юдину  теж  не  так  просто,  коли  вона
трима?ться мiцно землi. Тiльки ж люди не витримували  самi  й  тi??  землi
пускалися.  Божеволiючи  вiд  самого  зазирання  смертi   в   вiчi,   вони
схоплювалися й бiгли, - рятуючись, бiгли  назустрiч  смертi.  Iншi  ж  вiд
надмiрно? напруги перед надмiрним  жахом,  з  надмiрного  вiдчаю  втрачали
нарештi вiдчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупiли й уже
не ховалися й  не  лягали,  тiльки  так  собi  тинялися  в  фiлософському,
фаталiстичному настро?:
   "Як призначено Богом, то вб'?. А як не призначено - то не вб'?..."

   В дiйсностi ж виходило, що нiбито  ?х  усiх  було  призначено  геть  на
побиття, мовби так Бог волiв, аби вони вже не тинялися  по  цiй  землi.  З
неба на них спадали чорнi пiсланцi кари, пiсланцi смерти - пiднявши  ге?ну
огненну вгору, на небо,  вони  звiдти  вергали  ??  на  землю,  на  голови
мерзенним грiшникам i ?хнiм маленьким дiтям, стареньким матусям i немiчним
дiдам, щоб знали як...
   Коли посилювався залiзний  гураган,  залiзний  дощ  новiтнiх  Содому  й
Гоморри, Максим знову виходив на ганок i дивився, як метушились по левадах
i ген по заснiженому болотi люди, мов збожеволiлi чорнi комашки,  як  вони
падали, як вони зникали в чорнiм диму, як  виривалися  вгору  сизi  смерчi
землi посеред левад, на болотi, помiж вербами, помiж  хатами;  слухав,  як
тоскно ревла десь покинута, ?дина на цiлу  вулицю,  корова,  як  у  сусiда
кричали моторошно кури, замкненi й кинутi  в  хатi  напризволяще;  дивився
вгору, як вигравали лiтаки  й  iшли,  завиваючи,  просто  на  нього,  нiби
вглядiвши, що вiн iще живий, та й випускали на нього свiй  вантаж.  Максим
намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед  самiсiньким
ганком i тодi буде нарештi всьому кiнець.

   Але бомби розривалися десь далеко за ним,  за  його  домом,  на  другiй
вулицi. Тодi Максим вертався до присiнок i там  знову  сiдав  на  пiдлогу,
простягти ноги, а син рвучко обiймав його й  притискав  до  себе  з  усi??
сили. I вони сидiли так...
   Максим думав i в той же час нiчого  не  думав,  тiльки  i  десь  тоскно
бринiла якась чужа, химерна,  явно  безглузда  думка.  Обiцяючи  найлегший
вихiд з безвихiддя, вона прийшла якось раз i не могла вже вiдiйти,  засiла
глибоко, як скалка, - це думка про "рiдну кулю", цебто про кулю  з  рiдно?
руки.
   "От якби хтось i з тих, що десь там наступають,  але  хтось  iз  сво?х,
близьких i рiдних, прийшов i пристрелив його.  Може  ж,  хтось  ?  там  iз
товаришiв i друзiв? Iз тих, що,  як  i  вiн,  хлиснули  з  того  страшного
келиха, якого  пiднесла  доля-мачуха.  Вони  мають  справедливий,  слiпий,
всепожираючий  гнiв  на  весь  свiт...  I  то  нiчого,  що  вiн   був   би
несправедливою жертвою. Але зате вiн лежав би в рiднiй землi,  заспоко?ний
сво?ми, що, безперечно, теж ляжуть поруч..."

   Максим знав недоречнiсть цi?? думки, - з рiдно? руки не може бути кулi.
Ця безглузда думка зродилась iз глибоко прихованого, невисловленого вiдчаю
i була зовсiм нелогiчною. Думаючи про товаришiв i друзiв, вiн знав, що  ?х
переважно спiткала однакова з ним доля... Зрештою, думав просто про братiв
по кровi взагалi, про синiв цi?? землi. При?мною була б куля бодай хоч  iз
рук сво?х, та ба...
   Не тiльки товаришi й друзi, а й взагалi сво? не приходили  й  не  могли
прийти звiдти, звiдки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося  з
неба залiзо й вогонь. Чуже залiзо й чужий вогонь. I чужий насувався самум,
- гураган пiщинок, одержимих слiпим iнстинктом ру?ни.
   Вiд грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й цiле мiсто...
   Так тривало три днi. Увечерi буря стихала й  люди  злазилися  до  сво?х
розтрiпаних або й розторощених хат, злазилися  пiд  вцiлiлi  дахи  або  на
чаднi ру?ни, щоб просити  захисту  в  сусiд  на  нiч.  Та  надлiтав  нагло
звiдкiлясь ошалiлий лiтак i ставив "паникадила" в небi. Люди, хто  в  чому
встиг, панiчно вилiтали знову на левади, боячись бути приваленими  стiнами
будiвель, i так гибiли в снiгу цiлу нiч.
   Так тривало три днi. I не було в мiстi  жодного,  анi  нiмецького,  анi
сов?тського солдата. Просто було собi нiчи? мiсто, - вiльне й нi вiд  кого
не залежне...
   Нарештi на четвертий день на свiтанку  з'явились  на  вулицях  низенькi
кирпатi хлопцi в сiрих "ушанках", у  заболочених  i  пом'ятих  шинелях,  у
повстяниках i з "фiнками" через плече.
   - А зд?сь н?мцав та н?ту? - питали вони сторожко,  очманiло.  Питали  в
хоробрих молодиць, що визирали через  паркани,  лаштуючись  на  день  десь
утiкати з дрiбними дiтьми, щоб ховатися вiд бомбардування.
   "Вятскi? р?б'ята", - впiзнав Максим хлопцiв  за  мовою  й  акцентом,  i
стало йому якось особливо байдуже. Нi, тужно. I не тому  стало  тужно,  що
вiн не знав вятських хлопцiв  а  чи  боявся  ?х,  а  тому,  що  сподiвався
побачити сво?х, а тi "сво?"... Гай-гай! Чи ж ?  ще  вони  взагалi  десь  у
цiлому свiтi?!
   Iншi люди почувались так само, - замiсть радости, ?х  огорнула  туга  й
жах.
   Прихiд  цих  хлопцiв  означав  насамперед  ще  гiрше,   ще   жорстокiше
бомбардування з боку  тих,  що  вiдступали,  маючи  страшнiшу  технiку,  а
захистити людей отими сво?ми "паличками" цi чужi хлопцi не зможуть та й не
схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймнi поки що вони зовсiм не виказували
намiру захищати, а навпаки - стоячи купкою  посеред  вулицi,  вони  злобно
реготалися з бiдолашних молодиць, що бiгли з манатками ховатися, позираючи
вгору, а регочучись, так само злобно обiцяли ще на додачу "колоти дрова на
?хнiх головах". Коли ж помiчали чоловiка, що  переходив  вулицю,  стрiляли
навздогiн iз скорострiлiв i шалено, вiртуозно матюкались.
   З цi?? причини людей огорнула туга й вiдчай. А друга  причина  була  та
сама, що й у Максима. Молодицi, й матерi, й  хлопцi,  й  усi  iншi  чекали
сво?х - чекали чоловiкiв, братiв, синiв, силою вигнаних за Урал  i  гнаних
по всiх шляхах вiйни, а прийшли - ось якi... Це прийшли хлопцi  таки  з-за
Уралу, але не тi. Вони, може, й  добрi  хлопцi,  та  тiльки  ж...  За  них
говорили не вони самi, за  них  говорила  вiйна  -  нi,  за  них  говорила
казенна, напхана в них  злоба,  звiряча  нещаднiсть,  нетерпимiсть,  тупа,
фанатична, помстива зненависть до всiх, "хто не з нами".

   Максим пiдiйшов до хлопцiв i заговорив  до  них  ?хньою  мовою.  Хлопцi
здивувались i навiть зрадiли, - "земляк"! ?м навiть i в  голову  не  могло
прийти, що цей ?хнiй "земляк" знав  не  тiльки  ?хню  мову,  але  й  ?хнiй
вятський дiялект досконало тiльки тому, що був на ?хнiй землi каторжником,
був у концтаборах багато рокiв. А надто вони зрадiли махорцi,  -  закурили
всi з Максимового кисета, покрутивши товстющi цигарки.  А  потiм  оглянули
його пiдозрiло й на всякий випадок пообiцяли теж  "колоти  дрова  на  його
головi". Пiсля того вони пiшли собi. Пiшли шукати "н?мцав".
   Бiльше не бачив нiхто нiяких салдатiв у мiстi, але ситуацiя  в  повiтрi
кардинально змiнилася. I то на гiрше. Лiтаки з червоними зiрками перестали
бомбити мiсто,  натомiсть  лiтаки  з  чорними  "павучками"  подво?ли  сво?
старання. I вiд того ситуацiя на землi погiршала, хоч i здавалося  ранiше,
що гiршо? не може бути. Крiм усього, тепер нiмцi почали нещадно бомбити  й
околицю, рiвняючи ?? з землею. А Максим тепер якраз iшов на околицю.  Вони
йшли туди з синком, побравшись за руки.  Максим  хотiв  бути  тепер  конче
вкупi з усiма. Вiн розумiв i вiдчував, що життя його тепер  висiло  зовсiм
на  волосинцi,  -  пiсля  зайняття  мiста  "сво?ми"   воно   обчислювалося
всього-на-всього тiльки на короткi хвилини. I вiн хотiв, щоб дружина  була
свiдком його неминучого й уже безповоротного зникнення, що  могло  статись
кожну мить. Чомусь вважав це за важливе.
   Багато хто з сусiдiв взагалi нiкуди не йшов i, фаталiстичне  поклавшись
на волю Божу, сидiв собi вдома, нiби  заступаючи  Максима,  що  перед  тим
лишався було сам один на цiлу вулицю.
   Так минув iще день.
   Наступного дня ввечерi,  коли  Максим  повертався  додому  зi  змученою
дружиною й дiтьми, його перестрiли сусiди й тихо повiдомили, що  при?здили
до його хати якiсь "начальники" машиною й питали  в  сусiдiв  "архiтекта",
"знаменитого архiтекта". Дуже нiбито ?м треба. Всi вiйськовi.  При  них  -
купа автоматникiв i якийсь цивiльний.
   - Мабуть, будувати щось, сину, - пiдсумував  усе  старий  сусiд  Чiчай,
зазираючи вогкими очима Максимовi в обличчя. I одвернувся. Старий знав, що
то мало б бути за "будiвництво".
   З  лаконiчного,  але  чiткого  опису  сусiдiв  Максим  досить   байдуже
визначив, що той "цивiльний" то був, напевно, Соломон.
   "Цiкаво, чи його теж узяли "щось будувати", чи..?"
   Така зовсiм нiби побiчна думка  зринула  в  головi,  замiсть  вiдчаю  й
тривоги. Взагалi цiла родина прийняла цю  вiстку  якось  байдуже.  Мабуть,
нерви отупiли остаточно i так само притупла думка а чи, наперекiр  усьому,
десь вдиралася в серце химерна надiя, - вдиралася туди, де взагалi не було
вже нiяких надiй i не було для них i мiсця...
   Того вечора Максим не  пiшов  додому.  Вiн  не  був  Христом,  щоб  без
особливих вагань прийняти тяжку чашу, а  тому  постояв  задумливо  й  тихо
повернув назад.
   Дружина з дiтками пiшла додому сама.

   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
   Чи молився Максим про чашу?
   Не знати. Мабуть, нi. Вiн лише просидiв нiч на ру?нах собору, прийшовши
туди в темрявi безлюдними, розбомбленими вулицями. Байдужий i холодний, до
краю втомлений, без надiй i без вiри, вiн провiв нiч сам на сам iз  сво?ми
понурими думками.
   А як прокричали третi  пiвнi,  вiн  так  само  вийшов,  як  i  прийшов,
посунувся геть пустелищем, мов тiнь. Пiшов знову геть за мiсто...  I  день
провiв десь сам iз собою...
   А наступного вечора, ще й  не  смеркло  як  слiд,  пiшов  собi  додому.
Просто, твердою ходою, не ховаючись i не пригинаючись, iз  виразом  повно?
апатi? й глибокого, мовчазного презирства почвалав вiн серединою вулицi...
   В присмерку зайшов у двiр i зупинився перед верандою. Хата  була  повна
темряви й плачу, - плакала мала дочка, плакали козенята разом iз козою, i,
либонь, плакала дружина,  умовляючи  та  потiшаючи  всiх  -  i  дитину,  й
козенят,  i  сама  себе,  й  синка  Бориса.  Вона,  зда?ться,  сама  щойно
припленталась до хати й тепер поралась у темрявi, безпорадна, й  не  могла
нi з чим дати ради. Вiкна були в хатi повириванi геть iз рямами, й вона не
могла нiчим ?х затулити, щоб засвiтити свiтло. Та  й  вогню,  мабуть,  при
собi не мала, бо ?дина запальничка, що була на господарствi, була в кишенi
в курця - в господаря... Як же це вiн забув i не  вiддав  ?й  запальнички?
Сам собi докоряючи, Максим зайшов до хати, знайшов  у  темрявi  молоток  i
цвяхи пiд припiчком, приладнав i  поприбивав,  вiрнiше  позабивав  наглухо
знадвору, вiконницi. Потiм вони зсередини позавiшували вiкна  ковдрами  та
ряднами й запалили гасову лямпку.
   Вiдразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач i козиняче  мекання.  В
мешканнi (що складалося з однi?? кiмнати й кухнi, не  рахуючи  присiнок  i
веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почiпляли  знову  на  стiни
образи та поклали речi на сво? мiсця, як вони робили щодня, й  попiдмiтали
шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хатi, куди ?х було  забрано
з веранди, i, певно, тiшились зi свiтла й лагiдно? тишi. А  Максим  стояв,
не роздягаючись, i пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи  в
них якихось особливих змiн, що, здавалося, мусiли б бути пiсля цi??  ночi,
тако? для нього довго?, як вiчнiсть.
   Та не встиг вiн роздивитись як слiд, як на вулицi загула  машина.  Вона
пiд'?хала до хати й стала... Максим мимоволi шарпнувся до  дверей.  Швидко
вийшов iз хати в присiнки, на веранду... намiряючись шугнути в нiч. Все це
робив бiльш пiдсвiдомо,  нiж  здаючи  собi  справу,  -  якось  по-вовчому,
iнстинктивно, чуючи загибель... Та на ганку Максим спокiйно зупинився, так
само iнстинктивно. Назустрiч iз сутiнi виринула людина, а за нею ще кiлька
тiней. Людина була в вiйськовiй унiформi, а тi, що пiдходили за нею,  були
добре озбро?нi: шестеро автоматникiв iз "фiнками" напоготовi.
   - Здравствуйт?! - привiталась по-росiйському  людина,  -  та,  що  була
спереду.

   - Добрий вечiр, - вiдповiв Максим.
   -  Чи  тут  живе  е...  громадянин...   Максим   Колот?..   Архiтектор,
iнженер-архiтектор...

   Павза.
   - Тут... нiби...
   - Нiби?
   - Нiби...
   - А чи вiн дома?
   - Дома.
   - А як до нього пройти?
   - А отак iдiть просто через присiнки, а потiм зразу лiворуч...
   Серце Максимове чомусь нагло затiпалось, у  ньому  на  мить  прокинувся
мисливський чортик. От вони зараз пiдуть у хату,  а  вiн  -  круть!  -  як
вiтер... Але це лише мить, а за  тим  знову  нахлинула  байдужiсть  i  все
залила, як вода iскру. "Куди?! Та й чого?.. А головне - куди?!"
   - Дякую, - посмiхнувся вголос гiсть. - А чи ви не могли б нас  провести
до нього?

   "Цей зна?, що робить", - подумав Максим i байдуже вiдповiв:
   - Добре, - i пiшов наперед.
   Вони ввiйшли до хати. Автоматники стали, як iдоли, на всiх дверях i  на
ганку, а дво? - на кухнi, з автоматами напоготовi. Стояли мовчки, понуро й
байдуже, лише пряли  очима,  стежачи  за  кожним  рухом  присутнiх.  Гiсть
привiтався в хатi, а тодi звернувся до Максима:
   - Ну, де ж вiн?
   - Я тут.
   - А-а... - роблено здивувався гiсть i заговорив трохи  втомлено,  трохи
весело: - Дуже при?мно. Будьмо знайомi. Я - начальник спецвiддiлу  Н-сько?
орденоносно? Сталiнградсько? танково? дивiзi?... Прошу любити й  шанувати.
(В голосi його весь час бринiла тонюсiнька нотка iронi?). А як  маю  честь
вас титулувати точно?

   - Колот.
   - Ви дуже скромнi, громадянине Колот. Чи то ж  не  ви  були  заслужений
дiяч УРСР?..

   - Можливо...
   - Знаю, знаю... - При цих словах начальник спецвiддiлу  змiряв  Максима
оком з нiг до голови й мовби сумовито скривився, зупинившись  поглядом  на
його ганчiр'яних подертих бурках.
   - Зле вас шанувала "Нова Европа", маестро.
   - Зле... - згодився Максим, промовивши  це  понуро,  з  такою  ж  самою
ноткою iронi?, як i в гостя.
   Якусь  мить  вони  стояли  мовчки  один  навпроти   одного.   Начальник
спецвiддiлу був низенький на зрiст,  такого  ж  вiку,  як  i  Максим,  але
дрiбний, ще й  кирпатий,  зовсiм  як  хлопчик  насупроти  Максима.  Максим
височiв над ним на цiлу голову, дивився на гостя згори  й  думав,  що  при
такому страшному титулi цей "начальник" ма?  досить  не  страшний  вигляд.
Начальник бачив, що Максим пильно розглядав його, але не реагував  на  те.
Унiформою вiн зовсiм не вiдрiзнявся  вiд  автоматникiв,  лише  на  ковнiрi
блюзи пiд шинелею мав дрiбнi червонi зiрочки, що лиснiли, як краплi кровi.
В  цiлому  ж  вiн  мав  досить   буденний   вигляд   у   сво?й   смушковiй
шапцi-"ушанцi", сiрiй шинелi й повстяниках, з  револьвером  i  пляншеткою.
Фронтовий вигляд.
   По короткiй павзi вза?мних оглядин гiсть звернувся до Максима:

   - А тепер до дiла... Де ваше робоче мiсце, громадянине Колот?.. - i, не
чекаючи вiдповiдi, попрямував iз кухнi  до  велико?  кiмнати,  присвiчуючи
собi лiхтариком. Там стояв  великий  стiл,  завалений  книгами,  теками  й
згортками  паперу,  шматками  лiнолеуму,  розпочатими  й  не   закiнченими
офортами по мiдi, рiзними кресленнями та вiдбитками гравюр, що  повипадали
з тек. Стiл був великий, справжнiй верстат, а на ньому  був  хаос,  як  на
тiчку. Гiсть заходився бiля того стола господарювати.

   - Ма?те ще якусь лямпу?.. Добре. Засвiтiть... Нi, не ви, ваша  дружина!
Ви сiдайте тут.
   Дружина знайшла й засвiтила  другу  лямпу.  Власне,  засвiтив  один  iз
автоматникiв, бо в дружини тремтiли руки, - засвiтив,  принiс  i  поставив
посеред столу, а дружинi "порадив" сидiти на кухнi.
   В хатi стало ясно, нiби в свято.
   - Сiдайте, - повторив гiсть запрошення Максимовi.
   Та Максим не сiдав, волiючи стояти. Вiн  тiльки  глянув  на  синка,  що
стояв  бiля  дверей,  здивований  i  вражений,  не  розумiючи,   що   саме
вiдбува?ться, - а потiм  промовив  тихо,  але  енергiйно,  звертаючись  до
начальника:
   - Тiльки прошу вас, не  робiть  дива  для  дитини  й  жiнки,  порайтесь
швидше, без зайвих слiв i шуму... Потiм будете шумiти...
   Гiсть спалахнув. Але глипнув на Бориса, що блискучими  очима  розглядав
автоматникiв  (справжнiх  автоматникiв!)  i  його  -   ?хнього   командира
(справжнього командира!), -  глянув,  якось  чудно  пересмикнув  бровою  й
одвернувся мовчки. "Добре", - буркнув по якiмсь часi, поринувши  в  папери
та рiзнi шпаргалки на столi. Вiн розкривав  теки  й  течки,  гортав  рiзнi
папiрцi, розглядав з цiкавiстю креслення - проекти рiзних споруд i клав ?х
назад за порядком. Розглядав вiдбитки незграбних  гравюр:  дереворитiв  та
лiноритiв, що назбиралися й зберiгалися в цiм домi  з  самих  студентських
рокiв Максима. Розглядав вирiзки з  газет  i  часописiв,  рiзнi  друкованi
проекти  Максима  та  його  графiчнi  iлюстрацi?.  Розглядав  книги.   Вiн
почувався як у себе вдома, поринув у споглядання Максимового господарства,
нi - Максимово? душi, так нiби це вiн розглядав родиннi  iнтимнi  альбоми.
Порпався не кваплячись.
   А Максим стояв байдуже й дивився на сво? ноги, на сво?  подертi  бурки,
взутi ще вчора в новi-новiсiнькi калошi (бо старi  протiкали),  дивився  й
думав, що тi новi калошi на таких подертих ганчiр'яних бурках  i  в  такий
момент зовсiм недоречнi. Такi калошi коштують цiлiсiнький  пуд  борошна!..
"I чого вiн розсiвся за тим столом! Швидше б кiнчав!.."
   Гiсть не знаходив нiчого для себе  поживного.  Та,  видно,  не  дуже  й
потребував. Вiн просто гортав "малюнки",  вiдпочиваючи  вiд  утоми  в  цiй
затишнiй кiмнатi - хатинi вiдомого архiтекта й  будiвничого,  над  плодами
його  безсонних  ночей,  творчих  поривань,  над  рiзними  здiйсненими   й
нездiйсненими  задумами,  вiдтвореними  артистично  на  паперi  чи  просто
зафiксованими  якимись  химерними  лiнiями-натяками,  хапливими   рисками,
гi?роглiфами, що нагадували собою ембрiон, туманний початок чогось, що  не
мало ще нi форми, нi назви, саму iдею. Це, видно, було йому цiкаво.  Гiсть
гортав далi мовчки.
   -  О!  -  вирвалося  в  нього  нарештi.  -  Ха-ха!!  Значить,   вiша?мо
партизанiв?! Ого!.. - вiн  промовив  це  суворо,  з  притиском,  дивлячись
iз-пiд лоба одним оком на Максима. В руках вiн тримав велику чорну гравюру
- вирiзку з мiсцево? газети.

   - Так, - промовив Максим байдуже, - то моя гравюра, лiнорит...
   I додав по хвилi, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров'ю:
   - То копiя з Густава Доре - "Христос на Голготi"... Великодн?...
   Гiсть навiть оком не зморгнув.
   - От якраз, - промовив вiн iз притиском. - Це все  одно!..  -  Й  почав
складати гравюру вчетверо. I тяжко було збагнути з iнтонацi? його голосу -
чи вiн дурний i про Христа на Голготi, а  тим  бiльше  про  Густава  Доре,
нiколи не чув  i  взяв  це  за  сюжет  iз  сучасности  та  й  маску?  сво?
невiгластво, а чи вiн глузу? з Максима?.. А  може,  вiн  глузу?  глибше  й
тяжче? Максимовi  видався  його  голос  занадто  саркастичним,  "Тодi  вiн
генiяльний  пройдисвiт,  а  iронiя  його  страшна..."   Iнтонацiя   голосу
начальника спецвiддiлу зраджувала, що вiн таки добре знав  про  Христа  на
Голготi.
   А гiсть склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на  Максима
з-пiд лоба.

   - Зна?м ми вашого брата, - промовив вiн якось чудно й сховав гравюру  в
пляншетку. Погляд його зачепився за образ "Йосип i Марiя з дитям  утiкають
у ?гипет".

   - Це теж iз Густава Доре? - спитав  вiн,  цiлком  правильно  вимовляючи
iм'я великого мистця. - То ви що... - вiн хотiв сказати "i богомаз?",  але
не сказав цього слова, а сказав пiсля павзи iнше: - ...й богiв малю?те?
   - Нi. - I Максим сказав, чий то образ.
   - А-а... - протяг гiсть. - Це той, що його повiсили нiмцi? Гм...  -  I,
нагнувшись знову над столом, промурмотiв тихо, нiби про себе, але так, щоб
Максим чув: - Поспiшили, але добре зробили... Менше роботи... - а оком  на
Максима.
   Тут несподiвано встряв у розмову синок Борис, що був зник  у  кухнi,  а
тепер з'явився з зошитом сво?х дитячих малюнкiв.
   - Дядю, дядю! - зринув раптом нiжний, радiсний дитячий голос.  -  А  це
ось я малював... Гляньте... - i тикав сво? зошити,  щедро  змальованi  ним
рiзними фантастичними дитячими вiзiями. Вiн, либонь, вперше  бачив  такого
цiкавого аматора мистецтва, такого  пильного  й  поважного  глядача,  тому
вирiшив потiшити його гостинно,  допомагаючи  батьковi,  бо  ж  бачив,  що
батько сумний, а його течки вже кiнчалися.
   Максимовi нiби хто серце нагло оперезав батогом або наступив  на  нього
чоботом. "Боже! - аж скинувся вiн усi?ю душею. - Куди ж ти, дитино?!"

   Але вiн нiчого  не  сказав  уголос,  навiть  не  поворухнувся,  анi  не
поворухнув жодним м'язком.
   Гiсть узяв Борисовi зошити й, не дивлячись, поклав ?х на столi,  поверх
переглянутих батькових.
   Здивований Борис подивився на нього розгублено, потiм  на  батька  -  i
пiшов геть, спантеличений i огiрчений.
   А  гiсть,  закiнчивши  оглядини  "робочого  мiсця",  бiльше  нiчим   не
цiкавився,  чим  полегшив  Максимову  муку,  скорочуючи  ??.  Вiн   тiльки
розстебнув пляншетку, оглянув ?? i знову застебнув. I мiж  iншим  при  тiй
процедурi, нiби ненароком, нехотя, запитав:
   - Чи ви не зна?те такого... "Соломона"?
   - Нi, не знаю.
   Гiсть позiхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув:
   - Смiшняк ви!..
   Це було сказано байдуже, але за байдужiстю немовби прозвучала нотка зле
прихованого  жалю.  Пiсля  того  гiсть  постояв  ще  якусь  хвилю  мовчки,
потарабанив пальцями по столу й нарештi, зiтхнувши, сказав:
   - Одягнiться...
   - Я одягнений, - вiдповiв Максим таким  самим  тоном,  тихо,  оглянувши
сво? бурки й ветхе пальто. Гiсть, стежачи за його поглядом, хотiв щось iще
сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелiв:
   - Iдiть уперед...
   Автоматники враз заклацали й  усi  стали  на  струнко,  як  на  парадi,
тримаючи автомати "на руку".
   В переднiй кiмнатi Максим зупинився - до нього ступнула  дружина.  Вона
не плакала, нi.  Пiдходячи  до  чоловiка,  зиркнула  на  синка,  й  сльози
зупинилися в ?? очах. Вони виповнили тi очi по вiнця - ?? великi,  розумнi
очi, - не  смiючи  политися  рiкою.  Вона  тихо  похилилася  Максимовi  на
плече...
   Максим хотiв сказати "прощавай", але не сказав. Тiльки  злегка  торкнув
?? по спинi рукою. Хотiв сказати "бувай", але знову не проштовхнув i цього
слова крiзь горло. Пильно подивився в ?? очi, облизав сво? пошерхлi  губи,
що враз узялися смагою, i - якось само собою прошепотiлося:
   - До побачення...
   У дружини сльози не втрималися в очах i  потекли  буйним  потоком.  Але
вона трималася з усi?? сили, вона мовчала, i лише  погляд  ??  ставав  усе
дикiший. Вона приплющила очi, щоб не кричати так ними. Максим обернувся...
На лежанцi сидiв синок Борис, забився геть аж за  дверi,  що  вiдкривались
попри лежанку, i широко-широко  витрiщеними,  здивованими,  приголомшеними
сво?ми дитячими очима дивився на батька. Вiн  не  плакав...  i  навiть  не
клiпав вiями... Вiн дивився на батька. Дивився всi?ю  сво?ю  приголомшеною
дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну  рiч  -  катастрофу,  яку
називають "смертю"... I була в тiм поглядi безодня дитячого крику... Нi...
Господи!.. Таж той погляд хотiв  наповнити  батькову  душу  силою,  вiрою,
надi?ю, мужнiстю... Вiн хотiв геть усе заперечити й змусити його  теж  усе
заперечити...
   Але це тривало лише одну мить. I  ??  обiрвали  автоматники,  брязнувши
збро?ю й мовчки вiдтискаючи Максима геть. Максим застебнув  пальто,  знову
розстебнув чомусь, знову застебнув... Потiм повернувся до дверей i  пiшов.
Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той  буркнув  -
щось на зразок:
   - Нiчого-нiчого... Соцiялiстична батькiвщина подба?...
   Це був знаний стандарт i  цей  стандарт  зараз  звучав  якось  особливо
глумливо. I ще щось вiн говорив.
   Бiля дверей Максим на мить затримався, -  згадав  про  новi  калошi,  -
постояв, нишком скинув калошi, щоб дружина не бачила, й тихенько  поставив
у куточку за дверима.
   "Нехай... Вона промiня? ?х... I матиме трохи борошна..."
   А докiнчив вiн цю думку вже на ганку, сходячи  ганчiр'яними  бурками  в
калюжу, в темряву:
   "На той свiт i без калош добре".
   I вони пiшли в темряву...



   Суворий гiсть  догнав  i  йшов  поруч.  Два  автоматники  лiворуч,  два
праворуч, а два позаду.
   - Майте на увазi, - промовив мляво гiсть, - крок управо, крок улiво...
   - I ви будете стрiляти... - докiнчив  за  нього  фразу  Максим  нудним,
глузливим голосом.
   - Правильно, - чути було, як посмiхнувся гiсть. - То  ви,  значить,  не
новак?!

   Максим нiчого не вiдповiв на те.
   - Ну, словом, мо? дiло попередити, i я попередив.
   - Дякую. Решта залежатиме вiд мене... - згодився Максим.
   На тому ?хня розмова вичерпалась.
   Вони вийшли з двору на вулицю. На вулицi, якраз посеред велико?  калюжi
звелiли: "Стой!.." На вулицi мусiла б бути машина, але  ??  не  виявилось.
Вiд'?хала. Начальник  вилаявся,  щось  поговорив  iз  двома  автоматниками
пошепки. А тодi команда: "Давай!"  -  i  вони  пiшли  всi  темною  вулицею
вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмiшана - талий снiг  з
грязюкою. Iнодi траплялись чималi баюри, але Максим ?х не обминав, а  йшов
навпростець. Не тому, що боявся зробити "крок  управо  -  крок  улiво",  а
тому, що було байдуже й що не помiчав ?х. Вiн не вiдчував анi холоду,  анi
мокроти. Вiн дедалi бiльше заглиблювався в себе, квапився пробiгти  думкою
ген-ген назад... назад... бо вiдчував, як десь  збiгають  останнi  хвилини
його життя...
   Ця вулиця...  Вона  чомусь  стала  перед  ним  нагло  слiпуче-сонячною,
дзвiнкою. Вулиця його дитинства... В колiях i  канавах  повно  води  пiсля
громових дощiв, а над ними метелики. Великi  берести  й  ясени,  тополi  й
верби стоять обабiч вулицi, пiдпираючи високу синю баню неба, а  над  ними
пливуть снiжно-бiлi фантастичнi хмари, пливуть тихо, мерехкотять. I все те
вiдзеркалю?ться в канавах i калюжах. А над хмарами й попiд хмарами, пишучи
на ?хнiй бiлизнi чорнi риски, лiтають стрижi й ластiвки i,  шугаючи  з-пiд
хмар до землi, летять низько над свiчадами калюж,  клацаючи  дзьобиками  -
ловлять комах i бiлих метеликiв. А по вулицях, по люстрах калюж  i  канав,
пiдкасавши дранi штанцi, бреде-бiжить золотоголове дитинство  i  смi?ться,
дзвенить, залива?ться срiбноголосо. Гаса? по  зелених,  квiтучих  левадах,
зрива? щавель i лопуцьки, кладучи ?х на перли зубiв, смi?ться вiд  надмiру
щастя. Хлюпа? водою, бризка? нею в сонце й  робить  з  дрiбних  крапелинок
слiпучу райдугу... Галасливе  золоте  дитинство!  Воно  гомонить,  вiбру?,
залива?ться. Гра? в "кльока" i в "свинки", викопавши "дук" посеред  вулицi
й заважаючи ?здити хурам, - ганя? кленовий цурпалок палiччям  по  сонячнiй
мерехкотнявi. Гра? в "цур-ки", пiдбиваючи ?? в син? небо... Вечорами  гра?
в "палички-стукалочки", в "латки" i в "квача":
   Оне, дуне, рес,
   Вiндер-квiндер жес,

   Оне, дуне, раба,

   Вiндер-квiндер... жаба!
   -  i  бiжить,  утiка?,  ховаючись  по  перевалках,  по  канавах,  попiд
мiсточками й за широкими берестами та ясенами в млосних  рожевих  сутiнках
травневого вечора. I бавляться з ними кажани й  "оленки"  та  жуки-рогачi,
лiтаючи низько над головами, - однi тихо, нечутно,  iншi  з  дзижчанням  i
гудiнням...
   Оне, дуне, рес...
   - Держи вправо!.. - це автоматник дерев'яним голосом.
   Вулиця рожевого дитинства заходить, як заходить сонце.
   Пусто й чорно. Не на вулицi, в  Максима  на  душi.  Чути,  як  стiкають
останнi хвилини. Але це вiдзнача? не серце, а лише розум. Зашарпане  серце
немовби дерев'янi? помалу, впада? в летаргiю, i лише розум горить  яскраво
й особливо гостро. Нiби яскравий холодний лiхтар, вiн кинув слiпучий  снiп
холодного  свiтла  ген-ген  крiзь  темряву  в  минуле.  I  в   тiм   снопi
промерехтiла вулиця його дитинства, i вiн, Максим, по нiй  iде.  Востанн?.
Йде по свiтляному пасму, що десь кiнча?ться крапкою в чорнотi предковiчно?
ночi. Ще... ще... ще трохи... i все.
   Вiзiя погасла.
   Його зупинили на перехрестi. Постояли. I знову  пiшли  далi  в  мокрiй,
холоднiй темрявi, мов у чорнильному морi. Спотикалися об уламки будiвель i
речей, розкиданих бомбами. Максим навiть не цiкавився, куди  його  ведуть.
Не цiкавився деталями, бо основне вiн знав. Вiн дивився в себе  внутрiшнiм
зором i намагався пробiгти  геть-геть  аж  у  самi  початки  свого  життя,
геть-геть аж до першого проблиску свiдомости, що лишився в  його  пам'ятi,
як сонячний спектр над повiками в крапельках слiз. Той  спектр  -  то  був
перший спалах всесвiту в його душi, яка починала свiй  житт?вий  тур.  Вiн
мерехтiв, розгортаючись у чудесну, слiпучу вiзiю, i от...
   Вiзiя погасла.
   Максим iшов до фiнiшу, чалапаючи машинально навпростець  по  калюжах  у
темрявi. Починався вже березень, i глибокi снiги розкисали.
   Пройшли  вулицею  до  краю.  Проминули  ру?ни  собору,  що   десь   там
громадилися в темрявi i що про ?хн? iснування з цiло?  цi??  сiмки  людей,
без сумнiву, знав тiльки один Максим,  для  решти  -  там  була  звичайна,
каламутна, мокра й бридка  темрява.  Вийшли  на  перехрестя  двох  великих
шляхiв, що перетинали, мiсто з пiвночi на пiвдень i  зi  сходу  на  захiд.
Начальник свиснув у сюрчок тричi, а  потiм  червоно  поблимав  лiхтариком,
даючи якiсь сигнали комусь, - блимнув тричi раз,  удруге,  з  неоднаковими
павзами помiж блимками.
   "За абеткою Морзе це мало б означати  лiтеру  "Ре",  -  подумав  Максим
машинально.
   Десь загула, а потiм з темряви помалу пiдiйшла машина.
   - Залазь! - присвiтив начальник, лiхтариком.
   Це була "поштарка" - машина  з  вiдкритим  коробом,  призначена  возити
пошту. Очi ?й - фари - було замазано чорним i залишено тiльки двi щiлинки,
як у кота, - тi щiлинки дивилися вниз, освiтлюючи невеликий клапоть землi.
В коробi було припасовано по боках ослони. Автоматники сiли обабiч Максима
по два, а дво? стали на крилах машини. Начальник залiз до  кабiни  шофера.
По?хали. Довго ?хали, петляли  десь  вулицями.  Вони  кружляли.  Максимовi
здавалося, що вони блудять. За його вiдчуттям, вони б мали ?хати просто  в
лiс, туди - за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровiй  жалобi...
В той добре знаний, славний лiс, що сто?ть обабiч шляху зi сходу на захiд,
в кiнцi вулицi Старо-ки?всько?, за мiстом. В той самий лiс, куди  ось  уже
не один десяток лiт водять усiх приречених на  розстрiл  темними,  чорними
ночами... Суджених  Ревтрибуналом  у  клекотi  революцi?  й  громадянсько?
рiзанини i суджених Гестапом тепер, у клекотi вiйни... Приречених  ЧеКа  й
охранками всiх кольорiв  -  бiлими,  чорними,  рудими,  -  ГПУ  й  еСДе...
Закладникiв i священикiв, бандитiв i революцiонерiв, злодi?в i  мученикiв,
великих отаманiв i звичайних вiрних салдатiв. Геро?в i  не-геро?в  велико?
iде?. Лицарiв "чести" i борцiв "за мрi?"... I так випадкових, що потрапили
пiд колеса доби абсурду.
   Там ?х напаковано в пiсок безлiч. Жертв iмпровiзованого, хижого суда  i
жертв неiмпровiзовано?, нестримно? сваволi, - розстрiляних над  викопаними
ямами й просто вбитих пiд час Варфоломi?вських ночей у лiжку й потiм  туди
привезених. Особливо ж багато ?х там напаковано тепер.
   Лiс... Сосновий лiс за мiстом, над шляхом, де  шумлять  сосни  тужно  й
та?мничо. Лiс, що його  обминають  мiсцевi  люди  вночi  й  навiть  удень,
боячись переходити через нього.
   Туди й мала б ?хати машина. Але вони блудили. Можливо,  "цi"  не  знали
про лiс або як до нього ?хати.
   Та машина не блудила й "цi" напевно знали, куди ?м ?хати, хоч i були  в
цьому мiстi вперше. Спочатку машина пiдiйшла  й  зупинилась  бiля  якогось
мурованого будинку, на вулицi, що  йшла  паралельно  тiй,  на  якiй  взято
Максима. З кабiни вилiз начальник i пiшов сам до  будинку.  Незабаром  вiн
вийшов звiдти й пiдiйшов до машини в супроводi двох  тiней:  одна  тiнь  -
дiвоча -  щось  говорила  до  начальника,  нiжно  виграючи  сво?м  дiвочим
голоском, а друга сунулась мовчки. Пiдiйшли щiльно.
   - Будь ласка... - промовив начальник i полiз до кабiни.
   Тiнi постояли, кутаючись, - одна  мала,  друга  велика,  -  потiм  мала
по-юнацькому легко встрибнула в короб машини,  а  за  нею  полiзла  друга,
тяжко сопучи. Всiлись у  кутку.  Мовчки.  Не  проронили  й  слова.  Машина
рушила.

   "Хто ж це? Свiдки?" - автоматично  подумав  Максим.  Вiн  вiдчував,  що
гостi пильно дивляться на нього крiзь  темряву,  намагаючись  зазирнути  в
лице. Вiн теж намагався роздивитись - хто ж то були, та нiчого не бачив, -
темрява.

   Машина йшла... Максимове серце не затiпалося, нi, воно тiльки стислося,
а нерви зiбрались докупи, готуючись... Машина  йшла  таки  в  тому  самому
непри?мному напрямку, в  якому  звикли  ходити  тут  усi  подiбни  машини.
Дiйшовши до центру мiста, вона зробила прямий кут  i  повз  будинок  купця
Боброва (колись Боброва, потiм ЧеКа, потiм Райпарткому i нарештi нiмецько?
Ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську  церкву,  а  потiм
будинок пошти й телеграфу), пройшовши помiж ними по  глибоко  роздовбаному
бруковi, вийшла на Староки?вську вулицю. На ту саму вулицю,  що  кiнчалася
тим знаменитим сосновим бором... Пiд  коротким  блиском  фар,  що  майнули
вгору на вибо?ни й пройшлися промiнем по будiвлях, завертаючи  з  площi  в
вузьке горло вулицi, Максим помiтив, що колишнiй "Спас" геть  розбомблений
до пня, а в "Боброва" зiрвало дах i вiдiрвало геть один рiг  згори  донизу
через обидва поверхи, оголивши нутро... Ця картина мигнула на мить, i, так
нiби нiчого й не було, все зникло в  темрявi,  -  як  бува?  при  мигтiннi
блискавки темно? липнево? ночi. I так само, нiби при мигтiннi блискавки  в
темрявi, що залива? свiдомiсть, у  головi  Максима  разом  iз  думкою,  що
машина йде Староки?вською, виринула й iнша думка-згадка...
   Колись   цi?ю   вулицею   проходили   тисячi   прочан-богомольцiв    до
Свято-Тро?цького манастиря, що десь там... колись був... I колись нею  раз
на рiк проходили велелюднi хреснi ходи, що несли чудотворну iкону  Н-сько?
Божо? Матерi в мiсто К i назад, i це, мабуть, ?х, цi хреснi ходи,  мав  на
увазi Репiн, малюючи свою вiдому картину...
   Потiм у революцiю по нiй спершу ходили ще бiльш велелюднi манiфестацi?,
спiваючи громоподiбно Марсель?зу, сповненi людського шалу й патосу, вiри в
прекрасне майбутн?, в братерство й любов i т. д... Пiзнiше котилися по нiй
гармати й кулемети, оглушуючи мiсто клекотом бою, мчали тачанки, проходили
батальйони й полки рiзних армiй у братовбивчiй вiйнi за те саме братерство
й любов... I за те ж саме братерство й любов по нiй iшли  ночами  процесi?
смертникiв, оточених озбро?ними салдатами, що потiм  мали  бути  такими  ж
самими смертниками й пройти тут той же самий шлях - шлях до бору...
   Про те ж саме братерство та любов мрiяв i вiн, Максим, ходячи  тут  iще
малим до манастиря на прощу. I тут же був колись клюб  одчайдушно?  молодi
його поколiння - клюб юних, фанатичних романтикiв, окрилених великою iде?ю
воскресiння нацi? й наснажених вогнем любови. I це, власне, звiдси почався
його, Максимiв, тяжкий i тернистий шлях...
   Раптом Максим  вiдчув,  як  йому  по  тiлi  поповзли  мурашки.  Даремно
намагався вiн ?х стримати всi?ю силою сво??, таки неабияко?, волi, -  вони
не слухались: вулиця кiнчалась й машина доходила... до бору!
   Максим втягнув голову в плечi й нагло,  до  галюцiнацi?  чiтко,  вiдчув
провал на потилицi... Але зцiпив зуби й так само зцiпив кулаки до  хрусту,
опановуючи нерви. Ним оволодiло шалене бажання, ?дине й останн?, -  вмерти
гiдно, мужньо, спокiйно. Втриматися на належному рiвнi - вмерти  гiдно,  з
презирством до цих гомункулюсiв, що чомусь називаються людьми, як також  i
до всi?? цi? юдолi безглуздя й цинiзму, брехнi  й  зради,  що  назива?ться
життям. Так, умерти з холодним i безмежним презирством  до  всiх  них,  що
обернули його життя на довгий ланцюг страждання, й  наруги,  й  нестерпно?
нудьги. Треба поставити  крапку  -  спокiйно,  понуро  й  гордо.  Вони  от
сподiваються, що вiн заскiмлить i поповзе рачки... Авжеж!..
   Ось зараз конвой тупо скоманду?:
   "Давай виходь!"
   Ось тут ось, де злiва закiнчу?ться бiр...
   Максим пережив смерть рель?фно й виразно ще  до  того,  як  мала  б  та
команда бути, i вже чекав на не? спокiйно. Вiн зосередив усю свою волю  на
тiй останнiй банальнiй сценi, що ось мала вiдбутися, як фiнал усього  його
життя. Вiн нi за чим не шкодував i нiчого  не  жалiв,  -  вiн  лише  хотiв
умерти гордо, хотiв зневажити, зiгнорувати вбивцiв  сво?м  презирством.  I
без пози,  без  бучних  фраз  у  стилi  бульварного  роману  чи  будь-яко?
лiтератури.
   Проте з лiтератури прийшов i бринiв рефреном рядок iз "Галiлея"  ?вгена
Плужника:
   "...I на в'язах мулько головi".
   Дiйсно, це генiяльно сказано: "мулько".  Навiть  уже  не  моторошно,  а
тiльки "мулько"...
   Але машина не зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бiр позаду.  Максим  це
вiдзначив недовiрливо: "Добре, якщо не тут, то тодi де?.." I вiн лишався й
далi в станi внутрiшнього  напруження,  глибоко?  зосереджености  в  собi.
Проте помiтив, що кругом лежав глибокий снiг. За бором стелився луг; а над
лугом  темрява  нiби  трiшки  порiдшала.  Там  десь  над  лугом,  ген  над
чорно-сивою iмлою снiгово? пустелi, мав бути колишнiй манастир. Максим  не
бачив  його,  але  знав  i  вiдчував,  що  вiн   десь   там   -   колишнiй
Свято-Тро?цький манастир, а пiзнiше - "Дитяче мiстечко",  що  потiм  стало
вiйськовим (вiйськ НКВД) "городком" зi страшною репутацi?ю, а ще пiзнiше -
резиденцi?ю  Гестапо  з  iще  страшнiшою   репутацi?ю.   Там   вiдбувалися
неймовiрнi речi, й там Максимовi трохи не довелося скiнчити вже свiй шлях,
коли б не випадок. I нарештi...
   "Так! - блиснула враз моторошна догадка. - Таж той "спецвiддiл танково?
Сталiнградсько?", очевидно,  й  зайняв  резиденцiю  Гестапо,  i  це  його,
Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити через "конве?р" допиту..."
   Ось скоро почнуться мости, а там за мостами гора i  потiм  -  закрут...
Максим знав, що таке "конве?р", з власного досвiду, а тому вiн вирiшив, що
якщо машина там, за  останнiм  мостом,  зверне  праворуч  -  значить,  вiн
стриба? на ходу геть i буде бiгти снiгами доти, доки його не  пристрелять.
Волi? вмерти бiжучи, але не датись на той "конве?р". Вiн не потребу? ще  й
божевiльних мук i глуму. Якщо вiн уже не ма? шансiв вийти  переможцем,  то
навiщо йому ще божевiльнi муки й глум?..
   Обриси гори вимальовувалися вже не в уявi, а в дiйсностi, виступаючи  в
чорнiй темрявi ще чорнiшою плямою  й  пливучи  назустрiч.  То  була  знана
Максимовi гора. Вiн же колись, ще як тут було Дитяче  мiстечко,  виховував
дiтей:  iз  неповнолiтнiх  злочинцiв,  безпритульних,  переформовуючи  ?х,
виховував порядних людей. Ця  гора  була  забудована  великими  будiвлями,
спецiяльними спорудами, порита давнiми печерами, вкрита  густим  парком  i
чагарником. Вона вiдчувалась у темрявi, як велика  барикада,  що  затулила
вiтер.
   Ось перший мiст. Другий. Третiй. Ось тут зараз ма? бути закрут.  Максим
непомiтно взявся правою рукою за борт машини. Ще мить...  Машина  крутнула
на вибо?нi й перехнябилась. Мить... I машина вирiвняла хiд, минувши закрут
i йдучи далi, завертаючи не праворуч, а лiворуч, а потiм просто.
   Максим не вистрибнув тiльки тому, що на вибо?нi машиною  тiпонуло  так,
що вартовi повалилися геть на нього,  а  вiн  на  лаву.  Вирiвнявши  курс,
машина йшла далi, крiзь нiч, крiзь замрячену снiгову пустелю.
   "Добре. Тодi ж куди вони мене везуть?.."



   Довго гойдалася машина в темрявi по снiгах i, здавалося, вже нiколи  не
прийде до яко?сь цiлi. Вона петляла вже  невiдомо  де  й  повзла  невiдомо
куди, навiть не знати - чи на схiд, чи на захiд,  чи  на  пiвдень,  чи  на
пiвнiч? Максимовi вже здавалося, що тi, що його везли, самi не знають  або
забули, куди саме ?м треба його везти. Вони бовтались у темрявi,  немов  у
водi безмежно? баюри. А вже  зовсiм  загадковою  ставала  присутнiсть  тих
двох, що всiли без спецiяльно? охорони й яких нiхто не берiг.  Здогад,  що
вони мали бути за формальних свiдкiв при  розстрiлi,  виявився  не  тiльки
хибним, а ще й смiшним, бо ж справдi:
   "Хiба ж у вiйськовий час та ще на фронтi, чи при фронтi, хтось потребу?
якихось формальних свiдкiв при розстрiлах?!"
   Ба, навiть, iще смiшнiше:
   "Хто ж взагалi й коли в ВЧК-ОГПУ-НКВД потребував свiдкiв? Ха-а!.."

   Значить, цi люди не причетнi до нього. Тодi - куди ж вони  ?дуть?..  Не
на прогулянку ж?..
   Максим посмiхнувся:
   "Е,  голубе!  Здеквалiфiкувався  ти,  втративши   свiй   щасливий   дар
орi?нтацi?, виплеканий по тюрмах! Таж якщо  цi  люди  ?дуть  з  тобою,  то
значить тебе везуть зовсiм не на розстрiл, бо для тако?  процедури  зовсiм
не бажанi нiякi свiдки! А якщо вони таки ?дуть i таки з тобою, то  напевно
не на прогулянку. Краще  буде,  як  ти  приготу?шся  до  найнесподiванiших
речей".

   РОЗДIЛ ШОСТИЙ
   Нарештi машина прийшла до мети.
   Вона спершу наткнулась на  заставу  й  обмiнялась  iз  нею  паролем  та
вiдгуком i рясними матюками. Потiм пройшла повз численнi танки й  гармати,
пообкладуванi снiгом.  Тi  танки  й  гармати,  наставивши  хоботи  всторч,
несподiвано виринали з темряви, як iз мулу, пiд несподiваним свiтлом  фар,
немов доiсторичнi бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабiч дороги й далi.
Скрiзь, куди сягало свiтло фар, коли машина перехняблювалась на  вибо?нах,
задираючись  радiятором  вгору,  -  скрiзь  маячiли   танки,   автомашини,
трактори,  а  мiж  ними  вештались  люди  й  сипалась  назустрiч  свiтловi
божевiльна, страшна матюкня. Коли свiтло опускалося вниз - видива зникали,
лише матюкня тривала, проводжаючи машину.
   Темрява, що досi весь час  видавалась  суцiльною,  тут  перестала  бути
такою,  ставши  плямистою  й  хвилястою,  -  мiсцями   темнiшою,   мiсцями
свiтлiшою,  то  нерухомою,  то  рухливою.  Окремi  фантастичнi  масиви  ??
бовванiли по обидва боки й рухалися назустрiч, виявившись потiм звичайними
селянськими  хатами,  клунями,  повiтками,  попiдпираними  знову  ж   таки
танками, автомашинами й гарматами.

   Це було село. Що за село - невiдомо. Та й байдуже.
   Раптом машина стала. "От, при?хали",  -  вiдзначила  думка.  Замиготiли
лiхтарики, й почулася команда:
   - Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокiйно... Та-ак...

   Максим вилiз i став на снiгу... I вiдчув, що його ноги вже майже босi -
ганчiр'янi бурки розлазились. Але вiн  зовсiм  тим  не  затурбувався.  Вiн
стояв i чекав усе з тим же самим вiдчуттям  передсмертно?  нудьги.  "I  на
в'язах мулько головi..."
   Автоматники оточили його зовсiм тiсним кiльцем.
   - Крок улiво, крок управо... - чувся десь за  кiльцем  апатичний  голос
начальника спецвiддiлу. - П р я м о... давай!..
   Автоматники пiшли, топчучись по Максимових ногах,  наступаючи  йому  на
п'яти.
   Так вони йшли в темрявi, густiй i мокрiй,  i  нарештi  опинилися  перед
якоюсь iще темнiшою химерою, пiдiйшовши до не? впритул.
   - Стiй!
   Стали. Забрязчали, заклацали збро?ю. Враз у вiчi вдарив  слiпучий  снiп
свiтла...  То  вiдчинилися  дверi  -  i   Максим   пережив   головокрутне,
приголомшуюче вiдчуття - щось на зразок того,  коли  на  високiй  гойдалцi
стрiмко летиш униз i забива? тобi дух, перехоплю? дихання в горлi...
   Вiн опинився в хатi, повнiй слiпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього
шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед  i  став,  оглушений.  Сам.
Автоматники й брязкiт ?хньо? збро? лишились десь там за дверима, разом  iз
темрявою. Вiн був тут сам. Голова й серце йому загудiли,  як  вiд  тяжкого
вдару дзвiн, - то завирувала дико кров, немовби шалiючи,  не  пiдкоряючись
нi волi, нi розумовi:
   "Живий! Живий!.. Живий!!.
   А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина,
що закарбувалась у пам'ятi незабутнiм видивом...
   На великому столi стояло  вряд  шiсть  великокалiбрових  артилерiйських
мiдяних гiльз, кiнцi яких були сплеснутi  i  в  них  вправленi  гноти.  Тi
"свiчi" горiли дружно, як  фантастичний  канделябр,  переливаючись  мiддю,
заливаючи велику хату морем свiтла, перетворюючи  ??  на  якийсь  величний
поганський храм. Над цi?ю iлюмiнацi?ю - на покутi ряснiли образи.  Посеред
стiни - якийсь окремий образ пiд рушником... якогось особливого святого...
Стiл  застелений  бiлою  скатертиною,  поверх  не?  -  лупа,   револьвери,
шахiвниця з розставленими фiгурами,  а  також  -  кришталева,  мерехтлива,
дорога чара з червоним вином i ще щось...
   Та ось iз-за столу  звелась  дебела  людина  в  блискучiй  шкiрянцi,  з
орденами, з блискiтками, з вороною ручкою пiстоля над кобурою, - звелась i
вийшла до нього...
   Максим стояв приголомшений. I враз вiдчув,  що  вiн...  смi?ться.  Так,
смi?ться внутрiшньо всiм сво?м ?ством. Смi?ться, не в силi стримати в собi
якогось дикого, безглуздого смiху, що нiби все тiло  його  схопив  корчем.
Щось - чи то свiтло, мерехтливе море свiтла, чи щось iнше  -  вивело  його
раптом iз летаргi?...
   Широкогрудий, волохатий  у  сво?му  лахмiттi,  велетень  -  вiн  стояв,
розставивши широко ноги й майже дiстаючи  головою  стелi,  i  тремтiв  вiд
внутрiшнього смiху.
   Те "щось", що викликало цей смiх, - то було  нагле  й  гостре  вiдчуття
пародiйности - так, пародiйности! - побачено? картини.  Вiдчуття  кричущо?
?? реальности i в той же час - кричущо? пародiйности.
   "Нiч у Фiлях пiд Бородiно!!. От! А це Кутузов,  далебi!?.  I  десь  уже
бачений!  Бачений!..  Га-га!..  Яка  страшна  iронiя!  I   це   -   вислiд
патологiчних потуг..."
   А той "святий"...
   Та то ж вiдомий "святий" - вусатий i горбоносий, з  низьким  зачубленим
чолом. Той, що його Максим, як справжнiй ?ретик, уперто  не  визнавав,  не
визна? й визнавати не хоче й не буде.  Разом  iз  усiма  iншими  подiбними
"святими" на цьому безглуздому свiтi.
   Тiльки тепер Максим помiтив, що той "Кутузов", той дебелий чолов'яга  в
шкiрянцi й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками,  ще
й якимись папiрцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот  згори
вниз i нiчого  не  розумiв.  I  блукав  очима  по  стiнах,  по  дивовижних
свiчах...
   Та помалу крик того Кутузова  приводив  його  до  пам'яти.  Змiст  його
вигукiв почав доходити до свiдомости Максима, i  вiн  вiдчув,  як  обличчя
його стало наливатися кров'ю, а руки самi собою  складалися  з  хрустом  у
кулаки. Ось вiн зараз його - того Кутузова  -  вдарить,  аж  той  повалить
собою геть канделябр i стане темно...
   Але Максим не вдарив. Натомiсть вiн раптом  гукнув  оглушливо,  на  всi
сво? легенi, просто Кутузову в очi:
   - Чого ви горла?те?!.
   Вiд несподiванки Кутузов аж присiв. А хтось у кутку протяг здивовано:

   - Ого-о!..
   То сидiли там на ослонi пiд мисником i дрiмали вартовi "мушкетери",  що
?х зразу не помiтив Максим. Вони протягли те "ого" й поворушили збро?ю. Та
Максим не звернув уваги.
   - Чого ви горла?те?!  -  повторив  вiн  сво?  громоподiбне  й  безмежно
презирливе запитання. - Чого й на кого?.. Вам це  не  личить...  А  чи  ви
хочете криком заступити брак почуття гумору?
   Кутузов, нiби на всiм скаку зсаджений з коня, вилупив  очi  й  роззявив
рота i так стояв - розгублений, уже не тiльки не кричучи, а навiть  нiчого
й не кажучи.
   - З вами говорить начальник Особливого вiддiлу армi?! - промовив  хтось
за спиною  в  Максима.  З  голосу  Максим  пiзнав  "старого  знайомого"  -
начальника спецвiддiлу дивiзi?.
   - Дуже менi мило, - промовив Максим, не повертаючи голови, а  дивлячись
на Кутузова всторч. - Але якщо начальник Особливого вiддiлу  армi?  дума?,
що нечленоподiльним криком можна людину, якiй "нема  чого  втрачати,  крiм
сво?х кайданiв", примусити поповзти на колiнах, то  вiн  помиля?ться...  Я
вже чув це!..
   - Де? - тихо спитав  Кутузов,  промовивши  це  помалу  й  зовсiм  iншим
голосом.

   - На Луб'янцi, уявiть собi... - I аж тут Максим згадав, де ж вiн  цього
Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..
   - Та-а-ак?! - здивувався Кутузов. - I коли?
   - В тридцять сьомому.
   - Ум-г-гу-у...
   Кутузов зайшов за стiл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, i  спитав
зовсiм тихо:
   - Хто був начальником групи?
   - Уявiть собi... - Максим подивився  на  сво?  пальцi,  що  вилазили  з
мокро? розлiзло? бурки, глянув на Кутузо-ва А зiтхнув:
   - Менi зда?ться, що ви... уявiть собi...
   Кутузов насупив брови,  досить  знiяковiвши,  а  начальник  спецвiддiлу
дивiзi?, що вийшов з-за Максимово? спини й сiв бiля столу,  посмiхнувшись,
промурмотiв, немов спросоння:
   - Бува?...
   Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й  не  пiдводячи  вiд  них  очей.
Потiм закурив, випустивши помiж собою й Максимом хмару диму, i  з-за  тi??
хмари спитав:

   - Добре. I що ж ви тепер  нам  скажете?  -  Спитав  пiдкреслено  чемно,
навiть ласкаво, i тiльки одна нотка, люта-прелюта, бринiла в тiй чемностi,
не вiщуючи нiчого доброго.
   Максим мовчав.
   - Що ж ви? - Голосно: - Вам не подоба?ться? - А тихо: -  Ви  не  чу?те?
Так? - Хмара диму коливалась у повiтрi, розповзалась i танула.
   - Нi, чую.
   - То що ж ви скажете?
   - Гм... Хiба що такий ось афоризм: "Якщо заздалегiдь  ясно,  що  й  вiд
крику, й вiд тихо? розмови  наслiдки  будуть  однаковi,  то  чи  не  лiпше
говорити все-таки по-людському?"
   - Мда-а... Це правда. Афоризм добрий. Що  ж,  говорiмо  "по-людському".
Якi ж будуть наслiдки?
   Хмара диму розiйшлася геть,  тiльки  над  цигаркою  Кутузова  звивалась
тоненька димова смужка, нiби над цiвкою гармати, що тiльки що  пальнула  й
ма? ще пальнути знову.
   - Нiчого, - зiтхнув Максим байдуже.
   Кутузов  кинув  цигарку,  блиснув  недобре  очима  й  хлиснув  вина   з
кришталево? чари, А тодi поставив ногу  картинно  на  стiлець,  сперся  на
колiно лiктем i затарабанив пальцями по шахiвницi,  нiби  пильно  вивчаючи
??.
   "Мушкетери" пiд мисником i навiть начальник спецвiддiлу дивiзi? помiтно
нашорошились. Потiм останнiй насунув ушанку на очi й удав,  що  дрiма?.  А
"мушкетери" дивились на великого начальника, мов вiрнi пси,  чекаючи,  чим
скiнчиться його  тарабанення  пальцями  по  шахiвницi.  Кутузов  тарабанив
довгенько. А тодi враз прийняв ногу зi стiльця й махнув рукою...
   З-пiд мисника вискочили три заспаних "мушкетери",  озбро?нi  нiмецькими
"ем-пi", в ватяних розхристаних куфайках i в повстяниках. Три здоровили  з
виразом безмежного очманiння на ?х отупiлих обличчях, розбурханих оце лише
хвилевою злобою, що ?м от не дають виспатись. Люто чухаючись i спльовуючи,
вони наладували зброю насупроти самiсiньких Максимових грудей, а тодi один
пiддав сво?м "ем-пi" пiд ребра:
   - Ану-ка, давай iди!
   I повели його з хати геть у темряву. "Нiхто не сказав нi "здрастуй", нi
"прощай", - подумав Максим,  i  лише  мигцем  зауважив,  виходячи,  як  iз
сумежно? кiмнати зайшла й, причiсуючись, пiдiйшла до столу якась постать i
сiла до шахiвницi. Але дверi закрилися i  темрява  все  поглинула.  Хлопцi
вели його в ту темряву. Один iшов ззаду, а дво? по боках. Той,  що  ззаду,
командував:
   - Прямо...
   - Влiво...
   - Прямо... Прямо...
   Вони йшли через городи. Спершу по вузенькiй стежечцi, а тодi збились  i
чвалали навпростець по глибокому снiгу. Дiйшли до клунi.
   - Прямо...
   Минули клуню.
   - Стоп!!.
   Зупинились за клунею.
   "Бiгти чи не бiгти? - майнуло в Максимовiй головi. -  А-а,  все  одно!"
Вiн стояв по колiна в снiгу, i холодний вiтер здирав з нього ветхе пальто.
"Все одно..."
   - Так стояти! - скомандував котрийсь. Усi втрьох вони  зайшли  й  стали
ззаду. Щось мiж собою побубонiли...
   - Ну, от... - сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушницi.
   Раптом вiд хати на весь голос:
   - Адставi-i-iть!!.
   Дивно, Максим вiд того вiдчув у собi виразне незадоволення. "Знову  йти
по цьому глибокому снiгу босяком..."
   - Ну, давай назад!.. - буркнуло ззаду злiсно. - (Трам-трам-тарарам!) Не
дають навiть чоловiка по-настоящому вбити! Секунду б почекав...
   Вони прийшли знову до хати.
   Кутузов ходив по хатi, шалено  димлячи  цигаркою.  I  так  само  шалено
димiв, куряли люльку, той, що сидiв до Максима спиною,  низько  схилившись
над шахiвницею.
   - Ага! - I Кутузов зупинився перед Максимом.  -  За  що  ви  сидiли  на
Луб'янцi?

   Максим мовчав. Вiн  стояв,  заснiжений  по  колiна,  втомлено  й  гордо
поглядаючи згори вниз на Кутузова. "Чи ти зломиш мене, чи  не  зломиш?"  -
здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.
   - Ну ж... Вас питають чемно, будьте ж i ви  чемнi.  За  що?  За  що  ви
сидiли на Луб'янцi? Павза. Максим зiтхнув.
   - За Марiю Магдалину...
   "Кутузов" розгубився.
   - Що, що?.. - Потiм оговтався. - Гм... Цебто що ви ?? згвалтували?
   - Нi.
   - Вона вас?
   - Майже... По-вашому це назива?ться "завербувала".
   - Не говорiть дурниць. Що вам могли ставити найдикiшi  обвинувачення  -
це нормально i в порядку. I це не ма? значення.  А  от  скажiть  -  за  що
жсправдi,за що в д i й-с н о с т i ви сидiли?.. Дiло давн?...
   - Вам це вiдомо.
   Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:
   - Чудак ви! Та ви ж прекрасно  зна?те,  що  сидiли  мiльйони  всяко?...
сволоти... Так звiдки я про всiх можу пам'ятати, хто  й  за  що?..  За  що
сидiли ви?
   Максим дивився Кутузову в очi, й йому хотiлося вдарити його в тi очi, -
нi, в душу. Вiн обертав у мiзку слова,  шукаючи,  яким  найзручнiше  в  ту
пiдлу душу вдарити. Але не  змiг  знайти  вiдповiдного,  i,  коли  Кутузов
повторив сво? "А все ж таки, дiло минуле, - за що  в  дiйсностi?",  Максим
кинув холодно:
   - За "шумськiзм"... I за "робiтничу опозицiю"!..
   - А-а-а... От бач! А кажуть, що НКВД не ? генiяльне! Таж  формально  ви
сидiли за збройне повстання  й  терор,  так?  Так,  я  пам'ятаю.  То  було
безглуздо нiби, але тепер я спитаю вас -  яка  рiзниця,  за  що  формально
нищено ворога, коли вiн таки ворог?
   - А дiйсно! Яка рiзниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен i п
е р е д к и м?!.
   Кутузов хоч i вловив зухвалу iронiю цих слiв, але вдав, що вiн того  не
дочув.
   - Ну, добре... А зна?те, за що ви т у т тепер?
   - Цiкаво.
   Кутузов глумливо засмiявся:
   - Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про  що  ви  самi  ось
зараз напишете?!.
   По цих словах вiн узяв аркушик паперу, пiдiйшов, став  i,  говорячи  до
Максима, водив аркушиком перед носом:
   - Ось вам папiр, i ви на ньому все напишете...
   - Але ж...
   - Мовчати... Ось оце папiр...
   - Але ж...
   - Мовчати!.. - Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним  разом
пiдносив голос: - Мовчати! I ви на ньому все напишете... Все. Зрозумiло?
   Максим знизав плечем. Вiн не збирався змагатись у гiстерi?  з  таким-от
"фельдмаршалом". Зцiпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидiв спиною до
нього, в шинелi наопашки, i йому видалося щось нiби знайоме. Хто б це  мiг
бути?.. А втiм, яке то ма? значення! А Кутузов прохарчав, прошипiв йому  в
лице, вiдчуваючи, що вiн не в силi зломити його глумливого безстрашшя:
   - Напишете!.. Ви все на цьому паперi напишете... Ясно?.. В с е...
   I хоч ясно було, що на  такому  маленькому  аркушику  нiчого  не  можна
написати до пуття i про це знав сам Кутузов лiпше вiд усiх, але вiн про те
й не думав. Вiн думав лише про те, що ось цей Голiят таки сяде  покiрно  й
буде на цьому папiрчику щось за його наказом писати... I  це  головне.  Це
буде видимiсть того, що вiн таки його зломив, зiм'яв, як  ганчiрку.  Бо  ж
без цього, без обернення його в ганчiрку, не можна його знищити. Адже  вiн
саме й шука? легко? кулi, як визволення.

   - А тепер - iдiть!  -  промовив  Кутузов  уголос,  показавши  рукою  на
начальника  спецвiддiлу  дивiзi?,  й  одвернувся,  став  над   шахiвницею,
напружив червоний карк.

   - Пiшли... - запропонував старий знайомий i сам пiшов попереду.
   Вони вдвох вийшли.
   - Слухайте, -  промовив  начальник  спецвiддiлу  дивiзi?  апатично  вже
надворi, в темрявi. - Бачите, яка темрява?.. Я думаю, що вам взагалi нема?
сенсу тiкати. Куди? А головне -  чого?  (Зiтхнув).  Ви  потрапили  в  таку
ситуацiю, з яко?, брат, нема? виходу... Взагалi... I не можна втекти.
   Павза.
   - Проте, на всякий  випадок,  майте  на  увазi  -  крок  лiворуч,  крок
праворуч... Краще йдiть просто... Тепер праворуч... Просто... А крiм  того
- вiд мене утiкати - то було б не шляхетно, бо  хлопцi  ж  вас  упiймають,
неодмiнно, i менi тодi сорому не обiбратись - такий конво?р!..
   Всю цю тираду начальник проказав нiби сам до себе, з нудьги й замовк.

   Вони  йшли  мовчки,  натикаючись  у  темрявi  на  стовпцi,  причому   -
iнiцiятиву шукання дороги начальник нiби цiлком переклав на Максима, а сам
плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:
   - Може, лiвiш?
   - Може, правiш?..
   - А шукайте там клямки. ?? Тягнiть...
   Так зони опинилися  в  затишнiй  хатинi  -  в  тихiй,  чисто  прибранiй
кiмнатi. Замiсть буйно? й ексцентрично? iлюмiнацi?, що була в  штабi,  тут
свiтили  тiльки  двi  лямпадки  пiд  образами.  Стiл  буя  накритий  бiлою
скатертиною, лiжко чисто застелене... Взагалi було щось великоднього в цiй
хатi, в якiй стiл застилався бiлою скатертиною,  без  сумнiву,  тiльки  на
Великдень та ще на Рiздво. На столi стояла карафка з водою, чорнильниця  й
лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав  Максимовi  рукою
на мiсце на лавi бiля столу, а сам пройшовся по хатi, по землянiй долiвцi,
посиланiй пiском, заклавши руку за  борт  шинелi  й  насунувши  ушанку  на
брови. Пройшовся раз, удруге. А тодi став бiля гаряче натоплено?  груби  й
так стояв, пiдперши комин спиною.
   Максим поклав папiрець на стiл, узяв ручку,  вмочив  ??  в  чорнило  i,
витерши лiвою долонею мокре чоло та тримаючи  ручку  в  правiй,  застиг  у
нерухомостi. Вiн не думав про те, що писати. Власне, вiн нiчого не  думав.
Сидiв... По тiлу розливалось  тепло,  промерзлi  на  снiгу  ноги  починали
вiдходити, - Максим ворушив пальцями, вiдчував шалений бiль у суглобах,  i
вiд того було при?мно - бiль у ногах вiдволiкав  увагу  вiд  усього  цього
безглуздя, заспокоював душу, змушуючи ?? все покинути  й  зосередитись  на
собi... Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цiлу  вiчнiсть.
Максим нiби втопився в блаженному забуттi. Нарештi зринув iз того забуття.
Помалу зосередив увагу на папiрцi - половинка листа з зошита! Оглянув його
з обох бокiв, наморщив брови i, зiтхнувши, повернув лице до начальника:
   - Що ж писати?
   - А... - махнув той рукою. - Пишiть що-небудь.
   Максим розгонисте написав, до кого адресу?ться, потiм дату, потiм  сво?
iм'я й призвiще, рiк народження, соцiяльний  стан  батькiв  i  свiй,  свою
освiту, фах, скiльки рокiв сидiв у тюрмi, а скiльки в таборах "С?влагу"...
Тут папiрець скiнчився, i Максим так на пiвсловi й обiрвав цю свою писемну
вправу. Ба, насилу влiзло й те, що написав. Хотiв на закiнчення  поставити
"i т. д.", але поставив лише три крапки й розписався в куточку.
   - Вже, - промовив iз полегшенням.
   - Добре, - промовив начальник i не поворухнувся. Вiн стояв,  заплющивши
очi, бiля теплого комина й, далебi, дрiмав.
   Максим поклав ручку i,  склавши  руки  на  столi,  вiдпочивав  -  сидiв
нерухомо теж, лiньки було поворухнути  й  найменшим  м'язком.  Дивився  на
начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотiв  було  щось  запитати,
але тяжко було змусити язик повернутись i промовити слово. Втома.  Нарештi
вiн таки змусив свiй язик поворухнутись:
   - Гм... Скажiть... Навiщо ви взяли того... Христа на Голготi?..
   -  Здасться,  -  буркнув  начальник  спецвiддiлу.   Потiм   додав,   не
розплющуючи очей: - В тiм  ваш  найтяжчий  злочин...  Гм...  (Iронiя).  Бо
начальник ОСО армi? ма? сво? поняття, а начальник спецвiддiлу дивiзi? ма?,
брат, сво?...
   "Та не може бути!!" -  хотiв  аж  скрикнути  Максим  глумливо,  але  не
скрикнув - далебi, було лiньки. Промовчав. Начальник теж замовк  i,  як  i
перше, не розплющуючи очей, стояв, пiдпираючи спиною  теплу  стiну  груби.
Нарештi вiдслонився. Обтрусив крейду з рук i з шинелi й промовив:
   - Ну, що ж... Пiшли!..
   А  на  дворi  начальник  плюнув  у  темряву  й,  кутаючись  у   шинелю,
промурмотiв, либонь, нi до кого:
   - От бардак на цьому свiтi дi?ться... Все з глузду з'?хало  к  чортовiй
матерi!..

   Це вiн промовив у мряку, невидимий, так що й невiдомо, чи то  саме  вiн
промовив, а замiсць "к чортовiй" ужив iнший, менш  пристойний,  але  бiльш
динамiчний епiтет. I додав уже сердито й нiби аж iз заздрiстю:
   - Вам то що!..
   Коли вони  ввiйшли  знову  до  штабу,  Кутузов  стояв  над  шахiвницею,
спершись однi?ю ногою на стiлець, i жував мундштук вiд  цигарки,  як  кiнь
вудило, а його партнер пахкав димом iз люльки, як паротяг, сидячи все  так
же спиною до дверей. Вiн, мабуть,  так  i  не  поворухнувся  за  весь  час
вiдсутностi Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов  копиця
сiна, завихрена вiтром. Не поворухнувся вiн i тепер.
   Начальник  спецвiддiлу  дивiзi?  подав  Кутузову  папiрця,  позiхнув  i
поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у  потилицю  того,
що сидiв при столi.
   - Добре... - сказав Кутузов i, не дивлячись, кинув папiрця на  стiл.  А
тодi  звiвся  й  пiдiйшов  до  Максима.  Якусь  мить  дивився  виряченими,
банькатими очима й торсав свого чуба. Вiн, видно, був уже п'яний, очi  мав
червонi. Чи то, може, вiд безсоння? Стояв i щось тяжке обертав  пiд  сво?ю
черепною покришкою,  жуючи  мундштук  цигарки,  -  може,  робив  у  тяжкiй
ситуацi? ризикований хiд королевою.

   - Ну, от... - сказав нарештi Кутузов. - Ми ма?мо дуже мало часу. Вiйна,
брат, i нiколи займатись ?рундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо,
дивлячись у корень. "Сматрi в корень!" - сказав хто? Козьма Прутков... Ото
ж! Так коротко й прямо - в чом  д?ло?!  А  д?ло  в  тому,  що  ви  нам  не
пiдходите. Взагалi не  пiдходите.  По  калiбру.  Еге  ж,  по  калiбру!  Це
генiяльно сказано, що?  Запишiть  там...  Ось  у  цьому  i  все  д?ло.  Ви
занадто... ну, як так сказати, - норовистий...  Нi,  гордий.  А  через  те
перед вами сто?ть дилема... Пiдкреслюю: перед вами, а то ви  все  дума?те,
що перед нами, гм... А дилема така: або - або. Або вмерти, або зiгнутися -
i то понижче, понижче... Що ви вибира?те?
   - Перше, - буркнув Максим з нудьгою.
   - Гм. - Кутузов поторсав чуба й вилаявся. - Йолоп! - I зашипiв:  -  Нi,
брат, нi!.. Ти перше злама?шся, як... як гниляк, от як! I будеш рачкувати,
слизняком повзати, а тодi... Тодi вже...
   - Побачимо... - вiдповiв Максим так само, як  i  перше,  з  нудьгою,  й
зiтхнув. Дивився задумливо на сво?  босi  пальцi,  ворушив  ними.  А  тодi
перевiв погляд на вихрясту копицю волосся бiля столу. "Десь  я  цю  копицю
вже бачив".
   - Побачимо... - протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А  тодi  враз
повернувся круто до варти й махнув рукою в невiдомому напрямку:
   - Взяти!..
   Вартовi пiдскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох.
   - К общему чiслу? - не запитав, а гаркнув котрийсь весело.
   - К общему числу, - вiдповiв Кутузов байдуже й пiшов до  столу.  Справу
закiнчено, можна далi грати в шахи.
   Максима повернули поштовхами збро? до дверей i повели.
   На самому порозi Максим  раптом  обернувся.  Iнстинктивно,  пiдсвiдоме,
вiдчувши на сво?й потилицi чийсь погляд i оте "I на в'язах мулько головi".
Вiн обернувся швидко i... став як укопаний.
   Вiд столу на нього дивився з-пiд  копицi  волосся,  крiзь  дим  люльки,
Соломон!.. Дивився примруживши очi.
   - А-а... - протяг Максим машинально. - Ви?!. Гм... Це ви, значить, були
й за чiчероне...
   Павза. Це тривало мить - ця павза  й  усi  цi  надзвичайнi  розглядини.
Видно було, що Соломон прорахувався,  обертаючись;  вiн  хотiв  подивитися
лише вслiд, а довелося дивитися всторч. Але Соломон  витримав  за  димовою
заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потiм глибоко зiтхнув  i
промовив:
   - Отже... Ви довели послiдовнiсть, професоре!..
   I посмiхнувся, обертаючись у темряву.
   Там, де вiн щойно стояв, залишилися самi  закритi  дверi,  що  сльозили
патьоками, напотiлi вiд холоду й тепло? вогкостi. На них  iще  якусь  мить
дивився крiзь дим люльки вихрястий Соломон - пророк i громовержець, доктор
фiлософi? i т. д. i т. п. Дивився розгублено. Вiн був тут, явно  рятуючись
вiд  "общего  числа".  I  на  пiдтвердження  цього   зiтхнув   глибоко   й
тремтливо...



   "Цiкаво, що то за формула "обще? число" i  скiльки  в  ньому  ма?  бути
нулiв?" - думав  Максим,  знову  плентаючись  у  темрявi  пiд  наставленою
збро?ю. А хтось зухвалий  i  глузливий  у  ньому,  одержимий  достославним
шибеничним  гумором,  резонерствував,  наслiдуючи  Соломона,  -  на   зло,
знущаючись iз себе самого й з усiх.
   "Багато... Дуже багато нулiв ма? те число! I до нього належу i я, i ти,
i сам той пришелепуватий Кутузов, i решта... Це ж те число отих пiщинок iз
твого, Соломоне, самуму - опановних гоном до ру?ни й смерти i  верганих  у
прiрву... Проте Кутузов ма?, мабуть, ще якесь окреме, сво? "обще?  число",
свiй власний рахунок, i в ньому теж багато нулiв... Авжеж..."
   Але думка працювала мляво  й  тiльки  для  того,  щоб  вiдiрватися  вiд
наставлено? десь у темрявi збро?,  зовсiм  не  намагаючись  по-справжньому
заглянути пiд ту загадкову формулу "обще? число". Було  зрозумiло  й  було
байдуже - це число зi спiльним знаменником, iм'я  якому  (знаменниковi)  -
сира земля... Нерви затялися й цiлковито не реагували нi на теперiшн?,  нi
на  майбутн?...  Але  скiльки  ще  ?м  затинатися?!  Якi  ще   iспити   ?м
призначено?! I де та межа?!.
   Максим навiть не помiтив, як опинився в  великiй,  вогкiй,  продимленiй
хатi, повнiй салдатiв, що лежали покотом на соломi попiд стiнами й  скрiзь
навколо. Тiльки й було вiльного мiсця, що маленька латочка посерединi,  на
якiй стояв шевський стiлець. А на покутi стояв стiл -  голий,  заялозений,
заляпаний краплями воску зi свiчок i чорнилом, i над ним - гола,  полупана
й почорнiла стiна. Навiть не було нiякого "вождя".  Посеред  столу  стояла
бляшана лямпа з надбитим i закуреним склом,  що  його  надбитий  край  був
доточений папером. Тяжкий сопух, складений iз багатьох смородiв  -  прiлих
онуч, поту, людських випарiв, гасу, чаду, розпарено? глини й безлiчi iншiх
запахiв, забивав дух i туманив голову...
   Максима привели в цю дiру i так покинули. Конвой пiшов геть,  а  Максим
лишився стояти посеред простягнених солдатських нiг. Вiн стояв i чекав  на
появу того, в чи? руки оце передано його голову.  Але  поки  що  нiхто  не
з'являвся, нiхто не заявляв нiяких претензiй  на  нього  та  його  голову,
нiхто взагалi не звертав на нього жодно?  уваги.  Так  нiби  його  забули.
Проте Максим знав, що вийти звiдси вiн не зможе,  що  той,  кому  належить
тепер його голова, пильну? за ним уважно та що бiля цього  вертепу  стоять
десь чуйнi патрулi й невидима брама повз  них  вiдмика?ться  лише  та?мним
паролем. Всерединi ж... Салдати лежали собi й однi хропли, аж луна йшла, а
iншi точили теревенi, пересипаючи невибагливi,  маснi,  салдатськi  сюжети
терпким, ядерним матюком. Серед усiх iнших запахiв  дуже  чiтко  й  гостро
вiдрiзнявся запах спирту.
   Максим постояв деякий час, а потiм ступнув до центру й сiв на  шевський
стiлець.  А  вже  сидячи,  почав  пильнiше  розглядатися.  Насамперед  вiн
зауважив, що це, без  сумнiву,  не  звичайнi  салдати,  а  вiдiбранi,  отi
знаменитi "вiйська ВЧК-ОГПУ-НКВД", "гвардiйцiв спецчастин,  про  яких  так
багато вiн чув. Це вiн виснував iз багатства ?х озбро?ння та  спорядження.
Було багато, й виключно автоматично?, збро?, багато ременiв тощо.  Це  все
лежало купами бiля господарiв. Кожен iз них був споряджений, як  командир.
Та власне, це й не були вже "салдати",  а  саме  "гвардiйцi".  Чудним  для
Максима було бачити пагони, яких вiн ще взагалi не бачив на  сво?му  вiку,
лише чув, що колись, пiд час революцi?, ?х вiдривали салдати (може, батьки
ось цих) разом iз шкiрою з офiцерських "панських" рамен. Погони  тi  були,
власне, ганчiрочками з комбiнацi?ю зiрочок та  смужок.  Найбiльше  ж  було
видно з мови, що це було за вiйсько...
   Мимоволi Максим почав дослухатися до розмов, -  йому  хотiлося  вичути,
вловити тут душу людини. Найперше, що вражало,  -  це  те,  що  над  усiма
розмовами тут тяжiла печать трагiзму, печать смертельно? нудьги. А  потiм,
уже за цi?ю трагiчною печаттю, вражав знову ж таки... сопух.
   По короткому часi Максим одвернувся, - його власна  душа  зiщулилась...
Тяжкий сопух, ще тяжчий, як у повiтрi, вiяв вiд тих розмов. Якщо  це  була
бравада,  так  добре  знана  Максимовi  з  давнiших  спостережень   ще   в
концтаборах, то яких же потворних розмiрiв  вона  досягла!  I  вже  в  нiй
пропала людська душа. Цей сопух словесного бруду був i ранiше,  але  вiйна
довела його до найвищого ступня конденсацi?, зробила неподiльно  пануючим,
оточила густiшими випарами алкоголю й  запахом  крови.  Це  була  мiшанина
соромiтництва, матюкнi, цинiчно?  бравади  вбивць,  сексуально?  словесно?
лихоманки й високо? температури алкоголю. I найсумнiшим було те, що все це
були на вигляд здоровi, нормальнi, ще й гарнi  селянськi  хлопцi.  Вражало
саме протирiччя мiж враженням зоровим i враженням слуховим.  Нi,  це  лише
бравада,  страшенно  гiперболiзована  бравада!  Доведена  до  потрясаючого
абсурду. "Спосiб самозахисту перед божевiллям", як висловився колись  один
професор-психiятр про це саме явище в концтаборах.
   Максим перестав дослухатися до розмов. Намагався нiчого не чути, навiть
забути, де вiн. Заглибився в себе.  Почав  дрiмати,  сидячи.  Потiм  якось
ненароком повернувся до столу i - аж кинувся вiд здивування...
   Бiля столу сидiла... Ната! Гарна, молодесенька дiвчинка Ната!.. Як же ж
це вiн не помiтив зразу?.. Його знайома! Донька його друга.  Вона  сидiла,
знiтившись i завмерши, - тримала в пальчиках ручку з пером,  занесену  над
аркушем  чистого  паперу,  i,  втягши  голову  в  хутряний  ковнiр   свого
пальтечка, дивилась великими очима на Максима. I... плакала.
   Так, це Ната, що ?? колись Максим носив на руках, донька його  старшого
вiком друга Д., засланого й замученого десь у Рибiнську... Максим трохи не
скрикнув. Але втримався. "Та чого ж вона тут?!. Та це  ж  вона  ото  ?хала
машиною! Це ж вона там, ще в мiстi, щебетала й  так  вигравала  голосочком
перед начальником... Що ж вона пише?.." А дiвчина дивилась на  Максима  не
моргаючи, i тiльки перо тремтiло в ?? руцi,  занесене  над  бiлим  аркушем
паперу. Вона мовчала, поводячи зрiдка оком десь набiк,  але  вона  йому  -
Максимовi - щось кричала  сво?ми  очима,  щось  питала,  пояснювала  а  чи
просила прощення...
   I Максим зрозумiв усе. Тi  очi  дивилися  так,  що  не  можна  було  не
зрозумiти, не треба було  пояснень.  Ясно,  чого  вона  тут  i  яке  тяжке
завдання ?й поставлено.

   "Невже ж це Соломон притяг  ???  Невже  ж  це  вiн  "змобiлiзував"  ??,
"рекомендував" на таку тяжку роботу?! Так... Це ж вона ма? тут  "свiдчити"
на нього... Писати... Господи!"
   А дiвчина клiпнула вiями, й сльоза ляпнула  на  чистий  аркуш.  Дiвчина
злякалась i квапилася зiтерти ту сльозу,  витерти  папiр  насухо,  знищити
слiд на паперi. А тодi нишком глянула туди i сюди - чи нiхто не  дивиться,
чи нiхто не  бачив?..  "Нi,  нiхто  не  бачив".  (У  хатi  стояв  гомiн  i
клубочився махорковий дим). I знову очима на Максима...
   - Не потерпай так, Нато!.. - зiтхнув Максим  ледве  чутно.  -  I  пиши,
дитино, все, що в голову збреде... Все те не ма? нiякого значення...
   - А ви... ви не гнiватиметесь?.. - прошепотiла бiдолашна дiвчина самими
губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зiтхнула: - Звелiли...
   - Дурненька, - посмiхнувся Максим. Помовчав. А тодi додав: - Там погоду
роблять люди поважнiшi... А твiй дитячий лепет...  -  i  махнув  рукою.  -
Пиши, Нато... Менi вже нiчого не пошкодить, пиши. Думай  про  себе,  та  й
пам'ятай про батька, дочко...
   Дiвчина нагло залилась сльозами й одвернулася  геть.  Скоцюрбилася  над
папером, плiчка ?й ходили ходором, "писала"...
   - Ти що ж д?вочку обижа?ш, га?! -  звiвся  нараз  iз  долiвки  високий,
бiлявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, - п'яний, як чiп.  Був
у сибiряцьких  "чосанках",  з  якимись  медалями  на  грудях,  стрункий  i
хвацький.
   - Га!?. Вона должна работать, а ти... А стой!..  -  придивився  пильно,
потiм вернувся на сво? мiсце,  взяв  пас  iз  револьвером  i  портупе?ю  й
пiдiйшов знову до Максима, пристiбаючи той пас  iз  портупе?ю  i  нiяк  не
можучи сп'яна пристебнути. Нарештi пристебнув. Потiм витяг тяжкого пiстоля
й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього "обойму", посовав
цiв'ям...
   - Ти що ж д?вочку зобижа?ш, га?!. Засунув пiстоля назад у кобуру.
   - От ми зараз побачимо, хто ти... Пiдiйшов до столу, залiз за  нього  з
покутя, п'яним рухом вiдiбрав у дiвчини ручку й папiр:
   - Давай сюди... що ти там ще мазюка?ш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще  й
писати не вмi?ш... Ось я!.. Ну от... - i наставився на Максима  викоченими
очима, похитуючись i ледве повертаючи язиком.
   Максим дивився на хлопчину, i  вiн  йому  рiшуче  почав  подобатися.  В
жестах i словах  цього  п'яного  в  дим  хлопця  була  iскра  доброго,  не
передбаченого анi законом, анi начальством, анi ним самим, гумору й сенсу.
   - Ну-с... Ти менi от зараз  говори  всю  правду,  а  я  буду  писати...
Пойняв?

   - Пойняв. - Максимовi початок припав до серця.
   - То-то... Призвiще, iм'я й по батьковi...
   Максим  вiдповiв  iз  найсерйознiшим  виглядом.  I  пiшли  запитання  й
вiдповiдi. Запитання найдивовижнiшi й вiдповiдi на них найсерйознiшi.  Так
щиро Максим у сво?му життi не вiдповiдав iще жодному слiдчому, перед якими
не раз довелося йому бувати.  Власне,  вiн  оце  взагалi  вперше  на  такi
запитання вiдповiдав, бо ранiше, як правило, вiн завжди слiдчих iгнорував.
   У числi iнших запитань були й на зразок таких:
   - У Бога вiру?ш?
   - Вiрую...
   - Гм... А в Сталiна вiру?ш?.. Вiруй, брат, iнакше плохо будеть...
   Так iшло "слiдство". Товаришi "слiдчого", лежачи, глибокодумно подавали
реплiки, робили зауваги. Та "слiдчий" не брав  ?х  у  рахубу.  Вiн  провiв
"слiдство" по-сво?му й нарештi приступив до друго? половини справи.
   - От. А тепер я  зроблю  тобi  приговор  i  рррострiляю,  як  собаку...
Пойняв?

   - Пойняв, брат.
   Обiрвав усе вiстун, що нагло вскочив i гукнув, засапавшись:
   - С?мьонов!.. До майора! Миттюi
   "Слiдчий" устав, провiв рукою по чупринi, вiддав ручку дiвчинi.

   - На, кiнчай ти... Дiло, брат, важне! Його  треба  розстрiляти...  -  i
вилiз iз-за столу. Постояв посеред хати, трясучи  шалено  головою,  далебi
намагався витрясти нашвидку хмiль iз не? i, так трясучи, вийшов  iз  хати,
ледве втрапивши в дверi.

   Дiвчина сидiла, читала "протокол" i смiялась у ковнiр. Смiялась  чи  то
вiд дивовижного змiсту того протоколу, а чи тому, що "слiдчий" списав геть
увесь аркуш, а бiльше паперу в не? не було.
   По якомусь часi хвацький "слiдчий" Семьонов повернувся назад i вже  був
начебто зовсiм тверезий, лише поблiдлий трохи й дуже стурбований. Вiн зняв
пас iз револьвером, почепленим не на той бiк,  i  поправив,  перечепив  на
сво? мiсце, пiдперезався як слiд,  обсмикався.  Потiм  вийняв  револьвера,
перевiрив i взяв його в праву руку. А  тодi  звернувся  до  Максима  тихо,
трохи розгублено:
   - Ну, от... Так що ходiм, брат...
   Нiхто не подав на цей раз нiяко? реплiки.
   Максим з Семьоновим вийшли в нiч.
   - Стiй! - скомандував Семьонов за порогом. - Ти йтимеш попереду,  а  я,
брат, ззаду. Пойняв? А там буде видно... Пiшли...
   По якомусь часi:
   - Слиш? Ти ж не тiкай... Бо тодi, замiсть тебе,  мене  розстрiляють,  а
це, брат, буде ошибка... Стой!
   Максим став. Вiн бачив, що Семьонов усе ще був п'яний. Спершу, дiставши
серйозне завдання до виконання,  хмiль  вiд  свiдомости  серйозности  того
завдання трохи був вилетiв, але потiм той упертий хмiль вернувся знову.  I
тепер iшла боротьба мiж тим хмелем i дисциплiною випробуваного гвардiйця.
   - Слиш? Попереджаю: крок улiво, крок управо - i амба! На мiсцi. Пойняв?
А тепер пiшли!..
   Пiшли. Топталися довго в  темрявi.  Максимовi  вже  приходила  думка  в
голову, чи не взяти б у цього Семьонова пiстоля й чи не махнути  б...  Але
куди? Розумiв, що чи з пiстолем, чи без вiн довше не  бiгав  би,  як  пару
годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але не це стримало  Максима  вiд
здiйснення  такого  намiру,  а  якийсь  глибокий-глибокий  вiдрух,  якийсь
тваринний  iнстинкт,  що  не  велiв  йому  шарпатись...  Такий  самiсiньке
iнстинкт колись, як вiн випав був iз вагону мiж рейки  на  ходу  по?зда  й
лежав  пiд  страшним  залiзним  гуркотом,  велiв  йому  не  шарпатись,   а
затамувати жах i лежати спокiйно, хоч би й кров його  застигла  кригою,  а
розум губився перед обличчям смерти. А тепер.,- Тепер,  власне,  йому  тим
бiльше не треба було поспiшати анi в петлю, анi пiд кулю,  коли  й  те,  й
друге було для нього однак забезпечене.
   Топталися в темрявi. Максим iшов  попереду  й  раптом  вiдчув,  що  вiн
загубив свого конво?ра.
   - Ей! Слиш? - почувся з темряви переляканий голос Семьонова. - Де ти?!
   - Ось.
   - Де "ось"?
   - Ось...
   - Фу, ти, чорт!.. -  нарештi  намацав  Семьонов  Максима.  -  Де  ж  ти
шля?шся? - i роззлостився. - Iди прямо! Направо!.. Дай сюди  твою  полу...
Та не хапайся за револьвер!..
   Семьонов узявся за полу  Максимового  пальта,  майже  здираючи  його  з
плечей, i так плентався за ним. Невiдомо було, хто кого веде.
   - Стiй!
   Стали. Помiркувавши трохи, Семьонов зорi?нтувався. Пiшли далi. Так  iще
деякий час  топталися  в  темрявi.  Нарештi  Семьонов  гримнув  уже  iншим
голосом, як вiзник кричить "тпррру!", при?хавши:
   - Стiй!!.
   Зупинились бiля яко?сь стiни. Стояли  в  темрявi,  тримаючись  одне  за
одного.
   - Не бойся, - промовив Семьонов, вiдсапавшись. -  Я  тебе  не  стрельну
зараз. Не було ще приказу... Хоча для тебе, голубе, було б краще! -  додав
вiн, зiтхнувши: - Я тебе по блату чикнув би льохко  i...  В  iнших,  брат,
буде тяжче... Шукай там ручку дверей! ?сть?..
   - ?.
   - Тягни.
   Максим потяг до себе за клямку - дверi вiдчинилися просто в хату.

   - Катiсь! - пробурмотiв Семьонов i закрив за Максимом дверi.



   "Ага!.. Оце й ? те "обще? число"!"
   Хата, освiтлена лойовою свiчкою,  була  вщерть  напакована  людьми,  що
лежали, як дрова, суцiльним звалищем долi, на полу й на печi i...  хропли.
Бiля дверей стояв столик,  на  столику  горiла  та  лойова  свiчка,  а  за
столиком куняв вояк iз забинтованою головою.
   Максим як увiйшов, так i зупинився бiля дверей та й стояв, спершись  на
одвiрок.
   Було тихо. Лиш  де-не-де  те  хаотичне  звалище  людських  тiл  хлипало
спросоння й маячило. "Так... Оце й ? те "обще? число".
   - Петрович!.. - почулося  тихо  з  найдальшого  кутка.  Це  до  Максима
озвався чийсь голос, хтось упiзнав його й озвався так сумно, сердечне:
   - Лягайте там, де сто?те... Лягайте...
   - Хто ви?
   - Я? Староста... цього обчества. I взагалi...
   - А-а...
   Максим упiзнав: так, це староста цього  села!  Василенко.  А  село  це,
значить, - Веселе. Яка iронiя!..

   РОЗДIЛ СЬОМИЙ
   ...Обмерзлi кригою  дерева  дзвонили  й  лускотiли,  неначе  вони  були
склянi. Кожна найменша гiлочка була оправлена в прозору кригу, свiтилася й
блищала, i цiле дерево здавалося зроблене генiяльним майстром  iз  чистого
скла. При подувi вiтру гiлочки  цокотiли  одна  об  одну,  лущали,  а  при
сильних зударах маси таких гiлочок об масу, скляно? коси  об  скляну  косу
скло дрiбно билося й  з  дзвоном  осипалося  на  пiшоходи,  на  скляну  ж,
вiрнiше, оправлену в скляне поливо, землю.  При  недалеких  артилерiйських
вибухах гiлочки також  подзвонювали  i  шелестом  роняли  дрiбнi  блискучi
шматочки.
   Пiд тi?ю казковою декорацi?ю,  по  фантастичнiй  склянiй  але?,  в  яку
обернулася вулиця, ведуть Миколу... Ведуть Максимового друга й товариша на
страту. Вiн iде босий по снiгу, в самiй бiлизнi, гордо  закинувши  голову.
Заслужений артист i каторжник...  Вiн  дивиться  просто  перед  собою,  на
заходяче, зажурене сонце... Мабуть, йому ввижа?ться далекий Сибiр i  снiги
Забайкалля, буйний iнiй, i шелест скляного вiтру, i друзi - такi ж,  як  i
вiн, приреченi, але непокiрнi... Босий i в однiй бiлизнi, Микола зника?  в
мерехкотнявi  крижано?  але?,  оточений  вартою  в   блакитних   нiмецьких
одностроях.
   Дзвонять крижинки над цiлим  свiтом.  Крижинки,  опромiненi  зажуреним,
холодним сонцем...
   А над усiм тим, як марево, - ще один моторошний образ...
   ...Разом iз його, Максимовим, товаришем i з  багатьма  iншими  тодi  на
крижанiй але? було повiшено й старого партизана Чубенка,  партизана  часiв
революцi?, - того самого,  що,  забезпечивши  трiюмфтiй  революцi?,  сидiв
потiм у "рiднiй" тюрмi, де його було бито його ж  орденами  по  обличчi  й
ламано йому ребра за ту ж саму  свою  Вiтчизну,  в  iм'я  яко?  вiн  робив
революцiю... А тепер його було повiшено разом iз Миколою.  Знову  ж  -  за
Не?... I вiн висiв у шерезi вiдважних i непримиренних, на крижанiй але?. А
вночi... Вночi прийшли його маленькi дiти й зняли батька з петлi, ту петлю
обiрвавши. Хотiли врятувати його вiд ганьби й  позорища,  занести  геть  i
поховати. Але далеко вони не могли його занести, бо батько був  тяжкий,  а
надходив свiтанок. Батько був тяжкий i твердий, як колода, мерзлий... Тодi
вони поставили його бiля паркана стояти, пiд деревом, оправленим  у  скло.
Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного "на  струнко"...  I  вiн
так i стояв, приймаючи параду на розi,  -  зустрiчав  i  проводжав  сумних
жiнок, що йшли на базар... А склянi гiлочки мерехтiли...
   - По о дному вихадi-i-i!!!
   Максим протер очi. З них не зникало марення, напливаючи на дiйснiсть. В
них ще йшов Микола, вiдходив, минаючи вартового,  немовби  виконував  його
команду. В них разом горiли сонце й свiчка, мерехтiли  дерева  в  скляному
вбраннi й патьоки на запотiлих шибах... Це не був сон! Максим-бо не  спав.
Це була дума, спогад, видiння в широко розкритих i невидющих очах, це  був
вiдсвiт минулого й вiзiя прийдешнього перед внутрiшнiм згасаючим  зором...
Максим не знав, як довго вiн так  просидiв,  опустившись  на  мокру,  сиру
долiвку в ногах великого людського звалища,  отого  "общего  числа"  -  як
остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця  чи  нуль?..  А  чи  одиниця
попереду?.. Одиниця попереду! Бо коли  нагло  розiтнулася  команда  й  усi
встали - Максим опинився на чолi "общего числа", як перша одиниця, за якою
йшла решта - решта одиниць i безлiч нулiв...  Нi,  нi!  Одиницею  попереду
пройшов Микола, пройшов босий i  в  однiй  бiлизнi  по  снiгу  й  зник  за
дверима, а за ним-от мала йти  решта  -  безлiч  одиниць  i  нулiв,  що  й
становитимуть вкупi з ним "обще? число"...
   - По одному вихадi-i-i!!!
   Ця команда замикала вiзiю й  переключала  ??  в  реальнiсть.  Ба,  вони
обидвi, вiзiя й реальнiсть, пливли якийсь час вкупi, вза?мно перетинаючись
пiд цю команду.
   Вартовий iз забинтованою головою стояв, чухаючись  i  позiхаючи,  i  ту
команду подав не вiн. Команду подав  хтось  iз-за  дверей,  знадвору.  Той
хтось повторив команду тричi, але нiхто не виходив.
   Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав пiвень.  Отой  самий
бiблiйний пiвень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на  Голготу.
Всi встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались,  але  нiхто  не
виходив.

   Забинтований вартовий, вiн же й  комендант  "дому  цього",  чухав  свою
потовчену голову й теж не мiг спросонку  прийти  до  пам'яти,  дивився  на
огарок лойово? свiчки й моргав.
   Нарештi голос надворi вибухнув  страшним  прокльоном  i  приголомшуючим
матюком. I тодi раптом у вiдповiдь таким же прокльоном i матюком  вибухнув
забинтований вартовий, адресуючи ?х туди, за дверi; пiсля цього вiн одразу
опанував себе, прийшов до пам'яти, настро?вся.
   -   Ану   ворушись   там!!.   Вставай-вставай!..    Збирай-ся-а!..    -
загомонiв-загукав вiн жваво й весело до  того  безформного  й,  здавалося,
безкрайого в темрявi "общего числа", так нiби йшлося про збирання десь  на
екскурсiю чи до кiно.
   - А речi брати? - спитав хтось дипломатичне, здавленим голосом.
   - Брати!.. Все забирай!..
   - I горшки?..
   - I горшки забирай...
   - Навiщо вони... - протяг хтось сумно, - ...коли ж однак до лiсу...
   - ... на "шльопку"... - видавив хтась спазматичне з горла - хтось  юний
- i зарюмсав.
   - Дурак! - буркнув вартовий. - Бо?шся... Зараз найстрашнiша кара  -  це
лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшкiв -  котрi  порожнi,  кидай.  Баби
заберуть...

   Всi сопли в темрявi, збираючи манатки.  Хтось  товк  горшки,  сьорбаючи
носом.
   Максим стояв... Йому нiчого було збирати й  нiчого  товкти...  Стояв  i
слухав сам себе. У вухах йому кричали третi пiвнi глупо? пiвночi:
   "Вихадi-i-i-i!!."
   - Увага! - випростався вартовий, пiднiсши листок паперу до купи вкритих
рудими плямами бинтiв, що разом iз дiрками  для  очей  та  для  рота  були
головою: - Кого я буду називати - говори "я!". А кого не назву, теж скажеш
"я!", вкiнцi. Пойнятно?

   Вiн говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один  iз
типу тих "душ нарозпашку", що, напевно,  й  у  пеклi  б  iз  чортами  ляси
точили.

   - Пойнятно?.. Ей ви там, на запiчку! Зiбрали  горшки-покришки?  Готово?
Слухайте ж! :
   - Василенко!
   - Я...
   - Завiрюха!
   - Я...
   I так через увесь  список:  веселий  виклик  -  сумний  вiдгук.  Багато
прiзвищ було знайомих Максимовi -  вчителiв,  мистцiв,  агрономiв,  селян,
священикiв, лiкарiв... "Ого! - подумав вiн, - хтось добре попрацював!"
   Нарештi список скiнчився.  Настала  тиша.  Вартовий  опустив  листок  i
стояв, мовчки чекаючи.
   - Я... - проказав Максим апатично, бо його не було викликано.
   - Ага!.. Ну, от бач... - зрадiв чомусь вартовий.
   - Приведено, як ви спали, - пояснив хтось iз кутка услужливо.
   - А ти говоритимеш потiм i за себе, як спитають... - грубо  й  глузливо
обiрвав його вартовий. Вiн вийняв огризок олiвця, поклав папiр бiля свiчки
й довго його розрiвнював сво?ми грубими кулачиськами, а ще довше нацiлявся
огризком олiвця, нагинаючи забинтовану голову на всi боки. Нарештi, так  i
не визначивши точки, де йому поставити олiвця, простяг його  Максимовi  зi
словами:
   - На... Запиши сам себе, ось тут-о... - ляпнув долонею по паперi. -  Бо
моя макiтра в обручах от... Хто ти - знаю. Це  ти  той  архiтектор.  От  i
добре, - закiнчив вiн iронично. - Будеш тепер от iз ними будувати...
   - ...царство небесне... - зiтхнув тихо й тужно Василенко.
   - Теж добре, - згодився вартовий. - Нада його перед?лать iк...  Бо  там
уже нашому брату нема? мiсця!
   Максим записав себе в список.
   - Так... - Вартовий згорнув листок, подумав.
   - А тепер - по одному виходь! - скомандував раптом тяжко, по-вояцькому,
забинтований веселий вартовий.
   Попереду знову пройшов у Максимових очах  Микола  -  босий  i  в  однiй
бiлизнi. За ним - решта, вийшли по одному.  За  дверима,  в  передранковiй
мряцi вже чекала на них варта -  сила  автоматникiв.  Здавалось,  було  ?х
безлiч,  повна  темрява.  Вони  стояли  двома  шпалерами,   що   губилися,
розпливалися в чорнотi.

   - По чотири становись!!. -  скомандував  хтось  сiрий,  невиспаний,  iз
пiстолем у руцi.
   Стали. Вишикувались по чотири. В передранковiй тривожнiй i глухiй мряцi
десь  над  селом  кричали  пiвнi.  Третi  пiвнi.  Трiщали  дерева,  вкритi
ожеледицею, - скрипiли,  лускотiли,  подзвонювали.  На  слизькiй  крижанiй
землi пiд ногами хлюпотiли калюжки зводнiтого снiгу.
   - Увага! Крок управо,  крок  улiво...  -  монотонне  зазвучав  хрипкий,
холодний,  дерев'яний  голос.  Голос  професiйного  вбивцi,  душогуба   за
службовим обов'язком. - За одного позбудуться духу всi... Шаго-ом...
   - Давай! - закiнчив тягучу команду хтось iнший спереду, в темрявi.
   Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як пiд отарою. А
з  обох  бокiв,  неначе  твердi  рямцi  тi??  плутанини,  загудiла   тяжка
скоординована хода "в ногу" - то двi шпалери варти з  бокiв,  авангард  та
ар'?ргард, сунулися тяжко, як залiзний обруч. I вiдчувалося, що то навколо
облягла й сунулася "в ногу" понура досада  й  злоба  стомлених,  вимучених
тяжкою збро?ю, невиспаних i мокрих вiд мряки iстот, що  вели  подiбних  до
себе десь далi, далi - в безсоння, холод i мокречу.  Над  походом  нависла
тягуча, тупа мовчанка.
   Так iшли довго. Йшли порожньою,  затканою  мряковинням  вулицею,  потiм
вигоном. З кожною хвилиною помалу виднiло. Вже було не чорно, а сiро...

   Раптом розiтнулась несамовита команда:
   - Лягай!!.
   I забрязчала зброя з усiх бокiв. Всi  попадали  з  пiвкроку  просто  на
землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотiв молитву. Хтось  тиснувся
з усi?? сили лицем у воду, нiби хотiв упiрнути, втiкаючи  вiд  смерти,  що
з'явилася нагло за плечима  й  уже,  либонь,  тислася  до  карку  сталевою
цiвкою.
   Максим хотiв гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все  "обще  число"  вiн
один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався вiн  за
довгi роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув  цю
молитву  арештантську,  що  починалася  з  "бодай  би").  Хотiв   утримати
бiдолашних людей вiд психози, що  загрожувала  розгорнутися  в  божевiльне
ревище, але це за нього зробив хтось iз варти:
   - Ну, ну, ша, геро?!.. -  промовив  той  "хтось"  у?дливо  й  засмiявся
злiсно - Ша!.. Ще не зараз... Ось по?демо...  -  i  виматюкався  понуро  й
сплюнувши.
   Решта варти мовчала, як мур.
   Десь гудiло, брязчало ланцюгами, порскало. По хвилi виповзло з мряки  й
пiдiйшло величезне американське вантажне авто  з  халабудою.  Американська
п'ятитонка.
   - По четвiрках за порядком вставати, в авто влазити... -  наче  молитву
забубонiв той самий хрипкий дерев'яний голос професiйного вбивцi. -  Перша
четвiрка - давай!.. Решта лежати. Друга четвiрка - давай!..
   Так  помалу  всi  опинилися  в  машинi,  в  темнiй  великiй   халабудi,
наповнивши ?? вщерть.
   Останньою влiзла не четвiрка, а шiстка  -  це  були  автоматники.  Вони
стали стiною, загородивши вихiд  i  тримаючи  скорострiли,  спрямованi  на
людей у машинi. Решта варти лишилася долi. Пiдуть спати. А декотрi,  може,
ще почiпляються з бокiв.
   Коли машина рушила, автоматники, що були в машинi, опустили заслону  за
сво?ми спинами й засвiтили лiхтар  iз  свiчкою,  пiднесли  той  лiхтар  до
горiшньо? перекладини, там його причепили  й  почали  пильно  пасти  очима
всiх,  а  зокрема  тих,  що  стояли  найближче.  Машина  тяжко   поповзла,
шарпаючись та захлинаючись власним ревом.
   "Куди?.." - нашорошились усi, млосно завмираючи.
   - Куди? - прошепотiв хтось, невiдомо кого питаючи.
   - Хто зна... - Зiтхання. Мовчанка.
   Чути лише, як ззовнi, певно, стоячи  на  крилах  машини,  хтось  зрiдка
перемовлявся словами, яких не можна було розiбрати.
   - А пильнуйте лишень... - почувся шепiт iз кутка,  з  темряви.  -  Якщо
машина поверне лiворуч - значить... у лiс. А якщо праворуч...
   Павза.
   - Значить - теж у лiс... - додав хтось iнший безнадiйно.
   - Хто зна... - прошепотiв перший, захищаючи iскру невисловлено?  надi?.
Машина повернула праворуч.
   - Куди нас везуть?!. - гiстерично викрикнув,  запитав  чийсь  юнацький,
майже дитячий голос, звернений  до  варти.  Максимовi  цей  голос  видався
знайомим, тiльки змiненим вiд жаху так, що тяжко було  розпiзнати,  хто  ж
саме був його власник.
   - Побачиш... - процiдив котрийсь iз вартових крiзь зуби.
   Юнака хтось тихо потiшав.
   Машина довго гойдалася на вибо?нах, iшла вгору, вниз, повертала, згiдно
з рахунком у запаморочених, одурiлих  вiд  туги  головах,  уже  сiм  разiв
лiворуч, сiм разiв праворуч i  часом,  здавалось,  кружляла  на  мiсцi  на
заднiх колесах, мовби на п'ятах... Довго... Вже нiхто нiчого й не шепотiв,
не питав, не вгадував...
   Нагло машина зупинилась. Затряслась, ревнула кiлька разiв  i  притихла.
Стояла, тихо воркочучи.
   Вартовi вiдкинули полотнище, - надворi було вже видно.  Стояв  ранковий
туман над бiлим снiгом. А з туману по снiгу  до  машини  пiдходив  твердим
нiмецьким кроком рiй салдатiв iз автоматами  на  руку.  Пiдiйшли  й  стали
осторонь. Розiтнулась звiдкiлясь команда:
   - Вилазь!..
   Першими зiстрибнули автоматники з непогашеним лiхтарем. Потiм усi  iншi
й Максим. Зiстрибнули й стали по чотири насупроти рою салдатiв. Було видно
й тепер можна було добре роздивитися на бiлий свiт i на людей.
   Бiлий свiт - це була околиця мiста. З одного боку двори,  з  другого  -
голий, заснiжений степ. А люди...
   Насамперед виявилося,  що  юнак  серед  приречених  -  це  був  Костик!
Шiстнадцятирiчний коректор iз редакцi?, недавнiй комсомолець Костик. Решта
ж його й Максимових колег - не привертали особливо? уваги. То були  чотири
ряди  однотипних  якихось  облич,  землисто-сiрих,  зарослих,  напiвживих.
Натомiсть привертали  погляд  iншi  люди  -  салдати.  Виявилося,  що  всi
салдати, - як тi, що зiскочили з машини, так i тi, що оце пiдiйшли, - були
якiсь не звичайнi собi салдати, якими ?х  звик  бачити  колись  Максим,  i
навiть не такi, якими вiн уявив ?х на пiдставi того,  що  бачив  уночi,  а
якiсь особливi, зовсiм ще ним нiколи не баченi. Мало того,  що  вони  були
всi з погонами й  злi-презлi  з  вигляду  (особливо  ж  були  злi  тi,  що
пiдiйшли), низькорослi, опецькуватi, понурi...
   - Гвард?йцi... - прошепотiв Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що
той знав i без нього.
   Але мало було само? цi?? налички, щоб зробити ?х  такими  незвичайними.
Iнше робило ?х незвичайними. От вони, тi "гвард?йцi", з соломою в шапках i
в ковнiрах, iз вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи
iз-пiд лоба групу в'язнiв, а осторонь стоять ?хнi якiсь начальники й  щось
радяться, позiхаючи.
   Ба! Ось що робить ?х  надзвичайними!  Всi  тi  "гвард?йцi"  одягненi  в
шинелi з англiйського сукна; деякi, замiсть повстяникiв,  мали  англiйськi
черевики;   а   озбро?нi   всi   здебiльшого   химерними    американськими
автоматами!.. Цiлком не звичайнi, а... "загрянишнi"! Лише  матюкалися  всi
по-росiйському.
   - А, трам-тарарам! - закипiв раптом  один  люто,  вихопившись  наперед.
Низькорослий i клишоногий, вiн шарпнув свою "американку":  -  Я  ?х  зараз
одведу ось до Бога... цю мразь!..
   Це, зда?ться, був сам караульний начальник - "карнач".
   - Ну-ну,  -  озвався  понуро  заспаний  офiцер  старшо?  ранги,  досить
неохайно вбраний також в англiйське зелене сукно й черевики. -  Не  дурiй,
Кулагiн! Ще встигнеш...

   Клишоногий спочатку завагався, а потiм вернувся на сво?  мiсце,  не  то
гарчучи, не то скiмлячи - точнiсiнько так,  як  пес,  якому  не  дозволено
вхопити за литку спотиньга.
   "Крок германський,  автомат  американський,  штани  англiйськi,  матюки
росiйськi!.. Га! Ось вона, квiнтесенцiя епохи! ?? дух,  ??  генiй  у  всiй
красi  й  величi.   ??   емблема,   символ   всесвiтнього   унiверсального
професiйного вбивцi".

   Цього нiхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. I та думка  була
разюча, як разючим було й видовище. Так, так... Крок германський,  автомат
американський,  форма  англiйська,  душа  росiйська...   Нi,   не   тiльки
росiйська. Матюки лише чисто росiйськi, але душа...  душа  така  ж,  як  i
зовнiшнiсть, - мов циганський  коц:  р  я  б  а  i  теж  "унiверсальна"  -
марксо-енгельсо-ленiнська   з   новiтнiми    нiмецько-англо-американськими
корективами. У вислiдi - замотеличена,  тупа,  жорстока,  здеградована  до
ранги звичайного душогуба,  душа  сучасности.  А  в  цiлому  -  духовна  й
матерiяльна суть епохи.
   - Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пiшли! - розiтнулася  злобна  дика
команда. То карнач Калугiн, лютував, що йому не дали цю  "мразь"  "одвести
зразу до Бога". Далебi, вiн був лютий на весь свiт, i на самого себе, i на
всi околицi того свiту, i ще не знати на кого й що.
   А зi степу, гнаний вiтром, котився на мiсто  туман  разом  зi  снiговою
крупою, натикався на людей i притискав ?х до заснiжених, обчухраних  тинiв
та парканiв глухого передмiстя.

   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
   Це була селянська  хата,  перетворена  на  тюрму  й  разом  на  польову
гауптвахту. В нiй уже сидiли пiд столом три танкiсти  й  грали  завзято  в
карти, коли прибула партiя в'язнiв i Максим серед них.  Танкiсти  -  босi,
розхристанi й простоволосi, сидiли пiд столом, неначе пiд  балдахином,  на
соломi, склавши по-турецькому ноги, i не звернули на  новоприбулих  жодно?
уваги - смалили собi  далi  в  дурня.  Видно  було,  що  для  них  це  вже
повторювалось не раз i було нецiкавим.
   Хата наповнилась людьми до самих  дверей.  Вона  була  простора  й  без
нiяких меблiв, - стояв лише ?диний стiл у кутку над танкiстами  та  скрiзь
попiд стiнами було застелено  добре  вим'ятою  соломою-кошканицею.  Солома
була трохи вогка, але то  нiчого.  Новоприбулi  попадали  на  не?  купами,
розташувались, i аж тодi почали оглядати один одного.  Оглядали...  Робили
великi очi... Роззявляли роти вражено... I - мовчали.  Прибирали  байдужий
вигляд i вдавали чужих i незнайомих.  Лише  юнак  кинувся  до  Максима  i,
впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей i  заплакав...
Це був К о с т и к! Добре знаний шiстнадцятирiчний комсомолець  Костик  iз
редакцi?... Максим притиснув його голову рукою до себе й  не  знав,  що  ж
сказати цьому юнаковi, цiй дитинi, що так  передчасно,  так  занадто  рано
стала дорослою, маючи вже на сво?х плечах цей безглуздий трагiчний  тягар,
що його раптом навалило на нього життя... I мовчав, бо знав, що  Костиковi
вже не можна збрехати.
   Люди розташувались щiльно один бiля одного в чотири ряди.  Бiля  дверей
примостився вартовий з американським скорострiлом, в англiйськiй шинелi  i
в сибiрських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих,  зайшов
сержант у такiй же шинелi й у повстяниках, постояв, сказав:
   - Ну, от i все в порядку... - й пiшов геть.
   I тюрма зафункцiонувала.
   З-за ряднини, що нею було завiшено дверi до хазяйсько? половини, до  т.
зв. "хатини", визирнула жiноча  голова,  бистроока  й  молода,  похиталася
скрушно й, зiтхнувши, зникла.
   - Ей, ви, хлопцi! - звернувся до всiх один танкiст - русявий, молодий i
веселий шибайголова. - Оце ось визирала  -  це  господиня.  Бачили?  Можна
сказати, хазяйка цього готелю (пiд столом смiх). Пойнятно? Це во-первих. А
во-вторих - мене звуть Вася. Це щоб ви знали й  добре  запам'ятали.  I  не
просто Вася...
   - А Вася - герой СССР!.. - додав понуро другий, тримаючи карти вiялом.
   - Нi,  не  герой  СССР,  а  все-таки  танкiст  Окремо?  Сталiнградсько?
танково? армi?... (Зiтхнув). Може, був би геро?м СССР,  та  от  чорт  його
зна...
   Вася не докiнчив, що саме "чорт його зна", й почухав голову.  I  раптом
несподiвано закiнчив:
   - Хто з вас ма? насiння? О! Оце й буде во-третiх.
   Мовчанка.
   - Ех ви, - зiтхнув Вася. - Теж менi колхозники...
   Хтось кинув йому торбу з насiнням. Вася пiймав ?? на  лету,  помацав  i
радiсно засмiявся: - Насiння! - Потiм подивився запитливо й  здивовано  на
господаря: - Всю?!
   - Як хочеш, - зiтхнув господар байдуже й понуро.
   - Е-е... - протяг Вася. - Ти хочеш випробувати героя-танкiста, чи не  ?
вiн iмперiялiст. Нi, брат, Вася  бував  у  бувальцях...  -  Вiн  розв'язав
торбу, надсипав половину насiння на розстелену сорочку, зав'язав  торбу  й
кинув назад:

   - На! Лови, брат... Горе й радiсть - усе пополам!..
   I заходився з товаришами дiлитися насiнням. Видно було, що цей  Вася  й
вирiс найперше по тюрмах, а тодi вже на вiйнi. Жести, слова, мiмiка -  все
вiд типового безпритульника часiв непу, i це лишилося на все життя.
   Подiливши насiння й весело лузаючи, Вася вилiз iз-пiд  столу,  встав  i
попростував до Максима. Був вiн високий i ставний, хлопець - орел.
   - Ей, куди, куди?! - зарепетував вартовий бiля дверей на стiльчику.
   - А ти сиди там iз сво?ю  свистьолкою!  Подума?ш...Хочеш  насiння?  На!
Держи шапку!.. Бери-бери... - Вася  вiдсипав  вартовому  жменю  насiння  в
шапку й повернувся до Максима. Сiв навпочiпки, взяв  Костикову  голову  за
чубок i пiдвiв ??.
   - Ти чого, дурний, га?!
   Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову  назад  на  Максимове
плече, махнув рукою, подивився Максимовi  в  очi  й  сказав,  кивнувши  на
Костика:

   - Страшно... Ну нiчого (зiтхнув), менi - теж...
   А далi подивився ще пильнiше Максимовi в очi й  промовив  щиро,  як  до
свого:

   -  От  знамените,  брат,  учрежд?нi?!  Поставлять  отак  собi  стiльця,
посадять на нього iдола з свистьолкою, i вже ось тобi тюрма, га?!
   Максим мовчав, дивлячись Васi в  одвертi  й,  либонь,  розгубленi  очi.
Видно було, i не так видно, як Максим угадав чуттям,  що  при  всiй  сво?й
зовнiшнiй  веселостi  Вася  смертельно  нудився  -  мучився   неприкаяною,
передсмертною нудьгою.

   Витримавши Максимiв погляд, Вася посмiхнувся:
   - Ти, видать, не колхозник... Я-от танкiст, а ти хто?
   - Архiтект.
   - А-а... Я ж так i знав!.. I малювати вмi?ш?
   - Трохи... А що?
   Вася засмiявся:
   - Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалю?ш... (Зiтхнув).  А  я-от
не вмiю, i це погано, а то б я, зна?ш, намалював би усю цю ?рунду... - Вiн
зробив рукою невиразне,  широке,  всеобiймаюче  коло  й  сплюнув.  Посидiв
мовчки. Оглянув пильно всiх присутнiх, що позирали на нього  пiдозрiло,  i
враз сердито випалив:

   - Якого чорта лупа?те?! I якого диявола носи повiшали? Га?! Подума?ш...
Бiльше смерти все одно нiчого не буде. От побачите...  -  Встав  i  пiшов,
переступаючи через ноги й тулуби. I знову полiз пiд стiл.
   - Гей-гей, люба да люл?!.. - мугикали його товаришi яко?сь  старовинно?
салдатсько? пiснi, розвiшуючи на губах лушпиння й  ляпаючи  картами.  Вася
при?днався до них.

   "От побачите" - при цiй Васiнiй обiцянцi  Максимовi  згадались  останнi
слова "Кутузова", що обiцяли щось бiльше, нiж звичайну смерть. Згадав... i
притиснув Костикову голову до грудей.
   - Костику!
   - Що?.. - озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крiзь сон.
   - Будь мужнiй... Костику!.. - I прошепотiв уже сам до себе: - Головне -
не датись обернути себе в ганчiрку. Ось... Оце головне.
   - Добре... - сказав Костик  у  Максимове  плече.  В  нього  вийшли  всi
сльози, й вiн уже не хлипав - лежав тихо й, либонь, марив. Марив  юнацькою
душею, шугаючи нею десь поза межi можливого... Так само тихо, мовчки лежав
i Максим. Але вiн не марив. Вiн лежав, тяжко зцiпивши щелепи й  повiки,  й
балянсував  душею  мiж  глибокою  втомою,  зневiрою  й  почуттям   якогось
невиконаного обов'язку.



   Усiх в'язнiв, разом iз трьома танкiстами, було тридцятеро.  Здебiльшого
це були Максимовi знайомi, але всiм ?м до Максима було байдуже - кожен був
зайнятий сво?ю власною трагедi?ю. Максимовi до них було теж  байдуже,  хоч
вiн i не був зайнятий сво?ю трагедi?ю, бо всi трагедi?, що з ним були, вже
вiдбулися, а це був  уже  лише  фiнал.  Нi,  вiн  не  був  зайнятий  сво?ю
трагедi?ю, вiн не був зайнятий нiчим, вiн лежав  у  забуттi,  тримаючи  на
грудях голову Костика, що вже солодко спав.
   А тим часом брали людей на допит. Приводили з допиту  заюшених  кров'ю,
кидали ?х на солому й брали iнших. Танкiсти пiд столом  грали  в  карти  i
лише скоса позирали на битих. До Максимово? свiдомости  доходило  все,  що
вiдбувалося, доходили навiть  жах  i  нудьга  людей,  що  з  кожним  таким
викликом i поворотом все наростали й наростали; жах  наростав  у  тих,  що
чекали черги, а нудьга в тих, що вже чергу вiдбули. Кинеш тепер на солому,
вони стеналися