Рiчард Девiс Бах. Iлюзi?
Iлюзi? або пригоди Месi? мимоволi
Перекладено за виданням: Richard Bach. Illusions. The Adventures of a
Reluctant Messiah. -- Delacorte Press / Eleanor Friede. New York, 1977.
© 1977 Richard Bach & Leslie Parish Bach. By arrangement with
Delacorte Press / Eleanor Friede Books, a division of the Bantam Doubleday
Dell.
З англiйсько? переклав Валерiй ГРУЗИН
OCR: Volodymyr Mykhayletskyy
1
1. I прийшов на землю Учитель,
що народився на святих просторах Iндiани
й зростав на та?мничих пагорбах
на схiд вiд Форт-Уейна.
2. Учитель пiзнавав цей свiт
у громадськiй школi Iндiани,
а коли пiдрiс, опанував професiю
автомобiльного механiка.
3. А втiм, Учитель мав знання
i з iнших рук, i з iнших шкiл,
i також iз попереднiх сво?х життiв.
Вiн пам'ятав про це, i та пам'ять
робила його мудрим i сильним,
i люди вiдчували його силу
й приходили до нього за порадою.
4. Учитель вiрив у свiй хист
допомагати й собi i всьому людству,
а що вiн вiрив сам, то й iншi
бачили його силу i приходили до нього
з надi?ю заго?ти сво? недуги
та позбутись житт?вих злигоднiв.
5. Вiрив Учитель, що кожна людина ма? право
думати про себе як про сина божого,
щиро вiрив, що саме так i ?, отож
у майстернях та гаражах, де вiн працював,
завжди товпилися тi, хто прагнув
його науки та дотику його руки,
а на вулицях чекали юрби тих, хто сподiвався,
що, коли вiн ?х минатиме, на них впаде його тiнь
i життя ?хн? одразу змiниться.
6. День крiзь день майстри та власники майстерень
плекали надiю, що Учитель покине свiй iнструмент
i подасться геть, бо юрмились навколо нього
такi гурти людей, якi не залишали нi йому,
нi iншим механiкам мiсця
для лагодження автомобiлiв.
7. Врештi, так i сталося: подавсь вiн поза мiсто,
i почали називати його Месi?ю i чудотворцем;
а що всi у це вiрили, то так воно й було.
8. Коли пiд час його розмови з людьми налiтала буря,
на голови слухачiв не падало жодно? краплини;
i останнiй у натовпi чув його слова так же ясно,
як i перший, незважаючи на блискавки чи грiм у небесах.
I вiн завжди повiдав людям притчi.
9. I сказав вiн ?м: "У кожному з нас закладено
силу нашо? згоди бути здоровими чи хворими,
багатими чи бiдними, вiльними чи рабами.
Ми самi господарю?мо цим, а не хто iнший".
10. I озвавсь один фабричний робiтник: "Легко вам говорити,
Учителю, бо ви ма?те дороговказ, а ми -- нi,
i ви не мусите так тяжко працювати, як мусимо ми.
Людинi конче треба працювати, аби здобувати
у цьому свiтi хлiб свiй насущний".
11. I правив Учитель у вiдповiдь:
"Колись давно на днi кришталево чисто? рiчки
iснувало поселення живих iстот.
12. Мовчки сунула могутня течiя над усiма ними --
молодими й старими, праведними й грiшними,
линула течiя призначеним ?й шляхом,
знаючи лише сво? кришталево прозоре "я".
13. Кожна з iстот у свiй власний спосiб
мiцно чiплялася за якусь галузку чи камiнь
на рiчковому днi, опираючись течi?,
як навчилися вiд самого народження.
14. Та ось урвався терпець в однi?? з iстот:
"Втомилась я чiплятися, i хоча не маю змоги
побачити це на власнi очi, проте вiрю,
що течiя зна?, куди вона пряму?. Треба рушати,
i хай вона несе мене, куди захоче,
бо отак чiпляючись, загину я вiд нудьги".
15. Хихотiли обережнi, глузували з не?:
"Дурна ти! Тiльки-но спробуй одчепитись,
як ця, така люба тобi течiя, закрутить
тебе колесом i жбурне на камiння,
i загинеш ти вiд не? швидше, нiж вiд нудьги!"
16. Не зважила iстота на пересторогу i, глибоко надихнувши,
зринула нагору; одразу ж закрутило ?? колесом,
пожбурило на камiння.
17. Одначе згодом, коли та смiлива iстота
знов перестала чiплятись, пiдняла ?? течiя
iз самого дна i не товкла бiльше, i шкоди не завдавала.
18. А iстоти на днi, що мали ?? за чужу, заволали:
"Погляньте на чудо! Iстота, така ж, як i ми, а лiта?!
Ось Месiя, що прийшов нас усiх врятувати!"
19. I мовила пiдхоплена течi?ю iстота:
"Не бiльший за вас я месiя. Рiка залюбки
зробить вас вiльними, тiльки насмiльтеся вiдчепитись,
тiльки насмiльтеся рушити з нею.
Наше справжн? покликання -- вирушати в цю подорож,
зважитись на цю пригоду!"
20. Та ще гучнiше волали вони: "Спаситель!" --
i водночас ще мiцнiше чiплялися за камiння,
а коли поглянули вгору, то за тi?ю iстотою i слiд пропав,
i, лишившись на днi самi, складали вони легенди про Спасителя".
21. I сталося так: коли Вчитель побачив,
що гурти людей навколо нього день у день
стають дедалi бiльшi числом i несамовитiшi,
вимагаючи, щоб вiн безперервно зцiляв ?х,
повсякчас частував чудесами
i навiть пiзнавав ?х та жив ?хнiм життям,
вiн того ж таки дня подавсь на вершину гори
i там заходився молитись.
22. I мовив вiн у серцi сво?му: "Боже осяйний,
коли воля твоя, хай ця чаша обмина? мене,
звiльни мене вiд цього нездiйсненного завдання.
Не в змозi я жити життям бодай однi?? душi,
а ?х десять тисяч вола?, щоб чинив я так.
Я винен, що сам допустив таке.
Коли воля твоя, дозволь повернутися до мо?х двигунiв
та мо?х iнструментiв i дай менi змогу
жити так, як живуть iншi люди".
23. I прорiк йому голос на вершинi гори,
голос не чоловiчий i не жiночий,
не гучний i не тихий, але безмежно лагiдний:
"Не моя воля, а твоя хай здiйсниться.
Яка твоя воля, така й моя для тебе буде.
Iди сво?ю дорогою, як iншi люди,
i хай щастить тобi на землi".
24. Почувши це, зрадiв Учитель i красно подякував.
Спустився вiн з гори, мугикаючи собi пiд нiс
веселу пiсеньку механiкiв. А коли натовп
накинувся на нього iз сво?м лихом i нещастям,
благаючи зцiлення, розради й чудес,
вiн тiльки всмiхнувся i лагiдно мовив: "Я йду од вас".
25. На мить занiмiв увесь той натовп з подиву.
26. I провадив Учитель: "Якщо людина повiдала Богу,
як хоче вона над усе помагати стражденному свiту,
хоч би чого ?й це коштувало, i коли Бог прорiк ?й
у вiдповiдь, що вона ма? робити, то чи повинна
людина чинити так, як ?й було сказано?"
27. "Звiсно, що так, Учителю! -- заволали люди. --
Втiхою буде для не? страждання вiд усiх тортур пекла,
коли так сказав сам Бог!"
28. "Навiть байдуже, якi це тортури чи
яке неймовiрно важке таке завдання?"
29. "Бути повiшеним -- це честь, бути прибитим цвяхами
до дерева або спаленим живцем --
це слава, коли так сказав Бог", -- вiдповiли вони.
30. "А як ви вчинили б, -- кинув Учитель у натовп, --
коли б вам просто в обличчя прорiк Бог:
"Воля моя -- бути тобi в цьому свiтi щасливим,
хоч як довго ти житимеш". Що тодi?"
31. I мовчав натовп, анi голосу, анi звуку не чути було
на схилах гори i в долинах, де вiн зiбрався.
32. I мовив Учитель у цю тишу: "На стежинi нашого щастя
вiднайдемо знання, заради якого обрали саме цей
час для свого життя. Ось чого я навчився сьогоднi,
тож i вирiшив нинi покинути вас,
аби йшли ви сво?ю стежиною, як вам заманеться".
33. I попрямував вiн сво?ю дорогою крiзь натовп,
i покинув ?х, i повернувся до буденного свiту
людей i машин.
2
Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних
мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що
i я, -- перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав
прогулянковi польоти на старенькому бiпланi -- по три долари за десять
хвилин у повiтрi.
Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi
Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого "Флiта" i побачив старенький
"Тревел-ейр-4000". Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на
жовтаво-смарагдовiй сiножатi.
Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почува?ш себе
самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив -- не буде
нiяко? шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я
виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у
зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним "пок-пок-пок"
-- звуком, який народжу?ться лише тодi, коли пропелер оберта?ться вже за
iнерцi?ю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм
близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула
дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно
викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене
невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн -- заспокiйливо
дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше,
повiльнiше, i врештi -- завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i
зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне "клак-клак" -- це
пропелер ще поволi оберта?ться перед тим, як завмерти в цiлковитому споко?
липня.
Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот "Тревел-ейра" сидiв на
покосi й дивився на мене.
Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його
незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як
iнший лiтак приземлю?ться в полi i зупиня?ться за десяток крокiв од мене. Я
привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався.
-- У вас самотнiй вигляд, -- сказав я, сидячи в кабiнi.
-- Як i у вас.
-- Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi.
-- Нi, я чекав на вас.
Цi слова викликали в мене посмiшку, i я не приховав ??.
-- Даруйте, що запiзнився.
-- Усе гаразд.
Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю --
прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку.
-- Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? --
запитав вiн. -- 3 шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою.
Нiякого рукостискання, жодних представлень.
На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за
гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi -- темнi, як у яструба. Добре,
коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то ста? не по
собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед
розважливо-несамовитим показовим виступом.
Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса.
-- Хто ви, зрештою? -- запитав я. -- Вже кiлька рокiв торгую
повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера.
-- На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, --
вiдгукнувся вiн. -- Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi,
трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному
мiсцi -- i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до
повiтряних гастролей.
-- Тягачi яко? марки? -- В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима
любов.
-- "Де-вiсiм", "Де-дев'ять". Тривало це недовго. В Огайо.
-- "Де-дев'ять"Завбiльшки з будинок! Чи й справдi цей дизель з
подвiйним редуктором на першiй передачi може зрушити гору?
-- Iснують кращi способи рухати гори, -- сказав вiн з усмiшкою, що
тривала не бiльш як десяту частку секунди.
Спостерiгаючи за спiврозмовником, я сперся на нижн? крило його лiтака.
I тут менi в око впав дивний свiтловий ефект -- дивитися на цього чоловiка
зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться свiтло,
застилаючи природне тло невиразним срiблястим серпанком.
-- Щось не так? -- запитав вiн.
-- А якi ж це проблеми у вас виникали?
-- Е, нiчого особливого. Просто в цей час менi кортiло змiнювати
обстановку, як оце й вам.
Iз сандвiчем у руках я пiшов навколо його лiтака. То був апарат зразка
1928 чи 1929 року, але зовсiм новенький, без жодно? подряпини. Навiть iз
заводських ангарiв аероплани не виходять такi новiсiнькi, як оця машина, що
стояла тут на сiножатi. Щонайменше двадцять шарiв лискучого олiйного
аеролаку. На дерев'яних деталях ся?, мов дзеркало, свiжа фарба. Пiд бортиком
пiлотсько? кабiни -- золотий листок у староанглiйському стилi i в ньому iм'я
"Дон", а трохи нижче -- ре?страцiйний напис: "Д. В. Шiмода". Все оснащення
лiтака мало такий вигляд, нiби його щойно розпакували, справжнiй авiацiйний
iнструмент 1928 року. Рукiв'я важеля керування та кермо -- з вiдполiрованого
дуба. Лiворуч -- пiдсос, регулятор сумiшi, випереджувач запалювання, якого
тепер не побачиш навiть на щонайретельнiше вiдновлених старовинних моделях.
Нiде анi задирочки, анi латочки на перкалi, анi патьоку моторного масла з
обтiчника, анi порошинки на пiдлозi кабiни -- так нiби цей лiтак нiколи не
пiднiмався в повiтря, нiби вiн через пiвстолiття матерiалiзувався на цьому
мiсцi внаслiдок якогось химерного зсуву часу. Я вiдчув, як по спинi в мене
повзе незбагненний холод.
-- I давно ви ката?те пасажирiв? -- гукнув я до Шiмоди з того боку
лiтака.
-- Близько мiсяця. Атож, п'ять тижнiв.
Вiн брехав. Менi байдуже, хто ви такий, але за п'ять тижнiв польотiв i
посадок на землю ви, хоч би як там було, неодмiнно матимете смiття на
пiдлозi кабiни й патьоки масла на фюзеляжi. Та цей лiтак... на вiтровому
склi -- анi плямки масно?, на пропелерi -- нi слiду забитих комах, i навiть
фарбу на переднiх носках крил i хвоста не облiпило сiнною потертю, яко? до
бiса в цей час у повiтрi. Для лiтака, який щодня шуга? серед iллiнойського
лiта, просто неймовiрно. Я розглядав "Тревел-ейр" ще хвилин з п'ять, потiм
одiйшов вiд нього i вже пiд крилом свого лiтака сiв на валок сiна обличчям
до Шiмоди. Страху я не вiдчував, i цей чоловiк менi все ще подобався, але
щось було не так.
-- Чому ви кажете менi неправду?
-- Я сказав вам правду, Рiчарде, -- вiдповiв вiн. Мо? iм'я було також
виписане на борту лiтака.
-- Але ж не можна понад шiсть мiсяцiв катати пасажирiв i не назбирати
на пiдлозi бодай трохи пороху чи не забризкати фюзеляж мастилом? Не здобути
жодно? латки на перкалi? Зрештою, хай йому грець, не набрати сiнно? потертi!
Вiн спокiйно посмiхнувся.
-- ? речi, яких ви не зна?те.
На якусь мить вiн прибрав чудернацького вигляду iнопланетянина, i я
повiрив у те, що вiн сказав, одначе так i не знайшов пояснення слiпучо?
чистоти лiтака, що стояв посеред лiтньо? сiножатi.
-- Можливо. Та одного дня я про них дiзнаюсь, i тодi, Дональде, ви
можете забрати собi мiй лiтак, бо для польотiв вiн буде менi непотрiбний.
Звiвши сво? чорнi брови, Шiмода запитально поглянув на мене.
-- Он як? Ану розкажiть.
Я зрадiв, що комусь цiкаво вислухати мою теорiю.
-- Гадаю, люди так довго не могли злетiти лише тому, що просто не
вiрили в цю можливiсть. Отож, звiсно, й не могли опанувати навiть найпершого
маленького закону аеродинамiки. А я вiрю, що десь iсну? й iнший закон, за
яким можна лiтати без аеропланiв, можна проходити крiзь стiни чи
переноситись на iншi планети. Ми навчимося, як досягати цього й без машин.
Якщо захочемо.
Вiн ледь помiтно всмiхнувся й поважно кивнув головою.
-- I ви гада?те, що зможете осягнути те, чого хочете, отак промишляючи
повiтряними прогулянками за три долари над полями й сiножатями?
-- Коли я й маю чогось вартi знання, то здобув ?х самотужки, роблячи
те, що хотiв робити. Та якби знайшлася в свiтi добра душа, котра навчила б
мене ще бiльшого з того, що я прагну пiзнати, анiж може навчити мiй лiтак i
небеса, то я хоч зараз подався б до того чоловiка. Або до тi?? жiнки. Та, на
жаль, нема? тако? душi.
Темнi очi дивилися на мене спокiйно, неклiпно.
-- Хiба ви не вiрите, що вас скеровують, якщо тiльки ви насправдi
хочете цього навчитися?
-- Скеровують? Так. Та хiба не кожного з нас скеровують? Я завжди мав
таке вiдчуття, нiби за мною хтось нагляда?, або щось подiбне.
-- I ви гада?те, хтось скеру? вас до вчителя, який зможе допомогти вам?
-- Якщо тим учителем не стану я сам, то так.
-- Можливо, саме так воно i бува?, -- сказав вiн.
Здiймаючи за собою руду куряву, до нас мчав новенький модерний пiкап.
Вiн зупинився бiля нашо? стоянки, дверцята розчахнулись, i з кабiни вийшов
лiтнiй чоловiк з дiвчинкою рокiв десяти. Курява немов зависла в тихому,
нерухомому повiтрi.
-- Ката?те за грошi? -- запитав чоловiк.
Це поле було знахiдкою Дональда Шiмоди, отож я промовчав.
-- Так, сер, -- весело вiдповiв вiн. -- Хочете злiтати? Зараз?
-- Та ви ж вироблятимете там усiлякi штуки, будете крутитись i
перевертатись угорi? -- Його очi заблищали, вiн чiпко придивлявся до нас --
чи розкусимо ми його за отi?ю простуватою селянською балаканиною.
-- Будемо, як забажа?те, i не будемо, як не забажа?те.
-- I, гадаю, заправите хтозна-скiльки?
-- Три долари готiвкою, сер, за дев'ять-десять хвилин у повiтрi. Це
виходить тридцять три i одна третина цента за хвилину. Бiльшiсть пасажирiв
запевня?, що втiха того варта.
Дивне це вiдчуття -- бути стороннiм спостерiгачем, сидiти без дiла й
слухати, як цей чоловiк робить свою справу. Менi подобалось, як вiн говорив
-- тихо i стримано. Я настiльки звик до свого власного способу реклами
польотiв ("Нагорi гаранту?ться рiзниця температури в мiнус десять
градусiвЛюди, полиньмо туди, де ширяють тiльки пташки та ангели! I все це
лише за три долари, лише за дюжину двадцятип'ятицентовикiв з вашого гамана
чи кишенi..."), що вже й забув, як це можна робити iнакше.
Отак лiтаючи й принаджуючи пасажирiв, завжди почува?ш напруження. Я
звик до нього, та його не позбудешся: адже якщо я не катаю пасажирiв, я не
?м. Тепер, коли мiй обiд не залежав вiд наслiдкiв цих переговорiв, я мiг
розслабитись i спокiйно спостерiгати.
Те саме робила й дiвчинка. Ця мала бiлявка з карими очима й поважним
виразом обличчя була тут тiльки тому, що тут був ?? дiдусь. Лiтати вона не
бажала.
Куди частiше трапля?ться якраз навпаки: охочi до польотiв дiти i
обережнi -- дорослi. Коли для тебе це ?диний засiб iснування, чуття на
подiбнi ситуацi? надзвичайно загострю?ться, i я ладен був закластися, що
дiвчинка не полетить з нами, навiть якщо ми умовлятимемо ?? до кiнця лiта.
-- Котрий iз вас, панове?.. -- запитав чоловiк. Шiмода налив собi
кухлик води.
-- З вами полетить Рiчард. У мене ще обiдня перерва. Якщо, звiсно, ви
не бажа?те зачекати.
-- Нi, сер, я готовий рушати. Чи не могли б ми полiтати над мо?ю
фермою?
-- Авжеж, -- запевнив я. -- Лише покажiть, куди летiти, сер.
Я викинув з передньо? кабiни "Флiта" свою похiдну постiль, сумку з
iнструментом та куховарське причандалля i допомiг залiзти туди пасажировi,
пристебнув його до крiсла i затягнув свiй ремiнь.
-- Доне, крутонiть менi пропелер.
-- Еге ж.
Вiн пiдiйшов iз сво?м кухликом i став бiля пропелера.
-- Як вам треба?
-- Форсаж i гальма. Обертайте повiльно. Iскра вискочить прямо з ваших
рук.
Коли хтось крутить пропелер "Флiта", вiн завжди робить це надто швидко,
i через усiлякi там складнi причини двигун не запуска?ться. Та цей чоловiк
крутонув його так вправно, неначе робив це все сво? життя. Запалювальна
пружина клацнула, свiчки спрацювали в цилiндрах i старенький мотор
загуркотiв -- усе напрочуд просто i легко. А Шiмода повернувся до свого
лiтака й завiв розмову з дiвчинкою.
У розгонi потужних кiнських сил, у хурделицi сiна "Флiт" знявся в
повiтря i помалу видряпався на висоту у двi сотнi футiв (тепер, навiть якщо
двигун i заглухне, ми спокiйно сядемо в кукурудзу). П'ятсот футiв (о, тепер
у нас вистачить висоти, щоб повернути назад i сiсти на ту ж таки сiножать...
ще трохи, а там i пасовисько). Вiсiмсот футiв. Можна вирiвнюватись i летiти
туди, куди показу? пальцем цей чоловiк -- на пiвденний захiд, супроти вiтру.
Ще три хвилини лету, i ми випису?мо коло над повiткою для машин.
Корiвник кольору розжареного вугiлля, будинок кольору слоново? кiстки серед
моря м'яти. Город iз солодкою столовою кукурудзою, салатою, помiдорами.
Коли ми робили розворот i фермерський будинок опинився немовби в рамцi
помiж крилами й розчалками "Флiта", мiй пасажир нахилив голову вниз, нiби
хотiв здолати зустрiчний потiк повiтря.
На ?анку з'явилася жiнка у бiлому фартусi поверх блакитного плаття,
замахала руками. Чоловiк помахав ?й у вiдповiдь. Згодом вони захоплено
говоритимуть промiж себе, як добре бачили одне одного крiзь небеса.
Нарештi старий озирнувся i кивком голови дав зрозумiти, що з нього
досить: мовляв, дякую, можна повертати назад.
Я зробив широке коло над Феррiсом -- хай знають про нашi польоти -- i
по спiралi пiшов на зниження до сiножатi, щоб показати мiсцевому люду, де
саме вiдбува?ться дiйство. А коли я, заклавши крутий вiраж над кукурудзяним
полем, уже заходив на посадку, назустрiч менi шугонув угору "Тревел-ейр" i
одразу ж узяв курс на ферму, над якою ми щойно пролетiли.
Якось я лiтав з групою -- таким собi повiтряним цирком, що мав у сво?му
складi п'ять однотипних лiтакiв. I тепер мене на мить охоплю? пам'ятне
вiдтодi вiдчуття спiльного дiла: один лiтак з пасажирами вiдрива?ться вiд
землi, а iнший приземля?ться.
Грунту ми торкнулися м'яко, з глухим поштовхом, тодi пiдрулили до
вiддаленого краю поля, ближче до путiвця.
Двигун замовк, чоловiк розстебнув ремiнь безпеки, i я допомiг йому
вилiзти з кабiни. Вiн витягнув з кишенi комбiнезона гаман i, похитуючи
головою, вiдлiчив доларовi банкноти.
-- Оце таки прогулянка, синку!
-- Атож. Ми торгу?мо чесно.
-- От хто торгу?, то це твiй друг. -- Он як?
-- Ще б пак. Цей твiй друг продасть попiл самому дияволу. Ладен
закластися, що продасть.
-- Чому ви так дума?те?
-- Через дiвчисько, звiсно. Щоб моя онука Сейра полетiла в аеропланi?!
-- Говорячи, вiн спостерiгав, як "Тревел-ейр" далекою срiблястою цяткою в
повiтрi кружляв понад фермою. А говорив таким тоном, яким розважливий
господар вiдзначив би, що на сухiй галузцi на його подвiр'? раптом з'явився
цвiт i водночас достигли яблука. -- Сейра вiд самого народження до смертi
бо?ться висоти. Аж криком кричить. Просто нажахана. Та вона радше голими
руками полiзе в осине гнiздо, анiж на дерево. I на горище драбиною не
пiднiметься, хай навiть повiнь заливатиме подвiр'я. Ця дiвчинка чудово да?
собi раду i з машинами, i з тваринами. Але висота -- то для не? мов кара
господня! I ось ма?те -- вона в небi.
Потiм вiн пригадав давнi часи, коли до них навiдувались гастролери з
Гейлс-берга i Монмауса, як лiтали вони на бiпланах, достоту таких, як нашi,
i виробляли на них усiлякi карколомнi штуки в повiтрi.
А я спостерiгав, як далекий "Тревел-ейр" збiльшу?ться в розмiрах, як
знижу?ться над полем по спiралi, як заклада? вiраж тако? крутизни, на яку я
б нiколи не наважився, маючи на борту дiвчинку, що бо?ться висоти, як лине
над кукурудзяним ланом, над дротяною огорожею i торка?ться сiножатi,
приземлюючись на три точки, -- менi аж дух забило, коли я це побачив. Певно
Дональд Шiмода не один рiк вiдлiтав, перш нiж навчився саджати свiй
"Тревел-ейр" у такий спосiб.
Лiтак пiдрулив до нашо? стоянки. Пропелер м'яко клацнув i завмер. Я
пiдiйшов до нього впритул i пильно оглянув. Анi слiду жодно? комахи.
Найменшо? мушки не знайшлося, щоб загинути вiд лопатi завдовжки вiсiм футiв.
Я кинувся допомагати -- розстебнув ремiнь, вiдчинив дверцята передньо?
кабiни i показав дiвчинцi, куди ставити ногу, щоб не продавити перкаль на
крилi.
-- Ну як, сподобалось? -- запитав я. Вона не звернула на мене нiяко?
уваги.
-- Дiдусю, я не боюся! Я не злякалася, правда? Наш будинок -- наче
ляльковий, i мама менi помахала, а Дон сказав, що боялась я тому, що колись
впала й померла, а тепер я бiльше не повинна боятися! Я теж стану пiлотом,
дiдусю. У мене буде аероплан, i я сама доглядатиму мотор, i скрiзь лiтатиму,
i кататиму людей! Я зможу? Правда ж?
Шiмода всмiхнувся до старого фермера i знизав плечима.
-- Це вiн сказав тобi, що ти станеш пiлотом, еге, Сейро?
-- Нi, я сама. Ти ж зна?ш, я вмiю дати собi раду з моторами!
-- Гаразд, обговоримо це з матiр'ю. Нам уже час вертатися додому.
Обо? подякували нам, i одне побiгло, а друге почвалало до пiкапа, i
обо? були вже зовсiм iншi пiсля того, що сталося з ними в полi i у небi.
Тим часом до сiножатi пiд'?хало два автомобiлi, потiм ще, i так весь
полудень прибували охочi поглянути згори на Феррiс. Ми зробили дванадцять чи
тринадцять польотiв у такому темпi, що пасажири ледь встигали вилазити з
лiтакiв, як до них уже забиралися iншi. Пiсля цього я побiг на бензозаправну
станцiю по автомобiльний бензин для свого "Флiта". I знову з'явилися
пасажири, тож пополуднi ми лiтали без упину, i так тривало аж до заходу
сонця.
Десь на дорожньому покажчику я бачив напис: "Населення -- 200".
Зда?ться, до настання темряви ми перекатали ?х усiх, а на додачу ще й
скiлькись там немiсцевого люду.
У тiй метушнi я забув розпитати Дона про Сейру i про те, що вiн ?й
казав. Чи вiн вигадав ?й якусь побрехеньку, а чи й справдi вiрив у те, що
колись вона впала й померла? Щоразу, як у нього змiнювались пасажири, я
пильно придивлявся до його лiтака. I щоразу бачив те саме: польоти не
залишали на ньому жодного слiду, жодно? подряпини, нi патьокiв масла не
з'являлося, нi масних плям, нi решток забитих комах. Може, Дон якимсь
незбагненним чином уникав ?х у польотi? А от менi доводилося витирати тi
рештки з вiтрового скла майже щогодини.
Коли ми припинили польоти, на обрi? ще жеврiла вузенька смужечка
свiтла. Та на той час, як я напхав до сво?? похiдно? плитки сухого
кукурудзяного листя, намостив зверху вугiльних брикетiв i запалив вогонь,
нас огорнула суцiльна темрява. Полум'я вихоплювало з не? лише окремi деталi
лiтакiв та освiтлювало золотавi клаптi покосу.
Я зазирнув до сво?? скриньки з припасами.
-- Можу запропонувати суп, тушонку, спагетi, -- мовив до Дона. -- ?
грушi, ? персики. Хочете персикiв?
-- Менi все одно, -- м'яко мовив вiн. -- Хоч ? щось, хоч нiчого.
-- Друже, хiба ви не зголоднiли? У нас був такий напружений день!
-- Ви не запропонували менi нiчого такого, аби я вiдчув себе голодним.
От хiба що гарячо? тушонки...
Я вiдкрив бляшанку тушонки сво?м ножем -- такими озбро?нi швейцарськi
офiцери-десантники, -- а тодi бляшанку спагетi, i поставив обидвi на плитку.
Мо? кишенi вiддималися вiд грошей. То була для мене найпри?мнiша пора
дня. Дiставши банкноти, я порахував ?х, не завдаючи собi клопоту розправляти
зiбганi купюри. Набралося сто сорок сiм доларiв, i я почав обчислювати в
головi, що для мене завжди чимала морока.
-- Це... це... зараз, стривай... чотири i два в умi... сорок дев'ять
польотiв за день! Перебрати далеко за сотню доларiв, Доне, i це ж тiльки я
зi сво?м "Флiтом"! А у вас ма? бути за двi сотнi... ви ж здебiльшого брали
по дво? пасажирiв?
-- Здебiльшого так, -- пiдтвердив вiн, а тодi промовив: -- Що ж до того
вчителя, якого ви хотiли...
-- Я не хочу нiякого вчителя, -- сказав я. -- Я рахую грошi! На них я
можу прожити тиждень, хай би навiть мене сiм днiв поспiль мочило дощем! Дон
поглянув на мене i всмiхнувся.
-- Коли закiнчите купатися в сво?х грошах, -- мовив вiн, -- то чи не
передасте менi тушонку?
3
Гурти, юрби, маси людей. Людськi потоки вирували навколо
одного-однiсiнького чоловiка, що був епiцентром цi?? веремi?. Потiм та маса
перетворилася на океан, який ось-ось мав поглинути бiдолаху. Та вiн не
потонув, а пiшов собi понад тим океаном i, посвистуючи, зник. Океан води
став океаном трави. Бiлий iз золотим "Тревел-ейр-4000" заходив на посадку.
Вiн сiв на траву, i пiлот, вилiзши з кабiни, розгорнув матер'яний плакат з
написом: "Лiтайте -- за три долари -- лiтайте!"
Коли я прокинувся, була третя година ранку. Пам'ять цупко утримувала
сон, i не знати чому це давало вiдчуття щастя. Я розплющив очi й побачив у
тьмяному мiсячному свiтлi, що великий "Тревел-ейр" сто?ть поруч з мо?м
"Флiтом", а Шiмода сидiв на розгорнутiй долi постелi, так само, як i тодi,
коли я вперше його здибав, -- прихилившись спиною до лiвого колеса свого
лiтака. Не те щоб я так уже виразно бачив його, а просто знав: вiн там.
-- Привiт, Рiчарде, -- спокiйно мовив вiн у темряву. -- Ну як, це
проясню? вам, що дi?ться?
-- Що саме проясню?? -- хрипко запитав я. Я ще не прокинувся вiд сну,
отож i не подумав здивуватися, що вiн не спить.
-- Ваш сон. Отой чоловiк, i натовп, i аероплан, -- терпляче вiдповiв
вiн. -- Ви цiкавилися мною? Отже, тепер ви зна?те. Еге ж? Навiть у газетах
писали: "Дональд Шiмода, якого нарекли механiком-месi?ю, реальним втiленням
божества в Америцi, зника? з-перед очей двадцяти п'яти тисяч свiдкiв!"
Це я пам'ятав. Великий шрифт, перша сторiнка газети у вiтринi якогось
кiоску в Огайо. Там i прочитав.
-- Дональд Шiмода?
-- До ваших послуг, -- вiдгукнувся вiн. -- Тепер ви зна?те, i надалi
вам не треба сушити голову над тим, хто я такий. Ну, гаразд, будемо спати.
Перед тим, як заснути, я довго думав про все те...
-- А вам дозволено... хто б мiг подумати... месiя!.. Коли вже випало
таке дiло, треба рятувати свiт, чи не так? I гадки не мав, що ви можете отак
кидатися ключами й тiкати. -- Я сидiв на обтiчнику "Флiта" й розглядав свого
дивовижного товариша. -- Доне, ану киньте менi ключа на дев'ять
шiстнадцятих.
Вiн пошукав у мо?й сумцi i кинув менi ключа. Як було цього ранку й з
iншими iнструментами, так i "дев'ять шiстнадцятих" уповiльнив свiй полiт i
завис на вiдстанi фута вiд мого носа, плаваючи i обертаючись у повiтрi, наче
вiн анiчогiсiнько не важив. А проте, тiльки-но я його торкнувся, як вiн
знову набув ваги в мо?й лiвiй руцi. То був звичайнiсiнький собi
хромо-ванадi?вий накидний гайковий авiацiйний ключ. А втiм, не такий уже й
звичайний. Вiдтодi, як у мене в руках зламався дешевенький ключ сiм восьмих,
я придбав собi найкращий iнструмент, про який тiльки може мрiяти людина, --
так званий "Мертвий затиск", iз заскочкою, що, як вiдомо кожному механiковi,
аж нiяк не ? звичайним ключем. Вiн цiлком мiг бути вiдлитим iз золота --
така його цiна, але яка ж то втiха тримати його в руцi й усвiдомлювати, що
вiн нiколи не злама?ться, хоч би там що.
-- А чому не можна втекти? Звiсно, що можна. Все можна облишити, якщо
ти цього бажа?ш i якщо впевнений у цьому. -- Забавляючись, вiн пiдкидав i
ловив викрутку "Фiллiпс". -- От i я облишив сво? месiанство, i коли говорю
про це, нiби виправдовуючись, то, може, й справдi ? в чому. Але це краще,
анiж робити далi те дiло й ненавидiти його. Справжнiй месiя не може
ненавидiти нiчого. Вiн вiльний iти будь-якою дорогою, якою тiльки забажа?.
Та, власне, як i кожна людина. Всi ми -- сини божi, або дiти Сущого, або
зримi образи Розуму, або... як хочеш нас назви.
Я зосереджено затягував болти на кришцi цилiндрiв мотора Кiннера.
Старенька "Б-5" -- прекрасна гвинтомоторна група, але цим болтам аж свербить
розкручуватись пiсля кожно? сотнi полiтних годин, тож не вадить бодай на
крок випереджати цi ?хнi пiдступи. От i тепер перший же болт, на який я
накинув ключа, добровiльно затягнувся на чверть оберта, i я тiшився сво?ю
завбачливiстю: тим, що вирiшив зранку, поки ще не було пасажирiв, перевiрити
всi болти.
-- Може воно й так, Доне, та менi зда?ться, що месiанство ма? рiзнитися
вiд iншого дiла. Уявiть собi Христа, що взявся забивати цвяхи заради
заробiтку. Чи це тiльки так дивно звучить?
Вiн замислився, намагаючись збагнути, до чого я веду.
-- Не бачу сенсу у ваших мiркуваннях. От що справдi дивно, то це чому
вiн не накивав п'ятами одразу ж, як вони почали називати його Спасителем.
Замiсть негайно податися геть, вiн спробував переконувати ?х логiкою:
"Гаразд, нехай я -- син божий, але ж i всi ми -- божi дiти. Я -- Спаситель,
але ж i ви такi самi спасителi! Те, що роблю я, здатнi робити й ви!" Кожна
людина при здоровому глуздi це зрозумi?.
На обтiчнику було гаряче, та робота зовсiм не обтяжувала мене. Що
бiльше я хочу доконати якусь роботу, то менше вона мене обтяжу?. Мене тiшила
свiдомiсть того, що тепер цилiндри не повiдриваються вiд двигуна.
-- Скажiть, що вам потрiбен ще якийсь ключ, -- мовив вiн.
-- Нi, не потрiбен. Що ж до вас, Шiмодо, то я досить розвинена духовно
людина, щоб вважати оцi вашi трюки звичайнiсiнькими фокусами, якi показують
на вечiрках люди з помiрно розвиненою душею. Або гiпнотизери-початкiвцi.
-- Гiпнотизери? Друже, ви добира?теся до сутi! Але ось що я вам скажу:
краще бути гiпнотизером, анiж месi?ю. Яке то нудне дiло! Чому я не знав
ранiше, яким нудним воно буде?
-- Ви знали, -- розважливо мовив я. Вiн тiльки розсмiявся.
-- Хiба ви нiколи не замислювалися, Доне, що пiсля всього вам буде не
зовсiм просто втекти? Що життя нормально? людсько? iстоти -- не для вас? З
цього вiн не смiявся.
-- Звiсно, ви ма?те рацiю, -- сказав вiн, запустивши розчепiренi пальцi
у свою чорну чуприну. -- Досить затриматися десь бiльш як день чи два, i
люди одразу ж здогадуються, що в тобi кри?ться щось дивовижне. Починають
хапати за руки, аби ти вилiкував ?х вiд раку, i не мина? й тижня, як тебе
знов оточу? цiлий натовп. Отож лiтак допомага? менi пересуватись, i це мене
дуже влаштову?, бо нiхто нiколи не зна?, звiдки я прибув чи куди подамся.
-- У вас попереду важчi часи, нiж ви собi уявля?те, Доне.
-- Он як?
-- А так. Увесь плин сучасного життя спрямований вiд матерiального до
духовного... це повiльний, дуже повiльний... але справдi величний рух.
Особисто я не вiрю, що свiт дасть вам змогу залишатися на самотi.
-- Але ж ?м потрiбен не я, а чудеса! Чудес я можу навчити будь-кого
iншого, i хай собi буде месi?ю. Я не застерiгатиму про те, яке нудне це
дiло. Крiм того, нема тако? проблеми, вiд яко? не можна втекти.
Я з'?хав з обтiчника на покiс i заходився закручувати болти знизу на
третьому i четвертому цилiндрах. Не те, щоб усi вони порозкручувались, але
декотрi з них зовсiм не вадило пiдтягти.
-- Це ви циту?те песика Снупi? [Популярний персонаж мультфiльмiв i
комiксiв.]
-- Красно дякую, але я цитую правду, де б ?? не здибав.
-- Доне, ви не можете втекти вiд усього! А що, як i я почну вам
поклонятись отут-таки? Що, як менi набридне морочитися з оцим двигуном, i я
почну благати, щоб ви дали йому лад замiсть мене? Слухайте, вiднинi я
вiддаватиму вам усе, що зможу заробити вiд рана до темна, аби тiльки ви
навчили мене ширяти в повiтрi! А не захочете, то я знатиму, що, звертаючись
до вас, слiд починати з молитви: Святий ти наш, що зiйшов сюди, аби
полегшити менi мiй тягар...
Вiн лише посмiхнувся. Менi й досi зда?ться, що вiн так i не збагнув, що
йому не судилося втекти. Одначе, як про це мiг знати я, коли не знав вiн?
-- Чи уявили ви собi цiлком усю картину? Як ото у фiльмi про Iндiю?
Виру? людське море, мiльярди рук тягнуться до вас, квiти i фiмiам, золотi
постаменти iз тканими срiблом килимами, на якi ви ступа?те, щоб проректи
сво? слово?
-- Нi, аж нiяк. Ще перед тим, як просити собi призначення, я вже знав,
що менi такого не знести. Отож i обрав Сполученi Штати i ось що маю: тi ж
таки юрби людей.
Згадувати про це йому було боляче, i я вiдчув провину за те, що завiв
таку розмову.
Вiн сидiв на покосi й говорив, нiби дивлячись крiзь мене:
-- Ось що я хотiв би сказати в iм'я Господа нашого: коли ти так сильно
жада?ш свободи i радостi, то хiба не можеш збагнути, що вони не десь там
поза тобою? Скажи: я маю ?х. I ти матимеш ?х! Чини так, нiби вони тво?, -- i
вони тво?! Рiчарде, скажiть менi -- що в цьому аж такого недосяжного? Та
вони й слухати не хочуть! Чудеса ?м подавай. Подiбно до того, як вони йдуть
на автомобiльнi перегони, аби побачити катастрофи, так i до мене сунуть по
чудеса. Спочатку це розчарову?, а згодом виклика? нудьгу. Не уявляю собi, як
витримують це iншi месi?.
-- Коли так дивитися, то дiло й справдi втрача? свою привабливiсть, --
зауважив я, затягуючи останнiй болт. -- Куди нам сьогоднi лежить дорога?
Дон пiдiйшов до мо?? кабiни i замiсть того, щоб очистити вiтрове скло
вiд решток комашнi, провiв над ним рукою... i раптом цi розбитi вщент iстоти
ожили й полетiли собi геть. Чiльне скло його лiтака не потребувало чищення,
i я, звiсно, вже дотямив, що й двигун його мiг обiйтися без догляду.
-- Не знаю, -- сказав вiн. -- Не знаю, куди нам лежить дорога.
-- Як це розумiти? Вам же вiдоме минуле й майбутн? всього сущого. Ви
достеменно зна?те, куди ми ма?мо вирушити. Вiн зiтхнув.
-- Воно-то так. Але я намагаюсь про це не думати.
Перед тим, морочачись iз цилiндрами, я мiркував собi: гей-гей, усе, що
менi треба, то це не розлучатися з цим чоловiком -- i я не знатиму нiяких
проблем, зi мною не ско?ться нiчого лихого, i все буде просто чудово. Одначе
тон, яким вiн мовив: "Але я намагаюсь про це не думати", -- змусив мене
пригадати, що сталося з iншими месiями, посланими в цей свiт. Здоровий глузд
волав до мене: здiймайсь у повiтря, одразу ж повертай на пiвдень i лети геть
вiд цi?? людини, лети якнайдалi, так далеко, як тiльки подужа?ш. Проте, як я
вже згадував, у мо?й роботi часом почува?ш себе надто самотнiм, аби
нехтувати зустрiчним, з яким можна погомонiти i який до того ж здатен
вiдрiзнити елерон вiд вертикального стабiлiзатора.
Атож, краще було б менi повернути на пiвдень, але, злетiвши, ми взяли
курс на пiвнiчний схiд -- назустрiч майбутньому, про яке вiн намагався не
думати.
4
-- Де ви всього цього навчилися, Доне? Ви так багато зна?те! Чи, може,
менi це тiльки зда?ться? Нi. Зна?те ви багато. I все завдяки досвiду? Чи вас
якось готували на роль Учителя?
-- Тобi дають книгу, i ти чита?ш.
Я повiсив на розчалку щойно випрану шовкову хустину i витрiщився на
нього:
-- Книгу?!
-- "Пiдручник Спасителя". Це -- сво?рiдна бiблiя для Вчителiв. Десь у
мене був примiрник, якщо вас цiкавить.
-- Так, звiсно! Ви ма?те на увазi звичайну книгу, що пiдказу? вам?..
Якусь хвилю вiн порпався в багажнику -- у "Тревел-ейра" вiн одразу ж за
пiдголiвником -- i видобув звiдти невеличку книжку в оправi, що мала вигляд
замшево?.
Посiбник Месi?
Нагадування для розвинено? душi
-- Що ви мали на увазi, коли сказали: "Пiдручник Спасителя"? Це ж
"Посiбник Месi?".
-- Що так, що так -- хiба не однаково?
Вiн почав збирати порозкиданi довкола лiтака речi, наче настав час
збиратися в полiт.
Я гортав сторiнки книжки. То була збiрка афоризмiв i стислих приписiв.
Перспектива
--
скористайся
нею або облиш ??.
Якщо ти
звернувся до цi?? сторiнки,
значить
ти забува?ш: усе, що
дi?ться
навколо тебе, не ?
реальнiстю.
Подумай
про це.
Пам'ятай,
звiдки ти прийшов,
куди йдеш, а передовсiм -- чому ти
створив халепу, в яку втрапив.
Пам'ятай, що конатимеш жахливою смертю.
Все це -- добра пiдготовка, i ти дiстанеш
вiд
не? бiльше втiхи, якщо
зберiгатимеш
цi факти у сво?й
свiдомостi.
А
проте, сприймай свою смерть досить поважно.
Якщо ти смiятимешся дорогою до мiсця тво??
страти --
це, як на загал, буде незрозумiлим для
менш розвинених
створiнь,
i вони називатимуть
тебе
божевiльним.
-- Ви прочитали оте -- про втрату перспективи, Доне?
-- Нi.
-- Там говориться, що людина ма? сконати жахливою смертю.
-- Це зовсiм не обов'язково. Залежить вiд обставин. I вiд того, чи
вiдчува? людина бажання залагоджувати справи.
-- А ви конатимете жахливою смертю?
-- Не знаю. В цьому не так багато сенсу, особливо тепер, коли я покинув
те дiло. Невеличке спокiйне вознесiння -- цього ма? бути досить. Вирiшу за
кiлька тижнiв: коли завершу те, заради чого прийшов.
Я сприйняв це за жарт -- адже Дон не раз уже так жартував. Не знав я
тодi, що вiн говорив про тi кiлька тижнiв цiлком серйозно.
Я знову заглибився в книжку: менi здавалося, що саме такого знання
потребу? Вчитель.
Пiзнавати
--
це
навчатися того,
що
ти вже зна?ш.
Дiяти
-- це демонструвати,
що ти це зна?ш.
Навчати
iнших -- це нагадувати ?м,
що
вони знають усе так само, як i ти.
Всi
ви -- учнi, виконавцi,
вчителi.
?диний
твiй обов'язок
у
будь-якому з життiв -- бути
праведним
перед самим собою.
Бути
праведним перед кимось або чимось iншим
не
тiльки неможливо --
це
ознака фальшивостi
месi?.
Найпростiшi
запитання --
водночас
i найглибшi.
Де
ти народився? Де твiй дiм?
Куди
ти йдеш? Що ти робиш?
Замислюйся
над цим
час
вiд часу
i
спостерiгай за тим,
як
змiнюються вiдповiдi.
Найкраще
ти
навча?ш того,
чого
найбiльше потребу?ш
навчитися
сам.
-- Рiчарде, вам наче мову одiбрало, -- сказав Шiмода, так нiби йому
кортiло поговорити зi мною.
-- Еге ж, -- озвався я не полишаючи читати. Якщо ця книга призначена
тiльки для Вчителiв, я не мав намiру вiдриватися вiд не?.
Живи
так,
щоб
нiколи не соромитись, як
щось
сказане чи зроблене
тобою
стане вiдомим
у
свiтi --
навiть,
якщо тi вiдомостi
будуть
неправдивi.
Тво?
друзi
пiзнають
тебе краще
в
першi хвилини зустрiчi,
анiж
тво? знайомi зможуть
пiзнати
тебе
за
тисячу рокiв.
Найкращий
спосiб уникнути
вiдповiдальностi
--
це
сказати: "На менi лежить
вiдповiдальнiсть".
Я завважив у тiй книжцi ще одну дивину.
-- Доне, на сторiнках нема? номерiв.
-- Нема?, -- пiдтвердив вiн. -- Просто розгорта?ш ?? -- i там саме те,
що тобi потрiбно.
-- Чарiвна книга!
-- Нi. З будь-якою книгою можна так. Навiть iз старою газетою, якщо
читати досить уважно. Хiба не траплялося, що замислившись над якоюсь
проблемою, ви розгортали першу-лiпшу книгу, яка тiльки була напохватi, i
раптом прозрiвали од того, що вона вам говорила?
-- Нi.
-- Ну то спробуйте колись.
Я спробував. Заплющив очi i намагався уявити собi, що ж зi мною
станеться, якщо я й надалi подорожуватиму з цим дивовижним чоловiком. Його
товариство тiшило мене, але я не мiг позбутися вiдчуття, нiби щось аж нiяк
не втiшне ма? ско?тися з ним найближчим часом, i менi дуже не хотiлося бути
цьому свiдком. З такою думкою я розгорнув книжку, все ще не розплющуючи
очей, потiм розплющив ?х i прочитав:
Через усе тво? життя
тебе веде
внутрiшня
жага пiзнання --
ця
неспокiйна духовна сутнiсть,
яка
i ? тво?м справжнiм "я".
Не
вiдвертайся
вiд
можливих рiзновидiв майбутнього,
аж
поки не пересвiдчишся, що в них
нема?
чого навчитися.
Ти
завжди вiльний
змiнити
свiй вибiр
i
обрати iнше майбутн?
чи
iнше
минуле.
Обрати iнше минуле? Буквально чи образно? Як це зрозумiти?..
-- Схоже на те, Доне, що мiй розум розладнався. Не знаю, чи здатен я
навчитися такого.
-- Практика. Трохи теорi? i багато практики, -- сказав вiн. -- На це
потрiбно десь пiвтора тижня.
-- Пiвтора тижня?
-- Еге ж. Повiрте у те, що зна?те всi вiдповiдi, i ви знатимете усi
вiдповiдi. Повiрте у те, що ви Вчитель, i ви -- станете ним.
-- Я нiколи не казав, що хочу бути Вчителем.
-- Ваша правда, -- мовив вiн. -- Не казав.
Посiбник я залишив у себе, i Дон так i не попросив його повернути.
5
Для процвiтання на Середньому Заходi фермеровi потрiбна добра земля.
Так само й мандрiвним пiлотам, ?м треба триматися ближче до сво?х клi?нтiв,
а для цього пiдшуковувати гарнi майданчики неподалiк вiд населених пунктiв.
Щойно викошенi луки, сiножатi, лани пшеницi або вiвса, i щоб жодних тобi
корiв, якi так i тягнуться покуштувати на зуб тканину з крила чи хвоста
лiтака; бажано, щоб поблизу тих майданчикiв пролягали автомобiльнi дороги, а
в огорожах були проходи для людей, до того ж мiсце ма? бути таке, щоб лiтаку
нiде не доводилося пролiтати низько над будiвлями, i досить рiвне, щоб лiтак
не розсипався на друзки, котячись по землi iз швидкiстю п'ятдесят миль на
годину, i досить довге, щоб на ньому можна було безпечно злiтати й
приземлятися в цi спекотнi днi у розпалi лiта; i, звiсно, потрiбен ще дозвiл
власника землi на отi польоти.
Саме про це я й думав того суботнього ранку, коли ми летiли на пiвнiч,
Месiя i я. Попiд нами, на вiдстанi в тисячу футiв, пропливала зелена й
золота земля. "Тревел-ейр" Дональда Шiмоди гуркотiв поблизу мого правого
крила, пускаючи на волю снопи сонячних зайчикiв, що зiскакували з його
дзеркально? поверхнi. Гарний лiтак, подумав я, але трохи завеликий як для
справжньо? важко? працi мандрiвних пiлотiв. Так, вiн може взяти на борт
одразу двох пасажирiв, але ж i важить вiн удвiчi бiльше за "Флiт", отож
потребу? значно бiльшого майданчика, аби вiдiрватися вiд землi й повернутися
на не?. Колись i в мене був "Тревел-ейр", та зрештою я помiняв його на
"Флiт", який може вдовольнитися й крихiтними майданчиками, що ?х куди легше
знаходити поблизу мiстечок i селищ. З "Флiтом" я мiг працювати на галявинi в
п'ятсот футiв, тодi як "Тревел-ейр" вимагав простору в тисячу -- тисячу
триста футiв. Приставши до цього чоловiка, подумав я, ти зв'яжеш себе
розмiрами майданчикiв, потрiбних його лiтаковi.
I справдi, тi?? ж митi, як менi сяйнула ця думка, я помiтив невеличкий
охайний випас для худоби поблизу мiстечка, над яким ми саме пролiтали.
Звичайна фермерська дiлянка завдовжки в тисячу триста двадцять футiв,
подiлена навпiл. Другу ?? половину, певно, продали мiсцевiй громадi пiд
бейсбольний майданчик.
Знаючи, що лiтак Шiмоди приземлитися там не зможе, я поклав свою легку
машину на лiве крило, трохи догори носом, i, утримуючи двигун на малих
обертах, з грацiйнiстю сталевого сейфа пiрнув у напрямi бейсбольного
майданчика. "Флiт" торкнувся трави одразу ж за огорожею, що вiдокремлювала
лiву частину дiлянки. Я трохи пiдрулив до повно? зупинки, залишивши поруч iз
собою чимало вiльного мiсця. Все, чого я прагнув, -- це влаштувати невеличку
виставу, продемонструвати можливостi "Флiта", коли його ведуть належним
чином.
Я дав газ, розвертаючись для зльоту. Та тiльки-но пiдготувався до
розбiгу, як побачив, що й "Тревел-ейр" заходить на посадку. Хвiст униз,
праве крило догори -- вiн скидався на величного й елегантного кондора, який
зiбрався сiсти на шорстку траву.
Вiн був уже низько й летiв повiльно, тож волосся на мо?й потилицi
пiднялося дибом: ще трохи -- i я стану свiдком катастрофи. Аби приземлитися
за огорожею, "Тревел-ейр" ма? утримувати швидкiсть щонайменше шiстдесят миль
на годину, Трохи повiльнiше -- i лiтак, утративши швидкiсть до п'ятдесяти
миль, каменем упаде на землю. Та натомiсть я побачив, як бiлий iз золотим
бiплан завис у повiтрi. Звiсно, не буквально завис -- вiн летiв зi
швидкiстю, не бiльшою за тридцять миль, а щоб ви знали, лiтак, який
"застряга?" на п'ятдесяти, практично зупиня?ться в повiтрi. А потiм я почув
шерех, i "Тревел-ейр" сiв на три точки. Йому вистачило половини чи, може,
трьох чвертей площi, на якiй приземлився "Флiт".
Я мовчки сидiв у кабiнi й спостерiгав, як Дон пiдрулю? до мене i
вимика? двигун. А я тiльки витрiщав очi й не мiг здобутися на жодне слово.
-- Гарний майданчик ви знайшли! I до мiстечка близько, еге? --
звернувся до мене Дон, так наче нiчого й не сталося.
Нашi першi клi?нти -- два хлопцi на мотоциклi "хонда" -- видимо
зацiкавились тим, що вiдбува?ться на ?хнiх очах.
-- Що значить близько до мiстечка? -- прокричав я, перекриваючи гуркiт
од двигуна, який усе ще лунав у мо?х вухах.
-- Ну, рукою подати.
-- Та нi, я не те. Як розумiти це приземлення? Як ти змiг посадити
"Тревел-ейр"?
Дон пiдморгнув менi:
-- Чари!
-- Нi, Доне... справдi! Я ж бачив, як ти приземлився!
Вiн добре бачив, який я вражений -- i то не просто вiд страху.
-- Рiчарде, ти хочеш знати, чому ширяють у повiтрi гайковi ключi, як
зцiлювати вiд усiх хвороб, перетворювати воду на вино, ходити по хвилях i
саджати "Тревел-ейр" на стофутовому майданчику? Ти хочеш знати, в чому
секрет усiх цих чудес?
У мене було таке вiдчуття, наче вiн нацiлив на мене лазер.
-- Я хочу знати, як ти тут приземлився...
-- Слухай-но! -- гукнув вiн через безодню, що роздiляла нас. -- Що таке
цей свiт? I все в ньому? Iлюзi?, Рiчарде! Кожна його часточка -- iлюзорнаЦе
ти розумi?ш?
Тепер вiн не пiдморгував i не всмiхався, так наче раптом розгнiвався на
мене через те, що я не вiдав цього ранiше, ще хтозна-вiдколи.
Мотоцикл зупинився бiля хвоста його лiтака -- хлопцям не терпiлося
полiтати.
-- Гаразд, -- тiльки й спромiгся вимовити я. -- Iлюзi? то й iлюзi?.
Хлопцi полетiли з ним, а менi належало знайти власника дiлянки, перше
нiж вiн знайде нас, i попросити в нього дозволу скористатися з його випасу
для польотiв.
?дино можливий спосiб описати зльоти й посадки, що ?х того дня робив
лiтак Шiмоди, -- це припустити, нiби вiн був лише пiдробкою пiд
"Тревел-ейр". Скажiмо, нiби то був "Е-2" чи вертолiт, що його убрали в шати
"Тревел-ейра". Для мене набагато легше було сприйняти те, що гайковий ключ
дев'ять шiстнадцятих плава? в повiтрi, наче невагомий, анiж зберiгати
спокiй, спостерiгаючи, як злiта? важкий бiплан з двома пасажирами на борту
iз швидкiстю тридцять миль на годину. Одна рiч -- вiрити в вознесiння, коли
ти його бачиш, i зовсiм iнша -- вiрити в чудеса.
Я затято розмiрковував над Доновими словами. Iлюзi?. Хтось говорив про
це ранiше... у мо?му дитинствi, коли я навчався фокусiв. Це говорили
фокусники! Вони обережно переконували нас: "Погляньте, те, що ви зараз
побачите, зовсiм не чудо, i не чаклування. Насправдi це -- iлюзiя чуда".
Потiм вони виймали канделябр iз волоського горiха i обертали слона на
тенiсну ракетку.
У спалаху проникливостi я витяг з кишенi "Посiбник Месi?" i розгорнув
його. На сторiнцi було лише два речення.
Не iсну? проблеми,
яка б не несла тобi
дарунка.
Ти
шука?ш проблем,
тому
що тобi потрiбнi
?хнi
дарунки.
Не можу пояснити чому, але цi слова полегшили мо? замiшання. Я прочитав
?х ще до того, як збагнув, що мо? очi заплющенi.
Мiстечко називалося Трой, i той випас обiцяв бути для нас не менш
гостинним, нiж була сiножать у Феррiсi. Але у Феррiсi я вiдчував певний
спокiй, а тут повiтря немовби загусло вiд напруги, що менi аж нiяк не
подобалось.
Полiт -- ця чи не ?дина в життi наших пасажирiв пригода -- був для мене
повсякденним дiлом, що його тепер затьмарював отой незбагненний неспокiй.
Мо?ю пригодою був цей дивовижний чоловiк, неймовiрний спосiб, у який вiн
примушував лiтати свiй бiплан, i чудернацькi слова, що ними вiн
послуговувався для пояснень.
Жителi Троя були приголомшенi чудесними польотами "Тревел-ейра" не
бiльше, нiж був би я, коли б почув, як ополуднi задзвонив котрийсь iз
мiських дзвонiв, що мовчав останнi шiстдесят рокiв. Вони просто не вiдали,
що на ?хнiх очах дi?ться неможливе.
-- Дяку?мо за полiт, -- казали вони.
-- Оце i все, чим ви заробля?те собi на життя?.. Хiба ви нiде не
працю?те?..
-- А чому ви обрали таке маленьке мiстечко, як Трой?..
-- Слухай, Джеррi, твоя ферма не бiльша за коробку вiд черевикiв!..
Пополуднi в нас було чимало клопоту. Багато людей приходило полiтати, i
ми мали заробити багато грошей. I все ж таки внутрiшнiй голос пiдказував
менi: виплутуйся з цi?? халепи i тiкай звiдси. Я не раз нехтував такi
попередження ранiше i потiм завжди шкодував.
Близько третьо? години я заглушив двигун: треба було заправляти бак, i
я двiчi сходив з двома п'ятигалоновими канiстрами по автомобiльний бензин до
колонки Скеллi. Зненацька мене наче вдарило: я ж iще жодного разу не бачив,
щоб "Тревел-ейр" заправлявся пальним. Шiмода не заливав бензином бак свого
лiтака вiдтодi, як ми зустрiлися в Феррiсi, i я на власнi очi бачив, як вiн
лiтав на цiй машинi сiм годин i вже розпочав восьму без краплини бензину чи
масла. I хоч я знав, що вiн добра людина й не завдасть менi лиха, я знову
злякався. Якщо ви поставите собi за мету суворо ощадити пальне, до мiнiмуму
збавлятимете оберти, а сумiш для крейсерсько? швидкостi буде гранично
збiдненою, то й тодi ви зможете утримати "Тревел-ейр" у повiтрi лише п'ять
годин. Але не вiсiм. I яких -- безперервних зльотiв i посадок.
Тим часом як я наповнював бензином бак у центральному вiдсiку i заливав
ще кварту масла в двигун, Шiмода й далi без угаву лiтав та лiтав. На полi
вишикувалася черга охочих, i вiн видимо не хотiв ?х розчаровувати.
Я вибрав хвилину, коли вiн допомагав черговому пасажировi та його
дружинi залiзти до передньо? кабiни. Чимдуж намагаючись, щоб мiй голос
звучав спокiйно i незворушно, я запитав:
-- Доне, як у тебе з пальним? Бензин потрiбен? -- Я стояв бiля крила з
порожньою п'ятигалоновою канiстрою в руцi.
Вiн поглянув менi просто в очi й спохмурнiв, видимо спантеличений, так
наче я запитав, чи потрiбне йому повiтря, щоб дихати.
-- Нi, -- вiдказав вiн, i я вiдчув себе недолугим учнем iз задньо?
парти. -- Нi, Рiчарде, нiякий бензин менi не потрiбний.
Це мене роздратувало, бо я ж таки трохи розумiюся на авiацiйних моторах
i пальному.
-- Ну гаразд, -- ущипливо мовив я, -- а може, трохи урану? Вiн
засмiявся й одразу ж полагiднiв.
-- Нi, дякую. Я заправився ним торiк.
Вiн знову залiз до пiлотсько? кабiни i вирушив зi сво?ми пасажирами в
новий надприродно уповiльнений злiт.
Найдужче менi хотiлось, щоб люди одразу ж повернулися до себе додому, а
ми швиденько забралися звiдти геть. Пасажири там чи не пасажири -- а менi
треба тiкати. Все, чого я прагнув, то це злетiти i знайти велике вiльне поле
якомога далi вiд людей, щоб просто сидiти там, мислити i записувати в
бортовому журналi, що зi мною сталось, а потiм спробувати вiдшукати В цьому
бодай якийсь сенс.
Поки Шiмода приземлявся, я вийшов з "Флiта" трохи розiм'яти ноги. Тодi
пiдступив до його кабiни й потрапив у струмiнь повiтря вiд пропелера
потужного мотора.
-- З мене досить, Доне. Налiтався донесхочу. Тепер поживу сам собi.
Приземлюся десь далеко вiд мiста i трохи перепочину. А з тобою лiталося
непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О'кей?
Вiн i оком не змигнув.
-- Зроблю ще один полiт, i рушимо разом. Бачиш, на мене чека? хлопчина.
-- Гаразд.
Молодик покiрно сидiв у пошарпанiй iнвалiднiй колясцi, яку прикотили до
поля вiд самого мiстечка. Вiн справляв враження розламано? на шматки iстоти,
що ?? впресувала в сидiння якась невiдома сила надтяжiння. Проте вiн бажав
полiтати. Товклися там i iншi люди. Душ сорок чи п'ятдесят. Хто сидiв у
машинах, а хто стояв поруч i з вiдвертою цiкавiстю чекав побачити, як Дон
витягатиме хлопця з коляски й пакуватиме до лiтака.
Та Дон цим не переймався.
-- Хочеш злетiти?
Калiка всмiхнувся спотвореною усмiшкою i закивав на всi боки.
-- То й злетимо, а чого ж, -- мовив Дон спокiйним тоном тренера, що
зверта?ться до гравця, який засидiвся на лавi запасних i якому саме настала
черга виходити на поле. Якщо, озираючись назад, i шукати в тiй хвилинi
чогось дивовижного, то це була напруга, з якою вiн це сказав: наче й
недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же пiдвiвся й
самотужки забравсь до лiтака, i то без будь-яких виправдувань. А все, що
сталося по тому, справляло таке враження, нiби хлопець тiльки грав роль
калiки й тепер закiнчував свою останню сцену. Достоту як у театральнiй
виставi. Принаймнi такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжiння враз
зникло, так мовби його нiколи й не iснувало. Хлопець вискочив з коляски, як
корок з пляшки шампанського, i, зачудований сам iз себе, побiг до лiтака.
Я стояв поруч, i до мене долинув його голос.
-- Що ви зробили? -- шепотiв вiн. -- Що ви зi мною зробили?
-- Ти збира?шся летiти чи нi? -- запитав Дон. -- Плата -- три долари.
Грошi, будь ласка, наперед.
-- Я лечу! -- вигукнув молодик.
Шiмода не допомагав йому залазити до передньо? кабiни, як вiн звично
робив це з iншими пасажирами.
Люди повиходили з автомобiлiв. Навколо розлiгся приглушений гомiн
багатьох голосiв. А потiм запала тиша. Вiдтодi, як одинадцять рокiв тому
вантажiвка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостiйно
жодного кроку. I тепер вiн нагадував дитину, яка зробила собi крила з
простирадла.
Зрештою вiн видряпався до кабiни i ковзнув у крiсло, недоладно
вимахуючи руками, неначе вони були призначенi для того, аби ними бавитись.
Перед тим, як хтось iз натовпу спромiгся вимовити бодай слово, Дон
натиснув на акселератор i "Тревел-ейр" покотився просто в небо, плавно
обминаючи дерева й майже прямовисно беручись угору.
Чи може хвилина бути щасливою i водночас моторошною? Так! Хвилини йшли
одна за одною. Тут був i безмежний подив з чудесного зцiлення калiки, що,
судячи з вигляду, цiлком на це заслуговував, i водночас тривожне передчуття
чогось лихого, що мало статися, як тiльки тi дво? спустяться на землю.
Натовп наче зав'язали у тугий вузол чекання, а це не вiщувало нiчого
доброго. Хвилини спливали, i всi очi свердлили маленький бiплан, який
безтурботно ширяв собi у сонячних променях, i глухе насильство нуртувало,
накопичувалось i рвалося назовнi.
Виписавши в повiтрi кiлька вiсiмок, "Тревел-ейр" почав знижуватись по
компактнiй спiралi й пролетiв над огорожею, мов забарна й гуркiтлива летюча
тарiлка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира
десь далi вiд натовпу, хутко злетiв би собi й зник у небi. Тим часом людей
прибувало. Якась жiнка бiгла до мiсця, де мав сiсти лiтак, штовхаючи перед
себе ще одну iнвалiдну коляску.
Дон керував навпростець до натовпу. Розвернувши лiтак пропелером вiд
людей, вiн заглушив мотор. Суцiльною масою всi посунули до кабiни. На мить
менi здалося, що вони вже шматують перкаль, аби швидше дiстатися Дона та
його пасажира.
Чи повiвся я, як боягуз? Не знаю. Я пiдiйшов до свого "Флiта", пiдкачав
бензину, ввiмкнув запалювання й крутонув пропелер, щоб запустити двигун.
Потiм залiз до кабiни, розвернув лiтак проти вiтру й злетiв. В останню мить
я побачив, що Дональд Шiмода сидить на краю кабiни, а розбурханий натовп
оточу? його.
Я повернув на схiд, потiм на пiвденний схiд. Час минав, i нарештi я
здибав велике поле з деревами для затiнку та джерелом питно? води, де й
приземлився на ночiвлю. Те поле було далеко вiд будь-якого людського житла.
6
I сьогоднi не можу собi пояснити, що тодi накотило на мене. Певно, було
це оте знайоме кожному з нас фатальне вiдчуття, i воно погнало мене геть,
якнайдалi навiть вiд тако? дивовижно? та цiкаво? людини, як Дональд Шiмода.
Якби менi випало побрататися з лихою долею, то й у самого Месi? забракло б
могутностi, щоб примусити мене залишитися десь поблизу.
У полi було тихо. Мовчазний величезний луг, вiдкритий небу... i дзюркiт
маленького струмочка -- щоб його почути, треба було добряче напружити слух.
Я знову був на самотi. Людина звика? до самотностi, але поруште цей звичай
бодай на один день -- i вам доведеться призвичаюватись до цього знов iз
самого початку.
-- О'кей, до часу то була непогана розвага, -- мовив я вголос, щоб
почув увесь луг. З тим Дональдом було весело i, можливо, я мiг би багато
чого в нього навчитися. Але хоч як там ?, а з мене досить отих гуртiв людей,
навiть якщо вони щасливi... А коли вони настраханi, то спроможнi на одне з
двох -- або розпинати або поклонятися. Даруйте ласкаво, але нi те, нi те
менi не пiдходить!
I тут я спiймав себе на словi: так мiг сказати саме Дональд Шiмода. I
чого це вiн там залишився? Навiть мене опосiло передчуття, що наказувало
тiкати звiдти мерщiй, а я ж нiякий не Месiя.
Iлюзi?? Що вiн мав на увазi? Це важило бiльше за все, що вiн говорив i
робив. Он з яким запалом сказав вiн тодi: "Усе це -- iлюзi?!" -- так нiби
збирався втовкмачити цю думку в мою голову силомiць. Атож, це була таки
справжня проблема; i я потребував ?? дарiв, але й досi не вiдав, що воно
означа?.
Я розпалив багаття i пiдiгрiв на ньому залишки вчорашнього обiду, якi
умовно можна було назвати гуляшем: там було всього потроху -- i шматочки
м'яса, i со?вi боби, i суха локшина, i навiть двi сосиски, якi не вадило
перекип'ятити. Поруч з ящиком для харчiв лежала сумка з iнструментами. Без
будь-яко? видимо? причини я дiстав з не? ключа дев'ять шiстнадцятих i почав
розглядати, потiм дбайливо витер його i помiшав ним свiй "гуляш".
Нагадаю, був я на самотi, i нiхто не мiг спостерiгати за мною, отож
задля розваги я спробував пожбурнути ключа в повiтря так, як робив Дон. Коли
я пiдкидав ключа просто вгору i при цьому примружував очi, вiн зупинявся у
верхнiй точцi перед тим, як почати падати, i в цю мить на якусь частку
секунди в мене виникало таке вiдчуття, нiби ключ плава? в повiтрi. Та
тiльки-но вiн падав на траву чи на мо? колiно, ефект швидко розвiювався. Цей
же таки ключ... I як Шiмода це робив?
Коли все це iлюзiя, мiстере Шiмода, тодi що таке реальнiсть? I коли
саме життя -- iлюзiя, навiщо взагалi ми живемо? Нарештi я вiдступив --
пiдкинув ключа ще кiлька разiв i покинув. А покинувши, досить несподiвано
зрадiв: мене огорнула якась щаслива хвиля при?много настрою -- добре, що я
зараз там, де я ?, добре, що знаю те, що знаю, хоча й не можу знайти
вiдповiдь на всi запитання, ба й пояснення кiльком iлюзiям.
Залишаючись на самотi, я iнодi наспiвую. "Гей, я i оце мо? чудо... --
виводив я, поплескуючи крило "Флiта" у нападi правдиво? любовi до сво??
машини (не забувайте, нiхто не мiг мене почути). -- Разом ми ширя?мо в
небi... лiта?мо понад ланами, аж поки один з нас не схибить... -- Мелодiю i
слова я створював навмання. -- Та схиблю не я, а ти, мо? чудо... коли
вийдуть з ладу СВIЧКИ... i тодi я просто припну тебе на мотузку й потягну
тебе в небо, i ми знов полiта?мо... Ми знов полiта?мо..."
Коли вiдчуваю снагу i щастя, я можу складати такi вiршi без кiнця, бо
римою нехтую. Проблеми Месi? мене бiльш не обходили; я не мiг з'ясувати
собi, хто вiн такий i чого прагне, отож перестав i пробувати, i, гадаю, саме
це зробило мене щасливим.
Десь близько десято? багаття догорiло. Як i моя пiсня.
"Хоч де б ти був, Дональде Шiмодо, -- сказав я подумки, розстеляючи
ковдру пiд крилом "Флiта", -- бажаю тобi щасливих польотiв i нiяких
збiговиськ. Якщо це те, чого ти прагнеш. Нi, забираю сво? слова назад. Зичу
тобi, дорогий самотнiй Месi?, знайти те, чого ти хочеш, хоч би що воно
було".
Коли я стягував з себе сорочку, Дональдiв посiбник випав з кишенi, i я
прочитав там, де вiн розгорнувся:
Пута,
що зв'язують вашу справжню родину, --
не спiльна кров,
а повага
i радiсть,
яку ви знаходите в життi одне одного.
Члени
однi?? родини
рiдко
виростають
пiд
тим самим
дахом.
Я не дотямив, яким чином це може стосуватись мене, тож вирiшив не
давати надалi цiй книжцi пiдмiняти мо? власнi думки. Я покрутився пiд
ковдрою i вiдключився, як ото вимика?ться електрична лампочка. Зiгрiтий i
безжурний, лежав я пiд небом з тисячами зiрок, якi, може, й були iлюзiями,
проте iлюзiями прекрасними. I це поза всяким сумнiвом.
Коли я прокинувся, саме сходило сонце. Породжуючи золотi тiнi,
займалося свiтло. Та не свiтло пробудило мене -- щось напрочуд м'яко
торкалося мо?? голови. Я подумав, що то соломинка зачепилась у чупринi,
потiм менi здалося, нiби це жук, i я рвучко хряснув по ньому i... забив
руку. Накидний гайковий ключ дев'ять шiстнадцятих явля? собою доволi важкий
шматок металу, i не варто бити по ньому з усього розмаху. Прокинувся я,
зрозумiло, вмить. Ключ звалився з елеронного шарнiра, на мить зник у травi,
потiм знову велично проплив у повiтрi, а тодi вже пiрнув униз, на землю, де
й залишився. Спостерiгав я все те, уже цiлком прокинувшись. А коли я надумав
його пiдняти, це був той-таки ключ дев'ять шiстнадцятих. Iнструмент, який я
знав i любив, такий самий важкий i так само, як завжди, готовий
повiдкручувати голови всiм тим паскудним болтам i гайкам.
-- Хай йому чорт!
Я нiколи не згадував пекла або чортiв -- так повелося ще з дитинства.
Але цього разу я неабияк розгубився, тож iнших слiв у мене просто не
знайшлось. Що сталося з мо?м ключем? Дональд Шiмода був далеко звiдси,
щонайменше за п'ятдесят миль за обрi?м. Я пiдняв ключа, пильно оглянув його,
зважив на руцi, вiдчуваючи себе доiсторичною мавпою, яка не може зрозумiти,
як перед ?? очима оберта?ться колесо. За цим мала бути прихована вельми
проста причина.
Роздратований сво?ю безпораднiстю, я зрештою здався, поклав ключ до
сумки з iнструментами й розпалив вогонь, щоб спекти свiй саморобний хлiб.
Менi нiкуди було поспiшати. Як захочу, то залишусь тут i на цiлий день.
Хлiб пiднявся на мо?й похiднiй сковорiдцi, i його можна було знiмати,
коли це iз заходу долинув добре знайомий менi звук.
Аж нiяк не могло бути, щоб вiн належав лiтаковi Шiмоди, -- хто ж би то
вистежив мене саме на оцьому полi, одному з тисяч таких самих ланiв на
Середньому Заходi. Але я знав, що то вiн, i почав насвистувати, наглядаючи
водночас i за хлiбом, i за небом, та ще й намагаючись доти, доки вiн
приземлиться, придумати якiсь спокiйнi, розважливi слова.
Звiсно, то був таки "Тревел-ейр". Вiн низько пройшов над "Флiтом",
потiм зробив надто крутий показний розворот, легко ковзнув униз i
приземлився зi швидкiстю шiстдесят миль на годину -- з такою швидкiстю i ма?
сiдати "Тревел-ейр". Дон пiдрулив ближче й заглушив мотор. Я мовчав. Помахав
рукою, але не озвавсь анi словом. Лише насвистувати перестав.
Вiн вилiз iз кабiни й пiдiйшов до мене:
-- Привiт, Рiчарде.
-- Запiзню?шся, -- зауважив я. -- Хлiб майже пiдгорiв.
-- Вибачай.
Я подав йому кухлик джерельно? води й бляшану тарiлку з половиною
хлiбини та шматком маргарину.
-- Як воно було? -- запитав я.
-- Все гаразд, -- вiдповiв вiн з блискавичною напiвпосмiшкою. -- Я
втiк, прихопивши з собою сво? життя.
-- Я сумнiвався, що тобi в цьому поталанить.
Якийсь час вiн мовчки ?в.
-- Зна?ш, -- мовив вiн, добре роздивившись свою страву, -- це
просто-таки жахливе ?ство.
-- Нiхто не примушу? тебе ?сти мiй хлiб, -- сердито вiдказав я. -- Чого
це всiм не до вподоби мiй хлiб? Нiкому не смаку? мiй хлiб! Поясни, Небесний
Учителю, чому це так?
-- Гаразд, -- усмiхнувся вiн, -- скажу тобi, як сказав би Бог, ось що:
ти вiриш, що твiй хлiб добрий, i тому вiн смаку? тобi. А покуштуй його без
глибоко? вiри в те, в що увiрував, i сприйматимеш його як... ну, щось нiби
вогонь... пiсля потопу... в млинi. Тобi так не зда?ться? А траву, ти, певно,
додав для смаку?
-- Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобi не зда?ться, що сам хлiб,
а не трава чи там трохи обвуглена скоринка... тобто хлiб, як такий... чи не
дума?ш ти, що вiн...
-- Жахливий, -- мовив Дон, повертаючи менi все, крiм вiдкушеного ним
шматка. -- Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?
-- В ящику.
Як же вiн розшукав мене на цьому полi? Розмах крил у двадцять вiсiм
футiв -- не такий уже й легкий орi?нтир посеред прерiй та фермерських ланiв,
що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобi в очi свiтить
сонце. Та я заприсягся собi не розпитувати. Тiльки якщо сам захоче
розповiсти.
-- Як ти знайшов мене? -- запитав я. -- Адже я мiг приземлитися де
завгодно.
Вiн вiдкрив бляшанку ножем i ним же почав наколювати персики та вкидати
?х до рота -- а це зовсiм не легкий трюк.
-- Подiбнi притягують подiбних, -- пробурмотiв вiн, i скибочка персика
втекла з його ножа.
-- Он як?
-- Космiчний закон.
-- Ого.
Я до?в свiй хлiб, потiм вичистив сковорiдку пiском iз струмка. Хлiб у
мене виходив таки добрячий.
-- Може, ти поясниш? Як воно вийшло, що я став подiбний до твого
високородного ?ства? Чи, може, пiд словом "подiбнi" ти мав на увазi нашi
лiтаки, якi таки мають певну подiбнiсть?
-- Ми, чудотворцi, повиннi триматися гурту, -- сказав вiн. Ця заява
була водночас i лагiдною, i моторошною через тон, з яким вiн ?? прорiк.
-- Як це... Доне? Щодо твого останнього зауваження? Чи не розтлумачив
би ти, що саме мав на думцi, говорячи "ми, чудотворцi"?
-- З погляду ключа дев'ять шiстнадцятих, що лежить у тво?й сумцi для
iнструментiв, я б сказав, що сьогоднi вранцi ти здiйснив давн? чудо
левiтацi? накидного гайкового ключа. Виправ мене, якщо помиляюсь.
-- Нiчого я не здiйснював! Я прокинувся... той ключ сам мене розбудив!
Вiн таке виробляв!
-- Ах, сам, -- Дон засмiявся.
-- Так, вiн витiвав це сам!
-- Тво? розумiння сво?? чудотворно? роботи, Рiчарде, таке ж досконале,
як i твоя майстернiсть у випiканнi хлiба.
Я не вiдповiв на цей закид, лиш розслабився на сво?му матрацi як тiльки
мiг i спокiй зберiгав теж як тiльки мiг. Якби вiн мав що сказати, то була
якраз добра нагода.
-- Дехто з нас опанову? такi речi пiдсвiдомо. Наш тверезий мозок
нездатний це сприймати, отож ми робимо чудеса ввi снi. -- Вiн дивився на
небо, на першi легкi хмаринки того дня. -- Май терпiння, Рiчарде. Всi ми на
шляху до пiзнання чогось бiльшого. Вiдтепер це приходитиме до тебе трохи
швидше, i ти станеш мудрим старим маестро духу ще ранiше, нiж сам це
усвiдомиш.
-- Як розумiти це "ранiше"? Я не хочу знати про це! Не хочу знати
нiчого взагалi!
-- Ти не хочеш нiчого знати.
-- Та нi, я хочу знати i чому iсну? цей свiт, i який вiн, i навiщо я в
ньому живу, i куди я прямую, i що буде потiм... Я хочу знати, як лiтати без
лiтака, коли в мене виника? таке бажання.
-- Вибачай.
-- За що?
-- В такий спосiб дiла не буде. Як тiльки ти пiзна?ш, що таке цей свiт
i як вiн дi?, ти автоматично почнеш творити чудеса, тобто речi, що ?х
називають чудесами. Але, звiсно, нiщо не ? чудом. Навчися того, що знають
фокусники, i це вже не буде фокус. -- Вiн перевiв погляд з неба на мене. --
Ти, як i кожен iнший, усе зна?ш, тiльки не усвiдомлю?ш того, що ти вже все
зна?ш.
-- Я ось не пригадаю, -- озвався я, -- нiяк не пригадаю, щоб ти питав,
чи хочу я навчитися того, що приводило до тебе гурти людей i що стало лихом
у тво?му життi. Зда?ться, це випало з мо?? пам'ятi.
Вимовивши цi слова, я вже знав, що зараз вiн пояснить менi, нiби згодом
я це пригадаю, так само як знав i те, що вiн ма? рацiю.
Дон простягся на травi, пiдклавши пiд голову замiсть подушки мою
торбину з рештками борошна.
-- Слухай, не переймайся натовпом. Вiн не чiпатиме тебе, аж поки ти сам
цього не захочеш. Пам'ятай, що ти -- чудодiй, що гоп -- i ти невидимець i
проходиш крiзь дверi.
-- Натовп у Трою схопив тебе, чи не так?
-- А хiба я казав, що не хотiв, аби вони таке вчинили? Я це дозволив.
Менi це подобалось. У кожному з нас сидить поганий актор, а нi -- то ми
нiколи не зробимось учителями.
-- А хiба ти не зрiкся цього? Хiба я не читав?..
-- Так, як воно пiшло, я перевтiлювався в Одного-?диного-Постiйного
Месiю, i це дiло покинув назавжди. Але ж я не можу позбутися того, на що
витратив життя, наблизившись до розумiння цих iстин.
Покусуючи бадилинку, я заплющив очi.
-- Слухай, Дональде, що ти намага?шся сказати? Що заважа? тобi
розкритись i прямо сказати менi, що дi?ться?
Запала тиша, а тодi вiн промовив:
-- Може, це ти повинен менi сказати. Атож, сказати менi те, що
намагаюся сказати я, а в разi помилки я тебе виправлю.
Хвилину чи двi я мiркував над цим i вирiшив здивувати його.
-- Гаразд, я скажу тобi... -- Я витримав паузу, аби пересвiдчитись, чи
надовго вистачить йому терпцю, якщо те, що я скажу, не буде занадто
легковажним.
Сонце вже пiдбилося досить високо й почало припiкати. На далекому
фермерському полi працював дизельний трактор, обробляючи кукурудзу навiть у
недiлю.
-- Таки скажу. По-перше, коли я побачив, як ти сiда?ш на поле бiля
Феррiса, то була чиста випадковiсть. Правильно? Вiн мовчав, як i трави
навколо нас.
-- По-друге, ти i я ма?мо сво?рiдну та?мну угоду, про яку я, очевидно,
забув, а ти нi.
Легкий вiтрець доносив до нас далекий гуркiт трактора.
Якась частина мого ?ства дослухалася до сказаного, не сумнiваючись, що
то нiякi не вигадки. Я виклав факти.
-- Скажу тобi бiльше: вперше ми зустрiлися три чи чотири тисячi рокiв
тому, рiк туди або рiк сюди. Нам до душi тi самi пригоди, можливо,
ненавидимо ми той самий тип руйнiвникiв, навча?мося з такою самою охотою i
так само швидко, один поперед одного. У тебе, правда, краща пам'ять. Коли ти
сказав: "Подiбнi притягують подiбних", -- ти мав на думцi нашу теперiшню
зустрiч. -- Я пiдняв нову бадилинку. -- Ну, як воно виходить?
-- Спочатку я думав, що це буде довга путь, -- озвався вiн. -- Так воно
й випадало, та, гадаю, тепер з'явився маленький крихiтний шанс, що цього
разу тобi поталанить. Говори далi.
-- З iншого боку, менi не треба говорити далi, бо ти зна?ш усе, що
вiдомо людям. Та якщо я мовчатиму, ти не дiзна?шся про те, що я думаю i що
знаю, а без цього я не зможу опанувати й пiзнати те, що хочу пiзнати. -- Я
вiдкинув бадилинку. -- Щось у цьому ?, Доне? Чому ти витрача?ш час на таких
людей, як я?
Такi розвиненi, як ти, видобувають чудодiйнi сили у виглядi побiчного
продукту. Я тобi не потрiбний, як не потрiбне тобi нiщо в цьому свiтi.
Я обернувся й пильно поглянув на Дона. Очi в нього були заплющенi.
-- Навiть бензин для "Тревел-ейра"? -- запитав вiн.
-- Так, -- погодився я. -- Отож для тебе в свiтi залишилася сама
нудьга... нiяких пригод. Адже зна?ш -- нiщо не може стати тобi на завадi на
цiй землi. ?дина твоя проблема поляга? в тому, що ти не ма?ш проблем!
Як на мене, то був неперевершений взiрець ораторського мистецтва.
-- Тут ти схибив, -- був його присуд. -- От скажи менi, чого це я
покинув сво? дiло... ти зна?ш, чому я облишив бути Месi?ю?
-- Ти казав про натовп. Кожен хоче, щоб ти творив для нього чудеса.
-- Еге ж, тiльки не перше, а друге. Страх перед натовпом -- твiй хрест,
не мiй. Не натовп узагалi замордував мене, а певний тип натовпу, якому геть
байдуже, що саме я прийшов йому сказати. Ти можеш перейти вiд Нью-Йорка до
Лондона по океану яко по сухом, можеш з нiчого робити золотi монети -- i все
одно ти не зможеш домогтися, щоб вони бодай чимось зацiкавилися. Хоча б це
розумi?ш?
Вiн говорив, а я дивився на нього i думав: менi ще нiколи не випадало
зустрiти людину, в якiй теплилося життя, самотнiшу на вигляд. Дон не
потребував ?жi, чи притулку, чи грошей, чи слави. Його просто-таки вбивала
потреба висловити те, що вiн знав, та нiхто не завдавав собi клопоту його
вислухати.
Щоб не заплакати, я хоч-не-хоч мусив дивитися на нього суворо.
-- Гаразд, ти цього хотiв, -- мовив я. -- Якщо тво? щастя залежить вiд
когось iншого, тодi справдi ма?ш проблеми.
Вiн рвучко пiдвiв голову, i в його очах зблиснули iскри, наче я вдарив
його гайковим ключем. У мене одразу ж сяйнула думка, що менi було нi до чого
викликати його гнiв. Ударена блискавкою людина аж шкварчить.
Його обличчям промайнула митт?ва посмiшка.
-- Зна?ш, Рiчарде, -- мовив вiн, розтягуючи слова, -- ти... ма?ш...
рацiю!
Те, що вiн почув, знову ввiгнало його в транс. Незважаючи на це, я ще
довго розводився про те, як ми зустрiлись, i що в цьому було повчального, i
як усi отi думки пролiтали в мо?й головi ранковими кометами i денними
метеоритами. Проте Дон байдужно лежав на травi. Без жодного поруху. Без
жодного слова. Опiвднi я закiнчив виклад сво?? версi? про всесвiт i про те,
що його населя?.
-- ...i менi зда?ться, нiби я ще й не починав, Доне, адже я маю так
багато сказати тобi... I звiдки я все це знаю? I як воно так сталося? Вiн не
вiдповiв.
-- Якщо ти очiку?ш вiд мене вiдповiдi на мо? власне запитання, зiзнаюся
-- я ?? не вiдаю. Чому зараз я можу розповiсти про все, чого я ранiше нiколи
навiть не намагався осягти? Що зi мною подiялося?
Вiн мовчав.
-- Доне! Тепер i тобi слiд щось сказати. Прошу.
Вiн не озвавсь анi словом. I хоч я розгорнув перед ним панораму життя i
повiдав про свою мiсiю в ньому, i хоч прозвучало це так, нiби все, що
потрiбно йому в свiтi, сконденсувалось в одному-?диному випадковому словi
про його щастя, -- вiн швидко заснув.
7
Середа, шоста година ранку. Я ще не прокинувся, аж раптом: грим! --
зненацька розляга?ться неймовiрний гуркiт, якась надпотужна вибухова
симфонiя; i ось уже звучить тисячоголосий хор, виспiвуючи латинськi слова; а
скрипки, барабани й труби немовби трощать на друзки величезне скло.
Задрижала земля, i "Флiт" захитався на сво?х колесах. Я вискочив з-пiд
крила, наче кiт, якого вдарило струмом у чотириста вольт, i вже не шерсть на
ньому, а самi знаки оклику.
У небi займався холодний вогнистий свiтанок, хмари оживали в буяннi
диких барв, але все те вiдступало перед динамiтним крещендо:
-- ПрипинiтьПрипинiть! Вимкнiть цю музику, вимкнiть ??!
Шiмода кричав так голосно й люто, що його було виразно чути навiть
крiзь отой гуркiт. I одразу ж завмерли всi звуки, i тiльки луна
вiдкочувалась аж ген, ген, ген. А потiм виникла лагiдна побожна мелодiя,
тиха, як бриз, як замрiяний Бетховен.
На Дональда це не справило нiякого враження.
-- Слухай, я сказав вимкнути ??!
Музика урвалася.
-- Х-ху! -- мовив вiн.
Я тiльки глипнув на нього.
-- На все свiй час i сво? мiсце, правда ж? -- зауважив вiн.
-- Атож, час i мiсце...
-- Трохи небесно? музики -- це зовсiм непогано, якщо звучить вона в
затишку твого власного мозку й з яко?сь особливо? нагоди. Але щоб отак --
першим дiлом уранцi, та ще й на всю потужнiсть! Хiба так можна? Що ти робиш?
-- Що роблю я? Доне, та я собi мiцно спав... що ти хочеш цим сказати?
Вiн труснув головою, безпорадно здвигнув плечима, пирхнув i повернувся
до свого спального мiшка пiд крилом.
Посiбник, як ото впав, так i лежав розгорнутий у травi. Я обережно
пiдняв його i прочитав:
Обстоюй
сво?
обмеженi можливостi,
i
можеш бути певний --
вони
залишаться при тобi.
Багато чого я ще не розумiв у месiанському дiлi.
8
День ми завершили в Хеммондi, штат Вiсконсiн. Покатали поодиноких
понедiлкових пасажирiв i пiшли собi до мiста пообiдати. Дорогою назад я
почав розмову.
-- Доне, з тобою можна погодитись, що це життя може бути цiкавим, чи
нудним, чи будь-яким iншим, а власне, таким, яким ми вирiшили його зробити.
Та навiть у сво? найкращi часи я нiяк не мiг дотямити: навiщо ми тут? Поясни
менi це.
Ми саме поминали крамницю металевих виробiв (зачинену) i кiнотеатр
(вiдчинений: "Батч Кессiдi i Санданс Кiд" [Голлiвудський фiльм, випущений на
екрани в 1969 роцi; цей вестерн про пригоди двох симпатичних злочинцiв зажив
велико? популярностi]). Дон зупинився, потiм повернув назад на тротуар.
-- У тебе ? грошi?
-- Вистача?. А що?
-- Ходiм подивимося фiльм, -- запропонував вiн. -- Заплатиш?
-- Та не знаю, Доне. Ти пiди, а я повернуся до наших лiтакiв. Не люблю
залишати ?х надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацiкавило кiно?
-- З лiтаками нiчого не станеться. Ходiмо у кiно.
-- Сеанс уже почався.
-- То зайдемо пiсля початку.
Вiн уже купував квитки. Я й собi подавсь за ним у темряву. Ми
влаштувались у заднiх рядах. Крiм нас, у залi було ще з пiвсотнi глядачiв.
За кiлька хвилин я забув про все на свiтi, захоплений виром подiй у
фiльмi, який здавався менi кiнокласикою. Принаймнi я дивився його уже
втрет?. Час у кiнотеатрi мовби рухався по спiралi i розтягувався, як це
завжди бува?, коли дивишся гарний фiльм. Спершу я звертав увагу на технiчнi
деталi: як поставлено кожну сцену й як вона пов'язана з наступною, чому ця
сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцiнювати фiльм з цього
погляду, але невдовзi захопився сюжетом i вже не думав нi про що iнше.
Наприкiнцi фiльму, в тому епiзодi, де Батча i Санданса оточило майже
все болiвiйське вiйсько, Шiмода торкнувся мого плеча. Не вiдриваючи очей вiд
екрана, я нахилився до нього, хоча й волiв би, щоб вiн дав менi додивитися
фiльм, i сказав те, що хотiв сказати, потiм.
-- Рiчарде...
-- Що?
-- Чому ти тут?
-- Це гарний фiльм, Доне. Цс-с! -- На екранi заюшенi кров'ю Батч i
Санданс розмовляли про те, чому ?м треба ?хати до Австралi?.
-- Чим вiн гарний? -- запитав вiн.
-- Бо цiкавий. Цс-с! Я скажу тобi потiм.
-- Вiдключися. Прочнись. Усе це iлюзi?. Я розсердився.
-- Дональде, лишилося всього кiлька хвилин, а тодi й поговоримо про все
що хочеш. А поки що не заважай менi дивитися. Гаразд? Вiн знову прошепотiв,
наполегливо й драматично:
-- Рiчарде, чому ти тут?
-- Слухай, ти ж сам хотiв, щоб я пiшов з тобою! -- Я повернувся до
екрана, намагаючись додивитися фiнал.
-- Нiхто не тягнув тебе сюди силомiць. Ти мiг сказати: дякую, не хочу.
-- Менi подоба?ться цей фiльм...
Глядач, що сидiв попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я
не вгавав:
-- Атож, фiльм менi подоба?ться, Доне. Хiба в цьому ? щось погане?
-- Анiчогiсiнько, -- сказав вiн i вже до кiнця не озвався жодним
словом.
Ми вийшли з кiнотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на
продаж держанi трактори, а потiм заглибились у темряву, простуючи до наших
лiтакiв. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведiнку в кiнотеатрi.
-- Доне, ти робиш усе помiрковано?
-- Iнодi.
-- До чого ж кiно? Чому це раптом тобi забаглося побачити цей фiльм?
-- Запитання поставив ти.
-- Так. Ти ма?ш вiдповiдь?
-- Оце й моя вiдповiдь. Ми пiшли в кiно тому, що ти поставив запитання.
Фiльм був вiдповiддю на тво? запитання.
Вiн збиткувався надi мною, я це вiдчував.
-- Яке було мо? запитання? Запала довга болiсна мовчанка.
-- Тво? запитання, Рiчарде, було таке: навiть у сво? найкращi часи ти
нiяк не змiг дотямити, чому ми тут. Я пригадав.
-- I фiльм був тво?ю вiдповiддю?
-- Так.
-- Ну й ну.
-- Ти не розумi?ш, -- мовив вiн.
-- Нi.
-- Це був гарний фiльм, -- сказав вiн, -- але найкращий фiльм у свiтi
-- це все ж таки iлюзiя. Картинки навiть не рухаються, то тiльки ввижа?ться,
нiби вони рухаються. Враження руху створю? гра свiтла на пласкому екранi
серед темряви, хiба нi?
-- Та звiсно. -- Я починав розумiти його.
-- Iншi люди, будь-якi люди, що будь-де йдуть у кiно на будь-який фiльм
-- чому вони там, коли це тiльки iлюзi??
-- Ну, це ж розвага, -- вiдказав я.
-- Забава. Правильно. Це перше.
-- Може бути й щось пiзнавальне.
-- Добре. Завжди ? щось таке. Пiзнавальне. Це друге.
-- Фантазiя, втеча вiд дiйсностi.
-- Та сама забава. Перше.
-- Технiчнi мiркування. Подивитись, як зроблено фiльм.
-- Пiзнання. Друге.
-- Втеча вiд нудьги...
-- Втеча вiд дiйсностi. Це ти вже називав.
-- Спiлкування. Побути разом з друзями, -- сказав я.
-- Причина для того, щоб пiти в кiно, але не для того, щоб дивитись
фiльм. Усе одно це забава. Перше.
Хоча б якi причини я називав, усе зводилось до його двох пальцiв --
люди дивляться кiно або задля забави, або задля пiзнання, або з обох причин
водночас.
-- I кiно теж подiбне до життя, Доне, хiба не правда?
-- Правда.
-- Тодi чому дехто обира? погане життя, фiльми жахiв?
-- Вони не тiльки йдуть на фiльми жахiв задля розваги, вони, входячи до
кiнотеатру, знають, що це буде фiльм жахiв, -- зазначив вiн.
-- Але чому?
-- Тобi подобаються фiльми жахiв?
-- Нi.
-- Ти ?х коли-небудь бачив?
-- Нi.
-- Але ж дехто витрача? чимало грошей i часу, аби побачити жахи чи
мелодраматичнi сцени, нуднi й нецiкавi для iнших? -- Вiдповiдь на це
запитання вiн залишив менi.
-- Так.
-- Тебе нiхто не примушу? дивитись ?хнi фiльми, ?х нiхто не примушу?
дивитися тво?. Це зветься "свободою".
-- Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?
-- Тому, що вони думають, нiби заслуговують на це, щоб нажахати когось
iншого, або полюбляють збудження вiд жахiв, або вважають, що нудьга ?
неодмiнною властивiстю кiно. Чи ти повiриш, що багато людей з поважних для
них мiркувань тiшаться сво?ю вiрою в те, що у сво?х власних фiльмах вони
безпораднi? Нi, не повiриш.
-- Нi, не повiрю, -- погодився я.
-- Доки ти цього не зрозумi?ш, доти й дивуватимешся, чому на свiтi так
багато нещасних людей. Вони нещаснi тому, що зробили для себе такий вибiр --
бути нещасними, i так воно й ма? бути, Рiчарде!
-- Гм.
-- Ми -- iстоти, якi розважаються iграми i шукають забав, ми -- отрута
всесвiту. Ми не можемо померти, ми не можемо вiдчути болю бiльшого за той,
що його викликають iлюзi? на екранi. Але ми можемо повiрити в те, що нам
болить, i уявити собi це в таких болiсних деталях, у яких тiльки забажа?мо.
Ми можемо повiрити, що ми -- жертви, яких убили й вбивають, яких кида? вiд
щасливо? до лихо? долi.
-- У багатьох життях? -- запитав я.
-- Скiльки фiльмiв ти бачив?
-- О-о...
-- Фiльми про життя на цiй планетi, про життя на iнших планетах; усе,
що ма? час i простiр, -- все це кiно i все це iлюзiя, -- провадив Дон. --
Але на якийсь час ми можемо чимало пiзнати i досхочу натiшитися нашими
iлюзiями, хiба не так?
-- Доне, як далеко сяга? ця тема кiно?
-- Це залежить вiд тебе. Сьогоднi ввечерi ти побачив фiльм почасти
тому, що його хотiв побачити я. Багато людей обирають те чи те життя, бо
дiстають втiху, роблячи щось разом. Актори сьогоднiшнього фiльму грали разом
i в iнших фiльмах. Ранiше чи пiзнiше -- це залежить вiд того, який з ?хнiх
фiльмiв ти бачив перший, але ти можеш дивитись ?х одночасно на рiзних
екранах. Ми купу?мо квитки на цi фiльми, платимо за вхiд, погоджуючись
повiрити в реальнiсть мiсця i реальнiсть часу. Нi те, нi те не ? правдивим,
але той, хто не захоче сплатити цю цiну, не може з'явитися на цiй планетi чи
в будь-якiй просторово-часовiй системi взагалi.
-- А чи iснують люди, якi зовсiм не мають нiяких життiв у просторi i
часi?
-- А хiба iснують люди, якi нiколи не ходять у кiно?
-- Розумiю. Вони приходять до пiзнання iншими шляхами?
-- Ма?ш рацiю, -- погодився вiн, видимо задоволений мною. --
Просторово-часова система -- доволi примiтивна школа. Та багато людей не
хоче розлучатися з iлюзi?ю, навiть якщо вона ?х знуджу?. Вони не хочуть, щоб
передчасно вмикали свiтло.
-- Хто пише сценарi? цих фiльмiв, Доне?
-- Якщо розпитувати самих себе, а не iнших, диву?шся, як багато ми
зна?мо. Хто пише сценарi? цих фiльмiв, Рiчарде?
-- Ми самi, -- сказав я.
-- Хто в них гра??
-- Ми самi.
-- Хто оператор, кiномеханiк, директор кiнотеатру, продавець квиткiв,
розповсюджувач фiльмiв, хто стежить за тим, щоб усе це вiдбувалося? Хто ма?
право в будь-яку мить увiйти в цей фiльм, змiнити в ньому сюжет? Хто може
переглядати той самий фiльм знов i знов?
-- Дай подумати, -- сказав я. -- Кожен, хто захоче?
-- З тебе досить тако? свободи? -- запитав вiн.
-- Ось чому цi фiльми такi популярнi? Адже ми iнстинктивно вiдчува?мо,
що вони ? паралелями нашого власного житт?вого термiну?
-- Може, так, а може, й нi. Хоч це й не становить велико? рiзницi. А що
таке проекцiйний апарат?
-- Мозок, -- вiдповiв я. -- Нi. Уява. Наша уява, хоч би що ти казав.
-- Що таке фiльм? -- поцiкавився вiн.
-- Ось ти й спiймав мене.
-- Усе, що ми згоднi впустити до власно? уяви?
-- Може, й так, Доне.
-- Ти можеш тримати бобiну з фiльмом у руках, -- сказав вiн, -- i все
там буде й завершеним, i достатнiм -- початок, середина, кiнець, -- усе воно
? там цi?? ж таки митi, тi?? ж таки мiльйонно? частки секунди. Фiльм iсну?
поза часом, який вiн зафiксував, i якщо ти зна?ш, що таке кiно, то загалом
тобi вiдомо й те, що ма? в ньому статися, ще перед входом до кiнотеатру: там
мають вiдбутися битви й народитися радiсть, з'явитися переможцi й
переможенi, i любовi, i катастрофи -- все там. Але щоб той фiльм тебе
захопив, цiлком заволодiв тобою, щоб ти дiстав од нього найбiльшу втiху, ти
повинен заправити плiвку в апарат i хвилину по хвилинi пропустити його крiзь
об'?ктив... Будь-яка iлюзiя потребу? простору i часу для свого здiйснення.
Отож ти платиш свiй десятицентовик, одержу?ш квиток, влаштову?шся в крiслi й
забува?ш, що дi?ться поза стiнами кiнотеатру, i для тебе почина?ться кiно.
-- I нiкого насправдi не вбивають? I кров зроблено з томатно? пасти?
-- Нi, кров справжня, -- вiдказав Дон. -- Але задля бiльшого впливу на
наше реальне життя, це може бути i томатна паста...
-- I реальнiсть?
-- Реальнiсть ? свята iндиферентнiсть, Рiчарде. Матерi байдуже, яку
роль гра? ?? дитя в сво?х iграх; один день воно позитивний герой, наступного
дня -- негативний. Суще навiть не зна? про нашi iлюзi? та iгри. Воно зна?
тiльки себе, а нас сприйма? у сво?й подобi, досконалiй i довершенiй.
-- Я не певен того, що хочу бути досконалим i довершеним. Розкажи про
нудьгу...
-- Поглянь на небо, -- запропонував вiн, i це була така швидка й
раптова змiна теми, що я поглянув на небо. У його височинi пропливали
розiрванi пiр'?стi хмари, i перший дотик мiсячного сяйва срiблив ?хнi
окрайки.
-- Гарне небо, -- зауважив я.
-- Досконале небо?
-- Атож, Доне, небо завжди досконале.
-- Ти кажеш, що небо завжди досконале, хоч воно й щосекунди змiню?ться?
-- Отакий я розумник! Правда!
-- I море -- завжди досконале море, а воно ж також весь час змiню?ться,
-- правив Дон. -- Якщо досконалiсть ? застiй, тодi небо -- це просто болото!
А суще навряд чи може бути болотним пухирем.
-- Суще не може бути болотним пухирем, -- неуважно докинув я. -- Воно
досконале й повсякчас мiнливе. Атож. Беру.
-- Ти взяв це вже давно, якщо наполяга?ш на iснуваннi в часi. Не
спиняючись, я обернувся до нього.
-- Чи не нудно тобi, Доне, залишатися тiльки в одному цьому вимiрi?
-- О, хiба я залишаюся тiльки в одному цьому вимiрi? -- сказав вiн. --
А ти?
-- Чому все, що я кажу, хибне?
-- А чи все, що ти кажеш, хибне?
-- Гадаю, я роблю не те, що мав би робити.
-- Може, ти хотiв би орудувати нерухомим майном? -- запитав вiн.
-- Нерухомим майном чи страхуванням.
-- За нерухомiстю майбутн?. Якщо ти його прагнеш.
-- Гаразд, перепрошую, -- мовив я. -- Я не хочу майбутнього. Анi
минулого. Я невдовзi стану добрим старим Учителем Свiту Iлюзiй. Може, вже й
наступного тижня, га?
-- Та нi, Рiчарде, сподiваюсь, це не забере аж стiльки часуЯ обережно
поглянув на нього, та вiн не посмiхався.
9
Днi минали один за одним. Ми лiтали, як i ранiше, але я бiльше не
переймався назвами мiст чи кiлькiстю грошей, що ?х збирав з пасажирiв. Я
почав вимiрювати лiто такими речами, яких навчився, розмовами, якi ми вели
пiсля польотiв, i чудесами, що вряди-годи траплялися на нашому шляху, аж
поки нарештi збагнув, що це нiякi не чудеса.
Уявляй
собi
всесвiт
прекрасним,
справедливим
i
досконалим, --
сказав менi Посiбник одного дня.
А
ще будь певним ось чого:
Суще
уявля? це собi
трохи
кращим,
анiж
можеш
уявити
ти.
10
Пообiднi години випали спокiйнi. Лише зрiдка з'являлися поодинокi
пасажири. У перервах мiж польотами я пробував випаровувати хмари.
Свого часу менi привелося працювати пiлотом-iнструктором, i я знав, що
учнi завжди роблять легкi речi важкими. Може, я щось i тямив, одначе в цьому
дiлi знову виявився учнем i вперто штурмував свою цiль -- купчастi хмари. Та
тепер я потребував бiльше теорi?, анiж практики. Тим часом Шiмода розлiгся
пiд крилом "Флiта", вдаючи, нiби спить. Я легенько поплескав його по плечi,
i вiн розплющив очi.
-- Нiчого в мене не виходить, -- поскаржився я.
-- Вийде, -- одрубав вiн i знов заплющив очi.
-- Я стараюсь як можу, Доне! Зда?ться, ось уже щось вийде, як хмари
вiдбивають удар i набрякають ще дужче, нiж перед тим.
Вiн зiтхнув i сiв.
-- Вибери менi хмару. Тiльки не дуже важку, будь ласка. Я обрав
найбiльшу серед нижчих хмар, десь за три тисячi футiв од землi, що немовби
набрякала бiлим димом iз самого пекла.
-- Ота, що над силосною баштою, онде вона, -- показав я, -- та, що
швидко темнi?.
Дон мовчки позирнув на мене.
-- I чого це ти мене так не любиш?
-- Та нi ж бо, я люблю тебе, Доне. Через те й прошу чимало. -- Я
посмiхнувся. -- Тобi потрiбен масштаб. Та коли хочеш, пiдберу для тебе щось
менше... Вiн знову зiтхнув i звiв очi до неба.
-- Спробую. Ну, то котра?
Я поглянув на небо й остовпiв: величезна хмара, справжнiсiнька потвора,
що несла в сво?му черевi мiльйони тонн води, зникла без слiду, а на ?? мiсцi
висявала неоковирна небесно-блакитна дiра.
-- Ох ти ж! -- тихо мовив я.
-- Робота варта зусиль... -- зауважив вiн. -- А втiм, хоч як би менi
кортiло прийняти вiд тебе купу похвал, мушу з усi?ю вiдвертiстю зiзнатися:
це легко. Вiн показав на невеликий клубок хмари над нашими головами.
-- Онде. Тепер твоя черга. Готовий? Ну!
Я поглянув на те клубчасте створiння, i воно поглянуло на мене у
вiдповiдь. Я подумав, що воно пiшло собi далi, подумав про порожн? мiсце
там, де було це створiння, нацiлив на нього гарячi променi сво?? уяви,
попросив його з'явитися десь в iншому мiсцi i повiльно-повiльно, за одну
хвилину, за п'ять, за сiм, хмара зрушила з мiсця. Iншi хмари побiльшали, а
моя пiшла геть.
-- Не дуже ти швидкий, -- мовив Дон.
-- Це ж моя перша вдала спроба! Я тiльки починаю! Всупереч
неможливому... неймовiрному... i все, на що ти спромiгся, це зауважити, що я
не дуже швидкий. Це було блискуче! I ти це зна?ш.
-- Дивовижно. Ти так прихилився до не?, i все ж заради тебе вона
зникла.
-- Прихилився! Я бомбардував цю хмару всiм, чим тiльки мiг! Кульовими
блискавками, лазерними променями, пилососом завбiльшки з будинок!..
-- Це прихильнiсть у негативному розумiннi, Рiчарде. Якщо ти справдi
хочеш усунути хмару iз свого життя, то з цього не треба робити великого
дiла. Ти лише розслаблю?шся i стира?ш ?? iз сво?? уяви. Ото й тiльки.
Хмара
не зна?,
чому
вона руха?ться
саме
в такому напрямi i з такою
швидкiстю,
--
говорилося в Посiбнику.
Вiдчува?ться
поштовх...
Це
мiсце, куди належить тепер iти. Але небо зна?
причини
i наслiдки,
що
стоять за хмарами,
i
ти ?х знатимеш,
якщо
пiднесешся на таку височину,
звiдки
зможеш поглянути
за
обрiй.
11
Тобi
нiколи не да?ться бажання
без
того, щоб не дати тобi й сили
здiйснити
його.
Однак
задля цього
тобi
доведеться докласти зусиль.
Ми приземлилися на величезне пасовисько поруч iз триакровим ставком для
водопою та купання коней, далеко вiд будь-яких мiст, десь на межi мiж
Iллiнойсом та Iндiаною. Зробимо собi вихiдний день, подумав я, i нiяких
пасажирiв.
-- Послухай-но, -- мовив Дон. -- А втiм, нi, не слухай. Стiй тихо i
спостерiгай. Те, що ти побачиш, -- нiяке не чудо. Почитай посiбник з атомно?
фiзики... Дитина цiлком може ходити по водi.
З цими словами вiн, мовби й не бачачи ставка, обернувся й пройшов на
кiлька крокiв вiд берега по поверхнi води. Збоку це мало такий вигляд, нiби
то був не ставок, а гаряче марево над кам'яним озером. Дон мiцно стояв на
водi, i пiд його високими пiлотськими черевиками не виникло нi хвильки, нi
брижика.
-- Отак, -- сказав вiн. -- Iди й ти сюди.
Я бачив усе те на власнi очi. Це було вочевидь можливо, бо Дон справдi
стояв на воднiй гладiнi, отож я й собi ступив туди, щоб при?днатися до
нього. Вiдчуття було таке, нiби йдеш по чистому блакитному лiнолеумi, i я
засмiявся.
-- Доне, що ти зi мною робиш?
-- Просто показую тобi те, чого рано чи пiзно навча?ться кожен, --
сказав вiн, -- а ти якраз опинився напохватi.
-- Але ж я...
-- Поглянь. Вода може бути твердою. -- Вiн тупнув ногою, i почувся
такий звук, наче шкiряна пiдошва вдарила об камiнь. -- А може й не бути...
-- Вiн знову тупнув, i вода хлюпнула на його черевики. -- Вловив це
вiдчуття? Ану, спробуй i ти.
Як швидко ми звика?мо до чудес! Минуло менше хвилини, а я вже думав, що
ходити по водi можливо, що це природно, нормально... I що тут, мовляв,
такого?
-- Але, якщо вода тверда, як ми можемо ?? пити?
-- Точнiсiнько так само, Рiчарде, як ми по нiй ходимо. Вода -- не
тверда й не рiдка. Ти i я самi вирiшу?мо, якою вона ма? бути для нас. Як
хочеш, щоб вона була рiдкою, думай, що вона рiдка, чини так, нiби вона
рiдка, пий ??. А хочеш, щоб вона була повiтрям, дiй так, наче вона i справдi
повiтря, -- дихай нею. Спробуй.
Може, тут щось пов'язане з присутнiстю розвинено? душi, подумав я.
Може, такому дано дiятись лише в певному радiусi -- футiв п'ятдесят
навколо...
Я став на колiна й умочив руку в ставок. Рiдина. Потiм лiг, занурив
обличчя в ?? блакить i, щиро вiрячи, вдихнув. Дихалось теплим рiдким киснем,
нiяко? ядухи чи спазмiв. Я сiв i запитально поглянув на Дона, очiкуючи, що ж
вiн прочита? там, у мо?й свiдомостi.
-- Говори, -- сказав вiн.
-- Чому я маю говорити?
-- Бо те, що ти ма?ш сказати, точнiше переда?ться словами. Говори.
-- Якщо ми можемо ходити по водi, дихати нею i пити ??, тодi чому ми не
можемо робити те ж саме iз землею?
-- Ага. Добре. Зараз побачиш...
Вiн повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по
намальованому озеру. Та тiльки-но його нога торкнулася грунту (а на березi
був пiсок i трава), почав угрузати i, ступивши кiлька коротких крокiв,
занурився в пiсок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острiв,
а суходiл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо
нього темними суглинковими хвилями, потiм зринув на поверхню, пiдвiвся i
пiшов по нiй. I раптом це здалося чудом -- побачити людину, яка йде по
землi!
Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тодi
поплескав у долонi й менi.
Я пiдiйшов до краю ставка певний, що земля -- рiдка, i носаком свого
черевика доторкнувся до не?. По травi колами розiйшлися брижi. А яка тут
глибина грунту? Я мало не запитав про це вголос. Грунт буде завглибшки
такий, який вiн ма? бути на мiй розсуд. Два фути, подумав я, хай буде
завглибшки два фути, i я пiду по ньому вбрiд.
Я впевнено ступив на берег... занурився у нього з головою i вмить пiшов
на дно, в жахливе чорне пiдземелля. Я одчайдушно виборсувався на поверхню,
тамував вiддих, щосили гамселив руками, щоб дiстатися твердо? води й
ухопитися за край ставка.
Дон сидiв на травi i реготав.
-- Ти здiбний учень. Ти про це зна?ш?
-- Нiякий я не учень! Допоможи менi вибратися звiдси!
-- Сам вибирайся.
Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, i я одразу ж зможу
видряпатись. I я побачив ?? твердою... i видряпався на поверхню, затвердiлу,
вкриту кiркою з чорно? грязюки.
-- Чоловiче, ну й добряче ж ти забрьохався!
-- А-а-а! -- Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарештi
поклав свiй гаманець на траву, пiдiйшов до рiдко? води i почистився
традицiйним вологим способом.
-- Зда?ться, iсну? кращий спосiб почиститись.
-- Атож, можна зробити це значно швидше.
-- Помовч. Сядь лишень отам, усмiхнись i дай менi самому розмiркувати.
-- Гаразд.
Кiнець кiнцем, я пiшов до "Флiта" такий самий забрьоханий, перевдягся й
повiсив сушитися мокрi речi.
-- Рiчарде, тiльки не забудь, що ти сьогоднi вчинив. У наш освiчений
час легко сприйняти це за сон чи якiсь давнi чудеса. Нiщо добре не ? чудом,
нiщо при?мне не ? сном.
-- Ти кажеш, що весь свiт -- це сон i часом вельми при?мний. Захiд
сонця. Хмари. Небо.
-- Нi. Образ -- це мрiя. Краса -- реальнiсть. Ти здатен добачити мiж
ними рiзницю?
Майже зрозумiвши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув