м!.. Людська душа боялась лишитись самотньою в хвилини проблиску погасаючо? волi. Була та пора глупо? ночi, коли, мовляв, "чорти навкулачки б'ються" й за якою завжди помалу почина?ться свiтанок. Але свiтанок ще не починався. Та й чорти, мабуть, навкулачки ще не бились чи, може, вже скiнчили. Було тихо. На диво тихо пiсля скрипу, гуркоту й галасу минулого дня й вечора та пiсля всiх попереднiх днiв, вечорiв i ночей. Тихо так, що здавалось, нiби вже нiкого й нема? в свiтi, лише ця колона. Ось ще й ?? скреслять геть - i буде зовсiм тихо. Але поки що... Огорнена вiдча?м, колона бiгла вчвал. Власне, ?? гнала вчвал варта, теж, либонь, огорнена вiдча?м. Бiгли всi. Куди? Чого? Пощо?.. Бiгли вперед по мерзлiй землi, по пришерхлих калюжах темно? площi, по склу тонюнько? криги, що ламалась iз дзвоном i брязкотом, по хлипкiй смолi грязюки проламаних баюр, крiзь таку саму темряву, проламуючи ?? нагло. Темрява починала вже сiрiти, i хтось усе приспiшував i приспiшував ходу: - Темп!.. Темп!.. З площi втяглися в вулицю. Та тут уже не можна було йти посеред дороги, й колона мусила розтягтись, приперта вартою до парканiв, ставши безкра?ю, загубивши в iмлi початок i кiнець. Середину-бо вулицi зайняла iнша колона: напiвпотопленi в баюрах танки, тяжкi гармати, машини, порозпряганi вози - все те лежало боком чи руба, вже зовсiм захололе або ще тiльки трохи живе. Це, певно, десь тут билися недавно "чорти навкулачки". Де-не-де хлюпалися люди й хропли конi, безнадiйно й розпачливо шарпаючи цугом тяжкi тонни залiза, витягаючи його з баюр i не можучи зрушити засмоктаний гле?м i тьмою тягар. I трохи не плакали коло них люди, шаленiючи з лютi, вибиваючись iз сил i бабраючись iз жахливою матюкнею в калюжах. А деякi випрягали коней i зникали геть, як примари. Повз усе це бiгла безкрая сiра лавина, притиснена до парканiв. Максим тримав Костика за руку i, стиснувши щелепи, напружував рештки сил, зосередивши всi тi сили не в ногах, а в очах. Вiн видивлявся вправо й наперед, обмацуючи зором кожен зустрiчний стовп, кожен отвiр у парканi, кожнi ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобiт варти збоку i ззаду, визначаючи - котрий повернувся боком, котрий оглянувся назад, котрий вiдстав на коротку, але, може, якраз вирiшальну дистанцiю. Вiн полював за потрiбною хвилиною. А серце дедалi билося тривожнiше, бо вже вiдчувалося, що надходить свiтанок, темрява рiдша? i з цим катастрофально падають шанси. Може, навiки... Нарештi Максим уловив потрiбний момент i... зi всi?? сили штовхнув Костика вправо - й у ту ж саму мить стрибнув за ним сам. Попадали i враз завмерли. Прикипiли. Вони опинилися за розваленим i похиленим на дерева й кущi парканом i там прича?лись, - за парканом, об який черкали ноги безлiчi людей i рушницi вартових... Колона йшла i йшла, а Максим iз Костиком не ворушились i навiть не дихали, дивлячись усторч крiзь проломини в парканi на рухливi тiнi, що бiгли так близько, аж долiтало болото з пiд ?хнiх нiг... Вони лежали, закляклi, так довго, що це здавалось вiчнiстю, i кожна мить була тягуча й болiсна, як нестерпна мука... Нарештi колона пройшла. Пройшла! Затихли останнi кроки. Зникла остання тiнь. Лишились тiльки Максим iз Костиком, однi на всю околицю тут - за парканом. Максим слухав, як вiддалявся глухий тупiт i брязкiт, покотившись десь у безвiсть, у чорну-чорну прiрву, слухав i беззвучно... смiявся! Благословлялось на свiт. Уже рожевiло небо на сходi, де все бiльше й бiльше роздималося пишне фiялково-червоно-золоте вiяло... Ранок уставав мовчазний i насторожений. Вiн звiвся над морем мертво? тишi i враз замерехтiв привiтно... Йому назустрiч пiдвелися й вийшли Максим i Костик, тримаючись за руки. Вони були, мабуть, однi тут на все це мертве мiсто. Який чудесний свiт! Казковий свiт! Десь колись уже бачений таким i тепер повторений у всiй сво?й красi. Фантастичнi дерева, оправленi в блискучу кригу ожеледицi, як у кришталь, i такi ж опанцерованi кригою стовпи, обiрванi спiралi дротiв, рештки будiвель, каркаси ру?н, танки, гармати й вози в пришерхлих баюрах - все це стояло як зачароване i мерехтiло-мерехтiло, промiнилось. Так, десь це вже Максим раз бачив... Але по-справжньому, так гостро й рель?фно побачив i вiдчув це, мабуть, уперше, саме тепер ось тут. Земля зненацька беззвучно здригнулась, нiби зi сну чи вiд глибоко? пропасницi, i дерева з дзвоном обронили дощ блискучих крижинок - перлинок, що випромiнювали сонечка. I знову запановувала тиша. Тиша. Нiде анi рипу, анi голосу... Максим iз Костиком постояли, послухали, подивились - i рушили. Рушили назад. Назад? Нi, вперед, до життя. Вперед по бiлому свiту - додому! Здавалось, це так просто. От тiльки перейти цю нiму, блискучу кришталеву пустелю - i все. Прiрва й пекло зникли, нема. Нiчого нема. Лише вони самi... Пройшли вулицю й вийшли на величезний майдан. Пустеля. Нiде не то що людини, а навiть собаки, чи ворони, чи бодай яко?сь iншо? живо? iстоти. Тiльки блиск ожеледицi й запах згарища та пiроксилiну. Посеред майдану перехрестя шляхiв, оздоблене рясно блискучими спiралями обледенiлого дроту, пообриваного геть у всiх напрямках. Але нi, тут, на перехрестi, таки був хтось. Серед обiрваних дротiв тут бовванiла також якась постать. Вона стояла в якiмсь химернiм шоломi, задерши руку високо, немовби когось переймаючи або благаючи, щоб i ?? забрали з собою. Але вона стояла не на землi, а на купi камiння. Це на постаментi стояв iстукан Ленiна, подовбаний немилосердно кулями й шрапнеллю з усiх бокiв i... з iржавою цеберкою, надiтою на голову. Максим з Костиком подивилися на цю велично-смiшну постать, постояли на перехрестi, не знаючи, куди ж ?м iти, якою дорогою. "Пiдеш лiворуч - голови збудешся. Пiдеш праворуч..." Нiде було анi вичитати, анi в когось спитати про дорогу, а самi вони нiчого не пам'ятали, бо прийшли вночi й вийшли вночi. ?дина "iстота" - та, з пiднесеною рукою, теж не могла нiчого тут порадити, бо той напрямок, куди вона показувала, був непридатний: це був глухий кут, що впирався в купу ру?н, над якими височiли рештки колишньо? церкви з позпилюваними хрестами... Хоч плюй на руку й бий - куди полетить. I тодi Максим згадав, що це ж Грайворон! Оце мертве мiсто, в центрi якого вони стояли, - Грайворон! Мiсто з загадковою, чарiвною назвою, що зачаклувала його пам'ять з давнiх-давен. Блискуча перлина, нанизана на голубу нитку його дитинства, - Грайворон. I без жодно? живо? душi... Казкове поле дитячо? уяви, де позгинанi голови велетнiв лежать на мечах, на полi великого бою... Нiчого подiбного!.. На цiм полi бою валялись тiльки бруднi розкиданi онучi, кривавi бинти, консервнi банки, рiзне смердюче дрантя. Та ще зяяли глибокi воронки, лежали обiрванi дроти й чувся сморiд пiроксилiну. А над усiм - мертвий блискучий панцер ожеледицi, заворожена скляна нерухомiсть, крижана мерехкотнява. ?диний "велетень", що присутнiй на цiм полi бою, - це той, що задер руку, але й вiн, заляпаний болотом i екскрементами, позбавлений величi надiтою на голову iржавою цеберкою... Грайворон. Гаразд... Максим упевнено повернувся на пiвдень i пiшов. Повз розбитi, розторощенi будiвлi, повз роззяпленi пащi воронок - на пiвдень. Назад - уперед!.. Так вони увiйшли в широку вулицю, що нею йшов шлях, i шпарко попростували на пiвдень, вибiгаючи з мертвого мiста на простiр, на таку ж мертву снiгову пустелю. Костик був ще в черевиках, але Максим був уже цiлком босий, хоч бурки ще покривали зверху ноги. Максим вабив Костика зi шляху, з цi?? рiвнини, геть туди до лiсу, що ген-ген стояв сизою стiною праворуч за заснiженим лугом, але Костик не йшов. I благав Максима теж не йти. Бо, мовляв, там снiгу по пояс, там анi ?сти, анi голову притулити, та ще, може, й "партизани". Там вони вiдразу загинуть. А тут бiльше шансiв. Максим знав, що то омана, що ?м не вдасться заплатити за сво? життя так собi дешево, здавшись на щастя. Нi, вiн знав, що рятунок лежав не на битих шляхах, а на вовчих стежках, на дуже-дуже тернистiй путi, навiть на цiлковитiм бездорiжжi. Але дивився на Костика й бачив, що той не витерпить муки, не витрима? надто тяжкого iспиту, а через те поступився. Хай буде, як буде. Вони подалися рiвниною, обминаючи тiльки великий шлях i йдучи малими дорогами. Та ба! Вони йшли так не самi. Ще й, крiм них, у степу то там, то там бовванiли чорнi цятки на тлi снiгово? пустелi, втiкаючи одна вiд одно? й усi вiд когось. Може, й вiд тi?? колони втiкаючи? Може, то там бiгли такi., як i вони? Може, та колона вже й уся розбiглася? Чи, може, то так званi "торбешники"?.. Йшли безперестанку аж до полудня, i не тiльки не приставали, а все ще дужче летiли вперед, окриленi надi?ю. Десь спалахнула й усе бiльше розгойдувалась артилерiйська канонада, але вони на те не зважали, навiть не звертаючи уваги на те, що вони перли ?й просто назустрiч. В особливiй пригодi ?м став замерзлий рiвчак, що крутився у вибалку, - по його кризi, вже добре вичовганiй безлiччю нiг, вони гнали легко, як по асфальтовiй дорозi. В обiдню пору той рiвчак несподiвано вивiв ?х просто до якогось села, що прилiпилося на крутому березi Ворскли, над заснiженим лугом. Хлопцi розгубилися. Постояли нерiшуче. Але в селi було нiби тихо й спокiйно, i навiть не помiтно було нiяких особливих ознак життя. А тут напосiдався голод. Хоч би чогось трохи пожувати або хоч покурити! Максим з Костиком вийшли з вибалку й пiшли в село, заходячи городами. Скоро вони були вже в селi. Вибрали оком собi хату, в якiй напевно можна було б щось роздобути, i попростували до не? садочками, перелазами. Вони були вже майже бiля ганку, як з-за колодязя несподiвано виступив зовсiм маленький салдат з автоматом, у повстяниках i в шапцi-ушанцi й несподiвано гримнув: - Стiй!!. Хлопцi стали. - Руки вгору! Пiдняли руки вгору. - Документи?.. - Нема?. - Гаразд. Марш вперед!.. Прямо... Прямо... I так, кермуючи ними, як кiньми, ззаду, в'?хав ними просто до хати, а в нiй до просторо? ясно? свiтлицi. Там наказав ?м стати. Посвердлив ?х очима мовчки, стоячи сам на порозi, а потiм почепив автомата на шию й вийшов геть, лишивши Максима й Костика самих стояти посеред хати. Як тут було чудесно! Було тепло. Було чисто. Глиняна долiвка була посипана пiском i здавалася для Максимових босих нiг м'якою, як пух, нiжною, благословенною, як та долiвка, по якiй вiн бiгав босонiж iще маленьким. Просто перед ними був стiл, застелений мапами й газетами, на яких стояли манiрка, польовий телефон, чорнильниця, пара пляшок i лежали розсипанi набо? до автомата. Праворуч простягалась лава, а над нею було велике люстро з кривою поверхнею, в якiй усе вiдбивалося викривлено. Так принаймнi здалося Максимовi, коли вiн глянув у те люстро на себе. Те, що вiн побачив, могло бути, без сумнiву, тiльки в жахливо кривому дзеркалi: звiдти дивилась на нього безмежно змучена й волохата людиноподiбна iстота... Лiворуч була пiч-полька, тобто - суцiльна стiна з дверима-аркою до сумежно? кiмнатки, "хатини". I нiкого з людей!.. Хлопцi постояли. А потiм сiли собi на лавi i обо?, мов по командi, заплющили очi. Мов кури на призьбi проти сонечка. Сидiли; млiючи вiд тепла й утоми, слухаючи, як та втома, мов пари алкоголю, розливалась тяжкою хвилею по всьому тiлу. Було вже лiньки розплющити очi, поворушити хоч одним м'язком. Вони чули, як хтось обережно виступив з хатини i зупинився, дивлячись на них. Нехай. I юний Костик, i бувалий у бувальцях Максим вирiшили собi, що нiчого, власне, особливого ще не сталося, оскiльки вони потрапили, мабуть, до фронтовикiв, до армiйцiв. Принаймнi кiлька годин можна буде бути спокiйними, аж поки ?х не передадуть до "вiдповiдних органiв", тобто - до тих самих органiв, вiд яких вони втiкали, а втiкавши, вскочили от у халепу. А що вони були таки перед фронтом, можна було виснувати з досить близько? канонади... - Кгм!.. Сержант зараз прийде, - прогудiв апатично густий бас. - Закурюйте. Довелося розплющити очi, та ще й швидко. Слово "сержант" ударило Максима, наче довбнею по головi. Вiн ураз ясно усвiдомив собi, що ?х чека?: при фронтi, без документiв - ?м належиться розстрiл, а як взнають правду - то тим бiльше. Тим часом перед ними стояв типовий укра?нський дядько i, посмiхаючись у вуса, слинив цигарку в однiй руцi, а другою рукою простягав кисета. "Сержант - це ж титул, вживаний звичайно в спецiяльному родi вiйськ! Га!.." - Ви господар? - спитав Максим мляво, закурюючи. - Нi, я мобiлiзований... За кухаря тут ось... "Ага". Страшенно хотiлося про все негайно випитати в цього простакуватого й симпатичного дядька, щоб зорi?нтуватися, але замiсть того Максим позiхнув i приплющив очi. "Обережно! Все ясно. Хiба тобi мало одного слова "сержант" для орi?нтацi??" Вовчий iнстинкт перебрав команду, i, замiсть говорити, Максим "задрiмав" собi, лише нашорошив вуха. "Якщо вискочимо з цi?? халепи (давав Максим обiтницю), зразу ж курс на лiс. А того Костика потягну силою, понесу на руках, як кошеня... Дитлах!.. Але це - якщо... Якщо ж нi... Гм, треба негайно прийняти рiшення, негайно - що робити, якщо "нi"?.." Але рiшення нiякого Максим не встиг прийняти, як до хати знадвору ввiйшов сержант. Вiн навiть не помiтив ?х, кинув з досадою шапку й шматок хлiба на стiл i тяжко сiв при столi. Затарабанив пальцями. Це був сiрий, задимлений i флегматичний парубок, що в сво?х заяложених i пошарпаних вiйськових штанях та в такiй же сорочцi i в зачовганих чобiтках "гармошкою" скорше нагадував сiльського коваля чи шевця, анiж будь-якого сержанта чи щось подiбне. Дядько, що був "за кухаря", сховався. А сержант сидiв i тарабанив пальцями, чимось безмежно заклопотаний, i неспокiй той якимись невидимими шляхами передався Максимовi. Але... Нi, той неспокiй походив не вiд сержанта. Вiн походив вiд шиб у вiкнi над сержантом, що, позолоченi сонцем, деренчали й сопли (так, сопли!) вiд безугавно? десь канонади та бомбових вибухiв, вiд наглих вiдпливiв та припливiв повiтря, породжених тими тяжкими вибухами. Тi бомби рвались довгими серiями десь там, на пiвденнiй сторонi. Там, на тiй сторонi пiвденнiй, стояв безугавний, прогресивно наростаючий клекiт, що перетинав свiт упоперек вiд обрiю до обрiю, з пiвденного заходу на пiвнiчний схiд... I Максимовi занудило пiд серцем, - це ж ?м перетято шлях непрохiдно й непролазно. Це ж там залiг фронт - море вогню й залiза, тотальна смерть, сiяна людьми двох армiй супроти всього, що не з ними, - армiй, якi заглибились на кожнiй п'ядi землi. Той фронт - то було сво?рiдне люте, безкомпромiсове "або - або", без третього вибору, без середини. Але проти Максима тi двi крайностi були об'?днанi в ?дину цiлiсть, у суцiльне заперечення, без дилеми "або - або", просто - тотальне заперечення. Фактично тут було лише двi крайностi: "вони", що залягли фронтом упоперек свiту, i "вiн", Максим, що ма? ?х переступити, скреслити геть. Два свiти, такi протилежнi, такi неспiвмiрнi, але однаково затятi, непримиреннi. I сержант ось - уосiблення того протилежного свiту, того суцiльного й тотального Максимового заперечення. А сержант сидiв i розгублено тарабанив пальцями. Зовсiм не цiкавився затриманими, й навiть, здавалось, не помiчав ?х. Та ось по довгiй павзi сержант пiдвiв на них очi i навiть не здивувався ?хнiй присутностi. Подивився апатично, а потiм: - Ну, i як же ж воно дiла, хлопцi, га? - Нiчого, - зiтхнув Максим. - Спасибi... - Добре, - додав Костик. - Тiльки от жерти хочеться, товаришу сержанте! - закiнчив вiн несподiвано з жалiсною мiною. - Жерти?.. - Сержант узяв принесений шматок хлiба, примружившись, покрутив його в руках, зiтхнув i поклав назад на стiл. I почухав голову, мовби вибачаючись: - ?рунда, братцi!.. От дали пайку - на цiлий день! Хоч жуй, хоч плюй, хоч дивись, хоч удавись, га!.. Але зачекайте лишень... Вiн устав i пiшов до хатини, щось довго там возився. Нарештi вийшов iз хатини з повною пригоршнею сухарiв, сiрих i чорних, як земля. - Ось хiба сухарiв, якщо хочете... - I висипав ?х, половину Костиковi, а половину Максимовi на колiна. - Ге-ге, та в тебе ж i чоботи добрячi, браток! - здивувався вiн i аж став, розглядаючи Максимовi "чоботи" - босi, репанi, в кривавих пухирях ноги, що виглядали з-пiд верхньо? частини бурок. - Добрi чоботи... I, зiтхнувши, сплюнув - понуро й злiсно. А тодi повернувся до столу, сiв i почав крутити грубезну цигарку з газетного засмальцьованого паперу. Задеренчав телефон. Сержант, замiсть узяти рурку й послухати, просто крутнув за ручку сюди й туди з досадою, даючи "отбой". Мовляв, "одчепись!". I закурив собi. А закуривши, надсипав з повно? пачки махорки половину на стiл, а решту запакував i кинув Максимовi: - На... Кури на здоров'я... (Посмiхнувсь iронично)... Не так, може, ноги мерзнутимуть... браток!.. Потiм заходився розглядати мапу, чухаючи голову. Максим з Костиком гризли сухарi - житнi й яшнi, трохи з пiском i приплiснявiлi, але то нiчого, - i нiяковiли, почуваючи себе в явно фальшивiй ситуацi?. Чим то все скiнчиться? Костик дивився здивованими й розгубленими очима на Максима й запитував ними щось, а зубами тиснув на здоровенний сухар, аж в очах йому виступали сльози. Максим мовчки дивився на сержанта, гриз сухарi й трохи хвилювався, але не вiд страху, нi, а навпаки - йому було незручно й було трохи цього сержанта шкода. А головне - ця фальшива ситуацiя, думав вiн, може закiнчиться зовсiм непри?мно. Вiн думав зовсiм спокiйно над тим, щоб самому першому внести яснiсть, бо ж однак "викриття" було неминуче. Адже сержант, безперечно, не зна?, з ким ма? справу. А це ж не гарно - зловживати добротою, для них не призначеною... Сержант, звичайно, буде кричати, взнавши правду. Але от треба взяти та й якось викласти йому, хто вони. Га?.. Максим обдумував, як саме внести у все це яснiсть. З чого б почати? Все одно ж ?х уже заарештовано, значить, рано чи пiзно все буде вияснено. I якщо вони ще мають якийсь шанс, то, може, саме в цiм тактичнiм ходi - попередити подi?. А тодi, може, вже можна буде якось крутитись... Але тут сержант несподiвано перерiшив усе по-сво?му. - Ну, от, - промовив вiн, скiнчивши розглядати мапу... - Що, вiдпочили трохи?.. А тепер, братця, смалiть собi... - i вiн повiв пальцем по мапi, - ось так! Оце село, де ми ?, ось тут. А ось отут фронт, на пiвдень. А ви смалiть, звичайно, на пiвнiч. Тримайтеся маршруту - Грайворон - Борисiвка - Тамарiвка... А втiм, - зiтхнув, - вибирайте маршрут, який зна?те... I встав. I хлопцi теж повставали, здивованi, не вiрячи самi собi, що так раптом оберта?ться справа. Вiн уже ?х просто виганя?. Вiн безперечно мав ?х за тих "мобiлiзованих", що ?х безлiч вiдступало по шляхах, дiставши наказ Во?нкомату - "йти на формування в тил"; тих, що ?х звуть "торбешниками", бо ?дине, що вони мали на озбро?ннi, - це торбу з харчами. Хлопцi позапихали останнi сухарики в кишенi, закрутили по цигарцi, подякували сержантовi за все - за сухарi, за махорку, за теплу кiмнату, за щире слово, й рушили до дверей. Та тут дверi вiдчинилися назустрiч i увiйшов той самий салдатик, що ?х заарештував: - Товаришу сержант! А що з цими от робити? - З ким? - Та ось iз цими ж... Я ?х затримав без документiв. Iшли до н?мця, прямо на фронт смалили. Сержант наставився очима на Максима й на Костика, але без особливо? внутрiшньо? експресi?, лише здивовано. - Куди? - Нi, ми не до нiмцiв, - заперечив Максим, посмiхнувшись. - Ми до сво?х. - Ми колону свою доганя?м, - гаряче пiдхопив Костик i тут же поправився: - Ми часть... часть свою доганя?м! - А де ваша колона? - спитав сержант, нахмурившись. - Пiшла на Грайворон i на Тамарiвку... - I?.. - I ми от доганя?м... Пристали... - Ага... - сержант пильно подивився на Костика, потiм на Максима, на його "чоботи", зiтхнув, поторсав чуба i несподiвано махнув рукою: - Нехай iдуть. Пусти ?х. - А документи ж, товариш сержант? Тут сержант визвiрився несподiвано: - Якi там тепер документи? Не бачиш - люди на той свiт пруть! Нехай пруть! Е-е!.. - i махнув рукою, немовби хлопцям на прощання. - Все одно вiйна, брат! Паняй, хлопцi!.. I хлопцi вийшли. Повз здивованого салдата!.. Вони опинилися на вулицi й стали, безмежно здивованi. "Га! Яка ж помилка вийшла з тим сержантом! Таж сержант - це ж анi одне, анi друге "або", - це середина!.." - Ну, Костику, тепер - на лiс! I Костик уже не сперечався, - навпаки, зрадiв такiй командi. Приголомшений пригодою й несподiваним щастям визволення, вiн аж тремтiв вiд бажання кинутися звiдси чимдуж до лiсу, боячись, що сержант може похопитися й завернути ?х. - Нi, Костику. Спокiйно. Тепер якраз iди собi спокiйно. Отак-от... I вони йшли собi мляво вуличкою. Йшли просто. Потiм звернули лiворуч. Озирнулись. I, переконавшись, що хата вже зникла за тинами та повiтками, враз чкурнули, скiльки духу, до лугу, задивляючись очима туди ген-ген, де за лугом чорнiла смуга лiсу. Та добiгти до того лiсу ?м не судилося. Навiть не судилося дiстатися до лугу, що простягався мiж лiсом i ними, вкритий рудими плямами сухих плавнiв i щетиною очеретiв. Тiльки-но вони почали спускатися вузенькою вуличкою з урвища до лугово? низини, як ?м назустрiч вигналася пара замилених коней, запряжених у рожнатi сани (один у корiнь, другий у пристяжку), а на санях, на соломi сидiла купа озбро?них людей у цивiльному. - Стiй! Стiй!!. - зарепетували всi, повистрибувавши з саней i наставивши на Максима й Костика автомати. - Стiй! Це були "сво?"... начальник мiлiцi? (той, бувший фiнiнспектор) , два мiлiцiонери й "сам" старший карнач За?ць... "Так от чому його не було вночi бiля того льоху в Грайворонi! Це ж вони, пак, вiдстали були вiд колони ще в Писарiвцi, "органiзовували" там коней i сани i тепер от доганяють колону. Колону, господарем яко?, власне, й був ось цей За?ць. "I понесла ж ?х хал?ра саме по цiй дорозi, лугом!" - Куди ж це ви, га? - визвiрився За?ць на Максима. - Га?!. Та й, не витримавши Максимового вигляду й погляду, спустив сво? очi в землю. Максим з безнадi? вдався до шибеничного "гумору": - Якщо я скажу тобi, що йдемо в лiс по квiти чи по ягоди, ти ж однак не повiриш. - Нi... До н?мцiв смалите? - Чому ж? Ти ж зна?ш, що нi... Ми просто блука?мо. Збились. Одбились. Пристали. - Добре менi пристали, мов лошаки чешете! I це в який же ви бiк так чешете?.. - Не бачиш? Колону ж доганя?мо... Чи вже не тямиш? - Та бачу. Тiльки ж як ви в цей бiк бiгтимете, то ви ?? нiколи не доженете. - Невiдомо, земля кругла. Не доженемо, так перестрiнемо. - Ну, добре. Чого бiгти кругом свiту? Сiдайте, ми ?? от зараз доженемо - i все вияснимо. - Добре, тiльки ти от пусти хоч оцю дитину. Вона ж нi при чiм. - Нiчого. Там розберем... - Чи далеко колона? - спитав, зiбравшися з духом, пiдкреслено суворо начальник мiлiцi?, коли "бранцi" всiлися в сани до гурту й сидiли вже, оточенi збро?ю. - Доженете, - позiхнув Максим зi зле прихованою досадою й додав iронично: - Якщо все буде гаразд. - Що значить "якщо все буде гаразд"? - Та так... А чи ви, мо, ?дете до тiтки на весiлля? - Поговори менi... (Це За?ць). А як далеко, де саме ви втекли з колони? - Якщо сказати правду, то не ми вiд не? втекли, а вона вiд нас. - Гм. Я бачу - це ти дума?ш, що ?деш на весiлля... Ну-ну, сумне, брат, буде тво? весiлля. - Сумне, - згодився iронично Максим. На тому розмова ?хня урвалась. Далi ?хали вже весь час мовчки. Максим обрахував, скiльки треба часу, щоб до?хати до Грайворона, потiм вiд Грайворона - до колони. Вона, напевно, не зайшла далi як 15 - 16 кiлометрiв за цей час, ну й ще зайде кiлометрiв з 10, поки ось цi конi до не? доскочать. Конi були добрi й бiгли шпарко. Не бiгли - летiли. Так що виходило, що за яких пару годин вони наздоженуть колону. Там буде все "вияснено". Власне, й виясняти нiчого, - ?х просто представлять перед яснi очi того гвардiйського начальника з пiвнячим фальцетом, вiд якого вони втекли в Грайворонi, - i все. Суд триватиме хвилину-двi. Судитиме той пiвнячий фальцет разом iз Зайцем, начальником мiлiцi? та з "ударниками" СМЕРШу. Нi, незавидна виходила картина, зовсiм незавидна. Але точна. I фiнал - незаперечний. Бiографiя (його, Максимова) мала скiнчитися за дуже короткий час. Що ж до Костика... Впiймавши сумний Костикiв погляд на собi, Максим посмiхнувся. - Закурiмо, Костику! Щоб дома не журились. Вони скрутили по цигарцi, а тодi, прикурюючи в Зайця, Максим, дивлячись просто йому в очi через прикурювану цигарку, промовив з притиском, звертаючись до Костика: - Ти, Костику, тримайся сусiда... Сусiд не видасть!.. За?ць-бо був Костиковим сусiдом по вулицi, про що Максим добре знав. У вiдповiдь на сказане За?ць не пустив i пари з уст. Лише обличчя йому недобре посiрiло й люто набрякли щелепи. Дивлячись на тi щелепи й знаючи Зайцеву бiографiю та вбачаючи в усiх ?? фазах певну закономiрнiсть, Максим подумав: "Нi, мабуть. За?ць завжди лишиться Зайцем, лише мiнятиметься фiрма мотузки! " Чим далi ?хали, тим тоскнiше ставало на серцi Максимовi. "По-дурному... Як це все по-дурному вийшло!" Конi мчали до фiнiшу. Швидко. Ось уже замаячiв i Грайворон. Ось вони вже ?дуть вулицею. За пару хвилин перемахнуть мiсто i... "Господи, - думав Максим. - Як не треба, то тi лiтаки хмарами в'ються й грядом сиплють бомби, а як треба - то хоч би ж тобi хоч один, для смiху!" I ще не додумав Максим цi?? думки як слiд до кiнця, як усi збентежено повернули голови праворуч, а в Максима серце закалатало вiд радости, - десь за весняними купчастими хмарами гули лiтаки. Сани саме ви?хали на площу. На ту площу, що рано-вранцi була така порожня й мертва. Тепер на нiй стояло кiлька вкопаних зенiток i бiля них комашилась обслуга, швидко повертаючи всi зенiтки в один бiк. За?ць погнав коней чимдуж через площу. Та не встигли вони до?хати до середини, як з-за бiло? гори-хмари, пробивши ?? в самiй серединi, пiшли просто на них чорнi лiтаки, зi скаженим виттям, пiкiруючи. Все, що було в санях, божевiльно порскнуло в усi боки. Бабахнули зенiтки, й одночасно вибухли першi бомби. Конi хватили з мiсця, як вихор, зда?ться, несучи самого Зайця й начальника мiлiцi?, але потiм i вони випали. Максим кулею чкурнув iз саней пiд пам'ятник, до знайомо? постатi з пiднесеною рукою, i там упiрнув у гущу салдат, що поховалися тут заздалегiдь. Уже лежачи пiд пам'ятником, Максим мигцем побачив, як конi минули площу й мчали вже божевiльно вздовж по вулицi, а за ними сани йшли льотом, перекидя, гублячи солому й ще якiсь речi. Навколо кипiло, клекотало. Лiтаки кружляли над площею, а салдати кружляли навколо пам'ятника рачки i Максим разом з ними. Потiм салдати не витримали й чкурнули всi геть до будiвель - до ряду мурованих склепiв та магазинiв край площi, - вiрнiше, до решток мурованих склепiв, а там, перебiгаючи вiд рогу до рогу, вiд прикриття до прикриття, бiгли все далi й хто куди. Пiд пам'ятником лишився один Максим. Вiн iще трохи полежав, подивився, як замовкали одна по однiй зенiтки i розбiгалась обслуга, подивився на кам'яну постать над собою, в яко? вже одлетiла голова, а тодi враз i собi чкурнув геть. Далi, далi, далi вiд цього мiсця! Не вiд бомб, нi. Вiд цього мiсця, де могли його шукати, де могли бути десь поблизу "сво?". Добiгши до склепiв, Максим поминув ?х i увiгнався геть аж у вулицю, а потiм у перевалок, ще в перевалок, а потiм у зовсiм вузюсiньку, глуху, мовби сiльську, криву вуличку... I там уже пiшов собi спокiйною ходою. Тут вiн був уже вiльний! Хай гудуть собi лiтаки скiльки хочуть. Це навiть добре, що вони гудуть, хай погудуть трохи. Хто-хто, а вже тi "сво?", що його везли, то напевно так позабiгають, що потiм i самi себе не познаходять. Вони якщо й бувають часом хоробрi, то тiльки в великому гуртi, коли можуть власним криком заглушити жах. Вийшовши вуличкою до урвища над замерзлою Ворсклою, Максим сiв на призьбi пiд чи?юсь маленькою покинутою хатою, що стояла над тим урвищем, i в блаженному споко? радiсно простяг натомленi ноги, пiдставляючи ?х пiд тепле промiння сонця. Задер обличчя до того ж таки сонця й завмер, мов задрiмав. По небу пливли яснi березневi хмари. Помiж ними небо синiло слiпуче. Було затишно, лагiдно, навiть весело. То нiчого, що просто над головою кружляли лiтаки, зате людей навколо нiкого не було. На лiтаки ж Максим не реагував. Вiн не зареагував навiть тодi, коли просто перед ним унизу нагло рвонуло лiд на Ворсклi, понiсши той лiд разом iз водою, димом i мулом у син? небо, - то впали пiдряд три бомби, зробивши три велетенськi чорнi гейзери. "Глушить рибу", - посмiхнувся Максим про себе. Коли осiли гейзери й на Ворсклi лишились тiльки три великi чорнi кола, Максим побачив, що то вiн, той небесний пiрат, не "рибу глушив" i не здуру ляпнув туди, - бомби лягли якраз там, де проходив через лiд широкий шлях. "Бач, сучий син!.. Який видющий!.. " Але вiдразу ж забув про це. Сидiв блаженно, не рухаючись. Було млосно й лiньки навiть думати - що ж далi? В головi при?мно гуло, а пiд повiками, коли заплющити очi, пливла химерна кольорова веремiя - червонi, зеленi, жовтi, синi кола. Цiла веселка. А. в нiй оберталося мiнливе, мерехтливе слово - "Грайворон"... РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ Максим шарпнувся й розплючив очi, - йому виразно вiдчулось: нiжнi, теплi дитячi рученята (синовi!) пестили, голубили його обличчя, гладили чоло, повiки... Нi, нiде нiкого. Лише серце калатало шалено та мiзок бив на сполох: "Iди! Iди ж!! Так. Треба йти. Максим зосередив усю свою волю на цiй думцi й почав пильно розглядатися навколо, вивчаючи ситуацiю та розмiрковуючи, як тепер йому слiд поступати. Просто, ген за Ворсклою, попiл, сизим лiсом, роблячи величезну дугу навколо Грайворона, обходячи це химерне мiсто стороною, тягнувся великий шлях Суми - Бiлгород, захряслий потоком людей i вiйська. В цей великий шлях вливався менший - той, що йшов через Грайворон. Пробiгши ген лiворуч повз низку кузень i ще якихось одиноких споруд; вiн вливався в великий шлях, як потiк у велику рiку, на зламi сизо? дуги. Було видно, як по меншому шляху мчали вскач комашини-вершники й, добiгшi до великого, зникали в рухливiй лавинi. Запряденi цугом конi тягли туди гармати також бiгом. Бiгли й цiлi маси людей... А поза шляхом - лiворуч i праворуч, переходячи рiчку, луки й поля глухими стежечками й так навпростець, сунули поодинокi чорнi цяточки - все в одному напрямку. Вовчий iнстинкт пiдказував Максимовi, що йому теж треба йти в тому напрямку. Бо йти зараз так просто назад - це божевiлля. Сидiти ж тут - теж божевiлля. Треба йти на той шлях, у юрби, й посуватися з ними, з юрбами, вперед, на пiвнiчний схiд. До ночi. Лише до ночi. А потiм... Потiм - кругом! - i назад. Назад - вперед! Ось це й буде тактика. Тiльки не по-л?нiнському ("крок уперед - два назад"), а по-сво?му: крок назад - сто вперед! крок удень, сто вночi. Нiч - спiльниця всiх вiдважних. Скiльки за нiч можна пройти! Ого!.. А ще пiдказував йому iнстинкт, що йому нi вiд кого не слiд сподiватися допомоги й що не можна знайти спiльникiв на той божевiльний рейд, яким ?дино можна в цiй ситуацi? врятувати життя. Вовчий рейд. Невпинний i... без ?жi, без вогню, без взуття, в гарячцi... Цього рейду нiхто, нiхто, нiхто не витрима?. Це - за межею можливого. Його не може витримати тiло, його може тiльки витримати залiзна душа, залiзна воля, що здiбна ступати навiть по власнiй кровi, новiть поламаними вже й поторощеними кiнцiвками... Паморочилась голова й холонуло серце перед явною неможливiстю той iспит витримати, перед нездiйснимiстю мети, перед неймовiрнiстю рятунку. Закрадався сумнiв... Але вiн уперто зцiпив зуби й вiдганяв геть усякi сумнiви. Вiн найбiльше боявся сумнiвiв - як зради, як ворога в собi. Мусить! Вiн мусить дiйти! Мусить!.. Вiн умре, напевно вмре. Але тiльки переступивши порiг свого дому. Тiльки зазирнувши в очi синковi й сво?й вiрнiй дружинi, тiльки посмiхнувшись до них востанн?. Хоч на три цалi, але переступить порiг i вмре вже по той бiк порога... Це було шалене, всеобiймаюче й всеохоплююче бажання. Воно його полонило, воно заволодiло душею й серцем, опанувало всю його iстоту, як дикий голод, - нi, як гарячка. Так, це була гарячка пiднято? на божевiльний двобiй, гордо?, ще нiким i нiколи не упокорено? волi, що на гранi можливого за всяку цiну хотiла перемогти. Перемогти! I, може, саме тому розум при всiй цiй гарячцi залишався тверезим, спокiйним i ясним, - був, як сталева стиснена пружина, невблаганно рiшений, холодний i точний. Розмiркувавши за всiма приписами логiки й дiялектики над цiлою ситуацi?ю, над дислокацi?ю всiх зовнiшнiх ворожих сил, над усiма непередбаченими можливостями, а також обчисливши, скiльки приблизно вже могли забiгти його "друзi", з якими вiн так оригiнально розлучився недавно на площi, Максим устав i пiшов. Вiн не вибирав торовано? дороги, а просто прицiлився оком на село, що, немовби купи гною, товпилося ген над шляхом, приймаючи в себе живий потiк, - прицiлився - i пiшов навпростець. Спустився з урвища на Ворсклу, пройшов повз роззяпленi чорнi дiри в кризi, ще й зазирнув у них - там було тiльки повно чорно? води, сплутаних водоростей, i жодно? тобi оглушено? рибини. Мисливець i рибалка, що сидiв у Максимовiй душi, просто-таки не витримав, щоб не поцiкавитись i не вiдзначити спецiяльно цього факту, нiкому, в тому числi й йому самому, зовсiм не потрiбного. Постояв трохи над тими дiрами (все ж таки це на рiднiй Ворсклi, на рiчцi його дитинства, що тече туди, додому, десь аж повз самiсiньку його хату), зiтхнув i пiшов у зовсiм протилежний (до напрямку течi? Ворскли) бiк. Потiм перейшов на другий берег i, натрапивши на чийсь одинокий слiд у снiгу, пiшов ним ступня в ступню. Слiд був протоптаний парою великих чобiт, i ним було легко ступати. Цього Максим навчився давно, в диких краях у диких тварин, що, керованi стихiйною мудрiстю, користаються, як з Божого дару, з затрачених зусиль сво?х попередникiв у боротьбi проти слiпо? й часом надто тяжко? та без потреби жорстоко? дiйсности. Слiд вiв через луки, через замерзлi саги, через заснiженi пагорби й нарештi вивiв на шлях перед селом. Тут Максим влився в юрбу й поповз далi разом з усiма. Так, саме поповз, а не пiшов. I вiдзначив, що так само, як i вiн, повзли, а не йшли, тут i всi iншi. Жiнки з малими дiтками й з вузликами, старi бабусi, змученi юнаки з торбами, бородатi чоловiки в лахмiттi, юрби якихось селян. Серед цивiльних було багато й вiйськових. Щойно тепер Максим помiтив тут те, чого ранiше не помiчав: усi цi люди якось немовби йшли й не йшли, й не знати було, чи вони хотiли, чи не хотiли йти. Вони тупцялися в якомусь тупому фаталiстичному станi, що паралiзував ?м i тiло, i волю. Це був якийсь стан духовно? анабiози, отупiння, трагiчного руху за iнерцi?ю, супроти власно? волi, - руху вiд страху. Але страх був однаковий - що ззаду, що спереду, що злiва, що справа, - тому й рух той був мовби вислiдом суми рiзнодiючих i часто дорiвнювався нулю. Час вiд часу люди апатично сiдали й сидiли або лягали й лежали, i тiльки загроза бути роздавленими змушувала ?х уставати й ворушити ногами й руками. Тiльки кiннотники та зрiдка мотоциклiсти пролiтали iнодi стрiмливо, та ще галопом гримотiла часом артилерiя, - власне, не артилерiя, а лише окремi легкi гармати, бо тяжкi гармати тягнуто волами й коровами. Це була химерна, якась екстраоригiнальна, зовсiм нiби й не сучасна, артилерiя. Та химернi були й цi юрби - теж нiби не сучаснi юрби, а юрби бранцiв, бiдних невольникiв часiв татарських навал, часiв Батия й Тiмура. Хоч вони й не були пов'язанi ланцюгами, але йшли так, наче волокли найтяжчi кайдани. Вони йшли по власнiй землi, але нiби зовсiм того й не знали чи не хотiли знати. Якийсь жахливий парадокс був захований у цьому всьому, - невикричаний i невисловлений парадокс: жах внутрiшнього розвалу, безнадi?, нестерпно? душевно? кризи. Так iшли цивiльнi, i так же йшло й багато вiйськових. Вони волокли ноги, аби волокти: крок уперед, крок назад, крок праворуч, крок лiворуч. Iти страшно, лишатись страшно, вмерти страшно, жити теж страшно. Бо ж свiт навколо - то суцiльний жах, а серця вже вичерпались i воля вже висякла, висохла, як струмок у пустелi, де вiд усезнищуючо? спеки горить ущент трава й репа?ться земля. I в них уже порепалися серця й випарилася геть воля, - лишився лише тяжкий, тоскний чад i розпач там, де вона була чи мала б бути. I ось вони гойдалися - гнанi вiтром вiйни, як висохле перекотиполе. Крок уперед, крок назад... Iшли й не йшли. Коливалися, крученi тим вiтром то сюди, то туди. Вони, здавалось, уже не хотiли й жити, але вони ще не хотiли й умирати, чи, може, лише не в силi були остаточно вибрати способу й мiсця, як i де ?м найкраще вмерти - на сходi чи на заходi; на пiвночi чи на пiвднi; вiд бомби чи вiд мотузки; вiд кулi чи вiд обуха; в льоху чи пiд синiм небом... Вони тiльки прийняли без вибору фатальне й неминуче - "однак умирати" й байдужо, безвольно здалися на долю, на призначення. I це навiть було вже для них немовби якоюсь заповiддю ново? релiгi?, епотеозою ?х фiлософi? жаху. "Однак умирати..." В iм'я ж чого вмирати? Бiльшiсть тут, на цьому шляху, не мала в iм'я чого вмирати, хiба що в iм'я само? смерти. Чи не в цьому й крилася розгадка того парадоксу, ключ до того фаталiзму, що так позначив сво?м тавром усю цю масу?.. Ця маса, цей людський потiк пiдхопив i Максима, як каламутна вода пiдхоплю? лист. Зрiдка по юрбах чи понад юрбами цих людей пропливали, переганяючи ?х, великi хури, навантаженi крiслами, друкарськими машинками, валiзами й iншими атрибутами штабних канцелярiй та "особливих вiддiлiв" разом з манатками й жiнками ?хнiх начальникiв. А часом i самi начальники сидiли зверху, разом з вартою, тримаючи зброю напоготовi, неначе сподiвалися нападу ворога кожно? хвилини. Цi не мали нiчого спiльного нi з фаталiзмом, нi з безвiллям маси. Вони знали, вiд чого й куди тiкали, i зовсiм не збиралися вмирати... Село, через яке плинув потiк, називалося Головлiвка, чи щось у тому родi. Це, власне, була вже росiйська територiя. Досi ще була рiдна Максимовi земля, батькiвщина - Укра?на, за яку вiн спалив свою молодiсть. А далi вже починалася та частина свiту, на якiй йому спалили його молодiсть. Це село було спустошене так само, як i всi попереднi. Скраю стояв покинутий тартак. Далi йшли понад шляхом два ряди напiвзруйнованих хат, тинiв та повiток - брудних i порожнiх, лише смiттям i гно?м завалених садиб, зовсiм зруйнованих або напiвзруйнованих, i не тiльки вiйною, але ще й дово?нним "щасливим життям". Мiж цi два ряди хат i дворiв вливався людський потiк i плив, зачiпаючись колесами та лахмiттям за стовпи, поламанi тини й лати. Тут Максим уже не йшов, а його несло потоком, що, стиснений рядами дворiв, як берегами, "плив плавом". Максим тiльки котився в ньому, як колода на водi. Бо вiн протистояв потоковi. Часто сiдав на лавках чи на колодках пiд дворами проти сонця, дрiмав i в той же час спостерiгав цей рух, пильно роздивлявся по юрбi - чи нема? де-небудь Костика? Або кого-небудь iз колони? Нi, не було нiкого. Що з ними сталося? Чи живий той хлопчик? Що, нарештi, сталося з цiлою колоною? Чи догнав ?? За?ць? I чи застав ?? ще живою, чи наказ уже виконано... той, що про нього говорив Василь Легеза?.. ... I знову цi жiнки з малими дiтками й немовлятами, закутаними в лахмiття! Несучи немовлят на грудях i ведучи старшеньких за руку, вони йшли, як на страту. Нi, вони не йшли, ?х г н а л и. ?х гнали пiд загрозою смерти - в смерть-таки ж. Гнали тi, що в сво?й злобi приречених хотiли б стратити весь свiт... Максим раптом став помiчати, що на нього всi звертають увагу. Вiн устав i пiшов, не розглядаючись, але це не допомагало. "Чого вони дивляться? " Машинально Максим провiв по устах i побачив на руцi кров. Ага!.. У нього, бач, вiд гарячки порепались губи, попаленi внутрiшнiм вогнем, часто облизуванi й обвiтренi. Порепались i кривавились. "I це тому вони дивляться?.. " Але тут же сам i заперечив цей здогад, бо враз побачив справжню причину. Вiя побачив... Господи! Таж серед цих лодей було повно знайомих! Раз по раз траплялися люди з рiдного мiста чи з рiдних околиць, що так чи так знали його, знали його рiд, знали славу про нього та про його жаску епопею... Деякi навiть злегка кивали йому головою, деякi тiльки витрiщали очi, враженi, але потiм похнюплювалися, вiдверталися й швидко проходили. Деякi зупинялися на мить вiд несподiванки i - теж швидко його обминали... Всi проходили мимо, прискорюючи ходу, i нi пари з уст... Вони, либонь, здогадувалися, як це вiн опинився тут. Безперечно. Вони боялися за себе, але вони боялися й за нього, щоб не стягти уваги... уваги тих, що теж бiгли в цiй же юрбi, кожного пронизуючи лихим зором, повним помстиво? зненависти до всього свiту за сво? поразки й клекiтливо? злоби до iнших за нелюбов до себе. Сповненi жадоби чужо? смерти, щоб усi вмерли ранiше вiд них. Максим вiдчув, що вiн мусив би десь зникнути з цi?? вулицi, з цього шляху. Тепер же, негайно. Але куди? Розмiрковуючи над цим, вiн все-таки посувався далi, як автомат, все тi?ю ж вулицею. Його ноги вже ледве-ледве пересувалися вiд утоми. Сили його танули. Але вiн iшов. Так вiн iшов, аж поки не опинився перед застряглою в баюрi машиною. На тiй машинi сидiв... Ого-го! На машинi тiй сидiв майже весь персонал iз Особливого вiддiлу армi? й Спецвiддiлу дивiзi? - тi самi, що були в селi Веселому й на вулицi Заозiрнiй. Всi його "знайомi" - вартовi, й сержанти, й старшини, й той майор-слiдчий, i навiть його дiвчина! Всi були тут... Максим тiльки встиг помiтити, що всi вони були заспанi, сердитi, неголенi, забрьоханi i - п'янi. А до того ще й - так-так! - до краю розгубленi. Тiльки встиг помiтити це, як наткнувся на самого... начальника спецвiддiлу!.. Машина йорзалась у баюрi, шарпалася то сюди, то туди, скажено ревучи. Всi, що були в машинi, лаяли шофера на чiм свiт стояв, а начальник безпорадно дивився на це все збоку, стоячи бiля баюри з закладеними за спину руками, насунувши шапку на очi й розстебнувши комiр "гiмнастьорки". Максим наткнувся просто на нього - лицем до лиця. Це був той самий начальник спецвiддiлу танково? дивiзi?, що при?здив його заарештовувати... Але тепер вiн був i без танкiв, i без дивiзi?, лише зi сво?м спецвiддiлом. У Максима серце похололо, й вiн трохи не кинувся з усi?? сили навтiкача вiд несподiванки. Але не кинувся. Начальник спецвiддiлу всторч подивився йому в лице i... далебi, не впiзнав... Подивився байдужими, каламутними очима, довгим, нудним поглядом i... одвернувся. Максим майже автоматично пройшов мимо нього, не моргнувши оком, i йшов далi, ледве стримуючись, щоб не побiгти. Земля пiд ним горiла. "Тут же ж десь мусить бути й сам головний, отой "Кутузов". Той, що заповзявся тодi поставити мене на колiна..." "Ти скажи! Яка ?рунда!..." Змобiлiзувавши всi сво? нерви, щоб не шарахнутись, Максим iшов далi спокiйно, - йшов i вiдчував, що... хтось дивиться йому в спину. Але йшов зумисне мляво. Це йому нагадало, як вiн колись, ще в школярськi роки, вчився гартувати нерви й характер, ходячи по розпеченiй блясi даху босонiж, i зумисне не квапився, не шарпався, хоч на ногах аж пухирi схоплювались. Так вiк iшов, здавалося, бозна й скiльки, пiдкоряючись iнту?цi?, що пiдказувала йому - не шарпатись i не бiгти, не дай Боже!.. Лише думка його бiгла шалено, несамовито. Бачив, як дворами, городами й садочками йшли люди, i йому страшенно кортiло й самому кинутися туди. Але не кинувся. По якомусь часi машина заревла оглушливо i, вискочивши з баюри, рушила далi. Максим чув, як вона наближалася, доганяючи. Ось уже й догнала. А догнавши... пiшла собi далi. Нiхто з тих, що сидiли в машинi, не звернув на Максима жодно? уваги. Тiльки начальник, стоячи в правому кутку короба, шукав у кубi когось очима i... знайшов! Уп'явся тими очима в Максима, аж голову повернув назад. "Впiзнав чи не впiзнав? Зупинить чи не зупинить машину?" Але начальник машини не зупинив. Вона пiшла собi далi, далi, гублячись у юрбi, а начальник усе стояв i дивився й тер рукою чоло. Либонь, пригадував. Раптом, як уже здавалося, що все минуло, машина десь там... стала! Чути було, як стала. "Пригадав?!." I тут Максим, не змiняючи темпу ходи, звернув лiворуч у чийсь двiр i пiшов навскоси садочками, забираючи все лiвiше й лiвiше, далi вiд шляху. Потiм сiв бiля купи якогось хмизу i, нiби заклопотаний сво?ми босими ногами, нагнувся до них, а сам подивився пильно на шлях. Мимо проходили люди, а вiн дивився на шлях, туди, на вулицю, i бачив, як з машини геть усi позлазили i, розсипавшись, пiшли вулицею навпроти течi?... Максим звiвся й помалу пiшов глибше в садки. Садки круто сходили на гору. Пройшовши якийсь час, Максим озирнувся, - нiчого, крiм густо? сiтки дерев, не було видно. Нагнувся - те саме. Густо посадженi й розрослi молодi яблунi й грушi вiдгородили його вiд шляху. Тодi вiн повернув ще крутiше лiворуч i пiшов швидше. Скоро вiн опинився на спецiяльно насипаному валу, що огороджував садки. За валом був глибокий рiв, а потiм iшла кiнна дорiжка, якою посувалося лише якихось дво? людей iз торбами. Та дорiжка крутилася до лiсу, що був зовсiм близько, бiгла до нього повз вал, обрамлена обабiч тернами. Люди йшли вiд лiсу, а Максимовi треба було йти на лiс. Завмираючи серцем, Максим пiшов назустрiч тим двом людям. Порiвнявся з ними. Розминувся. Трохи згодом озирнувся. А переконавшись, що вони зовсiм i не збиралися озиратись на нього, а спереду бiльше нiкого не було, курнув дорiжкою, скiльки сили. До лiсу!!. Господи! Таж лiс ось-де-ось - рукою дiстати. Тiльки б добiгти. Тiльки б ускочити в нього. Вiн не бiг, бо не мiг, але вiн iшов так, що аж суглоби трiщали йому в ногах. Вiн так давно вже не ходив. Вiн змобiлiзував усi рештки сво?х сил i шмагав дорiжкою так, як колись, у добрi часи, було, спiшив до дiвчини на побачення. Та ось уже й лiс... Дорога звертала все лiвiше й iшла понад лiсом, але Максим пiшов просто в лiс по цiлинi. Снiг був досить глибокий, але нiчого. Ззаду в садках, чути було, стояв гомiн, а нижче - там, на шосе, стояв клекiт. То гула й гула далi лавина, що тим шосе котилася. Здалеку можна було легко розрiзняти окремi звуки, впiзнаючи виразно, який вiд чого походив. Максим постояв, як вовк, послухав i, вiдсапнувшись, пiшов далi по глибокому снiгу. Скоро надибав чийсь слiд, що тягся в протилежному напрямку, вступив у нього й так пiшов у глиб лiсу - туди, звiдки хтось недавно пройшов, лишивши такий добрий слiд. Ним було куди легше йти, нiж цiлиною. Вже пiт заливав Максимовi спину й очi, вже вичерпувалися остаточно сили й усе пливло в очах, перевертаючись шкереберть, а вiн усе йшов i йшов. Зачiпав жменею снiг на ходу й клав його в уста - гасив спрагу i йшов, уже заточуючись. Точнiсiнько так, як загнаний мисливцями олень, що вже хропе вiд безсилля й широко розкритою пащею хапа? снiг на бiгу. I раптом зупинився... Десь попереду чувся такий самий шум i гомiн, як i позаду, i такий же самий шум i гомiн був десь лiворуч. З правого боку було тихо, але там був степ, про це Максим добре знав, та й шлях його не туди стелився, а стелився вiн уперед i лiворуч, ось цим лiсом. Але, судячи з гомону, той шлях було перерiзано. Порскали й голосно iржали конi, лементували люди, гули й гримiли машини... Чи то, може, там розгалузились дороги й розгалузились колони?! Чи, може, там у лiсi вiйська окопуються для бою? Чи?.. Максим постояв, послухав. А тодi лiг просто на снiг. Довго й пильно роздивлявся на всi боки - чи нiкого нема? нiде, чи нiхто не бачив його?.. Нiкого. Тодi Максим утоптав у снiгу глибоке лiгво i влiгся мiцно. М'який i липучий снiг утрамбувався добре, i лiгво вийшло затишне, глибоке й зручне. I тепле... З пiвночi бiля лiгва стояла товстелезна береза, з пiвдня просто в лiгво дивилося сонце й сипало в лице Максимовi гарячим приском. Було таки справдi тепло, навiть трохи й гаряче на сонцi. Правда, трохи трясла пропасниця, але то нiчого... Заплющивши очi, Максим лежав i слухав, як гули десь шляхи з трьох сторiн. Потiм почало здаватись, що те все гуло тiльки в його головi, у вухах. Вiн задрiмав. А може, й не задрiмав, а просто лежав i марив... Так, бувало, колись вiн маленьким у гарячцi, перестудившися, залiзе на пiч i лежить... I так було при?мно-при?мно: гаряча голова аж гула вiд дивних картин, що пропливали в нiй, i чого-чого тiльки не вiдбувалося з ним, - вiн жив тодi в iншому, казковому, химерному свiтi, що повставав у його збудженiй уявi. А сонце моргало довгими-довгими вiями, торкаючись ними до його обличчя. Воно випромiнювало тепло, стоячи на вартi над людиною, закопаною в снiг, - над людиною, що нiяк не хотiла вмирати. Максим прокинувся вiд несподiваного струсу i розплющив очi. Просто на нього згори сипалося гiлляччя з розчахнуто? набо?м берези, осторонь осiдав на землю стовп тяжкого диму, землi й снiгу вiд вибуху, що тiльки що гримнув десь зовсiм близько. За цим набо?м пролетiв другий, третiй... Лiс трiщав, кромсаний череп'ям гарматнiв з усiх бокiв. Максим зiщулився i влип ще мiцнiше в сво? лiгво. То нiчого, що снiг уже добре розтав пiд ним, утворивши калюжу, i вiн пiдпливав водою. Вiн тiльки трохи посунувся вбiк, втискаючись у свiжий снiг i не пiдводячись анi на цаль. Лiсом-бо йшов, кружляв несамовито вогненний смерч. Було ясно, що цей лiс опинився на лiнi? фронту, що встановився десь тут, поки Максим спав. Фронт був десь спереду вiд нього. З правого боку вiд Максима й вiд шосе, тобто - з протилежного до Грайворона боку, била артилерiя, - ?? набо? перелiтали з виттям над головою, неслися десь туди, за Грайворон, i там розривалися. З-помiж клекоту звичайних гармат i мiнометiв виразно чувся такий знайомий Максимовi, зловiсний хуркiт "катюш", - батарея ?х стояла десь, певно, зовсiм близько. А десь iз-за Грайворона, а може, вже й з Грайворона, намацуючи тi "катюшi", била сюди тяжка артилерiя нiмецька. Це ?? набо? так немилосердно чухрали лiс. Спереду ж, десь там, де недавно чувся гомiн людей i гуркiт машин, розливався морем клекiт скорострiлiв - станкових кулеметiв i ручних автоматiв. Цей клекiт то стихав, то спалахував дужче. Перекочувався то лiворуч, то праворуч, то туди, звiдки Максим прийшов, обходячи вже лiс пiвколом. Це тривало досить довго. Потiм артилерiя перестала бити, але натомiсть клекiт скорострiлiв усе сильнiшав. Максим лежав, пiдпливши водою, i помалу його огортав вiдчай, тупий вiдчай. Але потiм його почала опановувати апатiя. Нерви тупiли й переставали реагувати вiд надмiрного напруження, пiддаючись вiдчуттю явного безвихiддя й усвiдомлювано? безвиглядности. Також давала себе знати пропасниця, витворюючи стан фiзично? й душевно? прострацi?. Це був стан уже близький до трiюмфу зневiри й скепсису, породжених безсиллям. Той стан, коли серце й розум уже не далекi вiд того, щоб пристати на думку, що все марно, що вже однак усьому край. Лишилося тiльки встати й пiти назустрiч неминучому, рокованому. Але в Максима й на те не було сил. Вiн лежав i, закривши очi, марив. Далебi, вiн уже дубiв. Потроху навiть немовби глух, не чуючи вже нi стрiлянини, нi вибухiв, - вони не доходили до свiдомости. Апатiя. Не було сил навiть заплакати, хоч хотiлося б заплакати по-дитячому й так зiйти геть сльозами в цей снiг, у сиру мерзлу землю. Та пiд повiками було сухо й гаряче, як пiд розпеченими заслiнками. Перед тим, як Максим закрив повiки, вiн бачив сонце, i те сонце ще й тепер стояло в очах, пiд тими повiками. Але не було сили перевiрити, чи воно ще стояло й у небi. Максим лежав у забуттi, а свiдомiсть його вiдзначала, що вiн, хоч i не мiг зiйти в землю сльозами, проте зiходив туди снагою, зiходив по краплинi; снага та просочувалася з серця крiзь мокру одежу в снiг i глибше, глибше в землю. I з кожною втраченою краплиною все щiльнiше злипалися повiки. Кiлька разiв його ще ледве жеврiюча воля мляво намагалася пiднести тiло - "Вставай!" "Вставай!" - але марно. I почала та воля остаточно погасати... I ось тодi хтось у ньому збунтувався й почав помалу пiдводитись. Хтось страшний i чужий у нiм i нiби й не чужий. Упертий, затятий, зцiпивши зуби, вiн помалу пiдвiвся на весь зрiст i став перед його розпластаним долi тiлом. I стало вже нiби ?х дво?, - Максим чiтко вiдчув, як його душа роздво?лася i стало ?х дво?. Один лежав безсило й збайдужiло, а другий звiвся й закипiв гнiвом: "Вставай!" Не вста?. I заклекотав сльозами й вибухнув вогнем страшно? лютi: "Вставай! Вставай, кажу!.." Не вста?. Тодi вiн почав несамовито бити ногами лежачого й почав топтатись по його безвольному, нiкчемному, розпластаному тiлi: "Роздавлю!.. Роздавлю!.. Ганчiрка... Стерво... Вставай!.." I кипiв, i клекотав... Це не було видiння, це був спогад про те, що вже раз було! Це було давно колись. Вони йшли з Петром Забродою з Полтави. Вони, два юнаки, що ходили в Полтаву шукати школи, щоб учитись, верталися шляхами, спустошеними ру?ною й голодом. I похворiли вдвох, бо з голоду на?лися в Опiшнi зелених слив. Хворi, голоднi, виснаженi, з набряклими й пiдбитими ногами, вони вже не могли йти. Але вони мусили йти, якщо хотiли жити. Мусили. I вже ж було й не далеко. Ось пройшли Бiльське, ще трохи - i вони будуть урятованi, бо дiйдуть до того села й до того двору, де ? люди, сво? люди, що не дадуть ?м загинути. Та Петро, друг його вiрний, вже не мав сили йти. Цiлком не мiг iти. Завечорiло, i швидко надходила нiч, а вiн не мiг iти. Лiг на землю, на сухий i твердий, як черепок, спалений шлях, розкидав руки й ноги й готовий був умирати. Зовсiм уже був при смертi. А нiч, як чорний крук, кружляла над ними. А земля чужа, тверда, колюча. I безлюддя, безлюддя... Максим плакав, Максим благав друга, сам ледве тримаючись на ногах: - Вставай... Вставай, Петрику... Петрусю... Ходiмо... Гай-гай. I ще дужче благав i просив Максим. - Петрику... Пе'грусику... Вже близько ж... Уставай... Ще лише трiшки-трiшки... Ходiмо... Петрику-у!!. Нi, де там. Немов i не чув Петро. Тодi Максим раптом закипiв несамовитим гнiвом вiдчаю. Вiн ухопив здоровенну сукувату ломаку й, викрикуючи шалено, налетiв на невдасного друга. Вiн бив його ломакою по ногах, по чiм попало й кричав дико: - Уб'ю!.. Уб'ю!!. Йди, мерзотнику, йди!!. Ти мусиш!.. Iди-и!!. I Петрусь справдi схопився й побiг. Заточуючись, бiг скiльки духу, переляканий, а за ним гнався з ломакою Максим, набагато менший за друга, але такий от затятий, - вiн гнав нещасного друга, як барана, вздовж по шляху, гнав його туди, де ?х обох чекав порятунок. Так вони вдвох утекли вiд загибелi, що вже була неминучою... "Вставай!!." Той, що на ногах, несамовито бив лежачого. Напруживши всi сили, Максим шарпнувся й помалу звiвся на ноги. Так, як часом зводиться впалий кiнь, шарпнувшись рештками конячо? снаги. Звiвся на ноги й став на них, похитуючись. Роздво?не його ?ство помалу почало входити в ?динi береги... В лiсi вже темнiло. Сонце давно вже зайшло. Навколо стояла тиша. В цiлому свiтi стояла тиша. Лише десь чутне було якiсь пiдозрiлi звуки, - нiби хтось, iдучи, клацав погано пiдкованими чобiтьми, на яких поодставали пiдкови. Але звiдкiля тi звуки походили - годi було розiбрати. Голова Максимова наморочилася, його нудило. "Авантi!" - проказав хтось у нiм тихо, жалiбно, зi сльозами, але вперто, затято. Постоявши ще трохи, Максим нарештi прийшов остаточно до пам'яти й вiдчув, що вiн смертельно перемерз та що вiн зовсiм мокрий. Його трясла пропасниця, аж зуб не потрапляв на зуб. Тодi вiн надлюдським напруженням волi вирвав, витяг ноги зi снiгу (дерев'янi, чужi, зовсiм-зовсiм чужi ноги) i пiшов. Вiн iшов - гойдався на мiсцi, м'яв снiг, тиняючись. I, либонь, схлипував вiд болючого корчу, що хапав за горло. Так... Найлiпше б отак заплакати гiрко-гiрко й безнадiйно i лягти б клубочком у снiг, отак плачучи... Але кому те потрiбне?.. I вiн iшов... Раптом по ньому пробiгла гаряча хвиля, - вiн почув голоси! Тiло затерпло, а серце почало шалено битися. Воно гнало по тiлу кров, аж у пальцi заходили зашпори. Голоси!.. Але де? Звiдкiля вони? Чи то, може, омана?.. Зупинившись, Максим прислухався, як вовк, аж у вухах дзвенiло вiд напруження. Але нiде нiяких голосiв не буде чути. Вiн напружував зiр, вдивляючись у морок, у легiони дерев, що обстукили його з усiх бокiв. Вони, здавалося, всi помаленьку й нечутно ворушились, тiльки один Максим серед них стояв нерухомо, мов пень. Зосередивши всю свою волю, Максим нарештi почав розбиратися в ситуацi?. Навколо була вже завсiм не вечорова сутiнь, а нiч - мiсячна, холодна нiч. На небi, якраз на тiм самiм мiсцi, де було недавно сонце, тепер стояв мiсяць уповнi. До болю яскравий, вiн дивився в саму Максимову душу. А на ньому, на тому мiсяцi, як на слiпучому екранi, виразно виступала розшифрована ще з дитинства та?мниця його сiро? плями - "Ка?н пiдiйма? брата Авеля на вилах". Так виразно, як ще Максим нiколи не бачив... Навколо - тиша. Бiй. далебi, давно вщух, бо нiде нiяких звукiв, - анi пострiлiв, анi людського голосу. Аж дивно. Нiби нагло все вимерло. Чи, може, вже десь там усi один одного побили в велетенськiм побо?вищi й тепер лежать трупом на тiм полi, навколо того мiста Грайворона? I пiд мiсячним сяйвом бiлiють ?хнi одiрванi голови - не на мечах, а на автоматах, пiстолях i гранатах. Лежать... А над ними Ка?н пiдiйма? брата Авеля на вилах. Як прапор, як девiз, як емблему!.. Тиша. Тиша була справдi безмежна. Лиш десь далеко-далеко, нiби щось вистукуючи за абеткою Морзе, ледве чутно лопотiв автомат: - Та!.. Та-та-та!.. Та! Максим слухав пильно. Було таке враження, нiби десь там хтось лишився один на цiлий свiт i, вже конаючи, ще продовжував битися. Бився до останку. Сам-один... Але проти кого? Нiхто ж йому не вiдповiдав. А може, то вiн обстрiлював з вiдчаю того Ка?на на мiсяцi, що наштрикнув на вила брата свого Авеля?.. "Без сумнiву - фронт перекотився, перейшов десь далi". Зробивши цей висновок, Максим рушив уперед. Туди, де той хтось один далеко-далеко стрiляв iз автомата, стоячи Максимовi на дорозi. Саме туди Максимовi треба було йти. Максим керувався не компасом i не мапою. Вiн мав те шосте чуття, що властиве не так людям, як тваринам, i що вiн його витренував у собi в час ув'язнення в Сибiру. Пiднявши лице вгору, вiн подивився в нiч, послухав - i точно визначив, де його дiм. "Там". Далеко, за сотню з гаком кiлометрiв, але "там". I пiшов навпростець, рiвно, мовби по струнi, протягнутiй вiд самого серця до того дому, туди, до сина. Ось так вiн i вирiшив iти, навпростець, обминаючи села й мiста, перетинаючи шляхи впоперек i навскiс. Тiнi вiд дерев пописали снiг чорним мереживом, i в ньому рухалась Максимова тiнь, мов риба в ятеринi. Та не багато Максим зробив крокiв. Те пiдозрiле клацання, що вiн його чув ранiше, зринуло несподiвано просто перед ним, i Максим став. Прича?вся бiля дерева. Придивився... Господи! Так от звiдки чулися тi пiдозрiлi звуки клацання! Просто перед ним упоперек, перетинаючи йому шлях, рухалась обережно цiла череда тiней. I щось зрiдка клацало. То клацали рушницi, що ними тiнi пiдпиралися, як палiччям. Поставлена на кригу чи на щось тверде кольбою, рушниця видавала глухий металевий звук, клацала. А тiнi йшли i йшли. Це йшли стежкою один за одним якiсь вояки. Йшли мовчки. Лише зрiдка чувся стогiн. То де-не-де несли ранених на ношах, теж, очевидно, зроблених iз рушниць. Часом зринала приглушена лайка. Максим стояв довго й чекав. Нарештi тiнi перейшли. Стало знову тихо. Тодi Максим швидко рушив i, перетявши широко протоптану стежку, пiрнув у гущавину. Тепер уже, мабуть, шлях йому вiльний, - думав вiн. Але не судилося Максимовi прорватися на вiльний, не загрожений простiр. Iдучи гущавиною, вiн нагло вигнався просто на дорогу, на якiй стояло багато машин i гармат суцiльною мовчазною лавою. Максим влип у снiг. Але його помiтили. Почувсь окрик... окрик по-нiмецькому! - i Максим кинувся щосили назад. Шугав, перебiгаючи вiд дерева до дерева. Навздогiн йому звилась ракета й попливла над лiсом, а по землi пливли тiнi вiд дерев. Веремiя тiней, серед яких губилась тiнь Максима. Вiн засмiявся й пiшов спокiйно серед тi?? веремi?. Пiшов, прислухаючись та крадучись, як звiр, забираючи тепер все лiвiше й лiвiше. Перетяв стежку, цього разу зовсiм порожню, й подався якомога швидше. Йшов досить довго i - знову наткнувся на якесь мовчазне товпище машин i людей. Цього разу його окликнуто було вже по-росiйському з грядом несамовитих матюкiв. Максим кинувся геть; а навздогiн йому знову звилась у небо ракета. Тепер до цi?? ракети вiдгукнулась також ракета з того боку, звiдки Максим щойно втiк, а потiм ще одна з пiвдня. Закрутилась вiхола тiней, шаленiй крутiж чорних, синiх, фiялкових, сизих плям, а в тiй вiхолi, посерединi, металась людина, затято, вперто провокуючи смерть, граючи з тi?ю смертю в пiжмурки. Однi ракети погасали, другi звивалися знову й знову. Так Максим борсався посеред спалахiв ракет iз трьох бокiв, мов у зачарованому колi, дедалi все затятiше намагаючись iз нього вирватись, а при тому все тримаючи курс на пiвдень. Але - гай-гай! Кожна спроба вирватися трохи не коштувала йому голови й забирала рештки сил. Кiлька разiв лiс було обстрiлювано навмання навальним слiпим вогнем з трьох сторiн. Але до середини лiсу нiхто не йшов. А може, й iшов, може, десь i крався хтось помiж деревами, але не мiг натрапити на Максима, що посувався дуже сторожко вiд дерева до дерева, мов тiнь. Вiн усе намагався прорватися на пiвдень. Та, нарештi, втратив надiю на це й, стиснувши з розпачу зуби, повернув на пiвнiч, назад - у той бiк, звiдки прийшов iще вдень. Туди пройти було легше, бо то була найширша й вiдкрита сторона того трикутника вогню, в якому вiн опинився. Хоч i як не хотiлось йому повертати, але мусив. Вiн би й ще не пiшов, та бачив, що загиба? вiд холоду й вiд утоми. ?дина надiя лишалася тепер на людське житло, а найближче житло, що його вiн бачив, було там. Iти було тяжко. Передусiм вiн не був певен, що в лiсi не крадеться, полюючи за ним, хтось iз переслiдувачiв, i це змушувало його бути дуже обережним. А крiм того, вiн не знав, як саме йому вийти на пiвнiч, до ближчого села, бо втратив зовсiм орi?нтацiю. Нiби нiчого й не змiнилося в розташуваннi лiсу й частин свiту, а замiсть сонця, що правило за орi?нтир удень, тепер на тiм самiм мiсцi стояв мiсяць, але нiчого не можна було розпiзнати. Все стало якесь iнше, фантастичне, - i дерева, i кущi, i горби та ямки, i слiди на снiгу. А надто замутили зiр отi ракети, i невiдомо було, чи то тiнi весь час оберталися навколо нього, а чи то був повен лiс живих iстот. Проте Максим нарештi таки вибрався з лiсу. Довго вибирався, але вибрався. Незабаром пiзнав той вал за селом, iз якого вийшов удень. Спустився з валу в садки, пройшов до села й вийшов на шосе, що проходило вулицею через село. Постукав у якусь хату - мертво. Постукав у другу - мертво. Нiяких ознак життя. Став посеред дороги й так стояв, майже дрiмаючи на ногах. Ззаду на шосе почувся гомiн i кроки. Якiсь люди йшли з боку Грайворона. Максим i собi пiшов помалу дорогою "вперед" - у тому ж напрямку, куди йшли тi люди. Вони скоро його догнали. Це була група якихось дивних салдатiв - без збро?, без нiчого. Йшли безладною купою, чвакотiли по калюжах, зрiдка й тихо перекидаючись словами й лаючись. - Ей, слиш, товаришок, куди це ми в iродово? мами йдемо? - спитав котрийсь у Максима. - На Борисiвку. - А далеко? - Помiря?ш, - вiдповiв за Максима злобно хтось iнший iз салдатiв, чомусь вирiшивши, що запитання було адресоване до нього. - А це що? - спитав хтось iз iншого боку й невiдомо кого. - А тобi не все одно?.. - вiдповiв ще хтось iз протилежного боку вулицi й тяжко, понуро вилаявся. - Завертай у першу-лiпшу хату! I вони всi завернули праворуч, переходячи вулицю навскiс по баюрах i розбиваючи тоненький лiд, що ним уже встигли баюри пришерхнути. Подалися до хаток, що тулились над урвищем. З ними подався й Максим. Усi разом вони ввiйшли до яко?сь хати, зiрвавши дверi з засува, i вiдразу ж попадали на солому, настелену попiд стiнами. О! Тут уже таких, видно, було-перебуло!.. - Чому засунула дверi (трах-бабах-бах)?!. - спитав хтось у темрявi люто й навмання, звертаючись уже з соломи до уявно? господинi, що теоретично мусила б десь у цiй хатi iснувати. Десь у кутку (мабуть, на полу) щось жалiбно захлипало. - Брось... - сказав хтось iз салдатiв меланхолiйно й уже крiзь сон. Той, що питав, сплюнув люто, проте навiть не договорив матюка - захрiп, засинаючи. I всi, хто тiльки був тут на соломi, поснули вiдразу ж, мовби побитi. I Максим серед них. РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ "Що сказав Кант?.. Що сказав Сократ?.. Нiцше, Шопенгавер, Маркс, Малатеста, Спiноза, Конфуцiй, Магомет i iншi, й iншi - всi добрi й злi генi??!. Все, що вони сказали всi гуртом, не ма? нiякого значення!.. " Могутнiй струс гойднув Максимом i змусив його не проснутись, нi, - змусив зринути з гарячки й опритомнiти. Навколо було чорно й одночасно сизо. Ще дзвенiли, впавши на землю, видавленi повiтрям шиби. В хатi на соломi було тихо - асi вже позникали й не було нiкого. Лише в кутку на полу щось хлипало. На соломi ж лежав тiльки вiн, розпластавшись. Руки йому було неначе прибито до землi, а хтось усерединi в ньому говорив меланхолiйно, гiркR, помiж словами вiдзначаючи автоматично, що десь там у темрявi впала тяжка-претяжка бомба i ще йшли, рокотали по землi луни. "...Так... Усе, що вони сказали, не мас нiякого, нiякiсiнького значення, бо не може - нi, не може... врятувати... людину!" Руки й ноги Максимовi - нiби хто прикрутив шрубами - нi звести, нi ворухнути, а голова - нiби налита свинцем. Вiн ?? звiв трохи. У видавлене вiкно видне була, як десь, ген там (це за Грайвороном!) снували безугавно й беззвучно ракети, роблячи тоненькi вогненнi параболи в усiх напрямках, одна одну перетинаючи, перехрещуючись, Мовби беззвучний вогненний водограй. Так, нiби десь там вiдбувалася велетенська урочистiсть iз тисячами бенгальських вогнiв. Максим подивився й поклав тяжку голову назад. I лежав у забуттi. Дрiмав. Серед тишi чути було, як шелестiла солома, ворушилася. Сама ворушилася, неначе жива. Максим знав чого. Тож-бо ворушилися "вони" - супутники страждання й смерти, реальнi й незчислимi! Супутники "найпередовiшо?" з фiлософських i соцiяльних систем! Вошi. Вони рухали ту солому, заволодiвши нею, як переможцi. "Кант, Шопенгавер, Маркс, Сократ, Руссо, Ленiн..." Безглуздий калейдоскоп iмен крутився в сизiй темрявi i шелестiв, як солома, i не мiг нiчого порадити Максимовiй душi, поставленiй над прiрвою. "Нi, вони не можуть! Вони нiчого, нiчого не можуть..." Хлипання з кутка дiйшло до свiдомости, i Максим раптом пiзна?, що то хлипала дитина. Мала дитина!.. "...Кант, Шопенгавер, Маркс, Руссо..." Чорт! - Максим зробив зусилля, щоб вiдсунути геть усi тi iмена, колись чутi, читанi, обожнюванi, що жили колись у ньому по черзi в ореолi велико? слави. "Геть! Усi вони нiчого, нiчого тут не зможуть! Вони, носi? тих iмен, вигадали цiлi фiла-софськi системи й концепцi?, але людину, маленьку людину, ?? м'ятежну душу нiякi з тих фiлософiй врятувати не можуть". Перед ним раптом встали iншi iмена, встали з само? глибини душi. "Батько... " А що сказав мiй батько?!. Вiн нiчого не сказав. Вiн лише посмiхнувся променистими очима. Як i син, його маленький син, синок. I як i той син сонячного Палермо, як i всi ?м подiбнi, отi з малими iменами й великою, як усесвiт, душею й пломенiючою любов'ю в нiй. З душею мармурового янгола, повергнутого на землю... Всi вони дивилися йому в серце променистими, вогкими вiд слiз очима... Дивилися в самiсiньку душу i не давали йому вмерти. Це вони не давали йому вмерти!.. "Авантi!" - бринiло десь здалеку, здалеку. А калейдоскоп крутився в гарячковому маревi i десь хтось, нiби крупь?, вiдраховував на повен голос: "Кант, Сократ, Шопенгавер, Нiцше, Маркс..." - Стоп! - сказав сердито Максим, аж той круп'? замовк, а Максим по коротких зусиллях очуняв зовсiм i заклiпав притомно очима. Свiтало. - Авантi! - промовив Максим сам до себе i встав. Немов автомат, звiвся на ноги. В кутку на полу, скоцюрбившись пiд купою лахмiття, спала стара жiнка, люто чухмарилась увi снi й щось бурмотiла. I бiльше нiби нiкого. А в хатi... Господи! Така пустка, такий бруд i такi страшнi злиднi, що навiть Максимовi, навiть такому, як вiн ?, ридати хочеться. Максим ступив тихенько крок до полу, - йому страшенно хотiлося побачити, де ж те дитя, що перед тим хлипало. Ось воно! Розкидавши рученята й ноженята на бруднiй, аж чорнiй, подушцi, серед бридкого лахмiття спало хлоп'я. Заплакане личко рожевiло, посмiхалось увi снi. Хлоп'я нiби зрадiло Максимовi й посмiхалося йому назустрiч, пiдклавши кулачок пiд замурзану сльозами щiчку. Максимовi нагло нiби хтось наступив обцасом на саме серце... Вiн враз круто повернувся й вийшов. Вийшов тихо, щоб не розбудити. I пiшов швидко. Надворi стояв туман. Максим радiв тiй оказi? й пiрнув у туман, як у воду. Десь у туманi стояв гомiн i рух, десь наче зовсiм близько, але, де саме, годi було визначити. Наче кругом. Туман збiльшував звукопровiднiсть повiтря i часом, як це Максим знав з досвiду, робив чудеса, переплутуючи вiдстанi й напрямки звуку. Максим слухав тi звуки й думав, що, мабуть, вони доходять вiд шосе, але й без того вiн розумiв, що на шосе йому не треба виходити, принаймнi на цьому вiдтинку, де воно загиналось дугою навколо Грайворона. О, цей Грайворон!.. Там, на тiй шосейнiй дузi i в тiм Грайворонi, напевно зосередились частини як не тi??, то iншо? армi?. Максим попрямував знову на лiс. Там напевно за нiч вiдбулися вдячнi змiни, та вже й сам туман був чудесною змiною, що радикально змiняла ситуацiю в Максимову користь. До того ж. снiг "зачиримiв", як кажуть сибiряки, цебто - взявся твердою корою, й по ньому стало легко йти, як по бiлому асфальту. Масим iшов у туманi по-вовчому. Зробить крок, послуха?, послуха?, зверне лiворуч, зверне праворуч. Так маневрував, боячись натрапити на якусь вiйськову групу, чи засiдку, а чи розвiдку. За орi?нтир правили йому звуки, яких вiн уникав вiдштовхуючися вiд них, як вiд стiни, й iшов туди, де звукiв не було. Так, наче вiн мав зав'язанi очi й посувався навпомацки, пiзнаючи перешкоду за ?? власним звучанням або ж за тим, як вона вiдбивала чужi звуки. Довго вiн так петляв i вже почав пiзнавати, що ходить по тих самих мiсцях, натрапляючи на тi самi речi знову. Знайомi дерева, кущi, горбки, старi слiди в снiгу випливали з туману назустрiч. Побачив, що закрутився безнадiйно, i годi було вже визначити напрямок, куди ж йому бодай приблизно треба було йти, в який бiк. Вiн не мiг уже визначити точно, анi де схiд, анi де захiд, або пiвнiч, чи пiвдень. На снiгу не видно було власних слiдiв, а туман був однаковий iз усiх сторiн i рухливий у всiх напрямках та з усiх бокiв. Туман не рухався в певному напрямку, нi - вiн стояв, i в той же час ворушився. Вiн нiби курився, виходячи десь iз землi. Снiг i туман, i розрiзненi речi виринали з туману й зникали знову в туманi поодинцi. Iшов-iшов Максим - i сам незчувся, як раптом опинився на шосе. Вiн скотився на нього з урвища, оступившись в туманi. Став. Послухав. Тихо, нi звуку нiде поблизу. Лише десь поодаль збоку чути якусь несамовиту лайку й рип полозкiв. Але на шосе нiкого. Лише ворухливий туман. Максимовi видно було тiльки шматочок шосе, - трiшки спереду, трiшки ззаду. Злiва шосе круто обривалося сво?м кра?м у молочну каламуть. Здавалось - оступись i полетиш у безвiсть. Праворуч було круте, вкрите чагарником урвище, звiдки вiн скотився. З цього Максим зробив висновок, що вiн стояв на шосе правильно - лицем саме туди, куди йому треба йти - назад, додому. Вiрнiше - вперед, додому. I вiн пiшов пустельним шосе. Йти було зручно, бо згори й по добре вкоченiй дорозi. Лише трохи кололо в ноги - дрiбнi крижинки й мерзлi грудочки землi та камiнцi. Але що то було в порiвняннi з мукою блукання в туманi, згубивши напрямок! А тут - хай хоч сто туманiв, не зiб'?шся з дороги. Та не зробив Максим i пари сот крокiв, як спереду в туманi щось забовванiло, зарухалося. Те "щось" iшло йому назустрiч. Максим нагнувся, нiби поправляючи щось на ногах. Придивився - йшло дво?. Тодi Максим повернувся й, випроставшись, поплентався назад. "Вперед на пiвнiч". За ним почулися кроки. Дво? людей доганяли його. Кроки були важкi, немовби в кутих нiмецьких салдатських чоботях. Максим плентався поволi, а кроки наближались швидко. Догнали. Якийсь час iшли поруч. Один був офiцер сов?тсько? армi?, а другий - рядовий салдат, гвардi?ць. Офiцер був у рудому кожушку, в смушевiй шапцi, збитiй зi спiтнiлого чола геть аж на потилицю i в... Максим помилився щодо нiмецьких чобiт, - офiцер був у дебелих англiйських черевиках. Вiн тримав у руцi револьвера, розмахуючи ним, i раз по раз озирався назад. Салдат iшов з фiнкою напоготовi, теж спiтнiлий, але в шинелi та шапцi-ушанцi, й теж в англiйських черевиках. Вони дуже поспiшали. Але, догнавши Максима, стишили ходу й iшли якийсь час поруч, мовчки. А тодi враз офiцер зайшов наперед, скомандував Максимовi: - Стой!! - i вилаявся. Максим став. - Ти чого повзеш, як черепаха, сволоч?!. Га?! Максим знизав плечима й прохрипiв iронично: - Хiба не бачиш? - То-то що бачу! - I наставивши револьвера в груди: - Ти куди йдеш? - Хiба не бачиш? - От ти зараз побачиш, гад, як я тобi злiплю всi кулi, що ? в цьому ось розговорному апаратi! Ти куди йдеш, питаю! До н?мця? - Уяви собi, що нi. Я йду до сво?х, так як i ти... Офiцер зареготався, а за ним i салдат, тим часом озираючись. - Iч ти! А перед цим ти куди йшов, га? - Теж туди, куди й ти. - Що?!. Ти ж iшов туди, а я ось сюди! - То тобi так зда?ться, браток, - зiтхнув Максим. - Що?!. Що ти менi говориш! Я, брат, бачу! I тебе наскрiзь бачу!.. Максим сумно, глузливо: - Можливо. Тiльки, як же це ти - йдеш у туманi, а все бачиш? А я от скiнчив академiю, брат, i нi хрiна не бачу. Офiцер поклiпав на Максима очима, а тодi сердито сплюнув i нiчого не сказав. Помовчав, озираючись. А тодi: - Ну добре. От ми "там" тебе спита?мо. Ану, лишень, ворушись швидко! Марш вперед! I пiддав пiд груди револьвером, аж Максим спалахнув, зупинився, закипiв увесь... Але стримався, лише подивився в очi офiцеровi довгим поглядом i спитав тихо: - Ти й нiмцiв штовхав уже цим "розговорним апаратом"?.. Салдат засмiявся, а офiцер знiяковiв i замаскував ту нiяковiсть брутальним матюком. - Йди-йди!.. Подивимось, що ти заспiва?ш там... Те "там" було для Максима цiлком зрозумiле i не потребувало коментарiв. Вiн iшов попереду й гарячкове ворушив мiзком, шукаючи виходу з ситуацi?. Вiн збагнув свою трагiчну помилку. А помилка була в тiм, що вiн говорив iз цими аргатами по-укра?нському, i з його мови видно було, що вiн iнтелiгент. Цього цiлком досить цим людям, щоб поставити кого завгодно пiд сумнiв i злобно розстрiляти. Адже ж за це йому все життя зломано. Ну, як дiйдуть "туди", то там знайдуться проти нього й бiльш конкретнi аргументи... А офiцер i салдат пiдганяли Максима. Вони вже були певнi, що впiймали якусь "велику рябу", саме виходячи з тих мiркувань, що та "риба" говорила по-укра?нському, але не по-простому, не по-селянському, а так, як говорять отi найзатятiшi вороги системи, яку вони захищають... Офiцер, мабуть, дедалi бiльше те розшолопував. Щоб сконтролювати, офiцер зупинiм ще раз Максима й запитав: - Чи не якимсь начальником полiцi? був?! Га?! - Я, брат, бiльшим начальником був, - вiдповiв глумливо Максим. - Я орденоносцем був! У Сталiна. - Гм... Блюхер он теж орденоносцем був у Сталiна, - буркнув офiцер. - А от - як ти говориш, га?! Ясно, все, брат, ясно. Ану, марш!!. I вони його вели крiзь туман, десь туди, де знаходилось оте "там". Та дедалi офiцер i салдат усе бiльше нервувалися. Вони поривалися йти швидко й могли йти швидко, але ?хнiй бранець не мiг. Видно було й ?м, що не мiг. I офiцер несамовитiв, кипiв, кусав губи, озираючись тривожно назад i по боках, дослухаючись у туманi. Максим бачив, що його охоронники проймалися все бiльше злiстю, i думав: "От набридне ?м вести такий "трофей", i вони вiзьмуть та й пристрелять. I все. Що ?м, цим героям? Хто з них спита?? А якщо спита?, то ще й похвалить..." I ця ймовiрнiсть ставала все бiльш реальною. Та ось лiворуч у туманi з'явилась хата й двiр i ще хата й двiр. - Стой! - скомандував офiцер. Стали. Офiцер iз салдатом пiдiйшли до двору, а Максима лишили стояти посеред шосе. Вони почали спинатися на пальцi, заглядаючи через паркан та роздивляючись, що там було в дворi. Потiм салдат зайшов у двiр, а офiцер командував ним через паркан, щось показуючи та корегуючи... Максим зробив мляво крок уперед... Як добре, що вiн босий! Не чути нi тупання, нi човгання. Ще один крок... Ще один... Озирнувся - за туманом нiчого не видно. Тодi вiн, скiльки духу, чкурнув лiворуч! У чийсь двiр! У садок... I канув у туманi, як шаг у водi. "Iдiть собi, хлопцi, самi з Богом! Ха-ха-ха!.. Але тепер, брат, дудки, щоб я так легко знову вскочив у пастку!! Нi, нi!" Намагаючись не збитися, Максим садками пiднявся нагору й пiрнув знову в той лiс, де його двiчi вже спiткала така невдача. Якийсь проклятий, зачарований лiс. Але вiн, Максим, однак не мав на вибiр нiчого лiпшого. Та й не вiрив вiн нi в якi "чари", нi в яку мiстику. I знову почувся той гомiн, що його вiн уже чув ранiше попереду, - десь там, куди йому треба було йти. Що то за проклятий гомiн? I де саме вiн? Добре, вiн пiде на той гомiн. Посуваючись вiд дерева до дерева, Максим iшов на той гомiн, iшов на пiвдень, саме туди, куди йому треба було йти. Йшов просто на небезпеку, з вiдкритими очима, раз ?? уже не можна було обминути. А як гомiн був уже зовсiм близько, Максим лiг на черево й поповз ще трохи. А тодi влiгся пiд кущами й так лежав на снiгу - пiд рясними й низькими кущами глоду, напружуючи зiр. Але за туманом нiчого не бачив. Та зате добре чув. Слух його, натренований, як у дико? iстоти, й напружений до останнього ступеня, чiтко вже розрiзняв у тому звуковому хаосi окремi звуки. Виразно чув людський кашель i шмаркання, хропiння й фуркання коней, скрип полозкiв, матюки на рiзнi голоси, окремi слова команди i навiть слова розмови. То були вiйськовi, якась частина, чи що. Вони не рухалися, а стояли, над чимось вовтузячися. Над чим вони там вовтузилися? Максим проповз iще трохи й знову залiг пiд кущем. Туман теж уже зрушив i почав котитися пiд натиском ранкового вiтерцю. Вiн клубочизся, йшов то густiшими, то рiдшими хмарами по землi, починаючи вже рожевiти вiд сонця. Ось у розриви того туману вдарило сонце снопами промiння, слiпуче освiтивши площу перед Максимом, i Максим мало не скрикнув - просто перед ним, ось тут зразу, спочатку замерехтiли автомати й манерки, карабiни й рушницi "ПеТеЕр" та багато рiзно? iншо? збро?, а тодi вже зарябiли салдати й цивiльнi, що всю ту блискiтливу зброю тримали на ременях за плечима чи носили в руках. Уся лiсова дорога, що стелилася перед Максимом, захрясла тими солдатами й цивiльними, пiдводами, хурами на санях i на возах, кiньми, коровами... Максим улип ще дужче в снiг пiд густими кущами й намагався не дихати вгору, щоб парою не видати себе. "Мiлiцiя й вiйська НКВД", - вiдзначив Максим, розглядаючи салдатiв i цивiльних. Чого ж вони тут?.. Бач, вони вгналися сюди, мабуть, рятуючи награбованi манатки, i тепер ось застрягли тут на цiй лiсовiй заснiженiй дорозi. Понад дорогою стояли розбитi машини, з чого видно було, що тут проходили недавно й iншi вiйська. Виходило, що ця дорога, перетинаючи лiс упоперек, зв'язувала якiсь двi великi шляховi магiстралi, якi йшли обабiч лiсового пасма. З окремих чорних, поритих плям i розкиданих навколо них порожнiх скринь iз-пiд набо?в, як також iз безлiчi порожнiх артилерiйських гiльз, видно було, що нещодавно на цiй дорозi стояли батерi?... Ну, а тепер стоять iншi, теж "батерi?": хури, наладованi геть, як скирти, якимись селянськими скринями, боднями з салом, лантухами з цукром, з борошном, стiльцями, люстрами, кожухами й, напевно, самогоном, бо зi стилю мови було чути, що тут було чимало п'яних. На деяких хурах поверх лантухiв iз борошном звисали головами й ногами рiзанi корови й свинi, а живi стояли тут же, поприпинанi ззаду. "Нiчого собi вiйсько!" Салдати й озбро?нi цивiльнi не жалiли анi пужалн, анi чужих коней, перiщачи нещаснi тварини по чiм попало, витягаючи тi всi сво? вози поодинцi з глибокого, розмiшаного з багном снiгу пiд гору, випрягаючи коней з одних хур i припрягаючи ?х до iнших, цугом. При тiй роботi вони всi тривожно позирали назад i вгору. Вони боялись. Так, вони дуже боялись... I, мабуть би, давно всi вони кинулися було б урозтiч, та жадiбнiсть не пускала, тримаючи ?х прип'ятими до тих мiшкiв цукру , бодень iз салом, рiзаних корiв i свиней. "Що ж робити?" Валка була дуже довга, й Максим не мав надi? обiйти ?? так просто анi злiва, анi справа (та злiва вiн взагалi не мiг обходити, бо там було шосе, а за ним рiвнина). Ба, вiн взагалi не мав права ворухнутися. Гаразд. Так лежати! I вiн лежав i чекав, потерпаючи, що його хтось тут ось-ось надиба?. "Це гiрше, нiж фронт. Ба, та це ж i ? фронт! Справжнiй фронт тих-таки самих рафiнованих грабiжникiв i вбивць. Господи! Та це ж вони весь свiт так переснували, рiзнi лише за кольорами унiформ, i нема? надi?, що вдасться з ними колись розминутися остаточно!.." Максим лежав, i його душу помалу огортав тупий вiдчай. Невже ж вiн не пройде до свого порога через захряслий убивцями й мародерами свiт?! Та що там свiт! Хоч би вибратися хоч iз цього ось лiсу! Невже ж вiн не вибереться з нього живий, iз цього зачарованого кола?! Може ж, там далi просторiше... Туман перекочувався хвилями, то густiшаючи, то рiдшаючи. Але ж настане хвилина, коли туман взагалi зникне, розтане, пiдiйметься вгору. I вiн тодi опиниться з "ними" ось вiч-на-вiч, бо це ж нiяка схованка - це мiсце, де вiн лежить. Треба рухатися! Куди? Через дорогу! ?? треба за всяку цiну перейти, й то негайно ж, тепер. Бо як розсi?ться туман, або налетять лiтаки й ця вся орда розпорошиться по лiсу, або ж, iще гiрше, як на не? нападе iнша орда - та, що в голубих мундирах... Цього останнього, зда?ться, й сподiвалися всi тi, що бабралися на шляху з награбованим добром. Вони виставили варту, поставили кулемети, а iншi, навпаки, розклали вогнища й ставали табором, бо вирятування награбованого добра з тако? ситуацi? - то довга пiсня, далебi. Матюкня. Гармидер... А злiва, там на шосе i в тому селi, звiдки Максим iшов, уже гули машини й чути було, як пролiтали мотоциклiсти. "Нi, назад ходу вже нема?. Треба переходити якнайшвидше". На щастя, туман густiшав. Дочекавшись нарештi, поки накотилась особливо густа хвиля туману, Максим устав i пiшов, спочатку повiльно трохи назад, а потiм швидше - праворуч. Iшов довго, орi?нтуючись вухом на звуки. А тодi круто звернув знову до дороги, лiг на черево й поповз. Пiдповз гущавиною аж до самiсiнько? дороги. Якийсь час лежав i слухав, як дорогою про?жджали пiдводи вчвал, цугом, витяганi поодинцi знизу на пагорб. Нарештi терпець йому урвався. Треба було ризикувати, поки туман. Устав. Притулившись до дерева, дивився, як у туманi рухалась пiдвода, оточена салдатами. Ось вона порiвнялась iз ним... Мина?... Минула!.. Максим вiдiрвався вiд дерева i безшумно прослизнув, перетяв дорогу навскоси, поза спинами салдатiв, пильнуючи йти так, щоб, якщо його помiтять, була видимiсть, нiби вiн iде не впоперек шляху, а вповздовж, разом iз усiма. Вiн пройшов, мов тiнь, за спинами одних i перед самiсiньким носом у других, що йшли з наступною пiдводою. Це вийшло досить зухвало! Але не дарма, мабуть, iсну? приповiдка, що з смiливими завжди Бог. Серце йому застрибало: "Вже! Вже!!" Та вiн стримував радiсть, боячись сполохати щастя. А це було таки щастя! Вiн вирвався нарештi з зачарованого кола. Далi вже стелився лiс, де вiн буде вiльний, як птах. Iшов дуже сторожко, поки не переконався, що нiкого нема? поблизу, а тодi пiшов швидше - найшвидше, як тiльки вiн мiг. Вiн поспiшав до такого мiсця, до тако? точки, де вiн змiг би сiсти й нарештi засмiятися з радости, певний, що все найтяжче вже лишилося позаду. Та на всiм ходу Максим раптом зупинився. - Прокляття!!. Спереду знову почувся шум. Скрип полозкiв, тюкання на коней... Десь зовсiм близько i знову ж таки впоперек. З розпачу Максим лiг на снiг i, розкинувши руки, лежав на грудях, тяжко дихаючи. Потiм пiдклав кулак пiд щоку й заплющив очi, вирiшивши все те перележати. Та враз, клiпнувши очима вiд кiнського iржання, Максим подивився i здивовано побачив перед собою таку картину: туман зник, i сонце било в очi слiпуче, а перед очима, замiсть страшно? небезпеки, були тiльки старенький дiдусь iз рудою кобильчиною й молодесенька дiвчина. Це вони так рипiли, галасували й робили стiльки шуму, тягнучи сво?ю конячиною колоду згори вниз по лощовинi, поклавши товстий кiнець тi?? колоди на маленькi полозки. Посмiявшись, Максим устав, потягся навпроти сонця й пiшов просто на пiвдень, самою глибиною лiсу, навпрямки. Вiн не мав про що в людей розпитувати, не мав чого просити, та вже й не довiряв вiн нiкому. Ану ж запита? хтось у цих людей, чи не бачили вони "партизанiв". "Бачили!.. Будь ласка. Але лови вiтра в полi..." Вiн не йшов, вiн летiв. Мiж ним i домiвкою було всього яких 120 кiлометрiв "по прямiй". Та якщо добре йти день i нiч i ще день, то вiн мiг би переступити порiг ще до наступно? ночi. I вiн гнав. Снiгова кора, "чирим", розтавала й уже провалювалася, але то не бiда. Провалюючись, вiн дряпав об кра? кори ноги й шурхав часом вище колiн, а часом i по пояс, але то теж не бiда. Головне - вiн тепер був вiльний. Вiльний, як птах. У найбiльшiй гущавинi лiсу взагалi не було нiяко? кори, тому Максим тримався гущавини, хоч i було тяжко йти глибоким снiгом. Вiн шукав людського старослiду, щоб iти тим слiдом. Але слiду довго не траплялося. Снiгова пелена була чиста, гладенька, нiде й нiким не потоптана. Нарештi вiн таки надибав на якийсь слiд, до того ж iще й цiлком свiжий. А поруч був ще один слiд упоперек. I, нiби на додачу до тих слiдiв, десь раптом татакнула черга iз скорострiла. "Ого! - Максим нашорошився. - Та тут треба бути обережним! Хтось тут ходить!" Вступивши в слiд i йдучи ним, Максим пильно приглядався далеко наперед i по боках, дослухаючися до найменшого шереху. Нерви були весь час напнятi... РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ Лапате дерево розкинулося широко над головою, заслонивши небо й сонце густою зеленою короною. Максим сидiв на грубому пнi й не мiг вийти з дива: "Звiдкiля взимку таке зелене лапате дерево?" Мовби велетенський платан а чи дуб розлого розкинув сво? гiлля i шумiв, шумiв. Та це був зовсiм не платан i не дуб. Це була звичайна липа. Старезна, дуплиста й порохнява липа. I це вона заставила зеленою короною небо й шумiла. Але не листом вона шумiла, бо не листом вона була вкрита. Вона була рясно вкрита омелою. I зеленiла та омела, й шелестiла, а в тiй омелi гудiв горiшнiй свавiльний вiтер. Максим смоктав грудочку снiгу й слухав той шум. "Отаке, - зелена омела взимку на чорнiй сухiй липi". I дивився просто перед собою затуманеним зором. Перед ним на узгiр'я пiдiймався чагарник. Густа-густа осичина, лiщина, дуби, берiзки, бур'янища. I все те вкрите iне?м. Так, то туман сiв iне?м на лiщинi й на низьких кущах. Бо ж це "сiвера", як кажуть сибiряки, тобто - пiвнiчний схил горбiв i пагорбiв. Максим пригадав, що подiбне слово вжива?ться й у них на Слобожанщинi, а саме - "сiверко", тобто холодно вiд пiвнiчного вiтру. А "сiвера" - дуже подiбне. В "сiверах" стояв нiби морозець - це в той час, як на пiвденних схилах пагорбiв уже текла вода патьоками, збiгаючи десь попiд снiгом у низини. Максим сидiв i мiркував - як же ж це так сталося, що вiн згубив орi?нтацiю й збився? Вiн мав на увазi триматися краю лiсу, понад лугом, понад Ворсклою, а тим часом заходив усе далi й далi в гущавину, в темний лiс, що стояв тут, нiби справжнiй пралiс. Вiн уже пробував iти i правiше, i лiвiше, та нарештi втратив зовсiм певнiсть. Тодi сiв от пiд розкiшним зеленим деревом i сидiв. Якби це було в селi, спитав би, та й усе. А тут кого спита?ш? Нi, треба спершу вiдпочити, бо в головi i в очах усе сто?ть якось не на мiсцi. Може, вiдпочивши, на свiжу голову вдасться розплутати цю шараду - в чому тут рiч? I Максим вiдпочивав, забиваючи спрагу снiгом, але спрага вiд того ще лютiшала. Йому починало вже здаватись, що вiн так iде бозна й вiдколи, вiд того й спрага така, i що вiн уже забув, якi й люди на вигляд. Усе те лишилося десь там, де вранцi клубочився такий густий-густий туман. Там десь гримить, там десь клекотить, там усi-всi тi, що так було замiрилися поставити його на колiна. Ну й ну!.. Шерех по снiгу вивiв його з забуття. З гори щось спускалося, зриваючи снiг ногами, й шматочки того снiгу котилися, як вiстуни, попереджаючи, що хтось за ними йде. Тi шматочки побачив Максим, ще не бачачи, хто ж то ?х зiрвав i покотив. Звiвся на ноги й став за липою, визираючи. Щось спускалося майже з того самого напрямку, з якого й вiн прийшов недавно. Ось! Зачорнiло. Дво?. Обо? в цивiльнiй одежi, з бiлими торбами. Мали страшенно переляканий, насторожений вигляд. Iшли крадучись, дивлячися бiльше назад, анiж наперед. Максимовi стало смiшно - це ж i вiн так! А тi дво? посувалися просто на нього. Ясно - це були два "торбешники", цебто такий рiд салдатiв "доблесно? армi?", яких звали всi в народi "торбешниками" за те, що вони, замiсть амунiцi? й збро?, мали лише торби з сухарями, взятi з дому перед "добровiльним" геро?чним виходом на вiйну. Такi "торбешники" вже два роки бiгали отак по всiх шляхах i стежках, кожен "шукаючи свою часть", але тримаючи при тому курс додому, якщо пощастить. Це тi, що "голосували ногами" за ту систему, яку вони так оце захищали. Торбешники пiдiйшли аж до липи. Тодi з-за не? назустрiч ?м виступив Максим. Вглядiвши його нагло перед собою, торбешники до того перелякалися, що Максимовi стало ?х шкода. - Ми... ми... - пролепетав жалiбно один iз них, молодший, - ми часть свою доганя?м... - Так-так!.. - додав другий, старший, кваплячись. - Знаю, - сказав Максим важко. - Хоч ви й не в той бiк, але нiчого. Знаю. Скажiть лiпше, чи не зна?те ви, куди можна вийти, як отак пiти? Га? - Хтозна... - сказав молодший. А старший тремтячими руками скинув торбу, швидко розв'язав ?? й вийняв звiдти бiлу паляницю. Й простяг ?? Максимовi. Максим узявся за другий край паляницi, i тут... очi ?хнi зустрiлися! Господи, Боже мiй, грiм з ясного неба! К у т у з о в!!! Так, Кутузов!.. А Кутузов (це таки був дiйсно вiн, хоч i добре переодягнений та зарослий до невпiзнання), нiби його вдарив паралiч, - тримався за край паляницi, не в станi пустити руки, i не мiг вiдвести очей вiд Максима. Губи йому скривилися жалiбно й побiлiли-побiлiли. Так вони стояли якусь мять, тримаючись удвох за одну паляницю, - один давав, другий брав, а вона, немовби намагнетизована чи зачарована, тримала ?хнi руки при собi. - Гм, - скззав нарештi Максим, оговтавшись. А потiм додав глузливо: - На кого ж ви покинули ОСО армi?, товаришу? Га?.. Тут Кутузов шарпнувся, стрибнув убiк i панiчно побiг, подався стрiмголов, вистрибом, як козел. I торбу забув. Торбу пiдхопив його супутник i подався слiдом. - Ха-ха-ха!.. - смiявся Максим, тримаючи паляницю й навiть не бачачи ??. Вiн не в силi був стримати реготу, що душив його. - Ха-ха-ха!.. Як вiн смiявся! Але як вiн, одначе, сам виглядав при тому! Обiрваний, з порепаними губами, з божевiльне запаленими очима, босий!.. Голос його був хрипкий, навiть не подiбний до людського. Коли б хто побачив його в цей час, почув його той смiх, вiн би кинувся з жаху тiкати геть, ламаючи кущi головою й викручуючи власнi ноги " - Та на кого ж ви покинули ОСО армi?, га?!.Га-га!!." Максим поривався кричати це навздогiн, але нiчого з того не виходило, лише хрипкий регiт. Вiн смiявся й дивився, як ген-ген мелькали двi сiрi плями, вiддаляючись. Вони подались не в тому напрямку, куди йшов Максим, але однак у протилежному до того, куди пiшли всi "частi" й усi "ОСО" дивiзiй, корпусiв, армiй. Здорово! Господи, а який у нього, у того Кутузова, був змучений i переляканий вигляд ще до того, як вiн побачив i впiзнав Максима. Урвавши смiх, Максим провiв рукою по чолi, пригадуючи обличчя Кутузова перед втечею. "Гнаний жахом. Так, вiн бiжить, гнаний тваринячим жахом! Вiн бiжить десь свiт за очi, в смертельнiй нудьзi i... голий. Так, сам перед собою в думках вiн голий, i йому зда?ться, що всi його таким бачать, хоч i добре вбрався вiн у чужий одяг." Постоявши, Максим махнув рукою й здивувався: "Паляниця!!? Ще й свiжа зовсiм!" I вчепився в ту паляницю зубами. Вiдкусив шматяку i жував, жував, жадiбно, як дикий вепр. Але проковтнути так i не змiг, - за шлунок i за горло хапали корчi. Нi, не сила було проковтнути цю таку пишну, таку бiлу й гарну паляницю. Не тому, що вона вiд Кутузова (о, Максим зовсiм не з таких забобонних чи дурних, щоб метатися на хлiбовi), а тому, що його все нутро пiдiймалося бунтом проти само? думки про ?жу. Так i не з'?вши нi крихти, Максим зiтхнув i засунув паляницю за бовт пальта. "Гаразд. Якщо "вiн" побiг отак, то менi треба лiвiше". I, виломивши палицю, пiшов лiвiше. Вiд зустрiчi з Кутузовим Максим мав щонайменше двi користi. Перша - це паляниця. Хоч вiн i не годен був з'?сти ?? зараз, але, може ж, вiн ?? таки з'?сть потiм. А друга користь - це та, ще, "вiдв'язуючись вiд ворога" й прямуючи все лiвiше й лiвiше, вiн, виявилося, випадково натрапив на вiрний курс. Уже за годину ходу вiн побачив, що лiс кiнчався, а за ним простягався луг, за яким ген-ген-ген уже виднiлися села й хутори понад великим трактом. Не виходячи зовсiм на край лiсу, Максим пiшов рiвнобiжне йому, приблизно метрiв зi 100 - 200 галявиною лiсу. Йому аж полегшало, - так, неначе на душi розвиднiлось. Головним чином - вiд певности, що вiн iшов правильно, не роблячи зайвих петель. Як i в глибинi лiсу, тут теж не було анi дорiг, анi стежок, - сам рiвний, цiлинний снiг. Але вiн помилився щодо стежок. Дiйшовши до околицi, вiн раптом натрапив на стежку, - невелику й не добре стоптану, але все ж таки стежку. Вона була давно ходжена, завалена снiгом, а потiм по нiй пройшлося на свiжо, видно вчора або вночi, кiлька собак. А може, навiть то пройшла вовча тiчка. Можливо. Це ж був уже березень, отже - час вовчого тiчкування. Але з останньо? можливости Максим не зробив анiякiсiнького висновку, - для нього-бо всi вовчi тiчки в цьому свiтi не мали тепер нiякiсiнького значення. Хiба що от вiн з того мав уже користь - стежку. Хоч вона була й поганенька, але нею йти було все ж таки легше, нiж по цiлинi. Так тi?ю стежкою Максим i йшов. Вiн iшов не зупиняючись, бо пiсля зупинок йому було тяжко, дуже тяжко вставати. До того ж вiн мусив квапитись, бо йти було ще так далеко, що аж острах брав, чи вiн таку вiдстань у такому станi зможе подолати. При думцi про це вiн затинався. Якщо вiн хоче таки дiйти - вiн мусить iти, мусить! I вiн дiйде!.. Навiть тодi, коли б вiн мав уже останнiй ступiнь гарячки, вiн однак мусить iти, - тим бiльше мусить iти! Без зупинок... Звичайно, воно можна було б i сiсти, а потiм якось i звестись, але це, по-перше, коштувало б йому величезних зусиль волi, а по-друге - що, як тi?? волi раптом не вистачить? Що тодi?.. I вiн iшов. Найбiльше, на що вiн мiг ще собi дозволити, - це постояти на ногах, спершись на костур. ...Як привабливо! Як добре б оце лягти й задерти ноги догори... I тяжко було втриматися вiд цi?? спокуси. Але вiн тримався, бо знав, що в його станi це було смертельно небезпечно, - можна лягти й уже нiколи не встати. От би вiн зараз лiг i - i, напевно, загойданий втомою та пропасницею, заснув би - ну й усе!.. Коли вiн про це думав, його огортав страх: а що, як у нього ослабне воля i вiн пiддасться на спокусу? I вiн гнав думки про сон i спочинок вiд себе геть. Кинув малий костур i виламав собi бiльший. I, пiдпираючись ним, iшов, мов патрiярх чи який бiблiйний пророк, поважно, величаво i - ледве втримуючись, щоб не завалитися набiк у снiг. Хитався не тiльки вiд утоми, а ще й тому, що намагався ступати по вузенькiй стежцi, а це вже для нього було так трудно, як п'яному пройти по вузькiй рiвнiй дошцi. I вiн був мовби п'яний. I, мовби в п'яному марiннi, Максим, iдучи й спотикаючися, думав: "То не штука йти отак, а штука йти ось так... То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би й пiд натиском усього пекла! Встояти проти нього!.. Гм, брешуть тi гомункулюси, коли кажуть, що в смертi ? геро?зм. Нi, в самiй смертi геро?зму нема так само, як нема його й у здачi без бою! Бо що легше, а що тяжче: чи, скажiмо, лягти отут i, заплющивши очi, пiрнути в нiрвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи, дивитися смертi в вiчi й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!.. У гарячцi, а таки йти! Йти! Наперекiр усьому свiтовi, такому злому й такому ворожому, йти!" - Йти! - проговорив вiн уголос. "I наперекiр усьому свiтовi жити". "Жити!" - додала думка. "Брешуть тi гомункулюси!.." Вiн пригадував перечитанi книги й баченi твори мистецтва... Великi бiблiотеки, архiтектурнi шедеври, й пам'ятки, й картиннi галерi?... Лувр, де вiн був з велико? ласки "уряду кра?ни соцiялiзму", й Ермiтаж, де вiн був без нiяко? ласки - просто був. Знав безлiч тем i проблем, у тих книгах i творах мистецтва порушуваних... Упивався колись хвилюючою красою й величчю справжнього мистецтва, вiчного, величного, божественного... Але все те тепер перед ним поблiдло. В усьому тому, здавалось йому тепер, десь була якась фальш, i все те в його уявi тепер мiзернiло, як фiкцiя, як щось штучне, бо душа, агонiзуючи, марила зовсiм не тим, навiть не найбiльшими шедеврами мистецтва... Волошкою синьою вона марила! Чистою, простою, скромною, але божественною, бо прекрасною й живою волошкою! Життям!.. Вiн знав, що, коли вiн умиратиме, iншi скажуть байдуже й iронично: ну й що ж - умирай. Яке ти, пiщинка у всесвiтi, ма?ш для нас значення? Але вiн знав, що вiн так про людину не скаже... Якщо мова про справжню людину! В уявi встав Соломон. " - Слухай, Соломоне! - сказав до нього Максим. - А що, як пiщинка не хоче були в самумi, га? Якщо вона ма? свою волю, га? Якщо вона ма? свою душу, Соломоне?! Ти мовчиш... Бо ти ? гомункулюс, нiкчемний гомункулюс, Соломоне, докторе бездушно? фiлософi?! Та якби я був послiдовником тво?? фiлософi? немочi, пророком тво?? хробачино? моралi й релiгi?, отаким-от фiлософуючим хробаком, як ти, - я був би послiдовним i не триндикав би, як ти, на фiлософськiй балабайцi, а вмер би, з радiстю перетворюючись у мразь. Щоб бути послiдовним! Чого ж ти не вмира?ш? "Чого я не вмираю - я знаю, але чого ти не вмира?ш?!. Але все-таки ти вмреш, лише перед тим iще роз'?си пару людських душ, як iржа залiзо. В тiм твоя роля - пiдла роля фiлософуючого гомункулюса, цинiка й словоблуда, закоханого в мистецтво брехати. Таж ти, як щур, вiдгризеш власного хвоста, якщо дiйдеться до реалiзацi? тво?? власно? тези. Вiдгризеш - вiд пiдлого страху, уникаючи послiдовности, i вiд безмежно? чорно? зненависти. I такi ви всi, тi, що напоказ ви "мудрецi" Соломони, а на зворотi - пiдлi деспоти,