душею вже перед недвозначною перспективою, пообiцяною й гарантованою ?м, ще й скрiпленою солiдними авансами в виглядi синцiв. Але до Максимово? душi те все не доходило, вiн того стiльки бачив i витерпiв у життi, що воно вже на нього не дiяло. Знав, що його черга теж от прийде, але занадто до серця того не брав, лише стискав щелепи: аби лише не подолав його той "iзмор", та безконечнiсть, яка може й найсильнiших увiгнати в вiдчай та розпач. Аби лише швидше. Нового вiн не сподiвався нiчого анi почути, анi побачити. Все йому до кiнця ясно сформулював той Кутузов. Та й рiшення вiн, Максим, теж уже прийняв. Нi те, нi те, очевидно, не пiдлягало змiнам. Якщо його щось iще хоч скiльки-небудь цiкавило в його власнiй долi, то це лише те - яку все ж таки формальну причину вони пiдведуть остаточно пiд факт його знищення? Яку формулу дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати, якщо пустили справу на рейки "законности" й посадили його сюди. Раз почали розiгравати комедiю, то мусять i якийсь сюжет для цi?? комедi? скомпонувати, а якщо не сюжет, то принаймнi якусь бiльш-менш правдоподiбну вiдповiдь на запитання "чому?", бо ж справжньо? причини вони нiколи назвати не посмiють. А спитати... Може ж, хтось колись ?х таки спита??! Проте Максима не викликали. Вiн лежав у забуттi. Часом шерех i тривога серед людей посилювались, вони рухались, наступаючи Максимовi на простягненi ноги, - тодi вiн розплющав очi, дивився на тi сво? ноги в ганчiр'яних бурках, iз яких вилiзали пальцi, ворушив тими пальцями й знову закривав очi. Так i не пiдкорчував нiг. Нехай топчуться. Тепер усi один по одному топчуться, i це "нормально". Берiг лише Костикову голову, чомусь боячись, щоб нiхто на не? не наступив. Опiвднi принесли обiд... Але перед тим до "тюрми" зайшов старшина, начальник цi?? тюрми, про що можна було зробити висновок уже з того, як перед ним шарпнулася "на струнко" варта в сiнях i бiля дверей. Якийсь вугластий, незграбний i понурий, зi зле позастiбаними гудзиками сорочки й шинелi, ковнiр яко? заломився й стояв бокаса. Цей ковнiр та ще неохайно збита на очi сiра ушанка надавали йому вигляду людини, що тiльки що збудилася з похмiлля. Вiн увiйшов iз сiней i почвалав через ноги лежачих до середини "тюрми". За ним слiдом - його помiчник, бiлявий хлопець iз на?вними очима, без шинелi й без нiяких вiдзнак, лише в салдатськiй зеленiй заяложенiй сорочинi навипуск та в таких же, як i в начальника, повстяниках. Вiн тягся за старшиною, як нитка за голкою. Старшина переступив через усi ноги мовчки й дiйшов до середини. А дiйшовши до середини, оглянув усiх, нiби сво? господарство, й привiтався: - Ну, здоровi були, орли!.. Сiрий гомiн зiтхання й невиразний буркiт у вiдповiдь. Тiльки Вася-танкiст ляпнув голосно картою, аж пiшли виляски, й вiдповiв весело й голосно за всiх i сердечно так: - Здоров, хазя?н! Здоров, орел наш дорогий!.. Як дiла, га?.. - Ну-ну, Вася! Не балуйся... - буркнув незлостиво старшина, пройшовся задуманими, байдужими очима по людських обличчях i зупинився ними на старому-старому дiдовi з козацькими сивими вусами. В очах старшини блиснули вогники здивування. - О?! А ти чого тут, д?д?! - Та... посадили... - зiтхнув дiд iз тихою, щирою журбою. - За що ж тебе посадили? - Та... вродi старостою... в колгоспi ж був... - А-а! Значить, партизанiв вiшав?! Павза. Понура, гнiтюча мовчанка. I раптом Вася сво?м веселим, жвавим голосом, так нiби ненароком, через карту, лузаючи насiння й спльовуючи лушпинням, але з глибокою певнiстю й гаряче: - Товариш старшина! Вiн партизанiв не вiшав!.. Вiн тiльки жидiв вiшав! Вартовий автоматник бiля дверей пирснув. Танкiсти пiд столом не подали й виду, що щось сталося. А решта арештантiв завмерла. - А-а-а... - протяг старшина, спочатку розгублено, а потiм нiби при?мно здивований. - Жидiв?.. - i враз махнув рукою понуро: - Ну жидiв - чорт його бери!.. Повернувся й пiшов. За ним - помiчник, посмiхаючисi до арештантiв i ступаючи старшинi слiд у слiд. Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона вiд нього не уникла, вiн ?? вхопив. Це була нотка - одна манюсiнька нотка в голосах, що тут щойно прозвучала, - в усiх, до пирскання автоматника включно. Якась глибока, тяжка, несвiдома злоба й розгубленiсть. Злоба людей, збитих геть остаточно з пантелику. Й та злоба була скерована якоюсь силою в певний бiк, як у вiдтулину - в ту стару, добре випробувану вiдтулину, що нею здавна випускалась зайва пара перенаснаги людського гнiву й горя, що кiнчалася божевiльним, iдiотичним: "Б?й жiдов, спасай Россiю!!" Ще трохи, й, може, це навiть стане найбiльшою рушiйною пружиною для всiх мiльйонiв отаких-от хлопцiв у повстяниках, щоб. поривати ?х на "великi, iсторичнi дiла". Бо ?х можна рухати ще тiльки зненавистю й злобою. Злобою поривати й до геро?ки. Колись вони, тi мiльйони, рухалися вогнем кличiв про братерство й любов, але тi часи давно минули. На тiм мiсцi, де була колись вiра в тi кличi, витворилася застрашлива порожнеча, а над тi?ю порожнечею ма? ще якусь силу впливу лише глибока, несвiдома, тяжка злоба. Слiпа, нищiвна злоба на все, аж до себе самих включно. На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову два кроки всередину: - Всi мiсцевi? - спитав у лежачих людей, у всiх разом. - Нi, - вiдповiв хтось. - Майже всi не мiсцевi. Тут устряв знову Вася-танкiст iз на?вною iронi?ю: - Це все жертви фашизму, товаришу старшина! Старшина ?хидно: - I ти теж? Вася, зiтхнувши: - I я теж... Старшина: - Ну, гей ви, жертви фашизму! Обiдали?! - Нi, - вiдповiв за всiх той самий Вася. Старшина скривився й процiдив глузливо: - Що ж це ви, понiмiли всi, га? Ну чого носи повiшали?!. Хтось зiтхнув глибоко й промурмотiв - з намiром, очевидно, щось вивiдати: - Та... як поведуть у лiс... то там буде й обiд... - Дурак! - бовкнув старшина й засмiявся. Смiявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всiх одразу, а тодi промовив: - То ти, браток, легенько хочеш - отак собi просто та й у лiс! Нi, ще почекай... Сплюнув i вийшов. Пiсля того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардi?ць iз "фiнкою" i, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих i мовчки поманив ?х тим пальцем за собою. Дво? встали й пiшли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обiд на всiх - кiлька хлiбин i дво? вiдер iз якоюсь юшкою. - Роздатчик! - гукнув хтось iз сiней у хату. - Я! - вискочив Вася з-пiд столу, зголошуючись добровiльно до тако? ролi, й пояснив: - Бо вони всi не в настро?нi?... Дiйсно, всi були "не в настро?нi?". Нiхто навiть i не здумав заперечувати таке Васiне самопроголошення, хоч бiльшiсть знала з досвiду, що тюремний "роздатчик" - це в тюрмi друга персона пiсля начальника корпусу i перша, як тiльки дверi за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогоднi - "яке то все ма? значення!", коли тут справа якихось хвилин, найбiльше годин... Таким чином Вася-танкiст став роздатчиком, що було цiлком справедливо, бо роздатчик iз Васi був фаховий. Перенiсши дiяльнiсть iз-пiд столу на стiл, Вася миттю вправно роздiлив увесь хлiб на тридцять рiвних пайок i роздав усiм за принципом салдатського й арештантського "щастя": один одвернувся вiд столу й виконував ролю слiпо? долi; на запит Васi "кому?", тая "доля" тикала пальцем на того, кому вона прирiкала невидиму пайку, - "цьому!", i так далi. Хлiб узяв кожен, але вiд обiду майже всi вiдмовились: "Який тут обiд? Хiба до обiду тепер?" Ну що ж? Вася вiд того не впав у розпач. Вiдер було дво? i вiн ?х роздiлив генiяльно. Одно вiдро взяв пiд стiл - собi й двом танкiстам, а друге вiднiс за ряднину - господинi та ?? малим дiткам, що були в "хатинi". За те вiдро вiн вимiняв у господинi миску й ложку, вернувся з тi?ю здобиччю пiд стiл, насипав повну миску юшки й принiс власноручно ?? Максимовi: - Слухайте, товариш архiтектор! Ось... ?жте... Ну-ну, ви ж не якийсь там колхозник! (Заскалив око хитро). Уявiть собi, що ви "таки да" знову в тюрмi та й ?жте собi на здоров'я... I посмiхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тодi вернувся назад пiд стiл. Це була не юшка. Це була ?жа, яко? в жодному довiднику кулiнарi? нема?: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навiть шматки якогось м'яса - все на купу та ще й з якимсь пiдозрiлим запахом. Максимовi зовсiм не хотiлося ?сти, але вiн мав про кого подбати. Вiн розбудив Костика: - Костику!.. Треба триматися ж... - Добре... - мурмотiв Костик, чухаючись спросоння, i взяв ложку, ще навiть не знаючи, чого вiд нього хочуть. - Добре... - ?ж, Костику!.. Очунявшись нарештi, Костик накинувся на ?жу так само жадiбно, як перед тим на сон. Уже перед самим майже кiнцем Костик насилу зупинився й напосiвся на Максима, щоб i той iззiв хоч трохи, i Максим мусiв також проковтнути зо три ложки тi?? ?жi. Потiм вони полягали знову й Костик, знову вмостивши свою голову на Максимових грудях, солодко захропiв. Бiдолашне хлоп'я! Кiлька ночей вiн ховався вiд арешту, перетiпався, перемучився без сну, i тепер-от сон його валив, мов билину. Юнак забув геть про все на свiтi, навiть про найстрашнiше, що чекало на нього попереду. Ним володiв сон. Пiсля обiду почалося щось справдi незвичайне й цiкаве - почалися "вiдвiдини". Але якi!.. Звiдкiля й як тi жiнки могли так блискавично швидко зорi?нтуватися, куди завезено ?хнiх чоловiкiв, синiв, батькiв, i розшукати цю тюрму?! Простi селянськi жiнки - не лише з села Веселого, а й з iнших навколишнiх сiл - мусили пройти по прифронтовiй смузi й пiд бомбардуванням до мiста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всiх закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне - як вiдважно й як генiяльно просто вони обiйшли сувору заборону будь яких вiдвiдин! Секрет полягав саме в тому, що "тюрма" складалася з двох частин - iз "тюремно? камери" i з тi?? хатини, де жила господиня з дiтками. В силу необхiдности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через "тюрму". I в силу тi?? ж необхiдности також усi ?? гостi - "сестри, куми й подруги-салдатки", - що приходили "по дiлу", теж мусили ходити через "тюрму". Тими гостями, звичайно, були й могли бути тiльки жiнки. А що тими "сестрами й кумами" були жiнки з далеких сiл, якi прийшли вiдвiдати сво?х синiв та чоловiкiв, може, востанн? перед смертю, - то це навiть i на думку не спадало нi тюремнiй сторожi, нi тюремному начальству. Занадто вже смiливо це все було задумано. I от тi жiнки, "сестри й куми", вiдвiдували так господиню кiлька годин. Iз сiней через камеру до господинi перебiгала якась жiнка чи дiвчина в легкiй хатнiй одежинi та великiй хустцi (так як тiль-тiль вибiгла ось по сусiдству зi сво?? хати!) i, зиркнувши на арештантiв, зникала за рядниною, що нею було завiшено дверi до господинi. Там вони собi щось шепотiли про сво? справи, а по камерi тим часом гуляла торба з насiнням. Вася просто розкошував. Вiн зорi?нтувався вiдразу, що й до чого, i аж розсiдався вiд радощiв, що, мовляв, "якi ж тi жiнки, каналi?, хитрi, а тi вартовi - дурнi, як iндики!". Вiн не тiльки насолоджувався сам насiнням, але й щоразу пiдходив iз торбою до вартового й насипав йому стiльки, скiльки той хотiв. Вартовий лузав насiння й оповiдав безтурботно якiсь анекдоти, вся камера смiялась, а танкiсти пiд столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був i не смiшний. Смiшна була ситуацiя. Тим часом котрийсь iз арештантiв уставав i йшов до господинi "води випити", з дозволу вартового... Потiм вертався, ховаючи або записку, або вузлика пiд полою, а чи пару бiлизни й нишком витираючи очi. Згодом гостя теж виходила. Заходила iнша... I так без кiнця. Диригувала всiм i регляментувала вiзити господиня. Фактично в тi години вона була начальником цi?? тюрми, а не старшина. Вартовi мiнялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибiряк, не здогадався зовсiм. Другий вартовий, укра?нець-далекосхiдник, здогадався вiдразу, але й виду не подав. Лише скрутнув головою та й лузав собi насiння, почепивши автомат на шию. Час вiд часу тонка усмiшка перебiгала йому по обличчi, але вiн зганяв ?? геть i напускав дурнуватого вигляду. Третiй, якийсь замрiяний студент-москвич, теж не помiтив нiчого. Та четвертий, якийсь "хахол"-служака, принюхуючись досить довгенько й хитренько, нарештi зорi?нтувався й пiдняв галас... Але тим часом тюрма була вже повна не тiльки рiзних "передач", але й рiзних новин, що ?х понаносили жiнки. Максимовi нiби нiхто нiчого спецiяльно й не говорив, але вiн усе увiбрав у себе, неначе вапно вологу з повiтря. I коли Василенко пiзнiше переказував йому сво?ми словами все, що чув, то Максим уже не довiдався вiд нього нiчого для себе нового. Вiн уже знав, що дiялося навколо... ...У мiстi йде "само?дство". Вцiлiлi обивателi з усi?? сили ?дять один одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. "Органiзувалась влада". Якийсь полiтрук зiбрав посеред мiста юрбу - переважно тих, що никали по розграбованому мiстi з вiрьовками й порожнiми мiшками пiд пахвою та з поначiплюваними (на всякий випадок) червоними стрiчками на шапках i рукавах, в надi? щось десь поживне пiдчепити, поки "мiжцарiв'я". От ?х зiбрав полiтрук посеред майдану, виголосив промову про велич "вождя" та мудрiсть "партi? Ленiна - Сталiна", а тодi, тикаючи пальцем у присутнiх, на вибiр, говорив: - Ей, ти там!.. Ти будеш Горсов?т! - Ти, в папасi! Будеш Комунхоз!.. - Ти комсомолець? Добре... Будеш секретар райкому ЛКСМУ. - Ти - начальником цивiльно? мiлiцi?. - Ти - пошта. - Ти... Ти... Ти... I так стала "власть". I тепер вона, та "власть", запрацювала. Деякi перед тим, як стати "властю", не тiльки грабували, п'янi вiд патосу ру?ни в бiльшiй мiрi, нiж вiд самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кiлька днiв перед тим, при iншiй владi, вславилися були й тим, що вiшали людей нiмцям "поштучно" за самогон. А тепер... Тепер виявилося, що то вони "спецiяльно позалишалися для боротьби в тилу ворога", а щоб замаскуватися перед нiмцями й увiйти в довiру до них, вони взялися були за таку роботу: вiшали... О, скiлько вони перевiшали, таким способом при нiмцях "маскуючись"! А тепер вони опинилися на найбiльш вiдповiдальнiй роботi, як "геро? вiтчизняно? вiйни"... - Такого Зайця зна?те?.. Шепiт. Максим чу?... I навiть його серце здрига?ться. Так, вiн зна? Зайця. Хто ж не зна? Зайця?! Його весь свiт зна?. Це ж вiн вiшав Миколу... Вiн же повiсив i того партизана Чубенка, якого потiм зняли були дiти, щоб поховати, та й не донесли. Ще як його За?ць вiшав, Чубенко тричi зривався, а п'яний За?ць все брався знову та потiшав: - Терпи, старик! Зараз на екскурсiю до бога пiдеш!.. Так вiн, б'ючи обцасами перед Ортскомендантом, вiдправив "на екскурсiю" багатьох, - переважно тих, хто перед тим сидiв по тюрмах "кра?ни соцiялiзму", - чоловiкiв, жiнок, зелених юнакiв i майже дiтей. - А тепер цей самий За?ць став помiчником начальника мiлiцi? й, звичайно, "работнiком" НКВД. Гаса? по мiсту... Чорна кудлата сибiрська папаха, червона стрiчка на нiй, "фiнка" за плечем... - А Волика зна?те? - Це той, що... - Так, це той, що... При нiмцях вiн був незрiвняним "патрiотом". Подейкували, що вiн також служив у Гестапо. А тепер вiн так само служить в НКВД. Стара?ться... - А такого зна?те!?. А такого?.. А такого?.. Називали iмена тих, що стали героями дня. Мов чорнi тiнi повилазили з пекла. - А салдати, п'янi фронтовики, десь гвалтували дiвчат... - А в мiстi стоять шибеницi - так само, як i при нiмцях!.. - А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нiчого взагалi не варта. Нiчого! Анiчогiсiнько!.. - На жiнках i дiтях вимiшують злобу-По мiсту розвiшано накази влади. Про мобiлiзацiю. Всiх поголовне мобiлiзують i - "на передову", "iскупляти" свою "провину" перед "родiною"... Без збро?, без амунiцi?, лише з торбами, "на м'ясо" - вперед! Комiсар сидить у во?нкоматi, виклика? за списком i да? кожному на вибiр - або без збро? на фронт (зброю вiднiмеш у нiмця, а як нi, то чорт з тобою!), або ж... i не доказу?. Але й без того ясно. Одне слово - хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кiнець один: або на фронтi без збро?, або тут на мiсцi - на вербi чи бiля муру... Звичайно, всi вибирають фронт, i навiть спецiяльно поспiшають до во?нкомату, щоб скорiше на фронт. Бо по мiсту шниряють i вишукують та виловлюють усiх рiзнi отi Зайцi, щоб посадити в тюрму, а потiм, може, й розстрiляти чи повiсити. Отi самi Зайцi, що знову будуть "орудувати в тилу". Найперше вони себе забезпечують вiд свiдкiв i взагалi вiд порядних людей, бо все-таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попереднiх володарях i тепер мають досвiд. Ось такi дiла творяться в мiстi... А вiдвiдини тюрми жiнками нагло припинилися. Четвертий вартовий пiдняв галас, "ударив на сполох", сподiваючись, певно, заробити ордена таким "викриттям контрреволюцi?". Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня геро?чно вiдбрiхувалась, але тi все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля. Тодi втрутився Вася-танкiст. Вiн вибрав тактику, не менш генiяльну, нiж та, яко? вжили перед тим жiнки. Пiдiйшовши до вартового бiля дверей, вiн почав його роз'юджувати, вiдволiкаючи увагу вiд господинi, рiзними сво?ми зачiпками, на зразок таких: - Малад?ц, Павлуша!.. - Я не Павлуша! - Хiба? Та пiдожди, то ж ти помиля?шся, - ти ж Павлуша... - Я не Павлуша! - От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль... Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй... Тiльки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять... - Сядь! - А то чого б? А-а, застую?.. Так тобi й так повилазило. Чого причепився до женщини, чортiв хахол!?. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю! Я брат насидiвся в танку, а ти-от на такiм тронi... з бабами вою?ш? Га? - Сядь!!. Слиш?!! - Не кричи, Павлуша! I не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю роботу. От як нас поженуть на фронт, на передову, там ми з тобою тодi й поговоримо... А то з бабами тут кожен зможе... Втруча?ться черговий. Вася його осаджу?: - Товаришу дежурний! Ви тут нi при чому, бо ви тут не були. Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася - нiякiсiнько? уваги. Вартовий усе бiльше й бiльше пуска?ться берега, виходить iз себе. Вiн наговорю? купу дурниць, а Вася ще з бiльшим "олiмпiйським" споко?м жига? його в найвразливiшi мiсця. Черговий теж почина? кричати на Васю. Тодi Вася й собi раптом викрику? несамовито: - Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!.. З'явля?ться старшина, - ковнiр шкереберть, ушанка понуро насунена на брови: - В чом д?ло? - Товаришу старшина, - каже Вася милим, iдеально сердечним та спокiйним голосом. - Навiщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець "пiд градусом" роня? оружi?, i може вийти, брат, чортiщо... Черговий i вартовий поперхнулися на пiвсловi. Старшина дивиться якусь мить на обох. Тодi пiдходить до вартового: - Дихни!.. - Та то... я... е-е... той... - Дихни!!. Вартовий перелякався, став на струнко, диха? в обличчя старшинi. Покрутивши носом i не сказавши нi слова, старшина насува? свою ушанку зовсiм на очi й виходить. По якомусь часi з'явля?ться караульний начальник iз новим вартовим. Вiн "знiма?" старого вартового, замiня? його новим i виходить. Сплюнувши, черговий виходить також. Тодi Вася пiдходить до нового вартового-автоматника й насипа? йому насiння в полу шинелi. Iнцидент вичерпано. Але жiнки вже не ходять. Вася зiтха? пiд столом - либонь, за насiнням тужачи: - Iдiйоти!.. Не знають, де ?хн? щастя!.. Жiнки не ходять. Найголовнiше, мабуть, у ?хнiх вiдвiдинах було те, що вони зруйнували реальнiсть тюрми, створивши на деякий час iлюзiю свободи, навiть близькости родинного затишку й добросусiдства. Проте випадок iз господинею на цьому не закiнчився. Вiн закiнчився щойно аж надвечiр тим, що господиню десь раптом було забрано й вона вже не повернулася. Прийшла якась заплакана молодиця й забрала ?? дiтей. У хатi запанувала гнiтюча тиша, що навалилася на людей разом iз присмерком, - тяжка, як учадiння. Увечерi, повертаючись iз допитiв, люди почали приносити новi чутки, в яких з'явилось i нове - нi, не нове, а добре Максимовi знане - iм'я Iрчука... Iм'я Iрчука зроджу? болючу асоцiяцiю... ...То була кольорова фе?рiя! Сходячи просто в очi, слiпучо ся? сонце. Велике, воно пiдiйма?ться з-за обрiю вогняною пiвкулею. Це - в центрi. А праворуч - земля, оздоблена великим колоссям стилiзовано? пшеницi, i лiворуч - море. Над сонцем синя баня неба, подiлена на концентричнi кольоровi кола - вiд рожевого над сонцем i до темного ультрамариново-зеленого вгорi, в зенiтi. Тi кола концентричнi перетинають широкi пасма променiв, розходячись вiд сонця конусом. I на мiсцi перетинання з кожним колом тi всi променi дають iнший колiр... Слiпуча кольорова, спектральна моза?ка. А по тiй моза?цi, злiва направо по дiягоналi, з-за сонця просто на глядача йдуть сивi, бiлi й чорнi хмари - зловiснi, пекельно-динамiчнi. Виходячи з точки, як дим вiд пострiлу, вони стремлять вгору по дiягоналi й там розгортаються, клубочаться, нависають сталево-сизими й чорними брилами, загрожуючи впасти на слiпуче сонце й його роздушити. А з-за тих хмар, аж з найдальшого куточка вгорi, вилiта? веремiя цяток. Наближаючись шаленим льотом униз, до сонця, вони по однiй розгортаються в зграю ластiвок - чорних iз бронзовою каймою. А низько над морем та над землею, понад колоссям вусато? пшеницi, тi ластiвки вивертаються бiлими грудьми до сонця... I то вже нiби, не ластiвки, то буревiсники над морем i над землею, над золотими струнами - нi, над списами пшенично? остi степу. "Аж на море вусом звисла, Звисла i шумить..." Цi слова Тичини деклямував Микола, коли малював цю фе?рiю. Це була завiса. В театрi. Грандiозна завiса-панно, 10 метрiв на 10 метрiв. Слiпуча, приголомшуюча симфонiя. Сонце зiйшло, але воно ще чека?. Чека? чогось. I те чекання чогось вiдчува?ться на всьому. Чекання великого початку, воскресiння, чи велико? бурi, що все оновлю?, а чи велико? катастрофи, що все похоронить. Внизу пiд сонцем, пiд морем i пiд землею, на широкiй смузi - кобзарi вряд, як вiйсько. Вони сидять над бандурами в ?диному напруженнi. Але вони не грають. Слiпi й довговусi, вони чекають, тримаючи мозолястi руки на струнах. Задумалися, слухають, чекають. Чекають на гасло... Ось-ось - ударять лiтаври! I тодi... Це слiпуче сонце його, Максимово?, Вiтчизни, загрожене чорною-чорною смертю на гранi великого Воскресiння. Сонце ?хньо? Вiтчизни - його й Миколино?! Це вони вдвох поставили там те сонце, ту слiпучу фе?рiю. I один уже заплатив за те життям... Це вони пiднесли ту страшну правду перед очима всiх, що схвильованi й приголомшенi оглядали ??, дивуючись безумству хоробрих... А вони з Миколою робили ??, ту завiсу, справдi як фанатики. В холодi, в голодi, без достатнiх матер'ялiв, надолужуючи брак ?х вогнем власного серця. Ранiше на тому мiсцi в театрi була колосальна брудно-сiра пляма погано зафарбованого матер'ялу, яко?сь ряднини розмiром 10 X 10 метрiв. На не? подивився Микола й загорiвся шаленим бажанням "вставити в не? душу". Про цю iдею Микола нiчого не сказав анi в управi мiста, анi в комендатурi, коли брався, вiрнiше - запропонував зробити "пристiйну" завiсу в театрi, та коли складав договiр - зробити це за... чотири лiтри рапсово? олi?, такими фарбами, якi знайдуться в мiстi. В мiстi знайшлися тiльки звичайнi олiйнi та емалевi фарби, якими фарбують паркани та стiни будiвель. Та Миколi було байдуже до фарб, бо вiн мав до них ще щось iнше, важливiше, що знайшлося в цьому мiстi - це вогонь його й Максимового сердець. I от фарбами, якими фарбують будiвлi, вирiшив вiдтворити на завiсi те, що горiло в ?хнiх серцях. Тому, що сам вiн був дуже простолiнiйний i гарячий, вiд чого часом терпить чiткiсть та виразнiсть, вiн звернувся до Максима - не лише як до свого друга й побратима, але i як до архiтекта, щоб вiн убрав його палку, вогняну iдею в строгий проект. - Збудуй ??, друже! Ти ж розумi?ш - ?? треба не намалювати, а збудувати. Так, як будують будiвлi, храми, держави. Ти архiтект. Органiзуй же всi елементи й спроектуй. То ма? бути справжня будiвля - монументальна, суворо-велична й пориваюча воднораз i з твердою душею, з нашою душею! I Максим спроектував. Проект було схвалено, бо тi, що вершили долю всiх, навiть не поцiкавилися ним як слiд, бо не надавали мистецтву взагалi нiякого значення, - вони воювали тiльки гарматами й бомбами, вони воювали тiльки залiзом i пiроксилiном, тiльки самою матерi?ю. I от у холодi, в голодi, шаленими темпами, в перервi мiж двома виставами, що тривала всього три днi, вони вдвох зробили ??, цю приголомшуючу фе?рiю. Вони робили ?? олiйними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технологi? комбiнацiю матерiялiв, але на дiлi ця комбiнацiя виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцiнний, соковитий тон. А при роботi Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували змiст цi?? фе?рi?. При цьому також хтось iз них, у вiдповiдь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири лiтри олi?!), кинув зауваження, що - "то нiчого, бо автори можуть ще й доплатити та навiть вiддати й частку свого життя, щоб тiльки цю завiсу почепити!" При розмовi ?х було тро?. Третiм був один "?вропе?ць" - фанатик "Ново? Европи" Iрчук: незрiвняний "патрiот" iз "колишнiх", а службове - завiдувач "вiддiлу освiти" при нiмцях. Завiсу було почеплено... Глядачi, що на попереднiй виставi бачили сцену заслоненою брудно-сiрою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. I заля заревла гураганом... Завирувала, заклекотiла душею, вражена, захоплена поривом у височiнь... Люди зрозумiли. Все зрозумiли... Потiм Миколу було повiшено. За цю ж завiсу, за цю фе?рiю... I цiкаво, що формула обвинувачення мiстила цiлком точний переказ слiв, сказаних тодi при роботi. Лише всi тi слова й думки були приписанi самому Миколi, бо донощик, зда?ться, не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, той "?вропе?ць" Iрчук, розраховував, що другого спiльника видасть сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?.. Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова про готовiсть нести вiдповiдальнiсть за свою вiдвагу. Вiн вiддав не тiльки "частку", а й усе сво? життя за те, щоб почепити цю вогненну деклярацiю... Того ж вечора взяли Костика на допит. Коли по нього прийшли, вiн забився в найбiльшу гущу серед людей i тремтiв дрiбно, не хотiв iти. Не хотiв iти сам - просив, щоб його забирали разом iз усiма. Варта загрожувала винести Костика на кулаках або на автоматах. Тодi Максим нагадав Костиковi про мужнiсть. Заспоко?в його й висловив свою глибоку вiру, що з ним нiчого не станеться, бо ж вiн iще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з рiдними, а тому - нема чого робити катавасiю. Та й взагалi - не треба впадати в гiстерiю, а треба йти проти всього з вiдкритим чолом, навiть проти найстрашнiшого. Навряд чи всi цi аргументи вплинули на переляканого Костика, але спокiйний Максимiв тон i пiдбадьорлива усмiшка вплинули. Костик пiшов. А через годину чи двi повернувся. Вiн не плакав i не тремтiв. Тяжко опустився на солому й широко вiдкритими очима дивився просто себе, в стiну. На всi розпитування нiчого не мiг розповiсти до дiла. Лише все повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. I лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матiр, i сестер, i батька, i всю рiдню. Аж у нього геть уся душа перевернулася вiд тi?? лайки. I нарештi обiцяли його розстрiляти, якщо до ранку не подасть "точний список усi?? органiзацi?, до яко? належить". Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачi - "що ж робити?!". I благальне дивився на Максима... Максим усмiхнувся до нього на той погляд кричущий i, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо: - Будь мужнiй, Костику... То все дурне, що вони хочуть... Головне - витримати й не датись обернути себе на ганчiрку... Добре? Що ж вiн мiг iще сказати цьому хлоп'ятi? Чим потiшити, що порадити?.. - Добре... - прошепотiв Костик, уже переплакавши й тепер тiльки схлипуючи тихо, без слiз. Вiн ухопив Максима за руку й не випускав. I так лежав мовчки, аж поки не заснув... Опiвночi покликано Максима. Конвой iз двох гвардiйцiв повiв його помiж стiнами, через двiр, через заснiжену вуличку впоперек - до якогось iншого двору. Нарештi зупинились у темних сiнях i постукали в якiсь дверi. - Так! - почулося звiдти, як iз могили. Вартовi вiдчинили дверi до того "так" i впхнули туди Максима. Це була маленька кiмната в будиночку мiщанського типу. Просто навпроти дверей пiд стiною - стiл. Над столом на стiнi - ряд якихось фотографiй i гасова лямпка. На столi - пляшка, чарка, револьвер i купа паперiв. А над паперами сидiла, зiгнувшись, блiда людина в шинелi наопашки й курила. Максимiв погляд сковзнув по всьому в кiмнатi й зупинився на тому, що вiдразу найбiльше кинулося йому в вiчi. Це було розкуйовджене лiжко з купою безладно розкиданих подушок i зiм'ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала... напiвоголена дiвчина - в такiй позi, в якiй ?? було залишено, мабуть, пiсля запаморочливо-пристрастних обiймiв, доведену до забуття чи до сну... "Цiкаво, - майнула iронична думка в Максимовiй головi, - чи це також належить до засобiв психiчного впливу на нашого брата?.." Але ця картина в статицi тривала всього лише коротку мить. Потiм дiвчина пiдвелася, солодко потяглася й, опустивши голi ноги з лiжка, встала. Ще мить стояла в самiй лише короткiй сорочинi перед Максимом, зовсiм його не помiчаючи. Потiм, не кваплячись, iще раз потяглася, як кiшка, й повiльно, не помiчаючи й далi Максима, мовби його тут зовсiм i не було, вийшла в сумежну кiмнату... Людина за столом, здавалось, також зовсiм не зауважила присутности Максима, - навiть не пiдвела голови, навiть не поворухнулась, навiть i не глянула - кого ж привели. Лише згодом промовила - байдуже й безвиразно: - Сiдайте... Й читала собi далi якiсь папери. Максим сiв на стiлець насупроти й дивився на людину в шинелi наопашки. Судячи зi знакiв на ковнiрi френча, це був майор вiйськ НКВД. Блiдий, виснажений, неголений, iз слiдами страшно? перевтоми, сидiв вiн над паперами з таким виглядом, нiби вiн не читав ?х, а марив над ними, впершися в них бездумними очима. "Слiдчий", - подумав Максим. - Я начальник окремо? групи при слiдчiй частинi ОСО армi?, - промовив нарештi майор, не пiдводячи голови, - не то вiдрекомендувавшись так., не то заперечивши цим Максимовi думки, що ?х вiн, здавалось, прочитав. "Ого! Таку iнтуiцiю ма? ця людина! - здивувався Максим. - Добре натасканий вовк". А майор, буркнувши ту фразу, сидiв собi далi в тiй же позi. Час вiд часу вiн заплющував очi i з хвилину не розплющував ?х. А розплющивши - знову дивився в папери, не моргаючи. Так тривало кiлька довгих хвилин. Потiм майор простяг руку до пляшки, що стояла на столi, намацав, - не дивлячись на не?, потрусив ?? в руках i, не почувши плюскоту, глянув на не?, зiтхнув i поставив ?? геть пiд стiл. А тодi повернувся лицем до Максима. Спочатку дивився мовчки. Потiм одкинувся на спинку стiльця й, опустивши очi, затарабанив пальцями по столу, так само мовчки. А коли знову пiдвiв очi на Максима, тихо спитав: - Ну, i що ж ви скажете? Голос його був такий же блiдий, i втомлений, i просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як i його обличчя, як i вся його фiгура - неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена. - Нiчого особливого... - мляво вiдповiв Максим, теж iз нудьгою в голосi. - Нема чого казати. - Так... - протяг майор. - Нема чого. Ма?те рацiю. - I зiтхнув... - Усе, брат! Кiнцi зiйшлися... (Помовчав)... А шкода... В останньому словi блиснула нотка яко?сь трагiчно? щирости й жалю. "Що, що?!" Такого ще Максим не чув нiколи вiд слiдчого. "Чи, може, вiн гра??" А майор, зда?ться, зовсiм не грав. Вiн провiв, бринькнув пальцем по стосу паперiв, нiби хотiв сказати: "Ось, дивись, яка купа, брат!" - i вiдiпхнув ту всю купу геть, поморщившись. "Понаписували! Стiльки понаписували! I коли вони встигли?" - думав Максим, але не жахався всi?? тi?? купи поназбираного й понаписуваного "добрими людьми" на нього. Вiн-бо знав, що суть не в тому, що там понаписувано, а в iншому - в тому "або - або", що його так чудово сформулював той "Кутузов". А вся ця писанина - це лише гра в "законнiсть", формальне виправдання беззаконня. Так понуро думав собi Максим. А що думав майор - невiдомо. Вiн тiльки дивився на Максима туманним зором, ворушив бровами, морщив лоба й щось думав. Притому хмурнiв усе дужче й дужче, обертаючи якусь тяжку думу в головi чи якесь прикре почуття в душi. I раптом ударив кулаком по столi й випалив з якимсь незрозумiлим злiсним докором: - Ех!.. На чорта ж!.. На чорта ви себе виявили?!. - Як? - здивувався Максим. - Перед ким?!. - Та перед оцим ось... - майор глянув у папери. - Перед оцим... Iрчуком?.. Так, Iрчуком... Максим знизав плечима, не розумiючи, що мав на увазi майор. Тодi майор вийняв якийсь грубий папiр iз папки на столi й простяг його Максимовi: - Це ваше?.. Це ви робили? Ескiз! Так, це був ескiз завiси. Кольорова фе?рiя вдарила в очi, а разом з нею вдарила й кров в обличчя Максимовi. - Так, це я... Слухайте... - прохрипiв Максим тремтячим вiд гнiву голосом. - За цю ж рiч уже повiшено одного... Мого друга... - Знаю, - промовив майор тихо й нiби зiтхнувши. - Знаю... Але - то була "помилка". По хвилi майор розгорнув теку, а в нiй розгорнув якийсь папiр i прочитав... Вiн прочитав абзац iз формули обвинувачення. Це було майже слово в слово все те, що було iнкримiновано Миколi нiмцями, лише тут iм'я Миколи було замiнене iм'ям Максима, а замiсть мови про заперечення ним фашистсько? "Ново? Европи" мова йшла про заперечення комунiстичного "нового свiту" в формi старо? й чужо? "родiни". Прочитавши, майор промимрив, пояснюючи: - Це от... iз формули вашого обвинувачення. Але це ще не все. Хоч це - головне, суть. - Дякую, - промовив Максим уже байдужим голосом. Мовчанка. Майор зiтхнув, закрив теку, знову подивився Максимовi в очi, а тодi ще раз узяв ескiз до рук, довго й уважно його розглядаючи. Дивився на нього заглиблено. Нарештi сказав, нiби роблячи пiдсумок: - Отже, тут сформульовано повнiстю ваше кредо й вашi позицi?... - Це вiн сказав невиразно, не то запитуючи, не то стверджуючи, але подивився на Максима запитливо. - Так, - вiдповiв Максим просто. - Я вас про це не питаю, голубе, - перебив майор. - Менi це не потрiбно. Що ж до цього ось (труснув ескiзом), то менi зда?ться - тут також нiякi коментарi не потрiбнi. Все вичерпно ясно. Але, на диво, в його голосi не було нi злорадства, нi погроз, нi ?хидства чи намагання "впiймати". То був голос не слiдчого, як його Максим завжди звик чути в сво?му багатому на досвiд iз слiдчими життi. То був звичайний собi, простий, безпосереднiй людський голос. I вiн щось хотiв йому помiж словами сказати... I раптом Максим вiдчув себе на самiсiнькiй гранi, за якою на нього вже чига? порожнеча. Може, ще цi?? ночi, а може, через нiч - i те, що ? неминучим, станеться. Щось уже непоправно вирiшено, й ця ось людина в шинелi наопашки сама дивиться на те здивованими очима, але вже не може нiчим тому запобiгти, нiчого зарадити. Не може - це ясно. А головне - його, мабуть, самого вража? та безодня ницости й занепаду сумлiння людського, втiленням чого ? тут ось такi-от стоси паперу, нагромадженi заради пiдлого, спекулятивного, шахрайського торгу, порядком чийогось боягузливого перед кимось самовиправдання. Так подумав Максим. I йому раптом, на цiй-от гранi, схотiлось перед цi?ю людиною висловитись. До краю. Щоб вiн, цей пiсланець безглуздя, бодай хоч знав, що ? люди, якi не визнають щурячих компромiсiв i торгiв iз сумлiнням. - Вам це не потрiбно, але я все-таки хочу вам сказати, що це так, - звернувся вiн до майора. - Бiльше того, я хочу вам сказати, що та формула обвинувачення - iдiотична, бо зроблена мерзотником. Вона мене не ляка?, а лише обража?. Не ляка? мене й вирок. У сутi сво?й, звичайно, формула обвинувачення правильна, а значить, i вирок - логiчний. Добре. А тепер-от я хочу поставити в тiй формулi крапки над "i", щоб вам не треба було вдаватися до допомоги мерзотникiв. Хочу поставити крапки так, як може поставити той, хто не бо?ться свого ворога й зневажа? його. Завтра на менi "чортополох поросте", мовляв Вишинський. Добре. Моя доля вже вирiшена. Отже, уявiть собi, що мене вже нема? i це я вже говорю з могили... Павза. Майор слухав мовчки, застигло. Максим: - Отже... Ви от нас - мене й безлiч нас - назива?те "зрадниками вiтчизни", "ворогами народу". Смiшнi ви. Таж якшо в усьому цьому дурноплясi, в цьому океанi пiдлого рабства, зради й мерзоти ще ? патрiоти сво?? землi й свого народу, то це, власне, - МИ. Бо ж ми ?динi стали проти обох розпинателiв сво?? вiтчизни, проти обох ворогiв, що розiп'яли наш народ удвох на спiлку, й поставили ?м обом опiр - чим i як змогли. Так. I зрадники зовсiм не там; де ви всi показу?те, як той злодiй, що, втiкаючи, кричить "тримайте злодiя!". - Чи ви зна?те, хто найбiльший зрадник вiтчизни й найжорстокiший ворог народу? От ви пройшли кривавий шлях на схiд, а тепер iдете на захiд, - шлях вимощений кiстьми наших матерiв, сестер, батькiв, малесеньких дiтей, стареньких бабусь - усiх тих безборонних i безневинних, що ?х ви, втiкаючи, кинули напризволяще... ви, що тримали меч, роблений для вас народом десятилiттями, коштом величезних народнiх жертв i самопосвяти... Ви пройшли шлях, залитий ?хньою кров'ю... Та ви й самi - так, i ви також - залитi ?хньою кров'ю, хоч i не всi з власно? волi. З чи?? волi? Ви це зна?те. Ви зна?те, як то все було, ви свiдок... Будьте ж правдивим свiдком, подивiться у власне серце, у власну душу й самi собi скажiть нелукаве: хто ж ? найбiльший зрадник вiтчизни, зрадник усього народу, зрадник отих усiх розчавлених, розтоптаних, повiшених, замордованих безневинних дiтей, матерiв, старикiв? Нарештi - зрадник i таких-от, як ви?.. I коли ви будете нелукавi,, ви побачите вiдважну й правдиву вiдповiдь у власному серцi. I вiдповiдь та буде... Максим на мить зупинився, а майор, що слухав тепер напружено, ще бiльше блiднучи, пiдняв брови в чеканнi вiдповiдi. "Ну й хто ж?" - спитав самими тими бровами. - Все вiн же, "батько народiв"... - Хто, хто? Повторiть! - Йосип Кривавий - Джугашвiлi!.. - Як, як? - перепитав iще раз майор жвавiше; явно збуджений звучанням цього iмени. - Джугашвiлi! - повторив Максим твердо, ще й додав: - Сталiн! - Ого!.. Прикажете це записати? - Як хочете. - I ви пiдпишете? - Певно. Майор задумався, але, зда?ться, над чимось зовсiм iншим. Поворушив губами беззвучно, безвиразно, а далi вернувся думкою до теми й зiтхнув: - Нi, цього... записувати... не потрiбно вже. I без того досить там... - махнув рукою на купу паперiв. Подумав хвилинку, а потiм: - Ну i?.. I що ж далi?.. Без сумнiву, його зацiкавила ця розмова. Вiн, можливо, ще й не чув нiколи нiчого подiбного сво?ю одвертiстю, хоч у той же час вiн, звичайно, не чув тут i нiчого для себе нового Вiн чув те, що в його оточеннi люди вiдважувалися носити лише в глибинi душi. Те, що, може, й сам тисячу разiв думав, ховаючись вiд усього свiту й навiть сам вiд себе. Та йога вражало те, що такi речi можуть говоритися вголос i що хтось говорить про це вiдважно й прямо, та ще й ось тут - у такому становищi!.. А Максим продовжував. Вiн говорив iз гiркотою й клекотом у горлi - клекотом гнiву й сарказму - про зраджених, експлуатованих, ошукуваних, тероризованих i мордованих в iм'я "вiтчизни", а потiм - покинених напризволяще, як непотрiб. Говорив про жертви мiльйонiв, про чверть сторiччя мук тих мiльйонiв в iм'я обiцяного раю на землi в "усесвiтньому маштабi". Про фантастичний цинiзм, безпардонну брехню й глум. Про загидженi й потоптанi скрижалi, за якi вмирали сотнi тисяч у великiй революцi?, про ?? святий вогонь, про наругу над тим вогнем потiм та над поляглими за нього... Про оприччину... Про жертви в iм'я фiкцi?, - нi, для задоволення примх безчесних славолюбцiв i кар'?ристiв, бездарних "вождiв" i "рятiвникiв людства", а насправдi - безприкладних хамiв i злочинцiв з покликання... Про ?хн? намагання звихнути всiм душi й мiзки, стягаючи людину вниз до ?х власного мерзенного рiвня... Про марнiсть усiх чвертьсторiчних жертв мiльйонiв, що виявилася в цiй вiйнi, коли пiсля ?хньо? втечi мiльйони нарештi, бодай на хвильку, дихнули вiльнiше й хотiли розправити плечi, й про люту помсту над ними. Про помсту над прозрiлими людьми - i то помсту не тiльки власними, але й чужими руками; надто ж про помсту руками свого недавнього "союзника", що вдерся на землю "вiтчизни", де йому було вже очищене мiсце для безкарного мордування беззахисних прозрiлих мiльйонiв... I про людину, яка несе за все те iсторичну вiдповiдальнiсть. Власне не про саму цю людину як особу, а про не? як прапор, про не? як втiлення панiвно? сили зла, як "генiя епохи", за яким стали iншi - легiон виконавцiв, що з iменем того свого "генiя" на прапорах доконували й доконують нечуванi злочини... Довго Максим говорив, а майор слухав, усе нижче схиляючи голову. Нарештi Максим скiнчив. Вiн закiнчив словами: - I от тепер - на нас поросте "чортополох". Але вiн поросте й на вас. Цебто на всiх тих, в iменi кого ви дi?те. На всiх тих Вишiнських i Джугашвiлi й на ?хнiх поплiчниках та опричниках. Але мiж тим "чортополохом" буде рiзниця. На нас поросте вiн, бо його посiють Джугашвiлi й Вишiнськi. На них же той "чортополох" поросте сам. Його посiють вiтри iсторi?. Та над нами потiм, пiсля "чортополоху", виросте щось iнше i той "чортополох" виглушить. А над ними нiчого, крiм чортополоху, нiколи, нiколи, нiколи вже не виросте. Бо нiчого не може вирости на землi, залитiй прокляттями й солоними сльозами мiльйонiв за облуду й за Юдину зраду. О с ь ц е - м о я ф о р м у л а о б в и н у в а ч е н н я ! Скiнчивши, Максим почувався вичерпаним. А майор, пiсля того, як Максим скiнчив, сидiв довго мовчки, нерухомо. Потiм почав торсати чуба й, бажаючи запалити цигарку, заходився клацати запальничкою. Довго клацав i черкав нею i, так i не змiгши запалити, кинув цигарку й запальничку на стiл... Максим сподiвався, що майор раптом вибухне страшною люттю або трiюмфуючим сарказмом, як то логiчно мусило б бути. Але, замiсть цього, майор якось розгублено, аби тiльки щось сказати, промимрив - запитав: - Вам, може, цiкаво знати змiст вашого вироку?.. Павза. Мовчанка. Майор: - Але не раджу вам тим цiкавитись. - I раптом знову, як уже раз перед тим, випалив: - Е-ех!.. I на якого ж ви чорта (трам-тарарам!) отак себе виявили?!! - Iз досадою турнув геть вiд себе купу паперiв. - А тепер-от... Тепер... Кришка, брат! Усе скiнчено... I нiчого вже, нiчого вже тепер не допоможе-Дивився на Максима втомленими, понурими очима, що теж говорили: "Кришка, брат. Нiчого вже не допоможе..." Максим заглянув у тi очi, повнi втоми й безнадi?, й спитав iронично: - То ви для того тiльки мене й покликали, щоб оце сказати? Щоб отаке "вiдкриття" менi зробити?.. - Так. Я покликав вас тiльки для того, щоб оце сказати... - луною повторив майор, промовивши це зовсiм тихо. Павза. Довга, гнiтюча. Майор думав щось сво? понуро, зiгнувшись пiд якимсь внутрiшнiм тягарем. Вставився очима десь у нiкуди й сидiв так, здавалося, забувши зовсiм, що тут ? ще хтось присутнiй. Але нi, вiн не забув... - Ти... вiриш у... людину?! - раптом спитав майор усторч - хоч i тихо, але якось гiстерично й на "ти". I, не чекаючи вiдповiдi, бо слухав, мабуть, тiльки сам себе, сво? внутрiшн? ?ство, промовив: - А я, брат, нi в що... нi в що, нi в що вже не вiрю... Так, нi в що... Ти понiма?ш, брат?.. - Останнi слова вiн прошепотiв ледве чутно, схилився й посiрiв... Але пiсля цього враз, мовби опритомнiвши, поторсав знову чуба й промовив уже, хоч i також тихим, але якимсь iншим, суворо-нещадним голосом: - Нi, я покликав вас для того, щоб сказати... що я не завiдую вашим життям. Ви зрозумiли? Мовчанка. - Ви зрозумiли? - перепитав майор. - Так... Цебто ви, як той Пiлат, "умива?те руки"?.. Чи так я вас зрозумiв? - Як хочете, - знизав плечима майор i додав: - Але ви про це мусите знати... - Чи це так важливо? (Iронiя). - Так... Це важливо... - захвилювався чомусь майор. - Це для мене важливо. Так-то, брат... - Останн? майор промовив уже сам до себе, кутаючись у шинелю. А тодi постукав кулаком у стiну позад себе тричi й устав. Увiйшов вартовий. - Одведiть! - буркнув, не дивлячись нi на кого, майор. На прощання майор нiчого не сказав Максимовi. Лише в останню мить подивився йому в очi пильно-пильно, а тодi взяв зi столу його ескiз, перевернув його в руках двiчi й поклав у течку. Нiч принесла тiльки ще тяжче почуття пригноблености. Максим не сподiвався вiд Iрчукiв i подiбних звитяжцiв "Ново? Европи" особливо? лицарськости, але ж i такого не сподiвався! Тако?-от особливо?, тако? безсоромно? пiдлоти й такого нi з чим не зрiвняного падiння. А втiм... Хiба ж усе це не "нормально"? Та й хiба в них суть? Вони вже для нього зникли, як i все з ними, перекресленi геть i скиненi з рахунку. По всьому лишилося тiльки вiдчуття, що все вже нарештi скiнчено. Внесено в усе яснiсть. I не залишено нiяких щiлин, нiяких пiдстав для надiй, що нi-нi та й намагалися було зринати "контрабандою". Тепер же навiть i для цi?? контрабанди не залишилось ходiв. Пiдведено риску. I... В серцi теж пiдведено риску. Не залишилось не тiльки нiяких надiй, але й нiяких познак жалю чи каяття. Холод. I вже, здавалось, нiщо не могло зрушити той холод нi на одну риску вгору, лише вниз. Униз... РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ Вранцi, коли Максим лежав у забуттi пiсля безсонно? ночi, його розбудив дотик руки й бентежний шепiт: "Вставайте!" То доторкнувся й прошепотiв Костик, що вартував над Максимовою дрiмотою. В дверях стояв помiчник старшини, бiлявий добродушний хлопець, i з сумним виразом кивав до Максима пальцем - кликав. Максим вийшов за ним у сiни. Передача! Максимовi принесено передачу. Помiчник старшини вийняв ?? з-пiд поли (маленький вузлик), сказав "ось" i обережно передав Максимовi. Максима стисло за горло... Вiн упiзнав хустку. - Що ?й передати? - прошепотiв помiчник старшини, нiяковiючи перед Максимовою розгубленiстю й, може, тому не вживаючи слова "дружинi". - Записку можна?.. - спитав Максим, хоч i знав сам, що не можна. - Нi, не можна, - пiдтвердив помiчник старшини. Тримаючи в однiй руцi вузлик, другою Максим шарив розгублено по кишенях: "Що ж ?й передати?.. Що ж ?й передати?.. Що ж... ?й... передати?!. Га?.." - Словами... - прошепотiв помiчник старшини. "Нi, треба щось передати", - думав Максим i вперто шарив по кишенях. "Хоч би тобi хустка". Але в кишенях нiчого не було. Навiть хустки. Лише трохи махорки й запальничка. - Ага!.. Будь ласка, - звернувся Максим до помiчника старшини. - Будьте другом, передайте тiй бiдолашнiй ось це... Вона не ма? навiть чим запалити вогню в хатi. Це проста запальничка. I з тими словами дiстав запальничку й простяг ?? помiчниковi старшини. Той завагався, а тодi взяв, нерiшуче перевертаючи ?? в руках. То була проста-найпростiша, навiть ?рундова, саморобна запальничка - з мисливсько? 12-калiброво? гiльзи. Замiсть денець - зверху припаяно нiмецькi двадцять пфенiгiв iз свастикою, а знизу - сов?тський мiдяний п'ятак iз серпом i молотом. Словом, запальничка випадково була дуже оригiнальна, - навiть коли б хто хотiв спецiяльно вигадати таку, то не мiг би. Помiчник старшини все ще вагався - чи брати ??? Так нiби здогадався, що це була не звичайна собi запальничка, що цю рiч Максим зробив сам "рукою власною" й що ?? знала цiла вулиця. А потiм посмiхнувся й сказав: - Добре... Тiльки ж... А чим же ви самi будете прикурювати? Максим махнув рукою, мовляв - "скiльки там уже менi й курити!". Але, подумавши хвилинку, сказав: - Ну, то скажiть ?й... хай як-небудь передасть менi... кресало... батькiвське... - Й пояснив: - 3 мене й кресала буде досить... Назад Максим повернувся, не бачачи нiчого перед собою. Не вiд слiз, нi - вiд болю в серцi. Вiн сiв на солому, поклав вузлик на простягнутi ноги й так сидiв, слухаючи, як торохтiло його серце, й думав. Думав i мучився: "Навiщо?.. Навiщо ж цi зайвi страждання?.. Для не?... для нього... для всiх... Навiщо?!." Потiм вiн розгорнув вузлик, i на серцi стало ще тяжче. То була надзвичайна передача! Кiльканадцять пирiжечкiв i - всi рiзнi. Нi одно? пари, всi непарнi... Чорний - iз картоплею, сiрий - iз квасолею, свiтло-сiрий - iз морквою... з гречаною кашею... з макухою... з капустою... I кiлька скибок хлiба, й теж усi рiзнi. I морщене яблуко... I огiрок солоний... Максим дивився на тi пирiжечки й хлiб i пiзнавав: "Ось оце ось вiд Тетянки... Це вiд дружини... А цей ось - сестрин... А це - Марiйчин... Вiд усього роду! Ще й вiд сусiдiв по одному... По крихтi серця... По крихтi тепла, муки, болю... Це. особлива передача! Вияв велико? жалоби i..." Коли б не стiльки людей тут, коли б не Костик ще, Максим би нагло заридав так, що цi стiни стряслися б. Заридав би вiд туги страшно?, безмежно?, вiд муки тi??, що ?й нема? нi iмени, нi визначення, вiд холоду, що огорта? душу, вiд безвихiддя, саме усвiдомлення якого стряса? душу. Але Максим не заридав. Вiн лише прикусив губу до крови й зiтхнув затяжно: "Навiщо?.." Пiзнiше Максим вiд помiчника старшини довiдався, що пляшка самогону була тим ключем, що вiдчинив дверi для цi?? передачi. Нiчого з передачi Максим не ?в. Вiн зав'язав вузлик i поклав у головах. Таж хiба можна було це ?сти?! Хiба ж то були пирiжечки й хлiб? Нi, то були знаки любови й дружби, то були релiквi?, що ?х хотiлося зберегти, як дорогу пам'ять... I цей день минув, як i перший, - у загальному отупiннi, в якомусь зацепенiннi. Тiльки три танкiсти пiд столом жили повним, нормальним життям. Вони, зда?ться, були цiлком задоволенi й почувалися тут зовсiм добре. Грали собi в карти, кричали, сперечалися, спiвали й розповiдали рiзнi iсторiйки й анекдоти - то маснi, то антисемiтськi. А в тих розповiдях i анекдотах не було нiчогiсiнько на вiйськовi теми, так нiби вiйни зовсiм i не було. Вони, зда?ться, намагалися вiйну геть взагалi перекреслити, вимазати з свого життя, списати з дiйсности. Надворi гула мокра березнева завiрюха, лiпила в шиби. I гули десь, гримотiли далекi вибухи. Але то було десь далеко, не тут. Нiби навiть не на цьому свiтi... Коли заплющував очi й слухав завiрюху чи слухав ?? й дивився на заплаканi шиби, то здавалося, що це вернулося далеке-далеке дитинство... Солома на долiвцi з сухими волошками й стрючками горошку, а на соломi гурт ?х, дiтлахiв, покотом. Лежать, босенькi й голопузi, й мрiють, - слухають казок, завмираючи серцем, слухають гудiння вiтру й шелест снiжинок по стрiсi й по шибах. I в дитячiй уявi поста? казковий, невiдомий, страшнуватий, але звабливий свiт, що десь там, за цi?ю соломою й мокрою долiвкою, за шибами, за завiрюхою... Увечерi до тюрми вкинули маленького, зовсiм манюнького салдатика зi здоровенною рушницею. Вiн учепився за ту рушницю руками й ногами й не хотiв пуститись. Так iз рушницею його й укинуто до "тюрми". Посмiхаючись, старшина лише звелiв зняти з рушницi закривку й вiдiбрати в салдатика набiйницю. А салдатик той був незвичайний. I рушниця в нього теж незвичайна. Салдатик мав щонайбiльше 16 рокiв, ще й до того був низенький на зрiст. Дитина. Змучений, обдертий, мокрий весь i - з орденом на грудях. А рушницю мав - "ПеТееР". В цiлому ж це все - салдатик iз рушницею - звалося "петеерiвець". Цей салдатик, ця дитина, вчепився за рушницю вiдчайдушне, як за рiдну матiр, i, матюкаючись люто, а тодi вже й ридаючи, не хотiв випускати ?? з рук навiть i в "камерi". Так i не випустив. Обiйнявши ??, як найрiднiшу iстоту, сiв на соломi, поставив ?? мiж ногами, височенну й дебелу, обхопив руками i, схиливши голову на не?, так сидiв. Старшина, нiяковiючи, пояснив, не звертаючись нi до кого i в той же час до всiх: - Сорок танкiв уже був збив i - чорт понiс до д?вок... Чого тебе дурака чорт понiс до д?вок?! Д?вок, брат, збивати - це не танки! Заплутався в шпiонаж, а тепер от сиди... I "петеер" тобi не поможе. Салдатик мовчав, як зацькований, переляканий звiрок, конвульсiйне вчепившись у рушницю, а старшина, зiтхнувши, закiнчив, звертаючись просто до нього: - Ех, ти... А був би вже досi сто танкiв збив i був би вже "геро?м СССР". А тепер, брат, i "петеер" твiй... Салдатик пiдвiв голову i раптом дико, божевiльне, крiзь киплячi сльози вилаяв старшину матiрною лайкою. Гiстеричною лайкою. Старшина махнув рукою й вийшов. А "петеерiвець" похитався, сидячи, разом iз рушницею, i беззвучно заплакав. Худi, гострi плечi йому ходили ходором. Хто зна?, хто може заглянути в це маленьке серце? Може, йому в цiм затемненнi всесвiту стало страшно й холодно, може, йому бракувало матерi а чи сестри рiдно? i вiн - пригорнувся до дiвчини?.. Може... Але... Ось тепер - "зрада вiтчизни"!.. Приводили ще й ще нових цивiльних i вiйськових. Десь перед пiвнiччю тюрму потряс шум - то в тюрму вкидали якогось п'яного "героя вiтчизняно? вiйни" i вже в тюрмi в нього вiдбирали гранати. Вiн не давав. Вася був за "арбiтра", подаючи з-пiд стола саркастичнi реплiки. Так тюрма наповнялася й наповнялася. До краю. Чадiла махоркою й пiтними онучами. I гула, як млин. Iшов безперервний рух. Десь тут працював "комбiнат", добре заведений i налагоджений. Комбiнат сортування, вiдокремлення й переселення душ i тiл людських. "Тiло - на мило! Душу... в дим, у повiтря, в пшик - назад "на перед?лку"!" - за тезою нового всемогутнього судi?, "реконструктора" й "творчого генiя людства" - генiя цi?? епохи. Другого дня помiчник старшини знову покликав Максима, стоячи в дверях. Коли Максим вийшов у сiни, там стояв сам старшина, тримаючи пляшку молока в руцi й три пачки махорки. - Ага... На ось!.. - заспiшив старшина, тикаючи молоко й махорку. А тодi якось нiяково, вибачаючись: - Ти понiма?ш, махорки було трохи бiльше, - шiсть пачок, чи що, - так хлопцi, понiма?ш, хочуть курити... Ти вже не сердься, брат, тобi хватить... - докинув старшина якось сумно. - Ага! Ще ось... - похопився старшина вже на порозi сiней, куди був ступнув. - Ще пак ось, на... Вiн витяг iз кишенi шинелi окра?ць яшного хлiба й подав Максимовi: - Це вона передала... ?ж, брат. I повернувся. - Постривайте, - сказав Максим. Узяв двi пачки махорки й простяг старшинi. - Нате, вiддайте хлопцям. - А ти? - З мене досить i однi??. - Гм... Ну, спасибi, брат. За це спасибi!.. - сказав старшина, взяв махорку, постояв одну мить, дивлячись на не?, а тодi взяв ?? пiд пахву, махнув рукою й пiшов собi - "до хлопцiв" десь. Серце Максимове краялось. Воно не витримувало цих передач. Це ж тiльки уявити!.. Через усе розбомблене мiсто пхатися до цi?? дiри, канючити, перед кожним барбосом принижуватись, хитрувати - й тлiти серцем за дiтьми, що самi вдома, розчахуватися тим серцем помiж ними й ось цим вертепом... А це-от молоко - це ж вiд кози Бiлявки. ?дине, що вони там мають, ?дина ?хня пiдпора... I йому уявилась та коза Бiлявка на закривавлених ногах, до яких тиснуться трiйко щойно народжених козенят, серед брязкоту шибок, видавлюваних вихорами повiтря вiд бомбових розривiв. I уявлялась дружина - зажурена, й тиха, i горда. В лахмiттi й ганчiр'яних бурках, не помiчаючи страшних сво?х злиднiв, зневажаючи ?х, вона йде через мiсто. Одна-однiсiнька пробива?ться вона по ру?нах, по розквашеному снiгу... Ось вона сто?ть перед "начальством" - блiда, гордо примруживши очi - й, ледве перемагаючи страшну вiдразу й презирство, просить те пихате й зарозумiле "начальство" дозволу передати чоловiковi-в'язневi шматок яшного хлiба. Просить, мов яко?сь велико? ласки... Господи!!. Максим несамовито рипить зубами. "Будь ти прроклятий!!" Хто? Невiдомо хто. "Господи! Хоч би вже швидше!.." Тобто щоб швидше вже кiнець. Щоб не мучити отак iнших, отих усiх бiдолашних, перед тобою, Господи, неповинних!.. Максим знову й знову повертався до того ж самого, сидячи на затоптанiй, вогкiй соломi. Зринала навiть думка про самогубство. Так, про самогубство, аби тiльки швидше покласти край тим безглуздим стражданням сво?х ближнiх, щоб вони вже не мали причини згинатися, принижуватися, просити ласки... Але Максим нiколи не був слабодухом i навiть i в найтяжчi хвилини тюремних терпiнь завжди вiдкидав саму думку про самогубство в тюрмi. Нiбито чого квапитися полегшувати працю iншим - тим, що мають тебе вбивати? Зараз теж - думка про самогубство майнула й зникла. Максим прогнав ?? геть. "Не квапся зробити собi сам те, що мають тобi зробити iншi, - наказував вiн сам собi. - Житт?ву дорогу ти мусиш пройти до самiсiнько? крапки, пройти мужньо, й оком не змигнувши, й не затремтiти, навiть i зiрвавшись уже в безодню". До того ж у ньому ще жила друга iстота, що не хотiла, не могла примиритися з усiм так просто. Вона десь прича?лася, зiбгалась десь у клубочок, як накручена пружина, й чекала, не подаючи знаку. Чекала до останку, зберiгаючи якусь непогасиму iскру... Цього ж дня ?х перевели в iнше "мешкання" - в бiльшу хату, простору мiщанську будiвлю з однi?ю величезною кiмнатою й однi?ю меншою поруч. Нанесли туди соломи, й у нiй стало як i в попереднiй. Танкiсти зайняли позицiю знову пiд столом, що також i тут стояв у кутку й був такий же великий. Людей усе збiльшувалось - по одному, по два. Ходила пошепки тривожна поголоска, що при?хав i працю? вже Спецiяльний Вiйськовий Трибунал. Перед вечером приходив кiлька разiв старшина, i до нього все приставав Вася, щоб той дав паперу, та ще щоб i неодмiнно великий лист. - Навiщо тобi паперу, Вася, та ще й великий лист неодмiнно? - Е, товаришу старшина, - говорив меланхолiйно Вася. - Нiчого ти не розумi?ш. Ти патрет Гiтлера бачив? - Ну, бачив. - I Сталiна бачив? - Очевидно. - Ну так от. Сталiн, скажiмо, то особстаття. Не будем про те... Але-от Гiтлер... Та якщо така сволота ма? патрет, то чому не може мати патрета Вася, га? Хiба я був поганий танкiст?.. Ну скажи!.. - Правда, - каже старшина. - Ну от бач!.. I от товариш архiтект мене намалю?. I ти матимеш мене отут... як "вождя" на стiнi, на пам'ять. А?.. Старшина! Ну як? Вася явно нудився. В його зухвалих у?дливих дотепах був, проте, лише сам смуток. Старшина розвiв руками скрушно: - Нема, брат, паперу, Вася! - I, посмiхнувшись, пiшов собi. Так з портрета нiчого й не вийшло. А ввечорi, пiзно перед пiвнiччю, забирали з "камери" старосту одного села. Дебелий, мовчазний i терпеливий, як камiнь, вiн тут раптом почав гiстерично битись, i кричати, i плакати, й просити... Вiн, так само як i Костик учора, боявся йти сам, просив, щоб його брали з усiма разом... Але чотири автоматники скоро його "заспоко?ли". I справдi, перед вiдходом вiн раптом став спокiйний-спокiйний. Похитуючись, нагнувся до свого лiгва, пiдняв торбинку, зроблену з рукава жiночо? сорочки, i, випроставшись, пошукав очима когось. Знайшов того, кого шукав, i кинув йому жiночий рукав. То вiн Васi - туди, до столу, кинув торбу з насiнням. I, не проронивши бiльше нi звуку, пiшов, узятий з чотирьох бокiв у сталевi шори. А пiсля пiвночi... Пiсля пiвночi забрали Васю. Вiн спав пiд столом сном праведника, коли його покликано. Два автоматники залишилися в вiдчинених дверях, у сiнях, а два пiдiйшли до столу й покликали. Вася встав. Почухався. Подивився на них. Надув презирливо губи. I, сопучи, почав одягатись. - Ну, жвавiш!.. - понуро пiдiгнав один автоматник, iронично додавши: - Можна й так. - Не тво? дiло, - огризнувся Вася й спокiйно одягався собi далi. Нарештi, вступивши в повстяники, гукнув: - Готово! - А тодi оглянув усю "тюрму", все звалище оцих брудних тремтячих iстот, i пiшов. Iшов байдуже й мовчки, - так нiби це вiн iшов собi на прогулянку. А як порiвнявся з Максимом, зупинився на мить i промовив голосом, що спочатку звучав твердо, а тодi зiрвався й затремтiв: - Ну... Прощавай, брат, архiтектор!.. Так нi х... хрiна з нашого патрета й не вийшло. - Махнув рукою й пiшов геть. Зачинились за Васею дверi, i вартовий, сидячи бiля тих дверей на стiльчику й тримаючи ручний кулемет напоготовi, позiхнув i скомандував: - Лежати!.. Не рухатись!.. Спати!.. - Це вiн проговорив речитативом, як молитву. По якомусь часi з-пiд столу вилiз Васiн товариш - той, що видався був Максимовi таким похмурим i неговiрким. Вартовий гостро звелiв йому лiзти назад пiд стiл i спати, але танкiст апатично вилаяв вартового соковитою укра?нською селянською лайкою, пiдiйшов до Максима й сiв бiля нього. Вiн крутив цигарку, й руки його несамовито тремтiли. Газетний папiр рвався, махорка розсипалась. Нарештi вiн таки ту цигарку злiпив i припалив сво?ю запальничкою. Сидiв i затягався мовчки. А тодi зiтхнув i промовив, нiби сам до себе: - Пропав, брат, Василько!.. Розстрiляють... Уже, мабуть... Перемочена цигарка гасла, вiн ?? знову припалював, чиркаючи нервово запальничкою й освiтлюючи ясно сво? понуре, металеве обличчя й розгубленi, ясно-блакитнi очi, що так не пасували до жорстокости рис його суворого обличчя. Потiм, як цигарка нарештi добре розгорiлась, вiн подивився Максимовi в очi й, давлячись димом, стисло, ривками, незграбно розповiв, у чому ж суть - як Вася "зламав собi шию". Прийшовши ось у це "прокляте мiсто", Вася закрутився бiля однi?? "панянки". А та панянка перед тим гуляла з нiмецькими офiцерами, та ще й з есесiвцями нiби чи з гестапiвцями. А тут до тi?? панянки, перебiгаючи Васi дорогу, почав упадати ще й "наш-таки" офiцер. Ну так Вася його й "поблагословив", аж тому й "лягава його душа вилетiла". Це було нiби сп'яна. Але... Васю взяв "СМЕРШ" i пришив йому "шпiонаж i терор". I передав "ось цим". А "цi" - в трибунал. А трибунал - то, брат, тобi "люба да люл?!". Розповiвши це, танкiст замовк. Зiтхав, чухав груди й мовчав, давлячись димом. Потiм говорив про Сталiнград, про дружбу ?хню. Вiн говорив про Васю, i в його незграбних, вугластих, як бите камiння, словах, у його незграбному голосi бринiли сльози... Зiтхнувши ще раз, Васiн друг нарештi знову полiз пiд стiл. Тi?? ночи взагалi нiхто не спав, хоч формально спали всi... Наступний день теж пройшов тривожно, напружено, в якомусь чеканнi. Нiкого вже не викликали. "Десь судять заочно", - кинув хтось чутку, й вона не потребувала коментарiв i не викликала дискусiй. Привели ще трьох парашутистiв. Вони ранiше впали були в запiлля та й здалися нiмцям. А тепер, пiсля благ нiмецького полону, добровiльно зголосилися в во?нкомат, щоб на фронт iти, а ?х - у тюрму. То були жвавi, коротко постриженi хлопцi - три брати Копиленки. Та ось увечерi вiдчинилися дверi з сiней i звiдти розiтнулась команда: - Встать!!! Усi встали. Вартовий бiля дверей теж став на струнко, випинаючи груди, як нiмець. - Прибрати солому! Прибрали. Геть набiк ?? всю. - Всiм перейти вглиб кiмнати, до столу!.. Перейшли. Пiсля того до кiмнати зайшло кiлька поважних на вигляд "великих начальникiв". А з ними старшина та його бiлявий помiчник. "Начальство" стовпилося бiля маленького столика, що стояв бiля дверей поруч вартового, розiклало якiсь папери й тихо радилось, а помiчник старшини тим часом втиснувся мiж в'язнiв i пролiз аж геть на покуть. Несподiвано вiн опинився бiля Максима, що сидiв на лавi за столом iз кiлькома в'язнями й дивився на все, що вiдбувалося. Помiчник старшини теж сидiв i дивився на все, що вiдбувалося, дивився на начальство, а тим часом узяв Максима за лiкоть i, не дивлячись на нього й не зводячи очей з начальства, тихо запитав: - Що... передати... дружинi? Голос його помiтно тремтiв. Максимове серце здригнуло так непри?мно-непри?мно й защемiло. - Дякую, - сказав Максим, теж не дивлячись на помiчника старшини. - Передай, що... "жив, здоров i все в порядку"... Помiчник старшини, все не вiдриваючи погляду вiд свого начальства, стиснув Максимовi лiкоть - до болю, з усi?? сили - i встав. Постояв. А потiм непомiтно тикнув Максимовi щось у руку - щось маленьке, тверде й тепле, загорнуте в папiр - i вiдступив. Помалу посунувся по юрбi й зник. Максим затис у руцi маленький вогкий згорточок. То було к р е с а л о й к р е м е н ь ! Нагрiтi й зволоженi пiтною й гарячою рукою бiлявого помiчника старшини, що зi сво?ми на?вними сiрими очима був серед того "начальства" явно не на сво?му мiсцi. - Увага! - проголосив нарештi один iз-помiж "начальства". - Кого будемо називати, тому - вiдповiдати iм'я й по батьковi та вiдходити налiво. Рештi лишатися на мiсцi. Почалася процедура, як тяжка, болюча операцiя: оцю ось громаду iстот, що так тiсно, так щiльно зiмкнулися перед надходячою катастрофою, перед проваллям, тримаючись одчайдушне одне одного й боячись пуститися, - тепер от ??, цю громаду, цю цiлiсть рiзали, розтинали надво?: на тих, що "налiво", й тих, що мають "лишитися на мiсцi". Максим вiдiйшов налiво нумером першим. За ним комсомолець Костик i багато iнших. Усi тi, що прибули разом iз Веселого, потрапили налiво. Чекаючи на кiнець переклички, Максим намагався "через край" зазирнути в той папiр, що його тримав якийсь начальник, вичитуючи з нього; хотiв пiдглядiти свою й чужу долю, оте невiдоме; вiдiйшовши-бо налiво, вони опинилися зовсiм близько бiля столу. I коли б не тi моргiтливi, хисткi свiчки... Проте Максим усе-таки прочитав сво?м гострим оком заголовок та?мничого того ре?стру. В заголовку стояло: "На окрему Сесiю Ревтрибунала"._ I ще щось дрiбнiшим друком... Усiх налiво вiдiйшло 38. Решта лишилася на мiсцi. Серед тi?? решти були: брати-парашутисти, "петеерiвець", дво? Васiних товаришiв i ще якихось четверо цивiльних. Цю решту зразу загнано в маленьку "хатину", а всiм iншим звелiли "бистро" збиратися з "вещами". В сiни зайшов наряд автоматникiв. Чути було, як вони гупали ногами, бряжчали збро?ю, клацали нею, перевiряючи ?? справнiсть. Люди зiбралися "з вещами". Люди щось заповiдали один одному... Щось там говорили хапливо... Поспiшали... Збивалися на словах... Але час iшов - а нiякого руху. Надворi було вже темно-претемно. Нарештi загудiла машина, заходячи попри самiсiньку стiну. Команда: "Попарно виходь!" Усi виходили "попарно", й вiдразу ж кожна пара дiстала ще по однiй парi до себе - по автоматниковi обабiч. Коли в'язнi зiмкнулися вже надворi, то опинилися в щiльних i мiцних рямцях. В тих рямцях пiдвели ?х до двох машин iз халабудою. Повантажили всiх у машини. Посiдали й автоматники, скiльки влiзло, а решта примостилася на приступках. Поспускали запинала, позакривали всi отвори й так у цiлковитiй темрявi рушили. Люди загойдалися в непрогляднiй iмлi, стискаючись душею, збигаючись у маленькi клубочки нервiв iз такою силою напруги, що, здавалось, могли нагло вибухнути. Машини гойдалися темними порожнiми вулицями - нi, якимсь лабiринтом ям, по хлипкiй, баюристiй, геть подовбанiй бомбами дорозi. Вони ?хали помалу, часто зупинялися, натикаючись, мабуть, на великi вирви чи на брили розметаних вибухами ру?н, i об'?жджали перепони. Максим був у заднiй машинi. Було задушливо, й вартовi вiдкинули трохи запону халабуди. В ту вiдтулину було видно шматок зоряного неба, сильвети ру?н, тьмяний блиск калюж, латки снiгу в iмлi ночi. Крiзь ту ж вiдтулину линув запах згарищ, а разом з ним i хвилюючий запах близько? весни, особливий, ледве вловний дух березневого повiтря, дух талого снiгу й вiдсирiлих дерев - смоляний дух бору, занесений вiтерцем. "Це десь тут уже близько й бiр..." Максим пiзнавав мiсцевiсть. Ось вони ?дуть Гусинкою. Ось шпиталь. Ось пере?зд через залiзницю. Тут перехрещуються три шляхи: залiзниця з пiвночi на пiвдень, шосе зi сходу на захiд i ось iще ця Гусинка навскоси. На перехрестi - рух. Машини втесалися в нього й стали. Вони пропускали якусь колону вантажних авт. У щiлину трохи видно - й Максим приник до не? всi?ю душею. Йому було страшенно цiкаво, що ж то там робиться на бiлому свiтi й що там роблять нашi люди... Нашi люди на цiй нашiй i не нашiй землi... Машини з в'язнями обминали якiсь iншi машини. Цiлу валку. Потiм потяглися пiдводи, безкра? валки пiдвiд обабiч. Пiдводи саньми й возами, однокiннi й парокiннi. Вони всi рухалися на захiд. Стояв скрип, як, либонь, за татарських часiв. Скрипiли й шипiли полозки по грязюцi й по камiнню. Рипiли дуги й хомути. Трiщали голоблi, вивергуючи тягарi з баюр. Ляскали батоги. Гукали й приглушено кляли все на свiтi якiсь люди. Вони, тi люди, тюпали поруч пiдвiд, по колiна в багнюцi. Що вони везли? Чи то вони ?хали порожняком, а чи вставали з пiдвiд i несли тягарi на собi, бо нещаснi конi не могли вже тягти навiть порожнiх возiв i саней?.. А може... Так, вони везли ящики набо?в, вони везли салдатiв, вони везли фураж, вони, нарештi, везли самi себе й пхали сво?х бiдолашних коненят... Безкра? валки. I - "засекреченi". Нi тобi вогника цигарки, нi голосного крику, лише скрип i рип та пирхання коней. I машини теж без свiтел. I в мiстi - жодного блиску вогника. Потiм машини з в'язнями також рушили. Варта спустила запинало, й нiчого не стало видно. I нiчого не було чути, крiм гудiння моторiв. Довго хилитали машини перенервованих людей, загойдали ?х зовсiм уже. Нiхто вже й не цiкавився "куди?". Машини кружляли, перехняблювались, петляли десь. Зупинялися. Знову ?хали. Нарештi, по довгому такому кружляннi, машини стали. Постояли якийсь час закритi. Потiм почулася команда й варта повистрибувала геть з машин. А вже пiсля того розкрилися запинала. - Ану, вилазь!!. Навпроти машин висiв надщерблений мiсяць, а коло машин бiгали якiсь люди в цiвiльному й при збро?. Вони шпарко метушились, у папахах i в пiлотках, з пiстолями, з гвинтiвками i з ручними кулеметами напоготовi. Всi вилiзли. I насамперед здивувалися. Вони ж так довго ?хали-?хали, кружляли, повертали, часом гнали чимдуж, а за?хали - всього лише на другий кiнець мiста. Правда, це якихось 8-9 кiлометрiв, але ж тiльки другий кiнець мiста. Це була вулиця Широка. Вулиця, що з центру мiста йшла геть у степ. А потiм, коли ?х вишикували по чотири, всi здивувалися, що ?х передають iз рук регулярних вiйськ НКВД, iз рук гвардiйцiв у руки якiйсь бандi, на зразок махнiвсько? часiв революцi? й громадянсько? рiзанини. Потiм виявилося, що то не банда, а щойно органiзована "мiлiцiя", складена переважно з тих самих "патрiотiв родiни", що ще вчора служили в нiмцiв... Передача закiнчилась. Машини геть пiшли в темряву й зникли разом зi сво?ми халабудами й гвардiйцями в них. Тодi перед вишикуваною й оточеною цивiльною вартою колоною в'язнiв з'явилася постать... У кудлатiй сибiрськiй папасi, в мисливських чоботях i з фiнкою за плечем, вона вийшла наперед, зупинилася i враз гримнула хрипко, зi свистом у голосi: - Карнач - до мене!!. - З а ? ц ь!.. - зiтхнула вся колона вражено. Те слово прошелестiло по нiй з кiнця в кiнець. - Так, За?ць! (Трам-тарарам-бах!) - озвалась на той шерех постать у кудлатiй папасi, сплюнула й зловiсне засмiялась, iз хрипом i свистом у голосi, неначе зiпсута гармонiя. Пiдбiг "карнач" - караульний начальник. Щось там вони поговорили. Побiг карнач. За хвилину пiдiйшов iще наряд мiлiцi? в цивiльному, й таким чином варти стало бiльше, нiж в'язнiв. Мабуть, За?ць дiстав вiдповiднi iнструкцi? з Особливого вiддiлу 14-? армi? щодо цих в'язнiв. Коли варти стало вже вдвiчi бiльше, нiж в'язнiв, тодi ?х повели вздовж вулицi, десь водили по якихось закапелках i нарештi почали заводити до яко?сь будiвлi. То була нова тюрма. Тюрма мiста Н., наново органiзована, пiсля того, як усi тюрми (а ?х було аж три!), якими в цьому мiстi користався Сталiн, а потiм Гiтлер, було розбомблено. Розбомблено щасливим випадком, коли в хаосi Содому i Гоморри дурнi бомби самi вже собi вибирали шлях i об'?кт, зробивши випадково на диво мудре дiло. Але що з того, коли тепер ось i серед ру?н найперше знайшлося мiсце саме для тюрми... РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ Довгий коридор освiтлено двома лойовими свiчками. Це коридор школи - сотенно? семирiчки на вулицi Широкiй. (Це химерне мiсто було розбите не на дiльницi, а на "сотнi", бо колись це мiсто було козацьке й ця вулиця належала до 6-? сотнi). Це не була шкiльна будiвля старого стилю - "земського" чи нового стилю, ?вропейського, а "шкiльна будiвля" найновiшого стилю - "епохи соцiялiзму": просто нацiоналiзований колись у якогось "буржуя" житловий будинок i зайнятий пiзнiше пiд школу. А перед тим, як стати школою, цей будинок побував у ролi "притулку для безпритульних", "колгоспно? контори", "амбуляторi?" й ще чогось. Тепер же... Тепер - це тюрма. I коридор цей - це коридор тюрми. Попiд стiною вишикувано 38 щойно привезених в'язнiв. Лiворуч у кутку сто?ть столик. Бiля столика стовпився "штаб". У самому центрi - начальник мiлiцi?... Постать начальника - знайома, дуже знайома Максимовi!.. "Стривай, хто же це? Хто це?!." - забилася тривожно думка. Нарештi Максим пригадав... Спочатку йому пригадався химерний сон. Звичайно, вiн у сни не вiрив, та ось - пригадався сон, i вiн здивувався... Але перед тим сном був випадок. Це було пiвроку тому. До його хати прийшов гарно вбраний, напарфумлений i навiть пiдпудрований панок, розкрив блискучий портфель, вийняв якийсь папiрець iз печатками й на пiдставi того папiрця почав вимагати податок вiд Максима, як вiд фахiвця-архiтекта. Цифра податку була пригноблююча. Даремно Максим переконував, що такi фахiвцi тепер безробiтнi та що людина, яка сама нiчого не заробля?, не може платити. Нiчого не допомогло. Гiсть зухвало й енергiйно доводив, що Максим, як "високий фахiвець", таки мусить платити податки, незалежно вiд того, чи вiн працю?, чи нi. "Спекулюйте, а платiть!" Тодi Максим запитав, х т о ж вiн? - Старший фiнiнспектор при нiмецькому фiнансамтi й при мiськiй управi! - А хто цим-от заправля?, хто нарахову??.. - Я!.. Я сам... - Та-ак? I чим ви керувалися? - Iнтересами держави! - Яко?? - Як то?!. Ви не зна?те, яка тепер н а ш а д е р ж а в а ? ! Га?! Отож ?? iнтересами я керувався. Iнтересами нового порядку, iнтересами Ново? Европи, нового життя, культури й цивiлiзацi?... I пiшов, i пiшов. I скiльки в тому було пози, пихи й упивання власною уявною величчю... Тодi Максим роздер папiрця геть, вiдчинив дверi й сказав по-нiмецькому: "Р а у с!!." Треба було бачити, як той "фiнiнспектор" застрибав. Як вiн закричав. Як зарепетував. I який вiн при тому був патрiот "ново?вропейський"! Який ентузiяст!.. Як вiн загрожував... Але все-таки Максим його вигнав. Потiм той iнспектор приходив з полiца?м, але Максим знову його вигнав, написавши й давши йому записку до його начальника - керiвника фiнвiддiлу мiсько? управи. Поступаючи так зухвало, Максим розраховував на те, що керiвник фiнвiддiлу, укра?нець-земляк i добрий друг його й Миколи, був також та?мно i ?хнiм iдейним прихильником. I не помилився. Тодi, побачивши прихильне ставлення начальника до Максима, фiнiнспектор змiнив тон. Як вiн затанцював, як вiн завихляв перед Максимом! А тим часом скiльки ж вiн попобiгав до Гестапо, докладаючи всiх зусиль, щоб викопати яму там i начальниковi фiнвiддiлу, й Максимовi!.. Такий-от випадок. А пiсля того, вже кiлька днiв перед арештом, Максимовi приснився химерний сон: немовби раптом перед ганком Максимового житла спустився на землю лiтак. А з лiтака виходить фiнiнспектор - при збро?, в мундирi офiцера нiмецько? фельджандармерi?, але з сов?тськими вiдзнаками, з наказом для Максима - лаштуватися в далеку-далеку дорогу за несплачений податок. I ще щось таке верзлося, але це - основне... А тепер ось той фiнiнспектор, поважний i набундючений, з великою, як на його зрiст, папахою на головi, сто?ть тут у коридорi, оточений свитою помiчникiв, i тепер вiн уже в ролi й у "чинi" начальника мiлiцi? мiста Н. та його околиць. Поруч нього - начальник тюрми За?ць, недавнiй ентузiяст нiмецько? мотузки, а навколо них - ?хнi помiчники: якiсь хлопцi, неголенi, ощиренi, як не знати якi енкаведисти, з грiзно запаленими очима. У начальника мiлiцi? в лiвiй руцi - папiр, а в правiй - револьвер. При вихiдних дверях купа вартових у цивiльному. Але що вража? й зразу впада? в око - це те, що вони всi озбро?нi новенькими автоматами... "Теж автоматники!" Вони наставили тi автомати на в'язнiв, i не було певности, що тi автомати раптом здуру не почнуть самi стрiляти - вiд невправности тих "цивiлiстiв". Але уявлення про ?х "невправнiсть" було помилкове. Тi "цивiлiсти" були далеко не невправнi. Ого! Вони дадуть сто очкiв уперед усiм гвардiйцям щодо вмiння володiти кулеметами, автоматами й усiма iншими знаряддями знищення людей. Начальник мiлiцi? обвiв оком сiру лаву арештантiв iз кiнця в кiнець, подивився в папiр, нахилившись до свiчки, i раптом спитав: - Де тут редактор iз газети? - Там, - махнув рукою За?ць на правий фланг, де стояв бiля Максима Костик. Костик затремтiв. Хоч вiн i не був "редактор iз газети", а тiльки коректор, але вiдомо, що в такiй спецiяльнiй установi зовсiм не сушать собi голови такими дрiбничками, як рiзниця мiж редактором i коректором. Начальник мiлiцi?, поправивши на собi папаху й тримаючи револьвера в руцi, пiшов уподовж сiро? лави людей, придивляючись у сiрi, вимученi обличчя. Будучи низенького росту, вiн усе мусив задирати голову. Максим заступив сво?ю масивною постаттю Костика й стояв, понуро чекаючи. Начальник мiлiцi? порiвнявся з ним. Глянув йому в обличчя - й отетерiв. Втягнув голову в плечi, розгубився. А Максим нагнувся трохи до його переляканих очей i виразно, чiтко, з тяжкою iронi?ю промовив: - Все одно податку не заплачу!.. Аж За?ць зрозумiв i засмiявся. Та враз урвав смiх i, виматюкавшись хрипко, процiдив крiзь зуби двозначне: - Нiчого... Заплатиш! Начальник мiлiцi? крутнувся на пiдборах i вернувся до столика. Вiн подивився розгублено в папiр, а потiм ще в якийсь окремий папiрець i промурмотiв: - А де... цей... Ага! - й розгубився... знову, кинувши оком у бiк Максима. - Тут... Архiтектор тут! - промовив Максим глузливо. - Тут-тут, - додав i За?ць, збагнувши, про що мова. Начальник мiлiцi? кiлька разiв здивовано подивився в папiрець, а тодi на Максима. За?ць теж зазирнув i протяг та?мниче: - М-да-а... В коридорi було кiлька дверей, мiцно закритих на недавно поприбиванi засуви. За тими дверями чувся глухий гомiн, гул. - Так, так, - сказав нарештi начальник мiлiцi?. - А ми вас давненько ждемо вже... Це вийшло зовсiм безглуздо, бо ж сама ця тюрма й мiлiцiя в цiм мiстi iснували ще всього лише пару днiв. - Струнко! - раптом скомандував несамовито За?ць. Максим тiльки дивувався, спостерiгаючи, який iз нього першокласний спецiялiст вiд тюремних порядкiв. - Слухати уважно! - проголосив За?ць енергiйно. - Ножики, олiвцi, мотузки, черепки, голки й iншi металевi й склянi знаряддя, щоб рiзати, колоти, штрикати, в'язати, писати тощо, - прошу скласти на цей стiл. Нi, ось у цю шапку... Карнач! Вiзьмiть шапку й зберiть речi. Карнач - цебто караульний начальник, - худорлявий, цибатий чоловiк у нiмецькому галiфе й при автоматi, взяв чиюсь шапку, що валялась на столi, й зiбрав речi. Всi поскладали туди, хто що мав. Максим помацав сво? кресало й кремiнь i, замiсть вiддати, спустив крiзь дiрку подерто? кишенi пальта вниз, за широкий рубець. "Дудки!" - Зброю хтось ма?? - знову За?ць. Мовчанка заперечення. - Добре, завтра перевiримо. А тепер - увага! Почалась перекличка, але особливим способом: начальник мiлiцi? дивився в список i тихо питав, звертаючись не до в'язнiв, а до Зайця: "Степанюк?." i т. д., а За?ць шукав очима названого у вишикуванiй лавi й вiдповiдав: "?!" За?ць знав майже всiх людей у лице, хоч тут були люди не тiльки з мiста, а й iз довколишнiх сiл. Лише кiлькох осiб вiн не знав i повторив запитання до лави, а до кожного, хто вiдгукнувся, пiдiйшов i подивився пильно, щоб запам'ятати. Пiсля переклички вiдкрили крайнi дверi в темну кiмнату й упхнули в'язнiв туди. Кiмната до ?хнього прибуття була порожня. Ясно, що ?? спецiяльно було приготовано для цi?? групи, на замовлення О. В. армi?. Значить, ця група спецiяльно мала бути iзольована вiд усiх iнших. "Група особливого призначення", - понуро й у?дливо зiронiзував хтось, укладаючись у темрявi на бруднiй пiдлозi. Кiмната була занадто тiсна для 38-ми осiб, але то було, може, й краще. Люди полягали в темрявi просто, як стояли - в бруд i смiття, притиснувшись щiльно один до одного, як спресованi оселедцi, i вiд того стало тепло, м'яко бокам i затишно. Максим, правда, почувався трохи зле, бо хоч i звикав усе життя, але нiяк не мiг звикнути до двох речей у свiтi - до тюрми й до армi?, ненавидячи ?х усiма фiбрами душi передусiм саме за знеосiблення людини в масi. Але - гай, гай!.. Уклавшись щiльно, люди вiдразу поснули. Принаймнi - переконалися, що вони ще були на цьому свiтi й що ця нiч iще належить ?м. На весь цей гурт не спав, може, один лише Максим. Сон давно вже його не брав. Вiн лежав, тримав сонну Костикову голову на плечi й дивився вгору, в темряву, за якою ген там десь було зоряне небо. За стелею, що теоретично iснувала (а може, й не iснувала?) десь у цiй темрявi, за дахом, за хмарами, якщо вони нависли, - за цiлим рядом тяжких стель iз диму, пороху й хмар - було все ж таки, нарештi, десь зоряне небо. Зоряне небо!.. Але Максим навiть не робив iз того нiяких фiлософських висновкiв... Це вже була тюрма! Коли вранцi тридцять восьмеро людей зорi?нтувалися, то довiдалися раптом, що ?х тут у цiй будiвлi було не тридцять восьмеро, а щонайменше вже сотнi чотири, i що були вони лише маленькою часткою вже велико? армi?. I армiя та зростала з кожною годиною. I дивно - люди цьому зрадiли. Так, зрадiли й радiли. Але, зрештою, нiчого дивного в цьому не було. Це був звичайний вияв страшного людського его?зму: летячи в провалля самому, радiти, бачачи, що ти не сам, а що з тобою летять i тисячi iнших - чим бiльше, тим краще! Добре, що туди пре цiлий свiт! Коли вже гинути - так з музикою й усiм разом!.. Тим часом у цiй тюрмi не годували й не по?ли. Та люди й не нарiкали, не домагались нiчого, бо було кожному не до ?жi, лише кожен робив iз того сумний висновок: раз не годують, значить... Старий дiд, староста колгоспу, що "партизанiв не вiшав", пояснив це так: - Який же дурень году? свиню перед тим, як ?? рiзати? Але ?х не лiквiдували цi?? ночi, значить, щось iз ними затiвали спецiяльне. Говорили, що над цi?ю групою ма? бути "показовий суд". У вiкно, забите нашвидку шпугами та шматками залiза замiсть грат, видно було подвiр'я. А на подвiр'? вражала неймовiрно велика кiлькiсть варти. I всi вартовi були озбро?нi, мовляв, "до зубiв". I насамперед - озбро?нi ручними кулеметами, а вже на придачу - гранатами, револьверами. Ген за подвiр'ям стовбичили, плачучи, поодинокi жiнки й дiти. Потiм вартовi прогнали ?х геть, i вже не стовбичив нiхто. А недалечке за подвiр'ям, навгородi, стояла зенiтка; бiля зенiтки - порожнi сани, а може, й з набоями. З тюрми нiкого не виводили, але в тюрму приводили й приводили все нових i нових в'язнiв. Уже люди не вмiщалися, тому групу приведених жiнок не було вже де примiстити всерединi тюрми i ?х примiстили на подвiр'?, пiд шопою, змусивши ?х сидiти на якихось поламаних, безколiсних полудрабках, на пеньках та на рiзних старих ящиках i дiжечках. I вони сидiли, скорбнi, як тi жони-мироносицi, кутаючись у великi хустки й коци, сидiли, похнюпившись, нерухомо, мовчки. А бiля них походжали вартовi - важно так, "геро?чно", грiзно, мовби робили не знати яке велике "iсторичне дiло"!.. В тюрмi стояв глухий гомiн, гуд. А в свiтi навколо, здавалось, була тиша. Але так було тiльки зранку. Пiзнiше ситуацiя почала мiнятися. Вулиця Широка була справдi широка, вулиця-магiстраля - шлях вiдступу й наступу армiй. Крiм того, це був район кiлькох заводiв, касарень, бiльш-менш показних будинкiв, де ранiше мiстилася навiть нiмецька комендатура, а також iншi установи, i, може, саме тому тепер нiмцi вибрали ?х за мету свого бомбардування. До того ж iще й центр мiста звiдси був близько. Словом, ситуацiя почала мiнятися в той спосiб, що над мiстом взагалi, а над тюрмою зокрема, почало дедалi все докучливiше гудiти. Заляпотiли по мiсту зенiтки. Загримотiли бомби. Найкраще змiну ситуацi? можна було простежити, спостерiгаючи поведiнку тюремних охоронникiв. Вранцi вони жваво погукували, посвистували, загонисте й зухвало лаялись. Потiм посмирнiли. Потiм почали тулитися до стiн, втягаючи голови в плечi, а на в'язнiв, якщо котрийсь уже дуже висував голову у вiкно, кричали гiстерично. Потiм перебiгали вiд схованки до схованки - переляканi, блiдi. А по мiсту гуляли бомбовi смерчi, дедалi - буйнiше, дедалi - iнтенсивнiше. Хвилi налетiв усе частiшали й ставали все з бiльшою кiлькiстю лiтакiв. В обiд пригнав звiдкiлясь замиленими кiньми За?ць i, наробивши рейваху, поскликав карначiв i всю охорону, вичитуючи ?м якiсь iнструкцi?... Потiм почали розставляти варту попiд парканами, попiд сусiднiм муром, попiд деревами, щось суворо наказуючи. Всю цю шамотню переривали близькi перелети лiтакiв. Тодi все заклякало, прилипало до землi й нишкло. А як лiтаки перелiтали, "праця" кипiла знову. Тягли в старе "бомбосховище", в т. зв. "щiлину" (викопану на низькому грунтi глибоку й вузьку канаву) солому, цеглу й дошки, щоб застелити дно, бо там було багато води й екскрементiв, i в ту "щiлину" набилося повно охоронникiв, пробуючи, чи добра схованка. Потiм усi повилазили, але намагалися триматися поблизу. Тепер уже при кожнiй появi лiтака варта бiгла до "щiлини", зриваючись навiть iз тих мiсць, де "сам За?ць" суворо наказав лежати. На те все дивилися з нудьгою жiнки пiд шопою й куталися тремтливо в хустки та коци або й так у благенькi сво? пальтечка та кохтини. Це були переважно молодi жiнки й дiвчата - вчительки, перекладачки, друкарки, сестри-жалiбницi, службовки... Все це спостерiгали в'язнi крiзь грати вiкон, слухаючи, як завивали сирени по мiсту й як рокотали десь мотори лiтакiв та рвалися десь бомби. Потiм те все стало вже не "десь", а тут, у цьому районi, навколо вулицi Широко?. Тюрма потрапила в поле бомбових смерчiв, у поле вогненних вiхол i затремтiла, затiпалась, зiщулилась, замовкла. Люди в нiй влипали в пiдлогу, й щасливими вважалися тi, що лежали бiля стiни, а тi, що лежали посерединi, почувалися нещасними. Через те всi юрбою тислися до стiн. Можливо, якби ця тюрма не була мурована, люди вже ?? розсунули б, розвалили, розiпхали б геть iзсередини. А тим часом... А тим часом Максимовi видно було з вiкна, як ось тут поруч, навгородi, бiля зенiтки на санях сидiли два салдатики й смалили в карти. Вони iнодi поглядали скоса вгору, точнiсiнько так, як ото часом пiвень позира? на шулiку, i грали собi далi. Вони, зда?ться, грали в "очко". Хлопцям було нудно. Хоч у них була добра зенiтка, але зовсiм не було набо?в. Ось один схопився шпарко, кинув карти й гарячкове почав перекидати ящики, що валялися тут же купою, а другий кинувся до зенiтки, повертаючи ?? слiдом за гуркотом мотора, що клекотiв по другий бiк тюрми. - Швидше! - закричав той, що бiля зенiтки. У вiдповiдь його напарник люто сплюнув, махнув рукою й, сiвши на сани, взяв карти: - Iди здавай!.. Ну його к... Що я тобi дам?! Помахавши кулаками вслiд гуркотовi, навiдник облишив зенiтку й прийшов "здавати", взяв карти до рук. Пiсля того вони вже навiть не пробували анi шукати набо?в, анi крутити зенiтку, - вони сидiли собi й смалили далi в карти. Вони тихо насвистували "Гоп со смиком", фаталiстичне спльовували, лiниво позирали вгору. Час вiд часу вони нашорошувалися, дивилися вгору особливо пильно, завмерши. А тодi, махнувши рукою, вигукували: "Не наша!" - i знову грали. Тiльки й чулось: "Давай туза! Собi! Перебор!.." Вони грали, а тим часом над ними вгорi з характерним чвахкотiнням летiла бомба i, перелетiвши геть, репалася десь у дальшому городi. "Перебор!.." Вони навiть не ховалися, вони тiльки стверджували: "Не наша!" - й чекали тi?? неминучо?, суджено?, "нашо?". То був верх фаталiзму. Потiм паровицею коней учвал привезли до зенiтки набо?... Але вони вже були нi до чого. ?х навiть не встигли розвантажити, як раптом усе кинулося шалено врозтiч, гайнуло в усi боки. Конi теж шарпнулися й подалися геть... На тюрму звiдкiлясь iшов, усе наростаючи, жахливий клекiт. У Максимових очах тiльки зафiксувався, як останнiй кадр, такий слiпучий момент: два салдатики на санях тримали карти й меланхолiйно дивилися десь через тюрму. Потiм вони враз мовби десь запалися - брязнули всi ниць, разом iз картами. Все це сталося блискавично. Клекiт iшов, як гураган. То був клекiт багатьох моторiв при самiй землi й швидко наростаючий ряд вибухiв вiд сипаних густо на землю бомб. Той ряд вибухiв гнав на тюрму вздовж по вулицi. Вже зi стелi сипалися шпаруни, вилiтали вiд повiтря шиби, хиталася пiдлога... але то все було ще тiльки вiд вибухiв, що наближалися. - Лягай!! - крикнув хтось несамовито до Максима, зда?ться, Костик. Вiн i всi iншi лежали ниць на пiдлозi й, накриваючи торбинками, лахмiттям i руками сво? голови, коцюрбилися, як лист на вогнi - на вогнi передсмертно? лихоманки. Максим щойно встиг опуститися в куток, як нагло будинком скажено струсонуло. Зi стелi посипалися шпаруни й трiски, з груби полетiло камiння, вапняний пил, дим, сажа, вiд чого камера враз затемнилась, мов заповнилась непроглядною хмарою. А в нiй - людськi несамовитi зойки, стогони, молитви, клятьби. - Мовчiть! - сказав iз серцем Максим. - Уже... Вас минуло. "Господи, - подумав, - якi ж бо все-таки тi люди безпораднi й безглуздi, коли ?х б'? гiстерiя жаху!" Хмара вапняного пилу й сажi помалу осiдала, розходилась. Розходився й жах, затихав, як i той гуркiт. Потягло вiтром, хмара зникла, й стало раптом ясно, як на вулицi. Бо таки й справдi було... на вулицi! Передня стiна геть цiлком упала. Велика бомба, вибухнувши недалеко, вiдiрвала ?? геть уздовж усього будинку, повалила на землю й обернула в купу цегли. Нiби зумисне зроблено було так, щоб показати тюрму в перерiзi. Люди охнули. Потiм хтось гукнув дико по-козацькому, нiби кидаючись в атаку, - либонь, спробував вихопитися звiдси геть. I враз услiд за тим заклекотiла стрiлянина з багатьох автоматiв i розiтнувся несамовитий крик. То кричав За?ць: - Лежати! Нi з мiсця!.. Варта! Наказую стрiляти по кожному, хто... Метр над землею - вогонь!! Не руш iз мiсця! I варта стрiляла. Вона стрiляла не "по кожному, хто", а по всiх зразу, притискаючи людей вогнем до землi, загородивши тим вогнем дорогу до свiту - стiною з вогню й свинцю, замiсть стiни цегляно?. Той вогонь навис низько, продiрявлюючи стiни метр над людськими головами. Нiхто не пробував бiгти. Тих кiлька осiб, що кинулися зразу, було розстрiляно на мiсцi, решта лежала. Так. Варта добре виконувала сво? обов'язки. Бомби - бомбами, смерть - смертю, а служба - службою. В розбомбленiй тюрмi було втримано спокiй i "порядок". Так вартовi тримали людей у лежачому станi кiлька годин. Навiть не можна було Максимовi подивитися, чи тi салдатики грають ще в карти, чи вже нi. Проте вiн не витримав i подивився, пiдвiвшись, за що мало не заплатив життям. Дивно - салдатики сидiли на санях i грали собi й далi в карти, так нiби нiчого не трапилось. Конi з набоями десь забiгли, й хлопцi далi були без дiла. Та й яке, справдi, зараз могло для них бути дiло важливiше за "очко", за гру з долею в пiжмурки, в щастя? "Переборi", "недоборi", "наша!", "не наша". Аж поки випаде "очко"... Тим часом надходив вечiр i щось треба було тюремнiй адмiнiстрацi? робити. Вихiд було знайдено дуже просто: вартовi нанесли колючого дроту, гакiв, цвяхiв i заплутали геть те мiсце, де бракувало стiни, замiнивши ?? дротяною загорожею. Вийшов справжнiй звiринець. Лише нiкому було на той звiринець дивитися. Свiт наче вимер увесь геть. Мiсто теж. Навколо - анi голосу, анi знаку чогось живого, людського. Зенiтку також надвечiр було прибрано i вже два салдатики-фаталiсти не грали в карти там, навгородi. Немовби все програли й уже нi на що було грати в "очко". Жiнок i дiвчат, закутаних у хустки й плащi, зажурених, як тi жони-мироносицi, теж було прибрано з-пiд шопи, й там уже нiкого не було. Варта також десь тулилась по закутках, i ?? теж так нiби й не було. Лишилось тiльки це звалище вiдгороджених дротом людей посеред порожнього, темного свiту, посеред смороду пiроксилiну й горiло? сажi. А ввечерi прийшли карнач i два мiлiцiонери й забрали з "камери" Максима. А забираючи, вони наклали на нього елегантнi нiмецькi наручники, чим Максим був неабияк здивований: це було щось нове в практицi цi?? "фiрми". В нiй, правда, перед розправою путали людям не тiльки руки, а навiть i ноги, але не такими розкiшними наручниками, а колючим дротом - путом дешевшим, але бiльш надiйним i "переконливим"... Отже, наклали наручники й повели. Довго вони його водили в тих наручниках чорною пустелею, розбомбленими вулицями - нi, не вулицями, а хаосом, помiж ямами, скiсно лежачими стiнами, поваленими телефонними стовпами. Водили й усе щось шукали, а при тому про щось мiж собою бурмотiли й лаялись. Максим тинявся разом з ними й зовсiм не пiзнавав рiдного мiста. Його не було. Була лише немилосердно здовбана чорна земля, залита багном i зловонням, засипана трiсками, щебенем, покрученими шматками бляхи, мотлохом ру?ни. Все було обернено в хаос - у хаос пустелi. Таке було враження, що ?диною точкою, де ще дихали якiсь живi iстоти, серед цiло? цi?? безмежно? ру?ни була та точка, звiдки вони вийшли, - тюрма. Та вони ?? загубили й тепер ледве чи знайдуть. Довго так тинялися карнач i вартовi, водячи Максима в наручниках... По довгих блуканнях смертельно натомленi й лютi вартовi з карначем i Максимом припхалися назад. Так i лишилось невiдомим для Максима, куди й чого вони водили його в таких "гарних", в таких мiцних нiмецьких наручниках?.. Прибувши назад, деякий час усi стояли посеред двору, серед уламкiв i вивернутих брил землi. Карнач iз вартовими побубонiли щось, поплювали, боячись навiть закурити в такiй зловiснiй темрявi, й вирiшили чомусь не заводити Максима назад до "камери". Вони завели його пiд ту шопу, де недавно сидiли "жони-мироносицi", й залишили його там у наручниках. Вони не зняли ?х, а здали його так вартовому, що вiдповiдав за цю "тюремну точку", й звелiли чекати. Вартовий посадив Максима на якусь дiжечку бiля зовнiшнього стовпа, а сам десь заховався вглиб, проказав звiдти звичайну формулу попередження й пiсля того бiльше нiчим уже не нагадував Максимовi про себе - десь тiльки мовчки й пильно за ним стежив. Таким чином, нарештi Максим лишився на самотi з собою. Максим був радий i такiй самотностi. Перешкоджали трохи наручники, але вiн скоро й про них забув. Обiперся спиною об стовп i занурився в свою втому, в забуття, в глибокi, тяжкi сво? думи. Навколо тiльки мла й ще щось - туман не туман, дим не дим, газ не газ. Усе те перемiшалось разом пiсля довгих бомбардувань, i пожеж, i тлiння, й випарiв, i холодного-холодного зацепенiння. Навiть не знати було, чи то хмари клубочились на небi, чи то клубочилася там сама чорнота ночi. I серед тi?? чорноти було задушно й тихо, немов пiд переверненою дiжкою... Коли Максим по деякому часi прокинувся вiд холоду iз забуття й розплющив очi - було якось аж дзвiнко вiд тишi й... зоряно! Низько-низько нависли над землею й мерехтiли зорi. Мiрiяди зiр. А пiд ними - холодна мла й принишкла тиша. В тiй тишi було чути. як десь дзвiнко трiщали крижинки на пришерхлих вiд морозцю калюжках... Зорi були якiсь аж наче червонi, мовби заплаканi. I чувся дух - ледве вловний специфiчний дух безмежного румовища, над яким тi зорi нависли. I ще щось... Максим прислухався, й волосся йому почало ворушитися на головi. Вiн услухався всiм сво?м ?ством i вдивлявся викоченими очима в темряву, мов намагаючись те "щось" побачити, але побачити нiчого не мiг. Перед очима - тiльки зорi... Вони виступили на чорному небi, немов буйна роса, немов аж осипаючися над пришерхлою землею. А пiд ними - чорнота, мов у безмежному-безмежному проваллi, й нашорошенiсть, як в урочисту годину перед творенням свiту. Нiде нi людського гомону, vi вiтру, нi рипу, нi стуку. Штиль. Штиль чорного, глухого пiвнiччя, тi?? години, коли, мовляли старi люди, десь там у пеклi "чорти навкулачки б'ються", а весь свiт прича?вся й слуха?. Штиль... Нi, не штиль. Прислухався... Тиша гойдалася. Вона гойдалася все бiльше й бiльше. I вже чути було виразно - над усi?ю землею стояв далекий-далекий клекiт. Перекочувався, наростав, наростав... Стихiйний, жаский, безмежний клекiт. Мовби лемент грiшникiв у пеклi. Мiстерiя! Якась моторошна опiвнiчна мiстерiя... Нарештi - збагнув: "Та то ж собаки!.." Так, то в а л у в а л и собаки. Це явище завжди потрясало Максимову душу - ця дивовижна собача симфонiя. Ще змалку вiн чув ?? над цим мiстом отако?-от зоряно? ночi, i сонне мiсто здавалося йому тодi безмежжям усесвiту, а собачий лемент над ним - мiстерi?ю другого життя, життя якихось iнших, потойбiчних iстот, що перевтiлилися в псiв i зчиняли свою перекличку, коли людський свiт засинав. Вони заводили тоскну гавкотняву в бездонне зоряне небо, - спочатку всi пси десь на одному кутку мiста, потiм до них при?днувалися всi пси другого, третього кутка, i далi, далi, на всiх кутках i по всiх вулицях, площах i околицях здiймалося море лементу й розливалося все ширше й ширше. Воно перекочувалося на передмiстя - на бойнi, на чинбарнi, на соннi хутори й села, на далекi-далекi виселки й котилося звiдти назад, на пiвдень, на пiвнiч, на захiд, на схiд... Однотонна, безперервна гавкотнява. Вони всi - тисячi й тисячi псiв - повторювали все одну й ту ж саму ноту - до безконечности. Одну ноту. Рiзнилися лише тембром - тонюнькi дисканти, тенори, баси, тяжкi захриплi октави... I мимоволi приходило на думку - хто ж диригу? тi?ю дивовижною мiстерi?ю? А хтось-таки диригував!.. Зорi осипалися тихо над тим лементом, а вiн усе клекотав, клекотав... Пришерхла земля, взявшись морозцем, тихо вiдбивала зорi в свiчадах примерзлих калюж i калюжок. Тако? ночi й пiд такий лемент колись, - пригадував Максим, - не мiг вiн, бувало, заснути й обертався до самого ранку з широко розплющеними очима. Це бувало ще в дитинствi. Але справляло це тодi iнше, вiдмiнне, нiж тепер, враження на Максимову душу. Та й той лемент, те валування собаче, далебi, було якесь iнакше тодi. Бо ж тодi кожен пес мав господаря, мав певне пристановище, а кожен господар мав дах над головою, свiй дiм i свiй окремий свiт у ньому. Господар засипав, а пес, скориставшись iз безгомiння й нудьгуючи на ланцюгу чи пiдкоряючись iнстинктовi прапращурiв, починав перекличку. I в тiм валуваннi, в тiм усiм клекотi тодi була тiльки тяжка нудьга собача i тiльки собача скарга. Хоч i безмежна, хоч i та?мнича та вражаюча сво?м стихiйним виявом, але тiльки собача. А тепер... Максим, що мав за собою вже тридцять п'ять рокiв тяжкого життя, пройшов вогнi й води, й усе пекло земне, вслухаючись тепер у цей клекiт, у цю дику пiвнiчну мiстерiю, раптом вiдчув якийсь мiстичний жах. Десь у пiдсвiд