------------------------------------------------------------
     Samuel Beckett. Watt
     © Copyright Володимир Дiброва (переклад з англiйської, 1991)
     © журнал "Всесвiт", 1991
     OCR Павло Молодчик (trupoduru(at)pisem.net, 2006)
     ------------------------------------------------------------



     Мiстер Геккет  звернув за  рiг  i  побачив  у сутiнках  неподалiк  свою
лавочку.  Там  хтось сидiв.  Лава  ця, що була,  скорiше  за все,  власнiстю
мунiципалiтету  або  якоїсь  громадської  установи,  йому,  мiстеру Геккету,
звiсна  рiч,  не  належала, все ж вiн вважав її своєю.  Так вiн ставився  до
усякої  дещицi,  що була  йому до вподоби.  Вiн розумiв, що вона  не  є його
власнiстю, але вважав її чимось на зразок свого законного майна. Розумiв, що
це  йому  не належить,  а  сам  тiшився думкою що воно все його,  Геккетове.
Розумiв, що воно не його, а чиєсь, бо дуже вже йому сподобалося.
     Вiн  зупинився, аби  як слiд обдивитися лаву.  Так, вона  була зайнята.
Мiстер Геккет, коли вiн стояв нерухомо, бачив усе трохи чiткiше й виразнiше.
Його ходу аж нiяк не можна було вважати спокiйною.
     Тепер пан Геккет стояв i вагався,  iти йому вперед чи вертатися.  Нiхто
не заважав йому звернути праворуч або лiворуч, але вiн знав, що нiколи цього
не зробить. А ще вiн знав, що довго стовбичити тут, на жаль, не зможе, через
свою природну  хирлявiсть.  Одне слово,  перед  ним  постала  на диво проста
дилема:  рушати вперед, або йти назад,  повернувши за той самий рiг,  звiдки
вiн щойно вийшов. Тобто, йти йому зразу ж додому, чи трохи погуляти?
     Вiн  випростав  лiву  руку  i схопився  за  поручень.  Вiдчувши  опору,
постукав палицею по хiднику. Гумовий набалдашник завiбрував  у  долонi, й на
деякий час пан Геккет вiдчув деяку полегкiсть.
     Але  не встиг вiн здобутися  до рогу, як розвернувся  знову  i рушив до
лави  так шпарко,  як дозволяли йому ноги. Коли вiн пiдiйшов так близько  до
лави, що мiг би торкнутися її палицею, то закляк iще раз i видивився на тих,
хто сидiв там. Маю, гадав  вiн, повне право стояти й чекати на свiй трамвай.
Вони теж, либонь, чекали на той чи iнший трамвай, бо тут на вимогу спинялися
рiзнi трамваї на той випадок, якщо комусь забагнеться сiсти або вийти.
     Хвильку  помiзкувавши, мiстер  Геккет  вирiшив: якщо вони i чекають  на
трамвай, то займаються цим уже довгенько. Бо жiнка тримала чоловiка за вуха,
рука  чоловiка  лежала на її  стегнi, а жiнчин язик  перебував у  його ротi.
Ждали,  ждали того  трамвая,  стомилися,  сказав[1] мiстер  Геккет, i завели
знайомство.  В  цю мить  жiнка видобула  язика з  чоловiчого  рота,  а  вiн,
натомiсть,  поклав свого  у  її рот.  Це ж  треба,  сказав  пан Геккет.  Вiн
наблизився на  один крок, щоб дiзнатися,  що ж робить друга рука чоловiка, i
не  на жарт обурився, як дiзнався, що вона гойдається по той бiк лави, а мiж
її пальцiв стирчить недопалок, чверть цигарки -- не бiльше.
     Нiякої непристойностi я тут не бачу, сказав полiцейський.
     Ми забарилися, сказав мiстер Геккет. Ну що тут поробиш.
     Тiльки не треба робити з мене дурня, сказав полiцейський.
     Мiстер Геккет вiдступив на один  крок, рвучко задер голову, так що його
горло  мало  не  луснуло, i  розгледiв  нарештi  десь  мiж  землею  i  небом
перехняблену бурякову пику розлюченого полiцейського.
     Пане полiцейський, закричав вiн, Бог -- свiдок, що руку свою вiн поклав
саме туди.
     Бог для нас не свiдок.
     Якщо я  вiдволiк  вас  вiд важливих  справ,  сказав  мiстер  Геккет, то
даруйте  великодушно. Я зробив це з  метою, щоб краще було, задля вас, задля
себе, заради загального добра.
     Полiцейський не забарився з вiдповiддю.
     Якщо  ви гадаєте, що я не бачу  вашого номера, сказав мiстер Геккет, то
ви помиляєтесь. Хай я людина й недужа,  проте маю гострий зiр. Мiстер Геккет
сiв на  лаву, яка ще не охолола вiд любощiв. Доброго вам вечора i щиро дякую
сказав мiстер Геккет.
     То була  стара  лава, низенька  i  заяложена.  Мiстер  Геккет  спирався
потилицею  на  єдину   дошку,  яка   ще  лишилася  вiд  спинки,  з-пiд   неї
стирчав-випинався його  горб, а  ноги  сягали майже до  самої  землi. Пальцi
широко розпростертих рук стискали бильця  лави i перекинутий через шию цiпок
звисав мiж колiн.
     Отак, сидячи в затiнку, вiн стежив за тим, як гуркочуть останнi, та де!
ще не зовсiм останнi трамваї, що мчать повз застиглий канал у жовто-зеленому
сяєвi лiтнього надвечiр'я.
     Але тут його угледiв один пан, що прогулювався пiд ручку з панiєю.
     Ти ба, сказав вiн, а осьо й Геккет.
     Геккет, сказала панi, який Геккет? І де?
     Ну Геккет, сказав пан. Той самий  що я тобi часто про нього розповiдав.
Горбатий Геккет. Оно на лавi.
     Панi пильно подивилася на Геккета.
     Так це i є Геккет, сказала вона.
     Авжеж, сказав пан.
     Бiдолаха, сказала вона.
     То,  може,  сказав пан, зупинимося,  ти  ж не  проти, i  побажаємо йому
доброго вечора. І  вигукуючи, "Мiй  любий друже,  мiй  любий друже, як ви ся
маєте?" вiн рушив вперед.
     Мiстер Геккет вiдiрвав погляд вiд умирущого дня i пiдвiв очi.
     Моя дружина, скрикнув пан. Познайомтеся. Моя дружина. Мiстер Геккет.
     Я стiльки про вас чула, сказала  жiнка, а  от нарештi ми й  зустрiлися.
Ах, мiстере Геккет!
     Я не пiдводжуся, бо не маю сили, сказав пан Геккет.
     Нi в якому  разi не робiть цього, сказала панi. Вона схилилася над ним,
ущерть повна трепетної дбайливостi. Я вас просто благаю, сказала вона.
     Мiстеровi Геккету здалося, нiби вона збирається погладити його  голову,
а як нi, то помацати хоча б горб. Вiн склав свої руки i парочка сiла обабiч,
з одного  боку --  жiнка, з  iншого -- чоловiк.  Таким  чином  мiстер Геккет
опинився мiж  ними. Його голова сягала як раз їм до пахов. Їхнi руки знайшли
одна одну на спинцi лави саме над його горбом.  Самi  ж вони нiжно схилилися
над калiкою.
     Ви Грехена пам'ятаєте? сказав мiстер Геккет.
     Отруйника, сказав чоловiк.
     Адвоката, сказав мiстер Геккет.
     Знав я його колись, сказав чоловiк. Шiсть рокiв, якщо не помиляюся.
     Сiм, сказав мiстер Геккет. Шiсть зараз рiдко кому дають.
     Я б йому дав усi десять, сказав чоловiк.
     А то й двадцять сказав мiстер Геккет.
     А що вiн накоїв? сказала жiнка.
     Трохи перевищив свої повноваження, сказав чоловiк.
     Сьогоднi зранку я одержав вiд нього листа, сказав мiстер Геккет.
     Он  як, сказав  чоловiк.  Я  не знав,  що  їм дозволено  спiлкуватися з
зовнiшнiм свiтом.
     Вiн адвокат,  сказав  мiстер Геккет. І  зразу ж  додав,  та  й я вам не
зовнiшнiй свiт.
     Нi в якому разi, сказав чоловiк.
     Крий Боже, сказала жiнка.
     У листi тому був додаток, сказав мiстер Геккет, частину якого, зважаючи
на  вашу  любов до  красного слова,  я мiг би  тут  оголосити, зробивши йому
своєрiдну прем'єру, або ж дебют, якщо зовсiм не споночiє.
     Де -- що? сказала жiнка.
     Дебют, сказав мiстер Геккет.
     А я маю запальничку, сказав чоловiк.
     Мiстер Геккет витяг з кишенi аркуш паперу, а чоловiк викресав вогню.
     Мiстер Геккет прочитав:

     ДО НЕЛЛІ

     До Неллi, сказала жiнка.
     До Неллi, сказав мiстер Геккет.
     Запала мовчанка.
     Можна продовжувати? сказав мiстер Геккет.
     Мою маму звали Неллi, сказала жiнка.
     Ім'я це  є  досить  поширене,  сказав мiстер  Геккет, навiть  я  знавав
кiлькох Неллi.
     Читайте, читайте, мiй любий друже, сказав чоловiк.
     Мiстер Геккет прочитав:

     ДО НЕЛЛІ

     До тебе, Нел, щоночi мчить
     Плиг-скок, шасть-шусть!
     Аж пил курить
     Безецних дум моїх юрба.
     Невже iз кимсь гуля вона?
     Із Бiрном, як колись, чи з Гайдом, тайкома?
     А мозок зле шепоче: з обома.
     І це в той час, коли я тут
     Гай-гай, ну й ну!
     Тягну хомут.
     Натура -- грiзна рiч. Нехай
     Потрошку вiзьмуть Бiрн i Гайд.
     Нехай, але ховай вiд них
     Те, що Господь створив мiж нiг.
     Її! Загату для грiха!
     Вай-вай, о до-
     ленько лиха!
     Тому, коли з тюрми прийду,
     Я мушу певнiсть мать тверду,
     Що хам не перетнув кордон
     І не зiрвав любвi бутон.
     Що бахур хижий i бридкий
     Фу! Тьху! Не влiз
     У храм, який
     Аж iзнемiг, ждучи кiнця
     Чернечого життя й вiнця,
     Щоб вилить у законний шлюб
     Нестримний шал вологих губ.

     Але -
     Достатньо, сказала жiнка.
     Повз них  пройшла завинена у  шаль жiнка. В  густих  сутiнках годi було
роздивитися її розбухлий, мов аеростат, живiт.
     Я ж нiколи такою не була, правда, любий, сказала панi.
     Якщо й була, то не зi мною, серденько, сказав пан.
     А пам'ятаєш ту нiч, коли народився Леррi, сказала панi.
     Певна рiч, сказав пан.
     А скiльки вже Леррi рокiв? сказав мiстер Геккет.
     Люба, скiльки Леррi рокiв? сказав пан.
     Скiльки Леррi рокiв, сказала панi. Леррi буде сорок наступного березня,
слава Богу, тьху-тьху.
     Навiщо ж плювати на Бога, сказав мiстер Геккет.
     А хто тут плює на Бога, сказав пан.
     А  хочете, мiстере Геккет, сказала панi, я розкажу вам про ту нiч, коли
народився Леррi?
     О, розкажи, розкажи йому, люба, сказав пан.
     Так от, сказала панi, того ранку, якраз за снiданком Гофф обертається й
каже  менi,  Теттi,  вiн  каже,  Теттi, кицюню,  я  дуже хотiв  би  сьогоднi
запросити до нас Томпсона, Крiма та Колкгуна,  щоб вони пiдсобили нам з'їсти
качечку,  якщо,  звичайно,  ти  не проти.  Та Боже ж  мiй,  кажу, серденько,
почуваюся я пречудово, ну чого б це  я була проти. Скажи, саме так я сказала
тодi тобi чи нi?
     Саме так i сказала, здається, сказав Гофф.
     Ну  i от,  сказала  Теттi,  коли Томпсон  заходить  до нашої,  значить,
вiтальнi, а  Крiм i Беррi -- слiдом (Колкгуна тодi, пригадую, не було, пiшов
десь у справах), то я вже сидiла собi  за столом. І в тому нiчого дивного не
було, бо стiльки чоловiкiв  i одна лише  дама. Тобi  ж  це тодi  не  здалося
дивним, скажи, зайчику?
     Певно, що нi, сказав Гофф, усе в нормi.
     І  ледве я встигла губами торкнутися качки, сказала Теттi, й вiдправити
в рот перший шмат, аж тут саме Леррi узявся гоцати в моїй матцi.
     У вашiй майцi, сказав мiстер Геккет, чи манцi?
     У матцi, сказала Теттi.
     В її, сказав Гофф, матцi.
     Це ж треба, сказав мiстер Геккет, щоб так недоречно.
     Але  поки   Леррi,  сказала  Теттi,  вистрибував   там,  мов  щупак,  я
продовжувала собi їсти, пити й невимушено розмовляти.
     Мало кому випадає зазнати подiбне, сказав мiстер Геккет.
     В окремi  моменти, вiрите, я була певна, ще мить -- i вiн вивалиться на
пiдлогу менi пiд ноги.
     Боже праведний, вам здавалося, нiби вiн вiзьме й вислизне з вас, сказав
мiстер Геккет.
     Але  на  моєму  обличчi  жодна рисочка не  здригнулася, сказала  Теттi.
Скажи, любий.
     Жодна рисочка, сказав Гофф.
     І почуття гумору я не втратила. От так пудинг, сказав, пригадую, мiстер
Беррi, обернувся, всмiхнувся,  який,  каже, дивовижно смачний  пудинг, сам у
ротi  тане. Хiба ж тiльки в  ротi,  сер, вiдповiдаю йому, не  вагаючись  анi
митi, хiба ж тiльки в ротi, шановний сер. Тут головне, я скажу  вам, щоб  не
перецукерити його.
     Не пере -- що? сказав мiстер Геккет.
     Не перецукерити, сказав Гофф, ну, щоб цукру не забагато було.
     А  коли  дiйшла  черга  до кави  й  лiкерiв,  то, що  вам сказати, такi
пологовi перейми пiшли, мiстере Геккет, пiд нашим бенкетним  столом, клянуся
вам.
     Так, це були вони, пологи, сказав Гофф.
     Але ж ви знали, що вона вагiтна, сказав мiстер Геккет.
     Як вам сказати, сказав Гофф, розумiєте, я, власне, тобто...
     Теттi замахнулася i по-свiйському ляснула мiстера Геккета по стегну.
     Вiн думає, що я соромлюся, вигукнула вона, Ха-ха-ха-ха. Ха-ха. Ха.
     Ха-ха, сказав мiстер Геккет.
     Я не на жарт тодi занепокоївся, це правда, сказав Гофф.
     Потiм усi пiшли геть, сказала Теттi, правда, було таке?
     Так, було, сказав Гофф, ми гуртом подалися до бiльярдної, щоб зiграти у
пiрамiдку.
     Ну а я подерлася вгору, чiплялася де руками, а де колiньми за сходинки,
всi килимки пообдирала.
     Отак було боляче, сказав мiстер Геккет.
     А через три хвилини я стала матiр'ю.
     Без нiякої допомоги, сказав Гофф.
     Усе своїми руками робила, сказала Теттi, усе геть.
     А пуповину зубами перегризла, сказав Гофф, бо не було пiд рукою ножиць.
Що ви на це скажете?
     А могла б якби треба  було, колiном  притиснути  i  розiрвати,  сказала
Теттi.
     Я часто собi мiркую, сказав мiстер  Геккет, от як почуває себе людина з
вiдрiзаною пуповиною
     Мати, сказав Гофф, чи дитина?
     Мати, сказав мiстер Геккет.  Мене  ж, як-не-як,  не в капустi  знайшли,
сподiваюся.
     Мати,  сказала Теттi,  вiдчуває полегкiсть, неймовiрне полегшення, так,
наче гостi подалися, нарештi, додому.  А всi мої наступнi пуповини перерiзав
професор  Купер,  але  почувалася  я  завжди  однаково,   так  наче  скинула
велетенський тягар.
     А потiм  ви  перевдяглися  й  спустилися  долi,  сказав  мiстер  Геккет
пiдтримуючи немовля за ручку.
     Ми чули крики, сказав Гофф.
     Уявляєте як вони здивувалися, сказала Теттi.
     Крiму тодi, пригадую, вдавалися дивовижнi удари,  неперевершенi, сказав
Гофф. Я нi  до нi  пiсля того не бачив нiчого подiбного. А якою дуплети  вiн
зафугував  тодi  в  дальню лузу!  Шансiв -- нiяких,  здавалося  б,  але  вiн
пiдходить, довго-довго мантачить кiнець кия крейдою, а тодi -- бемць! Ми всi
отетерiли.
     Ризикований хлопець, сказав мiстер Геккет.
     Фiлiгранний, повiрте, удар, сказав Гофф. Примiрявся вiн, примiрявся, аж
тут крик. Я не наважуся повторити той вираз яким вiн тодi прохопився.
     Бiдний Леррiк, сказала Теттi, хiба ж то його провина.
     Ой, не кажiть, сказав мiстер Геккет, що тут казати.
     З небом на  пiвнiчному заходi, коли сонце сiдає, сказав  Гофф, робиться
щось незбагненне.
     Так,  небеса  у  нас  любостраснi,  сказала  Теттi.  Все   начебто  вже
скiнчилося, коли -- бемць! вони знову спалахують i сяють iще бучнiше, нiж до
того.
     Так, сказав мiстер Геккет, протуберанцi не сплять.
     Бiдний мiстер Геккет, сказала Теттi, бiдний наш любий мiстер Геккет.
     Так, сказав мiстер Геккет.
     А гленкулленськi Геккети вам, часом, не родичi? сказала Теттi.
     Саме там я впав iз драбини, сказав мiстер Геккет.
     А скiльки вам рокiв було тодi? сказала Теттi.
     Рiк, сказав мiстер Геккет.
     А ваша матуся де ж тодi була? сказала Теттi.
     Десь, певно, повiялася, сказав мiстер Геккет.
     А татко? сказала Теттi.
     Татко  тодi довбав  скелю на  каторзi у зразковiй копальнi iменi принца
Вiльяма, сказав мiстер Геккет.
     І бiля вас нiкого не було, сказала Теттi.
     Коза була, кажуть, сказав мiстер Геккет.
     Вiн вiдволiкся на мить вiд драбини, що впала колись поночi на подвiр'ї,
i  погляд  його  полетiв  у  поля, над трухлявою  i  хисткою  стiною,  понад
струмком,  пiд  гору,  до стрiмчака,  вже оповитого нiчним мороком, тодi  ще
вище, в  безодню  лiтнього  неба. Вiдтак  погляд шугнув долi,  на  освiтленi
вечiрнiм сонцем поля,  подряпався вiд пiднiжжя на саму макiвку чорної кручi,
звiдки до мiстера Геккета прилинуло гупання далеких молоткiв.
     І вона залишила вас самого на тому подвiр'ї, сказала Теттi, з козою.
     Була розкiшна лiтня днина, сказав мiстер Геккет.
     І де це її чорти потягли? сказав Гофф.
     Про це я її не питав, сказав мiстер Геккет. До корчми чи до церкви, або
i туди, i туди.
     Бiдолашна, прости її Господи, сказала Теттi.
     Не варто його турбувати такими дрiбницями, сказав мiстер Геккет.
     Сутенiє так швидко, сказав Гофф, ще трохи, i нiч западе.
     І ми розiйдемося по домiвках, сказав мiстер Геккет.
     По той бiк вулицi, якраз напроти них зупинився трамвай. Вiн не простояв
i  пiвхвилини,  як звiдти  почулися крики  кондуктора. Потiм  трамвай рушив,
залишивши  позад  себе,  на  хiднику, якесь  нерухоме тiло,  що  в  темрявi,
внаслiдок зменшення сонячної  активностi,  наполегливо  i хутко зливалося  з
муром. Теттi  нiяк не  могла вирiшити,  чоловiк  це  чи жiнка. Мiстер Геккет
вагався, може,  то  є пакунок,  килим, примiром, чи  парусина,  загорнена  у
поштовий  папiр  i  перев'язана посерединi  мотузом. Гофф  мовчки пiдвiвся й
поквапився на той бiк вулицi.  Теттi та  мiстер Геккет бачили, як  енергiйно
здiймаються рукава його  свiтлого  пiджака,  й  чули,  як  вiн  щось  комусь
докоряв. Але як вони  не вдивлялися, Уот  бiльше не рухався,  а лежав, немов
кам'яна брила, i,  якщо й промовляв щось,  то так  тихо,  що вони нiчого  не
чули.
     Мiстер Геккет усе мiркував, чи потерпав вiн колись од цiкавостi бiльше,
нiж зараз, сидiв, мiркував, напружувався i нiяк не мiг пригадати. І водночас
не  мiг  зрозумiти,  що  ж  саме  так  його  зацiкавило.  Що  саме так  мене
зацiкавило,  казав вiн,  мене, котрого  й  найнадзвичайнiше,  й  надприродне
цiкавить лише вряди-годи  i в обмеженiй кiлькостi. Та й  надзвичайного я тут
нiчого не бачу, проте палаю з  цiкавостi i  мене пече здивування. У  почуттi
цьому,  мушу зiзнатися,  негативного  мало, i все ж я не зможу терпiти  таке
бiльше хвилин двадцяти -- максимум тридцяти.
     Панi теж стежила за подiями з неабияким iнтересом.
     Повернувся Гофф, вкрай розлючений.  Я його вмить упiзнав, сказав вiн. І
вжив щодо Уота вираз, який ми тут не наважимося вiдтворити.
     Вже сiм рокiв, сказав вiн, вiн винен менi п'ять шилiнгiв,  тобто  тепер
уже шiсть шилiнгiв i дев'ять пенсiв.
     Лежить i не рухається, сказала Теттi.
     Вiдмовляється повертати, сказав мiстер Геккет.
     Нi, не вiдмовляється,  сказав Гофф. Вiн може дати лише п'ять шилiнгiв i
чотири пенси. Це все, що вiн має.
     То залишиться два шилiнги i три пенси, сказав пан Геккет.
     Але ж я не можу покинути його з порожнiми кишенями, сказав Гофф.
     А чому б i нi? сказав мiстер Геккет.
     Вiн вирушає  у  подорож,  сказав Гофф.  Якщо  я прийму його  грошi, вiн
змушений буде вернутися.
     А, може, це є  для нього найкращий вихiд, сказав мiстер Геккет.  Якось,
хто зна, коли нас уже всiх не буде, озираючись на минуле, вiн скаже, от якби
ж тодi мiстер Несбiт узяв був у мене.
     Нiксон, сказав Гофф, моє прiзвище -- Нiксон.
     От, якби ж тодi мiстер Нiксон узяв  був у мене чотири шилiнги i  чотири
пенси, то я повернув би назад, замiсть рушати вперед.
     А я гадаю, що вiн усе бреше, сказала мiсiс Нiксон.
     Нi, нi,  сказав мiстер Нiксон, то є кришталево чесна людина, абсолютно,
на мою думку, нездатна казати неправду.
     Ви, одначе, могли б узяти хоч шилiнг, а то й пiвтора.
     Оно вiн, сказала мiсiс Нiксон, на мосту.
     Вiн стояв спиною до них, нiг не було видно, а  все, вище поперека, ледь
окреслювалося на тлi гаснучого неба.
     Ви не сказали нам, як його звати, сказав мiстер Геккет.
     Уот, сказав мiстер Нiксон.
     Ти нiколи нiчого менi не казав про нього, сказала мiсiс Нiксон.
     Хiба, сказав мiстер Нiксон.
     Давно його знаєте? сказав мiстер Геккет.
     Та я його, власне, й не знаю, сказав мiстер Нiксон.
     Вiн наче з каналiзацiї виповз, сказала мiсiс Нiксон А де ж його руки?
     А вiдколи вам почало  здаватися,  що ви  його не  знаєте? сказав мiстер
Геккет.
     Шановний  друже,  сказав   мiстер  Нiксон,   чому  це  вас  раптом  так
зацiкавило?
     Як не хочете, сказав пан Геккет, не вiдповiдайте.
     Важко сказати, сказав пан Нiксон. Здається, я знав його все своє життя,
хоча десь колись мусив бути перiод, коли я його i не знав.
     Як же це так, сказав мiстер Геккет.
     Вiн значно молодший за мене, сказав мiстер Нiксон.
     І ви нiколи не згадували про нього, сказав мiстер Геккет.
     Хiба нi, сказав мiстер Нiксон, я мiг його  згадувати, хто сказав, що не
мiг.
     Звичайно. Вiн  змовк. Вiн просто не привертає уваги, сказав вiн, є такi
люди.
     На вiдмiну вiд мене, сказав мiстер Геккет.
     Вiн пiшов, сказала мiсiс Нiксон.
     Он  як, сказав  мiстер Нiксон.  А знаєте, що  цiкаво, мiй  любий друже,
зiзнаюся вам цiлком щиро, що коли я його бачу або думаю про нього, то одразу
ж думаю i про вас, а коли бачу вас або думаю  про вас, то й про нього думаю.
І чому воно так виходить, не знаю.
     Отакої, сказав мiстер Геккет.
     Зараз вiн iде до зупинки, сказав мiстер Нiксон. І навiщо було йому  тут
виходити.
     Бо на одне пеннi далi не проїдеш, сказала мiсiс Нiксон.
     Значить вiн сiв на кiнцевiй, сказав мiстер Геккет.
     Але хiба за те ж саме пеннi не можна доїхати,  сказав мiстер Нiксон, до
нормальної зупинки? Трамвай тут спиняється, коли є охочi. А за пеннi вiн вас
довезе до самої зупинки.
     Ви маєте рацiю, сказав мiстер Геккет.
     Чому ж тодi вiн тут зiйшов? сказав мiстер Нiксон.
     Свiжим повiтрям, мабуть, подихати закортiло, сказав мiстер Геккет, перш
нiж труситися далi.
     Навряд чи, сказав мiстер Нiксон. Ви ж бачите, який вiн виснажений.
     Може, вiн переплутав зупинку, сказала мiсiс Нiксон.
     Але ж це не зовсiм зупинка,  сказав мiстер Нiксон,  у  повному значеннi
цього слова. Трамвай тут спиняється тiльки на вимогу.  А, позаяк бiльш нiхто
не виходив i не заходив, то, значить вимога походила вiд Уота.
     Пiсля цих слiв запала мовчанка, яку порушила мiсiс Нiксон.
     Не розумiю тебе,  Гоффе. Чому б йому й не попроситися  вийти, якщо  вже
так хочеться?
     Нiщо, моя люба, сказав мiстер Нiксон, нiщо на свiтi  йому б не завадило
попроситися  вийти, як до речi й сталося. І вже той факт,  що вiн попросився
вийти, доводить, що зупинку вiн  не переплутав, усупереч  твоєму твердженню.
Бо якби вiн її переплутав i вирiшив, що вже дiстався до залiзничної станцiї,
вiн би  не вимагав зупинити трамвай.  Через  те що трамвай там i так  завжди
зупиняється.
     А що, як вiн на голову тицьнутий, сказав мiстер Геккет.
     Так, часом на нього находить, сказав мiстер Нiксон, але  мандрiвник вiн
дуже досвiдчений.
     Тодi, може, сказав мiстер Геккет, маючи вiльну хвильку, вiн  вирiшив її
провести  не   в  задусi  залiзничної  станцiї,  а  на  свiжому,  запашному,
надвечiрньому повiтрi.
     Але ж вiн  прогавить поїзд, сказав мiстер  Геккет, а це вже на сьогоднi
останнiй, якщо не рвоне туди щодуху.
     А що, як вiн просто, сказала мiсiс Нiксон, вирiшив подрочити кондуктора
чи водiя?
     Але свiт ще  не знав  м'якiшої  та беззахиснiшої людини, сказав  мiстер
Нiксон. Я певен, що вiн би радше пiдставив iншу щоку, якби мав на це сили.
     Тодi припустимо, сказав мiстер Геккет, що вiн  зненацька роздумав їхати
геть iз  мiста.  Мiж  кiнцевою i  цiєю  зупинкою  вiн мав  змогу i  час  усе
обмiркувати. Вiдтак, розваживши, що саме  зараз йому краще лишитися в мiстi,
вiн зупиняє трамвай i виходить, бо їхати далi -- безглуздо.
     Але ж  вiн подався  далi, сказав  мiстер  Нiксон, вiн же не пiшов туди,
звiдки взявся, а рушив у бiк залiзничної станцiї.
     Може, вiн вертається додому  якимось складним обхiдним  шляхом, сказала
мiсiс Нiксон.
     А де вiн живе? сказав мiстер Геккет.
     Я не чув, щоб вiн мав постiйне помешкання, сказав мiстер Нiксон.
     Тодi  те, що вiн рушив у бiк вокзалу,  нiчого не означає, сказала мiсiс
Нiксон. Зараз вiн, може, вже мiцно спить у готелi "Квiнз".
     За чотири шилiнги i чотири пенси, сказав мiстер Геккет.
     Тодi десь на  лавi, сказала  мiсiс  Нiксон. У парку  або на футбольному
полi. Чи там, де у крикет грають. Або у кеглi.
     Або на тенiсних кортах, сказав мiстер Нiксон.
     Навряд, сказав мiстер  Геккет. Ось вiн виходить з  трамвая,  вирiшивши,
нарештi,  не виїжджати  з мiста.  Але хiд  подальших думок приводить його до
усвiдомлення безглуздя  подiбного намiру.  Цим i пояснюється  його поведiнка
пiсля того, як трамвай рушив далi без нього.
     Безглуздя якого намiру? сказав мiстер Нiксон.
     А  такого,  що  вiн  передумав,  сказав  мiстер  Геккет, ледве  почавши
подорож.
     А ви роздивилися  його спорядження?  сказала  мiсiс Нiксон. Що  в нього
було на головi?
     Капелюх, сказав мiстер Нiксон.
     Йому  пекла думка про те,  що треба  їхати геть iз мiста, сказав мiстер
Геккет, але  думка про те, що їхати з мiста не треба, пекла йому ще дужче. І
от вiн вирушає на станцiю,  сподiваючись тайкома, що запiзниться на останнiй
поїзд.
     А що, цiлком слушна думка, сказав мiстер Нiксон.
     Охоплений  страхом,  не  здатний  завдати на свої  рамена важкий  тягар
рiшенця,  сказав  мiстер Геккет,  вiн перекладає його  на бездушну машинерiю
часо-просторових стосункiв.
     Блискуча здогадка, сказав мiстер Нiксон.
     І  що  ж  його, на  вашу думку, так  раптом  перелякало? сказала  мiсiс
Нiксон.
     Не думаю, що це була перспектива подорожi, сказав мiстер Геккет, бо  ви
кажете, що вiн дуже досвiдчений мандрiвник.
     Пiсля цих слiв запала мовчанка.
     Тепер,  коли я  вам  усе  пояснив, сказав  мiстер Геккет, чому б вам не
розказати про свого друга детальнiше.
     Та я нiчого не знаю, сказав мiстер Нiксон.
     Такого  не може бути,  сказав мiстер Геккет. Безтiлесним примарам п'ять
шилiнгiв не позичають. Яка в нього нацiональнiсть, родина, мiсце народження,
вiросповiдання, чим займається, скiльки  заробляє, особливi прикмети  --  не
знати всього цього ви не можете.
     Нiчого не вiдаю, сказав мiстер Нiксон.
     Але ж не серед голих скель вiн вродився i жив, сказав мiстер Геккет.
     Убийте, зiрвався на крик пан Нiксон, але нiчого не знаю.
     Пiсля  таких  сердитих  слiв настала  мовчанка. Мiстер Геккет  сидiв  i
ображався, мiстер Нiксон сидiв i розкаювався.
     Вiн має великий такий червоний нiс, сказав мiстер Нiксон невдоволено.
     Мiстер Геккет ретельно зважував цi слова.
     Ти там не спиш, люба, сказав мiстер Нiксон.
     Очi злипаються, сказала мiсiс Нiксон.
     Ось вам людина,  яку ви буцiмто знаєте все життя, сказав мiстер Геккет,
яка вже сiм  рокiв винна вам  п'ять  шилiнгiв,  а  все, що ви здатнi про неї
сказати, так це те, що має  вона  велетенського червоного носяру i  постiйно
нiде  не  живе.  Вiн  помовчав  i  додав: i  те,  що  вiн  дуже  досвiдчений
мандрiвник.  Вiн помовчав i додав. І  те, що вiн значно молодший за вас.  Це
мене аж нiяк не дивує. Вiн помовчав i додав. І те, що вiн -- чоловiк м'який,
чесний  i не без дивацтв. Вiн лихо  зиркнув  в обличчя мiстера Нiксона.  Але
мiстер Нiксон не побачив цього лихого погляду бо дивився на щось iнше.
     Ну то що, може пiдемо вже, серденько, сказав вiн, ге?
     Ще мить -- i тьма поглине останнi квiти, сказала мiсiс Нiксон.
     Мiстер Нiксон пiдвiвся.
     Ось вам людина, яку ви знаєте бозна-вiдколи, сказав мiстер Геккет, якiй
вiсiм рокiв тому позичили п'ять шилiнгiв i яку ви одразу впiзнали здалека та
ще й у темрявi. І ви твердите, нiби нiчого не  знаєте про його минуле. Що ж,
мушу повiрити вам.
     Не хочете -- не вiрте, сказав мiстер Нiксон.
     І все ж я  повiрю  вам, сказав мiстер Геккет. І  в те, що  ви не здатнi
визначити, чого саме ви не знаєте. Цьому я також охоче повiрю. Хто на  це не
слабує.
     Теттi, сказав мiстер Нiксон.
     Але дещо ви мусите знати, сказав мiстер Геккет.
     Наприклад, сказав мiстер Нiксон.
     Як ви з  ним  познайомилися, сказав  мiстер  Геккет.  Чим вiн  вас  так
зворушив. Де його можна побачити.
     А яке  це має значення,  хто  вiн  такий?  сказала  мiсiс Нiксон.  Вона
пiдвелася.
     Бери мою руку, люба, сказав мiстер Нiксон.
     І що вiн  робить,  сказала мiсiс Нiксон. І як вiн живе. І звiдки вiн. І
куди їде. І який iз себе. Яке нам до всього цього дiло?
     І я теж собi ставлю це саме питання, сказав мiстер Геккет.
     Як ми познайомилися, сказав мiстер Нiксон. Нi, не пригадую, так само як
не пригадую, де i як я познайомився зi своїм батьком.
     Боже праведний, сказав мiстер Геккет.
     Чим  вiн  мене зворушив,  сказав мiстер Нiксон. Якось я зустрiв його на
вулицi. Одна нога  в нього була  боса. Забув,  яка саме. Вiн  потягнув  мене
вбiк,  i сказав, що йому потрiбнi п'ять шилiнгiв, щоб купити собi черевик. Я
не змiг йому вiдмовити.
     Але хiба можна купити один черевик, вигукнув мiстер Геккет.
     А,  може,  вiн  знав таке мiсце, де замовляють  непарне взуття, сказала
мiсiс Нiксон.
     Я про це нiчого не знаю,  сказав мiстер Нiксон. Що  ж до  того, де його
можна зустрiти, то  я  вам скажу -- на вулицях, вiн там прогулюється. Але це
трапляється рiдко.
     Вiн, звичайно, людина унiверситетська, сказала мiсiс Нiксон.
     Я теж схиляюся до такої думки, сказав мiстер Нiксон.
     Мiстер та мiсiс  Нiксон взялися за руки i подалися геть. Але не встигли
вони  як слiд  вiдiйти,  коли  раптом  вернулися. Мiстер  Нiксон  схилився i
зашепотiв  щось  на вухо  мiстеру Геккету. Вiн  терпiти не  мiг,  коли помiж
приятелями лишалася бодай тiнь вiдчуження.
     Алкоголь, сказав мiстер Геккет.
     Боронь Боже, сказав мiстер Нiксон, крiм молока вiн не п'є нiчого.
     Молока, вигукнув мiстер Геккет.
     Навiть воду в рот не бере, сказав мiстер Нiксон.
     Що ж, сказав мiстер Геккет стомлено, щиро вам дякую за таку iнформацiю.
     Мiстер та мiсiс Нiксон взялися за руки i подалися геть.  Але не встигли
вони як слiд вiдiйти, як почули  чийсь крик. Вони зупинилися i прислухалися.
То  серед ночi кричав мiстер Геккет. Радий  був з вами  познайомитися, мiсiс
Нiзбет.  Мiсiс Нiксон  ще  мiцнiше  стиснула  руку мiстера  Нiксона  i  собi
закричала: менi також дуже приємно, мiстере Геккет.
     Що таке? закричав мiстер Геккет.
     Вона каже, що їй дуже приємно також, закричав мiстер Нiксон.
     Мiстер Геккет розкинув руки i стиснув бильця лави. Потiм рвучко подався
вперед, завалився  на спинку,  i так, погойдуючись,  у кiлька  заходiв усмак
почухав вiстря свого  горба об спинку лави. Вiдтак пiдвiв очi на обрiй,  для
споглядання якого  вiн, власне, вирушив на прогулянку, хоч i не встиг ним як
слiд  намилуватися. Все поглинула нiч. Так, небо тепер що  на заходi, що  на
сходi, що на пiвднi, що на пiвночi було однакове.
     Уот налетiв на вантажника, який котив  бiдон  з  молоком на  вiзку. Уот
упав,  його торби i  капелюх порозлiталися в рiзнi боки. Вантажник не  впав,
хоча й  випустив з рук бiдон, який гупнувся об асфальт своїм гострим ребром,
тодi  низом,  вiдтак похитався трохи i став. І це добре, бо якби вiн, ущерть
заповнений скорiше за все молоком, та й перекинувся, то молоко потекло  б по
платформi, звичайно вилилося б на рейки, пiд поїзд та й уже.
     Уот пiдвiвся, як нi в чому не бувало.
     А щоб тобi горб там вирiс сказав вантажник. Це був  гарний з лиця,  але
брудний  чолов'яга.  При їхнiй  роботi вокзальним вантажникам важко лишатися
чистими й ввiчливими.
     Тобi що, повилазило? сказав вiн.
     Уот не поспiшав вiдповiсти  на це риторичне питання котре сформувалося,
нiде правди дiти, у розпалi гнiву. Вiн нахилився, щоб пiдняти свiй капелюх i
торби,  але  випростався,  не зробивши цього. Вiн  вiдчув  що не має повного
права робити це, доки вантажник як слiд не вилається.
     Мало, що слiпий, так iще й нiмий, сказав вантажник.
     Уот  усмiхнувся, стиснув  долонi,  пiдняв  їх  i притис  до грудей. Уот
бачив, як усмiхаються iншi люди, й гадав, що вiн теж знає,  як це  робиться.
Що ж,  Уотова усмiшка, коли  вiн усмiхався, й  справдi, бiльше  скидалася на
усмiшку, нiж на глузливу  посмiшку,  чи,  скажiмо,  на  позiхання. Втiм,  їй
чогось-таки бракувало,  якоїсь, здавалося б, дрiбнички, i тих,  хто бачив цю
усмiшку вперше, а бiльшiсть iз них бачили її вперше, iнколи посiдав  сумнiв,
вiдносно  того,  який саме вираз  збирався надати  їй  Уот. Багато хто з них
гадав, що Уот просто смокче зуби.
     Уот використовував цю свою усмiшку дуже ощадно.
     На вантажника ця усмiшка справила таке сильне враження, що вiн роззявив
рота i ладен був  випустити звiдти  цiлу ватагу мiцних  слiв та  виразiв, що
давно  вже  нудилися  без  дiла.  Але  Уот їх не  почув, бо вантажник раптом
пiдхопив  свiй  бiдон i  з гуркотом  покотив  його  геть.  До них наближався
начальник станцiї, такий собi пан Лоурi.
     Пригода  ця була настiльки буденною, що  не могла викликати  загального
iнтересу.  Проте  серед   присутнiх  знайшлися  знавцi,  якi  не   проминули
вiдзначити  винятковi Уотовi  якостi,  що знайшли вияв у  тому,  як  вiн тут
появився, як падав, пiдводився, що й як робив потiм. Знавцi були задоволенi.
     Був  серед  них i  кiоскер, що  торгував  пресою.  Зi  свого  кубельця,
заставленого  перiодикою та  книжками,  вiн  бачив усе.  І  от  тепер,  коли
найцiкавiше  було позаду,  вiн  вийшов  з кiоску, щоб зачинити  його на нiч.
Кiоскер опустив гофрований козирок,  ще й прихопив його скобою. Вiн здавався
людиною  рiзкою  й  жорстокою,  що  потерпає   вiд  нестерпного  розумового,
душевного, а  може й фiзичного болю. Перш за все в  око впадав  його кашкет,
через те, мабуть  що з-пiд  нього  завжди  стирчали чорнi, просякнутi  потом
кучерi, якi липли до бiлого, немов крейда, чола. Потiм глядач помiчав скутий
судомою сердитий рот, а  вiдтак i все iнше. Вуса його, прекраснi,  здавалося
б,  вуса  iз  невiдомих  причин лишалися  поза увагою.  Про  такого хотiлося
думати:  ось  чоловiк, що,  не  кажучи  вже  про все iнше, нiколи  не скидає
кашкета,  такого собi кашкетика iз  дешевого  синього  полотна з бомбончиком
нагорi.  А  все  через  те,  що  з  защiпками  велосипедними  вiн  також  не
розлучався, i обидвi його холошi стирчали по рiзнi боки немов їх розтягували
потужнi пружини. Це  був коротун,  який немилосердно накульгував, Варто було
йому  зрушити з мiсця, як  його починало  смикати, нiби  вiн  був  намiрився
впасти, мов стiй, на колiна, а тодi раптом роздумав. І так за кожним кроком.
     Вiн пiдняв капелюх Уота, подав йому i сказав сер, ваш капелюх, якщо  не
помиляюся.
     Уот подивився на капелюх. Чи вiрно те, що це справдi його капелюх.
     Вiн нап'яв його на голову.
     Там,  де  кiнчається  платформа,  з  дверей  вийшов  кiоскер  зi  своїм
велосипедом. Зараз вiн  знесе його по стрiмких  кам'яних  сходинках i  поїде
додому.  Там  вiн  розiграє  гросмейстерську  партiю  в  шахи  з  пiдручника
Стонтона.  А  завтра  вранцi  вiн  знов  занесе  велосипед  по  цих  сходах.
Першокласний велосипед, через  те  й  важкий. Простiше було б  залишати його
долi, пiд сходами, але чоловiк волiв, щоби той був поруч. Його звали Еванс.
     Уот пiдняв свої валiзи i сiв у поїзд. Купе вiн не вибирав. Перше, в яке
вiн зайшов виявилося порожнiм.
     А на платформi вантажник ганяв свiй вiзок з бiдонами спершу туди, потiм
назад.  На одному кiнцi  платформи громадилась  купа  бiдонiв, на  iншому  -
друга.  Вантажник ретельно вибирав  з однiєї купи якийсь бiдон i тягнув його
до  другої. Там вiн так само ретельно вибирав iнший бiдон i плуганив на iншу
купу. Вiн сортує бiдони, сказав Уот. Або вiдбуває покару  за  непослух чи за
службовий огрiх.
     Уот сiв  спиною до локомотива, який здригнувся  i, попихкуючи, потягнув
зi станцiї довгу валку вагонiв. Уот полюбляв, щоб спина була обернута  в той
бiк, куди ти iдеш.
     Але не встиг вiн далеко заїхати, як вiдчув на собi чийсь погляд, пiдвiв
очi й побачив кремезного пана, що сидiв у протилежному кутку купе. Ноги свої
пан поклав на сидiння напроти, а руки сховав у кишенi пальта. Отже купе було
не таким вже й порожнiм, як спершу здалося Уоту.
     Мене звати Спiро, сказав пан.
     А  от нарештi й розумна людина. Вiн почав iз суттєвого, щоб, розвиваючи
тему, перейти до речей менш значущих, спершу те, потiм це, усе по порядку.
     Уот усмiхнувся.
     Не подумайте тiльки нiчого такого, сказав пан Спiро.
     Уотова  усмiшка вiдрiзнялася й тим, що вона не була одноразовою. Слiдом
за нею, пiсля короткої паузи з'являлась iнша, хоча, чесно кажучи, й  не така
виразна. У цьому вона нагадувала пердiння.  А бували  випадки, коли виникала
потреба й  у  третiй,  слабкiй  та  швидкоплиннiй  усмiшцi,  перш  нiж  лице
прибирало свого звичного виразу. Але таке траплялося дуже рiдко. І  довго ще
треба  було  чекати його  наступної  усмiшки, якщо  тiльки  не скоїться щось
несподiване, що не на жарт засмутить його.
     Друзi мене називають Дун, сказав пан Спiро, за розум i за веселу вдачу.
Д-У-Н. А якщо навпаки читати, то буде Нуд.
     Пан Спiро перехиляв час вiд часу пляшечку, але норму свою знав.
     Я видаю "Хрест", сказав  пан Спiро, популярний щомiсячний  часопис  для
католикiв.  Гонорарiв  нашим авторам  ми не  сплачуємо,  але  вони теж мають
певний зиск.  У нас неперевершений рекламний вiддiл. Тримаємося на поверхнi,
бо  швидко  рухаємося. А якi у нас грошовi конкурси! Нинi такi часи, що куди
не  плюнь, скрiзь  сутужно. І, я вам скажу,  що  з побожностi теж можна  мед
зiбрати. Наприклад: "Переставте чотирнадцять лiтер, з яких складаються iмена
членiв  Святої  родини, так, щоб утворити з  них харчовий продукт i страву з
нього"  Вiрна  вiдповiдь  "Сира  соя  i мiй  суп".  Або:  "Що ви знаєте  про
ад'юрацiю,  екскомунiкацiю, маледикцiю та скоротечну анафематизацiю комських
вугрiв,  боннських  кабанiв,   лiонських   пацюкiв,   маконських   слимакiв,
лозаннських п'явок та валенсiйської гусенi?"
     У примарному свiтлi повз вiкна потяга мчали поля, огорожi й канави, або
так лише здавалося, а насправдi рухався лише поїзд, а земля лежала пiд ним i
не рухалася.
     Хоча наша вiра тверда  й непохитна,  сказав пан  Спiро, ми -- за широту
поглядiв.  Я, особисто, є  прихильником нео-iоанно-томiзму й нiскiльки цього
не соромлюся. Разом  з тим,  я  нiколи не пiду  на  те, щоб дозволити  своїм
переконанням кидати  тiнь на  мою ж духовну полiгамiю.  Podex non destra sed
sinistra[2], - не будемо скупердяями. Ми надаємо слово людям рiзних поглядiв
i переконань, а в нашому мартиролозi можна знайти багато iмен  вiльнодумцiв.
Моїм особистим  внеском i,  так би мовити,  додатковою  епiтимiєю є  рубрика
"Духовний  шприц,  або ж клiзма побожностi". Вона в нас  настiльки  гнучка й
еластична,  що  навiть пресвiтерiанець буде читати її i  не скривиться.  Але
чому я кажу все це вам,  людинi менi не знайомiй. А тому  що сьогоднi я мушу
поспiлкуватися зi своїм  подорожнiм  братом. І куди це  ви,  сер,  верстаєте
дорогу?
     Уот вiдповiв.
     Прошу? сказав пан Спiро.
     Уот повторив.
     Тодi не будемо гаяти дорогоцiнний час, сказав пан Спiро.
     Вiн видобув iз кишенi аркуш i зачитав:

     Лурд,
     Нижнi Пiренеї,
     Францiя

     Сер, пацюк  чи якась  iнша  дрiбна  тварина  вiдгризла  шматок свяченої
проскури.
     1) Причастився вiн (пацюк) до Тiла Господня чи нi?
     2) Якщо нi, то що сталося з тим шматком?
     3) Якщо так, то як тепер ставитися до того пацюка?

     Щиро Ваш,
     Мартiн   Ігнацiус   Маккензi   (кореспондент   суботнього   додатка  до
профспiлкової газети "Чесний бухгалтер")

     І от пан Спiро заходився  вiдповiдати на цi питання, тобто вiн вiдповiв
на перше з них, а вiдтак -- на третє. Не шкодуючи часу, розлого  i щедро вiн
цитував святого Бонавентуру,  Петра Ломбардського,  Олександра  Галльського,
Санчеса, Суареса, Генно, Сото, Дiану, Кончiну та  Дензiв, бо  вiн мав широку
натуру.  Але  нiчого цього  Уот не  почув, бо  йому заважали iншi голоси, що
спiвали кричали, стверджували i  шептали щось незрозумiле  в саме його вухо.
Вiн  не знав,  що то  були за голоси, хоча, з iншого боку, не можна  було  й
сказати,  що так уже геть зовсiм не  знав. Тому вiн надмiру й  не полошився.
Тепер  цi голоси часом лише спiвали, а iнколи тiльки  кричали, iнколи тiльки
стверджували,  а iнколи тiльки шептали, iнколи спiвали й кричали,  а  iнколи
спiвали  й  стверджували, iнколи  спiвали  й  шептали,  а iнколи  кричали  i
стверджували,  iнколи кричали й  шептали, а iнколи стверджували  й  шептали,
iнколи спiвали, кричали й стверджували,  iнколи  спiвали, кричали й шептали,
iнколи  кричали,  стверджували  й  шептали,  а   iнколи  спiвали,   кричали,
стверджували й шептали водночас, i в один голос, як  от  зараз, i  це,  якщо
згадувати лише цi  чотири голоси, бо там були й iншi. Часом Уот розумiв усе,
часом дуже багато, часом -- мало, а часом -- зовсiм нiчого, як оце зараз.
     І  тут поїзнi лiхтарi на мить  вирвали з  темряви  iподром, огороджений
чепурним  бiлим  парканом, i тим  самим  попередили  Уота,  що  на наступнiй
зупинцi вiн має виходити

     . . .

     І от вiн пiдсунув валiзи  ближче i приготувався вийти, тiльки-но  поїзд
зупиниться.
     Колись уже так було, що вiн  проскочив станцiю i опинився на наступнiй,
бо вчасно не приготувався i не зiйшов на зупинцi.
     Гiлка ця була малолюдною, особливо  о такiй порi,  коли  i  машинiст, i
кочегар,  i  кондуктор,  i  станцiйнi  робiтники  по  всiх  станцiях,  хтиво
попихкуючи, чимчикують до  своїх  жiнок пiсля довгих годин змушеної  аскези.
Тому й  поїзд,  ледве пiд'їхавши до платформи,  пружно рве  з  мiсця i скаче
далi.
     А я от  брав би таких i  карав би  немилосердно, сказав пан Спiро,  все
перед тим  перевiривши, звiсна  рiч, згiдно букви i духу  церковних законiв.
Вiн зняв ноги з сидiння. Вiн вистромив голову у  вiкно. І папських декретiв,
закричав вiн. Вiтер вдарив  йому в  обличчя  i вiн поспiшив  сховатися.  Вiн
сидiв  сам-один, розтинаючи нiч,  летiв  далi. Зiйшов мiсяць Не  з  неба  на
землю, поки що тiльки  на  небо. Вiн був неприємно жовтявого кольору. Не те,
щоб уповнi,  скорiше  на  ущербi,  ще й  на  очах щербатився. Коли  Уот  мав
рухатися, скажiмо на схiд, вiн спрямовував тулуб якомога ближче до пiвночi i
водночас вiдкидав  праву  ногу  якомога  ближче до пiвдня,  вiдтак розвертав
тулуб якомога ближче до пiвдня i водночас вiдкидав  лiву ногу якомога ближче
до пiвночi, тодi знову спрямовував тулуб якомога ближче до пiвночi, вiдкидав
праву ногу якомога ближче до пiвдня, вiдтак  знову спрямовував тулуб якомога
ближче до пiвдня i вiдкидав лiву ногу якомога ближче до пiвночi, i так далi,
знову i знову,  безлiч разiв, доки не дiставався  до мети подорожi, щоб  хоч
трохи посидiти. Отаким робом, стоячи спершу на однiй нозi, а тодi на другiй,
повiльно,  але головою  вперед вiн  пересувався уздовж прямої  лiнiї. Колiна
його  при цьому  не гнулися. А могли б. Але  не гнулися. 3 погляду гнучкостi
кращих колiн, нiж у Уота, годi шукати,  бо вони, що б там кому не ввижалося,
вмiли, коли  треба, згинатися  на всi  боки. Але  у  процесi ходiння  вони з
невiдомих причин  не гнулися. Разом  з  тим  ноги його  виписували дивовижнi
траєкторiї, пласко, всiма пiдошвами i  з неприхованою огидою то  ступали  на
землю,  то залишали  її. Руки ж  його радiли  з  того,  що їм дали спокiй, i
телiпалися на всi боки.
     Ледi Мак  Кен,  яка йшла  слiдом за  ним, вирiшила, що вона  нiколи  не
бачила на проїжджiй частинi  дороги подiбних рухiв, а з усього жiноцтва мало
хто  знався  на  дорогах  лiпше  за  ледi  Мак  Кен.  Цей  дивак,  судячи  з
регулярностi i  наполегливостi його рухiв, не був алкоголiком. Нi, перед нею
був  линвохода. Але бiльш,  нiж  ногами, ледi  Мак Кен була  вражена Уотовою
головою.  Бо таке  ногодригання могло бути зумовлене кiлькома причинами.  І,
замислившись над  тим, чим же саме зумовленi цi рухи, вона  пригадала старий
анекдот  ще часiв  її  дiвування, старий  анекдот про  студентiв-медикiв  та
добродiя,   котрий  цибав  попереду   них,  не   згинаючи  колiн  та  широко
розставляючи  свої на позiр дерев'янi ноги. Даруйте, сер, звернувся до нього
один iз  студентiв,  коли вони  порiвнялися, i здiйняв свiй кашкет, даруйте,
але мiй друг твердить, що це -- геморой, а я гадаю, що гонорея. Виходить, ми
всi помилялися, вiдповiв добродiй, бо я ж був певен, що  це  все у мене  вiд
газiв.
     Отже ледi Мак Кен здивували не стiльки ноги, як голова, мiцно посаджена
на  тверду шию й прикрита твердим капелюхом, що при кожному кроцi оберталась
не менш, як на дев'яносто градусiв. І де це вона читала, що ведмедi  отак iз
боку  на  бiк мордою крутять, коли  їх цькують  собаками? Не  iнакше,  як  у
мiстера Уолпола.
     Ледi  Мак Кен не  була прудконогою, а  все, либонь,  через давню звичку
робити будь-що неквапливо, i через  ноги,  не менш давнi й недужi, але зараз
вона з  кожним кроком бачила всi цi рухи дедалi яснiше. Бо як  ледi Мак Кен,
так i Уот рухалися в один бiк.
     Ледi Мак Кен, вiрна дочка своїх войовничих католицьких предкiв, була не
з  лякливих, але вона  обачно спинилася  i, опершися на  парасольку, чекала,
поки вiдстань мiж ними збiльшиться. І отак, то зупиняючись,  то просуваючись
уперед, вона йшла на безпечнiй вiдстанi вiд цього дивного, цибатого опудала,
поки  не дiйшла до ворiт свого дому.  Тут, вiрна духовi своїх давнiх предкiв
лицарiв,  вона пiдняла каменюку i з усiєї сили, яка  у хвилини гнiву ставала
безмежною, пожбурила її в Уота. Очевидно, Господь що завжди був  поблажливий
до  мiсцевих Мак Кенiв, i зараз  водив її рукою,  бо  камiнь таки поцiлив  у
капелюх Уота  i, перш нiж упав на землю, завдав йому  неабиякої шкоди.  Тут,
безумовно,  не обiйшлося без провидiння, бо  варто було каменюцi  влучити  в
його вухо або у потилицю (це зовсiм близько), тодi б вiн мав  вiдкриту рану,
яка  нiколи-нiколи б  не  закрилася,  бо Уотова  шкiра зле загоювалася через
нестачу якихось речовин у кровi.  Минуло п'ять-шiсть рокiв, а з його правого
боку все ще виднiлася  гноївка травматичного походження, дарма що вiн день i
нiч бинтував її перед люстром.
     Якщо не  рахувати того,  що вiн зразу ж поставив  свої валiзи на землю,
пiдняв  капелюх, нап'яв  його собi на голову  взявся знов  за валiзи i пiсля
кiлькох фальстартiв пошкандибав далi, Уот, вiрний своїм принципам,  сприйняв
цей вияв агресiї так, наче то  було стихiйне  лихо. Ото  найлiпше, упевнився
вiн, якщо вже  таке  дiло, непомiтно  витерти кров червоним носовичком, який
вiн завжди  мав у кишенi,  пiдняти те, що  випало, i якомога скорiше  чесати
далi  дорогою або потягом. З ким, мовляв, не буває. Але вихвалятися тут нема
чим. Бо подiбний пiдхiд  вiд постiйного вжитку став  частиною  його натури i
геть витiснив з неї почуття образи, тому, примiром, коли йому плювали в очi,
то  вiн  обурювався не  бiльше,  нiж якби  луснула лiва  пiдтяжка  або  якби
фугасний снаряд влучив Йому у заднiй прохiд.
     Але не встиг вiн одiйти далеко, як, вiдчувши слабкiсть, зiйшов зi шляху
i сiв на бiчну стежку, яка вела на горб, що рясно  порiс бур'яном. При цьому
вiн знав, що пiдвестися буде ой як нелегко, хоча й необхiдно, щоби йти далi,
що  теж украй необхiдно. Але кволiсть,  що так допiру  його  виссала, все не
спадала, i  вiн,  не маючи змоги їй опиратися,  кинув валiзи, вмостився край
стежки, пiдiбгав колiна, поклав на них руки, поверх рук -- голову, а капелюх
тим часом  з'їхав  на саме  вухо. В такi  моменти рiзнi частини  тiла раптом
добрiшають одна до одної. Втiм, ця постава в умовах нiчної свiжостi не  була
здатна довго його задовольняти,  i вiн  незабаром  простягнувся так, що одна
його половина перебувала на стежцi, а друга сягала дороги. Своєю потилицею i
аж   бозна-де   розкинутими  долонями   вiн   вiдчував  прохолоду   вологого
придорожнього зiлля. Так вiн лежав деякий час, прислухався до нiчних звукiв,
що линули з  живоплоту  позад нього  та з iншого, ще  дальшого живоплоту,  i
тiшився з  цих та подiбних  їм звукiв. Цi звуки серед ясної  ночi утворювали
собаки,  напинаючи  свої  цепи, видобували їх  кажани своїми  крильцятами, i
дебеле денне  птаство, умощуючись  на ночiвлю,  i  листя,  що так  i не знає
спокою, доки  його не зiрве вiтер i  не пожбурить  на холодну землю гнити, i
всяке дихання, котре  не  знає спокою  взагалi. Але й  цю  поставу Уот через
деякий час мусив таки змiнити, через  те, зокрема, що вiдчув, як мiсяць став
лити на нього своє блiде свiтло, немов то був не Уот, а бур'яни якiсь. Рiч у
тiм, що iз двох речей, якi Уот недолюблював, першою був мiсяць, а  другою --
сонце.  І  от, насунувши  на  самi вуха  свого  капелюха, вiн потягнувся  за
валiзами,  але  скотився в  баюру,  розлiгся там  долiлиць  i  щез там серед
гiнких, самосiйних трав -- наперстянок,  iсопа,  красунi-кропиви, цибатого i
сердитого  болиголова та  iнших квiтучих приканавних  бур'янiв.  І  саме  до
нього, отак розпростертого  по землi, раптом ясно й чисто прилинули здалека,
десь iззовнi, так, не iнакше, як саме  iззовнi, рiвно-дзвiнкi голоси єдиного
мiшаного хору[3].
     Пiсля цiєї пiснi почулася iнша:

     Об каток чи об цiпок
     Обламався мiй зубок,
     Обламався мiй зубок,
     З печi випав пирiжок,
     Жовтобокий пирiжок,
     Для чоловiка пирiжок,
     Для його жiнки пирiжок,
     Для його батька пирiжок,
     І для доньки пирiжок,
     Опецюнчик-пирiжок,
     Всiм дiстанеться шматок,
     Обламався мiй зубок,
     Обламався мiй зубок,
     Хай лиш прийде їхнiй строк,
     Кожен матиме куток,
     Хрест, могилу i вiнок

     Потiм пiсня скiнчилася.
     З цих двох  вiршiв Уот подумав i  вибрав перший. "Пирiжок" - таке сумне
слово, правда ж? А "чоловiк" чим краще?
     Але Уоту на той час уже набридла баюра, i вiн би її давно покинув, якби
його  не  затримали голоси. А однiєю з  причин того, що йому набридла баюра,
була, скорiше за все,  земля, справжнi обриси  якої  i особливий запах  були
попервах непомiтнi i невiдчутнi серед рясної рослинностi, але зараз, як слiд
принюхавшись, вiн добре вiдчув важкий дух, який валував вiд землi, вiд  цiєї
голої, темної та смердючої землi. А iз двох речей, якi Уот ненавидiв, першою
була  земля,  а  другою  --  небо. Отже  вiн  виповз iз канави,  не  забувши
прихопити   свої   валiзи,  i  продовжив  мандрiвку   з  почуттям  неабиякої
полегкостi,  де  й подiлися труднощi, яких вiн так боявся, коли змушений був
зупинитися внаслiдок повної кволостi.  Кволiсть ця  вийшла з Уота  разом  iз
вечерею  -- козячим молоком та кепсько засмаженою трiскою -- i залишилася  у
баюрi. Тепер вiн упевнено крокував серединою  дороги, впевнено i водночас iз
трепетом, бо, нарештi, у свiтлi мiсяця забовванiли димарi на будинку мiстера
Нота.
     Свiтла всерединi не було.
     Пересвiдчившися,  що  головнi  вхiднi  дверi  зачиненi, Уот подався  до
заднiх. Вiн не мiг як слiд нi подзвонити, нi постукати, бо  свiтла всерединi
не  було.  Пересвiдчившися,  що й заднi  дверi  зачиненi, Уот  повернувся до
головного входу.
     Пересвiдчившися, що й головнi  дверi все ще зачиненi, Уот повернувся до
заднiх.
     Пересвiдчившися, що на цей раз дверi  вiдчиненi, не те, щоб навстiж, а,
так би мовити, на клямку, Уот одержав змогу зайти до будинку.
     Уот  здивувався,  побачивши щойно зачиненi заднi дверi  вiдчиненими.  І
йому на думку прийшло два пояснення. Перше полягало в  тому,  що його знання
про зачиненi дверi, знання перевiренi й майже вичерпнi, у цьому випадку дали
пробоїну,  i  заднi  дверi,  якi,  як  засвiдчила  перевiрка,  буцiмто  були
зачиненi, насправдi були  вiдчиненi.  Друге  ж, навпаки, полягало в тому, що
заднi дверi, у той момент, коли вiн  їх перевiряв, таки були зачиненими, але
згодом їх вiдчинили, зсередини чи знадвору, хтось пiдiйшов i зробив це, поки
Уот вештався туди-сюди вiд  заднiх дверей до головного входу i вiд головного
входу до заднiх дверей.
     Із   цих   двох  пояснень  Уот,   розмiркувавши,  вибрав   останнє,  як
симпатичнiше. Бо, якщо хтось вiдчинив дверi, зсередини чи знадвору, то невже
б Уот не побачив  свiтла  або не почув звуку? Чи, може, дверi вiдчинив хтось
iзсередини,  в  темрявi, хтось добре обiзнаний  з  будинком, взутий у  м'якi
пантофлi  або у панчохи? Чи то пiдiйшов хтось знадвору, якийсь спортсмен, що
має добре тренованi  ноги i вмiє ступати беззвучно? А  що,  як i звук був, i
свiтло на мить спалахнуло, але Уот так нiчого й не вчув i не вгледiв?
     У результатi Уот  так нiколи  й не дiзнався, як вiн потрапив до будинку
мiстера Нота. Вiн знав, що зайшов туди через заднi дверi, але вiн нiколи  не
дiзнався, нiколи, нiколи  не  дiзнався, як  i  чому  заднi  дверi  виявилися
вiдчиненими. А якби заднi дверi не вiдчинилися, а так i лишалися зачиненими,
то хто знає, може, Уот не потрапив би до будинку мiстера Нота, а розвернувся
й  пiшов би назад до станцiї  i першим же  поїздом  подався б до  мiста. Або
залiз би всередину через вiкно. Як тiльки Уот  перетнув  порiг будинку,  вiн
побачив, що там було не так уже й темно, бо в кухнi горiв вогонь.
     Уот пiдiйшов до вогню  i сiв на стiльцi. Вiн поставив  валiзи додолу на
чудову  червону  пiдлогу, зняв  капелюха, позаяк  вiн уже  досяг своєї мети,
почухав  свою  рiденьку  руду  чупринку  i поклав капелюх  на  стiл.  Вийшов
прегарний натюрморт -- Уотова лисина, де-не-де поросла сiро-рудими кущиками,
i яскрава, блискуча пiдлога пiд ним.
     Уот побачив у камiнi за гратами купу сiрого попелу. Але варто було йому
затулити лампу капелюхом, як попiл на  очах рожевiв, а  камiн майже зникав у
темрявi, майже,  але не повнiстю. Зi  споду  з тихим органним гудiнням у бiк
димаря здiймалися сухi билинки та  iскри i весело пурхали  вгору, до димаря.
Уот  деякий  час  займався тим,  що то насовував на  лампу  свiй капелюх, то
знiмав, то трохи бiльше, то ледь  менше i стежив, як у камiнi попiл сiрiшає,
червонiє, сiрiшає, червонiє, попiл, камiнний попiл.
     Уот так захопився сованням капелюха уздовж лампи, що не чув i не  бачив
як вiдчинилися дверi й до кухнi зайшов якийсь чоловiк. Отже його здивуванню,
коли  вiн покинув гратися i пiдвiв очi, не було меж. Тим бiльше, що то  була
лише гра, невинна забавка з метою згаяти час.
     У цьому було щось таке,  чого Уотовi, знову ж таки, не збагнути нiколи,
якби вiн пильно не стежив за тим, що робиться довкола нього. І рiч не в тiм,
що подiбне знання могло стати йому у пригодi або зашкодити, або втiшити, або
боляче вразити,  нiчого подiбного. Все  ж йому  робилося нiяково,  коли  вiн
мiзкував  про  всi  цi маленькi  змiни  у декорацiях, про дрiбнi  набутки  i
втрати,  про те,  що з'явилося  i що  зникло, про свiтло,  яке то  дають, то
забирають,  про всi  цi марнi  й короткочаснi  дари,  нiяково  й дуже  дивно
мiркувати  про  всю  ту  дрiбноту,  яка  супроводжує  всякi  людськi  появи,
перебування, виходи, дивно i нiяково, та й проживи вiн хоч двiстi рокiв, все
'дно  не збагнув би  нi  крихти з того, що воно все  таке єсть-означає, як i
коли з'являється, що вiд того мiняється, скiльки воно триває, як поводиться,
як виглядає  порiвняно з  iншими, як i коли  тi iншi з'явилися, як виглядали
порiвняно з тим,  що було до того, до того, як усi вони прийшли  до того, як
усi вони пiшли.
     На  чоловiковi був гарно  пошитий  довгий фартух  зеленого  сукна. Уоту
здалося,  що  вiн зроду не  бачив  гарнiшого  фартуха.  Спереду була глибока
кишеня,  в  якiй чоловiк ховав свої руки. Уот бачив,  як  там щось рухалося,
набухало, випиналося  i западало,  у  тих,  очевидно,  мiсцях,  де  сiпалися
вказiвний i великий палець, котрi стискалися, мов кусачки.
     Чоловiк  ретельно  обдивився Уота  i  вийшов, нiчого не пояснивши. Тодi
Уот, щоб не сидiти без дiла, повернувся до своєї забавки з лампою. Але зразу
ж покинув цю гру. Тому,  очевидно, що всi жаринки, якi були в камiнi, згасли
i не червонiли, не жеврiли навiть у темрявi.
     Залишившись на  самотi  i без певного  дiла,  Уот  полiз пальцем  у нiс
спочатку в  одну нiздрю,  тодi в  другу.  Але  цiєї ночi вiн не знайшов  там
нiчого.
     Невдовзi знову зайшов той чоловiк i став перед Уотом. Вiн був одягнений
так, наче зiбрався в дорогу, i тримав палицю. На головi його, разом з тим не
було капелюха, а в руцi не було валiзи. '
     Перш, нiж пiти, вiн виголосив таку маленьку промову:
     Е-ге-ге!  Пригадую,  як  же, усе пригадую. Той самий погляд! В очах  --
порожнеча,  пiдозра,  втома! Новенький  прибув!  Скiнчилася  нiчна  подорож,
перейшла  усередину, довгий шлях у  пiтьмi, тепер весь вiн -- у його головi,
там, де  поперек, там, де  руки й  ноги,  поки  вiн тут  сидить  у червоному
свiтлi,  у  носi  длубається,  на свiтанок чекає. Свiтанок!  Сонце!  Свiтло!
Е-ге-ге!  Довгi  блакитнi  днi для його голови,  його попереку,  i  маленькi
стежки  для  його  нiг, i все свiтло свiту, ось воно, тут, торкайся, збирай.
Порослi мохом стежки розтинають траву, на них, мов кiстки, валяються висохлi
корiнцi, пагони пнуться  у стовбур, тягнуться  вгору  квiти, плоди звисають,
весь Божий день бiлi виснаженi метелики  i пташки сновигають, щомитi мiняючи
траєкторiю, поспiшають  до  своїх схованок. І всi цi  звуки,  якi нiчого  не
означають.  Потiм  нiчний  вiдпочинок у  затишнiй  хатi, нi  дорiг тобi,  нi
вулиць, лежиш,  розчахнув вiкно i  дивишся, це --  твiй притулок, тихi звуки
сюди долiтають, але вони не вимагають нiчого  й нiчого не визначають, нiчого
не пояснюють, не пропонують нiчого, i нiч,  така коротенька, але  необхiдна,
невдовзi кiнчається, небо знову блакитнiшає  над усiма потайними мiсцинками,
де  нiхто не  ходить, потайними  мiсцинками,  що на очах мiняються але завше
лишаються  дуже простими  й  байдужими, так собi,  мiсця, як  мiсця, де щось
вiдбувається, незалежно вiд того, є ми там чи нас там немає, а воно там собi
вiдбувається, є,  iснує, щось настiльки легке, свiтло-прозоре та  вiльне, що
здається, нiби його  немає Але я вiдчуваю  його знову  i знову, хоча стiльки
часу минуло,  тут  i отут, в  руках моїх,  у  моїх  очах,  наче хтось пiдвiв
обличчя й дарує його тобi, щира довiра,  невиннiсть, одвертiсть, i, разом  з
тим, офiрує тобi i землю стару твою, острахи й немiч, для тою щоб зняти їх з
тебе i все простити. Е-ге-ге! А ранiше хiба я цього не вiдчував? Так, але на
пiдставi чого? Мене  вже  нiчого не здивує. Все  простили  i все  загоїлося.
Назавжди. Але ось минає секунда. Надходить завтра. І ще шiсть, п'ять, чотири
години, i знову та сама стара темрява, старий вантаж, який легшає, легшає. І
ось уже вiн прийшов, щоб залишитися.  Е-ге-ге! Все до цього вело,  усi давнi
шляхи,  всi цi старi  крученi сходи, де ти спотикався на  кожному  поворотi,
хапався за перила, рахував сходинки, гарячково шукав, де б зрiзати  кут, щоб
проскочити  небо,  яке  накрило  тебе  своїми  повiками,  потiм блукання  по
байраках,  де  поруч  з  тобою  мертвяки  крадуться, шурхiт  чорної  гальки,
обертання i ще  один,  прощальний  погляд  на  мiстечко, вiдбутi побачення i
побачення,  на  якi  не прийшов, приємне  рiзноманiття мiських та  сiльських
краєвидiв, усi цi виходи i повернення, все воно зачинилося i скiнчилося. Все
до  цього  вело,  до  цього  присмерку,  серед  якого  сидить,  трясе  своїм
хавальником чоловiк середнього вiку, що визирає, коли вже  займеться  перший
його свiтанок. Бо вiн, безумовно,  ще  не дослiдив примiщення.  Вiн  сидить,
дивується й  довго ще дивуватиметься, що от як же це так вiн узяв  i знайшов
потрiбну мiсцевiсть i потрiбнi ворота, а знайшовши ворота, знайшов i  дверi,
а знайшовши  дверi, узяв i  зайшов у них.  Все 'дно  вiн задоволений. Нi. Не
будемо перебiльшувати. Йому досить приємно. Бо вiн  знає, знає, нарештi,  що
це  й  є те саме  мiсце.  Крiм того, вiн знає,  нарештi,  що  i є  тим самим
чоловiком. В iншому мiсцi вiн не був  би  тим самим чоловiком, i  для iншого
чоловiка, авжеж, для iншого чоловiка це мiсце було б чужим.  Але позаяк саме
вiн став  тим самим  чоловiком i мiсце це  стало  тим  самим мiсцем, то все,
значить, збiглося достеменно.  І вiн це знає. Нi. Не будемо гарячкувати. Вiн
вiдчуває  це.  Перед нами -- неспростовнi  ознаки  передчуття  гармонiї, яка
ось-ось  гуркне-торохне, розверзнеться, i  все,  що  iснує поза  ним,  стане
часткою його самого, довколишнi квiти зацвiтуть у ньому самому, небо над ним
пересунеться  усередину, всi  земнi  стежки-дороги  стануть часткою  єдиного
шляху  до  себе,  а всi звуки  -- музикою. Тобто  тодi вiн опиниться, так би
мовити, усерединi, пiсля стiлькох рокiв тупцяння десь  на задвiр'ї. Цi першi
враження  далися йому нелегко, але  якими солодкими  вони були! Яке вiдчуття
безпеки! Та  й хто б  не повiрив цим  враженням, хiба природа  не дивує  нас
своєю безмежною лагiднiстю? А людина, чим вона гiрша за природу? Нiчим. А як
у  новому, яскравому свiтлi iстини перед нами вилискують нашi  колишнi грiхи
та страждання  i ми починаємо розумiти,  що то все були необхiднi, перехiднi
етапи, без  яких нам не  вiдкрилася б уся правда! Е-ге-ге! За все заплачено,
навiть з лишком. Бо осьо вiн прийшов. Вiн навiть позбувся лихих передчуттiв,
наважився  скинути капелюха й  поставити  на  пiдлогу валiзи.  Уявiть  собi!
Знiмає свiй  капелюх, забуває про лихi передчуття, розстiбає гудзики пiджака
i весь розкривається,  щоб щиросердно,  довго й радiсно  бути  самим  собою,
немов  тазок, який пiдсовують до  п'яницi  дбайливi руки.  І все це не задля
того,  звичайно, щоб байдикувати.  Роботи тут  вистачає. У тому.  то  й  вся
пiкантнiсть  Протинявшися весь  свiй  вiк  i  зазнавши  як муки  тепленького
байдикування,  так  i  тягар пiд'яремної  працi, вiн,  нарештi  опиняється в
ситуацiї,  коли  повне  неробство  вважається  справою  вельми  моральною  i
важливою.  Ну  то й що ж  вiдбувається? Вперше, вiдколи вiн з мукою i огидою
ссав свою мати, йому даються конкретнi, простi  й розумнi  завдання. Чого ще
бажати?  Все  'дно  нi  обурення  анi  смуток нiколи не  гнiтять його бiльше
трьох-чотирьох  мiсяцiв.  Чому  воно так? Тому, що  цього  вимагає  характер
роботи, яку вiн має виконати, роботи на диво безплiдної й марної, i тому, що
тепер  йому  ясно:  вiн тут  працює  не  особисто  на пана Нота чи  на  його
господарство, а разом з тим, i в першу чергу, на себе самого i може ще довго
тут перебувати, незважаючи  на обставини, так само, як i обставини можуть на
нього нiяк  не  зважати,  як воно  i є насправдi. Його  затвердiлий  смуток,
безпорадний  перед такими аргументами, зрештою, почав танути i м'яко  зiйшов
нанiвець, ставши черговим доказом славнозвiсної аксiоми, згiдно з якою добре
все, що десь робиться, або, принаймнi, все воно робиться на краще. Те ж саме
вiдбувається  i з його обуренням, i от уже,  задоволений  та спокiйний,  вiн
чесно порається на кухнi,  спокiйно i  задоволено чистить  картоплю, вичищає
нiчний  горщик,  задоволено  i  спокiйно  позирає  на  все,  i  на нього всi
позирають. До певного часу. Бо ось настає такий день, коли вiн каже, а може,
я трохи якийсь не такий сьогоднi? Рiч не в тiм, що вiн себе почуває якось не
так, навпаки, вiн проти звичайного почувається винятково нормально. Е-ге-ге!
Вiн почуває себе нормальнiше нiж будь-коли, i питає себе, чи бува, вiн трохи
не  занедужав? Дурило! Але ж день який жахливий (якщо озирнутися  на минуле)
той самий день, коли  чорна  тiнь  вiд  того, що  скоїлося  штовхає його  до
люстра,  примушує  висолоплювати  язика вдивлятися у  його рожеву  поверхню,
принюхуватися до власного запашного дихання. Сталося це у вiвторок, удень, у
жовтнi мiсяцi,  посеред  гарної  жовтневої днини. Я  був  надворi, сидiв  на
ганку,  дивився на стiну, освiтлену сонцем. Сидiв я тодi  на осоннi i  стiна
була  на  осоннi. І  я  (хiба це не  ясно)  теж  був  сонцем стiною, ганком,
подвiр'ям i осiнню, й дниною, попри все iнше, звичайно.  Сидiти отак, сам по
собi, сам у собi, коли всi  обставини збiглися  так сприятливо, це, я гадаю,
багато  хто зi  мною  погодиться, є  не  найгiрший,  а, може й кращий спосiб
згаяти час. Отак попихкуючи своєю  широкою i пласкою носогрiйкою-я  вiдчував
як мої груди набухають, а сам я роздуваюся, мов пелiкан. Вiд радостi? Ба нi,
не обов'язково. Вiд перемiни, про яку мови тут ще не було. Вiн, той предмет,
який мав  от-от  змiнитися, був, лежав, не клятий,  не м'ятий, немов  дiвоча
перетинка, десь посерединi  мiж мною i призабутими жахами радостi. Але  годi
про  мої  груди.  Подивiться на  них  зараз  -- ет!  розтрисучi  гудзики! не
пiддаються!  --  пласкi -- ну,  нарештi! --  пласкi та порожнi,  мов  бубон.
Бачили? Чули? Нi? Не має  значення.  Так про що це я?  Змiна.  В чому ж вона
полягала? Так одразу не визначиш. Щось наче зрушило. От я був  собi, теплий,
яскравий, палив люльку, дивився на теплу, яскраву стiну, аж раптом десь щось
таке маленьке, таке манiпусеньке -- шасть! -- i зрушило. Ш --  Ш -- ШУСТЬ --
i  край! Я  ясно висловлююся? Уявiть собi височенну гору  пiску, сто  метрiв
заввишки, яка бовванiє мiж соснами i океаном, тепер уявiть собi теплу, темну
нiч,  i нiхто не дивиться, нiхто не  слухає,  а маленькi мiшечки по  два-три
мiльйони пiщинок у кожному вирушають гуртом, мабуть, вервечками,  тодi стоп!
-- зупиняються, всi гуртом, без  жодного винятку,  от i все на  цю  нiч,  а,
може, й назавжди, бо зранку, як вийде сонце, з  моря повiє вiтрець, розкидає
їх  у  рiзнi  боки,  а  то  й  перехожий,  який  рознесе їх  ногами, хоча це
малоймовiрно. Подiбне зрушення я й вiдчув  серед бiлого дня,  того вiвторка,
коли мiльйони  дрiбних  речовинок знялися гуртом зi  свого  старого мiсця  i
перебралися на нове, поруч, нишком, наче їм було не вiльно  робити таке. І я
абсолютно певен,  що, крiм мене, жодна жива душа про тi речовинки i гадки не
має.  Але  робити з того висновок,  що  вся  ця подiя мала  походження  суто
внутрiшнє, я  гадаю, не можна.  Бо моя, так би  мовити, персональна  система
була на той час  такою  безмежною, що провести  межу мiж свiтом внутрiшнiм i
свiтом зовнiшнiм  дуже й дуже складно. Все, що  там вiдбувалося, вiдбувалося
усерединi  i, водночас, назовнi.  Я  ясно  висловлююся? Я,  гадаю це  й  так
зрозумiло, не  бачив  того,  що  вiдбувалося, i  не чув, а  сприймав  усе за
допомогою вiдчуття настiльки  естетично-витонченого, що порiвняно з ним  те,
що зазнав  чоловiк пiд час вiкопомного  лiсабонського землетрусу,  коли його
завалило  живцем пiд уламками,  здасться  нам  грубою,  штучною i  недолугою
схемою  пiзнання дiйсностi. Сонце, яке  свiтило  на стiну,  бо в ту  мить  я
дивився саме на освiтлену сонцем стiну, зазнало миттєвої i, не побоюся цього
слова, радикальної  змiни. Це були  те  саме  сонце i та сама  стiна, але не
настiльки, щоб не можна було ту рiзницю вiдкинути i, разом з тим їх наче хто
пiдмiнив, через що я  й вiдчув, нiби  мене якось  непомiтно турнули на якесь
iнше подвiр'я, у  iншу пору  року,  до невiдомого краю. У  той самий час моя
добра  стара люлька, бо не банан же я  смоктав, раптом  здалася менi шматком
якоїсь бридоти, i я витягнув її з рота, щоб перевiрити,  чи не термометр це,
бува,  чи не кляп  гамiвний для  епiлептика. А  мої груди, з яких мало що не
пiр'я росло, не гiрше, нiж у тих,  що лiтають, груди  мої запали й угнулися,
i, якби  їх побачив мiй любий географ, то вiн порiвняв би їх  iз западиною у
Кресi. Рiч у тiм, що моя грудина завжди  торкалася хребта. Але  в чому  саме
полягала  та змiна? Що змiнилося i яким чином? А те, якщо я не помиляюся, що
виникло вiдчуття  змiни, змiни  аж  нiяк  не  кiлькiсної.  Йшлося  про  саме
iснування драбини: Не лiсь по трапинi,  Айфоре, я  саправ її. Вiдбулася, i я
радий  про це сповiстити, зворотна метаморфоза. Лавр перетворився на  Дафну.
Звiдки взялося,  туди й повернулося. Так само, як i чоловiк,  що знайшов те,
чого  прагнув (шукав жiнку, примiром, або друга), втрачає  їх або усвiдомлює
вартiсть свого надбання. І все ж безглуздо  не прагнути, не шукати, бо, коли
припиняються  пошуки, починаються  знахiдки,  а коли  мерхне  бажання, життя
починає натоптувати вас своїми дарами, доки вас не  знудить, потiм блювотою,
доки ви її не виблюєте, а  тодi й щойно виблюваним,  аж  поки ви все це та й
возлюбите.  Ненажера  без  шеляга  у  кишенi, п'яниця, закинутий до пустелi,
бахур,  що  скнiє в тюрмi -- їм усiм  пощастило. Вперед за голодом, спрагою,
хiттю, знову  i знову, щодня, i завжди  даремно, навздогiн  за  недоспожитою
жрачкою,  недопитим бухлом,  недоцiлованими  хвойдами  -- ось вам,  маєте, а
ближче цього нам не пiдступитися нi до  щастя, нi до  входу у iнше життя, нi
до саду.  І  це є натяк, тепер  ви знаєте, чого воно  все  варто. Але звiдки
взялося вiдчуття  того, що змiна ця є аж нiяк  не кiлькiсною? З чим, iз якою
реальнiстю все це пов'язано? І  якi такi сили  спричинили цю змiну? Ось  вам
питання,  вiдштовхуючись  од  яких,  розважливий  розум  зможе   перейти  до
наступних i  таким  робом, то  спускаючись  долi,  то пiднiмаючись вгору, зi
щабля на щабель,  ми  зможемо перебути  цю  нiч. На жаль,  перш нiж податися
геть,  я маю  повiдати  вам  i дещо  суто практичне, зробити  кiлька  речей,
наприклад, сплатити борг або порахуватися де з ким. Отже  я просто засвiдчу,
не прискiпуючись, звiдки воно взялося i де подiлося, лише  засвiдчу, що,  на
мою думку,  присутнiсть  того, чого не було, а саме мою присутнiсть назовнi,
всерединi  i помiж ними, не можна  вважати iлюзiєю, хоча хай мене  трахнуть,
якщо я уявляю, як  воно могло  бути iнакше. Але все це, разом з усiм  iншим,
е-ге-ге! з  усiм iншим  доведеться  вирiшувати  вам самим, коли прийде  час,
хоча, скорiше за все, ви махнете на це рукою.  Так менi видається, коли я на
вас  дивлюся. Бо ви  ж, я  гадаю, не думаєте,  що  я  от зараз  вiзьмуся вас
научати i оголошу те, що зi мною сталося i вiдбувається  зараз, те саме буде
i  з вами, або навпаки  те, що  з  вами  коїться  або скоїться, зазнав  i я.
Навiть, якщо  це все  так i  є,  я  ж однаково не зiзнаюся Якщо хочете знати
правду, то  подiбнi речi  трапляються  з усiма, хто бував у таких ситуацiях.
Треба лише не затуляти очi, а чесно це визнати.

     Що там високо та мляво,
     Низом стрiмко, вкупi й соло
     Цiлий день горить яскраво,
     Хоч давно вже охололо?
     А, так це ж Індуська качка,
     Стародавня Бiгун-Качка
     Розляглась на килимку
     Дуже волохатому,
     Вельми стародавньому,
     Тьмяна ясносяйна качка.
     З Індустану и Гiндукушу
     Линуть зойки, а назустрiч
     Хащi криком сповiщають
     Про небачене майбутнє,
     Про пiсок та про звитяги
     І вовкiв нiчнi ватаги

     Палаючи вiд нетерпiння, вона, ця маленька негiдниця, заповзла i сiла на
килимок. Подивiться, як вона клацає своїм оранжевим дзьобом, точнiсiнько, як
i її  хазяїн. А як виграють її  чорнi очi  на жовто-коричневiм  тлi. Але  Ви
Нiчого Не  Чули,  крякче  вона  своєю качиною мовою, ми вже маємо йти.  Як i
Земляна Груша, вона походить iз Ньютаун-Маунт  Кеннедi, ледве пересувається,
але є справжньою Бiгун-Качкою. Вона є вiнцем селекцiйної  думки  i  живиться
тiльки свинними  недоїдками, горохом, вареними  волячими легенями,  вареними
овечими   потрошками,   маленькими   порцiями  пiску   та   жорстви,   добре
пропастеризованими вкупi з вишкварками вишкребками  i  кишками. Гадаю що всi
цi риси характеру  вона  успадкувала у своєї бабусi.  Жив  я тодi,  якщо  не
помиляюся,  у мiстечку  Кiнець-Свiту.  І нi на мить не розлучався  зi  своєю
Бiгун-Качкою. Де я -- туди i вона, я десь iду -- i вона слiдом. Кожен iз нас
несе щось з  собою. Ти тягнеш свої валiзи, я -- качечку. Головне -- щоб не з
порожнiми  руками. Рiдна  Нуала!  Ну  який  чоловiк  може  мрiяти  про кращу
дружину! Щонедiлi на снiданок вона зносить менi яєчко. Довге зелене яйце І я
його трiскаю. Але  я куди гiрший  за  пана Еша, з  яким  я  колись,  бувало,
вiтався.  Одного вечора  я зiткнувся  з ним на Вестмiнстерському мостi. Було
дуже вiтряно. І хмарою  валив снiг. Я  розмахнувся i дуже низько кивнув йому
головою. Не бачить. Аж тут вiн вхопився за мене однiєю рукою, зубами стягнув
з другої  двi рукавички, одна поверх другої, розмотав свiй товстий  вовняний
шарф, замашним рухом  вiдкинув края  свого сiрого пальта, розстiбнув пiджак,
двi камiзельки, сорочку, теплу бiлизну, бавовняну майку, видобув з замшового
капшука, що висiв на шиї  разом iз розп'яттям, важкого сталевого  годинника,
натиснув на  кнопку  так, що вона аж пiдскочила, притулив  годинник  до  ока
(сутенiло), повторив у зворотному напрямку всi попереднi рухи, сказав: рiвно
сiмнадцять хвилин по шостiй,  Господь тому свiдок, передавайте вiтання своїй
дружинi (а я ж нiколи не був одружений), вiдпустив мою руку, пiдняв капелюха
i подибав  собi геть. Через мить Бiг Бен  (чи як  воно  там зветься)  пробив
шосту. І це,  запевняю вас,  типовий випадок. Тому, якщо вам потрiбен камiнь
-- просiть пирiжок, а якщо пирiжка закортiло -- просiть пудинг з родзинками.
Цей  Еш був  тим що й  тепер  зветься Адмiралтейським  Канцеляристом другого
класу, iстотою  без  плями i  докору.  Такi  покидьки скрiзь водяться. Через
тиждень   пiсля   того  вiн   помер   вiд  передчасного   виснаження,  встиг
причаститися,  був  помазаний  i заповiв  свiй сталевий  годинник  знайомому
водопровiднику.  Я особисто шкодую за всiм, немає такого слова, дiла, думки,
потреби,   смутку,  радостi,  дiвчини,  хлопця,  сумнiву,  довiри,  зневаги,
хтивостi, надiї, остраху, усмiшки, сльози,  iменi, обличчя, часу i мiсця, за
якими б я не шкодував, i досить щиро. Все -- лайно, од початку до кiнця. Але
от коли я сидiв i готувався до вступу у наукову спiлку, то  якби не та чирка
на заду... а все iнше --  лайно, гнiй i  послiд. У вiвторок злоба, у  середу
гнiв,  у  четвер  лайка,  у п'ятницю  виття,  у  суботу хропiння,  у  недiлю
позiхання,   у   понедiлок  смуток.  Бiйки,  завивання,  зойки,   верещання,
шмаганина,  виски, чубанина, лайки, штрикання,  молитви,  брикання,  бритви,
вихиляси й помордаси. І бiдна стара шолудива земля.  Моя земля й батькова, й
материна, й батька мого батька, матерi моєї матерi,  й  батькової  матерi, й
материного батька, i батька матерi мого батька, i матерi батька моєї матерi,
й батька матерi моєї  матерi, й матерi батька  мого батька, й батька  батька
моєї матерi,  й  матерi матерi мого батька,  й батька  батька мого батька, i
матерi  матерi моєї  матерi, батькiв i матерiв iнших людей, i батькiв  iнших
батькiв, i матерiв  iнших матерiв,  i батькiв iнших матерiв, i матерiв їхнiх
батькiв, i батькiв матерiв їхнiх батькiв, i матерiв матерiв їхнiх батькiв, i
батькiв матерiв матерiв,  матерiв батькiв їхнiх батькiв,  i батькiв  батькiв
їхнiх матерiв,  i  матерiв матерiв їхнiх батькiв,  i  батькiв батькiв  їхнiх
батькiв,  i матерiв матерiв  їхнiх матерiв. Все --  екскременти. Пролiски  i
фiалки, якi зеленiють щороку  ранiше за всi iншi квiти, i пасовиська, вкритi
червоною овечою  плацентою, i  довгi  лiтнi  днi, i  щойно скошене  сiно,  i
горлиця  на  свiтанку,  i зозуля вдень,  i  деркач на заходi, i оси  довкола
варення, i запах дроку, i сам дрок, i стиглi яблука, й дiтлахи, якi граються
серед куп жовтого листя, i фiалки, що в'януть першими, i падiння каштанiв, i
завивання вiтру, i  море, коли воно б'ється об пiрс, i першi вогнi на обрiї,
i слiди  копит  на дорозi, i хворий  на сухоти поштар, що висвистує на  ходу
популярний  мотив,  i гасова  лампа-торшер,  i,  звичайно,  снiг,  i  свята,
безумовно, i ви  подивiться, лишень, грязючка, i на високоснi роки скресання
рiчок у  лютому, i  нескiнченнi квiтневi дощi, i пролiски,  а тодi  знову та
сама пiсня з самого початку. Срань. І якби  я мiг розпочати все знов, знаючи
те, що я  вже знаю, то результат  був би той самий.  І якби  я  i втретє мiг
розпочати все,  знаючи ще бiльш,  то i тодi результат був той самий,  i якби
мiг розпочати все всоте, знаючи  кожен раз бiльше,  нiж у попереднi рази, то
результат був  би той самий, соте життя  немов перше  i всi сто життiв,  мов
одне життя. Котяче гiвенце. Якщо так пiде i  далi,  то ми  тут пробудемо усю
нiч.

     Ми тут пробудемо усю нiч.
     Тут усю нiч ми пробудемо.
     Всю ми пробудемо нiч тут.
     Пробудемо ми нiч тут усю.
     Одну тьму тишу и одне зiтхання,
     Нiч тут ми тут ми нiч,
     Одна гонитва у бiк спокою,
     Спокiй один пiд час перельоту.

     Еге-ге! Чули? Прекрасно.  Еге-ге! Бiс  iз  ним!  Еге-ге! Так от Еге-ге!
Еге-ге! Еге-ге! Мiй смiх, мiстере ..? Я перепрошую. Подобається? Еге-ге! Мiй
смiх,  мiстере  Уот.  Ім'я  забув.  Так.  3  усiх типiв  смiху,  котрi, якщо
роздивитися,  не є  смiхом,  а лише  способами  завивання,  лише три, на мою
думку, вартi  нашої  уваги. Я маю на  увазi  гiркий  смiх,  нещирий  та смiх
безрадiсний.  Такий розподiл  вiдповiдає етапам послiдовного, так би мовити,
послiдовного...  Послi...довного розлущення людського усвiдомлення  того  чи
iншого явища, i перехiд вiд одного типу смiху до iншого є, по сутi переходом
вiд  меншого  до  бiльшого,  вiд  нижчого  до  вищого,  вiд  зовнiшнього  до
внутрiшнього, вiд необробленого  до  витонченого, вiд  субстанцiї до  форми.
Смiх,  який нинi зветься безрадiсним, був колись  нещирим, а  ще до того  --
гiрким. А гiркий смiх чим був? Сльозами, мiстере Уот, сльозами. Але годi про
це,  мiстере  Уот, не будемо  гаяти  наш час. Не  будемо. Так  про  що ми..?
Гiркий,  нещирий i  цей  --  еге-ге!  Еге-ге!  --  безрадiсний. Гiркий  смiх
смiється з того, що не є добрим, то  є смiх етичний. Нещирий смiх смiється з
того, що не  є  правдивим, то є смiх iнтелектуальний.  Недобре!  Неправдиве!
Ну-ну.  А безрадiсний смiх  то є смiх дiаноетичний,, з замахом i в саму пику
-- еге- ге - отак. То усiм  смiхам смiх, смiх,  що смiється  зi  смiху,  акт
споглядання  i  визнання  жарту  найвищого  гатунку, одне  слово,  смiх,  що
смiється - всi чують? --  з  людського нещастя.  Я особисто шкодую  за всiм.
Геть за всiм на свiтi. Немає  такого слова чи... Але я вже, здається, про це
казав.  Казав чи  нi?  Тодi  дозвольте розповiсти  вам  про  своє  теперiшнє
почуття, що так  близько  нагадує почуття  суму, так  близько,  що я  їх  не
розрiзняю. Не розрiзняю.  Варто  менi подумати, що  от i прийшла моя остання
земна година  в  будинку мiстера Нота,  де я  провiв так багато  годин,  так
багато щасливих годин, так багато нещасних годин i -- що найголовнiше -- так
багато годин,  якi  не були  нi  щасливими, нi  нещасливими i що, перше  нiж
пiвень  запiє  або не  пiзнiше, як вiн  запiє i змовкне,  мої стомленi нiжки
мусять напружитися i понести мене, мiй добряче стомлений тулуб  i неймовiрно
стомлену, виснажену до  знемоги  голову геть, далеко вiд цiєї  держави, цiєї
мiсцевостi, де  так  довго  буяли мої сподiвання,  понести притьмом, якомога
швидше  мiй пухкенький задик  i  гладеньке черевце,  мої  запалi  груди, мою
маленьку,  лисувату,  м'ясисту  голiвку,  яка  телiпається,  неначе  ось-ось
вiдiрветься, все хутчiш i хутчiш розтинаючи сiре повiтря, асе далi та далi у
будь-якому з  трьохсот  шiстдесяти напрямкiв, якими  може податися будь-який
вiдчайдушний,  не дуже спритний,  але  ще  при  здоров'ї чоловiк, от  у таку
хвилину я обертаюся, а сльози ллються з очей, еге-ге! Хоча на кар'єру  це не
впливає  (нiчого не дається нам легко),  скорiше  за  все, я палаю  бажанням
перетворитися на кам'яний стовп чи на постамент, який  височить посеред поля
або на  горi  на радiсть  усiм прийдешнiм  поколiнням, для того,  щоб  конi,
корови, вiвцi та кози  могли пiдiйти i почухатися, щоб собакам i людям  було
де  вилити трошки зайвої рiдини, щоб  розумники мали про  що мiркувати,  щоб
невдахам було  де шкрябати полiтичнi гасла i  нецензурнi слова, щоб закоханi
викарбовували  там  серця i свої iмена,  i  дату,  i щоб вряди-годи  чоловiк
самотнiй, такий як я, прийшов би сюди, посидiв, оперся спиною на постамент i
закуняв на осоннi, якщо  тодi  буде сонячно. Ось через  що я й вiдчуваю щось
вельми схоже на смуток, на тугу за тим, що було, є i буде зi мною, бо дрiбнi
клопоти  i халепи iнших людей у даний промiжок часу не турбують мою  голову,
котра чується так, нiби ось-ось впаде i покотиться, а людина iнтелектуальна,
тобто  мого -- еге-ге! -- замiсу сприймає  подiбне  чуття дуже болiсно,  так
само, як i сибарит, коли  йому здається, нiби його генiталiї падають  i десь
котяться, i так далi, для рiзних  типiв чоловiкiв знайдуться рiзнi приклади.
Так сукупнiсть  подiбних моментiв змiнює час, так, сукупнiсть ваших моментiв
i моїх  моментiв мiняє настiльки, що ми, колишнi, тих часiв, коли цi моменти
лише -- тiк-так! Тiк-так! Починалися, i нинiшнi, то є зовсiм рiзнi люди. Все
це  ми усвiдомлюємо, як  i  те, в  чому саме полягає рiзниця,  в тому, що ви
помудрiшали,  але не посмутнiшали, а от я посмутнiшав, але не помудрiшав, бо
мудрiсть  iде  вкупi з суттєвою особистою скрутою, ну  а смуток це є те,  що
впродовж усього життя  крапає  i накопичується  в  тобi, мов поштовi марки в
альбомi  колекцiонера, що їм не роби, хiба  ж нi? І коли якийсь чоловiк стає
замiсть iншого, то цьому, новенькому, очевидно  годилося  б  знати дещо  про
того, кого вiн збирається замiнити, хоча водночас не викликає  сумнiву i те,
що, з iншого боку, всесвiт не  обов'язково є чимось правдивим, чи вiрним, чи
справедливим, я  натякаю  на  те,  що  тому,  старенькому, чиє  мiсце займає
новенький,  скорiше  за  все  байдуже,  хто  буде  пiсля  нього.  Це  цiкаве
спiввiдношення,  на превеликий жаль, витiкає iз попередньої загальновизнаної
домовленостi. Вiзьмемо, для прикладу,  випадок iз заповзаючими та витуреними
хатнiми  покоївками  (я  тут  згадую  хатнiх покоївок,  але  ж ви, я  гадаю,
розумiєте, на що  я натякаю), одну iз яких  витурили, перш нiж друга встигла
заповзти, для того, щоб вони не мали нiякої змоги здибатися нi в транспортi,
нi на шляху до чи вiд трамвайної чи автобусної зупинки, залiзничної станцiї,
зупинки таксi, в барi або вздовж каналу. Припустимо, першу iз цих двох жiнок
звали Мерi, а другу -- Енн, або ще краще, першу -- Енн, другу  - Мерi, i хай
там  буде третя особа, хазяйка  або хазяїн, бо без  якоїсь вищої iстоти  сам
факт iснування хатньої покоївки по дорозi до хати чи до покоїв або по дорозi
з  покоїв чи з хати, або її нерухоме перебування посеред хати, альбо покоїв,
просто  не  вкладається  в голову.  І  оця третя  особа, вiд iснування  якої
залежить  iснування Енн та Мерi,  i чиє  iснування,  у свою чергу, у певному
значеннi,  якщо  хочете  знати,  теж залежить  вiд iснування  Енн  та  Мерi,
звертається до Мерi, нi, звертається до Енн, бо на цей  час Мерi  вже є десь
далеко, в трамваї, автобусi, поїздi, таксi, барi  або на каналi, звертається
до  Енн i каже, Джейн, зранку, коли  Мерi впоралася  iз цiєю справою,  немов
хтось колись бачив, щоб Мерi iз  чимось упоралася, та розпочала iншу, а саме
прибрала  зранку  напiввертикальну  поставу, вмостилася так, що порозкладала
перед собою  роботу i  тихо й  спокiйно заходилася  їсти  цибулю  та  м'ятнi
льодяники, все по порядку, себто спершу iде цибулина,  тодi  льодяники, тодi
знов цибулина, i знов льодяник,  ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна
цибулина,  ще один  льодяник, ще  одна  цибулина, ще  один льодяник, ще одна
цибулина,  ще  один льодяник, ще одна  цибулина, ще один  льодяник,  ще одна
цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один м'ятний льодяник i так
далi, доки  мета її перебування у цiй господi  не вислизнула з  й голови,  а
слiдом  за метою на свiтанку подалися  i всi її пiдсвiдомi  вигадки, мрiї та
порухи, так, разом iз ганчiркою, яку вона так мужньо  тримала весь час, доки
та не випала з її пальцiв у пил, так, поринули, набули нудно-сiрого кольору,
вкрилися порохом i зникли з очей до весни. Наша Мерi губила таким робом десь
вiд двадцяти  шести до двадцяти  семи гарно оздоблених вовняних ганчiрок  на
мiсяць,  i це лише за останнiй  рiк її служби в цьому занедбаному будинку. І
який же це штиб, дозвольте спитати, на неї найшов, що вона вже не тямила, де
вона є  i  що вона  коїть? Мри  про бiльшу  платню i  легшу роботу? Еротичнi
жадання? Дитячi спогади? Клiмактеричнi нервовi розладнання? Туга  за мертвим
коханцем або коханцем, який подався у невiдомому напрямку? Втiлення в зоровi
дальтонiчнi образи програми перегонiв? Душеспасеннi молитви? Вона нiкому про
це не казала. Гадаю,  я не помилюся, якщо скажу,  що вона  була, в принципi,
проти всяких розмов. Днями,  а то й тижнями вона мовчала i якщо й розверзала
уста, то для того лише, щоб запхати туди свою  п'ятiрню з надiйно затиснутим
в нiй  шматочком iжи  бо  до ложки, ножа, ба  й  навiть виделки,  цих вiрних
помiчникiв  процесу  травлення,  вона  так  i не призвичаїлася, хоча й  мала
чудовi  рекомендацiї. А з iншого боку, вона  завжди мала неабиякий апетит. І
рiч не  в  тiм, що харчi, якi Мерi  спожила  за певний промiжок  часу,  були
бiльшi  за своєю масою чи  бiльш  насиченi вiтамiнами,  нiж  харчi,  з'їденi
нормальною здоровою людиною у той самий перiод. Нi Але її апетит не мав собi
рiвних,  бо  вiн  нiколи   не  зменшувався.  Людина  звичайна  поїсть,  тодi
вiдпочиває вiд  їжi, щоб звiльнити мiсце для нової порцiї, тодi  знову їсть,
тодi  знову вiдпочиває,  тодi знову  їсть, тодi знову вiдпочиває, тодi знову
їсть, тодi знову вiдпочиває, тодi  знову їсть,  тодi  знову вiдпочиває, тодi
знову їсть, тодi знову вiдпочиває, тодi знову їсть, тодi знову вiдпочиває, i
у такий спосiб, то поглинаючи їжу, то вiдпочиваючи вiд  неї, вона вирiшує не
просту проблему  голоду i  спраги  (гадаю, що  й  теж  можна  сюди  додати),
мобiлiзуючи  всi  свої здiбностi  i  матерiальнi ресурси. Так хай вона  буде
їдцем   нiкудишнiм,  чи  не   гiршим  за   iнших,   жеруном,  вегетарiанцем,
натуралiстом,  людожером,   хай  вона  аж  тремтить,  передчуваючи   близьке
застiлля,  з  огидою  згадує   про  нього,  або   i  те  i  те,  нехай  вона
випорожнюється, граючи або з натугою, хай вiдригує, пускає вiтри, блює, або,
як їй  заманеться  натякає  на  наслiдки кепсько  засвоєної їжi, органiчного
розладнання або  брак виховання у  юнi роки,  хай вона,-- Джейн, ти чуєш? --
пiдпадає пiд якусь  iз зазначених категорiй, пiд кiлька з них, пiд усi з них
та iншi, або, навпаки, хай не пiдпадає пiд жодну з них, а пiд якусь iншу, як
наприклад, якщо  вона нiчого не їсть у процесi голодною страйку,  або  в неї
ступор, або  вона змушена за порадою  лiкарiв  постiйно вдаватися до клiзми,
все  це  не  має  значення,  i факт  лишається  фактом, спростувати  який не
вдасться нiкому, i факт цей полягає в тому, що життя її плине вiд однiєї їжi
до iншої, бажає  вона  цього  чи нi, споживає а  з  насолодою  чи  з огидою,
успiшно чи нi, через рот, нiс  пори, катетер чи парентерально, все це не має
нiякого  значення, а  мiж актами  харчування, без яких життя, i  це  вже  не
секрет нi для кого, померхло б i бiльше не чмихало б,  трапляються паузи для
вiдпочинку, пiд час яких харчi не поступають до органiзму, за  винятком хiба
що закуски вряди-годи, чарочки-другої, невеличкого бутерброда, якi хоча i не
є  обов'язковими, але полiпшують непередбачене прискорення  обмiну  речовин,
зумовленого  низкою  рiзних  обставин, таких, як пiдтримка товариша,  котрий
ускочив у халепу,  народження дитини, виплата  боргу  вiдшкодування  позики,
докiр сумлiння та iншi глобальнi зрушення позитивного  характеру, якi значно
просувають добре подрiбнену, перетерту кашку з кишечнику нижче, у бiк землi,
всю цю  напiвперетравлену кашку,  що  була колись  духмяним  вишневим вином,
супом, пивом, рибою, портером, м'ясом,  пивом, овочами,  десертом, фруктами,
сиром, портером, анчоусами, пивом, кавою або бенедиктином, влитим у себе пiд
час  розмови якихось пару годин до того  пiд акомпанемент,  скорiше  за все,
пiанiно, а то й чи не  вiолончелi. Оскiльки Мерi  поглинала їжу цiлий  день,
себто зi  сходу сонця або, точнiше, як тiльки прокинеться, бо, судячи з тiєї
години,  коли  вона  вставала  i  тупцяла  переходами  i  закапелками  цього
нещасного будинку, свiтанок давно уже минув, i до пiзньої ночi, коли рiвно о
восьмiй вона вкладалася спати, покинувши брудний посуд i залишивши вечерю на
столi i зразу  ж  вгрузалася у  мiцний  сон, який  супроводжувався,  хiба  я
неодноразово    не   пiдкреслював    унiкальний    характер   цього   явища?
супроводжувався  здоровим та  щирим, хоча i  надприродним хропiнням,  я кажу
"надприродним"  з  оглядом на  його  всенощну  тривалiсть, з  чого  я  роблю
висновок: Мерi, подiбно  до iнших  численних жiнок, спала горичерева, що, на
мою думку,  є дуже шкiдливою i  огидною звичкою, правда,  на  жаль,  бувають
випадки, коли всяка iнша позицiя виявляється як на  практицi, так i в теорiї
неможливою. Так  от!  Коли я кажу, що Мерi  поглинала їжу цiлий день, з того
часу,  коли вона з  ранку розплющувала  свої  очi  i  до  тiєї  митi,  коли,
засинаючи, вона їх щiльно  склеплювала,  то це означає,  що  упродовж всього
цього часу не було анi митi, коли б її рот гуляв порожняком, бо вiн весь час
був  лише  напiвпорожнiм  або, якщо хочете, напiвповним  i  все через те, що
Мерi,   попри  всi   свої  позитивнi  рекомендацiї,   так  i  не   навчилася
завантажувати  повну  порцiю  тiльки пiсля повного  обмолоту i  всмоктування
попередньої. Так от, коли  я кажу, що  пiд  час робочої днини  не було такої
митi, коли  б  її рот  не був напiвпорожнiм, сирiч напiвповним, я  зовсiм не
стверджую, нiби так було  завжди, бо,  як засвiдчив ретельний,  ба  й навiть
побiжний  огляд,  у  дев'яти з десяти випадкiв вiн був напхом напханий, чим,
гадаю,  i  пояснюється її байдужiсть до  задушевної дружньої  бесiди. Щойно,
говорячи про рот Мерi, я  вжив вираз "напхом напханий",  але, використовуючи
його, я мав  на думцi не те,  що у дев'яти випадках  з десяти вiн був ущерть
переповнений,  так,  що  ще трохи, i з нього  усе потекло  б назовнi, нi, не
боячись впасти у  протирiччя,  я стверджую, що в дев'яти випадках  iз десяти
вiн  був настiльки  напхом  напханий,  що  з  нього  все  витiкало  i  щедро
заляпувало весь i без того замащений iнтер'єр, i слiди цього бенкетування  у
виглядi  не  до  кiнця пережованих  шматочкiв м'яса, фруктiв, хлiба, овочiв,
горiхiв та тiстечок я нерiдко знаходив по рiзноманiтних, як за мiсцем, так i
за  призначенням,  закапелках, куточках  та iзольованих примiщеннях, зокрема
бiля  купи  вугiлля, в  оранжереї,  довкола бару, в капличцi, в  пивницi, на
горищi,  у  молочарнi  i,  сором сказати, у  вбиральнi  для  слуг,  де  Мерi
проводила бiльшу  частину робочого дня, що й  не  дивно з огляду на терпимий
або навiть задовiльний стан її апарату травлення, хоча можемо припустити, що
вона  там  усамiтнювалася,  аби  трохи  подихати  свiжим  повiтрям,  хвильку
перепочити у затишку,  бо бiльшої шанувальницi тишi та спокою,  i нехай мене
грiм поб'є, якщо я перебiльшую, я не знав, не бачив, не чув i не уявляю. Але
на чому ми  зупинилися? Так от,  я наче бачу її перед собою, вона заклякла i
стоїть,  опирається  на  одну  з  тисячi  тутешнiх  стiн, що  пiдпирають  цю
жалюгiдну   споруду,  її  довгi,   сiрi,  перекрученi  сальнi  коси,   немов
засмальцьований  каптур,  огортають   обличчя,  на  поверхнi  якого  панують
блiдiсть, апатiя, голод, кургани  прищiв, свiжий бруд,  позасвiтська туга та
зайве волосся,  i нiяк не  вирiшать, хто  ж iз  них дужчий. Довкола немитого
вуха лущиться  золотушна шкiра. Пiд обшульганим ситцевим  платтям, яке немов
струпом вкрите рельєфними горбами та затвердiлими патьоками, проступають двi
западини,  позначаючи  мiсце, де  мусять  бути  груди,  а  конiчна опуклiсть
позначає дiлянку черева.  Серед бганок її подертої сукнi  ховається простора
торба, або  ж пiдсумок,  з  харчами  що допомагають їй  перебути  паузу  мiж
снiданком  i  обiдом,  з  iншого  боку  зяє  її рот, а  мiж  ними  туди-сюди
сновигають  руки, якi  я маю всi  пiдстави  прирiвнювати  до шатунiв. У  той
момент,  коли одна рука просовує  усiєю  долонею мiж невтомних щелеп холодну
картоплину,  цибулину,  тiстечко  чи  бутерброд,  друга  лiзе  у  торбу,  де
безпомилково  намацує  i  тягне  до  рота  бутерброд, цибулину,  тiстечко чи
холодну (знову  ж  таки)  картоплину. Вiдтак перша рука поспiшає за черговою
пайкою, i  у точцi, рiвно вiддаленiй вiд обох крайнiх пунктiв, зустрiчається
з другою,  котра пiдноситься,  щоб звiльнитися  вiд  вантажу. І  нiщо, окрiм
пурхаючих ручиськ, плямкаючого рота й горлянки, яка раз у раз ковтає здобич,
жодна риска  Мерiєвого мрiйливого  виду не здригається, от  хочеш вiр  менi,
Джейн,  хочеш -- нi, як це не  дивно,  але я  не вигадав нi пiвслова.  Тепер
вiдносно кiнцiвок Мерi,  кахи-кахи,  про  якi,  якщо не  помиляюся, я ще  не
згадував нi взимку, нi влiтку... Взимку чи влiтку... І так далi. Лiто!  Коли
я конатиму, пане Уот, лежачи за  червоною ширмою, то,  розумiєте, може, саме
це слово тодi лунатиме, лiто, i всякi iншi лiтнi слова. Справа  не в тiм, що
вони менi так уже  до вподоби. Але  дехто кличе священика,  iншi -- згадують
про довгi днi, коли сонце пече немилосердно. Я тут з'явився влiтку. Ще трохи
i  я  замовкну,  i ви не  почуєте бiльше мого  голосу, хiба  що  ми  з  вами
здибаємося деiнде, що з  огляду на ваше мiцне здоров'я є малоймовiрним. Отже
я пiдведуся, хоча я  й так  не сиджу, i подамся, нiчого не  беручи з  собою,
вбраний у те саме, в чому я зараз стою, хоча хiба це можна назвати стоянням,
прихопивши  лише  зубну щiтку,  щоб чистити  зуби  зранку i проти ночi,  та,
кинувши  шеляг у гаманець, щоб купити собi  булочку у  спекотливий полудень,
пiду без надiї, без  друга, без плану, без мети i  без  капелюха,  щоб зняти
його з голови, вiтаючи гречних панiв  та панiй, подамся, розпрямивши рамена,
стежкою  до ворiт, востаннє, коли небо  на  сходi сiрiтиме,  пiду,  схиливши
голову  по битому  шляху,  тодi битою стежкою,  далi, карбуючи крок  ударною
ногою,  дряпаючи  щоку  об  наїжаченi  шпичаки  i  так  далi,  i  так  далi,
розпалюючись та слабнучи, доки хтось  мене не  пожалiє або сам  пан Бог надi
мною змилостивиться, а ще краще -- i  той i той, а як  нi, то я занепаду,  i
мене,  рясно вкритого  мухами, пiдбере полiцейський,  i повезе далеко, а вас
замiсть мене залишить, i перед вами буде все те, що в мене давно уже позаду,
i те, що лежить  нинi  передi мною, еге-ге, усе, що лежить нинi передi мною.
Було  це  влiтку. Вдома були три чоловiки:  хазяїн, якого, як ви знаєте,  ми
звемо паном Нотом, управитель на iм'я, здається,  Вiнсент, i слуга молодший,
у тому лише значеннi, що вiн прибився до нас нещодавно, якого звали, якщо не
помиляюся,  Вальтер. Перший  з них є тут, якщо не лежить  у своєму лiжку, то
сидить у кiмнатi. А другого,  себто Вiнсента, вже тут немає, з тiєї причини,
що як  тiльки я прийшов,  вiн  подався геть. А третього,  Вальтера, теж  тут
немає, з тiєї  причини, що як  тiльки Ерскiн прийшов, вiн подався  геть, так
само як i Вiнсент,  коли я прийшов.  Ну а мене, себто Арсена, також уже  тут
немає, з тiєї причини, що як тiльки ви прийшли, я подався  геть, так само як
i  Вiнсент, який  геть подався, коли я прийшов,  так  само, як Вальтер, який
подався геть, коли Ерскiн прийшов. Але Ерскiн, той що прийшов другим з кiнця
i мусив наступного року пiти, так от Ерскiн все iще тут, спить i мрiє, що то
несе  йому  день прийдешнiй,  просування  по службi, якесь нове  обличчя  чи
близький кiнець. Але прийде  новий вечiр, i  свiтло згасне на  небi, i земля
знебарвиться --

     Божий день скiнчився
     Западає нi-iч
     Сутiнковий морок
     Лине навсiбiч

     Еге-ге! Занизько почав, i дверi вiдчиняться назустрiч вiтру чи дощу, чи
сльотi, чи  граду,  чи снiгу, чи мжичцi,  чи бурi,  чи все ще  теплим лiтнiм
випарам, чи непорушнiй кризi,  чи землi,  коли та  прокидається,  чи шелесту
збiжжя, чи листю, що падає в темрявi з рiзної висоти, i не буває такого, щоб
два  листочки  водночас  землi торкалися, потiм вони  якусь  мить,  червонi,
коричневi, жовтi та сiрi, мчать обертом так крiзь темряву, якусь мить,  тодi
збиваються в купи, ось купа i  там оно купа, i так пересуваються, поки їх не
розкидають  ногами  щасливi  дiвчатка  й  хлопчики  по  дорозi  зi  школи  у
передчуттi свята всiх святих, дня негiдника Гая Фокса, Рiздва i Нового року,
еге-ге!  Так,  щасливi хлопчики  i дiвчатка,  якi зачекалися  нового  щастя,
Нового  року,  а потiм злиденнi прибиральники зсипають  їх  у  рипучi вiзки,
зсипають у вигрiбнi ями,  щоб  на наступну  весну з них був свiжий  гнiй,  i
хтось новий прийде, гупне дверима, а Ерскiн пiде. А тодi й ще одна нiч, i ще
хтось новий заходить, i Уот  ще геть, той самий  Уот, який щойно прибув,  бо
кожна  поява несе на  собi печатку зникнення й  кожне зникнення має  печатку
появи,  ось що  мене дратує. А є, iснує  особа,  котра не  з'являється i  не
зникає.  Йдеться  про,  я  гадаю,  ви  вже  здогадались, про мого колишнього
роботодавця,  який  завжди, на бiжучий  час, принаймнi, перебуває на  своєму
мiсцi, немов  дуб чи в'яз, береза  чи ясен  (я називаю  тут саме дуб,  в'яз,
березу та  ясен, бо  саме  цi  дерева першими прийшли на думку), а ми лиш на
деякий час  звиваємо собi  кубельця в його  розлогих  гiлляках. Але  колись,
одного разу i вiн теж з'явився, iнакше б звiдки  вiн тут вродився, i мусить,
гадаю,  рано  чи  пiзно пiти  геть,  хоча  по  ньому  цього  не  скажеш. Але
зовнiшнiсть часто  обманює,  як,  бувало, казала, зiтхаючи, моя бiдна  стара
матуся моєму  бiдному старому татусевi  (бо хiба ж я байстрюк), хоч  я й був
десь  поруч  (вони не приховували вiд мене нiчого).  У вiдповiдь  мiй бiдний
старий  татусь,  а  слова  його  й  досi  бринять  у  моїх  вухах,  зiтхав i
погоджувався, кажучи,--  на  все  воля Божа,-- пiсля  чого  моя бiдна  стара
матуся тоном, що й  досi  часто  менi вчувається,  схвально зiтхала й цiдила
крiзь зуби: амiнь. Бо  хiба будь-яка поява, зникнення чи печатка не є появою
кудись, зникненням звiдкiлясь, печаткою певної мети, ознакою певного задуму?
Та  й  що  таке є печатка зникнення, пiд час якого  ми  з'являємось, печатка
появи, пiд  час якої ми зникаємо, печатка появи i зникнення, пiд час яких ми
чекаємо,  як на печатку  задуму, того задуму, котрий сушить бруньки,  сушняк
обкидає масними бруньками, i раз по раз вибухає вислим але соковитим цвiтом?
Як вам цi мiркування? Непогано, правда, зважаючи на мої обставини? Та й хiба
ця поява не була нашою появою, хiба це буття не є нашим буттям, це зникнення
чи  не буде  воно  й нашим зникненням, себто появою, зникненням  i буттям  у
суцiльному обеззадум'ї? І хоча, на перший погляд, я  зараз зникаю, охоплений
обеззадум'ям, разом з тим, коли я з'явився, обеззадум'я було не меншим, одне
слово, задум мiй зараз,  коли я зникаю, й  тодi, коли я  з явився, лишається
той самий, без змiн, той самий, а рiзниця полягає в тому, що тодi вiн був ще
живий, а зараз вiн мертвий, або як кажуть англiйцi, що раз батька в  лоб, що
сiм  -- рiзниця невелика. Чи,  може,  так i  казати не вiльно? Чи то  є суто
iрландське прислiв'я? Але повернемося до Вiнсента та Вальтера, якi були десь
iз вас  заввишки й завгрубшки --  дебелi такi, кощавi, затурканi, пошарпанi,
виснаженi доходяги з гнилими iклами й вiчно червоними шнобелями -- наслiдок,
як  вони  вважали, надмiрної самотностi  --  так само, як  i  я скидаюся  на
Ерскiна,  а Ерскiн --  на мене, чоловiка  маленького,  опецькуватого,  добре
пошарпаного, соковитого або масного, улесливого, кривоногого  i з гладеньким
задком спереду  i гладеньким черевцем iззаду, бо хiба iснує гладенький задок
попереду  без  гладенького   черевця  ззаду?  Існує  думка,  що  Ноту  нiхто
непотрiбен, нi  помiчники, нi  прислуга, однак через те  що вiн  мусить мати
помiчникiв i прислугу, бо сам за  собою  доглядати не здатен, то подейкують,
що  вiн  волiє мати  обмежену  кiлькiсть  маленьких, гладеньких,  пошарпаних
виснажених,  соковитих,  череватих  товстозадих   службовцiв,  аби  тi  йому
допомагали й  прислужували а як нi,  то буквально кiлькох  дебелих, кощавих,
затурканих, добре  пошарпаних напiвживих гнилозубих, червононосих служникiв,
якi б  дбали про нього, хоча при цьому ходять чутки,  нiби вiн  за браком як
тих,  так , тих мiг би задовольнитися обслуговуючим персоналом  iншого  типу
заквасу i замку,  iнших  параметрiв, таких  рiзноманiтних як,  з одного боку
Вiнсент та Вальтер,  а з iншого  -  Ерскiн та  я, хоча  це не  вкладається в
голову щоб вони поралися бiля нього i, головне, щоб вони були i пошарпанi, i
затурканi, i щоб було їх мало, бо вiн полюбляє пошарпанiсть, i затурканiсть,
i мализну, якщо взагалi про нього можна сказати, що вiн щось полюбляє,  хоча
менi й доводилося  iз джерел  гiдних вiри чути, нiби якби вiн раптом лишився
без цiєї пошарпаностi, мализни i затурканостi,  то залюбки б обiйшовся й без
них  i сам собi дав би раду, ще й пишався б цим. Але факт лишається  фактом:
вiн  завжди  мав,  з  одного  боку,  дебелих,  кощавих,  затурканих,   добре
пошарпаних виснажених доходяг з гнилими зубами й червоними шнобелями, таких,
як  ви,  а  з iншого -- маленьких,  опецькуватих, пошарпаних, соковитих  або
масних, улесливих, кривоногих,  гладкозадих  череванiв,  таких,  як  я,  щоб
завжди були напохватi. А якщо воно колись i було iнакше, то усяка згадка про
це вже давно зотлiла,  розмаяла на вiтру i зникла. Бо нi Вiнсент, нi Вальтер
не були першими, та де! Перед ними були Вiнсент i ще один, чиє iм'я я забув,
тодi ще один, потiм другий, чиї iмена я також забув, перед ним -- ще один, я
забув i його iм'я, тодi iнший, iменi його я  зроду не знав, перед ним був ще
один, теж я зроду  не знав його iменi, перед ним  був такий собi,  чиє  iм'я
Вальтер не мiг  пригадати,  перед ним  ще  один,  чиє iм'я  Вальтер  не  мiг
пригадати, i ще один, чиє iм'я Вальтер  також не  змiг пригадати, i ще один,
чиє iм'я Вальтер також не мiг пригадати, а перед ним той,  чиє iм'я  Вальтер
нiколи не знав, тодi iнший, чиє iм'я Вальтер нiколи не знав, тодi iнший, чиє
iм'я навiть Вiнсент  не  змiг пригадати, перед ним  iнший,  чиє  iм'я навiть
Вальтер не змiг  пригадати, i ще один, чиє iм'я навiть Вальтер знову не змiг
пригадати, до нього був той, чиє iм'я  Вiнсент також не змiг пригадати, i ще
один,  iм'я якого  Вiнсент  зроду-вiку  не  знав,  i  так далi,  доки  через
обмеженiсть людської пам'ятi  остання  згадка  не  щезла.  Так хтось  когось
завжди  витiсняв,  хоча  "витiсняти",  може, й  не  зовсiм доречне  слово, у
кожному разi, так як  ви  мене витiсняєте, так  i  Ерскiн  -- Вальтера, я --
Вiнсента, Вальтер -- того, що я iменi його не пам'ятаю, Вiнсент -- того, чиє
iм'я я  також  забув, i того, чиє iм'я  я знову  ж  таки забув, i того, що я
зроду не знав його iменi, i того,  чиє iм'я я  також забув, i того, чиє iм'я
Вальтер не мiг  згадати, i iншого, чиє iм'я я нiколи не знав, того, чиє iм'я
Вальтер теж не пригадує, i той,  iнший, чиє  iм'я Вальтер  не пригадує i чиє
iм'я зроду не знав, i той, iм'я котрого Вальтер також не мiг пригадати, той,
чиє iм'я забув  навiть Вiнсент, i той,  чиє iм'я Вальтер зроду не знав, той,
чиє  iм'я Вiнсент  i той  не  згадав, i той,  чиє  iм'я  навiть  Вiнсент  не
пригадав, бо  зроду-вiку не  знав його, i  так далi,  доки остання згадка не
щезла  внаслiдок  марностi людських бажань. Але,  якщо  покладатися на  усну
традицiю,  яка передається ротом  за допомогою слiв вiд  одного поколiння до
наступного  або,  як це частiше трапляється,  через  одне  поколiння, то  не
викликає  сумнiву, що всi служники, пам'ять  про яких ще не повнiстю зникла,
хоча  iмена  їх  вже   нiхто  не  пам'ятає,  були  або  дебелими,  кощавими,
затурканими,   виснаженими,  гнилозубими,  червонопикими   доходягами,   або
маленькими, опецькуватими,  пошарпаними,  масними, кривоногими,  засаленими,
товстозадими  череванями.  Все це,  якщо тiльки,  звичайно, раптом  не  буде
доведено, що серед тих, про кого не лишилося жодної згадки, були не такi, як
ми, свiдчить  на користь iснуючої гiпотези, за якою пан Нот несе в собi щось
таке, що привертає  до нього людей, яким  хочеться  бути  поруч  i дбати про
нього, а  саме людей двох типiв, i тiльки їх, тобто, з одного боку, дебелих,
кощавих, затурканих, виснажених, пошарпаних, покалiчених, з хворими зубами i
великими  червоними  шнобелями,  а  з  iншого  --  маленьких,  опецькуватих,
затурканих, пошарпаних, масних або соковитих, i  кривоногих,  з кругленькими
задами i  черевцями,  якi стирчать у  рiзнi боки, а якщо поглянути  з iншого
боку, то можна сказати, що  люди  цих  двох типiв мають у собi щось таке, що
штовхає їх до пана Нота, примушує бути поруч iз ним, доглядати за ним, хоча,
знову ж таки, не виключено,  що якби нам дали змогу як слiд дослiдити кiстяк
когось iз тих, невiдомих, вiд кого не те що iменi, але i найменшої згадки не
залишилося,  того, скажiмо, чиє iм'я навiть  той, чиє  iм'я  навiть  Вiнсент
(якщо його саме так звали) нiколи не знав, то хто знає, може, вiн виявився б
абсолютно вiдмiнним  типажем i був  би нi дебелим, нi маленьким, нi кощавим,
нi опецькуватим, нi затурканим, нi пошарпаним, нi виснаженим, нi  соковитим,
нi гнилозубим, нi  череватим, нi червононосим, нi вислозадим, i хто знає, не
виключено,  усе  може бути. 3 самого початку я знав, що всупереч моїй волi i
об'єктивним  потребам, не  матиму  достатнього  часу  для подiбних пояснень,
однак я  вважав, справедливо  чи  хибно  --  то  вже  iнша справа,  за  свiй
обов'язок не мовчати про це, для того  хоча  б, щоб  ви добре собi затямили:
при  панi Нотi для повного  задоволення його потреб, якщо,  кажучи про  пана
Нота, доречно вживати слово "потреби", завжди є i було не бiльше й не менше,
а рiвно  два служника, один iз яких завжди, наскiльки ми бачимо, був кощавим
i так далi, а iнший -- опецькуватим  i тому подiбне, як це було у випадку  з
вами i  Арсеном,  пробачте з  вами  та Ерскiном, нi,  то обидва  могли  бути
кощавими  i  так далi  (подивимося, хоча  б, на  Вальтера  та Вiнсента)  або
гладкими  й  тому подiбне  (вiзьмiть  хоча  б  Ерскiна та  мене),  але вкрай
необхiдно,  як свiдчить досвiд,  щоб  iз двох  служникiв, що  так ревно,  не
знаючи втоми,  упадають бiля пана Нота, один або другий або обидва були  або
кощавими i  так  далi, або гладкими i тому  подiбне,  правда, якби ми  могли
мандрувати часом у зворотному напрямку i з такою ж легкiстю, як ми мандруємо
простором, то не виключено, навiть дуже iмовiрно, що ми там могли б надибати
двох або менше, якщо й не бiльше, таких служникiв, чоловiка чи жiнку, або як
жiнок,  так i чоловiкiв, не те, щоб  кощавих  i так далi, але й не гладких i
тому подiбне, якi б  гасали, гнанi любов'ю, котра  не  вiдає втоми,  довкола
пана  Нота.  Але,  на  жаль,  розводитися  на подiбнi  теми  довше, глибше й
повнiше,  при всьому моєму бажаннi, немає нiякої змоги.  І рiч не в тiм,  що
менi  бракує мiсця, нi в якому  разi. І не в тiм, що  часу забракло, нi,  не
забракло. Але я вже чую, як вiтерець сновигає туди-сюди, i в  курнику сонний
пiвень тривожно скидається Але я вже, гадаю, i так  усе сказав, аби запалити
вогонь у головi вашiй, тепер його не загасить нiщо i  нiколи,  хiба що цiною
неймовiрних зусиль. У менi цей вогонь запалив Вiнсент, у ньому -- Вальтер, а
в комусь iншому -- ви, хоча цього й не скажеш, подивившися на вас. Звичайно,
всього, що я знаю, я вам  не сказав, як людина доброї вдачi, доброї волi, не
надто сувора, а навпаки, поблажлива до мрiй середнього вiку, якими колись  i
я марив,  Вiнсент теж не  повiдав  менi  всього  свого  часу, як  i  Вальтер
Ерскiну,  як i  iншi iншим,  бо саме тут кiнчається наша добра  вдача, добра
воля i наша поблажливiсть до мрiй середнього вiку, якими колись i ми марили,
хоча нинi з вуст наших вряди-годи вириваються досить гiркi  ба й блюзнiрськi
словечки та вирази, а все через те, що нашi знання сильно вiдгонять тим,  що
так зручно було оголошено невимовним чи пак несказаним, i ось тепер будь-яка
спроба вимовити його чи сказати  про нього приречена  на невдачу, приречена,
так,  приречена на невдачу. Чому ж тодi  я, навiть я,  самотньо прогулюючись
серед  цього  казкового  гарного  саду  пiд  час  потом  i  кров'ю  добутого
перепочинку, знову i знову силкуюся сформулювати цю солодку нектароподiбну i
--  еге-ге!  --  вiд себе додам, непотрiбну  i абсолютно марну мудрiсть, яка
дiсталася  так не просто i якою я сповнений, так  би мовити, вiд  голови  до
п'ят, через що я тепер їм, i  п'ю, i вдихаю, i  видихаю, i байдикую мудрiше,
нiж  будь-коли  як Тесей, що цiлує  Арiадну, або Арiадна,  яка  цiлує  Тесея
напередоднi кiнця, знову  i знову силкуюся сформулювати,  i все марно, попри
красу краєвида, оселi,  зеленого  морiжка  перед нею,  галявини i  альтанки,
яскравої днини, i тихого затишку, i погойдування пустотливого  вiтру, який з
дивовижною мудрiстю  колисає мене взад-вперед серед  цих мальовничих принад.
Ну, все, що я  мiг сказати, або  частину того, i  гадаю, що то  була  досить
суттєва частина, я щойно сказав i наскiльки дозволяли обставини i мої власнi
сили ввiв вас у курс справ. А тепер,  упродовж тiєї дiлянки шляху, що лежить
мiж вами та мною, вашим порадником  буде  Ерскiн,  який крокуватиме поруч, а
далi  i  до кiнця  ви мандруватимете самотужки або в супроводi  тiней, i цей
шматок, якщо  нашi дороги  десь  у чомусь подiбнi, буде найкращим  з  усього
маршруту, принаймнi не  найнуднiшим, хоча в нас нiч западає так  швидко,  що
ноги не встигають од неї, як слiд перечепитися. А тепер даруйте менi всє, що
я  мовив не так, i  все, що  я мовив так, i все, про що я змовчав. До того ж
даруйте менi все, що я зробив не так, i все, що зробив гак, i все, що я й не
думав робити. І завше про мене  думайте, прошу вас - сучi гудзики! - думайте
i даруйте, коли що не так, якщо хочете, щоб i вам дарували огрiхи вашi, хоча
менi особисто байдуже,  подарують менi мої огрiхи чи злостиво плюнуть услiд.
Бувайте здоровi.
     Деякий  час  його не  було, тодi вiн з'явився знову, щоб подивитися  на
Уота, став  боком  у дверях, не зводячи очей  з Уота, i  Уот  побачив, як за
спиною його попередника вiдчинилися дверi будинку, побачив темнi кущi, а над
ними,  високо  в небi,  те,  що здалося йому вже ще одним днем. Уот втулився
очима в те, що здалося йому вже ще  одним днем, i чоловiк, що  стояв боком у
дверях кухнi  i дивився на нього, став двома чоловiками, що стояли  боком  у
двох кухонних дверях i дивилися на нього Уот тим часом взяв свого капелюха i
пiднiс його  до  лампи, щоб вирiшити, чи справдi  було те, що вiн побачив  у
вiдчиненi дверi, вже ще одним днем, чи нi, але  поки  вiн дивився, то вся ця
картина взяла i  зникла,  не рвучко, нi, але  й  не  м'яко теж. Її змахнула,
витерла чиясь несуєтна тверда  рука.  Уот сидiв i не знав, що думати.  Потiм
вiн розвернувся  i пiдтягнув  лампу до себе, закрутив  гнiт i дмухнув кiлька
разiв усередину, доки вогонь не згас. Але вiд цього йому не полегшало анi на
крихту. Бо се дiйсно був уже ще один день у далекому нижньому кутi неба, а в
кухнi вже ще одного дня ще не було. Але вiн прийде, Уот знав, що вiн прийде,
прийде тихо  i  неквапно, помалу-малу,  хоче  Уот цього чи нi,  перебереться
через стiну, посуне  у  вiкно, спочатку вiн  буде сiрого кольору, далi почне
яскравiшати,  обростаючи все свiтлiшими барвами, поки десь  довкола дев'ятої
кухню вщерть не заллє  золото, бiлизна та блакить, незамащенi, чистi спалахи
свiтла  нового дня, нарештi,  нового  дня, дня,  якого  нiколи ще  не бувало
нарештi.



     Мiстер Нот був добрим хазяїном, у певному сенсi.
     Напряму з мiстером Нотом у даний перiод Уот не стикався. І справа не  в
тiм, що Уот мусив десь напряму стикатися з мiстером Нотом, нi в  якому разi.
Але вiн гадав, у  даний перiод, що прийде такий час, коли вiн матиме  прямий
контакт з мiстером Нотом, на другому поверсi. Так, вiн гадав, що й  його час
настане, так само, гадав Уот, як закiнчився для Арсена i  щойно  почався для
Ерскiна.  Поки що вiн  працював на  першому поверсi. Навiть  помиї з другого
поверху, якi вiн  мусив щодня вихлюпувати, передавав йому Ерскiн,  спускався
кожного  ранку сходами i передавав  їх йому у вiдрi. Помиї з другого поверху
можна було б  вихлюпувати i без  зайвого клопоту, та  й взагалi без  усякого
клопоту  там же, на другому поверсi.  Але з невiдомих причин нiхто i  нiколи
цього не  робив. Правда й те, що Уот  згiдно з iнструкцiями, мав вихлюпувати
помиї не  так, як вихлюпуються  звичайнi помиї, але у садку,  до схiд сонця,
або на заходi, обережно  виливаючи їх на клумбу  з  братками, коли надходить
їхнiй час,  або на клумбу з  трояндами,  коли  надходить  їхнiй час,  або на
грядку  з селерою, коли  надходить  її час, або  у  теплицю з  помiдорами та
iншими овочами,  коли  надходить їхнiй  час,  i  так далi,  не будь-де, а на
городi,  на клумбу, в садок, пiд молодi,  гiнкi й спраглi овочi, саме  тодi,
коли  тi цього  потребують, за винятком, ясне дiло, морозу, снiгу, коли  той
лежить на грунтi, або калюж пiсля дощу. У цих випадках вiн мусив вихлюпувати
помиї на купу гною.
     Але Уот не  був  настiльки вже легковажним, щоби  повiрити,  нiби помиї
мiстера Нота не  вихлюпуються  на другому поверсi  (а  технiчно  це  було  б
набагато  простiше)  саме з цiєї причини. Нi,  таке пояснення висувалося лиш
про людське око, так, для годиться.
     Характер,  що  подiбнi  iнструкцiї  не  розповсюджувалися  на  помиї  з
третього  поверху,  тобто Уотовi та Ерскiновi помиї.  Тут кожен спускав свої
помиї  власноручно.  Ерскiн -  свої,  Уот  - свої,  i  мiг лити їх  де  йому
заманеться. Кожному  з  них, однак,  натякнули,  що змiшувати  свої помиї  з
помиями другого поверху офiцiйно не заборонено, але вельми не бажано.
     Отже  Уот майже не  бачив мiстера Нота. Мiстер Нот дуже рiдко спускався
на перший поверх, хiба що коли заходив до їдальнi попоїсти чи коли перетинав
примiщення перед  прогулянкою в саду або  пiсля  неї.  Та  й Уот  на другому
поверсi майже не бував, хiба що коли вранцi перед роботою спускався  долi по
сходах або ввечерi пiдiймався до себе, щоб лягти спати.
     Уоту не  випадало бачити  мiстера  Нота  навiть у  їдальнi, хоча  вiн i
вiдповiдав за стан їдальнi i за сервiрування столу для мiстера Нота. Причина
цього з'ясується, коли дiйде черга до розгляду  вельми складної i делiкатної
справи - приготування їжi для мiстера Нота.
     Це однак не означає, що в цей перiод Уот мiстера Нота не бачив, тому що
вiн  його поза всяким сумнiвом  бачив.  Інколи  вiн бачив, як той,  iдучи зi
свого помешкання  на другому поверсi  до  саду або з саду  до себе, проминав
перший  поверх, i в самому  саду вiн  його  добре  бачив.  Але  цi  рiдкiснi
з'явлення мiстера  Нота i те враження, якi вони  справляли на Уота,  будуть,
дасть Бог, детально описанi свого часу.
     До будинку  майже нiхто не заходив.  Лучалися, правда,  купцi, старцi i
перехожi  торговцi.  Дуже  рiдко  до  них  навертався   поштар,  щирогречний
добродiй,  що звався  Северн, який  кохався на танцях i був великий  знавець
хортiв.  Вiн приходив завжди надвечiр, легкою  ходою, з собакою, щоб вручити
конверт iз  рахунком або  лист  вiд  котрогось  iз прохачiв. Телефон дзвонив
рiдко, а коли  дзвонив, то йшлося про неважливi справи, про ремонт  крана чи
даху, про доставку харчiв, але всi цi  питання,  щоб не  турбувати  хазяїна,
вирiшував Ерскiн, а iнколи навiть Уот.
     Мiстер Нот, як здавалося Уоту, нiкого не бачив, нi з ким  не розмовляв.
Але Уот був достатньо розумний i не робив iз цього нiяких висновкiв.
     Але  цi першi миттєвi враження вiд господарства мiстера Нота, так само,
як i  незначнi  впливи iззовнi, що iнколи  позначалися i на ньому, без  них,
зрештою, неможливе функцiонування жодного  господарства, одне слово, всi  цi
питання ми, сподiваємося, ще розглянемо нижче  й детальнiше i розберемо, якi
з них мали  для  Уота значення  i чому, а якi  -  нi.  Зокрема, слiд було  б
придивитися й щонайпильнiше  до садiвника, такого собi мiстера Грейвза, який
через чорний хiд  двiчi, ба й  тричi на  день заходив до господи,  хоча його
поява навряд чи щоб кидала якесь свiтло на мiстера Нота, на Уота або на того
ж мiстера Грейвза.
     Але навiть там, де Уот не бачив нiякого свiтла, навiть тепер, зблизька,
навiть iз мiкроскопом, там для iнших воно могло б сяяти дуже яскраво. А от з
погляду Уота,  чи кидали його  стосунки  з  мiстером Грейвзом або  з  рибною
перекупкою свiтло на мiстера Нота, та й на самого Уота, чи нi? Про це вiн не
казав  нiчого. Але виключати цього  нi  в  якому разi  не можна. Мiстер  Нот
нiколи, наскiльки Уот мiг судити, не залишав своєї  господи. Уот  гадав, що,
якби мiстер Нот десь вийшов, то вiн, Уот, це обов'язково помiтив би. Але вiн
не виключав  можливостi того, що мiстер Нот  мiг залишити свою господу, хоча
вiд цього Уот не робився анi на клепку мудрiший. Але  мала iмовiрнiсть того,
що,  з одного  боку, мiстер Нот  мiг залишити свою господу, а, з  iншого, що
подiбний крок мiг пройти поза увагою загалу, здавалося Уоту цiлком слушною.
     Лише одного разу за весь перiод Уотової служби на першому поверсi через
порiг  будинку  переступила  нога чужинця,  себто нога, яка  не  належала нi
мiстеровi Ноту, нi Ерскiну, нi Уоту, бо, як бачив Уот, у маєтку мiстера Нота
всi були  чужинцями, опрiч самого мiстера Нота  i  тих,  хто в  даний перiод
служив йому.
     Таке блискавичне втручання сталося невдовзi по тому, як Уот влаштувався
тут. Почувши стукiт, вiн, як i ведеться в подiбних випадках, вiдчинив  дверi
i побачив  перед собою,  як вiн  збагнув  потiм, двох  чоловiкiв,  одного  -
похилого,  другого - середнього вiку,  що стояли,  тримаючи  один одного пiд
ручку. Молодший iз них сказав:
     - Ми - Голи, батько й  син,  i  ми пройшли пiшки, звернiть на  цей факт
увагу, весь шлях вiд мiста до вас, щоб направити пiанiно.
     Вони прийшли вдвох i стояли так, пiд ручку, тому, що батько був слiпий,
подiбно до багатьох людей його  професiї. Бо, якби батько був зрячий, вiн не
тримав би синову руку i не тягав би його  з собою на виклики, нi, вiн би дав
йому волю, щоб той займався власними  справами. Так думав Уот, хоча обличчям
своїм батько на слiпця не скидався i поведiнкою теж не скидався, хiба що вiн
сильно  спирався  на руку сина, немов без його пiдтримки  не мiг ступити  нi
кроку. Але це  могло бути  наслiдком перевтоми або шкутильгання, зумовленого
похилим вiком.  Уот не помiтив  нiяких ознак родинної подiбностi  мiж  двома
чоловiками, однак вiн знав, що перед ним стоять син i батько, бо вони ж самi
допiру про це сказали. А, може, вони лише вiтчим i пасерб. Ми - Голи, вiтчим
i  пасерб -  саме такi слова їм треба було б сказати.  Але вони, i  це також
цiлком природно,  вибрали iншi слова. Хоча вони  могли  б бути  i справжнiми
батьком i сином,  навiть при такiй повнiй несхожостi, чом  би  й нi, ще й як
могли б.
     Це  ж  треба, сказав Уот, щоб  мiстеру Голу так  пощастило.  Завжди має
напохватi сина, з такими манерами, такого щиро вiдданого. Подивившися на те,
як  вiн стоїть поруч, хоча  мiг би спокiйно заробляти  грубi грошi деiнде, i
зразу згадаєш  про традицiйну гiрку  долю  слiпих музикантiв-направникiв, за
яку не грiх як слiд приплатити.
     Провiвши їх до музичної кiмнати i залишивши там, Уот засумнiвався, а чи
правильно  вiн щойно вчинив. Вiн  вiдчував, що все  тут гаразд,  але не  мав
певностi. Може, лiпше  було б узяти i  викишкати їх геть? Уоту здавалося, що
пускати слiд усякого,  хто з  незворушною мiною вимагає, щоб його пустили до
будинку  мiстера Нота, якщо, звичайно, на цей випадок  не  iснує протилежних
iнструкцiй.
     Музична кiмната  була великим,  бiлим, порожнiм покоєм. Пiанiно  стояло
впритул  до самого вiкна. На камiннiй полицi височiла голова та шия з гiпсу,
дуже бiла, композитора Букстерхуде. На  стiнi, причеплений до гвiздка, немов
дохла пташка, висiв раванастрон.
     Через  якийсь час,  приготувавши  легку  закуску,  до музичної  кiмнати
повернувся Уот з тацею в руках.
     На  його превелике здивування пiанiно направляв  мiстер Гол-молодший, а
зовсiм не мiстер Гол-старший. Мiстер Гол-старший стояв посерединi кiмнати i,
здається,  слухав.  Це однак зовсiм  не означає,  подумав Уот,  що справжнiй
настроювач пiанiно - це мiстер Гол-молодший, а мiстер Гол-старший  - це так,
бiдний  старий  слiпець,  якого  найняли  для  такої  справи,  нi, зовсiм не
означає. Це, либонь, означає, що мiстер Гол-старший, вiдчуваючи, що  недовго
йому ще  топтати ряст,  i прагнучи, щоб синок пiшов його  слiдами, квапиться
передати йому всi свої навички i секрети, поки ще є час.
     Доки  Уот роззирався,  де  б йому пристроїти тацю,  мiстер Гол-молодший
закiнчив роботу. Вiн приладнав кришку до пiанiно, поскладав свої iнструменти
i пiдвiвся.
     Мишi повернулися i все прогризли, сказав вiн.
     Старий нiчого не вiдповiв. Хоча, може, Уот i не почув.
     Дев'ять глушителiв лишилося, сказав молодший, i стiльки ж молоточкiв.
     Але, сподiваюся, не тих самих, сказав старший.
     Тiльки в одному випадку, сказав молодший.
     Старий нiчого на це не вiдповiв.
     Струни посiклися, мов волосся, сказав молодший.
     Старший нiчого й на це не вiдповiв.
     Гаплик пiанiну, сказав молодший, це - точно.
     І направнику також, сказав старший.
     І пiанiсту також, сказав молодший.
     Це  був чи  не  головний  iз випадкiв,  свiдком яких став Уот  у раннiй
перiод своєї служби у будинку мiстера Нота. У якомусь значеннi вiн нагадував
усi iншi неординарнi  випадки, якi  йому пропонувало життя пiд час  служби у
мiстера Нота. Про деякi з них, нiчого не додаючи i не  вiднiмаючи, мова пiде
нижче, а про Деякi - нi. Цей випадок нагадував iншi в тому розумiннi, що вiн
продовжувався й пiсля свого завершення, розгортаючись у  головi вiд  початку
до  кiнця, знову  у мерехтливому перехрещеннi своїх  свiтлих  i притьмарених
епiзодiв,  у  переходах вiд  нiмоти  до  звуку  й вiд звуку  до  нiмоти,  не
пропускаючи жодного поруху, жодної нерухомостi  напередоднi  всякого руху  i
пiсля нього, жодного iз прискорень, гальмувань, пiдходiв i вiдходiв, з усiма
подробицями,  випадковими  i ритуальними,  нi  на  крок не  вiдступаючи  вiд
непорушно-примхливих законiв факту, вiд того,  як  воно було насправдi.  Цей
випадок  нагадував  iншi  тим,  як невiдпорно  i  владно  вiн формував  свiй
гнучкий, пластилiновий змiст, а потiм, захопившися грою свiтла, звуку, ритму
та силових полiв, поступово втрачав усяке, бодай поверхове, найелементарнiше
значення.
     Так i  ця сцена  в  музичнiй  кiмнатi за участю  родини  Голiв невдовзi
втратила  для  Уота  всякий  зв'язок  iз  ненаправленим  пiанiно,  з  дивною
парочкою, з професiйно-технiчним боком справи i будь-яким змiстом, якщо вона
й  мала його  колись, i  перетворилася  на  суцiльну  гру  свiтла  з тiлами,
нерухомостi з рухом, мовчанки зi звуком, однiєї розумової гри з iншою.
     Непевнiсть i крихкiсть зовнiшнього значення сильно вплинули на Уота,  i
вiн заходився шукати якесь значення рiзних подiй i явищ, пильно вдивлявся  у
те, як  саме цi  подiї вiдбувалися i який залишали по  собi образ. При цьому
його могло о задовольнити й найбiльш примiтивне i найнеймовiрнiше пояснення,
бо iз  чотирнадцяти-п'ятнадцяти  рокiв вiн нiде не  бачив  нiякого  символу,
нiчого не тлумачив, а все  своє  доросле життя скнiв,  що правда то  правда,
серед речей поверхових i, як на нього, то геть однозначних.
     Дехто бачив спочатку тiло, а потiм кiстяк, iншi спочатку кiстяк, а тодi
вже тiло,  тi взагалi не  бачать кiстяка, а тi -  тiла, iзмалку i до останку
так i не бачать тiла. Але Уот, хоч що вiн бачив, то бачив  одразу, з першого
погляду, це йому вистачало, цього було йому  достатньо, бiльш нiж достатньо.
Із  чотирнадцяти -  п'ятнадцяти  рокiв  вiн,  буквально, не  зазнавав нiчого
такого,  про що  б,  озираючись,  не  мiг би  з чистим сумлiнням сказати:  а
сталося  ось   що.  Вiн  мiг  пригадати,  без   особливого,  треба  сказати,
задоволення,  так  нiби це  було  щось буденне,  рiзнi  яскравi  моменти  та
епiзоди, коли, скажiмо, посеред лiсу перед ним уродився його небiжчик-батько
з пiдвернутими вище колiн  холошами  i зi шкарпетками  в руках; коли,  вкрай
здивований,  вiн почув голос,  що у  надзвичайно брутальних виразах закликав
його пiти з  дороги i  ледве встиг  вискочити з-пiд колiс важкого воза, або,
коли вiдпливши далеко вiд берега, у човнi, сам на сам  iз  морем вiдчув десь
зовсiм  поруч,  як  квiтне  й пахтить смородина;  або  такий епiзод:  стара,
делiкатна,  шляхетного  виховання  ледi,  словом,  безпрограшний  варiант  з
ампутованою вище колiна ногою, жiнка, до  якої  вiн частенько, разiв зо три,
пiдсокирювався, вiдстiбає свiй дерев'яний протез i кладе  у  бiк  костур. Не
можна  сказати,  щоб  батьковi холошi, наприклад,  хотiли  прорватися  крiзь
зовнiшнiй бiк речей i  подiй, млявих, сiрих i, очевидно, позбавлених всякого
змiсту, або, що батьковi ноги все  поривалися зникнути серед  своїх кумедних
властивостей, нi в якому разi, але рiч у тiм, що батьковi ноги  й  штани, як
вони йому тодi, у лiсi, примарилися i згодом закарбувалися  в пам'ятi,  таки
лишалися саме ногами i штанями, а не чимось там  iншим, i не просто ногами i
штанями, а саме  батьковими ногами i штанями,  що не мали нiчого спiльного з
усiма iншими ногами i штанями,  яких Уот  набачився досхочу i якi вiн уже не
пов'язував нi з тими двома чоловiками, котрi прийшли направити пiанiно, нi з
роботою їхньою, нi зi звичайними  фразами, якими люди обмiнюються в подiбних
випадках,  нi  з  тим, як  вони  пiшли,  а все  ще  здавалося  йому  далеким
вiдгомiном  чогось колись десь  почутого i призабутого.  А епiзод  з Голами,
навпаки, наче мить  iз чужого життя, кимось кепсько переказана й не до кiнця
почута, хутко поринула у непам'ять.
     Так Уот i не знав, що ж,  власне,  сталося.  Хоча вiн, чесно кажучи, не
дуже-то тим переймався. Просто вiн вiдчував, що йому треба знати, що тодi-то
сталася отака-то  подiя, щоб у разi  потреби можна  було сказати:  так, так,
пригадую, все було саме отак.
     Живучи  у  будинку мiстера  Нота,  Уот  вiдчував  цю  потребу  мало  не
повсякчас,  хоча й  не  завжди  мiг її  задовольнити.  Бо  слiдом за Голами,
батьком i сином, посунули iншi  герої подiбних дрiбних  подiй,  тобто подiй,
зовнi надзвичайно блискучих, але сенс i мету яких годi було  зрозумiти. Уоту
жилося б  у  мiстера Нота  краще,  якби  цих  подiй  не  було, або, якби вiн
ставився  до них спокiйнiше, тобто,  якби цей  будинок належав не  мiстеровi
Ноту, а комусь iншому, або,  якби це був не  Уот, а хтось iнший.  Бо подiбнi
подiї  траплялися  тiльки  тут,  у  будинку  i  садибi  мiстера  Нота,  так,
принаймнi, Уоту здавалося. Крiм того, Уот не  мiг  їх сприймати однозначно i
бачити в них тiльки забавки, в якi час грається з простором, хапаючись то за
такi, то за сякi iграшки, а  завдяки  своїй непересiчнiй вдачi змушений  був
прискiплюватися, що ж воно все  означає. Точнiше, не що означає,- вдача його
не була настiльки вже  непересiчна, нi,- вiн  потихеньку, але наполегливо  i
винахiдливо  весь час  прискiплювався, до якого значення можна було б усе це
звести?
     Але як збагнути подiбний пошук значення  i повну  байдужiсть до  нього?
Куди такий пошук  веде?  Питання складнi  й делiкатнi. Бо, коли Уот  нарештi
заговорив про цей час, а це було вже  бозна-коли, то цi спогади виявилися, з
одного  боку,  менш  чiткими  i ясними, нiж йому хотiлося, з iншого, занадто
рiзкими й яскравими, щоб йому подобатися. Додайте до цього його прикрозвiсну
нездатнiсть  адекватно  вiдтворювати почуття,  якi  вiн  колись  зазнавав  у
певному мiсцi, за  певного стану здоров'я, зважте, крiм того,  що й час  той
минув,  i  мiсце лишилося  десь позаду, i тiло  у боротьбi звикло до  зовсiм
iнших  обставин. Додайте до  цього й туманнiсть,  з  якою Уот висловлює свої
думки, швидкiсть, з якою вiн ними сипле, та ексцентричнiсть його синтаксису,
засвiдчену на письмi. Додайте  до цього  життєвi  умови,  за  яких  цi думки
висловлювалися. Додайте до  цього  небажання  сприймати його  з боку тих, до
кого вiн звертався i  хто мав би його пiдтримати. І тодi, може, ви збагнете,
як тяжко Уот бiдкався, заганяючи у слова не тiльки цей конкретний випадок, а
й весь свiй досвiд перебування i служби у господi мiстера Нота.,
     Але перш нiж  вiд Голiв, батька та сина, перейти  до речей i подiй менш
суперечливих або хоча б не таких марудних, годилося б  звести докупи все те,
що  ми знаємо з цього  приводу.  Бо поява Голiв, батька i сина,  була першим
типовим  випадком iз цiлої низки подiбних пригод. І ми  ще далеко не все про
них тут сказали. Багато чого було тут мовлено, але не все.
     Хоча, з iншого боку, не будемо твердити, що про Голiв,  батька  i сина,
можна ще довго розводитися, нi в якому разi. З цього приводу лишилося тiльки
зазначити  три-чотири  моменти. А  три-чотири моменти -  то  це є  дрiбниця,
порiвняно з тим, що можна було б знати-вiдати i сказати про це, але  що  тут
тепер балакати.
     У випадку з  Голами, батьком i  сином, так само, як i  в iнших подiбних
випадках, Уота  прикро  вразило  не те, що  вiн не  второпав, що ж,  власне,
сталося,  бо  це його нiколи не обходило, а те, що нiчого не сталося, себто,
те,  що не було нiчим, узяло  i сталося, за всiма, так би мовити, правилами,
та ще й, як йому здалося, весь час продовжувало вiдбуватися  у його  головi,
хоча вiн  не тямив, що воно означає, i наче ясно бачив, що все це коїться не
в  ньому  самому,  а  десь назовнi,  до  нього,  не  про нього, а  воно  все
продовжувало вiдбуватися й  розгортатися крок за кроком, починаючи з першого
(стукiт  у  дверi,  який уже  не  був  справжнiм стукотом)  i до  останнього
(зачинилися  несправжнi  дверi),  не пропускаючи анi  детальки, хоч  би якою
дрiбною,  зайвою, недоречною  чи невчасною вона йому  здавалася. Так, Уот не
мiг  повiрити,  так само,  як  Ерскiн, Арсен, безумовно,  i Вальтер та iншi,
котрi не  могли повiрити повнiстю i остаточно в те, що нiчого  не сталося, i
тому кожна подiбна ситуацiя знову наверталася йому на розум i вiн укотре вже
чув  тi самi звуки,  бачив тi  самi  вогнi,  торкався  до  тих самих  речей,
повертаючись  у часи i мiсця, коли вперше  потрапив до лабiринту цiєї подiї.
Якби вiн повiрив, тодi, як знати, воно, мабуть, не наверталося б бiльше йому
на розум  i вiн би, м'яко кажучи, заощадив би гори роздратування. Але вiн не
мiг у це повiрити, прийняти i  заспокоїтися.  Інколи аж  дивно стає,  де, на
його  думку, вiн перебував? У  парку культури i розваг?  Але, якби,  почувши
стукiт у дверi, вiн  мiг сказати: стукiт, стань стукотом, або: дверi станьте
дверима, подумки, хай тiльки подумки, довго не мiзкуючи, от якби вiн сказав:
так, я пам'ятаю, саме це тодi й сталося, якби вiн мiг це сказати, от тодi б,
гадав вiн, подiя б ця завершилася й бiльше  його не турбувала, так само як i
поява батька з пiдкатаними холошами, черевиками i шкарпетками бiльше його не
турбувала,  бо вiн мiг сказати, коли ця сцена постала перед ним знову:  так,
так,  я  пам'ятаю, було це  тодi, коли батько  з'явився передi мною, у лiсi,
вбраний так, наче  зiбрався переходити через струмок. Але видобування чогось
iз нiчого потребує певної вправностi, а Уоту не завжди це вдавалося. Правда,
не можна сказати, що йому це нiколи не вдавалося, нi, вдавалося. Бо, якби це
нiколи йому не вдавалося,  як би  вiн мiг тодi говорити  про Голiв, батька i
сина, про пiанiно, заради якого вони подолали  весь  шлях iз  мiста, про сам
процес направлення та реплiки, якими вони, працюючи, мiж собою обмiнювалися?
Нi, вiн нiколи не мiг би про це розводитися, якби  воно було геть позбавлено
змiсту вiд початку  i до кiнця.  Бо, перш  нiж  казати щось  про нiщо, треба
уявити собi, нiби воно є чимось, це так  само, як  перш  нiж казати щось про
Бога, треба уявити собi, що вiн є  людиною, чим, тобто ким, вiн, звичайно, i
був, у певному  розумiннi, деякий час, або перш  нiж казати щось про людину,
тепер навiть антропологи  нашi  це усвiдомили, треба  уявити собi,  що вiн є
термiтом. А Уоту, якщо йому iнколи не вдавалося чи вдавалося, як у випадку з
Голами, батьком i сином,  виколупати якесь значення там,  де тим значенням i
не  пахло,  все ж  частiше це  йому нi  вдавалося, нi не  вдавалося. Бо  Уот
вважав, i  небезпiдставно,  що  йому  це  вдавалося,  якщо  вiн  спромогався
розiгнати дрiб'язково скрупульозних бiсикiв,  що посiдали  його, i видобував
якусь гiпотезу. Його  розум був добре принатурений до таких операцiй. Бо для
Уота щось пояснювати було все одно, що  виганяти диявола, i коли ця операцiя
чомусь зривалася, от тодi вiн вважав, що спiймати  значення не вдалося. Коли
ж вибудована  ним гiпотеза пiсля кiлькох застосувань втрачала свою чиннiсть,
замiнялась  iншою, тодi ще однiєю,  яка згодом  виявлялася п'ятим колесом до
возу, тодi вiн оцiнював свiй успiх як  нi те нi  се. Саме це i траплялося  у
бiльшостi випадкiв. Але навести  приклади чи  зразки Уотових вдач, невдач чи
часткових успiхiв  немає  нiякої змоги.  Бо от вiн згадує  хоча  б випадки з
Голами,  батьком  i  сином.  Але  не вiдомо,  про що  йдеться,  про  окрему,
специфiчну  гiпотезу,  створену для  цього випадку,  щоби  шляхом  тлумачень
знешкодити його, про останню за номером, тобто  попередню  гiпотезу,  чи про
якiсь  iншi?  Рiч  у тiм, що, коли Уот  розглядає  подiбний випадок,  вiн не
обов'язково застосовує при  цьому  якусь окрему, специфiчну  або останню  за
номером, тобто попередню гiпотезу, хоча з першого  погляду  так i годилося б
робити.  Чому? А тому,  що  коли котрась iз гiпотез,  за якими Уот працював,
силкуючись зберегти свiй внутрiшнiй спокiй,  втрачала  свою чиннiсть i треба
було її вiдкласти i замiнити  iншою, то траплялося часом таке: гiпотеза, про
яку  тут мова, вiдкладена  i  покладена  десь  вiдпочивати,  знов набиралася
чинностi  i її можна було запускати  в дiло замiсть тiєї,  що вичерпала свiй
термiн  чинностi на певний час, принаймнi. І все це є щирою  правдою. Часом,
навiть,  подив  бере, особливо,  коли Уот  починає  розповiдати  про два-три
окремi  й нiяк i  нiчим, буцiмто,  не  зв'язанi епiзоди,  а  чи  не  є вони,
насправдi, переспiвами одного i того ж епiзоду або ж випадку? Що до  зразкiв
другого, тобто Уотових невдач, то про це, даруйте, не може бути й мови. Бо у
цьому випадку ми будемо мати справу  з подiями, iз яких Уот не змiг видобути
анi крихти значення i тому не  мiг про них нi думати, нi говорити, а  тiльки
страждати, коли вони наверталися  знову, хоча може статися, що  вони  бiльше
нiколи не з'являлися, у кожнiм разi, Уот  про них менi не сповiдався нiколи,
а iснували самi по собi десь тихенько, так, наче їх не було.
     І,  нарештi,  повертаючись  до  переказаного  Уотом  епiзоду з  Голами,
батьком i  сином,  слiд вiдповiсти  на  питання,  чи  мав вiн,  цей  епiзод,
попервах, таке вже  велике значення для Уота, потiм  втратив його  i пiзнiше
набув його  знову? Чи  попервах  вiн мав абсолютно протилежне  значення  для
Уота, тодi втратив його, а вiдтак набув знову, вкупi,  можливо, з iншими, що
й  позначилося на поведiнцi Уота? Чи попервах воно  не мало для Уота нiякого
значення i  не мiстило у  собi нi Голiв, нi пiанiно,  а лише безглузду низку
непевних  змiн,  iз  яких Уот, здiйснюючи  самозахист, видобув,  зрештою, як
Голiв,  так i пiанiно? Питання цi дуже  тонкi i  вкрай делiкатнi. Торкаючись
їх,  Уот казав,  що попервах вони мiстили як Голiв, так i пiанiно, але ж вiн
змушений був так заявляти, навiть, якщо  там попервах не  було нi  Голiв, нi
пiанiно. Бо, навiть  якщо Голи i пiанiно  з'явилися  потiм,  все  одно  Уот,
думаючи i розповiдаючи  про  цю подiю, був змушений думати i розповiдати про
неї, як про випадок з Голами та пiанiно. І можна припустити, що Уот нiколи б
не думав i не розповiдав про такi подiї, якби можна було цього уникнути. Але
загалом,  можна,  здається,  сказати,  що  значення,  яке Уот  надавав цьому
конкретному епiзодовi, було часом те саме, що й попервах, потiм  нi, бо воно
було втрачене, тодi знову те саме,  а iнколи абсолютно не те, що попервах, а
часом  воно було таким значенням, що розвинулося еволюцiйним  шляхом,  пiсля
певної  бiльш-менш  тривалої  i клопiткої перерви  з  первiсного,  нульового
значення.
     І ще одне слово з цього приводу.
     Пiд кiнець своєї  служби  в господi  мiстера Нота Уот навчився вiрити в
те, що нiчого  не вiдбувалося, щось  якесь одне iз численних нiчого навчився
терпiти його i навiть якось соромливо i скромно возлюбив його. Але тодi  вже
було запiзно.
     "Тодi" це, власне, i є той  момент,  коли випадок  iз Голами, батьком i
сином,  став  нагадувати  усi  iншi  випадки, з яких вiн був першим,  вартим
уваги. Але казати, як робив вiн, що саме це єднало випадок з Голами, батьком
i  сином,  з  усiма  подальшими  вартими  уваги  випадками,  це вже, мабуть,
занадто.  Бо далеко не  всi  подальшi  вартi  уваги  випадки, свiдком яких у
будинку i, ясна рiч,  на  подвiр'ї  мiстера Нота був Уот,  були саме такими.
Навпаки, деякi  з них  щось  означали з самого початку  i  затято та  вперто
продовжували означати  те  саме до самого кiнця. Так було i  з запахом цвiту
смородини в човнi, i з капiтуляцiєю одноногої мiсiс Уотсон.
     А  на  питання,  у  чому  саме  випадок  з  Голами,  батьком  i  сином,
вiдрiзнявся вiд низки подальших випадкiв, вiдповiсти чiтко  i ясно тепер уже
неможливо. Але в загальних рисах, загалом,  так би мовити, можна сказати, що
рiзниця  ця  не  була  такою  вже  принциповою  i  тому нею  можна  спокiйно
знехтувати. Інколи Уот думав  про Арсена.  Цiкаво, думав  вiн,  що сталося з
качкою. Вiн не бачив, щоб вона виходила з кухнi разом iз Арсеном. Але тодi ж
таки  вiн не помiтив, щоб i Арсен виходив iз кухнi. А, позаяк пташки нiде не
було, нi в будинку, нi  у садку, то Уот припустив, що вона тодi зникла разом
iз своїм хазяїном. Вiн також  питав себе, що мав на увазi Арсен, нi,  про що
вiн торочив того вечора, перед тим, як  пiшов. Бо всi його  заяви влiтали  в
Уотове вухо ривками, а все, що влiтає  у вуха ривками, кепсько второпується.
Вiн збагнув,  звичайно, що Арсен про щось говорив i  звертався, здається, до
нього, але щось таке, втома, мабуть, чи щось iнше,  йому тодi заважало i вiн
не звертав  уваги на ту  промову  i не цiкавився, що воно все означає. Тепер
Уота  це турбувало, бо перепитати Ерскiна вже не було нiякої змоги. І справа
не в  тому, що Уота це дуже  цiкавило, нi,  не цiкавило. Але йому були конче
потрiбнi слова,  якi можна було б ужити,  говорячи  про своє  становище, про
мiстера Нота, про дiм його, про подвiр'я, про свої обов'язки, про сходи, про
спальню, про кухню i загалом  про те  життя-буття, в якому вiн опинився. Уот
опинився зараз серед речей,  якi, навiть якщо й мали свої iмена чи назви, то
так скоро й абикому їх не вiдкривали. І той стан,  у якому  опинився Уот, не
пiдпадав нi  пiд яку класифiкацiю i вiдкидав будь-якi визначення бiльше, нiж
будь-який зi  станiв,  у  якi  Уот  потрапляв,  а вiн  свого часу побував  у
багатьох.  Дивлячися  на  горщик,  наприклад,  або  думаючи  про горщик,  на
будь-який з горщикiв мiстера  Нота, про  будь-який з горщикiв  мiстера Нота,
вiн торочив  пiд нiс собi: горщик,  горщик, i  сам не йняв тому вiри. Не те,
щоб, звичайно,  зовсiм не йняв, але майже  зовсiм. Бо  то не був горщик, чим
бiльше   дивився  вiн,   чим  бiльше  i  глибше  все  зважував,  тим  бiльше
пересвiдчувався, що  нi, то був зовсiм не горщик. Так, вiн нагадував горщик,
був  майже горщиком, але  не був вiн i тим горщиком, про який можна сказати:
горщик, горщик, i  заспокоїтися. І  дарма вiн цiлком  i повнiстю  вiдповiдав
усiм вимогам i виконував усi функцiї горщика, все 'дно не був  вiн горщиком,
i  квит. І оця дивовижна близькiсть, оця  жалюгiдна, але помiтна недотяжечка
до сутi  горщика iстинного  завдавала Уоту  невимовних страждань.  Бо,  якби
рiзниця була бiльш вiдчутна, то Уотiв бiль був би менш пекучий. Бо тодi  вiн
не казав би: Це є горщик i разом з тим не горщик; нi, тодi б вiн казав: це є
щось таке, назву чого я не знаю. Отже загалом Уоту легше було  мати справу з
речами, назви  яких вiн  не  знав,  хоча це також спричиняло бiль, нiж  мати
справу з  речами, назви  яких, старi i десь  зафiксованi, втрачали для нього
свою чиннiсть. Бо, маючи справу з речами, назви яких були йому невiдомi, вiн
зберiгав   надiю,  що   прийде  такий  день,   коли  вiн  їх  дiзнається,  i
заспокоювався.  А  з  речами, якi нагло чи поступово втрачали для  Уота свої
справжнi  назви, сподiватися на таке  не можна  було нi в  якому  разi. Тому
тепер  Уот був певен,  що горщик  лишався  горщиком для всiх  i для кожного,
генiя,  просто людини чи iдiота, але не для Уота. Тiльки для Уота це вже був
аж нiяк не горщик.
     Потiм, аби пересвiдчитися остаточно, вiн звернувся до себе, бо ж вiн не
належав мiстеровi Ноту  у  тому  значеннi, у якому  мiстеровi  Ноту  належав
горщик, крiм того, вiн прийшов iззовнi i в це iззовнi колись повернеться[4].
І тут вiн на превеликий жаль вiдкрив, що не тiльки про якусь каменюку, але й
про себе самого з певною певнiстю вiн не здатен нiчого,  ну абсолютно нiчого
сказати.  Справа не  в тому, що Уот  звик по десять разiв перевiряти все, що
стосується його особи, нi, але  вiн вiдчував полегкiсть, якщо вряди-годи мав
хоч  якусь  пiдставу сказати: Уот є людина, що не кажiть, так, Уот є людина,
або  - Уот на вулицi i  довкола нього є тисячi iнших  братiв по розуму. І ця
дрiбниця не на жарт турбувала Уота, бiльше нiж будь-що до того, а Уота свого
часу чого тiльки не  турбувало, оця незбагненна, нi, яка ж вона незбагненна,
якщо Уот її усвiдомлював, ця сказати б, прикра  дрiбниця,  що  не пiддається
визначенню i не  дає йому змоги з  певнiстю  i з полегкiстю заявити про рiч,
так схожу на горщик, що це є горщик, або про iстоту, котра попри все виявляє
безлiч суто  людських  ознак,  що  це  є  людина.  А Уот  iнколи так  гостро
потребував  семантичної допомоги, що  заходжувався примiряти  рiзнi  iмена i
назви на речi й на себе, так само, як жiнка мiряє  капелюшки. Так про якийсь
псевдогорщик вiн мiг сказати, подумавши, це  є щит, або зiбравшися з  духом,
це є крук i так далi.  Але горщик  так само мало скидався на щит або  крука,
або i так далi, як i на горщик. Вiдносно ж  себе самого, то, хоча вiн бiльше
не  мiг,  як бувало ранiше,  називати  себе  людиною, все  ж  iнтуїцiя  йому
пiдказувала, що це твердження не є таким уже й геть безглуздим, та й сам вiн
нiяк  не мiг уявити, хто  вiн такий є, якщо не людина. А уявою Уот нiколи не
мiг  похвалитися, так,  уява в Уота завжди слабувала. От вiн i надалi вважав
себе людиною, як  привчила його мати, кажучи: от,  яка в мене гарна маленька
людина, або - красень мiй, або  розумничок,  ти  ж моя така розумна маленька
людина. Але, хоча  це знання i давало йому полегкiсть, але вiн з таким самим
успiхом мiг би  вважати себе ящиком або урною. Саме тому Уот  завжди прагнув
почути  голос  Ерскiна i  вельми  зрадiв  би,  якби  той став сипати усякими
необхiдними i  безпечними словами, наче прив'язувати їх до  кухонних меблiв,
до чудової  лампи, яка  свiтила над сходами, до самих  сходiв,  якi весь час
змiнювалися,  навiть кiлькiсть сходинок на них була рiзна, вчора й сьогоднi,
зранку i ввечерi, до багатьох iнших речей  у  примiщеннi i до кущiв надворi,
до всяких садових пагонiв i гiлок, що так  часто заважали Уоту дихати свiжим
повiтрям, навiть коли стояла година, через що вiн ставав блiдим, слабував на
запори  i  прив'язував  рiзнi  безпечнi  слова  навiть  до  свiтла,  яке  то
з'являлося, то зникало, i до хмарин,  якi то виповзали на небо спроквола, то
дряпалися щодуху здебiльшого на схiд  iз заходу, а як нi,  то  припадали  до
самої землi на протилежному боцi, а  хмари, якi  можна було побачити з вiкон
мiстера Нотового маєтку, сильно вiдрiзнялися вiд того, що Уот бачив до того,
а от  на хмарах знався,  мiг розрiзнити  пористi  вiд шарових,  а  тi  - вiд
купчастих  з першого  погляду. І справа не  в  тому, що, якби Ерскiн  назвав
горщик горщиком, або якби вiн звернувся  до Уота i сказав йому, любий  друже
або чоловiче добрий, чи-а бiс з тобою, то вiд цього горщик став би горщиком,
чи Уот - людиною, нi, не став би, у всякому разi, для Уота. Але тодi стало б
ясно,  що, принаймнi, для Ерскiна  горщик є  горщиком,  а  Уот -  людиною. І
справа  не в  тому,  що, якби Ерскiн визнав,  що  горщик є горщиком, а Уот -
людиною,  то  вiд  цього для Уота  горщик таки став  би  горщиком, а  Уот  -
людиною, нi, не став би. І все ж це  якось могло б пiдживити надiю, якої Уот
не завжди  цурався,  позаяк  мав  слабке здоров'я i змушений  був усiм тiлом
пристосовуватися до незвичних умов, надiї на  успiх  цього пристосування, на
цiлковите одужання i на те, що всi речi i сам вiн з'являться колись у своєму
первiсному виглядi, пiд своїми славетними, старовинними  iменами, з'являться
i забудуться. І справа не в тому, що Уот весь час тiльки i робив, що кохався
у мрiях про  вiдновлення всiх  речей  i  себе  самого, нi в якому  разi.  Бо
траплялися такi хвилини, коли вiн вiдчував щось схоже на задоволення з того,
що  вiн є такий самотнiй i що  його всi покинули, навiть  останнi пацюки. Бо
пiсля такого жодного з них не лишилося б, нi однiсiнького, i траплялися такi
хвилини,  коли  Уот  майже жадав нарештi позбутися своїх  останнiх  пацюкiв.
Попервах,  безумовно,  буде  якось  самотньо  i  тихо,  нiхто  нiде нiщо  не
гризтиме, не скребтиме i не вищатиме. Речi i сам вiн, все це було при ньому,
весь  час,  у  негоду  i у трохи  кращу  погоду. Звичнi,  буденнi речi, тодi
порожнеча мiж ними i десь високо в  небi - свiтло - якому  потрiбен час, щоб
долетiти до цих речей, тодi ще  одна рiч, висока, важка,  порожня, складна i
нетривка, коли вона мчить десь, вона толочить усяке  зiлля i розкидає пiсок.
Але, якщо Уоту коли й подобалося подiбне неподобство, то це було дуже рiдко,
особливо  у раннiй  перiод  Уотової служби  в господi мiстера Нота. Набагато
частiше вiн прагнув  почути  чийсь  голос, голос  Ерскiна, що вимовляє старi
слова, як старi вiрчi  грамоти, бо  у  маленькому свiтлi, оточеному парканом
маєтку мiстера  Нота, Уот бачився лише з  Ерскiном. Був там, звичайно,  свiй
садiвник, який мiг завести мову про сад.  Але що мiг той садiвник казати про
сад, коли вiн  щовечора  ще до темряви йшов  додому i  повертався наступного
ранку,  коли  сонце висiло вже  високо в небi? Нi, слова  садiвника для Уота
нiчого не важили. На Уотову думку, тiльки Ерскiн мiг сказати щось  путнє про
сад, так само, як тiльки Ерскiн мiг сказати щось путнє про будинок. А Ерскiн
зроду-вiку не казав  нiчого нi про те, нi про  iнше. Якщо у присутностi Уота
Ерскiн i вiдкривав рот, то для того лише, щоб поїсти, вiдригнути, кахикнути,
гикнути,  провiтрити рот, зiтхнути, заспiвати або  чхнути.  Правда й  те, що
протягом першого тижня i дня не проходило, щоб Ерскiн не звернувся до Уота з
приводу Уотової  роботи. Але  в перший тиждень  Уотовi слова  ще  не  почали
вiддiлятися  вiд змiсту, а Уотiв свiт ще  не почав занурюватися в  мовчанку.
Правда  й те, що  тодi  Ерскiн мiг вряди-годи  гарячково пiдбiгти до нього з
якимось смiшним i недоречним питанням, скажiмо: ти мiстера Нота не бачив або
Кейт прийшла? Але то було вже набагато пiзнiше. Може, колись, казав Уот, вiн
запитає мене: а де горщик або де ти поставив того горщика? Цi питання, якими
б абсурдними вони не  здавалися, були своєрiдним  свiдченням  того, що Арсен
якось на нього зважає i Уот буде йому за це дуже вдячний. Але вдячнiсть його
була б ще бiльшою, якби Арсен виявив своє ставлення трохи ранiше,  перш  нiж
Уот втратив вiру у своє людське походження.
     Ерскiн спiвав, а точнiше вимовляв речитативом  завжди  одну  й ту  саму
пiсню. Ось вона:

     ?

     Хто знає, може, якби Уот звернувся до Ерскiна, то й Ерскiн  у вiдповiдь
щось сказав би. Але Уот на таке нiколи не зважувався.
     Спочатку Уот надзвичайно пильно стежив за всiм,  що вiдбувалося довкола
нього. Жоден  звук,  що  лунав  десь поблизу,  не  проминав  повз його  вуха
недослiдженим, вiн вбирав своїми розплющеними очиськами  все, що  тут  чи аж
там  вiдбувалося,  iшло туди чи  сюди, зупинялося чи рушало  геть,  все,  що
спалахувало  чи гасло,  зростало  чи  меншало, i  крiм того,  вiн у багатьох
випадках  мiг осягнути  природу  помiченого  об'єкта  i  навiть безпосередню
причину того,  що з  ним вiдбувається. Таку  ж  пильну  увагу Уот придiляв i
тисячам  запахiв, якi  життя залишало позад себе. І нiколи  не  розлучався з
переносною плювальницею.
     Постiйне напруження, в якому перебували всi  Уотовi здiбностi та органи
чуттiв,  сильно  його виснажувало.  Та й  результати, як  не  крути, а  були
нiкчемними. Але попервах вiн просто не мав вибору.
     Перше, що Уот збагнув за допомогою своїх здiбностей i органiв, було те,
що iнколи мiстер Нот вставав пiзно, а лягав рано, iнколи вставав дуже пiзно,
а  лягав дуже рано, а  iнколи взагалi не вставав i не лягав, бо хто ж здатен
лягти, якщо вiн не встає?  І тут  Уота найбiльше цiкавило  те, що чим ранiше
мiстер Нот  вставав, тим  пiзнiше вiн лягав,  i чим пiзнiше вiн вставав, тим
ранiше вiн  лягав. Але години, коли  мiстер  Нот  вставав  i коли  вiн лягав
спати,  нiяк мiж собою не  були пов'язанi i нiяк не узгоджувались, i, якщо й
iснувала якась вiдповiднiсть, то Уот, як не прагнув, то так її i не розчовп.
А досить тривалий час його посiдала одна думка i вiн казав: ось передi  мною
той, хто,  з  одного боку, не квапиться щось мiняти у своєму розпорядку, а з
iншого, аж згоряє вiд нетерпiння. Бо в  понедiлок, вiвторок  i п'ятницю  вiн
пiдвiвся об  одинадцятiй, а лiг о дев'ятiй, у середу i в суботу - пiдвiвся о
дев'ятiй, а лiг о восьмiй, У недiлю ж вiн не  пiдводився i не лягав взагалi.
Аж поки Уот не допетрав, що спить мiстер Нот чи не спить - йому вiд того, як
не  крути,  однаково.  Бо,  коли  мiстер Нот  вставав,  то вiн  не  те,  щоб
пiдводився i  переходив зi  сну у неспання, та й  влягаючись, вiн не  те щоб
залишав  неспання  i  поринав  у сон,  нi,  вiн пiдводився  з i влягався  у,
пiдводився у i влягався зi стану,  котрий не був  нi сном,  нi неспанням. Бо
день i нiч не мiняти положення - на таке навiть мiстер Нот не був здатний.
     Приготування  їжi  для  мiстера  Нота  не  завдавало великого  клопоту.
Суботнiми вечорами  пеклася, варилася, смажилася  повна  кухня наїдкiв,  щоб
мiстер Нот  мiг якось протривати  весь наступний  тиждень.  їжа була  досить
рiзноманiтна, зокрема,  рiзнi супи, риба,  яйця, дичина,  птиця, м'ясо, сир,
фрукти рiзних назв i сортiв, хлiб, звичайно, й масло, i звичнi  напої,  такi
як, взяти хоча б, абсент, мiнеральна вода, чай, кава, молоко, пиво, свiтле i
портер,  вiскi, брендi,  вино i просто вода.  Їжа  його також мiстила безлiч
вкрай  необхiдних  для  здоров'я   речовин   -  iнсулiн,  скажiмо,  екстракт
наперстянки, хлориста  ртуть, йод,  настiйка  опiю,  просто ртуть,  вугiлля,
залiзо,  ромашка,  глистогiннi  засоби, i, звичайно,  сiль, гiрчиця, перець,
цукор i, певна рiч, трошки салiцилової кислоти, щоб вгамувати пiгментацiю.
     Всi цi речi й  речовини  разом iз  безлiччю iнших, перелiчити якi немає
нiякої змоги, мiшалися докупи у спецiальнiй славнозвiснiй макiтрi, варилися,
пряжилися чотири  години i  доводилися до стану  однорiдної  бовтанки  або ж
маси, в якiй все, що  не є поживно-корисного для їжi, питва i здоров'я, було
безнадiйно  злито-змiшано i трансформовано  у єдиний  надблагодатний продукт
харчування, котрий  не був нi їжею, нi питвом,  нi  лiками, а чимось новим i
єдино надблагодатним, бо  й дитяча чайна ложечка  цього продукту блискавично
збуджувала  апетит  i вiдбивала  його, водночас  наганяла i гамувала спрагу,
стимулювала  усi  вкрай  необхiднi  життєвi  функцiї, присипала їх i  вельми
приємно била в голову.
     Уотове завдання полягало  в тому, щоб чiтко, точно i ретельно важити та
пiдраховувати усi  складовi  частини страви,  мити,  чистити й дрiбно  сiкти
приправи, уникаючи  втрат, висипати все  у макiтру, довго розмiшувати, аж до
повного уподiблення всiх iнгредiєнтiв,  ставити на вогонь, не  спускати очей
нi  з вогню,  нi з  макiтри, коли  страва буде готова,  знiмати її з печi  i
ставити у захолодок, де б вона охолоджувалася. Ця  робота, тонка, делiкатна,
хоча i примiтивно-груба, забирала  геть всi Уотовi сили, як розумовi, так  i
фiзичнi,  а за  темної днини  бувало й таке, що,  коли вiн, голий до  пояса,
мiшав вариво  i обривав руки, соваючи  важелезнi  пiчнi  засови, то  з нього
рясно  крапали сльози, сльози вiд  розумового виснаження, з обличчя та  й  у
макiтру i з  грудей  з-пiд  пахов, цiлi  намиста,  цiвочки  рiдини,  як вияв
напруження,  сипалися,  струменiли  у  горщик.  Праця ця виявилася й суворим
моральним   випробуванням    для   Уота,   який   мав   загострене   почуття
вiдповiдальностi.  Бо вiн знав  i був  певен,  так, наче хтось  йому  про це
казав, що рецепт  цiєї  страви нi на  грам  не змiнився  з вiдколи ще у сиву
давнину його встановили i записали, а вибiр харчiв, їх кiлькiсть i пропорцiї
визначили тодi ж i з дивовижною точнiстю, щоб мiстер Нот чотирнадцять  разiв
добре  попоївши, потiм  сiм  разiв  тривко  пообiдавши i сiм разiв  як  слiд
повечерявши, одержав максимальну  насолоду i  не  зашкодив  при цьому своєму
здоров'ю.
     Ця страва подавалася мiстеровi Ноту цiлий рiк холодною, у чашi, рiвно о
пiвдень i о сьомiй годинi вечора
     Точнiше,  Уот подавав цю страву до столу,  У вщерть наповненiй чашi,  у
зазначений час, i залишав її на столi i виходив, через годину вiн повертався
i  забирав  чашу,  хоч  скiльки б там  їжi  лишалося. Все, що лишалося,  Уот
висипав собацi. Якщо  чаша була порожня, Уот  її мив  i готував до наступної
їжi.
     Отже Уот  нiколи  не бачив,  як їсть мiстер Нот. Бо нi  на обiди, нi на
вечерi  вчасно мiстер Нот  не приходив  нiколи. Але i  бiльше, як  на хвилин
двадцять-тридцять  вiн також майже не запiзнювався. І вся їжа,  не дивлячись
на те, з'їв  вiн  усе чи не з'їв, займала ну п'ять хвилин, ну  нехай сiм, не
бiльше. Таким робом мiстера Нота не було у їдальнi нi коли Уот заносив чашу,
нi коли забирав її. Отже Уот нiколи не бачив мiстера Нота, нiколи-нiколи  не
бачив, як мiстер Нот їсть.
     Мiстер Нот їв цю страву маленьким металевим совочком, схожим на  тi, що
ними користуються крамарi-кондитери, бакалiйники, торговцi чаєм.
     Завдяки  цьому  вiн  значно ощадив свої зусилля.  Та  й  вугiлля не так
витрачалося.
     Хто  ж, дивувався  Уот, так оце  все змiркував i вигадав такий порядок?
Сам  мiстер  Нот?  Чи  хтось  iнший,  якийсь  генiальний небiжчик-родич  або
професiйний, припустимо,  дiєтолог? Або як не сам мiстер Нот, то хтось iнший
(або, безумовно, iншi), кого мiстер Нот добре знав?
     Нiхто нiколи не чув,  щоб  мiстер Нот  поскаржився  на своє харчування,
хоча  iнколи вiн нiчого не їв.  Бували  випадки, коли вiн спорожнював  чашу,
вишкрiбав  совочком боки  i  денце  так,  що  вони  блищали,  бувало,  лишав
половину, третину  чи там четвертину, чи  там десятину, а iнколи анi  єдиної
трiсочки не з'їдав.
     У зв'язку з цим Уот визначив дванадцять можливих варiантiв:
     1.  Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок, вiн знає, що вiн
за це вiдповiдає, знає, що такий порядок iснує, i всiм задоволений.
     2. Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi  за такий порядок, але знає, хто
за це вiдповiдає, знає, що такий порядок iснує, i всiм задоволений.
     3. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок,  вiн знає, що вiн
за  це  вiдповiдає,  але  не  знає,  що  подiбний  порядок  iснує,   i  всiм
задоволений.
     4. Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi за такий  порядок, але знає, хто
за  це  вiдповiдає,  вiн  не  знає,  що  подiбний   порядок  iснує,  i  всiм
задоволений.
     5. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок, але не  знає, хто
за це вiдповiдає, не знає, що подiбний порядок iснує, i всiм задоволений.
     6.  Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi за такий порядок i не знає, хто
за це вiдповiдає, не знає, що подiбний порядок iснує, i всiм задоволений.
     7. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть  за такий порядок, але не знає, хто
за це вiдповiдає, знає, що такий порядок iснує, i всiм задоволений.
     8.  Мiстер  Нот не несе вiдповiдальностi за такий порядок, не знає, хто
за це вiдповiдає, знає, що такий порядок iснує, i всiм задоволений.
     9. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть  за такий порядок, але знає, хто за
це вiдповiдає, знає, що такий порядок iснує, i всiм задоволений.
     10. Мiстер Нот не  несе вiдповiдальностi за такий порядок, але знає, що
вiн за це вiдповiдає, знає, що такий порядок iснує, i всiм задоволений.
     11. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок, але знає, хто за
це вiдповiдає, вiн не знає, що подiбний порядок iснує, i всiм задоволений.
     12. Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi за такий порядок, але  знає, що
вiн  за це вiдповiдає,  вiн  не  знає, що подiбний  порядок  iснує,  i  всiм
задоволений.
     Уот мiркував  i  над iншими цiлком можливими  варiантами, але весь  час
вiдкладав їх, аж поки викинув геть з голови, як не вартi серйозних розумових
зусиль,  на  деякий час, а  колись, як настане  час, коли на них варто  буде
витратити  розумовi  зусилля,  тодi вiн, якщо  стане сил,  збере їх докупи i
витратить на них  силу розумових  зусиль. Але  поки що  вони  були,  як йому
видавалося, не вартi серйозних розумових зусиль, тому  вiн викинув їх геть з
голови i забув про них.
     Згiдно з  iнструкцiєю, у  тi днi, коли  мiстер Нот не торкався їжi, Уот
мав усе що лишалося в чашi, вiддавати собацi.
     Але в їхньому  будинку не  було  собаки, тобто хатнього  собаки,  якого
можна було б годувати з хазяйського  столу по  тих днях, коли мiстеровi Ноту
бракувало апетиту.
     Уот, роздумуючи над цим явищем, чув голосочок, який  казав йому: мiстер
Нот  знав  колись чоловiка, якого собака вкусив за  литку, знав вiн i iншого
чоловiка, кiшка якого подряпала йому нiс, i жiнку вiн знав  вродливу i гожу,
яку цап  добряче  буцнув  нижче попереку,  знав вiн i  чоловiка, якому бугай
випустив  кишки, i з канонiком був добре знайомий, якого кiнь копнув копитом
у пах i через те вiн тепер обходить собак та iнших чотириногих друзiв, якими
кишiла їхня мiсцевiсть, так само як  i всiх  iнших наших менших безсловесних
двоногих  братiв  i сестер, бо  недарма ж вiн  знав колись мiсiонера,  якому
страус  загилив  ногою в  живiт,  так  що  той там i  вiддав  Богу душу, або
священика, що  пiсля меси, яку  вiн  власноручно вiдправив  перед бiльше, як
сотнею парафiян, з благосним i пiднесеним почуттям вийшов з храму, аж тут iз
небес якийсь  голуб чи-то голубка влучила  йому  своїм  слизьким  послiдом у
самiсiньке око.
     Уот так i не  розiбрався, що вiн має робити з цим голосочком, i взагалi
жартує цей голос чи каже правду.
     І от виникала потреба хоч раз на день принаджувати  якогось стороннього
пса,  щоб той мiг дожерти залишки обiду  мiстера Нота, або  ввечерi, якщо не
весь обiд i не всю вечерю.
     У зв'язку з цим виникали великi труднощi, попри той факт, що довкола де
не плюнь вешталося та й досi вештається без лiку всякої зголоднiлої собачнi.
     Серед причин  слiд назвати те,  що кiлькiсть  випадкiв, коли собака бiг
геть iз  натоптаним кендюхом, була нiкчемно малою  порiвняно з кiлькiстю тих
випадкiв,  коли  вiн бiг  геть  з  напiвпорожнiм  шлунком, а  кiлькiсть  цих
останнiх випадкiв, у  свою  чергу,  були  нiкчемно малою, порiвняно  з  тими
випадками,  коли йому зовсiм нiчого  не перепадало. Бо мiстер Нот мав звичку
з'їдати все чисто,  i тiльки  коли-не-коли  залишав  якусь дещицю,  i  таких
випадкiв,   коли  вiн  не   їв  нiчого,  було  дуже  мало,  таке  траплялось
дуже-предуже  рiдко.  Хоча, правду кажучи, мiстер  Нот уставав  дуже пiзно i
лягав  дуже рано, але найчастiше вiн устигав встати саме напередоднi обiду i
не всинав до самої  вечерi, пiсля якої  залягав знову. Що  до тих днiв, коли
вiн не вставав i не лягав,  тобто не торкався нi до обiду, нi  до вечерi, то
для собаки цi днi були святом. Але таке з ним траплялося дуже рiдко.
     Тож чи буде за подiбних умов пересiчний чи вихарчуваний собака весь час
крутитися  десь напохватi? Нi,  пересiчний голодний чи вихарчуваний  собака,
сам по  собi не  буде  весь час крутитися  напохватi,  бо  яка  йому з  того
користь?
     Зважте при  цьому й те, що потреба в собацi виникала не тодi, коли йому
заманеться  забiгти, нi,  а  у певний  обмежений час,  а саме мiж  восьмою i
десятою  годиною  вечора. І  причина полягала в  тому, що  о десятiй будинок
замикався  на нiч  i аж до  восьмої ранку було  невiдомо, залишив мiстер Нот
щось у чашi  чи нi, i якщо  залишив, то скiльки саме. Бо, хоча мiстер Нот  i
мав звичку не лишати нi атома  зi своїх обiда й вечерi (в такому разi собацi
не перепадало нiчого),  нiщо не могло  завадити йому не  лишити нi  атома зi
свого обiду, а от од вечерi, якщо не всiєї, то хоч частини її,-  вiдмовитися
(у цьому  разi  собака з'їдав вечерю або частину  вечерi), так само  нiщо не
завадило б  йому вiдмовитися  вiд  обiду або  частини  обiду,  але до  атома
вишкребти всю вечерю (в цьому випадку собака одержував весь обiд або частину
обiду),  або мiг з'їсти частину обiду, а  трошки згодом - частину вечерi  (у
цьому випадку собака зжер би як рештки обiду, так i вечерi), а то  й взагалi
не торкатися  нi до обiду, нi до вечерi (тодi  собака, якщо, звичайно,  його
нiде й нiщо не забарило, мiг би нарештi нажертися по саме нiкуди).
     Яким же  способом можна було звести докупи  собаку i їжу  по  тих днях,
коли мiстер  Нот не  доїдав свою  порцiю або  зовсiм  не торкався її, i  вся
страва, або її наявна частина,  висипалися собацi? Уоту було дано iнструкцiю
такого  змiсту:  по тих днях, коли лишалася якась  їжа, всю цю якусь їжу, не
гаячи часу, слiд вiддати собацi.  Ця проблема повинна була непокоїти мiстера
Нота у тi давнi часи, коли вiн починав мурувати свiй дiм.
     Це була одна з багатьох проблем, котрi мусили його тодi непокоїти.
     А як не  мiстера Нота, то когось iншого, про кого i згадки не лишилося.
А як не iншого, то iнших, тих, про кого нi слiду, нi згадки тепер немає.
     Так Уот заходився  мiркувати про те, як же  саме вирiшував цю  проблему
мiстер  Нот, а не вiн, то хтось iнший або iншi,  одне слово, як вирiшувалася
ця  проблема  зведення докупи собаки i їжi мiстером Нотом або тим, iншим  чи
iншими,  коли  вона  їх непокоїла  у  тi  давнi  часи  мурування господи, бо
припустити, що цiєю проблемою переймалися тi, кого вона не турбувала, Уот аж
нiяк не мiг.
     Але  перше, нiж мiркувати про це, вiн спинився й подумав, що, очевидно,
проблема зведення докупи собаки  i їжi вже якось вирiшувалася тим або  тими,
хто задовго до цього мудрував над рецептом страви для мiстера Нота.
     А подумавши так, вiн задлявся  ще на одну мить i, перше,  нiж остаточно
зупинитися на  найбiльш,  на  позiр, вiрогiдному  рiшеннi, вiн  не  змiг  не
зважити бодай деякi з тих, що були на позiр, менш вiрогiдними.
     Але перше, нiж задлятися ще на мить, вiн поквапився зауважити, що автор
чи автори того рiшення, яке згодом узяло гору, могли свого часу розглянути й
менш  вiрогiднi рiшення  i  через  брак  переваг вiдкинути їх, як  не досить
доречнi. Могли, а могли i не розглядати.
     1.  Було, очевидно, знайдено  надзвичайно захарчованого собаку, якому з
цiлком  очевидних причин, усе зваживши, вiдповiдним чином дозволили забiгати
на подвiр'я.
     Надiя на те, що такий собака iснує, була вельми слабка.
     Та  й  шанси  знайти  такого  собаку,  навiть якщо  вiн  iснував,  були
жалюгiдно малi.
     2. Був, очевидно,  вибраний  котрийсь  iз кепсько годованих довколишнiх
псiв, якому  з дозволу його власника хтось iз служникiв мiстера Нота висипав
рештки їжi мiстера Нота по тих днях,  коли мiстер Нот щось залишав у чашi. В
такому  випадку  хтось  iз служникiв  мiстера Нота  мусив, нап'явши пальто i
капелюха,  дибати  з теплої хати у чорну i  густу, мов  смола, пiтьму, що ж,
цiлком iмовiрно, або у зливу,  це теж  не виключено, i плуганити потемцi пiд
холодним  дощем,  з  казанком у руцi,  закоцюблений  i схожий на опудало пiд
самiсiньку собачу буду.
     Але  ж де  певнiсть,  що, коли вiн туди дiйде собака сидiтиме в будi? А
що, якщо вiн десь на всю нiч завiється?
     І де певнiсть, навiть якщо служник з казанком  страви застав собаку, що
той нагуляв апетит  i подужає зжерти все, що йому  принесли? А що, як собака
за день уже повнiстю вгамував свiй голод? Та й хто може поручитися, що, коли
собака  десь  пiд ранок  або  серед  ночi  прибiжить,  то вiн буде настiльки
голодний, що  вмить  упорає  весь казанок страви? А що, як за нiч вiн  наб'є
собi десь повен кендюх, бо саме з цiєю метою вiн i завiявся?
     3.  Наймався,  очевидно,  кур'єр  чи  посланець,  це мiг  бути чоловiк,
хлопчик, жiнка чи дiвчина, який приходив надвечiр i в певну годину, скажiмо,
о восьмiй годинi п'ятнадцять  хвилин,  по тих днях, коли  було що  вiддавати
собацi, щоб  вiн вiдносив  ту  їжу собацi, будь-якому, i стояв над ним доти,
доки  той усього не з'їсть,  а якщо собака не зможе або не схоче доїдати, то
вiднести залишки iншому, будь-якому,  i стояти над ним доти, доки той усього
не доїсть,  а якщо i  цей не зможе або не схоче доїдати, то вiднести залишки
iншому, будь-якому собацi i так далi, доки страва не буде спожита геть-чисто
уся, до останнього атома, i  лиш тодi iз  порожнiм  казанком  повертатися до
господи.
     (Цього  служника  можна  було б  використовувати  для  чищення чобiт чи
черевикiв,  перш  нiж вiн  вийде  шукати собаку  з  повним  казанком,  хоча,
звичайно, вщерть повним його не  назвеш, чи коли  вiн повернеться з порожнiм
казанком або у той момент, коли вiн дiзнається, що  сьогоднi собаку годувати
нiчим. Це  була  б велика  полегкiсть  для садiвника,  такого  собi  мiстера
Грейвза, i  дозволила б йому  весь  той час,  який забирали в нього чоботи й
черевики,  займатися садом. А чи не дивно, ще й як дивно,  що люди про деякi
речi  кажуть: вони повнi, хоча вони  аж нiяк не повнi, а  про непорожнi речi
нiхто й нiколи не каже, що вони порожнi? А причина, мабуть,  полягає в тому,
що коли хтось  щось наповнює то ж нiяк не по вiнця, бо так не зручно, а коли
щось спорожняють, то до останньої крихти, перекидаючи  посудину догори дном,
ще й миють її, коли є потреба вкладаючи в це завзяття i навiть лють.)
     Але де взяти  певнiсть, що кур'єр згодує страву собацi або собакам так,
як  велить  iнструкцiя?  Хiба  йому що  завадить з'їсти усе  самому, узяти й
продати  комусь усе, що є в казанку, або частку  того, а нi, то роздати ба й
висипати усю страву в найближчу баюру чи дiрку, щоб заощадити час i не  мати
нiякого клопоту?
     А що, як кур'єр через недугу, нехiть, пияцтво, недбалiсть  чи лiнощi не
з'явиться  саме  того  вечора,  коли буде чим  годувати собаку? Але  могло ж
статися i таке,  що й у  найвитривалiшого, найтверезiшого, найсвiдомiшого iз
кур'єрiв, котрий  знав усiх мiсцевих  дворняг, їхнiй норов i  схованки, їхнi
вiдтiнки i аналогiчнi  подробицi, навiть  у нього  могло лишитися в  казанку
трохи  страви,  на  денцi,  злiва  чи справа,  у  ту  вирiшальну мить,  коли
старовинний  дзигар бив десяту годину. От  як  тому богобоязливому кур'єровi
нести  того казанка назад  у господу, якщо вiн вчасно  його не спорожнив,  а
з'явитися з ним уранцi вiн не мав права, бо всi казани, сковорiдки i горщики
мiстера Нота повиннi бути  в хатi на своєму мiсцi, а не валятися бозна-де по
ночах.
     Але той собака i будь-який, просто собi, взагалi собака, хiба це одне i
те ж? Адже в iнструкцiї, писаної для  Уота, йшлося не про собаку взагалi,  а
саме про собаку, тобто не про абияку сучку чи пса, а про собаку конкретного,
себто не те, щоб сьогоднi один собака, завтра  другий, пiслязавтра - третiй,
нi, щодня той  самий,  бiдний  старий собака,  аж поки вiн здохне. Але  хiба
кiлька собак це й є те саме, що один, конкретний собака?
     4.  Знайшли,  очевидно,  чоловiка,  в якого  був  злиденний  собака,  i
домовилися з ним, щоби вiн щовечора мiж восьмою  i дев'ятою годиною разом iз
собакою проходив  повз  будинок мiстера Нота. У тi вечори, коли  для  собаки
лишалася  якась  їжа,  у  вiкнi встановлювалась лампа,  червона лампа,  або,
краще, зелена, а решта вечорiв - фiолетова лампа, або, краще, зовсiм  нiякої
лампи. І от чоловiк (а трохи згодом i собака також), проходячи повз будинок,
пiдводив очi до вiкна, i, помiтивши червону  лампу  або зелену, поспiшав  до
ганку i стояв над своїм  собакою, доки той не з'їдав усi залишки їжi мiстера
Нота, а, помiтивши  фiолетову лампу або темне  вiкно, не поспiшав  разом  iз
собакою до дверей, а йшов собi  далi, разом iз собакою, наче зовсiм стороння
людина.
     Але чи мiг iснувати подiбний чоловiк?
     Якщо мiг, то чи можна було його знайти?
     А якщо мiг i знайшли його, то чи не  мiг вiн, бува, переплутати,  iдучи
додому повз будинок мiстера Нота,  якщо вiн таки туди йшов, чи з дому,  якщо
вiн оце звiдтiля саме вийшов, бо де ж iще йти чоловiковi, як не додому або з
дому; так от, чи не мiг вiн, бува, переплутати червоний колiр iз фiолетовим,
фiолетовий iз зеленим, зелений iз темрявою, темряву iз червоним i тарабанити
в  дверi, коли  нiякої їжi  для  собаки не  залишили,  чи навпаки, коли  їжа
стояла,  тягтися курною  дорогою  повз  маєток у  супроводi свого  хирлявого
вiрного пса?
     Та й хiба Ерскiн чи Уот, чи  який  iнший Ерскiн та iнший Уот не могли б
помилково  поставити на пiдвiконня  лампу iншого кольору або поставити лампу
потрiбного кольору, але не запалити її, або, якщо i запалити її, то запiзно,
через забудькуватiсть  або недбалiсть, внаслiдок чого чоловiк i собака могли
пiдбiгти до дверей i вхопити  облизня  або податися геть курною дорогою i не
вхопити нiчого їстiвного, хоча воно й чекало на них за дверима?
     І  це б  новим тяжким тягарем впало на  плечi й  без того  стурбованих,
заклопотаних, виснажених i обтяжених обов'язками слуг мiстера  Нота.  Хiба ж
нi?
     Тому Уот розглянув не  тiльки  деякi з найменш вiрогiдних рiшень, але й
окремi  зауваження,  котрi  призвели до  того, що  рiшення  цi було  визнано
невiрогiдними, i розглянув їх у такому порядку:

     Варiанти Кiлькiсть заперечень
     Перший...................................2
     Другий...................................3
     Третiй...................................4
     Четвертий................................5

     Кiлькiсть варiантiв Кiлькiсть заперечень
     4............................................14
     3.............................................9
     2.............................................5
     1.............................................2

     Замислюючись над тим, що ж, власне, є найбiльш вiрогiдним рiшенням, Уот
дiйшов  такого  висновку.   Слiд   знайти  якогось   бiльш-менш  пристойного
собаковласника iз мiсцевих, а саме незаможного чоловiка з добре захарчованим
собакою  i  призначити  йому  щорiчну  ренту, з  якої  щомiсяця  йому  йтиме
п'ятдесят  фунтiв, з  цiєю умовою, щоби вiн щовечора мiж восьмою i  дев'ятою
годинами з'являвся на подвiр'ї будинку мiстера Нота  разом зi своїм голодним
собакою i щоб вiн по тих днях, коли для його  пса буде якась  пожива,  стояв
над ним iз  цiпком i  в присутностi свiдкiв доти, доки той не  з'їсть усе до
останнього атома, а вiдтак, не гаячи нi секунди, подався б геть iз подвiр'я;
крiм  того, цьому чоловiковi слiд, користуючися фiнансовою допомогою мiстера
Нота, завести  меншого пса, теж  голодного, i тримати його  напохватi на той
випадок, якщо  перший голодний  собака здохне, тодi iще  одного, i  щоб  вiн
чекав  того дня, коли й другий собака  вiддасть  Богу душу, i так без кiнця,
щоб таким  робом завжди мати напохватi  двох  голодних собак,  з яких перший
мусить  до самої смертi поїдати залишки їжi мiстера Нота, як описано вище, а
другий - робити те саме, поки вмре,  i  так без кiнця,  знову i  знову; крiм
того, слiд знайти подiбного юного чоловiка з  мiсцевих,  але без собаки,  на
той випадок, якщо  прийде день, коли перший мiсцевий чоловiк помре, щоб цей,
другий,  узяв його двох зголоднiлих, але ще  живих собак, якi  опинилися без
хазяїна i без дома, i на тих самих  умовах виконував тi самi обов'язки; крiм
того,  слiд нагледiти  й iншого юного  чоловiка з мiсцевих,  теж без собаки,
якщо пiд  лиху годину цей другий мiсцевий чоловiк також сконає,  i так далi,
до безконечностi, але  щоб  завжди напохватi було два  голодних собаки i два
злидаря iз мiсцевих, i щоб перший до самої смертi мав двох зголоднiлих собак
i доглядав  за  ними, згiдно  з  вищенаведеними  вимогами а  iнший,  щоб  до
останнього   видиху  робив  те  саме,  i  щоб   усе   це  повторювалося   до
безконечностi;  а якщо  ж, чого  не  буває на свiтi, один з цих  зголоднiлих
собак чи обидва не переживуть свого хазяїна i разом iз ним зiйдуть у яму, то
слiд найти третього, четвертого, п'ятого, навiть шостого зголоднiлого собаку
i  тримати його коштами  мiстера Нота десь у зручному мiсцi в холодному тiлi
або  ще  краще - у гарнiй мiсцинi коштами мiстера Нота слiд було б заснувати
собачий розплiдник, точнiше, колонiю для зголоднiлих собак, звiдки будь-коли
можна було б узяти i використовувати в роботi добре вихованого, тренованого,
зголоднiлого  пса;  а якщо  i другий юний  чоловiк iз  мiсцевих  дасть  дуба
водночас iз першим, а то i ранiше, бо це - дивний свiт, тодi слiд  шукати  i
знайти третього, четвертого, п'ятого, навiть шостого бiдного юного чоловiка,
а може, й жiнку  з  мiсцевих  без  собаки  i гарним  словом, подарунками, як
грошовими, так i у виглядi старого одягу, заручити на службу до мiстера Нота
для  виконання описаних обов'язкiв,  а  ще краще  знайти  десь поруч  велику
родину мiсцевих злидарiв,  у якiй  було  б  двiйко батькiв i  вiд  десяти до
п'ятнадцяти дiтлахiв, кожен з яких шалено любить рiдну мiсцевiсть i  не може
й помислити,  щоб десь  поїхати звiдси, за  допомогою  порядної суми грошей,
щомiсячних п'ятдесятифунтових дотацiй,  дрiбних подарункiв на великi свята у
виглядi  чайових  i  трохи  потертого  одягу, теплих i чесних  слiв  поради,
заохочення i втiхи затягти усiх їх, старих, пiдстаркуватих, середнього вiку,
молодих i зовсiм юних на службу до мiстера Нота, щоб  вони взяли на себе всi
обов'язки забезпечити поїдання собакою всiх недоїдкiв зi стола  мiстера Нота
i нагляд за собачим розподiльником чи колонiєю зголоднiлих собак, заснованою
мiстером  Нотом з метою  раз i  назавжди вирiшити проблему  власних харчових
залишкiв, бо питання  про  розплiдник  було  тiсно  пов'язане з усiм собачим
питанням. Саме  так або приблизно  так,  на думку Уота,  мусила вирiшуватися
проблема передачi собацi залишкiв їжi мiстера  Нота, i, хоча деякий час  всi
цi  думки, тобто стискання i  розширювання мозкової тканини, не виходили  за
межi Уотової черепної коробки i нiхто  про них  нiчого  не знав, i  невдовзi
вони  стали  чимось  бiльшим, бо цю мiсцевiсть у радiусi  кiлькох миль  дуже
щiльно  заселяли   самi  збiднiлi  родини,  i  невдовзi  справжнiй,   живий,
зголоднiлий собака, завбiльшки  з теля, вже пiдбiгав щовечора рiвно о певнiй
годинi  до чорного  ходу  будинку мiстера Нота,  а  слiдом  за ним,  точнiше
попереду,  вже трюхикав  типовий представник мiсцевонужденної  популяцiї,  i
тепер усякий мiг це бачити i як слiд оцiнити,  i  обiцянi грошi йому  йшли у
повному обсязi  i без затримок,  ще  й перепадало вряди-годи несподiвано  то
флорин, то шилiнг, то шiсть пенсiв, то три, то  один, то половину, то старий
одяг, а мiстер Нот мав гору всякого старого одягу i полюбляв його роздавати,
то пiджак,  то  камiзельку, то пальто,  то плащ, то  штани,  то  бриджi,  то
сорочку,  то  майку,  то  труси,  то комбiнезон, то  пiдтяжки, то пасок,  то
комiрець, то  краватку,  то  шарф,  то  хустку, то  капелюх,  то кашкет,  то
панчоху, то шкарпетку, то  чобiт, то  черевик, то вчасно i  доречно  мовленi
слова  мудрої  поради,  заохочення та втiхи, що завжди йдуть у  парi з усiма
iншими виявами його ласки i доброти, а тут ще й цей собачий розплiдник, який
не  мовчить, а  живе повнокровним життям, щоб  увесь свiт  дивився i виявляв
щирий захват.
     Родина, якiй так пощастило, носила iм'я  Лiнч, i  на той  час, коли Уот
почав працювати на мiстера Нота, вона складалася з таких членiв.
     Там були Том Лiнч, вiсiмдесятип'ятирiчний вдiвець,  прикутий до лiжка з
постiйними болями невизначеного характеру у районi слiпої кишки, трiйко його
вцiлiлих    хлопцiв,    шiстдесятип'ятирiчний    калiка     ревматик    Джо,
шiстдесятичотирилiтнiй горбань-алкоголiк  Джiм, шiстдесятитрирiчний  вдiвець
Бiлл, якому було важко рухатися через брак обох нiг, яких вiн позбувся, коли
послизнувся  i впав, та  єдиною з iще живих дочок, шiстдесятидворiчної удови
Мей Шарп, яка  була при всiх  своїх органах чуття, окрiм  зору.  Була там ще
Джонова  шiстдесятип'ятирiчна дружина,  в дiвочостi Дейл-Бiрн, жiнка  ще при
здоров'ї,  якщо  не  зважати  на  паралiч,  який  вразив  її  пiсля  хвороби
Паркiнсона, i шiстдесяти-чотирилiтня Джiмова жiнка Кейт, у  дiвочостi  Шарп,
яка  теж  не скаржилася  на здоров'я, аж  доки  її обкидало гнiйними  гулями
невiдомого  науцi  походження. Був  там також  сорокаоднорiчний Джонiв синок
Том, який то  потерпав вiд нападiв несамовитого пiднесення,  яке  позбавляло
його всякої волi, то не потерпав, ще й депресiя його iнколи тiпала, тодi вiн
не мiг  поворухнути нi ногою, нi  рукою, i сорокарiчний Бiллiв хлопець  Сем,
якого невблаганна доля нагородила паралiчем, що скував його тiло вiд п'ят до
колiн i вiд грудей  до самого верху, i тридцятидев'ятирiчна стара  дiва Енн,
дочка Мейн, зовсiм нi на що  не годна  через природжену не зовсiм  пристойну
болячку,  i  тридцятивосьмирiчний слабкий  на голову Джiмiв хлопець Джек,  i
тридцятисемирiчнi веселi  братани-близнюки Ган  i  Дон, кожен  з  них по три
фунти чотири дюйми заввишки (без взуття, але у панчохах), вагою сiмдесят два
фунти  (разом  з  усiма кiстками i  сухожиллями), настiльки у всьому подiбнi
один до одного, що навiть тi (а  таких набралося б чималий гурт), хто знав i
дуже  любив  їх,  могли,  звертаючись до  Гана,  називати  Гана  - Доном,  а
звертаючись  до Дона,  називати  Дона  -  Ганом,  а  таке траплялося  навiть
частiше,  нiж  те, коли, звертаючись  до  Гана, називали  Гана - Ганом,  та,
звертаючись до Дона, називали Дона -  Доном. Була  там ще й  сорокаоднорiчна
Мег, у дiвочостi  Шарп, дружина  молодшого Тома,  якiй  у побутi,  у  хатнiй
роботi i на дворi, не на жарт докучали щомiсячнi епiлептичнi напади, пiд час
яких вона падала, пускала ротом пiну i котилася  по долiвцi, по подвiр'ї, по
овочевих рядках, по кручах  над рiчкою i сливе завжди заподiювала собi якесь
калiцтво, пiсля чого  змушена була довгенько лежати у  лiжку, поки хоч трохи
не оклигає, а  ще  була там  тридцятисемирiчна Семова жiнка Лiз, у дiвочостi
Шарп,  яка ледве  дихала, за двадцять рокiв народивши Семовi дев'ятнадцятеро
дiточок,  з  яких вижило четверо, але знову була при надiї, i бiдолаха Джек,
котрий,  як   було   мовлено   вище,   слабував   на   голову,   проте   мав
тридцятивосьмирiчну дружину Лiл, у дiвочостi  Шарп, яка слабувала  на груди.
Переходячи до  наступного поколiння,  слiд назвати i  парубка  Саймона, сина
Тома, i  дев'ятнадцятирiчну Енн, дочку Сема, дядька двадцятирiчного Саймона,
сина Тома,  чия  врода i господарська користь  були значно послабленi  пiсля
того, як через невидимi  туберкульознi  палички в неї всохли обидвi  руки, i
двох  уцiлiлих  Семових хлопцiв, вiсiмнадцяти- i сiмнадцятирiчних  Бiлла  та
Мета, якi народилися перший  слiпим,  а  другий понiвеченим,  за що їх усi i
дражнили,  першого - слiпанжою,  а  другого -  калiчкою; i двадцятиоднорiчна
Кейт,  друга Семова  замiжня  дочка, дiвка  гожа, але  гемофiлiчка[5];  i її
двоюрiдний  брат  i  чоловiк,  двадцятиоднорiчний  Шон,  син  дядька  Джека,
голiнний  хлопець,  але також  гемофiлiк, i  Френкова п'ятнадцятирiчна дочка
Брiдi,  надiя i  опора всiєї  родини,  яка  вдень  спала,  а  вночi, щоб  не
турбувати родину, приймала гостей у сарайчику, по два, три, чотири або, коли
пощастить, то  й  п'ять пенсiв  за  раз, а як нема грошей, то хоч  за пляшку
пива, i другий син  Джека, чотирнадцятирiчний  Том, який, на думку багатьох,
удався в батька,  бо  слабував  на  голову, а  на думку iнших  - у  мати, бо
слабував  на  груди, третi  вважали, що вiн схожий на батькового дiда Джiма,
який полюбляв  мiцнi напої, четвертi  - на  батькову бабцю Кейт, бо  в нього
також  була гнiйна екзема на  крижах завбiльшки  з  тарiлку,  а  п'ятi -  на
батькового  прапрадiда Тома, в  якого теж  часто  живiт судомило. І нарештi,
переходячи до наймолодшого поколiння, назвемо двох Шонових дочок, п'ятирiчну
Роуз i чотирьохрiчну Серiз,  бо цi невиннi дiвчатка  теж були гемофiлiчками,
як їхнiй тато й мама,  то уже й справдi, не варто було Шону,  який знав, хто
вiн  такий i  хто  така Кейт,  робити з  Кейт те, пiсля  чого вона понесла i
народила  Роуз, та й їй не варто було йому пiддаватися,  та й пiсля того, не
варто було Шону  знову, знаючи,  хто вiн такий i хто  така Кейт, i хто  така
Роуз, знову робити з Кейт те, пiсля чого вона понесла i народила Серiз, та й
їй не  варто  було  йому  пiддаватись,  а  ще  були там  два  сини  Саймона,
чотирьохрiчний  Пет  i трьохрiчний Леррi, iз яких  малий  Пет  мав рахiтичнi
ручки  й  нiжки,  котрi телiпалися, мов  очерет,  велику,  з  повiтряну кулю
завбiльшки,  голову i таке  ж черевце, i Леррi теж  мав те саме, з цiєю лише
рiзницею, котру можна було пояснити рiзницею вiковою i рiзними iменами, що у
малого Леррi нiжки бiльше скидалися на очерет, а у малого Пета  - ручки, i у
малого Леррi черевце менше скидалося на повiтряну кулю, нiж у малого Пета, а
у малого Пета голiвка менше скидалася на повiтряну кулю, нiж у малого Леррi.
     П'ять  поколiнь,  двадцять вiсiм душ, дев'ятсот вiсiмдесят рокiв  - ось
таким був  гiдний шани  наш  доробок родини  Лiнчiв,  на той час,  коли  Уот
поступив на службу до мiстера Нота[6].
     Через якусь хвилину усе змiнилося. І справа не в тому, що  хтось помер.
І не втому, що хтось народився. Але всi вони вдихнули i видихнули, спершу  у
себе, тодi iз себе, усi двадцять восьмеро, i все змiнилося.
     Так,  наче  хмарою вкрилося незахмарене доти сонце, море, озеро, крига,
долина, болото, гора або будь-яка iнша  дiлянка природи,  байдуже водяна  чи
суходiльна.
     Доки  в результатi  змiн (двадцять на  двадцять вiсiм або п'ять  на сiм
разiв  по дванадцять, або шiстдесят на сiм, тобто майже  вiсiм  з  половиною
мiсяцiв,  якщо нiхто не помре i нiхто не народиться) вся ця арифметика дасть
нам загалом тисячу рокiв!
     Як нiчого нi з ким не скоїться, нi з живими, нi з ненародженими.
     За вiсiм з половиною мiсяцiв, вiдколи Уот поступив на службу до мiстера
Нота.
     Але дещо скоїлося.
     Бо не пробув Уот i чотирьох мiсяцiв у мiстера Нота, як Лiз, жiнка Сема,
лягла i  породила  дитину, двадцяту за  номером,  так  легко  i  просто, мов
видихнула,  i кiлька  днiв по тому  приємно дивувала всiх, хто знав її, цiлу
купу людей, своєю здоровою, проти звичайного,  зовнiшнiстю, добрим, бадьорим
гумором i пiднесеним душевним  станом, в якому нiхто її зроду-вiку не бачив,
бо всi роками вважали, що вона ледь дихає, а тут вона радiсно й щедро давала
дитятi груди, i  молока було на диво багато, як на таку безкровну i немолоду
жiнку,  але через п'ять  або шiсть, а точнiше сiм днiв такого жiночого щастя
раптом  заслабла i  на  превеликий подив  свого  чоловiка Сема, своїх синiв,
слiпанжi  Бiлла  i  калiчки Мета,  своїх  замiжнiх дочок Кейт i  Енн,  їхнiх
чоловiкiв Шона i  Саймона, своєї небоги Брiдi, небожа Тома, своїх сестер Мег
i Лiл, швагрiв Тома i Джека, двоюрiдних сестер  i братiв  Енн,  Гана й Дона,
їхнiх тiток Мей та Мег, своєї тiтки Кейт, чоловiкових дядькiв Джо та Джiма i
її свекра Бiлла та чоловiкового дiда Тома, для яких ця подiя була  наче грiм
серед ясного неба, все слабшала й слабшала, аж доки померла.
     То була неабияка втрата для всiєї родини Лiнчiв,  втрата жiнки, а з нею
i сорока вкрай необхiдних для круглого лiку рокiв.
     Бо смерть  не тiльки вирвала з  наших лав жiнку, дружину, матiр,  тещу,
тiтку,  сестру, зовицю, братову, чоловiкову  небогу, просто небогу,  жiнчину
небогу, невiстку, жiнчину онуку, ну й, звiсна рiч, бабусю, навiки розлучивши
її  з  чоловiковим  дiдом, свекром,  з чоловiковим  дядьком, з  її тiткою, з
чоловiковою тiткою, з  її  двоюрiдними  братами  i  сестрами, з  її  рiдними
сестрами,  з небогою, небожем, зятями, дочками,  синами, чоловiком i, звiсна
рiч,  з  чотирма малими  онуками  (котрi не виявляли  з цього приводу нiяких
емоцiй,  окрiм цiкавостi,  бо  надто юний  вiк,  який  загалом  не  сягав  i
шiстнадцяти рокiв, не дозволяв їм осягнути  весь жах того, що скоїлося), але
й уповiльнила наближення тисячолiття, якого прагнули всi Лiнчi, ще принаймнi
на пiвтора року.  Це  родинне тисячолiття, яке, за їхнiми пiдрахунками, якщо
нiчого такого не скоїться, мало настати десь через два роки по смертi Лiз, а
не через  п'ять мiсяцiв, як було б, якби  вона лишилася у  родинi, а то й на
п'ять-шiсть рокiв ранiше, якщо породiлля не вмре, як воно, власне i сталося,
хоча  i за рахунок рiдної матерi, в результатi чого та мета, якої прагла вся
родина, вiддалилася ще на  добрих  дев'ятнадцять  мiсяцiв, якщо  не  бiльше,
тобто  якщо  з iншими за  цей час нiчого  не скоїться. Але за цей час з ними
дещо скоїлося.
     Бо не минуло i двох мiсяцiв зi смертi Лiз, як уся родина, ледве гамуючи
здивування, дiзналася, що Енн замкнулася у своїй кiмнатi i народила спочатку
гарного хлопчика-стрибунця, а тодi й негiршу стрибунку-дiвчинку, i хоча вони
не дуже довго лишалися гарними i не дуже довго стрибали, але пiд час пологiв
обоє були напрочуд симпатичними i пружними.
     Це довело загальну кiлькiсть  душ у родинi до тридцяти, а жаданий день,
до  якого давно  прикипiли очi всiх Лiнчiв,  наблизився ще десь  на двадцять
чотири дня, якщо нi з ким iз них нiчого не скоїться за цей час.
     У зв'язку з цим у всiх виникало  питання -  хто вчинив  таке з  Енн або
кого  вона  пiдбила  вчинити  з  нею  таке  дiло?  Бо  Енн була аж  нiяк  не
вродливиця, i про її  прикрозвiсний гандж знали не тiльки  Лiнчi, але й весь
загал у радiусi кiльканадцяти миль  вiд їхнього родинного кубла. У зв'язку з
цим називалося кiлька iмен можливих винуватцiв.
     Дехто  пiдозрював  її  двоюрiдного  брата  Сема,  за   яким  вже  давно
закрiпилася слава бахура  i  джигуна не тiльки серед Лiнчiв,  але  й по всiй
окрузi,  який зовсiм не робив таємницi зi своїх перелюбiв, вiд яких не могла
продихнути  вся  їхня  мiсцевiсть.  Коли вiн  вирулював зi  свого  будинку i
рухався  вiд  житла до  житла  на  своєму  iнвалiдному  вiзку  i  лигався  з
удовицями, замiжнiми жiнками й просто молодицями, серед яких лучалися молодi
та гарнi, молодi  та негарнi, гарнi та немолодi,  а бувало й такi,  котрi не
були нi  молодими  нi гарними,  але дехто  з  них пiсля  Семового  втручання
зачинав i народжував  сина або дочку, двох  синiв або двох дочок, або сина i
дочку, бо  Сем так  жодного разу  i  не збився на  трiйню i  це його  вельми
засмучувало, що  вiн  так i не спромiгся на  трiйню, а  були  й такi,  котрi
зачинали, але не родили, або взагалi не зачинали, хоча то вже був винятковий
виняток,  щоб хтось не  зачинав  пiсля Семового  втручання. І коли Сему  цим
кололи  очi,  то  вiн з непiдробним  гумором вiдповiдав, що позаяк  його так
усього вiд грудей до макiвки i вiд колiн до п'ят паралiзувало, то вiн бiльше
не мав у життi нiякої радостi, iнтересу або мети, як ото, сподiваючись  десь
усмак попоїсти м'ясця та городини, вирушити  у своєму вiзку по рiдних мiсцях
поринути в перелюби, доки не наспiє  час вертати  додому,  якраз пiд вечерю,
щоб, знову попоївши,  вiддати себе  в руки дружини. Але  дотепер,  наскiльки
вiдомо, вiн нiколи до Лiз  не пiдсокирювався, так само, як  i до будь-якої з
жiнок,  якi мешкали на господi Лiнчiв,  хоча нiколи не бракувало охочих, якi
твердили, буцiмто саме вiн був батьком Гана i Дона.
     Іншi  пiдозрювали  її  двоюрiдного брата  Тома, який пiд час нападу або
несамовитого пiднесення  або  депресiї, взяв i  утнув  їй таке.  А тим,  хто
заперечував, бо,  мовляв, Том  пiд  час нападу депресiї не мiг поворушити нi
руки нi ноги, так їм вiдповiдали, що воля i рух, якi були конче потрiбнi для
такого дiла, не мали  нiчого спiльного з тiєю волею i з тим  рухом, яких Том
був  позбавлений пiд  час таких  нападiв, а мали  iнший характер. Було також
висловлено припущення  що всi  його вади мали не  фiзичну, а суто  моральну,
себто естетичну природу, i що перiодична нездатнiсть  Томового органiзму,  з
одного боку, виконувати певнi функцiї, навiть тi,  що нiяк не були пов'язанi
з витратами енергiї, ну, хоча б нагляд за чайником або каструлею, а з iншого
боку, його нездатнiсть пересуватися з того мiсця, в якому  вiн  зараз стоїть
чи лежить, у iнший бiк,  щоб рукою чи ногою дiстати до якогось  знаряддя, до
молотка,  скажiмо,  або  до зубила, чи  до  кухонного причандалля,  совочка,
припустимо, або  до  вiдра, була  аж нiяк не абсолютною i залежала вiд  тiєї
функцiї або  конкретної  справи, яку  його органiзм  мав зараз виконувати, i
дехто  з цинiкiв  подейкував,  обстоюючи  вищенаведену  думку, що, якби Тома
попрохали наглянути не за чайником чи каструлею, а за  своєю небогою  Брiдi,
коли вона чепурилася  перед  своєю нiчною працею, то вiн би  не вiдмовлявся,
яка  б  сувора депресiя його  тодi  не душила  та  й  люди  не раз i не  два
помiчали, як його несамовите пiднесення  рiзко падало варто було десь  поруч
з'явитися пляшцi мiцного пива i вiдкривачцi. Та й Енн, хоч яка вже вона була
незугарна, недужа й  гумозна,  але  й  вона теж  мала своїх прихильникiв  як
усерединi, так  i  за межами господи  Лiнчiв.  А тим, хто  трочив  що  куди,
мовляв, Енн, з  її куцими  принадами  i  просторiкуванням, до  Брiдi або  до
пляшки  мiцного  пива,  вiдповiдали, що  Том  мiг утнути таке  пiд час свого
депресивного нападу або нападу несамовитого пiднесення, а як не  тодi, то  у
перервi мiж нападом депресiї, чи у  перервi мiж двома нападами депресiї, або
двома нападами  пiднесення, бо вони в нього iшли нерiвномiрно, хоч як би там
хто прагнув  довести протилежне, i часто вiн ледве виборсувався з-пiд одного
нападу  депресiї,  як його  поглинав  iнший, ледве  вiн викараскувався з-пiд
нападу  екзальтацiї,  як ускакував в iнший, та й пiд час коротеньких  перерв
Том поводився дуже дивно, як чоловiк, що не тямить, де вiн є i що робить.
     Дехто вказував  i на її рiдного дядька Джека,  який,  як вiдомо, сильно
слабував на голову. Тi, хто обстоював таку версiю, завзято доводили тим, хто
такої версiї не обстоював, що Джек мало що слабував на голову, але ще  й мав
за дружину жiнку, котра слабувала на груди, а от про Енновi груди, хто б там
чого не пащекував про iншi її члени, слабими нiхто нiколи не  вважав, бо, як
знали всi,  Енн мала чудовi, бiлi, дебелi й пружнi  груди, тому що може бути
природнiшим з  погляду  розуму такого не дуже  розумного  чоловiка як  Джек,
прикутого до своєї слабкогрудої жiнки,  нiж ця постiйна думка про  головну i
єдину принаду Енн, таку бiлу, таку дебелу, таку пружну, думка, яка не лежить
спокiйно, а весь  час  набухає, зростає, бiлiшає,  дебелiшає та пружнiшає  i
витiсняє  геть  з  голови  усяку  думку про  iншi  частини  тiла Енн (досить
численнi,  до речi), де нiчим нi бiлим, нi дебелим, нi пружним i не пахло, а
де, натомiсть,  не  продихнути  було  вiд усього  сирого,  навiть  зеленого,
хирлявого та обвислого.
     В зв'язку з  цими подiями називалися iншi iмена - Еннового  дядька Джо,
Бiлла, Джiма та її небожiв, слiпанжу Бiлла та калiчку Мета Шона та Саймона.
     Багато хто, зваживши все  як слiд, дiйшов  висновку, що  нi знайомi, нi
родичi тут нi до чого, i називав iмена багатьох чужинцiв, якi здатнi були на
таке.
     І ще через чотири мiсяцi, коли i тiєї зими вже лишилося з комареву ногу
i дехто вже нюхом чув весну, братiв Джо, Бiлла, та Джiма, якi загалом давали
вкупi  бiльше,  як сто дев'яносто чотири роки, за якийсь тиждень вiднесли на
цвинтар,  старшого, Джо,  в понедiлок, Бiлла, молодшого вiд  нього  на  рiк,
через день, у середу, i Джiма, молодшого  за них, вiдповiдно, на  два роки й
на  рiк, у  п'ятницю, пiсля  чого  старий  Том позбувся синiв, Мей i  Кейт -
чоловiкiв, Мей i, Шарп - братiв, Том, Джек, Ган, Дон i Сем  - батькiв, Мег i
Лiл - свекрiв, Енн - дядькiв, Саймон, Енн, Брiдi, Том, Шон, Кейт,  Бiлл, Мет
i  Семовi  дiти вiд  небiжчицi  Лiз  -  дiдiв, Роуз, Серiз,  Пет  i Леррi  -
прапрадiдiв.
     Цi подiї вiдкинули жаданий день, з  якого  все ще не зводили своїх очей
усi Лiнчi, хоча уже не з тим завзяттям, як колись, десь аж на сiмдесят рокiв
назад,  тобто  туди,  де не лишалося  мiсця  нi  для  високої надiї,  нi для
конкретних  сподiвань,  бо  старий Том, наприклад, то не день  Божий, то все
плохiшав i бубонiв: чому  вiн забрав моїх  трьох хлопчикiв,  а  мене  з цими
клятими кольками тут залишив? Заявляючи тим самим, що вiн волiв би, аби його
хлопцiв,  якi,  хоча  й  потерпали  вiд  власних   болячок,  але  не  вiдали
невблаганних судом i спазмiв у районi слiпої кишки,  залишили тут, а його, з
усiма його кольками, забрали звiдси. Та й iншi члени родини дедалi слабшали,
кволiшали i навряд, щоб довго протрималися.
     І усiх їх гризли докори сумлiння, тих, хто казав, нiби це дядько Джо, i
тих, хто  казав,  що  це  дядько Бiлл, i тих, хто  казав, що це  дядько Джiм
устругнув таке з  Енн, бо всi  вони, перш нiж їх  винесли на  цвинтар, гарно
висповiдалися  священику, а священик той був давнiй  i  дуже  близький  друг
усiєї  родини. І от  над тiлами  братiв  здiйнялася  хмара голосiв, повисiла
трохи i розмаялася серед  живих, той голос опустився сюди, цей -  туди, тi -
трохи далi,  цi  -  трохи ближче, кожен на своє мiсце, до  живих  i жоден  з
голосiв не ширяв серед тишi. І  от iз тих, хто жив у добрiй злагодi,  багато
хто  зазнав нелад i  звади, а з тих, мiж ким  панувала незлагода, багато хто
зажив лагiдно, хоча  дехто з тих, що колись був iз кимось у згодi, так  її i
не позбувся, а з тих, у  кого десь щось розладналося, так  його до ладу й не
довiв. Так зав'язалися i забуяли новi дружнi стосунки i новi ворожнечi, хоча
i  давнi дружнi стосунки i давнi ворожнечi теж нiде не подiлися. Одне слово,
все було,  як  i завше, хiба  що  трохи  мiсцями помiнялися.  І не знайшлося
жодного голосу, який  би не був або за  або проти цього, жодного. Кожен щось
або ганив, або захищав, або  захищав, або ганив, але казав протилежне  тому,
що казав до  того. Хоча знайшлися i  такi, що  казали  те саме, що й ранiше,
чимало таких  було. Але  ще  бiльше  таких, якi цього не казали. І  причина,
скорiше, полягала в  тому, що не  тiльки тi,  хто щось таке казав про Джiма,
Бiлла та Джо, тепер по їхнiй смертi втратили всяку можливiсть пащекувати про
них i змушенi  були пащекувати  про когось  iншого, через те що  Бiлл, Джо i
Джiм, попри всю свою тупiсть, були не настiльки тупими, щоб не  скористатися
з нагоди  i  не зiзнатися у  всьому, що  вони  зробили чи  не зробили з Енн,
священику, перш нiж їх вiднесуть  на цвинтар,  так от не тiльки цi пащекуни,
але й багацько з тих, хто  взагалi нiчого про Джiма, Джо та Бiлла не казали,
оплiч хiба  що того, що  це не вони  вчинили таке  з  Енн, тобто смерть Джо,
Джiма та  Бiлла  аж нiяк не  завадила казати їм того, що  вони завше про  це
казали, так  от вони теж, зачувши тих, що звикли їх ганити i кого вони завше
ганили, а тепер значить нi, то вони волiли бiльше нiчого подiбного не казати
про це, а казали щось  зовсiм нове для  того, щоб  краще  чути  тих, хто  їх
ганив,  та й щоб самим ганити якомога бiльше тих, хто ще перед смертю Бiлла,
Джо  та Джiма завжди їх ганили i кого  вони ганили. Бо, як це не  дивно, але
нiде правди  дiти - тi, хто  взагалi щось говорять, роблять це скорiше задля
того, щоб когось ганити, анiж хвалити,  а причина цього, очевидно, така,  що
коли  суперечиш  комусь,  то голос здiймається куди вище, нiж  коли з кимось
погоджуєшся.
     Всi цi  вiдомостi  про їжу  й собаку  Уот зiбрав  з уривкiв розмов, якi
точилися  вечорами мiж  карликами-близнюками Ганом  i  Доном.  Бо  саме вони
щовечора  пiдводили   зголоднiлого  собаку  до  дверей.  Вони  це  робили  з
дванадцяти рокiв, тобто уже чверть столiття, i не припиняли  цього дiла весь
час, поки  Уот служив у  мiстера Нота, точнiше, поки  вiн з першого  поверху
перебрався на другий,  бо  пiсля того вiн  утратив усякий зв'язок  з  нижнiм
поверхом  i  не бачив нi  собаки,  нi  тих, хто його приводив.  Але то були,
безумовно, Ган i Дон, бо хто  ж,  як  не вони,  щовечора, о дев'ятiй  годинi
приводили собаку  на подвiр'я мiстера Нота пiд самi  заднi дверi, бо то були
хлопцi мiцнi, завзятi i до своєї роботи хапкi.
     Коли Уот почав служити у мiстера Нота, то це вже був шостий за двадцять
п'ять рокiв собака, якого Ган i Дон приводили харчуватися на це подвiр'я.
     Собаки, якi  доїдали  залишки  їжi мiстера  Нота, не  могли похвалитися
довгим  вiком.  Та це й  природно.  Бо  окрiм  того,  що  собацi  перепадало
вряди-годи на  сходинках бiля  чорного  ходу, пiдхарчитися йому було,  як не
крути,  а нiчим. Та й якби його час  вiд  часу  пiдгодовували  чимось iншим,
окрiм тiєї страви, яка лишалася пiсля мiстера Нота, то це зiпсувало б апетит
i завзяття, з яким вiн накидався на недоїдки мiстера Нота.  Та й нi  Ган, нi
Дон,  прокидаючись вранцi, нiколи не знали, стоятиме чи не  стоятиме ввечерi
на сходинках бiля дверей чорного  ходу будинку мiстера Нота казанок iз такою
на  диво тривною й поживною  стравою, що лише не на жарт вихарчуваний собака
здатен її всю упорати. А саме до такого вони мусили завжди бути готовi.
     Додайте до  цього й  те,  що  їжа мiстера Нота завжди  була  зажирна  i
загаряча, як для собаки.
     Додайте  до цього i те, що собака,  як правило, був на  цепу i майже не
рухався. А як же iнакше. Бо, якщо його вiдв'язати i дати йому змогу швендяти
де попадя,  то вiн би пожер  усi кiнськi  кiзяки  на дорогах  i всякий iнший
непотрiб, який валяється на землi, i зiпсував би  собi весь апетит назавжди,
мабуть, а то й узагалi повiявся б десь i нiколи не вернувся б.
     Коли Уот поступив на службу до мiстера Нота, туди приводили собаку, яку
звали  Кейт. Кейт була собакою винятково  незугарною. Навiть Уот, який через
всю  любов до пацюкiв ставився до  собак  упереджено, i той не мiг пригадати
бридкiшої за Кейт. Розмiрами вона не дуже вдалася, але й дрiбною її не можна
було назвати. Це  була середнього розмiру собака  з огидною  зовнiшнiстю. Її
назвали  Кейт не на честь, як дехто вважав, Джiмової Кейт, яка  так невдовзi
стала вдовою, а на честь iншої Кейт, такої собi  Кеттi Бiрн, далекої родички
дружини Джо Мей, котра теж невдовзi стала вдовою, i оцю Кеттi Бiрн полюбляли
як Ган, так  i Дон, яким вона, як бувала у них, завжди  дарувала гостинець -
фунтик жувального тютюну, бо як Ган, так i Дон без тютюну  не могли i  кроку
ступити, все жували його та жували, але нiяк не могли нажуватися досхочу.
     Кейт iздохла, коли Уот  був ще на першому поверсi,  її замiнили собакою
на прiзвисько Цис.  Уот не знав,  на честь кого того собаку  назвали  Цисом.
Якби вiн запитав, узяв би,  вийшов би  i звернувся б до них, чуєш Гане, або,
послухай, Доне, Кейт, я  знаю, названа  так на честь Кеттi Бiрн,  а на честь
кого названо Циса? Тодi б, може,  вiн i дiзнався б про те, що хотiв. Але хоч
як би Уоту кортiло про щось дiзнатися, вiн нiколи  не переходив певної межi.
Бували моменти, коли вiн вiдчував неабияку спонуку i вже ладен був, особливо
коли бачив, якi почуття  викликало це iм'я у Гана i Дона, пiд час,  скажiмо,
вiддання певних наказiв, отже ладен був повiрити, що саме  так звали якогось
їхнього  друга,  якогось друзяку-побратима, i  що  саме  на  його честь вони
назвали  свого собаку  Цисом. Але то було лише припущення, i в  iншi моменти
Уот був схильний гадати, що  собаку назвали  так не на честь якоїсь  людини,
Циса, а просто,  щоб якось назвати, тобто  визначити, для нього  самого, для
iнших, вирiзнити з-помiж  iнших собак, а iм'я Цис було нiчим не гiрше за всi
iншi,  навiть  милозвучнiше за цiлу низку iнших  iмен. Коли  Уот  з  першого
поверху перебрався на другий, Цис iще  був живий. А що  сталося пiсля того з
собакою i з близнюками-карликами, вiн i гадки не мав. Тiльки-но вiн опинився
нагорi, як нижнiй поверх зник з його очей i  вилетiв геть з голови. Це можна
вважати дуже сприятливим збiгом обставин, коли щось водночас зникає i з очей
i вилiтає геть з голови. Хiба ж нi?
     В Уотовi обов'язки входило зустрiчати Гана з Доном, коли вони приходили
пiд дверi зi своїм собакою, i,  якщо лишалася якась їжа, стояти й пильнувати
над  ними,  щоб  не  лишилося анi  атома поживної страви.  Але  не минуло  й
двох-трьох  тижнiв, як Уот, нi  з ким не порадившись i не  спитавши дозволу,
раптом занедбав свої обов'язки. З того часу вiн, якщо лишалася якась їжа для
собаки,  виносив  її  за  дверi,  ставив  на  сходинки,  висипав  у  собачий
полумисок, запалював  вогонь в коридорi,  який i найтемнiшої ночi освiтлював
сходи, крiм того,  вiн приладнав  до  собачого полумиска кришку,  яка  мiцно
крiпилася до  вiнцiв тугими  зажимами.  Так Ган i  Дон поступово  привчилися
розумiти: якщо на сходинках не було собачої миски, значить, сьогоднi їжi для
Кейт  або  Циса  не  передбачалося.  Їм  не треба  було  грюкати  у  дверi i
цiкавитися, бо одного погляду на  порожнi  сходинки було досить. Вони навiть
привчилися розумiти: якщо в коридорi свiтла немає, значить i їжi для пса теж
немає. Вони  також точно визначили  собi мiсце, звiдки видно було  коридорне
вiкно,  щоб  або  заходити   на   подвiр'я,  якщо  там  горiло  свiтло,  або
розвертатися i йти додому, якщо в коридорi було темно. На жаль,  користi вiд
такої  звички не було  нiякої, бо, коли  Ган i  Дон зненацька  виходили з-за
кущiв, завертали  за рiг i поспiшали до  дверей чорного  ходу,  то  побачити
коридорне вiкно було аж нiяк не можна, бо воно виходило на протилежний  бiк,
i  дiзнавалися  вони,  є там свiтло чи  немає,  лише пiдiйшовши  впритул  до
дверей, так близько,  що можна було дотягнутися до них  палицею, аби бажання
було.  Але  Ган  i  Дон  навчилися  з  часом  дiзнаватися  ще  на   вiдстанi
десяти-п'ятнадцяти  крокiв,  свiтиться коридорне вiкно чи  нi.  Бо свiтло  з
коридорного  вiкна,  хоча  й  невидиме з iншого  боку  стiни,  все  ж кидало
вiдблиск на все  довколишнє повiтря, вiдблиск, який у сутiнках,  а  особливо
темної ночi, можна було побачити з вiдстанi не  менше, як десяти-п'ятнадцяти
крокiв. Таким чином,  вiд Гана i Дона вимагалося  лише темної ночi  пройтися
темною вулицею до того мiсця, звiдки, якщо коридорне вiконце свiтилося, було
видно тьмяний  драглистий вiдблиск, який трiпотiв,  зависав у повiтрi, а вже
вiд  того мiсця або  крокувати вперед до  дверей, або розвертатися  i  через
ворота йти собi геть iз подвiр'я. А у розпалi лiта тiльки порожнi  сходи або
сходи, увiнчанi мискою з собачою стравою,  могли сказати Гану, Дону, Кейт чи
Цису,  є  сьогоднi  харч  для  собаки  чи немає. Бо У  розпалi  лiта Уот  не
запалював  свiтла в коридорi, якщо лишалася їжа для собаки, нi, бо у розпалi
лiта сутенiло десь бiля пiв на одинадцяту, якщо не об  одинадцятiй, i дверi,
а  вони  виходили  якраз на  захiд,  поглинали спалахи несамовито  конаючого
лiтнього свiтила. Запалювати  свiтло  в  коридорi за  таких  умов означало б
марнувати  гас. Але бiльш  нiж три чвертi року  завдання Гана i  Дона значно
полегшувалося у свiтлi того, що Уот вiдмовлявся стояти над собакою, коли той
їв свою страву, але виконував всi свої iншi обов'язки. Пiсля цього Уот, якщо
вiн цього вечора одразу пiсля восьмої виносив миску, зразу  ж  пiсля десятої
забирав її на кухню, мив i  ставив на  полицю для завтрашнього  вжитку, тодi
замикав  на  нiч  дверi  i пiднiмався сходами,  тримаючи  лампу  високо  над
головою,  щоб видно було, де на  якi сходинки  ставити ноги. І  цi  сходинки
кожної ночi здавалися  не  такими, як  учора,  вчора, припустимо, вони  були
стрiмкими, сьогоднi - низькими, вчора - довгими, сьогоднi - короткими, вчора
-  широкими,   сьогоднi  -  вузькими,  вчора   -  безпечними,   сьогоднi   -
небезпечними. Так  вiн щоночi пiсля десятої  дряпався  ними,  наступаючи  на
тремкi й мерехтливi тiнi.
     Те, що  Нот, перепрошую, Уот вiдмовився наглядати за собакою, коли  той
поглинав страву  мiстера Нота, могло б мати, якщо замислитися, дуже серйознi
наслiдки як для Уота, так i для господарства мiстера Нота.
     Уот чекав, що ось-ось  щось таке мусить статися. І разом з тим вiн нiяк
не мiг вчинити iнакше. І попри все те, що вiн терпiти не мiг собак, а  любив
пацюкiв вiн просто не мiг вчинити iнакше, хочете вiрте, хочете - нi.,  І при
всьому тому нiчого такого  не сталося, все  начебто  йшло  так, як i  завше.
Нiяка кара не впала на голову Уота, блискавка його не вразила i господарство
мiстера Нота пливло собi не кляте, не м'яте, не минаючи нi дня,  нi ночi, не
втрачаючи звичного  спокою i  благостi. І Уот ходив весь час i дивувався, як
же це вiн зважився так  зухвало зазiхнути  на таку вiками освячену традицiю,
та таку шани  гiдну установу. Але вiн  не був таким  уже повним йолопом i не
виводив  з  цього окремого епiзоду принцип майбутньої  поведiнки або приклад
для подальшого  непослуху, боронь Боже!  Бо насправдi Уот прагнув  скрiзь  i
завжди  робити  лише так, як йому кажуть i як велить звичай. Якби вiн коли й
був змушений  переступити закон,  як у  тому випадку,  коли вiдмовився  бути
присутнiм  при  годуваннi  собаки, то  робив це  не  iнакше,  як страждаючи,
зазнаючи пекучих докорiв  сумлiння, i  супроводжував своє  порушення  такими
застереженнями, i робив це так м'яко, чемно й тактовно,  що зводив усю  свою
провину  майже  нанiвець.  Та  й  уся  ця  провина,  як  знати,  може,  вона
зараховувалася йому як чеснота? І  вiн гамував  своє  здивування i неспокiй,
розваживши,  що  нехай цiєї  митi  його  й не було покарано, але так буде не
вiчно i, якщо зараз шкода, яку вiн  заподiяв господарству мiстера Нота, i не
вийшла нагору, то  рано  чи  пiзно  усе  стане явним  i  на ньому окошиться,
спочатку у виглядi дрiбного  синця, який дедалi бiльшатиме, дебелiшатиме, аж
поки все  тiло не стане суцiльною чорно-синьою пухлиною. З  невiдомих причин
Уот деякий час вельми цiкавився, та де цiкавився, день i нiч тiльки й думав,
що  на  цю  собачу тему, що от  як так  сталося,  що на цьому свiтi з'явився
собака i жив тут,  на нього  йшли неабиякi кошти, не кажучи про пiклування i
догляд,  заради того  лише, аби вiн доїдав рештки страви  мiстера Нота, коли
той зволював  щось залишати. Уот надавав цьому питанню неабиякого  значення,
якого воно мабуть i не варто.  Бо якби не  така пильна увага, хiба б вiн так
довго бився  над цим питанням?  Чи  думав би  вiн  так  довго про всю родину
Лiнчiв,  якби одним з його обов'язкiв  не  було щоночi переходити подумки iз
собаки на Лiнчiв, iз Лiнчiв на собаку, а iншим його  обов'язком,  ясне дiло,
був  нагляд за недоїдками мiстера Нота. Але про собаку Уот, якщо й думав, то
думав  набагато бiльше  й охочiше, нiж  про Лiнчiв або про недоїдки  мiстера
Нота. Але цi думки не були  аж надто тривалими, як i всi iншi подiбнi думки,
І  все ж,  коли вони тривали, то  поглинали  усю  його розумову енергiю. Але
варто було Уоту збагнути складну машинерiю процесу надходження залишкiв їжi,
виставляння їх за дверi i залучення до цiєї операцiї  собаки, як вiн втрачав
усякий iнтерес  до цiєї роботи i давав своїй головi  трохи спокою. Звичайно,
Уот нi на мить не  важив на осягнення сутi дiй сил, залучених у цю гру, i не
замiрявся устежити за всiма формами,  яких ця  гра набувала, i не сподiвався
добути  якiсь  вiдомостi  бодай  про себе самого  чи  про мiстера  Нота, нi,
категоричне нi.  Але потроху вiн принатурився обертати усяку свою тривогу  i
неспокiй в слова, робив з цих давно зужилих слiв подушку i покладав  її собi
пiд  голову.  Помалу-малу,  докладаючи  певних  зусиль.  От  Кейт, примiром,
поглинає страву зi своєї миски, а над нею зависають карлики - скiльки зусиль
довелося  йому  докласти,  аби  зрозумiти,  що  воно все  означає,  хто  тут
виконавець,  що  вiн  виконує, i яке  воно, це  виконання, а  також  хто тут
потерпає,  за що, яке воно, це потерпання,  i звiдки усi  цi форми, котрi не
чiпляються  за  землю  корiнням,  як, взяти  хоча б, оно квiтку веронiку,  а
мигтять i розчиняються в темрявi.
     Ерскiн ганяв собi сходами з поверху на поверх. Уот  - нi, вiн спускався
долi  лише  вранцi, коли прокидався i  розпочинав  новий  день  i пiдiймався
нагору  один  лише раз,  перш нiж лягав  спати i розпочинав нову нiч.  Якщо,
звичайно,  вранцi не забував чогось у своїй спальнi або увечерi  на  кухнi,-
чогось такого,  без чого  йому - як без рук.  Тодi, що поробиш, вiн вертався
нагору або униз i  забирав рiч, ту саму, потрiбну йому.  Але таке траплялося
дуже рiдко. Та й що б таке Уот мiг забути,  без чого йому, як без рук, удень
чи вночi? Свiй носовик, хiба що. Але вiн нiколи його не використовував. Свою
коробочку  для мокроти? Нi, вiн нiколи отак привселюдно не став би вертатися
за своєю коробочкою для мокроти. Нi, Уот просто не мiг забути нiчого такого,
без  чого йому  було б, як  без  рук,  упродовж  чотирнадцяти чи п'ятнадцяти
денних  чи дев'яти-десяти  нiчних годин.  І все ж час вiд часу  вiн  забував
якусь дрiбничку, заради якої змушений  був вертатися, бо без неї нi вдень нi
вночi  вiн не  мiг  ступити  анi кроку.  Але  таке  траплялося  дуже  рiдко.
Здебiльшого вiн спокiйно перебував уночi  -  у своїй  крихiтнiй  спальнi  на
третьому поверсi, а вдень  - на  першому, на кухнi здебiльшого,  або там, де
того вимагали його обов'язки, або в  садку, на деревi чи пiд деревом, чи  на
землi,  спиною до дерева чи куща, або  у плетеному фотелi. Нi на другому, нi
на третьому поверсi в нього нiяких справ не  було. Хiба що застелити лiжко й
замести  пiдлогу, що вiн i робив натще, перш нiж  вранцi  спускатися долi. У
той час,  як Ерскiн на перший поверх не потикався, а весь час робив  щось на
другому, Уот не знав i не дуже  розпитував, що саме мав Ерскiн робити. Але в
той  час, як  Уотова  робота на  першому  поверсi вимагала,  щоб вiн тихо  i
невiдлучно держався свого поверху, Ерскiнова робота на другому поверсi цього
не вимагала, через  що вiн i сновигав сходами з другого поверху на третiй, з
третього -  на другий,  тодi з другого -  на перший i знову  на другий,  без
усякої,  як здавалося Уоту, видимої причини, хоча в цьому  питаннi нiхто вiд
Уота не  вимагав  i  не сподiвався якоїсь видючостi, бо вiн же  не знав i не
дуже розпитував, що саме мав Ерскiн робити на другому поверсi. Хоча не можна
й  казати, що  Ерскiну  зовсiм не сидiлося на другому поверсi, нi, сидiлося,
просто Уоту здавалося,  що вiн  занадто вже часто сновигав униз i  вгору  по
сходах, i це Уота вкрай дивувало,  як недовго Ерскiн перебував нагорi, пiсля
того, як  вiн туди видерся, i перед тим, як звiдти помчав долi, i як недовго
вiн долi затримувався  пiсля того, як туди збiг, i перед тим,  як вiн звiдти
вшився, ну i, звичайно, його дивувала частота пересування i одвiчний поспiх,
з яким Ерскiн  мотався туди,  звiдки щойно прибiг. А якби хтось поцiкавився,
звiдки це Уот, який жодного разу не був на третьому  поверсi зранку до ночi,
звiдки  вiн знає,  скiльки  часу Ерскiн проводить  на другому поверсi, ледве
туди  дiставшись, то у вiдповiдь вiн, либонь, почув  би, що Уоту, який сидiв
собi  на  нижньому  поверсi,  було  добре  чути,  як  Ерскiн  гупає сходами,
кваплячись на  верхнiй поверх,  тодi  майже  без  перерви,  гупаючи сходами,
кваплячись на середнiй  поверх.  Причина ж  цього явища полягала,  мабуть, у
тому, що звук без усякої перешкоди легко й швидко линув димарем, який вiв iз
кухнi на самий дах.
     Уот не вимагав велемовних пояснень i не питав, що  ж воно все  означає,
бо вiн казав:  Уоту колись свого часу  усе це  як  слiд розтовкмачать, тобто
тодi, коли Ерскiн пiде, а хтось iнший прийде. Все ж вiн не заспокоювався, аж
поки  сказав  за  допомогою стислих,  незв'язаних  мiж собою  фраз,  точнiше
уривкiв  фраз, мiж  якими пролягали чималi паузи:  може, мiстер Нот  посилає
його то на нижнiй, то  на  верхнiй поверх  iз якимось дорученням,  ще й каже
йому,  чуєш, Ерскiне, не барися,  а поспiшай до мене, ти зрозумiв? Поспiшай.
Але що то є за доручення? Пiднести якусь дещицю, яку вiн не взяв, а тут йому
раптом закортiло її мати гарну книжку, вiхоть вати або цигарковий папiр. Або
йому  закортiло,  щоб Ерскiн  визирнув у вiкно на горищi i подивився,  чи не
чимчикує там хтось до їхнього дому, а нi, так щоб Ерскiн зиркнув пiд сходи i
пересвiдчився, чи на мiсцi фундамент, чи, бува, нiчого йому не загрожує. Але
ж  тут, пiд сходами, я й так  пильную фундамент, бо цiлий день не  виходжу з
кухнi. Хоча, може бути, що мiстер Нот довiряє Ерскiну  бiльше, нiж менi,  бо
Ерскiн працює тут довше, нiж я а я - менше, нiж Ерскiн. Це, однак, зовсiм не
схоже  на  мiстера Нота,  вiчно  чогось  жадати  i ганяти  Ерскiна,  щоб той
виконував кожну його забаганку. Але що я знаю про мiстера Нота? Нiчого. Тому
тi вчинки чи риси,  якi видаються менi типово Нотовими, можуть  виявитися аж
нiяк  не  Нотовими,  цi  вчинки  чи риси  якi  на  позiр здаються зовсiм  не
Нотовими, можуть  виявитися  типово Нотовими,  хiба ж тут вгадаєш.  А, може,
мiстер Нот ганяє Ерскiна вниз  i вгору, щоб його  здихатися бодай  на кiлька
хвилин. Ерскiну теж мiг остогиднути другий поверх настiльки, що вiн не раз i
не два змушений бiгати на третiй поверх  ковтнути повiтря, тодi знову не раз
i не два бiгати по те  саме повiтря на перший поверх, чи навiть, у  сад, так
само,  як  деякi  види риб, що  водяться у  певних водах  щоби втриматися на
середнiй  глибинi,  змушенi  то пiдiйматися  до  поверхнi  то  опускатися на
океанське  дно. А  чи iснують  такi  риби  в  природi?  Так, зараз такi риби
iснують.  Але що означає "остогиднути"? А що, як мiстер  Нот випромiнює щось
на зразок  хвиль, що якимсь  незбагненним  способом збурює почуття смутку та
пригнiченостi,  а, можливо, що й почережно то тi, то iншi. Але це аж нiяк не
узгоджується  з моєю концепцiєю  щодо мiстера Нота. А  яку ж саме  концепцiю
Щодо мiстера Нота я маю? А нiякої.
     Уота цiкавило, чи пройшли Арсен, Уолтер, Вiнсент та iншi через той етап
на якому зараз закляк Ерскiн, а також,  чи доведеться йому, Уоту, свого часу
теж не  минути  цього етапу.  Уоту нелегко  було  уявити, щоби Арсен або вiн
могли  так поводитися. Але iснувало  безлiч усяких  речей, якi Уоту  нелегко
було уявити.
     Інколи серед ночi  мiстер  Нот натискував на кнопку,  в кiмнатi Ерскiна
дзеленчав дзвоник,  Ерскiн пiдводився i спускався на другий поверх. Уот  про
це знав, бо, лежачи в лiжку, чув, як  тiлiнькає дзвiночок -  тiлiнь-тiлiнь!,
як Ерскiн пiдводиться i спускається долi. Вiн чув, як дзеленчить дзвiнок, бо
ще  не заснув  або  спав  тiльки  наполовину,  або  лиш  куняв. Бо це є  рiч
нечувана, щоб дзеленчання дзвiночка не чув той, хто  лежить десь поруч, той,
хто заснув тiльки наполовину,  або лиш  куняє. Або Уот  чув, якщо  й не саме
дзеленькання   дзвiночка,  то  звуки,   якi  робив  Ерскiн,   пiдводячись  i
спускаючись  долi, що,  по сутi, можна прирiвняти до дзеленчання дзвiнка. Бо
невже Ерскiн пiдводився б i спускався б долi,  якби  дзвiнок мовчав? Нi. Вiн
мiг би пiдвестися  й без дзвiнка тiльки якби  йому закортiло справити малу i
велику  потреби  у  свiй великий бiлий  горщик.  Але отак, щоб  пiдвестися i
спуститися долi без  дзвiнка, нi,  нi  в якому разi. А якби сталося так, щоб
Уот мiцно  заснув  або поринув у глибоку  задуму,  чи ще у  щось  глибоке, а
дзвiнок тим часом дзвенiв аж заходився, а Ерскiн пiдводився та й пiдводився,
спускався та й спускався,  тодi з усiх Уотових припущень  вийшов би  пшик  i
нiякої мудростi. Але то все пусте. Бо Уот не раз i  не два чув, як дзвенiло,
як  Ерскiн  пiдводився  i  спускався, i цього  досвiду вистачило, щоб  дiйти
висновку, що iнколи,  серед  ночi мiстер  Нот натискав на кнопку, пiсля чого
Ерскiн слухняно i згiдно з наказом пiдводився i спускався долi. Бо чий же ще
палець, як не мiстера Нота, не Ерскiнiв, i не Уотiв, мiг натискати на кнопку
дзвоника? Та й чим ще, як не пальцем, великим, чи вказiвним, можна натиснути
на кнопку дзвоника? Носом? Пальцем ноги? П'яткою? Зубом? Колiном? Лiктем? Чи
ще  якимось виступом типу кiстки, хряща або  м'яза? Тiльки так  i не iнакше.
Але чиїм виступом, як i не мiстера Нота? Уот нiколи жодним iз своїх виступiв
не  тиснув на кнопку, у  цьому вiн був абсолютно певен, бо в його кiмнатi не
було кнопки  дзвоника. Та й якби  вiн  пiдвiвся  i спустився  туди,  де була
кнопка дзвоника (а вiн  не вiдав, де вона є), i натиснув на неї, то чи встиг
би вiн прибiгти назад до  своєї  кiмнати, плигнути в лiжко,  ще й  закуняти,
перш  нiж  почути,  з того  мiсця, де вiн лежав, тобто  з лiжка,  бадьористi
передзвони? Рiч у  тому, що Уот в жодному  iз  покоїв мiстера Нота нiколи не
бачив  нi дзвiнка, нi  його  кнопки  й не  чув щоб десь щось дзвенiло, крiм,
звичне  дiло, випадкiв, що так  його пантеличили. На першому поверсi, вiн би
мiг присягнути, нiякого дзвоника не було, а  якщо й був, то так спритно десь
замаскований, що  й  слiдiв його  годi  було  дошукатися  на  стiнах  та  по
одвiрках.  Телефон  у  домi  був,  аякже, стояв  у  коридорi.  Але  вночi  у
Ерскiновiй  кiмнатi дзвонив не телефон, а дзвiнок,  їх Уот нiколи не сплутав
би, звичайний,  скорiше за все  бiлий, електричний дзвiночок, iз тих, що  їх
тиснеш  пальцем, а вони  роблять - дзiнь! Тодi  вiдпускаєш палець i  западає
тиша. Та й Ерскiн, якщо це вiн натискав на кнопку дзоника, мусив робити це у
своїй  кiмнатi  не  пiдводячись з  лiжка,  що  витiкало  з  тiєї  тупанини й
човгання, яке здiймав  Ерскiн, пiдводячись з лiжка  одразу  ж пiсля дзвiнка.
Але ж чи могло бути  таке  щоб в Ерскiновiй кiмнатi був дзвоник, на який вiн
мiг,  не  пiдводячись з лiжка, тиснути пальцем, а  в Уотовiй - нi, нiде  нi,
нiчого. Та й якби в Ерскiновiй кiмнатi був дзвоник, на який вiн мiг тиснути,
не пiдводячись з лiжка,  то для чого йому було б це  робити, якщо вiн  знав,
що,  зачувши  дзвiнок,  має негайно  вискакувати з теплого лiжка  i бiгти не
одягнувшися як  слiд, бiгти  на другий поверх? Якби  Ерскiну  не лежалося  у
зiгрiтому лiжку й кортiло повештатися напiвголому по сходах, то невже  ж вiн
не мiг уволити свою примху i без натискання на дзвоник? Чи ж Ерскiн з глузду
зсунувся?  А, може,  i в нього самого,  Уота клепка  якась  вiдскочила? Та й
мiстер Нот,  чи все в нього було гаразд з головою?  А що, як вони всi утрьох
збожеволiли?
     Питання про те,  хто  ж натискав на кнопку дзвоника, що дзеленчав серед
ночi у Ерскiновiй кiмнатi, довго  не на жарт турбувало Уота, позбавляло його
сну  i  примушувало  серед  ночi  скидатися.   Якби  Ерскiн  був  хропiєм  i
дзеленчання  дзвоника  спiвпадало  з  його  хропаками,  тодi  б, гадав  Уот,
таємниця розсiялася, немов туман на сонцi. Але ж Ерскiн не був хропiєм. Хоча
варто  було  його  побачити  i  почути, як вiн  спiває, щоб одразу вирiшити:
хропко,  хропунище.  І все ж, хропiєм вiн не був.  Тому дзвоник завжди лунав
серед тишi. Але ще трохи  помiркувавши туди й сюди, вiн дiйшов висновку, що,
якщо  б дзеленчання дзвiнка  спiвпадало  з хропаками, то  це  б  не розсiяло
таємницi, а тiльки б заплутало всяке розслiдування. Бо хiба не мiг той самий
Ерскiн  удати,  нiби хропе у  ту саму мить, коли тягнувся рукою до дзвiнка i
натискав  на  кнопку,  а  то  й   взагалi  творити  цiлу  низку  пiдготовчих
хропунчикiв, якi б  завершилися одним потужним хропачидлом, який  спiвпав би
iз  дзвоником, i все заради того, щоб ошукати  Уота, примусити  його думати,
нiби  не Ерскiн,  лежачи у своєму лiжку, а  мiстер Нот десь  iз iншого кутка
будинку тисне на кнопку дзвiнка. І от зрештою той  факт, що Ерскiн не хропе,
а дзвiнок лунає  серед тишi, наштовхнув Уота на думку, що на кнопку дзвоника
мiг  натискати не Ерскiн, як одразу йому здалося, нi, не Ерскiн, бо це мусив
бути  сам мiстер  Нот.  Бо,  якби на кнопку  натискав Ерскiн  i намагався  б
приховати цей факт,  то  вiн би у ту мить хропiв або  у  якийсь iнший спосiб
маскував би свої дiї й намiри, прагнучи переконати Уота, буцiмто це не  вiн,
Ерскiн, а мiстер Нот натискав на кнопку. Аж тут Уот збагнув, що  Ерскiн же ж
мiг натискати на кнопку, не  замислюючись, почує хтось дзвоник чи  нi, тобто
все  це  робив  сам  вiн,  i для  цього йому не треба  було нi  хропiти,  нi
маскуватись, а лише  натискати, граючись, натискати  на кнопку i слухати, як
серед тишi видзвонює дзвоник, щоб  Уот лежав i до ранку сушив собi голову. І
от Уот вирiшив, що йому конче треба  оглянути Ерскiнову кiмнату,  щоб голова
не пухла  вiд подiбних  думок.  Тодi вiн зможе подумати про щось iнше, а  цю
проблему  викинути  геть  з голови, як  викидають  бананове  чи  помаранчеве
лушпиння.
     Уот мiг би спитати  Ерскiна,  пiдiйти  до нього  й  сказати йому, скажи
менi,  Ерскiне,  чи є у тебе  в  кiмнатi дзвiнок,  є  чи  немає;? Але  б  це
наполохало Ерскiна. а Уот цього не хотiв. Або Ерскiн мiг би вiдповiсти, так!
У  той  час, як правильна  вiдповiдь  була  - нi! Або нi, в  той  час,  коли
насправдi  йому  слiд  було б вiдповiсти  так!  Або  ж  вiн мiг сказати щиру
правду, так! Або нi! Але Уот йому б не повiрив. І тодi б Уот ускочив би у ще
бiльшу халепу, та й Ерскiна б це наполохало.
     А  так Ерскiнова кiмната була  завжди замкнена, а  ключ вiд неї лежав у
Ерскiновiй кишенi.  Або точнiше Ерскiнова кiмната нiколи не була незамкнена,
а  ключ  нiколи  не залишав Ерскiнової кишенi бiльш нiж на  двi-три секунди,
рiвно  настiльки,  щоб Ерскiн мiг видобути  його з кишенi,  вiдiмкнути дверi
iззовнi, прослизнути до кiмнати, замкнути дверi усерединi i тицьнути ключ до
кишенi, або ж дiстати ключ iз кишенi, вiдiмкнути дверi зсередини, вислизнути
з кiмнати, знову замкнути дверi iззовнi i тицьнути ключ  до кишенi. Бо, якби
Ерскiнова кiмната завжди була  замкнена, якби  ключ завжди  був у Ерскiновiй
кишенi, тодi сам Ерскiн, хоч який би моторний вiн був, не змiг би шастати то
до кiмнати, то з неї, як вiн це робив, або йому довелося б користуватися для
цього  вiкном  або димарем  Але,  шастаючи через вiкно,  вiн не  мiг  би  не
скрутити собi в'язи, а шастаючи  через  димар, не мiг би не  вкоротити  собi
життя, розбившися всмерть.
     Замок  на тих  дверях був  такий, що пiдiбрати до нього ключика Уот  не
змiг. Уот  умiв вiдмикати простi замки, а отi, котрi трохи  складнiшi,- то -
зась!
     Та й ключик такий пiдробити Уот теж не змiг. Вiн умiв пiдробляти простi
ключi,  у  слюсарнiй майстернi,  у лещатах, за  допомогою терпуга  i припою,
вiдпилюючи зайве i приварюючи те, чого бракує, аж доки виходив iнший простий
ключик, мов двi краплi води схожий на перший.
     Але Уот ще  тому не змiг пiдробити  Ерскiнiв ключ, бо вiн нiколи, нi на
мить не тримав його в руках. А як же тодi Уот  дiзнався, що у Ерскiна був не
простий, а складний  ключик? А  так, що  вiн  застромлював у замочну  щiлину
дротик i довго ним там ворушив та совав.
     Потiм Уот сказав: складнiшими ключами можна вiдiмкнути простi  замки, а
от простими ключами складнi замки не вiдiмкнути нiколи. І ледве вiн це встиг
промовити,  як його охопило каяття,  хоча й вороття не передбачалося, бо те,
що мовлено, нi забуттю нi переробцi не пiдлягає. Хоча трохи згодом вiн, якщо
й каявся й шкодував, то  зовсiм не завзято. А  ще трохи згодом, то все  його
каяття  й  шкодування  мов  лизь злизав. А  перегодом  слова  тi знову  йому
уподобалися, як  i тодi,  коли  вони м'яко та веселково-улесливо вiбрували в
його  черепнiй коробцi.  А  трохи  згодом  вiн  знову  заходився шкодувати й
картати себе за те, що пробовкнувся. І так далi. Доки вся гама його почуттiв
не  звелася  до  докорiв  сумлiння та до самовдоволення,  головним  чином до
докорiв, якi  ранiше, якщо й  виникали, то  не  в зв'язку з  наведеними вище
словами. І  на  цьому слiд, мабуть, зупинитися трохи детальнiше, позаяк там,
де  йшлося  про iншi слова, Уот поводився  саме таким  чином, а не iнакше. І
хоча в його  життi  бувало  таке,  що  на  мить  замислившися, вiн  одразу й
назавжди  визначав своє  ставлення до певних слiв, перш нiж вони  одзвучать,
тобто  вони  йому  або  бiльш-менш подобалися,  або бiльш-менш не подобалися
вiдтодi й надалi,  хоча похвалитися  сталiстю свого ставлення до рiзних слiв
вiн не мiг, о нi, нi в якому  разi,  бо думав  про них здебiльшого  сьогоднi
так, завтра iнакше, поки  зовсiм не чманiв у здогадках, навiть  коли то були
звичайнi та скромнi слова, на зразок вищенаведених, однозначнi за змiстом та
сумирнi за  формами, то все йому було байдуже, вiн все одно не тямив, хоч як
напружував з року в рiк мозок, що йому слiд думати, принижати, пiдносити їх,
чи розвернутися до них байдужим задом.
     А якщо уже й Уот не вiдав того, що Ерскiнiв ключ був не простим ключем,
то  звiдки ж менi  чи  комусь iншому про це знати.  Бо  все,  що я  знав про
мiстера Нота  й про все, що стосується мiстера  Нота, а також про Уота i про
все, що стосується Уота, про  все це дiзнався я вiд Уота i тiльки вiд нього.
А якщо  всi  мої  вiдомостi  про мiстера Нота, про  Уота й  про все,  що  їх
стосується, видаються комусь мiзерними, то причиною є Уот, який сам або знав
жалюгiдно мало, або не  збирався нiчого казати. Але  свого часу починаючи цю
iсторiю, вiн запевняв мене, що розкаже геть-чисто про все, та й потiм, через
кiлька рокiв, коли вiн закiнчив свою розповiдь, то повторив, що вiд мене вiн
не приховав геть нiчого. Тодi я йому повiрив,  i через кiлька рокiв - також.
І  пiсля  того,  як  усе було мовлено  i Уот щез, я все ще  продовжував йому
вiрити. І справа не в тому, що iснують докази того,  що Уот повiдав усе,  що
знав, або що вiн щиро цього прагнув, та  й де  ж їх узяти, якщо я про все це
дiзнався зi слiв  Уота, а  Ерскiн, Арсен, Уолтер, Вiнсент та всi iншi зникли
задовго до того, як з'явився я. І мова тут не йде про те, що буцiмто Ерскiн,
Арсен, Уолтер, Вiнсент та iншi могли б щось про Уота сказати, ну хiба Арсен,
трошки,  та Ерскiн, бiльше, але також не багато, одне  слово - не могли вони
цього сказати, а от повiдати щось про  мiстера Нота могли  б. Тодi б ми мали
змогу порiвняти спогади про мiстера  Нота, залишенi  Ерскiном, тодi Арсеном,
Уолтером та Вiнсентом, зi спогадами про мiстера Нота, почутими з  вуст Уота.
То була б вельми цiкава розумова вправа. Але вони зникли задовго до того, як
я з'явився.
     Але це не означає, що  Уот не залишив нiяких вiдомостей про те, що тодi
Дiялося, вiдбувалося чи було,  або що вiн  до цiєї  розповiдi  не доточив  i
такого, чого  нiколи нiде не траплялося, не вiдбувалося i не  було. Вище вже
зазначалося, як  важко  було  Уоту вiдрiзнити бувалицю  вiд небилицi, те, що
було, дiялося в  будинку мiстера Нота, вiд того, чого там аж нiяк не бувало.
І в  розмовi  зi  мною Уот не робив  таємницi з  того,  що безлiч подiй якi,
судячи  з його  слiв вiдбувалися  в  домi  мiстера Нота,  ну  й на подвiр'ї,
звичайно, могли там нiколи не  вiдбуватися, а  якщо й вiдбувалися, то зовсiм
не тi  i не  так, так само, багато з того, що там, за його словами, було, от
саме того там  якраз i  не  було, а того, чого, за його словами, там не було
(бо  воно є набагато вагомiше), то воно, насправдi, саме й було, i не просто
так собi було, та й годi, а  завжди було. Та й попри  все  такий чоловiк, як
Уот, не мiг так розповiсти  про себе, Уота, щоб чогось не викинути, а чогось
не  додати. Це також  не означає, що я несамохiть не викинув нiчого, з того,
що розповiв менi Уот, i нiчого вiд себе не додав,  хоча я тодi силкувався не
пропустити нi слова  i ретельно все  занiс  у  свiй  записничок. А якщо маєш
справу з такою оповiдкою, як оце Уот розповiв, то  надзвичайно важко, навiть
ретельно  все  заносячи  в записничок, не  викинути нiчого з  почутого  i не
додати нiчого вiд себе, нiчого такого, чого нiхто не казав.
     Ключ, про який тут мова, був не з тих, iз яких  можна зробити вiдбиток,
використовуючи вiск, гiпс, шпаклiвку чи масло, а все через те, що заволодiти
ним навiть на мить не було нiякої змоги.
     Бо  кишеня, в якiй  Ерскiн  тримав  ключ, була не з тих, у  якi Уот мiг
пролiзти.  Бо то була не звичайна кишеня, о нi, а кишеня з секретом, пришита
спереду до Ерскiнової панчохи.  Якби  Ерскiн тримав свого ключа у  звичайнiй
кишенi, у пiджаку,  у  штанях, хай навiть у  камiзельцi, то  Уот,  потай вiд
Ерскiна,  залiз би туди i мiг би  вихопити ключа i за лiченi секунди зробити
вiдбиток,  встромивши його у вiск, гiпс, шпаклiвку чи масло. Тодi,  зробивши
вiдбиток, вiн мiг би вкинути його у ту саму кишеню, звiдки вiн його видобув,
перед  тим  добре витерши  ключ об  вологу ганчiрку. Але, залiзти в  кишеню,
пришиту спереду до чоловiчої панчохи, хай би навiть той чоловiк i  дивився у
iнший бiк, так, щоб не викликати його пiдозри,  зробити таке, Уот знав,  вiн
не має нiякої змоги.
     От якби Ерскiн був жiнкою... Але Ерскiн не був жiнкою.
     А  якби  хто  запитав,  звiдки  стало вiдомо, що Ерскiн  тримає ключа у
кишенi, пришитiй спереду до  панчохи, то на це  можна  вiдповiсти, що Ерскiн
колись мочився на кущ, а Уот у той самий час мочився на той самий кущ тiльки
з iншого боку, угледiв  через  гiлки, бо то  був безлистий кущ,  ключ,  який
вилискував помiж гудзикiв ширiнки.
     І так завжди, варто було  менi остаточно пересвiдчитися у тому, що я не
знаю, що саме менi вiдомо, i Уот не знав, що саме було йому вiдомо, як можна
було побачити, що я таки  знав, бо менi  сказав Уот, i Уот знав, бо  й  йому
хтось сказав, а як нi, то вiн  сам здогадався. Бо  я особисто все дiзнавався
тiльки через Уота.  А все, що Уот знав, йому  або хтось  сказав, або вiн сам
так чи iнакше про все здогадався.
     Уот  мiг  виламати  дверi  сокирою,  ломом,  динамiтом,  але  це  могло
викликати пiдозру в Ерскiна, чого Уот зовсiм не хотiв. Отже, враховуючи  всi
цi обставини  i Уотове  небажання  вдаватися як до подiбних, так i  до iнших
заходiв, можна припустити, що Уот у тодiшньому його станi i з тодiшнiми його
поглядами, продертися до Ерскiнової кiмнати в її тодiшньому станi не змiг би
нiяк,  нiколи  й  нiяким способом,  одне слово, для цього Уот  мусив бути не
Уотом, а Ерскiнова кiмната - не Ерскiновою кiмнатою.
     І  все ж хоча нiчого не змiнилося, тобто Уот продовжував лишатися Уотом
а кiмната - кiмнатою,  Уот  таки пробрався до кiмнати i  дiзнався про те, що
його цiкавило.
     По  надобi знайдеш i в кадобi, сказав вiн  i зашарiвся, побуряковiв, аж
доки нiс його набув звичайного  кольору, тодi вiн похнюпив голову i покрутив
туди-сюди своїми великими червоними кiстлявими руками.
     В Ерскiновiй кiмнатi дзвоник був, але вiн був поламаний.
     Крiм цього,  там  варто було  звернути  увагу хiба  що на  картину, яка
висiла на стiни  причеплена  до  цвяха.  Посерединi, на передньому планi був
зображений  круг, описаний, скорiше за все, стрiлкою компаса  i розiрваний у
своїй нижнiй  частинi.  Круг  наче вiддалявся. Так принаймнi Уоту здалося. У
глибинi картини на сходi з'явилася точка, крапка. Круг був чорний. А точка -
блакитна, геть-чисто блакитна!  А все iнше - бiле. Уот не знав, завдяки чому
досягав  ефект перспективи, але ефект  був.  Уот не  мiг  сказати,  як  саме
створювалася  iлюзiя руху у просторi i, як це не дивно, у часi,  але  iлюзiя
була повна. А ще Уот нiяк не мiг вирiшити, коли вже круг i точка зiйдуться в
однiй площинi. Чи, може, вони  вже зiйшлися  або ось-ось зiйдуться? А, може,
круг перебуває на  задньому планi, а точка на передньому?  Уоту було цiкаво,
чи помiчають вони одне одного,  чи просто ширяють  собi навмання пiд впливом
бездушної сили  взаємотяжiння  або  слiпого  випадку. Може,  гадав вiн, вони
згодом спиняться, погомонять, а то й, як знати, об'єднаються й зiллються або
й далi триматимуться кожен  власного курсу, як кораблi в океанськiй iмлi  до
епохального винаходу  телеграфу. Хто знає,  може,  колись  вони  зiткнуться.
Цiкаво, метикував  вiн,  що саме мав на  увазi митець (а в живопису Уот  був
повний невiглас), круг  та його центр у пошуках одне одного чи  круг та його
центр  у пошуках, вiдповiдно, будь-якого центру та будь-якого круга, чи круг
та його центр у пошуках, вiдповiдно, власного центру i будь-якого круга,  чи
круг та його центр  у  пошуках, вiдповiдно,  будь-якого центру  та  власного
круга, а чи  будь-який  круг та  якийсь iнший  центр у пошуках,  вiдповiдно,
власного  центру  та власного круга,  будь-який круг та якийсь iнший центр у
пошуках,  вiдповiдно, будь-якого центру  та будь-якого  круга,  чи будь-який
круг  та  якийсь  iнший  центр  у  пошуках,  вiдповiдно, власного центру  та
будь-якого круга,  чи будь-який  круг  та  якийсь  iнший  центр  у  пошуках,
вiдповiдно, будь-якого центру i власного круга посеред безмежного простору i
безконечного часу (а в фiзицi Уот був повним  невiгласом), i от  варто  було
Уоту  подумати, що це ж  осьо-сьо воно й є - будь-який  круг та якийсь iнший
центр у пошуках,  вiдповiдно,  будь-якого центру та  власного  круга посеред
безмежного  простору  i  безконечного  часу,  як  очi  його  переповнювалися
сльозами, якi  було нi загатити, нi  стримати,  i вони струменiли по бганках
його переораного попереднiм життям обличчя i освiжали душу.
     У ота  також цiкавило,  як виглядатиме ця  картина, якщо  її перекинути
догори  дном,  щоб точка була на заходi, а отвiр -  на пiвночi, або  якщо її
перевернути й поставити на правий бiк.  точкою  на  пiвнiч, отвором на схiд,
або якщо її поставити на лiвий бiк, точкою на пiвдень i отвором на захiд.
     Тому вiн зняв картину з цвяха, випростував руку i заходився перегортати
то догори дном, то на правий, а то i на лiвий боки.
     Але  так  картина йому подобалася  набагато менше,  нiж  тодi, як  вона
висiла на стiнi. І причина, либонь,  полягала в  тому, що отвiр тодi вже був
не внизу. А для того, щоб думка про точку,  яка нарештi  знайшла своє мiсце,
свiй  новий  дiм,  i  думка  про отвiр,  який  розверзся  внизу  i  нiяк  не
закриється, для  того, щоб цi думки i  надалi тiшили Уота,  для  цього отвiр
мусив бути  не деiнде, а тiльки  внизу. Знизу ми всi  приходимо,  казав Уот,
униз виходимо i нiчого  з  цим  не поробиш.  Мабуть, щось подiбне вiдчував i
художник, бо цей круг не крутився, як завжди роблять iншi круги, а непорушно
плив бiлим небом i його отвiр незмигно дивився униз.  Уот  подумав i почепив
картину на той самий цвях, iз якого вiн її зняв.
     Тодi вiн, звичайно,  не мiг  думати  про всi цi  речi  i думав лише про
деякi з  них, а про  решту з них вiн думав згодом. Але тi, про якi вiн думав
одразу, наверталися  йому  на думку i потiм разом з тими, про якi вiн спершу
не думав, знову i знову. Думав  Уот i про iншi дотичнi речi, про деякi з них
одразу, про решту - згодом, але не раз i не два, а безлiч разiв.
     Одна  з  цих думок була про  майно. Кому належала ця картина:  Ерскiну,
комусь  iз  прислуги,  хтось  повiсив  її  й  залишив,  чи, може, вона  була
невiд'ємною  i  важливою  частиною   господарства  мiстера  Нота?  Внаслiдок
довготривалого i  виснажливого метикування  Уот дiйшов висновку, що  картина
була невiд'ємною i важливою частиною господарства мiстера Нота.
     У  вiдповiдь  на  цю  вiдповiдь виникало  питання,  якому  Уот  надавав
неабияке значення: ця картина, вона  що, постiйно перебувала на цьому мiсцi,
у цiй частинi  цього  примiщення, як, скажiмо, лiжко мiстера  Нота, чи  вона
мала сенс як одиниця чогось,  як одне з багатьох, i могла сьогоднi бути тут,
а завтра бозна-де, як  собаки мiстера  Нота, як його челядь чи як  столiття,
якi час вiд часу спадали додолу з невидимих грон далекої вiчностi?
     Хвильку  подумавши, Уот  утiшився думкою, що картина ця, певно, в  домi
висить  недавно  i що  невдовзi її замiнять iншою,  бо вона є  лиш одиницею,
однiєю з багатьох.
     Інколи  Уоту  вдавалося  мiркувати  на   диво  шпарко  i  нiскiльки  не
повiльнiше  за  мiстера  Накiбала. А в  iншi  рази  його  думка тяглася  так
неймовiрно тихо, нiби  геть розучилася рухатися  i  стовбичила,  немов узята
правцем.  Але  й у  такi  моменти  рух  її  не припинявся,  i  в  цьому вона
нагадувала  Галiлеєву  колиску.  Уота  це неабияк бентежило. Бо  на  те були
вагомi пiдстави.
     З  часом Уот чим далi то  бiльше  переймався думкою, що до господарства
мiстера  Нота нiчого  анi додати, анi вилучити iз нього  не можна, i в  тому
виглядi,  у якому воно  зараз  є, воно було вiд  початку i протриває  так до
самого кiнця у своїх головних рисах i суттєвих  проявах,  зараз i будь-коли,
хоча в даному випадку  всякi прояви  є суттєвими, навiть тодi, коли не можна
нi  виявити  проявами  чого  саме  вони є,  нi  довести  їх,  нi знайти їхнi
вiдповiдники, а тiльки  помiтити зовнiшнi  змiни,  але  то  була зовнiшнiсть
завжди мiнлива, як i обличчя мiстера Нота, в якому завжди щось повiльно, але
мiнялося.
     Це припущення, там, де воно стосується картини, невдовзi повнiстю i так
переконливо справдилося. З усiх незлiченних припущень,  зроблених Уотом  пiд
час  перебування в будинку мiстера Нота, справдилося,  а точнiше викривилося
тiльки це, так засвiдчили подальшi подiї (якщо в цьому випадку можна  казати
про якiсь подiї). Якщо ж  бути ще точнiшими,  то справдився лише один момент
припущення,  єдиний  момент  довгого припущення, довжелезного, але  постiйно
криво всихаючого припущення,  яке й складало сутнiсть того досвiду, який Уот
набув, живучи  в будинку,  i, певна рiч,  на подвiр'ї господи мiстера  Нота,
припущення, яке мало справдитися i таки справдилося. '
     Так,  нiчого  не змiнилося  в  господарствi мiстера  Нота, бо нiчого не
лишилося, нiчого  не прийшло i  нiчого не пiшло, бо все тiльки  й робило, що
йшло  та приходило. Уот,  здається, був вельми задоволений  цим невибагливим
подарунком долi. Вiн повторював цю  свою  думку з початку до кiнця i з кiнця
до початку, i вона видавалася йому втiленням небуденної мудростi.
     Але  пiд  кiнець  свого перебування  на першому  поверсi  його  над усе
займало питання про те, скiльки ще йому судилося бути на першому поверсi i в
його нинiшнiй  спальнi,  перш  нiж  його  переведуть  на  другий  поверх  до
Ерскiнової  спальнi,  i  як довго  вiн  там  буде,  на  другому  поверсi,  у
Ерскiновiй спальнi, перш нiж пiде звiдси назавжди.
     Уот нi  на мить не сумнiвався в тому, що перший поверх йшов у комплексi
з його спальнею,  а другий - зi спальнею Ерскiна.  Але  ж чи  є  щось  бiльш
неприродне  й непевне,  нiж ця комбiнацiя? Як важко було спiвставити  те, що
Уот мiг осягнути i чого не мiг; так само  безглуздо  було спiвставляти те, в
чому вiн мав певнiсть, а в чому сумнiвався.
     З  цього приводу Уот  вiдчував, що вiн служитиме в  мiстера Нота рiк на
першому поверсi, а наступний рiк - на другому.
     На   пiдтримку  цього   протиприродного  припущення  вiн  висував  такi
мiркування.
     Якщо  термiн  служби  спочатку на першому,  тодi на другому  поверсi не
дорiвнював одному роковi, в такому разi вiн мусив бути або менше, або бiльше
року.  Але, якщо вiн був менше  року, тодi, при нормальному чергуваннi зими,
лiта  i так далi, йому бракуватиме якоїсь пори року,  мiсяця або  дня, усiєї
днини чи  тiльки частини її, пiд час якої  свiтло служби  на мiстера Нота не
сяятиме  i  певна  сторiнка  з  ненаписаної  книги землi  так  i  залишиться
нерозкритою.  Бо хоч  де, на якiй широтi  ви перебували, але рiк то є  такий
промiжок часу, за який все про все  можна  сказати. Але,  якщо термiн служби
перебiльшував  рiк, тодi, при нормальному чергуваннi  зими, лiта i так далi,
завжди  лишалася зайва  пора  року,  мiсяць, тиждень чи день,  уся днина  чи
тiльки  шмат її, коли свiтло i тiнi служби  на мiстера Нота сяяли i западали
вдруге, i певна сторiнка з книжки, повної нiсенiтницi, перегорталася вдруге.
Бо для людини, прип'ятої до простору, жоден новий рiк не несе нiчого нового.
Тому рiк на  першому  поверсi  - це одна справа, а рiк на другому  -  зовсiм
iнша,  бо свiтло  дня  на  першому поверсi не було схоже  на денне свiтло на
другому (попри всю їхню подiбнiсть), те саме стосується й нiчного свiтла.
     Але  навiть  Уот  не змiг довго приховувати  вiд себе  абсурдностi  цих
розумових викладок,  згiдно  з якими  термiн перебування на службi у мiстера
Нота мав бути для  всiх  однаковий  i  неодмiнно  розподiлявся  на двi рiвнi
частини.  Бо вiн  вiдчував,  що  термiн служби  i  характер обов'язкiв мусив
залежати вiд слуги, вiд його здiбностей та потреб, що  iснували короткочаснi
слуги  i довгочаснi, першоповерховi  i  другоповерховi,  i те,  що один може
вичерпати (чи навпаки, воно його вичерпає) за  два мiсяцi, iнший не вичерпає
(чи воно  його вичерпає),  i за  десять  рокiв,  i що як багатьох iз першого
поверху жахає можлива близькiсть до мiстера Нота, так само iнших, iз другого
поверху, жахає можлива вiддаленiсть вiд  нього. Але не  встиг вiн вiдчути, з
одного боку, абсурднiсть подiбних речей, а з  iншого, i необхiднiсть  речей,
вiдмiнних  вiд  цих  (бо  за  почуттям  абсурдностi полюбляє  ходити почуття
необхiдностi), як вiдчув абсурднiсть тих  самих речей, необхiднiсть яких вiд
допiру  так  гостро вiдчував (бо назирцi за  почуттям необхiдностi  полюбляє
ходити  почуття  абсурдностi).  Бо  треба  розглядати   не   службу   одного
конкретного  слуги,  а сукупнiсть  двох  слуг, навiть трьох, а то  й безлiчi
слуг, з яких  перший не може вийти, аж доки  пiднiметься другий, а другий не
може пiднятися, доки  зайде  третiй, а  третiй  не  може  зайти, доки  вийде
перший, а перший не може вийти, доки зайде  третiй, а третiй  не може зайти,
доки пiднiметься другий,  а другий не  може пiднятися, доки вийде  перший, i
кожен  вихiд,  кожне  перебування, кожен вхiд складається  з  перебування та
входу з входу та виходу, виходу  й  перебування, та де, берiть вище! З  усiх
перебувань й  усiх входiв, з усiх входiв та  всiх виходiв, з усiх виходiв та
всiх перебувань усiх слуг, якi колись служили й служитимуть на мiстера Нота.
І в  цьому довжелезному ланцюзi, що складається  з безлiчi дрiбних ланок, що
розпростерся вiд давно  померлих до ще  не народжених,  поняття довiльностi,
якщо  i може  iснувати,  то лише  в  виглядi наперед заданої довiльностi. Бо
вiзьмемо навмання трьох чи  чотирьох будь-яких слуг, Тома, Дiка, Гаррi та ще
когось.  Якщо Том служить два роки на другому поверсi, тодi Дiк  служить два
Роки  на першому поверсi а  тодi приходить Гаррi, i якщо Дiк  служить десять
Рокiв  на  другому  поверсi,  тодi  Гаррi служить десять  рокiв  на  першому
поверсi, а тодi ще хтось приходить i так повторюється з будь-якою  кiлькiстю
слуг, термiн служби будь-кого iз слуг на першому поверсi  завжди спiвпадає з
термiном служби на другому поверсi його  попередника i уривається з приходом
його наступника. Але Томовi два роки на другому поверсi нiяк не зумовленi нi
Дiковими двома роками на першому поверсi, нi приходом Гаррi, та й Дiковi два
роки  на  першому  поверсi нiяк не  зумовленi нi  Томовими  двома роками  на
Другому  поверсi, нi приходом Гаррi, та й прихiд Гаррi нiяк не зумовлений нi
Томовими  двома роками на  другому  поверсi, нi  Дiковими  двома  роками  на
першому  поверсi,  та  й  Дiковi десять  рокiв  на  другому  поверсi нiяк не
зумовленi нi Гаррiєвими десятьма  роками на  першому поверсi  чи чиїмось там
приходом, та й Гаррiєвi десять рокiв на першому поверсi нiяк не зумовленi нi
Дiковими десятьма роками на другому поверсi,  нi чиїмось  там приходом, та й
чийсь  там прихiд нiяк не зумовлений (ху! я вже стомився наголошувати на цiй
клятiй частцi) нi Дiковими десятьма роками на другому поверсi, нi Гаррiєвими
роками на першому поверсi, нi, хай Бог милує, щоб про таке не думати, нi, бо
i Томовi два роки на другому поверсi, i Дiковi два роки на першому  поверсi,
i прихiд Гаррi, i Дiковi десять  рокiв на другому поверсi, i Гаррiєвi десять
рокiв на першому поверсi,  i  прихiд того, iншого,- все це зумовлено тим, що
Том є Том, а Дiк  - Дiк, а  Гаррi - Гаррi, а той iнший -  тим iншим, у цьому
бiдолаха Уот був абсолютно певний. Бо якби все було  iнакше, то в  будинку у
мiстера Нота i бiля дверей мiстера Нота, i по дорозi до дверей мiстера Нота,
i вiд  дверей мiстера Нота  - скрiзь був би застiй  i лихоманка,  застiй вiд
того, що завдання хоча й виконали, але не до кiнця, а лихоманка вiд того, що
завдання завершили, але не виконали, застiй i лихоманка вiд того, що пiшли i
прийшли, але якось запiзно, застiй i лихоманка вiд того, що прийшли i пiшли,
але  якось зарано. Але  все,  що тяжiло до мiстера  Нота  i,  разом  з  тим,
прагнуло  вирватись  геть  вiд нього,  тобто  усякi  перебування, приходи  й
вiдходи, були  геть-чисто  позбавленi ознак застою  i  ознак  пропасницi, бо
мiстер  Нот був притулком, мiстер Нот був гаванню, у яку  заходиш,  вiльний,
ущерть повний спокою, i яку залишаєш з радiстю в серцi. Гнаний, розхристаний
i  змучений бурями,  як назовнi, так  i  всерединi? Бурями  назовнi!  Бурями
всерединi! Такi люди, як  Вiнсент, як Арсен, як  Ерскiн, як Уот! Еге-ге! Нi.
Тiльки пiд  постiйним тиском,  пiд  загрозою, у поклику  бурi, у злиднях,  у
межах притулку i за цими межами, пiсля утрати спокою,  свободи та радостi. І
рiч не в тому, що Уот вiдчував спокiй, свободу та радiсть, нi, не  вiдчував,
нi тодi, нi до того,  нiколи.  Але вiн  гадав,  що  мабуть-таки вiн вiдчував
спокiй,  свободу  та  радiсть, а  як  не спокiй,  свободу  та  радiсть,  то,
принаймнi, спокiй та свободу, або свободу та радiсть, або радiсть та спокiй.
А як не спокiй та свободу, чи свободу та радiсть, чи радiсть та свободу, то,
принаймнi спокiй  чи свободу, чи  радiсть, але просто сам  того не вiдчував.
Але чому Том  то є Том? А Дiк - Дiк? А Гаррi - Гаррi? Тому, що Дiк то є Дiк,
а Гаррi є Гаррi?  Тому, що Гаррi є Гаррi, а Том є Том? Тому, що Том є Том, а
Дiк  є Дiк? Уот був не  проти.  Але на той час  ця  концепцiя не була вельми
потрiбна, а всi концепцiї, якi на часi не були йому потрiбнi, Уот нi на мить
не  розкривав, а  ставив  десь осторонь, як, припустимо,  не  розкривають, а
ставлять осторонь, на випадок дощу, парасольку,  почепивши її до вiшалки.  А
Уоту нi  на мить не  була  потрiбна ця  концепцiя,  либонь,  тому, що, коли,
скажiмо, у вас в руках повний оберемок м'яких, як вiск, лiлiй, то ви  вже не
зупиняєтесь,  аби зiрвати,  понюхати, жбурнути  або  просто звернути належну
увагу на  стокротки чи первоцвiти, жовтець, фiалку, кульбабу, маргаритку, чи
яку iншу польову квiтку або бур'ян, а ступаєте на них, i от коли вага вже не
тисне на рослину, а її похилена, незряча голова вчавлена в землю, похована i
випустила весь свiй солодкий i бiлий  аромат, тодi  мало-помалу  з допомогою
пелюсткiв  випростовуються  потолоченi  стовбури,  розпрямляються,  не  всi,
звичайно, а  тi лише, котрим  пощастило уникнути перелому.  Отже  Уота  тодi
займала  не  взагалi  Томова  сутнiсть  Тома,  чи Дiкова  сутнiсть  Дiка, чи
Гаррiєва сутнiсть  Гаррi, хоча це  саме по собi,  було варто уваги,  а  їхня
Томова,  Дiкова й  Гаррiєва  сутнiсть  саме тодi, тобто їхня тодiшня Томова,
Дiкова  й  Гаррiєва  сутностi;  не  займала  його   й   проблема  благосного
напучування того, хто  має зайти тим,  чий час  вже минув, або того, чий час
вже  минув,  тим,  хто  лиш  має  зайти  (то  є,  безумовно,  тема  окремого
захоплюючого дослiдження), так само, як i в музичному творi Уота цiкавило не
те, що, припустимо, сотий такт мiг бути зумовленим ну  хоча б десятим тактом
чи навпаки, а цiкавила  його вiдстань мiж ними, дев'яносто промiжних тактiв,
тобто час, умовно прийнятий  за оптимальний, i час, затрачений на те, щоб це
довести, хоч що б за цим стояло. Або спростувати, якщо щось не так.
     І от  попервах подумки i всiм тiлом  Уот довго  бився над цим давнiм як
свiт завданням.
     І  от Уот,  вiдкривши  цю  бляшанку за допомогою своєї  паяльної лампи,
побачив, що вона зовсiм порожня.
     Як з'ясувалося, Уот так нiколи i не дiзнався, скiльки часу вiн провiв у
будинку мiстера  Нота,  скiльки на  першому  поверсi, скiльки на  другому  i
скiльки це буде загалом. Досить довго - це єдине, що вiн мiг сказати з цього
приводу.
     Коли ж  Уот, прагнучи  спокою,  мiркував про можливiсть  стосункiв  мiж
рiзними  скупченнями, як-от  скупчення  собак,  скупчення  людей,  скупчення
картин, не кажучи про всi iншi, то вiн пригадував ту давню нiч улiтку, в  не
менш  далекому  краю,  i  себе, Уота,  юного, дужого,  тверезого,  як  скло,
розпростертого посеред  баюри, коли  вiн  лежав i  дивувався, чи це й є  той
самий час i те саме мiсце, де вiн зазнав  щастя, а три жаби голосно по черзi
кумкали: квак - крек - квiк! Квак! Крек! Квiк!
     Квак!
     Крек!
     Квiк!
     Рибна перекупка подобалася Уоту надзвичайно.  Уот був не з тих, до кого
липнуть  жiнки,   але  рибна  перекупка   подобалася  йому  надзвичайно.  Не
виключено, що колись потiм - згодом iншi  жiнки  подобалися б йому не менше,
нiж ця. Але з усiх жiнок, що до цього йому подобалися, жодна не годна була й
свiчку  тримати  перед  цiєю  рибною перекупкою,  так вiн вважав. Та  й  Уот
подобався рибнiй перекупцi. То був надзвичайно сприятливий збiг обставин, що
вони так сподобалися одне одному. Бо, якби рибна перекупка сподобалася Уоту,
а вiн їй - нi, чи якби Уот сподобався рибнiй перекупцi, а вона йому - нi, то
що б  тодi з ним  або з  нею зробилося, га?  І  справа не в  тому,  що рибна
перекупка була  однiєю з тих жiнок,  до  яких  липнуть  чоловiки, нi в якому
разi, бо вже й вiку  була вона щоб не сказати похилого, та й Господь не  дав
їй тих якостей,  що так притягають  чоловiкiв до жiнок, за  винятком хiба що
залишкiв колись  дуже  стрункої постави,  виробленої внаслiдок  переходiв на
довгi вiдстанi з кошиком вщерть повним риби на головi. І рiч не в тiм, що до
чоловiка, позбавленого тих  якостей, якi привертають жiнок до  чоловiкiв, не
можуть  липнути  рiзнi  жiнки,  або що  до  жiнки,  позбавленої  вiдповiдних
якостей, не можуть липнути чоловiки, нi, можуть, ще й як можуть. Але i мiсiс
Горман мала кiлькох залицяльникiв перед, пiсля i пiд час мiстера Гормана, та
й Уот поки  парубкував, то мав  не  менше двох, можна сказати,  романiв. Уот
також  був не  з  тих чоловiкiв,  до  яких  липнуть iншi чоловiки, бо не мав
вiдповiдних  якостей, хоча, певна рiч,  i в нього були друзi - чоловiки (а в
кого ж їх немає?), i не один, а набагато бiльше. І справа не в тому, що до У
ота, навiть попри брак вiдповiдних якостей, не могли  липнути  чоловiки, нi,
могли.  Просто вiн був не з таких,  а щодо  питання про  те,  чи могли жiнки
липнути до мiсiс Горман, то вiдповiдь на це питання дати  зовсiм не  просто,
через  брак  певних  вiдомостей.  З  одного боку,  ця  вiдповiдь  може  бути
позитивною, а  з iншої -  негативною. Але, судячи з  усього,  вона була не з
таких. Хоча  цiлком iмовiрно, що до чоловiка можуть чiплятися  як  чоловiки,
так i жiнки, а до жiнки  - як жiнки, так i чоловiки,  чого тiльки  не буває.
Бо, коли маєш справу з жiнками,  з чоловiками, з чоловiками, до яких липнуть
чоловiки чи жiнки, з жiнками, до яких липнуть чоловiки чи жiнки, чоловiками,
до яких липнуть як жiнки так i  чоловiки, та  з жiнками, до яких липнуть  як
чоловiки  так  i  жiнки,  то  чого  тiльки  не трапляється  i що  тiльки  не
з'ясовується, коли справа доходить до цього дiла.
     Мiсiс  Горман  приходила  по  четвергах,  окрiм  тих  тижнiв,  коли  їй
немоглося. У тi днi вона не приходила, а лишалася вдома у лiжку чи у м'якому
фотелi перед камiном, якщо надворi негодилося, або перед розчахненим вiкном,
коли  стояла година,  а якщо  ж надворi було нi те нi се, нi негода тобi, нi
година, то вона сидiла бiля зачиненого вiкна або перед  згаслим камiном. Так
от, четверги Уот  полюбляв бiльше, нiж усi iншi днi. Декому  любiшi  недiлi,
iншим - понедiлки, ще iншим - середи, iншим - п'ятницi, ще iншим - суботи. А
Уот полюбляв четверги, бо по четвергах приходила мiсiс Горман. І вiн приймав
її  на своїй кухнi, вiдкорковував  для неї пляшку мiцного пива,  умощував її
собi на колiна, горнув до себе, клав свою праву руку на її груди, туди ж, на
праву грудь  (бо лiву, на жаль, їй  недоречно  вiдтяли у розпалi хiрургiчної
операцiї),  перехиляв  свою  голову  i  заклякав  у  такiй  позi  хвилин  на
десять-п'ятнадцять, не ворушачись або майже не ворушачись, i забував про всi
свої гризоти.  Мiсiс Горман  у цей час також не  без того, щоб  вiдпочивала,
коли її лiва рука куйовдила сиво-рожевi  кучерi, а права  чiтко  i  спритно,
немов механiзм, пiдносила пляшку до губiв.
     Час  вiд  часу  Уот пiдводив  свою  стомлену голову, пересував  руку  з
жiнчиних грудей  на  шию, рвучко та вiдчайдушно  цiлував мiсiс Горман,  якщо
влучить, то  в рот, а нi - то  десь довкола рота, вiдтак щулився i перебирав
свою  звичну  поставу  щойно знятого  з  хреста  страдника.  На  зустрiч цим
поцiлункам,  коли  їхня шалена  напруга  трохи вщухала, тобто  одразу  пiсля
застосування,  линули  незабарнi  зустрiчнi   цiлунки   мiсiс  Горман,   яка
вiдповiдала  на  ласку  чемно, спокiйно й розважливо, так, як дехто пiднiмає
рукавичку або газету, яка щойно випала з рук,  i з приємною усмiшкою, гречно
вклоняючись,  повертає  її незграбi власнику.  Отже  кожен  такий  поцiлунок
складався, насправдi, з  двох  цiлункiв,  iз Уотового,  романтично-палкого i
бурхливого, i мiсiс Горманового, масного та ввiчливого.
     Але мiсiс Горман не завжди сидiла на Уотi, бо iнколи Уот сидiв на мiсiс
Горман. Випадали й такi днi, коли мiсiс Горман не злазила з Уота, а бували й
такi, коли  Уот не злазив  з мiсiс  Горман. Не бракувало й  таких днiв, коли
мiсiс  Горман починала з того, що сiдала на Уота, а кiнчала тим, що садовила
Уота на себе або таких,  коли Уот починав з того, що сiдав на панi Горман, а
кiнчав тим що садовив панi Горман на себе.  Бо  перш нiж мiсiс Горман мусила
йти, Уот бував Добре стомлений вiд сидiння  на мiсiс Горман  або пiд нею.  В
такому  випадку якщо мiсiс Горман  сидiла на  Уотi, а не  навпаки, тодi  вiн
лагiдно  пiдтримував  її, пiдводив, доки вона  ставала  ногами  на пiдлогу i
пiдводився сам  i виходило, що лише мить  тому вони  вдвох  сидiли,  вона на
ньому, вiн на  стiльцi,  а  тепер  осьо вже стояли,  бiк  о бiк,  ногами  на
пiдлозi.  Вiдтак вони удвох мостилися на  вiдпочинок,  Уот  та мiсiс Горман,
перший на  стiльцi,  друга - на першому. Але, якщо не мiсiс Горман сидiла на
Уотi, а Уот на мiсiс Горман, тодi вiн злазив з її колiн i лагiдним рухом рук
допомагав їй пiдвестися, потiм  займав  її мiсце (згинаючи  свої колiна)  на
стiльцi i садовив її зверху (розставляючи ноги) собi на колiна. А позаяк Уот
не був такий аж занадто дужий, щоби за один день витримувати, з одного боку,
горiшнiй тиск мiсiс  Горман,  коли  та була зверху,  чи  дольний тиск  мiсiс
Горман,  коли вона  була знизу,  тому йому часто-густо  доводилося мiняти не
менш як двi чи три, чи чотири, чи п'ять, чи шiсть, чи чи вiсiм, чи  дев'ять,
чи  десять,  чи  одинадцять, чи навiть  дванадцять  ба й  навiть  тринадцять
рiзноманiтних  поз, перш  нiж  надходив час  мiсiс Горман  iти додому. Тобто
можна припустити, що мiж рiзними позами в них була хвилинна пауза, i кожна з
поз тривала в середньому п'ятнадцять секунд, тобто вони задовольнялися одним
поцiлунком  на день, який тривав хвилину або й пiвтори,  один  помiркований,
пересiчний поцiлунок на цiлу  днину або подвiйний поцiлунок,  який починався
на першiй позi i завертався на останнiй,  бо пiд час змiни поз їм було не до
поцiлункiв.
     І далi цього, на наш превеликий жаль, вони йти не наважувалися, хоча ще
трохи, й  побiгли  б. Чому, цiкаво? Може,  в їхнiх  серцях, Уотовiм  серцi i
серцi  мiсiс  Горман, ще  не згасло  далеке  вiдлуння минулої  пристрастi чи
якогось  хибного кроку, на який  вони зважилися десь  колись у сиву давнину,
вiдлуння,  яке  застерiгало їх i напучувало:  не  бруднiться,  не пхайтеся у
клоаку тваринних iнстинктiв i насолоди, а слухайте, як, мов рiдкiсна, нiжна,
прекрасна i тендiтна  квiтка, пахтить, розливається нiжними  звуками це тихе
вiдлуння. Ой, навряд. Просто  Уот не мав  снаги, а мiсiс Горман не мала часу
на  бодай поверхове,  неглибоке єднання. О iронiя життя!  Життя,  сповненого
кохання! Чому все так, що тому, хто має  час,  завжди бракує снаги, а та, що
має снагу, не має часу! Ну  чому, скажiть на милiсть, на завадi щастю завжди
стоїть   якась   нiкчемна   iз   медичної  точки   зору   цiлком   вилiковна
ендокримiнальна   халепа,   якiсь   сорок   п'ять-п'ятдесят  хвилин,   котрi
безповоротно, мов смерть, нi,  немов Гелеспонт, роздiляють коханцiв. Бо якби
лишень  Уот  мав  трохи  бiльше  завзяття, а мiсiс Горман - часу, то Уот при
дбайливому, клопiткому лiкуваннi мiг би собi викохати i загартувати потужний
природний вiдбiйник, який йому  саме тут  став би у великiй  пригодi. А так,
при  наявностi  тiєї  обмеженої  кiлькостi  сили, яку  вiдчував Уот, i  того
обмеженого часу,  який мала мiсiс Горман,  важко  сказати, на що  вони  були
здатнi,  окрiм хiба  що  сидiння  одне  на  одному,  вигинання,  поцiлункiв,
вiдпочинку, нових поцiлункiв, нового вiдпочинку,  доки  не прийде час  мiсiс
Горман тягти свою рибу далi.
     І от що саме було у тiй мiсiс Горман такого i що такого було в Уотi, що
так колошкало Уота  i  змушувало  серце  мiсiс Горман танути. Де, мiж  якими
бганками  людської душi  гнiздиться плотська  хiть, яка  завше знаходить, де
злитися з  чиєюсь iншою  плотською хiттю. Ну от  що,  здавалося б, спiльного
могло бути мiж Уотом, чоловiком, до якого не липли чоловiки, i мiсiс Горман,
жiнкою, до якої не липли жiнки? Мiж Уотом, до  якого не липли жiнки, i мiсiс
Горман, до  якої не липли чоловiки? Мiж Уотом, до якого не липли чоловiки, i
мiсiс Горман, до якої теж не  липли  чоловiки? Мiж  Уотом, до якого не липли
жiнки, i  мiсiс  Горман, до якої  теж не липли жiнки? Мiж Уотом, до якого не
липли нi чоловiки,  нi жiнки,  i  мiсiс  Горман, до  якої теж  не  липли  нi
чоловiки, нi жiнки? Усiма своїми життєво важливими органами, всiм нутром вiн
вiдчував i знав, як усе переплелося i змiшалося - чоловiки, до яких не липли
чоловiки, i  тi, до яких  не липли  жiнки. Та й мiсiс Горман,  безумовно, не
була  у цьому вiдношеннi якимось винятком. Але  це нiчого  нiде не мiняло. А
що, як  той  потяг,  котрi вони вiдчували один  до одного, мiсiс Горман - до
Уота, а Уот - до мiсiс Горман, був зумовлений з її  боку - пляшкою пива, а з
його боку -  запахом  риби?  Через багато рокiв  Уот все  бiльше схилявся до
подiбної  думки,  тодi як  вiд мiсiс Горман лишилася  хiба  що  згадка, i не
згадка, а так, запах давно призабутих парфумiв - не бiльше.
     Тричi на день до дверей чорного ходу пiдходив мiстер Грейвз. Вранцi вiн
брав ключi вiд свого сарая, вдень - свiй чайничок, по обiдi одержував пляшку
свого пива i повертав чайник, а ввечерi повертав ключ i порожню пляшку.
     Уоту  мiстер  Грейвз майже подобався,  особливо його манера розмовляти.
Мiстер  Грейвз  вимовляв   звук  "т"   не  так,  як  усi  люди,  а  набагато
симпатичнiше. "Сри - чосири", казав вiн замiсть "три - чотири". Уот полюбляв
цi косоокi китайськi  слова. І  коли,  вмостившися на сходинках проти сонця,
мiстер Грейвз,  бувало,  цмулив  пиво i пiдморгував йому своїм  вигорiлим од
довгого вiку блакитним оком, наче прохав про щось чи докоряв чимось - "сри -
чосири  пляски, хiба це доза?", то Уота частенько брала  пiдозра, що  мiстер
Грейвз блазнює не просто так, а з якоюсь метою.
     Мiстер Грейвз мав  багато чого сказати  про  мiстера Нота, про Ерскiна,
Арсена, Уолтера, Вiнсента та iнших, чиї iмена вiн давно уже забув або нiколи
не  знав.  Але  нiчого  вартого  уваги  вiн  не  казав.  Вiн  цитував  своїх
попередникiв i дiлився спогадами зi свого власного досвiду. Бо й батько його
i батькiв  батько i так далi -  всi працювали на мiстера Нота. Тобто ось вам
ще одне скупчення. Його родина, казав вiн, доглядала  за садом з самого його
початку.  І  про мiстера Нота  та його юних  джентльменiв  вiн був найкращої
думки. Тодi Уот вперше почув про iснування цих джентльменiв. Але, як  знати,
може, вiн мав на увазi друзяк, з якими мiстер Нот зустрiчався в шинках.
     Але мiстер Грейвз торочив головним  чином про  свої хатнi  незгоди. Мiж
ним i його жiнкою, здається, не було цiлковитої злагоди, i не тiльки  тепер,
а i  ранiше. Точнiше, не те  щоби цiлковитої, але i  зовсiм  нiякої.  Мiстер
Грейвз, здається, дожив до такого вiку, коли домашнi незгоди стають джерелом
великої втiхи, а зовсiм не  приводом для  ремствування чи скарг. І  все ж це
непокоїло мiстера  Грейвза. Усе  своє  подружнє життя вiн спромагався жити з
нею, як  голуб iз  горлицею,  а оце вже деякий час щось  йому десь урвалося.
Мiсiс  Грейвз також бiдкалася через  те, що її  чоловiк бiльше не мiг з  нею
жити у злагодi, бо над усе в свiтi вона полюбляла, коли з нею добре живуть.
     Уот не був першим, перед яким  мiстер Грейвз вiд  щирого серця  виливав
свою душу. Вiн її виливав i перед Арсеном, дуже давно, ще коли  його родинна
злагода тiльки-но  починала щербатитися, i Арсен дав йому цiнну пораду, якої
вiн пильно додержувався. Але з того всього вийшов пшик.
     Ерскiну теж мiстер Грейвз усе  повiдав i Ерскiн  також не поскупився на
пораду. То  була iнша порада, не та, що  в Арсена, i мiстер Грейвз як мiг нi
на крок вiд неї не вiдступав. Але з неї теж вийшов пшик.
     З  Уотом мiстер Грейвз  не був такий велемовний  i не  казав йому, а от
скажiть менi, пане Уот,  що мене среба зробись, щоби знову, як i колись, мiж
нами з дружиною запанувала злагода. Так воно, може, й краще, бо щоб йому Уот
на  це вiдповiв? А  мовчанку, яка б неодмiнно запала  пiсля  такого питання,
мiстер Грейвз розтлумачив би зле i вирiшив би,  що Уоту геть байдуже, буде в
них з жiнкою злагода, чи не буде.
     Але питання це все ж нiби зависло в  повiтрi  i вимагало вiдповiдi. Бо,
закiнчивши  розповiдь про  свiй родинний  нелад,  мiстер Грейвз  не пiшов до
саду, а мовчки сидiв i чекав, обсмикуючи криси свого капелюха (мiстер Грейвз
завжди скидав капелюха, навiть надворi, коли розмовляв  з поважними людьми),
й  дививсь на Уота,  який стояв  на сходах якраз  над ним.  А  позаяк Уотове
обличчя виражало те саме,  що  й  завжди,  i в цьому воно нагадувало обличчя
суддi  Джефрiза, коли той головує на засiданнях церковних зборiв,  то мiстер
Грейвз розiгнався вже був почути  щось надзвичайно повчальне  й  корисне. На
жаль у цей  час Уот думав про пташок, про їхнi стрiмкi  польоти та мелодiйнi
спiви. Невдовзi цi думки його стомили, i вiн повернувся i зайшов до  хати, а
дверi зачинив.
     А ще трохи  згодом Уот став залишати ключ на схiдцях,  пiд  каменем, на
всю нiч i виставляти чайник в обiд, накриваючи його зверху  теплим пуделком,
а по обiдi у  затiнок ставити пляшку мiцного пива та вiдкривачку. А ввечерi,
коли  мiстер Грейвз чалапав  додому, Уот заносив до хати чайник, i пляшку, i
ключ, i знаходив їх на тих самих мiсцях, де вiн  їх залишав.  Але згодом Уот
покинув заносити ключ до хати. Бо навiщо  ж його  заносити о  шостiй, коли о
десятiй уже треба виносити? Таким  чином ключ  швидко вiдвик  вiд  кухонного
гвiздка, а звик лише  до кишенi мiстера Грейвза та до каменя. Але навiть Уот
увечерi, пiсля того  як мiстер Грейвз пiшов додому, не забирав ключа, а брав
тiльки чайник та пляшку, все ж  нiколи не забував зазирнути пiд камiнь,  щоб
перевiрити, є там ключ чи немає.
     А  якось однiєї буремної ночi  Уот залишив  своє тепле лiжко, вийшов на
двiр,  забрав ключа, вiдрiзав вiд власної ковдри клаптик  i щiльно завинув у
нього той ключ. Потiм вiн знову  винiс його на двiр  i поклав пiд камiнь. На
другий день, ввечерi вiн перевiрив i побачив, що ключ  лежить завинений у ту
саму ковдру, на тому самому мiсцi, пiд каменем. Бо мiстер Грейвз був чоловiк
дуже  тямучий,  Уота цiкавило, чи був у мiстера  Грейвза син,  як у  мiстера
Гола, який  би пiшов  його слiдом,  коли  той  помре.  Уот не виключав такої
можливостi. Бо  чи можна  усе подружнє життя прожити  у цiлковитiй  злагодi,
немов голуб  iз горлицею, i  не  нажити бодай одного сина, який би  пiшов по
батькових слiдах,  коли той помре або  вийде на  пенсiю?  Інколи в вестибюлi
Уоту на  якусь мить щастило побачити мiстера Нота, а нi, то в саду, коли той
стояв непорушно, мов дуб, або пересувався дуже i дуже повiльно.
     Одного  разу, виходячи  з-за  куща, Уот мало  не  зiткнувся з  мiстером
Нотом, i довго не не на жарт цим переймався, бо не встиг тодi навiть як слiд
застiбнутися i заправити свiй одяг. Але всi цi його хвилювання були марними.
Бо мiстер Нот, заклавши руки за спину, похилив голову i дивився в землю. Уот
i собi  втупився в  землю, але спершу нiчого, крiм молодої  травички, там не
побачив, i тiльки, вдивившись трохи пильнiше,  вiн помiтив маленьку блакитну
квiтку,  а  поруч iз нею - жирного черв'яка, який мовчки вгрузався  у землю.
Так от, мабуть, то, мабуть, i привернуло увагу мiстера Нота. І завдяки цьому
деякий час вони стояли разом,  хазяїн i слуга, майже торкаючись одне  одного
низько похиленими  головами (з чого можна зробити висновок про зрiст мiстера
Нота, хiба  ж  нi, якщо земля, на якiй вони  стояли, була  не  похилою, не в
горбках, а рiвною), поки черв'як не заповз пiд землю, а на поверхнi лишилася
тiльки  квiтка.  Колись настане  такий  день, що й квiтка  зникне  i  тiльки
черв'як залишиться, але того конкретного дня лишилася квiтка, а  черв яка не
було. Потiм Уот пiдвiв голову й побачив, що мiстер Нот стоїть iз заплющеними
очима, почув, як вiн дихає тихо, м'яко i неглибоко, наче спляча дитина.
     Уот так  i  не вирiшив, радiти йому  чи шкодувати  вiд того,  що вiн не
бачився з мiстером Нотом частiше. З  одного боку, вiн вiдчував, що шкодує, а
з iншого -вiдчував, що  радiє. Шкодував вiн  тому, що палко прагнув побачити
мiстера Нота вiч-на-вiч, а радiв вiн тому, що дуже  цього жахався.  Так воно
все було  й  насправдi, оскiльки, ураховуючи  його  бажання побачити мiстера
Нота зовсiм близько i острах перед здiйсненням цього намiру, саме це бажання
змушувало його шкодувати,  а острах - радiти  з того, що  вiн бачив  мiстера
Нота так  рiдко i, як правило, здалека i крадькома, не прямо,  а збоку, якщо
взагалi не ззаду.
     Цiкаво,  думав Уот,  чи  був  Ерскiн допущений  свого  часу  ближче  до
хазяїна, нiж вiн оце тепер.
     Але  з  часом,  який,  як  тепер, колись,  так i надалi  буде весь  час
наближатися, термiн  Уотової  служби на першому  поверсi також наближався до
завершення, а водночас  i бажання його, i острах, i  шкодування,  i радiсть,
так само, як i безлiч iнших бажань, острахiв, шкодувань та радощiв, весь час
притуплялися,  даленiли, ставали  дедалi все бiльш невiдчутними,  поки  геть
зiйшли нанiвець. А причина того полягала, либонь, у тому,  що поступово  Уот
втрачав  весь  свiй  острах  i  всяку  надiю  побачитися  з  мiстером  Нотом
вiч-на-вiч,  якщо  не зараз,  то будь-коли  потiм.  Або що Уот,  продовжуючи
вiрити в  можливiсть одного  прекрасного дня  побачитися  з  мiстером  Нотом
вiч-на-вiч, став розглядати таку можливiсть, як щось нездiйсненне i не варте
уваги. Або  що по мiрi того, як  Уотове зацiкавлення  тим, що зветься  духом
мiстера Нота  бiльшало, то його зацiкавлення тим, що заведено називати тiлом
мiстера Нота  меншало (бо нерiдко  буває, що, якщо  в  одному  мiсцi  чогось
бiльшає, то в iншому чогось iншого меншає). Або могла  iснувати зовсiм якась
iнша причина, ну хоча б утома, яка до всiх попереднiх причин була аж нiяк не
дотична.
     Додайте до  цього й  те, що тi  кiлька  разiв, коли Уот швидко й мигцем
встиг побачити мiстера Нота, були дуже  короткими й невиразними. Все, що вiн
тодi угледiв, вiн бачив крiзь скло i не в чистому дзеркалi, а крiзь звичайне
скло,  через  схiдне вiкно уранцi, та через захiдне  - надвечiр.  Додайте до
цього й  те,  що та  постать, яку вiн iнколи бачив  мигцем у вестибюлi  чи у
саду,  нiколи  не  повторювалася,  а  завжди, як  помiтив Уот,  мiняла  свою
огряднiсть,  зрiст,  навiть  волосся,  ну i, певна рiч, манеру  рухатися  чи
стояти,  i Уот нiколи б  не повiрив, що  то є одна  i  та ж постать, якби не
знав, що то є сам мiстер Нот.
     Уот нiколи не чув мiстера Нота, себто не чув, як вiн говорить, смiється
чи  плаче.  Правда, якось  вiн  почув,  як той каже,  фiть!  Фiть! До якоїсь
пташечки,  а iншим  разом було  чути,  як мiстер Нот випускав  дивнi звуки -
Плопф, Плопф, Плопф, Плопф, Плопф, Плопф, Плоп,  Пло Па. Сталося це  посеред
квiтника. Цiкаво, думав Уот, чи пощастило Ерскiну  бiльше за нього i в цьому
вiдношеннi. Чи розмовляв мiстер Нот з Ерскiном? Уот  нiколи не чув, щоб вони
балакали,  а  вiн почув  би,  якби вони  гомонiли.  Хiба  що вони розмовляли
пiвголосом.  Так,  звичайно,  вони  розмовляли пiвголосом, хазяїн  зi  своїм
слугою гомонiли у два пiвголоси, пiвголос хазяїна i пiвголос слуги.
     Одного дня вже пiд  кiнець Уотової служби на  першому поверсi задзвонив
телефон i якийсь голос  запитав, як  там справи у  мiстера  Нота.  Зухвалець
якийсь, не iнакше. Друг,  вiдрекомендувався  голос. Це був або дуже  високий
чоловiчий голос, або дуже низький жiночий.
     Уот сформулював цю подiю таким чином:
     Дзвонив друг  мiстера Нота, непевної  статi. Питав, як справи у мiстера
Нота
     Невдовзi у цьому формулюваннi пiшли розломини.
     Але  Уот  був   надто  стомлений,  щоб  їх  личкувати.  Уот  бiльше  не
наважувався себе виснажувати.
     Як часто вiн ну-нукав на неї,  на цю загрозу подальшого самовиснаження.
Ну-ну, казав вiн, ну-ну, потiм, потiм усе заличкую, замажу. Тiльки не зараз
     Уотовi набрид перший поверх, цей поверх на той час уже добряче виснажив
Уота.
     Чому вiн навчився? Нiчому.
     Що вiн дiзнався про мiстера Нота? Нiчого.
     Що лишилося з його потягу до вдосконалення, з його потягу  до iстини до
чесного, нормального життя, що лишилося? А нiчого.
     А сам цей потяг, хiба вiн чогось не вартий?
     До того, вiн же себе пам'ятає, вiн був такий маленький, такий бiдний. А
нинi став ще меншим i ще бiднiшим. Хiба це нiчого не варто?
     Такий був недужий та хворий, такий самотнiй.
     А зараз.
     Іще хворiший, ще самотнiший.
     Хiба це нiчого не варто?
     Порiвняльна ступiнь - хiба його можна рiвняти до звичайного. Бiльше вiн
за звичайний ступiнь  чи менший - не  має значення. Менший  вiн  за найвищий
ступiнь чи бiльший - теж байдуже.
     Червоне,  синiше,  щонайжовтявiше,  все,  стара мрiя бiльше  не  чинна,
скiнчилася, наполовину кiнцевiша, щонайкiнцева. Знову.
     Ще трохи, й свiтатиме.
     Але  нарештi вiн прокинувся i побачив, пiдвiвшися,  коли пiдвiвся, коли
опустився,  що  Ерскiна  вже  немає, а, ще трохи  спустившися,  трохи  далi,
побачив дивного чоловiка на кухнi.
     Вiн не  знав, коли це сталося. Коли  тисове дерево було темно-зеленого,
майже чорного кольору.  Було  це  того бiлого,  нiжного  ранку,  коли  земля
одяглася,  немов готувалася  лягти  в труну.  Було чути дзвони  з  каплички,
церковнi дзвони. Це було того ранку, коли хлопець привiз, спiваючи, молоко i
поставив бiдон пiд самi дверi, мало не верещав свою немелодiйну пiсню, щедро
налив повний глек  молока,  поставив  його  на  землю i, не  уриваючи спiву,
поїхав далi.
     Дивний чоловiк,  фiгурою  нагадує  Арсена  та  Ерскiна.  Вiн  називався
Артуром. Артур.



     Десь  приблизно у  цей час Уота перевели  до iншого  примiщення, а мене
залишили  замiсть  нього. Пiсля того  ми  зустрiчалися i  балакали як  давнi
знайомi.  Тут  не  йдеться про  те,  що  ми  аж надто часто  зустрiчалися  i
балакали, нi, не часто. Ми рiдко залишали  свої будинки, вiн -  свiй,  а я -
свiй. Бо коли  ставала година  i ми  виходили в сад, то  цi виходи не завжди
спiвпадали.  Бо та  погода,  яку я полюбляв, хоча  й нагадувала  погоду, яку
полюбляв Уот, все  ж мала деякi особливостi,  якi  Уоту були  не до шмиги, i
навпаки, та погода, яку полюбляв Уот, мала деякi особливостi, яких я аж нiяк
не витримував. Отже, коли ми,  не змовляючись, визирали у  вiкна, виходили з
наших  будинкiв,  щоб  понiжитися  на  осоннi  й подихати  чистим  повiтрям,
зустрiчалися у садку i, не виключено, що заводили дружню бесiду (бо, хоча ми
не могли заводити дружню бесiду,  не зустрiвшися, але могли зустрiчатися, як
воно часто й було, i нiякої бесiди не  заводити), все ж  одного з  нас часто
охоплювало неабияке  розчарування i смуток, пекучий смуток вiд того,  що вiн
покинув  будинок  свiй,  i вiн  клявся собi,  хоч  нiколи  цiєї клятви i  не
дотримувався, що нiколи бiльше не залишатиме свого будинку, нiколи й  нi  за
яких умов.  Крiм  того, iнколи  ми намагалися опертися звабним  чарам усякої
погоди, яка спокушала нас  вийти  надвiр,  але водночас  ми нiколи  цього не
робили. Бо коли хтось один опирався, а iнший пiддавався, тодi все ж була яка
не  яка, а надiя на зустрiч; якщо ж ми опиралися водночас, то не мали нiякої
змоги нi зустрiтися, нi побалакати. А коли ми  пiддавалися удвох, от тодi ми
й зустрiчалися, а часом i розмовляли посеред садка.
     А як  легко пiддатися чи, навпаки, вiдкинути звернутий до тебе  заклик,
як легко,  як  легко. Але  ми, тi,  що вiчно животiємо у своєму  безвiконнi,
в'язнi  власного   тiла,  з  його  одвiчно   нормальною  температурою,  геть
позбавленi зовнiшнiх звукiв, не здатнi нi почути, як вiє вiтер, нi побачити,
як свiтить сонце, ну який такий заклик може до нас пробитися, вiд якої такої
улюбленої  погоди? Ну хiба що  якийсь дуже  слабкий порух, здатний викликати
лише  жалюгiдне  схвалення  або  не  менш   жалюгiдне   заперечення.   А  на
метеорологiчнi данi,  почутi вiд слуг, годi було покладатися. Отже,  не слiд
дивуватися з того,  що через брак знань про те,  що вiдбувається назовнi, ми
виходили з хати, то  Уот,  то  я, то  як  Уот, так i я, безлiч швидкоплинних
годин,  якi  б  проминули  ще  швидше (краще вiд цього  було чи навпаки, хто
знає), якби ми, то Уот, то я, то як Уот, так i я, виходили на прогулянку, то
Уот,  то я, то як Уот, так i я,  i поки те-се, могли б навiть погомонiти про
всячину у нашому садочку. Безумовно. А от що таки викликає подив, так це те,
що для нас обох, таких завжди готових пiддатися, але якось так, щоб водночас
не  виходити зi  своїх теплих,  окремих,  непроникних  для свiтла  та  звука
оболонок, завжди  був,  iснував i  лунав той заклик,  який вряди-годи  все ж
тягнув  нас  у  наш  маленький  садок.  Так, сам той  факт,  що  ми  взагалi
зустрiчалися,  розмовляли,  до чогось  разом дослухалися,  торкалися руками,
плечами  одне одного,  що  нашi ноги  ступали  разом  по  тiй  самiй  землi,
паралельно, права  нога  попереду,  лiва  - позаду, потiм навпаки,  i  що ми
могли,  подавши тулуб вперед, обнiматися (це було вельми рiдко, звичайно, i,
певна рiч, без поцiлункiв), все це тепер видається менi таким дивним,  таким
дивовижним. Бо ми нiколи не залишали наших помешкань,  нiколи, хiба що тодi,
коли чули поклик улюбленої  погоди,  заради  мене  Уот  нiколи не виходив iз
хати, а я - заради  нього, нi, якщо  й залишали  свої будинки, то  незалежно
один вiд одного, кожен виходив на заклик уподобаної ним погоди, i от у садку
ми й зустрiчалися, iнколи розмовляли навпрочуд приязно, ба навiть нiжно.
     І нiяких  контактiв з потолоччю,  що  галасує,  здiймає  бучу  по  всiх
проходах та коридорах, i, вiчно похмура та  набурмосена, день i нiч грається
у м'яча. Ми лише прагнули непомiтно вийти з наших будинкiв,  пробитися через
усе це грайливе, дурносмiшливе лайно до улюбленої погоди й назад.
     З  усiх рiзновидiв погоди ми над усе  полюбляли такий,  коли було  дуже
вiтряно i разом з тим соняшно[7]. Але якщо для Уота найголовнiшим був вiтер,
то для Сема - сонце. В результатi навiть при тьмяному освiтленнi, якщо вiтер
дув  щосили,  Уот нi  на  що  вголос  не  скаржився, а  я заплющував очi  на
недостатню  потужнiсть  вiтра,  аби  лише  сонце свiтило  на мене бiльш-менш
яскравими променями. Таким чином, стає ясно, що таких  випадкiв, коли  б нам
обом  було  однаково  любо  й  мило  прогулюватися  садком  i вести  бесiду,
набереться негусто. Бо, коли на  Сема сяяло яскраве сонце, то  Уот нудився з
задухи у вакуумi,  а  коли  вiтер  шарпав  Уота,  мов сухий листок,  то  Сем
спотикався у суцiльнiй темрявi.  Але все ж,  коли в  садку вдавалося досягти
унiкальної   рiвноваги  мiж  бажаними  ступенями   необхiдної  вентиляцiї  i
освiтлення, тодi ми,  кожен  на свiй копил, перебували у злагодi i  мирнотi,
доки не вщухав вiтер i не сiдало сонце.
     І справа не в тому, що сад був  маленький, нi,  десь десять-п'ятнадцять
акрiв - хiба ж це мало. Але пiсля наших будинкiв вiн здавався нам крихiтним.
     У ньому росли  велетенськi  блiдi осики,  темнi тиси  вражали тропiчною
бучнiстю,  не бракувало там i всяких iнших дерев, але не в  такiй кiлькостi.
Дерева росли серед дикого  рiзнотрав'я, яке  здатне було заглушити  будь-яку
стежку, так що  гуляли ми головним чином у затiнку,  пiд розлогими, важкими,
буйно тремтливими гiлляками.
     Взимку  пiд ногами  в  нас  трiпотiли, корчилися тонкi тiнi  пожовклого
в'ялого бур'яну.
     Квiтiв там не було i слiду, хiба що якесь  самосiйне зiлля або таке, що
нiколи не вмирає,  або якщо й вмирає,  то  раз на  кiлька сезонiв, задавлене
настирлими бур'янами. А серед бур'янiв особливо видiлялися кульбаби.
     Овочi не росли там нiякi.
     Був  там  i маленький струмок,  або ж  ручай,  який не всихав  i в люту
спеку,  а  тiк  собi  то спроквола, то  мов гiрська рiчка, втiм,  нiколи  не
переливаючись через краї  своєї вузької  канави. Над темними водами  струмка
було   перекинуто   трухлявий  сiльський   мiсток,  який  ладен  був   от-от
розвалитися.
     І ось одного дня, долаючи  цю споруду,  якраз посерединi,  Уот потупцяв
завзятiше,  нiж  будь-коли, не  зупинявся  за  кожним  кроком,  як  то робив
звичайно, i  не обдивився  як  слiд маршрут свого руху, а  в результатi одна
дошка трiснула,  i його нога  провалилася мало  не до колiна. Вiн би напевно
впав у воду i  примхливий потiк затягнув би  його у  глибокий вир, якби я не
трапився поруч i не витягнув його. Подяки за цю хай  мiзерну, але допомогу я
так i  не дочекався.  Ми не гаяли нi секунди  i грубим ломаччям i  вербовими
лозинами  так-сяк заличкували  пробоїну. Ми  розпростерлися  долiлиць, я  на
своєму черевi, Уот - на  своєму, нашi нижнi кiнцiвки i половина  тулуба (для
повної безпеки) лежали на  березi, а верхнi кiнцiвки i решта  тулуба зависли
над  стрiмкими схилами ручаю. Ми старанно  працювали, не згинаючи натомлених
рук, аж доки завершили роботу i  полагодили мiсток, пiсля чого  вiн став  не
гiрше,  а то й краще, нiж був. І  тодi  ми  подивилися в очi  одне  одному й
усмiхнулися, що траплялося вельми рiдко, коли ми  сходилися разом. Полежавши
так трохи, не мiняючи усмiшки, ми почали наполегливо тягтися вперед i вгору,
доки  нашi  голови й  нашi  шляхетнi  випуклi чола зустрiлись i  торкнулися,
Уотове шляхетне чоло їз моїм шляхетним чолом. А потiм ми вчинили таке, на що
рiдко зважувалися,- ми обнялися. Уот поклав свої руки на мої плечi, я поклав
свої  - на  його  (а  що менi  ще лишалося робити), тодi я торкнувся  губами
Уотової  лiвої щоки, а Уот у вiдповiдь (iншого виходу вiн  не мав) торкнувся
своїми губами моєї лiвої  щоки, дуже старанно i без зайвих емоцiй, в той час
як над нами гiлки сплiталися в щiльну арку i без упину гойдалися.
     Як бачите,  ми прикипiли серцем до  цього мiстка. Бо без нього як би ми
переходили  з однiєї  частини  саду  в  iншу? Ми  б понамочували  собi ноги,
захололи  б, заслабли  б, усе  це  переросло б у  пневмонiю,  а звiдти i  до
фатальних наслiдкiв як штихом докинути.
     Якимись стiльцями чи лавами, на яких ми  могли б сидiти та вiдпочивати,
тут i не пахло.
     Кущiв, а вiрнiше чагарiв, теж  не  було й слiду. Скрiзь, куди не плюнь,
буяли хащi, густi й непролазнi, та громадилася рясна ожина, кожна ягода наче
маленький вулик.
     Небо  кишiло  рiзноманiтною пташвою, за  якою  ми  полюбляли  ганятися,
жбурляючи в неї  камiнцi та грудки землi. Зокрема, вiльшанок,  завдяки їхнiй
довiрливостi, ми забили особливо багато.
     Та  й  жайворонкових  гнiздечок  з  теплими  яйцями,   добре  зiгрiтими
матiр'ю-пташкою,  щойно  зiгнаною зi  свого  кубла,  ми  почавили шкарбанами
багацько, а  особливо ми  полюбляли слухати i  дивитися, як  вони хрускають,
потрощенi  на друзки, не  завжди, правда,  а  лише  у певну пору  року, коли
пташки висиджували своїх малят.
     Але  найближче  ми заприязнилися з пацюками,  якi жили обабiч  струмка.
Вони були довгi та чорнi. Ми носили їм рiзнi  смачнi наїдки з власного столу
-  сирнi  скоринки,  шматочки  хрящiв,  окрiм  того,  пташинi  яйця, жаб  та
пташенят. Вони  вiдчували  нашу приязнь, збiгалися усiм  кагалом, варто було
нам наблизитися,  у всякий iнший спосiб виражали свою довiру й любов до нас,
терлися спинками i мордочками об нашi ноги, не злазили з наших рук i  висiли
на  грудях.  Ми вмощувалися снiдати завжди  всерединi  i годували їх з  рук,
роздавали тому гарну й жирну жабку, тому дрозденя. Або раптом хапали якогось
пухкого пацюнчика, який наївся  по саме нiкуди й вiдпочивав  тепер  у нас за
пазухою, i  згодовували його  власнiй мамцi  чи татковi,  а  нi, так  брату,
сестрi або якомусь iншому невдасi-родичу.
     Порадившись, ми доходили згоди, що в такi моменти ми ставали  ближче до
Бога.
     Коли  Уот щось казав, вiн промовляв низьким голосом i нiби скоромовкою.
Бували, траплялися i надалi траплятимуться ще нижчi  та скоромовнiшi голоси,
нiж у Уота, нiхто в тому не сумнiвається. Але щоб десь вирвався  i почувся з
людського  рота, хай навiть колись дуже давно чи  дуже нескоро,  за винятком
марення,  лихоманки  чи пiд час  служби Божої, голос, який  був  би водночас
такий низький  i такий скоромовний, то от цьому вже важко пойняти  вiри. Уот
майже зовсiм не зважав нi на граматику, нi на синтаксис, нi на вимову, нi на
загальну  теорiю, нi  на конкретнi загальновизнанi правила написання окремих
слiв. Разом з  тим,  власнi назви  рiзних мiсцевостей та iмена людей,  як-от
Нот, Христос, Гоморра, Корк вiн вимовляв з великим старанням, i всi цi назви
пальм чи атолiв з'являлися  в нього не купно, а на певнiй вiдстанi одне  вiд
одного, бо вiн нiколи не заглиблювався в деталi i не обтяжував ними нi себе,
нi  iнших. Вiн, очевидно, також нiколи  не переймався тим, як  йому будувати
речення, про що вести мову далi,  чи, може, краще помовчати, тобто  не вiдав
усiх тих мук,  яких не минути i  найвправнiшим iмпровiзаторам, де б i ким би
вони  не були  -  хоч  людьми, хоч пташками, а  хоч би й нашими чотириногими
братами i  сестрами. Розмовляв Уот так, нiби  щось комусь  весь час диктував
або  виголошував,  немов  папуга,  незрозумiлий  текст, який  вiд  численних
повторiв став нiби  рiдним. І з цього  навального  бурмотiння левова  частка
пропадала безслiдно, бо багато чого iз тодi  ним мовленого  я не  розчув, не
розчовпав, а решту пiдхопив i назавжди розмаяв безглуздо-прудкий вiтер.
     Сад  уздовж  усього височенного паркана  був обтягнутий колючим дротом,
який давно уже  слiд було замiнити на новий, iз новими,  свiжими  шпичаками.
Через паркан у  тих мiсцях, де  весь свiт  i  пiвнеба не затуляла  кропива i
дебелий  верес,  де,  куди  не глянь, виднiлися  подiбнi  сади,  з подiбними
огорожами i подiбними будинками. Паркани цi то  сходилися, то розходилися, i
утворювали  безлiч ламаних i  завжди  непрямих лiнiй. Жодна iз  цих огорож i
жодна  з дiлянок цих  огорож не були  продовженням попередньої. Але тулилися
вони  так  щiльно одна до одної, що у окремих мiсцях плечистий  чоловiк  або
жiнка з не дуже вузькою талiєю,  коли їм випадало просуватися  цими вузькими
протоптами, змушенi були, аби врятувати свої костюми, сукнi чи просто штани,
рухатися не  скоком,  а  боком. Бо чоловiк  iз  огрядним  задом чи  видатним
черевом,  навпаки, мусив рухатися тiльки обличчям вперед, якщо вiн не хотiв,
щоби у черево  чи зад його, або шлунок  i  зад  водночас, увiп'явся  iржавий
шпичак  чи  кiлька  колючих,  мiцних  та  iржавих  шпичакiв.  Широкозада  та
пишногруда  жiнка,  чиясь, припустимо,  тiлиста годувальниця,  теж  цього не
минула б.  Що  ж до осiб водночас плечистих  та череватих або стегнистих  та
широкозадих,  та жирногузих або  широкозадих та  череватих, або плечистих та
жирногузих або череватих  та плечистих, або череватих та жирногузих, то вони
нi за яких умов, якщо в них ще не всi клепки повилiтали, не потикалися б тим
пiдступним протоптом, а розвернулися б i дали чосу  назад, якщо не хотiли б,
щоб їхнє  тiло прохромили  водночас у кiлькох  небезпечних точках,  щоб кров
цебенiла з  них  вiдрами, щоб їх живцем  жерли щури; а не щури,  так щоб  їх
спiткало повiльне конання вiд голоду, спраги, спеки та холоду, перш нiж їхнi
зойки почує хто-небудь,  i задовго  до  того,  як  з'являться, прителющаться
рятувальники  зi своїми  залiзними ножицями,  медичним спиртом та  йодом. Бо
якби їхнi крики  почули, тодi б шанси на порятунок зросли б, позаяк  цi сади
були дуже розлогi i проти iнших мiсць дуже безлюднi.
     Пiсля того, як Уота перевели на нове мiсце, минув  деяких час, перш нiж
ми побачилися. Як i ранiше, я прогулювався у садку, коли до  цього спонукала
улюблена погода, i Уот робив те саме. Але позаяк то був зовсiм  iнший садок,
то ми  й не зустрiчалися. Коли ж ми нарештi зустрiлися  знову, як саме - про
це мова пiде нижче, то  для обох  нас було ясно, для мене й  для Уота, що ми
могли б зустрiтися набагато ранiше,  якби  мали таке бажання. Але саме цього
бажання нам бракувало. Уот  не прагнув мене побачити, я не  прагнув побачити
Уота.  Не можна сказати, що ми були проти зустрiчi, проти того, щоб поновити
нашi прогулянки, нашi колишнi бесiди,  нi, не проти, ми  просто не вiдчували
такого потягу. Нi Уот, нi я.
     І от однiєї  чудової, небувало яскравої, бурхливої днини я  вiдчув,  як
ноги мої несамохiть, наче їх штовхає незнана зовнiшня сила, рухаються  у бiк
огорожi; i  сила спонукала  мене доти,  аж доки я добувся впритул до  самого
дроту, i якби зробив бодай ще один крок, то завдав би собi вiдчутної, щоб не
сказати фатальної травми;  потiм ця  сила послабила тиск i зовсiм щезла, а я
озирнувся,  чого ранiше нiколи не робив зроду-вiку, i став  роздивлятися все
навколо. Ну  що за  потворна рiч - крапка з комою. Я кажу, зовнiшня сила; бо
iз власної волi, яка, хоч на крицю й не схожа, все ж, особливо тодi, не була
позбавлена  певної котячої чiпкостi, я б нi за що  в свiтi не пiдiйшов би до
огорожi,  бо огорожi я полюбляв, особливо огорожi з колючого дроту, полюбляв
над усе, бiльше, нiж мури, частоколи чи густi живоплоти, набагато бiльше;  а
от до обмеженого руху в обмеженому просторi, при необмеженостi поля зору, до
рiвчака, до  гатки, до  грат  на вiкнах, до  трясовини, до сипучих пiскiв, я
прикипiв усiм серцем тодi,  усiєю  душею.  І  Уот, якшо  не  помиляюся (i це
робить усi подальшi подiї ще бiльш винятковими), вiдчував те саме.  Бо коли,
ще до його переведення на нове мiсце, ми прогулювалися разом по нашому саду,
то  ми нiколи  не наближалися до огорожi, а могли б, якби  нам  хоча  б пару
разiв випадала  така  нагода. Уот не  тягнув мене геть звiдти,  i я  його не
тягнув, але ми, нiби  змовившися загодя, якщо й пiдходили до огорожi, то  не
ближче, як метрiв на  триста-чотириста. Інколи ми  бачили  її здаля, оповиту
туманом, бачили  обвислий колючий дрiт,  похиленi опори,  якi  телiпалися на
вiтриську в кiнцi просiки. Бачили ми також велетенського чорного птаха, який
сидiв, вирiзняючись на тлi неба, крякав, здається, або чистив дзьобом пiр'я.
     І  от,  пiдiйшовши так  близько  до огорожi,  що  можна було,  аби  лиш
схотiти,  торкнутися  її цiпком,  i  збентежено озираючись  на  всi  боки, я
помiтив, помилки тут бути не могло, що знаходжуся перед одним з тих  каналiв
або проток,  про якi  була  мова вище, де  стикаються кордони садiв, мого та
сусiднього, що тягнувся у тому ж напрямку, i прохiд мiж ними  був  настiльки
вузький i такий довгий, що мимоволi  виникали сумнiви, чи вповнi  розуму був
той садiвник, який вiдповiдав за розбивку саду. Я старанно i не покладаючись
на  свої  примхливi чуття  продовжував  огляд  i  у  сумiжному саду  помiтив
(чiткiсть мого  зору  була  винятковою, схибити я  нiяк не  мiг), кого  б ви
подумали,  ну,  звичайно,  Уота,  котрий   рухався  назадгузь   у  мiй  бiк.
Пересувався вiн поволi, так, нiби весь час  блукав  або  йшов навпомацки, що
пояснювалося  вiдсутнiстю  пари гострих  очей на потилицi; рух  цей також не
можна було назвати безболiсним, бо,  як на мене, дуже вже часто вiн бився об
стовбури,  перечiплявся  носаками  або  пiдборами  об  чагарникову  парость,
завалювався на спину i гепався об землю або у ожиновi хащi, у верес, кропиву
чи  будяки.  Але вiн одразу  пiдводився  i,  не скаржачись, iшов  далi, поки
дiстався до огорожi i впав на неї, розпростерши руки,  i схопився за колючий
дрiт. Потiм вiн розвернувся, замiрявшись, очевидно, рушати  назад таким саме
способом, як i прийшов  сюди, i я побачив обличчя його, i все що було нижче.
Обличчя  його  було  геть  закривавлене,  i руки  теж, а  в  головi стирчали
шпичаки. (У ту мить вiн був настiльки схожий на Христа,  як його уявляв собi
Босх,  ця картина  висiла  тодi  на Трафальгарськiй  площi,  що навiть  я це
помiтив.) І у ту ж саму мить менi раптом здалося, нiби я стою  перед великим
дзеркалом, у якому вiдбивається мiй сад i моя огорожа, i сам я, i пташки, що
ширяють у  небi,  i тодi я подивився на руки  свої i торкнувся лиця свого, i
свого   блискучого  голого  черепа,  i  вiдчув  хвилювання  у  грудях,  таке
безпiдставне i разом з тим небезпiдставне. (Бо, якщо хтось тодi й справдi не
нагадував  Христа,  зображеного  Босхом,  що висiв тодi  на  Трафальгарськiй
площi, то це був, скажу не криючись, саме я.) Ну, Уоте, закричав я, як же ти
так довiв  себе до  такого  стану, га? Звичайно,  сказав  Уот.  Це на  позiр
звичайне слово неабияк мене наполохало i завдало бiльше болю, нiж якби хтось
зблизька, у яру чи в байрацi пальнув по менi з дробовика. Це враження тiльки
поглибилося  вiд  того,   що   я  почув   далi.  Цiкаво  менi,  сказав  Уот,
снiговичка-носовичка менi дати  ти  би мiг би  чи, кров тертиви шоби. Зараз,
чекай,  закричав я, бiжу.  У  ту  мить  я,  здається,  так хвилювався i  так
поспiшав на допомогу Уоту, що  ладен був у разi потреби усiм тiлом впасти на
дрiт.  Я  так хвацько узявся здiйснювати цей задум, що поквапився вiдiйти на
десять-п'ятнадцять  крокiв i метнувся  шукати якийсь пагiн  чи гiлку, з якою
можна було б швидко i без допомоги гострих iнструментiв  зробити  жердину чи
тичку.  І поки я мляво нишпорив очима  круг  себе, я нiби побачив в огорожi,
праворуч вiд  себе, отвiр,  великий, з нерiвними,  драними краями.  І уявiть
собi моє здивування, коли, пiдiйшовши ближче, я побачив, що не помилився. Це
таки був  отвiр,  дiрка  в огорожi,  велика,  з  нерiвними  драними  краями,
утворена незчисленними вiтрами, незлiченними дощами  або кнуром, або бугаєм,
який мчав, переслiдуючи  когось, вепр, або тур, слiпий вiд жаху, заслiплений
люттю, або, як знати,  тваринною хiттю, який саме у цьому мiсцi мов  тараном
пробив огорожу, ослаблену незчисленними вiтрами i незлiченними дощами. Через
цю дiрку  я пройшов, не подряпавши  нi себе, нi свого гарненького вбрання, i
як тiльки опинився в проходi, то став озиратися на всi боки, аж поки до мене
повернулася   притаманна   менi   самовпевненiсть.   Мої   чуття   стали   у
десять-п'ятнадцять разiв  гострiшими проти звичайного  i я невдовзi побачив,
якраз  навпроти себе, на  сусiднiй  огорожi, ще одну дiрку,  точнiше,  такої
форми, як та, крiзь яку я продерся десять-п'ятнадцять хвилин  тому. Значить,
сказав я, нiякий не  вепр i не  тур  наробив  цi  дiйки, а якесь надзвичайно
потужне стихiйне лихо. Бо спробуй  знайти такого вепра чи такого тура,  який
би,  пробивши  дiру у першiй  огорожi, був здатен негайно  пробити  й другу,
точнiсiнько такої форми. Бо  хай би вiн навiть подужав пробити першу,  то на
це пiшло б стiльки лютi й завзяття, що решти б йому аж нiяк не вистачило  на
другу.  Додайте до цього те, що на цiй дiлянцi мiж огорожами не було i ярду,
тобто  звiрячий писок мусив  упертися в другий  колючий дрiт  ще до того, як
його задня частина прорвалася  крiзь першу, себто, подолавши  першу огорожу,
йому просто забракло б мiсця, щоб вiддихатися i  поновити свою рушiйну силу,
вкрай необхiдну  для  штурму другої  огорожi.  Малоймовiрно i те, що тур або
вепр, протаранивши першу огорожу, мiг  позадкувати  на те  мiсце звiдки  вiн
починав  свiй  штурм, щоб вiдновити сили, i за другим  заходом,  проскочивши
першу огорожу, прорвати й другу.  Бо, прорвавши  першу огорожу, звiр мiг або
все ще бути заслiпленим несамовитою пристрастю, або вже нi. Якщо все ще був,
тодi навряд чи щоб вiн  мiг попасти в самiсiньку дiрку  i при  цьому набрати
швидкiсть, необхiдну для  прориву другої огорожi. Якщо ж вiн на той  час уже
не був заслiплений i, зробивши першу дiрку, трошечки охолов i розплющив очi,
з якої речi  було йому знову кидатися  на колючий дрiт? Не трималося  купи й
припущення, буцiмто другу, вiрнiше Уотову дiрку (бо  хто мiг поручитися,  що
так звана  друга дiрка  не з'явилася  першою, а  так звана  перша -  другою)
прорвали  незалежно вiд  першої, тобто моєї,  бозна-коли  i не з  мого,  а з
Уотового  боку. Бо якщо  цi двi дiрки пробили, нiяк  не змовляючись, в рiзнi
часи два абсолютно рiзних оскаженiлих  кнури, або  ж тури, щось не вiрилося,
щоб одну мiг прорвати оскаженiлий  вепр,  а  другу - оскаженiлий тур.  Тодi,
м'яко  кажучи, не вкладалося нi  в яку  голову, як вони могли так спiвпасти.
Разом з тим не вiриться, що цi  двi дiрки,  одна у Уотовiй огорожi, iнша - в
моїй,   були  зробленi  водночас   двома  оскаженiлими  бугаями   або  двома
оскаженiлими  кабанами, або оскаженiлим  бугаєм  i  оскаженiлою коровою, або
оскаженiлим кабаном i оскаженiлою льохою (бо хто ж повiрить, шоб їх водночас
поробили  розлючений  бугай  i  розлючена  льоха,  або  розлючений  кабан  i
розлючена  корова), якi мчали з протилежних бокiв, вщерть  повнi  нестримної
лютi  або  статевого бажання,  доки,  не  гупнулися об дроти  i  не прорвали
гострої огорожi на тому мiсцi, де я оце стою i мiзкую. Бо якби все було саме
так, тодi обидва тури чи вепри, чи бугай  i корова,  чи кабан i льоха, кожен
мусили протаранити свою огорожу в одну i ту саму мить, а не так, що спочатку
один чи  одна, а через мить  iнший  чи  iнша. Бо в такому  випадку бугай  чи
корова, кабан  чи  льоха, якi прорвалися  першими чи першою,  хоч-не-хоч,  а
мусив чи мусила заважати руховi бугая, корови, кабана чи льохи, який чи яка,
шалiючи вiд лютi чи вiд кохання' квапилася  чи квапився зiткнутися з ним або
з  нею. Я також  не знайшов, хоч i  став навколишки i обмацав кожну билинку,
нiяких  слiдiв бойовиська,  чи копуляцiї.  Виходить, що цi дiрки поробили не
кабан i не два бугаї, не два кабани, не двi корови, не двi свинi, не бугай i
корова,  не кабан  i  льоха, нi, а погоднi  умови, дощi чи вiтри, яким  нема
числа, тутешнi  соняшнi  променi, снiги,  морози й  вiдлиги, якi видiляються
з-помiж iнших своєю невблаганнiстю. А з iншого боку, трясця його мамi, через
цi  двi вкрай  послабленi  негодою  мережi  колючо дроту  не  мiг прорватися
надзвичайно могутнiй осатанiлий або нажаханий тур чи корова, кабан чи свиня,
а то ще якийсь  дикий звiр, який  мчав на вiдчай  з  Уотового  боку  Уотової
огорожi або з мого боку  моєї  i протаранив  їх так  наче  це  були  не  двi
огорожi, а лише одна?
     Я обернувся у той  бiк, де  я мав радiсть востаннє бачити Уота, i там я
його не побачив; нi там,  нi в жодному з iнших мiсць;  а їх тодi перед моїми
очима було  чимало.  І тiльки  коли я гукнув:  "Уот!  Уот!"  - вiн з'явився,
соромливо й незграбно застiбаючи штани, якi сидiли на ньому задом наперед, i
вийшовши з-за дерева  та,  орiєнтуючись на мої окрики,  рушив спиною вперед.
Просувався вiн дуже повiльно, болiсно i з великими труднощами, часто  падав,
але не менш часто пiдводився, при цьому не  скиглив i якось добувся до  того
мiсця, де  стояв я, i ось, нарештi, пiсля тривалої розлуки я змiг торкнутися
його своєю рукою. Потiм я випростав  руку i через  дiрку перетягнув його  на
свiй бiк  огорожi, дiстав  iз кишенi  хусточку, витер йому  обличчя й  руки,
вiдтак iз тiєї ж кишенi видобув коробку  з маззю i змастив подряпини на його
обличчi i руках, потiм знову  ж таки iз  кишенi витягнув гребiнця, розправив
його чуприну, а пiсля  того щiточкою, що лежала у мене в  кишенi, я почистив
його  пiджак i  штани.  Тодi  я розвернув його i поставив  обличчям до себе.
Пiсля  цього я поклав його руки на мої плечi, його  лiву  руку на своє праве
плече  i його праву руку на  своє лiве плече. Пiсля цього я поклав свої руки
на  його плечi,  на  його лiве плече свою праву руку, а  на його праве плече
свою лiву руку. Пiсля  цього я  зробив маленький  крок уперед лiвою ногою, а
вiн трохи вiдступив назад  правою ногою (а що йому ще лишалося). Пiсля цього
я  зробив два кроки впе  ред правою ногою, а вiн, звичайно,  два кроки назад
лiвою  ногою.  І  так  ми тупцяли мiж  огорожами, я вперед,  вiн назад, поки
дiсталися  до   того  мiсця,  де   огорожi   розходилися.  Пiсля   цього  ми
розвернулися,  спершу  я, тодi вiн i  потупцяли  туди,  звiдки вийшли,  я  -
передом, а вiн, звiсно - задом, як i  ранiше, не знiмаючи рук iз плечей один
одного. І  за такою проходкою ми незчулися, як проминули нашу дiрку i дiйшли
до того мiсця, де огорожi  знов  почали розходитися. Тодi  ми вправно, немов
один органiзм, розвернулися ще  раз i подалися зворотним  ходом, я стежив за
тим, де ми йдемо, вiн - звiдки вийшли. Так ми тупцяли вздовж, огорож, взад i
вперед,  уперед i  взад, знову  разом, пiсля  тривалої розлуки,  пiд яскраво
слiпучим сонцем, на шаленому вiтруганi.
     Зустрiтися знову пiсля тривалої розлуки, коли сяє сонце  i  дме  вiтер,
якщо ти як слiд цiнуєш сонце i вiтер,  то це, я скажу вам, велике дiло, i  в
цьому щось є, безумовно.
     Та й поки ми рухалися уздовж огорож, мiж тими мiсцями, де вони починали
вiддалятися, простору нам не бракувало.
     В Уотовому саду чи в моєму нам було б затишнiше i спокiйнiше.  Але менi
i на  думку  не  спало взяти Уота i вернутися  у свiй  сад або  взяти Уота й
пройти  у його сад.  І Уоту не спало на думку взяти мене i  вернутися у свiй
сад або взяти мене i пройти у мiй сад, бо мiй сад - то мiй сад, а  Уотiв сад
- то  його сад,  спiльного  ж саду ми бiльше не мали. Так ми й прогулювалися
туди-сюди по нiчийнiй землi.
     Отже, ми пiсля  такої довгої  перерви поновили нашi спiльнi прогулянки,
пiд час яких iнколи розмовляли.
     Як Уот вiдступав, так вiн i  розмовляв, все в нього рухалося назадгузь.
Ось зразок його розмови того перiоду.
     День весь майся,  ночi частину i, Нотом я з. Ж я  цього до а,  бачив не
майже  його, чув не майже. Вечора до ранку з. Його я побачив ну почув, що  й
то ну. Морок  та тиша.  Слабнуть  очi, теж падає зiр. Рухаюся я нинi,  туман
мов.
     Із вищенаведеного можна зробити такий висновок:
     Що iнверсiя вразила не речення, а лише порядок слiв у кожному реченнi;
     Що iнверсiя була неповною;
     Що траплявся елiпсис (тобто пропуск окремих слiв);
     Що автор прагнув досягти милозвучностi;
     Що  все,  що  вiн  промовляв,  не  було,  здається,  позбавлено  певної
спонтанностi;
     Що вiн часто стрибав з теми на тему;
     Що думки його теж зазнавали iнверсiї.
     Так  рано  чи пiзно кожен  чоловiк починає  заздрити  веснянiй мусi, що
передчуває нескiнченнi лiтнi радощi.
     Розмовляв вiн, як i ранiше, нерозбiрливою  скоромовкою,  яку  попервах,
хоча ми й пересувалися впритул одне до одного, я вважав повною нiсенiтницею,
бо не мiг з того втямити анi слова.
     А Уот мене геть не розумiв. Прошу, казав вiн, сказали ви як.
     Через що,  пiдозрюю, я й  пропустив  надзвичайно цiкавi  вiдомостi  про
перший або початковий етап другого, або заключного  перiоду Уотової служби в
будинку мiстера Нота.
     Бо Уот, як це не дивно, нi  на  крок не вiдступав вiд  хронологiї i  не
терпiв марнослiв'я.
     Я часто знiмав руки з його плеч, щоб занотувати дещо у свiй записничок.
Вiн же нiколи рук не знiмав, i менi доводилося знiмати їх самому.
     Але згодом  я  призвичаївся до тих звукiв  i почав розумiти все,  як  i
ранiше, тобто бiльшiсть iз того, що вiн казав менi.
     І так бувало доти, доки Уот почав  переставляти  не тiльки слова, але й
лiтери у словах.
     Цю подальшу  модифiкацiю Уот здiйснював  з притаманною йому обачнiстю i
нiколи не перетинав межi, за якою втрачалися лад i милозвучнiсть.
     Таких як я, однак, яких цiкавила  перш за все iнформацiя, подiбна змiна
вельми збентежила.
     Ось зразок його мовлення того перiода:
     Итiрзоко, гурд амялп, iнмет ирiмзор. Итапуг, йихит хидоп,  йихит хидоп.
Итаридз урiкш,  акилев асам, акилев  асам. Итунхт,  пилхтаз дiромс,  йилхтаз
дiромс. Евогнут оверед, яiвоп єiнтiп, яiвоп єiнтiп.
     Цi звуки, хоча ми  й пересувалися впритул  одне до одного,  я  попервах
майже зовсiм не зрозумiв.
     І Уот  мене не зрозумiв. Ушорп, казав вiн, кя ив илазакс.  Таким робом,
здається,  я  й  пропустив,  якщо не  помиляюся,  надзвичайно  цiкавi  факти
стосовно, гадаю, другого  етапу, або  ж заключного перiоду Уотової служби  в
будинку мiстера Нота.
     Але згодом я  призвичаївся до цих  звукiв i став розумiти все не гiрше,
нiж до того.
     І  так тривало доти, доки Уот не почав переставляти  не окремi лiтери у
словах, а цiлi речення.  Ось зразок  тогочасної  Уотової манери висловлювати
свою думку:
     Сам нiщо.  До джерела. До вчителя. До  храму. Йому я принiс. Це порожнє
серце. Цi порожнi руки. Цей розум - невiглас. Це  бездомне тiло.  Щоб любити
його свiй  маленький занехаяти. Свiй маленький зректися щоби мати його. Свiй
маленький навчити його забув. Покинув маленький свiй щоби знайти його.
     Спочатку цi звуки, хоч як близько  один вiд  одного ми тодi перебували,
нiяк до мене не доходили.
     І Уот мене теж. не мiг зрозумiти. Прошу, казав вiн, як ви сказали.
     Таким  чином я, гадаю,  не  второпав,  здається, багато з того, якщо не
помиляюся, що стосувалося  третього  етапу другого, або ж заключного перiоду
Уотового перебування в будинку мiстера Нота.
     Але невдовзi  я звик до  цих звукiв  i став розумiти  все не  гiрш,  як
колись.
     І це  тривало  доти,  доки Уот почав  переставляти не речення  в  межах
абзаца, а слова у межах речення разом iз лiтерами у межах кожного слова. Ось
зразок Уотової розмови того перiоду:
     Аберт олуб ощ? Тон. Вам ощ? Тон. Ич анвопс вам? Аберт олуб ощ? Тон. Вам
ощ?  Аг он. Вам анвопс ич? Ед ат! Ін абiх?  Кат ечан. Аберт ещi ж огоч? Єанз
огой сiб а.
     Попервах цi звуки, хоч ми й були так близько  один до  одного, що тисли
один одного животами, здалися менi завиванням вiтру.
     Уот теж, нiчого не мiг допетрати. Ушорп, казав вiн, огочiн єн юiмузор.
     Таким робом я, здається, пропустив багато чого дуже цiкавого з того, що
стосується  четвертого  етапу  другого, або ж  заключного  перiоду  Уотового
перебування в будинку мiстера Нота.
     Але  невдовзi я  принатурився  до цих звукiв. Далi усе пiшло  на добре,
доки Уот  не зачав  переставляти не  лише  слова в межах  речення,  разом iз
реченнями у межах  абзаца. Ось зразок того, як Уот тодi розмовляв: Каже вiн,
нi,  камiзельку,  сорочку,  штани,  шкарпетки, черевики,  кальсони,  пiджак,
одягати  пiдготував все  вже коли.  Каже вiн, одягай.  Каже  вiн, нi,  воду,
рушник, губку,  мило, солi, рукавичку, щiтку, квачик, тазок, мити пiдготував
усе вже коли.  Каже вiн, мий.  Каже  вiн, нi, воду, рушника,  помазок, чаша,
обмити, пiдготувати усе вже коли. Каже вiн, коли.
     Попервах  цi звуки,  хоча ми й  пересувалися  лобок  до  лобка,  сильно
нагадували менi, грубо кажучи, мудачню.
     Уот  також  не тямив нi бе нi ме, що я йому  не торочив. Що, казав вiн,
розумiю ви я казали не нiчого.
     Так  я  пропустив,  гадаю,  багато з того, що, безперечно,  стосувалося
п'ятого етапу другого, або заключного перiоду Уотового перебування в будинку
мiстера Нота.
     Але згодом я звик до цих звукiв.
     Тодi Уот  почав  пересувати  не лише  слова в межах  речення  разом  iз
реченнями  у  межах параграфа, але  й лiтери у словах  разом  iз реченнями у
абзацi. Ось зразок подiбної методи.
     У  кремс  од  укнар з.  Ан  хагон. Ін  атоу, iн  аттон.  Ін мозалп,  iн
момьтирп.  Ін йивиж, iн  йивтрем.  Ін  йироьдаб,  iн йичялпс.  Ін йинмус, iн
йилесев. Икьлiт идараз огоьн й виж.
     А менi воно i невтямки, що вiн таке мимрить.
     Кя ив илазакс, сказав Уот, огочiн єн юiмузор.
     Так я пропустив, якщо не помиляюся, дуже  багато суттєвого з  того, що,
здається, стосувалося п'ятого, нi,  шостого  етапу  другого,  або заключного
перiоду Уотового перебування в будинку мiстера Нота.
     Але пiд кiнець я все зрозумiв.
     Потiм  Уот почав переставляти  не лише  лiтери  у  межах  слiв разом iз
реченнями у межах  параграфiв, але й  лiтери в межах слiв разом iз словами в
межах речення разом iз реченнями в межах параграфiв.
     Наприклад:
     кiб о кiб,  акiволоч  авд. Ьнед йилiц; iчон  унитсач. Илибор им ж ощ i?
Огочiн. Мотоу зi  вялвомзор Тон  ежом? Ін. Мотон зi вялвомзор Тоу ежом?  Ін.
Атон ан ясвивид  Тоу  ежом?  Ін. Атоу  ан ясвивид Тон  ежом?  Йихулг, йимiн,
йипiлс. Ічон унитсач, ьнед йилiц. Акiволоч авд, кiб о кiб.
     Не зразу я звик до цього.
     Ушорп, казав Уот, илазакс ив ощ.
     Таким  чином я, здається,  пропустив, якщо не помиляюся, багато з того,
що,  безперечно, гадаю,  торкалося  сьомого  етапу  другого, або  заключного
перiоду Уотового перебування в будинку мiстера Нота.
     Потiм вiн узявся переставляти мiсцями вже не слова в межах речення i не
лiтери в межах  слова, i  не  речення в межах абзаца, i  не  слова  в  межах
речення разом iз лiтерами в межах слова, i не слова в межах речення разом iз
реченням в межах  абзаца, i не лiтери в межах слова разом iз словами в межах
речення, i не речення в межах абзаца i нi  в якому разi), борони Боже, але в
межах якогось коротенького  абзаца то слова в реченнi, то лiтери в словi, то
речення в  абзацi,  то водночас  i  слова  в реченнi  i лiтери в абзацi,  то
водночас слова у реченнi i речення в абзацi, то водночас i лiтери в словi, i
речення в абзацi, то водночас i лiтери в словi, i слова в реченнi, i речення
в абзацi.
     Я не пригадую нi єдиного прикладу  подiбних його висловлювань. Попервах
цi звуки, хоча  ми  ходили  узад-уперед, мов приклеєнi, дуже нагадували менi
iрландську мову.
     Уот також не мiг утнути, що  я йому казав. Шупро, казав вiн, лисказа ви
що?
     Так я,  здається, пропустив дуже  багато,  гадаю, цiкавого з того,  що,
якщо я не помиляюся, стосувалося восьмого, або кiнцевого  етапу другого, або
заключного перiоду Уотового перебування в будинку мiстера Нота.
     Але згодом я призвичаївся до  цих звукiв, а там i взагалi розкумекав що
до чого, тобто мiг розбирати не менше, як половину з того, що пролiтало повз
мою макiтру.
     Бо тодi я почав слабувати на вуха, та й короткозорiсть моя нi на курячу
п'ядь не подовшала. А от мої розумовi здiбностi, так званi здiбностi
     ?
     ? ?
     ? ?
     навпаки, тiльки змiцнiли.
     З наведених нижче розмов i завдяки їм, ми, зокрема, дiзналися про таке.
     Якось усi  четверо, мiстер Нот, Уот,  Артур та  пан Грейвз зiбралися  в
саду.  Стояла чудова  сонячна  днина. Мiстер  Нот  пересувався спроквола, то
зникав  за кущем, то з'являвся  з-за iншого.  Уот  сидiв на  горбочку. Артур
стояв на галявинi, розмовляв з мiстером Грейвзом, мiстер Грейвз спирався  на
вила. Але їхнiй порожнiй домище  височив  поруч.  Варто  було  зробити крок,
перетнути межу - i вони були в цiлковитiй безпецi. Артур сказав:
     Не переймайтеся,  мiстере  Грейвз.  Прийде  й  такий  день,  коли вiтер
порозганяє хмари, що  так довго затуляли сонце, i денне свiтило  щедро заллє
вас, мiстере Грейвз, своїми променями, нарештi.
     Воно менi все фiолетово, сказав мiстер Грейвз.
     Ой не кажiть, мiстере Грейвз, сказав Артур. Не кажiть такого.
     Я кажу фiолетово,  сказав мiстер Грейвз,  бо... бо,- щоб краще пояснити
свою думку, вiн здiйняв вила вгору.
     А ви пробували "бандо", мiстере Грейвз, сказав Артур. По однiй капсулi,
до  i  пiсля їжi,  запиваючи теплим молоком,  i  проти ночi, перш нiж лягати
спати.  Чого тiльки я  не вживав, i  коли приятелька почала  радити менi  це
"бандо", я мало не плюнув їй  межи очi. Її чоловiк, як з'ясувалося потiм,  з
"бандо" не розлучався. А от ви  спробуйте, каже вона менi, i приходьте через
п'ять-шiсть рокiв. Я так i зробив,  мiстере  Грейвз, i це докорiнно  змiнило
моє  ставлення до життя. Я  був  вiчно  похнюплений, байдужий, потерпав  вiд
запорiв, "шкiра  моя вкрилася  лусочками,  роками я жив без друзiв, якi мене
обминали, бо у мене смердiло з  рота, i без апетиту (весь  цей час я їв лише
жирний бекон), а поприймавши чотири роки "бандо", я став жвавим, непосидючим
дженджиком,  вiдомим нудистом, мiй  органiзм тепер  радо  виконує  всi  свої
щоденнi функцiї i залюбки перетравлює каструлi вареної картоплi. "Бандо". Як
чується, так i пишеться.
     Мiстер  Грейвз  сказав,  що вiн неодмiнно  скористається з цiєї поради.
Єдиним  недолiком  цього  "бандо", сказав  Артур, є  те, що  у цiй недолугiй
країнi його тепер не дiстати. Наскiльки менi  вiдомо, менш ефективнi засоби,
такi як  "устрицин" та шпанськi мушки дiстати  ще можна, якщо, скориставшися
пiсляобiдньою  перервою,  пiдмастити  гуманно   настроєних  аптекарiв.  Тодi
десять-п'ятнадцять хвилин -  i  цi  лiки  будуть  вашi. А  от "бандо", як не
плазуй перед  ними,- не виблагати, навiть якщо пiдiйти у суботу. Бо державi,
що, як завжди, тримає усi  закони у себе в руках i крутить  ними, як хоче, i
байдужа до страждань тисяч чоловiкiв  i десяткiв тисяч жiнок по всiй країнi,
заманулося ввести ембарго на  цей генiальний  засiб, за  допомогою  якого за
досить помiрнi грошi нашi домiвки та iншi одведенi для побачень мiсця, котрi
зараз  зовсiм знелюднiли, могли б  стати джерелом  великої радостi  та щирої
втiхи. Нинi  цей засiб  не  вiльно завозити нi у  порти, нi суходолом  через
пiвнiчний кордон, хiба що якось потай, наражаючись на неабиякий ризик, я маю
на увазi так, щоб сховати двiйко  капсул десь у жiночiй бiлизнi  чи, якщо це
чоловiк, то у футлярi для гольфових ключок, чи у палiтурцi молитовника, якщо
це лiберально-мислячий священик. Викриття цього чудодiйного засобу, якщо, не
дай  Боже, на митницi якийсь брутальний та  оскаженiлий вiд  спермотоксикозу
чиновник учує або побачить у когось цю чудо-капсулу, то негайно її конфiскує
i продає, у десять-п'ятнадцять  разiв  дорожче  перекупкам,  якi обнишпорили
весь  порт  або  всю  прикордонну  митницю  i  дурно  напитували  у  кожного
подорожнього, чи немає, бува, в нього капсулки "бандо".  Краще я поясню свою
думку  на прикладi iз життя мого давнього друга, мiстера Ернеста Луїта, який
i за найтяжчих годин шкiльного та унiверситетського життя (а як середню, так
i  вищу школу  вiн  закiнчив з вiдзнакою, з  найвищими оцiнками з  багатьох,
здавалося б, несхожих мiж собою предметiв i з грошовим призом за дослiдження
у розмiрi трьох фунтiв, семи шилiнгiв i шести пенсiв) нiколи не  кидав мене,
хоча його до цього й спонукали, як  його так i мої доброзичливцi. Темою його
дипломної  роботи була, пам'ятаю,  "Математичнi  прозрiння весткельтiв", i в
цiй галузi  вiн виступав iз досить радикальними думками, позаяк був близьким
другом унiверситетського скарбника i їхня дружба  (так,  це  було не  просто
знайомство) грунтувалася на  подiбностi смакiв i, боюся, звичок, типових для
академiчних  кiл,  зокрема  обидва вони часто полюбляли, ледве прокинувшися,
заправлятися   брендi.  Луїт  клопотався  i  з  допомогою  унiверситетського
скарбника   одержав  п'ятдесят   фунтiв   для  проведення  науково-дослiдної
експедицiї в район графства Клер  тривалiстю шiсть  мiсяцiв. Вiн посмiявся з
цiєї жалюгiдної малої суми i склав такий кошторис:

     Транспортнi витрати 1 15 0
     Взуття 0 15 0
     Кольорове намисто 5 0 0
     Премiальнi 0 10 0
     Харчування 42 0 0
     Загалом 50 0 0

     Вiн також  заявив, що годувати свого  собаку, бультер'єра, який звик до
жорстокої надмiрностi  i повнокровного гурманства, буде за  власнi кошти,  i
додав,  з приголомшуючою  вiдвертiстю,  на превелику радiсть вченої ради, що
пiд  час  своїх  мандрiв  у всьому  покладатиметься  на О'Коннора.  Жоден iз
вищезазначених   пунктiв   не  викликав   заперечень,   але  всiх  здивувала
вiдсутнiсть  iнших,  не менш  важливих  статей,  що  також вимагають  певних
витрат,   скажiмо,   платня   за  ночiвлю.  Коли   ж  його  попрохали  через
унiверситетського скарбника пояснити, чому  вiн  не внiс  цей пункт  у  свiй
кошторис, Луїт вiдповiв,  знов-таки  через  унiверситетського скарбника,  що
вiн,  як  людина витончена  i перебiрлива, мандруючи  путiвцями i сiльськими
стежками, волiє спати десь  на духмяному сiнi, на запашнiй соломi або, як не
трапиться нi того нi iншого, то десь у клунi.  Таке  пояснення  знов неабияк
розвеселило   членiв   ради.  І  Луїтова   щирiсть   теж  знайшла   багатьох
поцiнувальникiв, особливо коли вiн вернувся i зiзнався, що за всю експедицiю
йому трапилося  всього  лише  три  клунi,  двi  з яких ломилися вiд порожнiх
пляшок,  а в третiй зберiгався кiстяк цапа. Але в iнших установах ця i схожi
на  неї заяви  сприймалися не  так  приязно.  Бо Ернест,  блiдий i на  позiр
хворий,  повернувся  до  гуртожитку  на  три   тижнi  ранiше  зазначеного  у
вiдрядженнi термiну. Коли його, через унiверситетського скарбника, попрохали
показати черевики, на  якi йому  було видiлено  аж  п'ятнадцять шилiнгiв  зi
злиденної унiверситетської скарбницi, то Луїт, через того ж  таки скарбника,
переказав,  що  якось  пополудню  двадцять  першого  листопада неподалiк вiд
Гендкросса  вiн  ускочив  у  болото,  яке  через  потьмарення  всiх  чуттiв,
внаслiдок  довготривалого  виснаження  органiзму,  здалося  йому  цибулинним
полем,  i драговиння всмоктало й  поглинуло його  взуття.  Коли  члени  ради
висловили надiю, що його вiрному собацi О'Коннору, певно, припала до вподоби
ця  мандрiвка, Луїт  щиро зiзнався, що змушений був пiд час згаданої пригоди
на  болотi занурити пса у трясовину  i потримати його там деякий час головою
вниз,  доки  вiрне собаче серце припинило битися.  А вiдтак засмажив його iз
тельбухами та шкурою, бо примусити  себе здерти  її вiн  так i  не  мiг,  на
багаттi, яке вiн розвiв  iз сухих пiвникiв  та iнших колись квiтучих стебел.
Моєї  заслуги  у  цьому  мало, сказав  вiн,  якби  на моєму  мiсцi  опинився
О'Коннор,  вiн  вчинив  би  так  само.  Всi  кiстки свого  вiрного  давнього
чотириногого  друга,  за  винятком  мозкових,  правда,  зберiгалися  в  його
кiмнатi, в торбi, i наявнiсть їх можна було перевiрити будь-коли вдень, крiм
недiлi,  вiд другої  сорок  п'ять до третьої  п'ятнадцять.  Унiверситетський
скарбник вiд iменi комiтету поцiкавився, чи не зволить мiстер Луїт дати звiт
вiдносно творчих результатiв  цiєї  непередбачено короткої  експедицiї. Луїт
вiдповiв, що вiн залюбки зробив би це, якби, на превеликий жаль, того самого
ранку, коли вiн вертався з вiдрядження по глухих сiльських закутках захiдної
частини острова, десь мiж одинадцятою i дванадцятою годинами, вiн не залишив
теку зi звiтом i усiма польовими записами та нотатками (сто п'ять окремих не
зшитих, рясно вкритих з обох бокiв дрiбним скорописом аркушiв, якi охоплюють
всi етапи дослiдницької мандрiвки) У чоловiчiй убиральнi залiзничної станцiї
Екнiс. Тобто, додав вiн, на  кожен день  припадає не менше п'яти аркушiв або
десять сторiнок. І ось  тепер неймовiрним  зусиллям  волi  i розуму, на межi
своїх сил  i можливостей  вiн прагнув знайти  загублений матерiал майбутньої
магiстерської  дисертацiї, що, як  i  всяка подiбна наукова робота, не  мала
нiякого побутового  вжитку й  нiколи не приносила користi, крiм, хiба що, її
автору i вдячному людству, але не тепер, а колись, У  далекому прийдешньому.
Але  весь  його  багатий  досвiд  знайомства  iз  залiзничними  вбиральнями,
особливо станцiй захiдного напрямку, свiдчив  про те,  що будь-якi загубленi
там папiрцi, за винятком вiзитних карток, поштових марок, шматкiв  квитанцiй
та картонних квиткiв зникали, мов у прiрву падали. Тому перш нiж зiбрати всi
свої  пiдупалi  сили  i жалюгiднi  фiнанси та кинути їх  на пошуки теки, вiн
заздалегiдь  передчував  не  успiх,  а  навпаки,  невдачу.  Ця  втрата  була
непоправною, бо з безлiчi експедицiйних  спостережень  i думок, якi виникали
тодi ж i рядками лягали на папiр, попри всi несприятливi житловi  i  погоднi
умови, вiн,  хоч  як силкувався,  не  мiг пригадати нi  слова. На  цьому вiн
закiнчив свою розповiдь  про болiснi подiї, себто втрату черевикiв, собачки,
матерiалiв  польових  дослiджень,   грошей,  здоров'я  i,  очевидно,  поваги
наукового керiвництва, i скромно додав, що з нетерпiнням чекатиме на рiшення
ради, котре, як вiн сподiвається, буде поблажливим  i не вважатиме  всю його
клопiтку  наукову дiяльнiсть марною. І от у призначений  день  i  годину всi
побачили  Луїта, який  iшов на засiдання  ради  i вiв  за  собою  старигана,
вбраного у нацiональний костюм: спiдниця, накидка з пледа, грубi черевики i,
попри холоднечу, шовковi  шкарпетки,  якi не спадали з його посинiлих литок,
бо були  перехопленi заяложеними  рожево-бузковими пiдв'язками. Пiд  пахвами
вiн  тримав  великого  крислатого повстяного капелюха. А  це,  сказав  Луїт,
мiстер  Томас Накiбал,  уродженець Берена.  Там вiн провiв  усе своє  життя,
звiдтiль вiн, згнiтивши серце, виїхав i туди лине душею i тiлом, щоб  забити
свиню,  єдину  й  незмiнну супутницю  його суворого  життя.  Зараз мiстеровi
Накiбалу сiмдесят  шiсть рокiв i за весь цей час, пройшовши науку в життєвих
унiверситетах, вiн опанував лише тi предмети, якi були йому конче потрiбнi у
його    повсякденному   життi,   а   саме   картоплезнавство,   стрiхологiя,
добривометрiя, торфографiя та свиноматика, i пiсля цього  курсу вiн не вмiв,
як тодi, так i тепер, нi читати, нi писати i без допомоги пальцiв на руках i
ногах не  мiг нi додавати, нi  вiднiмати,  нi множити, нi дiлити  мiж  собою
навiть найменшi  цiлi  числа. Це  те,  що  стосується  розумових  здiбностей
Накiбала. Що ж до його фiзичних. Стривайте, мiстере Луїт, сказав президент i
пiдняв  руку.  Один момент, мiстере Луїт,  прошу  вас.  Хоч тисячу,  сер,  з
задоволенням,  сказав Луїт.  Рада  складалася  iз  п'ятьох  членiв,  мiстера
О'Мельдона, мiстера Магершона, мiстера Фiцвайна, мiстера Дебейкера i мiстера
Макстерна, якщо  дивитися  злiва  направо. Вони  порадилися. Мiстер  Фiцвайн
сказав,  мiстере Луїт, ви ж, гадаю, не думаєте,  що ми повiрили, буцiмто вся
розумова дiяльнiсть цього  чоловiка  обмежується  елементарно-рудиментарними
знаннями,  якi забезпечують йому суто фiзичне виживання. Саме таке смiливе й
чесне припущення вiдносно мого друга, вiдповiв Луїт, я i збираюся висловити,
друга, чий мозок, за  винятком хiба що  окремих дiлянок,  де ще  ледь  чутно
лунає елементарно-рудиментарна мелодiя,  про  яку ви  тут згадуєте, i десь у
якомусь  глухому   запiчку  мозочку,  де   скнiють  мiзернi   вiдомостi  про
рiльництво,  ще ледь жеврiють  навички i знання того, як  видобути  максимум
харчiв  для  себе  i своєї свинi  iз пiв-акра заваленої  камiнням,  порослої
бур'янами,  успадкованої  вiд  дiда-прадiда земельки, затративши  при  цьому
мiнiмум  зусиль,  тобто, повторюю,  крiм цих дiлянок весь його  мозок  являє
собою,  на мою думку, темну i мовчазну порожнечу. Всi члени ради,  якi, поки
Луїт висловлювався,  не  зводили  з  нього очей,  тепер  перевели  погляд на
мiстера  Накiбала, немов iшлося  про колiр його  обличчя. Вiдтак вони почали
дивитися один на  одного, i спливло чимало часу, перш нiж вони завершили цей
огляд. Справа не в тому, що вони надто пильно дивилися один на одного, нi, у
них  вистачило  здорового  глузду  i розуму  не  робити цього.  Просто, коли
п'ятеро чоловiк позирають  один  на одного, то, хоча  теоретично  для  цього
вистачить  двадцяти  окремих  поглядiв,  iз  розрахунку  чотири  погляди  на
кожного,  але на  практицi такої кiлькостi завжди буває  замало,  бо  безлiч
поглядiв не досягає мети, збивається з пуття  i блукає манiвцями. Наприклад,
мiстер Фiцвайн дивиться  на мiстера Магершона, себто праворуч вiд  себе. Але
мiстер Магершон дивиться не на мiстера Фiцвайна, себто лiворуч, а на мiстера
О'Мельдона, себто  праворуч вiд себе.  Але мiстер  О'Мельдон  не дивиться на
мiстера   Магершона,   себто   лiворуч   вiд  себе,   нi,  вiн  тягне   шию,
перехняблюється у бiк мiстера Макстерна, себто лiворуч, а тим часом  позирає
на трьох iнших членiв ради, якi сидять по той бiк столу. Але мiстер Макстерн
не  тягне  шию, не перехняблюється,  не зорить  на мiстера О'Мельдона, себто
праворуч,  i  не на трьох iнших членiв  ради,  що сидять навпроти, а  сидить
струнко, рiвно  i не зводить очей з мiстера Дебейкера, який сидить  лiворуч.
Але мiстер  Дебейкер дивиться не  на мiстера  Макстерна, себто лiворуч, а на
мiстера  Фiцвайна, себто праворуч.  Тодi мiстер Фiцвайн, стомившися  вивчати
потилицю мiстера Магершона, тягне шию, перехняблюється i дивиться на мiстера
О'Мельдона, себто  праворуч, який сидить кiнець столу. Але мiстер О'Мельдон,
стомившися тягнути шию i зорити на мiстера Макстерна,  тягне шию i зорить на
мiстера  Дебейкера, який  сидить  лiворуч,  третiй  вiд  кiнця.  Але  мiстер
Дебейкер,  стомившися  вивчати  потилицю  мiстера  Фiцвайна,  тягне  голову,
перехняблюється i прикiпає очима до мiстера Магершона, який сидить  лiворуч,
другим  вiд кiнця. Але  мiстер Магершон, стомившися  дивитися  на  лiве вухо
мiстера  О'Мельдона,  тягне  шию,  перехняблюється  i   позирає  на  мiстера
Макстерна, який сидить лiворуч, третiм вiд кiнця столу. Але мiстер Макстерн,
стомившись  вивчати потилицю  мiстера  Дебейкера, тягне  шию  i  дивиться на
мiстера  Фiцвайна,  який  сидить  праворуч,  другий вiд кiнця.  Тодi  мiстер
Фiцвайн, стомившися тягнуть шию i  не  зводити  очей з  мiстера  О'Мельдона,
тягне шию у  протилежний  бiк i прикипає  очима  до мiстера  Макстерна, який
умостився лiворуч  на краєчку стола. Але мiстер Макстерн,  стомившися  тягти
шию i дивитися  на мiстера Фiцвайна,  тепер тягне шию i дивиться  на мiстера
Магершона, який  сидить праворуч,  третiй  вiд  краю. Але  мiстер  Магершон,
стомившися крутити  шиєю, озираючись на мiстера Макстерна, вже не крутиться,
але тягне шию у бiк  мiстера Дебейкера, що сидить по лiву руку,  другим  вiд
краю. Але  мiстер  Дебейкер, стомившися  тягти  голову уперед у бiк  мiстера
Магершона,  тепер тягне її  назад  у бiк мiстера О'Мельдона,  який сидить  з
правого  боку, третiй  вiд  краю  стола. Але  мiстер  О'Мельдон,  стомившися
тягнути  голову назад  у бiк мiстера Дебейкера, тепер тягне її  вперед у бiк
мiстера Фiцвайна, який сидить по лiву руку вiд  нього другим вiд краю. Потiм
мiстер Фiцвайн, стомившися  тягти голову вперед i  свердлити очима лiве вухо
мiстера Макстерна, вiдкидається на спинку крiсла i обертається у бiк єдиного
члена ради,  чий погляд  вiн ще  не  змагався спiймати, тобто у бiк  мiстера
Дебейкера, i тут йому щастить побачити лисе тiм'я мiстера Дебейкера,  бо той
стомився тягти  голову, перехилятися  назад, дивитися на лiве  вухо  мiстера
Магершона,  i ось  вiн, покрутившися туди-сюди  i обвiвши  очима усiх членiв
ради,  за  винятком  свого   сусiда  злiва,  подався   вперед,  умостився  i
видивляється  на мочку  давно  немитого  правого вуха  мiстера Макстерна. Бо
мiстер Макстерн,  якому набридло  лiве  вухо мiстера Магершона,  а  побачити
праве вiн  не має нiякої змоги, тягне тепер свою  шию  вперед i  роглядає на
диво огидний правий бiк перекривленого обличчя мiстера О'Мельдона, який нiяк
не  може приховати  своєї вiдрази,  бо  справа в тому, що мiстер  О'Мельдон.
оглянувши  всiх своїх колег, за винятком свого безпосереднього сусiди, тепер
вiдкинувся  на спинку крiсла  i вивчає пухирi,  чиряки  i вугрi  на потилицi
мiстера Магершона. Бо мiстер Магершон, якого  бiльше не цiкавить праве  вухо
мiстера  Дебейкера, вiдкинувся  на  спинку  крiсла i  насолоджується,  чесно
кажучи -  не вперше  за  це  засiдання,  але  як нiколи  вiдчутно  i гостро,
вторинними  пахощами нирок з квасолею, спожитих  сьогоднi  на  обiд мiстером
Фiцвайном. Тобто iз двадцяти поглядiв (по чотири  на кожного iз п'яти членiв
ради),  жоден не зустрiвся з iншим, i все це витягання  ший, перехняблювання
вперед i назад, обертання праворуч та лiворуч нi  до чого не призвело, а вся
дiяльнiсть ради, спрямована на те, щоб подивитися на себе, виявилася марною,
її  члени  взагалi могли  б сидiти  з заплющеними очима  або  дивитися у бiк
вiчностi. І це ще не все. Бо зараз мiстер  Фiцвайн,  скорiше iа  все, скаже,
щось  давненько я не  дивився на мiстера Магершона, зиркну-но я  на нього ще
раз, як знати, може, вiн саме  зараз дивиться  на мене. Але мiстер Магершон,
котрий,  як  пам'ятаємо,  щойно  дивився  на  мiстера  Фiцвайна,  мабуть  же
обернеться  у  протилежний   бiк  i  дивитиметься  на  мiстера   О'Мельдона,
сподiваючись,  що i той зараз дивиться  саме на  нього, бо давно уже  мiстер
Магершон  не позирав  на мiстера  О'Мельдона. Але,  якщо мiстер  Магершон  i
справдi давно не дивився на  мiстера  О'Мельдона,  то  мiстер  О'Мельдон оце
допiру  тiльки  одвiв погляд од мiстера Магершона, хiба ж нi? А може, якщо i
вiдвiв,  то  не  до  кiнця,  бо очi скарбника  нiби заклякли i не  поспiшали
рухатися,  враженi  незвичним,  спершу  не  дуже  приємним,  а  згодом  щиро
нестерпним бридким духом, який  пiднiмався  з-помiж бганок i  потайних ходiв
бiлизни мiстера  Магершона,  валував звiдти потужним  струмом  i виривався у
великий  свiт,  назовнi,  через  отвiр мiж  комiрцем i  потилицею,  що  було
смiливим, i треба, визнати, успiшним актом з боку дихально-шлункових органiв
цього  вченого  мужа, якi прагнули  компенсувати  раптовi  огрiхи  у  роботi
верхнiх  дiлянок його  органiзму.  Отже,  мiстер  Магершон обертається у бiк
мiстера О'Мельдона i бачить, що О'Мельдон дивиться не, як вiн сподiвався, на
нього (бо, якби вiн не сподiвався перехопити погляд мiстера О'Мельдона, тодi
б вiн не обертався в  його бiк, а тягнув би шию вперед чи назад i позирав би
на мiстера Макстерна чи хоч би на мiстера Дебейкера, але, скорiше за все, на
першого, бо на нього, на вiдмiну вiд останнього, вiн давно  уже не дивився),
а на  мiстера  Макстерна,  сподiваючись,  що  i  мiстер  Макстерн  на  нього
дивиться. Та це й природно, бо вiдколи  мiстер  О'Мельдон дивився на мiстера
Макстерна, минуло бiльше часу, нiж вiдколи мiстер О'Мельдон дивився на iнших
мiстерiв,  i  навряд  чи  щоб  мiстер  О'Мельдон вiдав,  що звiдколи  мiстер
Макстерн дивився  на нього, минуло менше часу, нiж звiдколи мiстер  Макстерн
дивився на будь-кого з решти членiв ради, бо мiстер Макстерн оце допiру лише
вiдвiв  погляд  од  мiстера  О'Мельдона. хiба  нi?  І  от  мiстер  О'Мельдон
пересвiдчується, що мiстер Макстерн дивиться не на нього, як вiн сподiвався,
а на  мiстера Дебейкера, чий погляд  вiн сподiвається перехопити. Але мiстер
Дебейкер з тiєю самою метою, що  й мiстер Магершон, дивиться не  на  мiстера
Фiцвайна, а на мiстера О'Мельдона, i мiстер О'Мельдон дивиться не на мiстера
Магершона, а на мiстера Макстерна, i  мiстер Макстерн дивиться не на мiстера
О'Мельдона,  а на мiстера Дебейкера, дивиться  не  на мiстера Макстерна,  як
сподiвався  мiстер   Макстерн   (бо,  якби  мiстер  Макстерн  не  сподiвався
перехопити  на собi  погляд  мiстера Дебейкера,  коли  вiн обертався з метою
побачити мiстера Дебейкера, то вiн би не обертався i не дивився б на мiстера
Дебейкера,  нi, а  витягнув би шию уперед чи назад  i дивився  б на  мiстера
Фiцвайна чи на мiстера  Магершона,  але  скорiше за все  на  першого, бо  на
нього, на вiдмiну вiд останнього, вiн  давно  уже не дивився), а на  мiстера
Фiцвайна, який насолоджується потилицею мiстера Магершона, так  само,  як за
мить  до  того  мiстер  Магершон  насолоджувався  його  потилицею,  а мiстер
О'Мельдон - потилицею мiстера Магершона. І так далi. Доки iз сорока поглядiв
(по вiсiм на кожного члена ради) жоден не  зустрiвся з iншим  i рада, хоч як
її члени  витрiщалися, хоч як оберталися, а у справi споглядання одне одного
не просунулися нi на крок, рахуючи вiд моменту, коли взялися за цю справу. І
це ще не все. Бо ще силу-силенну поглядiв можна кинути, згаявши на це прiрву
часу,  перш  нiж око  зустрiнеться  з  оком,  якого  шукає,  i  кожен  розум
збагатиться енергiєю,  спокоєм  i  довiрою, вкрай  необхiдною  для  втiлення
їхнього задуму. А причиною того є  вiдсутнiсть якогось певного методу, а без
такого методу може iснувати будь-що, тiльки не рада, поскiльки рада, як мала
так  i велика, змушена дивитися на себе  частiше, нiж будь-яке  iнше людське
скупчення,  за  винятком  хiба  що  комiсiї.  Так  от,  одним iз  найкращих,
найдiйовiших  методiв,  за  допомогою  якого  будь-яка  рада  може  на  себе
подивитися,  не  вiдчуваючи при  цьому  нi втоми,  нi роздратування, яких не
вдається уникнути радам, що дивляться на себе без певного методу, є, либонь,
такий.  За  цим методом  усiм членам ради роздають  номери, один,  два, три,
чотири,  п'ять,  шiсть,  сiм тощо, скiльки  членiв - стiльки й номерiв,  щоб
кожен мав  номер,  щоб  жоден без  номера  не  сидiв, а  сидiв з  номером  i
повторював його подумки, доки не закарбує в пам'ятi не лише свiй номер,  а й
номери  всiх iнших членiв, тi номери, якi їм роздали пiд час формування ради
i якi залишаються незмiнними аж до моменту її розформування бо, якби пiд час
кожного  чергового  засiдання нумерацiя  докорiнно  мiнялася, то  важко собi
уявити, який би тодi рейвах здiйнявся (внаслiдок перерозформування номерiв),
нелад i розгардiяш. А так кожен член ради не  тiльки має свiй окремий номер,
але  й тiшиться  ним  неабияк,  плекаючи  своє число, прагнучи вивчити  його
напам'ять, ба й не тiльки його, але i всi iншi числа, всi номери, доки кожен
iз них не  викликатиме  в  його серцi i пам'ятi певне iм'я,  обличчя, вдачу,
певнi обов'язки i  певну  цифру.  І  тодi, коли прийде час радi  дивитися на
себе, то хай усi члени, крiм першого, гуртом подивляться на цього першого, i
вiн, у свою чергу, подивиться на них,  а тодi, якщо схоче, то може заплющити
очi, бо свiй  обов'язок вiн уже виконав. Вiдтак хай усi члени,  крiм першого
номера,  на  якого  оце  допiру  гуртом  дивилися  i  який дивився  на них у
вiдповiдь, хай усi вони, опрiч  другого номера, подивляться на другий номер,
i  хай вiн, у вiдповiдь,  на  них подивиться i  знiме свої окуляри, якщо вiн
слабує на очi i має звичку  користуватися ними, i дасть очам перепочинок, бо
вони йому бiльш не знадобляться. Потiм нехай усi члени ради, крiм другого i,
ясна  рiч, першого, котрi своє вже оддивилися, нехай  усi  вони, за винятком
третього  номера, вiзьмуться  i  подивляться  на третiй номер, а вiн, у свою
чергу, нехай подивиться на кожного з них,  а тодi пiдведеться i йде до вiкна
i водить очима на всi боки, якщо йому так уже кортить зорового рiзноманiття,
бо вiн своє вiдробив i нiкому на деякий час вiн вже не  потрiбен. Тодi нехай
усi члени  ради, за винятком третього, i, безумовно,  другого й першого, якi
щойно гуртом  дивилися  на третiй номер  i по яких вiн  теж  пройшовся своїм
поглядом,  хай  вони  всi,  за  винятком  четвертого  номера,  вiзьмуться  i
подивляться  на  четвертий  номер,  i  вiн  хай також на них  усiх  по черзi
подивиться,  а вiдтак м'якими  рухами хай, якщо хоче або  вiдчуває  потребу,
помасує  свої очнi яблука, бо його безпосередня роль на сьогоднi скiнчилася.
І так далi, аж доки залишаться два останнi члени ради, якi, вирячившися один
на одного, можуть  промити  очi,  якщо  вони  мають при собi  очнi ванночки,
лауданумом або слабким розчином борної  кислоти, або  чайком, бо вони  чесно
своє вiдробили. І тодi нi в кого не  лишиться сумнiву, що рада подивилася на
себе  i  що  це  зайняло  максимально  короткий час  i мiнiмальну  кiлькiсть
поглядiв. Тобто за х у  квадратi мiнус  х поглядiв, якщо  приймати кiлькiсть
членiв комiтету за х, або у квадратi  мiнус у,  якщо приймати їх  за у.  Але
поступово, пара за  парою  їхнi  очi  знову почали випромiнювати зацiкавленi
погляди,  спершу  в  напрямку мiстера Накiбала,  а потiм у  бiк Луїта, який,
пiдбадьорений цим, провадив:  екземпляр,  який  ви бачите перед  собою,  має
великi ноги i пласкi  ступнi, i  так  далi, дуже докладно i повагом, аж поки
дiйшов  до голови, про  яку,  як  i  про все  iнше,  сказав багато  гарного,
справедливого, дуже гарного, дуже поганого i просто блискучого. Потiм мiстер
Фiцвайн спитав: але у якому станi його зд-зд-здоров'я? Чи здатен цей чоловiк
самотужки переставляти ноги? Чи може без сторонньої допомоги сiдати, сидiти,
пiдводитися,  стояти,  їсти, пити, лягати спати, спати, вставати й справляти
природнi потреби?  О,  безумовно,  сказав Луїт, не  тiльки  маленьку,  але i
велику потребу, виключно власними  силами. Це вельми  цiкаво,  сказав мiстер
Фiцвайн. І додав, а як у нього  зi статевим життям, якщо вже тут мова зайшла
про  вiдправлення  органiзму?   Тобто  в   такого   бридкого  i   самотнього
злидаря-старигана,  скакав  Луїт, ви ж  на  це натякаєте, без будь-якого,  я
певен, лихого замiру, так? Даруйте, якщо я когось несамохiть образив, сказав
мiстер Макстерн. Та ще й косоокого, сказав Луїт. Нам, сказав мiстер Фiцвайн,
завжди  приємно, тобто менi, з мого боку, й  моїм  колегам,  з  iнших бокiв,
вiдповiдно, приємно познайомитися  з придурком, який належить до iншого, так
би мовити, соцiального прошарку, докорiнно вiдмiнного як вiд мого, так i вiд
їхнього прошаркiв.  І з цього погляду ми, я гадаю, вам дуже вдячнi,  мiстере
Луїт. Але  ми  якось  не зовсiм збагнули, тобто  як я особисто, так i мої, я
певен, украй спантеличенi колеги, яке вiдношення  має цей джентльмен до теми
вашого наукового вiдрядження, мiстере Луїт, дуже короткого, i,  вибачайте на
словi,  марнотратного  вiдрядження  до захiдних областей.  У вiдповiдь  Луїт
випростав праву  руку i потягнувся назад, щоб узяти мiстера Накiбала за лiву
руку,  бо коли вiн востаннє дивився на Накiбала, той тихо й сумирно сидiв по
праву  руку  вiд нього i так трохи позад. Я так  докладно розповiдаю про все
це, мiстере  Грейвз, не тому,  що, повiрте  менi, хочу або можу, а тому  що,
хочте  вiрте, хочте  нi, але щиру правду  кажу вам, просто  не  можу iнакше.
Деталi, мiстере Грейвз, я їх, деталi цi, зневажаю й  ненавиджу не менше, нiж
ви, садiвники. Коли ви  садите горох чи квасолю,  чи картоплю, чи моркву, чи
ту ж саму рiпу, чи якi iншi коренеплоди,  то  чи завжди ви дотримуєтесь усiх
правил, зазначених  у  iнструкцiї?  Нi, ви похапцем риєте канавку, швидкуруч
скопуєте  рядок, не  те  щоб прямий, i не дуже кривенький,  а не рядок, так,
кiльканадцять ямок, на такiй вiдстанi одна вiд одної, щоб  вони  не надто, а
тiльки на якусь  мить стомлювали ваше й без того зморене старе око, доки ви,
безтямно дивлячись  просто себе, кинете в яму насiнину (так священик сипле у
розриту могилу пил  чи попiл) i загорнете її землею,  скорiше за все носаком
свого черевика,  бо наперед знаєте,  що коли  пiд  сприятливу годину насiнню
цьому судилося  прорости i  збiльшитися  удесятеро,  у п'ятнадцять разiв,  у
двадцять, у  двадцять п'ять, у тридцять, у тридцять п'ять, у сорок,  у сорок
п'ять, а  то й у п'ятдеят разiв,  то воно це зробить i без вашої допомоги, а
як  не  судилося,  то  туди  йому i  дорога.  Замолоду, мiстере Грейвз,  ви,
безумовно,  натягували  мотузочку,  вимiряли  все  лiнiєчкою,  анiкроку  вiд
нiвелiра,  та  без грузила,  i  в кожну лунку клали рiвно по  чотири, п'ять,
шiсть або сiм горошинок, квасолинок, зернинок чи сочевиць, а на те, щоб сюди
чотири, а  другу лунку - п'ять, у третю - шiсть,  а  в четверту - сiм,  нi н
якому разi, а  саме, щоб у  кожну  лунку по чотири,  п'ять,  шiсть або  сiм,
припустимо, горошинок, i щоб кожна картоплина лежала догори росточком, i щоб
довкола кожного насiння моркви, рiпи, редьки  чи пастернака обов'язково було
трохи пiску чи попiлу. А зараз! А цiкаво, коли  ви, мiстере Грейвз, покинули
використовувати  мотузку, лiнiйку, нiвелiр та грузило? У якому вiцi, мiстере
Грейвз,  i  за  яких  обставин? І  чи одразу ви,  мiстере  Грейвз,  зрiклися
лiнiйки, мотузки, нiвелiра, грузила та усього iншого механiчного причандалля
i усiх iнших агрономiчних хитрощiв  чи спочатку вiдпала  потреба  в мотузцi,
тодi трохи  згодом у лiнiйцi,  тодi в нiвелiрi (хоча, клянуся,  я й  досi не
розумiю, яка користь  вiд того нiвелiра), а  за нiвелiром  - i в  грузилi, а
потiм  ви взагалi покинули  замiряти вiдстань мiж лунками,  а вiдтак махнули
рукою  на добрива.  Чи  всi  цi знаряддя вiдпали  по  два - по три,  мiстере
Грейвз, аж  доки ви помалу досягли  нинiшнього стану повної незалежностi вiд
них,  свободи,  тобто  того стану, коли вам  потрiбно лише  насiння,  земля,
екскременти,  вода i палиця?  Але як лiва, так i права рука мiстера Накiбала
були зайнятi, бо  першою вiн пiдтримував своє тiло, яке добре перехилилося i
щомитi  могло  впасти,   а  другою,   захованою  пiд  спiдницею,  вiн  добре
вiдпрацьованими, м'якими, i разом з тим  вiдчутними рухами чухав свої бувалi
в бувальцях, але все ще теплi  зимовi кальсони - набуток давньої, мало  не з
пелюшок,  болячки:   анальногенiтальної  сверблячки,  яку  могли  спричинити
глисти, нерви, геморой i ще бозна-яка холера. Серед тишi було добре чути, як
об щось  терлася долоня старця, i видно  було,  як рiвномiрно совалася  вона
туди-сюди,  потiм  знову  сюди-туди, i  як  налилося бентегою й  передчуттям
блаженства його  стражденне тiло, а зашкарубле обличчя чесно  передавало всi
його  почуття,-  надлюдську  зосередженiсть,  потаєнну  радiсть,  переляк  i
чекання.
     Це  видовище  повнiстю спантеличило  всю  раду  i  почулися вигуки:  ви
подивiться  який  життєлюб!  У  такому  вiцi!  От що значить  жити на свiжiм
повiтрi!  Це  -  результат  самотностi!  Е  go  autem![8]  (Реплiка  мiстера
Макстерна.) Але тут  мiстер  Накiбал, вiдчувши,  нарештi, жадану полегкiсть,
пiдвiвся,  видобув  праву руку з-пiд своєї спiдницi, пiднiс долоню пiд нiс i
характерним жестом кiлька разiв почухав кiнчик носа. Потiм вiн прийняв  свою
попередню  цiлком  пристойну  поставу,  з  якої  його вивiв  раптовий  напад
застарiлої  болячки,-  тобто  поклав  руки  на  колiна,  свої  старi,  рябi,
волохатi,  вузлуватi  руки на свої  голi, старi, кiстлявi, посинiлi  колiна,
праву стару, волохату,  рябу  руку на кiстляве праве, голе,  старе колiно, а
лiву, стару, вузлувату, рябу  руку на лiве старе,  посинiле, старе, кiстляве
колiно  i спрямував свiй  скляний,  пильний  погляд  на щось  добре i  давно
вiдоме, або щось  ну зовсiм  нецiкаве, за вiкном, на небо, яке  пiдпирали то
баня собору, то дах, шпиль, вежа то макiвка дерева. І тут настала така мить,
коли Луїт пiдвiв мiстера Накiбала до пiднiжжя помосту, на якому сидiли члени
ради, i, дивлячись йому прямо в обличчя  сповненим приязнi поглядом, точнiше
не  зовсiм  прямо, а трошечки десь на чверть криво,  себто сповнений приязнi
погляд поцiлив у саме вухо, бо чим наполегливiше  Луїт нахиляв обличчя, своє
по  вiнця налите приязню обличчя, у бiк мiстера  Накiбала, тим бiльше мiстер
Накiбал вiдхиляв своє бурякове, старе, волохате обличчя у протилежний бiк, i
сказав, урочисто  i голосно вимовляючи кожен звук, чотириста вiсiм тисяч сто
вiсiмдесять чотири. І тут мiстер Накiбал, на превеликий подив усього загалу,
опустив  очi  з неба, свої розумнi,  тупi, зволоженi,  мов  виряченi очi,  i
втупився ними  у мiстера Фiцвайна,  який хвильку подумаши, раптом  ще бiльше
дивуючи i без того отетерiлий  загал, вигукнув: Газель! Вiвця! Стара  вiвця!
Мiстере Дебейкер, сер, сказав Луїт, чи не могли б ви зробити, не в службу, а
в  дружбу, менi  таку  ласку i достеменно занотувати все,  що  я  i мiй друг
казатимемо  тут  далi? Чому  ж нi,  мiстере  Луїт, звичайно,  сказав  мiстер
Дебейкер.  Я дуже  вам вдячний, мiстере Дебейкер, сказав Луїт. Прошу, прошу,
мiстере Луїт, i нема за що, сказав мiстер Дебейкер. У такому разi, я можу на
вас  покластися, мiстере  Дебейкер,  сказав Луїт. Певна рiч,  мiстере  Луїт,
сказав Дебейкер. Ви  занадто покладливi, мiстере Дебейкер,  сказав  Луїт. Та
де, хiба, мiстере Луїт, хiба, сказав  мiстер  Дебейкер. Козел! Старий бевзь!
заволав  мiстер  Фiцвайн.  Ви  мене так заспокоїли, мiстере Дебейкер, сказав
Луїт. Нi  слова  бiльше,  мiстере Луїт,  сказав  мiстер Дебейкер,  бiльше нi
слова. І  водночас, мiстере Дебейкер, спекатися такого тягаря, сказав  Луїт.
Його очi  сягають до денця моєї душi,  сказав мiстер Фiцвайн. До денця чого?
Сказав мiстер О'Мельдон. До денця його душi, сказав мiстер Магершон. Хай Бог
милує! Шо ж то було! вигукнув мiстер Макстерн.  Як  ви гадаєте, що то  було?
Молитва до  Божої матерi? сказав мiстер  Дебейкер. Хiба серед грiшних  людей
таке трапляється?  сказав  мiстер  Магершон.  Погляд,  принаймнi, був цiлком
щирий,  сказав мiстер  О'Мельдон.  Тодi дозвольте  менi  продовжити, мiстере
Дебейкер, сказав  Луїт. Я  особисто нiчого проти  цього не маю, продовжуйте,
мiстере  Луїт,  сказав  мiстер  Дебейкер.  Прив'яжiть  його,  так  само,  як
прив'язують вогкими  стрiчками, сказав  мiстер  Фiцвайн. Помагай  вам  Боже,
мiстере Дебейкер, сказав Луїт. І вам, мiстере Луїт, сказав Дебейкер. Нi, нi,
саме вам, мiстере Дебейкер, вам,  сказав  Луїт. І чому  саме  менi,  мiстере
Луїт, хоча  добре, якщо ви вже гак наполягаєте, але вам також, сказав мiстер
Дебейкер. Тобто хай  нам  обом вiн помагає, ви ж  це хочете сказати, мiстере
Дебейкер? сказав Луїт.  Д'ябльо, сказав мiстер Дебейкер (французький вираз).
Менi знайоме його обличчя, сказав мiстер Фiцвайн. Томе! гукнув Луїт.  Мiстер
Накiбал обернувся  на оклик i Луїт побачив, що той дуже  чимось стурбований.
Овва!  сказав Луїт,  ще  трохи, й  наступить  вирiшальний момент, i  голосно
оголосив: триста вiсiмдесят дев'ять ти... Менi, як би воно не вийшло, сказав
мiстер Фiцвайн.  Триста вiсiмдесят дев'ять тисяч сiмнадцять,  загорлав Луїт.
Га?  сказав  мiстер Накiбал. Ви це записали, мiстере  Дебейкер, сказав Луїт.
Так, мiстере Луїт, сказав мiстер  Дебейкер.  А  ви  не змогли  б  повторити,
мiстере Дебейкер, сказав  Луїт.  Безумовно, мiстере Луїт. Я повторюю, мiстер
Луїт:  триста  вiсiмдесят  дев'ять  тисяч  сiмдесят.  Мiстер  Мак...  Триста
вiсiмдесят дев'ять тисяч сiмнадцять, сказав Луїт, не сiмдесят, а сiмнадцять.
О,  перепрошую,  мiстере  Луїт,  менi  почулося,  сiмдесят,   сказав  мiстер
Дебейкер. Я сказав "сiмнадцять", мiстере Дебейкер, сказав  Луїт, бо так  я i
подумав, чiтко i ясно. Це неймовiрно, сказав мiстер Дебейкер, я чiтко i ясно
чув "сiмдесят". А ви, мiстере Макстерн, що  ви почули? Я почув "сiмнадцять",
надзвичайно  чiтко  почув,  сказав  мiстер  Макстерн. Правда, сказав  мiстер
Дебейкер, так i  почули. Цi "надцять" i  досi  бринять у моєму вусi,  сказав
мiстер Макстерн. А ви, мiстере О'Мельдон, сказав мiстер Дебейкер. Що "а ви"?
сказав мiстер О'Мельдон. Ви що почули, сiмнадцять чи сiмдесят? сказав мiстер
Дебейкер.  А  ви  що почули,  мiстере  Дебейкер?  сказав  мiстер  О'Мельдон.
"Сiмдесят",  сказав  мiстер  Дебейкер. І сiм що?  сказав мiстер О'Мельдон. І
сiм-де-сссять,  сказав мiстер Дебейкер. Безумовно, сказав  мiстер О'Мельдон.
Ха, сказав  мiстер Дебейкер. А я сказав "сiмнадцять",  сказав  Луїт.  І  що?
сказав мiстер Магершон. І сiм-на-дд-цять, сказав Луїт. Я так i думав, сказав
мiстер Магершон.  А ми нiяк не можемо дiйти згоди, сказав мiстер Дебейкер. А
як же, сказав мiстер Магершон. А ви, пане президент, сказав мiстер Дебейкер.
Ге?  сказав  мiстер  Фiцвайн.  Я  кажу,  мiстере  президент,  сказав  мiстер
Дебейкер.  Не розумiю вас, мiстере Дебейкер, сказав  мiстер  Фiцвайн. Як  ви
почули, сiмнадцять чи сiмдесят, сказав мiстер Дебейкер. Менi почулось  сорок
шiсть,  сказав мiстер Фiцвайн. Я  сказав "i сiмнадцять", сказав Луїт. Ми вам
вiримо,  мiстере Луїт, вiримо вам, сказав мiстер Магершон. Тодi занесiть це,
будь  ласка,  до  протоколу,  мiстере  Дебейкер.  Звичайно,  з задоволенням,
мiстере  Луїт,  сказав мiстер Дебейкер.  Щиро вам дякую,  мiстере  Дебейкер,
сказав Луїт. Нема  за що, нема за що.  сказав  мiстер  Дебейкер. І  як  воно
звучить тепер? сказав Луїт. Тепер, сказав мiстер Дебейкер, воно звучить так,
мiстере Луїт: триста  вiсiмдесят  дев'ять тисяч  сiмнадцять. Мiстер Накiбал:
га? Чи  не  дозволить шановна  рада йому сiсти?  сказав Луїт. Кому саме наша
рада має  дозволити  сiсти?  сказав  мiстер  Магершон. Вiн стомився  стояти,
сказав Луїт.  Де ж я бачив це обличчя? сказав мiстер Фiцвайн. Скiльки ще  це
все триватиме? сказав мiстер Макстерн. То можна йти? сказав мiстер Магершон.
Коли вiн сидить, то краще чує,  сказав  Луїт. Нехай ляже, якщо вiн так хоче,
сказав мiстер Фiцвайн. Луїт допомiг мiстеровi Накiбалу лягти, став на колiна
й схилився над  ним.  Томе, закричав вiн,  ти мене  чуєш? Так,  сер,  сказав
мiстер Накiбал. Триста  вiсiмдесят  дев'ять тисяч сiмнадцять, закричав Луїт.
Хвилинку, сказав  мiстер  Дебейкер,  я зараз  занесу це  у протокол. Хвилина
минула.  Продовжуйте,  сказав  мiстер Дебейкер.  Вiдповiдай, закричав  Луїт.
Сiмсят - тре, сказав  мiстер Накiбал. Сiмсят - тре? сказав мiстер  Дебейкер.
Очевидно, вiн мав на увазi сiмдесят три, сказав мiстер О'Мельдон. Вiн мав на
увазi сiмдесят три? сказав мiстер Фiцвайн. Вiн сказав "сiмдесят три". Сказав
Луїт. Хiба, сказав  мiстер Дебейкер. О  Боже, сказав мiстер Макстерн. О  що?
сказав мiстер О'Мельдон. О  Боже!  сказав мiстер Магершон. Мiстере Дебейкер,
сказав Луїт, будьте  ласкавi, оголосiть те, що у вас там є. Де  саме? сказав
мiстер  Дебейкер.  У  протоколi,  щоб  пересвiдчитися,  що  воно  вiдповiдає
дiйсностi.  Який  ви  все-таки  недовiрливий,  мiстере  Луїт, сказав  мiстер
Дебейкер. Багато  що залежить вiд точностi фiксацiї факту, сказав Луїт.  Вiн
має рацiю, сказав мiстер Макстерн.  З чого почати? сказав мiстер Дебейкер. З
моїх слiв i  зi слiв мого друга, сказав Луїт. Бiльше вас нiчого не цiкавить,
сказав   мiстер  Дебейкер.  Нi,  сказав  Луїт.  Мiстер  Дебейкер   заходився
переглядати свої записи i  сказав, я бачу  таке: Мiстер  Луїт: Томе, ти мене
чуєш? Мiстер Накiбал: так сер. Мiстер Луїт:  триста вiсiмдесят дев'ять тисяч
сiмдесят. Мiстер  Нак...  Сiмнадцять,  сказав  Луїт.  А  й  справдi, мiстере
Дебейкер,  сказав мiстер  Фiцвайн. Скiльки разiв вам ще можна казати? сказав
мiстер О'Мельдон. Згадайте свої сiмнадцять рокiв,  сказав  мiстер  Магершон.
Ха, ха, чудова думка,  сказав мiстер Дебейкер. Мiстер Магершон сказав, чи не
краще було б, зважаючи на те, що такi надзвичайно великi числа -  е... пiшли
в  дiло,  щоби наш скарбник погодився  взяти  на  себе  складання протоколу,
тiльки на сьогоднi? Я анiскiльки не збираюся зневажати  цим нашого шановного
секретаря, якого усi ми  знаємо  з найкращого боку, але, позаяк  тут iдеться
про нечувано складнi  числа, то  бодай сьогоднi... Нi, нi, нi  в якому разi,
сказав  мiстер  Фiцвайн.  Мiстер Макстерн  сказав, може, якщо б наш шановний
секретар зголосився записувати числа не цифрами,  а словами. Так, так, як ви
на  це дивитесь?  сказав  мiстер  Фiцвайн.  А  яка  рiзниця?  сказав  мiстер
О'Мельдон.  Мiстер Макстерн вiдповiв:  ну як  же, вiн тодi  записував би всi
почутi  слова, а не переводив би їх  у числовi  еквiваленти, що  вже саме по
собi  вимагає  тривалої  практики,  особливо  коли  йдеться про  числа,  якi
складаються з п'яти-шести лiтер, даруйте, цифр.  Що ж,  як на мене,  то це -
блискуча iдея,  сказав  мiстер  Магершон. Ви могли б  так  зробити,  мiстере
Дебейкер?  Сказав мiстер  Фiцвайн. Але ж я так завжди  роблю,  сказав мiстер
Дебейкер. Я у цьому не сумнiваюся, сказав мiстер Фiцвайн. Тодi я не знаю, що
тут можна зробити, сказав мiстер  Магершон. Хто з нас не помиляється, сказав
Луїт.  Дякую,  мiстере Луїт, сказав мiстер  Дебейкер.  На  здоров'я, мiстере
Дебейкер,  сказав Луїт.  От  i  прекрасно,  от  i  чудово,  вигукнув  мiстер
О'Мельдон.  Що саме прекрасно i чудово? сказав мiстер Макстерн. Цi двi цифри
спiввiдносяться,  сказав мiстер О'Мельдон,  як кум до  свого кобеля.  Кум до
свого що?  сказав мiстер  Фiцвайн. Вiн мав  на  увазi куб  до свого  кореня,
сказав мiстер Макстерн. А я як сказав? сказав мiстер О'Мельдон. Кум до свого
кобеля, ха-ха, сказав мiстер Дебейкер. А що це означає, куб до свого кореня,
сказав мiстер Фiцвайн. Нiчого не означає, сказав мiстер Макстерн. Як це так?
"Нiчого не  означає"? сказав мiстер О'Мельдон.  Мiстер Макстерн вiдповiв, до
свого  якого кореня? Можна мати безлiч коренiв. Взяти хоча б довгий кубiчний
огiрок сорту "Турецький",  сказав мiстер Фiцвайн. Не всi куби, сказав мiстер
О'Мельдон. А  хто каже про всi  куби?  сказав мiстер Макстерн. І не  про цей
куб, сказав  мiстер О'Мельдон. Я  про  це  нiчого  не  знаю,  сказав  мiстер
Макстерн. Я в ньому нiчого не петраю, сказав мiстер Фiцвайн. Я також, сказав
мiстер  Магершон. Що саме прекрасне i  чудове? сказав мiстер Фiцвайн. Мiстер
О'Мельдон вiдповiв, а те, що мiстер Белiнакс... Мiстер Накiбал, сказав Луїт.
Мiстер О'Мельдон сказав, що мiстер  Накiбал подумки  за якiсь тридцять п'ять
чи сорок секунд  видобув кубiчний  корiнь  iз  шестизначного  числа.  Мiстер
Макстерн сказав, сорок секунд! Принаймнi п'ять хвилин минуло з того часу, як
було  оголошено цю цифру.  Що ж тут  дивного? сказав мiстер Фiцвайн. Мабуть,
наш  президент  забув,  сказав  мiстер  Макстерн. Два  є кубiчним  коренем з
восьми,  сказав мiстер О'Мельдон. А й справдi, сказав мiстер  Фiцвайн.  Так,
двiчi  двадцять чотири,  а  двiчi  чотири  - вiсiм, сказав мiстер О'Мельдон.
Отже, два є кубiчним коренем iз восьми, сказав мiстер Фiцвайн. Так, i вiсiм,
це є два у кубi, сказав  мiстер  О'Мельдон.  Вiсiм  це є два у  кубi, сказав
мiстер  Фiцвайн.  Так, сказав мiстер О'Мельдон.  Ну  то  й що ж тут дивного?
сказав  мiстер Фiцвайн.  Мiстер О'Мельдон  вiдповiв: Те,  що  два є кубiчним
коренем iз восьми, а вiсiм є двiйкою в кубi, давно вже нiкого не дивує. Мене
дивує  те,  що  мiстер  Наллiбек  подумки за такий  короткий  час  видобуває
кубiчний корiнь iз  шестизначного  числа.  О, казав мiстер Фiцвайн. А це так
важко?  сказав мiстер  Магершон. Неймовiрно,  сказав мiстер Макстерн. Ну-ну,
сказав мiстер Фiцвайн. Жодна  людина ще не спромоглася на такий подвиг, лише
одного  разу на  таке збився кiнь,  сказав мiстер О'Мельдон.  Кiнь! вигукнув
мiстер   Фiцвайн.  Цей   випадок  описано  у  "Kulturkampf",  сказав  мiстер
О'Мельдон. Так от воно  що, сказав  мiстер Фiцвайн. Луїт не приховував свого
задоволення. Мiстер  Накiбал  перекинувся на бiк i,  очевидно,  спав. Але  ж
мiстер Канiбал  не  кiнь, сказав мiстер  Фiцвайн. Зовсiм  не  схожий, сказав
мiстер О'Мельдон. А ви певнi в тому, що це ваше припущення с цiлком слушним?
сказав мiстер Магершон. Нi, сказав мiстер О'Мельдон. У  всьому цьому  є щось
слизьке, сказав мiстер Макстерн. Не кiнське, а слизьке, ха-ха, дуже  смiшно,
сказав мiстер Дебейкер.  Я протестую, сказав Луїт. Проти чого? сказав мiстер
Фiцвайн.  Проти  слова "слизьке",  сказав  Луїт. Занесiть  це до  протоколу,
мiстере Дебейкер, сказав мiстер Фiцвайн. Луїт дiстав з кишенi аркуш паперу i
передав його  мiстеровi О'Мельдону.  А  це ще що таке, мiстере Луїт?  сказав
мiстер  О'Мельдон.  Це  -  перелiк шестизначних  чисел,  їх  тут  дев'яносто
дев'ять, якi є точними  кубами iнших чисел, що теж подаються. І  що я мушу з
ними робити, мiстере  Луїт? сказав мiстер О'Мельдон.  Перевiрте мого  друга,
сказав  Луїт.  О,  сказав  мiстер  Фiцвайн.  А я вийду,  поскiльки на  карту
поставлена  моя  наукова  сумлiннiсть,  сказав Луїт. Годi-бо,  заспокойтесь,
мiстере Луїт, сказав мiстер Магершон. Роздягнiть його догола, зав'яжiть йому
очi, а мене виведiть  геть,  сказв Луїт. А як щодо  телепатiї або ж передачi
думок  на вiдстанi, сказав мiстер Макстерн. Луїт сказав; а ви, як питатимете
про  пiднесення в куб, то  закрийте  чим-небудь  куби, а  як треба  видобути
корiнь кубiчний,  то закрийте  графу, де  позначенi коренi. А  що  вiд  того
змiниться? сказав пан  О'Мельдон. А  ви самi  не знатимете вiдповiдi, сказав
Луїт.  Пан Фiцвайн вийшов з кiмнати, слiдом  за  ним подалися  i  iншi члени
ради. Луїт розштовхав мiстера Накiбала i допомiг йому пiдвестися. До кiмнати
повернувся мiстер О'Мельдон,  в руцi вiн тримав папiр, який дав йому Луїт. Я
можу це взяти з собою, мiстере  Луїт,  сказав  вiн.  Звичайно,  сказав Луїт.
Дякую, мiстере Луїт, сказав мiстер О'Мельдон. Нема за що, мiстере О'Мельдон,
сказав  Луїт.  До  побачення,  джентльмени,  сказав мiстер  О'Мельдон.  Луїт
сказав, до побачення,  мiстере О'Мельдон. Попрощайся з мiстером О'Мельдоном,
Томе, покажи, який ти в нас чемний,  скажи, до побачення, мiстере О'Мельдон.
Догобач,  сказав  мiстер  Накiбал.  Дуже  мило,  дуже  мило,  сказав  мiстер
О'Мельдон.  Мiстер  О'Мельдон вийшов  з  кiмнати.  Невдовзi  Луїт  i  мiстер
Накiбал,  взявшися за руки, зробили  те  саме. А ще трохи  згодом спорожнiлу
кiмнату  заповнили сiрi тiнi. Зайшов служник, повимикав свiтло, порозставляв
стiльцi,  оглянув кiмнату, подивився, чи все гаразд, i  вийшов. Потiм уся ця
простора  кiмната поринула у пiтьму,  бо запала нiч,  ще одна нiч. Ну  i от,
мiстере Грейвз, наступного дня, хочете вiрте, хочете - нi, о тiй самiй порi,
на тому самому мiсцi, посеред залитої  свiтлом  просторої  зали з височенною
стелею  зiбралися тi  самi добродiї, ретельно  перевiрили, як мiстер Накiбал
пiдносить  у  куб  рiзнi числа  i  видобуває з  них  корiнь  кубiчний.  Рада
скористалася  з  запропонованих Луїтом запобiжних  iаходiв,  хоча й не стала
виводити  Луїта  iз кiмнати,  а запропонувала  йому стати  спиною  до  ради,
обличчям до вiдчиненого вiкна i дозволила мiстеровi Накiбалу не скидати дещо
зi  своєї бiлизни. Мiстер Накiбал  з честю витримав це  суворе випробування;
коли  вiн пiдносив у куб  рiзнi  числа загальною кiлькiстю  сорок шiсть,  то
зробив лише двадцять п'ять дрiбних помилок, а коли видобував корiнь кубiчний
iз п'ятидесяти трьох  чисел,  то  ледь  схибив  лише  у  чотирьох  випадках!
Вiдстань мiж. питанням i  вiдповiддю,  iнколи незначна, а часом  завдовжки у
хвилину,  дорiвнювала  у  середньому  тридцяти  чотирьом  -  тридцяти  п'яти
секундам,  якщо вiрити мiстеровi О'Мельдону,  який прийшов  на  засiдання зi
своїм  секундомiром. На одне запитання мiстер Накiбал зовсiм не вiдповiв. То
був досить  неприємний  момент.  Мiстер  О'Мельдон, не  пiдводячи  очей  вiд
аркуша, оголосив п'ятсот  i  дев'ятнадцять  тисяч триста тринадцять.  Минула
хвилина, хвилина з чвертю, хвилина  з половиною,  хвилина i  три чвертi, двi
хвилини, двi хвилини  з чвертю, двi хвилини  з половиною, двi хвилини i  три
чвертi,  три  хвилини,  три  хвилини i чверть, три хвилини з половиною,  три
хвилини i три чвертi, а мiстер Накiбал все не вiдповiдав! Прошу вас, сер, ну
що ж ви, скачав мiстер О'Мельдон  рiзко, п'ятсот дев'ятнадцять тисяч, триста
тринадцять. Але мiстер Накiбал  не вiдповiдав! Вiн  або  знає або  не  знає,
сказав  мiстер  Магершон.  І тут мiстер  Дебейкер, так зайшовся  смiхом,  що
залився сльозами. Мiстер Фiцвайн сказав, якщо ви не чуєте, то так i скажiть:
я не чую. Якщо ви не знаєте, то так i скажiть: я не знаю. А то що ж нам тут,
до ночi чекати, чи що? Луїт обернувся i сказав, а хiба це число, хiба воно є
у перелiку? Помовчте, мiстере Луїт, сказав мiстер Фiцвайн. А хiба це число є
у перелiку?  гримнув Луїт  на науковцiв i  рiшуче пiдступив  до них,  спершу
позеленiвши, потiм зблiднувши вiд обурення.  Я звинувачую скарбника,  сказав
Луїт i  направив на того перст, наче в кiмнатi було два,  чи три, чи чотири,
чи п'ять, чи навiть  шiсть скарбникiв, а не лише один,  у виголошеннi числа,
якого немає у перелiку, iз якого  можна видобути такий саме корiнь кубiчний,
як iз моєї сраки. Мiстере Луїт, закричав  мiстер Фiцвайн. З його що?  сказав
мiстер О'Мельдон. Із його сраки, сказав  мiстер Магершон. Я звинувачую його,
сказав  Луїт, у зловорожостi, недоброзичливостi i пiдступностi,  у  ретельно
продуманiй  спробi  зацькувати,  заплутати  i  збити  з  пантелику   старого
чоловiка, який iз приязнi до мене не шкодує  своїх сил, щоб... щоб... щоб...
який не шкодує сил. Мене обурила i роздратувала ця вихватка, додав Луїт, яку
я вважаю  ..., ..., ..., ...,  ...,  ...,  ..., ..., ...,  i  тут усi почули
каскад таких мiцних виразiв,  що  якби пан О'Мельдон не був людиною м'якою i
згiдливою, вiн  неодмiнно  обурився б, настiльки  каскадними  i мiцними були
почутi ним слова.  Але  мiстер  О'Мельдон  був  людиною  настiльки м'якою  i
згiдливою,  що  коли мiстер Фiцвайн пiдвiвся i  сповненими  обурення словами
почав закривати  засiдання, то  вiн пiдвiвся i  заспокоїв  мiстера Фiцвайна,
пояснивши  йому,  що  саме  вiн,  мiстер О'Мельдон, у всьому винен,  бо вiн,
недобачивши, прийняв  нуль не за нуль, а за одиницю. Але ж воно у вас вийшло
не са-са-самохiть, без усякого  лихого  намiру, сказав мiстер Фiцвайн. Потiм
запала мовчанка, яка тривала  доти, доки мiстер О'Мельдон, звiсивши голову i
плавно телiпаючи нею з боку на бiк, переносив вагу свого тiла з ноги на ногу
i повторював, о нi, нi, нi, нi, Господь не дасть збрехати,  нiколи. В такому
випадку я мушу попросити, щоб мiстер  Лiнгард  вибачився перед вами,  сказав
мiстер Фiцвайн.  О нi, нi,  нi, нi, нi,  нiякого вибачення,  скрикнув мiстер
О'Мельдон.  Мiстер  Лiнгард?  сказав  мiстер  Магершон.  Я  сказав   "мiстер
Лiнгард?" сказав  мiстер Фiцвайн. Звичайно сказали,  сказав мiстер Магершон.
Про кого ж це я думав? сказав мiстер Фiцвайн. Дiвоче  прiзвище моєї матерi -
Лiнгард, сказав пан  Макстерн. Ну, як  же, як  же, добре її пам'ятаю, чудова
була жiнка, сказав мiстер Фiцвайн. Вона померла при пологах, народила мене i
померла, сказав мiстер Макстерн. Я вам вiрю, сказав мiстер Дебейкер. Чудова,
прекрасна жiнка, сказав мiстер Фiцвайн. По закiнченнi iспитiв настав час для
запитань i вiдповiдей. Через схiднi  вiкна просторої зали струменiло червоне
зимове сонце, воно, сердито прощаючись iз  землею, пронизувало своїм  сяйвом
застiйне кiмнатне  повiтря, i  в той  самий час  на протилежному  боцi крiзь
вибагливi,  зробленi в орiєнтальному стилi прорiзи вже чулося  спершу квола,
але  чим далi  гомiнкiша мелодiя, що її  вигравали мiльйони сопiлочок  ночi.
Настав час  для запитань  i вiдповiдей. Мiстер Фiцвайн спитав:  а видобувати
квадратний корiнь вiн теж умiє? Мiстер О'Мельдон сказав,  якщо вже вiн  може
пiдносити в  куб, то в квадрат i  поготiв, i  якщо  вже  вiн умiє видобувати
корiнь кубiчний,  то  з квадратним  i поготiв  упорається.  Я питаю  мiстера
Луїта, сказав мiстер Фiцвайн. Тут iдеться не про те, щоби зводити в куб чи в
квадрат, сказав Луїт. Як це так? сказав пан Фiцвайн. Луїт вiдповiв, людина з
багатою уявою здатна пiдносити i в куб i в квадрат подумки, числа нiби  самi
з'являються  перед її внутрiшнiм зором. Тобто  ви виступаєте  за викорiнення
коренiв?  сказав мiстер Фiцвайн. Не  всiх, сказав Луїт, а тiльки кубiчних. А
як  бути з квадратними? сказав мiстер Фiцвайн. Не чiпати їх, сказав Луїт. Як
це так? сказав  мiстер Фiцвайн. Людина  з  багатою уявою  здатна  видобувати
квадратний корiнь подумки,  сказав Луїт,  так  само  як i з допомогою аркуша
паперу i  олiвця.  А корiнь кубiчний? сказав мiстер Фiцвайн. Луїт  нiчого не
вiдповiв,  та й що  йому було  казати? А корiнь четвертого  ступеня?  сказав
мiстер О'Мельдон. То є, власне, квадратний корiнь у квадратi, сказав Луїт. А
корiнь п'ятого ступеня? сказав мiстер Фiцвайн. Та хiба ж Господь наш воскрес
на  другий  день?  сказав  Луїт.  А  корiнь  шостого ступеня?  сказав мiстер
Дебейкер.  То  є квадратний корiнь у кубi  або  кубiчний  у квадратi, сказав
Луїт. А корiнь сьомого ступеня? сказав мiстер Макстерн. А ходити по водi яко
по суху? сказав  Луїт. А корiнь  восьмого  ступеня? сказав мiстер О'Мельдон.
Квадратний  квадратного кореня  у квадратi,  сказав  Луїт.  Настав  час  для
запитань  i вiдповiдей. Радiсть i туга, здрастуй i прощавай,  удар i вiдсiч,
програв  i  перемiг, перемiг i програв - усе  змiшалося  у цiй  великiй,  до
всього байдужiй залi.  А корiнь дев'ятого ступеня? сказав мiстер Фiцвайн. То
є  кубiчний корiнь у кубi,  сказав  Луїт.  А корiнь десятого ступеня? сказав
мiстер Дебейкер. Не може iснувати без п'ятого ступеня, сказав Луїт. А корiнь
одинадцятого  ступеня?  сказав мiстер Макстерн. Якщо його у вiскi встромити?
сказав  Луїт.  А корiнь дванадцятого ступеня? сказав  мiстер О'Мельдон. То є
корiнь квадратний кубiчного  кореня у квадратi або корiнь кубовий квадратний
кореня у квадратi, або корiнь квадратний квадратного  кореня в  кубi, сказав
Луїт. А корiнь тринадцятого ступеня?  сказав мiстер Фiцвайн. Годi!  зайшовся
криком  мiстер Магершон. Тобто?  сказав мiстер Фiцвайн. Годi! сказав  мiстер
Магершон.   Яке  ви  маєте  право  казати  "годi"?  сказав  мiстер  Фiцвайн.
Джентльмени,  джентльмени,  сказав  мiстер  Макстерн.  Мiстере Луїт,  сказав
мiстер  О'Мельдон. Слухаю вас, сер, сказав Луїт. Ось передi мною сьогоднi на
аркушi було два стовпчики чисел, сказав  мiстер О'Мельдон, в одному, там, де
позначалися  коренi,  стояли  лише двозначнi числа, в  iншому, там,  де  був
стовпчик  з  кубами,  стояли  лише  шестизначнi  числа.  Стовпчик  з кубами!
вигукнув мiстер Макстерн. Що таке? В чому там справа? сказав мiстер Фiцвайн.
Яка краса, сказав мiстер Макстерн. А й справдi, мiстере Луїт, як ви гадаєте?
сказав мiстер О'Мельдон. Я до музики не вдатний, сказав Луїт. Я не це мав на
увазi,  сказав  мiстер  О'Мельдон.  А  що ви маєте  на  увазi? сказав мiстер
Фiцвайн. Я  маю  на увазi, сказав мiстер О'Мельдон, з  одного боку, те, що в
одному iз стовпчикiв, тобто у стовпчику коренiв,  знаходимо  лише  двозначнi
числа,  а  з  iншого,  тобто у стовпчику кубiв,  знаходимо  лише шестизначнi
числа. Я  ж правду кажу,  мiстере Луїт? Список - перед вами, сказав  Луїт. А
стовпчик  iз коренями також дуже  симпатичний,  як  на  мене, сказав  мiстер
Дебейкер.  Так,  але до  стовпчика з кубами йому i не братися, сказав мiстер
Макстерн. Ну, може, й не зовсiм так, але й не те, щоб зовсiм не  так, сказав
мiстер Дебейкер. І тут вiн заспiвав:

     Стовпчик кубiв зустрiв стовп коренiв
     І питає, що той буде пити?
     Стовпчик кубiв зустрiв стовп коренiв
     І питає, що той буде пити?
     Стовпчик кубiв зустрiв стовп коренiв
     І питає, що той буде пити?
     Склянку добрих чорнил, каже стовп коренiв,
     З вiрним стовпчиком рiдних, братерських кубiв
     Завжди ладен я перехилити.

     Ха-ха-ха-ха, ха-ха, ха, гм, сказав  мiстер Дебейкер. Чи будуть ще якiсь
питання, перш нiж я пiду додому, сказав мiстер  Фiцвайн. Я  саме пiдняв дуже
важливе питання,  сказав  мiстер  О'Мельдон, але мене  перебили. То  хай вiн
продовжить з того мiсця,  де зупинився, сказав мiстер  Магершон.  Те важливе
питання, яке  я  пiднiмав,  сказав  мiстер  О'Мельдон,  коли мене  перебили,
полягало  ось у чому: iз двох стовпчикiв чисел,  якi бачив сьогоднi, один, а
саме... Вiн уже двiчi про це говорив, сказав мiстер Макстерн, продовжуйте не
з  того мiсця, де ви почали, а з того, де вас урвали. Чи ви хочете повторити
помилку  дарвiнiвської гусенi? Дарвiнiвської  кого?  сказав мiстер Дебейкер.
Дарвiнiвської  гусенi?  сказав мiстер Магершон.  А  що  там iз  ним сталося?
сказав мiстер Макстерн.  А сталося iз ним  те, сказав мiстер  Магершон,  що,
коли вiн лежав у гамацi, то на нього раптом... А ми хiба зiбралися для того,
щоб  обговорювати гусiнь? сказав  мiстер О'Мельдон. Та  Бога ради, викладiть
нарештi  своє  питання,  сказав мiстер Фiцвайн, i дайте  менi спокiйно  пiти
додому  до  моєї  жiнки. І  до дiтей, додав  вiн. Питання,  яке  я  збирався
викласти,  сказав мiстер О'Мельдон, коли мене так брутально урвали, полягало
ось  у  чому. Якщо у  лiвому  стовпчику,  тобто  стовпчику коренiв,  замiсть
двозначних чисел трапляються  i трьох,  i чотирьохзначнi, не  кажучи вже про
iншi,  тодi у  правому  стовпчику, тобто  у  стовпчику кубiв,  замiсть  суто
шестизначних  чисел  мусили  бути  й   семи-,  восьми-,  дев'яти-,  десяти-,
одинадцяти- i навiть дванадцятизначнi числа. Пiсля цих слiв запала мовчанка.
Чи не  так? мiстере Луїт, сказав мiстер О'Мельдон. Може бути, сказав Луїт. У
такому  разi чому, сказав мiстер О'Мельдон,  перехнябився  уперед  i  вдарив
кулаком по столу, чому їх тут  немає? Кого там немає? сказав мiстер Фiцвайн.
Того, про кого  я щойно казав, сказав мiстер О'Мельдон. Тобто? сказав мiстер
Фiцвайн. Мiстер О'Мельдон вiдповiв:  з одного боку,  у першому  стовпчику...
Тобто стовпчику коренiв, сказав мiстер Дебейкер. Мiстер О'Мельдон продовжив:
трьох i навiть чотирьохзначнi числа... Не кажучи про всi iншi, сказав мiстер
Макстерн.  Мiстер  О'Мельдон  продовжив: а з iншого боку, в  iншому... Тобто
стовпчику  кубiв,  сказав  мiстер  Магершон.  Мiстер   О'Мельдон  продовжив:
семизначнi... Восьми... сказав мiстер Дебейкер.  Або  дев'яти, сказав мiстер
Макстерн. Або десяти, сказав мiстер Магершон.  Або одинадцяти, сказав мiстер
Дебейкер.  Або  навiть  дванадцяти, сказав мiстер Макстерн.  Значить, сказав
мiстер Магершон. А що їм там робити? сказав мiстер  Фiцвайн. Пташка божая не
знає нi турбот  i  нi...  сказав Луїт. Чи можу я  припустити,  мiстере Луїт,
сказав мiстер О'Мельдон,  що, якщо я  запитаю цього чоловiка i попрошу  його
назвати кубiчний  корiнь  iз... вiн  схилився  над  аркушем,-  ну,  скажiмо,
дев'ятисот семидесяти трьох мiльйонiв двохсот  пятидесяти двох тисяч двохсот
семидесяти  двох,  то чи зможе вiн вiдповiсти?  Тiльки  не  сьогоднi, сказав
Луїт. Або, принаймнi, сказав мiстер О'Мельдон, знову зазираючи у свiй аркуш,
iз  дев'ятсот  дев'яноста восьми  мiльярдiв  семисот мiльйонiв ста  двадцяти
дев'яти тисяч дев'ятиста дев'яноста  дев'яти? В принципi так, але  не зараз,
сказав Луїт. Ха, сказав мiстер  О'Мельдон.  То ви вже виклали своє  питання,
мiстере О'Мельдон, сказав мiстер Фiцвайн. Так, сказав мiстер О'Мельдон. Менi
приємно це  чути, сказав мiстер Фiцвайн.  Ви  про це нам пiзнiше  розкажете,
сказав мiстер Магершон. Але  де ж я бачив це обличчя, сказав мiстер Фiцвайн.
І  ще один  момент, сказав  мiстер Макстерн.  Сонце  вже  зайшло за захiдний
обрiй, сказав мiстер Дебейкер, вiн  обернув  голову  i витягнув руку  в тому
напрямку.  Всi  iншi теж обернулися i  не зводили  погляду  з того мiсця, де
щойно  було сонце. Але мiстер Дебейкер крутнувся  i, вказуючи в  протилежний
бiк,  сказав,  а от на сходi сутенiє набагато швидше. Потiм усi обернулися i
прикипiли очима до вiкон, в яких щось наче мерехтiло, i до темно-сiрого неба
понад самою землею i свiтло-сiрого трохи вище. Бо нiч, здавалося, не стiльки
западала,  скiльки пiднiмалася знизу, немов новий  день. Але, нарештi, немов
вiдходячи вiд могили,  в  яку щойно поклали близьку вам  людину, затямте мої
слова, мiстере Грейвз, в  яку щойно поклали близьку  вам людину,  їхнi тiла,
охаючи та ахаючи,  повiльно знялися зi  своїх  мiсць i рушили геть, а мiстер
Фiцвайн  мерщiй зiбрав усi папери, бо у  призахiдному  свiтлi вiн згадав, де
саме дуже давно вiн побачив це обличчя.  І от вiн пiдвiвся i похапцем вийшов
iз зали (немов можна було якось вискочити iз зали не пiдводячись), слiдом за
ним потяглися, не  дуже  кваплячись, його помiчники у такому порядку, спершу
мiстер О'Мельдон, тодi мiстер Макстерн, тодi мiстер Дебейкер, а там i мiстер
Магершон, випадково так вийшло, навмисно чи iще  якось Бог його знає.  Потiм
мiстера О'Мельдона, поки вiн зупинявся, щоб потиснути руку  Луїту, погладити
мiстера Накiбала  по головi i зразу непомiтним рухом  витерти руку об штани,
наздогнали i залишили позаду спочатку мiстер Макстерн, тодi мiстер Дебейкер,
а там i мiстер Магершон. А потiм i мiстер Макстерн,  поки вiн зупинився, щоб
висловити якусь iз своїх думок, наздогнали i залишили позаду спочатку мiстер
Дебейкер,  а  там  i  мiстер Магершон. А потiм  мiстера Дебейкера, коли  той
нахилився, щоб зав'язати шнурiвку на черевицi, яка, як завжди, розв'язалася,
обiйшов мiстер  Магершон, який  тихо й повiльно почвалав самотньо до дверей,
немов якийсь iз персонажiв Едгара По, i ще трохи дiйшов  би до них i пройшов
би  крiзь  них, якби  раптом якась нагла  думка  не  спинила його ходи i  не
примусила його  заклякнути, розкарячивши i без того  кривi кiнцiвки, так  що
вага  всього його  тiла  мала  розподiлитися  мiж лiвою  ступнею та пальцями
правої  ноги i  довго  хиталася мiж ними, не знаючи,  де б  їй, переляканiй,
знайти пришиб. Тепер порядок,  згiдно з  яким вони рушили слiдом за мiстером
Фiцвайном  (вiн, до  речi, на  цей  час  уже  їхав у одинадцятому  трамваї),
докорiнно змiнився. Тобто перший колись тепер  був останнiй, а останнiй тодi
- тепер перший,  другий тодi - нинi третiй,  а третiй - другий.  І первiсний
порядок (спершу мiстер О'Мельдон, далi мiстер Макстерн, далi мiстер Дебейкер
i  мiстер  Магершон)  тепер  внаслiдок обдумування,  нахиляння, мiркувань  i
вiтання  змiнився на  iнший (спершу мiстер  Магершон,  далi мiстер Дебейкер,
мiстер Макстерн  i  мiстер  О'Мельдон). Але  ледве мiстер О'Мельдон, як слiд
привiтавшися,  подався до мiстера  Макстерна,  як  мiстер Макстерн, як  слiд
замислившись, рушив, разом iз мiстером О'Мельдоном до мiстера Дебейкера. Але
ледве мiстер О'Мельдон i мiстер  Макстерн  встигли, як  слiд, спершу  мiстер
О'Мельдон, тодi мiстер Макстерн, перший  - привiтатися, другий -  подумати i
разом  рушити до мiстера Дебейкера, як мiстер Дебейкер, як слiд нахилившися,
подався  разом iз мiстером О'Мельдоном  i мiстером Макстерном у бiк  мiстера
Магершона. Але ледве мiстер О'Мельдон  i мiстер Макстерн,  i мiстер Дебейкер
встигли, як слiд, спершу мiстер О'Мельдон, тодi мiстер Макстерн, а  вiдтак i
мiстер  Дебейкер,  перший  -  привiтатися,  другий  - замислитися,  третiй -
нахилитися i разом податися до  мiстера Магершона,  як  мiстер  Магершон, як
слiд замислившися, рушив, разом iз мiстером О'Мельдоном, мiстером Макстерном
i мiстером Дебейкером до дверей. І от iз  дверей пiсля неодмiнного тупцяння,
обмiну  надлишками   нудної   гречностi,  пропускання  один  одного  вперед,
вiдступання  убiк,  наступання на ноги i  прориву на шляхетнi  лункi сходи i
виходу на  внутрiшнє подвiр'я, яке вже полонила  чорна  нiч,  один за  одним
вервечкою вийшли мiстер Макстерн, мiстер О'Мельдон, мiстер Магершон i мiстер
Дебейкер,  яких саме  так,  а  не  iнакше  розставив  випадок  чи  яка  iнша
фанаберiя.  Отже той, хто  спершу був перший,  а вдруге останнiм,  тепер був
першим, а той,  хто був спершу другим, а вдруге  третiм, тепер був першим, а
той, хто був спершу третiм, а  вдруге другим, тепер був останнiм, а той, хто
був  спершу останнiй,  а вдруге першим, тепер був третiм. А одразу  за ними,
накинувши верхнiй одяг, подибав надвiр  i  мiстер  Накiбал. А  одразу за ним
вийшов Луїт. І Луїт, спускаючись сходами, перестрiв старого, гiркого, бiлого
i мiцного  сторожа Пауера, що саме пiднiмався нагору. Коли вони порiвнялися,
зовсiм сивий  сторож скинув свого кашкета,  а  Луїт  усмiхнувся. І добре, що
кожен вчинив саме  так. Бо якби Луїт не всмiхнувся, то i Пауер не  скинув би
кашкета, а якби Пауер не скинув кашкета, тодi Луїт не всмiхнувся б, i так би
вони i проминули один одного,  iдучи  кожен своїм  шляхом,  Луїт униз, Пауер
нагору, перший з похмурим виразом другий  у кашкетi. А на другий день... Але
тут Артуровi не iнакше,  як набридла його  iсторiя,  бо  вiн покинув мiстера
Грейвза i повернувся до будинку. Уот був  йому  вдячний  за це, бо  Артурова
iсторiя, яку вiн сприймав не пропускаючи анi слова,  вельми Його виснажила й
занудила. Тому вiн iз чистим  сумлiнням мiг тепер казати, що вiн, до речi, й
робив,  що з усього почутого i  побаченого  пiд час  служби  у мiстера Нота,
нiчого вiн так ясно  не бачив i  не чув, як  Артура та мiстера Грейвза,  якi
стоять на  залитiй  сонцем галявинi, i Луїта, i мiстера Накiбала, i  мiстера
О'Мельдона,  i мiстера Магершона, i мiстера Фiцвайна, i мiстера Дебейкера, i
мiстера Макстерна, i  всi їхнi  вчинки й слова. Зрозумiв вiн усе достеменно,
хоча й не мiг поручитися за точнiсть чисел, а перевiряти вiн їх не став,  бо
до чисел  вiн не  мав кебети.  А  слова,  навiть якщо вони  й не були точною
цитатою, все ж передавали змiст того, що мовили  Артур, Луїт, мiстер Накiбал
та iншi. Свого часу цей випадок вельми його потiшив i дуже довгий час нiчого
його бiльше не тiшило, i ще довший час спогади про ту пригоду були для нього
джерелом постiйної втiхи. Але пiд кiнець усе це його дооре стомило, тодi вiн
зрадiв, коли Артур  урвав свою розповiдь i пiшов до хати.  Тодi Уот  злiз зi
свого  горбка  i  подумав, шо  не  зле  було  б  зараз опинитися  в  затiнку
прохолодної  оселi  i  перехилити  скляночку  молока. Але  вiн  не наважився
залишити мiстера Нота у садку на самотi, хоча не було нiяких пiдстав гадати,
що, якби вiн пiшов,  щось вiд того змiнилося б. Вiдтак вiн побачив, що гiлки
на деревi затрiпотiли, бо за них чiплявся мiстер Нот, який, як здавалося, не
минав жодної,  коли спускався з  верхiвки на саму  землю.  Потiм  мiстер Нот
розвернувся i пiшов до хати, а Уот - за ним. Вiн радiв, що так  гарно провiв
цей ранок, сидячи на своєму горбочку, i передчував, як ще трохи, й ковтатиме
холодне молоко  у своєму  темному прохолодному ванкiрчику.  А мiстер  Грейвз
лишився один, стояв, опираючись на вила, посеред саду, а тiнi  тим часом все
довшали  i довшали. Пiзнiше Уот дiзнався вiд  Артура, що коли той розповiдав
усiм  свою  iсторiю  перш нiж стомився, звичайно,  то думкою  линув геть вiд
господи мiстера Нота, таємницi якої, нерухомiсть i  сталiсть якої вiн нiколи
не був в змозi витримати.
     Артур був гарний хлопець, вiдвертий i щирий, не те що Ерскiн.
     В iншому мiсцi,  казав вiн, я мiг би почати цю iсторiю з  зовсiм iншого
мiсця  i довести  її до  кiнця,  розповiсти, хто  такий був  мiстер  Накiбал
насправдi (його  прiзвище  було  Тислер i вiн знiмав кiмнату на каналi)  i в
чому  полягав його  метод видобування  кубiчних  коренiв  (вiн просто вивчив
напам'ять  куби усiх чисел вiд одиницi до  дев'ятки, хоча навiть у цьому  не
було такої вже потреби, бо одиниця  дає  одиницю, двiйка - вiсiм,  трiйка  -
сiм, чотири - чотири, п'ять -  п'ять, шiсть - шiсть, сiм - три, вiсiм - два,
дев'ять - дев'ять, а  нуль, звiсне дiло,- нуль), i мiг би повiдати  про iншi
Луїтовi  витiвки,  про  його  падiння  i подальше  сходження,  завдяки  саме
чудодiйнiй силi "Бандо", яке вiн вживав регулярно.
     Але  у межах господи мiстера Нота, на його землi, зробити це Артур нiяк
не мiг.
     Бо  Артур  зупинявся i замовкав  посерединi своєї  оповiдi  не тому, що
iсторiя ця його вкрай стомила, втоми вiн зовсiм не вiдчував, а тому, що його
посiдало палке бажання, покинувши Луїта, повернутися до будинку мiстера Нота
з його таємницями, сталiстю i  нерухомiстю. Бо вiн i так уже був не в  змозi
терпiти розлуку з ними.
     Але,  як знати, може, в iншому мiсцi, перебуваючи на iншiй землi, Артур
взагалi не подужав би розпочати свою iсторiю.
     Бо  iншого мiсця,  крiм того, яке займав мiстер  Нот з його  нерухомими
таємницями i таємничою нерухомiстю, котра  тiльки  й  знала, що тиснути i не
давати продиху, просто не iснувало.
     Але якби вiн розпочав свою iсторiю деiнде, у iншому мiсцi  iншої землi,
тодi, скорiше за все, вiн довiв би її до кiнця.
     Бо якщо де  й було подiбне  мiсце, то там  неодмiнно був пан  Нот, який
звик спершу добре притиснути  i не дати нiякого продиху, а  тодi попустити i
мало що зовсiм не вiдпустити.
     Уот спiвчував тим, хто потрапив у таке скрутне  становище. Та й сам вiн
попервах хiба не кидався у подiбнi крайнощi?
     А тепер  хiба  з ним такого не буває? Чесно кажучи, майже нi. Принаймнi
слова "сталiсть" або "нерухомiсть" (по вiдношенню до себе) не здавалися йому
цiлком доречними.
     Уот  мало  чого мiг сказати нового  та  путнього  вiдносно  другого або
кiнцевого перiоду свого перебування  в будинку мiстера Нота. Усi зiбранi ним
вiдомостi з цього приводу (тобто вiдносно другого або кiнцевого перiоду його
перебування в будинку мiстера Нота) були дуже обмеженими.
     А про характер самого мiстера Нота Уот взагалi нiчого не дiзнався.
     З усiх вiрогiдних  i  слушних причин  такого стану речей двi  здавалися
Уоту особливо вартими уваги: з одного боку,  бiднiсть матерiалу, з яким мали
справу його чуття, а  з iншого - незадовiльний стан, щоб не сказати занепад,
цих самих чуттiв. Хоч як мало йому випадало бачити, чути, нюхати, куштувати,
торкатися,  все одно вiн дивився, слухав,  нюхав,  куштував  i  торкався  до
всього немов сновида чи яке опудало.
     Перебував мiстер Нот у  повнiй тишi,  без  свiтла i без повiтря посеред
просторої  кiмнати без меблiв та iншого мотлоху, щоби нiщо не вiдволiкало нi
його, нi його слугу вiд безперервної радостi. І ця повнота зрештою пiднiмала
його з мiсця, й коли вiн пересувався по хатi  чи по садку, вона теж рухалась
разом  з ним, притьмарюючи, забиваючи, паралiзуючи i морозячи всiх i все, що
траплялося їй на шляху.
     Одяг, який носив мiстер Нот у своїй кiмнатi, вдома чи для прогулянок по
саду, був  дуже рiзноманiтний, так, вельми рiзноманiтний. То дуже важкий, то
легкий, то чепурний, то неохайний, то вишуканий,  то ляпаний, то пристойний,
то  визивний  (взяти  хоча  б його безспiдничний  купальний  костюм). Часто,
сидячи бiля камiна або вештаючись по кiмнатах, по сходах та закапелках свого
будинку,  вiн  одягав капелюх, кашкет або  й напинав  на  свої  то  рiденькi
волосинки, то  буйнi  кучерi  спецiальну  сiточку. Але  так  само охоче  вiн
пересувався з непокритою головою.
     Вiдносно його нiг, то iнколи вiн на кожну з них одягав по шкарпетцi або
на  одну - шкарпетку,  на iншу - панчоху або чобiт, або черевик, або капець,
або шкарпетку й чобiт, або шкарпетку  i черевик, або шкарпетку й капець, або
панчоху й чобiт, або панчоху й черевик, або панчоху i капець, а то й взагалi
нiчого. А  iнколи на кожну ногу вiн одягав по панчосi або на одну - панчоху,
на другу -  чобiт, або черевик, або капець, або шкарпетку i чобiт, шкарпетку
i  черевик,  або  шкарпетку i  капець,  або панчоху i чобiт,  або панчоху  i
черевик,  або панчоху i  капець, або взагалi нiчого.  А iнколи вiн взував на
кожну  ногу по  чоботу або на одну чобiт, а на iншу  черевик, чи капець, або
шкарпетку i чобiт, або  шкарпетку i черевик,  або шкарпетку  i  капець,  або
панчоху  i чобiт, або  панчоху i черевик,  або панчоху i капець, або взагалi
нiчого. А iнколи вiн взував на кожну ногу по черевику або на одну черевик, а
на  другу  капець,  або шкарпетку  i чобiт,  або шкарпетку  i  черевик,  або
шкарпетку i капець,  або панчоху i чобiт, або панчоху i черевик, або панчоху
i капець, або взагалi нiчого. А iнколи вiн на кожну ногу взував по капцю або
на одну капець,  на iншу - шкарпетку й чобiт,  або  шкарпетку i черевик, або
шкарпетку i капець, або панчоху i чобiт, або панчоху i черевик, або  панчоху
i капець, або взагалi нiчого.  А iнколи вiн взував на кожну ногу шкарпетку i
черевик, або на одну шкарпетку i чобiт, а на iншу - шкарпетку i черевик, або
шкарпетку i  капець, або панчоху i чобiт, або панчоху i черевик, або панчоху
i капець,  або взагалi нiчого. А iнколи вiн взував на кожну ногу шкарпетку i
черевик або на  одну шкарпетку i черевик, а на другу шкарпетку i капець, або
панчоху  i  чобiт, або панчоху i черевик, або панчоху i  капець, або взагалi
нiчого.  А  iнколи вiн на  одну ногу взував шкарпетку i капець  або  на одну
шкарпетку i капець, а на iншу  - панчоху i чобiт, або панчоху i черевик, або
панчоху i капець, або взагалi нiчого. А iнколи вiн одягав на кожну панчоху й
чобiт або на одну панчоху й чобiт, а на другу панчоху i черевик, або панчоху
i капець, або взагалi нiчого. А iнколи вiн одягав на кожну ногу по панчосi i
черевику  або на  одну панчоху i черевик,  а на iншу панчоху  i капець,  або
взагалi нiчого. А iнколи вiн  одягав на кожну ногу панчоху i капець, або  на
одну панчоху i капець, а на iншу взагалi нiчого. А iнколи вiн ходив босонiж.
     Отак узяти i подумати, коли ти вже не хлопчик, але ще й не стариган, що
ти вже не хлопчик i,  разом з тим, не стариган, що ж, це теж непогано. А пiд
кiнець свого тригодинного  робочого дня раптом  стати  i замислитись; спокiй
тьмянiє на  очах,  гризоти  займаються  i  свiтяться; втiха, яка  вважається
втiхою лиш тому, що вона в минулому, бiль, що вважається болем тому,  що вiн
весь  попереду; радiснi  вчинки усi запишалися, пихатi вчинки  затялися i ну
нiяк; i  прагнення, i дрижаки, щоб тiльки  побачити того, хто  був i  пiшов,
того, хто ще прийде; i правда вже  не правда, i брехня ще не правда, поки що
нi. А тодi  вирiшити для  себе: пiсля такого - не буду всмiхатися, й сiсти у
затiнок, слухати, як сюрчать цикади, шкодувати, що зараз не нiч,  шкодувати,
що зараз не ранок  i промовляти, нi, це не серце, нi, це не  печiнка, нi, це
не передмiхурова  залоза, нi, це не яєчник, нi, це не м'язи, це на нервовому
грунтi. Потiм  кiнчається скрегiт зубовний, а  може, й нi, i ти  опиняєшся в
ямi, у  западинi, i вже  не прагнеш чогось  прагнути, i  не  жахаєшся рiзних
жахiв, ти у западинi, бiля пiднiжжя гори, нарештi,  там, де кiнчаються всякi
падiння, де починається  сходження, вiльний, нарештi, вiльний, на якусь мить
вiльний, нарештi, нiхто i нiщо, нарештi.
     Але хоч що б вiн одягав на себе спочатку, опiвночi на ньому обов'язково
буде нiчна сорочка, хоч що б там було у нього на головi, на тiлi, на  ногах,
нiчого  вiн не скидає, а ходить з усiм тим цiлоденно по хатi, по будинку, по
подвiр'ю й  садку,  аж доки прийде час знову одягати нiчну  сорочку. Так, не
скидав нiчого i не торкався навiть гудзикiв, щоби, скажiмо, застебнути їх чи
розстебнути,  крiм  тих,  ясна рiч,  без  яких  не можна було  обiйтися  для
задоволення  його  природних потреб,  а  їх  вiн,  як  правило,  взагалi  не
торкався,  починаючи з  того  момента, коли вiн одягався  i  чепурив на собi
вбрання i до того, коли  знову скидав його. Через це його частенько бачили в
хатi,  в  будинку,  на  подвiр'ї та в садку, вбраному  у чудернацькi,  не за
сезоном вибранi шати,  немов вiн не тямив, яка сьогоднi погода та пора року.
Отож кожен, кому випадало бачити, як вiн, скажiмо,  розгулював босонiж або у
костюмi грайливого веслувальника, коли надворi нападало по  колiна снiгу або
сiялась  мжичка i чвакало пiд ногами, i  шаленiли холоднi вiтри чи, коли пiд
час  лiтньої  спеки вiн,  обклавшися шубами,  вiдiгрiвався  бiля камiна,  то
кожен, повторюю, був ладен запитати  себе, може,  вiн,  просто  хоче ще  раз
пересвiдчитись, що таке холод i що таке спека? Але питання такого типу можна
класифiкувати хiба що як нетривале антропоморфне зухвальство.
     Бо,  як здавалося Уоту,  Нот  узагалi не вiдчував геть  нiякої потреби,
окрiм,  по-перше, потреби нiчого не потребувати й  по-друге, завжди мати пiд
боком когось, хто б засвiдчив повну вiдсутнiсть у нього будь-якої потреби.
     Коли вiн їв, то на всю губу, коли вже пив, то  пив нахильцi, коли спав,
то  бувало  й  гарматою його  не  розбудиш,  якщо вже робив  щось,  то робив
регулярно, i не тому, що мав потребу в їжi чи питвi, чи снi, чи iнших речах,
нi,  а тому, що  мав потребу  нiколи нiчого не потребувати, нiколи-нiколи не
вiдчувати потреби нi в їжi, нi в питвi, нi у снi, нi в чому iншому.
     Це була  перша Уотова досить  цiкава  здогадка вiдносно  вдачi  мiстера
Нота.
     Але сам мiстер Нот, позаяк вiн нi  в  чому  не вiдчував нiякої потреби,
окрiм, по-перше, потреби нiчого не потребувати, а, по-друге, завжди мати пiд
боком когось,  хто  б засвiдчив повну вiдсутнiсть у нього будь-якої потреби,
нiчого про себе не  знав. Через  це йому  конче потрiбен  був  хтось, хто  б
вiдчував i засвiдчував його буття. І рiч не в тiм, що вiн таким робом мiг би
щось про  себе  дiзнатися,  нi, але тiльки в такий спосiб вiн мiг продовжити
своє iснування.
     Це була друга й кiнцева Уотова здогадка  вiдносно мiстера Нота i далася
вона йому зовсiм незадурно.
     Уот тодi зупинився,  виснажений цим припущенням, слабий,  непевний, i в
цю мить слова самi зiрвалися з його губiв.
     А в загалi-то вiн розмовляв тоном, сповненим гiдностi й певностi.
     Але  який  свiдок  мiг бути з Уота, якщо вiн  то на  око  скаржився, то
раптом  недочував чогось, не кажучи  вже про  бiльш iнтимнi почуття,  з ними
взагалi  у  нього було сутужно. Не  свiдок,  а бiдолаха якийсь  дефективний,
їй-Богу.
     Найкращим свiдком тут є саме найгiрший свiдок.
     Такий нужденний,  щоб уже сам  по собi мiг засвiдчити повну вiдсутнiсть
усякої потреби.
     Такий вiн був дефективний, що i  цю вiдсутнiсть засвiдчити до пуття  не
змiг би.
     Такий, щоби  дивлячись  на нього, можна було зрозумiти, що  мiстер  Нот
iснуватиме завжди, але  весь  час  iснуватиме гостра  загроза того,  що  вiн
ось-ось припинить своє iснування.
     Отаким вони чином, здається, вирiшували це питання.
     Коли  мiстер Нот ходив у серединi будинку, то рухався  так, наче вперше
опинився  в цьому примiщеннi, торгав  дверi, якi  споконвiку були на  замку,
ставав навколiшки  на  канапу бiля  вiкна i заглиблювався у  думку, ретельно
обдивлявся то унiтаз, то  бачок у вбиральнiй, пiдходив до сходiв i довго  не
наважувався пiднiматися, а пiднявшися, довго роздумував, куди йому йти далi.
     Коли мiстер Нот ходив по саду, то робив,  це так, наче вперше бачив усю
мiсцеву красу, так уважно обдивлявся дерева, квiти, кущi, городину, наче усi
цi рослини - або й вiн сам - з'явилися цiєї ночi.
     А от свою кiмнату, хоча вряди-годи  вiн i поривався вийти з  неї  через
дверцята  стiнної  шафи, мiстер  Нот знав  набагато краще i  майже в нiй  не
блукав.
     Отут вiн  стояв.  Отут  сидiв,  тут ставав  навколiшки. Тут лежав.  Тут
рухався взад-уперед,  вiд дверей до вiкна, вiд вiкна до дверей; вiд вiкна до
дверей, вiд  дверей до вiкна, вiд камiна до лiжка, вiд лiжка  до камiна, вiд
камiна до лiжка,  вiд дверей до камiна, вiд  камiна до дверей; вiд камiна до
дверей, вiд  дверей до камiна;  вiд вiкна до  лiжка; вiд лiжка до вiкна; вiд
лiжка  до  вiкна,  вiд  вiкна до  лiжка; вiд камiна до вiкна, вiд  вiкна  до
камiна; вiд вiкна до камiна;  вiд  камiна до вiкна; вiд лiжка до дверей, вiд
дверей до лiжка; вiд дверей до лiжка, вiд  лiжка до  дверей; вiд  дверей  до
вiкна,  вiд вiкна до камiна;  вiд  камiна до вiкна, вiд вiкна до дверей; вiд
вiкна до дверей,  вiд  дверей  до лiжка; вiд лiжка до дверей, вiд дверей  до
вiкна; вiд  камiна  до лiжка, вiд  лiжка до вiкна; вiд  вiкна  до лiжка, вiд
лiжка  до камiна; вiд лiжка до камiна, вiд  камiна до  дверей; вiд дверей до
камiна,  вiд камiна до лiжка; вiд дверей  до вiкна, вiд  вiкна до лiжка; вiд
лiжка до вiкна,  вiд вiкна  до дверей;  вiд вiкна  до дверей, вiд дверей  до
камiна; вiд камiна до дверей, вiд дверей до  вiкна; вiд камiна до лiжка, вiд
лiжка до  дверей; вiд дверей  до  лiжка, вiд лiжка до вiкна;  вiд  лiжка  до
камiна, вiд  камiна до вiкна; вiд вiкна до камiна, вiд камiна до  лiжка; вiд
дверей  до камiна, вiд камiна до вiкна;  вiд вiкна до камiна, вiд камiна  до
дверей; вiд вiкна до лiжка,  вiд  лiжка до дверей;  вiд дверей до лiжка, вiд
лiжка до вiкна; вiд камiна до вiкна, вiд вiкна до лiжка; вiд лiжка до вiкна,
вiд вiкна  до камiна; вiд лiжка  до дверей, вiд дверей до камiна; вiд камiна
до дверей, вiд дверей до лiжка.
     Його кiмната була мебльована доладно i зi смаком.
     Цi  простi,  доладно пiдiбранi меблi,  часто  за  наказом  мiсцера Нота
мiняли свої  мiсця, як з погляду  мiсця, так i з погляду  їхнього положення.
Так  нерiдко можна було  побачити,  що  в недiлю  комод стоїть  бiля камiна,
туалетний столик стоїть догори нiжками бiля лiжка, перекинутий нiчний горщик
валяється бiля дверей, рукомийник лежить горiлиць на пiдлозi бiля вiкна; а в
понедiлок комод лежить догори дверцятами бiля вiкна, туалетний столик стоїть
догори нiжками бiля дверей, перекинутий нiчний горщик валяється бiля  вiкна,
рукомийник стоїть прямо, але  бiля  камiна; а в вiвторок комод лежить догори
дверцятами бiля дверей, туалетний  столик  догори нiжками пiд вiкном, нiчний
горщик  стоїть прямо  бiля  камiна, умивальник поставлено догори ногами бiля
лiжка; а  в середу  комод  лежить  догори  дверцятами  пiд вiкном, туалетний
столик стоїть бiля камiна, перекинутий нiчний горщик  валяється  пiд лiжком,
рукомийник лежить долiлиць бiля дверей; а в четвер комод лежить на боцi бiля
камiна, туалетний  столик  стоїть  бiля лiжка,  нiчний горщик  валяється пiд
дверима,  рукомийник лежить долiлиць  пiд вiкном; а  у п'ятницю комод стоїть
прямо бiля лiжка,  туалетний столик - догори  нiжками  бiля  дверей,  нiчний
горщик  валяється пiд вiкном, рукомийник лежить  на  боцi  бiля камiна,  а в
суботу  комод  стоїть  догори нiжками  бiля  дверей, туалетний столик лежить
догори спинкою  пiд  вiкном, нiчний горщик  валяється на  боцi бiля  камiна,
рукомийник стоїть бiля лiжка;  а  наступної недiлi  комод  лежить дверцятами
долi пiд вiкном,  туалетний столик - на  боцi  бiля  камiна,  нiчний  горщик
перекинутий  лежить бiля лiжка, рукомийник -  догори нiжками бiля  дверей, а
наступного понедiлка  комод  лежить догори дверцятами бiля камiна, туалетний
столик  -  на  боцi  бiля  лiжка, нiчний  горщик стоїть,  але  бiля  дверей,
рукомийник стоїть догори нiжками  пiд  вiкном;  а в наступний вiвторок комод
лежить  на  боцi бiля  лiжка,  туалетний  столик  стоїть  нормально, але пiд
дверима, нiчний горщик  перекинутий догори дном i поставлено його пiд вiкно,
рукомийник лежить навзнак бiля  камiна; а наступної середи комод стоїть бiля
дверей, туалетний столик -  догори нiжками пiд вiкном, нiчний горщик  лежить
догори  дном  бiля  камiна,  рукомийник  валяється на  боцi  бiля  лiжка;  а
наступного четверга комод стоїть догори нiжками пiд вiкном, туалетний столик
лежить на  боцi бiля камiна, нiчний горщик стоїть  пiд  дверима, а наступної
п'ятницi  комод лежить дверцятами  до землi бiля камiна, туалетний столик на
боцi  бiля лiжка, нiчний горщик на боцi бiля  дверей, зате рукомийник стоїть
пiд  вiкном;  а наступної суботи комод  лежить догори дверцятами бiля лiжка,
туалетний столик  лежить на боцi бiля дверей, нiчний горщик стоїть рiвно пiд
вiкном,  рукомийник лежить  долiлиць бiля камiна;  а через  два тижнi  комод
лежить на  боцi  бiля дверей,  туалетний  столик стоїть  пiд вiкном,  нiчний
горщик  валяється догори дном бiля камiна, рукомийник лежить горичерева бiля
лiжка; через  два  тижнi, в  понедiлок, комод стоїть  бiля вiкна,  туалетний
столик  лежить  догори нiжками  бiля камiна,  нiчний  горщик валяється  бiля
вiкна, рукомийник  лежить на боцi бiля дверей; через два тижнi, у  вiвторок,
комод стоїть догори нiжками  бiля камiна, туалетний столик так  само, тiльки
бiля лiжка, нiчний горщик лежить на боцi пiд дверима, рукомийник  так  само,
тiльки пiд  вiкном; а через два тижнi, у середу, комод  лежить дверцятами до
пiдлоги  бiля лiжка, туалетний  столик на боцi пiд дверцятами, нiчний горщик
валяється так само, тiльки пiд вiкном, рукомийник стоїть догори нiжками бiля
камiна, а через  два тижнi, в  четвер, комод лежить  догори дверцятами  бiля
дверей, туалетний столик на боцi пiд  вiкном, нiчний горщик догори дном бiля
камiна, рукомийник долiлиць бiля вiкна; а через два тижнi, у п'ятницю, комод
лежить  на  боцi пiд  вiкном, туалетний  столик  догори нiжками бiля камiна,
нiчний горщик догори дном бiля лiжка, рукомийник горичерева бiля дверей. І в
цьому   немає  нiчого   дивного  та  рiдкiсного,   якщо  розглядати  перiод,
припустимо, у  дев'ятнадцять днiв,  не бiльше, а з меблiв  узяти лише комод,
туалетний столик, нiчний горщик та  рукомийник,  якi можуть  стати рiвно або
догори  нiжками, а можна  покласти їх долiлиць,  дверцятами  до  пiдлоги або
навпаки, дверцятами до стелi,  а  також на рiзнi боки, i  все  це  совати по
кiмнатi  то до камiна,  то до  лiжка,  то до дверей,  то пiд вiкно. Що ж тут
дивного? Або рiдкiсного?
     Стiльцi теж, якщо вже заводити про них мову, нiколи не стояли на одному
мiсцi.
     Кутки теж, якщо вже про них зайшла мова, завжди були чимось захаращенi.
     І тiльки лiжко здавалося нерухомим,  таке доладне й  зi  смаком вибране
лiжко,   таке   кругле   за   формою   i   так   мiцно   скобою  й   болтами
прип'яте-прикручене до пiдлоги.
     Голова мiстера Нота  i його ноги  щоночi мiняли своє положення майже на
один  градус, i  за дванадцять мiсяцiв  описували  повне  коло в межах  його
односпального лiжка. Куприк  мiстера Нота i одяг,  який прилягав до куприка,
теж  рухались по  колу, це було  ясно  з огляду  простирадла (вони  мiнялися
регулярно на день святого Патрика) i навiть матраца.
     Так i не було  знайдено пояснення дивним  рухам i звукам,  якi лунали з
другого поверху i якi так бентежили Уота пiд час його перебування на першому
поверсi. Але вони бiльше його не цiкавили.
     Час вiд  часу  мiстер Нот  зникав iз своєї кiмнати  i залишав  Уота  на
самотi. Побуде одну лише мить  i щезає. Але в  такi моменти  Уот, на вiдмiну
вiд Ерскiна,  не вiдчував нiякої потреби кидатися на пошуки, бiгти нагору чи
вниз, зчиняти шалений гвалт своєю гупаниною,  забирати  спокiй у своїх колег
на  кухнi,  нiчого подiбного, вiн залишався  там, де й був, не те, щоб спав,
але й  не бадьорився, i  так якось перебивався, аж доки мiстер Нот з'являвся
знову.
     Уот не дуже  то й  страждав нi коли мiстера  Нота не було, нi  коли вiн
був. Коли вiн  був  з  ним, то Уот був щасливий, коли ж його не було, то Уот
був  щасливий вiд того, що мiстер Нот не поруч iз ним, а  деiнде.  Залишаючи
його вночi чи повертаючись до  нього  вранцi, вiн не вiдчував нi полегкостi,
нi смутку.
     Ця непорушнiсть i спокiй розповсюдилися й охопили весь будинок, маєток,
садок, город i, певна рiч, Артура.
     І коли  надiйшов час Уота  залишати маєток свого господаря, вiн вирушив
за ворота з почуттям майже прозорої ясностi i цiлковитого спокою.
     Але не встиг вiн вийти на сiльську дорогу, як  залився сльозами. Вiн ще
довго пам'ятав,  як  стояв  з похиленою  головою, тримав  у  кожнiй руцi  по
валiзi, а  сльози немов iз ринви  текли  з очей його  на  щойно  полагоджену
дорогу.  Якби це  було  не  з  ним, а з якимось iншим, вiн нiколи б у це  не
повiрив.  Ця рiдина так  рясно зволожила поверхню дороги, що вiн десь хвилин
зо двi-зо три не мiг рухатися вперед. Але, на щастя, стояла гарна погода.
     Кiмната, в якiй мешкав Уот, не мiстила нiякої iнформацiї нi про що й нi
про кого. То був маленький, кепсько освiтлений  i, хоча Уот i славився своєю
охайнiстю,  досить смердючий закапелок.  З його єдиного вiконця  вiдкривався
чудовий  позiр на  бiгову дорiжку  iподрому.  Картина,  а точнiше  кольорова
репродукцiя,  теж  не  могла повiдати нiчого нового.  Навпаки,  з  часом  її
значення дедалi зменшувалося.
     З голосу мiстера  Нота нiчого не  можна було дiзнатися. З  Уотом мiстер
Нот нiколи  нi про  що  не розмовляв. Час  вiд часу,  без будь-якої  видимої
причини  мiстер Нот  розкривав рота i  спiвав. З  однаковою  вправнiстю  вiн
спiвав як басом, так i тенором, крiм того,  йому  пiдкорялися  всi  чоловiчi
регiстри. Спiвав  вiн не дуже добре, як на Уотову думку, але Уоту доводилося
чути i  гiрших спiвакiв.  Мелодiя цих пiсень була  страшенно  монотонною. Бо
голос мiстера Нота, за винятком тих випадкiв, коли вiн несподiвано  зривався
то вниз то вгору й разiв по десять-одинадцять протягом однiєї пiснi i завжди
держався тiєї ноти, яку уподобав з самого початку i яку був ладен донести до
самого кiнця. Слова в цих пiснях були або геть позбавленi всякого сенсу, або
мовленi говiркою, про яку Уот, сам неабиякий  мовник, i гадки не мав. В його
пiснях переважав вiдкритий голосний звук "а" i проривнi, вибуховi приголоснi
"к"  та  "г". Мiстер Нот  нерiдко розмовляв сам  з  собою,  пристрасно  i на
кiльканадцять голосiв, дивуючи Уота рiзноманiттям  iнтонацiй та жестiв,  але
робив це так м'яко, що до Уотових недужих вух  долинало  лише якесь  непевне
приглушене сокотання. Цей  гомiн припадав Уоту все ближче i ближче до серця.
І справа не в тому, що  вiн шкодував,  коли гомiн уривався,  або радiв, коли
гомiн починався,  нi. Але вiн, коли не  почує це щебетання, то завше  радiє,
як-от радiють, коли дощ перiщить по  зарослях бамбука,  або  як  радiє берег
моря,  коли хвилi б'ються об нього,  радiє  i сподiвається, що оця,  либонь,
неодмiнно мусить бути останньою, а тодi - нi, хай би ще одна, наступна, тодi
ще, i ще, знову i знову. Нот також полюбляв вибухати поодинокими надзвичайно
бурхливими трьохскладовими  вигуками, пiсля  яких усе його тiло  коцюбилося,
наче  бите   правцем.   Найбiльш  характерними  вигуками  були:  Екзельманц!
Дайкурить! Габбакук! Еккiмоуз!
     Що ж до того, яку зовнiшнiсть  мав мiстер Нот, то вiдносно цього вельми
суттєвого питання Уот  навряд чи щось мiг сказати. Бо одного дня  мiстер Нот
був  високий, огрядний, блiдий i чорнявий, а  наступного - худий, низенький,
рум'яний i бiлявий, а ще наступного - кремезний, середнього зросту, жовтявий
i рудий,  а  ще наступного  -  маленький,  гладкий,  блiдий i гарний,  а  ще
наступного - середнього зросту, рум'яний, худий  i  рудий, а ще наступного -
високий,  жовтявий,  чорнявий  i  кремезний,  а  ще  наступного  -  гладкий,
середнього  зросту, рудий  i  блiдий,  а  ще наступного  -  високий,  худий,
чорнявий i  рум'яний, а  ще  наступного  - маленький, бiлявий,  кремезний  i
жовтявий,  а  ще  наступного  -  високий,  рудий,  блiдий  i гладкий,  а  ще
наступного  -  худий, рум'яний,  маленький  i чорнявий,  а  ще  наступного -
бiлявий,  кремезний,  середнього  зросту  i  жовтявий,  а  ще  наступного  -
чорнявий, маленький, гладкий i блiдий, а ще наступного - бiлявий, середнього
зросту, бiлявий  i худий,  а  ще наступного -  кремезний,  рудий, високий  i
жовтявий,  а ще наступного  - блiдий гладкий, середнього зросту i бiлявий, а
ще наступного - рум'яний, високий худий i рудий, а ще наступного - жовтявий,
маленький, чорнявий i кремезний а ще  наступного - гладкий, кремезний, рудий
i високий, а ще  наступного  -  чорнявий, худий, жовтявий i  маленький, а ще
наступного - бiлявий, блiдий, кремезний i середнього зросту, а ще наступного
- чорнявий рум'яний, маленький i гладкий, а ще наступного - худий,  бiлявий,
жовтявий i середнього зросту, а ще наступного -  блiдий,  кремезний, рудий i
високий, а ще наступного - рум'яний, бiлявий, гладкий i середнього зросту, а
ще наступного  -  жовтявий,  рудий,  високий  i худий,  а  ще  наступного  -
кремезний маленький, блiдий i чорнявий, а ще наступного - високий,  гладкий,
жовтявий i бiлявий, а ще наступного - маленький, блiдий, худий i рудий, а ще
наступного - середнього зросту, юний, чорнявий i  кремезний, а ще наступного
- гладкий, маленький, рудий i жовтявий, а ще наступного - середнього зросту,
худий, чорнявий i блiдий,  а ще наступного  -  високий, бiлявий, кремезний i
рум'яний, а ще наступного - середнього зросту, чорнявий, жовтявий i гладкий,
а ще наступного - худий, блiдий, високий i бiлявий, а ще наступного - рудий,
кремезний, маленький  i  рум'яний,  а  ще  наступного  - чорнявий,  високий,
гладкий i жовтявий, а ще наступного - бiлявий, маленький, блiдий i худий,  а
ще наступного  -  кремезний,  рудий,  середнього  зросту i  рум'яний,  а  ще
наступного -  жовтявий,  гладкий, маленький  i  бiлявий, а  ще наступного  -
блiдий, середнього зросту,  худий  i  рудий,  а ще  наступного  -  рум'яний,
високий, чорнявий i кремезний, а ще  наступного - гладкий, жовтявий, рудий i
середнього зросту, а ще наступного - чорнявий, худий, блiдий i високий, а ще
наступного  -  бiлявий, рум'яний, кремезний  i  маленький,  а  ще наступного
рудий,  жовтявий, високий  i  гладкий,  а ще  наступного  - худий, чорнявий,
блiдий  i  маленький, а  ще наступного  -  рум'яний,  кремезний,  бiлявий  i
середнього  зросту,  а  ще   наступного  -  жовтявий,  чорнявий,  гладкий  i
маленький, а  ще наступного - блiдий, бiлявий,  середнього зросту i худий, а
ще наступного  -  кремезний, високий, рум'яний i  рудий,  а  ще наступного -
середнього зросту,  гладкий, жовтявий i  бiлявий, а ще наступного - високий,
блiдий,  худий i  рудий,  а ще наступного  - маленький, рум'яний, чорнявий i
кремезний,  а  ще наступного - гладкий, високий,  бiлявий  i  блiдий,  а  ще
наступного  -  маленький,  худий,  рудий  i  рум'яний,  а  ще  наступного  -
середнього  зросту,  чорнявий,  кремезний  i жовтявий,  а  ще  наступного  -
маленький,  рудий,  блiдий i  гладкий,  а  ще наступного -  худий, рум'яний,
середнього зросту i чорнявий, а ще наступного  - бiлявий, кремезний, високий
i жовтявий, а ще наступного - чорнявий, середнього зросту, гладкий i блiдий,
а ще  наступного -  бiлявий, високий,  рум'яний i худий,  а ще наступного  -
кремезний, рудий, маленький i жовтявий, а ще наступного - рум'яний, гладкий,
високий i бiлявий, а ще  наступного -  жовтявий, маленький, худий i рудий, а
ще  наступного   -  блiдий,  середнього  зросту,  чорнявий  i  кремезний,  а
наступного - гладкий, рум'яний, рудий i маленький,  а наступного - чорнявий,
худий,  жовтявий  i  середнього  зросту,  а  наступного -  бiлявий,  блiдий,
кремезний i високий, а  наступного - чорнявий, рум'яний, середнього зросту i
гладкий, а наступного  - худий, бiлявий, жовтявий i  високий, а наступного -
блiдий, кремезний,  рудий  i  маленький, а наступного - рум'яний,  чорнявий,
гладкий i високий, а наступного - жовтявий, бiлявий,  маленький  i  худий, а
наступного -  кремезний, середнього зросту, блiдий  i  рудий, а наступного -
маленький,  гладкий, рум'яний i  бiлявий, а наступного - середнього  зросту,
жовтявий, тонкий  i  вишуканий, а  наступного  -  високий, блiдий, темний  i
мiцний,  а наступного - гладкий,  середнього  зросту,  рудий  i  рум'яний, а
наступного - високий, худий, чорнявий i жовтявий,  а наступного - маленький,
бiлявий, кремезний i блiдий, чи це Уоту тiльки  здавалося, коли вiн згадував
фiгуру, зрiст, шкiру та волосся мiстера Нота.
     Бо щодня  мiнялася не тiльки його фiгура, зрiст, шкiра i волосся, але й
постава, вираз  обличчя, форма i розмiр нiг, рук,  рота,  носа, очей та вух,
якщо  вже  обмежитися  лише ногами, руками, ротом,  носом,  очами, вухами та
їхньою поставою, виразом, формою та розмiрами.
     Його манера триматися, голос, запах  та зачiска, не кажучи про всi iншi
ознаки,  крiм   манери  триматися,  голосу,  запаху   та  зачiски,   теж  не
вiдрiзнялися сталiстю i мiнялися день у день.
     Його  манера  вiдхаркуватися й  вiдпльовуватися  теж зазнавала щоденних
змiн,  так  само,  як  i  всякi  його  iншi  манери,  крiм  вiдхаркування  i
вiдпльовування.
     Його  вiдрижку  сьогоднi теж не можна було рiвняти до  вчорашньої, а до
завтрашньої й поготiв, якщо мова вже тут  зайшла про вiдрижку, а не про щось
iнтимнiше.
     У всiх цих змiнах Уот не брав нiякої участi, вiн i гадки не мав, о якiй
порi двадцятичотирьохгодинної доби вони вiдбудуться. Вiн, однак, пiдозрював,
що все це здiйснюється десь мiж пiвнiччю, коли Уот,  завершуючи свiй робочий
день, допомагав  мiстеровi Ноту одягнути нiчну сорочку[9] i лягти в лiжко, i
восьмою годиною ранку,  коли  Уот, розпочинаючи свiй робочий день, допомагав
мiстеровi Ноту пiдвестися з лiжка i  скинути  нiчну сорочку.  Бо якби мiстер
Нот змiнював свою зовнiшнiсть, коли Уот його обслуговував, то  Уот  це якось
неодмiнно  помiтив  би,  якщо  не  одразу, то  трохи б згодом.  Тому  Уот  i
пiдозрював, що  це вiдбувалося  десь серед глупої  ночi,  коли нiхто йому не
стояв  на  завадi  i мiстер Нот  мiг  прибрати будь-якої  подоби.  Уот  тому
переймався  дедалi  бiльшою  певнiстю,  що пiдозра його  не є вже такою геть
безпiдставною,  що iнколи серед ночi пiдводився  не в  змозi  або не бажаючи
спати далi, пiдходив  до вiкна, щоб подивитися  на зiрки, якi вiн колись усi
знав  поiменно,  коли помирав  у Лондонi, щоб  подихати  нiчним  повiтрям  i
послухати звуки ночi, якi дотепер його цiкавили, так от тодi, у такi хвилини
вiн  бачив, як десь посерединi мiж  ним  i землею,  розганяючи морок мiняючи
колiр листя  з  безнадiйно  чорного на  сiрий, розсипаючи  срiбло по дощових
краплях, якщо була злива або навiть мжичка, спалахує смужка бiлого свiтла.
     Рухи мiстера  Нота типовими теж  не назвеш, крiм хiба що тих,  коли вiн
обiруч водночас закривав свої лицьовi отвори, себто встромляв  обидва великi
пальцi в рот, вказiвнi пальцi у вуха,  мiзинцi у нiздрi, третi пальцi в очi,
а другi аби посприяти пожвавленню розумової дiяльностi, прикладав до скронь.
Але то були не жести, а дiяльнiсть, якою мiстер Нот займався досить тривалий
час, не вiдчуваючи, судячи з усього, нiякої незручностi.
     Уот помiчав  у мiстера Нота i iншi  риси, iншi характернi прийоми, такi
собi  прийомчики, як перебути  деньочки,  про них теж Уот мiг би  розказати,
якби схотiв, якби не був такий стомлений, такий виснажений  усiм тим, про що
вiн  уже розповiв, стомлений додаванням i вiднiманням старих, давно  вiдомих
речей до i вiд iнших таких самих давно вiдомих старих речей. Але йому боляче
було  и помислити,  що ми оце зараз розлучимося  i  бiльше нiколи (на  цьому
свiтi) не зустрiнемося, а  я так  i не дiзнаюся, як  саме мiстер  Нот взував
свої чоботи чи черевики, чи капцi, чи черевик i капець, коли йому доводилось
робити це, тобто не просто чобiт чи черевик, чи капець, а саме так. Тому вiн
зняв свої руки з моїх рамен, поклав їх менi на зап'ястки i розповiв, як саме
мiстер Нот, вiдчуваючи,  Що  час тому  сприяє, доброзичливо  i разом з тим з
особливою  хитринкою розпочинав мало-помалу боком та скоком  просуватися  до
своїх чобiт, до своїх черевикiв, до свого чобота i черевика, до свого чобота
й  капця, до свого черевика i капця,  боком, бочечком, маленькими кроками, з
простосердим нейтральним  виразом обличчя,  мало-помалу, все ближче й ближче
до того мiсця на полицi, де  вони  стояли, зовсiм впритул, щоби - шать! -  i
схопити  їх. А  вiдтак,  коли  вiн взував  перший чорний  чобiт,  коричневий
черевик,  чорний  капець  i коричневий чобiт,  чорний  черевик i  коричневий
капець,  на  одну ногу,  то  другого стискав  мiцно-мiцно, щоб  вiн нiде  не
подiвся,  або клав його  до кишенi, або ставив на нього  ногу,  або ховав  у
шухляду, або у рот, щоб потiм узути його на другу ногу.
     Отак, розповiдаючи, вiн зняв мої руки зi своїх рамен i позадкував через
дiрку  до свого садка, залишивши мене самого, так  що  я  мiг тепер провести
його хiба що своїми очима, провести  востаннє й побачити, як вiн топче тiнi,
i спотикаючись, просувається  назадгузь  до свого  житла.  Часто  вiн  бився
зопалу об стовбури дерев, потрапляв ногою  у хащi i падав на спину долiлиць,
набiк,  у заростi  ожини чи  шипшини, чи будяка, чи  кропиви.  Але вiн миттю
пiдводився i без скарг, без нарiкань продовжував рухатися у бiк свого житла,
аж  доки я  перестав  його бачити,  а в полi мого зору  лишилися самї тiльки
осики. Як з  мого, так i з  його  будинкiв, якi з того  мiсця не можна  було
побачити, вiтер принiс дим iз комина, бо о такiй порi вже готувався обiд, цi
дими то курилися  окремо, то зливалися докупи,  перемiшувалися i  танули без
слiду.



     Так  само, як колись  Уот  повiдав початок своєї iсторiї,  не перший, а
другий, через що  й не четвертий, а третiй, так само розповiв  вiн  i про її
кiнець. Другий, перший, четвертий, третiй,- саме  в  такiй послiдовностi Уот
виклав свою iсторiю. Саме так слiд працювати над героїчними катренами.
     Як Уот прийшов,  так вiн i  пiшов, посеред ночi,  яка накриває всi речi
своїм покровом, особливо коли надворi хмариться.
     Було це,  як йому здалося, влiтку, бо  повiтря не було  таким  уже геть
зимним.  І сталося це, як прихiд його  так  i вихiд, теплої лiтньої ночi, не
iнакше.  Наприкiнцi   ще  однiєї  днини,  яка  нiчим   вiд  усiх  iнших   не
вiдрiзнялася,  Уот принаймнi  не бачив  нiякої  рiзницi.  А казати  щось про
мiстера Нота вiн був неспроможний.
     Мiстер Нот, мабуть, як i завше, лежав, ставав навколiшки, сидiв, стояв,
робив  проходку,  зойкав, мугикав i замовкав,  не виходячи зi своєї кiмнати,
так-сяк освiтленої  мiсяцем i  цiлим  кодлом  зiрок.  А Уот пiд таку годину,
згiдно зi своєю  звичкою, сидiв бiля  розчахнутого  вiкна,  чув першi  нiчнi
звуки  i  ледь  бачив  першi  нiчнi вогнi,  як  людського,  так  i небесного
походження.
     О  десятiй вiн  почув крики, десь зовсiм близько, ще ближче, тодi трохи
далi зовсiм далеко, на сходах, поверхом вище, i знову на сходах, i так крiзь
вiдчиненi дверi побачив свiтло, яке  виблимувало в темрявi i  поволi сходило
нанiвець у  темряву, Артуровi кроки,  свiтло,  запалене бiдолашним  Артуром,
який о звичнiй порi пiднiмався до себе нагору, щоб вiдпочити.
     Об одинадцятiй  темрява заполонила кiмнату,  а  мiсяць  видряпався вище
дерева.  Але позаяк  це  дерево  було низеньке i  мiсяць сходив  прудко,  то
перехiд не зайняв багато часу i потьмарення теж.
     Споглядаючи,  як  свiтло  наче  стрибками то  спалахує,  то  гасне, Уот
здогадався, що вже десята; так само,  коли кiмната  поринула в темряву,  вiн
зрозумiв, що вже десь одинадцята.
     А  коли  вiн подумав,  що,  мабуть,  уже перейшло  за пiвнiч i  вiн уже
одягнув мiстера Нота в нiчне вбрання i поклав у лiжко, от тодi вiн спустився
на  кухню, як i  робив  щоночi,  щоб випити  свою  останню склянку молока  i
докурити останню четвертину сигари.
     Але  на кухнi на  стiльцi сидiв якийсь дивний чоловiк, i нiчнi жаринки,
гаснучи, блимали на нього.
     Уот запитав його, хто вiн такий i як  сюди  потрапив. Вiн  вважав своїм
обов'язком це зробити.
     - Мене звати Мiкс, - сказав незнайомець. - Спочатку я був там, а потiм,
за якусь мить потрапив сюди.
     Отже прийшов його час. Вiн зняв кришку, пiднiс склянку до губiв i почав
пити.  Молоко почало  скисати.  Вiн  запалив  сигару й  затягнувся.  Дешева,
смердюча сигара.
     Я родом  iз...,  сказав мiстер Мiкс  i назвав  мiсцевiсть,  звiдки  вiн
походив.  Народився я у..., сказав вiн  i повiдав дещо про мiсце й обставини
його,  як  вiн  вилупився  на свiт Божий. Мої любi  батьки,  сказав  вiн,  i
героїчнi постатi унiкальних перелюбникiв мiстера та мiсiс Мiкс, яким не було
рiвних  в  монастирських  анналах, заповнили  кухню.  Коли  менi виповнилося
п'ятнадцять рокiв, продовжив вiн, моя люба дружина, мiй улюблений  собака, i
от нарештi. На щастя, мiстер Мiкс не мав дiтей.
     Якийсь  час  Уот  уважно  його  слухав,   бо  мiстер  Мiкс  мав  досить
милозвучний  голос.  Особливо  йому вдавалися фрикативнi  звуки.  Але все це
нiчне милозвуччя померхло й щезло,  бо  Мiксiв голос, вельми  приємний голос
бiдолашного  Мiкса, зiйшов  нанiвець, стикнувшися  з  мовчазним,  безголосим
стогоном Уотових нутряних плачiв.
     Уот допив молоко i допалив сигару так, що попiк собi всi губи, i вийшов
з кухнi.  Невдовзi  вiн з'явився знову перед  очима  Мiкса  i в кожнiй  руцi
тримав по валiзцi, тобто загалом вiн мав двi маленькi валiзи.
     Подорожуючи,  Уот волiв  брати з собою  не одну велику,  а двi маленькi
валiзи. Так, пересуваючись з мiсця на мiсце, вiн полюбляв мати в кожнiй руцi
по маленькiй валiзi, а не носити з собою одну валiзу й перекладати її з руки
в руку.  Не мати нiякої, нi  маленької, нi великої  валiзи, нi в лiвiй, нi в
правiй руцi, ось про що вiн, безумовно, мрiяв, коли вирушав у мандри. А де б
тодi вiн подiв своє майно, туалетне причандалля i змiну натiльної бiлизни?
     Однiєю з  цих валiз була мисливська валiза, про яку вже, здається,  тут
згадувалося.  Попри  те,  що  вона  була рясно  вкрита всякими  ремiнцями та
пряжками-защiбками, Уот тягав її на  спинi,  немов то був  мiшок iз  пiском.
Друга валiза була теж мисливською i мало чим вiдрiзнялася вiд першої. Уот її
теж носив, перекинувши через плече, мов цiпок.
     Цi валiзи були на три чвертi порожнi.
     Уот був вдягнений у пальто,  яке подекуди ще не втратило свого зеленого
кольору.  Пальто  це,  коли  Уот  його  востаннє  зважував,  мало  десь  вiд
п'ятнадцяти до шiстнадцяти фунтiв ваги, тобто майже  сiм кiлограмiв. Помилки
тут бути не могло, бо Уот зважився спочатку у пальтi, тодi без пальта, себто
скинув його,  поклав на землю поруч, а  сам знову  зважився. Але то вже коли
було, i пальто з того часу могло набрати вагу. Або схуднути.  Пальто це було
таке  довге, що Уотовi штани, схожi на шаровари (вiн зумисне носив такi, аби
приховати  форму своїх нiг), нiяк не  було  видно.  Пальто  це  було  досить
поважного вiку, що  для подiбних пальт не первина, а купив його Уотiв батько
майже за безцiиь принагiдно в однiєї гiдної  вiри доброчесної удовицi рокiв,
щоб не  збрехати, сiмдесят тому,  коли  Уотiв тато був ще хлопцем моторним i
автомашини ще тiльки почали з'являтися, i з того часу пальто це жодного разу
не  пралося,  крiм поверхової обробки дощем,  снiгом, сльотою,  ну й, звiсне
дiло, нетривалих занурень вряди-годи у води каналiв. Не зазнавало воно також
нi   хiмiчного  чищення,  нi  обробки  звичайною  щiткою,  i  зроду-вiку  не
перелицьовувалося, i от завдяки  цiй своїй незайманостi воно й збереглося як
одиниця одягу.  Пальтова  тканина,  хоча подекуди  й  добряче  попоносилася,
особливо iззаду, була  ще настiльки мiцна  i  тривка, що  дiрок,  у  прямому
значеннi цього слова, зовсiм не було видно i якщо де й потерлося, то лише на
лiктях та на сiдницях. Як i ранiше. пальто  це  спершу защiбалося на дев'ять
гудзикiв, правда, рiзних за формою й кольором, але всi вони чесно виконували
свої обов'язки,  а зовсiм не шукали  причепки, щоб  прослизнути у дiрочку  i
розстiбнутися.   Нагорi   у   петельцi   сумно   звисали   залишки   штучної
червоно-синьої  хризантеми. Ошмаття оксамитової  смужки все ще чiплялися  за
комiр. Пальто щедро, з запасом, запинало Уота i нiколи не розходилося.
     На  головi Уот  носив капелюха не  зовсiм  кубiчної форми,  який  своїм
кольором наближався до чорного перцю. Цей  дивовижний капелюх належав колись
його дiду, який знайшов i пiдняв його на  iподромi,  бiля  стайнi, й  принiс
додому. Тодi вiн  своїм кольором нагадував гiрчицю, а  нинi -  перець.  Слiд
зауважити, що з точки  зору кольору як пальто  так i капелюх тяжiли  одне до
одного i з кожним вiдбитим  вiд них чи  поглиненим ними променем наближалися
до  золотої середини. Але ж  як рiзняться вони за своїм походженням! Те було
таким  зеленим!  А той - таким  жовтим!  Отак  завжди i  з  цим  часом, який
висвiтлює темряву i притьмарює свiтло.
     Неважко передбачити, що, коли  вони  зiйдуться докупи, то не зупиняться
на досягненому, а  старiтимуть собi далi, аж доки  капелюх стане  зеленим, а
пальто - жовтим, а тодi, з  кожним рiчним  колом наближаючись до останнього,
кольори  ставатимуть все бiльш  блiдими,  насиченими та  миршавими. Аж  поки
капелюх  перестане  бути  капелюхом, а пальто - пальтом. Отак завжди i з цим
часом.
     Взутий Уот  був  у коричневий ботинок й  черевик,  на щастя,  теж майже
коричневого кольору. Ботинок  цей Уот купив за  вiсiм  пенсiв  у  одноногого
калiки,  який,  втративши  ногу, а разом  з нею  i ступню, пiд час дорожньої
пригоди,  був  радий, вийшовши  iз лiкарнi, виручити якi-не-якi, а грошi  за
майно яке  раптом  втратило  для нього  усяку побутову  вартiсть. Вiн же ж i
гадки не  мав, звiдки  йому таке щастя присунуло, i  не здогадувався,  що за
кiлька  днiв  до  того  Уот  надибав на березi  моря  черевик,  шкарубкий  i
розбухлий вiд води, але цiлком ще годящий, цiлком.
     Цей черевик i цей  ботинок так пасували  один одному за кольором i були
та надiйно прикритi зверху, по-перше, штанями, а по-друге, пальтом, що здаля
їх  можна  було б  прийняти  не  за, з  одного боку,  черевик  i, з другого,
ботинок, а достеменно за  пару  ботинок або черевикiв, якби лише ботинок  не
був такий тупоносий, а черевик такий гостроносий.
     Взуваючи  цей ботинок, дванадцятого розмiру, i  цей черевик,  десятого,
Уот,  який  мав  ноги одинадцятого розмiру,  зазнавав  якщо  не тортури,  то
принаймнi  гострий  бiль,  i кожна з його  нiг  залюбки влiзла  б у  сусiдню
взувку, щоби бодай на якусь хвильку  здихатися осоружного вiдчуття. Одягаючи
пiд ту взувку, яка йому тисла, не одну шкарпетку (з тiєї пари, яку вiн мав),
а  обидвi, а пiд ту, що телiпалася  i спадала з  ноги,  жодної,  Уот у такий
спосiб намагався,  хоча й марно,  виправити  очевидну  асиметрiю. Але логiка
була на його боцi,  тому хоч де  i коли вiн рушав, то  одягав шкарпетки саме
так, а не трьома iншими можливими способами.
     Про Уотовi пiджак, камiзельку, сорочку, майку й кальсони теж можна було
б написати багато  вельми  цiкавого i вагомо-можливого.  Кальсони  зокрема -
дуже суттєва деталь одягу, i не з якоїсь однiєї, а з кiлькох точок зору. Але
всi вони -  i пiджак, i камiзелька, й  сорочка, i спiдня  бiлизна,  всi вони
були надiйно прихованi вiд стороннього ока.
     Уот  не  носив  нi  краватки, нi  комiрця.  Якби  на  його  сорочцi був
комiрець, вiн би пiдiбрав би собi вiдповiдну краватку. А якби  вiн, навпаки,
мав краватку, то, як знати, може б,  i збився на комiрець. Але позаяк вiн не
мав нi краватки, нi комiрця, в нього не було нi комiрця, нi краватки.
     Вбраний  саме так, а не iнакше, i тримаючи в кожнiй руцi по валiзi, Уот
стояв   посеред   кухнi   i   обличчя   його   поступово   набувало   такого
вiдсутньо-порожнього  виразу, що Мiкс пiдвiвся на ноги, схопився  здивованою
рукою  за приголомшений  роззявлений рот, вiдсахнувся  до стiни i стояв так,
зiгнутий у баранячий рiг, мало не припадаючи до землi, притискався спиною до
стiни,  долоню однiєї  руки  притискав  до своїх  широко розкритих губiв,  а
другою тиснув на iнший бiк першої.
     Хоча  може  щось  iнше  спонукало  Мiкса вiдсахнутися  до самої  стiни,
зiгнутися в  три погибелi i  схопитися руками за  обличчя (саме  так,  а  не
iнакше), може, i не вираз Уотового обличчя, а  щось iнше. Бо важко повiрити,
щоб Уотове обличчя, попри всю його тодiшню бридкiсть, могло спонукати Мiкса,
чоловiка тiлистого i флегматичного, вiдсахнутися  до стiни, схопитися руками
за  обличчя,  немов  захищаючись  вiд  удару  або  заганяючи  зойк  назад  у
розчахнену  пельку, i не  те  щоби  зблiднути,  а прямо-таки пополотнiти. Бо
Уотове обличчя,  попри всю  свою  природну  бридкiсть,  особливо  коли  воно
прибирало  цього  виразу, навряд чи  зробилося  б менш  бридким, якби зовсiм
позбулося цiєї  бридкостi.  Та й  Мiкс  не  був нi  маленькою дiвчинкою,  нi
хлопчиком iз церковного  хору, нi в  якому  разi,  бо то був  дебелий вайло,
бувалий у  бувальцях,  який  i по свiтах  попоїздив, i  рiзних країв i чудес
набачився. Що ж  тодi, як не Уотове обличчя, i могло так схарапудити Мiкса i
так знебарвити його щоки, що з них умить щезли як кров, так i молоко? Пальто
його? Капелюх?  Черевик  iз  ботинком?  Так,  не  i  iнакше, як  черевик  iз
ботинком,  поставленi  поруч, такi  коричневi, такi шкарубкi, такi  тупо- та
гостроносi, з  такими соромiцьки  скошеними пiдборами,  такi коричневi, такi
бурi, що гай-гай. А що, як його наполохав не сам Уот, не щось в Уотi, а щось
поза Уота, обабiч Уота, чи перед Уотом, чи пiд Уотом, чи над Уотом,  чи бiля
Уота, якась, припустимо,  кимось  не кинута  тiнь, або непролите свiтло, або
сiрувате повiтря, яке нуртує вiд переповнi непевних фiлософських ентелехiй?
     Але нехай рот Уота i був вiдкритий, щелепа  вiльно висiла, очi безтямно
блищали,  немов двi склянi намистини, голова похилилася,  колiна  зiгнулися,
спина згорбилася, але  розум його бадьоро працював, метикуючи, що йому  слiд
зробити - зачинити  дверi, з яких йому дме в саму потилицю, в самий поперек,
поставити валiзи на пiдлогу i сiсти,  чи  зачинити дверi,  поставити валiзи,
але не сiдати, чи зачинити дверi, сiсти, але валiз не ставити,  чи поставити
валiзи, сiсти, але дверей не зачиняти, чи зачинити дверi, з  яких тягне так,
що видуває геть весь  його поперек i всю  потилицю, але валiз не ставити, чи
взяти й сiсти, чи поставити  валiзи, а на дверi наплювати, чи взяти й сiсти,
чи  сiсти,  а  на  валiзи наплювати, чи взяти й зачинити дверi, чи нiчого не
мiняти, хай собi  валiзи  обтяжують  руки, пiдлога  тисне  на  ноги, повiтря
струменить  крiзь дверi  i дме на поперек i в потилицю. І в результатi  усiх
своїх мiркувань Уот дiйшов висновку, що, якби було варто робити щось одне iз
того, про що вiн метикував, то варто було б робити й усе iнше, але, оскiльки
нiчого не варто було робити, ну геть зовсiм нiчого, то i  загалом за все без
винятку краще було не братися. Бо вiн однаково  не матиме часу на те, щоб до
пуття вiдпочити i зiгрiтися. Бо не встигнеш сiсти, як треба знову  вставати,
тiльки поставиш вантаж, як  надходить час пiднiмати iнший, тiльки-но зачиниш
дверi, як треба вiдчиняти  iншi, не  встиг  видихнути,  як  на часi  вдихати
знову, що попереднє не вiдгуло, як суне  наступне, яке, скорiше за все, теж.
колись виявиться тяжкою надсадою, а не  вiдпочинком. А ще вiн сказав,  немов
роблячи  висновок з усього вищемовленого,  що, навiть якби  вiн мав у своєму
розпорядженнi усю нiч, щоби як слiд вiдпочити i зiгрiтися на стiльцi посеред
кухнi, то  i  тодi  це був  би  неспокiйний вiдпочинок i холодне зiгрiвання,
порiвняно  з тим вiдпочинком i тiєю  теплотою, якi вiн ще пам'ятав  i на якi
так  чекав, кепський вiдпочинок,  жалюгiдне зiгрiвання,  у кожному  разi, не
втiха, а роздратування, як  тепер, так i  в майбутньому.  Але  вiн був такий
виснажений пiд кiнець усього довгого  дня, так давно не спав  i, вiдповiдно,
так палко прагнув вiдпочинку i так  пристрасно жадав зiгрiтися, що вiн добре
зiгнувся  для  того, скорiше за  все,  щоб  поставити  валiзи  на  пiдлогу i
зачинити  дверi, i сiсти до столу, i покласти руки на стiл, i схилити на них
свою  голову, так, так! І як знати,  може,  тут-таки, без  вагань поринути з
головою  бентежний сон, в якому вiн обривається з височенного бескида, мчить
сторчголовою на гострi скелi, що хижо  стирчать iз пiнистої води, а численна
публiка  бачить  усе  це - i нiчичирк. Так от,  вiн похилився,  але  не дуже
низько, бо ледве вiн почав згинатися, як одразу ж спинився, i ледве розпочав
свiй запланований вiдпочинок,  тяжкий вiдпочинок, як зразу ж скасував його i
закляк  у  цiй  загостренiй  напiвстоячiй  поставi,  поставi  настiльки,  до
прикростi, незручнiй, що вiн сам не зрозумiв, i, либонь, посмiхнувся б, якби
вiн не  був такий вкрай  виснажений, а то  й засмiявся  б на все горло, якби
десь позичив хоч трошки снаги. Але  небавом вiн  на  щось вiдволiкся, i душа
його бiльше не переймалася  нiяким клопотом, але вона, певна рiч, була б  ще
безтурботнiшою,  якби вiн мав силу, щоб усмiхнутися, або здорове горло,  щоб
реготати.
     Покинувши будинок, але ще  не дiйшовши до дороги, Уот пригадав, що  вiн
же  ж не  попрощався з Мiксом i почав картати себе. Ну чому було на прощання
не  сказати кiлька  простих  слiв,  якi  так багато  важать  для  того,  хто
лишається,  i для того, хто  йде, елементарна, здавалося  б,  чемнiсть,  нi,
пiшов, i нi пари з вуст. Вiн зупинився, охоплений  наглим бажанням вернутися
i виправити свою похибку. Втiм стояв вiн не довго i вже через  якусь хвильку
був бiля  ворiт, а тодi й  зовсiм вийшов на дорогу.  І добре вчинив, бо Мiкс
вийшов з  кухнi  ще  ранiше, нiж Уот. Але Уот же ж  не  вiдав того,  що Мiкс
вийшов  з  кухнi  ще ранiше  за  нього,  i  збагнув  це набагато пiзнiше,  у
свинячий, можна сказати,  голос, тому, плентаючись  до ворiт  i  виходячи на
дорогу,  вiн щиро картався  i шкодував, що як  слiд не попрощався з  Мiксом,
хоча й переймався цим каяттям не занадто довго.
     Нiч тодi видалась напрочуд гарна. Мiсяць, хоча i не вповнi, мав ось-ось
повнiстю  округлитися,  десь за  день-два, не бiльше,  щоб  потiм податись у
зворотний бiк  i, гублячи  своє сяйне тiло, зменшитися до розмiрiв молодика,
якого  дехто  з   письменникiв  полюбляє  порiвнювати  то  з  серпом,  то  з
пiвмiсяцем.  Решта  небесних тiл, хоч як  далеко  вони  розкиданi  одне  вiд
одного,  у свою чергу, теж  обливали Уота  i всi  довколишнi городньо-садовi
принади, якi вiн проминав, охоплений гризотами i каяттям за свою неуважнiсть
до  Мiкса,  таким потужним, таким чистим,  таким невпинно-бiлим  свiтлом, що
весь Уотiв рух, хай болiсний i непевний,  виявився не таким уже й  болючим i
набагато певнiшим, нiж вiн собi з жахом уявляв, вирушаючи в путь.
     Уоту завжди щастило з погодою.
     Чимчикуючи, вiн вибирав такi мiсця, де обабiч дороги росла трава, бо не
любив, коли пiд ногами трiщала жорства, а  от коли квiти чи стебла трави, чи
гiлочки кущiв, чи дерев  чiплялися за холошi, це все було йому  аж  нiяк  не
неприємно, а навпаки.  Зонтикоподiбна  гiлка, сучок чи  якась  iнша  висячо-
стирчача парость хвицьнула по верху його капелюха так нiжно, так дружньо, що
Уот аж  затремтiв  вiд  задоволення.  Не  пройшовши  й  десяти  крокiв,  вiн
розвернувся,  повернувся на  те саме мiсце, зупинився  пiд  тiєю  ж  гiлкою,
зробив кiлька крокiв узад-вперед, так, щоб верх капелюха мiг знову потертися
об гiлку, а сам слухав i слухав, милуючись дивними звуками.
     Вiн  помiтив,  що вiтру  не  було зовсiм, нi подиху,  нi подмуху.  Але,
стоячи на кухнi, йому добре шпувало холодним протягом у потилицю й поперек.
     Коли  вiн  чимчикував  дорогою,  його  наздогнала   й  охопила  миттєва
слабкiсть. Але вона швидко минулася, i вiн тюпав собi далi у бiк залiзничної
станцiї.
     Ішов вiн посеред  дороги,  тому що стежка була щiльно вкрита фруктовими
кiсточками.
     На своєму шляху вiн не зустрiв жодної людини. Якийсь приблудний вiслюк,
чи то цап, що лежав у канавi, не освiтлений нi зiрками, нi  мiсяцем, почувши
його кроки, пiдвiв морду. Уот не побачив вiслюка, чи то  цапа, а цап, вiн же
вiслюк, Уота побачив. І не зводив iз нього очей, доки вiн крок за кроком щез
з його  поля зору. Може, вiн гадав, що у валiзах у  того  було щось поживне.
Коли ж валiз не стало, вiн знову похнюпив голову i голова його одразу зникла
у заростях кропиви.
     Коли Уот  дiйшов  до станцiї, то побачив, що  дверi зачинено. Вони були
зачиненi  не  щойно, не перед самим  його приходом, але коли вiн дiстався до
станцiї, вони все ще не  вiдчинилися. Бо було десь мiж першою i другою ночi,
i  останнiй  нiчний поїзд вирушив  звiдси мiж  одинадцятою  i  опiвнiччю,  а
наступний  мусив прибути десь  мiж п'ятою i шостою ранку. Отже ця залiзнична
станцiя  зачинялася не  пiзнiше  дванадцятої ночi i  вiдчинялася  не  ранiше
п'ятої  ранку. А позаяк  зараз було  десь мiж першою i другою годинами ночi,
залiзнична станцiя стояла зачинена.
     Уот видряпався кам'яними сходинками до хвiртки,  припав до грат i почав
роздивлятися. Вiн  не мiг  вiдiрвати зачарованих очей вiд  спокiйної, рiвної
лiнiї обрiю, що стелилася в мiсячному  та зоряному сяйвi по обидва  боки вiд
нього, скiльки сягало око, Уотове око,  якби воно було по  той бiк  хвiртки,
всерединi  залiзничної  станцiї.  Вiн  також замрiяно  споглядав,  як долина
стрiмко западає в улоговину, на протилежному боцi вiльно, без витребеньок та
витiвок  пiдноситься  вгору  i   сама   стає   горами,   котрi  виблискують,
переливаються  темно-коричневими барвами. Озираючи виднокруг, який здiймався
все вище та вище, вiн утупився в  небо, яке вiдбивало те, що  лежало долi  i
блимало  усiма своїми  чорно-синiми  голомозинами й не  до кiнця окресленими
сузiр'ями, i  нарештi  зiткнувся  з  iншим  поглядом,  який був немов твердь
посеред води, хоч iнколи i затьмарювався повiтряними брижами, все ж зорив на
Уота пильно й незмигно. Нарештi вiн перевiв очi на хвiртку.
     Уот  перелiз  через  хвiртку i  опинився на платформi разом  зi  своїми
валiзами. Бо перш, нiж дряпатися через хвiртку, вiн, прозираючи у  майбутнє,
задумав  перетягнути через ту саму  перешкоду свої  валiзи  i дати їм  змогу
впасти на землю, але вже по той бiк. Перехопившися через хвiртку, не клятий,
не м'ятий, та ще й зi своїми валiзами, теж не подряпаними i не заплямленими,
Уот  першим  дiлом  обернувся  й подивився через  грати,  туди, звiдки щойно
прийшов.
     З  багатьох зворушливих  картин,  якi вiдкрилися  його  зору,  жодна не
зворушила його глибше, нiж вид дороги, яка зараз здавалася  ще бiлiшою,  нiж
удень, а мiж живоплотом  i  баюрою  взагалi, нiби  хто її пофарбував у бiлий
колiр. Дорога ця досить  довго тяглася прямо  й рiвно, а тодi раптом стрiмко
пiрнала  вниз  i  губилася серед  рослинностi,  яка безладно пнулася вгору i
псувала весь пейзаж.
     Димарiв  будинку мiстера Нота не було видно, попри те,  що повiтря було
прозоре  i видимiсть  була  на  диво чудова. За гарної днини  їх можна  було
помiтити аж iз станцiї. А от за гарної ночi, виявляється, нi. Бо Уотовi очi,
коли вiн напружувався  i як слiд їх вилуплював, були не менш видючими, нiж у
будь-кого, навiть за такої пiзньої години, а зараз нiч була напрочуд гарною,
навiть, як для цього  краю, i  без  того вславленого своїми напрочуд гарними
ночами.
     З погодою Уоту завжди щастило.
     Уоту уже трохи набридло совати очима вздовж  шляху,  коли його приспану
увагу  привернула i  пожвавила фiгура, очевидячки  людського походження,  що
рухалася гребенем  дороги в його бiк. Уот перш за все вирiшив,  що ця iстота
або пiдвелася з-пiд  землi, або впала з неба. По-друге, через п'ятнадцять, а
то  й двадцять  хвилин вiн вирiшив, що проява ця перш  нiж вигулькнути певно
десь ховалась за  огорожею чи в баюрi. Уот не  мав  певностi вiдносно  того,
чоловiк  це чи жiнка,  священик  чи черниця.  Розмiрами своїми, як здавалося
Уоту, фiгура ця не скидалася нi на  хлопчика, нi на дiвчинку. Але визначити,
чоловiк  це був, жiнка,  священик  чи  черниця вiн  не мав нiякої  спромоги,
скiльки  б не  напружував свої очi. Якщо ж то був хлопчик або черниця, то та
черниця  була жiнка  надзвичайно  дебела,  навiть  як  для цiєї  мiсцевостi,
вславленої  своїми  дебелими жiнками, а  особливо черницями.  Але  Уот добре
знався на тому, яких  розмiрiв  можуть набувати деякi жiнки i певнi черницi,
тому, подивившися на цю постать нiчного подорожнього, зробив висновки, що то
не є нi жiнка, нi черниця, а достеменно або чоловiк якийсь, або священик. Що
стосується одягу цiєї прояви, то  при  такому освiтленнi i на такiй вiдстанi
не було ясно, складається вiн iз простирадла, мiшка, ковдри чи хламиди, отже
одяг також не  додавав нiякої певностi. Бо вбрання  подорожнього,  наскiльки
мiг бачити  Уот,  а  його очi,  навiть  посеред  ночi, були не  гiршi  нiж у
будь-кого  iншого,  треба  було  тiльки  зосередити  їх  на  чомусь  одному,
починалося бiля голови  i кiнчалося бiля п'ят,  в той час зверху громадилося
щось  капелюхоподiбне, непевної  статi,  що  скидалося,  на,  м'яко  кажучи,
пожовклий вiд довгого вжитку, перегорнутий догори дном нiчний горщик. Якщо ж
то була таки жiнка або  надзвичайно дебела черниця, то та жiнка або черниця,
попри  свою  дебелiсть,   вирiзнялася   ще   й   неабиякою  незграбнiстю.  А
жiнки-велети,  як  знав  Уот  iз  власного досвiду,  часто-густо  виявлялися
нетiпахами,  i  велетенськi черницi  також. Їхнi руки не кiнчалися  пальцями
десь бiля стегна, а тяглися незбагненним для Уота чином до самої землi. Ноги
рвучко мотилялися  одна  за одною,  права - у правий бiк, лiва -у лiвий,  не
стiльки  вперед, скiльки  в  рiзнi  боки,  i в  результатi  iз  трьох  футiв
подоланих за  кожним кроком, тiлу вдалося просунутися вперед лише на один Це
надавало  всiй ходi своєрiдної  кайданної  вишуканостi, споглядати  яку було
дуже болiсно.  Уоту здалося, нiби раптом у  темряву випурхнули, спалахнули i
розлетiлися назад у морок слова: єдинi лiки - дiєта.
     Уот нетерпляче чекав, поки цей чоловiк, якщо  це був чоловiк, чи жiнка,
якщо то була жiнка, чи священик,  якщо то  був саме вiн, чи черниця, якщо це
була  черниця, наблизяться i дадуть його головi чистий  спокiй. Вiн не жадав
нi розмови, нi гарного товариства, нi  втiхи, нi  задоволення своєї хiтi, де
там! вiн лише прагнув позбутися цiєї непевностi i бiльше нiчого.
     Вiн не розумiв, чому  йому раптом  закортiло дiзнатися, що то таке суне
шляхом. Вiн не тямив, добра iстота iде до нього чи  зла. Йому здавалося, що,
вiдкинувши геть почуття суму чи задоволення, треба лише шкодувати про те, що
вiн цим так переймається, що йому не байдуже,  що то за проява суне  шляхом,
шкодувати i шкодувати.
     Вiн збагнув, що йому  не до вподоби те,  що ця  постать наближається до
нього,  ой  не  до  вподоби, вiн вважав, що вона  мусить  наблизитися зовсiм
близько, майже впритул до нього. Бо якщо  вона  просто наблизиться до нього,
але не  так,  щоб  зовсiм  близько,  не  майже впритул,  то  як же  вiн тодi
дiзнається, чоловiк то чи жiнка, священик або черниця, вбрана немов чоловiк?
А, з iншого боку, якщо  то  є жiнка, то як  вiн  тодi дiзнається,  що то  не
чоловiк,  не  священик або не  черниця, вбрана  немов жiнка? Або, якщо то  є
священик,  як йому  тодi  упевнитися,  що  то не є  чоловiк, або  жiнка, або
черниця, вбрана  немов священик?  Або, якщо  то є  черниця, як же  вiн  тодi
побачить, що  то не чоловiк, не жiнка i не священик,  вбраний немов черниця?
Тому Уот стояв i напружено чекав, коли постать наблизиться зовсiм близько до
нього.
     І тут, чекаючи, щоби  постать наблизилася зовсiм близько до нього,  Уот
збагнув, що зовсiм не обов'язково, щоб постать наблизилася зовсiм близько до
нього, нi  в якому  разi,  що  певної,  не  дуже  далекої,  але й не занадто
близької  вiдстанi  буде  достатньо.  Бо   зрештою  Уота  цiкавила,  i  його
зацiкавленiсть була  цiлком щирою,  не  сама постать,  тобто, яка  вона була
насправдi, а  лише  її зовнiшнiй  вигляд,  яким  вiн насправдi  здавався. Бо
вiдколи це Уот став цiкавитися справжньою суттю речей? Отак вiн  знов укотре
вже припустився своєї одвiчної помилки, старої i непозбувної, яка полягала в
тому,  що, гнаний  своєю невситимою цiкавiстю, вiн  мiг дiстатися  до  самої
сутностi, а тодi через якусь дрiбницю впасти у смуток i спотикнутися. Все це
Уота  вельми  засмучувало i ображало.  Тому  вiн стояв  i чекав,  нетерпляче
визирав, коли вже та постать, нарештi, наблизиться.
     Вiн чекав i  чекав, обхопивши пальцями  залiзнi прути  хвiртки,  так що
нiгтi врiзалися в долонi, спирався ногами на свої валiзи, пильно зорив крiзь
грати на те незрозумiле опудало, мучився  i страждав, вiдчуваючи, що терпець
його має ось-ось урватися. Нарештi  його  збудження перелилося через  край i
вiн заходився щосили трясти хвiртку.
     Що  ж так  розбурхало Уота?  А те,  що за тi десять  хвилин,  ба навiть
пiвгодини, якi  минули  звiдколи вiн помiтив  фiгуру,  що чимчикувала шляхом
убiк станцiї, фiгура ця не стала нi вищою, нi ширшою, нi чiткiше окресленою.
Невпинно  просуваючись  все  ближче i  ближче  до  станцiї,  нi на  мить  не
збавляючи своєї  кульгавої ходи, ця постать,  мiж  тим, подiбно, скажiмо, до
млинового колеса, що крутиться, не зрушила з мiсця нi на крок.
     Уот саме мiркував над природою цього явища, коли постать, не спиняючись
i не гальмуючи свого руху, стала втрачати свої обриси, поки, нарештi, зникла
з очей.
     Невiдомо, з якої саме вкритої мороком причини  Уот саме цiй галюцинацiї
надав особливого значення, але що було, те було.
     Уот  пiдняв  свої  валiзи  i,  зайшовши за  край  будинку,  опинився на
платформi. Всерединi сигнальної будки блимав вогник.
     Стрiлочник, лiтнiй  вже чоловiк на ймення  Кейс,  як i завжди  сидiв  у
своїй будцi, вiн це  робив  щоночi, крiм, як це  не дивно,  ночi з недiлi на
понедiлок, i чекав,  поки експрес з  гуркотом i без  пригод  промчить  через
станцiю. Потiм вiн мав встановити вiдповiднi сигнали, рушити додому до своєї
самотньої жiнки i залишити зовсiм порожню станцiю.
     Щоб  якось згаяти час i, разом з тим, збагатитися розумово, мiстер Кейс
читав  книжку "Веди нас, пiсне", написану Джорджем Расселом (А.  Е.). Мiстер
Кейс вiдкинув назад голову, випростав руку з книжкою i поринув у читання.  А
як на стрiлочника, то мiстер Кейс пречудово знався на письменствi.
     Мiстер Кейс читав:

     ?

     Важкi моржовi  вуса  мiстера Кейса,  немов  вiрна, слухняна  жiнка,  що
робить, як її чоловiк, повторювали кожен рух його губiв, якi  то  витягалися
вперед,  то   вiдкочувалися  назад,  вiдтворюючи  всю  звукову  лiпоту,  яка
мiстилася у надрукованих словах. Нiс його теж не лишався осторонь, допомагав
як мiг i нiздрями, й масним кiнчиком. Люлька його гасала то вниз,  то вгору,
а  з  рота,  з  самого куточка необачно  виповзла  й  випала  на  вельветову
камiзельку дебела крапля слини.
     Уот зайшов у примiщення i стояв у тiй  самiй поставi, що й перед тим на
кухнi,  тримався за  валiзи,  безтямно  дивився  перед  собою, а  дверей  не
зачинив.  Мiстер Кейс  колись  бачив його, через вiконце  своєї  будки, того
вечора, коли Уот прибув на станцiю. Отже Уотова зовнiшнiсть була йому  добре
вiдома. І це йому тепер стало в пригодi.
     Ви не могли б сказати менi, котра зараз година, сказав Уот.
     Так вiн i думав, цього й боявся. Це ж треба, в таку рань припхатися!
     Ви не могли б пустити мене до зали чекання, сказав Уот.
     Оце то заковика. Бо мiстер Кейс не мав права залишати свою будку  доти,
аж доки вiн  залишить її, щоб iти додому, до своєї нетерплячої дружини. Та й
не мiг вiн отак витягти з низки ключiв один, передати його Уотовi i сказати:
Ось вам, сер, ключ вiд зали чекання, як iтиму  додому, заскочу й вiзьму його
у вас. Бо з зали чекання можна  було пробратися до каси, а щоб дiстатися  до
зали Чекання треба було пройти через касу. А ключ вiд дверей зали чекання не
пiдходив  до  дверей  каси. Та й  не мiг вiн отак взяти й  зняти два ключа з
в'язки, вiддати  їх Уоту  й  сказати:  Ось вам,  сер, ключ  вiд  вашої  зали
вiдпочинку, а осьо-сьо вiд каси. Як iтиму додому, заскочу й вiзьму їх у вас.
Нi. Бо каса таким чином сполучалася  з  кабiнетом самого начальника станцiї,
що потрапити до кабiнету начальника станцiї можна було лише перетнувши касу.
А ключ вiд  дверей каси вiдчиняв дверi кабiнету  начальника  станцiї у такий
спосiб, що цi двоє дверей були представленi  на  кожнiй  iз низок станцiйних
ключiв - на низцi начальника станцiї, мiстера Гормана, на низцi стрiлочника,
мiстера Кейса, i на низцi носiя, мiстера Нолана,- не двома  ключами,  а лише
одним.
     Таким робом їм  удалося заощадити не менше, як три ключi, i саме мiстер
Горман, начальник  станцiї,  здогадався  ще  зменшити  кiлькiсть  станцiйних
ключiв, приладнавши найближчим же часом за рахунок  компанiї  до дверей зали
чекання замок, подiбний до  вже подiбних  мiж собою замкiв на дверях каси та
його особистого кабiнету. Про цей свiй задум  вiн повiдав  пiд час останньої
наради  як мiстеровi  Кейсу,  так i мiстеровi Нолану, i нi  мiстер Кейс,  нi
мiстер Нолан не  висловили жодного  заперечення. Але нi  мiстеровi Кейсу, нi
мiстеровi  Нолану  вiн  не зiзнався  в  тому,  що  вирiшив  якомога  скорiше
потихеньку-помаленьку, за рахунок компанiї приладнати до хвiртки,  до дверей
будки стрiлочника, до носiєвого ванкiрчика, до камери схову, до чоловiчої та
жiночої  вбиралень замки,  якi б  вiдмикалися просто i  легко, без будь-яких
зусиль i труднощiв, так само, як i дверi каси, i  дверi кабiнету  начальника
станцiї,  без  будь-яких  труднощiв  i  зусиль,  так  само,  як i дверi зали
чекання,  як i  всi  iншi  дверi  по  черзi  однi  за  iншими,  коли  прийде
вiдповiдний час. Таким робом у пенсiйну годину,  якщо  вiн до того не помре,
або в момент  смертi,  якщо вiн до  того не  пiде  на пенсiю,  вiн  залишить
станцiю  в унiкальному,  бодай  у цьому вiдношеннi,  а може, й ще у якомусь,
станi, зробить її винятковою з-помiж усiх iнших станцiй цiєї гiлки.
     Ключi ж вiд  станцiйної каси, якi зберiгалися в окремiй  шухлядi, тобто
тi ключi, що їх мiстер Горман тримав на одному з годинникових ланцюжкiв, щоб
вони,  бува,  не провалилися  крiзь  ними ж  протерту  дiрочку у кишенi його
штанiв на те  вони й кишенi, а також  зовсiм незначнi  ключики,  котрi можна
десь, не помiтивши, висипати  разом iз дрiбняками, не кажучи уже  про те, що
можна  загубити  й  сам  ланцюжок  або  його  можуть поцупити прямо з кишенi
штанiв, так  оцi всi ключi мiстер Горман навiть  не вважав станцiйними. Та й
дiйсно, хiба ж ключi вiд станцiйної каси можна вважати станцiйними в повному
значеннi цього  слова. Бо станцiйна каса,  на вiдмiну вiд станцiйних дверей,
перебувала на територiї станцiї не цiлоденно й  не цiлонiчна, а  залишала її
разом з мiстером Гарманом, коли ввечерi  вiн iшов додому, i поверталася туди
лише наступного ранку, коли мiстер Горман повертався на роботу.
     Мiстер  Кейс  усе  це обмiзкував,  все,  що  здавалося йому  суттєвим i
слушним, не гарячкуючи, зважив усi  "за" i "проти". А  тодi дiйшов висновку,
що  на бiжучий мент  вiн нiчого  не  ладен  iз цим  вдiяти. От  якби експрес
промчав нарештi повз станцiю i вiн звiльнився б,  i мiг  би  пiти додому, до
своєї  нетерплячої жiнки, от тодi б вiн мiг чимось допомогти Уотовi, пустити
його до зали чекання i там залишити. Але тiльки-но вiн дiйшов того висновку,
що мiг би й зробити Уоту  таку ласку, як збагнув, що не зможе цього зробити,
не замкнувши за собою дверi каси. Бо вiн не мiг пiти додому й залишити дверi
каси  порожньої  й  сплячої  залiзничної станцiї вiдчиненими.  Але якби  Уот
погодився, щоб мiстер Кейс замкнув його в касi, от тодi б мiстер Кейс мiг би
вчинити  Уоту  таку  ласку,  попередньо  дочекавшись,  поки  експрес промине
станцiю.  Але ледве вiн  вирiшив, що  за такої  умови мiг би вчинити  Уотовi
ласку, як  усвiдомив, що навiть за цiєї умови не зможе вчинити Уотовi ласку,
якщо той  не погодиться, щоб його  замкнули не  тiльки в касi, але  i в залi
чекання. Бо не  могло бути  й мови про  те,  щоб Уоту  вiльно було  усю  нiч
вештатися порожньою  сплячою станцiєю  i  заходити  до  передпокою  кабiнету
самого начальника  станцiї. От якби Уот був не проти того, щоб його замкнули
до ранку не тiльки у касi, але  й у залi чекання,  тодi  б пан  Кейс не  мав
нiчого проти  того,  щоби всю  залу чекання  вiддати  у  розпорядження Уота,
тiльки-но  експрес  з усiма  його  пасажирами i цiнним вантажем  без пригоди
промине станцiю.
     Мiстер Кейс  розповiв Уоту  про своє рiшення вiдносно Уотового прохання
пустити  його  до  громадської зали чекання. Вiдносно причин саме  такого, а
нiяк не iншого рiшення мiстер Кейс делiкатно змовчав, щоб не  завдавати Уоту
жалю  бо  навряд чи щоб  вiн вiд того зрадiв. А зранку, сказав мiстер  Кейс,
прийде  Мiстер Горман або  мiстер  Нолан, випустять  вас i ви пiдете  на всi
чотири,  де схочете. Уот сказав, що нетерпiнням спокiйно чекатиме усю нiч до
тiєї митi, коли вранцi його  звiльнять мiстер Горман або мiстер Нолан i  вiн
матиме змогу податися  деiнде. Але, сказав мiстер  Кейс, якщо вам  бiльше до
вподоби  моя будка, то  будь  ласка,  заходьте,  зачинiть  дверi, сiдайте на
стiлець, я буду радий такому гостю. Уот вiдповiв, що краще  вiн перебуде цей
час назовнi, на  платформi прогулюючись туди-сюди або примостившися  десь на
лавi.
     Уот  лiг на лаву  горiлиць,  пiдклавши  валiзи  пiд голову  i  накривши
обличчя капелюхом. Так вiн до певної мiри змiг нейтралiзувати  мiсяць, низку
iнших менш  мальовничих красот природи цiєї розкiшної ночi. Зорову проблему,
на Уотову  думку, можна було вирiшити тiльки в один спосiб: витрiщивши очi i
вдивляючись  у пiтьму.  Якщо  ж  сидiти з  заплющеними очима,  то,  як  йому
здавалося не все можна було побачити. Перш за все Уот обмiзкував питання про
експрес,  який  мав  невдовзi  на повнiй  швидкостi прогуркотiти повз  сонну
станцiю Мiркував вiн над  цим ретельно,  неквапно i  зосереджено. А тодi так
само зненацька як був поринув у розмисли, Уот узяв i виринув з них.
     Вiн лежав на лавi, без думок i без почуттiв, крiм хiба  що холоду, який
начебто вiдчувала одна з його нiг. У головi його перешiптувалися голоси, якi
поспiшали  одгомонiти свою  щоденну  вiдправу;  неначе  мишi,  що  снують  у
запiчку, шкребуть  стiни, гребуться лапками в  попелi. Хоча це також, власне
кажучи, можна занести до категорiї почуттiв.
     Мiстер  Кейс  був змушений  пояснити  причину своєї наполегливостi. Але
йому не довелося довго розводитися,  кiлькох слiв  було  досить. Кiлька слiв
мiстера Кейса, i Уот усе пригадав. У руцi мiстер Кейс тримав важкий  лiхтар.
У лiхтарi блимав немiчний  жовтявий  вогник. Мiстер Кейс з професiйною пихою
розводився  про нiчний поїзд. Вiн вирушив, згiдно  з  розкладом,  вчасно нас
промине i прибуде у пункт призначення теж, як  нiчого нiде його не затримає,
згiдно з розкладом.
     Вiн так захопився цим поясненням, що не на жарт розхвилювався.
     А  Уот мiж  тим  уже двi цiлiсiнькi години,  як не ходив  до  вiтру.  І
потреби, хоч як це дивно, нiякої не  вiдчував, ну зовсiм нiякої. Анi краплi,
анi крапелиночки  не вичавив би, мiзкував вiн так  вiдсторонено, наче йшлося
зовсiм  не про  нього,  навiть  якби менi за це  заплатили. І це вiн, котрий
щогодини, бувало, бiгав до вiтру i з насолодою позбувався зайвої вологи. Оце
остання мiцна мотузочка, яка зв'язувала його  з навколишнiм  свiтом (вiн мав
на  увазi лише  речi цiлком регулярнi, до яких  не  заносив нi свої  потужнi
випорожнення, нi нiчнi видiлення, що вiдбувалися з ним двiчi на рiк, саме на
рiвнодення), вiн  як наперед бачив, невдовзi вона ще бiльше попустить, а там
i зовсiм урветься. Таке передбачення додало йому  суму  й радостi,  що якусь
хвильку з шаленою швидкiстю  змiняли одне одне,  аж поки у призначений на те
час потьмарилися, замулилися, зблiдли i остаточно не знати де щезли.
     Уот мiцно, немов на каменi, стояв  на пiдлозi, тримаючи в руках валiзи,
i його вiрне тiло не падало,  його чiпке, хапке й непослабне тiло не гнулося
раптом  у колiнах, не  падало  на  куприк,  а  тодi  лицем  до  пiдлоги,  не
завалювалося на спину, нi, воно тримало рiвновагу, так, як колись його вчила
мати i як було закрiплено юнацьким досвiдом.
     Кроки все даленiли й  даленiли,  i ось якщо якiсь  дуже виразнi звуки i
долинали крiзь осиротiле повiтря до Уотового вуха,  то, як  йому видавалось,
жоден  з них не нагадував нiчиї кроки. Така музика  припала йому особливо до
серця i нагадала  слугу, що безгучно зачиняє дверi  пiсля того, як  кроки та
всi iншi шерехи, стуки  та рипи одзвучали своє. Але ось мiстер Кейс вийшов з
протилежного боку  станцiйного  будинку,  i  його  кроки,  чотири-п'ять,  не
бiльше, неначе зачулися знову, немов залишений злодiєм ланцюжок,  i  досягли
Уотових вух, якi розлого стовбурчилися по обидва  боки його голови. Скоро цi
кроки  почує  i  мiсiс  Кейс, вуха  якої давно  вже стомилися  слухати рiзнi
позбавленi крокiв шерехи. Потiм цi звуки  стануть ще голоснiшими, ще дужчими
i нарештi досягнуть морiжка. Мало якi  звуки давали мiсiс Кейс бiльшу втiху,
нiж цi. Мабуть, що нiякi. То була дивна жiнка.
     На частину  зали чекання  падало  тьмяне свiтло  знадвору.  Рiзниця мiж
освiтленою i  неосвiтленою частинами залу була  такою разючою, що Уот,  який
оце щойно покинув слухати, нiколи б не повiрив,  що таке може бути,  якби на
власнi очi цього не побачив.
     У залi чекання, як здалося Уоту, не було нi  меблiв, нi будь-яких iнших
речей. Хiба  що поза  його  спиною.  могло щось стояти.  Це не здалося  йому
дивним,  хоча й  чимось  звичайним  це йому теж  не  здалося. Бо,  коли  вiн
зiгнувся в дугу посеред зали чекання, то пересвiдчився, що ця зала - iз тих,
про якi не можна з певнiстю сказати, дивна вона, звичайна, чи ще якась.
     І тут вiн почув шепiт, якийсь рот, жiночi, тонкi, рухливi губи повiдали
йому, що примiщення цi, коли  вони порожнi,  то здатнi вмiстити бiльш людей,
нiж коли їх захаращено крiслами та канапами, i як безглуздо сiдати чи лягати
тут, якщо надворi  нi дощу, нi сльоти, нi снiгу з вiтром  або  без вiтру, нi
сонця,  як прямого,  так i навскiсного.  Жiнку цю звали колись  Прайз i вона
була така худа, як скибка i оце  вже тридцять п'ять  рокiв,  як вона успiшно
долала всi загати,  якi зводив на її шляху клiмакс. Уоту приємно було  знову
почути її голос i знову побачити непозбувнi  шмарклi пiд  її старечим носом.
Але ще бiльшу приємнiсть вiн вiдчув, коли цей голос зник.
     Зала чекання була не така вже й порожня, як Уоту спершу здалося, бо вже
за два кроки вiд його носа, i на таку ж вiдстань по праву руку перебував, як
йому здавалося, якийсь вельми суттєвий предмет. Уот  не  мiг  розiбрати,  що
саме то було, i  добре перехнябився у той бiк. Загадковий предмет  не був нi
частиною стелi, нi частиною стiни, хоча  й мав певне вiдношення до  пiдлоги,
ось мабуть i все, що Уот мiг би з певнiстю сказати про цей  предмет, та й то
не  беззастережно, а з певними  пересторогами.  Але й цього  було достатньо,
самого припущення того, що  тут, у  цiй будi, може перебувати якесь стороннє
тiло.
     Чийсь чи якийсь нестерпно гидкий i  разом з тим неначе знайомий  сморiд
наштовхнув Уота на думку,  чи  не  лежить десь тут,  помiж дошками, пiд його
ногами напiврозкладена туша якогось дрiбного звiрка - собачки, кiшки, пацюка
або  мишi.  Бо  пiдлога,  хоча  вона й  здалася  Уоту  суцiльною  каменюкою,
насправдi  складалася iз щiльно пiдiгнаних плиток. Дух цей був такий злий та
ядушний, що Уот змушений був поставити долi  свої валiзи i видобути з кишенi
носовичок, а,  точнiше,  жмуток туалетного паперу. Бо Уот, щоб не обтяжувати
себе зайвим пранням  i  аби вбити двох зайцiв, якщо й висякав носа, то робив
це здебiльшого напряму,  за допомогою пальцiв, а якщо ж обставини не сприяли
такiй  простотi,  то  послуговувався,  досить  скупенько, виключно туалетним
папером,  кожен  клаптик  якого,  коли  вiн просякувався  рiдиною,  ретельно
скатувався  у маленьку кульку й викидався де подалi, а пальцi занурювалися у
чуприну,  вiд  чого та робилася лискучою i  масною, або ж терлися  об пальцi
iншої руки до повного лиску.
     Сморiд, однак, виявляється, мав зовсiм iнше походження, не те, яке йому
приписував Уот, бо дедалi слабшав, а там i зовсiм випарувався, чого не могло
бути, якби Уотова перша здогадка пiдтвердилася.
     Але дуже швидко той самий сморiд знову поширився по залi, але потiм, як
ранiше, розвiявся.
     Так вiн i циркулював ще кiлька годин.
     І було в тому смородi щось таке, що було Уоту дуже до вподоби, але коли
цей дух зникав, вiн анiтрохи не шкодував про те.
     Поступово темрява в  залi чекання  все  густiшала. Уже  не було помiтно
рiзницi мiж його дуже темною i просто темною  частинами, нi,  нинi усе стало
темно-чорним  i деякий час нiчого не  мiнялося. Ця вiдчутна змiна настала не
раптово, а немов маленькими непомiтними порцiями.
     Коли ж зала чекання зовсiм  поринула в морок  i побула у мороцi  деякий
час, пiсля цього  темрява стала  поступово слабнути, непомiтно для ока, весь
час набираючи  оберти, аж  доки  в блiдому свiтлi  проступили образи кожного
закутку, кожної речi, яка була в кiмнатi.
     Тепер Уот побачив, що  поруч iз ним весь цей час перебував стiлець. Вiн
стояв спинкою  до  Уота. Мало-помалу, в мiру  того, як  розвиднювалося,  вiн
роздивився стiлець i так добре, що пiд кiнець знав про нього бiльше, нiж про
будь-який iнший  стiлець, на якому йому  доводилося сидiти або  стояти,  щоб
дотягнутися до чогось  високо  розташованого,  або зав'язувати  шнурiвку  на
черевицi, або обрiзати нiгтi на ногах, або ложкою знiмати павутиння.
     То був високий, вузький, чорний, дерев'яний стiлець з бильцями для  рук
i з колiщатками на нiжках.
     Одна  з його нiжок крiпилася до пiдлоги болтами за допомогою скоби. Всi
iншi нiжки, тобто всi, а не котрась  одна, мали на кiнцi таку саму залiзяку.
Але  всi болти,  що  колись безумовно припинали  цi  нiжки до пiдлоги, хтось
люб'язно  повикручував.  У  просвiток мiж стрункими вертикальними гратами на
спинцi стiльця Уот  побачив окремi частини  камiна, в якому громадилася купа
вуглин та попiл шляхетно сiрого кольору.
     Цей  стiлець, який був  з Уотом весь час,  коли  той  перебував  у залi
чекання, весь перiод тьмяного освiтлення, у годину повної вiдсутностi свiтла
i  в цю  мить  м'якого  свiтанку, все  ще не покидав його.  Бо  можна було б
влаштувати  так, щоб  винести  його  звiдси i поставити  в  iншому мiсцi або
продати  на  аукцiонi, або  комусь  подарувати, або десь викинути,  та  й по
всьому. Та й що таке, власне, ця  зала,  думав Уот, оглядаючи примiщення, як
не стiни, пiдлога та стеля.
     Далi на  стiнi, не  кваплячись, проступили  обриси великого кольорового
естампа, на  якому було зображено коня Джосса, у профiль, посеред  поля. Уот
розгледiв спочатку  поле,  далi  просто коня,  а  тодi  вже, завдяки пiдпису
видатного художника  (пiдпис нерозбiрливо),  коня  Джосса.  Цей  кiнь  мiцно
спирався на  землю  чотирма своїми  копитами,  похилив голову i,  здавалося,
байдуже  й   пересичено  втупився  у   траву.  Уот  добре  перехилився,  щоб
роздивитися, кiнь це, кобила чи мерин. Але вся ця цiкава iнформацiя ховалась
вiд  допитливого  глядача,  була  йому  неприступна,  затулялася   недоречно
виставленою ногою  та хвостом, довжина  якого була зумовлена не так породою,
як пристойнiстю. На картинi або  сутенiло, або  насувалася буря зi зливою  й
блискавками,  або i  те  i те. Трава не  могла похвалитися нi щiльнiстю,  нi
соковитiстю, i, як помiтив Уот, потерпала вiд навали куколю i мiтлицi.
     Кiнь,  здавалося, ледве стояв  на  ногах i неодмiнно  гепнувся  б, якби
зважився десь побiгти.
     Естамп цей також не завжди тут висiв i не завжди, очевидно, висiтиме.
     Мухи,  худi  та  зморенi,   вiдчувши  наближення   чергового  свiтанку,
заворушилися, з новим завзяттям вiдiрвалися  вiд  звичних стiн, стелi,  та й
навiть пiдлоги, збилися  у зграї i повалували  до вiкна.  Тут,  побившися об
скло, пробитися крiзь яке їм так  i не судилося, вони будуть насолоджуватися
свiтлом i теплотою довгої лiтньої днини.
     Тут звiдкiльсь iздалека долинув веселий свист, i чим  ближче вiн чувся,
тим  веселiшим ставав. Бо мiстер Нолан, коли вiн зранку пiдходив до станцiї,
завжди вiдчував  приплив  високих почуттiв. Припливали вони i надвечiр, коли
вiн по роботi йшов  додому. Таким  робом мiстер Нолан був забезпечений двiчi
на день високими почуттями. І коли цi  чуття припливали до нього, то вiн був
не  в змозi не свистiти, весело й безтурботно, як жайворонок, що, злiтаючи в
небо, не може не спiвати.
     Мiстер Нолан мав звичку, розчахнувши усi станцiйнi  дверi так, наче вiн
пiсля запеклого штурму  увiрвався, нарештi,  до  казематiв, усамiтнюватися у
своєму ванкiрчику, вихиляти першу пляшечку  пива, на почин трудового  дня, i
заглиблюватися у вчорашню вечiрню газету. Читати вечiрню газету мiстер Нолан
любив, полюбляв таке дiло. Вiн читав її п'ять разiв, за чаєм, за вечерею, за
снiданком, вранцi, за  пивком, i в  обiд. У час робочого дня, а мiстер Нолан
був галантним кавалером, вiн  заносив цю  газету до жiночої вбиральнi i клав
десь  на виднотi. Мало яка дрiбниця приносила людям таку втiху й розраду, як
Ноланова вечiрня газета.
     Вiдчинивши хвiртку та дверi каси i добре  хряснувши  їх об одвiрок, вiн
наблизився  до  зали  вiдпочинку.  Якби  вiн свистiв  не так  пронизливо  й,
рухаючись,  менше  гупав i  грюкав, то  почув би, як  хтось за  дверима щось
тривожно пiвголосом  бубонить,  нiби сам собi щось диктує,  i  просувався  б
обережнiше. Але де там, вiн повернув ключ у замочнiй щiлинi i спересердя так
хвацько приклався носаком до дверей, що тi здригнулися, вiдскочили вiд  ноги
i на шаленiй швидкостi розчахнулися.
     Звуковi  хвилi,  утворенi  цим  потужним  i блискавичним  копняком,  не
завершилися, як  це бувало щоранку до того, глухим ударом, який мiстер Нолан
так полюбляв, нi, мiж дверима й стiною, об яку вони мали гупнутися, опинився
Уот, що стояв собi, хилитався i щось мугикав.
     Мiстер Нолан  знайшов мiстера  Гормана на ганку, коли той  прощався  зi
своєю матiр'ю.
     От я й звiльнився, подумав Уот, i можу тепер податися, куди схочу
     Усi фрiзи сходилися до чотирьох кутiв, чотирьох добре освiтлених кутiв.
Уот бачив стелю чiтко i ясно. Стеля була така бiла, що вiн дивився i не йняв
вiри очам. От якби хтось йому про це сказав, тодi б вiн повiрив. Пiсля стiни
то  був  вiдпочинок  для  очей.  І  пiсля  пiдлоги,  теж  вiдпочинок.  Такий
вiдпочинок пiсля стiни  i пiсля  пiдлоги, i  пiсля стiльця,  i пiсля коня, i
пiсля мух, що  Уотовi  очi заплющились, чого  з ним вдень нiколи не  бувало,
крiм хiба що випадкiв, коли це робилося несамохiть, щоб не пересохнути.
     Бiдолаха, сказав мiстер Горман, може, зателефонуємо до полiцiї.
     Мiстер Нолан всiляко пiдтримав цю iдею.
     Допоможи йому пiдвестися, сказав мiстер Горман, як знати, може, у нього
перелом кiстки.
     Але зробити це мiстер Нолан був  зовсiм неспроможний. Його мов зацiпило
посеред каси.
     Ти ж не думаєш, що я його сам подужаю пiдняти, сказав мiстер Горман.
     Мiстер Нолан цього не думав. Давай гуртом якось поставимо його на ноги,
сказав  мiстер  Горман.  А тодi вже, як  буде  потреба,  ти  зателефонуєш  i
викличемо полiцейського. Телефонувати мiстер Нолан любив,  це  правда.  Хоча
щастя таке  випадало йому досить рiдко.  Але  вже  у дверях зали чекання вiн
раптом зупинився i сказав,  що  не  зможе цього зробити. Що вiн вибачається,
але не зможе. А ти, мабуть, маєш рацiю, сказав мiстер Горман. . . . Але ж ми
не можемо  залишити його тут, сказав мiстер Горман. О п'ятiй п'ятдесят п'ять
прибуває поїзд, тобто - вiн подивився на годинник - через тридцять сiм i...,
а за ним другий,  о шостiй  нуль чотири. Думка  про  поїзд,  який прибуває о
шостiй нуль чотири,  чомусь  особливо  його  стурбувала.  Вiн  виструнчився,
вiдкинув назад голову, опустив руку з годинником до самого кiнчика генiталiй
(мiстер Горман мав  довгу руку), iншу поклав  собi  на скроню  i  засiк час.
Потiм вiн рвучко зiгнув колiна, згорбився, скулився, притиснув годинника  до
вуха i  став схожим на хлопчика, який зiщулився i тремтить, передчуваючи  що
його ось-ось вдарять.
     Саме цього вiн i боявся, знову не вклався у хвилину.
     Ану мотнися, принеси вiдро води, сказав вiн, обiллємо його як слiд, то,
може, вiн сам пiдведеться.
     Тодi вже краще шлангом, сказав мiстер Нолан.
     А я тобi кажу вiдром, сказав мiстер Горман, iди набери з крана.
     А яким саме вiдром, сказав мiстер Нолан.
     Яким!  Яким!  Що за питання, їй-богу! гаркнув мiстер  Горман,  хоча  на
нездержливiсть  вiн, як правило, не  слабував.  Ото  брудне,  помийне вiдро,
розтвою...  Вiн  зробив паузу.  Сьогоднi  наче субота. Розтвою  нетямущiсть,
сказав вiн.
     Уоту  здалося, нiби хтось каже: . . . von  Klippe  zu  Klippe  geworfen
Endlos ins . . . hinab[10].
     Мiстер  Горман i  мiстер  Нолан  разом  наблизились  i  нахилилися,  їх
роздiляло лише вiдро, вщерть повне якоїсь каламутної рiдини.
     Сестро, сестро... бережися вовкуватого мовчазного п'яницю... вiчно щось
мудрує... нiколи не думає...
     Ти обережно, сказав мiстер Горман.
     У саму пику? сказав мiстер  Нолан. Помалу, кажу ж  тобi, помалу, сказав
мiстер Горман. Мiцно тримаєш? Секундочку, сказав мiстер Нолан.
     Нi в якому разi не випускай його, сказав мiстер Горман.
     Що це в нього на штанях, неначе дiрка? сказав мiстер Нолан.
     Яке тобi дiло, що б воно не було, сказав мiстер Горман. Готовий?
     Потримайте ручку, сказав мiстер Нолан.
     На  бiса менi твоя ручка, сказав мiстер Горман. Перехиляй вiдро, коли я
кажу тобi.
     Чим його перехиляти? сказав мiстер Нолан. Може, хвостом?
     Мiстер Горман  iз  серцем харкнув  у вiдро, хоча за звичайних  обставин
нiколи нiде не плював, ну хiба що вряди-годи, дуже охайно i в носовичок.
     Постав  вiдро,  сказав  мiстер  Горман.  Вони  поставили  вiдро. Мiстер
Горман, як i ранiше, зиркнув на годинник.
     За десять хвилин ледi Маккан буде тут, сказав мiстер Горман.
     Ледi  Маккан  була та сама  жiнка,  яка  щодня  вирушала  звiдси першим
ранiшнiм  поїздом,  а поверталася  сюди  останнiм,  уже поночi. Причина  цих
подорожей була вкрита туманом безвiсти. По недiлях вона довго не пiдводилася
з лiжка, а там же ж сприймала службу Божу, приймала їжу та гостей.
     Трясця  її маму, сказав мiстер Горман. Доброго ранку,  мiстере  Горман,
який гарний ранок сьогоднi, мiстере Горман. Не ранок, а розкiш.
     І товстозадий Кокс, сказав мiстер Нолан.
     І смердюх Уоллер. сказав мiстер Горман.
     І криворотий Мiллер, сказав мiстер Нолан.
     І скупердяйка Пен, сказав мiстер Горман.
     То вiдома цяця, сказав мiстер Нолан.
     А знаєш, що вона менi нещодавно бовкнула? сказав мiстер Горман.
     Що? сказав мiстер Нолан.
     У  моєму кабiнетi,  сказав мiстер Горман. Вiн притиснув великi вказiвнi
пальцi до щоки i  закрутив вгору  свiй довгий сiро-жовтий вус. Тiльки-но  об
одинадцятiй двадцять чотири вiдiйшов поїзд, сказав вiн. Мiстере Горман, каже
вона менi,  моє волосся, може,  й узялося зимовою памороззю, але отут у мене
ще квiтне й набухає весна. І вона менi показала, ти стежиш за мною? . . .
     Права  рука  отут  на обiдок,  сказав  мiстер Горман, а  пальцi  лiвої,
довкола...
     Я вас слухаю, сказав мiстер Нолан.
     Вони нахилились.
     Бiс  його  знає,  навiщо менi  весь цей клопiт,  сказав мiстер  Горман.
Перехиляй, коли я подам знак.
     Вiдро повiльно здiйнялося над землею.
     Не все одразу, сказав мiстер Горман. Так ми тiльки пiдлогу заллємо.
     Мiстер  Нолан  розтулив  пальцi  i  вiдпустив  вiдро, мiстер Горман, не
бажаючи замастити свої брюки, змушений  був вчинити так само. Обидва вони за
кiлька стрибкiв щасливо, без перешкод, добулися до дверей.
     Клянуся, воно  саме з рук випорснуло, немов  ящiрка, от їй-богу, сказав
мiстер Нолан.
     Якщо  вже й це не поставить його  на  ноги, сказав мiстер Горман,  нiщо
йому тодi не допоможе.
     Поверх  помиїв  проступили  яскравi  бризки  кровi.  Мiстера Гормана  й
мiстера  Нолана  це  не  злякало.  Пошкодження  не  могло  зачепити  якогось
бiльш-менш життєво важливого органа.
     Прийшов мiстер  Кейс. Нiч, яка щойно минула, не  надала йому  свiжостi,
все  ж вiн був у прекрасному гуморi. В однiй руцi вiн тримав термос iз чаєм,
у другiй книжку "Веди нас, пiсне", яку  через несприятливi нiчнi подiї забув
залишити на полицi у своїй будцi, як це робив щоночi.
     Вiн  побажав  доброго ранку  й  щиро  i приязно  потиснув руку спочатку
мiстеровi Горману, тодi мiстеровi Нолану, якi, в свою чергу,  у такiй  самiй
послiдовностi побажали йому дуже доброго ранку i сердечно потисли його руку.
І тут  мiстер Горман i мiстер Нолан  пригадали, що за  всiєю  цiєю  ранковою
колотнечею  вони забули  побажати один одному доброго ранку i потиснути один
одному руку, тому вони, не гаючи нi хвилини, чемно i радiсно виправили  свiй
недогляд.
     Як мiстера  Гормана, так i  мiстера Нолана вельми  зацiкавила розповiдь
мiстера  Кейса,  бо вона й справдi проливала  свiтло на те, що досi  для них
було оповито суцiльним мороком.  У тiм багато  чого ще потребувало  iстотних
пояснень.
     А ви певнi, що це той самий? сказав мiстер Горман.
     Мiстер Кейс пробрався до  того  мiсця, де лежав Уот. Вiдтак нахилився i
книжкою зiшкрябав якусь гидь, що прилипла до Уотового, обличчя.
     Обережно, ви ж так зiпсуєте свою гарну книжку, вигукнув мiстер Горман.
     Одяг, наче, той самий,  сказав мiстер  Кейс.  Вiн пiдiйшов  до  вiкна i
черевиком перегорнув капелюха.  І капелюх пiзнаю, сказав  вiн. Потiм подався
до дверей i став поруч iз мiстером  Горманом i мiстером  Ноланом.  І валiзи,
здається, тi самi, сказав вiн, от обличчя щось не дуже пригадую. Якщо це той
самий, то я  його бачив двiчi лише, i  обидва рази у тьмяному  свiтлi,  так,
важко було щось розгледiти. І, разом з тим, як правило, лиця  я запам'ятовую
назавжди.
     Особливо таке лице, сказав мiстер Нолан.
     І дупи, додав мiстер Кейс, подумавши. Якщо я бодай  одного разу як слiд
роздивлюся якусь  дупу, то я вже  її  не сплутаю нi з якою iншою, хай їх там
хоч мiльйон буде.
     Мiстер Нолан щось пошепки сказав керiвниковi.
     Ну це ти занадто, сказав мiстер Горман.
     А от усе iнше моя голова нiяк не тримає, сказав мiстер Кейс, не тримає,
i квит, можете в жiнки моєї спитати.
     До чоловiкiв приєдналася  ледi Маккан. Всi обмiнялися  з нею вiтаннями,
доброзичливими побажаннями.
     Мiстер Горман ввiв її в курс подiй.
     Що це, кров, сказала ледi Маккан.
     Нi, це так, невеличка  цiвочка, сказав мiстер Кейс, з носа витiкла або,
скорiше за все, з вуха.
     Товстозадий Кокс i смердюк Уоллер прийшли разом. Пiсля обов'язкових для
такої ситуацiї комплiментiв i рухiв головою та руками  ледi Маккан розповiла
їм про те, що тут вiдбулося.
     Треба щось робити, сказав мiстер Кокс.
     І негайно, сказав мiстер Уоллер.
     З'явився  геть  захеканий хлопчик.  Вiн  сказав,  що прибiг вiд мiстера
Коула.
     Мiстера Коула? сказала ледi Маккан.
     Вiн стрiлочником на переїздi робить, сказав мiстер Кейс.
     Мiстер Коул прагнув  дiзнатись, чому стрiлка  мiстера Кейса перекривала
шлях  поїзду,  який мав прибути о п'ятiй  п'ятдесят сiм i вже щодуху мчав  з
пiвденного сходу у бiк станцiї.
     Боже праведний, сказав мiстер Кейс, про що я тодi думав.
     Але не  встиг вiн  дiйти до  дверей, як мiстер Горман,  якого весь  час
смикав хлопчик, наказав стрiлочнику спинитися.
     Мiстер Коул, сказав хлопчик, дуже хотiв би також знати,  навiщо  мiстер
Кейс перекрив шлях поїзду, який мав проминути переїзд мiстера Коула о шостiй
нуль шiсть i зараз поспiшає з пiвнiчного заходу в бiк переїзду.
     Вертайся, мiй юний друже,  сказала ледi  Маккан,  до того,  хто  послав
тебе, i скажи йому, що тут  вiдбулися жахливi подiї, але зараз усе вляглося.
Повторюй за мною. Вiдбувалися... жахливi... жахливi... подiї... але зараз...
усе вляглося... Ну от i чудово. Ось тобi пеннi.
     Пiдiйшов криворотий  Мiллер. Криворотий Мiллер зроду-вiку  нi з  ким не
вiтався,  нi  усно  нi  у  який iнший  спосiб, i мало хто  вiтав криворотого
Мiллера.  Вiн  став  навколiшки перед Уотом i  пiдклав йому пiд голову  свою
руку.  У такiй зворушливiй поставi вiн  провiв  деякий час. Потiм пiдвiвся i
вийшов геть. Вiн стояв на платформi спиною до залiзничної колiї, обличчям до
хвiртки. Сонце ще не встало з-за моря. Поки вiн дивився, воно встало й своїм
вранiшнiм свiтлом осяяло його обличчя.
     Уот  також узяв  i пiдвiвся, чим  неабияк  розважив добродiїв  Гормана,
Нолана, Кокса i Уоллера. Ледi Маккан особливої радостi не виявила.
     Хто ти  в бiса  такий, сказав мiстер  Горман, i що  тобi, сучому  сину,
треба?
     Уот знайшов свiй капелюх i одягнув його.
     Мiстер Горман повторив своє питання.
     Уот  знайшов свої  валiзи, спочатку одну,  тодi другу i взяв їх у  руки
так,  щоб не дуже муляли.  Коли вiн рушив до  каси, всi  розступилися i дали
йому вийти.
     Хто вiн такий? сказав Кокс.
     І що йому треба? сказав Уоллер.
     Вiдповiдайте, сказала ледi Маккан.
     Уот зупинився перед касою i постукав у вiконце.
     Пiди подивися, що йому треба, сказав мiстер Горман.
     Коли Уот побачив обличчя по той бiк вiкна, вiн сказав: дайте менi, будь
ласка, квиток.
     Йому потрiбен квиток, закричав мiстер Нолан.
     Квиток до куди? спитав мiстер Горман.
     До куди вам? спитав мiстер Нолан.
     До кiнця лiнiї, сказав Уот.
     Вiн хоче квиток до кiнця лiнiї, закричав мiстер Нолан.
     Вiн бiла людина? сказала ледi Маккан.
     До якого кiнця? сказав мiстер Горман.
     До якого? сказав мiстер Нолан.
     Уот не вiдповiв.
     До круглого чи до квадратного? сказав мiстер Нолан.
     Уот замислився трохи довше. Потiм вiдповiв:
     До ближчого кiнця.
     Йому до найближчого кiнця, закричав мiстер Нолан.
     Навiщо так галасувати, сказав мiстер Кокс.
     Голос у нього низький, але чистий, сказав мiстер Уоллер.
     Але що за дивна й незвична вимова, сказала ледi Маккан.
     Пробачте, сказав Уот, я хотiв сказати до дальшого кiнця.
     То може, вам проїзний на всi напрямки видати? сказав мiстер Нолан.
     Дай йому один  в загальному вагонi до...  сказав  мiстер Горман, i годi
про це.
     Один шилiнг три пенси, сказав мiстер Нолан.
     Уот виколупав iз яруг та урвищ  своєї широкої долонi один  шилiнг,  два
шестипенсовика, три трьохпенсовика i чотири монетки по одному пеннi.
     Що то таке? сказав мiстер Нолан.
     Три шилiнги i один пенс, сказав Уот.
     Один шилiнг i три пенси, заревiв мiстер Нолан.
     Уот поклав зайвi монети до кишенi.
     Поїзд, вигукнула ледi Маккан.
     Хутенько менi, сказав мiстер Кокс, два туди й назад.
     Мiстер Кокс i мiстер Уоллер завели моду,  хоча вони їздили щодня по цiй
лiнiї,  до  мiста  й  назад,  квитки  на  сьогоднi  купувати кожного  ранку.
Сьогоднi, скажiмо, їх брав мiстер Кокс, за двох,  а  завтра - мiстер Уоллер.
Чому вони розподiляли обов'язки саме так - невiдомо.
     Через не  дуже  багато  хвилин поїзд, який  мав прибути  о  шостiй нуль
чотири,  з'явився  на станцiї.  Нiхто  на нього не сiв, позаяк мiсiс  Пiн не
було. Зате з поїзда передали велосипед для якоїсь мiс Уокер.
     Мiстер Кейс, виконавши свої обов'язки, вийшов  iз будки i приєднався до
мiстера  Гормана i мiстера Нолана, що стояли бiля  хвiртки. На ту пору сонце
вже високо здiйнялось  над  обрiєм  i добре його  освiтило.  Мiстер  Горман,
мiстер  Кейс  i  мiстер  Нолан  повернули  свої  обличчя назустрiч сонцю, як
роблять це на  свiтанку, не криючись, вiддано i беззастережно. Дорога о  цiй
порi  ще  не вийшла з  зацiпенiння й лежала  порожня, оторочена  живоплотом,
облямована  ровом,  досипляючи  останнi  свинцевi  сни.  З  однiєї  iз  баюр
вистромився цапок i  потягнув за собою ланцюг  iз кiлком. Посеред дороги цап
завагався  i  звернув  убiк.  У  нерухомому  повiтрi дзенькiт  його  ланцюга
даленiв,  даленiв, доки  кiлок  зник  з  поля зору  за  пагорбом,  i  зовсiм
розтанув. Безмежне море тремтiло так любо i зграйно, що вiдбирало очi. Листя
дрижало або дуже спритно удавало дрижаки, i  трави також, обваженi  краплями
чи намистинами  безтурботно зникаючої роси. Довга лiтня днина розпочалася на
диво розкiшно. Якщо вона й далi протримається на такому рiвнi, то варто буде
прийти й подивитися на фiнальну частину.
     Ех, сказав мiстер Горман,  що не кажiть, а життя не завжди до нас задом
повертається.  Вiн  високо пiдняв  руки  i випростав  їх  з переповнi палкої
побожностi. Потiм  вiн поклав їх до кишень  своїх штанiв. Не дивлячись нi на
що, сказав вiн.
     Видно,  Райлi  вже  очi продер,  сказав  мiстер Нолан,  менi  вже  сюди
смердить.
     А кажуть Бога немає, сказав мiстер Кейс.
     Усi втрьох зайшлись реготом вiд такого безглуздя.
     Мiстер Горман зиркнув на годинник.
     До роботи, сказав вiн.
     Вони розiйшлися. Мiстер Горман подався в один бiк, мiстер Кейс в iнший,
мiстер Нолан у третiй.
     Але не встигли вони далеко зайти, як мiстера Кейса огорнув  сумнiв, вiн
ще трохи пройшов, знов засумнiвався, спинився, обернувся i закричав:
     А як там наш друг?
     Мiстер Горман i мiстер Нолан зупинилися i розвернулися.
     Друг? сказав мiстер Горман.
     Мiстер Горман перебував  мiж мiстером Кейсом i  мiстером  Ноланом, отож
йому не треба було напружувати голос.
     Ви маєте на увазi того  довготелесого сновиду з  капелюхом  i валiзами?
закричав мiстер Нолан.
     Мiстер Нолан подивився на мiстера Кейса, мiстер Кейс на мiстера Нолана,
мiстер Горман  на мiстера Кейса,  мiстер Горман  на  мiстера  Нолана, мiстер
Нолан на мiстера Гормана, мiстер Кейс на мiстера Гормана, мiстер Горман знов
на  мiстера Кейса, знову на  мiстера  Нолана,  а  тодi  нi на щось чи когось
конкретно, а просто перед собою. Так вони й стояли деякий час, мiстер Кейс i
мiстер Нолан дивилися  на мiстера Гормана, в  мiстер Горман зорив нi на щось
чи когось  конкретно, а просто перед собою, хоча небо так чепурно спадало на
пагорби,  пагорби - на долину, i все це так прегарно  осявалося свiтанковими
променями, що хоч цiлий день шукай, а нiчого лiпшого ие побачиш.

     Додаток[11]

     все її подружнє життя немов суцiльне довге простирадло
     . . .
     Ган Дон  О'Донерi, на  прiзвисько  Чорний  оксамит, вихований у  кращих
традицiях великої щиро нацiональної традицiї.
     . . .
     Майстер Леопардстаунської портретної школи
     . . .
     Перекаже най хто знає
     Всi старечi теревенi.
     Зважить те, чого немає,
     Промiнь заховає в жменi.
     Вимiряє непомiрне,
     Цiнне кине у смiття,
     Й на дозвiллi непомiтно
     Вичерпає небуття.
     . . .
     Прищi та чиряки розсудливого Гукера
     . . .
     аж до того, що частина дорiвнює цiлому
     . . .
     мертва  тиша  тодi шепiт, чиєсь iм'я, пошепки  мовлене,  з  сумнiвом, з
острахом, з любов'ю, з острахом, з сумнiвом, подув зими серед чорних  гiлок,
тихе,  студене  море  бiля  берега стає  бiлим  i  зiтхає, нишком крадеться,
квапиться,  набухає,  котиться  геть,  помирає,  вийшло  з  нiчого,  в  нiщо
повертається
     . . .
     Дай нам сили i знаття
     Перебути шмат життя,
     І, як юнiсть одшумить
     Хай душа у рай летить.
     . . .
     Уот навчився  сприймати  i т.д. Цей уривок  пояснює бiднiсть, описану в
третiй  частинi. Уот  не  може  розповiсти про те, що вiдбувалося на першому
поверсi, бо здебiльшого там не вiдбувалося нiчого такого, що б  не викликало
його обурення.
     . . .
     звернiть увагу,  як не одразу, а  поступово  Уот  усвiдомлював Арсенову
заяву
     . . .
     якось серед ночi Уот лiзе на горище.
     . . .
     Уот висякає носа.
     . . .
     Їжа. Кожного дня полумисок мiстера Нота - на новому мiсцi.
     Уот робить позначки крейдою.
     . . .
     оскаженiлий лауреат
     . . .
     темна  вона,  мов рядно, вiялом розходяться примхливi брижi, зацiпенiлi
береги рiчки, нiщо не рухається
     . . .
     хоч би раз народився як слiд
     . . .
     i  во  чревi  матерi   тiло  вже   має   душу  (Канджiамiлла  "Священна
ембрiологiя"  Папа Бенедикт  XIV "До синода Дiонiсiйського", книга 7, роздiл
4, пункт 6).
     . . .
     семигодиннi сутiнки
     . . .
     вiн так  часто залишав  Ірландiю i так добре йому вiд того робилося, що
мiг би, зрештою, там i лишатися
     . . .
     круглий  дерев'яний  стiл,  на  якому  можна  багато  чого  розмiстити,
спирається на мiцний зрiзаний конус, стоїть  посерединi кiмнати, займає весь
простiр.
     . . .
     Zitto! Zitto! Das nur das Publikum nichts Merke![12]
     . . .
     пiд небом,  посеред пустирища, яке Уот  називає  буттям,  одна  частина
якого є нагорi, друга - долi, перебуває Уот. Те, що є перед ним, позад нього
та обабiч, не  є  нi небом,  нi пустирищем, i всього того вiн не вiдчуває. В
який би бiк вiн  не повернувся, скрiзь бачив, як  iснування безмежним темним
потоком лине геть вiд нього, немов ось-ось  зiллється десь  трохи далi,  але
перед його очима. Хоча то все  був лиш  мiраж. Небо було темного кольору, на
якому,  слiд  зауважити,  не було  жодного свiтила. Так,  не було. Порожнеча
також, це i так ясно, була темного кольору. Власне, i небо, i порожнеча були
однаково темного кольору,  що аж нiяк не дивно.  Уот також набув того самого
темного кольору.  Колiр цей був настiльки темний,  що,  хтозна,  як його  ще
можна визначити. Інколи вiн здавався темним безколiр'ям, темною сумiшшю всiх
кольорiв, якимось таким дуже темним  бiлим  кольором. Але Уоту не подобалися
такi  слова, як "темний бiлий", тому вiн продовжував  називати свою  темряву
звичайним темним кольором,  чим вона, якщо  бути до  кiнця  об'єктивними, не
була,  хоча  б тому,  що ця темнiсть була  такою надзвичайно  темною,  що не
пiдлягала нi пiд якi класифiкацiї.
     . . .
     Крiм того, душа ця, тобто мiсцина, вiдзначалася ось чим:
     Температура була тепла.
     Пiд Уотом здiймалося i спадало пустирище.
     Не було чути нi звуку.
     Над Уотом здiймалося i спадало небо.
     Уот прирiс до цього мiсця.
     . . .
     Нi  на  йоту  По  спустошенiй  землi  Нi  на крок  Не  вiдступиться  Не
вiдступиться  Вiд  полум'я,  яке  Наш Уот  Вiтри  гонять  чорним шляхом  Вiн
замислено І награвшись, задуває Прийде,  трохи поживе Вiд порожнього свого В
мiстера Нота i гайда Серця i вiд рук порожнiх З оселi мiстера Нота Вiд утоми
й  шкутильгання І гайда  По спустошенiй  землi Своїм шляхом  Од усього цього
Довго йтиме Уот нi на крок Ледь побуде Нi на ковток- І додому почвалає  І нi
на штришок І з порожнiм серцем Не вiдступиться. І з порожнiми  руками Нi  нi
Стомлений вiд мандрiв
     . . .
     die Merde hat wich wieder[13].
     . . .
     pereant qui ante nos nostra dixerunt.
     . . .
     На другiй картинi в  Ерскiновiй кiмнатi був  зображений  чоловiк,  який
сидiв  за пiанiно, правим боком  до  глядачiв, голий, якщо  не вважати нотнi
аркушi,  якi  прикривали його  пах. Правою рукою вiн узяв акорд, в якому Уот
легко впiзнав До мажор,  а  лiву приклав  до вуха так, нiби  ховав  його вiд
дощу. Його права нога, посилена зверху своєю лiвою колегою, завзято тисла на
педаль.  Набухлi  м'язи  його  дужої шиї  ручиськ,  гратоподiбного черевного
преса,   поперека,   стегна  та  литок   були  виписанi  паном  О'Коннорi  з
фотографiчною,  єзуїтською прискiпливiстю. Краплини рясного поту, вiдтворенi
так вправно, що пiд ними не посоромився  б пiдписатися навiть неперевершений
Геен,  виблискували на груднiй, паховiй та черевнiй поверхнi тiла  пiанiста.
Правий сосок, iз якого стирчала самотня довга та руда волосина, набряк, опух
i  був  виписаний з  дивовижною майстернiстю.  Чоловiк  низько  схилився над
клавiатурою, i  обличчя його,  напiвобернене до  глядача,  мало такий вираз,
нiби вiн ось-ось пiсля довгих днiв i ночей  невблаганного шлункового запертя
мав нарештi  здобути полегкiсть, тобто одна з його  брiв  здiйнялася  високо
вгору  над  щiльно заплющеними очима,  нiздрi надулися,  немов  сурми,  губи
розтулилися,  щелепа обвисла  й розверзлася  ротова порожнеча. Яке дивовижно
точне  вiдтворення   цiлої  гами  почуттiв,  а   саме:  болю,  зосередження,
напруження,  прихованої насолоди i  самозречення. Яка  точна iлюстрацiя того
примхливого  стану,  який вiдчуваєш, коли  згасає  акорд,  але у вусi все ще
бринять,  переходячи  в  какофонiю,  його  драглистi  обертони.  Вмiння пана
О'Коннорi передати щось вельми суттєве чи дрiбну деталь знайшло свiй вираз у
тому як вiн  виписав нiгтi на пальцях пiанiста,  нiгтi вилискували на сонцi,
але зверху були отороченi чимось на зразок бруду.  Ноги теж йому не завадило
б вимити, бо навiть здаля вони не вражали нi чистотою нi свiжiстю, а задньої
частини тiла  також давно не торкалися нi мило,  нi  хоча б просто  вода, на
бруднi груди було гидко дивитися, шия скидалася на чобiт, а вуха бiли вкритi
цятками  i  вугрями,  якi  нагадували  насiння,  яке  от-от проросте i пусте
пагони.
     Пильний огляд,  однак,  виявляв, що  певнi  бiльш-менш  помiтнi дiлянки
обличчуса (латинське  слово, яке означає  "обличчя"), протиралися  нещодавно
вологою ганчiркою.
     (Далi йде латинський вираз)
     Вуса рудуватого  кольору, за  винятком  дiлянок, знебарвлених  тютюном,
похилим вiком, нервовим покусуванням,  родинними чварами, носовим слизом  та
слиною, яка, попри всi загати й перешкоди, текла по масних рожевих губах, по
маснiй  рожевiй  щелепi i  далi,  масним  рожевим  волом до  того  мiсця, де
суцiльний  потiк  розгалужувався  i  розтiкався  рудуватим  пiдлiском,  який
неминучо мав стати кущастою рудою бородою.
     . . .
     немов невiдома науцi дика квiтка
     . . .
     Даусiв комплекс, вiд якого так  потерпав Уот (патологiчний острах перед
сфiнксами)
     . . .
     якось серед  ночi Артур зайшов  до  Уотової кiмнати. Вiн був збуджений.
Йому здалося, нiби його прийняли  за мiстера Нота. Вiн нiяк не мiг  добрати,
пишається вiн цим, чи навпаки.
     Ідучи садом, вiн казав собi, ось я йду садом, якоїсь особливої насолоди
при  цьому, правду кажучи, не вiдчуваю, але разом з тим, крок за кроком iду,
просуваюся садом.
     І опустив  очi  долi, i стежив, як  вони  пiд  ним рухалися  туди-сюди,
взад-вперед.
     Спочатку я  стою на однiй нозi, казав вiн,  а тодi - на iншiй,  i таким
робом рухаюся вперед.
     Зверни  увагу, казав  вiн, як ти,  не думаючи,  обминаєш стокротки. Яка
чутлива натура.
     Коли вiн спинявся, то розглядав траву пiд ногами.
     Цей вкритий росою  морiжок, казав вiн, тобi не  належить. Вiн притиснув
руки  до грудей. Вiн пiдвiв їх  угору, у  бiк  того,  хто все це створив, до
того, хто дав це, створив i дав  усе це, i його самого створив, i стокротки,
й  траву.  Дякую тобi, господарю,  сказав  вiн.  Вiн  постояв трохи з легким
серцем i пiшов.
     Кажуть, що це добре для здоров'я, сказав вiн.
     Минуло трохи  часу, вiдколи пролунав цей  афоризм, коли Артур  зайшовся
смiхом, таким щирим i сердечним, що змушений  був опертися на чагар, а може,
й кущ, який рiс поблизу i радо затрясся разом з Артуром.
     Коли ж вiн  перестав здригатися, то обернувся i став  розглядати кущ, а
може, й чагар. Нi, вирiшив  вiн, це не комиш, i не рогiз, але  бiльше нiчого
визначити не змiг
     І тут вiн побачив, що у його бiк по травi рухається жива  маса непевної
форми. Через  якусь мить  ця  маса  виявилася  вбраним у  дрантя стариганом.
Цiкаво, хто це такий, сказав Артур.
     Подайте пеннi бiднiй старiй людинi, сказав стариган.
     Артур дав йому пеннi.
     Благослови вас Господь, сказав стариган.
     Амiнь сказав Артур. Бувайте здоровi.
     Я  пам'ятаю  вас  iще  хлопчиком,  сказав  стариган. Я  i сам тодi  був
пацаном.
     Виходить ми з тобою провели спiльне дитинство, сказав Артур.
     Ви були таким гарним хлопчиком, сказав стариган, i я теж.
     А зараз, сказав Артур, подивися на нас зараз.
     Ви завжди мочилися у свої штанцi, сказав стариган.
     Я i досi в них мочуся, сказав Артур.
     Я чистив черевики, сказав стариган.
     Не ти, так хтось iнший, сказав Артур, чистив би черевики.
     Татко ваш так добре до мене ставився.
     Як батько так i син, сказав Артур. Бувай здоровий.
     Я допомагав розбивати цей садочок, сказав стариган.
     В такому разi, сказав  Артур, ти, певно, знаєш, як зветься ця дивовижна
рослина.
     Ми називаємо її чаплинською чарлеєю, сказав стариган.
     Артур  повернув до  будинку i занотував  у щоденнику: Завернув у садок.
Подякував Господу  за  маленьку  радiсть, якою вiн  обдарував  мене, зрадiв,
побачивши чарлею  чаплинську. Подав убогому старигану, який ранiше  працював
на родину Нотiв.
     Але цього було недостатньо. Тому вiн побiг до Уота.
     Так Уот вперше почув про те, що iснує цiла родина Нотiв.
     Ця звiстка колись, ранiше, певно, потiшила  б Уота i  наштовхнула  б на
радiсну думку про те, що й мiстер  Нот - то не є щось винятково-унiкальне, а
один з продуктiв розмноження, як,  скажiмо, черви, але зараз  ця новина його
нiяк не  зачепила. Бо Уот уже був старою й досвiдченою трояндою, i його нiяк
не обходило, що то був за садiвник i що вiн кому там повiдав.
     . . .
     Уот сидiв i почувався, нiби  курс призначених йому iн'єкцiй стерильного
гною ось-ось закiнчиться
     . . .
     das fruchtbare Bathos der Erfahrung[14]

     faede hunc mundum intravi, anxius vixi, perturbatus
     egredior, causa causarum miserere mei[15]
     . . .
     Позамiняти геть усi iмена
     . . .
     Пiсня, яку Уот почув, iдучи на станцiю (IV)
     P snq qku Uot po uw,  du i na stanc   ( ї)

     Сопрано.
     Дихай серцем головою хоч i усмiх згас i пiсня
     У пiтьмi ковтай повiтря заслання
     І бреди самотиною навмання до рання

     Альт.
     Дихай серцем дихай серцем i бреди у заслання навмання

     Тенор.
     Дихай серцем дихай серцем в заслання

     Бас.
     Дихай заслання
     . . .
     parole no ci appvicro[16]
     . . .
     Сопрано спiвало:
     . . .
     Плач, який Уот почув у канавi, коли йшов до станцiї:
     ----------------------------------------------------

     Примiтки:

     1. В цiй роботi  з  метою заощадити мiсце автор геть вiдмовляється  вiд
повнокровного зворотнього займенника пiсля слова "казати".
     2. Зад не вправо, а влiво (лат.)
     3. Що ж то була, можете запитати ви, за похоронна пiсня така? Яка в неї
музика? Чи, принаймнi, про що там, цiкаво, спiвало сопрано?
     4.  Уот,  на  вiдмiну вiд Арсена, нiколи не вважав, що будинок  мiстера
Нота буде його останнiм притулком. Чи був цей будинок його першим притулком?
У  певному значеннi так, але  не настiльки,  щоб  бути  при  цьому останнiм.
Звичайно, пiд кiнець його перебування тут йому впливло в голову, що так воно
може б  i сталося  , що вiн  мiг би перетворити цю свою тимчасову зупинку на
кiнцеву, якби вiн був ворушкiшим i не таким стомленим. Але пiд кiнець  свого
перебування  пiд  дахом  мiстера  Нота  вiн  став помiтно кохатися  у рiзних
фантазiях i  химерних  мрiях.  Та  й Арсен серед ночi, перш нiж  пiти  геть,
теревенив тодi на цю тему, вiдносно того, що могло б статися, очевидячки, не
без  впливу подiбних  химер.  Бо iнакше,  як мiг чоловiк, гiдний вiри у всiх
вiдношеннях i  з  Арсеновим багатющим досвiдом, припустити чи  наперед якось
розрахувати, що саме ця конкретна зупинка має бути його останньою.
     5. Гемофiлiя, як i  запалення  передмiхурової  залози,  є хворобою суто
чоловiчою. Але не в цiй книжцi.
     6.  Наведенi  цифри  не  вiдповiдають  реальностi.  Тому  всi  подальшi
розрахунки будуть удвiчi хибними.
     7. У цей  час Уоту подобалося сонце, принаймнi, воно його не дратувало.
Невiдомо, чому вiн так раптом змiнив свою думку, йому, здається,  подобалося
те, що рухається не тiльки вiн, а й усi тiнi.
     8. Латинський вираз: я теж.
     9.  Уважний  читач  не  зможе, либонь,  позбутися щирого  здивування  з
приводу того, як пiсля стiлькох роздягань i одягань Уот так  i не сподобився
дiзнатися,  який  же насправдi був  мiстер Нот. Вважаємо за  свiй  обов'язок
пояснити для такого читача,  що вiдносно одягання нiчної сорочки мiстер  Нот
не   додержувався  загальноприйнятого  звичаю.  На  вiдмiну   вiд  бiльшостi
чоловiкiв i жiнок, якi перш нiж  лягати спати, скидають  свiй денний одяг, а
вранцi,  перш  нiж  зважитися  одягнути  денний  одяг,  ретельно i  обережно
скидають своє замащене нiчне вбрання, вiн лягав спати у нiчному одязi поверх
денного, а коли пiдводився, то на ньому пiд нiчним одягом уже був денний.
     10. Із скелi на скелю кинутий... безконечно на... вниз (нiм.)
     11. Нижче подаємо вельми цiкавий матерiал, який проливає свiтло на весь
твiр  i  потребує  вдумливого  осмислення  та усвiдомлення. Тiльки  втома  i
почуття невимовної огиди не дали змогу його використати.
     12. Швидко! Швидко! Аби лише публiка нiчого не помiтила! (Нiм.)
     13. Знову це падло лiзе до мене (нiм.)
     14. Родючий Бахус пiзнання (нiм.)
     15. Я прийшов на цей свiт укритий  ганьбою, все життя прожив у душевнiй
тривозi i  вiдходжу у вiчнiсть, терзаючись сум'яттям. Боже великий, зглянься
надi мною (лат.)
     16.  Всiм красний  свiт  був за  сьома  замками.  (Данте.  "Божественна
комедiя". Пекло. VII. 60. Пер. П. Карманського та М. Рильського.)

Популярность: 37, Last-modified: Sun, 22 Oct 2006 14:02:22 GMT