одним руками й, мабуть, сипали один одному в лице прокляттями... А тодi враз повернули пiдводи назад i кинулися чимдуж по льоду вздовж по Ворсклi. "Поки десь пiд ними не репне лiд", - подумав Максим, гiрко iронiзуючи. Але iронiзував вiн насправдi не з них, а скорiше з самого себе. Перед ним була та сама дилема, що й перед ними. Максим дивився пильно перед собою на рiчку, а потiм на той бiк, на село, обсаджене вiйськом. Потiм знову на рiчку. Двiчi пiдходив вiн до крутого берега й двiчi вертався назад i знову сiдав на лавочцi. Попiд берегами, обабiч хребта збрижено? криги, швидко текла вода - тут лiд уже сiв на дно, а почасти й вiдiйшов вiд берега. При самому березi вода була глибока. Максим дивився на ту воду, й усе в ньому здригалося вiд пропасницi. Вернувшись до лавочки, вiн сидiв i з тугою дивився на сонце, дивився на синi гребнi борiв i лiсiв, що тяглися праворуч понад Ворсклою, й розумiв, що в нього нема? iнакшого виходу. Ось тут напроти нього та л i н i я, якою вiн мусить iти! Iншо? нема?. Йти на обмин - безглуздя. Вiн ще сьогоднi до пiвночi загине там, в отих лiсах, заснiжених, i холодних, i тяжких-непрохiдних. Сорок кiлометрiв тими лiсами... Нi! Лiнiя його руху вперед лежить не там, а ось тут, просто перед ним. Це як тая доля, що ?? й конем не об'?деш. Рано чи пiзно, а цю рiчку треба переходити. Чи перелiтати, а чи перепливати, але однак треба. I чим бiльше вiн буде вагатись, тим менше в нього буде шансiв на те, щоб дiстатися на той бiк живим... Та Максим сидiв i вагався, розмiрковуючи й намагаючися сам себе обдурити, десь потайки, либонь, покладаючись на якийсь щасливий випадок, на оте прислiвне росiйське "авось" чи наше "якось воно буде". "Гм, - сказав хтось у нiм ?хидно. - Тi дядьки кинулись назад. Але в них ? ще оте "назад", а от у тебе..." По тiй фразi очi його, що вже почали були дрiмати, враз широко вiдкрились. Вiн пильно подивився на той бiк, ген на село, вибираючи точку напрямку, нiби мiшень для пострiлу. А тодi встав i пiшов до берега. I навiть анi на хвильку не затримавшися, спустився до води й побрiв. Вода доходила вже до колiн... до пояса... вище... А вiн брiв i думав: "Зрину чи не зрину?.." Нi, вiн не зринув. На глибинi, що сягала попiд руки, перебрiв перший потiк i вибрався на крижаний хребет. Перейшов його й побрiв через другий потiк. Вода сягнула трохи вище, але нiчого, не зринув, не довелося пливти. I тiшився з того. Чомусь йому здавалося важливим, щоб на ньому все-таки лишилася хоч якась суха латка на грудях чи на спинi (за день його сонце обсушило таки досить добре). Вийшовши на берег, Максим струснувся, як вовк пiсля купелi, й озирнувся назад. Там у вiдхиленiй хвiртцi свого двору стояла мати, традицiйно пiдпершись у пiдборiддя рукою, i дивилась на нього. Максим навiть вiдчув на собi ?? печальнi очi! Затримавшись на нiй поглядом на мить, на коротеньку мить, вiн пiшов навпростець до тi?? точки, яку намiтив ще з того берега. То був нiмецький патруль на краю села. Максим розумiв, хоч i був у пропасницi, що обiйти, обминути ту точку вiн не зможе й не мусить, бо ж той патруль однак його дожене кулею й застрелить з мiсця. Не зводячи з нього очей, Максим iшов навпростець по розталiй рiллi, потiм по грядках, загрузаючи в розквашений чорнозем по колiна й ледве витягаючи ноги. Патруль дивився на нього пильно. Вiн дивився з великим iнтересом, спостерiгаючи його весь час ще вiдтодi, як Максим опустився в воду з протилежного боку Ворскли. Вiн аж витягався на ногах, приглядаючись. А коли Максим став наближатись, патруль лiг. Уже зблизька Максим побачив, що вiн лежав на соломi, а перед ним стояли три кулемети, з'?днанi ланцюгом в один "агрегат смерти" й спрямованi на лiс - у той бiк, звiдки йшов Максим. А вся ця "вогнева точка", цей пункт спостереження й захисту знаходився пiд шматком паркану, як пiд щитом, що, вцiлiвши, стояв на самiсiнькому краю села. Вiн був висунений на пiвденний захiд, над шляхом, що йшов до станцi? К. та до цукрокомбiнату, що були так добре знайомi Максимовi. Туди, повз ту станцiю й той комбiнат, йому саме й треба було йти. Салдат бiля кулеметiв був зовсiм молоденький парубiйко, але пиховитий i грiзний, сповнений вiдчуття величi свого "райху". Коли Максим наблизився, вiн несамовито закричав "Гальт!". А тодi, зупинивши, подивився пильно на нього, мокрого, напiвпритомного, з босими ногами, облiпленими по колiна масною грязюкою, i зареготався. Довго смiявся, а тодi: - Папiр?! - гримнув нагло, урвавши смiх, що його вiн ледве стримував. - У тюрмi, - вiдповiв Максим байдуже по-нiмецькому. Патруль ураз перестав смiятися. Насупився. Поправив ремiнець шолома пiд пiдборiддям i подивився на Максима з-пiд лоба, насторожено. Водив очима знизу - вгору, згори - вниз, iз босих нiг, що стiкали грязюкою, й до рота, дивуючись, що Максим заговорив до нього по-нiмецькому. - Партизан? - спитав понуро, тримаючись за рукiв'я середнього кулемета. Максим покрутив головою. - Ще нi, - сказав по-укра?нському. - Вас? - перепитав патруль, аж рота роззявивши на таку незрозумiлу вiдповiдь. - Нi, - вiдповiв Максим уже по-нiмецькому, розводячи iронично порожнiми, беззбройними руками. - Добре, - сказав патруль, нiби аж тепер побачивши, що Максим цiлком беззбройний. - Добре... - i, закуривши, щось обертав у сво?й головi, пильно дивлячись десь просто перед собою, на шлях, де ген-ген на обрi? бовванiв стрункий димар. Перед очима патруля, метрiв яких за 100, шлях, iдучи в напрямку до того димаря, нагло вривався, перетятий скаженим потоком. Той потiк гнав зi степу, розiрвавши геть греблю, й клекотав, крутив шматки криги, вiхтi соломи, дошки й палiччя, що пiдхопив на шляху свого переможного бiгу. Патруль одвiв очi вiд потоку, глянув ними на Максима, посмiхнувся злобно й несподiвано спитав: - Спортсмен? - Спортсмен... - Ну, так ось, я тобi наказую... Розумi?ш?.. Я тобi наказую: йди ось через цей потiк. Просто. Йди отак посерединi!.. Максим стояв i дивився, як той потiк шаленiв, клекотав перед ним. Дивився лiворуч, дивився праворуч i бачив: скiльки сягав погляд, вода йшла буряно, несамовито, перетявши шлях до його мети. - Ну, чого ж ти! - визвiрився патруль. - Там он, де он той димар, там на станцi? розташована комендатура. I от ти йди прямо туди! I там зголосишся. Там розберуть, чи ти партизан i де тво? документи. Ясно? I нiде ти не дiнешся - тут рiвно, як на долонi. I, кинувши цигарку, повернув усi кулемети в показанiм напрямку. - Ну?! - сказав нетерпляче i враз засмiявся. - Бо?шся?! Нiчого. Ми тут учора переходили... Правда, в нас потопилися, позахлиналися конi, але то нiчого. А тобi однак... А я подивлюся... - i, не витримавши, враз залився смiхом вiд однi?? уяви, як то цей "гунд" топитиметься. - А я подивлюся... який ти... спортсмен... Ха-ха-ха!.. Спортсмен. Ну-ну! Максим посмiхнувся про себе: "Дурню ти! Та чи ти тут ?, чи тебе не було б, а через цей потiк менi треба йти. I нема, брате, викруту. Але от що ти з тими цяцьками, що стрiляють, - то це гiрше..." Потiм вiн подивився ще раз на кулемети, на патруля, кивнув йому iронично головою в вiдповiдь на його регiт та недобрi вогники в очах i пiшов. Дiйшовши до потоку, глянув пильно праворуч, не повертаючи голови, - орi?нтувався на всяк випадок, якщо його понесе вода, - i побрiв навпрост. Вода клекотiла, зривала його з нiг, але вiн iшов у нiй усе глибше, глибше. Вiн iшов помалу, обережно, тримаючись за стовпцi порвано? греблi, що де-не-де ще стирчали з води. Вiн забрiв уже по пояс. Попiд руки... Ще трохи - й вiн захлинатиметься. Вiн зосередив усю свою увагу, все сво? серце й душу на латцi дороги, яка виходила з води на протилежному боцi потоку. Вiн навiть не чув, як реготався ззаду патруль. Вода реготалась теж i скажено ревла, вила з радости. Ще трохи - й вiн почне захлинатися, муситиме пливти... Але, гай-гай, - вода його потягне геть за собою. Враз вiдчув, що пiд ним стало мiлкiшати. Максим помалу, але певно вибирався з пекла. Ще трохи i... Але тут раптом вiн вiдчув на собi не тiльки злобний погляд чужинця, а й трьох кулеметних цiвок - там, за спиною. Озирнувшись мигцем, Максим за одну коротку мить побачив, що патруль припав до кулеметiв, навiвши ?х на нього й так тримаючи. Не було сумнiву, що, як тiльки вiн вилiзе на берег, тi кулемети заговорять. Учепившись за стовпець руками, Максим стояв у клекiтливiй крижанiй водi, й йому було гаряче. З нудьгою дивився праворуч. Зауважив, що потiк iшов не просто до Ворскли, а за густими кущами звертав i йшов пiд кутом, майже рiвнобiжне Ворсклi, зникаючи за кущами верболозу, а тодi десь там, вируючи серед густого вiльшняку, що розкинувся ген, зайнявши всю луговину на кiлометри вперед. Миттю зважив усi "за" й "проти": смерть вiд куль i смерть вiд води. В першому випадку це було напевно й неминуче, а в другому - ще хтозна... Нарештi, надумавшись i наважившись на вiдчайдушний плян, Максим пустився стовпа, зробив кiлька крокiв i, давшись збити себе скаженiй течi?, поплив. Його закрутило. Вiн устиг лише вхопитися за невеликий шматок криги й кружляв разом з ним. На березi вибухнув регiт i вже не вгавав, поки Максимовi вуха були здiбнi чути. Його несло далi й далi, крутило, штовхало об пеньки, об шматки криги, вiн захлинався... А на березi, на соломi, вхопившись за живiт обома руками, качався вiд нападу божевiльного смiху патруль. Нахлиставшись до несхочу води, задубiвши й вiдчуваючи, що ноги його були вже скутi нападом корчу, Максим все ж iще встиг ухопитися за гiлля верболозу там, де потiк завертав пiд крутим кутом. Вiн виповз на берег майже бiля самiсiнько? Ворскли. Ще б трохи - i його б винесло на iншу течiю, на iншу воду, мiж збурений лiд великого рiчкового простору, куди вирвався цей скажений потiк i де Максим уже не дав би собi зi стихi?ю ради. Вилiзши, Максим посидiв на сонцi в затишку крутого урвища, на купi сухого хмизу. Зiгрiвся. Викрутив сво? пальто i почекав, поки воно трохи протряхне. При цiй усiй пригодi вiн загубив онучi й шкодував, бо вони його грiли, хоч i були за пазухою. Потiм Максим одягся й пiшов. Вiн пiшов понад берегом через густу вiльшину. А тодi перетнув ?? навскiс i вийшов на протилежний ?? бiк, що виходив до степу, й так пiшов далi. Сонце грiло добре, й йому було навiть тепло. Дiйшовши до молодо? посадки акацiй, осокорiв i ялинок над дорогою, яка, перетинаючи луг i поле впоперек, вела вiд водяних млинiв до заводу, Максим став. Озирнувся назад - туди, в бiк того села, яке недавно покинув. Гай-гай, воно зникло геть разом iз тим дурним патрулем - розтало в маревi, в теплих хвилях повiтря, осяяного сонцем. Пiшов понад посадкою. В головi йому зринула пихата заувага того злобного чужинця про те, що перед ним "рiвно, як на долонi" i "ти нiкуди не дiнешся". Максим посмiхався з того. "Дурню! Ти в сво?му "фатерляндi" в сво?й садибi не пройдеш так iз лiхтарем удень, як я отут iз зав'язаними очима вночi. Всi стежки тут виходженi, всi закамарки землi знанi, всi кущi, й горбики, й вибалки вiдомi". Не доходячи посадкою пару кiлометрiв до заводу, Максим звернув лiворуч, обходячи завод вiддалiк попiд транспортером, через жомовi ями, повз покинутi, занедбанi бурти погнилих бурякiв, через страхiтливi бур'янища пустирiв. Завод цей уже третiй сезон не працював, заглух, зарiс кругом чагарником бур'янiв. Максим вихоплював iз них зайцiв. Вигнав навiть лисицю. Боявся тiльки повикручувати ноги, потрапляючи в заглибини нiр. Тут снiг уже зовсiм розтав i ховрашки та хом'яки вже господарювали, попрогрiбавши та поновивши сво? нори. Лишилося ще минути станцiю, перетяти залiзницю, i Максим уже буде в степу - в найрiднiшому вже, в найближчому, в найбiльше знаному, - й вiльний, як вiтер. Станцiя червонiла праворуч. Там чмихали паротяги, дуднiли дудочки, гули машини чи, може, танки. Маленькою ворухливою цяткою маячiв над станцi?ю прапор, мов палахкотiв на вiтрi. Це була вузлова станцiя в степу. Через не? йшла колiя, з'?днуючи двi столицi Укра?ни й прямуючи геть на Европу. По цiй артерi? тепер пульсувала злобна, отру?на жовчю кров, гнана в цi степи з центру ?вропи, з самого Берлiна. З цi?? станцi? йшла й окрема колiя до Максимового рiдного, найрiднiшого мiста, в ту маленьку його батькiвщину в його великiй Батькiвщинi. Над станцi?ю майорiв прапор, i Максим, не бачачи, знав уже, що то був прапор над комендатурою, i вiдчував того чорного "павучка", який хижо розставив сво? кривi лапи на тiм прапорi посерединi. Пригадалися слова патруля: "Знайдеш... Наказую..." Гм. Дивак! Стоячи в бур'янах, Максим дивився на ту станцiю. Яка шкода, що там ? та дурна комендатура! Там же проходить найкоротший i найлiпший шлях - повз ту купку будiвель у степу. Але той шлях йому заказаний. А чи пограти з долею в пiжмурки й пiти, га?.. Та Максимовi згадалося, як колись давно на цiй самiй станцi? стався цiкавий випадок. Вони з братом (земля йому соловецька пером!) забрели туди, з полювання йдучи, й занесли зайця. Вони по того зайця прийшли в цi мiсця за двадцять п'ять кiлометрiв степами пiзньо? осени й надибали його тут та й загнали на тонкий лiд в озеро i там, на водi вже, впiймали його живцем. А потiм зайшли на оцю станцiю сушитись та й продали того зайця жидовi-буфетчиковi. Жид мав його задушити. А кiнчилося тим, що за?ць, вихопившися, з розгону винiс геть головою шиби в вiкнi й подався в степ... Зайцевi повезло тодi. Але чи й йому тепер повезло б на цiй станцi? винести головою шиби й вирятуватись? Отака пригода й така думка чомусь прийшла в голову. I Максим зiтхнув. "Нi, не буде дiла!" Так, не буде дiла. Вiн ще не божевiльний, щоб iти на ту станцiю. Для того щоб вiн там опинився, треба загнати його, як того зайця, на тоненький лiд, щоб вiн провалився, а потiм, пiймавши, занести його туди в торбi, або затягти за вуха, як i того нещасного зайця. Але поки що його за вуха нiхто ще не тримав. А коли так, то треба дати волю ногам iти так i туди, як i куди вони хочуть i мусять. Максим дiйшов до залiзнично? колi?, перетяв ?? впоперек i, опинившись по тiм боцi, пiшов просто по рiллi в степ. Зайшовши в вибалок i надибавши там купу старо? соломи, вiн лiг на нiй. Довго лежав. А тодi встав i довго йшов вибалком. Пiдiймався на гору, оглядав степ i знову спускався вниз. Так iшов, аж поки не дiйшов до великого тракту Ки?в - Харкiв. А тодi круто повернув праворуч. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ Замiнований шлях ряснiв дротиками, що стирчали то там, то там iз чорно? землi. Тi дротики виглядаля невинно, мов ненароком повтиканi чи погубленi кимсь i втоптанi в землю безлiччю нiг незчисленних юрб, що прокотилися тут i будуть ще котитися цим шляхом - шляхом iз Ки?ва на Харкiв. Та тiльки тi юрби, прокотившися тут учора, вже обминали цей шлях i йшли стороною, не мавши ще часу розмiновувати його. Вони йшли паралельно, проклавши дивовижний слiд - танками, гарматами, машинами, кiнськими й людськими ногами розмiсили, розтоптали, розчавучили землю в колiно, а як де i в метр, потворивши прiрви-баюрища, в яких потопилися танки й машини та так i стояли шкереберть, не мiгши вибратися. Зараз цим подвiйним шляхом уже нiхто не йшов. Тi товпища машин i людей вибрали десь, мабуть, iнший шлях. I тепер тут iшла тiльки одна iстота. Iстота йшла, тиняючись i петляючи з правого на лiвий, з лiвого на правий бiк. Так нiби це хтось, добре випивши, прийшов на цей шлях спецiяльно шукати смерти. Та це була iстота, яка навпаки - зовсiм не хотiла вмирати. Це був Максим. Вiн iшов напiвпритомний просто по замiнованому шляху, а якась невидима рука вела його помiж смертельними точками. Часом вiн iнстинктивно зупинявся перед тонкою дротяною дугою, що стирчала з землi перед самiсiнькими ногами, дивився на не? якийсь час, поки до свiдомости доходило значення цього явища, а тодi звертав набiк. Пробував iти стороною. Але стороною, тi?ю другою дорогою, що була вичавучена паралельно, йти було зовсiм неможливо. Глевка грязюка засмоктувала ноги по колiна, вiн ледь-ледь посувався вперед, бiльше тупцявся на мiсцi, немовби мiсив великий замiс глини, як той опiшнянський гончар. Звернути ж зовсiм набiк i йти просто полем було також неможливо, бо там була гола колюча стерня. Та стерня штрикала у виразки, в збрижi розпухлих пiдошов нiг, завдаючи несамовитого болю. Помiсивши грязюки до непритомности, Максим звертав знову на замiнований шлях, забуваючи, що вiн замiнований, або й нехтуючи тим. Просто було йти добре - твердо й мiсцями майже сухо: протряхло вiд сонця, вiтру й спокою - бо там давно вже нiхто не ?здив. Так вiн пройшов тим шляхом довгi кiлометри, мов випробував сво? щастя, бавлячися зi смертю в пiжмурки. Нарештi та проклята замiнована дiльниця шляху лишилась позаду. Вона кiнчилася кiлькома глибоченними вирвами й кiстяками поперекиданих та попалених машин. Далi шлях iшов рiвний, гладенький, твердий, бо був висушений сонцем i вiтрами, а головне тому, що пiдiймався на горби, на плато й стелився ним. Те плато було досить високе, порiвняно з попередньою низиною. Над тим плато вiяли вiльнi вiтри, остуджуючи й осушуючи землю. Тут Максимовi йти було легше. Не зупиняючись, вiн iшов до самого вечора. Хапав очима й душею простiр, гнав чимдуж тi?ю душею, як сокiл, i доганяв ?? сво?ми побитими ногами... Та надходив вечiр, а простiр лишався наче зовсiм не рушений. Пройдена ним вiдстань була до смiшного мала, хоч вiн iшов, iшов, iшов без зупинок, увесь час i на всю свою снагу. Та, бач, вiдстань - то ? поняття вiдносне. Залежно, хто йде й коли. Ранiше, коли Максим ходив по цiм степу, як мисливець, вiн проходив те, що пройшов нинi, за пiвдня, за годину, i це було страшно мало. А тепер - це було страшно багато. I вiн тепер iшов швидше, так-так! Назовнi - вiн повз, але внутрiшньо - вiн iшов страшенно швидко. Так швидко, як швидко билося в агонi? його серце. Вiн летiв, надсаджуючись, тим серцем. Вiн пролiтав над землею, аж дух йому спирало. Вiн пройшов дуже багато. Але лишилося безмiрно бiльше. ? вже здавалося, що вiн тi?? решти не пройде, бо серце його не витрима?. Бо то якась зачарована "решта", - чим далi вiн iшов, тим бiльше йому лишалося йти, так же безмiрно далеко, як i безмiрно тяжко. Та "решта" розтягувалась i розтягувалась, i загроза, що вiн уже ?? не пройде, ставала реальною, бо надходив вечiр. А за ним мала прийти темна, чорна, холодна й безкрая, непрохiдна нiч. Нiч, яко? вiн уже, напевно, не подужа?. Сонце заходило, й навколо все полиловiло, посинiло. Стало холодно. Синява згущалася з кожною хвилиною. Хтось усерединi Максима заскiмлив тонюнько й безнадiйно-жалiбно. Але хтось другий понуро цитькнув i, зiтхнувши, вирiшив iти, йти, йти... До останку. До останнього вiддиху. До кiнця. I йшов. Хоч то й було явне безглуздя. Так, уже безглуздя... Вiн мусить перепочити. Мусить. Або загине. Не дiйде. Нi, не дiйде. Цю нiч би слiд було десь якось перебути, бо сили його вичерпались. Треба перепочити, вiдсапатись, може, виспатись... Десь у теплi б перебути цю нiч... Але де? Перед гарячковим каламутним зором простяглася лише сiра пелена далини. Вона вже йому заслонила все, i розум. Пустеля. Безнадiйна пустеля. Зробивши на останку кiлька непевних крокiв, Максим сiв. Сiв просто на землю. I так сидiв. Помутнiлими очима дивився просто перед собою, дивився в далину, туди ген, де був десь його дiм. Ось тут же!.. Вже зовсiм-зовсiм близько!.. Дiм... Порiг... Напружуючи всi сили, Максим намагався звестись, але не мiг. Тодi вiн почав повзти, на чотирьох. Вiн повз. Рачки. Повз i повз. Довго... Потiм таки звiвся на ноги й помалу-помалу пiшов. Пiднявся на бугор. Перед ним було кiлька хат над шляхом. Господи! Житло! Людське житло. I от вiн уже бiля хат. Та те, що вiн побачив, мало його втiшило. Тих усiх хат було п'ять, але чотири з них були напiвспаленi, попрострiлюванi кругом, а потiм вiкна й дверi позабиванi дошками. На обчухраних деревцях телiпалось якесь мотуззя... "Вiшано", - вiдзначила думка. Максим пiдiйшов до останньо?, п'ято?, хати. З не? назустрiч вибiгла розхристана жiнка i, глянувши в один i в другий бiк шляху, раптом закричала, вся тремтячи з жаху: - Тiкай, чоловiче, тiкай!!. Бо наспiють нiмцi i вб'ють тебе, повiсять! I мене теж... Боже ж ти мiй!!. I стала, загородивши дверi до хати та дивлячись на бiдолашного гостя. - Що ж це за хутiр? - прохрипiв Максим, сам не здаючи собi справи, що вiн же цей хутiр зна?. - Та Гарбузи ж!.. Господи, ще й не тутешнiй!.. - i, глянувши в одча? на Максима, а тодi на шлях туди-сюди, раз зашепотiла, показуючи десь поза хати рукою: - Iди ж отак, чоловiче! Та швидше. Звiдси, зi шляху, геть, швидше!.. Йди лiворуч. Там ? другий хутiр - теж Гарбузи. В степу, не на шляху. Отак iди навскоси, а там побачиш дорiжку, саньми ?жджену, i тi?ю дорiжкою прямо... А якщо що станеться - не кажи ж, хто тебе спрямував... I витерла рукавом очi. Максим стояв, похитуючись. - Iди ж!!! - раптом закричала жiнка. Максим слухняно пiшов. Той крик несамовитий, той наказ божевiльний на нього вплинув, мов удар бича на змученого коня, видобуваючи в нього ще iскру сили. Пiшов. Пiшов навпростець. А там дорiжка, - тi?ю дорiжкою... Вже майже зовсiм смеркло, як Максим, ледве переставляючи ноги дорiжкою, вперся просто в чи?сь ворота, збитi з кiлькох лат. Уперся й став коло них i стояв, тримаючись за лату руками, щоб не впасти. Вiн нiчого вже майже не тямив, лише одно - що вiн прийшов. Прийшов до того хутора, який "в степу, а не на шляху" i в якому напевно ? люди. Перед ним, як у туманi, сiрiв, коливався двiр. Ось вийшла з хлiвця жiнка, глянула - й перелякано побiгла назад. За хвилину з хлiвця вийшов старий чоловiк i став. - А хто там? - спитав переляканим i воднораз сердитим голосом. Вороже так. - Добрий вечiр... - промовив ледве чутно Максим. - Добрий вечiр... А хто ж там? - Людина, господарю... - Та бачу... А чого? - Погрiтися... Пустiть хоч погрiтися трохи... Максим говорив, заплiтаючи язиком, але доброю укра?нською мовою, i, може, саме це - контраст мiж тi?ю мовою й жахливим виглядом зовнiшнiм - змусило старого господаря зацiкавитись. Вiн помалу пiдiйшов, нашорошений, як вовк, i оглянув пильно гостя. I аж плечима знизав - так, видно, вразив його вигляд цi?? людини. - Господи!!. Хто ж ти?!. Максим розвiв рукою, другою тримаючись за лату, щоб не впасти, й прохрипiв, посмiхнувшись: - Як бачите... А сам, як тiльки мiг пильно, оглянув господаря: сивоусий i сивобровий, суворий, кремезний - зовсiм як його батько був колись. I шапка так само насунута на брови, i так само одягнений: куцина - не купина, сiряк - не сiряк, жупан - не жупан, - щось усе вiдразу на плечах. А дiд насупився: - Бачу... та що з того. Звiдки ти? Максим сказав. - Аз яко? сотнi? - З дев'ято?. - А кого ж ти там зна?ш? - Усiх знаю... - зiтхнув Максим. - Усiх, хто був колись i хто ще лишився... - А все ж таки? - провадив сво?? дiд. Максим подивився на вуса його, на брови й назвав перше-лiпше iм'я й прiзвище, що зринуло з пам'яти. Це якраз було iм'я та прiзвище його батька, знаного колись на все мiсто каменяра. Дiд раптом аж скинувся, аж скрикнув: - Боже!!. То це ви, може, його син?! Син?! Отой архiтект? Що на каторзi на Сибiру пропав був?.. Максим похитнувся й узявся обома руками за лату. Серце в ньому затрепетало: "Ага!!. Не пропала! Нi, не пропала ж твоя молодiсть марно!.." - Так, це я, - прохрипiв ледве чутно й ледве стоячи на ногах. Вiд раптового зворушення й вiд утоми його ноги тремтiли, згиналися, так що вiн от-от мiг упасти й знепритомнiти... Дiд оглянувся на всi боки, а тодi швидко вхопив Максима пiд пахви, силомiць вiдiрвав вiд ворiт i потяг, поволiк його через двiр до хати. Збоку можна було подумати, що на Максима напав хижий грабiжник i людожер, схопивши його, як шулiка курча, i що тепер прийшов Максимовi край - ось тут, на цьому самотньому, загубленому в степу й, здавалось, забутому Богом i людьми хуторi, може, навiть нiчному притулковi якихось бандитiв та злодi?в. В кожному разi дiд був дуже подiбний до козака-чаклуна й характерника зi "Страшно? помсти" Гоголя. В хатi Максима оточили турботами. Спершу позавiшували ганчiр'ям вiкна й запалили каганець. А тодi почали побиватися над бiдолашним гостем усi - i старий, i стара, i невiстка, й навiть онук. Онук носив солому на постiль, а невiстка грiла борщ, а старий звелiв Максимовi скинути геть вогку верхню одежу та й дав ?? старiй розвiсити над пiччю сушитись, Максимовi ж дав кожуха, щоб одягнув на себе. Тодi застелили солому рядном i поклали Максима, все питаючи, чого йому треба, що вiн хотiв би. Максим посмiхався, напiвпритомний вiд гарячки, за все дякував i нiчого не хотiв. Щиро дякував. Вiн бурмотiв ту подяку, як молитву перед сном грядущим. Але його змусили ?сти, змусили звестись i ?сти. Невiстка насипала борщу в велику полив'яну миску, врiзала яшного хлiба й дала ложку, просто силою вклала ложку в пальцi й стиснула ?х: - ?жте!.. Максимовi не хотiлося зовсiм ?сти, його нудило при однiй думцi про ?жу, але вiн усе-таки з'?в кiлька ложок. З'?в через силу, щоб не образити таких добрих, таких сердечних господарiв. З'?в i... (о, яке ж це свинство!!) - тут же все геть вернув... I аж трохи не заплакав вiд сорому й прикрости. Його заспокоювали, але ?сти вiн уже бiльше не хотiв, не мiг. Попросив тiльки часнику, йому дали, вiн з'?в кiлька зубкiв iз сiллю й лiг горiчерева. Його накрили кожухами, сiряками i далi побивалися над ним. Дiд, пильно вкутуючи Максимовi ноги, бiдкався, що нема? горiлки, - ото добре було б iз перцем випити... Максим лише дякував i дякував розчулено... Потiм його наче хто загойдав на високiй гойдалцi. Вiн поплив на вогненнiй каруселi тяжко? пропасницi. Лежав i марив i зцiплював зуби, щоб не стогнати. Марив... I тiльки чув крiзь те марiння, як дiд розповiдав онуковi, й невiстцi, й сво?й старiй його, Максимову, епопею, легенду про нього, що ходила тут у народi, серед землякiв. Виходить, була-таки легенда, про нього складена! I от дiд переповiдав ?? з усiма гiперболами i з усiма на?вними, часом i смiшними виясненнями, на зразок: "I говорив вiн по-вкра?нському, а не так як ми, по-мужицькому"; або: "I був вiн "щирий", - це так його вороги прозивали, бо боялися тих, хто ? щирий, тобто - наш, значить..."; або: "I сказав: що ж ви революцiю кат зна куди завели, сволочi! ?й би на Вкра?нi процвiтати, а ви ?? на Сибiр-каторгу запроторили..." Максим слухав i посмiхався. "Милий, симпатичний дiд. I тямущий же! Вiн нiби все перекручу? формою, але нiчого не перекручу? змiстом..." Слухав Максим те все крiзь гарячку й вiдчував пiднесення вiд свiдомости того, що про нього, поки вiн поневiрявся по Сибiру, складено легенду - зворушливу в сво?й на?вностi й разючу в сво?й правдi, висловленiй iз властивим для людей нахилом гiперболiзувати й стократ ошляхетнювати те, що вони вважали за добре. I Максим плив по нiй, по тiй легендi, як по хвилях, нiяковiючи, що вiн же, далебi, на те зовсiм i не заслужив. Плив усе далi й далi в тяжкий сон, у гарячкове маячiння. Потiм лишилося саме маячiння. Цiлу нiч вiн бився на соломi в пропасницi, охоплений марiнням i спрагою, весь мокрий вiд поту, задихаючись вiд спеки. Галюцiонував, i бачив янгола мармурового, що стояв над ним i плакав мерехтливими сльозами, а потiм розсипався жахливими прокльонами й кричав, як матрос. Максим поривався встати й не мiг. Вiн розкидав геть кожухи, й рядна, й сiряки, що ними його привалило. Розкидав геть, а хтось знову складав тi кожухи й сiряки на нього... Потiм на нього навалилася волохата пiтьма й вiн провалився в глибоке забуття. Мов по тяжкому вчадiннi, Максим розплющив набряклi повiки. На шибах заблищали золотом i зарожевiли морозянi лисицi, зацвiла вогнем фантастична, казкова папороть. "Ранок!" - збагнув Максим i, заточуючись, став зводитись на ноги. Аж дiд, що вже ходив навшпиньках по хатi, злякався: - Бог з вами!.. Та ви лежiть, лежiть... - Нi! - сказав тихо, але твердо Максим. - Ранок! I я мушу йти! Мушу!!. Голосу в нього не було. Згорiв, либонь, як i все всерединi йому погорiло, пересохло, дотлiваючи вже... - Мушу! Його огорнув страх: а чи зможе ж вiн iти?! Попробував. "Зможу! Зможу!" А вiкно золотилося й цвiло все бiльше, вогневiло фантастично, розписане найгенiяльнiшим майстром у дивнi вiзерунки. Розписане сонцем, що десь там сходило навпроти вiкна. Максим почав збиратися, пориваючись назустрiч сонцевi. Вони були тiльки з дiдом у хатi, решта була вже десь на працi. Дiд хотiв заперечувати й боявся заперечувати. Вiн прохукав шибу, подивився в не? пильно й промурмотiв: - Ох-хо-хо-хо... Як же захряс шлях нiмаками!.. Цiлу нiч ?дуть... Гляньте... Вкритий iне?м свiт i вкритий iне?м шлях. Синьо-сивий, срiбний свiт i синьо-сивий, срiбний шлях. А на шляху рухалась безкрая колона машин з бiлими халабудами, забарвленими сонцем у рожевий колiр. Здавалось, то були химернi вiтрила на синьому морi - довгий ключ бiло-рожевих прямокутникiв... I чулося гудiння, гудiння... - Цiлу нiч ревуть... - повторив задумливо дiд. Потiм глянув у Максимовi очi, що, здавалося, не реагували зовсiм на те, що там десь дiялося на шляху, а були сповненi ?диним палким бажанням, що кричало: "Й т и! Й т й!!. М у ш у!.." Дiд провiв рукою по сво?х очах, по чолi й пiшов знiмати Максимову одежу. Здiйнявши, подав ?? Максимовi. Максим швидко одягнувся. Його одяг (чи, вiрнiше, лахмiття) був уже сухий i теплий - все висохло за нiч на гарячiй печi. Потiм Максим напився холодно? води й за звича?м сiв на лавi, перед тим як уже пiти... А дiд усе дивився в вiкно. - Бач! Це ж вони, пак, рухаються назад! Може, вiдступають?!. А гляди, що так. - А тодi подивився на Максима, з iскрою надi?, бо боявся Максима вiдпустити (загине ж i не дiйде): - Може, не йдiть?.. Може ж, вони не заглянуть уже сюди!!. - Нi-нi. Я пiду... Мушу! А дiд подумав над сказаним без вiри в те, що так буде краще, а тодi закiнчив думку, зiтхнувши: - Хоч "цi" не заглянуть, так "тi"... Дiд переживав вiд безвихiддя проклято? ситуацi?. В нiй вiн не мiг навiть дати поради з певнiстю, що все вийде на добре, а не то що якось улаштувати що людину, яку вiн так шанував, хоч перед тим i не бачив нiколи в очi. А нiмцi зовсiм не вiдступали. Вони тiльки переходили на iнший шлях, мабуть, наткнувшись на замiноване поле та на розквашену, непрохiдну низину. Максим глянув праворуч i показав мовчки дiдовi на такi ж самi бiлi цятки, що ген, далеко-далеко, рухалися теж безкра?ю черiдкою, але не на захiд, а таки на схiд. То були також нiмцi, вони йшли iншим, рiвнобiжним шляхом, що йшов через Богодухiв на Харкiв. - Ну що ж, сину... - сказав дiд, зiтхнувши. - Я б тебе й не пустив, так не маю права, бо... хто зна?, як краще? Хай же Бог тобi помага?... Йтимеш отак навпростець, на Вербовий хутiр, а тодi - як хоч, шляхом, а як хоч - навпростець... Тiльки, мабуть, там позаливало вже... Помовчав, сидячи поруч iз Максимом у тривожнiй i тяжкiй задумi, схиливши голову, й додав: - А як живий будеш - даси вiстку... - i, шморгнувши носом, одвернувся, не в силi стримати себе. - Добре, добре, - сказав Максим, посмiхнувшись лагiдно. - А як же... Посидiли ще трохи мовчки, без слiв. Та й що тут скажеш? А як уже Максим звiвся на ноги, дiд ураз аж скинувся: - Бач, я ж iще вчора думав!.. Та ж ти босий! Господи! Пiдожди ж, постривай!.. - i подався геть. Подався в сiни. Потiм у комору. Довго там шарудiв, бубонiв, зiтхав. Нарештi вернувся, несучи в руках опорки. - Шукав чобiт - нема, сину, нема... I валянцiв нема... Оце ось опорки... Вiзьми. Все-таки не босяком. Ось устелимо вустiлки... - i, встлавши солом'янi вустiлки, дiд подав опорки Максимовi. - Надiнь, сину, надiнь... Максим надiв опорки. Вiн мало не закричав вiд пекельного болю, але стримав себе. Зашкарублi опорки рiзали, наче ножем, тиснули його бiднi розпухлi i в виразках ноги, але Максим навiть не зморщився. Вiн дивився, посмiхаючись, на дiда, дивився в променистi його очi й прошепотiв iз само? глибини зворушеного серця: - Спасибi, батьку... спасибi... А тi очi в батька запливли вологою й тому вони були такi променистi. Вони потисли один одному руки, й Максим пiшов. У сiнях дiд догнав Максима й ще сунув йому в руки шматок холодно? перепiчки. - Вибачай тiльки, що бiльше нiчого... Скрутно, брат... нам... Не гнiвайся... А тодi визирнув iз сiней, глянув на всi боки i вперед - чи нема нiде нiкого? Нема... - З Богом! Максим засунув перепiчку за пазуху. Вони ще раз потисли один одному руки, й Максим швидко пiшов через двiр. Душу йому шарпав i роздирав шалений бiль вiд опоркiв. Але Максим посмiхався i, зцiпивши зуби, йшов спокiйно, як тiльки мiг. Перейшов двiр, перейшов садочок, минув повiтку й нарештi минув клуню чи омшаник, що були вкiнцi саду, аж над полем. Далi в нього вже не вистарчило сили йти в опорках, i вiн зупинився. Мало, що вони його фiзично мучили, вони ще й псували, затемнювали йому радiсть вiд людсько? щирости. За клунею вiн зняв ?х i почепив на борону, що висiла пiд стрiхою. Почепив на зубок i пiшов собi далi босий. I вже тепер дурний бiль вiд недосконалосте речей, якими розпоряджають щирi й добрi, але бiднi люди, не заваджав йому впиватися людською великодушнiстю. Струна радости натяглася в нiм до точки найчистiшого звучання й бринiла в такт ходi. Хiба ж не смiшно, га? Жорстокi людськi опорки й нiжне людське серце!.. Цiла тобi глибока фiлософська концепцiя. Яка розбiжнiсть мiж людським серцем i матерiяльними спроможностями! Але важним ? перше, а не друге. З першим можна друге довести до досконалости, але не навпаки, цебто - з розкiшними матерiяльними спроможностями не можна довести до досконалости звироднiле, зле людське серце. "От тобi й уся концепцiя". Хутiр Гарбузи лишився вже ген позаду, розпливаючись у рожево-лiловiй далинi. Максим пiшов просто в степ. Пiсля гострого болю було особливо легко йти босонiж по кризi й по затвердiлiй шкоринцi снiгу, як по асфальту. Ба, це, може, навiть добре, що той бiль був! Той бiль витряс геть iз голови й з душi каламутний чад, млость i туман, що лишилися вiд нiчно? гарячки й затуманювали душу й мозок. Гарячка, правда, лишилася, але чад уже зник. У головi й на душi прояснилося. Натягнута до краю струна радости бринiла, нiби бджола на сонцi. Максим вибирав чистi латки снiгу або криги, щоб без стернi, й iшов ними. Вибирав улоговини, де вчора текли струмки води, а потiм за нiч замерзли, й iшов по льоду, доки той лiд не провалювався. А як лiд починав провалюватися з дзвоном i брязкотом, тодi Максим зiходив знову на снiг, що вкривав стернi. Коли доводилось переходити дуже вже оголену стерню - там, де снiг уже майже весь порозтавав, Максим пильно дивився пiд ноги, вибираючи, де ? хоч маленькi латочки чисто? землi або снiгу чи криги. Тi латочки бували завбiльшки з долоню, i Максим обережно ступав по них, оминаючи колючi шпичаки стернин. Та сонце пiдiймалося вгору, пригрiвало все дужче, i латочки снiгу та крижинки помалу розтавали, розпливаючись струмочками. Розм'якла земля, чiпляючись, налипаючи на ноги, й так само розм'якла кора на снiгу, там де вiн був глибокий - по високих бур'янищах тощо, i ноги провалювалися по колiна. А iнодi там, де снiгу набито було особливо багато - по вибалках i ярочках, Максим провалювався часом по пояс. Борсався в снiгу довго й одчайдушно, поки не вибирався на чистiше. Помалу Максим ставав знову весь мокрий вiд поту, вiд снiгу, що розтавав на ньому, вiд води, що бризкала йому з-пiд нiг на чорних мiсцях, стоячи вже там калюжами. Весь час Максим iшов навпростець, тримаючись середини помiж двома шляхами, якими повзли без кiнця колони машин, танкiв, мотоциклiв, - однi на захiд, а другi на схiд. I праворуч, i лiворуч до шляхiв було далеко. I поки було далеко, Максим iшов собi спокiйно. Але дедалi шляхи все бiльше сходились, бо вони виходили з однi?? точки радiюсами - з його рiдного мiста, там, вiд цегелень. Максим знав, що вони там зiйдуться бiля тих цегелень. Iти в ту точку, як щупак у гузир невода, Максим не мав нiякого бажання. I взагалi йти далi помiж шляхами ставало все бiльш ризиковане. Його кожно? хвилi могли побачити нiмцi i, як "партизана", зсiкти геть на капусту зi скорострiла. Через те Максим тримався бур'янiв, якi густою щiткою залягли якраз посерединi помiж шляхами. Але в бур'янах було набито снiгу, й той снiг провалювався пiд ним, вичерпуючи його сили дуже швидко. Вiн уже лягав на снiг вiд утоми через кожних п'ять хвилин хiднi. Чим далi Максим iшов, тим бiльше вiдчував, що потрапив у пастку. Вiдстань мiж шляхами звужувалась, а рух на шляхах не припинявся анi на хвилину. Полежавши, Максим вирiшив переходити шлях - той, що був лiворуч, - за всяку цiну, щоб вирватись у степ. О, тiльки б йому вирватись у степ, геть за той шлях! Там-то вже вiн буде вiльний, як птах. Там вiн буде вже врятований. I до вечора... тiльки подумати - до вечора, ще сьогоднi до вечора, вiн буде вже вдома! Вдома!.. Максим обережно звiвся, постояв, вибрав точку, де шлях немовби перетинала низина, а тодi лiг на черево й поповз до тi?? точки на шляху. Вiн тут не смiв iти, бо з кожним кроком у напрямку шляху збiльшувалася ймовiрнiсть нагло? смерти вiд обстрiлу. Адже з погляду тих, що ?дуть, - хто може швендяти отак один далеко в степу, по снiгу, помiж бур'янами? Звичайно, партизан. Армiя й усi "поряднi люди" йдуть шляхами. I коли навiть його не застрелять вiддалiк, то застрелять зблизька, перевiривши й переконавшись, що вiн не ма? жодних документiв. Максим повз, аж очi йому випирало на лоба. Але вiн стискав зуби й повз, повз. Перепочивав i знову повз... I ось шлях уже був близько. I той шлях аж двигтiв вiд безупинного руху колони, що йшла в три ряди, паралельно. Господи! I де це прорвало i яку греблю, що ?х так жене?! Так багато! Але цей шлях треба було перейти серед бiлого дня. Пiдповзши бур'янами аж майже до самого шляху, Максим залiг i жадiбно дивився на другий бiк шляху, де рудiла теж латка бур'янищ. Невелика, але, головне, вже по тiм боцi! I в не? на першу хвилину можна буде впiрнути. А там уже якось легше буде. Там-бо рiдний степ, у якому Максим знав кожен горбок, кожен кущик, кожну балку й переярок i мiг дiйти додому з зав'язаними очима та ще й так, що його навiть нiхто не вглядить збоку. Як людина-невидимка. Але все те - по тiм боцi... Максим довго лежав, напружуючи зiр i слух, чекаючи терпляче щасливо? хвилини, коли в колонi станеться розрив, утвориться iнтервал хоч на коротку мить. Вiн боявся тiльки одного - як би нiмцi не здумали тут пополохати зайцiв чи лисиць. А це може статись, чому нi! От як колона стане, застопорить десь, i нiчого буде робити з нудьги. Або ще от I як налетять лiтаки... Нарештi вухо його вловило iнтервал. Вiн ще не настав, " але вухо його вловило, бо вiн наближався. За якийсь час показався обiрваний кiнець колони. Машини - величезнi вантажнi авта й блискучi особiвки - й танки "Тигри" (i на машинах, i на танках сидiли величаво проти сонечка вояки й курили сигарети, мов на парад ?дучи) - пройшли. Пройшли... Максим визирнув. Злiва - вiддалявся хвiст колони, а справа - було пусто, лише ген-ген, за пару кiлометрiв бiлiли разком цятки, наближаючись. Максим звiвся й спокiйно-спокiйнiсiнько (хоч земля пiд ним горiла) перейшов на другий бiк. I пiшов далi бур'янами так само спокiйно, не кваплячись. Йому не можна квапитись! "От так собi гуля? чоловiк, та й усе, а може, йде в справi". А як спустився в лощовину й, оглянувшись, побачив, що шляху вже не видно, - враз несамовито побiг. Не було сили, але побiг, бо мусив здiйснити те шалене бажання, яке володiло ним на шляху, коли вiн його переходив. Той "бiг" був усього лише кiлькома тяжкими, незграбними стрибками. Потiм вiн пiшов нормально. Шлях лишився позаду, й струна радости забринiла знову у ньому, як тодi, вiдразу пiсля розстання з дiдом. Пройшовши бур'яни й вибалком аж у край, зупинився, постояв. А тодi повернувся праворуч, прицiлився - й пiшов навпростець. Пiшов не минаючи анi калюж, анi горбiв, анi потокiв, анi глевко? рiллi, анi стернi колючо?... Йшов трiюмфально. Мiсцями вiн заплющував очi й iшов наослiп, у забуттi, в гарячковому, але й у радiсному, марiннi. А як розплющував очi - перед ним гойдалося голубе марево. Те саме марево, знане з дитинства, що таким чудовим може бути лише в його рiдних степах. Цвiли оази, й сади, й озера, й мiста казковi. I спiвали жайворонки. I одуд кричав десь бiля великого червоного диску сонця, десь за левадами його дитинства, навеснi-провеснi. I все навколо сяяло променисто, i все було залюблене, щасливе... Максим iшов назустрiч усьому тому - i жайворонковi, i одудовi, i садам, i озерам. Iшов назустрiч синовi сонячного Палермо, й тому янголовi мармуровому, й сво?му синочковi, й сво?й дружинi - всiм. Iшов з розхристаним сво?м серцем порепаним i з закипiлою кров'ю в зморшках, але щасливий. А хтось у ньому всерединi спiвав, гойдаючись на гарячковiй веселковiй гойдалцi, в шаленiй барвистiй веремi?. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ "Пiсня пiсень" "Я буду вмирати, та поки мого дихання в менi..." Це була вже, власне, агонiя. Тiло його догоряло в муках i вже втрачало почуття часу, простору, мiсця й руху. Воно лежало розпластане на снiгу над каламутним i шумливим степовим потоком, що тiк десь до рiдного мiста, до рiдно? рiчки, прекрасно? рiчки його дитинства, - лежало, агонiзуючи, вже на останнiй гранi. Але душа в ньому не здавалася. Нi, вона не здавалася. Бiльше того - вона трiюмфувала. Вона ж уже була бiля мети. Бiля мети! Тут уже вiн - оце його немiчне тiло - навiть рачки долiзе. А таки долiзе. Вiн не вмре тут, не смi?. Вiн долiзе-таки до свого порога. Ще трiшки - i пекельну муку заступить уже справжнiй трiюмф, гордий трiюмф, наче клекiт орлиний... А тим часом вiн лежав над потоком, над буремною повiнню весняних вод i марив. Його обступили ро?м усi, хто запав йому в душу й жив у нiй життям безсмертних. А мiж ними був i той "Янгол" з парабелюмом, i рябий салдат, i всi, що не дали йому загинути. Вони стояли й дивилися на нього очима, сповненими здивування й радости... I все те помалу зосереджувалося в одних великих i мерехтливих очах, з яких дивилася чиста, кришталева, безмежно любляча й велика, як всесвiт, душа... Син... Це вони, цi очi й очi всiх тих, що стояли тепер перед ним, як свiточi вiри в людське в людинi i в вартiсть людського життя в цьому свiтi, - вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку - найтяжчу, найстрашнiшу, бо найтруднiшу, але вже останню... Тiло його догоряло в муках. Але серце в ньому смiялось i щось казало до всiх тих, що стояли перед ним в уявi, - казало як заповiт, як молитву. То не вiн, то хтось iнший у ньому, урочистий i молитовний, писав велетенською рукою по велетенськiй бiлiй скрижалi землi, - нi, на слiпучо-бiлому екранi неба, - дивнi слова-гi?роглiфи. Вогненно-яскравi, вони зацвiтали буйно синьоокими волошками, нiжними мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А вiн писав i вимовляв, читав написане. I голос той бринiв iз самого серця. Це була пiсня. Це була пiсня пiсень iз велико?-велико? книги. I вiн спiвав ??, вiн урочисто проказував ??, мовби псалом у великому храмi: ..."Я буду вмирати, та, поки мого дихання в менi, я буду змагатись i буду квапитись хапати iскри сонця, вiдбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати ?х, шукаючи в тих iскрах дороги з чорно? прiрви в безсмертя!.." "Я буду вмирати, та поки мо? серце в менi, я буду шукати шляхiв до iншого серця, сповнений велико? вiри в неспалиму купину людсько? любови, дружби й братерства - братерства приречених на великi страждання, але й на велику, на безумну радiсть - радiсть трiюмфу над смертю, над злом, над чадом вiчно? тьми й загибелi..." "Я буду вмирати, та поки мiй розум у менi, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини велико? тайни..." - Слухай, - каже хтось раптом ?хидно i впоперек. - Облиш ти свою "пiсню пiсень". Це все дурниця. Людина - жалюгiдне створiння, i ?й нема чого гордитися собою. Звiдки ж у тебе ця гордiсть? Ти-от гордився навiть родом. А чим там гордитися, га? Подума?ш!.. Ти кожного разу почина?ш розмову зi слiв, що твiй батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?.. Це говорить професор. Соломон? Так i не так. Це там, у столицi, в тюрмi говорив так один iнший "Соломон", педант, i цинiк, i резонер-фiлософ. Але в той же час це нiби й той же самий Соломон, колишнiй Максимiв учитель i "приятель". Вони нiби лежать у тiснотi на запльованiй тюремнiй пiдлозi. З Максимом поруч сидить Санько Печенiзький, бандит-рецидивiст - копiя, а може, й рiдний брат того розбiйника, що висiв поруч iз Христом, розiп'ятий на колодi. Санько любовно горта? Бiблiю, яко? нiколи не читав i досi навiть i в руках не тримав, бо був неписьменний. Вiн лише знав про не? i любив завжди слухати, як Максим читав з пам'яти "Пiсню Пiсень" Соломона (справжнього!). Вiн аж стенався вiд зворушення та все просив почитати знову й знову тую "Пiсню Пiсень", нiжно голубить книгу сво?ю розбiйницькою рукою й каже, як це вiн говорив завжди, замрiяно, зворушено: - Чудесна книга... Яка книга!!. Хто ж... Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу? - Ага, ага! - пiдхоплю? "Соломон" трiюмфально, злорадно. - Хто написав?! Ти-от пиша?шся... А хто написав оцю "Книгу книг"?! - Не знаю... - каже Максим задумано. - Не знаю... В кожнiм разi не професори й книжники, всi на купу складенi... - I враз поверта? голову до "Соломона" й каже йому в саму душу: - ?? написали пастухи, професоре. Чи ви зрозумiли? Пастухи! Так само, як перше житло - колиску для Христа, Сина Божого, i ясла зробив т е с л я. Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозумiли?.. "Соломон" закипа? ревнивою злобою, сипле цитатами, архiвними довiдками, датами, iменами всесвiтнiх мудрецiв, i фiлософiв, i царiв... Але все ж таки не може спростувати анi факту, що Бiблiю - книгу всiх книг - написали пастухи, а не академiки, анi факту, що ясла для Христа зробив тесля, як i факту, що Христос народився все-таки не в богословськiй академi?, а в родинi того ж таки теслi... Та "Соломон" був фiлософ, через те вiн у всеозбро?ннi цитат та "логiки мислення" насiдав на Максима, збиваючи з нiг, бо хотiв вибити його монументальну душу геть з рiвноваги, з рейок, на яких вона стояла: - Так, так! Вiн зробив ясла... Але ж вiн зробив i хрест, на якому Христа розп'яли! Ага! - Так. Але ж вiн зробив - витесав з мармуру й грiб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки i щоб вiн воскрес... I витесав потiм, i викував, i вимурував усi хрести й всякi споруди - цей тесля, цей каменяр, цей робiтник, робучий людський генiй. Генiй будування й творчости... I збудував хату для вас, щоб ви могли в нiй виплодитись, i захиститись, i отаким от мудрим могли вирости... Нарештi, вiн i надрукував цю Бiблiю... Вiн намалював iкони й образ самого Бога... I вiн таки створив i дав душу людству - дав йому шедеври мистецтва й технiки... Все це вiн - цей робучий людський генiй! - Вiн зробив тюрму! Ось цю! - кричав "Соломон". - Вiн збудував каземати! Вiн поробив гармати, й танки, й бомби... всi знаряддя смерти й насильства!.. Ага! Максим посмiха?ться й каже тихо, але з фанатичною переконанiстю: - То нiчого. Людську душу, творчу душу того теслi, не можна анi замкнути в тюрму, анi вбити ?? з гармат... I блiдне лице "Соломона", туманi?, розплива?ться. Лише Санько-бандит ще якийсь час трима? в руках Бiблiю. Але й вiн зника? помалу... Наста? тиша. А в тiй тишi його, Максимiв, голос, доганяючи "Соломона" й Санька, десь здалеку-здалеку й повiльно вимовля?: - Ось чому я завжди... починаю розмову... з гордих слiв... що мiй батько... був каменяр... а чи тесля!.. Тi слова завмирають. Тонуть у слiпучiй мерехкотнявi. Нiкого. Лиш бiла велетенська скрижаль мерехтить слiпуче, а на нiй вогневi?, кимсь написана, нова Пiсня Пiсень, i перший псалом ?? вогненне скапу? словами: "Я б у д у в м и р а т и, т а, п о к и м о г о д и х а н н я в м е н i, я б у д у з м а г а т и с ь i б у д у к в а п и т и с ь х а п а т и i с к р и с о н ц я, в i д б и т о г о в л ю д с ь к и х о ч а х, я б у д у з т у г о ю в ч и т и с ь т а й н и с а м о м у з а п а л ю в а т и ? х, ш у к а ю ч и в т и х i с к р а х д о р о г и з ч о р н о ? п р i р в и в б е з с м е р т я..." Хтось нахиля?ться над Максимовим серцем i каже в нього тихо, нiжно, лагiдно: - А в а н т i! Лагiдно, але категорично. - А в а н т i!! Розпластане в безсиллi тiло порива?ться встати. Довго б'?ться, як риба об лiд, об бiлу пелену снiгу. Все порива?ться встати. I нарештi таки вста?... Останнi кiлометри Максим iде, як сомнамбула, з останнiх сил долаючи вже останнi метри. Степ лишився позаду. Максим перейшов усi яри й переярки, всi горби й пагорби, перебрiв усi потоки й протоки, перелiз через усi провалля - i ось вiн iде вже городами-садами... Степ лишився позаду, а вiн iде садами, городами, навпростець. Перетина? вулицi й перевалки навскоси, переступа? тини й перебрiда? канави, дивлячись усе вперед, усе вперед, просто перед собою, манiякальним зором. Вiн iде по прямiй. "Пряма ? найкоротша помiж двома точками..." I однi?ю точкою було його серце, другою - порiг його хати. I тi точки зближаються, зближаються по прямiй... Вже люди зустрiчаються в вуличках i в дворах i кивають йому, а вiн iде... йде... Вiн нiкого не бачить i нiчого не чу?, i нiчого нема? в його думцi, крiм мети... Йде... Ось замерзле болото й левади, залитi поверх льоду водою. Вiн iде по водi... Вiн iде по водi й не тоне - як дивитися вiддалiк... Там, за цi?ю водою, за цим болотом, за левадами, - там уже його город, уже його двiр, уже його хата... Перебрiвши болото по льоду, залитому водою, вiн вступа? в город. Iде городом. Нарештi доходить до комори, до тинка, за яким почина?ться його двiр, i ста?... В дворi бiля хлiвця - його дружина! Вона руба? дрова. В чоловiчому пальтi, в ганчiр'яних бурках, у шапцi з вухами, вона руба? дрова. Наступила сукувату в'ялену дубову гiлляку ганчiр'яною буркою, б'? ту дубову гiлляку тупою сокирою й нiяк не може перерубати. А бiля не? синок - носить вiдрубанi цурпалки в хлiвець i гомонить щось там iз хлiвця до матерi... Максим дивиться, як дружина руба? й не може нiяк перерубати гiлляку, i останнiм напруженням волi посмiха?ться й голосно каже: - Хоч би ж... хоч тоншу... полiняку... взяла!.. Дружина нагло кида? сокиру, скрикнувши: - Б о р и с е!.. Б а т ь к о!!. Павза. I голос iз хлiвця крiзь буйнi сльози: - В ж е з н а ю, з н а ю... Але синок не виходить. Вiн там десь уткнувся личком у дрова, й рида? вiд безмежного раптового щастя, i соромиться тих слiз - бо ж вiн уже не дитина! - i не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтiли й розгубилися, запалахкотiли великим полум'ям чисто?, як кришталь, гарячо?, як вогонь, любови... Потiм вони взяли батька за руки й повели двором через порiг до хати. О с ь i п о р i г! Серце Максимове затрепетало. П о р i г! О с ь в i н! Максим переступа? його в гарячцi, але ще в повнiй свiдомостi. Але за порогом свiдомiсть його враз покинула. Вiн зiв'яв, зломився, як колос, i, спершись на стiну спиною, помалу сповз на пiдлогу. I без пам'яти лiг упоперек дверей... РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ По садах цвiли вишнi. По левадах пишалися кульбаби. Над бомбовими кратерами зеленiли пагiнцi трав i бур'янцю. А по шляхах i дорiжках стелився шпориш. Збомблене мiсто пiдводилося знову до сонця. Люди по городах копали землю, засiваючи ?? зерном, яке мали пiд руками вцiлiле, - засiвали всумiш iз надiями й вiрою. Вони накривали дахи, затуляли стрiхи. Весна йшла переможно й весело, аж наче з вистрибом. Як тi маленькi козенята, що разом iз Бiлявкою бiгали по левадах, по кульбабах. Це було свято, велике свято народження на глум i наругу над смертю. Бруньки на деревах лопались, i з них трiюмфально, стихiйно виливалось життя - зачатки нового, радiсного, барвистого свiту. Максим був у числi тих, що розкривались, як жадiбнi листочки, назустрiч сонцю, тягнучися до нього лицем. Поправши смерть ногами, по довгих днях агонi? на смертному ложi й мандрiв на межi цього й iншого свiтiв вiн нарештi звiвся. Його жадiбна й уперта душа, його залiзна воля, його тваринна жага цвiсти й буяти взяли гору. I от нарештi, худий, аж чорний, але живий i усмiхнений, вiн стояв сонячно-росяного ранку пiд кленом, що буйно вибруньковував лист, стояв разом iз синком Борисом, нахилившись над розстеленим на шпоришi рядном, i, смiючись, торкав пальцем за довгi вi? маленьку, зовсiм манюньку людину. Ту, що ?? хрестили тодi, над пеклом. Лежачи на ряднi горiчерева й гулюкаючи на сонцi, вона дивилась у Максимовi очi й простягала по них руки - по тi усмiхненi й глибокi два променистi озерця, в яких вiдбивався, обертаючись, цiлiсiнький свiт... А десь далеко-далеко все гримотiла канонада. Вiйна продовжувалась, i десь там злосливе шалiли й далi обидва, ще не подоланi, вороги. Пiд ними ще стогнала земля. "Але нехай гримить i нехай шалi?! - думав Максим. - Воiстину варто сiм разiв ослiпнути, щоб лише раз прозрiти!.." Максим посмiхався, сповнений безмежного до них презирства, почуття незрiвняно? вищости й гордости, - тако? духмяно? чорноземно? сили, тако? буйно?, незнищимо? й незборимо? снаги. Нехай гримлять i шалiють... Вiн вiдчув уже раз свою перемогу над ними. I нехай тепер що не станеться, але тут, на цiй землi, переможцем буде вiн. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресiння земля, а вiн, син цi?? землi, - невiд'?мний вiд не?. Та головне - якi б не страшнi були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в нiй. Максим знав це тепер так твердо, як нiколи, i нiякi наймудрiшi Соломони з ?хнiми хробачно-змi?ними фiлософiями не змогли б тепер захитати його вiри в це. Згадка про Соломона нагадала Максимовi ще одну "перемогу" - ту, що ??, власне, довiв сам на собi Соломон. Незабаром пiсля одужання Максим довiдався, що Соломона знайшли мертвим на ру?нах собору. Знайшли його пiсля того, як веремiя наступу-вiдступу пройшла мiстом туди й назад i на мить стало тихо. Вiн мав вiдступати з "сво?ми", але вiн уже знав, що вони йому вже не вiрили й не думали вважати його за "свого" й пiсля того, як уже повнiстю використали його подвiйну зрадницьку душу. Тiкати ж йому було нiкуди, а залишитися - теж неможливо, бо зрадив себе вже перед усiма, зраджуючи всiх. А головне - вiн i сам не вiрив уже не тiльки нiкому, але й самому собi. Не маючи в собi вже нiчого, крiм тваринного страху, вiн не мав уже iншого виходу, тiльки той, що його вказав був йому Максим - тодi, пiд час зустрiчi з ним на ру?нах собору. Прийшовши на ру?ни, Соломон хотiв зiрвати себе гранатою - тi?ю, що ?? знайшов i подав йому тодi на зустрiчi Максим, а вiн ?? сховав. Але граната не запалилась... Вона так i лишилась валятись на землi з зiрваним забезпечником - рожева й нiжна, як писанка, iталiйська граната. Тодi вiн отру?вся цiянкалi?м, що його мав при собi. Отру?вся на каменi над Авраамом... Нiчого по собi не лишив, тiльки хемiчним олiвцем написав на каменi: "М А К С Е! Я ПЕРЕМIГ", а трохи далi дописав "себе". Максим потiм прийшов на ру?ни собору й ще встиг прочитати той напис. Хемiчний олiвець розплився вiд дощiв, i напис помалу обертався в брудну, невиразну пляму... "Нi, - подумав тепер Максим ще раз, як думав з цього приводу вже не раз. - Це не вiн перемiг себе, а його перемогло те, що вiн так зухвало, з певнiстю вченого хробака заперечував. Вiн бачив саме безглуздя в усьому, а тим часом у його власному фiналi - доказ перемоги вищого глузду над безглуздям людей". Але думка про це тiльки ще бiльше прояснила й без того ясно-прозорий сонячний настрiй, що наскрiзь пронизував Максима. Джерело цього настрою, вiн розумiв, було не в ньому самому. Воно було скрiзь у природi навколо, воно чулося в диханнi рiдно? землi, i воно ж бризкало з радiсних усмiшок ось оцих рiдних, найрiднiших iстот, що були поруч нього. Це вiдчуття цiлковито? ?дности з усiм цим коханим, дорогим свiтом людей взагалi, батькiвщини зокрема й родини передусiм робило його щасливим, хоч гримотiння далеко? канонади й вiдбивалось у серцi болючою пригадкою про непевнiсть та навiть безвигляднiсть його власного майбутнього. I, вiдганяючи вiд себе тривожнi думки про це, Максим увесь вiддавався вiдчуттю свого, нехай хвилинного й непевного, але справжнього людського щастя... Пружилося тiло, й пружилася душа. "Ну, що ж, - думав Максим. - Хай гримлять канонади, хай лютують вiхоли, хай завивають смерчi й котиться самум". А вiн усе-таки стоятиме, як дуб, на цiй землi, i поки вiн з нею - одно, нiякий самум не зможе його подолати, не зможе його звалити, не зможе його змести. Бо все мина? i все проходить, але продовжу?ться життя, джерело якого - любов. I як i найгустiший дим не в силi заступити сонця, так i найчорнiше зло не в силi подолати добро, що виходить з любо-ви. Невмирущим ? все, що здiбне любити. В любовi трiюмфу? над чорною тьмою свiт - сонячний, прекрасний, божественний свiт Завжди живе трiюмфу? над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються нiжнi пагiнцi трав i квiток. Над прiрвою буйним цвiтом зацвiта? весна!.. Нi, вiн з цi?? землi нiкуди не пiде! Нi на схiд, нi на захiд, нi на пiвдень, нi на пiвнiч! Вiн буде на цiй землi. I нiхто його з не? не зiпхне. Нi, не зiпхне! Можуть зiтерти його тiло на порох, але не зможе нiхто зiтерти на порох його душi, не зможе зiгнати ?? з цi?? землi. Помиляються тi, хто вогнем i залiзом прийшли йому диктувать свою волю. Непереможним ? все, що роджене для творчости, для радости й цвiтiння. Вiдгремлять сморiднi грози, вiдшалiють страшнi гурагани залiзнi, одбахкають блискавки зла й злоби... Прийдуть знову й знову громи веснянi. Проллються проливнi дощi громовi i змиють, очистять усе. I зацвiте рясним цвiтом те, чому цвiсти належить, що народжене цвiсти й буяти. I поросте бур'янами те, чому порости бур'янами належить. I згни? геть те, що сво?м серцем злобним умерло, захлинулось у зненавистi, вдушилось у жорстокостi, - все те, що не жило, а чадiло. I ввiйде той чад i сморiд у сиру землю, в глибини ?? найдальшi. I тодi високо в небо пiдiйметься сад чарiвний, над чадом, над злом i над смородом, буйно розквiтлий, на цiй, на родючiй землi. I пливтимуть над ним бiлоснiжнi хмарки, воркуватимуть в ньому закоханi горлицi, радiтимуть в ньому люди щасливi, а з високих його верховiть, сонцем осяяних, падатимуть радiснi сльози, як перламутровi блискiтки рос. Гармiш-Партенкiрхен _ 1948 - 49 рр. _ [1] Авантi - вперед (iтал.).