Iван Багряний. Огненне коло ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Нiхто бiльшо? любови не мав над ту, як хто власне життя покладе за друзiв сво?х. НОВИЙ ЗАПОВIТ, ?вангелiя вiд св. Iоанна, г. 15, 13 "Хлопцi ж бо то хлопцi, як соколи!.." З стрiлецько? пiснi I Снилось, що землю ?в на вулицi рiдного мiста... Вирiзав тi?? землi двi плитi з стiл завширшки й з чверть завтовшки... Потiм побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними i бiлими шарами, на смак як вафля пiсна, нi, трохи смачнiша. А потiм нiс тi брили пiд пахвою. Згодом вони обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла тро?цькими святами й сагою луговою... На вулицi дерева якiсь височеннi та волохатi, чорно-зеленого кольору, темнi такi та ряснi, широколистi,- осики й дуби. А листя на них немов повирiзуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб мав листя дубове вперемiшку з осиковим... Вiд дерев тих могутнiх i страшних подиха? древнiстю, апокалiптичнiстю, тишею грозовою. Вони стоять, млiючи, немов перед очiкуваними громами другого пришестя... Замiсть хат i парканiв - ру?ни. А на ру?нах тих вже хтось буду?ться наново... Життя пробива?ться крiзь жах, жорству i попiл, бентежне й вже злякане... Потiм все якось змiнилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсiм iнший. Все нiби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, млiють i трiскають, опаленi вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемню? сонце, й воно вигляда? крiзь опалову мряку жовтогарячим покотьолом... Стовбури дерев розщепленi гарматними набоями та авiабомбами... Двiр з розбитою бiлокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й "потом"... Хата з забитими вiконницями. Пiд хатою при стiнi сто?ть стiл, а на столi лежить юна-юна жiнка, убита... Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях i на опуклих оголених грудях, виступа? з соскiв i стiка? помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину ?? нiби спить... теж забризкане кров'ю. Обо? як живi, нiби сплять,смерть була безсила спотворити зовсiм божеську красу цi?? земно? Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невiдомо чого бояться - чи смерти на столi, чи смерти, що десь лiта? вгорi в опаловому небi... Придивився й раптом упiзнав - це ж Ата! I - з малим дитям! Чому з малим дитям?!. Ридаючи, йшов десь пустирищами, нiс свiй божевiльний розпач ру?нами, щоб нiхто не бачив... Раптом удар через пiврозбитий паркан чимось по головi - це ударив хтось рiдний i страшно закляв знайомим голосом - очi заслiпила кров, багато калиново-червоно?, пiнисто? кровi на одежi, на руках, якими затуляв мiсце удару... Голос кляв, вiддаляючись, чийсь рiдний голос... В серцi пiднялася буря не то пекучого гнiву, не то пекучих слiз, тяжких слiз вiдчаю i розгубленостi, i гiркого жалю, i образи,- хотiв раптом закричати щось навздогiн тому голосовi, щось несамовите, щось з само? глибини розчавленого серця... I проснувся. З опритомненням погас рух, умер вiдчай, i вмерла думка. Лежав обважнiлий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола,- така чорна й така ?дуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече, гойда?ться, сходить випарами... Задушливий сморiд диму й пiроксилiну залива? все - уривки снiв, безголосий крик, порухи душi, все йде гарячою хвилею, палить обличчя, чадить... Зда?ться, щось десь горить. Десь близько. Але байдуже. Нехай. Обезволiле тiло, розбите утомою й болем, палене пекельним вогнем зсередини, зовсiм не реагу? на мляву думку про те, що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь свiт горить. Так йому й треба. На мiзок настирливо навалю?ться непереможний тягар утоми, все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можна протистояти, i душа, утiкаючи вiд того тягаря, знову порина? в сон, утiка? в якийсь iнший свiт - в маячiння. Сон приходить, муркочучи, лагiдний, рiдний, нiжний сон - як визволення. Чад i сморiд, утома й бiль лишаються самi по собi, а душа сама по собi. Тепер ?? охопило iнше почуття - хвилююче почуття радости, вiдроджене десь з глибини, нiкому не висловлюване, але таке, що колись було. Воно було. Почуття радости, що витиска? сльози зворушення. Лише те почуття тепер приправлене гiркотою й iронi?ю... От вони машерують. А навколо - квiти... квiти... квiти... Сонячний Львiв. Величезнi юрбища. Люди на бальконах i в вiкнах будинкiв. Рiднi й нерiднi, близькi й далекi, але все сво? - Друзi, товаришi, матерi, батьки, сестри... Безлiч ?х! А вони - вiйсько, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надiй, сповнене жадоби небувалого подвигу за них, за всiх отих, що обсипають квiтами" мерехтять до них сльозами радости, обсипають благословеннями. Квiти... квiти... квiти... Веремiя квiтiв. Квiти летять з усiх бокiв i падають, падають, як весняний дощ, перетканий веселкою. А разом з ними - теж немов квiти - дiвочi усмiхненi обличчя, пломенiючi очi, очi, очi - безлiч ?х, вони товпляться обабiч... I, збiльшуючи мерехкотняву водоспаду квiтiв, мають, немов би пелюстки, руки, безлiч пiднесених рук мають привiтно... А крiзь той дощ квiтiв, крiзь ту мерехкотяву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями гордого, древнього й славного укра?нського мiста, що до болю, до крику прагне знову волi й блеску... Воно про те снило у всi тяжкi години плачу й горя всенародного, протягом десятилiть, столiть, з давен-давен, в час масових шибениць, мордiв i розстрiлiв, в час найбiльшого вiдчаю... I ось неначе вдарив десь сонячний промiнь i позолотив надi?ю темнi мури й жалоби... I це тому стiльки урочистостей, стiльки мерехтiння очей, стiльки на?вного шалу. Це тому мешканцi цього древнього, змученого мiста закидають ?х квiтами. Квiтами надiй, квiтами воскреслих сподiвань, квiтами вiри у чудо... Це не сон. Це - спогад. ?хня дивiзiя машеру? вулицями Львова. Майбутня дивiзiя, майбутнiй пострах ворога, майбутнiй носiй немеркнучо? слави, зародок великих геро?чних армiй... А поки що дивiзiя буйно? молодости. Вишикувана по-вiйськовому, молодiсть пружно вiдбива? крок. Це все молодь, зелен-зеленiсiнька, цвiт землi галицько? й негалицько?, цвiт землi укра?нсько?... Мiж тi?ю молоддю ? зовсiм майже дiти, i в них тремтять уста вiд хвилювання... А на них сиплеться дощ пелюсткiв, немов благословення матерi, що отут десь сто?ть заплакана, згорьована, осамiтнена, але виряджа? дiтей на великий подвиг... I тредеще серце вiд зворушення. Це його Батькiвщина! ?? тепло вiн вiдчував всiм сво?м ?ством, назустрiч тому тепловi вiн випивав сво? молодечi груди пружно i юно... Вони виходять на головну площу. В сонячнiм сяйвi вдаря? оркестра... Барабан так гагахнув, що в вухах луснули перетинки й задзвенiли... Проклятий барабан!.. Сон не добiг того мiсця, як то на трибунi стояв, приймаючи параду, "губернатор" Вехтер, полковник Бiзанц, а бiля них низький панок в окулярах, в поштивiй позi - не перед нарадою, нi, а перед "губернатором" Вехтером, i такi ж поштивi перед тим Вехтером ще деякi панки, стовпи мiста Львова й усi?? землi славного Данила, князя Галицького... Скинувся вiд шаленого струсу. Схопився й сiв. Проклятий барабан!.. То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повiтря ще двигтить i руха?ться у всi боки вiд вибуху, що тiль-тiль стався. Несе вогнем i чадом. В темрявi десь з диму пробива?ться полум'я, як пелюстки казково?, вогненно? квiтки папоротi... Земля гойда?ться, як чардак корабля... Це ж його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем. Зорi?нтувавшись нарештi, як тiльки мiг, швидко звiвся. Поранена голова (ще вчора, а може, й хтозна-коли вже поранена) розсiда?ться вiд болю й гарячки. Де ж товаришi? Тут же були товаришi! Товаришi нещастя! Вони тут перепочивали разом, цiлою групою в цiй покинутiй, в цiй ?динiй уцiлiлiй на цiлу околицю хатi. В укра?нськiй хатi, в ?динiй, мабуть, уцiлiлiй на увесь свiт укра?нськiй хатi! Де ж всi? Порожнеча. Дим. Задуха. Його покинули. Бач, його скинули з рахунку. Мабуть, уважали, що вiн доходить вже, i залишили конати на соломi. Це думка вiдзначила автоматично, але не було жалю. Який же тут може бути жаль? I до кого жаль? I що значить жаль? Вони не були якоюсь спаяною частиною чи групою, чи вiддiлом, i навiть не були близькими товаришами,- вони були випадково зiгнатою гураганом купкою листу, обiрваного з рiжних дерев. Листу поторощевого, пошматованого, пожмаканого, виваляного в болотi, в брудi, в кровi. Гураган дмухнув - i лист покотився далi, погнав несамовито, хто куди потрапив, наослiп. А вiн зачепився, але й його от подув гурагану зрива? знову, вiддира? вiд землi, щоб котити далi, такого ас поторощеного й пожмаканого, зшарпаного. З темряви, з буро-сиво? димово? iмли почувся стогiн а чи хрип. О, хтось ?! - Галло!.. Мовчанка. Заточуючись, ступнув туди. Думав, що то далеко, але зразу ж тицьнувся в уламок стiни, в купу брухту. А бiля того брухту лежить ще один такий, як i вiн. Власне, рештки такого... При вiдсвiтах не так тi?? вогненно? квiтки-папоротi, як невiдомо чого, побачив людину, перебиту навпiл,- половина з головою лежить перед ним, половина трохи далi. Голова пускав ротом кривавi, чорнi бульби й дивиться вгору викоченими бiлками очей... Це видно так чiтко-чiтко. По обличчю трiпотить, немов павутиння, трiпотить, завмираючи, корч, то життя утiка? швиденько, вириваючись з пошматованих решток... Це ж звiдси було чути стогiн i хрип. Це ж вiн зiтхнув востанн?. В рештках людини Петро впiзнав юнака, що його товаришi принесли були разом на руках в цю хату, бо вiн був тяжко поранений в живiт, i поклали отут на долiвцi. Смерть удруге знайшла його тут... Петро дивився на рештки товариша, одягненого так, як i вiн, в блакитну одежу, i поволi до нього прокрадався страх,- вiн дивувався, чого це йому так добре видно обличчя й всi деталi цих решток. Так нiби хтось зумисне освiтив ?х йому якимось та?мничим, потойбiчним свiтлом, щоб вiн бачив, щоб вiн роздивився й запам'ятав усе до дрiбниць та й щоб знав, яка доля, яка перспектива чека? й його. Це ж ? й його доля! I це грiзне попередження! Тiльки ж навiщо йому зайвi попередження! Скiльки можна? Було ?х багато i тепер вже вони нi до чого при його повнiм презирствi до смерти. А обличчя застигло, павутинка життя, тонка i тремтлива, злетiла геть, щезла-Постояв хвилинку над застиглим обличчям. Потiм опустився на колiна, закрив мертвi очi, вiдсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола i - нагнувся низько-низько та й поцiлував те пасемко... Вiн зробив це машинально. Нiби з рiдним батьком прощався,- йому здалося, що оце ?х тiльки дво? лишилося в усьому свiтi й вже один з них мертвий... Поцiлувавши, некваплячись звiвся... Обличчя заворушилося - по ньому пiшли свiтлянi блiки. Петро пiдвiв голову вгору й зрозумiв нарештi, що то за мiстика й звiдки вона: стеля й цiлий рiг хати винесенi геть недавнiм вибухом, i там, у чорному небi, сто?ть слiпуче "паникадило" - гроно освiтлюваних ракет на парашутi. "Паникадило" помаленьку пливе й оберта?ться, зношене рухом повiтря. Десь гуготить земля й сто?ть море клекоту... Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потiм поправив ганчiр'я на сво?й головi, намотане й зашкарубле, вернувся на мiсце, знайшов свого панцерфавста й "МПi", подумав... Хотiв панцерфавста лишити, але в мiзку гостро зринув мотив, чому саме вiн взяв його - до "МПi" забракло набо?в, лишилося всього з пiв-"магазина", тодi вiн прихватив панцерфавста, бо збирався дорого продавати сво? життя. Вiн не з тих, що йдуть назустрiч загибелi з голими руками, пасивнi й безбороннi. Вiн з тих, що ?х надiя грi? й живить аж до останньо? iскри, тому вiн не збирався складати збро?, не збирався здаватися живцем. I вiн не мiг здатися живцем, скласти зброю - до таких, як вiн, ворог не ма? милосердя. Вiн теж не ма? милосердя до ворога. Все в порядку. Подумавши хвилинку, звалив панцерфавста на плече й ступнув у проломину стiни. Похитуючись, вийшов а диму й чаду в дику, громохку нiч. II Слiпуче "паникадило" пливе над землею в чорному морi ночi. Пливе й роня? пелюстки, й тягне тонюнькi смужки диму, як серпантину. I всюди вогненнi пелюстки. Цiла веремiя. Нiби продовження того фе?ричного сну, тi?? паради у Львовi, в древньому i славному мiстi, сонцем осяяному й громом литавр озвученому, лише вамiсть литавр тут гуркiт землетрусу з усiх кра?в - на пiвнiч i на пiвдень, на захiд i на схiд... Пройшовши кiлька крокiв, Петро зупинився, не знаючи куди йти. Занадто багато вогню всюди i занадто багато темряви, яку й пекельний вогонь перемогти не може, i занадто багато грому - грiм двигтить суцiльним кiльцем, в якому нема? жодного просмику. Куди йти? Вiн зупинився на пагорбi, над крутим схилом. Таке вiдчуття, що це вiн сто?ть на високiй горi. За спиною горить хата (власне, не горить, а чадить), вимальовуючись розвернутими й розметаними кроквами та розчахнутими стiнами на тлi далеко? заграви,- ?дина хата, що лишилася була вiд якогось села, збомбленого й спаленого ранiше, а тепер ?? ворог спробував пiдпалити, щоб правила за орi?нтир для артилерi?, так либонь. За пагорбом десь далеко рвуться набо? тяжких гармат, пролiтаючи з виттям над головою. А попереду, й праворуч, i лiворуч, а також у небi понад усiм невидимим обрi?м море вогню, рухливого, грайливого, нiби спепiяльно влаштована пишна, святкова iлюмiнацiя - з фе?рверками, з квiтами, з барабанами... Вгорi пливе "паникадило", а ген унизу хвилюються череди вогненних язикiв, там мандру? по землi полум'я. Незчисленнi язики пiдлизують морок i бiжать, як хвильки морського прибою. То горить земля, збита "катюшами". Язики полум'я гойдаються i йдуть розстрiльнями, нiби то гойдаються вогненнi пилки, покладенi зубцями вгору, а чи росте й гойда?ться вогненний комиш... Праворуч, позначаючи обрiй, порскають iскрами вогненнi острiвки - то горять селища, а мiж тими острiвками то там, то там, раз по раз спалахують вогненнi i ейзери - то б'ють туди гармати й падають бомби. А мiж усiм тим простягаються в небо разки вогненного намиста - то вогненнi стежечки трасуючих куль, що шукають в непрогляднiм, чорнiм океанi неба прокляту, живу, рухливу мiшень, шукають летючу смерть. Часом в тiм мiсцi на землi, звiдки виходить вогненна стежечка, вибуха? гейзер вогню, тодi разок намиста урива?ться, щеза?, але на його мiсце з'явля?ться враз багато нових в iнших мiсцях... А попереду, ген-ген в чорнiм безмежжi, з-за невидимого обрiю пiдiйма?ться й мерехкотить велетенський вогненний водограй: тонюсiнькi струменi вогню порскають з усiх бокiв безперервно й безугавно, згинають параболi, схрещуються в усiх напрямках, творять вогнянi арки, а з них цiле густе мереживо... То десь над Бродами трiюмфуючий ворог з тисяч автоматiв i рушниць борознить небо безлiччю трасуючих, свiтляних куль. I безлiччю ракет. Звукiв не чути, бо дуже далеко, лише видно мовчазний вогненний шал. Це найгрiзнiша частина обрiю, бо найта?мничiша, бо мовчазна. Отака вогняна пантомiма. Пантомiма трiюмфу ворога, що не зна? нi жалю, нi пощади. Куди ж iти? Втома пригина? тiло до землi, але треба б кудись iти. Куди ж iти? Ззаду, за пагорбом, рвуться гарматнi стрiльна, пролiтаючи над головою цiлими чередами, вилетiвши десь з невiдомо? точки, не то справа, не то злiва. Груповi розриви сколихують землю. А ще далi за тими розривами чути далекий клекiт моторiв - то ревище й скрегiт танкiв, сталевих всетолочащих бронтозаврiв, що десь там безугавно сунуться табунами... А може, то десь переформовуються моторизованi частини... Чи?? Звичайно, "його", бо "наших" чорт ма? взагалi... I всюди сто?ть такий клекiт. Вiн заповню? усi iнтервали межи вибухами, межи глухими рекетами грому. Разом з ними вiн творить звуковi обрi?, зiйшовся велетенським колом, i те коло таке щiльне, що не вичува?ться в ньому жадно? пустоти, жадно? прогалини, якою би можна було вийти. ?дина звукова пустота там, де цвiте водограй трасуючих куль i ракет над Бродами. Там, на сходi. Петро кладе на землю панцерфавста й сiда? сам поруч, апатичний, байдужий, охоплений фаталiстичним настро?м вiд усього й вiд безмежно? утоми та гарячки. Намацу? флягу при боцi, випива? з не? рештки води, тепло?, нудно?, i так сидить. "Паникадило" в небi погасло, i вiд того темрява раптом згусла, а в нiй заграви пожеж, далекi череди язикiв полум'я з горючо?, запалено? "катюшами" землi, спалахи вибухiв та мерехтiння трасуючих куль стали яскравiшi, творячи велетенське вогненне коло. Дiяметр його - десятки кiлометрiв. Всерединi те коло тепер залите густою темрявою, димом, мрякою. Де-не-де в темрявi раптом зрине лускiтнява автоматiв, i знову тихо. Ба, це ж там всерединi вся ?хня дивiзiя... i увесь тринадцятий корпус!.. - думка зринула, як порада, як потiха. I справдi - це заспоко?ло. Вiн тут не сам! О, вiн тут не сам! Тут десь ?х дванадцять тисяч... Приречених... Так, дванадцять тисяч самих тiльки тих, що машерували Львовом так недавно, обкидуванi квiтами,молодих i зелених... Таких, що ще й пороху не нюхали... Тепер вони замкненi в цьому вогненному перстенi. А ще ж скiльки iнших!... Вiд цього ста? легше. В гуртi все легше. Вiн порива?ться йти туди, до гурту, шукати ?х. Шукати! Там вони. Всi! До сво?х. Але... А може, там вже нiкого й нема?? Може, всi щезли, зникли, вилетiли, як камфора, а увесь той простiр заповнив ворог, i то вiн там прича?вся грiзно, а з усi?? дивiзi?, з усього корпусу лишився вiн тiльки сам у цьому перстенi. Нашорошившись, Петро слуха? якийсь час. Але потiм нашорошенiсть слабне, верта?ться апатiя. Петро шука?, на що би спертися спиною й так сидiти. Треба дочекатися ранку. Вже, мабуть, не далеко. Але темрява не розходиться, а ще бiльше гусне. Боже, з якою ж мукою повзе час. Де ж вiн, той ранок!.. Збоку в темрявi нiби бовванi? якийсь пеньок чи стовп. Петро пiдсува?ться,- так, це пеньок розщепленого дерева,- вiв спира?ться на нього спиною й так сидить, дивлячись у темряву просто себе. Гарматнi над головою перестали вити. Стало нiби тихiше. Нiч тепла, аж душна, липнева. Петро сидить i чека?, чека?, слухав дзвiн у вухах,- то бiжить час i ритм його вiдбива? пульс у скронях.., В темрявi пролiтають повз нього яскравi вогненнi цяточки - це свiтлячки (чи "святоiванiвськi хробачки", як кажуть у цих мiсцях), це значить, тут близько лiс чи сад, але Петровi зда?ться, що тi вогненнi цяточки вiдiрвалися вiд того проклятого водограю над Бродами i замчали аж сюди. Петро заплющу? очi. I з надзвичайною яскравiстю, помимо його волi, зринаючи з глибини позасвiдомостi, з найдальших куткiв мiзку, проходить перед гарячковим внутрiшнiм його зором, немовби на екранi, все, що сталося за такий короткий, але такий несамовитий подiями час... III Парада у Львовi - то було давно, зда?ться, вже тисячу рокiв. Потiм була тяжка проза, тяжкi солдатськi буднi... Власне - потiм був Ромцьо, його товариш, юний i веселий його друг Роман Пелех з Дрогобича,- непереможний оптимiст. Всi його називали Ромцьом, лише вiн один називав Романом. Цей юнак заступав тодi для Петра все, вiн був як прапор, що трепетав бентежно й житт?радiсно на понурому, хмарному тлi, пориваючись в син? небо, яке безперечно було, напевно десь за тими олив'яними тяжкими хмарами. Вiн затуляв собою прикру дiйснiсть для Петра... В тяжкiй прозi солдатських буднiв вишкiльно? каторги Нойгаммера, Оснабрюка, Бенешова, де вони побували разом, в мряцi морально? депресi? вiд приниження, нудьги й тяжко? зневiри. Роман горiв як радiсна свiчка надi? й безмежно? вiри в ?хн? велике, геро?чне призначення, ради якого можна терпiти все. Все терпiти, i навiть приниження, навiть образливе, гiрке становище "унтерменша". Аж не вiрилося, який великий заряд життьового оптимiзму, шалено? вiтально? сили, кришталево чисто? вiри в свою правду й полум'яно? любови до покривдженого народу свого було закладено в цю людину, в цю майже дитину, в цього юного романтика з блакитними очима, що одяг страшну вiйськову унiформу з вiдзнаками "СС", сталевий тяжкий шолом i мусiв цiлi днi гупати на полiгонах солдатськими чобiтками. Тi кованi чоботи натирали на його юних ногах мозолi й водянi пухирi, так само, як i вся солдатчина натирала болючi пухирi на його юнiй душi, так само, як натирала пухирi на душi тяжка й ганебна доля "унтерменша"... Але вiн терпiв. Вiн промiнився надi?ю й радiстю. Наперекiр всьому. Навiть тодi, коли вже всiм було ясно, що перспектива, яка ?х чека?, дуже й дуже кепська. Вiйна увiйшла в найжорстокiшу фазу, для них не витворю?ться жадно? сприятливо? ситуацi? для виконання iсторично? мiсi?, навпаки, ставало ясно, що та вiйна немилосердно змеле десь ?х на порох, i пропадуть вони нi за понюх табаки, щезнуть десь отак, мiж iншим, i нiхто навiть не знатиме, де ?хнi костi. I головне - пропадуть вони за чужi iнтереси, хоч як вони за тi чужi iнтереси не мали й не мають охоти воювати, хоч яку вони плекали й плекають мрiю боротися за iнтереси сво?, власнi. I головне - той чи тi, за чи? iнтереси ?х буде змелено на порох, трактують ?х як бидло, як худобу, як "унтерменшiв". Постiйно й незмiнно. ?хнi iнтереси розходяться, й про це вибранцi прекрасно знають. Вони напевно про це знають, бо це ясно без роз'яснень, бо це закономiрнiсть, бо так завжди було. I тому вони без пояснень брутальнi, твердi, без жадних сентиментiв,- бо вони стремлять до сво?? мети: на?внi розрахунки цих "хлопцiв", як вони вже навчилися ?х називати, пiдпорядкувати собi. I тому вони ?х так нещадно муштрують. Вони готують усiх ?х, отаких блакитнооких Ромцiв, на гарматне м'ясо, "унтерменшiвське" м'ясо, i тiльки... З усвiдомленням цього не одному з них, з тих "хлопцiв", гiрко було на серцi й на душi. Гiрко було й за тi паради, за тi квiти, що ними ?х обкидувано, виряджаючи на цей "подвиг", за тi помахи рук, якими ?х благословляли матерi, за тi "повiтрянi" поцiлунки, якими ?х дiвчата нагороджували як лицарiв... Нащо вже Петро був твердо? вдачi й завжди, зробивши якесь рiшення, якусь обравши мету, йшов до не? через усi труднощi й не зневiрявся, але тут i вiн посiрiв душею. Усвiдомлення трагiзму ?хнього становища, усвiдомлення яко?сь загально? велико? помилки душило його, але ще бiльше душило усвiдомлення безвихiддя ?хнього взагалi, безвихiддя не тiльки ?х, а взагалi. I на тлi цього великого безвихiддя ?хня трагедiя - це не помилка. Це не ?хня помилка! Це вислiд безвихiддя. Вислiд трагiчного безвихiддя!.. В такiй ситуацi?, при такому моральному станi юний Ромцьо, рядовий стрiлець, а пiзнiше зв'язковий з сотнi зв'язку, приходив увечорi до Петра в гостi, сiдав на лiжко, скидав запиленого шолома, витирав спiтнiле чоло й посмiхався. Вiн приходив, як брат до брата, напевно вiдчуваючи, що його поява, сяйво його очей неодмiнно приносять щастя й радiсть. I це так i було. Вiдбувши тяжкий i довгий день муштри i чергову порцiю морально? (а часом i фiзично?, у виглядi ляпаса чи штурхана) зневаги вiд свого начальника, нiмецького капрала, вiн посмiхався! I говорив замрiяно: - Ну-ну, нiчого... Знаменито, дiдько його бери! - i далi викладав енергiйно, з глибоким переконанням все ту ж, хоч кожен раз на новий лад, свою мрiю: "Нiчого. Терпи, козаче! Але нехай-но Ромцьо скiнчить вишкiл!.. Але нехай-но тисячi нас скiнчать вишкiл! Але нехай-но Ромцьо i тисячi нас навчаться володiти технiкою!.. Тодi ми побачимо, хто з нас "унтерменш"!" I вiн розвивав сво? думки, розгортав широку картину, радiсну, геро?чну перспективу, про яку думали й тi, що обкидали ?х квiтами, i за яку й обкидали ?х квiтами ?хнi брати й сестри, батьки й матерi... Це цiла оптимiстична концепцiя. Поки вони - тисячi ?х - вишколюються, оволодiвають наймодернiшою технiкою, беручи ?? хоч i з рук ворога, тим часом в жорстокому ходi вiйни, в останньому корчi напруження всiх сил обидва вороги впадуть знесиленi й вичерпанi, впившись один одному в горлянку... I ось тут тодi вийдуть вони - юнi, свiжi, сталево зорганiзованi й з дисциплiнованi, i розгорнуться на всю силу - дивiзiя розгорнеться в корпуси, корпуси в армi?... Вони пройдуть по землi трiюмфальним маршем, вони докiнчать справу: i слiд заскородять по обох ворогах i принесуть на вiстрi меча свободу сво?му народовi та й поставлять той меч на сторожi тi?? свободи, на вiки вiчнi. Намалювавши таку картину, пломенiючи сво?ми очима i всiм надхненним лицем, Роман, рядовий стрiлець, зiтхав з готовнiстю на всi жертви: "За це варто терпiти, навiть коли проклятий той ковбасник б'? по щелепах. Нехай б'?, вже недовго". Пiсля таких вiзит Петровi було легко i радiсно на душi. Те, що говорив Роман,- це ж, власне, те, що думав i вiн завжди тут i перед цим. I це те, що думали й всi. Це ж, власне, та пружина, що рухала всiма, привiвши ?х сюди. Це думки й настро? всiх. Тiльки в одних вони починали пригасати, заливанi тяжкими буднями й отрутою зневiри, i бiльшим життьовим досвiдом, i життьовою утомою, з яко? завжди родиться скепсис. Ромцьо ж нiчого того не мав, нiяко? зневiри й скепсису,- вiн був на стартi свого життя, сповненого безмежно? вiри в те, в що раз повiрив. А тому вiн сам не пригасав i не давав пригасати сво?м ближнiм, сво?м товаришам. Особливо ж вiн не дав пригасати йому, Петровi, тягар на плечах якого, покладений життям, був уже, здавалося, непосильним. Нiмецька касарня, а в нiй явне упослiдження й фальшивiсть ?хнього становища почали його убивати зовсiм, гасити його мрi?; вiн взагалi не переносив касарнi, а ця була особлива. Та тут приходив цей хлопчисько до нього, на?вний такий i такий опромiнений безмежною вiрою i непогамовною молодiстю, i не давав його мрiям умерти. Вiн ?х розворушував, немов жар у печi, докидав туди сво? полiнце, здмухував попiл утоми й зневiри, й тi мрi? палахкотiли знову, i палахкотiла знову пiдсилена, безмежна вiра в свою (?хню) правоту. Це давало сили переносити таку тяжку дiйснiсть... Вiн часом на?вний i смiшний цей Роман, але ж i всi вони для чужого, а надто ворожого, ока на?внi i смiшнi. Вони - романтики. Вони в сво?й свiдомостi безвихiддя, але при непереможному бажаннi доконати неможливе зорi?нтованi на чудо. I нiчого нема? дивного в тiм, що вони не достосувалися як слiд до цi?? зовсiи не романтично? дiйсностi. До романтикiв не належало лише ?хн? вище й середн? начальство, що складалося виключно з нiмцiв. Лиш серед молодших командирiв де-не-де був свiй чоловiк. Сам Роман називав ?хню дивiзiю "дивiзi?ю унтерменшiв". I це, мабуть, вiрно. Надзвичайно вiрно, бо мав вiн на увазi - "упослiджених". Хоча фактично вона була дивiзi?ю романтикiв. Але те й друге не виключають одне одного, як двi сторони однi?? медалi,- упослiдженi в боротьбi за волю в ситуацi? безвихiддя стають романтиками, а часом навiть фантастами, що не зменшу? шляхетностi й величi ?хнiх поривань... Хлиснули вони кривди, тi романтики. Ого-го! Надто ж нахлистався ?? вiн, Петро. При його гордому й крутому характерi це був великий iспит. Але вiн його витримував сто?чно, в iм'я Романово? мрi?. В iм'я тi?? Романово? мрi? вiн глитав тую гiрку, нестерпну кривду, аж захлинався, але глитав. Але й це теж було вже давно. I дуже коротко. Чашу терпiння, яку вони пили так сто?чно, ?м не довелося допити навiть до половини. Тобто не довелося ?м хоч i такою дорогою цiною, але здобути бажану науку, не було вже на те часу. Хмари все густiшали. Небо все чорнiло. Його все бiльше й бiльше затягало димом вiд тисяч лiтакiв альянтських повiтряних сил, що йшли в пiднебессi зграями, тягнучи за собою бiлi димовi шлейфи, а ще бiльше затягало його димом вiд пожеж на збомбленiй землi. Димом i сажею несло по всiй Нiмеччинi. На Заходi створився другий фронт - американськi, англiйськi й канадiйськi вiйська висадилися в Нормандi?, зламавши опiр i розвiявши легенду про "непереможний" "Атлянтiйський Вал"... Вал поломано, одчайдушний спротив нiмецьких вiйськ не врятував ситуацi?. Й не вряту?... Казкова "Фауайнс" теж не ряту? ситуацi?. Даремно цi д'явольськi повiтрянi торпеди гуготять в стратосферi, загинаючи параболi над половиною ?вропи,програвши полiтичне, не можна тепер справи направити навiть такими страхiттями. А справу програно полiтичне на сходi, i то саме на Укра?нi, це починають усi усвiдомлювати. Тiльки те усвiдомлення щось туго йде... "Як нежить у жирафи", мовляв Роман. Жартуни, бач, кажуть, що коли жирафа промочить ноги в понедiлок, то нежить у не? буде тiльки аж у суботу - така довга вiдстань вiд п'ят до носа. Але в Гiтлера справа ще гiрше,- вiн дурниць наробив з самого початку вiйни, а до розуму йому це ще й досi не дiйшло, бо, виявля?ться, вiдстань у нього вiд "п'ят" до розуму страшенно велика... Третiй Рейх перехняблювався, загрожуючи нагло впасти й всiх привалити. Передчасно впасти й передчасно привалити. Всi Петровi колеги, а особливо всi нiмцi, були пригнiченi, понурi. Один Роман був, як нiколи, веселий i часом, немов школяр, пустотливий. Хоч його веселiсть скидалася на шибеничний гумор. Тепер вiн узяв собi за звичку пiд час одвiдин, вiдсалютувавши, конче вигукнути: - "Гайль, зiг!" - i, вирячивши очi, "?сти" ними "начальство". В очах бiгали бiсики. Вiн чимсь насолоджувався. Вiн насолоджувався тим, що мiг у загальноприйнятi бо?вi кличi й гасла безкарно вкладати свiй змiст. Це його веселило. Коли жарт його видавався самому занадто прозорим, вiн прикладав пальця до вуст i говорив повчально, повторюючи поширений плякат: - "Пст! Файнд гирт мiт!" (Тихо! Ворог пiдслухову?!) Так само вiн використовував всi iншi кличi й гасла доби. Тими кличами й гаслами було посписуване й пооблiплюване все навколо. Вони красувалися у мiстi на вiтринах крамниць, на афiшних тумбах, на дверях ?далень, на станцiях, на парканах, всюди. Де не ступнеш - неодмiнно зустрiнешся з чорним суб'?ктом, намальованим чорною сильветою на парканi чи на мурi. Чорний суб'?кт когось пiдслухову?. Пiд ним пересторога: "Пст! Файнд гирт мiт!" I де не ступнеш, можеш зустрiтися з кличами про "перемогу або смерть", про колеса, що мусять крутитися тiльки для перемоги, тощо. Формально Романова пристрасть до бо?вих гасел доби та до ?х грiзного повторювання з'явилася пiсля того, як вiн раз, вiдбуваючи кару, стояв на вартi бiля брами. А кару дiстав вiн за те, що випадково потрапив не до сво?? ?дальнi, а до тi??, де харчувалися нiмцi, i пообiдав з юберменшiвського казанка... Було, бач, так, що укра?нськi вояки й пiдстаршини харчувалися з одного кiтла, а нiмцi з iншого, кращого. Романовi не те що заманулося покуштувати ?жi надлюдей ("хай вона скисне!"), а просто вiн по сво?й замрiяности не туди втрапив. Обiд вiн дiстав, але потiм був викритий i покараний. На щастя, покараний легко, а мiг би бути й розстрiляний, чому нi. "Хлоп мав щастя" й дiстав кiлька нарядiв поза чергою, стояти на вартi бiля амунiцiйного пакгавза, а потiм бiля брами. I от, стоячи бiля брами, понурий, з мiцно нацупленим шоломом i пiдтягнутим попiд Пiдборiддям ремiнцем, щоб його не так вже й впiзнавала друзi Роман бачив як на мурi насупроти прилiплювало плякат: "Зiг одер тод!" Гасло Романовi страшенно сподобалося. I вiдтодi воно його нiби приворожило. Де треба й не треба Роман його неодмiнно лiпив у рiшучiй задумi: "Зiг одер тод!" За це його нiмецьке начальство навiть починало любити, як зразкового оборонця Майбутнього великого Райху, сповненого таким геро?чним, бо?вим духом. "Зiг одер тод!" "Гайль зiг!" Раз якось Роман прийшов до Петра в гостi в нових, дебелих чоботях. "Гайль зiг!" - Добрi колеса,- похвалив Петро обновку. - Що ти сказав? - Колеса... Так назива?ться ця штука в Одесi, цебто чоботи. Це Романовi припало до серця. Найбiльше сподобалося тому, що потрапляло в найголовнiше гасло доби. I коли вони згодом iшли по бруковi чiтко вiдбиваючи крок, межи людською товкотняво? роман засмiявся, згадавши одеську назву чобiт, та до Петра: - Ану лиш давай! Мiцнiше крок! - А то для чого? - Не питай! Анум! Вони вдарили кованими обцасами й зашагали як на парадi. - "Редер мюссен роллен фюр ден зiг!" - виголосив Роман, карбуючи крок, виголосив досить патетично (Колеса мусять крутитися для перемоги!). Петро збив ходу. - Ну, брат..! Досить тобi дурiти. Твоя демонстративна iронiя може кiнець кiнцем нам дорого коштувати. Кинь бавитись! Це ж так прозора, - Я зовсiм не бавлюсь, я серйозно. - Тим гiрше, твоя серйозна iронiя твiй глум... - А чому ти дума?ш, що це глум? А може, це радiсть? - Нема-бо чого раiти... Роман протяжно свиснув. - Ти дума?ш? Таж все йде шкереберть, до чорта в роги? Га?! Тим самим наш "слушний час" наближа?ться. Чому ж не радiти? - А того не радiти, що один iде шкереберть, та тiльки ж другий iти шкереберть не збира?ться. Щось не видко. - Нiчого. Поки ми закiнчимо вишкiл - буде саме якраз, i другий пiде вже шкереберть. I тодi й буде наше: "Зiг одер тодi" Тодi буде наш "слушний час". Пiшли! - "Редер мюссен роллен!.." Нi, з цим Романом сперечатися неможливо. Чим бiльше перехняблювався Гiтлерiв райх, чим гарячiше ставало на заходi, загрожуючи пришестям звiдти велико? бурi, тим радiснiший ставав Роман, ходив мов на пружинах. На його думку, все йшло як пописаному. Наспiв удар з заходу. А удар з заходу - це пришестя велико? бурi, що несе ?м визволення й здiйснення мрiй. Удар з заходу - це не тiльки кiнець для одного ворога й того третього райху, а це й початок кiнця для другого ворога, що сплюндрував ?хнiй край зi сходу. I о! тодi-то й прийде ?хнiй "слушний час". "Коли б тiлькн до того часу опанувати всю премудрiсть во?нну, а головне - вцiлiти". Але ?хнiй "слушний час" прийшов ранiше. Бо не тiльки вони думали про себе, а ще хтось iнший думав про них, хто розпоряджав ?хньою долею. Розбитi на сходi нiмецькi армi? котилися на захiд, вони вже не могли прийти до пам'ятi i вiдкочувалися невпинно. "Той" зi сходу виявився хитрiший i сильнiший, i спритнiший - вiн пiслав до бою, волею й неволею, все, що мав у сво?му розпорядженнi, все, що тiльки мiг пiслатi нa смерть. Нiмецькi армi? не витримали iспиту до кiнця,- розбитi на Волзi, вони ж не могли оговтатись i летiли на "зломання карку", вiдступали панiчно. За ними гналися незчисленнi полчища противника, а насамиеред, у першiй лiнi?, гналися нещаднi й безмилосерднi формацi? з укра?нського люду, голодного, необмундированого й неозбро?ного, старого й малого, гнаного в спину автоматами та кулеметами... Але ?х i не треба було пiдганяти: безодня гнiву й злоби за заподiяну кривду "визволителями", будiвниками "Ново? ?вропи" була така велика й така пекельна, що не треба було ?х пiдганяти. I ?хнього наступу не можна було зупинити... I ось тут i було вирiшено долю дивiзi?. Комусь прийшов у голову диявольський жарт. Вирiшено було зупинити шалений наступ зi сходу кров'ю цих юнакiв. Вишкiл було враз закiнчено. Готово. Наказом "Головно? Квартири" дивiзiю було кинуто на фронт. На схiд. Недовишколену, недосформовану, неекiпiровану як слiд... фактично це було кинуто не дивiзiю в повному розумiннi того слова, а кiльканадцять тисяч невишколено?,. недосвiдчено?, незаправлено? в боях молодi... Скида?ться на те, що ?х було кинуто сюди зумисне, спецiально щоби винищити, щоби ?хнi мрi? утопити у ?хнiй власнiй кровi. Нiби тi мрi? було розгадано та й допущено до ?х здiйснення... I нiхто цього не мiг перерiшити. Органiзовувати дивiзiю було кому, але вiдстояти ?? вiд глуму та вiд заплановано?, злочинно? вiддачi на масакру не було кому... Так от i прийшов "слушний час". Так прийшов трагiчний iспит. Довелося йти на подвиг не так, як мрiялося, а так, як випало з примхи зло? долi. Дивiзiю зiрвали з усiх вишкiльних таборiв i шаленим темпом почали транспортувати на схiд... Вiдтодi вони з Романом вже й не бачилися... Розгубилися, бувши в рiзних частинах. Де то вiн тепер? I як там тепер з його оптимiзмом? "Агов, друже! Чи ти ще живий десь? Романтику ти безнадiйний i непоправний!" IV Перекидати дивiзiю на фронт почали 28 червня (а сьогоднi 18 липня...). Перекидали ?? прискорено, по кiлька ешелонiв у день. Нiхто не знав докладно, куди саме ?х везуть, як нiхто не оборонив ?х перед тi?ю злою "Головною Квартирою", перед таким ?? рiшенням, що рiвнозначне смертному вироковi на всi цi тисячi молодi. Вирушалося тiй молодi з тяжким серцем, бо невiдомо було куди. Якже ж усi взнали нарештi, що ?х перекидають на Укра?ну, на рiдну землю, в район Бродiв, i що вони будуть боронити пiдступи до Львова,- того древнього мiста, де ?х обкидувано квiтами, й де матерi благословляли ?х на подвиг,настрiй змiнився на радiсне збудження. Вони будуть боронити бодай рештки укра?нсько? землi вiд навали зi сходу! I вони будуть не самi, вони будуть пiдтриманi всiма силами... Вони, бач, вiрили, що це вони будуть тепер боронити, а ?х тепер будуть пiдтримувати тi, що нарештi зрозумiли, що ?м треба оборонити цю землю, цей нарiд вiд заглади, iнакше буде горе... Вони мусять це зрозумiти, пора ж уже! В Петровому ешелонi воскрес i витав дух оптимiста Романа, хоч самого його й не було тут. Надiя на великий перелом в ставленнi до них нiмецького командування (адже ж ?х кинуто боронити Львiв!) пiдносила всiх, окрилювала, примушуючи навiть забувати, що ?х недовишколено. Свiт став малюватися в рожевих тонах. А щодо вишколу - дрiбниця. Не один сподiвався, що ?м ще доля придiлила багато часу i вони на рiднiй землi встигнуть довишколитися й остаточно сформуватися в могутню бойову одиницю. Про це сказав нiби й сам генерал Фрайтаг, командир ?хньо? дивiзi?. ?хали на схiд з пiснями, нiби на якесь свято. Принаймнi в Петровому ешелонi пiснi гримiли увесь час, незважаючи навiть на те, що часом (це коли вони ?хали нiмецькою та чеською територi?ю) небо вкривали хмари англiйських та американських лiтакiв, що мерехтiли безлiччю блискучих цяток у зенiтi i тягли за собою довгi борозни бiлого диму, загрожуючи раптом розсипатися жахливим градом i всей ешелон обернути в пил. Найулюбленiшою й найгримливiшою пiснею була знаменита тая, давня стрiлецька: Ой видно село, широке село пiд горою... Села нiякого не було видно, бо мимо по?зда, на?жаченого зенiтками миготiли лише нiмецькi дорфи, а потiм чеськi мiстечка та черепичнi покрiвлi фiльваркiв та розбомбленi станцi?. Але вони - спiваки - бачили за тим усiм таки село. Широке село. Укра?нське село. Рiдне. ?хн?! Квiтуче. Зворушливо гарне... ...Широке село пiд горою. Ой там iдуть стрiльцi, сiчовi? стрiльцi до бою! Ради тако? нагоди навiть не грiх би було в старiй пiснi перемiняти одно слово, вставити нове, щоб дужче пасувало до ново? дiйсности: "Молодi? стрiльцi до бою!" - як то хтось пробував робити за непогамовним бажанням включити таки себе в цю пiсню. Осучаснити ?? в такий спосiб. Це ж пiсня про них. I село те ?м увижа?ться. Видно його. Вони його бачили те? широке село... I називалося воно Броди... Петровi теж це невiдоме й незнайоме мiстечко десь там, бiля Поча?ва, нiби увижалося отим оспiваним "широким селом", де йдуть з таким романтизмом "стрiльцi до бою". Iдуть i iнших поривають. Iде, iде вiйсько крiзь широке поле. Хлопцi ж бо то хлопцi, як соколи! Де ж той Роман?! Той синьоокий мрiйник! Мабуть, теж десь отак спiва?. Пiд Броди дивiзiя прибула в перших числах липня, i тут зразу вияснилося, що нiякого часу для вишколення та для завершення формування ?м не дано. Вони з мiсця мали зайняти вiдтинок фронту довжиною понад 30 кiлометрiв пiд самiсiнькими Бродами в складi XIII корпусу i розбудувати швидким темпом другу оборонну лiнiю. Назустрiч частинам дивiзi?, що йшли на схiд, до фронту займати позицi?, рухалися частини вермахту, що тi позицi? опустили й чимчикували на захiд. Вигляд у тих частин вермахту був панiчний, повна розхлябанiсть, i переляк, i здемобiлiзованiсть. Скрiзь i всюди можна було бачити, як цi вiдступаючi вермахтiвцi тягли свою мунiцiю на вiзочках, вручну. В очах ?хнiх був жах або вiдчай, або порожнеча душевно? прострацi?. I мимоволi спадало на думку: якщо цi загартованi солдати нiмецького райху, що пройшли з боями шлях до Сталiнграда, а потiм з таким геро?змом стримували натиск ворога, вiдступаючи п'ядь за п'яддю з боями назад, якщо вони зараз майже бiжать панiчне, покинувши позицi?, то що ж тут може зробити оця зелена молодь, напiввимуштрована й напiвозбро?на?! Що вона може тут зробити навiть при всiм ?? романтизмi! I що ж це за такий приклад: вермахт вiдступа?! Не вiдступа?, утiка?! Тiльки що привезенi з вишкiльних таборiв, з глибокого запiлля юнаки в сталевих шоломах i в чистих, ще не закурених димом i порохом вiйни унiформах, проводжали здивованими очима вермахтiвцiв, i вже паволока розгублености й невисловлено? туги застилала ?м свiт. Хто був на вiйнi, той зна?, яке самопочуття у тих" що вперше йдуть назустрiч громам i спалахам вiйни, назустрiч смерти. У вiдповiдь на далекi громи артилерiйсько? канонади десь за обрiями серце завмира? й одриваеться зi свого мiсця, ни? i скiмлить душа, а жадоба жити криком кричить з усiх клiтин людського ?ства,- цiла людина пригнiчена страшними передчуттями та непроханими видивами власно? загибелi. I нiяка вiдвага тут не приходить i не допомага?, коли людина не хоче собi брехати, коли хоче бути сама з собою щирою, вона озира?ться, як зацькований звiрок, i рада шурхнути в першу-лiпшу нiрку i там щезнути, прича?тися, розпливтися клубочком пари - нема. Але вона з усi?? сили, зцiпивши зуби, зi скiмлячим вiд тривоги серцем, трима?ться,- бо вона не сама, бо з нею товаришi,. а ?х усiх в'яже спiльна приреченiсть, спiльна доля. Особливо ж кепське почуття в людини, коли вона зовсiм юна, коли вона не жила ще на свiтi. Ще як вiд тi?? вiйни далеко, тодi вона трима?ться браво, навiть бойових вiйськових пiсень спiва?, але коли вона до тi?? вiйни наближа?ться, коли вона йде не на кiнофiльм вiйськовий, а до фронту, коли раптом почина? на собi вiдчувати подих тi?? вiйни, близькiсть того фронту, коли вона вже вiдчува? тремтiння землi й клекiт на обрiях, тодi ?й ста? тоскно, вона робиться зосереджена, мовчазна, нашорошена. Та вже зовсiм кепське почуття в людини, коли вона вперше йде "нюхати пороху", а назустрiч ?й чимчикують справжнi солдати, закуренi димом i замурзанi потом, явно утiкаючи, з усiма прикметами панiки на собi, напiврозамунiченi й напiврозпряженi з дисциплiни, як в данiм випадку... Погана, погана це прикмета, якщо вермахтiвцi так панiчно чимчикують на захiд, i погана це психiчна зарядка для молодикiв. А вермахтiвцi чимчикують та ще й посмiхаються понуро й презирливо, мовляв: диви! Тю на вас! Куди це ви?! Вернiться! Такi зеленi й на?внi, такi жовторотi чимчикують на схiд, не знаючи, куди ж це вони чимчикують i що ?х там чека?!.. Iдуть от немов на параду, в новеньких шоломах, з новенькими рушничками й пiстолетиками ?? "машiненгеверами", з парою мiнометiв, з одним танком-"тигриком", з кiлькома батарейками, i куди?! Куди ви?! Проти тако? сили-силищi?! Вернiться! Утiкайте з нами... Але цього ?м нiхто не говорив, це тiльки так увижалося й вчувалося, це так можна би було зрозумiти отi погляди замурзаних потом, пилом i порохом вiйни, вимучених i розтерзаних вермахтiвцiв, що чимдуж тюпали на захiд, апатичнi й з усього зрезигнованi... * * * _ Петрiв ешелон був одним iз останнiх, а може, й самий останнiй. Вивантажувався ешелон на станцi? Ожидiв. Як командир батаре? тяжко? артилерi? Петро мав багато клопоту i, вивантажуючись, кляв когось на чому свiт сто?ть. Звичайно, кляв у душi, мовчки, понуро. I як тут не клясти! Нiби на смiх i глум, в наш час, час наймодернiшо? технiки, особливо вiйськово?, його батарея пересувалася кiнною тягою. Воно, звичайно, романтично, навiть поетично, i до того ж несло вiд того старовинною козацькою - конi ж! "Ой, коники воронi?!.." Але будь воно прокляте, таке дiло. Пiсля того, як вiн командував батаре?ю, руханою тягачами - сталевими ХТЗ (Харкiвського тракторного заводу), та гарматами-самоходами, раптом конi... Жах! Вiчна його мука. Ще коли б вiн не мав людського серця, але ж вiн мав людське серце, що мало сво? примхи, а серед тих примх, на тлi невеликого-то жалю до людей був у тiм серцi великий жаль до iнших живих iстот. I от цi конi... Йому шкода цих коней - бiдолашнi тварини! Вони були неспокiйнi вiд iнстинктивного вiдчуття загибелi. Стиналися вiд шалено? напруги. Били копитами й шарпалися, пряли вухами, чуючи тими вухами рев лiтакiв i не дуже-то далекi вибухи бомб, нервувалися, а деякi без причин жалiбно iржали, позираючи навколо,- вони без сумнiву угадували сво?м iнстинктом близьку смерть. Вiд цього командировi закрадався в серце неспокiй, не тiльки жаль до тварин, а ще й неспокiй за дальше: це ж вони тiльки вивантажуються! Та ще й не пiд вогнем ворога. А далi? Що буде далi? Ну як йому воювати на цих кониках, коли тепер навiть залiзнi машини стають цапки й не хочуть iти вперед?! Але пiд охороною зенiток гармашi та ?здовi запрягали по чотири пари коней до кожно? гармати й по чотири до ляфету, а так само запрягали паровицi до возiв з зарядними скринями i вчвал скочувалися вiд залiзнично? колi? геть пiд гору. Петро, пiдтягти мiцнiше ремiнець шолому пiд пiдборiддям, курив понуро й зрiдка кидав короткi фрази розпоряджень сво?м людям... Коли вивантажувався ешелон, прибув машиною на станцiю командир ?хньо? дивiзi?, генерал Фрайтаг, Вiн при?хав новеньким вiйськовим "опелем". I Петро мав тут нагоду його бачити. I мусiв собi признатися тодi (i увесь час потiм це враження його переслiдувало) - враження вiд командира дивiзi? було досить таки кепське, погане. А це багато значить для вояка, яке враження на нього справляв найстарший командир. З давен-давен ведеться, що для вояка командир тiльки тодi командир, якщо вiн собою заступа? батька. Недаремно в старовину (та й пiзнiше) до титулу найстаршого во?начальника в Укра?нi вояки додавали ще додатковий титул - "батько". А це що? Це батько?.. Серед перону сто?ть досить добре вичищений i виголений, але непоказний, лише дуже набундючений нiмець з хлистиком у руцi. Генеральський кашкет на ньому сто?ть розтрубом, як корона на павичевi. Це Фрайтаг. Фрайтаг розмовля? з майором П., що сто?ть перед ним на-струнко. Майор П. високий, кремезний, генерал проти нього досить миршавий, але кутики уст у генерала при тiй розмовi презирливо опущенi. Це презирство вiдчува? майор П., i через те вiн червоний, як рак, вiд розгублености чи вiд образи. Десь високо воркотить , ворожий лiтак, i видно, що генерал сто?ть, немов на шпильках, ледве утриму?ться, щоб раптом не чкурнути й не утекти десь пiд прикриття, одначе кутики його уст презирливо опущенi, i опущенi вони не з презирства до того лiтака, не з презирства до смерти, а з iнших причин: вiн, бач, розмовля? не тiльки з нижчим чином, а ще й з людиною нижчо? раси, з "унтерменшем", з укра?нцем, що ? азiятом... Це так i написано на виду в генерала. Петровi тодi серце тьохнуло, стиснуте поганим передчуттям, шарпнуте думкою, що з таким командиром вони далеко не за?дуть. Е, нi, з таким "батьком" ?м швидко "жаба цицьки дасть". Нiби на пiдтвердження цього, розмова Фрайтага з майором П. раптом скiнчилася такою сценкою. Фрайтаг тримався-тримався хоробро, та й не витримав фасону, смикнув лицем угору, де нагло завили скиненi з зенiту бомби, втягнув голову в плечi, а далi кинувся до машини, до свого "опеля", та й був такий... Бомби впали далеко десь за станцi?ю, але якже ж швидко вони здмухнули генерала! Майор П. лишився сам на перонi, здивований i огiрчений, покинутий нагло сво?м командиром, що навiть недоговорив якихось там вказiвок. Подивившись якийсь час в той бiк, де зник Фрайтаг, майор П. витер долонею пiт з чола, зiдхнув i махнув невиразно рукою. Ця сценка чомусь особливо чiтко вiдкарбувалася в Петровiй пам'ятi. Ех ти, бiда яка! Отакий от у них "батько!" Отакий от у них найстарший командирi Отакий у них отаман! Петрова батарея, що входила в склад дивiзiону тяжко? артилерi?, стала на позицi? з самого краю правого флангу дивiзi? "Галичина" i з краю оборонно? лiнi? XIII корпусу. Ця ?? позицiя була поблизу Ясенiв. Решта батарей дивiзiону розташувалася вiд нього на пiвнiч, в кiлькох пунктах. Було сонячно й тихо, й зрештою весело, бо яскраве син? небо й яскраво-жовтi лани, де-не-де заквiтчанi червоним маком, нагадували про безмежну ?хню, сонячну Батькiвщину, про ?хнiх войовничих предкiв, про чудесну романтику степову, вичитану з Кащенка, про красу i велич змагання за людське щастя. Природа голубила ?х i наповняла серця великими надiями, великою вiрою в щасливий кiнець усiх побо?вищ на цiй ?хнiй землi. А самi побо?вища не видавалися такими вже страшними, коли таке замрiяне небо вгорi й такi золотi лани внизу, перед ними, i такi нiжнi безжурнi голоси польових цикад звiдусiль. Пiд таким розмрiяним, лагiдним небом навiть забувалося про прикрi першi вражiння вiд того вермахту, що утiкав на захiд. Тут вони його не бачили. Пiд фронт Петрова батарея пiдходила в надвечiр'я глухими польовими дорогами, малов'?ждженими, помежи ланами пшеницi, гречок, кукурудзи. Копi тягли важкi гармати майже по цiлинi кудись на невiдомi позицi?, йшли поволi, помахували гривами й куцими, пiдстриженими хвостами, вiдганяючись вiд ледачих надвечiрнiх мух, порскали соковите й голосно, хапали вряди-годи жмут налитого колосся а чи кукурудзиння збоку, й нi одному не вiрилося, що ?х чекають якiсь страхiття завтра, а може, навiть i сьогоднi. Гармашi наривали червоних макiв повнi жменi, часом дарували ?х зустрiчним дiвчатам i дiтям i тiшилися самi, як дiти, на лонi рiдно?, прекрасно? природи. Таж на такiй землi, пiд таким небом i головою накласти не страшно i не жалко! Вермахтовi це все байдуже, для нього ця земля холодна й чужа, а для них... Нi, за цю землю й головою накласти не шкода. Кров зацвiте червоними маками, життя проросте ланами золотого колосся,- ?х голубитиме сонце i вiтер, дiвчата, й дiти, й матерi... З отакими от настроями, крiзь золотi хвилi ланiв, осяяних вечiрнiм промiнням, а потiм крiзь лiричнi сутiнки вечоровi, озвученi гомоном цикад i криком перепiлок, котилася батарея тяжких гармат i безкiнечний обоз постачання, погрюкуючи колесами, подзвонюючи кiнськими зумбелами, розливаючись iнодi смiхом юних гармашiв... У самого Петра було таке вражiння i такий настрiй, що це вони ?дуть не на вiйну, а ?дуть на лiтнi маневри десь там пiд Чугу?вом, i що це ?хня власна, нi вiд кого не залежна армiя. А вiйна та чи буде колись, а чи, може, ?? й взагалi не буде... Так Петрова батарея прибула пiд Ясенiв. Тут вони окопалися, пристосувалися. Та згодом батарея висунулася ще далi на пiвдень, такий поступив наказ. V Першi днi було зовсiм спокiйно i досить мирно (а таких днiв було три). Зв'язок у них був налагоджений дуже добре, й через те на Петровiй батаре? було вiдомо все, що робиться на всiм вiдтинку, зайнятiм ?хньою дивiзi?ю. На всiм вiдтинку кипiла робота - всi полки дивiзi? укрiплювалися й розбудовували позицi?, копали рови, будували блiндажi. В основному цi позицi?, зайнятi дивiзi?ю, були нiбито колись вже раз використовуванi, за першо? свiтово? вiйни, тепер ?х обрано якимось дивом наново й розбудовано тут укрiплення. Укрiплення, звичайно, примiтивнi, робленi, як то кажуть, на живу нитку, похапцем. В досвiдченого вояка виникав острах i здивовання - хто й як це тут збира?ться спинити ворога? Але над тим нiхто не думав з начальства. Десь там угорi вже давно забракло голови. А тут люди копалися, як комашня, довбали землю лопаточками, нiбито вони мирно картоплю садять... На фронтi стояло затишшя. Ворог зупинився й не подавав знаку. Може, вiн i взагалi вже не буде настулати. Десь вiн там по той бiк Бродiв застряг... Ходило пророцтво яко?сь Настi Стигматички про те, що десь там, по той бiк Бродiв вiн, той ворог, i "пощезне". Сам пощезне. Прийде якась змора на нього, на ворога, не то чума, не то язва сибiрська, чи щось подiбне, i вигине вiн, як сарана, i на тому буде кiнець. Нiколи вiн не дiйде до Львова... Чи не гарно! Ну, зовсiм так, як i в гiмнi нацiональнiм тiм спiва?ться: Згинуть нашi ворiженьки, як роса на сонцi! Може саме тому в пророцтво Настi Стигматички всi вiрили. Тобто вiрили тому, бо воно було таким зручним, таким бажаним розв'язанням всi?? мороки за рецептом рiдного таки нацiонального гiмну. Прийде змора, i вигине ворог, "як роса на сонцi", i нiколи не дiйде до Львова. Нiколи-нiколи навiть не вступить на його околицi... Велика рiч,- людська вiра вона може створити психоз жаху i вона ж може створити зворушливу iлюзiю небувалого чуда. Як то завжди бува?, люди найкраще вiрять в те, чого й самi хочуть. Так i тут. Люди хотiли саме того, що пророкувала Настя Стигматичка, i вiрили в це. I всi знаки нiби почали показувати, що так воно, мабуть, i буде. Ворог не виявляв нiяко? активности, так нiби його взагалi не було там, не було нiяких тих мiльйонiв, нiяких незчисленних армiй, танкiв, "катюш", незчисленно? артилерi?, авiяцi?... Аж дивно, чого той вермахт так бiг панiчно! Ворог провадив лише мляву розвiдувальну акцiю з повiтря - коли-не-коли з'являвся на шаленiй височинi розвiдувальний лiтак, двокрилий ляпотун, прозваний в цiй вiйнi "кукурудзником", а взагалi, як i всякий сов?тський лiтак, званий нiмцями "Iваном", воркотiв над осяяними сонцем просторами, над мирними, убогими, але опромiненими надi?ю селами,бiленькi хатки яких так добре правили за орi?нтири на землi,- воркотiв безобидно над тим усим копанням та метушнею вояцтва дивiзi?, а поворкотiвши, щезав. I все те копання та вовтузiння тривало далi й виглядало, як мирне будiвництво. Петровi гармашi спiвали пiсень, лежачи пiд кущами, ?здовi попасали та чепурили коней в гущавинi, зв'язковi-телефонiсти та радисти займалися мирними розмовами з сво?ми колегами, па всiм вiдтинку фронту iснуючими, полювали за новинами та фронтовими плiтками... Хто не чергував - ходили на село залицятися до дiвчат. На спостережних пунктах люди томилися вiд нудьги. Але нiхто не нарiкав - так було добре. По фронту пролетiла "качка", сплоджена, звичайно, якимсь неспокiйним радистом, що не мiг жити без новин,- "качка" про те, що большевики зупинилися тому, мовляв, бо взнали, що на фронт прийшла укра?нська дивiзiя "Галичина" i тепер вони не знають що робити. В панiцi. Радяться. А слiдом за цi?ю - друга "качка". "...Взнавши, що на фронт пiд Броди прийшла укра?нська дивiзiя "Галичина", Сталiн виробля? спецiяльний плян у Москвi, як би ту дивiзiю забрати всю живцем, з гамузом. I поки вiн цього не надума?, доти не буде нiяко? вiйни". I третя "качка". Сталiн запропонував Гiтлеровi укласти мир за таку цiну: нехай Гiтлер вiддасть Сталiновi усих цих хлопцiв на розправу. I Гiтлер нiбито над тим дума? оце тепер. А Сталiн чека?. Тому й таке затишшя. Це все гумор шибеничний, чи гумор солдатський, що однакове. Одначе десь у нiм була гiрка правда, доля гiрко? правди. Логiка говорила за те, що, мабуть, таки по той бiк Бродiв, за тим "широким селом" хтось дуже лама? голову навколо цих стрiльцiв, навколо цi?? дивiзi?, хтось особливо прикував свою увагу до цих "хлопцiв", обдумуючи крiпко, як же ж вивершити ?хню долю. Бо я? для ворога ця дивiзiя в сто разiв небезпечнiша, анiж цiлi корпуси iнших воякiв, вона небезпечна, як приклад для всього населення укра?нсько? землi, як наочний доказ iснування волi до боротьби за свободу й органiзованого орудування збро?ю в iм'я тi?? свободи. А такий приклад може бути заразливий. Убити його - Це невiдклична потреба, це надзвичайно важливе завдання. Знищити за всяку цiну. Мабуть, над цим i ламають голову по той бiк Бродiв. * * * _ 16-го була недiля. День був сонячний, радiсний, тихий. В близькому селi вiдбувалася в церквi служба Божа. Петро теж побував там, мiж людьми. Його дуже вразив, зворушив настрiй селян. Всi - старики, жiнки, пiдлiтки - настро?нi оптимiстично, очi у всiх свiтяться радiстю, надi?ю великою... Може, це вплив церкви? Нi, це вплив ?х, "хлопцiв-соколiв" у блискучих вiйськових одностроях i сталевих шоломах, вплив "власного вiйська". Старики, й бабусi, й матерi, дiвчата, пiдлiтки вiрили в те, що вiйна не зачепить вже ?хнiх хат, не тiльки тому, що так напророкувала Настя Стигматичка десь, а тому, що вони на власнi очi бачать рiдних сво?х обранцiв,- тепер "нашi хлопцi" поженуть большевикiв геть... Вийшовши з церкви, люди не розходилися, стояли юрбами, групами, оточивши воякiв, розмовляли статечно, запрошували в гостi, обiцяли частувати медом, i горiлкою, i добрим обiдом,- для таких дорогих гостей, для сво?х рiдних воякiв, для сво?х оборонцiв ?м нiчого не шкода, слава Богу, бджола в пасiках дала взятку, а в полi збiжжя вродило, аби тiльки дав Бог зiбрати... Та вже за такими соколами вони, як за муром!.. Петро дивився в усмiхненi, опромiненi надi?ю обличчя селян, слухав сердечну гутiрку, бачив радiснi погляди, зверненi на них, як на захисникiв, пригадував, як утiкав той вермахт, i йому хотiлося плакати. Йому, дорослому, загартованому в боях i поневiряннях, не вистачало душевно? сили й рiвноваги спокiйно дивитися на тi радiснi обличчя, в тi опромiненi надi?ю очi... Те саме творилося й з iншими вояками, хто не втратив ясности думки, й почуття вiдповiдальности, й почуття трагiзму всi?? ситуацi?... Може, пiд впливом цих настро?в, пiзнiше, але того ж дня, мало не розiгралася кривава баталiя мiж його дивiзiонерами й вермахтiвцями. На дорозi й так по городах, по кукурудзi з'явилися знову групи воякiв вермахту, що простували на захiд,- вони зiрвалися з правого флангу головно? оборонно? лiнi? i вiдступали без бою, без натиску ворога, з невiдомо? причини. Серед груп вермахту були й есесiвцi, що вiдступали так само панiчно й понуро. А вiдступаючи, солдати Третього райху на шляху вiдступу наводили свiй лад: вони забирали у селян худобу - корiв, коней, овець, свиней i навiть птицю... Одним словом, очищали територiю вiд усього, що можна з'?сти, а чи на чому можна ?хати та везти сво? гевери та туго набитi наплечники (повнi "трофе?в", либонь!). За реквiзовану худобу нiмцi видавали якiсь там папiрчики. Мовляв, це по закону, це згiдно наказу головного командування. Справдi, такий наказ головного командування був, хоч не вiдомо, чи вiн стосувався й курей, i навiть кроликiв... Ентузiасти. виконання того "наказу" реквiзували (тобто грабували) геть все! Селяни з лементом прибiгли до сво?х прохати захисту. Сво? вступилися. Особливо проявили себе Петровi гармашi та й сам Петро. Йому було через край того людського горя, вiн зi сво?ми хлопцями налетiв на групу таких грабiжникiв, як рябець. А ця група - це були ще й не вермахтiвцi, а есесiвцi з яко?сь розбито? частини, з труп'ячими голiвками на шоломах i на рукавах. Було би побоевище, але, на щастя чи на бiду, десь узявся й надзвичайно енергiйно втрутився якийсь укра?нський старшина, що говорив блискуче по-нiмецьки, i увесь конфлiкт скiнчився тим, що хлопцi тiльки вiдiбрали в есесiвцiв худобу та й повернули ?? селянам, а грабiжникiв потурили геть, добре таки ?х налякавши сво?м грiзним втручанням. "Оце так союзники!" Селяни бiдкалися в розпачi: "Що ж це таке?! Тi грабують, i цi грабують! Боже ж ти наш, Боже!" I дякували сво?м воякам. Пригода окрилила селян надi?ю, як наочний приклад i доказ, що "нашi" мають силу, й то неабияку, коли ?х i нiмцi бояться. "Спасибi ж вам, дiтки! На вас уся надiя... Ви наш рятунок!.. Ви заступники й хоронителi нашi!" Святковий настрiй пропав. Боже, яких би тут треба нервiв людинi, щоби не втратити рiвноваги! Один молодий гармаш пiсля того iнциденту, послухавши отак розпачливе голосiння, а потiм i благословення яко?сь старенько? матусi, не витримав, закрив лице руками i раптом заплакав, як дитина. Як же ж ?х, цих бiдолашних людей, захистити?!. Одвернувся та й побiг геть, щоб нiхто не бачив... Це ж грабують, а там же ще йдуть не такi грабiжники! Пригода ця була перед полуднем. А в полудень прийшла на батарею вiстка, що на змiну вермахтiвцям, якi покинули правий фланг головно? лiнi? оборони, почалось перекидання на передову лiнiю 29-го й 30-го полкiв укра?нсько? дивизi?. Одночасно з цi?ю вiсткою Петро теж дiстав наказ пересунути батарею ще далi на пiвденний схiд, зайняти позицi?, опущенi вермахтом. Названо точку... Крига зрушила. Подi? почали розвиватися швидко. Слiдом за наказом почали налiтати малими з'?днаннями большовицькi лiтаки, нiби роблячи вправи, вони з'являлися несподiвано й бомбили хаотично, що при-йшлося, таке вражiння, що це були малi пригравки до наступного великого концерту. Але й цi налети припинили будь-який рух до вечора та нанесли деякi втрати - перша кров юнацька зросила землю тут i там. Як завечорiло, рух вiдновився: вермахт побiг на захiд, сотнi й батальйони укра?нсько? дивiзi? на схiд. Таки на схiд! Петро зняв свою батарею й у сутiнках взявся перетягати ?? на кiлька кiлометрiв управо. Яка то несамовита морока мiняти позицiю й перетягати таку громiздку махину, як батарея тяжких гармат з усiма ?? причандалами, мунiцiйними обозами та всiма допомiжними частинами, та ще рухану кiнною тягою! Але нема ради. Батарея знялась i погримотiла у вечiрнiй присмерк, у нiч, поспiшаючи, але не можучи погнати учвал. Де там учвал! I дороги поганi, i все запруджене вiйськом,- як би не почавити людей, здебiльшого сво?х. Довгий час вони йшли в густiй колонi яко?сь частини ?хньо? дивiзi?. Це була пiхотна частина. Тут, втесавшись в саму гущу, Петро мав змогу спостерiгати, вiдчути настрiй воякiв. Настрiй був поганий. Серед воякiв були помiтнi симптоми заломання психiчного. Гнiтючi вражiння вiд вермахту, що вiдступав увесь час, вiдколи ця молодь прибула сюди, на фронт пiд Броди, не пройшли марно. Особливо вражiння сьогоднiшнього дня. Починалася... не панiка, нi. Панiка лише вставала маривом, як неминучiсть, як невiдкличний вислiд уже пороблених - не ними - рiжних дурниць i непоправних помилок. Зараз поки що почалися нарiкання, що завжди йдуть перед панiкою, якщо вони стають масовим явищем. Нарiкання чулися тут i там, i серце Петровi стискалося бентежно. Цi нарiкання - це зараза. Ех, Романа би сюди! Де вiн, де його дух мрiйника й оптимiста! Хтось у темрявi квилив, як сич на вмируще: "Як же це? Що ж ми?.. Куди ж це ми?.. Що ж ми самi?.. Якщо вермахт утiка?, то що ж ми?.." Мовчанка. Вояки сопуть, тяжко тупотять i човгають чобiтьми, тягнучи сво? тяжкi наплечники й зброю. Раптом: "Вермахт для того, щоб грабувати! А ми для того, щоб захищати!" - прорiк хтось у темрявi повуро й громогласно, а потiм гримнув зi злобою й глумом; "Гей там! Которий там соплi розвiшав? Завертай на пiч! Доганяй вермахт!" Регiт. Петро теж засмiявся, почувши нарiкання, реплiку й смiх, надто ж засмiявся тому, що цей голос зринув нiби зумисне у вiдповiдь на його думку про Романа, лише це не був Роман, це був тiльки його дух, трохи, правда, злобний. А той самий голос додав, промурмотiв уже крiзь зцiпленi зуби: "Худобу до Гiтлера гнатимеш!" Ще бiльший смiх. Смiх з дотепу, смiх - як рятiвниче радiсне виборсування з-пiд смертельно? млостi. А, крiм того, смiх ще й тому, що в ?хнiй колонi цiй iдуть нiмцi, яко старшi командири, вони ж бо начальники в дивiзi?, i це ж вони чують! Не бiйсь, терпко! Свербить, мабуть. Але з нiмцiв нiхто не зреагував. Деякi з них унтерменшiвську мову ще не настiльки знали, щоб зрозумiти змiст "дискусi?", але жоден не пустив i пари з уст, мовби ?х i не було зовсiм. Хоч вони були. Ще поки йшли увечерi на схiд, на вермахтiвськi покинутi позицi?, нiмецькi старшини були на мiсцях, з вояками. А як отаборилися й уранцi вояки озирнулися - жодного нiмця вже серед них не було. VI _ Як саме почалося те пекло, тяжко тепер вiдновити за порядком. На ?хнiй батаре? почалося, мабуть, з того, що ?хнiй четвероногий камрад, приблудний пес, на-пiвздичавiлий вiвчур з вiддiлу зв'язку нi з того нi з сього сiв на хвiст i завив тоскно, надривно, аж комашки Петровi пiшли поза шкiрою. Завив, як вовкулака, напiвлюдським моторошним воплем. До нього озвалися всi пси недалекого села Гута Пеняцька. I слiдом за тим на них посунувся рокiт з полудневого сходу. Рокiт котився, як морський шквал, наростаючи все швидше й швидше,- то йшла хмара ворожих тяжких бомбардувальникiв. За нею з-за обрiю випливала друга... Тяжкi бомбовози йшли клинами, як журавлi, а мiж ними вилися бистрi маленькi срiбнокрилi винищувачi, роблячи мертвi петлi, облiтаючи важку, навантажену динамiтом ескадриллю з усiх бокiв навколо, охороняючи ?? вiд авiяцi? противника... Але тi?? авiяцi? противника не було, й нiкому було нападати, i нi вiд кого було тим винищувачам сво? добро охороняти... Також нiкому було юнацькi сотнi, що зарилися в землю внизу, боронити... Перший клин порiвнявся з позицiями пiхоти, що ?х видно було Петровi з його обсервацiнного пункту, з позицiями, зайнятими частинами дивiзi? "Галичина", та й сипонув свiй вантаж... I почалася вакханалiя. Небо померкло вiд диму, вiд смерчiв землi, вiд божевiльного грохоту. Бомби сипалися безперервно. Довге, вiбруюче виття скинених бомб вимотувало душу, бо так i видавалося, що з кожною такою звуковою смугою насува?ться точне попадання розпечено? потвори, i - крах. Кiнець усьому. Люди тулилися до землi у всiх щiлинах i ямках, тислися лицем униз, намагалися влiзти в землю живцем... Земля двиготiла, як пiд час землетрусу, чварахкала смерчами в небо i спадала хмарами згори, присипаючи людей... I сипалося залiзо, завиваючи на лету, розiрване на череп'я... Петро лежав у вузькiй викопанiй щiлинi, мiцно тиснувся до ?? дна. Пiсля кожного близького розриву, пiсля того, як переставала сипатися згори земля, Петро пiдiймав голову й бистро оглядався навколо - що ? з його товаришами й близькими (поблизу розташованими) вояками? Все, що вiн бачив, було спаралiзоване жахом у першi ж хвилини тяжкого бомбардування. Навiть на загартованi нерви старих фронтовикiв цього було би забагато, а тут же зовсiм не старi фронтовики, а новаки. Бiднi хлопцi. Вони повзали в ямках i борознах, липли до землi й звивалися, намагаючись зiбгатися в манюсiнький непомiтний кiм'яшок, i благали небо про порятунок. Петро бачив цiле передпiлля гострим сво?м вояцьким оком. В блискавицях розривiв вiн бачив, як деякi, стерявшись, схоплювалися з криком i бiгли - i падали, скошенi гураганом залiза. Нащо вже мiцний такий i, здавалося, спокiйний вояк, як Петрiв найближчий помiчник на батаре? Кирило Дiброва, i той упав навколiшки в ровi поблизу, забув навiть, що на нього дивиться командир, i склав молитовно руки, уже прощаючись з життям, а потiм поривався бiгти... Петро мусiв рiшуче пригрозити йому автоматом, а потiм, оскiльки грозьба не подiяла, миттю стрибнути в його рiв, збити його з нiг i притиснутi? до землi,. кричучи йому в лице, щоб той тримався берега й не вносив панiки. Коли б цього Петро не зробив, то могло би бути дуже погано, могло би за Дiбровиним божевiльним прикладом зiрватися все, що було навколо, i пропасти нi за цапову душу. А так все лишилося на мiсцi, влипаючи ще дужче в землю. Коли хвиля бомбових розривiв вiддалялася, Петро висунувся з рову й оглядав у бiнокль мiсцевiсть на всi боки. Було нiби все в порядку, тобто не помiчалося нiяко? панiчно? метушнi. Чи то всiх вибило, а чи то страх смерти перемiг панiку. Там, де були позицi? ?хнiх частин, було пустельне. Розриви бомб затягли все димом, але вiйська з нор не викурювали. Лиш де-не-де з димово? мряки, розкремсанi вогненними блискавками, вихоплювалися поодинокi фiгурки й, пробiгши трохи, падали, скошенi невидимою косою. Наближалася нова ланка бомбовозiв, i Петро падав ниць... Так вiдбомбила перша хмара й, розвантажена, погуготiла на пiвнiч. На ?? мiсце заходила на бомбардування друга хмара, клин за клином... Господи, якщо так потрива? ще трохи, то на тому ?хня вiйна й скiнчиться, люди побожеволiють або побiжать, не витримавши психiчно? напруги, i будуть перебитi, немов курчата. Або будуть похованi живцем пiд тяжкими обвалами й завiрюхами землi. Вже й так зда?ться, що вся земля переорана грунтовно, i вже нiкого нема? живого, всiх пригорнуло землею й присипало залiзом. Ще двома хвилями налiтали ворожi лiтаки, бомбили вже збомблене й обстрiлювали землю з бортово? збро?. А потiм бомбардування припинилося. Та не встигли люди, котрi вцiлiли, зiдхнути з радости, що лишилися живi, як почала бити ворожа артилерiя... Тут прибiг, вiрнiше приповз на вогневу позицiю Петрово? батаре? зв'язковий (бо кабель десь пошкодило, i телефонний зв'язок не дiяв), i передав наказ вiдкрити вогонь на схiд по наступаючому вороговi, а також передав повiдомлення: ворог прорвав фронт на пiвденному крилi XIII корпусу i могутнiм клином жене на захiд, оточуючи дивiзiю "Галичина" й разом увесь XIII корпус. Безлiч танкiв, авiяцi?, артилерi?. Такий же прорив нiбито зробив ворог на пiвночi i жене вглиб шалено, замикаючи велетенський перстень. Зв'язковий тремтiв увесь вiд збудження й хвилювання й був надмiру говiркий. Це був досить iнтелiгентний хлопець i потрапив швидко зробити цiле бойове зведення. Картина, що вiн ?? намалював двома мазками, була жахлива й заморожувала кров у жилах... Сталося. От i прийшла та хвиля нарештi, що про не? в пiснi спiва?ться. Ой там iдуть стрiльцi, сiчовi? стрiльцi до бою... Вони мусять iти. До бою. Або загинути так, без бою. Це ж бо тепер стало питання руба - бути ?м чи не бути. Петрова батарея перша вiдкрила вогонь по темних масах, що з'явилися на обрi?. Очима стереотруби було добре видно, як мчали танки на захiд, обходячи ?хнi позицi? стороною, i вогонь батаре? було перенесено на них. Петровi гармашi працювали з надхненням, гарячкове, але чiтко. Батарея била без угаву. Лiворуч теж загримотiли сальви ?хньо? артилерi? по всьому фронту. Ворожа артилерiя посилила у вiдповiдь свiй вогонь - i почалося пекло. Почався нерiвний шалений бiй. Петро думав було, що пiсля бомбардування з ?хньо? пiхоти й взагалi з усього ?хнього вiйська на цiм вiдтинку не залишилося нiкого в живих, а воно он як заговорила земля автоматами, й кулеметами, й гранатами! А воно он скiльки ?х пiдiйма?ться з землi й перебiга? розстрiльнями вперед!.. Одчайдушними зусиллями ?хнi частини намагалися затягти проломину, злiквiдувати прорив, спинити ворога. Спинити! Бо ж на картi сто?ть життя тисяч товаришiв, горе i сльози тисяч ?хнiх матерiв, щастя й цiлiсть всi?? землi ?хньо?, отих бiдолашних селян, що ще вчора благалп ?х про порятунок та про захист... Дивно! Просто дивно!.. Нi, це дух того синьоокого романтика, того мрiйника, того Романа, запаленого невгасимою вiрою в свою правду i в перемогу над злом... Юнаки билися, як справжнi лицарi, як геро?. В бою виявилося, що вони таки дiстали досить добрий вишкiл, вiрнiше, той вишкiл, що вони дiстали, був тепер помножений трагiзмом ситуацi? на вiдчай i вiдвагу приречених, а це велике помноження! Немалу ролю грав тут i гнiв на сво?х "вчителiв" i "союзникiв", що так безпардонно зрадили ?х, лишили напризволяще, повтiкали. Перед самiсiньким бо?м з ворогом виявилося, що вони фактично лишилися без старших командирiв. Тодi команду перебрали сво?, молодшi старшини замiсть тих нiмецьких начальникiв, що вночi щезли десь, i з цими командирами сво?ми вони крiпко стояли проти набагато сильнiшого ворога. В серединi бою розкотилася чутка, що 30-й полк зрадив i перейшов до ворога. Це було як лиховiсний грiм над нещасними душами. Пiзнiше виявилося, що все неправда, але зразу це подiяло убивчо. Хто пустив ту чутку, невiдомо, але вона пройшла по всiх позицiях, пригноблююча й страшна сво?м спрямуванням - спрямуванням на психiчне заломання людей. Тiльки ж у багатьох вiдчай викликав зворотну реакцiю - посилив спротив. Пекло тривало довго. Петрова батарея була розбита в тартарари. Особливо трагiчно скiнчили тi бiдолашнi конi. Коли батарея потрапила пiд iнтенсивний обстрiл i коли, щоб ?? вихопити з вогню й перенести на iншi позицi?, користаючись з невелико? павзи, пiдлетiли ?здовi на конях, раптом упало вiдразу кiлька тяжких стрiлен - i все геть потонуло в гураганi вогню... Загинула половина ?здових, загинули всi конi, поковеркало двi гармати, розбило скринi з амунiцi?ю... Треба ж статися такому нещастю, треба ж було тим стрiльнам упасти в таку хвилину! Страшне спустошення!.. Одначе тi гармашi, що лишилися живi, повели далi обстрiл з двох уцiлiлих гармат, дострiлюючи решту набо?в... Кирило Дiброва показував дива, де в нього та й сила бралася - вiн сам працював за кiлькох. З тих коротких хвилин один кадр врiзався Петровi в мiзок: це кiнь з ?хньо? батаре?, що йому перебило кряж,- вiн несамовито iржав i бiг на двох переднiх ногах, власне, намагався бiгти, високо задерши морду з закривавленими нiздрями та очима, повними жаху, й тягнучи перебитий зад; вiн швидко бив копитами, трусився увесь, як у лихоманцi, й iржав комусь навздогiн, нiби доганяв сво?х товаришiв... Ця картина зринула, коли розвiявся дим i пил пiсля вибухiв. Батарея була розбита, але вони не вiдступили; розстрiлявши всi набо? по ворожих танках, Петровi гармашi зiрвали гармати, а самi разом з ним при?дналися до яко?сь групи, що зайняла оборону тут же, поруч. Вони мiцно трималися в укрiпленнях i билися гранатами i панцерфавстами та кулеметами проти ворожих танкiв i танкеток, билися проти вдесятеро сильнiшого ворога. Власне, самого ворога в людськiй подобi не видно було, лише скажене, скрегочуче залiзо, десятки тонн залiза, що пашiло й ригало вогнем. Поцiленi з гармат панцерфавстiв або пiдiрванi на мiнах танки й танкетки корчилися, мов дивовижнi плазуни, розкручуючи луску сво?х ланцюгових пасiв, гублячи ?х, занурюючись шкереберть в землю. Деякi з них, поцiленi в бак з пальним, горiли, мов костриця, позначаючи чорним димом i смородом палено? гуми й м'яса передпiлля позицiй одчайдухих оборонцiв, на радiсть ?м, наснажуючи ?х дерзкою вiдвагою, надi?ю, зухвальством. Ворога можна бити! Можна!.. Але обличчя ворога не видно було, який вiн. Який вiн? Глянути йому в очi би! Який вiн? Петра це бажання опанувало цiлком. Немов тому вмирущому глянути на живих востанн?, так йому кортiло глянути в обличчя ворога,- в живе обличля, в його очi,- який вiн? I от, нiби зумисне для того, щоб зробити Петровi при?мнiсть, вже тодi, коли здавалося, що ворог змiнял напрямок танкового маршу на захiд, перенiсши його пiвденнiше, раптом на шляху з'явилася група тяжких танкiв Т-34 - шiсть штук - i, звернувши з шляху, помчала просто на той вiдтинок, де був Петро з сво?ми недобитками. Це було кущувате й добре укрiплене узвишшя, що панувало над шляхом, замикаючи його вогневою заслоною. Шлях був захаращений розбитими машинами, возами й укритий чорними вирвами та горами свiжо? землi, як кротовинами. Петро лежав з Дiбровою в ровi в самiм центрi вiдтинку. Побачивши, як iдуть танки просто на них, Петровi похололо на душi. Не тому, що це танки. Це не першi танки, що вiн ?х бачив, але цi йдуть спецiяльно на них. I то тодi, коли його батарею розбито й вiн мусить боронитися з не властивою для нього збро?ю! Та й тi?? обмаль! А танки, кваплячись, повзли з грохотом, то поринали в заглибини землi, в лощинки, в зустрiчнi ями, то пiдносилися знову вгору довжелезними хоботами гармат. Тi гармати раз по раз ригали полум'ям просто себе. Поруч з гарматами нестримно гаркотiли кулемети, засiваючи все навколо свистом i шумом залiза. Вiд того свисту й вiд того реву аж вiтер пiднявся, так здавалося. За танками летiла геть трава й груддя землi, як з-пiд лап вогнедихих драконiв, що тую землю дерли пазурями й метали на всi боки. В мiру наближення танкiв усе живе все бiльше прилипало до землi в сво?х ровах i ямах. Петро глянув на Кирила Дiброву - бiдолашний хлопчина зблiд смертельно й безтямно дивився просто себе в землю витрiщеними очима. Навряд чи вiн щось бачив. Вiн тiльки слухав рев, слухав, як наближа?ться вiрна смерть, i тратив панування над собою з кожною секундою. Петро теж вiдчував, як нерви йому вiдмовляють в послуховi. Багато разiв вiн дивився смерти у вiчi, але бути живцем похованому, притоптаному такою потворою, ще й прискородженому,- це страшна перспектива, гiрша вiд усiх можливих. I рятунку нема?. Гармати мовчать, бо ?х, либонь, на цiлiм ?хнiм вiдтинку фронту вже нема?. Утiкати? Не можливо. Битися? Чим? Хтось лiворуч вiд них з жахливим криком вихопився з ями й кинувся навтьоки, але тут же був посiчений з кулеметiв i впав навзнак головою назад, у яму, з яко? був вистрибнув. Кирило Дiброва, спаралiзований жахом, стояв навколiшках у ровi бiля Петра, стояв зсутулений i без жадного зв'язку шепотiв молитви... Молитви, яких вiн нiколи не знав, нiколи не вчив... Вiн навiть не бачив Петра. Вухами слухав залiзний рев, викоченими очима дивився просто в грудку землi й напевне тi?? грудки не бачив, а посинiлими губами вимовляв благальнi слова до Вищо? сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматичне,- чи вiн ковтав сльози, чи ковтав слину, яко? у ротi не було... Йому, мабуть, так як i Петровi, пересохло в ротi й язик став колодою, i вiн ковтав, та нiчого проковтнути не мiг... А танки наближалися. Вони вже зовсiм близько. Один iде просто на них... Петро шарпнувся, до болю зцiпив зуби, щоби якось прийти до пам'яти. Треба ж щось зробити!.. Щось зробити!.. Нерви виривалися з-пiд контролю, з-пiд панування. Боже, яка то жаска рiч страх! Страх, що паралiзу? волю, паралiзу? розум! Нiби осяяне слiпучим прожектором зринуло дитинство, чiтко-чiтко, й жах, пережитий у дитинствi,- переляк вiд уро?но? вiдьми. Жах, що заморозив кров, одерев'янив жили, зупинив серце... А потвора вже диха? ось тут... В дитинствi Петро вхопив сокиру й без пам'яти жбурнув ?? в дверi, де стояла вiдьма,- сокира так глибоко зав'язла в дубових дошках, що батько потiм дивувався, звiдки в дитини взялося стiльки сили... В такому самому безпам'ятствi Петро вихопив у Дiброви в'язку гранат, що збирався сам себе пiдiрвати, зсмикнув забезпечника й, схопившись у ровi на повен зрiст. шпурнув в'язку гранат наперед, в чорну рухливу масу, а сам повалився в рiв на дно. Вiн зна?, що вiн схлипнув як дитина, прощаючись з усiм, нi, схлипнув тому, що не мiг уже панувати над нервами, чекаючи смерти, чекаючи, як посунеться на нього земля... Земля посунулася, але не привалила. Петро навiть не почув вибуху. Вiн тiльки почув, як шелестiли грудочки землi, скочуючись на дно. Але це вiн почув уже потiм, як прийшов до пам'яти. Власне, вiн не знепритомнiв, бо вiн не панночка, але сталося щось на зразок того, нiби вiн раптом умер. А потiм воскрес. Це був провал пам'яти. Прийшовши до свiдомостi, Петро побачив Кирила Дiброву, що сидiв i смiявся, такий радiсний, опромiнений. В ?хнiм ровi було повно диму. Далебi Дiброва збожеволiв. Але нi. - Гляньте! - промовив Дiброва, киваючи туди, нагору. Замiсть нагору, Петро подивився на Дiброву з-пiд лоба й опустив очi, вiн ладен був провалитися крiзь землю, пригадавши, якi то вони були допiру геро?. - М-да-а...- промурмотiв Петро понуро.- Теж менi геро?! Я один! А ти другий! Дiброва зовсiм не образився, сидiв i блаженно посмiхався, немов немовля, щойно вийняте з купелi. А посмiхаючись, квапив: - Нi, ви тiльки гляньте!.. Петро визирнув з рова. Перед ними, кiлька метрiв усього, горiла сталева потвора. Далi ще така сама, охоплена полум'ям. Лiворуч метрiв сто одна лежить боком... А там ще одна й ще... Всi шiсть танкiв було знищено якоюсь страшною силою... Диви, диви! Таке вражiння, що "одним махом всiх побивахом", зовсiм як у тiй казцi. Лiворуч i праворуч стояв пiднесений гомiн по ямах i щiлинах, перегукування, веселi реплiки... Виявилося, що якась ?хня протитанкова гармата розстрiляла усторч три танки, одного збила ?хня таки артилерiя, вiдкривши вогонь злiва, один пiдiрвався на мiнах, а одного хлопцi самi закидали гранатами з усiх бокiв,- це оцього, що загнався найдалi, що горiв перед Петром, так що невiдомо, хто саме заподiяв йому смерть. Оглянувши таку панораму, Петро опустився иа дно рову, простягнув ноги i з нервового вiдпруження глибоко зiдхнув, а тодi глянув на Дiброву й засмiявся. "Чудасiя!" - Дiброва смiявся не перестаючи. Тепер вони смiялися удвох. Закурили, жадiбно затяглася димом i смiялися. Чудасiя! Отакi вони вояки! "Геро?" отакi "липовi!" А тим часом танки все ж немов лизень злизав! Факт. I вони залишилися живi. Живi! Передано було звiдкiлясь вiд уст до уст, що ворожi танковi колони пiшли пiвденнiше, прориваючись на захiд. Можливо. Але тут бiй не припинився. Надходив вечiр, а бiй не вщухав. Навпаки, ворожий обстрiл нiби все посилювався. Ворог зосередив потужний вогонь сво?? артилерi? на невеличкi дiльницi, що ?? займала горстка безумцiв i не давала вороговi поширити проломину... Ба, вже нiхто з тих безумцiв не думав про проломину, лише кожен думав про те, як би дорожче продати сво? життя, бо ж було всiм ясно, так усiм видавалося, що ?х - оцi ?хнi частини, якi опинилися на цiм пiвденнiм крилi,- оточено з усiх бокiв... Мовби на доказ цього, надвечiр почали бити "катюшi", посилаючи серiями сво? чортячi набо?, i що було жахливим - "катюшi" били вже не спереду, а звiдкiлясь збоку чи ззаду, у спину... Думалося ранiше, що все, що вiдбувалося за день, то було пекло. Нi, ось щойно тепер зробилося пекло. Вiд розривiв стрiлен "катюш" загорялася земля... Вона зразу спалахувала в кiлькох мiсцях, i той вогонь розливався, розповзався все ширше й ширше, наводячи на людей панiчний, безумний жах. Люди вистрибували з вогню й надали в ями й вирви, шукаючи прикриття, шукаючи рятунку, i билися... Вiдбивалися вiд навколишнього жаху всiм, чим могли. Не один того дня збожеволiв. Не один того дня сам застрiлився або тяжкопоранений бувши й не бачивши рятунку, а вороговi здаватись не бажаючи, або вiд психiчно? перенаснаги, не в силi всього перенести. Пострiлялося цiлий ряд старшин i рядових стрiльцiв, у кого "нерви не витримали". А ще бiльше було вбито нещадним вогнем ворога або витолочено танками. Петро був поранений у голову. Але не вийшов з бою, не залишив товаришiв. Вiн не був геро?м, але й не був боягузом, а вже зовсiм не був тим, хто сам собi життя укорочу?, бо чого нiбито квапитись, як для того, щоби життя укорочувати, ? ворог. Вiн не вийшов з бою тому, що, по-перше, раненому все одно нема куди подiтися - жадних санiтарiв, жадних рятункових засобiв, жадних польових шпиталiв чи перев'язочних пунктiв,- лише смерть вiд нещадного ворога. По-друге, тому, що бiльше всього на свiтi боявся полону,- для кого, для кого, а для нього полон означав би щось жахливiше за бiблiйне пекло. По-трет?, тому, що мав волю битися до останку, до останнього зiдхання. Вiн не був один такий. Таких було багато, що, опинившись перед ось таким бiдним вибором, вибирали боротьбу до останку, i лише тяжкопораненi дострiлювали самi себе. Легко пораненi тримали далi закривавлену зброю в руках, якщо ?м не зраджували нерви. Петро був поранений порiвняно легко, як на цi умови,- десь зачепило трохи голову кулею чи уламком бомби, вибивши на якийсь час пам'ять. Але потiм одурiння минуло, й вiн мiцно тримався на ногах. Стрiлець i кулеметник (а недавнiй артилерист) Кирило Дiброва (а може, й iнший хтось) забандажував йому поранену голову, скориставшись з iндивiдуального пакету котрогось убитого, бо свого не було. Кров заливала очi, й Петро гаразд навiть не роздивився, хто ж це саме сповивав йому голову, мов та "рiдная мати"... Як вже вечорiло, рештки людей виходили з суцiльного вогню й диму. Петровi кров утамувалась, i вiн бачив свiт. Свiт був опаловий, кривавий вiд заграв i вечiрнього сонця, що закочувалося за червоно-чорний обрiй. I такий той був свiт грiмливий, що розсiдалася голова. Дим iшов хмарами, й iшов морем вогонь по землi... Пiд прикриттям диму й кривавого смеркання рештки ?х виривалися на пiвнiчний захiд, туди десь, до сво?х. Пiдтримували один одного, спiткалися, падали, але йшли, йшли, йшли... Виривалися з вогню. З Петрово? батаре? загинули всi, вцiлiв лише вiн та Кирило Дiброва. Петро пам'ята?, що, виходячи з вогню й бiжучи повз старi ?хнi позицi?, заваленi трупами його людей i трупами розбито? батаре?, вiн дострiлив того коня... Того коня, що бiг на двох переднiх ногах, випорскував нiздрями кров i iржав так жалiбно, так тоскно, так божевiльне - зi стогоном, боючися лишатися сам... "Це ж вiн, той кiнь, думав, що його товаришi побiгли ген по радiснiй сонячнiй землi, по шовковiй травi, а вiн лишився сам, у пеклi!.." Ще пам'ята? Петро, що в короткiм зударi з ворогом, що був перетяв ?м шлях до сво?х, упав Кирило Дiброва, останнiй його товариш з батаре?, i вiн тепер лишився зовсiм сам, без найближчих друзiв. Але хiба вони не ? тепер всi найближчими друзями?!. А ще пам'ята? Петро, що вiн цупив панцерфавста. Вчепився в нього й не хотiв пустити. Чомусь йому видалося, що це страшенно важливо, цей панцерфавст. Нiби в ньому була захована його доля. Нiби якби не було панцерфавста, то вiн би вже вмер... Потiм ?х пiдхопила якась машина й вони ?хали - не ?хали, пливли по морю, страшенно гойдаючись, як то бува? на кораблi... Потiм машина налетiла на мiну й з них мало хто вцiлiв. Але серед уцiлiлих був i Петро. Вцiлiв якимось дивом i його панцерфавст. Дивно, чого вiн, цей кийок або "макогон", як називали iншi, до нього вчепився! Пiдiйшли ще якiсь хлопцi, й вони пiшли далi. Навпростець, бур'янами, тернами, якимись ровами... Петро не покинув свого "макогона", й цупив з собою, хоч самого його вели попiд руки незнайомi, обсмаленi й обдертi вояки. А ще когось несли на плащ-палатцi. Вони всi дуже поспiшали. Майже бiгли. Той, кого несли, був дуже юний i дуже подiбний до Ромця, до того синьоокого романтика, але це не був вiн, це не був Гоман. Нарештi вони, знесиленi, змученi до краю, десь зупинилися. В темрявi. Вони зупинилися в якiйсь уцiлiлiй хатинi, мабуть, ?динiй на цiлий свiт, серед якогось пожарища. Та тепер увесь свiт - пожарище. Крiм хати на тiм пожарищi, де-не-де стирчали комини, обвугленi росохи, стовпи, лежали купи цегли... ...Обсмаленi дерева, купи грузу, розбомбленi вулицi, опалове небо. Хата. Його рiдна хата в рiдному мiстi... Пiд стiною хати в дворi стiл. На столi лежить Вона, Ата, мертва, а на грудях у не? немовлятко... Ах, це пак уже був сон. Сон. Десь раптовий крик i стрiлянина. Це дiйснiсть. Петро зiдха? й швидко розплющу? очi. Йому трохи холодно. На обличчя капа? роса з галузки, що вцiлiла на розщепленому деревi (кленовi). Роса насiдала на простягненi далеко вперед чоботи. Перед очима туман. Чи у вiччю туман? Чи у свiтi туман? По тiлу пробiгають дрижаки... "Гм... Але проти чого ж був той сон, га? Той сон з убитою Атою й з немовлям на ?? грудях! Проти чого? I що означа? те немовля? Чому немовля? Звiдки немовля?!. А що ж то за сон, що вiн ?в рiдну землю? Проти чого це?.." Петро поводить зiмлiлою ши?ю, крутить головою, щоб прийти до пам'яти. "Гм, треба шукати штаб!.. Треба конче знайтиг штаб. Штаб дивiзi?..." Туман з очей розходиться, але лиша?ться туман в. свiтi. Власне, не туман, а легенька мряка, блiде свiтло свiтанку. "Треба знайти штаб дивiзi?!" Ген там, де вночi був вогненний водограй, над Бродами рожевi? небо. Праворуч виплив о туману лiс. А просто попереду, ген унизу, якась метушня й клекiт... Нiбито там люди топляться в морi... Топляться. Кричать. Вони по шию, по пояс, по колiна в водi, так само до половини в водi конi, машини, танкетки, мотоцикли... По тiй водi бредуть телеграфнi стовпи... Петро тре очi,- що за мана. Ба!.. То землю в низинi застелив туман, а в тiм туманi... Га! Га!.. Серце Петровi забилося радiсно, закалатало: сво?! То там сво?! Нашi! Тож двi колони ?хнього вiйська!.. Двi колони ?хнього вiйська стовпилися на шляху, одна проти одно?, двi довжелезнi колони... Одна йде на захiд, друга на схiд. Це ж вони, мабуть, збилися з напрямку вночi, напоролися одна на одну, зачепилися одна за одну i тепер галасують, не можуть розминутися. Одна колона порива?ться на захiд, а ?? не пуска? та, що порива?ться на схiд. Петро миттю звiвся, почепив "МПi" на шию, пiдхопив панцерфавста й пошкандибав униз до шляху, чiпляючись за кущi, спiткаючися по вирвах i вибо?нах. VII Петрiв здогад виявився вiрним. Хоч i не зовсiм. На захiд поривалася колона... не колона, лявина нiмецьких солдат з рiжних частин вермахту, хаотична,. скорше подiбна на збiговисько якихсь банд, анiж на нiмецьке вiйсько,- а назустрiч ?й iшла на схiд таки органiзована колона, якась частина дивiзi? "ГАЛИЧИНА". Вранiшнiй туман розходився, небо ставало все яснiше, й яснiше ставало навколо, й, наближаючись, Петро вже добре бачив, що там вiдбува?ться. Вiн бачив таку картину... Власне, спершу добре вслухався в клекiт i почув зудар двох мов, лайку на двох мовах, шаленi вигуки двох рас. А потiм уже побачив таку картину. Спинена потужною хвилею нiмецьких солдат i офiцерiв, колона укра?нських воякiв стояла, а ?? проходили наскрiзь нiмцi, подробивши ?? на окремi групи. В однiм мiсцi якийсь нiмецький високий чин кричав iстерично щось на двох укра?нських старшин, що стояли перед вищим начальством наструнко. В другому мiсцi стояв галас бiля гармати... Там нiмцi розпрягають коней, свiжих, дебелих i хочуть ?х замiнити сво?ми шкапами, маленькими коненятами, реквiзованими десь в укра?нських селян, безмежно вимученими, з побитими копитами, з позбиваними холками... Гармашi не дають перепрягати, але ?х вiдпихають i кричать на них з брутальнiстю, характерною для солдафонських надлюдей, i таки перепрягають... I в iншому мiсцi те саме - випрягають коней з двоколки... Надлюди хотять мати добрих коней утiкаючи, щоб везти сво? пожитки та й самим ?хати. Якийсь старшина з укра?нсько? дивiзi?, теж нiмець, розрива?ться вiд гнiву й обурення на сво?х власних землякiв. А тi йому радять "заткнути писок". Нiяко? ?хньо? "укра?нсько?" дивiзi? нема?. Капут. Всьому капут. ? тiльки проблема, кому належать лiпшi конi, нiмецькi конi. Герен фольк ? герен фольк. Його солдати мають право ?хати. А цi хлопцi звикли й нехай iдуть так. Та й якi з них солдати?! Пхе! Вони "йдуть у бiй"!?. Ха-ха-ха! Який бiй? Всi бо? вже вiдбуто! Який тепер бiй? Гiтлера вбито - вiйнi кiнець! Укра?нськi старшини були явно спантеличенi всiм i не знали, на яку ступити, як тут бути, чи йти далi на фронт, битися з большевиками а чи починати вже тут битися з ось цими. Якщо Гiтлера вбито... Але ж нi, всiм же вiдомо, що замах був невдалий! Це вже розклад, це певнi ознаки розкладу пiд впливом страшного розгрому на всiх фронтах. Це симптоми розкладу. Але подумати тiльки - така зразкова армiя, як нiмецька, i - заторкнута розкладовим маразмом!.. Старшина, нiмець з укра?нсько? дивiзi?, вимахував револьвером перед носом тих, з числа яких хтось крикнув про смерть Гiтлера, хотiв покарати провокатора. Але його заспоко?ли нiмцi ж, земляки. "То був жарт! Тiльки жарт". А взагалi - не вiдомо, хто ж це крикнув. Укра?нськi старшини спостерiгали все, бачили ознаки розкладу i глум з них... Одначе ?м вже добре защеплено почуття дисциплiни, те почуття ще не розгальмувалося, й вони ще не здiбнi стати на шлях бунту й анархi?,- через те вони стоять такi чемнi, розгубленi, огiрченi. А може, справдi вбито Гiтлера? Бо iнакше чим пояснити всi цi прояви анархi? й деморалiзацi?? Невже це тiльки вислiди поразок на фронтах? "Так, це напевне вислiди поразок, бо занадто вже тi поразки тяжкi на сходi й заходi. Надто поразки на заходi, катастрофа з тим "Атлянтiйським валом", це, мабуть, найголовнiша причина психiчного заломання нiмецького прославленого сво?ю здистиплiнованiстю вояка..." Так думав Петро, спостерiгаючи те, що вiдбувалося, поки йшов уздовж цього ярмарку. Приглядаючись до того, що дiялося, Петро сам розгубився й не знав, на яку ступити. По правдi, його таки дуже здивувало й огiрчило те, що вiн бачив. Щоб нiмецькi солдати, хай i переляканi ворожим скаженим тиском, хай i до яко?сь мiри здеморалiзованi, але щоб вони, утiкаючи з фронту, перепрягали коней у тих, що йдуть на фронт! Це щось, що не лiзе в голову. Та ж цi "хлопцi" як-не-як iдуть боронити ?х же, ?хнiй "фатерлянд" вiд величезно? бiди, вiд загибелi! Але факт - ось бiля ляфету укра?нськi гармашi й нiмецькi вiдворотцi мало не б'ються. Зразу думав було розшукати коменданта цi?? колони укра?нських воякiв i зголоситися до нього. Але подивився на все й на тих молодих старшин, а далi згадав правило, що комендантами подiбних колон були завжди нiмцi, тож i тепер напевно комендант нiмець, i в нього пропала охота зголошуватись. Та й чого? "Нi, вже краще я зголошуся в штабi дивiзi?!" Петровi, як здисциплiнованому вояковi, йшлося про тверде й законне призначення його на нову ролю, яка б там вона не була. Проте справу зголошення перерiшив несподiваний iнцидент, що розiгрався перед Петровими очима. Химерний iнцидент i ще химернiшi його вислiди. Якийсь юнак, замурзаний i розхристаний, без шолома, пер мотоциклом назустрiч нiмецькiй лявинi, покрикував гостро на нiмцiв, щоб йому давали дорогу, обминав ярмарок бiчною гривкою. Вiн прогуркотiв повз Петра й гнав далi, спихаючи нiмцiв зi свого шляху. Вiн гнав на схiд. Вiн вже вiд'?хав яких метрiв з сорок наперед, минувши Петра, як раптом дорогу йому заступив якийсь чин нiмецько? польово? жандармерi? з ланцюгом на ши?. Вiн звелiв юнаковi злiзти, вiдбираючи мотоцикль, щоб ?хати самому, i не на схiд, а на захiд. Юнак замiсть .послухати натис на педаль i "газонув", мовчки пориваючись уперед. Тодi жандарм схопив юнака, зтяг його з мотоцикля й з усi?? сили вдарив в лице... Мотоцикль загнув зигзаг влiво, юнак вправо, i обо? знову зустрiлися та й упали в пил. Жандарм ступнув до юнака, звiв його за петельки й ударив знову в вухо. "Ду, русiше швайн!" Юнак схлипнув, захлинувшись кров'ю з розбитих уст i захищаючись лiктями, упав знову, а жандарм занiс знову свiй кулак... Петро вже був бiля них. Почувши "Ду, русiше швайн!", вiн дуже здивувався, що це за така "русiше швайн"? Може, большевик? Диверсант?.. Лишивши панцерфавста в ровi, з цiкавiстю ступнув ближче. Раптом помiтив "левика" з розчепiреними лапами на юнаковому раменi - й у вiччю йому потемнiло. Немов пiдкинений пружиною, пiдскочив до жандарма i, не здаючи собi справи з власного вчинку, схопив жандарма за ковнiр, повернув лицем до себе й з усi?? сили вдарив його кулачищем по вуху. Жандарм упав. Схопився. Шарпнув за кабур з пiстолем... Але Петро миттю скинув з ши? свiй "МПi" i рiшуче наставив його в груди: - Ферфлюхтер!..- вiн хотiв сказати "дезертир",. але вiд клекоту гнiву не мiг добрати слова, та це було й так зрозумiло. Мить би ще, й вiн би його зрешетив,. якби не солдати-нiмцi, що оточували ?х. Солдати моментально схопили жандарма за руки й за плечi, стримали його й заступили i в той же час стримали Петра, дивлячись на нього здивованими, поширеними очима. Вони були чимсь враженi. Жандармовi очi теж вилупилися по хвилi здивовано й розгублено. Петро думав, що то вплив старшинських вiдзнак на його ковнiрi а чи вплив нiмецько? мови... Але, глянувши мимоволi на сво? груди й згадавшi? про поранену голову, зрозумiв - груди його були щедро залитi зашкарублою кров'ю, навiть штани заляпанi, а ще ж на головi "чалма" теж напевно такого самого кольору... - Камерад!.. Камерад!.. Льос!.. Льос! - загукали нiмецькi солдати, махаючи руками на захiд, думаючи, напевне, що Петро шука? шпиталь чи санiтарний пункт. Петро вiдмахнувся рукою, мовляв, "дякую, але вiдчепiться", помацав "чалму" на головi й ступнув до юнака, що сидiв у пилюцi бiля мотоциклю й однi?ю рукою розмазував по обличчi кров, намагаючись протерти очi, а другою тримаючи мотоцикль за колесо. I яке ж було Петрове здивування, коли вiн у цьому замурзаному юнаковi упiзнав свого друга Романа. Це ж синьоокий романтик Ромцьо! Роман Пелех! - Здоров, Романе! Як ся ма?ш? - Доннерветтер!.. Роман схопився приголомшений, упiзнавши голос, але нiяк не мiг упiзнати, хто ж це говорить. Нарештi впiзнав: - Петре! I вони кинулися одне одному в обiйми... Солдатськi, братерськi, пiвсерйознi, пiвiронiчнi обiйми, з поляпуванням по спинi, з грубими словечками, щоб прикрити ними те глибоке й щире сердечне зворушення, яке бува? тiльки у воякiв, у друзiв, приречених на смерть, про що вони (про приречення) добре знають. - Доннерветтер!.. - Чого ж ти ла?шся? Ой-йой, як же ж ти й понiмечився! - Хiба тут не понiмечишся...- мурмотить Роман, витираючи скривавленi уста. Боже! Як вiн змужнiв, цей Роман!.. Нiмецькi солдати спостерiгали всю цю сценку й були дуже зворушенi, подавали жартiвливi й спiвчутливi реплiки й на всяк випадок пильно обступили жандарма, щоби вiн не зiпсував хлопцям зустрiчi. Але жандарм i не думав псувати, вiн зовсiм стушувався, стояв нi в сих нi в тих i з дурним виглядом тер свое вухо, зрозумiвши, що вiн тут програв i не треба рипатися. На нiмцiв рiшучiсть i сила впливають якнайкраще. - Куди ти? - запитав Петро Романа, допомагаючи швиденько звести мотоцикль. - Частину свою шукаю. - А де ж вона? - А лихий ?? зна?... Може, вже вся в Бога в раю... - А шолом, шолом же твiй де? - Теж, мабуть, там!.. Там,- махнув Роман рукою в тiм напрямку, звiдки щойно прийшов Петро. Потiм подивився на Петрову голову: - Ба, мабуть, там, де й твiй. - Як?! То ти там був? - Я був бiля Пенякiв. Потiм бiля Майдану. Учора. А ти? - Овва, Романе! То ми з тобою були разом на христинах. А де ж ти будеш шукати частину свою? - ?ду до штабу. До штабу дивiзi?. До самого Фрайтага. - Знаменито! Нам по дорозi. Сiдай...- i Петро заволодiв мотоциклем, попробував його, чи функцiону?! Функцiону?! - Сiдай! Стривай-но! Потримай! Я зараз... Я вiзьму свiй панцерфавст. - Та кинь до чорта той "макогон"! Нащо вiн тобi? - Е, Романе! Менi щось зда?ться, що цей "макогон" менi буде конче потрiбен, конче. Менi щось зда?ться, що цей "макогон" вiдiгра? якусь головну, найголовнiшу ролю в мо?му життi. Якась чортяка про це-менi нашiпту? й нашiпту?... й нашiпту?... - Кинь, кажу! Таких "макогонiв" ти знайдеш сотнi в кожному ровi, геть всюди, де тiльки ступнеш... Погубили нашi дружочки... Як буде треба, тодi й вибереш... - Але ж чортяка менi нашiпту?... - Таж слухай лиш! Та якщо чортяка тобi нашiпту? щось там про отакий "макогон", то цей "макогон" сам тебе знайде. Подивишся. Чортяка тобi його сво?часно доручить, сам всучить пiд самий нiс! - I то правда... Зна?ш, Романе, тепер навiть тво? найлiпшi друзi не зважаться тебе називати Ромцьом, такий ти став серйозний i поважний. I мудрий. Роман зiдхнув, сьорбаючи розбитим носом. - Наука, брате. Петро лишив панцерфавста й сiв до стерна. - Ану, держись, Романе! По?дем до нашого "батька" Фрайтага в гостi. Хай живе П'ятниця!.. Зна?ш, це як у тiй байцi про Робiнзона Крузо. Хiба нi? Га? - Та таке ж... - Ти його бачив коли-небудь? - Кого? - Та "батька" ж. - Нi. А ти? - Бачив. - Який вiн? - А от по?демо, подивимося в натурi... Мотоцикль зачахкав, заторохтiв, солдати розступилися