реба було поспiшати туди, вперед. Гапонов зупинив пiдводу, що везла з балки воду для кухнi. Пiдкоряючись наказовi молодшого сержанта, лiтнiй худорлявий солдат вилив воду, зняв бочку, i вони вдвох поклали поранених на пiдводу. За хвилину Гапонов уже бiг на захiд по слiдах танкiв. Незабаром побачив "тридцятьчетвiрку" без гусеницi. Бiля не? стогнали обгорiлi танкiсти, якi самi вибралися з палаючо? машини. Подавши ?м допомогу, санiнструктор кинувся далi, туди, де також чекали на нього. Пiд Шевченковим фашисти огризалися люто, оборону побудували у кiлька ешелонiв, i нашi танки, прорвавши перший рубiж, наразилися на ще дужчий вогонь. Три кiлометри територi? далися дорого. Надвечiр бiй стих. В низьких променях призахiдного сонця, що визирнуло з-за темно? хмари, на обрi? чiтко вималювався силует танка. Машина вирвалася далеко вперед i тепер нерухомо стояла на нейтральнiй смузi. Комбат ?горов у задумi дивився на обрiй. --То машина командира бригади, - глухо пояснив ?горов замполiтовi Д??ву. Гапонов чув цю розмову. Вiн здивувався: чому ж нiхто не спробу? пробратися до машини полковника П?тушкова? Та, виявилося, пробували. Десь напiвдорозi лежать смiливцi. Знав i любив Гапонов полковника П?тушкова. -- Дозвольте менi... -- попросився в комбата. ?горов i Д??в дали на пiдмогу санiнструкторовi трьох бiйцiв. Густа осiння темрява поглинула невеликий загiн. Скрадалися вiд куща до куща, вiд вибалка до вибалка. Раптом нiмцi освiтили поле ракетами. Гапонов завмер, притиснувся щокою до мокро? трави i стежив за рухом тiней вiд гiлок. Тiнi тремтiли, коротшали i, нарештi, злилися з пiтьмою. "А що як гiтлерiвцi теж повзуть до пiдбитого танка?" -- майнуло в головi. Машина стояла холодна, мертва. Гапонов пiдважив баштового люка, перегнувся всередину. Мовчанка. Лапнув рукою командирове мiсце -- полковник схилився набiк. У його грудях ще жеврiло тепло. Разом з помiчниками витяг комбрига, понесли його до сво?х. Аж ось автоматна черга прорiзала нiч. У небо злетiли освiтлювальнi ракети. Ач, не витримали фашистськi розвiдники, почувши, що близько хтось ?, зчинили стрiлянину i викрили себе. Гапонов жбурнув гранату. Вранцi санiнструктора викликали до полiтвiддiлу. Начальник полiтвiддiлу полковник Романенко сам вручав Василю Гапонову комсомольський квиток. -- Ви гiднi звання комсомольця, товаришу сержант, - тепло сказав Романенко. - Я думаю, ваше головне комсомольське доручення полягатиме саме в тому, щоб зберегти для Батькiвщини якомога бiльше ?? во?нiв, мужнiх i безстрашних людей... Пiд Бродами в червнi сорок четвертого половiло жито, пахло хлiбом i кров'ю. Фашисти скупчили там добрий десяток дивiзiй -- пiхотних i танкових. Опiвднi, вiдбивши першу атаку гiтлерiвцiв, нашi танки кинулися в наступ. Гапопов, як завжди, примостився за баштою. "Тридцятьчетвiрки" ви?хали з-за гаю i помчали схилом. Зiм'яли оборону ворога, подолали круту гору, i саме тут ?х засiкла фашистська артилерiя. Гапопов винiс у безпечне мiсце -- до яру -- дванадцять поранених хлопцiв зi свого батальйону. Три машини димiли на пагорку. А iншi подалися вперед. Залишивши по-ранених санiтарам пiхотного пiдроздiлу, Гапонов зупинив танк лейтенанта Райкiна, що мчав на пiдтримку товаришам. Райкiн любив бiлявого санiнструктора, вiрного супутника танкiстiв. Якщо вiн поряд, можеш бути спокiйний -- не залишить у бiдi. Можливо, в тому, що лейтенант став Геро?м Радянського Союзу, була заслуга й Гапонова: скiльки разiв рятував його з полум'я! Заздалегiдь обравши цiль, Райкiн надумав зайти збоку i розчавити артилерiйську батарею ворога, що завдала нашим багато втрат. Танковi вдалося пiдкрастись на близьку вiдстань, перш нiж його помiтили гiтлерiвцi. Влучними пострiлами прямою наводкою Райкiн знищив гарматнi обслуги, а потiм поперевертав догори колесами, потрощив технiку. Наступаючи далi, на другий ешелон фашистсько? оборони, танк попав пiд обстрiл iншо? батаре?. Машина здригнулася, уповiльнила хiд, але не зупинилася. Гапонов мiцно тримався за скобу на тиловiй частинi башти i силкувався збагнути: що сталося з екiпажем? Якщо хоч хто-небудь живий, то чому так повiльно руха?ться машина? Тим часом нiмцi не гаялись, пiднялися в атаку, бо зрозумiли, що тепер "тридцятьчетвiрка" ?м не страшна. Сержант бачить ?хнi ядучо-зеленi френчi i каски, чу? автоматнi черги. Мине хвилин десять, i фашисти будуть бiля машини. А танк повзе ще глибше у ?хнiй тил, бо мотор працю?, передача не вимкнута i нiкому ?? вимкнути. Мабуть, увесь екiпаж загинув. Гапонов мiрку?, що робити, а очi дедалi яснiше розрiзняють постатi гiтлерiвцiв. Складне становище! Чи не спробувати залiзти всередину машини? Вiн пiдважу? кришку баштового люка... Райкiн крiзь силу розкрива? очi i мовчки заплющу? ?х. Ледве протискуючись, Гапонов спуска?ться вниз, до непритомного водiя-механiка, у неймовiрнiй тiснявi трохи його вiдсову?, сiда? на його мiсце i тягне на себе важiль. Танк слухняно поверта? i тихо руха?ться уздовж лiнi? наступу фашистiв. Ага, тепер можна й до кулемета! Гапонов натиску? на гашетки. Кулi здiймають хмарки пiску бiля нiг фашистiв. Вороги влипають пиками у грунт. Лощиною Гапонов виводить танк з бою, глушить мотор. - Ху, матерi його ковiнька, боявся -- не зумiю загальмувати... Хлопцi з батальйону допомогли санiнструкторовi витягти танкiстiв, пiдтримували ?х, коли перев'язував. Лейтенант Райкiн знову кволо розплющив очi, в ?х глибинi спалахнули ледь помiтнi теплi вогники. Звiдкись з'явився, кульгаючи, комбат -- капiтан ?горов, блiдий, зi зцiпленими зубами. Гапонов кинувся до нього:-- Товаришу капiтан, вам погано? ?горов нiчого не вiдповiв, знесилено опустився пiд крислатим дубом. На бинтi, що оповивав його руку, червонiла велика пляма. "Треба вивозити поранених! -- подумав санiнструктор. -- Стрiлянину чути i злiва, i справа. Хто зна?, як складеться ситуацiя...." Та на чому вивезеш? Нiде нема? навiть поганенько? конячини. Гапонов огляда? жовтi клаптi жита навкруги -- пустка. Лише колосся виру? й котиться хвилями аж ген до села на обрi?. Стривай, може, ризикнути? В селi ж повиннi бути конi й пiдводи... -- Товаришу капiтан, дозвольте вiдлучитися,--показу? на обрiй сержант Гапонов. -- Що затiва?ш? -- обзива?ться комбат, очi його важко стуленi. -- Хочу транспорт добути. - Там фрiци. -- Але й тут довго залишатися небезпечно. -- Ну, гаразд, iди. Та хутчiй повертайся... Гапонов скинув з плеча санiтарну сумку, схопив автомата i, пригинаючись, побiг у густе жито. Вiн спотикався, мов на подушку, валився на пружну стiну стебел, пiд-хоплювався i бiг, бiг. На околицi Красного Гапонов прилiг, щоб вiддихатись. Подивився з-за кущiв лiщини й угледiв нiмця, який вантажив на парокiнну пiдводу ящики. До подвiр'я можна легко дiстатись. А що далi? ? там за хатою ще фашисти чи нема?? Краще, мабуть, зачекати. Скоро ?здовий стьобнув коней i смикнув вiжки. Вiн поверта? в протилежний бiк! Гапонов не мiг втратити ?дино? нагоди. Наздогнати катюгу! Перестрибував через кущi й тини, збивав чобiтьми картопляний цвiт... В останню хвилину фашист помiтив його i схопився за автомата. Вiдтягнути затвора не встиг -- стрибок на пiдводу, й Гапонов ударом приклада звалив гiтлерiвця. Вiжки сповзли на дорогу, потрапили пiд колесо. Конi зупинилися. Гапонов мигцем глянув: ящики були зi снарядами. Такий вантаж галопом не повезеш. Бо?ць здав пiдводу назад, вивiльнив вiжки. На його плечах зашерхотiла напнута фашистська плащ-палатка. З двору виглянули здивованi нiмцi: чому ?хнiй товариш нi з того нi з сього змiнив напрямок? Адже на сходi, куди вiн пiдганя? коней, передова. Хтось iз гiтлерiвцiв побачив ?здового, розпластаного на землi. -- Партизан! Гапонов, пiдкинутий цим вигуком, як пружиною, сiпнув за вiжки: -- Но-о-о! "Ящики... -- бентежився. -- Як би позбутися ?х?.." Схопив руками i перекинув дерев'яний брусок, начинений смертоносним металом. Грюкнув об дорогу i... нiчого. Тодi Гапонов смiливiше почав вергати ящики. Бджолами шугали навколо нього кулi, посланi навздогiн, а вiн пiдпирав колiньми i скидав той вантаж. Потiм вйокнув на коней, свиснув батогом... З коней клаптями облiтала пiна, коли Гапонов крикнув "тпру". Капiтан ?горов опустив пiстолета: свiй. -- Де ж ти добув? -- запитав. -- У фашистiв позичив, товаришу капiтан. -- Ну й ну... Не сподiвався... Санiнструктор допомiг танкiстам сiсти на пiдводу, умостив ?х зручнiше. В санбатi Гапонова зустрiли лiкарi. -- В операцiйну! -- наказав командир медсанбату майор ?рохiн, оглянувши лейтенанта Райкiна. Скрушно похитав головою.-- Спробу?мо... Визначили групу кровi. -- Як на лихо, четверта. А тако? у нас у запасi нема?. -У мене четверта! - запропонував Гапонов. Давши кров, Василь, зовсiм знесилений, так i не пiдвiвся до ранку з лiжка. Удосвiта його розбудило марення лейтенанта Райкiна. "Невже не виживе? - Санiнструктор напружено вслухався.- Славний хлопець! Веселий... Скiльки страху на фрiцiв наганяв!" - Вранцi Райкiна повезли в глибокий тил. Через Вiслу переправлялися вбрiд. Крижана вода сковувала тiло, течiя валила з нiг. Танкiсти вишукували на перекатах шлях для бойових машин. Переодягнувшись пiд урвищем у сухе, полковник Романенко згадав, як у громадянську вiйну ходив у розвiдку в березнi i плив через Дон. Гапонов захоплено глянув на полковника. Адже й тепер, у такому вiцi, наважився! Кремiнь людина. -- Товаришу полковник, - звернувся санiнструктор -- я хотiв би пiти в бiй комунiстом... Романенко уважно подивився на Гапонова. --А що, старший сержанте,--сказав без вагань,-- я даю тобi рекомендацiю. -- I я даю,-- при?днався комбат ?горов. Радiсть зарум'янила обличчя Гапонова. Ще б пак! Мати рекомендацi? вiд таких комунiстiв!.. Поки танки споряджалися, замполiт батальйону Д??в i Гапонов майнули на мотоциклi до розташованого неподалiк села, аби пiдготувати мiсце для штабу. Недавно цi?ю дорогою пройшла пiхота, тому ?хали без перестороги. На вулицi села, подзьобанiй снарядами, об'?жджаючи воронки, мимоволi вскочили у якесь подвiр'я. Гапонов помiтив бiля кам'яного муру купу фаустпатронiв i згорблену постать фашиста, який порався бiля них. От яка пастка готувалася для радянських танкiв! Скiльки ?х запалало б отут? -- Фаустпатронники! -- вигукнув Гапонов i застрочив по фашистовi з автомата. Все це вiдбувалося в центрi населеного пункту, а на його околицi вже стугонiли нашi танки. Скiльки тут засiдок? Де вони розташованi? Хоч би встигнути попередити танкiстiв... Мотоцикл заревiв i подався назад. Неминучих втрат вдалося уникнути. Далi танки просувалися без опору. Пригрiвало сонце, парувала земля. Командири машии милувалися з висоти башт синiм небокра?м. Та одного ранку фронт зупинився. Посланий у розвiдку Т-34 не повернувся. Зопалу до нього на виручку подалися дво? пiхотинцiв, але фашистськi снайпери не дрiмали... -- Важке завдання.-- зiтхнув капiтан ?горов.-- Врахуйте помилку тих двох пiхотинцiв, товаришу Гапонов. Так, тепер посилали Гапонова, i вiн мусив урятувати членiв екiпажу "тридцятьчетвiрки", якщо вони живi. Пiд лiктями розтiкався пiдсохлий супiсок, прив'язана на довгому мотузку санiтарна сумка замiтала слiди вiд носкiв чобiт. Гапонов давно призвича?вся повзати плазом i зараз рухався легко й швидко. Йому пощастило непомiтно добратися до танка, прослизнути всередину машини. Весь екiпаж, крiм командира, загинув. Молодший лейтенант крiзь силу вимовляв слова, вiн не змiг навiть поворухнутись. -- Не мучся зi мною,-- прохав поранений. -- Нi, друже, ти житимеш! Гапонов мiркував, як би, не чекаючи ночi, винести молодшого лейтенанта. Не встиг опуститися в донний люк -- об броню кресонула куля. От воно що -- засiкли! Це йому тiльки здалося, що прослизнув непомiчений. Без надi? щось почути, ввiмкнув рацiю танка. I раптом: -- Двадцятий! Двадцятий! -- Я двадцятий! -- стрепенувся Гапонов. Чого прохати? Глянув у щiлину -- сюди повзли фашисти, вони, мабуть, вирiшили захопити зухвалого бiйця в полон. -- Вогонь на мене! Чу?те, вогонь на мене! Оточують... За кiлька хвилин, прикривши люки, Гапонов почув, як по бронi залопотiли осколки. Наша артилерiя вiдiгнала гiтлерiвцiв. А вночi, коли вони задрiмали в сво?х окопах, санiнструктор винiс-таки непритомного командира танка. Скiльки людей зберiг вiн за вiйну! А в скiлькох викликав захоплення! В Москвi, напередоднi Параду Перемоги, учасником якого був старшина Гапонов, до нього пiдiйшла дочка капiтана ?горова, також учасника того вiкопомного Параду, i сказала: -- Здрастуйте, Василю! Он ви який! Нам багато писав про вас батько... ВIД МИНКОВИЧIВ I ДАЛI Василь Тинков добре знав це поле. Отут, пiд Минковичами, серед захiднобiлоруських лiсiв, у сорок першому базувалася окрема авiаескадрилья. Вiн, червоноармi?ць-шофер, заправляв тут пальним лiтаки перед навчальними польотами. Так був звик до гуркоту моторiв у темрявi, стрiлянини та свiтанкових тривог, що, коли 22 червня почув спросоння, як усе навколо здригалося вiд вибухiв, подумав: "Учбова тривога". I лише пiлот лейтенант зi збитого фашистського бомбардувальника переконав Тинкова -- вiйна! Полонений поводився зухвало. На запитання замполiта ескадриль?: "Ви що, помилились? Може, в iнше мiсце збирались?", фашист заперечливо крутив головою i показував жестом на схiд: "Вiд Минковичiв i далi..." Три роки минуло вiдтодi... Тiгаков знову бачить перед собою знайоме поле аеродрому. До броньовика, що загальмував на узлiссi бiля осик, пiдбiг офiцер-пiхотинець у плямистiй плащ-накидцi. -- Хто старший? -- Я.-- Тинков вiдчинив важкi дверцята i висунувся з кабiни.-- Командир бронетранспортерного взводу. -- Чого ж ви замрiялися, сержанте? -- докорив капiтан.-- Будьте обережнi: десь он там гармата чату?... -- Зараз перевiримо.-- Тинков сам сiв за кермо бронетранспортера, несподiвано вилетiв на поле, круто розвернувся i зник у зеленiй гущавинi. А слiдом гахнув снаряд. -- Звiдки? Командир iншо? машини показав звiдки. -- Ну от i пантруй. Вiдвертай ?хню увагу, а я з iншого боку... "Чи дуже заросла та просiка, яку ми колись вирубали бiля аеродрому? -- гадав Тинков, приминаючи сво?м бронетранспортером чагарники.-- Втраплю на не??" Мотор працював на малих обертах, i пориви вiтру у верховiттi глушили його стугiн. Пiд високим кленом Тинков роззувся i швидко видерся по стовбуровi вгору. Мiж буйно? зеленi на пiвдень тяглася трохи свiтлiша смужка. О, зрозумiло! Можна ?хати впевненiше. Забралися в тил гарматi. Нечутно пiд'?хали якомога ближче i натиснули на гашетки обох кулеметiв. Декого з обслуги поклали на мiсцi, дехто намагався втекти. Тепер треба придушити кулеметнi гнiзда, що не давали пiдвести голову нашiй пiхотi. Тинков наказав рухатися узлiссям. Водiй Житков, бiлявий хлопець, зсунув на потилицю каску, витер рукавом гiмнастерки пiт, що градом котився по скронях, уважно придивився до мiсцевостi. Вiн вивiв бронетранспортера туди, де росли тiльки поодинокi дерева. -- Приготувати гранати! -- крикнув сержант. В машинi завжди мали великий запас гранат -- I звичайних, i протитанкових. Бронетранспортер майже впритул пiд'?жджав до окопу, i вниз падала граната. Отак знищили п'ять вогневих точок. Через аеродром уже мчали двi iншi машини взводу, бiгла пiхота. I раптом Тинков сiпнув водiя за руку: "Влiво!", а сам вiдчинив дверцята i застрочив з автомата. Гiтлерiвець, що повз навперейми бронетранспортеровi, скорчився й випустив гранати. По бронi застукали кулi. На околицi Минковичiв сержант помiтив ворожого бронетранспортера. Це вiн бив з великокалiберного... Двi нашi машини оточують ворога, а Тинков сто?ть, аби той не розгадав задуму. Руша?, аж коли над околицею здiйма?ться червона куля вибуху протитанково? гранати. Мотоциклiсти, що ховалися за ворожим бронетранспортером, кидаються врозтiч. Тинков наказу? Житкову догнати ?х, i машина мчить. Уже зникли за обрi?м Минковичi, а командир взводу переслiду? мотоцикли. У слушний момент кулемети зупиняють "цундапiв" з колясками. Сонце припiка?. Командир взводу знiма? каску. Засмаглий. Злиплося на лобi каштанове волосся. Вiн витира?ться хусткою i слуха?, чи не чути стрiлянини з-за рiки. Дивиться в бiнокль -- мiст попереду. Тнм часом до берези, пiд якою сто?ть головна машина, пiд'?жджають мотоцикли. Вони вiдвозять донесення Тинкова у штаб. "Повертатися? -- вага?ться сержант,-- Чайка попереджав. що сьогоднi збори. Мабуть, розглядатимуть мою заяву. Розвiдаю, що за рiкою, i встигну..." Броньовики н мотоцикли вибираються на дорогу. Щось тепле пада? з березово? гiлки на шию сержантовi i клубочком скочу?ться на дно кузова. Тинков нахиля?ться - пташеня! От не до речi... I викинути шкода, i гнiздо шукати нiколи. Може, нехай отут i сидить, чималеньке ж. У Минковичах дiтям вiддати, вигодують... Бiля мосту бiйцi розгледiли невiдомi постатi i вирiшили, що ?х випередила сусiдня частина. Бронетранспортер пере?хав на той бiк. До нього по схилу спiшив солдат. Тинков вiдчинив дверцята i... вистрiлив. То був угорець-хортист. А позаду вже пала? наш мотоцикл -- хортисти вдарили iз замаскованих дотiв. Закипав бiй. Командир взводу спрямував свою машину на примостовi укрiплення. I двi iншi рушили за ним. У штаб передали рацi?ю донесення про небезпеку. Бронетранспортерники тримали мiст аж до пiдходу двох "сорокап'яток". Цi гармати вiдiгнали ворожi танки, що поткнулися було на виручку гарнiзоновi, який охороняв залiзобетонну споруду. Так непередбачено склалися обставини, i Тинков запiзнився на партiйнi збори. Але секретар партiйно? органiзацi? 57-го окремого мотоциклетного батальйону капiтан Чайка не зауважив сержантовi. Навпаки, обняв його i сказав: -- Товаришi, Василь Степанович щойно з виграного бою. А ще вiн сьогоднi представлений до нагороди орденом Слави... Коли дiйшла черга до його заяви, Тинков пiдвiвся. Капiтан Чайка читав анкетнi данi: народився 1920 року в селi Юркiно, що в Криму, син рибалки, пiсля школи ФЗН працював на заводi токарем, там вступив до комсомолу. Потiм -- армiя, Минковичi... Чайка тепло глянув на Тинкова: -- Бачте, товаришi, повернувся на вихiдну позицiю! Парторг уперше зустрiвся з Тинковим, комсоргом роти бронетранспортерiв, на Курськiй дузi. А до того сержант захищав Москву, вчився у бронешколi i деякий час викладав у нiй. Не з власно? волi. Як вiдмiнника, залишили, примусили. Рапорт за рапортом писав: "Прошу вiдправити на фронт...". Нарештi погодились вiдпустити. Славнi хлопцi пiдiбралися були в третьому бронетранспортерному взводi щойно сформованого батальйону. Тинков подружився з Олександром Вольвачевим. Обидва рвалися в бiй, на захiд, де лишились батьки й уся рiдня. Пiд селом Стрiлецьким друзi повели сво? броньовики в атаку. Колеса на гусматицi не боялися куль. Друзi смiливо йшли на кулемети. Гiтлерiвцi не витримали, почали вiдступати. Та звiдкись ударили ?хнi гармати. Снаряд влучив у машину Вольвачева. З гори Тинков мигцем озирнувся на знищений броньовик, заплакав. Та вiдразу опанував себе. Хiба сльози потрiбнi? I вiн наздогнав командира взводу молодшого лейтенанта Кармазiна, щоб разом з ним переслiдувати фашпстiв. До ночi заглибилися у лiс. Прочiсуючи заростi, Тинков викурив гiтлерiвцiв з чотирьох блiндажiв, оснащених кулеметами. На лiсовiй дорозi пiдпалив три машини з солдатами. Переночували, по?ли ягiд. На узвишшi Кармазiн захотiв розвiдати дальшу путь, вилiз iз броньовика. Вiн не встиг дiйти до гребеня. Пролунав сухий, як трiск зламано? гiлки, пострiл. Командир взводу впав навзнак. Десь поблизу сидiв снайпер. Як пiдповзти до Кармазiна? Машиною туди не доберешся. Тинков дав кiлька черг з кулемета по верхiвках дубiв, наказав водi?вi: "Час вiд часу стрiляй!" -- i припав до землi, поплазував. Кармазiн стогнав крiзь зцiпленi зуби, коли Тинков тягнув його до броньовика. Пiд прикриттям iнших машин пораненого командира посадили поряд з водi?м, але довезти до госпiталю не встигли... Тяжко було на серцi у Тинкова. -- Крiпись, Василю,-- сказав того дня капiтан Чайка.-- Нам воюватн ще не один день. Ще тiльки почали гнати ?х. Але по-ча-ли! Шлях до Минковичiв був кровопролитний: двiчi прибували у взвод новi командири. Пiсля поранення лейтенанта Ткачова призначили командиром Тинкова. Це вже був обстрiляний во?н. Пiд час визволення Харкова не кинув пiдбитого броньовика i зупинив кулеметом атаку фашистiв. Знавець топографi?, вiн легко орi?нтувався i незмiнно мав успiх у розвiдцi. Торiк його прийняли до кандидатiв партi?. Прямо зi зборiв член партi? сержант Тинков по?хав розвiдати, чи ? в найближчому селi гiтлерiвцi. Сонце заходило. На зiгрiтiй бронi всерединi машини повiльно перебирала лапками оса. Тинков взяв ?? за крильця i пiднiс до пташеняти. Голодне, воно проковтнуло осу, запищало -- просило ще ?жi. "Так i не встиг вiддати хлопчакам у селi,--пошкодував,-- Завтра вiддам...". Жiнка з крайньо? хати розповiла Тинкову, що нiмцi пiсля обiду квапливо зiбралися й ви?хали. Мотоциклiст повiз це повiдомлення в штаб. А бронетранспортер звернув до пере?зду через залiзничну колiю. В сутiнках Тинков хотiв обстежити ще й колiю. I тут сталося нещастя -- машина пiдiрвалася на мiнi. Щоправда, нiхто не потерпiв, але ж така прикрiсть... -- Не сумуй, сержанте, тебе забира? в свою групу капiтан Малик,-- повiдомив заступник командира.-- Отже, у когось iншого вiдберуть машину, а тобi дадуть! Капiтан Малик командував танковою ротою. Йому доручили створити загiн для рейду по тилах фашистiв. Але склалось так, що наступ у Польщi тимчасово припинився. Аж узимку знову заговорили про рейд. Водi? термiново пофарбували танки й бронетранспортери бiлилом, i коли прорвали оборону ворога, колона -- рота танкiв, чотири автомашини з гарматами, два взводи бронетранспортерiв, мотоциклетна рота -- взяла курс на Варшаву. ?? завдання полягало в тому, щоб перерiзати магiстраль, яка сполучала столицю Польщi з Гдинею, не дати фашистам нi втекти, нi пiдкрiплень надiслати. Землю скували морози, притрусив снiг. Важкi машини рухалися без труднощiв. А от мотоцикли "танцювали" на асфальтi, метали бiлi струменi з-пiд колiс. Мали мороку з ними. Зато як потеплiшало, мотоцикли ожили i почали прудко вiдбiгати в сторони на розвiдку, гарантували колонi безпеку з флангiв. Рейдовики перерiзали иа сво?му шляху лiнi? зв'язку фашистiв, громили змонтованi на автомобiлях радiостанцi?, руйнували збудованi й недобудованi доти. Так вони пройшли бiльше половини намiченого маршруту i досягли магiстрального шосе. Стали обабiч нього. Першо? доби на автострадi зрiдка появлялися то приземкуватi легковички, то навантаженi з верхом, незграбнi, мов копицi, грузовики. ?х зупиняли, пасажирiв висаджували й допитували. Шофери й дружини генералiв говорили одне й те саме: нiмцi лаштуються вислизнути з Варшави. А наступно? доби опiвднi з-за повороту виповзла довга низка машин. Артилеристи пiдпустили ?х ближче i обстрiляли. З кузовiв у кювети посипались зеленi постатi. -- Тепер ти давай! -- гукнув сержантовi Тинкову капiтан Малик. I бронетранспортери з ревом понеслися автострадою. Огризаючись, фашисти вiдступили до лiсу. Як i сподiвався капiтан Малик, з розбито? частини повiдомили у Варшаву про зустрiнутий заслiн. Години через пiвтори в небi почувся гул лiтакiв. Заздалегiдь розосередженi гармати, танки, бронетранспортери приготувалися до нападу з повiтря. Машина Тинкова стояла в улоговинi, бiля невеликого урвища, захищена з усiх бокiв. А от з неба... Зграя горбатих, хижих "штукасiв" занишпорила над бiлим полем. ?х могли обстрiлювати тiльки кулеметами, i черги з великокалiберних порснули вгору. Але жодного лiтака не вразили. Це надало впевненостi фашистам, вони кинулися в пiке. - На нас! -- попередив Тинков водiя.-- Швидше рушай... Справдi, бомби впали зовсiм близько вiд того мiсця, де щойно стояв бронетранспортер. Вдруге "штукас" застрочив по цiлi з кулемета. Водiй Вiктор Житков вiдчув, як гарячий струмiнь обпiк йому праву руку. Вона сповзла з важеля швидкостей. Тинков здобув з кишенi iндивiдуального пакета, перев'язав пораненого i сам сiв за кермо, готовий уникнути нового нападу з повiтря. Фашистським лiтакам вдалося розбити лише одну гармату. Ледве стих гул авiацiйних моторiв, почувся гуркiт танкових. Тут уже група вiдкрила вогонь з усiх стволiв. Пiдбитий "тигр" перекрив шосе. Артилеристи не пiдпускали до нього тягача, i тодi автомобiльнi колони ворога подалися в обхiд заслону. Вивiвши бронетранспортер на пагорбок, Тинков запитав членiв екiпажу: -- Переймемо оту колону, що пiд лiсом? Житков, витрима?ш тряску? -- Постараюся, товаришу сержант... -- Головне вiн, а ми готовi,-- озвались кулеметники та автоматники. Взвод на максимально можливiй швидкостi помчав до соснового лiсу. Сержант безперестанку крутив кермо, аби закостенiлi пiскуватi грудки не заклинили колеса. Скоса позирав на Житкова. Бiдолаха кусав до кровi губи: боявся закричати, знепритомнiти вiд болю. -- Потерпи, голубе, ще трошки,-- втiшав Тинков пораненого водiя. I до кулеметникiв: -- Чому не стрiля?те? Бачите, вискакують з кузовiв, залягають... Кулеметники сiкли вантажнi машини запалювальними кулями, пiдняли навколо них снiжну куряву. Черга за чергою летiли влучно. Бiльшiсть гiтлерiвцiв тiкали. Але окремi продовжували стрiляти, а коли бронетранспортер наблизилися, то й за гранати взялися... До сутiнкiв маячило над полем хитке полум'я. Вранцi бiйцi перелiчили каркаси згорiлих фордiв, фiатiв, мерседесiв. ?х було з пiвсотнi. Бiла рiвнина мiж лiсами вкрилася чорними плямами: пожежi розтопили снiг. Обiдала ударна група вже на околицi польсько? столицi. Там бiйцi знову влилися в свiй батальйон, який через кiлька днiв дiстав назву Варшавського i нагороду -- орден Олександра Невського. На маршi Василь Тинков познайомився з новим командиром роти Анатолi?м Гундоровим. Той прибув щойно з госпiталю. Добродушний кирпатенькпй капiтан одразу припав до серця, i сержант охоче вiдповiдав на всi його запитання. -- З дому ма?те звiстки? -- цiкавився капiтан. -- Ось учора одержав листiвку вiд матерi. Першу. I Крим уже очистили вiд наволочi. Пише, що брат загинув пiд Харковом. А я ж там був i не знав, що воюю поряд з ним... -- В госпiталях бували? -- Броню снаряди шматують, а мене не беруть,-- усмiхнувся Тинков.-- У якi катавасi? потрапляв, а, бачте, цiлiсiнький -- неушкоджений. -- От i добре! Гляди, на нiмецькiй землi будь обережний. Завдання ?. Першим на ту землю ступиш... Невдовзi Тинков перегнав увесь батальйон i зник за обрi?м. У долинi, за рiчкою, починалася Нiмеччина. Бронетранспортер прискорив рух, убрiд пере?хав на протилежний берег i -- на окопи, звiдки стрiляли. Фашисти вiдступили до лiсу. Бiля кинутих ними позицiй екiпаж дочекався свого батальйону. На горi за лiсом червонiло черепичними дахами село. Тепер треба було його розвiдати. Цього разу з Тинковим по?хав командир другого взводу мотоциклiстiв молодший лейтенант Галi?в. Бронетранспортер i мотоцикли обережно просувалися вузькими лiсовими дорогами. Недалеко вiд узлiсся обдивились усе навколо -- начебто нiчого пiдозрiлого не побачили. I все-таки залишили бронетранспортер, частину бiйцiв i далi пiшли вчотирьох. Раптом здалека -- жвавi голоси. А вже сутенiло. Залягли, встановили кулемет, приготували гранати, автомати. Фашисти йшли безладною валкою. Вони, мабуть, хотiли зайняти оборону на горi. О, тодi б дорого коштувало вiдвойовувати кожен крок! I Тинков з Галi?вим вирiшили вступити в бiй. Це, звичайно, було ризиковано, адже ?х тiльки четверо, до машини далеко. Пiдпущенi на вiдстань п'яти метрiв, гiтлерiвцi снопами валилися пiд кулеметними чергами. А ззаду напирали, бiгли новi й новi, охопленi панiкою. Та поступово вони зорi?нтувалися i вiдповiли хоч не прицiльним, зате масованим вогнем. Були вбитi два нашi автоматники, поранило Галi?ва. На цей час наспiв бронетранспортер. Тинков принiс до нього молодшого лейтенанта i вказав кулеметникам, куди стрiляти. Бiй тривав до пiзньо? ночi. Унизу, в батальйонi, чули стрiлянину i думали, що розвiдка наскочила на засаду. Шкодували: загинули чудовi товаришi. Але з першими променями сонця бронетранс- портер i мотоцикли повернулися. Населений пункт, зайнятий вже без бою, виявився мiстечком з розташованими на околицi заводом i якимись бараками. Назустрiч радянським бiйцям з баракiв вибiгали дiвчата. Сотнi дiвчат. -- Нашi! -- плакали вони з радощiв. Це була молодь, вивезена з окупованих радянських територiй на фашистську каторгу. До Берлiна сержант Тинков знищив ще десять фашистських автомашин, вiсiм мотоциклiв, два мiномети. У ворожiй столицi на березi Шпрее, побачивши, що всi мости зруйнованi, Тинков з екiпажем покинув бронетранспортер i вночi переплив через рiчку, зняв вартового коло блiндажа, захопив есесiвського офiцера. Полонений розкрив розташування вогневих точок у навколишньому кварталi. Завдяки цьому батальйон не зазнав втрат. Потiм Тинков перетинав шлях угрупованню, що 7 травня 1945 року прорвалося з Берлiна й тiкало до моря. Сотнi затятих гiтлерiвцiв упали перед бронетранспортером. Пiсля того повернувся Василь Тинков на берег Керченсько? протоки, щоб продовжити батькову рибальську справу. Головував у риболовецькiй артiлi, був секретарем парторганiзацi?, поки здоров'я дозволяло. I тепер, хоч вiн iнвалiд друго? групи, не кида? колгоспу. Хто-хто, а ветеран вiйни умi? цiнувати щастя вiльно? мирно? працi. За нього й боровся. НЕРОЗКОЛОТЕ КАМIННЯ Кiлька вечорiв просидiли ми з майстром Харкiвського жиркомбiнату Олексi?м Павловичем Тараном у розмовах про його бойовi дiла. Вiн розповiдав запально: ще раз переживав незабутн?. Згодом, коли я думав над тим, як викласти почуте, перечитав занотовану в блокнотi сповiдь ветерана -- прийшов до висновку, що якраз це записане i зможе дати уявлення про подвиги мiнометника. *** ...Повiрите, коли напередоднi 20-рiччя Перемоги була оформлена вiдпустка i я впевнився, що через тиждень ступлю на ленiнградську брукiвку, у сiм'? перестали впiзнавати мене. Я по кiлька разiв на вечiр перебирав знятi з антресолей сво? нечисленнi фронтовi речi, брав альбоми, придивляючись до потертих, потрiсканих групових фото, на яких стояли и напiвлежали солдати i офiцери у полинялих гiмнастерках i польових погонах. Коротше, в сво?му милому Харковi -- i вдома, i на жиркомбiнатi -- ще за тиждень до вiд'?зду я жив уже мiстом, вперше побаченим наприкiнцi серпня 1941 року i останнiй раз -- у лютому 1944-го. У по?здi пiдхопився, ще тiльки сiрiло, i бiльше заснути не змiг: ми наближалися до Ленiнграда. Пригадався 1941-й... Ще в березнi Ленiнград для мене, молодого червоноармiйця, що служив у Вологдi, був лише мрi?ю. А восени того року я оглядав з висотки мiсто, заквiтчане зеленню, з гордо пiднесеним угору золотим Адмiралтейським шпилем. Та вiдчував не благоговiйну радiсть -- смуток i бiль. Навколо гахкали гармати, пiкiрували ворожi бомбардувальники. Ми з Жорою Берловським разом призивалися в армiю. Колись разом закiнчували сьомий клас. Я став "фабзайчам", згодом -- токарем, а вiн "добивав" десятирiчку. Коли в травнi мене приймали до комсомолу, вiн дав менi рекомендацiю. Вранцi двадцять другого червня ми мали вiдпустку, гуляли з дiвчатами в парку. - Крос нашi складають,-- зауважив Жора, показуючи на червоноармiйцiв, якi з затиснутими в кулаках пiлотками бiгли але?ю. Подумали -- "самовiльники" втiкають вiд патруля. Порiвнявшись з нами, хтось iз червоноармiйцiв крикнув: -- Мерщiй у частину! Вiйна! Ми недовiрливо переглянулися. Жарт? Того самого дня пiсля мiтингу я одержав комсомольський квиток. Схвильовано взяв сiру коленкорову книжечку з силуетом Ленiна, розкрив: два ордени -- Бойового i Трудового Червоного Прапора, номер десятимiльйонний, дата: 22 червня 1941 року... Цей квиток зберiгся у мене й досi з непотьмянiлпми розписами-автографами комсоргiв Прибилова i Берловського. Я нiс його бiля серця разом з кандидатською карточкою, разом з партiйним квитком, i вiн 7 травня 1945 року зупинив осколок, спрямований вибухом у груди. Але то було потiм, а влiтку 1941 року у Вологдi сформувалася добровiльна комсомольська рота, щоб вирушити на захист Ленiнграда. Прiзвища, Жорине й мо?, були в списках поряд, хоч за алфавiтом ми, так би мовити, завжди на дiаметральнiй вiдстанi. У серпнi рота зайняла кiлька теплушок, i ешелон повiз нас на фронт. З думок не йшла моя рiдна Укра?на, де фашисти вже встигли загарбати великi територi?. З тривогою думав про тата й маму. Вперше вiйна дихнула на нашу роту чадом згорiло? вибухiвки поблизу станцi? Мга. Розбитi, покрученi колi?, палаючi залiзничнi ешелони. Довелося термiново висадитись i пiшки простувати до моста через рiчку Волхов. Однак мiст виявився зруйнованим. Перепливли хто на чому на другий берег, обсушилися i -- до Шлiссельбурга. Щоб уникнути небезпечно? зустрiчi з "мессершмiтта- ми", що часто з'являлися в небi, полюючи й на окремих бiйцiв, рота йшла лiсами. Перебивалися ягодами, варили грибнi супи. Одного разу нашi зенiтники пiдпалили воро- жого лiтака, вiн упав недалеко, пiлота взяли в полон. Спочатку зухвало зажадав, щоб його вiдпустили. Смiх бiйцiв примусив фашиста зблiднути. Закопилив губу й пихато кинув Жорi Берловському, який правив у нас за перекладача: "Це полегшить вашу долю у полонi, я обiцяю". Смiх заглушив його слова. Та дедалi частiше серйознi роздуми охоплювали кожного з нас: ворог лютий i затятий, вiн суне очманiло, немов сарана, воювати доведеться не на життя, а на смерть. Ми вiдучувалися смiятися, зате вчилися ненавидiти. Полк, до якого при?днали нашу роту, окопався в районi Урицька, за кладовищем. Стояла суха, сонячна осiнь, багряне листя ще мiцно трималося на деревах. Тут розташовано другий ешелон. Вибухи чути десь попереду i там, позаду, в мiстi. Звiстки, одна одно? прикрiшi, надходили щодня: згорiли вiд бомб Бада?вськi склади,-- продуктова комора Ленiнграда, знищено вiйськовий госпiталь, кинуто вибухом на землю пам'ятник Тiмiряз?ву... Поступово лiнiя вогню наблизилася до нас упритул. Фашисти рвалися до мiста, намагались будь-якою цiною зачепитися за проспект Стачок. Якось холодним вересневим досвiтком фашисти пiднялися в атаку на нашiй дiлянцi. Я стрiляв по темних згорблених постатях, деякi з них падали i вклякали, а деякi бiгли далi. ?х з'явилося дво? на брустверi транше?. Першого було вбито пострiлом, а другий кинувся на мене. Вiд нього тхнуло спиртом; знавiснiлий, важкий, вiн хутко перебирав пальцями, тягнучись до мо?? ши?. Я напружився, скинув його у вузький прохiд i приглушив кулаком. Атака фашистiв не вдалася, а "язик" сам прийшов до мене у руки. Похнюплений ?фрейтор, схиливши голову, розповiдав командировi полку майору Москвитiну, що гiтлерiвськi генерали нахваляються невдовзi сушити онучi в Зимовому палацi. Наша рота мала багато втрат, i коли нас перекинули пiд Урицьк, прибуло поповнення з ополченцiв, переважно лiтнiх людей, спецiалiстiв -- гордiсть ленiнградського робiтничого класу та iнтелiгенцi?. Ми, кадровики, прийняли поповнення гостинно, наскiльки було можливо в тих умовах. Пам'ятаю, зворушений нашою щирiстю, Павло Донцов добув з кишенi ложку i подав менi. - Вiзьми, товаришу Таран. Iз нержавiйки вона... Не знаю, куди подiвся Павло Донцов, що з ним сталося: мене незабаром поранило, потрапив у госпiталь, звiдти - в мiнометники. Але його ложка була при менi всю вiйну. Праворуч вiд нас височiли корпуси Пулковсько? обсерваторi?. На куполi одного з них я й "накрив" фашистського коригувальника. Того ранку я одержав пошту. Там був лист про Жору. Про його загибель. Я втратив ?диного в пiдроздiлi земляка, чудового друга. Однак це було трохи згодом... Через тиждень ми по?хали до мiста на завод одержувати новi 82-мiлiметровi мiномети. Я був призначений командиром обслуги. Уралець Бабикiн став першим номером, сибiряк Корчагiн -- заряджаючим. I ленiнградцi були в обслузi -- Капалигiн, Козлов. Заводським подвiр'ям iшли поволi -- недо?дання давалося взнаки. Деталi до мiномета брали безпосередньо у верстатiв, допомагали знесиленим робiтникам, у яких вiд голоду тремтiли руки, глибоко позападали очi. - Бийте, сержанте, варварiв,-- казали жiнки i дiди. - Поки ноги тримають, вiд верстатiв не вiдiйдемо. Близько заводу жила сiм'я Валентина Козлова. Коли одержали зброю, вiн попрохав дозволу зайти на хвилинку до нього додому. Тяжке почуття залишилося вiд тих вiдвiдин. - З сьогоднiшнього дня вдруге знижена хлiбна норма, - сумно сказала Валентинова мати. Син вийняв з кишенi хусточку, розгорнув ??, вiдламав шматочок сухаря -- майже половину нашого добового двохсотграмового пайка -- i дав матерi. -- От що,-- запропонував я Козлову, коли поверталися на передову,-- вiдкладатимемо по черзi, iнакше ти охлянеш зовсiм i сiм'? не допоможеш. На вулицi висiла написана вiд руки афiша: "9 листопада 1941 року у фiлармонi? -- Дев'ята симфонiя Бетховена". Голоднi, холоднi, люди ще знаходили в собi силу вiдтворювати й слухати музику! Iнодi замiсть ударiв барабана в якомусь мiсцi концерту було чути вибухи бомб, що ?х фашисти сипали з лiтакiв без кiнця-краю... Ми поминули оранжерею Ботанiчного саду -- шибки в нiй давно розлетiлись на друзки, i мороз убив зеленi вiяла пальмового листя. У голi кущi стрибнув соболь, що, напевно, вискочив з клiтки, коли бомбардували зоопарк. Про все побачене розповiли товаришам. Вони сидiли в блiндажi при свiтлi палаючо? iзоляцi? кабеля i саме читали в газетi "Ленинградская правда" поему Тихонова "Киров с нами". I тепер пам'ятаю рядки: Пусть наши супы -- водяные, Пусть хлеб на вес золота стал,-- Мы будем стоять, как стальные, Потом мы успеем устать. Потiм Борис Денисов розгорнув армiйську газету. - Ось послухайте, хлопцi, до нас i Джамбул з Казахстану гука?: Ленинград сильней й грозней, Чем в любой из прежних годов: Он врагов отразить готов, Не расколют его камней, Не растопчут его садов... Борис Денисов був сином росiйського емiгранта, який ви?хав з Росi? в Естонiю в сiмнадцятому роцi. Пiсля при?днання Естонi? до Радянського Союзу Борис вступив до комсомолу i вiрно захищав свою соцiалiстичну Батькiвщину. Майже три роки блокади. Голодних, холодних. Не було робочого дня для Донцово? ложки. Але найгiрше дошкуляло те, що бiльшостi з нас нiкуди було писати листи -- рiднi кра? окупованi. Тодi лейтенант Захаров склав на цю тему вiрша i надiслав у Караганду, звiдкiль родом. Буквально на шостий день вiрш з'явився в тамтешнiй газетi. Я й досi не забув строфу з лейтенантового твору: Окоп наш, меченный снарядом, Неколебим под Ленинградом! Здесь продолжается блокада, Здесь не смолкает канонада, Й здесь, верша свой ратный труд, Бойцы далеких писем ждут. Через два тижнi листоноша дивiзiону висипав з речового мiшка на дерев'яний столик у блiндажi купу конвертiв. Захаров задоволене перечитував адреси i розподiляв "порцi? радощiв" кожному. Листування з мешканцями Караганди зiгрiло нашi остудженi морозами душi. Ми вiдчули живий зв'язок мiж тими, хто переносив облогу, i всi?ю кра?ною, яка напружено кувала перемогу над ворогом. У серпнi 1943 року хтось запропонував провести в дивiзi? футбольний матч. Пiд носом у ворога, який осатанiло обстрiлював будь-яке хоч трохи пiдозрiле мiсце. До складу команди дивiзiону включили й мене та Миколу Капалигiна. Тренувалися в оточеннi петеерiвцiв, готових вiдбити напад iз землi й повiтря, грали також в ?хньому оточеннi. Виграла команда нашого дивiзiону. Комбат старший лейтенант Сидоренко, краснодарець, по-дитячому на?вно допитувався: -- I як вам вдалося? А Капалигiн припрошував баском: -- Ти, Олексо, обов'язково при?жджай до мене в гостi пiсля вiйни, я поведу тебе на матчi ленiнградсько? команди майстрiв. I тепер, напередоднi 20-рiччя нашо? перемоги, я ?хав до Ленiнграда на запрошення, прийняте в сорок третьому, ?хав без точних координат. Усi надi? покладав на адресне бюро. Адже Миколу Капалигiна тяжко поранило у перших пiсля прориву блокади наступальних боях, i я вiдтодi не бачив його. Це сталося, коли ми звiльняли Дятлицi й Гостилицi, де за кожен крок доводилося платити кров'ю. Фашисти створили тут важливу стратегiчну позицiю, контратакували нас "тиграми" i пiхотою. Але нiчого з того не вийшло. Вiдрiзана вiд танкiв завiсою нашого мiнометного вогню, гiтлерiвська пiхота залягала. А танки, що деякий час iще наступали, раптом позадкували. То сержант Калiнiн викотив свою гармату на пряму наводку. Пострiл! -- i факел над "тигром". Ми радiли i невпинно гамселили мiнами притиснутих до землi фашистiв. Обслуга сержанта Калiнiна загинула в тих боях, ми також зазнали втрат: полягли лейтенант Захаров, Козлов та iншi бойовi побратими, вiдбило ногу Капалигiну. Я попрощався з Миколою i поспiшив у наступ. Невдовзi звiльнили Ропшу. В будинку комендатури знайшов розкриту нiмецьку книжку з написом, в якому розiбрав тiльки дату: 1 сiчня 1944 року. Мабуть, рiздвяний подарунок вiд щасливо? дружини вельми культурному чоловiковi. На кухнi млiла на розпеченiй плитi... гречана каша. Не встигли й пообiдати гiтлерiвцi. "З наших крупiв зварена, я з'?м ??", -- вирiшив i витягнув ложку з нержавiйки... Чи живий Капалигiн? Чи живе вiн у Ленiнградi? Я нахилився до вiконця "Лендовiдки". Iм'я й по батьковi? Пам'ятаю лише iм'я. Рiк народження? Назвав навмання. В iншому мiстi, можливо, дiвчисько цвiкнуло б: "Громадянине, не морочте голову!" Ленiнградочка ласкаво прощебетала: "Хвилиночку, товаришу, все буде гаразд". Я прямував Трамвайним провулком, ще не вiрячи, що побачу того самого Капалигiна, з яким воював. Ось тiльки мину кiнотеатр i... Тут розчинилися дверi апаратно? i на тротуар вийшов кульгаючи худорлявий чоловiк. "Вiн!" -- тьохнуло в грудях. -- Миколо... Пильний погляд, зморщений зусиллям думки лоб. -- Таран! Обнялися, поцiлувалися, хусточки добули з кишень. -- Пам'ята?ш, -- засмiявся Капалигiн, -- я тебе запрошував у Ленiнград?! -- Та бачиш же, не забув!.. -- А пам'ята?ш, як перев'язував мене? -- Пригадую, Колю. Ми дивимось один на одного, вишуку?мо риси, що збереглися вiд отих молодих хлопцiв, котрi захищали мiсто Ленiна, i смi?мося, щасливi. Свiтанок наступного дня застав нас бiля столу, за який сiли увечерi. Я не впiзнавав Ленiнграда. На вулицях юрмилася молодь. Гуляли закоханi пари. Менi хотiлося запросити ?х: "Ходiмо зi мною, славнi мо?, на Пiскарiвське кладовище, вiддаймо шану усiм тим, хто не пережив блокади". Другого вечора, коли сiм'я Капалигiна сiла за стiл, Микола Миколайович попрохав: -- Розкажи, Олексiю Павловичу, про те, що було пiсля Ропшi. За тим мiстечком наша дивiзiя вже називалася Ропшинською. Ми наступали разом з весною. Пригрiвало сонце, розтавали болота, доводилося вирубувати жердини, в'язати ?х докупи i класти пiд колеса тягачiв та грузовикiв. З'являлися там, де гiтлерiвцi й не чекали, збивали ?хнi заслони, гнали iз сво?? землi. Аж на рiчцi Лузi зупинилися. Глянули -- крига ще не скресла. Ген на протилежному схилi розсипанi потемнiлi вiд часу й горя будиночки села Кейкiна. Шлях туди перетинали кулеметнi гнiзда фашистiв. Я розпорядився, щоб хлопцi з обслуги принесли дощок. Зробили широкий плiт, навантажили на нього мiномета i волоком перетягли по кризi. Коли точно засiкли, звiдкiль б'ють кулемети, я нацiлив трубу нашого "чахкача". Мiни лягли влучно. Поки ворог отямився, автоматники встигли закрiпитись на околицi Кейкiна. -- Ходiмо, глянеш на свою роботу, -- запропонував менi вранцi наступного дня комбат Сидоренко. Побачене тiшило: два знищенi кулемети, навколо них трупи фашистiв. Недарма в неймовiрно тяжких умовах блокади ми набували майстерностi, проходили науку не-навистi. Пiд Нарвою мене вдруге поранило. Потрапив до Ленiнграда, пригадався Козлов, той, з яким носили сво? крихти сухарiв його сестрi та матерi. Якщо мати й сестра Валентина живi, якщо прочитають оцi рядки, нехай знають, що вiн усе вiддав, аби зберегти ?м життя. У лютому сорок четвертого року з вiкна госпiталю у Ленiнградi я вже не побачив на вулицях виснажених голодом, люди йшли жваво, багатьом мороз рум'янив щоки. Ожили заводи й фабрики, що завмерли було пiд час блокади, розчинилися дверi книгарень. У Фiлармонi? звучала симфонiя Шостаковича, створена отут у найтяжчi днi. До свого дивiзiону я повернувся пiд селом Сиргалом, де ми довго простояли в оборонi. У серпнi пiд натиском наших сил фашисти покотилися далi на захiд. Тiкали вони, огризаючись люто, одчайдушне. Там втратив ногу комбат Сидоренко, i його мiсце зайняв старший лейтенант Шуга?в. Переправа через Захiдну Двiну коштувала нам особливо дорого. Гiтлерiвцi поставили на пряму наводку гармату i били по пiхотi, що перепливала рiку човнами. Я спрямував на гармату вогонь мiномета. Кiлькома влучними пострiлами знищив обслугу. Але обiзвалися кулемети: ?х важче було виявити, i все-таки виявили, "накрили". Наша пiхота, тимчасово зупинена, продовжила переправу. 23 березня 1945 року весняним бездорiжжям вийшли до села Радена, уже в Нiмеччинi. Знекровленi в безперервних боях, роти, батальйони, полки мали третину особового складу. Фашисти закрiпилися i не давали нашiй пiхотi наблизитись до села, зав'язати бiй. -- Потрiбна пiдтримка мiнометiв, -- передав по рацi? командир полку Наумов. Старший лейтенант Шуга?в дав координати цiлi. Новий навiдник Калмиков спритно прицiлився. Вiн протягом усього бою дiяв чiтко i швидко. Коли пiхота взяла село, Калмиков стомлено провiв рукавом гiмнастерки по спiтнiлому лобi. Щасливi з бойово? удачi, ми вже присiли пообiдати, як раптом радист несамовито вигукнув: -- Сержанте, вогонь! -- Море вогню! -- повторив вiн слова комбата Шуга?ва. Таке вiд комбата можна було почути лише в надзвийно небезпечнi моменти. Я визирнув з-за пагорба, за яким прича?вся наш мiномет. Фашисти сунули в контратаку. Попереду ощирились гарматами "тигри", вибалком скрадалися "фердинанди". Вони полювали за нами. Я дав розрахунок цiлi, полетiла мiна, i... зсередини "фердинанда" вирвався клубок чорного диму. Разом з iншими мiнометниками ми вiдсiкли вiд танкiв фашистську пiхоту. Тим часом ворог пильнував, звiдки ведуть мiнометний вогонь. Снаряди почали вибухати на нашiй вогневiй позицi?. Упав смертельно поранений Калмиков, щось сiпнуло за руку й мене, але я не подивився, що там, бо батарея замовкла, гiтлерiвцi поповзли знову, i треба було дiяти. -- Знось мiни звiдусюди! -- наказав я ?диному ще вцiлiлому бiйцевi -- пiднощиковi Барбу, тихому чорнявому молдаваниновi, неквапливому, статечному. Барбу старався. Протягом короткого часу ми з ним випустили по фашистах шiстдесят мiн. Що було далi, не пам'ятаю -- знепритомнiв. Розплющив очi в якомусь сара?. Нила перев'язана рука. Виявля?ться, я був поранений тим снарядом, що й Калмиков. Дуже стiк кров'ю. Сюди, в сарай, прибув командир полку Наумов. - Де вiн? -- запитав гучно. - Саме опритомнiв, товаришу полковник, -- доповiв фельдшер. Наумов опустився на колiна i поцiлував мене в щоку. - Голубе, -- сказав, ласкаво дивлячись менi у вiчi, -- тобi боляче? - Не вiдправляйте мене в госпiталь, -- попросив я у вiдповiдь. - Буде по-тво?му, -- погодився командир полку. -- тепер ти будеш повним кавалером ордена Слави, товаришу старшина... Того дня мене представили до чергово? нагороди i пiдвищили у званнi. А в травнi, перед самiсiнькою капiтуляцi?ю, осколок мало не влучив у мо? серце. Врятували документи -- червоноармiйська книжка, партiйний i комсомольський квитки... -- Отак, Миколо, склалося мо? дальше фронтове життя,-- закiнчив я того вечора в гостях у Капалигiна свою розповiдь. -- Бач, кiтель з латочкою на грудях привiз iз собою... НА КОНI Ця несподiвана зустрiч вiдбулася на станцi? Чеповичi, коли Степан Iванович Гринцевич повертався з вiдрядження i чекав по?зда на Житомир. До товарняка, що стояв на другiй колi?, подали паровоза. Клубки пари, розiрванi холодним осiннiм вiтром, затягли перон. Звiдти й виринула знайома постать. Глянувши в обличчя людини, яка йшла назустрiч, Степан Iванович аж очi протер: - Iван? Трохи згорблений чоловiк стрепенувся: вiн десь чув цей голос. Випростався i -- вкляк на мiстi. -- Степан? -- Як бачиш... Вони розлучилися двадцять п'ять рокiв тому, в сорок другому, неподалiк вiд Дону. Було жарке лiто, i в кинутих напризволяще пшеницях буйно цвiв високий буркун. Iван i Степан лежали горiлиць серед густо? ниви. Нi вiтерця, нi хмарки. Страшна задуха. Iнодi Гринцевичу здавалося, що вiн не витрима? цього пекла, встане на повний зрiст i його схоплять фашисти, якi нишпорять навколо, шукають розсiяний ними, мотоциклiстами, загiн червоноармiйцiв-кiннотникiв. Вiйна пiдняла Гринцевича по тривозi в Моцi?вi, що в Захiднiй Бiлорусi?. Полк, у якому вiн служив, зазнав удару ворога одразу пiсля прориву прикордонно? оборони. А потiм -- вiдступ... Пiд ?льцем стрiльця Гринцевича перевели в кавалерiйську дивiзiю. Дитинство його пройшло в селi Слободi Народицького району Житомирсько? областi. Там вiн ще змалечку гасав на колгоспних жеребчиках, що випасалися в плавнях. Наловчився одним махом скакати в сiдло i верхи мчати риссю, галопом. А для бiйця ескадрону розвiдки це було дуже важливо. Крiм того, командир взводу чечен ?пхi?в натренував його рубати шаблею. Сам командир рубав з двох рук. - Ще настане час, знадобляться нам шаблi, -- казав ?пхi?в. Вiдходили на конях полями, порослими жовтим квiтуючим буркуном. Серед рiвнини ?х обстрiляли нiмецькi мотоциклiсти. Бiйцi спiшилися, поповзли пшеницями. За Степаном Гринцевичем поспiшав його земляк Iван. Та поступово вiдстав. I коли Степан знову лiг вiдпочити, прича?вся, задихаючись вiд спеки, i десь близько за?ел?отiли мотоциклiсти, вiн почув Iванiв голос: - Ось я, берiть, здаюся. "Ех, земляче... Зрадник ти... тонка в тебе кишка", - лють охопила сержанта. Гринцевич щосили поповз на схiд, до Дону. Дiд-рибалка переправив його човном на той берег... То було влiтку сорок другого. А тепер, у шiстдесят сьомому, в Чеповичах, Iван нiяково позирав на Степана Гринцевича. -- Спокутував я свою провину, Степане, -- тихо мовив вiн. -- Через мiсяць утiк iз табору вiйськовополонених, перейшов лiнiю фронту. Одну Славу маю. А в тебе, бачу по колодочках, аж три... -- Три.-- Погляд Гринцевича став доброзичливiшим.-- Ходiмо, Iване, в буфет, ще до мого по?зда ? час... За кухлем пива Iван поцiкавився: -- А як потiм -- втрапив до сво?х, знову на конi воював? -- На конi. За Доном сержант Гринцевич розшукав свою П'яту гвардiйську кавалерiйську дивiзiю (ще пiд ?льцем присво?ли ?й те звання), радо доповiв начальниковi розвiдки майоровi Слободенку про повернення. Готувалися до оточення армi? Паулюса. Коли кiльце навколо не? зiмкнулося, в морозному повiтрi пролунало кавалерiйське "ура", зблиснули на сонцi шаблi ескадрону, який доганяв гiтлерiвцiв, що тiкали. -- Я ж тобi казав, Степане,-- радiсно обняв Гринцевича пiсля атаки лейтенант ?пхi?в.-- Не iржавiтимуть нашi шаблi! Гринцевич завжди ?хав у розвiдку на сво?й Малинцi - гнiдiй кобилi, подарованiй дагестанським кiнним заводом, добре навченiй. Досить було злегка торкнутися ручкою нагайки ?? переднiх нiг, як Малинка лягала i лежала, незважаючи на стрiлянину. Не раз Гринцевич висаджував на холку кобилi полоненого фашистського солдата чи офiцера i пiд кулями скакав з ним до штабу. Дивiзiя визволяла села й мiста, що ?х недавно залишала з боями. Пiд Смоленськом ескадрон майора Зантмана знову видобув з пiхов шаблi: гнав пiсля артпiдготовки фашистiв, не давав ?м палити населенi пункти. Тодi в лiсi Гринцевич побачив три притрушенi снiгом автомашини без халабуд, що ?х звичайно напинали нiмцi над кузовами в холодну пору. Коли глянув за борт, то млосно стало. У кузовах лежали замерзлi дiти. Лiкарi, що прибули, встановили: iз жил цих малят у розташованому неподалiк госпiталi фашистськi медики висмоктували кров для сво?х поранених. Ще бiльша лють, ненависть до варварiв закипiла в грудях. Нещадно гнати фашистiв з рiдно? землi, рятувати спiввiтчизникiв, якi стогнуть у неволi! Трикутник, утворений селами Бубни, Заходи та Зозулi на Вiтебщинi, гiтлерiвцi затято обороняли: вiн захищав важливi комунiкацi?. Щоб застрахувати себе вiд навальних ударiв, ворог i сам пробував атакувати. Гринцевич, який очолював бойову охорону, раз у раз поглядав у бiнокль на вiльшаник, що оперiзував обрiй бiля Заходiв. Сержант вiдчував: звiдти можуть поткнутися фашисти. Опiвднi з чагарникiв виповзла зелена колона гiтлерiвцiв. За нею, з iнтервалом у кiлометр, рушила друга, бiльша. Командир ескадрону вислухав доповiдь начальника бойово? охорони i наказав зустрiти противника двома взводами. Лейтенант ?пхi?в швидким алюром вивiв сво?х кiннотникiв на пiвденну околицю Заходiв. -- Спiшитись! Бiйцi поприпинали коней, а Гринцевич поклав Малинку на траву, i вона навлежачки щипала бiля себе пирiй i польовий горошок. Висунувшись уперед, взвод окопався i, коли перша колона фашистiв наблизилася впритул, вiдкрив прицiльний вогонь. Ошелешенi гiтлерiвцi повернули назад, i мало хто з них утiк. Зате основнi сили ворожого батальйону сво?часно залягли. Широкою пiдковою обхопили вони кавалерiйськi взводи i почали стискати ?хнi фланги. Поряд з Гринцевичем вiд важко? рани тихо вмер помкомвзводу Кругликов. Поранило в руку лейтенанта ?пхi?ва. Iржали в лiщинi припнутi покалiченi конi. -- Товаришу лейтенант,-- звернувся Гринцевич до ?пхi?ва.-- Наш третiй взвод у розвiдцi коло Зозуль. Скоро вiн повинен вертатись. Якби попередити, щоб зайшли з тилу... - Спробу?ш? - Так! - Iди! I Степан, взявши автомат i гранати, зник у кущах. Третiй взвод, попереджений Гринцевичем, напав на фашистський батальйон з тилу. Гiтлерiвцi почали розбiгатися . Тодi поранений ?пхi?в i пiдняв бiйцiв. До штабу ескадрону кiннотники привели чотирнадцять полонених, серед них - двох офiцерiв. -- А що це з тво?м автоматом? -- Старший лейтенант Зантман помацав кожух Степанового ППШ. - Мабуть, кулями розбило. Бувають на фронтi щасливi випадки, коли зброя врятову? життя ?? власниковi. -- Якщо ти в сорочцi народився,-- усмiхнувся Зантман,-- то кому ж iншому завтра в розвiдку в Бубни?.. -- Зрозумiло, товаришу майор,-- виструнчився Гринцевич. Вiн зiбрав бiйцiв свого рою, повечеряв з ними пiд осiннiми зорями, виклав завдання. Потiм ще довго не могли заснути. Тихо спiвали старовинну козацьку пiсню, i кожен нiби заспокоював свою родину ?? теплими словами: Ой не плачте, не журiтесь, В тугу не вдавайтесь: Заграв мiй кiнь вороненький, Назад сподiвайтесь. Наступного ранку вершники попiд лiсосмугою добралися до села Бубни. Попереду, в дозорi, були Наливайко з Одеси i Тютюнник iз Сум. Вони уважно вдивлялися в далечiнь. А небезпека, виявля?ться, ховалася поряд, помiж дерев. Дозорцi не помiтили замаскованого фашистського танка. Вiн пропустив вершникiв, у спину ?м заклекотiв його великокалiберний кулемет. Наливайка звалив наповал, пiд Тютюнником вбило коня. Гринцевич поклав Малинку пiд сосну i побiг лiсосмугою. Трохи гулю не набив об борт танка: хитро закритий гiллям. Люк вiдчинено... Миттю кинув усередину "лимонку", визирнув з-за гусениць: полем тiкали ворожi танкiсти. Виходить, весь екiпаж танка бiгав дивитися на сво? жертви, та й бойову машину про?авив... Сержант вiдтягнув затвор автомата. Першою ж чергою поранив одного з екiпажу. Побiг за пораненим. Звiдкись стрiляли, по руцi потекла гаряча цiвка. Кров... I все-таки вирiшив взяти гiтлерiвця. З лiсосмуги вийшов Тютюнник, допомiг. Забрали полоненого i тiло Наливайка. Вночi захопили Бубни. Iз госпiталю, з Калiнiна, Гринцевич знов потрапив у свiй ескадрон. Йшов польовим трактом i до болю в очах вдивлявся в умовнi позначки частин, що просувалися тут. Нiде не було ?хньо? емблеми: пiдкова, всерединi буква "Ч" - iнiцiал генерал-майора Чепуркiна, командира дивiзi?. Нарештi побачив на потьмянiлому штахетнику заповiтн? "Ч". Збiглися ветерани ескадрону. Обiймали, частували махоркою... Тепер Гринцевич мав пiд собою монгольського жеребчика, маленького, але невтомного. День у день долали по кiлька десяткiв кiлометрiв. Сержант жалiв свого чотириногого друга, i "язикiв" водив пiшки, не вантажив ?х на жеребчика, як на Малинку. Аж на Вiслi стали в оборону. Стояли до сiчня сорок п'ятого року. Перед наступом взвод Кравченка одержав завдання привести "язика". Дротянi загорожi, мiннi поля, блiндажi з вартовими... Взвод у бiлих халатах скрадався по твердому насту, завмирав, коли провалювався снiг, оживав, як тiльки сапери смикали за мотузок: мовляв, прохiд ?, кваптесь. Вартовий помiтив Гринцевича в останню мить перед стрибком. Вiн устиг закричати до того, як Степан встромив йому в рот кляпа. Передавши "язика" в руки товаришiв, сержант метнув у щойно розчиненi дверi блiндажа гранату. Свiтло погасло, заволали пораненi гiтлерiвцi. По взводу вiдкрили вогонь iз навколишнiх укрiплень. Поранило Кравченка, Трещева, Кубишкiна. Вiдходили, залишаючи на снiгу темнi плями кровi. Але завдання виконали -- з'ясували побудову ворожо? оборони. Тепер частини не наразяться на несподiванi кулеметнi точки, пiдуть упевнено. Оборону ворога прорвали. Вступили у Схiдну Пруссiю. Брали Танненберг, Хойнiце, Алленштейн. Тiльки танки та конi й виручали на весняному бездорiжжi. Кавалерiя раз у раз перетинала шляхи вiдступу гiтлерiвських вiйськ Бiля Балтiйського моря розвiдка з артилерi?ю знешкоджувала береговi батаре? ворога, потопила баржу, на яку по хиткому трапу, балансуючи, бiгли офiцери. Кiлька легкових машин гiтлерiвцiв квапливо вiд'?хали вiд берега. Гринцевич пришпорив свого монгольського жеребчика i поскакав навперейми. За ним -- Забродський, Трамов. Пiщанi дюни приховали коней, а самi кiннотники окопалися при дорозi: чатували на легковi машини. Гул моторiв наростав. Шофери витискали з машин усе, що могли. З найближчо? вiдстанi Гринцевич попродiрявлював з автомата скати переднього автомобiля, i той важко осiв на асфальт. Трамов i Забродський примусили зупинитися ще одного "оппеля". Заднi повернули вбiк, тiкали щодуху. -- Хенде хох! Шнель! -- крикнув Гринцевич з-за пiщаного бруствера i пiдняв автомат. Дверцята в обох машинах розчинилися, з кабiн вилiзли, пiдняли руки офiцери з плетеними погонами. Полковники. Неабиякi птахи. Розвiдники обеззбро?ли ?х, повели через дюни до командира групи. А той негайно вiдправив ?х до штабу дивiвiзi?. Полоненi вказали напрямки руху вiдступаючих гiтлерiвських частин, охарактеризували ?хнi сили, повiдомили про деякi кри?вки, де лежали скарби, награбованi в окупованих радянських мiстах.. Невдовзi Гринцевича викликав генерал-майор Чепуркiн. - Товаришу старшина! -- Вiн мiцно потиснув кавалеристовi руку.-- Ви навiть не уявля?те, яких "язикiв" захопили. Молодчина! Менi дуже при?мно, що ми з вами дiйшли вiд сталiнградських степiв, вiд мого дому, аж сюди. З перемогою... Кухлi вiд пива давно спорожнiли. Станцiйний дзвоник сповiстив про наближення по?зда на Житомир. Гринцевич пiдвiвся. -- Що було далi, Iване, скажу в двох словах. Крокував на Парадi Перемоги в Москвi. Ним командував маршал Рокоссовський. Потiм -- рiдний дiм. Навчання. Робота. Одруження. В партiю прийняли. Оце два тижнi тому сина проводжав з Левкова до армi? на службу. Цiлу нiч прогомонiли з ним перед вiд'?здом. Розповiдав йому, як нашi вiра й вiрнiсть випробовувались... БЕЗ ЖОДНО? ПОМИЛКИ Вiн i досi не розлуча?ться зi сво?ю габардиновою, захисного кольору гiмнастеркою. Вiзьме смужку бiлого полотна, акуратно пiдши? комiрець, одягнеться - невисокий, але мiцний i ставний. Нелегко, мабуть, сторонньому збагнути, чим саме вабить учителя Андрiя Тимофiйовича Орленка гiмнастерка. Та й сам вiн, можливо, одразу не вiдповiсть. Мовляв, звик до не? i що тут особливого? Але якщо ви побува?те у Конотопському кра?знавчому музе?, де експонуються п'ять нагородних листiв на iм'я Андрiя Орленка, то зрозумi?те, звiдки у вчителя ота прихильнiсть до вiйськово? форми. Нагородний лист "З перших днiв перебування в 159-му саперному батальонi рядовий А.Т. Орленко показав себе одним з найкращих мiнерiв. Пiд вогнем ворога на передньому кра? оборони поставив 120 протитанкових i протипiхотних мiн. 7 грудня 1943 року гiтлерiвцi силами 25 танкiв i двох батальйонiв прорвалися в розташування штабу пiдроздiлу. В цей важкий момент Орленко врятував бойовий червоний прапор частини... Цiлком заслугову? урядово? нагороди -- ордена Слави III ступеня. Капiтан Мочалов". Це сталося в Коростенi, укра?нському мiстi, яке з важкими боями вiдбили у ворога. Ще вчора в мiстi були нiмцi. На далекiй околицi ?фрейтор Са?д Байбулов, пiдваживши мiну, шепотiв до рядового Андрiя Орленка, хлопця з конотопського поповнення: - Бач яка: три пiдривники... Вони знешкоджували фашистське мiнне поле, готували проходи для наступу пiхоти. Клени, тополi, осокори притрусили землю жовтим, малиновим, багряним листям. Воно замаскувало слiди роботи нiмецьких саперiв. ?фрейтор гризе кiнчик свого обвислого чорного вуса i обережно вийма? детонатора. Орленко уважно стежить за кожним рухом досвiдченого мiнера. За три мiсяцi молодий червоноармi?ць мiцно подружився з Байбуловим. Байбулов до вiйни працював у Башкiрi? агрономом. Вiн дуже любив землю. Навiть у найнебезпечнiшi моменти розминав пальцями сухi грудки, щоб визначити, на якому грунтi сто?ть. А як натрапляв на житнiй колосок, то зерно загортав у шматок газети, клав на дно речового мiшка: знадобиться!.. Мiнери проклали проходи, вивели автоматникiв до городiв, на близькi околицi Коростеня. Зав'язався бiй... Мiсто усмiхалося крiзь сльози очима змарнiлих бабусь, зблискувало на грудневому сонцi вцiлiлими шибками вiкон. -- Де ж вашi дiвчата? -- весело гукав Байбулов,-може, наречену виберу... Жарт захищав серце вiд болю. Але Са?д пошкодував, що саме так пожартував. -- Наших дочок у Нiмеччину погнали, сину,-- застогнала сива жiнка. Байбулов знiяковiв. -- Ми дiйдемо туди, мамо,--тихо промовив. - Повернемо ваших дiтей... Андрiй слухав i згадував, наче жахливий сон, про два роки окупацi?. I його схопили було, щоб вивезти на чужину, але вiн утiк, переховувався. Тепер йому дев'ятнадцять,-- вирiс, набрався сили. | Коли мiнерiв термiново викликали на захiдну околицю, нiщо не вiщувало тривоги. Сонце жеврiло на горизонтi розпеченим металевим диском. Андрi?вi пригадалося батькове ковальське горно на залiзницi. Десять рокiв носив батьковi обiди. Тимофiй Федорович дозволяв синовi тримати щипцями у горнi шматки розжарюваного металу. Цi шматки потiм набирали форми, ставали пiд вправними ударами молота важелями й гайками до паровозiв. Спогади Орленка обiрвав вибух снаряда. Гiркий, нудотний дим, пiдхоплений холодним вiтром, оповив усе довкола. Командир взводу лейтенант Чуждан крикнув: -- Мiнувати! Орленко догадувався, що фашисти перегрупувалися i напевно, кинуться в контратаку, бо снаряди вибухали дедалi частiше i в рiзних мiсцях. "Якщо впаде близько,-- свердлило в мозку,-- то мiна в мо?х руках вибухне вiд детонацi?..." Могла, звичайно, i щойно закладена вибухнути. Але страх зачiпав тiльки думки, пальцi рухалися спритно. "Штуки" подавав Андрi?вi солдат Абдулла Усенов, лiтнiй, трохи на?вний узбек. Вiн тримав на долонях мiну, щиро цiкавився: -- А якщо жбурнути ?? пiд гусеницi танка, вибухне? -- Ще й як! Бавовна, бiла, пухнаста, виглядала б на долонях Усенова природно, а мiна... "?, мабуть, люди, не народженi для во?нного подвигу",-- подумав Орленко. Сто двадцять мiн розставив Андрiй на сво?й дiльницi. Праворуч дiяв Байбулов, лiворуч -- М'якотний, Андрi?в земляк. Ледве впоралися -- з-за горба на шаленiй швидкостi виринули ворожi танки. Вибух примусив Орленка озирнутись. На його дiльницi палав танк. Машина, що мчала позаду, хотiла прослизнути, притискуючись до пiдбито?, але ж мiни стояли у шаховому. Задимiла i ця. Палаючi танки легко рахувати на будь-якiй вiдстанi: пасма густого чорного диму здiймаються високо вгору. Один стовп диму, два, три, чотири... Танкова атака захлинулась. Однак фашисти вгамувалися ненадовго. Незабаром вони розвернули машини, щоб обiйти мiсто з пiвдня. I це ?м вдалося. Знекровленi пiдроздiли нашо? пiхоти не витримали. Гiтлерiвськi десантники, що до цього сидiли за баштами "тигрiв", розсипалися по Коростеню. Орленко скрадався городами, уникаючи оточення. Позаду спотикався об мерзлi грудки знесилений Абдулла Усенов. Вiн уперто не кидав важко? протитанково? мiни. -- Абдулла, штаб горить! -- раптом гукнув Орленко i притьмом пустився до палаючого будинку. Снаряд попав пiд стрiху, бiля порога навзнак лежав убитий вартовий. Комбата Мочалова не було. Мабуть, органiзову? вiдсiч вороговi. А тут прапор батальйону... Орленко нахилив древко, щоб вiдiрвати полотнище, але роздумав. Нi, понесе так! За ним бiг невiдступно Абдулла Усенов. -- Танки! -- попередив Абдулла у ту мить, коли Орленко уже зiбрався було перелiзти через плiт. Присiли. Вiддихались. Помiтили: городами, ?м навперейми,-- гiтлерiвцi. А вулицею сюди ж обережно просуваються два ?хнi танки. Що робити? Усенов поповз до ворiт, назустрiч "тиграм". Орленко перебiг пiд сарай i там побачив пораненого бiйця Л?дньова. Удвох прича?лися. Коли фашистськi автоматники порiвнялися з ними, Андрiй розрядив у них увесь рiжок свого ППШ. Зненацька за тином пролунав вибух. Звалена огорожа прикрила бiйцiв. Вибравшись з-пiд не? й витягнувши Л?дньова, Орленко глянув на дорогу, де виставив черево перекинутий на бiк "тигр". Неподалiк вiд танка помiтив знайому рукавицю Абдулли Усенова. Вона так i залишилася на вiдiрванiй руцi. "Ось тобi i не народжений для подвигу", - майнула думка. Але не час було розмiрковувати. | "Мерщiй до лiсу!" -- зорi?нтувався Андрiй. Прапор iз древком вiн мiцно тримав пiд пахвою. Наступного ранку нашi "катюшi" й танки вигнали фашистiв з Коростеня. Орленко, Байбулов, М'якотний розшукували залишенi ворогом "сюрпризи". Серед тих, хто знешкоджував смертоноснi диски, не було Героя Радянського Союзу Абдулли Усенова та iнших. Нагородний лист "Червоноармi?ць Орленко -- вiдважний, iнiцiативний сапер-розвiдник -- особливо вiдзначився пiд час розвiдки оборони противника в районi Дубно, а також 27 березня 1944 року - пiд час форсування рiки Стир... Гiдний ордена Червоно? Зiрки. Командир батальйону капiтан Мочалов". Драглистi торф'янi луки пiдковою огинали село Вольковас. По них хiба що чорногуз мiг прочалапати. А де манливо в'юнилась у темряву польова дорога i березневий вiтер розмахував патлатими макiвками берiз,-- там кiлки, обплутанi колючим дротом, i, звичайно, мiни, прикритi густими врунами трави. -- Треба йти.-- Командир роти, старший лейтенант, нiби пiдсумував думки, що ро?лись у головi кожного сапера. Мiсцевiсть ще звечора запам'ятали в усiх подробицях - вибалки, горбки, високi дерева -- i повзли впевнено, швидко. Деякий час мiношукачi мовчали. Та ось по всьому цепу в навушниках заграла музика близько розкидано? смертi. Орленко погладив чутливими долонями мокру траву. Ледь випира? рiвно пiдрiзаний дерн. Тут вона, мiна, готова вистрибнути на висоту плеча. Андрiй обережно знiма? дерн, чiпко затиску? запобiжник, викручу? пiдривник. Колись у школi, на уроках географi?, планета Земля вставала перед Андрi?м у такому великому масштабi, що вiн бачив лише велетенськi гори i велетенськi плато, рiвнини. Дрiбниць не брав до уваги. А тепер масштаби планети неймовiрно звузилися - до складочки мiсцевостi завширшки з метр, i Андрiй власними грудьми вiдчував дихання землi - рiвне, могутн?. I саме тепер вiн по-справжньому полюбив землю, батькiвський край, збагнув душу Са?да Байбулова, який розмовля? з полем, мов з нареченою. - Ггу-у-у! -- Туга вибухова хвиля притиснула Андрiя щокою до пiскуватого схилу. У вухах дзвенiло й болiло. I -- Командир роти пiдiрвався! Гiтлерiвцi не забарилися розмалювати небо слiпучим вогнем ракет. Хвилина нерiшучостi минула. Сапери знову орудують лопатками й щупами. Хрускотить пiд ножицями колючий дрiт. Бiлi струни з бинтiв напинаються до Вольковаса, показують безпечний шлях,-- iди, пiхото, смiливо! Вiд ворожих траншей розвiдники повернулися з "язиком" -- дебелим заспаним ?фрейтором. Андрiй бачив таких в iншiй обстановцi -- у наваксованих чоботях, з пiдошвами, густо всiяними шипами, що пропечатували кожен клапоть окуповано? укра?нсько? землi: фюрерова, фюрерова... А зараз фашист пiдстрибу? у сво?х вовняних шкарпетках, як цап. Не до жиру! | З Вольковаса нiмцi, вискочивши з лiжок, тiкали у пiдштаниках. Аж до рiчки Стир. Хоч Стир i не широка, але пора року така, що пiхотi не обiйтися було без допомоги саперiв. Капiтан Мочалов послав взвод лейтенанта Чуждана навести мiст. Поки заготовляли дрючки, дошки, Орленко не думав про крижану воду. Мiсцевiсть прострiлювалася, вибухали снаряди, цьвохкали кулi. Та коли встановили опори на мiлинi i довелося лiзти у воду, щоб класти настил, по спинi забiгали мурашки. Холод сковував рухи, нiмiли ноги, перехоплювало дихання. Великими зусиллями вдавалося стискати в руках сокиру, молоток, тримати цвяхи, що раз у раз капали мiж закоцюблими пальцями у течiю. Мiсток готовий, i артилеристи вже котять по ньому гармати, несуть ящики зi снарядами. Аж тут гiтлерiвцi схаменулися i вдарили по переправi. Та основнi сили пiхоти й технiка встигли проскочити на той бiк. Наступ тривав. Нагородний лист "?фрейтор А. Т. Орленко -- дисциплiнований, акуратний, вiдмiнний мiнер i смiливий розвiдник. Незважаючи на молодiсть, набув великого бойового досвiду. Неодноразово проводив у тил ворога через мiннi поля дивiзiйну розвiдку. З його участю взято понад сто "язикiв". Особливо вiдзначився 18 липня 1944 року на узлiссi поблизу села Грабового, коли стрiлецький батальйон опинився в оточеннi, а командир загинув... Цiлком заслугову? нагородження орденом Слави II ступеня. Командир батальйону капiтан Мочалов". Болота стелилися, скiльки око сягне. Всiянi лiсами, вони були притулком мiсцевим жителям, якi сiм'ями ховалися вiд фашистських каральних загонiв. Примудрилися навiть корiв перегнати маловiдомими стежками. Цими болотами розвiдники й проникли у тил нiмцiв. Маскхалати, прив'язанi гiлки зливали ?х iз заростями. Тож хлопчик, який пас корову, аж зойкнув, коли на мочарi раптом заворушився кущ. -- Не бiйся, синку! Пастушок придивився, розпiзнав людське обличчя, зiрочку на пiлотцi i зрадiв: - То ви нашi, дядечку? Орленко почастував хлопчика шматочком припалого махоркою цукру. Малий гриз i розповiдав: - Фрiци недалеко, ?х до бiса! Потiм вiн повiв розвiдникiв до сво?? матерi. Жiнка напо?ла бiйцiв молоком, i вони зникли в лiсi. За годину Орленко i його товаришi знову з'явилися у куренi. Вони притягли нiмецького офiцера з кляпом у ротi. З'ясували також, якою з трьох дорiг, що перетинали лiс, рухались нiмецькi колони. Допитаний у штабi дивiзi? полонений повiдомив, що есесiвський корпус от-от розпочне наступ. Треба було випередити ворога. Комбат наказав Орленковi розмiнувавати шлях його пiдроздiловi. Пiхотинцi тихо заглибилися в лiс. З ними подався й Орленко. На галявинi в спину ?м сiконули автоматнi черги. Не менше роти гiтлерiвцiв перебiгало вiд дерева до дерева. Двi маси вiйськ зiткнулися. Лунко котився по верховiттю дроб пострiлiв. З гущавин випурхували, металися з одчайдушним криком дрозди й сороки. Першi хвилини несподiваного нападу дорого коштували батальйоновi. Було багато поранених i вбитих. Комбат спробував пiдняти бiйцiв у контратаку, але йому одразу ж розтрощило кулею стегно. Перед тим як iти з розвiдниками в тил фашистiв, Орленко досить докладно вивчив мiсцевiсть. I зараз вiн бачив рятiвний вихiд у штурмi висотки злiва. Тiльки так можна з'?днатися зi сво?ми. - Стiй! Слухати мою команду! -- Орленко й сам не впiзнав свого голосу. Бiйцi озирнулися. -- За мною! Орленко перевiв автомат на одиночнi пострiли - треба берегти патрони - i на ходу прицiльно бив по фашистах, видираючись на висотку. Четверо солдатiв несли непритомного капiтана. З жита застрочив кулемет. Орленко зайшов збоку. Протитанкова граната важко впала у вистелене берiзкою кубло. Закурилась воронка, глибока, неначе вiд бомби. Кулемет замовк. Шлях до висотки було вiдкрито! Батальйон з'?днався з iншими пiдроздiлами дивiзi? i продовжив наступ. Нагородний лист "Сержант А. Т. Орленко вiдзначився пiд селом Котушув, де в дротяних загородженнях i мiнних полях зробив проходи i пропустив у тил фашистiв роту пiхоти. Згодом 21 день перебував iз розвiдниками в тилу ворога. На рiку Одер вийшов першим i навiв з бiйцями переправу... Гiдний ордена Слави I ступеня. Командир батальйону майор Мочалов". Орленко обережно ступав попереду. Мiж соснами й лiщиною, пiд товстим шаром перепрiлого листя й галуззя, на людей чатували мiни. В цьому районi дiяли польськi партизани. То для них розставили пастки нiмецькi каральнi загони. Сержант знiмав мiни. Знешкодженi "плачинди", як любив вiн казати, були додатковим вантажем для кожного. "Пригодяться",-- умовляв Орленко тих, хто ремствував. При магiстральному шосе розвiдники вимостили сосновими вiтами гнiздо, залягли в ньому i рахували, скiльки машин, бронетранспортерiв, пiших колон проходить за годину. Зв'язок iз штабом був чiткий. Далекобiйна артилерiя одержувала точнi координати. Як стемнiло, Орленко не витримав, бiлкою стрибнув на дорогу, вирубав сокирою ямку, поклав нiмецьку мiну. Гуркiт мотора, що долинав з балки, на кiлька хвилин перервав роботу. Вантажна машина не зачепила ямки. Вище й нижче Орленко приладнав ще по "плачиндi". Байбулов про таке маскування сказав би: "Ювелiрно!" Уже вiддалившись од дороги, розвiдники почули два вибухи. Через три днi група натрапила на двох полякiв з партизанського загону. Вони розповiли радянським бiйцям, де фашистськi укрiплення. Рацiя послала в ефiр чергову радiограму. Незабаром наша далекобiйна почала садити важкими снарядами. На зворотному шляху група переходила лiнiю фронту в iншому мiсцi, трясовиною. З темряви до Орленка долинув чийсь тихий стогiн. Андрiй пiдвiв голову, прислухався. Нi, не вчулося, справдi хтось стогне. Поповз на кволий голос. Свiй! Розвiдники пiдiбрали пораненого капiтана-розвiдника з сусiднього з'?днання. Невдовзi артпiдготовка сповiстила про наступ. Морозне повiтря здригалося. В цей час мiсце сапера -- серед пiхотинцiв, i Орленко, Байбулов спорядилися по-похiдному. Гнали фашистiв без вiдпочинку до самого Одеру. Гiтлерiвцi тiкали переважно асфальтовими дорогами, а радянськi частини наступали й болотами. Перше враження, коли пiдiйшли до Одеру, було таке: на протилежному березi в цьому глухому мiсцi нема? жодно? живо? душi! I рiка вкрита кригою, за винятком вузько? бистрини. Добре! Але коли Орленко натиснув чоботом на лiд, в усi боки бризнули трiщини. -- Хлопцi, розбирайте будинок! -- гукнув Андрiй до саперiв. На узлiссi височiла двоповерхова дерев'яна споруда. Сапери видерлися на ?? дах i почали зривати дошки. Салатала, Розуменко, М'якотний, iншi бiйцi носили ?х до берега. Орленко i Байбулов зв'язували дошки дротом, вiрьовками, рогозяними перевеслами, усiм, що потрапляло в руки, i штовхали на кригу. Раптом озвався протилежний берег - кулеметами, мiнометами, гарматами. Снаряд влучив у рiг будинку, мiна впала поблизу Орленка. Його захистило дерево, а дво? хлопцiв, якi працювали поряд, загинули. Однак сапери продовжували класти настил. Пiд'?хали нашi танки i прямою наводкою вдарили по урвищах, де засiли ворожi мiнометники й кулеметники. Заговорила й наша артилерiя. Пiхотинцi по одному побiгли через Одер. Дошки прогинались. Вода хлюпала в чоботях. Устиг переправитись тiльки один батальйон. Налетiли "хейнкелi", i за пiвгодини на мiсцi кладки кипiла вiд вибухiв густа крижана каша. Шалено полiзли гiтлерiвцi на крихiтний плацдарм, захоплений радянськими солдатами. Протягом дня було вiдбито шiсть атак. Вистояли! А вночi надiйшло пiдкрiплення. Нагородний лист "Старшина А. Т. Орленко, командир рою саперного батальйону, комсорг роти, знову вiдзначився в боях. Вiн пробрався в тил ворога i висадив у повiтря залiзничний мiст разом з бронепо?здом, що заважав просуватися стрiлецькому полковi. А потiм проявив винахiдливiсть пiд час знищення Бреслауського угруповання... Заслугову? нагороди -- ордена Вiтчизняно? вiйни II ступеня. Командир батальйону капiтан Верба". 28.4.45 р. Той ворожий бронепо?зд досi в пам'ятi. Вiн нападав удень i вночi, немов злодiй, вивергав на зелену весняну землю смерть i зникав у клубках молочно-бiло? пари. Вiд його снаряда полiг i майор Мочалов, комбат. Мочалова поховали з усiма почестями. Над могилою згадали мрiю майора, ще зовсiм юнака, про закiнчення iнституту. Вiн казав: "З осенi сорок п'ятого я вже третьокурсник!" А ще збирався подарувати сво?й коханiй, яка вiрно його чекала, гiлку розквiтлого жасмину з гаю, де вони познайомились. Вночi старшина Орленко, лейтенант Чуждан, сержант Байбулов пiдв'язали до пояса по двi мiни i вирушили до залiзничного моста. Вони бачили вгорi, на фермах силуети двох нiмцiв - вартових, але не зважали на них, бо мали поставити мiни, що б там не було. Нарештi, вибух... Мiст повiльно згорбився у червоному зблиску i впав. -- За Мочалова! -- прошепотiв Орленко. Останнiм часом Андрiй особливо жадiбно брався за будь-яке завдання. Напередоднi Дня Перемоги йому хотiлося вiдвернути смерть вiд усiх сво?х бойових побратимiв. У передмiстi Бреслау, де в одному з кварталiв глухi стiни будiвель здавались бiйцям нездоланними, Орленко пiд прикриттям темряви зробив пiдкопи, заклав вибухiвку, i стiни розвалилися. Там же вiн учив молодих солдатiв стрiляти фаустпатронами. А одного разу показав, як i дитяча коляска може прислужитися у бою. Нашим бiйцям нiяк не вдавалося прорватись до будинку навпроти: влаштований у пiдвалi дот прострiлював кожен сантиметр. Тодi Орленко дiстав iз горища стару дитячу коляску, змастив ?? заiржавiлi колеса. Лейтенант Чуждан з цiкавiстю спостерiгав, що з того вийде. А старшина замотав у ковдру пакунок -- тридцять килограмiв толу i щiльно вмостив у плетену корзину. Орленко викотив коляску, наскiльки дозволяла жердина, потiм штовхнув, i коляска досягла протилежного будинку. Вибух вирвав частину стiни, а потiм уся вона й засипала амбразуру. - Здорово зметикував! -- дивувався лейтенант Чуждан. Так добивали оточене в Бреслау угруповання. Затятi гiтлерiвцi металися у передсмертнiй агонi?. Нарештi ?хнiй командувач оголосив беззастережну капiтуляцiю. Бiйцi старшини Орленка розмiнували проходи, щоб випустити обеззбро?них фашистiв. Сапери першi зустрiли довготелесого генерала, який очолював колону. Це було 9 травня 1945 року, в День Перемоги i в день нагородження Орленка Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ. * * * Ось коротенько i вся iсторiя п'яти нагородних листiв, що експонуються в Конотопському музе?. Вони писалися тодi, коли Андрiй Орленко у сво?й полинялiй гiмнастерцi, з мiношукачем i щупом в руках невтомно повз толоками й рiллями укра?нських, польських i нiмецьких степiв, де кожен метр фашисти хiтро, пiдступно начиняли смертю. Сапер прокладав дорогу нашим вiйськам. Вiн не мав права помилитнся жодного разу. I не помилився. ПРЯМОЮ НАВОДКОЮ Цолан запропонував ?здовому: -- Давай, синку, полежимо на травичцi. - Олександр Пилипович лiг, зiперся на лiкоть, ?здовий, наголо обстрижений хлопець, опустився поряд. Променi сонця наскрiзь просвiчували билинки молодого пирiю, клали на толоку складне мереживо тiней. У цьом погожому надвечiр'? навiть пухнастi кульбаби запишалися: тиша берегла ?хню недовговiчну красу. Фуражир i ?здовий милувалися заходом. Невдовзi до них при?днався i тракторист. -- Послав стажора по запасну деталь, так буде швидше й певнiше. - Парубок витер клоччям замасленi руки, сiв на землю, солодко потягнувся.-- Яка тиша! Хороше... I ?здовий, i тракторист знали, що Олександр Пилипович повернувся з вiйни геро?м -- з трьома орденами Слави. Давно то було: ще як парубкував. А тепер дочка десятий клас закiнчу?. Та нiколи хлопцi не чули з уст Цолана розповiдей про його бойовi дiла i попрохали: -- Розкажiть, Олександре Пилиповичу... Не забули ж, мабуть... -- Земля, синки, вже заросла,-- задумливо мовив Цолан.-- Але нема? в природi тако? трави, щоб нею пам'ять заросла. Наче сьогоднi, бачу на узлiссi у Схiднiй Пруссi? командира нашого полку майора Саленка, замполiта майора Плi?ва та комбата майора Сазонова. Земля вся - золота й багряна вiд опалого листя. Покачатися б, якби iнший час, по цьому осiнньому килиму. Але не до того... З-за дерев до нас важкою ходою наблизилась лiтня змарнiла жiнка з дитинчам за спиною. Вона злякано озиралась назад. Женуть... Усiх - старих, малих,- сказала хрипко - Врятуйте ?х! Кому ще пощастить втекти... На вiдстанi п'ятнадцяти кiлометрiв од нас була залiзнична станцiя, туди й стiкалися пiд конво?м гiтлерiв людськi потоки. Я бачив, як зблiд лейтенант Горбунов. Вiн ламав на дрiбнi цурпалочки гiлку сухого хмизу i мовчки дивився на дитинча. Мiркував, як тут бути... Отодi я й запропонував. Вiзьмемо гармату, сказав, проберемося лiсом аж до залiзницi i кiлькома несподiваними пострiлами перетнемо шлях колонам. Конво?ри, рятуючись, дременуть... Горбунов погодився, схвалив мiй план: -- Тiльки будьте обережнi, там же дiти, жiнки, - попередив вiн. Я наказав вирушати, ?здовий гарматного лафета Махмуд Керюшев запрiг коней. Уже були готовi до швидкiсного маршу мiй брат Василь -- навiдник, Андрiй Курбатов -- замковий, Федiр Драпко -- заряджаючий, Iван Фiлiпов -- ящиковий. I ми подалися старими просiками. Часто доводилося зупинятись, прибирати з дороги розчахнутi вибухами стовбури дубiв, берiз, вiльх. У корi стирчали вкритi свiжою iржею осколки. Аж ось ми побачили крiзь вiти, як по шосе мчать фашистськi вантажнi машини. Та ще й у два ряди. Асфальтове шосе тяглося вiд берегiв Балтiйського моря, i по ньому ворог квапливо пересувався. Отже, без бою до залiзницi не дiстанешся. Ми притьмом розвернули гарматку i вшкварили прямою наводкою по машинi. Вона вильнула вбiк, спалахнула й перекинулась, притиснувши сво?ю вагою солдатiв, якi щiльно сидiли в кузовi. Тi, що мчали за нею, загальмували. З кабiн i кузовiв плигали фрiци. А ми били... Фашисти, мабуть, подумали, що в засiдцi великi сили, i заднiм ходом почали тiкати на вцiлiлих машинах. А ми тривожились: "Де тi бiднi жiнки з дiтьми? Чи наздоженемо ?х сво?часно?" На щастя, наспiла пiхота i зайняла позицi? обабiч шосе. Це дало нам змогу поспiшити до залiзницi. Втомленi, голоднi -- бiй тривав години три, та й сюди стiльки добиралися,-- бiйцi обслуги й не обмовилися про перепочинок. Махмуд Керюшев сказав, добинтовуючи поранену ногу: - Я хоч поповзом, а рухатимуся вперед: невiльникiв треба визволяти мерщiй! Ми пiднялися узвозом на захiдний схил улоговини, роздивилися. Колiя дугою завертала до високо? споруди. Станцiя! А цивiльних колон нiде не видно... Тiльки ешелони -- мов на долонi. Тихенько котимо гармату, навiть Керюшев не вiдста?, дарма що кульга?. I тут фашистськi кулеметники рiзонули по нас з одного боку, потiм -- з другого. В лещата взяли. Впало кiлька пiхотинцiв, а нашого Фiлiпова в руку поранило. Пiд кулями спрямову?мо "сорокап'ятку" туди, звiдки чу?мо стрiлянину. Об щит рикошетять кулеметнi черги: вж-жю-у-у, вж-жю-у-у. Беремо у вилку гадюче гнiздо. Перелiт, недолiт, третiй -- ?хнiй. По другiй точцi тiльки один снаряд випустили -- i вже обслуга накивала п'ятами. -- Тепер, -- кажу гармашам, -- треба закубрити вихiд состава зi станцi?. Василь нацiлився на семафор, на стрiлки i маневруючий паровоз... Вiрите, хлопцi, шiсть ешелонiв захопили з усякою всячиною. А сьомий -- з невiльниками. "Виходьте!" -- гукаю ?м, а вони нi з мiсця. Налякалися, натерпiлися, сердеги, думали, що фашисти хочуть пострiляти. - Ми -- радянськi бiйцi, гляньте на нашi пiлотки -- зiрочки бачите? -- гукаю ще дужче. Вгледiли... Шум радiсний зчинився, заплакали жiнки: -- Нашi! Нашi! Ми обмацали сво? кишенi, у кого завалявся шматочок цукру, у кого сухар, -- малюкам вiддавали. Худi, виснаженi вони. Серце стискалося, коли дивились на них. Хтось iз обслуги знайшов вагон iз провiантом, розчинив дверi й почав роздавати галети, консерви, мед у банках. Як горiли очi голодних - бодай не згадувати... А трохи пiзнiше зiткнувся наш полк iз дивiзi?ю "Велика Нiмеччина". Була вона добре озбро?на -- танки, бронетранспортери, артилерiя, мiномети. За кiлька днiв до бою ми зайняли оборону на стику двох наших частин. I ось одного разу з лiвого флангу долинула до батаре? суцiльна автоматна й кулеметна стрiлянина. Командир дивiзiону дав бойове завдання: негайно мчати туди, де точиться бiй. Ми швиденько зiбралися i -- гайда. Але важко, просто неможливо було Махмуду Керюшеву пiдтягти гармату до призначено? позицi?, бо навколо густо лягали ворожi снаряди. Довелося залишити коней за пагорком. Штовхали "сорокап'ятку" плечима, майже на руках переносили через груддя. Ледве встигли приготуватися, аж гульк -- танки i бронетранспортери на обрi?. I пiхота, цеп за цепом, за ними. Ну, з бронетранспортерами впоратися не штука. З першого пострiлу одного всмалили. А от танки... Сунули насторожено, тiльки й чекали, поки обiзвемось, щоб тут же накрити. Рвонувся переднiй до нас - на спалах i димок. Випустили по гусеницi один снаряд - мимо, другий -- мимо. А вiн суне! Аж третiм спинили. Та вiн i пiдбитий влучив у нашу гармату, вiдшматував колесо. Осколками важко поранило заряджаючого Василя Молодику, декого злегка подряпало. Лють закипiла у мене в грудях, i я заходився наводити гарматку через ствол у борт пiдкалiченому "тигровi". Хоч вона й перехняблена, а вгостила його добряче. Запалав... З-за нього показався другий. Завмер, не розумi?, звiдки б'ють. Ми й цього - по прицiлу через ствол... Гусениця вистелилася по травi... ?хня пiхота, бачачи, що тут непереливки, зарилася в землю. Та все-таки гармата без колеса - не гармата. Взяли ми сво? автомати, гранати, при?дналися до наших пiхотинцiв i спiльно з ними почали викурювати фрицiв, що окопа-лися... -- Ви, Олександре Пилиповичу, з Тро?цького пiшли воювати? -- поцiкавився ?здовий (вiн сам з дня на день мав iти на службу). -- Так, хлопцi. Я ФЗН закiнчив у Дебальцевому, але на завод мене не взяли -- малий ще був, то повернувся до батька, в колгосп. Коли нашi в сорок третьому визволили Тро?цьке, менi вже дев'ятнадцятий минав. На вулицi перестрiв офiцера, першого, якого побачив, i попрохав: -- Дайте, будь ласка, гвинтiвку! Вiн приголубив мене, наче сина, ласкаво промовив: -- Розумiю! Вiзьмемо тебе з собою i дамо не гвинтiвку, а гармату. То, виявилось, був майор Бродський, командир полку. Так я потрапив в обслугу "сорокап'ятки", до сержанта Локт?ва. Всi з обслуги Сталiнград захищали... А скоро пiсля того, як став я солдатом, наша частина визволяла Мелiтополь, i там я вперше збагнув, на що здатна крихiтна "сорокап'ятка" -- рухлива, влучна. Тут було знищено велику кiлькiсть фашистiв, знешкоджено декiлька кулеметних точок. Спустошеними степами просувалися ми з Мелiтополя до Перекопу. В однiй запеклiй сутичцi було поранено сержанта Локт?ва. Виклика? мене командир батаре?, каже: - Приймай, товаришу Цолан, обслугу, не сумнiвайся, що рядовий. Не вiдмовлявся, не бiлi ж рукавички пропонували надiти. В бою у всiх була однакова доля i одне прагнення - гнати фашистiв з нашо? землi. I став я командиром обслуги. Мiй тезко - Олександр Тесля -- навiдником, Iван Сокирко - заряджаючим, Григорiй ?ременко - замковим. До гарматного лафета приставили Миколу Одинцова. Всi, хто був ранiше в обслузi гармати, загинули. Вiйна виривала з наших лав людей щодня, щогодини. На Перекопi батальйон, де я служив, брав участь у розвiдцi бо?м. Викотили ми свою гармату на пряму наводку, головне ж - дзоти паралiзувати, а де вони розташованi, примiтили ранiше. Два ворожих кубла розбили, ще й склад з бо?припасами. Не лише розвiдали оборону противника - прорвали ??. Навеснi, у квiтнi сорок четвертого року, ми продовжили наступ, дедалi щiльнiше до моря притискували кримське угруповання гiтлерiвських вiйськ. I тодi не раз викочували гармату, щоб стрiляти на пряму. Не думайте, це не так просто. Фрiци засiкали й палили по нас iз сво?? артилерi?. Та в бою нiхто з обслуги не кланявся смертi. Навiть з посiченою осколками ногою Володя ?фиско штовхав поперед себе ящики зi снарядами. Iван Сокирко однi?ю рукою досилав заряд у ствол -- колiном допомагав, пiдсаджував. У долинi Бельбек ми "роззули", тобто залишили без гусениць три "пантери" -- танки, трохи слабкiшi вiд "тигрiв". Закiнчили визволення Криму на мисi Херсонес. Потiм нас у Литву перекинули. Коли знiмалися, випадково здибався з Василем -- братом. Вiн слiдом за мною в сорок третьому добровiльно подався на фронт. Про нашу зустрiч у Криму писали в дивiзiйнiй газетi... У Цолана зберiга?ться вирiзка з газети "Красный воин": „Молодий пiхотинець, ледь кульгаючи, йшов кам'янистою дорогою мимо артилерiйських позицiй у свою частину. Обабiч валялися стрiлянi гiльзи, ребристi цилiндри нiмецьких протигазiв, розтрощенi автомашини. Солдатовi важко було йти. Не так тривожила рана, що ледве заго?лась, не обтяжував речовий мiток. Хотiлось курити, а махорки не мав. Ось чому було важко. I Василь Цолан звернув з дороги й пiшов до артилерийських позицiй. "Невже не виручать гармашi? - подумав i сам себе заспоко?в: -- Виручать!" Бiля гармати дiловито поралась обслуга: згортали й клали на лафет маскувальнi сiтi, носили снаряднi ящики. "Знiмаються". -- догадався пiхотинець. Але вiн вирiшив усе-таки пiдiйти ближче, попросити закурити. Його присутностi нiхто не помiтив. Ставний кремезний молодший сержант хрипким голосом давав розпорядження. Вiн стояв спиною до Василя, з-за плеча вився синiй димок цигарки. Молодший сержант курив. Василь ступив до нього i чiтко приклав руку до пiлотки: - Товаришу молодший сержант, дозвольте звернутись! Командир гармати обернувся на голос i... завмер. Здивовано-радiснi погляди зупинили один на одному артилерист i пiхотинець. Василь випустив iз рук сучкувату палицю, на яку спирався. - Сашко! Вони обнялися, потiм ласкаво й нiжно розглядали один одного i нiчого не могли вимовити. Недалеко вiд кам'янисто? кримсько? дороги пiсля довго? розлуки зустрiлися два сини Укра?ни, два брати - Василь i Олександр Цолани!" Олександр Пилипович не переказував сво?м слухачам змiсту нарису. Просто згадав: було таке, писали... -- Вiйну закiнчив у Схiднiй Пруссi?,-- продовжив розповiдь Цолан. - З братом уже не розлучався пiсля зустрiчi в Криму. Командування направило його в мою обслугу, вивчив я Василя на навiдника. Литву визволяли, згодом отi бо? вели, що вже про них зна?те. Потiм на Тiльзiт, до Нiману, наступали. Важко було, ворог чiплявся за кожний горбок, за кожне дерево. Щоб менше людей втрачати, штурмували мiста, панськi ма?тки вночi. Одного разу зайшли з флангу i примусили накивати п'ятами обслугу фашистсько? гармати. Бiля не? височiли ящики з снарядами. Ми вмiли стрiляти i з трофейно? збро?, тож розвернули, вдарили по залiзничнiй станцi?. Вранцi пiхотинцi не зустрiли там опору. У сiчнi сорок п'ятого року взяли курс на Кенiгсберг. Нашi танки не змогли переправитись через рiчку - мiст був зруйнований, а лiд не витримував ?хньо? ваги. Ми, артилеристи, самi заглибились у лiс зi сво?ми "сорокап'ятками". Вибрались на узлiсся iз заходу i там зайняли позицiю. Треба було допомагати пiхотi: ворожий бронетранспортер перегородив кулеметами шлях. Лейтенант Горбунов сказав: -- Звiдси незручно. От якби прямою наводкою... Вiн не наказував, бо знав, як то ризиковано. Ми покотили гармату, кулi горохом торохтiли по щиту. Здавалося, не встигнемо, нас переб'ють ранiше, нiж добудемося до мiсця. Але всi трималися на ногах. Прицiлились, дали один залп, другий. Бронетранспортер задимiв i зник у гущавинi, як скалiчений звiр. Я витер пiт i аж тодi помiтив, що третього снаряда Федя Дранко не донiс до ствола. Впав тяжко поранений. Помер Федя там, на узлiссi, на мо?х колiнах... Наступного дня ми просунулись до великого ма?тку i спочатку думали, що вiн безлюдний, що можна й минути його. Та ось недалеко од нас заревiв "тигр". Можливо, гiтлерiвцi не сподiвалися нашо? появи або хотiли з тилу... Не знаю. Головне, ми зрозумiли: вирiшують секунди. I тiльки-но танк ви?хав з подвiр'я, у нього спалахнув мотор. З першого посланого Василем снаряда. Другий "тигр" поповз городами i звiдти почав бити по нас. Снаряд вибухнув поряд нашо? гармати. Смертельно поранило Керюшева, нашого ?здового, менi перебило руку й ногу. -- Василю! -- крикнув я братовi.-- Не до мене, до гармати бiжи. I вiн кинувся заряджати, а я знепритомнiв. У госпiталi одержав листа, в якому Василь писав, що вiн зiрвав-таки гусеницю з другого "тигра", i гiтлерiвцi втекли з покалiчено? машини. Отак i воювали, синки... СЕРЖАНТ, ЯКИЙ НIС КВIТИ Знятi з пiдводи носилки, на яких лежав поранений, санiтари обережно поставили в сiнях велико? хати, пристосовано? пiд польовий госпiталь. Хiрург - молода блондинка - опустився на колiна i припав вухом до грудей молодшого сержанта. "Серце - мотор!" -вiдзначила задоволено. Пишне хiрургове волосся, певно, залоскотало пораненому щоку, бо юнак розплющив очi. -- Зараз на операцiю, голубе, -- усмiхнулася жiнка. Давай знiму речовий мiшок... Вона перерiзала старим скальпелем цупкi лямки. Торбина була, зда?ться, порожньою, i хiрург уже хотiв кинути ?? в куток, але молодший сержант попрохав: -- Будь ласка, сестричко, не викидайте, побережiть. -- Це лiкар, а не сестра, -- шанобливо поправив санiтар, що принiс пораненого. -- Дуже прошу, товаришу вiйськовий лiкар. -- Гаразд, гаразд, голубе... Ще кiлька годин тому Василь Кривуля форсував Днiпро. Опiвночi семеро бiйцiв вiдштовхнули вiд берега рибальського човна, знайденого в очеретах. На носi поставили ручний кулемет. Тихо i швидко пливли у темрявi: течiя несла, та й схiдний вiтер, рвучкий i холодний, пiдганяв. До берега було вже рукою подати, як пiд кручею часто заблискало i по водi нiби стьобонуло батогами. -- Бачиш? Бий! -- наказав Кривуля кулеметниковi. Той пустив чергу. Але фашист не замовк, i його кулi прошили правий борт човна; з пробо?н чвиркнула вода. - Веслуй! -- крикнув молодший сержант, хоч автоматники i так налягали на весла. Човен з розгону вилетiв на пiсок, бiйцi вистрибнули, залягли. А де ж Кривуля? Кулеметник Хаджинов повернувся назад, до човна. Молодший сержант лежав на днi. - В ногу поранило,-- простогнав.-- Перев'яжи... Стривай, спочатку зламай весло, шина потрiбна. Потiм, зцiпивши зуби, Кривуля перевалився череч борт i на лiктях поповз туди, де його хлопцi зайняли оборону. Фашисти з трьох бокiв лiзли на крихiтний плацдармик. У Кривулi тьмарилося в очах вiд болю, коли вiн кидав гранати. Незабаром були пораненi й Хаджинов, Манькiвський, Мунтян. Iншi автоматники роти не барилися. Вони переправились трохи вище по течi? i, скориставшись iз того, що сили гiтлерiвцiв скутi першим десантом, зайшли у фланг вороговi. Несподiваний навальний вогонь посiяв серед фашистiв панiку, примусив тiкати. Пiдмога авангардовi наспiла вчасно: жоден з бiйцiв Кривулi, в тому числi й вiн сам, уже неспроможнiй був пiдвестись на ноги. ?х перенесли в човен. Кривуля навлежачки черпав каскою воду й виливав за борт, на пiсок; автоматними патронами позатикав бiля себе кульовi пробо?ни. За ним те саме зробили всi, хто мiг поворухнутись. Виштовхнутий на бистрину, човен сам пристав до лiвого берега. А тепер Кривуля лежав у польовому госпiталi. Пiсля операцi? вiн трохи поспав i прокинувся. З-за Днiпра долинав гуркiт бою. -- Де мiй речовий мiшок? Стомлена, - крiм нього оперувала ще трьох,- жiнка-хiрург лагiдно заспоко?ла: - ?, голубе! Пiд мо?ю особистою охороною. Коли Кривулi стало краще i його вiдправляли в глибокий тил, вiн щиро подякував хiрурговi, а потiм розв'язав речовий мiшок. -- Хочу подарувати вам жоржини. Жiнка глянула на купку паперових пакуночкiв з написами чорнильним олiвцем. Здивувалася: молодший сержант носив з собою насiння квiтiв. -- Весною посадите -- краса ж яка буде! -- нiби переконував Кривуля. -- Нарвав би живих, товаришу каштан, як би хоч на милицях... Хiрург, зворушена, погладила плече молодшого сержанта. -- Я охоче приймаю подарунок. Мабуть, закоханi у квiти? -- Люблю, товаришу капiтан. Але насiння це не звичайне... Жiнка присiла на лавку, готова слухати. -- Цiкаво. -- У нашому класi в Рутченкiвськiй школi були славнi хлопцi, -- почав Кривуля. -- Коли фашисти окупували Донбас, Ваня Мацегора змайстрував радiоприймача, а Борис Калиниченко, ?вген Курлов засипали пiском букси вагонiв. Я знав на станцi? найпота?мнiшi входи й виходи -- батько все життя вiддав залiзницi... Одного разу Ваню застукали полiца?, коли вiн приймав зведення Радiнформбюро. Катували, допитували... Старий шахтар випадково натрапив за териконом на його тiло, як збирав вугiлля. Поховали крадькома. Але ми з Борисом та Женею вирiшили поставити пам'ятника нашому друговi. Дiло було весною. Назбирали насiння жоржин, майорiв, маку, волошок, пiвонiй i посiяли в скверi за станцi?ю. Начальник полiцi? навiть похвалив нас. У серпнi сквер зачервонiв... Залiзли ми на терикон i побачили: палахкотить зiрка! Гiгантською зiркою висiяли навеснi квiти. Нашi льотчики не раз кружляли над станцi?ю -- згори Iванiв пам'ятник, мабуть, виразно сяяв... Кривулi ще важкувато було говорити, пересихало ротi. Жiнка-хiрург послала санiтара, щоб принiс молодшому сержантовi чаю. - А скоро й пiхота з'явилася -- Поранений вiдсунув порожню, ще гарячу чашку. - Дочекалися визволення. Усi втрьох добровiльно попросились на фронт. Борис, Женя, я. Напередоднi зiбрали в сво?му квiтниковi насiння: задумали пiсля перемоги, де застане нас цей день, таку саму зiрку посадити... Бачите, небагато часу минуло, а вже один несу квiти. Полягли Борис i Женя на рiчцi Мо