божевiльним реготом.
   - Ха-ха-ха!.. Ич ти! Сiсi захотiв... Синок  мамин!..  Почекай,  я  бiля
тебе походжу, й ти перестанеш взагалi чогось хотiти.
   Цi слова, а особливо те, що вона взяла в свої  руки  й  прочитала  його
листа, стрясли Андрiєм, але вiн стримався,  дивився  на  Нечаєву.  Нечаєва
нахмурилась i вiдiбрала папiрець, нiчого не сказала, позiхнула  байдуже  й
поклала папiрець до кишенi. Та Сергєєв простяг до  неї  руку  з  мовчазною
вимогою  повернути  листа  йому.  Нечаєва  постояла,   докурила   цигарку,
роздушила  недокурок,  а  тодi  поклала  листа  в  простягнену   руку   й,
потягнувшись стомлено та промовивши: "А-а, ну вас к чорту!" - пiшла  геть.
Засмiялась i...  обклала  Андрiя  п'ятиповерховою  лайкою.  Клава  побiгла
слiдом, вихнувши бiля Андрiя спiдницею.
   Хвилева жiноча примха спасувала перед  залiзним  таємним  законом  цiєї
установи. А чи то була просто комедiя? Хтозна. Таким чином доля листа була
вирiшена лежати йому пiд прес-пап'є i  в  кращому  випадку  бути  об'єктом
глуму. Андрiй розкаювався в душi, що написав тих кiлька слiв своїй матерi,
що вiдкрив перед цими людьми найiнтимнiший куток свого серця. Але що ж...

   За решетом розвиднилось- там уже був ранок, i Андрiй думав над тим,  що
його нарештi ось-ось уже звiльнять  i  вiдведуть  до  камери.  Чекав  цiєї
хвилини жадiбно. Вiй нiчого так не хотiв, як сну i забуття. Пiрнути в сон,
забутися, не знати нiчого, не бачити, а там усе хай, як знає.. За  гратами
пломенiло небо, десь  сонце  мечами  розганяло  темряву,  розганяло  нiчнi
примари й всi жахи, тоненькими рисками золота обводило  ряботиння  хмарок.
Ранок... Та встав Великiн, опустив важку штору i закрив нею  ранок.  Ранок
лишився десь там, за шторою, за млиновим решетом, а до кiмнати повернулася
нiч. Нiч з усiма її моторошними атрибутами...  Надiя  в  Андрiєвому  серцi
погасла так, як I погасла ранкова зоря у вiкнi. I вiн зiтхнув тоскно.
   - Ну-с, - промовив Великiн, обiрвавши спокiй i тишу, що панувала такий,
здавалось, довгий i разом з тим такий  короткий  час.  Обiрвав  її  грубо,
звертаючись до Андрiя: - Ну-с, i що ж ти нам скажеш?! Чого мовчиш?..  Чого
ти ждеш? Ждеш  своїх  мiльйонiв?  Чи  ждеш  скидки  за  те,  що  ти  такий
пролетарський?
   Мовчанка.
   - Галло! Ти будеш говорити?! Мовчанка.
   - Ти, сволоч, будеш говорити чи нi?!!
   Мовчанка. Тут втрутився Сертєєв, вiн взяв з-пiд  прес-пап'є  Андрiєвого
листа, потримав його перед очима, обернув  кiлька  разiв  i  звернувся  до
Андрiя:
   - Гм, да... Ти, я бачу, любиш свою матiр. Це добре... Так  от,  я  твiй
лист перешлю їй, але... Але як я можу тобi зробити ласку,  коли  ти  такий
затятий i злiсний ворог, га?! От сам мучишся  i  нас  мучиш,  i  на  якого
чорта! Ну от подумай сам,  на  якого  чорта  це  похоже?...  Ламаєшся,  як
невинна дєвочка... Лiпше давай домовимось, як личить  мужчинам,  -  кiнчiм
комедiю, i я для тебе зроблю все, що ти хочеш. Га? От,  скажiм,  вiзьму  й
перешлю цього листа... А хочеш - зроблю  побачення...  Ну,  що  ти  на  це
скажеш? Ти чув, що говорив начальник групи?
   Андрiй облизав  шерхлi  губи,  подивився  пломенiючими  очима  на  руку
Сергєєва, що тримала листа, подивився тим самим  поглядом  на  Сергєєва  й
прошепотiв:
   --Не треба... Дайте менi... того листа.
   Обличчя Сергєєва перекосилось.
   - Ич ти!.. Значить, ти зрiкаєшся своєї матерi?.. Навiть матерi!?  Такий
гад затятий! Добре! - вiн кинув листа  на  стiл  i  натиснув  гудзика  вiд
електричного дзвiнка.
   До кiмнати увiйшов  якийсь  заспаний  здоровило  в  прим'ятiй  унiформi
оперативника. Великiн взяв ребристу спинку стiльця в руку  й  пiдiйшов  до
Андрiя:
   - Встать!
   Андрiй звiвся. Сергєєв увiмкнув лампу, що досi  не  горiла,  на  бiчнiй
стiнi. Лампа засяяла слiпучим бiлим свiтом,
   - Два кроки наперед!  -  скомандував  Великiн,  вiдкинувши  геть  ногою
стiлець й показуючи палицею в напрямку лампи.
   Здоровенний оперативний пiдштовхнув Андрiя, що завагався а  чи  не  мiг
переставити побитих нiг, i Андрiй опинився  крокiв  за  два  вiд  слiпучої
лампи.
   - Галло! - крикнув Великiн в самiсiньке обличчя. - Ти довго думав i  не
надумав нiчого. Так от подумай ще трохи. Ти будеш стояти, дивитися  на  цю
лампу i думати, i нiхто тобi  не  буде  заважати.  Будеш  думати...  Будеш
думати про те, про що тебе питали тут, а ти не  хотiв  говорити.  Особливо
про останнє. Про останнє! Пам'ятаєш? Ти сказав, що  я  брешу.  Так  от  ти
будеш дивитися й переконаєшся, що я не брешу, - ти  пiдтвердиш.  Ти  будеш
стояти, як стовп, i дивитися, як iдол, на цю лампу доти, доки не побачиш в
нiй, що то не брехня, а правда, i  тодi  покличеш  мене,  i  вибачищся,  i
скажеш  -  "правда".  Зрозумiв?  Не  "брехня!",  а  "правда!"  Або...  Або
обернешся в стовп, станеш iдiотом... Або-або. Ну, й всю решту  пiдтвердиш,
даси конкретнi iмена, дати,  факти,  людей,  все,  як  належить.  Ясно?  I
пiдпишеш протокол. Та дивись, щоб все було складно!... А тепер - дивися на
лампу!!
   Андрiй глянув на лампу й iнстинктивно закрив  очi  рукою  вiд  болючого
сяйва. Враз скажений бiль в плечах пiдкинув його на мiсцi, - то Великiн  з
усього маху вдарив його ребристою палицею. Андрiй шарпнувся, але  в  ту  ж
мить опинився на пiдлозi: здоровенний оперативник збив його з нiг, а  тодi
взяв лежачого за груди й тричi вдарив головою та  спиною  об  пiдлогу,  аж
Андрiєвi видалося, що всерединi щось урвалось, а  мiзок  зрушив  з  мiсця.
Потiм оперативник звiв Андрiя на ноги й поставив лицем до лампи.
   -Та-ак, - протяг Великiн, як тресор, - отак кожного разу, як тiльки  ти
спробуєш уникати ось  цього  "свiтла  правди",  тебе  битимуть  башкою  об
паркет, аж поки  тобi  в  нiй  не  поодскакують  клепки,  а  в  грудях  не
повiдпадають печiнки, але ти ще житимеш, житимеш ще й ще  i,  вже  iдiотом
ставши, ти таки нарештi розкажеш i пiдтвердиш усю правду. Все, що вiд тебе
потрiбне. Ну-с, дивiться, мiстер, на лампочку-с!..
   Андрiй зрозумiв з нудьгою, що опiр нi до чого, що сили  його  тануть  i
йому треба вибирати - або бути скалiченим i геть розчавленим  швидко,  або
бути слiпим, але ще змагатися...Причому в останньому випадку  ще  лишалося
одне невiдоме - можливе щастя видряпатися з цiєї  прiрви.  Надiя  особливо
живуча в тих, що загибають. Головне ж:  вiн  подумав  про  братiв  та  про
вимогу Великiна... Вiд самої згадки про запропоноване позорище -  позорище
зради задля власного спасiння - в ньому все затiпалось i заклекотiло й вiн
з викликом пiдняв лице назустрiч лампi: - "На! Слiпи!.. Слiпи!"
   Вимучений, безсилий, весь мокрий вiд поту, вiн упаявся очима  в  болюче
сяйво, намагаючись перемогти його своїм ненавидящим зором в прямому  герцi
i... ламаючи той свiй зiр. З жахом вiдчував, що це свiтло може закiнчитися
для нього вiчною тьмою. Хвилево "вiдступив" - мружився, намагався обернути
свiй зiр всередину, не бачити лампи - дивитись i не  бачити  -  забути  за
неї, але нiтого з того не виходило.  Тодi  вiн  витрiщився  з  одчаєм,  як
тiльки мiг, на прокляту лампу, як на свого найлютiшого ворога:
   "Слiпи!..Слiпи!!"
   Стояв, похитуючись.
   -Та-ак, - сказав Великiй. -Отак i стiй. I думай._ Думай!.. I  пам'ятай,
що вiд тебе залежатиме це скоротити. Бiля тебе стоятиме ось цей  архангел,
i ти тодi йому скажеш "годi!" - i попросиш паперу... Пойняв?
   Андрiй не слухав. До свiдомостi дiйшли тiльки слова  Сергєєва,  сказанi
зi смiшком:
   --- А листа твого я, може, ще й пошлю... Адьє!
   На вiдходi Великiй ще сказав кiлька слiв оперативниковi  тоном  наказу,
якi  теж  дiйшли  до  Андрiєвої  свiдомостi,  може,  саме  тому,  що  були
адресованi не до нього:
   - З мiсця не давати сходити, стежити  пильно,  бити  нещадно,  води  не
давати,  спати  теж,  заплющатись  теж,  як  упаде  -  ставити   знову   й
пришпорювати, як треба буде поламати костi - дозволяю.
   Пiсля тих слiв Великiн i Сергєєв вийшли.
   - Чув? - спитав оперативник хрипким, пропитим голосом.
   Андрiй не вiдповiв.
   Оперативник сiв насупроти Андрiя  на  стiльцi,  взяв  у  руки  ребристу
палицю, якою орудував Великiн перед тим, поставив її на колiна, сперся  на
неї руками, а на руки пiдборiддям i так застиг,  дивлячись  тупо  на  свою
жертву,
   Настала мертва тиша.
   Почався iспит, тягар, муку й ганьбу якого може збагнути  до  краю  лише
той, хто його перенiс.
   Мертва тиша. В Андрiєвiм мiзку крутиться болючий вир  думок,  обертаючи
слiпуче сяйво в веремiю кольорiв, - вiн дивиться  на  сяйво  i  навiть  не
намагається  вже  вiдводити  очей.  Не  вiд  страху,  не  наказ   Великiна
виконуючи, а вiд iншого... Вiн дивився, власне, не на лампу,  а  в  болючу
веремiю власної душi, в хаос, що розсаджував йому черепну покришку. То був
болючий хаос - почуття радостi  й  якоїсь  сонцесяйної  надiї,  i  тут  же
почуття,  жахливого  розпачу,  й  туги,  й  несамовитої  лютi,  i  почуття
непевностi в собi, вiд якої холоне кров i наростає жах i тривога, i  знову
почуття радостi, i знову вiдчай i нудьга смертельна...
   Радiсть i надiя вiд думки, що, якщо слiдчi говорять  про  приналежнiсть
братiв (його братiв!)  до  контрреволюцiйної  органiзацiї,  разом  з  ним,
значить... Значить, не вони його зрадили!! Значить, вони не зрадили!! Нi!!
   Туга й вiдчай - що, якщо слiдчi натякають  на  достатнi  матерiали  вiд
"авторитетних, дуже авторитетних людей", значить... Брати його зрадили,  а
слiдчi тепер його тiльки провокують, перевiряють, чи вiн  знає,  про  яких
"людей" мова... А вони зрадили! Таки зрадили!..
   Потiм приходив розпач:
   Слiдчi хотять убити двох зайцiв - перший: брати зрадили брата i  слiдчi
використовують  їх  проти  нього,  проти  Андрiя;  другий:   вони   хотять
використати Андрiя для того, щоб вiн завербував тепер своїх братiв i таким
чином  коло  замкнеться  -  вони  вестимуть   вiйськову   контрреволюцiйну
органiзацiю. Та яку органiзацiю! I дiстануть  ордени...  Вони  числять  на
злобу в серцi найменшого брата та на жаль до своїх старших братiв i на те,
що вiн так легко помститься на них... Брати нiби й  прислужились  слiдчим,
але в цих останнiх своя логiка - якщо найменший брат  контрреволюцiонер  i
має таке кредо, то яка ж гарантiя, що старшi не того ж поля?.. А головне -
"лiпше поламати ребра ста невинним, анiж пропустити одного винного" та  "в
СССР людей вистачить", щоб слiдчим робити а кар'єру... I  от  їм  потрiбне
його зiзнання, як пiдстава, i тих братiв забрати. Цебто -  вiн  мусить  їх
завербувати... Вiд цього брав  розпач.  I  вiд  цього  ж  огортала  нудьга
смертельна.
   Та вiн же тримається на волосинi i може не витримати! Може зломитися! I
тодi... Тодi досить йому сказати "так" - i брати його, яким вiн усе прощає
в iм'я своєї власної вiри в них, вже не гулятимуть на волi... Тодi вже  не
допоможуть їм нiякi їхнi анi чини,  анi  ордени,  анi  минуле,  анi  добра
батькiвська слава... А волосинка така тоненька, що на  неї  вже  не  можна
покластися, навiть Андрiєвi! Вiн це з тугою вiдчуває й обливається  потом.
Обiрветься та волосинка його розшарпаної волi, i вiн полетить у безодню. В
безодню позорища, пiсля якого вже не можна жити на цiм свiтi...
   I знову  надiя  й  шалена  радiсть,  що  брати  його  не  зрадили...  I
готовнiсть все, геть все витерпiти...
   I знову вiдчай... I знову розпач...
   Який тяжкий i страшний келих йому пiднесли! Тодi зринало  обличчя  його
заплаканої,  непритомної  матерi,  й  йому  видавалося,   що   його   ноги
пiдгинаються i вiн стає на колiна, вiн заламує руки i невисловлена  нiколи
розпачлива  молитва  несамовито  видирається  йому  з   горла,   наперекiр
глуздовi, наперекiр свiдомостi, проривається з невiдомих глибин, як колись
у  дитинствi...Молитва  про  те,  щоб  його   минуло   найстрашнiше...   А
найстрашнiшим є безмежне падiння i морок вiчного позорища, загин того,  на
чому трималося його серце й вiд чого свiт завжди був ясний... Тодi  прийде
темрява й  душу  вкриє  проказа  -  проказа  презирства  до  самого  себе,
незнищима,  непоправна,  безвихiдна...  Йому  хотiлося  кричати,  благаючи
невiдомо кого... Матiр! Свою матiр!..  Очi  застилало  сльозами  й  свiтло
меркло...
   Але то йому лише так здавалося, що вiн опустився  на  колiна.  Нi,  вiн
стояв, як стовп, зацiпенiв, i жодна  сльозинка  не  зрошувала  його  очей.
Сльози висохли, наче їх випекло вогнем скаженої лампи, а чи тим вогнем, що
клекотав поза всiм у душi. Похитувався вiд утоми. На  мить  опускав  тяжкi
повiки, й тодi, голова йшла обертом вiд вогненної веремiї  пiд  припухлими
повiками й вiд безмежного тягаря, що гнув ту голову донизу  й  валив  тiло
геть. Ноги тремтiли й пiдгиналися.  Але  вiн  стояв...  Розплющав  очi,  й
дивився на лампу, й думав все те ж, все те ж.
   Iнодi йому починало здаватися, що лампа  -  то  не  лампа  а  вогненний
мiсяць iз своєю страшною емблемою...
   Iнодi в сяйвi починали звучати акорди рояля... То гуло в головi, тоскно
дзвенiло в вухах...
   Помалу все почало мiшатися в суцiльний кошмар, в маячiння... Голова так
горiла, що здавалося, вона  ось-ось  розiрветься,  як  казан,  розсаджений
парою. Вже не мiг думати бодай приблизно логiчно. Душу обступало  вiдчуття
божевiлля... Якийсь вiдтинок часу жив уже життям божевiльного  -  вiдчував
себе ним, зовсiм чiтко i виразно... Все! На всьому крапка. Так  скiнчилась
його свiдомiсть... життя... все...
   Тягар утоми ставав такий нестерпний, а хаос у головi такий болючий,  що
приходило пекельне бажання, щоб хтось ту голову розбив уже i  вирятував  з
того болю...
   Рештками душевної сили фiксував одну думку розпачливо: "не здатись". Це
про братiв... Решта - може бути. Не може бути  лише  головного...  Це  про
братiв...
   Час застиг. Час обернувся в суцiльну, нерухому, безмежну втому...
   Потiм вiн опинився на пiдлозi, втративши рiвновагу й зсунувшись  якимсь
чином. Ноги бо самi  собою  пiдкосились...  Але  страшний  струс  -  якась
могутня сила вдаряє ним об паркет i знову ставить на ноги.
   I вiн знову стоїть... Вiд струсу й болю на мить повертається його воля,
i вiн стоїть... Нiчого не чує, нiчого не бачить... Стоїть.  З  одним  лише
бажанням - не впасти... I знову зсувається на пiдлогу. Знову струс...
   Так повторюється багато разiв...
   Уста поснядiли, губи пересмагли й порепались  вiд  внутрiшнього  вогню,
вiд пекельної спраги. Гордiсть зломилася нiби, лишилась твариняча спрага.
   -"Води"...
   Здоровенний оперативник байдуже наливає шклянку  води  й  пiдносить  до
уст, а коли Андрiй  витягає  жадiбно  губи,  щоб  схопити  вiнця  шклянки,
оперативник вiдводить руку й з  силою  виливає  воду  йому  в  обличчя,  в
жадiбно розплющенi очi... I за те спасибi! Вода слiпить, забиваючи сяйво i
розриваючись всiма кольорами веселки,  стiкає  по  обличчю,  по  грудях...
Опритомнiвши, Андрiй блiдо посмiхається i стоїть рiвнiше. I знов думає про
те ж, фiксує ту саму думку... Поки не наморочиться голова й вiн не втрачає
рiвноваги... Онеративник вовтузиться з  ним,  як  з  тухом  пiску,  уперто
ставить його на мiсце.
   - Ну, - каже оперативник хрипким басом, - може ти вже б писав, га?
   Андрiй  криво  посмiхається,  не  розумiючи,  чого  той   нього   хоче.
Оперативник бере його за плече, стискає з усiєї  сили  й  питає-кричить  в
лице:
   --Дурак!! Зiйдеш з ума!... Може, ти будеш писати, га?
   Андрiй  хоче  прийняти  руку  з  плеча,  бо   вона   така   тяжуча,   а
оперативниковi здається, що вiн хоче битись, - кулаком в груди  вiн  валяє
Андрiя з нiг, а потiм бере за петельки й знову ставить.
   Це було останнiй раз. Далi Андрiєва сила не витримала  вже  нi  свiтла,
анi стояння, анi товчення головою й спиною об пiдлогу, - коли вiн звалився
знову, то оперативник вже не мiг нiяк поставити  його  на  мiсце.  Даремно
вовтузився над ним, даремно повторював  свiй  номер  биття  об  пiдлогу  -
ефекту нiякого. Поза тим битттям об  пiдлогу,  оперативник  не  мав  iнших
засобiв приводити жертву до пам'ятi й до послуху, це було, здається, єдине
його амплуа... III
   Опритомнiв Андрiй на стiльцi. Невiдомо, як довго  це  вiн  сидiв.  Йому
здавалося, що вiн мiцно i довго спав i щось  йому  снилося,  Лише  не  мiг
згадати, що саме. Розплющив очi вiд настирливих дотикiв...
   Оперативника нiякого вже не було. Лампи теж. Штора вiдсунена й у  вiкно
вдирається денне свiтло, а в  тiм  свiтлi  плавають  сизi  хмарки  й  сизi
тонюнькi смужки тютюнового диму. Напроти  стоїть  Сергєєв  i  торкає  його
лiнiйкою, сам свiжий, бадьорий, iронiчно усмiхнений.
   - Виспався?.. Бач, який чемний був  оперативник!  Вiн,  сукин  син,  не
виконав наказу, вiн мусив поламати тобi костi... Ну, здоров!
   Андрiй вiдчуває, що його костi таки поламанi.. Але то лише так здається
- вiн ворушить рукою й ногою i не без втiхи констатує, що його костi цiлi,
поки що ще цiлi, лише бiль  у  всьому  тiлi  несамовитий,  тяжкий,  лiньки
ворухнути найменшим м'язком. Очi горять, мов насипанi приском,  i  болять,
голова гуде. Тодi з  жахом  озирається:  "Чи  не  натворив  вiн  чогось  у
безпам'ятствi на свою погибель?! Чи  не  пiдписав  вiн  якогось  папiрця?!
Недарма ж цей Сергєєв такий  веселий!"...  Нi,  здається,  вiн  нiчого  не
пiдписав, нiчого не наговорив у безпам'ятствi.
   Мовчиш?! - iронiчно  питає-констатує  Сергєєв,  i  вiд  того  в  Андрiя
вливається спокiй - спокiй i радiсть переможця, поки що переможця! -  "Нi,
вiн нiчого не пiдписав... Вiн нiчого не натворив i нiчого не пiдписав!" На
запитання вiн нiчого не вiдповiдає, лише дивиться манiакальним поглядом на
такого  свiжого,  такого   усмiхненого,   iронiчного   Сергєєва.   Безодня
зненавистi й презирства готова вирватися з нього шаленим потоком, але  для
того бракує сили - вiн примружує очi й  мовчить.  Голова  його  лежить  на
спинцi стiльця, руки спущенi, ноги простягненi, одежа вся на  ньому  мокра
вiд поту й води, все тiло його свербить,  але  вiн  так  хотiв  би  сидiти
безкiнечно i щоб нiхто йому не заважав. I, може, така люта  зненависть  до
Сергєєва тiльки за те, що вiн обiрвав його сонне  марення,  перешкодив,  а
тепер докучає, як противна муха. Нi, зненависть  за  те,  що  той  прийшов
знову по його совiсть, по його душу, i хвилева перемога ставала ефемерною,
серце болiсне стискалося, наливалося тупим вiдчаєм: "Ще не кiнець... Ще не
кiнець!"
   - Ну, i що ж ти надумав? -  питається  хтось  iнший.  То  Великiн.  Вiн
стоїть он збоку i курить папiросу. Першу хвилину Андрiй його не  зауважив.
А зауваживши, вiдчув, як вiд цiєї постатi повiяло на нього  безнадiєю.  Ця
людина була немилосердна й залiзна в своїй жорстокостi.
   - I що ж ти надумав?
   Андрiй намагався уловити в тому голосi бодай якусь нотку змiни  в  свою
користь (така наївна, дурна думка!) Нiчого. Дiлове  й  спокiйне  запитання
було гiрше за крик i переконувало в  стабiльностi  взятого  курсу  супроти
нього. Цi люди роблять своє дiло фундаментально.  Вони  на  всi  попереднi
допити дивляться, як на прелюдiю лише. Безперечно.
   - Їсти хочеш? - питає Сергєєв.
   Андрiй мовчить. Вiн не знає, чи вiн хоче їсти. Нi, вiн  не  хоче  їсти.
Вiн хоче пити. Пекельна спрага палить його знутра, але вiн  мовчить,  лише
облизує шерхлi губи.
   Великiн з Сергєєвим щось поговорили Великiн  пiшов  собi.  Лишився  сам
Сергєєв. Вiн натис гудзика вiд сигналiзацiї на столi й занурився в папери.
Сергєєв писав якусь записку. По хвилi прийшов якийсь  оперативник.  Андрiй
подумав, що це прийшли нарештi забирати його до камери, i в  душi  зрадiв.
Але оперативник мовчки взяв записку й  пiшов  собi,  проведений  Андрiєвим
чекаючим поглядом. Слiдчий уловив той погляд, видно, добре набив  руку  на
психологiї своїх жертв:
   - Що? Хочеш до камери?.. Почекай, брат. Ти не пiдеш  до  камери  звiдси
доти, доки ми з тобою до чогось не дог воримось, ажи?
   Андрiй мовчить тупо.
   - Зiдiотiв? Удаєш нещасного, не сповна розуму?.. Не  придурюйся,  брат.
Ми це все бачили... До твого iдiотизму ще далеко, але ти  таки  зiдiотiєш,
напевно, за це я тобi ручусь... А поки що ти не вмреш, я теж ручусь, i  не
здохнеш з голоду, не втечеш...
   До кiмнати увiйшов оперативник i принiс пiвпайки хлiба й кухлик  якоїсь
рiдини. Все те тикнув Андрiєвi в руки. Андрiй машинально взяв.  У  кухлику
був чай. Свiдомiсть i iнстинкт роздвоїлись. Горда свiдомiсть велiла кинути
те все на пiдлогу, але iнстинкт жадiбно  притяг  кухлика  до  уст.  Андрiй
випив теплий солодкий чай, аж задихнувся вiд жадоби. I зразу ж  зненавидiв
себе за слабодухiсть, сам собi став противним, нiкчемним. Тримав  порожнiй
кухлик i хлiб у руцi й мляво думав над тим, що вiн вже обернувся  в  драну
галошу. "От би взяти цей кухлик i!.." Вiн глянув на  Сергєєва  i  на  його
iронiчну посмiшку - "i  що  ж  буде?"  Але  тут  же  друга  думка,  зовсiм
протилежна, уперта, твереза: i "Ти мусиш,  мусиш,  мусиш  їсти!  Ти  мусиш
крiпити сили, значить  мусиш  їсти...  щоб  витримати!"  Кухлика  вiдiбрав
оперативник, а  хлiб  Андрiй  почав  кришити,  намагаючись  його  зжувати,
проковтнути...
   - Їж, їж, - промовив Сергєєв iронiчно. -- Набирайся сили...
   Андрiй опустив руку з хлiбом  i  опустив  голову  на  груди.  Намагався
уявити себе, як це вiн сидить перед Сергєєвим i жадiбно, по-шакалячому жує
хлiб... От сидить  i  жує  хлiб...  Безвольний,  розчавлений,  не  здiбний
зiгнорувати все i гордо вмерти, згаснути... Д i р к а в i д б у б л и к а!
Так скоро!...
   Пальцi розтулились й хлiб упав на пiдлогу. Зразу ж похопився  -  "Треба
їсти!..", але не поворухнувся й не став пiдiймати.  "Що  йому  робити?  Що
робити?!"
   -Гм... - мугикнув Сергєєв. - Це ти вирiшив уже говорити?  Твоя  правда,
хлiб ранiше треба заробити... Треба ранiше говорити...  Треба  розкаятися,
щоб той хлiб народний жерти... Ну-с, я слухаю!...
   Андрiй мовчав. До  горла  пiдiймався  клубок...  Не  слiз,  нi,  клубок
слiпого розпачу, безсилого гнiву, протесту, безтямного,  тоскного  бажання
уникнути всього. "Що ж робити?"
   - Ну?! - повторив  Сергєєв.  Знову  й  знову:  --  "Ну?"  i  по  павзi:
-"Ну?..."
   Андрiй мовчав, лише водив кадиком. Мовчав i мобiлiзовував  рештки  сил,
щоб триматися бодай приблизно гiдно.
   Увiйшов знову оперативник. Сергєєв посадив його бiля столу, а сам  взяв
лiнiйку i пiдiйшов до Андрiя. То була проста, звичайна дерев'яна  лiнiйка,
сантиметрiв сорок завдовжки. Сергєєв тримав її в руках,  злегка  згинаючи,
нiби збирався оце креслити щось за її допомогою, i мирно посмiхався:
   - Що ж це ти, так вже розкис, що й сидiти не вмiєш по формi? - Сядь, як
належить! Руки на колiна, клешнi  пiдбери,  так  (поправив  Андрiєвi  ноги
своїм черевиком). А ще Чумак! Чого це ти так розкис? Пхе...
   Потiм Сергєєв став злегенька стукати лiнiйкою по  плечi  --  той  самий
частий дотик, що розбудив був Андрiя, - стукав ребром лiнiйки по плечi, по
одному, потiм по другому й говорив, iронiчно посмiхаючись:
   - Не бiйся, це тiльки лiнiєчка, а то ще ти скажеш, що я тебе бив.  Чого
доброго, поскаржишся прокуроровi (глузлива iронiя чи то з Андрiя, чи то  з
поняття "прокурор" i "поскаржитись прокуроровi"). Це я, щоб ти не спав,  а
все думав, думав i говорив нарештi. А то ще скажеш, що я тебе бив... Б'ю я
тебе, скажи? Нi!.. Авжеж нi... Ха-ха!.. Ну, й що ти там в головi обертаєш?
Чи скоро вже ти заговориш?  Набридло,  брат,  чекати...  Але  в  нас  часу
досить... О, в нас часу досить!.. I терпiння досить... Чи вистачить його в
тебе... Може б, ти хотiв написати заяву до прокурора, га?..  Я  тобi  можу
дати паперу, справдi...
   Андрiй згадав  про  харкiвського  прокурора  Брона,  про  якого  ходили
легенди помежи арештантами, - Брон сидiв у в'язницi  вже  два  роки,  йому
поламали руки й ноги, його носили на допити на носилках i  не  могли  дати
ради - такий упертий, i так жорстоко з ним поводились ось  такi  хлопчаки,
за те , що смiв мати свою волю й свої погляди i  що  був  обвинувачений  в
опозицiї до партiї й  уряду...  Згадав  -  i  на  пропозицiю  Сергєєва  не
вiдповiв нiчого...  Здається,  на  цих  хлопцiв  авторитет  прокурорiв  не
розповсюджений, тому й така iронiя... Нi,  вiн  не  буде  писати  заяв  до
прокурора...  Згадав  iще,  як  на  одному  вiдомому  трибуналi  прокурор,
убезпечуючи себе, вимагав там, де треба дати лише три  роки,  дати  десять
рокiв,  а  оборонець,  замiсть  захищати,  перевершив  навiть   прокурора,
вимагаючи розстрiлу! Це  стало  анекдотом  серед  в'язнiв.  Так  виглядить
законнiсть i правосуддя. Нi, вiн не буде писати заяви до прокурора. Кому й
про що, й для чого?
   А Сергєєв говорив  мирно  рiзнi  слова  з  iронiчним  смiшком,  говорив
безкiнечно i стукав лiнiєчкою то  по  одному,  то  по  другому  плечi.  Це
тяглося годину, двi, три.  Андрiй  дивувався  його  терпiнню  й  дивувався
безглуздю його поведiнки. Вiн стукає лiнiєчкою,  нiби  зумисне  демонструє
таку безобидну забавку порiвняно з тим, що було вчора I що  було  вночi...
Чи це було вчора? чи це було вночi. Андрiєвi здавалося, що це почалося вже
давно й триває вiчнiсть - тi брутальнi крики, знущання, бiль i утома; таке
переконання в усьому його тiлi, доведеному до  крайньої,  здавалось,  межi
вичерпання, напухлому, охопленому тоскним, тупим болем. А тепер  вiн  сiче
лiнiєчкою по плечах, карбуючи нею свої слова. Здається,  вiн  для  того  й
стукає нею, щоб Андрiй чув кожне його слово, щоб не  дрiмав.  I  видавався
цей веселий Сергєєв хлопчиком, що хоче побавитись або переконати,  що  те,
що було, то був лихий сон, брехня, вигадка. Лише коли лiнiєчка  вдаряла  в
кiстку або в ключицю, було трiшки  боляче,  але  видно  було,  що  Сергєєв
кiстки обминає зумисне, влучаючи весь час в  м'якоть,  пильнуючи,  щоб  не
зробити боляче. Стукає й все, говорить, говорить... Говорить про  листа...
Говорить проте, що Андрiй iз своїми  здiбностями,  iз  своїми  знаннями  й
непересiчною волею мiг би бути  корисним  для  країни  й  партiї  що  його
належно оцiнять, адже ж вiн пам'ятає слова начальника групи Фрея? Говорить
про те, що Андрiй молодий i йому треба жити, працювати, любити...  Адже  ж
вiн має якусь дiвчину?.. Чи вiн пригадує свою дiвчину? Чи вiн пригадує, як
нiжно пахне дiвоче волосся, як пружно тремтять дiвочi  перса,  руки,  ноги
пiд натиском пальцiв?.. Чи вiн пригадує, як  звучить  дiвочий  голос?..  I
цьому всьому пропадати, га? Цього зректися по-дурному?..
   Це ставало нестерпним, такi слова, i Андрiй  за  ними  не  чув  дотикiв
лiнiйки, пiд серцем млоїло й вiн хотiв закричати, щоб Сергєєв перестав, не
лiнiєчкою стукати, нi, а стукати його по  головi  такими  своїми  словами.
Сергєєв, помiтивши вплив своїх слiв, не переставав, посмiхався iронiчно  й
вiв своєї... Говорив про щастя любити й бути любленим. I  що  проти  цього
варте все iнше на свiтi, ти скажи!? На якого чорта  треба  мати  ще  якiсь
амбiцiї? Якiсь iдiотичнi iдеї, й примхи, й ослячу упертiсть? Для  чого?  I
мати якийсь сентимент  до  iнших,  особливо  до  таких,  що  не  варто  їх
захищати? Все одно нiхто не оцiнить його героїзму, всi його продадуть, всi
на його мiсцi давно б завербували його й оком не змигнули...  Народ  пiшов
паскудний, нiкчемний, копiйчаний! Якого ж вiн чорта  дає  себе  роздавити,
упершись, як осел?! I т. д., i т. п. Сергєєв говорив  i  говорив,  та  все
карбував i карбував лiнiйкою.
   Бачачи, що Андрiй зцiпив зуби й не реагує нi на якi його слова так,  як
вiн  хотiв  би,  Сергєєв  посмiхається  iронiчнiше,  але  не   злоститься.
Замовкає,  якийсь  час  ще  стукає  лiнiєчкою.  Нарештi  уриває  цю   свою
гiмнастику й вертається до  столу.  Кладе  лiнiйку  геть,  сiдає,  закурює
запашну папiросу й, вiдкинувшись на  спинку  крiсла,  дивиться  на  Андрiя
примруженими очима. Потiм занурюється в папери. Листає їх,  читає.  Зрiдка
пiдводить голову й байдуже запитує: "Ну?"
   Пiдганяє,  щоб  Андрiй  говорив.  Щоб  нарештi  говорив.  Але  пiдганяє
апатично, зовсiм не наполягаючи.  Андрiй  мовчить.  Сергєєв  теж  мовчить,
читає щось, нудиться. Пiдводить голову через якийсь час i  знов  пiдганяє:
"Ну!?" I знову мовчить. Так в безкiнечнiсть.
   Андрiй дивиться у вiкно, розграфлене в клiтинки решетом, як школярський
зошит для арифметики, й ледве-ледве перемагає сон, що навалюється в тишi з
усiєї сили. Вiдчуває, що його плечам стає гаряче, але так  само  гаряче  й
його п'ятам вiд млостi, вiд утоми. На дворi день вже хилиться до вечора  i
йому все  бiльше  хочеться  спати.  Спати,  тiльки  спати!  Плечi  зудить,
здається, нiби вони понабрякали йому, хоче  помацати,  але  лiньки  звести
руку, - нехай. Апатiя. Байдужiсть. Нехай, то дурниця порiвняно з усiм...
   Нарештi, пiсля довгого нудного нукання, Сергєєв  позiхає  й  зводиться.
Пiдходить до напiвсонного Андрiя й зупиняється перед ним:
   - Ну, ти будеш говорити? - питає рiшуче.  Андрiй  мовчить,  примруживши
очi. Тодi  Сергєєв  ударяє  лiнiєчкою  по  плечi...  легенькою  дерев'яною
лiнiєчкою!.. Несамовитий бiль проймає, як блискавка, Андрiя до самих п'ят.
Неуявний, божевiльний бiль!
   - Ну?! - кричить Сергєєв з усiєї сили, щоб перекричати бiль. -  Говори,
сволоч! Говори нарештi!! - I знову б'є лiнiєчкою ро плечi.
   Почались тортури, яких Андрiй не мiг передбачити, не мiг навiть уявити,
дивлячись ранiше на ту безобидну, прокляту лiнiєчку. За кожним ударом бiль
шарпає тiло й душу,  обтинає  йому  нерви,  мучить  мiзок...  Але  вiн  не
кричить. Закусив губи до кровi й мовчить, лише  водить  божевiльне  очима.
Вiн не в силi логiчно думати, не в силi захищатись, не в силi  протистояти
тому болевi. Душа мечеться в побитому тiлi,  як  пташка  в  клiтцi,  марно
шукаючи порятунку...
   Вiн тiльки мукає за кожним ударом i все бiльше обливається потом... I в
гарячковiй уявi встають дивовижнi картини, в якi оформляється  все  ранiше
чуте в коридорi, з герметично закритими  дверима,  все  те  скавулiння,  й
мукання, й нявкання... Втративши панування над своїми  нещасними  нервами,
Андрiй божевiльне схоплюється назустрiч лiнiєчцi, але його збивають з нiг,
гатять пiд боки обцасами й знову саджають на стiлець.
   --Говори! Говори!! Говори!! -й частi удари по плечах.
   В тiм криковi був несамовитий наказ,  якому  обезволiлi  нерви  ось-ось
мали пiддатися, не в силi протистояти бiльше!
   - Говори!.. Говори!!
   Андрiй утримується на якiйсь  останнiй  гранi,  загнуздує  свої  нерви,
кличе на допомогу всю свою пекельну злобу  й  закусює  губи.  Лише  стогiн
виривається крiзь нiздрi. Стогiн, подiбний до мукання. Сорочка  на  плечах
прикипiла до шкiри, бралася рудими плямами. Плечi були, як бiфштекси...
   Тортури набрали убiйчої методичностi. Сергєєв б'є не часто, через певнi
iнтервали, б'є несподiвано, i  через  те  бiль  вiд  тих  ударiв  особливо
нестерпний. А в iнтервалах  Сергєєв  кричить,  як  тресор,  нагнiчуючи  на
свiдомiсть, налягаючи все на одне i те ж, впоюючи в обезволiлу душу просту
формулу порятунку:
   - Говори !! Хто був?! Хто в органiзацiї?! Говори!..
   До того крику зринає Великiнове: "А брати?!" I Андрiй затинається всiма
рештками своїх сил. Ще якби не це, то хтозна, може, Андрiй в нападi вiдчаю
почав би називати якiсь iмена, першi, якi спали  б  на  думку.  Може,  вiн
повiвся б так, як той Карапетьянiв Аслан, чесний чистiй черевикiв. Але оте
"А брати?" стало бар'єром, через який вiн не  мiг  пересягнути.  Слiдчому,
мабуть, i в голову не приходило, що саме зводить всi його  намагання,  всю
його працю нанiвець, - вiн i в голову не клав, що вони  ж  самi  допомогли
своїй жертвi отим тактичним  промахом,  отим  своїм  недоумкуватим  ходом,
поставивши неперехiдний бар'єр...
   Тортури тривали довго, але без жодних наслiдкiв для самої справи.  Були
лише наслiдки для нещасного Андрiя - вiн був зовсiм  близький  справдi  до
божевiлля. Вiн уже  не  володiв  собою,  лише  обливався  холодним  потом,
звивався всiм тiлом  i  за  кожним  ударом,  здавалось,  котився  в  чорну
безодню. Думки йому плутались, вiн викрикував якусь  нiсенiтницю...  Потiм
вiн перестав звиватися, нерви не сприймали болю як слiд. Коли  вже  Андрiй
перестав реагувати на удари, коли на устах йому виступила кривава пiна,  а
очi набрали манiакального виразу, коли вiн почав задихатись,  конвульсiйно
шарпаючи кадиком, тодi Сергєєв облишив, вилаявся й кинув лiнiєчку на стiл.
Сам вiн був блiдий i спiтнiлий не згiрше за Андрiя.
   - Диявол!.. Чорт!.. Чорт!.. - мурмотiв злiсно,  шагаючи  по  кiмнатi  й
нервово закурюючи цигарку. Вiн розгубився. Такого  йому,  далебi,  в  його
практицi ще не було, щоб людина так  уперто  мовчала,  навiть  не  кричала
по-людському.
   - Диявол!!
   Потiм Сергєєв зайшов  за  стiл  i  сiв,  вiдпустив  геть  оперативника,
либонь, щоб той не бачив його нервовостi й  розгубленостi.  Сидiв,  хмурив
брови, дивився в папери, злiсно листав їх сюди й туди й не  знав,  мабуть,
за  що  взятися.  Подивився  на  Андрiя,  що  з  пiною  на  устах   сидiв,
переважившись головою через бильце стiльця, налив води в шклянку, встав  i
пiднiс її Андрiєвi  до  уст.  Андрiй  безпам'ятно  ковтнув  кiлька  разiв,
розливаючи воду собi на груди, й одвернув голову набiк.  Сергєєв  однiс  i
поставив шклянку на вiкно й сiв на своє мiсце. Помалу  заспокоївся  й  вже
сидiв, листав якусь книжку й iронiчно посмiхався. Тиша. В вiкнi  померкло,
зарожевiло, потiм взялось цитриновим кольором, потiм  стало  опаловим.  То
осiннє небо погорiло на непогоду. На вiтер. Вечiр. Сергєєв опустив  штору,
- закрив тiєю тяжкою шторою опалове небо, увiмкнув свiтло. Вечiр.
   До кiмнати зайшов Великiн, в сорочцi з закасаними рукавами,  спiтнiлий,
немов щойно вiд верстата чи рiзник вiд своєї працi.
   - Ну, як вiн? - спитав вiн Сергєєва.
   Сергєєв засмiявся:
   - Я йому зробив, бач, якi гарнi еполети, зробив  його  генералом...  Не
еполети, а цiлi тобi бiфштекси по-англiйськи!.. А вiн  -  мовчить.  Тiльки
мукає, як бугай. От гад, скажу я тобi! Я такого  ще  не  бачив...  Диявол!
Чистий диявол!
   - Нiчого, нiчого! Тiльки без мiстики, будь ласка. Якщо  нам  доведеться
завтра викинути його в яму - то й чорт з  ним.  Але  ранiше  вiн  все-таки
заговорить. Ручусь тобi... вусами Сталiна. Треба його привести до пам'ятi.
   Андрiй чув, що вони говорять, але ним  володiла  цiлковита  прострацiя,
звуки доходили, мов крiзь водяну  стiну.  Нехай  роблять,  що  знають,  що
хочуть. Ось вони ллють воду на голову. Ось для чогось заголюють  рукав  i,
перше нiж Андрiй встиг обернути тяжку думку  здогаду,  для  чого  це  вони
заголюють рукав, вiрнiше, одночасово з  раптовим  страшним  здогадом  його
шпигнуло в руку повище лiктя, потримало руку мить  i  пустило,  висмикнуло
жало. Андрiй скинувся...
   Перед ним стояла людина в бiлiм халатi й тримала в руцi шприц.
   - Що ви зробили!? - скрикнув Андрiй.
   Великiн i Сергєєв засмiялися.
   - Ого, швидко подiяло, глянь! Нiчого, нiчого. Це для того,  щоб  ти  не
збожеволiв i не здезертирував...
   Людина в бiлiм халатi, не проронивши нi слова, пiшла.
   Андрiй вiдчуває, як по жилах розливається тепло i разом з ним по нервах
розтiкається жах. "Що вони вробили?! Що вони впорснули?! Боже мiй!.. Як же
це? Як вiн дався?! А якщо вони впорснули щось таке, чого  вiн  не  в  силi
подолати й вiд  чого  вiн  зробиться  слухняною,  безвольною  мавпою,  яка
робитиме все, що вони накажуть?!" Про такi речi вiн чув вiд людей, i  саме
тому всю його iстоту огортає божевiльний страх. Вiн дослухається до  себе,
до своєї голови, до свого серця. Кусає губи... Голова гуде,  як  i  перше,
але взагалi нiби нiчого, нiби все нормально. Але ж це  зразу,  а  що  буде
потiм?!
   Сергєєв i Великiн пильно  спостерiгають  його  й  посмiхаються.  Андрiй
помiтив це й  зреагував  вiдрухом  досади  й  гордостi  в  серцi,  проявом
вiджилої волi - вони не мусять бачити його панiки, його розгубленостi!  Не
мусять!.. I вiд цього зразу заспокоївся -значить, все в порядку. Якщо його
воля не погасає, а навпаки  -  значить,  все  в  порядку.  I  вiн  вже  не
хвилюється, принаймнi не подає виду, зiбрав свої нерви, опанував їх, сидiв
i думав: "А чи може людська душа, людська воля перебороти в собi якi б  то
не було застрики, яку б то не було введену в кров матерiю?!" Думка казала,
не може, а в i р а твердила - м о ж е! Може!... "Нi, не  може",  -тривожно
заперечувала думка. Тим часом в головi прояснилося й  по  жилах  проходили
теплi хвилi - i тiльки... Можливо, вони його лише привели до пам'ятi,  щоб
вести слiдство, але не настiльки, щоб повернути  йому  всю  його  втрачену
силу.
   Тим часом Сергєєв i Великiн зайшли за стiл i посiдали. Великiн  закурив
папiросу, а Сергєєв взяв аркуш паперу й ручку й приготувався  писати,  теж
закурив.  Щось  покреслив,  почеркав  по  паперу,  а  тодi  почав  ставити
запитання:
   - Iм'я й прiзвище? Рiк  народження?  Фах?  Освiта?  i  т.  д.  Це  були
стандартнi запитання, що їх ставлять в цiй країнi при всякiй нагодi -  при
заповнюваннi анкет в загсi, в пашпортному вiддiлi, в школi, в шпиталi, при
оформленнi протоколiв тощо i без  яких  життя  тут  не  мислиме...  Андрiй
вiдповiдав мляво, але точно. Потiм почались  запитання  iншого  характеру.
Починаючи їх, Сергєєв офiцiйно попередив, що вони мають написати  протокол
допиту, а тому вiдповiдати вiн мусить точно,  правдиво  й  прямо.  За  цим
пiшли запитання.
   - Ув'язнений Чумак! Ви обвинувачуєтесь по  пунктах  статтi  54  Карного
Кодексу УССР, пп. 1, 2, 6, 8,10,11. Ви не заперечуєте?
   Андрiй  напружив  усю  свою  волю,  зваживши,  як   єхидно   ставляться
запитання:
   - Нi, я заперечую, - промовив тихо.
   - Як це? Що за єрунда? Ви заперечуєте, що вас обвинувачується по  таких
от пунктах?
   - Ви не так ставите запитання...
   Великiн визвiрився:
   - Ти не вчи, як ставити запитання! Ич ти! Коли ми  помiняємося  ролями,
тодi ти ставитимеш запитання, як схочеш, а  зараз  твоє  дiло  маленьке  -
вiдповiдати. Та не мудрувати!!
   - Я заперечую обвинувачення по пунктах 1,2,6,8,10,11.
   Сергєєв скривився презирливо:
   - Розумний став!? Ха... Отже, ти заперечуєш, що тобi  пред'явлене  таке
обвинувачення? Дурак!
   - Добре. Але ви так i ставте запитання...
   - Добре, добре. Отже, повторюю запитання  (i  Сергєєв  прочитав  уже  з
протоколу запис), - ув'язнений Чумак, ви обвинувачуєтесь по ст. 54 Карного
Кодексу УССР, пп. 1, 2, б, 8,10,11. Ви не заперечуєте?
   -Заперечую.
   - Так i запишем. От, брат, який ти гад! Очевидну  рiч  заперечуєш.  Тим
гiрше для тебе.
   - Прошу записати, що я обвинувачення читав, але суть його заперечую...
   - Ти не вчи!
   Сергєєв записав щось, iронiчно кривлячись, i поставив нове запитання:
   - Ув'язнений Чумак,  ви  обвинувачуєтесь  по  пункту  1-му  в  переходi
маньчжурського кордону, що є зрада Вiтчизни. Коли ви переходили кордон?
   - Заперечую.
   - Я вас не питаю, чи  ви  заперечуєте,  а  питаю,  коли  ви  переходили
кордон. Прошу вiдповiдати.
   - Нiколи.
   - Гм... А як ми доведемо, що ви таки переходили?
   - Тодi буде, що я переходив, - вiдповiв Андрiй мляво.
   - Ага! Отже, так запишем - "Переходив".
   Андрiй хотiв гаряче запротестувати, але не вистачило сили та й побачив,
що те нi до чого. Слiдчому вiльно писати все, що вiн захоче, i нiякi  його
- Андрiєвi - аргументи, очевидно, не порушать вже намiченого  ними  плану.
Iнша справа, як дiйде до пiдписування всього того, що вони  понаписують...
А Сергєєв вiв далi:
   - Ув'язнений Чумак! Ви ствердили пункт попереднiй, а тепер в зв'язку  з
цим, чи не були  б  ви  ласкавi  вiдповiсти,  в  користь  якої  країни  ви
займалися шпiонажем? Га?
   Андрiй мовчав.
   - Чого ж ви мовчите? Не бiйтесь. За щиросердне зiзнання ми  не  караємо
суворо. А може, навiть i взагалi не караємо. Отже?
   -Ви, здається, не потрiбуєте моїх вiдповiдей i можете написати протокол
самi. Пишiть, що хочете!
   - Ув'язнений Чумак! - закричав Сергєєв подразнено. - Чи ви  ще  хочете,
щоб я добавив вам пункт - знущання над органами пролетарської законностi?
   - Ви лiпше запишiть пункт знущання беззаконно  над  людиною,  та  ще  й
пролетарського походження, - проговорив Андрiй. Думав, що  за  цим  прийде
вибух обурення й биття, але цi його слова, на диво, не  викликали  нiякого
обурення, лише смiх.
   - Який тебе дурень бив, ще що  вигадай!  Приснилось?  Хiба  так  б'ють!
Биття ти ще побачиш. А щодо пролетарського походження,  то  я  вже  колись
тобi про це казав - до лампочки це!
   Писання протоколу тривало далi.
   - Ви шпигували на користь Японiї? - напосiдався Сергєєв.
   - Я взагалi нiколи не шпигував, це розходиться з моєю мораллю.
   - Ич ти, який моральний!.. Ого-го!.. Але  ж  з  твоєю  мораллю  саме  й
шпигувати, ми вже чули твою мораль. Чи ти вiд неї вiдрiкаєшся, га?
   - Нi, не вiдрiкаюсь...
   - Ага! Так i запишемо - "не вiдрiкаюсь".
   - Я не вiдрiкаюсь вiд своєї моралi, але вiдрiкаюсь вiд чужої  мерзостi!
- випалив Андрiй.
   - Тихше, тихше... Побережи сили,  вони  тобi  здадуться.  Ич  ти!  який
шпаркий! А як ми тобi доведемо, що ти шпигував у користь Японiї? Тодi?
   - Тодi буде значитися, що я шпигував, незалежно вiд  правди,  наперекiр
моїм твердженням (iронiя).
   - Ага, добре. Так i запишем. - Сергєєв щось записує й додає словами: "Я
шпигував". Ну, а подробицi потiм, це поки що попереднiй протокол. Решту ти
потiм скажеш.
   Андрiй бачив, що  з  ним  грають  комедiю  в  стилi  ще  кращому,  анiж
Асланова, але що вiн може вдiяти? Лише терпiти i сказати своє слово дiлом,
тодi, як прийде до пiдписування. При самiй думцi про той момент, який може
прийти, його млоїло.
   Так само, як i про попереднi, вiдбувалося складання протоколу  про  всi
iншi пункти обвинувачення.  Сергєєв  ставив  запитання,  ловив  Андрiя  на
якомусь словi, перекручував його й заносив у протокол.  Так  сталося  й  з
найтяжчим пунктом обвинувачення, 2-м, про пiдготування збройного повстання
й про участь у вiйськовiй контрреволюцiйнiй органiзацiї. I  то  не  просто
участь, а  керування  тiєю  органiзацiєю.  Не  зважаючи  на  всi  Андрiєвi
категоричнi  заперечення,  Сергєєв  все-таки  "ствердив",  що   Андрiй   в
контрреволюцiйнiй органiзацiї  був  i  тiєю  органiзацiєю  керував.  I  то
керував нею ще з Сибiру. Сприт ставити запитання i перекручувати їх просто
дивував Андрiя. Школа! О, то окрема, спецiальна школа!
   Пiсля "ствердження", що Андрiй належав до контрреволюцiйної органiзацiї
й керував нею, почались  домагання  iмен  людей,  iмен  учасникiв.  Андрiй
мовчав, iгноруючи всi запитання  категорично.  Але  Сергєєв  терпляче  вiв
своє. Вiн називав iмена Андрiєвих  знайомих  за  чергою  й  заносив  їх  у
протокол. Андрiя просто вразила виключна  поiнформованiсть  Сергєєва  щодо
його знайомих. Просто дивно! Вiн знав усiх живих, навiть тих, кого  Андрiй
вже забув, i так само знав усiх мертвих або зiсланих давно на  каторгу.  А
знайомих у Андрiя було багато. Хто його iнформував?! Хто його так докладно
iнформував?! Ба, вiн навiть мав купу листiв у столi  й  використовував  їх
для того,  щоб  увiгнати  Андрiя  в  стан  найтяжчої  моральної  депресiї,
створити iлюзiю, що їм все вiдомо. Але листи,  тi,  що  були  написанi  до
нього, вони могли забрати з архiву у матерi, проте багато з тих листiв, що
має Сергєєв, нiколи не були у матерi, вони були в рiзних людей, кому  були
адресованi. Андрiй тривожно й швидко перебрав у пам'ятi все, що  будь-коли
й будь-кому писав на теми полiтичнi, i  ствердив  сам  для  себе,  що  вiн
нiколи нiчого такого, що можна було б зараз вжити проти нього й проти  тих
людей, товаришiв i друзiв,нiколи не писав у листах, не був такий  наївний.
Так само нiхто нiчого такого не писав до нього.  Окрiм,  хiба,  двозначних
яких-небудь домовок чи натякiв. А  Сергєєв  використовував  листи  зручно.
Особливо йому подобались листи iнтимного характеру. Безперечно, його метою
було довести, що навiть Аадрiєве iнтимне життя для них вiдоме, i то  бозна
вiдколи. Значич мовляв, - їм  вiдомо  все.  Сергєєв  наводив  звiдти  якус
цитату, звiдти одне  слово,  звiдти  iнтимне  закiнчення  лист  до  якоїсь
знайомої... i позирав на Андрiя, яке вражiння. Вражiння таки було  велике.
Та тiльки не так те вражiння велике вiд факту  наявностi  листiв,  як  вiд
цинiзму, вiд пiдлого способу їх використання... Оперуючи листами, iменами,
рiзними дрiбними фактами, якi доводили  тiсний  зв'язок  з  тiєю  чи  тiєю
людиною, Сергєєв вибирав багатьохi живих (вибирав безпомилково!) i заносив
їх у протокол. Безпомилково тiльки живих, не записавши  жодного  мертвого.
Всi тi люди були розкиданi по цiлому СССР, а деякiї  були  давно  засланi,
про що Сергєєв був добре поiнформований i в  список  заносив  з  особливим
задоволенням. Либонь, радий був ствердити "провину" тих  людей  додатково,
для заспокоєння совiстi, - пiсля всього, пiсля суду i заслання. А головне,
- ствердити зв'язок мiж тими "ворогами народу" й Андрiєм.  Для  Андрiя  це
було особливо обтяжуючим. Але нехай...
   Так створився довжелезний список, слiдчий  списував  все  новi  й  новi
аркушi паперу, провадячи свiй протокол. На кiнцi списку вiн  записав  всiх
Андрiєвих братiв. Ця процедура була окремою. Сергєєв називав помалу  iмена
кожного й пильно, занадто пильно! дивився на Андрiя, яке вражiння.  Андрiй
стиснув кулаки, все в ньому всерединi тiпалось, але вiн мовчав.
   Наостанку Сергєєв  записав  пункт  про  агiтацiю  й  окремим,  особливо
речовим доказом виставив Андрiєву поведiнку на слiдствi,  його  розмову  з
Фреєм в присутностi таких от i таких от.
   Закiнчивши  протокол,   Сергєєв   з   величезним,   погано   прихованим
самозадоволенням потер руки, мовляв, - "Взув!" "Таки  взув!"  Великiн  теж
задоволено посмiхався. Либонь, прикидав, яка то грандiозна справа виходить
i яку то вiн на цьому зробить кар'єру. А  справа  могла  бути  всесоюзного
масштабу.
   - Ну-с, - промовив Сергєєв.  -  А  тепер  прошу  вас  пiдписати.  Прошу
пiдсуватися ближче. Ну! Це тiльки попереднiй протокол. Ну ж!!
   Андрiй  не  поворухнувся.  Глибоко  втягнувши  в  себе  повiтря   (йому
бракувало повiтря), завмер, чекав.
   - Е, браток, це тобi не допоможе! -  протяг  Великiн.  -  Не  допоможе.
Пiдпишеш. Навiть коли б тут було написано, що ти японський iмператор, то й
те ти пiдпишеш, як чистiсiньку правду. Пойняв!?
   Андрiй "пойняв", Андрiй прекрасно розумiв, що,  либонь,  i  таке  можна
пiдписати тут. Тодi,  коли  вiн  смiявся  над  Карапетьяновим  гротесковим
Асланом, чесним чистiєм черевикiв, то тодi вiн ще не вiрив у це. Але тепер
вiрив. Одначе вирiшив, що вiн цього протоколу нiколи не  пiдпише.  Нiколи.
Хiба мертвий - вiзьму його руку й поведуть по цьому ганебному паперi.  Або
непритомний, або божевiльний... Але вже цей самий вибiр був досить багатий
- "мертвий, непритомний, божевiльний" - i в душу закрадався  сумнiв  -  чи
справдi вiн не пiдпише? Нi, не пiдпише! В кожнiм  разi,  при  пам'ятi  вiн
цього не пiдпише. А мертвому, як i божевiльному, все одно вже.  Андрiй  на
нове запрошення пiдсунутись до столу не поворухнувся.
   Тодi Великiн i Сергєєв помалу  пiдiйшли  до  нього,  один  з  ребрастою
палицею, другий з мармуровим прес-пап'є.
   - Встать!! - несамовитий оклик.
   Андрiй ледве встав, похитуючись, i - аж сам злякався з нудьгою, як мало
в нього сили як мало лишилося сили,  i  як  його  воля  слабне!  Вiн  стає
слухняним!.. Дивився на своїх мучителiв i чекав, тремтячи.  Десь  глибокий
тваринний iнстинкт перед лицем можливої смертi, якою може  закiнчитися  ця
чергова  тура,  ця  процедура   з   "пiдписуванням"   протоколу,   вимагав
капiтуляцiї,  повної  й  безумовної...  Швидше!..  Але   iнший   iнстинкт,
шляхетнiший i могутнiший, був горою. Почуття  пiдлого  переляку  й  жадоби
жити (за  всяку  цiну  жити!)  змагалося  з  почуттям  честi,  з  почуттям
самозбереження важливiшого, анiж збереження фiзичне. 3  почуттям  затятої,
сатанинської гордостi.
   - Бий! - викрикнув Андрiй хрипко.
   Але нiхто його не вдарив. I Сергєєв i Великiн зрозумiли, що цей  манiяк
готовий вмерти i що йому лишилося зовсiм мало до того, такий вiн вимучений
i вимотаний. А це не входило в їхнi  розрахунки.  Постояли,  засмiялися  й
повернулися до столу, щось пошепки радились. Курили.
   - Сiдай! - скомандував Сергєєв. Але Андрiй  стояв,  либонь,  не  чуючи,
чекаючи екзекуцiї, змобiлiзувавши всю свою волю i свої нерви.
   - Сiдай, сiдай, - проговорив Сергєєв уїдливо.  -  Який  герой!  Здохнеш
зараз. А перед тим посидь. Андрiй опустився на стiлець.
   - Ну, будеш пiдписувати? Га!? Говори! - це Сергєєв.
   Мовчанка.
   - Говори! Будеш?! Говори, поки не пiзно!!. Чорт безрогий!.. Говори!
   Мовчанка. До кiмнати увiйшло два дебелих оперативники. Один з них  той,
що вартував недавно бiля лампи i що так майстерно бив головою й спиною  об
пiдлогу. Побачивши його, Андрiй iнстинктивно шарпнувся, пiддаючись якомусь
внутрiшньому панiчному голосовi. А коли обидва  здоровили  наблизились  до
нього i один узяв за плече, а несамовитий бiль шарпнув все єство,  Андрiй,
пiддаючись тому самому голосовi, схопився й кинувся тiкати. У вiдповiдь на
те в кiмнатi розлiгся регiт на всi чотири здоровеннi горлянки. Тодi Андрiй
зрозумiв, чого вони смiялися так, - це ж вiн думав, що утiкає, а натомiсть
плутається по кiмнатi, мов п'яний, мов слiпий крiт,  тупцяється  стороною,
тиняється  панiчно  поза  стiльцем.  Здоровили  схопили  його,  вiн  почав
пручатися, тодi його оглушили ударом по головi й посадили  на  стiлець.  В
головi дзвонило в усi дзвони, але вiн не знепритомнiв, сидiв при  пам'ятi.
Замiсть вибити йому пам'ять зовсiм, удар ту пам'ять повернув,  а  особливо
тримав при пам'ятi шалений бiль в плечах.  Серце  калатало,  як  навiжене,
неначе мало ось-ось розiрватися, думка бiгла  шалено  -  "Що  робити?!  Що
робити?! Кричати? До  кого?  Благати?  Кого?  Змагатись?!  Як?  Чим?  Якою
снагою?.."
   Коли оперативник ударив був його кулаком по головi,  Андрiєвi  почулося
тодi, що Великiн чи Сергєєв  крикнув  "помалу,  помалу!"  Значить,  їм  не
входило в рахубу його убивати зараз, так просто.  Може,  на  цiй  лiнiї  й
лежить порятунок? Витримати, витримати? Вони його не будуть бити  вже!  Не
будуть!
   I вони його дiйсно не били i навiть  не  товкли  по  плечах,  чого  так
боявся Андрiй. Сергєєв узяв був лiнiйку й пiдiйшов  до  нього,  наступаючи
погрозливо.
   - Пiдписуй, ну?! Ну?.. Ну?!. -- але, не добившись нiякої ознаки  згоди,
упершись в манiакальний Андрiїв погляд, вернувся й кинув лiнiйку на стiл.
   Вони його не били, але вони придумали для нього щось  гiрше.  Втративши
надiю добитися чогось  вiд  Андрiя  погрозами  та  iнсценiзуванням  намiру
товкти, як було перше, Великiн, пiсля тихої наради  з  Сергєєвим,  сердито
плюнув i пiдiйшов до Андрiя:
   - Встать!
   Андрiй встав, вiрнiше, його "встали" оперативники, схопивши  пiд  руки.
Тодi Великiн поставив свою ногу на  стiлець,  вiдмiряв  маленький  гострий
кiнчик сiдала, - манюнький трикутничок сантиметрiв чотири завдовжки, -  й,
тримаючи мiцно ногу при основi того трикутничка, скомандував:
   - Сiдай! Сiдай-сiдай!.. Будеш думати... Вiдпочивати... Сiдай на копчик.
   Андрiй сiв, тобто його посадили оперативники, на копчик.
   - Руки опустити! Ноги простягнути!.. Так... Ось так i сидiтимеш. Сиди й
думай... Добре думай.  А  як  надумаєш,  скажеш.  Я  певен,  що  ти  скоро
надумаєш... I пiдпишеш! Все пiдпишеш. Бажаю успiху. Та не йорзай!  Бо  зле
буде думати.
   По тих словах злобний i лютий Великiн вийшов.  Лишився  Сергєєв  i  два
оперативники, що сiли на вартi бiля  столу.  Сергєєв  вмостився  на  своїм
мiсцi й листав папери. Удавав, що пильно працює, чи й справдi працював.
   Простягши ноги й опустивши руки вздовж тiла, Андрiй  сидiв  на  кiнчику
стiльця i в душi був радий, що так обiйшлося на цей  раз.  Як  i  перше  з
лiнiєчкою, так i тепер, вiн не розумiв значiння цього  маневру.  Але  тут,
здається, не було такого нiчого. Сидiти було досить вигiдно, в кожнiм разi
спокiйно. Нiхто не турбував i не докучав. Сергєєв лише зрiдка  позирав  на
нього байдуже й знову опускав очi в папери. Та як так добиватися вiд нього
пiдпису, то вiн  може  просидiти  на  цьому  стiльцi  вiчнiсть  i  нiякого
протоколу  не  пiдпише.   Оперативники   спершу   пильнували   Андрiя,   а
переконавшись, що вiн не рухається й, здається,  не  збирається  рухатись,
сидить завмерши, почали дрiмати.
   Помалу Андрiй почав вiдчувати, що з тим рiжечком щось  не  так  просто.
Копчик затерп, i спочатку Андрiй нiчого не вiдчував, крiм того,  що  решта
тiла все-таки вiдпочиває. Але далi по хребту  почав  перебiгати  легенький
струс, як лихоманка, чи як електричний струм. Далi  бiльше.  Андрiй  хотiв
легенько  трiшечки  пересунутись,  але  спiймав  себе  на  тiм,   що   вiн
пересунутись уже не може, наче прикутий. Думав, що це  вiд  утоми.  Зцiпив
зуби й сидiв, вирiшив сидiти безкiнечно. Та струс повторювався все частiше
й частiше. Андрiй скоса глянув на свої руки й побачив,  що  з  випростаних
пальцiв капає рясний пiт, i вiд нього на пiдлозi утворюються мокрi  плями.
I такий же рясний пiт почав спливати по спинi, по  рiвчаку  межи  плечима,
вниз за пас, i так само пiт тiк по ногах в черевики. А болючий  струм  вже
перебiгав  хребтом  раз  по  раз,  перетворюючись  в  безперервну   болючу
вiбрацiю, кольки, зудiння. Потiм лихоманка почала бити шквалами, стрясаючи
всiм тiлом, вiд макiвки до п'ят. Пiд черепом ломило...  На  головi  почало
ворушитися волосся:
   - Це ж неминучий паралiч!.. Це ж його чекає  неминучий  паралiч!!  Боже
мiй!..
   Але вiн не мiг запобiгти лиховi, хоч би й хотiв. Ну  добре,  паралiч  -
нехай буде й паралiч! Стиснув щелепи й сидiв, намагався триматися з  усiєї
сили, бо знав, як упаде - затовчуть ногами й палiччям,  одiб'ють  печiнки,
попередивши й паралiч.
   Вже на пiдлозi насупроти рук стояли калюжки вiд поту, а пiт все капотiв
i  капотiв.  Голова  все  бiльше  наморочилась...  Ось-ось  вiн   втратить
рiвновагу й тодi... Намагався триматися рештками сил. А  по  спинi  вздовж
били блискавки, ударяючи в мiзок, в самiсiнький мiзок...
   Сергєєв пiдвiв очi  на  смертельно  блiде,  мокре  Андрiєве  обличчя  й
нахмурив брови з досадою, злiсно:
   - Ну? Будеш писати?! Пiдпишеш? Що ти робиш з собою, чорт!? Мовчанка.
   - Пiдписуй!.. Пiдписуй, ну?!  I  я  тебе  вiдправлю  спати!  Ну!  Чуєш,
спати!.. Ну!?
   Мовчанка. Сергєєв сопе й вшниплюється в папери.
   Андрiй втрачає контроль над собою, схлипує спазматично й опиняється  на
пiдлозi, звалившись набiк: Його обливають водою, приводять  до  пам'ятi  й
саджають знову. Поки з ним возькаються, бiль в хребтi затихає,  й  iсторiя
починається  спочатку.  Його  саджають  копчиком  на  маленький   рiжечок,
опускають руки, простягають ноги й так лишають.
   В другiм турi йде тяжче. Лихоманка починає бити майже з першої хвилини,
й Андрiй мається, як на розп'яттi, тоскно водить  головою  вгору  i  вниз,
вгору i вниз. Його всього млоїть, тягне на рвоти, лиш  тiльки  нiчим  йому
рвати -вiн два днi нiчого не їв. Нудить i шарпає.
   А буйний пiт!.. I де вiн береться?! Так, нiби тiло живцем розтоплюється
й сходить патьоками, скапує на пiдлогу... Сергєєв все частiше  позирає  на
Андрiя й все повторює:
   -Ну?

   Павза.
   -Ну?

   Павза
   - Ну?
   Андрiй в млостi покрутив головою й прохрипiв тяжко:
   - Слухай, слiдчий!.. Он там гак в  стiнi  над  вiкном.  Повiсь  мене!..
Повiсь... I менi буде краще... i тобi буде краще.
   Сергєєв  пiдiймає  брови  й  видно,  як  його  опановує  острах.   Така
затятiсть! Така манiакальна затятiсть! Але вiн збирає обличчя в посмiшку й
каже глузливо:
   - Не квапся. Ти гака й так не минеш... Лiпше пiдписуй. Ну!?
   Андрiй крутить головою з боку на бiк без пам'ятi вже.
   - Ну?!

   Павза.
   - Ну?!

   Павза.
   -Ну?!
   Андрiй опиняється на пiдлозi. Знову його приводять до пам'ятi  й  знову
саджають на стiлець на рiжечок. Щоб привести до пам'ятi,  йому  дають  пiд
нiс амонiак.
   Так триває всю нiч.
   На ранок Андрiй був уже, як викручена ганчiрка. I дивно, просто  дивно,
як слiдчий не добився свого. Натискай вiн з усiєї сили на Андрiєву зламану
волю ще трiшки, i, може, з того щось би й  вийшло.  Але  слiдчий  був  теж
перемучений i його воля теж ослабла вiд такої божевiльної комедiї...
   На дворi, за решетом, ледь-ледь сiрiло...
   Сказавши востаннє своє апатичне, безвольне "Ну?", слiдчий  натиснув  на
гудзик i, чекаючи, поки прийде  стрiлок,  написав  записку.  Потiм  вiддав
стрiлковi, що зайшов, записку й звелiв вiдвести  Андрiя  до  камери  сорок
дев'ятої.
   Як вiн iшов, як вiн опинився в камерi, Андрiй не пам'ятав.  Знав  лише,
що вiн плив, як у туманi, а пливучи, нiс, як  щось  украдене,  малесеньку,
глибоко затаєну думку - думку про те, що вiн був  на  волосинцi,  лише  на
тонюнькiй волосинцi! вiд катастрофи: - ще  трiшки  -  й  вiн  би  пiдписав
протокол. Так, ще лише одна-однiсiнька крапля би... I боявся, щоб цю думку
не пiдгледiв конвоїр.
   В камерi, помалу-малу  перелiзши  через  звалище  голих  сонних  людей,
Андрiй  пробрався  до  розчиненого  вiкна,  поклав  голову  на   цементове
пiдвiконня, вчепився в нього руками й  закляк  -  хапав  жадiбно  тонюнькi
струмочки холодного ранкового повiтря, що вливалися з-за  залiзного  щитка
разом з цвiрiньканням горобцiв.  Великий  клубок,  що  стояв  коло  горла,
раптом вибухнув i буйнi сльози полилися йому з очей. Вiн весь стинався вiд
плачу, слухаючи, як там, за щитком,  на  волi  горобцi  зустрiчали  сонце,
зчинивши трiумфальний писк на каштанi. Вiн вже не володiв собою i рештками
сил плакав, знаючи, що його нiхто не бачить... "Брати мої! Брати ж мої!.."
IV
   Прокинувшись з тяжкого сну, Андрiй побачив  над  собою  Охрiменка.  Вiн
сидiв печальний  i  прикладав  до  Андрiєвих  набряклих  плечей  намочений
рушник. Рушник був один i печальний  Голiят  все  приноровлявся  прикласти
його так, щоб вистачило на обоє плечей по  товстенькiй  мокрiй  подушечцi,
пiдгортаючи кiнцi в кiлька разiв. I обережно притримував  руками,  щоб  не
зробити боляче. Простягаючись вiд плеча до плеча, холодний рушник лоскотав
шию. Власне, вiд цього дотику Андрiй  i  прокинувся.  Пекучий,  нестерпний
сором охопив його - його били!! Його, що звик вважати  себе  за  гегемона,
били!.. Як вiн буде дивитися в очi цим людям?! А ще ж, якби вони знали, як
його били!.. Ганебно, брутально, пiдло, так, як б'ють собак... Нi, так  не
б'ють собак, так не б'ють i не мучать худобу... Ах, коли б  цей  Охрiменко
мiг прикласти рушник до його душi, до його серця!..
   Та глянув в обличчя Охрiменковi  й  вiдчув,  що  вiн  iменно  прикладає
рушник до самiсiнького його  серця,  цей  печальний  i  нiжний,  як  мати,
Голiят-Охрiменко. Вiн прикладає зволожений, заспокiйливий рушник  до  його
муки, до його спаленої стражданням душi, до набряклого болем,  перегрiтого
серця. I вiд того пекучий його  сором  вщухає...  Вони  знають!  Вони  все
знають, вони разом з ним iдуть по пеклу, i нiхто з них його не осудить...
   В камерi були всi тi ж, такi рiднi, знайомi  обличчя.  Андрiй  за  ними
скучив. Йому здавалося, що вiн не бачив їх вже  бозна  вiдколи,  тижнi,  а
може, й цiлi мiсяцi. I було приємно, що  вiн  нарештi  повернувся  додому.
Нарештi повернувся додому. Так, це його дiм... Як добре, що  вiн  все-таки
повернувся й побачив їх усiх укупi, всiх цiлих! Всi сидiли по-турецьки, як
iндiйськi факiри, i на всiх обличчях був написаний той самий вираз, що i в
Охрiменка.  Один  тiльки  Узуньян  позирав  злорадно.   А   Азiк   позирав
перелякано, - злорадство з яким мусив би позирати й вiн,  спасувало  перед
страхом вiд тiєї картини, що її, очевидно, малювала його  уява,  дивлячись
на Андрiя... Ця перспектива, може, чекає й його... I не  було  в  Азiкових
очах злоби, лише був страх.
   Страх, що змушував його забути про свої неофiцiйнi обов'язки.
   Крiм спiвчуття, на всiх  обличчях  було  написане  невисловлене  болюче
запитання; те запитання  так  i  кричало  з  кожних  очей,  але  нiхто  не
зважувався те запитання висловити вголос,  хоч  кожен  хотiв,  щоб  на  те
запитання була вiдповiдь - "так". Така вже людська  вдача,  -  кожен,  хто
впав, хоче бачити втiху для себе в  падiннi  iншого,  бо  бути  в  падiннi
самотнiм - то нестерпно. Охрiменко нахилився низько до Андрiєвого  обличчя
й поворушив губами... Вiн не висловив, тiльки поворушив губами:
   -"Розколовся?"
   Андрiй похитав головою заперечливо. Очi в  Охрiменка  заблищали  й  вiн
стиснув Авдрiєву руку. "Тримайся!" - сказав той потиск руки. А Андрiй  для
себе з нудьгою вiдзначив: "Майже  роздавили,  але...  не  зломили!  Ще  не
зломили..."
   Поза тим нiхто Андрiя нi про що не розпитував.

   В камерi  тихенько  гомонiли  про  щось...  Камера  мрiяла.  Колективно
тихенько мрiяла. Вона
   мрiяла про те, що було б,  якби  оце  кожен  опинився  на  волi?  Кожен
розповiдає свою мрiю вголос по черзi, що б вiн зробив найперше, якби  його
оце випустили з тюрми? Один каже, що вiн би  пройшов  через  увесь  Харкiв
голий. Другий каже, що, якби його оце випустили, вiн би танцював вiд самої
Раднаркомiвської до Москалiвки, як першокласна балерина. Третiй  каже,  що
вiн би пройшов до самiсiнької хати на руках, догори ногами, та все  кричав
би з ентузiазмом - "Хай живе Сталiн i все  Полiтбюро!"  Четвертий  каже...
Фантастичний, химерний разок нижеться з неуявної, шибеничної  нiсенiтницi,
часом дуже дотепної. Вдалi дотепи сяють, як блискучi перлини, й їх апробує
тихий, але дружний арештантський шибеничний смiх. Нарештi приходить  черга
до чорного, як циган, густо зарослого щетиною поета А.  Дикого.  Вiн  дуже
серйозно думає якийсь час, а тодi зiтхає й з тим самим  понурим  серйозним
виглядом каже:
   - А я б, якби мене оце випустили...я  б!..  Всю  дорогу,  аж  до  самої
Холодної Гори... горошину... по тротуару... носом котив би!.. Через  увесь
Харкiв!
   Камера давиться вiд смiху,  смiються  всi.  Навiть  такий  серйозний  i
статечний доктор Литвинов.
   Проект А. Дикого неперевершений. Нiхто не в силi сягнути далi  цього  в
шибеничному гуморi, й мрiя арештантська, ось так вивершена, затихає.
   Потiм щось розповiдає священик Петровський...Коли камера мрiяла, вiн не
брав участi, вiн весь час дивився на Андрiя далеким поглядом  й  щось  про
себе ворушив губами. Може, вiн молився. А може, навпаки... Вiн сам недавно
повернувся з допиту, де його зовсiм не били,  лише  категорично  вiдмовили
йому дати бандаж, i вiн ходив по всiх тих проклятих  сходах  i  коридорах,
тримаючи гилу руками. Зараз теж  сидiв,  притримуючи  її.  Всi  вiсiмдесят
рокiв його, здається, зосередилися на цьому. Краснояружський, з  властивою
йому неотесанiстю, поспiвчував йому, висловивши думку,  що  краще  б  вам,
отче, розколотися, та й iти на волю, та й бути там священиком,  в  мирi  й
спокої доживати вiк. Петровський зiтхнув  i  на  таку  пропозицiю  похитав
головою заперечливо: "Це неможливо".
   - Але ж на волi є священики, й якось вони там живуть,  -  умовляв  його
Краснояружський.
   - Живуть... - прошепотiв Петровський з болiсною  мiною.  Деякi  живуть.
Але вони платять за це велику цiну  Кесаревi...  -  Потiм  у  Петровського
спалахнули вогники в очах i вiн категорично заявив, що на волi  священикiв
нема. Вже нема!.. З тiєї церкви, до  якої  належить  вiн,  священикiв  вже
нема!.. А належить вiн до Української Автокефальної  Церкви...  I  їх  уже
нiкого нема.
   - А от є! - настоював Краснояружський.
   Потiм виявилося, що Краснояружський - прекрасний  доцент  сiльгоспнаук,
але зовсiм не розбирається в питаннях  релiгiйних.  Вiн  зовсiм  не  знає,
напр., яка рiзниця мiж Автокефальною Українською Церквою i т. зв. "живою".
Для нього кожен пiп є пiп, i всi вони,  на  його  думку,  однаковi.  А  ще
бiльше не знає вiн, що "жива" церква, то церква, якою  справжнi  служителi
Бога погорджують за її продажнiсть i загравання з лукавим; на його  думку,
всi однаковi.
   Петровський нiчого не сказав на це, лише очi його наповнилися  глибоким
смутком. Про що й для кого вiн має дискутувати? Вiн уже сидить скоро рiк в
цих мурах, ходить по всiх сферах новiтнього цього пекла,  носить  по  тому
пеклу своїх вiсiмдесят рокiв i свою гилу, притримуючи її руками, i  зовсiм
не вимагає нi вiд кого анi спiвчуття, анi зрозумiння свого мучеництва. Вiн
сам знає, за що вiн мучиться, вiн приймає це, як йому належне,  стоїчно  i
складе за все звiт перед Богом...
   Андрiй дивиться Петровського з глибокою, мовчазною симпатiєю. Кого  вiн
йому нагадує? Так,  вiн  нагадує  апостола  Петра.  I  постаттю,  й  своєю
апостольською величчю, навiть незважаючи на гилу. Ба, може, та гила тiльки
пiдсилювала вражiння вiд  душевної  величi  й  стоїцизму.  Вiн  вiд  цього
мучився,  але  вiн  не  стогнав,  переносив  муку  спокiйно,   тихо.   Був
виснажений, блiдий i... величний. I найбiльше зворушувало те,  що  вiн  не
величався, не ламав з себе святошi, як то роблять здебiльшого  особи  його
сану, нiкого не наставляв, нiкому своєю героїчною вiрою не докучав Вiн був
глибоко   iнтелiгентною   людиною,   тихою,   спокiйною   i    непохитною,
фундаментальною в своїй вiрi. Вiн нiколи на що не скаржився, -  Андрiй  не
пригадує такого випадку. I нiколи не злостився,- Андрiй  теж  не  пригадує
такого випадку. Є щось в цiй людинi загадкового, незрушимого, щось не  вiд
свiту цього. Мабуть, такими були всi першi християни, що, взятi  на  муки,
не мали в серцi  анi  злоби,  анi  вiдчаю  й  дивилися  десь  вище,  понад
людськими головами в велику тайну, їм одним лише вiдому й приступну. А вже
напевно таким був апостол Петро, образ  якого  Андрiй  звик  бачити  ще  в
дитинствi на бiблiйних малюнках...  Чи,  може,  таку  асоцiацiю  викликало
прiзвище - "Петровський"... В кожнiм разi  Андрiй  тягся  до  нього  своїм
серцем, сам не знаючи чому.
   Петровський сидiв близько бiля нього й журно щось розповiдав Кулиничевi
-  теж  старенькому,  бiлому  чоловiковi,   першому   директоровi   Першої
Української Гiмназiї в Харковi в  роки  революцiї.  Андрiй  прислухався...
Петровський розповiдав про муки Христа, очевидно, шукаючи  в  стоїцизмi  й
безмежнiй вiрi основоположника вчення про  братерство  й  любов  моральної
сили для себе. Вiн  тихо  й  скорботно  розповiдав  про  те,  як  Христос,
приречений на розп'яття, молився про чашу, обливаючись потом вiд скорбi  й
душевної муки... Молився про силу душевну, щоб тую чашу змогти  випити  до
дна... Вiн розповiдав про сад Гетсиманський...  I  Кулинич  i  Петровський
знали все це з давен-давен, знали напам'ять,  але  щось  в  тiй  трагiчнiй
легендi - легендi про вiрнiсть i про зраду  -  було  неспiзнане  до  самих
глибин, а тому вiчно нове, вiчно вабляче й  приковуюче  людськi  душi,  як
бездонна криниця, сповнена якоїсь неопiзнаної тайни. Андрiй теж знав це  з
дитинства,  як  знав  усю  бiблiю,  i  його  завжди  це  мiсце   найбiльше
приковувало, рухаючи його серцем, одначе в  устах  Петровського,  в  устах
цiєї людини, цього  тихого,  непомiтного  мученика,  давно  знайомi  слова
набирали якогось особливого звучання, а знайома легенда  набирала  якогось
особливого змiсту... Другим по силi мiсцем в цiлiй бiблiї для Андрiя  була
"Пiсня пiсень" Соломона - це чомусь прийшло на пам'ять  мимохiть,  либонь,
для того, щоб зрiвноважити кричущу трагедiю людського серця,  поставленого
перед розп'яттям. Незрiвнянна "Пiсня пiсень!" Пiсня про велику,  неосяжну,
божественну, всеперемагаючу любов...
   Слухаючи Петровського й дивлячись на нього, Андрiй  за  законом  якоїсь
дивної асоцiацiї згадав свою матiр. Ба! Вiн згадав священика, якого застав
тодi в хатi, прийшовши, i бiблiю в його руках... Батькiвську  бiблiю,  яку
вiн закрив i поклав на стiл... Згадав i зворушився до самих  глибин  своєї
душi. Бiдолашна, тиха й фанатично вiруюча його матуся Тож  вона  мала  при
своїй безмежнiй i нестерпнiй скорботi джерело моральної  сили:  вона  мала
духовного опiкуна, розрадника в своєму надмiру великому горi. Як шкода, що
вiн тодi навiть не звернув належної уваги на ту сiру й скромну  i  людину!
Це, мабуть, через ту прокляту, прищеплену невiдомо ким  i  коли  iгнорацiю
духовних осiб, через погорду  до  них,  вважаючи  чомусь  їх  розсадниками
рабства й мракобiсся. Як шкода, що вiн тодi не потис йому руки за неї,  за
свою  матусю,  як  справжнiй  i  вiрний  син,  сховавши  свою  гордiсть  i
вiдкинувши упередження.  Таж,  якщо  матуся  витримала  стiльки  горя,  що
звалилося на її слабенькi плечi, то тiльки завдяки своїй  вiрi  i  завдяки
моральнiй пiдтримцi. Той священик її потiшав; либонь,  i  дiлив  її  горе.
Цiкаво, який вiн? Коли б йому стрiнути його в життi, вiн би  розпитав  про
свою матiр, розпитав би про її думи,  що  вона  говорила,  в  чому  шукала
розради, як вона терпiла свою самоту?..
   Петровський зустрiвся з Андрiєвим поглядом своїми  очима  -  вони  були
повнi слiз, а уста щось говорили до Кулинича... Тi очi, далебi, нiчого  не
бачили. I знову Андрiєвi пригадалася мати й її потойбiчний зiр, коли  вони
розставалися...
   Андрiй зiтхнув i тихенько поклав свою руку Петровському на колiна:
   - Отче... Я не вiруючий... Але... розкажiть менi ще, розкажiть менi про
сад Гетсиманський...
   I, прикусивши губу та дивлячись в стелю, поза стелю, десь  у  невiдоме,
Андрiй слухав про Юду, думав про братiв i в  темрявi,  що  застилала  зiр,
йому ввижався темний, сповнений  чорного,  задушливого  тропiчного  мороку
сад, тоскна тиша й сильвети мiрт та  кипарисiв...  Христос  на  колiнах  з
очима, наставленими в безодню душної ночi... Млость передсмертної душевної
муки...  Зрада...  Вiдступництво  Петра  й  вiдчуженiсть  заспаних  учнiв.
Самота... Безмежжя туги, нестерпний тягар вiдчаю... I крик далекого  пiвня
- провiсника зречення й  провiсника  близької  муки,  наруги  й  смертi...
Зловiсний крик пiвня... Крик безнадiї... Трiумф зла...
   - На "Чи!"
   - Чумак...
   - Збирайтесь на допрос!
   Легенда про сад Гетсиманський урвалася. Млость тропiчної ночi заступила
млость в напухлих суглобах i бiль  в  костях.  Петровський  глянув  очима,
повними скорбi, а Охрiменко хапливо забинтував  Андрiєвi  плечi  намоченим
рушником. Але Андрiй вiдкинув  рушник,  посмiхнувся  блiдо  до  печального
Голiята: - "Не треба". Пiдповз Литвинов. Професор Литвинов гаряче  шепотiв
про те, щоб вiн пожалiв себе, що все одно нiчого з того не буде,  що  всi,
за кого вiн так страждає, напевно давно його зрадили, що  лiпше  поберегти
свою молодiсть i своє життя - розколотись... Ну, дадуть п'ять  рокiв,  але
лiпше дiстати п'ять рокiв i вижити, анiж загинути, розчавленому "нi за що,
нi про що"... Литвинов шепотiв гаряче, тремтючи й вкладаючи щиро  в  слова
всю свою душу... - Побережiть себе... Побережiть себе... Колiться.
   Андрiй зiтхнув глибоко й  вiдсторонив  його  рукою...  Крик  проклятого
пiвня стсяв у вухах, вимагаючи зради - зради всього i  самого  себе...  То
так божевiльне болiли костi й млiла душа вiд моральної  й  фiзичної  муки.
Нехай...
   Андрiй одягнув свої черевики на босу ногу й пiшов.
   Знову на "допрос".
   Вiн пiшов тепер на "великий конвейєр".
   Вiн пробув у камерi всього кiлька годин, немов зумисне для того тiльки,
щоб вислухати сповiдь Петровського  та  вiдчути  страждання  великої  душi
цього новiтнього мученика.
   Петровський глибоко зiтхнув i, пiдвiвши  очi  десь  за  тюремнi  грати,
непомiтно, тихенько ворухнув устами, самим диханням прошепотiв:
   - Господi!.. Нехай же мине всiх i його ця чаша безглуздя!...
   Але того нiхто не чув.
   V_
   Кожен знає, що таке  конвейєр.  Це  досягнення  модерної  технiки,  щоб
масово й стандартно робити машини, черевики, одяг.
   Це основа безперервного  виробничого  процесу,  де  деталь  по  деталi,
гвинтик по гвинтику складаються продукованi речi а чи  машини,  здiйснюючи
приспiшено задуми  конструктивно-творчого  людського  генiя.  Це  конвейєр
системи Генрi Фонда.
   Але нiхто не знає, що таке конвейєр системи Миколи Єжова,  -  конвейєр,
на якому деталь  по  деталi,  гвинтик  по  гвинтиковi  не  складаються,  а
розбираються людськi душi. Нiхто про нього не знає, не знає, що  це  таке,
крiм тих, що на ньому побували. Це конвейєр теж безперервного процесу, теж
стандартного  "виробництва"  -.  виробництва  безвольних  iстот,  конвейєр
безперервного процесу  знеосiблення  людини,  "розколювання"  її  психiки,
розбирання .людської душi, обернення людини в нiщо, в "дiрку вiд бублика".
   Це процес безперервних мук, що триває по кiлька днiв, при участi  низки
слiдчих i "заплiчних дiл майстрiв", що ведуть свою роботу на змiну все над
тiєю  самою  людиною,  застосовуючи  послiдовно  всi  методи  фiзичного  й
морального  впливу.  Це  процес,   що   йде   пiд   наймодернiшим   гаслом
наймодернiшої  дiалектики  -  "Бiтiє  опрєдєляєт   сознанiє!"   "Сознанiє"
здебiльшого цього процесу не витримує, i на мiсцi  його,  як  i  на  мiсцi
розiбраної на гвинтики душi, лишається порожнеча, iм'я якiй  -  божевiлля,
або повна прострацiя й падiння.
   Є "малий  конвейєр"  i  є  "великий  конвейєр".  Як  звичайно,  "малого
конвейєра" цiлком вистачає, щоб розiбрати до решти душу кожної  пересiчної
людини. Але бувають люди, що  виходять  з  цього  конвейєра  хоч  майже  й
оберненi фiзично в ганчiрку, але душа їхня все лишається нерозiбрана, тодi
їх пускають на "великий конвейєр". "Великий конвейєр" - це  удiл  особливо
затятих i непокiрних, сильних духом.
   Андрiй пiшов на "великий конвейєр". А те, що було перед цим, -  то  був
всього лише "конвейєр маленький".
   Почалася для Андрiя смуга, якої не можна назвати нiяким iменем, до якої
не можна добрати нiякої назви. "Кошмар"? - це росiйське  слово  прекрасне,
але - слабе.  Маячiння?  Пекло?  -  але  бiблiйне  пекло  iснувало  тiльки
теоретично, всi це знають, лише роблять лукавий вигляд, що вiрять в нього,
а саме слово  вiд  безперервного  вживання  i  без  наочного  й  реального
спiзнання сутi того, що воно прикриває, стерлося, як мiдяний шаг, i  стало
блiдим i звичайним прозаїзмом, обивательським брязкальцем. А  саме  пекло,
особливо в "Енеїдi" Котляревського, досить  симпатичне  й  веселе.  "Жах"?
"Чортяча свистопляска"? "Римська iнквiзицiя"? Нi, все це слабе i не в силi
вмiстити в собi того,  що  вiдбувається  з  людиною,  з  конкретною  живою
людиною, яка потрапила в таку смугу. Навiть вкупi взятi, всi тi  означення
слабi.
   "Великий конвейєр!" - ось це єдине визначення. А  поведiнку  людини,  -
затятої до божевiлля людини, - пущеної на "великий конвейєр", теж не можна
назвати нiяким словом.
   "Героїзм"? Що таке героїзм! Героїзм - це велич, поезiя, краса.  Героїзм
- це  раптовий,  величний,  запаморочливий  для  iнших  вчинок,  це  блиск
раптової вiдваги, що захоплює людськi серця  доконанням  неможливого.  Це.
короткотривала напруга для досягнення ефекту, в свiдомостi, що  вiн  потiм
буде помножений i розписаний у всi  кольори  веселки  людською  фантазiєю.
Героїзм - це пафос чину перед  лицем  свiту  i  перед  лицем  приготованих
лаврiв, славословлень,  квiтiв,  золотих  медалей  i  жiночої  чи  дiвочої
любовi, що складається на жертовник героям, як найдорогоцiннший дар, i що,
може, єдина рухає тими героями, утримуючи їх в найвiдповiдальнiшу  хвилину
вiд обернення в  звичайного  труса  й  нiкчемнiсть.  Герой  замружує  очi,
тримаючи в них тi всi приваби, як турецький солдат райських гурiй, голих i
податливих, шалено бажаних, i кидається сторч головою в каламутну  воду  -
випливе, тодi вiн раптом герой на все життя i споживач  благ,  призначених
героєвi; потоне -  вiн  теж  герой,  бо  свiт  буде  йому  рукоплескати  й
поставить пам'ятник, а блага земнi однаково забезпеченi  йому  й  на  тому
свiтi.  Але  яке  це  має  вiдношення  до  сучасної  людини  на  "великому
конвейєрi", до людини, розчавлюваної нишком у герметично  iзольованих  вiд
свiту кам'яних мiшках, до людини, що  повзає  й  звивається,  як  черв'як,
одна-однiсiнька,  без   свiту   й   без   лаврових   вiнкiв,   виставлених
демонстративно спостережниками? Людина, яка змагається не  для  того,  щоб
здивувати свiт, якого для неї не iснує й яка теж не iснує для свiту (о, що
таке людина серед 200 мiльйонiв, а тим бiльше серед 2 мiльярдiв! Пiщина!),
а для того, щоб своє маленьке "я" зберегти вiд моральної ганьби й позорища
перед самим собою, вiд смертi, перед якою звичайна смерть героїв-  велике,
недосяжне щастя. I яке це має вiдношення до геройства?
   Нi, це не героїзм. Це зовсiм не героїзм. Це щось таке,  що  йому  немає
iм'я в людськiй мовi.
   Низку днiв i ночей (вiн не знає, скiльки тих було днiв  i  ночей!)  для
Андрiя  тягся  безперервний  кошмар.  Взявши  на  допит  пiсля  оповiдання
Петровського, його тримали весь час нагорi i лише зрiдка вiдводили вниз до
льоху на одну годину, щоб перепочив, а  потiм  знову  забирали  назад,  на
конвейєр. Вiн по черзi пройшов через усi ступенi розбирання душi, до нього
по черзi застосовувано всi методи, якi здiбен  був  вигадати  диявольський
генiй епохи. Вiн сидiв знову  на  кiнчику  стiльця.  Потiм  вiн  сидiв  на
гарматнi, куди його саджали так, як колись  давно  саджали  запорожцiв  на
палю... Його водили на розстрiл, iнсценiзуючи той розстрiл... Йому плювали
в лице... Набивали "бiфштекси" на  стегнах,  що  на  мовi  "заплiчних  дiл
майстрiв" називалося "робити шимпанзе"... Його били  залiзним  палiччям...
Слiдчi й рiзнi оперативники проходили перед ним  безкiнечною  черiдкою,  й
вiн навiть не знав, як кого  на  ймення,  лише  розрiзняв  їх  по  ступенi
жорстокостi  та  генiальностi  в  сатанинськiй  винахiдливостi  витончених
тортур. Вiн не знав їхнiх iмен i навiть не пам'ятав їхнiх облич, як  слiд.
Як  не  пам'ятав  i  багатьох  метод,  застосованих  до  нього  в  моменти
непритомностi. Але й саме те,  що  вiн  пам'ятав!..  Одначе,  що  це  може
сказати для свiту, для людей стороннiх?! Цього не можна  описати  словами,
цього не можна зрозумiти людям щасливим, яких обiйшов цей келех, цього  не
можна збагнути до самих глибин. Це треба пережити! Всi фарби блiдi, а  всi
слова убогi,  стертi  людьми,  як  гумовi  галошi.  От,  скажiмо,  залiзна
палка... Як можна описати залiзну палку в руках  якого-небудь  Великiна?!.
Безобидну, приржавiлу й  нiкчемну  Залiзну  палку!  Або  невинний  рiжечок
стiльця!.. Чотири сантиметри завбiльшки, такий собi маленький трикутничок.
Хто вчив геометрiю, той може добре уявити його рисунок - це рiвнобедренний
трикутничок,  де  два  гострих   кути   дорiвнюють   одному   прямому,   а
перпендикуляр, опущений з прямого кута  на  основу  трикутничка,  дорiвнює
чотирьом сантиметрам. На цiй пiдставi можна точно  обчислити  всю  мiзерiю
цього  трикутничка,  чому  дорiвнюють  кутики  при  його  основi  та  чому
дорiвнюють його сторони. Але нiхто не зможе обчислити, скiльки  мук  зможе
дати  такий  малесенький  трикутничок,  коли  людину  на  нього  посаджено
копчиком! Скiльки муки  фiзичної!  А  скiльки  муки  моральної!  Цього  не
зможуть обчислити навiть професори геометрiї з цiлого свiту,  складенi  до
купи. Цього не можна обчислити взагалi. Як  не  можна  обчислити  змагання
людської душi мiж найпростiшим способом порятунку - "здатись" i  найтяжчим
- "не здатись".
   Або такий собi гарматень!.. Вiн стоїть собi в куточку, нiби для окраси.
Вiн зроблений колись для того, щоб стрiляти, але його вийнято з гiльзи,  в
якiй була закладена сила для лету,  крiм  того,  з  нього  самого  вийнято
вибухову душу, вигвинтивши запальник i все iнше, здiбне  вибухати  -  його
позбавлено призначеної йому генiєм винахiдника функцiї  й  поставлено  ось
тут у куточку. Як непотрiб. Непотрiб, нiби без функцiї...  Гай-гай!  Новий
генiй призначив йому нову функцiю, нiким  i  нiколи,  нiякими  iнженерами,
будiвничими, артилеристами  й  нiким  iншим  не  передбачену.  То  функцiя
страшного знаряддя для реконструкцiї людської  душi.  Деталь  конвейєра...
Коли людину саджають на цей гарматень, вона божевiльно мрiє, як  про  Божу
ласку, про раптовий розрив цього гарматня, про вибух... Коли б же вiн  мав
оту прекрасну вибухову душу!
   Але й гарматень нiщо проти  того,  коли  хтось  в  блискучiй  новенькiй
унiформi  в  стiнах  державного  "чистилища",   в   храмi   пролетарського
правосуддя починає мочитися в обличчя розпростертiй, беззахиснiй, але  все
гордiй - незламно гордiй - людинi. В самiсiнькi очi!..
   Але все це все-таки нiщо проти людини,  проти  її  гордої,  несамовитої
затятостi, що, пiдiгрiвана лютою зненавистю, вiдчаєм  i  безсилим  гнiвом,
помалу  дiходить  до  стану  манiакальностi.  Це   затятiсть   гордих   до
самозабуття,  тих,  що  позбавленi  будь-яких  засобiв  оборони,  уже   iз
злорадством, iз садизмом по вiдношенню до самих себе протиставлять  всьому
своє божевiльне, слiпе, безмежне презирство.  Ну  що  горда  й  роздавлена
фiзично людина може ще протиставити?! Лише затятiсть i бажання надругатися
над своїми мучителями тим, що звести всю їхню диявольську працю на  пси  i
тим плюнути їм в обличчя. Ця затятiсть стає iдеєю фiкс.
   Андрiй уже зробився, як  тiнь,  i  нiхто  з  друзiв  не  змiг  би  його
впiзнати. Навiть мати рiдна. У нього, колись такого сильного, вже тремтiли
кiнцiвки, мов у розбитого паралiчем, i весь час  наморочилась  голова  вiд
утоми й недокрiв'я.  Вiн  уже  став  не  те  що  неврастеником,  вiн  став
iстериком i лише безумним напруженням волi ще сяк-так тримав себе в руках.
Нi, не  напруженням.  Його  тримала  й  його  волю  пiдстьобувала  безодня
зненавистi,  що  прогресивно  зростала,  а  з  нею  прогресивно   зростала
упертiсть. Вона збiльшувалася зворотно пропорцiйно фiзичному законовi.  Це
була вже iстерична, слiпа, безумна упертiсть. Вже коли б  Андрiя  спитали,
для чого ж саме  та  упертiсть,  -  вiн  би  не  мiг  вiдповiсти  логiчно.
Упертiсть.  Несамовита,  безвiдчiтна,  вже  не  логiчна,  але  пломенiюча.
Останнє пристановище  його  душi.  Його  гордої,  покромсаної,  самотньої,
зовсiм уже самотньої душi. Але не  зламаної.  Думки  про  самогубство,  що
настирливо приходили в найтяжчi хвилини психiчного знесилення, поступалися
перед шаленим бажанням перемогти.  Перемогти!  Калiкою,  напiвтрупом,  але
перемогти! Вiн тут поставив на карту своє серце, свою душу, що життя  була
невгнутою, i мусить перемогти... Оцих хамiв, оцю нiкчемнiсть, оцих  тварин
вiн мусить перемогти! Мусить. Не може ж бути, щоб мерзость i пiдлота взяли
над ним гору, над його душею, над його гордiстю...  Не  може  бути!  Цього
нiколи не може бути! Нiколи!.. Нiколи!..
   Не раз в хвилини найбiльшого вiдчаю, користуючись  з  нагоди,  що  його
iнодi водили коридором, його опанувай наглий слiпий порив - заревти дико й
кинутися, нагнувши голову, вздовж того коридора й з розгону розбити голову
об протилежну стiну, щоб пекельний вогонь i  мука  його  розбризкалися  на
мурах... Але вiн утримувався на гранi, на тiй останнiй гранi,  де  стояло,
як вогненний стовп, оте "нiколи!"
   Ах, що таке героїзм?! Що таке прославлений у вiках героїзм  лицарiв,  i
хрестоносцiв, i полководцiв,  i  Сусанiнiв,  i  Залiзнякiв...  Поезiя!  То
прекрасна поезiя. Омрiяна, приваблива, бажана. Поезiя. Тiльки поезiя.
   Андрiй, як i кожен у  цiй  тюрмi  країни  соцiалiзму,  був  позбавлений
будь-яких, найелементарнiших i всюди iснуючих засобiв  оборони.  Навiть  в
найстрашнiших казематах найбiльш  прославлених  реакцiйних  держав  в'язнi
мали все-таки засоби оборони - апеляцiї,  апарат  заступникiв,  громадську
опiнiю, нарештi, голодiвки. Гай-гай. Все  те  смiшне,  навiть  сама  думка
вдатись до тих засобiв смiшна: їх тут не iснує. Для людини,  що  потрапляє
сюди, немає оборони. Це пилинка,  списана  геть  з  реєстру  ще  заживо  i
поставлена абсолютно поза законом. Абсолютно. Єдиним засобом лишалась нiби
голодiвка, бо це нiбито залежить вiд волi  самого  нещасного,  вiд  самого
в'язня. Нiбито. Андрiй спробував вдатися  до  цього  засобу,  проголосивши
голодiвку. Але скоро - дуже скоро - вiдмовився. Виявилося, що й голодiвки,
як засобу оборони, тут не iснує. В'язня  просто  годують  штучно  клiзмою,
впускаючи в шлунок тран або й ще  якусь  речовину,  щоб  людина  не  могла
вмерти вiд  голоду.  Так  одиниць,  так  i  цiлi  камери,  коли  голодiвка
оголошується органiзовано. В останнiм випадку ще  й  пришивають  дiло"  за
органiзований спротив "органам революцiйної законностi".
   Таким чином i цей єдиний, такий  прославлений  в  iсторiї  всiх  тюрем,
засiб оборони тут був недiйсним.
   Андрiй вiдмовився вiд цього засобу оборони й помалу погасав.

   Конвейєр почав  робити  перебої.  Занадто  твердий  горiх  трапився,  а
слiдчим не входило в плани так просто, в однiм турi роздавити свою  жертву
на смерть. Вони почали робити перепочинки й вiдводити  Андрiя  до  камери.
Правда, щоб скоро забирати знову, але  усе  ж  вони  давали  йому  фiзично
передихнути, хоч морально це була все та ж шарпанина нервiв.
   В камерi нiчого докладно не знали про те, що  вiдбувається  з  Андрiєм.
Вiн нiчого, не розповiдав. Мовчав. Люди тiльки  бачили  його  синцi,  його
хоробливо запаленi очi,  жахливу,  щораз  бiльшу  виснаженiсть  фiзичну  й
нервову, бачили, що вiн тане, як вiск, з дня на день, з години на  годину,
i позирали на нього тоскно. I мовчали теж. Лише за кожним разом, як Андрiя
кликано знову на допит, очi  в  кожного  поширювалися  жахом,  проводжаючи
свого товариша,  вiрнiше,  його  тiнь.  Коли  повертався  -  29  пар  очей
зустрiчали його нiмим запитанням. Андрiй нiчого не говорив i лягав на своє
мiсце, iнодi спазматичне схлипнувши, без скарги i без слiз. Наглядачi його
не згонили, i вiн мiг  лежати,  порушуючи  тюремну  дисциплiну,  дивлячись
гарячковим зором у стелю або у вiкно, за грати, ген кудись, туди, куди  не
в силi сягнути нормально людське око.

   Дерева росли за вiкном, за гратами, десь за залiзним щитом.  В'язнi  їх
не бачили, але знали, що вони там є, що вони  там  ростуть.  Ночами,  коли
ряма була вiдчинена, а в камерi панувала гнiтюча тиша, коли сон  утiкав  з
очей, а люди тiльки удавали, що вони сплять, лежучи з  закритими  очима  й
чекаючи виклику, -  з-за  залiзного  щитка  долiтав  тихий  шелест,  такий
знайомий i такий забутий шелест листу на  деревах.  Вони  стояли  тут  ось
поруч, за муром. Там був старезний каштан  i  осика,  -  тремтлива  осика.
Легенький нiчний  вiтерець,  прокравшись  в  понурий  чотирикутник  жаских
блокiв десь iз степiв, десь з просторiв, вiд домiв i садиб, вiд матерiв  i
сестер, вiд дiбров i гаїв, тихенько шелестiв у  верховiттях  цих  самотнiх
дерев, одтятих од свiту i теж замкнених  до  в'язницi.  Вiн  їм  про  щось
розповiдав, вiн їх про щось нишком питав, випитував,  тихесенько,  щоб  не
почула варта i цих дерев не покарала, не зрубала.
   Зтужiле за шелестом вiтру й за гомоном листу  арештантське  вухо  чiтко
розрiзняло, як шумить лапатий клен i як тремтить смутна осика...  Осика  -
дерево жалоби. Дерево, на якому повiсився Юда... Ця легенда про  тремтливу
осику, про свiдка останнього зiтхання  нещасливого  учня  Христового,  Юди
Iскарiотського, немовби плинула крiзь грат шелестом листу  --приходила  не
одному на пам'ять, таї нiби та осика за муром кричала про це в  арештантсь
душi... I для  одних  то  був  шепiт  потiхи,  для  iнших  тривожний  крик
перестороги... Приходила на  пам'ять  легенда  й  Андрiєвi,  приходила  на
пам'ять i та осика, що стояла, мабуть, у бiблiйнiм саду Гетсиманськiм.
   Листочки за гратами десь гойдаються на тоненьких черенках (ось так вони
гойдаються!): загострена уява вiдтворює до найменших подробиць, як  стоїть
там каштан i  осика  за  муром,  як  приходить  до  них  вiтер  з  далеких
просторiв, як гойдаються листочки на тонюньких черенках,  як  вони  боязко
лепечуть, шепотять один одному щось таємниче,  стукаються  один  об  один,
переплiтаються...  Листочки...  Маленькi...  З  одного  боку   глянцюватi,
блискуче-зеленi, з другого  матовi,  вкритi  нiжним  сивим  пушком.  А  на
каштановi - лапатi, мистецьки вирiзанi, позубренi по краях,  п'ятиконечнi,
як розчепiренi пальцi руки. Але чомусь листи каштана не зворушують  серце,
може, тому, що про них не iснує  легенди;  серце  зворушує  тоскний  гомiн
осики, i трепет її листочкiв  заступає  все,  розливається  морем  -  море
листочкiв, причеплених за тонюнькi нiжки вниз головою... А над ними стоїть
легенда...
   I вiтер теж зворушує серце, - уявлюваний i чутий лише з  гомону  вiтер.
Вiн прийшов сюди. Звiдки вiн  прийшов  на  це  подвiр'я?  Ось  вiн  летить
просторами, ось вiн торкає траву над стежками, де колись  ходили  Андрiєвi
ноги, ось вiн пролiтає над їхньою садибою, ось вiн торкає  листя  лапатого
клена, що колись вони його посадили з батьком бiля хлiвця... Вiтер...  Вiн
не принiс з собою запаху трав, не принiс гомону  перепелиного,  не  принiс
свисту солов'їного, смiху дiвочого, галасу дитячого, ластiв'ячого стрекоту
над їхньою хатою, зiтхання материного, - вiн не донiс нiчого, але  вiн  те
все чув i вiн те все нiс iз собою... А може, принiс?!  I  розповiдає  там?
Вiтер... Вiн гойдає каштан i осику за муром i звiряє їм те, що  пiдглядiв,
i те, що пiдслухав, - може ж, "тi", з-за муру,  вийдуть  на  прогулянку...
Вiд цiєї думки i каштан зворушує серце. От вiн стоїть  там  -  розлогий  i
кострубатий, чорнокорий, старезний каштан - i охкає тихо, похитуючи руками
гiлок, мовби хоче вдарити тими руками об поли, почувши щось  в  тривожному
шепотi вiтру. Андрiй уявляє його, й серце  його  наливається  спогадами...
Нi, каштан теж має свою легенду. Прекрасну,  чарiвну  легенду...  Сонячний
Київ i бульвар Шевченка... Буйнi каштани  стоять  безкiнечною  шпалерою  й
тримають на сонцi чудеснi свiчi  -  свiчi  .своїх  квiток.  Каштани,  наче
великi паникадила, парадно розставленi  на  вулицi,  встромленi  в  чорну,
зволожену майським дощем землю. Вони стоять i трiумфально  кадять  в  небо
золотим пилом, пахощами, буйним пафосом цвiтiння, а на листах i на  свiчах
квiток мерехкотять дощинки, дiаманти краплин, випромiнюючи веселки... А по
вулицi йде, пританцьовує, смiхом заливається  молодiсть,  їхня  молодiсть,
його молодiсть, - по Києву, по столицi його землi, по бульвару Шевченка, -
безжурна, вiдважна,  горда,  закохана  молодiсть!  I  їй  присвiчує  сяйво
фантастичних зелено-рожевих паникадил... Каштани...  Вони  ж  стояли  i  в
парку його рiдного мiста - свiдки його  дитинства,  свiдки  його  юнацтва,
свiдки його любовi, мрiй, зiтхань i поцiлункiв ночами травневими, вечорами
липневими... Розпростерши вiти густими шатрами, вони оберiгали його щастя,
його тайну, його радiсть, буремне кипiння його молодостi. I вони  мовчали,
як змовники, й, як змовники, шумiли грайливо вiтами назустрiч,  прихиляючи
небо, скорочуючи до нього шлях... Каштани...
   I це нiби вiд них посланець стоїть за вiкном.
   Коли йде дощ уночi, тодi за вiкном  чути  шум  окремий  -  дощ  iде  по
деревах, i тодi арештантському вуховi видається, нiби хтось грає на  арфi,
- дощ сiче по групах листу, ударяє по  рiзних  площинах,  поставлених  пiд
рiзними кутами, по листочках великих i маленьких, i все це вiдрiзняє чуйне
арештантське вухо. А вiтер ходить i повертає  гiлля,  те  гiлля  скрипить,
стукає гiлочка об  гiлочку,  роняє  сушнину,  що  лускає  i  летить  униз,
торкаючи лист: - раз, два, нижче, - бринькає по  листочках  згори  донизу,
десь летить до землi. А коли дощ вщухає, а за ним затихає i вiтер,  -довго
ще капають звуки рiзного тону - краплини зриваються й падають з  листу  на
лист, з листу на лист - раз, два, три, чотири... Дерева! Цiлий свiт! Цiлий
великий сад, хоч їх тiльки двоє. Вони шелестять листом за гратами  й  вони
шелестять у душi...
   Iнодi, нiби посланець вiд них, до камери залiтає нiчний мотиль,  або  й
два, або й цiла бригада. Вони крутяться  навколо  пухиря  лампи  в  стелi,
б'ються об неї головою, кружляють несамовито, в  слiпiм  розпачi,  б'ються
одчайдушне, потрапивши несподiвано в трагiчне коло, в бiду  непередбачену,
i вже не можуть вирватися. Так, нiби потрапляють на "великий конвейєр",  в
пастку цих мурiв, i вже не можуть вирватися.  Б'ються  об  сяйво,  б'ються
iстерично вже, ламаючи зiр, i свою  волю,  i  свою  душу  -  i  загибають.
Падають мертвi. Вже не можуть вилетiти, не можуть повернутися назад i щось
розповiсти про те, що пiдгледiли. За ними спостерiгають  багато  пар  очей
мовчки, без слова, i на кожного, те видовище, мабуть, наганяє тугу, як  на
Андрiя, викликаючи прикрi асоцiацiї, тяжкi аналогiї...
   Iнодi в щиток залiтає  листочок,  одiрваний  вiтром  i  зумисне,  може,
закинений нишком. Листочок падає крадькома, наче  закинена  кимсь  з  волi
секретна цидулка. Листочок з  волi!  Це  стає  подiєю.  Листочок  з  волi!
Зелений листочок з волi. На нiм нiчого не написано... О, нi, на нiм багато
написано, лише треба вмiти те все прочитати!.. На нiм написано надзвичайну
поему, що стрясає душу, - поему про сонце, вiтер, волю, життя...  i  поему
про зраду... якщо той листочок осиковий.
   Листочок ходить з рук до рук, i  всi  його  читають,  -  кожен  подовгу
тримає його в руках, позираючи на  дверi,  щоб  не  вломився'цербер  i  не
вiдiбрав, а потiм зiтхає й передає далi...
   Так. Тут ростуть дерева.
   Вони ростуть по той бiк, за чорним залiзним щитком.
   Дерева змовники. Дерева свiдки.
   А на них - мiльйон листочкiв, що так прекрасно вмiють говорити.

   Забирали Давида на допит. Перший раз. Тихий  i  замрiяний  юнак  Давид,
обвинувачений в сiонiзмi, в приналежностi до органiзацiї Паолей-Сiон, весь
час очiкував цього моменту, але не йняв вiри, що той момент прийде, що  на
нього може звалитися  щось  страшне.  Вiн  все  думав,  що  перебуває  тут
випадково... Вiн нiколи нiкого не скривдив, любив поезiю,  любив  героїку,
любив свою матiр - любив її нiжно й для неї часто  складав  вiршi,  лежучи
вночi, а тодi нишком читав їх Андрiєвi  й  дивився  на  нього  зволоженими
своїми великими очима. Щось в ньому було зворушливо наївне, дитяче.  Вiршi
тi складав вiн по-українськи, наслiдуючи не то Леонiда Первомайського,  не
то росiйського поета Iосифа Уткiна, його поему про рудого Мотеле... Тiльки
вiршi Давидовi були зворушливiшi, кращi, бо не писанi, а складенi з  самої
глибини романтичного i наївного, юнацького серця.
   I от його покликали на допит... Давид розгубився, але пiшов бравурно.
   Повернувся Давид того ж дня увечерi... Плечi його були побитi, так,  як
у Андрiя в свiй час. Для першого разу для такого юнака - то було забагато.
Бiдолашний  хлопчина  мав  лице  розгублене,  безтямне,  перелякане.   Вiн
опустився на своє мiсце й нiяк не мiг прийти до памятi,  здавалося,  що  в
його головi не вмiщалося все те, що вiн там почув i побачив  нагорi.  Вони
йому закидають  терор  i  приналежнiсть  до  пiдпiльної  контрреволюцiйної
органiзацiї. Ну й ще щось. Давид зворушливо й  наївно  розповiв  про  свою
справу i було видно, що перед  владою  й  "партiєю"  вiн  був  невинний  i
чистий, як  голуб.  Колись  в  часи  голоду  на  Українi,  в  роки  2I-22,
американська допомогова мiсiя ощасливила його харчовим пакетом... Ось це й
була пiдстава для всього "дiла". Що в тi роки вiн був  малою  дитиною,  то
нiчого... Розповiв Давид i про  хiд  слiдства,  про  безглуздий  моральний
терор, а потiм про биття. Слiдчий пообiцяв, що це його  так  легенько  для
початку. Так легенько!.. Сорочка на Давидових плечах прикипiла,  i  Андрiй
знав з досвiду, що це значить, знав, що цей юнак перенiс "на перший  раз".
Очi Давидовi були повнi дитячого жаху, вiн його  принiс  з  собою  звiдти,
згори. Чого вони вiд нього хочуть!!?  Що  йому  робити?!  Вони  вiд  нього
вимагають неможливого! Боже, що вони вiд нього вимагають!..
   Вiд Давида, як на його вiк, вимагали трохи забагато... Але в тiм нiчого
не було нового нi для кого. Все  нормально.  Так  вимагається  з  кожного.
"Запрос не б'є в нос", за "дотепним" виразом Сергєєва.
   Що ж йому робити?! Перед Давидом вставала та сама дилема, що повставала
перед кожним i що встала була й перед Андрiєм. Лише Андрiй цього  питанння
не ставив на порядок денний камери i нi в кого не питав поради. Бо в таких
питаннях в кого питати  поради?!  Давид  поставив  це  питання.  Нi,  його
поставила юнацька безмежна вiра в людей, надiя, що ось  так  багато  людей
могли б йому чимсь допомогти. I кожен хотiв би йому допомогти.
   Як завжди, в людському горi все ж знаходяться порадники,  зворушливi  й
щирi, якi всiм серцем хочуть добра. Лише бiда в тiм, що кожен  до  поняття
добра пiдходить iз своєю душею, зi своєю мiркою. А коли це людина  старша,
сива, з великим життєвим досвiдом, то їй тяжко перечити.
   Професор доктор Литвинов вiд  всiєї  душi  хотiв  добра  Давидовi.  Вiн
голубив його рукою, як сина, й пошепки говорив йому, вливав  у  самiсiньку
душу свiй найщирiший намiр:
   - Слухайте, Давиде! Ви молодий. Вам ще треба жити... Ви маєте матiр, ви
маєте, мабуть, кохану... Для чого  вам  калiчити  себе?..  Цiєї  проклятої
машини ви не переборете... Нiхто її не переборе... Нiхто!.. Так  будьте  ж
розумним  -колiться,  доки  вас  не  скалiчили.  Дайте  їм  все,  що  вони
вимагають, чим то буде безглуздiше, тим краще. Адже там не дурнi сидять  i
добачуть безглуздя, й одвiють його, як полову. I  вони  вас  не  покарають
тяжко. О, нi, вони вас не покарають тяжко. Отакого от... Ну, дадуть  п'ять
рокiв концтабору.  Але  що  для  вас  п'ять  рокiв?!  Ви  молодий.  Ви  їх
перебудете й повернетесь живий... Коли ж вас  скалiчать  або  доведуть  до
божевiлля - ви вже нiколи не повернетесь... А вони  вас  скалiчать  i  все
одно засудять, i то ще тяжче засудять! Не будьте ж  нерозважним...  В  цiм
усiм нема iншого вибору, юначе, - або загин,  або  вихiд  в  табори.  А  в
таборах теж можна ж жити... Ви молодий, i ви їх перебудете...  Колiться!..
.
   Так говорив Литвинов, сивий професор Литвинов. Вiн говорив це  щиро,  з
самої душi. Вiн це все не раз передумував за довге сидiння, за  безкiнечну
черiдку днiв i ночей. I не один слухав i в душi згоджувався. Не один мав у
тому моральну потiху, виправдання власного падiння,  тому  згоджувався.  А
дехто згоджувався з нудьгою, бо не  було  iншого  розумного  виходу,  якщо
людина хотiла жити. Iснувала ж  теза,  що  "з  безглуздям  треба  боротися
безглуздям, доводячи його до абсурду". Бiльшiсть згоджувалися тому, що вже
саме так зробили...
   Давид слухав, i видно було, що слова Литвинова дiють на нього в бажанiм
для Литвинова напрямку. Логiка професора убiйча. Та тiльки ж було й видно,
як по Давидовому обличчi нiт-нiт та й перебiгала хвиля не то  вагання,  не
то раптового протесту, не то палючого сорому вiд якоїсь думки,  може,  вiд
уяви, як то вiн зможе те  все,  чого  вимагає  слiдчий,  виконати...  Його
шляхетна душа, наткнувшись на цю думку, ставала цапки.
   "Перескочить чи не перескочить?" - думав Андрiй, дивлячись  на  юнакове
обличчя з почуттям глибокого жалю.
   Професор Литвинов замовк, наголосивши востаннє свою пораду.
   Давид звiсив голову й довго сидiв мовчки.  Все,  що  говорив  професор,
здається, своєю логiкою вибило будь-якi аргументи в його душi. Професоровi
поради й мотивацiї так само ствердив Приходько. Всi iншi мовчали.
   Андрiй дивився на Давидове  схилене  обличчя,  на  його  майже  дiвочий
профiль, в якому щось було бiблiйного, либонь,  вiд  тих  отрокiв,  що  їх
вкинуто було в пiч вогненну i що в тiй печi не згорiли (але ж то  була  не
та пiч! В ось цiй печi все згорає!), дивився на всю його  зiгнуту  постать
тендiтну, створену не для тортур, що  вiдповiдала  й  всiй  його  душевнiй
конституцiї, створенiй теж не для тортур, i думав не про поради, думав про
щось iнше... Вiн думав чомусь про одного юнака, теж жида з походження,  що
вiн його бачив колись у цiй таки тюрмi i що був  єдиним  жидом  наглядачем
(коридорним) на цiлу тюрму, - то була  рiдкiсть  неабияка,  бо  обслуга  i
тюремна  варта  складалися  виключно  з  Авдрiєвих  одноплеменцiв,  людей,
прославлених репутацiєю вiрних  i  твердих  служак.  Той  жид  був  зовсiм
молоденький, такий як i Давид, кучерявий, iнтелiгентний - очевидно,  перед
тим був студент чи щось  в  тiм  родi.  Завжди  був  мовчазний,  лише  очi
дивилися на в'язня чемно.
   Одного дня цей наглядач з шумом вiдчинив дверi, покинув  їх  навстiж  i
побiг до вiкна зачиняти його. Десь у коридорi розтиналися несамовитi крики
й стогiн, i то вiн вбiг  зачиняти  вiкно,  щоб  не  чути  було  крикiв  на
подвiр'я. Руки в юнака тремтiли, чоло було вкрите потом i вiн, забувши, що
в камерi є в'язень, розгублено викрикував:
   - Я не можу!.. Я не можу!.. Я не можу!..
   З того, вигукуваного з самого серця з  почуттям  сорому,  болю,  огиди,
протесту, "Я не можу!" Андрiй зрозумiв, що цей  юнак  з  обов'язку  служби
щойно був присутнiй  при  мордуваннi  людини,  й  його  шляхетна  душа  не
витримала.
   "Я не можу!"
   Давид теж не зможе, бо його душа створена не для таких речей. Але, якщо
вiн має шляхетну душу i не здiбен  на  мерзость,  то  тодi  чи  зможе  вiн
встояти проти мерзостi? Вiн не встоє, мабуть, проти тортур  але  чи  встоє
вiн проти мерзостi?!
   Давид сидiв зiгнутий i за кожним  шерехом  в  коридорi  здригав.  Чекав
виклику. Вiн був, як натягнута струна, й вiбрував вiд кожного  стуку,  вiд
кожного грюку за дверима.
   По якомусь часi, як в камерi вже про його  справу  забули,  Давид  тихо
пiдiйшов до Андрiя й сiв поруч.  Сидiв  i  дивився  великими,  зволоженими
очима й чекав, нiчого не кажучи. Вiн чекав, чи не скаже чогось Андрiй.  Що
вiн порадить? Що вiн порадить? Нарешi Давид зiтхнув, подивився Андрiєвi  в
очi з глибокою довiрою й  з  признанням  його  авторитету  й  ледве  чутно
прошепотiв:
   - Що менi робити?!.
   Ну що Андрiй може цьому юнаковi вiдповiсти? Андрiй помовчав роздумливо,
подивився на Давидовi набряклi плечi, на правильнi, витонченi риси обличчя
й звернув увагу на круто заломленi брови  -  о,  цього  ранiше  Андрiй  не
помiчав! Давидовi брови можуть так круто заламуватись!
   Ви маєте матiр, Давиде?

   - Так.
   - I кохану?
   - Так.
   - I любите їх? I вони люблять вас?
   - Так.
   Павза.
   - Давиде! В цiй ситуацiї може бути два виходи: в м е р т и р а з, а б о
в м е р т и д в i ч i.  Вмерти  раз,  це  бути  роздавленим  фiзично,  але
лишитись i не вмерти морально, зберегти свою  честь,  свою  душу  й  горде
право бути любленим... Вмерти двiчi  -  це  вмерти  безповоротно  морально
ставши пiдлим трусом i нiкчемою, i до того ж вмерти  й  фiзично,  але  як!
Можливiсть вижити в таборах - це  байка.  До  того  ж...  вижити  морально
мертвому!.. Ви пам'ятаєте  легенду  про  Юду,  Давиде?!  I  ви  пам'ятаєте
легенду про осику?..

   Давидовi очi замерехтiли сльозами. Вiн довго дививсяi Андрiєвi в  лице,
потiм стиснув мовчки Андрiєвi пальцi i пiшов  на  своє  мiсце.  Там  сидiв
тихо, поклавши голову на колiна...
   Давида почали водити на допити щодня.  Камера  обмотувала  йому  побитi
плечi рушниками, а поверх одягала сорочку, перед тим як iти,  щоб  не  так
було боляче терпiти. I так  само  йому  обмотували  стегна.  Хитрили.  Але
слiдчий все те здирав i арештантське милосердя пропадало марно. А може,  й
не пропадало?.. В кожнiм разi Давид в чомусь черпав з душевну силу терпiти
тяжкий iспит стоїчно. Андрiй сам здивувався, на що здiбен цей тихий юнак.
   Їх забирали - Андрiя й Давида - майже  одноразово,  i  вони  ходили  на
допити, як то кажуть, "на пару", хоч ходили до рiзних слiдчих.
   Одного ранку, пiсля типової ночi, їх привели  разом  назад  до  камери.
Андрiя привели попiд  руки,  а  Давида  принесли  на  брезентi,  побитого,
непритомного. Принесли в камеру, поклали бiля дверей i  пiшли.  Охрiменко,
як кожного в таких випадках, перенiс Давида на мiсце.
   Давид лежав без пам'ятi перед очима цiлої камери й  дрiбно  тремтiв,  а
доктор Литвинов скорбно ходив бiля нього,  змочував  чоло  водою,  голубив
тремтячою батькiвською рукою його тiло... Юнак помалу приходив до пам'ятi.
   А прийшовши до пам'ятi, Давид схопився  злякано  й  сiв.  Озирнувся  по
камерi, минаючи Литвинова... Потiм швидко  пiдповз  на  руках  до  Андрiя,
уткнув лице в його колiна й тяжко заридав...
   Камера опустила  голови.  А  з  Петровським  сталося  щось  неймовiрне.
Петровський не витримав - вiн весь затрясся, лице  зморщилось,  в  нестямi
вiн пiднiс свої старечi, тремтливi руки вгору й несамовито закричав:
   - Господи!!! Господи!!! Хай... Хай... О-о!!. Вiн не мiг вимовити чогось
страшного, що видиралося з його горла.
   Глянувши крiзь паволоку туману на нього, на пiднесенi страшно руки, мов
крила, Андрiй знову згадав свою матiр i тi її  очi  безтямнi,  i  видалося
йому, що щось валиться з грохотом. Андрiєвi пiдкотився клубок до  горла  -
шкода стало безмежної людської вiри, шкода цього прекрасного й  так  нагло
розтрощеного старця, й вiн, зiтхнувши, промовив:
   - Це треба, отче!..

   Бунчук повернувся з "брехалiвки" i розповiдав "анекдот"... Анекдот,  що
їх творила тут, в цих мурах, сама дiйснiсть.
   Хоча цей Бунчук сам був  суцiльним  анекдотом  з  його  всiєю  справою.
Здоровий, ставний  красень,  "вождь"  всiх  фiзкультурникiв,  бо  директор
Республiканського iнституту  фiзкультури,  вiн  не  витримав  уже  "малого
конвейєра" й залiзної логiки умовлянь  слiдчого  i,  як  вiдомо,  пiдписав
дивовижний протокол пiсля перших кiлькох екзекуцiй.  Головне  ж,  пiдписав
тому, що вiн - член партiї, i його легко переконали,  що  "так  треба  для
країни й партiї". Гаразд, вiн дисциплiнований член  партiї!  Вiн  пiдписав
"щиросерднi  зiзнання",  що,  згiдно  з   обвинуваченням,   "дiйсно"   був
органiзатором  повстанської  й  терористичної  органiзацiї;  складеної   з
фiзкультурникiв  (i  то  в   республiканському   масштабi!)   i   мав   на
фiзкультурному парадi  в  Києвi  убити  секретаря  ЦК  КП(б)У  -  Косiора.
Убивство мало статися в спосiб кинення великого букета квiтiв на  трибуну,
а в квiтах мала бути бомба! В провiд цiєї  органiзацiї  Бунчук  завербував
усiх  викладачiв,  професорiв  i  iнструкторiв  свого  iнституту.  Власне,
"завербував" слiдчий, а Бунчук тiльки пiдписав, що  це  iменно  так  було,
переконаний залiзною палкою й аргументами про "вiрнiсть країнi й  партiї".
Потiм Бунчук чекав трибуналу.
   Раптом Косiор потрапив у неласку - виявилося, що вiн "ворог народу"! Ця
вiстка прийшла до камери з волi, - принiс її один новенький.  Почувши  про
це, Бунчук танцював з радостi - доля виручила його! Вiн з категорiї ворога
народу несподiвано потрапив у категорiю героя!  Адже  ж  вiн  хотiв  убити
"таки  да!"  ворога  народу.  Не  якого-небудь,  а   великого,   злiсного,
справжнього, найбiльшого!.. Хiба це не геройство!? Власне, з  цiєї  нагоди
Бунчук i розповiв про i пiкантнi подробицi своєї справи цiлiй камерi.  Вiн
не i утримати вже язика за зубами на радощах.
   Пiсля такого милостивого жесту фортуни Бунчук нетерпляче  добивався  до
слiдчого. Але слiдчий не квапився, мабудь, збитий з пантелику, розгубився.
Потiм слiдчий викликав Бунчука... Велика радiсть  закiнчилась  ще  бiльшою
печаллю.
   Чемний  i  ввiчливий  слiдчий,  поздоровляючи  з  перемогою,   пiдсунув
Бунчуковi папiрця для пiдпису. В цiм папiрцi стояло, що Бунчук,  згiдно  з
його попереднiм щиросердним зiзнанням, мав у спiлцi з Косiором убити члена
ЦЇС ВКП(б) СССР, а тепер секретаря КП(б)У, товариша Микиту Хрущова.
   Даремно Бунчук опирався,  не  можучи  розлучитися  з  такою  прекрасною
жар-птицею,  яка  несподiвано  влетiла  йому  до  рук,  -   слiдчий   його
"переконав", що було саме так, як написано  ось  в  цьом  папiрцi,  а  все
попереднє - то була пiдла спроба обдурити органи революцiйної  законностi.
I Бунчук пiдписав.
   В процесi цього пiдписування вiн побував  у  "брехалiвцi"  цiлий  день,
куди його вкидали "думати".
   А тепер, повернувшись до камери 49-ї, Бунчук розповiв про свою  печаль,
а тодi розповiв той  анекдот,  що  чув  у  "брехалiвцi".  Це  був  веселий
анекдот...
   Жило на свiтi, в якомусь  глухому  селi,  п'ять  братiв,  дiтей  однiєї
матерi. I от одного з них посаджено до тюрми.  Бито  його,  товчено  його,
селюка бiдолашного, за те, що в колгоспi "подохли конi", вимагано  великих
дiл та цiлої великої  органiзацiї.  Мучився  чоловiк,  як  той  бiдолашний
Аслан, упирався, але нарештi здався. Тiльки в нього не  вистачило  совiстi
завербувати когось чужого, й вiн принiс у жертву рiдного брата, завербував
його. А тодi вони з цим братом, зустрiвшись у тюрмi й розв'язуючи ту  саму
дiлему  вже  вдвох,  вибираючи  жертву  молоховi   ненаситному,   вирiшили
завербувати третього брата. Вибирали того, котрий мав менше  дiтей.  Потiм
завербували четвертого... Лишався на волi лише один брат з цiлого  роду  з
купою дiтлахiв... Брати думали-думали, що ж буде робити самотою один  брат
на волi? Лiпше вже бути всiм укупi... I  тодi  вони  вирiшили  завербувати
п'ятого брата i завербували. На волi  лишилася  старенька  мати,  квола  й
нiкому не потрiбна, якої нiхто вже не зможе й не схоче завербувати.
   I  тепер  тi  п'ять  братiв  несподiвано  зустрiлися  в   "брехалiвцi",
випадково. Зустрiлися,  цiлувалися,  обiймалися,  нiби  приїхали  один  до
одного в гостi... I мабуть, всi пiдуть на розстрiл...
   Такий анекдот.
   Андрiй iз завмиранням  серця  слухав,  як  реагує  камера...  на  такий
анекдот.
   Камера реагувала, звичайно, так, нiби все в порядку.
   - Господи! Все в порядку?!

   Людина - це найвеличнiша з усiх iстот. Людина  -  найнещаснiша  з  усiх
iстот. Людина - найпiдлiша з усiх iстот.
   Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом.
   Та найдивнiшим є, що цi всi три рубрики сходяться  в  однiй  тiй  самiй
людинi. I мабуть, для того винайдено "конвейєр", щоб поставити все на своє
мiсце. Може, на цьому позначився перст Божий, щоб узнати, чого  вартi  тi,
що сотворенi по образу i подобiю Божому? Тодi який же парадокс криється  в
тiм, що за провiдникiв Божої волi вибрано  тих,  якi  давно  той  образ  i
подобу втратили?!
   А втiм, тяжко Андрiєвi визначити, хто саме образ i подобу втратив i  що
в дiйсностi є на цiм свiтi парадоксом.
   Як i тяжко визначити, що таке в  дiйсностi  є  "конвейєр"  i  яке  його
призначення унiверсальне. VI
   Однiєї ночi Андрiй "розколов" свого слiдчого... Ще напередоднi,  стоячи
на "стiйцi" - тобто в положеннi стовпа, без сну i вiдпочинку (це  поставив
його Великiн, щоб "думав"), рано на свiтанку Андрiй побачив таку картину.
   У вiкнi будинку, що стояв на протилежному кiнцi тюремного подвiр'я i де
мешкали вiдповiдальнi працiвники управлiння НКВД, хтось  висунув  у  вiкно
грубезнi дошки, зв'язав їх вiрьовкою й пришвартував до горiшньої  рями,  а
тодi намагався влягтися на  них...  Видно,  пiсля  пекельної  ночi,  пiсля
крикiв i стогонiв, пiсля  божевiльної  музики  "конвейєрiв",  пiсля  своєї
"працi" бiдолаха не мiг заснути нормально, по-людськи, в лiжку, в  кiмнатi
i намагався приспати свої нерви на сквозняку. Видно,  вiн  задихався  межи
чотирма стiнами й шукав забуття на свiжому повiтрi, у вiкнi... Вiн  поклав
пiд голову  подушку  й  влiгся  на  дошки  горiчерева...  Довго  крутився,
вставав, знову лягав.  Нарештi  прив'язав  себе  через  поперек  до  дощок
простирадлом, щоб не  впасти  спросоння,  i,  либонь,  заснув...  Увi  снi
схоплювався, жестикулював руками, звивався... Це вiн так  спав.  Людина  з
розладженою психiкою. Андрiй пригадував весь шал "фабрики-кухнi" й розумiв
того бiдолаху.
   Цей пiдглянутий кадр з побуту дiячiв "органiв революцiйної  законностi"
став несподiвано тим ключем, яким  Андрiй  розiмкнув  i  "розколов"  свого
слiдчого, i то так, як вiн сам нiкого, мабуть, не колов. Це було наступної
ночi.
   Десь приблизно по дванадцятiй годинi, пiсля пiвночi,  пiсля  довгого  й
безнадiйного нукання, супроти Андрiя  було  органiзовано  психiчну  атаку.
Биття й прямi тортури, бач, не давали належних наслiдкiв, а Андрiй був так
знесилений всiм попереднiм биттям, що застосування прямої дiї до нього вже
було  безглуздям,  крiм  того,  слiдчi,  видно,  врахували,  що  до  людей
Андрiєвого складу вигiднiше застосовувати моральний, психiчний тиск,  анiж
просте биття, бо останнє  дає  цiлком  зворотний  ефект,  в  чому  вони  й
переконалися протягом всiєї слiдчої епопеї. Отже, вони вирiшили пiдiйти до
нього iнакше.
   Андрiй сидiв на стiльцi вкрай знесилений i чекав тортур.  Чекав  чогось
нового, несподiваного, непередбаченого й ще не спiзнаного.  О,  арсенал  у
цих мучителiв невичерпний i, здається,  безмежний,  генiй  цiєї  новiтньої
iнквiзицiї поiстину подиву гiдний. Коли перевалило за  пiвнiч,  коли  мури
всього управлiння  сповнилися  так  добре  знайомим  тоскним,  приглушеним
клекотом, в Авдрiєвiй кiмнатi  почалися  таємничi  приготування.  Забiгали
якiсь люди,  зазирали  в  дверi,  перешiптувалися  з  Сергєєвим,  позирали
таємниче з-пiд лоба на Андрiя й хапливо щезали. Сергєєв подовгу  зупинявся
поглядом на Андрiєвi, немов вивчаючи його обличчя  перед  початком  чогось
особливого. Вийшов, лишивши Андрiя самого. Потiм швидко вернувся.  Зачинив
вiкно i опустив тяжку штору.  Нашорошився.  Зараз  щось  почнеться...  Вiн
чогось чекав, либонь, хвилюючись сам. До кiмнати забiг Великiн  -  вийшов.
Забiгли два здоровенних оперативники-теж вийшли...
   Раптом вгорi, по той бiк стелi, гупнуло, аж посипався порох  з  люстри,
що легенько гойднулася, i враз за тим розiтнувся несамовитий,  божевiльний
крик... Когось, мабуть, били пластом об  пiдлогу,  взявши  за  руки  й  за
ноги... Андрiй чiтко уявив, як його, того нещасного, взяли за  руки  й  за
ноги й ударили об пiдлогу. Андрiєвi здалося, що це вдарили його,  по  тiлу
побiгли комашки, вiн вiдчув, що блiдне ще дужче, анiж був до того.  Одначе
ледь-ледь посмiхнувся: вiн розгадав, що це все  значить.  Психiчна  атака.
Для "того" - страшнi тортури, для нього ж психiчна атака. Одним  пострiлом
убивають двох зайцiв...
   Знову гупання й знову несамовитий крик... Знову...  Знову...  По  стелi
тупцяється багато  нiг,  галасують,  а  над  усiм  зринає  фугасом  зовсiм
неймовiрний, нелюдський, безтямний рев пiсля кожного удару...
   Сергєєв зблiд, дослухаючись до того реву над головою, хоч i удає з себе
байдужого, "залiзного".
   - Ну? - питає Сергєєв Андрiя з притиском.
   - Що?
   - Чуєш? - повiв бровою, на стелю.
   - Чую...
   - Ну як?
   - Здорово кричить...
   - Отак i ти, гад, ревiтимеш зараз, як паротяг!
   Андрiй не вiдповiдає. На стелi ще дужче гупає й ще  дужче  розтинається
рев на всi можливi тони, разом злученi, так нiби раптово реве орган на всi
голоси.
   Сергєєв бiгає по кiмнатi.
   - Ну? - запитує сердитим голосом, i Андрiй схоплює, як той голос злегка
тремтить.
   -Що?
   -Чу-уєш?!-голос тремтить.
   -Чую...
   -Ну, як, гад?!.
   -Здорово кричить...
   Гупаняя покриває Андрiєвi слова. Вiд реву в Андрiя в  самого  морщиться
шкiра й чоло береться потом, але вiн тримає себе з усiєї сили. Дивиться на
Сергєєва й бачить, що психiчна атака дiє на його "залiзного" слiдчого куди
в бiльшiй мiрi, анiж на нього. Мабуть, бити й в азартi не чути крику своєї
жертви, це одне, а слухати збоку - це зовсiм iнше.  Сергєєв  мне  цигарку,
закурює й забуває за неї, знову закурює, лице його зблiдло,  чоло  взялося
потом, русявий причiсаний чуб спiтнiв i здеформувався.  Зупинившись  перед
Андрiєм, Сергєєв витрiщає очi:
   - Ну?! -  вiн  кричить,  намагаючись  криком  привести  свої  нерви  до
рiвноваги.
   - Що? - запитує Андрiй тихо й дивиться Сергєєву в обличчя. Той ше дужче
губиться й ще дужче кричить:
   - Чу-уєш?!
   - Чую...
   - Ну... Ну, як?!. Гад?!
   - Здорово... кричить...
   - Отак... i ти... гаад... ревтимеш... як паротяг!!.
   Он який ти, думає Андрiй. Вiн бачить,  що  нерви  слiдчого  вириваються
з-пiд контролю. I то вiд такої дурницi! Чого нiби? А Сергєєв пiдходить  до
вiкна, шарпає штору й вiдчиняє вiкно, знову зачиняє... Рев на горi вибухає
й Сергєєв морщиться так, наче йому висмикають зуба... Знову-знову...
   - Ну як?-питає Сергєєв, не глядя на Андрiя.

   Андрiй мовчить. Вiн дивиться на  слiдчого  й  згадує  того,  що  вранцi
вмощувався на дошках... I так, наче хто просвiтлює  Сергєєва  промiнням  -
Андрiй наскрiзь бачить душу цього юнака.
   - Слухай, слiдчий! - говорить Андрiй тихим, хрипким голосом.
   - Що?-скинувся Сергєєв. I
   - Дозвольте слово мовити.
   - Ага, надумав? Нарештi!.. Ну, говори. - Сергєєв, виразно зрадiв, що до
нього заговорено. Аби тiльки не чути того реву нагорi. - Ну, говори...
   Андрiй витримав павзу, дивлячись в розгублене, блiде обличчя.
   - Дивлюсь я на вас i менi вас жаль...
   - Що? А-а... Що ж ти, барбос, агiтувати здумав слiдчого, га?! - але  то
було промовлено без лютi, а так собi з  робленим  смiшком,  рятуючись  вiд
крику нагорi.
   - Ну-ну, давай далi.
   - Так. Менi вас  жаль.  От  ви  нас  роздавлюєте  (Андрiй  повiв  очими
настелю), ви нас роздавлюєте, а вам i в голову не приходить, що  це  ж  ви
самi себе роздавлюєте... Атож... Я говорив  вам  про  мiльйони.  Так,  нас
мiльйони. Мiльйони, iм'я яким "народ"!.. I ви  його  роздавлюєте,  бродите
черевиками по нашiй кровi, удаєте з себе "карающу  десницю",  пролетарське
правосуддя, яке не знає милосердя. Все повторюєте, що  ви  залiзнi...  Але
проти нас, проти народу,  проти  нашої  кровi  ваше  залiзо  -  це  тiльки
олово... I менi вас жаль...  Ви  менi  говорили  про  дiвчину...  Ви  менi
говорили про матiр... Ви, здається, говорили про  дiтей,  про  любов,  про
щастя, - уживаючи й цi  аргументи,  щоб  розчавлювати  нас,  щоб  добивати
нас... Так от, - ви  нас  розчавите  (о,  ви  дуже  багатьох  розчавите!),
розiб'єте плашма об пiдлогу... Ви чуєте, як "вiн" там кричить? Дивiться  ж
менi в лице!! - пiднiс Андрiй  голос.  -  Дивiться  в  лице!!!  -  i  далi
карбував кожне слово. - Ви нас розчавите, але самi ви нiколи  не  матимете
щастя. Ми вас переслiдуватимемо все ваше життя... Ви закохаєтесь,  але  ми
кричатимемо, й скавулiтимемо, й отруїмо вам щастя... Ви слухатимете  шепiт
коханої й не чутимете його, бо ми кричатимем  i  ревтимем,  "як  паротяг",
заглушаючи для вас цiлий свiт i  голос  коханої...  Ви  обiйматимете  своє
щастя, але не зможете ним  оволодiти  -  ми  кричатимем  i  витимем  i  ви
прокленете той час i годину... Ви одружитесь, але втiчете з шлюбного ложа,
бо ми обступимо вас - мiльйони й тьми нас, замордованих,  скривавлених,  i
ревтимем так, що ви не здiбнi будете прикласти уст  i  напитися  з  келеха
любовi...  Ви  матимете  дiтей,  але  уникатимете  їх,  бо  з  їхнiх  очей
дивитимемось МИ своїми закривавленими  зiницями,  а  в  їхньому  радiсному
лементi вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик... Ви чуєте??!
Отак от, отак  от  ми  все  життя  ревтимемо,  переслiдуючи  вас,  i  свiт
потьмариться вам. Ви втратите радiсть  отцiвства  i  радiсть  подружжя,  i
навiть  материнську  любов  ми  отруїмо  вам  -  ви  слухатимете  матiр  i
цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безлiч наших  матерiв,  а
її  голосом  говоритиме  їхня   довiчна   скорбота,   а   в   її   сльозах
одсвiчуватиметься  наша  кров;  а  коли  ви  схочете  шукати   затишку   в
материнськiй ласцi, ви не матимете її - ми кричатимемо,  й  ревiтимемо,  й
скавулiтимемо...
   Андрiй говорив, а Сергєєв дивився все бiльше  приголомшено,  поширеними
очима. Так, нiби Андрiй розкрив його душу й вивернув напоказ  те,  що  вiн
так старанно ховав, нiби Андрiй пiдгледiв найiнтимнiший куточок його  душi
й показав усiм... I от вiн стоїть в повнiй наготi,  болiсно  й  розгублено
скрививши обличчя. Брови йому смикались, а  по  всьому  обличчю  виступили
червонi хоробливi плями. Зловив Андрiй його зловив на  найiнтимнiшому,  на
найбiльше затаєному, такому болючому й такому страшному.
   Сергєєв уже не слухав, що там робиться вгорi, вiн слухав Андрiя. Звiдки
Андрiй про все те знає?! - так, здається, й кричав увесь його вигляд.
   А Андрiй говорив ще якийсь час в несамовитому пафосi. Помалу той  пафос
спав. Нарештi Андрiй зiтхнув i тихо закiнчив:
   - Ви молодий, але ви все втратили змолоду. I сон, i спокiй вiдцураються
вас... I от на нас поросте "чортополох", як обiцяв товариш Вишинський. Але
ви тому чортополоховi заздритимете... Так, ви йому заздритимете...  Бо  на
тому чортополоховi розцвiте безсмертний наш, всероз-торощуючий  гнiв..:  I
ви ж його й боятиметесь, бо на ньому розцвiте  ваше  вiчне,  незгладиме  й
незнищиме позорище...
   Андрiй скiнчив. Сергєєв сидiв i розгублено тормосив волосся. -  "Чорт!"
- мурмотiв ледве чутно.- "Чорт" - "Диявол!" - Але в тiм мурмотiннi не було
злоби, а було щось безпомiчне, дитяче. Гупання й крики над  стелею  вщухли
вже, i в кiмнатi стояла тиша. Сергєєв нiяк не мiг прийти до  пам'ятi.  Так
його оглушила Андрiєва тирада.  Нарештi  скривив  обличчя  в  посмiшку  i,
вшнипившись очима в пачку цигарок, запитав змiненим голосом:
   - Звiдки ти... все це... знаєш?
   Андрiй нiчого не сказав.
   - На, закурюй, - простяг Сергєєв цигарки. - Чорт з ним, бери закурюй.

   Андрiй вiдмовився.
   - Гм, даремно... Ну нiчого...
   Сергєєв закурив  сам  i  довго  мовчав,  давлячись  димом.  Рука  його,
тримаючи папiросу, тремтiла.
   - Ти диявол, ти це знаєш?
   - Чув.
   - Так от я тобi кажу... Диявол... Ну, чорт з ним... Гм... Чорт  з  ним!
(павза). Так... Знаєш що?
   - Що?
   - Розкажи менi що-небудь... Нi-нi, не про  дiло.  Пiд  три  чорти!..  З
тебе, сатани, все одно нiчого не видоїш! Розкажи  що-небудь...  Так  собi,
що-небудь... Ти, здається, був на ДВК?
   Андрiй пiдтвердив.
   - I китайцiв бачив?
   - Бачив.
   - I японцiв?
   - Бачив.
   - I китаянок? I японок? I тварин бачив? I гори, i рiки, i мисливцiв,  i
все бачив?
   Виявилось, що Андрiй дiйсно все бачив. Сергєєв вхопився за це:
   - От i добре. Розкажи ж  менi,  як  там  люди  живуть.  Чого  не  хочеш
говорити, не говори, чорт з ним, а що хочеш - говори... Нiч ця довга  i  в
нас часу вистачить.
   Ось так Андрiй i розколов  свого  слiдчого.  Ось  так  iз  награного  й
набундюченого чекiста раптом вилущив людину i сам здивувався. Не знати, як
то надовго, але грiзного Сергєєва не було, а був такий собi юнак, сiроокий
i роззброєний. Та хоч би це було тiльки на одну нiч -  i  то  добре.  Цей,
такий злючий i гонористий,  Сергєєв  виявився  досить  смiшним  i  цiкавим
хлопцем. Може, тому, що хотiв утекти вiд усього душею, перепочити нею, вiн
з величезним, iнтересом слухав Андрiєве меланхолiйне оповiдання про те, як
i де люди живуть, якi на свiтi є дiвчата, як за тридев'ять земель квiтнуть
квiти й течуть рiки, як сходить сонце над Тихим океаном, як свистять вiтри
над Колимою... Андрiй розповiдав охоче. Це все-таки  краще,  анiж  вити  й
ревти вiд болю, краще, анiж слухати iдiотичне лементування та качатися пiд
ударами чобiт i палiччя по пiдлозi або сидiти на гарматнi...  Нiч  плинула
за млиновим решетом, а вони собi мирно розмовляли,  як  два  приятелi,  як
двоє нормальних  людей.  Андрiй  оповiдав  тихим,  роздумливим,  повiльним
голосом, а Сергєєв слухав з найщирiшим iнтересом... Андрiй побачив, що  ця
людина рада утекти вiд себе i вiд усього...
   Коли Андрiй переконався, що  його  слiдчий  цiєї  ночi  не  хоче  вести
слiдство, а  хоче  тiльки  по-людськи  гомонiти,  вiрнiше,  слухати  всяку
всячину,  аби  лиш  збавити  час,  коли  слiдчий  пiд  час  розмови  знову
запропонував йому цигарку, Андрiй  взяв  i  закурив.  Так  вони  курили  й
збавляли нiч в безневиннiй розмовi.
   Але ось Сергєєв нагло як не стукне, як не грюкне, як не кине  палку  об
пiдлогу, як не закричить несамовито:
   - Гад!! Говори!.. Колись!.. Розколюйся!!
   Андрiй тетерiє, зупиняється на пiвсловi, а Сергєєв слухає  якусь  мить,
що робиться в коридорi, а тодi посмiхається й говорить нормальним голосом:
   - Як я отак буду раптом горлати й з ума сходити - не звертай  уваги  (а
очима на дверi), пойняв?
   Андрiй "пойняв". То по коридору  мимо  дверей  проходило,  може,  якесь
начальство i Сергєєв iнсценiзує, що  слiдство  "йде  повною  парою".  Коли
кроки затихають, Сергєєв киває Андрiєвi:
   - Давай далi.
   Розмова плинула далi...
   Ось так вони й збавили нiч.
   На свiтанку Сергєєв насупився, позiхаючи,  викликав  вартового,  i,  не
глядя Андрiєвi в обличчя,  вiдправив  його  "додому",  До  камери.  А  сам
лишився такий насуплений...  Мабуть,  йому  все-таки  не  сподобалося,  що
Андрiй його так знамените розколов. По самiсiньке "нiкуди". Хам  обернувся
в людину. Але це було тiльки одну нiч. Бiльше цього вже не повторювалось.
   На  цитриновiй  латочцi  неба  вечiрнього,  на  латочцi,   розграфленiй
млиновим решетом, ген за лiловими дахами гойдається суха вершинка  якогось
деревця. Вона вiбрує, нахилювана  вiтром  все  в  один  бiк,  тремтить  на
холодному, цитриновому екранi, опирається з  усiєї  сили,  змагається.  Її
обчухрано вже геть  вiд  усiх  гiлочок,  лишилась  тiльки  гола  карлючка,
хвостик- i той  хвостик  б'ється  в  агонiї  пiд  натиском  вiтру,  вiбрує
одчайдушно,  напружуючись  рештками  сили,  щоб  не  зламатись...  Щоб  не
зламатись...
   Андрiй дивиться на ту самотню вершинку,  сидячи  на  своєму  стiльцi...
Думає про матiр... Думає про своїх братiв... Дивиться на  агонiю  химерної
боротьби  там,  на  цитриновiй  латцi  неба,  над..  лiловими,  байдужими,
понурими дахами, i на серцi йому тужно...
   За лiловими дахами, за тiєю вершинкою,  десь  грає  духова  оркестра...
Серед мiдяної какофонiї сумовитий баритон веде власну меланхолiйну прошву,
сам собою, один  серед  шалу  корнетiв  i  валторн,  i  дурного  брязкання
лiтавр... Вальс.. То, мабуть, десь в близькому скверi  (це  на  Сумськiй!)
вiдбуваються танцi. Танцює молодь... Танцює... Може, там танцює Великiн  i
всi "футболiсти", з модно закасаними рукавами  й  в  черевиках  "шiммi"...
Вальс "На сопках Маньчжурiї"... Там  танцює  воля  й  байдужий  до  всього
свiт...
   А вершинка тремтить болiсно i одчайдушно, щоб не  зламатись...  Щоб  не
зламатись... I Андрiва душа в'ється бiля тiєї вершинки... Не зламатись!...
Вона не мусить зламатись!..
   Вершинка затята й дуже уперта. I Андрiєве серце наливається злорадством
--- "От встоїть!! От встоїть!"
   Цитринове  небо  надимається  й  береться  кривавим   кольором.   Потiм
опаловим... Кольором зненавистi й зневаги... Кольором  тупого  безсилля  й
злоби.

   Слiдство зайшло в тупик. Андрiй нiчого не пiдписував, слiдчi нi до чого
не могли його змусити. Ставши зовсiм кволим, настiльки слабим, що до нього
вже було ризиковано застосовувати радикальнi  засоби,  Андрiй  спостерiгав
злорадно, що його мучителi опинилися в дурнiй ситуацiї. Убити вони його не
можуть (бо не можна ж  убити  курку,  яка  має  знести  золотi  яйця!),  а
розiбрати  його  душу  до  решти  теж  не  можуть.  Вся  їхня  хвальковита
всесильнiсть виявилася насправдi безсиллям, а їхнiй конвейєр виявився  теж
недосконалим, занадто грубим, для розбирання бикiв або iржавих  тракторiв.
I Андрiй злорадно мружив очi,  ховаючи  несамовитi  iскорки  в  них...  То
нiчого, що вони його так вимучили, то нiчого. А от подивимось, чим те  все
скiнчиться.
   Карти на стiл, панове! Карти на стiл! Тепер вони мусять припирати  його
"речовими доказами", показуючи йому  документи  "дiла",  рiзнi  свiдчення,
ловити його на фактах, iменах, датах. Вони мусять, хочуть  чи  не  хочуть,
показати йому все, що там вони мають в тiй грубiй зеленiй течцi! I вiн про
все взнає, про все те, вiд чого в нього так ниє i  болить  серце.  Це  мав
бути дiйсно цiкавий етап слiдства. Потiм вони ще  мусять  дати  йому  очнi
ставки з усiма тими, хто тую течку напакував "матерiалами".  Мусять!  Очнi
ставки! I вiн на власнi очi побачить те, що так до болю хоче знати. Вiн ту
всю прокляту загадку нарештi розшифрує. Розшифрує, панове!
   Та тим часом нiхто ще не викладав карти на стiл.  Конвейєр  iшов  далi.
Облишивши палiччя, гарматнi й всi iншi генiальнi  винаходи,  бо  вони  вже
свою функцiю виконали скiльки могли, тепер Андрiя вирiшили взяти "iзмором"
Конвейєр пересунувся новою дiлянкою - слiдство зайшло в стадiю  "нукання",
безкiнечного сидiння на стiльцi, iспиту безсонням. Цiлi, ночi  звечора  до
рана.
   Андрiя приводили й саджали на стiлець, бiля дверей, велiли скласти руки
на колiна й так сидiти. Сергєєв  сiдав  ген  по  той  бiк  моря  блискучої
пiдлоги, за столом, читав книжки, листав папери,  щось  писав,  позiхав  i
зрiдка мiж дiлом нукав:
   - Ну?..
   Андрiй звик до того нукання й не вiдповiдав нiчого. Вiн собi думав  про
своє, мрiяв, тренувався в дрiманнi, не заплющуючи очей.
   - Ну?..
   Те нукання капало, як крапля з даху пiсля великого  грозового  дощу,  й
пiд його монотонний плюск гарно було дрiмати.
   Часом Андрiєвi здавалося, що слiдчий хоче з ним заговорити в тiм  дусi,
як то було тiєї знаменитої ночi, коли вiн його розколов. Але  то  лиш  так
здавалося.  Слiдчий  зовсiм  не  збирався  повторювати  того,  що  сталося
випадково й було свiдоцтвом його слабодухостi, не гiдної чекiста. Вiн  був
пiдкреслено сухий i презирливий.
   Сергєєв - це було суцiльне презирство.
   Андрiй - суцiльна iгнорацiя.
   Так  вони  просиджували  цiлi  ночi,  дiлячи  тишу  на  шматочки   отим
монотонним - "Ну?"

   Часом цей порядок порушувався.
   ... Ось Андрiй, занепокоєний тим, що його щось кусає  за  палець  ноги,
дивиться вниз на свої черевики й бачить, як з-за ранта виповзає блощиця (а
їх досить i поза рантами i всерединi  черевикiв!)-  вилазить  i  повзе  по
блискучiй, навощенiй пiдлозi. Андрiй цiкаво спостерiгає її, не  рухаючись.
Блощиця повзе далi, далi, в напрямку до слiдчого.  Андрiй  мляво  думає  -
"Утiче!.. ще пiвметра i вона утiче, вiн вже її не дiстане". Тодi пiдводить
очi на презирливе, нахилене над столом обличчя слiдчого:
   -Слiдчий!..
   - Ну?
   - Дозвольте слово мовити.
   - Ага, унадумав? Ну, говори,-вiдгукнувся Сергєєв жваво.
   - Дозвольте блощицю вбити.
   - Де?! - скидається слiдчий.
   - Ось... Повзе по пiдлозi... до столу... З черевика вилiзла...
   - Що ж ти, гад, нанiс блощиць, щоб твого слiдчого зжерли?!. Бий!..
   Лусь. Андрiй дiстає блощицю ногою  й  придушує,  а  очима  дивиться  на
слiдчого.
   Коли б слiдчий знав, що вiн при тому думає!
   Знову заходить тиша.
   По якомусь часi Андрiй помiчає, що друга блощиця повзе по стiнi за його
спиною. Вона вилiзла десь з-за обцаса, вихопилася на стiну й от повзе.
   - Слiдчий, - говорить Андрiй, зiтхнувши мляво.
   - Ну що там?
   - Дозвольте ще слово мовити.
   - Ну, давай, говори. - На цей раз Сергєєв  утримується  вiд  радостi  й
говорить понуро, не пiдводячи очей вiд паперiв. - Говори.
   - Дозвольте ще блощицю вбити.
   - Чорррт...Де?
   - Ось повзе по стiнi.
   - Гм... -Сергєєв якусь мить мовчить, а тодi цiдить  крiзь  зуби:  -  Не
тронь!.. Ето соцiалiстiческая собственность!..
   "Нi, таки, вiн напевно розколов  цього  Сергєєва  тiєї  ночi,  -  думає
Андрiй, - i, здається, фундаментальне".

   Суха вершинка стоїть нерухомо, змучено над лiловими  сильветами  дахiв.
Вiтру немаєштиль. Понуре небо догоряє, як  купа  жару,  вкриваючись  сiрим
попелом, попелом ночi. Безсилий вiтер залiг десь за мурами - вiн  же  може
нiчого вдiяти з тiєю упертою карлючкою... Нiчого не може вдiяти. Бо їй  ще
не вибила остання година, призначена вищою силою, тiєю  силою,  що  стоїть
понад вiтрами, понад мурами, понад опаловим  небом,  понад  злобою,  понад
усiм... I скорбна карлючка стоїть трiумфально над тим  усiм  на  опаловому
тлi неба, -  скалiчена,  обчухрана,  самотня,  але...  стоїть!  Позбавлена
всього, уже всього, але - стоїть! Як сама гордiсть.
   Коли Андрiя вели коридором сьогоднi, в тiм  коридорi  стовбичила  група
молодих людей в унiформах, вони були всi п'янi, збудораженi,  розхристанi,
а серед них був той сержант з рiдного мiста, що сказав тодi - "Я в а м н е
з а з д р ю !" Впiзнавши Андрiя, що проходив мимо помалу, з закладеними за
спину  руками  "по  формi",  сержант  стрепенувся,  пiднiс   вгору   свого
волосатого п'ястука i п'яним голосом вигукнув на весь коридор:
   - А-а!.. Слава пролетарським авiаторам!!.
   Очевидно, про нього вже iснує легенда. Легенда в цих мурах.
   Тепер Андрiй думав про сержанта, дивився на суху карлючку на  опаловому
тлi неба, пригадував сержантове обличчя й сiрi конi  в  яблуках,  холодний
ранок i свої думи бiля запряженої лiнiйки про качинi перелети... I  сонату
Бетховена... I Катеринине збентежене обличчя... Вiн згадав те,  що  в  цiм
хаосi пригасло... Серце бралося безвiдчитною тривогою:
   - Чого цей сержант тут?
   Згодом вияснилося, чого цей сержант тут.  Опiвночi  до  кiмнати  зайшов
Сафигiн. Начальник Н-ського  райвiддiлу  -  Сафигiн!  Гiсть  з  Андрiєвого
рiдного мiста. Вiн зайшов з портфелем, без кашкета, з чого було  ясно,  що
вiн давно тут i прийшов сюди з iншої кiмнати.
   Андрiй аж стрепенувся...
   Сафигiн привiтався з Сергєєвим кивком голови,  як  добрий  приятель,  i
зупинився перед Андрiєм, дивився на  нього  дiловито,  немов  хазяїн.  Був
сердитий, нахмурений, збудоражений чимось.
   От би взяти й розпитати в нього, що там робиться вдома!..  Але  Сафигiн
не сказав нi слова привiту, i Андрiй зрозумiв, що цей товстюх,  цей  такий
тонкий знавець природи, цей аматор полювання на Андрiєвих сагах, зовсiм не
для того сюди приїхав. Ван приїхав, либонь, давати з ним раду,  викликаний
спецiально. Адже ж Андрiй належить до його району до його,  либонь,  плану
"заготiвель ворогiв" i на Сафигiновi лежить велика  доля  вiдповiдальностi
за те, як ця частина цього плану поводиться, який дає виробничий ефект.
   Ефект поганий, про це Сафигiн знає й через те вiн такий нахмурений.  О,
це зовсiм не той лiнькуватий i великодушний спiвбесiдник, що так  розважав
був Андрiя, вiдiбравши його вад  некурящих  блощиць.  Це  стояв  чекiст  в
повному розумiннi цього слова. В дебелих  чоботях,  обперезаний  ремiнням,
черствий i зловiсний. На червоному, одутлому  обличчi  нiчого  не  було  з
того, що Андрiй бачив першої ночi, лише було написане суцiльне  презирство
i офiцiйнiсть. Обличчя  червоне,  але  вираз  його  холодний.  Вiн  стоявi
помахував портфелем.
   - Гм... Ви, я бачу, таки зiгнорували мою пораду? I як же вам лiтається?
Га?! (Глум ).
   Андрiй дивиться на нього пильно, не вiдповiдає нi слова.
   - Та-ак... - тягне Сафигiн презирливо й сiдає до столу, поклавши тяжкий
портфель. Це вiн зробив  жестом,  який  збентежив  Андрiя,  -  жестом,  що
говорив: "нiчого, упирайся, але ось тут є те, що всю твою упертiсть робить
непотрiбною й  безглуздою".  Те  ж  саме  було  написане  на  Сафигiновому
обличчi.
   - Ну, як вiн? - запитав Сафигiн у Сергєєва таким  тоном,  як  то  питає
сердитий дядько в учителя про безнадiйного й нелюбого, накиненого пiд його
опiку сестриного дармоїда. Питає так, щоб Андрiй чув, хоч видно,  що  вони
вже про Андрiя багато й не раз говорили.
   Сергєєв знизав плечима:
   - Ну й чорта ви нам дали!.. Це ваше золото!.. Доведеться розстрiляти...
А жаль... Уявiть собi, вiн хоче витримати?! Ха!..
   - Так, вiн хоче лiтати... (iронiя).
   - Вiн лiтає!.. Та тiльки що з того.
   Сафигiн заходиться смiхом.  Потiм  поволi  вiдкриває  портфель,  дiстає
якiсь папери й значуще передає Сергєєву. Сергєєв робить великi очi  -  вiн
приємно  вражений,   здивований,   задоволений...   Вони   щось   говорять
притишено... До Андрiя долiтає слово - "секретарка".
   По Андрiєвi йде гаряча  хвиля...  А  Сергєєв  тихо,  щось  зрiвнюючи  в
зеленiй течцi:
   - А-а!..Це та?..
   -Так.
   Гаряча хвиля  туманить  мiзок.  Вiн  не  годен  логiчно  думати.  Хтось
насторожений i чуйний каже - "Це вони провокують! Обережно!  Вони  зумисне
про це говорять! Вони знають пружину твоєї  душi,  й  щось  комбiнують,  i
зумисне говорять про це... Обережно!" Але те все заливає  гаряча  хвиля  -
хвиля болю, протесту, кричущої туги вiд неймовiрного припущення:
   "Катерина!?"
   Щось там в дiлi є таке, що може геть його розторощити й всьому покласти
край. Що то за папери? Що там зроблено?.. А там щось зроблено... Щось десь
дiється, готуючи йому удар, несподiваний i неуявний. Не  може  бути...  Це
вони провокують.. Вiн пригадує останню  зустрiч,  Ка-терининi  очi,  повнi
слiз i в той же час розгубленостi...
   В гарячковiм мiзку гойдається самотня вершинка на опаловiм тлi  неба...
Голова його хилиться пiд нестерпним тягарем...
   "Не може бути!"
   Вiн примирився з можливiстю зради братiв;  вiн  не  вiрить  в  це,  але
примирився й, захищаючи себе, свою душу, вiн захищає їх, пам'ять про  них.
Але це б була крапля, яка може його геть зломити...
   ...Самотня вершинка  вiбрує  в  останньому  божевiльному  напруженнi...
Помалу заспокоюється й стоїть, як  чорна  свiчка,  скорбна  й  випростана,
чекаючи нового шквалу... Чекає...
   "Не може бути", - говорить хтось iз сльозами безнадiї.
   А Сафигiн дивиться на Андрiя, примруживши очi, й  убiйчо  посмiхається.
Вивчає Андрiєве обличчя. I  так  само  посмiхається  Сергєєв.  "Щось  вони
мають! Щось вони мають в своїх руках  справдi  таке,  вiд  чого  всi  його
змагання можуть стати марними i намарне пiде  його  кров,  його  вогонь  i
розтрачена сила".
   Андрiй чекає, що вони будуть говорити. Вiн хоробливо хоче знати,  що  ж
там таке? Чим же напхана та течка, що помiтно  набрякає.  Вона  ще  грубша
стала вiдтодi, як вiн її бачив  востаннє.  Що  там  збирається?  Аж  тепер
тiльки вiн як слiд помiтив, що конвейєр конвейєром, а тим часом процес iде
десь пiд кригою, готуючи йому багато несподiванок i набиваючи он ту течку.
Вiн сам не дав туди жодного папiрця, а вона тим часом набрякає, його  доля
десь оформляється окремо й невблаганно,  зосереджуючи  он  в  тих  зелених
палiтурках чорнi хмари, з яких нагло може вдарити  грiм,  та  який  грiм!.
Грiм, пiсля якого поблiднуть всi цi конвейєри й будуть зовсiм  непотрiбнi,
зайвi.
   Сафигiн нiчого не говорить. I так само мовчить Сергєєв.
   Лише знiчев'я кидає до Андрiя iронiчне:
   --Ну?..
   ... Чорна вершинка вiбрує в мiзку несамовито...
   Не дочекавшись вiдповiдi на Сергєєвове "ну" й, очевидно, не  потребуючи
її, Сафигiн зводиться й позiхає зневажливо, понуро:
   - Ви можете упиратися, скiльки вам хочеться. Але прийде день,  коли  ви
жорстоко розкаєтесь i плакатимете кривавими сльозами...  Тiльки  вже  буде
пiзно... Упирайтесь, будь ласка...
   По тих словах Сафигiн пiшов.
   Демон зла. Чорний обперезаний блискучими ременями демон зла.
   Так от чому був той сержант!
   "Вони, здається, намацали пружину його душi..."

   Це була найтяжча з усiх ночей конвейєра. Удар, який йому було  зроблено
натяками й який його змучена психiка помножила на все пережите, перевершив
усi дотеперiшнi. I болюче запитання - "Хто? Хто ж той Юда, що вiддав  його
на розтерзання?!" - роздвоїлося, подвоївши й муку.
   Може б, краще було, коли б  вiн  пiшов  по  лiнiї  найменшого  опору  -
прийняв фiлософiю Литвинових тощо й пiшов по їхнiй стежцi?.. Або  вкоротив
життя самогубством?.. Та вiн згадує слова, сказанi Давидовi,  його  власнi
слова, - й так,  як  потопельник  намацує  одчайдушно  ногами  плавинку  -
маленький i хисткий, але рятiвничий грунт, - так вiн намацує  тi  слова  й
стає на них, як на плавинку. Вiн спирається на них...  Вiн  мобiлiзує  всю
свою вiру й всю  свою  волю  й  розпачливо,  уперто  кричить  своїй  душi,
наперекiр всьому.
   "Не може бути!!"
   Вiн кричить наперекiр всьому, намацуючи грунт, як потопленик, -  бо  як
вiн  повiрить  у  те  страшне,  то  все  впаде  з  грохотом,  як  у   того
Петровського, i вiн пiде на дно.

   Обчухрана вершинка, вершинка  його  душi,  мечеться  в  агонiї...  Вона
тримається на волосинцi, на тонюнькiй волосинцi вiд краху.  Тим  крахом  є
протокол, що лежить он на краєчку стола, завжди готовий до послуг,  -  лиш
злегка повести рукою пiд ним - i все... I одна агонiя мине, але  -  прийде
iнша. Хоч зломаному й лежачому вже все одно. Як все одно  вже  було  тому,
хто завис на осицi.
   Напруга дiходить до останньої межi.
   "О, вони намацали, вони намацали пружину його душi".
   Несподiвано конвейєр став.
   Конвейєр став. Зупинив його Андрiй. Це сталося раптово й непередбачено.
   Коли Андрiй сидiв на своєму проклятому стiльцi, млiючи  вiд  удару,  що
його  завдав  Сафигiн,  i  був  на   тонюнькiй   ризикованiй   гранi   вiд
божевiльного, безрозсудного вчинку, а Сергєєв його пiдганяв до того  своїм
злорадним - "Ну?!" - нагнiчуючи безупинно  на  його  зясждену  волю,  коли
вершинка i так ось-ось  мала  зломитися  -  до  кiмнати  увiйшов  Великiн.
Увiйшов рiшучими кроками.
   - Ну, як вiн? - запитав Великiн громовим голосом, аж Андрiєвi вдарило в
скронi.

   - Та мовчить гад...
   Очi в Великiна викотилися, як у бика. Вiн ступнув  до  Андрiя,  зарипiв
зубами й гримнув несамовито:
   - Встать!!
   Андрiй вiдчув, що його воля пiдпорядковується. Господи! Вiд цього стало
страшно... Його воля... Його залiзна воля - вже  не  його!..  Похитуючись,
Андрiй покiрно звiвся, хоч хтось всерединi одчайдушне  намагався  втримати
його на мiсцi. Але вiн звiвся... Вiн стояв i  дивився  на  Великiна  згори
вниз, бо Великiн був набагато нижчий за нього, дивився, а сам  з  острахом
вслухався до свого нутра... Великiн тiпався весь вiд лютi й кричав йому  в
обличчя... Вiн кричав найобразливiшi слова.. Вiн громадив на  купу  лавину
своєї  лайки...  Дедалi-  дужче...  Але  те  все  до  Авдрiя  як  слiд  не
доходило... Великiн сатанiв,  бризкав  слиною,  крутив  своїми  викоченими
очима... I раптом та вся громохка злива шарпнула Андрiєву душу, сягаючи до
самих глибин: дiйшовши до самого вершка  свого  шалу,  вивершуючи  Монблан
нагромадженої похабщини, Великiн завищав на найвищому  регiстрi  i  раптом
закричав те, чого Андрiй нiколи не сподiвався. Вiн, задихуючись, вигукнув:
   - I мати твоя б...
   - I батько твiй б...
   - I брати твої б...
   - I сам ти б... кров!.. - вiдхаркнув i з усiєї сили плюнув  Андрiєвi  в
обличчя.
   Андрiєвi потемнiло у вiччу. Вiн весь затрясся. Кров ударила  в  очi,  i
вся втрачена, несамовита його сила струснула всiм його  єством,  воскресши
на мить. Вiн безтямно шарпнув стiлець i  з  усього  маху  вдарив  Великiна
наослiп...  Великiн  встиг  обернутись  i  удар  прийшовся  вздовж  спини.
Бiдолаха розпiстерся на пiдлозi, вдарившись обличчям об плiнтус... Сергєєв
шарпнув за шухляду стола й вихопив браунiнг...
   "Застрелить", - майнула думка в Андрiєвiй головi, але  вiн  випростався
назустрiч, весь тремтючи вiд дикого, безтямного гнiву й тримаючи  стiлець,
вiд якого вiдлетiла нiжка. Вiн не здавав  собi  справи,  вiн  не  пам'ятав
себе, клекотiв i тiпався весь, як божевiльний, спостерiгаючи,  як  Великiн
намагався звестись i не мiг, оглушений, з розбитим об плiнтус обличчям..
   В цей час стукнули дверi й увiйшов Фрей.
   - Що  таке?  В  чому  справа?!  -  зблiд  Фрей,  побачивши  несподiване
видовище.
   - Слухайте, начальник групи!.. - захрипiв Андрiй, весь тiпаючись i  все
ще тримаючи надбитий стiлець за спинку. - Ви мене можете мучити... Ви мене
можете порiзати на шматки  й  з'їсти  з  сiллю  чи  без  солi...  Це  ваша
справа... Але хто дав право... ось цьому... зневажати честь  моєї  матерi,
мого батька?! Вони темнi й неписьменнi - це так... Вони простi й непомiтнi
люди -- це так.. Але вони тi, iменем чиїм ви  правите?!  Вони  тi,  iменем
яких i кров'ю яких ви правите!!!
   Щось було в Андрiєвi таке несамовите, в усiй  його  змученiй,  до  краю
виснаженiй постатi, опанованiй лихоманкою, в тих його безтямних словах, що
Фрей ошелешений вiдступив  на  крок  назад.  Пiдвiв  брови.  Подивився  на
Великiна, що нiяк не мiг звестись... Потiм пiдiйшов до Сергєєва... Мабуть,
Сергєєв вважав за свiй службовий обовязок розповiсти все,  як  було.  Вони
пошепотiли  якусь  мить.  Фрей  насупився.  Потiм   Фрей   натис   гудзика
сигналiзацiї...
   "Ну от, - шарпнув Андрiй глибоко повiтря в змученi груди.  -  I  все...
Тепер все... Зараз ускочать юрбою аргати й геть розтопчуть його... Нарештi
все!.."
   До кiмнати увiйшов один оперативник, лише один.  Фрей  подивився  якусь
мить на Андрiя. Потiм написав записку й дав її  оператйвниковi,  показавши
на Андрiя:
   - Вiзьмiть... - i по хвилi з притиском проговорив нi до кого й до  всiх
зразу, як присуд, що не пiдпадає апеляцiї:
   - Двадцять дiб карцеру!..
   Андрiй вiдпружено зiтхнув i випустив з задубiлої руки стiлець. VII
   Вогонь цвiте...  Веселковими  спектрами,  помноженими  в  безкiнечнiсть
розчахнутою психiкою, як кольорова гама поставленими  пiд  рiзними  кутами
люстрами, цвiте слiпучими протуберанцями, квiтами, деталями облич,  речей,
спогадiв,  уривками  фраз,  дзвiночками  смiху,  побитого  на   скалки   i
злiпленого в химерну мозаїку, як  гiрська  луна;  цвiте  слiпучою  синявою
неба,  золотом  степiв,  зеленню  лук  i  гаїв...  Вогонь   цвiте...   Вiн
розливається морем, i по тому морю пливе, захлинається бризками заколисана
душа, звiльнена вiд тяжкого напруження... Напнутi до останньої гранi нерви
раптом обм'якли, гальма попущено, й нерви вiдходять, як вiдходять  зашпари
в пальцях, спочивають у блаженному  трансi...  Лише  мiзок,  перевтомлений
мiзок, гуготить в  шаленому  русi,  пересягнувши  всi  гранi  реального...
Вогонь цвiте... Iнерцiя безлiчi напрямкiв того руху, що мали мiсце за  все
життя, раптом воскресла, ожили всi напрямки  думки,  i  вона,  виведена  з
останньої колiї, з найбiльшої напруги останнiх днiв, як паротяг  з  рейок,
втратила контроль й пiшла найхимернiшими  зигзагами...  Все  життя  раптом
вмiстилося в однiм моментi всiма своїми площинами, всiма своїми  деталями,
всiма своїми звуками й кольорами,  хоч  голова  i  все  тiло  були  зовсiм
нерухомi...  Ба,  то  як  для  стороннього  спостерiгача!  Для  Андрiя   ж
здавалось, що вiн шалено рухається,  як  комета  в  мiжзоряних  просторах,
гойдається, пливе по вогненному морю, живе, так,  як  нiколи  ще  не  жив,
серед веселкового шалу, в блаженнiй божественнiй мерехкотнявi...
   Ах, яке це щастя i яка це все-таки розкiш - карцер!
   Два метри вздовж, пiвтора метри впоперек - такий собi  кам'яний  мiшок,
без вiкна, без  лiжка  i  без  нiякої  вентиляцiї,  але  й  без  слiдчого!
Неосвiтлений, але й без  пекельної  лампи!  З  маленькою  лише  дерев'яною
приступкою, щоб сидiти, але й без проклятого стiльця з його рiжечком!  Вiн
закритий вiд зовнiшнього лементу залiзними дверима, а в них вiконечко.  Те
вiконечко загратоване й завiшене ззовнi (вiд коридора) чорною сукнинкою. З
карцеру виходить повiтря, i та сукниночка злегка гойдається.
   Чотириста грамiв хлiба, кухлик води,  темрява,  й  тиша,  i  спокiй.  I
самота. Нi, яка  це  все-таки  чудесна  рiч  -  карцер!  Чи  могло  прийти
будiвничому в голову, коли вiн  проектував  цю  тюрму  i  визначав  у  нiй
найгiршу точку, що ця точка, це мiсце тяжкої  покути  стане  найщасливiшим
мiсцем в усiй тюрмi i в усiй цiй спорудi на Раднаркомiвськiй?
   В нiм можна сидiти - безкiнечно сидiти, вiдпочивати  душею  й  тiлом  i
безкiнечно думати, думати, мрiяти. А головне - нiчого не чути й не бачити,
задивившись у вогненний спектр. Забути все, знаючи наперед, що 20  днiв  -
(двадцять довгих днiв! Цiле життя!)- забезпеченi за  вами,  належать  вам,
тiльки вам.
   Андрiй усiм своїм єством радiв, що потрапив у карцер, та  ще  на  такий
довгий термiн, i вважав це за благословення Боже... Це неснодiвана милiсть
фортуни. Мабуть, Петровський за нього дуже молився. Адже  ж  це  порятунок
для нього. Чотириста грамiв хлiба - це досить не тiльки для того,  щоб  не
вмерти, але це досить для того,  щоб  трохи  вiджити  фiзично.  Тишi  ж  i
спокою, та цiєї самоти цiлком досить, щоб вiджити душею, вiдпочити, прийти
до пам'ятi. Нiяких грюкотiв, нiякої шарпанини i тверда певнiсть, що їх  не
буде цiлих двадцять днiв - це пiсля всього, що було, для  Авдрiя  дорiвнює
справжньому курортовi. Вiн навiть не поцiкавився  тим,  що  немає  на  чiм
спати (в камерi теж нема!), анi не затурбувався тим, що тут треба весь час
сидiти (в камерi теж треба весь час сидiти!)... Правда,  тут  при  бажаннi
можна й лягти, тiльки ж лягати на вогку  цементову  пiдлогу  -  для  цього
треба бути божевiльним, але лягти можна, якщо хочеш вкоротити  собi  вiку,
допомагаючи слiдчим.
   Зразу, як Андрiя вкинули в цей мiшок, вiн сiв на дерев'яну приступку  в
блаженнiй позi, вiдкинув ноги й руки i поплив на вогненнiй гойдалцi. Спав?
Може, й спав. Якщо вогненна, веселкова феєрiя це  був  сон,  значить,  вiн
спав. Спав феєричним, глибоким сном,  так,  нiби  потрапив  у  мiжзоряний,
космiчний простiр. Проснувся - була чорнота, нiч,  i  вiн  знову  заплющив
очi. Проснувся - та сама чорнота, нiч, лиш хтось штовхає його пiд боки,  -
то наглядач совав йому пайку хлiба й  воду  в  алюмiнiєвiм  кухлику.  Вiн,
видно, гукав його у вiконечко, але не мiг розбудити, тодi вiдчинив дверi й
взявся будити грунтовнiше:
   - Агов! Ти що, мертвий?! Спиш... Ну ти, брат, i спиш!.. Нiззя  спати...
Лопай от.
   В карцерi було хвилину сiро, поки наглядач не закрив дверей.
   Андрiй випив воду, з'їв жадiбно за один раз весь хлiб i знову пiрнув  у
вогонь. Сердитий наглядач хоч i накричав, але не турбував.
   Як там iде  час  -  невiдомо.  Днi  й  ночi  безнадiйно  переплутались,
оберненi в суцiльну чорноту, що iснувала поза Андрiєвою свiдомiстю.
   Мабуть, вiн таки спав, i спав довго, бо мав вражiння, що  прокинувся  i
що наспався донесхочу, - вiдiспався за весь час сидiння в цiй  тюрмi.  Хоч
стан напiвсонливостi, стан психiчного трансу тривав далi. Потiм сонливiсть
минула й прийшло безсоння. Вiн нiби протверезiв, вогненне море  увiйшло  в
береги свiдомостi, та свiдомiсть була спокiйна, лише  загострена  надмiру.
Заплющивши очi (бо вони тут були йому нi до чого), Андрiй сидiв  i  думав.
Вiн, власне, був зовсiм не в цiй камерi, не в цiм мiшку  кам'янiм...  Хiба
(навiть  такий!)  кам'яний  мiшок  може  втримати  людську  душу?!  Андрiй
мандрував на волi... Мертва тиша й спокiй дозволяли геть цiлком вiд усього
абстрагуватися й  жити  iншим  життям,  десь  там,  в  усьому  свiтi...  В
минулому, теперiшньому й майбутньому...
   До темряви й до реального стану повертала  його  ломота  в  костях  вiд
безкiнечного  сидiння.  Тодi  вiн  вставав  i  стояв,  погойдувався,   щоб
розворушити костi та пожвавити  кровообiг.  Погойдавшись,  знову  сiдав  i
продовжував обiрвану мандрiвку своєї душi...
   Нi, таки гарна рiч, цей карцер! Цiкаво, що задумував  iнженер  Н,  коли
будував цей карцер? Треба спитати його, вiн там сидить  у  сорок  дев'ятiй
камерi й нудиться,  тiпається  душею  вiд  жаху,  сходить  потом  i  годує
блощиць...
   За дверима нудиться коридорний, чути його кроки, як  вiн  мляво  човгає
повз дверi - сюди й туди. Вони - вартовi - там змiнюються кiлька разiв  на
день, i всi вони рiзної вдачi, а Андрiй  сидить  все  один.  Найприємнiшою
деталлю цього карцеру є, мабуть, те, що в  дверях  немає  "вовчка",  отого
зрадливого ока, що все  пильнує  за  вами,  й  невiдомо,  коли  саме  воно
дивиться, а коли спить. Тут справа простiша бо крiзь вовчок у  темряву  не
заглянеш. Коли коридорному треба глянути, що робить в'язень, вiн  пiдiймає
сукнинку на вiконечку й зазирає, можна бачити навiть обличчя  й  очi  того
коридорного.
   Серед наглядачiв, на загал  злих,  є  один  добрий.  Вiн  має  негарне,
шрамасте обличчя, нiс, як рiпа, кострубатi бровi  i  взагалi  весь  якийсь
кострубатий i необтесаний. Йому, мабуть, особливо нудно. Ось вiн вiдслоняє
сукнинку й дивиться на Андрiя:
   - Сидиш? - питає вiн суворо, сховавши в очах смiшинку...
   - Сиджу...
   - Гм... Ну, сиди, сиди... - i опускає  запинальце.  Через  якийсь  час,
пiсля  нудного  слонячого  тупцяння  сюди  й  туди,  вiн  знову   пiдiймає
запинальце:
   - Сидиш?
   - Сиджу...
   - Гм... I за що ж тебе посадили?
   Андрiй зiтхає апатично:
   - Не знаю...
   - Ге-ге... Не знаєш... (добродушна iронiя, видно, вiн знає добре, за що
Андрiя посадили до карцеру, i це його веселить). - Ну, сиди, сиди...
   Минає якийсь час - вартовому нудно. Його щось тягне  до  запинальця,  i
вiн пiдiймає його:
   - Ти чого куриш?! - раптом запитує вiн суворо, мовби зловив на злочинi.
   Андрiй щиро дивується:
   - Я не курю.
   - Гм... Не курю... Ну, так хочеш курити! Знаєм ми вас!..
   - А... Це можливо...
   Вартовий опускає запинальце, мабуть, втiшений,  що  так  пожартував,  i
бiльше не пiдходить. Тупцяється  по  коридору  сюди  й  туди.  Андрiй  вже
починає за нього забувати. Пiд ложечкою ссе  докучливе  бажання  закурити,
справдi закурити. Пекельне  бажання  закурити!  Нагадав  вражий  син!..  I
ходить там собi.
   Вартовий  ходить,  як  маятник.  Аже  ось  вартовий  зупиняється   бiля
дверей... Несподiвано просувається  попiд  запинальце  рука  з  чимось,  а
строгий голос каже:
   - На... Кури... Та не дуже дими... а то валитиме з вiконечка дим, як  з
комина...
   В руцi шматок газети, в газетi махорка  i  пучка  сiрникiв...  Вражений
Андрiй бере те все, рука щезає, а голос з-за запинальця глухо каже:
   - Там i тертушка є... Смали... Гм... "Не знаю".
   Дiйсно, в махорцi є шматочок тертушки, вiдламаної вiд коробочки. Андрiй
навпомацки вiддирає шматочок газети, скручує грубу  цигарку  й  закурює...
Сiрник тримає в руцi, доки вiн не догоряє до самої пучки-  розглядає  своє
житло... Нiчого житло. Сiрник гасне, а в очах ще стоять  сiрi  голi  стiни
такого собi цементового  ромба.  Можна  б  сказати,  що  це  домовина  або
мавзолей, коли б у кутку не було парашi, а головне -  коли  б  Андрiй  так
добре не почувався в цiм мавзолеї. Колись, як вiн сидiв цiлий рiк у камерi
самотнього ув'язнення, вiн нi за чим так не тужив, як за людьми, i  нiчого
так не хотiв, як того, щоб нарештi вийти зi своєї  "мишоловки"  i  з  тими
людьми побачитись, не важно, з якими, аби лиш то були  люди...  Мабуть  на
такiй пiдставi й цей  карцер  побудовано...  Тепер  навпаки  -  вiн  хотiв
самоти. I  вiн  має  самоту...  Андрiй  курить  i  якийсь  час  думає  про
вартового... На серцi робиться тепло... Кров швидше пробiгає в жилах i  на
душi лагiднiє - то повертається захитана й  розтрощена  вiра  в  людину...
Так, нiби з-за хмар пiдiймається сонце...  Найдорожчий  скарб,  що  людина
має, - це вiра в себе i в собi подiбних!  Принаймнi  на  цьому  все  життя
трималася Андрiєва душа i вiн в цьому саме тепер переконується.
   Епiзод з вартовим та з цiєю махоркою на нього дiє, як сонячний промiнь.
Вiн так дiє, як рятiвничий хiмiкалiй на зiпсовану, зiв'ялену  фотографiчну
платiвку, викликаючи  забутi,  загубленi  риси,  воскрешає  їх,  пiдсилює,
скрiплює... I ось образ вiдтворено... Серце стає на мiсце,  на  ту  тверду
основу, на якiй воно стояло незрушимо.
   . . . . . .
   Як можна збавити час в карцерi? Вiдомо,  що  в  суворiй  iзоляцiї  люди
божеволiють вiд нудьги, вiдомо, що з  камер  самотнього  ув'язнення  юнаки
виходять лисi вiд тiєї самої нудьги, вiд бездiлля, вiд вiдчаю  самотностi,
вiд муки монотонностi, коли час, здається, зупинився й не йде. А  надто  в
отакiм  от  карцерi,  в  темрявi,  коли  людина   уподоблена   до   живцем
похованого... Але як то смiшно, як на Андрiїв погляд! Як можна збожеволiти
в карцерi?! Вiн зовсiм не вiдчуває тягаря  часу  й  не  журиться  тим,  що
впередi  так  багато  днiв  i  ночей,  залитих  темрявою,  що  його  житло
iзольоване вiд свiту й закрите залiзними дверима. Навпаки,  саме  цим  вiн
задоволений.
   Вiн тiльки турбується, щоб не прийшли й  не  забрали  його  звiдси,  не
нарушили його спокою,  не  обiрвали  його  дум,  не  вiдiбрали  вiд  нього
блаженного марiння, такого яскравого, такого  барвистого,  в  якому  життя
втрачене, а тепер вiдтворене  силою  уяви,  набуває  особливого  блиску  й
особливого звучання...
   Спочатку це була  нездиференцiйована  вогненна  веремiя,  хаос.  Пертiм
Андрiй зринає з того хаосу i намагається його здиференцiювати, думати  про
рiзнi речi окремо, упорядкувати все, вiдчути й пережити все за порядком  -
життя у всiх його проявах...
   Але насамперед, зринувши з хаосу, вiн намагається  думати  про  справу.
Вiн має змогу тверезо все обмiркувати. I от вiн обмiрковує. Становище його
безнадiйне, бо теза про  те,  що  з  цiєї  тюрми,  немає  виходу,  занадто
переконлива й реальна. Айе це його не турбує, його турбує iнше. Для  нього
боротьба тут зводиться не до проблеми вижити. Коли вiн говорив  тодi  свої
слова Давидовi, вiн говорив їх не марно, а з самої глибини душi,  з  самих
основ свого свiторозумiння... I от в першiм турi вiн перемiг. Але що  буде
далi? Ясним є, що слiдчi хотять зробити  голосну  справу,  хотять  злiпити
органiзацiю великого масштабу, сподiваючись поробити на тому кар'єру. I  в
цьому зацiкавлена низка осiб, в тiм числi, може, й все  керiвництво  цього
обласного управлiння. I вони до цiєї мети йтимуть  неухильно,  схотять  за
всяку цiну вжити для цього Андрiя з найбiльшим ефектом. Як розвиватимуться
подiї далi? Що вони будуть робити? Само зрозумiло, що вони  не  зупиняться
нi перед чим. Само зрозумiло, що, не добившись наслiдкiв всiма попереднiми
методами, вони доберуть  iнших.  У  них  там  груба  течка  "дiла",  чимсь
напакована.  Мабуть,  вони  стануть  на   шлях   провокацiї,   фальшування
пiдтасовування,  використання   "очкарiв",   тобто   пiдставних   свiдкiв,
спецiально натренованих для цього. Вони мають робити справу...
   Раптом Андрiєвi приходить в  голову,  що,  називаючи  рiзних  знайомих,
слiдчий весь час  обминав  деякi  iмена,  якi,  здавалось,  вiн  мусив  би
називати в першу чергу.  Так,  вiн  обминав  iм'я...  Катерини,  Чого  вiн
обминав iм'я Катерини?.. Пiд серцем тоскно щемить, вiн  пригадує  з  усiєї
давнiшої  практики,  що  слiдчi,  як  правило,  уперто   обминають   iмена
провокаторiв, щоб їх не здемаскувати... А  так  само  обминають  тих,  хто
дiйсно вмiшаний, до справи, щоб не зорiєнтувати свою жертву i не  дати  їй
змоги  виробити  план  оборони.  Тримати   весь   час   жертву   в   станi
незорiєнтованостi, в станi внутрiшньої панiки - це основа тактики слiдчих.
А ось жертва пуститься берега з  вiдчаю  й  в  слiпому  шуканнi  порятунку
видасть все те, чого слiдчi не  знають,  що  їм  невiдоме,  але  потрiбне.
Але.... Знову "але". Якщо це правда, то тодi  чому  слiдчий  назвав  iмена
братiв?! Якщо ж котрийсь iз них зрадив... Значить, це припущення не вiрне.
Не  вiрне  в  першому  разi,  цебто,  що  слiдчий  обминає  iмена   (слово
"провокаторiв" не повертається в Андрiєвiй головi по вiдношенню  до  своїх
братiв та Катерини i вiн тiльки зiтхає), бо iнакше б вiн мусив мовчати. Не
вiрне i в другому разi, бо коли слiдчий обминає iмена спiльникiв,  то  вiн
би не мусив називати iмена братiв. Але стiй! - цi двi речi  виключають  же
одна одну! (По нервах iде гаряча  хвиля).  Якщо  хтось  iз  братiв  дiйсно
зрадив його, то тодi слiдчий нi в  якому  разi  не  мусив  називати  їхнiх
iмен!! -Андрiй хапається за цю думку й не  хоче  з  нею  розлучитись.  Вiн
дiходить висновку,  що  вiрнiшiм  буде  таке:  слiдчим  хоче,  щоб  Андрiй
завербував до органiзацiї своїх братiв, бо тодi  допiру  буде  органiзацiя
мати справдi солiдний, вiйськовий вигляд! Помалу, по довгому  роздумуваннi
Андрiєвi починає здаватися, що в цiм установi взагалi немає логiки, яку  б
вiн мiг зрозумiти й устiйнити.  Немає  нiякої  закономiрностi.  Тут  якась
окрема, чортяча логiка, нелогiчна  логiка,  i  згiдно  з  тiєю  нелогiчною
логiкою тут все можливе... В кожному разi вiн не мусить  поспiшати  робити
поквапливi висновки... Принаймнi вiн чув десь, що стукачiв i сексотiв  теж
тут не  щадять  i,  коли  це  вигiдно,  "вербують"  їх,  саджають,  б'ють,
розстрiлюють або засилають без жодних сентиментiв. Навiть  бiльше!  -  тут
дiє принцип, як нiде, - "мурин зробив своє дiло - мурин  може  йти  геть".
Тому всякi свiдки, якi знають механiку цiєї "фабрики-кухнi", небажанi,  їх
невигiдно  залишати  живими,  й  тому  їх,  з  правила,   знищують   пiсля
використання... Отже... Коло обертається до початку,  до  вихiдної  точки,
пiддаючи раптом пояснення,  чому  саме  слiдчий  називає  iмена  братiв  i
домагається їхньої вербовки...  Рятуючись  вiд  цiєї  болючої  й  страшної
думки, Андрiй пригадує, як слiдчий робив натяки  на  "солiдних  людей",  i
думає, що цi натяки  саме  його  братiв  i  не  стосувалися,  це  вiн  сам
вигадав... Пiсля довгих мiркувань, припущень,  тривожних  здогадiв  Андрiй
нарештi приходить до твердого висновку, що в i н н i ч о г о н е з н а є i
що вiн мусить намагатися все взнати, але не вигадувати самому,  пустившись
берега. Адже вiн ще не бачив жодних документiв. А слова й шантажування -це
метода, й тут треба бути на все приготованим. Не датись заплутати себе,  а
надто не заплутатись самому. Спокiй. Нiчого не може бути  страшнiшого,  не
може бути згубнiшого, як моральна панiка. Звiдки знати, як поснована  цiла
iнтрига, й чого слiдчi кiнець-кiнцем хочуть, i що їм ще прийде в голову, i
яке буде мiсце окремих людей в цьому, i де початок всiєї справи, а де буде
її кiнець?
   Дiйшовши цього висновку, Андрiй зробив тверду постанову:
   Добиватися згiдно з законом  за  всяку  цiну  обiзнання  з  матерiалами
"дiла". Добиватися згiдно  з  законом  очних  ставок  з  усiма  тими,  хто
свiдчив, а чи буде свiдчити на нього. У вислiдi -  справа  буде  до  кiнця
ясна i вiн знатиме, що йому робити.
   Зробивши цю постанову, Андрiй посмiхнувся про себе:
   Який ти все-таки дурень! Так, нiби те все вiд  тебе  залежить!  Коли  ж
методика  слiдства  зовсiм  iнша  й  не  на  те  направлена,  щоб  ти  мiг
боронитися.  Логiка,  яка  тут  iснує,  i   про   яку   тебе   так   добре
"поiнформовано", геть виключає все вище ухвалене!
   Пiсля того, зiтхнувши, Андрiй облишив Сiзiфову працю й бiльше до неї не
повертався. Життя йому готує багато несподiванок, але передбачити їх, як i
виключити, поза його волею. Вiн лишає собi вiру в те, в що вiрить, а решта
може бути собi, як хоче. Головне - не дати ту вiру погасити. Якщо  ж  вони
всi її погасять... Якщо погасять...
   Але от саме цього й не може бути!
   Ось саме це й є головне.
   Решта - єрунда все.
   I  перекресливши  так  безнадiйне  гарцювання  думки  навколо  проблеми
слiдства, як того нiчного мотиля  навколо  пухиря  в  стелi  камери  49-ї,
Андрiй переходить до iншого. Вiн переключає свої думки зовсiм на iнше. Вiн
їх переводить, як переводять поїзд з одних  рейок  на  iншi,-  виводить  з
тупика на широкий простiр i пускає по квiтучiй долинi мрiй... Нехай iде...
   Холоднi стiни карцеру лишилися самi по собi. Їх не iснує.  Iснує  iнше.
Слiпуче в своїй реальностi, до болю чiтке, животрепетне,  як  саме  життя.
Нi, бiльше, - як життя, помножене на  любов,  на  тугу  за  втраченим,  на
жагуче бажання його повернути. Повернути хоч так... I життя  повертається,
розганяючи темряву, розсуваючи понурi цементовi мури.
   Дюралюмiнiєвий лiтак пiдiймається в небо. Вiн пiдноситься з  рокотом  i
пливе понад бiлими хмарками, пролiтає в  слiпучiй  блакитi,  несучи  горде
людське  серце  над  свiтом.  Далеко  внизу  коливається  сiра  земля,  як
розстелена мана в туманi. Земля з тюрмами й з усiєю людською мiзерiєю.
   Андрiєве  серце  упивається  волею,  радiстю  лету,  гордiстю  небесної
високостi,  трiумфом  звитяжця,  що  здiйснив  думи  Iкара,  пiднiсшись  в
зенiт...  В  його  душi,  як  в  чарiвнiй  призмi,  нi,  як  в  могутньому
акумуляторi, зiбрались i вибуяли, дiйшовши завершення,  думи  й  прагнення
людського  генiя  за  довгi  тисячолiття,  i  вiн  став  не  тiльки   його
спадкоємцем, а гордим знаменоносцем  i  довершувачем...  Все,  що  було  в
людинi кращого за всю її iсторiю, збудувало цi  крила.  В  тiм  числi  тут
частка й його душi, його мiзку, його волi, його творчої гордостi...
   Сонце блищить на крилах, космос пливе й обертається назустрiч...
   Внизу  пливе  земля  й  губиться  в  туманi...  Там  стоїть  карцер   -
мiзерна-наймiзернiша  цементова  скринька...  I  бережуть   її   Великiни,
Сергєєви, Фреї й Сафигiни,  присвятивши  тому  все  своє  життя,  -  осуга
людської iсторiї, випадково названа людським iменем. Вони  бережуть!  Вони
думають про ту скриньку вдень i вночi! Свiт для  них  зiйшовся  бiля  цiєї
купки пiщинок i цегли!.. Андрiєва душа трiумфує  -  бережiть,  бережiть!..
Андрiєва душа трiумфує й шугає над свiтом... Пливе над морями, над пасмами
гiр...  Над  квiтучими   долинами...   Над   золотими   пустелями...   Над
малахiтовими жилами рiк... Над материками й архiпелагами... Над  безоднями
океанiв, де зiйшлася докупи  синява  гори  й  низу  й  лiтак  обертається,
роблячи в нiй мертвi петлi, проходячи її наскрiзь... Синява й синява...  I
знову гори, i знову пустелi й рiки...
   Планета. Пiд ним його планета, така рiдна, так добре знана, вивчена  по
книгах i спiзнана колись з високостей, а  на  нiй  маленька  латочка  його
землi, яку вiн найбiльше любить... I через те збудовано на  нiй  карцер  -
скриньку для волелюбних i гордих... Лiтак  робить  петлi  над  пiдлотою  й
зненавистю...
   I довго Андрiй шугає на крилах... Аж поки хтось не каже  схвильовано  в
самiсiньке його серце:
   - Я тебе замчу давай лiтаком чорт його зна й куди!
   Це Сергiй, найменший брат, авiатор. Брат...
   Тодi лiтак здригається й iде  вниз  штопором.  Йде  в  синю  безодню  з
головокрутною швидкiстю... Удар! Слiпучi гейзери пари й вогню i... болю  в
душi...
   Голос, що вчувся, такий був чiткий, такий  до  галюцiнацiї  виразний...
Брат! Може, вiн думає, може, вiн оце про нього думає?!
   Уламки побитих крил, як iскри, миготять де-не-де над  холодною,  чорною
безоднею...
   . . . . . .
   Андрiй зiтхає й перекладає голову на другий бiк на потерплих колiнах.

   Перед внутрiшнiм зором хтось листає  велику  книгу...  Дива  мистецтва,
такi чiткi  й  яскравi  й  такi  хвилюючi,  якими  вони  нiколи  не  були,
напливають одне на  одне...  Вся  всесвiтня  скарбниця  надбань  людського
генiя, думи, й мрiї, й титанiчнi  пориви  душ  великих,  позначених  Божим
перстом, втiленi в фарбах i лiнiях, хвилюють душу...
   Це, може, побiльшена монографiя з iсторiї мистецтв Гнєдiча... Це, може,
грандiозна монографiя, нiким ще не  сотворена,  лише  iснуюча  в  уривках,
тепер змонтованих у цiлiсть пам'яттю, що все увiбрала в себе,  зберегла  й
упорядкувала для себе пантеон божеської  краси  й  величi  людської  душi,
людського серця й розуму... Всi галереї свiту тут... А межи ними Лувр... I
Ермiтаж... I галерея Третьякова, й музей Ханенка в Києвi, i фрески  Святої
Софiї та Печерської Лаври, i фрески храму святого Петра в Римi... I  музей
Сковороди... I якийсь  провiнцiйний  музей  де  збереглися  два  почорнiлi
образки генiального Мурiльйо. I розпис козацької церкви в Переяславi...  -
все це змiстилося в  тiй  монографiї,  яку  розгортає  пломенiюча  уява  в
чотирикутнику  карцеру,  ставши  феноменальною  в  обличчя   загибелi,   -
розгортає на глум цьому  склепiнню  й  на  поругання  людської  ницостi  й
пiдлоти.
   Божественна Джiоконда мружить очi i напливає на  образ  Богоматерi,  на
дивнi  риси  мадонни  Сикстинської,  найпрекраснiшої  з  усiх  мадонн,  що
промiниться любов'ю в ореолi легенди про майстра, що її  сотворив,  -  про
безсмертного Рафаеля Санцiо...
   Шкiци Мiкеланджело й його титанiчний образ Саваофа пiд стелею величного
храму...
   Тайна вечеря да Вiнчi з захмареним вiрним учнем  Христовим  -  Юдою,  з
невловимим тремтiнням передбаченої зради...
   Тiцiан-Веласкес... Рембрандт, i Ван-Дейк,  i  вся  плеяда  голландських
майстрiв, надзвичайнi образи тишi, й супокою, й могутньої  сили  землi,  -
краса  i  велич  життя  земного...  Зворушливий  Мурiльйо...   Неповторний
Дюрер... Менцель... Бiблiйний Густав Доре... i iншi, й iншi...
   Барвиста галерея, всi в сумiш  без  расового  розмежування  -  людський
генiй не знає раси,тi, що належали всьому свiтовi i що  свiт  належав  їм,
тi, що мають великi iмена, й тi, яких не дуже пестила слава, але вiд  того
їхня душа не перестала бути божественною.
   Казковий Васнецов i монументальний Рєпiн, чаклун, що воскресив у фарбах
героїчну  душу  своїх  предкiв...  Тихий,  незнаний  нiкому   Левченко   i
генiальний Врубель - перламутр кольорової мозаїки слiпить душу...
   Демон з поламаними крилами лежить, повергнутий в  прах,  i  великi  очi
повнi гордих слiз...
   Демон дерзання й невгнутої волi, що не хоче обертатися в прах...
   Образи перевтiлень людської душi, гордий її лет, вiдображений  засобами
мистецтва, плине, як рiка, перед внутрiшним зором... Час  iде...  Що  таке
"час iде"?! Час у карцерi не йде. Час зiйшовся й вирує - час  усiх  часiв.
Час усiх епох, всiєї iсторiї. Буття вiд самих його початкiв. Життя людей у
всiх його барвах i лiнiях i в четвертому вимiрi,  що  не  дається  схопити
оком, лиш звучить у серцi, воскрешаючи те, що не вкладається в геометричнi
лiнiї чи фiзичнi кольори,- думи, радiсть, печаль... Печаль...
   Андрiй листає велику книгу... I повстають у нiй образи  живих  людей  -
обличчя його сучасникiв, позначених тiєю ж  божою  iскрою,  якi  ту  книгу
доповнили - книгу людської величi... Ось вони посмiхаються - його  знайомi
й незнайомi, друзi й приятелi...  Анатоль  Петрицький  -  химерний  дивак,
велика дитина, незрiвнянний майстер перевтiлення людської душi в фарбах  i
лiнiях...
   Але  печаль  повстає   за   цим:   за   цим   iде   шерега   мученикiв,
митцiв-мученикiв...
   Iван Падалка - пiдстрижений  "пiд  миску",  модернiзований  запорожець,
генiальний графiк  i  стилiст...  Бойчук...  Врона...  Седляр!..  Їх  цiла
бригада, тих, позначених божою iскрою, сучасникiв. I за це вони... наклали
головою ось в цих  мурах,  задушенi  в  отаких  от  скриньках,  розтоптанi
чобiтьми, а чи засланi в "мєста не столь отдальонниє"...
   Велика галерея людської величi запливає  кров'ю...  Хтось  iде  по  нiй
тяжкими чобiтьми... Але все-таки той "хтось" нiчого з тiєю величчю не може
зробити.
   Там, де пройшли чоботи - монументальнi ботфорти модернiзованого  Кайяфи
(Кайяфи, взутого в ботфорти!), стає чорно...  Але  потiм  з  тiєї  чорноти
встає безсмертний дереворит замученого сучасника:
   "Козака несуть i коня ведуть"...
   Несуть люди... Несуть поляглого в нерiвнiм бою,  тим  стверджуючи  його
безсмертя в своїх душах... Безсмертний той, хто покладе  серце  за  "друзi
своя".
   Дереворит стоїть, як монумент, а на ньому - никнуть голови  в  гнiвi  й
никнуть дерева в жалобi...
   . . . . . .
   I тодi кольори переходять в звуки... Не можна тiєї  гранi  вловити,  де
кiнчається колiр i лiнiя, а де починається звук.  Кожен  колiр  звучить  i
звучить кожна лiнiя за незбагненним законом асоцiацiй...
   Над чорнотою, над безоднею гойдається туга, пекельний  понурий  гнiв  i
нiжна печаль, що розтинає серце... Шопен... Звуки  чiткi  до  галюцинацiї.
Андрiй мiцно стискає повiки й слухає всiєю душею бурхливi каскади  звукiв,
схоплюючи найменшi нюанси, - найнiжнiшi ридання флейт i зiтхання  валторн,
октави басiв, вчуваючись в тяжку погрозу,  в  сокрушающий  гнiв,  що  десь
гряде...
   Море  звукiв  гойдається.  Мiняється.  Переходить  багато   градацiй...
Переливається, як морський прибiй, - вiд тужливого  Шопена  до  грiмливого
Бетховена, до мрiйного й нiжного Штрауса... До незрiвнянного Леонтовича...
До  солов'їного  спiву...  До  жайворонкiв  у   степу...   До   передзвону
перепелиного. До шуму вiтру над осокою, над  сизим  бором,  над  степовими
озерами, де вiн жене ряботиння хвильок i змушує їх так нiжно й так  наївно
гомонiти... До цикад у степах, що пiд диском червоного мiсяця на обрiї так
пристрасно зчиняють незбагненну музику, як в тiй "Аїдi", - таку от вечiрню
симфонiю...
   Є звуки для серця ближчi, є звуки дальшi. Є, що породжують бурю, є,  що
породжують печаль i легеньку журу...
   От рояль розливається щемлячими акордами пiд тоненькими пальцями.  Iм'я
композитора, як i обличчя виконавця, як i всi тi школярськi  роки,  Андрiй
напiвзабув, лише не забув мелодiї й  її  влучної,  так  добре  допасованої
назви:
   "Молитва дiвчини". I  грає  її  дiвчина.  Така  собi  маленька  шкiльна
товаришка, подруга, може, трiшки залюблена по-дитячому i вiд того, а може,
невiдомо вiд чого, така розмрiяна й сентиментальна. В шкiльному  затишному
кутку, напiвосвiтленому свiчками, в атмосферi мрiй,  романтики,  загальної
закоханостi невiдомо в що (в усе взагалi!)  маленькi  пальчики  пристрасно
грають "Молитву дiвчини"...

   За одним iде iнше, в звуки втiлене...
   От мiсяць дивиться на землю й  пливе...  Вiн  пливе  в  хвилях  любовi.
Справжньої любовi, що вибрала для себе чудесний щильд, -  не  насмiлюючись
сказати щось сама, покликала за посередника душу Бетховена... I тепер грає
тому мiсяцевi сонату... Але якому саме мiсяцевi?! Це велика  загадка...  I
мiсяць дивиться зачарований, не змигнувши. Нi, вiн дивиться, як змовник, а
зачарований хто iнший... Великий генiй, бо сотворив сонату не для  мiсяця,
а для людського серця. I те серце зробило з неї ужиток... Одне серце  грає
її, а друге  слухає...  Слухало  її  тодi,  слухає  її  й  тепер.  Слухає,
завмираючи й упиваючись нею... Слухає безкiнечно...
   Аж доки не натрапляє на гострий бiль...
   Той бiль гасить звукову галюцинацiю.
   . . . . . .
   Перекинувши через плече рушницю, людина  вийшла  геть  з  карцеру  й  з
мрiйливим смутком iде навмання, навпростець, ген, немов свiт за  очi.  Все
забути, вiд всього утекти, бути самим собою...
   Весняний вечiр стоїть над глибоким яром, зарослим чагарником по краях i
всюди.  Повiтря  напоєне  запахом  легенького  диму,  що   його   доносить
звiдкiлясь  вiтерець,  запахом  бруньок,  що  починають  вкривати  дерева,
запахом талого снiгу.  Одинокi  латки  того  снiгу  сивiють  в  присмерку,
зберiгшись десь в гущавинi, й чути, як вони дотають, як тоненько  дзюрчить
вода з-пiд них, стiкаючи вниз, до  дна,  де  булькотить  цiлий  потiчок...
Проти вечiрнього неба, де тiль-тiль погорiла зоря й небо взялося легеньким
буланим кольором, швидко темнiючи пiд навалою темряви, посновано  мереживо
гiлок i гiлочок, вершин дерев i  лiщини...  Ось  чути  легеньке  хоркання:
закоханий вальдшнеп летить через яр упоперек, звиваючись,  мов  кажан,  на
жовтуватому тлi, в павутиннi гiлочок.
   Людину шарпає iнстинкт прапращурiв - "Летить!", -  але  вона  стоїть  i
думає, чи стрелити їй цього закоханого дурника, чи порушити їй вечiрню  Цю
елегiю, чи наробити вогню й рейваху... Вальдшнеп тим часом  щезає  десь  в
присмерку,  викликаючи  самицю  млосним  хорканням,   i   людина   стоїть,
посмiхаючись... "Прогавив". Але чекай ще... Стiй i  чекай...  I  слухай...
Ось слухай!
   Земля дихає й  млосно  зiтхає.  Вона  безпам'ятна,  безмежно  закохана,
замрiяна. Десь  ростуть,  пробиваючись  переможно  з  землi,  трави,  десь
оживають корiння, десь в  муках  народження  лопаються  бруньки  й  млiють
гiлочки - перше листячко вибивається на свiт i вже дише, i щось  по  землi
бiжить, шарудить по торiшньому листу, шалiє в тiй самiй екстазi -  екстазi
кохання, життя i цвiтiння... I приспiвує всьому струмок...
   Андрiй стоїть, i слухає й дивиться на цитринову смужку, що все  темнiє,
стає синьо-зеленою, сiро-синьою, темною... То надходить  нiч.  Вгорi  щось
лiтає, вiбрує крилами, по  чагарниковi  йде  шепiт  (либонь,  глузливий!),
дзвенить i булькотить струмочок - весна сховала  все  од  людського  зору,
закрила темним запиналом, - то є тайна, велика тайна. Нехай...
   Вибравшись над яр, людина йде навпростець. Можна йти дорогою, але  вона
iде навпростець, по озиминi, по латках  снiгу  в  глибоких  борознах.,  по
розкислих рiллях, їй приємно загрузати в  глевку  чорноземлю,  хлюпати  по
калюжках, плутатись по старих бур'янищах, йдучи без дороги й без  компаса,
перетинати ниви, вибалки, струмки й дорiжки навскоси,  йти  по  прямiй  (а
може, й зовсiм по кривiй, бо немає жодного орiєнтира, та  й  не  треба)...
Вийшовши нарештi до бору,  вона  зупиняється,  пiдiймає  рушницю  вгору  й
стрiляє, - слухає, як бiжать луни в "довгої лози" через бiр,  через  луки,
ген десь до далеких вбогих хуторiв... Луни замовкають,  а  вона  стоїть  i
слухає нiчний весняний гомiн - гусяче далеке гелготання в невидимому небi,
свист качок над озерами - селезнi сiчуть крилами повiтря, немов на скрипки
грають, ганяючись за самочками, -  гомiн  куликiв-турухтанiв  на  бережках
(Андрiй навiть уявляє, як вони  там  прудко  бiгають  по  грязючцi),  крик
чаплi, далекий дзявк лисицi в бору... I крик заблуканого лебедя  на  озерi
та голоснi удари крил лебединих об воду... Може,  пристав  i  тепер  кличе
друзiв, покинений...

   Незабутнi вечори мандрiв на тяги вальдшнепинi!..
   Чудеснi й днi блукань по степових озерах... Слiпуче синє небо  серпневе
- аж у вiччю боляче! - вигнулося мерехтливою банею  над  гарячого  землею.
Степи обложенi вiйськом  полукiпкiв...  Нi,  степи  нагадують  велетенську
пасiку, заставлену безлiччю вуликiв, а в повiтрi, замiсть роїв  бджолиних,
кружляють смерчами зграї шпакiв... Де-не-де  ще  стоять  вiвса,  лiловiють
гречки,  стоять  щiтками  дозрiвають  -  соняшники  й  соковито  зеленiють
буряковi  плантацiї,  здалеку  вкритi  сивизною  марева...  Степовi  озера
лежать,  як  люстра,  обрамленi  осокою,  вiддзеркалюють  небо  й  одиноку
хмаринку в нiм, i лет чайки, й бiлi грудi ластiвок, що шугають низько  над
водою, ловлячи комах. На  однiй  нозi  стоїть  чапля  й  дивиться  в  воду
нерухомо. По берегах метушаться кулички. На брiдку стоять корови й телята,
лiниво ремигаючи й одбиваючись вiд мошкари, вiд докучливих гедзiв  i  мух.
Пастушки грають в ножика або плетуть шаблi з ситнягу... Як  гарно  босонiж
зайти в воду й немалу брести помежи осоками, помежи  ситнягами,  спочивати
на купках i знову  брести.  Iнодi  раптом  виполохувати  качку,  стинатися
перелякано, коли вона  з  шумом  i  криком  вилiтає  з-пiд  нiг,  а  потiм
дивитися, як  вона,  ще  бiльше  перелякана,  летить,  несамовито  махаючи
крилами в слiпучий синявi, щезає,  утiкає  десь  на  iншi  озера...  Iнодi
стрiляти й не жалiти, що шрiт летить десь, грець його знає  куди,  минаючи
цiль... Нi, вiн зовсiм не минає цiлi -вiн  летить  зi  свистом  у  слiпучу
синяву, саме туди, куди йому й треба летiти, щоб потiм впасти на  землю  й
лежати або пiрнути в прозору воду i зануритися в мул... Так  од  озера  до
озера, од озера до озера, поки не опанує втома. Тодi лягти  горiчерева  на
пагорку й дивитися в небо або пiдставити обличчя пiд сонце, заплющити  очi
й так лежати...
   А вечорами - хвилююче чекання десь в комишах,  в  становищi  нерухомого
стовпчика, й обертання головою на всi  боки  -зi  степу  летять  качки  на
озера, й схвильоване серце стежить за ними пильно  -  як  вони  пролiтають
супроти зорi, як вони "плетуть лаптi" на червоному  тлi  неба  над  водою,
готуючись сiсти, як вони пливуть  по  дзеркальнiй  поверхнi,  тягнучи  двi
лiнiї по водi, немовби тими лiнiями запряженi, везуть зорю в густi комишi.
Зоря меркне й меркне... Скоро  тiльки  чути  свист  крил  над  головою  та
жигають комарi чимдуж в усi вiдкритi мiсця - в чоло,  в  шию,  в  продерту
латку на спинi... Над озеро приходить нiч,  i  мисливцевi  вже  нема  чого
робити, хiба що ще слухати всiм єством, як  обертається  навколо  свiт,  i
прикидати по зорях, в який бiк йому стелиться шлях додому...
   I такi ж чудеснi блукання по луках надворсклянських... Плавнi, плавнi i
лiси очеретiв, i "лисицi" на них гомонять з  вiтром  i  сонцем...  Глибокi
саги, обставленi очеретяним муром, з  бiлими  й  жовтими  зiрками  водяних
лiлей,  з  зеленими  кружальцями  латаття;  бистрi  протоки  мiж  кiлькома
рiчищами Ворскли; мiлкi броди, вигаченi  по  дну  хворостом  i  глицями...
Глибокi чорториї на крутих заворотах течи, в яких так гарно купатися...  I
гарно  бродити  по   мiлинах   розливiв,   вкритих   списами   трилисника,
спостерiгати, як утiкає геть риба, торкаючи стебельця,  пильнувати  качинi
табунцi, що утiкають ще швидше, нiж риба... А  тодi  пливти  човном  попiд
задавленими в воду дiбровами, слухати шум водоспадiв бiля водяних  млинiв.
Курити з привiтними i лагiдними  людьми:  геть  обдертими,  немов  старцi,
старими й молодими рибалками, такими одвертими й простими, як синє небо, з
худими й бронзовими  (аж  чорними!)  обличчями  -  з  обличчями  iндуських
дервiшiв i з таким же фiлософським настроєм у душi; розпитувати  дорогу  в
бiлих мiрошникiв, а потiм  переконуватися,  що  то  люди  знайомi  тобi  й
прекрасно знають, що тобi дорога й так добре вiдома... Для втiхи маленьких
пастушкiв, на їхнє  спецiальне  замовлення,  стрiляти  в  пеньочок  або  в
пiдкинену ковiньку... Дивитися годинами в прозору глибiнь,  бачачи  в  нiй
здвоєний свiт - той, що iснує пiд водою, й той, що над водою, вiдображений
"догори ногами"... Заходити в убогу халупу на крутому березi пiд лiсом  до
знайомого дiдуся... Ось вiн сидить, зiгнувшись, i в'яже ятерину. Йому  вже
сто рокiв, вiн бiлий, як лебiдь, в традицiйнiй полотнянiй сорочцi й  таких
же  штанях,  ще  й  широченних,  як  тi  штани  запорозькi.   I   така   ж
полотняно-бiла голова в нього: сива чуприна, сивi брови й сивi  вуса.  Вiн
розiслав своїх синiв i дочок по всiх свiтах - щоб вони тi свiти здобували,
щоб тi свiти будували, - а сам лишився, всiма забутий. Але вiн не нарiкає,
не скаржиться, не зiтхає. Вiн собi в'яже ятерину. Коли  приходить  Андрiй,
старий  радiє  йому,  як  синовi,  й  зворушливо  клопочеться,  щоб  чимсь
почастувати... Та тiльки в старого нiчим частувати,  крiм  доброго  слова.
Але Андрiй, власне, по це  й  приходить,  все  iнше  вiн  має  з  собою...
Наваривши чаю в глиняному горшку й розiклавши на розстеленому рушнику все,
що вони мають, вони подовгу сидять на споришi перед хатиною й дивляться на
зелено-фiалковi луки... Дiдусь помалу розповiдає про свiт, що  колись  був
молодим, а тепер старiє разом з ним... Його розповiдь проста  й  саме  тим
зворушлива. Вiн розповiдає про пiдглянутий ним, про пiдслуханий той  свiт,
про який не вичитаєш в книгах. Про вiльний божий свiт, непiдлеглий нiкому,
"навiть самому царевi". В дiдусевiй душi той свiт вiдбився, як на особливо
чутливiй   фотоплатiвцi,   зберiгши   деталi,   багатьом   неприступнi   й
незрозумiлi... А  без  тих  деталей  -  свiт  не  свiт,  лише  нудна  його
карикатура. Дiдусiв свiт яскравий i смисловий. Найменша билинка для  нього
має душу й мову, свої радостi й печалi. Найменша кузка для нього позначена
перстом Божим, i вiн про неї може розповiдати прекраснi легенди - можливо,
навiть вiн їх сам творить. Найменше явище в  природi  для  нього  сповнене
глибокого смислу й незбагненної величi. Дiдусiв свiт -  свiт  прекрасного,
божеського призначення, свiт сонця й радостi, свiт  любовi  й  терпимостi,
свiт, де людина велика й поза Божою  волею  недоторкана...  Де  найбiльшим
злом є наступити ногою кузку, тобою не сотворену... Тому вiн бере  бедрика
на долоню й тримає його проти сонця, щоб вiн полетiв. "Ну ж, лети-лети!" I
через те дiдусевi так тяжко й так не хочеться цей свiт покидати,  хоч  вiн
всiма й забутий, покинений, одинокий. I вбогий,  вбогiший,  анiж  кузка...
Нiхто його отак не вiзьме на долоню й не скаже: -  "Лети-лети!".  Але  вiн
того й не потребує. Вiн тримається, як патрiарх, як володар землi, й неба,
i цих лук, хоч нiкому те навiть не приходить в голову  -  визнати  за  ним
такi прерогативи. Але хiба те має значiння!..
   Дiдусь в'яже ятерину, як та Парка тче нитку людського життя...  Але  ця
ятерина всього тiльки на карасiв.
   Проводжає дiдусь Андрiя так, як i того бедрика:
   Пригортає його тремтячою рукою за плечi, посмiхається  в  очi  й  каже:
"Ну, йди, йди... З Богом!"
   . . . . . .
   Карцер  стоїть,  зiмкнувшись  тiсним  ромбом,  як  показник   людського
безглуздя, як доказ, що свiт таки старiє, але не дiдусiв  прекрасний  свiт
старiє, а iнший свiт, про iснування якого дiдусь навiть не припускав. Свiт
злоби й зненавистi й тому приречений на передчасну старiсть, через отруйну
злостивiсть неповноцiнних. Але  свiт  злостивих  все-таки  безсилий  проти
свiту ясних серцем i гордих.
   Людськiй душi i в карцерi добре. Бо можна її вiдiбрати вiд  свiту,  але
не можна вiдiбрати свiту вiд неї. Це неможливо, поки та душа жива.
   . . . . . .
   Днi десь спливають, але Андрiй не знає,  скiльки  їх  минуло.  Вiн  уже
думає, що це буде тривати вiчнiсть, аже поки вiн не випариться звiдси,  не
щезне якимось чудом, силою своєї уяви, своєї вiри в прекрасне, своєї  волi
до життя й цвiтiння, нарештi, втручанням якоїсь сили втраченого й до  болю
любленого свiту, що однiєї митi розсуне цi стiни, рятуючи свого  фанатика,
i... вранцi прийде варта змiнятись,  вiдкриє  дверi  й  побачить  порожнiй
цементовий ромб.
   Андрiй посмiхається - як шкода, що минув  вiк  чудес,  вiк  чаклунiв  i
характерникiв... Але одне "чудо" все-таки йому приступне -  чудо  втечi  з
цих мурiв душею, чудо абстрагуватися  вiд  них.  Минають  "повєрки"  через
пiдняття сукнинки в вiконечку, змiняються  вартовi,  вiдбуваються  раз  на
день вiзити до умивальнi, де Андрiй утирається брудним рукавом, - i  знову
наступає темрява, а в тiй темрявi зацвiтає втрачений свiт.
   . . . . . .
   Хвилi Ворскли i мiсячне сяйво на них. Скрип уключин, i мерехтiння весел
пiд мiсяцем, i блиск крапель, що срiбними ланцюжками спадають з  весел  на
малахiтову поверхню. В iмлi травневої ночi, в серпанку  легеньких  туманiв
рiчка стала безмежною, як море, i вони по нiй  пливуть...  Вони  вiдбилися
вiд гурту галасливої, дзвiнкої, безжурної молодi, що святкувала  троєцький
день на рiцi, на човнах, на зелених травах, на вкритих деревами й  квiтами
сонячних берегах, - вони вiдбилися й  пливуть  самi  собi,  крiзь  мiсячне
сяйво, крiзь серпанки туманiв - Микола веслує, Сергiй на  стернi,  Михайло
меле якiсь нiсенiтницi, а вiн - Андрiй - опустив руку в воду й дивиться на
замрiяний Катеринин  профiль.  Вода  дзвенить  бiля  руки,  а  їй  вторить
серце... Вони щойно скiнчили пiсню й луни ще десь стрибають ген-ген далеко
по рiцi, по невидних дiбровах i гаях, межи будiвлями монастиря, що маячить
на горi, дiстаючи трьома банями мiсяця. Старшi  брати  єхидно  кепкують  з
Андрiя, "на здогад бурякiв", але то так, щоб жартувати, бо  їх  безперечно
беруть завидки... Бо, якщо вони сидять в цьому човнi, а не лишились там, з
галасливою юрбою, то саме тому, що тут сидить Катерина. А Катерина  сидить
тут тому, що тут Андрiй.
   А Андрiй є наймолодший, i шкода, що така  гарна  дiвчина  так  в  нього
безтямно залюблена. Андрiй про це  знає,  як  знає  й  про  те,  що  брати
все-таки бажають йому щастя й  кепкують  тiльки  для  того,  щоб  їх  обох
пiдбадьорити. Щоб сказати те, чого  двоє  здурiлих  самi  не  смiють  собi
сказати... Але таких речей зовсiм не треба говорити. Коли  серце  зацвiтає
вогнем, коли груди розпирає мимовiльна радiсть вiд одного тiльки  погляду,
вiд однiєї тiльки риски обличчя,  видної  в  профiль,  вiд  однiєї  тiльки
думки, що хтось тут сидить зовсiм близько, такий безмежно дорогий i  такий
любий, - тодi слова блiдi й зовсiм зайвi. Не треба. Нехай так пливе човен,
нехай вiн кружляє в мiсячнiм сяйвi, й нехай кружляє й тремтить  божевiльне
серце  в  припливах  нiжностi,  смутку,  надiй,  тривоги,  чекання  чогось
недосяжного й не по-земному прекрасного...
   Вони пливуть, гойдаючись на хвилях, i срiбнi зiрочки капотять з весел в
малахiтову безодню...

   На шiстнадцятий день Андрiя забрали з карцеру. Андрiй би не знав, що це
був день шiстнадцятий, так добродушний простяк вартовий його  поiнформував
зiтханням:
   "Ну-ну... Аж шiстнадцять днiв висидiв,  а  чотири,  мабуть,  збавили...
Зараз пiдеш нагору!"
   Дiйсно, скоро прийшли аргати й  забрали  Андрiя.  Андрiєвi  було  шкода
покидати цi чотири такi тiснi й такi в той же час просторi стiни, коли вiн
побачив, що його повертають "до життя", i подумав, що його там  чекає.  Ця
милiсть була насильством, укравши в нього зароблених чотири днi спокою.
   За цi  шiстнадцять  днiв  самоти,  замiсть  вимучитись,  Андрiй  тiльки
змiцнiв фiзично й змiцнiв душею i тепер  iшов  "нагору"  досить  бадьорий.
Лише мружив очi вiд денного свiтла та  злегка  заточувався,  бо  вiд  того
свiтла й вiд незвичного руху заверталася голова.
   - Ну-с... - промовив Великiн чемно, занадто чемно. - Сiдайте.
   Пiд серцем занудило. Ах, благословенний карцер!.. Андрiй  зрозумiв,  що
йому не буде пощади, коли починає, та ще так чемно, розмову Великiн,  той,
кого вiн так гарно перехрестив шiстнадцять днiв тому.  Хоч  цього  вже  не
видно по Великiну - жодних слiдiв, як не видно наслiдкiв того хрещення й в
голосi, нiби не видно. Проте Андрiй  добре  знав  цього  чоловiка  й  його
психiку. Ласкавий тон - це зловiсна  прелюдiя.  А  може,  тому  це,  що  в
кiмнатi присутнiй Фрей i нач. Н-ського району Сафигiн? Всiх їх  четверо  -
четвертим був Сергєєв.
   - Ну-с, - вiв своє Великiн.- Так, може, ви нарештi пiдпишете  протокол,
а? А разом i протокол про закiнчення слiдства на пiдставi ст. 200-ї, а?
   Андрiй тихо, але категорично попросив "справу"  для  ознайомлення.  Вiн
"нiчого не має проти пiдписування протоколу про закiнчення слiдства",  але
категорично проти протоколу зiзнання, а тому, посилаючись на закон, на  ту
саму статтю 200-ту, вiн вимагає "справу" для ознайомлення. Це його право.
   Великiн здивувався, всi iншi зробили  iронiчнi  мiни.  А  тодi  Великiн
зайшовся реготом:
   - Юристом вже став!!! Зараз-зараз ти дiстанеш справу... А як  же!..  Ах
ти ж!!
   - Нiякого протоколу про закiнчення слiдства не може бути, це помилка! -
буркнув Фрей.
   - Та то я так, - засмiявся Великiн, - до закiнчення ще далеко!  Ого!  Я
хотiв перевiрити цього мудреця...  Ну-с,  так  облишмо  жарти.  Ви  мусите
пiдписати  попереднiй  протокол,  змiст  його  вам  добре  вiдомий...  Вiн
написаний на пiдставi ваших щиросердних зiзнань... Чи ви  хочете  сказати,
що перед нами ви щиросердно не зiзнаєтесь i не зiзнавалися?!
   - Той протокол, що ви  написали,  належить  вам...  -  промовив  Андрiй
твердо.
   - Не може бути! -зiронiзував Сафигiн. Андрiй подивився на Сафигiна,  на
Фрея, на двох iнших i побачив той самий вираз на всiх обличчях -  бажання,
щоб той протокол було пiдписано i то такий, який вiн  є,  i  то  за  всяку
цiну. Так, вони всi в цьому зацiкавленi, дуже зацiкавленi.
   - Нi, - сказав Андрiй, зiтхнувши. - Згiдно з законом,  я  пiдпишу  лише
той протокол, який буде написаний моєю власною рукою.
   - Що? - здивувався Фрей. -  То  ви  маєтє  якiсь  свої  закони?  Ви  не
довiряєте слiдчим? Ви мусите довiряти слiдчим!.. Тут с в о ї закони...  Що
це таке?
   - Ви прекрасно знаєте, як багато пiдстав я маю довiряти слiдчим...
   - Добре, - обiрвав Великiн. - Ви пiдпишете протокол!  I  баста!..  Крiм
того, ви пiдпишете ще окремий протокол про терор, доконаний ось  тут.  Чи,
може, ви й це станете заперечувати?
   - Нi, я можу це повторити...
   -Що повторити?!
   - Не ламання стiльцiв, а  повторити  свiдчення  про  те,  що  мною  тут
доконано, i пiдпишу протокол, якщо вiн буде об'єктивний... Будь ласка...
   - А-а... -- скривився Великiн. -Ти, може б, хотiв би мене  посадити  на
лаву пiдсудних? Тихiше на поворотах... (При тих словах Великiн метнув злим
оком на Фрея i вiдкарбував) - Вдруге за тебе не буде кому  заступитися!"..
Ха-ха-ха!..
   Очевидно, Фреєвi було вкручено хвоста за його великодушнiсть, проявлену
шiстнадцять днiв тому. Це Андрiй збагнув з недвозначного натяку Великiна.
   - Слухайте, Чумак, - кинув понуро Сафигiн, - якщо ви любите свою матiр,
а ви її любите, як i вона вас, - то покиньте опиратись i робiть те, що вам
пропонують... Ви пам'ятаєте мою пораду ще там?..
   Андрiй спалахнув, вiй хотiв сказати божевiльну фразу:
   "Так, я  пам'ятаю  й  безмежно  здивований,  що  ти  такий  хам!",  але
стримався й замiсть того меланхолiйно промовив:
   - Я взагалi добре пам'ятаю всю нашу розмову "там"...
   - От i чудесно, - глузливо засмiявся Сафигiн.  -  Але  ви  забули  одну
деталь, ви її добре пригадайте - i тодi ви перестанете опиратись...
   Андрiй пильно подивився в обличчя Сафигiна, але не змiг угадати, на яку
вiн деталь натякає... Потiм подумав: "Може,  вiн  натякає  на  оригiнальне
поставлене тодi ним запитання про братiв? Може, йому вiдомо про зустрiч  з
Катериною й вiн хоче тим  його  розiграти?"  Хтозна,  з  обличчя  Сафигiна
нiчого не можна вичитати. Але Сафигiн в цей час вичитав з  Андрiєвих  очей
безодню презирства й зненавистi до себе й недобре нахмурився, закусив губу
теж презирливо.
   Андрiй хотiв чемно запитати в Сафигiна, як там йому полюється на його -
Андрiєвихсагах, але в цей час закричав несамовито Великiн:
   - Встать!!. Пiдiйти до столу!..
   Андрiєвi не лишалося поки що нiчого, як пiдiйти до столу.
   Великiн обмокнув ручку в чорнило й подав йому:
   - Будь ласка... Ось тут... Ну!? Пiдписуй!
   I одноразово з Великiним почали напосiдати всi:
   - Пiдписуй! Пиши! Ну, ж! Ну!.. -кричать всi так, наче везуть тяжкий вiз
нагору.
   - Пиши, гад!! - не витерпiв i схопив дубову палицю Великiн.
   Андрiй зблiд. Подивився по черзi - на Сафигiна, на Фрея,  на  Сергєєва,
на Великiнову руку з палкою- i... Зламав перо об стiл.
   Запанувала тиша. Фрей натис на гудзик електричної  сигналiзацiї.  Тиша.
Сафигiн став у позу, заклавши руки за спину й нагнувши, як бик,  голову...
В коридорi швидко затупотiли ноги, й зразу  за  тим  до  кiмнати  вдерлося
чотири "молотобойцi" - особливо добiрнi хлопцi з кулаками, як довбня... Як
тiльки хлопцi влетiли до кiмнати, Сафигiн ударом  ноги  звалив  Андрiя  на
пiдлогу... i пiшла карусель.  Чотири  молотобойцi  розпластали  Андрiя  на
пiдлозi перед столом, Сергєєв положив протокол на столi скраєчку,  а  бiля
нього нову ручку з цiлим пером, а тодi  Сафигiн  з  Великiним  залiзли  на
стiл, приготувавшись стрибати звiдти на  Андрiя,  й  майже  в  один  голос
прокричали:
   - Ну?! Пiдпишеш?! Пiдпишеш?! - раз!.. Пiдпишеш?-два!..
   Андрiй дивився на  них  несамовитими  очима,  вiдчуваючи  свою  смерть,
схлипнув безпомiчно i, коли вже вгорi ноги вiддiлялися  вiд  столу,  встиг
крикнути божевiльно й розпачливо:
   - Стрибай, г а д, на груди!!! - i в ту ж мить шарпнув руки,  вирвав  їх
з-пiд колiн тих, що тримали, схрестив на  животi  й  пiддав  всiм  тулубом
назустрiч... Сафигiн сковзнув чоботом i покотився по пiдлозi. Великiн  теж
упав, скинутий ривком саме в той  момент,  коли  його  ноги  вдарилися  об
груди.
   Зчинилось ревище. Чотири молотобойцi насiли на руки  з  усiєї  сили,  а
Сафигiн i Великiн полiзли знову на стiл,  божевiльно  матюкаючись.  Андрiй
бився одчайдушне, панiчно, по-звiрячому ревучи й намагаючись вирватись  iз
залiзних лабет. Але гай-гай... Вони ще раз стрибнули...
   Кiнчилося все тим, що Андрiєвi зламали ребро й непритомного вкинули  до
камери сорок девятої...
   Протокол лишився на столi непiдписаний...
   I на цей раз непiдписаний. ЧАСТИНА ТРЕТЯ I
   Хвилi Ворскли, i мiсячне сяйво, i журнi  акорди  Бетховена,  й  млосний
морок липневої ночi над мiстом його дитинства, i сiрi конi  в  яблуках,  i
мерехтливi очi, повнi великих слiз раним-рано в дворi райвiддiлу, - все це
пливло разом з вогненними колами, мiшаючись в слiпучий, гарячковий хаос, а
над усiм - соната Бетховена... Мрiйна й розгойдана, як  глибока  журба.  I
чийсь понурий i терпкий голос:
   "Це Катерина!" - Такий понурий i терпкий голос, як прокурор.
   Цебто - зрадила його Катерина. Але не було певностi в тому голосi, лише
був пекучий бiль, слiпий  бiль.  Зацьковане  серце,  здезорiєнтоване  геть
остаточно, не йняло вiри, а свiдомiсть переконувала, що  це,  мабуть-таки,
Катерина. Так виходить з натякiв слiдчого, а  особливо  з  єхидних  реплiк
Сафигiна. I дедалi все настирливiше лiзла ця  певнiсть,  хоч  серце  й  не
згоджувалось, i в той же час те серце зраджувало глибоко затаєну  радiсть,
що то не брати його продали. Нi, не брати! Не брати!
   "А хто?"
   "Катерина"...
   Це нiби хтось говорив iнший. Говорив тихо-тихо й плакав. Плакав журними
акордами далекого рояля, сходив у млоснiй темрявi зливою  журних  голосiв,
немов блискучими краплями слiз дiвочих. I вже обурювався й закипав гнiвом,
протестом,  мстивою  злiстю,  гiрким  полином  прокляття  й   безвихiдного
розпачу...
   Й знову все поверталося до вихiдної точки:
   ...Хвилi Ворскли, i мiсячне сяйво, i синi очi, повнi  великих  слiз,  i
повiнь журної сонати...
   Андрiй  маячiв  у  гарячцi,  напiвпритомний.  Маячiв,  але  не  втрачав
свiдомостi остаточно. Вiн лежав у кутку, а над ним побивалися  товаришi  -
лiкар професор Литвинов, Давид, Руденко. Не добившись лiкарської  допомоги
ззовнi, вони рятували самi, як могли, Андрiя. Литвинов, хоч був i терапевт
з вузького профiлю, але в цих умовах мiг бути й  за  хiрурга,  тiльки,  на
жаль, мав вiн лише самi голi руки. Проте вiн з тими голими  руками  зробив
дещо. Вiн намацав зламане ребро, на щастя це було одне з  крайнiх,  i,  як
мiг, направив його, потiм зробив з мокрого рушника моргулю й  пiдiбгав  її
пiд грудну клiтку та й прив'язав другим рушником.. Проробивши цю операцiю,
вони (товаришi) притримували перев'яз весь час на змiну, щоб  не  сповзав,
вартували терпляче й безкiнечно,  прикладали  до  чола  холоднi  компреси.
Андрiй то  приходив  до  свiдомостi,  то  знову  впадав  у  забуття.  Крiм
зламаного ребра, йому було наступлено й пошкоджено грудну клiтку  взагалi,
прим'ято легенi й вiн вiдкашлював кров'ю. Коли б не це, то саме  ребро  не
вибило б його так з колiї.
   Литвинов мацав Андрiєвi груди, слухав клекiт у них - i  тiльки  зiтхав.
Щоб повергнути такого атлета в гарячку, треба було пiднести великий,  дуже
великий  келех  гiркої!  А  Петровський  дивився,  не  вiдводячи  очей,  i
беззвучно ворушив безкровними, старечими губами...

   Могутня порода й твариняча живучiсть брали гору.  Скоро  Андрiй  зринув
зовсiм з гарячкового хаосу, як з дна моря, й вже тримався на поверхнi. Ним
володiло страшенне бажання жити. Жити! Встояти в цiй боротьбi.  Перемогти.
Перемогти за всяку цiну! Ще недавно вiн хотiв  кинутися  зi  сходiв  сторч
головою i втекти вiд мук, а тепер, коли переступив уже був через рису,  за
якою смерть, вiн хотiв жити. I не вiд страху перед смертю, а вiд  страшної
зненавистi хотiв жити.
   Гарячка остаточно спала, прийшов звiрячий апетит, i Андрiй пожував  усi
шкоринки, якi тiльки були, лишившись  вiд  пайок,  що  їх  йому  зберiгали
товаришi за всi днi.
   Вiн весь час лежав у кутку, i його вже не зганяв наглядач,  бо  не  мiг
зiгнати, щоб вiн не порушував тюремного режиму. Вся камера переживала його
лихо й спiвчувала йому. Хiба-що  тiльки  один  Узуньян  не  мiг  приховати
мстивих чортикiв у очах, злорадiв, що Андрiй умирає...  Але  не  вмерши  в
перший день, Андрiй взагалi вже не мав намiру умирати. Чiплявся  за  життя
беручкими  руками.  А  душа  його  випростувалася  сильна  й  загартована.
Непокiрна його душа.
   Три днi вязнi викликали лiкаря i безрезультатно. А  на  четвертий  день
лiкар з'явився. Десь уранцi, пiсля роздачi чаю, вiдчинилася кормушка  й  у
камеру заглянула людина в пенсне i в бiлоснiжному халатi, тримаючи слухове
приладдя в руках -тонюньку гумову рурочку. Померехтiвщи люстерками пенсне,
людина спитала по-росiйськи, злегка сюсюкаючи:
   - Кто сдєсь бальной?
   - Ось лежить у кутку, -  промовив  Охрiменко,  зрадiвши:-зайдiть!  Будь
ласка, зайдiть.
   - Пускай падайдьот.
   - Зайдiть, бо вiн не може встати.
   - Нiчєво, нiчєво, пускай падайдьот! -обiрвав лiкар Охрiменка грубо.

   - Та ви людина чи?!  -  визвiрився  Голiят.  Та  тут  Охрiменка  спинив
Андрiй:
   - Нiчого, не хвилюйтесь. Я от зараз...
   Перемагаючи бiль i млость, Андрiй встав з  допомогою  Давида,  а  тодi,
одсторонивши його рукою, пiдiйшов до дверей.
   -Я "бальной".
   - Ви бальной? Хорошо. Что с вамi?
   - Ребро зламали.
   - Гдє же ви єво сламалi?
   - Не я зламав, а менi зламали.
   - Упалi?
   - Нi, кинули!.. Стрибали!.. Гасали!..
   - Гм... Єто хорошо. I что же ви хотiтє?
   - Як то? (Андрiєвi заклекотало в  грудях).  Без  сторонньої  лiкарської
допомоги.
   - Кто ваш слєдователь?
   - Сергєєв.
   - Ага... А ви показанiя давалi?
   Вiд  несподiванки  Андрiй  похитнувся.  Не  мiг  знайти  слова,  тiльки
клекотав  легенями.  Подивився  якусь  мить  мовчки  в  блискуче   пенсне,
поворушив губами, а тодi, так i не знайшовши потрiбного слова  спазматичне
хлипнув горлом i раптом харкнув у те пенсне кров'ю.
   Лiкар шпарко гримнув лядою кормушки, закрив  її  перелякано,  а  Андрiй
поточився,  трохи  не  впавши.  Його  не  пiдтримав  нiхто,  бо  всi  були
приголомшенi фiналом лiкаревої вiзити. Серед цiєї загальної  розгубленостi
Андрiй доплентався до свого мiсця й лiг. Заплющив очi й  так  лежав.  Йому
стало до всього байдуже.
   Так скiнчилася лiкарева вiзита.
   "Помiчник смертi", - промовив хтось пригноблено, все  ще  дивлячись  на
кормушку, не ймучи собi вiри.
   Всi були певнi, що Андрiїв вчинок дорого йому обiйдеться, що його зараз
заберуть з камери i, якщо не розстрiляють  зразу,  то  доб'ють,  додавлять
чобiтьми.
   Але нiчого не сталося. Може, тому, що  лiкар  занадто  мала  фiгура,  а
може, тому, що слiдчому не входило в план добивати зараз  Андрiя,  бо  вiн
йому потрiбен, бо вiн був  величезним  капiталом,  на  якому  слiдчий  мав
зробити кар'є-ру. Кара прийде, але згодом. Це  буде  занесено  Андрiєвi  в
загальний рахунок, обтяжуючи  протокол  обвинувачення  реальним  злочином.
Далебi, слiдчий тiшиться з цiєї нагоди, десь потираючи руки. Власне, такої
думки був Андрiй  i  не  хвилювався.  Вiн  дуже  добре  знав  логiку  цiєї
костоправнi, як знав i те, що тут лiкарiв у звичайному розумiннi слова  не
iснує. Це лиш помiчники слiдчого. "Показанiя давалi?"
   Вiн хотiв подiлитися цими своїми думками з товаришами,  але  подумав  i
стримався. Навiщо. Пiсля iнциденту з лiкарем нiхто не приходив тягти  його
на цундру, але щось занадто часто хтось пiдходив до дверей,  i  зазирав  у
вовчок, i слухав бiля  дверей.  Андрiй  мiг  iти  на  парi,  що  то  хтось
пiдходить спецiально дивитися  та  прислухатися  до  нього.  Може,  навiть
слiдчий. Може, начальник тюрми чи начальник групи.  Хтось,  хто  хоробливо
цiкавився, як почувається його жертва. Аж геть вже згодом,  як  вiзити  до
вовчка припинилися, Андрiй тихо, знiчев'я, так, щоб  розважити  товаришiв,
нiби  мiж  iншим,  пильнуючи,  щоб  не  пришили  йому  камерної  агiтацiї,
розповiв, як сiм рокiв тому  десь...  в  "румунськiй  Сигуранцi"...  "один
божевiльний юнак" змагався з лiкпомом. Вiн змагався взагалi тодi  з  цiлим
сонмом слiдчих тiєї "Сигуранци",  доводжений  ними  до  крайнього  ступеня
нервового напруження й вiдчаю, розгадуючи тваринячим своїм iнстинктом  всi
пiдступи своїх мучителiв. Вiн в боротьбi за своє  iснування  викував  свою
думку, як лезо бритви, й розпорював нею,  як  хiрург  ланцетом,  всi  ходи
слiдчих, зводячи всi старання їхнi нанiвець, глузуючи з них. З  тiєю  його
аналiтичною думкою, з тим його шаленим спротивом людини,  що  боролась  за
життя й за честь свою й своїх ближнiх, всi найгенiальнiшi слiдчi, що знали
по кiлька мов, не могли дати ради. Анi залякування, анi моральнi  тортури,
анi провокацiї не могли анi притупити його зброї, анi зломити. I  от  тодi
з'явився лiкпом. Це була бiлява мовчазна дiвчина з  великими,  нiби  трохи
переляканими  очима,  в  бiлоснiжному  халатi.  Вона  приходила  щодня   з
скринькою повною  медикаментiв,  вiдкривала  кормушку  i,  наливши  якоїсь
рiдини в чарочку, простягала мовчки її юнаковi.  Вона  тримала  чарочку  в
нiжнiй дiвочiй руцi й промовляла тихим, непевним голосом:
   - Бром.
   В'язень потребував брому, бо бачив, що йде до божевiлля  вiд  пекельної
нервової перенаснаги. Але вiн помiтив за спиною  дiвчини,  геть  далеко  в
коридорi, начальника вiддiлу, що пильно дивився  в  спину  лiкпома,  а  ще
помiтив, що рука в дiвчини тремтить i що очi її  занадто  печальнi.  Думка
шалено трепетала, шукаючи виходу. Не взяти не можна,  бо  доберуть  iншого
способу, взяти й випити - теж не можна, бо iнстинкт бив на  сполох,  що  в
тiй чарочцi його згуба. Замах  на  його  iнтелект,  на  його  розум.  Тодi
в'язень, усмiхнувшись до дiвчини, брав  чарочку  й  перехиляв  її  в  рот,
удаючи, що ковтнув. А  як  кормушка  закривалася  й  печальнi  великi  очi
зникали,  в'язень  носив  рiдину  в  ротi  по   камерi   доти,   доки   не
переконувався, що за ним вже нiхто  не  стежить,  i  потiм  виливав  її  в
парашу. Пiсля тiєї рiдини в ротi ще довго  лишався  паскудний,  неприємний
присмак. То був не бром. Власне, то був  бром,  але  з  якоюсь  пiдступною
домiшкою. Доводилось довго полоскати рота, доки той  присмак  зникав.  Так
повторювалося з дня в день. Iнодi кормушку  вiдкривав  начальник  групи  й
лагiдно питав:
   - Ну, як справи, як ви почуваєтесь? - i посмiхався самими очима.
   - Дякую, - вiдповiдав в'язень чемно й теж посмiхався привiтно.
   Минали днi, i "бром"  не  дiяв.  Тодi  з'явилися  цигарки.  Власне,  їх
видавали й ранiше весь час, щодня по десять штук-  арештантська  пайка.  I
були вони досить добрi.  Цигарки  для  в'язня  -  то  велика  радiсть,  то
найдорожча рiч у свiтi. Але одного  дня  тi  цигарки  змiнили  трохи  свiй
вигляд i смак. Назовнi нiби було все в порядку i треба  було  надзвичайної
чуйностi й пильностi, щоб щось помiтити. Але арештант одразу  помiтив,  що
щось не гаразд. З одного боку тi цигарки нiби були трохи  пiдмоченi  чимсь
масним, а тодi просушенi. В'язень дивився на рудуватi пiдпливи й думав про
печальнi очi лiкпома. "А може, то випадково,  десь  пiдмокли  в  скринях?"
Припалив обережно одну, набрав у рот  диму  й  випустив.  Паскудно.  Нехай
полежать. Чекав на кращi. Другого дня цигарки дано такi самi, з рудуватими
пiдпливами. Третього - теж. Тепер щодня стали давати  припсованi  цигарки.
Десь, видно, зiпсувалася цiла фабрика. В'язень  кришив  цигарки  дрiбно  й
викидав геть у парашу, а сам  курив  "бички",  якi  випадково  знаходив  у
вбиральнi.
   Але вiн не тiльки кришив цигарки й викидав до парашi,  а  ще  й  просив
щодня в чергового добавки цигарок i їх йому давано з радiстю, таких самих,
з рудими пiдпливами.
   А лiкпом, не припиняючи своїх вiзит з чарочкою брому й бачачи в'язня  в
доброму здоров'ї, вже робила здивованi очi.
   Кiнчилося все тим,  що  старший  слiдчий,  викликавши  його  на  допит,
розкричався несамовито  з  невiдомої  причини  й  назвав  його  "останньою
сволоччю".
   На тлi цiєї Андрiєвої новели недавня вiзита лiкаря  не  потребувала  нi
для кого коментарiв з його отим:
   "Показанiя давалi?"
   Лиш Азiк спитав знiчев'я:
   - Так де ж це було? I хто був той хитрий в'язень?
   - Це було в румунськiй Сигуранцi, а в'язень - був такий...
   - А хiба там були лiкпоми?
   - Напевно, були! - ствердив Охрiменко авторитетно  i  засмiявся:  -  От
мерзавцi! Фашистська сволота!
   I Азiк i всi iншi прекрасно  знали,  що  не  про  Сигуранцу  мова,  але
спробуй тут заперечити, що Сигуранца не "фашистська сволота". Всi  в  душi
потiшалися з Азiка i на рахунок Сигуранци надавали смертоносних реплiк, не
згадуючи й словом про недавню вiзиту лiкаря з  його  "показанiя  давалi?",
так, нiби його й не було в природi.
   Андрiй мав вiдпустку. Гримання засувiв i бiганина в  коридорi  його  не
обходили. Вiн лежав цiлiсiнькi днi й думав про свою справу. Як довго ще ця
його епопея триватиме? I що там роблять брати?.. I  що  там  могла  втнути
Катерина?.. А може ж, то не Катерина? Та  тiльки  ж...  Раптом  пригадував
деякi подробицi, на якi натякав  слiдчий,  а  потiм  Сафигiн.  Лише  хтось
вхожий до їхньої родини мiг знати про тi подробицi - це  мiг  бути  тiльки
хтось свiй! Тiльки свiй! I от...  Пiсля  того  як  йому  поставили  вимогу
завербувати братiв до фабрикованої вiйськової органiзацiї,  пiдозрiння  до
них вiдпадає. То тодi, значить... Ах, як це  боляче!..  Невже  вона  могла
втнути щось? Вона могла зробити це з глупоти, з наївностi.  Вона  жiнка...
Вона могла стати жертвою провокацiї або шантажу Сафигiна тощо. Адже ж вона
секретар райвiддiлу НКВД.
   На душi паскудно... Але що ж, буває... Думав журливо й зiтхав,  -  вона
жiнка. Хотiв викреслювати її геть  з  пам'ятi,  але  не  мiг.  Викреслював
живосилом i - не мiг. Бо вiрив i не вiрив. Гарячкове думав, передумував  -
вiрив i не вiрив...
   Може, вона має до нього якийсь жаль? Може, помилилася в нападi вiрностi
органам, в яких працює, i тепер уже немає вороття? Перестаралась,  служачи
вiрою й правдою "урядовi й партiї". Може... Все буває... Та тiльки ж от не
вмiщається в серцi, щоб щось могла втнути його Катерина...
   Вiд думок ломило скронi. Потiм  вир  думок  погасав  i  приходила  тиха
журба. Добре. Нехай. Вiн уже за всiх покутуватиме. Вiн упреться i стоятиме
до загину. А вони - нехай будуть щасливi... Андрiй вже не мечеться серцем,
а лежить у забуттi. Хтось нiжно грає журну сонату Бетховена, огортає жалем
i мрiєю змучене серце.

   "Ах, хто ж то так прекрасно грає?!"
   Нiхто не грає. Андрiй розплющує очi  й  дивиться  по  камерi.  В  стiнi
гудуть вентилятори. Зарудний розповiдає тихим голосом про  Петропавлiвську
фортецю, в якiй вiн сидiв, i всi його оповiдання слухають, як  фантастичну
казку. Оповiдання про легендарну, овiяну  жаскою  славою,  найстрашнiшу  в
колишнiй  царськiй  iмперiї  Петропавлiвську  фортецю.  I   видається   те
оповiдання в'язням тюрми країни соцiалiзму - найкращої в свiтi країни,  що
повстала  на  руїнах  найреакцiйнiшої  iмперiї  -  неправдоподiбним...   А
Зарудний розповiдає... Вони сидiли в казематi, справжнi полiтичнi  в'язнi,
посадженi Сатрапами Миколи Романова за спротив  системi.  Камери  їхнi  не
закривалися, й вони ходили  один  до  одного  в  гостi,  грали  в  шахи  й
преферанс, дискутували, писали книги, читали книги, дiстаючи їх легальне з
волi. Вони мали й бiблiотеки. Вони не їли тюремних харчiв, якщо не хотiли,
а дiставали харчi з  волi...  Обiд,  приносив  на  замовлення  наглядач  з
ресторану. Обiд. Чудесний Людський обiд. Вони мали побачення. Вони  писали
листи... Вони кричали на тюремну адмiнiстрацiю й лякали її  голодiвками...
їх тюремники боялися...  А  головне  -  обiд!  Обiд  можна  було  не  їсти
тюремний...
   - А який був обiд?!
   - Який був обiд?..
   Краснояружський облизується. Всi просять описати обiд.
   Зарудний описує обiд... Шнiцелi... Голубцi або пельменi... Солодке...
   Нi, це неможливо! I це неправдоподiбно! Цього нiколи не було.
   - Не може бути! - каже Краснояружський, не втримавшись. - Не може бути,
бо якби були такi тюрми, то всi б з волi пiшли жити до тюрми.  Пiшли  б  з
ентузiазмом! Всi б пiшли. I я б перший пiшов! На все  життя.  Й  писав  би
хвалебнi оди тим, хто такi тюрми для нас здобував би. Бо це  ж  соцiалiзм!
Ви брешете, товаришу доценте! Скажiть, що ви брешете.
   Занудний схиляє голову й каже, зiтхнувши тихо:
   - Так, друзi мої... я брешу. Хай  це  буде  казка...  Це  казка,  друзi
мої...
   I марево зникає. Марево золотого Ельдорадо, iм'я якому  Петропавлiвська
фортеця, зникає, а  натомiсть  виступає  дiйснiсть  з  хмарами  роздушених
блощиць по  стiнах,  iз  сопухом,  iз  звалищем  пiтних  тiл,  з  нервовим
тремтiнням вiд найменшого  шереху  за  дверима,  з  проклятим  вовчком,  з
розчавленим фiзично Андрiєм, з пекельним голодом, з  вовчими  вогниками  в
очах...
   В камерi весь час рух. Менший вдень, бiльший вечорами й ночами.  Когось
беруть, когось приводять.
   Приходько й Литвинов, попiдписувавши "двохсотку",  пiшли  на  трибунал.
Тiльки тепер виявилося, що вони по  одному  дiлу.  Перед  тим  як  iти  на
трибунал, їх гарненько поголили, звелiли причепуритись, а ще -  перед  тим
як йти на трибунал, їх викликав  слiдчий,  був  дуже  чемний,  напував  їх
молоком i частував цигарками, та все попереджав, щоб вони ж трималися так,
як i на допитах,  i  все  пiдтвердили,  щоб  не  пiдвели.  I  їм  це  буде
зараховано. Їм буде легка кара,  як  людям,  що  довели  свою  лояльнiсть,
щиросердно розкаявшись та признавши всi свої провини, - цебто  за  те,  що
зразу й так легко "розкололись". Найбiльше що їм буде,  запевняли  радiсно
Приходько й Литвинов, йдучи на трибунал, - їм дадуть по п'ять  рокiв.  Так
запевнив слiдчий чесним словом.
   Теорiя Литвинова трiумфувала. Теорiя про те,  що  лiпше  дiстати  п'ять
рокiв i вижити, анiж бути роздавленим i загинути.
   Виходячи й прощаючись, Литвинов гаряче тиснув  усiм  руки,  а  особливо
Давидовi, й зi сльозами на очах шепотiв:
   - Ах, послухайте мене, юначе! Ви молодий, i менi вас шкода.  Послухайте
мене...
   Вони пiшли. Пiшли на трибунал, окриленi  чесним  словом  слiдчого.  Всi
були певнi, що вони чистi, як кришталь, i бажали їм  щастя.  I  бажали  їм
витривалостi, перенести тi п'ять рокiв, уготованих їм невiдомо  за  що,  i
вернутися назад до своїх рiдних, до людей взагалi зi своїм таким  щирим  i
добрим серцем. .Нiхто вже  їм  не  клав  на  карб,  що  вони  так  ганебно
"розкололися".
   А надвечiр...  А  надвечiр  повернувся  iнженер  Ляшенко  й  принiс  iз
"брехалiвки" вiстку, що
   П р и х о д ь к а, й Л и т в и н о в а, й ц i л у г р у п у - в с ю ї х
н ю "о р г а н i з а ц i ю"
   п р и р е ч е н о д о р о з с т р i л у та що Литвинов умер вiд розриву
серця на мiсцi.
   Це було приголомшуюче... Отак от їх i не стало...
   Камера  сорок  дев'ята  лишилася  прекрасного   оповiдача   всесвiтньої
лiтератури й першорядного лiкаря.
   Всi були безмежно пригнобленi й не дивились одне  на  одного  -  теорiя
професора Литвинова трагiчно скрахувала. I всi, хто мав  надiю,  як  i  тi
нещаснi, зiв'яли, немов спаралiзованi.
   Давид сидiв коло Андрiя й тихо гладив його руку.
   Нiхто не  проронив  нi  слова,  почувши  трагiчну  вiстку,  лише  Азiк,
сполотнiвши, промовив:
   - Цього не може бути...
   А Давид видушив з горла якось по-дитячому, з трагiчним протестом:
   - Ах, професоре, професоре!.. - i сидiв коло Андрiя, й тихо гладив його
руку. Горнувся до нього всiєю душею.
   Теорiя Литвинова й Азiкова карта була бита,  а  Андрiй  дiстав  ще  раз
пiдтвердження, що поза тiєю лiнiєю,  яку  вiн  обрав  i  на  яку  поставив
Давида, немає  рятунку.  Вiн  потис  мовчки  Давидову  руку,  немов  хотiв
повторити  вже  сказане  колись:  "Лiпше  умерти  раз,  умерти  гордо,   з
незламаною душею, анiж повзати на колiнах i  вмерти  двiчi  -  морально  й
фiзично. Але в першiм варiантi ще є шанс взагалi не вмерти".
   - Давиде! Ви ще маєте шанс... - прошепотiв Андрiй. I хоч вiн не скiнчив
думки, але Давид його зрозумiв i сприйняв його слова, як  i  потиск  руки,
всiєю своєю  фанатичною  юнацькою  душею,  вiдповiвши  на  потиск  гарячим
потиском. Вiн прийняв Андрiєву фiлософiю безповоротно. Якщо вiн перед  тим
почав був вагатися вiд тортур та  вiд  постiйних  умовлянь  Литвинова,  то
тепер те все одвiялось, як пружина вiд сильного подуву вiтру. I  так  само
одвiялися всi найменшi сумнiви та невiльнi шукання компромiсiв у Андрiєвiй
душi.
   У них немає вибору. В кожного,  хто  хоче  зберегти  свою  душу  й  тим
перемогти, немає вибору. I не може бути нiяких компромiсiв.

   Ребро погано заживало, в грудях грали пищики, сила прибувала  мляво,  а
Андрiй вже готувався душею до нового туру ходiння по модерному пеклу.  Але
його ще не кликали, хоч кожної хвилi,  без  сумнiву,  могли  покликати.  В
очiкуваннi  нового  виклику  Андрiй  перебирав  усi   варiанти   спротиву,
готуючись до всiх можливих метод морального  наступу  на  нього,  до  всiх
можливих "матерiалiв", зiбраних проти нього, до всiх можливих  доносiв  та
свiдчень. Не все ж триватиме биття, прийде час, коли його  торпедуватимуть
рiзними  "речовими  доказами",  "свiдченнями  однодумцiв",  навiть  очними
ставками. Вiн уже знав про iснування спецiальних штатних т. зв. "очкарiв",
тобто пiдставних свiдкiв, якi виступають проти упертих i затятих  "ворогiв
народу", даючи такi свiдчення, якi потрiбнi за планом слiдчих,  щоб  таким
чином довести провину в'язня, а воднораз довести й  уперту  його  "злiсну"
боротьбу  проти  органiв  пролетарського  правосуддя"   та   "революцiйної
охорони", за що належиться подвiйна кара.
   Але про нього, мабуть, забули.  Не  кликали.  I  те  сказати  -  в  цiм
комбiнатi проходить безкiнечний потiк людей, веремiя, хаос,  так  що  його
могли й забути.
   Та його не забули.
   В дверях з'явилося четверо оперативникiв з брезентом. Нiхто не  говорив
"на Ч", лише один сказав: "Де? тут, которий хворий?.. До лiкаря!" - i  всi
посмiхнулись. .
   Звикши, очевидно, що в таких випадках не обходиться  без  баталiї,  всi
четверо зайшли до камери й  приступили  до  Андрiя.  Андрiй  ще  не  встиг
зорiєнтуватися, як його взяли за руки й за ноги й потягли  в  коридор.  Та
вiн i не опирався. В коридорi його поклали на  брезент  i  понесли,  як  в
лантуху, скалозублячи мiж собою. Лежати було страшенно  незручно,  брезент
черкав об пiдлогу, крiм того, вiд перегибу його шарпнув страшенний бiль, i
Андрiй, не витримавши, закричав:
   - Стiйте, чортовi сини! Я сам пiду.
   - Нiчого, - промовив  котрийсь  безобидно  й  дiловито,  -  лежи,  який
приткий! Ще находишся, дурню!
   Але Андрiй все повторював свою вимогу, лаючи своїх носiїв на чiм  свiт.
Та те не допомагало.
   - Нам приказано тебе принести, - промовив той самий голос,  -  значить,
ми должнi принести, лежи й не дригайся!
   Але, знiсши на п'ятий поверх, вони все-таки його пустили i вiн пiшов по
коридору власними ногами,  а  оперативники  йшли  за  ним  з  брезентом  i
спостерiгали з чисто спортивним iнтересом - впаде чи не впаде?
   Не впав. Власними ногами зайшов  у  дверi,  на  якi  йому  показано,  i
опустився за ними на стiлець, не чекаючи запрошення, - тут вiн закашлявся,
i, боячись, щоб з горла не пiшла кров, задер лице вгору й закривсь руками.
Голова йшла обертом!
   Хтось пiдiйшов, взяв за волосся й поклав його голову на бильце стiльця,
а тодi пiднiс  шклянку  до  уст.  Андрiй  звiв  голову  -перед  ним  стояв
кремезний чолов'яга в унiформi, в руках тримав шклянку, обмазану з  одного
краю кров'ю.
   - Кiнчаєшся? - промовив чолов'яга, посмiхнувшись. - Пий.
   Андрiй машинально взяв шклянку, й надпив з неї,  й,  вертаючи  шклянку,
побачив за спиною кремезного чолов'яги свого слiдчого Сергєєва.
   - Ну-с, - сказав чолов'яга, - так як же дiла,  товаришу  Чумак,  га?  Я
бачу, що ти хочеш вiд нас здезертирувати  до  Адама.  Хiба  тобi  так  тут
погано?
   - Добре, - сказав Андрiй байдуже, так само машинально, як перед тим пив
воду.  Вiн  дивився  на  Сергєєва  й  чекав  початку  нової  чи,  вiрнiше,
продовження старої комедiї. Чолов'яга пiшов зi шклянкою  до  столу,  а  на
його мiсцi стояв Сергєєв. Вiн стояв i мовчки дивився в Андрiєве обличчя  з
неозначеним виразом - не то iронiчно, не то сумно. Стояв, заклавши руки за
спину, й ворушив бровами.
   - Ну от, - промовив Сергєєв нарештi, - не хотiв зi мною  жити  мирно  -
маєш тепер iншого слiдчого. Прошу  любить  i  жалувать.  -  I  посмiхнувся
iронiчно. - Аж тепер ти оцiниш, кого ти втратив у моїй  особi.  Ти  глянь,
брат, якого тобi чорта дали замiсть мене! - Засмiявся.  Постояв  ще  якусь
мить, спостерiгаючи,  яке  вражiння  справили  його  слова  на  Андрiя,  й
вiдiйшов до вiкна. Вражiння його слова не справили нiякого.
   Сергєєв вiдiйшов з-перед очей до вiкна, i тодi Андрiй побачив, що це не
та кiмната, де вiн бував ранiше, а iнша.  А  перевiвши  погляд  до  столу,
побачив, що за ним сидить людина дiйсно вiдмiнного  вигляду.  Не  подiбна,
правда, до чорта, але  могутньої  будови,  широкогруда  й  широкоплеча,  з
кулачищами, мов глечики, з вольовим, твердим обличчям, з крилатими чорними
бровами. Людина сидiла  й  дивилася  мовчки  на  Андрiя.  Дивилася  пильно
енергiйними карими  очима,  не  моргаючи.  В  тiм  поглядi  Андрiй  вiдчув
колосальну вольову силу, й по  ньому  перебiгла  неприємна  хвилька  -  не
острах, а така собi неприємна хвилька, щось подiбне до безнадiї, смутку чи
нудьги. А чолов'яга дивився й мовчав. I Сергєєв  мовчав,  дивився  собi  у
вiкно.
   Вiдчинилися дверi, й увiйшла Нечаєва. Та сама легендарна Нечаєва.  Вона
сьогоднi була якась печальна,  надзвичайно  блiда,  з  особливо  виразними
синцями пiд очима, розсiяна. Так, нiби мала на душi якесь тяжке  горе,  що
заступило  їй  увесь  свiт.  Дiйшовши  до  столу,  Нечаєва  обернулася   й
наставилася очима на Андрiя. Вона довго дивилася на нього втомлено. Помалу
втому заступила цiкавiсть:
   - Хто це? - нерiшуче спитала вона в чолов'яги за столом
   - Чумак же знаменитий, - вiдповiв за нього Сергєєв.
   -  Чумак?!-  здивувалась  Нечаєва.  Придивилась,  мружачи   очi,   нiби
короткозора. - А-а, дiйсно... Гм...
   Пiдiйшла  до  Андрiя,  постояла,  подивилась  ще,  нiчого  не  сказала,
вернулася до столу, взяла цигарку, постукала мундштуком об нiготь розсiяно
й закурила. Довго захлиналася димом. Нарештi знизала плечем i пiшла  собi.
"Нудьгує руда фурiя".
   - От, бачиш, - обернувся Сергєєв, - тебе вже добрi люди не впiзнають, а
ти ще опираєшся. Ех ти...
   Андрiй думав про Нечаєву, й йому здавалося, що тi "люди" вже самi  себе
не впiзнають. На те скидається.
   Пiсля сказаної фрази Сергєєв пiшов геть теж. А проходячи  повз  Андрiя,
зробив щось на зразок реверансу, показуючи рукою до столу:
   - Прошу любить i жалувать.
   - Та-ак...- сказав чолов'яга  нарештi,  витримавши  довгу  павзу  пiсля
того, як Сергєєв зник. - Ну, давай, брат, знайомитись. Мене звуть  Донець.
Гарне прiзвище?. Козацьке, брат. Ти от iнженер, а нiчорта  не  знаєш;  от,
примiром, не знаєш, що всi прiзвища на "ко" - то все  шантрапа  i  смерди,
смердячого походження, а котрi не  на  "ко"  -  як,  от  моє,  то  це  все
козацького славного роду. Хоча ти теж - Чумак, ну, от i добре, значить, ми
обидва козацького роду. Бачиш, нам i бог велiв  дружити,  жити  в  мирi  й
згодi. Чи не так?
   Слiдчий  говорив  доброю  й  iнтелiгентною  українською   мовою,   лише
пiдкреслено грубо.
   Андрiй мовчав.  Вiн  дивився  на  свого  нового  слiдчого  з  козацьким
прiзвищем, слухав його прекрасну українську мову й думав,  що  цей  Донець
таки, мабуть, справдi козацького, та ще й доброго роду.  Расовий.  Щось  у
ньому було вiд якогось рєпiнського персонажа з картини  "Запорожцi  пишуть
листа..." Може, брови, густi, смолянi, як воронове крило. В когось саме на
тiй картинi такi брови є. А може, кулак, грубезний  i  жилавий,  i  манера
класти його на стiл. В когось там такий самий кулак є.  Вiн  мав  приємний
голос, а iнтонацiя його мови милувала  вухо.  -  Андрiй  спiймав  себе  на
цьому. "Е, брат,  в  тебе  безнадiйно  нацiоналiстична  душа,  й  годi  її
переробити!" Мимоволi, мабуть, через ту мову, через ту iнтонацiю,  з  якої
дихала степова сила його землi, вiн просякався довiрою до цiєї  людини.  А
Донець, нiби вiдчувши вражiння, яке справляв, говорив ще проникливiше,  ще
виразнiше, граючи найтоншими нюансами своєї вимови, нiби й сам своєю мовою
милувався. Бавився. I милував Андрiєве вухо полтавським акцентом, з  йорго
божественним "ль". Вiн говорив  про  те,  що  вони  ж  обидва  робiтничого
походження i мусять мати спiльну мову й спiльнi iнтереси, що вiн -  Андрiй
- даремно дає себе роздушити замiсть того, щоб знайти  форму  порозумiння,
адже ж ту форму знайти можна: що вони швидко закiнчать цю прикру справу на
Андрiєву користь, треба лиш викласти всi  карти  на  стiл  щиро  й  знайти
пристiйний вихiд з дурної ситуацiї, яку сам вiн  -  Андрiй  -  через  свою
упертiсть ускладнив i т. д. I все навертав до однiєї точки -  до  взаємної
довiри, до дружнiх  стосункiв.  Питання  Андрiєвої  справи,  обвинувачення
тощо, як i питання його братiв, слiдчий не торкався, лише  ходив  навколо.
Натомiсть налягав на питання другоряднi - питання їхнiх стосункiв.
   Андрiй слухав i мовчав. Вiн вчувався в душу цiєї людини й намагався  її
розгадати, перш нiж щось говорити.
   А  слiдчий  намагався  прозирнути  його  наскрiзь  своїми   блискучими,
енергiйними очима. Повторивши кiлька разiв запитання, чи згоден вiн жити в
дружбi,  i  не  добившись  вiдповiдi,   Донець   замовк.   Зайшла   павза.
Нахмурившись, слiдчий якось посiрiв, примружився i, витримуючи  довжелезну
павзу, закурив. А потiм зiтхнув, стримуючи себе,  посмiхнувся  iронiчно  й
заговорив по-росiйськи. I вже далi говорив тiльки по-росiйськи, так,  нiби
вiн української мови й не знав взагалi Володiв вiн  росiйською  мовою  так
само досконало. Андрiй вслухався здивовано й не мiг вловити навiть  натяку
на те, що ця людина недавно так гарно  говорила  по-українськи,  та  ще  з
таким полтавським "ль", i що ця людина "козацького роду".  Говорила  вона,
мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цiєї мови,
енергiйної й карбованої,  з  мови  загарбникiв  i  володарiв  його  землi,
вiдчув, що перед ним сидить непересiчний,  глибоко  певний  себе  робiтник
"органiв революцiйної законностi". I вже з iнтонацiї  вiдчувалося,  що  ця
людина говорить вiд iменi диявольської системи,  вважаючи  себе  вiрним  i
авторитетним її стовпом. Вiн говорив знов про те саме,  але  вже  з  iншим
вiдтiнком,  надаючи  словам  iншого  звучання.  Чемного  на   зовнi,   але
категоричного й погрозливого своєю суттю. I говорив уже не на "ти",  а  на
"ви", надаючи тим своїй мовi сухого, пiдкреслено офiцiйного тону.
   - От. I що ж ви менi нарештi на це скажете? - закiнчив Донець.
   Андрiй мовчав. Довго. Нарештi Андрiй зiтхнув i меланхолiйно,  задумливо
промовив:
   - Дозвольте слово мовити.
   - Говори.
   Андрiй подумав про Сергєєва i чомусь так, як це вже було раз, не в силi
перемогти  бажання  поглумитися,  промовив  меланхолiйно-меланхолiйно,   з
павзами:
   - Дозвольте... блощицю.. вбити...
   - Га?! Де?
   - Ось, виповзла з черевика...
   Слiдчий спалахнув. Нахмурився. Зрозумiв,  що  Андрiй  з  нього  глузує.
Закусив губу.
   - Гм, - скривився в саркастичну посмiшку Донець. - Я бачу, найшла  коса
на камiнь. Ну що ж, - зiтхнув, -  тим  гiрше  для  тебе.  -I  враз  рубнув
долонею по столу:
   - Я тобi не Сергєєв! Ти це затям. - I нагнувшись  вперед,  запалахкотiв
очима. -Я не Сергєєв! I вже з-пiд моєї руки ти не вийдеш  живий,  чуєш?  -
Вiн стиснув величезний свiй кулак i  поклав  його  аж  на  край  столу.  -
Вибирай - або-або; "Не митьєм, так катаньєм". Не  схочеш  по-доброму,  так
поповзеш рачки. Пойняв? Гм... Що ти собi думаєш?
   I засмiявся злобно, презирливо:
   -  Революцiонера  з  себе  корчиш...  Наївний,  смiшний  i   жалюгiдний
романтик. Ти  смiшний  романтик.  А  я  реалiст.  Чув?  Блощицю  ти  можеш
роздушити, але пам'ятай, що твоя доля в моїх руках i та  твоя  доля  -  то
доля отiєї самої блощицi. Чув?
   - Чув. (Меланхолiйно).
   - Ич ти! Глузуєш? Добре. Так от слухай, що я тобi скажу. Ти зараз пiдеш
до камери, бо з таким героєм, як ти є от зараз, мало потiхи  мати  справу,
вичухуйся. А потiм ми матимемо  "разговор".  А  тим  часом  ти  все  добре
обмiркуй i прикинь. Ти так легко не вискочиш вiд мене не те що на волю,  а
навiть в смерть. Я тебе розмотаю, як повiсмо ниток, якщо ти  не  здасишся.
"Коли ворог не здається, його знищують",  затям!  Подумай!  приготуйся  до
"або-або". Цебто, або ти здасишся  i  ми  справу  полагодимо  по-хорошому,
подружньому. Або - я тобi докажу, що я козацького роду.
   Андрiй дiйсно посмiхнувся.
   - Чого посмiхаєшся?
   - Але ж ми умовилися, що я теж козацького роду.
   - Що ти цим хочеш сказати?
   - Нiчого, - промовив Андрiй меланхолiйно. - Лише  те,  що  менi  б  теж
випадало довести, що я козацького роду. Таким чином,  з  вашого  "або-або"
виходить зачароване коло.
   --Добре. Тодi не  буде  нiякого  "або-або",  а  лише  буде  одно  -  ти
здасишся. I я тобi за це ручусь.
   Андрiй помовчав. Зiтхнув.
   - Чого зiтхаєш?
   - Ви мене роздавите, вiрю, але...  Це  буде  Пiррова  перемога,  кажучи
глибше.
   - Як то?
   Андрiй мовчав.
   - Як це розумiти "глибше"? - доскiпувався слiдчий.
   - Та так, - зiтхнув Андрiй, ухиляючись. -  Мабуть,  з  того  нiчого  не
вийде...
   -  Гм...  Пропащий  ти  чоловiк.  Добре.  Подивимось.  В  кожнiм   разi
запам'ятай,- в м о ї й практицi ще не було випадку, щоб хтось  взяв  гору,
бодай приблизно. Я от, для прикладу, поставлю тобi альтернативу - визнати,
що  ти  рiдний  брат  Миколи  Романова,  i  ти  визнаєш,  не  зважаючи  на
абсурднiсть такого закиду. Визнаєш i власноручно пiдпишеш.
   "Це вже було". Андрiй скривився:
   - Уявiть собi - я вже це чув i... це банально... Плагiат...
   - Нiчого, що чув. Почуй ще раз. Вiд мене. Отож - ти визнаєш, що ти брат
Миколи Романова.
   - Аж так?
   - Аж так.
   I це буде стверджувати, що один з нас козацького роду?
   - Так. В кожнiм разi це буде стверджувати, що тут я диктую, а не ти.
   - Гм...
   - Що?
   - Починаймо.
   - Ти божевiльний! - закричав раптом Донець, зiрвавшись  з  презирливого
тону. - Ти манiяк!.. Нi, це ти такий тому, що тобi до всього вже  байдуже,
що тобою володiє вiдчай безнадiї й гнила прострацiя. Але... Але...
   Тут Донець похопився, прибрав себе до рук i вже посмiхався презирливо:
   - Ти напiвтруп! Ти спершу прийди до  пам'ятi  й  вернися  до  людського
стану. Оживи. Щоб мав що втрачати. А тодi будемо говорити.
   Слiдчий натис на  гудзик  сигнального  дзвiнка  й  до  кiмнати  вскочив
оперативник. Слiдчий написав записку й подав оперативниковi - "Одведiть  в
сорок дев'яту".
   - Я тебе спроваджую назад до камери i  кожної  хвилини  можу  викликати
знову.  Ти  про  це  пам'ятай  i  приготуйся  до  останнього  туру   твого
божевiльного гонору. Думай над цим денно i нощно. Бувай.
   - Давай пiшли, - буркнув оперативник понуро.
   В дверях Андрiй обернувся, вiдчувши пильний погляд  слiдчого  на  собi.
Донець стояв за столом, i  пильно  дивився  примруженими  очима  услiд,  i
посмiхався.
   - Бувай! - буркнув вiн не в тон посмiшцi i ту посмiшку змазав.
   - Бувай,  -  вiдповiв  Андрiй,  але  химерного  вражiння  вiд  посмiшки
Донцевої змазати не мiг.
   Так скiнчилася перша зустрiч з новим слiдчим. Щось в тому Донцевi  було
для Андрiя загадкове. Всi його крики й страхання,  його  не  переконували.
Гоштаплер? Нi. Трiпач? Нi. Кат? Рафiнований кат?.  Можливо.  Але,  мабуть,
нi. Найдивнiшою була його посмiшка. А ще цiкавим було, що вiн нi звуком не
обмовився про братiв, анi про Катерину, анi взагалi  про  справу.  Анi  не
почав вести справу одразу, користуючись з Андрiєвої прострацiї. Скидається
на те, що це слiдчий окремої школи. Може, хитрий з бiса i методист. А який
по-чортячому певний себе. Вiн хоче вирiвняти  сили,  не  маючи  морального
задоволення додавлювати вже роздавлену жертву. "Вичухуйся". I цiкавiсть  i
неприємний холодок огортає  Андрiєву  душу.  Можливо,  за  тiєю  посмiшкою
нiчого не криється, крiм одного - вiн хоче не просто задавити свою жертву,
вiн  хоче  роздушити  саме  "я",  розтягуючи  муки  до  безкiнечностi,  до
остаточного заломлення. Це йому потрiбне. Оце, мабуть, i вся суть.
   При думцi, що його будуть  за  кожним  разом  вiдживляти  фiзично,  щоб
давити й давити без кiнця, аж поки вiн не обернеться в  тварину,  на  душi
ставало тоскно, й знову приходила думка, а чи не кинутися-таки йому  сторч
головою десь в прольот межи сходами або отак рвонутися щосили  й  побiгти,
божевiльно ревучи, та й розбити голову об стiну  коридора,  як  то  зробив
хтось уже. А може, й не один так зробив. Коли на душi страшна  безнадiя  й
тоскний вiдчай, коли серце тонюнько скiмлить у безвихiддi, то  вiд  такого
вчинку стримує лише тонюсiнька  волосинка,  волосинка  якоїсь  розпачливої
безнадiйної надiї. Парадокс, але виходить, що така безнадiйна надiя iснує.
Вона iснує в людей, що ходять по сферах цього новiтнього  пекла.  Надто  в
людей упертих. .
   Андрiй не побiг з ревом  вздовж  коридора  й  не  стрибнув  униз  сторч
головою ламати костi... Вiн пiшов до камери сорок дев'ятої "вичухуватися".


   Навдивовижу мiцний Андрiїв органiзм, скрiплений фанатичною жадобою жити
й могутньою волею до життя,  справдi  "вичухувався".  Кашель  i  кровотеча
припинилися. Ребро заживало. Нерви, завдяки щоденним вправам  (а  цi  речi
Андрiй робив ще з школярських рокiв) - завдяки обтиранням холодною  водою,
фiзичнiй гiмнастицi, зосередженню волi на якiйсь однiй  думцi,  незважаючи
нi на що, та вправам на умiння абстрагуватися  вiд  усього,  дисциплiнуючи
свiй розум i волю, - мiцнiли, гартувалися. Часом, вшнипивши зiр  в  стiну,
вкриту плямами роздушених блощиць, вiн годинами  не  вiдривався  вiд  тiєї
стiни - органiзуючи тi плями в строгий орнамент силою уяви, органiзуючи тi
плями й риски в цiлi мистецькi видива, в фантастичнi картини, що оживали й
вiбрували життям, рухом, всiма барвами, iснуючими в природi. I нiякi подiї
в  камерi  не  в  силi  були  його  одiрвати  вiд  такого   заняття.   Вже
спiвкамерники думали, чи не з'їжджає вiн з глузду. Але Андрiй не  з'їжджав
з глузду. В тiм же планi абстрагування вiд дiйсностi, заповнюючи прогалину
пiсля втрати Приходька, вiн iнодi розповiдав щось iз  свiтової  лiтератури
або з iсторiї авiацiї, - утiкаючи сам  i  допомагаючи  людям  утiкати  вiд
кошмару дiйсностi, рятуючи та скрiплюючи їх морально,  в  подяку  за  їхню
таку товариську опiку над ним.

   Днi минали. Тяжко, поволi, з мукою, але минали, подiбнi один до одного,
як паркетнi дощечки. Та кожен  з  них  все-таки  збагачував  людей  тяжким
досвiдом. Так, наприклад, в  числi  iнших  надбань  Андрiй  по-справжньому
збагнув, яка то велика й могутня рiч в цiй iнституцiї - "вербовка".  Якось
їх повели "на  оправку".  Андрiй  вже  достатньо  оклигав,  щоб  нести  тi
обов'язки, якi припадають на в'язня, i був уже в камерi старостою. Його на
цей "пост" обрали товаришi одноголосне, просякнутi до нього  повагою.  Всi
його слухали, вiн складав заяви черговим за всiх, мав дiло з  наглядачами,
полагоджував камернi конфлiкти, словом - задавав тон.  Iдучи  на  оправку,
вiн все йшов попереду, як ватаг, а за ним черiдка голих камерадiв. А  коли
траплялося, що видавано неповноцiнну пайку в числi iнших, вiн пiдiймав про
це питання перед коридорним, викликаючи його настирливо, i перемога завжди
була на його боцi. Наглядачi його добре знали (мабуть, у всiй тюрмi  знали
через його славу затятого й одчайдушного) i мали повагу, а може, й боялись
його. Отже, якось їх поведено "на оправку". В коридорi  чергував  особливо
злобний i несимпатичний  наглядач,  вiн  мучив  в'язнiв  тим,  що  обривав
"оправку" на половинi, кваплячи всiх негайно виходити. Вiн, очевидно, дуже
тiшився, коли люди не могли виконати природних потреб,  i,  виганяючи  їх,
глумився. Для в'язнiв вiн був карою божою, втiленням  найбiльшої  мерзоти.
Так було й на цей раз. Ще не встигли  люди  розглядiтися,  як  вiдчинилися
дверi й наглядач, розмахуючи величезною в'язкою ключiв, зарепетував:
   - Виходь!!
   - Але ж, гражданiн...
   - Виходь, сволота!! - i без дальших розмов почав викидати  до  коридору
за руки тих, що с краю.
   - Галло! - сказав Андрiй спокiйно. - Ми маємо десять хвилин вiд  самого
"товариша наркома", i не заважайте нам.
   Але це тiльки бiльше роззлостило наглядача. Вiн закипiв, затупотiв:

   - Я тут тобi нарком! Я тобi ось  як  дам!..  Виходь  всi!  Тодi  Андрiй
спалахнув i крикнув перше, що видалося найпридатнiшим, щоб лякати живих  i
мертвих:
   -Завербувати його!
   - Завербувати!!! Завербувати!!! - закричали всi в один голос. .
   I сталося чудо - наглядач  сполотнiв  i  аж  рот  роззявив,  наче  його
стукнули по черепу  обухом.  Поворушивши  беззвучно  губами,  вiн  гримнув
дверима i вже не вiдкривав їх не те що I5 хвилин,  а  цiлих  пiвгодини.  А
вiдкривши пiсля того, як всi помилися й причепурилися, вже  не  кричав,  а
промовив тихо, хрипко, не своїм голосом:
   - Вже?.. Виходьте...
   Людину не можна було впiзнати. Безперечно, вiн задихався вiд злоби, але
й безперечно, що вiн задихався вiд страху й був,  як  побитий  пес.  Очима
намагався не дивитися нi на кого.
   А завербувати ж так  просто  -  сказати,  що  ось  такий  ось  наглядач
передавав у камеру забороненi речi. I все.
   З цього iнциденту Андрiй зробив належний для себе висновок на майбутнє.
Виявляється,  що  це  магiчне  слово  мало  шалений  вплив  не  тiльки  на
арештантiв. Власне, мало вплив не слово, а перспектива  потрапити  з  ролi
начальника до ролi в'язня через оту знамениту "вербовку".
   Пiсля цього  наглядач  був,  як  то  кажуть,  мов  шовковий,  а  Андрiй
роздумував над тим, що цей засiб варто покласти в свiй арсенал  оборони  i
то не супроти наглядачiв, а вище.
   Очевидно, що не на кожного аргата це слово може мати такий  вплив,  але
то треба полювати на випадок.
   Другим випадком, що укрiпив Андрiя в вiрi в силу "вербовки", був такий:
   Iнший наглядач,  що  теж  славився  своєю  брутальнiстю,  якось  зробив
помилку. Повiвши камеру вранцi "на оправку", закрив, проти  звичаю,  дверi
їхньої порожньої камери на засув, чого нiколи не робилося, лишалися  дверi
завжди навстiж для орiєнтацiї.  Був  чимось  надзвичайно  заклопотаний  чи
збентежений, а вiд того розсiяний. Повертаючись з оправки й iдучи попереду
черiдки людей, наглядач минув дверi їхньої камери. Хтось  було  заїкнувся,
що не туди, але Андрiй, який iшов слiдом за наглядачем, дав знак  мовчати.
Минувши камеру, наглядач вiдкрив дверi до наступної й впустив їх  туди.  В
камерi було кiлька людей, хтось з них витрiщився здивовано, але Андрiй дав
знак i цим  мовчати,  й  вони  вмарширували  в  чужу  камеру,  як  додому.
Розсiяний наглядач забув, скiлькох вiн брав  "на  оправку",  звикши  iнодi
водити людей партiями з тих камер,  де  їх  занадто  багато.  Вiн  гримнув
засувами й пiшов вiдчиняти дальшу камеру, а арештанти  на  взаємну  шалену
радiсть почали знайомитися, швидко розпитувати один  одного  про  спiльних
знайомих, про справи, про новини, про всi арештантськi дiла.  "Господарi",
взнавши, в чому рiч, почали смiятися,  навiть  не  шкодуючи,  що  втратили
"оправку" (саме була їхня черга, а замiсть того наглядач  привiв  гостей).
Помилився собi на безголов'я. Гостi й господарi квапилися  наговоритися  й
накуритися гуртом, на знак такого знаменитого знайомства. Наглядач ось-ось
мав похопитися й їхнє побачення скiнчиться. Але на диво минали хвилини,  а
наглядач не приходив. Почав навiть брати сумнiв, чи справдi помилився вiн,
а може, вiн це спецiально перевiв їх сюди, з наказу начальника?  Все  може
бути. Вже в коридорi загрюкали кормушки - почали  роздавати  хлiб  i  чай.
Андрiй згадав, що вони можуть залишитися без хлiба, i  постукав  у  дверi.
Тихо, потiм дужче. Потiм з усiєї сили. Нарештi наглядач вiдкрив кормушку й
визвiрився.
   - Чого гримаєш?!
   Андрiй подивився на нього примруженими очима й спитав тихо:
   - Чи ти часом не знаєш, чоловiче, що таке "вербовка"?
   Наглядач спалахнув:
   - Що за розговори! Ич ти!
   - Та то я так... А тим часом скажи, чи оце ми тут довго будемо, може б,
ми забрали вже й одежу сюди?
   - Як це одежу? Сиди й не пащикуй! Скалозубиш, лишнi зуби маєш?!
   - Та вродi. А все ж таки, може б, ти  вже  одвiв  нас  назад  до  нашої
камери, бо пропаде хлiб, як нас там нема.
   В очах наглядача майнув страшний здогад. Вiн швидко закрив  кормушку  й
подався. По хвилi вернувся й  вiдчинив  не  кормушку,  а  дверi.  Був  вiн
блiдий, з перекошеним вiд страху обличчям:
   - Хто з сорок дев'ятої - виходьте... швидко...
   Вiн не наказував,  вiн  просив,  поглядаючи  по  коридору  -  чи  немає
начальства. Знав, що за таку помилку, якщо хтось донесе  начальству,  його
чекає страшна кара. Сама думка про це "розколювала" цю нещасну людину.
   Гостi попрощалися й черiдкою вийшли.
   Впустивши їх у камеру, наглядач закрив дверi, а тодi вiдкрив кормушку й
залебедiв у неї:
   - Чи ви хлiб одержали?.. А чай?.. Зараз буде хлiб i чай... Е... той, чи
маєте якiсь заяви?..
   -  Диви,  як  з  варвара  вилупилася   людина!   -   промовив   Андрiй,
посмiхнувшись до товаришiв, а тодi пiдiйшов  до  кормущки  й  заговорив  з
наглядачем вже, як з добрим  приятелем,  лагiдно,  лише  посмiхаючись  про
себе:
   - Не бiйся, браток. Буває. Ти тих хлопцiв пусти "на оправку",  вони  не
виннi.
   - Так, так...
   - Ну, а хлiб i чай ми ще не одержували.
   Хлiб i чай було видано негайно.
   Пiсля хлiба i чаю наглядач вiдчинив знову кормушку. Його щось мучило  й
вiн не мав спокою. Аж  жалко  було  на  нього  дивитися.  Вiн  щось  хотiв
сказати, але не мiг, замiсть того спитав дивлячись винуватим поглядом:
   - Може, ви курити не маєте?
   - Не маємо.
   Через кiлька хвилин наглядач принiс i просунув у камеру пачку  махорки.
Приймаючи її, Андрiй помiтив, як у бiдолахи тремтiли руки, й  вiн  лагiдно
спитав:
   - Ну, а все ж таки, чи ти знаєш, що таке "вербовка"?
   - Знаю...  -  прошепотiв  наглядач,  i  здавалося,  що  по  щоках  його
перебiгла хвиля морозу, на очах же виступили сльози.
   - Ну, нiчого, - пожалiв його Андрiй,- не бiйся, ми добрi хлопцi.
   Таким чином Андрiй ще раз переконався, яка страшна сила закладена в тiй
проклятiй "вербовцi", що вiд однiєї думки  про  неї  людина  з  хама  стає
янголом.
   Наглядач старався чим мiг догодити 49-й камерi - i чемною  усмiшкою,  i
зайвою пайкою хлiба, й зайвим лiтром чаю, й довшою "оправкою". Словом,  49
камера користалася з деяких благ, обернувши отак наглядача в "християнську
вiру". Краснояружський уже почав розробляти план,  як  би  їм  обернути  в
"християнську вiру" всiх наглядачiв i  всю  адмiнiстрацiю,  маючи  наочний
приклад користi вiд такого обернення. Але "обернений" наглядач одного  дня
щез з коридора... Скоро стало вiдомо, що вiн перевiвся в iнший коридор i є
лютим цербером. Таким чином Андрiй дiстав ще одно, на цей раз зовсiм  iнше
й несподiване пiдтвердження, що "вербовка" не тiльки здiбна обертати  хама
в янгола, а  й  навпаки  -  обертати  янгола,  в  хама.  Та  ж  таки  сама
"вербовка". Бо ж симпатичний наглядач перевiвся  в  iнший  коридор  i  там
знову став цербером тiльки тому,  що  боявся  тут  влипнути  в  халепу  за
зв'язок з арештантами, за чемне до них ставлення  та  давання  махорки,  й
сiсти разом з ними, - цебто "завербуватися".
   Краснояружський  радив  наказати  цербера  в  той  спосiб,  що  донести
начальству  про  недавнiй  випадок.  I  з  мотивiв  етичних  i  з  мотивiв
доцiльностi. Але Андрiй запротестував. Суть бо не в цiм церберi, адже  вiн
мiг бути такою гарною людиною. Суть в iншому, i те "iнше" є  причиною,  що
кого б не призначили на мiсце того  цербера,  вiн  все  буде  таким  самим
хамом. Там не може бути чемних i гарних людей, де неподiльно панує  жах  i
проклята "вербовка".

   На додаток до всiх бiд i нещасть, до  камери  49-ї  вкинулася  ще  одна
халепа.
   Як не пильнували в'язнi за гiгiєною, як не дбали вони  за  свою  шкiру,
миючись по тричi на день, все-таки їх напали якiсь паскуднi чиряки.  То  й
не чиряки були, то  якiсь  химернi  болячки.  Вони  почали  з'являтися  на
кожному в'язневi по одному, по два, по три, по чотири, нагадуючи чиряки  з
гнiйним  стрижнем  посерединi.  Вони  не  болiли,  лише  погано  заживали,
ятрились, i число їх з кожним днем прогресивно збiльшувалося, доходячи вже
на деяких особах до десяти,  до  п'ятнадцяти.  А  потiм  число  їх  почало
доходити до п'ятдесяти, а то й до ста штук на деяких. Рекорд же  встановив
охотiнспектор Iванов - на ньому  число  болячок  за  короткий  час  почало
доходити до 200 - до двохсот!! - штук. Камера мала жалюгiдний вигляд - всi
її тридцять мешканцiв нагадували прокажених, що гнили живцем. I на диво  -
Андрiй був винятком, вiн не мав жодної болячки на собi,  шкiра  його  була
чиста, не пошкоджена. З цього всi  зробили  висновок,  що  цi  болячки  не
заразнi i що вони  не  вiд  iнфекцiї,  а  вiд  розладу  обмiну  речовин  в
органiзмi. Андрiй найсвiжiший i тому стiйкий. Почалась боротьба з лихом...
Гай-гай, це страшенно вiдносне поняття  "почалася  боротьба".  Почалися...
власне, заяви з цього приводу черговим, але безрезультатно. Очевидно,  вся
тюремна адмiнiстрацiя вважала це в порядку речей,  як  реальне  здiйснення
обiцянок слiдчих "погноїти живцем", i не мала намiру втручатися.
   Люди мучилися. I не так фiзично, як  мучилися  морально  -  вони  гнили
живцем i нiчим тому не могли запобiгти. Та  й  фiзично  то  все-таки  була
велика мука - прилипати гнiйними болячками до пiдлоги.  Найбiльша  ж  мука
була сидiти в жахливiй тiснотi й прилипати  своїми  болячками  до  болячок
сусiдових. А були ж  вони  як-не-як,  люди  iнтелiгентнi,  що  так  любили
Флобера  й  естетику.  I  не  можна  розминутися.  Найтрагiчнiше  було   з
Iвановим... На охотiнспектора напала  та  погань,  мовби  за  спецiальними
вказiвками слiдчого. Як вiн мучився!..  Вкритий  болячками  з  макiвки  до
п'ят, бiдолашний Iванов не  мiг  анi  сидiти,  анi  лежати.  Кiнець-кiнцем
хтось-таки втрутився в справу, злякався, мабуть, що люди справдi  догниють
i нi на кому буде слiдчим вести слiдство.
   Одного  дня  їх  поведено  кудись  на  оглядини  -  це   була   тюремна
амбулаторiя, в якiй в'язнi, на своє здивування, побачили  чимало  лiкарiв,
якiсь химернi станки й операцiйнi столи, i ще якiсь апарати. Там їх понуро
i без жодних слiв якiсь непривiтнi суб'єкти в бiлих  халатах  понамащували
зеленою  рiдиною.  То  була  iмiтацiя  йоду.  Пiсля  цiєї  операцiї   люди
поробилися строкатими й барвистими, як папуги, хоч  користi  вiд  того  не
було нiякої. З всього того  найсильнiше  вражiння  на  людей  (i  на  їхнi
чиряки)  справила  наявнiсть  лiкарiв,  викликавши  якусь  щемлячу  тоскну
тривогу: якщо тут так багато лiкарiв i якщо їх так  тяжко  (ба,  неможливо
взагалi) викликати до камери i навпаки тяжко (ба, неможливо!) добитися  до
них по допомогу, то для чого ж вони iснують  т  у  т?  А  iснують  же  для
чогось, як iснують для чогось i всi тi їхнi апарати, операцiйнi  столи  та
пiдозрiлi рiзнi верстати. Щодо "зельонки" - так називалася зелена iмiтацiя
йоду - то вiд неї  не  було  жодного  ефекту,  крiм  чисто  декоративного.
Болячки не тiльки не заживали, а, здавалося, ще бiльше  ятрились,  сходили
мокротою i, тiльки  дозрiвши  до  положеної  їм  природної  межi,  бралися
струпом. Проте в'язнi щодня добивалися "зельонки" i їм її давано. Лише вже
нiкого не водили до амбулаторiї, а давали в камеру пляшечку  й  квачик,  i
тут, пiд  суворим  наглядом  коридорного,  люди  намащували  самi  себе  й
повертали пляшечку й квачик. З того, що та пляшечка й квачик мандрували до
сумiжної камери, всi зробили висновок, що така сама бiда спiткала, мабуть,
всю тюрму.
   Можливо, це нещастя спричинило подiю,  яка  стрясла  всiма  в'язнями  в
бiльшiй мiрi, анiж їм би сказали, що сталася революцiя всесвiтня:
   Їх почали водити на прогулянку! Це  щось  неймовiрне,  неправдоподiбне,
але факт - їх почали водити  на  прогулянку.  Одного  дня  сорок  дев'ятiй
камерi звелено одягтися й зiбратися кудись. Потiм їх поведено в  супроводi
кiлькох вартових i чергового корпусу. Перш нiж  їх  випустити  з  тюремних
дверей, черговий корпусу з конячою щелепою в кiлькох понурих,  презирливих
словах (очевидно, вiн не звик до функцiї лектора  чи  наставника)  пояснив
(не кажучи, куди це їх ведуть), як вони мусять  триматися  за  дверима:  -
ходити один  за  одним  "в  затилок",  руки  назад,  не  розглядатися,  не
говорити, нiяких взагалi звукiв не видавати. Хто це порушить - всi  пiдуть
назад i вже нiколи вдруге не матимуть такого  щастя.  Це  була  прогулкова
конституцiя. Пiсля цього дверi вiдчинено i вони вийшли на цей раз не туди,
куди звикли виходити з тюремних дверей -  цебто  не  в  управлiння,  а  на
внутрiшнє тюремне подвiр'я. Тiльки це  не  точно.  Вони  йшли  на  тюремне
подвiр'я, а опинилися в тiснiй дощанiй загорожi, що була  зроблена  в  тiм
подвiр'ї, притулена щiльно до тюремних дверей.  Височенний  паркан  -  три
метри заввишки - оточував площину метрiв п'ять в дiаметрi й  був  вiн  так
щiльно збитий, що не було в нiм нi сучечка, нi дiрочки. А вгорi до паркану
ще й було прибито дощаний дашок з нахилом всередину, так що  в  цiлому  ця
споруда нагадувала ярмаркову циркову халабуду. Нiчого з цiєї  халабуди  не
було видно, крiм малесенької  латочки  неба.  Але  й  за  те  спасибi!  Це
все-таки чудесно. П о в i т р я!! Латочка неба!
   Заклавши руки за спину, в'язнi  закружляли  тiсною  черiдкою,  ступаючи
слiд в слiд. Точнiсiнько, як тi конi, що  крутять  молотарку.  Площа  була
така мала, що їх тридцятеро творили  суцiльний  ланцюжок,  а  ноги  одного
наступали на ноги другого. Посерединi, являючи  центр  цiєї  каруселi,  як
тресор, стояв один вартовий i  пильнував  за  кожним  рухом,  особливо  за
головами, а  також  давав  рукою  знак  "повернутись",  на  який  ланцюжок
крутився назад, потiм знову вперед, потiм назад. Другий вартовий  стояв  у
дверях.
   Люди  жадiбно  дихали  повiтрям,   яке   проти   камерного   видавалося
божественним нектаром, хоч  i  було  просякнуте  запахом  бензину,  прiлим
каменем та сосновими дошками. Андрiй уперто позирав скоса на боки i вгору,
в надiї щось побачити - але марно. Якi  вже  були  високi  мури  тюрми,  а
особливо управлiння, але їх не було видно за дощаним парканом. О,  тi,  що
робили цю "каруселю", знали, що й для чого вони  роблять!..  Iншi  взагалi
боялися позирати, щоб не скiнчити прогулянку страшною карою,  -  ходили  й
дивилися на п'яти переднього.
   Пiсля п'яти хвилин кружляння та тупцяння в дощанiй загорожi  їх  одвели
назад.
   Це й була прогулянка. I яка вона не була химерна  та  коротка,  але  на
всiх справила велике вражiння. П р о г у л  я  н  к  а!  Щось  небачене  й
взагалi не припустиме (навiть теоретично) в цiй тюрмi. Але факт. А з того,
як старанно збудовано халабуду, та  з  короткотривалостi  прогулянки  люди
зробили висновок, що таке  благо  звалилося  не  на  саму  їхню  прокажену
камеру, а на всю тюрму.
   Цi прогулянки повторювалися через кожних три днi. (Отже, три днi треба,
щоб прогулялася вся тюрма! Можна навiть обчислити  приблизно,  скiльки  ця
тюрма має людей, якщо три днi подiлити на п'ять  хвилин  та  помножити  на
тридцятеро людей (бiльше, як тридцятеро, в халабуду  не  влiзе).  Це  буде
бiля 10 тисяч!..
   Все-таки дбають за людину.
   "Людина  -  це   найбiльший   капiтал"   -   ствердив   Краснояружський
глибокодумно, нарештi повiривши в генiальний афоризм Сталiна.
   I "нема худа без добра". Бо ж було безсумнiвним, що не було б  болячок,
не було б i прогулянок.
   Та  арештантське  життя,  попри  всю  його  статичнiсть,  повне  рiзних
несподiванок i часом непередбачених радикальних змiн. II
   "Чорний ворон"... Повитий серпанком жаскої слави "Чорний ворон".
   Читачi Леонiда Андрєєва й усiх iнших письменникiв, що писали про  тюрми
й каторгу, про трагедiю людей, вихоплених iз життя й вiдданих  на  глум  i
муки, мали бiльш-менш усталене поняття  про  "Чорного  ворона"  -  як  про
атрибут всiх "охранок" i  їхнiх  тюрем,  як  про  супутника  насильства  й
смертi, що майже став мiфiчною iстотою, нарiвнi з вiдьмаками й  драконами,
- чорним хижаком, що хапає й мчить людей на шибеницю чи розстрiл, у прiрву
смертi. I знаменита пiсня:
   "Чорний ворон, чорний ворон,
   Що ж ти в'єшся надi мною!.."
   хоч i була складена про iншого ворона, але для багатьох у всiй царськiй
i не царськiй, росiйськiй iмперiї звучала саме, як пiсня про того "Чорного
ворона" тюремного. I коли її спiвали арештанти чи каторжники, то,  мабуть,
їм увижався в пiсенному образi iнший хижак, розгортаючись у  всеобiймаюче,
унiверсальне страхiття - колесате  й  крилате,  когтисте  й  дзьобате,  що
заносить людину над прiрву й там видовбує їй очi,  клює  череп  i  пожирає
гаряче серце. "Чорний ворон"... Але це опоетизований. А не опоетизований -
це в уявi всiх на землi сущих, хто бачив й хто не бачив, -- була  звичайна
чорна халабуда на колесах. Отака  собi  собача  будка.  За  часiв  Леонiда
Андрєєва це була чорна карета, везена кiньми. За пiзнiших  часiв  розквiту
цивiлiзацiї - така сама  карета,  але  вже  рухана  автомотором,  -  чорна
автомашина.
   Таким уявляв "Чорного ворона" й Андрiй. I таким уже  й  знав  його  раз
колись, побувавши в його черевi. За часiв ГПУ це  було  звичайне  вантажне
авто зi звичайною залiзною будкою, в яку напаковувано людей.  В  нiй  було
загратоване вiкно, завiшене ззовнi чорною матерiєю. I нiчого вiн не уявляв
собою особливого. Навiть було прикро, що така паскудна й прозаїчна коробка
мала таку легендарну славу.
   Але на свiтi все  мiняється  вiдповiдно  до  епохи.  Напевно,  тепер  i
"Чорний ворон" iнший. Але який?
   Часто, коли вдень раптом гудiла машина в тюремному подвiр'ї, або  вночi
чути було, як  машина  в'їжджала  й  виїжджала,  в  камерi  49-й  говорили
здавленим голосом: - "Чорний ворон"!
   - Який вiн? - питав Андрiй.
   Але нiхто не знав точно, який вiн.  Говорили  рiзне  i  саме  тому,  що
говорили рiзне, не було вiри в говорене й не було цiлiсного  образу.  Який
вiн тепер - в епоху не Леонiда  Андрєєва  й  не  ГПУ,  а  в  епоху  Єжова,
"наркома железного"?

   Казали, що це жахлива чорна машина,  обставлена  багнетами,  яка  мчить
вулицями несамовито й виє, як сатана. Казали, що, саджаючи в неї,  в'язням
зав'язують очi. Казали... Але нiхто з присутнiх нiчого не знав  точно,  бо
ще не був у нiй, крiм, хiба, Карапетьяна, але веселий вiрменин, поки був у
камерi, нiчого не розповiв на цю тему, а потiм його забрали.  Таким  чином
було багато домислiв i нiчого точно окресленого. Була лише легенда.  Знали
лише всi напевно, що вiн є й що працює невтомно, безперервно, i що  так  i
називається "Чорний ворон", навiть за офiцiйною термiнологiєю. Якось дивно
чути це фантастичне iм'я, так би мовити, поетичний образ, легенду, замiсть
натури, в епоху оголеного реалiзму, в епоху розлегенднення всiх легенд.
   I ось вiн прилетiв...

   Одного дня їх - мешканцiв камери 49-ї  -  забрали  з  камери.  Таємничо
звелiли всiм зiбратися "з вещами" й вивели до льоху невiдомо для чого, тим
накрутивши нещасним людям нерви  до  крайньої  межi.  Тут  люди  просидiли
пiвдня. Потiм вiд них вiдокремили п'ятьох  i  лишили  на  мiсцi,  а  решту
забрали й повели. Цебто 24 особи, а серед них був i Андрiй,  їх  вивели  з
льоху й погнали  швидким  темпом  ("Давай-давай!!")  по  темних  i  вогких
коридорах пiдземелля. Бiля якоїсь, герметично закритої, залiзної брами  їх
вишикували по три й наказали триматися "там",  де  вони  зараз  опиняться,
тихо, пiд страхом тяжкої кари. Пiсля того вiдчинили браму  --  перед  ними
стояла автомашина, пiдведена задком щiльно  впритул  до  виходу.  То  була
вантажна машина з халабудою, розмальованою в яскравий  колiр  i  пописаною
якимись лiтерами. Андрiй умудрився прочитати своїм  бистрим  оком  великий
напис збоку по дiагоналi - "Ц Е Р А Б К  О  О  П  Ч..."  Точнiсiнько  така
машина, якими возять хлiб!
   Їх впускали в вiдчиненi залiзнi дверцята по  три  й  тi  трiйки  щезали
мовчки  в  мовчазному,  темному  черевi  "ЦЕРАБКООПУ".  Прийшла  черга  до
Андрiєвої трiйки. Андрiй перший здерся  по  вiдкиднiй  драбинцi  й  ступив
усередину. Це був вузюсiнький  коридорчик,  обабiч  якого  були  дверцята!
Герметичне  закритi  дверцята.  Однi  з  них  вiдчинив   оперативник,   що
порядкував у коридорчику, й сказав -"Давай!"
   Андрiй втиснувся в дверцята. То була манюсiнька кабiнка  -  такий  собi
залiзний мiшок на одну людину. Але їх туди впхали трьох. В  серединi  було
прироблене сiдальце, але Андрiй  не  скористався  з  права  першостi.  Вiн
уступив мiсце Зарудному. Третiм був  Голiят-Охрiменко.  Охрiменко  прийшов
останнiй i не влазив у кабiнку, бо це було проти всiх  законiв  фiзики.  У
такiй манюсiнькiй клiтинцi Охрiменко не мiг би вмiститися як слiд  сам,  а
його пхали третiм.
   - Лiзь, сволоч!! - люто шипiв  оперативник,  розсипаючись  прокльонами.
Охрiменко лiз, здушуючи своїх товаришiв, як пресом, i все не  мiг  влiзти.
Йому допомiг оперативник,  втискаючи  голiятське  тiло  колiном.  Втиснув.
Закрив дверцята й клацнув замком. Готово!
   Оце й вiн - "Чорний ворон". Чорний ворон без легенди.
   Нiяких вiкон, навiть завiшених чорним запиналом, i нiяких щiлин! Тiльки
вгорi десь просочувалося потрохи повiтря. Андрiй помацав рукою -  то  було
прибито трохи подiрявленої бляхи  в  пiвдолонi  завширшки,  мов  тертушка.
Дiрочки були манюсiнькi та й тi зробленi не просто, а якось так  навскоси,
та ще й прикритi дашком, мабуть, щоб нiчого не було видно. Не  було  видно
неба й взагалi свiтла, хоч назовнi був  сонячний  день.  Це  щоб  люди  не
милувалися небом (бо ж то "Воля!")  та  й  щоб  не  помiтили  часом  бодай
горiшнiх поверхiв будинкiв i не зорiєнтувалися, куди їх везуть.
   Ось вiн тут увесь генiй епохи!
   Андрiй засмiявся злiсно. Навiть той образ "Чорного ворона", який жив  в
уявi, був занадто поетичний порiвняно з дiйснiстю. "ЦЕРАБКООП!" Нiкому  на
волi не прийде в голову, зустрiвши цей "ЦЕРАБКООП"  на  вулицях  i  площах
мiста, що це "Чорний ворон" i що в нiм їдуть вони - приреченi люди,  може,
їхнi друзi, приятелi, знайомi, брати, рiднi.  Таким  чином,  нiхто  навiть
приблизно не  знатиме  про  їхню  трагедiю.  А  вони  їхатимуть  яскравого
сонячного дня через самий центр заштатної столицi республiки!
   Це було тяжко й прикро. Андрiй не раз i ранiше ловив себе на думцi,  що
не страшно вмерти привсенародно, лише страшно умирати, задавленому нишком,
в темних закамарках, десь в льосi, iзольованому вiд свiту, без свiдкiв, де
твоя смерть навiки лишиться таємницею. Ось що страшно. I в  чеканнi  такої
смертi щодня, щогодини, завжди  видавалося  недосяжним  щастям  умерти  на
шибеницi серед велелюдної площi, на очах у всiх, щоб усi знали, що ж з ним
сталося, де вiн дiвся, як вiн скiнчив своє життя. А може,  ще  й  крикнути
зухвало й глузливо щось в очi катам - хлюпнути їм привселюдно в лице своїм
презирством i зненавистю. Така думка й зараз прийшла  в  голову.  Де  там!
Навiть коли б закричати отак нагло, то й то нiхто не почує того  крику.  А
почує - не повiрить. I вiд того  було  прикро.  Даремно  Андрiй  намагався
перемогти почуття тоскної нудьги, вiдчаю, тупого розпачу.
   А от би це їхав звичайний "Чорний ворон" часiв Андрєєва або навiть ГПУ,
i всi знали б, що там когось везуть. Болiли  б  серцем,  догадувались  би,
спiвчували, бились душею над болючою загадкою - "Кого ж це везуть?" I,  не
вгадавши  точно,  склали  б  одначе   легенду,   яка   все-таки   була   б
правдоподiбною.
   Прокляття!  Тисячу  разiв   розстопроклята   епоха   i   проклятий   її
диявольський генiй.
   Машина йшла через мiсто. Вона  йшла  зовсiм  не  божевiльним  темпом  i
зовсiм не ревiла несамовито. Вона-бо везла "хлiб" або, може, й  "морозиво"
i не мусила квапитися, щоб не  розтрясти  дорогоцiнний  крам.  Андрiй  чув
вухом, як в коридорчику човгав чобiтьми наглядач. Вiн теж був усерединi, i
нiхто його не бачив. I нiяких рясних i жаских  багнетiв.  Один-однiсiнький
наглядач в коридорчику залiзної "тюрми на колесах". Ну, скажiть,  хiба  це
не генiальна епоха?! А в'язнi - кожен намагався проглянути  крiзь  залiзну
стiнку кабiни "ЦЕРАБКООПУ" бодай думкою - вгадували, якою саме вулицею оце
вони їдуть. Куди повертають. Всi вони знали досконало своє столичне  мiсто
i уявляли, що оце вони йдуть по ньому  власними  ногами,  прогулюючись  по
сонячних вулицях, зустрiчають знайомих... Андрiй впiймав себе на  шаленому
бажаннi: от якби оце машина  ця  та  налетiла  на  телеграфний  стовп,  на
трамвай або на iншу машину, щоб сталась аварiя. От би!..
   I тепер скажiть, що немає провидiння, або - що людське  шалене  бажання
нiчого не варте!  Але  це,  звичайно,  сталося  випадково.  Нiби  Андрiєве
божевiльне бажання дiйшло до вищого розуму, що керує всесвiтом,  -  раптом
почувся шалений вибух, а тодi сильний  струс  калатнув  людьми,  -  машина
пiсля вибуху пiшла якось бокаса, а тодi тiпонулася вiд  удару  об  вiщось,
перехнябилась i  стала.  Удар  був  не  дуже  сильний,  так  що  Андрiй  з
товаришами тiльки трохи потовклись один об  одного,  але  не  пошкодились.
Ставши, машина стояла нерухомо, навколо неї  засюрчали  сюрчки,  закричали
якiсь погрозливi голоси, розганяючи  юрби  цiкавих.  Як  потiм  виявилося,
сталась маленька аварiя - на крутому поворотi з Павлiвської площi на  мiст
через Лопань лопнула камера й покришка на лiвiм заднiм колесi,  i  машина,
нагло загальмована на один бiк, загнула по iнерцiї  круто  й  врiзалася  в
телеграфний стовп. Добре, що вона була дуже загальмована, а то  хлопцi  на
тiм i скiнчили б свою арештантську епопею.
   Навколо машини зiбралась велика юрба -  це  чути  було  всiм  мешканцям
"ЦЕРАБКООПУ". Безперечно, та юрба не знала, що  перед  ними  бiльше  диво,
анiж звичайна аварiя якоїсь там "Церабкоопiвської" машини.  Напевно,  вони
там не розумiють, чому саме їх так  шалено  розганяють  мiлiцiонери,  якi,
розганяючи, теж не розумiли, що це таке  за  машина.  Наказано  розганяти,
значить, треба розганяти. I саме це уперте  розганяння  iнтригувало  людей
несамовито, збiльшуючи юрбу все бiльше. Але нiхто не здогадувався, в  чому
рiч, бо... Бо якби люди здогадались - то кинулись би врозтiч з  усiх  нiг.
Безперечно.
   Андрiй трiумфував, так  само,  як  i  його  колеги.  Охрiменко  здушено
реготався.  От  i  пропала  їхня  таємниця!   Проклятий   "Чорний   ворон"
розшифровано!  Буде  розшифровано!  От  раптом  усi  взнають,  що  це   за
"ЦЕРАБКООП" i що в нiм возять! Взнають про них! Не взнають персонально про
кожного, але взнають взагалi про них, про всiх, як от їх возять!
   Довго   стояв   "ЦЕРАБКООП"   перехняблений,   очевидно,    пошкоджений
безнадiйно. Ось пiд'їхала якась машина... i Охрiменко вилаявся, висловивши
тим i Андрiєву думку. Вони чiпляють "ЦЕРАБКООП" на буксир. Пробують тягти.
От потягнуть, сволота, й  заволочуть  нерозшифровану  легенду,  так  нiхто
нiчого й не знатиме. Нi! Не бере! Стало! Попихтiло, пойорзало й стало.  Не
бере! Стоїть. Галас i смiх навколо машини клекотить. Люди смiються, як  то
з тим "ЦЕРАБКООПОМ" вовтузяться.
   Ще якийсь час стояв "Чорний ворон"  нерухомо.  Нарештi  пiдiйшла  якась
iнша машина  й  почала  наближатися  задки  до  "ЦЕРАБКООПУ".  Пiдiйшла...
Засюрчали сюрчки  несамовито,  розганяючи  юрбу,  закричали  якiсь  голоси
грiзно. Настала тиша.  Мабуть,  юрбу  вiдтиснули  подалi.  Чути  лише,  як
вiртуозно лаються якiсь дiтлахи, очевидно, лiзучи крiзь заборону поближче;
Не  треба  було  Андрiєвi  пояснювати,  що  то  за  дiтлахи.  Всюдисущi  й
непобiдимi безпритульнi, їх легко впiзнати з їхньої барвистої  мови-  мови
харкiвських i взагалi всесоюзних апашiв.  Чути,  як  пiд  голоснi  зауваги
безпритульникiв  вiдкриваються  дверцята...  Виводять   людей...   I   тут
голосний, дзвiнкий дитячий крик пронизує повiтря: .
   - Трам-трам тарарам! Та це "Ч о р н и й в о р о н" !!
   Андрiєвi цей богохульний вигук видався божественною  музикою.  Нi,  Бог
сотворив цих безпритульних таки не даром. Вiн вiдчув, як всi  юрбища,  все
мiсто, весь свiт ахнув:
   -"Ч о р н и й в о р о н"!

   Ага! Проклята таємниця перестала iснувати! I водночас Андрiй вiдчув, як
юрби харкiвських обивателiв кинулися, опанованi мiстичним жахом,  врозтiч,
геть вiд "ЦЕРАБКООПУ". Вони не могли не кинутися.  Вони  мусiли  кинутися.
Пiсля того крику та тупотняви  настала  мертва  тиша,  i  в  тiй  тишi  їх
перевантажували з машини в машину,  з  одного  поламаного  "ЦЕРАБКООПУ"  в
такий самий iнший, цiлий. Пiдвели його  щiльно  дверцятами  до  дверцят  i
перевантажують. А так як вони все-таки не могли пiдiгнати машину до машини
дуже щiльно - заважають cхiдцi, та й  одна  машина  стоїть  бокаса,  -  то
зблизька видно, що саме вони перевантажують.
   Коли Андрiй iз своїми товаришами переходив з похилої площi на  пряму  i
переступав смугу осяяного сонцем  повiтря,  вiн  бачив  гроно  мерехтливих
дитячих очей збоку, за мiлiцейськими унiформами. Вони  дивилися,  поширенi
нелюдською цiкавiстю, а голоси тихо робили зауваги.
   - О! Троцькiст!.- сказав  котрийсь  на  Андрiєву  адресу.  -  О!  А  це
махновець, якийсь...
   Охрiменко не витримав i засмiявся, бо ця влучна заувага  була  зроблена
саме на його адресу. - Вгадав, сукин кот!
   На той смiх дитячий голос зарепетував трiумфально:
   - Смiється!!
   Так, нiби докладав цiлому свiтовi. I засмiявся  сам  дзвiнко,  а  тодi,
видно вхоплений чи штовхнутий мiлiцiонером, залементував люто:
   - Куди хапаєш, лахудра лягава!? Гад! "ЦЕРАБКООП" який видумав!..

   Дитячий смiх перекинувся десь далi й покотився по юрбищах.
   Знову сюрчки, окрики, тупотнява. То  десь  розбiгаються  панiчно  люди.
Бояться, щоб не потрапити до "ЦЕРАБКООПУ".
   Нарештi перевантажились i поїхали. Машина з маркою  "ЦЕРАБКООП"  пiшла,
лишивши по собi переляк у здивованих обивателiв,
   Вони бачили!..
   Та тiльки що з того. Вони бачили,  але  вони  мовчатимуть,  боятимуться
розповiсти навiть вдома про те, що бачили, та все чекатимуть  з  острахом,
чи не йдуть уже по них, як по людей, що  пiдгледiли  "державну  таємницю".
Ачей їх уже десь позаписувано. Боятимуться самi себе  й  сусiдiв,  щоб  не
проговоритися, щоб хто не донiс. I багато харкiвських обивателiв через  цю
вуличну пригоду довго будуть позбавленi сну й спокою, пройнятi  жахом  вже
не за тих, що були там, в "ЦЕРАБКООПI", а за себе самих. Ану як  почнеться
кампанiя виловлювання тих, хто був свiдком вуличної катастрофи  такого  то
дня на такiй то площi, - i будуть саджати їх до тюрми, як окремий  гатунок
"ворогiв народу".
   Нi, цей  "Чорний  ворон"  страшнiший  i  славнiший  за  всi  попереднi.
Напевно, пiсля цiєї пригоди  всi  машини  харкiвського  "ЦЕРАБКООПУ"  буде
перемальовано в iнший колiр, бо люди не їстимуть хлiба й розбiгатимуться з
хлiбних черг при наближеннi такого от чуда. Та й ще на тому не скiнчиться.
Страх  у  людей  буде  тепер  такий  великий,  що  поява  кожної,   навiть
найневиннiшої, аби тiльки критої, машини змушуватиме здригатися; бо в  нiй
пiдозрюватимуть замаскованого, засекреченого "Чорного ворона".  От,  брат,
епоха! I от, брат, який той "Чорний ворон"!

   "Чорний ворон, чорний ворон,
   Що ж ти в'єшся надi мною?!"
   Ця  моторошна  пiсня  набере  тепер  зовсiм  iншого  змiсту,  коли   її
спiватимуть десь бурлаки на Основi або на Москалiвцi та все думатимуть  не
про якихось там "сiм повiшених" Л. Андрєєва, якого вони нiколи не  читали,
а про машину "ЦЕРАБКООП" та про її ще не повiшений вантаж.
   Чорний ворон, чорний ворон...
   "Чорний ворон" пiд маркою "ЦЕРАБКООПУ" зупинився на Холоднiй  горi,  на
внутрiшньому дворi знаменитої колись каторжної царської тюрми. Тут уже  не
було юрби вiльних роззяв, бо це царство  неподiльного  панування  "органiв
революцiйної законностi" Одначе безпритульники й тут були. Саме  проходила
колона  так  званих  "неповнолiтнiх   правопорушникiв",   повертаючись   з
прогулянки, як розвантажували машину Тут машина  теж  пiдiйшла  щiльно  до
якоїсь брами, але не на стiльки щiльно, як там, на площi, бо тут  не  було
чужих, тут були всi "свої". Неповнолiтнi обступили машину, й нiхто  їх  не
проганяв. "Вихователi", правда, покрикували на свою юну  гвардiю,  але  їх
нiхто не боявся зовсiм. Хлопцi презирливо осаджували  своїх  "опiкунiв"  i
товпилися двома шпалерами, мовби це вони приймали вантаж. Вони дивилися на
зарослих,  неголених  "полiтичних"  з  надзвичайною  цiкавiстю,   i...   з
ворожiстю. Так-так, з ворожiстю. Це ж "вороги народу". А їх всiх  навчили,
що бiда вся у свiтi, що жити так погано, що i в  тюрмi  вони  сидять  саме
через отих страшних  "ворогiв  народу",  рiзних  троцькiстiв,  бухарiнцiв,
петлюрiвцiв, фашистiв тощо, тощо. Хлоп'ята дивилися з-пiд лоба, понуро,  а
перед ними проходила черiдка дорослих, старших людей, i  хлопцi,  напевно,
боялися, чи не кинуться на них цi легендарнi "вороги народу" та й  почнуть
душити. Але "вороги" не кидалися, а зникали по одному в  залiзнiй  брамцi.
Неповнолiтнi кримiнальники дивилися й  подавали  понуро  реплiки  один  до
одного.
   - Це троцькiст...
   - Бухарiнець...
   - Фашист...
   Постать Охрiменка викликала певний пiєтет.
   - О, гад, гля!.. Оце,  видно,  дядя!..  Ого-го!  В  уявi  спостерiгачiв
Охрiменко не пiдходив пiд жодну вiдому  їм  категорiю.  Дуже  вже  вiн  їм
заiмпонував своїм виглядом.
   - Це Кармалюк! Накажи мене бог! - нарештi вирiшив котрийсь. I, напевно,
кожен з них хотiв би бути таким страшним велетнем.
   - Дядя! - смикнув котрийсь Андрiя за полу. - Ти шпiйон?
   Андрiй посмiхнувся й машинально погладив кирпате хлоп'я по головi i  то
так несподiвано, що  той  не  встиг  вiдсторонитися,  лиш  втягнув  голову
перелякано. А Андрiй промовив крiзь лагiдну посмiшку:
   - Нi, козаче, не шпiйон.
   Увiходячи в браму, озирнувся -  хлоп'я  не  могло  прийти  до  пам'ятi:
подумати тiльки - такий  страшнючий  фашист  не  тiльки  не  звернув  йому
в'язiв, а приголубив та ще й так сумно вiдповiв, як приятель до  приятеля.
З тим розгубленим поглядом у вiччю Андрiй зник за брамою слiдом за  всiма,
понiс його до тюремної канцелярiї.
   Їх обiгнав якийсь в'юнкий шелихвiст в унiформi, в єжовськiм кашкетi,  в
галiфе, при пiстолi й з паперами в руцi - вiн  вилiз  iз  кабiнки  машини,
супроводивши  її,  як  виявляється.  Рудий,  чисто  виголений,   з   бiлим
ковнiрцем, блискучий весь, вiн пiшов за перегородку до чергового, що сидiв
за столом, а в'язнi стовпилися по цей бiк перегородки.
   - П р и й м а й л ю д i ш е к!.. Л ю д i ш е  к  п  р  и  в  i  з!..  -
вимахував шелихвiст паперами весело. Так, нiби здавав худобу чи крам.
   Цю формулу Андрiй чув уперше, i йому неприємно рiзнула вона  вухо.  Вiн
знав добре iсторiю "государства росiйського" i  знав  добре,  хто  й  коли
називав  людей  "людiшками".  Це  формула  часiв  Iвана  Грозного  з  його
опричниною.
   Бач! Володарi йдуть в iсторiю! Змикають порваний її ланцюг. Цим  словом
"людiшкi" змикається двi епохи. I робиться це свiдомо, бравурно, цинiчно.
   Блискучий опричник, закурюючи цигарку з срiбного портсигара, перечислив
"людiшек", як овець, перевiрив за списком i  здав.  Ця  процедура  тривала
коротко. Здавши ж i дiставши розписку, блискучий опричник навiть не глянув
нi на кого, посвистуючи, геть вийшов. Лиш вчувалося з того свисту, що йому
мулько пiд понурими  поглядами  "людiшек"  i  що  вiн  квапиться  вiд  тих
поглядiв швидше зникнути.
   Поробивши всi  формальностi,  черговий  викликав  тюремну  варту  й  їх
забрано з канцелярiї й десь поведено.

   "Х т о н е б у в - т о й б у д е, х т о б у в, т о й н е з а б у д  е".
Це Андрiй прочитав на якiйсь стiнi, коли їх ведено рiзними закамарками  та
переходами. I ще прочитав безлiч iнших написiв, позначених  безсмертним  i
злобним шибеничним гумором, як-от:
   "Єжов не Ягода, весь народ став врагом народа!.."
   Або старе, збите, але тут чомусь свiже й вражаюче:
   "Чай Высоцкого, сахар  Бродского,  Россия  Троцкого".  Або  -  "Прощай,
мама!". I т. п. Тих написiв було всюди багато. I були вони рiзної давностi
й рiзного  характеру  -  писанi  олiвцями,  видряпуванi  цвяхами,  були  й
рудуватi. Цi написи, як i взагалi масивнi, товстелезнi стiни  цiєї  тюрми,
були заяложенi, вкритi плiсенню, кiптявою. Цiкавий об'єкт для  iсторика  й
майбутнього археолога, який розкопуватиме колись руїни, в якi буде все  це
геть обернено... А буде ж обернено!! На якiйсь чiльнiй  стiнi,  мимо  якої
вони проходили в тюремних сутеренах, кинулася в очi пляма вiд  двоголового
орла,  перекреслена  видряпаною  п'ятикутною  зорею...  Пiсля  того   вони
опинилися ще на якомусь подвiр'ї, обставленому високими мурами. Поставивши
по чотири, їх пiдвели  до  широкої,  залiзом  обкованої  брами.  Тут  вони
зупинилися - брама була зачинена, бо подвiр'я зайняте. (За  брамою  якийсь
рух). I тут, власне, Андрiй прочитав найцiкавiший напис. Вiн був написаний
дуже чiтко над самою брамою, очевидно, зумисне, з вiдома адмiнiстрацiї хоч
i зроблений пiд "арештантський стиль".  Кривими,  широкими  i  незграбними
лiтерами чимось чорним було написано:
   "Оставь надєжди, входящiй сюда!"
   Без сумнiву, це використано, як засiб психiчного впливу.
   "Надєжди" було написано через ять. Чому "надєжди" через  ять?  Це  було
незрозумiле, як незрозумiлим зразу було й те, чого  цей  напис  на  такому
видному мiсцi не стирають. Але то лиш на перший погляд було  незрозумiлим,
в дiйсностi  ж  було  все  зрозумiлим,  як  вирубування  дерев  i  нищення
найменших ознак зеленi, навiть травки на тюремних подвiр'ях,  як  заборона
бити блощиць i чистити бруднi, вкритi роздушеними комахами  стiни,  як  та
тертушка замiсть вiконечка в "Чорному воронi"  тощо.  Андрiй  мiг  iти  на
парi, що той напис зроблено спецiально, для морального тиснення на людину.
Але чому ж тодi вiн не зроблений золотими лiтерами? В ньому сказалася  вся
пiдла, лицемiрна ця епоха на цiй землi. Це  зроблено  так,  як  i  все.  З
одного боку тюрма є, а з другого  -  її  немає,  а  лише  "трудовопоправна
iнституцiя", з одного боку каторга є, а з другого - її  немає,  а  є  лише
поправнi колонiї, де людину, для її ж блага, "перековують" i т.д.
   Напис був тяжкий, вiн  налягай  на  людську  психiку.  Одначе  не  було
страшно. Люди, навпаки, потрапивши на територiю цiй тюрми, радiли, либонь,
бо вiдчували, що  тут  набагато  легше  й  краще,  нiж  на  тiй  проклятiй
Раднаркомiвськiй. Принаймнi таке вiдчуття мав Андрiй. Уже сам факт, що  їх
оточували не єжовськi унiформи, а чорнi безобиднi унiформи тюремної варти,
щось та значив. Крiм того, ця варта  була  абсолютно  беззбройна  й  якась
мирна. Крiм того... Крiм того, там он люди  ходять!  Ходять  цiлою  юрбою!
Гуляють! Ось...
   Пiд брамою була велика прорiха (брама не дiставала до землi на цiлих ЗО
сантиметрiв), i в тiй прорiсi  з'явилася  велика  черiдка  нiг,  проходячи
помалу. Всi в'язнi завмерли, поблiдли схвильовано, аже витягли голови - то
були жiночi ноги! Жiночi ноги!
   Андрiй вiдчув, як йому  йокнуло  серце.  Вiн  був  охоплений  загальним
почуттям. То не було почуття самцiв, нi. То було бiльше, трагiчне  людське
почуття. Почуття людей, якi раптом уявили там, за  брамою,  своїх  дружин,
взятих "по дєлу мужа", матерiв, сестер, наречених.
   Вони проходили довгою черiдкою- ноги, жiночi ноги! В модних  туфельках,
в чобiтках, в подертих черевиках, в ганчiр'яних лаптях, босi...  Там  були
стрункi дiвочi ноги, з точеними литками, з божественними лiнiями, там були
й здеформованi вже старiстю й тяжкими життєвими шляхами ноги старших жiнок
- матерiв i, може, навiть, бабусь... I жодного голосу там за брамою...
   Варта  помiтила,  куди  це  так  потяглися  очима  всi   арештанти,   й
скомандувала: "Обернись!!"
   Всi обернулися, але ноги все йшли й iшли їм у вiччю. Жiночi ноги.
   Група  арештантiв  так  простояла  хвилин  з  десять,  поки  прогулянка
закiнчилась, i тодi брама перед ними вiдчинилась.
   У великiм подвiр'ї вже було порожньо. Жiнки зникли,  як  камфора.  Так,
нiби їх i не було. Невiдомi, незнанi, загадковi жiнки. Жiнки-в'язнi.
   Це почалася нова, вiдмiнна фаза в їхньому арештантському життi, їх вели
осяяним  сонцем  подвiр'ям,  порожнiм  i  голим,  як  долоня,  обставленим
височенними грiзними мурами тюремних блокiв, обчеплених рядами залiзних  i
дерев'яних щитiв на вiкнах, як ластiв'ячими гнiздами. Щити були  фарбованi
в  чорний  колiр.  Вражiння  було  грiзне  й  таємниче.  Блоки  нагадували
величезнi, вогнетривкi скринi з рядами герметичне закритих шухляд, в  одну
з яких їх от ведуть  поховати  вiд  цього  слiпучого  сонця  й  вiд  свiту
взагалi.
   Але перш нiж їх поховати, їх повели до лазнi,  так  як  стiй,  з  усiма
їхнiми лахами, клунками й торбиночками. З усiх в'язнiв лише Андрiй не  мав
нiяких лахiв i нiяких взагалi речей, крiм  маленької  торбиночки,  в  якiй
зберiгалася недоїдена пайка й замайорена в тюремної адмiнiстрацiї, там, на
Раднаркомiвськiй, алюмiнiєва ложка,  -  Андрiй  назло  примудрився  її  не
здати. Мандруючи до лазнi,  вони  перейшли  ще  через  кiлька  iзольованих
подвiр'їв. Вражiння було гнiтюче -це була неприступна фортеця,  держава  в
державi, царство молоха, - ця Холодногорська тюрма з безлiччю розгалужень,
тюремних блокiв, якихось прибудiвель. I на всьому лежала печать  мовчання,
засекреченостi. Де-не-де шнирили люди - тюремна варта та тюремна обслуга з
кримiнальних злочинцiв, що  користалися  з  привiлеїв  у  всiх  тюрмах  та
концтаборах СССР - з права довiри до  себе,  як  "соцiально  близьких",  а
звiдси  -  з  права  працювати  на  рiзних  посадах  та  верховодити   над
полiтичними, як упривiлейована каста, своєрiдна арештантська аристократiя.
Вони бо не були "ворогами народу", а просто "правопорушниками".
   Ця аристократiя порядкувала й в лазнi, куди привели групу з Андрiєм.
   В лазнi, в окремiм закамарку їм звелiли роздягтися догола й здати одежу
та всi речi до "Гелiоса" - до спецiального  апарата  парової  дезинфекцiї.
Потiм вистригли їм усi мiсця машинками - це проробили  двоє  кримiнальних,
якi не  вiдзначалися  особливою  делiкатнiстю,  роблячи  свою  роботу  пiд
акомпанемент вiртуозної лайки та  терпких  дотепiв,  особливо  кепкуючи  з
Петровського, потiшаючись над його гилою. Але  зрештою  всi  тi  жарти  та
дотепи були безобиднi. Гiрше могло статися з  речами,  про  якi  всi  були
певнi, що їх спiткає печальна доля, а саме: все, що  було  лiпшого,  щезне
пiсля зворушливої опiки цих "теплих ребят".
   Саме миття - то була досить  неприємна  розвага.  Лазня  була  iдеально
брудна, з несамовитими протягами, темна й холодна, без гарячої води,  зате
колосальних розмiрiв, як полiгон. Це була лазня така,  яка  й  мусила  тут
бути - величезної пропускної спроможностi, розрахована на велику кiлькiсть
i на спецiальну функцiю - мочити людей холодною водою,  простуджувати  їх,
принижувати й  поглиблювати  моральну  депресiю.  Цементова  пiдлога  була
холодна й слизька, як пiдводне камiння, вiд харкотиння та плiсняви.  Перед
тим як  впустити  хлопцiв,  їм  дали  кожному  в  жменю  якогось  рiдкого,
смердючого мила, яке гидко було тримати в  руках,  а  ним  же  треба  було
митися! Чомусь приходило на думку запитання: "з  кого  те  мило  роблене?"
Було бридко. Здавалося, тим смердючим милом була вкрита вся пiдлога,  лави
й лоханки - великi дерев'янi зрiзи, з яких митися, бо те мило, мабуть,  не
в силi була подолати нiяка вода, не в силi його розчинити.  Замiсть  душу,
пускано  воду  з  брандспойта.  Це  робив   якийсь   "рубаха   парень"   з
кримiнальних, виконуючи функцiю "банщика" й  потiшаючись  тим,  що  збивав
струменем людей з нiг.
   Сяк-так хлопцi побанились: розвезли на собi бруд,  намокли  в  холоднiй
водi й перемерзли люто. А надто перемерзли, чекаючи, коли ж їх  нарештi  з
цiєї лазнi випустять. Товпилися коло дверей i несамовито цокотiли  зубами.
Це не лазня, а кара божа. Особливо змерз бiдолашний Руденко,  посинiв,  як
печiнка, й увесь вкрився "гусячою  шкiрою",  нагадував  того  одчайдушного
хлопчиська, що полiз до ставка купатися  пiсля  того,  як  "Iлько  в  воду
нас...", та й  зарiкся.  Ряснi  болячки  на  людях  понамокали,  посинiли,
почервонiли, почорнiли. А їхнi "опiкуни" не квапилися, бо  ще  одежа  була
неготова. Нарештi їх  випустили  i  хлопцi  вiдчули  справжнє  блаженство,
потрапивши з такого рефрижератора до примiщення "Гелiоса", де було  жарко,
як у пеклi. Вiд сухого повiтря забивало дух.  А  надто  забивало  дух  вiд
смороду та чаду, вiд смалятини - вивантажувано  з  "Гелiоса"  їхню  одежу.
Боже ти мiй! Що сталося з їхньою нещасною одежею та всiма лахами!  Яке  то
чудо, цей "Гелiос"! Нi, вiн, безперечно, сумлiнно виконує свою  спецiальну
роль тут. Одежа або була попалена, або геть мокра, як хлющ. Її  викочувано
на спецiальних вiшалах з пекельного апарата, а  решту  витягувано  гаками,
ту, що позривалася з вiшал i намокла внизу, i звалювано на купу. А  вже  з
тiєї купи в'язнi  вибирали  її,  копаючись,  як  археологи.  Андрiй  ледве
викопав з гарячої купи свою одежу й  переконався,  що  вже  йому,  власне,
нiчого й одягати, - штани й сорочка розповзалися в  руках!  Лишилися  самi
рубцi. I так у багатьох. Але люди не журилися, скалозубили, як  скалозубив
i черговий бiля "Гелiоса", потiшаючи, що хоч  фасон  трохи  й  попсувався,
зате вошей напевно всiх побито. Проте це була помилка - пiзнiше виявилося,
що вошей не тiльки не побито, а ще якимось чудом кiлькiсть їх збiльшилася,
вони з'явилися навiть там, де їх i не було. Та де пiзнiше! Вже зразу  люди
вiдчули, що проклятi створiння, розпаренi й  розiритованi,  рятуючись  вiд
вогкостi, повзали ошалiло по ганчiр'ї, лоскочучи  шкiру.  I  вiд  того  їх
видавалося безлiч. Але Аллах з ними. Лазняна екзекуцiя скiнчилася для всiх
- i для вошей, i для людей. Зрештою їх спiткала однакова доля  й  однаково
для всiх ця пригода скiнчилася щасливо: їх не поморили, тiльки намочили.
   Потiм "людiшек" вишикували по чотири й повели знову через всi  подвiр'я
кудись. Пiдходячи  до  якогось  блоку,  вони  переходили  вузький  дощаний
коридорчик чи завулок, - тут їм нагло  скомандувано  обернутися  лицем  до
дощок i так стояти. Це був  вузесенький  прохiд  з  двох  дощаних  стiнок.
Стiнки були вибiленi вапном, i в те вапно їм звелiли упертись лобами, ще й
перевiрили, чи нiхто не дивиться. Так, упершись лобами, вони стояли довго.
Було вражiння, що з них хтось глузує. Але  стояти  було  приємно  -  сонце
пекло згори немилосердно, наповнюючи вузенький дощаний  завулок  сяйвом  i
теплом. В'язнi висихали й вiдiгрiвалися пiсля лазнi. Нiби їх  зумисно  для
цього поставлено.
   Виявилося, що не  було  начальства,  а  варта  не  знала,  куди  ж  цих
"людiшек" вести пiсля лазнi. А може, дорога була зайнята. В'язнi стояли  й
пильно слухали, що робиться навколо. Десь вгорi  за  щитками  вiкон  глухо
перегукувалися люди, подавали реплiки, iнформували вже камера  камеру  про
новоприбулих. Вони там  бачать!  Вже  порахували  гостей,  i  чийсь  голос
ствердив безпомилково, що їх "двадцять чотири"!
   - Двадцять чотири гаврики!
   - I нiкого знайомого!
   Це був  "другий  спецкорпус".  Прийшло  начальство  i  двадцять  чотири
"гаврики" щезли в його черевi, перейшовши  з  сонячного  сяйва  в  холодну
пiвтемряву  знаменитого  2-го  спецкорпусу,  а  колишнього   найславнiшого
корпусу каторжної тюрми. Спершу вони опинилися в  якiйсь  залi  з  скляним
дахом, що нагадувала те примiщення цукроварнi, де стоять балянсовi машини.
По боках тяглися галереї в чотири яруси. Вони пiднялися по сходах на першу
галерею, пройшли її кругом, повз ряд герметичне закритих масивних дверей з
вовчками. Потiм пiднялися на другу, на третю. I аже на четвертi перед ними
вiдчинилися дверi - й їхнi мандри скiнчилися. Вони прийшли.
   Це була маленька келiя з трьома лiжками, причепленими до стiн. Келiя на
три особи, її називали "трiйником", а цiлий цей тюремний сектор  називався
- "трiйники".
   В цiй маленькiй келiї на три особи вони  й  розмiстилися  всi  двадцять
чотири. III
   Все-таки порiвняно з РаднаркомIвською тут була  свобода.  Насамперед  -
можна ходити, стояти, танцювати, лежати i, якщо  хочеш,  -  навiть  битися
головою об стiну - нiкому до того не було  нiякого  дiла,  як  не  було  й
нiякого вiд того ефекту. Стiни тут були зробленi з достатку  -  роботи  ще
царської, могутнi, розрахованi на тисячолiття. В  амбразурi  вiкна  хлопцi
ради iнтересу промiряли цю стiну - виходило 70  сантиметрiв.  I  це  ж  на
четвертому поверсi! А внизу?! Пiдлога асфальтова. Стеля дугою,  пiвкругла.
Дверi кованi дебелим залiзом. Лiжка (залiзнi)  вгвинченi  в  стiни.  Добра
квартира. Ще цар-батюшка будував, спасибi йому! Нiяких матрацiв чи  чогось
подiбного, звичайно, не було, як i нiяких меблiв, крiм незмiнної смердючої
"парашi".
   Хлопцям вiд незвички було аж  чудно.  Подумати  тiльки!  Можна  стояти,
ходити, танцювати, говорити голосно, спати вдень. Це не  тюрма,  а  просто
рай.
   З лiжок нiхто не хотiв користатися, бо то було б несправедливо  -  чому
це привiлей для трьох! Через те всi  розташувалися  на  пiдлозi,  так,  як
звикли вже. Покотом. Так само, як i  ранiше,  пороздягались  i  з  радiстю
порозвiшували лахмiття на лiжках сушитись. Було так само тiсно,  як  i  на
Раднаркомiвськiй, бо хоч це й  "трiйник",  але  не  бiльший  за  одиночку.
Одначе було незрiвняно зручнiше тут i приємнiше. А головне,  здається,  не
було блощиць, а якщо й були, то зовсiм мало, бо пiдлога асфальтова, а мури
щiльнi й холоднi. Вони тiльки трохи нанесли блощиць у черевиках та чоботях
iз собою, але тепер старанно нищили їх.
   Почався новий роздiл їхньої епопеї - роздiл "в трiйнику".
   Найперше Андрiй почав пробувати стiни, налагоджуючи тюремний  телеграф.
Вiн прекрасно знав тюремну "ггятихвiстку" i тепер випробовував щиколотками
мури, шукаючи контакту.
   На Раднаркомiвськiй вiн не мiг пустити в дiло цi свої знання, бо там це
було неможливо при тамтешнiм несамовитiм наглядi. Iнша справа тут. Але всi
спроби, на жаль, в перший день скiнчилися нiчим, бо не було анi  справа  в
камерi, анi злiва тямущих сусiдiв. Хтось  вiдгукнувся  на  виклик,  але  й
тiльки, далi дiло не йшло. На сигнал хтось вiдповiдав стуком -хтось нiби з
того свiту тукав молоточком, - але  далi  був  безпорадний.  Не  вмiв.  Та
спасибi й на тiм. Вже добре, що хоч вiдгукувався. Було приємно, що iснував
зв'язок, незважаючи на товстi мури. Їх чують. Може, дасть Бог, трапиться й
фаховий "телеграфiст". Тим часом Андрiй зразу ж заходився вчити всiх своїх
товаришiв тюремної  телеграфної  премудростi.  Щоб  знали.  Час  покотився
жваво. Крiм навчання, всi зайнялися ще iншими,  практичнiшими  справами  -
Руденко й iнженер Н заходилися з цвяшкiв,  якi  вони  десь  попiдiймали  в
лазнi чи по дорозi з неї, та з шматкiв дроту робити  голки.  А  тим  часом
було нароблено голок з зубцiв гребiнця, попросвердлювавши цвяшком  дiрочки
("вушка") на товщому кiнцi. Розпущено шкарпетку на нитки й дехто заходився
латати свої лахи. Хтось робив мундштука iз  знайденої  кiсточки  i  хлiба.
Хтось лагодив черевики. Робота кипiла. Надто пильно  трудилися  Руденко  й
iнженер Н. Вони робили "господиню", бо  без  "господинi"  як  бути?!  Вони
терли свої цвяшки об асфальт та об  цементове  пiдвiконня  з  терпiнням  i
методичнiстю, якiй позаздрив би перший-лiпший китаєць. Завдання полягало в
тiм, щоб з грубого цвяха зробити тоненьку голку. А тодi ще просвердлити  в
нiй вушко. I тодi з грубого цвяха вийде грацiйна й блискуча "господиня".
   З усiх нiякими господарчими справами не займався лише Андрiй.  Навчання
тюремного телеграфу уперлося в  тяжку  проблему  -  проблему  приладь  для
писання, i вiн, урвавши лекцiю, сушив над цiєю проблемою голову.  Вiн  був
феноменально упертою людиною, для якої не iснувало речей  неможливих,  вiн
не визнавав їх. Що значить неможливо? Як не iснувало й поняття "не  вмiю".
Вiн  з  школярських  рокiв  полюбив  англiйську,  кимсь  розказану   йому,
вiдповiдь на запитання, чи ви вмiєте грати на роялi. "Не пробував, може, й
умiю".
   Писати! Як писати, чим, на чому? I б'ючись над цiєю проблемою в камерi,
де не було нi паперу, нi олiвцiв, вiн зробив нарештi винахiд. Бiльшiсть  з
в'язнiв мали при собi галошi, звичайнi гумовi  галошi;  Андрiй  взяв  одну
стару галошу, зчовгану й таку  гладеньку  на  пiдошвi,  натер  ту  пiдошву
крейдою (провiв галошею по стiнi i вже), а тодi  почав  по  бiлому  писати
загостреним сiрником. Знамените! Лiнiї виходили яскраво-чорнi, пружинястi,
чiткi. Можна писати й навiть малювати з найтоншими нюансами!
   Це був дiйсно чудовий винахiд, якому стелилося велике тюремне майбутнє.
   Винахiд зразу ж пiшов у рух. Власне, пiшли  в  рух  галошi.  Одна  пара
галош - це цiлий капiтал, це своєрiднi  грифельнi  дошки:  насамперед  для
писання, а тодi для малювання, для рiзних iгор i, нарештi, для гри в  шахи
- малюється шахiвницю й фiгури на нiй, а тодi грається - походжену  фiгуру
затирається пальцем на одному полi й малюється на  iншому.  Забитi  фiгури
просто затирається.
   Камера зажила. Стiльки одразу занять, розваг, клопоту.
   Час вiд часу пiдходив вартовий до вiчка й зазирав. Тодi в'язнi удавали,
що вони нудяться, а як  вартовий  вiдходив  -  ситуацiя  мiнялась.  Щастям
арештантiв було те, що тут в дверях не було тiєї проклятої  кормушки,  так
що за кожною  потребою  коридорний  мусив  вiдчиняти  дверi.  А  поки  вiн
вiдчинять тяжкi дверi, можна багато дiла  зробити.  Найбiльшим  же  щастям
було те, що ця тюрма далеко вiд управлiння НКВД,  далеко  вiд  тiєї  всiєї
шаленої, божевiльної метушнi.
   Одначе помалу виявилося, що щастя не так то й велике.
   Помалу трiйник починав даватися взнаки. Вже першого дня" пiсля того  як
їх нагодували солоною юшкою в полудень (це  був  пiзнiй  обiд  для  них  -
новоприбулих), яка -  юшка  -  крiм  води  й  манюньких  та  малочисельних
шматочкiв кислої капусти, бiльш нiчого не мала, але зате її  було  багато,
аж по цiлому лiтровi, - в'язнi вiдчули страшну задуху  i  брак  повiтря  в
камерi. Люди  страшенно  потiли.  Нiякої  циркуляцiї  повiтря.  Розпечений
сонцем залiзний щиток затуляв  i  без  того  маленьке,  густо  загратоване
вiкно, а їх було в  камерi  двадцять  четверо.  Голi  тiла,  вкритi  рясно
противними  болячками,  виповнювали  камеру   густо,   як   i   перше,   i
перенасичували повiтря випарами поту. Асфальтова пiдлога не вбирала вологи
й  все  бiльше  мокрiла.  Надвечiр  люди  кинули  всi  свої   заняття   й,
немилосердно потiючи, безперервно витиралися ганчiр'ям,  яке  хто  мав,  i
викручували те ганчiр'я над парашею. А пiт все тiк i тiк. Вiн вже чвакотiв
на пiдлозi пiд босими ногами, i треба було  його  збирати  з  пiдлоги  теж
ганчiркою раз по раз, так що маленька параша наповнювалася самим  людським
потом. I було справжнiм щастям, коли  люди  нарештi,  дочекавшись  вечора,
пiшли до вбиральнi "на оправку". Вони нiби вилiзли  з  лазнi  й  розморенi
зумисне помалу  пленталися  по  внутрiшньому  балкону,  вважаючи  на  Боже
благословення той  факт,  що  вбиральня  була  аж  геть  у  другому  кiнцi
чотирикутника. Там була холодна  вода,  багато  холодної  води.  А  камеру
наглядач,  на  прохання  нещасних  мешканцiв,  залишив   вiдчиненою,   щоб
провiтрювалась i просихала. Вiн був симпатичний, той наглядач, i зовсiм не
сперечався. Та  то,  мабуть,  тому,  що  тут  було  таке  правило  взагалi
поводження з цими трiйниками, завдяки їхнiй, уже вiдомiй, властивостi.  Ще
в обiд їм видано було фаянсовi миски, i тепер люди набирали в них води так
само, як i на Раднаркомiвськiй.
   Спати люди повкладалися на мокрiй пiдлозi. Було бридко -мокро й  тiсноi
люди довго не  могли  заснути.  При  вкладаннi  спати  повстав  той  самий
досадний конфлiкт з площею. Тодi вони розiграли лiжка в лотерею,  щоб  хоч
трохи розвантажити пiдлогу, й щасливi  здерлися  нагору  i,  напевно,  там
раювали, їм усi заздрили, а тому, ще до того як поснути, в'язнi розв'язали
проблему  справедливого  й   планомiрного   користування   лiжками   бiльш
грунтовно. Вони ухвалили користуватися тим щастям (спати на голих залiзних
лiжках), за чергою. Щоб кожен пораював хоч трохи.
   В цiм трiйнику було глухо й тихо, як у  домовинi.  Нiякi  звуки  ззовнi
сюди не досягали й, якби не досадне потiння та  задуха,  то  тут  би  було
добре. Нерви людськi вiдпочивали, бо не гримiли засуви, не бентежили  душу
стогони й крики, не лякала нiяка тупотнява  опiвночi,  не  гули  машини  з
вiдкритими глушителями, не чути  було  нiчого.  Була  тиша.  Благословенна
тиша. I цiєї ночi багатьом, напевно, снилися спокiйнi й  погожi  сни.  Хоч
Андрiя душив усю нiч волохатий i жаский кошмар: все те  ж  -  безперервний
конвейєр змагання загроженої душi й серця. Душа i серце  продовжували  все
те ж життя - продовжували ходiння по муках, органiзовуючи шалений спротив.
Нiякi змiненi вже зовнiшнi обставини не  могли  тiєї  душi  й  того  серця
здемобiлiзувати й переключити на iншi рейки.. Аж доти, доки  не  буде  все
скiнчено. Доки вони не  загинуть  або  не  вирвуться  з  цього  "чортового
колеса".
   Вранцi очманiлим людям видали по пайцi  вже  iншого,  житнього,  досить
добре випеченого хлiба i по нормальнiй порцiї цукру. Тодi прийшов черговий
корпусу, чемно сказав - "Добридень!" - i  перевiрив  їх.  А  тодi  вже  їх
пущено до вмивальнi. Все тут якось було трохи навиворiт. Не такий хлiб,  i
не такий режим, i трохи не такi люди. Не тiльки унiформою  не  такi,  а  й
вдачею нiби. От черговий з першої ж вiзити сказав  "Добридень",  та  ще  й
українською мовою, i  наглядачi  теж  були  якiсь  не  такi,  чемнiшi.  Не
зазирали раз по раз у кормушку. Правда, може, тому, що її  не  було,  тiєї
проклятої дiрки в дверях. I навиворiт була й  сама  атмосфера  -  не  було
постiйного проклятого нервового напруження, й галасу,  та  зойку,  а  була
тиша.
   Пiсля снiдання (трохи рудого чаю, налитого в  миски)  почався  трудовий
день. Таки справдi трудовий i тяжкий день.  Люди  взялися  до  боротьби  з
потом. Пiт тiк рясно, а люди його витирали на собi та викручували ганчiр'я
над парашею. Просто  дивно,  звiдки  вiн  береться  в  таких  вимучених  i
виснажених людях. Люди потiли, пили холодну воду й знову потiли...
   Водою намагалися залити пекельну  спрагу,  але  чим  бiльше  пили,  тим
бiльше хотiли пити i тим бiльше було роботи з тим  потом.  Люди  тонули  в
тому потi, й тонула в ньому найменша  iскра  радостi.  Проклятий  трiйник!
Потяглися днi -мокрi, досаднi, задушнi. То  був  тяжкий  iспит.  Своєрiднi
тортури, iспит потом, хоч i було  те  поза  планами  тюремникiв.  А  втiм,
хтозна, тут нiчого немає поза планом.
   Єдиною радiстю були прогулянки. Це були справжнi прогулянки. Щодня i по
цiлих п'ятнадцять хвилин! I не в дурнiй дощанiй загорожi,  а  на  тюремнiм
подвiр'ї. В тiм подвiр'ї було винищено дерева й будь-якi кущики, i  навiть
виполото траву, але зате було синє небо над головою. Неба тi "опiкуни"  не
могли анi виполоти, анi замазати, анi щитком затулити. 3  чотирьох  сторiн
стояли понурi стiни блокiв, обчiплянi щитками, бiля дверей  корпусу  стояв
наглядач в чорному i пильно спостерiгав за всiм, а вгорi було синє небо  з
хмарками. Люди ходили повiльно черiдкою по досить великому чотирикутнику й
жадiбно дихали, жадiбно позирали на небо й не менш  жадiбно  дивилися  пiд
ноги, в надiї щось знайти - шматочок цеглинки, скляночку, цвяшок, шматочок
залiза, а вухами дослухалися до навколишнього свiту,  власне,  до  понурих
мурiв, обчiпляних щитками. Там, за щитками, стояв невиразний гомiн i iнодi
чулися приглушенi оклики. На них дивляться! Кожен вiдчував  чиїсь  очi  на
собi звiдтiля, з-за щиткiв, i мимоволi  випростовувався  i  пiдiймав  лице
вгору, нiби дивлячись  в  небо,-нехай  впiзнають.  Може  ж,  там  є  хтось
знайомий рiдний, близький.
   Пiсля прогулянок досадно було повертатися назад, але їх не питали.
   В камерi люди якийсь час пiсля прогулянки  сидiли  спокiйно,  задумливо
переживали синє нето, й бiлi хмаринки на ньому,  й  шепiт  за  щитками,  й
спогади про тих жiнок, ноги яких вони бачили в перший день, що теж  ходили
на прогулянцi, й мрiяли про випадковi зустрiчi, якi могли б  статися,  про
можливих друзiв, про iнших людей, яких тут багато-багато i з якими до болю
хотiлося б побачитись. Адже ними напакованi всi цi такi  чисельнi  i  такi
великi блоки.
   Потiм хвилина блаженного спокою минала й люди бралися за ганчiр'я - пiт
заливав i синє небо, й  тi  хмаринки  бiлi,  й  всi  тi  шелести,  та  всi
асоцiацiї. Рясний,  липкий,  досадний  пiт.  В  обiд  їх,  немов  зумисне,
годували солоним гарячим "брандахлистом", звареним або з кислою  капустою,
або з солоними зеленими помiдорами. Вранцi  й  увечерi  їх  поїли  гарячим
чаєм.
   Надворi стояли гарячi, сонячнi днi - останнi днi золотої осенi.  Сонце,
використовуючи залiзний щиток, як конденсатор i  передатчик,  напаковувало
при його допомозi камеру задушливою спекою, i в'язнi не знали вже, кому ж,
власне, вони мусять бути зобов'язанi такою благодаттю, що на них звалилася
з тим потiнням, -  сонцевi  чи  своїм  тюремникам  i  династiї  росiйських
iмператорiв, що цей каземат збудували.
   Першi  днi,  за  винятком  самого  найпершого,  коли  вони   були   так
розiгналися до працi та до арештантських винаходiв, в'язнi нiчого не могли
робити, стероризованi задухою. Одначе помалу почали й до цього звикати,  а
звикаючи,  почали  братися  до  роботи.  Боротьба  з  потом  стала  явищем
нормальним, як дихання, й вже не перешкоджала щось  робити,  думати,  мати
добрий гумор. Руденко й iнженер Н взялися знову за  свою  китайську  працю
над "господинями", кравцi й шевцi шили, Давид складав веселi  епiграми  на
товаришiв, Андрiй вчив усiх "п'ятихвiстки" та читав лекцiї з авiацiї. Вони
часом навiть спiвали  пiсень  тихенько  i  багато  розмовляли.  Розмовляли
досить щиро про те, про що перше мовчали. Серед  їхньої  двадцятьчетвiрки,
здається, не було камерного стукача, бо Азiк i Узуньян лишилися десь  поза
ними, i дихалось вiльнiше. Група їхня була дiбрана з людей  порядних.  Тут
були,  крiм  декого,  Руденко,  Зарудний,  Охрiменко,  Давид,  iнженер  Н,
Петровський, Кулинич, Бунчук, iнженер  Ляшенко,  Краснояружський,  Гепнер,
Прокопович,  Виставкiн,  Iванов,  Прокуда,  Фролов,  троцькiст   Урров   i
старенький професор Манєвич. Три останнiх були вкиненi в камеру  49-ту  на
Раднаркомiвськiй за кiлька днiв перед появою "Чорного ворона".
   Розгадуючи загадку, чому й для чого це їх сюди перевезли, пiсля довгого
обмiрковування, нiчого не могли придумати й пристали на думку,  що  це  їх
вкинуто  сюди,  як  в  ощадну  скарбницю,  бо  тюрма  на  Раднаркомiвськiй
перевантажена  свiжими  "ворогами  народу",  над   якими   слiдство   лише
починається. В них же у всiх  "дiла"  в  стадiї  якщо  не  закiнчення,  то
затяжної заминки, складнi, тяжкi дiла, як от у Андрiя.  Такi  дiла  будуть
вестися далi, в'язнiв возитимуть звiдси на допити в "Чорному воронi".  Тим
часом вони тут, як в ощадницi.
   Якщо вiдкинути Гепнера, в обтяженостi якого справжнiми грiхами (адже  ж
вiн недарма був особистим приятелем Льва  Давидовича  Троцького,  а  цього
самого досить, щоб його справа була досить тяжкою) Андрiй  не  сумнiвався,
що про всiх iнших Андрiй узнав уже не  з  власних  припущень,  а  з  їхнiх
найщирiших запевнень, що вони абсолютно "нi в чому не виннi" й що про свою
"контрреволюцiйну дiяльнiсть", про рiзнi терористичнi й  повстанськi  свої
жахiття взнали в перший раз вiд слiдчого. Вони розповiдали цiлком  одверто
про свої карколомнi пригоди в НКВД, i смiялись, i плакали воднораз. Навiть
Охрiменко, колишнiй махновець, був  чистий,  як  сльоза,  щодо  теперiшнiх
злочинiв, про якi нi сном, нi духом не знав до самого дня арешту.
   Тут же Андрiй  взнав,  що  битi  були  всi  без  винятку.  Добре  битi.
Навiть... Прокуда. Його, правда, бито мало, бо вiн  "урятувався"  тим,  що
розколовся пiсля першого ж дотику дубової спинки вiд стiльця.  Петровський
же, що так побивався над Андрiєвою й  Давидовою  бiдою,  а  сам  про  себе
мовчав, був мордований в спецiальний спосiб. Оскiльки вiн був дуже  старий
i його не можна було  бити  залiзною  палкою"  не  ризикуючи  затовкти  на
першому ж допитi, то, з огляду на його  гилу,  його  змушували  бiгати  по
кiмнатi, стрибати, стояти довгими годинами, сидiти на рiжечку, а то  ще  й
читати напам'ять всенощну службу божу, i тiльки кiлька разiв його  вдарили
по обличчю. Ну й,  звичайно,  тероризували  морально,  надiвали  кошик  iз
смiттям на голову замiсть камилавки,  та  все  загрожували  в  присутностi
Нечаєвої затиснути йому статевий орган в дверях та  бити  по  тому  органу
лiнiйкою, й навiть стягали з нього штани. Але це все були легкi тортури  з
"огляду на його старiсть".
   А старенького Кулинича якийсь слiдчий, молокосос, товк ногами пiд ребра
й виробляв  несусвiтнi  речi,  потiшаючись  над  його  старiстю...  I  вiн
розколовся, вибираючи каторгу, аби  лиш  видертися  з  цього  пекла,  якою
завгодно цiною видертись. Бо вже й так його вiк  короткий,  а  нерви  його
занадто слабi й увесь вiн немiчний. Старенький Кулинич розповiдав про  все
те тихенько, здивовано й плакав старечими сльозами.
   Вiд того всього, вiд тих усiх оповiдань було невимовне  тяжко.  Скiльки
безглуздя,  скiльки  мерзостi,  скiльки  дикого,  нiчим   не   оправданого
варварства й хамства!  I  тим  бiльшою  ставала  Андрiєва  упертiсть,  тим
безмежнiшим  ставало  презирство  й  бажання  з  того  всього  диявольськи
поглумитися. Його зворушувала трагiчна покора всiх цих приречених i вона ж
його обурювала. Власне, обурював цинiчний  трiумф  тих  усiх  костоправiв,
їхнє безмежне панування над людськими душами при допомозi жаху, їхнiй глум
над людьми, що вони їх  звикли  розглядати  лише,  як  об'єкти  для  своїх
iдiотичних вправ, як "людiшек", як "дiрку  вiд  бублика".  Обурювало  їхнє
уставлене правило, що нiщо їм не може протистояти, з  якого  -  правила  -
мовляв, немає виняткiв i не може бути. Та невже ж не може бути  винятку  з
правила? А Васильченко?!. Вони оперують великими знаряддями й часом. Що не
доконають залiзнi палки, рiжечки, гумовi шланги тощо,  те  доконає  час  -
час,  наповнений  безперервними  стражданнями,  оберне  людську   волю   в
ганчiрку. Поступово, помаленьку, але оберне. Певно i неухильно. Час тут  є
найбiльшим катом нiби.
   Нарештi Андрiїв "телеграф" показав себе, а то вже  всi  думали,  що  це
блеф, i потихеньку пiдсмiювались над Андрiєм. Вiн  кожного  дня  методично
обстукував обидвi стiни, але безрезультатно. Аж ось одного дня стiна злiва
сама заговорила. По тому, як було вибито призивний сигнал,  Андрiй  угадав
вправного телеграфiста  й  схопився,  як  опечений,  взяв  ложку  й  почав
держаком сторч вистукувати. Вiн вибив знак - "Я вас  слухаю"  -  частий  i
дрiбний стукiт, як з кулемета, а тодi вибив запитання"Хто?"- п'ять ударiв,
а тодi один - "X", чотири удари i три - Т", три удари i чотири - "О". Хто?
   В стiнi застукало  методично,  але  повiльно.  Андрiй,  перебив  частим
стукотом, а тодi вибив:
   "Можеш швидше?"
   I став схвильовано чекати - зрозумiв той чи не зрозумiв?
   Зрозумiв! У стiнi затукало жваво сигнал  "Увага"  i  почало  бадьоро  й
шпарко вибивати:
   "Ад'ютант командарма Дубового. Хто ви?"
   Андрiй поставив Давида на вартi бiля дверей, щоб наглядач не накрив,  а
тодi так само шпарко вистукав своє iм'я. I почалась гарячкова  оригiнальна
розмова.
   "Скiльки вас?" - запитала камера злiва.
   "Двадцять четверо. А вас?"
   "Сiмнадцятеро. В якiй камерi жiнки?"
   "Не знаю".
   "Попробуйте камеру справа".
   Андрiй попробував камеру справа. Мовчить. Попробував ще -  мовчить.  Не
тямлять, чорти. Вернувся до камери злiва. Постукав.
   "Попробуйте камеру справа!" - уперто повторила стiна.
   Андрiй ще раз попробував камеру справа, але безрезультатно.
   "Мовчать, - вистукав Андрiй i запитав: - Якi маєте новини? Чи  у  вашiй
камерi вже судженi, чи?.."
   Камера злiва перебила нетерпляче:
   "Поможiть в розшуках, ви добрий телеграфiст. Тут  десь  сидить  дружина
командарма Дубового. Я шукаю дружину командарма. Ви зрозумiли?"
   "Так! За що вона сидить?"
   "А за що сидять жiнки? "По дєлу мужа!"
   "Ви певнi, що вона в трiйниках?"
   "Вона в цьому спецкорпусi".
   "Цей спецкорпус складається лише з трiйникiв?"
   "Нi, друга половина складається з загальних камер. Там сидять по триста
чоловiк в камерi".
   Андрiй здивувався такiй астрономiчнiй цифрi. Не повiрив.
   "Звiдкiля й коли прибули?"
   "Вчора. З Раднаркомiвської".
   "Як думаєте- для чого привезли сюди?"
   " Раднаркомiвська перевантажена".
   Андрiй всi запитання й вiдповiдi повторяв тихо  вголос,  щоб  чули  всi
його товаришi, якi слухали "телеграфну" розмову  з  завмиранням.  То  була
хвилююча подiя - стiна, мертва, товстелезна стiна заговорила, та як шпарко
i як вправно! I як цiкаво. "Спитайте те, спитайте оте..." -  шепотiли  всi
до Андрiя, намагаючись взнати  кожен  щось  своє,  але  Андрiй  мав  своїх
власних запитань цiлу копу,
   "Чи не можете ви повторити прiзвища всiх, хто з вами?"
   "Нi, не можу. Пiзнiше. Хто ви? Котрий Чумак?"
   Андрiй захвилювався- там хтось, хто знає його родину!
   "Андрiй", - вистукав вiн у вiдповiдь. "Ви знаєте нас?"
   Камера мовчала.
   "Ви знаєте нас?" - повторив Андрiй хвилююче запитання.
   "Я шукаю дружину командарма Дубового" - вiдповiла стiна.
   Андрiй розсердився. Хтось ухиляється вiд вiдповiдi. Чи провокує?
   "Звiдкiля ти мене знаєш?" - вистукував Андрiй енергiйно й в той же  час
повiльно, пiдкреслюючи тим категоричнiсть запитання. Павза.
   А потiм раптом затукало швидко, як  з  кулемета,  й  замовкло.  То  був
алярмовий сигнал - "Небезпека!"  До  сумiжної  камери  загримотiли  дверi.
Андрiй з досадою зрозумiв, що розмову їхню  обiрвав  наглядач.  Тут  Давид
зашикав i миттю сiв на своє мiсце. Вовчок у дверях вiдсунувся, i  в  нього
вставилося око, поклiпало. Вовчок засунувся. Пiсля того вiдчинилися  дверi
й на порозi став коридорний. Довго дивився по камерi, а тодi спитав:
   -Хто тут телеграфiст?
   Мовчанка.
   - Хто телеграфiст, я питаю! Хто висiв на апаратi?
   Смiх. Смiх з професiйного виразу.
   - От посмiєтесь на кутнi, як побуваєте в карцерi.
   Андрiй встав i наблизився до наглядача.
   - Не пiдходь! - зарепетував наглядач раптом. - Говори  здалеку.  Говори
чесно - ти висiв на апаратi?
   - Та ти що, чоловiче!- засмiявся Андрiй. - Де ти тут  бачив  апарат?  I
який телеграфiст? По-моєму, єдиний телеграфiст -  це  ти,  якщо  судити  з
такої твоєї розумної мови, гм, "висiв на апаратi".
   - Чим стукав? - запитав наглядач усторч.
   - Куди?
   - В стiну.
   - Лобом, чоловiче добрий.
   Наглядач помовчав, посопiв, а тодi безцеремонне плюнув на пiдлогу:
   - Ну, добре. От як я тебе спiймаю, тодi ти вже застукаєш лобом.
   - Добре. Так би й говорив. Пiймай же.
   - Нiззя стукати! - викарбував наглядач грiзно й вийшов.
   На тому перша телеграфна розмова урвалась.  А  другої  розмови  вже  не
було! На жаль, не було. Ризикуючи "постукати лобом",  Андрiй  ще  пробував
увечерi кiлька разiв зв'язатися з камерою злiва,  але  нiчого  з  того  не
виходило.  Камера  злiва  не  вiдповiдала.  Пробував  i  уночi,  так  само
безрезультатно. Не iнакше, як той телеграфiст "засипався". Андрiй  вирiшив
попробувати ще вдень. Але йому вже не судилося бiльше поговорити  з  таким
вправним  телеграфiстом,  яким  виявився  ад'ютант  славного   командарма.
Мабуть, старий каторжник. Все, що вiн узнав з розмови з ним, - це, що  тут
десь сидить дружина командарма Дубового. Десь отут, може, навiть в  камерi
поруч. Може, в iншiй камерi, може, десь у великiй  загальнiй  камерi.  Але
десь тут, в цiй тюрмi на Холоднiй Горi. А в тiй юрбi жiнок, ноги яких вони
бачили першого дня, вона була напевно. Та ще взнав, що в  цiм  спецкорпусi
не тiльки самi трiйники й не тiльки сидять тут в камерах по 24 людей, а  й
по бiльше. Цифра, яку назвав ад'ютант, правда, була занадто  астрономiчна,
як для однiєї камери, але Андрiй не мав до цього жалю, лише мав  жаль,  що
їхнiй зв'язок був такий короткотривалий. Уранцi  їм  звелiли  зiбратися  з
речами й вивели геть.
   Андрiй таки мав нагоду взнати, що правду говорив ад'ютант, - їх  повели
в другу половину спецкорпусу,  крiзь  внутрiшню  залiзну  браму,  провiвши
ранiше повз камери смертникiв,  що  були  розташованi  в  самiм  низу  пiд
сходами.
   Переводячи в другу,  таємничу  половину  спецкорпусу,  їх  розпорошили.
Спершу розсадили в якiсь шаховки. Тi шаховки стояли низкою  попiд  стiною,
як в гардеробнiй, внизу трiйникового вiддiлу, поруч з камерами смертникiв.
Були вони манюсiнькi й тiснi, трохи бiльшi за кабiнки в "Чорному воронi" з
маркою "Церабкооп". В тi шаховки їх розсадили по одному й по  два.  Андрiй
опинився сам. Кабiнка була вузесенька, без нiякого сiдальця чи чогось, щоб
сiдати. Темна. Цвiла.  На  цементовiй  пiдлозi  мокро.  Вiн  тут  простояв
годину, двi, три, здавалось, вiчнiсть, чекаючи в темрявi,  що  буде  далi.
Чув, як з сумiжних кабiнок забирали по черзi  його  товаришiв.  I  все  те
пошепки, тихенько. Нарештi дверцята вiдчинилися i його теж забрали. IV
   Ад'ютант  казав  правду.  Астрономiчна  цифра   виявилася   зовсiм   не
божевiльною фантазiєю, а божевiльною  дiйснiстю.  Андрiй  це  усвiдомив  в
першу ж мить, як переступив порiг камери ч. I2, однiєї з  загальних  камер
Другого Спецкорпусу, про якi говорив  ад'ютант.  I  першим  почуттям,  яке
вразило його свiдомiсть, було  почуття,  що,  мабуть,  нiякi  найсмiливiшi
чутки й припущення все-таки не можуть  перевершити  реальної  дiйсностi  в
цьому царствi - в царствi НКВД, в цiй державi в державi. До цього  почуття
приєдналася цiла веремiя iнших. Так,  мабуть,  найвиразнiшим  з  усiх  тих
почуттiв було все-таки почуття радостi. Так, радостi. Радостi iстоти,  що,
здеградована з категорiї людей в  категорiю  "людiшек",  найдужче  боялася
загинути в цiм царствi самотньо. I от радiсть ця була вiд  приголомшуючого
факту - л ю д и! Безлiч  людей.  Безлiч.  Сила-силенна.  Вони  ворушилися,
здавалось, незчисленною масою в сизих хмарах тютюнового диму, нi, пiд тими
хмарами, що текли в усi боки пасмами. Вони ворушилися пiд  тим  димом,  як
пiд шаром води, переснованої баговинням i медузами, на пiдлозi, як на  днi
океану. Оброслi мохом, обплутанi водоростями ганчiр'я, якiсь синi всi, мов
потопельники, мов привиди в якомусь пiдводному,  моторошному  царствi.  Тi
привиди сидiли навпочiпки в шiсть рядiв, виповнюючи камеру так щiльно,  що
здавалося неможливим пройти не те що  в  другий,  далекий  кiнець  камери,
якого за димом I не видно було, а бодай на якийсь метр вперед. Цiлий свiт!
Цiла держава! Цiлий СССР! З облич i  з  гулу  розмов  можна  було  вiдразу
устiйнити iнтернацiональнiсть складу мешканцiв цього свiту.  Андрiй  стояв
бiля дверей i не знав, що йому робити. Його  вкинуто,  зачинено  дверi  за
спиною - i хай собi як знає. Вiн стояв i дивився на дивовижну  картину.  В
камерi було пiвтемно, i треба було очам звикнути, щоб добре бачити.  Пiсля
першого вражiння прийшло iнше - вражiння, що це  величезний  ярмарок,  або
мусульманська молельня, або жидiвська синагога. Люди сидiли  в  молитовних
позах, здавалось, безкiнечними рядами, що  губилися  в  диму,  й  бубонiли
щось, гомонiли,  дрiмали,  щось  робили,  сварились,  спiвали,  божевiльне
лаялись... Вiрмени, жиди, нiмцi, росiяни, а найбiльша  кiлькiстьгосподарiв
цiєї  землi,  українцiв.  Ще  були  представники   iнших,   непередбачених
нацiональностей. Праворуч -  була  низка  загратованих  вiкон,  обчiпляних
гронами торбинок, торбиночок, вузликiв, лахмiття, з повстромлюваними  межи
грат, в клiтини, як  в  бджолину  вощину,  хлiбними  пайками,  черевиками,
якимись згортками, горнятками, горщиками. Лiворуч була суцiльна  стiна,  в
нiй прохiд посерединi, без дверей.  Там  теж  були  люди...  Там  ще  одна
камера. Люди товпилися на тих дверях, влазили й  вилазили...  Бiля  Андрiя
стояла величезна залiзна дiжка з вiком, -  тоннажем  в  зо  два  центнери.
Андрiй  роззирнувся  й  за  традицiєю,  як  останнiй  новоприбулий,  почав
вмощуватися бiля цiєї дiжки.  Його  поява  в  камерi  не  викликала  майже
нiякого iнтересу. Лише ближнi  позирали  з  байдужою  цiкавiстю  й  питали
трафаретне:
   - Звiдки? Давно сидиш? З якого району?
   По якому вiн дiлу - нiхто не питав, бо то було нецiкаво, бо всi дiла  у
всiх однаковi, далебi.
   Збуваючи вiдповiдi посмiшкою, Андрiй  вмощувався  бiля  дiжки,  навколо
якої стояли калюжi, й в тих калюжах сидiли люди, - як ген з дiри  в  стiнi
вийшла якась бородата, напiвгола людина й гукнула:
   - Гей, новенькiй! Давай сюди.
   - Давай... Смали, смали!.. - Загукали привиди, пiдбадьорюючи.
   Андрiй поламзав до бороданя,  переступаючи  через  хаос  людських  нiг,
через людськi голови. Нiхто на нього не кричав, люди  тiльки  прихилялися,
коли вiн заносив ногу. Нi, пройти, мабуть, неможливо!
   - Ставай на спину! - гукав хтось гостинно,  згинаючись  i  пiдставляючи
спину. Але в Андрiя не вистачало духу  йти  по  спинах,  засмiявшись,  вiн
ламзав так, вивертаючи  суглоби  нiг,  втискуючи  їх  межи  людськi  тiла.
Нарештi вiн дiйшов до проходу й став - за  проходовi  була  друга  камера,
набита людьми так само. То пак не людьми, а "людiшками".
   -Я староста, - сказав голий бородань. - Я вас зараз улаштую.  Iдiть  за
мною.
   Тут зi звалища схопилася якась тiнь  i  почала  гарячкове  протискатися
назустрiч. Але протиснутись не могла, застрягла на пiвдорозi,  як  муха  в
смолi, й одчайдушно загукала хрипким, шиплячим голосом:
   - Андрiю! Андрiйку?! Чумак!.. Сюди, сюди!..
   - Хто це?!
   Андрiй ледве впiзнав i зрадiв шалено.  Це  був  його  колишнiй  друг  i
товариш студентських рокiв, Микола Д.
   - Миколо!.. А чого ти так хрипиш? - запитав Андрiй досить безглуздо, не
знайшовшись, що сказати вiд несподiванки. .
   - Нiчого. Я маю туберкульоз горла... Але то нiчого. Сюди, Андрiйку!..
   Андрiй  протиснувся,  й  вони   обнялися   над   людським   хаосом.   I
поцiлувались.
   - Нiчого, - сказав Андрiй, потiшаючи й  поляпуючи  друга  по  спинi.  -
Єрунда. Все єрунда, друже!
   Вони з вiсiм рокiв не бачились, тепер  стояли,  розмовляючи  пошепки  й
гарячкове, намагаючись сказати все зразу. У Миколи були великi  синi  кола
пiд очима й раз по раз хапав за горло сухий  кашель.  Це  вiн  -  колишнiй
красень, спiвун, аристократ з манер, симпатяга. Микола! Боже, що сталося з
людиною!
   - Добре, - сказав староста. - Займайте мiсце поруч з ним.
   - Де твоє мiсце, Миколо?
   - Ось тут, сюди. Посуньтесь, товаришi, трiшечки.  Миколине  мiсце  було
пiд стiною, пiд темним вiкном. Люди  неохоче  посунули  свої  речi,  деякi
мовчки, деякi бурчали, звiльняючи маленьку латку для Андрiя. Посунули речi
всi - цiлий ряд - попiд стiною, уриваючи кожен з свого, й так  маленького,
мiсця по сантиметру. Звiдси й незадоволення, й понуре бурчання деяких.  Ще
на сантиметр, на дорогоцiнний сантиметр менше мiсця! А мiсця було  занадто
мало.
   Андрiй поклав свою торбиночку, сiв на голу пiдлогу поруч з Миколою i  -
так, наче й був у цiй камерi. Одразу врiс в цю масу людей, як нормальна  й
природна частка цього ярмарку.

   Цiкава ця камера ч.I2.
   Це окремий, оригiнальний, фантастичний свiт.  Так  би  мовити,  свiт  в
домовинi. Республiка "людiшек".  Причому,  мабуть-таки,  найдемократичнiша
республiка на цiлiй планетi, якщо на хвилинку забути про залежнiсть її вiд
того свiту, що за мурами, й вiд його церберiв. Республiка iз своїм урядом,
iз своєю конституцiєю, звичаями, фольклором, iз своїм побутом,  навiть  iз
своєю термiнологiєю, якої не iснує там, поза мурами,  в  тому  нереальному
вже, втраченому свiтi. Це свiт з окремими  заiнтересованнями,  проблемами,
своєю лiтературою, наукою, болями й стражданнями, з дружбою й  зненавистю,
з  iнтригами,  зi  своєю  полiтикою  й  iз  своїм  окремим  соцiальним  та
нацiональним укладом, - вiрнiше, iнтернацiональним укладом.  Бо  тут  були
всi-починаючи вiрменськими дашнаками й кiнчаючи нiмецькими щуцбундiвцями а
турецькими  кемалiстами.  Але  домiнантою,   всеспаюючим   цементом   були
"господарi" країни -  українцi,  звичайно,-  "петлюрiвцi",  "хвильовiсти",
"шумськiсти", "терористи", "диверсанти"  й  так  "контрреволюцiонери  всiх
мастей". I домiнуючою мовою була українська мова,  якою  говорили  всi  як
державною мовою. Так, тут це була воiстину державна мова без  фальшу,  без
упереджень, без глузування "залiзяку  на  пузяку"  та  "самопер  попер  до
мордописнi". Її приймали всi бездискусiйно, бо 80 процентiв тут українцiв.
Тут вони були, завдяки своїй чисельнiй i  iнтелектуальнiй  бiльшостi,  без
сумнiву, державною нацiєю. I пiснею домiнуючою була українська пiсня,  яку
любили й спiвали однаково всi. Навiть перси.
   В половинi подвiйної камери, в якiй був Андрiй, люди сидiли так само  в
шiсть рядiв, як i в першiй половинi. В шiсть рядiв! Хоч камера була всього
чотири метри завширшки. Вони сидiли ряд насупроти ряду, потiм  ряд  спиною
до спини, упираючись один в одного, потiм знову ряд насупроти.  I  так  до
краю. Всi цi ряди сягали уповздовж через усю камеру, а  в  них  люди  були
зiмкнутi щiльно  плечем  до  плеча.  Люди  сидiли,  пiдкорчивши  ноги  або
поставивши їх кроквами, щоб помiж рядами можна було  сяк-так  пройти.  Але
пройти все одно не можна було. Люди млiли вiд довгого сидiння i все  якось
норовили  простягти  то  ту,  то  ту   ногу.   Iнодi   вставали,   стояли,
погойдуючись, i знову сiдали. Скiльки тут є тих людей!
   Тут їх немало, небагато - 340 чоловiк. Триста сорок! В двох камерах!  А
були це камери колишньої каторжної пересильної тюрми, розрахованi кожна на
25 лiжок. Та тi часи, коли тут були лiжка, давно минули. Люди тут  взагалi
забули вже, як тi лiжка виглядають i як на них спати. Спали тут,  в  цьому
свiтi, так, як i в камерi 49-й - п о-н о в о  м  у.  Велике  дiло  поступ,
цивiлiзацiя!  Але   про   спання   згодом.   Сперш   про   неспання,   про
"бодрствування".
   В другiй половинi, так само як i в першiй, в зовнiшнiй стiнi була низка
вiкон, але ця камера була темнiша i вогкiша, бо виходила на пiвнiч.  Вiкна
мали заскленi рами, й тi рами були вiдчиненi всередину, як фрамуги,  лiгши
на пiдвiконня, а в клiтини помiж гратами було  натикано  теж  силу-силенну
торбиночок, вузликiв i iнших арештантських пожиткiв. Так що, мабуть,  коли
б навiть i не було залiзних щиткiв за вiкнами, то й тодi б в  камерi  було
темно. I майже нiякої  вентиляцiї.  Стояв  тяжкий,  нестерпний  сопух.  На
додачу ж до того всього було безлiч блощиць. Вони теж мали тут  державу  в
державi, незнищимi й непоборимi, - посiли всi  кутки  й  всi  розколини  в
стiнах, яких, розколин, було немало. Крiм  блощиць  водилися  ще  таргани,
стонiжки, мокрицi i мишi  (на  яких,  мiж  iншим,  арештанти  улаштовували
окремi полювання, не згiршi за графськi влови на лисиць).
   На обидвi камери не було жодних "меблiв", тiльки в першiй  бiля  дверей
стояв величезний дерев'яний стiл, а на ньому гори фаянсових  тарiлоктриста
сорок тарiлок! - якi  кожного  разу  перед  снiданком,  обiдом  i  вечерею
черговi камери роздавали в'язням, а пiсля  того  забирали,  мили  й  знову
складали на стiл.

   Миколина справа була така, як i у  всiх.  Бiдолашний  романтик  пережив
тяжку  епопею,  хоч  вона  проти  Андрiєвої  видавалась  за  iграшку,  але
розчавила Миколу до решти. Його  загнали  в  контрреволюцiйну  органiзацiю
письменникiв i науковцiв разом з Коцюбою, Йогансеном i багатьма  iншими  й
змусили  "признати"  й  пiдписати  купу  тяжких  провин  перед  "урядом  i
партiєю". Микола розколовся i тепер дивився на все дуже песимiстично.  Вiн
був настроєний занепадницьки i радив Андрiєвi теж не опиратись  марно,  бо
все одно нiчого не вийде. Нiчого не  вийде.  Лише  скалiчать  i  все  одно
розколять. При цiй системi не можна втриматися на лiнiї людської гiдностi,
не можна перемогти... Тут вони не зiйшлися в поглядах i поки що розмову на
цю тему урвали. Андрiй мав ту властивiсть,  що  глибоко  вiдчував  людську
трагедiю i не лiз в людську душу. Як i не  осуджував  нiкого,  з  тих,  що
впали й вже не можуть пiдвестись, лише тяжко  мучаться  своєю  розчавленою
душею. Для нього Микола був двiчi нещасний, i вiн чим мiг  намагався  його
пiдтримати, без зайвих слiв, не подаючи й виду про своє таке спiвчуття,  а
навпаки, затушковуючи своє  глибоке  зворушення  в  якнайгрубiшу,  байдужу
форму. Вiн знав iз  свого  досвiду,  що  дорослi  люди,  якi  хочуть  бути
мужнiми, не люблять сентиментiв i нудної солодкавостi спiвчуття.
   Вони спiвали. Вони в  цьому  содомi  утворили  свiй  маленький  свiт  i
спiвали. Як колись. До чорта всiлякi трагедiї,  всiлякi  справи,  слiдчих,
прокурорiв, трибунали, етапи, всiлякi ОСО, двохсотки й  всю  єрунду.  Вони
намагалися закреслити той  весь  кошмар  i  пожити  короткi  хвилини,  якi
придiленi ще їм долею, по-своєму. Микола, незважаючи на хоробу  горла,  не
втратив своєї божевiльної пристрастi до пiснi й здiбностi  її  спiвати.  А
Андрiй йому вторив. Вони спiвали в  пiвголосу.  Репертуар  же  в  них  був
невичерпний. В перший же день вони заспiвали своєї  улюбленої,  тiєї,  яку
спiвали в найкращi часи своєї дружби: "Забiлiли  снiжки,  забiлiли  бiлi".
Але як вона зазвучала, ця пiсня, в  такiй  новiй,  надзвичайнiй  ситуацiї!
Вона так не звучала нiколи. Вiд тiєї пiснi  аж  цiла  камера  принишкла...
Проспiвавши, хлопцi засмiялися,  розбивши  на  скалки  те  тяжке,  гнiтюче
вражiння, яке справила пiсня  на  всiх.  Справила  не  голосами,  а  своїм
змiстом. Пiсля тiєї пiснi вони сидiли, як два  брати,  горнулися  один  до
одного, i не було, мабуть,  в  обох  камерах  другої  людської  пари,  так
злютованої дружбою.
   Андрiй звернув увагу, що Миколi тяжко дихати в цiй камерi- консистенцiя
повiтря була нестерпна, крiм того камера була занадто вогка, темна.  Перша
камера набагато лiпша, свiтлiша, веселiша, i Андрiй  вирiшив  перекочувати
туди. Але як? Треба вичекати момент. Тим часом вони сидiли тут.
   Життя плинуло. Дивно, час  починав  втрачати  свою  чiткiсть.  Вiрнiше,
почуття часу в цiй камерi якось дивно трансформувалось. Потяглась суцiльна
стрiчка, безперервна, строката, швидка, без чiткої диференцiацiї  на  днi,
ранки, вечори, ночi. Все було суцiльною нiччю, i все було суцiльним  днем.
Все було суцiльним кипучим життям, i все було сном, кошмаром. Ба, сон  був
бiльшою реальнiстю, анiж дiйснiсть. Бо вiн був барвистiший, часом  осяяний
сонцем, веселкою, громовими дощами, закосичений квiтами й озвучений смiхом
золотого дитинства, буйною радiстю юнацтва, смiхом першого, воскреслого  в
снах кохання. Сон, як  утеча,  сон,  як  свобода,  сон,  як  повторення  в
безмiрно яскравiшiй формi всього, що було i що буде, без того, що є.  Адже
ж вiдомо, що в'язням майже нiколи не сниться дiйснiсть. Дуже рiдко.
   Лиш технiка самого  того  спання  в  цiй  реальнiй  дiйсностi  була  ще
непривабливiша, нiж в камерi 49-й. Її трагiкомiчнi сторони Андрiй  спiзнав
в перший же вечiр i в першу нiч. Перед тим як лягати спати,  ще  вiдбулась
"повєрка". Коли в камерi стало зовсiм уже поночi, тодi засвiтилися  тьмянi
лампки  в  стелi,  загримiли  засуви  на  дверях  в  першiй  половинi,   i
розiтнулася  чиясь  весела,  задьориста,  скалозубна  команда  несамовитим
голосом:
   - Маня! На повєрку становiсь!
   Це кричав один юнак, в'язень, попереджуючи  чергового.  Вiн  кричав  цю
глузливу команду кожного вечора й кожного ранку. Це iнженер з ХТЗ, грек  з
нацiональностi, український  повстанець  з  полiтичного  обвинувачення.  А
команда ця його мала означати  шаржоване  повторення  стандартної  команди
тюремних наглядачiв: "Внiманiє! На повєрку становiсь!"
   "Маня" стала на "повєрку". Шiсть рядiв арештантiв  звелися  на  ноги  й
стали щiльно, здавши пiд одну стiну, утворивши прохiд для чергового.  Тодi
увiйшов черговий i сказав:
   - Добрий вечор!
   Його й продражнено за це - "Добрий вечор!" Iншого iменi цей черговий не
мав у цiлiй тюрмi.
   Зайшовши й привiтавшись,  черговий  перерахував  ряди  й  шiстки.  Йому
допомагав староста камери.  Тут,  виходить,  були  iншi  звичаї,  анiж  на
Раднаркомiвськiй, тут перевiрка була двiчi на день - вранцi i ввечерi.
   Записавши результат перевiрки в журнал, черговий сказав: "Добранiч",  -
i пiшов.
   Який чемний черговий! Просто дивно. I яка колосальна рiзниця мiж ним  i
тими  щелепатими,  завжди  понурими  й  завжди  червоноокими,  невиспаними
хлопцями з Раднаркомiвської. Iншi черговi тут теж подiбнi до цього "Добрий
вечор". Лише згодом Андрiй устiйнив, в чому суть, через що  така  рiзниця.
Але щоб це взнати, йому треба було пройти свiй шлях до кiнця...
   Пiсля вiдходу чергового "Маня" розсипалась -  почалась  укладка  спати.
Без команди. Тут команди "Ложись спати" не було, було  лише  вночi  грiзне
"Чому не спите?!" якщо хтось не лежав, а  сидiв  або  стояв  уночi,  пiсля
вечiрньої "повєрки".
   Укластись спати - це була тяжча  проблема  тут,  анiж  в  камерi  49-й.
Почався ярмарок... Однi люди потребували бiльше мiсця вже не тiльки  тому,
що були великi, а й тому, що мали клунки з теплою одежею тощо, приготованi
на випадок етапу, iншi люди були маленькi й не мали нiчого абсолютно,  але
ризикували втратити  й  маленьке  своє  мiсце,  бо  "заможнiшi"  й  бiльшi
розпросторювались якось само собою. Для старости то був величезний клопiт,
i тiльки при цiй процедурi - при  процедурi  розподiлу  пiдлоги  -  Андрiй
збагнув, яка то тяжка рiч бути президентом демократичної республiки, цебто
старостою в камерi ч. I2 у 2-му спецкорпусi. Кожного вечора  староста  все
мусив перемiряти й  розподiляти  пiдлогу  та  парувати  людей  наново,  бо
прибували новi люди. I тепер - вiн взяв шматочок крейди й мотузочок (а був
цей  староста  не  просто  якийсь  бородатий   дiдок,   а   високофаховий,
знаменитий, всесоюзної слави iнженер) - звелiв усiм  перейти  в  один  бiк
камери й почав свою тяжку працю. Вiн розмiряв мотузочком пiдлогу  й  робив
крейдою риски - межi для кожної людини, в якi  вона  мусила  вкластися.  I
робив вiн це з усiма вiдповiдними вiдхиленнями на товстих  i  тонких.  Так
вiн перемiряв пiдлогу для всiх шести рядiв, для кожної  людини  окремо.  А
потiм вислухував скарги i перепаровував сусiдiв, щоб насупроти лежав  один
довгий, один короткий. Ця вся процедура тривала з годину. I  все-таки  все
геть пiшло нанiвець, бо знайшлися  люди,  якi  категорично  запротестували
проти проведеного "землеустрою". Тодi принесли мокру  ганчiрку  й  зiтерли
геть всi риски, й почалася процедура спочатку. I знову все пiшло нанiвець.
Бiдолашний староста весь упрiв, але уперто продовжував  працю  з  глибоким
почуттям обов'язку перед товаришами,  виконував  свою  функцiю  покiрно  й
стоїчно. I знову все пiшло геть на злам. "Мiсця... Мiсця. Де моє мiсце!?!"
- смикали його за труси жалiбно "покривдженi". Тодi староста не  витримав,
випростався, зблiд на обличчi i раптом весь затрясся вiд розпачу:
   - Та, товаришi!.. Та, люди ж добрi! Та де ж я вам вiзьму мiсця?!
   I розмахнув у повiтрi мотузочкою,  занiс  високо  руку,  потряс  нею  в
нестямi i не то застогнав, не то заплакав без слiз в нервовiй  пропасницi,
в трагiчному розпачi:
   - Я будував Днiпрельстан... Я збудував Держпром... Я  будував  станцiї,
мости, будiвлi...  Я  спроектував  тисячу  споруд...  Але  розподiлити  цю
прокляту пiдлогу... Це над мої сили!.. Товаришi! Нате  крейду  й  виберiть
собi iншого старосту... Я... Я  не  можу...  Нема  такого  iнженера!  Нема
такого старости...
   - Є, - сказав якийсь низенький  товстюх  скептично,  солодкаво  й  взяв
крейду й мотузочку. I заходився мiряти. Але вiн був доктор. Доктор Петров.
I з його мiряння нiчого не вийшло. Бо ж що може зробити доктор там, де  не
може нiчого вдiяти iнженер всесоюзної слави?
   Всi  попросили  iнженера  прийняти  знову  на  себе  функцiю  старости,
обiцяючи йому вже послух.
   Нарештi пiдлога була розподiлена, довгi  й  короткi  попарованi  й  всi
вклалися спати. На спину лягти не можна було, й тому  поступив  наказ  вiд
старости лягати боком, вкладатися "валетом в замок".
   - Перший ряд лягає в один бiк, на лiву руку,  ноги  пiдкорчити!  Другий
ряд лягає лицем в другий бiк, теж на лiву руку, закласти ноги  за  ноги  й
пiдкорчити!  Так.  Третiй  ряд  лягає  головами  до  другого  ряду,   ноги
пiдкорчити! Четвертий ряд лягає!..
   Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на парадi.  Люди
його слухали й покiрно лягали так, як  було  наказано.  Так  вляглися  всi
шiсть рядiв, замостивши пiдлогу тiлами, як паркетом,  добре  припасованим,
щiльно збитим. Не лишилося нi сантиметра вiльного мiсця. Ноги пiдкорчувати
й закладати кут за кут треба було тому,  що  випростатися  не  було  куди,
бракувало мiсця вповздовж.
   - Нагадую, - закiнчив староста всю процедуру, - хто  схоче  повернутися
вночi, як заболить боки, гукай  мене.  Нi  в  якому  разi  не  повертатися
самовiльно, не простягати нiг, не класти їх на лице сусiдам,  не  пхати  в
чужий рот пальцiв, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице iншим.
   Але це попередження щодо "самовiльного" повертання було зайвим, бо  хоч
би хто й схотiв повернутися сам, то не змiг би. Вiн може повернутися  лише
разом з усiєю системою "валета в замок", на команду старости. Тобто,  якщо
хтось схоче повернутися, мусить збурити цiлу камеру.
   Ось це й є вершок планування! Iдеал, до якого безперечно  стремить  вся
Сталiнова "соцiалiстична" система!  Але  за  мурами  ще  цього  iдеалу  не
досягли.  Його  досягли  лише  тут,  в  тюрмi,  iнженери  й  конструктори,
забракованi тiєю сталiнською системою на волi.
   Це було  планове  спання.  Так,  зрештою,  можна  органiзувати  планове
хотiння, плановий ентузiазм, планову любов до "батька народiв"... Ба!  для
цього, здається, їх сюди й посаджали - всiх цих iнженерiв,  конструкторiв,
мислителiв, митцiв, артистiв,  авiаторiв,  ветеранiв  революцiї  докторiв,
професорiв, прокурорiв i простих смертних.
   Опiвночi Андрiй прокинувся вiд чийогось скiмлення  й  голосної  команди
старости:
   - На праву руку обернись!
   I вся маса людей, як поламаний корж, заворушилась, обертаючи з собою  й
Андрiя. Так повторювалося за нiч кiлька разiв.
   Крiм розподiлу пiдлоги, для старости камери було взагалi багато  iншого
клопоту. Це-бо була цiла  держава,  а  вiн  її  президент.  Вiн  мав  двох
помiчникiв  на  обидвi  половини,  i  це  було  камерне   "правительство",
старостат. Цей старостат був платний... - дiставав  вiд  камери  додаткову
пайку хлiба i додаткову пайку юшки,  виторгувану  камерою  спецiально  вiд
тюремного  "роздатчика".   Староста   управляв   камерою,   але   тюремнiй
адмiнiстрацiї був абсолютно не пiдлеглий, а тим  бiльше  нiякiй  секретнiй
частинi, бо його не тюремна адмiнiстрацiя призначала,  а  вибирала  камера
для себе, щоб не задушитись в хаосi.  Вiн  тримав  порядокпризначав  щодня
чергових камери, по два на кожну половину, в обов'язки яких входило - мити
пiдлогу вранцi, замiтати ввечерi, розносити хлiб по рядах,  миски,  тягати
банячки з юшкою та "баландою", роздавати  ту  юшку  та  "баланду",  носити
дiжку (яку, до речi, тягли всi чотири чергових заразом, та  ще  й  кликали
когось з силанiв на допомогу), мити миски тощо. До речi, бути  черговим  -
це було привiлеєм, бо за це черговi дiставали теж додаткову  пайку  хлiба,
тому, згiдно з загальним рiшенням населення республiки  ч.  I2,  чергувала
лише окрема каста людей, самих найбiднiших, найбiльш голих i голодних.  Це
був своєрiдний камерний пролетарiат, всi тi в'язнi, що серед  вбогих  були
найубогiшими. Камерна ж аристократiя (тi в'язнi, що були багатшi, бо  мали
грошi на конто i користалися тюремною "лавочкою", де могли все купити,  та
й мали речi, якi могли мiняти, або були занадто панського складу) з  такої
постанови була задоволена,  бо  праця  чергового  -  то,  зрештою,  тяжка,
каторжна праця. Середняки були менше задоволенi i  в  мiру  виголоджування
переходили до числа  тих,  що  мусили  чергувати.  Середняки,  як  вiдомо,
промiжний клас, що поповнює й гору, й низи.
   Але iнодi, коли бракувало охочих чергувати з  "пролетарiату"  й  нiкому
було  виконувати  цю  тяжку  функцiю,  тодi  староста  призначав  чергових
примусово, починаючи з  "панiв".  "Пани"  вiдкуплялися  пайками  хлiба  та
цигарками. Пролетарiатовi це  сподобалось,  i  вони  почали  застосовувати
страйки зумисне, щоб добитися ухвали про обов'язкове для всiх  чергування,
- i здобули на цьому величезний капiтал - можливiсть брати високу  цiну  з
"панiв" за експлуатацiю себе. Тiєю цiною були пайки хлiба, цукру, цигарки,
лахмiття, рiзнi блага з передач тощо.
   Крiм призначення  чергових  та  контролю  за  їхньою  працею,  староста
приймав хлiб i iншi харчi вiд роздатчика, розбирав камернi конфлiкти  (хоч
для  того  ще  був  окремий  камерний  трибунал),  вiв  "культурно-освiтню
роботу"тобто, згiдно  з  рiшенням  всього  населення  республiки,  добирав
лекторiв, оповiдачiв та доповiдачiв з-посеред найкращих фахiвцiв, якi були
в камерi, для того щоб  вони  камеру  розважали  та  просвiщали.  Розбивав
камерне населення на партiї, коли треба  було  йти  "на  оправку"  або  на
прогулянку. I, нарештi,  влаштовував  новоприбулих.  На  тому  компетенцiї
старости кiнчилися. Вiн не втручався нi в справи  "тишини",  нi  в  справу
"галасу" i взагалi "заборонених речей", спiвiв тощо. Це не його дiло.

   День в республiцi починався з вранiшнього "Маня, на повєрку становiсь!"
За тим вiдбувалася процедура ходження  до  вмивальнi  тощо,  куди  воджено
в'язнiв партiями по 30 чоловiк,- ця процедура тяглася кiлька  годин,  поки
переходила вся камера. Тим часом черговi мили пiдлогу, одержували разом iз
старостою хлiб i цукор i роздавали. Хлiб видавано житнiй,  часом  глевкий,
часом  добрий,  але  завжди  майже  всi  пайки  з  "приколками"  -тобто  з
довiсками, приколотими  до  пайки  заструганими  паличками,  нащипаними  з
дошки. Через тi "приколки" пайки виглядали досить химерно - були  обтиканi
паличками, яких - паличок- iнодi було по три й по  чотири,  бо  "приколка"
складалася з  двох  або  й  трьох  частин,  i  треба  було,  щоб  вона  не
загубилася. Такi пайки були подiбнi до їжака. Сама ця "приколка" увiйшла й
у юридичну термiнологiю тюрми й концтаборiв i навiть вживалася на волi  та
в апаратi НКВД. Коли треба було сказати образно, що  хтось  дiстав  якийсь
термiн каторги чи тюрми з позбавленням додатково ще тих чи тих прав (права
листуватися, права жити в певних мiстах пiсля вiдбуття  тюрми  чи  таборiв
тощо), тодi  говорилося:  "Дiстав  десять  (або  15  -20  -  25)  рокiв  з
"приколкою".
   Без  сумнiву,  цей  термiн,  ця   "приколка",   мусив   би   увiйти   в
карно-процесуальний кодекс СССР.
   Процедура роздачi хлiба була iнша, анiж в камерi 49-й, бо й  пайки  тут
були iншi. Справа в тiм, що серед звичайних пайок,  вирiзаних  з  середини
хлiбини, було чимало т. зв. "горбушок" - тобто пайок, вирiзаних вiд  краю,
через що вони мали найбiльше шкоринки  i  за  такими  пайками-"горбушками"
чомусь всi найбiльше ганялися. Мабуть, думали, що там найбiльше  хлiба.  I
таки його було бiльше, бо в шкоринцi менше вологи, а значить, на вагу  там
бiльше  хлiба.  Через  них  було  безлiч  конфлiктiв.  Тому  роздача   тих
благословенних,  чарiвних  "горбушок"  була  вiдповiдно  регульована   -їх
одержували всi за чергою, за дотримання чого вiдповiдав староста.  Власне,
на тих горбушках можна бачити ще,  яка  тяжка  праця  старости  -це  треба
спланувати й iдеально витримати, бо буде бiда. Пiсля хлiба приносили чай -
його втягали в камеру у величезних "бачках" i, тягаючи тi  "бачки"  поможи
рядами, розливали чай черпаком в миски.
   В 12 годин староста придiляв наряд з кiльканадцяти чоловiк, i той наряд
пiд конвоєм тюремної варти йшов геть з корпусу  десь  на  кухню  й  звiдти
приносив цiлу низку "бачкiв" з обiдом. Часом то був "борщ", часом  взагалi
якась бурда, що  на  тюремнiй  мовi  називалася  "баландою".  I  було  тих
"бачкiв" iнодi вiсiм, а iнодi роздатчик на кухнi розщедрювався й давав  ще
один на придачу. А коли обiд був особливо  поганий,  то  тих  бачкiв  було
дванадцять.
   Процедура ж роздачi обiду була урочиста й  надзвичайно  тяжка.  Принцип
"соцiальної справедливостi" вимагав, щоб обiд був роздаваний  справедливо,
бо... бо крiм юшки в бачках ще була певна кiлькiсть гущi, а iнодi й  якась
пара картоплин, i треба, щоб усi  були  задоволенi.  А  тому  роздавати  -
розмiряти - обiд не мiг будь-хто. Ця функцiя -  це  була  вiдповiдальна  й
почесна функцiя, яка вимагала окремого хисту. Її виконували два постiйних,
найбiльш  вправних  "черпакових",  по  одному  на  кожнiй  половинi.   Цих
"черпакових" вибирано на загальних зборах. I були це фаховi  "каптьори"  -
один з морфлоту, другий з пiхоти. Вiйськовики. До клейнодiв цiєї  почесної
двiйки належав великий черпак. Благословенний (для всiх, лише для цих двох
проклятий) черпак. Два чергових тягали "бачок" межи рядами,  а  черпаковий
крутив у ньому несамовито черпаком, ганяючи гущу, щоб вона весь час була в
станi розпорошення. А люди сидiли з мисками в руках й, витягнувши  шиї  та
ковтаючи слину, пильно стежили за кожним рухом черпака. Часом в бачку було
лише двi картоплини, i черпаковий ганяв їх божевiльне, не знаючи,  кому  ж
їх дати а всi були зачарованi тими картоплинами й дивилися,  кому  ж  вони
дiстануться, вiрячи в своє щастя. Та черпаковий "був з  бiса  хитрий  -вiн
напевно все норовив дати тi картоплини комусь iз своїх  приятелiв".  Може,
тому всi так намагалися з черпаковими дружити,  як  iз  священиком  чи  iз
шаманом. Цi картоплини були часом причиною до цiлих  революцiй,  пiдiймати
якi був фахiвцем в Андрiєвiй камерi один чоловiк, про якого буде окремо.
   Всю  цю  процедуру  роздачi  обiду  хтось  з  в'язнiв  назвав   дотепно
по-росiйськи "к о р м л є н i є з в є р є й".
   Роздача вечерi була набагато легшою й прозаїчнiшою. Вечеря складалася з
однiєї (однiєї!) ложки кашi i на триста  сорок  чоловiк  вся  вмiщалася  в
однiм бачку, рiдко в двох.
   Мiж цими процедурами роздачi їжi люди займалися всiм, на що хто здiбен,
вiд ранку до пiзньої ночi. Ще кожноденною  подiєю  була  прогулянка.  Вона
була до обiду або пiсля обiду, залежно вiд того,  як  випадала  черга  для
камери ч. 12. Їх виводили партiями по 50 - 60 чоловiк на тюремне подвiр'я,
межи блоки, на п'ятнадцять хвилин, зараховуючи й перехiд по сходах туди  й
назад в число тих хвилин. На перехiд йшло найменше п'ять хвилин.  Лишалося
"чистих" на прогулянку десять хвилин. Люди брали з собою коци, хто мав,  i
iншi лахи й там трясли  їх,  користаючись  з  нагоди.  В  подвiр'ї  ходили
"гусаком", дихали, повiтрям, а водночас гарячково полювали  за  шматочками
цегли, цвяшками, залiзячками, шматочками дроту - за  всiм,  з  чого  можна
зробити заборонену рiч в камерi.
   Крiм всiх цих, так би мовити "спланованих"  подiй,  було  багато  подiй
несподiваних, непередбачених, якi збурювали камеру брутально,  як  ураган,
ставили все догори ногами.  До  таких  належали  труси,  наглi  перевiрки,
вiзити НКВДiвського контролю, вiзити начальника тюрми тощо, кари й  штрафи
за порушення порядку та за забороненi речi, дезинфекцiя камери,  похiд  до
лазнi i, нарештi, тюремна "лавочка", яка нагло  звалювалася  на  тлi  всiх
попереднiх нещасть, як несподiване благословення боже, як велике щастя.

   Цiкавi люди сидiли в камерi  ч.  12.  Надзвичайна  галерея  типiв.  Це,
власне, була та сама камера ч. 49, лише  колосальних  масштабiв.  Було  що
спостерiгати, що слухати, з чого дивуватись. Насамперед на всю масу в  340
чоловiк майже не було людей  з  нижчою  освiтою,  за  винятком  вiрмен  та
кiлькох селян. Переважно були люди з вищою та  середньою  освiтою,  високi
фахiвцi всiх профiлiв, деякi з республiканськими iменами.  Ознайомитися  з
багатьма з них ближче Андрiєвi  належалось  впередi.  А  тим  часом  деякi
персонажi вискочили зразу на очi своєю надзвичайною оригiнальнiстю,  своєю
кричущою  символичнiстю,  якщо  вже  на  те  пiшло,  своєю  типовiстю,  як
уособлення певної категорiї людей в собi. Око, коли б навiть хотiлося,  не
могло  розминутися  з  ними.  До  таких  насамперед  належав   понурий   i
довготелесий чолов'яга на прiзвище Iщук, що сидiв  насупроти  Андрiя,  пiд
протилежною стiною. Був вiй лiт п'ятдесяти, невиразного соцiального  стану
й  фаху  -  не  то  колгоспний  рахiвник  чи  комiрник,  не  то  сiльський
кооператор, не  то  просто  мiщух,  може,  якийсь  гендляр  або  церковний
староста, одне вiрно - вiн не був анi статечним селянином,  анi  статечним
робiтником, анi статечним iнтелiгентом. Мав чорнi, волохатi брови  й  весь
час  дозирав  з-пiд  них  витрiшкуватими  очима,  позирав  вороже,  понуро
пiдозрiло. Щось було в ньому вiд  шакала.  Затаєний,  жадiбний,  смиренний
назовнi, але пломенiючий зсередини, - пломенiючий якоюсь  вiчною  жадобою.
Сперш i Андрiй думав, що в ньому горить якийсь внутрiшнiй  великий,  може,
навiть святий вогонь, але скоро змiнив свою думку. Цей чолов'яга найбiльше
сварився при розподiлi пiдлоги й робив це якось  понуро,  жовчно,  бурчучи
щось собi пiд нiс. Але не цим вiн показав себе вповнi. Iншим.  Вiн  вразив
Андрiя своєю поведiнкою пiд час першої ж роздачi обiду  (першої,  яку  тут
побачив Андрiй). З усiх витягнутих голiв, коли  черпаковий  ганяв  нещасну
картоплину по бачку, найвище  задертою  була  голова  Iщука.  Вiн  дивився
гарячковитi, жадiбним, несамовитим доглядом  на  черпак,  як  зачарований,
ворушив кадиком, смикав щелепою за кожним рухом черпака. Очi його були  до
того черпака буквально прикутi. Вiн  повертав  голову  услiд  за  тягненим
бачком, i здавалося, що та толова прип'ята до бачка невидимою мотузкою. На
обличчi йому була написана цiла поема бездонної жадоби, заздростi,  злоби,
розпачу скупця, надiї й безнадiї, благання, прокльону.  Вiн  пильнував  за
картоплиною, чекаючи, поки бачок пiдсунеться до нього.  Вiдчувши  на  собi
Андрiїв погляд,  вiн  повернув  голову  й  якось,  не  глядячи,  ощерився,
беззвучно, як хижий вовк, - ощерився нi до кого, не вгадавши,  хто  це  на
нього дивиться, i знову  шарпнувся  лицем  до  бачка,  злякавшись,  чи  не
прогавив. А тим часом над ним на вбитiй у стiну  паличцi-прикольцi  висiли
на мотузочку цiла купа нез'їдених пайок, його пайок, вони припадали  пилом
i цвiли, сохли, репались, пропадали. Коли бачок пiдсунувся до нього,  Iщук
заплямкав швидко-швидко, щелепа йому дрiбненько  затремтiла,  i  так  само
затремтiли руки, пiдставляючи миску, а очi дивилися в бачок  i  здавалося,
що вони ось-ось випадуть в той бачок i закрутяться в нiм пiд черпаком,  як
двi  картоплини.  Картоплина  не  припала  йому,  i  вiн  так   несамовито
затiпався, що не мiг вимовити слова. Бачок помандрував далi, а Iщук тримав
мяску, розхлюпуючи "борщ", i все дивився, завмерши й витягнувши шию, -  що
станеться з картоплиною. I раптом пiдняв iстеричний крик. Вiн кричав  щось
нечленоподiльне, бризкаючи слиною, й лише виразно чути було окремi  слова:
"картоплина", "сволоч", "ракалiя", "контрреволюцiя". Роздатчик вернувся  й
хотiв ударити  Iщука  черпаком  по  головi,  але  замiсть  того  скривився
презирливо, впiймав картоплину в черпак, набравши заразом i бурди повно, й
вилив те все Iщуковi на колiна, бо миска була зайнята. Вся  камера  на  те
зiтхнула з полегкiстю й засмiялась, втiшена. Прокляту картоплину  впiймано
нарештi й генiально придiлено. Iщук не звернув нi на що  уваги,  замовк  i
тремтячими руками  ялозив  картоплину  по  колiнах,  збираючи  й  капусту.
Капусту вiн запихав у рот, а на картоплину подивився молитовно й поклав її
нагору, до пайок.
   Вiн виказав усi симптоми людини, що пережила жахливий голод. Але вiн не
пережив нiякого голоду, на волi жив добре, а тепер зовсiм недавно  прийшов
до тюрми, в камерi ж користався тими самими "привiлеями", що  й  всi.  Вiн
просто був феноменально жаднющий, скупий, завидющий. З-за  картоплини  вiн
пiдiймав у камерi революцiї, а потiм викидав тi картоплини  в  парашу,  бо
вони кисли, лежачим на пайках хлiба, псувались.
   Пiсля цього випадку Андрiй не мiг дивитися на Iщука без  омерзiння.  На
якого чорта такi люди живуть на  свiтi.  I  це  блюзнiрство  саджати  таку
людину до тюрми, де все-таки  сидять  люди  -  люди!  -  що  не  втрачають
людської подоби й людських почуттiв навiть в  тяжкiй  трагедiї,  навiть  в
такiм вертепi. Та вiн не один. Хiба це не Узуньян ч. 2,  отой  вiрменський
"аристократ" з золотими зубами? Це категорiя людей.
   Сидiв цей Iщук по обвинуваченню, цiлком  вiдповiдному  до  його  вдачi.
Його нiбито посадили за фразу:
   "Як був Миколка-дурачок,  була  булочка  п'ятачок!"  Та  за  висловлену
сентенцiю, що, мовляв, "Хоч би вже був або цар, або руський гетьман!"
   Випадок з картоплиною - це не був випадок, це  повторювалося  щодня  до
цього й пiсля цього. При кожнiм роздаваннi  обiду.  Тiльки  картоплина  до
Iщука не потрапляла бiльше так просто.  На  ту  картоплину,  як  i  на  тi
"горбушки", була встановлена черга. Картоплина була строго  пiдпорядкована
дiючому тут принциповi "соцiальної справедливостi", незважаючи на  Iщуковi
революцiї.
   Другим яскравим персонажем, але  вже  iншим,  був  штурман  з  крейсера
"Червона Україна", прозваний в камерi "Кровавая пiща". Рiч  в  тiм,  що  в
камерi (як i в багатьох в'язницях  взагалi)  любили  спiвати  славнозвiсну
арештантську пiсню на слова Пушкiна, яка починалася з строфи:
   "Сижу за решеткой темницы сьiрой,
   Ко мне прилетает орел молодой,
   Мой грустный товарищ махает крьiлом -
   К р о в а в у ю п и щ у клюет под окном..."

   I от, коли одного дня до камери вкинули штурмана, побитого, в синцях  i
кровопiдпливах, що нагадував собою шматок живого скривавленого м'яса, його
в'язнi прозвали - "К р о в а в а я п i щ а". Зробили,  так  би  мовити,  з
нього живу iлюстрацiю до Пушкiнської пiснi. Лише це був  шматок  м'яса  що
його клював не вiльнолюбний орел, а цирковий крук.  Те  прозвисько  так  i
лишилося за штурманом.
   Цей  штурман  з  крейсера  "Червона  Україна"  -  це  був  теж  символ,
уособлення яскраве й кричуще, хоч i понуре та мовчазне з поведiнки. Був це
прекрасно збудований атлет, засмалений морськими вiтрами, з  витатуйованим
орлом, так, як i в покiйного Васильченка, лише в нього був орел не на руцi
а на грудях.
   Штурман з першого  ж  дня  запав  Андрiєвi  в  око  тим,  що  сидiв,  i
присмалював собi руку цигаркою, i навiть не морщився. А коли Андрiй гукнув
до нього: "Галло! Що ви робите, друже?" - спокiйно  й  дiловито  вiдповiв:
"Загартовуюсь". Андрiй думав спершу, що це якийсь божевiльний манiяк,  але
вiн був зовсiм нормальною людиною. Мовчазний,  зосереджений  в  собi  i  -
симпатичний. З крутим чолом i розумними очима. Тiльки  неговiркий,  зовсiм
неговiркий. Микола трохи пiднiс кiнчик заслони над таємницею цiєї людини i
водночас поiнформував про його титул "Кровавая пiща",  й  Андрiй  мимоволi
пройнявся до нього величезною пошаною. В цiєї людини дуже тяжка  справа  -
вiн сидить по  обвинуваченню  в  приналежностi  до  протирежимної  бойової
органiзацiї в вiйськовому флотi й навiть чи не в керiвництвi ним.  Глядячи
на нього, можна думати, що це правда. I  це  iмпонувало.  Сидить  вже  два
роки, але без результатiв. Перенiс тяжкi тортури й лише  недавно  вкинений
сюди. Вiн не розколовся й навiть не думав про те. Жде нового туру  ходiння
по муках. Вiн мовчить, але коли говорить, то не в силi приховати понурого,
безкомпромiсного, непримиренного презирства  до  всього,  що  пiдпирає  ця
тюрма. Вiн має блакитнi розумнi очi, що свiтяться сильною волею й воднораз
фiлософською якоюсь журбою та вибачливiстю до всiх  своїх  спiвкамерникiв.
Вiн не встряє нi в якi камернi конфлiкти, нi в  якi  спiрки.  Вiн  на  все
дивиться згори, задивлений десь далi, анiж  ця  камера,  може,  в  сонячну
морську блакить, може, в пережитi шторми й бурi, може, в очi  коханої.  Це
людина з великою душею. Коли йому наступають в тiснотi  на  ноги,  вiн  їх
спокiйно приймає; коли хтось дивиться жадiбно на його пайку, яка видається
бiльшою, вiн її спокiйно, без жодного слова мiняє, беручи собi гiршу.
   Вiн нагадує  лева,  посадженого  в  клiтку,  по  якому  топчуться  малi
звiрята.
   Штурман з крейсера "Червона Україна".
   Андрiй дивився йому в бровасте обличчя мовчки й  думав,  що  це  людина
якоїсь великої iдеї i ставиться вона до свого сидiння в  тюрмi  не  як  до
нещастя, а як до логiчної  закономiрностi.  Це  вражiння  було,  здається,
безпомилковим, i саме це вражало на тлi слимакового плазування,  скiмлення
та биття себе в груди багатьох iнших. Людина знала, за що сидить, i  була,
як залiзна брила. Андрiй все ловив себе на бажаннi заговорити з  ним,  але
мав  досить  людського  такту,  щоб  не  лiзти  в  душу.  Коли  їхнi   очi
зустрiчалися, в штурманових очах миготiли якiсь сонячнi iскорки, на  мить,
на коротку мить, i погасали пiд серпанком задуми. То  був  погляд  людини,
яка все бачить наскрiзь i не потребує слiв... "Кровавая пiща".
   Третiм яскравим персонажем був поляк Гловацький. Вiн був манюсiнький  i
чорний, як жучок, замурзаний, обдертий, не мав  абсолютно  нiчого,  нiяких
речей, як i Андрiй. I найхарактернiшою  його  рисою  було,  що  вiн  такий
маленький, а мав  шалений  темперамент  i  колосальний,  чисто  польський,
гонор. Здавалось що в ньому зiйшовся гонор всiх його попереднiх  поколiнь,
всiх  пращурiв  цiлої  Жечi  Посполитої.  Але  яка  неспiвмiрнiсть!  Такий
темперамент та такий гонор i такий,  майже  лiлiпутний  зрiст  i  комарина
сила. Вiн все буянив, колотився, скандалячи iз своїми сусiдами в кутку,  в
якому сидiв. Доведений до крайньої межi кипiння, вiн  раптом  схоплювався,
тремтiв увесь, як живе срiбло, й, потрясаючи замурзаними своїми кулачками,
вигукував у нестямi:
   - Бож-же! Бож-же!! Якби я до свого характеру та мав ще таку саму силу!!
   - То що було б? - запитував хтось серйозно меланхолiйно.
   Гловацький, пiдбираючи вiдповiдь, замовкав. Завмирав так, тримаючи руки
догори, довго мовчав. Кипiння швидко йшло  на  спад.  Нарештi,  зiтхнувши,
Гловацький опускав руки й вiдповiдав зламано, теж меланхолiйно:
   - Носив би бачки нагору... Сам! Камера заходилась реготом.
   Нещастя цього Гловацького було в тiм, що вiн був поляк, але жив в УССР.
Не мавши Пiлсудського пiд руками, НКВД посадило  за  цього  Гловацького  -
бiдного кравця й мирного  харкiвського  обивателя  -  й  поклало  на  його
маленькi плечi весь тягар вiдповiдальностi  за  полiтику  й  за  всi  дiла
маршалка Жечi Посполитої.  Гловацький  це  -  таку  свою  мiсiю  -  цiлком
усвiдомлював i на запитання - за що вiн сидить?  -  вiдповiдав  жалiбно  й
глибоко переконано:
   - За Пiлсудського!
   За це його продражнили в камерi  "Пiлсудським".  Подiбним  до  нього  в
цьому вiдношеннi був нiмець - Ганс Шумахер. Їх була цiла група, нiмцiв,  у
цiй  камерi,  але  Ганс  був  найхарактернiшим.  Бiлявий,   присадкуватий,
молодий,  досить  iнтелiгентний  Ганс,  на  прозвище  "Коровiй  муж".  Вiн
колишнiй шуцбувдiвець, вигнаний з батькiвщини Гiтлером, але сидiв ось  тут
за Адольфа Гiтлера й  репрезентував  фашизм.  Яка  iронiя!  Як  "справжнiй
фашист", а не його ерзац (справжнiй, бо нiмець та ще й "пролiзлий в партiю
ВКП (б)"), Ганс котирувався на бiржi НКВД  дуже  високо  й  вiдповiдно  до
цього багато витерпiв, аж до того, що його слiдчий мастив своїм  калом  по
головi, чого бiдолашний Ганс, європеєць i все-таки революцiонер,  робiтник
з походження - Ганс Шумахер - нiяк не мiг зрозумiти. Йому не вкладалося  в
голову, як це в пролетарськiй, а значить, робiтничiй, державi  його  могли
так трактувати - екскрементами, хай i вiд "пролетарського" слiдчого, а все
ж таки екскрементами. На його думку, це зовсiм розходилося з  тезою  Карла
Маркса про диктатуру пролетарiату.
   Був вiй дуже лагiдної, симпатичної вдачi, i  його  в  камерi  всi  дуже
любили, а за те, що  вiн  був  фактично  без'язиким,  бо  не  володiв  анi
українською, анi росiйською мовами як слiд, смiшно, по-дитячому вимовляючи
слова, його всi мали за велику, тяжко скривджену дитину. "Коров'їм  мужем"
же Ганса прозвали за те, що вiн, нiяк  не  мiгши  добрати  порiвняння  для
велетня Дубенка, який пiд час боротьби пiдiймав  Ганса,  як  пiр'їнку,  на
руки, сказав йому нарештi, з натугою коверкаючи українськi слова:
   - Слюхай, Дюбенко! Тi... тi... - вiн все хотiв назвати його бугаєм, але
не дав ради й нарештi випалив:- Тi - коровiй муж!
   Ганс репрезентував Велику Нiмеччину й її фюрера, вiдповiдаючи тяжко  за
всi його минулi, теперiшнi й майбутнi грiхи супроти пролетарської  держави
Йосипа Сталiна.
   З групи вiрмен i персiв, яких було в подвiйнiй цiй камерi чоловiк з 30,
найяскравiшим   був   старий   перський   вiрменин   Саркiсьян.   Прототип
Карапетьянового Аслана, чесного чистiя черевикiв. Вiн харкiв'янин, але вiн
в той же час всесвiтнiй громадянин. I не тiльки зi  своєї  космополiтичної
вдачi, а й з фактичної бiографiї -  як  чистiй  черевикiв,  вiн  зi  своєю
скринькою обiйшов за весь свiй довгий вiк не тiльки Персiю й Україну, а  й
Iндiю, й Бухару, Туреччину й Балкани, Францiю  й  Росiю  i  навiть  був  у
Китаї. Темний i неписьменний,  але  непосидющий,  як  Вiчний  Жид,  чистiй
черевикiв Саркiсьян. Рябий i добродушний. Вiн, за його ж  словами,  чистив
бруднi черевики цiлому свiтовi. Добре чистив, чесно, сумлiнно, а найбiльше
почистив брудних черевикiв i чобiт в совєтськiй  пролетарськiй  державi  -
пролетарських партiйних i безпартiйних черевикiв,  i  тепер  нiяк  не  мiг
зрозумiти, навiщо ж його посадили в тюрму, тодi як на волi так тих брудних
черевикiв багато й якi почистити без нього  абсолютно  неможливо.  Що  там
робитимуть без нього?! Цей Саркiсьян  -  це  була  теж  своєрiдна  перська
Шехерезада, ще краща, нiж Карапетьян. Своєю ж епопеєю тут - вiн є  символ,
уособлення для всiх вiрмен. Фокус, в якому зiйшлася вся  їхня  трагедiя  i
весь їхнiй безсмертний гумор, з яким вони ту трагедiю  сприймали.  В  його
iнтерпретацiї та цiла  всевiрменська  епопея  в  царствi  НКВД  нагадувала
вiрменський анекдот або вiрменську загадку,  якої  нiхто  не  може  нiколи
розгадати. Анекдот-загадка про оселедця: "Висить,  телiпається,  зелене  й
пищить... Що таке?"
   Це Саркiсьян на великому конвейєрi. А чого висить,  чого  зелене,  чого
пищить, за якi такi грiхи - невiдомо.
   В цiм анекдотi, як i у всiх вiрменських загадках та  анекдотах,  одначе
бiльше логiки, нiж у трагедiї Саркiсьяна й усiх його одноплеменцiв.
   Згiдно з його справою, Саркiсьян є не хто iнший, як цiлий дашнакiвський
"вождь", хоч вiн нiколи не чув про партiю дашнакiв i не знає, що то  таке.
Можливо, серед вiрмен були й справжнi дашнаки, але НКВД нiколи не в  станi
їх  викрити,  бо  це  понад  його  компетенцiєю.  Такої  думки   принаймнi
Саркiсьян, а на доказ цього вiн висуває твердження, що  НКВД  абсолютно  й
безнадiйно на  хибнiй  дорозi,  коли  в  його  особi  не  змогло  впiзнати
звичайного чистiя черевикiв, а впiзнало "дашнакiвського вождя".
   Звичайно, вiн - Саркiсьян - у всьому "признався щиро" (бо ж  вiн  не  є
ворог совєтської влади, щоб уперто заперечувати те, що  твердить  слiдчий,
слiдчому, зрештою, виднiше!). I, звичайно, тепер у свiтi  є  троє  великих
людей - Гiтлер, Сталiн  i  вiн  -Саркiсьян,  який,  виявляється,  на  його
несамовите здивування, захитав основи першої в свiтi й найбiльшої в  свiтi
пролетарської держави. З того всього Саркiсьян заливається веселим смiхом,
як то вiн "без драки" потрапив у великi "забiяки".
   Саркiсьян намагається весело весь час  пристосуватися  до  своєї  такої
великої ролi, придiленої йому iсторiєю, на потiху цiлiй камерi.
   З групи жидiв, яких теж було щось бiля 30 й  якi  майже  всi  йшли  пiд
рубрикою "троцькiсти", чи не найяскравiшим був такий  Львов.  Науковець  з
фаху, невеликий на зрiст, пузатенький, утлий на утвори мiщух, хоч i  "член
партiї з 17 року" й "соратник" всiх найвидатнiших дiячiв  революцiї  (хоча
Андрiй i був певен, що в революцiю  цей  Львов  був  десь  парикмахером  в
Житомирi або в Бердичевi). Але перед арештом вiн був десь великою "шишкою"
Цей Львов, очевидно, мав геморой, бо бiльшу частину дня не сидiв, а стояв,
але то нiчого. Вiн серед жидiв був авторитетом, бо  до  нього  всi  завжди
зверталися й щось шепотiли подовгу,  й  вiн  завжди  посередничав  у  всiх
конфлiктах своїх братiв кровi з оточенням. Навiть Гепнер, який  прибув  до
камери теж, так  як  i  Андрiй,  i,  поповнивши  жидiвську  фалангу,  був,
безперечно, найсолiднiшою серед них  усiх  персоною,  ставився  одначе  до
Львова з повагою. Всi жиди наслiдували його поведiнку. Вiн був обережний i
хитрий, як i всi, i такий же вiчно нашорошений та переляканий.  Але  тодi,
коли всi жиди обмежувалися переляканим мовчанням  та  жалiсним  зiтханням,
пiдкреслюючи своє несправедливе та безмiрне мучеництво, Львов  iшов  далi.
Вiн, стоячи, та погойдуючись над масою сидячих, та скрушно  зiтхаючи,  час
вiд часу заламував руки, зводив очi до стелi й розпачливо жебонiв:
   - О, аве, Цезар! Морiтурi те салютант!
   Мовляв, "От, Цезарю? Ти караєш мене, а я все-таки вiрний  тобi,  вiрний
до гробу, до смертi. Ах, яка трагедiя! Яке жахливе непорозумiння! Як тяжко
й несправедливо терпить товариш Львов".
   - "О, аве. Цезар!!"
   Причому Львов все норовив так зiтхнути, щоб це дiйшло до  вух  якщо  не
наглядачiв та слiдчого, то принаймнi до камерних стукачiв  i  сексотiв.  I
скiльки непiдробної скорботи, страждання вiрного  серця,  скiльки  муки  й
скiльки любовi до Цезаря та прощення йому  всiх  грiхiв  супроти  товариша
Львова.
   Не Львов,  а  просто  тобi  янгол,  несправедливо  повержений  в  морок
кромiшнiй.
   Штурман в такi хвилини дивився на Львова, й дивна  посмiшка  перебiгала
по його зiмкнутих устах. Безодню презирства, вкладену в ту  ледве  вловиму
посмiшку, не можна вимiряти нiякою мiрою. I напевно, вона була  адресована
не так до Львова як до його Цезаря, що має таких  морiтурi.  В  таку  мить
Андрiєвi штурман уявлявся на борту крейсера  -  гордий  штурман  на  борту
гордого крейсера. Вiтер б'є  в  обличчя  й  полоще  його  бушлат,  бистрою
молоньєю в'ється над ним альбатрос, обличчя засмалене вiтрами всiх широт i
оббризкане пiною дванадцяти морiв  -  вiн  дивиться  в  далину,  як  сонце
вогненними мечами ралить розгойдану стихiю моря, думає велику  й  глибоку,
як саме море, думу, й перед гордим його, орлиним зором  стелиться  могутня
сонячна перспектива - перспектива його Вiтчизни, в iм'я якої вiн несе свою
горду душу i серце в небувалi ще, звитяжнi й  ризикованi  рейси,  поклавши
все на карту без жодного вагання й без мудрування лукавого.  Одвертий,  як
саме море i небо, i мужнiй, як та вся стихiя, штурман. Штурман, для  якого
немає Цезаря серед всiх тих, хто замiрився на горду його душу.
   Такий вiн, цей штурман, на тлi тих "морiтурi" з їхнiм Цезарем.
   Зiтхання Львова мали вдячний резонанс серед всiх його братiв кровi.  Та
й не  тiльки  серед  них.  Це  була  категорiя,  окрема  категорiя  людей,
здебiльша з числа недавнiх носiїв партбiлета, здобутого часом  в  боях,  а
здебiльшого пiдхлiбництвом, низькопоклонством, практикою вiрних,  готових,
до послуху, безiдейних "морiтурi". Але бiльшiсть з них,  мабуть,  все-таки
мала  в  душi  велику  внутрiшню  колiзiю:  -  вiрнiсть  iдеї   революцiї,
окропленiй кров'ю мiльйонiв i їхньою власною, це з одного боку, й скидання
їх Цезарем на смiтник з тавром  "ворогiв  народу"  -  з  другого.  Колiзiя
повставала вiд потреби ненавидiти й нездiбностi ненавидiти, бо ж...  Бо  ж
їх скидають на смiтник нiбито в iм'я тiєї самої iдеї,  в  iм'я  якої  вони
вiддали свої сили i кров. I може, в тiм викрику: "О, аве, Цезар,  морiтурi
те салютант!" - криється справжня, незмiрима й неосяжна людська трагедiя.
   Та бiльшiсть в камерi не належали до "морiтурi". А  якщо  вони  й  були
"морiтурi", то зовсiм iншими. Морiтурi iншого Цезаря. Того, який ще їх  не
прирiк на страту, а прирiк iнший,  якого  вони  все-таки  не  визнають  за
Цезаря, i через те тут сидять.
   Iншим цiкавим типом був з числа тих,  якi  були  найближче  до  Андрiя,
худий, як скелет, чоловiк на прiзвище Дахно. Вiн був  знаменитий  тим,  що
сидiв у тюрмi, як представник нової, винайденої в НКВД, окремої нацiї, н а
ц i ї... в е г е т а р i а н ц i в! Смiшно, але факт. Таку нацiю встановив
слiдчий. Дахно був вегетарiанець. Чи по волi, чи по неволi, але вiн не  їв
нiчого м'ясного, навiть не пив води, бiля якої  близько  лежало  м'ясо  чи
щось подiбне. I був вiн в цьому фанатично послiдовним i невгнутим.  Чи  це
була фiзична конечнiсть для нього, чи просто iдея-фiкс, але вiн  виявив  у
цьому подиву гiдну  стiйкiсть.  Поводився  так,  як  поводяться  сибiрськi
сектанти в питаннях своєї вiри. Їв лише хлiб i пив воду. Та все  домагався
вiд  слiдчого  i  всiєї  тюремної  адмiнiстрацiї  вiдповiдних   для   себе
вегетарiанських харчiв. Слiдчий йому тi харчi обiцяв, але поставив умову -
признатись у всьому, в чому його обвинувачують. Дахно вже навiть почав був
схилятися на те, готовий iти на крайнi жертви в iм'я своєї  iдеї-фiкс.  Це
був тип справжнього фанатика, якi могли тiльки траплятися в середньовiччя.
Вiн згодився "признатись"  в  усiй  своїй  контрреволюцiйнiй  органiзацiї,
вiдповiдно до формули пред'явленого  йому  обвинувачення.  Але,  на  жаль,
нiчого не мiг придумати. Нiчого такого, що задовольнило би плани слiдчого.
Так i не придумавши нiчого, Дахно  з'явився  перед  свiтлi  очi  слiдчого.
Слiдчий вислухав його зiтхання, розлютився безмежно i несамовито вигукнув:
   - Ага! Ти так!?. Так плював же я на твою в е г е т а р i а н с ь к у  н
а ц i о н а л ь н i с т ь! Тоже менi нацiя зачухана!
   I пiсля того заходився  бити.  Й  бив  доти,  доки  Дахно  не  пiдписав
протокола, що вiн  терорист,  шпигун,  i  диверсант,  i  керiвник  великої
контрреволюцiйної органiзацiї вегетарiанцiв.
   I тепер Дахно сидить в камерi ч. 12 i помалу умирає, уперто, але  марно
домагається окремих пiсних харчiв. Вiн здався як "контрреволюцiонер i враг
народа", але, як вегетарiанець, не хотiв здаватись. I не мав  намiру.  Вiн
мав намiр умерти. I до того йшло. Всi умовляння товаришiв нi  до  чого  не
призводили. Глядячи на нього, Андрiй думав - яка велетенська воля сидить в
цiй людинi! Коли б такою людиною рухала не  iдея-фiкс,  а  справжня  якась
людська iдея -що така людина могла б  зробити!  Золота  людина.  Людина  з
великої лiтери i... I створила анекдот. I за анекдот  умирає.  Анекдотична
людина. Родоначальник нової, вегетарiанської нацiональностi.
   Цiкавим був грек Металiдi. Талановитий  композитор,  веселий  бесiдник,
смiхун, вiдважний i одчайдухий в поводженнi з тюремною  адмiнiстрацiєю  та
зi слiдчим, як горда, високоосвiчена людина. Досить мiцної будови до  того
ж. I в той же час до божевiлля боїться мишей. Ця людина була в  Iспанiї  й
нiбито боролася зi зброєю в руках проти  армiї  Франко,  а  тепер  сидiла,
тяжко обвинувачена в шпигунствi на користь Франко, в повстаннi й терорi  в
числi групи непересiчних, видатних осiб. I... панiчно боїться мишей.  Коли
Гриша (наймолодший в'язень з  числа  камерного  пролетарiату,  пустотливий
учень неповної середньої школи, який сидiв за те, що  намалював  учителевi
на галошах свастику, i той пройшовся  по  вулицях  мiста,  вiдбиваючи  цей
достославний знак на пiшоходах, спричинивши  тим  страшний  переляк  всiєї
мiлiцiї й НКВД) - коли цей Гриша, впiймавши мишу, пiдкрадався  й  тихенько
впускав  її  Металiдi  в  кишеню.  Металiдi  верещав   безтямно,   стрибав
божевiльне по людях i метався так, нiби його облили бензином й  пiдпалили.
Пiсля такої пригоди Металiдi щиро признавався, що коли б  слiдчий  про  це
знав, то не мав би потреби його бити, а прив'язав би за  хвостик  мишу,  й
пускав на нього, i цим би "розколов його до самого пупа".
   I  найцiкавiшим  було  те,  що  цей  Металiдi  -  страшний  терорист  i
повстанець згiдно з обвинуваченням, в чому вiн i  "признався  щиросердно",
цебто в намiрi знищити всiх совєтських людей, - все-таки  не  вiдважувався
вбити мишу.
   "Враг народа" Металiдi.
   Гриша виявився набагато дотепнiшим за слiдчого, вiн в простий i дешевий
спосiб здемаскував цього страшного "повстанця й терориста".
   Зате Металiдi чудесно грав на гребiнцi "Сулiко". Навiть склав  комiчний
"Марш врагов народа", органiзував камерний джаз i награвав той марш краще,
анiж би те мiг зробити джаз Утьосова.
   Знову цiкавим типом був доктор  Петров.  Це  теж  був  прообраз  певної
категорiї людей. М'який i улесливий, пролазливий до людських душ, шовковий
доктор Петров. Вiн до всього пильно прислухався,  до  всього  приглядався,
всiм цiкавився, всiм спiвчував, всiх хотiв потiшати,  розпитуючи  про  все
докладно. Ця його риса нашорошила Андрiя.  Та  хiба  тiльки  Андрiя?  Вона
нашорошувала всiх, крiм самого доктора Петрова. Дивним здавалося,  що  цей
доктор Петров мав такий випещений вигляд  i  мав  якiсь  привiлеї,  напр.,
привiлей тримати цiлу гору речей при собi, та й ще мати  передачi,  навiть
мав побачення з рiдними, чого нiхто в камерi не мав i не мiг навiть мрiяти
про те. Речей мав Петров аж три великих тюки й домагався для них мiсця  на
пiдлозi. Вiн складав тi тюки, як канапу, й влягався на нiй досить  вигiдно
спати, не рахуючись з рештою. Там,  де  були  його  тюки,  -  там  строгий
орнамент "валета в замок" ламався, роблячи щасливий  виняток  для  доктора
Петрова. Староста нiби раз пробував на домагання  всiх  в'язнiв  ту  лiнiю
замка вирiвняти законно,  але  з  того  нiчого  не  вийшло,  Петров  м'яко
покликав чергового корпусу  за  арбiтра  й  тюки  лишилися  недоторканими.
Петрова не любили, але боялися його, мовчали, й навiть деякi  загравали  з
ним. Таємниця тiєї магiчної сили Петрова була для декого зрозумiлою. Часто
вдень, а то й увечерi, Петрову нагло  приспiвувало  "на  оправку",  i  вiн
наперекiр встановленому правилу (нiхто не може ходити  на  "оправку"  поза
чергою) все-таки домагався свого i йшов геть  з  камери  -  наглядач  його
випускав без особливих суперечок. А  пiшовши,  Петров  часом  занадто  вже
довго ходив. Єдиний,  кого  Петров  боявся  i  не  пiдступав  до  нього  з
м'якенькими своїми розпитуваннями - це штурман. На Андрiєвi вiн теж осiкся
i пiсля першої спроби бiльше не  приставав,  лише  пас  очима  оддалiк  та
дослухався до розмов одним вухом, якщо Андрiй з кимсь  про  щось  говорив.
Петров дуже старанно дотримувався  режиму  -  не  мав  нiяких  заборонених
речей, не робив анi голок, анi ножикiв, нi шахiв, нi люльок, не грав нi  в
якi гри, не шив i не  писав  записочок  на  дрiбних  шматочках  паперу,  -
словом, був iдеальним, дисциплiнованим в'язнем.
   Про його особисту справу нiхто в камерi не знав, в той час як  вiн  про
справи iнших знав усе. Вiн мав дуже нiжнi, випещенi,  короткопалi  руки  й
власне цi руки Андрiєвi особливо не подобались, -  напевно,  вiн  нi  разу
нiколи не мив пiдлоги, не тягав бачкiв, не  носив  парашi.  Вiн  вiд  того
всього вiдкуплявся то папiросами, то чим iншим. Тюремний  хлiб  вiн  рiдко
їв, бо мав передачi; пайку хлiба вiн вiддавав  камерним  "пролетарям",  що
прали йому бiлизну й носили за нього парашу. А найприкрiшим у  нього  було
те, що у всiх камерних арештантських конфлiктах вiн все поривався бiгти по
наглядача або чергового. Такий Петров.
   Надзвичайно цiкавим був один  вiйськовий  лiтун  i  командир  ланки  на
прiзвище Шклярук. Висока, чорнява, струнка,  високо  iнтелiгентна  людина.
Вiн був не просто лiтун i командир, вiн був поет своєї  справи.  Коли  вiн
всаджувався на покладений клунок посеред камери  й  починав  оповiдати  (а
його староста вибрав у число  найкращих  оповiдачiв)  про  свої  лiтунськi
рейди, про авiацiю взагалi, про свої  зустрiчi  з  Чухновським,  Чкаловим,
Ляпiдевським тощо,-камера завмирала, полонена цiєю людиною, його  чудесним
даром слова, крилатим летом його думки й його душi. Це був сокiл,  нi,  це
був орел. Вiн нiчого не говорив особливого, нiяких карколомних i  страшних
пригод, нiяких складних iнтриг. Вiн просто оповiдав про лет в зенiтi,  про
людську  душу,  озброєну  дюралюмiнiєвими  крилами.   Якийсь   письменник,
здається, Кузьмич, написав книжку  про  крила,  яка  так  i  називалася  -
"Крила". Яка то убога проза порiвняно з тими крилами, про якi оповiдав цей
вiйськовий лiтун. Вiн оповiдав про  екстаз  людської  душi,  пiднесеної  в
небо, розповiдав про трiумф її пiсля довгих шукань,  вiн  оповiдав  i  про
iсторiю тих шукань, про крила Iкара й про "крила холопа", про  всi  спроби
гордої людської душi пiрватися в блакить i про її трагедiї;  вiн  оповiдав
про вiдважних лiтунiв усiх часiв i про героїв сучасностi  -  вiн  оповiдав
буденнi, простi, але захоплюючi своєю простотою речi. I вiн  оповiдав  про
машину - оповiдав про неї, як про живу  iстоту,  -  любовно  й  з  великим
пiєтетом, називаючи всi її шрубики й гвинтикй, про її хороби й примхи, про
й життя - так, про життя, цiкаве й захоплююче, починаючи  вiд  лабораторiї
(вiд народження) й до трагiчної аварiї (до смертi). Безодня любовi  в  цiй
людинi до матерiальних,  неодухотворених  речей  дивувала  Андрiя.  I  вiн
зрозумiв, що для цього лiтуна не iснувало  неодухотворених  речей,  -  всi
вони були для нього одухотворенi силою людського генiя й людської волi.  I
так само вражала в цьому суворому вiйськовому лiтуновi  душа  романтика  й
естета. Незрозумiлим було, навiщо цю людину посаджено  до  тюрми.  Мабуть,
для того, щоб вона тужила за сонцем, за простором, за летом, за прекрасним
свiтом i за прекрасною в своїй природi людською душею друзiв i товаришiв.
   Нi, його посадили для того, щоб вiн бiльше вже не лiтав,  щоб  знищити,
бо занадто вже вiн великий романтик i занадто вже поривається  вгору.  Вiн
нiби сидить в справi  Блюхера,  пiд  командою  якого  в  ОКДВА  служив  на
Далекому Сходi, а опинився тут, бо його привезено з-над Тихого  океану  до
мiсця народження - вiн сам харкiв'янин. В години, коли вiн не  оповiдав  i
нiчого не робив, Шклярук цiлими годинами простоював бiля вiкна,  дивлячись
вгору на манюсiньку латочку часом синього,  часом  захмареного  неба,  яке
було видно поверх високого щитка, так, нiби хотiв туди вилетiти. А коли  в
камерi спiвали оту "Сижу за решеткой темницы  сьiрой",  Шклярук  лягав  на
своє мiсце на пiдлогу i, заклавши руки за голову, мовчки дивився в стелю -
слухав пiсню про орла, що кличе в'язня вилетiти геть i податися  туди,  де
немає нiкого, де гуляє лише  вiтер  свободний  i  гордий  орел.  I  нiхто,
мабуть, тiєї пiснi не мiг до кiнця так зрозумiти, як вiн, хiба  ще  Андрiй
та штурман, якi теж лiтали в зенiтi й плавали над великими безодням.
   Справа Шклярука була  безнадiйна  -  вiн  "розколовся"  (надмiрною  для
тонкої душi естета була проба) i тепер чекав трибуналу.
   I багато ще було надзвичайних людей в цiй камерi. Ба, всi люди тут були
по-своєму надзвичайнi, й про кожного  з  них  можна  багато,  дуже  багато
сказати.  Кожен  з  340  був   чимсь   оригiнальний,   i   щоб   їх   усiх
охарактеризувати, треба написати окрему велику книгу. Починаючи вiд токаря
з ХТЗ та агронома з колгоспу й кiнчаючи високим  iнженером  та  професором
Марксо-ленiнського Iнституту - всi вони були вартi окремої уваги. "Дiла" ж
у них були найрiзноманiтнiшi i часом найфантастичнiшi, а часом  надто  вже
безглуздi й смiшнi. Тут були тi, що сидiли  за  велику  "диверсiю"  й  "за
галошi" (насмiлилися  десь  сказати,  що  в  крамницях  совєтських  бракує
галош), за те, що були колись  за  кордоном,  i  за  те,  що  не  були  за
кордоном, за те, що збудували не так завод, i за те, що той завод слiдчому
здумалось "зiрвати". За те, що в колгоспi чомусь здохла стара кобила, i за
те, що чомусь помер пiсля пиятики начальник полiтвiддiлу МТС. За свастику,
намальовану на вчителевому черевиковi, й за криво намальованi вуса "вождя"
на мистецькiм панно; за те, що назвав життя "собачим", i за те, що  назвав
цибулю "совєтським салом". За те, що не  був  у  червонiй  армiї  пiд  час
революцiї, й за те, що в нiй був саме пiд час революцiї; за те, що не  був
у партiї, й за те, що якраз був у партiї. За те,  зрештою,  що  нещасливим
уродився й що такий випав жереб. В багатьох районах РВ НКВД дiстали  плани
(все бо в цiй країнi плановане) - плани лiквiдацiї "ворогiв народу"  -  їм
доведено план "до району", а вони вже довели його "до  двору",  бо  мусили
вибирати: або виконати план "боротьбi з ворогами народу", або не  виконати
того плану й сiсти самим, як сiдали всi за невиконання  будь-якого  плану.
Виконуючи план, начальники на мiсцях хапали всiх, на кому  спинялася  їхня
увага, й план таки виконували. А тепер же ще план треба  перевиконати,  та
не як-небудь, а по-стахановськи - на двiстi процентiв. I попливли  "вороги
народу" в тюрми  рiкою.  Велике  дiло  план  i  велике  дiло  -  "кампанiя
реконструкцiї людини", а ще бiльше дiло  -  кампанiя  "очистки  тила"  вiд
прямих i потенцiйних ворогiв режиму. Хiба масштаб i глибина цiєї  кампанiї
арештiв не є доказом масштабiв невiри правлячої верхiвки  в  лояльнiсть  i
вiрнiсть своїх громадян?! А оскiльки дiя викликає протидiю, то чим  бiльше
розгортається кампанiя лiквiдацiї "ворогiв народу", тим бiльше тих ворогiв
стає. Бо не може ж мати  заарештованого  й  знищеного  сина  стати  другом
системи! Або  брат  за  брата!  I  таким  чином  брила,  котячись  з  гори
Безглуздя, стає все бiльшою, ситуацiя стає все безнадiйнiшою, все  йде  до
iдiотизму, до самозаперечення. А машина працює. А десь за мурами принишкли
великi мiльйони й чекають своєї черги, отi самi, що про них слiдчий  казав
Андрiєвi - "у нас людей хватiт!"
   Але складається вражiння, що їх таки не "хватiт", якщо так iтиме.
   Темп арештiв обiгнав темп ведення "дiл". Створився залом.
   При всiй напрузi "дiла" в'язнiв  все-таки  тягнуться  повiльно.  Бо  не
вистачає слiдчих, хоч управлiння (Харкiвське,  як  i  сила-силенна  iнших)
працює безперебiйно. Але все-таки справи посуваються дуже мляво. Особливо,
коли люди упертi. I тому,  наростаючи,  лавина  арештантiв  розпирає  мури
тюремнi, загрожуючи їх розсадити.
   Деякi "щасливi" пройшли вже по кiлька разiв "конвейєр", а деякi  сидять
по два роки й не бачили слiдчого у вiчi.  Загубились.  Був  випадок,  коли
один поцiкавився, коли вже нарештi його викличуть, i тюремна адмiнiстрацiя
не могла нiяк взнати, до кого ж вiн належить, до якого слiдчого та по якiй
справi. Отак упiймали людину, вкинули б будку, як гицель пса, та й забули.
I почали ту справу виясняти по всiх iнстанцiях, а в найнижчiй iнстанцiї  -
в райвiддiлi того району, звiдки людину взято,  -  начальник  змiнився,  i
справа заплуталася безнадiйно. Але звiльняти людину нiхто й не  думав.  Де
там! Коли ти вже сюди потрапив, то вийти звiдси ти не мусиш! Таке  правило
цiєї iнституцiї. Що ж до "дiла", то - "Була б людина, а дiло  знайдеться!"
- це з скрижалi заповiдей цiєї установи. То нiчого, що людина  сидить  два
роки без виклику. Не бiда. З концтабором чи  з  кулею  вона  все  одно  не
розминеться.
   Непереможна, залiзна дiалектика!
   В  цiй  камерi  Андрiй  взнав   про   iснування   щонайменше   мiльйона
контрреволюцiйних органiзацiй в СССР, крiм тих, що були вже  йому  вiдомi.
Просто дивно,  як  та  совєтська  влада  досi  трималася  й  на  чiм  вона
трималася! А органiзацiї  були  такi,  що  однiєї  б  вистачило  ту  владу
повалити й розвiяти на порох.  Скажiмо  -  органiзацiя  колишнiх  червоних
партизанiв, яка нараховує сотнi тисяч жахливих "терористiв,  повстанцiв  i
диверсантiв, пiдтримуваних iдейно  всiм  фашистiвським  i  капiталiстичним
свiтом". А ще ж органiзацiя РОВС (руський  офiцерський  союз).  А  зо  двi
сотнi українських "страшних повстанських i терористичних  органiзацiй!"  А
органiзацiя шпигунiв! А терористична органiзацiя спортовцiв яка "очолювала
й використовувала в контрреволюцiйних цiлях всi маси спортовцiв України  й
СССР". А це ж грубi мiльйони найздоровiших та  ще  й  добре  наспортованих
людей! А органiзацiя мисливцiв i рибалок, якi, кожному вiдомо, всi  навiть
вдають рушницi й по кiлограму пороху та шроту завжди про запас.
   А органiзацiя комскладу РККА! А  органiзацiя  вчителiв!  А  органiзацiя
прокурорiв! А органiзацiя залiзничникiв України  пiд  проводом  Малiя!?  А
органiзацiя   студентiв!   А   органiзацiя   iнженерiв?   А    органiзацiя
письменникiв! А органiзацiя митцiв! А органiзацiї вiрмен, персiв,  нiмцiв,
туркiв,  корейцiв,   молдаван   i   циган...   А,   нарештi,   органiзацiї
вегетарiанцiв та взагалi безлiч органiзацiй усiх незадоволених  з  нестачi
галош та цибулi.
   Абсурд? Абсурд. Але все це  є,  i  на  все  це  понаписуванi  й  навiть
"щиросердно" попiдписуванi безлiч протоколiв, i за все  це  люди  ось  так
сидять i чекають смертної кари або каторги.

   Коли ж до того додати iснування  справжнiх  петлюрiвцiв,  хвильовистiв,
шумскiстiв,   троцькiстiв,   дашнакiв,   бухарiнцiв,   правих,   лiвих   i
перпендикулярних "уклонiстiв", сiонiстiв, соратникiв  Тухачевського  тощо,
тощо, то просто дивно, як  та  совєтська  влада  все-таки  тримається.  Це
належить до найбiльших чудес свiту. Це не сьоме вже, а восьме чудо  свiту.
Сьомим чудом є цей ось корпус, що стоїть i не  розсипається,  хоч  в  його
черевi товчеться зразу а десять тисяч чоловiк "страшних ворогiв народу", а
розрахований вiн царським будiвничим всього на кiлька сот людей.  Хiба  це
не сьоме чудо свiту? А ще бiльше чудо таке:
   Ось в цiй камерi сидить 340 чоловiк, а... дверi часом не замикаються. В
це тяжко повiрити? Тяжко! В камерi сидить 340 страшних "ворогiв народу"  з
найжахливiшими статтями обвинувачення, згiдно з якими кожен мав би  сидiти
прикованим на ланцюгу та й ще той ланцюг перегризати, а вони собi сидять i
нiчого, не розбiгаються, виглядають в незамкненi дверi на сходи й кепкують
з наглядача. I наглядач тим недуже  переймається,  що  так  часто  забуває
замкнути дверi, - куди вони розбiжаться?! З СССР все одно не  вибiжать.  I
вiн має цiлковиту рацiю.

   Часом  в  цей  "зрiринець"  вскакує  сам  начальник  тюрми  й   кричить
несамовито:
   --Заключонниє!!! Садiтесь!
   Це щоб усi сидiли, а вiн мiг вiльно височiти над  усiма.  "Заключонниє"
сiдають,  а  начальник  походжає,  набундючившись.  Сам   вiн   низенький,
обрюзклий з обличчя, рудий i  з  очима  альбiноса.  Дегенерат.  Справжнiй,
непiдробний.  Богом  сотворений  дегенерат.  Альбiнос.  Кажуть,   що   вiн
дослужився до чину начальника тюрми, пройшовши спершу через кар'єру ката -
того, що розстрiлює. Це правда. Андрiй його з першого ж разу впiзнав -  ще
в тi часи, коли Андрiй  сидiв  уперше,  альбiнос  цей  примелькався  йому,
водивши на iмпровiзований  розстрiл,  та  взагалi  працювавши  в  тюремнiй
зграї, й заходячи часом до камери з невiдомою метою -  для  психологiчного
впливу.
   "Заключонниє" сидiли, а альбiнос  походжав  по  камерi,  наступаючи  на
ноги, зазирав у всi кутки. Сам. Такий герой. Вдирався  межи  340  страшних
"ворогiв народу", як в клiтку  з  левами,  i  не  боявся.  Часом  знаходив
заборонену рiч - скажiмо, люльку -- й тодi  була  бiда.  Взагалi  ж,  йому
подобалося, що от таке юрбище здоровенних людей, а  всi  його,  маленького
альбiноса, бояться. Сидять, як турки,  i  вiн  навiть,  кого  схоче,  може
турнути ногою. Вiн упивався своєю могутнiстю. 340 чоловiк в цiй  камерi  i
безлiч у всiй тюрмi  сидить  жахливих  "ворогiв  народу",  а  ще  не  було
випадку, щоб його цi "ублюдки" й "агенти фашизму",  "бандити  й  душогуби"
хоч раз роздерли навпiл.
   Посiвши  обидвi  частини  камери,  340  чоловiк  були  розташованi   по
секторах, мимохiть гуртуючись в групи за нацiональним  принципом:  окремою
групою сидiли вiрмени - це був вiрменський квартал, потiм жиди  -  це  був
жидiвський квартал, потiм греки, група нiмцiв,  там  три  турки,  там  три
поляки там росiяни, але це все, як мозаїка, було вкраплене в основне  море
українцiв. Коли б намалювати все це графiчно, вийшла б нi бiльше, нi менше
мапа народiв СССР з тiєю тiльки рiзницею, що  домiнантою  тут  були  б  не
росiяни, а українцi.
   З Андрiєвих старих знайомих сидiв тут ще Руденко,  професор  Манєвич  i
Зарудний. Решту десь розкидали по iнших камерах.
   Як i в суспiльствi, так i  тут,  була  частина  людей,  якi  самi  себе
вважали за провiдну "елiту", що їй  належалось  бути  упривiлейованою.  Ця
"елiта" займала найкращу частину першої,  чистiшої  й  свiтлiшої,  камери.
Тiєю найкращою частиною було мiсце бiля лобової стiни,  насупроти  дверей,
прозване "президiєю". Найкращою ж ця частина була тому, що була  найдальше
вiд дверей, так що там можна було  робити  багато  речей,  яких  не  можна
робити десь ближче, навiть в шахи грати, а крiм того, тут було  найчистiше
повiтря й  найвиднiше,  бо  був  найменший  щиток  на  вiкнi,  й,  повiтря
циркулювало безперервно. Посiла ж це мiсце "елiта" так, що їм було  досить
просторо, й нiкого не пускала до своєї  касти.  "Елiта"  та  складалася  з
самих найгорлатiших типiв, найяскравiшою  репрезентацiєю  яких  був  такий
Хорошун, колишнiй чекiст, що в революцiю органiзував "Комiтет не журись" i
грабував населення на свою користь. Словом, бандитував в повному розумiннi
цього слова й незрозумiле, дивно було, чого вiн тепер тут  опинився?  Долi
було вгодно, щоб цього типа знав у обличчя Микола, бо вiн був з його країв
i був знаний широко по всiй околицi. Коли Андрiй вислухав Миколу та  почув
цього типа горлання  в  "президiї",  то  вирiшив  ту  "президiю"  якщо  не
розiгнати, то зайняти, окупувати, а тим часом подумав:
   "Чого цей тип тут? Адже це  чекiст  високої  марки,  й  його  не  могли
посадити за "Комiтет не журись". Яку функцiю вiн тут виконує?.."
   Андрiй насупився й довго  видивлявся  на  "президiю"...  Треба  вловити
момент... В ту президiю" вже он втиснувся Руденко,  примостився  з  самого
краєчку й пiдморгує, а це вже якесь завоювання. Ти буде хвостик,  за  яким
прийдуть лапки.
   Тим часом вони сидiли в темнiй i вогкiй другiй половинi камери.
   V_
   Днi текли по-ярмарковому i, може,  саме  тому  жваво.  Так,  нiби  люди
зумисне iнсценiзували той ярмарок та шарварок, iнсценiзували з усiєї сили,
щоб тiльки нi  про  що  iнше  не  думати,  про  все  забути,  забити  собi
памороки...
   Вiд вранiшнього "Маня, на повєрку становiсь" i до пiзньої ночi життя  в
камерi вирувало, кипiло у ключ. Чим тiльки тут люди не займались.
   Насамперед люди  вчились.  Була  тут  низка  курсiв  -  вiд  авiацiйних
починаючи й пасiчницькими кiнчаючи. Були навiть курси  малювання,  в  яких
Андрiй теж був пильним учнем, а викладачем був справжнiй  (не  абиякий,  а
справжнiй) професрр академiї мистецтв. Андрiй  зразу  пустив  у  рух  свiй
винахiд з галошами, й  цей  винахiд  зробив  цiлу  революцiю  в  камерному
писальному господарствi й миттю прищепився. Пiшли в рух  всi  галошi,  якi
тiльки були. Навiть новi, - їх  безжально  зчовгували  об  пiдлогу  та  об
цементовi пiдвiконня й робили "дошки" для писання й малювання. I так  само
пiшли в рух приколки - з них робилося стило, загострене з одного кiнця,  й
ним дуже зручно було писати. Досi приколки найбiльше  використовувано  для
забивання в щiлини стiн i правили замiсть цвяхiв - вiшати торбинки й  iншi
речi. Мiж iншим, приколки (отi дерев'янi шпички) треба було  кожного  разу
здавати черговому тюрми, бо вони були рахованi, але в'язнi їх розколювали,
збiльшуючи число, таким чином було що здавати й  чим  писати.  Крiм  галош
писали ще на шматках скла, вийнявши обережно з  вiкна,  а  потiм  назад  в
нього ж вставляючи  на  випадок  трусу  чи  якогось  алярму.  Шматок  скла
натирався крейдою, надертою iз стiни й розведеною слиною, тодi йому давали
просохнути, а тодi вже писали тонко загостреною приколкою,  тримаючи  скло
проти чогось темного. Лиш малювати як слiд на склi не можна було, зате  на
галошах  професор  малювання  виробляв   чудеса,   упиваючись   прекрасним
матерiалом та технiкою малювання на нiм. Виходили  справдi  гарнi  речi  з
найтоншими нюансами чорного й бiлого тону. Трапився один випадок, який  за
малим не завалив усю справу: професор малював  штурмана,  портрет  виходив
дуже подiбний. Аж тут  вiдкрились  раптом  дверi  й  наглядач  загорланив:
"Черговi - нести парашу!". Саркiсьян, якому належала галоша (Андрiй  її  в
нього позичив на сеанс) i який був черговим, згарячу вихопив галошу, надiв
її на босу носу й подався. Потiм черговi  вернулися  й  Саркiсьян,  знявши
галошу, подав  її  професоровi  -  бери,  малюй,  душа  любезний!  I  щиро
шкодував, що образ у вбиральнi змився на мокрiй  пiдлозi.  Лекцiя  тривала
далi. Аж раптом в коридорi зчинилася метушня.  Згодом  виявилося,  що  там
сталася страшна подiя: вiд дверей камери ч. I2 i аж до вбиральнi  було  на
пiдлозi вiдбито кiлька разiв образ людини. На це нагодився начальник тюрми
- альбiнос, викликав начальника караулу й ще когось. Все  те  збiглося  на
мiсце подiї й не могло вийти з дива, - хто це намалював на пiдлозi, та  ще
так гарно й так чiтко портрет людини. Куди  дивився  наглядач!!?  Наглядач
дивився разом з усiм теж на пiдлогу переляканий - хто це в такий  короткий
час, поки вiн одвихнувся, змалював йому весь коридор. Та  тюремники  народ
догадливий. Вони прийшли до камери I2,  з  якої  виходила  та  намальована
людина, почали її  шукати.  Сперш  викликали  тих,  що  носили  парашу,  й
допитували, хто це зробив. Саркiсьян змикитив, у чому справа, але  мовчав.
Iншi теж мовчали. Тодi почали  придивлятися  в  камерi,  до  кого  подiбна
намальована особа. I, звичайно, знайшли, що це штурман - занадто вже добре
його було намальовано, на його бiду. Покликали.
   - Це ваша пика?
   - Можливо.
   -Як це вона тут опинилась?
   - Поняття не маю. Я нiкуди не виходив з камери.
   - А як ми посадимо вас у карцер?
   - То моя пика буде в карцерi, - знизав плечима штурман байдуже.
   - Ваш фах?
   -Моряк.
   -А хто малює в камерi?
   - Менi здається, що треба було б запитати -хто малює в коридорi. Думаю,
що наглядач.
   - Лишiм його, - втрутився котрийсь,  -  бо  з  цього  iдола  нiчого  не
доб'ємось.
   Вони взагалi нiчого не добились. Пошумiли, покричали, що покарають  всю
камеру, та й зачинили дверi. Лиш по якомусь часi  поступив  наказ,  що  за
обтирання стiн належиться сувора кара. Хтось  уже  донiс.  Та  дотриматись
того альбiносового наказу було дуже тяжко, бо стiни мали такий  вигляд  що
сам "наймудрiший" не змiг би встановити, чи терто по них галошами,  чи  не
терто, а якщо терто, - то коли саме, в якому столiттi.
   Курси малювання функцiонували далi.
   Були ще курси механiкiв,  електрикiв,  тракторо-будiвельнi,  шоферськi,
шевськi, кравецькi,  куховарськi,  столярськi,  агрономiчнi,  креслярськi,
металообробнi i навiть голярськi. I навiть театральнi. Люди все намагалися
опанувати тi фахи й ремесла, якi їм придадуться в бiдi  й  полегшать  їхню
долю в тих мiсцях, куди їх позаганяють всi тi ОСО, Трибунали,  Спецколегiї
та Тройки. I виходило, що всi фахи добрi i всi можуть  придатися,  а  тому
люди вчили все, чому тут можна  навчитися.  А  навчитися  тут  можна  було
всьому, аж до писання наукових розвiдок про кам'яну епоху включно.  Аж  до
авiабудiвництва i старогебрейськоЇ мови.
   Не мiг тiльки нiяк пiдiбрати  для  себе  пiдходящого  практичного  фаху
професор  Манєвич.  Маленький,  короткозорий,  слабенький  i  наївний   та
розсiяний, як всi професори, особливо вiд наук гуманiтарних (а Манєвич був
професор старогебрейської мови). Фах  його  добрий,  але  навiщо  десь  за
полярним  колом  старогебрейська  мова?  Справдi,  треба  мати  фах  бiльш
практичний. I вiн то спинявся  на  найлегшiй  професiї  голяра,  то  знову
кидався до агрономiї, збираючись за полярним колом вирощувати помiдори, то
знову передумував i схилявся до кравецтва та все розпитував, як так  буде,
куди їх поженуть. Загально  всi  вирiшили,  що  поженуть  їх  поближче  до
пiвнiчного бiгуна,  а  може,  навiть  висадять  на  крижину,  як  Чкалова.
Симпатичний i наївний професор, як великий дiтлах, побивався:  як  же  вiн
вчитиме кравецтво, коли невiдомо, як там, з чого там i що там  треба  буде
шити. А Руденко з найсерйознiшою мiною малював для  нього  перспективу  та
все потiшав, щоб не журився, бо там нi кравецтво, нi вся iнша морока, якої
люди тут вчаться, зовсiм не буде потрiбна, бо там буде iнша робота.
   - Яка ж буде робота, товаришу Руденко?
   -Пустякова.
   -Ну ж скажiть. Ви знаєте.
   - Там багато бiлих ведмедiв. Так от треба буде їх ловити.
   - Бiлих ведмедiв?!
   - А ви ж думали Але не журiться, норма пустякова.
   -А яка ж норма?
   - Всього три штуки на одного. Щоденно.
   - Боже мiй, боже! А як же ж їх ловити, як я не вмiю!?
   - Нiчого. Не святi горшки лiплять.
   Камера беззлобно потiшалася, а професор навiть того не помiчав.  Звiдки
йому - старенькому професоровi старогебрейськоЇ мови, що  вперше  сидiв  у
тюрмi i невiдомо за що, - звiдки йому було знати, якi  саме  норми  будуть
там, куди його обiцяв запроторити слiдчий. А обiцяв. I саме  на  пiвнiчний
бiгун. Професор все сприймав за чисту  монету.  Тим  бiльше,  що  вiн  був
глибоко певен, що в цiй країнi нiчого нема неможливого, особливо  певен  у
могутньостi НКВД i що саме тут все можливе. Коли вже з нього - старенького
й безобидного жерця науки - зроблено страшного терориста, i вiн вже навiть
сам не певен, чи не був вiн ним справдi, то тут все можливе. Все  можливе.
I вiн не давав Руденковi спокою  з  тими  проклятими  ведмедями,  з  жахом
задивляючись у таку невiдрадну перспективу. Аж поки  Руденко  не  зжалився
над ним i не спростував свого чудесного проекту, пояснивши сумно,  що,  на
жаль, "не ми будемо ловити  бiлих  ведмедiв,  а  навпаки  -  бiлi  ведмедi
ловитимуть нас, дорогий професоре!"
   Були ще курси чужих мов - англiйської, нiмецької та грецької.
   Крiм наук, люди займалися  ще  iншою,  творчою  працею:  шили,  власне,
латали свої лахи, робили голки, чубуки, люльки, домiно, шахи й  костi  для
гри, вишивали на своїх рушниках, а  то  й  на  ганчiр'ї  квiти,  зайчикiв,
голубiв, що цiлуються, й навiть портрети своїх товаришiв, а  найчастiше  -
якiсь дiвочi обличчя.
   Голки робили, як вiдомо, з цвяшкiв та дроту, а чубуки, люльки,  шахи  й
домiно - з тертої цегли, паленої гуми  й  процiдженого  хлiба.  Бiлi  шахи
робили з  процiдженого  хлiба  та  зубного  порошку.  Скiльки  будiвельних
матерiалiв! З усього того роблено  часом  дива  мистецькi.  Чудеснi  чорнi
чубуки з перламутровими iнкрустацiями (iнкрустацiї робили з  перламутрових
гудзикiв, роздушуючи їх зубами на скалки)! Фiгурнi люльки - голова  чорта,
Мефiстофеля, дiвоча, орлина!  Чубук  до  люльки  робився  з  кiсточки  вiд
курячого крила (а  жаренi  кури  часом  потрапляли  в  передачах  камерних
"аристократiв" -  з  однiєї  курки  багато  можна  наробити  прекрасних  i
корисних речей). Щоб люлька була чорна, до пластмаси  домiшувалася  палена
гума, для цього вiддиралося вiд галошi шматок гуми палилося її, а  кiптяву
збиралося на шкло. Висихаючи, маса з такою кiптявою була тверда  i  чорна,
як ебонiт. Особливо гарнi виходили шахи та домiно. Руденко  зробив  навiть
люстро - для цього вiн шматок шиби покрив з одного боку чорною пластмасою,
а тодi ще й зробив iнкрустовану раму з  iншої  пластмаси.  Таким  чином  в
камерi набиралося безлiч заборонених речей. I цiкавим було те, що тюремним
аргатам при обшуках мало що вдавалося захопити з  тих  речей  -  принаймнi
нiчого з речей небезпечних, як от ножики, голки тощо. В пiдлозi одна дошка
непомiтно пiдважувалась, i туди геть все скидали, коли наближався обшук. А
про це камера завжди була попереджена по телеграфу  знизу,  i  звiдки,  як
звичайно,  трус  наближався.  Бувало,  що  трус  впадав  нагло,  але  тодi
арештанти добирали iншого способу: в метушнi першої хвилини  вони  скидали
геть все в щиток, а там була щiлина межи щитком i стiною, i  в  ту  щiлину
все падало й затримувалося в щитку нижчої камери, звiдки,  пiсля  того  як
трус минав, все знову пiдiймалося нагору, прив'язуване до  спущеної  згори
нитки.
   I в найгiршому випадку, коли вже нiчого не можна  було  зробити,:-  все
скидалося в дiжку. Найлегше  було  ховати  голки  й  ножики  -  їх  просто
встромляли в щiлини межи дошками, в той бруд, що їх позалiплював щiльно, i
там їх нiхто вже нiколи не мiг знайти.
   Помимо трусiв, ще окремо  полювали  за  забороненими  речами  коридорнi
наглядачi. Цi наглядачi практикувалися на тiм, що, пiдглядiвши,  як  хтось
шиє або грає в шахи чи в домiно, нагло вiдчиняли дверi й летiли стрiмголов
до мiсця злочину. Але то була безнадiйна справа. Бiгти було надмiру тяжко,
- раптом чомусь ставало  надто  тiсно,  занадто  багато  наставлялося  нiг
упоперек, схоплювалися й товпились люди, немов би зустрiчаючи наглядача  з
цiкавою новиною, щоб її почути. А крiм  того,  бiля  дверей  завжди  хтось
чергував i вчасно подавав сигнал перестороги. Поки наглядач добiгав,  речi
безслiдно зникали - або мандрували попiд ногами зовсiм у  протилежний  бiк
камери, або зникали в щiлинi, або вилiтали  у  вiкно.  Засапаний  наглядач
люто лаявся, але не мiг нiчого вдiяти.

   Зв'язок з iншими камерами був iдеальний: безперервно працював телеграф.
В своїй половиш телеграфом завiдував Андрiй.  В  другiй  -  молодий  грек,
iнженер з ХЕМЗу. Камера знала всi новини, знала заздалегiдь про наближення
ворога, а що найцiкавiше - знала, що робиться а усiх  харкiвських  тюрмах.
Часто приходив до  камери  розгублений  черговий  (розгублений  в  пошуках
потрiбного в'язня, якого вимагає для чогось начальство) i питав навпрост у
камери:
   - Скажiть, в якiй камерi сидить такий-то, iм'ярек? I знаходились  такi,
що знали й це.
   - Вiн сидить не в цiй тюрмi, а в  тюрмi  на  Кiннiй,  поверх  такий-то,
камера така-то, - вiдповiдали йому, якщо цей черговий  був  "симпатичний".
Якщо нi - кепкували та й тiльки.
   Якщо не знали зразу, то просили в чергового (знову  ж  таки,  якщо  вiн
симпатичний) термiну  пару  годин,  пiсля  яких  черговий  дiставав  точну
довiдку.  Причиною,  чому  арештанти  охоче  називали  мiсце   перебування
загубленого "людiшки", була  надiя  -  "а  раптом  чоловiка  шукають,  щоб
випустити на волю або на побачення з жiнкою!"
   Найменше знали в'язнi про тюрму на Раднаркомiвськiй  (тобто  про  тюрму
при управлiннi НКВД), бо там було багато таких камер, про  якi  нiчого  не
було вiдомо, й  взагалi  там  зв'язок  з  камерами  був  неможливий.  Люди
взнавали про своїх сусiдiв камери, лише потрапивши в одну з мiських тюрем,
- на Холодну Гору, на Кiнну, або на Тюремну, або в "брехалiвку".
   Телеграф тут першорядний - рури парового опалення проходили крiзь увесь
корпус по вертикалi й по горизонталi; груба рура, пристосована  посерединi
зовнiшньої стiни, з'єднувала найвищий поверх з найнижчим, тоненька,  йдучи
поземно при самiй пiдлозi, крiзь стiну проходила в iншу камеру. Так в обох
половинах камери ч. I2.
   Стукалося держачком зубної щiточки усторч об  руру.  Добрим  також  був
черепочок  вiд  розбитої  тарiлки.  Цi  черепочки   ще   були   найкращими
iнструментами для обточування цвяшкiв та дроту, - вузенька площина розламу
заступала собою найкращi бруси та напильники.
   Лежачи бiля схрещення рур горiлиць i працюючи зубною  щiточкою,  Андрiй
мав зв'язок з усiма камерами своєї сторони. По умовi з телеграфiстами всiх
камер був вироблений певний код, який уможливлював говорити  саме  з  тiєю
камерою, з якою хотiлось, усуваючи плутанину.  Коли  Андрiєвi  треба  було
викликати найнижчу  камеру,  то  до  нього  на  умовлений  сигнал  виклику
озивалась тiльки ця камера. Решта пiдслухували i, якщо хотiли, встрявали в
розмову, улаштовуючи перекличку.

   Андрiй розпитував про новини й iнформував  своєю  чергою  про  все,  що
знав. Передавав телеграми про наглi подiї. Часто бiля нього збиралася цiла
черга людей, якi хотiли би поговорити з  друзями,  а  не  вмiли  орудувати
"п'ятихвiсткою", i Андрiй виконував всi їхнi замовлення. Коли справи  були
делiкатнi й не бажано було б, щоб хтось пiдслухав, то Андрiй  вiв  розмову
так швидко й так вiртуозно, передаючи й  хапаючи  слова  з  пiвлiтери,  що
нiякий пiдслухач, навiть iдеальний,  не  змiг  би  нiчого  второпати.  Тим
бiльше, що при цiй системi взагалi, коли прогавити першу лiтеру, неможливо
потiм вхопити зв'язок й щось збагнути. А щоб  не  мiг  розмову  пiдслухати
хтось з тюремникiв, переловлюючи в  коридорi  або  в  сумiжнiй  камерi  (а
бувало багато провокацiй, наприклад, виводилося всю камеру  геть  пiд  час
трусу або й спецiально й до рури сiдав хтось з фахових тюремникiв)  -  для
окремих речей i понять  iснувала  спецiальна  арештантська  лексика,  крiм
того, завжди був пароль, змiнюваний регулярно, щоб запобiгти  всипам.  Так
що пiдслухати й збагнути розмову тюремникам було неможливо. Та й здебiльша
кожну  провокацiю  моментально  розшифровувано  й  розмову   уривано   або
"розiгрувано" провокатора в належний спосiб, глумлячись з нього.
   Про все почуте Андрiй регулярно iнформував камеру, зачитуючи  зведення.
Тi зведення робилися регулярно двiчi на день - в обiд i ввечерi, як подача
телеграм РАТАУ. В наглих випадках - коли, скажiмо,  подавали  попередження
про трус, що почався знизу, або про просування трусової бригади з карначем
на чолi до камери  I2-ї,  з  якої  мав  трус  початись,  або  про  початок
"лавочки" чи про якi iншi наглi подiї, - тодi на сигнал камера завмирала й
подавалася iнформацiя, мобiлiзуючи камеру до швидких приготувань.
   Слухаючи всi новини, Андрiй уперто намагався  досягти  жiночої  камери,
пам'ятаючи прохання ад'ютанта командарма Дубового. Але тут було  найслабше
мiсце всемогутнього телеграфу - жiночої камери знайти не вдавалось. Бо  її
просто не було, а був спецiальний, окремий жiночий корпус.  Це  устiйнено,
але поза тим бiльше нiчого, бо мiж жiночим корпусом i корпусами  мужськими
не було нiякої дифузiї -жiнок в мужськi камери не саджали.  Тi  вiдомостi,
якi вдалося здобути, були дуже скупi -  лише  те,  що  жiнок  сидiло  дуже
багато та що найбiльше серед них таких, якi сидять "по дєлу мужа".
   Телеграф  працював  цiлiсiнькi  днi  -  як  не  розмовляла  к.  I2,  то
розмовляли iншi, i рури безперервно  цокотiли,  i  часом  траплялися  такi
випадки: до камери нагло входив черговий корпусу, в якiй-небудь справi й в
метушнi нiхто не встигав подати алярмовий сигнал по рурах,  щоб  припинили
розмову несамовитi телеграфiсти, найчастiше з  причини,  що  не  було  пiд
рукою черепки або щiточки,  а  iншi  тукання  в  руру  не  мали  значiння.
Черговий зупинявся посеред камери й слухав тукiт  в  рурахi  тут  приходив
iспит для чергового, чи вiн "порядний"  чоловiк,  чи  "хам".  В  розподiлi
чергових на "порядних" i "хамiв" такi випадки вiдогравали  виключну  роль.
Коли вiн був "хам", вiн пiдiймав страшенну бучу, коли ж був  порядний,  то
поводився  так,  як  Пересада.  Цей  Пересада  був  найпоряднiший  з  усiх
чергових. Такий випадок трапився раз пiд час його вiзиту.  Почувши  тукiт,
вiн слухав якусь мить, а тодi серйозно промовив:
   -Телеграфiст! До роботи! Нiхто, звичайно, не рухнувся.
   - Хто телеграфiст?
   Мовчанка.
   Тодi Пересада безпомилково ткнув пальцем на грека,  iнженера  з  ХЕМЗу,
та:
   - Вiзьмiть свою щiточку й приймайте новини. Там уже щось сталося.
   Пiд смiх iнженер взяв щiточку, але, звичайно, телеграм не приймав, лише
дав "вiдбiй". Всi думали, що розшифрованого телеграфiста спiткає кара, але
нiяка кара на його голову не впала.
   Iнодi на камеру ч. I2 (як i на  весь  корпус)  нагло  звалювався  трус.
Своїм характером проведення й своєю брутальнiстю-це щось виняткове.
   Перший такий трус справив на Андрiя прикре вражiння.
   Одного дня залементували тривогу рури,  але  нiхто  не  встиг  прийняти
телеграми, як до камери ввалилися люди в бiлих халатах, неначе  лiкарi  чи
ветеринари. Пiд халатами  були  єжовськi  унiформи-це  був  екстратрус,  i
робити його мав наряд оперативникiв з Раднаркомiвської, де  мали  пiдстави
не довiряти тюремнiй адмiнiстрацiї  й  вряди-годи  робили  наглi  контролi
своїми, вiрними "урядовi й партiї", людьми.
   - Роздягайтесь! По одному голяком виходь!  -  розiтнулась  команда.  По
хвилi додано тим самим голосом: - Черевики можна брати.
   Люди роздягались i по одному виходили геть  за  дверi.  За  дверима  їх
спрямовувано по сходах вниз --  зiгнато  в  величезний  порожнiй  льох,  у
велику вогку камеру з цементовою пiдлогою. Багато  людей  в  черевиках  чи
галошах, але багато не мало нi черевикiв, нi галош (попрiли  та  подерлись
за час довгого сидiння) i були босi. Камера була дуже холодна, люди  голi,
в чому мама родила, але грiлись думкою що це скоро минеться. Та їх зiгнали
й наче забули. Триста сорок голих людей мерзли, нетерпляче чекаючи, чим це
закiнчиться. Минали години, але їхнє гибiння не  закiнчувалось.  В  самому
кiнцi величезного льоху було складено залiзнi лiжка. В  той  час,  як  вся
маса тислася до дверей, проклинаючи все, Андрiй  знiчев'я  придивлявся  до
тих лiжок, шукаючи написiв або якихось знакiв, з яких би хоч щось вичитати
про людську трагедiю, свiдками якої були цi лiжка. Написiв вiн не знайшов,
зате помiтив, що деякi лiжка мають сiтку з вузьких смуг бляхи. I то добре.
Думаючи над тим,  що  там  десь  вгорi  потрошать  їхнi  манатки,  шукають
заборонених речей, i що тi всi речi пропали,  Андрiй  з  досади  заходився
виламувати шмат бляшаної смуги. Вони там шукають голок i олiвцiв?  "Добре,
хай буде ножик!" Вiдмiрявши шматок на  довжину  черевика,  Андрiй  виломив
його. Штурман посмiхався, стоячи  збоку,  й  не  радив  -  це  коштуватиме
двадцять дiб карцеру на пiвфунтi хлiба й шклянцi води, занадто дорога цiна
за шмат залiза - втратити рештки здоров'я, тодi як його треба берегти  для
бiльшої мети. Але Андрiй  його  не  послухав.  Скинув  черевика,  одслонив
устiлку i вклав пiд неї виломлений  шмат,  а  тодi  припасував  устiлку  й
взувся. Вони ще чекали довго, коли їх  нарештi  з  цiєї  камери  заберуть.
Сiсти було нi на чому, й люди млiли вiд безкiнечного тупцяння  й  тремтiли
вiд холоду. В босих ноги  подерев'янiли,  бо  нiде  було  їх  дiти,  нiчим
захистити вiд цементової пiдлоги.
   Нарештi загримiли затвори, дверi вiдчинилися:
   -До одному виходь! Давай нагору!
   На сходах  стояли  двома  шпалерами  оперативники  в  бiлих  халатах  i
обмацували голих людей, що  проходили  крiзь  тi  шпалери  черiдкою.  Вони
зазирали кожному в зуби, пiд пахви, змушували присiдати.
   "Це, я розумiю, трус!"
   В кожнiй ситуацiї може бути становище  гiрше  або  лiпше,  i  в  кожнiй
ситуацiї багато залежить вiд самої людини, якщо їй можна  вибирати  хоч  в
якiйсь мiрi. Ступивши на сходи, Андрiй бистрим оком зауважив,  що  кожного
в'язня обшукує  котрийсь  один  оперативник,  який  прийдеться.  Отже,  до
котрого оперативника йому вдатися, це в якiйсь  мiрi  залежить  вiд  нього
самого. Миттю оглянув тих, що були найближче. Ось якесь кирпате обличчя  з
досить симпатичним виразом очей. Хтось  його  взяв  за  руку,  але  Андрiй
потягся до  намiченого  обличчя.  Зупинився,  скинув  черевик  з  ноги  й,
дивлячись з посмiшкою в очi оперативниковi, подав черевик. А вже як подав,
по тiлу побiгли мурашки - чи той вiн черевик подав? бо забув, в який  саме
вiн сховав залiзячку. Очима не  переставав  посмiхатись,  а  думка  забила
тривогу: "Боже! Не того черевика подав!"
   - Чого ви посмiхаєтесь? - запитав оперативник досить беззлобно.
   - А так... Нiби десь бачив... Будь ласка, - Андрiй скинув  швиденько  й
подав з готовнiстю i другий черевик.
   Оперативника цiлком  задовольнила  така  готовнiсть  арештанта,  й  вiн
вернув обидва черевики, навiть  не  зазирнувши  в  них  до  пуття.  Андрiй
взувся, ще зробив  гiмнастику  й  спокiйно  помарширував  нагору.  Штурман
пiзнiше завжди смiявся з цього випадку, дивуючись з Андрiєвої витримки  та
з його того психологiчного етюду.
   А нагорi в камерi - так наче пiсля погрому. Все було  перекуйовджене  й
перемiшане неймовiрно. Всi арештантськi пожитки, всi лахи,  якi  хто  мав,
всi торби, вузли й пакунки було розпаковано,  розтерзано  й  перемiшано  в
дикий вiнегрет. З вiкон геть все поскидано на пiдлогу, повитягано iз  стiн
"приколки", на яких висiв хлiб, i той хлiб валявся долi в брудi, в смiттi;
позабирано всi мотузки й глечики, позабирано всi люльки, шахи  та  домiно,
що їх  в'язнi  не  встигли  поховати  або  злiквiдувати,  -словом,  камера
справляла вражiння розруйнованого мурашника, в якому кропiтливим  комашкам
треба все починати заново.
   Треба було багато часу в'язням, щоб розплутати той хаос,  повiдшукувати
й розiбрати свої речi, позбирати докупи шмаття,  повикидуване  з  торб  та
пакункiв. Дехто з в'язнiв мав речi спакованi - так як їх передано з  волi,
приготованi для етапу,  -  все  те  було  розпотрошене,  й  чиста  бiлизна
валялася з вошивим ганчiр'ям укупi. Низки  речей  бракувало  й  годi  було
устiйнити, де воно щезло, чи в кишенях оперативникiв, чи... Але  в  камерi
нiде воно не могло дiтись, навiть при  наявностi  камерного  пролетарiату,
який при самому виглядi чистої й нiжної бiлизни млiв, уявляючи, як  би  то
було, коли б її одягти. Але вкрасти нiхто не посмiв би, уже хоч  би  тому,
що тут "пролетарiат" з вищою освiтою, "та й де її дiнеш?"
   Пiсля довгої колотнечi  наведено  було  нарештi  лад,  i  життя  камери
увiйшло в нормальну колiю. В кожного чогось бракувало, а Андрiй не  тiльки
нiчого не втратив, а ще й дещо придбав унаслiдок страшного землетрусу. Вiн
придбав ножик! Прекрасний ножик, яким користалася цiла камера для  рiзання
хлiба, сала (якщо хтось мав) i для  всiх  потреб.  Навiть  користався  ним
доктор Петров.
   Андрiй добре нагострив залiзячку, надав їй вигляду ножа й кожного  разу
пiсля користання ховав. I то ховав так, що нiхто не  знав,  де.  Вiн  його
втикав у щiлину межи дошками, кожен раз в iншому мiсцi.
   То  був  "великий  трус".  Меншi  труси  проводилися  силами   мiсцевої
адмiнiстрацiї й трохи в iнший спосiб. В'язнiв  нiкуди  не  виганяли,  лише
велiли згуртуватися в однiй половинi камери й сидiти на  пiдлозi  тихо.  В
той час  тюремнi  "хлопцi",  без  бiлих  халатiв,  уже  потрошили  речi  в
звiльненiй половинi. Потiм переганяли в'язнiв у вже обшукану половину й те
саме проробляли в першiй. При цiй технiцi  в'язнi,  навiть  в  присутностi
"шукачiв щастя", ухитрялися багато  заборонених  речей  поховати  пiд  чає
самого трусу.
   Крiм трусiв багато мороки завдавала "лазня". Кожен похiд до лазнi -  це
був своєрiдний погром. Крiм втрати  речей,  якi  щезали  геть  пiд  опiкою
кримiнальних, що лазню обслуговували, все зазнавало великого лиха  -  речi
горiли та нещадно  дерлись  в  "Гелiосi",  а  люди  простуджувались  Пiсля
приходу з лазнi камера мала завжди вигляд i сушильнi, й  шпиталю  -  довго
смердiла паленим ганчiр'янi i ряснiла хорими. З кожним  походом  до  лазнi
люди ставали все голiшi й число камерного пролетарiату збiльшувалось. I
   Легшим лихом була т. зв. "дезинфекцiя". Т. зв.,  бо  призначена  нищити
блощиць, мишей та тарганiв,  вона  зовсiм  не  досягала  мети,  зате  люди
потерпали  вiд  дезинфекцiї  i  в  бiльшiй  мiрi,  нiж  блощицi.   Роблячи
дезинфекцiю, камеру смалили паяльними лампами та заливали якоюсь смердючою
отрутою. Паяльнi лампи  робили  лиш  той  ефект,  що  стiни  й  рури  були
посмаленi, закопченi сажею, але те неї мало нiякого впливу на блощиць,  бо
вони жили в пiдлозi i в людських черевиках, а пiдлогу й черевики не  можна
було спалити. Смердюча ж отрута мала той ефект, що  отруювала  повiтря  на
багато днiв, змушуючи в'язнiв  плакати,  одначе  блощиць  знищити  теж  не
могла, бо, щоб їх знищити, треба було б тiєї отрути вилити  цистерну,  щоб
тим блощицям  дошкулити  пiд  пiдлогою.  Але  таке  вражiння,  що  вся  ця
"дезинфекцiя" й не була зовсiм розрахована на блощиць та  тарганiв,  а  на
те, щоб погiршувати й без того гiрке арештантське життя.
   Але все це - i труси, i лазню i дезинфекцiю люди переживали стоїчно  та
й далi жили своїм  "нормальним"  життям.  Вчились,  спiвали,  майстрували,
грали в шахи, слухали класикiв i оповiдання Шклярука, вишивали й -  ждали.
Ждали невiдомого. I багатьом здавалося, що вже того  невiдомого  не  буде,
нiчого не буде. Отак буде до самої смертi.
   Одного дня вкидали до камери кримiнального. Вкидали в повному розумiннi
цього слова, як колись вкидали  християн  на  арену  з  левами,  -  тiльки
християни, либонь, не мали такого переляку й  не  чинили  такого  шаленого
опору. Це був хлопчисько рокiв  чотирнадцяти-п'ятнадцяти.  Чотири  дебелих
тюремники тягли його на руках  i  намагалися  пропхнути  в  дверi,  а  вiн
розчепiрився немов йорж, упирався руками й ногами об одвiрки,  хапався  за
них конвульсiйне, й  лаяв  тюремникiв  в  чiм  свiт,  та  кричав  охриплим
голосом:
   - Куди ви мене вкидаєте до троцькiстiв!!?  Куди  ви  мене  вкидаєте  до
троцькiстiв, шкури лягавi!! Пустiть! Пустiть!..
   Скiльки в тiм криковi було панiчного  жаху  перед  тим  сакраментальним
словом "троцькiсти"!
   Та нiякий  спротив  i  нiякi  резони,  висловленi  опуклим  блатняцьким
жаргоном, не допомогли. Бiдолашний хлопчина опинився по  цей  бiк  дверей.
Дверi зачинилися, тюремники щезли, люто  обтираючи  подряпанi  обличчя  та
щось погрожуючи, а хлопчинi лишився сам-на-сам з  цiлою  камерою  жахливих
"троцькiстiв", кинений напризволяще й, без сумнiву, на зжертя. Вiн забився
в кут, за парашу, ощерився, мов вовченя або переляканий кiт  перед  псами,
наїжачився всiм своїм єством i нiкого не пiдпускав, шипiв  i  був  готовий
кусатися.
   Всi з цiкавiстю розглядали гостя зблизька й оддалiк i смiялися.  Це  ще
бiльше змушувало хлоп'я наїжачуватися. Вiн чекав страшних подiй.  Був  вiн
бiлобрисий, сухорлявий, з гарячково запаленими синiми очима, смiшний такий
в  своєму   несамовитому   переляцi.   Андрiй   пiдiйшов,   подивився   i,
посмiхнувшись, порадив усiм залишити хлопця в спокої,  не  чiпати  його  й
розiйтись. Нехай звикає.
   Було ясним, що хлопця сюди вкинули за якусь тяжку провину,  забравши  з
його рiдної стихiї -  з  якої-небудь  камери  кримiнальних.  Пiсля  знаної
психiчної  й  полiтичної  обробки  образ   "троцькiста",   тобто   кожного
полiтичного, в очах  такого  хлопчини  (та  й  хiба  тiльки  такого!)  був
неабияким страхiттям. Адже їх виховувано в слiпiй i  пекельнiй  зненавистi
до тих "троцькiстiв", i цю зненависть  вони  належно  виявляли  де  тiльки
могли. То ж перспектива опинитися серед "троцькiстiв"  вiч-на-вiч,  та  ще
одному-однiсiнькому, та ще проти  великої  їх  кiлькостi,  пiсля  того  як
кримiнальнi так часто й так багато заливали їм за шкiру сала по  тюрмах  i
таборах, була мало приємною. За мораллю й за законами кримiнальних за  все
мусить бути тяжка вiдплата. Око за око. Це знали  тюремники  й  саме  тому
вирiшили застосувати до цього, очевидно, упертого правопорушника й не дуже
просякненого пiєтетом до тюремної держави (якщо судити з тiєї лайки,  якою
хлопчина частував своїх носiїв) хлопчини ту саму методу, що її застосовано
колись ще в часи бiблiйнi до тих знаних отрокiв. Так випробовують  грiшних
i праведних споконвiку.
   Але ефект з цього всього вийшов зовсiм несподiваний.  Власне,  страшний
кримiнальник виявився великим праведником, лише не по вiдношенню  до  тих,
хто покрутив йому душу.
   Перший час хлопчина сидiв у кутку й вовкувате та  не  знати  як  вороже
оглядав клiтку з "троцькiстськими" левами. Та потрохи ворожiсть i  переляк
поступилися мiсцем такiй  же  несамовитiй  цiкавостi.  Бувши  вiд  природи
допитливим i романтичним, хлопчина побачив неймовiрнi речi.  Вiн  побачив,
як i чим живуть всi  тi  жахливi  "троцькiсти"‘-  почув  чудеснi  "романи"
(неодмiнно з  наголосом  на  першому  складi  за  блатним  синтаксисом)  -
прекраснi й захоплюючi повiстi,  яких  вiн  зроду  не  чув.  Почув  цiкавi
лекцiї. Побачив  всi  види  тюремного  мистецтва.  Особливо  його  скорило
малювання, та ще в процесi роботи славного академiка, професора цiєї штуки
i... уявiть собi, "теж троцькiста"! Хлопчина пильно придивлявся до  всього
своїми великими синiми очима й мовчав, щось шалено  обертав  пiд  черепною
покришкою. Ще трохи -й хлопчина роздобув собi галошу, нишком натирав її об
стiну, нагострив приколку (зовсiм так, як у професора) й, сидячи в куточку
за  парашею,  цiлiсiнькi  години  щось  уперто  шкiцував,  пробував.  Було
зворушливо спостерiгати це вовченя.
   Потрохи-трохи вовча травма зiйшла й хлопець  вклинився  всiєю  душею  в
життя страшних "троцькiстiв". Без сумнiву, для нього почалася зовсiм  нова
ера. Все, що чув, вiн вбирав у  себе,  як  губка  воду,  й,  сам  того  не
помiчаючи, все бiльше й бiльше потрапляв  у  полон.  Вже  на  третiй  день
хлопчисько прийшов до гурту,  де  Андрiй  iз  штурманом  грали  в  шахи  й
мугикали пiснi, й сiв бiля них. Мабуть, орел  на  штурманових  грудях  був
тiєю  останньою  романтичною  деталлю,  що  остаточно   полонила   хлопця.
Помiтивши, як хлопчина розглядає його груди, штурман знiчев'я  спитав,  як
його звуть.
   Хлопця звали Сашко.
   - Ну так от, Сашко! Не сиди там за парашею, бо замокнеш, як стонiжка, а
переходь до нас, сiдай ось тут. Добре?
   Вiд того моменту Сашко вже не сидiв за парашею. Вiн зайняв  мiсце  бiля
хлопцiв i зробився їхнiм джурою.
   I був Сашко з бiса здiбний i жаднючий на  все.  Вiн  все  хотiв  знати,
всьому хотiв учитися, нагадуючи голодного, що напався на силу-силенну їжi,
ризикуючи собi пошкодити. Коли його питали  про  минуле,  вiн  нiяковiв  i
нiчого не хотiв розповiдати. Вiн був скритний, як i всi тi  юнi  душi,  що
передчасно хлиснули з  гiркої  чашi  злочинства  й  упослiдження,  але  не
встигли ще втратити iскри, що її заронила в  дитячу  душу  мати,  -  iскри
якогось розумiння добра й зла.
   Сашко мав п'ятнадцять рокiв - вiк, коли саме починають виростати  крила
в тих, хто має душу, здiбну тi крила мати. Сашко мав таку душу.
   Часто Сашко сидiв i довго нерухомо спостерiгав камеру, а тодi зiтхав  i
мовчки хитав головою...
   - Що? - питав у нього котрийсь.
   - А я думав, - хитав головою Сашко, - а я думав...
   Що саме вiн думав, у нього не допитувались, бо було ясно, що  саме  вiн
думав перед тим, як його вкидали в цю камеру.
   На одного полiтичного ставало бiльше. Без сумнiву... I  то  справжнього
полiтичного, а не такого собi...

   Андрiй у вирi камерної одiссеї почав був уже забувати за  свою  справу,
за всi свої болi й тривоги. Не те, щоб людина дурнiла, не  те,  щоб  нерви
тупiли, нi, просто людина за безлiччю "важливих" справ не мала часу, а тим
часом в душу закрадалася фiкцiя й помалу там мiцно отаборювалась -  фiкцiя
про те, що,  "може,  щось  сталося"  й  вже  все  скiнчилося.  Одного  дня
вiдчиняться дверi й це все пiде додому. А те, що було, - то лиш  тяжкий  i
поганий кошмар.
   Андрiй мав експансивну душу й вроджену здiбнiсть захоплюватися  творчою
працею, яка б вона не була. Чи вiн проектував лiтаки колись,  чи  робив  з
пластмаси  люльки  тепер,  вiн  переживав  те  саме.   Задумавши   зробити
яку-небудь надзвичайну люльку, вiн втрачав спокiй, переживав,  полюючи  за
шматочком  цеглини,  шукаючи  кiсточку  з  курячого  крила,  збираючи  все
потрiбне, а тим часом  виношуючи  свою  надзвичайну  люльку  в  душi.  Вiн
уявляв, яка то вона буде чудесна - вiн зробить голiвку дiвчини,  вiн  коси
її покладе ось так, зробить гарний нiс i брови... I  вiн  зовсiм  не  буде
курити з тiй люльки, а, скажiмо, подарує штурмановi. I  цiкавила  його  не
так сама люлька, як процес її творення. I вже перед такою люлькою не  було
важним все iнше. Або зробити партiю шахiв! Або вивчити нову пiсню!.. Може,
тому все iнше - вся його справа - якось  стушувалося,  вкрилося  серпанком
нереальностi й помалу почало забуватися. Далебi,  забуватися.  Як  i  його
забули всi. Людина нiби потонула й потрапила в iнше царство. VI
   Однiєї ночi Андрiєвi приснився дивний сон:
   ...Пурпуром i мiддю погорiла зоря. На вiтер.  Нi,  то  загравами  пожеж
взялося  небо  й  мерехкотить,  немов  сяйво  пiвнiчне,  то  спалахує,  то
пригасає. Це нiби далека заполярна Колима -i... це нiби його рiдне  мiсто,
це Харкiв, i Київ, i сонячна Одеса з кораблями на рейдi... Скажений вiтер,
вогненний смерч свистить над усiм, в несамовитих  вибухах  розколюється  й
осипається обрiй - осипається вогнями ракет, шрапнеллю набоїв, клекотить i
захлинається кулеметним рокотом, стугонить  громом  далекого  й  близького
бою.  Земля  горить  у  вогнi  повстання!  Його  земля  горить   у   вогнi
повстання... Вони вирвались i вони йдуть!.. Незчисленна сила й сила людей.
Вiд сонячної Одеси до далекої заполярної каторги бушує смерч. Вiтер носить
скривавлене лахмiття, недопалене в "Гелiосах" тюрем i казематiв,  розриває
полотна прапорiв з напнутого на дрюччя  якогось  ганчiр'я,  метає  в  диму
шматки "Марсельєзи" (як колись!! як давно  колись!)  i  слова  ще  якихось
божевiльних пiсень... Вони йдуть. Вони вивертають i громадять  лiхтарi,  й
телеграфнi стовпи, i тумби, i брили руїн, i  залiзнi  брами,  i  покрученi
грати - навертають них страшнi барикади середi  охоплених  полум'ям  мiст.
Вони захлинаються вiд диму i помсти...  Ось  вони  йдуть  бруком  великого
мiста... Дванадцята камера вiдбиває тяжкий, зловiсний  крок...  I  даремно
мечеться начальник тюрми, кричучи несамовито:
   - Заключонниє!.. Садiтесь!!" - Вiн замовкає, затоптаний.  Вiн  щезає  в
клекотi бою, що  все  наростає.  Дванадцята  камера  крокує  в  зловiсному
мовчаннi... А за ними - маси, маси... Нiхто  не  вiдстає.  Нiхто  не  смiє
вiдставати!." Туди, туди, вперед! Швидше! Швидше!..  Вони  бiжать...  Вони
громадяться бiля грандiозної цитаделi, виповзають, як хмари грозовi, -  їх
сила-силенна - заплаканi, охопленi психозом безоглядної помсти й  нищення,
слабi, кволi, прокаженi, несамовитi люди. Вони її облягли й  чекають...  В
небi лiтають чорнi, зловiснi птахи... "Там, там забарикадувалися  всi,  що
обернули цей свiт у юдоль слiз i страждання". Це остання й це  неприступна
фортеця... Це нiби Дворець Совєтiв, виведений,  як  вавiлонська  вежа,  до
самiсiньких хмар i навколо цiєї  апокалiптичної  споруди  гойдається  море
тих, що встали з сибiрських кар'єрiв, з усiх тюрем, з заполярної тундри, з
пiскiв Казахстану, з усiх кiнцiв неосяжної землi концентракiв...  Це  буде
остання, це буде рiшальна велика битва!.. Але ж вони -тiльки хаос,  тiльки
хаос... Де ж Месiя!? Де їхнiй Месiя?I  Ось  розкололося  небо,  повергаючи
всiх у розпач i жах. Ось розверзаються мури i на них хлинуть люди в  бiлих
халатах... Де ж Месiя?! Де ж їхнiй Месiя?!
   I тодi десь пiдводиться  штурман.  Мовчазний  i  понурий.  В  зловiсних
вiдблисках пожеж.  Вiн  виростає,  як  легендарний  Ахiлл.  Овiяний  всiма
вiтрами, обсмалений порохом, розхристаний i простоволосий, голий до пояса,
з чорним орлом на моряцьких грудях. Вiн пiдносить  руки  до  самого  неба,
потрясає ними i кричить iз сарказмом шалений, несамовитий клич:
   -О, аве, Цезар! Морiтурi те салютант!!
   I гойднулася земля вiд реву i  реготу,  вiд  крику  i  тупоту,  взялася
вогнем i димом розiллялася смерчем великої битви...
   . . . . . .
   Опалове небо налягає на землю, i мерехтять мовчазнi молоньї.  I  стоїть
безмежний плач над руїною, i стоїть сморiд, i стоїть чад. Вiн -  Андрiй  -
лежить серед хаосу згромаджених тiл, стискає гарячий скорострiл i не  може
пiдвестись: їх переможено. Все обернулося в прах. Купи ганчiр'я i людських
кiнцiвок застелили землю до самого обрiю  й  лежать  пiд  опаловим  небом.
Хтось ходить по тiм гробовищi й плаче. Це мати, це його мати... Але то  не
мати! Їх багато. Вони ходять в бiлих  халатах,  пiдводять  мертвих  ударом
ноги й зганяють усiх назад, назад до спецкорпусу.  Ось  нахиляється  якась
жiнка i каже: "Ага! Ти ще у  нас  заплачеш!"  i  розсипається  несамовитою
лайкою. Це Нечаєва. Андрiй придивляється до вогненногривої фурiї i  раптом
бачить, що це не Нечаєва. Це Катерина! В унiформi сержанта НКВД, гнiвна  й
пломенiюча, перед ним стоїть Катерина! Опалове небо,  заткане  чадом,  над
руїнами рiдного  мiста  i  Катерина  в  проклятiй  унiформi.  Вона  суворо
простягає руку й каже "Давай iди". Тодi  Андрiй  закипає  гнiвом,  закипає
жалем, закипає розпачем i хоче її вбити. Зцiплює  зуби  й  пiдносить  свiй
гарячий скорострiл... I бачить перед собою очi, повнi великих слiз. Андрiй
шалено тисне  на  гашетку,  але  скорострiл  не  стрiляє.  Вiн  хапається,
спiшить, а очi, повнi слiз, мерехтять перед ним, i вiн вiдчуває,  як  його
горло теж наливається слiзьми. Вiн квапиться, але скорострiл  не  стрiляє.
Тодi вiн несамовито хапає за цiвку й, думаючи про братiв, заплющує  очi  й
розмахується з усiєї сили...
   . . . . . .
   Звалище  тiл  застилає  все  навколо.  Андрiй  тре  очi   й   з   жалем
роззирається, де ж вона! Де ж вона?! "Катерино!"- каже вiн з  жалем,  весь
облитий холодним потом. Вiн не жалiє, що вiн її вбив, вiн жалiє,  що  вона
стала такою. Але де ж вона? Звалище таке неймовiрне, що годi  щось  в  нiм
розiбрати. Люди лежать,  як  бревеняки,  переплутавшись  голими  ногами  й
руками. Посинiлi обличчя задертi вгору й роти їхнi широко  пороззявлюванi.
Iншi тримають в ротi пальцi чужої ноги або лiкоть чужої руки, ось лежать в
скрючених позах, переплутавшись  в  смертельнiй  схватцi,  -голова  одного
потрапила межи ноги другого. Пiт вилискує  на  мертво-блiдих  i  посинiлих
обличчях, на голих плечах, на пальцях рук.  Яке  жахливе  звалище!  Андрiй
зводиться й сiдає, прийнявши з себе чиїсь ноги, - шукає очима скорострiла.
Скорострiла вiн не знаходить, але бачить,  як  насупроти  нього  зводиться
труп, обпирається об мур спиною й, широко вiдкривши рота, харчить, кашляє,
потiм виймає рукою одне око, крутить його перед лицем, обтирає ганчiркою й
знову вкладає на мiсце... У Андрiя волосся ворушиться на головi.
   - Агов! Що ти робиш?! - каже вiн до мерця.
   Мрець мовчить.
   I раптом вiн помiчає,  що  всi  мертвi  починають  дихати,  ворушаться,
опалове небо, сморiд i чад над людським звалищем гойдаються. Поволi з того
всього випливає електична лампка в стелi...
   Тьфу, будь ти прокляте! Андрiй  уперто  хапається  очима  за  лампочку,
боючись, що вона зникне, ця лампочка, ця межа мiж тяжким сном i дiйснiстю.
Нарештi оговтується й глибоко зiтхає. Зiтхає з жалем - це камера. Це сонна
камера ч. I2. "Валет в замок"  поламався,  i  люди  лежать,  як  трупи  на
побойовищi. "Значить, люди в  бiлих  халатах  стягли-таки  знову  всiх  до
камери", - думає вiн iронiчно, а перед ним сидить дiдусь на прiзвище Мороз
i поправляє своє штучне око. В нього, пак, штучне, скляне  око.  Вправивши
його остаточно. Мороз поморгав вiком здорового ока й загнусавив:
   -Старосто! Старосто! Валет поламався... Андрiєвi налягло щось на  душу.
Звичайно, вiн нi в якi сни не вiрив, але щось противно ссало  пiд  серцем.
Який паскудний сон! Такий героїчний на початку i такий паскудний в  кiнцi.
Зiтхнувши, Андрiй вклинився в направлений "валет" i намагався заснути. Але
до ранку не зiмкнув уже очей. Все думав з тривогою про Катерину. Бачив  її
портупею,  бачив  її  очi,  повнi  слiз,  бачив,  як  вiн  люто   замахнув
скорострiлом, вхопивши його  за  цiвку...  I  серце  гнiтило  якесь  тяжке
передчуття...

   Пiсля обiду, як Андрiй сидiв i  печально  формував  люльку  з  червоної
пластмаси, .любовно вигладжуючи пальцями нiжну дiвочу голiвку тiєї люльки,
до камери зайшов наглядач i сказав -  "На  Чи".  В  першiй  половинi  йшла
перекличка, а Андрiй поклав дiвочу голiвку в головах свого лiгва  й  почав
збиратися. Вiн знав, що то по нього. Зiбравшись,  -  взявши  торбиночку  з
пайкою в руки, вийшов iз своєї камери й сказав "Чумак".
   - Давай без вещей.
   Андрiй кинув торбиночку назад Миколi й пiшов.
   Його поведено не на двiр, як вiн сподiвався, не до "Чорного ворона",  а
чомусь в трiйники. Вiн вже думав, що його вкидають в iншу камеру. Може,  в
одиночку? А може, навiть... в камеру смертникiв? Але ще нiби зарано. Проте
все можливе.
   Але його вкинуто нi в одиночку, нi в камеру смертникiв. Його  приведено
на другий поверх трiйникового вiддiлу i там заведено  в  якусь  камеру.  В
камерi було порожньо, лише стояв стiл, а за столом -  сидiв  його  слiдчий
Донець. Вiн листав якусь товсту течку, пильно читаючи.
   - Сiдайте, - показав Донець на стiлець бiля столу.
   Андрiй сiв "по формi".
   - Можете сидiти вiльно, - кинув Донець недбало й листав далi течку. Був
вiн уже не в цивiльному, а в унiформi майора НКВД, яка йому була до  лиця,
- був грiзний, суворий i... могутнiй. Так, могутнiй i гарний, вражий  син.
Андрiй дивився на нього й думав про сон, про жахливий штурм, де вони таких
несамовито убивали. Нарештi Донець перестав листати  течку  й  одсунув  її
геть, навiть не закривши, аж  майже  до  самiсiнького  Андрiєвого  обличчя
недбало...
   - Ну-с. Чи ви не забули про нашу умову?
   Андрiй пiдвiв брови запитливо - "? "
   - Гм... Бачу, забули. А про те, що ми будемо жити мирно?
   - А-а... То залежить вiд вас.
   - Гм. Ви, я бачу, втрачаєте дедалi бiльше здiбнiсть мислити логiчно. Та
ж не я "ворог народу", а ви, не я мушу признаватися, нарештi, а ви.
   Андрiй промовчав. Донець пильно вивчав його обличчя.
   - Гм. Ви, я бачу, танете, як вiск. I ще вам мало?
   Андрiй мовчав. Зайшла довга павза, пiд час якої Донець пильно вдивлявся
в його обличчя. Шукав,  очевидно,  чи  дуже  надщерблена  вже  його  воля,
мружачи очi, стежив за кожним м'язком. Оглядини, видно,  не  дали  бажаних
результатiв. Проте Донець скривився насмiшкувато:
   - Ви давно дивилися на себе в люстро?
   - Щодня.
   - Овва?! I то де ж?
   -В шибу.
   - А-а... Ну i як?
   - Нiчого. Для такого "курорту" добре.
   - Гм. Шкода менi вас. З доброго матерiалу вас склепано, та тiльки ж...
   Знову зайшла  довга  павза.  Донець  закурив  i  запропонував  папiросу
Андрiєвi. Андрiй вiдмовився, знаючи рiзнi фокуси слiдчих з папiросами, хоч
курити хотiлося смертельно.
   - Якщо дозволите, я закурю свою. Слiдчий згодився кивком голови, навiть
не звернувши уваги на вiдмову закурити його цигарку.
   - Ну-с, давненько ми з вами бачились. Ви вже думали, що про вас забули?
   - Думав, що забули, - зiтхнув Андрiй iронiчно.
   - От бачите, а воно нi. Тут не забувають нi про кого.
   - Часом як. Там сидять люди по два роки, не викликуванi нi разу.
   - Ви за них не турбуйтесь. "Хазяїн знає, що кобилi робить".  Ви  знаєте
цю приказку?
   - "Кобила" теж знає, але що з того, як та "кобила" здихає вже.
   - Нiчого, для того її сюди вкинено. Ви зрозумiли?
   - Вповнi.
   - Ото ж. Ну-с... Ви мали багато часу думати - i що ж ви надумали?
   Андрiй не знайшовся, що сказати, хотiв сказати  щось  уїдливе,  але  не
знайшов потрiбних слiв, мовчав.
   - Ну, ну, що ж ви надумали?
   - Нiчого, - зiтхнув Андрiй.
   - За весь час?!
   - За весь час.
   - Овва! То так ви й за сто рокiв нiчого не надумаєте.
   - Можливо.
   - Гм. Ну що ж. Будемо судити так. Тут ось, - кивнув головою на течку, -
досить матер'ялiв, щоб вас судити без ваших свiдчень. I буде тим гiрше для
вас.
   Андрiєве око впало на папiр розкритої течки й серце йому тьохнуло. Щось
видалася знайоме, почерк знайомий. Донець  удавав,  що  не  помiчає,  куди
Андрiй дивиться, а Андрiй, теж маскуючись в  байдужiсть,  непомiтно  тягся
очима до паперу. Вiн погано чув, що говорить слiдчий, так йому  закалатало
серце.
   - I буде тим гiрше для вас, - провадив своє слiдчий. -  Судитимемо,  як
злiсного, непримиренного ворога. Ви знаєте слова Горького? Знаєте?
   - Ах, знаю, знаю... Це так часто повторюється, що  вже  здається,  нiби
Горький бiльше нiчого й не написав.
   Це Андрiй випалив з нудьгою, а тим  часом  тягся  очима  до  течки.  На
сентенцiю про Горького Донець не вiдповiв, лише зсунув  брови,  повторюючи
свою фразу: "I буде тим гiрше для вас !.."
   Мовчанка.
   - Чи, може, ви вважаєте, що ваша справа  кiнчена?  Може,  ви  пiдпишете
"двохсотку"?

   - Давайте, - промовив Андрiй байдуже й тихо.
   Слiдчий злiсно засмiявся, витяг якийсь папiрець  i  пiдсунув  Андрiєвi.
Андрiй прочитав:
   "Протокол про закiнчення слiдства". I далi "На пiдставi статтi 200-ї  я
(пропуск для iм'я та прiзвища), ознайомившись з дiлом, вважаю слiдство  за
закiнчене й бiльше нiчого не маю додати".
   - Добре, -сказав Андрiй i простяг руку. - Дайте менi "дiло".
   - Для чого?! - здивувався слiдчий.
   -Тут ось написано - "ознайомившись з "дiлом".
   Слiдчий зареготався. Смiявся несамовито. А  тодi  урвав,  визвiрився  й
процiдив крiзь зуби:
   - Не вдавай з себе розумнiшого за московського архiєрея.  -  I  вихопив
папiрець з рук. - Ти хочеш легко вiдбути -  "двохсотку"  йому.  Нi,  брат,
постривай. Ще поки дiйде до "двохсотки", в тебе волосся вилiзе на  головi.
- I знову смiявся: - "Дiло" йому подавай! Чи ви бачили? Ха-ха-ха!  У  нас,
брат, дiло не для того, щоб ти читав, а щоб ти писав! Ясно? А читати  буде
трибунал. Це його прерогатива.
   Андрiй примружився й дивився на слiдчого презирливо, нарештi процiдив:
   - Я й читати не стану цiєї купи шпаргалля. Це не "дiло", а купа смiття.
Приведiть його ранiше до порядку...
   Слiдчий перестав смiятись:
   - Галло! Ви не забувайтесь, де ви є  i  хто  перед  вами!  --  а  тодi,
карбуючи долонею поволi кожне слово:
   - Даю вам для роздуми на цей раз небагато  часу.  Дуже  небагато  часу.
Сергєєв - то був всього тiльки хлопчак. Щойно тепер  ви  побачите,  що  то
таке - слiдство! Ясно? - i збавив тон до тихого, єхидного, глумливого:
   - Коли б ви знали, що в цiм "дiлi" - ви б на  колiнах  поповзли.  I  не
корчили б з себе героя. Ви б  зрозумiли,  що  тут  є  повна  пiдстава  вас
роздушити, як... як... як...
   В цей час увiйшов вартовий i щось муркнув, слiдчий схопився  й  вийшов,
вартовий за ним теж вийшов.
   Як прихилилися дверi, Андрiй шарпнувся до розкритого "дiла"  -  i  враз
його наче хто довбнею стукнув - перед  ним  був  аркуш  паперу,  записаний
дрiбним жiночим почерком, знайомим почерком... Катерина! Пiд  самим  низом
стояв виразний пiдпис - "Катерина Бойко". Здається, перед тим  написано  -
"Секретар Н-ського  райвiддiлу  НКВД",  здається.  Андрiй  шарпнувся  оком
вгору, а тодi перелистав - їх  було  кiлька,  таких  аркушiв.  На  першому
стояло: "В справi громадянина Чумака Андрiя" i ще щось.  В  очах  Андрiєвi
все стрибало, серце калатало шалено, i вiн не мiг  опанувати  себе,  хотiв
прочитати щось i не мiг, страшенно квапився, в вiччю рябiло. Вiн з  одчаєм
опустив пiднятi сторiнки й уперся хоробливим зором у пiдпис -
   "Катерина Бойко".
   А нижче другою рукою було пiдписано:
   "Начальник Н-ського райвiддiлу НКВД, майор О. Сафигiн". I ще щось...
   Це тривало мить, блискавичну мить. За дверима почулися кроки  й  Андрiй
вiдслонився вiд столу. У вiччю крутився  пiдпис  "Катерина  Бойко".  Такий
знайомий пiдпис, такий знайомий почерк! I, здається, перед  тим  "Секретар
райвiддiлу НКВД". Здається. Тiльки тепер Андрiй збагнув, що не роздивився,
як не роздивився, якою саме рукою написано  на  самiм  початку  "В  справi
громадянина Андрiя Чумака". Вiн би хотiв,  щоб  не  тiєю!  Все-таки  якась
щiлина для серця. Але, здається, тiєю ж. А може, не тiєю. Лише  однаковими
чорнилами. Нi, не тiєю! Ах, чом вiн  не  роздивився!  Так  от  чому  такий
певний Сафигiн! От що вiн мав на увазi й тодi показував!..
   За стiл зайшов Донець i, хитро мружачись, сiв i наставився  на  Андрiя.
Здається, дивився й намагався вгадати "Читав  чи  не  читав?"  "Читав,"  -
зробив висновок i тонко посмiхався.
   - Ну, як? - запитав Донець Андрiя. -  Що  ви  скажете  на  мої  останнi
слова?
   В горлi Андрiєвi пересохло. Вiн нiчого не мiг вимовити та  й  не  хотiв
говорити, щоб не зрадити свого хвилювання.
   Донець стукав задумливо олiвцем по столу, а Андрiй помалу  приходив  до
пам'ятi.
   - Слухайте, - видавив Андрiй хрипко, намагаючись бути цiлком байдужим:
   - Я пiдпишу "двохсотку", лиш дайте на пiдставi  закону  ознайомитися  з
"Дiлом".
   Донець нiчого не вiдповiв, склав, позiхаючи, "дiло" й  засунув  його  в
портфель. Одягнув шинелю, що висiла на бильцi стiльця. Застебнувся на  всi
гаплички, а вже надягаючи рукавички, кинув недбало:
   - Встигнете. Для того щоб вам ознайомитися з дiлом, треба жити зi  мною
в дружбi. Ясно? Ось над цим ви й подумайте. Ну-с, - затримався слiдчий  на
хвильку в дверях. - Ви зараз пiдете до камери. Але не надовго. Чуєте? Н  е
н а д о в г о. Думайте i добре думайте.  I  пам'ятайте  -  чим  ви  будете
упертiшi, тим гiрше буде для вас. Адьє... Гм,  вам,  здається,  там  добре
сидиться i нiколи думати? -  додав  вiн  iронiчно,  -  ножики  та  люлечки
робите... Ха-ха-ха... Ну, робiть, робiть... На свою бiду...
   I щез.
   Увiйшло двоє вартових i забрали Андрiя. Останнiх слiв слiдчого вiн  так
i не чув до пуття.
   Ах, що б вiн дав, щоб ще хоч краєчком ока побачити те  "Дiло".  Хоч  тi
аркушi самi! Ще раз роздивитися той пiдпис - "Катерина Бойко".
   "Катерина Бойко!"
   "Так от до чого був той сон!"
   В камерi Андрiй лежав цiлими годинами й все те саме повертав у'мiзку  -
"Так от до чого був той сон!" - "Катерина Бойко!" Та все не мiг прийти  до
пам'ятi. I помалу в нiм пiдiймалася божевiльна хвиля. Повертаючись знов  i
знов до того iменi, вiн дедалi бiльше починав несамовитiтити. I по крихтi,
по цеглиночцi, по краплi в  ньому  наростав  i  оформлювався  дикий  план.
Дикий. Але конечний, неминучий, коли йшлося про свою  честь  i  про  честь
братiв, про матiр, про сестру, про всiх оцих, що в камерi, в тюрмi, в усiх
тюрмах. Вiн все питав себе, чи має  вiн  право,  i  вiдповiдав,  зцiплюючи
зуби: "Так!" Вiн  вирiшив  її  завербувати.  Завербувати.  Це  найвiрнiший
спосiб паралiзувати... провокатора. Боже, як те слово може  повертатися  в
мiзку! Вiн його повертає крiзь пекучi сльози - "провокатора". Це Катерина?
Це про Катерину?! Господи! Але вiн зцiплює зуби й  iде  далi,  розробляючи
дикий план. Завербувати, вкинути в от таке пекло та й хай тодi  "пише",  i
хай тодi оцiнить, що таке дружба,  що  таке  страждання,  хай  тодi  зiйде
кров'ю, й сльозами, й пекельним криком розпачу й  каяття.  Нехай!..  Хвилi
Ворскли, й мiсячнi ночi, i мрiї, й акорди Бетховена заливають душу  всумiш
iз сльозами, i вiн геть руйнує весь свiй несамовитий  план...  Але  згадує
про братiв i знову по цеглинi збирає той план, уперто, понуро. По  цеглинi
вiн  складається  все  чiткiший,   все   логiчнiший,   все   викiнченiший.
Диявольський  план.  Але  вiрний.  Єдино  вiрний.  З  провокатором,  як  з
провокатором, - найкраще його  паралiзувати  -  це  переставити  з  однiєї
площини в другу, вирiвняти шанси, обтяти йому крила й пiдставити його  пiд
iспит, якого вiн не витримає й зламається - i сам все  почне  заперечувати
або сконає геть. Туди йому й дорога...
   Час летить, але Андрiй його не вiдчуває.  Вiн  "думає".  Слiдчий  радив
думати, i от вiн думає. Втратив апетит i сон. "Думає". Закинув свої лекцiї
й дiвочу голiвку геть, не грає в шахи, не  чує  розмов  -  кипить  серцем,
аж-но воно йому починає болiти, немов напухло, й думає.
   Так минає день i другий, i вiн уже  не  кипить  серцем,  вiн  понуро  й
методично розробляє план. I той план вже оформився,  лиш,  не  кваплячись,
вiн переробляє деякi деталi в ньому.  I  вiн  його  здiйснить  у  першу  ж
зустрiч iз своїми варварами. Вiн складе свiдчення, єдине  своє  свiдчення,
пiсля якого... I вiн вже злобно смiявся. "Пише". От  подивимось.  Вiн  все
наново  проаналiзовував,  як  могло  потрапити  Катеринине  iм'я  пiд   тi
шпаргали, й доходив висновку знов i знов, що воно потрапило туди з  доброї
волi й охоти, коли пiд ним стоїть ще й пiдпис начальника райвiддiлу,  того
делiкатного аматора мисливства Сафигiна.
   Андрiєвим настроєм особливо переймався  Сашко.  Вiн  був  теж  понурий.
Другого дня увечерi вони лежали з Миколою й штурманом бiля своєї стiни,  i
Микола задихався вiд браку повiтря. Надворi вже було холодно, й вiкна весь
час були зачиненi, бо тi, що пiд  ними  лежали,  вважали  тi  вiкна  своєю
власнiстю й не зважали нi на чиї благання, щоб вiдчинити вiкна й  впустити
повiтря. З них самих буде цiлком досить  того  повiтря,  що  просотувалось
крiзь щiлини й спадало їм на голови  струмками,  але  деякi  й  тi  щiлини
намагалися позатикати - "холодно",  а  вiдiйти  вiд  вiкна  на  час,  поки
провiтриться камера, вони не хотiли. Насупроти сидiв Iщук i  вважав  вiкно
за таку ж  свою  власнiсть,  як  i  тридцять  сантиметрiв  одмiряної  йому
пiдлоги. Задихаючись, Микола просив вiдчинити вiкно. Де там. Компанiя бiля
протилежної стiни не хотiла  про  те  й  чути.  Тодi  Микола  запропонував
помiнятися мiсцями. Знову спротив, бо ж вiкна дуже вигiднi тим, що на  них
можна класти в грати речi, чiпляти торбинки й торби, ставити  кухлики.  На
причину, що Микола має хоре горло, нiхто не звертав нiякої уваги, а  Iщук,
той загигикав саркастично: "Як ти хворий, то не сiдай в  тюрму".  "Ще  вiд
повiтря нiхто не вмер, а вiд великого розуму... ги, iнтелiгент!"
   - Слухайте, Миколо Володимировичу, - озвався Сашко понуро.  -  Кого  ви
просите? Ви попросiть мене. По тих словах взяв чийсь черевик i спокiйно та
з усього плеча запустив ним в шибу вiкна. Шиба розсипалася на скалки, i  в
камеру бурхнуло колюче, свiже повiтря. Зчинився галас, хтось репетував про
карцер, Iщук i Петров зiбралися бiгти до  наглядача,  шипiли,  захлиналися
погрозами, тодi Сашко, лежучи, промовив печально й спокiйно, так само,  як
спокiйно запустив черевика:
   - В карцерi сидiтиму я. Але ви там запам'ятайте добре,  в  якому  кутку
стоїть параша! - викликавши тим смiх в Андрiя й штурмана.
   Iщук роздумав бiгти  до  наглядача,  доктор  Петров  теж  зупинився  на
пiвдорозi  i  вся  буря  уляглась.  Гловацький  же  й  iншi   тiшились   i
благословляли Сашкову голову, але не так за повiтря, як за  те,  що  Сашко
так багато наробив скалок зi скла i таких  гарних,  -  ними  чудово  можна
голитися. Це ж цiла купа прекрасних бритв! Вони їх визбирували й ховали по
щiлинах та по кутках "про запас".
   Одначе дiра в вiкнi якимось чудом заросла скоро ганчiр'ям та торбами, й
повiтря знову не поступало. Нi, з цими "громадянами" дати раду неможливо.
   Тут Андрiй  згадав  про  "президiю"...  Встав,  узяв  торбиночку,  взяв
Миколинi речi:
   - Пiшли!
   Штурман, вгадавши Андрiїв намiр, теж звiвся. Звiвся й Сашко, як  вiрний
джура. I вони пiшли. Пiшли в  другу  камеру,  переступаючи  через  людськi
тiла. Прийшли до  "президiї",  вибираючи  найзручнiше  мiсце,  де  було  б
найбiльше свiжого повiтря. Ось тут, бiля вiкна.
   В "президiї" зчинився галас. "Комiтет не  журись"  -  славний  Хорошун,
некоронований король камери, голова "президiї" - вибухнув, як вулкан, а за
ним всi його "корiшки". Але на них нiхто  з  чотирьох  не  звернув  уваги.
Микола був почав говорити, Сашко закипiв, але їх зупинив штурман - "Сашку,
Миколо, покиньте, заждiть-но". Вiн вибрав мiсце - ось тут, о. Ану  чиї  це
речi  -  здай  вправо.  Нiхто  не  рушився,  лише  стояв  галас.   Штурман
випростався, сапнув повiтря на всi свої  широченнi  грудища,  помовчав,  а
тодi промовив тихим голосом:
   - Ану здай направо!
   "Кровавая пiща" мав занадто грiзну моряцьку славу, щоб  слова  лишились
без вислiду - пiдкоряючись тому тихому  голосовi,  ближчi  хутенько  здали
вправо, i хлопцi, посмiхаючись поклали свої манатки на пiдлогу бiля вiкна,
не звертаючи уваги, що на них ззаду насiдає Хорошун з компанiєю. - "Ех, що
там! - кричав Хорошун вже. - В морду! В  морду  їх!  Дайош!  Ану,  братва!
Ех!.."
   Тут штурман обернувся лицем до отамана  й,  не  моргаючи  оком,  помалу
почав насуватися на нього голими грудима  з  чорним  орлом,  а  до  друзiв
кивнув коротко:
   "Лежiть, хлопцi. Я от зараз з ним поговорю". Сашко дивився захоплено на
штурмана i аж тремтiв увесь, як живе срiбло, вiд войовничого  азарту,  але
наказ є наказ. Андрiєвi  було  дуже  цiкаво,  як  штурман  "говоритиме"  з
"Комiтетом не журись".
   Хорошун поперхнувся на пiвсловi й втратив чомусь охоту "говорити".  Вiн
вiдступав задки перед  чорним  орлом,  а  штурман  мовчки  ним  насувався.
Задкуючи, Хорошун дiйшов до свого мiсця.
   - Сiдай, - запропонував штурман чемно.  Хорошун  покiрно  сiв.  Штурман
подивився ще якусь мить на нього згори й  вернувся  до  хлопцiв.  Дискусiю
було вичерпано без зайвих слiв. Сашко, наслiдуючи  штурмана,  пiдiйшов  до
чекiста, оглянув його з безподiбним презирством i теж мовчки  вернувся  до
компанiї.
   Сидите тут, як пани, а люди душаться, - промовив штурман примирливо  до
сусiд, зручно вкладаючись. Нiхто  вже  йому  не  перечив.  Симпатiї  всiєї
камери були по йому боцi, бо досi "диктатура" Хорошуна не одному  давалась
взнаки, i нiхто з ним не встрявав у "дискусiю", якщо не  хотiв,  щоб  йому
було звернуто щелепу.

   Камерi цей епiзод рiшуче сподобався.
   На новому мiсцi хлопцi почувалися так, неначе вилiзли з чорної нори  на
свiтло денне. Бiля них було вiкно, у вiкнi над  щитком  було  видно  латку
неба, i вони тим вiкном завiдували: хотiли - вiдчиняли, хотiли -  нi.  Але
вони його весь час тримали вiдчиненим. Тут же в кутку сидiв старий Андрiїв
знайомий Руденко, i вони вчотирьох склали добру  товариську  групу.  Перед
ними лежала цiла камера, ген просто дверi, - все їм було видно i все добре
чути. Тут же недалеко лежав Юлiй Романович Гепнер,  i  з  ним  можна  було
вести  цiкавi  дискусiї,  що  й  робив  Микола,  ганяючи  цього  професора
марксизму-ленiнiзму  й  дiалектичного   матерiалiзму   на   кордi,   тонко
потiшаючись з його трагедiї. Вiн став жертвою  витвору  власної  доктрини,
жерцем якої був, якiй так багато й так вiддано служив. - Iнодi  в  розмову
встрявав штурман, iнодi секретар райпарткому  Руденко,  але  взагалi  вони
мали бiльш цiкавi розваги, анiж дискусiї з Гепнером. Вони спiвали. Чорт  з
ним, з тим  дiалектичним  матерiалiзмом,  навiть  з  дотепним  штурмановим
жартом, про те,  що  ця  камера,  ця  тюрма  i  всi  iншi  тюрми,  вся  ця
приголомшуюча "єжовська" епопея - це є нiщо  iнше,  як  доказ,  що  процес
дiйшов д i а л е к т и ч н о г о з а п е р е ч е н н я. Процес  реалiзацiї
Марксової доктрини. I бiдний Гепнер не мiг цього спростувати,  бо  не  мiг
перекреслити своєї власної трагедiї.
   Хлопцi спiвали. Полягавши на спини i махнувши рукою на все, вони цiлими
годинами спiвали пiсень. Вони розучували багато нових, маючи за  диригента
й  навчителя  Миколу,  що,  здавалось,  знав  їх  незчисленну   кiлькiсть.
Найцiкавiшою була пiсня "Попiд гаєм шлях-дорiженька". Широка степова пiсня
- пiсня про трьох братiв. Вони її спiвали, як справжнi степовики, а камера
слухала.
   Також гарною була пiсня "Зелений гай, пахуче поле". Одного  разу  пiсля
вечiрньої перевiрки, пiсля укладки спати вони  спiвали  цю  пiсню.  Камера
лежала покотом i, здавалось, спала. Спала. Хлопцi теж лежали, але  сон  їх
не брав. Десь опiвночi вони тихенько-тихенько  заспiвали  цю  пiсню.  Вони
спiвали про тюрму, про сон у нiй, про кохання, про  волю,  про  матiр,  що
сохне, сина ждучи,  про  змучену  сестру...  Пiсня  стелилася  над  сонним
звалищем, i наглядач, мабуть, чув, але не мiг збагнути, хто ж  спiває,  бо
всi лежали нерухомо, а може й сам заслухався. Пiсня бринiла, як  сон,  над
сонними людьми, в тяжкiй  задусi,  в  чаду  махоркового  диму,  що  мрiйно
стелився помiж стелею й сонним звалищем, як веснянi хмарки над степом, над
тим "пахучим полем", як марево над чорними рiллями... Ось мати  старенька,
нездужаючи, встає в тому маревi, в саду вишневому, а за тим  маревом  сина
не видно. А син спiває тихесенько пiсню  про  неї  за  темними  мурами,  i
журиться тяжко, i туга бринить в кожному словi, в тихому шепотi... Пiсня в
чотири голоси... Вона плаває по камерi... Нарештi затихає, затихає... I  в
кiнцi зринає болючим акордом, щоб уже зовсiм урватись:
   "Поблiдло личко, згасли очi,
   Надiя вмерла, стан зiгнувсь...
   I я заплакав опiвночi...
   I, тяжко плачучи,
   проснувсь".
   Пiсня завмерла. Тиша.  Тиша  гробова,  мертва.  I  раптом  цiла  камера
починає хлипати. Сонна камера зiходить наглим плачем.
   "I я заплакав опiвночi..."
   Гарна пiсня й iнша, про зозулю.
   Коли хлопцi її заспiвували,  її  пiдхоплювала  вся  камера  й  тихенько
починала розгойдувати - одна й друга половина, всi триста  сорок  чоловiк.
Вони щось шили, робили люльки, малювали, грали в шахи  й  спiвали  її,  ту
пiсню, з таким розлогим ритмом, з такими гойдливими сердечними словами.
   "Ле-тi-ла зо-зу-у-ля-а,
   З по-ля на до-ли-и-ну-у,
   З по-ля на до-ли-и-ну-у,
   Сiла на ка-ли-ну, - е-е - Гей!
   З поля на до-ли-и-ну..."
   Пiсня перекочувалась, як  лагiдна  хвиля,  з  кiнця  в  кiнець  камери,
заходила в дверi до другої половини й верталася звiдти, - ходила  по  всiх
усюдах, то завмираючи в одному кiнцi, то пiдносячись в другому. Її спiвали
всi - українцi, вiрмени, греки, росiяни, нiмцi, перси, поляки -  всi.  Так
сердечно, тихо, журно, задумливо.
   "Сiла на калину
   Та й стала кувати.
   А я, молоденька,
   Виходила з хати,
   Виходила з хати
   Зозулю слухати..."
   Пiсня завмирала на останньому словi строфи, й всi чекали якусь мить  не
кваплячись, а десь хтось вже розгойдував далi: "
   "Ой, ти, зозуленько,
   Чого рано куєш?
   Чи ти,зозуленько,
   Моє горе чуєш? Ге-е-й!
   Чи ж ти, зозуленько,
   Моє горе чуєш."
   Коли строфу доспiвували українцi,  пiдхоплювали  вiрмени.  Кiнчали  цi,
починали греки. Пiсня гойдалася часом годину i нiколи нiкому не набридала.
   Такою ж пiснею була ще "Сулiко". Її заспiвували вiрмени, а пiдхоплювали
в Андрiєвому кутку, й вона розходилась, мов  кола  на  водi,  аж  поки  не
опановувала всю камеру. I так само, як i перша, тихо  й  задумливо  ходила
хвилями, спiвана геть всiма  без  винятку.  Схiдна  душевна  мелодiя  цiєї
пiснi, так як i першої, полонила душi,  наганяла  смуток,  легеньку  журу,
тиху задуму. Пiд цi двi пiснi, як пiд материнську  колискову,  гарно  було
щось робити, думати,  дрiмати,  мрiяти...  i  спiвати  її  цiлим  недавнiм
ярмарком, що ще  перед  тим  сварився,  палахкотiв,  а  пiд  чарами  пiснi
переставав тим ярмарком бути. Камера оберталася в якусь  схiдну  молельню.
Адже вони моляться, цi люди, заплющивши очi, воркочучи всi один мотив,  не
порушуючи єдиного ритму, а якщо в якiмсь кутку й затягувано кiнець, то  це
справляло вражiння великого безмежжя,  вражiння,  що  пiсню  спiває  цiлий
свiт.
   Цими пiснями упивався Металiдi. В нього аж сльози стояли на очах,  коли
вiн слухав, як спiвала вся камера. Пiд їхнiм впливом в нього родилась iдея
створити камерний хор. Справжнiй ведикий хор. Захоплений цiєю  iдеєю,  вiн
цiлi днi проводив у другiй, краще забезпеченiй  вiд  втручання  наглядачiв
половинi тихенькi  проби.  Спiвакiв  не  бракувало,  i  справа  посувалася
вперед.  Минали  днi.  Приготувавши  нарештi  репертуар.  Металiдi   давав
концерт. Як на тюремнi умови, хор його був знаменитий. Та й не  тiльки  на
тюремнi умови.
   Концерт Металiдi давав у другiй половинi камери,  а  перша  вiдiгравала
роль театральної зали. I наробив Металiдi  тим  концертом  багато  клопоту
тюремнiй адмiнiстрацiї. В час,  коли  вся  тюрма  вклалася  спати  i  коли
тюремна адмiнiстрацiя  найменше  сподiвалася  чогось  подiбного,  Металiдi
зiбрав свою капелу в глухiй камерi, договорився, що всi  слухають  концерт
лежачи, як в першiй, так i в другiй половинi, та що  хор  теж  на  випадок
тривоги, лягає собi на пiдлогу й "спить", як нi в чому не бувало. Металiдi
"вдарив" концерт на повен голос. Першою пiснею заспiвали "Закувала та сива
зозуля". Хор спiвав, а на дворi зчинилася бiганина.  Вартовi  з  веж  щось
репетували. Хтось тупотiв попiд стiнами вчвал, намагаючись зорiєнтуватися,
де саме спiвають. Але спробуй зорiєнтуватися, коли спiвають  в  герметичне
закритiм  ковчезi,  за  вiкнами,  "задраєними"  залiзними  щитами.  Андрiй
зателеграфував у нижнi камери, щоб подали сигнал, коли почнеться контроль.
Бiля дверей лежали спецiальнi дозорчi, приклавшись вухом  до  тих  дверей.
Все було забезпечено. Нижчi камери теж чули концерт i напевно  там  шалено
потiшалися. Концерт гримiв на славу. Коронним номером був "Iнтернацiонал".
Як же  ж  вiн  звучав  в  таких  обставинах,  цей  задрипаний,  заяложений
"Iнтернацiонал"! Металiдi, звичайно, на це  не  розраховував.  А  це  була
зовсiм iнша пiсня,  грiзна,  з  зовсiм  iншим  змiстом,  нiби  проречиста,
символiчна i... контрреволюцiйна. Так-так, контрреволюцiйна, хоч  нiхто  в
нiй не змiняв анi слова.
   "Ми всiх катiв зiтрем на порох!
   Повстань же, вiйсько злидарiв..."
   Безперечно, що Металiдi взяв  його  до  репертуару  не  для  того,  щоб
воскресити, а по простотi душевнiй, розраховуючи, що якщо "всиплеться", то
буде виправдання: вiн спiває не що-небудь, а речi  iдеологiчно  витриманi,
бо яка ще iдеологiчно витриманiша рiч є за "Iнтернацiонал"?
   Але "Iнтернацiонал" лишився недоспiваний. Приблизно на половинi з  усiх
правих, i лiвих, i нижнiх камер забило тривогу по  телеграфу,  пiсня  враз
згасла, хор вклався на пiдлогу, й всi завмерли  в  чеканнi,  захропли  для
проформи. Довго нiкого не було, чути, як грюкали дверi в  нижнiх  камерах.
Нарештi прийшли до камери ч. I2. Вiдчинилися дверi, i вскочили  до  камери
сполоханi й  заспанi  начальники,  з  самим  найстаршим  на  чолi,  з  тим
альбiносом.
   - Заключонниє! Садiтесь!!!
   На цей  раз  це  йому  вдалося.  Люди  звелися,  заспано  позiхаючи,  й
посiдали. Начальство зайшло на  середину  камери,  й  почався  допит,  хто
спiвав. Звичайно, смiшнiшого  нiчого  арештанти  нiколи  не  чули,  такого
щирого здивування треба пошукати... Без сумнiву, начальство бачило, що  це
звалище "людiшек" над ним потiшається, але що  воно  могло  зробити.  Таку
саму картину вони здибали в усiх камерах цiєї тюрми, пiди ж  розбери,  хто
саме винен. А  в  дверях  стояв  наглядач  з  числа  "найсимпатичнiших"  i
"придуркувато" пiдсмiхався. Дивлячись на його  мiну,  Андрiй  збагнув  всю
несподiвану генiальнiсть Металiдiєвого задуму з тим "Iнтернацiоналом".  До
цього наглядача те належно промовило, i тепер вiн мовчав. Вiн, безперечно,
чув, що робиться в його камерi, але удав, що йому зовсiм нiчого не вiдомо,
тим бiльше,  що  контроль  почався  знизу,  значить,  начальство  збите  з
пантелику грунтовно, а ще тим бiльше, що спiввiдповiдальнiсть падає  й  на
нього, якщо взнають, як це вiн допустив до такого, чи проспав?!  Не  чув?!
Адже ж так довго спiвало!
   Хористи так "мiцно спали", що, коли начальник зайшов на їхню  половину,
то  мусив  окремо  повторити  для  них  свою  милу  команду  "Заключонниє!
Садiтесь!!"
   Коли начальство нарештi пiшло геть,  пригрозивши,  що  вся  тюрма  буде
покарана (тим ствердивши, що їхнi розшуки скiнчилися  пшиком,  якщо  мають
карати всю тюрму, а не Металiдi з капелою), коли за ними зачинилися дверi,
в камерi довго стояв  приглушений  смiх.  Той  смiх  урвав  наглядач.  Вiн
вiдкрив дверi, постояв у них i тихо промовив до лежачих:
   - Суккини сини!
   Бiльше вiн нiчого не сказав. Загримав замком. Тиша.
   - А все-таки вiн симпатяга, цей наглядач, - промовив хтось щиро.  -  Як
шкода, що вiн не з нами.
   Так скiнчився перший концерт Металiдi.

   Крiм спiвiв, хлопцi в кутку, якщо не майстрували щось або  не  вчили  з
Гансом  нiмецької  мови,  цiлими  днями  грали  в  шахи,  зробивши  їх   з
"пластмаси", а дошку накресливши  на  пiдлозi  цвяхом.  Таких  шахiстiв  у
камерi було багато, i це давало змогу улаштовувати навiть турнiри.
   Крiм шахiв, шашок та домiно, в камерi була ще низка  iнших,  спецiально
тюремних iгор,  вигадуваних  самими  в'язнями.  Так,  наприклад,  грали  в
розкладання слова - треба було з тих самих лiтер викомбiнувати максимальну
кiлькiсть iнших слiв: або спецiально iменникiв, або прикметникiв, або iмен
знаменитих людей, або географiчних назв тощо. Також гра в вiйськовий флот.
Ця гра поширена на волi  серед  дiтей,  але  для  арештантiв  вона  цiлком
годиться,  щоб  проводити  за  нею  цiлi  години.   Також   креслення   та
розгадування шарад. I т. д.
   Для всiх таких iгор користалися галошами та шматками скла.
   Найбiльш  масовою  й  найбiльш  азартною  грою  була  гра  в  костi  на
сiрники... Раз на мiсяць всi, хто мав грошi й не мав заборони вiд слiдчого
користатися ними, дiставали "лавочку". В  числi  купованих  речей  були  й
сiрники, по кiлька коробочок... До речi, щоб користатися "лавочкою", треба
було мати спецiальний дозвiл  слiдчого.  Заборона  "лавочки"  належала  до
однiєї з форм репресiї проти упертих i непокiрних. Одначе, попри все те, в
камерi було чимало таких, що користалися "лавочкою".
   Гепнер i всi троцькiсти (тi, що  порозколювались,  звичайно),  вiрмени,
доктор Петров та iншi набехували свої торби. Дiставали "лавочку" також тi,
чиї справи були вже позакiнчуванi й пiшли на ОСО  або  iншу  яку  "судову"
iнстанцiю.  Треба  зразу  ж  вiддати  честь   прекрасному   арештантському
звичаєвi, вiрнiше, людськiй арештантськiй солiдарностi. Тi, що  нiчого  не
мали на конто  в  тюремнiй  бухгалтерiї  або  не  мали  права  користатися
"лавочкою", в цей день теж дещо мали, - було створено спецiальний фонд,  i
в той фонд кожен, хто одержав "лавочку", мусив  дещо  покласти  вiд  своїх
благ. А дехто просто брав одного або й  двох  своїх  колег  на  утримання,
подiляючись з ними в мiру своєї щедростi. Найголовнiшим у  "лавочцi"  були
цигарки й  махорка.  Це  те,  що  робило  отримання  "лавочки"  величезною
загальнокамерною подiєю. Бувало й так, що одна камера отримала лавочку,  а
друга - нi, тодi цiй останнiй удiлявся кредит.  Йшлося  про  куриво.  Якщо
дванадцята камера не дiстала "лавочки", а хотiла курити й  не  мала  чого,
нижня ж камера "лавочку" одержала, тодi по  телеграфу  укладався  договiр,
згiдно з яким нижня камера позичала горiшнiй 340  штук  цигарок  (усiм  по
цигарцi). Для цього горiшня камера спускала вниз  на  шнурку  у  вiкно,  в
щiлину помежи щитком i стiною, вузесенькi торбиночки, поклавши туди шматок
мила абощо, щоб тягнуло, i  такi  торбиночки  опинялися  в  щитку  нижньої
камери, де на них вже полювали. В тi торбиночки вкладалася позика, й  вони
тим же шляхом мандрували нагору. Така процедура  -  це  було  дiлом  цiлої
камери. Однi телеграфували, другi сукали з розпущених шкарпеток  шнури  й,
припасувавши  торбиночки,  опускали  їх,  третi  вартували  бiля   дверей,
четвертi робили "шум" - спiвали,  сварились,  товпилися  по  всiй  камерi,
маскуючи диверсiю, а всi  дивилися  на  тих,  що  сидiли  бiля  вiкна,  як
рибалки,  тримаючись  за  шнурки,  -  "чи  не  сiпає"?  Це  було  хвилююче
священнодiйство. Нарештi знизу подавали сигнал "Пiдiймай", за шнурок  щось
"сiпало"  знизу,  й  "рибалки"  обережненько  тягли  свою  "рибку".  Знизу
вартовому тяжко було вгледiти, як та торбиночка повзе по стiнi, бо тi,  що
вигадали проклятi щитки, не врахували такої процедури,  i,  коли  дивитися
знизу, то щиток покриває щиток, i нiчого не видно, нiякої  стiни.  Тi,  що
вигадали щитки, були дiалектиками, одначе, подолавши  проблему  затемнення
свiту, не змогли подолати iстини, яку самi i сповiдували, а саме,  що  все
має в собi власне заперечення. Щитки були проклятi,  але  вони  ж  були  й
благословеннi, якщо йшлося про позичання курива. В  такий  спосiб  цигарки
позичалися, в такий i вiддавалися. Такi цигарки були найсмачнiшi, особливо
коли перед тим камера не курила вже кiлька днiв, починала крутити вату або
кору з тих щиткiв, якi були не залiзнi, а збитi з соснових дощок,  -  така
кора тоненько  настругувалася  скельцем,  потiм  розколювалась  люлька  чи
чубук, вибиралася вся частина просякнутого нiкотином, намочувалась в  чаї,
а тодi в тiм настої квасилось кору,  просушувалось  i  курилось.  Позиченi
цигарки були, як манна з неба, й цiла камера раювала, курячи жадiбно кожен
свою цигарку та все зберiгаючи "сорок", "двадцять", "десять", аж до нуля.
   Пiсля отримання "лавочки" в камерi було що  курити.  Кожен  з  покупцiв
найбiльше брав цигарок та махорки. Лише, на жаль, нiколи не виправдувались
сподiвання, що з отриманням цигарок буде ще й  на  чому  писати.  Гай-гай!
Бiднi тi цигарки. Перше  нiж  потрапити  до  камери,  вони  зазнавали  вiд
продавця тяжкої екзекуцiї - вiн обдирав геть оболонку, брав усi цигарки  в
жменю, а тодi великими ножицями обрiзав геть  мундштуки  майже  при  самiм
тютюнi i так вкидав "покупцевi"  в  торбу.  Так  що  в'язневi  дiставалися
замiсть цигарок коротюнькi сигарети i  писати  було  зовсiм  нi  на  чому.
Махорку видавано теж без оболонки, висипаючи її в торби.
   Кожного  разу  пiсля  отримання  "лавочки"  камерний  розпорядок   дещо
мiнявся: камера цiлi днi бавилася грою в костi на сiрники, у вислiдi  якої
утворювалися "сiрниковi королi". "Король" ставав власником усiх сiрникiв у
камерi. Королював кiлька годин - рiвно  до  початку  нової  гри,  а  потiм
банкрутував на користь щасливiшого... I бавились це не кримiнальнi "урки",
а люди iнтелiгентнi, з вищою освiтою.
   "Чи чуєш. Аби не збожеволiти!" - умотивував цю свою поведiнку  котрийсь
з iнженерiв чи професорiв. I вiн мав рацiю.
   Коли вони бували на прогулянцi, вони бачили  горiшнi  поверхи  тюремної
лiкарнi, куди немало вже помандрувало їхнiх товаришiв, помiшавшись розумом
вiд тортур, вiд безкiнечних  дум,  вiд  умлiвання  серцем,  вiд  одчаю.  З
телеграфа знали про трагiчнi випадки в iнших камерах,  коли  людина  нагло
починає  битись  головою  об  стiну,  стерявшись  нарештi  вiд  нестерпної
депресiї. А скiлькох з числа мешканцiв камери  ч.12  чекає  ще  така  сама
перспектива?! А раз  iз  трiйникiв  передали  тривожну,  хвилюючу  новину:
ад'ютант маршала Дубового скiнчив життя самогубством. Вiн знайшов пiд  час
походу до лазнi великого iржавого цвяха й сховав у кишенi. Прийшовши ж  до
камери, вiн скинув сорочку, пильно  приклав  цвяха  до  грудей  i  сильним
ударом руки увiгнав його в серце". Скiнчив порахунки з усiм одразу... А  в
нижнiй камерi хтось перерiзав собi артерiї склом  i  зiйшов  кров'ю.  Коли
вранцi всi встали на перевiрку, один не встав, вiн лежав мертвий у  калюжi
кровi. Знову  в  iншiй  камерi  хтось  повiсився  вночi  на  гратах  перед
самiсiнькими дверима на роздертому рушнику... Таких випадкiв було  досить,
i кожен боявся дiйти до такого стану, коли лишається тiльки розбити  череп
об мур або перетяти артерiї. В камерi ч. I2 зняли одного з петлi - це  був
iнженер  з  групи  начальника  харкiвського  залiзничного   вузла   Малiя,
обвинуваченої в шкiдництвi й терорi i надзвичайно  катованої  в  застiнках
ДТО  (Дорожно-Транспортного  Отдєла)  знаменитим  начальником   того   ДТО
Курпасом. Вони всi чекали смертi, i в чеканнi тiєї  смертi  iнженер  залiз
пiд стiл, припасував якось мотузку й вирiшив утекти  вiд  Курпаса  i  його
смертi в свою смерть - задушитись  лежачи.  Але,  на  щастя,  вiн  занадто
сильно дригав ногами,  його  почули  пiдстольнi  мешканцi  -  представники
камерного пролетарiату, а найперше Гриша-студент, спецiалiст вiд малювання
свастик на вчительських черевиках, i iнженера  витягли  з  петлi  й  з-пiд
столу, як тяжкого злочинця. Пiсля того iнженер вже двiчi  був  "сiрниковим
королем", а Гришу зробив своїм джурою, вiддаючи йому половину "лавочки", -
користався з того, що Курпасова смерть щось забарилася, й грав напропале.
   Взагалi в камерi було прийнято, як неписаний, але  обов'язковий  закон,
що арештантська етика мусить дозволити все -  грати,  спiвати,  лаятись  i
навiть битись. Лиш не дозволено божеволiти  чи  забивати  iржавi  цвяхи  в
груди.
   I люди по змозi дотримувалися цього  правила.  Лиш  один  вегетарiанець
Дахно поволi умирав, не бажаючи здатись i осоромити  свою  "вегетарiанську
нацiональнiсть". VII
   Iснує чи не iснує над слiдчими та над тюремниками, над їхнiм  свавiллям
якийсь нагляд, якесь стримуюче начало, якийсь закон, якесь правосуддя i як
воно виглядить?
   Цiкавиться хтось долею цих усiх приречених "людiшек", зданих на милiсть
хлопчакiв, у єжовських унiформах, чи не цiкавиться в цiлiм  СССР?  Адже  ж
всi  слiдчi  намагаються  все  пiдганяти  пiд  якийсь   кодекс,   старанно
оформляють справи, припасовуючи до конкретних статей того кодексу  людськi
"злочини", i дуже умлiвають над тим, щоб все було "по  закону",  щоб  їхнi
справи були "бездоганними" й прийнятними для "пролетарського  правосуддя",
рахуючись нiби з ним дуже. Як же ж воно те стримуюче начало, те правосуддя
виглядить? Це цiкавило людей, бо вони в нього вiрили й за нього  хапалися,
бувши певнi, що воно колись нарештi втрутиться i що, коли воно втрутиться,
- все прийме зовсiм iнший хiд, безглуздiсть справ  буде  вияснена,  й  всi
опустять  мури  в'язниць.  Iнакше  не  може  бути.  Коли  б  тiльки   воно
втрутилось! Адже ж тяжко буде слiдчим  умотивувати  достатньо,  чому  вони
тримають  таку  масу  людей,  заховавши  її  вiд  свiту.  Адже  ж   навiть
неозброєним оком  видно  все  безглуздя  99  вiдсоткiв  "справ"  цих  усiх
"ворогiв народу". Бiльшiсть в'язнiв думали, що слiдчi й  тюремники  просто
обходять  те  правосуддя,  те  око  закону,  не  допускаючи  його  обманом
заглянути за цi мури. I  тому  тут  панує  свавiлля  новiтньої,  темної  й
злочинної опричнини. Але ж є десь закон, є правосуддя! Досить йому  прийти
б, i все це розсиплеться. Цiкаво, як воно виглядить?!
   I ось воно, те правосуддя, прийшло до камери.  Прийшло  з  вiзитом.  Це
сталося несподiвано й без нiякого попередження та спецiальних приготувань,
як то буває в цiй країнi при рiзних  iнспекцiйних  оглядах  та  контролях,
коли все спецiально причiсується, миється, приготовляється  до  "парадних"
оглядин. Просто -  вiдчинилися  дверi  i  в  них  почало  товпитись  якесь
начальство, iронiчно посмiхаючись. Начальник тюрми -  альбiнос  -  крикнув
своє верескливе - "Заключонниє, садiтесь!", а тодi хтось iнший промовив:
   - Прокурор по надзору! Увага! Хто має якi скарги та заяви?
   Це було сказано тим тоном, як  то  говорять  чемно,  але  iз  зловiсним
притиском - "Ану, ану, лиш спробуй хто!"
   В дверях з'явився  "прокурор  по  надзору!"  Це  була  худенька,  блiда
жiночка з досить переляканим i безмежно розгубленим виглядом. Вона стала i
намагалась опанувати свої нерви, що вже напевно не  витримували  видовища,
баченого не в цiй першiй камерi i розрахованого зовсiм не на жiночi нерви.
Глянула боязко на силу-силенну  людей  i  пiд  їхнiм  хоробливим  поглядом
знiтилась. Жмакала в руках хусточку.
   - "Хто має якi заяви?" -  прожебонiло  "правосуддя"  тремтячим  голосом
несмiливо.
   Пiднявся лiс рук. Того лiсу "правосуддя"  зовсiм  злякалось  i  глянуло
безпомiчно на якогось  грубого  начальника  в  унiформi  армiї  "залiзного
наркома". Начальник презирливо знизав плечима, мовляв, цi "вороги  народу"
можуть мати багато заяв, але чи варто надавати тому ваги. А  втiм,  питай.
Правосуддя побiгло очима по лiсовi рук, не  знаючи,  як  бути,  а  з  маси
раптом окрилених надiєю людей вже  вилiтали  хаотичнi  запитання,  далi  -
бiльше; запитання злiтали з  рiзних  кiнцiв,  збиваючи  одне  одне:  люди,
втративши всяку обережнiсть ("Прокурор же!!"), ставили несподiвано зухвалi
й одвертi, одчайдушнi запити:
   - Мене не викликають два роки! Чому?!
   - А чи дозволено мордувати й бити?!!
   - Я пролетар вiд дiда-прадiда, а мене катовано!!
   - Чому не можна писати заяв?!
   - Ви прокурор! Скажiть - чи в "Конституцiї" написано про iнквiзицiю?
   - Чому не дають побачень з дiтками?!!
   - Я не винен нi в чому, але мене нiхто не хоче слухати...
   Це було якесь божевiлля, люди  пустились  берега  й  у  нестямi  раптом
осмiлiли, в одчайдушних запитаннях намагалися розгорнути всю свою безмежну
трагедiю. Люди навiть не чекали вiдповiдей, вони  просто  хотiли,  щоб  їх
чули,  щоб  прокурор  знав,  що  робиться,  хотiли   висловитись,   хотiли
поiнформувати "пролетарське правосуддя". Але, на диво, всi  тi  одчайдушнi
викрики не робили анiякiсiнького  вражiння  на  групу  бiля  дверей.  Лише
"прокурор" побiлiла, як крейда, й благальними очима з  мукою  дивилася  на
начальника в унiформi,  немов  просячи:  --  "Та  припинiть  це  нарештi!"
Начальник зупинився i мовчав. Ворушив щелепою пiд зливою  викликiв.  Злива
враз припинился, вщухла, лiс рук опустився, й люди  так,  наче  їм  вилито
цистерну холодної води на голови,  замовкли.  Знiтились.  Запал  так  само
нагло, як прийшов, минув геть. Всi зрозумiли, що прокурор тут зовсiм нi до
чого, що це марiонетка. Коли лiс рук опустився, начальник пожував  щелепою
й спитав в одного з найближчих в'язнiв понуро:
   - Ви, здається, пiдiймали руку?
   - Нi, нi...Я...Я...
   - Що ви хотiли? Ви маєте заяву?
   - Нi, нi, я не маю... Я тiльки  хотiв,  щоб  дозволили  "лавочку"...  -
пролепетав нещасний.
   -  Ви  кричали,  що  вас  били,  -  наставився  начальник  на  бiдолаху
виряченими очима.
   - Та що ви! Нi, нi...
   - Вас били?
   - Нi, нi! Мене не били!
   - А вас? - запитав начальник презирливо наступного.
   - Нi, нi!
   - А вас?
   - Нi...
   - А вас?
   - Нi...
   - I вас?
   - Нi...
   - Ну, от бачите! - повернувся начальник до прокурора глузливо. Прокурор
опустила очi й з мукою чекала кiнця цього проклятого вiзиту. Була та жiнка
до того нещасна й стурбована (власною  долею,  може!),  що  Андрiєвi  було
жалко на неї дивитися. Навiщо вони її водять, цю нещасну  жiнку?!  I  кому
потрiбна ця комедiя?!
   Устiйнивши, що в камерi нiкого не бито, а  тi  крики  -  то  була  лише
провокацiйна  "обструкцiя",  органiзована  ворогами  народу  "пiд  шумок",
начальник презирливо процiдив до всiєї камери:
   - Прокурор розпорядився давати вам паперу для заяв. Будете писати заяви
й здавати  наглядачам  або  черговому  корпусу,  а  той  передасть  їх  за
призначенням. В заявах можете писати що х о ч е т е! Ви зрозумiли? Що х  о
ч е т е!
   Потому вся група пiшла геть. Зачиняючи за нею  дверi,  наглядач  мовчки
вишкiрився до камери.
   Милiсть була велика, але з усього було ясно, що всi тi  заяви  далi  не
пiдуть, як до рук цього начальника й йому подiбних та до рук  слiдчих,  що
будуть їх студiювати й прикладати до "дiла". А якщо  тi  заяви  потраплять
навiть до рук цього "прокурора по надзору", то й що з того?
   Обговорюючи все це скептично, в камерi  пригадали,  скiльки  прокурорiв
сидiло й сидить у тюрмi, а надто згадали того прокурора Брона.

   Однiєї ночi вкинуто до камери Карла Маркса...
   В чадних обiймах сну  люди  лежали  хаосом,  як  трупи  на  побойовищi,
переплутавшись руками й ногами; душi їхнi десь повтiкали в сонячне марення
або жаске маячiння, жили iншим життям, покинувши тiла напризволяще, щоб от
лежали купами й сходили  терпким  смородом  поту  й  немитої  шкiри.  Люди
роздвоїлися - на посинiлi, напiвмертвi тiла, що валялися в  камерi,  й  на
живi душi, що десь вимандрували геть в iнший свiт, i, здавалося,  що  нiщо
не в силi їх з того iншого  свiту  повернути  назад,  аж  поки  не  прийде
ранiшня перевiрка з  отим  "Маня,  на  повєрку  становiсь!"  Нiч  дiходила
середини. Аж раптом бiля дверей хтось зойкнув безтямно,  а  далi  зайшовся
божевiльним хихотiнням. Люди зринали зi  сну,  витрiщали  очманiло  очi  й
хвиля хихотiння помалу розросталася. Те хихотiння поширювалось, як зараза,
виростаючи в психоз - в психоз спiльної дикої вiзiї. Нащо вже  Андрiй  мав
мiцнi нерви, але вiдчув, що вiн пiддається загальному психозу й не в  силi
йому протистояти, не в силi вiдпекатись галюцинацiї, що зринула для  цiлої
камери й стояла перед безлiччю  очманiлих  очей,  нагло  переключених  вiд
окремих сонних вiзiй до вiзiї загальної...
   В дверях стояв К а р л М а р к с. Вiдчуття його реальностi було  просто
приголомшуюче. I в той же час вiй був нiби привид, нiби клубок сивого диму
чи пари, нiби туманнiсть в погано протертих  з  поволоки  сну  очах.  Люди
хапливо терли очi, але вiзiя не зникала. Вiдсахнувшись спиною  в  замкненi
дверi, розпiстерши руки, як  крила,  бiлий-бiлий,  мовби  посланець  неба,
стояв бог, патрон цiєї землi - Карл Маркс. Бiла буйна  шевелюра  i  борода
клубочилися, розкуйовдженi  вiтрами  пiд  час  чаклунської,  зтогосвiтньої
подорожi. Бiла одежа... Вiн був у самих кальсонах i натiльнiй сорочцi.
   - Карррл Маррркс... - вiдiтхнув хтось безтямно, i той вiддих  пiшов  по
всiй камерi, з уст в уста.
   - Кар-рл Маррркс...
   Карл Маркс вiдслонився вiд дверей i ступнув пару  крокiв  повiльно,  як
сомнамбула, i став, розпiстерши руки.
   - Боже! - промокав Кард Маркс. -  Де  ж  це  я?!  Мертва  тиша.  Якийсь
бiдолаха, вiдчувши себе за межею реального, в царствi  божевiлля,  дико  й
тоскно закричав, як кричать люди, теряючись. Хтось  на  нього  крикнув,  i
тодi галюцинацiя розвiялась. Галюцинацiя розвiялась, але Карл Маркс стояв.
Вiн був у кальсонах i нижнiй сорочцi,  i  це,  власне,  привело  людей  до
пам'ятi. Якщо  це  й  Карл  Маркс,  то  зовсiм  не  привид,  а  нормальна,
приголомшена в такiй же мiрi, як i вся камера, жива людина. Люди протирали
очi вже спокiйно, зiтхали й, сiдаючи по-турецьки, як до молитви,  дивилися
на гостя нормальним зором, дивились насмiшкувато.
   - Де це я?! - повторив гiсть у кальсонах.
   - На курортi, -сказав хтось понуро.
   - На Сабуровiй дачi, - додав iнший ще понурiше.
   - Iдiть сюди, професоре, - сказав Гепнер, упiзнавши гостя нарештi. - Це
професор Н-ського Марксо-ленiнського iнституту, колега... - пояснив Гепнер
для цiлої камери тихо.
   По камерi прокотився смiх полегшення  i  воднораз  уїдливої  iронiї.  А
хтось навiть пожалкував, що ще не справжнiй Карл Маркс, оформивши той свiй
жаль у вiдповiдну реплiку. А хтось висловив сумнiв уже в правдивостi  слiв
Гепнера. А  хтось  iронiчно  (а  може,  й  справдi!)  вигукнув  з  тоскною
експресiєю:
   - Карл Маркс! О, Карл Маркс! Ряту-уй нас!!
   - Рятуй нас... - вiддало луною в другiй камерi. I тяжко було  збагнути,
чи  це  вияв  убiйчого  шибеничного  гумору,  чи  слова,   адресованi   до
справжнього Карла Маркса - патрона цiєї країни, а значить, i патрона  цiєї
тюрми, як апофеозу Великої революцiї що вибуяла на Марксовiм генiї.
   Як би там не було, але цей епiзод i поява цього  "Карла  Маркса"  стала
причиною пiзнiших великих дискусiй i словесних герцiв в камерi ч.  12  мiж
ним, як уособленням Карла Маркса, як  фанатичним  його  послiдовником,  що
iдеально правив за Марксiв дублiкат, i штурманом та iншими. В  його  особi
прийшла в камеру Марксова доктрина на перевiрку, посаджена  в  тюрму,  тим
ствердивши,  за  словами  штурмана,  що  "Процес   дiйшов   цiлком   свого
дiалектичного заперечення".
   Тим часом на запрошення Гепнера "Карл  Маркс"  вагався  якусь  хвилину,
вхопився руками за голову в безмежнiм розпачi:
   - Боже, боже!..
   - Та це не Карл Маркс, це пiп! - кинув хтось глузливо. А другий:
   - О! Карл Маркс, з атеїста став вiруючим! Ха-а...
   - Ти хто? - спитав Карл Маркс усторч того, що смiявся.
   - Металiст.
   - А ти?
   - Комунiст.
   - А ти?
   - Пролетарський композитор.
   - А ти?..
   I вiдбувся цiкавий парад. "Карл Маркс" гарячкове питав, тикаючи пальцем
i намагаючись щось для себе вияснити, а йому  напiвжартома,  напiвсерйозно
вiдповiдали, як генераловi. По камерi йшов вiтер  запитань  i  вiдповiдей.
Результат був надзвичайний. Виявилось у вислiдi переклички,  що  в  камерi
сидить все  пролетарiат,  його  верхiвка,  його  iнтелiгенцiя.  Переставши
питати,  "Маркс"  звiсив  голову  на  груди  й  тяжко  зiтхнув.  Був   вiн
надзвичайно  подiбний  до  К.  Маркса,  цей  професор,  а  найбiльше  тiєї
подiбностi  додавала  типова  його  професорська  поведiнка  -   поведiнка
розсiяної, наївної людини, що нiчого не знає, що  в  свiтi  робиться  поза
його кабiнетом,  i,  зiткнувшись  з  реальним  свiтом,  найменшi  дрiбницi
вiдкриває, як Колумб Америку. Вiдкривши  таким  чином  камеру  ч.  12,  як
обiталище пролетарiату й ветеранiв революцiї, Карл  Маркс  постояв  i,  не
знаючи, що ж сказати тут, розвiв якось смiшно руками:
   - А мене от витягли з постелi...
   Вiн, здається, хотiв  виправдатися,  що  в  такiм  добранiм  товариствi
опинився без штанiв.
   - Нiчого, то ще пiвбiди, - потiшив його хтось. - Бiда попереду.
   - Лягайте спати! - прошипiв наглядач у дверях, вiдчинивши їх нечутно.
   Тим сцену було вичерпано. Карл Маркс пройшов  до  Гепнера  й  там  сiв.
Камера вклалась спати.
   По кiлькох днях гарячих  дискусiй  iз  штурманом  й  iншими  К.  Маркса
забрали на допит i привезли назад побитого. Потiм  на  очах  цiлої  камери
обстригли йому розкiшну шевелюру й бороду, й  професор  Марксо-ленiнського
iнституту з "Карла Маркса" став маленьким, зморщеним, безмежно погнобленим
дiдком, подiбним до Манєвича. З нього зроблено страшного ворога народу,  й
вiн з першого ж  допиту  геть  все  пiдтвердив  i  в  усьому  "признався",
"розколовся" й, сидячи в камерi ч. 12, зiтхав днi i ночi. Нi,  цей  витвiр
Марксової доктрини зовсiм не по його зубах i не по його нервах.

   Забирали з камери Сашка. Прийшов черговий корпусу й покликав  Грязнова.
Аж тепер камера взнала Сашкове прiзвище.
   - Грязнов, з вещами!. Але Сашко не пiшов, категорично заявивши  про  це
черговому в найдинамiчнiших висловах.
   Тодi прийшло по Сашка чотири  тюремники.  Сашко  забився  в  кут,  весь
пломенiючи, - i почалася баталiя. Чоботи, черевики,  миски,  що  стояли  з
недоїденою "баландою", торби, глечики - все пiшло в рух. Сашко  вiдбивався
несамовито й кричав:
   - Мерзавцi! Насаджали людей невинних в камеру ось i мучите. Не пiдходь,
бо вб'ю. Сволота!! Гади!! Троцькiстiв видумали!.. - i запускав мисками, що
пiдверталися пiд руку, мечучи їх, як диски,  й  розбиваючи  об  протилежну
стiну. Миски летiли зi свистом,  ударяючись  об  стiну,  засипали  лежачих
череп'ям.
   Але мисок не вистачило. Чобiт i черевикiв теж. Сашка обложили тiсно  й,
ламаючи будь-який спротив, скрутили, зборкали й поволокли. Сашко  кусався,
дряпався, бив ногами, вириваючись, в груди й по чому попало i  все  кричав
про невинних людей, кричав такi речi, що  й  за  одну  соту  їх  нормальну
дорослу людину, першого-лiпшого з цiєї камери, було би тут же задушено,  а
потiм ще й додатково розстрiляно, та їх i не посмiв би кричати нiхто.  Але
Сашко горланив так, що й на третьому подвiр'ї за тюрмою напевно було чути.
   - Перевиховався гад! -  шипiв  котрийсь  з  тюремникiв.  Всю  цю  сцену
спостерiгала камера,  спостерiгала  понуро,  деякi  зловтiшне,  але...  що
камера могла тут вдiяти. Проте могло статися так, що люди раптом пiддалися
б  божевiльному  безтямному  психозу,  i  тодi  б  було  натворено  чимало
"рикошету". Це вiдчували тюремники й  з  усiєї  сили  намагалися  пошвидше
видертися з камери й виволокти Сашка.
   В дверях Сашко, несений на руках, так само, як i мiсяць тому,  упирався
в дверi ногами й руками, обриваючи собi нiгтi на пальцях,  i  шаленiв  вiд
гнiву й розпачу.
   Нарештi Сашко притих, обм'як, бачачи, що не дасть ради, й крiзь  сльози
крикнув у камеру:
   - Прощавайте, братця!.. Штурман!.. Я їм, гадам!..
   Дверi грюкнули. Сашка десь поволокли по сходах, а разом з ним поволокли
десь i недоговорену фразу.
   Отак  о...  На  одного  полiтичного  стало   бiльше.   На   справжнього
полiтичного, що має п'ятнадцятилiтню щиру  душу  й  саме  тому  не  визнає
компромiсiв. VIII
   Цiєї ночi Андрiєвi нiчого не снилося.  Бо  вiн  не  спав.  Вiн  втратив
здiбнiсть спати вiд того часу, як йому  приснився  той  химерний  сон,  та
пiсля того останнього побачення зi  слiдчим,  коли  вiн  угледiв  жахливий
документ з iм'ям  Катерини.  Кожної  ночi,  коли  вщухав  гамiр  i  камера
засинала, вiн отак лежав пластом, i дивився в стелю, i все  думав,  думав.
Аж голова йому пухла  вiд  тих  понурих,  а  часом  божевiльних  дум.  Вiн
викохував свiй жорстокий план, знову  й  знову  перевiряючи  себе  й  своє
сумлiння, i з кожним разом все бiльше стверджував своє моральне право саме
так вчинити. Це жорстоко, але справедливо! А  головне  -  вiн  все  бiльше
доходив висновку, що це було необхiднiстю. Так треба. В iм'я себе, в  iм'я
братiв, в iм'я матерi, в iм'я товаришiв i друзiв - так треба.  Iнакше  тим
мукам не буде кiнця, а в справу буде вплутано безлiч дорогих  йому  людей.
Зiтхав, геть все скреслював i починав наново.  I  знову  доходив  до  того
самого.  Стомившись  нарештi,  засмучена  його  душа,   шукаючи   забуття,
мандрувала по степах i гаях його рiдної землi.  Потiм  все  те  щезало,  i
приходила знов його мука, його понура, гiрка  дума.  Вiд  тiєї  думи  йому
вигоряло серце i дерев'янiв розум. Вiн вiдчував, як з нього щезає замрiяна
людина, а приходить хтось черствий i жорстокий... Добре. Так треба.
   Так i цiєї ночi.
   Вранцi йому було сумно, нiби вiдчував розставання  з  цими  ось  своїми
товаришами, з якими зжився i з якими здружився в цiм пеклi - iз штурманом,
з Миколою, з Руденком. Якесь таке вовче вiдчуття.
   Пiсля прогулянки, на якiй вiн побачив багато снiгу  (була  зима.  Лютий
мiсяць вже) i на якiй вони бачили якусь жiночу постать  у  вiкнi  далекого
корпусу лiкарнi, що махала до них рукою з-за грат,  Андрiй  повернувся  до
камери ще смутнiший. В тiм смутку вiн заходився вишивати портрет  штурмана
на рушнику, подарованому Гепнером. Вiн хотiв до того подарунка докласти  й
свiй - вишити йому  пам'ятку,  хай  береже.  Профiль  нашкiцував  професор
академiї мистецтв, i по тому контуровi Андрiй вишивав нитками з розпущеної
шкарпетки.  Вiн  вишивав  голкою,  але  про  запас  тримав  обсмалений   i
загострений сiрник з заправленою  ниткою.  Портрет  виходив  гарний,  дуже
подiбний. Вiн його вишивав до обiду й пiсля обiду, як замрiяна дiвчина.  А
коли портрет був уже майже  закiнчений,  до  камери  увiрвались  начальник
тюрми, начальник  караулу  й  два  оперативники.  Пiсля  шаленого  викрику
альбiноса "Заключонниє!  Садiтесь!"  вони  кинулися  прожогом  до  Андрiя.
Андрiй встиг сховати рушник i вткнути голку в щiлину пiдлоги,  висмикнувши
геть нитку. Одначе альбiнос побачив кiнчик рушника, й  висмикнув  його,  й
розчепiрив  перед  очима.  Вони  довго  дивились  на   портрет   штурмана,
зачудованi, а тодi карнач звернувся до Андрiя:
   - Це ви малювали?
   -Гм... Т-так...
   - Олiвець!
   -  Будь  ласка,  -  Андрiй  гiодав  кiлька  обсмалених  сiрникiв,   теж
приготованих на цей випадок, i навiть показав, як тi сiрники гарно пишуть.
   - Гм... Гм... I вишивали теж ви?
   - Так.
   - Голку!
   Андрiй подав сiрник з заправленою ниткою.
   - Я сказав голку! - визвiрився карнач.
   - Оце й голка.
   - Ви цим вишивали??!
   - Так.
   - Кого ви дурите! Хiба цим можна вишивати!?! Андрiй показав,  як  можна
вишивати сiрником.  Начальство  посопiло,  покрутило  рушник  в  руках  i,
спитавши, чий рушник, вернуло його штурмановi. Пiсля того  карнач  вп'явся
очима в Андрiя:
   - Добре. А тепер покажiть, де ваш ножик. Чи, може,  у  вас  i  ножик  з
сiрника?
   Андрiй здивувався (попрацював  якийсь  провокатор!),  а  далi  iронiчно
знизав плечима
   - Ножик!! -повторив карнач. Андрiй пильно подивився йому  в  обличчя  й
насмiшкувато запитав:
   - Звiдкiля це ви взяли?
   Карнач насупився:
   - Так ви, значить, "не маєте", ага... Ну добре. - А тодi  звернувся  до
всiєї камери:
   - Хто має ножика, прошу здати негайно! Iнакше буде тяжко покарана  цiла
камера. В камерi є нiж, i за  укривання  його  всi  понесуть  тяжку  кару!
Понятно?
   Тиша. Тодi карнач енергiйно ступив до сумiжної камери i там ще грiзнiше
повторив своє запитання, а не дiставши вiдповiдi, в  загальному  замiшаннi
ступнув до мiсця, де ранiш лежав Андрiй зi штурманом. Там тепер був Iщук.
   - Хто має ножик? - спитав карнач у Iщука.Ви?
   - Нi, нi... Я нi... То не я...
   - А хто?
   - То отой... як його...
   - Котрий? Покажiть.
   Iщук швиденько схопився й, вивiвши карнача в першу камеру,  показав  на
Андрiя пальцем.
   - Ну от, - сказав карнач, звертаючись до Андрiя. - А тепер  кажiть,  де
вiн, ваш нiж. Чи ви "не знаєте"?
   - Так, я не знаю, - промовив серйозно Андрiй. - Очевидно, той, хто знає
"хто", скаже й "де".
   Iщук сказав i де. Вiн швиденько побiг  до  свого  мiсця,  подлубався  в
пiдлозi й, витягши зi  щiлини  одточену  залiзячку,  подав  її  карначевi.
Начальство  стовпилося  бiля  того  ножика,  ахкало,  цмокало,  похитувало
головами й заходилося з обурення й дива, так, нiби вони знайшли  не  якусь
мiзерну залiзячку, а щонайменше  тяжкий  кулемет,  яким  можна  перекинути
тюрму й всю совєтську систему.
   - Це ваш ножик? - спитав карнач Андрiя.
   - Мiй.
   - Добре. Зберiться з речами... Вам, я бачу, занадто добре в цiй  камерi
сидiти.
   Андрiй зiбрався "з речами", взяв  свою  незмiнну  й  єдину  торбиночку,
зроблену з майки, потис товаришам руки й пiшов. До камери  весело  помахав
рукою - "Пока, пока..." Камера його проводжала пiдбадьорливими посмiшками,
поглядами спiвчуття, тихенькими помахами рук, зiтханнями -  "От.  Двадцять
дiб карцеру!"
   Але Андрiя не вкинуто до карцеру. Його звели  вниз  i  впхнули  в  iншу
камеру. Це була т. зв. "Штрафна камера" ч. 3.
   Вогка цементова пiдлога, пiвморок, тмяна  електрична  лампка  в  стелi,
брак будь-яких вiкон i повнiсiнько пiвголих людей в лахмiттi -  це  перше,
що кинулося в очi. Постоявши бiля дверей, Андрiй, не  чекаючи  запрошення,
почав розташовуватись бiля  парашi,  як  вдома.  Це  його  законне  мiсце.
Пiдлога, як звичайно, була мокра й на неї не  можна  було  сiсти,  але  то
нiчого. Сiв навпочiпки i, так розташувавшись, почав розглядатись.

   Вражiння,  -  що  вiн  опустився  з  верхiв  людського  суспiльства   в
самiсiнькi  його  низи.  Який  контраст!  В  12-й   камерi   -   переважно
високоосвiчена iнтелiгентна публiка, а тi, що й не мали високої  освiти  -
вiрмени, перси та греки - були все-таки людьми  поважними,  статечними.  А
тут  -  основна  маса,  це   кримiнальний   елемент,   злодiї-рецидивiсти,
урки-професiонали. Це  чути  було  з  мови,  з  поведiнки,  з  несамовитої
блатняцької  матюкнi.  Вони  лежали  й  сидiли  попiд  стiнами  на   купах
"барахла", грали з азартом в карти на речi, на пайки хлiба,  на  "баланду"
(завтрашню, пiслязавтрашню й на тиждень наперед!),  несамовито  сварились,
розсипаючись  iстерикою,  i  здавалось,  що   ось-ось   почнеться   бiйка.
Посерединi сидiло на пiдлозi (на речах) два  ряди  неблатняцької  публiки,
вони щулились мовчки, нишкли, не подавали голосу.  Вони  сидiли  нерухомо,
похнюпившись, сидiли щiльною лавою i  були  нiби  острiв  на  розбурханому
морi, роздiляючи те море навпiл. Море вирувало.
   Дивлячись на нього, на те ворохобне товариство, i на  саму  камеру,  що
була темним, вогким льохом, Андрiй розумiв, для чого його сюди вкинуто,  й
iронiзував з того. Це давня й добре йому вiдома метода слiдчих ще  ГПУ,  а
тепер i НКВД, знущання над непокiрними - вкидання  полiтичного  в'язня  до
камери  "соцiальне  близьких",  тобто  до  кримiнальних,  що  всiєю  душою
ненавидiли iнтелiгенцiю, полiтичних в'язнiв,  вбачаючи  в  них  не  тiльки
ворогiв совєтської влади, а й своїх власних, через яких,  мовляв,  їм  так
погано живеться на бiлому свiтi. Вони так навченi. Дике явище, але реальне
- в арештантському свiтi все стояло догори ногами. Цей свiт, як  i  кожен,
був  подiлений  надвоє  -  на  упривiлейованих,  тобто  на  верхи,  i   на
упослiджених, тобто низи. Тiльки тут верхами були кримiнальнi  злочинцi  й
душогуби, соцiальнi покидьки, трактованi владою, як  "соцiальне  близькi",
лиш "трiшечки зiпсованi", низами ж була  вся  решта  -  вченi,  професори,
iнженери, взагалi все, що iнтелектуально розвинене, здiбне мислити, здiбне
до творчостi й полiтичної акцiї, злочин яких в  тiм  i  полягав,  що  вони
ставилися до iснуючого порядку речей критично й прагнули, бодай в  думках,
до  його  удосконалення  або  змiни.  Цi  "низи"  були  слiпо  ненавидженi
"верхами", й цим останнiм дано право  безкарно  над  першими  верховодити,
знущатися над ними, топтатись по них, розпоряджатись їхнiм майном i навiть
життям. Щоб створити для  полiтичного  нестерпнi  умови  в  i  так  тяжких
тюремних  або  концтаборових  умовах,  його  кидали  до  кримiнальних,  до
арештантської "аристократiї". Андрiй вже колись проходив цю школу i  тепер
ждав, що з того буде. Ждав брутальної агресiї ворохобної орди проти себе.
   Але, на диво, нiякої агресiї не було. Лише один з тiєї братiї - вiн  же
староста камери - пiдiйшов до Андрiя  й  попросив  закурити,  пильно  його
оглядаючи. Оглядини справили на нього,  очевидно,  солiдне  вражiння,  вiн
поблукав очима по Андрiєвих бiцепсах, по  голих  грудях  i  по  всiй  його
дебелiй фiгурi й, не дочекавшись "закурити", бо в Андрiя не  було  тютюну,
запропонував свiй кисет. А як Андрiй спокiйно скрутив цигарку  i  повернув
кисета з подякою, блатняцький отаман запитав похмуро:
   - Звiдки сам?
   - З Колими, брат.
   - Та-ак? Троцькiст? Андрiй зiтхнув:
   - Бери вище.
   - А хто?
   Андрiй помовчав,  пустив  хмару  диму  й  зiтхнувши,  цiлком  довiрочно
поiнформував по-дружньому:
   - Терорист.
   Це мало цiлком передбаченi наслiдки.
   Отаман, приємно вражений, оглянув Андрiєву  фiгуру  ще  раз  пильно  й,
переконавшись з тих оглядин, що це так, мабуть,  i  є,  нiчого  бiльше  не
сказав. Повернувся до своїх. I там бовкнув:
   - Не трогать! То, брат,  "парень  на  большой!"  А  не  якийсь  лягавий
iнтелiгентик.
   Андрiй  посмiхнувся.  Посмiхнувся  з  того,  що  цей  свiт   "соцiально
близьких", далебi, еволюцiонує. I  еволюцiонує  зовсiм  в  небажаному  для
слiдчих напрямку Вiн вже не ненавидить полiтичних "контрикiв"  взагалi,  а
диференцiює їх i має сентимент  до  певної  категорiї.  Має  сентимент  до
солiдних i рiшучих людей, як-от терористiв, не мiняючи свого презирства  й
зневаги  до  "лягавих  iнтелiгентикiв".  Знаменито.  I  Андрiй  в   думках
iронiзував зi слiдчого, що вiн так прорахувався та що не знає, якi процеси
вiдбуваються в  людських  масах.  Воiстину  "биття  визначає  свiдомiсть!"
Реконструкцiя людських душ пiд тиском биття вiдбувається повною парою.
   Судячи зi здивованих поглядiв мовчазної  групи  погноблених  людей,  що
сидiли в два ряди посерединi, для Андрiя таки була тут  приготована  гiрка
"пiлюля". Але минула. Йому дали спокiй.
   Становище його було дуже кепське тим, що вiн не  мав  абсолютно  нiяких
речей, нiчого такого,  що  б  пiдстелити  на  цементову  мокру  пiдлогу  й
бiльш-менш вигiдно  сидiти,  не  кажучи  вже  лежати.  В  тих,  що  сидiли
посерединi, були якiсь клунки, але вiн не хотiв нiчого нi в кого  просити,
бо просити- де не  в  його  натурi.  Визволив  його  тай  самий  староста.
Пiдходивши до парашi, вiн звернув увагу, що Андрiй сидить навпочiпки i  що
не має нiчого, ще й напiвголий. Вернувшись вглиб камери,  вiн  там  мовчки
щось понишпорив, а тодi принiс i дав Андрiєвi три мотузяних лаптi.
   - Оце, брат, таке дiло.  Поклади  їх  i  сiдай.  Дуже  добре,  як  нема
лiпшого.
   Крiм того, староста звелiв усьому  рядовi  здати  трохи  вправо,  таким
чином звiльнивши трохи мiсця подалi вiд парашi.
   - Оце сиди тут i нi  з  мiсця.  Не  присувайся  до  парашi,  будь  вона
проклята.
   Така увага була особливо зворушлива, тим бiльше, що вона  була  з  боку
кримiнального, якому, напевно, було наказано тримати всiх "ворогiв народу"
в "єжових рукавицях".
   Три мотузяних лаптi були для Андрiя справжнiм щастям, вони розв'язували
проблему взаємин з цементовою вогкою пiдлогою. На  цих  лаптях  було  дуже
зручно сидiти. I особливо зручно тому, що це були не просто лаптi, а живий
доказ, що в арештантськiй суспiльнiй iєрархiї зовсiм все не так гаразд, як
думають слiдчi. I на тому доказовi Андрiй почувався  непогано.  Коли  йому
треба було лягти, вiн клав один  лапоть  пiд  плечi,  другий  пiд  стегно,
третiй пiд колiна i на цих трьох точках опертя  досить  вигiдно  вкладався
боком Пiд голову вiн клав свою торбинку й кулак. Повний комфорт.  В  такiй
позi вiн засинав i майже нiколи не сповзав зi своїх точок опертя.  А  коли
пiд час глибокого сну лапоть сам  вимавдровував  з-пiд  стегна  або  з-пiд
колiн i холодна пiдлога бентежила  його  сон,  вiн  намацував  утiкача,  й
повертав його на своє мiсце, й далi  засинав  сном  праведника.  Якщо  сон
арештанта, приреченого на тяжку покуту "ворога народу", можна назвати сном
праведника.
   Ця камера називалася "штрафною". А називалася вона так тому, що до  неї
вкидано всiх полiтичних в'язнiв за дрiбнi провини (як-от порушення режиму,
користання забороненими речами або  й  просто  упертiсть  у  взаєминах  iз
слiдчими та з тюремною адмiнiстрацiєю). Це був  окремий  вид  репресiї,  -
створення нестерпно тяжких умов для людини. I призначена  ця  камера  була
для такого гатунку полiтичних. Роль же кримiнальних тут була  нiбито  така
сама, як роль цементової  пiдлоги,  роль  брудних  i  холодних  мурiв  без
єдиного вiконечка, брудного  й  задушливого  повiтря,  тмяної  лампочки  в
стелi, вологи, насиченої бактерiями цвiлi й всiма iншими  бактерiями.  Для
кримiнальних такi умови зовсiм не були тяжкими, бо ж вiдомо, що вiд  самої
зустрiчi з цими людьми здихають всi бактерiї, а не навпаки.
   Анекдот про те, як замерзлого безпритульного палили в крематорiї,  коли
по двох годинах палення вiдкрили  нарештi  дверцята  печi,  а  вiн  звiдти
вигукнув - "Закрий, халява, сквозить!" - це безподiбний анекдот. Саме  вiн
вiдображає факт, що ця публiка i в пеклi почувається, як  вдома.  Чого  не
можна сказати про всiх iнших, вкинених сюди, як в лiгвище тигрят  бiльшого
й  меншого  калiбру.  Проте  для   тих,   що   перетерпiли   слiдство   на
Раднаркомiвськiй, тут теж не  було  нiчого  особливо  страшного.  Ну,  там
когось побито, когось обiбрано до ниточки, якщо не зумiв поладити  з  тими
"тигрятами", когось притоптано. Але все те дрiбницi. Взагалi  ж  тут  жити
було можна, навiть краще, анiж в знаменитих "брехалiвках". Тим бiльше,  що
тигрята тiльки гарчали страшно, в дiйсностi ж були зовсiм далекi вiд думки
улаштовувати якiсь екзекуцiї ради екзекуцiй. Iнша справа - тяжке  повiтря,
вiчна пiвтемрява, ревматична ломота в  костях  вiд  цементової  пiдлоги  й
вогких мурiв, атмосфера глибокої, герметичне закритої могили.
   Але слiдчий прорахувався. Життя в "штрафнiй" камерi  було  тяжке,  дуже
тяжке, порiвняно з 12 камерою, та тiльки ж... Це  було  ще  одним  доказом
безмежної живучостi й незнищимостi людини.  Камера  жила.  Жила  таким  же
життям, як i камера 12, як i всi камери й всi тюрми. Те життя  де  в  чому
рiзнилося вiд iнших, але в основному воно було те саме, бо в  основному  й
люди були тi самi - вони мали живу людську душу, справжню душу, що  навiть
нашарована жахливим шаром фiзичного й морального бруду,  все  пiдiймалася,
як фенiкс з попелу, й поривалася втекти звiдси. I в  тому  прагненнi  люди
творили iлюзiю життя тими ж методами, що й iншi.
   Поки людська  саламаха  камери  ч.  З  була  нездиференцiйованою,  вона
видавалася суцiльною сiризною, безбарвною, в однiй  частинi  ворохобною  i
по-блатняцьки галасливою, а в другiй погнобленою й  мовчазною  масою.  Але
помалу, в мiру ознайомлення, та саламаха почала диференцiюватись, i Андрiй
побачив цiлу низку цiкавих i оригiнальних типiв. Навiть дуже  цiкавих.  От
Чернуха. Лежачи на трьох лаптях i занурений  в  свої  тяжкi  думи,  Андрiй
раптом почув пiсню. Прекрасний, чистий баритон заспiвав на повен голос,  з
глибокою внутрiшньою експресiєю:
   "Он не шуми, луже, зелений байраче!
   Не плач, не журися, молодий козаче..."
   Вiн спiвав з усiх грудей, так, як на концертi. Здивований Андрiй пiдвiв
голову - хто спiває? - i побачив в  кiнцi  камери  юрбу  кримiнальних,  що
сидiли кружком i меланхолiйно  грали  в  карти.  Один  з  них  -  вусатий,
широкогрудий, чорнобровий, подiбний до шевця, сидячи найвище, як на тронi,
тримав перед очима розгорнутi вiялом карти, дивився в них i спiвав.
   Загримiли засуви, але нiхто не звернув на те уваги.  Наглядач  вiдчинив
дверi i крикнув:  "Одставiть  пєснi!",  але  староста  обклав  його  такою
динамiчною лайкою, що наглядач не  знайшов  нiчого  лiпшого,  як  зачинити
дверi й не заважати.
   - Чернуха, давай далi! - звелiв староста, i Чернуха "давав  далi".  Вiн
розгойдував задумано пiсню:
   "Ой не сам я плачу, плачуть карi очi,
   Не дають заснути анi вдень, нi вночi..."
   Його напарники грали меланхолiйно в карти й  переживали  пiсню,  думали
кожен свою думу, нiхто анi говорив, анi нiчим iншим не порушував уваги.  А
Чернуха, докiнчивши журну стрiчку, затягуючи  звук,  як  гудiння  вiтру  в
степу, замовкав, робив хiд i починав знову:
   "Ой умру я, мила, а ти будеш жива,
   Не знатимеш, мила, де моя могила..."
   Тихо, тiльки гуде  вiтер  в  степу.  Вiтер  в  степу,  в  безмежжi,  на
безлюддi, вiтер людської туги й людського понурого плачу без  слiз.  I  це
вiн, той вiтер, говорить, вимовляє голосом тих, що вiдходять  у  невiдоме,
самi нiкому не вiдомi, незнанi, списанi з життьового реєстру:
   "А моя могила край синього моря,
   Край синього моря у чистому полi..."
   Чернуха. З чорною душею, як чорне його замурзане й заросле обличчя,  як
чорнi його жорстоко нахмуренi волохатi брови. Як же ж вiн чудесно  спiває!
Слухаючи його, Андрiй зрозумiв, що тi варвари, якi ото сидять бiля карт  i
якi часом так демонстративно прелюто лаються, пiд тiєю всiєю  лайкою,  пiд
тим усiм брудом нестерпним мають свою душу, якусь  надзвичайну,  якої  вiн
зовсiм не знає.
   Пiдiйшовши одного разу до парашi  й  зустрiвшись  з  Андрiєвим  цiкавим
поглядом, Чернуха пiдморгнув йому вусом, подивився на  лаптi,  що  правили
Андрiєвi за постiль, i промовив з безподiбним оптимiзмом:
   - Знаменитої Не журись, брат. Є такий  анекдот,  чи  ти  знаєш?  Одного
дядька, що "не любив випити", пiп налякав на  проповiдi,  що  вiн  на  тiм
свiтi питиме смолу. Iдучи в другу недiлю до церкви, дядько маневрував повз
шинок, а чортяка все його спокушав звернути й хильнути кварту.  Та  дядько
згадав поповi слова про дьоготь. А тут поруч була й крамниця, де продавали
дьоготь. Дядько зайшов до крамницi, подивився на дiжку з дьогтем, поторкав
її носком чобота, а тодi й каже крамаревi: "А набери кварту!" Той  набрав,
дядько  видудлив  її.  Поплямкав.  Обтер  вуса  та  й  каже:  "Нiчого.  Як
втягнутися, пить можна!"
   Розповiвши  цей  досить  широко   вiдомий   анекдот,   Чернуха   весело
зареготався. А тодi фiлософськи закiнчив:
   - Як втягнутися, брат, то й тут жити можна! Та  тiльки,  брат...  мiцна
тюрма, та чорт їй рад, га?!
   Дiйсно. I "можна", i "чорт їй  рад".  Люди  живуть.  Тiльки  живуть  за
тим-таки принципом - "мiцна тюрма, та чорт їй  рад".  Живуть  з  пекельною
зненавистю в душi. Але не всi. Виявилося, що є оригiнальнi винятки з цього
правила, що є люди, яких навiть Чернуха не передбачав i не мав  на  увазi,
висловлюючи свою веселу сентенцiю, пiдперту  анекдотом.  Виявилося,  що  є
люди, для яких не тiльки "жити можна", а бiльше того -  яким  навiть  така
тюрма, навiть така камера милiша за волю! Так-так!  Серед  мовчазної  маси
полiтичних сидить один чолов'яга - якийсь селянин чи ремiсник з провiнцiї.
Вiн сiренький, миршавий, з мишачою поведiнкою,  зовсiм  не  показний,  але
справив на Андрiя убiйче вражiння. I справив вiн його своїм  трiумфальним,
iз самого дна серця видобутим вигуком, якому навряд чи мiг би  дорiвнятися
по силi вигук Колумбових  матросiв,  що  пiсля  довгих  поневiрянь  i  мук
нарештi побачили землю, побачили тихе пристановище: "Земля!!!"
   Тримаючи пайку в руцi  пiсля  ранiшньої  "повєрки",  сяючи  всiм  своїм
обличчям, чоловiк обвiв щасливим зором камеру й виголосив:
   - Ну! Оце якби ще сюди й мою стару - i вже б хоч i до самої смертi тут!
Годують! Цукор дають! Обiд i все, як  належить!..  I  камера,  обратно  ж,
тепла!... Братця! Що чоловiковi ще треба...
   Дiйсно.
   Це не була iронiя. Це не був шибеничний гумор. Це не був глум. Це  було
гаряче, з самого серця видобуте зiтхання Колумбових матросiв:
   - З е м л я!
   Нарештi земля!
   - На собез перейшов... Кугут!.. Ич... - промурмотiв  хтось  в  далекому
кутку серед кримiнальних.
   Але цей чоловiк не був "кугут". Це була трагедiя на двох ногах. Це  був
своєрiдний екстракт своєрiдної категорiї людей в їх  масi,  що  дiйшла  до
такого стану пiсля  "реконструкцiї"  й  очищення  людини  вiд  "буржуазних
атрибутiв". Андрiєвi було тяжко дивитися на  цього  вiдкривателя  щастя  в
безмежнiй юдолi слiз, наруги й жахливих безпросвiтних  злиднiв,  на  цього
Колумба в безмежному океанi людського  упослiдження.  I  Андрiй  на  нього
намагався не дивитися, але вiн якось все лiз в очi, цей мiшок  з  костями,
ця сiра емiненцiя з гордим iм'ям людини. Щось  вiн  там  все  порпався  зi
своїми торбами, щось виймав i вкладав, любовно переглядаючи, сортуючи.  То
вiн  рахував  свої  заощаджуванi  пайки,  передивлявся  сухарi,  перевiряв
зсипаний до окремої торбиночки цукор. Вiн це все робив нишком з  блаженною
посмiшкою на обличчi, сторожко й скоса поглядаючи на боки -  чи  нiхто  не
стежить. Вiн, гляди, збирався розбагатiти, з'їдаючи лише одну пайку на два
днi, а решту складаючи до торби. Вiн  зшив  з  сорочки  ще  одну  торбу  й
напаковував її сухарями. Мабуть,  збирається  надбати  цiлий  капiтал  для
своєї "старої". I вiн не в жарт питав пошепки в сусiдiв, чи  можна  звiдси
передавати передачi на волю? "Можна, можна", -  вiдповiдали  йому.  Андрiй
помiтив, що люди ставляться до нього з певним спiвчуттям, в якому не  було
й крихти iронiї, а скорiше гiркий жаль. Чоловiчок  клопотався,  як  мишка,
бiля своїх пожиткiв цiлiсiнькi днi й дивитися  на  нього  було  нестерпно.
Боже! Який же великий на такому  тлi  був  Чернуха!  Босяк  i  рецидивiст,
обдертий  до  того,  що  геть  був  голопузий,  але  яка  в  ньому  горда,
пружиняста, струнка душа. Велика, спiвоча, незборкана душа. I весь вiн  зi
своїми голими  грудима,  iз  зухвалими  вусами  при  такому  спiвставленнi
виглядав, як Гулiвер. Горлатий, безжурний, безстрашний Чернуха.
   Це було щастя цiлої камери, цей Чернуха. Це - її  душа.  Справжня  жива
душа. Це визнавали всi, а найперше - кримiнальнi. Якщо старостою був  той,
що пiдходив до Андрiя покурити  на  початку,  користався  пошаною  всiх  i
послухом, так би мовити, по адмiнiстративнiй лiнiї, то Чернуха  був  чимсь
бiльшим, анiж староста. Вiн був королем камери, духовним її стовпом. I вiн
нiчого не робив, тiльки спiвав i смiявся. Коли вiн  смiявся,  то  Андрiєвi
чомусь  приходив  на  думку  Байда-Вишневецький,  незрiвнянний  гультяй  i
зухвалий скалозуб iз ворохобної Сiчi  Запорiзької.  Чернуха  був  зухвалим
громоподiбним смiхуном, якого весь свiт не обходив. А коли Чернуха спiвав,
то Андрiй не мiг вiдпекатися вiд думки, що це  в  особi  цього  голопузого
Чернухи посаджено  зацьковану,  безпритульну  українську  пiсню  в  тюрму,
стихiйну, первiсну, чорноземну - i в тюрму! В штрафну камеру. А вона -  та
пiсня - й "ноль уваги". Загиджена, потоптана, стероризована вона зовсiм не
збирається здаватись, зринає чиста й грiмлива й дерзко  розправляє  крила,
гримить на повен голос. А її захищає ворохобна босяцька сiч вiд  тюремного
цербера.
   Може, вiд цього останнього Андрiєве упередження до злодiйської  частини
камери  було  захитане  грунтовно.  Все-таки  вiн  мало  знає  цю  частину
совєтського суспiльства. Ще бiльше пiднеслась для нього заслона над душами
цих людей, коли його староста (досить безцеремонно, до речi) попросив щось
оповiдати, "яку-небудь книгу  з  пам'ятi",  для  всiх.  Андрiй  порився  в
пам'ятi й почав розповiдати їм пригоди  Тiля  Уленспiгеля,  за  Шарлем  де
Костером.  Мабуть,  цей  вибiр  навiяв  йому   Чернуха   своєю   персоною.
Чоловiчковi, що так  любовно  нишпорив  у  своїх  речах,  Уленспiгель  був
абсолютно не потрiбен, як не потрiбен i багатьом iншим з  числа  тих,  що,
зiгнувшись, сидiли погноблено над своїми  клунками  посерединi.  Зате  всi
"злодiї" i "убивцi" - вся сiч ворохобна здивувала  Андрiя  порядно.  Такої
аудиторiї треба пошукати. Це були  великi  дiти,  що  слухали  оповiдання,
завмерши й не рухаючись.  Здавалося,  вони  не  дихали.  А  коли  хтось  з
"цивiльних"  шерехтiв  або  зiтхав,  на  нього  пiдiймалися  з   кулаками,
несамовито шикали з куткiв. Андрiй оповiдав, дивився їм у очi  й  бачив  у
них щось для себе незрозумiле - чи то була  жадоба  героїки,  чи  туга  за
прекрасним, чи  туга  за  свободою  й  широким  свiтом,  чи  мрiя  про  тi
головокрутнi високостi, до яких може пiднестись  людина,  чи...  В  кожнiм
разi то не  була  цiкавiсть  просто  з  нудьги,  вiд  такої  цiкавостi  не
iскряться так очi й не тамується так подих. Андрiй оповiдав, а  сам  думав
про велику трагедiю цих людей.
   Пiсля Уленспiгеля ворохобна орда одноголосне ухвалила видiляти Андрiєвi
додаткову пайку щодня i  просити  його,  аби  вiн  був  такий  ласкавий  i
розказував "все, що  знає".  Андрiй  вiд  пайки  вiдмовлявся,  але  те  не
допомогло - раз ухвалено, значить, так мусить бути.  Староста  категорично
заявив увечерi коридорному роздатчиковi, щоб щодня була лишня пайка, i все
тут.
   Таким чином Андрiй  став  "народним  артистом  республiки".  Вiн  щодня
що-небудь оповiдав i щодня йому поступала додаткова пайка.  Ту  пайку  вiн
вiддавав  своєму  сусiдовi  -  худенькому,  вiчно   голодному   студентовi
Хiмiко-математичного iнституту Павлюковi. А сам був задоволений з того, що
просвiщав цю дику братiю та що роздiлив моральну  владу  над  камерою  мiж
старостою й Чернухою.
   В години, коли вiн нiчого не оповiдав, Андрiй лежав горiчерева на своїх
трьох точках опертя й думав або мугикав з Павлюком бурлацьку пiсеньку:
   "Ой устану в понедiлок
   Та й проп'ю я весь зарiбок - с а м..."
   Чомусь ця пiсня отуманила їх, i вони,  коли  не  хотiв  спiвати  нiчого
Чернуха, мугикали її цiлими годинами, гойдаючи:
   "Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю - с а м!"
   То була чудесна пiсня.
   У тижнi сiм днiв i треба кожного дня попити,  постелитись  i  лягати  -
самому. А тепер таких тижнiв у мiсяцi чотири... В камерi з них смiялись, а
тодi вже й гнiвались i просили Чернуху "заглушити". I єдиний  Чернуха  мiг
перемогти цю їхню химерну пiсню.
   Деталь по деталi, риска по рисцi - Андрiй помалу, на  своє  здивування,
устiйнив, що за характером iнкримiнованих "злочинiв" ця вся ворохобна орда
зовсiм не така, як вiн думав, зовсiм не та, за яку вiн її брав.  Всi  вони
сюди привезенi "на переслiдство" i  дехто  вже  дiстав  замiсть  колишньої
кримiнальної статтi вже статтю полiтичну.  Так  що  це  не  кримiнальнi  в
властивому розумiннi слова, а оригiнальний мiшаний тип в'язня -  отак  вiн
кримiнальний, а отак - полiтичний, "ворог народу". Це особливо  огiрчувало
недавнiх "соцiально близьких". До таких належав i Чернуха.
   Камера ч. З рiзнилася  вiд  12-ї  i  вiд  трiйникiв  тiєю  найприкрiшою
деталлю, що з неї не водили  на  прогулянку.  Взагалi  нiкуди  не  водили,
тiльки  "на  оправку".  Всю  решту  часу  люди  перебували   в   замкненiм
примiщеннi, не бачачи денного свiтла, так що нiхто нiколи не знав напевно,
яка пора дня за мурами. Час видавання обiду, вечерi та вкладання спати  ще
нiчого не говорив, бо не завжди було дотримувано  точного  регламенту,  це
всi знали. Так що, коли раз їх якось опiвночi пiдняли й погнали до лазнi -
всi були страшенно здивованi, що надворi був ясний день. Одначе таке щастя
- вирватися на повiтря - з ними сталося лише один раз, та  й  то,  замiсть
того щоб радiти, кiлька людей знепритомнiло на свiжому повiтрi. Дбаючи  за
їхнє здоров'я, їх бiльше навiть до лазнi не водили.
   Другою прикрою подробицею камери ч. З  була  вiдсутнiсть  рур  парового
опалення. Так що телеграф не працював i Андрiй почував себе вiдрiзаним вiд
усього свiту. Спроба ж  достукатися  через  мури  скiнчилася  нiчим  -  чи
занадто товстими тi мури були, а чи нiкого там, за тими мурами,  не  було.
Повна iзоляцiя.

   Одного дня до камери вкинуто нову  людину.  Це  був  середнього  зросту
похмурий парубiйко, напiвселянського, напiвмiського блатняцького типу.
   Вштовхнутий у дверi,  вiн  обiперся  об  одвiрок  плечем  i  стояв,  як
зацькований вовк,  бiгаючи  бистрими  маленькими  очима  по  всiй  камерi.
Мовчав. Зайняв мiсце бiля парашi, обережно сiв i так само, як i перше, пас
настороженими очима за оточенням. Мовчав. Нiхто на нього не звернув нiякої
уваги. В усiй камерi, мабуть, тiльки Андрiй звернув на нього увагу,  гiсть
помiтив це, одвернувся й намагався не показувати обличчя в фас.
   Нiчим вiн не був  показний,  був  вовкуватий,  цей  парубiйко,  цурався
навiть зустрiчатися поглядом, одначе Андрiй увесь час  пильно  придивлявся
до  нього,  так,  нiби  вiдчував,  що  вiн  досить  мiцно  увiйде  в  його
арештантську епопею. Чим бiльше дивився, тим бiльше переконувався,  що  це
селюк, затурканий селюк. Називався вiн С а н ь к о П е ч е н i з ь к и  й,
що прозрадив черговий корпусу увечерi на перевiрцi.
   На другий день пiсля появи цього вовкуватого Санька раним-рано в камерi
зчинилась  велика  буча.  Всi  посхоплювались  вiд  несамовитого  крику  й
метушнi.  Когось  били.  Когось  убивали.  Весь  кримiнальний   ворохобний
мурашник збився в клубок, лементуючи й хекаючи  над  чимсь,  що  увивалося
межи ними, взяте  на  розтерзання.  Андрiй  помiтив  Санькове  скривавлене
обличчя й шпарко схопився. Миттю  зорiєнтувавшись,  Андрiй  взнав,  що  то
убивають Санька за вкрадену пайку. Всi "цивiльнi" перелякано тиснулись  на
боки, боючись  потрапити  пiд  гарячу  руку,  нiхто  не  боронив.  I  було
безглуздям боронити того, хто порушив серед кримiнальних  залiзне  правило
спiвжиття, посягнувши на чуже. Це Андрiй знав.  Але  вiн  мав  трохи  iншi
погляди на речi, наприклад, вважав, що пайка хлiба  -  то  занадто  дешева
цiна за життя, хоч би навiть i такого Санька. Гримнувши на всi легенi, вiн
впав у самiсiньке, пекло й припинив самосуд. То  було  нелегко.  Йому  теж
пiдставили  пару  "лiхтарiв",  але  вiн  все-таки   визволив   бiдолашного
хлопчину, що вже  навiть  не  боронився,  а,  закривши  заслiплене  кров'ю
обличчя лiктями, лiтав у повiтрi пiд ударами  з  одного  боку  на  другий.
Може, Андрiїв авторитет, може, його сила вiд якої  "агресори"  розлiталися
на всi боки, може, його голос,  а  може,  все  накупу  так  вплинуло,  але
мурашник розпався. Буря помалу ущухла. Андрiй  вiддав  покривдженому  свою
пайку хлiба й взяв Санька пiд свою опiку.
   Так Андрiй урятував Санькове життя, й Санько  це  належно  оцiнив.  Вiн
мовчки, без зайвих слiв пiдкорився Андрiєвi й прив'язався до нього. I  був
вiн вiрний, як пес. Говорив мало, лише дивився, питаючи очима, чи  вiн  не
хотiв би, щоб Санько щось  для  нього  зробив.  Андрiй  нiчого  не  хотiв,
натомiсть пайку, яку ранiше вiддавав Павлюковi, вiн  тепер  дiлив  надвоє,
вiддаючи половину виголодженому Саньковi.  З  вдячностi  Санько  допомагав
Андрiєвi, коли  була  його  черга  дижурити,  допомагав  замiтати,  носити
парашу, отримував для нього хлiб i баланду, - хоч то було тiльки простягти
руку й передати, але все ж таки якась послуга, - i взагалi старався  бодай
у дрiбницях вiддячитись. I смiшно було на  нього  дивитися,  коли  вiн  тi
дрiбницi робив, - сам понурий, вовкуватий, вуглуватий, i  тi  всi  послуги
вiн робив вовкувате, вуглувато. При  всьому  тому  на  розмови  Санько  не
давався. Тiльки й узнав Андрiй з кiлькох  уривчастих  фраз,  що  Санько  -
полiтичний. Ранiш був кримiнальний, був на Колимi. А тепер полiтичний.  За
терор. Ось вiн - справжнiй терорист!
   Та ближче познайомитися з Саньком Андрiєвi належалось ще впередi. А тим
часом вони лежали поруч в проклятiй штрафнiй камерi й нудились. Андрiєвого
шефства вистачало, щоб до Санька бiльше з кримiнальних нiхто не  чiплявся.
Андрiй тiльки попередив, смiючись, Санька, щоб вiн  бiльше  не  стрибав  у
шкоду, i Санько щиро пообiцяв.
   Ще з короткої реплiки Андрiй  взнав,  що  Санько  -  син  розкуркулених
батькiв,  висланий  разом  з  ними  хлоп'ям  на  далеку  Печору.  I   все.
Вичувалося,  що  цей  Санько  має  надзвичайну   бiографiю,   коли   пiсля
розкуркулення й заслання  опинився  знову  в  Українi,  та  ще  й  в  ролi
терориста, але як його випитаєш, коли вiн такий вовкуватий i мовчазний, як
камiнь. Треба ключа  сильнiшого,  нiж  випадкове  визволення  вiд  смертi.
Такими ключами такi душiне вiдмикаються.
   Хтозна, який то вже був день, як довго вони сидiли в цiй  камерi.  Якщо
судити з ревматичної ломоти в костях та з брудно-сiрого колiру шкiри -  то
довго. Сидiли й  не  чекали  нiяких  змiн.  Здавалося,  що  все  так  буде
безкiнечно.  Але  в  цiм  свiтi  змiни  приходять  неждано,  раптово,   як
революцiї,   подiї   спадають,   як   спадають   з   неба   метеорити,   в
найнесподiванiший момент. I кожен якоїсь  такої  подiї  спершу  сподiвався
кожного дня, яка вирве його з цього льоху,  щоб  уже  бiльше  в  нього  не
повертатися. Та час плинув, сподiванки не здiйснювались, i тодi  приходила
байдужiсть, люди махали рукою - нехай тi подiї як  собi  знають,  Аллах  з
ними.
   Якось до Андрiя з Павлюком i Саньком пiдiйшов  Чернуха  й,  сiвши  бiля
них, довго сидiв i зiтхав. Курив. Щось думав понуро. Андрiй попросив  його
щось заспiвати, але Чернуха "не мав настрою". I чим Андрiй бiльше  просив,
тим Чернуха був упертiший. А як  Андрiй  перестав  просити,  тодi  Чернуха
раптом заспiвав. Вiн спiвав для себе. Вiн спiвав тихенько для себе.
   "Забудь мене, мене забудь...
   Як ще колись жеврiла грудь,
   Як серце рвалося кудись -
   Ми розiйшлись."
   Вiн спiвав тихенько, поклавши голову на руки, згорненi на колiнах:
   "Тобi зозуля навеснi
   Кувала щастя,
   а менi
   Вороння крякало сумне -
   Забудь мене...
   Забудь мене..."
   Лише б вiн не спiвав. По тiй пiснi Андрiй лiг ниць на цементову пiдлогу
й мовчки пролежав до обiду.
   А в обiд їх почали розводити. Всю камеру геть розводити. Брали  групами
по кiлька чоловiк "з вещами" й геть. Так група  за  групою  забрали  всiх.
Лишився  сам  Андрiй  у  великiй  пiвтемнiй  порожнiй  камерi.   Охоплений
тривогою, вiн просидiв сам до вечора,  вiдмовився  вiд  обiду,  який  йому
принiс наглядач спецiально, сидiв, як Чернуха, поклавши голову на  колiна,
сам-один в льоху.
   "Тобi зозуля навеснi
   Кувала щастя, а менi...
   Забудь!
   Забудь мене !.."
   В грудях йому закипали сльози, закипав гнiв, страшний, пекельний гнiв.
   А увечерi прийшло два оперативники й його забрали теж. IX
   Закипiлi  сльози  стояли  йому  в  серцi  каменем.  I  той  камiнь  був
розпечений, як залiзо в батькiвському горнi, до бiлого. Може, тому  Андрiя
посадили в темну шахву, в холодний собачник, щоб прочах. Це  його  будуть,
значить, везти на допит, якщо посадили в шахву, в холодну й темну  коробку
в пiдвальнiй частинi тюрми, бiля виходу. Але йому не  було  холодно.  Весь
виношений за довгi днi i ночi план контрудару встав перед ним, розгорнувся
на всю широчiнь i на всю глибiнь, освiтлений прожектором гарячкової думки,
що запрацювала з гуготом. Жорстокий план.
   - "Забудь мене!.."
   -"Забудь мене..."
   З шахви його забрали й вивели на подвiр'я - там стояв "Чорний ворон"  ,
було багато снiгу, було холодно.
   - Ей! - гукнув сержант вiд "Чорного ворона", коли Андрiя пiдвели. - Ей!
   Вiн звернув увагу, що Андрiй напiвголий, в самих рубцях i без шапки.
   - Ей-ей! Та вiн голий! Кого ви менi даєте?! Щоб замерз?! Не приймаю!  -
i розсипався лайкою.
   - Де твоя одежа?
   Андрiй махнув рукою байдуже, мовляв, чортма.
   - Не приймаю. Знайдiть йому щось, чорт би вас  побрав!!  -  зарепетував
сержант на тюремникiв.
   Бiгали, "шукали", але  замiсть  одежi  вийшов  сам  начальник  тюрми  -
альбiнос:
   - Бери так! Чорт його не вiзьме. Пiд мою вiдповiдальнiсть бери!
   Сержант побурчав i вiдчинив дверцята "Чорного ворона". Посадив Андрiя в
першу кабiнку й сам десь пiшов. Час плинув. Очевидно, машина була порожня,
нiде нi звуку в нiй. Машина стояла, не рухалась. Когось ще ждали. Спочатку
Андрiй не помiчав холоду, сидiв занурений  в  свої  думи,  а  потiм  почав
мерзнути. Та не вiд холоду йому  нетерпеливилось,  а  вiд  бажання  їхати,
швидше їхати, щоб покласти всьому край. Вiн належав до тих, що,  раз  щось
вирiшивши, йдуть до мети неухильно.  Пекельний  план,  що  визрiв  в  його
серцi, розсаджував йому череп. Чого  вiн  стоїть,  цей  проклятий  "Чорний
ворон"? !
   Чути було, як бiля машини хтось ходить сюди й туди,  на  одному  мiсцi,
рипить снiг. Андрiй почав барабанити в зовнiшню стiнку.
   Кроки зупинились i понурий голос буркнув:
   - Чого барабаниш?!
   Це був не сержантiв голос, це, мабуть, був його помiчник.
   - Замерзаю! - крикнув Андрiй. - Або вези вже, або...  Замерзну!!  Чуєш?
Павза.
   -Ну й замерзай, - була нарештi байдужа вiдповiдь. Потiм голос зiтхнув i
додав: - Замерзнеш - для тебе ж буде краще, дурний.
   Минуло ще багато часу. Нарештi почулись голоси - ж i н о ч i!
   Ведуть  до  машини  жiнок.  Ось   вони   близько,   щось   говорять   з
оперативниками, котрась жартує,  їй  вiдповiдають,  теж  жартуючи,  чемно.
"Куди?" - питає перша, входячи в коридорчик машини. "Сюди, сюди",  -  каже
мужський голос, вiдкриваються в темрявi дверцята,  й  до  Андрiя  впихають
якусь жiнку. Андрiй хотiв кашлянути або просто сказати, що це помилка, але
стримався. Нехай. Жiнку втиснуто  до  нього  й  замкнуто.  Потiм  в  другу
кабiнку... В дальшу...  Напакували.  Загудiв  мотор  i  машина  рушила.  -
"Давай, давай!" То машина стояла, а то гарячкове заспiшила.
   В першу мить не сталося нiчого, бо жiнка не  зорiєнтувалася,  помилково
впхнута в кабiнку До мужчини, але це було мить. Андрiй вiдчував її тiло на
собi - вона була щупленька, маленька, торкнув рукою за руку,  прошепотiвши
- "Спокiйно!" Жiнка скинулася перелякано.
   - Тихо, - прошепотiв Андрiй. - Не бiйтесь... -  Посмiхнувся:  -  Навiть
коли б нам було по сiмнадцять рокiв, то й тодi в цiй ситуацiї...
   Але вiн не договорив - те, що вiн узяв  за  жiнку,  зойкнуло  здавленим
дiвочим голосом i припало до нього:
   - О, Боже!! Ой, Боже!!! Андрiю!? Андрiєчку!.. Ти?! Господи!..
   Це була Галя! Його рiдна сестра Галя!..
   Мотор ревiв несамовито, й вартовий не чув приглушеного зойку й дiвочого
плачу в однiй з кабiнок. Андрiй обхопив сестрину голову й тамував плач  її
на своїх грудях. "Цить, цить, Галю!.. Цить, сестро!.. Тихо... Боже ж  мiй,
Галю! Галю!.. Як же це?! Тихо, тихо..." Але  Галя  не  могла  вгамуватися.
Вона вся тремтiла й намагалася щось проштовхнути крiзь горло:
   - Катря... Катря... - i не могла проштовхнути далi слiв крiзь сльози.
   - Що, що Катря?! - вхопив її Андрiй за плече.
   - Збожеволiла!.. Збожеволiла, Андрiєчку!.. Її вiдправили до  лiкарнi...
Вона сидiла в горiшнiй камерi... Нас там багато... Ой, як нас багато!
   Андрiєвi здалося, що машина з розгону врiзалася в будинок й  репнула  з
грохотом.
   "Катря!.. Збожеволiла!" - Вона тут?! Теж тут?!
   - Там, там... В божевiльнi...
   Галя шепотiла гарячкове, збиваючись, поспiшаючи  виговорити  все,  поки
машина не прийшла до мети.
   - Давно, Андрiєчку!.. Вона давно тут... Ой, як давно!.. Її мордовано!..
Ой, як її мордовано!! За тебе, Андрiєчку...  За  тебе...  За  нас...  Вона
старалася... Вона передала  ще  ранiше  тобi  записочку...  Ось...  Ось...
Передала... Скинула з горiшньої камери в щиток для мене,  щоб  я  передала
тобi через iнших... через  кого-небудь...  Я  ждала  нагоди...  Щоб  через
когось...
   Галя шепотiла, й шукала гарячково записочку, й не могла її знайти, дуже
старанно заховану. Нишпорила поза рубцями свого вбогого пальтечка. Нарештi
знайшла  й  всунула  Андрiєвi  в  руки  манюсiньку  гульку,  як  горошина,
завбiльшки - згорнену, скручену в гульку записочку. Андрiй затис її  мiцно
в тремтячiй руцi, вiдчуваючи, як вона його пече, та манюсiнька записочка.
   Жорстокий Андрiїв план разсипався  на  порох.  Розсипався  з  грохотом.
Тяжка гора сповзла з плiч. Одна гора  сповзала,  а  друга  насувалась.  Ще
страшнiша. Катря збожеволiла!!. Його Катря... Його вiрна Катря!.. Вiрна  ж
Катря! Вiрна!.. Збожеволiла... Вiн уявив її в цьому пеклi, вiн уявив її на
великому конвейєрi... I нiчого не чув, що говорила сестра, так гудiла йому
голова. Але вiн прибрав себе до рук. У них так мало  часу,  а  так  багато
треба   поговорити.   Слухав,   як   Галя   розповiдала   про   себе.   Її
обвинувачують... в приналежностi до повстанської органiзацiї, в терорi,  в
шпигунствi!!! Боже мiй!!!
   - I ти... "розкололась"? - запитав тихо, обережно,  голублячи  сестрину
голову.
   - Я нiчого не знаю... Все так страшно, братiку! Ой! Як страшно!.. Але я
нiчого, нiчого, нiчого ж не знаю... А ти?
   - Нi! Нi, Галю...
   Вiн решту невисловленого вклав у мiцнi, гарячi обiйми. Вiн  обхопив  її
за плечi, тис до серця, цю нещасну зовсiм-зовсiм юну дiвчину, свою сестру,
що так стратила свою молодiсть. За нього. Так, за нього.
   Машина, грохочучи, йшла нiчними вулицями недавньої столицi, доходила до
мети, а вони ще й не поговорили  нiчого,  хоч  як  квапились.  Перебиваючи
сестрине гарячкове шепотiння, Андрiй запитав про братiв. Вiн похмурився  в
темрявi - запитав про братiв. Галя про них  нiчого  не  знає  тепер.  Вони
"поїхали геть того ж дня. Поїхали".
   - А про Миколу... Як ти думаєш про Миколу? Га?..
   Галя мовчить, стискає мовчки Андрiєву руку й плаче. Андрiй питає знову,
але Галя мовчить i тiльки тихо плаче. В неї не повертається язик висловити
те, що їй пече мiзок. При згадцi про брата нiби чорна тiнь  пiдвелася  над
ними - над їхнiми серцями, над Катериною... Галя мовчить. Така худюсiнька,
бiдолашна його сестра Галя. Вона нiчого не каже про Миколу, лиш каже iнше:
"Вмерла мати!"
   Вiд туги й безкiнечного та безнадiйного ходiння по всiх усюдах, сина  й
дочку шукаючи, вмерла їхня мати. Це вона  взнала  в  тюрмi  вже,  принесли
люди... З їхнього мiста, знайомi. А забрали їх  з  Катериною  скоро  пiсля
того, як забрали Андрiя. Спершу взяли Катерину. Потiм прийшли по неї.  Ах,
як та мати розставалася з нею!.. Вона лишилася непритомна лежати  в  хатi.
Одна...
   Машина стала.  Вони  цiлувалися.  Вони  гарячково  щось  говорили  одне
одному. Вони пiдбадьорювали одне  одного.  Андрiй  просив  передати  якось
Катеринi такi слова...

   Але тi слова лишилися не сказанi. Вiдчинилися дверцята - "Виходь!"
   Як же ж здивувались аргати, побачивши,  як  з  однiєї  кабiнки  вилiзли
зразу мужчина й  дiвчина!  Зчинився  цiлий  переполох.  Допущено  страшний
обмах... Як же здивувався Андрiй, побачивши  сестру  при  свiтлi  лiхтарiв
бiля входу до тюрми! Це була та i не та Галя! Зовсiм уже  доросла,  сувора
дiвчина. Вона була скорбна i була напрочуд гарна, саме розцвiтала в пеклi.
Тяжкий iспит i великi страждання зробили її передчасно  дорослою.  Витерши
сльози, Галя помахала Андрiєвi рукою, пiшла. Пiшла, взята з обох бокiв  "в
шори" двома аргатами.
   Андрiя питали переполоханi тюремники, чи  вiн  не  знає  цiєї  дiвчини.
Iдiоти! Як же брат може не знати сестри? Але вони питали, й вiн  заперечив
- заперечив, бо звик усе заперечувати перед цими людьми. Нi, вiн  не  знає
цiєї дiвчини. Потiм вони  устiйнили  по  супровiдних  записках  тотожнiсть
прiзвищ i зовсiм переполохалися. Вони злодiйкувато намагалися на свою руку
якось  полагодити  цей  свiй  "злочин",  виявляючи  зразок   "революцiйної
пильностi", але Андрiй знав, що вони лише ради нього пускають  туману,  до
начальства ж вони про цей випадок не донесуть, бо це може коштувати голови
декому з них, що до того допустилися.
   Вивiвши з "Чорного ворона",  Андрiя  потримали  трохи  в  вартiвнi  пiд
грiзним моральним тиском, роблячи йому старанний обшук та даючи зрозумiти,
щоб вiн не давав волi язиковi з приводу того, що сталося, а тодi одвели  й
укинули в "брехалiвку".
   В "брехалiвцi" Андрiй прочитав записку. З мотивiв конспiрацiї вона була
не заадресована нiкому й не було  вжито  його  iм'я  взагалi.  Там  стояло
всього  чотири  слова,  написаних  дрiбнесенько-дрiбнесенько  на  клаптику
цигаркового паперу:
   "Будь мужнiй! Тримайся! Любий !.."
   I бiльше нiчого. Коли вiн тримав той папiрчик, його руки тремтiли.
   "Будь мужнiй! Тримайся! Любий!"
   Почерк був той самий, що й там, на тих  паперах  в  "Дiлi".  Значить?..
Значить, тi папери, що спричинили таку страшну бурю в його душi й  забрали
стiльки вогню i невиплаканих слiз, - то щось не те, анiж вiн собi уявив. В
кожному разi вони напевно писанi в божевiллi. Напевно. А що в тих  паперах
понаписувано - тепер навiть не цiкаво й зовсiм не  важно.  Там  може  бути
понаписувано все, що завгодно, але те вже не має нiякого значiння.
   Андрiй сидiв на пiдлозi в тiснiй гущi  людей  i  нiчого  не  бачив,  не
цiкавився. Був тихий, задуманий, оповитий глибоким сумом i в  той  же  час
повитий спокоєм, пригрiтий. Знову й знову позирав нишком  на  записочку  й
мимоволi печально посмiхався:
   "Будь мужнiй! Тримайся! Любий!"
   Так. Оце вона. Це  справжня  його  Катерина.  Його  друг,  його  вiрний
товариш. I як вiн мiг так очманiти!
   Вирятуваний з тяжкої депресiї, вiдчуваючи, як  серце  його  наливається
силою, вернувши втрачену вiру, вiн намагався не думати про братiв,  боявся
ту вiру згубити. Вiн їх обминав. Гнав думку про них геть.  Хоч  з  глибини
десь та думка пiдiймалася зловiсно й помалу пiдступала до серця  на  хижих
лапах, готова до дикого стрибка. Не треба. Вiн  думав  про  Катерину.  Вiн
схиляв перед нею свою голову, перед її стражданнями, перед її  божевiллям,
готовий нести найтяжчу покуту за свої грiхи перед нею. Думав  про  сестру,
думав про матiр... I, незважаючи на весь трагiзм, а може,  саме  тому,  до
нього поверталася душевна сила, поверталася шалена його затятiсть.
   "Бiдна, бiдна, люба, дорога Катерина!"
   В камерi було багато людей, але якось можна було  сидiти  й  лежати  на
бруднiй цементовiй пiдлозi. Громадячись  купами,  люди  сидiли  й  лежали,
опанованi тривогою, й несамовито курили, хто мав. I мовчали. Де-не-де  хто
гомонiв. Але бiльшiсть iз завмиранням серця переживали  паскудний  холодок
страху перед викликом, який мiг статися кожної хвилини. Для того  їх  сюди
привезено, взявши з "вещами", з рiзних тюрем.  Була  пiвнiч,  сама  гаряча
пора на "фабрицi-кухнi", й iшов безперервний рух з  камери  й  до  камери.
Брали "без вещей" цiлих людей, а  приводили  битих.  Коли-не-коли  вкидали
нових, як от Андрiя, привезених з Холодної гори, з Кiнної, з  Тюремної,  з
Основи або й якогось району.  Атмосфера  гнiтюча.  О,  цi  "брехалiвки"  в
глупiй порi по пiвночi!.. Розмови зовсiм не клеїлись, i кожен  був  сам  з
собою, кожен був самотою хоч i в такiй масi. Знайомитися не було коли,  та
й нiхто не мав охоти, - для кожного всi люди були сiрi, однотипнi,  й  око
вже не розрiзняло їх, всi були однаковi,  крiм  того,  в  цiй  сiрiй  масi
однотипних людей, безперечно, було багато  провокаторiв,  i  кожен  тримав
язик за зубами, мовчав про все. I ждав. Як вiл обуха.
   Коли заходила довша павза, не гримали  засуви  в  коридорi,  не  гупали
противнi кроки, люди пробували дрiмати, принаймнi  удавали,  що  дрiмають.
Тодi заходила зловiсна, гнiтюча тиша. Пiд час  однiєї  такої  павзи,  коли
здавалося, що вся камера справдi поринула в  бентежне,  дрiмливе  забуття,
раптом в коридорi задуднiли кроки i голосно залунав дитячий  плач  -  плач
немовляти:
   - Ува!.. Ува!.. Ува!..
   Бiля самiсiньких дверей. Проходили мимо - тупотiли кроки - однi  легкi,
жiночi, другi тяжкi, солдатськi.
   В камерi всi скинулись i завмерли. Широко витрiщенi очi  дивилися  один
на одного, а тодi десь крiзь  стiну,  намагались  її  проглянути,  обличчя
зблiдли й витягнулись, вуха наставились на звук  -  не  одному  прийшло  в
голову страшне, приголомшуюче:
   "Чи не моя?!. Чи не моє?!."
   А плач iшов, вiддалявся по коридору:
   - Ува... Ува... Ува...
   Тиша. I раптом в тiй тишi понурий, саркастичний голос десь з  кутка,  з
людського звалища:
   - Ага-а!!. Попався!.. Старий, злосний враг народа!! Ага!
   То було, як обухом, по i так оглушених головах. Але нiхто не засмiявся.
   "Чи не моя?!! Чи не моє?!"
   А збоку бiля Андрiя хтось iстеричним шепотом до свого сусiда:
   - Отак... Отак беруть  груди...  дiвочi  голi  груди  у  руку...  отак!
Вiдтягають,   а   тодi   отак   б'ють   ребром    долонi!    "Признавайся,
трам-трам-тарарам!.." А з соскiв бризкає  кров...  -  "Рубають  банки",  -
рипить зубами другий. - "Признавайся!!" - каже перший i, обхопивши  голову
руками в божевiльному вiдчаї чи лютi, занурюється обличчям в  ганчiр'я  на
пiдлозi, плечi його ходять ходором. Сусiд його рипить зубами й спльовує i,
зiтхнувши, шепоче сам до себе:
   - I признається...
   Цього всього не можна б витерпiти, i  люди  цi  всi  давно  були  б  по
божевiльнях, коли б не одна людська риса, i не взагалi "людська",  а  риса
совєтської людини, яка давно навчилася до всього  ставитися  з  глумом,  з
презирливою  iронiєю,  з  насмiшкою.  Ось  одного  вкидають  до  камери...
Вкидають в повному розумiннi цього слова, взявши за руки  й  за  ноги,  як
колоду за сучки, бо вiн вже тими конечностями не володiє, вiн  непритомний
вiд побоїв. Вкинули, закрили дверi  й  пiшли.  Тиша.  Людина  лежить  бiля
дверей на цементовiй пiдлозi пластом, нерухомо, горiлиць, заплющивши очi й
тяжко дихаючи. .3 уст їй стiкає смужка кровi. Тиша. Аж ось з  протилежного
кутка камери хтось питає тремтячим голосом, хтось з друзiв:
   - Ну, що, Пилипе? Як там?
   Людина бiля дверей з мукою розкриває рота, ворушить губами i:
   - Та... кажуть... не тiльний, а телись!...
   - А ти ж?
   - А... я.. ка'у... "До бугая не водили".
   В камерi смiх.
   Коли б це чули слiдчi i всi там,  на  "олiмпi",  як  реагують  на  їхню
"героїчну працю"!
   Пiзно, далеко за  пiвнiч  забрали  й  Андрiя  з  "брехалiвки".  ЧАСТИНА
ЧЕТВЕРТА
   - Ого-го!.. Та ви, брат,  добре  оклигали!!  -  зустрiв  Донець  Андрiя
весело й нiби справдi приємно здивований. - Знамените!.. А  кажете,  що  в
нас погано! Ну-с, тепер ви маєте що втрачати, правда?.. Чи  ви  пригадуєте
нашу розмову? А то що за iнтерес було мати справу з пiвтрупом... От  тепер
все в порядку.
   Донець  справдi  тiшився,  либонь,  милуючись   приємною   перспективою
побавитися з людиною, яка м а є щ о в т р а ч а т и, як кiт з мишкою.  Був
вiн, як i в останню зустрiч,  в  добре  допасованiй  унiформi,  обчiпляний
блискучими ременями, могутнiй i гарний на вигляд. I, як i  в  першi  рази,
вiд Донця вiяло  силою  чорноземною,  степовою,  запорозькою,  -  "справдi
козацького кореня чортiв син! Тiльки не туди завернув".  А  Донець  мружив
очi, запропонувавши Андрiєвi зайняти "своє  мiсце"  (все  те  ж  "законне"
мiсце на дубовому стiльцi бiля дверей), i нагадував про колишню розмову:
   - Думаю, що ви пригадуєте ту блощицю  й  мою  альтернативу?  Правда  ж?
Може, ви пригадуєте й те, що ви вiдповiли? Забули?..
   - Ну, - проговорив Андрiй тихо й, як тiльки мiг, спокiйно. - Не забув.
   - Що ж ви вiдповiли?
   Андрiй помовчав - подумав про Катерину, - а тодi зiтхнув  i  презирливо
зсунув брови:
   - Починаймо!..
   - Гм, чую з вашого тону, що ви це кажете серйозно i що ви з усiєї  сили
хочете бути спокiйним. Так, так. Але  ж  тодi  ви  говорили  тоном  повної
прострацiї, як напiвтруп. А зараз, зараз у вас голос тремтить...  I  зараз
вам немає потреби те саме повторювати. Подумайте. Ситуацiя змiнилася в той
спосiб, що ви не вмерли, а, навпаки, повернулися до життя.  Чи  охота  вам
повертатися назад до смертi?
   Андрiй зцiпив зуби, щоб не пальнути якусь iстеричну дурницю (думав  про
Катерину), й мовчав, розглядався по кiмнатi. Це була та сама  кiмната,  де
вони вперше познайомилися з Донцем. Це його  -  Донцева  -  кiмната,  його
"лабораторiя", його ланка в великому конвейєрi  розбирання  людських  душ.
Така сама, як i кiмната Сергєєва. Таке  саме  млинове  решето,  такi  самi
"меблi", така сама навощена блискуча пiдлога, i навiть в ту  саму  сторону
виходить вiкно.
   - Ех, ви, - посмiхнувся презирливо Донець.  -  Героя  з  себе  строїте.
Революцiонера... Наївний, i смiшний, i жалюгiдний романтик!.. Ну, стройте,
стройте... Бавтесь витiвками... Але  голос  у  вас  все-таки  тремтить!  -
останнє вiдзначив Донець iз злорадством, потому махнув рукою  й  пiшов  до
столу. Сiв, розгорнув грубу зелену течку й заглибився в неї, -  заглибився
демонстративно, iз  значущою  мiною,  -  переглядав  щось,  перед  тим  як
"починати". Андрiй дивився на Донцеву мiну й презирливо, з почуттям якоїсь
радостi кривив обличчя:
   "Дивись, дивись! А тобi й в голову  не  приходить,  що  половина  твоїх
таємниць, розрахованих на те, щоб мене провокувати й розпинати  мою  душу,
вже втратили силу! Що одна ваша провокацiя розшифрована!  Розшифрована!  I
ваш таємний ланцюг в однiм мiсцi перервався! I що цiєї одної розшифрованої
деталi досить, щоб вся решта нагромадженого там смiття теж втратила  силу,
розбившись об те, що розшифроване... Об Катрине божевiлля!.." - при  цьому
Андрiй стиснув зуби, аж набрякли йому щелепи, взялись моргулями.
   Донець швидко пiдвiв голову й перехопив Андрiєву  посмiшку  й  зцiпленi
зуби:
   - Чому ви так по-мефiстофельськи посмiхаєтесь?
   - Та... Груба течка...
   - А, груба, груба...
   - Може б, ви менi таки дали з нею познайомитись... згiдно з законом?  -
посмiхнувся Андрiй вже iнакше.
   - Навiщо? Ви ж сказали, що це купа смiття... Ви пригадуєте?
   - Очевидно. Але i в смiттi може бути "перлове зерно".
   - Гм... Авжеж... Як для кого... Для нас - це,  брат,  взагалi  суцiльна
дiадема... Тiльки, якщо ми покладемо цю дiадему на вашу голову, то  голова
не витримає, шия вломиться (iронiчна посмiшка). А тому  вам  не  треба  цю
дiадему дивитись... Ще не прийшов час ламати шию... А як час прийде - тодi
ми її покладемо вам на голову. Можете бути певнi. (Тут Донець помiтив таку
саму iронiчну посмiшку, як i в  себе,  на  Андрiєвому  обличчi).  Чого  ви
посмiхаєтесь?
   - Менi подобається ця ювелiрна  розмова,  тiльки  вона,  здається,  має
занадто багато гiпербол.
   - Тобто? Чи не хочете ви сказати, що  ви  лишаєтесь  при  своїй  думцi,
цебто щодо купи смiття?
   Андрiй зiтхнув:
   - Цiлком можливо...
   - Гм... -  пiсля  цього  "гм"  Донець  прикусив  губу,  а  тодi  раптом
розреготався з невiдомої причини. Урвавши смiх, процiдив крiзь зуби, не то
зi спiвчуттям (як до людини, що з'їхала з  глузду),  не  то  з  вибачливою
iронiєю i в той же час iз самозадоволенням: - "Ех, ти!.."  i  занурився  в
папери. Вiн явно грав на нервах  i  робив  вiдповiдну  моральну  приправку
своїй жертвi, знаючи, що її зiр i  нерви  прип'ятi  до  цiєї  течки.  Йому
треба, щоб нерви нап'ялись, щоб серце божевiльне  стискалося,  щоб  вiдчай
невiдомостi стрясав тiєю жертвою. О,  вiн  це  добре  знав!  Вiн  тодi,  в
трiйниках, так добре зiграв саме цим... Лиш не знав, що сталося  випадково
потiм. I саме тому тепер "приправка" на Андрiя не дiяла так, як  то  думав
Донець, а сам цей Донець, цей дуб, цей самовпевнений красень був  смiшний,
удаючи таємничого Пiнкертона, потрапивши в фальшиву ситуацiю. Аж  Андрiєвi
хотiлося його  -  все-таки  козацького  сина  -  з  тiєї  ситуацiї  дурної
вирятувати, сказати, що покинь клеїти дурня, покинь  удавати  таємничiсть,
бо все вiдомо, давай грати у вiдкриту. Карти на стiл! Але  Андрiй  мовчав.
Вiдрух вiдрухом, а свiдомiсть свiдомiстю. Свiдомiсть  стверджувала  велику
Андрiєву перевагу над слiдчим i що принаймнi перша фаза отого  "починаємо"
буде на хибнiй дорозi, даючи змогу спокiйно  протистояти  в  той  час,  як
слiдчий думатиме, що вiн завдає жертвi великих моральних  мук,  -  слiдчий
буде грати битим козирем.  I  тому  Андрiй  мовчав,  давши  змогу  Донцевi
спокiйно грати "справою". Там  ще  прищiмлена  друга  половина  Андрiєвого
серця i, може, на смерть, може, навiки, але слiдчий про те не знає, iнакше
б вiн не викладав тодi аркушики, пiдписанi Катериною, як найбiльший козир.
Логiчно це й мусило б бути так в уявi кожного. Адже  зрада  коханої  -  це
найтяжча рiч, а в руках слiдчих - наймогутнiший аргумент.  За  цим  мусили
йти iншi всi аргументи. Це ключ до розмикання найтвердiших душ i  сердець,
таран для ламання найбiльших мурiв людської затятостi. Цей таран зламаний,
а Донець навiть не догадується.  Не  тiльки  зламаний,  а  бiльше  того  -
обернений навпаки, став  тараном  для  ламання  Андрiєм  муру  грандiозної
провокацiї, яким його хотять роздавити. Став цементом, що споїв  Андрiєву,
вже було розламану, душу. Андрiй думав над цим, посмiхався  й  дивився  на
Донця. Потiм сховав посмiшку. Дивився байдуже й чекав.  Донець  зиркав  на
нього й знову занурювався в справу,  перевiряв,  чи  Андрiй  дивиться,  чи
стежить за ним.
   Андрiй стежить за ним. Дивиться на течку й думає, що прийде хвилина  (а
напевно ж прийде, рано чи пiзно!) i вiн розриє ту "купу смiття", перегляне
її i все побачить. Вiд цiєї думки вiн хвилювався трохи. Ах, що б вiн  дав,
аби її всю проглянути! Та й щоб побачити, до  чого  вони  змусили  нещасну
Катрю, що вони з неї видушили. А видушили щось... Те все не має  значiння,
але все ж таки. Щоб при наймнi знати, якщо судилося колись, за що i в кого
питати покути, за що й кому й скiльки готувати вiдплати. А головне, в  тiй
папцi є щось таке...

   Почуваючи, що вiн починає хвилюватись, Андрiй переводить  очi  (щоб  не
бачив слiдчий) на стiни. Потiм його зiр  приковує  якась  купа  книжок  за
столом, у кутку бiля Донця.

   "Чорт!! Це ж його книги! Це  все  його  книги".  -  Андрiй  впiзнає  по
корiнцях, по деяких обкладинках (таких знайомих, таких до болю  знайомих!)
свої книжки й здогадується, що це ж вони були вмiстимим того лантуха, який
тодi сурганив  з  такою  натугою  Рибалко.  По  серцю  перебiгає  холодок.
Очевидно, вони того ж вечора були знову у матерi й забрали його бiблiотеку
й його архiви, що зберiгалися вдома i що були вцiлiли пiсля першого арешту
(в перший арешт вони забрали тiльки те, що було в його квартирi в  Будинку
авiаторiв!). Але холодок перебiг не вiд шкоди за книжками, а  вiд  iншого.
Вони забрали не всю бiблiотечку (вся не влiзла б  у  лантух),  i  не  було
рацiї всю її забирати. Вони забрали книги на вибiр, - потрiбнi й кориснi з
погляду НКВД. А  тими  корисними  книгами,  безперечно,  є  тiльки  книги,
дарованi друзями  й  товаришами  "на  спомин",  з  вiдповiдними  написами.
Будинок авiаторiв стояв поруч з будинком письменникiв  "СЛОВО",  там  було
багато знайомих, i приятелiв, i добрих товаришiв. Друзi й товаришi  дарили
книги  й  за  звичкою  пiдписували  їх,  дарячи.  Будинок  "Слово"   давно
перетворився в "Крематорiй" - так його прозвали за нещаднi й  систематичнi
арешти письменникiв, митцiв та  науковцiв,  -  мешканцi  його  здебiльшого
"вимандрували" на той свiт або на пiвнiч, але багато ще лишилося й живих i
цiлих. I от в цiй купi книг  багато  власноручних  написiв  (присвят)  тих
живих i цiлих, крiм написiв тих, кого вже немає, хто сидить,  а  чи  пиляє
лiс ("грає на баянi" десь пiд полярним колом), а чи лежить в землi. Багато
написiв - документальних стверджень про приязнь  i  дружбу  з  усiма  тими
мертвими й живими. I от вiд цього останнього по серцю йде холодок.
   Впiймавши Андрiїв погляд, Донець подивився на книги, а потiм на Андрiя,
оскирився:
   - Впiзнаєш?
   - Так...
   - Ну й що ти скажеш?
   - То не всi...
   - А певно, що не всi... Але й цих досить... - по тих словах Донець взяв
одну книгу в руки, другу... Спершу вiн взяв Гр. Косинки збiрку "Оповiдань"
в  червонiй,  обкладинцi,  вiдгорнув  обкладинку  й  на  титулi   прочитав
iронiчно: "Галло! Є ще порох в порохiвницях! Всьо више, i више,  i  више!"
Посмiхнувся, кинув. Потiм взяв Хвильового "Синi етюди"  -  кинув...  Потiм
взяв О. Близька збiрку поезiй з екстравагантним написом, в якому вiдбилася
вся буйна комсомольська душа поета... кинув. Ще взяв  кiлька  книг  i  так
само кинув - всi, кого вiн випадково брав у руки, вже не iснували або були
на каторзi - малий навар для слiдчого. Єдине,  для  чого  вони,  цi  книги
загиблих, придатнi ще - це правити  за  документ,  речовий  доказ  тiсного
зв'язку Андрiєвого з прославленими "ворогами народу". А  це  все-таки  для
слiдчого скарб. Для Андрiя ж це мусить бути доказом, що документальнi данi
проти нього все громадяться й громадяться. Але серед  тих  книг  є  багато
таких, якi змушують серце Андрiєве особливо  стискатись,  -  подарунки  ще
живих. В руках цих слiдчих з того всього можна "наламати великих дров"...
   Кинувши останню книжку, яку брав до рук, Донець подивився на  Андрiя  й
зiронiзував:
   - "Всьо више i више!" Так-ак... Щось ви  високо  лiтаєте,  але  занадто
низько сiдаєте.
   Андрiй посмiхнувся:
   - Бачу, що ви теж авiатор. Чудесно. То ж... навiть  Чкалов  не  мiг  би
сiсти на небi...
   Донець спалахнув. Андрiїв  спокiй,  опанованiсть  i  душевна  рiвновага
бiсили його, але вiн тримався. Та  остання  фраза  зiрвала  -  вiн  раптом
вибухнув, як бомба:
   - Ах ти-ж-ж!.. Чортова кукла!! -  i  кинув  геть  зелену  течку,  потiм
шарпнув її знову, вийняв з неї протокол Великiна й Сергєєва - непiдписаний
протокол, вислiд всього попереднього слiдства - й  рiшучим  жестом  поклав
його на стiл.

   I почав  кричати.  Але  крик  його  чомусь  Андрiя  не  лякав.  Утертi,
шаблоновi фрази про "роздавлювання" тощо вже не дiяли так на  психiку,  як
перше, хоч вiн i знав, що за цим криком, за цими всiма обiцянками  напевно
будуть i вiдповiднi дiла, що вони не марнi. Тим бiльше, мабуть,  не  марно
кричить цей "син козачий". Проте поки що це скидалося на роблення  шуму  в
стилi, як то робив Сергєєв тiєї пам'ятної ночi. Не знає Андрiй, чому,  але
йому так здавалося. А Донець кричав, викотивши свої i так  енергiйнi  очi.
Вiн  вимагав  пiдписання  протоколу  "по-хорошому"  i  вимагав  додаткових
зiзнань, "щиросердних зiзнань". Гарантував йому, що вiн протокола  пiдпише
i зiзнання дасть неодмiнно. Лише не однаково буде, чи тi  зiзнання  будуть
данi по-хорошому, а чи його  змусять.  Виставляв  доводи,  наскiльки  йому
вигiднiше  пiдписати  протокол  i  дати  зiзнання  добровiльно.   Та   все
погрожував.
   Все  це  було  примiтивно  i  страшенно  банально,  й  Андрiй   починав
розчаровуватися в Донцевi, в цьому "генiальному слiдчому", як вiн його був
уявив. Велич i таємничiсть цього блискучого дiяча iнквiзицiї буденнiла. Те
саме, все те саме, плескато й збито, нудно, противно. А Донець  погрожував
i не квапився вiд слiв переходити до дiла. Мабуть, вiн i не перейде, думав
Андрiй, бо що може вiн ще застосувати, крiм того, що  Андрiй  спiзнав?  Не
схоче ж вiн компрометуватись, як епiгон тiєї дубини -  Великiна?!  А  поза
тим... Здається, вже  злостивий  генiй  не  мiг  бiльше  нiчого  вигадати.
Можливо, й Донець це знав i не мiг зважитися, до чого йому вдатись такого,
щоб всi обiцянки враз здiйснились. Але, мабуть, вiн  i  про  те  прекрасно
знав, що все, що спiзнав  Андрiй,  все-таки  достатньо  страшне,  особливо
страшна перспектива його повторення, - не треба бути аж таким пильним, щоб
проглянути це, щоб вловити це пiд машкарою Андрiєвого зовнiшнього спокою й
бравади.
   Проте Донець, мабуть, найменше думав над цим.  Вiн  щось  має  своє  на
метi. Наприклад, вiн нi разу не  натякнув  прямо  на  Катерину  попри  всi
сподiвання Андрiєвi. Не натякнув i на братiв.  Вiн  кричав  так,  взагалi,
весь час натискаючи на те головне - щоб Андрiй  "не  загинув  по-дурному".
Дбає, бач, за Андрiєве дорогоцiнне життя.
   Накричавшись,  Донець  перейшов  до  iронiї.  Але  спершу  вiн  замовк,
закурив,  посопiв  як  роздрочений  бугай,  а  тодi   вп'явся   в   Андрiя
примруженими очима i  почав  без  слiв  про  себе  з  презирливою  iронiєю
мгикати, так, нiби зсередини проривається йому  гомеричний  регiт,  а  вiн
його стримує i лиш стинається самим обличчям. Смiх  глузливий,  наснажений
презирством i зневагою, був написаний  на  тiм  обличчi  й  на  скривлених
устах. Помгикавшй, нарештi Донець процiдив з безподiбним спiвчуттям, як до
безнадiйно хорого:
   - Гер-роя  з  себе  строїш!..  Революцiонера!..  Наївний  i  жалюгiдний
романтик. Ти смiшний романтик. Смiшний фантаст... А я  реалiст!  Зрозумiв?
Нi чорта ти не зрозумiв! Ти "льотчик", фантазер, в хмарах  лiтаєш...  "Все
више i више!" В поетичних емпiреях! В етерi... А я, брат, реалiст!..
   Такий вступ Андрiєвi сподобався. Це вже не дурний крик, а закривлялося,
либонь,   на   сяку-таку   людську   розмову.   Андрiй   єхидно   зiтхнув,
пiдбадьорюючи.
   - Єхидствуєш? Що ти манiяк, про те я тобi вже говорив, якщо  пригадуєш.
Чи нi чорта не пригадуєш? Позаскакували вже клепки! Так,  ти  манiяк.  Але
бiда не в цiм, а бiда в тiм, що ти наївний i жалюгiдний романтик...
   - Це ви теж вже говорили, якщо пригадуєте... - мляво вставив Андрiй.
   - Так, я це говорив, чорт би тебе  побрав!  I  повторюю,  -  смiшний  i
жалюгiдний романтик, з якоюсь iдеєю-фiкс. Я тебе зразу розкусив (при цьому
Донець заскалив око). Але час романтики минув. Час "героїв"  i  "мученикiв
святих" теж минув. Не дешевою "героїкою" творяться великi дiла.  Зрозумiв?
Нi чорта ти не зрозумiєш взагалi. Ручусь. Не пусканням  "героїчного"  пилу
досягається великої мети. Але яку там у чорта ти можеш мати мету?!  Та  ще
велику!.. Єрунда все, вся там твоя мета чи  не  мета.  Повзуни  нiколи  не
творять iсторiї...
   - Слушно... (меланхолiйна вставка).
   - Iменно. Сам згоджуєшся. А я, брат, реалiст. Я маю бiльшу iдею, нiж ти
(при цих словах  Донець  аж  подався  наперед)  -  я  маю  бiльшу  iдею!..
Зрозумiв? I тому моя, i взагалi наша, буде горою... Горою!..
   Говорячи, Донець весь час пильно, занадто пильно,  дивився  Андрiєвi  в
обличчя,  здається,  намагався  не  пропустити  жодного   поруху   м'язка,
намагався проглянути його наскрiзь. Андрiй нашорошився. Щось цей  демон  у
блискучiй унiформi не такий простий. Старе вражiння (вiд першої  зустрiчi)
знову повернулося, - о, не такий простий. Куди це  вiн  гне,  за  чим  вiн
полює? А Донець пильно дивився в обличчя, здавалося, не  моргаючи,  i  вiв
далi, карбуючи слова. Але якi слова!
   - Ти казав, що життя погане... Ти не казав цього? Ну, чорт з ним, хтось
iнший казав. Казав, що життя погане. Авжеж погане,  до  слiз  погане!  Але
тому воно й погане, що забагато дрянi розвелося  замiсть  людей!  Забагато
мотлоху, замiсть людей. Як не слимак, то так мiщух i  пiдлабузник,  як  не
ганебний боягуз, то так який-небудь вiршомаз, романтик, нi, романтизований
мiщух!..
   Андрiй здивувався i ще бiльше нашорошився. А-а, бач, куди гне! Розмикає
з iншого боку. Пiдiграє. Ич ти. Але тон Донця рiшуче збивав  з  пантелику.
Той тон лiз в саму душу. Нi,  якщо  вiн  актор,  то  генiальний,  чорт!  А
Донець, кривлячись з несамовитою вiдразою й огидою:
   - Ха!.. Єрої!.. Життя погане...  А  погане!..  От  вас  там  сидить  по
камерах сотнями людей, а  (тут  Донець  подався  наперед,  викотив  очi  й
замерехкотiв ними) -  чи  хоч  один  пробував  або  бодай  хоче  пробувати
пiдпиляти грати, зламати дверi, вбити вартового?! Чи хоч один?!. Ну, кажи,
хоч один?
   "Дешево", - подумав Андрiй.
   - Жоден! - мерехкотiв очима  Донець,  не  звернувши  уваги  на  Андрiїв
вiдрух або, може, не вловивши його. - Напевно, нiхто навiть думки цiєї  не
може припустити! Ажи?.. Повстанцi називаєтесь. Повс-.анцi ви! (Тут  Донець
вставив iншу лiтеру замiсть т"). Мотлох! "Романтики"!..  Жаби  чортовi!  I
ось саме тому "життя погане".  I  ось  саме  тому  вас  треба  муштрувати,
нищити, душити, мучити... Муштрувати!!.. Аж поки  ви  всi,  чортовi  жаби,
почнете пиляти грати або вбивати вартових!.. Га?
   Андрiй,   оглушений   всiєю   тирадою,    спантеличений,    надзвичайно
нашорошений, мовчав. Дивився в несамовитi Донцевi  очi,  дивився,  як  вiн
пряв ними, шалено намагався зорiєнтуватися, що це все значить? Як вiн  має
тут поводитись? Як це все розшифрувати? Дивна одна думка  рiзонула  раптом
мiзок дивовижним припущенням: "А що, як все те,  що  вiн  говорить,  треба
розумiти прямо, буквально? Тодi?" Вiд того припущення робилося гаряче. Але
не може бути? Ну-ну, не будь iдiотом. Провокує, чорт банькатий. I  тут  же
iнша цiкава думка: - "От вiн говорить несусвiтнi речi, але спробуй вловити
грань, де кiнчається провокацiя, а починається драма.  Становище  слiдчого
дозволяє переставляти думки - тi самi думки! - в якiм завгодно  планi".  А
Донець вiв своєї, очевидно, тiшачись, що  так  розчахнув  Андрiя,  збив  з
пантелику:
   - Повс...анцi ви!! Вас там сотнi в  кожнiй  камерi  i  часом  дверi  не
закриваються, я знаю  ж,  але  нiхто  не  насмiлиться  навiть  переступити
порiг... Жаби! Равлики чортовi!.. А де вже вам пиляти грати!!
   Андрiй (думав одно, а сказав зумисне iнше):
   - Навiщо?  Треба  бути  дурнем,  щоб  пиляти  грати...  Для  чого?  Щоб
стрибнути вниз головою, з п'ятого поверху? Це можна зробити й на сходах...
Чи щоб дiстати кулю в лоба, тiльки-но висунувшись у вiкно?..
   - От-от-от! Ха-ха-ха!.. Герої! А ми от, большевики, не  боялися  пиляти
грати й стрибати на багнети... Вбивати варту... Читав у книгах, не  бiйсь,
про Халтурiна, Засулич?! Отож...
   "Ми, большевики... Халтурiна записав у большевики!  Засулич!...  Чи  ти
ба!" Андрiй дивився на зовсiм молоде обличчя слiдчого, якому в часи,  коли
iснували ще хоч якiсь  "царськi  тюрми",  було  не  бiльше  десяти  рокiв,
дивився й iронiчно думав: "Большевики... Ах ти ж артист!..  Тепер  ясно...
Грає, щоб "розколоти", спровокувати, "купити". Добрий  артист!  Провокатор
чортiв! Та ж, якщо на тобi така гарна унiформа, то, напевно, за  неї  дана
добра гарантiя".
   Тим часом Донець, вiдкинувшись на спинку крiсла, презирливо цiдив:
   - Ви не знаєте й нiколи не знатимете, що таке iдея й що  таке  героїзм.
Дрiбнi мiщуцькi ворони,  що  так  лiтають  просто...  Герої...  Вас  треба
переробляти, весь той мотлох, що зветься "людьми"  i  через  яких  свiт  к
чортовiй матерi запаскудився, переробляти!.. I мучити!.. Ха-ха-ха!..  Доки
ви не навчитесь дечому... I я от тебе буду мучити... (Донець враз  подався
наперед i карбував злiсно, глузливо, двозначно,  провокацiйно.  -  Я  буду
тебе мучити, доки ти не почнеш з божевiльного вiдчаю - бодай з вiдчаю,  як
не з героїзму - нарештi пiдпилювати грати!! Зрозумiв? Ха-ха-ха!.. I я  маю
на те право, бо... Бо я маю бiльшу, нiж  ти,  iдею!  Ха-ха-ха!..  Що  тебе
знищу й тисячу таких, як ти, - мало жалю...
   . . . . . .
   "Вiн має iдею? Яку вiн має iдею? Блеф. З великою iдеєю тут не  орудують
палками..."
   Одначе Андрiєвi нiби хтось забив кiлка в душу.  А  Донець  пiсля  такої
знаменитої  прелюдiї,  поставивши  кiлька  провокацiйних  запитань  i   не
дiставши вiдповiдi, категорично запропонував "роззброїтись" перед  ним.  А
коли з того "роззброєння" нiчого не вийшло, взявся свою "велику iдею"  чи,
вiрнiше, в  iм'я  своєї  "великої  iдеї"  орудувати  всiма  "не  великими"
засобами Великiна та Сергєєва. Вiн  взявся  до  дiла  так,  як  i  обiцяв,
по-своєму. Тi всi засоби, якими орудували iншi,  набирали  в  руках  Донця
iншого значiння, бiльшого ефекту.  Вiн  мучив.  А  мучачи,  все  добивався
"дружби", з чого почав був взагалi своє  слiдство.  Вiн  докоряв  Андрiєвi
половинчастiстю,   угодовством,   пiдлим    дворушництвом,    боягузством,
мрiйництвом, пiдлим  невмiнням  стати  вище  страху  i  т.  п.  I  все  те
двосмислово, i все те провокацiйно... I, мучачи, був  вiн  нещадний,  так,
нiби мордував справдi нiкчемного слимака, керуючись безмежною  зненавистю.
Часами Андрiєвi здавалося, що вiн його мучить справдi за те, що вважає  за
пiдлого мiщуха, затяту нiкчемнiсть, за безмежного боягуза, не здiбного  на
якусь акцiю, а не для того,  щоб  пiдписувати  протокол.  Але  дедалi  все
бiльше переконувався, що Донець - звичайний  садист  i  провокатор,  а  те
"щось нерозшифроване" - це метода. I що з  тiєю  самою  проклятою  методою
Донець робив з нього ганчiрку, все бiльше пiдпорядковуючи своїй волi. Так,
завдяки їй, тiй проклятiй методi, Андрiй з жахом вiдчуває, що ще  трохи  й
те, чого не могли i нiколи не зможуть досягти Сергєєви й Великiни,  Донець
досягне дуже легко.
   Це було страшним, i Андрiй кидався душею, шукаючи порятунку. Вiн мусить
з цього вирятуватися, мусить видертися  з  цих  проклятих,  таких  брачких
лабет. Вiн мусить позбавитися цього слiдчого, iнакше вiн пропав. А головне
- пропаде багато iнших... Вони загинуть так, як от  Катерина...  Може,  то
цей самий Донець довiв її до божевiлля!.. Вiн мусить його  позбавитись.  А
так само  мусить  розшифрувати  цього  варвара,  що  так  пишається  своїм
"козацьким родом".
   В "брехалiвцi",  куди  Андрiя  вкидано  пiсля  допитiв,  вiн  випадково
зустрiв людину - вчителя з того самого мiстечка, з якого  походив  Донець.
Розговорилися, подружили, бо мали чимало спiльних знайомих серед  колишнiх
студентiв - мешканцiв "Гiганта". Але це виявилося  потiм.  Спершу  вчитель
пiдiйшов до Андрiя, взнавши звiдкiлясь, що його слiдчий  -  Донець.  Може,
Андрiїв вигляд, оформлюваний Донцем, може, що iнше  штовхнуло  вчителя  на
зближення,  але  вони  подружили.  Пiсля  ознайомлення  вчитель   розповiв
Андрiєвi, хто такий Донець, звiдки вiн, яке його минуле. З  характеристики
земляка виходило, що Донець  насамперед  "досить-таки  темна  особа"  щодо
свого нутра, але "спритний кар'єрист". Це -  на  вчителеву  думку.  Андрiй
випитував його геть про всi подробицi з Донцевого життя, випитував  пильно
й по кiлька разiв. А подробицi Донцевого життя вчитель знав геть  усi,  бо
були вони колись приятелями, разом  навiть  колись  "в  гречку  стрибали",
вчащаючи до просвiти, ще як були зеленими юнаками.  Розповiв  про  Донцеву
кар'єру в комсомолi й в  партiї,  про  всi  його  "додатнi"  й  "вiд'ємнi"
знайомства, навiть про його коханок та про рiзнi романтичнi  походеньки...
Андрiй розпитував та добре все запам'ятовував, сам ще не знаючи, для  чого
це йому. Так, просто цiкаво... Потiм з  того  зродився  план.  Божевiльний
план. Вiн зродився несподiвано зi спогаду про  "вербовку",  й  її  магiчну
силу, та про коридорних наглядачiв, що з хамiв обертаються в янголiв. А що
як "завербувати", га?
   Трагiзм i безвихiднiсть становища штовхали саме в цей бiк.
   "Завербувати"! I тим зробити  два  великих  дiла:  по-перше,  позбутися
рафiнованого ката, а друге  -  переставити  "загадкового"  Донця  в  нову,
зовсiм не загадкову площину, де вiн  зможе  дiлом  довести,  як  то  вони,
"большевики", справдi пиляють грати. Це цiкаво... Одначе Андрiй  не  знав,
чи вiн той план здiйснить, хоч вiн i  засiв  у  душi,  як  останнiй  засiб
порятунку.

   Це сталося зовсiм несподiвано й майже поза Андрiєвою волею. Це  сталося
в момент  глибокого  вiдчаю,  коли  людина  вже  не  володiє  собою  й  не
вiдповiдає за свої вчинки, коли наступ i мордування дiйшли  кульмiнацiйної
точки, за якою йшла безодня - безодня падiння, iменована "розколенням". О,
вiн навiть не передбачав, що повторення вже раз пройденого - понад людськi
сили  навiть  найзатятiших  i  найтвердiших,  що  це  понад   його   сили.
Запорiзький кулак Донця i його чортячий сприт та енергiя  добивали  Андрiя
фiзично й морально... В цiм моментi до кiмнати зайшов  Фрей  i  з  ним  ще
якийсь бiльший начальник. Це було десь пiсля пiвночi, коли Андрiй млiв  на
своєму стiльцi, обливаючись потом i хлипаючи вiд нападiв iстерiї.
   Фрей i його супутник зайшли саме в тiй хвилi, коли  Андрiй  висловлював
божевiльну думку, викликану вiдчаєм, про те, що Донець його роздавить, але
саме цим вiн доведе, що вiн не козацького роду, а навпаки, - що з них двох
ренегат, i мерзотник, i дворушник вiн, Донець... На половинi  цiєї  досить
двозначної й пiдозрiлої на перший погляд фрази й зайшло  начальство.  Фрей
нашорошився. Старший начальник  теж.  Уявили,  що  тут  вiдбувається  щось
цiкаве.
   Фрей подивився пильно на Донця, а потiм  наставився  на  Андрiя,  тонко
посмiхнувся:
   - А-а... Ви знайомi!.. Ви знайомi?
   Мовчанка.
   Життя  складається  з  випадкiв,  що   часом   спричинюють   колосальнi
катастрофи. Маленький випадок,  коли  вiн  випадає  з  низкою  сприятливих
передумов, може спричинити дуже багато. Таким  випадком  був  несподiваний
прихiд гостей на самiм цiкавiм мiсцi випадкової фрази, i тепер  вiд  цього
узалежнено дещо зовсiм не передбачене нiким з  цих  начальникiв  i  навiть
самим Андрiєм.
   На повторене запитання Фрея Андрiй  в  якомусь  одчайдушному  вiдруховi
ствердив, що вони дiйсно знайомi. А чому б  Донцевi  не  бути  знайомим  з
таким страшним "ворогом народу", як Андрiй?!
   I це вирiшило всю справу, бо ж самого  лише  знайомства  з  Андрiєм  та
замовчування цього факту досить, щоб зламати кар'єру кому завгодно.
   . . . . . .
   Андрiй не пам'ятає, що вiн в безпам'ятствi, в нападi  крайнього  вiдчаю
говорив, що вiн вiдповiдав на  Фреєвi  єхиднi  запитання  й  якi  саме  тi
запитання були. Пам'ятає лише, що вiн плив за течiєю i зумисне не хотiв їй
протистояти,  режисером  же  був  Фрей  з   властивою   йому   чекiстською
"бдiтєльностью", та "проникливiстю", та  недовiрою  до  всiх,  хто  ще  не
сидить в цiй тюрмi. В кожному разi вся  Андрiєва  докладна  обiзнанiсть  з
Донцем була використана випадком з найбiльшим ефектом.
   Скiнчилося все тим, що, сам не зчувшись як, Андрiй "завербував"  Донця.
Завербував вiн його,  як  "керiвника  справжньої",  а  не  тiєї,  що  йому
закидають, "контрреволюцiйної органiзацiї". Вiн завербував його, як  свого
"шефа й повелителя", що тепер б'є його й мучить, щоб мовчав.
   Звiдки  було  Андрiєвi  знати,  що  цiлим  НКВД  саме  трясла  епiдемiя
взаємонедовiри й що, власне, це перерiшило всю справу.
   Фiнал всiєї сцени був такий:
   В обличчю непередбаченої, але видимої катастрофи Донець стояв за столом
i розгублено та нервово  м'яв  цигарку.  Вiн  весь  мiнився  пiд  пильними
поглядами начальства. На  чолi  йому  виступив  рясний  пiт,  вiн  втрачав
панування над собою, побачивши раптом перед собою прiрву, в яку має летiти
очертом. О, вiн добре знав цю систему! Знав, як легко в нiй заплутатись  i
як мало для того треба, але як тяжко виплутуватись! Все-таки  жахлива  рiч
"вербовка". Донець спробував щось крикнути, що це диявольський ворожий хiд
й ще щось в тiм родi... Тут начальник його заспокоїв, посмiхаючись:
   - Тихше, тихше, товаришу Донець. Не хвилюйтесь. Йдiть краще на хвилинку
сюди, ми його як слiд допитаємо.
   Донець рiшуче ступив з-за столу насеред кiмнати. В цей час Фрей  зайшов
за стiл i забрав iз шухляди Донцевого револьвера.
   . . . . . .
   Андрiя вiдправили назад до камери. Голова йому розсiдалася вiд  болю  й
вiд виру думок i почуттiв,  i  найгострiшим  з  них  було  почуття  чогось
паскудного. Ще не усвiдомленого до кiнця, але безмежно паскудного.
   "Ось так виглядає мерзость!"
   Але над цим кружляла рябцем  злорадна  думка,  не  даючи  тому  почуттю
розгорнутись, довбала його:
   "Нiчого, нiчого!.. Хто пiдняв палку, нехай спробує її на собi!..  Нехай
спробує її на собi!"
   Але хто ж з них тепер козацького роду, га?

   Другого дня  Фрей  викликав  Андрiя  в  справi  Донця,  з  чого  Андрiй
зрозумiв, що Донець "сидить" i має нагоду пиляти грати, а ще зрозумiв,  що
вiн  таки  позбувся  найстрашнiшого  слiдчого.  Але  на  будь-якi   Фреєвi
запитання вiдповiдати Андрiй вiдмовився категорично.  Це  справа  Донця!..
Тепер прийшла черга Донцевi вiдповiдати. Прийшла  черга  доводити,  як  то
вони, "большевики", вмiють пиляти трати та обстоювати  свою  честь.  Нехай
вiн тепер доводить, чого вiн вартий  з  усiм  своїм  гонором  та  чортячим
пiдступством. Який то вiн "син козачий".
   На всi запитання Фрея Андрiй  не  вiдповiдав  пiд  претекстом,  що  вiн
"мусить подумати".
   Гаразд. Йому дають час подумати.
   Пiсля цього Андрiя вiдправили назад... Але не  до  "брехалiвки",  а  на
Холодну гору. З цього було ясно, що в його особистiй справi конвейєр став,
i став вiн не так через змiну ситуацiї, як через брак слiдчого.  Тепер  от
того  слiдчого  будуть  пiдшукувати,  вiдповiдного  калiбром.  Що   ж   до
ситуацiї... Паскудна та ситуацiя витворилась. Чи не занадто вiн з одчаю  й
безтямного розпачу загнув з тим  Донцем?  Нi,  не  занадто.  Зрештою,  хто
загнув, той може й розiгнути. Але...  Вiн  хвалився  "кращою  й  сильнiшою
iдеєю". Гаразд. "Сильнiша" iдея потребує й "сильнiшої" проби  i  вона  вiд
того тiльки виграє... Якщо вона є. II
   На  своє  здивування  й  втiху,  в  камерi  12-й   Андрiй   несподiвано
переконався, що вiн не зробив нiякого вiдкриття  Америки  вибриком  з  тим
Донцем. В час його вiдсутностi в камерi сталася подiя, яка  тепер  потiшає
цiлу громаду, потiшає несамовито. А хiба це не потiха?..  Сидiв  у  камерi
такий тихий i смутний юнак, Сокiл на прiзвище. Нiхто не знав, у чому  суть
його справи, лиш всi знали, що вiн проходив тяжку пробу на слiдствi та  що
був вiн секретарем В... райпарткому. А ще знали,  що  вiн  якось  особливо
тяжко "розколовся" i тепер чекав на етап, бо дiло нiбито пiшло на  ОСО.  А
може, прийде й розстрiл - це, як гра в  лотерею.  Дiло  могло  пiти  й  на
трибунал. I от одного дня до камери ч. I2 вкинуто нову людину, в  подертiй
i  заяложенiй  вiйськовiй  унiформi,  змучену,   видно,   дуже   й   довго
мордовану... Ця людина була досить вiдомим  грiзним  слiдчим  Криворучком.
Вона зустрiлася з Соколом i вiдбулася приголомшуюча сцена  на  очах  всiєї
камери.

   Криворучко, ставши перед Соколом, заплакав  i  проговорив  з  трагiчним
докором:
   - Гриша! Навiщо ж ти так з р о б и в?.. У мене ж дружина й дiтки...
   Сокiл визвiрився:
   - А у мене хiба нема?!
   - I бiдолашна мати.
   - А у мене хiба нема?!!
   - Мене так мучили...
   - А мене хiба нi?!! А-а-а... Цить! Цить! Гад!
   - Гриша!..
   - Цить, гад!! Поїдемо разом ще й не такого  хлистати...  Разом,  разом,
Коля! Разом... Якщо тебе ще не втоплять в парашi...
   Що ж виявилось?
   Гриша й Коля були колись добрими товаришами дитинства. Дружили -  водою
не розлити. Разом виростали, разом до  школи  ходили,  разом  в  революцiю
жовто-блакитний прапор  пiдiймали  над  рiдним  мiстом,  чiпляли  його  на
"Нардомi", над просвiтою, разом до дiвчат залицялись.  Разом  потiм  через
комсомол шлях пробивали. Потiм шляхи розiйшлися... Зустрiлися вони в НКВД:
Гриша в  ролi  арештанта,  "петлюрiвського  прихвостня",  а  Коля  в  ролi
грiзного слiдчого, ще й начальника вiддiлу. Зустрiлися - один  одного  "не
впiзнали". Власне, "не впiзнав" Коля свого друга. А Гриша впiзнав i... тим
було для нього гiрше. Криворучко був особливо твердий, i непримиренний,  i
особливо жорстокий з Соколом, щоб нiкому й в голову не  могло  прийти,  що
вони були будь-коли знайомi, а тим бiльше товаришували. Коли Сокiл почав у
хвилини вiдчаю нагадувати про колишню дружбу, апелюючи до людської совiстi
свого  слiдчого  в   iм'я   їхнього   дитинства   й   такого   прекрасного
товаришування, Криворучко мордував Сокола несамовито,  вибиваючи  будь-якi
спогади з голови палкою, спростовуючи  їхнє  знайомство.  Того  знайомства
нiколи не було! нiколи! I  бути  не  могло!!!  Серед  "ворогiв  народу"  в
Криворучка нiколи не було й не могло бути знайомства! Такi  от  специфiчнi
умови зробили Соколову чашу особливо гiркою, а  перспективу  безвиглядною.
Вiн довго мучився, мучився фiзично й морально, аж  поки  терпець  йому  не
урвався. Тодi вiн "завербував"  свого  слiдчого,  свого  колишнього  друга
дитинства. Вiн завербував його, керований страшною злобою та лютою жадобою
вiдплати.  Для  цього  йому  досить  було  навести  в  присутностi  вищого
начальства кiлька фактiв i пiдперти їх аргументами, й  Криворучкова  пiсня
була проспiвана. А аргументiв Сокiл мав досить. Гробив себе, але угробив i
Криворучка. З грiзного  слiдчого  Криворучко  опинився  в  ролi  арештанта
окремої категорiї, до якої належали всi "викритi"  спiвробiтники  НКВД,  й
його  так  бито,  що  м'ясо  вiдвалювалося  вiд  костей  пiсля   "великого
конвейєра". "Розколовши", Криворучка нарештi  вкинули  до  Холодногорської
тюрми, де вiн випадково потрапив до камери ч. I2, нiби зумисне доля хотiла
звести їх докупи - двох друзiв дитинства.  I  тепер  камера  мала  потiху.
Староста примiстив Криворучка поруч iз Соколом, i вони сидiли насурмленi -
два затятих вороги. Криворучко поглядав на  Сокола,  й  його  очi  бралися
сльозами.
   - Навiщо, ах, навiщо ти це зробив?!
   - Цить! - визвiрявся Сокiл, а тодi саркастично потiшав: - Нiчого...  Не
хвилюйся, Коля! Поїдемо на Колиму, а може, на  пiвнiчний  бiгун...  Будемо
заразом  ведмедiв  ловити,  так,  як  колись  разом   ловили   бедрикiв...
Пам'ятаєш? А пам'ятаєш, як ми разом чiпляли жовто-блакитний прапор?.. А як
на фронт виступали?.. А!? Пригадуєш?  Отак  разом  i  до  смертi...  Гарно
буде...
   - Гриша!.. Я ж нi в чому невинен...
   - А я винен?!!
   - Я не винен, що тебе так...
   - А я винен, що ти мене т а к!... Га?! Сиди-сиди, Коля!  Сиди...  Сиди,
товаришочку мiй дорогий... Сиди, чортiв сину!! Гад ти, Коля! Сиди...
   Камера заходилась вiд реготу.
   Минув час - i ситуацiя змiнилася. Коля  вже  не  докоряв  Грицевi,  вiн
остаточно примирився зi своїм становищем i аклiматизувався в камерi, нiчим
не вiдрiзняючись вiд iнших. Нiякого слiдчого Криворучка вже не було, а був
звичайний в'язень, такий, як  i  всi,  урiвняний  долею  з  усiма  iншими,
причесаний пiд одну спiльну  гребiнку,  з  однаковим  шматочком  мiсця  на
пiдлозi, однаковою пайкою й з однаковiсiнькою  перспективою.  I  в  Сокола
висяк весь його гнiв, бо було ясно, що обидва вони були iграшкою  в  чужих
нещадних руках,  в  лабетах  чужої  жорстокої  системи.  Смуга  докорiв  i
взаємного словесного мордування минула. I тепер от  вони  сидять  поруч  -
закадичнi друзi, як  i  колись,  -  i  чекають  покiрно,  з  фаталiстичною
байдужiстю спiльних мандрiв у невiдоме. Ось Коля,  латаючи  штани,  зiтхає
меланхолiйно й звертається до Сокола:
   - Гриша... А давай тiєї, що, пам'ятаєш?.. На Пслi... Пам'ятаєш?
   I Гриша починає тiєї, що вони колись спiвали на Пслi:
   "Та й понад нашим яром пшениченька ланом,
   Горою овес..."
   Латаючи штани, вони розмрiяне спiвали розлогої степової пiснi,  спiвали
по-парубоцьки, дружно, надзвичайно узгiднено, - i, слухаючи їх,  нiкому  б
не могло прийти в голову, що ще  недавно  один  так  мордував  другого,  а
другий так клекотiв сатанинським гнiвом i злобою на першого.
   Дивлячись на них, Андрiєвi було не так прикро згадувати про те, що  вiн
устругнув зi своїм "сином козацьким", грiзним Донцем.
   Пiсля повороту Андрiй знову зайняв своє мiсце  в  "президiї",  в  кутку
бiля Миколи й Руденка. Штурмана вже не було  -  його  десь  забрали  й  не
повертали бiльше. Зате в кутку був Андрiїв  джура  -  Санько  Печенiзький,
чому Андрiй зрадiв, а ще бiльше зрадiв Санько такiй зустрiчi.  З  штрафної
камери Санька перевели  сюди  тодi,  як  їх  усiх  розводили,  а  тут  вiн
зблизився iз штурманом, з Миколою й Руденком на тiй пiдставi, що випадково
розповiв штурмановi про Андрiя та про камеру ч. 3. З того моменту  вiн  не
вилазив з кутка, хоч i жив у протилежному кiнцi камери пiд столом, разом з
камерними "пролетарями". Санько в кутку вчився. Вiн був досi неписьменний,
цей син розкуркулених батькiв, i тут з надзвичайною жадобою, з  тремтiнням
накинувся на науку, звичайно, маскуючи  це,  як  i  належить  Саньковi,  в
презирливе, iронiчне - "вiд нiчого робить". Вiн вчився арифметики й читати
та писати. Вчив його штурман, поки не  забрали  його  геть,  i  Микола.  З
приходом Андрiя вчителiв у Санька збiльшилося.
   В камерi життя текло своїм порядком, тим самим, що й ранiше,  i  що  за
ним  Андрiй  таки  скучив  у  тiй  проклятiй  "брехалiвцi".  Приємно  було
зануритися у це життя знову. Нi, це не просто життя, а це велике змагання.
Це  життя  людей,  що  з  усiєї  сили  намагаються  утриматися  на   Богом
призначеному їм рiвнi, що на такiй маленькiй i тiснiй територiї, в  такому
брудi, при такому страшному процесi знеосiблення й нiвеляцiї промудряються
жити, як люди. Так, нiби вони складають iспит в своїй масi, до  якої  межi
простягається сфера людської життєздатностi, яку  напругу  може  витримати
людська душа, доки не зiрветься в прiрву божевiлля. Це великий iспит.
   Iз змiн, якi за цей час  сталися,  поминаючи  прибуття  багатьох  нових
людей та вибуття старих, була одна суто зовнiшня - впадало в  око  те,  що
всi  були  добре  поголенi.  Причиною  цього  була  органiзацiя   камерної
"власної" голярнi. Це було пiдприємство  камерного  "пролетарiату",  що  в
пошуках  додаткового  шматочка  хлiба  вiд  "заможнiших",  їм  на   втiху,
органiзував голярню.  Справжню  голярню.  Це  була  артiль  Гловацького  й
Санька. В нiй голили не згiрше,  анiж  в  першокласних  голярнях  Харкова.
Притому ж без технiчних засобiв, що їх мають голярi всього свiту.  Тут  не
було ножиць i не було бритов. Але тут голили клiєнтiв  так  само  чисто  й
гарно, як i в усьому свiтi. За бритви правило скло. Вмiло побите на скалки
- на вузенькi довгастi шматочки (що досягається  при  допомозi  звичайного
закаблука, лиш фахове) - воно мало всi властивостi бритви. Лиш треба вмiло
добрати тi шматочки, що мають на зламi гостру бровку, таку виключно  тонку
й гостру лiнiю зламу з iдеально гострим  жилом.  Таким  жилом  i  голилося
людину. За браком мила буйну щетину борiд, вусiв, а хто хотiв, то й голiв,
намочувалося водою, а тодi клiєнт зцiплював зуби, а  голяр  обробляв  його
шматочком скла. Iнодi в клiєнта текли буйнi сльози, але то нiчого.  Що  це
важить супроти приємностi бути поголеним! Хоч  процедура  часом  i  бувала
болючою (особливо для тих, хто мав  цупку  рослиннiсть),  зате  закiнчення
було радiсним, а найбiльш приємним був результат. Тiльки голярi й  клiєнти
дуже береглися, щоб пiд час операцiї  не  всипатися  перед  наглядачами  й
перед начальством. Було нiби кiлька жахливих трусiв - шукали бритов, - але
на тiм справа й скiнчилася. Голярня функцiонувала далi. Старики поробилися
молодими, а молодi поробились i зовсiм юнаками. Старий Манєвич, наприклад,
вiчно  подiбний  до  колючого  їжачка,  перетворився  в  студента,  такого
сухенького, маленького, рокiв на тридцять.  Гепнер  теж  помолодiв.  Дехто
запускав хвацькi  вуса,  й  вони  виглядали  особливо  ефектно  при  чисто
виголенiй бородi й щоках. Дехто з молодих запускав борiдку. Словом, камера
бавилася в культуру нiби на глум всiм  начальникам  i  рiзним  альбiносам.
Правда, зiшкребена щетина  оголювала  блiдi  щоки,  iз  зеленаво-синюватим
вiдтiнком шкiри, западини, iнодi чиряки, пiдсилювала синцi пiд очима,  але
то нiчого. Все-таки це лiпше, анiж вигляд мавп чи борсукiв.
   Андрiй теж поголився в перший же день, зробивши тим  надзвичайну  втiху
Саньковi, який, оперуючи склом, мав нагоду дiлом довести, який вiн  гарний
джура, бо ж хто краще нього може поголити.
   Поза тим нiяких iнших значних змiн.
   Андрiй захопився лекцiями з Саньком... I чим  бiльше  заглядав  у  душу
цьому дикуновi, тим бiльше дивувався. Оригiнальний цей Санько. Вiн, як  на
сповiдi, розповiв Андрiєвi "по секрету" всю свою справу i свою  бiографiю.
Це Андрiїв вчительський авторитет i безмежна довiра  до  нього  розiмкнули
нарештi Санькову душу. Вiн йому  все,  геть  все  розповiв,  аж  до  своїх
романтичних пригод включно (а було їх в Санька, тих романтичних пригод, аж
одна! Одна за все бурлацьке життя!). Селянський син, дитина дуже  порядних
i статечних батькiв, вiн за цю поряднiсть вiдбував разом з  тими  батьками
покуту на далекiй Печорi. Потрапив туди  ще  дитиною.  Батьки  померли,  а
Санько втiк. Бiгав по всiй шостiй  частинi  земної  кулi,  бажаючи  звiдти
кудись вибiгти. Але куди ти вибiжиш?! Та ще такому темному, неписьменному,
заштурханому хлопцевi. Кiлька разiв сидiв у  тюрмi.  Потiм  дiстав  десять
рокiв, як кримiнальний (за те, що, прибiгши до рiдного  села,  комусь  там
щось зробив, комусь там щось зiпсував, у тих, що так його ощасливили разом
з батьками). Термiну не добув i втiк. Пройшов "Крим, i Рим,  i  Сибiр  без
палки". Був на конi й пiд конем (здебiльшого пiд конем!), був у вагонах  i
пiд  вагонами  (здебiльшого  пiд  вагонами!)  -  бiгав,   як   здичавiлий,
зацькований пес. Навчився красти i бити в щелепи, не роздумуючи  довго,  в
боротьбi за своє iснування. Нарештi приплентався до свого села,  на  рiдне
попелище, в наївнiй вiрi, що люди ж мають, нарештi, добре  серце,  й  його
пожалують i дадуть бодай якийсь притулок i змогу стати порядним чоловiком,
"вийти в люди". Вiн страшенно хотiв учитись.  Вiн  хотiв  стати  "порядним
чоловiком",  а  не  зацькованим,  чорним,  як  сажа,  ззовнi  й  зсередини
"суспiльним покидьком". Приплентався до села... Але в селi тi, хто мав  на
совiстi його батькiв i його сирiтство, злякалися його появи й, не  вiрячи,
що з Саньком може дати раду Соввлада,  вирiшили  самi  його  злiквiдувати.
Тодi Санько дiстав обрiзана й iнакше не тинявся по загеттю навколо рiдного
попелища, як тiльки з обрiзаном за пасом. Якщо його  хотять  злiквiдувати,
то вiн хоче взяти за це  "пiдходящу  цiну".  З  тим  обрiзаном  нарештi  й
пiймала його мiсцева мiлiцiя  при  спiвучастi  районового  НКВД.  I  тепер
Саньковi "пришили"  справу  вже  iншу.  Ранiше  вiн  був  кримiнальний,  а
вiдтепер став полiтичний. Йому "пришили" терор. А речовий  доказ  був  при
Саньковi, за пасом!..  I  тепер  от  Санько  сидить,  як  терорист.  I  то
справжнiй терорист! "Якби я їх тодi зустрiв, гадiв, - натякає вiн на  тих,
що його хотiли знищити, - я б їх вибив до ноги!" Про це  Санько  заявив  i
слiдчому в наївнiй вiрi, що на свiтi ще десь iснує правда i що  та  правда
на його боцi, це мусить бути  ясно  всiм  слiдчим.  Романтична  ж  пригода
Санька зводиться до того, що його полюбила дiвчина,  така  ж,  як  i  вiн,
нещасна, i вони  подружилися.  Це  було  дуже  коротко.  Тепер  вона  десь
лишилася (невiдомо де) й має дитину. Санько  її  вважає  за  жiнку,  а  її
дитину за свого синка i, натикаючись на цю згадку, зворушливо  намагається
моментально перескочити на якусь iншу тему.
   Такий от Санько. Але це ще не весь  Санько.  Вiн  помалу  розкривається
перед Андрiєм, деталь по деталi, день  вiд  дня,  виявляючи  часом  зовсiм
непередбаченi свої риси.
   От Санько сидить i, тримаючи списану  iєроглiфами  галошу,  дивиться  в
нiкуди, про щось мрiє... Потiм зiтхає:
   - Миколо Володимировичу! - (це до Миколи) - Коли б  уже  швидше  дробi!
Давайте вже вчити дробi!..
   - Помалу, помалу, Саньку! Встигнеш.
   Але Саньковi нетерпеливиться. Йому здається,  що  навчання  посувається
дуже поволi, хоч вiн вчиться цiлiсiнькi днi i за короткий час доганяє  те,
що люди добувають роками. Та йому цього мало. Його жадоба  збiльшується  в
мiру того, як таємницi грамоти розкриваються перед  ним.  Вiн  бачить,  що
багато втратив у життi, й тепер хоче одним стрибком все догнати. Вiн  хоче
бути людиною.
   Санько мрiє:
   - Ех, як я нарештi стану письменним... Та як вивчу  всю  арифметику,  а
особливо як вивчу дробi!!
   - То й що?
   Санько трохи нiяковiє. Вiн хоче приховати свою душу,  що  так  зрадливо
рветься назовнi, показуючи його отакого здоровила розмрiяним дiтлахом. Вiн
думає хвилинку, хмурить брови й серйозно, нiби захоплено, каже:
   - Та як влаштуюсь у банку...
   - I?
   - Та як зроблюся касиром...
   - Ну й?..
   - Та (Санько хижо повертає очима) - тисяч сорок отак "кирк!" -Це "кирк"
Санько робить  крiзь  зуби,  якось  самою  горлянкою  й  допомагає  рукою,
показуючи, як то вiн загребе сорок тисяч... Це виходить дуже картинно, але
Санько бреше. Вiн зовсiм не про сорок тисяч думає, це  вiн  клеїть  дурня,
маскуючи свою таку  непристойну  дiтвацьку  розмрiянiсть.  Всi,  хто  чув,
смiються та додають  свої  поради,  прийнявши  Санькову  "мрiю"  за  чисту
монету, а Саньковi цього й треба. Яке кому дiло  до  того,  що  Санько  до
болю, до крику хоче бути порядною й розумною, вченою людиною.  Це  його  -
Санькова - iнтимна справа. Всiм iншим до того зась.
   Часом Санько задумується без причини, сидить понурий i нiчого не  каже.
Вiн над чимсь тяжко думає, прислухаючись до гомону в камерi. I  от  одного
разу, коли в камерi панував смуток, коли найвiдчутнiшими були  розмови  та
скарги на те, що от "сиджу невинний, потерпаю несправедливо", а на  Львова
особливо напав психоз мученика й вiн погойдувався, стоячи, та  все  зiтхав
"О, аве, Цезар! морiтурi те салютант!",  Санько  те  все  слухав  i  сидiв
понуро задуманий, Андрiй пiдвiв очi на Санькове обличчя. Воно було  не  то
сумне, не то зле. Зустрiвшись поглядом з Андрiєвими очима, Санько зiтхнув.
Вiн прочитав в Андрiєвих очах нiме запитання й помалу, зi щирим смутком, а
водночас iз злою iронiєю промовив:
   - Ех, Андрiю Яковичу!.. Отак як я подивлюся  -  виходить,  що  всi  тут
сидять безневинно... Тiльки ми з вами сидимо правильно, тiльки  нас  двоє,
та й то один тьомний, як черевик, та ще  отой  штурман  наш...  А  iншi  -
безневинно... (Санько рипить зубами) - Сволота!..
   Хто "сволота" - невiдомо.  Але  Санько  задовольняє  Андрiєву  мовчазну
цiкавiсть,  продовжуючи  химерний  хiд   своєї   думки,   -   химерний   i
несподiваний:
   - Отой он сучий син божиться, що вiн нiчого не зробив, лише сказав,  що
"жити стало тяжко", та й то не сказав, а просюсюкав тихесенько i  зразу  ж
покаявся. А все ж - посадили... I  правильно  зробили  (визвiрився  раптом
Санько нi до кого)! Правильно зробили! Якщо вiн тiльки й спромiгся за  все
життя лиш тихенько соплю пустити, то його обов'язково  треба  посадити.  I
давати "кундi-бундi". Вчити падлєца! Щоб не соплi, а (озирнувся) кулi  щоб
пускав у хiд, та й без промаху. Дурак!..
   Павза. Санько, вiдсапнувшись, веде далi:
   - I жiнок саджають... "По дєлу мужа"... Ха! Та за таких "мужiв", прости
господи, мучити бiдних жiнок - це аже зовсiм!! За таке барахло?!  Вони  не
вартi того. I хiба ж тi главковерхи згори не бачать, що вони не вартi,  що
це барахло?!
   Помовчавши, Санько закiнчив свою тираду вже й зовсiм несподiваним ходом
думки.
   - Ех-хе-хе-хе, - зiтхнув Санько раптом з безподiбним сарказмом,  -  нi,
таки я бачу, що всi тут сидять правильно, тiльки ми потрапили даремно... А
я, так i зовсiм чортзна чого... Ех, якби менi  науки  трохи!  Бiда,  що  я
тьомний, як черевик. Я пiшов би в  слiдчi  i  з  цiєї  худоби  поробив  би
людей!! Поробив би!..
   Андрiєвi стало раптом страшно. Вiн згадав Донця, й комашки побiгли йому
поза шкiрою.  Яка  разюча  тотожнiсть  в  словах  його  й  в  словах  оцих
Санькових! А що як?.. Боже, який же вiн тодi останнiй хам i негiдник, якщо
в  душi  Донця  була  хоч  половина  Санька!  Яку  безмежну  пiдлiсть  вiн
устругнув.
   Вiд цього Андрiй втратив спокiй i  почувався  мерзко-премерзко.  Добре,
якщо Донець звичайний хам i тiльки. А як нi?... Га? То тодi що?.. I Андрiй
не мiг собi вибачити, що так поквапився. Зрештою, треба  було  його  якось
iнакше б позбутися, анiж ставати на такий шлях. Але знову, як?..
   Може, Донець був не вартий стiлькох дум, може, вiн  звичайний  служака,
але Андрiєва душа повстала проти такого способу розправи з людиною, в якiй
"може, хоч маленька iскорка  є  вiд  отакого  Санька".  Перед  тiєю  душею
невiдступне вставало оте "А що, як ?.."
   Пiсля  знаменитої  Санькової  тиради  "на  полiтичну  тему"  та   пiсля
спiвставлення її з тим, що чув  у  кабiнетi  слiдчого,  Андрiєвi  починало
здаватися, що вся ця сатанинська "фабрика-кухня" не є такою одноцiльною  й
простою, як здається на перший погляд, що скритi пружини в нiй  рiзнодiючi
й страшенно переплутанi i годi в тому  розiбратися.  В  кожнiм  разi  його
вибрик з Донцем почав все бiльше видаватися найганебнiшим  вчинком  всього
його життя.
   Особливо це вражiння пiдсилилося,  коли  вiн  несподiвано  зустрiвся  з
Донцем, вже в'язнем. Це сталося приблизно через тиждень. Андрiя взяли були
на допит i, накрутивши нерви, того ж вечора  привезли  назад.  Ранiше  нiж
вiдвести  в'язня  до  камери,  його  тримають  якийсь   час   у   тюремнiй
вартiвнi-канцелярiї, де реєструють та виписують ордери на  "людiшек".  Тут
за спецiальною загорожею Андрiй i чекав з групою таких, як сам, привезених
в однiм "воронi"... Саме в  цiм  мiсцi  часом  ламається  вся  конспiрацiя
слiдчого апарату, бо тюремним чиновникам байдуже до всього,  вони  роблять
своє дiло, а так як з людьми завiзно, то, хто  там  ще  думатиме  тут  про
тонкощi конспiрацiї - "Все одно ж все  це  пiде  на  мило"!  I  от  за  ту
загорожу завели другу групу з кiлькох чоловiк. А в тiй групi  був  Донець.
Вони  зустрiлися...  Розгнiваний  перед   тим   на   Раднаркомiвськiй,   з
накрученими нервами, Андрiй забув про недавнi викиди сумлiння й  зловтiшне
посмiхнувся, побачивши Донця.
   - А-а!.. Ну як? - промовив Андрiй саркастично.  -  Маєш  нагоду  пиляти
грати... Будь ласка...
   Донець дивився на нього якийсь час  мовчки,  пильно,  а  тодi  промовив
тихо:
   - Ех, ти!.. - Але це без злоби, а з якимсь чудним виразом.
   Бiльше вони не встигли нiчого один одному сказати, їх розвели,  але  те
"ех, ти!" лишилося на Андрiєвi, як болючий  удар,  нерозгаданий  докiр.  I
воно ж погасило гнiв остаточно й посилило моральну муку - болючi  шарпання
людського сумлiння, що боїться пiдлоти, як власної смертi.
   Цi шарпання не покидали Андрiя. Серце його було  прип'яте  до  Донцевої
постатi та до свого вчинку, заглушаючи все iнше.

   По телеграфу Андрiй довго шукав Донця геть у всiм корпусi, поки нарештi
таки знайшов. Вiн був у камерi ч. 6, два поверхи  нижче,  зовсiм  близько.
Андрiй делiкатно випитував у телеграфiста,  як  там  поводиться  "чекiст",
попередивши про дискретнiсть їхньої  розмови  та  пояснивши,  що  це  його
колишнiй слiдчий. Колега з 6-ї камери охоче передавав свої спостереження й
про все iнформував Андрiя. "Чекiст" поводиться нормально. Лиш дуже понурий
i трохи вiдчужений, бо ж вiдомо,  як  в  камерах  ставляться  до  колишнiх
слiдчих та взагалi працiвникiв НКВД або тюрми. Через це  Донцева  "душа  в
п'ятах".
   "Чи не пиляє вiн грати?" - запитував Андрiй, лиш не поясняв,  чого  вiн
так запитує, тому колега з шостої камери був надзвичайно здивований  -  що
за безглузде запитання? Кому це може прийти в голову  пиляти  грати,  коли
можна вибiгти в дверi? Розумнiше й пожиточнiше пиляти  цвяшок,  роблячи  з
нього принаймнi "господиню". Проте по якомусь часi поiнформував,  що,  хоч
Донець i не пиляє грати, але має такий вигляд, що напевно про те  думає...
Але це, може, тому, що боїться розправи.
   Як в камерах ставляться до чекiстiв, вiдомо i так само  вiдомо,  що  їх
iнодi чекає.
   Криворучка це не стосується, бо вiн належить Соколовi,  й  камера  щодо
нього "умила руки". А от в камеру I2-ту вкинули ще одного чекiста. Це  був
другий з числа робiтникiв слiдчого апарату НКВД, що потрапили за весь  час
до камери I2-ї. Це був слiдчий Барбаров. Коли вiн  прибув  до  камери,  по
людському звалищу прокотився зловiсний i в той же час трiумфальний рокiт:
   "Барбаров!"
   Тут-бо сидiло багато його "хрещеникiв", що нi про що так не мрiяли,  як
про те, аби якось здибатись з Барбаровим поза стiнами його  "лабораторiї".
I от вони здибалися.
   Кар'єру свою жаску Барбаров зламав на  тiм,  що  взяв  з  жiнки  одного
видатного дiяча  хабар  натурою  та  ще  й  грiшми,  пообiцявши  звiльнити
чоловiка. А так  як  чоловiк  уже  був  пiсля  його-Барбарова  -  опiки  в
божевiльнi, i так як звiльняти взагалi було поза  компетенцiєю  Барбарова,
це з одного боку, а з другого - так як жiнка була  дуже  вродлива  й  мала
добрих друзiв у вищих колах i, не дочекавшись звiльнення, поскаржилася  на
вчинок Барбарова кiльком соввельможам, зробивши з цього рух, i  нарештi  -
так як в  НКВД  особливо  "дбають  за  чистоту  чекiстських  рядiв",  коли
неподобства випливають назовнi, - то  зоря  Барбарова  раптом  закотилася.
Правда, закотилася зрештою й зоря нещасливої жiнки (щоб вона,  як  свiдок,
не компрометувала, священнi "органи") - її посадили до тюрми. Про  все  це
просякнули вiстi до камери 12-ї  слiдом  за  Барбаровим.  Тiльки  Барбаров
увiйшов у дверi, а вiстi про нього по телеграфу. Щодо решти -  цебто  щодо
поведiнки Барбарова в зенiтi слави - то для цього  не  треба  було  нiяких
вiстей, - в камерi сидiли його хрещеники в достатнiй кiлькостi.
   Барбаров iнстинктом угадував щось недобре й тому  весь  час  добивався,
щоб його перевели куди iнде, скажiмо,  в  одиночку.  Але  нiхто  тих  його
благань не брав до уваги. Можливо, що його спецiально вкинуто  до  в'язнiв
(його пiдшефних) з метою дослiджень в двох напрямках: як арештанти люблять
своїх "перевихователiв" i що їх чекає, та наскiльки чекiсти типу Барбарова
стiйкi у взаєминах з масами. А може, для  того  спецiально,  щоб  клопiтну
справу з Барбаровим вичерпати за рахунок енергiї "ворогiв народу".
   Але з Барбаровим повелися дуже культурно, як i личить людям з вищою  та
середньою освiтою. Дуже культурно. Його нiхто й пальцем не чiпав, не чiпав
i словом. На нього люди лише поглядали, й вiд тих поглядiв Барбаров втягав
голову в плечi. Не в приклад Криворучковi, вiн не вжився в камеру, не врiс
в неї, не аклiматизувався, - не було для нього грунту. Навiть  жиди,  його
одноплеменцi, що їм так властиве почуття расової солiдарностi, вiдцуралися
Барбарова. В атмосферi вичувалося, що Барбарова чекає якась  неприємнiсть,
хоч нiхто, здається,  нiчого  не  органiзовував  i  не  готував  Барбарову
якихось обструкцiй. I нiхто йому обструкцiй i не робив. Лише  одного  дня,
коли камера (вся камера) меланхолiйно спiвала "Летiла зозуля", розгойдуючи
пiсню задумливо й тужно, а частина товпилася коло  дверей,  приготувавшись
до отримання "лавочки", хтось з усiєї сили, енергiйно постукав у дверi:
   - Отдєльонний!.. Отдєльонний! -  гукав  хтось  дiловито  в  щiлинку.  -
Галло! Коридорний!!
   Коли загримали засуви, юрба вiд дверей розпорошилася, так, наче її й не
було. Дверi вiдчинилися, й той що викликав, спокiйно доклав:
   -Чоловiк утопився ось... В парашi...
   - Гм... Як же це вiн утопився?.. -  спитав  наглядач  досить  апатично,
оглядаючи ноги, що дiйсно стирчали з високої парашi. Тi ноги побачила  вся
камера, але чомусь, за якимось невловимим iнстинктивним вiдрухом, нiхто не
пiдскочив i не кинувся, i не увiрвалася журна пiсня.  Нiкому  до  того  не
було дiла, i нiкого те не цiкавить. Нiхто не хотiв пiдвертися пiд  руку  й
потрапляти в якiсь там ще свiдки. Ясно. То втопили Барбарова...
   -Гм... Як же це вiн утопився?
   - Та, мабуть, закрутилася голова...  Перехилився...  Ну  й  утопився...
Одчепись! - закiнчив той, що докладав; i теж зашився  в  звалище.  Нема  й
того, що докладав.
   - Одставiть пєснi! Нести сюда парашу!! Дижурнi!!
   Черговi схопилися й винесли парашу разом з Барбаровим геть з камери.
   Черговi винесли парашу, але "пєснi" нiхто не "вiдставив", i винести  її
теж не могли так, як Барбарова. Тепер наглядачевi  не  до  "пєснi".  Пiсня
гойдалася. Справдi сумна й справдi  жалiбна  й  безмежна,  як  море.  Вона
ходила хвилями з камери в камеру, бродила десь  там,  в  другiй  половинi,
никаючи по кутках, i поверталася назад:
   "Ой ти, зозуленько,
   Чому ж рано куєш?
   Чи ти, зозуленько,
   Моє горе чуєш?
   . . . . . .
   Ой, боже ж мiй, боже,
   Що я й наробила?!
   Козак має жiнку,
   А я й полюбила..."
   Нiхто з адмiнiстрацiї навiть не поцiкавився, що ж сталося з Барбаровим?
Але хiба те не вiдомо й так? Лиш жодного свiдка не може бути "за",  всi  ж
340 свiдкiв, напевно, "нiчого не бачили", а, якщо треба, то  й  ствердять,
що йому  "закрутилася  голова",  а  тому  справа  ця  безнадiйно  програна
Барбаровим, пропаща. Та й взагалi людина  тут  нiчого  не  варта,  хоч  би
навiть це й був колишнiй начальник самого альбiноса.
   Така-от доля чекає чекiста  в  тюрмi,  така  перспектива  стоїть  перед
кожним.

   Пiсля випадку з Барбаровим Андрiй зразу потелеграфував до камери ч. 6:
   - Як там Донець?..
   Андрiй боявся, чи не сталося вже й з ним щось  подiбне.  Нi,  з  Донцем
поки нiчого не сталося. Але все можливе. Донець нудить свiтом...
   Андрiй вирiшив рятувати свою душу, що не знала спокою, й  якось  з  тим
Донцем покласти край. Вчинити по-лицарськи. Чорт його знає,  нарештi,  хто
вiн, але Андрiй знає про себе, хто вiн. Тiльки  як  те  зробити?  Ситуацiя
утворилася така небезпечна, що, як не поверни, все для Андрiя погано.
   Приїхав слiдчий, i Андрiя викликано в трiйники. В тiй самiй кiмнатi, де
колись приймав Андрiя Донець, сидiв якийсь iнший  набундючений  суб'єкт  i
запропонував Андрiєвi дати вичерпнi  данi  про  Донця  й  їхню  спiвпрацю.
Андрiй категорично вiдмовився будь-що "давати", а попросив улаштувати йому
переслух знову в присутностi  Фрея  й  другого  того  начальника,  що  був
присутнiй пам'ятної ночi. А крiм того, на тiм же переслуховi дати йому о ч
н у с т а в к у з Д о н ц е м. I там вiн викладе їм все як на лопатi. Якщо
буде присутнiй i прокурор - тим краще.
   Настирливi  домагання  суб'єкта  нi  до  чого  не  привели.   Це   була
категорична вимога й така ж категорична  обiцянка  "викласти  все,  як  на
лопатi".
   Суб'єкт поїхав, а Андрiй нетерпляче став  чекати  виклику.  Вiн  тiльки
боявся, щоб Донець не "розколовся" передчасно, як той Карапетьянiв  Аслан,
чесний чистiй черевикiв, бо тодi все пiде догори ногами.
   Поки що з камери ч. 6 доносили,  що  Донець  перенiс  тортури,  але  ще
тримається нiби героїчно, про що можна судити з особливо суворого  режиму,
застосованого до нього, та з рiзних чуток.
   На другий день Андрiя забрав "Чорний ворон".
   За столом сидiв Фрей,  старший  начальник  i  прокурор  нагляду  -  ота
худенька жiночка, що колись складала вiзит до камери 12-ї.
   Андрiй зразу попросив вiдбути тут очну ставку з Донцем.
   - Зараз, зараз, - заспокоїв його Фрей дуже привiтливо й тепло.
   Дiйсно, за хвилину привели й Донця.
   - Ну-с, - сказав Фрей. - Ви обiцяли викласти все, "як на лопатi".
   -  Так,  будь  ласка...  -I,  дивлячись  просто  в  очi  начальникам  i
прокуроровi, Андрiй склав категоричну  заяву,  що  все  те,  що  було  ним
сказано пам'ятної ночi, - то була "єрунда на колесах"! Блеф.
   Треба було бачити обличчя всiх, як їх вразила така заява  й  тон,  яким
вона була складена.
   -Як то "блеф"? !
   -  А  так,  блеф!..  Вiн  мене  дуже  мордував,  i   я   його   вирiшив
"завербувати". Оце й тiльки.
   - Дозвольте! - почервонiв Фрей.- Але ж ви говорили... Ви  пiдтверджуєте
те, що ви говорили? Я знаю вашу прямолiнiйнiсть...
   - Так, ви знаєте мою прямолiнiйнiсть.  Так  от  все,  що  говорено  про
Донця, то все неправда. Мерзость.
   - Як то?!
   - А так, абсолютна мерзость! Я  тiльки  показав,  що  ваша  достославна
"вербовка" - то паскудна мерзость. I що це палка на два  кiнцi.  Вiн  мене
мучив, i я вирiшив, хай вiн сам спробує, як то виглядає. I "завербував"...
Вiн став жертвою того, чого вимагав вiд мене по  вiдношенню  до  iнших,  i
чого вимагаєте ви всi вiд усiх... Тiльки й усього.
   Начальник i прокурор набрякали здивуванням i обуренням.
   - Дозвольте, дозвольте, - заспiшив Фрей, почервонiвши ще  дужче  чи  то
вiд того, що так пошився в дурнi, чи  вiд  убiйчого  сарказму  й  такої  ж
логiки в Андрiєвих словах з приводу  "вербовки"  -  основного  коника,  на
якому побудована вся система "генiального" слiдства. - Дозвольте! Але ж ви
його знаєте i знали ранiше, якщо судити з вашої феноменальної обiзнаностi.
   - Нi. Нiколи!
   - Що, що? Але ж ваша обiзнанiсть показує протилежне, такi деталi...  Це
можуть знати тiльки друзi...
   - Так. I тих друзiв не бракує в  тюрмi  (iронiя).  Дайте  менi  термiну
кiлька днiв, i я розповiм докладну бiографiю кожного з вас, не виходячи за
межi тюрми.
   При тих словах начальство  i  прокурор  помiтно  зайорзали  стурбовано.
Андрiй нiби не помiтив:
   - Я Донця нiколи не знав. Нiколи! I не потребую  знати.  Проте  я  його
бiографiю знаю досконало... Зрештою, ви самi  краще  мене  знаєте,  як  це
робиться... Це ж ваша наука! Це ж ви вчите  своїх  клепачiв,  "очкарiв"  i
донощикiв, як треба вербувати людей, навiть вперше бачених...
   - Стоп,  стоп!-  перебив  Фрей,  насуплюючись.-  Потримайте  язик,  вiн
вiдомий...
   - Добре, - закiнчив Андрiй. - Закiнчуючи заяву, я тiльки  хочу  сказати
вам, що, продемонструвавши ганебнiсть вашої "вербовки" та двосiчнiсть цiєї
вашої зброї, я не хочу користатись нею. Ваше належить вам! Все.
   - Це ж... Це ж... - замурмотiв старший начальник, ледве стримуючись,  i
таки не стримався:
   - Це ж провокацiя!! - вигукнув вiн з страшним обуренням.
   - Де провокацiя? .
   - Це провокацiя!! Провокацiя проти нас, проти органiв НКВД! - репетував
начальник. Потiм опанував себе. Насупився. Процiдив зловiсно:
   - А-а ви знаєте, що вам за це буде?
   - Приблизно... - зiтхнув Андрiй щиро, знаючи, що безмiрно обтяжив  свою
справу i, може, справу багатьох, що їх до нього "шиють".
   - До вашої справи ще додається  пункт  про  ворожий  наклеп  на  органи
революцiйної законностi.
   - Добре, - згодився Андрiй понуро.
   Нач. групи, й старший начальник, i прокурор пошепотiли щось,  порухали:
плечима. "Добре, - буркнув начальник,  -  ми  це  ще  перевiримо...  Гм...
Гм..."
   -  Що  ви  на  це  скажете?-  звернувся  Фрей  до   Донця,   що   сидiв
приголомшений.
   Донець стрепенувся й, не зводячи очей з  Андрiя,  процiдив  крiзь  люто
зцiпленi щелепи:

   - Сук-кин син!.. - от що! - I по хвилi так само люто додав:-Бестiя!!
   З тону самого Фрєвого запиту й з поглядiв начальника, що досить нiяково
позирав на Донця, Андрiй зрозумiв,  що  перед  Донцем  перспектива  пиляти
грати вiдпадає. Iнцидент вичерпано. Донець вийде з халепи, сухий,  а  вiн,
Андрiй, заробив на цiй усiй "комерцiї" додаткову статтю. Але  Бог  з  ним.
Яка, зрештою, рiзниця, бiльше вiн матиме статей чи менше.
   Андрiєву статтю додаткову записали до  протоколу.  Потiм  покричали  на
нього. Обiцяли, що тепер вся його справа буде дуже  швидко  закiнчена.  Що
вiн їм нагадує вужа. Що набридло вже їм панькатися з ним! I  т.  п.  Пiсля
того Андрiя вiдправили назад на  Холодну  гору,  щоб  вiн  там  схаменувся
нарештi перед кiнцем.
   Андрiй повертався назад з легким серцем - прокляту занозу з того  серця
висмикнуто. Вiн нiби заробив додатковий пункт, але в дiйсностi вiн  нiчого
не програв, а тiльки виграв.  Пункт  пунктом,  але  вiн  виграв  морально,
реабiлiтувавши себе перед самим собою i давши тим усiм мерзотникам ляпаса.
   Найголовнiшим же виграшем, мабуть, все-таки буде те,  що  вiн  позбувся
небезпечного слiдчого, що, може, єдиний на все управлiння мiг  би  дати  з
ним раду. А позбувся напевно. Донця реабiлiтують, але вже  нiколи  вiн  не
буде Андрiєвим слiдчим з низки зрозумiлих мотивiв. А це вже було непоганою
компенсацiєю за зароблену додаткову статтю.

   Були  Кибальчичi,  були  Софiї   Перовськi,   були   Желябови...   Були
народовольцi, були українськi  революцiонери,  були,  нарештi,  iталiйськi
карбонарiї - були герої... Де ви?! Гай-гай!.. Сiро й плескато. I як правий
був Санько Печенiзький! Та тiльки ж сама система  виключає  цих  показових
героїв, що так геройськи умирають, роблячи шум i славу на весь свiт...  Де
?!. Господи! Скiльки  тих  Перовських  потенцiальних  i  не  потенцiальних
умирає тут щодня, задавлюваних нишком в темних закамарках! I  нiхто  проте
не знає й знати не буде. А скiльки їх росте, отаких  Санькiв  Печенiзьких,
отаких Сашкiв Грязнових! I так само про них нiхто нiчого не взнає.
   Коли Андрiй розповiдав  Саньковi  про  славнi  iмена  революцiонерiв  i
полiтичних  каторжникiв,  що  вмiли  "пиляти  грати"  й  проламувати  мури
царських в'язниць, у Санька блищали очi. Та, дивлячись на  камеру,  Санько
презирливо кривився  й  спльовував.  Кепський,  дрiбний  народ  пiшов,  на
Санькову думку. Ця Санькова думка рiзнилася вiд Донцевої тим, що не мала й
тiнi пiдступства а чи провокацiї.
   Одначе в трiйниках сталась  одного  дня  подiя,  що  захитала  Санькове
презирство до своїх сучасникiв,  ствердивши,  що  безумцi  не  перевелися.
Пiсля цiєї подiї й Санько, й Андрiй, i багато iнших ходили, як очманiлi...
   Шiсть чоловiкiв, в'язнiв,  що  сидiли  в  одному  з  трiйникiв,  раптом
вирвались геть всередину тюрми, роззброїли  внутрiшню  варту  й  розiгнали
комендатуру. Потiм  видерлися  на  подвiр'я  й  тут  дали  справжнiй  бiй,
намагаючись вихопитися через мури на волю, до велелюдного мiста... Правда,
в нерiвнiм бою їх усiх перебито... П'ятьох на тюремному подвiр'ї, а одного
вже за мурами на вулицi... Їх
   перебили... Але слава гримiла, потрясаючи  всiма  численними  корпусами
тюрми до основ, довго, змусивши НКВД  посилити  в  кiлька  разiв  варту  й
спричинивши наказ нещадно стрiляти по вiкнах при найменших  спробах  в  тi
вiкна зазирати чи викидати якiсь речi або записочки. Стверджено було факт,
що вiдважнi й до безумства непокiрнi  не  перевелися...  I  найдивнiшим  у
всьому тому було те, що всi тi в'язнi були полiтичнi!
   Ця подiя освiтила, як прожектором, все, що дiється й виглядає на перший
погляд диким безглуздям. Вона пояснила, чому так дiється, для  чого  iснує
енкаведiвська т. зв. полiтична профiлактика й в  чому  її  значiння.  Вони
ловлять рибку за  принципом-  лiпше  посадити  сто  "не-винних",  анiж  не
посадити  одного  "винного".  Дiйсно,   лiпше   посадити   тисячу   мирних
обивателiв, анiж не посадити одного  гордого  й  вiдважного,  здiбного  до
великого спротиву. Це їм поплатно, така-от ловитва.  А  ще  бiльше  в  тiй
профiлактицi рацiї, коли взяти до уваги, що в кожнiй людинi, яка ходить по
свiту, є маленька iскорка отiєї гордостi, яка колись, рано чи пiзно,  може
вибухнути небезпечним полум'ям, що вже не роззброюватиме варту,  а  просто
тотально валитиме мури.
   Санько Печенiзький ходив цiлi днi  не  то,  як  закоханий,  не  то,  як
"мiшком прибитий". Дуже йому сподобалася подiя! Вiд, либонь, думав,  що  б
йому такого й собi встругнути...
   Прикрим вислiдом подiї було те, що переляканi тюремники позбавили  весь
2-й спецкорпус прогулянок на кiлька днiв, але то нiчого.
   Знову й знову обговорюючи цю подiю тихенько  в  кутку,  Санько  нарештi
висловив Андрiєвi радiсну сентенцiю, що, "Виходить, не тiльки  ми  з  вами
сидимо правильно!"
   Санько, одначе, не пиляв грат i не роззброював коридорного, бо то хоч i
романтично, але видалося йому безглуздям. Та й спокiйно не мiг всидiти. Не
маючи нагоди прикласти свою енергiю  революцiйне,  Санько  все-таки  iнодi
викидав коники на втiху цiлiй камерi й на поругання тюремної адмiнiстрацiї
та взагалi всiх, "хто не з нами".
   Ось Руденко сидить у кутку в позi Будди й перед "люстром"  священнодiє,
видушує угрi й збирається голитись. Санько лежить на його  мiсцi  поруч  з
Андрiєм i мрiє. Вiн фантазує буйно на тему: "От якби  оце  вони  вирвались
усi на волю! Всi! Камера 12-та й 10-та, й весь другий  спецкорпус,  i  вся
тюрма!.. Зайняли Холодну гору, а тодi зайняли  весь  Харкiв!..  А  тодi!..
Стiльки народу!! Боже!! А до них би пристала  армiя  й  авiацiя!!  А  тодi
танки!.. I-iх!..
   Саме на цiм мiсцi раптом до камери увiрвався наглядач i рябцем  кинувся
до їхнього кутка. Впав на Руденка  й  вихопив  люстро.  I  з  тим  люстром
трiумфально й злорадно помаширував з камери. "Ага! Отепер вам усiм буде!!"
Вiн вiдiбрав тяжко заборонену рiч.
   Санька страшенно  вразила  й  огiрчила  така  неспiвмiрнiсть  мiж  його
героїчною мрiєю й такою от мiзерною дiйснiстю. Вiн зажурився. А  найбiльше
зажурився вiд того, що весь їхнiй куток буде тяжко покарано, i не так  вiн
болiв серцем за куток, як за своїх друзiв - Андрiя, Миколу й Руденка, - це
ж їм приварять карцера! Цього Санькове серце не могло винести.  Нудьгуючи,
вiн  крутився  бiля  дверей   i   зазирав   крiзь   щiлинку   в   коридор,
приноровляючись - стаючи навшпиньки або присiдаючи, - щоб  щось  вгледiти.
Це ж там коридорний вже, напевно, доклав начальству, воно зараз  прийде  i
на пiдставi речового доказу про злочин буде бiда. Санько помiтив,  що  той
"речовий доказ" коридорний сховав до столика. Тодi Саньковi прийшла раптом
iдея. Вiн змобiлiзував швиденько весь камерний  пролетарiат  I  звелiв  їм
зливати мерщiй до парашi все, що де є, - з мисок i з  глечикiв,  з  горнят
тощо, щоб було повнiше. А тодi несамовито затарабанив у дверi:
   - Коридорний! Парашу винести! Коридорний!.. Тече!! Повна-а!!!
   Вiн тарабанив настирливо, доки коридорний не вiдчинив. Схопивши парашу,
навiть не чекаючи, що скаже коридорний, великий гурт  з  Саньком  на  чолi
потяг її геть. Дверi зачинилися. Через якийсь час дверi знову вiдчинилися,
й хлопцi принесли порожню дiжку назад. Коли коридорний загримав  засувами,
замикаючи, Санько повернувся до дверей спиною й помаширував у куток  через
всю здивовану камеру,  як  солдат  Швейк.  Лице  його  розтягала  блаженна
посмiшка, а в руках вiн тримав, як iкону, Руденкове люстро.
   В кутку Санько добув швиденько мотузку i, перш нiж камера збагнула що й
до чого, опустив люстро через вiкно  в  нижню  камеру,  попросивши  Андрiя
потелеграфувати, щоб прийняти коштовний iнвентар на збереження, тимчасово.
Санько прекрасно здавав справу, що з хвилини на хвилину може  впасти  трус
на їхню камеру. Дiйсно, тiльки-но  встиг  Санько  пустити  мотузочку,  яка
побiгла по пiдвiконню й геть у вiкнi щезла,  мов  слiдок,  за  люстром  до
камери ввалилось начальство- альбiнос, карнач, черговий корпусу та  кiлька
хлопцiв у бiлих халатах. В дверях стояв понурий наглядач.
   - Заключонниє! Садiтесь!! - вигукнув альбiнос свою  iдiотичну  команду,
на якiй вiн, напевно, помiщався  й  поза  якою,  мабуть,  не  вмiв  нiчого
iншого. I по тiм iстеричнiм вигуку вся юрба поперлася в куток.
   - Которi? - спитав карнач у наглядача, i той вiд дверей  показав  рукою
на Руденка, Андрiя, Миколу.
   Санько теж був у кутку, оскiльки куток потрапив в стан облоги.
   Куток пiддався наглiй i пильнiй ревiзiї на предмет  викриття  люстра  й
рiзних iнших заборонених речей. Санько з наївною  мiною  навiть  намагався
допомагати шукачам щастя робити обшук, за що замалим не дiстав по карку.
   Крiм кутка, було перевернуто всю  камеру.  Але  обшук  нiчого  не  дав,
люстра не було. Карнач i альбiнос кричали, обiцяли  страшну  кару,  але...
обшук нiчого не дав, i для кари не було формальної пiдстави.  Доскiпування
теж не дали нiчого.
   Виходячи, сердитий карнач не  витримав  i  визвiрився  бiля  дверей  на
коридорного, прошипiв:
   - Так де ж твоє люстро?!
   Бiдолашний коридорний, що так невдало поквапився наробити рейваху з тим
люстром, клiпав очима перелякано й мурмотiв:
   - Було ж... Вкрали... Вони ж вкрали... Мабуть...
   - Мабуть! - перекривив карнач i сердито сплюнув. - Iдiот!
   Дiйсно. Як можна вкрасти щось у наглядача! Та якщо в нього  навiть  був
"речовий доказ!" i його вкрадено, то наглядач  круглий  йолоп.  I  камера,
зрештою, тут нi при чому.
   Коли начальство пiшло, через якийсь  час  Санько  тихенько  постукав  у
дверi. Наглядач вiдчинив. Був вiн червоний, видно, добре йому влетiло.
   - Слухай, товаришок! - звернувся Санько лагiдно-лагiдно. -- Ти  пiди  в
голярню на Сумськiй, знаєш? Там  стоїть  дзеркало...  Так  ти  подивися  в
нього, який ти дурень...
   Наглядач хотiв ударити Санька замком, але Санько передбачливо вiдступив
на три кроки й з наглядачевого замiру нiчого не вийшло.
   - Пiди... I нiколи не кажи "гоп", поки не перескочиш. Ти це запам'ятай,
- порадив йому Санько беззлобно.
   Люстро Санько "стибрив" дуже просто. Коли вони поверталися з  релiквiєю
назад, вони  стовпилися  бiля  дверей  за  наглядачем,  i,  доки  наглядач
вiдмикав дверi, Санько проробив конфiскацiю. Для  цього  йому  треба  було
всього десять секунд.
   "Боже! Скiльки за десять секунд чоловiк може зробити!"
   Другий Санькiв коник був i зовсiм запаморчливий.
   Санько його викинув у перший же день пiсля карантину, як камеру  повели
гуляти.
   На прогулянку, як звичайно, водили партiями по 40  та  по  50  чоловiк.
Миколi, Андрiєвi, Саньковi й всьому їхньому кутковi припало йти в останнiй
партiї. Коли вони йшли черiдкою по сходах,  на  середнiй  площадцi  Андрiй
побачив газету, що лежала на столиковi наглядача. Вiн iшов перший, за  ним
Санько, потiм Микола...
   - От би почитати газетку, - зiтхнув Андрiй до Миколи.
   - Умгу... - зiтхнув так само Микола.
   На тому вся розмова й вичерпалася. Газета -новесенький номер "Iзвєстiй"
лишилася собi лежати на столику на середнiй площадцi.
   Пiсля прогулянки вони тим же шляхом примаширували до камери.  Андрiй  з
Миколою йшли останнi, Санько десь посерединi.  А  коли  дверi  зачинилися,
коли всi вже розсiлися по мiсцях, Санько наївно  запитав  Миколу,  чи  вiн
письменний. Пiсля того  кивком  голови  покликав  його  в  другу  половину
камери. Там Санько витяг з-за пазухи  газету  -  ту  саму,  що  лежала  на
середнiй площадцi на столику, й тим самим наївним голосом попросив  Миколу
почитати, "що новенького дiється в свiтi". Зразу  в  тiньовiй  цiй  камерi
утворилося величезне товпище,  люди  згромадилися  в  три  ярусивсiм  було
цiкаво знати, що  ж  новенького  в  свiтi.  Газета!  Свiжа  газета!  Це  ж
колосальна подiя. З першої половини перемандрували  майже  всi,  залишивши
тiльки якусь кiлькiсть для декорацiї,  для  роблення  шуму...  Микола  був
похопився й сказав Саньковi, що зараз же, напевно, кинуться шукати газету,
але Санько його заспокоїв:
   - Не турбуйтесь, Миколо  Володимировичу!.  Наглядач  нiколи  не  донесе
начальству, бо за це ж його самого, дурака, буде тяжко  покарано,  щоб  не
розкладав газет по столиках. Дав маху, так  тепер  вiн  буде  мовчати,  як
риба. Читайте...
   Дiйсно. Логiка залiзна.
   Микола читав. Скiльки в тiй газетi було цiкавого! I  з  яким  iнтересом
люди її слухали! Зголоднiли за друкованим словом, та ще словом з волi! А в
газетi було про рiзнi подiї, що вiдбуваються на волi, головне ж про  з'їзд
ВКП(б), що вiдбувся недавно, та про виступ  Сталiна.  Цiла  його  доповiдь
була надрукована, а в тiй доповiдi були таємничi слова про те, що  "вороги
народу пролiзли в апарат НКВД й перебили чесних партiйних  i  безпартiйних
большевикiв". Люди захвилювалися. А потiм почали  смiятися  i  злословити.
Лицемiр'я цiєї фрази вразило всiх пiсля того, як  всi  знали  напевно,  що
вказiвки щодо мордування та нещадної поведiнки з тими  ж  самими  "чесними
партiйними й безпартiйними  большевиками"  давалися  секретарями  обкомiв,
крайкомiв та республiканських ЦК партiї, а значить, -  були  вiдображенням
генеральної лiнiї того самого Сталiна. Одначе вичувалося, що  процес  десь
таки  дiйшов  свого  дiалектичного  заперечення,  й  сам  Сталiн  вже  б'є
вiдбiй... Тiльки ж  той  вiдбiй  не  їх  стосується!  То  для  заспокоєння
громадської опiнiї, пiсля того як все вже зроблено!..
   На самiм iнтереснiм мiсцi читання докторовi Iванову щось заболiв живiт.
Вiн застогнав,  скривився  й  поламзав  до  дверей.  Постукав  у  дверi  й
залебедiв благальним голосом:
   - Атдєльонний... Пустiте на аправочку... Бога  радi...  Коли  загримiли
засуви й доктор Iванов зник, Санько раптом позiхнув i загрiб рукою газету,
вiдiбрав її в Миколи:
   - Ну, почитали й досить... Ще на другий раз... Розходься!..
   Люди почали  просити  Санька,  лаяти  його,  благати,  але  Санько  був
невблаганний.
   - Розходься!.. Чортова порохня! Чого там!.. Марш всi на сiдала!!
   Нiякi умовляння не  допомогли  й  люди  мусили  розходитись,  утворивши
неуявне стовпотворiння, бо ж всi були збилися до купи, аж позлипались.
   Коли люди нарештi розлiзлися, повернувся доктор Iванов,  тримаючись  за
живiт. А скоро за Iвановим вдерлася до камери юрба начальства з альбiносом
на чолi. Зразу пiсля неодмiнної  формули  "Заключонниє,  садiтесь!"  гостi
зайшли до тiньової камери й накинулися  на  Санька,  що  не  встиг  вийти.
Вимагали газету. Вiн має газету й мусить її зараз же вiддати
   Санько зробив страшенно покривджену й  здивовану  мiну:  "Газету?!  Яку
газету?"
   - Ви читали газету!..
   - Боже! Та ж я зовсiм неграмотний! Всi про це знають...
   На Санька напосiлися, й вiн почав не в жарт плакати. Треба було бачити,
як  зворушливо   Санько   плакав.   Свята   невиннiсть!   Свята-найсвятiша
невиннiсть.
   Санька обшукали. Обшукали й його мiсце, i все навколо - нема.
   Тодi карнач приступив до нього з кулаками:
   - В камерi є газета!.. Тут читано газету... Хто має газету, га?!
   - А-а...-протяг Санько, мовляв, "так це iнша справа", а вголос промовив
нерiшуче.-Не знаю...
   - Як це не знаєш? -  вхопився  начальник  за  Санькову  нерiшучiсть.  -
Говори! Говори, бо я не знаю, що з тобою зроблю!
   Санько зiтхнув i озирнувся по камерi жалiбно, нiби  прохаючи  вибачення
за такий неетичний вчинок. Потiм звiсив голову й буркнув.
   - Так... В камерi є газета...
   - В кого?
   - В нього... отого... - буркнув Санько, показуючи на Iванова.
   Iванов глузливо засмiявся - "Ха-ха!.. Какiє  глупостi!"  Одначе  карнач
оглянув Iванова пильно. О, вiн знає, якi бувають штуки серед цих "людiшек"
i що то значить "перестраховка". От має стерво газету, а з переляку заявив
на iнших - перестрахував себе.
   - Де вашi речi? - спитав карнач в Iванова.
   - Вот... Пожалуйста, пожалуйста... - з готовнiстю  запропонував  Iванов
свої речi до диспозицiї. Вiн мав аж три великих тюки, що  були  прокляттям
для цiлої камери й об'єктом  її  лютi.  Карначевi  помiчники  розпотрошили
горiшнiй тюк, яким Iванов щодня послуговувався, бо там була  його  постiль
(вiн мав постiль! один на всю камеру!). В тюку газети нiякої не було.  Два
нижнiх тюки були зашитi. Помiчники зупинилися нерiшуче, але карнач  звелiв
розпакувати й другий тюк. I в нiм нiякої газети  не  викрито.  Була  добра
бiлизна, батистовi хусточки, шовковi шкарпетки, але жодної газети.  Санько
стояв i "дурнувато" спостерiгав всю операцiю. Третього тюка помiчники  вже
не мали охоти розпаковувати. Санько стояв  i  iронiчно  посмiхався.  Може,
саме тому карнач сердито звелiв розпакувати й третiй тюк. Вiн був  зашитий
добре, i його тяжко було розпаковувати. Але його, хоч i  нехотя,  все-таки
розпакували... I от в цiм третiм тюку, так добре зашитiм, в самiй серединi
виявилася гарненько, дуже старанно складена газета.  "Iзвєстiя"  на  шiсть
сторiнок...
   Iванова  наче  з  шостого  поверху  кинули,  -  вiн  отетерiв,   цiлком
розгубився й нервово шарпався, не знаючи, де йому дiти  руки,  що  б  саме
йому сказати...  Вiн  гикав  з  переляку  й  iдiотичне  кривив  обличчя  в
посмiшку.
   - А-а!..  -  протяг  альбiнос,  вражений  i  страшенно  обурений  такою
дволичнiстю Iванова. Сумнiву не могло бути,  що  це  "перестраховщик".  На
iнших доносить, а сам...- А-а, прафєсор!.. Ану лиш зберiться з речами!..
   Iванов зiбрався з речами --взяв торбинку з хлiбом,  ложку,  горнятко  й
хотiв ще брати постiль, але постiль йому  звелiли  не  чiпати,  -  й  його
повели.
   Двадцять дiб карцеру - законна пайка - докторовi забезпечено.
   Звичайно, Санько не сам проробив операцiю з тим тюком, -  в  метушнi  й
хаосi, коли люди так страшенно товпилися, йому допомагали  "корiшки",  але
вони мовчали, немов води понабирали в рот.
   Через дванадцять  днiв  Iванов  повернувся  до  камери.  Вiн  не  добув
термiну, й це було для нього велике щастя, бо й так вже вiн був,  як  тiнь
Бувши виключним боягузом, як i всi великопанськi пачкунцi, вiн замалим  не
збожеволiв  у  карцерi.  Йому  уроїлося,  що  це  його  вкинули  в  камеру
смертникiв, i вiн навiть тiєї вбогої пайки, що давали  в  карцер,  не  мiг
їсти. Вся його пишнота, викохана так старанно, спливла, як вiск.  Був  вiн
худющий,  з  величезними  синцями  пiд  очима,  руки  йому  тремтiли,  очi
сльозились. Доктора рiшуче не можна було  впiзнати,  коли  вiн  переступив
порiг камери. Лишилася з нього одна восьмушка. Прийшовши до  своїх  тюкiв,
доктор сiв на них i безсило звiсив руки. Санько зi щирим  намiром  прийшов
його привiтати.
   - Как вам нє стидно... - звернувся доктор Iванов до Санька.- Ето  же...
ето же... ето же... подло!.. ето же... - губи йому тремтiли, й вiн не  мiг
пiдшукати вiдповiдного епiтету, щоб затаврувати Санька.
   - Мовчи, гад! - раптом визвiрився на нього Санько. - Ич ти!.. Цить!! Не
диши!! Отам бiля дверей стоїть дiжка - бачив?! Так я тебе навчу  культури,
душа твоя лягава!.. Я тебе вилiкую... "Дохтор" тоже менi...
   Iванов злякано зiщулився й бiльше не пустив i пари з уст. I,  здається,
вiд тих пiр навiть перестав бути "стукачем".
   Санько його справдi вилiкував.
   Iсторiя  з  Барбаровим  була  ще  занадто  свiжа,  щоб  не  правити  за
переконливий мовчазний додаток до Санькових слiв.

   Iнодi Саньковi коники були менш шляхетнi, але для камери  були  такi  ж
оглушливi й веселi.
   Одного разу Львов дiстав  пишну  передачу  з  волi.  Харчову  передачу.
Цiлого "сидора". Там були й  помаранчi,  й  яблука,  й  гарна  ковбаса,  й
франзольки, й рiзнi "фиглi-миглi", й варення,  й  мiд  в  глечичку...  Але
Львов не мiг вкусити належно вiд  благ  тiєї  передачi,  бо  мав  хронiчну
бiгунку, яку хтось, до речi, назвав "революцiйною бiгункою",  нав'язуючись
до партiйного чину й "революцiйного" минулого товариша Львова. Та не мiгши
вкусити вiд благ, Львов, одначе, й другому нiкому  нiчого  не  давав.  Вiн
повiсив того свого величезного "сидора" на гратах i дивився на  нього,  як
та лисиця на виноград. "I око бачить, так шлунок не  пише!".  Санько  тому
Львову щодня прав його замазану бiлизну, заробляючи тяжким трудом пiвпайки
хлiба, квасив ту бiлизну в  мисках  та  носив  пiд  пазухою  до  вмивальнi
полоскати, наражаючись на небезпеку, але  навiть  i  йому,  за  його  таку
героїчну працю, Львов не дав нi рисочки з тiєї передачi. Ну й Аллах з ним.
Та передача була предметом заздрiсного зiтхання цiлої  камери,  i  вона  ж
була предметом рiзних двозначних жартiв та кепкування.
   Другого дня вранцi Андрiй прокинувся вiд якогось надзвичайного шуму, що
збентежив очманiлу голову. В камерi, що занадто рано проснулася, клекотiла
перепалка, вiдбувався якийсь скандал.  Кричав  Львов,  i  Гепнер,  i  весь
"Бiробiджан", як останнiм часом хтось прозвав ту частину камери,  де  були
розташованi жиди, а йому злобно й  уїдливо  вiдповiдав  "Азербайджан",  як
прозвали ту частину камери, де сидiли вiрмени й перси, iмiтуючи  совєтськi
республiки. Йшла вiйна... Виявилося, що у Львова вкрадено передачу.  Торба
висiла й далi, але передачi в нiй не було. Ну, а  так  як  до  розбiйникiв
були в камерi найбiльше подiбнi вiрмени й перси, своїм чорним  виглядом  i
грiзними очима, то спросонку пiдозрiння впало  на  них.  Перепалка,  може,
кiнчилася  б  нацiональною  вiйною,  коли  б  не  загримiли  засуви  й  це
розiтнулося несамовите й веселе:
   -Маня-а!! На повєрку становiсь!!
   Всi  стали  "на  повєрку".  Цебто  на  звичайну   вранiшню   перевiрку,
вишикувавшись у шiсть рядiв.
   Увiйшов Пересада, найспокiйнiший i  найсимнатичнiший  з  усiх  чергових
корпусу. Вiн мовчки перерахував усi шестiрки, пройшовши шереги з  кiнця  в
кiнець, занотував у журналi i повернувся на правий фланг.
   - Скарги й заяви є? - Запитав Пересада для проформи.
   - Є... -тихенько й несмiливо озвався Львов.
   - Будь ласка.
   - У мене... передачу вкрадено...
   - Так? Добре. I на того ж ви думаєте? - запитав Пересада флегматично.
   - Не... знаю...
   Пересада нiчого не сказав. Вiн  помалу  пiшов  понад  шерегами,  когось
шукаючи очима. Так вiн дiйшов до Санька Печенiзького, що  стояв  у  першiм
ряду. Дiйшовши до Санька, Пересада став, заклав руки за спину,  наставився
на Санька очима, - стояв i дивився, нiчого не  кажучи.  I  Санько  дивився
Пересадi в очi спокiйно й наївно, й теж нiчого не кажучи.
   Пiсля довжелезної павзи Пересада нарештi спитав:
   - Навiщо ж ти це зробив, га?
   Санько  знизав  плечима,  посмiхнувся  Пересадi  в  очi  з  янгольською
добротою й безподiбно щирим голосом вiдповiв:
   - Їй-богу думав, що моя!..
   Всi шiсть рядiв закихкали, не витримавши.
   Пересада:
   - Гм... I де ж ти її дiв?
   - Здiв!.. - сказав i воднораз здивувався  Санько,  як  то  черговий  не
розумiє, що робиться з передачею.
   - З ким?
   - Сам.
   Пересадi не треба було пояснювати, що Санько бреше. Сам вiн її з'їсти i
не мiг, i не "здiв". Вiн добре знав Санька, знав його  "блатняцьку"  душу,
що якщо й забирає передачi, то не  для  спекуляцiї  й  не  для  того,  щоб
"здiсти" самому.
   Постоявши й похитавши головою, Пересада махнув рукою  й  пiшов  геть  з
камери.
   "Маня" розiйшлася.
   Санько дiйсно "здiв" передачу, але не сам,  Вiн  опiвночi  скликав  пiд
стiл увесь камерний пролетарiат (яких чоловiк тридцять), що  зiйшлися,  як
тiнi, й обложили той стiл з усiх бокiв. Потiм Синько зняв з грат передачу,
уболiваючи, щоб вона не зiпсувалась, i принiс її пiд  стiл.  Там  вони  ту
передачу й  "здiли"  гуртом.  Санько  нагодував  за  рахунок  Львова  всiх
"страждущих i голодних".
   Пiсля бенкету Санько акуратно повiсив порожню торбу на мiсце.  Сам  вiн
опiсля божився Миколi, що й "рiски в рот не взяв, хай вежа сказиться".
   Пiсля всiєї цiєї iсторiї Львов, одначе, не подав виду, що гнiвається на
Санька. Як i ранiше, Санько далi виконував роль прачки й заробляв у Львова
пiвпайки  хлiба.  I  поводився  так,  нiби  й  справдi  нiколи  нiчого  не
трапилось. Раз тiльки Санько  запитав  задумливо  й  зi  своєю  незмiнною,
наївною в таких випадках мiною:
   - Професоре, скажiть, ви ж комунiст, еге ж?..
   - Комунiст, комунiст...
   - Ну от, бач, - зiтхнув Санько, помовчав i додав: А  "вона"  б  же  все
одно б зiпсувалась.
   Це Санько мав на увазi ту злощасну передачу. Це вже тодi, коли про  неї
взагалi всi забули.

   Та все це було утечею. I цi  Саньковi  одчайдушнi  вибрики,  i  камернi
всiлякi клопоти та "страшно важнi проблеми", й спiви, й одчайдушнi iгри, й
турнiри шаховi, лекцiї, "романи" тощо, тощо - це все тiльки  було  утечею,
амальгамою, удаванням видимостi життя,  що  прикривала  тяжку  трагедiю  й
душевну розчахненiсть та настороженiсть, нап'ятiсть до крайньої  межi  цих
людей. До тiєї межi, за якою починається розпач i божевiлля. Та  амальгама
була  дуже  тонюнька  й  ледь-ледь  могла  прикрити  ту  трагедiю.  I  все
розповзалася...
   Бували днi, коли в камерi панувала нестерпна  тривога,  туга,  загальна
депресiя,  вiдчай.  В  такi  днi  всi  люди  були  добрими,  бо   безмежно
пригнобленими. Туга стояла в повiтрi, i досить було двох  рядкiв  тужливої
пiснi, як десь  у  кутку  вибухали  направленi  в  пiдлогу,  безвихiднi  й
безпораднi ридання. Ридання, втокмаченi в бруд, в  лахмiття.  В  такi  днi
камера була пiддана загальному психозу вiдчаю. В такий день вмер  Дахно  -
вождь нової вегетарiанської  нацiї,  так  i  не  здавшись  слiдчому  й  не
заплямивши свого вегетарiанського прапора. В такий день збожеволiв Гепнер,
Юлiй Романович Гепнер- професор Харкiвського Марксо-ленiнського iнституту.
"Соратник" самого Ленiна, й приятель  Сталiна,  та  друг  Льва  Троцького!
Агов, всi студенти Харкiвського  Марксо-ленiнського  iнституту,  що  цього
професора знали й, може, любили! Ваш професор збожеволiв у камерi ч. I2  в
спецкорпусi номер два  на  Холоднiй  горi  в  день  буденний  року  божого
I939-го. В день вiдчаю  й  безвихiдного  розпачу.  Вiн  забагато  думав  i
переживав, знехтувавши намагання всiх iнших професорiв  i  теж  не  менших
дiячiв революцiї заглушити особисту трагедiю амальгамою - може,  й  дурною
часом, може, й брутальною часом, але все-таки рятiвничою до якоїсь мiри  -
амальгамою арештантської шибеничної  бравади.  Вiй  стерявся  вiд  надмiру
безглуздя й цинiзму, нагромаджених на душу його колишнiми "соратниками", й
вiд нервової перенаснаги, щоб той цинiзм перебороти  або  принаймнi  якось
збагнути й виправдати.
   Не раз Гепнер говорив Андрiєвi з безмежним подивом i вiдразою, - як  то
вiн може мати щось спiльного з Саньками й iншими, як вiн  може  опускатися
вниз i грати "з босяками в костi". Чай же вiн людина iнтелiгентна!  На  це
йому Андрiй вiдповiдав:
   - Професоре! Ви програли революцiю. Грайте ж тепер в костi на  сiрники,
сварiться,   спiвайте,   смiйтесь,   опускайтесь   "на   самий   низ"    з
"пролетарської"  гори  вниз,  i  бийтеся  з  "босяками",  робiть  все,  що
завгодно, - але тим вигравайте хоч рештки своєї притомностi вiд божевiлля.
   Гепнер не мiг спуститися з "Ленiнських високостей" в "босяцький" низ  i
- одного дня з професора Марксо-ленiнського iнституту обернувся  в  тихого
манiяка, що весь час на очах цiлої камери  намагався  ротом  дiстати  свої
статевi органи... Потiм схоплювався голий i щось танцював,  приспiвуючи...
Потiм говорив  iз  Сталiним  на  еротичну  тему  в  непристойних  тонах  i
заходився тихим безглуздим реготом... Вiн був  "тихо  помiшаний"  i  таким
його забрали з камери. Забрали,  щоб  вiн  бiльше  не  повернувся  анi  до
Iнституту, анi до камери 12-ї, анi взагалi до життя.

   Андрiєвi тiльки було трохи прикро, вiн був  вражений  i  огiрчений,  що
професор, який так любив високi теми, помiшався на темi зовсiм  прозаїчнiй
- на еротичнiй... Але людська душа взагалi велика загадка... Отак  дивишся
- бачиш одне, а отак - виходить зовсiм iнше. Отак велич, а отак... жаль.
   В день, подiбний до того, в який  збожеволiв  Гепнер,  раз  замалим  не
збожеволiла цiла камера.  Над  людьми  нависла  безвiдчитна,  непереборима
нудьга. Та нудьга, та туга накопичувалася, як пара в герметично  замкненiм
казанi, загрожуючи той казан  розiрвати.  I  вона,  та  туга,  замалим  не
розiрвала цього ось казана. Хтось  здерся  на  вiкно  й  довго  видивлявся
поверх надщербленого щитка на шматочок вулицi,  яку  було  видно  там,  за
муром. Видивлявся i сурiв тихо. I раптом вигукнув:
   - Матерi!!
   Ген на вулицi тупцялась юрба жiнок з вузликами, дивлячись  всi  в  один
бiк.
   - Матерi!.. - повторив спостерiгач здавленим голосом крiзь сльози.
   Все  кинулося  до  вiкон,  пiдхоплене  єдиним  стихiйним,  безвiдчитним
поривом. Люди дерлися на  пiдвiконня,  чiплялися,  мов  мавпи,  на  грати,
душилися... Всi хотiли побачити їх - матерiв!! З  вузликами...  Там...  На
вулицi... Напроти тюремної брами!..
   - М а т е р i!.. i с е с т р и!.. i маленькi дiти!.. З вузликами!..
   Люди  очманiли.  Вони  шалено  продовбували  (намагалися   продовбати!)
дерев'янi щитки,  намагалися  збiльшувати  випадковi  дiрочки  й  манюнькi
щiлини. Вони вдавлювали обличчя в  сплетiння  горiшнiх  грат,  намагаючись
якось висунути голову й переглянути через щиток, хоч голови висунути  було
абсолютно неможливо, але вони тиснули в них лоби й зблiдлi  обличчя.  Вони
дерлися, душилися й все бiльше шаленiли... Камера нагадувала зоопарк.
   - Збивайте щитки!!  Збивайте  к  чорту  щитки!!!  -  вигукнув  хтось  в
нестямi. Люди на гранi божевiлля взялися на  цю  команду  гатити  в  щитки
кулаками й чим попало...
   Раптом  за  мурами  розiтнулася  стрiлянина.  Кiлька  куль  з  вискотом
залетiли в камеру, копирснувши стелю. Люди посипалися з грат, як  лантухи.
Лишився висiти на  гратах  лише  той,  що  перший  вiдкрив  "матерiв",  як
Колумбiв матрос на щоглi. Блiдий i манiакальний  з  вигляду,  вiн  дивився
пильно й зi стогоном доклав:
   - Розганяють... Вони їх розганяють багнетами!.. Багнетами!..
   По тих словах вiн зсунувся на пiдлогу. Не вiд куль,  нi,  вiн  зсунувся
напiвпритомний, бо не мiг витримати видовища...
   Видовища, як матерiв, що прийшли з вузликами (iз злиденними вузликами!)
й принесли свої зшарпанi  горем  серця  до  тюрми,  розганяють  багнетами.
Пролетарських матерiв в iм'я пролетарiату!.. Багнетами!..
   Нiкого не було вбито анi поранено. Але не один був закривавлений - люди
подерли собi пальцi й обличчя об грати... Лиш нiхто тих матерiв не  бачив,
крiм одного, того, що висiв перший. Пiсля того  його  довго  й  пристрасно
розпитували:
   - Якi вони?
   Вiн не знає, вiн нiчого не може сказати. Що вiн може сказати? Але  його
все питали:
   - Чи не бачив отакої от хустки? А чи не  бачив  отакої  от  кохти?..  А
може, бачив отака от i отака от, старенька... Зовсiм старенька...
   Ночами, коли  камера  засинала,  амальгама,  сяк-так  нашарована  всiма
зусиллями за день на трагiчну голизну арештантської збiрної  душi,  зовсiм
геть сповзала й камера лежала у всiй неприхованiй величi. Звалище людських
кiнцiвок. Не людей, а  знеосiблених  людських  кiнцiвок,  сперш  укладених
"валетом в замок або в ялинку", а потiм уже згромаджених просто в хаос. Тi
кiнцiвки  часом  рухались  i  маячiли,  допомагаючи   невiдомим   голосом,
звiльненим вiд денних умовностей, вже не замаскованим в спокiй i гумор,  а
оголеним до кiнця в усьому їхньому трагiзмi... Часом хтось схоплювався  й,
не можучи видертися зi звалища, кричав тоскним голосом. Але вiн кричав  не
вiд того, що був привалений товаришами, а тому, що був привалений  жаскими
рефлексiями пережитого вчора й вiзiями неминучого  завтра...  На  пiдставi
тих рефлекторних  крикiв,  стогонiв  i  скреготу  зубiв  можна  змонтувати
внутрiшню, психiчну картину всього цього людського  звалища.  Картину  без
амальгами...
   Такими ночами краще лежати й не розплющати очей.

   Андрiй навчив Санька вiрша, що його сам найбiльше любив i  пам'ятав  iз
шкiльної  лави.  Андрiй  не  пам'ятав  твердо  автора   -   здається,   С.
Руданський,- але вiрша пам'ятав  усе  життя.  Це  вiрш  про  те,  як  мати
виряджала в свiт та навчала свого сина, а потiм  виряджав  i  навчав  його
батько... Це славнозвiсний вiрш:
   "Дочекався я свого святонька,
   Виряджала в свiт мене матiнка...
   Виряджала в свiт мати рiдная
   Та й приказувала менi бiдная:
   Бачиш, сину мiй, як працюємо,
   Бачиш, сину мiй, як горюємо..."
   Далi говорилося, як, отак виряджаючи перша, мати умовляла сина  утiкати
вiд злиднiв, iти в свiт i там бути покiрним,  слухняним,  згинатися  перед
сильними, як билинонька, й стелитися пiд ноги - i  тодi  йому  буде  добре
жити.
   "Спина з похилу не iскривиться,
   Зате ступить пан та й подивиться..."
   Пан подивиться, пан зласкавиться, пожалiє й синовi добре  буде  жити  в
панськiй ласцi, служити вiрно й дiставати "розкошi в нагороду за ту  вiрну
службу... Це умовляла мати.
   А  потiм  виряджав  сина  батько  -  спрацьований,   згорьованнй,   але
непокiрний i гордий батько.  Вiн  виряджав  -  приказував,  твердо  синовi
наказував бути гордим i мужнiм i нi перед ким не гнути  спини,  нiкому  не
уступати дороги, не стелитися пiд ноги багатим, "трутням неробучим",  бути
i в злиднях паном над собою. I бути таким в iм'я своєї згорьованої  бiдної
матерi та спрацьованого батька. А так наказуючи, батько перестерiгає  того
свого сина, в свiт виряджаючи:
   "Будеш проклятий, милий синочку,
   Як зiгнеш себе, мов билиночку!
   I спина тобi нехай скорчиться!
   I чоло твоє нехай зморщиться !.."
   Саньковi цей вiрш страшенно сподобався, й вiн його дуже  швидко  вивчив
напамя'ть весь,  вiд  початку  до  кiнця.  Сподобалось  йому,  власне,  як
виряджав сина батько. Лежачи на пiдлозi горiлиць,  Санько  часто  сам  для
себе декламував цiлий вiрш. Ту частину, де говорила мати, Санько  вимовляв
жалiсним голосочком, шкодуючи та й явно з тiєї матерi кепкуючи. Потiм  вiн
переходив до ролi батька - голос його мiнявся, робився твердий i  понурий,
сталевий. Вiн - Санько - в ролi батька  з  ентузiазмом  навчав  того  сина
мужньої i гордої поведiнки.  А  як  доходив  до  кульмiнацiйного  моменту,
зцiплював кулак i карбував ним, пiднiсши його в повiтря патетично:
   "Будеш проклятий, милий синочку,
   Як зiгнеш себе, мов билиночку!
   I спина твоя нехай скорчиться!- (рубав кулак).
   I чоло твоє нехай зморщиться!"-(рубав кулак).
   Потiм  Санько  приноровився  цей  вiрш  не  просто  читати,   а   якось
виспiвувати...
   - Хто це написав таку гарну пiсню?- питав зворушений Санько в Андрiя. -
От, брат, пiсня, так пiсня!

   По тюрмi почали кружляти таємничi й неймовiрнi чутки. Чутки про  зняття
Єжова. Кожного, хто їздив на Раднаркомiвську, пiсля повернення  болiсно  й
настирливо випитували - чи не  бачив  вiн  на  стiнi  портрета  "залiзного
наркома"? Чи висить?
   Однi кажуть, висить! Ще висить!
   Другi кажуть, що нема. Але, може, його там i не  було  взагалi  на  тiй
стiнi, яку бачив цей iкс чи iгрек. Третi стверджують, що таки висить.
   Не мавши зв'язку з волею, люди хотiли хоч в такий спосiб щось  угадати,
довiдатись. Звiдки появилася чутка про зняття Єжова, невiдомо. Кажуть,  що
нiби хтось помiтив, як ранiше в слiдчого в кабiнетi висiв портрет наркома,
а тепер нема. Це стало пiдставою до портретної епiдемiї. Всi намагалися на
власнi очi переконатися, висять тi портрети чи немає. Тих, кого  викликали
на допит, вважали  щасливими:  вони  мають  лагоду  перевiрити  карколомну
новину. Кожному, кого забиралося "з  вещами",  камера  в  надiї,  що  його
беруть на допит, давала доручення придивитися, чи висить ще  тамi  портрет
Єжова. Тiльки ж... бiда в  тiм,  що  всi  без  винятку  в'язнi  зовсiм  не
пам'ятають, чи висiв взагалi будь-який портрет в кабiнетi їхнього слiдчого
ранiше; їм було не до того на "малих" i "великих  конвейєрах",  коди  весь
свiт їм стояв стовбола. Так що й  спiвставляти  нi  з  чим.  I  карколомну
новину устiйняти нi по чому.
   Щодо ходу арештантського життя, то воно  було  суцiльним  спростуванням
наявностi  будь-яких  карколомних  подiй  на  пролетарському  олiмпi.  Все
по-старому, а якщо й сталися в тiм життi якiсь змiни, то в гiршу  сторону.
Вiдчувалась напруга, дедалi бiльша. "Фабрика-кухня", за свiдченнями  всiх,
хто туди потрапляв, загудiла ще несамовитiше. Посилився натиск. Посилилося
биття. Погiршився режим. Завели якусь нову форму  iзоляцiї  переслухуваних
та мордованих - вже немає "брехалiвок", а  є  якiсь  "собачники"  на  одну
людину. Вiдчувався у всьому  шалений  поспiх.  Вiдчувалося  в  усьому,  що
закручують гайки "до одказу". Посилився рух на Раднаркомiвськiй, посилився
й на Холоднiй горi - з камер на "Чорний ворон"  i  з  "ворона"  до  камер.
Часом забирали партiї й не повертали. Цiлi ночi  гули  десь  на  тюремному
подвiр'ї й за брамою машини. Разом з  посиленням  гарячки  посилювалась  i
плутанина,   безглуздя,   нерозбери-бери.   Камери,   замiсть   порожнiти,
наповнювалися, бо брали двох, а приводили п'ятьох.  При  всьому  руховi  й
поспiховi "вода"  не  збувала,  а  прибувала.  Багато  привозили  людей  з
районiв. Вiдчувалося, що десь  хтось  безнадiйно  захекався,  не  встигає,
квапиться, нервується, iз  шкiри  вилазить,  женучи  конвейєр  божевiльним
темпом.
   Тюремний телеграф працює безперебiйно.  Вiн  щодня  приносить  маленькi
деталi, з яких повставала бiльш-менш правдоподiбна цiлiсть. Вся  машинерiя
НКВД намагається пропхати крiзь пельку молоха велику силу народу, але  все
те не пролазить. Апарат слiдства не пропускає всiєї  маси  ув'язнених,  не
впорується з колосальним навантаженням, i утворився  "затор"  так,  як  на
лiсосплавi утворюється "залом", коли обчухранi  дерева  нагромаджуються  у
вузькому або в мiлкому, порожистому  мiсцi  величезною  купою,  припиняючи
весь процес. Так сталось i в тюрмах - люди нагромаджувались, як  обчухранi
дерева на  "заломi".  Через  те  слiдчi  роблять  аврали,  щоб  той  залом
розламати, розчистити, - викликають геть  з  усiх  районiв  весь  мiсцевий
слiдчий  персонал,  всiх  начальникiв  районiв  та  їхнiх  заступникiв   i
мобiлiзовують  потрiбнi  ще  кадри  в  партiйнiй  органiзацiї  областi  на
допомогу, ставлять їх  до  конвейєра,  щоб  подвоїти,  потроїти  пропускну
спроможнiсть цього конвейєра розбирання людських душ.  Конвейєр  аж  гуде.
Але знову "вузьким мiсцем" є суди. Хоч  їх  i  безлiч  -  рiзнi  "Тройки",
"Спецколегiї", ОСО, трибунали тощо - але, бавлячись у "законнiсть", всi цi
суди  (i   кого   вони   мають   дурити?   Перед   ким   вiдчитуватись   i
виправдовуватись?!) вимагають нiби "бездоганного"  оформлення  справ,  щоб
усе в  них  було  як  слiд  припасоване,  пiдiгнане  до  вимог  совєтської
юрисдикцiї, щоб все було "по закону". (Господи! який цинiзм! Але не тiльки
цинiзм. Тут щось iнше. Тим iншим є, очевидно, потреба  виправдатися  самим
перед собою, хороблива й пiдозрiла потреба, така, як  потреба  в  злочинця
ставити грубi свiчки в церквi, яку вiн перед тим обiкрав i  має  намiр  ще
обiкрасти). Це припасовування  затягається  в  безкiнечнiсть,  але  вже  й
припасованими справами всi тi "суди"  геть  перевантаженi,  й  тому  деякi
в'язнi пiсля закiнчення слiдства й  пiдписання  "двохсотки"  сидять  довгi
мiсяцi, а то й роки, чекаючи присуду. Нiяких надiй на  звiльнення  всерйоз
нiхто не має (мало таких наївних!) i на те  не  сподiвається.  Вислiд  тих
судiв для кожного можливий лише один з двох -  або  кара  на  смерть,  або
заслання  на  довгi  роки.  В  цьому  виборi  вихiд  в  табори  дорiвнював
порятунковi, виходовi на волю, i тому всi про це мрiяли. Про етап. Етап  у
невiдоме, в муку, але не в видиму смерть.

   Андрiй вiдчував, що, хоч вiн i сидить, але справа його  десь  рухається
поза ним i поза його волею. Проте знав,  що  остаточне  її  оформлення  не
зможе вiдбутися без його участi i той чи той її фiнал все-таки  залежатиме
вiд нього - вiд того, чи зламається вiн, чи не  зламається.  Хоч  до  того
фiналу ще далеко, ой як далеко! Якщо пiдходити з мiркою закону, то  справа
його взагалi ще не зрушила з мiсця. Адже вiн не написав ще жодного  слова.
Не пiдписав жодного рядка. Як i не прочитав  жодного  документа  iз  свого
дiла, щоб мати привiд на нього зреагувати. I в  той  же  час  справа  його
пiшла десь дуже й дуже далеко. Якщо збожеволiла  Катря  ось  в  цiй  самiй
тюрмi десь, якщо тут сидить його бiдолашна сестра, то  справа  його  пiшла
дуже далеко. Десь поза ним. I невiдомо  ще,  скiльки  там  взагалi  сидить
отаких, як Катря й його сестра, в його справi й десь там божеволiють.  Вiд
цiєї думки серце Андрiєве  обливається  кров'ю  i  безсилий  гнiв  стискає
щелепи.
   Вiн  береже  записочку   вiд   Катрi   -   таку   малесеньку   паперову
гульку-горошинку, - i та горошинка стала для  нього  талiсманом,  в  якому
криється велетенська сила. Якщо фiнал справи залежатиме  вiд  нього,  якщо
вiн переможе цих варварiв, то сила до того схована в цiй горошинi.
   Там у нiй написано... I це наказ, для Андрiя обов'язковий. I  це  ж  та
запальна iскра, iм'я  якiй  вiра.  Дружба.  Свiдоцтво  її  непорушностi  й
непобiдностi.
   Випадково по телеграфу Андрiй  довiдався  про  Давида.  Давид  сидiв  у
трiйниках i... пiшов на волю. Все витримав, i не розколовся,  i  пiшов  на
волю. Це точно. Петровський - священик Петровський, отой "апостол  Петро",
дiстав вiд Давида умовлену безiменну передачу - кiлька хусточок  i  кiлька
шкарпеток. Одна хусточка синя й скраєчку надрiзана.  Це  було  знаком,  що
передача вiд Давида i  що  Давид  на  волi.  Синя  хусточка  з  надрiзаним
краєчком. Тепер Петровський сидить в камерi внизу. Вiн має ту хусточку.
   Андрiєвi хотiлося подивитися на ту хусточку. Вiн уявляв  її.  I  уявляв
юнака Давида, єдиного мужнього з усiх його одноплеменцiв. Безмежно чесного
й безмежно упертого... I щиро радiв за нього. Це теж було джерелом сили.
   Андрiй чомусь сподiвався, що Давид передасть передачу й йому, хоч знав,
що для нього тут не приймуть нiяких передач, бо вiн на окремiм режимi.
   Передачi не було й було трохи сумно. Так, просто сумно... Давид мав  те
щастя, що вiн iшов один i... що його нiхто не продав. I що вiн був  просто
наївний юнак, який потрапив в цю "пiч вогненну" випадково. II
   Новий слiдчий  називався  Гордий.  Це,  напевно,  було  прибране  iм'я.
Мабуть, пiсля пригоди з Донцем цей новий господар Андрiєвої  душi  вирiшив
краще сховатися за псевдо. На всяк випадок. Коли вiн  вимовив  своє  iм'я,
воно для Андрiєвого вуха  прозвучало  занадто  вже  фальшиво.  До  того  ж
поквапнiсть i демонстративнiсть доведення того iменi до Авдрiєвого  вiдома
була занадто вже пiдозрiла. Але яке то, зрештою, має значiння. Суть  не  в
iменах. Скажiмо, до Великiна яке не пристав  iм'я,  все  буде  Великiн,  а
становище його жертви нiтрохи не змiниться.  I,  напевно,  багато  з  його
жертв взагалi не знають його iменi, якщо вiн не  назвався  сам,  як  i  не
пам'ятають, чи висiв в його лабораторiї портрет його патрона Миколи Єжова,
чи нi. Андрiй  теж  не  пам'ятає,  чи  були  якiсь  портрети  в  усiх  тих
лабораторiях, де вже вiн побував.
   До речi, найперше, що Андрiй зробив тепер,  це,  пам'ятаючи  розмови  в
камерi i прохання товаришiв, - обвiв оком пильно стiни, щоб  побачити,  чи
висить портрет "залiзного наркома",  доки  свiт  не  став  у  його  головi
стовбола. Висить! Ось, на лобовiй  стiнi,  над  столом  слiдчого.  Висить,
висить. У всiй красi й величi. Такий собi худолиций чоловiчок, подiбний до
чинбаря чи до закрiйника. Колишнiй,  нiкому  не  вiдомий  Сталiнiв  чистiй
чобiт а чи "мальчик" до всього. Значить, чутки - то блеф.  А  чи  тут  дiє
iнерцiя? А чи промова Сталiна то був  лише  цинiзм?  Так,  то  безперечний
цинiзм...
   Гордий почав гордо в тому ж самому стилi, що й Великiн ранiше, що й усi
iншi. На фразу Андрiя, пущену, як пробний балон, для  вияснення  розумових
здiбностей свого нового опiкуна,  -  фразу,  вимовлену  мляво,  про  права
людини, про пролетарську законнiсть i  про  Конституцiю,  в  якiй  те  все
записано, - Гордий зареготався гомерично. А тодi визвiрився:
   - Плював я на твою за...ну конституцiю! Хе! "Конституцiя"! - i загнув у
шiсть поверхiв на адресу конституцiї та "всiх дурнiв."
   Ясно. Сiм промов сiмох Сталiнiв не можуть сказати бiльше й краще, як ця
одна фраза цього наївного простака,  що  не  мудрствує  лукаво,  виконуючи
iнструкцiї.
   А Гордий був простак. Дуже блискучий, але  феноменально  обмежений.  Та
йому й не потрiбен був розум - вiн думав кулаками. Цей оригiнальний апарат
думання в нього був надзвичайно розвинений - кулаки з довбеньку, - i  саме
за цей апарат думання його й взято до такої "державної" працi,  ось  в  цю
установу.
   Кiмната Гордого, в яку приведено Андрiя, це не була лабораторiя  Донця,
як вiн сподiвався, а зовсiм iнша. З цього можна було думати, що Донець теж
десь тут iснує. Лише книги Андрiєвi перемандрували сюди й  лежали  ось  за
столом у кутку великою, хаотичною купою. Було чудно дивитися на Гордого  й
на тi книги, - що вiн буде  з  ними  при  такому  своєму  апаратi  думання
робити, з тими книгами? Гордий - i книги... Ну й ну.
   А Гордий проголосив, що вiдтепер Андрiй в  його  руках  i  що  вiн,  що
схоче, те з ним i зробить. Що всi попереднi слiдчi були дурнi й до  Андрiя
дуже чемнi. Що  влада  його  над  ним  необмежена.  Що  вони  все  почнуть
спочатку, "по-своєму", тобто за його методою i т. д. I, нарештi. що Андрiй
таки пiдпише протокол.
   Але це все були пустопорожнi, так набридлi Андрiєвi  фрази.  Лише  одно
було нове - йому дали виключного дурня, який, при  такому  своєму  апаратi
думання та при такому ентузiазмi, може  його  зовсiм  скалiчити.  "Метода"
Гордого якщо й рiзнитиметься  вiд  усiх  попереднiх,  то  лиш  радикальною
простотою.
   Одначе Гордий, мабуть, мав окремi iнструкцiї щодо Андрiя. Вiн  покричав
на нього, стусонув кiлька разiв, а тодi намагався  взяти  Андрiя  розумом,
вбачаючи в ньому круглого iдiота.
   Покурюючи й закинувши ногу за ногу, Гордий з безподiбною  проникливiстю
та самовпевненiстю "ловив" Андрiя. Вiн називав iмена, вичитанi навмання  з
"дiла", й ставив  провокацiйнi  запитання...  Це  було  чудесно.  От  вiн,
наприклад, називає iм'я Стрiльця й витрiщається здивовано: - О!  Стрiлець!
- А тодi iрже й задоволено та захоплено б'є кулаком по столу:
   - Та ж вiн учора признався! У всьому признався!! Ось тут!.. I ти ще  це
пiдтвердиш...  Тут  от  говориться  про  закопану   зброю!   Так   ти   це
пiдтвердиш... Ну?!
   Безподiбний Гордий! Вiн не знає, що Стрiлець - це ж Григорiй Косинка  i
що той Косинка розстрiляний ще п'ять рокiв тому, - але яке  йому  до  того
дiло. Вiн i Косинки не знає i не хоче знати. Вiн ловить Андрiя.
   Ось так вiн ловить Андрiя, а Андрiй  навiть  не  спростовує  безглуздя.
Навiщо?.. Нехай... Андрiй мовчить i з завмиранням серця чекає, чи не скаже
цей наївний кулакастий дурень чогось цiкавого й важного для нього,  чогось
про братiв, про сестру, про Катерину... Сидить i думає, як би  його  чимсь
спровокувати, щоб вiн показав донос! Донос! Або й  ще  що-небудь,  що  так
пече й болить Андрiєвi. Але вiн нiяк  не  може  дiбрати  способу,  сам  же
Гордий, на диво, уперто обминає певнi iмена й не хоче вдаватися до  певних
шпаргалок, якими набите оте "дiло". Очевидно, вiн має тверду iнструкцiю не
чiпати певної групи iмен i  не  оперувати  тими  матерiалами,  якi  можуть
зорiєнтувати жертву, I вiн ту iнструкцiю виконує твердо  i  послiдовно.  З
чого видно, що вiн не такий уже дурний.
   Ловлячи Андрiя, Гордий ненароком запитав, чи  вiн  не  знає  такого  от
Жгута? Сам тон запитання й погляд, яким Гордий при тому дивився в обличчя,
змусили чуткого Андрiя нашорошитись. Метода ставлення запитань ненароком i
байдуже була добре Андрiєвi  знайома.  Коли  в  хаосi  ставлять  запитання
ненароком - це й є головне. О, та вiн,  здається,  тiльки  клеїть  з  себе
дурня, цей тип! Одначе такого прiзвища Андрiй не знав. А Гордий  перепитав
його кiлька разiв, притому пильно й скоса дивився в обличчя.
   - Чи не знаєте ви такого Жгута?
   Андрiй не знає такого Жгута. При цiм Андрiй  не  змiг  приховати  свого
здивування - вiн справдi не знав нiякого Жгута.  Те  здивування  не  могло
прослизнути мимо уваги навiть Гордого, й вiн лишився  явно  задоволений  i
справдi гордий. Вiн за чимсь полював i вполював. Це йому вдалось. Андрiєвi
було досадно, що вiн дав маху, а в той же час тривожно - "Що за Жгут!?"  I
якщо цей дурень про нього так питає, то, очевидно, в цiм i  є  вiсь  всiєї
iнструкцiї щодо iмен. Гордому треба устiйнити, чи знає Андрiй Жгута. I без
сумнiву, вони зацiкавленi в тiм, щоб Андрiй не знав. Це устiйнено. I  саме
тому Андрiєвi було досадно. Згiдно з його виробленими правилами -  слiдчим
нiчого не треба  давати  устiйнити.  Чим  бiльша  здезорiєнтованiсть,  тим
краще. Та сама метода в оборонi, що застосовується й при наступi.
   Але устiйнено, що Андрiй не знає Жгута. Андрiй же устiйнив, що є якийсь
Жгут, що вiдiграє в його справi, може, велику роль, та що слiдчим залежить
на тому, аби його не розконспiрувати.
   Одначе щодо Гордого, то хвилеве  враження  про  його  розум  таки  було
безпiдставним. Вiн був по-"хохлацьки" хитрий, це так, вiн вполював зайця з
тим  Жгутом,  але  розумовi  його   здiбностi   все-таки   цим   не   були
реабiлiтованi.  Далi   йшла   комедiя   в   попередньому   стилi.   Гордий
iмпровiзував. Не маючи нiяких зiзнань Андрiєвих в дiлi, знаючи, що  їх  не
здобув нiхто, Гордий вирiшив  все-таки  всiх  перевершити  й  бодай  якiсь
зiзнання здобути. I вiн iмпровiзував. Вiн  хотiв  всiх  здивувати  й  таки
розкрити контрреволюцiйну органiзацiю, яка, на його  глибоке  переконання,
iснує. Iснує напевно й вiдповiдна до Андрiєвих, Гордому вiдомих, поглядiв.
I Гордий докладав зусиль, ловлячи Андрiя на рiзних iменах,  вигаданих  ним
фактах, намагаючись Андрiя застрашити приголомшуючими речами, розраховуючи
на те, що людина пiд навалою тих вигаданих фактiв впаде у вiдчай i розкаже
вже невигадане, те, що вона має за душею. А цього саме й треба.
   Лови Гордого кiнчилися тим,  що  вiн  страшенно  роззлостився  й  кинув
бавитися в розум... Вiн пустив у дiло свої кулаки... I треба  сказати,  що
вiн цим своїм "розумом" володiв генiально... Вiн  сам  в  одинку  давав  з
Андрiєм раду краще, анiж Великiн зi своїми помiчниками.  Правда,  тепер  в
Андрiя не було й третини колишньої сили... Боже, якби це сталося в  перший
день, отак один на один!.. Але тепер Андрiй, пiсля всього перейденого, був
занадто кволим... Збиваючи до  непритомностi  й  одливаючи  водою,  Гордий
довiв Андрiя до такого стану, що аж сам злякався  й  похопився.  Очевидно,
вiн не мав санкцiї убивати до смертi, а мав наказ залишати трiшки живим...
   I вiн лишив Андрiя трiшки живим.
   Пiсля цього  слiдство  перейшло  в  знайому  стадiю  "нукання".  Гордий
переконував  Андрiя,  що  йому,  зрештою,  "нiчого  не  буде",  якщо   вiн
"признається". Хай вiн розповiсть про  свої  всi  справи  i  все  буде  "в
порядку". А так переконуючи, нукав:

   - Ну?!
   А так нукаючи та переконуючи "хоч щось дати",  Гордий,  щоб  пiдкрiпити
жертву, навiть давав Андрiєвi напитись води. I Андрiй пив. Вiн у  душi  не
мав на цього дурня злоби, бо-бо ж вiн дурень, i на гнiв ще й на  таких  не
вистачало вогню. Божий бичок, якому однаково,  що  ламати  рогами  -  мур,
стовп чи людину. Клепав би своїми кулачищами паротяговi казани i скiльки б
з того було користi!
   Гордий  нукає  й  знiчев'я  копається  в  купi  книг.  Вiн  їх   листає
глибокодумно й кидає геть. I нукає.
   Ось вiн знаходить якусь книжку, розгортає її й довго  читає  щось...  I
раптом вибухає саркастично й воднораз трiумфуюче:
   - Ах ти ж гад!.. Ага! Ти прикидаєшся ягням!.. А оце що?!! Га?!!
   Гордий потрясав якоюсь книжкою...  В  брунатнiй  обкладинцi...  На  тiй
обкладинцi жирними чорними лiтерами написано:
   "П о е т - а н а р х i с т, У о л т У ї т м е н!"
   Андрiєвi щось пробiгає по серцю. А Гордий уїдливо карбує,  читає  напис
на титульнiй сторiнцi:
   -"Любому й дорогому друговi Андрiєвi Чумаковi- Нур форвердс!" Ич ти!
   Так,  Андрiй  згадав,  що  там  було  дiйсно  написана  девiз  -   "Нур
форвердс!!", а подарувала цю книжку й написала "любому й дорогому друговi"
товаришка студентських рокiв, Людмила У., безумно закохана в  анархiзм,  в
його давнього апостола Малатесту та й його недавнього маршала легендарного
Нестора Махна, зараховуючи до анархiзму все, що було  й  є  революцiйного,
наснаженого i зненавистю до ВКП(б) i до всякого деспотизму. А так як девiз
"Нур форвердс!" все-таки досить прозорий i небезпечний, то замiсть пiдпису
там передбачливо поставлено якусь карлючку, що  мала  правити  за  iнiцiал
"У". Дiвоча конспiрацiя.

   - Що це таке "Нур форвердс?"
   - Вперед!
   - А-а... Ну от бач! Я так i знав...  Ага!  Хто  це  такий?  -  потрясав
Гордий книжкою з  таким  скандальним  написо