Борис Антоненко-Давидович. Смерть ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ За життя розплата тiльки кров'ю, Тiльки смертю переможеш смерть. Василь Еллан. I Кость Горобенко оглянув свiй партбiлет, i на цей раз чомусь надто виразними i многозначними здалися йому кiлька таких знайомих i звичайних слiв: Росiйська Комунiстична Партiя (бiльшовикiв). Кость в'яло подумав: це нiсенiтниця - друкувати укра?нською мовою "росiйська"... А втiм, не це, власне, впадало в око i настирливо вимагало на самотi витягати з кишенi рожеву книжечку i вдивлятися в першу сторiнку. Вся суть, уся непорушна сила ??, що концентрувала Костеву увагу протягом кiлькох мiсяцiв, була в тому, зда?ться, зовсiм зайвому словi, що притулилося збоку, заховалось навiть у дужки, але яке насправдi було i не зайве, i не звичайне - (бiльшовикiв)... "Бiльшовик!" - це зовсiм не те, що "комунiст". "Комунiст" - це термiн новий, i Кость призвича?вся до нього одразу, навiть зрiднився з ним. А ось iз "бiльшовиком", цебто з тим самим бiльшовиком, що за недавньою термiнологi?ю, - на вiстрях багнетiв "нiс iз пiвночi, з Росi?, на Укра?ну..." - нi. Кость поклав партбiлет на стiл i озирнувся по кiмнатi. Було тихо. Крiзь одчинене вiкно iз саду долiтало однотонме щебетання яко?сь безглуздо? пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захiд сонце, i його кволе промiння позначилось на стiнi сiруватою мармуровою мережею. Розкиданi книжки, штани на подушцi, наган на столi - все це було нiме й глухе. Нiщо не могло пiдслухати Костевмх думок, щоб потiм нишком, у закутках, за спиною, шепотiти помiж членами органiзацi?. Кость спокiйно подивився крiзь вiкно в сад i тихо сказав самому собi: - Я - бiльшовик... Вiн хотiв це донести до самих глибин свiдомостi, але _й на цей раз спорснув. Кость знiяковiв i стомлено сiв. На вустах заграла легка iронiчна посмiшка. Було непри?мно. Отак само вiн колись обдурював батькiв i ховався з "одиницею" за диктант. Яка рiзниця? Тодi - "одиниця", а тепер - тi два будинки, що ?х мав колись до публiчного торгу нетяга-батько в цьому ж мiстi, i та гiмназiя, що сто?ть i досi на розi двох вулиць у садку, але вже мiстить тепер у собi педкурси. Це вони муляють комунiстичне сумлiння, або, кажучи просто, - душу, це вони не дають змоги спокiйно, як i всiм iншим членам органiзацi?, почувати себе бiльшовиком. Вони. Кость сперся лiктем на стiл i подумав: "Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрiбним буржуа - це так. Факт. Ба навiть - вiн цiлував соборному настоятелевi, каштановолосому панотцевi Гавриловi, руку i його сестра, що колись була менi рiдною тiткою, - вдруге замужем за вихрестом-купцем - це також правда. Це все так. Але батько потурбувався вмерти за рiк до революцi?, i, нiвроку йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що вiн був мiй батько, i вдячний йому, що його тепер нема. В мене нема? тепер нiкого. I це так само правильно. Я не вiдповiдаю за батькiв. А втiм, що ж: одним судилося бути спадко?мцями свого класу, а iншим - ренегатами. Хай за ?хньою теорi?ю я - "дрiбнобуржуазна iнтелiгенцiя". Я кажу трохи iнакше - ренегат дрiбно? буржуазi?. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось iнший. I нема? менi нiяких докорiв вiд самого себе! Так, я був укра?нський нацiоналiст, я був за голову повiтово? фiлi? нацiонального союзу; в цьому ж мiстi я, безусий юнак, що допiру скiнчив гiмназiю, виступав у 1917-му на мiтингах, розпинався на всяких зiбраннях за "неньку", закликав собi в свiдки спорохнявiлу пам'ять усяких Сiркiв та Гордi?нкiв. Це все вiдповiда? дiйсностi, i я не ховаю це нi вiд кого. Це було ранiше, а тепер я..." Кость знову зупинився, але напружився i голосно вимовив: бiльшовик! Але враз виринула, чи з гiмназi?, чи просто з дитячих лiт, казочка i стало смiшно й сумно. Якийсь алхiмiк дошукувався фiлософського каменя. Вiн перемолився всiм святим, яких тiльки знав, благав богородицю, нарештi самого Христа допомогти йому, але всi вони були мовчазнi, як звичайнiсiнький камiнь з його дому. Тодi алхiмiк прокляв ?х гамузом усiх i звернувся до сатани. Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: "Ти знайдеш те, чого шука?ш. Тiльки - одна умова, друже мiй: тиждень не думай про бiлого ведмедя". Нещасний алхiмiк, що, зда?ться, нiколи за все сво? довге життя серйозно не замислювався над ведмедями взагалi, а бiлими зокрема, цiлий тиждень нi на хвилину не мiг позбутися цi?? навiсно? думки про бiлого ведмедя. Горобенко, посмiхнувшись, подумав: "Бiльшовик" - це мiй бiлий ведмiдь, але якого ж фiлософського каменя дошукуюся я?.." Вiн поклав у кишеню партбiлет, узяв наган, щiльно зачинив вiкно i вийшов iз дому. Це кляте повiтове мiсто з його безглуздими брудними завулками, шопою на базарi, незграбними рожевими купецькими домами, мiсто, де всi знають про кожного всяку дрiбницю й одне одному осточортiли, це мiсто - свiдок. Воно зна? все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським портретом, коли була манiфестацiя з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним лiворуч вулиця, де жила в сво?? тiтки Надя... Кость швидко ступав по м'якому базарному поросi. Тепер базар був мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напiвзруйнованi ятки. Це жертви боротьби комунвiддiлу з приватним торгом. Вiд яток смердiло людськими екскрементами, i довгий понурий м'ясний ряд скидався на перекинутi кiнськi кiстяки. Десь у кутку пiд кам'яницею, як неприкаянi, сидiли кiлька перекупок з яблуками, ще далi селянський вiз, збоку мур, i на ньому розсiчений ринвою напис: "Сапожная мастерская Уездсо/беса". Ринва нещадно розлучила двi частини слова i зробила так, що коли "уездсо" почувало себе якось сиротливо й самотньо, то "беса" було нiби саме на мiсцi. Воно глузливо одскочило вiд ринви i, показуючи вгору язичка вiд "б", знущалось з правовiрних мiщан. Це ширило мiж перекупками, колишнiми купчихами й казначейшею всякi непевнi чутки й пiдпирало ?хнi гадки щодо антихриста (самi ж признаються, що - бiсове...). Горобенко зненацька подумав: "А ось коли б написали по-укра?нському - цього б не було, хай би й ринва розiрвала". Проте одразу ж стало соромно свого власного примiтиву. I потiм вiн звернув увагу на цей мур не через "беса", а тому, що тут розстрiляли когось петлюрiвцi, i Горобенко внутрiшньо посмiхнувся самому собi: "Власне, логiчно, за загальним ходом тих подiй, мене теж повиннi були б розстрiляти, i це дуже дивно, чому цього не сталось... Правда, я не був у вiйську, я, так би мовити, мирно полiтиканствував, але все ж таки..." Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю i ступив на схiдцi парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гiмназiяльного друга, тепер - це робiтничий клуб. Тут, звичайно, через брак велико? зали в повiтпарткомi, бувають загальнi збори органiзацi?. Пожовклi сосновi гiрлянди, паперовi прапорцi, неохайно прибитi портрети вождiв, забрудненi мухами й чи?мись пальцями плакати, розстро?не пiанiно, на якому вiчно хтонебудь несамовито вистуку? "Iнтернацiонала", - все це виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук, примiщенню бракувало душi. Люди приходили сюди - раптом. Гомiнкою юрбою вони враз заливали залу, приносили свiй пах шкiри, дьогтю, шмаровидла, махорки, навiть куряви сiльських дорiг, i тодi розсувались безладно стiльцi, пiдлога вкривалась недокурками i в кiмнатах стояв стовпом густий синюватий дим. А коли люди виходили, тодi в примiщеннi було тихо, самотньо й сумно, як на згарищi. Загальнi збори ще не почались. Партiйцi заповнювали залу й купами розходились по кутках. До Горобенка пiдлетiла Славiна. ?? пiдстрижене волосся не личило до худого обличчя невиразних лiт, i зовсiм уже дратувала якась каблучка на пальцi. - Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!.. Вона вчепилась худорлявими пальцями в його гудзика на сорочцi i почала нещадно крутити: - Де ж ви загаялись? Менi конче треба з вами поговорити. ?? росiйська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кiлька тонiв i перейшла в шушукання. Вона непомiтно потягла Горобенка в дальнiй куток. - Ви зна?те... Це неможливо!.. Це пiдрива? авторитет. Фiрсов учора виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче поставити на порядок денний... Аби ви знали тiльки, як вiн... Горобенко хотiв якось одчепитись вiд не?. Ця завiдувачка соцвиху справдi надто вже у?длива. Вiн одсунув на потилицю кашкета i мляво вiдповiв: - Це дрiбницi, товаришко Славiна; хiба тепер до них... Але Славiна крутила вже гудзика обома руками й поспiшно шарудiла словами далi: - Як дрiбницi?! Це компромету? нас усiх... Це ганьбить усю партiю... Та ви зна?те, що цей самий Фiрсов... Горобенко нетерпляче глянув у вiчi Славiнiй. Цю колишню вчительку видно всю наскрiзь: опозицi? шука? серед iнтелiгентiв... Стало знову непри?мно за себе - адже не пiде Славiна до Горбаня або Дружинiна шушукатись, а цiлить у нього: "Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко". Як це бридко! Вiн глянув на ?? тоненькi безкровнi губи i раптом подумав: "А мабуть, таки правдивi отi чутки, нiби Славiна - прижитна донька якогось тамбовського архi?рея..." - Таварищ Гарабенко! (Славiна зробила наголос)._ Нам обязательно надо обсудить это вместе... Горобенко сухим голосом зупинив ??: - Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу пiти поговорити... Горобенко рiзко повернувся й пiшов до яко?сь групи. Славiна здивовано подивилась йому вслiд, але похопилась i побiгла когось шукати... Горобенка перейняв Завальний. Вiн, як i завжди, схопив його руки понад лiктями й, наче випробовуючи м'язи, труснув кiлька разiв. - Здоров, Горобенко. Ну, як там "мова"? Завальний вишкiрив рота, i його пiдборiддя на?жачилось розмазаною усмiшкою. - Петлюрiвщину сi?ш, каналiя! Це ти Маркса укра?нiзував? - вiн показав на свiжi плакати, друкованi укра?нською мовою, i блиснув переднiм золотим зубом. Цi вайлуватi дотепи перли вiд Завального, як iз дуба, але крiзь посмiшку в ньому ?диному тiльки Горобенковi вчувалась товариськiсть i приязнь. Завальний був чи не один тiльки у всiй органiзацi?, що читав мiж iншим "Вiстi" i перегортав удома Шевченка. Горобенко вiдповiв йому по-росiйськи. - Слухайте, якого чорта ваш культвiддiл ще й досi не _налагодив клубно? бiблiотеки? - сказав Попельначенко. Попельначенко звик говорити безапеляцiйним, командувальним голосом, i це якось незрозумiле гармонiзувало з його ще надто молодими рисами обличчя й худорлявою постаттю. Вiн хлопча, але вiн - пестун органiзацi?. Попельначенко мотнув угору пiдборiддям: - Так що значить - нема?! Ма? ж цi книжки iнтелiгенцiя - реквiзнуть! Зв'язатись iз наросвiтою. Взяти, i баста! - Попельчаченко може це казати. Вiн з 18-го року в партi?. Попельначенко вирiс пiд ударами залiзним аршином свого батька-кравця. Вiн - "справжнiй пролетар". I щодо iнтелiгенцi? вiн не аби сказав. Вiн розумi? все. Цей клешоногий Попинака, як його прозвали в органiзацi?, - це хитрий тип. Вiн зна? куди закинути. А проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всiй Попинаковiй iстотi злостивiсть i розтягнули долу кутки його пухких губ. За що, власне, Попинаку люблять в органiзацi?? А люблять. Попельначенко засунув глибоко в кишенi штанiв руки й зневажливо прищулив очi з довгими чорними вiями: - Ти, брат Горобенко, сам ще, скажу тобi, на всi сто вiдсоткiв iнтелiгент. Тебе б послати разiв зо три розправитись iз куркульнею - отодi б витрусився, а так, як оце тепер... Попинака не доказав. Вiн закашлявся. Розкоти кашлю лунко розглягались по кiмнатi, летiли пiд стелю, i вiд них ставало усiм якось нiяково. В ближчих групах замовкли. Якась жiнка прибiгла з водою в iржавiй квартi. Папельначенко замахав руками i сердито сплюнув убiк. Горобенко уважно подивився на скарлюченого Попельначенка, i в головi, як хмаринка цигаркового диму, тихо пройшло i осiло: "Цинiк вiн усе ж таки..." Бiля стола голосно крикнув секретар парткому Криче?в: - Прошу, товаришi, зайняти мiсця! Прошу... Вiн заторохкотiв кулаками по диктi, а далi спокiйно i монотонне, немов звертався не до зали партiйцiв, а кудись лiворуч, у куток, кинув: - Пропоную обрати голову й секретаря... II Горобенко похапцем розклав у папки кучугуру штампованих папiрцiв, запхнув у портфель з шматком вiвсяного пайкового хлiба довгi писанi аркушi й на годину ранiш покинув свiй культвiддiл. Перед парткомом уже посходились партiйцi i незграбною масою рiзноманiтного одягу, взуття та обличчя розташувались тут же, на пiшоходi. Славiна й на цей раз не стрималась. ?? непокриту пiдстрижену голову на тонкiй i високiй ши? було ще здалеку видно. Мабуть, через цю тоненьку, але в'юнку шию, що на нiй раз у раз поверталась на всi боки ?? голова, Славiна скидалась на курку з породи голошийок. Як навмисне, Славiна носила бурякову блузку з великим вирiзом. У цьому вирiзi зiйшлися на герць Славiнова претензiя на декольте i партiйна пристойнiсть. Так i не знати було, хто з них перемiг, але, в кожнiм разi, ця блузка виставляла на очi всю негарну шию i справляла враження чогось обскубленого. Славiна прошмигнула дрiбненькою, курячою ходою помiж чоловiчими постатями i вчепилась руками в Горобенкiв портфель. Це одразу ж збурило Горобенка й нагнало ворожостi. Чорт зна? що за звичка безглузда - конче ?й треба крутити щось! Славiна мацала руками блискучий замочок портфеля i без _упину сiяла на всi сторони, куди тiльки поверталась ?? _голiвка, коротенькi слова. Це була навiть не мова, а якась усна шорстка стенографiя. З-пiд тонких губiв вилiтали недогризки слiв, без закiнчення, без початку; ?х Славiна перемелювала десь у вузенькому горлi, а на повiтря одвiювалось лушпиння i непри?мно порошило бесiдниковi ушi. - ...Тут дуже легко улаштувати дитячий садок... Але треба перше батькiв... Засiдання... Обмiрку?мо план i спiльну нараду... Ви в п'ятницю вiльнi?.. Потiм ще з гусинською бiблiотекою... Там сидить наша кандидатка, Андрiйченко, але це неможливо, ?? мiмiка й потiм, зна?те, поводження... Взагалi наш жiнвiддiл... - Славiна не скiнчила. Вона зробила гримасу, захитала головою й несамовито засiпала куток портфеля: - Я не знаю, я не знаю, до чого це все може призвести... Над цим треба задуматись... Але Горобенко прекрасно зна?. Славiна не терпить жiнвiддiлу в цiлому й кожну партiйку - зокрема. Вона принципово проти жiнвiддiлу. Жiнвiддiл i собi не любить Славiну, проте хоче накинути на не? роботу, але Славiна обмина? жiнвiддiл й вислиза?. Славiна одвела Горобенка на кiлька крокiв осторонь i витягнула до його вух шию. - А це як вам подоба?ться? Менi треба зараз на засiдання, кожний iз нас перевантажений роботою - i ось. Прошу. Суботник! Це ж - просто комедiя. Марширувати по мiсту... ?й-богу - пот?ха!.. - Горобенко безнадiйно глянув на Славiну. Вона як шевська смола. Далебi, вона отрую? партiйне життя. Вiд не? годi одчепитись. Його стомленi очi впали на ?? тоненьку шию, i вiн зненацька подумав: "Взяти б цю шию, цього стеблика з тiста, в кулак i стиснути поволi пальцями!.." Стало навiть смiшно: певно, Славiна тодi заверещала б i здохла, як ярмарковий гумовий чорт... Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмiстровий бас: - Строй-ся-я!.. Це командир кавескадрону Нестеренко. Його призначено командувати суботником, i чорний, зашнурований потрiбними й непотрiбними ремiнцями, френч випнув на пiшоходi сво? дебелi груди. На брук вийшли першими секретар парткому Криче?в i вiдповiдальнi. Вони вишикувались у шерег, а за ними з пiшоходу посунула сiра партiйна маса. Ця поспiшна викональнiсть наказу в Криче?ва та вiдповiдальних здалася Горобенковi демонстративною i пiдкресленою: "Республiканська псевдопростота!" З пiшоходу пороззявляли роти неодмiннi вуличнi хлопчиська, i сторожко стежили з вiкон трохи сполоханi мiщани. - ...а-агом а-аррш!.. Попереду стомлено майнув парткомiвський прапор iз золотою зiркою, i сотня чобiт вдарила по бруку. Хтось позаду затяг непевним, низьким голосом, але його пiдтримали середнi, далi при?дналися першi, i серед тихих вулиць розляглося не то по-солдатському, не то по-парубоцькому: ...В царство свободи доро-о-гу Грудью пролежим себе... Спiвали в один голос, не подiляючись на партi?, але старанно намагались компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слiв. ...Долго в цепях нас держали. Завюрвiддiлу легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Вiн давно висловився за те, щоб органiзувати з партiйцiв хор, але його iдею досi не пiдтримано. Вiн злiсно радiв, коли хтось зривався на високiй нотi або спiваки збивалися з такту. - Подравняйсь! Ать-два, ать-два... - Нестеренко впiвзвороту критично оглянув немуштрованi партiйнi ряди. - Дружинiн, ногу! Худорлявий Дружинiн, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до Нестеренка голову i одвернувся. Вiн мовчки змiнив маршовану ногу, i на лицi його знову пiд шкiряним кашкетом осiла тiнню втома i якась зашкарубла, суха мрiйнiсть. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони п'ятами, Славiна. Нестеренко забiг наперед, i вiдтiля знову долетiло його мiцне: - Крайнiй справа, пiдтягнись!.. Дружинiн сплюнув убiк i вилаявся. Вiн узяв пiд пахву свою стару, пошарпану папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокiйно запихкав димом. Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинiн - один iз небагатьох, що не ма? портфеля. Вiн уперто держиться сво?? нiкудишньо? папки. Чому? Славiна розв'язала це дуже просто - вiн завiду? вiддiлом працi. А хто ж не зна? цього платонiчного вiддiлу?.. Кость Горобенко раптом подумав: хто з них "обличчя" нашо? органiзацi? - Дружинiн чи Нестеренко?.. Збоку заторохкотiв старий земський тарантас з iнженером i пiдрядчиком. Це фахiвцi. Вони технiчнi керiвники суботника. Iнженерове пенсне блиснуло по партiйних рядах, але нiщо не змiнилось на його чеховському лицi. Вiн промовив щось сво?му хурщиковi i закурiв десь попереду. Горобенко довго дивився туди, вiдкiля долiтало перебiйчате тарантасове торохкотiння. Що думав про них цей "останнiй iз могiкан"? Вулиця поширшала. Були останнi хати передмiстя, але весела юрба хлопчакiв не покидала загiн. Вони бiгли обабiч вулицi, пустували, смiялися, пiдбiгали аж до рядiв i враз вiд самого тiльки Несторенкового погляду розсипались врозтiч. Цi хлопчаки, як у?дливi мухи, дрочили Горобенка. А втiм, Славiна ма? рацiю: навiщо ця бутафорiя!.. Хiба не можна було всiм позходитись на роботу в умовленому мiсцi без марширування й пiсень? Для чого це "подравняйсь" i сам Нестеренко в ремiнцях? I на якого чорта ця комедiя, що розважа? дiтлахiв i да? мiщанству привода глузувати!.. "Да? мiщанству привода глузувати?" - Горобенко спiймав самого себе i подумки почав судити. "Ти ще зважа?ш на мiщанство, тебе обходить, що воно буде казати? Признайся, тобi це не байдуже? Ти бо?шся його глузiв? Може, хочеш виправдатись перед ним, правда? Адже всi тi, що серед них ти жив iще так недавно, всi _вони - по той бiк, усi вони - мiщани. А хiба Надя не була такою? Хiба ?? родичi-купцi не живуть ще й досi на Мошенцi? Як вони думають про тебе i як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила й досi? А Надя ж!.." Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось вiдрадне, щось болючо-при?мне, що виправдувало, прощало й вимiтало - як свiтлицю перед колишнiм святом - засмiчену душу. I тодi сотнi людей, зовсiм неподiбних одне на одного, здавались якоюсь суцiльною, злитою масою, такою чужою i далекою всьому провiнцiальному мiсту i його старосвiтським купецьким домам. Стало навiть радiсно й легко, коли кiнчилося мiсто i зблизька долетiв бадьорий сосновий дух. Iнженер iз пiдрядчиком давно вже стояли бiля купи лопат i кiлькох селянських возiв, коли загiн прийшов на _мiсце суботника. Iнженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посерединi носа, й флегматичне казав Нестеренковi: - Важно пiдсипати узвiз, мiст ще може триматися. Я попрошу розбити на партi?; однi копатимуть глину, а потiм, я гадаю, треба ще... Горобенко пильно подивився на iнженера. Вiн ходив з Нестеренком коло возiв i мляво давав указiвки. Тепер вiн уже не був нерозгаданим сфiнксом, як у тарантасi. Було одразу ясно, що цей "спец" нi за що ма? всю цю роботу, ввесь цей суботник. За iнших обставин - кiлька робiтникiв i пiдрядчик виправили б дорогу, полагодили б моста, та навiть поставили б нового (хiба земство не дало б належних коштiв?) - i все зроблено. Iнженер тiльки оглянув би вже готозевьке, для порядку дещо зауважив би пiдрядчиковi, а ввечерi вiн сiв би з доктором i мировим суддею за преферанс. А тепер: що ж - вiн мусить виконувати примхи цих дорослих дiтей i з ними вкупi кле?ти дурня. Йому, старому лiбераловi, навiть народолюбцевi, це тяжко, це моральнi тортури, але нiчого не вдi?ш. Проте цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум росiйсько? iнтелiгенцi?, що одiрвалася вiд народного пня. Цей шлях болючий i ганебний, але вiн ма? свiй кiнець. Iнженер прекрасно зна?, що хiба ж можуть довго утриматись тi, що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й культури - фiнiкiйцi, греки, Рим... Iнженер певний за майбутн?, а тепер вiн говорить чемно, але сухо й стримано. Горобенковi було шкода цю сотню людей, що з них принаймнi 70 вiрили в суботник, як у фетиш господарчого пiднесення, i ладнi були забути недо?дання i втому. Iнженерова млявiсть профанувала сильнi замахи рук. Здавалося, що iнженер крiзь сво? скептичне пенсне байдужим поглядом змаху? з лопат землю, гасить силу вдарiв i через це виходила не робота, а тiльки дитяча гра в робiтники. Хотiлось у тришия прогнати iнженера i його тiнь - пiдрядчика. Дружинiн сплюнув на долонi, взяв держак лопати i, наче вiдповiдаючи Горобенковим думкам, забурчав: - Понаводили начальникiв! Планувати ?м треба. Скажiть, будь ласка, - штука яка велика! Землю насипати самi не зможемо... А iнженер мовчки походжав мiж партiйцями i свердлив очима ?хнi спини. Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду iнженер постукав цигаркою об срiбний портсигар i чиркнув запалку. - Одiйдiть, будь ласка, ви менi заважа?те! - кинув йому грубо i з силою швиргонув вiд себе налопатник землi. Iнженер здивовано оглянувся i, чемно перепросивши, пiшов далi. Горобенко сердито кинув у його сторону: - Тиня?ться тут!.. - i жваво заходився працювати. Вже вечорiло, а наслiдки суботника були ще зовсiм мiзернi. Узвiз перед мостом було тiльки з одного краю вталовано, а з другого - лежала брилами свiжа земля, i перед самiсiньким мостом, там, де починались його гнилi дошки, вирячила чорну пащу велика дiра. Було ясно, що не закiнчити за сьогоднi навiть самого найпотрiбнiшого, i, певно, iнженер уже заздалегiдь радi?, але партiйцям хотiлося закiнчити. Вони старанно копали землю i пiдвозили ?? до мосту. Дружинiн хазяйновито змiцняв схил, i тiльки Нестеренко, повiтпродкомiсар Дробот та заворгiнстру стояли обiк дороги i про щось сперечались. Дружинiн зняв кашкета, витер з чола рукавом пiт i на хвилину обперся на лопату передихнути. Вiн глянув на Несторенкову компанiю i знову взявся до роботи. - Нi, ти менi спершу людину перероби, от що, - казав вiн далi до Завального, - через те, що кожний чоловiк по-сво?му сволоч. Розумi?ш ти? - Знову, "богоiскателю", завiв сво?, - заскалив зуби _Завальний, - мудру?ш ти щось багато! - А я тобi, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партiйного шелихвоста не зробиш людини, розумi?ш - людини, поти з цього нiчого не буде. Ось глянь, брат, на них, - вiн кивнув головою до Нестеренка, - "ать-два" вiн може, а лопатою - вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера! Ех!.. Дружинiн вилаявся i сердито замахав лопатою. Горобенковi хотiлось ближче пiдiйти до Дружинiна й поговорити. Було щось симпатичне в його худому безволосому, з глибокими зморшками обличчi. Коли глянути на Дружинiновi вуса та бороду, мимоволi пригаду?ться з географi? Iванова - "На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники"... У Дружинiна над ротом кiлька жовтуватих волосинок i на пiдборiддi де-не-де стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього Дружинiна! В ньому свiтиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справдi робiтниче - "вiд верстата". Край рiвчака сидiв у розстебнутiй камiзельцi голова деревообробникiв, Фролов. Вiн упрiв вiд роботи i стомлено витирав уболоченою рукою на лисинi пiт. Вiд цих рухiв на камiзельцi важко телiпався товстий посрiблений ланцюжок вiд годинника i дзвонив дешевими брелоками. Крiзь розкиданi постатi партiйцiв пишно пройшла, переступаючи лопати й брили свiжо? землi, Фролова. - Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси трохи... Фролова розв'язала клуночок iз пирiжками й поклала перед сво?м чоловiком. - Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник? Фролов потер мокрi пахви пiд сорочкою, мляво поводив очима навкруги й зiтхнув. Його трохи соромили пирiжки перед голодними партiйцями, i вiн вагався ?сти. Фролова зрозумiла це. Вона нахилилась до нього й нiжно прошепотiла: - Це нiчого, Сеня. Ти вiзьми ?х, i потiм - вродi як би до в?тру в лози - i скуша?ш там... Фролов сердито пробурмотiв: - Ну, добре. Iди додому. Нема чого тут!.. Фролова поспiшно пiдвелась i наостанн? шепнула: - Там которi присмаженi - тi з м'ясом, а то ще з капустою будуть... Славiна вiддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пирiжки, скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усi чули, сказала: - Удивительно - как крепко иногда держат наших товарищей мещанские привычки!.. Фролов не дочув ?? слiв. Одначе вiн пiдозрiло подивився на Славiну, встромив у землю лопату i нишком пiшов у лози. Вже зовсiм стемнiло. Десь за Ворсклою торохкотiли на шляху чи?сь запiзнiлi колеса, над Ворсклою здiймався легкий туман. Славiна вже стояла коло Дружинiна i поправляла на головi косинку. Вона рада була пристати до суперечки. - Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! I потiм - хiба це допустимо - наш "пред" страшенно любить вудженi ребра (щодня записки до продкому пише), а товаришi Нестеренки по тро? пар чобiт мають, i це в той час, коли ми жертву?мо всiм. Ми обiда?мо в комунiстичнiй ?дальнi, ми... Дружинiн мовчки стукав лопатою по схилу узвозу. Горобенко кинув працювати й солодко потягнувся. По тiлу розлилась незвична при?мна фiзична втома. На небi засвiтилися першi зорi. Далекi свiжi мрiйнi зорi. Тi самi зорi, що свiтили до революцi? i свiтитимуть вiчно. Вiчно? Так, так - вiчно. ? багато речей прекрасних незалежно вiд усього. Хiба мiг би бути Дружинiн гiрший, якби вiн був безпартiйний? Горобенко одкинув це раптове спокусливе запитання i сказав самому собi: "Нi, це дуже добре, що вiн у партi?. Вiн справжнiй, природний партi?ць". Горобенко поклав коло себе лопату й присiв на шпориш. "Якого чорта тiльки Славшу не викинуть i досi з партi??" Десь з-за мосту залунало гучне Несторенкове: - Од-ставiть! В двi шеренг-и стройся-а-а!.. III Був ранок. Сонце смiливо розсiкало золотими мечами зелену гущавину листя i вигаптувало на стiнi якусь фантастичну плахту. Кость Горобенко пiдiйшов до поручнiв веранди i повними грудьми вдихнув свiжого повiтря. Ранок справляв свiй трiумф. Його блакитне чоло не затьмарилось сьогоднi жодною хмаринкою. Вiн легко перекинув за обрiй нiч i звитяжцем простував назустрiч дневi. Тисячi пташиних голосiв спiвали йому урочистi кантати, якiсь занедбанi, певно, вiд старих ще хазя?нiв, жоржини i червонi невибагливi пiвники побiля веранди в саду, здавалось, по-особливому сьогоднi прибрались i, вмитi, чепурнi, трохи засмученi вiд сво?? одвiчно? мовчанки, лагiдною посмiшкою вiтали переможця. А ранок iшов i йшов. Незримi легiони його в золотих панцирах мчали нестримно вперед, i перед ?хнiми незлiченними фалангами тiкав, зiгнувшись, небесними манiвцями останнiй князь ночi - блiдий, ледве помiтний мiсяць. Горобенко схилився на сiрий вiд облiзло? фарби стовп i розстебнув комiра. Легенька прохолода при?мно проймала пiсля сну тiло, але сонячне промiння подолало вже останнi перешкоди, прорвалось крiзь вогке листя, i його пристрасний подих затремтiв на Горобенкових грудях. Сонце затопило веранду, й тiльки в кутку бiля пiддашшя залишилась журна тiнь, наче згадка чи??сь безвихiдно? скорботи. Горобенко вдивлявся в цей затiнок, i вiн був любий йому. П'яна сонячна радiсть i самотня туга затiнку були спорiдненi, вони доповнювали одна одну, вони - як рiднi сестри. Цi?? ночi увi снi прийшла Надя. Та сама Надя, що була колись, Надя, що не могла б бути тепер... Чому? Горобенко це добре знав, але вiн умисно спитав самого себе i щиро вiдповiв: "Тому, що тодi вона була просто Надею, вона була нареченою (хоч цього й не говорилось офiцiйно), а тепер вона була б "мiщанкою", "баластом", безпартiйною "сволоччю"..." Горобенко подумки сказав i це. У цiй грубостi була якась гостра насолода. Але це так. Нема потреби зараз брехати нi сонцевi, нi жоржинi, нi самому собi. Можливо, що це зрозумiла б i Надя, якби вона була не хороший сон, а реальнiсть, а втiм... ? багато прекрасного в тому, чого нема i нiколи вже не може бути: взимку не буде жоржини i пiвникiв, але в уявi вони будуть кращими за оранжерейнi хризантеми, в хододну, безпросвiтню фугу легко згада?ться чистий, осяяний весняний ранок... Надя вмерла, вмерла тiльки фiзично, а коли з'явиться рiдко увi снi, вона буде просто Надею, "дореволюцiйною" Надею. На веранду вийшла з таганчиком i чайником двiрникова дружина Параска Федотiвна. Революцiя позначилась в ?? життi насамперед тим, що домкомбiд переселив ?? _родину з конури в колишнiй панський кабiнет. Вона живе поруч iз Горобенком i задоволена з тихого сусiди. ?й часом ста? навiть шкода цього мовчазного "комiсара": "Чудний якийсь: iншi, глянь, свiй ви?зд мають, комунiстичний великдень потай по-старому справляли з поросям, сирною паскою i спиртом, а цей..." Параска Федотiвна лагiдно привiталась, поставила на цементову долiвку таганчика i попливла по схiдцях наламати в саду хмизу, але розпалювати вогнище все ж таки повернулась назад, на веранду. Тут безпечнiше: можна на хвилинку пiти i чайника не вкрадуть, потiм, нiхто не побачить i не проситиме окропу. Горобенко глянув на дебелу постать Параски Федотiвни i нараз подумав: "Дивно: за весь час у партi? мене ще нiколи не потягнуло до жiнки. I це зовсiм не тому, що - Надя..." Коли заплигали пiд чайником жвавi вогненнi язички, старанно вилизуючи його чорне брудне дно, Параска Федотiвна витерла спiдницею руки i звернулась до Горобенка: - На сонечку грi?теся? Воно дiйствительно, що прелесть... Може, стаканчик чаю вiзьмете? Я зараз сахар перепалю... Тепер i чай такий, зна?те!.. - сказала Параска Федотiвна, зiтхнувши. - Ранiш, бувало, пiдеш у лавку, вiзьмеш Висоцького первий сорт та ще лимончика дорогою у Панкратова купиш... Параска Федотiвна солодко бурмотiла собi, а тим часом чайник почав захлинатись, i вiд перших його бризок сердито зашипiло у вогнищi. - Так, пожалуйста, заходьте налити собi... менi воно нi по чому, а вам, як холостому, як же це так на службу йти... Парасцi Федотiвнi було при?мно отак по-простому побалакати з чудним "комiсаром", вона не вiд того була навiть, щоб пофлiртувати трохи (це тобi не Митька окаянний, що п'ятнадцять рокiв пiд п'яну руку бив, а тепер бабу ублаготворити не в силi), Параска Федотiвна лукаво пiдморгнула Горобенковi i пiшла в дiм. Горобенко повернувся до сво?? кiмнати, скинув сорочку i заходився вмиватись. Плюскаючи на всi боки, вiн обливав водою шию, груди i чи вiд руху, чи вiд води - без слiду зникла задумливiсть, а натомiсть по всьому тiлу мов нагнiтав хтось енергi? i бадьоростi. Витираючись грубим рушником, Горобенко на хвилину зупинився на сво?х у мiру добрих м'язах i чогось раптом, отак невiдомо вiдкiля, спало на думку: "Шкода все ж таки, як уб'ють i це пружне, здорове тiло обернеться в якiсь огиднi вишкварки". Горобенко з'?в шматок черствого вiвсяного хлiба з олi?ю, але по чай до Параски Федотiвни не пiшов. Сонце вже досить-таки пiдбилось угору, й надворi ставало душно, коли Горобенко виходив iз свого завулка на широку вулицю, що вела просто до культвiддiлу радпрофу. Назустрiч попадалось чимало вже людей: це була година, коли саме повертаються з базару. Горобенковi впала в око огрядна Фролова, навантажена важким кошиком. Це та жiнка голови деревообробникiв. З ?? кошика випиналась куряча голова i морковиння. Фролова йшла задоволена й пишна. Горобенковi стало непри?мно. I як це безглуздо: боремось iз базарами i в той же час жiнки комунiстiв ходять туди купувати, та й хiба ти сам, нарештi, не ходив купувати махорки? Ходив. I iншi ходять. Комгосп попсував ятки на м'ясо, тепер рiзники продають м'ясо просто на землi. Що краще? Вчора базар розiгнала мiлiцiя, а сьогоднi харчi втро? дорожчi... А базар живе, базар такий самий, як i був ранiш, до революцi?, ба навiть жвавiший, барвистiший. Вiн остання надiя i втiха для багатьох. Що лишиться Фроловiй, коли б не стало-таки справдi базару? Фролова одчинила вже хвiртку й ступила до свого подвiр'я, але ту ж мить вiдтiля зачувся ?? рiзкий, роздратований голос: - Сколько раз казала - не брати з нашо? криницi води! I що це в самом д?л?, не понiмаю! Вiд криницi, що у дворi, сердито огризнувся рудий чолов'яга з повним вiдром i хутенько подався на вулицю. - ...Подавись сво?ю криницею! Хазяйка найшлась... - Щоб я больше цього не бачила! Мiй муж пiсля вас буде поправляти?.. Це ми викопали. Ви собi теж можете скольки завгодно... Фролова швидко пiдiйшла до криницi й, побачивши бiля цямрини свiжу калюжу, гнiвно захитала головою: - Щоб ви подохли!.. З садка в самiй камiзельцi вийшов Фролов. Вiн погладив винувато стрижену голову й сказав жiнцi: - Казав же - треба собаку бiля криницi прив'язати. Iнакше не виведеш цього... На розi вулицi стояв Дружинiн i балакав з рудим чоловiком, що держав вiдро з водою i, розмахуючи вiльною рукою, тикав пальцем до Фролового двору. Горобенко привiтався i прискорив кроки. Вiн почув позад себе тихi Дружинiновi слова: - Я заявлю про це в парткомi... Сволочники скрiзь бувають, цього одразу не можна... В дверях радпрофу Горобенка зупинив парткомiвський дiловод Гольцев. - Хочете щось цiкаве побачити? - Гольцев пiднiс до його вух свого довгого горбатого носа i, прискаливши око, тихо сказав: - Про вас... Горобенко запитливо глянув у безбарвне Гольцеве око, що хитро визирало з-пiд рудих брiв, але той, посмiхнувшись, поспiшив пояснити: - Парткомiвська характеристика вашо? особи в анкетi до губернi?. Ходiмо до вас. - Вiн злегка пiдштовхнув Горобенка, i вони подались на другий поверх колишнього просторого купецького дому. Власне, що треба Гольцеву? I навiщо цi його вiдвiдування i ота розмова про те, нiби вiн працював за друкаря в директорi?вському Мiнiстерствi земельних справ, i взагалi ця приязнь i якась неприродна симпатiя? Горобенко скоса глянув на куценькi, забрьоханi штани Гольцева i раптом подумав: "Сексот! Доручили стежити... - стало гидко, але здивувався, - так одверто робити! I хоч би кого iншого, а то... невже не знайшли путящого?.." Горобенко залiз за свiй стiл, одiмкнув шухляди i рвучко подивився на Гольцева... На лицi в того була якась специфiчна хитра усмiшка. Вiд кутикiв очей колючками розбiглись коротенькi зморшки, i трохи подалась наперед велика масна спiдня губа. Здавалось, нiби Гольцев давним-давно вже зробив цю усмiшку, опрацював усi ?? деталi i, коли треба, миттю, мов машкару, накидав ?? собi на обличчя i так само швидко скидав. Гольцев мовчки почекав хвилину, а тодi одразу нахилився до свого портфеля й прудко почав нишпорити в паперах. Добуваючи синювату з цукрового паперу анкету, вiн схопив стiльця й присунувся до Горобенка. Знову прищулив око i, штовхаючи Горобенка сво?м гострим лiктем, тихо прошепотiв: - Тiльки ж це, будь ласка, мiж нами... Ну ви, звiсно, розумi?те, що ця характеристика та?мна... Але я собi думаю, ну чому менi такому товаришевi сво?му, як Горобенковi, не показати... - Гольцев зробив довгою, худою, з чорними волосинками рукою якийсь непевний жест i знову накинув на обличчя усмiшку. Було щось бридке в усiй його iнтимностi, в цьому пiдсiданнi й легеньких, фамiльярних штовханах. Горобенко мимоволi трохи одсунувся й хотiв був рiшуче одмовитись читати парткомiвську характеристику, але, глянувши на Гольцева, одразу якось розгубився; Гольцева усмiшка зневолила його, паралiзувала рухи, а вiдтак навалилась густою масою на голову. - Прошу... - Гольцев пiдсунув йому до рук анкету, i Горобенко, ще не позбувшись першо? одубiлостi, глянув на недбалi, розкиданi рядки i за першим словом жадiбно, мов по краденому, пробiг очима по краю анкети. Було написано небагато, а втiм, досить ясно: "Як комунiст-бiльшовик (хтось наче умисне i свiдомо пiдкреслив це друге слово) - несталий, зважаючи на перебування ранiш в укра?нських органiзацiях, як культробiтник може бути використаний у губернiяльному. масштабi". Горобенко з деяким зусиллям одiрвав очi вiд анкети й трохи зашарiвся. Збоку дивилась на нього мертва, мовчазна усмiшка Гольцева. IV Уже давно прохолонули й зникли на дерев'яних сходах дрiбненькi похапливi кроки Гольцева, вже з годину торохкотiли друкарськi машинки, торохкотiли одноманiтно, монотонно i без краю нудно, а Горобенко сидiв нерухомо при сво?му столi. Напiввисунута шухляда з папками, штампом, стосами паперу й пачкою махорки так i лишилась одкритою пiсля приходу Гольцева. Вона, наче той мацак, що загребе ось-ось саму душу i втягне ?? в жовту, заляпану чорнилом, порiзану й поколупану ножем потвору - старий, з подертим зеленим сукном, кабiнетний стiл. Горобенко довго не мiг зiбрати докупи сво? думки. Вони горобцями розлетiлись на всi сторони, i ось перед очима тiльки - "як комунiст-бiльшовик - несталий" i заскалене Гольцеве око. Горобенко опустив долу руки, стиснув схрещенi пальцi, аж вони хруснули, i подумав: "Це, певно, Попельначенко зробив..." Але зараз же глянув скоса на свiй портфель i вирiшив: "Хiба, зрештою, не все одно? Важно, що це вже сказано, що хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не мiг наважитись сказати самому собi". А все ж таки було непри?мно й боляче. I знову випливали в пам'ятi тi два будинки батькiвськi, i ота "Просвiта", i 1917-й... Горобенка почало дратувати. "Несталий"?.. Хiба для них вiн може бути сталий? Хiба вони можуть забути про те? Вони, як тi ченцi, що в сво?му несамовитому фанатизмовi не зможуть забути цього нiколи, до могили - нiколи. I, потiм, це укра?нство, що воно ?м? ?м, для яких не було нi Солоницi[1], нi Берестечка, нi навiть Крут[2]! Для яких уся iсторiя - тiльки вiчна боротьба класiв... Ах, якi вони все ж таки доктринери!.. Горобенко провiв долонею по чолу, i його очi зупинились на пенсне Троцького. Такий знайомий i, врештi, набридливий, як i всi портрети, що iснують у свiтi, цей портрет видався тепер Горобенковi зовсiм iнакшим. Портрет прибрав нових рис, i тi риси говорили багато. Енергiйна борiдка, двi глибокi зморшки вiд носа до куткiв губ i спокiйний, твердий, вдалений погляд. Крiзь пенсне майже не було видно очей, але погляд залишився. Люди з таким поглядом не крiзь пенсне, а крiзь сьогоднiшнiй день бачать далеко. Вони не знають вагань, у них нема? на шляху проклятих манiвцiв, ?м перспектива ясна як на долонi. Вони мають свою вiчну формулу: "Буття визнача? свiдомiсть..." Це - ?хня iстина, це "новий завiт", з яким вони мають пройти свiт, переорати всю землю, стерти кордони, помiшати всi нацi? в одному струменi чорно? маси потоптаних рабiв, що пустилися берега. "Капiтал" Марксiв... Що це? Тора, ?вангелiя, Аль-Коран чи важiль Архiмеда?.. Якi вони сильнi, цi люди в пенсне iз вдаленим поглядом i фанатизмом iсламу! Горобенко сидiв, скулившись у крiслi, але здавалось, що нi, вiн зовсiм не сидить, вiн тiльки трохи-трохи трима?ться у куточку, на самому кiнцi бiля бильця. Каламар на столi сто?ть твердiше, нiж вiн трима?ться в крiслi, ручка з пером край каламаря ма? бiльше опертя, нiж вiн. Все навколо до найменших дрiбниць було надто рель?фне, тiльки в самому собi прича?лась сплющена iнтимнiсть. Вона так глибоко зашилась у нутро, що чути шкiру, навiть, зда?ться, окремi цятки на нiй, волосся, i ось стирчить палець. Свiй чи чужий?.. Горобенко знову нишком глянув на портрета, i тодi мов чиясь могутня рука погладила по головi i стало цiлком ясно: - Вони мають рацiю... Ти що ж? Може, то просто теревенi - "iсторiя - боротьба класiв"? Нi. Вони ще досить стриманi. Вони просто навдивовижу м'якi до нього. Безперечно - "несталий". Так, так. А чого? Ради кого й чого? Чи ради прадiдiв, що дали Кочубе?в, Галаганiв та Юзефовичiв, чи ради вишиваних просвiтян, чи просто вишневих садочкiв, зiрок, квiтоньок i всi?? то? сухозлотицi, що зветься "нацiональна окремiшнiсть"? Ах, яке це безглуздя, що мiж ним i партi?ю може стояти нацiя. Та нацiя, що вигадала тiльки бандуру й плахту! Це справдi нiсенiтниця. Це анекдот. Дверi рiшуче одчинились, i кiмната наповнилась трiскотнею дерев'яних сандалiв. Парткомiвський кур'?р мовчки розкрив папку, понишпорив у паперах i передав Горобенковi повiдомлення. - Просили тiльки, щоб скорiше. На пiдлозi знову щось зарипiло, тьопнуло i, мов калатало, застукотiло по коридору. Горобенко пильно глянув на сiру кур'?рову сорочку, що переступала порiг, i прочитав: "Одержавши це, негайно прийдiть до повiтпарткому". Повiдомлення було звичайне, навiть шаблонове, але чогось одразу стало турботно. Може, лячно? Нi, нi. Просто трохи непри?мно, бо значить ? якась справа до нього. Саме - до нього. З-помiж усього партiйного колективу Горобенко ма? на який час стати цiлком виразний, так би мовити - опуклий, вiн ма? продемонструвати себе перед розумними, але гострими очима секретаря Криче?ва i взагалi партiйними верхами. Це значить знову почувати себе внутрiшньо наструнченим, знати, що Криче?вi шкельця перед очима дивляться глибоко, дивляться спецiально, дивляться на нього. Взагалi самий факт парткомiвського повiдомлення свiдчить про те, що ? другий факт. Який? Добрий чи злий? Проте вiд парткому нема? чого сподiватись при?мних новин. Горобенко пiшов до парткому хутко. З такою порожньою похапливiстю ходять тiльки тi люди, що хочуть якнайскорше дiзнатись про халепу й позбутись ??. Ось стоптанi схiдцi, залiзнi поруччя колишнього готелю, коридор, плакати, оргiнстр, агiтпроп, ще якiсь дверi, на лутцi дво? з рушницями лузають насiння. I - дверi до Криче?ва... Криче?в разом iз Попельначенком схилились над дрiбно писаним папером. Криче?в не одразу пiдвiв голову, а пiдвiвши, кинув недбало: "Зачекайте хвилину" i знову заходився водити сухим пером понад рядками. Горобенко стомленими кроками пiдiйшов до столу. Потiм обiперся об нього рукою, але зараз же одняв руку й одсунув на потилицю кашкета. Тепер тiльки вiн вiдчув утому. Була задуха, чути було, як вiд швидко? ходи й сходiв калатало пiд сорочкою серце, i очам нiде було спочити на безкiнечних, однотонних дiаграмах i постiйних портретах, що трохи де-не-де затуляли сiрi стiни. Через портрети й дiаграми утома вiдчувалась бiльше. Взагалi вiн зморився. Мабуть, можна зморитись жити? Очевидно, можна? Тодi ж у чому тiльки спочинок?.. Але... Горобенко похопився, швидко одiйшов вiд стола й сiв на першого стiльця. "Чому я одразу не сiв? Ну, звiсно: перед секретарем стояв - "начальство". Це правду хтось сказав: "Щось ? лакейського в психiцi кожного укра?нця!.." Попельначенко встав, а Криче?в повернувся до Горобенка: - Так ось у чому рiч, товаришу. Група мiсцево? укра?нсько? iнтелiгенцi? просить дозволити ?й видавати безпартiйний журнал. Укра?нський, розумi?ться. Там i заява ?хня лежить... Горобенко присунув ближче до столу свого стiльця. - Ви, звичайно, розумi?те, що ми в цьому негаразд компетентнi. Отже - ваша думка як укра?нця? Попельначенко закурив цигарку й засунув у кишенi жовто? шкуратянки сво? худi, кiстлявi руки. Криче?в одсунув набiк папери, поправив на переднiссi пенсне й одкинув голову на бильце фотеля. - Так ось. Ми слуха?мо вас. Горобенко подивився на криче?вськi шкельця i для чогось узяв зi столу преса. Вiн тричi покрутнув його за держальце i знову поставив на старе мiсце. I тодi стало до смiшного ясно: вони "слухають". Прекрасно. Але це занадто вже на?вно. Занадто. Невже вони думають, що я не розумiю, до чого це? Просто заманулось ?м ще раз переконатися, оскiльки правильне було оте анкетне "як комунiст-бiльшовик - несталий". Гаразд. Кость Горобенко зморщив чоло, схрестив на грудях руки й спокiйно сказав: - На мiй погляд, безперечно, нiякого дозволу не давати. Криче?в пiдвiв трохи брови, нiби здивувався, й перепитав: - Ви гада?те, що не треба давати? - Безумовно. Бо всякий такий журнал буде фактично... Попельначенко саркастично скосив блiдi губи й перебив: - А я - так дав би ?м дозвола. Хай друкують... Попельначенко широкими, розмашистими кроками пiдiйшов до Горобенка й по-панiбратськи хляснув долонею по плечу: - Чудак ти, ?й-богу, Горобенко! Там же пiдписались усi тi, що в "Просвiтi" були, пам'ята?ш: Ковганюк, Придорожний, агроном отой патлатий - як його - Педашенко, чи що? Ти ж мусиш пiддержати! Якого ж чорта... Горобенко зашарiвся, знову крутнув преса, але, повернувшись до Криче?ва, твердо сказав: - Якщо кому ? охота пiддержувати легальну петлюрiвщину - що ж, прошу. Я ж особисто утримуюсь. Попельначенко, лукаво прищуливши очi, поглядав на Горобенка й посмiхався. Криче?в кивнув головою на _знак, що офiцiйне вже закiнчилось, i знову схилився над паперами. - Ми вiзьмемо на увагу вашу думку, товаришу Горобенко. Ви, очевидцо, ма?те рацiю. Криче?в перегорнув сторiнку i взяв у руки перо. Нiби глухий вiдгук яко?сь похвали чи просто виправдання зачулось Горобенковi в останнiх Криче?вих словах, але вiн зараз же це обiрвав у самому собi й рiзко повернувся до дверей. - Всього!.. Попельначенко, спершись колiном на стiльця, насмiшкувато з-пiд лоба дивився йому вслiд. V На стiльцi коло самого лiжка блимав каганець, але читати при ньому було не можна. Кость Горобенко незадоволено пустив долу газету й протер кулаком натомленi вiд напруження, почервонiлi очi. В усiй кiмнатi сиротливо яснiла тiльки невеличка смужка вогню - нужденне полум'ячко вiд каганця, а навколо немов побралась за безлiч чорних рук i щiльно згрудилась навкруги полум'я густа, волохата тиша. Десь тiльки вгорi, на потемнiлiй закуренiй стелi, повисла незграбна тiнь вiд стiльця i тьмяно поблискували дверi. Горобенко повернувся на лiжку до каганця й поправив пiд головою замусолену подушку. Каганець тихо горiв. Iнодi його вогник несподiвано вихилявся набiк, нервувався, починав тупцювати i знову заспокоювався. Горобенко дивився на нього, а маленький вогник розтоплював йому вироблену вже в партi? прихованiсть i сторожкiсть, навiював несподiванi думки, зазирав у саму душу i викликав на щирiсть. За стiною раптом зарепетувала Параска Федотiвна й розлягся хрипкий, п'яний голос ?? Митька. - Чорт, дьявол, комунiст, анархiст, всьо равно! Закрутiлi: ревком, продком, сов?т, а жистi - н?т! Понiма?ш: била Росiя во-о какая, во! А тяп?р, махонькая-махонькая. А я спрашиваю почему? Ти мн? говорi - почему?! Параска Федотiвна вилаялась i, протяжно завиваючи, заплакала. Потiм заторохкотiв дзиглик, певно, Митька хотiв устати, i з трiском задережчало на пiдлозi розбите шкло. З кiмнати долетiло шамотiння й осатанiлi крики Параски Федотiвни. Але Горобенко звик уже за кiлька мiсяцiв до тих сцен. Стуки й крики перелiтали через стiну, доскакували до його вух, але далi не потрапляли. Каганець згустив Горобенкову самотнiсть у кiмнатi i засвiтив зата?ний куточок у безкiнечних коридорах душi. I ось виплили останнi днi, i та позавчорашня авдi?нцiя в парткомi i саркастична, зла усмiшка Попельначенка. Горобенко ворухнувся, наче хтось доторкнувся холодним до голого тiла, i в грудях защемiло обурення. Стало бiльше, навiть нiж тодi, кривдно. Треба конче зробити щось. Треба рiшуче покласти цьому край. Допускати, щоб якийсь Попельначенко, хлопчисько, власне, мiг дозволити собi такi жарти, як тодi! Просто знущатися! Ну, що ж з того, що вiн був у "Просвiтi" i цi всякi Ковганюки та Педашенки добирають легального способу животiти? Плювать би вiн хотiв на них!.. Горобенко повернувся горiлиць i поклав пiд потилицю руки. I в цю мить виринув зрадливий спогад. Цей же Ковганюк переховував його, ризикуючи, в сво?й хатi, коли Горобенка шукали денiкiнцi. А з Педашенком вони разом утворили фiлiю Нацiонального союзу й заарештували повiтового гетьманського старосту. А з Придорожнiм... Цi навiснi згадки, як краплi живого срiбла, чiплялись одна одно? й виростали у велику кулю, що пiдступала ближче й ближче, одсовувала сьогоднiшн?, розмальовувала у якiсь занадто фантастичнi i, признатись, гарнi, при?мнi, близькi картини, позаторiшн? - i знову муляло всерединi. - Сумлiння?.. Га? Горобенко одкинув ковдру й спустив iз лiжка на долiвку ноги. Вiн iз хвилину слухав гомiн унутрiшнiх голосiв, придивлявся до ?хньо? боротьби i... - аж здивувався. Тихенько, манiвцями, iз закамаркiв пiдсвiдомостi вилiзла ця знайома, зда?ться, давним-давно вже думка. Ну, так, це давно вже вiн вирiшив, тiльки чомусь не мiг досi голосно сказати: - Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстрiляти. I тодi, коли перед очима з'явиться ?хня кров, коли ця кров розстрiляних повстанцiв, куркульнi, спекулянтiв, заручникiв i безлiчi усяких категорiй, що зведенi до одного знаменника - контрреволюцiя, хоч раз, ?диний тiльки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпа? руки, тодi - всьому цьому кiнець. Тодi Рубiкон буде перейдено. Тодi я буду цiлком вiльний. Тодi смiливо й одверто, без жодних вагань i сумнiвiв можна буде сказати самому собi: я - бiльшовик... Горобенко тремтячими руками скрутив похапливо цигарку i пройшовся по кiмнатi. На стiнi з'явилась крива, величезна тiнь, i перед босими кроками поступилась тиша й морок. Горобенко пожадливо втягнув перший струмiнь диму i зненацька здалось, що в кiмнатi пояснiшало. Вогник несамовито пiдстрибував на каганцi, й ось-ось нiби перетнеться його жовтенький мотузок, але думка мiцно держиться голови i, як крiт, углиблю?ться далi. Так, так - треба кiлькох крапель кровi на землi. Це вона тiльки зми? все. Тодi все буде можна i на все тодi плювать. Тiльки - раз! Там, на селi, серед тихих традицiйних садочкiв i бiлих хат, отих усяких "квiтоньок", у спецi й потi з пилом, уболоченими руками - розстрiляти... Важно - хоч раз. I нiкого iншого (це найголовнiше) - як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутiнках полтавсько? дiброви вимрiяв "самостiйну" i почепив на розкуйовджене, брудне волосся червоного шлика! Горобенко давно вже ходив по кiмнатi з кутка в куток. Все, що було досi нерозгаданою перешкодою, тепер стало цiлком ясне, майже розплановане. Тепер було зрозумiло, що ранiш завсiди заважало. Тепер не буде вже жодних хитань. Тепер треба просто йти до того. Треба здiйснити те, що народилось зараз, що невпинно росте й вимага? виходу. Горобенко зупинився на серединi кiмнати. Було душно. Вiн пiдiйшов вiдчинити вiкно й побачив, що надворi вже благословлялось на свiт. Крiзь спокiйне гiлля дерев видно було сiру покрiвлю неба. Горобенко лунко одчинив вiкно, i в кiмнату влетiло перше, непевне ще щебетання яко?сь птицi. У кутку, коло лiжка, догорав чужий, непотрiбний уже каганець. Горобенко сильно дмухнув на нього i, заспоко?ний, лiг спати. VI _ Цiлий тиждень Кость Горобенко реквiзовував. Майже щоранку вiн забiгав до наросвiти по ордера, перебiгав через вулицю до вiддiлу працi брати мобiлiзованого биндюжника й кiлькох вантажникiв, а потiм починалась сама операцiя. Величезний, незграбний вiз, що допiру возив борошно, зупинявся несподiвано перед парадним ходом. Бiлi вiд борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на парадних схiдцях покурити, а Горобенко пiдходив до дверей i енергiйно тричi стукав. За хвилину-двi дверi обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рiшуче переступав порога й подавав ордера. - Я маю у вас реквiзувати пiанiно. Прошу провести мене... Хазяйськi руки нерiшуче брали ордера i, не читаючи його, тупо дивились на розляпану печать, несмiливо перебiгали на Горобенкове обличчя й вагались ступити крока. Горобенко, мiцно стиснувши рота, який час дивився пильно в хазяйськi очi, а потiм переступав з ноги на ногу й холодно вимовляв: - Менi нiколи. Люди надворi ждуть. Прошу, будь ласка, не затримуйте нас... Вiн повертав голову до вулицi й голосно гукав: - Ану, товаришi, готовсь. Вантажники, перевалюючись по-качиному на дужих ногах, флегматичне, мов до комори, заходили до кiмнат, i з ними разом кiмнати сповнювались незвичайним шумом. Горобенко, не чекаючи хазяйсько? вiдповiдi, простував сам поперед вантажникiв до поко?в i, шукаючи пiанiно, нишпорив очима по кiмнатах. Тодi хазяйська постать оговтувалась, ?й трохи нiби повертало дар голосу, й вона, за?каючись, перелякано починала звичайну словесну тяганину: - Власне, це пiанiно... Воно, бачите, в нас не для розваг... Донька вчиться грати, прекрасний слух... Я сам працюю в статбюро... Я просив би, товаришу, чи не можна якось би це... Цi вiчнi драматичнi прелюдi? страшенно дратували Горобенка. Вiн спiшно перебивав хазяйськi слова: - Ордера читали? Кiнчено. Про що тут говорити! Вiн перший кидався до пiанiно, розчищаючи собi дорогу вiд стiльцiв, столикiв та крiселок, приймав iз пiанiно, як У себе в господi, якiсь портрети, кiлька книжок i одсував пiанiно з насадженого мiсця, де воно поко?лось протягом довгих спокiйних рокiв. Кiмнату наповнювали переляканi, розпучливi обличчя членiв хазяйсько? родини, але Горобенко намагався на них не дивитись. - Ану, товаришу, пiдсобiть... з правого боку заходьте... Ну, разом! Ще раз... Тихше, тихше! Обережно... Горобенко чув, як хрущали заломленi в безвихiднiй тузi чи?сь дiвочi пальцi, вiдчував, що хазяйськi вуста намагаються й нiяк не вiдважаться ще щось сказати, але вiн зосередковано й старанно допомагав вантажникам витягати з кiмнати пiанiно, немов, крiм них, тут не було бiльше нiкого. Пiанiно неохоче подавалось вiд свого рiдного мiсця, воно сердито гуло, чiплялось за крiселка, двiрок, наче благало ?х утримати його, не пустити з дому, i за його глухим, похоронним гулом позаду розтиналися невiльнi розкоти жiночого плачу, безпораднi благання й приглушенi прокльони. Хазяйська постать, запобiгливо одсуваючи перед вантажниками меблi, бiгла одчинити широко зовнiшнi дверi, щоб якось, бува, не стукнути пiанiно, й на ходу щось просила в Горобенка. Цi кривi хазяйськi ноги й зiгнута спина не хотiли вiрити, що пiанiно так-таки серйозно вивозять назовсiм, вони намагались себе переконати, що це тiльки для чогось пересувають його з мiсця на мiсце, що треба лише сказати якесь слово i все можна буде полагодити, все буде, як i було. Але цього слова хазяйськi вуста нiяк не могли добрати. Воно, грубезне, перетворилось десь у головi, але прибрати конкретно? форми не могло. Через те тремтячi губи мимрили якусь недоладну нiсенiтницю, а руки шугали в повiтрi, щоб у разi потреби зразу ж допомогти цим брудним, вайлуватим гостям. Коли пiанiно вмощували вже на возi й зашморгували мотузами, Горобенко звичайно обертався до парадних дверей i мовби безкровним голосом кидав, не дивлячись у лице: - Якщо ? якiсь там скарги й узагалi невдоволення, - можете звертатись до наросвiти або РКI... Потiм вiн голосно казав до биндюжника: - Рушай! Легше тiльки там на каменях, - i йшов. Вiн повертався певною, твердою ходою до сво?? постiйно? працi в радпрофi, але дорогою йому ввижались йолопська, спантеличена фiзiономiя хазя?на, червоне, мокре вiд слiз, заплакане обличчя доньки, пащекування гладко? мамашi... Вiн намагався уявити собi до деталей атмосферу осиротiлого пiсля пiанiно дому, малював собi розпуку й горе допiру покинутих мiщан - i це давало йому якусь злiсну втiху. Вiн пригадував тi знайомi родини, де ще не знати як уцiлiли пiанiно та роялi, й розплановував дальнiшi реквiзицi?. Вiн не тiльки користувався з ордерiв наросвiти, але сам штовхав наросвiту на новi реквiзицi?. Вiн якимось способом дiставав адреси ре?строваних i нере?строваних пiанiно, збудив питання реквiзувати приватнi колекцi? книжок, i цiлий тиждень рипiли по центру мiста навантаженi вози. Прекраснi дубовi столи для письма, книги в дорогих палiтурках, шафи, чорнi жалобнi пiанiно - все це вивозилось iз поважних кабiнетiв, затишних вiталень i торохкотiло по зiпсованому бруку до якогось будинку з голими, поколупаними стiнами, серед яких незримий павук сотав брудну сiтку глухо? пустки. Пiанiно одразу перевозили за призначенням - до клубу, дитячих будинкiв, шкiл, навiть один концертовий рояль для чогось потрапив до бiблiотеки. Столи до письма й шафи теж находили собi притулок по рiзних канцелярiях, вiддiлах та секцiях. Але з книгами було далеко гiрше, ?х безсистемне кидали на пiдлогу одно? з порожнiх кiмнат Нардому i тут, на запльованих дошках, безлiч назв з рiзних полюсiв знання, науки й мистецтва находили собi дрвгий спочинок. Вони грубими покладами розлiзались завширшки й завдовжки всi?? кiмнати, нижнi шари вкривались тлiнним порохом, а над ними росли вгору новi й новi. I отак день при днi кiмната все бiльше й бiльше скидалась на незариту братську могилу. В чотирьох стiнах з великими брудними плямами вiд вогкостi потонула разом iз книжками вигнана з життя тиша. Притаманний окремим родинам i людям запах, одноманiтнiсть i безтурботнiсть повiтових домiв, де читали щодня коло самовару "Южный Край", передплачували "Ниву" й шанували Пушкiна з Гоголем, засушенi, як гербарiй, думки статечних кабiнетiв, Мопассановi ласощi колишнiх гiмназисток - все це знесене повiнню, коли горобино? ночi прорвало греблi й загати - все це прибилось сюди. Здавалось, що в книжках усi зневiрились. Нi з партiйних, нi з обивателiв нiхто не приходив сюди, нiхто не перегортав книжки. ?х вiльно було б розкрасти мало не половину, тягати додому цiлими купами, але охочих на це не було. Навiть бiблiотечнi службовцi, незважаючи на наказ, тiльки один раз прийшли й про око захопили до книгозбiрень кiлька книжок. Один тiльки Кость Горобенко заходив до цi?? кiмнати i, як трунар, просиджував серед паперових трупiв цiлими годинами. Цi книги, наче фамiльний ма?ток - колишнього пана, вабили Горобенка до себе. Коли вiн заходив сюди, вiн перше сторожко прислухався коло дверей, чи не йде хто назирцi, потiм помалу зачиняв дверi, замикав на гачок i тодi вже зашивався в саму книжкову гущу. Вiн брав у руки окремi томи, грубезнi збiрники журналiв i перегортав сторiнки. Iнколи вiн зупинявся на якомусь випадковому мiсцi, що раптом з незнаних причин привернуло його увагу, й починав читати. Читав вiн довго, немов за iнерцi?ю, його очi перебiгали сторiнку за сторiнкою, аж поки не густiшав у кiмнатi присмерк i не стомлювались очi. Тодi вiн одсував прочитане й роздивлявся iлюстрацi? журналiв. З-пiд старих, пожовклих, де-не-де заляпаних кавою сторiнок, таких знайомих iз далекого дитинства - "Родины", "Вокруг света", "Нивы", випливали спогади. Вони асоцiювали з безлiччю днiв, таких затишних i запашних. Цi журнали немов щоденник. На?внi, трохи дурнуватi, але такi простi, такi близькi, такi сво?, як те все, що було, що вже нiколи, нiколи не вернеться. На такi ж самi малюнки дивився покiйний батько, дивилась мати, що невiдомо де тепер, як i чому живе ще й досi, дивився, нарештi, вiн сам. Дивився тодi, коли амплiтуда життя вимiрювалась гiмназiяльним табелем, коли життя бiгло певно, безтурботно й весело, як санки пiсля порошi... Горобенко допiзна роздивлявся журнали, i серед пороху книжок тихо, без каяття, без самосуду ятрились його дитячi спогади. Одного вечора, покидаючи кiмнату, вiн з острахом згадав, що все ж таки рано чи пiзно, а книжок тут не стане. Прийде час, i ?х розтягнуть по бiблiотеках, рознесуть по школах, розкрадуть - хiба може що вцiлiти вiд цi?? "загально? ру?ни", вiд того велетенського незримого плуга, що вперто оре останнi облоги минулого!.. I стало боляче за книжки. Це ж вони - останн? "речове", що трiсками перелетiло через пiну, уступи й хвилi порогiв революцi?. Це ж вони тiльки можуть пота?нцi, в чотирьох стiнах похмуро?, вогко? кiмнати розповiсти так багато, багато! Тiльки вони... Горобенковi несвiдомо хотiлося якомога довш? вдержати книжки в Нардомi. Вiн не нагадував про них нiкому, а тiльки старанно привозив до цього капища все новi й новi. Позавчора вiн повiсив на дверях власного замка, а сьогоднi, крiм того, пiдпер дверi лавою. VII Уже сутенiло, коли Горобенко повернувся додому. Вiн хутко роззувся, швиргонув у куток бруднi чоботи i тiльки-но хотiв розтягнутись на лiжку, як у дверi постукали. - Увiйдiть. Хто там? Дверi тихенько одчинила Параска Федотiвна, а за нею з вечiрнього присмерку виглянула чиясь сива голова. - Iзд?ся до вас прийшли, - вона знову зникла за дверима, щоб дати пройти до кiмнати сивiй головi. - Пожалуйте, вони вдома сiчас... Кость Горобенко накинув френча й ступив до дверей. - Можна? Спасибi, спасибi... Дозвольте, Костянтине Петровичу, до вас з проханням... Впiзнали мене? Я, бачите, до вас у однiй справi... Кость не впiзнав його одразу. В сивому, розкучманому волоссi, в перев'язанiй носовою хусткою щоцi i, нарештi, в похиленiй наперед, якiйсь занадто нужденнiй, мало не жебрачiй, постатi - його годi було впiзнати. Кость присунув йому дзиглика й хватькома глянув у лице. - Прошу сiдати. - Спасибi, спасибi... - Його спина зiгнулась ще бiльше, здавалось, вiд не? ось-ось одваляться руки, покотиться геть собi голова, i його ноги полохливо затупцяли на одному мiсцi, коли вiн грузько сiв, пiдмощуючи пiд себе старе пальто. - Захворiв, зна?те: зуби й печiнка... Ви менi вибачте, що я вас, Костянтине Петровичу... Горобенко пiдозрiло нашорошився. Чого прийшов цей колишнiй купець, брат того вихреста-купця, що держав його рiдну тiтку? Вiн так само вихрест i, очевидно, така ж наволоч, як i той. - Так тут, Костянтине Петровичу, одне дiло, але... Горобенка непри?мно вразило це величання по батьковi. Ранiш, коли вiн зустрiчався з ним ще гiмназистом раз на рiк у тiтки на iменинах, цей купець кидав йому з милостi два-три слова, називаючи тiльки Костиком. Пiдлабузню?ться тепер чогось... I Горобенко нашорошився ще бiльше. Вiн з прихованою огидою подивився на дране, зовсiм непотрiбне влiтi пальто його, тремтячi скарлюченi пальцi й сухо промовив: - Я вас слухаю, прошу. - А ви все ще й досi - по-укра?нському... Пам'ятаю, як ви колись у Варвари Микола?вни декламували Шевченка... "Б'ють пороги" чи як воно?.. хе-хе... - Старий запобiгливо засмiявся штучним дрiбненьким смiшком, i це вже зовсiм розсердило Горобенка. Цю родичiвську фамiльярнiсть i всякi там спогади треба вивести. Вiн рiзко перетнув його смiшок: - Це ви облиште. I Варвара Микола?вна зовсiм нi до чого. Що, власне, вам вiд мене треба? Горобенко запустив розчепiренi пальцi в чуба й рiшуче подивився старому в вiчi. Але старий зволiкав. Вiн усiма способами хотiв вiдтягнути те найголовнiше, по що вiн прийшов сюди, до цього проклятого усiма порядними людьми мiста, бiльшовика, який колись був звичайним, тихим гiмназистиком. Старому хотiлось зробити якусь словесну пiдготовку, розм'якшити шкiряне серце комунiста, показати йому всi дiрки свого убозтва, довести йому, що вiн тепер уже не купець, а такий самий пролетарiй, як i всi, спробувати ще бренькнути на родичiвськiй струнi - допомагають же iншi комiсари сво?м родичам вiд усяких реквiзицiй та вселень. Старий злякано проковтнув останню трель смiшка й засiпався на стiльцi. Потiм винувато й принизливо, як собака перед ударом хазяйського нагая, розтягнув на зморщеному лицi лагiдну усмiшку: - Вибачте, вибачте, Костянтине Петровичу... Це так якось к слову прийшло, минулi часи, зна?те, згадалось... Все воно ще, зда?ться, так недавно було... i тьотя ваша, батько... Вiд столу, що бiля вiкна, зачувся грубий нетерплячий Горобенкiв голос: - Я не маю часу вас довго слухати, кажiть про дiло. Старий зовсiм розгубився й з одчаю раптом просто, без манiвцiв i натякiв перейшов до само? сутi. Горобенко, схилившись головою до столу, нетерпляче дивився з-пiд краю долонi на перев'язану щоку. А старий уже жестикулював руками i верз таку знайому вже й остогидлу мороку про пiанiно. Ага, в нього реквiзувала наросвiта пiанiно? Прекрасно. Так i треба. Вiн, розумi?ться, хоче, щоб пiанiно повернули назад. Його Оля в консерваторiю хотiла колись поступити. Звiсно, звiсно... Вiн просить, щоб Кость, власне, оцей солодкий на його вустах - "Костянтин Петрович", поклопотався за нього в наросвiтi... Вiн же комунiст i дарма що далекий, а все ж таки й родич йому. Так, так. Вiн блага? пожалiти його: це ж пiанiно - остання втiха. Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити далi, а пiанiно - Олечка ж так чудово гра?... Голос старого тремтiв i зворушливо хрипiв; коли б не присмерк, що майже зовсiм заволiк усю кiмнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози. На мить щось схоже на жалiсть заворушилось Горобенковi в грудях, але зараз же це згасло й перейшло на ще бiльше обурення. Вiн устав, поклав долоню на стiл i категорично промовив: - Ви надаремно все це менi кажете. Пiанiно одiбрано у вас правильно. Iнакше й не могло бути. Я так само зробив би на мiсцi наросвiти. Старий трiпонувся на стiльцi й похапцем, оскiльки це дозволяли йому кволi, скарлюченi ноги, встав i собi. - Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкавi!.. Простiть... Вiд цього останнього "простiть" Кость зашарiвся. "Простiть"? За що? За те, що сволочi наживались ранiш. По Нижнiх Новгородах, Казанях та Харковах вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може, "простiть" - за гордовиту тiтку, що воло одростила на вихрестових баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мрiяв, мабуть, зрiвнятись iз сестрою в достатках? За це - "простiть"? Горобенко засунув у кишенi штанiв руки й широко розставив босi ноги. - Невже, громадянине Полтавський, - вiн умисно уникнув iменi та по батьковi i "громадянине" сказав поволi, з притиском - невже ви справдi гада?те, що я буду боронити буржуазiю, хоч би навiть i родичiв мого батька? - Ну, яка там "буржуазiя"! Ви ж самi бачите, як нам тепер приходиться... - Старий похопився й знову пустив у голосi сльозу: - Костянтине Петровичу, ви вже допоможiть нам... - Кажу вам рiшуче, що цього нiколи не може бути. Розумi?те? Я - комунiст! Невже ви цього не знали?.. Старий подався наперед, i простер до Горобенка руки. - Я розумiю, звичайно... Ви переконанi... За iдею свою, так би мовити... Але... Старий запнувся, сьорбнув носом повiтря й прудко полiз до кишенi, намацуючи по шву пальта сво?ми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко здригнув i вiд несподiванки аж ступив назад. "Хоче дати грошi?! Хабара?.." Вiн майже крикнув: - Слухайте, вийдiть, будь ласка, з мо?? квартири. I взагалi раз i назавжди прошу вас припинити цi вiзити. Для розмов ? установа... Старий видобув iз кишенi брудну, засякану носову хусточку й витер нею заплаканi очi. Потiм мовчки, лунко стукаючи сво?ми шкарбунами по пiдлозi, вiн вийшов, зiгнутий, iз кiмнати. Перше нiж вiн доплентався до порога, в коридорi за дверима щось рипнуло й зашурхотiло. То поспiшала до себе Параска Федотiвна, що пожадливо, зата?вши дихання, пiдслуховувала коло дверей ?хню розмову. VIII Секретар наросiти занадто ввiчливо схилився до завiдувачевого крiсла й поклав на стiл протоколи. Вiн зробив це так тихенько й обережно, нiби боявся, що протоколи можуть розсипатись, як той цяцьковий, картковий будинок. - Прошу, Iване Йосиповичу... Це все засiдання педради.. Ви, пробачте, - вони ще росiйською мовою, але, зна?те... Голос у секретаря набрав тону iнтимностi i сходив до нашiптування: "Цей наш педтехнiкум - взагалi того... Його доведеться пiдтягнути. Старий елемент усе залишився, специ..." - Секретар на виправдання педтехнiкуму розвiв долонями i скорчив гримасу. Iван Радченко неохайно почав листати протоколи, не помiчаючи секретаревого старання. Вiн хутко бiгав по рядках сво?ми прищуленими короткозорими очима, i за кожною сторiнкою з його великого рота вилiтали гомiнкi зауваження. - ...Буза!... Яке може бути "матерiальне становище педагогiв" на засiданнi педради?!. I знов ось наливають... А це що?.. Що за ?-р-р-р-унда?! Радченкiв голос непри?мно трiщав у вухах i заповнював усю кiмнату, нiби в примiщеннi хтось роздирав надво? сухi сосновi плахи. Радченко швиргонув набiк останнiй протокол i взяв олiвця; потiм раптом стукнув кулаком по столу i, не обертаючись до секретаря, запитав: - Да... чуть не забув. А якою мовою викладають в технiкумi? Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останнiй протокол. - Це в них, бачите, Iване Йосиповичу, взагалi не унормовано ще. Нема? певно? установки. Я ще товаришевi Кудрявцеву, як вiн завiдував у нас, казав, що Ханова треба убрати... Вiн узагалi зовсiм не на мiсцi, а до того ж... Радченко грубо перебив: - Я питаю - якою мовою викладають? - i здивовано глянув на секретаря сiрими, водявими очима. Секретар зупинився на пiвсловi, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом вiдповiв: - Дехто з педагогiв - укра?нською, а iншi ще й досi - росiйською. Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретаревi: - Напишiть наказа: з нового академiчного року до обiду всiм педагогам викладати лекцi? по-укра?нському, а пiсля обiду - по-росiйському... Ясно? Кiнчено!.. Товаришко! 1-15... Орiнстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется, ?сть... Секретар зiбрав протоколи й запитав несмiливо в Радченка: - Може, краще написати, щоб усi по-укра?нському? ?х узагалi треба нажать... Радченко сердито подивився на секретаря, але нiчого не _вiдповiв i бурмотiв собi в рурку далi. Секретар пiд тим поглядом зiв'яв i навшпиньки вийшов iз кабiнету. Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мiнилось - брови, очi, рот, пiдборiддя й навiть волосся з вухами ввесь час рухались, i через це здавалось, що перед Радченком - не телефонна рурка, а тут збоку з ним спереча?ться жива людина, або в iншому разi - це говорить сам iз собою небезпечний божевiльний. Це не подобалось Горобенковi, але вiн ще пильнiше почав удивлятись у Радченкове обличчя: "Що за один цей Радченко?" Це питання виринуло зовсiм нелогiчно, бо Горобенко з чуток уже знав дещо про нього. Його прислано сюди з губернi?, де вiн мав, зда?ться, якiсь зв'язки, приятелiв i друзiв. Радченко - з колишнiх боротьбистiв, i очевидно, що пiсля лiквiдацi? боротьбизму для нього зникли всякi нацiональнi упередження. Вiн ма? свою притаманну рису - скрiзь i завжди зчиняти галас. Ще що? Його звичка без церемонiй нишпорити в чужих паперах i занадто голосно говорити вида? його за людину незалежну i таки досить нахабну. Чого саме вiн опинився в повiтовiй глушинi - того нiхто не зна?. Партiйний середняк поставився до нього запобiгливо, але обережно. Радченком перестали безпосередньо цiкавитись, його втягнули в колегiю мiсцевих "Известий - Вiстей Уездного Парткома, Исполкома й Профсовета", призначили на завнаросвiти, призвича?лись не зважати на рипи й трiск його голосу, i тiльки на партзборах, коли Радченко виступав iз словом, до президi? йшли записки - додержуватись регламенту. Радченко ще тiльки тиждень в органiзацi?, але вiн став уже "свiй" зо всiма його хибами, негативами й позитивами. А проте це все, власне кажучи, не так важливо. ? друге щось. Горобенко пiдпер пальцями скроню, прищулив очi й зрозумiв: Радченко ма? стати за рефлектора, що освiтлюватиме його, Костеву, нацiональну сторону. Це кумедно, дивно й смiшно, але це - так. Поки Горобенко був тут один "за укра?нця", ця сторона не випиналась назовнi, ?? можна було цькувати й нищити в самому собi. Але тепер, коли явився цей Радченко, що ма? здiбнiсть одразу у всiх стати "сво?м" - усе пiде по-iншому. Радченкове перебування в органiзацi? буде екраном кожного Горобенкового руху. Кость Горобенко тужно подумав: "Як би було добре, коли б Радченка тут не було... - Вiн глянув на його вишкiренi мiцнi, великi зуби й у думцi додав: - ...коли б його не було взагалi, не iснувало б зовсiм..." Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу. - Да... так ось, товаришу Горобенко... вiзьмiться читати на учительських курсах укрмову. Горобенко потер чоло i стомлено сказав: - Я не почуваю себе фахiвцем, не можна ж виступати дилетантом. - Що значить "дилетантом"? - Радченко пiдвiв здивовано густi брови. - Нам треба сюди послати хоч одного свого. На курсах нема? жодного комунiста. Горобенко хотiв був iще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столу й не дав йому казати. - Не посилати ж туди петлюрiвця! Ясно? Кiнчено. Договорiться про години з Хановим. Радченко нагинав на американський темп i боровся за швидкiсть. Вiн хотiв уже кудись бiгти, але задерчав телефон i в кiмнатi затрiщало Радченкове "Ал-льо!". Рурка трiскотiла, але нiчого не казала. Радченко гидко вилаявся i кинув рурку на стiл. Потiм схопив портфель та кепку й метнувся до загально? канцелярi?. Коло дверей вiн круто обернувся й наспiх кинув Горобенковi: - Да! Нам ще треба договоритись iз вами про полiтосвiту на околицях... Чорт зна? що таке - нiчого не робиться!.. - I, лаючись до себе далi, Радченко вискочив за дверi. Горобенко вийшов на вулицю. Опiвденне сонце розлило на вулицi задуху й лiнощi, але Горобенко йшов задоволений, що навколо, з кiнцем, стало тихо й не рипить в усi Радченкiв голос. А втiм, зморена думка ще не могла одчепитись вiд Радченка й волочилась за ним. Ось сто?ть цей Радченко на куцих ногах i вилупив баньки, готовий вилаятись... Кого це нагаду? Радченко?.. Ага, дитяча казка про пригоди крокодила й хороброго гiмназиста Ваню: По улицам ходил Большой крокодил. Он ходил, По-турецки говорил, А по-турецки говорить Здесь воспрещается. Справдi, Радченко сво?м довгим ротом, лупатими сiрими очима з гостренькими чоловiчками й непропорцiйним тулубом скида?ться на крокодила. Певно, його в школi так i дрочили. Власне - в семiнарi?. Радченко ж попович. Та вiн навiть i не Радченко, а;_ як дiзналась вiдкiлясь Славiна, - Вознесенський. Радченко - це тiльки псевдонiм. I то недарма. Це вiд "Рада". Розумi?ться - робiтничих, селянських i червоноармiйських депутатiв. На розi вулицi Горобенко зупинився i глянув на годинника. Було вже на п'яту. Вiн звернув лiворуч у бокову вулицю й пiшов гнилим дощаним пiшоходом. Перед ним несподiвано виринув повiтпродкомiсар Дробот. - Здоров, сучий син! Дробот навзмах ляснув сво?ю лопатою-долонею об суху Горобенкову руку, i з його одкритого рота пахнуло самогоном. Горобенко в першу мить не збагнув причини Дроботово? фамiльярностi i навiть зупинився. Дроботова долоня ляскала його по плечу, i Дробот нi з того нi з сього запитав: - Чапа?ш? Горобенко посмiхнувся. - Валяй зi мною до Чернишова? Дробот узяв Горобенка за лiкоть i потягнув уперед. Його п'яне дихання трохи непри?мно лоскотало Горобенковi праву щоку, але йому раптом захотiлось пiти до Чернишова, i вiн навiть прискорив кроки. У Чернишова вже гуло. Коли вони з'явились на порозi оповито? густим тютюновим димом кiмнати, присутнi заворушились. Миша Чернишов застиг у неприроднiй позi, ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко пiд стiл свою лiву руку, i полохливо дивився на дверi. Упевнившись, що, крiм Горобенка й Дробота, бiльше нiкого нема?, вiн миттю змiнився. Голосно зареготав i трiумфально витягнув з-пiд столу за шийки двi напiввипитi пляшки. - Ну й гади! Ну й гади ползучi! Отак панiку нагнать! Нестеренко швиргонув чоботом набiк зiм'яту дорiжку на _пiдлозi й зачепив виделкою хвоста вiд оселедця. - Да, це дiйствительно: походка в Дробота - чисто Криче?в iде. - Ну, а як Криче?в, то що? - Горобенко почув голос Дружинiна i здивувався. Кого-кого, а Дружинiна вiн не сподiвався тут бачити. Дружинiн скрутив "козину лапку" й закурив. Його пiднесений трохи голос був незвичайно гострий: вiн був п'яний; Дружинiн - п'яний? Але Дружикiн наче догадувався про Горобенковi думки, хоч i не дивився на нього. Вiн сказав до Нестеренка: - Що, менi Криче?в - настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити, i пiшли б вони всi... - В програмi нашо? партi? нема?, що самогон не можна пити! - захихотiв Миша Чернишов, але Дружинiн Перебив його: - Не в тiм рiч. Я тiльки ось про що: не бреши. П'?ш - говори, що п'ю! А не ховайся, сволоч, iз пляшкою пiд столом! Вiд того, що ти випив сво? - шкоди не буде. Але шануйся, потому iнакше ти... Миша Чернишов радiсно вставив: - Iнакше ти - гад ползучий! - Соловья баснями не кормят, - загудiв густим басом Дробот i налив собi пiвшклянки. - Я, брат, сьогоднi першi триста пудiв розвьорстки з Михайлiвсько? волостi вижав. Дробот перехилив шклянку й не моргнувши випив. Потiм обтер пiдстриженi бiлявi вуса i сказав чергового продкомiвського дотепа: - Iз пальца хл?ба не висосеш - викачай ?го iз кулака! Дробот поклав на колiна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати руками оселедця. Нестеренко пiдсунувся до Чернишова й повернувся до перервано? розмови: - Дак, я все ж не понiмаю: як це Маркс може наскочити на Землю? Такого ж, скольки Земля сушествует, зроду не було. Миша Чернишов умисне виправив: - Не "Маркс", а "Марс", Нестеренко, - планета така. Розумi?ш?  - Ну да, я понiмаю, що планета, тольхи для чого ж ?й на Землю летiти? Горобенко сам до себе засмiявся. Але зараз же похопився й посерйознiшав: "Це страшенне мiщанство - смiятись iз неписьменностi людини". Нестеренка щось турбувало з Марсом, i вiн далi допитувався в Чернишова: - I що ж це - впаде i може зничтожить усе? Миша Чернишов ще з тих часiв, коли вiн був за учня в друкарнi Повзера, мав загострений потяг до всього надзвичайного i неприродного. Його вабили людськi й тваринячi потвори з багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсiм без очей, сiамськi близнята, жiнка з бородою. Миша Чернишов страшенно цiкавився колись, чому комета Галлея так i не стукнулась, кiнець кiнцем, iз Землею, як це припускалося. Власне, комета Галлея i розчарувала його. Через це Чернишов не вiрив тепер у Марса, одначе перед Нестеренком вiн розводив найсумнiшi перспективи. - Да, брат, Марс це тобi не фунт iзюму. Ти тiльки подумай, Нестеренко: летить тобi, скажемо, ота штука, разiв у тисячу бiльша вiд Землi, раптом - бац! I нiкакiх iспанцевi Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобi, i додав: - О! I нi чорта тодi не залишиться... Нестеренко перепитав: - Не залишиться? Чернишов ображено вiдповiв: - А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так! Нестеренко схилив на руку голову i журно замислився. Дробот обвiв очима кiмнату, немов шукав когось, i вередливо сказав: - А чому це я Попинаки не бачу? Миша Чернишов завовтузився на канапi. - Чорт же його зна?, цього Попинаку... Вiн i хлопець, сказать би, бойовий i з парткомiвськими в той же час крутиться... - ?рунда, - авторитетно заявив Дробот. - Попинаку треба було притягнути. Нестеренко задзвенiв пiд столом острогами i вирiшив уставити до розмови i сво?: - Я бачив Попинаку сьогоднi вранцi з отим Радченком - ?хали комхозiвською бричкою. Миша Чернишов раптом стрепенувся: - От Радченка, товаришi, треба було... - Не люблю його - хлюст, - безапеляцiйно вiдповiв Дробот, намазуючи шматок житнього хлiба густим липовим медом. Чернишов завзято виступив проти: - Абсурд! Нiчого подiбного... Це дока-парень. До нього треба тiльки пiдiйти. Але ось що цiкаве... - У Чернишова знову прокинувся його нахил до всього неприродного, i вiн захоплено, трохи навiть та?мниче вхопився за свого об'?кта: - Хлопець як хлопець, ну, тiльки нещасливу руку на баб ма?. Подумати тiльки - трьох баб перевiв... Нестеренка це заiнтригувало, вiн пiдсунув до Чернишова стiльця i, витягнувши з комiра наперед невелику з чорним чубом i маленькими зеленими очима голову, запитав: - То ?сть як трьох баб? Чернишов радiсно пояснив: - Структура в нього особлива. Поки ще вагiтна його жiнка - нiчого, а як тiльки нащот пологiв почина?ться, так i точка... У Харковi навеснi третя жiнка в лiкарнi померла. Щипцями дитину мертву витягнули. Нестеренко знову задзвенiв острогами i, вражений, промовив: - Он воно як!.. Дробот ?в, смакуючи, хлiб з медом. Вiн старанно жував мiцними щелепами i злизував кра?чки, з яких поволi сповзали долу великi медовi краплi. Одначе кiлька крапель вислизнуло з-пiд язика, впало на колiна i тихо ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помiтив цi густi блискучi плями на тьмянiй шкiрi товстого портфеля й згадав про першi триста пудiв розкладки з Михайлiвсько? волостi. Вiн зненацька подумав: "А цiкаво, чи й мед беруть iз пасiчникiв у розкладку..." Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченковi i жваво закiнчив: - Нi! Хлопець, можна сказати, "на ять". Кругом шiстнадцять. Хiба що на "мовi" iнодi балака?. - Чернишов, усмiхаючись, подивився на Горобенка, i за ним, немов з команди, всi повернули туди сво? голови. Горобенко знiяковiв i не знайшов одразу що б вiдповiсти. Дробот утер скатертиною липкi руки i, пустивши до свого баса трохи iнтимностi, важко пiдiйшов до Горобенка. - Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вiсiмнадцятому розстрiлював у Ки?вi матросiв? Горобенко штучно посмiхнувся, але твердо вiдповiв: - Нi. Проте, пiймавши скiсний, суворий Нестеренкiв погляд, вiн, безсилий затамувати внутрiшн? хвилювання, звернувся до Дробота: - Я не розумiю тiльки, що це за запитання? Дробот засунув глибоко в кишенi руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава усмiшка. - Признайся - було ж це? Горобенко незручно задер до Дробота голову: - Що за дурницi? Чому це раптом... Дробот розсердився: - А тому, що ти сучий син!.. Горобенко густо зашарiвся i пiдвiвся на ноги. - Що це значить, товаришу? Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспiшив устати з канапи й пiдiйти до них. - Що за волинка, не розумiю! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, - вiн жартома штовхнув Дробота, i той зарипiв на _стiльцi. Миша Чернишов обернувся до Горобенка: - Жени ?х, гадiв, у шию!.. Ну, був колись за "самостiйну", так що ж! З кутка несподiвано заговорив мовчазний i похмурий Дружити. Через те, що вiн довго перед цим не озивався жодним словом, усi тепер уважно повернулись до його голосу. - Що там розбирати - був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще: чи те, що вiн наш товариш тепер, чи щоб вiн i досi залишався шовiнiстичним самостiйником? Бiлiсiньких або зовсiм чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, - побiльше будуть сiрi... Нiхто не вiдповiдав на Дружинiновi слова, але напружена атмосфера в кiмнатi одразу розрядилась i зникла. Горобенковi хотiлось щиро потиснути Дружинiновi руку. IX Лекцiя на вчительських курсах мала початись о десятiй, а зараз була тiльки дев'ята. Це, власне, по-урядовому - дев'ята, а насправдi, за сонячним рухом, - на шосту. Щомiсяця перекручували стрiлки на годиннику, й годинник поволi втрачав свою силу колишнього адмiнiстрацiйного глагола. Люди одходили в далечiнь вiкiв i орi?нтувались на сонце. На його чудовий, веселий схiд i сумний, але не менше прекрасний захiд. Пожовклi й на лицi, й на душах сво?х, висохлi, як старий архiвний папiр, колишнi урядовцi, теперiшнi радслужбовцi установ, уперше побачили сонце у всiй його величнiй краси ?м бракувало хлiба, пшона, олi?, зуживалось останн? дрантя одягу, гомiнкий, порожнiй, як виточене барило, шлунок глушив ?м думку, вони поволi втрачали все аж до останньо? надi? на якусь змiну, але сонця ?м не бракувало. Сонця було повно скрiзь. Здавалось, нова влада збiльшила'якимось способом день, стягнувши до мiнiмуму нiч. I Кость Горобенко радiв iз цього. Вiн умисно йшов сонячною перi?ю й по-дитячому виставляв пiд сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло, волосся, нiжно пестило тендiтними пальцями незримо? руки шию за розстебнутим комiром, i пiд його промiнням танули i сумнiви, i муки, i печаль. Тодi думка й тiло зливались в одне гармонiйне цiле, i знайомi остогидлi доми повiтового мiста, i люди, i ввесь неосяжний невiдомий свiт видавались кращими. I не було в Горобенка на душi нi злостi, нi заздрощiв, нi пiдозри, у грудях несвiдомо й непомiтно виростало i заповнювало всi кутки його одне прекрасне сонячне слово - любов. Вiн його нiколи б тепер не вимовив, але вiн вiдчував його. Вiн вiдчував його вiчну красу й невмирущiсть, i це давало йому радiсть. ? вiчнi, прекраснi речi, перед якими, кiнець кiнцем, схилялися на довгому шляху iсторi? незлiченнi народи i схилятимуться аж доти, доки люди ? людьми i земля землею. ? масовi злиднi, зубожiння, ру?на, насува?ться ось голод... ? сво? власнi, захованi болi, непри?мностi, невдачi... Це ? сьогоднi, зараз. Але минуть роки, вiки, тисячолiття - i ?х не буде... Це зрозумiло - вкриються новими будiвлями ру?ни, людство не раз переживатиме ще i злиднi, i голод, i мiж ними загубляться такi маленькi й мiзернi проти земно? кулi, проти всього свiту особистi болi i образи... Настане час - i не буде Укра?ни, не буде, може, нацiй узагалi, але сонце й любов будуть. Це сонце! Це ранкове, вiчно молоде, завжди бадьоре сонце!.. Чому, коли воно ся? так, як зараз, коли воно пестить одiмкнену душу й розхристанi груди, - так раптом, так несподiвано пригаду?ться... Надя! Ось його промiнню чогось заманулось зупинитись на опуклому м'ячi, що на ши?. Воно його грi? найбiльше. Мовби стиску? навiгь. Пригадав: цей м'яз колись любила Надя. ?? рука, ця люба рука, що вже нiколи не пiдведеться з домовини, не раз, гладячи його шию, зупинялась отут, на цьому м'язi. I тодi великi чорнi очi, пройнятi, як i у всiх полудневих людей, прозорою тiнню лагiдно? жури, зупинялись на його профiлi. I тихо, мовчазно дивились пильно-пильно. Наче хотiли щось розгадати i, не розгадавши, пiшли в могилу... Надя вмерла. I Горобенко знову подумав, що це дуже добре. Навiть не тому, що вона була б чужою, безпартiйною. Нi. Це на другому мiсцi. Ось що головне: жорна часу перемололи б те свiже зерно почуття, що виросло колись у них _обох, i тепер ?хн? спiльне життя було б уже не п'яне вино, а сипке борошно, грузьке тiсто, i - хтозна - може, й полова... Тепер же Надя залишиться назавжди такою, як була тодi, в тi далекi, неповоротнi днi. Надя вмерла, але вона житиме як хороша згадка про першу дiвчину, як чиста пам'ять про першу жiнку, що вiн ?? пiзнав. Ця пам'ять житиме. Вона мусить жити, бо це - ?дине в нього, що лишилось вiд минулого. I це не обiтниця його чоловiчо? незайманостi, це не сантиментальне "до гробовой доски" - це звичайне людяне й цiлком реальне, але це все ж таки щось бiльше за них. Бо, _певно, не можна забути першо? пiзнано? жiнки, що перед тобою була дiвчина, а Надя ж, Надя... Горобенко лячно подумав: "Ну, що робив би я з нею тут, тепер, де нiби скасовано кохання i де лiжко заступа? найкращi вiдносини статей..." I так само, як на сонце вiдкiлясь налiзла незграбна бiляста хмаринка, перед Горобенком раптом устала вчорашня, позавчорашня, тоготижнева реальна дiйснiсть i реальнi, такi, як вони ?, люди. Вiн запитав самого себе: "До чого воно йде?" Сонце розтопило хмаринку, й вона легким, розвiяним димком подалась у безкiнечнi небеснi мандри, а на Костенiй ши? знову заграло з подвiйною силою тепле промiння. Тодi без мiркування з'явилась, зда?ться, давно вже готова, але забута вiдповiдь: цi люди, оцi тво? офiцiйнi товаришi, - кращi, нiж ти думав. Партiя - це не арсенал святих. Але в тому й ефект, у тому ?? сво?рiдне месiянство, що iз звичайнiсiньких людей, тих людей, яким властиве i добре й лихе, вона творить нове, цiлком вiдмiнне плем'я. Бiльшовицьку расу... Хто й коли мiг одкрити широкому загаловi Дружинiна? Цього простого, а разом i милого в сво?й простотi Дружинiна? Як просто, по-людському просто, вiн розв'язав тодi в Чернишова проклятий моток пiдозр i недовiр'я, що потай кублились над його, Костевою, головою. I хiба Дружинiн один? Нi. Вiн - символ тих потенцiальних Дружинiних, що десь iще iдуть, але колись таки прийдуть. I потiм Миша Чернишов. Вiн, звiсно, "верхогляд", п'яничка, i всi смертнi грiхи над ним, без сумнiву, тяжать, але вiн... Це теж незрозумiле. Чернишов зна? не тiльки за "Просвiту" й фiлiю Нацiонального союзу. Бiльше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в друкарнi Повдера, складав вiзитнi картки його батьковi. Навiть було раз... це, зда?ться, в шостiм класi гiмназi? - сам Кость здуру замовив у Повзера й собi вiзитнi картки. Горобенковi до болю стало непри?мно вiд цi?? згадки. Хотiлось навiть застогнати, витравити якось iз пам'ятi тi на?внi гiмназiяльнi вiзитнi картки, що випiкали тепер на живому. Теоретично - Чернишов мусив би принаймнi в пам'ятi заховати до нього ворожнечу, класову ненависть. Адже фактично вiн був тодi пролетар, а Кость хоч i несвiдомий, але визискувач. Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навiть якась нiжнiсть до Костя ?. Що за "всепрощенi?"? Перед Горобенком знову випливло це магiчне слово: партiя. I чи не вперше вiн свiдомо й конкретно почув себе членом ?? величезного, незвичайного колективу... Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси. Коридорами вже ходили парами, трiйками й поодинцi Молодi вчительки, обережно й принишкло снували нужденнi фiгури старих, колись статечних педагогiв, але вiд цього не було в примiщеннi шуму. Цi вчителi, що протягом довгих лiт - хто вперто, а хто неврастенiчне - боролись у класi з природним дитячим смiхом, криками й гамором, самi не вмiли вже шумiти, вони тiльки шарудiли. I Горобенковi було чудно проходити через цей тихий, мов скутий, натовп. Цей коридор знав iншi часи. Це ж будинок педтехнiкуму, будинок колишньо? його гiмназi?. За якоюсь невiдомою традицi?ю лектори вчительських курсiв i тепер перед початком лекцi? сходяться в учительськiй. Це переважно - старi гiмназiяльнi вчителi. Ось сидить пошарпаний трохи колишнiй лев мiських панночок - учитель географi?, красень Борисенко, Кость кiлька разiв колись дiстав вiд нього "пару". Вчитель iсторi? "Макарон", що питав був гiмназистiв, "скелько лет продолжалась тридцатилетняя война", "Гусак" - Приходько, педель з росiйсько? мови. Всi вони, як нужденнi музейнi пам'ятки яко?сь забуто? епохи, залишились в учительськiй. Ханов, як голова курсiв, чемно ступив Горобенковi назустрiч i, потираючи перед ручканням кулаки, повiдомив: - Ваша лекцiя, Костянтине Петровичу, - за десять хвилин, але тим часом у нас невеличка, так би мовити, сiмейна нарада. Ханов - колишнiй директор з iншо? гiмназi?. Горобенко його не зна?. Ханов запобiгливо ставиться до Горобенка - вiн комунiст, так би мовити, цап у овечiй кошарi. Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба притягнути на свiй бiк. Це може бути навiть корисно: чому, скажiмо, вчителям не видають бiлого борошна, а в продкомi службовцi одержали аж по два пуди!.. Ханов посмикав свою зеленувату, цвiлу борiдку й поправив окуляри в золотiй оправi. - ...Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури... Що з ними робити - на всiх не подiлиш?.. - Розiграти в лотерею, - сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон засунув за борт заляпано? борщем i воском куртки жилаву суху долоню й скептично спитав: - А что за мануфактура - гадость, наверное?.. Костевi вчителi не ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували свою перевагу над молодим лектором укра?нсько? мови, над цим колишнiм ?хнiм учнем. Борисенко розвалився в крiслi й казав Макароновi далi: - Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь наробраза анкету: "Заполните". Великолепно! Читаю: в какой партии состоите? Я отвечаю: извините, я зто место пропущу... Не понимаю их. При чем тут тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких партии! Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка. Борисенко пiймав цей погляд i безтурботно усмiхнувся Ханову гарними сiрими очима. Ханов заклопотано заходився коло паперiв, а Борисенко обурювався далi: - Удивительные предрассудки!.. "Хами! Iнтелiгентнi хами!" - вирвалось усерединi в Горобенка, але вiн промовчав, тiльки злегка почервонiв. З-за шафи озвався ще якийсь лектор: - Поляки, говорят, Киев уже взяли... Макарон, не звертаючи на Горобенка жодно? уваги, немов його й не було в кiмнатi, ?хидно промимрив: - "Товариш" Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко спробував сказати дотепа: - Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить незграбний, i засмiявся тiльки сам Борисенко, а решта осмiхнулись. Але Горобенковi було цього досить. Це недбайливе iгнорування його присутностi, ?хн? байдуже ставлення до того, що тут сидить комунiст, - дратувало його вкрай. О, цi педелi знають мiру його предмету! Лекцi? укра?нсько? мови на вчительських курсах для них така ж смiховина, як i отi чотири аршини мануфактури на сiм душ, i новi освiтнi заходи влади, i сама влада, i ввесь цей час... I вiдкiля ця певнiсть у них, що вiн покриватиме ?хн? сичання, мовчатиме в партi?? Вiдкiля?.. От пiду i скажу про _все! Вони чи з чемностi сво??, чи з жалю ще тiльки не глузують з нього, саморобленого професора... Ще б чого бракувало, сто чортiв!.. Костевi кортiло гримнути на них, вилаятись найбруднiшою лайкою. Вiн з викликом подивився в холоднi Макароновi очi й побiжно помiтив, що Макарон у тiй самiй куртцi, що колись був ходив у гiмназi?. Щось загнуздало Горобенкiв гнiв i роздратування. Вiн пiдiйшов до Ханова й холодно сказав: - Лекцi? мо?? сьогоднi не буде. Я пригадав, що _в мене _зараз невiдкладнi партiйнi справи. - Прошу, прошу, - Ханов запобiгливо пiдвiвся й поспiшив всунути Горобенковi в долоню свою руку на прощання. - Прошу, прошу, Костянтине Петровичу... А на коли призначити далi? - Повiдомлю. Педагоги замовкли й непорозумiло дивились на Горобенка. "Партiйнi справи" непри?мно залоскотали ?м вуха i навiть засмутили ?х. В учительськiй стало раптом надто тихо, i поспiшнi Горобенковi кроки залунали вороже i якось занадто по-чужому. Один тiльки Макарон спокiйно попросив у Ханова дати йому все ж таки подивитись на одержану мануфактуру. Х Кость пiймав Радченка, коли той вискочив iз соцвиху й летiв оглядати будинок старого театру для реорганiзацi? мистецько? справи в мiстi. Радченковi не хотiлось зупинятись, вiн на ходу привiтався очима й легким помахом долонi, але Горобенко офiцiйно i навiть гостро сказав: - Почекайте бiгти, товаришу. Я зараз iз курсiв. Там - суцiльна прихована контрреволюцiя. Особливо цей Борисенко... Туди конче треба полiткома. - Ах, сволочi!.. Що ж вони там казали? Горобенко уривчасто вилупив на нього водявi очi й кiлька разiв гидко вилаявся. - Чудесно. Я приборкаю це барахло!.. - кинув вiн наостанн? i помчав уздовж улицi, розмахуючи вiльною вiд портфеля рукою. Горобенко з хвилину подивився йому вслiд, потiм глянув байдуже на високу дзвiницю, що встала недоречно перед очима i раптом почув у собi порожнечу. Те, що одлягло вiд серця пiсля розмови з Радченком, потягнуло за собою й решту думок. Цi думки переплутались i, як дрантя, звисали долу. Залишилась якась гуща невдоволення й досади. Горобенко пiшов вулицею навмання. Вiн хотiв трохи розважитись. Проте ця гуща з душi не сходила. Навпаки. Зо всього ?? бруду раптом висунулось i прибрало окреслено? форми: - Донос? Стало непри?мно i навiть соромно за самого себе. Так низько впасти... Пiти до Радченка й виказати... Мiг же там, в учительськiй, встати й одверто сказати, навiть просто заборонити ?м паплюжити... Це був би скандал, було б дуже непри?мно, але принаймнi було б чесно... "Чесно"? Горобенко зупинився на цьому словi й сам до себе посмiхнувся: якi теревенi!.. Хто розмежу? тепер, де чесно, де пiдло? На думку Борисенка, вже саме перебування в партi? - не чесно, а на мою - пiдло канючити у влади пайку, а потiм нишком глузувати з не?!.. З цi?ю публiкою нiякого спiльного шляху не може бути. Вони - той мотлох, що лежить пiд ногами й заважа? йти вперед. Щось усерединi тихенько пiдказало Горобенковi: "?х _треба знищити..." Горобенко повернувся до наросвiти, взяв ордера i пiшов до свого гiмназiяльного фiзика реквiзувати для вечiрньо? робiтничо? школи мiкроскоп. Фiзик жив неподалеку в маленькому власному флiгелi, що заховався за кущi бузку. Горобенко хутко перейшов двiр i ступив до поко?в. Старий лисий фiзик у потертiй чесучевiй сорочцi, пiдперезаний якимось мотузком, вийшов Горобенковi назустрiч. Вiн хотiв запросити його сiсти i похопився взяти стiльця, але Горобенко приголомшив фiзика сухим, офiцiйним голосом: - Я прийшов реквiзувати у вас мiкроскоп. - ? вiн простягнув фiзиковi ордера. Лагiдне фiзикове лице з при?мним яблуневим рум'янцем розтягнулось i на хвилину застигло непорушне. Вiн наче скам'янiв. Якась сила штовхала Горобенка ще раз глянути на фiзика. Його добрi прищуленi очi i посiчене зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до себе. Можна було дивитися на це лице й почувати, як на ньому вiдпочива? твiй зiр i думка. Горобенко пiддався i глянув. Перед ним було повне болю, образи й здивування фiзикове обличчя. Дивитись фiзиковi в вiчi не можна було. Горобенко прикусив губу й одвернувся. Хоч би фiзик вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався - тодi б одразу полегшало. Але лагiдний фiзик не робив цього колись у гiмназi?, не зробив вiн цього i тепер. Фiзик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов i за хвилину повернувся з мiкроскопом. Вiн подивився на чистi блискучi мiкроскопнi рурки, зiтхнув i мовчки вiддав його Горобенковi. Горобенко хотiв дати ордера, але фiзик уже зник за порть?рою. Горобенко кинув оком по кiмнатi й поклав ордера на першого стiльця. Потiм похапцем, немов боявся, що фiзик позаду бiжить навздоганяти, вискочив з мiкроскопом надвiр. Вилинялий, старий, як i сам фiзик. Каштан, знайомий Горобенковi ще, з гiмназi?, вилiз iз сво?? халабуди погрiтись на сонцi. Вiн помiтив Горобенка i, виляючи хвостом, пiдбiг до ганку. Бiдний старий собака! Йому й на думку не спадало, яку шкоду вчинено зараз його господаревi. Каштан, привiтно загрiбаючи задньою лапою, почав як умiв лащитись до Горобенка. Вiн лизнув йому долоню й тер мордою об штани. Горобенко мимоволi зупинився i погладив пса. Вiн хотiв схопити обома руками його кудлату морду коло вух i струснути, як колись. Але зробити це заважав мiкроскоп у лiвiй руцi. Горобенковi стало нiяково i боляче. Вiн засоромився пса, який щиро вiддавав йому сво? собачi пестощi, не почуваючи