мач Ел-О.
Вочевидь, вона пояснювала менi, що спiткала знайому дiвчинку.
"Насправдi? Кого ж саме?"
"Дiвчинку з Бердслея".
"Гаразд. Я знаю iмена всiх тво?х спокласниць. Почнемо з початку: Алiса
Адамс?"
"Нi - не з того класу".
"Гаразд. Я маю з собою повний перелiк учениць тво?? школи. Iм'я, будь
ласка".
"Вона не вчилась у нас. Просто жила в мiстi".
"Гаразд. Я прихопив з собою i бердслейську адресну книгу. Ми в нiй
знайдемо всiх Браунiв i Смiiв".
"Я знаю тiльки ?? перше iм'я".
"Мерi чи Дженнi?"
"Нi - Доллi, як я".
"Значить, безвихiдь (дзеркало, об яке розбива?ш нiс). Гаразд. Спробу?мо
зараз iнакше. Тебе не було двадцять вiсiм хвилин. Що робили обидвi Доллi?"
"Ми зайшли до молочного бару".
"Й ви замовили там - ?"
"Ах, просто по кока-колi".
"Дивись, Доллi! Ми, зна?ш, можемо перевiрити".
"В усякому разi, вона випила кока-колу, а я - склянку води!"
"Гаразд. Це он там, може?"
"Ну, так".
"Гаразд. Пiдемо. Допита?мо сифонника".
"Пожди трохи. Я не певна, це можливо було трохи далi - в-сам-раз за
рогом".
"Байдуже. Зайдемо наразi сюди. Заходь, будь ласка. Тепер поглянемо (я
розкрив телефонну книгу, прикрiплену ланцюгом до пюпiтра). Добре-с. Шляхетне
похоронне бюро. Нi, рано. Ах, от: Аптека й молочнi бари: один в Гiрничому
Провулку, iнший - ось цей, аптечний магазин Ларкiна, й ще два. Й це все, що
Уейс, або принаймнi його торговий квартал, може нам запропонувати в сенсi
газованих вод i морозива. Що ж, нам доведеться вiдвiдати ?х усi".
"Йди до бiса!", сказала вона.
"Злобство, курко, тебе не вряту?".
"Добре", сказала вона. "Та ти не смi?ш мене заганяти в пастку. Добре -
нехай буде по-тво?му, ми нiде не заходили. Ми просто балакали й дивились на
сукнi в вiтринах".
"В яких вiтринах? Ось у цiй?"
"Так, хоча б у цiй".
"Ах, Лолiто! Поглянь-но ближче".
Видовище було дiйсно мало привабне. Дженджикуватий молодий прикажчик
чистив пилососом щось наче килим, на якому стояли двi фiгури, що мали такий
вигляд, нiби вони щойно постраждали вiд вибуху. Одна з них була зовсiм
оголена, без перуки й без рук. Судячи з ?? порiвняно незначно? довжини й
манiрно-грайливо? пози, можна було припустити, що в зодягненому станi вона
зображала, й далi зображатиме, дiвчинку лолiтчиного росту. В теперiшньому
станi, проте, вона не мала чiтко? статi. Поряд з нею стояла вища фiгура -
наречена в серпанку, цiлком завершена й, як кажуть, цiла, якщо не рахувати
вiдсутностi однi?? руки. На пiдлозi, в ногах дiвчини, там, де старанно
плазував прикажчик зi сво?м iнструментом, лежали три тонких голих руки й
бiлява перука. Двi з цих рук випадково з'?днались в ввiгнутому положеннi, що
нагадувало жахливий жест вiдчаю та мольби.
"Дивись, Лолiто", сказав я спокiйно. "Дивись добряче. Хiба це не
досконалий символ якогось неймовiрного лиха? Втiм (правив я далi, сiдаючи в
авто) я виконав деякi запобiжнi заходи. Ось тут у мене (я вiдкрив вiддiлок
для шкiрянок), на цьому маленькому блокнотi, записаний номер воза нашого
любого дружка".
Я не з розуму не потрудився закарбувати номер у пам'ятi. Пам'ятав
тiльки першу лiтеру й останн? число, нiби весь ряд вiдсутнiх цифр пiшов вiд
мене пiвколом, зостаючися навернутим на мене угнутiстю за кольоровим склом,
недостатньо прозорим, щоб можна було розiбрати щось-там iз серi?, крiм його
крайнiх знакiв, латинсько? Р i шiстки. Менi доводиться вдаватись у цi деталi
(котрi самi по собi можуть зацiкавити лише професiонала-психолога), адже
iнакше мiй читач (ах, якби я мiг уявити його в виглядi свiтлобородого
ерудита, який посмокту? рожевими губами la pomme de sa canne та п'янi? вiд
мого манускрипту!) мiг би не оцiнити вповнi всю силу потрясiння, яке я
зазнав, помiтивши, що лiтера Р, наче вдягнувши турнюр, перекинулась на В, а
шiстка постала цiлком затертою. Центральна ж частина, яку я все одно не
пам'ятав, мала слiди квапливо пробiгло? олiвцево? гумки: цифри були
замазанi, решта заново написана дитячою рукою, отже весь ряд являв собою
якийсь закручений колючий дрiт, який не пiддавався логiчному витлумаченню.
?дине що я знав, було те, що менi казала пам'ятна лiтера: мiй ворог був зi
штату, сумiжного з тим, де був Бердслей.
Я нiчого не сказав. Я сунув блокнот знов у вiддiлення, захлопнув
кришку, й ми ви?хали з Уейса. Лолiта, мiж тим, схопила з заднього сидiння
новi комiкси i в бiлiй сво?й блузцi, брижанiй вiтром, висунувши в вiкно
правий коричневий лiкоть, заглибилась у пригоди чергового бевзя. Вiд'?хавши
милi на чотири вiд Уейса, я завернув у пiстряву тiнь пляцiвки для пiкнiкiв,
де ранок звалив свiй сонячний бруд на пустий стiл; Лолiта, забравши погляд
вiд журнальчика, подивилась на мене з напiвусмiхом здивування, й не кажучи й
слова, я навiдмах дав ?й здоровезного ляпаса, який смачно впав на ?? теплу
тверду маленьку вилицю.
А за тим - розкаяння, пронозлива втiха покутних ридань, плазування
любовi, безнадiйнiсть чутт?вого примирення... В оксамитовiй темрявi ночi, в
мотелi "Мiрана" (Мiрана!), я цiлував жовтуватi пiдошви ?? довгопалих нiжок,
- я дiйшов до останнiх принижень i жертв... Та все це було нi до чого. Ми
обидво? були приреченi. Та скоро менi довелось вступити в нове коло
пекельних тортур.
Коли ми залишали Уейс, на однiй з крайнiх вулиць... Ах, можу
присягнути, що це не було маячiнням. На цiй крайнiй вулицi я мигцем побачив
знайомий вишневий Як з вiдкидним верхом, або ж його тотожний двiйник.
Замiсть Траппа, там сидiло четверо або п'ятеро гучних акторських типiв,
представникiв кiлькох статей - та я нiчого не сказав. Пiсля ж ви?зду з Уейса
намалювалось щось зовсiм iнше. Спершу, протягом одного-двох днiв, я
насолоджувався тi?ю внутрiшньою впевненiстю, з якою я сам собi казав, що нi
тепер, нi колись нiхто за нами не слiдував; а за тим менi стало огидливо
ясно, що Трапп перемiнив тактику й далi ?де за нами, та вже в iнших,
позичених возах.
Дiйсний Протей великого шляху, вiн з приголомшливою легкiстю
перескакував з одного типу авта в iнший. Такий спосiб пересування передбача?
iснування гаражних пунктiв, спецiалiзованих на постачаннi "перекладних
возiв", та я нiколи не мiг точно визначити мiсцезнаходження цих станцiй.
Спершу вiн нiбито обирав шевролетову породу - почав з вiдкритого воза барви
"Коледж Крем", перейшов на маленький седан ("Голубий Горизонт"), а потiм
долиняв до таких вiдтiнкiв як "Сивий Прибiй" i "Сплавний Сухостiй". За тим
вiн звернувся до iнших марок i знов пройшов через тьмяну райдугу комерцiйних
фарб, змушуючи мене розбиратись, наприклад, у тонкiй вiдмiнностi мiж мо?м
"замрiйно-синiм" Iкаром i його "гiрськосинiм" Ольдсмобiлем. Сiрий тон, утiм,
зостався його улюбленим захисним кольором i в пекельних кошмарах я марно,
бувало, силився правильно розсортувати такi примарнi вiдтiнки як "Сiрий
Вовк" Крайслера, "Сiрий Шовк" Шевролета, "Сiрий Париж" Доджа...
Потреба постiйно виглядувати його вусики й вiдкритий комiр - або його
плiшину i широкi рамена - змусила мене достеменно вивчити всi вози, якi
траплялись на дорогах - iззаду, спереду, збоку, стрiчнi, обгiннi, словом усi
машини пiд мiнливим сонцем: авто статечного вакацiйника з картонною
коробочкою паперових серветок "Недоторка" в задньому вiкнi, нерозсудливо
ринучий старий Форд бiдняка, набитий блiдими дiтьми, з головою кудлатого
собаки, посталого у вiкнi; й зiгнутим внаслiдок зiткнення крилом; седанчик
самiтника, весь заповнений всерединi костюмами на вiшаках; великий товстий
причеп - цiлий пересувний будинок, незворушно байдужий до ланцюга розлючених
возiв, що тягнувся за ним; спортивна машина з дiвкою, яка люб'язно
розташувалась посеред переднього сидiння, щоб бути якомога ближче до парубка
за кермом; авто з перевернутим на даху човном... Сiра машина, що гальму?
перед нами, сiра машина, що наздоганя? нас.
Раз якось, в районi Скелястих Гiр, десь мiж Сноу та Чампiон, ми
котились ледь помiтно пiд ухил i тодi-то менi вдалося вдруге ясно побачити
Закоханого Сищика. Сiра примара за нами потемнiла, стала густiшою, постала
компактною Домiнiонною Синню... Раптом мо? авто, нiби вiдгукнувшись на муки
мого бiдного серця, почало якось скочуватися й ковзати сюди-туди, причому
з-пiд нього линуло безпорадне "хляп-хляп-хляп".
"Шина капут, мiстере", - весело проказала моя добра дiвчинка.
Я зупинився - на краю гiрсько? прiрви. Лолiта склала на грудях руки й
уперлась витягнутою ногою в приладну дошку. Я вилiз, оглянув праве задн?
колесо. Нижня половина нещасно? шини прибрала огидно прямокутну форму. Трапп
зупинився в п'ятдесяти ярдах позаду нас. На цiй вiдстанi обличчя його було
лише сальною плямою, ба пляма смiялась. Я вирiшив скористатись випадком i
попрямував до нього - з блискучою iде?ю позичити в нього пiдойму, хоч у мене
була своя. Вiн трохи позадкував. Я боляче перечепився об камiнь - i
утворилась атмосфера повального радiння. Тут колосальна вантажiвка виросла
за машиною Траппа i з гуркотом про?хала повз мене, ба далi я почув, як вона
судомно гуркнула. Я мимохiть обернувся - й побачив, що мо? авто повiльно
уповза?. Здаля я добачив голiвку Лолiти, яка кумедно сидiла за кермом,
причому мотор працював, хоч я пам'ятав, що вимикнув його.
За короткий, повний трепету промiжок часу, потрiбний менi, щоб добiгти
до хлюпотливо? й нарештi зупинено? машини, я встиг подумати, що протягом
двох рокiв моя комашка мала цiлковиту можливiсть добрати елементарних знань
в галузi керування автомобiлем. З шаленим ривком я вiдкрив дверку. Менi було
пекельно ясно, що вона пустила мотор, щоб вiдтягнути мене вiд пана Траппа.
Втiм, цей фортель виявився непотрiбним, адже, поки я здоганяв ??, Трапп
круто повернув серед дороги й укотив. Я посидiв, вiдсапнувся. Лолiта
спитала, чи я не подякую ?й за те, що вона так спритно загальмувала, коли
авто раптом по?хало пiд ухил. Не отримавши вiдповiдi, вона занурилась у
вивчення дорожньо? мапи. Я вийшов з авта й почав "колесування", як називала
цю операцiю покiйна Шарлотта. Менi здавалось, що я втрачаю розум.
Замiнивши колесо, ми продовжили нашу фарсову подорож. Пiсля понурого й
цiлком зайвого спуску, дорога стала пiднiматись петлями все вище й вище. В
особливо крутому мiсцi нам довелось плестися за велетною вантажiвкою, яка
допiру обiгнала нас. Вона зараз iз жахливим стогоном повзла вгору по
звивинам дороги, i ?? неможливо було об'?хати. З ?? кабiнки випурхнув
шматочок гладкого срiбла - внутрiшня обгортка жувально? гумки - й, полетiвши
назад, припав на мить до нашого переднього скла. Менi спало на думку, що,
якщо я дiйсно з'?жджаю з глузду, може скiнчитись тим, що я вб'ю кого-небудь.
На всяк випадок (сказав той Гумберт, що сидiв на сушi, тому Гумбертовi,
котрий плескався бозна-де) добре б дещо пiдготувати - наприклад, перетягнути
пiстолет з коробки в кишеню, - щоб бути готовим спожити свободу безумства,
коли воно зiйде.
20.
Тим, що я дозволив Лолiтi займатись еатральною дiяльнiстю, я дав ?й
змогу (закоханий бовдур) навчитись усiм вивертам зради. Як тепер
з'ясувалось, справа не обмежувалась готовими вiдповiдями на такi запитання,
як: що явля? собою основний конфлiкт в "Геддi Габлер"; або: в яких сценах
"Любовi пiд Iльмами" вкрай зроста? дiя; або: з чого склада?ться переважний
настрiй "Вишневого Саду"; насправдi ?й подавались рiзнi способи зраджувати
мене. О, з яким обуренням я тепер згадував ту "задану ?й симуляцiю п'яти
почуттiв", якою вона так часто займалась, в нашому бердслейському готелi! Я
влаштовувався так, щоб непомiтно спостерiгати за нею, коли вона, рухаючись
як суб'?кт пiд гiпнозом або учасник мiстичного ритуалу, й нiби даючи
витончену версiю дитячо? гри, в якiй дiвчатка в'являють себе дiвами,
зображала мiмiкою, що би вона зробила, почувши стогiн у пiтьмi, побачивши
зовсiм новеньку молоду мачуху, проковтнувши що-небудь несмачне, на кшталт
жовтуватого желе, понюхавши розчавлений соковитий жмутик трави в плодовому
саду, або доторкнувшись до того чи iншого неiснуючого предмета хитрими,
тонкими пальцями нiмфетки. Серед мо?х паперiв по досi зберiгся
мiмеографiчний список наступних завдань.
"Дотикове тренування. Уяви собi, що береш i трима?ш пiнпонговий м'ячик,
яблуко, липкий фiнiк, новий пухнасто-фланелевий тенiсний м'яч, гарячу
картоплину, льодяний кубик, кошенятка, пiдкову, кишеньковий лiхтар
цилiндрично? форми.
Перебирай кiнцями пальцiв уявленi речi: хлiбний м'якуш, гумку, ниючу
скроню близько? людини, шмат оксамиту, рожеву пелюстку.
Ти - слiпа дiвчинка. Обмацай, починаючи з обличчя, наступних людей:
Грецького Юнака; Сiрано-де-Бержерака; Дiда-Мороза; немовля; регочучого вiд
лоскоту фавна; сплячого незнайомця; власного батька".
Та до чого ж зваблива бувала вона, i при навiюваннi цих нiжних чарiв, i
при мрiйливому виконаннi iнших чарiвних обов'язкiв! Крiм того, iнодi, в
особливо заповзятливi бердслейськi ночi, я обiцяв ?й яке-небудь задоволення
або дарунок, якщо вона попрацю? для мене, й хоча ?? рутиннi стрибки з
розкиненими ногами не стiльки нагадували млоснi й разом з тим незугарнi рухи
паризьких petats rats, скiльки стрибки тих голоногих дiвчин в коротеньких
спiдницях i товстих светрах, якi зорганiзованими зойками й гiмнастичним
шаленством наснажують студентiв, граючих в американське регбi, все ж римiка
?? не зовсiм ще розвинених членiв вкрай подобалась менi. Та все це було
нiчим, в порiвняннi з невимовним свербiжом насолоди, який я зазнав вiд ??
тенiсно? гри: можу тiльки сказати, що то було дражливе, маревне вiдчуття
якогось повисання на самому скра? - нi, не безоднi, а неземно? гармонi?,
неземно? сяйностi.
Попри старий вiк, вона бiльш нiж будь-коли була нiмфеткою в сво?му
бiлому тенiсному одязi, з абрикосовою засмагою на руках i ногах. Крилатi
засiдателi! Нiякого потойбiчного свiту не приймаю, якщо в ньому не з'явиться
Лолiта в тому виглядi, в якому вона була тодi, на колорадському курортi мiж
Сноу та Ельфiнстоном - i, будь-ласка, щоб усе було так само правильно, як
тодi: широкi, бiлi хлоп'ячi трусики, вузенька талiя, абрикосовий голий
поперек, бiла грудна хустка, стрiчки яко? йдуть наверх, навколо ши?,
скiнчуючись ззаду вислим вузлом i залишаючи неприкритими ?? до нестями
молоденькi й привабливi лопатки з цим абрикосовим пушком на них, i
привабливi нiжнi кiсточки й гладеньку, донизу звужену спину! ?? кепка була з
бiлим козирком. ?? ракета коштувала менi силу грошей. Оцупок, згрубiлий
оцупок! Адже я мiг би вiдбити ?? на кiноплiвцi! Вона б тодi зосталася й по
досi зi мною, перед мо?ми очима, в проекцiйнiй камерi мого вiдчаю!
Перед сервiсом, до того як приступити до дi?, Лолiта наче робила
передих, простоюючи два-три такти за крейдяною рисою, й при цьому, бувало,
разок-другий гепне м'яч об землю або носаком бiло? туфельки пошкребе по
?рунту, завжди вiльно тримаючись, завжди залишаючись спокiйно-веселою, вона,
котра так рiдко бувала веселою в ?? пiтьмяному домашньому середовищi! Як на
мене, ?? тенiсна гра являла собою вищу точку, до яко? молоде створiння може
довести сценiчне мистецтво, хоч для не?, ймовiрно, це було лише геометричною
суттю основно? житт?во? дiйсностi.
Грацiйна яснiсть усiх ?? рухiв знаходила сво? слухове доповнення в
чистому, тугому дзвонi кожного ?? удару. Ввiйшовши в ауру ?? влади, м'яч
робився бiлiшим, його пружнiсть ставала якiсно бiльш дорогоцiнною.
Прецизiйний iнструмент, який вона уживала по вiдношенню до нього бачився в
мить липнучого доторку надзвичайно чiпким i неспiшним. Скажу бiльше: ??
стиль був цiлком точною iмiтацi?ю найсправжнього першокласного тенiсу,
проте, позбавленою в ?? руках будь-яких практичних результатiв. Як менi
сказала Електра Гольд, сестра Едузи, дивовижна молода тренерка, коли якось я
сидiв на твердiй лавцi, що починала пульсувати пiдi мною, й дивився, як
Долорес Гейз, нiби жартома, ганяла по всьому корту гарненьку Лiнду Голль
(яка, втiм, здолала ??): "В вашу Доллi встромлено магнiт для м'яча в самому
осередку ракетних жил, та, на бога, нащо бути такою обачливою?" Ах, Електро,
чи не однаково - при такiй грацi?! Згадую, присутнiй на першiй же грi, я
вiдчув, як засво?ння цi?? краси мене буквально облило ледь стерпним
здриганням. В мо?? Лолiти була дивацька манера ледь приздiймати напiвзiгнуту
в колiнi лiву ногу при розложистому й пружинястому починаннi сервiсного
циклу, коли розвивалася й на мить натягалась в променях сонця жива сiть
балансу мiж чотирма точками - пуантою цi?? ноги, ледь опушеною пахвою,
засмаглою рукою й далеко закинутим назад овалом ракети, мiж тим як вона
звертала лискучий оскал всмiхненого рота вгору в маленьку планету, повислу
так високо в зенiтi сильного та стрункого космосу, який вона сотворила з
певною метою - напасти на нього звучним хльостанням свого золотого нагая. ??
подача вирiзнялась прямизною, красою, молодiстю, класичною чистотою
тра?кторi?, та, не дивлячись на бiговий ?? темп, ?? неважко було вернути,
адже й жодно? закандзюбинки або родзинки не було в довгому, елегантному
пiдстрибку ?? м'яча.
Мене змушу? стогнати вiд образи думка, що я мiг так легко увiчнити усi
цi чарiвнi узори, закарбувавши ?х на целуло?довiй плiвцi. Наскiльки б вони
були бiльшими нiж тi моментальнi знiмки, якi я (безумець!) спалив! ?? смеш
вiдносився до ?? сервiсу, як вiдноситься секстет до октету в сонетi, адже ??
натренували, мою звабу, негайно подрiбцювати до сiтки на яскравих, спритних,
у бiлому взуттi нiжках. Нiхто б не мiг сказати, що краще в не? виходить -
драйв справа чи драйв злiва: один був дзеркальним вiдображенням iншого, - й
менi в самих череслах i досi поколю? вiд пiстолетно? пальби цих ударiв,
котрим вторили чiтке вiдлуння й вигуки Електри. Одною з перлин гри Доллi був
короткий удар з напiвзлету, якому великий Нед Лiтам навчив ?? в Калiфорнi?.
Вона вибрала сцену проти плавання i плавання перед тенiсом; все ж я
стверджую, що якби я не пiдломив у нiй чогось (в той час я не розумiв
цього!), ?? iдеальний стиль сполучався б з волею до звитяги, й вона б
розвинулась у справжню чемпiонку. Долорес, з двома ракетами пiд пахвою в
Вiмбльдонi (1952), Долорес на рекламi цигарок "Дромадер" (1960), Долорес,
граюча чемпiонку тенiсу в кiнодрамi (1962). Долорес та ?? сивий, сумирний,
притихлий чоловiк, колишнiй ?? тренер, старенький Гумберт (2000).
Жодно? не iснувало лукавинки в ?? манерi грати - якщо, однак, не брати
за фiнту нiмфетки веселу байдужiсть до результату гри. Вона, така жорстка й
пiдступна в звичайному життi, тут проявляла таку невиннiсть, таку
вiдвертiсть, таку зичливiсть в сенсi пласировки, що навiть посередньому, але
впертому гравцевi, як би коряво й невмiло вiн нi грав, вдавалось так
прихлопнути й пiдрiзати м'яча, щоб продлубати собi шлях до перемоги. Попри
малий рiст, вона покривала всю свою половину (1053 квадратних фути)
майданчика з надзвичайною легкiстю, вже вступивши в рим обмiну, й допоки
могла цим римом керувати; та всяка рiзка атака, всяка раптова змiна тактики
з боку противника приводили ?? в стан повно? безпорадностi. ?й, скажiмо,
бракувало одного пункту, щоб виграти партiю - тут-то ?? другий сервiс, який,
доволi типово, був навiть сильнiшим та бiльш стильним нiж перший (адже в не?
були вiдсутнi тi внутрiшнi затримки, якi знайомi обережним гравцям) звучно
вдарявся об арфову струну сiтки - й вiдскакував в аут. Вiдшлiфована бiсерка
?? "спарного" удару пiдхоплювалась i поверталась у кут противником, в якого,
здавалось, чотири ноги й крива шкрябанка в руках. ?? драматичнi драйви й
дивовижнi злетники прена?вно падали йому до нiг. Знов i знов вона мазала
легкий м'яч - i, смiючись, пародiювала досаду тим, що схилялась уперед в
балетнiй знемозi, з навислим з лоба локоном. До того безплiдними виявлялись
?? грацiя та блиск, що вона навiть не могла побити задиханого Гумберта,
основний удар якого був старомодний "пiд'?мний" драйв.
Думаю, що я особливо чутливий до магi? iгор. В мо?х шахових сесiях з
Гастоном я бачив замiсть дошки квадратове заглиблення, повне прозоро?
морсько? води з рiдкими мушлями й каверзами, що рожевато свiтились на
рiвному моза?чному днi, яке бачилось нетямкому партнеровi мутним мулом та
тьмарою сепi?. Перше ж тенiсне навчання, яким я колись мучив Лолiту (до
того, як уроки великого калiфорнiйця стали для не? одкровенням), я тепер
споминав як щось гнiтюче й тужливе - не тiльки тому, що мою безнадiйну
ученицю так вiдразливо дратувала кожна моя порада - але ще й тому, що
дорогоцiнна симетрiя корту, замiсть того, щоб вiдбивати заховану в нiй
гармонiю, ставала зруйнованою вщент незугарнiстю й утомою дитини, яку тiльки
злостила моя педагогiчна бездарнiсть. З тих пiр усе змiнилось, i в той день,
в яснiй калiфорнiйськiй атмосферi Чампiона, на дивовижнiшому кортi край
пiднiжжя крутих кам'яних сходiв, ведучих до "Готель Чампiон", де ми стояли,
менi вчулось, що я можу вiдпочити вiд кошмару невiдомих зрад, занурившись у
чистоту ?? стиля, ?? душi, ?? невiд'?мно? грацi?.
День був безвiтряний. Вона лупила мiцно й пласко, з властивим ?й
вiльним махом, повертаючи м'яч за м'ячем над самою сiткою вглиб корту, й
римiчний розпорядок цих ударiв був такий класично простий, що власне мо?
пересування зводилось в цiлому до плавного прогулювання туди-сюди - справжнi
гравцi зрозумiють, що я тут хочу висловити. Рiзаний, доволi густо скошений
сервiс, який я успадкував вiд батька (який навчився йому, в свою чергу, вiд
француза Деклюжi або бельгiйця Бормана - старих його друзiв й великих
чемпiонiв), завдав би Лолiтi чимало труднощiв, якби я захотiв ?х завдати. Та
хто би наважився збентежити цю яснооку ясочку? Чи я згадав десь, що ?? гола
рука була вiдзначена осiмкою прищеплення вiд вiспи? Що ?й було лишень
чотирнадцять рокiв?
Допитливий метелик, пiрнувши, тихо пролетiв мiж нами.
Раптом бачу - звiдки ?м взятись, з'являються дво? в тенiсних трусиках:
рудий чоловiк, рокiв на вiсiм молодший за мене, з обпеченими на сонцi
малиновими гомiлками; й доволi матова брюнеточка, на два десь роки старша за
Лолiту, з примхливим ротом i жорстоким поглядом. Як це звичайно бува? в
старанних новачкiв, ?хнi ракети були в чохлах i рамах, i несли вони ?х не
так, як носиш природнi й зручнi подовження декотрих спецiалiзованих м'язiв,
а наче це були молотища, мушкетони, коловороти або мо? власнi смачнi,
громiздкi грiхи. Трохи безцеремонно всiвшись бiля мого дорогоцiнного в
певному сенсi пiджака на лавицю збоку вiд майданчика, вони взялись вельми
гучноголосно вихваляти низку ударiв, яка складалася з ледь не п'ятдесяти
обмiнiв, якi Лолiта невинно допомогла менi доглянути та пiдтримати, поки
розрив у серi? не змусив ?? видати стогiн при видi того, як ?? смеш пiшов за
межу, пiсля чого вона на мить заклякла, знесилена смiхом - золота моя
комашка!
Мене мучила спрага; я попрямував до фонтанчика питно? води. Цим
скористався рудий, щоб пiдiйти до мене та скромною мовою запросити на гру
вчотирьох.
"Мене звуть Бiлль Мiд", сказав вiн, "а це, Фей Пейдж, актриска. Ма
фiансе" - додав вiн (вказуючи сво?ю безглуздо заброньованою ракетою на
свiтську Фей, яка вже базiкала з Лолiтою). Я почав був вiдмовляти: "Дякую,
але" - (ненавиджу, коли мою чистокровку вплутують у псуячню кепських
чоботарiв), коли мене вiдтягнув дивовижно музикальний оклик: окремий козачок
дрiботiв униз сходинками до нашого майданчика й робив менi знаки. Виявилось,
що мене волiють на телефонi для екстреного позамiського виклику, - такого
екстреного, що для мене навiть "тримають лiнiю".
"Йду", сказав я, схопив пiджак (важкiсть кольта у внутрiшнiй кишенi) й
сказав Лолiтi, що зараз повернусь. Вона як раз пiднiмала м'ячик (у
?вропейський спосiб, тобто сполученим злином носка ноги й ребра ракети, що
було одною з небагатьох гарних речей, яким я ?? навчив) i всмiхнулась, -
вона всмiхнулась менi!
Певний зловiсний штиль дозволяв серцю триматись на плаву, поки я
слiдував за хлопчиськом до готелю. ? коротка американська фраза, в якiй
викриття, вiдомста, катiвня, смерть i вiчнiсть виражаються через на подив
вiдразливу формулу "дзiс iс iт", - "ось воно!", "отож-бо воно так!" Я
залишив Лолiту в посереднiх руках, та байдуже. Буду, звичайно, боротись.
Люто боротись. Краще все знищити, нiж вiд не? вiдмовитись. Так, дiйсно,
крутуватi сходи.
В бюро готелю горбоносий чоловiк з вельми темним, думаю, минулим, яке
варто було б розстежити, передав менi повiдомлення, написане його рукою.
Мiжмiська лiнiя мене-таки не дочекалася. В записцi йшлося: "Мiстере Гумберт.
Дзвонила директорка Бурдалейсько? (так!) школи. Лiтнiй номер: Бурдолей
2-82-82. Будь ласка подзвонiть ?й негайно. Надзвичайно важлива справа".
Я склав сво? довге тiло в телефонну будку, прийняв пiгулку й упродовж
десяти хвилин бився з почварами примарного простору. Поступово налагодився
деякий квартет; сопрано: такого номера нема? в Бердсле?; альт: мiс Пратт
по?хала в Англiю; тенор: Бердслейська школа не дзвонила; бас: дзвонити вона
не могла, бо все одно нiхто не знав, що в цей саме день я буду саме в цьому
колорадському готелi. Боляче вражений мною горбоносий службовець люб'язно
погодився з'ясувати, чи викликали мене взагалi з "Бурдолея". Виявилось - не
викликали. Ймовiрно, якийсь мiсцевий пустун набрав номер i дременув. Я
подякував службовцю. Вiн вiдповiв: нема за що. Побував у дзюрчливому пiсуарi
й зарядившись у барi, я пустився в зворотну путь. З першо? ж тераси я
побачив наш корт: вiн бачився дитячою грифельною дошкою завбiльшки - погано
витертою. Золотиста Лолiта брала участь у грi змiшаних пар. Вона рухалась як
прекрасний iталiйський янгол - серед трьох огидних калiк фламандсько? школи.
Один з них, ?? партнер, мiняючись з нею сторонами, блазнiвським жестом
хляснув ?? по заду ракетою. В нього була навдивовижу кругла голова, його
брунатнi штани зовсiм не пасували до тенiсу. Запала нiякова мить - вiн
побачив мене на сходах i, вiдкинувши ракету - мою ракету - став дертись по
крутому газону, що вiдокремлював тенiс вiд бульвару. Вiн трусив п'ястями й
лiктями, навмисно комiчно зображаючи птаха з недорозвиненими крилами, й
видерся так, на кривих ногах, до вулицi, де його чекало димчасте сiре авто.
Наступно? хвилини й вiн i сiрий серпанок щезли. Коли я зiйшов до корту,
полишена трiйця вже збирала й розглядала м'ячi, сортуючи ?х: я вранцi купив
пiвдюжини нових; на чужих були доморобнi вiдзначки кривавого кольору.
"Прошу, мiстере Мiд, хто був цей добродiй?"
Спершу Бiлль, далi Фей з дуже серйозним виглядом вiдмовно похитали
головою.
"Уявiть собi", пояснила Фей, "якийсь недоречний нахаба при?днався до
нас, щоб добрати другу пару. Чи не так, Доллi?"
Вона вже була для них Доллi. Держак мо?? ракети все ще був мерзотно
теплим на дотик. Перед тим як пiднятись в готель, я завiв ?? в вузьку
алейку, напiвзарослу духмяним чагарником в сизих квiтах, i вже збирався дати
волю назрiлим риданням, - збирався благати ??, зачаровану, байдужу, щоб вона
розпорошила хоча б як, бодай через брехню, тяжкий жах, сповиваючий мене - як
раптом ми опинились позаду дивно судомно? пари, - на кшталт того, як
зiштовху?ться одна пара з iншою в iдилiчнiй обстановцi старих комедiй. Бiлль
та Фей геть знемагали вiд смiху - ми вочевидь прийшли посеред якогось ?х
приватного жартування. Це не мало бiльше значення.
Таким тоном, неначе це не мало великого сенсу, неначе життя автоматично
котилося далi по колу всечасних забав, Лолiта сказала, що пiде перевдягатись
для купання, - хотiла пошвендятись бiля басейну: бо день був дивний, Лолiто!
21.
"Ло! Лоло! Лолiто!" - чую сво? вигуки з порога в сонячну далину,
причому акустика часу, склепiнчастого часу, дода? мо?му зову та його
зрадницькiй хриплостi так багато тривоги, пристрастi й муки, що ?й-право,
будь Лолiта мертва, ривком розкрився б ?? застiбнутий блискавкою нейлоновий
саван. Я, нарештi, здогнав ?? посеред гладко? мурависто? тераси - вона
втекла, поки я перевдягався. Ах, Лолiта! Вона там гралася з песиком - з
песиком, а не зi мною. Пес (якийсь напiвтер'?р) пускав i знову захлопував у
зубах - та ще якось приганяв до щелепи - вогкий червоний гутаперчевий
м'ячик; переднiми лапами брав швидкi акорди на пружному газонi; й кудись
ускакував. Менi тiльки хотiлося знати, де вона, я все'дно не мiг купатись
через жахливий стан мого серця, та кому яке було дiло, i ось вона грала з
собакою, а я стояв поруч, в халатi, i вже не звав ??; та раптом щось в узорi
?? рухiв уразило мене... вона кидалась туди-сюди в сво?х ацтеково-червоних
плавках й бюстгальтерчику, й було щось наче захват, ледь не безумство в ??
спритнярствi, щось багато бiльше нiж проста радiсть. Навiть собака був
спантеличений ?? перебiльшеним святкуванням. Я поглянув навколо й тихо
поклав руку на груди. Бiрюзовий басейн за терасою вже був не там, а в мо?й
груднiй клiтинi, й мо? органи плавали в ньому, як плавають людськi
випорожнення в блакитнiй морськiй водi вздовж надбережжя в Нiццi. Один з
купальцiв вiдiйшов од басейну й, вполовину прихований павинячою тiнню
лиштви, завмер, тримаючись за кiнцi рушника, накинутого на нього, й янтарним
поглядом стежачи за Лолiтою. Так вiн стояв, закамуфльований свiтлотiнню,
викривлений ягуарними блисками й замаскований власною голизною; вологе чорне
волосся - точнiше, рештки волосся - прилипли до його круглого черепа, вусики
над червоною губою здавались вологою плямкою, шерсть на грудях ширилась
двокрилим трофе?м, пульсував пуп, яскравi бризки стiкали по лахматих
лядвинах, тiснi, вологi, чорнi купальнi трусики ледве не лупались вiд
здорово? сили там, де випнутим обрисом позначалась здоровезна калита, круто
пiдтягнута вгору й товстим щитом прикладена до всторченого знаряддя сатира.
Й допоки я зорив на його кругле, горiхо-брунатне обличчя, то мене осяяло, що
от впiзнав його по вiдображенню в ньому образу мо?? доньки, - це була така ж
гримаса блаженства, ба тiльки перетворена на щось потворне в перекладi на
чоловiчий кшталт. А крiм того менi стало ясно, що дiвчинка, моя дiвчинка,
знаючи, що вiн ?? позира?, насолоджу?ться його хтивим поглядом i на позiр
йому скаче й радi?, - мерзенна, кохана повiйка! Кинувшись за м'ячем i не
впiймавши його, вона повалилась на спину, шалено працюючи в повiтрi
нечемними, молодими ногами; зi свого мiсця я вiдчув мускус ?? збудження; й
тут, скам'янiвши вiд священно? огиди, я побачив, як мужчина прикрив очi,
оголив рiвнi, огидно-маленькi зуби й притулився до дерева, в лиштвi якого
цiла зграя плямистих прiапiв зайшлась в дрижаннi. Одразу по цьому сталась
незвичайна метаморфоза. Вiн вже був не сатир, а мiй надзвичайно зичливий i
глупий швейцарський дядько - той Густав Трапп, вкотре згаданий мною, який
був намагався нейтралiзувати запiй (лупив пиво, змiшане з молоком, свинюка)
тим, що завзятим штангiстом пiдiймав тягарi, хитаючись i пихкаючи, на березi
озера, в старомодному купальному костюмi, хвацько спущеному з одного плеча.
Теперiшнiй Трапп помiтив мене здаля й, розтираючи потилицю натягнутим мiж
руками рушником, з удаваним недбальством пiшов по напрямку до басейну. Й,
неначе згасло сонце, що осявало ?? гру, Лолiта притихла й неквапно пiднялася
з землi, негуючи м'ячик, який тер'?р зручно поклав проти не?. Хто може
сказати, якi глибокi образи ми завда?мо собацi тим, що припиня?мо боркання!
Я почав казати щось, та раптом сiв на траву з цiлком неймовiрним болем у
грудях, й мене вивернуло потоком якихось бурих i зелених дивин, якi,
наскiльки пам'ятаю, я не ?в.
Я побачив очi Лолiти: ?х погляд менi здався радше завбачливим, нiж
наляканим. Я почув, як вона сказала добрiй дамi, яка пiдiйшла до нас, що з
?? татом стався "якийсь напад". За тим я тривалий час лежав на шезлонгу й
спорожняв келишок за келишком. Вже наступного ранку я вiдчув себе достатньо
змiцнiлим, щоб продовжити подорож (чому лiкарi, якi доглядали мене в
подальшому, не давали вiри).
22.
Двокiмнатний котедж, наперед заброньований нами, пiд знаком Срiбно?
Шпори, в Ельфiнстонi (в найбiльш душекрайному тонi), виявився приналежним до
лаковано?, смугло-сосново?, iзбяно? породи, яка так подобалась Лолiтi у днi
нашо? першо? безтурботно? по?здки. Ах, все тепер змiнилось. Я мовлю не про
Траппа чи Траппiв... Врештi-решт... ну, самi розумi?те. Врештi-решт, панове,
ставало доволi ясно, що всi цi iдентичнi детективи в призматично-мiнливих
возах були виплодом мо?? манi? переслiдування, повторними видiннями,
заснованими на збiгах й випадковiй подобi. Soyons logiques, кукурiкала й
кокошилась галльська частина мого розуму, женучи всяку думку, що який-небудь
зачарований Лолiтою комiвояжер або гангстер з кiнокомедi? та його посiпаки
труять мене, ошукують мене i рiзними iншими прекумедними способами
користуються з мо?? дивно? позицi? до закону. Згадую, я наспiвував щось,
тамуючи панiку. Менi навiть вдалося спродукувати еорiю, що пояснювала
пiдроблений виклик з "Бурдолея"... Та якщо я не мiг не думати про Траппа, як
я не думав про недавнi сво? конвульсi? на газонi в Чампiонi, я нiяк не мiг
примиритись з iншою мукою: знати, що Лолiта так близька й разом з цим так
гiрко недосяжна, i так кохати ??, так кохати саме напередоднi ново? ери,
коли за мо?м волховським пiдрахунком вона б мала припинити бути нiмфеткою,
припинити терзати мене...
В Ельфiнстонi доля пiдготувала менi додатковий, гидкий i цiлком зайвий
клопiт. Моя дiвчинка була якась журна й небалакуча протягом останнього
перегону - двiстi миль по горах, неспотворених анi димно-сiрими нишпорками,
анi спритнярами, що зи?за?оподiбно метляли. Вона ледь поглянула на
славнозвiсну, дивного вигляду, гарно жеврiючу скелю, ту саму, яка виступом
нависала над горами й прислужилась трамплiном для стрибка в Нiрвану
темпераментнiй актрисi. Мiсто було нещодавно вiдновлене або перебудоване,
посеред пласко? долини на висотi семи тисяч футiв над рiвнем моря; менi
хотiлось, щоб воно скоро набридло Лолiтi; ми покотили б у Пiвденну Каролiну,
прямуючи до Мексиканського кордону, до казкових заток, до сагуарових пустель
i фата-морган. Хосе Лiзачовендоа, в вiдомому романi Мерiме, збирався повезти
свою Кармен в Etats Unis. Я уявив собi мексиканське тенiсне змагання, в
якому Долорес та рiзнi гарненькi дiвчатка-чемпiонки з Калiфорнi? брали б
участь, яскрiючи передi мною. Добросусiдськi турне на цьому усмiшливому
рiвнi стирають рiзницю мiж паспортом та спортом. Чому вважалось менi, що ми
будемо щасливi за кордоном? Перемiна навкiлля - традицiйна iлюзiя, на яку
покладають надi? приречене кохання й невилiковна сухотка?
Прiзвище власницi мотелю промовлялось так само, як Гейз (але писалось
iнакше). Ця бадьора, нафарбована вдова з цегляним обличчям i блакитними
очима спитала, чи не швейцарин я часом? Сестриця в не? вийшла за лижного
iнструктора родом зi Швейцарi?. Я вiдповiв ствердно, додавши, що моя дочка
вполовину iрландка. Я розписався. Мiсiс Гейз дала менi ключ з iскрястою
усмiшкою, й далi сяючи, показала, де поставити машину. Лолiта виповзла з не?
та стужно знизала плечима: променясте вечiрн? повiтря було дiйсно
прохолодним. Вступивши в котедж, вона сiла на стiлець край розкладного
столу, опустила голову на руку й сказала, що почува? себе жахливо.
Прикида?ться, подумав я, прикида?ться, певно, щоб обминути мо? пестощi; мене
пекла пристрасть, та сердега зайшлась якось дуже нудно скiмлити, коли я
полiз до не?. Лолiта хвора! Лолiта вмира?! Вона вся горiла. Я поставив ?й
градусник в ротик, за тим проглянув формулу, занотовану, на щастя, в мо?й
книжечцi, й коли я нарештi переклав незрозумiлу менi цифру з
Фаренгейтiвсько? шкали на близьку менi з дитинства стоградусну, виявилось,
що в не? сорок i двi десятих, чим принаймнi пояснювався ?? стан. Я знав, що
в iстеричних нiмфеточок температура пiдiйма?ться до фантастичних стопнiв, -
навiть вище тi?? точки, за якою звичайнi люди вмирають; i я би обмежився
тим, що дав би ?й ковток гаряченького глiнтвейну, та двi аспiринки, та
губами ввiбрав би жарок до останку, якби при ретельному оглядi привабний
вiдросток у глибинi пiднебiння, один з головних коралiв ?? тiла, не виявився
цiлком вогняного вiдтiнку. Я роздягнув дiвчинку. Подих у не? був
гiрко-солодким. ?? коричнева ружа на смак вiдзивалася кров'ю. ?? iздригало з
голови до нiг. Коли вона поскаржилась, що не може повернути голову вiд болю
в ши?, я, як усякий американський батько, подумав про полiомелiт. Кинувши
всяку надiю на статевi стосунки, я оповив дитину в шотландський плед i понiс
до авта. Ласкава Мiсiс Гейз мiж тим подзвонила мiсцевому лiкарю.
"Вам пощастило, що це сталось саме тут", сказала вона, адже не тiльки
доктор Блю вважався свiтилом у всьому районi, ба Ельфiнстонiвський шпиталь
був обладнаний у найновiшому дусi, попри обмежений вмiст. Нiби мене
переслiдував лiсовий цар, як в гетевському "Королi Ельфiв" (та на цей раз
любитель не хлопчикiв, а дiвчаток), я з нею поскакав прямо в слiпучий захiд,
що вже сочився зi сторони оболонi. Мо?м провiдником була маленька старушка
зразка портативно? вiдьми (можливо, одна з кузин Erlk nig'a), яку менi
позичила Мiсiс Гейз, i яко? я бiльше нiколи в життi не бачив. Я не люблю
вас, докторе Блю, а чому вас не люблю, я сам не вiдаю, докторе Блю. Не маю
сумнiву, що його вченiсть значно поступалась його репутацi?. Вiн запевнив
мене, що в не? "вiрусна iнфекцiя", i коли я пригадав ?? нещодавню iнфлюенцу,
сухо сказав, що це iнший мiкроб i що в нього сорок таких пацi?нтiв на руках
(все це звучить, звичайно, як "гарячка" старих белетристiв). Я подумав, чи
не сказати отак зi смiшком, на всяк випадок (хтозна, що вони там можуть
добачити), що не так давно моя п'ятнадцятирiчна донька зазнала маленько?
аварi?, невдало перелазячи через гострий частокiл разом з молодим приятелем,
та усвiдомлюючи, що я зовсiм п'яний, вирiшив вiдкласти це повiдомлення до
бiльш сприятливого часу. Долорес далi дорослiшала: невсмiхненiй
блондинцi-секретарцi, паршивiй хвойдi, я сказав, що мо?й доньцi "в цiлому,
шiстнадцять". Поки я не дивився, мою дiвчинку поцупили в мене! Марно я
наполягав, щоб менi дозволили збавити нiч на матi (з надписом "Ласкаво
просимо") в однiй з комiрчин ?х клято? лiкарнi. Я бiгав угору та вниз по
конструктивiстських сходах, прагнучи дiстатись до мо?? ласочки, яку треба
було попередити, щоб вона не базiкала, особливо, якщо голова в не? в iмлi,
як в усiх нас. В якусь мить я зле облаяв украй молоденьку й украй нахабну
сестру з гiпертрофi?ю заду й агатовими очима - баскського (кс-кс, кицько!)
походження, як я довiдався далi: батько ?? був одним з тих чабанiв, яких
ввозять сюди для тренування вiвчарок.
Нарештi я повернувся до запаркованого воза й не знаю, скiльки годин
просидiв у ньому, скандзюбившись у пiтьмi, оголомшений незвичайною самотою,
дивлячись iз роззявленим ротом то на блякло освiтлений, вельми коробчатий i
пласко-стрiховий шпиталь, що стояв нiби навкорячки посеред свого муравчатого
квадрата, то на димову розсип зiрок i на срiблясто-щербистi гiрськi висоти,
де цi?? пори батько Марi?, самотнiй Жозеф Лор мрiяв про ночiвлi в Олоронi,
Лагорi, Роласi - або збещував вiвцю. Духмянi маячiння такого роду завжди
слугували менi розрадою в хвилини особливого душевного напруження, й тiльки
коли вiдчув, що попри часте припадання до фляжки, дрижу вiд холоду безсонно?
ночi, вирiшив я по?хати знову в мотель. Провiдниця-вiдьма щезла, а дорогу я
вiдав погано. Широкi гравiйнi вулицi перетинали так i сяк примарнi
прямокутники. Я смутно розрiзнив щось на зразок силуету шибеницi, та це
певно був просто гiмнастичний прилад на шкiльному подвiр'?, а в iншому
кварталi, схожому на пустище, вирiс проти мене в куполоподiбнiй тишi блiдий
храм яко?сь мiсцево? секти.
Нарештi я ви?хав на шосе й невдовзi побачив неоновий знак Срiбно? Шпори
з аметистовим надписом "Все зайнято", навколо якого мигтiли мiльйони
мотельних метеликiв, званих "млинарями" - чи то вiд "линути", чи то вiд
мучнистого вiдтiнку на свiтлi, й коли, близько третьо? ранку, пiсля одного з
тих несво?часних гарячих душiв, котрi, наче якийсь фiксаж, тiльки сприяють
закрiпленню вiдчаю й знемоги в людини, я лiг у лiжко - у ?? лiжко, пахнуче
каштанами й ружами, й м'ятними льодяниками, й тими вельми тонкими, вельми
сво?рiдними французькими парфумами, якими вiднедавна я дозволяв ?й
користуватися, я нiяк не мiг збагнути простий факт, що вперше за два роки я
розлучився з Лолiтою. Знагла менi подумалось, що ?? хвороба ? власне дивним
розвитком основно? теми, що в цiй хворобi саме такий присмак i тон, як у
довго? низки зчеплених вражень, бентежливих i болiсних для мене в путi; я
уявляв, як та?мний агент або та?мний коханець, або мерзенний пустун, або
виплiд мо?х галюцинацiй - однаково хто - нишпорить навколо лiкарнi. Аврора
ледь "зiгрiла руки", як кажуть збирачi лаванди на мо?й батькiвщинi, а я вже
знову стремiв пробитись у цю фортецю - стукав у зеленi ?? дверi, не
поснiдавши, не сiвши на отвiр, не бачачи кiнця терзанням.
Це було у вiвторок, а в середу або четвер, дивно реагуючи - ласочка
моя! - на якусь "сироватку" (зi сперми спрута або слини слона), вона майже
зовсiм одужала, й лiкар сказав, що "денька за два вона буде знову стрибати".
Я до не? заходив десь двiчi на день, - всього, можливо, вiсiм разiв, -
та тiльки останнi вiдвiдини чiтко закарбувались менi в пам'ятi. Того дня для
мене було великим подвигом вийти з дому хоча б як, адже я себе вже так
вiдчував, наче мене вилущив грип, який взявся тепер за мене. Нiхто не
дiзна?ться, яких зусиль менi коштувало вiднести все це до не? - букет, тягар
кохання, книжки, за якими я ?здив за шiстдесят миль, щоб вiднайти це все для
не?: "Драматичнi Твори" Браунiнга; "Iсторiя Танцю"; "Клоуни та Коломбiни";
"Руський Балет"; "Квiти Шпичастих Гiр"; "Антологiя еатрально? Гiльдi?" й
"Тенiс" Олени Вiлльс, яка виграла свiй перший нацiональний чемпiонат у
п'ятнадцять рокiв. На ту хвилину як я, хитаючись пiд ношею, пiдходив до
дверей лолiтчино? приватно? палати, що коштувала менi тринадцять доларiв в
день, Марiя Лор (молода курва, доглядальниця, яка з першого дня мене
зненавидiла) наразi виходила звiдти з рештками лолiтчиного снiданку на тацi:
вона зi спритним грохiтком поставила тацю на стiлець у коридорi, й, вихляючи
задом, чкурнула знову в кiмнату, - певно, щоб попередити бiдну маленьку
Долорес, що старий тиран пiдкрада?ться на гумових пiдошвах, з букiнiстичним
мотлохом i букетом: останнiй я скомбiнував з диких квiтiв i красивого листя,
якi я зiбрав власними гантированими руками на гiрському перевалi, при перших
променях сонця (я майже не спав весь той роковий тиждень).
А як годують мою Карменсiту? Мигцем я поглянув на тацю. На заплямованiй
я?чним жовтком тарiлцi валявся пожмаканий конверт. Ранiше вiн мiстив щось,
судячи по рiвному скраю, та адреси не було - нiчого не було, крiм зелено?,
кепсько-фальшиво? геральдично? вiнь?тки з назвою мотелю "Пандерозова Сосна".
Тут я зробив маленьке шассе-круазе з Марi?ю, яка вибiгала поквапно знову з
лолiтчино? кiмнати, - дивно, як вони хутко рухаються й мало встигають
зробити, - цi задястi кицьки. Вона кинула сердитий погляд на конверт, який я
поклав знов на тарiлку, перед тим оглянувши його.
"Ви б краще не торкали", - проказала вона з пеленгаторним кивком
голови. "Можна й пальцi обпекти".
Суперечити? Нижче мо?? гiдностi. Я тiльки сказав: "Je crouais que
c' tait un `bill'pas un billet doux."
За тим, ступивши в повну сонця кiмнату, я звернувся до Лолiти:
"Bonjour, mon petit!"
"Долорес!", скрикнула Марiя, входячи за мною, повз мене, крiзь мене -
пухла хвойда - i блимаючи вiями й починаючи швиденько складати бiлу
фланелеву ковдру, далi блимаючи: "Долорес, ваш татонько дума?, що ви
отриму?те листи вiд любаска. Це я" (постукуючи себе спогорда, по золоченому
хрестику), "я отримую ?х. I мiй татонько може парле-франсе не згiрше
вашого".
Вона вийшла. Долорес, така рожева, з золотою рудинкою, з губами щойно
барвно намазаними, з розчесаним до блиску волоссям, по якому вона
понишпорила щiткою, як це тiльки вмiють американськi дiвчинки, лежала,
простягши довгi руки на ковдрi, й невинно всмiхаючись - чи то менi, чи в
нiщо. Посеред нiчного столика, поряд з паперовою серветкою й олiвцем, горiв
на сонцi ?? топазовий перстеньок.
"Якi жахнi жалобнi квiти", сказала вона, беручи букет. "Та все одно -
спасибi. Тiльки зласкався, прошу, облиш французьку - це тiльки драту?
людей".
Тут знову вбiгла звичайним сво?м алюром стигла молода шльондра, пахнучи
сечею й часником, з газетою "Дезерет", яку моя чудовна пацi?нтка шпарко
схопила, не звертаючи уваги на розкiшно iлюстрованi томи, принесенi мною.
"Моя сестра Анна", сказала басконка (завершуючи колись повiдомлене
новою думкою) "працю? в Пандерозi".
Завжди менi шкода Синьо? Бороди. Цi брутальнi брати... Est-ce que tu ne
m'aimes plus, ma Carmen? Нiколи не кохала. Я тепер не тiльки знав, що моя
любов безнадiйна, ба також знав, що вони вдвох щось замислюють, змовляючись
по-баскському або по-земфiрському, проти мого безнадiйного кохання. Скажу
бiльше: Лолiта вела подвiйну гру, адже вона шила в дурнi i глупу,
сентиментальну Марiю, якiй повiдала, ймовiрно, що хоче жити в житт?радiсного
дядечка, а не в жорстокого, мрячного батька. Й друга доглядальниця, яко? я
так i не добачив, i дурник, що вкочував койки та гроби в лiфт, i пара
iдiотських зелених папужок, якi займали клiтку в приймальнi - всi, всi вони
брали участь в пiдлiй змовi. Марiя, певно, думала, що комедiйний татко
Професор Гумбертольдi перешкоджа? любовнiй iнтризi мiж Долорес i замiсником
батька, гладiйком Ромео (ба не забудьмо, що ти був гладенький, Ромко, попри
всi цi наркотики - "снiжок", "сiк радостi" тощо).
Менi поболювало горло; я стояв, глитаючи, край вiкна й дивився на
романтичну скелю, повислу високо в реготливому, змовницькому небi.
"Моя Кармен", звернувся я до не? (iнодi я звав ?? цим iм'ям), "ми
лишимо це пересохле, запалене, свербляче мiсто як тiльки тобi дозволять
пiднятись".
"До речi - менi потрiбнi мо? речi", проказала гiтанонька, пiднявши
горбом колiна й перейшовши на iншу сторiнку газети.
"Тому що, зна?ш", продовжував я, "нема сенсу сидiти в цьому мiстi".
"Нема сенсу сидiти будь-де", сказала Лолiта.
Я опустився в кретонове крiсло й, розкривши красивий ботанiчний атлас,
спробував, у зумливiй вiд спеки тишi, знайти в ньому мо? квiти. Це виявилось
неможливим. Трохи згодом десь в коридорi пролунав музикальний дзвiночок.
Я не думаю, щоб у цьому претензiйному шпиталi було бiльше дюжини хворих
(з них "тро? або четверо божевiльних", як менi весело заявила раз Лолiта);
i, звичайно, службовцi мали надто багато вiльного часу. Проте - теж задля
шику - суворо додержувались правил. Визнаю, що часто приходив у не вказанi
для вiдвiдин години. В поривi мрiйливого лукавства, схильна до видiнь Марiя
Лор (наступного разу ?й примариться une belle dame toute en bleu,
пропливаюча по Гримучiй Ярузi в Нью-Лурдi), схопила мене за рукав, силячись
мене вивести. Я поглянув на ?? руку; вона забрала ??. Iдучи - iдучи з
власно? волi, - я почув, як Долорес Гейз повторю? менi, щоб я завтра вранцi
принiс ?й - не могла пригадати всього, що ?й треба було в сенсi носильних та
iнших речей: "Принеси менi", крикнула вона (вже поза полем зору, адже дверi
здригнулись, дверi зачинялись, дверi зачинились) - "принеси менi всю нову
сiру валiзу та мамину, мамину! "; та наступного ранку я дрижав од застуди, й
був ущент п'яний, i вмирав у мотельному лiжку, де вона пролежала всього
кiлька хвилин, i все, що я був сильний зробити, з огляду на цi колами бiгучi
обставини, було послати ?й обидвi валiзи з коханцем мо?? вдiвоньки, могутнiм
i щиросердим водi?м вантажiвки. Я ясно бачив собi, як моя дiвчинка показу?
Марi? сво? клейноди... Звiсно, я був у дещо нестямному станi, й наступного
дня я ще такий був хитливий i несформований, що, коли поглянув у вiкно
ванно? на сумiжну галявку, то побачив гарний молодий ровер мо?? Доллi, що
стояв там на сво?й пiдпорцi, причому грацiйне передн? колесо було вiдвернуте
вiд мене, як завжди, а на сiдлi сидiв горобець, - та це був ровер господинi,
i зi слабкою усмiшкою хитаючи головою вслiд нiжному видиву, я ледь дочалапав
до лiжка й довго лежав, тихо i свято, як сказано - цитую не зовсiм точно - в
Роберта Браунiнга -
Свята правда! Як Долорес
На зеленому лужку
Вирiза на власну користь
Глупства та кiно-лузгу-
вирiза? з пiстрявих журнальчикiв, оточуючих Долорес на всiх наших
стоянках, а в мiстi мiж тим почали справляти велике нацiональне свято,
судячи з гучних хлопавок - справжнiх бомб, - якi весь час вибухали, й точно
о першiй п'ятдесят п'ять пополуднi менi почулось чи?сь свистiння за
напiвпрочиненими дверима котеджу й за тим - стук.
Ще був вантажний шофер Франк - величезний хлоп: вiн зостався стояти на
порозi, тримаючись за одвiрок i трохи посунувшись уперед.
"Здраст?. Дзвонять в мотель з лiкарнi. Доглядальниця Лор пита?, чи вже
краще мiстеровi Гумберту, й чи збира?ться вiн завiтати сьогоднi?"
За двадцять крокiв, Франк здавався рум'яним та мiцним; за п'ять крокiв,
як зараз, видно було, що вiн пошитий з рум'яно-сiро? моза?ки шрамiв: в
Iталi?, пiд час останньо? вiйни, його так бехнуло, що вiн пролетiв крiзь
стiну; однак, попри невимовнi калiцтва, Франк здатний був керувати
колосальною вантажiвкою, бавитись рибальством, полювати, пиячити й невтомно
користатись придорожнiми дiвками. Цього дня - чи то з нагоди великого свята
чи просто з бажання потiшити хвору людину - вiн зняв шкiрянку, яку за
звича?м носив на лiвiй руцi (ця рука зараз прижата була до одвiрка) й являв
завороженому страждальцевi не тiльки повну вiдсутнiсть безiменного пальця й
мiзинця, ба також i голу дiвку, з кiноварними сисцями й кобальтовою iжицьою,
чарiвливо нататуйованою на тильному боцi його понiвечено? руки: вказiвний i
середнiй палець зображали ?? ноги, а на п'ясть припадала ?? голова в вiнчику
з квiття. Ах, як чудово... зокрема, коли вона, як зараз, прихилялась до
бруса, нiби хитра ея.
Я попросив його передати Марi? Лор, що я залишусь весь день у лiжку й
подзвоню мо?й доньцi протягом наступного дня, якщо тiльки буду почуватися,
ймовiрно, полiнезiйського походження (в думках у мене ще траплялись
похибки). Тут вiн помiтив напрямок мого погляду й зробив так, що праве ??
стегенце блудливо дригнуло.
"Окi-докi", проспiвав велетень Франк, лупнув по одвiрку й, посвистуючи,
пiшов з мо?м дорученням, а я пив далi, й на ранок температура впала, й хоча
я був, як жаба, кволий, вдягнув свiй фiалковий халат поверх
кукурудзяно-жовто? пiжами й вiдправився в мотельну контору, де був телефон.
Усе було гаразд. Ясний голос повiдомив менi, що: так, усе гаразд, моя донька
вчора виписалась iз лiкарнi близько друго? години опiвднi: ?? стрий, мiстер
Густав, за?хав за нею iз цуценям кокер-спаньйолем, й привiтом для всiх, на
Чорному Кадiлi Яку; вiн сплатив дольчин рахунок готiвкою й попросив менi
передати, щоб я не турбувався, залишався в теплому лiжку, а вони, мовляв,
?дуть до дiдуся на ранчо, як було домовлено.
Ельфiнстон (вiн у них тонкий, ба страшний) був - та й залишився таким,
сподiваюсь - прегарненьке мiстечко. Вiн нагадував, зна?те, макет - сво?ми
охайними деревцями з зелено? вати й будиночками пiд червоними стрiхами,
планомiрно розкиданими по паркету долини, й менi зда?ться, я вже побiжно
казав про його зразкову школу, i храмину, i просторi прямокутнi житловi
дiлянки, з яких декотрi, втiм, зводились до вельми сво?рiдних загонiв, де
мул або ?динорiг пасся в iмлi раннього липневого ранку. Забавна штука: на
одному грависто-скреготливому закрутi, я боком зачепив машину, яка була при
тротуарi, та сказав собi апаично, а власнику, що замахав руками, -
телепаично (в кращому разi), що вернусь у свiй час, адреса: Бурдська Школа,
провулок Бурди, мiсто Кабура; джин, що пiдтримував життя мого серця, мутив
мозок, i пiсля кiлькох пробiлiв i провалiв, притаманних епiзодам у снах, я
опинився в приймальнi лiкарнi, де старався побити лiкаря й кричав на людей,
якi ховались пiд стiльцi, й вимагав Марi?, яка, на сво? щастя, була вiдсутня
того дня; грубi руки смикали мене за халат, вiдiрвавши нарештi кишеню, й
якимсь чином я опинився сидячи верхи на взятому мною за доктора "Не люблю
пацi?нта" лисому, засмаглому мужчинi, який врештi-решт пiдвiвся з пiдлоги й
зазначив з анекдотичним акцентом: "Ба хто тут тепер невротик, я вас питаю?",
по чому висока сувора сестра пiднесла менi сiм розкiшно iлюстрованих книг в
розкiшних оправах та iдеально складений шотландський плед, причому попросила
розписку, i в несподiванiй тишi я в передпоко? помiтив пацi?нта, якому мiй
колега-автомобiлiст указував на мене, i я тихо розписався в одержаннi книг i
пледу - символiчний жест, який означав, що я вiдступаю мою Лолiту всiм цим
макакам, та що ж я ще мiг вдiяти? Одна проста думка стояла наче голяком
проти мене: головне - залишитись на волi. Якби я ско?в якийсь хибний крок, -
менi б довелось пояснювати всi подробицi свого злочинного життя. Тому вдав
iз себе подурiлого вiд пияцтва. Колезi-автомобiлiсту я заплатив, наплювавши
на страховку, скiльки вiн уважав за потрiбне. Блакитноокому доктору Блю,
який тепер гладив мене по руцi, я в сльозах повiдав про надто ряснi
уливання, якими я мислив доцiльним пiдтримувати непевне, але здорове, не
потребуюче жодних оглядiв серце. Перед усiм шпиталем я вибачився з таким
фасончастим схилянням, що ледь не впав, додавши втiм, що маю негарнi
стосунки з iншими членами гумбертiвського клану. Самому собi я шепнув, що
пiстолет мiй в безпецi, й що я все ще не позбавлений волi, - можу вистежити
втiкачку, можу знищити "брата".
23.
Вiдстань у тисячу миль по шовковисто-гладкому асфальту вiддiляла
Касбiм, де, наскiльки менi було вiдомо, червоний бiс по змовi з'явився
вперше, вiд рокового Ельфiнстона, куди ми прибули за тиждень до Дня
Незалежностi. Ця подорож тодi зайняла бiльшу частину червня, адже ми рiдко
про?жджали бiльше ста п'ятдесяти миль в день, збавляючи решту часу (до п'яти
днiв одного разу) на рiзних стоянках - якi, ймовiрно, були ним детально
передбаченi. Тут, мабуть, i треба було шукати бiсовий слiд; i цьому я
повнiстю присвятив себе пiсля декiлькох нечуваних днiв блукання по безжально
розгалужених дорогах поблизу Ельфiнстона.
Уяви, читачу, мене - такого сором'язного, який не любить привертати до
себе увагу, надiленого таким природним почуттям чемностi - уяви мене, який
хова? безумне горе пiд тремтливим запопадливим усмiхом i вимислю? нагоду,
щоб з удаваною недбалiстю погортати готельну книгу, в якiй занотованi
прiзвища, адреси й возовi номери про?жджих. "Послухайте", казав я, "я цiлком
упевнений, що я тут вже якось зупинявся - дозвольте менi глянути в записи за
середину червня. Так-с. Нi, таки бачу, що я помилився, - на якiй смiшнiй
вулицi живе цей мiстер Буль: Кипро 3. Вибачте, що турбую". Або ж: "Один з
мо?х клi?нтiв був у вас - я загубив його адресу - може ви зласкавитесь..." Й
не раз випадало, особливо якщо директор був певного типу похмурим мужчиною,
що менi вiдмовляли у власному проглядi.
Тут у мене позначено на аркушику: мiж 5-м липня i 8-м листопада, тобто
до мого повернення на кiлька днiв до Бердслея, я розписався (далеко не
завжди, втiм, залишаючись на нiч) в 342 готелях i мотелях. Ця цифра включа?
декiлька закладiв мiж Касбiмом i Бердсле?м, з яких один подарував менi
несумнiвну тiнь бiса: "Роберт Роберт, Мольберт, Альберта". Менi доводилось
дуже обачно розподiляти сво? розшуки в часi та просторi, аби не збудити
пiдозр; i було ймовiрно принаймнi п'ятдесят мiсць, де я просто цiкавився, не
розписуючись сам, та це нiчого не доводило, i я волiв споруджати платформу
правдоглядностi й доброзичностi тим, що перш за все платив за непотрiбну
менi кiмнату. Мiй огляд подав, що з трьохсот, близько, книжок, не менш як
двадцять мiстило ним залишений слiд; непоквапний бiс або зупинявся навiть
частiше нас або ж - на це вiн уповнi був здатний - розписувався деiнде зайве
з метою рясно зрядити мене блюзнiрськими натяками. Тiльки раз стояв вiн
тамож i тодi ж, що й ми, - й спав у декiлькох кроках вiд Лолiтчино? перини.
В кiлькох випадках вiн ночував у тому або сусiдньому кварталi; нерiдко ж
чекав у засiдцi в промiжному пунктi мiж двома умовленими стоянками. Як живо
пам'ятав я Лолiту, перед самим вiд'?здом з Бердслея, що лежала ницьма на
килимi в готелi з купою путiвникiв та мап, на яких вона позначала етапи й
зупинки сво?м губним олiвцем!
Я вмить встановив, що наш бувший переслiдувач передбачив мо?
розстеження й докинув менi на поживу ряд глузливих псевдонiмiв, каламбурiв
та iнших вивертiв. В першому ж мотелi, який я вiдвiдав, - "Пандерозова
Сосна", я знайшов, серед дюжини явно людських адрес, таке мерзоття: Ной П.
Ивтаблю, Вавнав, Колорадо. Мо? гостре око негайно розшифрувало цю хамську
фразу. Хазяйка ласкаво проказала менi, що мiстер Ивтаблю пролежав п'ять днiв
у лiжку з сильним грипом, що вiн залишив авто для направи в невiдомому ?й
гаражi та з'?хав новим возом - 4-го липня. Так, дiйсно, дiвчина на iм'я Анна
Лор тут працювала, та це було давно, тепер вона в шлюбi з бакалiйником в
Сидар Сiтi. Одно? прекрасно? мiсячно? ночi я вистежив Марiю - в бiлих
шпитальних черевиках, вона йшла порожньою вулицею; будучи, як багато-хто,
автоматом, вона була намислила закричати, та менi вдалося ?? приособити в
досить простий спосiб - я впав на колiна i з визгами, додаванням святителiв,
почав благати ?? про допомогу. Вона клялась, що нiчого не зна?. Хто вiн
такий, цей Ивтаблю? Вона нiбито завагалась. Я спритно витяг стодоларовий
бiлет. Вона пiдняла його на свiтло мiсяця. "Ваш братчик", прошепотiла вона
зрештою. Вибухнувши французьким прокльоном, я вихопив бiлет з ??
зимномiсячно? руки i втiк. Цей випадок навчив мене покладатись тiльки на
самого себе. Жодний сищик, звичайно, не знайшов би тих помiтних ниточок та
напутнiх зарубок, якi Трапп пiдганяв до мого-таки мозку, налаштовував на
мiй-таки стиль. Я, не мiг, зрозумiло, очiкувати, що мiй переслiдувач десь
залишив менi сво? справжн? iм'я, та я сподiвався, що вiн коли-небудь
послизнеться на власнiй блискучiй дотепностi, насмiлившись додати бiльш
iндивiдуальну деталь, нiж вимагалось, або що вiн видасть надто багато через
якiсть цiлого, складеного з кiлькiсних частин, якi видавали надто мало. В
одному вiн мав успiх: йому вдалось демонiчною сiттю остаточно обплутати мене
й мою звивчасту, рвучку журбу. З безкiнечною майстернiстю клоуна-канатохiдця
вiн шарпався й запинався, й незрозумiлим чином вертався в стан рiвноваги,
завше, втiм, залишаючи менi спортивну надiю - якщо можна так висловитись,
коли йдеться про зраду, лють, спустошенiсть, жах i ненависть - що наступного
разу вiн нарештi перетисне. Цього так нiколи й не сталось - хоч вiн чортзна
як пiдставлявся. Ми всi в захватi вiд акробата в блискiтках, який з
класичною грацi?ю й точнiстю йде по натягнутiй пiд ним струнi в тальковому
свiтлi прожекторiв; та скiльки бiльше тонкого мистецтва виказу? гротесковий
фахiвець просiдаючого каната, вдягнений в лахмiття опудала й пародiюючий
п'яного! Чи не менi таке оцiнити...
Якщо цi зоставленi ним жартiвнi позначки й не встановлювали його особи,
вони зате вiдбивали його характер, - чи то радше певний однорiдний i
яскравий характер. В його "жанрi", типовi гумору (принаймнi в найкращих
проявах цього гумору), в "тонi" розуму, я знаходив дещо властиве менi. Вiн
iмiтував мене й брав на кпини. Його натяки вiдзначались певною вишуканiстю.
Вiн був начитаний. Вiн говорив французькою. Вiн був обiзнаний в дедалогi? й
логомантi?. Вiн милував еротику. Начерк в нього схожий був на жiночий. Вiн
мiг змiнити iм'я, та не мiг замаскувати, попри всi спроби перевдягти ?х,
деякi лiтери, як наприклад його дуже сво?рiднi "т" i "у". Острiв Quelquepart
було одним з найулюбленiших його мiсцезнаходжень. Вiн не користувався
самострумним пером - точна вказiвка (як ствердить вам усякий психiатр), що
пацi?нт - репресивний ундинiст. Людинолюбство змушу? нас побажати йому, щоб
вiднайшлися русалоньки в водах Стiксу.
Головною рисою його була задерикуватiсть. Мiй боже, як смакувало
сердезi дражнити мене! Вiн пiддавав сумнiву мою ерудицiю. Я достатньою мiрою
гордий вiд того, що знаю дещо, щоб скромно визнати, що не знаю всього.
Можливо, я пропустив деякi пуанти в цьому криптографiчному пепер-чесi. Який
трепет торжества та гидливостi iздригав крихке ?ство мо?, коли, бувало,
серед простих, невинних iмен в готельному списку та?мний сенс його
диявольсько? крутиголовки вмить еякулював менi в обличчя! Я помiчав, що як
тiльки йому починало ввижатись, що його крутнi стають занадто мудрованi,
навiть для такого експерта, як я, вiн мене надив iзнову простiшою скриткою.
"Арсен Люпен" був очевидний напiв-французовi, що пам'ятав детективнi
оповiдання, якими вiн переймався в дитинствi; й чи треба б було знатись на
кiнематографi, щоб розколоти кепську заколупку в адресi: "П.О. Тьомкiн,
Одеса, Техас". У не менш нестерпному стилi, та по сутi достойному розуму
культурного пана, а не полiцiянта, не пересiчного злодiя, не шпетного
комiвояжера, були такi вигаданi iмена, як "Ертуар Ромб" - явна переробка
iменi автора "Le Bateu Blue" - так буде i менi дозволено трохи поглузувати,
панове! - або "Морiс Шметтерлiнг", вiдомий сво?ю п'?сою "L'Oiseau Ivre" (що,
вскочив, читачу?). Кепське, але кумедне "Д. Оргон, Ельмiра, Новий Йорк"
вийшло, звичайно, з Моль?ра; й тому що я допiру багнув зацiкавити Лолiту
вiдомою комедi?ю вiсiмнадцятого столiття, я радо вiтав старого приятеля -
"Гаррi Бумпер, Шерiдан, Вайомiнг". З невинних Бермудських Островiв вiн
зробив дотеп - словограй, який пристойнiсть не дозволя? менi навести, й
усякий фрейдист з нiмецьким прiзвищем i декотрим знанням в галузi релiгiйно?
проституцi? збагне митт?во натяк в "Др. Китцлер, Ерiкс, Мiс." Що ж, все це
незле. Потiха доволi вбога, та взагалi без особистих випадiв, а тому
нешкiдлива. Не наводжу записiв, якi мене зацiкавили сво?ю, так мовити, явною
зашифрованiстю, та разом з тим не пiддавались розшифруванню, адже вiдчуваю,
що просуваюсь навпомацки крiзь пограничний туман, де словеснi перевертнi
постають, можливо, живими туристами. Що це, наприклад: "Фратер Грiмм, Океан,
Келькопар"? Чи дiйсною людиною - з випадково однаковим з ним начерком - був
дехто "Н.С. Аристофф" родом з "Каагели"? Де тво? жало, Каагело? А що це:
"Джемс Мавор Морелл, Каламбург, Англiя"? "Аристофан", "Каламбур" - чудово,
та чого я не второпав?
Одна риса, повторювана в цих пiдробках, вкидала мене в аж надто болюче
здригання. Такi речi, як "Г. Трапп, Женева, Новий Йорк", означали зраду з
боку мо?? супутницi. Комбiнацiя "О. Бердслей, Лолiта, Техас" доводила, попри
iснування такого мiста в Техасi - (й при тому яснiше, нiж покручене в
Чампiонi телефонне повiдомлення), що слiд шукати початок всi?? пригоди на
атлантичному боцi Америки. "Лука Пiкадор, Меррi Мей, Мерiленд" мiстило
жахливий натяк на те, що моя маленька Кармен видала негiднику вбогий шифр
ласкавих iмен i свавiльних називань, якi я ?й давав. Тричi повторена була
адреса: "Боб Браунiнг, Долорес, Колорадо". Безбарвне "Гарольд Гейз,
Мавзолей, Мексика" (яке в iнший час могло б мене порозважити) передбачало
знайомство з минулим дiвчинки - й на хвилину менi з'явилась жахiтна думка,
що "Дональд Отто Ких" з мiстечка "Сь?ра" в штатi "Невада" - старий друг
сiм'?, бувший, можливо, коханець Шарлотти, щиросердий, може, захисник дiтей.
Та найуразливiше мене приголомшила блюзнiрська анаграма нашого першого
незабутнього перепочинку (1947-го року, читачу!), яку я вiдшукав у книзi
касбiмського мотелю, де вiн ночував поряд з нами: "Мик. Павлич Реготов,
Вран, Арiзона".
Покрученi автовi номери, що ?х залишали всi цi Кучерськi, Фатаморгани й
Траппи, лише вказували на те, що власники за?здiв погано перевiряють
iдентифiкацiю машин, подавану про?жджими. Посилання - неповнi або
неправильнi - на авта, якi наш переслiдувач винаймав для коротких перегонiв
мiж Уейсом та Ельфiнстоном, я, звiсно, не мiг використати. Номер, що належав
до його початкового, вочевидь власного, Яка - являв собою мигтiння мiнливих
цифр, з яких однi вiн пересував, iншi переробляв або пропускав; та самi
комбiнацi? тих цифр якось перегукувались (наприклад, ВШ 1564 та ВШ 1616 або
КУ 6969 та КУКУ 9933), хоч i були так хитро сполученi, що не пiддавались
приведенню до спiльного знаменника.
Менi спало на думку, що пiсля того, як вiн передав вишневий Як
посiпакам в Уейсi й перейшов до системи "перекладних", наступники його могли
виявитись менш обачливими та, можливо, залишили в якiйсь готельнiй книзi
прототип тих вза?мно сполучених номерiв. Та якщо шукати бiса по дорогах, по
яких вiн напевно про?хав, було такою важкою, заплутаною й безнадiйною
справою, чого мiг я очiкувати вiд спроб вхопити слiд невiдомих
автомобiлярiв, подорожуючих по невiдомих менi маршрутах?
24.
На той час, як я досяг Бердслея, за правилами тi?? рекапiтуляцi?, про
яку я тепер достатньо поговорив, в мо?й головi склався доволi повний образ,
i цей образ я звiв - шляхом виключення (завжди ризикованим) - до того
?диного конкретного першоджерела, яке робота хворого мозку й хитко? пам'ятi
могла вiдшукати.
Крiм превелебного Рiгор Мортiс (як дiвчинки похрестили пастора) i
почтивого старця, що викладав необов'язковi нiмецьку та латину, в
Бердслейськiй гiмназi? не було постiйних вчителiв чоловiчо? статi. Та
двiчi-тричi за навчальний рiк (1948-49) приходив з чарiвним лiхтарем
мистецтвознавець з Бердслейського Унiверситету показувати гiмназисткам
кольоровi знiмки французьких замкiв i зразки iмпресiонiстичного живопису.
Менi хотiлось бути присутнiм на цих проекцiях i лекцiях, та Доллi, як це в
нас узвича?лось, попросила мене не ходити, - i край. Крiм того, я пам'ятав,
що Гастон називав цього саме викладача блискучим gar on; та це було все;
пам'ять вiдмовлялась дати менi iм'я знавця старовинних шато.
В день, призначений для кари, я пройшов по сльотi через унiверситетське
подвiр'я в одну з указаних менi будiвель. Там я дiзнався, що прiзвище
мистецтвознавця Рiггс (це дещо нагадувало прiзвище знайомого нам служителя
культу), що вiн самотнiй, i що за десять хвилин вiн вийде з
унiверситетського музею, де зараз чита? лекцiю. Я сiв на мармурову лаву (дар
деяко? Цецилi? Рамбль) при входi в лекцiйну залу музею. Дожидаючись там, iз
хворобливим вiдчуттям у пiдмiхуровiй залозi, на пiдпитку, виснажений
нестачею сну, стискаючи кольт в кулаку, всунутому в кишеню макiнтоша, я
раптом схаменувся - адже я з'?хав з розуму й ладний був ско?ти глупство.
Iснував один шанс iз мiльйонiв, що Альберт Рiггс, доцент, замкнув мою Лолiту
в себе в будинку, 69, вулиця Лiнтера - в назвi було щось знайоме... Нi, вiн
нiяк не мiг бути мо?м згубником. Дурощi. Я втрачав розум i гайнував час. Вiн
та вона зараз у Калiфорнi?, а не тут.
Скоро, за бiлими статуями в оздобi вестибуля, я помiтив неясне
пожвавлення. Дверi - не тi, в якi я жадiбно уп'явся, - а iншi, дальшi,
бадьоро розкрились, i серед зграйки студенток заплигала, як пробка, лисина
щуплявого лектора, а за тим до мене почали просуватись його блискучi карi
очi. Я нiколи в життi його не бачив, хоч вiн став наполягати, що ми якось
познайомились на учтi в саду Бердслейсько? школи. А як ся ма? моя чарiвлива
донька, тенiсистка? В нього, нажаль, ще одна лекцiя. Побачимось!
Iншi спроби довiдатись уможливились не так скоро. Через об'яву в одному
з журнальчикiв, що залишились менi вiд Лолiти, я наважився ввiйти в зносини
з приватним сищиком, колишнiм боксером, i просто щоб дати йому поняття про
меод, яким користався негiдник, що переслiдував нас з Ельфiнстона, я
ознайомив його з деякими зразками iмен та адрес, набраних мною в зворотному
шляху. Вiн зажадав вагомого авансу, i протягом двадцяти мiсяцiв - двадцяти
мiсяцiв, читачу! - бовдур займався тим, що копiтко перевiряв цi явно
вигаданi данi! Я вже давно порвав з ним всякi дiловi стосунки, коли якось
вiн з'явився менi зi звитяжним виглядом i повiдомив, що Боб Браунiнг дiйсно
живе бiля селища Долорес у пiвденно-захiдному Колорадо, й що вiн виявився
червоношкiрим кiностатистом вiсiмдесяти з гаком рокiв.
25.
Ця книга - про Лолiту; тепер, коли доходжу до тi?? частини, яку б я
назвав (якби мене не випередив iнший страждалець, також офiра внутрiшнього
згоряння) "Dolor s Disparue", детальний опис останнiх трьох пустих рокiв,
вiд початку липня 1949 до середини листопада 1952, не мав би сенсу. Хоча й
варто вiдзначити деякi важливi подробицi, менi хотiлося б обмежитись
загальним враженням: в життi, на повному льотi, розкрилися з трiском боковi
дверi й увiрвався рев чорно? вiчностi, заглушивши подмухом вiтру крик
одиноко? смертi.
Дивно - я майже нiколи не бачив i не бачу Лолiту ввi снi такою, якою
пам'ятаю ?? - якою бачив ?? наяву, в думках, з невгамовством душевно?
хвороби, в галюцинацiях дня та безсоннях ночi. Якщо вона й снилась менi,
пiсля свого зникнення, то з'являлась вона в дивних i безладних образах, у
виглядi Валерi? або Шарлотти, або сумiшi то? та iншо?. Змiшаний привид
наближувався, бувало, до мене, скидаючи з себе покривку за покривкою, в
атмосферi велико? меланхолi?, велико? нехотi. Ця Нiби-Лолiта (i
Нiби-Валерiя) в'яло просила мене роздiлити з нею тверду канапку, або просто
вузьку дошку, або дещо зразка гiнекологiчного ложа, в якому вона
розкидалась, привiдкривши плоть, як клапан гумово? камери футбольного м'яча.
З розколотим або безнадiйно загубленим зубним протезом, я потрапляв у гидкi
мебльованки, де для мене влаштовувались скучнi вечори вiвiсекцi?, за звичай
завершуванi тим, що Шарлотта або Валерiя ридала в мо?х скривавлених обiймах,
i я ?х нiжно цiлував братнiми губами в поснулому безладдi вiденського
лахмiття, продаваного з молотка, жалю, iмпотенцi? й брунатних перук
трагiчних старух, яких щойно отру?ли газом.
Якось я витяг з бiдного Iкара i знищив давно нагромаджену купу
журнальчикiв для пiдлiткiв. Вам вiдомий тип цих видань: в сенсi емоцiй, це -
кам'яний вiк; в сенсi гiгi?ни - епоха, принаймнi, мiкенська. Красива, ба
надто вже доросла актриса, з велетенськими вiями й пухлою, м'язно-червоною
нижньою губою, рекомендувала новий шампунь. Бедлам реклам. Юним школяркам
подобаються брижi на спiдницях - que c' tait lion, tout cela! Коли
запрошують з ночiвлею, ?аздиня повинна зготувати для кожно? гостi халат.
Безладнi деталi тамують в розмовi усе красномовство. Нам всiм траплялось
стрiчати на вечiрках для конторських службовцiв "копуху" - дiвчинку, яка
копа? нiгтями шкiру на обличчi. Тiльки якщо вiн надто старий або займа? дуже
високе становище, старому мужчинi дозволено не знiмати шкiрянок, перед тим
як потиснути дамi руку. Зваблюй серця носiнням нашого Нового
Черевцезаховника: нi бочцiв, нi черевцiв. Тристан i три дамських стани в
кiно. Так-с, панове-с: одруження Джо та Дженнi збуджу? джудження.
Перетворись у романтичну красуню швидко й дешево. Книжки-комiкс: кепське
дiвчисько (чорнявка), товстун-батько (з сигарою); хороша дiвчинка (руда),
красивий татусик (з пiдстриженими вусами). Або нестерпна серiя з
горилоподiбним опудалом та його жiнкою, гномоглядною гнидою. Et moi qui
t'offrais mon g nie... Я пригадав доволi грацiйнi, глупотнi вiршики, якi я
для не? писав, коли вона була дитиною. "Не глупотнi", кидала вона в'?дливо,
а "саме глупоття":
Пролiта? колiбрi на аеропланi,
Йде змiя собi чемно в сорочцi латанiй...
Або
Так поводиться дивно з крiльчихою кролик,
Що кроликарi всi смiються до болю.
Деякi ?? речi було важко викинути. До кiнця 1949-го року я плекав, i
боготворив, i споганював поцiлунками, сльозами й слизотою пару ?? старих
тапочок, ношену хлопчикову сорочку, потертi ковбойськi штанцi, зiм'яту
шкiльну кепочку й iншi клейноди цього роду, знайденi в багажному вiддiленнi
воза. Коли ж я збагнув, що з'?жджаю з розуму, я зiбрав цi речi, додав до них
дещо, залишене на складi в Бердсле? - ящик з книгами, ?? ровер, старе
пальто, черевики - й на п'ятнадцятий день ?? народження надiслав це як дар
вiд незнайомця в сиротинець на вiтряному озерi поблизу канадського кордону.
Не виключаю, що якби я звiрився доброму гiпнотизеровi, вiн би мiг
витягти з мене й допомогти менi розкласти логiчним узором деякi випадковi
спогади, якi проступають крiзь тканину мо?? книги iз значно бiльшою
чiткiстю, нiж вони спливають менi в пам'ятi - навiть тепер, коли я вже знаю,
що та кого вишукувати в минулому. В той час я тiльки вiдчував, що втрачаю
контакт з дiйснiстю. Я провiв решту зими й бiльшу частину весни в санаторi?
бiля Квебека, де я лiкувався ранiше, по чому здумав владнати деякi сво?
справи в Новому Йорку, а за тим рушити в Калiфорнiю для ?рунтовних розшукiв.
Ось вiрш, складений мною в санаторi?:
Розшук! Розшук Долорес Гейз!
Кучерi: бiлi. Губи: рум'янi.
Вiк: п'ять тисяч триста ночей.
Що поробля? - нiмфетка в екранi?
Де ти мишку?ш, Долорес Гейз?
Що правда i що химера?
В пеклi я, в маячнi: "i не вийти менi"
Повторю? шпак у Стерна.
Куди ти ?деш, Долорес Гейз?
Твiй чарiвний килим - яко? марки?
Кагуар кремовий в модi тепер?
Ти в якому впаркована парку?
Хто твiй герой, Долорес Гейз?
Супермен в голубiй пелеринi?
О, дальнiй мiраж, о, пальмовий пляж
О, Кармен у розкiшнiй машинi!
Як боляче, Доллi, у вухах вiд джазу!
З ким ти танцю?ш, кохана?
Оба в м'ятих майках, в штанах дiрястих,
Я сиджу в кутку, задиханий.
Щасливий, Мак-Фатум, хирявий грифон.
Всюди ?здить. Жiнка - дiвчисько.
Скрiзь по штатах мне Моллi свою, хоч закон
Охороня? навiть зайчиська.
Мiй бiль, моя Доллi! Твiй погляд завмер -
З кохання не був бiльш iмлистим.
Парфуми ? - звуться Soleil Vert...
Ви що, iз Парижа, мiстер?
L'autre soir un air froid d'opera m'alita:
Son f l - bien fol est qui s'y fie!
Il neige, le d cor s' croule, Lolita!
Lolita, qu'ai-je faut de la vie?
Маюсь, маюсь, Лолiто Гейз
Тут покута, тут i погрози.
Й стискаю знов волосявий кулак
I бачу знов тво? сльози.
Патрульник, патрульник, он там, пiд дощем
Де нiч струменi? крiзь морось...
Вона в бiлих шкарпетках, то - казка моя,
Звуть ?? Гейз, Долорес.
Патрульник, патрульник, он ?дуть вони
Долорес Гейз i мужчина.
Дай газу i кольта, жени, дожени,
Вилазь та заходь за машину!
Розшук! Розшук Долорес Гейз:
Погляд твердий. Дев'яносто
Фунтiв усього лиш важить вона
На шiстдесят дюймiв росту.
Iкар мiй кульга?, Долорес Гейз,
Останнiй шлях тяжкий. Невчасно.
Скоро звалять мене в придорожнiй бур'ян,
Все iнше iржа й нiч iскряста.
Психоаналiзуючи цей вiрш, я бачу, що вiн нi що iнше, як шедевр
божевiльного. Жорстокi, вузлуватi, гримкi рими доволi точно вiдбивають тi
позбавленi перспективи ландшафти й фiгури, й перебiльшенi ?х частини, якi
малюють психопаи пiд час випробувань, надуманих ?хнiми вигадливими
дресирувальниками. Я вельми понаскладав iнших вiршiв. Я погружався в чужу
поезiю. Та думка про помсту анi на хвилину не припиняла томити мене.
I я був би крутi?м, як би сказав (а читач - дурником, якби повiрив), що
потрясiння, якого я зазнав, згубивши Лолiту, назавжди мене зцiлило вiд
пристрастi до малолiтнiх дiвчаток. Лолiту я тепер покохав iншою любов'ю, це
правда, - та клята природа моя вiд цього не могла змiнитись. На пляцiвках
для iгор, на морських та озерних узбережжях, мiй хмурий, крадiйський погляд
шукав мимоволi, чи не майнуть голi ноги нiмфетки або iншi завiтнi прикмети
лолiтчиних служниць i повiрниць з букетами руж. Та одне основне видiння
вицвiло: нiколи я тепер не мрiяв про можливе щастя з дiвчинкою
(вiдокремленою чи узагальненою) в якомусь дикому i безпечному мiсцi; нiколи
не розважав я, що буду впиватись в нiжну плоть лолiтчиних сестричок
де-небудь далеко, в пiщаному сховищi межи скель намрiяних островiв. Це
скiнчилось - або скiнчилось, принаймнi, на деякий час. З iншого ж боку...
нажаль, два роки жахiтного потурання хотi привчили мене до певного звичаю
статевого життя. Я боявся, як би порожнеча, в якiй я опинився, не змусила
мене скористатись свободою наглого безуму й пiддатись випадковiй спокусi при
зустрiчi в якомусь провулку iз школяркою, яка йде додому. Самотнiсть
розпалювала мене. Я мав потребу в поспiльствi й доглядi. Мо? серце було
iстеричним, ненадiйним органом. Ось так трапилось, що Рита ввiйшла в мо?
життя.
26.
Вона була вдвiчi старшою за Лолiту й на десять рокiв молодшою вiд мене.
Уявiть собi дорослу брюнетку, дуже блiду, дуже тоненьку (вона важила всього
сто п'ять фунтiв), з чарiвно асиметричними очима, гострим, нiби
швидко-накресленим профiлем i з вельми привабливою ensellure - сiдловинкою у
гнучкiй спинi: була, зда?ться, iспанського чи вавiлонського походження. Я ??
пiдiбрав якось у травнi, в "порочному" травнi, як мовить Елiот, десь мiж
Монреалем i Новим Йорком, або, звужуючи границi, мiж Тойлестоном i Блейком,
при смугло жеврiючому в хащах ночi барi пiд знаком Тигрового Метелика, де
вона пресимпатично напилася: запевняла мене, що ми навчались в однiй
гiмназi?, i все клала свою драглу ручку на мою орангутангову лапу.
Чутт?вiсть мою вона лишень злегка розбурхала, та я-таки надумав зробити
спробу; спроба вдалася, й Рита стала мо?ю постiйною подругою. Така вона була
добренька, ця Рита, така товариська, що з чистого спiвчуття могла б
вiддатись всякому паетичному втiленню природи - старому зламаному дереву чи
овдовiлому дикобразу.
Коли ми познайомились (1950-го року), з нею допiру розлучився третiй ??
чоловiк, а ще бiльш недавно ?? кинув сьомий в рахунку офiцiйний коханець.
Iншi, неофiцiйнi, були надто численнi та швидкоплиннi, щоб можна було ?х
каталогiзувати. ?? брат, полiтикан з обличчям як вим'я, носив пiдтяжки й
фарбовану саморуч краватку, був головою й душею мiста Грейнбол, вiдомого
сво?ми бейзболiстами, старанними читачами Бiблi? та зерновими дiлками.
Протягом останнiх рокiв вiн платив сво?й пречудовiй сестричцi сiмдесят
доларiв щомiсяця за абсолютною умовою, що вона нiколи, нiколи не при?де в
його пречудове мiстечко. Вона розповiдала менi, скиглячи вiд нетями, що
чомусь - чортзна чому - всякий новий коханець перш за все мчав ?? в
Грейнбол; Грейнбол надив у роковий спосiб; i не встигала вона озирнутись, як
вже ?? всмоктувала мiсячна орбiта рiдного мiста, й вона ?хала пiд
прожекторним освiтленням кругового бульвару, "обертаючись", - смiшно казала,
вона, - "наче клятий метелик у колесi".
В не? було грацiйне двомiсне автiйко, й у ньому-бо ми ?здили в
Калiфорнiю, адже мiй поставний Iкар потребував вiдпочинку. Кермувала за
звича?м вона - з природженою швидкiстю в дев'яносто миль на годину. Мила
Рита! Ми з нею роз'?жджали впродовж двох iмлистих рокiв з перервами, й
неможливо уявити другу таку гарну, на?вну, нiжну, цiлком безглузду Ритоньку!
Поряд з нею, Валерiя була - Шлегель, а Шарлотта - Гегель! Правду сказати,
нема? й жодно? причини займатись менi нею на берегах цих мрячних мемуарiв,
та все ж таки хочу сказати (алло, Рито - де б ти не була, п'яна або твереза,
Рито, алло!), що ця моя найбiльш розрадлива, найбiльш тямуща подруга,
безсумнiвно, врятувала мене вiд гамiвно? сорочки. Я пояснив ?й, що хочу
вiдшукати збiглу коханку й забити ?? кота. Рита з поважним виглядом схвалила
мiй план - та вдавшись, поблизу Сен-Гумбертiно, до деяких власних
розшукувань (хоч анi бiса не знала про справу), сама сплуталася з якимсь
бандитом; я вкрай знесилився, визволяючи ?? - у заяложеному й причмеленому
виглядi, але цiлком жвавеньку. Iншого разу, знайшовши мiй священний
пiстолет, вона запропонувала пограти в "руську рулетку"; я вiдповiв, що не
можна, в пiстолетi нема барабана; ми стали за нього боротися, й нарештi
почувся пострiл, причому куля пiшла в стiну нашого номера, й звiдти забив
дуже тонкий i дуже кумедний фонтанчик гарячо? води; пам'ятаю, як вона
стогнала вiд смiху.
Дивовижно дитяча ввiгнутiсть ?? спини, рисова шкiра, неквапливi,
млоснi, голубинi цiлунки, - все це оберiгало мене вiд лиха. Не талант
художника ? вторинною статевою ознакою, як стверджують деякi шамани й
шарлатани, а навпаки: стать лише служниця мистецтва. Один доволi смутний
бенкет наш мав прекумеднi наслiдки. Я допiру припинив пошуки: бiс або
знаходився в Тартарi, або весело горiв у мене в мозочку (де мрiя та лихо
роздмухували вогонь), та в усякому разi жодного не мав вiдношення до
тенiсного турнiру в Сан-Дi?го, де в жiночому складi перший приз узяла
шiстнадцятирiчна Дороея Гааз, мужоподiбна голобля. Якось, пiд час зворотно?
по?здки на схiд, у ницiшому готелi (того сорту, де влаштовуються комерцiйнi
з'?зди й вештають, хитаючись, позначенi ярликами марципановi товстуни, якi
звуть один одного Джо або Джим, домовляючись i лигаючи вiскi) мила Рита i я,
прокинувшись пополуднi, побачили, що з нами в номерi знаходиться ще одна
особа, молодий блiдий блондин, майже альбiнос, з бiлими вiями та великими
прозорими вухами. Нi Рита в ?? журному життi, нi я в мо?му його не стрiчали.
Весь упрiлий, у брудному фланельному комбiнезонi, в старих похiдних чоботах
на шнурках, вiн хропiв на покривалi нашого двоспального лiжка з iншого боку
вiд мо?? цнотливо? подруги. Йому бракувало одного переднього зуба, лоб
сприщився в бурштиновий колiр. Ритонька оповила свою гнучку голизну в мiй
макiнтош - перше, що надибали пальцi; я ж натягнув трусики; по чому ми
обстежили становище. На тацi стояло аж п'ять ужитих склянок, що в сенсi
прикмет лише важчало справу. Дверi були зле зачиненi. На пiдлозi валялось
чоловiче светро, та пара безформених жовнiрських штанiв захисного кольору.
Ми довго трясли ?х володаря; нарештi нещасний очуняв. Виявилось, що вiн
зовсiм утратив пам'ять. Мовлячи з акцентом, який Рита визначила як "чисто
бруклiнський", вiн ображено iнсинуював, що ми (в який спосiб?) привласнили
його (геть нiкчемну!) персону. Ми його швидесенько одягли й потiм залишили в
найближчiй лiкарнi, з'ясувавши дорогою, що якiсь вже забутi звивини й
закрути привели нас у вiдомий вже Грейнбол. Пiвроку по тому, Рита написала
тамтешньому лiкарю. Вiн вiдповiв, що "Джон Гумбертсон" - так незнайомця
безбарвно прозвали - все ще не ввiйшов у зносини зi сво?м минулим. О,
Мнемозiно, солодкiша й найзапальнiша з муз!
Я б не вiдзначив цього випадку, якби з нього не почався хiд мо?х думок,
внаслiдок яких я надрукував у вченому часопису "Кантрип", що шотландською
значить "чаклунство", нарис, названий "Мiмир i Мнемозiна", в якому я
накреслив еорiю (яка видалась оригiнальною й значною прихильникам цього
чудовнiшого щомiсячника) "перцепцiйного часу", засновану на "почуттi
кровообiгу" й концепцiйно залежну (дуже коротко кажучи) вiд окремих
властивостей нашого розуму, знаючого не тiльки речовий свiт, але й власне
?ство, вiд чого склада?ться стале вза?мовiдношення мiж двома пунктами:
майбутнiм (яке можна громадити) й минулим (вже зданим на склад). Серед
наслiдкiв цi?? статтi, що завершувала ряд мо?х переднiх робiт, також
помiчених, було запрошення на один рiк до Кантрипського Унiверситету,
вiддаленого на чотириста миль вiд Нового Йорку, де ми з Ритою знiмали
квартирку з видом на глянсовi тiла хлопчикiв та дiвчаток, якi бавились пiд
дубами, далеко внизу, в водометнiй дiбровi Центрального Парку.
В Кантрипi я прожив, в спецiальних апартаментах для поетiв i фiлософiв,
з жовтня 1951 року до червня 1952-го, мiж тим як Рита, яку я волiв не
показувати, животiла - зда?ться, не дуже почтиво - в пришосейному готелi, де
я ?? навiдував двiчi на тиждень. За тим вона зникла, але менш негуманно, нiж
?? попередниця: за мiсяць я знайшов ?? в Кантрипськiй в'язницi. Вона
поводилась з великою гiднiстю, позбулася робакового вiдростка в тюремнiй
лiкарнi й присяглася менi досить промовчо, що дивне блакитне хутро, яке за
словами певно? статечно? дами, мiсiс Мак-Крум, вона в не? вкрала, було
насправдi дарунком, зробленим ?й вельми недбало трохи сп'янiлим мiстером
Мак-Крумом. Я змiг ?? витягти звiдти без того, щоб звернутись до ??
нервового брата, й невдовзi по цьому ми повернулися з нею в Новий Йорк,
знову на захiдний бiк Центрального Парку, впавши дорогою в Брайсланд, через
який, утiм, Рита i я вже пере?жджали минулого року.
Мене тодi охопило нестерпне бажання вiдновити там мо? перебування з
Лолiтою. Втративши всяку надiю вистежити втiкачку та ?? викрадача, я вступив
у нову фазу буття: я тепер намагався вхопитись за старi декорацi? i
врятувати хоча б гербарiй минулого: souvenir, souvenir, que me veux-to?
Верленiвська осiнь дзинчала в повiтрi, наче криштальному. В вiдповiдь на
картку з проханням резервувати номер з двома лiжками та ванною, професор
Гамбургер негайно отримав почтиву вiдмову. Все було, мовляв, зайнято.
Залишалась сама пiдвальна кiмната без ванно? з чотирма лiжками, та вона вряд
чи менi пiдiйшла б. Ось заголовок ?х поштового паперу:
СПОЧИН ЗАЧАРОВАНИХ МИСЛИВЦIВ |
ВСI НАПО? |
ЦЕРКВИ |
СОБАКИ |
|
(окрiм спиртних) |
на зручнiй |
не допускаються |
|
|
вiдстанi для |
|
|
|
вiруючих |
|
Я не дав вiри iстинi першо? заяви. Всi? Чи подавався там гренадин, як в
тротуарних кав'ярнях ?вропи? Мене також цiкавило, чи не вiддав би мисливець,
зачарований чи нормальний, мiсце в церквi за пса - й тут я раптом згадав, зi
спазмою болю, сцену, достойну великого маляра: Petite Nymphe Accroupie; та
цей шовковистий кокер-спан'?л був, можливо, хрещений. Нi - я не почувався в
силах витримати болючi вiдвiдини знайомого холу. В м'якому,
пиляво-пофарбованому, осiнньому Брайсландi крилися iншi можливостi
воскресити минуле. Залишивши Риту в найближчому барi, я сам пiшов до мiсько?
бiблiоеки. Цвiрiнлива стара дiва з величезним сприянням допомогла менi
знайти середину серпня 1947 року в зв'язаному комплектi Брайсландського
Вiсника, й ось я вже сидiв у вiдлюдному кутi пiд голою лампою та
перегортував великi й крихкi сторiнки волюму, чорного, як труна, й ледь не
завбiльшки само? Лолiти.
Читачу! Брудере! Яким дурним Гомбургом був цей Гомельбург! Позаяк його
надчутлива природа жахалась дiйсностi, вiн вважав за можливе всолодитись,
принаймнi, шматочком ?? - що нагаду?, як десятий або двадцятий Фриць чи Iван
у терплячому хвостi насильникiв затуля? бiле обличчя жiнки ?? ж чорною
шаллю, аби не бачити ?? неможливих очей, поки нарештi здобува? свою
жовнiрську радiсть в понурому, пограбованому селищi. Менi ж забаглося
здобути в надрукованому виглядi знiмок, який випадком закарбував мо?
сторонн? обличчя в ту мить, як фотограф з Брайсландського Вiсника
зосереджувався на д-рi Браддоку та його групi. Палко мрiяв я, щоби зберiгся
Портрет Невiдомого Нелюда. Невинний апарат вихопив мене на темному мо?му
шляху до ложа Лолiти, - ось ема для Мнемозiни! Марно силюся пояснити
сутнiсть цього позову. Його можна, мабуть, порiвняти з тим непритомним
зацiкавленням, яке змушу? нас озбро?тися збiльшувальним склом, щоб
роздивитись похмурi фiгурки (в цiлому - натюрморт - i всiх нас зараз
виверне), зiбраних рано-вранцi при пласi, - та вираз обличчя пацi?нта все ж
таки нiяк не розiбрати на знiмку. Хоч би там як, я буквально задихався, й
один кут фолiанта року все колов менi в черево, поки я гортав i лiтав по
листках очима. В недiлю, 24-го, в одному з двох мiсцевих кiнематографiв був
фiльм "Заповзятi", а в iншому "Брутальна сила". Мiстер Пурдом, незалежний
тютюновий аукцiонiст, казав, що з 1925 року вiн палить тiльки "Омен
Фаустум". Рослий Росс, футболiст, та його тендiтна наречена були на учтi в
мiсiс Гумберт Перрiбой, 58 Ерранiс Авеню. Iсну? паразит, довжина якого
склада? одну шосту частину органiзму, що вмiстив його. Дюнкерк був уперше
укрiплений у десятому столiттi. Бiлi шкарпетки для панночок, 39 центiв;
спортивнi оксфордськi черевички, 3 долари 98 центiв. Вино, вино, вино,
прорiк автор "Темного вiку", який не дозволив нашому фотографу зняти його,
пiдходить, можливо, до перського буль-буля, та я завжди кажу, що дощ, дощ,
дощ, з гримотiнням по ?онтовiй стрiсi, найкращiй друг троянд i натхнення.
Так званi "ямки" стають вiд докрiплення шкiри до бiльш глибоко проложених
тканин. Греки вiдбили потужну партизанську атаку. Ах, ось уже: абрис
дiвчинки в бiлому й пастор Браддок у чорному; ба якщо й дотиналось побiжно
його пухкого корпусу чи?сь примарне плече, нiчого стосовно мене дiзнатись я
тут не мiг.
Гiдний подиву негiдник пiшов за Ритою в бар. З тi?ю журливою усмiшкою,
яка з'явилась у не? на личку вiд надлишку алкоголю, вона познайомила мене з
агресивно-сп'янiлим старим, кажучи, що вiн - забула собi ваше прiзвище,
панночку - вчився з нею в однiй школi.
Вiн нахабно насмiлився затримати ??, й у наступнiй сутичцi я боляче
вдарив великого пальця об його вельми тверду голову. За тим менi довелось
деякий час вигулювати й провiтрювати Риту в забарвленому осiнню парку
Зачарованих Мисливцiв. Вона схлипувала й теревенила, що скоро, скоро я кину
??, як усi за життя ?? кидали, й я проспiвав ?й тихенько задумливу
французьку баладу, й уклав альбомний вiршик ?й на потiху:
Палiтра кленiв в озерi, як рана,
Передана. Веде ?х на забiй
В багряному оздобленнi Дiана
Перед готелем кольору замрiй.
Вона спитала: "Та чому замрiй, адже вiн бiлий? Чому - господи мiй
боже..." - й заридала знов. Я рiшуче повiв ?? до авта. Ми продовжили наш
шлях до Нью-Йорка, й там вона знов зажила в мiру щасливо, прохолоджуючись
пiд димчастою синявою посеред нашо? маленько? тераси на тридцятому поверсi.
Помiчаю, що в мене якимсь чином геть заплелись два рiзних епiзоди - мо?
вiдвiдини Брайсландсько? бiблiоеки на зворотному шляху в Новий Йорк i
прогулянка в парку на попередньому шляху в Кантрип, та подiбне змiшання
збляклих фарб не повинен зневажати художник-мнемозiнист.
27.
Поштова скринечка з мо?м iм'ям, в вестибулi будинку, дозволяла
одержувачу роздивитись через засклену шпару дещо з того, що всунув туди
листоноша. Вже вкотре траплялось, що арлекiнська гра свiтла, впалого через
скло на чийсь начерк, так перекручувала його, що поставала подiбнiсть з
лолiтчиною рукою, й це приводило мене в стан майже безтямний, отже
доводилось притулятись до ближчо? урни, - що ледь не ставала мо?ю. Щоразу,
як це вiдбувалось, щоразу як на мить побаченi мною коханi, петлястi, дитячi
кривулi ставали знову, з огидливою простотою, марудним начерком котрогось iз
небагатьох мо?х або Ритчиних кореспондентiв, я згадував iз хворобливою
усмiшкою, далеке мо?, довiрливе, додолоресове минуле, коли я бував ошуканий
коштовно освiтленим вiкном, за яким вiдшукувало мо? нишпорне око -
невсипущий перископ ганебного пороку - напiвголу, застиглу, як на
кiноплiвцi, нiмфетку, з довгим волоссям Алiси в кра?нi Див (маленьку
звабливицю бiльш успiшного собрата), яке вона наразi, як бачилось, починала
або кiнчала розчiсувати. Вiд досконалостi iскристого видива ставало
завершеним i мо? дике блаженство - адже видiння знаходилось поза досяжнiстю,
й тому блаженству не могло завадити усвiдомлення заборони, яке тяжiло над
досяжним. Хтозна, можливо iстинна суть мого "збочення" залежить не стiльки
вiд прямого чарування прозоро?, чисто?, юно?, заборонно?, чарiвно? краси
дiвчаток, скiльки вiд знаття п'янко? безкарностi становища, за яким
нескiнченнi довершеностi заповнюють пройму мiж тим незначним, що дару?ться,
й тим усiм, чим чару?ться, усiм тим, що хова?ться в дивних фарбах незбутнiх
безодень. Mes fen tres! Виснучи мiж призахiдними хмарами й накатною нiччю,
через скрегiт зубiв я збирав i притискав усiх демонiв мо?? жадоби до поруччя
вже тремтливого балкона: ще мить, i вiн здiйметься - в саму абрикосову млу
вологого опахала; вiн здiймався - пiсля чого, бувало, освiтлений обрис у
дальньому вiкнi рушив - i ?ва знову ставала ребром, яке знову заживлялося
плоттю, й нiчого в вiкнi вже не було, крiм вполовину роздягненого бевзя,
читаючого газету.
Позаяк менi вряди-годи вдавалось виграти гоньбу мiж вимислом i
правдивiстю, я ладний був примиритись з оманою. З чим я вiдмовлявся
змиритись - це з втручанням мучителя-випадку, який позбавляв мене
призначено? менi насолоди. "Savez-vous qu' dix ans ma petite tait folle de
vous?" - сказала менi дама, з якою я якось забалакався на ча? в Парижi, - а
малятко встигло вийти замiж i мешкало десь у незнаному кра?, i я не мiг би
пригадати, чи я помiтив ?? якось у тому саду, на терасi тенiсного клубу,
бiля вiдлюдного гроту. Й ось тепер цiлком так само, випадок (а також i деяка
змiна у зменшеному й нiби побляклому начерку мо?? кохано?) вiдмовив менi в
попередньому поглядi крiзь осяяне скло шпарини, в цьому передчуттi й
обiцяннi - обiцяннi, яке не тiльки так спокусливо симулювалось, ба й повинно
було бути чемно виконаним. Як бачите, моя фантазiя була пiддана прустiвським
допитам на лiжку Прокруста, - адже того ранку, 22-го вересня 1952-го року,
коли я спустився за поштою, чистенько вдягнений i вельми жовчний швейцар, з
яким я був у прекепських стосунках, почав мене гудити за те, що якийсь
ритчин друзяка, проводжуючи ?? додому, "заблював як собака" сходи пiд'?зду.
Поки я слухав його й давав йому на чай, а за тим слухав другу, бiльш ?речну
версiю пригоди, я смутно подумав, що один з двох листiв, що прийшли з тою
благословенною поштою - певно вiд ритчино? матерi, доволi неврiвноважено?
дамочки, яку ми якось вiдвiдали на Кейп Кодi й яка з того часу, в численних
листах, надсиланих з постiйно? адреси мо?? Нью-Йорксько? контори в рiзнi
мiсця мого перебування - все казала менi, як чудово ?? донька та я пасу?мо
одне до одного, й як гарно було б, якби ми одружились; другий лист, який я
вiдкрив i швидко проглянув у лiфтi, був од Джона Фарло.
Я часто помiчав, що ми схильнi давати нашим приятелям таку сталiсть
властивостей i фортуни, яку набувають лiтературнi геро? в думцi читача.
Скiльки б разiв ми не вiдкрили "Короля Лiра", нiколи ми не зустрiнемо
доброго старця, який забув усi прикрощi й пiдiймав заздравний келих на
великiм сiмейнiм бенкетi з усiма трьома доньками та ?х кiмнатними собачками.
Нiколи не по?де з Он?гiним до Iталi? княгиня Х. Нiколи не одужа? Емма
Боварi, врятована симпатичеськими солями в сво?часнiй сльозi батька автора.
Через яку б еволюцiю той чи iнший вiдомий персонаж нi пройшов мiж епiграфом
та кiнцем книги, його доля встановлена в наших думках про нього; саме так ми
очiку?мо, щоб нашi приятелi йшли за тою чи iншою логiчною i всеприйнятною
програмою, нами для них передбаченою. Так, Iкс нiколи не створить того
безсмертного музичного твору, який так рiзко протирiчив би посереднiм
симфонiям, до яких вiн нас привчив. Iгрек нiколи не ско?ть убивства. Нi за
яких обставин Зет нас не зрадить. У нас усе розподiлено в графах, i чим
менше ми бачимо дану особу, тим при?мнiше себе переконувати, на всяку згадку
про не?, в тому, як лагiдно вона пiдкоря?ться нашiй уявi про не?. Всяке
вiдхилення вiд спродукованих нами призначень зда?ться нам не тiльки
ненормальним, але й нечесним. Ми б волiли нiколи ранiше не знати сусiда -
вiдставного торговця сосисками - якби трапилось, що вiн допiру видав збiрку
вiршiв, неперевершених нiколи в цьому столiттi.
Кажу все це, щоб пояснити, як спантеличив мене iстеричний лист Джона
Фарло. Я знав про смерть його дружини, - та я звичайно очiкував, що
невтiшний вдовець залишиться до кiнця життя тим нудявим, пихатим i
позитивним чоловiком, яким вiн завжди був. Тепер вiн менi писав, що пiсля
короткого перебування в Сполучених Штатах вiн вернув до Пiвденно? Америки й
намислив передати всi справи, якими вiн керував у Рамзделi, одному з
тамтешнiх адвокатiв, Джоновi Вiндмюллеру, нашому спiльному знайомому. Окремо
вiн, здавалось, був радий позбавитись "гейзiвських комплiкацiй". Вiн щойно
побрався з iспанкою. Його вага збiльшилась на тридцять фунтiв з тих пiр, як
вiн кинув курити. Вкрай молоденька дружина була лижною чемпiонкою. Вони
збирались провести медовий мiсяць в Iндi?. Позаяк вiн мав намiр присвятити
себе, як вiн казав, "iнтенсивному виробництву сiмейних одиниць", вiн не мiг
вже знаходити час, щоб займатись мо?ми справами, якi вiн вважав "дуже
дивними й досить дратiвливими". Вiд якихось людей, люблячих всюди тицяти
носа, - й зiбраних, вочевидь, у комiтет з цi?ю метою - вiн одержав
повiдомлення про те, що мiсце помешкання маленько? Доллi Гейз оточене
тайною, а що сам я живу з "вiдомою в деяких колах розлученкою" в Пiвденнiй
Калiфорнi?. Батько його дружини був граф i значний багатiй. Родина, що
винаймала впродовж п'яти рокiв гейзiвський будинок, тепер бажала його
купити. Вiн радив менi пред'явити зниклу дiвчинку негайно. Вiн зламав собi
ногу. До листа був долучений кольоровий знiмок Джона, ще цiлого, й смагляво?
брюнеточки в бiлiй вовнi. Вони солодко всмiхались одне одному, серед синiх
снiгiв Чилi.
Пам'ятаю, як я ввiйшов до себе в квартиру й уголос подумав: що ж, тепер
принаймнi ми вистежимо - як раптом другий лист заговорив до мене дiловитим
голоском:
Любий Тато,
Як ся ма?ш? Я замiжня. Я чекаю на дитинку. Думаю, що вона буде
величезною. Думаю, що вона доспi? в-сам-раз на Рiздво. Менi важко писати цей
лист. Я божеволiю вiд того, що нам нема чим здолати борги й вибратись
звiдси. Дiковi обiцяна чудна служба в Алясцi, за його дуже вузьким фахом в
механiцi, от усе, що я знаю про це, та перспективи просто дивовижнi. Прошу
вибачення, що не даю домашню адресу, бо я боюсь, що ти все ще страшенно
сердишся на мене, а Дiк не повинен нiчого знати. Ну й мiстечко тут! Не видно
кретинiв через кiптяву. Будь ласка, надiйшли нам чек, тато. Ми б обiйшлися
трьома - чотирмастами, або навiть менше, за будь-яку суму спасибi, ти мiг би
продати, наприклад, мо? старi речi, тому що як тiльки до?демо до Аляски,
грошицi так i посиплються. Напиши менi будь ласка. Я зазнала багато журби та
злиднiв.
Твоя чекаюча, Доллi (Мiсiс Ричард Ф. Скиллер).
1
28.
Знову я був у дорозi, знову сидiв за кермом старого синього седана,
знову був сам. Коли я читав листа, коли боровся з велетенською мукою, яку
вiн в менi збуджував, Рита ще спала мертвим сном. Я глянув на не?: вона
посмiхалась ввi снi. Поцiлував ?? в вологе чоло й назавжди залишив: днями
сердега хотiла мене тут вiдвiдати, та я не приймаю вихiдцiв з того (для вас
"цього") свiту. Нiжну прощальну записку я прилiпив пластиром до ?? пуп'янка
- iнакше вона, мабуть, не знайшла б ??.
Я написав "сам"? Нi, не зовсiм. Зi мною був чорний камратко, й як
тiльки я знайшов вiдлюдне мiсце, я безтрепетно вiдрепетирував ?валтовну
смерть мiстера Рича