в ньому ворога. Цi пестощi краденi, i Горобенко мерщiй подався до хвiртки. Було шкода на?вного Каштана, i бiдаку фiзика, i себе. - Це все палiативи. Нужденнi палiативи!.. Ти б'?ш не по конях, а по спорохнявiлих, нiкчемних голоблях. Якийсь голос смiявся всерединi, знущався над Горобенком - одняв у нещасного дiдка його останню втiху i хочеш довести, що ти бiльшовик! Ха-ха-ха!.. Кому цим доведеш? Може, самому собi? Дурниця! Ти ж зна?ш прекрасно, що суть не в цьому. Що важить для революцi? якийсь мiкроскоп! Дрiбненька, его?стична душа! Мiзерною шкодою ти хочеш купити собi нове сумлiння? Дешево! Занадто дешево... Це купу?ться тiльки - пам'ята?ш ту безсонну нiч? - купу?ться кровь'ю! Смертю! Горобенко поспiшно йшов край пiшоходу, неприродно виставивши наперед руку з мiкроскопом. Цей мiкроскоп стирчав перед очима як проклятий i пiк долоню. Але його нiкуди сховати. Горобенко намагався обминати поодиноких перехожих, але це не вдавалось. Вони все ж таки проходили повз нього, i ?хнi погляди падали на мiкроскоп. Горобенко не обертався, але йому здавалось, що всi стрiчнi спиняються й перешiптуються: - Мiкроскоп понiс! Мiкроскоп... Он де вiн!.. Горобенко прискорив ходу. Це все були нiкудишнi палiативи. I тi реквiзованi пiанiно, i шафи, i книжки, i цей мiкроскоп! Треба - iншого. От прийти б до парткому i - баста! Дайте командировку в чека, я не можу так бiльше... Це ж, зважаючи на мою "iнтелiгентнiсть", вони призначили мене до культвiддiлу радпрофу. Сказати б Криче?ву все по щиростi... Але чи змiг би я працювати в чека? Горобенко одразу вiдповiв на це: для того, щоб працювати в чека, треба однаково - розстрiляти. Треба ранiш кiлькох крапель кровi на землi, iнакше буде облуда, iнакше однаково все буде брехня... Горобенко ступив на благенький дерев'яний мiсток через гнилу, вузеньку рiчку, що протiкала через мiсто. Мiстком пройшов якийсь чоловiк i зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Вiн передихнув i озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись iз ряски, лиснiло на сонцi брудне плесо. Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще раз i щосили, мов крадене, закинув мiкроскоп у рiчку. Десь неподалiк плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибiг iз мосту й попростував до культвiддiлу радпрофу. XI Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблi,_ скрутив iз газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу. - Но-о, сiра!.. Шкапина трiпонула вбiк хвостом, унизаним реп'яхами, i кiлька крокiв пробiгла, а потiм знову мляво подалась на горбок. Славiна на хвилину тiльки замовкла; вона клопiтливо пiдослала пiд себе жмут сiна й пiдiбгала до самiсiньких грудей сво? тоненькi, худi ноги. Вiд цього колiна пiд спiдницею загострились, i, здавалось, що об них можна було б уколотись. Горобенко перевiв очi на дiрявi, уболоченi Дружинiновi чоботи, що звисали з полудрабка, i, щоб перебити безнастанне торохкотiння Славiно?, спитав дядька: - Це вже й Хведорiвка ото? - Да, пiсочком ще трохи, а там проминемо камiнь i хведорiвськi вiтряки. Одначе Славша й на думцi не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, вважала за свiй обов'язок i далi переконувати дядька на ате?ста. ?? немилосердно трясло на возi, вiд незвички вона корчилась i кривилась на кожнiй вибо?нi, ?й давно вже здавалось, нiби всерединi переплутались у якийсь страшний хаос усi ?? тельбухи, одначе присутнiсть двох партiйцiв гальванiзувала ??. Славiна хотiла ?м мовчки довести, що вона зовсiм не " з бiлого тiста" i драбинчастий селянський вiз, i оцей шлях проклятими, безкiнечними манiвцями, щоб тiльки обминути бандитськi хащi на прямiй дорозi, - ?й зовсiм нi по чому. Через те Славiна перемогла себе i отак, без усяких передмов i зачiпок, з пiвгодини вже розводила перед дядьком антирелiгiйну мороку. Дядько трапився м'який i незлобливий. Вiн цiлком несподiвано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався iз Славiною легенько, уникаючи рiшучих вiдповiдей. Вiн бiльше натякав та жартував, анiж сперечався. - Воно кон?шно. Сказано: аби люди, а пiп буде; ну, тiльки ж усе ж таки, як подумати, то... Славiна перебила його: - Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия - зто опиум для народа. Дядько чи не добрав останнiх слiв, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулось пiдтакнути Славiнiй, i вiн, сiпонувши вiжки, жваво проказав: - Та воно так: тепер усе для народа. Дружинiн голосно зареготав, а Горобенко посмiхнувся й приязнiше глянув на Славiну. Славiна знiяковiла й зашарiлась. ?й стало кривдно й досадно через нерозторопу-мужика й кортiло виправити сво? власне замiщання. Вона завовтузилась на сидiннi й розгублено намагалась пояснити дядьковi: - Религия, зто, понима?те, товарищ, прежде всего... ну, как бьi вам зто пояснить?.. Это - иллюзия... Вы представля?те себе человека, который... Дядько якось по-сво?му зрозумiв Дружинiнiв смiх. Вiн глибоко зiтхнув i обернувся до Славiно?: - Не скажу вже, чи люзiя, чи нi, ну тiльки i я, ?й-бо, не ходив би до церкви, якби ж то знаття... - Дядько блиснув тихими сiренькими очима з-пiд насуплених брiв i присунувся до Славiно?: - Воно-то все так, що ви говорите, кон?шно... Ну, тiльки ж добре, як там (дядько мотнув вiжкою вгору, показуючи на небо) нiчого нема! Ну, а як ??.. - Дядько присунувся до Славiно? ще ближче i пильно уставився в ?? лице. - Ну, а що як умреш, а там воно все ??! Славiна не знайшла одразу вiдповiдi, а дядько розвiв безпорадно руками з вiжками i знову посунувся наперед до шаньки з вiвсом. - Ану, сiра! Волочишся там! Но-о-о... - Дядько хльоснув батiжком у повiтрi i зниженим уже тоном, але твердо поклав: - Нi, що б там не було, а краще, ма'ть, ходити до церкви. Спокiйнiше воно все ж таки... Дядькiв висновок знову засвiтив на Горобенковому обличчi усмiшку. Але усмiшка розбавилась iронi?ю, а за нею гостро взяла нетерплячка - коли нарештi буде край цiй безглуздiй розмовi! Його дратувала i незрозумiла дядьковi мова Славiно?, i ?? штучнiсть у словах, i невмiння звичайно, по-простому пiдiйти до дядька. Вiн навiть радiв, що все це кiнчилось у Славiно? анекдотичне, але разом iз тим боявся, що Славiна знову заходиться переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славiно?. Сидить ця зовсiм непотрiбна тут, негарна з себе жiнка з гострими колiнами i виставля? себе на посмiх. Мимрить недоладнi слова, а дядько собi в душi глузу? з не?. О, це хитрий дядько! Кость уявля? його добре. Цi анемiчнi слова Славiно? - для нього як об стiнку горохом. Вiн же у сво?му селянському iнтелектуальному масштабi на цiлу голову вищий вiд Славiно?. Кость прекрасно бачить, як дядько розповiдатиме на селi про стрижену, пришелепувату "комунiстку" i смiятиметься з не?. Ба смiятиметься з них усiх. Вони ж - товаришi ?й. Стало знову шкода Славiно? i обурювала залатана дядькова спина: засмi?шся, чорте, на кутнi!.. Горобенко подивився на пишну пшеницю, i це, як i завжди, дало йому заспоко?ння. Невтомний пустун-вiтер гнав по нiй хвилю за хвилею. Хвилi бiгли навперейми, аж поки не обривались на свiжiй стернi, але вiтровi було до того байдуже: вiн перебiгав обнiжками назад до краю поля й знову гнав новi й новi. Заходили жнива, й першi копи вже кинули легеньку тiнь на лiто. I вiчно вiд цих кiп i голо? стернi ста? сумно. Росте в грудях жаль, i невимовне чогось шкода. Чи лiта, чи тепла, чи днiв сво?х? Хтозна. Цi копи породять незрозумiлу тугу, а пiзнiше, коли затрiпотить на даху вечiрнiй осiннiй дощ, ця туга буде старечою рукою пiдбивати невеселi осiннi пiдсумки... Горобенко перекусив суху стеблину й замислився. Край дороги полуднували женцi. Порiвнявшись iз ними, дядько звернув лiворуч, щоб обминути ?хнього порожнього воза й розпряженi драбчастi конячки. На зворотi, вилазячи з глибоко? колi?, вони трохи затримались. Женцi питливо дивились на них. Коли вiз порiвнявся з ними, крайнiй пiдморгнув до дядька-вiзницi. - Ярмарку?ш, Даниле? Але вiзниця утримався вiд жартiв. Вiн для чогось спинив свою шкапу й привiтався: - Драстуйте, боже поможи... Славiнiй надав чорт знову встряти до розмови: - Здравствуйте, товарищи! - Вона глянула на свiжi снопи покошено? пшеницi й поблажливо сказала: - Харошая у вас рожь в зтом году. Женцi зареготали, а вiзниця, мов засоромившись за сво?х ?здцiв, досадливе буркнув: - Та що ви! Це ж пшениця! Славiна винувато прошепотiла до себе: - Разве?.. Как же это я ошиблась?.. - Та вже ж "ошиблась", як зроду, мабуть, не сiяла! недобре посмiхаючись, сказав хтось позаду, а крайнiй, смiючись, пiдiйшов до воза i, витираючи пiт з чола, промовив до вiзницi: - Це, Даниле, як той товариш, що навеснi балакав у сполкомi: "Сiйте, каже, товарищi крестяне, "пашано", од нього прибилi багато буде..." Женцi знову одностайно зареготали. Горобенка давно вже пiк сором за Славiну, i смiхи та дотепи женцiв нервували його. Вiн торкнув вiзницю за плече: - Поганяйте. Нам треба, щоб завидна при?хати. Дядько сiпонув вiжки, i вiз рушив далi пiд глузливими поглядами женцiв. Коли вже од'?хали, Дружинiн обернувся назад до снопiв i,_ подумавши трохи, сказав Славiнiй: - Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина, неудачно вышло. Нужно легче... Славiна нiчого не вiдповiла й зручнiше вмостилась на сво?му сидiннi. ?? опанували досада й одчай. "З славiними далеко на селi не по?деш!" - подумав Горобенко i сердито виплюнув з рота стеблину. Уже смеркалось, коли при?хали до села. Попереду, збиваючи з дороги вечiрнiй пил, поверталась додому череда. Корови флегматичне сунули до сво?х дворiв, зупинялись коло ворiт i монотонне мукали. Деякi з них лiньки повертали назад голови i безглуздо дивились на вулицю. В ?х поглядах була безкрая нудьга i вiчне здивування: "Нi чорта не розумiю - до чого воно все це". Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з того, що констатували при?зд якихось трьох нових людей на село i по-фiлософському, одвернувшись вiд су?ти, знову мукали. ?хн? мукання наганяло Горобенковi тепла i сво?рiдного затишку. Було при?мно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з великими торбами пiдганяють хлудинами решту череди. Кучугури бiлих хат i зелена вовна осокорiв, яворiв та верб наганяли спокою та сумирностi. Хотiлось без думки дивитись перед себе i стежити, як усе тво? нутро сповню?ться тишею i миром. Горобенко навiть повеселiшав. Це дуже правдиво в Шевченка: "Село - i серце одпочине..." Тiльки не те вже село розляглось перед очима i не спочинок чека? на Костя Горобенка, а iспит. Одни iз численних iспитiв на "бiльшовика", iспит на життя. Горобенко спустив за полудрабок потерплi ноги i питливо вдивлявся в косу, сiру вiд вечiрнього присмерку, сiльську перiю. Десь глибоко, отам у запiчках, пiд повiтками, на левадах, зашилась разом iз iржавими одрiзами сiльська душа. Насторожлива, пiдозрiла i жорстока. А назовнi - стоять лагiднi мовчазнi хати й кублиться з коминiв де-не-де дим. Так само стояли цi хати за царату, може, i за крiпацтва або й навiть за козаччини... Хтозна. Горобенко внутрiшньо сказав собi: "Я зовсiм тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як i вся химерна нацiя. Ти чуже менi, село, - чуже, далеке i незрозумiле. Щодо цього, то я не далеко вiдiйшов вiд Славiно?... Це, певно, гадаючи, що кожний укра?нець так чи так - селянин, Криче?в послав мене сюди за голову перевиборчо? трiйки. Не Дружинiна, а - мене. Це зрозумiло. А втiм, - Горобенко посмiхнувся до себе, - я все ж таки не селянин i вiд села в мене нема? анiчогiсiнько. Щоправда, це трохи незвичайно для укра?нця, одначе, знай, село, - мене й не вабить, власне, тебе пiзнавати. Я зовсiм не вклоняюсь перед тво?ми опоетизованими хатами, садочками, звичайнiсiньким "мiсяченьком" та iншими тво?ми неодмiнними аксесуарами. Менi байдужiсiнько до них зараз, а iнодi... iнодi я розтрощив би це все к чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!" Зачувши кiнець дороги, конячка раптом стрепенулась i хутенько побiгла. Вiз лунко заторохкотiв по твердому грунтi, й вiд цього вулиця ожила. За ворота повибiгала дiтвора й, цiкаво дивлячись на воза, несмiливо тулилась до старих колод. Через тини i з вiкон виглядали полохливо лiтнi жiнки, i тiльки iнколи коло фiртки похмуро дивилось чи?сь чоловiче бородате лице. Цi похмурi погляди з-пiд насуплених брiв важко впадали в очi i таврувались у пам'ятi. Цi бородатi лиця не вiщували нiчого доброго. ?хнi очi бачили на кожному возi, що при?здив iз мiста, тiльки ворогiв. Вiдтiля при?здили до сумирних хат iз розкладками, контрибуцiями, арештами й розстрiлами. Село прокляло ?х i зарилось у сво? нори. Горобенко раптом подумав: "Ой, мабуть, люта смерть пiд такими поглядами!.." Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав ?х у себе, хотiв _затримати ?х найдовше, спинити на собi. Вулиця несподiвано обiрвалась, i вiз витрусився на майдан. Лiворуч вилiзла незграбна велика мурована колишня волость - теперiшнiй хведорiвський волвиконком. Вiз круто завернув до старих схiдцiв i почорнiлих вiд довгих лiт колонок на ганку. - Оце вже i сполком буде, тпрр-у-у... - не обертаючись, промовив вiзниця й потягнув до себе вiжки. Дружинiн сплигнув iз воза й почав розтирати ноги. Славша старанно струшувала з одежi порох i незадоволено щось бурмотiла. - Перевиборча трiйка будете, товаришi? Голова волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкетi i з наганом на поясi, тихо пiдiйшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану долоню. Славiна обережно звiсила з воза сво? ноги, набралась духу i плигнула. Якби Дружинiн не пiдтримав ?? за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за колесо, але скiнчилось щасливо, i Славiна, дiстаючи з-пiд сiна свого портфеля, сказала сердито Гарасименковi: - Ну й дороги у вас, товариш! Просто - кошмар... Гарасименко хазяйновито постукав пальцями по полудрабку, але на виправдання дорiг вiн слова не знайшов i через те промовчав. Коли вже всi розiбрали з воза сво? речi, вiн переклав долоню на пояс i спитав: - В iсполком пiдете? Зараз i люди саме сходяться на засiданi?. Горобенковi подобалась тиха i спокiйна Гарасименкова мова i його рiвне поводження. В ньому вчувалась унутрiшня сталiсть i певнiсть, а заразом i поважна хазяйновитiсть дбайливого начальника. Ступаючи схiдцями поруч iз Гарасименком, Горобенко раптом подумав: "Як усе ж таки змiнила людей революцiя! Це вже не старшина колишнiй або писар. На цього можна покластися..." Гарасименко пропустив усiх у темний коридор, а потiм зовсiм непомiтно опинився попереду й поважно увiйшов у "предсiдательську". Глибока сутiнь снувала в кiмнатi чорну запаску. З темних похнюплених куткiв линули пiд високу стелю зашкарублi слова й шамотiння. - Треба свiтло засвiтити, - кинув кудись до вiкна Гарасимепко. В кiмнатi все затихло й нашорошилось. Виконкомiвський секретар проворно дiстав iз шафи якусь нужденну лампу й старанно заходився ?? засвiчувати. Лампа довго упиралась, блимала, гасла, але врештi засвiтилась тоскним, синюватим вогником. Кiмната, мов iз прiрви, поволi заповнювалась поважними бородами, обличчями й селянськими свитами. Дружинiн сiв на дзигликовi i стомлено обперся спиною об стiл. Славiна сiла було коло стiни на лавi, але вiд не? одразу ж - наче ?? тоненька постать потребувала мiсця аж на трьох - поспiшно одсунулись лiтнi селяни, замiтаючи пiсля себе мiсце полами свит. Славiна знiяковiла i поспiшно пересiла до Дружинiна. Вмостившись коло нього, вона полегшено зiтхнула й заспоко?лась. У кiмнатi знову стало незграбно-тихо, i нiхто не наважувався першим порушити цю тишу. Горобенко пройшовся по кiмнатi. Коло стiн сидiли дядьки й питливо-гостро дивились на при?жджих. Горобенка непри?мно лоскотали тi погляди по скронi й правiй руцi, але вiн не обертався на них. Вiн пiшов до протилежного боку i вмисно став до них спиною. На стiнi статечно висiв Маркс i пильно розглядав селянськi свити, а пiд ним хтось прилiпив глевким хлiбом старе "Письмо В. Й. Ленина к украинским крестьянам". Цi зовнiшнi ознаки нового часу серед мовчазних дядькiв пiд стiнами не надавали ще примiщенню радянського вигляду: там же надворi, в темрявi, за двi версти - Ворскла, а за нею старi полтавськi лiси, лiсовики, повстання, смерть. Хто може ручитись, що буде тут за годину, двi, три? Горобенко повернувся до свiтла й пробiг очима по дядьках. Вони сидiли в тих самих позах, але на ?хнiх обличчях, здавалось, було тепер: моя хата скраю, ми _нетутешнi. Це, мабуть, ще найлiпше, що вiд них можна сподiватися пiд лиху годину, подумав Горобенко, а проте, може, вони i... Дядьки сидiли i тепер мовчки, i тiльки чути було ?хн? важке сопуче дихання. Ця мовчанка ставала Горобенковi нестерпною, але як пiдiйти до них, як одiмкнути ?хнi замкненi душi, примусити ?х говорити, говорити одверто i щиро, як iз сво?м, вiн не знав. Через те брала досада i дядькiвськi постатi просто дратували його. Вiн пiдiйшов до Гарасименка i голосно запитав: - А як тут у вас продрозкладка йде?! Свитки пiд стiнами жадiбно подались наперед i завмерли. - Що ви спрашу?те? - не зрозумiв одразу Гарасименко. - Розвьорстка як? - Так, так - розвьорстка, - нетерпляче пояснив Горобенко i зашарiвся пiд Дружинiновим поглядом. - Iде потроху, ну только що тут у нас ще контрреволюцiя сичить... Саботажники ?сть такi, сказать би, перебаранчають дуже... Кулакiв багато позоставалось. Iз ними бiда. Вродi як би серед шляху живеш - ком'ячейки нiяк не дають добре органiзувати. Тут записались були три нових, ну як тiльки обче собранi? - не йдуть: бояться. З кулаками тут треба того... - Гарасименко важким рухом пiдвiв до грудей долоню й мiцно стиснув пальцi. Дядьки коло стiни уважно, не мигаючи, дивились на його руку. Гарасименко опустив долоню на стiл. - Миром iз ними не можна, потому нiкакого понiманiя властi не признають... Гарасименко з великими потугами добирав потрiбних слiв, але ?х неставало йому, через те говорив iз паузами i на чолi пiд репаним дашком плюшевого кашкета виступили крапельки поту. Але Горобенковi подобалось, як вiн говорив. Вiн дивився на його кремезнi, мужнi рамена, i вони видавались йому за мiсток мiж ними й селянськими свитами пiд стiною. Адже цих Гарасименкiв ще тiльки одиницi, але якi вони мiцнi! Ну, що б робила Радянська влада на селi, коли б не було цих Гарасименкiв? Село обернулося б у суцiльнi непролазнi нетрi. Поки ? хоч один Гарасименко на все село, можна не турбуватись: вiн не зрадить, вiн не скаже: "Я нетутешнiй", вiн нiкуди не пiде з села. Новi, незрозумiлi слова скаламутили йому мозок, запалили душу, i вiн iтиме з ними у важких чоботях сво?ю сiльською дорогою, не збиваючись на манiвцi. Як багато важать для нас цi Гарасименки!.. Дивлячись на Гарасименка i слухаючи його кострубатi слова, ставало легше, спокiйнiше. Горобенко добув iз кишенi кисета й простягнув до Гарасименка: - Закуримо городського махряка. Гарасименко ворухнув пальцями i, нiби перепрошуючи, тихо вiдповiв: - Я так що некурящий... не потребляю... - Потiм задер бородату голову понад столом до темного кутка i по-начальственому сказав до секретаря волвиконкому: - Виборчi списки там назавтра - щоб були. Славiна застебнула гудзики на сво?му зiбганому жакетику i нахилилась до Дружинiна: - Хорошо бьмо бм на ночь поесть где-нибудь у кулака... XII Сонце било в маленьке вiконце i нiяк не могло вдертись зовсiм до хати. Воно позначило здобуте на долiвцi мiсце золотим снопом, але в запiчку, на брудному, вкритому чорним мотлохом полу, i в кутку, де суворо дивиться кiлька позолочених богiв - засiла уперта. сутiнь. Горобенко протер очi й сiв. Обабiч спали ще Дружинiн i Славiна. Дружинiн широко розкинувся на сiнi, зiбгавши пiд собою рядно, а права нога, простромлена на великому пальцi промiнням, видерлась аж на долiвку. На самому кра?чку рядна скулилась у старечий кулачок Славiна i нечутно дихала. Горобенко глянув на ?? маленький клубок, i йому знову чогось стало ?? жаль. Звичайно на кораблях пiд час аварi? перше мiсце на рятувальних човнах дають жiнкам i дiтям. Якого ж чорта Криче?в затуля? дiрку в нашому ковчезi такими нужденними безпорадними жiнками?.. Це в лiпшому разi безглуздо, а то й просто жорстоко... Хазя?нiв у хатi не було, тiльки з печi, зата?вши дихання, цiкаво дивилась долу кудлата бiлява голiвка й чорненькi очi пiд двома кiсками - мишачими хвостиками. Побачивши, що Горобенко встав, вони боялися й поворухнутись. У хатi важко пахло потом, печеним хлiбом i ще чимось незнайомим, що вiд нього сморiд аж повис у повiтрi й тисне на груди. Горобенко поспiшив одягнутись i вийшов на подвiр'я. Довкола мляво, не поспiшаючись, без пристрастi й гарячковостi точилось щоденне селянське життя. Горобенко сполохав кури й пiшов до ворiт. Через вулицю до нього важкою ходою простував Гарасименко з бiлявим повновидим чоловiком у потертому, заношеному пiджацi. - Драстуйте... А це наш учитель... Може, поки там зберуться, подивитесь школу й читальню. Це недалеко зцюдова. Чоловiк у пiджацi з-пiд лоба пильно пробiг сiренькими очима по Горобенковому обличчi й нерiшуче простягнув руку: - Микола Батюк. - Добре, я з охотою пiду. Куди це? Батюк знову пильно пробiг по обличчi й кашлянув. - Прошу. Я вам покажу. - Ну, то ви йдiть собi, а я в iсполкомi накручу. - Гарасименко повернув назад i, трохи загрiбаючи правою ногою, подався до майдану. На зеленому тлi дерев великим будяком палахкотiв пiд сонцем його бордовий плюшевий кашкет. Батюк якийсь час iшов мовчки, добираючи слiв для початку. Вiн iнодi одходив трохи осторонь i тодi скоса, винюхуючи, оглядав Горобенкiв профiль. Йому було нiяково мовчати, хотiлось багато сказати хоч i комунiстовi, але ж усе-таки укра?нцевi, але, як зайти, вiн не знав. Вихiд знайшовся раптом. Горобенка почало непри?мно смоктати в животi, витягувати вiд горла, й вiн, забувшись, прошепотiв до себе: - Ах, чорт його зна?, хлiба забув узяти. Батюк радiсно стрепенувся. - Ви ще не снiдали? Так ходiмте, будь ласка... Ось моя хата... Його молоде, прищувате обличчя стало одразу на?вно-щирим, немов ще бiльше помолодшало. Вiн уже не дивився з-пiд лоба. Його трохи лукавi очi дивились просто й кутиками посмiхались. - З'?мо нашого кандьору... У хатi за столом Батюк зовсiм позбувся соромливостi, й за кандьором полились безкiнечнi скарги. - ...Тут взагалi дуже тяжко. В ячейцi - росiяни, а коли i ? хто з наших, вродi Гарасименка, так усе'дно - русифiкатори. Горобенко мимоволi посмiхнувся: Гарасименко - "русифiкатор"! Це справдi - смiшно. Який з нього "русифiкатор", як вiн двох слiв по-росiйському не зв'яже. Його просто не обходить та чи та мова. Вiн увесь - коло соцiальних проблем. Але Батюк нiяк не хотiв iз_ цим погодитись: - Та це-то правда: вiн такий же репаний, як i всi ми, ну тiльки його полiтика бува? часом гiрша вiд запеклого русака. Вiзьмiть таке: в читальнi була брошура Шарлеманя "Охороняйте рiдну природу"... Мiж iншим, цей Гарасименко, треба сказати, передивля?ться сам усi новi книжки. Так ви зна?те що? Гарасименко цю брошуру конфiскував. Горобенко поклав на миску ложку й здивовано уставився на Батюка. - Да, да, конфiскував! Каже: що це за "рiдна" природа? Природа скрiзь iнтернацiональна. Це самостiйницька книжка. ?? "нiззя" пускать. Горобенко засмiявся на всю хату. Батюковi цей смiх не подобався. Його прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовнi. - Воно-то смiшки, смiшки, але як доводиться щодня працювати серед таких "дiячiв", то й плакати часом хочеться. Я не розумiю: ? ж усе-таки в партi? укра?нцi - чому вони нiчого не роблять? Горобенко подивився пильно Батюковi у вiчi, i його погляд прохромив наскрiзь опецькувату постать в пiджацi. Батюк розперезувався все далi й далi, вiн уже не тiльки скарживсь, вiн обвинувачував, закидав i глузував. Горобенко покинув ?сти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав. Оця вся балаканина для нього, власне, не новина. Хiба вiн не чув цього вiд Педашенка, Ковганюка i всiх тих сектантiв, що складають у сумi нещасну жменьку "свiдомих укра?нцiв" у повiтовому мiстi! Тих опереткових людей з сантиментально-романтичною душею i журливо-саркастичними очима, що в розквiтi свого пiднесення й пафосу створили тiльки "Просвiту", цей новий храм на ру?нах укра?нського ?русалима?.. Це все не новина. Вони вмiють тiльки скаржитись i зiтхати: "На нашiй, не сво?й землi..." Ну так же. I цей Батюк знову, як i сотнi ?х, циту? це зараз. Батюк не виняток. Це - один iз багатьох. Це пересiчний тип укра?нсько? iнтелiгенцi?. Щоправда - сiльсько?, але яка ж iще ?? Бiльше й нема. Отi, що верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти уенерiвських мiнiстерств, ?здили в дипломатичних мiсiях репрезентували Укра?ну - то iншi. То екстракт. Такий самий, як i тi, що з обрiзом сидять у лiсi. Батюки не такого гатунку. ?дине, що вони можуть, - це тiльки скаржитись. Ще, може, нишком, у закутках сичати на Гарасименкiв. На Шевченковi роковини вони в школi казатимуть, що Шевченко революцiонер, що вiн боровся проти московських (на цьому вони зроблять наголос) панiв, що вiн любив Укра?ну... I в цих зануджених словах вони контрабандою потягнуть замаскований нацiоналiзм i будуть задоволенi, що це в них вийшло i червоно, i нацiональне... Це вiчнi служники боговi й мамонi. Сльозливi, примiтивнi Батюковi слова, його червоне вiд натуги й прищiв лице i замусолена вишивана сорочка з синiм гудзиком пiд пiджаком дратували Горобенка. Яке в них нахабство!.. I оцi прищавi народнi вчителi, що не годнi на жодну акцiю, хiба що тiльки на роль попихача, цi маленькi люди, що в кровi сво?й носять вiд вiкiв анемiю i зраду, i це вони ще гадали створити державу! Не маючи за собою, крiм сантиментально? туги та спорохнявiлих "нацiональних святощiв" анiчогiсiнько, вони ще можуть скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих, якi кров'ю i муками розтерзаних на численних фронтах купили собi право на iснування? Нi, це принаймнi на?вно! . Горобенко почував, як у ньому прокида?ться i росте огида. Вiн трохи одсунувся вiд столу i намагався не дивитися на Батюка. От бандит... То iнша рiч. Вiн озвiрiлий, запеклий ворог. Але вiн активний. З ним треба нещадно боротись, але його ще можна зрозумiти. А цi... Вони вiчнi вороги. Це, може, буде парадоксально, але це правда: дика активнiсть, темперамент, лють, мабуть, усе ж таки ближчi за цей iндиферентний холодець. Цих Батюкiв, навiть з суто нацiональних iнтересiв, треба б перестрiляти, бо молода нацiя не може бути сантиментально-гнилою, прищуватою!.. Вона мусить бути залiзна. I знову Горобенковi спав на думку парадокс: - Нова, молода Укра?на складатиметься з iнших. Не цих. А з Гарасименкiв. З отих самих Гарасименкiв, що оце тепер викидають укра?нську книжку за слово "рiдна", що ламають собi мову, аби тiльки добрати нових, невiдомих слiв для тих думок, якi шкереберть перекинули ?хн? життя i штовхнули ?х з битого прадiдiвського шляху. Так - нова укра?нська нацiя складатиметься з Гарасименкiв. I це навiть не парадокс, коли тiльки справдi нацiональне чуття ? не вигадка, не iлюзi?, а цiлком реальна рiч. Коли воно ? щось вiд бiологiчного. Власне бiологiчного чи економiчного тiльки?.. Батюк не дав Горобенковi закiнчити думку. Вiн утер рушником пiдборiддя й губи i вiдтак зiтхнув: - Це така iсторична доля наша: нас ошукують, а ми навiть i не помiча?мо цього. Горобенко на цей раз подивився неприховано-вороже Батюковi у вiчi. З рота поривалось крикнути: "Ви запеклий жовтоблакитник! Я вас арештую!.." Але вiн не крикнув так. Вiн сухо сказав: - Ви не розумi?те iсторичного процесу соцiально? боротьби. Проведiть мене до читальнi. Де вона у вас? Iшли свiжою ранковою вулицею поспiшно й мовчки. Батюк трохи одставав. Вiн похнюплено дивився на порох, що збивали його ноги, i, видимо, мучився. Отам, у його кiмнатi, коло миски з кандьором залишилась обiрвана одвертiсть i полохлива тiнь ?хньо? iнтимностi. I тут, коли треба щось сказати цьому вiдлюдному вже, нерозгаданому "сво?му" комунiстовi, слiв не було. Батюк колупав думку, але всi слова, що набiгали були, зовсiм не тi, що треба. I все ж вiн з кожним кроком, який вiддаляв ?х вiд його хати, розумiв, що конче мусить щось сказати. Треба ж, врештi-решт, розв'язати оте "Ви не розумi?те процесу соцiально? боротьби". Вже видно було i читальню, i вiд школи до них поспiшала Славiна з Дружинiним, коли Батюк таки наважився. Вiн зупинився й розгублено, з острахом клiпаючи очима, тихо промимрив: - Ви менi вибачте... Я, звiсно, не хотiв вас, товаришу, ображати. Я сказав вам по щиростi як укра?нцевi... Горобенко вiдповiв далеким i холодним голосом: - Я, товаришу, - комунiст. До них пiдтюпцем наближалась Славiна, кокетливо погрожуючи рукою: - Это же что такое? Пошли себе, и никаких! Насилу вас поймали... Вы в читальню? Идемте. На ганку ?х чекав Дружинiн. Читальня вражала порядком i чепурнiстю. Оповiщення, афiшi, портрети Шевченка, Франка, Драгоманова - все це було старанно прибите, уквiтчане рушниками й клечанням. Посерединi на червоному полотнищi одразу вбирало очi великими лiтерами: "Через нацiональне до iнтернацiонального!" В шафi охайно складено пошарпанi книжки i якiсь папери. Батюк стояв понуро коло одвiрка. Його фiгура була така безпорадна i нужденна, нiби це не до читальнi прийшли поцiкавитись три комунiсти, а до куркульсько? хати вдерлись реквiзувати лiтами надбанi скринi та трусити засiки, а вiн же у нiй господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка i Славiну, i ?? похвали наче зовсiм не долiтали до його ушей. А Славiна куркою бiгала по читальнi i сунула всюди сво? личко, мов дзьобала зернята: - Хорошо портретики приукрасил! А Ильича почему же нет? Я вам непременно пришлю из города... Дружинiн довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стiнi. Нарештi вiн одвернувся i мляво запитав Горобенка: - Разве Мазепа тоже был революционер? Горобенка щось штовхнуло всерединi. Вiн збентежився й пiдiйшов до Дружинiна. - Нi, розумi?ться. А що таке? Дружинiн спокiйно повернувся до стiни: - Да вот - висит. Мне было невдомек. Думаю: ведь гетманы - это вроде как у нас цари. На стiнi, справдi, з дубово? рами, в гаптованому золотом жупанi виглядало молоде, величаве Мазепине обличчя. Горобенко нi з того нi з сього зашарiвся. Цього Мазепу наче не Батюк, а вiн сам повiсив отут, у читальнi. I ось його спiймано на слизькому. Вiн для чогось заклопотано прочитав на портретi написа, потiм рiзко повернувся до Батюка й пiдвищеним, начальницьким тоном роздратовано кинув до одвiрка: - Я гадаю, товаришу вчителю, що справдi можна було пошукати вiдповiднiших портретiв, а не вiшати тут всяке петлюрiвське барахло!.. Славiна прикипiла до мiсця й перелякано роззявила рота. Знадвору рипiли схiдцi пiд важкими Гарасименковими чобiтьми. XIII Переповнена школа ще до початку зборiв упрiла й важко дихала. Чорна маса бородатого людського м'яса з трьох бокiв обложила стiл президi? i сво?м нечесаним, уболоченим громадищем пригнiтала Горобенка. Вiд не? нiкуди подiтись оку. Хiба що глянути тiльки на стелю, але й там у махорчаному диму й випарах б'?ться в конвульсiях на почорнiлiй крейдi ?? п'яний, сопучий дух. Це сiре мiсиво селянського лахмiття залило великий клас й погрозливо хлюпотить коло самiсiньких нiг. Ось ударить дев'ятий вал його й розтрощить столи, лави, одним помахом розчавить нещасну перевиборчу трiйку з ком'ячейкою i затопить повстанським чадом села, шляхи, лiси... Ще тiльки-но мав розпочатись з'?зд Рад, але по класу з кутка в куток гадючкою шмигав ворожий настрiй i зловiще сичав там десь за спинами, де обличчя зливались у одну суцiльну зморщену пляму. Гарасименко стояв край столу урочистий i строгий. Вiн пильно вдивлявся в довгi, поплутанi людськi ряди, i на його чоло лягала тiнь. Вiн, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобековi: - Да-а, з багачами буде бiда. Пiд'юджують уже. Коло столу сидiли спокiйний Дружинiп i мовчазна, принишкла Славiна. ?? нервували й сердили безцеремоннi, питливi й помiтно глузливi погляди дядькiв. Багато широко одкритих очей вчепiрились у не?, розглядаючи кожну цятку на нiй, мов якесь чудисько. Дружинiн тягнув "козину лапку" й стомлено дивився в натовп. Гарасименко задрiботiв маленьким шкiльним дзвiночком, але його дзвiн жалiбно в розпуцi розбивався коло перших же рядiв, а далi тонув у розгойданому галасi. На заднiх дзвiночок не справив враження. Гарасименко з вiдча?м розмахував дзвоником над головою i щось кричав. Певно, вiд помахiв його руки натовп поволi заспоко?вся i замовк. Середнi й крайнi ряди нашорошились. Горобенко встав з-за столу, i в класi раптом стало занадто тихо. Було навiть трохи моторошно вiд то? сторожко?, густо? тишi, i здавався таким маленьким i безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко. Горобенко настро?вся вже був до людського гомону, i через те його голос тепер залунав непотрiбно високо й пронизливо: - Iменем перевиборчо? трiйки вважаю хведорiвський волосний з'?зд Рад за вiдкритий... Товаришi селяни! Сьогоднi ви зiбрались тут як хазя?ни сво?? волостi розв'язувати пекучi справи вашого життя. Наш з'?зд вiдбува?ться за надзвичайних обставин. Наша славетна Червона Армiя перекинула за Днiпро польську шляхту, i непереможна кiннота Будьонного вже мчить до варшавських палацiв... Славiна, як це водиться в таких випадках у мiстi, старанно заплескала в долонi. Натовп перевiв на не? з Горобенка здивованi очi, i президiя спантеличилась. Славiна почервонiла вiд нiяковостi, але ще завзятiше заходилась плескати. ?? пiдтримав Дружинiн, а скраю загуххав у дебелi долонi Гарасименко. В першому ряду, з тих, що сидiли ближче до столу, розгублено, нерiшуче поплескали нечутно й собi, а потiм знову голосно говорив Горобенко. Його слова були звичайною промовою з чужими для зашкарубло? селянсько? голови патетичними висловами, але це тiльки початок. Це тiльки фундамент, що ма? пробити до твердого грунту пiсок, щоб потiм на ньому виводити мур. Перед Горобенком сотнi уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух. Зда?ться, справдi, вони слухають не вухами, а очима. Кожне його слово колива? терези ?х настрою. Вiд його промови залежить усе дальше. Адже це бородате тiло, що залило клас й стиснуло повiтря, може не випустити ?х вiдцiля. Горобенко не може ?х зловити очима - вони зливаються в риски, коми, розляпанi контури, але вiн чу? iнту?тивно цi ворожi погляди, що звiдусiль пронизують його лице. Горобенко серцем розумi?, що ця маса - це той самий натовп, який пройшов усю людську iсторiю з криком: "Розiпни його!" У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку i росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все - подолати! Вiн одлiта? вiд намозолених, зiм'ятих офiцiйних слiв i б'? в натовп сво?ми, тими, що линуть невiдомо вiдкiля з середини, вiд серця, вiд нервiв. Натовп мертво мовчить. Не чути навiть сопiння й рипу взуття. Горобенко вiдчува? тiльки, як сотнi голiв витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова. Свiй чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовнiше те, що вiн уже оступився, вiн одiмкнув Горобенковим словам важкi засуви свого нутра, i акцiя, iнiцiатива тепер у Горобенка, а не в нього. - Живи ж, Радянська владо, владо робiтникiв i селян, у всьому свiтi!.. Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтiнням на скронi сiда? на стiльця, а ряди заворушились i захлюпотiли оплесками. - Предлагаю проспiвать "Iнтернацiонала". Це встав Гарасименко, а за ним затрiщали з усiх бокiв лави, i кiлька голосiв непевно, по-молитовному, затягнули непризвича?ним до це? мелодi? хриплим голосом: "У став-а-ай проклятим заклiймо-оний..." Коли долинуло до одкритих вiкон i розтануло десь на вулицi останн?: "Воспрянет род людськой", а за ним утворилася, як це звичайно бува?, незручна пауза, вiдкiлясь iзсередини вискочило лукаве, пiдстаркувате: - А подозвольте, товаришi, ваш вопрос?.. Всi голови обернулись назад, i за ними, як у коридорi, стало видно десь накiнцi пронизливi очi з рiденькою борiдкою клоччям. Цю борiдку смикала, мов перебирала волосинки, кiстлява, пазураста рука. - Так ось, як товариш з города говорив нам цiчас, що ми тут хазя?ни, так воно, конешно, що дiствительно ето да, ну тiльки нам жалательно... Гарасименко збентежено пiдвiвся й гостро глянув на борiдку. Його кулаки стиснулись i тихенько вибивали на столi дрiб. Вiн нiби поривався щось сказати, а борiдка пiд його поглядом трохи скулилась, одначе й далi вела сво?: - Щоб, значить, наше дiло, вродi як би по-хазяйському було, так нам желательно "Отче наш" проспiвати... - Борiдка жваво обернулась назад i загребнула в повiтрi рукою з картузом: - Правильно говорю чи нi? Я скончив... Позаду хвилею розляглось: "Правильно! "Отче наш"! Просимо!.." Славiна iстерично хiхiкнула, але ?? смiшок розчавив рев, що вилетiв десь вiд дально? стiни й заливав уже середнi ряди. Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усiх: - Нiяких отченашiв! Куркульня стро?ть провокацiю... Але його останнi слова потонули в новому, дикому, дужчому галасi: "Отче наш"!.." - ...Чортячий "нацiонал" так можна, а молитву - нi!.. - ...Скрипниченко, починай... - Та з вiкна ?х, сучих синiв!.. Натовп сатанiв. В Горобенкових очах мигтiли руки, скривленi уста, чи?сь випнутi груди. Скраю навiть зачулося вже похапливе: - Отче наш, iже си на небесех, да... Горобенко рiзко встав i високо здiйняв угору руку. Натовп одразу замовк, i спiв обiрвався. Лiворуч сiпав Горобенка за рукав Дружинiн: - Дайте я им скажу... Они поймут... Горобенко рiзко крикнув: - Слово ма? робiтник (вiн виразно пiдкреслив це) товариш Дружинiн. По натовпу пробiгло шарудiння й змовкло. Дружинiн спокiйно, не поспiшаючись, вилiз iз свого мiсця i вийшов наперед столу. - Товарищи радяне!.. - Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потiм вiн збагнув: Дружинiн захотiв пристосуватись у мовi до специфiчних умов села i цi "радяне" була в нього якась комбiнацiя мiж кiлькома вiдомими йому укра?нськими словами - "Рада" й "громадяни". - Не в том дело, радяне, што - "отче наш". Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь... Худе жовте робiтниче обличчя Дружинiна вплинуло на масу. Його урiвноваженiсть i спокiй передались натовпу. Натовп прохолонув i замовк. Вже нiхто не перечив, i Горобенко запропонував обрати президiю з'?зду. - Як будемо вибирати, товаришi, списками чи персонально? I знову вiд стiни, що десь за натовпом, настирливо i вперто закричало: - Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, i в примiщеннi, по всiй школi прокотилось: - Парсонально! - Не треба спискiв! - Тут не понiмають, що воно за "Парсонально". - Без спискiв! Не треба... Десь збоку коло столу зачулось: "Просимо списками! Ком'ячейка предлага? такий список..." i захлинулось. Гарасименко похмурився i зблiд. - Я ж говорив, що з багачами буде бiда. Пiдмовили вже... Горобенко пiдвiв руку, i так само, як i перше, галас одразу перетнувся. - Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури. Знову рвонула хвиля, знову баский кiнь натовпу зiрвався з уздечки: - Покотила! Покотила!... Сидоренка... Павлiя... Покотила. Просимо!.. Вирвався чийсь дужий голос: - Учителя Батюка Миколая Хведоровича! I натовп, мов змигнувшись, у один голос заревiв: - Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло дверей, стояв Батюк i посмiхався. Ця усмiшка впала Горобенковi в вiчi дрiбненьким потолоченим шклом i задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! ?диним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одiватись. Але ж нi, до ста чортiв? Цього не буде! Нi! Проте вiжки зборiв вирвались уже з Горобенкових рук. Батюк вийшов до столу i, не просячи слова, поза президi?ю просто звернувся до з'?зду: - Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сiм'я... Вiд натовпу ще дужче, нiж ранiш, бурхнуло: - Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!.. Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув: - Нiяких слiв, громадянине Батюк! На мiсце! Натовп вiд того крику в переднiх рядах принишк, замовкли й заднi. Батюк перелякано оступився набiк, але зараз же знову посмiхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зiм'ятого брудного повiтря i рiзко вдався до натовпу: - Як голова перевиборчо? трiйки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не мiсце прихованiй петлюрiвщинi!.. По цих словах вiжки зборiв остаточно випорснули в Горобенка. Примiщення захлинулось вiд ярого лементу. Тепер годi було добрати, хто кричав i що. Як на те, з вулицi, вiд краю села трiснуло кiлька сухих пострiлiв i пiд школою затупотiли конi. Шалений шарварок розпирав клас. I в тому пеклi Горобенко самим життям сво?м нараз вiдчув пристрасну i гарячу смерть. Вона жаром дмухнула вiд скручених упрiлих тiл i вже простерла до президi? руку. Ось вона сама вiзьме собi зараз останн? слово, i тодi зчиниться щось страшне. Гарасименко поспiшно витягнув з кобури наган i виставив перед себе. Славiна писнула й зашилась у куток. ?? очi застигли в жасi на Гарасименковому пiстолi. Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знiтився i зiв'яв. Серед нього рiвно постелилась жива стежка, i нею швидкими кроками пройшов до столу озбро?ний Попельначенко з Дроботом i три червоноармiйцi. Попельначенко стиснув ремiнь рушницi i пошепки на вухо промовив до Горобенка: - Ушивайся з нами мерщiй. Банда входить в село. Знадвору, вже недалеко, розломилось знову кiлька пострiлiв. Попельначенко круто повернувся до зборiв: - З'?зд закрива?ться. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте - хто з вас хоч чим-небудь бандi... Вiн не скiнчив. Рясна стрiлянина знялась зовсiм близько. Весело дзенькнула шибка, i забряжчало на лутцi розбите шкло. Натовп сахнувся вiд вiкон i буруном одхлинув до дверей. - Стiй! В бога мать!.. Дробот вискочив на лаву й пiдвiв угору руку з австрiйською шишкуватою бомбою. - Не з мiсця! мать! мать! Натовп прикипiв до мiсця. Червоноармiйцi цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед i спокiйно скомандував: - Комунiсти, за мною! Надворi пiд самою вже школою гарячкове трiпотiла стрiлянина. XIV - Я гадаю, ми вже можемо розпочати засiдання! Ханов, як святий на iконi, поклав перед себе долонi на столi i оглянув присутнiх. Макарон на знак згоди хитнув головою i флегматичне дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стiльцi, витягував угору шию, мов йому муляв там комiр, i крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелi насуплений i на диво мовчазний. В учительськiй було занадто неспокiйно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрастi почати жувати розм'яклi слова, мляво тягнути на налигачi нецiкавi й досить-таки фе?ричнi розмови про стан освiтньо? справи на учительських курсах. Кожний iз них окремо прекрасно собi уявляв безглуздя й марнiсть говорити тепер на голодний шлунок про якiсь там новi освiтнi плани, дошукуватись нових методiв, коли нема? чого ?сти, нема пiдручникiв, нема зшиткiв i браку? навiть пер. Кожний iз них розцiнював свою участь у засiданнях i нарадах як гру в дурня, одначе, зiбравшись докупи, вони удавали, нiби працюють, обмiрковують i шукають. Це не виходило в них, бо хотiлось дiзнатись про пайку, про останнi свiжi чутки й мерщiй податись на свiй город посапати огiрки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на засiданнях. Одначе сьогоднi засiдання не йшло ?м у душу. Ханов пiдпер пальцями скронi, вивалив понад окуляри очi i знову вдався до колег. - Так, може, вже почнiм? Борисенко прудко, мов пiдколотий, устав i нервовою ходою змiряв учительську. - Я, власне кажучи, хотiв спочатку запитати... - Борисенко зупинився i глянув Горобенковi в вiчi. - Да... так я хотiв запитати, чи вважають шановнi колеги за... - Борисенко запнувся, погладив борiдку "рiшель?" i з притиском сказав: - за нормальне, що лектор укра?нсько? мови, товариш Горобенко, дозволя? собi передавати на сторонi все те, що ми тут говоримо?.. Горобенко штучно посмiхнувся, але нараз почув, як йому _зашарiлись щоки i стало душно. Гусак ?хидно процiдив серед тишi: - Да-а... - Вiкторе Семеновичу, може, ви це вiдкладете?.. У нас зараз ? важливi справи, - спробував був розвiяти iнцидент, що грiзно навис в учительськiй, збентежений Ханов, але Гусак рiшуче заперечив: - Нет, как же? Так нельзя... Это касается нас всех, мы не можем... Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка i мовчки пожував слину. Горобекко закинув за колiно ногу й намагався витримати Борисенкiв погляд. Вiн навiть глухо мугикнув: - Ну, ну... прошу... Це обурило Борисенка. Вiн одвернувся до педагогiв i мелодраматично проспiвав млосним баритоном: - Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпiонили, щоб ябедничали на нас?! Гусак заскреготiв стiльцем: - Это просто возмутительно!.. Горобенко пiдвiвся й простягнув до Ханова руку: - Я прошу слова. Борисенко сiв i зневажливо задер голову: - Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко! Гусак накивував Макароновi бровою: - Интересно, право... Ханов знову тривожно засiпався на стiльцi й не знав куди подiти очi; "Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь..." Але Горобенко вже одiйшов од свого стiльця й стиснув його спинку руками. - Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розумi?ться, виправдуватись, я тiльки хочу сказати... Гусак стрепенувся й поспiшно перебив: - Мне кажется - это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински... Ведь мы не понимаем... Ханов пiдвiвся й нетерпляче застукотiв пальцями по столу: - Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине... Горобенко здригнувся i щiльно стулив губи, Ханов iз жахом чекав на його слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку i важко, мов уперше потрапив сюди, провiв очима по кiмнатi. - Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно. Учительська потонула в напруженiй тишi. I тодi з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительськiй: - Тут сидить справжня контрреволюцiя! Педагоги стрепенулись i застигли. Горобенко рубонув ще раз: - Я вживу заходiв розiгнати цю лавочку... Досить! Ханов скочив iз мiсця i, благаючи, простер до Горобенка руки: - Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение... Зблiдлий Гусак сквапно задрiботiв куценькими, кривими ногами до Горобенка: - Нет, товарищ Горобенко... разрешите мне... вы совсем не поняли... я совершенно не хотел... Горобенко закинув на потилицю чуба, а потiм протяжно й урочисто сказав: - Я скiнчив. Менi нема чого бiльше говорити з вами Тут ? робота тiльки для чека... Горобенко круто повернувся й вийшов з кiмнати. Учительська завмерла в останнiй сценi гегелiвського "Ревiзора". Востанн? Горобенко штовхнув параднi дверi з пружиною колишньо? сво?? гiмназi?, i вони лунко i непривiтно за ним позаду грюкнули. "Так! Тут кiнчено. Тут середини нема i не може бути! Ввечерi напишу вiдповiдний звiт i передам Зiверту для чека..." Горобенко швидко йшов опiвденними спорожнiлими вулицями, але в грудях ще пекло й пiдганяло мерщiй одiйти вiд педтехнiкуму. "Так, так... Хорошi екземпляри! Нема чого казати! Нарештi договорились. I яке зухвальство! Яка певнiсть, чорт би ?х забрав!.. Ах, це ж так ясно: Горобенко хоч i комунiст, але вiн усе ж таки iнтелiгент. Ну, де ж ви бачили, щоб iнтелiгент пiшов виказувати! До нього ставились, як до члена сво?? корпорацi?, як до "порядно? людини"! Ах, сволочi! "Порядна людина"? - я покажу вам "порядну"! Так, так - сьогоднi ж напишу до чека, iменно - до чека!" Попельначенко мав рацiю, казавши "треба Горобенка послати розправитись разiв зо три з куркульнею, отодi а ньому витруситься iнтелiгент". "Тiльки ти, Попинака, помилився - досить i одного разу було... Досить було i то? командировки на перевибори, щоб мене _розлило вiд них. Хiба то не символiчно було, що Попельначенко тодi врятував мене вiд банди й очманiлих дядькiв? А ця ж банда, i тi дядьки, i Батюк - вони "сво?", укра?нцi! Вони - "за Укра?ну". I цi чортовi педелi - вони теж по той бiк, але то вороги iншi, то вороги i Укра?нi, i революцi?... Ах, чому Попинака, i Криче?в, i всi вони не можуть збагнути, що нацiональна справа так тiсно, так невiдлучно зв'язана на Укра?нi з соцiяльною!.. Чому вони не хочуть зрозумiти, що це нацiональне укра?нське питання - це цiлком реальне, житт?ве, а не фантазi??.. А втiм - нi, прийде час, i вони зрозумiють. Так мусить бути. Не може ж бути iнакше. Це все йде до кращого. I ота парткомiвська характеристика в анкетi, i ?хня пiдозра до мене - це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Нi, нi, не той. Рубiкон перейдено. I повороту нiякого. ? тiльки крайнi лiнi?. Середнiх нема. Там чи там. Не тiкай вiд того, що болить тобi, що складне й незрозумiле. Це iнтелiгентщина. Бери його за корiння й рубай. Спрощуй до аксiоми, до 2 х 2 =_ 4 всi тi "клятi питання". Розстрiляй кулеметним смiхом в самому собi всi iнтелiгентськi упередження, що виплекав був колись. Вони тiльки заважають. К чорту цей камiнь iз ши?, що тягне тебе на дно контрреволюцi?. Так, Горобенку, - контрреволюцi?! Бо ? тепер або революцiя, або контр... Без iнтелiгентсько? середини. Так вирви ж цей непотрiб i кинь на смiтник разом з батюками, гусаками i борисенками". Цi думки з вiдбiжною силою мчали в головi, п'янили мозок, хмiльно туманили перспективу. I раптом у самому центрi ?х устало вихлясте, на?вне, майже дитяче запитання: "Це ти, Костику? Невже це ти?.." I Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурниковi, вiдповiв тому внутрiшньому голосу: "Так, так, не дивуйся, друже мiй, - це я. Власне, не я, а те, що було колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволi, i те, що не встигло вмерти, в кожнiм разi, ось умре. А втiм, що таке смерть? Я не фiлософ, але це й без фiлософi? ясно, навiть не думаючи довго: смерть одного в той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути вiчного калейдоскопа життя!.. Ти розумi?ш що-небудь у цьому, друже мiй? Це ж так просто i ясно. Зрозумiй же, що Костика вже нема, як нема Надi, нема? батька i його двох будинкiв, як нема того всього, що було тодi, але тепер ? зате товариш Горобенко. Бiльшовик. Збагни ж, яке прекрасне це життя, чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. I я дякую революцi?, дякую партi?, що вони навчили мене так сильно його любити". XV_ Дружинiн грузько сiв на стiльця перед столом Криче?ва i стукнув по папцi пресом. - Та нiякi марксизми, товаришу Криче?в, не можуть виправдати звичайнiсiнько? людсько? глупоти! Що ви менi там розказу?те!.. Криче?в злегка посмiхнувся й покрутив пальцями олiвця. Дружинiн ображено одвернувся вiд Криче?ва й удався до Попельначенка: - Це добре дiло! Iду, понiма?ш, сьогоднi вранцi повз театр наш, коли стоп, чую - нагорi, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко добрав способу одремонтувати театр? Глянь,, а вони залiзо зривають, сучi сини. "Що ви робите, братця?" - питаю. "Театр розбира?мо". - "Як - театр?" - Так ти понiма?ш, Попинака, що-небудь? Попельначенко посмiхнувся й кашлянув: - Нi, поки що нi чорта не понiмаю. - Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, i ? наше строiтельство. Це його Радченко наверта?. Вiн, iдiот, наказав розбирати театр, щоб з його цегли й залiза будки кiнематографiчнi на околицях поставити! От, брат, голова! Попельначенко пiдсунувся до Дружинiна й ляснув його по колiну: - Не волинь, Дружинiн. Тут щось не так. Ти менi краще _скажи... Дружинiн обурився: - Як це "не так"? Я сам пiшов був до Радченка поспитати. - Ну, i що? - От тобi "i що"! Каже - а як же iнакше. Театр у центрi - вiн завжди буде на послугах буржуазi?, треба мистецтво - в маси. Ленiн сказав: кiно - це найкращий спосiб виховання пролетарiату, ну так, значить, - дайош цеглу з театру на будки. О, брат, куди загнув! Криче?в був здивований i не хотiв йняти вiри: - Ну, це вже перебiльшено, так не могло бути. - Факт! Уже вiз залiза на Свинарку повезли... А я ще питаю його: "Ну, а коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотiв, скажiм, пiти з дружиною та малечею до театру - так це теж "театр на послугах буржуазi?"?" Дружинiн сплюнув i захитав головою: - Н?-?, товаришi мо? любi, так бриться нельзя!.. Навколо стояли парткомiвськi й посмiхались. Нiхто серйозно не вiрив, що цей чудернацький план химерно? перебудови мiг справдi спасти Радченковi на думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинiн так учепився за цей театр. ?м видавалось усе це скорше вiд анекдоту, анiж вiд дiйсного, i ?хнi смiхи та жарти потроху з сутi само? подi? переходили на Дружинiнову особу, на його запальнiсть i жестикуляцiю. Але Дружинiн не мiг заспоко?тись. Йому болiло, й вiн гаряче боронив старий задрипаний будинок мiського театру, що захряс над гнилою рiчкою пiд вербами, немов тут iшлося про ру?ну його власно?, дiдiвсько? хати. - ...Ленiн сказав, що кiно хороша штука, - правильно! Але ж ти, йолопе, зрозумiй що воно й до чого. Тобi, дурневi, дано владу, так ти ж шануйся, а не фортелi викидай... Горобенко слухав вiддалiк Дружинiна й мимоволi замилувався з нього. Йому подобалось i щире Дружинiнове обурення, i його проста одвертiсть, i те, що це скеровано проти Радченка (значить, нарештi, Радченка розшифрують!). Дружинiн - це маленький сьогоднiшнiй шкiц майбутнього пролетарiату. Таким колись буде ввесь пролетарiат. Ось став же Дружинiн на оборону далекого й зовсiм чужого йому театру. Що вiн мав вiд нього? Колишнi "малоросiйськi" вистави, просвiтянськi концерти й "Баядерку". Одначе Дружинiн хоче театру, вiн намага?ться його врятувати вiд Радченкових експериментiв. Значить, i мистецтво, мистецтво абстрактне щодо завтрашнього i гниле сьогоднi, йому зовсiм не чуже. Ех ти, милий, хороший Дружинiн!.. Криче?в нарештi поклав розмовi край: - Я це розслiдую, товаришу Дружинiн. Товаришу Бiринберг, викличте завтра Радченка на четверту годину. А тепер... - Криче?в зручнiше вмостився в сво?му крiслi, - розпочнiм нараду. Ма?мо сьогоднi доповiдь завiдувача фiлi? Держвидаву. Товаришу Мiлютiн, ваше слово. Партiйцi неохоче одiйшли вiд Дружинiна й розповзлись по кiмнатi. Кругленький Мiлютiн монотонне i зануджено тягнув безкiнечнi цифри одержаних iз центру книжок та газет i знову витягував новi цифровi бинди розповсюдження лiтератури на периферi?. Зда?ться, кожний iз присутнiх думав про щось сво? i Мiлютiна нiхто не слухав. Тiльки Попельначенко, обiпершись лiктями об колiна, з-пiд лоба дивився на Мiлютiновi сiренькi розплесканi оченята, та Криче?в часом записував у блокнот нотатки. Коли Мiлютiн нарештi скiнчив, Попельначенко перший попросив слово для запитання: - Я хотiв би знати, для чого фiлiя Держвидаву розповсюджу? портрети Драгоманова i де вона ?х узяла? Мiлютiн винувато забiгав оченятами: - Це, власне, не фiлiя... Товариш Горобенко принiс нам iз колишньо? "Просвiти", зда?ться, чи що, а ми... Попельначенко саркастично скривив уста й посмiхнувся. Присутнi здивовано перевели на Горобенка стомленi погляди. Горобенко знову почув, як тривожно закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Вiн простягнув до Криче?ва руку: - Прошу слова... Так, це я передав до Держвидаву портрети Драгоманова. Драгоманов, як вам вiдомо, давнiй укра?нський революцiонер. Я не бачу в цьому нiчого злочинного... Горобенко хотiв на вiдповiдь Попельначенковi так само iронiчно посмiхнутись, але посмiшка вийшла занадто убога. Попереду, коло Криче?ва, басом запитав когось повiтпродкомiсар Дробот: - А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую... Попельначенко пiдвiвся й знову недобре посмiхнувся. Потiм лице його стало серйозне, i жовта безкровна шкiра напнулась на вилицях, аж вилискувала. - Товаришi! Я заявляю - Драгоманов це вiдомий укра?нський нацiоналiст. Цi портрети треба вилучити з читалень та шкiл. А Горобенка - добре взяти за хобота... Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко поспiшно пiдiйшов до Криче?ва. - Я протестую проти такого перекручування. Кiнець кiнцем, про це можна спитати в центрi, коли товариш Попельначенко сам не зна?. Попельначенко знову твердо сказав: - Я пропоную цi портрети вилучити. Криче?в зупинив його. - Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв'язувати. Я сам ще помiркую. Товаришi, якi ще ? запитання до доповiдi? Горобенко не пiшов сьогоднi до ком'?дальнi обiдати, а просто подався завулками додому й зашився в лiжку. I знову краяло всерединi, i маленька кiмната самотньо притулилась десь аж на сподi життя. Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову пiджака. Вiн заплющив щiльно очi, стис мiж зiбганими колiнами гарячi долонi, але то дарма: перед очима все ж сто?ть скривлений Попинака i в ушах дзвонить - це вiдомий укра?нський нацiоналiст... Той спокiй, що надiйшов був пiсля вiдрядження на село й сцени з педагогами, - пропав. Його розтрощено вшент i не вернути його бiльше. Значить, нiщо не змiнилось у ?хнiх поглядах на мене. Вони так само не довiряють, для них я такий же нацiоналiст, як i уявлюваний Драгоманов. I знозу глибоко свердлило серце i не можна було лежати, не рухаючись, на одному мiсцi. Горобенко перевернувся на другий бiк i розпучливо подумав: "Ну, добре, коли вони вважають, що я укра?нський нацiоналiст, то чому ж вони не викинуть мене з партi?? Це ж так логiчно було б..." Горобенко одкинув з голови пiджака, i на тьмянiй бруднуватiй стiнi встало запитання: а що б ти робив поза партi?ю?.. Дурний! Про що ти пита?ш? Кораблi вже давно спалено, i поза партi?ю тобi нема? чого робити. Розумi?ш - нема? чого робити. Для тебе там, поза нею, - пустеля. То байдуже, як вони думають про тебе. Важливiше те, як ти сам дума?ш. Чи ти вже зна?ш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був. Нi, нi - зовсiм не той. Ти вже вкусив вiд дерева добра i зла. Ти зна?ш вагу речам. Але хто ж ти такий? Скажи, помiркуй добре спочатку, чи витравив ти в собi геть усе те, що не тичеться комунiзму, що матала?ться в тобi вiд минулого? Ну, на чорта тобi було Драгоманова, хай, навiть укра?нського революцiонера, але все ж таки укра?нського. I що важить укра?нство Драгоманова у всесвiтнiх пожежах людства, у тому великому вогнi, що очистить свiт для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!.. Ага, Горобенку, ти тепер пригаду?ш? Отож воно й ?! Центральна рада. Учителi, солдати-"козаки", якiсь iще партiйнi iнтелiгенти... I раптом одного дня при?хав до бiлих мурiв Педагогiчного музею якийсь архi?рей, що зголосився укра?нцем. Вiн сказав ламаною мовою кiлька слiв i поблагословив. I що ж? На?внi хохлики радiли до безтями: "У нас теж ? архi?ре?! Ми справжня нацiя, а не самi селяни та вчителi!.." Отак i ти, Горобенку, - тiльки що з iншого бiгуна: у нас, укра?нцiв, теж були революцiонери! Ось вам Драгоманов. Хiба це в коренi, в сутi, не ембрiон нацiоналiзму? Тобi ж усе-таки хочеться пiдкреслити, що Драгоманов - укра?нець? Ну, признайся ж - хочеться? Так. А хiба для комунiста не однаково, яко? нацiональностi Драгоманов, Желябов, Халтурiн? Для справжнього комунiста - однаково, Костику. I Попельначенко тричi правий, що i сьогоднi спiймав тебе. Хай вiн помилився в оцiнцi Драгоманова, хай умисно перекрутив, але, кiнець кiнцем, Драгоманов був революцiонер, може, навiть космополiт (ти ж i Драгоманова, Костику, - не тобi кажучи, - добре не зна?ш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може, на одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти - укра?нський нацiоналiст. Ти ще не вирвав це. Ти, крiм того, ще й iнтелiгентик. Ось воно що. Ось що кiлочком сидить у тобi i заважа?. Вони щодо тебе цiлком правi. Горобенко засунув пiд голову руку й спробував заперечити: але ж нi! Хiба ж вони не пишаються з того, що Ленiн - росiянин, що Москва стала серцем свiтово? революцi??! Хiба в них цього нема?? I знову на давно не бiленiй, похмурiй стiнi встало запитання: хто це "вони"? Адже Попельначенко з походження укра?нець, Нестеренко теж, Гарасименко теж, Дробот - сам не зна?, хто вiн... Дверi тлхенько одчинила Параска Федотовна, глипнула по кiмнатi швиденьким оком i, переконавшись, що, крiм Горобенка, тут бiльше нiкого нема?, плавно ввiйшла. - Я до вас. Не зволiт? пирiжечкiв свiженьких покуштувати? Пожалуйста. Сама только што спекла... Параска Федотiвна поставила на стiл тарiлку з пирiжками й сiла на кра?чку стiльця. - Ну й пече сьогоднi ж! На грозу йде. Запримiтьте: це повсiда так - раз удень парить, значить, вечерком гроза буде... Горобенко сiв на лiжку, спустив долу ноги й насупив брови. - Що кажете?.. Пирiжки?.. Ага - пирiжки, добре. Параска Федотiвна пiднесла до нього тарiлку. - Требуйте, пожалуйста. Горобенко мляво взяв пирiжка, одкусив теплий шматочок його з м'ясом i нараз почув, як вiн страшенно зголоднiв. Вiн пожадливо, не помiчаючи, спорожнив усю тарiлку. Параска Федотiвна приязно посмiхалась йому. - Ну як - смачнi? I Кость, вiдповiдаючи усмiшкою, по-дитячому вiдповiв; - Смачнi. Дуже смачнi... Вiн устав з лiжка, випростався на ввесь зрiст i мимоволi побачив за блузкою Параски Федотiвни ?? трохи звислi, але дебелi ще груди. Параска Федотiвна склала на колiнах руки й весело, задерикувато лоскотала Горобенка безсоромним, плотським поглядом. Горобенко пройшовся по кiмнатi, але вже не мiг не повернутись назад, туди, де сидiла повновида, опасиста жiнка з дебелими, м'якими грудьми. Вiн поволi повернувся i тодi ще виразнiше почув, як ця кучугура тряського м'яса, вiд якого пахтить кухонним жаром i цибулею, нестримано вабить його. Параска Федотiвна злегка пiдморгнула лiвим оком i млосно проказала: - Скучно вам, нав?рно, одному?.. I як це ви так, що один?.. Горобенко заклав у кишенi руки й розмашисте пiдiйшов до Параски Федотiвни. Його голос захрип i трохи тремтiв: - Скучно, скучно, Параско Федотiвно! - Вiн мимоволi поклав долоню на ?? широке плече, i Параска Федотiвно нiжно притулила до його живота розпатлану голову. Горобенко дико дивився на ?? голе плече й несвiдомо шепотiв: - Скучно, скучно, чорт би його забрав!.. Параска Федотiвна погладила рукою його стегно й пристрасно хiхiкнула: - Ух ти, вiхрастий мой! Комунiсток махонький... Як це сталось - Горобенко не розумiв. На його лiжку лежала простоволоса, розпарена Параска Федотiвна й солодко потягувалась. - У-ух, вiхрастий какой!.. Бабу замучив... Горобенко з огидою дивився на ?? товстющi заголенi колiна й не мiг одiрватись. Той бурун пристрастi одлетiв зливою, i тепер було слизько i брудно. "Чого ж вона не йде?" - роздратовано подумав Горобенко. А Параска Федотiвна, не поспiшаючись, обтерлась подолом замусолено? спiдницi i поволi встала. - Ну, тепер треба пiдсвинка пiти нагодувати... Ху-у, заморилась я... Параска Федотiвна закрутила собi з волосся карлючку на потилицi й пiдшшвла до Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набiк голову, милуючись, i раптом навзмах обiйняла його й смачно пльоснула губами по щоцi. - Комунiсток мой хорошенький!.. Це було так несподiвано, що Горобенко навiть одступився назад, до стiнки. Вiн дивився поширеними, зляканими очима в те мiсце, де стояла допiру Параска Федотiвна, а крiзь дверi, з коридора лунко долинало тьопання ?? капцiв. Коло стiни розкинулась зiбгана, розтерзана постiль. I знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенковi всерединi. Не докiрливо, а журно: "Це ти, Кос-тику?.." I коло вiкна живе погруддя Надине i на щоцi двi великi прозорi сльози. Тiльки двi. ?х бiльше нiколи не було. Це вперше i востанн? Кость побачив ?х на Надиному лицi, коли з теплого, вечiрнього присмерку Надино? кiмнати вiн поспiшав на двiр, на мороз, у поле, в невiдомi сумнi мандри. Того вечора вiдходили з мiста загони Директорi?, того вечора вiн востанн? в життi бачив живу Надю. Востанн?... Двi сльози. Двi чистi, прозорi сльози... I раптом бридким, вульгарним дисонансом увiрвався в пам'ять допiрiшнiй соромiцький смiшок Параски Федотiвни i ?? пристрасне, проткнуте кухнею: "Комунiстах мой вiхрастий!.." Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболiв зненацька зуб, i безвладно поточився в куток. I останнiм докором глибоко лягло на груди i не розтануло одразу: леле! Найкращi теорi? так просто i так легко можуть уживатися з найбруднiшою практикою... Як це все ж таки гидко в життi!.. XVI Що вiн бачив перед цим - Кость забув. То все поринуло раптом у непам'ять, як нудна частина нецiкавого беззмiстовного фiльму. Натомiсть iз темряви виплив коротенький, але напрочуд виразний, разючий фрагмент. Перше, що зафiксувалось, це - ритмiчнi цоки вiйськових чобiт по бруку. Р-аз! Раз-два, раз-два... То ступала якась вiйськова частина. Може, рота, може, батальйон або й цiлий полк. Тiльки це не червоноармiйцi. Нi. Вони так не можуть. В цих кроках видати кожну бездоганно приладнану га?чку до вiками плеканого механiзму. Тут нiщо не зiрветься, тiльки - Цок! Цок! Раз-два, раз-два. Певно, на закаблуках цих чобiт прибито залiзнi пiдкiвки i самi чоботи трошки заважкi - через те воно й виходить так. Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозумiле. Безкозирки давно вже одiйшли в минуле, а проте - де я бачив цю картину? Грубо поголенi голови, молодцювате виваленi очi i застиглi, кам'янi лiктi рук, що пiдтримують рушницi на плечах. Ах, що я? Ну, якi ж це червоноармiйцi! Кость придивля?ться i з жахом бачить на безкозирках бiлi кокарди i переднiй ланцюжок червоних погонiв. - Смирна-а! Равнение направа... Гаспада афицеры... Кость вдивля?ться i бачить, що цоки по бруку - то тiльки згусток, а насправдi - просто на нього суне бучно вбрана, святкова юрба. Хто там? Нi, не розбереш. Бiла сукня з букетом бiлих троянд. Навiщо така чудна гармонiя - бiла сукня й великi бiлi троянди? I взагалi - навiщо троянди?.. Попiвськi золотi ряси, срiбна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага - Слатiн! Той самий Слатiн, вiдомий ще з гiмназi?. А ось золотi гудзики на синьому мундирi й червонi стрiчки орденiв. Це, зда?ться, Ханов? Що там кричить колишня тiтка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут? - Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е, побе-дьi благоверному... Кадильний спiв з колишнiх молебнiв затоплю? вулицю, пiшоходи, доми, натовп. Людей уже нема?. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве можна вiдрiзнити уховi непри?мний, порепаний козлетон соборного регента Супруненка: - ... на сопротивнь?я да-аруя-а-а-а... Той проклятий, знайомий до зануди спiв суне ближче й ближче. Кость оступа?ться назад i бачить, що мiж ними i натовпом зовсiм порожн? вiддалення. Воно кожно? митi менша?. Де це? Денiкiнцi вступають до Ки?ва, чи що?.. Тодi - вiдкiля його колишня тiтка, що за вихрестом, i пристав Слатiн? I чому тодi такi низенькi будинки, i що це за старий дерев'яний мiст пiд вербами?.. Ах, нi. Це - не Ки?в, це - його повiтове мiсто i ось праворуч унизу гнила рiчка, куди вiн викинув фiзикового мiкроскопа. Кость задку? назад, назад, вiн ступив уже, не обертаючись, на спорохнявiлi дошки на мосту, а вiддаль мiж ним i натовпом усе менша?, катастрофiчне менша?. Зiрватись би й бiгти. Бiгти не оглядаючись. Навмання. Свiт за очi. Аби тiльки не чути молитовного реву й не бачити натовпу. Але бiгти несила. Навiть обернутись не можна. Натовп вчепiрив у нього тисячеський погляд i прикову? до себе, паралiзу? Костя. Кость уже на кiнцi мосту, а попереду до мосту присунув натовп. Вони зненацька обидва стали. Нараз по натовпу пробiга? якась похаплива хвиля, видати непевний рiзкий рух, а вiдтак - через мiст, понад верби до церковно? банi: "Бей жидов й комиссаров! Жидов!.." Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так. низько могли... i коло Слатiна iде з налигачем у руцi зiгнутий флегматичний Макарон... Кость стрепенувся. Вiн увесь напружився i - так: зараз вiн не задкуватиме, а пiде просто проти натовпу! Вiн пiдiйде пiд самий його потворний писок i, як зловлений, запеклий конокрад на сiльському самосудi, плюне натовповi межиочi: - Н-на! Бий!.. Кость уже заносить наперед ногу, щоб твердо ступити перший крок, але несподiвано мiж собою i натовпом бачить: праворуч на мостових поренчатах спокiйнiсiнько сидить собi ?врейський хлопчик i безтурботно телiпа? нiжками. В руцi йому стирчить маленький червоний прапорець, i хлопчик весело маха? ним кудись угору до гав, чи зеленого верховiття дерев, чи сонця. - Дурне жиденя! - мимоволi зрива?ться з Костевих уст. Цей. хлопчик зовсiм не помiча? натовпу i радiсно посмiха?ться. Кость хоче крикнути йому: "Тiкай!" Але Костевi стулило шелепи, i вiн не може вимовити слова. Це нещасне хлоп'я загине. Його розчавить озвiрiлий натовп або воно сторчака перекинеться через поренчата в рiчку. Його залишити нiяк не можна. Вiн i його манюсiнький прапорець - це все, що залишилося вiд "того", це вiн останнiй залишився напризволяще мiж Костем i натовпом. Врятувати! Врятувати його! Кость напружу? всi сили й зрива?ться до хлопчика, i тi?? ж митi з протилежного краю мосту рiзко задрiботiли копита... воронi конi... безкозирка... короткий поблиск шаблi... Кость розплющив очi, пiдвiвся i здивовано оглянув свою кiмнату. З лiжка звисала зiм'ята подушка, i лежала на пiдлозi ковдра. На стiнi легко одбились передранковi обриси дерев. Кость сiв на лiжку i все ще не мiг очутитись. - Який виразний занадто i дивний сон!.. У вiкнi сiрiв блiдий свiтанок. XVII - Ти, Горобенку, почекай хвилину - я зараз. Миша Чернишов одсунув набiк свого портфеля, стоси "дiл" i поринув у протоколи. Вiн стиснув на скронях долонi, i вiд того його бiляве волосся на?жачилось угорi, i сам Миша Чернишов скидався на безпорадного бiдолаху учня, що не впора?ться з задачею. Це все триклятi юрвiддiльськi справи. Вони незримими саботажними руками снують без угаву складне мереживо юридичних дефiнiцiй, i з них годi вибитись. Миша Чернишов пробував був ?х рвати, але нiчого не вийшло. Тут дуже багато плутаного, але його ще бiльше заплуту? адвокат Терлецький. Миша Чернишов iнодi дума?: чому це так, що коло нього конче мусить стирчати адвокат Терлецький i бузить? На чорта Терлецький з його римським правом i старими законами? У Терлецького поросячi губи i бiлясе, безброве лице. Iнодi Миша Чернишов гляне на Терлецького, i тодi йому нараз спаде: ану, коли б узяти як-небудь цю свинячу морду з гладкою ши?ю, на якiй брижами збiга?ться сало, вставити червону крашанку в рота i пiд хрiном - на вiтрину в ковбасню!.. Тодi Миша Чернишов проща? Терлецькому його дрiбнобуржуазне походження, нуднi цифри артикулiв iз безкiнечними протоколами, i весело дивиться йому в рота. Терлецький оповiда? не моргнувши оком анекдоти й пригоди з судейсько? практики, а Миша Чернишов слуха? його дотепи й дума?: "Сволочь, конечно, а все-таки - человек..." Проте Чернишов прекрасно розумi?: Терлецький - страшенний зух, вiн, безперечно, дурить у чомусь невидимому його разом з усiм юрвiддiлом i, правду кажучи, Терлецького давно б уже слiд "розмiняти". Але в цьому й трагедiя: Терлецький - саботажник, контрреволюцiонер, може бути, що вiн i хабарi вiд куркулiв бере, але без нього не обiйтись. I коли Мишi Чернишову вида?ться якась "справа" досить простою, що можна, не задумуючись, субчика за жабри й на вiтер, Терлецький спокiйно i безапеляцiйно наводить артикули всяких кодексiв, поклика?ться на постанови ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, i Миша Чернишов кiнець кiнцем мусить поступатись перед його неосяжним чорнокнижжям. Через Терлецького', хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз переглядати кодекси, поринати в iнструкцi?, постанови i, не помiчаючи, самому опускатись у канцелярськi куширi. Це зовсiм непотрiбний клопiт, i бере злiсть, що фактично Терлецький, не диктуючи, дикту? i самою тiльки сво?ю присутнiстю спонука? його, Чернишова, завюрвiддiлу, до огидно? тяганини й паперiв. - Я зараз... тут тiльки трохи ще... - поспiшно сказав знову до Горобенка Чернишов i застукотiв нетерпляче колiньми, силкуючись влiзти в саму суть протоколу. Рипнули дверi, i з-за них до половини висунулась крихкотiла кур'?рова постать, а в коридорному присмерковi далi - безброве чоло Терлецького i чи?сь iще запитливi, несмiливi очi. Кур'?рiв дискант тоненько задрiботiв у кабiнетi: - Тут товариш Терлецький проситься увiйти. Можна?.. Потiм ще з Куприянiвки... Миша Чернишов, не одриваючись вiд протокола, на цей раз сердито крикнув: - Гоните их всех в шею!.. Кур'?р, не поспiшаючись, зачинив щiльно дверi, а Чернишов ображено пробурмотiв: - Нiколи не дадуть, гади, прочитати до кiнця!.. Чернишов хотiв закiнчити протокола, але його перебили, i розiрванi думки не збiгались уже водне, плутались на дрiбничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою: - А чорт з ними! Увечерi сяду! Вiн пiдвiвся з-за столу й пiдiйшов до бюрка. Двiчi крутнув ключа коло шухлядки з написом "секретнi справи" i, як дитина до материно? грудi, прилип до шийки зеленувато? пляшки. Весело забулькотiли спраглi ковтки, i Миша Чернишов задоволене крякнув. - Слухай, Чернишов, навiщо це! - докiрливо i тихо сказав Горобенко. - Не можу, брат, iнакше. Замотають гади. - Ти ж пiдрива?ш свiй авторитет... - Ну, брось! Тоже професор найшовся лекцi? читати!.. - скрисився Чернишов, замикаючи бюрко. - Вони ж усе'дно (Горобенко показав очима на дверi) рано чи пiзно дiзнаються про це... - Що?! - Миша Чернишов рiзко обернувся до Горобенка: - Я ?м, гадам, покажу "дiзнаватися"! У мене, положiм, того!.. Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю i знову опустився в крiсло. - Ну ?х к чорту! - I Чернишов одразу ж забув про них. - Тут, Горобенко, от що ?. Я чув - ти там художню майстерню органiзував? - ? така. - У мене, понiма?ш, браток ?. Малю? сукин син так, що аж-аж! Я хотiв його - до тебе, хай пiдучиться. Як там твоя майстерня? - Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштiв браку?. Миша Чернишов серйозно й зацiкавлено поспитав: - Учитель ?? - Керiвник ?. Художник якийсь задрипаний. З натурою тiльки кепсько. Нема. Миша Чернишов задумався. Вiн насупився трохи, примружив очi i раптом знову пояснiв: - Зна?ш, Горобенко, я придумав... я тобi допоможу. У мене, брат, в допрi - iз чека на принудительних - паряться двi офiцершi. Нi до чого вони не здатнi (аристократки) - от ?х би до тебе за натурниць!.. Миша Чернишов зайнявся рум'янцем i радiв iз сво?? вигадки. Його очi свiтились ласкавими на?вними вогниками. Але Горобенко насупився. Вiн, нiби не збагнувши, перепитав: - ...За натурниць? Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка. - Ну да! Це, понiма?ш, краса! Одна - Шигорина, жiнка ротмiстра... а друга... та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали! Горобенко понуро слухав. Пiднесенi Мишинi слова кажанами кружляли в Горобенковiй головi i не могли спинитись: двi офiцершi за натурниць... Шигорина, жiнка ротмiстра... "паряться" в допрi... Голi жiночi груди... Майстерня... Горобенко пересунувся на стiльцi i, запинаючись, спитав: - Але ж, може, ?м це... того... важко буде?.. Миша Чернишов здивувався, а вiдтак замахав долонею: - Що значить "важко"? Навпаки. Так, крiм того ж, вони "на принудительних", якi ж можуть бути розмови!.. Але, зна?ш, Шигорина ще не так, а ось Кононова - так прямо... (Чернишов зупинився, щоб пiдшукати порiвняння)... ну чие-то тобi з картинки зiйшла! Таких, брат, баб я сам зроду-вiку не бачив... Очi Горобенковi стали великими i перелякано дивились на Чернишова. В головi кублились думки, але оформити ?х Горобенко не мiг. ...Взяти двох жiнок i, не питаючись ?х згоди, тiльки через те, що вони полонянки, примусити голими позувати перед його робiтничо-червоноармiйською авдиторi?ю... Це занадто жорстоко. Це просто навiть дико! Ех ти, Миша Чернишов! На?вне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, рiже хворому котовi тупим ножем хвоста!.. I раптом Костевi подумалось: "А що, коли б Надю - Чернишов отак... за натурницю?.." За плечима по спинi блискавкою шмигнув холод, але Горобенко стрепенувся, рвучко встав i твердо промовив: - Добре. Пришли цих офiцерш. Вони здадуться... Ну, ходiм. Ми, зда?ться, вже спiзнилися на збори. Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Черни-шов поспiшно набивав паперами свiй портфель. XVIII Було накурено й душно. Махорочний дим синiм серпанком оповив велику залу, i вiд нього тоскно болить голова. Щось зiпсувалось у проводах, i електрики нема. Горять свiчi. Горять урочисто, та?мничо i нiби пересторожливо. Крiзь одчиненi вiкна з правого боку пробива?ться несмiливо мiсячне промiння i губиться в кiмнатi. Свiчi освiтлюють кiлька облич, викарбовують на них глибокi зморшки, утрирують вирази, i тому, наче надолужуючи це, темнiшими обрисовуються потилицi й випливають iз темряви волохатi силуети багатьох людей. Свiчi тихо мигтять, i ?хн? мигтiння так само тихо познача?ться на обличчях. I обличчя свiтлiшають i темнiшають. Хтось говорить. Так, говорить голова повiтового полiтбюро (власне, i так краще: не було плутанини - повiтово? чека) Зiверт. Але тиша вiд свiч така велика, така трiумфальна, що, зда?ться - Зiверт зовсiм не говорить. I нiхто не говорить. Вiдбува?ться якась велика, масова пантомiма. I рiзкi риси освiтлених свiчками облич сповненi вщерть звуками, i одкритi, рухливi уста - тишею. Через це загальнi збори парторганiзацi? видаються змовницькими, й слова Зiвертовi, що, як далекий вiдгомiн, вибухають десь попiд стелею, пiд вiкнами, лунають покликом, лунають майже пророче. - ...Будуть жертви, будуть тяжкi втрати. Ми мусимо до цього приготуватись. Банди стали занадто зухвалi. Вони загрожують тепер навiть мiсту. Не далi як позавчора, вони розтерзали продробiтникiв - комунiста Кiрпiчнiкова i комсомольця Фейгiна. Ми мусили в Журавному розстрiляти половину заручникiв, але треба буде ще i ще. Мiндальничати нема чого, товаришi. Розпеченим залiзом витравити бандитизм!.. Худе, з випнутими вилицями й запалими щоками, Зiвертове лице губилось, зникало пiд його великими, блискучими очима. Очi ковтали лице. Блiдiсть цього лиця була нiби тiльки для того, щоб обрамити легкою журою те зречення вiд усього стороннього i тверду непохитнiсть, що горiли огнями в його очах. Зiвертово? постатi за чужими потилицями Горобенковi не видно було, тiльки тулуб у френчi, i помахи рук злились у нестримний вольовий рух, у якусь справдi крицеву динамiку. Збори тривали вже четверту годину, але стоми не почувалось. Яка стома? Де вона? Зникли склоки, зникли дрiб'язковi рахунки, що шарудiли в буднях органiзацi?, ?х наче нiколи й не було. А натомiсть росло щось одностайне, щось велике i незвичайне. Може, геро?чне? Може, просто неминуче? Залiзно неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте, чути фiзично, як воно сповню? тебе всього, налива? мозок, налива? жили, пружинить м'язи. I не вiдрiзнити, де це воно кiнча?ться в тебе, де в твого сусiди, в Криче?ва, Дружинiна, Попельначенка. Воно спiльне, i кожний у ньому мала, але конче потрiбна частка. I це зрозумiло: насуваються чорними валами грозовi хмари. Ще тiльки чути вiддалений гуркiт грому, але тиша довколо густiша? i ось-ось ?? розiтне вогнева стрiла. Хто зна, що дi?ться зараз, у цю хвилину, там, де серед золотих нив i зелених га?в згрудились табунцями села? Чи ще живий Гарасименко i ще багато ?х, наших, розкиданих поза мiстом, наших, розпорошених у хаосi безладдя, повстання i ру?ни? Де ви, що з вами, нашi далекi сiльськi товаришi?.. I ставала ще густiшою тиша в кiмнатi, i та?мничiше мигтiли свiчки. А Зiвертiв голос - не декламацiйно i навiть без пафосу, а дiловито, обмiрковано i обчислено - далi: - ...Але насамперед треба вирвати в бандитизму жало, вирвати йому язика. Треба помацати добре цих усяких просвiтян, цих колишнiх членiв укра?нського нацiонального союзу... Треба, нарештi, витягнути на денне свiтло цих фабрикантiв лiсово? iдеологi?!.. По цих словах знову щось мимоволi тьохнуло Горобенковi i забилось у грудях, але вiн зараз же розчавив його в собi. Вiн навiть трохи посунувся наперед i зкову пожадливо слухав Зiверта. I гартованi Зiвертовi слова вабили його, примушували слухати. Вiн схоплював його слова живими, поки вони ще не встигли закоренiти в його пам'ятi трафаретом, як усякi слова з безлiчi усяких промов, але настирливо хотiлося Горобенковi збагнути: хто вiн? Нi, нi - не те що, чи вiн латиш, чи поляк, чи ?врей. (Це таки справдi якась iнша раса!) Нi, зовсiм не те. А ось що. Вiдкiля це? Вiдкiля ця динамiчна постать, палючий пломiнь очей i гартованi, блискучi, як лезо кинджала, слова? З катакомб? З римсько? таверни, де сходяться на нараду гладiатори, чи з трибуналу iнквiзицi?, чи з вогнищ таборитiв, або, може, з пiдпiлля "Народно? волi"?.. I зовсiм не те. Якi можуть бути порiвняння! Абсурдi Реально i просто: Зiверт - це згущене втiлення всi?? цi?? кiмнати, взагалi - тисяч кiмнат з електрикою або з свiчами, з каганцями або без них, тих кiмнат, що раптом молодими бруньками взялися на засохлому деревi старого життя. Це той нерв, що найбiльше реагу?, коли збурено iнстинкт партiйно? самоохорони. Горобенко напружено вдивлявся в рухливi, гострi, великi очi, а думки снували йому далi образ Зiверта. ...Зiверт - з тих небагатьох, що вже цiлком перейшли межу вчорашнього. I ти, i Чернишов, i Дробот - всi ви ще тiльки чвала?те сво?ми стежками, а вiн уже далеко по той бiк. Через те в Зiверта (без пози, а цiлком натурально) сидить i поет, i рахiвник, i нiжна лiра (так, так - вiд кого це я чув? - Зiверт прекрасно гра? на скрипцi, вiн просто вiртуоз) , i скривавлений меч. I це, врештi, зрозумiло, чому в Зiверта сплелися в одне неподiльне темперамент дикуна i вища математика. Це люди, що наперекiр усьому дотеперiшньому, усталили звичку доводити дiло до кiнця. Вони мусять довести його або вмерти. Власне, не вмерти. В тому-то й рiч, що вони нiколи не вмруть. Що б там не сталось, а вони житимуть у людськiй уявi, в легендi, як титани, як смiливi, залiзнi кон-квiстадори, що насмiлились першими ступити на невiдомi береги соцiально? правди. По ?хнiх слiдах, облитих сво?ю i чужою кров'ю, виростуть хризантеми поем, романiв, казки. В спогадах дальнiх поколiнь цi маленькi Зiверти встануть в один шерег з Маратами, Робесп'?рами, Домбровськими, Делаклюзами, Гонтою i Залiзняком. Ось у чому сила i краса Зiверта, а з ним i всi?? цi?? колотнечi, всiх цих тривожних, мобiлiзованих до останньо? секунди нинiшнiх днiв!.. Зiверт пiднiс до рота маленькою рукою шклянку води й енергiйно ковтнув кiлька разiв. Потiм лице напружилось, усi зморшки потягнулись до очей, наче намiрились i ось зараз рвучко стрибнуть уперед. - ...Треба розчавити бандита, iнакше бандит розчавить нас! Мусимо негайно ж послати на села наших найкращих товаришiв. Треба напружити ввесь партiйний органiзм i тримати на суворому облiку кожного його члена. Рiзкi Зiвертовi жести пахтiли зарядом величезно? енергi? i настирливо? упертостi. Було якось чудно дивитись на його маленьку, непоказну фiгурку, i ставало просто незрозумiлим, як могла вмiщатись у нiй така мiцна кована воля i невичерпна енергiя. I здавалось, що ця фiгурка зовсiм тут випадкова, вона нiби пришита через якесь непорозумiння до Зiвертових очей, i було досадно на це миршаве тiло, що не могло увiбрати в себе всi?? Зiвертово? потуги, i на великий, не про зрiст френч, що телiпався, мов опудало на великому вiтрi... Коло столу блиснули мiнiатюрними автолiхтариками шкельця вiд пенсне, i Криче?в помалу встав. - Отже, дозвольте, товаришi, оголосити список мобiлiзованих на продроботу товаришiв. Горобенко зупинив дихання й увесь полинув у слух. Кожне прiзвище лунко падало краплею i зникало. ... Завадський, Хоменко, Чернишов, Кицiс, Дружинiн... "Чернишов, Дружинiн, добре, а де ж я?" Краплi падали далi. Розмiрене, чiтко, лунко: ... Фролов, Потрясов, Худолiй... I знову повторились Горобенковi Зiвертовi слова - "мусимо послати наших найкращих товаришiв". Горобенко перепитав себе: "Найкращих? Ну так - Дружинiн, Хоменко, хто ще там?" Знову блиснули шкельця Криче?ва: - Всi названi товаришi мають завтра ж прийти до парткому по мандати i зброю. Збори закiнчено... Горобенко все ще не мiг збагнути, що i список уже закiнчено. Навколо нього розсувались лави й стiльцi, вставали потомленi люди, десь перелякано застрибало полум'я свiчок. I тiльки коли вся кiмната до само? стелi, аж через одкритi вiкна на вулицю, заповнилась "Iнтернацiоналом" i в тому спiвi багатьох людей дихнула на всi груди уперта воля боротись i перемогти, тодi Горобенко зрозумiв, що список мобiлiзованих вичерпано i в тому списку Костя Горобенка нема... Не хотiлось iти цодому. Повний, виточений по краях мiсяць спокiйно котився вгорi над майданом до сво?? одвiчно? безцiльно? мети, i вiд цi?? безцiльностi й вiчностi ставало на душi легше i спокiйнiше. В срiблясто-зеленому потоцi, що мертво, без угаву лився навскiс згори, потонув майдан, повiтовi доми, липи, i мiсто видавалось трошки фантастичним, зажуреним i кращим. Кость проминув гiллястi липи, що оточили соборний цвинтар, i навмання пiшов Старо-Ки?вською вулицею. Була пiзня година. Вулиця розляглась перед очима порожня, мертва, i тiльки десь удалинi, де мiсячне промiння сплело з дерев вибагливе фе?ричне склепiння, глухо i ледаче гавкав чийсь собака. Во?нне становище, i обивателi - хто з острахом, хто безбентежно - давно вже сплять. I це дуже добре. Кость не заважатиме ?м, i вони не заважатимуть Костевi. Спiть собi мирним солодким сном, обивателi! Вам, певно, i не сниться, яка то, по сутi, хороша рiч - спокiйний, безтурботний сон!.. Але Кость Горобенко цi?? ночi не засне. I не треба спати. Хай куняють будинки i гавка? з нудьги собака. Кость хоче спокою. Мiсяць ллятиме й далi срiбну, нечутну зливу, а знайома, мовчазна, порожня вулиця розкаже Костевi багато-багато. Кость радо слухатиме ?? простеньке, невибагливе, провiнцiальне оповiдання. Це - збоку глянути - смiшно, мабуть, але, кiнець кiнцем, кожнiй людинi вiльно на самотi робити собi те, що да? ?й втiху i радiсть. Кость тихо йшов замислений кра?м пiшоходу, а за ним силкувався вибитись з-за дерев мiсяць, щоб котитись собi далi в невiдомi небеснi вири - без командировки, без клопоту i без думок. XIX Чого вiн прийшов сьогоднi до малярсько? студi? - Кость Горобенко i сам не знав. Розумi?ться ж, не того, що сьогоднi вперше студiя матиме живу "натуру" i ця натура - голi бiлогвардiйки. Яке Костевi до них дiло? Хiба не однаково, як використовують цей бiлий труд? Чи цi жiнки миють по установах пiдлоги, чи чистять картоплю, чи позуватимуть? Далебi, Костя це зовсiм не обходить. Та до того ж це справа юрвiддiлу, полiтбюро чи ще кого там. Костевi - однаково. Вiн просто прийшов перевiрити працю студi?. Адже ж пiсля ?? вiдкриття, пiсля мiтингу на вiдкриттi, вiн ще нi разу не був тут. Студiйцi вже посходились. Це переважно червоноармiйцi мiсцево? карроти, кiлька молодих комсомольських облич i два лiтнiх робiтники. Вони розсiлись на незручних низеньких шкiльних партах, що ?х привезли сюди з яко?сь школи, i почали стругати олiвцi, витягати гумки. Молодцюватий кирпатенький комендант студi? Колька Носов, мов школярам, пороздавав студiйцям папiр, i студiя вже налагодилась працювати. Важкуватий у рухах, давно не голений, брезклий на виду, керiвник студi? Фiцхелауров зважив за потрiбне попередити свою авдиторiю. - Сегодня, товарищи, ми будем рисовать двух женщин. Я попрошу вас работать спокойно (вiн хотiв сказати: "Без всяких там шуток й насмешек", але подивився вбiк на Горобенка i, подумавши, виправився), также буду просить не мешать товаришам женщинам нам позировать. Итак, приготовьтесь... Товарищ Носов, пригласите... - звернувся вiн до коменданта. Це попередження i якийсь вiдтiнок урочистостi в словах Фiцхелаурова не подобались Горобенковi. Робив би вже просто, одразу! Фiцхелауров пройшовся важкою слоновою ходою перед партами i знову скоса глянув на Горобенка. Вiн дивився не по-звичайному: спочатку коло куткiв очей збiгались зморшки (очевидно, пiд шкiрою жваво працювали маленькi м'язи), потiм уже автоматично пiднiмались повiки i з-пiд них виглядали двi солоденькi родзинки-зiньки. Цей погляд Горобенковi не подобався ще бiльше. Вiн подумав: якийсь непевний дуже тип... Вiдкiля вiн узявся в цьому мiстi? За дверима в сусiднiй кiмнатi метушився, щось комусь пояснюючи, комендант студi? Колька Носов. Вiн приладнав збоку коло тих дверей ширму i, коли за ширмою почулося шарудiння жiночо? сукнi, легенький трiск кнопок i гапликiв, аудиторiя нашорошилась i посерйознiшала. Лиця всiм звузились i навiть трохи зблiдли. I ось з-за ширми в сiрому купальному халатi тихо вийшла на помiст жiнка. Не зводячи з пiдлоги очей, блiда, вона ступила кiлька крокiв i стала. Великий, незграб?шй халат висiв на нiй, як на хворiй. Жiнка хвилювалась. Фiцхелауров поспiшно пiдiйшов до не? i чемно подав дзиглика. - Пажал-ста. Разрешите снять? - Фiцхелауров, не дожидаючи вiдповiдi, приторкнувся до плечей халату, i халат, оголяючи бiлiсть грудей, стегон i нiг, упав на пiдлогу. Жiнка здригнула i мимохiть соромливо затулила руками рожевi пуп'янки грудей. Вона боязко глянула на аудиторiю, i ?? _щоки зайнялись огнем. Фiцхелауров занадто чемно, але в тон же час хазяйновито порався коло не?. - Ваша фамилия - разрешите? Аудиторiя прикипiла до парт i не дихала. Жiнка ще бiльше зашарiлась i ледве чутно прошепотiла: - Шигорина... - Пажал-ста, товарищ Шигорина... Будьте ласковн - голову немножко левее й назад... нет, нет, только немножечко назад. Разрешите я вам поправлю. Фiцхелауров, як хiрург, цупко взявся за жiночi скронi й покрутив. Жiнка слухняно вертiла головою. - Больше подайте грудь... Вот так. Прекрасно. Прекрасно. Будьте любезны - в такой позе. Фiцхелауров пильно оглянув жiночу позу ще раз i тодi обернувся до парт: - Начинаем, товарищи! Пажал-ста... Студiйцi нерiшуче почали малювати. ?хнi руки непевно виводили контури гарних плечей, волосся, а жiнка вже заспоко?лась i поволi призвича?лась до сво?? пози. ?? чорне розпущене волосся, перев'язане позаду стрiчкою, важко падало за спину, але одне пасмо одiрвалось i лягло на грудях. Жiнцi це, очевидно, подобалось. Вона крадькома глянула на нього, неначе перевiряла, яке це може справити на глядачiв враження, i тодi цiкавим, досвiдченим оком прожогом пробiгла по студiйцях. Фiцхелауров знову пiдiйшов до не?. - Сколько времени вы сможете так выдержать? Жiнка знiяковiла й поспiшно вiдповiла: - Нет, нет, пожалуйста... Я папрашу атдахнуть, кагда устану. Фiцхелауров почвалав до парт виправляти студiйськi вправи. Горобенко присiв на стiльцi пiд стiною коло плакату. Жiнка спинила на ньому чорнi цiкавi очi, й Горобенковi здалося, нiби вона, злегка кокетуючи, мотнула плечем. ?х погляди раптом близько зустрiлись, i жiнка мов опеклась, не витримала, перевела очi на помiст. Але тепер Горобенко знав уже, чого вiн прийшов сюди. Сюди треба було прийти. Треба було глянути в цi чорнi очi, в саму ?х порожню глибiнь, щоб зненавидiти. Так - зненавидiти! Тобi, як iнтелiгентовi, Костику, бракувало саме ненавистi, то? свято? ненавистi, без яко? нема велико? любовi. Але тепер вона буде в тебе. Буде! Ось перед тобою нiжна пелюстка реакцiйно? лiле?. Ти пригаду?ш ??? Вона теж маленький, але виразний, як самоцвiт, уламок з твого минулого. Пам'ята?ш: гусарський полк у цьому ж мiстi, паради, хвацькi офiцери, бали на Новий рiк та Великдень i маскарад на водохреща. Ти того не бачив. Тiльки знав про те. Чув. А ось - повiтове кiно, де щотри днi бува? змiна картин. "Видовая, драма, комическая". Де вся змiна в тому, що - або "прекрасная видовая", або "жуткая драма", або "сильно комическая". I так кожнi три днi. I знову, i знову. Пригадав, Костику? Це тво? гiмназiальнi роки. Тодi ще ти не знав Надi. I ось ти, маленький, соромливий гiмназистик, з кутка фой? коло дверей до третiх мiсць вiддалiк вдивлявся в чорнi каракулi й широкi криси пiд страусовим пером. Ти мiг дивитись тiльки на криси, бо тi чорнi очi нiколи не дивились на тебе. Коло них тихенько дзвонили остроги, поблискували гусарськi погони, i то для них були погляди i усмiшка чорних очей. I одного разу, саме в цьому ж кiно, коли виходили з сеансу, панi в каракулях впустила редикюля. _Ти прожогом метнувся долу, схопив тремтячими дитячими пальцями редикюля й подав. Тодi ?диний раз чорнi очi на хвилину подивились на тебе i ласкаво посмiхнулись, мов кинули тобi "на чай". То тiльки ?диний раз... I ось зараз цi очi вдруге подивились на тебе. Але ти бачиш добре й сам: то не ? недосяжна царiвна чорно? мрi?, як видавалось тодi в кiно. Це офiцерша. Це власниця дорогоцiнного краму - прекрасного тiла й чорних очей. Поза цим у не? нема нiчого. Коли хтось нацiоналiзу? цю ?? останню власнiсть, вона буде дуже вiдразною жебрачкою. Просто шльондрою. Миша Чернишов, далебi, мав рацiю не турбуватись за ?хн? самопочуття в позi натурниць. I ця гарненька дика кицька в наших свiйських радянських умовах прекрасно зна?, як котиру?ться на житт?вiй бiржi цiна ?? краму. Так, так. Ось. Жiнка справдi вже цiлком оговталась i вже без усякого сорому й нiяковостi позувала. Iнодi вона мимоволi за звичкою поправляла на скронях сво? пишне чорне волосся, i тодi легко здiймались угору рiвнi виточенi руки, випинався гарний лiкоть i ледве помiтно чорнiли темнi плямки пiд пахвами. Це впливало на авдиторiю. Вона почала сопти, тихенько, крадькома перешiптувалась, але зрештою малювала вже жваво i старанно. Дехто пiдпускав навiть дотепи. Жiнка з робленою стомою, млосно одкидала голову, тодi хвилювались трохи ?? груди, i пiсля цього, вже переможно, з ледь помiтною усмiшкою, вона гуляла очима по студi?, поки не натрапляла на Горобенка або Фiцхелаурова. Тодi вона знову удавала, нiби нiяковiла й соромилась. Горобенко з огидою подивився ще раз на ?? лице й подумав: "Через три сеанси вона почуватиме тут себе, як удома. Вона почне флiртувати з ким-небудь або навiть зв'яжеться з Фiцхелауровим. Коли не фактично, то принаймнi в психiцi, в потенцi? - це, по сутi, справжня повiя". Горобенко злостиво посмiхнувся: "Ось вона, ця "блакитна кров"!" Фiцхелауров помiг жiнцi накинути халата. - Спасибо. На перами раз достаточно... Вы устали?.. Пожал-ста... Вiн подав ?й руку зiйти з помосту, й жiнка грацiозно вiддалилась за ширму. Коло дверей кiмнати крикнув комендант Колька Носов: - Аглая Кононова! Ваша черга. Виходьте. Знову за ширмою зашарудiла сукня, похапливо затрiщали кнопки i далеко ранiш, нiж на це сподiвалась авдиторiя, з-за ширми вийшла друга жiнка. Вона ступила крок до помосту, але раптом, нiби опам'ятавшись, розмашисте, як чорнi крила, одкинула халата i гола гордовито вийшла на середину помосту. Ця не нiяковiла й не соромилась. Вона закинула назад голову i зухвало, з викликом дивилась уперед, кудись крiзь стiну, понад головами студiйцiв. Каштанове волосся хвилясто бiгло ?? тендiтною спиною i лиснiло, посрiблене, проти вiкна. ?? довгi вi? трохи ховали блакитнi великi очi, але з то? вогкувато? сутiнi горiло стiльку гнiву, стiльки ненавистi й зневаги, що навiть Фiцхелауров трохи спантеличився. Вiн стояв мiж нею i партами i розгублено тер сво? пухкi, як iз тiста вилiпленi, долонi. Студiйцi простодушно пороззявляли роти й, враженi, дивились на натурницю. Жiнка злегка мотнула головою i ?? маленькi, мов рiзьбленi, вуста незадоволено ворухнулись кутиками. - Я гатова! Что прикажете? Це збудило фiцхелаурова й повернуло його до звичайного стану. Вiн моторно закрутився коло помосту, ставлячи дзиглика, однiс для чогось сво? папери з помосту на лутку, наче вони могли затулити жiнку перед студiйцями, i заходився ?? садовити. Горобенко не чув уже його постiйних професiйних фраз. Ця струнка жiнка сво?ю справдi надзвичайною оголеною красою майже слiпила очi. На ?? голу прекрасну постать важко було дивитись i в той же час страшенно тягнуло дивитись. Було щось сильне в цiй красi. Сильне й жорстоке. Фiцхелауров, як i до першо?, простягнув до ?? лиця руки: - Немножко левее... разрешите, я поправлю... Жiнка легким рухом долонi спинила його. - Нет. Я сама... Жiнка сказала це просто, але так твердо, що руки Фiцхелаурова одразу ж упали долу, мов по них хтось зненацька рiзонув стеком. Фiцхелауров зiйшов з помосту i впалим, глухим голосом запобiгливо промовив: - Кагда устанете, будьте любезнь?, скажите... - Пажалуйста. Жiнка, мов прип'ята, застигла на дзиглику в указанiй позi. ?? руки мiцно держались за край дзиглика, пружнi, майже дiвочi груди випнулись наперед до студiйцiв, i очi лягли десь угорi на карнизi. Жiнка сидiла цiлком спокiйно, вона навiть нiби сумлiнно виконувала вказiвки Фiцхелаурова, але в усiй ?? позi, в тому кинутому далеко понад людей, що ?? оточували, поглядi було стiльки незалежностi i зневаги, що здавалось, то сидить не ув'язнена звичайна офiцерша, а то - якась королева iз тьми середньовiччя, що зараз наказуватиме сво?м джурам i челядi. Воно, проте, так i було. Ця жiнка, прикута до сво?? пози на дзиглику, скоро вона з'явилась, одразу ж опанувала авдиторiю. Вона схопила ?? тонкими мармуровими пальцями з перламутром маленьких нiгтiв i боляче притиснула до дзиглика... Нiхто з студiйцiв не малював. Тiльки два лiтнiх робiтники почали мляво зарисовувати ?? чоло, але з того нiчого путнього не виходило. На чоло впав од вiкна вiдблиск, але ввижалось, нiби то горить зоря i жiнка зовсiм не гола, а вбрана в тонку коштовну тунiку. Нiхто не помiчав ?? наготи. Студiйцi з побожнiстю дивились на ?? лице, i очi ?м туманились, пойнялись сумом, заволiклись безвихiдною тугою. Багато з них бачило гарних i поганих жiнок. Вони голубили тих жiнок, цiлували i брали. У вiчному потоцi днiв тi жiнки загубились, стерлись, як стара чорнильна пляма. Але тако? жiнки нiхто з них не бачив. Ця жiнка вимотувала з самого споду ?х зiм'ятих в ешелонах революцi? душ забутi казки давно померлих бабусь про королiвен, тридев'ятi царства, жар-птицю... Ця жiнка справдi - з казки. Вона сидить перед ними зовсiм гола, але нiколи-нiколи це чарiвне тiло не належатиме жодному з них, навiть усмiшки, навiть лагiдного погляду не вирвати з ?? мiцно стулених уст i одкритого, готового змагатись бiлого чола. Цю жiнку можна роздягнути, але зiгнути, кинути долу - нiколи. Вона прийшла для них iз казки, з небуття i пiде туди ж. Ця краса, це найкраще з усiх минулих розтрощених лiт, належить не ?м. Це тiло вiддавало сво? божевiльнi пестощi тому, кого вони, смiючись i не помiчаючи, розтоптали. Хто ж знайдеться, звитяжець дужий, що приборка? цю жiнку? Хто пiдiйме i покладе до кишенi, як сво?, цей безцiнний дiамант, що лежить, дратуючи, перед голодною юрбою! Було тужно дивитись на цю гордовиту, незламну красу. I було кривдно i боляче... Фiцхелауров не важився порушати цi?? набрякло? тишi. Вiн навшпиньки ходив помалу перед партами i не вдавався до студiйцiв. Тiльки на зворотах вiн нишком, як кишеньковий злодiй, глипав на натурницю й думав: "Вот бы с кого рисовать боярыню Морозову. Потрясительно редкостнь?й зкземпляр!" Горобенко почував себе зле. З його