омостi виринув навiть сумнiв: "Таж хiба це собаки?.." Нi, це над збомбленим, зруйнованим, поритим ямами й окутаним смородом пiроксилiну мiстом, що лежало, втоптане в землю, пiд холодними зорями, ридали душi всiх забитих i замордованих, розiрваних на шматки й нiким не похоронених, безпритульнi й безпораднi, непотрiбнi анi на землi, анi на небi, анi в пеклi. Це вони зчинили страшний плач, страшне голосiння. Безмежний, потрясаючий лемент... У чорнiй тишi пiвнiччя, пiд холодними тремтячими зорями, вони тужили на всi голоси й на всi ноти... Такого Максим ще нiколи не чув. Це було монотонне повторювання однi?? ноти безлiччю голосiв. Це було витягування цiло? рулади, пересноване тужним виттям, що навiвало жах, вiд якого ворушилося волосся. Якась космiчна i?ремiяда, доведена до найвищо? точки. Повстання мертвих... Нi, р е в и щ е мертвих разом iз живими - над чорною, космiчною прiрвою. Море хлипання, скарги, квилiння, дитячих зойкiв, материнського ридання, божевiльного маячiння й тоскного речитативу ритуально? яко?сь плакальницi, нiжно? й тонкоголосо?, як рiдна-рiднесенька сестра чи ще рiднiша матiнка-ненька... Дивовижний, несьогосвiтнiй i в той же час до болю реальний, безнадiйний плач-лемент над ру?ною... Пiд тим лементом брижилась чорна й сморiдна, пришерхла, принишкла земля, а вгорi над усiм мерехтiли, клiпали, як очi, великi зорi, вiбруючи в такт хаотичному дикому лементовi пiд ними, й здавалося, що з них - iз тих зiр-очей - капали сльози. Максим слухав цю пiвнiчну мiстерiю i його перегартоване, надщерблене й геть спустошене серце бралось тремтливим холодком. Для нього це був страшний плач над мiстом його похованого дитинства. Над чорною пустелею - на порозi бiблiйного, напророченого кiнця свiту... Вранцi зняли з Максима наручники, так i лишивши нерозгаданою загадку - навiщо ж вони ?х надягали?.. Як тiльки розвиднiлось, вiдразу ж завили сирени. I вiдразу ж почався шалений рух. Хтось розгубився, заметушився й усе переплутав. Максима спочатку було вкинуто назад до камери. Та не встиг вiн ще навiть знайти собi мiсце в камерi, як нараз розiтнулася шалена команда: - Виходь!!. Стройся!!. Загримiли засови, затрiщали дверi - велика людська лава бурхнула з тюрми надвiр. Хоч цiлiсiнька стiна була вiдвалена геть, проте всiх випускали тiльки в дверi. "Дисциплiна..." А надворi ту всю людську лаву брали, як у шори, двi тiснi й довжелезнi шпалери варти, на?жачено? сталевими цiвками автоматiв i злiсними лютими очима, так нiби причиною того, що вони мусили пiдставляти тут голови пiд бомби, була саме ця сiра людська лава. Вони взяли ?? в шори й зразу ж розставили всiх "по чотири". Щойно тепер стало видно, скiльки ?х i якi вони були. Тут вишикувалося понад чотириста людей, - нi, не людей, а сiрих iстот у подертому брудному ганчiр'?, з пом'ятими блiдими й брудними обличчями, з такими ж торбами на спинах, - понад чотириста скоцюрблених голодом, холодом, утомою й страхом жалюгiдних iстот. Вишикованi в довгу колону "по чотири", вони являли собою вже цiлком знеосiблену сiру масу. I ця маса, ця колона, закаляна вапном й крейдою, забруднена порохом, глиною й битою цеглою, стояла, дрiбненько тремтiла й чекала, опустивши очi, теж злiснi, але бiльше переляканi... Та й варта мало чим вiдрiзнялася зовнi вiд колони. Таке ж ганчiр'я одягу, такi ж торби, лише не в руках, а прип'ятi до паскiв, такi ж блiдi обличчя й такi ж переляканi. Тiльки вони були тепер упривiлейованi. Тi привiле? вони тримали в руках. Привiле? тi - то зброя i зматерiялiзоване в тiй збро? право вбивати людей, поставлених "по чотири", - таких самих, як i вони, але приречених тепер бути вбитими першими тiльки тому, що цього разу зброя потрапила випадково не до ?хнiх рук. Метушня. Команда Зайця: - Ма-аррш! I все те посунуло. Подалося вчвал - по багнюцi, по снiгу, по вибоях. Тюрма на Широкiй лишилася зяяти роззяпленими дверима, проваленим дахом i розваленим фасадом. Тридцять восьмеро тих, позначених пальцем Фортуни, що ?х перед тим було видiлено окремо, змiшалися тепер i переплуталися з рештою, з усi?ю масою, пiдiгнаною вже пiд один ранжир тим-таки самим пальцем. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Захекуючись вiд швидко? ходи, люди почали губитися в здогадах - куди ж це ?х ведуть? Чи не на соборний цвинтар? Це там, за ярмарковою площею, пiд сизим бором... Максим теж думав про те. Так, це ж вони, далебi, йдуть туди, де сто?ть той янгол мармуровий, повергнутий на землю, що так трагiчно заломив руки в мармуровiй печалi... Тужить. Хоч його й потiшали щороку безлiч разiв священики та хори церковнi, спiваючи - "iдеже н?сть бол?знь, нi печалi, нi воздиханiя", проводжаючи душi вiдходячих у життя вiчне. Янгол усе тяжко зiтхав i плакав ревно, скiльки Максим його пам'ята?. I малому Максимовi все здавалося, нiби тому вiн так ридав, що недалеко бiля нього все було копано великi ями та й роблено в них братськi могили для розстрiлюваних над ними людей... I дядина, красуня тiтка Ганнуся, точнiсiнько так ридала, коли стояла на могилi навколюшки, розхристана, з розметаною косою, затискуючи руки мiж колiнами, - над розстрiляним сво?м чоловiком, а його, Максимовим, дядьком, колись... Колона йшла, обминаючи центр мiста, йшла бiчними вулицями, тримаючи курс таки туди - на ледь помiтний хрестик за купами голих дерев i дахiв, на хрестик дерев'яно? церковцi соборного цвинтаря. Тi вулицi, якими вони йшли, так добре знанi Максимовi з дитинства, - то вже були не вулицi. Вся ця частина мiста була перетворена в суцiльний пустир, укритий ру?нами дiмкiв i глибоченними воронками. По краях воронок лежали величезнi брили мерзло? чорно? землi, вивернутi тоновими бомбами. "По кому тут треба було скидати тоновi бомби!?." I, нiби як знущання, як глум над тi?ю всi?ю ру?нницькою робою i як трiюмф перемоги над нею, ось над шляхом, край велико? левади сто?ть глиняна хатина пiд солом'яною старезною стрiхою... Максим знав цю хату з дитинства - це хата Кривоносiв, ковалiв i молотобойцiв, що з ?хнiми хлопцями вiн учився в школi та з ними ж на печi ось у цiй хатi слухав казок старо? бабусi Кривоносихи - казок про царiвен, про вiдьму, про хатку на курячих лапках... I ця "хатка на курячих лапках" iз казки завжди асоцiювалась у Максимовiй уявi саме з хатиною Кривоносiв. А тепер ця хатка на курячих лапках сто?ть от над кра?м велетенсько? воронки, як над проваллям, i - цiла-цiлiсiнька! Це нiби теж кадр iз казки. Цiлiсiнька, пiсля нападу "нечисто? сили", тiльки припала на один рiг, мовби вклякнула на одно колiно, та стрiха трохи задерлась. Та ще ослiпла зовсiм - ?дина ?? шибка в маленькому вiкнi вилетiла. Решта шибок, як i ранiше, були позатиканi онучами, й тi онучi не повилiтали, - це, либонь, ще тi онучi, що були й за Максимового дитинства, що ?х iще повтикала стара Кривоносиха. "Непереможнi, незнищимi укра?нськi онучi!" Чим далi колона йшла, тим реальнiшою ставала для Максима можливiсть пройти попри самiсiньку власну хату. Так. Це була б страшна iронiя! I на те закривлялося. Ось уже мiський парк. Ось Шеметiв перевалок. Ось вони вийшли на Максимову вулицю... Звiдси б повернути лiворуч, i за яких двiстi крокiв - його хата. Але колона не повернула лiворуч i не пiшла вздовж по вулицi, а лише перетнула ?? впоперек навскоси. Конвой так квапив, так гнав, що люди бiгли... бо над мiстом уже знову ревли лiтаки й могло статись так, що, доки колона добiжить до цвинтаря, ?? змiшають iз болотом ранiше, ще й разом iз конво?м, i тим зiпсують усю задуману виставу, зламають ?? послiдовнiсть. Люди бiгли, спотикаючись. У тiм поспiху даремно Максим повертав голову влiво, намагаючись востанн?, хоч здалеку, побачити свiй дiм... Нiчого вiн не вглядiв, не встиг. Проминувши Зелене озеро (озеро посеред вулиць, на якому Максим учився плавати й рибалити, ловивши штаньми золотих маленьких карасикiв i жаб'ячих пуголовкiв, i яке тепер його не зворушувало, засипане брудним снiгом, сажею, цеглою, трiсками й шматками бляхи вiд розбомблено? касарнi, що стояла при березi) - проминувши це озеро, колона повернула лiворуч... I тепер уже зовсiм стало ясно, що таки дiйсно вони йшли на цвинтар. "Ось пройти ще цi?ю вулицею, звернути праворуч у вузенький Силенкiв перевалок i тим перевалком вийти на Ярмаркову площу, пересiкти ?? навкiс - i вже. Там ? брама, через яку всi входять... але не всi виходять". "За тi?ю брамою, там ?х i чека? мармуровий янгол". За цим передбаченням усе й вiдбувалося. Це вражало. А також вражало те, що скiльки вони пройшли, а нiде ще не стрiли жодно? живо? душi, навiть собаки. Нишком кожен, i Максим теж, хотiв, щоб стрiвся бодай хоч якийсь випадковий знайомий, щоб хоч знали люди (хоч хто-небудь!), коли й куди ?х поведено, щоб знали, що вони тут пройшли востанн? власними сво?ми ногами... Пройшли вулицю. Ось колона звернула в вузенький Силенкiв перевалок. Ось... Але далi цього перевалочка колона не пiшла. Вона зупинилась, геть виповнивши його вщерть, бо був вiн зовсiм вузенький, i так стояла. Люди перепочивали тiлом i мучились душею (хто ще був здiбний мучитись). Це все-таки мала бути лише коротка павза, а потiм вони вийдуть на ярмаркову площу, зроблять останнiх пару сот крокiв i... Проте з цього перевалочка колона далi не пiшла. Виявилося, що мета ?? маршруту була якраз тут, саме в цьому перевалочку. Це був досить великий одноповерховий будинок Силенка. Тобто - колись це був будинок Силенка, якогось купця, чи архи?рея, чи генерала, Максим так добре й не знав того, хоч проходив повз нього безлiч разiв. А не знав тому, що пiзнiша слава цього будинку геть затьмарила iмена попереднiх господарiв. А був тут пiзнiше "Штаб Духонiна", а потiм "ЧеКа"... Може, вiдтодi й янгол той плаче там так тужно... Потiм тут був вiйськовий клюб. Нарештi - контора й клюб радгоспу "Свобода". А тепер... А тепер тут, зда?ться, мав бути також "клюб"... Якiсь люди шпарко й галасливо працювали в ньому: чiпляючись по вiкнах, як мавпи, вони прибивали грати!.. Пристосовували. За десять-двадцять хвилин усе було готове: дiм купця чи архи?рея Силенка було пристосовано до ново? функцi?. В цей дiм i було впаковано всю колону. Запхнули ??, натоптали, придавили колiнами, рушницями та кулеметами й замкнули. Варта розташувалась по менших прибудiвках та в коморах у дворi, начальство й "управлiння" - по сусiднiх дiмках. I нова тюрма зафункцiонувала. Всерединi в тiм домi дверi були повириванi й стiни порозвалюванi, так що вiн знутра являв собою майже суцiльну залю з коридорчиком. У цю залю й у цей коридорчик i насипано було повно людей. Вони кишiли купою, один на одному. Топталися по головах i ногах. Вкладувалися. Вмощувалися... А над усiм - гнiтюча-гнiтюча тривога, страх i якесь внутрiшн? ниття, як зубний бiль... "Соломонова теза про пiсок пустель, мабуть, саме отут була б найбiльш доречна. I та його теза про хробакiв..." Максим роздумував над цим, лежачи серед людського звалища й спостерiгаючи з нудьгою все навколо себе. I вже майже визнав за ним рацiю - за Соломоном цебто. Господи! Сама думка, що Соломон мiг мати рацiю, вбивала. Зрештою, все тут убивало, весь оцей свiт убивав. "А таки, мабуть, мав рацiю!.." Зваленi в купу, в звалище, всi цi iстоти (а це вже були тiльки iстоти - нi, пiсок пустель!) помалу втрачали зовсiм свою людську подобу. Максим давно знав, що людина в певних обставинах може швидко звiрiти, обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так от оголено й у такому темпi й маштабi... Цього ще не бачив. I тут же пригадував знову слова Соломона про вагоме й штучне - про те, що вiдвiю?ться, й про те, що лиша?ться. I от - штучне вiдвiялося, лишилося вагоме... В тюрмi панувала ядуха, злоба. Люди починали нагадувати собою диких iстот, що на малiй площi, в ямi, намагалися видертися геть по головах собi подiбних, топчучи одне одного на смерть. Вони шукали рятунку в загибелi ближнього, в зненавистi - в тому, в чому рятунку нiколи не було й нiколи не буде. Над людським звалищем, у смородi лахмiття, випарiв i махоркового диму, тяжка, як сам той дим, стояла зловiсна, брудна лайка. Люди гризлися за мiсця бiля вiкон, за те, хто з них був чи ? "ворог народу", а хто нi, - хто... "правильно", по заслузi сидить у цiй "буцигарнi", а хто "безневинна жертва"... Гризлися за те, хто "чесно жив", а хто з нiмцями спiвпрацював, хто любить сов?тську владу, а хто ненавидить... Причому все те говорилося якнайголоснiше, щоб чула варта за дверима, щоб чув карнач, а то й "сам За?ць". Люди билися кулаками в груди й клялися... й проклинали... I дубасили словами один одного, а вiд слiв переходили й до кулакiв. Все це вирувало, ворушилось, як мурашник, - нi, як черва. А посерединi того коловороту лежали Максим iз Костиком. Хлопець дрiбно тремтiв. Вiн нiколи не був у такiй ямi, i його дитяче серце огортав панiчний жах. А Максимове серце огортала туга - нi, нудьга. "Любов!.. Iде?!.. Бог!.. Честь!.. Ха-ха-ха!" - бринiли Соломоновi слова. Його дух витав тут, як дух злого генiя, аж Максимовi ставало моторошно... Серед ув'язнених найбiльш горлатими, найбiльш "вiдданими Сталiновi й партi?", найбiльш "чесними" виставляли себе тi, що були вчора пiдручними в Зайця, - полiца? з "любовi до мистецтва", гестапiвськi попихачi й тi "заплiчних справ майстрi", що так по-мистецькому орудували намиленою мотузкою. Вони били себе в груди й напосiдалися на всiх iнших, тероризуючи ?х сво?м горлатим пащекуванням. Iншi огризалися, нагадували крикунам учорашн?, тодi вибухав й стояв божевiльний клекiт - клекiт оскаженiлих людей. Тюрма аж стугонiла вiд лютого ревища. I раптом... Раптом усе вривалося. Люди заклякали, аж стукаючи лобами об пiдлогу, тиснулися в кутки, стогнали й хрестилися, згадуючи Бога й "Царицю Небесну", i лежали тихо-тихо, шепочучи молитви... Це над дахом проходив смерч - там гули лiтаки, налiтаючи черговою хвилею на мiсто й бомблячи його з низького лету. Люди шаленiли вiд жаху. Вони влипали в пiдлогу, тремтiли й говорили тiльки пошепки, нiби боячись, щоб ?х не почула, пролiтаючи над дахом, смерть. Але лiтаки пролiтали i... I тодi за ними вслiд зривався скажений вихор матюкнi "в Бога, в Богородицю, в янголiв, у всiх святих i ?хнiх заступникiв"... Розквитавшись так iз лiтаками, бралися знову до перервано? баталi?. I знову все, як було й перед тим: клекiт i ревище... I ось серед такого ревища, як його завершення, зрина? нагло гiстеричний голос. То, скориставшися з маленько? павзи, якась iстота б'? себе кулаком у груди, рида? й вигуку?: - А в усьому цьому виннi вони - тi газетчики та коректори рiзнi!.. Вони позводили нас iз ума сво?ми газетами!.. I скреготить зубами, що вчасно не повiшав ?х усiх, i пропону? спосiб розправи з ними - колесувати, четвертувати ?х i т. д. за те, що от ?х "бiдних до такого довели". Костик злякано втяга? голову в плечi й тиснеться до Максима. Вiн бо?ться. I вiн ма? рацiю, бо серед цi?? роз'юшено? людсько? стихi? до безглуздого самосуду зовсiм-зовсiм близько. Причому будуть бити й убивати такого-от Костика за те, що вiн "проклятий коректор", i професiйнi вбивцi, й люди, якi нiколи курчати не вбили, якi колись любили пташок, i дiтей, i книги, й церковнi спiви... Всi вони, цi люди, тепер пустилися берега. "Оголилися", мовляв Соломон. Тут-от оголилися ?хнi серця, i в тих серцях був тепер лише чад. Знову лiтаки - i знову все пада? ниць, а як небезпека мина? - знову розлива?ться той чад, чад зненависти й злоби. Це так ошалiлi з переляку люди робили "репетицiю", бо ж... Бо ж усi кожно? хвилi чекали Спец-Трибуналу. Найбiльше, мабуть, дiсталося в цьому звалищi нiмцям. Не тим, що десь там лiтали й бомбили, а тим, що були в камерi, ?х було тро?. Тро? вiйськовополонених - недавнiх нiмецьких салдатiв. Власне, вiд ?хнього салдатства, вiд ?хньо? величi вiйськово?, в них тепер нiчого вже не лишилося. Хiба що лише старi, бруднi, подертi й завошивленi штани. I все. Замiсть чобiт, на них були якiсь мотузянi лаптi, замiсть шапок - нiчого, а замiсть шинелiв - старi сiрi коци. Вони куталися в тi коци й тиснулися один до одного. Вони навiть не сидiли - вони, тиснучись отак, стояли купкою, бо не було для них мiсця, щоб сiсти чи лягти. Та й не брак мiсця змушував ?х стояти й злякано, з невимовною нудьгою тиснутися один до одного, а те, що всi ?х злiсно штовхали ногами, наступали на пальцi, ходили по них, зумисне пiдбивали пiд колiна, ще й обкидали нечуваною лайкою. Дрiбно тремтячи, полоненi стояли в найгiршому мiсцi - при вихiдних дверях у тiсному коридорчику, бiля "парашi", нагадуючи собою безмовних телят, притягнених на зарiз. Тi, що пiдходили до "парашi" за потребами, мочились ?м на ноги, й кожен знаходив спосiб якось виявити свою безмежну до них зненависть. Не розумiючи мови, нiмi поневолi, нiмцi дивилися здивованими, жалiбними очима, вiдкривали роти, мовби сподiвалися ними щось почути й зрозумiти. Але з них вистачало й iнтонацi? голосiв та мови вчинкiв. Серед усiх упослiджених вони були тут найбiльш упослiдженi. Особливо в критичнiй ситуацi? вони опинялися кожного разу пiсля налету нiмецьких бомбардувальникiв. Коли тi бомбардувальники вже вiддалялися, тодi маса, вставши з колiн i з черев, була недалека вiд того, щоб тих трьох "фрiцiв" геть розтерзати... Цiлий день пройшов, як у тяжкiм учадiннi. Та й справдi, це людське звалище видавало з себе тiльки сморiд i чад. Та не тiльки чад онуч, але й душевний чад. Навiть онучi видавались Максимовi "шляхетнiшими" порiвняно з тим, що тут звалося ще людською душею. "Так, так, - кипiла його думка люто. - Самум. Самум диких пiщинок, одержимих iнстинктом самознищення, ру?ни, загибелi. I от ?х нагромаджено тут цiлу дюну. Це тут, а ще ж..." I, нiби доповнюючи цi болючi думки Максима, до його свiдомости долинула випадково почута серед загального галасу фраза, з чого було видно, що не тiльки вiн, а й ще хтось тут думав його думу. Та фраза була промовлена меланхолiйно, до самого себе, кимось у кутку, в звалищi - тихо, як зiтхання, зламано й безнадiйно: - В о н и поставили "стелю" - i людина вже не може злетiти вгору. I все. Цю фразу було сказано майже пошепки, проте вона прозвучала для Максима дуже голосно. Хто це сказав? Та даремно Максим дивився в гущу, щоб угадати, хто ж сказав тi слова. Серед брудних, зарослих щетиною, здичавiлих облич, здавалося, не було жодного такого, яке сво?ю духовною печаттю могло б видатись за вiдповiдне до цi?? фрази. Так i не змiг Максим узнати, хто ж то сказав. Та це й не було важливим. Важливою була сама ця приголомшуюча думка. "Стеля" - це так авiятори називають межу можливого для лiтака щодо пiднесення вгору, межу можливого, лiмiтованого спроможностями мотора чи спроможностями людини. Отже - той сумний голос виявив, назвавши, страшну рiч - "стелю" в людинi. "Вони" поставили ?? в людинi, як останню межу... "Вони..." Хто "вони"?.. Ясно, в о н и - всi цi Соломони й Зайцi та подiбнi. Попи й хами вiд марксизму, "iдеалiзму", матерiялiзму, фашизму, гiтлеризму, ленiнiзму... iзму... iзму... "Пророки й апостоли", вождi й виконавцi, Соломони й Зайцi! Два полюси однi?? цiлости, дiялектично сполучена "?днiсть протилежностей", - ось тут вона виявилася. Соломон - теорiя й система, За?ць - практика. "Що людина може?.. Людина нiчого не може!.." Так, вона вже не може злетiти вгору. Вона ма? "стелю". I вона повза?, як хробак. Тому повза?, що... повзучому не так просто впасти вниз. У крайньому разi, можна не впасти, а сповзти вниз i там якось жити. Ось... Це тому меланхолiйний тихий шепiт серед людського звалища прозвучав так голосно для Максима: "Стеля"... I ставало вже зовсiм не жаль Максимовi, що ?х усiх тут, i його разом iз ними, так близько пiдвели до того печального янгола на цвинтарi. Залишався лише жаль до самого того янгола, - бо ж усе це насправдi зовсiм не варте було велико? скорботи його прекрасно?, хоч i кам'яно?, душi... Як добре, що ?х пiдвели вже до цього-от цвинтаря! Колись вiн, iще малим, у хвилини тяжкого розпачу, мрiяв про те, щоб тут, де лежать усi його предки, де лежить i вся його рiдня - сестри, брати й, нарештi, батько та мати, - де так затишно й сумно - лягти й собi теж i розпилитися, спочити в цiй рiднiй землi, топтанiй дитячими ногами, порости буйним чебрецем, кущами бузку, черемхою й шумливими соснами... На цвинтарi сосни гудуть... Як прекрасно гудуть отi сосни! Та?мниче, загадково, чисто й вiчно, як прибiй морський. Неначе то душi розмовляють мiж собою мовою вiчности про все i про всiх покинутих, колись люблених, омрiяних, втрачених. Душi, у велич i вiчнiсть яких Максим так завжди вiрив. Вiрив безмежно, до болю, до слiз!.. Людськi душi... I от... Людина вже не може злетiти душею вгору - вгору, до божеських висот!.. Не може... Невже ж не може?.. А вранцi вiдбулася сцена, що струсонула Максимом, як гураган билиною. Ця сцена вiдбулася в крихiтному коридорчику, де стояли тi три нiмцi бiля "парашi". Проспавши нiч стоячи, вони похитувалися на ногах i трималися один за одного, та все ж стояли вперто. А навпроти них, бiля вiкна, стояв якийсь командир червоно? армi? - теж арештант. У шинелi наопашки, без паска, в шапцi, насуненiй на очi, вiн водив щелепами, аж йому понадималися моргулi на скивицях, i все курив - лютий-прелютий. Сам низенький i вугластий. Обличчя його, подовбане вiспою й перетяте шрамами, й теж вугласте, щелепате, заросле рудою щетиною, мало в собi щось звiряче. Коли Максим глянув на це обличчя, в нього пiшов холодок поза шкiрою: "Ось де суть формули - ш т у ч н е в i д в i я л о с ь , л и ш и л о с я в а г о м е ! ! . Ось тут вона - сама ця формула!" Напевно, ця людина скупана в кровi вiд п'ят аж до макiвки. Вона, напевно, бабралася в тiй кровi з насолодою. Це був фронтовик. Гострi й понурi його очi все дивилися й дивилися крiзь хмару махоркового диму на нiмецьких салдатiв. Наглядач саме роздав хлiб, i вся камера жувала. Не жували тiльки нiмецькi салдати, тремтливо кутаючися в коци та поглядаючи тужно й тривожно на рябого командира. Докуривши цигарку, рябий командир сплюнув, кинув окурок геть i ступнув до дверей. Постукав. Мовчанка. Командир постукав дужче, так що дверi аж задеренчали. Гуркнув засув, i в прочиненi дверi зазирнув За?ць: - Хто стука??!. В чом д?ло?! - Дай л ю д я м х л i б ! - промовив командир спокiйно, понуро. - Яким людям? Усiм же дано!.. - Дай л ю д я м х л i б ! ! - пiдвищив командир голос i показав пальцем через плече на нiмецьких салдатiв. - А-а... - зареготався За?ць - Фрiцам?!. Ха-ха-ха!.. Пашол!.. - i хряпнув дверима, загримiв засувом. Командир розмахнувся й так загримав у дверi, що з них посипалися трiски. Вiн бив у них кулаком i кованим чоботом, збиваючи половинку з петель i гукаючи суворо громовим голосом: - Ану одкрий!!. За?ць вiдкрив i став на дверях iз автоматом. Проти нього став рябий командир у шинелi наопашки, змiряв Зайця оком з нiг до голови i раптом вибухнув, заклекотiв дико, несамовито, задихаючись i тупаючи осатанiло ногами: - Я - салдат... Окремо? Червонопрапорно?... Я тобi... прриказую, хаме!.. Дай людям хлiб!!! Чу?ш?!. Тилова ти криса! Мерзотник!! Хам!! Скотина!! Дай х л i б!!! Це люди!.. Ти розумi?ш??! Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти!.. Вся тюрма схопилася на ноги. А на командира страшно було дивитися. - Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти! За?ць поблiд i, зачинивши дверi, побiг десь. За хвилину вiн принiс хлiб - три пайки. Нiчого не кажучи, вiн тремтячими руками вiддав той хлiб нiмцям i зник за дверима. Нiмцi взяли хлiб. А командир вернувся на сво? мiсце, закурив i, вiдвернувшись до вiкна, стояв там у хмарах махоркового смердючого диму. Дивився понуро й з нудьгою десь на латку сiрого неба. Треба було бачити тих бiдолашних "людей", загорнутих у коци. ?х нiби оглушило. Вони недовiрливо й жадно дивилися на хлiб, не ймучи вiри, бо не бачили того хлiба, мабуть, уже кiлька днiв, дивилися один на одного, переводили очi на рябого командира й знову на хлiб... Потiм дво? з них уп'ялися в хлiб зубами, кусаючи його великими шматками, а третiй... Третiй не витримав, - одвернувшись до стiни, вiн уперся в ту стiну головою, й плечi йому нестримно затремтiли, заходили ходором... Ось ця сцена й струснула Максимом, як гураган билиною. "А тепер скажи, Соломоне, що ? вагоме?! Що ? вагоме й реальне в людинi?!. I чи й о ц е теж пiсок пустель?!. Га?.. " Поза тим i цей день нiчого нового не принiс. Нiч також. Лише переповнення тюрми та загострення тривоги чекання. Всi чекали Трибуналу. А тим часом подi? десь розвивалися шаленим темпом, велетенськими й зовсiм несподiваними стрибками. I нiби в самому повiтрi вiдчувалося, що щось особливе мало сьогоднi статися. Хоч для Максима воно вже сталося й навiть вивело його зi стану душевно? анабiози. Щось стряслося грандiозне, що не давалося так просто схопити розумом. Пiд його враженням Максим стояв приголомшений посеред хаосу. Той хаос крутив ним, топтався по ньому, а вiн ухопився зором i душею за того рябого, подзьобаного вiспою, i ?дине, що виразно вiдчув раптом, гостро, з щемлячою нудьгою, - це те, що йому вже не хотiлося вмирати. Ще пiвгодини тому було байдуже, а тепер... Тепер йому не хотiлося вмирати так просто. Нi! Максим визирав у вiкно, в надi? побачити дружину. Побачити хоч здалеку, хоч на одну коротюсiньку мить... Там, на вулицi з'явилося багато жiнок i дiтей. З вузликами, з пляшками молока, з торбиночками, вони сходилися, стояли попiд парканами й попiд дiмочками вiддалiк i дивилися в вiкна тюрми. В'язнi теж хлинули до вiкон, тиснулися до них зсередини, висували в розбитi шиби руки й голови, крутили розчепiреними пальцями, щось кричали. Але все те марно. Охорона не дозволяла близько пiдходити, анi не приймала передач. У перевалочку попiд парканами стояв тихий плач. Жiнки й дiти все прибували. Не одному в'язневi, що бачив це, душа завмирала: "Щось неспроста так багато тих жiнок iде, мов плав пливе!" В тюрмi вщухав уже крик i лемент i припинилась озвiрiла гризня. Вiдчувши раптом гостро неминучiсть розлуки, всi посмутнiли, поробилися тихi. Дивилися в вiкна на жiнок i дiтей, пiзнавали ?х, i багато-багато з них плакало нишком, одвертаючись, щоб нiхто не бачив... Максимово? дружини не було. Мабуть, не знала, де вiн, здезорi?нтувавшись за цi днi. Чи, може, що сталось? А тут же зовсiм близько - палицею можна докинути до його хати. Отак - от через вулицю, через городи, раз i вдруге - i просто до хати можна втрапити. Он-он видно вершечок клена - то клен бiля його вiкна... Але дружини не було. I взагалi нiкого з роду. "Прийдуть... Вони ще прийдуть!" Годинi о десяти вiдчинилися дверi й на порозi став карнач, цибатий чолов'яга в галiфе. Вiн довго дивився злими очима в гущу, але нiяк не мiг знайти того, кого шукав. - Ей, которий тут архiтект, Колот? - нарештi сказав вiн злiсно в ту гущу. Максим вiдгукнувся. - Давай вихадi! Максим довго "виходив" - лiз через людей, тиснувся, дерся, лишаючи решту гудзикiв з одежi й дориваючи ?? там, де вона була ще цiла, - нарештi вийшов. Бiлий, неначе мiрошник, у крейдi зi стiн, вiн став посеред вулицi, обтрушуючись, а перед ним стояла варта й якийсь гвардiйський офiцер. - Слухайте, - сказав офiцер сухо. - Ви, кажуть, архiтектор? - Так. - Добре, тодi пiшли зi мною. Пiшли кiлька крокiв по перевалочку. - Проектувати можете? - запитав офiцер. - Гм... Дивлячись що. - Тюрму, скажiмо! - бовкнув зумисне грубо офiцер. - Н-не пробував... - протяг Максим, заскочений. Подивився на жiнок з вузликами, зiтхнув i вже хотiв сказати "нi!". - Нiчого, - посмiхнувся iронично офiцер, здогадавшись, якi думки прийшли Максимовi в голову. - Бува?... Отже? Максим не квапився, затягаючи вiдповiдь. Вiн вирiшив побавитись у "великого архiтекта", щоб тим часом подихати свiжим повiтрям. - Отже, не пробував... Це спiшно? - Спiшно. - Тут будуватиметься? - Нi, в Харковi... - А-а... Максим задумався. Вiн думав зовсiм не про те, на що чекав офiцер, вiн думав про рiзне. В головi при?мно шумiло вiд чистого, п'янкого повiтря. I, мiж iншим, у голову лiзла згадка про будiвничого харкiвсько? тюрми ОГПУ, який (будiвничий) сидiв разом iз ним, Максимом, в однiй камерi - в тiй же таки, ним самим збудованiй тюрмi - i рвав на собi волосся, кажучи, що коли б знав, то перед проектуванням узяв би й задушився мотузкою... Потiшав його Максим тим, що, мовляв, - "не ти, так хтось iнший, однак цю тюрму вибудував би, таки вибудував би неодмiнно, i все одно в тiй тюрмi довелося б сидiти, так само, як i в цiй; так що нема? зовсiм причин рвати на собi волосся". Максим посмiхнувся й зiтхнув. - Нi, - сказав вiн iронично до офiцера. - Мабуть, я не зумiю... Це потребу? спецiяльного хисту. - А ви спробуйте! Ви тiльки спробуйте. - Хiба що спробувати... Максим подумав знову якийсь час, а тодi спитав меланхолiйно: - А як не вийде нiчого? Тодi що? - Гм... Тодi ми вас розстрiля?мо, - спробував нiбито пожартувати офiцер, але це йому не вдалося, й вiн поспiшив поправити свою несподiвану щирiсть: - Не ламайтесь, мiстер! Нам рекомендували вас як вiдомого архiтектора. Отже - он у тiм домi ви будете працювати. Вас туди приводитимуть i вiдводитимуть. Там ви будете як вдома. Що вам потрiбне? "Вдома. Гм". - Максим зiтхнув. "Вдома" нагадало йому про дiм, про родину. - А матер'яли ?? - запитав, уже цiлком у полонi сво?? думки. - Скажете, що вам буде потрiбне, все дiстануть. Максимовi прийшла в голову думка: "А що, коли справдi використати це як нагоду побувати вдома? 'I то сьогоднi ж. А там буде видно, як воно з тим "проектом" буде". Що тут була нагода й вискочити з петлi - про це Максим у цю мить не думав. Мабуть, тому, що не приходила й думка в його вперту голову справдi проектувати тюрму. - Слухайте, - сказав вiн до офiцера. - Таж iнструменти й матерiяли ? в мене вдома. - Сказав неправду, бо вiн майже все продав частками за харчi, рятуючись iз родиною вiд голоду. - А мiй дiм ось тут близько... - Гаразд! - пiдхопив офiцер. - Ми вам дамо "бойца", i ви сходите з ним. А тим часом... - Вiн покликав варту й передав ?й Максима. Повертаючись до камери, Максим посмiхався при думцi, що от, може, вiн i справдi за якийсь час вiдвiда? сво?х вдома. Це було б щось нечуване в iсторi? й практицi НКВД - щоб арештант ходив на побачення до сво?? власно? хати... Але не судилося тому здiйснитись. Не встиг Максим iще влiзти до камери й проповзти на сво? старе мiсце до Костика, як у тюрмi створився якийсь переполох. З чого саме почалось - невiдомо. Але всi раптом помiтили, що вуличкою швидким темпом пройшов вiддiл озбро?них гвардiйцiв iз регулярних вiйськ НКВД й увiгнався на тюремне подвiр'я. Все, що було там, бiля тюрми, раптом заметушилося, забiгало. Звiдкiлясь уже мчали вуличкою карнач, i За?ць, i начальник мiлiцi?, i вся ?хня "свита". Все те поприбiгало на подвiр'я тяжко озбро?не, клацаючи й брязкаючи тi?ю збро?ю. Так само, брязкаючи збро?ю, позбiгалась на подвiр'я вся варта, повилазивши й повискакувавши з усiх шпарин та прибудiвель. Вони на бiгу прищiпали паси, чiпляли до автоматiв диски, чiпляли гранати, ладували набiйницi. Здавалося, все було охоплене панiкою. Брязнули, хряпнули дверi. - Вихадi!!. Стройся-а-а!!. - загримiв За?ць. Так само охопленi панiкою, виливалися лавиною з будинку в'язнi. Панiка покотилась перевалком, охопивши його, наповнивши його вiд краю до краю. Заридали, закричали жiнки й дiти. Але - дивно: багато жiнок i дiтей пiдбiгало до вартових i, ридаючи та цiлуючи хапливо й розпучливо, тикали ?м вузлики, згорточки, торбинки. То були жiнки, матерi й дiти вартових!.. Усi ж iншi, жiнки, матерi й дiти в'язнiв, стояли вiддалiк i лише простягали руки та плакали, не маючи права пiдбiгати... Варта вишикувалася в двi густi подвiйнi шпалери - один ряд у цивiльному, другий - у вiйськовому. Мiж тi шпалери вганяли в'язнiв, ставлячи ?х по чотири. Довжелезна колона зайняла все подвiр'я й простяглася навгород, а з будинку ще виливалася й виливалася сiра маса. Господи! Звiдки стiльки людей? Як вони могли в такому будиночку вмiститися?.. Карнач кричав, гарячився, пiдганяв усiх, а карнача пiдганяв командир вiйськового гвардiйського вiддiлу. Нарештi вийшли всi. Наостанку привели звiдкiлясь групу жiнок-в'язнiв, печальних "жiнок-мироносиць", - i поставили в кiнцi колони. Довжелезна колона стояла готова, "зформована", бiлiючи плечима, спинами та колiнами, - люди винесли на собi всю крейду зi стiн тюремних, усе вапно й порох цегли та весь бруд iз пiдлоги. Але обтрушуватись нiкому навiть i на думку не спадало. Люди дивилися безтямним зором навколо, на бiлий свiт, на людей, на жiнок, навряд чи щось iз того до пуття бачачи й розумiючи... Вiддiл вiйськово? варти переформувався - вийшов iз шпалери, роздiлився надво?, половина стала спереду колони, половина - ззаду. З бокiв лишилася двома суцiльними парканами мiлiцiя. - Кроком!.. - Швидко! Бистро!.. Давай!! - Маррш-ш!!. Заголосили нестримно, затужили жiнки. Загукали щось дiти. Бiля мiлiцiонерiв тюпали ?хнi жiнки, матерi й сестри, припадаючи, а арештантськi матерi, жiнки й сестри бiгли вiддалiк, збоку... Колона повернула не до цвинтаря! Всупереч сподiванням, вона повернула зовсiм в iнший бiк - на ту саму дорогу, якою прийшла вчора. Коли колона витягнулася з двору в перевалок, а з перевалка на широку вулицю, ?? було зупинено знаком з переду. Там стояли - начальник мiлiцi?, командир вiддiлу гвардiйцiв, За?ць та iншi. Командир гвардiйцiв пiдняв руку й суворо звелiв усiм жiнкам i дiтям iти геть, бо iнакше, сказав, вiн змушений буде стрiляти - тобто що вiн розстрiля? ?хнiх чоловiкiв i синiв тут на мiсцi. Жiнкам мiлiцiонерiв теж було наказано йти геть. Жiнки завагалися. Тодi командир дав знак i три автоматники пустили три черги вгору, понад головами. Жiнки розсiялися. - Марш!!. I колона пiшла. Вона пiшла в бiк, зовсiм протилежний тому, де стояв печальний i нiжний янгол мармуровий, оберiгаючи й оплакуючи душi замучених i вбитих, охороняючи ?хн? останн? тихе пристановище... Варта квапила шалено, немов чимдуж утiкаючи геть вiд того мармурового янгола. РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ Дивно! Нiкого... Вони знову не зустрiли нiкого з людей. Вони перетяли мiсто навскiс, але нiхто не вийшов i не вибiг ?м назустрiч, анi не виглянув через паркан. Тiльки й помiтив Максим, що, коли вони проходили вулицями, де-не-де людськi очi визирали крiзь щiлини й дiрки вiд сучечкiв у парканах - нишком, обережно. А може, то йому так тiльки здалося? Взагалi ж навколо була пустка. Лише вони, колона смертникiв, бiгли серед тi?? пустки, бiгли по мертвому, вбитому в землю, втоптаному геть у болото мiсту, - колона блiдих iстот, виваляних у смiттi, в крейдi, в глинi. Та ще високо-високо в небi кружляли стрижi... Ген там, над собором... Але нi, то були не стрижi. I не над собором. То лише в тому напрямку, де був колись собор, над хрестами якого колись було все кружляли в блакитному зенiтi стрижi, - там десь геть-геть далеко кружляли згра?ю лiтаки. А коло них раз по раз з'являлись кудлатi баранцi вибухiв. А коли вже колона пробiгла всi вулицi й звернула на останню - до них таки вибiгла людина. Це було на вулицi Широкiй. На тiй самiй Широкiй, магiстральнiй вулицi, яка вела вже геть iз мiста на схiд i на якiй була та розбомблена "тюрма". Колона поминула ливарний завод, що стояв край велико? площi, де починалася Широка, й звернула в вулицю по розквашенiй, по колiна розмiшанiй грязюцi. Варта притискала колону до парканiв, панiчно тиснучись до тих парканiв сама перед лiтаками, що вже кружляли низько над мiстом, виючи. На шосе не було нiкого. Лише на пiшоходi, вiдокремленому вiд шосе глибокою канавою, рухалася ця колона, притиснена до парканiв i гнана вчвал, виривалась iз-пiд вогню. I тут до них вибiгла людина. Невiдомо звiдки вона взялася. В колонi почулись навiть здивованi вигуки, i всi в колонi почали повертатись обличчями лiворуч. Там, на шосе, паралельно колонi бiгла жiнка. По колiна в грязюцi, боса, простоволоса, розхристана - вона бiгла боком i тримала в руках двi iкони, двi почорнiлi дошки - Спасителя й Марi? з дитям. Вона пiднiмала ?х високо над головою i хрестила ними колону... Бiгла боком, i хрестила, й хрестила... Очi ?? були божевiльне витрiщенi, вона безумно щось кричала без слiв i... без звуку... Груди - сухi груди матерi, що викормила цiле поколiння дiтей, були розхристанi й оголенi, але вона того не бачила... Волосся ?? розвiвалося на вiтрi... Вгорi ревли лiтаки, але вона не чула, вона хапала ротом повiтря а чи беззвучно щось кричала... Бiгла боком, i хрестила, й хрестила всiх, всiх, всiх... Враження було приголомшуюче. Варта вiдвертала очi й квапилася дужче. В'язнi блiдли, спотикалися й бiгли... бiгли... А Максим дивився на розхристану, збожеволiлу вiд великого-великого вiдчаю матiр i вiдчував сво?м серцем справжнiй трагiчний змiст усього цього. "Але кого вона хрестить?.. I навiщо вона хрестить?! Навiщо вона цю колону хрестить? I за що?.." "А-а!.. Це вона хрестить, мабуть, того рябого, подзьобаного вiспою салдата!.. Того офiцера з Окремо? Червоно-прапорно?!.. "Дай людям хлiб!" А жiнка задихалася. Вона хрестила не когось одного, вона хрестила всiх, всiх. Вона вже вiдставала, безсилiла, але не хотiла вiдстати. Так нiби це вона хоронила ?дину й останню свою надiю й не хотiла хоронити, хотiла ?? вирятувати. Вирятувати!.. I здавалось, що вона кричала без слiв тим криком вiдчаю, що ним кричали колись ?? предки й предки всiх тих, що бiгли в колонi, коли тi предки прагнули вирятувати свого повергнутого в безодню земного бога, волаючи: "Видибай!.. Видибай, боже!.." Хтось поруч Максима плюнув i по-босяцькому розсипався похабною лайкою. Тодi другий х т о с ь , схлипуючи спазматичне, на ходу з усi?? сили вдарив того першого в вухо. Вдарив понуро, страшно здоровенним сво?м п'ястуком, як довбнею. Вдарений полетiв сторч головою в глибоку канаву, повну води... Колона бiгла мимо, варта теж... Нiхто й не думав зупинитись, нiхто й не думав витягати. Бiгла колона, i бiгла жiнка. Вона зовсiм не бачила, що там трапилось, бо вона взагалi нiчого не бачила. Вона лише бачила суцiльну сiру масу людей, десь ведених на страту, i не хотiла з ними розлучитися, мов це вели останнiх людей, що були ще на цьому свiтi. Та помалу жiнка вiдставала. Грязюка була надто глибока, сили надто слабi. Вона вiдставала помалу, але все ще бiгла i все хрестила, хрестила... Коли вибухла десь позаду бомба, Максим саме в ту мить озирнувся. I бачив, як у вiдсвiтi спалаху жiнка високо змахнула руками, мов крилами, iкони полетiли геть, а вона з усього маху розпласталась у грязюцi... Ця картина мигнула й погасла. Промерехтiла, як при свiтлi магнiю чи при спалаховi блискавки, пiсля чого стало темно. Свiтло денне померкло вiд сажi й диму. Чи, може, вiд туману в очах?.. Це був останнiй кадр iз рiдного мiста. I це була остання людина, остання жiнка, остання мати, що вийшла ?х проводжати. Нiхто не знав, що сталося, куди ?х так гнали, в чому справа... Спереду колони невiдомо звiдки з'явились пiдводи, i на них посiдало "начальство". I от наявнiсть тих пiдвiд iз усiм начальством спереду збивала з пантелику. Збивав з пантелику й такий темп, i те, що колона рухалася на схiд, i така кiлькiсть комбiнованого конвою - вiйськового й цивiльного... Люди питали один одного поглядами, питали й пошепки, але нiхто нiчого не знав. Потiм поповзли двi чутки - одна тривожна, друга ?хидна: тривожна - що ?х ведуть на великий показовий "суд" i на розправу десь у Грайророн чи навiть у Харкiв; ?хидна - "вiдступають!.. вириваються!.. втiкають!.." Але друга не виключала першо?. Власне, тiльки пiдтверджувала: тут не можуть зробити над ними "суду", бо вiдступають, а тому зроблять це десь в iншому мiстi. А зроблять... якщо ранiше не вистрiляють без нiякого "суду". Але взагалi ця чутка щодо "суду" - це був, либонь, лише здогад. Проте "точнiша" iнформацiя, що поповзла по колонi пiзнiше, саме це пiдтверджувала, - "в зв'язку з тим, що фронт колива?ться, ?х ведуть у тил i там судитимуть, а не тут". А ще пiзнiше - "Вiдступають!!. Панiчно!!. По всьому фронту!!" Але нiхто з чутки про вiдступ не радiв, нiкого це не тiшило, бо нiхто не бачив для себе в тому нiякого рятунку. Взагалi для них, зда?ться, не було вже рятунку - чи "вiдступають", чи "наступають", чи "доганяють", чи "утiкають", чи "цi", чи "iншi"... Цiлковите безвихiддя... За мiстом темп трохи зменшився. А надто як звернули з великого шляху на вузеньку дорогу й пiдiйшли нею попiд лiс. Тут начальство й варта прийшли трохи до пам'яти. Вони зупинилися самi й зупинили колону. Швиденько впорядкували ту колону по новому. Розбили ?? на три "батальйони", кожен батальйон - на вiддiли, кожен вiддiл - на пiдвiддiли. Кожен батальйон мав свого карнача, а найстаршим карначем на всю колону був За?ць. До пiдвiддiлiв, вiддiлiв i батальйонiв припасували варту. Вийшло так, що кожен найменший вiддiл мав "свою власну" варту, сво? начальство. Ба, навiть кожен в'язень мав свого вартового, бо варти виявилося... бiльше, нiж в'язнiв. Це зовсiм унеможливлювало втечу. Спробуй утекти тут! Та про втечу мало хто й думав. Куди? - от питання. Так "упорядкувавши" колону, погнали ?? знову шаленим темпом. "Вперед! Марш-марш!" Максим потрапив у перший (чiльний) батальйон i в перший (чiльний) вiддiл. Вiн снував очима по колонi. Вiн хотiв побачити того рябого, того салдата й командира з "Окремо? Червонопрапорно?". Онде вiн! Схиливши голову, рябий салдат, i вiн же командир недавнiй, iшов у першому ряду, темний, як нiч, з негарним вугластим сво?м обличчям, посiрiлим i безвиразним. Серед вартових було кiлька дуже знайомих Максимовi облич. Але вони не впiзнавали його чи вдавали, що не впiзнавали, вiдверталися. А то ще й спецiяльно були грубi й брутальнi, щоб пiдкреслити свою чужiсть. Смiшнi. Та Аллах з ними! Не можна ж на людину складати ще й тягар геро?зму, - ?й i так тяжко-Тiльки Василь Легеза - колишнiй Максимiв сусiд i друг дитинства, герой фiнляндсько? вiйни, потiм танкiст у цiй вiйнi, потiм полонений, згодом салдат у нiмецькiй армi?, а тепер-от мiлiцiонер - дивився сумними очима просто Максимовi в лице, ворушив губами й зiтхав мовчки. Нiби вiн хотiв щось сказати та й не мiг. Був вiн - Василь Легеза - начальником варти того вiддiлу, що йшов зразу за Максимом. Мавши змогу вiдходити набiк, Василь доганяв останню шерегу, в якiй був Максим, i йшов мовчки якийсь час поруч. Потiм зiтхав нi до кого й вiдставав собi. Вони йшли цiлiсiнький день. Спочатку колона була компактна, всi батальйони, вiддiли й пiдвiддiли трималися досить щiльно купи. Та потiм колона дедалi все бiльше розтягувалась. Скоро вона розтяглася на добрий кiлометр. То ?? розтягувала так утома й виснаження. Вже надвечiр у колонi були такi, що цiлком вибилися з сил. Вибилися з сил i дiвчата та жiнки - тi печальнi "жони-мироносицi", що йшли по грязюцi, по розчавученому, заболоченому снiгу в легких черевичках i взагалi не були призвича?нi до тяжко? ходи. Така дорога була ?м понад силу взагалi, надто ж пiсля кiлькох дiб тюрми, пiсля голоду, жаху, безсоння, крайнього нервового напруження, слiз, вiдчаю... Варта була сильнiша, бо не виснажена, нагодована, i через те, мавши енергiю, бiгла вперед чимдуж i пiдганяла в'язнiв, не шкодуючи анi язикiв, анi рук. Але надвечiр i варта почала приставати. Начальство ж, що ?хало попереду саньми, квапило - "давай, давай!". Те начальство розстаралося в селах, через якi переходили, ще пару пiдвiд i вмостилось досить вигiдно. Люди, вибиваючись iз сил, спливали потом, а деякi й сльозами безсило? лютi та вiдчаю. До втоми при?днались голод i спрага. Хто мав якi харчi, по?в на ходу, а годувати ?х органiзовано нiхто, мабуть, i не думав. Напитись теж не було де. Лише снiг, брудний снiг. Але люди хапали навiть брудний снiг i ?ли. Дехто ж лягав просто на землю й швиденько пив iз калюжок, що траплялися на дорозi. Максим не вiдчував голоду. Тi шматочки хлiба, що ?х мав при собi, вiн повiддавав по одному Костиковi, а сам навiть i не думав про ?жу. Не переймався тим. Вiн i нiчим не переймався, йшов собi так-от, як автомат, байдуже, занурюючись ногами в болото й снiг, i лише часом спотикався. Вiн не дивився анi собi пiд ноги, анi навiть навколо себе, - вiн дивився сам у себе, в свою душу, розв'язуючи в нiй велику, болючу й складну шараду, трагiчну шараду, яко? не мiг розв'язати... Тим часом сили танули. Бурки порвалися вже зовсiм, i ноги в ступнi були босi, лише халявки вiд бурок прикривали ноги вище кiсточок. Та вiн якось навiть i не помiчав, що ноги були вже зовсiм босi. Надвечiр вiдчувалася лише всепожираюча, все затьмарююча втома й бажання лягти й геть про все, про все забути. Але то було неможливо, ?х гнали й гнали вперед. I здавалося, тому кiнця не буде. Хтось нiби заповзявся зламати ?х усiх геть на цурпалля, обернути в ганчiр'я, розтiпати геть на лико. При думцi згадувався Кутузов, i тодi Максим зцiплював зуби, затинаючись. Коли вже й варта здебiльшого почала приставати, а до того ще завечорiло й з'явилась потреба тримати колону щiльнiше, щоб не розтяглася безконечно й не розгубилася, - тодi за розпорядженням начальства почали робити короткi "привали". Цебто голова зупинялась i чекала, доки пiдтягнеться хвiст. Зупинившись, люди падали на землю, де стояли, опанованi ?диним бажанням - перепочити. Хоч мить, хоч коротку мить! I так лежали, поки пiдтягався хвiст. Але Максим не лягав, бо знав, як потiм тяжко пiдводитись i що такий "вiдпочинок" тiльки ще дужче послаблю?. Через те вiн пiд час "привалiв" стояв, вiдпочиваючи на ногах. Як тiльки пiдтягався хвiст колони, лунала команда: "Марш!" - i колона рушала далi. Тi нещаснi, що пленталися в хвостi, не мали змогу бодай припасти до землi, хоч на одну мить, щоб хоч упитися iлюзi?ю вiдпочинку. Пiдтягнувшись, вони тюпали далi, доганяючи колону, й уже знову починали вiдставати. Така логiка, така "дiялектика" цього жорстокого свiту. Слабий приречений загибати, й вiн загиба? сам, а сильнiший... сильнiшого добивають! Так колона з "привалами" сурганилася крiзь iмлу, крiзь темряву. В цiй темрявi Максим побачив раптом (i зовсiм виразно!), що так сурганиться разом iз ними десь цiлий свiт. Вдень цього не було так видно, а вночi - як на долонi. I праворуч, i лiворуч, i ззаду, й спереду - геть навколо в темрявi рухалося, повзло безлiч вогненних цяток i котився глухий клекiт. То йшли десь багатьма паралельними шляхами i так навпростець якiсь машини - очевидно, танки, бронемашини, мотоциклi, вантажнi, бо?вi й особовi авта, тягачi з гарматами тощо. Так нiби то безлiч тракторiв орали в степах i скородили нiч свiтлом фар. Цятки сунулися, як зорi по землi, - сузiр'я переганяло сузiр'я, набiгало на нього, минало. То, далебi, вiдступала армiя... Але з неспокою й з одчайдушних намагань команди колони прискорити темп, з тривоги ?хньо? видно було, що не тiльки "вiдступа?" армiя, але й "доганя?" iнша армiя... Свiт женеться за свiтом. Свiт доганя? свiт... А мiж ними мета?ться ця нещасна колона, приречена обома тими свiтами... Кiлька разiв люди переконувалися наочно, хто ж то ?де з тими вогниками: в кiлькох мiсцях колона наткнулась на машини, застряглi в болотi. З погашеними вже фарами й заглухлими моторами машини стояли, перехнябившись, посеред баюр, а бiля них упадали шофери, тихо й несамовито лаючись, так як умiють лаятись шофери лише "найпередовiшо? кра?ни свiту"... Вони квапилися й тривожно позирали в темряву, перепитуючи щоразу в вартових колони, чи "там не видно нiкого?". Вони боялися, що ?х наздоженуть ?м подiбнi, тiльки в iнших мундирах. Може, то вже вони ?дуть он там он, ген-ген у степу, оточуючи ?х iз усiх бокiв кiльцем вогникiв, як очима хижо? вовчо? згра??.. Незважаючи на "привали" й на всi заходи, колона зовсiм "здала темп" - хвiст застрявав у багнi, в темрявi. Може, вiн тепер уже й спецiяльно застрявав? Може, деякi люди й робили ставку на "нестерпну ситуацiю", що зветься "оточенням", "кiтлом", "кiльцем", звiдки iншi вириваються, мов з пожежi, кидаючись напропад, усе залишаючи? Може, хто й робив на це ставку - хто мав iще вiру й надiю на якихось "визволителiв". Але навряд чи хтось iще мав ??, ту вiру й надiю, серед цих людей. Нi, то була тiльки втома, смертельна втома... Щоб "пiдбадьорити", було проголошено: хто вiдставатиме - буде розстрiляний на мiсцi. Але, навiть i пiсля такого проголошення, люди цiлими групами, разом iз вартою, сiдали на землю, дiйшовши до крайньо? межi втоми. Тодi було проголошено "ночiвлю". Саме пiдiйшли до якихось будiвель. То були лiтнi бараки на бурякових плантацiях Н-сько? цукроварнi. Правда, вони були з повибиваними вiкнами, але то нiчого. Людей загнали в два з таких баракiв. Всерединi було повно настелено? й перележано?, прiло? соломи. Це було велике щастя - такi-от бараки й така-от солома, хоч i прiла. Мокрi й вимученi люди виповнили бараки вщерть i попадали купою на ту солому. В тiм барацi, де був Максим, було особливо тiсно. Але то, може, й добре, тепер цi люди мусили звикати до чимраз бiльшо? тiсноти. Зараз люди збилися так, як то бува? на двiрцях великих вузлових станцiй, де збива?ться безлiч транзитних пасажирiв, - очевидно, на двiрцях цi?? "кра?ни соцiялiзму", бо в iншому свiтi, може, й не такi двiрцi. Хтось у темрявi засмiявся крiзь сльози й, iмiтуючи станцiйного оголошувача, виголосив: - ...По?зд сто?ть десять хвилин! Транзитним пасажирам пересадка на... гей, карнач! Куди тут нам пересадка, га?!! Карнач не вiдповiв, i з в'язнiв нiхто не зареагував нi голосом, нi смiхом, лише вiд дверей почулось попередливе шипiння вартового: - Ану тихо там! А то пересядеш ось!.. Десь там у сусiднiх бараках розташувалась варта й теж, мабуть, лежала "без заднiх нiг", але от знайшлися невтомнi, що стали й стояли тут бiля дверей i бiля кожного вiкна. Чи спав хто з людей, чи не спав, чи спав Максим, чи не спав - хто зна. Тiльки-но вляглося гудiння в головi вiд всього того гармидеру й галасу "упорядкування", тiльки-но думка вiдокремилася вiд тiла й попливла в марiння, як ?? нагло було завернено назад. Хтось штовхав Максима пiд бiк. Ще не очунявши, Максим крiзь порваний сон чув, як десь вiд дверей голос старшого карнача, тобто "самого" Зайця, стурбовано гукав у барак: - Колот!.. Колот ??.. Гей, Колот ??!. Нiхто йому не вiдповiдав. - Колот!!! Тодi саме хтось почав тихо й тривожно штовхати Максима пiд бiк. - Ну, що? - спитав байдуже Максим. Вiн спитав тихо того, хто штовхав, але вiдповiв вiд дверей голос Зайця: - Нiчого. Так, значить, ти ??!. Максим помовчав. А тодi апатично, пiсля павзи: - Голубе дорогий! Та чи не пiшов би ж ти до чортово? мами!.. Всi в бараку засмiялись. Всi-бо прокинулися, розбудженi тим карначем, i були лютi на нього за те, що наробив галасу й зiпсував усiм сон. За?ць нiчого не вiдповiв. Вiн був дуже задоволений, що "втрата" знайшлася, й пiшов собi геть. - Та-ак, - сказав хтось понуро. - Бережуть, брат, тебе, Петровичу... Бережуть... А як люди знову почали дрiмати, раптом за бараком усе зарухалось, загомонiло, забрязчало й пролунала, спочатку десь далi, а тодi вже бiля дверей i бiля всiх вiкон, команда. - Вихадi!! Жiва!.. Давай-давай!!. Так люди й не виспались. Та де там i було виспатись, коли ж уся "ночiвля" тривала всього лише з годину. Люди плакали, розправляючи закоцюрбленi руки, ноги й спини. Перемученi костi нили, невиспанi голови гули, за горло хапав кашель. Очi - мовби хто пiском позасипав. Зрештою... навiщо, скажiмо, такому в'язневi очi? Вiн мiг тепер iти в такiй колонi й без очей. Не помилився б. I навiщо, скажiмо, голова? Багатьом вона здавалась тепер цiлком зайвою, принаймнi Максимовi. Навiщо, справдi, стiльки муки, коли, зда?ться, наймудрiше б i найлегше б лягти отак ниць i - хай стрiляють. Це тривало б секунду. Ну-ну, але ж це значить... Що це значить? Це значить, що той дурний Кутузов раптом досягне мети, досягне найголовнiшого - обернення тебе в ганчiрку. I матиме рацiю Соломон iз сво?ю тезою про нiкчемнiсть людини... Е, нi, не зараз i не так! Нi. В цiй шарадi мусить бути краща розв'язка... краща!.. Голова гула, наче з похмiлля, так що Максим, як i всi, ледве здавав собi справу з того, як ?х поставили надворi в колону й погнали далi. Все тiло тремтiло, незважаючи на впертi намагання стримати його, що було поза людською волею. Покинувши бараки, вони посунули в мокрий передранковий туман, перемiшаний ще з темрявою. РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ На шляху, куди нарештi колона виповзла з бiчних дорiг i манiвцiв, ?х почала обганяти армiя. Власне, це були потоки салдатiв усiх родiв збро?, що були розбитими частинами сов?тсько? армi?. Все те було зсаджене з машин i всi?? технiки, спiшене й бiгло вчвал на власних ногах або на захопленiй по селах iншiй "технiцi" - на возах, на санях i на санчатках... Точно як тi бiднi iталiйцi недавно. Танкiсти, артилеристи, лiтуни й кавалеристи й iншi - все це перло хаосом, переганяючи одне одного. Проте, навiть i втiкаючи, все те, вiд сiрого салдата до найвищого офiцера, - пишалося сво?ми новенькими, недавно попришиваними до старих, брудних унiформ, погонами. Було смiшно дивитися на цих кумедних червоних погононосцiв. ?м, арештантам, було смiшно. Але "смiх" той був гiркий. Погони нагадали не тiльки трагiкомiчну iсторiю про те, як ще не так давно батьки й старшi брати цих салдатiв обривали погони всiм тим, хто ?х носив, разом зi шкурою, або й з головою, - виходило б, тiльки для того, щоб перекласти тi самi погони на iншi плечi. При тому Максимовi згадалося також, як в отаких погонах бiлогвардiйськi офiцерики розстрiлювали в канавi його брата, покладеного ниць в однiй бiлизнi. А тепер ось цi, може, так само розстрiляють його. Тодi "бiлi", а тепер "червонi". Хiба не все одно?.. Та все ж це видовище червоних погононосцiв - зовнi видавалося передусiм несерйозним. Якось виходило так, що тi погони були самi собою, а салдати самi собою, - одно до одного не пасувало. В народнiй мовi для таких випадкiв ? генiяльне визначення: "Приший кобилi хвiст". Це, далебi, про цi погони сказано! Вони пасували до цих салдатiв так, як до корови сiдло, бо в усьому iншому салдати цi були такими, до яких звикло людське око за десятилiття, - "червоноармiйцями". I от хтось зiпсував стиль, познущався з них тими смугастими ганчiрочками. Правда, тi прямокутнi ганчiрочки, мабуть-таки, якось помiняли декому з них, особливо ж офiцерам, i ?хнi душi. Тi новопогоннi душi перли, розштовхуючи людей, наче це вони були бозна-якi геро? й наче це вони не втiкали, пограбувавши в людей останнi конi й санчатка, а щонайменше мчали до столицi ворога на трофейних золотих колiсницях. Та це все ?м, напевно, найменше сушило голови. Вони втiкали. Бо вiйна й геро?зм тепер, власне, й полягали, мабуть, передусiм у втiканнi вiд смерти, вiд сильнiшого й у доганяннi слабшого. I в убиваннi всякого. Хто кого згрiб, той того й убив. I чи не на ознаменування цього ?м i видано погони?... Крiм вiйськових, колону доганяли й переганяли ще юрби цивiльних - чоловiкiв i хлопцiв з торбами, жiнок i бабусь iз дiтками, вигнаних у бiлий свiт, чи то пак "евакуйованих", якихось дядькiв на санях i на возах - теж iз дiтьми i з стариками. Зрiдка про?здили також машини, навантаженi рiзними меблями й ще якимось барахлом... Дедалi цей потiк усе густiшав i ставав усе iнтенсивнiшим. Колону раз по раз притискали до краю дороги, до тинiв - якщо це було в селi, або випихали геть на снiг чи на почорнiлi рiллi - якщо це було в степу. На шляху було йти тяжко, а на снiгу та по рiллях ще тяжче - люди мiсили розквашений снiг чи глевку рiллю, тупцяючись на мiсцi. То була не хiдня, а каторга. Вони знову виходили на шлях, i знову ?х спихали звiдти геть. Парадокс, але факт: люди радiли вже, коли з'являвся лiтак чи й кiлька, - тодi ?х клали на землю, варта теж залягала вiддалiк, i так вони лежали довго, часом i з пiвгодини, поки лiтаки кружляли над шляхом. А коли лiтаки зникали, тодi колона йшла далi. Надолужуючи прогаяне, варта "вилазила зi шкiри", намагаючись перти колону з усi?? сили вперед, але з того мало що виходило - вище себе, як кажуть, однак не стрибнеш. На шляху дедалi ставав бiльший хаос, дедалi було бiльше панiки, бiльше юрб, бiльше лiтакiв угорi. Може б, колонi найкраще було порснути в усi боки - й лови... Але то так здавалося. Насамперед - куди? А потiм - навiть найспритнiший i зi свiжою силою ледве чи змiг би тут утекти при такiй охоронi. В'язнi знайшли тут iншу раду - сво?рiдний "компромiс": вони не тiкали, але не дуже-то й iшли вперед. I млявий темп колони пояснювався вже не тiльки втомою, а й цi?ю "пасивною формою спротиву". Пiд прикриттям явно видимо? втоми люди ледве-ледве пленталися, тупцяв лися, немовби й пориваючися "з усi?? сили", але не в силi гнати вперед. I товклися на мiсцi, з надi?ю вiдстати, згубитися з очей варти, а тодi чимдуж чкурнути. Це була на?вна, трагiчна "хитрiсть" з одчаю. Але на цiм шляху не було рятунку. Начальство зрештою таки пiдмiтило, що "вiдстаючi", як тiльки хоч трiшечки опинялись подалi вiд очей вартових, виявляли надзвичайну здiбнiсть рухатися назад. Тодi було вже не тiльки дано рiшучий наказ р о з с т р i л ю в а т и всiх, хто вiдста?, але одночасно було й розстрiляно двох таких, якi вже не могли йти. Це був найдешевший спосiб "творити чудеса", вiдомий З давнiх-давен. I справдi, пiсля цього сталося "чудо": вже не було тих, що вiдстають. Люди дослiвно "лiзли зi шкiри". Бо ж таки "видима смерть страшна" З'явилася солiдарнiсть - солiдарнiсть вiдчаю: сильнiшi пiдтримували слабших, "брали ?х на буксир", допомагали. Всi збагнули, що доля тих розстрiляних - це перспектива кожного з них, i раптом вони стали триматися один за одного, триматися вкупi. ?х обхопив жах, жах смерти поодинцi. Вони хотiли, якщо вже так судилося, гинути разом, бо ж так тужно й страшно гинути самому... Всiх ?х було зрiвняно рiшуче й безповоротно, i вже нiкому з них не вдасться нi по кому видряпатися вгору!.. Збагнувши це, вони побралися за руки, за плечi, за поли й так повзли, тягли один одного, спотикалися, падали, вставали... але йшли разом... разом до ?диного спiльного... кiнця!.. Господи! Як же це нагадувало ту колону iталiйцiв з ?х розпачливим "Авантi!.." Тепер уже було ясно до болю, до крику, до розпачу, й Максим чiтко вiдчув це: в цiлому свiтi для них нема? заступництва, нема? спiвчуття, нема? зрозумiння, нiкому вони не потрiбнi, нiхто й нiколи ?х не буде рятувати. "Не ждiть рятунку нi вiд кого, нi вiд богiв, нi вiд царiв!.." Цi рядки зринули якось ненароком. Максим згадав, що це ж пак в "Iнтернацiоналi" спiва?ться, в гимнi тих, що оце ведуть ?х на страту, вiрнiше - тих, в iм'я яких ?х оце ведуть на страту, - в гимнi Кутузових, Соломонiв та iнших... Зайцiв!.. Кiлька разiв ?х бомбили нiмецькi лiтаки. Причому лiтунам, напевно, було добре видно, що ж то за колона така повзе, але вони бомбили ?? завзято й очевидно з насолодою. Варта вкладала колону на землю просто на шляху, а сама залягала вiддалiк навколо колони, й За?ць криком попереджав, що кожен, хто встане, буде негайно обернений на решето. Люди лягали горiлиць хрестом, як навчили нiмецькi полоненi, i так лежали. Але "хрест" не допомагав; - лiтаки шпурляли бомби. I тiльки тому, що вони ?х шпурляли з дуже високого лету, бомби все лягали далеко збоку. А чи, може, тому, що колона мала окреме щастя. То дiйсно було щастя, бо коли б бомби потрапляли в гущу - було б багато "череп'я", бо ж варта не дозволяла розпорошуватись, а велiла лежати "на мiсцi". Нiмецькi полоненi люто потрясали кулаками вгору на сво?х землякiв i вибухали гiстеричною лайкою, вже по-росiйському, почавши з того вивчення мови "великого народу". Варта ж, коли починали рватися бомби, зчиняла й собi стрiлянину з автоматiв понад головами лежачих, щоб нiхто не змiг схопитися й побiгти. Причому стрiляли й таким чином утримували лад гвардiйцi, не даючи розбiгтися не тiльки в'язням, але й мiлiцi?. Так повторювалося кiлька разiв, але без жодних втрат, доводячи лише до жахливого нервового вичерпання бiдолашних людей. Та ось надвечiр знову налетiли лiтаки. На цей раз ?х було два, але вони заскочили колону на рiвному, голому, ще й пiдвищеному мiсцi, на великому плато перед спуском у низину. I заскочили вони саму колону. Решта, цебто весь той потiк вiйськових i цивiльних, що плив увесь час, тут розiрвався, зробивши велику прогалину. I в тiй прогалинi опинилася колона в'язнiв. Вона залягла, як i ранiше, просто на шляху, оточена вартою вiддалiк. Упала пара бомб... Гуркiт, дим, стрiлянина з автоматiв, довга павза... Потiм команда: "Вставай!! Марш-марш!!.", бо лiтаки полетiли собi геть. Люди встали, щоб плентатися далi. Встав i Максим, зробив кiлька крокiв i раптом наткнувся на жахливу картину... Бiля велико? димлячо? воронки лежав навзнак iз простреленою головою той рябий, подзьобаний вiспою салдат "Окремо? Червонопрапорно?". Вiн ще пускав ротом рожевi бульки, хоч обличчя й руки взялися вже смертельною сiризною. А бiля нього, скоцюрбившись, вклякнув нiмецький полонений i тримав прострелену голову рябого на сво?х колiнах. Вiн ?? тряс обома сво?ми руками, дивився в погаслi, викоченi здивовано й так застиглi очi й бурмотiв тихо, розгублено: - Камерад!.. Камерад!.. Неначе хотiв розбудити, бо ж уже треба було йти. Далi, далi йти ?м... Максимова рука мимоволi потяглася до шапки, вiн зняв ??, постояв... I так з непокритою головою, з шапкою в руках пiшов далi... Туди, до шерег, що ставали "по чотири". А за ним iще йшло багато. Люди йшли i йшли мимо воронки, мимо того салдата рябого й теж скидали шапки, мов по командi... А як пройшли всi, як минув уже "хвiст" колони, тодi до рябого салдата й до нiмецького полоненого пiдбiг сам За?ць i наставив автомата полоненому в груди... Нiмець обережно поклав голову мертвого на землю. Встав. Провiв рукою по сво?х очах i, зiгнувшись покiрно, пiшов. А За?ць затримався хвилинку, торкнув мертвого ногою, пробуючи, чи справдi мертвий, а тодi сплюнув i побiг доганяти колону. Всi пройшли. Рябий салдат лишився лежати сам. Вiн уже не був пiдлеглий Зайцевi. Вiн уже зiрвався в безодню й пiшов десь "на волю"... "Яка, яка iронiя! Треба ж було тому рябому, тому невiдомому салдатовi, тому геро?вi пройти з боями шлях аж iз-пiд Сталiнграду, треба було пронести голову через усi бурi й вогнi й треба було зберегти таке серце, щоб ось тут, отак по-дурному скласти це все до нiг... кому? Зайцевi!" На Максима це справило тяжке, невимовне тяжке враження. Але колону було вже вишикувано, люди зiмкнулися, побралися за плечi й за руки й поповзли далi. Максим тепер опинився в першому ряду. Либонь, на мiсцi того рябого... Синявi сутiнки здавались безконечними й прадавнiми, вже невiдомо було, який це був уже з черги вечiр. Рахунок дням i вечорам згубився. Колона все собi повзла, та Максим ?? вже майже не помiчав. Вiн iшов нiби ще власними ногами, але вже хтось його пiдтримував. Той "хтось" - то був Василь Легеза, якому начальство доручило спецiяльний нагляд за Максимом, наказавши стежити пильно й берегти окремо, не спускаючи з ока. Василь згубив межу мiж двома поняттями того самого слова - мiж "берегти" й берегти, а тому берiг його по-сво?му, як умiв. Вiн пiдтримував i вiв Максима в синявих сутiнках i, озираючись, щось шепотiв. Скаржився. Нi, плакав. Так, плакав. Зашкарублий, загрубiлий, закурений димами й порохами всiх систем, загартований смертями, попечений вогнями Василь Легеза плакав. Вiн бачив власну загибель. Чув ?? сво?м серцем i не знав, до кого ж йому тим серцем сво?м зашкарублим пригорнутися - серцем, що раптом, перед образом неминучо? загибелi, вглядiло страшну свою самотнiсть... Вiн тихо-тихесенько журився, жалiвся Максимовi, що от пронiс свою голову через фiнляндську вiйну, через польську, через першi роки цi??, через полон i нiмецьку армiю, через партизанщину, але... далi, мабуть, не витрима? вже. Далi вже вiн загине. I його загибель - дволика; нi, ?х двi загибелi - одна доганя?, йдучи по п'ятах, а друга - чига? десь там попереду. Максим мовчав. Чим вiн мiг потiшити цю людину? Якi вiн мiг подати ?й надi??.. Вiн сам iде вже, як по лезу меча. Ще Василь Легеза трима?ться твердо на ногах, iде чiтким кроком, а вiн уже... Гай-гай. Його трима? тiльки впертiсть. Все життя вiн думав, що його сили невичерпнi. А тепер побачив, що за цi днi вони вичерпались, що його вже вимотано до краю. I найбiльше вимотувало його вiдчуття пустки й холоду. Максим машинально кутався в ветхе сво? пальто й не мiг зiгрiтися. Не тому, що пальто було ветхе, а тому, що того холоду, який вiн тепер вiдчував, нiяким пальтом не нагрi?ш. "Душi холодно", - мовляв Соломон. Це було найстрашнiше. Душi холодно. Хтось у нiй уже гасив iскру тепла, i вона тепер уже була як мотор без iскри чи як льокомотив без пари. Того, що вiн уже був хорий, що вiн уже мав пропасницю, Максим ще не усвiдомлював. Та й то було йому байдуже. Не те його печалило. В очах його стояв образ тi?? жiнки, тi?? матерi з iконами Спасителя й Марi? - жiнки, повергнуто? в болото громом i блискавкою з неба. Образ тi?? жiнки, що так вiрила в чудо. Коли зник той образ, коли згасла та слiпуча картина - настала темрява. Тепер та темрява заливала Максимовi душу, топила ??, зносила в прiрву... РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ "Янгол"_ Це сталося бiля Велико? Писарiвки. Услiд била артилерiя. Гарматнi стрiльна прилiтали нагло звiдкiлясь i, закiнчуючи свою параболю, репались над колоною. А вгорi кружляли, вили лiтаки. Бiля Велико? Писарiвки, на магiстралi Суми - Охтирка - Грайворон - Тамарiвка створилося пекло. По цiй магiстралi вiдступали зразу армiя, море цивiльних i велика колона ?х, смертникiв, з Максимом серед них. Все це сунулось суцiльним строкатим потоком, то втрачаючи, то знову сяк-так вiдновлюючи дисциплiну й порядок. Але тут, бiля Писарiвки, все перетворилося цiлком у хаос, зiрвавшись iз усiх уторiв. На розквашенiй глеюватiй дорозi той потiк закипiв, як лавина. Захекуючись, вiн лементував, стугонiв, скреготав i палахкотiв дикою, гiстеричною лайкою. Вдираючись у заглиблену вулицю, як у пащу яко?сь потвори, на?жачену поламаними тинами й обчухраними деревами, той потiк душив сам себе в конвульсiйному поспiху - нiби, залазячи в цей прохiд помiж тинами, сподiвався тут урятуватися вiд смерти. А смерть напосiлась шулiкою. Ота артилерiя!.. ?? "гостинцi" прилiтали зненацька зi свистом i улюлюканням над це людське стовпище, чвохкали в баюри й розривалися зi страшним гуком, здiймаючись буранами землi й залiза в небо, - туди, де лiтаки креслили спiралi, стаючи на крила, бокаса. З-пiд тих лiтакiв i гарматних стрiлен шалено виривалися "гвардiйцi" й "не гвардiйцi", сталiнградська пiхота, й танкiсти на санях, i цивiльнi люди, й жiнки з немовлятами, й старенькi матусi, й "торбешники", й мiлiцiя, й командири, й представники "вiдновлено? влади" - все це летiло вперемiш, збиваючи й топчучи одне одного. Лише не летiли вони - Максим i вся ?хня колона смертникiв, колона приречених. У суворому порядку (?дине, що тут iще мало порядок), розбитi на вiддiли й батальйони, зiмкненi щiльно, вони лежали збоку, вiдтисненi вiд шляху, випханi з вулицi на горби й на городи, покладенi там у мокрий снiг i багно та оточенi, мов тином, тяжко озбро?ною вартою. Вони лежали й немовби "тримали параду". Крайнiм з флангу сидiв на снiгу Максим. "От установа, - звучали в його вухах пригаданi слова Васi-танкiста. - Поставлять тобi стiлець, посадять на нього сабашника з рушницею - i вже ма?ш "цитаделю"!.." Правда, вартовi радi були б чкурнути хто куди. Але куди?!. Все одно нiкуди. I через те вони були всi "на посту". Смертельно блiдi, гiстерично лютi, роздратованi, вони пасли свою отару. А карнач спецiяльно пас Максима, що з нудьгою байдуже дивився просто перед собою, на шлях... Господи! Яка злива тваринячого пiдлого жаху! Скiльки злоби й тупо? жорстокости, що й перед смертю ще сама себе жере, душить, iз садистичною насолодою переступаючи через кожного iншого. Якась лавина оголено?, вже нiяким фiговим листком не прикрито?, людсько? мiзерi?. Вiн дивився - i не було в нього жалю нi до людей, нi до себе. "Це все закономiрно, i цей ось жах Содоми i Гоморри". Здавалось, пекло розверзлося, забираючи ввесь цей непотрiб пiд улюлюкання всiх чортiв i чортенят. I його теж ось чекало це саме пекло... А ззаду все сильнiше й сильнiше напирали тi, що були ще в степу. I так само все дужче натискала артилерiя. Трiщали тини, трiщали полозки й колеса. Десь горiли хати. Все тиснулось у вузьке горло греблi, насипано? через урвище, з якого зривались униз конi й гармати. Найсильнiшi гнали вчвал по всiх iнших, як по водi. Над усiм стояла, як дим, осуга несамовито? лайки. Найсильнiшими були й тому перли попереду всiх, звичайно, люди в шинелях, з погонами, з палiччям рушниць, iз гранатами тощо. Вони здебiльшого мчали на хурах. Гнали, як орда, прокладаючи дорогу кiнськими грудьми й голоблями через юрбища. Летiли через це кипляче пекло, панiчно вириваючись геть... I ось тут раптом, як дивне видиво, з'явилась i звернула на себе увагу всiх якась дiвчина. Вона виринула посеред самiсiнького пекла - бiла-бiла, в халатi сестри-жалiбницi поверх вiйськово? блюзки й спiдницi. Вона вибiгла десь iз двору насупроти Максима i, пiднявши руки, закривавленi по лiктi руки санiтарки, перегородила шлях ордi... Молоденька, сiмнадцятилiтня дiвчина з русявим непокритим волоссям, що розвiвалося на вiтрi, вона була мовби той Янгол мармуровий з цвинтаря, що раптом ожив i вибiг на середину вулицi. Вона пiдняла руки, мов крила, й перегородила ними шлях людському потоковi, а сво?м дзвiнким, як кришталь, юним голосом перетяла раптом хаос: - Заберiть ранених!!. Вона прокричала це мовою цiй землi, мовою Максима й багатьох iз цього потоку. Вона благала, гукала, звертаючись до людського серця кожного. Та марно. Лавина перла, загрожуючи ?? роздушити. - Заберiть ранених!!! - пiднесла вона голос вище. Вона вже наказувала - дзвiнко, категорично. Кришталевий голос потонув у ревищi й чи?мусь тупому, жорстокому реготi. Тодi дiвчина вихопила парабелюм i, пiймавши за вудила паровицю коней, що летiли на не?, вибухнула й заклекотала такою страшною, божевiльною лайкою, що всi навколо не? зупинились. А дiвчина, звинувшись, як вуж, i задерши кiнськi запiненi морди вгору та не пускаючи ?х, метнулась до саней, до купи гвардiйцiв i в вiдповiдь на похабщину закипiла, наставивши парабелюм командировi просто в зуби: - Ранених!!. Заберiть ранених!!. Заберiть товаришiв!! Сволотаi.. Боягузи!.. Мерзотники!.. Перестрiляю!!! Р-раз!.. Всi з саней посхоплювались i стали перед дiвчиною, засоромленi. Стали, позираючи скоса вгору. - Ну-ну... Чого кричиш iще? Теж генерал... Де там тво? раненi?.. Гей-гей!.. Хлопцi! Ану давайте разом!.. Разом!! - I вони взялися всi разом. Усi. Диво-дивне. Все, що тiльки що летiло, загубивши голову й топчучи одне одного, втративши людську подобу, тепер стало. I стояло геро?чно, запрудивши вулицю. Даремно iншi напирали десь iззаду. "Встигнеш там!" I навiть, здавалось, це саме вiдносилось i до лiтакiв, що кружляли над головами, - мовляв, теж "устигнеш, чорррт!.." Салдати й цивiльнi, чоловiки й жiнки носили ранених, носили сiно, солому, рядна. Ранених носили обережно, дбайливо й складали на сани - по два, по три. Навантаженi сани рушали, а пiдходили iншi. "Давай-давай!.." Вони забирали товаришiв. Вони евакуювали шпиталь. Серед iнших працював i перший батальйон в'язнiв з Максимом на чолi. Рятували товаришiв. А ними всiма командував мармуровий Янгол. Маленький Янгол з великим серцем, що вмi? так страшно, так божевiльне лаятись... Вже давно зникла Писарiвка разом iз погаслим пеклом, - через не? прогуркотiли юрбища, i вона лишилась тиха - десь там, у голубих снiгах, у диму, в болотi, а Максимове серце все ще тремтiло дрiбним тремтiнням. Сталося щось, що вибухнуло сильнiше, нiж усi вибухи досi. З пам'яти не йшов той Янгол, що раптом пiднiсся серед людського занепаду, як фенiкс iз попелу. Не йшло з пам'яти й те, як той Янгол дивився на них - ув'язнених, оточених вартою, - дивився вогкими мерехтливими очима... Це, власне, вiн, той Янгол, примусив карнача подати в'язнiв на допомогу - "рятувати товаришiв", крикнувши: - Гей, ти, цербер! Ану давай сюди тво?х людей! Швидко!.. I "цербер" мусив, зцiпивши зуби, давати людей, щоб рятувати людей. Мусив давати приречених, щоб рятувати теж приречених... I вони носили тих хлопцiв, тих людей, тих товаришiв, iз сльозами на очах... Салдати за руки, арештанти за ноги - "Давай", "брате мiй, товаришу мiй!.." Янгол... I от настала критична хвилина. Хвилина, коли, здавалось, треба було вже розчепiрювати пальцi й пускати соломинку, на якiй завис, i летiти в прiрву. Рештки сил залишали Максима. По черепу, мов по ковадлу, бив хтось тяжким молотом, забиваючи клин мiж свiтлом i тьмою, мiж ним i рештою, щоб остаточно вiдколоти його, вiдчахнути вiд тi?? решти, вiд скелi, iм'я якiй бiлий свiт, i вергнути його геть у безвiсть. Вiн вiдчував, що вже вiн перехнябився - одна нога тут, а друга вже там, i йшла обертом голова... Ще одна мить!.. I ось тут раптом його душа стала цапки. Збунтувалась. Стала руба, випроставшись на весь свiй зрiст, велетенська його душа: - Жити! Досi йому тiльки не хотiлося вмирати. А тепер-от, як уже сили залишили його, як вiн уже напiвпритомний опинився на гранi мiж буттям i небуттям, йому раптом страшно захотiлося жити. - Ж-и-т-и!!. До розпачу, до болю, до божевiлля, до тяжких, невиплаканих слiз - чоловiчих слiз, що стояли в ньому океаном, зiбравшись за все життя каторжника й гнаного. "Ж й т й!" Те чудесне слово дихнуло на нього всiм ароматом нежитого, неопiзнаного, незбагненого, та?мниче дивного й божественно прекрасного. Немiчне, розчавлене, агонiзуюче тiло вже дубiло в снiговiй синявi, а над ним душа звилась i закружляла, заклекотала, як сокiл. Вже зовсiм босий, вiн ступав по снiгу дерев'яними, не сво?ми ногами, вже мертвiв ззовнi, а хоробливий зiр його загорявся буйним вогнем. Власне, тiло його було вже майже по той бiк болю й страждання, його вже майже не було, i, може, саме тому душа так нагло вирвалась iз полону, заметушилась, випросталась на всю велич над страшним проваллям i вiдчайдушне поривалась угору, розгортаючи крила для лету. - Жити! Тiло спотикалося, босе, по снiгу, по розчавленому шляху, плуталося пiд колесами гармат i пiд ногами велетенських юрбищ, брело, немов пiд водою, немов по дну моря, не вiдчуваючи нiчого, а охопленi гарячкою очi дивилися на ворухливе оточення й не сприймали його, воно здавалося вже не реальним, не тутешнiм, неживим. Все здавалося нереальним. Реальною була лише синява, синява смерти, по якiй гасав одчайдушно зiр. То була безмежна снiгова пустеля, пустеля степу синявого кольору туги - кольору печального надвечiр'я, кольору крижано? загибелi. Гарячковi очi дивилися в ту снiгову закрижанiлу пустелю, а перед очима чомусь поставав давно забутий, колись бачений образ, поставав чiтко до галюцiнацi?: "X р и с т о с у п у с т е л i". Цей образ заступив собою весь свiт... Самотнiй Христос у безмежнiй i холоднiй, у мертвiй, кам'янiй пустелi. Холодна, тужна, глуха синява. Пустеля, покрита великими скорбними каменями, як надгробними брилами. Пустеля безмежно? туги. Вiн один сидить на кам'яних брилах - сидить, обiпершись лiктями на колiна й звiсивши голову на груди. Смутний у синявiй тузi. В скорботi глибокiй перед прiрвою грядущо? ночi. Один... То не Бог! То тiльки, тiльки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищi, в ганчiр'?, з натрудженими, побитими ногами, всiма забута й покинута, - поставлена над безоднею. Людина, яку нiхто не може врятувати... Десь клекотав свiт, пропливаючи збоку. I, немовби з то? картини, з-за того Христа вийшовши, в тривожному синявому надвечiр'? непомiтно пiдступив до Максима вартовий Василь Легеза. Озирнувшись навколо, вiн проговорив пошепки, мовби нi до кого, мовби в снiгову синяву: - Надiйшов наказ... завтра на переходi Грайворон - Тамарiвка... якщо в Грайворонi не вiдбудеться трибунал... усiх розстрiляти... I зник, мов його й не було. I тодi, немов вiдповiдаючи на той "наказ" чи на той "трибунал", раптом з iмли гарячково? встав син сонячного Палермо... Максим навiть незчувся, як вони з ним помiнялися ролями... Тепер уже вiн, Максим, сидiв на землi, пiд колесами гармат i пiд тупотом людських юрбищ, пiд цiвкою скорострiла, наставленого в груди, а над ним звiвся син сонячного Палермо. Вiн устав iз пiтьми й скрикнув, як колись кричав його камрад до нього: "Авантi!" Чи це вiн наставив i цiвку скорострiла в груди?.. - А вант i!!. I встала перед ним дiвчина з очима, повними слiз i шаленого гнiву, бiла вся, - вона звела руки, як янгол крила, i, замахнувшись парабелюмом, закричала - вибухнула зливою страшних слiв, доконуючи найбiльший парадокс: опинившись за межею можливого, бурхнула з серця вiдчай потопаючо? любови гураганом жахливо? лайки." I встав той рябий i вугластий салдат, той понурий, але чесний вояк, i сказав громоподiбно: - Дай людям хлiб!!. Це люди!!. I всi вони встали - рiзноплеменнi й рiзноязичнi, - тi втiленi iскри безсмертно? людсько? душi, яка не хоче вмирати i яку не можна (нi, не можна!!) вбити. Вони пiдвелися над ним i стали, як мур. А вiн уже лежав, розпластаний у багнюцi. Тодi крiзь гомiн усiх iнших спитав хтось понурий, - таж це той блiдий майор у шинелi наопашки i з виразом смертельно? втоми, зневiри, сарказму: "А чи ти вiриш у людину?.." Спитав так, нiби це вiн питав як суддя на трибуналi. - Вiрю! - гукнула Максимова душа, вириваючись крiзь зуби, зцiпленi мукою. - Вiр ю... "Авантi ж!" - сказав син сонячного Палермо. I вони його пiдвели всi гуртом. На якiйсь невловнiй гранi прозвучав наказ, волю якого не можна було порушити. Прозвучав так, як вiн прозвучав був уже раз, тодi, на бульварi, сказаний чужою мовою, але збагнений вiдразу сином сонячного Палермо... Зцiпивши зуби, Максим одвiв рукою наставлену на нього цiвку скорострiла, звiвся й пiшов. Пiшов. "Авантi!" Вiн пiшов у буряному потоцi вогненних рефлексiй, несений ними й пiдхоплений стихi?ю зовнiшнього свiту. Та стихiя обертала ним. Але iскра викресано? волi жеврiла дужче, дужче... I от вiн уже йшов сам i нiс ту iскру, лише гойдався, як язичок загрожено? вiтром свiчки, що ось-ось, ось-ось погасне. Але не погасав. Свiчечка розгорялась у велике полум'я. Те полум'я роздмухував хтось жадiбний, дикий, пристрастний, божевiльний вiд великого гнiву й велико? любови. Вiн, той "хтось", - такий, як син сонячного Палермо, як той салдат рябий... як Вася-танкiст... як блiдий майор... як тая мати з образами Спасителя й Марi?... як вони всi... "А чи ти вiриш у людину?.." - Так. Вiрю! РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ Грайворон! Яка чудна i яка чудесна назва - Грайворон. Вона пливла разом iз червоними й зеленими колами в його гарячковому мiзку, переливаючись усiма тонами спектру, мов якась веселкова симфонiя, вiдсвiт прекрасного дитинства. Назва - як пiсня, як мрiя, як легенда: "Грайворон". Ще в дитинствi при цьому словi в Максима завмирала душа. Те слово вiдкрили десь, як Колюмб Америку, й привезли звiдкiлясь сусiди, i воно ввiйшло в дитячу душу з ?хнiх оповiдань, як загадкове слово. Тi сусiди, "вiдкривателi свiтiв" - шевцi, кравцi, бондарi, стельмахи й решiтники, - ?здили всюди по ярмарках, i особливо часто - в Грайворон. Всi ?здили в Грайворон, а тодi довго говорили про нього. I Максим заздрив ?м, слухаючи ?хнi оповiдання про захоплюючi, хвилюючi подорожi по ?хнiй сонячнiй, прекраснiй, загадковiй землi - десь у якийсь казковий, химерний, мелодiйний, гармонiйний город-царгород, Грайворон... З цi?ю назвою мiг ще трохи змагатися хiба що "Каланта?в". Привезений тими ж самими мандрiвниками, вiдривателями свiтiв - стельмахами та решiтниками, з невiдомо?, загадково? землi. Господи! I хто тi назви повигадував! Але Каланта?в - все-таки не те. Грайворон, о!.. Це слово жило в Максимовiй душi, перетворюючися помалу в сво?рiдну химерну легенду. Вже в школярськi роки це слово в його душi розгорталося в надзвичайний образ, асоцiюючись одночасно з Шевченковим "За байраком байрак, а там степ i могила" та з Пушкинським полем iз "Руслана й Людмили", - тим полем, де лежить одрубана голова велетня на мечi. Нашаровуючись, цi двi асоцiяцi? творили незабутнiй образ, що лишився на все життя... ...Дике поле й червоне небо, буйна тирса й червонi маки... В тiм полi могила козацька, висока-висока, роззяплена, як вулкан, а навколо могили - не одна голова велетня на мечi, а багато-багато ?х, сивоусих, чубатих запорiзьких голiв стоять на мечах, i ?х "не прийма? земля"... "Нас тут триста, як скло, товариства лягло, i земля не прийма?..." А вороння крутиться над ними, вигра? на червоному тлi неба над тим полем Грайвороном! Нiби крикливий воронiй смерч сто?ть над тими сивоусими героями, велетнями землi укра?нсько?, що десь чекають чуда, раз земля не прийма? й вороння не вклю?... Грайворон. Щось таке зворушливе звучало завжди в тiм словi Максимовi, i так воно звучало йому ще й тепер. Може, тепер воно звучало йому так тому, що воно в'язалося в його пам'ятi з рiчкою його дитинства, на яку, як на голубу нитку, була нанизана в його свiдомостi назва цього мiста разом iз iншими звучними й блискучими назвами мiст i мiстечок, прив'язаних до самого його серця: Бiлгород... Грайворон... Охтирка... Скелька... Опiшня... Диканька... Полтава!.. Нанизанi вони всi дорогим разком на голубу нитку з золотою прошвою, iм'я якiй Ворскла, i мерехтять усi, плинуть у широкий Днiпро... Ось у тiм Грайворонi, в тiм звучнiм мiстi Грайворонi й мала нiби вирiшуватися ?хня доля. Там мав бути "трибунал", чи то "вiйськовий польовий суд"... Процес... Позорище... Голгота... Там, де голови велетнiв дитячо? уяви лежать на мечах, завороженi. "Нас тут триста, як скло, товариства лягло..." Ген-ген бовванi? вiн там он, на синявому тлi - якийсь чужий тепер, невiдомий i загадковий. Там... Але до нього так тяжко йшлося, що, здавалось, до нього дiйти взагалi було неможливо! Та то й добре, либонь. Але Грайворон вабив, як вабить усе смертельно небезпечне. I хоч усе, здавалось, тупцялося на мiсцi, не здiбне вирватися з пекла, все те, разом iз пеклом, посувалось-таки до Грайворона. I Максима ноги несли теж уперед - туди, де вже мав бути кiнець усьому. Вiн, власне, не йшов, його гнав якийсь надлюдський iнстинкт. Гнав його душу, а тiло несла стихiя, в якiй вiн плив, мов трiска на каламутнiй бистринi. Був вiн у тому станi, коли тiло його було вже немовби само собою, а воля - сама собою, коли воля, безсила перебороти iнерцiю байдужого, розчавленого, до краю виснаженого й агонiзуючого тiла, горiла й шалено билась крилами об нього, об те? тiло, як об гливку землю, не в силi пiднести його сво?м поривом угору. Для цього сила ?? мусила б бути подво?на, потро?на, в двадцять разiв збiльшена. Ба, вона мусила б бути титанiчною, щоб переступити межу можливого. Переступити межу можливого! Зовнiшнiй свiт для нього погас, горiв тiльки вогонь усерединi - його власний свiт, переливаючись усiма кольорами веселкового спектру. Вiн набрякав, як хмара майбутнiми блискавицями. Треба було тiльки викресати першу iскру. А навколо було темно й глухо. В тiй глушинi, в тiй напруженiй тишi було чути, як серце доходило до гранi. Ось-ось... i буде вже навiки темно. Але над ним стояла душа, стояла - вогневiла, дедалi грiзнiша, дедалi затятiша, не бажаючи здатися. Ще трохи - i буде великий бiй: бiй по той бiк можливого, але по цей бiк реального. Бiй за того Янгола, що постав мов Фенiкс iз попелу... Бiй, що ма? скiнчитися... Чим може скiнчитися бiй одиноко?, скалiчено?, розторощено?, мало? людини проти всього свiту - проти свiту зла, проти чорно? велико? ночi безглуздя й смерти?.. РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ В темрявi ?х загнали в льох. Це був уже Грайворон. Власне, це був льох, а льох - це нiби й був Грайворон. Але для в'язнiв те й друге було чимось бiльш теоретичним, нiж реальним. Реальною була тiльки темрява, решта ж iснувала лише в припущеннi. Темрява була вогка, слизька, заплiснявiла й якась потойбiчна. Щiльно збита й герметичне заткнута, вона була, проте, намацальна й вагома, як вода на самiм днi океану, - така ж i сiрчана в сво?му хемiчному складi й така ж безмежна в сво?й чорнотi. Лише коли вартовi присвiчували запалюваними папiрцями, натоптуючи людей у темряву глибокого й великого пiдземелля, - те, що було припущенням, на мить виривалося з темряви, являючи себе реальнiстю: льох! Iз деталiв, вирваних у темряви, можна було судити, що це був не звичайний, а якийсь особливий льох, середньовiчний, - пiд склепiннями тяжких мурiв, з гаками в мурованих стiнах, з покрученими сходами вниз, iз тяжкими виступами тощо. А на днi була прiла, вилежана людьми солома, валялись кривавi бинти й тхнуло екскрементами й iншими пiдозрiлими смородами... Десь там, либонь, мусили лежати й скелети, черепи... "Такий, власне, i мусив бути льох у Грайворонi... Саме такий!.." - чомусь вiдзначила Максимова думка, коли тiло його спускалося вниз, зависнувши в людському товпищi. Цiле те товпище вливалося в чорну пащу дверей i сходiв, як якась суцiльна глевка маса. ?? згори запихали, натоптували вниз, вганяли в землю... Ось так ними засипали льох, як засипають вугiллям чи глиною. Ще й потопталися зверху й придавили лядою. То, власне, була не ляда, а залiзнi, кованi дверi на тяжких засовах, але уявлялась ляда. Засипали, утрамбували й так лишили... Оце й був Грайворон. Можливий кiнець усiх початкiв. ?х лишили чекати. Може, чекати довго, а може, лише мить, щоб переселитися в тiсноту ще тiснiшу й чорноту ще чорнiшу, вже зовсiм iдеальну. Але перед тим iще мало вiдбутися позорище "суда". Для чого, коли ж можна й так?.. Люди вже анi стогнали, анi ремствували, анi говорили взагалi. Вони поприлипали один до одного, збитi докупи, посхиляли голови один одному на плечi, на груди, переплелись руками й ногами й, так спресованi, не то висiли, не то лежали в темрявi. Темрява ?м усiм заплющила очi. Нiхто не мав вогню й нiхто не мав махорки. I нiхто не мав голосу, як нiхто вже тут не мав i свого власного обличчя. Нiхто й не ворушився. Лише серця... Боже! Якби хто ?х - ?хню енергiю й ?хню нудьгу - мiг злучити докупи й увiмкнути в алярмову сирену, вона, мабуть, так би вила, що дахи валились би людям на голови, як вiд землетрусу. А може, скавулiла б злобно й клекотала гураганом страшно?, чорно?, найтрагiчнiшо? лайки. Чи кричала б криком остаточного й непоправного вже, вiчного спустошення... Так, це був саме такий льох, який, на думку Максима, й мусив бути в Грайворонi: глухий кут, у який мало нарештi все впертися. Це було безвихiддя, й саме так сприймала це вже унезалежнена вiд усього - вiд тiла й вiд душi - Максимова думка. Його тiло лежало розпластане й притиснуте iншими, нерухомо. А душа блукала в темрявi, зосереджено шукаючи яко?сь щiлинки, щоб глянути на зорi, зорi?нтуватися й прийняти якесь рiшення. Хоч i вiдчувалось, що вже пiзно. Пiзно?.. Чи справдi вже пiзно?!. Мабуть, таки вже пiзно. Та й не видно нiде нiяких зiр i нiяких щiлин. Нi, не може бути. Не може бути! Треба б тiльки мати пiдойму, - зринуло в думцi, - оту Архiмедову пiдойму, що нею можна повернути й хiд плянети... Пiд склепiнням повiк текла вогненна рiка, i то, власне, пiд склепiнням тих повiк товклася й душа, не в силi ?х розiмкнути, зрушити, знайти з-пiд них щiлину. "Отак-от у Шевченка натоптано в ту могилу товариства..." "Нас тут триста як, скло..." "Так, скло. На жаль, цього разу таки скло. Не триста, а чотириста тут, але - скло, череп'я. Дрiбне, побите, потовчене i - непотрiбне. Купа пiщинок iз того велетенського самуму Соломонового - пiщинок, уже звалених у дюну. I це вона ось присипала ноги й руки..." Хтось, шукаючи зручнiшого мiсця, щоб заснути, поклав голову Максимовi на груди, притиснувся вухом до його ребер, мовби лiкар, дослухаючися, чи ще б'?ться серце-Максим тримав ту чиюсь голову на грудях i заколисував ?? сво?м диханням. Нехай слуха?!.. I плив разом iз тi?ю головою чи?юсь на грудях. Плив, лежачи горiлиць на хвилях, намагаючись ?? вирятувати... вирватися з нею з самуму пiщинок, - вирватися геть i пiти собi... I от вiн вирвався. Вiн iде по землi. I несе щось на грудях... Злива слiпучого-слiпучого сонця... А вiн iде собi й щось несе... Що ж вiн несе? Господи! Та це ж син! Це ж його синок!.. Синочок!! Несподiвана й приголомшуюча знахiдка. Загублений у ру?нах, серед людських юрбищ, у повiнi жаху й смерти, а тепер-от знайдений, синок! На чадних, жаских румовищах, серед червоно? пустелi, захаращено? торосами ру?н, у самумi людських iстот знайдений, i от тепер вiн несе його!.. Дитячi руки обхопили батькову шию, маленькi долонi розгладжують чоло, розправляють глибокi зморшки. А очi зазирають у очi, й пломенiють, i мерехтять великими сльозинами дитячого безмежного щастя - щастя зустрiчi... На хлопчиковi тяжкi, великi чоловiчi черевики, дранi й позв'язуванi дротом... Максим скида? тi черевики геть i голубить малi натрудженi ноги, що так довго блукали по торосах рун., шукаючи батька, в тяжких чоловiчих черевиках, позв'язуваних дротом... Вони тепер iдуть удвох... Iдуть крiзь зливу сонця... Йдуть десь крiзь дим... Крiзь юрби... Потiм вони зустрiчаються з цiлим родом. Це немовбито на якiмсь вокзалi. Вони всi мають десь вирушати, кудись ?хати. Далебi, до рiдно? хати, що десь там - за морями, за горами ру?н, за проваллями бомбових кратерiв, за пустелями згарищ... Вони з синком мають поспiшати до матерi, до тихо?, гордо? ?хньо? матерi й дружини... Та тiльки ж син не може бути так-от босий, i Максим iде по гостинець, по дитячi черевички, лишивши синка з родом... А коли поверта?ться назад iз черевичками - нiкого вже нема?. Нiкого. I синка теж. Тiльки вiн сам посеред ру?н - один iз маленькими черевичками в руках. Тодi Максим кинувся навздогiн. Хтось сказав, що вони вже всi на кораблi. Корабель уже вiдчалив, та Максим таки добiг до нього по вузенькiй кладцi з двох довгих дощок, покладених на воду. I скочив на палубу, в натовп: - А де ж синок?!. - Там... - Боже мiй! Де "там"?!. - Таж там! На ру?нах! Чека? десь там на батька з гостинцем... "Сам-один, як палець, у розбомбленому мiстi, маленький i вiрний..." Максим кида?ться назад. Не в силi зупинити корабель, вiн кида?ться сторч головою, мiцно тримаючи дитячi черевички в руках... I от вiн уже в мiстi... Нема... Вiн бiжить по шляхах, вiн бiжить по торосах ру?н, вiн бiжить по сизiй, опалевiй пустелi, - вiн усюди шука? його, одного, маленького й самотнього, як палець, i серце йому вирива?ться з грудей." Вiн носить маленькi черевички по всiх усюдах i не зна?, куди ж iще ?х понести тепер!.. Раптом - юрби... юрби,.. I гомiн: "Знайшли!!." Всi пливуть потоком до берега моря. Там, на березi моря, нiби знайшли слiди його хлопчика... Очi застила? туман, i стинаються груди вiд швидко? ходи, хтось - чийсь чоловiчий голос - у саму Максимову душу розповiда?: - ...I бiг вiн по березi моря, понад самою водою й кричав... Кликав батька... Дивився в море мерехтливими очима й кричав... А як добiг до того мiсця, звiдки вiдчалив корабель, побiг просто в море... Спершу бiг над водою, поки було мiлко, i захлинаючись кричав... А потiм бiг пiд водою, по дну, i ще кричав... пiд водою... гукав батька: - Батьку!.. Та батьку ж!!. Батьку!.. На березi стояли грубi, дранi чоловiчi черевики, позв'язуванi дротом. Вони лишились самi. Це все, що Максим знайшов у ру?нах. Вiн надiв тi черевики та й бiг у них, доганяючи... Максим нагло прокинувся вiд власного жахливо-жалiсного схлипу, все ще стискаючи в руках малесенькi новi дитячi черевички. Злива слiз затопила йому горло. Вiн вiдчував тi черевички пiд пальцями, ще не усвiдомлюючи, де ж сон, а де дiйснiсть... Вiн лише вiдчув, що якась могутня пiдойма раптом пiдважила цiле його ?ство, душу й тiло, видерла його з небуття й кинула ось тут пластом на землю, нiби щойно тiльки народженого. Над ним коливалася пiтьма й стояв невиразний, глухий гул. Голова вже не лежала на його грудях, натомiсть хтось шарпав його за груди й припадав до них усiм ?ством, дрiбно-дрiбно трясучись... Вгорi, в темрявi, щось стугонiло. Потiм там, угорi, вiдкрилась ляда - перед очима постав блiдо-голубий чотирикутник. А тодi внизу хтось глухо промовив: - I от в о н и зараз вкинуть сюди трохи гранат... За цим, наче спалах iскри, пронизав тишу чийсь гiстеричний зойк. Але його враз погасили, - то комусь затисли жменею рота товаришi, брутально лаючись. Той, хто був близько бiля Максимових грудей, зiтхнув i завмер, притиснувся до них, шукаючи на тих грудях порятунку. Потiм прошепотiв: - Та Максиме ж Петровичу!.. Проснiться ж хоч... - Костику! - впiзнав Максим того, хто так щiльно примостився було головою на його грудях. - Костику!.. Це ти?.. - i, посмiхнувшись, мiцно обняв юнакову голову рукою. Хотiв ще щось сказати, але не сказав. Натомiсть швидко звiвся крiзь тiсноту разом iз Костиком на рiвнi ноги. Збоку вiдкрився другий, бiльший отвiр, забрязчала зброя, заблимали лiхтарики й загримiло: - Ану, давай виходь!!. Висипайся всi! Живо!!. Темрява в льоху заворушилась i почала дiйсно висипатися в блiдо-голубий отвiр. Максим тримав Костика за руку мiцно, i так само Костик тримав Максима. Не пускаючись одне одного, вони попливли знизу вгору, з чорно? пiтьми пiдземелля, як iз шахти, до блiдо? зiрки, що безнадiйно й боязко зазирала вниз, крiзь голубий отвiр. Максим тяг Костика, а з ним - наче тяг i всю юрбу за собою. В ньому раптом прокинувся вовчий iнстинкт, який пiдказував йому, що це вiдкрився вихiд не тiльки в смерть, але, можливо, i в життя. Лише треба його, те життя, брати з бо?м... I, завмираючи серцем, рiшений уже на все, вiн прокладав дорогу поперед себе. "Що, пак, сказав тодi той Кутузов?.. Ага, "на колiна!". Нi, чекай, ще подивимось!.." - По четир? становiсь!!. На подвiр'?, в глупiй темрявi - метушня. Замло?нi зорi, нiби заплаканi, ледь-ледь миготiли. При тому зоряному свiтлi, на пришерхлiй землi спiшно шикувалась колона. Блiдi лiхтарики при землi видавалися теж зiрками, але заблуканими, прибулими з пекла, мандрiвними, покараними за грiхи на невдячну працю. Люди не встигали вилiзти з-пiд землi, як ?х брали попiд руки й ставили щiльно по чотири. Хворих, безпомiчних, ледве живих - усiх ставили по чотири, а четвiрки збивали щiльно - носом до потилицi того, що спереду, й ставили ?х одну до одно? в бiльшi групи, густо облiплювали ?х патрулями й вiдводили набiк. До них пiдганяли новi групи й ставили так само "нiс у потилицю". А люди все вилазили й вилазили з-пiд землi, очманiлi, почадiлi. Деякi тут же й падали, вийшовши з льоху не сво?ми ногами, а будучи винесенi лавиною. Та ?х усiх брали попiд руки й лiпили швидко в четвiрки й приставляли до щiльно збитих гуртiв, щоб не падали. Кожен такий гурт, пiдпертий автоматами й багнетами, вже не мiг упасти, змушений триматися доти, доки його не зiб'ють вiдразу весь геть iз нiг. Десь за цi?ю метушнею й брязкотом збро?, - десь там далеко, де жили ще якiсь, може, люди, - кричали третi пiвнi, не дорiзанi ще й не зжертi. Звiдкiлясь несло смалятиною, йодоформом, сiркою й селiтрою - моторошним запахом вiйни й знищення. Третi пiвнi... I хтось, немовби передразнюючи ?х, викрикував тут на подвiр'?, таким же пiвнячим охриплим, перестудженим фальцетом, невидимо перебiгаючи з мiсця на мiсце: - По четир? становi-i-iсь!!. Викрикував лише вiн один. Решта мовчала, тiльки сопла, сквапно роблячи свою роботу. Нарештi всi стали по чотири. I так стояли, ?х перераховували. Довго, марудно. Потiм настала тиша, дрiмлива павза. В тiй тишi, в тiй дрiмотi вони стояли ще довго. В напруженому чеканнi тремтiли вiд холоду чи, навпаки, - вiд нервово? гарячки. Дехто навiть, так стоячи, поринав у чадний сон, як у нiрвану. Вартовi теж тремтiли, порухуючи плечима. Деякi жадiбно щось чавкали, може, сухарi або шкоринки хлiба. Бiльшiсть же тiльки спльовувала. Вони були голоднi, мабуть, так само, як i цi всi смертники, з тi?ю лише рiзницею, що смертники вже не думали про хлiб, вартовi ж, напевно, страшенно хотiли його мати. Та що з того. Все, що ?м повсовували в руки тодi, в Силенковому перевалочковi, матерi, жiнки чи сестри, вони по?ли давно й тепер жували язики - злобнi, мовчазнi, зата?нi. Максим стояв у четвiрцi разом iз Костиком, тримаючи його за руку. Слухав, як жвакали вартовi, й раптом вiдчув пекельний голод. Вiн згадав, аж тепер, що вже давно нiчого не ?в i що вiн уже цiлком босий. Ранiше вiн нi того, нi другого зовсiм не вiдчував i про те й не думав. А тепер на бiду вiдчув i усвiдомив. Та тiльки зцiпив зуби й напружився - i все. I тримав Костика за руку. Вони були якраз посерединi довжелезно? колони, й це Максим уже вважав за щастя. Бач, доля вже дбала про нього! Хiба ж це не доказ? Вони вилiзли з льоху першi, а опинилися не в головi колони, а посерединi. А це сьогоднi було страшенно важливо... Костик тис Максимову руку розпачливо, щось питаючи тим потиском. Максим нагнув голову до юнакових уст. - Господи... що ж робити... га?.. га?!. - затремтiв у вухо, мов у гарячцi, "сам не свiй" Костик. Максим нiчого не сказав, лише з усi?? сили стис хлопцевi холоднi пальцi, обiрвавши тим його шепiт. А вже по довгiй павзi промовив тихо: - Тримайся за мене... мiцно... Та не руками, дурний!.. В цей час пiвнячий голос десь у темрявi прокричав картаво й зловiсне: - Карнач! До мене!.. (Павза). Помкарначi, стрiлки, бiйцi СМЕРШ i гвард?йцi - по мiсцях!.. Увага!.. Запанувала зловiсна тиша. А серед не? чулись десь тiльки окремi слова тихо вiддаваного наказу старшинам. З того наказу до свiдомости Максима дiйшли тiльки останнi фрази: - ... I рвати!.. До фiнiшу... Швидко. Безупинно. Нагальне!.. Хто вiдставатиме - пристрелювати зразу, не чекаючи... Темп! Це саме потiм пiдхопив i переказав гучно до всiх карнач, але не За?ць, а хтось iнший. Самого Зайця чомусь не було. - Ей, ви, там!.. Усi! - вигукнув карнач. - Хто вiдставатиме, буде пристрелений на мiсцi, як собака. Ясно? Темп!!. - Увага!! - покрив його фальцет. - Кроком... - Кроком... - повторив карнач. Забрязчала зброя. Колихнулась у чорнотi ще густiша чорнота людсько? маси. - Руш-ш!!. - Руш!.. - вiддало, як луна. I колона посунулась, щiльно збита, мов отара овець. Десь попереду залiзним кроком вiдбивали салдатськi чоботи, - там iшов авангард. ?м намагались потрапити "в ногу" всi тi "стрiлки, бiйцi СМЕРШ i гвард?йцi", що зiмкнутим ланцюгом ритмiчно гойдалися навколо колони. Вони старанно товкли ногами мерзлу землю та побрязкували збро?ю. А посерединi плуталась, спотикалась i петляла ногами сiра хлипка маса. Люди хапались, наступали один одному на п'яти, на пальцi, пiдбивали самi себе пiд колiна... Йшли... "До фiнiшу" десь... - Темп!!. Слабi спотикались i заточувалися з тихим стогоном крiзь зцiпленi зуби. Але здоровшi не давали ?м упасти. Разом! Iти всiм разом... до того "фiнiшу"... Разом!!. Згодом вони всi виб'ються з сил i збайдужнiють, проблиск волi погасне й вони вже не будуть тримати один одного, не будуть пiдхоплювати тих, що падають. "Нехай падають!.. " Всi вони по одному вiдриватимуться й летiтимуть у прiрву. Але це згодом. Зразу ж зi старту вони iнстинктивно хапалися один за одного, хотiли бути всi разом. Усi разо